Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник Сергей Викторович Жадан Актуальний «Луганський щоденник»! Десять рокiв тому героi «Anarchy in the Ukr» здiйснили iдейну подорож Схiдною Украiною, мiсцями бойовоi слави Нестора Махна. Мандруючи Донбасом, вони шукали вiдповiдi на питання – що ж таке воля-свобода-анархiя? Чи е межа мiж ними та де вона пролягае? Сьогоднi автор знову вiдвiдав територiю, що колись була територiею анархiзму. Але цього разу – в дуже наелектризованiй атмосферi, коли саме повiтря просякнуте вiйною… Вже не давнiшньою, часiв Нестора Івановича, а бiльш нiж сучасною… Сергiй Жадан Anarсhy in Ukr Луганський щоденник Обережно! Ненормативна лексика! Anarchy in the Ukr I am an antichrist I am an anarchist Don’t know what I want But I know how to get it I wanna destroy passerby Cause I Wanna be Anarchy No dogs body     Sex Pistols. Anarchy In The UK Частина 1 Кольору чорноi жiночоi бiлизни 1. Випадки травматизму на залiзницi На початку серпня за мною до Харкова заiхав Льошка, i ми вiдразу на вокзалi взяли два квитки на вечiрнiй потяг. Починалися дощi, вокзал стояв напiвпорожнiй, на перонах за день не встигав прогрiтись асфальт. Потрiбно було перебути до вечора, перечекати цi дванадцять годин у мiстi, потiм нiчний плацкарт i низькi зiрки над вагонами, нiби сiль на риб’ячих спинах. Потяг, яким ми iхали, я знав iз дитинства, можна навiть сказати, що це був перший потяг у моему життi, перший, так би мовити, досвiд залiзницi, я дотепер пам’ятаю тi плацкарти, вогкi, як намоклий папiр, простирадла радянських сталевих колiй, дим тамбурiв, чорнi заснiженi поля за вiкном, ландшафти кольору чорноi жiночоi бiлизни, стояла рання весна, i я iхав цим самим маршрутом. Минав час, старiли провiдники, мiй старий-добрий Суми-Луганськ тягався щовечора вздовж схiдних кордонiв, час вiд часу я тягався разом iз ним. Коли б хто мене розпитав, я багато мiг би розповiсти про клофелiнщиць iз купейних вагонiв, якi зiстрибували на переiздах зi щойно здобутими в ресторанi лопатниками й печатками з червоного циганського золота, про зекiв, якi, вiдкинувшись, повертались додому й поiли всiх навколо бодяжною польською горiлкою, про стажерiв-провiдникiв, якi впивалися, ще не вiд’iхавши як слiд вiд перону, i менi доводилося вiдчиняти дверi, аби впустити нервових опiвнiчних пасажирiв на якiйсь безiменнiй шахтарськiй станцii, одним словом, коли б хто запитав мене про повсякденне життя й героiчну працю моiх спiввiтчизникiв, я б, звiсно, йому розповiв, та менше з тим. Рокiв десять тому я часто iздив цим потягом без квитка, потрiбно було лише вирахувати перевiрку квиткiв провiдниками в сусiднiх вагонах, перевiрка ця, ясна рiч, не могла бути синхронною, хтось обов’язково вiдставав, i потрiбно було лише перейти з одного вагону до iншого, а потiм повернутися назад. Вiдтодi мало що змiнилося: та сама публiка, тi самi вiдчайдушнi обличчя, ненав’язливий виробничий драйв залiзничникiв, наскiльки я знаю, серед них найвищий вiдсоток венеричних захворювань, ну я думаю – стiльки пити. Тепер ось знову старий-добрий Суми-Луганськ, iз квитками до Сватового, роздовбаний загальний вагон. Напроти нас сидiла дiвчина, котра вiдразу ж почала про щось говорити. Про що з нами можна говорити? Я за собою давно помiтив – почни говорити зi мною, я обов’язково наговорю якихось дурниць, самому потiм незручно буде, краще вже просто слухати. Дiвчина мала спортивний вигляд, себто я маю на увазi не спортивний костюм чи там бiцепси, якi в неi могли бути бiцепси? Не було в неi жодних бiцепсiв, просто спортивний вигляд, загалом – симпатична дiвчина, вона й не потребувала нашоi участi в розмовi, говорила, не змовкаючи, сама. Ми час вiд часу намагалися пiдтримати розмову, але переважно пропонували випити. І ось виявилося, що вона студентка мiлiцейського iнституту, буде мiлiцiонером, режим у них вiйськовий, пресують iх по-справжньому, з особистим життям, я маю на увазi секс, складно, i косметикою користуватися забороняють. Ну, це правильно, подумав я, якщо мiлiцiонери почнуть користуватись косметикою, iхнiй суспiльний рейтинг, i без того невисокий, остаточно загнеться. Та i з сексом серед мiлiцiонерiв треба ще подумати, вiд сексу бувають дiти, нащо нам стiльки мiлiцiонерiв?! Я собi думав про щось свое, вона справдi була непоганою дiвчиною, й ображати ii не хотiлось, хоч ця iсторiя про секс менi не давала спокою – добре, думав я, може, iм бром у компот доливають, щоб вони спали в казармах i не зривали стройовоi пiдготовки, цiкаво, чи е залежнiсть вiд брому? Припускаю, що е, припускаю, що переважна бiльшiсть цих милих, ще не зiпсованих системою курсантiв пiдсiдають на цей самий бром i вже потiм тащаться вiд нього – вiд свого термоядерного брому – по життю i що для багатьох iз них це стае особистою драмою. І вже такий мiлiцiонер, приходячи додому з чергування й кинувши в коридорi свiжi скальпи, проходить на кухню, з’iдае свою калорiйну вечерю, дивиться свое ток-шоу, чистить зуби порошком, але перед тим, як упасти в лiжко, де на нього чекае вiрна бездiтна дружина, ще раз заходить на кухню, хуярить стакан компоту з бромом, вирубае свiтло в квартирi, та й сам вирубаеться, так i не виконавши обов’язкiв анi перед Богом, анi перед нащадками, я вже не кажу про дружину. «Але нi, – говорить дiвчина, – ми якось вирiшуемо цю проблему, це ж життя». – «Ну, да, – вiдповiдаю, – що ж це за життя – дрочити замучишся». – «Нi, – продовжуе вона, – менi все подобаеться, ось iду додому в Луганськ, на канiкули. А ви куди iдете?» Близько року тому в якомусь iнтерв’ю я сказав, що хочу написати книгу про анархiзм. Тепер уже не пригадую, чому саме я так сказав, жодного бажання писати книгу про анархiзм у мене тодi не було, ну та це ще не причина, аби не писати. Зрештою, мае ж хтось писати й про це, то чому б i не я. Намiри моi були простi i зрозумiлi – проiхатися мiсцями найбiльш активноi дiяльностi украiнських анархо-комунiстiв i спробувати потiм про це щось написати. Я взяв посвiдчення журналiста й домовився з Льошкою, що вiн поiде зi мною та буде все це фотографувати. Льошка поставився до iдеi серйозно й усе перепитував, що йому прочитати, аби бути в курсi. «Не знаю, – вiдповiдав я, – почитай Кропоткiна. А краще не читай». Лiто закiнчувалося, погода псувалася, i в якийсь момент ми таки зiбралися. Льошка заiхав, як я вже говорив, за мною до Харкова, i ось ми вже кiлька годин не спали в темному вагонi з незрозумiлою пасажиркою, намагаючись пояснити iй, куди ж ми насправдi iдемо, i не маючи нi сил, нi особливого вмiння це зробити. Переказувати iй теорiю анархiчного самоврядування я не наважувався, нащо це iй, iз ii стройовою пiдготовкою й бромом, а говорити про дитинство i демонiв, якi з нього час вiд часу виповзають, теж було щонайменше дивно – що вона могла зрозумiти в моему дитинствi, не розiбравшись як слiд зi своiм. Інодi ти просто мусиш прислухатися до власних химер, до своiх внутрiшнiх голосiв, принаймнi до найсимпатичнiших iз них, iнодi необхiдно скористатися з iхнiх порад, наприклад коли вони нашiптують тобi: ану ж, поiдь, ти ж там жив свого часу, ти ж там вирiс, ну, може, не зовсiм там, але яка рiзниця, спробуй ще раз вибратися з тих западин, подивимося, чи стане тобi духу, чи стане тобi пам’ятi – вiдновити всi цi маршрути, якi дивним i неймовiрним чином наклалися на твiй персональний досвiд протистояння; iнодi варто випустити на прогулянку всiх своiх демонiв, котрi й без того вилiтають щоночi з твоiх легень, як поштовi голуби з клiток, лише iм вiдомими маршрутами. То що я мiг вiдповiсти тiй дiвчинi з усiма ii бiцепсами? Що? Що я буду рухатися в одному з нею напрямку протягом iще кiлькох годин, як робив це багато разiв; що десь посеред ночi, якщо цей потяг не зiйде з колii й ми всi не загинемо пiд його уламками, я встану i спробую рухатися далi; спробую повернутися до мiста, у якому я вирiс i до якого я намагаюсь останнiм часом зайвий раз не потикатися, спробую доiхати до своiх друзiв, якi на мене десь там чекають; що я зовсiм не маю на метi щось заново для себе вiдкрити, просто буду пересiдати з потяга на потяг, з автобуса в автобус, змiнюючи маршрути й купуючи квитки, зупиняючись час вiд часу лише для того, аби вкотре пересвiдчитися, що нiчого не змiнилося, усе так, як було ранiше, як було завжди, як i мае бути; що нiчого й не могло змiнитися, якщо не змiнився ти сам. І що ось у цьому справдi варто переконатися. Я не мiг розповiсти як слiд, куди саме я iхав, вона б не зрозумiла, тому що там, де для неi зупинявся потяг, для мене зупинявся час, i я мiг лише чекати, коли вiн знову рушить, чекати, затамувавши подих, щоб не злякати його, оскiльки я надто добре знав цю дорогу, я точно знав, як довго вона тривае й чим саме вона закiнчуеться. На наступнiй зупинцi ми вийшли за пивом. Була перша година ночi. По-моему, iшов дощ. Чи не йшов? Не пам’ятаю. Не важливо. 2. Собача старiсть вiтчизняного автостопу Є кiлька способiв бiльш-менш безболiсно проiхати двiстi кiлометрiв вiд Харкова до цього маленького мiста, славного тим, що в ньому свого часу Володимира Миколайовича Сосюру, майбутнього поета-лавреата, не взяли в полон i не порубали на дрiбнi непригляднi шматки, позбавивши тим самим украiнську радянську лiтературу чогось важливого, наприклад – його ж таки сумнiвних мемуарiв. Отже, способiв е кiлька: по-перше, можна iхати автобусом, це найпростiше й найзручнiше, саме тому автобусом ми не iдемо. Далi. Можна iхати електричками, з кiлькома пересадками, зокрема з нiчною пересадкою на дивовижнiй станцii Гракове, де кiлька годин, до самого ранку, не зустрiнеш жодноi живоi душi, тiльки десь лiворуч громадяться до небес потужнi елеватори, схололий переробний комплекс, гiрке нагадування про розхуячене сiльське господарство Украiнськоi РСР. І тодi, просто посеред ночi, тобi не лишаеться нiчого iншого, як вийти на залiзничний мiст, побудований для чогось над перонами, – хто би тут по ньому переходив? – i дивитися в небо, чекаючи, коли там з’явиться сонце або хоча б щось, а коли – годинi о п’ятiй ранку – воно таки з’являеться, ти раптом зауважуеш, як воно рухае кiнцiвками, тихо-тихо, нiби камбала, перевалюючись над далекою автострадою, уздовж якоi лежать мертвi тварини й використанi гандони, довго-довго дивишся, аж доки не з’явиться електричка, себто години три. До речi, про трасу. Можна iхати стопом. Улiтку це зручнiше, узимку це небезпечно. Але влiтку теж нiчого особливо захопливого в цьому немае, повiр менi: траса майже порожня, це за совка життя тут кипiло й на заправках продавали лимонад, тепер iнфраструктура порушилась i, хоча по селах та мiстечках у придорожнiх кiосках можна купити все, зi зброею i наркотиками включно, поза межами населених пунктiв життя стае печальним i розрiдженим, шоу-бiзнес зникае, водii напружуються, мешканцi хуторiв дивляться на тебе, як на дауна, жодна курва не зупиниться, аби забрати тебе звiдси – подалi вiд безкiнечних соняшникових полiв, подалi вiд придорожнiх зупинок зi слiдами кровi й сперми на стiнах, поближче до людей iз усiм iхнiм життям i всiма iхнiми гастрономами, хоча не в гастрономах тут рiч, повiр, не в гастрономах рiч. Я добре знаю цю трасу, я надiйно тримаю в собi численнi спогади про петiнг у розжарених салонах iкарусiв, про проламанi черепи й кров на асфальтi, якраз бiля знаку з обмеженням швидкостi, про свiтле жiноче волосся на твоему плечi, яке ти обережно прибираеш, коли ви вже майже доiхали до мiсця призначення, а вона щойно заснула; зупинки в дорозi кориснi й бажанi, це безперечно, а коли iдеш стопом трасою Харкiв-Луганськ, зупинки складають основу твоеi подорожi, ii м’ясо, вони такi довгi й такi регулярнi, що заповнюють собою все – i тебе, i твоi сподiвання, i твою безнадiю. Одного разу, одного спекотного лiта, я саме так i iхав цiею трасою, дiставшись уночi до дивовижноi станцii Гракове i вийшовши зранку на порожню трасу з трупами собак i слiдами чужоi любовi; тодi менi пощастило – мене вiдразу ж пiдiбрав якийсь байкер i вiз добрих сто кiлометрiв, пiсля чого висадив на Вузловiй. Тут усе й почалося. Я простояв годину i просто пiшов у потрiбний менi бiк. Було так багато теплого, наповненого пилом i запахом молочаю повiтря, що я просто взяв i пiшов, тому що в такому повiтрi ти не можеш ось так стояти й чекати на потрiбний тобi транспорт у потрiбному тобi напрямку, ти обов’язково пiдеш, наступаючи на весь гравiй цього свiту, проходячи повз усi соняшники цьогорiчного врожаю, якi вiдвертаються вiд тебе в бiк сонця. Слiд вiддати менi належне, я пройшов кiлометрiв п’ятнадцять, пiсля чого впав у траву й проспав до вечора. Потiм ледве дiстався куди менi було треба, але, як би це пояснити, – скажiмо, багато чого у своему життi я зовсiм не пам’ятаю, багато чого й пам’ятати не хочу, а ось той гравiй, i тi кiлька зариганих зупинок, у яких я ховався вiд сонця, i ту тьолку, яка стояла на однiй iз цих зупинок, чекала на автобус у зворотнiй бiк i дивилася на мене, – ось це я буду пам’ятати завжди. На цiй трасi е кiлька мiсць, вiд спогадiв про якi в мене виникае ерекцiя. Ось хоч би й за цим Сватовим е одне таке мiсце, одна розвилка, на якiй мене висадили якогось вересневого дня випадковi далекобiйники, викинули й повернули праворуч, i я лишився стояти серед порожнiх вересневих полiв, з яких сходило тепло, як iз зарiзаноi тварини кров, уночi вже було холодно, але вдень ще яскраво свiтило сонце, я перед тим iхав майже добу й, висiвши на тiй розвилцi, тримав у собi всю чорноту й тяжкiсть моеi дороги, дороги, яку я проiхав; я стояв на сiрому асфальтi й слухав, як кричать надi мною птахи, якi ще не встигли вiдлетiти, але неспинно вiдлiтали, i раптом усвiдомив, що коли залишитися тут i довго стояти, дуже довго, можна буде спостерегти, як пташиних голосiв стае все менше й менше, щоразу менше й менше, а потiм вони взагалi зникнуть, зовсiм-зовсiм, i на iхньому мiсцi з’явиться щось iнше, наприклад тиша. Але я чомусь нiколи й нiде не залишався, скiльки б несподiваних мiсць менi не вiдкривалося у вечiрнiх сутiнках чи ранковому туманi, скiльки б не з’являлося менi розвалених фабрик i затоплених мiстечок, макових плантацiй i оборонних укрiплень, портових кранiв i вересневих гiрських хребтiв, – я нiколи не залишався на жодному хребтi, бiля жодноi плантацii, хоча, можливо, саме там – бiля цiеi плантацii – менi саме й мiсце, можливо, я просто мусив би заповнити якусь просторову прогалину, яка за моеi вiдсутностi втягуе в себе чимраз бiльше чужого кисню, чужого свiтла, створюючи протяг у цупкому шитвi свiтопорядку, але нi, я так i не зупинився, у цьому i е головна помилка – намагатися чимдалi заглибитись у простiр, якомога бiльше намотати його на плiвки пам’ятi, змiшати його з власним досвiдом, не зупиняючись, нiколи не зупиняючись, оскiльки будь-яка зупинка ховае в собi пастку, i вона вiдкриваеться пiдi мною, мов таемний люк, про iснування якого я знав увесь час, але весь час боявся в нього зазирнути. Натомiсть, зупинившись, я мiг би помiтити, що обживання простору, обживання пам’ятi, iз цим простором пов’язаноi, е заняттям набагато цiкавiшим i захопливим, нiж механiчне нарощування цього самого простору, безкiнечне розмотування цiеi пам’ятi. Що частiше зупиняешся в дорозi, що довшими робиш своi зупинки, то бiльше шансiв помiтити врештi всi деталi, якi не можна було помiтити, не зупинившись, тут рiч навiть не в кутi зору, а у швидкостi твого руху. Якби я зупинився, я б мiг помiтити, що це не просто змiна мого уявлення про ландшафт, це змiна самого ландшафту, а вiдповiдно – це змiна мене самого. Кiлька рокiв тому на цiй трасi розбився мiй брат. Вiн зiткнувся з якимись бiзнесменами, вони вискочили на його смугу, i вiн нiчого не встиг зробити, вiдбувся зламом ноги, машину мусив викинути, нiчого доброго з неi вже вийти не могло. Щоразу проiжджаючи це мiсце, я думав – цiкаво, думав я, що там могло залишитися, мають же там бути якiсь слiди, чорнi смуги вiд скатiв на асфальтi, погнуте залiзо огороджень, рвана джинса в подорожнику, запах розлитого бензину, кров, урештi-решт, там мае бути кров, якщо ii не змили дощi, але змили, очевидно, мусили змити. Мiй брат кiлька разiв у життi розбивався, вiн розвалював своi мотоцикли, скiльки iх там у нього було, падав на повнiй швидкостi, здирав шкiру, рвав одяг, але вставав i iхав далi, мов так i треба, у його життi було стiльки машин, що я навiть не про всi з них пам’ятаю. У дитинствi вiн мене теж учив iздити, але з цiеi затii так нiчого й не вийшло – я завжди боявся швидкостi. І дотепер боюсь. Можливо, пiсля того як у дитинствi, напившись, ми з приятелем украли важкий «Урал» iз коляскою i довго розганяли його ось такою самою трасою – безнадiйною й неремонтованою, а коли розiгнали на повну, я помiтив, що мiг друг, котрий, до речi, сидiв за кермом, устиг заснути. На поворотi «Урал» злетiв iз траси i якимось дивом проскочив мiж опорами лiнiй електропередачi. Ми залишилися живi й вiдразу протверезiли. Я боюся швидкостi, боюся кудись iхати, бiльше за це я боюся лише зупинитись. 3. Поганий Сосюра Залiзничний вокзал мiста Сватове о четвертiй ранку тихий i погано освiтлений. Наскiльки я розумiю, Сосюра десь тут i воював. У його спогадах саме на цьому вокзалi чи то хтось когось узяв у полон, чи то навпаки – полону уникнув. Його важко iнодi зрозумiти, особливо коли це стосуеться бiографii, так прочитаеш цiлий том i не зрозумiеш – за кого ж воював головний герой? Сосюра надзвичайно химерний у своiх спогадах, подумати тiльки – чувак пройшов усю громадянську, воював на кiлька фронтiв, уцiлiв, що найголовнiше, i про що потiм пише у мемуарах? Якийсь безкiнечний трах iз сестрами-жалiбницями та вiдповiдальними полiтпрацiвниками (ок, iз полiтпрацiвницями – нiчого такого, ясна рiч, за Володимиром Миколайовичем, здаеться, не спостерiгалося), якiсь постiйнi плачi з того приводу, що десь там, у сонячному Донбасi, на нього чекае його молода незаймана Лiлi Марлен, невизначенiсть полiтичноi платформи й iдейноi програми (те, що вiн за свiтову революцiю, його жодною мiрою не виправдовуе – усi за свiтову революцiю), порожняк, одним словом, – жодноi тобi яскравоi батальноi сцени з м’ясом i кишками, намотаними на колеса червоних панцирникiв, жодного виписаного портрета бiйцiв i старшин iз послужними списками й зарубками на прикладах снайперських гвинтiвок, жодних вiдомостей про кiлькiсний склад сил супротивника, бiльше того – за весь цей час жодного власноруч убитого ворога робiтничого класу! І вiн говорить, що вiн за свiтову революцiю! Почитай, хочеться сказати автору, почитай спогади iнших учасникiв революцiйних змагань на пiвднi Росii, ну, себто на Украiнi, почитай хоча б того ж таки Нестора Івановича – яка увага до деталей i врахування нюансiв, вiн же фiксуе кожного повiшеного ним мародера чи комiсара так ретельно, нiби справдi розраховуе передати цi списки безпосередньо святому Петровi у сподiваннi на те, що старий зарахуе йому це при перепустцi до райських брам. Що в такому разi мав би зарахувати святий Петро до активу Сосюри Володимира Миколайовича? Оце його тягання iз сестрами-жалiбницями по санiтарних вагонах? Навряд чи. Хiба що я чогось не розумiю в концепцii християнства. Що святому Петровi до сестер-жалiбниць? У нього й без того турбот, я думаю, вистачае. Але менше з тим, навiть якщо ти не дбаеш при цьому про захмарнi брами й перепустки, – не подобаеться менi його постiйне недомовляння, адже ясно вiдчуваеться за всiма цими санiтарними вагонами щось значно цiкавiше – щось, про що Володимир Миколайович або справдi забув, або зробив вигляд, що забув, – тому що насправдi його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров’ю i брудним одягом, тифом i дизентерiею, лише чому вiн про це не пише? Бiда цiеi лiтератури в тому, як на мене, що бiографii кращих ii письменникiв значно цiкавiшi за iхнi твори, ну та це справи не стосуеться. Ми сходимо на перон. Потяг освiтлюють кiлька потужних лiхтарiв, як на стадiонi, вагони важко рухаються, набираючи швидкiсть перед наступним перегоном, далi потяг повертае на Донбас. Тут немае чого робити навiть удень. Уночi тут немае чого робити взагалi. На вокзалi холодно, навiть незважаючи на те, що зараз лiто, серпень, усе одно – на вокзалi холодно, i там уже хтось спить. «Давай, – кажу я, – пiшли на автовокзал, там траса, спробуемо щось зупинити, у разi чого – просто дочекаемося першого автобуса, пiшли, тут недалеко». Але це я так сказав – недалеко, насправдi я ходив цими чорними вiд ночi вуличками не раз i не двiчi, я-то знав, що йти вночi, наослiп, навпомацки по неасфальтованих вуличках цього мiстечка – заняття майже безнадiйне. Та що робити?! Ми пройшли вздовж перону, зiстрибнули на стежку, що тяглася вздовж рейок, яких уже й видно не було в травi, оминули кiлька цистерн iз метиловим спиртом i цементну огорожу, усе далi вiдходячи вiд прожекторiв i вокзалу, повз нас прокотився наш Суми-Луганськ, обдаючи п’янким запахом тамбурного вугiлля й солодкоi кип’яченоi води, потяг – це було щось останне свiтле в цьому мiстi, далi довелося йти в темрявi. Автовокзал не працював. Востанне, коли я тут був, себто кiлька рокiв тому, вiн ледь жеврiв, двi третини рейсiв уже тодi не функцiонували, село було вiдрiзане вiд цивiлiзацii, та й цивiлiзацiею все це назвати було важко; крiсла i лавки були напiврозваленi, дерматин iз них здерто, i гучномовець тривожно мовчав. Але тодi, у всякому разi, ще працювало кафе, де продавалися старi, аскетичнi тiстечка i яскраво-недоречнi в цих строгих декорацiях чупа-чупси. Я якось розраховував на це кафе, на цi чупа-чупси, зрештою, чупа-чупси менi були до одного мiсця. Я собi думав: о’кей, хай село вiдрiзане вiд цивiлiзацii, хай здерто дерматин, та хай навiть гучномовець не працюе, – я переживу, я переживу без гучномовця, чесне слово, але ж кафе, кафе, курва, мае працювати, а де е кафе, там е яке не яке культурне життя – водяра, котлети, проститутки, хоча б щось, хоча б якась електрика й комунiкацii. Проте капiталiзм оминув своею вгодованою тушею цi суворi хлiборобськi мiсця, якi вже тут чупа-чупси – вокзал не працював, на дверях висiв замок i сподiватися просто не було на що. Ми обiйшли темну споруду й вийшли на трасу. Пiд будiвлею вокзалу стояла фура, очевидно, далекобiйники вiдсипалися до ранку, щоб прокинутись i з новими силами пробиватися до Ростова чи на Кубань, вiдпрацьовуючи своi бабки, розвиваючи свiй бiзнес, назустрiч своiй мрii, назустрiч своiй смертi. І ось ми стоiмо майже на виiздi з мiста, метрiв за сто вiд нас залiзничний переiзд, i траса, бiля якоi ми зупинилися, така чорна, що, якби було не в лом, я повернувся б назад на залiзничний вокзал – поближче до людей, поближче до цистерн iз метиловим спиртом, поближче до духу Володимира Миколайовича, який час вiд часу мав би пролiтати над залiзничним вузлом, завертаючи на свою Третю Роту й тяжко зiтхаючи вгорi вiд спогадiв про санiтарнi вагони й третю селянську революцiю. Зараз десь близько п’ятоi ранку, ми попадали на землю пiд чиiмось парканом, у будинку за зачиненими вiкнами працюе телевiзор. Дивнi люди, думаю я, живуть у цьому мiстечку, без кафе й гучномовця, без проституток i чупа-чупсiв, сидять по хатах, позачинялися, суки, на всi замки й дивляться телевiзор до самого ранку. Що вони дивляться? Що iх цiкавить? Останнi новини? Що вони хочуть почути в останнiх новинах? Чого вони чекають вiд цього свiту, ховаючись вiд нього за зачиненими дверима й забитими наглухо вiкнами? Що iм, своею чергою, може показати цей свiт, що свiт приготував для цих дивних людей, котрi дивляться телевiзор о п’ятiй ранку? Баскетбол? Точно, мабуть, баскетбол, що ж iще, як не баскетбол. І тут звiдкись iз-за будiвлi вокзалу виходить дивна iстота, нiчний поморочений мужик, сутiнковий проспиртований метелик, який так само, як i ми, зауважуе фуру, крутиться коло неi, не наважуючись пiдлетiти ближче, i раптом бачить нас. О, думаю, цей, мабуть, не любить баскетболу, цiкаво, що вiн любить. «Ребята, – каже вiн нам, – ребята, де тут можна йобнути?» «Йобнути?» – перепитуемо. «Да, – вiдповiдае вiн, – йобнути». Де тут можна йобнути о п’ятiй ранку? Мабуть, теж приiжджий, судячи з цiлковитоi дезорiентацii й здорових бажань. «На залiзничному можеш йобнути», – кажу йому. «А тут?» – «А тут – нi, тут ти не йобнеш, бачиш, усе зачинено, усi баскетбол дивляться». – «А як до залiзничного пройти?» – «Іди по рейках, – показую йому, – он переiзд, iди лiворуч, пройдеш хвилин двадцять, там буде залiзничний. Там можна йобнути. Тiльки не йди праворуч, – кажу, – на Донбас вийдеш». І вже коли вiн пiшов, я подумав – що насправдi шукав цей чувак о п’ятiй ранку на автовокзалi? Невже справдi йобнути хотiв? Невже це не манiяк, не божевiльний, не серiйний вбивця далекобiйникiв? Дивнi дiла твоi, отче, якi безсенсовнi знайомства готуеш ти для нас у наших не менш безсенсовних перемiщеннях. За годину пiд’iде перший автобус на Луганськ, ми попадаемо на заднi сидiння й проспимо нашi шiстдесят кiлометрiв до наступного мiстечка, загалом – проспимо все, що можна було проспати, навряд чи щось вiд цього насправдi втративши. 4. Масони в побутi Ще одне мiсто-герой, пристанок пiдлiткових мрiй i темних пристрастей, що роз’iдають iзсередини сумлiння його мешканцiв. Близько тридцяти тисяч населення. Чотири середнi школи, в однiй iз них я навчався. Церква ХІХ столiття, оббита бляхою чи як це називаеться, чорт – церква оббита бляхою, це звучить. Вiдновлений монастир – за часiв мого дитинства там стояла вiйськова частина, наприкiнцi вiсiмдесятих iз НДР повернулась родина моiх однокласникiв-близнюкiв, iхнiй тато був офiцером i служив саме в цiй вiйськовiй частинi, чуваки натомiсть навчались у музичнiй школi по класу баяна, баян, я маю на увазi музичний iнструмент, був у них один на двох, вони добре грали у футбол, багато, як на iхнiй пiдлiтковий вiк, курили, слухали привезений iз НДР «Accept» i розповiдали всiм про ГСВГ, ге-се-ве-ге, сини полку, рiдкiснi засранцi були, тато iх регулярно строiв, проте користi з цього було мало; i що тепер – де офiцери? де гауптвахта? де дембеля i ге-се-ве-ге? – що робиться з нашими збройними силами, релiгiйний, блiн, дурман. Крiм чотирьох шкiл е стадiон, банк, контори й елеватор. Ну, це вже традицiйно. Господь заснував цi мiстечка й побудував у кожному з них елеватори, давши заповiдь, мовляв, чуваки, ось вам елеватори, берiть, фiгачте – це все, що вiд вас вимагаеться. Пам’ятаю якийсь путiвник по Луганськiй областi, яка тодi ще нормально називалась Ворошиловградською, там навiть на обкладинцi було зображено вантажiвку з пшеницею пiд елеватором. Чомусь урiзалося в пам’ять. Хлiборобнi райони, наповненi збiжжям i молоком, парадайз для всiх фашистських загарбникiв. Так, поiхали далi – кiлька кiнотеатрiв, гуртожитки петеу, ремонтний завод, залiзничний вокзал. На вулицях багато пiску й абрикосiв, абрикоси падають у пiсок, iх навiть не пiдбирае нiхто, цiлi вулицi, засипанi абрикосами, так i дивишся, щоб не наступити на них i не зробити боляче. З видатних громадян, якщо не рахувати парт– i госпактиву, можна згадати божевiльного письменника Гаршина, який тут невiдомо чим займався, але вiдомо як скiнчив. Свого часу Старобiльськ навiть був столицею Радянськоi Украiни – у сорок третьому, коли совки рухалися на захiд, вiн був одним iз перших визволених украiнських мiст, ясна рiч, що за вiйськовими частинами сюди вiдразу ж напхалася купа рiзноi кабiнетноi шлоiбенi, яка за вiдсутностi у своему пiдпорядкуваннi пристойнiших населених пунктiв вирiшила оголосити столицею саме наше мiстечко. Сам факт визволення мiста було до непристойностi роздуто й демонiзовано – купа обелiскiв, меморiалiв, ветеранiв у медалях, хоч насправдi-то всi серйознi боi на цьому напрямку велись у районi Донбасу. Там було за що битися: чорне золото, вугiлля, шахти, що осипалися на голови неприкаяних гiрникiв, – це тобi не елеватори. У самому Старобiльську справи обмежились якоюсь румунською вартою, героiчними танкiстами, що давили замурзаних румунiв, надокучливими пiдпiльниками й численними колаборантами. Ну, та потрiбно ж було з цього всього зробити щось належне великому духовi доби, бо негречно виходило: столиця Украiнськоi РСР – i якась замурзана румунська варта. Куди вигiднiше в iмiджевому планi розповiдати про жорстокi боi на пiдступах до мiста й показувати нам, школярам молодших класiв, ще живих, але вже непритомних вiд народноi любовi ветеранiв у медалях, яким лише дай слово – вони тобi розкажуть, i про рiдну землю Старобiльщини, до якоi вони припадали своiми розчуленими синiвськими вустами, i про штурм Берлiна, у якому вони брали вирiшальну участь, говоритимуть, витираючи рукавом скупу чекiстську сльозу й безсовiсно переграючи в найбiльш iнтимних мiсцях, справжнi солдати так себе не ведуть, одним словом. Натомiсть жодна сука не розповiла менi за часiв мого дитинства про табори з iнтернованими польськими офiцерами, котрих розстрiлювали тут у тридцять дев’ятому, або про еврейськi поховання, на мiсцi яких побудували парк культури й вiдпочинку, аякже – це тобi не штурм Берлiна i не замурзана румунська варта. Для мене було несподiванкою, що в Польщi, виявляеться, багато хто знае про iснування цього самого Старобiльська, саме через тих офiцерiв, так що особливо й не похвалишся, звiдки ти родом. Це те саме, що хвалитися, що ти родом iз околиць Бухенвальда, скажiмо. Тут поруч, за мiстом, на початку двадцятих рокiв минулого столiття було засновано комуну. Іменi Карла Маркса. Наскiльки я розумiю, комуна виникла вже пiсля придушення повстанського руху в повiтi. За усними переказами сучасникiв, комунари виявилися людьми непевними й особливою любов’ю в мiсцевого населення не користувались. Улаштували такий собi промiскуiтет в аграрних умовах, сiльським господарством вiдверто нехтували, жили абияк, пили по-чорному, компрометуючи таким чином в очах сучасникiв, за iхнiми ж таки усними спогадами, саму iдею комунiстичного спiвжиття. Уранцi ми знайшли мiсцевий музей. Музей справив прикре враження – тi самi портрети ветеранiв, модель танка, гiльза з-пiд снаряда, мабуть, едина тодi використана. У музеi нам дали адресу мiсцевого дослiдника й довго дивились услiд iз огидою та недовiрою. Дослiдника довелося чекати щось iз пiвгодини – вiн саме пiшов до редакцii газети з черговим опусом на тему таемниць рiдного краю. До нас вiн поставився з веселою зневагою: «А, – каже, – журналюги, знову понаiхали». Був чоловiком старшого вiку, лiвих поглядiв на життя й суспiльнi процеси, погодився розповiсти про перебування в мiстi Махна i продав нам два примiрники своеi брошури «Шла война гражданская». «Махно завжди зупинявся в крайньому будинку, – повiдомив вiн нам як заповiт, – щоби в разi чого легше було вiдступати». Назвавши адреси, за якими той зупинявся, дослiдник вибачився i знову звалив до редакцii, знову, очевидно, з опусом. Ми знайшли потрiбнi адреси, пройшлися тихою центральною вуличкою й опинились у згаданому вище парку культури й вiдпочинку. Два дивовижнi пам’ятники стояли в цьому парку, мiж гойдалок i каруселей. Пам’ятник першому робiтничому полку був прикрашений трьохметровим пiхотинцем. За спиною пiхотинця автори пам’ятника прокреслили бойовий шлях полку, не надто довгий i надто заплутаний, аби назвати його переможним. Принаймнi складалося таке враження, що повстанцi iх просто ганяли степами Лiвобережжя, а вже потiм iз цього всього спробували зробити хронiку революцiйноi боротьби. За сто метрiв, у глибинi парку, знаходився пам’ятник борцям за радянську владу, у виглядi вази. На цоколi було зображено червону зiрку й написано дивний текст: «Вiчна слава героям революцii – каменярам нового свiту». Що за масонське формулювання, подумав я, чому саме каменярам? Що вона може символiзувати собою, ця ваза? Так дивно – установлюеш ти, скажiмо, радянську владу, установлюеш, керуешся, можна сказати, найкращими побажаннями, гинеш у нерiвнiй боротьбi з капiталом, i що – на твоiй могилi споруджують недороблену вазу й називають тебе при цьому каменярем. Дивна, позбавлена логiки доля переможцiв. Усi цi невиправданi замовчування справжнiх подiй, викривлення й перекручування хронiки боротьби, коли з усього густого, насиченого потоку iсторичних подiй лишаеться тiльки плутаний i рваний бойовий шлях робiтничого полку, який невiдомо ще на чиему боцi воював. Ну й iще ця ваза, пiд якою, очевидно, закопана полкова казна, золотi коронки та конфiскованi керенки, старанно надбанi в походах i погромах трьохметровими гiпсовими бiйцями – каменярами нового свiту, масонами перiоду раннього непу, котрi пройшли свiй короткий, але важкий маршрут мiсцями чужоi бойовоi слави, зумiли перемогти й навiть повернулися додому, до своiх елеваторiв. Повернулися героями й переможцями, i едине, що iм лишалось учинити в цiй химернiй ситуацii, – поставити серед парку культури й вiдпочинку свiй гiпсовий Грааль у сподiваннi на кiнцеву перемогу комунiстичних iдей i добру пам’ять нащадкiв, якi натомiсть заб’ють тебе камiнням, заваливши всi твоi пам’ятники, не вiрячи в твое минуле, не маючи свого. 5. Усе цiкаве в краiнi Усе цiкаве в краiнi вiдбуваеться на вокзалах, i що менший вокзал, то бiльше цiкавого. Є великою помилкою думати, що влада може на щось впливати. Впливати на щось може начальник станцii, котрий сидить у своему кабiнетi й пропускае iз Заходу на Схiд черговий товарняк, тридцять шiсть червоного кольору столипiних, навантажених цементом i хлiбом, мануфактурою, курва, яку ховають мiсяцями на запасних колiях i у вiдстiйниках, списують по накладних, отримують свiй чорний нал, i жодна влада цього спинити не може. Вокзали працюють навiть пiд час вiйни, можливо, це останне, що працюе пiд час вiйни, он i Сосюра зi своiми сестрами-жалiбницями переважно по вокзалах тягався, жодна вiйна цього не спинить, навiть громадянська. Повiтря вздовж залiзничного насипу особливе, воно розрiджене постiйним перемiщенням сотень вагонiв iз тисячами громадян усерединi. Повiтря над залiзницею вiдкрите, як вена, такого повiтря не вистачае для тривалого дихання, тому ти рухаешся вiд одного нiчного вокзалу до iншого, вiд однiеi вузловоi станцii до наступноi, ловлячи устами цей солодкий розрiджений кисень, дозований для тебе мiнiстерством шляхiв сполучення. Я завжди iнтимно ставився до залiзницi, власне, не до залiзницi як способу пересування, а предметно – до колiй i насипiв, вагонiв i семафорiв, до речей, зроблених з особливою, справжньою надiйнiстю, менi завжди подобалися залiзничнi вокзали, лiтнi вокзали Пiвнiчного Донбасу, на яких збирався весь мiсцевий непотрiб, алкоголiки, ветерани i дружинники, нашi втомленi батьки, котрi приходили тихими липневими вечорами до маленького вокзалу з товстими колонами, пiслявоенний дизайн, що може бути краще, пили в буфетi теплу водяру, слухали республiканське радiо, iнодi сварилися й пiдрiзали кого-небудь розкладними ножами, якими перед тим рiзали городину та вiдкривали томатнi консерви. Бiля вокзалу була кiнцева зупинка одного з трьох мiських автобусних маршрутiв, зрiдка сюди пiдкочувався жовтий задиханий автобус, iз якого вистрибували пасажири. Моi старшi друзi любили влаштовувати шмон на кiнцевiй, перекривали дверi й вибивали останнi бабки з розгублених невтiшних студентiв сiльськогосподарського технiкуму, котрi роз’iжджались надвечiр по домiвках. Особливо розгублених i невтiшних вiдводили за будiвлю унiвермагу й там збивали з нiг на теплу i свiжу траву, добиваючи iх у травi, так що кров i липнева зелень густо проступали на бiлих порваних сорочках жертв. Але нас вони не чiпали, ми були надто незрiлi для подiбних розваг, i все життя сприймалося нами як великий залiзничний вокзал, схожий на стигле розламане яблуко, наповнене соком, сонцем i осами. Десь близько сьомоi з’являвся фiрмовий московський, який iхав на Пiвдень, у Крим. Дiти вибiгали на першу платформу, на вокзалi iх i було лише двi – перша i друга, вони вибiгали на першу й дивилися за мiст, де над високою травою стояло марево й горiли семафори, i в цьому маревi мiж цими семафорами час вiд часу помаранчево зблискувала куртка колiйника, котрий, наче диявол, переводив стрiлки, перемикав семафори, благословляв увесь цей рух на Пiвдень, у Крим, курва, до моря, якого нiхто з нас нiколи не бачив. Потяг збивав собою спеку, весь пил i всю траву, що гостро пахла мiж шпалами, зупинявся на якiсь п’ять хвилин, iз вагонiв висипала мажорна столична публiка й купувала несвiжу пресу в кiоску та теплу водяру в буфетi. Дiвчатка в купальниках i великих сонцезахисних окулярах здивовано дивилися на нашi дитячi обличчя, на обвiтренi гарячi обличчя наших батькiв, на гордi червонi гасла нашого вокзалу, писанi не зовсiм зрозумiлою для них мовою, дивилися, i наш пил осiдав на iхне волосся, i наша трава забивалась iм мiж пальцiв нiг. Вони проходили пероном i залишалися в нашiй пам’ятi й нашiй свiдомостi, i без того наповненiй красивими i героiчними персонажами з життя, сновидiнь i кiнофiльмiв. Найгострiшим i найпечальнiшим було саме усвiдомлення цiеi минущостi, фiзичне проживання цих кiлькох хвилин, упродовж яких юнi жiнки зi свiтлим волоссям i темними очима боязко спускалися до тебе, на твою територiю, на територiю, яка належала тобi по праву, за яку ти вiдповiдав i яку чесно вважав своею. І коли вони – хай усього лише на кiлька хвилин – потрапляли на цю твою територiю, ти шкiрою вiдчував, як зрушуеться простiр i як розламуеться час, як у ньому з’являються тонкi-тонкi, ледь вiдчутнi й майже нiкому не помiтнi трiщинки, у якi вiдразу ж забиваеться уся трава наших перонiв, увесь покалiчений подорожник, забиваеться i вже лишаеться там назавжди, як позначка, за якою ти зможеш потiм вiдновити у своiй пам’ятi i цей день, i це лiто, i цей густо-червоний лак на пальцях нiг, який ти встиг помiтити. Вони нiчого не бачили в наших очах, вони зовсiм нiчого не помiчали в зiницях недозрiлоi провiнцiйноi шпани, котра жадiбно ловила кожен iхнiй рух, кожен iхнiй подих, просто купували свiй пломбiр чи своi журнали й зникали в темрявi, що тяглася вiд нашого мiста на Пiвдень, до моря, а вже там i зовсiм забували про невеличкий вокзал, одну з безкiнечних зупинок iхнього довгого-довгого життя, сповненого нiжностi, любовi i ще чогось такого, про що ми в тому вiцi просто не знали. Хоча, якби вони подивились бiльш уважно, вони б неодмiнно побачили багато цiкавого, саме в наших зiницях, здивованих i широко розплющених, тому що в такому вiцi те, що ти бачиш, не минаеться безслiдно, i, глянувши в нашi очi, тiльки подивившись уважно, вони могли б побачити i всi тi безкiнечнi товарняки з нафтою, якi щодня прокочувались через мiсто, i птахiв, якi лiтали помiж нас на лунких запилених горищах, i боязкi рухи наших однокласниць, i засмаглi торси наших старших братiв, i приглушену пристрасть наших батькiв, що надовго залишалась у наших зiницях, змiнюючи iхнiй колiр. Потяг рушав, хтось i далi банячив у буфетi, на перон осiдали теплi сутiнки. Ставало темно й затишно, i так порожньо було в повiтрi, очевидно, через вiдсутнiсть у ньому цих прогрiтих наскрiзь вагонiв, що ти просто повертався i йшов додому або йшов на футбольне поле й ганяв ним, аж доки м’яч цiлковито не губився в темрявi, i ти лупив з носака по згустках цiеi темряви, намагаючись вирвати-таки свою перемогу. Але кого ти насправдi мiг перемогти в тих сутiнках, у тiй темрявi, коли не було видно не те що м’яча, а навiть супротивника, – у тебе просто не було супротивникiв у тому вiцi, у тому мiстi, пiд тими чорними небесами, над тим темним витоптаним майданчиком. Усi твоi супротивники з’являться пiзнiше, коли зовсiм зникнуть i старшi друзi, i бiльшiсть знайомих, зникне сонце з вокзалiв, зникнуть гасла з пiслявоенних фасадiв, розбiжаться футбольнi команди, у яких ти грав, а новi натомiсть зiбрати вже буде неможливо, тому що справжнi команди, команди, здатнi перемагати, трапляються в життi дуже рiдко, якщо трапляються взагалi. Та навiть пустота, що раптово вiдкривалась перед нами, нiби поштова скринька без листiв i нових журналiв, навiть вона не могла вiдбити в нас бажання щоденно тягатися платформами. Можливо, це просто дитячий потяг до дорослих форм життя, коли в одному мiсцi i в один час ти можеш побачити вiдразу всi схеми, за якими це життя рухаеться, – вiдчути запах справжнього, дорослого життя, що пахне дешевою водiйською iдальнею, пахне старими й промасленими робами, пахне, зовсiм несподiвано для тебе, радянськими парфумами i югославською жувальною гумкою, загалом мае фантастичний запах, i навiть коли змiняться декорацii, змiниться влада, змiниться краiна, у якiй ти живеш, усе одно залишиться цей запах, оскiльки залишиться саме життя, незалежно вiд того, чи залишишся в ньому ти. Просто нашi вокзали вмiщали в собi все, аби почувати себе спокiйно i впевнено: i низькi запиленi вишнi, i весь алкоголь навколишнiх буфетiв та iдалень, i всю контрабанду пристанцiйних складiв, i найкрасивiших жiнок наших мiстечок, котрi вiд’iздили транзитними рейсами в невiдомому напрямку, але завжди, ти розумiеш, завжди поверталися назад. 6. Реальна бiографiя Кобзона Нiколи не намагайся зрозумiти, що саме там вiдбувалося – у твоему дитинствi, чому бiльшiсть iсторiй, розказаних тобi батьками, мали таке несподiване продовження й печальне завершення. Почнеш копатись у дитячих речах, щоденниках i фотоальбомах – обов’язково зав’язнеш, обов’язково натрапиш на щось таке, вiд чого мороз пiде по шкiрi i щелепи зведе вiд судоми й збудження. Кожне подiбне повернення в дитинство погано закiнчуеться – ось i ми сидимо, i п’емо до ночi, i намагаемось про щось говорити, мовляв, здорово все виходить, здорово, що ми приiхали, хоча насправдi нiчого не здорово й усi цi рештки комун у степах i набитий кiстками чорнозем вганяють у легкий ступор, так що лишаеться пити далi й говорити про погоду, засинаючи пiд час розмови. Серед ночi нас будять, вантажать у машину й привозять на вокзал. Близько першоi ночi з’являеться потяг, довго стоiть на порожнiй нiчнiй станцii, потiм рушае, але iде аж надто повiльно, зупиняючись щоп’ять хвилин, так нiби тикае своiм мокрим чорним носом у серпневу темряву, винюхуючи, куди ж далi завертають цi чортовi рейки. Фактично ми бiльше стояли, нiж iхали, нам трапився дивний партизанський поiзд, вiн зупинявся серед поля i в населених пунктах, вiн мовби пропускав перед собою невидимi нам потоки i струменi нiчного повiтря, гальмував пiд кожною шахтою, а оскiльки iх – цих темних, порожнiх усерединi шахт – ставало чимраз бiльше, то подорож наша поступово перетворилася на таку собi розмiрену мiграцiю вагонiв у пiвденно-захiдному напрямку. Пасажирiв ставало все бiльше. На кожнiй станцii пiдсiдали цiлi шахтарськi родини, котрi iздили собi ось так Донбасом, у пошуках невiдомо чого, бо що ти тут можеш знайти, у цьому Донбасi, куди ти приiдеш потягом, який майже не рухаеться, сядеш у Донбасi й вийдеш у Донбасi. Але вони все одно сiдали й сiдали, багатьох iз них я мiг пам’ятати з дитинства, вони майже не змiнилися, навiть сорочки з короткими рукавами й бiлi затяганi олiмпiйки на них я мiг пам’ятати, оскiльки вони були з тих-таки вiсiмдесятих, якi я пам’ятав найкраще. Чоловiчий одяг довше носиться i краще запам’ятовуеться, у цьому е щось стильне – чоловiки в старшому вiцi аскетично ставляться до свого одягу, саме аскетично, а не зневажливо, дотримуючись певного пролетарського шарму, коли ти просто сприймаеш свiй одяг як частину себе, то й iншi теж сприймають тебе разом iз твоiм одягом, невiд’емним вiд твого досвiду i твоеi фiзiологii, навiть якщо ти не знаеш, що це таке. Ну ось, знову стоiмо пiд шахтою, за вiкнами космiчнi пейзажi i зворотнiй бiк мiсяця, зусiбiч, починаючи вiд ранку, щойно ми почали в’iжджати в цей справжнiй Донбас, нас оточують гори залiза, купи щебеню й нагромадження зеленi. Забагато експресii в краевидi. Особисто я спробував би все це якось розрiдити, якби менi доручили зайнятися оформленням навколишнiх територiй. Навiщо тут стiльки залiза й зеленi, навiщо стiльки шахт, головне – навiщо пiд ними так довго стояти? У Донецьку нас зустрiв друг – Бiлий, майор мiлiцii, автор iсторичних романiв, кандидат iсторичних наук. У його романах хтось когось постiйно мочив, було багато кровi й адреналiну, а негативними персонажами, що менi особливо подобалося, поруч iз реальними татарами, поляками чи яничарами, щедро були представленi вурдалаки, вовкулаки, песиголовцi та iншi вороги украiнського народу. Коли я запропонував Бiлому поiхати разом до Гуляйполя, той легко погодився, тож ми домовились, що заiдемо за ним у Донецьк, а там видно буде. Я був у Донецьку лише раз, у дитинствi, улiтку вiсiмдесят четвертого. Чому я пам’ятаю рiк? За рiк до цього «Шахтар» узяв кубок i по всiх газетних кiосках Донецька продавалася книга, присвячена цiй перемозi, я ii тодi теж купив. Цiкаво, що мiста я не пам’ятаю зовсiм, пам’ятаю велике автопiдприемство в передмiстi, де ми мали забрати новий самоскид i перегнати його додому. До речi, я собi думаю: хто в тi роки мiг бути директором того автопiдприемства? Мiй старий переганяв час вiд часу машини, iнодi брав мене з собою, як на дитячi роки це був фантастичний привiлей – першому з-помiж усiх друзiв залiзти до прохолодноi незайманоi кабiни, я добре пам’ятаю запах новоi технiки, запах бензину й мастила, запах здорового радянського дитинства, дощ, який почався i супроводжував нас до самого дому, усю цю подорож у межах одного дощу, у межах однiеi краiни, ми були вдома, кубок був у «Шахтаря», усе складалось якнайлiпшим чином. Повертаючись до мiста, у якому ти був так давно, що можна сказати – не був зовсiм, ти вiдразу ж намагаешся зачепитися за щось знайоме, знайти якiсь слiди й знаки. Утiм, це марна затiя, що могло залишитися з того часу – навiть кiоскiв не лишилося, тому ми просто вирiшили перебути тут до ранку. І далi почалося безпосередне знайомство з мiстом, з горiлкою у фаст-фудi, з драпом у спальних районах, – лiнивий лiтнiй день, що традицiйно закiнчуеться темним безпробудним безпам’ятством, унаслiдок чого замiсть нормальних подорожнiх вражень лишаються якiсь уривки й епiзоди, лишаеться передусiм подивування – вiд того, що в цьому мiстi е кiлька золотих пам’ятникiв i що десь тут, здаеться, е пам’ятник Кобзону, принаймнi мае бути. На ранок я найбiльше переймався саме цим – був пам’ятник Кобзону де-небудь чи не було i якщо був – то де? І чи золотий вiн був, цей Кобзон, чи зроблений iз гiпсу? Бо що я мiг запам’ятати ще? Студентську iдальню iз зариганим сортиром i охоронцями при входi? Таких студентських iдалень точно бiльше нiде немае. Натовпи чувакiв у спортивних костюмах, котрi почували себе на вулицях мiста впевнено й безтурботно. Це було, очевидно, iхне мiсто, iхнi костюми, вони мали право на свою безтурботнiсть, на вiдмiну вiд мене. Я мiг запам’ятати краевиди за вiкном помешкання, але краевиди тi мiста вже не стосувалися. На вулицях було багато полiтичноi реклами. Наступного ранку ми виiхали на Гуляйполе. Їхати зранку автобусом у такому станi в невiдомому напрямку – невдячне заняття, але що робити, головне – не лишатися тут, головне – виiхати, що ми й робимо. Значить, так, думаю я, водiй дорогу знае, Бiлий, у разi чого, теж дорогу знае, поiхали. Що може бути в Гуляйполi? Очевидно, що там немае жодних атракцiонiв, жодних американських гiрок i нiагарських водоспадiв, нiагарських водоспадiв там точно немае, я в цьому майже впевнений, та й не потрiбнi нам у такому станi водоспади. Головне – доiхати, а там видно буде, тому що ця гонитва за демонами щасливого дитинства, за привидами iз затишних провулкiв пам’ятi поступово починае брати за яйця, це так, нiби хтось тиче тебе писком у свiтло-червонi калюжi кровi, мовляв, ось вони, залишенi для тебе слiди, ось що лишилося тобi з минулого, бери, змивай усю цю кров, пролиту в класах i спортивних залах, хотiв цього – маеш, не вiдвертайся тепер. Загалом – повертатися в мiсця, де ти рiс, майже те саме, що повертатися в крематорiй, у якому тебе одного разу вже спалили. І хто вся ця публiка, яка iде разом iз нами? Хто всi цi тьолки в спортивних кофтах, хто цi бабусi з пакетами, мужики з дипломатами, прочани? Інодi мене бере такий розпач вiд усвiдомлення власноi непотрiбностi: ось вони всi iдуть у справах, тьолки, наприклад, iдуть у петеу, бабусi везуть самогон на базар, мужики з дипломатами iдуть цей самогон купувати, – добре, а куди iдемо ми? У петеу нас не чекають, та нас насправдi нiде не чекають. А за самогоном зовсiм не обов’язково iхати аж так далеко, самогон, наприклад, i в Донецьку можна було купити, i в Харковi. Але ж справа не в цьому, тому доводиться просто сидiти в розбитому лазi, на задньому сидiннi, спостерiгаючи, як дощова погода змiнюеться сонячною, ранкове повiтря – пообiднiм, Донецька область – Запорiзькою. Вигляд у вокзалу був такий, нiби його розбив паралiч. З дверей вибiг якийсь дощовий пес i, побачивши нас, зупинився. Не впевнений, що саме сюди я хотiв потрапити. Лишалося щонайменше пiвдня на знайомство з мiстом. На асфальтi просихали калюжi. Життя, як i пес, завмерло. 7. 2.99 $ за готельний номер Третiй день у готелi, валяемося на лiжках, ловимо вторяки, за вiкнами чути веселий чоловiчий голос, тут взагалi все чути. Чути, наприклад, що в готелi, крiм нас, нiкого немае, це особлива тиша порожнiх кiмнат навколо тебе, коли ти пiдходиш до стiни й розумiеш, що з того боку, у сусiднiй кiмнатi, знаходиться тиша, i так у всьому готелi, лише тьотка сидить на рецепцii в бiлому халатi та прибиральниця нишпорить коридорами, дослуховуючись до нашого дихання, дихання трьох обкурених чужинцiв, якi з’явилися тут три днi тому, порушили тишу порожнiх сонячних коридорiв, назвалися журналiстами, сидять третiй день у готелi й курять драп, запиваючи його самогоном. Тепле спокiйне мiстечко з сонними вулицями, ось вона – столиця анархо-комунiзму, територiя унiкальних соцiально-полiтичних експериментiв. Приiхавши до мiста, ми вiдразу ж поселились у цьому готелi, на першому поверсi була перукарня й пахло одеколонами, i це ще був не найгiрший запах, далеко не найгiрший. Номери виявились настiльки дешевими, що ми вирiшили залишитися тут надовго. Можливо, це було головною помилкою. Ми пiднялись у номер, кинули речi, перерахували бабки й пiшли дивитися на мiсто. Мушу визнати, що нiколи в життi не любив туристiв, туристи для мене заголоснi й метушливi, вони приносять iз собою вiдчуття штучностi, минущостi, вони з’являються у своiх шортах i панамах, з «кодаками» на бойовому взводi, i ти вiдразу ж вiдчуваеш себе зайвим, i вони це вiдчувають, вони дуже чутливi, цi туристи, вони нiбито й дивляться в об’ективи своiх «кодакiв», кудись повз тебе, в iсторичнi панорами, що вiдкриваються за твоею спиною, а самi насправдi перешiптуються – що це за клоун, чому вiн не в шортах, де його панама, звiдки вiн тут? А головне – туристам потрiбнi зовнiшнi знаки iсторii, щоб на кожному будинку висiли пам’ятнi барельефи, а за кожним рогом вiдкривалися види мiсць, описаних у iхнiх непутящих буклетах. Вони нiколи не звертають уваги на речi простi й невибагливi – на стiни будинкiв, скажiмо, побитi вiспою кулеметного обстрiлу, на старi присадкуватi явори в глибинi парку, з яких, припустiмо, могли звисати вороги трудового народу, вони не розумiють тишi вулиць, оглушених свого часу перемiщенням армiй, контужених канонадами й переможними салютами. Вони фотографують фасади, не розумiючи, що куди цiкавiше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цiй порожнечi велись напруженi боi з перемiнним успiхом. До таких мiстечок, як це, туристи зазвичай не приiжджають, а якщо приiжджають, програма iхня суха й коротка – сфотографуватися бiля барельефу Махна на будинку колишнього штабу повстанськоi армii, спробувати знайти його хату (у путiвнику написано, що австрiйцi спалили ii ще в 1918-му, але все одно – треба спробувати знайти), урештi – зайти до музею й покрутитися бiля бутафорськоi тачанки, слухаючи iдеологiчно витриману пургу про встановлення радянськоi влади й сiльськогосподарськi успiхи регiону за часiв незалежностi. З усiх можливих зовнiшнiх позначок, крiм барельефу й тачанки, ми знайшли бар «Нестор». Пiсля цього повернулися до готелю й далi курили свiй драп. В iсторичнiй лiтературi махновську республiку Гуляйполе описано настiльки ретельно, нiби в описах мiста, його економiчнiй характеристицi та соцiальному аналiзi справдi можна було знайти натяки й передбачення майбутнього злету цього населеного пункту, який за iнших, кращих умов мусив би перетворитися на туристичну Мекку для всiх перейнятих долею анархiзму як такого i його практичних форм зокрема, мусив би стабiльно збирати на рiчницi i ювiлеi натовпи згаданих нами тут вище чувакiв у панамах i з «кодаками». Історики настiльки дбайливо описують школи й заводи мiстечка, фiксують кiлькiсть робiтникiв i чисельнiсть еврейськоi громади, що в якийсь момент i сам починаеш перейматися iсторичною долею цього серпневого мiстечка, блукаеш повiльно вiд автовокзалу до бiблiотеки, вiд бару «Нестор» до напiврозваленоi будiвлi колишнього млина, упiзнаючи щось зi старих архiвних фотографiй, а щось не впiзнаючи зовсiм. Живучи в такому невеликому мiстечку, скажiмо, три днi, на третiй день ти вже починаеш упiзнавати мiсцевих мешканцiв, i, що найгiрше, – вони тебе теж починають упiзнавати, вiд цього стае доволi незручно – тому що ти в iхнiх очах зайда, щоб не сказати гiрше, турист iз «кодаком», який дивиться на них, як на тубiльцiв, намагаючись знайти в рисах iхнiх облич вiдбиток анархо-синдикалiзму, утiм, нiчого, крiм алкоголiзму, не знаходить. Є в цьому щось нечесне – з одного боку, ти зi своiм збаранiлим захопленням i намiрами розпитувати кожного зустрiчного, чи воював його дiдо в Махна, i вони – утомленi подiбним цирком, перейнятi своiм мирним виживанням у ринкових умовах, тому що там, де для тебе iсторiя й iдеологiчнi переконання, для бiльшостi з них криеться джерело приватного пiдприемництва й не усвiдомлених до кiнця докорiв сумлiння. Тому вони й дивляться на вас якщо й не вороже, то принаймнi без жодного ентузiазму – i тi два вбитi наглухо хрони, з якими ви пили самогон на березi рiчки (уже не було мiстка, яким переiздили повстанцi, рiчка зовсiм змiлiла, хрони сидiли на березi й печально мовчали, коли iм запропонували випити, вiдразу ж погодились, один iз них взяв грошi i зник, ми думали, що назавжди, але нi – вiн повернувся, i потiм ми швидко все випили i полiзли у воду; хрони у воду не лiзли, дивились на нас неуважно й вiдсторонено, кожен бачить у рiцi своiх потопельникiв, ми до числа iхнiх не належали); i директорка музею, котра втомлено нам щось пояснювала й перепрошувала, що мусить бiгти в штаб, працювати на вибори, навiть не цiкавлячись, за кого ми будемо голосувати; i продавщиця в газетному кiоску, яка спала в ньому до п’ятоi години, потiм замикала на висячий замок, навiть вона, попри те що ми купували в неi пресу, можливо, ми взагалi були единi, хто купував мiсцеву пресу; i навiть той офiцiант у привокзальному ресторанi, який бачив нас щодня, щодня ми приходили до нього як до давнього знайомого, але навiть вiн дивився на нас байдуже. У маленьких мiстах люди спокiйнiшi, вони наперед знають усе, що з тобою станеться, вони з першого погляду бачать, що ти так нiчого й не знайдеш на цих запилених вуличках, мiж цих старих розстрiляних будинкiв, нiчого не знайдеш i знайти не можеш, тому ти тут чужий, i питання лише в тому, скiльки ти витримаеш у своему готелi, наскiльки в тебе вистачить грошей, драпу й консервiв, щоб вижити в кривавому готельному просторi, наповненому тяжкими сновидiннями й запахом одеколону. У цьому все питання – чи звалиш ти просто сьогоднi, вечiрнiм автобусом, подалi вiд чорних дiр у навколишньому повiтрi, у якому вмiстилася вся твоя iсторiя, чи будеш далi нипати iхнiми вулицями, сидiти в парку, фотографувати фасади будинкiв, у яких були розташованi адмiнiстративнi заклади анархiстiв, блукати мiським кладовищем, розглядаючи прiзвища на могилах i пiзнаючи найбiльш iз них вiдомi. Менi здаеться, що я не можу зрозумiти головного в них – iхньоi вiдстороненостi, iхньоi колективноi пам’ятi. Ясна рiч, що я не розраховував побачити тут жодних воскреслих тiней, проклятих i невiдспiваних, я був готовий до подiбноi дистанцiйованостi й тотальноi недовiри. Як я мiг розраховувати на щось iнше? Щоб розраховувати на щось iнше, потрiбно було щонайменше народитись у iхньому теплому влiтку й вiтряному восени мiстi, потрiбно було школярем класти квiти до пам’ятника визволителям, знаючи, на чиiх кiстках цей пам’ятник побудовано, потрiбно було спостерiгати щороку, як осипаеться шовковиця й покриваються вуличним пилом вишнi, ходити зранку на мiський базар чи по конторах, мати свiй бiзнес, виховувати дiтей, вiтатись iз перехожими на вулицi, виходити довгим, як блюзи, лiтнiм вечором до рiчки, сидiти мовчки над нею, дивитися на протилежний берег, на якому, так само як i на твоему, немае нiчого – нi минулого, нi теперiшнього, i розумiти, що навiть якби той старий мiст усе ж таки вцiлiв, ти б ним навряд чи захотiв перейти на протилежний бiк, тому що насправдi – i цього я теж зрозумiти нiколи не зможу – з цього берега, з цього мiста, вiд цiеi пам’ятi тобi просто немае куди йти. 8. Ти мiг померти й цього разу Вiн мав добре й мужне лице, лице тридцятирiчного чоловiка, якому хочеться дати всi сорок, тому що вiн нiколи не ховався вiд сонця й не вiдмовлявся вiд алкоголю, сьогоднi так точно. Виглядав вiн втомлено й розпачливо, розпач його був гiркий i якийсь нiжний, iнтимний. Видно було, що в нього проблеми з бабою i що бабу цю вiн, очевидно, любить. А вона, сука, терзае його не загартовану нiжнiстю душу, душу тридцятирiчного чоловiка, який звик у цьому життi до всього – до кровi, до бруду, до роботи, до спирту, до принижень i помсти, але не до нiжностi. Тут вiн був просто не готовий щось протиставити свiтовi, окрiм хiба що набухатися зранку i iздити занiмiлим вiд лiта мiстом у пошуках розради й подальшого алкоголю, нi першого нi другого, ясна рiч, не знаходячи. Учора по обiдi друга-Бiлого викликали додому, дзвоник був офiцiйний. Вiн мав бути зранку на кафедрi. Варiант не поiхати, який я йому радив, Бiлого не влаштовував. Вiн вийшов серед ночi на трасу, простояв там пару годин, але все-таки поiхав. Наступного ранку ми з Льошкою теж вирiшили iхати. Усе, що можна було тут побачити, ми побачили кiлька разiв. З нами вiталися перукарка i продавщиця з газетного кiоску. Помiтивши нас на вулицi, директорка музею переходила на iнший бiк. Офiцiанти знали наперед, який алкоголь ми будемо просити. Ефект несподiванки минув, наступали суворi буднi тижневого запою. Останнiй день я пролежав у готелi, страждаючи, як я думав, на алергiю. Ми вирiшили рухатися на пiвнiч, де у 18-му роцi в лiсах формувались першi повстанськi загони. Автобуси туди не ходили – з 18-го року в цьому планi мало що змiнилося. Добре, вирiшили ми, якi автобуси – вийдемо на трасу, застопимо що-небудь. На виiздi з мiста стояли двi тьолки, про щось перешiптувались, дивлячись на нас, i, здавалося, нiкуди iхати не збирались. Нас, натомiсть, нiхто не брав. Поруч була рiчка, над нами висiли низькi хмари, трава була запилена, дорога порожня. Вiн, очевидно, не збирався зупинятись. Сповнений своеi гiркоi туги, сповнений алкоголю, поклавши на власний суспiльний статус, поклавши на власний, який там у нього вже був, сiмейний статус, поклавши, зрештою, на правила дорожнього руху, вiн ганяв неквапливим пообiднiм мiстом, намагаючись забитися на своiй «копiйцi» в якийсь темний глухий кут, у якому його розпач його не знайде й де можна буде пересидiти до кращих часiв. Урештi за якимось унутрiшнiм iмпульсом вiн повернув iз центральноi вулицi в бiк заводу, оминув ДАІ (дивно, що не посигналив iм), проiхав уздовж складiв, iще раз повернув лiворуч i опинився на виiздi з мiста, де побачив нас. Як я вже говорив, зупинятися вiн не збирався. Проте щось у його затуманених гiркотою мiзках в останнiй момент спрацювало, i вiн ударив на гальма. Та це лише так говориться – ударив, вiн був уже не в тому станi, щоб бити по них рiзко й рiшуче. Вiн ударив по них радше розпачливо й непереконливо. «Копiйку» потягло з дороги, вона проповзла добрих метрiв двадцять i завмерла, тяжко схлипуючи. Ми пiдбiгли. «Довезеш?» – питаемо. Вiн думав. Про що вiн думав? Бог його знае, про що люди думають у такому станi за кермом, едине можу сказати, що вiн не сумнiвався, сумнiву в його очах не було, було скорiше загальне нерозумiння – хто ми такi, хто вiн такий, для чого вiн зупинився. «Добре», – сказав вiн. «Скiльки?» – питаемо. «Нiскiльки», – вiдповiв вiн. «Як нiскiльки?» – «Так, нiскiльки, за бензин заплатите, i поiхали куди хочете». Ми теж подумали. «Ок, – говоримо, – давай». Сiли в «копiйку», зачинили дверi, машина рушила, й тут ми все зрозумiли. Одне пиво вiн щойно закiнчив, друге дав потримати менi. «Потримай», – каже. «А це нiчого, – питаюсь, – що ти п’еш за кермом?» – «У мене проблеми, – говорить вiн, – менi хуйово». – «А, – кажу, – тодi нiчого». «Копiйка» рвонула назустрiч обрiю, проiхала метрiв двiстi й заглохла. «Що таке?» – питаю. «Потрiбно штовхнути, – сказав вiн, – проблеми з двигуном». Ми вийшли й почали штовхати. «Прикольно, – подумав я, – хто кому мае платити». Ну та вiн нам навряд чи заплатив би. На автозаправцi була черга. Але вiн у черзi, судячи з усього, стояти не збирався, вiн лаяв водiiв, лаяв заправщикiв, критикував свiтопорядок загалом. «Що робити будемо?» – спитався я. «Зараз-зараз», – вiн гарячково думав. «Давайте», – сказав нам врештi, очевидно на щось зважившись. «Що?» – «Штовхайте!» Ми вийшли й знову покотили нашу «копiйку», двигун завiвся, водiй натиснув на газ i рiзко повернув назад на Гуляйполе. «Ей, – занервував я, – ми що – назад?» «Зараз-зараз», – лише й повторював вiн. «Копiйка» увiрвалась у мiстечко. У перший поворот вiн не вписався, виiхав на хiдник i якийсь час iхав так. Потiм виiхав-таки на дорогу. Час вiд часу вiн стурбовано дивився, чи тримаю я його пиво. Я тримав. Ми рiшуче промчали мiстом, минули наш готель, бiля якого терпеливо сидiла знайома нам продавщиця газет, вiдчайдушно проскочили вокзал i стадiон, посигналили бiля якогось кафе i вискочили на iншу околицю. По-моему, чувак промахнувся. Вiн прошивав це мiсто, як дельфiн акваторiю, розлякуючи карачкуватих, як гуси, бабусь, що несли з базару нерозпроданий самогон, i вiдчайдушно клаксонячи птахам i янголам, якi потрапляли, не встигнувши вiдступитись, у лопатi реактивного двигуна його «копiйки», вiд чого радiатор заливався кров’ю, а «копiйка» ревiла й глохла. Але на iншому виiздi з мiста теж була заправка. Ми залили повен бак, розвернулись, знову прорвались крiзь мiсто, переiхали через мiст i рушили на пiвнiч. Його пиво ми з ним випили. Його справдi щось мучило. Вiн час вiд часу бив себе долонею по головi, з вiдчаю i якогось жалю до самого себе, нiби хотiв сказати сам собi – ось тобi, за те, що не змiг уладнати як слiд своi проблеми, ось тобi, тримай. До того ж, якби вiн себе не бив, вiн, безперечно, заснув би, а так цi рiзкi короткi удари виводили його зi сну, а нас iз жахливого зацiпенiння. Я намагався з ним говорити, намагався робити музику в його магнiтофонi голоснiше, аби лише вiдволiкти його вiд сну, що важким туманним антициклоном насувався на його свiдомiсть, але вiн i сам усе контролював. Вiн усе контролював i все бачив. У якийсь момент я його зрозумiв – о’кей, думав вiн, нормальнi чуваки менi трапились (це вiн про нас), вiдвезу iх куди треба, повернуся назад, уб’ю цю суку, вiдремонтую «копiйку», пострижусь, о’кей. Але пиво ми випили, музика його не тiшила, тому не дивно, що вiн засинав пiд цим сонячним промiнням, у серпневому повiтрi, наповненому хмарами, нiби соком, мiж двома мiстечками, одне з яких ми назавжди покинули, а до iншого навiть не сподiвалися потрапити. Ми б теж, очевидно, заснули, якби за кермом був не вiн. Це була дивна подорож, у всiх сенсах дивна – i дорога була дивна, усе гiрша й гiрша, i день був незрозумiлий, вiн тривав так довго, що я починав думати, чи не закiнчиться вiн для нас прямо тут i прямо тепер, i водiй наш так дивно й так гiрко переживав своi негаразди, що я навiть не мiг сказати йому – брат, зупинись, зупинись, брат, ми вилiземо з твоеi «копiйки», та й сам ти вилазь, куди ти такий поiдеш? Не мiг я йому такого сказати, його б це просто вбило. Потрiбно вiддавати належне чужому безумству, адже невiдомо, як ти сам за пару рокiв будеш поводитися на людях. Вiн переiжджав зi смуги на смугу, мчав по зустрiчнiй, засинав час вiд часу i знову бив i бив себе долонею по головi, не давав собi спуску, не мiг вiдпустити себе з богом, аж доки ми несподiвано й благополучно не в’iхали до потрiбного нам мiстечка i, принагiдно розiгнавши з дороги зграйку пiонерiв на велосипедах, не загальмували бiля автовокзалу. «Ти назад хоч доiдеш?» – запитався я. «Та ясно», – не зовсiм зрозумiв вiн мене. «Ну, спасибi тобi», – кажу. «Добре, давайте!» – вiн попрощався з нами без жалю й надii на повторну зустрiч, нiби це не ми проiхали з ним щойно цю дорогу смертi довжиною в сорок потойбiчних кiлометрiв. Очевидно, його дорога була куди небезпечнiшою за нашу. Над автовокзалом нависав винищувач. Зiрки на крилах розмило дощем, крiзь бетон на постаментi билась суха трава. Зараз вiн на своiй «копiйцi» набирав швидкiсть у зворотньому напрямку, на двигунi закипала кров, радiатор був набитий пiр’ям. Можливо, вiн уже розбився. Ми обiйшли винищувач i попадали в траву. Автобусiв не було. Лiрична iсторiя без жодних наслiдкiв. 9. Духи приходять на мiй гашиш І тут Бiлий повернувся. Ми лежали в травi, ходили до автовокзалу пити воду, ходили до мiста за пивом, кiлька годин валялися пiд нашим винищувачем iз розмитими зiрками, аж доки вiн не повернувся. Кандидат iсторичних наук, вiн-то напевне розумiв, що коли е бодай найменша можливiсть вибратися до таких психоделiчних мiсць iз героiчною iсторiею, iз кумарним сьогоденням, то можливiстю цiею варто скористатися на всi сто. Можна скiльки завгодно писати iсторичнi романи, проливаючи в них кров нi в чому не повинних вурдалакiв, а все ж варто бодай раз на десять рокiв кинути все й приiхати до безiменного степового мiстечка, де пил перекочуеться центральним майданом i пiд единим баром сидять мiсцевi плантатори й п’ють прозору, як небо, горiлку, де пiд винищувачем уже кiлька годин на тебе чекають твоi друзi i друзям твоiм без тебе щохвилини стае все печальнiше, а вiд алкоголю – щохвилини краще. Тож якщо ти приiдеш вчасно, то застанеш iх у дивному пiднесеному станi, який сприяе дружнiй бесiдi та подальшому пересуванню. Надвечiр ми дiсталися Дiбрiвського лiсу. Бiлий обiцяв показати нам дуб iсторичного значення, пiд яким, нiбито, Махна й було названо батьком. Приiхавши до Дiбрiвки, познайомившись принагiдно з полiтично пiдкутим водiем, котрий нас пiдвiз i прочитав нам короткий курс мiсцевоi векапебе, ми з подивуванням дiзналися, що вищезгаданий нами дуб пару рокiв тому спалили пiонери. Святкували там щось свое, пiонерське, може день народження Ленiна, не знаю, ну й спалили його. Дiзнались також, що мiсцевий музей так-сяк жеврiе, але директор його, сука остання, нагинае всiх iз цими йобаними виборами й менш за все думае про батька Махна з усiма його дубами. Одним словом, ситуацiя складалася не на нашу користь. Ми вийшли з Дiбрiвки й пiшли просто в лiс, думаючи собi приблизно так: ну, добре, дуб пiонери спалили, гаразд, дiти, що ти з них вiзьмеш, директор-сука, теж можна зрозумiти, нагинае з виборами, теж ситуацiя знайома, але навiть вiн, цей патологiчний директор, який продав честь, совiсть та iсторичне призначення в обмiн на жирне тавро адмiнресурсу на своiх директорських сiдницях, – навiть вiн не зможе нам заборонити запхатися в цей лiс i пробути в ньому стiльки, скiльки вже нам захочеться, а вже скiльки нам захочеться, це суто наша справа i стосуеться вона лише нас, ну, можливо, ще лiсника. Менi доводилося ночувати в рiзних мiсцях i за рiзних обставин. Я ночував кiлька ночей на львiвському вокзалi на пакунках iз фашистськими газетами, якi я туди привiз для розповсюдження, я ночував на украiнсько-угорському кордонi разом iз групою старшокласникiв, якi iхали кудись на екскурсiю, думаючи, очевидно, що я теж iду на екскурсiю, я ночував п’яний на рiчковому пляжi, i навколо мене ходили рятiвники та пляжники, не знаючи, чи я вже потонув, чи ще нi, я ночував на лавах у парку i в зимових електричках на станцii П’ятихатки, не маючи змоги звiдти виiхати, одного разу я ночував у пiонерському таборi на столах для пiнг-понгу, ми з приятелем заiхали туди для проходження педагогiчноi практики, але вожатi, випивши весь наш спирт, сказали нам, що лишатись нам тут не обов’язково, та й для дiтей так буде краще, тож ми можемо iхати, i ми повкладалися на столi для пiнг-понгу, з рiзних бокiв сiтки, i на ранок справдi поiхали звiдти, спати цiлий мiсяць на пiнг-понгових столах нам не свiтило. У цьому е щось бiльше, нiж пригода чи цiкавий випадок, пригода – це коли ти потрапляеш серед ночi до свого готельного номеру, маючи ключ, i знаходиш у своему лiжку кiлькох невiдомих, – це пригода, я згоден, а коли ти не маеш нi ключа, нi готелю, нi невiдомих, коли ти взагалi не маеш жодноi гадки, як перебути до ранку в ситуацii, до якоi ти потрапив, – це вже не пригода i не цiкавий випадок, це твое життя як воно е – без прикрас i зайвого пафосу, ти просто продавлюеш простiр своею присутнiстю, вириваеш для себе рiвно стiльки мiсця й тепла, аби не замерзнути за нiч. Ми звертаемо з лiсовоi дороги, довго йдемо, зрештою знаходимо галявину, стягуемо дрова й розпалюемо багаття. Спочатку ми випили все, що в нас було, потiм нам видалося, що цього недостатньо, й ми почали добивати драп, навiть друг-Бiлий, кандидат iсторичних наук, який усi цi днi утримувався й обмежувався самогоном мiсцевого виробництва, тут щось попустився, розслабився, покурив з нами й почав розповiдати про самураiв i iхнi кодекси честi. На кодексах честi я й заснув. Прокинувся я десь о п’ятiй. Льошка вiдрубався на спальнику, друг-Бiлий сидiв бiля загаслого вогню й дивився в лiс. «Що там?» – спитався я. «Хтось ходить», – тихо промовив вiн. «Давно?» – уточнив я. «Давно, – вiдповiв Бiлий, – усю нiч». – «Добре, – кажу, – лягай спати, я iх постережу». Вiн одразу ж заснув, а я зайняв його мiсце й став дивитися, хто там ходить мiж дерев. Дивився я години двi. Одного разу, уночi, я сидiв на березi моря й розглядав хвилi, я намагався iх побачити, але бачив лише темряву, яка рухалася зовсiм поруч i яка могла щомитi необережно зачепити мене, звалити своiм хвостом або затягти щупальцями до свого темного нутра. Менi завжди здавалося, що коли ти нiчого не бачиш у темрявi, то це ще зовсiм не значить, що в цiй темрявi нiхто не бачить тебе. Оскiльки вона – темрява – це щось, що знаходиться поза тобою, ти завжди випадаеш iз неi, натомiсть той, хто лишаеться в нiй, завжди мае зручну позицiю для розглядання тебе, адже темрява – вона лише з твого боку темрява, з його ж боку це вже щось iнше, щось, чого ти не можеш побачити, а отже, i зрозумiти. І тепер, коли я сидiв бiля загаслого вогню, що остигав, i холонув, i втрачав свое тепло, нiби велика пiцца, я думав, хто саме мiг ходити цiлу нiч навколо нас. У мене такi речi, можливо, притупилися, а ось Бiлий дунув i щось таке за цими соснами побачив. Цiкаво, хто це мiг бути? Душi лiсникiв? Мабуть, душi лiсникiв або душi пiонерiв iз сусiднього табору, пiонерiв, якi повтiкали давно, багато рокiв тому, iз затишних пiонерських наметiв до лiсу, харчувалися якийсь час корiнням i мухоморами, вiд чого поступово втрачали свою пiонерську подобу, ставали неприкаяними духами, щоночi приходили на вогонь у лiсi, не наважуючись пiдiйти ближче, щоб не зустрiтися з пiонервожатим. Усi тi, чию присутнiсть ти вiдчуваеш поруч, завжди шукають у тобi пiдтримки, потребують твоеi спiвучастi, ти весь час ловиш на собi iхнi погляди, якi вас поеднують. Але, прокинувшись одного разу в незнайомому мiсцi, самотнiй i розгублений, ти раптом гостро вiдчуваеш поруч iще чиюсь присутнiсть. Ти б нiколи не змiг його побачити, але вiн натомiсть нiколи б не пройшов повз тебе. Скажу лише, що я направду готовий був побачити тiнi й почути голоси з-поза сосен, адже я iх не бачив лише тому, що не знав, що саме я маю побачити, за якими саме ознаками я маю iх розпiзнати. На вiдмiну вiд мене, вони знали все, вони бачили мене й моiх друзiв, вони вiдчували нас, ми свiтились iм у iхнiй темрявi, не належачи iй, не западаючи в неi, свiтилися всiею своею кров’ю, яка стояла в нас, як ртуть у термометрах. За нею вони нас i вiдчували, на ii рожеве свiтло вони виходили з-поза теплих стовбурiв i зупинялись на вiддалi, протягуючи до нас руки, намагаючись у нас щось вiдiбрати, намагаючись нам щось залишити. Спробуй, раптом ти зможеш навчитися розрiзняти iх за тiнями, за запахами, за тишею навколо тебе, яку вони наповнюють собою, якоi iм цiлком достатньо, аби бути весь час поруч, лишатися непомiченими й невпiзнаними. Раптом ти навчишся вирiзняти iхне дихання, яке – ось зараз, слухай – схоже на дихання дерев, на дихання сосен, таке саме спокiйне й розмiрене, хiба що трiшки теплiше, це вiд iхнього голосу, вiд того, що вони тобi щось говорять, щось дуже важливе, щось таке, що ти можеш почути лише ввi снi або лише на записах, якi ти слухаеш, лише посеред чорноi ранковоi тишi, оскiльки те, що вони говорять, – це i е тиша, в’язка цiлковита тиша, наповнена зсередини iхнiми голосами. 10. Лiвий марш Нiколи не цiкався полiтикою, не читай газети, не слухай радiо, вибий кiнескоп зi свого тiвi, устав туди кольоровий портрет Мао або Фiделя, не давай iм найобувати себе, не пiдключайся до Мережi, не ходи на вибори, не пiдтримуй демократiю, не вiдвiдуй мiтинги, не вступай до партiй, не продавай свiй голос соцiал-демократам, не встрявай у дискусii про парламент, не говори про президента – мiй президент, не пiдтримуй правих, не пiдписуй жодних петицiй до президента – це не твiй президент, не махай рукою губернатору, коли зустрiнеш його на вулицi, тим бiльше – ти його нiколи не зустрiнеш, не ходи на зустрiчi зi своiм кандидатом – у тебе немае кандидата, не виявляй iнтересу до дiяльностi профспiлок – профспiлки тебе використовують, не пiдтримуй нацiональне вiдродження – першим вони повiсять тебе, ти iхнiй ворог, ти iхнiй еврей i гомосексуалiст, ти iхнiй фашист i бiльшовик, ти iм заважаеш займатись полiтикою, органiзовувати передплату, пiдiймати рейтинги на телебаченнi, заважаеш iм найобувати себе, контролювати Інтернет, вигравати виборчi перегони, розбудовувати демократiю, збирати мiтинги, налагоджувати партiйне життя, боротися з соцiал-демократами, блокувати роботу парламенту, привести до влади народного президента (у народу мае бути народний президент!), домовлятися з правими, iнiцiювати звернення до президента (до свого, народного президента!), тримати за яйця губернатора – виводити його на вулицi (до народу!), продавлювати в органи влади своiх кандидатiв (формувати свою вертикаль!), пiдiм’яти пiд себе профспiлки (чому ти, сука, не вiриш профспiлкам?!), надати розмаху нацiональному вiдродженню – повiсити на лiхтарях пiд оперним усiх ворогiв, евреiв насамперед, потiм гомосексуалiстiв, можливо фашистiв i бiльшовикiв, все одно бiльшiсть iз них – евреi i гомосексуалiсти, виховати нарештi нормальне поколiння, яке приведе iх до влади i залишить у спокоi, у спокiйнiй краiнi, де вже всiм буде насрати на полiтику, на газети й радiо, де нiхто нiчого не знатиме про Мао й Фiделя, де в лом буде навiть пiд’еднатися до Мережi, прийти на вибори, пiдтримати галiму демократiю, вiдвiдувати мiтинги, вступати до партiй, навiть продавати свiй голос соцiал-демократам буде в лом, не кажучи вже про дискусii щодо парламенту, не кажучи вже про президента (хiба в тебе е президент?), не кажучи вже про правих i петицii – тобi не потрiбнi петицii, тобi не потрiбен губернатор, ти не знаеш свого кандидата, тобi насрати, членом якоi саме профспiлки ти е, – профспiлка платить за все, – не кажучи так само про нацiональне вiдродження – першим повiсили твого сусiда, наступним будеш ти. Полiтика куплена, газети й радiо купленi, тiвi – ти сам знаеш всю правду про тiвi! Мао мертвий, Фiдель мертвий, не давай себе найобувати! Мережа контролюеться, вибори купленi, демократiя мертва, парламент куплений, президент куплений – у тебе немае президента! Правi купленi – у краiнi немае нормальних правих! Петицii проплаченi, губернатор куплений, твiй кандидат куплений – ти знаеш, кому продався твiй кандидат?! Профспiлки купленi, усi профспiлки купленi, давно й повнiстю, усi-усi лiдери профспiлок давно купленi або мертвi! Нацiонального вiдродження не бувае! Їм просто хочеться тебе повiсити! Їм обов’язково потрiбно тебе повiсити! Пiдвiсити тебе за ноги на лiхтарi пiд оперним! Намотати тобi петлю на шиi й вибити з-пiд нiг старий конторський стiлець! Так, щоб усi бачили! Щоб нiхто не мiг оминути твою беззахисну тушу! Щоб усi спостерiгали, як тебе мотае свiжим серпневим вiтром! Вони тiльки про це й думають, суки! Суки! Вони думають про тебе! Вони тiльки про тебе й думають! Не думай про полiтику! У газетах – суки! На радiо – суки! На телебаченнi – суки! Мао – сука, Фiдель, блядь, сука! У Мережi однi суки й пiдари! На виборах – суки! Демократiя ссучилася. Парламент ссучився! Президент – сука, це не твiй президент! Правi, губернатор, кандидат – сууууууууки!!! Якi петицii??? Якi профспiлки??? Яке вiдродження??? Суки!!!!!!!!!!! І спробуй пiсля всього цього не продатися. Я люблю читати военнi мемуари, незалежно вiд того, у якому званнi й на чиему боцi воював автор: чи був вiн офiцером вермахту, чи петлюрiвським старшиною, чи вiн i далi лишаеться лiдером мексиканських партизанiв, чи його до сьогоднi вважають чеченським польовим командиром, – в описах бойових дiй час вiд часу проступае той наратив, який менi особисто видаеться надзвичайно чесним i симпатичним, – якщо вже тобi довелося власними руками правити контури iсторii й географii, ти навряд чи почнеш займатися моралiзаторством i дидактикою, уся твоя агiтацiя в цьому випадку нiкого не буде цiкавити, тому що за тобою стоятиме щось набагато важливiше – твоя бiографiя, твоя причетнiсть до справжнього, безпосереднього життя, до живоi iсторii, до реальноi полiтики, такоi, якою вона й мае бути, – вуличноi, масовоi та несправедливоi. Принаймнi, тодi до неi не може бути жодних претензiй. Мене нiколи не цiкавила полiтика, за винятком тих випадкiв, коли вона пролазила попiд дверi мого помешкання й починала смердiти просто в мене на кухнi, тодi я нею цiкавився, власне, я цiкавився тим, як ii позбутися. Спробуй як-небудь – позбудься полiтики у своему життi. Побачиш, чи вдасться це тобi, на скiльки тобi стане сил i терпiння. Вона надзвичайно вчеплива, ця курва, вона буде заповзати в шпарки й трiщини, буде манiпулювати тобою, обов’язково буде, ти, сам того не бажаючи, почнеш брати участь у цiй грi, влаштованiй для тебе. Але спробуй грати в цю гру за своiми правилами – i вiдразу ж отримаеш по руках, спробуй, скажи iй – о’кей, я хочу займатися полiтикою, я хочу вступити в нормальну комунiстичну партiю. Де в цiй краiнi нормальнi комунiсти? Чому вони всi iздять на «мерсах»? Я хочу мати нормальний парламент, який би легалiзував гашиш. Я не хочу, щоб моiми депутатами були цi жирнi свинi. Я не хочу, щоб моiм губернатором був банкiр, а моiм кандидатом – який-небудь мажор, якому насрати на права трудящих. Я хочу бути членом профспiлки, але я хочу, щоб це була нормальна профспiлка – з кулеметами i фугасами. Петицii менi не потрiбнi, дякую. Я справдi хотiв би цiкавитися полiтикою. Я хотiв би, щоб молодь у моiй краiнi цiкавилася полiтикою, займалася нею, щоб полiтика не належала цим старим переляканим мудакам, якi говорять на мiтингах про нацiональне вiдродження. Але я хочу, щоб вона – ця молодь – боролася не за владу. Я хочу, щоб вона боролася з владою, щоб вона захоплювала банки й блокувала обладмiнiстрацiю, щоб вона контролювала бюджет i викидала клеркiв iз вiкон iхнiх кабiнетiв, щоб вона виходила на суботники пiд чорними прапорами, прапорами кольору чорноi жiночоi бiлизни. Домовмося про такi методи нацiонального вiдродження. В iншому виглядi полiтика мене справдi не цiкавить, та i я для неi навряд чи становлю особливий iнтерес. Тому гаразд – кожен залишаеться при своему: ви зi своiми бабками, я зi своiм канабiсом. Насправдi я живу з вами в однiй краiнi, я люблю цю краiну, я не поiду з неi, навiть якщо ви почнете репресii, усе нормально – ви менi не заважаете, у мене, так само як i у вас, удома е радiо й телебачення. Просто я дивлюся iншi канали. Наступного ранку ми знову лежали в травi бiля траси й чекали на автобус у який-небудь бiк. Траса Донецьк-Запорiжжя прогрiвалася сонцем, небо було низьким i свiжим, але в ньому вже соталась осiння сухiсть, iще кiлька тижнiв, i почнеться справжня осiнь. Сiк у травi гiрчив вiд цього передчуття. Земля була теплою, а повiтря – нерухомим. Я лежав i не хотiв вставати, я знав, що це моя остання трава цього року, останне тепле повiтря, навряд чи я ще потраплю на цю трасу, навряд чи я ще коли-небудь буду лежати тут, принаймнi – не в цьому життi. Вiд цього ставало особливо тепло. За пiвгодини Бiлий упiймав машину й поiхав додому. Ще за деякий час ми зупинили автобус i поiхали у протилежний бiк. Частина 2 Моi вiсiмдесятi 81-й. Кiно Моi вiсiмдесятi легко надаються до екранiзацii. Коли в цiй краiнi знову почнуть робити кiно, я б зняв його про моi вiсiмдесятi, хоча б для того, щоб iще раз вiдтворити для себе на екранi один iз можливих варiантiв вибудовування свого життя як чiткоi i прозороi схеми, у якiй вiд початку закладено всi необхiднi причини й можливi наслiдки. Це кiно було б у мiру дидактичне й розважальне, у ньому було б щонайменше пафосу й ностальгiйних соплiв. Замiсть цього там було б сонце, багато технiки, багато виробництва, загалом – там було б усе нормально з соцiальною складовою, усе мало б бути на своiх мiсцях – вантажiвки, залiзничнi склади, придорожня трава, лiтнi ранковi сосни, унiвермаги, примiськi залiзничнi вокзали, прохолоднi кiнотеатри, газетнi кiоски, шкiльнi спортивнi зали з матами й батутами, вагони з вугiллям, рейсовi автобуси, порожнi автотраси, колонки з крижаною водою, кiоски з грамплатiвками, шашличнi, черги на атракцiони, кишеньковi злодii, божевiльнi алкоголiки, мiстечковi проститутки, веселi фарцовщики, спекулянти й кiномеханiки, мандрiвнi бiблiотекарi зi своiми переносними ятками й професiйнi циганки, котрi збирають мито на базарах i вуличках, – у цьому кiно було б достатньо позитивних персонажiв, негативних у ньому не було б зовсiм, у всякому разi, я б не хотiв, аби вони там з’являлися. Бiльше того – у такому кiно навiть персонажi потенцiйно негативнi, як-от згаданi мною тут фарцовщики чи не згаданi любери, обов’язково трактувалися б як героi, хай i не позитивнi, але не без своiх чеснот. Подвiйнi стандарти, якi нинi часто е визначальними, у випадку з моiм кiнематографом просто б не пiдходили, вони б там були зайвими i недоречними, оскiльки вони будь-де е зайвими й недоречними, а в кiно тим бiльше. Що там мае бути ще? Там мае бути все нормально з погодою, подii повиннi вiдбуватись обов’язково влiтку, моi вiсiмдесятi – це переважно лiто, можливо пiзня весна, але краще все-таки лiто. Там мае бути багато води, багато зеленi, у жодному разi не повинно бути полiтики – полiтика з’явиться пiзнiше, уже в дев’яностих. Тодi полiтики не було, свiт тримався своiх меж i за них не виходив, життя було самодостатнiм, краiною можна було пишатись, iз батькiв варто було брати приклад, пропаганда не зайобувала, соцiум не давив. У кiно про моi вiсiмдесятi мае бути багато любовi, любовi спонтанноi, непродуманоi, вуличноi й нелогiчноi, з першим сексом на шкiльних партах, з першими розборками за заводськими парканами, з першими проблемами й першими обломами, з дивними неправдоподiбними iсторiями про викрадення наречених iз батькiвських домiв, про таемне вiнчання, про пiдпiльнi аборти, про нiжну й захопливу пiдлiткову груповуху – повiльнi чорно-бiлi кадри, глибоке й повчальне проживання своiх рокiв, розмiренiсть вiдведеного тобi кимось часу. Ще там мае лунати багато голосiв – веселих, нервових, радiсних, якi належать сотням безiменних героiв цього фiльму. Героi мають блакитнi очi, вигорiле вiд сонця волосся, засмаглу суху шкiру. Вони мало сплять, багато п’ють i розмовляють. Вони постiйно потрапляють у дурнуватi невигаданi ситуацii, з них смiються небеса, iм багато чого пробачають боги, тому що, попри все, у iхнiх дiях немае зла: дурiсть, так, – е, невитравний побутовий шиз – скiльки завгодно, авантюризм, наiвнiсть, уроджене ненав’язливе бажання наiбати всiх навколо, зi згаданими вище богами включно, – так, але не зло, зла в цьому кiно не буде, не чекайте. Водночас у цьому кiно обов’язково мае бути кримiнал, багато злодiiв i спекулянтiв, злiсних порушникiв норм соцiалiстичного спiвжиття, безумних маргiналiв iз сокирою за халявою, з ножем у пластиковому дипломатi, з трояндовими шипами в горлi, безлiч малолiтнiх виродкiв, якi йшли стiнка на стiнку з битими пляшками в руках, якi голили собi черепи, щоб усi бачили, скiльки вони мають шрамiв, якi випалювали собi на шкiрi саморобнi татуювання, так потiм i ходили – з попсованою шкiрою, з незрозумiлими пентаграмами, з почуттям гордостi й вiдваги. Цей кримiнал не повинен викликати депреснякiв, оскiльки мае в собi присмак гiркостi й розпачу вiд неможливостi до кiнця зрозумiти сам механiзм перетiкання життя навколо тебе, розростання його в природних декорацiях, у яких ти, як ти не бийся й не махай своею битою пляшкою, е всього лише одним iз безiменних статистiв, котрi проходять екраном, на мить об’емно фiксуючись в очах глядацькоi аудиторii, i навiки зникають у чорному рiчищi титрiв. Кримiнал у цьому випадку покликаний робити обставини любовi й народження бiльш рельефними, а обставини смертi – бiльш темними й загадковими. Вiн е радше приправою, залишеною в цих сонячних полях для повноцiнного смакування деталей, якими поступово наповнюеться твое iснування i якi ти для себе починаеш поступово вирiзняти iз загального – цiльного й продуманого – сценарiю. До речi, деталi. Деталi можуть стосуватися головних героiв. Наприклад, це можуть бути деталi iхнього одягу, рiзнi жiночi штучки, купленi на чорному ринку, перепроданi через третi руки, – дивовижнi речi жiночого туалету, що потiм зриваються з героiнь нервовими п’яними руками героiв, устигаючи вiдбитись у твоiй пам’ятi i твоему персональному каталозi. Це можуть бути деталi побуту – строкатi синтетичнi килими, на якi ставлять домовини з небiжчиками, шкiрянi авiаторськi куртки, привезенi з армiйськоi служби й порiзанi бритвою в першiй же нiчнiй бiйцi, механiчнi годинники, жовтi пластмасовi клiпси, офiцерськi паски, патрони з губною помадою, саморобнi бензиновi запальнички – блискучi, з важким запахом нафти, чорнi гострi заколки, якi висипаються з жiночого волосся й залiтають пiд сидiння автомобiля, i нiхто навiть не намагаеться iх знайти в тому темному нiчному автомобiлi, на тихiй автостоянцi, помiж розкиданого одягу й справжньоi дорослоi любовi. Подii в цьому кiно мусять розвиватися повiльно й послiдовно, тут узагалi все продумано й випадкових речей майже немае. І водночас подiй повинно бути багато, вони повиннi заповнювати собою весь той простiр, який було надано тобi для обживання й освоення. Їхня рухома, пластична структура мае пiдпирати собою прогрiте зранку небо, щоб воно трималося в тебе над головою надiйно й твердо, не провисаючи та не обвалюючись черговими катаклiзмами. Подii мають вiдбуватися просто на твоiх очах, хай не завжди за твоеi безпосередньоi участi, але завжди за твоеi незримоi внутрiшньоi згоди, за твоеi включеностi в контекст, так щоб ти мiг пальцями вiдчувати, як змiнюеться ситуацiя з твоiм життям, як вона розгортаеться перед твоiми очима. Подii мають заповнювати собою той порожнiй промiжок, що виникае мiж героями i повiтрям, яке iх оточуе. У кiно про моi вiсiмдесятi просто не може бути порожнин, воно мае бути густим i наповненим безлiччю постатей, рухiв i вчинкiв. Учинки цi багато в чому й пояснюють загальну насиченiсть сюжету – вони дивнi й часто невиправданi, у них присутня надмiрна ризикованiсть та експресiя. Моi головнi героi одружуються з принципу й вiшаються з почуття протесту, народжують вiд невмiння вiдмовити й кохають вiд невмiння стриматись. Вони йдуть на злочини азартно й авантюрно i люблять свою батькiвщину без жодного iдеологiчного пiдтексту. Бiльшiсть iз них молодi й самовпевненi. Вони самi розумiють, що випадок дозволив iм народитися в драйвовому мiсцi в дивовижний час, i лише десь на задньому планi з’являються iхнi батьки – змученi й досвiдченi, котрi носять у собi, нiби хворе серце, весь досвiд своеi краiни, своеi щоденноi безкiнечноi боротьби, що врештi закiнчуеться, але так i не приносить iм бодай якогось заспокоення. У цьому кiно мають бути масовi сцени: у них ллеться кров, ллеться вино, ллються жiночi сльози, ллються сльози п’яних чоловiкiв, урештi – ллеться гарячий лiтнiй дощ, заливае собою святковi столи, заливае людей, якi святкують свою безпечнiсть i втiху, святкують, обiймаючи одне одного, спiваючи п’яних пiсень усе тихiшими голосами. «О’кей, – кажу я, – саме так i мае бути. Дуже добре! Стоп-мотор!» У ходi зйомок кiна про моi вiсiмдесятi жодна падла не постраждала. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergey-zhadan/anarshy-in-the-ukr-luganskiy-schodennik/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.