Брама Європи. Історiя Украiни вiд скiфських воен до незалежностi
Сергiй Плохiй


Степами Давньоi Скiфii, битими чумацькими шляхами, темними стежками Холодного Яру, палаючими фронтами вiйн, мирними нивами тяглися й переривалися тернистi шляхи народiв, що мешкали на територii сучасноi Украiни. У цьому вирi подiй виникали князiвства, руйнувалися союзи, спалахували вiйни – iсторiя украiнських земель упродовж двох з половиною тисячолiть зазнала багато трагiчного й героiчного. Перегорнiть сторiнку й торкнiться знайомого з дитинства та невiдомого до останнiх часiв. Оповiдь охоплюе широкий перiод iсторii Украiни – вiд ii зародка до найновiших часiв, коли перед украiнцями постав доленосний вибiр. Щоб зрозумiти тенденцii, якi лежать в основi поточних подiй в Украiнi, та iхнiй вплив на свiт, потрiбно зрозумiти iхнi витоки. Саме це i е головним задумом авторитетноi новаторськоi книжки, написаноi з надiею, що iсторiя допоможе зрозумiти сучаснiсть i в такий спосiб вплинути на майбутне. Сергiй Плохiй – професор iсторii Гарвардського унiверситету, автор багатьох праць украiнською та англiйською мовами.





Сергiй Плохiй

Брама Європи

Історiя Украiни вiд скiфських воен до незалежностi



© Serhii Plokhy, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2016



Видаеться з дозволу Basic Books, an imprint of Perseus Books LLC. (США) та лiтературного агентства Олександра Корженевського (Росiя)


* * *




Першi вiдгуки про «Браму Європи»






Сергiй Плохiй створив прекрасну нову книгу з iсторii Украiни для цих неспокiйних часiв – авторитетну та новаторську i разом з тим зрозумiлу, доступну, вiд ii читання отримуеш задоволення.

    Ендрю Вiлсон,
    професор украiнських студiй Унiверситетського коледжу Лондона



Сергiй Плохiй пропонуе коротку, але всеосяжну iсторiю Украiни, що контекстуалiзуе сучасну полiтику пана Путiна як агресiю проти волi украiнського народу, а також проти порядку, що встановився наприкiнцi «холодноi вiйни». Приемна в прочитаннi, «Брама Європи» захопить тих, хто добре знайомий з московським викладом фактiв, пiзнавальною подорожжю минулим Украiни.

    Джон Гербст,
    колишнiй посол США в Украiнi




Брама Європи


Громадянам Украiни






Рис. 1. Грецькi колонii. 770–100 рр. до н. е.








Рис. 2. Киiвська Русь у 980—1054 рр.

Джерело: Zenon E. Kohut, Bohdan Y. Nebesio, and Myroslav Yurkevich, Historical Dictionary of Ukraine (Lanham, Maryland, Toronto, Oxford: Scarecrow Press, 2005)








Рис. 3. Руськi князiвства близько 1100 р.

Джерело: The Cambridge Encyclopedia of Russia and the Former Soviet Union (Cambridge: Cambridge University Press, 1994)








Рис. 4. Золота Орда близько 1300 р.

Джерело: Paul Robert Magosci. A History of Ukraine: The Land and Its People (Toronto: University of Toronto Press, 2010), p. 117, map. 10.








Рис. 5. Землi Речi Посполитоi в XVI–XVIII ст. ст.

Джерело: Encyclopedia of Ukraine, ed. Volodymyr Kubijovy///c and Danylo Husar Struk, vol. IV (Toronto: University of Toronto Press, 1993)








Рис. 6. Козацька Украiна близько 1650 р.

Джерело: Mykhailo Hrushevsky, History of Ukraine-Rus’, ed. Frank E. Sysyn et al., vol. IX, bk. 1 (Edmonton and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2005).








Рис. 7. Гетьманщина та навколишнi територii в 1750-х рр.

Джерело: Zenon E. Kohut, Russian Centralism and Ukrainian Autonomy: Imperial Absorption of the Hetmanate, 1760s—1830s (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1988), p. xiv.








Рис. 8. Подiли Польщi

Джерело: Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine: The Land and Its People (Toronto: University of Toronto Press, 2010), no. 25, p. 319.








Рис. 9. Радянська Украiна

Джерело: Volodymyr Kubijovyc and Danylo Husar Struk, eds. Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (Toronto: University of Toronto Press, 1993) p. 441.








Рис. 10. Росiйсько-украiнський конфлiкт




Вступ


Украiнцi мають таке саме право пишатися своею роллю у змiнi свiту, як шотландцi та iншi нацii, про якi написано книжки, що пiдтверджують iхнi претензii на формування курсу iсторii людства. У груднi 1991 року, коли украiнськi громадяни масово пiшли голосувати за свою незалежнiсть, вони одночасно списали Радянський Союз на смiтник iсторii. Тодiшнi подii в Украiнi мали далекосяжнi мiжнароднi наслiдки й дiйсно змiнили хiд iсторii: уже за тиждень пiсля украiнського референдуму розпався Радянський Союз i президент Джордж Буш оголосив про завершення довготривалоi та виснажливоi «холодноi вiйнi».

Потiм свiт побачив Украiну на телеекранах у листопадi 2004 року, коли вдягнений у святковий помаранчевий колiр натовп заповнив вулицi та площi Киева, вимагаючи справедливих виборiв, i таки домiгся свого. Помаранчева революцiя дала спiльну назву численним «кольоровим революцiям», що прокотилися вiд Лiвану до Сербii та вiд Грузii до Киргизстану, сколихнувши авторитарнi режими. Кольоровi революцii не змiнили пострадянського свiту, але залишили по собi тривалi спогади й надiю на те, що одного дня все може змiнитися. Украiнцi знову з’явилися на телеекранах усього свiту в листопадi та груднi 2013 року, коли ще раз заповнили киiвськi вулицi, цього разу на пiдтримку тiснiших зв’язкiв з Європейським Союзом. У час, коли рiвень захоплення Європейським Союзом досяг наднизькоi позначки серед його членiв, готовнiсть украiнцiв виходити на вулицi та стояти там при мiнусових температурах днi, тижнi й мiсяцi здивувала i надихнула громадян Центральноi та Схiдноi Європи.

Подii в Украiнi набули неочiкуваного та трагiчного повороту на початку 2014 року, коли зiткнення мiж протестувальниками та урядовими вiйськами жорстоко розiрвали святкову, схожу на вуличнi гуляння атмосферу початку протестiв. Просто перед телекамерами мiлiцейськi спецпризначенцi та снайпери вiдкрили вогонь, поранивши та вбивши десятки проевропейських демонстрантiв. Цi зображення шокували свiт. Таку ж реакцiю викликала i росiйська анексiя Криму в березнi 2014 року, а трохи пiзнiше, тiеi ж весни, гiбридна военна кампанiя Москви на Донбасi, на сходi Украiни. У липнi знищення проросiйськими сепаратистами малайзiйського лiтака з майже 300 особами на борту перетворило конфлiкт з росiйсько-украiнського на справдi мiжнародний. Подii в Украiнi мали потужний вплив на европейськi та свiтовi справи, змусивши полiтикiв говорити про «битву за майбутне Європи» та повернення «холодноi вiйни» в ту саму частину свiту, де вона, здавалося, завершилася 1991 року.

Що спричинило украiнську кризу? Яку роль у цих подiях вiдiграе iсторiя? Що вiдрiзняе украiнцiв вiд росiян? Хто мае права на Крим та Схiдну Украiну? Чому украiнськi подii мають важливi мiжнароднi наслiдки? Подiбнi питання, що останнiми роками порушувалися знову й знову, заслуговують на детальнi вiдповiдi. Щоб зрозумiти тенденцii, що лежать в основi поточних подiй в Украiнi, та iхнiй вплив на свiт, потрiбно зрозумiти iхнi витоки. Це в найзагальнiших рисах i е головним завданням цiеi книжки, написаноi з надiею, що iсторiя може допомогти зрозумiти сучаснiсть i в такий спосiб вплинути на майбутне. Незважаючи на те що зараз важко (якщо взагалi можливо) передбачити результат та довготермiновi наслiдки нинiшньоi украiнськоi кризи або майбутне Украiни як держави, подорож у минуле допоможе нам розiбратися в потоцi щоденних новин i дозволить нам вдумливiше реагувати на подii й таким чином формувати iхнi результати.

Ця книжка являе собою longue durеe[1 - Довготривалий (фр.). Таку назву дiстала методика iсторичних дослiджень, запропонована представниками французькоi «школи анналiв», що надавала перевагу дослiдженню довготривалих iсторичних структур над подiями, тобто «короткоi» iсторii. Представники цiеi iсторичноi школи намагалися вiдтворити «тотальну iсторiю», що являла б собою опис усiх зв’язкiв, що iснують у суспiльствi, – соцiальних, економiчних, культурних тощо. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)] iсторiю Украiни вiд часiв Геродота до занепаду СРСР i нинiшнього росiйсько-украiнського конфлiкту. Але як можна «запакувати» бiльш нiж тисячу рокiв iсторii краiни розмiром з Францiю, з 46 млн громадян сьогоднi й сотнями мiльйонiв, що жили тут протягом тисячолiть, у кiлька сотень сторiнок? Потрiбно шукати й вiдбирати найважливiше, як це завжди робили iсторики. Однак iхнi пiдходи вiдрiзняються. Засновник сучасноi украiнськоi iсторiографii Михайло Грушевський (1866–1934), один з героiв цiеi книжки та вчений, чиiм iм’ям названо кафедру iсторii Украiни в Гарвардському унiверситетi, розглядав свiй предмет як iсторiю нацii, яка iснувала з незапам’ятних часiв i знала перiоди розквiту, занепаду та вiдродження, а останньою ii кульмiнацiею вважав розбудову украiнськоi державностi пiд час Першоi свiтовоi вiйни та пiсля неi.

Грушевський заклав пiдвалини украiнськоi iсторii як окремоi галузi дослiджень, але багато хто з його критикiв та послiдовникiв пiддавав сумнiву такий пiдхiд. Учнi Грушевського наголошували на iсторii украiнськоi державностi; радянськi iсторики подавали iсторiю Украiни як iсторiю класовоi боротьби; деякi захiднi автори пiдкреслюють ii багатонацiональний характер; сьогоднi дедалi бiльше науковцiв схиляються до транснацiонального пiдходу. Останнi тенденцii в написаннi украiнськоi та iнших нацiональних iсторiй вплинули й на мою розповiдь. Я також використав недавнiй культурологiчний поворот в iсторичнiй науцi та в дослiдженнях iсторii нацiональноi самосвiдомостi. Питання, що я iх порушую, сформованi сучаснiстю, але я намагався зробити все, щоб не проектувати сучасних особистостей, симпатiй, iдей, мотивiв та почуттiв на минуле.

Назва цiеi книжки, «Брама Європи», е, звичайно ж, метафорою, але не треба сприймати ii легковажно чи вiдкидати як маркетинговий хiд. Європа е важливою частиною украiнськоi iсторii, так само як i Украiна – европейськоi. Розташована на захiдному краю Євразiйського степу, Украiна протягом багатьох столiть була брамою Європи. Інколи, коли «брама» зачинялася внаслiдок вiйн чи конфлiктiв, Украiна допомагала зупинити iноземнi навали зi сходу та заходу; коли ж вона була вiдчинена, як це найчастiше траплялося в украiнськiй iсторii, вона правила за мiст мiж Європою та Азiею, сприяючи обмiну людьми, товарами та iдеями. Протягом столiть Украiна також була мiсцем зустрiчi рiзних iмперiй – вiд Римськоi до Османськоi, вiд Габсбургiв до Романових. У ХVIII столiттi Украiною керували з Санкт-Петербурга й Вiдня, Варшави та Стамбула. У ХІХ столiттi з цього перелiку лишилися тiльки першi двi столицi. У другiй половинi ХХ столiття на бiльшостi украiнських земель панувала лише Москва. Кожна з iмперiй претендувала на землю та ii багатства, залишаючи свiй вiдбиток на ландшафтi та характерi населення, сприяючи формуванню особливоi прикордонноi iдентичностi та духу.

«Народ» та «нацiя» е важливими, хоча й не домiнуючими категорiями аналiзу та елементами iсторii, якi, поряд з iдеею Європи, визначають характер цiеi розповiдi. Ця книжка оповiдае iсторiю Украiни згiдно з кордонами, визначеними етнографами та картографами кiнця ХІХ – початку ХХ столiття, що часто (але не завжди) збiгалися з кордонами сучасноi Украiнськоi держави. Вона простежуе розвиток iдей та характернi особливостi, що еднають цi землi вiд часiв Киiвськоi держави, вiдомоi в iсторiографii як Киiвська Русь, i до постання сучасного нацiоналiзму й пояснюе походження сучасноi Украiнськоi держави та полiтичноi нацii. При цьому оповiдь фокусуе увагу на украiнцях як найбiльшiй демографiчнiй групi, а згодом – головнiй силi, що стояла за створенням сучасноi нацii та держави. Вона водночас придiляе увагу й нацiональним меншинам Украiни, особливо полякам, евреям та росiянам, i трактуе сучасну багатоетнiчну та багатокультурну украiнську нацiю як таку, що ще формуеться. Украiнська культура завжди iснувала в одному просторi з iншими культурами й вiд самого початку змушена була шукати modus vivendi[2 - Дослiвно: «спосiб жити» – латинська фраза, що означае згоду сторiн спiвiснувати з рiзними поглядами на певний об’ект незгоди.] з «iншими». Здатнiсть украiнського суспiльства долати зовнiшнi та внутрiшнi кордони й узгоджувати iдентичностi, створенi ними, е головною особливiстю iсторii Украiни, представленоi в цiй книжцi.

Полiтичнi подii, вiтчизнянi та свiтовi, створюють зручну сюжетну лiнiю, та пiд час написання цiеi книжки я переконався, що географiчнi, екологiчнi та культурнi чинники е тривалiшими в часi й тому мають найбiльший вплив у довгостроковiй перспективi. Сучасна Украiна, якщо розглядати ii з точки зору longue durеe культурних напрямкiв, е результатом взаемодii двох рухомих кордонiв: один – мiж евразiйськими степами та схiдноевропейським лiсостепом, iнший – мiж схiдним та захiдним християнством. Перший кордон роздiляв також осiле й кочове населення i в результатi християнство та iслам. Другий бере початок вiд подiлу Римськоi iмперii мiж Римом i Константинополем i позначае вiдмiнностi в полiтичнiй культурi европейського заходу та сходу, що iснують дотепер. Рух цих кордонiв, що вiдбувався протягом столiть, призвiв до утворення унiкального набору культурних рис, що сформували основи сучасноi украiнськоi самосвiдомостi.

Про iсторiю Украiни неможливо розповiдати, не згадуючи iсторii ii регiонiв. Культурний та соцiальний простiр, створений рухом кордонiв, був неоднорiдним. Щоразу, як державнi та iмперськi кордони перетинали украiнську етнiчну територiю, вони утворювали окремi культурнi простори, що стали основою для украiнських регiонiв, – колишне пiдугорське Закарпаття; пiдавстрiйська в минулому Галичина; Подiлля та Волинь, що були пiд контролем Польщi; козацьке Лiвобережжя Днiпра з пониззям цiеi рiчки; Слобiдська Украiна i, нарештi, узбережжя Чорного моря та Донецький басейн, колонiзованi за часiв Росiйськоi iмперii. На вiдмiну вiд моiх попередникiв, я не намагаюся розглядати iсторiю рiзних регiонiв (таких як росiйська та австрiйська частини Украiни) в окремих роздiлах книжки, а переважно описую iх разом, здiйснюючи таким чином порiвняльний аналiз iхнього розвитку в конкретний перiод.

І наостанок – кiлька слiв про термiнологiю. Пращури сучасних украiнцiв жили в десятках рiзних домодерних та модерних князiвств, королiвств, iмперiй i протягом своеi iсторii мали рiзнi назви та особливостi. Для позначення своеi землi вони використовували два основних слова – «Русь» та «Украiна». Термiн «Русь» (латиницею – «Rus’»), принесений до цього регiону вiкiнгами в ІХ – Х столiттях, був перейнятий населенням Киiвськоi Русi, яке прийняло iхнiх князiв та воiнiв до свого товариства i слов’янiзувало iх. Предки сьогоднiшнiх украiнцiв, росiян та бiлорусiв прийняли назву «Русь» у формах, що варiювалися вiд скандинавськоi/слов’янськоi «Русь» до еллiнiзованоi «Россия». У XVIII столiттi московськi царi визначили останню форму офiцiйною назвою своеi держави та iмперii.

Украiнцiв називали по-рiзному, залежно вiд перiоду та регiону, де жили: русини – у Польщi, рутени – в iмперii Габсбургiв, малороси – в Росiйськiй iмперii. У ХІХ столiттi будiвничi украiнськоi нацii вирiшили покласти край цiй плутанинi, вiдмовившись вiд назви «Русь» i чiтко вiдокремивши себе вiд решти схiднослов’янського свiту, особливо вiд росiян, вибравши назви «Украiна» та «украiнцi» для позначення своеi землi та етнiчноi групи, як у Росiйськiй iмперii, так i в Австро-Угорщинi. Назва «Украiна» мае середньовiчне походження i на початку раннього Нового часу стосувалася козацькоi держави в Надднiпрянськiй Украiнi. У колективнiй свiдомостi громадських дiячiв ХІХ столiття козаки, бiльшiсть iз яких мала мiсцеве походження, становили основу украiнцiв. Щоб поеднати «руське» минуле та «украiнське» майбутне, Михайло Грушевський назвав свою видатну 10-томну працю «Історiя Украiни-Руси». Фактично кожен, хто сьогоднi пише про украiнське минуле, мусить уживати два або навiть бiльше термiнiв для позначення предкiв сучасних украiнцiв.

У цiй книжцi я використовую термiн «Русь» переважно (але не винятково) щодо середньовiчноi доби. Термiн «русини» застосовую до украiнцiв раннього Нового часу, а «украiнцi» – коли пишу про новiтнiй час. З моменту проголошення незалежноi Украiнськоi держави 1991 року всiх ii громадян стали називати украiнцями, незалежно вiд етнiчного походження. Така номенклатура вiдображае поточнi норми захiдноi академiчноi iсторiографii, i, хоча й викликае деякi ускладнення, сподiваюся, не спричинить плутанини.

«Прийди i виждь», – писав анонiмний автор «Історii Русiв», одного з основоположних творiв модерноi украiнськоi iсторiографii, наприкiнцi своеi передмови. Я не можу уявити кращого завершення й для цiеi передмови.




І

На понтiйському кордонi





Роздiл 1

Край свiту


Першим iсториком Украiни був Геродот, «батько iсторii» власною персоною. Така честь зазвичай випадае краiнам та народам, якi належать до середземноморського свiту. Украiна – смуга степiв, гiр та лiсiв на пiвнiч вiд Чорного моря, вiдомого грекам як Pontos euxeinos («Гостинне море», латинiзоване римлянами як Pontus euxinus), – була важливою частиною цього свiту. Свiт Геродота починався в мiстах-державах Давньоi Грецii, простягаючись до Єгипту на пiвднi та Криму й понтiйських степiв на пiвночi. Якщо Єгипет був землею стародавньоi культури та фiлософii, яку старалися вивчати й наслiдувати, то територiя нинiшньоi Украiни становила прикордонну смугу, де грецька цивiлiзацiя зiткнулася зi своiм варварським alter ego[3 - Друге «я» (лат.).]. Це був перший рубiж полiтичного та культурного простору, що пiзнiше стане вiдомим як «захiдний свiт». Це було мiсце, де Захiд почав визначати себе та «iншого».

Геродот, чие iм’я грецькою звучить як «Геродотос» (Herodotos), походив iз Галiкарнаса, грецького мiста, розташованого на територii сучасноi Туреччини. У V столiттi до нашоi ери, коли вiн жив, писав i декламував свою «Історiю», мiсце, де вiн народився, було частиною Перськоi iмперii. Геродот провiв значну частину свого життя в Афiнах, жив у Пiвденнiй Італii, не раз перетинав Середземномор’я та вiдвiдував Близький Схiд, мандруючи iхнiми просторами до Єгипту та Вавилону. Шанувальник афiнськоi демократii, вiн писав iонiйською грецькою, але його iнтереси були настiльки глобальними, наскiльки це було можливим у тi часи. Його «Історiя», пiзнiше подiлена на дев’ять книг, розглядала витоки греко-перських вiйн, що почалися 499 року i тривали до середини V столiття до нашоi ери Геродот був сучасником вiйн i дослiджував цю тему протягом 30 рокiв пiсля закiнчення вiйн 449 року до н. е. Вiн змалював цей конфлiкт як епiчну битву мiж свободою та рабством: першу уособлювали греки, друге – перси. Хоч вiн i мав власнi полiтичнi та iдеологiчнi симпатii, та все ж хотiв розповiсти про обидвi сторони конфлiкту. За його словами, вiн мав на метi «зберегти пам’ять про минуле, записавши дивовижнi подвиги як грекiв, так i варварiв».

Зацiкавлення «варварською» частиною розповiдi привернуло увагу Геродота до понтiйських степiв. 512 року до нашоi ери, за 13 рокiв до початку вiйн, Дарiй Великий, безумовно один iз наймогутнiших правителiв Перськоi iмперii, рушив на територiю цього регiону, щоб помститися скiфам, якi зiграли з ним злий жарт. Скiфськi царi, кочовi правителi величезноi держави в Пiвнiчному Причорномор’i, змусили Дарiя пройти маршем увесь шлях вiд Дунаю до Дону в гонитвi за iхнiм високомобiльним вiйськом i не дали йому жодного шансу зав’язати битву. Це була принизлива поразка для правителя, який стане головною загрозою для грецького свiту за якихось пiвтора десятка рокiв. У своiй «Історii» Геродот не шкодуе зусиль для викладу всього, що вiн знав або колись чув про таемничих скiфiв, iхню землю, звичаi та суспiльство. Схоже, що, незважаючи на його численнi подорожi, вiн нiколи не вiдвiдував цього регiону i змушений був покладатися на iсторii, розказанi iншими. Але складений ним детальний опис скiфiв та земель i народiв, якими вони правили, робить його не лише першим iсториком, а й першим географом та етнографом Украiни.



Землi на пiвнiч вiд Чорного моря були вперше заселенi неандертальськими мисливцями на мамонтiв 45 000 рокiв до нашоi ери, про що вiдомо з археологiчних розкопок iхнiх жител. У VІ тисячолiттi до н. е. носii так званоi культури Кукутенi-Трипiлля заселили лiсостепову прикордонну смугу мiж Дунаем та Днiпром, займалися скотарством та землеробством, будували величезнi поселення, виготовляли глинянi скульптури та фарбовану керамiку. Приблизно 3500 рокiв до нашоi ери люди, якi населяли понтiйськi степи, уперше у свiтi приручили коня. Деякi науковцi, поеднуючи данi археологii, лiнгвiстики та генетики, доводять, що степи мiж Волгою та Доном стали прабатькiвщиною iндоевропейських мов та племен, з видiленням балто-слов’янськоi групи племен на рубежi IV та III тисячолiть до нашоi ери та подiлом цiеi групи на балтiв та слов’ян у серединi ІІ тисячолiття до нашоi ери. Цей подiл стався в лiсах пiвнiчноi Украiни та на просторах сучасноi Бiлорусii та Польщi, у той час як причорноморськi степи на той перiод контролювали носii iранських мов.

До того як Геродот почав декламувати уривки зi своеi працi в серединi І тисячолiття до нашоi ери, бiльшiсть грекiв дуже мало знали про землi на пiвнiч вiд Чорного моря. Вони вважали iх краем варварiв та мiсцем iгрищ богiв. Дехто вiрив, що саме там, на островi в гирлi Дунаю чи Днiпра, Ахiлл, герой Троянськоi вiйни та гомерiвськоi «Ілiади», знайшов свiй вiчний спокiй. Амазонки – жiнки-воiни, якi вiдрiзали праву грудь, аби краще стрiляти з лукiв, також жили в цих землях, десь бiля Дону, дехто чув про жорстоких таврiв iз Криму, пiвострова, вiдомого грекам пiд назвою Таврика. Їхня правителька Іфiгенiя не виявляла жодного спiвчуття до мандрiвникiв, яким не пощастило з пошуком прихистку вiд чорноморських штормiв на скелястих берегах Криму. Вона приносила iх у жертву богинi Артемiдi, яка вберегла ii вiд смертноi кари, оголошеноi ii батьком Агамемноном. Було мало охочих мандрувати до земель, таких небезпечних, як тi, що межували з «Гостинним морем», яке насправдi було дуже важке для навiгацii та вiдоме своiми суворими штормами, що з’являлися нiзвiдки.

Уперше греки отримали бiльш-менш надiйну iнформацiю про землi на пiвнiчному узбережжi Чорного моря вiд народу-воiнiв, названих кiмерiйцями, якi з’явилися в Анатолii пiсля того, як скiфи витiснили iх iз понтiйських степiв у VIII столiттi до н. е. Кочовики-кiмерiйцi спочатку перебралися на Кавказ, а потiм на пiвдень, до Малоi Азii, зустрiвшись iз середземноморськими культурами, якi мали довгу традицiю осiлого життя та поважнi культурнi досягнення. Там кочовi воiни стали тими варварами, якi згадуються в Бiблii, де пророк Єремiя описуе iх так: «Лука та ратище мiцно тримають, жорстокi вони й милосердя не мають, iхнiй голос, як море реве, i гарцюють на конях вони… Ушикований, мов чоловiк той до бою, на тебе, о дочко Сiону!»[4 - Книга пророка Єремii, 6:23 (переклад І. Огiенка).] Образ кiмерiйцiв як жорстоких воiнiв потрапив до сучасноi поп-культури. Арнольд Шварценеггер зiграв Конана-варвара – фантастичного персонажа, вигаданого 1923 року письменником Робертом Е. Говардом, – короля Кiмерii у голлiвудському фiльмi 1982 року.

Крим та Пiвнiчне Причорномор’я стали частиною грецькоi ойкумени в VII–VI столiттях до н. е., пiсля того як кiмерiйцi змушенi були покинути свою батькiвщину. Тодi розпочалося швидке зростання грецьких колонiй у регiонi, бiльшiсть iз них було засновано поселенцями з Мiлета, одного з наймогутнiших грецьких полiсiв того часу. Сiноп, заснований мiлетцями на пiвденному узбережжi Чорного моря, сам став метрополiею. До колонiй на пiвнiчному березi належали Пантiкапей бiля теперiшньоi Керчi, Феодосiя на мiсцi сучасноi Феодосii та Херсонес бiля сучасного мiста Севастополя. Та набагато вiдомiшою мiлетською колонiею була Ольвiя у гирлi Пiвденного Бугу (iнша назва – Бог) – там, де вiн впадае у ще бiльше гирло Днiпра, а iхнi води разом вливаються в Чорне море. Характерними рисами цього мiста були кам’янi мури, акрополь та храм Апполона Дельфiйського. За археологiчними даними, у часи найбiльшого розквiту площа Ольвii становила близько 50 га. У мiстi, що мало демократичну форму правлiння та регулювало на договiрних засадах своi стосунки з Мiлетом, мешкало близько 10 тисяч осiб.

Подiбно до добробуту iнших грецьких мiст та емпорiй (мiсць торгiвлi) у регiонi, процвiтання Ольвii залежало вiд добрих вiдносин iз мiсцевим населенням понтiйських степiв. На момент заснування мiста та в перiод його найбiльшого розквiту мiсцевими мешканцями були скiфи – конгломерат племен iранського походження. Греки Ольвii та iхнi сусiди не лише жили поруч i торгували одне з одним, а й створювали змiшанi шлюби, що призводило до появи мiшаного населення з грецькою та «варварською» кров’ю, у звичаях якого поеднувалися грецькi та мiсцевi традицii. Ольвiйськi купцi та моряки постачали збiжжя, сушену рибу й рабiв до Мiлету та iнших частин Грецii, а додому привозили вино, оливкову олiю та вироби грецьких ремiсникiв, зокрема текстиль та металевi речi, для продажу на мiсцевих ринках. Були серед них i предмети розкошi, виготовленi з золота, про якi сьогоднi вiдомо з розкопок могил скiфських царiв. В украiнських степах багато таких поховань – курганiв, що нинi здебiльшого перетворилися на маленькi пагорби.



Безсумнiвно, найбiльш вражаючий витвiр мистецтва з так званого скiфського золота – триярусну пектораль – було вiдкрито 1971 року на пiвднi Украiни, тепер ii можна побачити в Музеi iсторичних коштовностей Украiни в Киевi. Пектораль, що датуеться, iмовiрно, IV столiттям до наношоi ери i колись прикрашала груди скiфського царя, крiм усього iншого, дае добру уяву про внутрiшню структуру скiфського суспiльства та його економiку. У ii центрi – зображення двох бородатих скiфiв, якi стоять на колiнах i тримають у руках овечу шкуру. Враховуючи матерiал, з якого зроблено пектораль, це нагадуе золоте руно аргонавтiв – символ влади й царського сану. Лiворуч i праворуч вiд центральноi сцени – фiгури свiйських тварин: коней, корiв, овець та кiз. Є там i зображення скiфських рабiв, один iз яких, здаеться, доiть корову, а другий – вiвцю. Пектораль залишае мало сумнiвiв у тому, що скiфи жили в патрiархальному суспiльствi, економiка якого залежала вiд тваринництва. Якщо зображення скiфiв та свiйських тварин показують внутрiшнiй скiфський свiт, то фiгурки диких тварин на пекторалi бiльше розповiдають нам про те, яким греки бачили найвiддаленiший кордон свого свiту, нiж про справжне життя понтiйських степiв. Леви й пантери переслiдують вепрiв та оленя, тим часом крилатi грифони – наймогутнiшi тварини в грецькiй мiфологii, напiворли-напiвлеви – нападають на коней, найважливiших тварин у життi скiфiв.

Переплетення культур, вiдображене в пекторалi, було продуктом тiсних зв’язкiв мiж греками та скiфами, що дозволили Геродоту зiбрати таку iнформацiю про скiфське життя, яку не зможуть надати жоднi археологiчнi розкопки. Записаний ним мiф про походження скiфiв, безперечно, належить до цiеi категорii. «За свiдченнями самих скiфiв, вони е наймолодшим з усiх народiв», – стверджував Геродот у своiй «Історii». За легендою, вiн виводив iхне походження вiд такого собi Таргiтая, у якого було трое синiв. «Коли вони ще правили цiею землею, впали з неба чотири предмети, усi золотi: плуг, ярмо, бойова сокира та кубок» – так переповiдав Геродот мiф про походження скiфiв. Двое старших братiв спробували пiдняти дари, та обпеклися полум’ям, i лише наймолодшому братовi вдалося взяти та утримати iх. Вiн негайно був визнаний верховним правителем царства i родоначальником скiфського племенi, вiдомого пiд назвою царських скiфiв, яке панувало в понтiйських степах i утримувало золото, що впало з неба. Скiфи, безумовно, вважали себе корiнним населенням регiону, а не якимись зайдами. В iншому випадку вони б не заявляли, що батьками iхнього пращура Таргiтая були бог неба та дочка Борисфена, нинiшнього Днiпра, головноi рiчки царства. Цей самий мiф наводить на думку, що, хоч скiфами й керували кочовики, вони вважали себе також i землеробами. Знаряддя, подарованi iм небом, включали не лише ярмо, а й плуг, виразний символ осiлоi культури.

Справдi, Геродот описував скiфiв, подiляючи iх на вершникiв та землеробiв, кожна група займала власну екологiчну нiшу в Пiвнiчному Причорномор’i. На правобережжi Днiпра, якщо дивитися з корабля, що пливе на пiвдень, просто над грецькою колонiею Ольвiею, вiд громадян та гостей якоi Геродот дiстав бiльшу частину знань про цей регiон, вiн iдентифiкував каллiпiдiв – iмовiрно, нащадкiв вiд змiшаних шлюбiв грекiв iз мiсцевими скiфами. Пiвнiчнiше вiд земель царських скiфiв, по Днiстру, жили алазони, якi «в iнших вiдношеннях нагадують скiфiв, особливо щодо звичаiв, але сiють та вживають у iжу зерно, а також цибулю, часник, сочевицю та просо». Пiвнiчнiше вiд алазонiв, на правому березi Днiпра, Геродот розташував скiфiв-орачiв, якi начебто вирощували зерно на продаж. На лiвому березi цiеi ж рiчки вiн розмiстив скiфiв-землеробiв, або борисфенiтiв. Вiн писав, що цi племена суттево вiдрiзняються вiд скiфiв на пiвднi, якi жили в понтiйських степах.

Геродот вважав землi вздовж Днiпра найродючiшими у свiтi: «Борисфен, друга за величиною зi скiфських рiчок, е, на мою думку, однiею з найбiльш цiнних та продуктивних не лише серед рiчок цiеi частини свiту, а й будь-де, за винятком хiба що Нiлу, який не надаеться до порiвняння. Вона забезпечуе найкращi та найбагатшi пасовища, без сумнiву, мае найбагатшi запаси найкращих сортiв риби i найкращу воду для пиття – чисту та прозору, тодi як у навколишнiх рiчках вона каламутна; нiде нема кращих врожаiв, як на ii берегах, а там, де не сiють зерно, трава найпишнiша у свiтi».

Це дуже реалiстичний опис. Чорноземи в районi басейну Днiпра i досi вважаються одними з найбагатших у свiтi, чим забезпечують сучаснiй Украiнi прiзвисько «житниця Європи».

Землi середнього Днiпра, заселенi хлiборобами, ще не були краем Геродотового свiту. Пiвнiчнiше теж жили народи, про яких мало що знали не лише греки, а й скiфи з рiзних верств суспiльства. Цi люди заселяли останнiй кордон грецького ойкумени. На правобережжi Днiпра iх називали неврами, на лiвому, далi на схiд та пiвнiч, – страхiтливими канiбалами. Геродот знав про них небагато, але розташування неврiв у прип’ятських болотах на сучасному украiнсько-бiлоруському прикордоннi збiгаеться з одною з можливих батькiвщин давнiх слов’ян, де виявлено групу найдавнiших украiнських дiалектiв.

Якщо вiрити Геродоту та його джерелам, Скiфське царство являло собою конгломерат етнiчних груп та культур, де також географiчнi та екологiчнi чинники визначали мiсце кожноi групи в загальнiй структурi держави та в подiлi працi. Греки та еллiнiзованi скiфи займали узбережжя, слугуючи посередниками мiж середземноморським свiтом Грецii та внутрiшнiми районами в галузi торгiвлi й культури. Головнi товари: зерно, сушена риба, а також раби – надходили зi степових чи лiсостепових областей. Аби досягти чорноморських портiв, цi товари, особливо зерно та рабiв, доводилося провозити степами, де мешкали царськi скiфи, якi контролювали торгiвлю i забирали бiльшiсть прибуткiв собi, залишаючи частину золотих скарбiв у курганах цього регiону. Подiл, описаний Геродотом, мiж узбережжям, степом та лiсостепом стане одним iз головних в украiнськiй iсторii i триватиме протягом столiть, якщо не тисячолiть.

Багатогранний скiфський свiт, вiдображений в «Історii» Геродота, перестав iснувати в ІІІ столiттi до нашоi ери. Римлянам, якi захопили грецькi колонii у Пiвнiчному Причорномор’i в І столiттi до нашоi ери, довелося мати справу з iншими господарями степiв.

Нова хвиля кочовикiв зi сходу – сарматiв – розгромила, вiдтiснила i врештi заступила скiфських вершникiв, якi контролювали торговельнi шляхи мiж лiсостепом та грецькими колонiями. Цi новоприбулi, як i скiфи, мали iранське походження. Геродот, який вказав на iхне первiсне розташування на схiд вiд Дону, записав легенду, за якою сармати походять вiд скiфiв та амазонок, якi втекли з грецького полону. Як i у випадку зi скiфами, до складу сарматськоi держави входили рiзнi племена, що правили низкою народiв, у тому числi роксоланами, аланами та язигами. Сармати правили понтiйськими степами пiвтисячi рокiв, до IV столiття нашоi ери. У момент свого розквiту вони контролювали увесь простiр вiд Волги на сходi до Дунаю на заходi та проникли в Центральну Європу аж до Вiсли.

Сармати були не менш загрозливою силою у регiонi, нiж скiфи, але вiдомо нам про них набагато менше. Здебiльшого це через те, що торгiвля мiж грецькими колонiями та внутрiшнiми районами Украiни (а з нею i потiк iнформацii), що розквiтла за скiфського панування, за сарматiв майже припинилася. Вони витiснили скiфiв до Криму, де колишнi правителi цiеi держави створили нове скiфське царство, вiдоме як Мала Скiфiя. Скiфи контролювали пiвострiв i степи на пiвнiч вiд нього, зокрема i грецькi колонii. Сармати утримували решту степу, але не мали доступу до колонiй. Конфлiкт мiж старими та новими господарями степiв пiдiрвав мiсцеву торгiвлю та добробут, а з часом i безпеку грецьких колонiй (скiфи та iншi кочовики вимагали грошей i товарiв вiд колонiстiв, незалежно вiд того, була успiшною торгiвля чи нi). Іншим, так само могутнiм чинником, що завдавав збиткiв комерцii, була поява нових постачальникiв сiльськогосподарськоi продукцii на середземноморський ринок. Тепер збiжжя на Іонiчне та Егейське узбережжя привозили з Єгипту та Середнього Сходу торговельними шляхами, що були убезпеченi завоюваннями Александра Великого та пiдйомом Римськоi iмперii.

Коли римляни розширили свiй вплив на Пiвнiчне Причорномор’я у І столiттi до нашоi ери, вони вiдродили деякi види торгiвлi, забезпечивши грецькi колонii, тепер уже пiд своею опiкою, деяким захистом. Але це не була безпека минулих часiв. Овiдiй (Публiй Овiдiй Назон), який був засланий римським iмператором Августом (8 рiк нашоi ери) до мiсця пiд назвою Томiс на березi Чорного моря (територiя сучасноi Румунii), залишив нам яскравий опис небезпек повсякденного життя у прибережнiй грецькiй колонii на порозi І тисячолiття нашоi ери:

		Незлiченнi племена загрожують запеклою вiйною
		І вважають ганьбою iснування без грабунку…
		Ми ледве захищенi стiнами фортецi: i навiть
		Варварськi юрби усерединi, перемiшанi з греками, вселяють страх
		Через варварiв, якi живуть серед нас, без утискiв,
		І до того ж зайняли бiльш нiж половину будинкiв.

Такий жалюгiдний стан справ, зумовлений ворожими вiдносинами з «варварськими» сусiдами, не мiг не вплинути на колись квiтучi колонii цього регiону. Дiон Хрисостом, грецький красномовець та фiлософ, який стверджував, що вiдвiдав мiсто Ольвiя (вiдоме пересiчним людям його часу як Борисфен), так розповiдав про занепад колонii: «Мiсто Борисфен, якщо казати про його розмiри, не вiдповiдае своiй давнiй славi через нескiнченнi захоплення та вiйни. Оскiльки мiсто лежить в оточеннi варварiв (до того ж найбiльш войовничих з усiх) протягом такого тривалого часу, воно завжди перебувае у станi вiйни… З цiеi причини становище грекiв у цьому регiонi дiйсно гiрше нiкуди, деякi з них бiльше не об’еднуються в мiста, у той час як iншi ще володiють ними, але як спiльноти перебувають у жалюгiдному станi, бiльшiсть там становлять варвари, якi стiкаються до них».

Таким був стан грецьких колонiй бiльш нiж через столiття пiсля приходу римлян. Цей регiон уже нiколи не змiг повернути собi те економiчне процвiтання, торгiвлю та зв’язки з внутрiшнiми материковими районами, що ними вiн користувався за часiв Геродота. Постiйно перебуваючи в станi вiйни або в очiкуваннi сутичок iз мiсцевим населенням, колонiсти мало що знали про своiх сусiдiв. «Босфор, Дон, скiфськi болота лежать за його межами, – пише Овiдiй, дивлячись на пiвнiч та схiд з мiсця свого заслання в Томiсi, – у регiонi ледь вiдома дещиця назв. Далi немае нiчого, крiм холоду, у якому неможливо жити. Ах, як близько я вiд краю свiту!»

Сучасник Овiдiя Страбон, автор вiдомоi «Географii», знав про понтiйськi степи дещо бiльше, нiж вiдомий римський засланець. Вiд Страбона до нас дiйшли назви сарматських племен та земель, що були пiд iхнiм контролем. За його словами, язиги та роксолани були «мешканцями кибиток», або кочовиками. Водночас вiдомий географ геть нiчого не повiдомляе про осiле населення лiсостепу навколо Днiпра, не кажучи вже про лiсистi райони далi на пiвнiч. На вiдмiну вiд Овiдiя, вiн не жив серед народiв регiону, та i його джерела не були настiльки добрими, як у Геродота. Страбон скаржився на непоiнформованiсть «щодо народiв, якi оселилися далi на пiвнiч». Вiн писав: «…через це я не знаю анi про бастарнiв, анi про савроматiв, одне слово, про жоднi народи, якi живуть над Понтом, i про те, як далеко вони вiд Атлантичного моря i чи межують iз ним iхнi землi».

Якщо Геродот часто згадуе Днiпро, то Страбон, схоже, був краще знайомий iз Доном. Його джерела, iмовiрно, походили з Танаiса, грецькоi колонii у гирлi Дону, що належала до Боспорського царства, наймогутнiшого об’еднання грецьких колонiй, що вiдродилося з приходом римлян. Для Страбона Дон мав особливе значення. Вiн слугував «найсхiднiшим кордоном Європи» – термiн, що використовувався егейцями для того, щоб описати простiр грецькоi присутностi в зовнiшньому свiтi. Страбон започаткував традицiю, згiдно з якою Європа лежала на захiд вiд Дону, Азiя починалася на схiд вiд нього.

Таким чином, на початку І тисячолiття нашоi ери, коли римляни прийшли до понтiйських колонiй, украiнськi землi знову опинилися на самому краю того, що стане захiдною цивiлiзацiею. Дон, або пiвнiчний кордон еллiнського свiту, тепер став схiдною межею Європи. Там вiн залишатиметься майже двi тисячi рокiв до того часу, коли розростання Росiйськоi iмперii у XVIII столiттi перекроiть карту Європи, вiдсунувши ii схiдний кордон аж до Уралу.

Подiл понтiйських степiв на европейську та азiйську частини позицiонував територiю Украiни як частину Європи, але мало що означав на практицi в римськi часи. Страбон пише про сарматiв на лiвому й правому берегах Дону, а Птолемей, один iз його наступникiв, у ІІ столiттi нашоi ери писав про двi Сарматii – европейську та азiйську – подiл, що лишатиметься незмiнним у працях европейських географiв наступнi пiвтора тисячолiття. Набагато важливiшим вiд уявного схiдного кордону Європи був справжнiй цивiлiзацiйний кордон мiж вiддаленими колонiями на пiвнiчному узбережжi Чорного моря та кочовиками понтiйських степiв. На вiдмiну вiд грецьких колонiй з iхнiми укрiпленнями, цей кордон нiколи не мав чiткоi лiнii подiлу, натомiсть утворюючи широку зону взаемовпливiв мiж колонiстами та мiсцевим населенням, де перемiшувалися мови, релiгii й культури, i створюючи новi культурнi та соцiальнi реалii.

Надважливий кордон мiж кочовиками степу та землеробами лiсостепу, що був вiдомий Геродоту, за часiв Страбона став невидимим. Важко сказати, чи зник вiн повнiстю, чи середземноморськi автори просто не знали про нього. Географiя та екологiя залишилися тими самими, а населення, iмовiрно, нi. Воно незаперечно прийшло в рух у серединi І тисячолiття нашоi ери, коли ми знову стикаемося зi згадками про регiон у працях грецьких учених.




Роздiл 2

Поява слов’ян


У той час як торгiвля та культурний обмiн здебiльшого були характерною рисою вiдносин грекiв iз народами украiнських степiв в останнi столiття перед нашою ерою, римляни не мали iншого вибору, як поеднувати торгiвлю з вiйною. Їхнi стосунки зi степовиками стали особливо войовничими в IV столiттi, з початком перiоду, названого «варварськими набiгами» у старiй iсторiографii, а зараз вiдомого як Велике переселення народiв. Цей процес являв собою великий рух з Азii та Схiдноi Європи до центру i заходу Європи й призвiв до краху Римськоi iмперii пiд тиском «варварiв» у другiй половинi V столiття. Хоча й ослаблена, схiдна частина iмперii, вiдома в iсторiографii як Вiзантiя, змогла пережити натиск степових кочовикiв, що супроводжувався мiграцiею землеробiв iз пiвночi. Вона продовжила iснувати до середини XV столiття.

Територiя та населення Украiни вiдiграли важливу роль у цiй «драмi» переселень. Деякi з головних «дiйових осiб» вторгнень, що спричинили падiння Римськоi iмперii, жили тут або проходили цiею територiею. Серед них були готи й гуни, останнi – на чолi з королем Аттилою. У понтiйських степах мiграцii поклали край довгому перiоду, упродовж якого регiон був пiд контролем кочовикiв iранського походження, у тому числi скiфiв та сарматiв. Новi володарi степiв, готи мали германське корiння, у той час як гуни, мiсцем походження яких бiльшiсть учених вважають степи Монголii, прийшли до регiону в супроводi численних племен Центральноi Азii. До середини VI столiття гуни пiшли, а на змiну iм прийшли племена, якi розмовляли тюркськими дiалектами.

Усi вищезгаданi «дiйовi особи» пiд час мiграцiй приходили в Украiну, населяли ii степи, ненадовго залишалися i врештi прямували далi. Проте одна група, пiднята на поверхню хвилею мiграцiй, вiдмовилася «зiйти зi сцени». Це були слов’яни – конгломерат племен, що характеризувався спiльними мовними та культурними рисами й був представлений рiзноманiтними полiтичними утвореннями. Індоевропейськi витоки iхнiх мов наводять на думку, що вони потрапили до Європи зi сходу десь мiж VII та III тисячолiттями до нашоi ери, а отже, оселилися в Cхiднiй Європi задовго до того, як Геродот уперше описав цей регiон та його мешканцiв. Затвердившись на пiвнiч вiд понтiйських степiв, мов у себе вдома, вони залишалися поза увагою середземноморських авторiв бiльшу частину своеi ранньоi iсторii.



Уперше слов’яни привернули до себе загальну увагу на початку VI столiття нашоi ери, коли масово з’явилися бiля кордонiв Вiзантiйськоi iмперii, ослабленоi готами та гунами, i почали переселятися на Балкани. Йордан, вiзантiйський автор готського походження (VI столiття), видiляв серед слов’ян того часу двi основнi групи. «Хоча iхнi iмена тепер розсiянi серед рiзних племен та мiсцевостей, – писав вiн, – однак називаються вони здебiльшого склавинами та антами». Вiн розмiщував склавинiв мiж Дунаем та Днiстром, залишивши для антiв землi мiж Днiстром та Днiпром, «у вигинах Понтiйського моря». Лiнгвiстичнi данi наводять на думку, що прабатькiвщина слов’ян лежить у лiсовiй та лiсостеповiй зонi мiж Днiпром i Вiслою, головним чином на Волинi та в прип’ятських болотах сучасноi Украiни. На час, коли про них писав Йордан, слов’яни, мабуть, перейшли з лiсового затишку в степи, пiдкоривши iншi неслов’янськi племена та ставши серйозною проблемою для iмператора Юстинiана Великого.

Юстинiан правив Вiзантiйською iмперiею мiж 527 та 567 роками й був достатньо амбiтним, щоб спробувати вiдновити Римську iмперiю у всiй ii повнотi, на сходi й заходi. На дунайському кордонi, де iмперiя потерпала вiд безперервних нападiв мiсцевих племен, Юстинiан вирiшив перейти в наступ. Прокопiй, вiзантiйський автор VI столiття, який залишив детальний опис вiйн Юстинiана, пише, що на початку 530-х рокiв Хiльбудiй, военачальник, наближений до iмператора, був вiдправлений воювати на пiвнiч вiд Дунаю. Вiн здобув кiлька перемог над антами, що дозволило Юстинiану додати слово «Антикус» («переможець антiв») до свого iмператорського титулу. Та цей успiх був короткочасним. За три роки Хiльбудiй загинув у битвi, i Юстинiан повернувся до староi полiтики захисту кордонiв на Дунаi, замiсть того щоб намагатися розширити iх.

Юстинiан повернув стару римську тактику «подiляй та володарюй». На кiнець 530-х рокiв, не без пiдбурювання та спонукання Вiзантii, анти вже воювали зi склавинами, у той час як вiзантiйськi военачальники вербували представникiв обох груп до iмперськоi армii. Та навiть за таких умов слов’янськi набiги тривали. Воюючи зi склавинами, анти зумiли вдертися до вiзантiйськоi провiнцii Фракii у Схiдних Балканах. Вони пограбували край та взяли велику кiлькiсть рабiв, яких переправили на лiвий берег Дунаю. Показавши свiй руйнiвний потенцiал, анти запропонували iмперii своi послуги. Юстинiан узяв iх пiд свое крило й вiддав покинуте грецьке мiсто Туррiс, на пiвнiч вiд Дунаю, для створення iхньоi опорноi бази.

Як i багато iнших ворогiв iмперii, анти стали ii захисниками в обмiн на регулярну платню з iмперськоi скарбницi. Вони намагалися пiдвищити свiй статус, стверджуючи, що захопили кращого полководця iмператора, Хiльбудiя, якого вони вимагали визнати своiм лiдером. Як тiльки Юстинiан нагородив би його титулом magister militum[5 - Магiстр армii (лат.).], або командувача усiх iмперських вiйськ у регiонi, таке визнання зробило б iх законними громадянами iмперii, а не тiльки ii охоронцями. Задум не вдався. Справжнiй Хiльбудiй, ясна рiч, уже давно був мертвим, Юстинiан заарештував самозванця, i антам довелося змиритися зi статусом foederati[6 - Союзники (лат.).] – союзникiв, а не громадян великоi iмперii.



Ким були цi новi союзники Вiзантiйськоi iмперii? Який вони мали вигляд? Як билися? У кого вiрили? Прокопiй неодноразово згадуе про те, що анти та склавини мали спiльну мову, релiгiю та звичаi. Тому ми можемо вважати його детальний опис слов’янського життевого устрою характерним для обох груп. За свiдченням Прокопiя, слов’яни були напiвкочовиками, якi жили «в жалюгiдних халупах, побудованих далеко одна вiд одноi». Вони постiйно змiнювали мiсця свого проживання. Слов’янськi воiни були «чоловiками виняткового зросту та мiцноi статури». Прокопiй повiдомляе про iхню зовнiшнiсть таке: «Їхне тiло та волосся не е анi дуже свiтлими, анi бiлими, анi схильними до темного типу, але всi вони мають трохи червонуватий вiдтiнок». Слов’яни «жили важким життям, не звертаючи нiякоi уваги на тiлеснi зручностi… в усi часи вкритi брудом; однак вони жодним чином не е грубими чи лиходiями, але зберегли гунський характер у всiй його простотi».

«Укритi брудом» слов’яни увiйшли в iсторiю пiд прапором демократii. «Цими народами, – зазначае Прокопiй, – склавинами й антами, не править одна людина, а здавна живуть вони в демократii, а отже, в усiх питаннях, що стосуються iхнього добробуту, доброго чи поганого, звертаються до людей». Вони вважали за краще битися напiвоголеними та, на вiдмiну вiд середньовiчних шотландцiв у блокбастерi Мела Гiбсона «Хоробре серце», усе ж таки носили штани. «Коли вони вступають у бiй, – розповiдае Прокопiй, – бiльшiсть iз них iдуть проти своiх ворогiв пiшки, несучи маленькi щити i списи в руках, але вони нiколи не носять панцирiв. Бiльше того, деякi з них не вдягають навiть сорочки та плаща, а, пiдкотивши штани аж до iнтимних частин тiла, вступають у бiй iз супротивником».

Інформацiю про слов’янськi методи ведення вiйни доповнюе вiзантiйський «Стратегiкон», створення якого близько 600 року приписуеться iмператоровi Маврикiю. Автор доволi детально описуе слов’ян, якi перетнули дунайський кордон i оселилися на Балканах. Вiн вважав iх гостинними до подорожнiх, але нiчим не обмеженими i такими, якi неохоче дотримуються договорiв або думки бiльшостi. На своiй батькiвщинi, пiвнiчнiше вiд Дунаю, вони побудували житла в лiсах уздовж рiчок i в болотистiй мiсцевостi, важкодоступнiй для загарбникiв. Їхньою улюбленою тактикою були засiдки. Вони волiли не битися у вiдкритому полi й не любили регулярних вiйськових формувань. Їхньою зброею були короткi списи, луки, короткi дерев’янi стрiли, подеколи намащенi отрутою. Вони робили рабами своiх полонених, але перiод поневолення був обмежений певним термiном.

Прокопiй мав що сказати й про слов’янськi вiрування. Слов’яни були аж нiяк не монотеiстами. «Вони вiрять, що один бог, творець блискавки, сам править усiм, i приносять йому худобу та iншi жертви», – писав вiн. Та, шануючи одного головного бога, слов’яни не вiдмовлялися вiд старих звичок поклонiння природi й жертвоприношень. Як писав Прокопiй: «Вони… шанують рiчки, нiмф та iнших духiв i також приносять усiм iм жертви, здiйснюючи ворожiння разом iз цими приношеннями». Вiзантiйський автор вважав дивним не звичай слов’ян приносити жертви (цю традицiю мали й дохристиянськi римляни), а iхню вiдмову прийняти християнство, як це вже давно зробили iншi пiдданi iмперii. «Вони не знають i нi в який спосiб не визнають, що воно мае владу над людьми, – пише Прокопiй iз певним подивом, якщо не розчаруванням, – але щоразу, коли поруч стоiть смерть, коли вони потерпають вiд хвороби або вiд початку вiйни, вони обiцяють, що якщо врятуються, то негайно принесуть богу жертву в обмiн на iхне життя, i якщо рятуються, жертвують тiльки те, що обiцяли, i вважають, що iхню безпеку куплено саме цiею жертвою».

Те, що Прокопiй та iншi вiзантiйськi автори розповiдають про слов’ян, частково пiдтверджуеться i матерiалами археологiчних дослiджень в Украiнi. Антiв зазвичай пов’язують з пенькiвською археологiчною культурою, назва якоi походить вiд одного з поселень в Украiнi. Носii цiеi культури жили в VI, VII i на початку VIII столiття в украiнському лiсостепу мiж Днiстром та Днiпром, населяючи обидва береги останнього. Ця область, iмовiрно, е однiею з територiй, приписаних Йорданом до антiв. Як i анти та склавини Прокопiя, пенькiвськi племена мешкали в простих житлах, виритих у землi. Також вони часто змiнювали свое мiсце проживання. Поселення кидали й засновували на новому мiсцi, це дозволяе припустити, що iхнi мешканцi практикували мандрiвну форму землеробства. Археологiя, на вiдмiну вiд Прокопiя, також свiдчить, що пенькiвськi племена мали укрiпленi мiста, що правили за резиденцii мiсцевих правителiв i центри адмiнiстративноi та вiйськовоi влади.



Перiод, коли слов’яни вiдiгравали самостiйну роль у регiонi, завершився на початку VII столiття iз вторгненням авар – конгломерату тюркомовних племен з пiвнiчного Каспiю, який зруйнував Антську державу.

Авари залишили про себе поганi спогади, частина з яких дiйшла до ХІ—ХІІ столiть, коли киiвськi християнськi ченцi склали iсторичнi записи, пiзнiше вiдомi як «Початковий лiтопис», або «Повiсть минулих лiт». Їхнi першi записи базувалися на мiсцевих легендах, об’еднаних iз вiзантiйськими джерелами. «Обри» – так лiтописець називав аварiв – «воювали проти слов’ян i примучили дулiбiв, що [теж] були слов’янами»[7 - Тут i далi цитати з «Повiстi минулих лiт» подано за виданням: Лiтопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Вiдпов. ред. О. В. Мишанич. – К.: Днiпро, 1989.]. Що означало «примучувати» у той час, лiтописець пояснив такого фразою: «І насильство вони чинили жiнкам дулiбським». Коли авар збирався у подорож, то замiсть коня чи вола вiн начебто наказував запрягти три, чотири чи п’ять жiнок, щоб тi тягнули його воза. За таку поведiнку аварiв було покарано божественним гнiвом. «Були ж обри[8 - Лiтописна назва аварiв.] тiлом великi, а умом гордi, i потребив iх бог, – продовжуе лiтописець, – i померли вони всi, i не зостався анi один обрин. І есть приказка в Русi й до сьогоднi: „Погинули вони, як обри“, – бо нема iхнього нi племенi, нi потомства».

Авари поступилися контролем над понтiйськими степами болгарам, а потiм хозарам, якi поклали край перiоду мiграцiй у регiонi та встановили вiдносний мир до кiнця VII столiття. Хозари залишили дещо кращi спогади серед населення украiнських степiв. «І знайшли iх хозари, коли вони сидiли в лiсах на горах, – писав киiвський лiтописець, маючи на увазi надднiпрянських слов’ян, – i сказали хозари: „Платiте нам данину“». За словами лiтописця, мiсцевi, якi були людьми з племенi древлян («лiсових людей»), заплатили данину мечами – що означало непокору та обiцяло реванш у майбутньому. Натяк був на майбутне звiльнення з-пiд хозарського контролю.

Хозари мали обмежений контроль над лiсостеповим прикордонням; Днiпро став захiдною межею iхнього панування у лiсовiй зонi. Тюркська хозарська знать, зацiкавлена в мирi й торгiвлi, була вiдкритою до iноземних впливiв. Хозарськi правителi запросили до свого краю християнську мiсiю i навiть на якийсь час прийняли юдаiзм, що породило легенду про хозарськi витоки схiдноевропейського еврейства. Географiчне ядро держави, створеноi хозарами, розташовувалося на Пiвнiчному Кавказi, а також у районi нижньоi Волги та Дону, де основними ii центрами були Ітiль на Волзi та Саркел на Дону. Хозарська елiта накопичила своi статки, контролюючи торговi шляхи, серед яких найважливiшим був шлях Волгою до Перськоi iмперii та арабських земель.

У 620-х роках хозари уклали договiр iз Вiзантiею, що на той час вiдновила свою присутнiсть у Пiвнiчному Причорномор’i. Ольвiю, захоплену готами в IV столiттi, греками було втрачено назавжди, та вiзантiйськi полководцi захопили частину пiвденного узбережжя Криму, захищену гiрськими хребтами вiд степiв пiвострова. Там, у Херсонесi, виник адмiнiстративний центр кримських володiнь Вiзантii. За часiв iмператора Юстинiана, який воював зi слов’янами на Дунаi, у головних мiстах Криму було поставлено гарнiзони, i iмперiя вербувала кримських готiв (нащадки готiв, якi вiдкололися вiд загалу, коли основна маса готiв рушила на захiд, спочатку до Центральноi Європи, а потiм аж до Пiренейського пiвострова) для захисту своiх володiнь. Імперськi iнженери допомогли готам змiцнити iхнi печернi мiста, розташованi високо в горах Криму. Хозари стали союзниками вiзантiйцiв у боротьбi з персами та арабами, намагаючись захистити своi торговi шляхи до тодiшнього найбагатшого ринку в свiтi – Константинополя.

Що нам вiдомо про слов’ян, якi мешкали в Украiнi, коли хозари контролювали ii схiдну та центральну частини? Бiльше, нiж у ранiшi перiоди iхнього iснування, але все-таки небагато. Археологiя говорить нам, що Киiв, який став найзахiднiшим аванпостом хозар у лiсовiй зонi Украiни, з’явився незадовго до початку VI столiття. А лiтопис дае нам зрозумiти, наскiльки важливим було це мiсце й чому його обрали для поселення. Мiсцева легенда, записана лiтописцем, пов’язуе заснування Киева з рiчковою переправою, розташованою неподалiк. Мешканцi стверджували, що мiсто було засноване iхнiм мiсцевим правителем, Кием, чиi брати дали своi iмена горам, на яких воно зросло, а рiчку, що тече Киевом i впадае у Днiпро, названо на честь сестри Либiдь. Скульптурна композицiя на честь цих чотирьох засновникiв мiста стоiть на березi рiчки й на сьогоднi е однiею з найвизначнiших пам’яток украiнськоi столицi.

Киiвський лiтописець нарахував дванадцять слов’янських племен на захiд вiд Карпат. На пiвночi iхнi поселення простягалися до озера Ладога, бiля сучасного Санкт-Петербурга; на сходi – до верхiв’iв Волги та Оки; на пiвднi – до пониззя Днiстра та середньоi Надднiпрянщини. Цi слов’яни були предками сучасних украiнцiв, росiян та бiлорусiв. Лiнгвiсти визначають iх як схiдних слов’ян на основi дiалектних вiдмiнностей, що почали розвиватися у VI столiттi, вiдокремивши iх вiд захiдних слов’ян – предкiв сучасних полякiв, чехiв та словакiв, а також пiвденних слов’ян, що включають сербiв, хорватiв та iншi слов’янськi народи колишньоi Югославii.

Сiм iз дванадцяти племен, якi перелiчив киiвський лiтописець, жили на територii сучасноi Украiни, вздовж рiчок Днiпро, Днiстер, Буг, Прип’ять та Сож. Лише кiлька з цих племен були пiд контролем хозарiв. Решта зберiгла свою незалежнiсть. Попри рiзних правителiв слов’янськi племена мали однаковi або дуже схожi звичаi та моральнi норми. Принаймнi таке враження склалося в киiвського лiтописця, який був християнським ченцем i вважав членiв усiх нехристиянських племен дикунами: «…Жили вони в лiсi, як ото всякий звiр, iли все нечисте», – писав «просвiчений» киiвський лiтописець.

Археологи свiдчать, що схiднi слов’яни вели радше осiлий спосiб життя. Вони мешкали в дерев’яних житлах, утворюючи поселення, що налiчували вiд 4 до 30 будинкiв. У географiчному центрi кожноi групи поселень була розташована дерев’яна фортеця, яка перетворювалася на центр оборони пiд час ворожого нападу. Слов’яни займалися землеробством i тваринництвом. У них були власнi вождi, i можна припустити, що вони практикували вiйськову демократiю, як i слов’яни, описанi Прокопiем. Подiбно до антiв та склавинiв, вони шанували бога грому, Перуна, який вважався в них головним божеством.

У порiвняннi з покритими брудом слов’янами Прокопiя, племена, описанi киiвським лiтописцем, мали певний прогрес у сферi особистоi гiгiени. Лiтописець вкладае такi слова у вуста святого Андрiя, апостола, який нiбито принiс християнство до Киева: «Дивне бачив я в землi Словенськiй. Коли йшов я сюди, бачив банi дерев’янi. І розпалять вони iх вельми, i роздягнуться, i стануть нагими, i обiллються мителем, i вiзьмуть вiники, i почнуть хвостатись, i [до] того себе доб’ють, що вилiзуть ледве живi».

Киiвський лiтописець, який проживав i, ймовiрно, вирiс в околицях Киева, явно глузуе з процедури купання, поширеноi у пiвнiчних районах сучасноi Росii та Скандинавii. Набагато суворiше вiн ставиться до старих дохристиянських звичаiв своiх землякiв, якi вiн вважае варварськими. «А древляни, – пише лiтописець про колишнiх зверхникiв Киева, – жили подiбно до звiрiв, жили по-скотськи: i вбивали вони один одного, [i] iли все нечисте, i весiль у них не було, а умикали вони дiвчат коло води». За словами лiтописця, iншi слов’янськi племена грiшили тою самою поведiнкою. «І весiль не бувало в них, – повiдомляе вiн, – а iгрища межи селами. І сходилися вони на iгрища, на пляси й на всякi бiсiвськi пiснi i тут умикали жiнок собi, – з якою ото хто умовився. Мали ж вони по двi й по три жони».

Було б помилкою вважати лiтописний опис слов’янських шлюбних традицiй (або iхньоi вiдсутностi) радше нормою, нiж вiдхиленням. Киiвський лiтописець був ревним християнином бiльш пiзнього перiоду i, звичайно ж, боровся проти всiх вiдхилень вiд християнськоi моралi й фокусував увагу на iгрищах молодi як на явищах, що суперечили усталеному iнституту шлюбу. Ібрагiм iбн Якуб, мавританський еврей iз Кордови, який вiдвiдав землi захiдних слов’ян у серединi Х столiття, вважав слов’янськi шлюби мiцними, а отримання посагу – одним iз головних способiв нагромадження багатства. Однак вiн зазначав, що й вiд юнакiв, i вiд дiвчат вимагалася наявнiсть сексуального досвiду ще до весiлля. «Їхнi жiнки, коли вийдуть замiж, не чинять перелюбу, – пише Ібн Якуб, – але дiвчина, коли закохаеться в того чи iншого чоловiка, iде до нього та вгамовуе свою пристрасть. Якщо чоловiк одружуеться з дiвчиною i виявляе, що вона незаймана, то каже iй: „Якби в тобi було щось хороше, то чоловiки б тебе хотiли й ти б напевно знайшла когось, хто зняв би твою цноту“. Потiм вiн вiдправляе ii назад i стае вiльним вiд неi».

Про слов’ян до Х – ХІ столiть вiдомо дуже мало. Те, що ми знаемо, за великим рахунком, походить або вiд iхнiх ворогiв – вiзантiйцiв та готiв, або вiд християнських ентузiастiв пiзнiших столiть, таких як киiвський лiтописець, який бачив у слов’янах лише носiiв язичницьких забобонiв. Обидва види джерел змальовують iх як варварiв, якi борються проти християнськоi iмперii чи християнського вiровчення та традицiй. Не помiченим лiтописцями та значною мiрою невiдомим для нас залишаеться процес iхнього, переважно мирного, освоення Схiдноi Європи, що розпочалося вiд iхньоi батькiвщини, частина якоi знаходилася у пiвнiчно-схiдних регiонах сучасноi Украiни, i сягнуло аж до Балкан на пiвдень, за Вiслу й до Одеру на захiд, до Балтiйського моря на пiвночi та до Волги й Оки на сходi. Слов’яни були хлiборобами, якi йшли слiдом за навалами кочовикiв, котрi зазвичай не знали, що робити iз землею, яка не була степом i не пiдходила як пасовисько для iхньоi худоби. Розселення слов’ян було повiльним i здебiльшого мирним, а його наслiдки виявилися довготривалими.




Роздiл 3

Вiкiнги на Днiпрi


В Украiнi, як i майже в усiй Європi, доба Великого переселення народiв, або «варварських набiгiв», змiнилася добою вiкiнгiв, що тривала з кiнця VIII до другоi половини ХІ столiття. Як i слiд було очiкувати, кiнець «варварських набiгiв» не означав кiнця вторгнень узагалi. Новi нападники прийшли з територiй нинiшнiх Швецii, Норвегii та Данii. Це були вiкiнги, вiдомi також як нормани в Захiднiй Європi або варяги у Схiднiй. Вони грабували, пiдкорювали та керували цiлими краiнами чи iхнiми частинами. Вони також змiнили природу деяких держав, що вже iснували на той момент, i створили новi.

Коли ж усе це почалося? Є точна дата початку епохи вiкiнгiв у Британii – 8 червня 793 року. Цього дня пiрати-вiкiнги, якi, ймовiрно, прибули з Норвегii, напали на християнський монастир на островi Лiндiсфарн бiля англiйського узбережжя та пограбували його. Вони втопили частину ченцiв у морi, а решту забрали в рабство i зникли з монастирськими скарбами на своiх дракарах. Протягом того самого десятилiття вiкiнги/нормани, якi пiзнiше дадуть назву провiнцii Нормандiя, з’явилися бiля берегiв Францii. Так почалася доба вiкiнгiв.

Вiзантiйський двiр започаткував першi контакти з вiкiнгами не пiзнiше 838 року, коли посли вiд короля Русi (Rhos) з’явилися у Константинополi, пропонуючи iмперii мир i дружбу. Вони прибули з пiвночi, але не захотiли повертатися додому тим самим шляхом, побоюючись зiткнення з ворожими племенами, тому iмператор вiдправив iх назад через Нiмеччину. При дворi Людовiка Благочестивого, сина знаменитого Карла Великого, у них впiзнали шведiв чи норвежцiв i запiдозрили в шпигунствi. Хоча вони, можливо, зовсiм не були шпигунами й мали всi пiдстави побоюватися нападу як слов’ян, так i (що бiльш iмовiрно) кочовикiв понтiйських степiв на зворотному шляху до Пiвнiчноi Європи.

Знайомство вiзантiйцiв iз вiкiнгами, що почалося так мирно, невдовзi завершилося конфронтацiею. 859 року флотилiя вiкiнгiв потривожила Середземномор’я. Наступного року iнша група спустилася Днiпром, перетнула Чорне море i, увiйшовши в Босфорську протоку, атакувала Константинополь. Як i у випадку з нападом вiкiнгiв на Лiндiсфарн, нам вiдома точна дата нападу варягiв[9 - Назва вiкiнгiв на Русi.] на столицю могутньоi Вiзантiйськоi iмперii – 18 червня 860 року. Мiсто та iмперiя були заскоченi зненацька, оскiльки iмператор Михаiл у цей час був у походi в Малiй Азii. Його флот перебував у Егейському та Середземному морях, захищаючи iмперiю не лише вiд арабiв, а й вiд вiкiнгiв, якi побували там минулого року. Нiхто не очiкував, що вони нападуть ще й з пiвночi.

Нападники не мали знарядь для довгоi облоги й не могли зруйнувати мури мiста, але натомiсть напали на передмiстя, грабуючи храми та палаци, вбиваючи й топлячи тих, хто чинив опiр, i залякуючи населення. Потiм вони пропливли Босфор, увiйшли в Мармурове море й почали грабувати Принцовi острови бiля столицi. Патрiарх Фотiй, верховний християнський та iмперський посадовець у мiстi, просив у Бога захисту в своiх молитвах та проповiдях. В однiй зi своiх проповiдей вiн змалював беззахиснiсть мiстян перед загарбниками: «Повз мiсто проходили човни, на них були екiпажi з пiднятими мечами, нiби погрожували мiсту смертю вiд меча, i всяка надiя полишила людей, i мiсто покладалося лише на Божу допомогу». Нападники таки вiдступили, i Фотiй пояснив чудесне спасiння мiста заступництвом Божоi Матерi. Це трактування переросло в легенду, що стала основою для святкування дня Покрови Божоi Матерi. За iронiею долi, це свято так i не закрiпилося у Вiзантii, зате стало надзвичайно популярним в Украiнi, Росii та Бiлорусi – землях, з яких вiкiнги прийшли, щоб напасти на Константинополь.



Вiкiнги, якi напали на столицю Вiзантii влiтку 860 року, навряд чи були зовсiм невiдомi Фотiю i його сучасникам. Патрiарх називае iх «руссю», так само як членiв руського посольства 838 року. Вiн навiть стверджуе, що вони були колись пiдданими Вiзантii, але з’ясування подробиць залишилося для наступних поколiнь учених. Ким вони були? Пошук вiдповiдi на це питання тривае останнi два з половиною столiття, якщо не бiльше. Сьогоднi бiльшiсть науковцiв вважають, що слово «Русь» мае скандинавське походження. Вiзантiйськi автори, якi писали грецькою, швидше за все, запозичили його в слов’ян, а тi – у фiнiв, якi використовували слово «Руотсi» («Ruotsi») для позначення шведiв, що шведською означае «люди, якi веслують». А вони дiйсно веслували. Спочатку Балтiйським морем до Фiнськоi затоки, потiм озерами Ладога, Ільмень та Белоозеро до верхiв’iв Волги – рiчки, що пiзнiше стала уособленням Росii i в тi часи становила основну частину Волзького торгового шляху до Каспiйського моря та арабських краiн.

«Руськi» вiкiнги, що являли собою за теперiшнiми географiчними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо, фiнських норманiв, спершу потрапляли до Схiдноi Європи здебiльшого як торговцi, а не завойовники, бо в лiсах регiону було мало поживи для грабункiв. Справжнi скарби знаходилися на Близькому Сходi, за землями слов’ян, через якi вони мусили мати право проходу. Та, судячи з того, що нам вiдомо про вiкiнгiв-русь, вони не вважали торгiвлю та вiйну (точнiше, торгiвлю й насильство) несумiсними. Зрештою, iм доводилося захищатися в дорозi, бо мiсцевi племена не вiтали iхньоi присутностi. А торгiвля, якою вони займалися, мала й елемент примусу, бо вони торгували не лише продуктами лiсу – хутром i медом, а й рабами. Щоб отримати iх, вiкiнги повиннi були встановити якийсь контроль над мiсцевими племенами та брати данину, яку вони потiм вiдправляли Волзьким торговим шляхом. Вони обмiнювали товар на каспiйських ринках на срiбнi арабськi дирхеми, скарби з яких пiзнiше виявлять археологи. Цi скарби позначають торговий маршрут вiкiнгiв вiд Скандинавii до Каспiю.

Проблема полягала в тому, що вiкiнги були не першими, хто придумав таку «бiзнес-модель». Вони зiткнулися з конкуренцiею з боку хозар, чиi правителi контролювали торгiвлю на Волзi та Дону, збираючи данину з мiсцевих племен. Крiм того, хозари мали на своему боцi Вiзантiю, i деякi вченi вважають, що напад русi на Константинополь був помстою за те, що вiзантiйцi допомогли хозарам збудувати фортецю Саркел. Розташований на лiвому березi Дону, Саркел дозволяв хозарам повнiстю контролювати торгiвлю на Азовському морi. Крiм того, хозари мали свiй форпост у Киевi, на днiпровському торговому шляху, але iхне правлiння не поширювалося на лiсистi райони на захiд вiд рiчки, i невдовзi вони втратили контроль над Киевом.

«Повiсть минулих лiт», що е джерелом бiльшостi наших знань про цей перiод, розповiдае про боротьбу за мiсто мiж рiзними групами вiкiнгiв, що вiдбувалася близько 882 року. Двое з iхнiх вождiв, Аскольд i Дiр (могилу першого й нинi можна побачити в Киевi), були вбитi Гельгi, який був вiдомий лiтописцевi як Олег. Вiн захопив мiсто нiбито для дому Рьорiка (Рюрик у лiтописi), який уже керував Новгородом (Великий Новгород) на пiвночi нинiшньоi Росii. Хоча в цiй iсторii ще потрiбно з’ясувати чимало деталей, у тому числi хитку хронологiю (лiтописець вiдтворив ii здебiльшого на основi пiзнiх вiзантiйських джерел), ця легенда, iмовiрно, повторюе реальнi процеси зосередження влади в руках однiеi групи вiкiнгiв у лiсових регiонах Схiдноi Європи мiж нинiшнiми Великим Новгородом та Киевом.

У значнiй частинi наявноi лiтератури цей регiон визначають як землi, що лежали уздовж торгового шляху «з варяг у греки», але останнi дослiдження свiдчать, що такий маршрут, якщо й iснував, то почав функцiонувати не ранiше другоi половини Х столiття, i однi його дiлянки були активнiшими за iншi. Деякi науковцi пропонують натомiсть говорити про Днiпровсько-Чорноморський шлях. Якщо вiкiнги й не були першими, хто використовував цей коротший маршрут, то вони напевно вiдродили його, коли почали стикатися з дедалi бiльшими проблемами на Волзькому «шляху сарацинiв». За якийсь час внутрiшнi чвари в Хозарському каганатi зробили Волзький шлях небезпечним. Приблизно в той самий час експансiя арабiв у Середземномор’i порушила вiзантiйську торгiвлю з пiвденною Європою. Хозари спробували допомогти i своiм вiзантiйським союзникам, i собi, виступивши посередниками в торгiвлi мiж Константинополем та Близьким Сходом, що тепер проходила обхiдним шляхом, через Азовське та Чорне моря. Пiвнiчна торгiвля набула для грекiв нового значення, можливо, навiть бiльше, нiж будь-коли з часiв Геродота. На цей час основними товарами, що постачалися на пiвдень, було вже не збiжжя з украiнського лiсостепу, а раби, мед, вiск i хутра, отриманi в лiсових районах, що лежали далi на пiвнiч. Найцiннiшим продуктом, який вiкiнги привозили назад, був шовк. Русичi-вiкiнги забезпечили своi торговi привiлеi в Константинополi, уклавши договори з Вiзантiею спочатку 911, а потiм 944 року.

Вiзантiйський iмператор Костянтин VII Багрянородний пояснював у своему трактатi «De administrando imperio»[10 - Про управлiння iмперiею (лат.).], написаному близько 950 року, невдовзi пiсля укладення другого договору, що товари надходили вiд слов’янських племен, контрольованих руськими вiкiнгами: «Коли починаеться мiсяць листопад, iхнi вождi разом з усiею Руссю вiдразу залишають Киiв i йдуть на полюддя, що означае „обхiд“, тобто до слов’янських земель вервiанiв, дреговичiв, кривичiв та сiверян та iнших слов’ян, якi платять данину Русi». У той час однi племена платили данину, iншi повставали. Древляни, якi жили на правому березi Днiпра i колись контролювали Киiв, платили вiкiнгам данину.

Але пiсля того, як данина стала збiльшуватися з року в рiк, древляни зрештою повстали.



Опис повстання древлян та його придушення, наведений у «Повiстi минулих лiт», дае нам першу можливiсть зазирнути в наколокиiвський свiт, який опанували князi-вiкiнги в Х столiттi.

Згiдно з «Повiстю», повсталi древляни напали на наступника Гельгi – Інгвара, у лiтописi названого Ігорем, який, зiбравши традицiйну данину, потiм повернувся по додаткову. «Коли ж почули древляни, що вiн знов iде, порадилися древляни з князем своiм Малом i сказали: „Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по однiй усе стадо, якщо не вб’ють його. Так i сей: якщо не вб’емо його, то вiн усiх нас погубить“», – писав лiтописець, пояснюючи причину повстання. Древляни здiйснили те, що задумали, i вбили Ігоря. А потiм зважилися на ще нахабнiший вчинок. Натхненник перевороту, древлянський князь Мал, запропонував шлюб вдовi Ігоря, Хельзi, вiдомiй в лiтописнiй та iсторiографiчнiй традицii як Ольга. Лiтописець пояснюе, що Мал зробив цю спробу примирення, щоб здобути контроль над сином Ігоря, Святославом (скандинавське iм’я – Свенельд).

Ця iсторiя свiдчить, що дружини вiкiнгiв та мiсцевi слов’янськi елiти конфлiктували не лише з приводу данини, а й боролися за контроль над торгiвлею та державою в цiлому. Мал напевно хотiв посiсти мiсце Ігоря на престолi, а не просто одружитися з Ольгою. Та Ольга обдурила Мала, запросивши його та його людей до киiвського замку лише для того, щоб спалити iх живцем, нiбито в човнi, у якому вони прибули. Потiм вона запросила iншу групу сватiв iз древлянськоi елiти й теж убила iх, цього разу в лазнi. Вона сказала гостям, що не хоче бачити iх, доки вони не помиються. Вочевидь, древляни не мали жодного уявлення про те, що таке скандинавська парова лазня. Їм швидко стало гаряче – Ольга спалила iх живцем.

Той факт, що човни та лазнi е важливими елементами скандинавськоi культури, викривае скандинавське походження цiеi легенди. До руського в розумiннi скандинавського поховального обряду входило спалювання померлого в човнi. Водночас ця iсторiя мiстить натяк на слабкiсть влади вiкiнгiв у Киевi. Перед тим як спалити Мала живцем, Ольга, здаеться, переконалася, чи будуть кияни на ii боцi. За ii порадою, Мал та його оточення вiдмовилися iхати або йти до замку, натомiсть зажадали, аби мiсцевi мешканцi понесли iх у човнi, що обурило киян. Згiдно з лiтописом, вони скаржилися: «Рабство – то наша доля». Отже, ще до того, як вступити в бiй iз древлянським вiйськом, Ольга застосувала обман, щоб знищити три групи iхнiх лiдерiв. І навiть пiсля цього, не маючи змоги перемогти залишки племiнноi армii та захопити ii твердиню, вона спалила ii, укотре вдавшись до хитрощiв, що було б зовсiм не обов’язковим, якби вiкiнги мали беззаперечну пiдтримку в Киевi.



Син княгинi Ольги Святослав – перший киiвський правитель, чий опис зовнiшностi зберiгся до наших днiв (киiвський лiтописець пише, що Ольга була не лише розумною, а й гарною, та опис ii зовнiшностi до нас не дiйшов). Лев Диякон, вiзантiйський лiтописець, який, судячи з усього, зустрiчав Святослава, залишив нам опис руського князя, який перебрав владу з рук матерi на початку 960-х рокiв. Як свiдчить Лев, Святослав був широкоплечим чоловiком середнього зросту. Вiн голив бороду, але мав густi вуса. Його голова також була поголеною, лише одне пасмо волосся залишене незайманим – на знак його шляхетного походження. Князь мав блакитнi очi й короткий широкий нiс, був вдягнений у простий бiлий одяг. Золота сережка, прикрашена рубiном i двома перлинами, була единим знаком його високого статусу. Зустрiч вiдбулася у липнi 971 року, коли Лев супроводжував свого iмператора Іоанна Цимiсхiя у вiйськовому походi до Болгарii.

Зустрiч Святослава з iмператором була скорiше найнижчою точкою, нiж вершиною у його вiйськовiй кар’ерi, що почалася з вiйни проти древлян, яку вела його мати Ольга. Коли вона нарештi кинула свое вiйсько проти бунтiвного племенi, Святославу випала честь почати бiй. «І коли зiйшлися обидва вiйська докупи, – повiдомляе лiтописець, – кинув списом Святослав на древлян, а спис пролетiв мiж ушима коня i вдарив пiд ноги коневi, бо був [Святослав] зовсiм малим. І сказав [воевода] Свенельд i [кормилець] Асмуд: „Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслiд за князем“». Святослав вирiс воiном, який дiлив з дружиною усi труднощi вiйськового життя i використовував у походах сiдло вiд коня замiсть подушки. Лев Диякон побачив, як вiн веслував разом iз дружиною, вiдрiзняючись вiд решти лише чистiшим одягом.

За свое коротке княжiння (вiн почав правити самостiйно десь на початку 960-х рокiв i загинув у битвi 972 року, iмовiрно досягши лише 30-рiчного вiку) Святослав здiйснив низку успiшних военних кампанiй. На думку деяких учених, у другiй половинi Х столiття русичi-варяги перейшли здебiльшого вiд торгiвлi до вiйни, щоб компенсувати втрати, яких вони зазнали, коли копальнi Центральноi Азii, вичерпанi пiсля десятилiть експлуатацii, перестали виробляти срiбло i схiдноевропейська торгiвля, пiдживлювана центральноазiйськими срiбними монетами, пiшла на спад. У першiй зi своiх вiйськових кампанiй Святослав пiдкорив останнi слов’янськi племена, якi ще залишалися пiд владою хозарiв. Це були в’ятичi, якi жили в басейнi Оки, на землях, що зараз е околицями Москви. Виконавши це завдання, Святослав рушив на самих хозар. Пiд час низки походiв вiн захопив Саркел, хозарську фортецю на Дону, i перетворив ii на форпост Русi, потiм пограбував Ітiль, столицю Хозарського каганату на Волзi, i перемiг волзьких болгар, якi були васалами хозарiв. Каганату бiльше не iснувало. Змагання мiж хозарами та вiкiнгами за прихильнiсть слов’янських племен завершилося. Тепер усi вони визнали владу Киева.

Але Святослав не гаяв часу в столицi. Власне, вiн захотiв перенести ii на Дунай. Ця iдея спала йому на думку пiд час балканськоi кампанii, яку вiн розпочав проти Вiзантii наприкiнцi 960-х рокiв. Лiтописець повiдомляе, що Святослав хотiв перенести столицю на Дунай, бо бiльшiсть товарiв, що йшли з його володiнь, перевозилися цiею рiчкою. Швидше за все, для нього це було не просто захоплення нових земель – вiн мав на метi встановити контроль над одним iз головних торгових шляхiв того часу. Двое його попередникiв, Гельгi (Олег) та Інгвар (Ігор), домоглися пiльг для руських купцiв, якi торгували на багатих вiзантiйських ринках. Легенда розповiдае, що Гельгi навiть вдалося прибити свiй щит на воротах Константинополя. Вiн не взяв мiсто, але нiбито отримав цiннi поступки в торгiвлi вiд iмператора.

Святослав став воювати на Балканах на боцi вiзантiйцiв, якi заплатили йому, щоб вiн напав на iхнiх ворогiв, балканських болгар. Киiвський князь знищив болгарську армiю та захопив чималу частину iхньоi краiни. Вiзантiйцi вважали, що вiн мае вiддати цю територiю iм, але вiн вiдмовився. Тодi вони пiдкупили печенiгiв, нове кочове плем’я у понтiйських степах, щоб тi напали на Киiв. Святославу довелося повертатися додому, щоб розiбратися з печенiгами, але 969 року вiн уже знову був у Болгарii. Наступного року вiн обложив вiзантiйське мiсто Адрiанополь (сучасне Едiрне), менш нiж за 250 км вiд Константинополя. Двiр охопила панiка, й iмператор Іоанн Цимiсхiй вiдправив одного з найкращих полководцiв зняти облогу. Імператор особисто здiйснив марш до Болгарii й оточив усе, що залишилося вiд вiйська Святослава. Святослав змушений був почати переговори.

Лев Диякон був свiдком першоi та останньоi зустрiчi Святослава з Іоанном Цимiсхiем. В обмiн на обiцянку не вести вiйн проти iмперii та вiдмовитися вiд претензiй на пiвденну частину Криму iмператор пообiцяв Святославу та його людям безпечний прохiд додому. Це був останнiй Святославiв похiд. Вiн загинув на зворотному шляху до Киева, коли вiн та його вiйсько висаджувалися на берег бiля днiпровських порогiв, 80-кiлометровоi шеренги скель, що нинi знаходиться пiд водою, але була головною перешкодою для навiгацii до спорудження Днiпровськоi греблi на початку 1930-х рокiв. У мандрiвникiв не було iншого виходу, як переправляти судна волоком в обхiд. «Коли руси зi своiми кораблями пiдходять до цих загат на рiчцi й не можуть пройти далi, доки не витягнуть судна на берег i не перенесуть iх на плечах, тодi люди з цього племенi печенiгiв нападають на них, i оскiльки вони не можуть робити двi речi одночасно, то вони легко розбивають iх наголову», – писав Костянтин VII Багрянородний менш нiж за чверть столiття до смертi Святослава.

Печенiзький вождь нiбито зробив чашу для пиття з його черепа. Ходили чутки, що за цим нападом стояв Іоанн Цимiсхiй, який попередив печенiгiв. Та смерть Святослава на степовому березi Днiпра стала ознакою проблеми, яку не змогли вирiшити нi вiн, нi його попередники. Незважаючи на великi сили, зосередженi в Киевi та широких лiсах на пiвнiч вiд мiста, вiкiнги виявилися неспроможними не те що встановити повний контроль над степами, а навiть безпечно пересуватися ними. Це не дозволило киiвським правителям захопити Пiвнiчне Причорномор’я i повною мiрою скористатися тими можливостями, що iх давав середземноморський свiт. Розгрому хозар виявилося недостатньо, щоб вiдкрити шлях до моря.

Історики називають Святослава «останнiм вiкiнгом». Справдi, його вiйськовi експедицii та iдея покинути Киiв i перемiстити столицю, щоб контролювати торгiвлю мiж Вiзантiею та мiстами Центральноi Європи, свiдчать про те, що вiн був мало зацiкавлений в управлiннi царством, яке збудували його попередники та яке було розширене за рахунок його власних вiйськових зусиль. Смерть Святослава стала кiнцем доби вiкiнгiв в Украiнi. Хоча вiкiнгськi дружини ще вiдiграватимуть важливу роль у киiвськiй iсторii, наступники Святослава намагатимуться знизити залежнiсть вiд iноземних воякiв. Вони зосередяться на управлiннi державою, яка iм дiсталася, а не на захопленнi нових територiй та пошуку нових столиць.




Роздiл 4

Пiвнiчна Вiзантiя


Уже з перших повiдомлень про руських князiв з берегiв Днiпра ми чуемо про iхнiй потяг до Вiзантiйськоi iмперii. Те, що привертало увагу гунiв та готiв до Риму, вабило до Константинополя i вiкiнгiв – торгiвцiв та воякiв: матерiальнi багатства, а з ними влада й престиж. Руськi вiкiнги нiколи не мали намiру повалити Вiзантiю, але намагалися просунутися якомога ближче до iмперii та ii столицi, органiзовуючи численнi походи на Константинополь.

Загибель Святослава 972 року завершила важливий перiод в iсторii Русi та ii вiдносинах iз могутнiм пiвденним сусiдом. Для двох наступних поколiнь киiвських правителiв зближення з Константинополем було не менш бажаним, нiж для Святослава. Але його наступники цiкавилися не лише грiшми та торгiвлею, а й владою, престижем i високою культурою, якою володiла Вiзантiя. Замiсть завоювати Константинополь на Босфорi, як це намагалися зробити iхнi попередники, вони вирiшили вiдтворити його на Днiпрi. Цей поворот у вiдносинах Русi з вiзантiйськими греками та новi сподiвання киiвських князiв вийшли на перший план пiд час правлiння сина Святослава Володимира та його онука Ярослава. Цi двое керували Киiвською iмперiею бiльш нiж пiвстолiття, i iм часто приписують ii перетворення на справжню середньовiчну державу – з бiльш-менш окресленою територiею, системою управлiння i, не в останню чергу, iдеологiею. Остання здебiльшого прийшла з Вiзантii.

Як киiвський князь син Святослава Володимир був менш войовничим та амбiтним, нiж його батько, але, як виявилося, успiшнiшим у досягненнi своiх цiлей. Йому було п’ятнадцять рокiв, коли помер його батько, у нього було трое братiв, якi теж прагнули трону, але нова хвиля прийшлих скандинавiв полегшила йому шлях до влади. Перед тим як боротися за киiвський престол з одним зi своiх братiв, Володимир прожив понад п’ять рокiв як бiженець у Скандинавii, на прабатькiвщинi свого клану. Вiн повернувся на Русь iз новим вiйськом вiкiнгiв. Киiвський лiтописець розповiдае, що пiсля того, як Володимир узяв Киiв, його вояки попросили платнi. Вiн пообiцяв розрахуватися даниною з мiсцевих племен, однак виявився неспроможним ii доправити. Замiсть цього вiн призначив командирiв вiкiнгiв намiсниками фортець, побудованих на кордонi зi степом, дозволивши рештi воякiв вирушити в похiд на Вiзантiю. Вiн також наказав своiм людям не пускати цю армiю в мiста й запобiгти ii поверненню.

Пiдроздiли вiкiнгiв залишалися важливою частиною армii Володимира пiсля його вступу на престол, але розповiдь у «Повiстi минулих лiт» висвiтлюе серйозну напругу мiж ним та дружинниками, що була характерною ознакою його правлiння. Це «друге пришестя» вiкiнгiв дуже вiдрiзнялося вiд першого. Тепер вони прийшли не як торговцi чи правителi, проте як найманцi на службi у правителя, який був вiкiнгом за походженням, але передусiм був вiдданий власному князiвству. Володимир не мрiяв перенести столицю на Дунай. Вiн задовольнявся тими можливостями, що мав на Днiпрi. Зрештою, Володимир позбудеться не лише величезного впливу князiвськоi дружини, а й племiнних елiт. Вiн протидiяв мiсцевим князькам, призначаючи своiх синiв та членiв родини управляти рiзними частинами iмперii, заклавши передумови для появи майбутнiх князiвств пiд зверхнiстю Киева.

Так закiнчувалася епоха вiкiнгiв на Русi – на землi, названiй на iхню честь. Ця змiна вiдображена й на сторiнках «Повiстi». Їi автори зазвичай описували князiвську дружину як таку, що складалася з вiкiнгiв-варягiв, мiсцевих слов’ян та угро-фiнiв. Першi двi групи часто об’еднувалися пiд назвою «Русь», але з часом ця назва стала застосуватися до князiвськоi дружини взагалi, потiм до його пiдданих в усiх верствах суспiльства i, нарештi, до землi, якою вiн керував. Термiни «руський» та «слов’янський» стали взаемозамiнними протягом Х – ХІ столiть. Таке враження складаеться не тiльки вiд «Повiстi минулих лiт», а й вiд вiзантiйських повiдомлень цього часу.



Володимир посiв батькiвський престол 980 року. Першi десять рокiв свого правлiння вiн провiв у вiйнах, роблячи все, щоб держава, створена його предками, залишилася цiлiсною. Ідучи шляхом Святослава, вiн знову розбив хозарiв i волзьких болгар, пiдтвердив свою владу над в’ятичами в басейнi Оки й рушив на захiд до Карпат, захопивши низку фортець у полякiв, у тому числi Перемишль на нинiшньому польсько-украiнському кордонi. Однак найбiльших клопотiв йому завдавав пiвденний кордон, де руськi поселення потерпали вiд постiйних нападiв печенiгiв та iнших кочових племен. Володимир змiцнив захист кордонiв, побудувавши укрiплення вздовж мiсцевих рiчок, зокрема Сули та Трубежа. Вiн населив цi територii вiйськовополоненими та пiдданими з iнших частин держави. Русь, народжена у завоюваннях, тепер домагалася стабiльностi, захищаючи своi кордони замiсть того, щоб атакувати кордони iнших держав.

Вiдносини Киева з Вiзантiею за часiв Володимира також зазнали змiн. Якщо його предок на киiвському престолi, Гельгi-Олег, нiбито посилав вiйська проти Вiзантii для здобуття торговельних пiльг, а Святослав робив те саме, щоб захопити новi землi на Балканах, то Володимир навеснi 989 року вторгся до Криму в гонитвi за шлюбом, якщо не за коханням. Вiн обложив вiзантiйське мiсто Херсонес, вимагаючи руки сестри iмператора Василiя ІІ. За кiлька рокiв до того iмператор попросив Володимира про вiйськову допомогу, пообiцявши взамiн руку своеi сестри Анни. Володимир вiдправив вiйська на допомогу iмператору. Але Василiй не поспiшав виконувати свою обiцянку. Отримавши такого ляпаса, Володимир не став покiрно пiдставляти iншу щоку, натомiсть напав на iмперiю. Його тактика спрацювала. Стурбований звiсткою про падiння Херсонеса, Василiй вiдправив свою сестру Анну до Криму. Вона прибула з почтом, до складу якого входило кiлька християнських духовних осiб.

Володимирове прохання про шлюб було виконане в обмiн на гарантii, що варварський вождь (так сприймали правителя Киева в Константинополi) прийме християнство. Володимир пiшов далi. Його хрещення започаткуе процес християнiзацii Киiвськоi Русi й вiдкрие нову сторiнку в iсторii регiону. Щойно весiльна церемонiя перебралася до Киева, Володимир прибрав пантеон язичницьких богiв (у тому числi й наймогутнiшого з них – бога грому Перуна) з пагорба на Днiпрi й вiдправив християнських священнослужителiв хрестити населення Киева. Так почалося хрещення Русi – довгий та складний процес, що розтягнеться не на одне столiття.

Наше головне джерело з iсторii хрещення Русi – киiвський лiтописець – пише, що уваги Володимира домагалися мусульмани-булгари, юдеi-хозари, християни-нiмцi (представники Папи Римського) та грецький учений, який говорив вiд iменi вiзантiйського християнства – релiгii, яку обрав Володимир. Історiя про вибiр вiри, розказана в «Повiстi минулих лiт», звичайно ж, багато в чому наiвна. Але вона вiдображае реальнi альтернативи, з якими зiткнувся киiвський правитель i серед яких йому дiйсно довелося вибирати. Володимир обрав релiгiю найсильнiшоi держави регiону, де iмператор був не менш важливою (а фактично бiльш важливою) духовною особою, нiж патрiарх. Обравши християнство, вiн отримав престижний шлюб з представницею iмператорськоi родини, що швидко пiдняло статус його династii та держави. Вiн узяв собi те саме iм’я, що й iмператор – Василь, засвiдчивши цим, що у Вiзантii вiн знайшов полiтичну та релiгiйну модель, яку наслiдуватиме в себе вдома. Поколiння по тому киiвськi iнтелектуали, зокрема митрополит Іларiон, порiвнюватимуть його з iмператором Костянтином, а хрещення Русi з проголошенням християнства офiцiйною релiгiею Римськоi iмперii.

Безумовно, вiзантiйська полiтична та церковна елiта допомогла Володимиру зробити «правильний» вибiр. Вони були незадоволенi його одруженням, та аж нiяк не наверненням у iхню вiру. Вiзантiйцi почали посилати своiх мiсiонерiв до регiону невдовзi пiсля того, як русичi-вiкiнги напали на Константинополь 860 року. Уже тодi патрiарх Фотiй Константинопольський, той самий iерарх, який лишив нам опис першого нападу вiкiнгiв на столицю Вiзантii, вiдправив одного зi своiх найкращих учнiв, Кирила Солунського, до Криму, а потiм до Хозарського каганату. Разом зi своiм братом Мефодiем Кирило упорядкував первiсний варiант церковнослов’янськоi мови, спецiально створений для перекладу грецьких текстiв слов’янськими мовами. Цi двое людей пiзнiше стали вiдомi як апостоли слов’янства й були канонiзованi. Спроби навернути киiвських правителiв у християнство робилися ще задовго до Володимирового хрещення, про що свiдчить iсторiя його баби Ольги, яка стала першою християнською княгинею у Киевi, дiставши iм’я Олена. Поширюючи християнство, вiзантiйськi елiти здобували неабиякий вплив на «варварських» правителiв та народи, якi не мали знатного родоводу й вишуканоi культури, але становили чималу руйнiвну силу.

Пiсля навернення Володимира константинопольський патрiарх створив Руську митрополiю, одну з небагатьох церковних провiнцiй, названих за iм’ям народу, а не мiста, де розташовувалася резиденцiя епископа чи митрополита. Патрiарх зберiг за собою право призначати митрополитiв для керiвництва церквою Русi – бiльшiсть iз них будуть греками. Митрополит у свою чергу контролював призначення епископiв, бiльшiсть з яких походитимуть iз мiсцевоi елiти. Першi монастирi було засновано на пiдставi вiзантiйських статутiв. Церковнослов’янська мова, перша лiтературна мова Киiвськоi Русi, спочатку була переважно знаряддям перекладу, роблячи грецькi тексти зрозумiлими для мiсцевих елiт. Володимир видав положення, що визначали права та привiлеi духiвництва, i вiддавав десяту частину своiх прибуткiв на церкву. Християнство в Киiвськiй Русi розпочалося з верхiвки й повiльно рухалося вниз суспiльними сходинками, поширюючись вiд центру на периферiю вздовж рiчок та торговельних шляхiв. У деяких вiддалених районах, особливо в пiвнiчно-схiднiй Русi, язичницькi жерцi чинили опiр новiй релiгii не одне столiття i киiвськi мiсiонери, якi зважувалися туди поiхати, гинули ще й у ХІІ столiттi.

Вибiр Володимира матиме великий вплив на його державу та всю iсторiю Схiдноi Європи. Замiсть продовжувати протистояння з Вiзантiею нове керiвництво Русi уклало союз з краiною-спадкоемцем единоi Римськоi iмперii i таким чином вiдкрило себе для полiтичних та культурних впливiв Середземномор’я. Те, що Володимир зробив Русь не лише частиною християнського свiту, а й схiдного християнства, пiзнiше матиме вирiшальне значення в багатьох дiлянках полiтичного та культурного життя. Багато наслiдкiв цього кроку сьогоднi е настiльки ж важливими, як i на рубежi другого тисячолiття.



Володимир принiс на Русь християнство, а його спадкоемцям випала вiдповiдальнiсть визначати, що це буде означати для полiтики, культури та мiжнародних зв’язкiв держави, i забезпечити мiсце Русi в християнськiй спiльнотi народiв, яку очолив вiзантiйський iмператор. Жоден iз наступникiв Володимира не вiдiграв такоi важливоi ролi в процесi християнського самовизначення Русi, як його син Ярослав. У той час як Ярославiв прадiд Святослав увiйшов в iсторiю як «Хоробрий», його батько Володимир був названий «Великим», Ярослав став вiдомим як «Мудрий». Його можна було б також назвати «Законодавцем» або «Будiвничим», вiдзначивши таким чином головнi досягнення його правлiння з 1019 до 1054 року, здобутi не в битвах, а в царинi миру й культури, державноi та етнонацiональноi розбудови.

Найвизначнiшим спадком Ярослава е його широкомасштабне будiвництво. «Заложив Ярослав город – великий Киiв, а в города сього ворота е Золотi», – пише киiвський лiтописець. Золотi ворота стали головним входом до нових валiв, якi князь наказав побудувати в районi, вiдомому археологам як мiсто Ярослава. Важко не помiтити паралель мiж Золотими воротами Ярослава та аналогiчними воротами в Константинополi, що слугували трiумфальною аркою та офiцiйним входом до iмперськоi столицi. Киiвськi Золотi ворота було побудовано з каменю (як частину стiни, що оточувала замок), i iхнiй фундамент ще й досi можна побачити в центрi Киева. На початку 1980-х рокiв над цим фундаментом було збудовано новi Золотi ворота – реконструкцiю старих, також пам’ятник Ярославу-будiвничому.

Найбiльш вражаючим будiвельним проектом Ярослава став собор Святоi Софii, який було споруджено перед мурами мiста. Ця будiвля справляе на вiдвiдувачiв глибоке враження й сьогоднi. Вона нараховуе п’ять нефiв, п’ять апсид, три галереi, тринадцять куполiв. Стiни змурованi з гранiту та кварциту, роздiлених рядами цеглин; усерединi стiни й стелi прикрашенi фресками й мозаiками. Будiвництво завершено не пiзнiше 1037 року. Ученi дотримуються думки, що Ярослав не лише перейняв назву та головнi елементи конструкцii собору Святоi Софii у Константинополi, а й запросив архiтекторiв, iнженерiв та каменярiв iз Вiзантiйськоi iмперii. Вiн будував не просто мури та церкви, а столицю новоi держави, змодельовану за подобою найпрекраснiшого та наймогутнiшого мiста, що його будь-коли знали русичi – Константинополя.

Окрiм будiвництва церков та пiдтримки християнськоi релiгii, киiвський лiтописець приписуе Ярославу й поширення грамотностi та знань. «І до книг вiн мав нахил, читаючи [iх] часто вдень i вночi, – повiдомляе „Повiсть минулих лiт“. – І зiбрав вiн писцiв многих, i перекладали вони з гречизни на слов’янську мову i письмо [святее], i списали багато книг. І придбав вiн [книги], що ними повчаються вiруючi люди й втiшаються ученням божественного слова». Правлiння Ярослава започаткувало розвиток грамотностi в Киiвськiй Русi, яка перейняла церковнослов’янську мову, що ii упорядкували святi Кирило та Мефодiй спецiально для перекладу текстiв з грецькоi мови. Учителi, тексти та сама мова прийшли на Русь iз Болгарii, правителi якоi прийняли християнство ранiше за киiвських князiв.

Як зазначае лiтописець, пiд час правлiння Ярослава тексти в Киевi не лише читали, а й перекладали. Незабаром з’явилися й власнi твори. «Слово про закон i благодать», написане мiж 1037 та 1054 роками митрополитом Іларiоном, якого призначив Ярослав, е одним iз перших прикладiв таких творiв. Проповiдь Іларiона допомогла нещодавно християнiзованiй Русi увiйти до кола християнських держав, порiвнюючи князя Володимира з iмператором Костянтином. Ще однiею важливою подiею став початок лiтописання в Киевi. Бiльшiсть учених вважають, що перший киiвський лiтопис було створено в 1030-х роках, пiд час правлiння Ярослава, ймовiрно, у соборi Святоi Софii. Лише пiзнiше центр лiтописання перемiстився до Киево-Печерського монастиря, який, створений за зразком вiзантiйських монастирiв, веде свое походження вiд часiв Ярослава.

Якщо Киiв наслiдував Константинополь, то iншi мiста держави наслiдували Киiв. Так почалося будiвництво нових церков Святоi Софii в Полоцьку та Новгородi (де вже стояла дерев’яна церква з такою назвою). Так само й мiсто Владимир у пiвнiчно-схiднiй Русi одержало власнi Золотi ворота. Бiльш важливим було поширення грамотностi та знань у регiональних центрах, що порушило початкову монополiю Киева на створення перекладних та оригiнальних текстiв та лiтописання. Новгородськi iнтелектуали невдовзi теж почали писати iсторiю, взявши створений у Киевi лiтопис за основу. Це з Новгородського лiтопису нам вiдомо, що Ярослав Мудрий був не лише шанувальником книг та будiвничим замкiв i церков, а й законодавцем.

Прийшовши до влади в Киевi, Ярослав винагородив Новгород, де вiн ранiше княжив вiд iменi свого батька Володимира, давши мiсту свободи, якими воно до того не користувалося. Це був знак вдячностi за пiдтримку Ярослава в боротьбi за киiвський престол. Новгородський лiтописець пов’язував це дарування особливих прав та привiлеiв з укладенням Ярославом кодексу законiв, вiдомого пiд назвою «Руська правда», що становив кодифiкацiю звичаевого права й мав величезний вплив на правову систему Киiвськоi Русi та ii держав-наступникiв. Ми не знаемо, чи дiйсно «Руську правду» було укладено за часiв Ярослава, цiлком можливо, що це було виконано пiзнiше, за його спадкоемцiв. Та цього напевно не могло статися до Ярослава, бо до його правлiння просто не було досить освiчених людей, здатних реалiзувати такий задум.



Наслiдувати Константинополь та вiзантiйських iмператорiв означало досягти не лише певного ступеня легiтимностi влади, а й незалежностi, що не могло не дратувати вiзантiйцiв. Вiдомо щонайменше два випадки, коли Ярослав не побоявся вiдкрито показати свою незалежнiсть стосовно iмперii. Перший – це призначення корiнного русича Іларiона, автора вiдомого «Слова про закон i благодать», митрополитом Русi замiсть грецького прелата, присланого з Константинополя. У цьому випадку Ярослав пiшов за прикладом вiзантiйських iмператорiв, зiгравши роль, яку й вони вiдiгравали вiдносно своеi церкви, але його рiшення було також викликом для константинопольського патрiарха, який зберiгав за собою право призначати митрополитiв на Русi. Призначення Іларiона було спiрним i для самоi руськоi церкви, i пiсля смертi Ярослава 1054 року Киiв повернувся до староi практики. Константинополь надiслав наступника Іларiона до столицi Русi.

Удруге Ярослав кинув виклик Константинополю 1043 року, коли флотилiя, очолена одним iз його синiв, з’явилася бiля вiзантiйськоi столицi й зажадала грошей, погрожуючи в разi вiдмови атакувати мiсто. Причина повернення до таких «вiкiнгiвських» методiв ведення справ не зрозумiла. Можливо, спроба Ярослава побудувати власний «Константинополь» виявилася занадто витратною i в нього закiнчилися кошти. Проте ми можемо тiльки здогадуватися. Це могло бути ознакою невдоволення якимись попереднiми вчинками вiзантiйцiв або нагадування про те, що Русь е державою, яку треба сприймати серйозно.

Якою б не була причина, та греки вiдмовилися платити й вiддали перевагу битвi. Руська флотилiя розгромила вiзантiйський флот, але була майже вщент знищена бурею i повернулася до Киева з порожнiми руками. Досвiд вiкiнгiв бiльше себе не виправдовував.

Якщо зусилля Вiзантii з навернення Русi до християнства, що почалися вiдразу ж пiсля першого нападу на Константинополь 860 року, тлумачити як спосiб припинити подiбнi напади та забезпечити мирнi вiдносини з варварською Руссю, то цi зусилля явно досягли своеi мети за правлiння Ярослава. Загалом, на вiдмiну вiд своiх предкiв, Ярослав пiдтримував мирнi й навiть дружнi стосунки з Вiзантiею. За Ярослава експансiя не була головною метою киiвських князiв. Їхнiм прiоритетом було збереження тих земель, що в них уже були, та управлiння ними, i Вiзантiя як союзник та джерело знань i престижу могла запропонувати бiльше, нiж як ворог.

За правлiння Ярослава Русь стала повноправним членом християнськоi спiльноти держав. Пiзнiшi iсторики назвуть його «тестем Європи», бо вiн вiддавав своiх сестер та дочок за европейських правителiв. Сприйняття його батьком християнства вiзантiйського зразка та подальше перенесення культурних впливiв Константинополя на руський грунт були важливими передумовами для цих подiй. На вiдмiну вiд свого батька, Ярослав не одружувався з вiзантiйською принцесою. Це зробив його син Всеволод, який одружився з дочкою вiзантiйського iмператора Костянтина ІХ Мономаха. Сам Ярослав одружився з донькою Олафа Ерiкссона, короля Швецii, що вiдображало «варязьке» походження династii. Його дочка Єлизавета була дружиною Гаральда Смiливого, короля Норвегii. Його син Ізяслав одружився з дочкою польського короля Казимира, який уже був одружений з однiею з Ярославових сестер. Дочка Ярослава Анастасiя стала дружиною угорського короля Андрiя І, а iнша, Анна, вийшла замiж за короля Францii Генрiха І.

Якими б не були полiтичнi причини цих шлюбiв, у культурному планi вони дали бiльше користi европейським правителям, нiж князям Киева. Найкраще про це свiдчить приклад Анни. На вiдмiну вiд свого чоловiка, Анна вмiла читати та пiдписуватися своiм iм’ям, це свiдчить про те, що прославляння лiтописцем Ярослава за любов до книг та поширення освiти навряд чи було надмiрним.




Роздiл 5

Ключi вiд Киева


Термiн «Киiвська Русь», як i «Вiзантiя», мае пiзнiше походження – сучасники цих держав не вживали таких назв. Назву «Киiвська Русь» вигадали науковцi ХІХ столiття. Сьогоднi цей термiн означае назву розгалуженоi держави з центром у Киевi, що iснувала в перiод мiж Х та серединою ХІІІ столiття, коли розпалася пiд ударами монголiв.

Хто е законним спадкоемцем Киiвськоi Русi або хто мае право тримати метафоричнi ключi вiд Киева? Цi питання iсторики порушують уже понад 250 рокiв. Спочатку дебати зосереджувалися на питаннi походження руських князiв (ким вони були – скандинавами чи слов’янами?), а потiм, iз середини ХІХ столiття, до них додалося росiйсько-украiнське змагання за спадщину Киiвськоi Русi. Битва навколо останкiв Ярослава Мудрого, що розгорнулася у ХХ столiттi, пiдкреслюе напруженiсть цього змагання.

Ярослав помер у лютому 1054 року й був похований у збудованому ним соборi Святоi Софii. Його тiло поклали до мармурового саркофага, прикрашеного рiзьбленими зображеннями християнського хреста й середземноморських рослин, у тому числi й пальм, що аж нiяк не були характерними для Киiвськоi Русi. За однiею з версiй, саркофаг – кам’яне уособлення вiзантiйського культурного iмперiалiзму – колись був мiсцем останнього спочинку якогось вiзантiйського вельможi, а до Киева його привезли мародери-вiкiнги чи заповзятливi комерсанти греки. Саркофаг ще й досi перебувае в соборi, а останки Ярослава Мудрого зникли з Киева 1943 року, пiд час нiмецькоi окупацii мiста. За деякими даними, вони опинилися в руках украiнських православних iерархiв у Сполучених Штатах. Журналiсти припускають, що нинi вони можуть перебувати в церквi Святоi Трiйцi в Бруклiнi.

Чим можна пояснити перевезення останкiв князя Ярослава аж до Захiдноi пiвкулi? Вiдповiдь не мае нiчого спiльного з американським культурним iмперiалiзмом, але тiсно пов’язана з украiнськими претензiями на спадщину Киiвськоi Русi. Украiнськi священнослужителi начебто забрали останки для того, щоб вони не потрапили до рук Радянськоi армii, яка наступала. Стурбованiсть тим, що в разi повернення до Киева вони можуть завершити свiй шлях у Росii, е одним iз пояснень, чому опiкуни церкви в Бруклiнi вiдмовляються обговорювати питання останкiв Ярослава з представниками украiнського уряду. Так чи iнакше, своею мовчанкою вони тримають iнтригу.

І украiнцi, i росiяни вважають Ярослава Мудрого своiм видатним середньовiчним правителем: його зображення значиться на банкнотах обох краiн. На перших украiнських банкнотах, випущених невдовзi пiсля здобуття незалежностi, Ярослава зображено з вусами в украiнському стилi за традицiею князя Святослава та украiнських козакiв. На росiйськiй купюрi ми можемо побачити пам’ятник йому як легендарному засновниковi росiйського мiста Ярославль, що вперше згадуеться в лiтописi через 17 рокiв пiсля його смертi. Росiйська банкнота показуе Ярослава з бородою у традицiях Івана Грозного та московських царiв того часу.



Тож ким був Ярослав: росiйським чи украiнським правителем? А якщо нi тим, нi тим, то якою була справжня iдентичнiсть цього iсторичного дiяча та його пiдданих? Найкращий спосiб почати обговорення цих питань – це зосередитися на десятилiттях пiсля смертi князя. Смерть Ярослава закрила певний етап в iсторii Киiвськоi Русi – перiод ii консолiдацii – i вiдкрила iнший, у якому вона наслiдувала приклад iмперii Каролiнгiв. Менш нiж за столiття пiсля смертi ii засновника Карла Великого (814 року) ця iмперiя розпалася на кiлька менших держав. Причини занепаду та падiння обох iмперiй не дуже вiдрiзнялися. Серед них постiйнi проблеми престолонаслiдування, боротьба в правлячiй династii, зростання мiсцевих полiтичних та економiчних центрiв i нездатнiсть ефективно боротися iз зовнiшнiми загрозами та вторгненнями. Довгостроковим наслiдком iх розпаду стало поступове формування держав, що iх часто розглядають як попередникiв сучасних нацiй: Францiя та Нiмеччина у випадку з Каролiнгами, Украiна та Росiя – у випадку з Киiвською Руссю.

Князь Ярослав, який таки був мудрим правителем, передбачив проблеми, що можуть спiткати його родину пiсля його смертi. Імовiрно, вiн згадав, яким довгим та кривавим був його власний шлях до верховноi влади. Вiн почався 1015 року, пiсля смертi його батька, i завершився бiльш нiж за 20 рокiв, 1036 року, коли помер його брат Мстислав, з яким вiн змушений був дiлити престол. Мiж цими двома смертями було багато битв та конфлiктiв, позначених смертями численних братiв Ярослава. Двое з них, Борис та Глiб, були позбавленi киiвського престолу, натомiсть досягнувши святостi, i тепер iх шанують як князiв-мученикiв. Деякi iсторики припускають, що iхнi вбивства замовив Ярослав. Так чи iнакше, ближче до кiнця свого життя вiн, вочевидь, хотiв уникнути братовбивчоi боротьби серед його синiв.

За «Повiстю минулих лiт» Ярослав залишив заповiт, у якому вiн подiлив свое царство мiж синами, давши кожному окреме князiвство. Киiвський престол, що включав не лише Киiвську та Новгородську землi, а й верховну владу над iншими князями, мав вiдiйти до старшого сина. Іншi мали правити пiд його протекцiею та наглядом у своiх окремих князiвствах. Передбачалося, що киiвський престол переходитиме вiд старших братiв до молодших, поки не помре одне поколiння князiв. Нове поколiння започаткуе новий цикл, почавши вiд найстаршого сина найстаршого з братiв. Бiльшiсть учених висловлюють сумнiв щодо справжностi Ярославового заповiту, однак, хоч iснував вiн, хоч нi, текст, що заявляе про iснування такого заповiту, вiдображае практику, що переважала пiсля смертi Ярослава.

Ярослав мав п’ятеро синiв, якi вижили, але в «заповiтi» згадано чотирьох. Лише трое з них зможуть «спробувати на смак» верховну владу пiсля смертi батька. Киiвський престол перейшов до старшого брата Ізяслава, але вiн роздiлив владу з двома братами, якi княжили в Чернiговi та Переяславi – двох мiстах неподалiк вiд Киева. Разом вони утворили неформальний трiумвiрат, рiшення якого були майже обов’язковими для решти Рюриковичiв – киiвськоi правлячоi династii, що вела свiй родовiд вiд легендарного Рюрика, але згодом звелася до Ярославичiв – нащадкiв Ярослава Мудрого. Трiумвiри впоралися з претендентами на iхню владу, заарештувавши одного з братiв, який правив Полоцьком, i кинувши його до в’язницi у Киевi. Їхнi столицi стали центрами територii, яку руськi лiтописи називають Руською землею.

Цей термiн не був абсолютно новим. Вiн з’явився у «Словi про закон i благодать» митрополита Іларiона i, таким чином, може бути вiднесений до часiв Ярослава Мудрого. Але досяг вiн пiку популярностi наприкiнцi ХІ – на початку ХІІ столiття, коли трiумвiри вже зiйшли зi сцени, а iхнi сини та племiнники зводили рахунки мiж рiзними гiлками династii, одночасно вiдбиваючи агресiю з пiвдня. Володимир Мономах, онук Ярослава Мудрого та вiзантiйського iмператора Костянтина IX Мономаха, зробив неабияку кар’еру, проявляючи вiдданiсть Руськiй землi. Син одного з трiумвiрiв, вiн княжив у Переяславськiй землi, величезнiй територii, що простягалася вiд степового прикордоння на пiвднi до пiвнiчно-схiдних лiсiв навколо Москви, населених бунтiвним плем’ям в’ятичiв.

Але головною проблемою Мономаха були не в’ятичi, якi опиралися християнiзацii, а iнодi й убивали ченцiв-мiсiонерiв, а збiльшення активностi кочовикiв на пiвднi князiвства. У той момент, коли руськi князi змогли зупинити печенiгiв (Ярослав розбив iх 1036 року), на кордонах Киiвськоi держави з’явилися новi, бiльш агресивнi племена. Це були половцi, або кумани, i до кiнця ХІ столiття вони вже контролювали чималу частину евразiйського степу – вiд Іртиша на сходi до Дунаю на заходi. Руськi князi були не в змозi самостiйно, без пiдтримки iнших членiв династii, здолати половцiв. Їм потрiбно було об’еднати своi сили, i нiхто не наполягав на цьому бiльше, нiж переяславський князь Володимир Мономах, якому лiтописець приписуе органiзацiю низки успiшних походiв проти половцiв.

Володимир Мономах, великий проповiдник iдеi едностi Русi, iнiцiював реформу системи успадкування престолу. На з’iздi, органiзованому за допомогою Мономаха в мiстi Любечi 1097 року, князi вирiшили позбутися удiльно-лествичноi (сеньйоральноi) системи успадкування, запровадженоi Ярославом Мудрим. Було вирiшено, що замiсть того, щоб сини та онуки трiумвiрiв мiнялися на князiвських престолах, кожен буде правити у власному володiннi. Лише нащадки Ізяслава, старшого сина Ярослава, будуть успадковувати киiвський престол. Але ця система не змогла працювати на практицi. Нових правил не дотримувався нi сам Мономах, коли домiгся киiвського престолу 1113 року, нi його наступники. Менш нiж за 40 рокiв, мiж 1132 та 1169 роками, у столицi змiнилося принаймнi 18 правителiв – учетверо бiльше, нiж за всю попередню iсторiю Киiвськоi держави.



Бiльшiсть нових князiв з’явилася в Киевi в результатi переворотiв або ворожих вторгнень. Здавалося, кожен хотiв володiти Киевом, i тi, хто мав шанси, випробовували долю. Проте 1169 року цю модель було порушено. Тодi вiйсько Андрiя Боголюбського, одного з наймогутнiших та амбiтних руських князiв, який правив Володимиро-Суздальським князiвством, захопило Киiв. Андрiй навiть не зробив цього сам, а вiдправив воювати свого сина. Захопивши мiсто, переможцi грабували його кiлька днiв поспiль. Князь вiдмовився переiздити до Киева й закладати там свою столицю.

Вибiр, зроблений Андрiем Боголюбським на користь власноi столицi на Клязьмi, вiдобразив змiни, що вiдбулися у ХІІ столiттi в полiтицi, економiцi та суспiльствi Русi. Основнi князiвства на периферii киiвських земель наростили свою силу та багатство в той час, коли в Киевi та Середньому Поднiпров’i точилася постiйна внутрiшня боротьба. Галицьке князiвство в передгiр’ях Карпат займалося торгiвлею з Балканами вздовж Дунаю, що вiдбувалася з благословення Константинополя. Князi бiльше не потребували шляху Днiпром задля процвiтання. У Володимиро-Суздальському князiвствi Андрiй Боголюбський успiшно кинув виклик булгарам, якi контролювали волзьку торгiвлю. Новгород на пiвнiчному заходi збагачувався через торгiвлю на Балтицi. Торговий шлях на Днiпрi через Киiв ще iснував, i обсяги торгiвлi дiйсно зростали, незважаючи на ворожiсть половцiв, однак днiпровський шлях уже не був единою або навiть головною комунiкацiею держави. У мiру того як мiсцевi князi ставали багатшими та сильнiшими, вони прагнули вiдстоювати автономiю або й вiдверто вимагали незалежностi вiд Киева. Вони мали всi пiдстави, щоб розглядати землi, успадкованi вiд своiх батькiв i дiдiв (а не недосяжну Руську землю навколо Киева, Чернiгова та Переяслава), як головний об’ект своiх прагнень. Андрiй Боголюбський був першим серед тих, хто вчинив саме так. У той час як його пограбування Киева 1169 року глибоко закарбувалося в пам’ятi мiсцевих мешканцiв, вiн продемонстрував iншi, не менш очевиднi спроби затвердитися в ролi незалежного правителя. Усе почалося з того, що Андрiй залишив Вишгород бiля Киева всупереч волi батька, Юрiя Долгорукого, i рушив на пiвнiчний схiд. Юрiй, який 1147 року заснував Москву, уособлював консервативний спосiб мислення. Будучи сином Мономаха, вiн видiлив Володимиро-Суздальське князiвство з його спадщини i приступив до його розширення та змiцнення. Але його кiнцевою метою був киiвський трон, який вiн здобув, використовуючи своi повноваження суздальського князя. Вiн помер на киiвському тронi й був похований у киiвськiй церквi. Життя явно вдалося.

Бунтiвний син Долгорукого нiчого з цього не хотiв. Вiн перенiс столицю свого князiвства з Суздаля до Володимира та зробив усе можливе, щоб перетворити його на «Киiв на Клязьмi». Андрiй залишив Вишгород не з порожнiми руками. Вiн узяв iз собою мiсцеву iкону Божоi Матерi (Богородицi), яка згодом здобула популярнiсть як Володимирська Божа Матiр. Перемiщення церковноi релiквii з Киiвськоi землi до Володимира е доброю метафорою перенесення Боголюбським символiчноi влади столицi Русi з пiвдня на пiвнiч. Символiзм почався з iкони, але не закiнчився нею. Киiв слугував резиденцiею митрополита всiеi Русi, що посилювало його значення. Андрiй, який нiколи не розглядав свое князiвство як частину Руськоi землi, хотiв власного митрополита. 1162 року, за 7 рокiв до пограбування Киева, вiн вiдправив послiв до Константинополя, щоб йому дозволили поставити власного кандидата на посаду нового митрополита. Вiн дiстав категоричну вiдмову – глибоке розчарування для лiдера, який уже здiйснив усi необхiднi приготування для заснування посади митрополита. Нещодавно збудований Золотоверхий Успенський собор, дуже схожий на Золотоверхий собор Святого Михайла в Киевi, був призначений для митрополита, але в результатi там розмiстили епископа.

Іншим проектом Андрiя Боголюбського, що безперечно мав киiвське походження, стала побудова Золотих ворiт. І собор, i Золотi ворота досi стоять i служать нагадуванням про амбiцii володимирського князя. Як колись Ярослав Мудрий, Андрiй наслiдував уже iснуючу iмперську столицю, щоб затвердити свою незалежнiсть вiд неi. У пiвнiчно-схiднiй Русi вiн був не единим, хто марив Киевом. Дехто з дослiдникiв вважае, що рiчки в околицях Володимира дiстали назви пiсля своiх киiвських прототипiв: Либiдь, Почайна та Ірпiнь.

І Ярослав Мудрий, i Андрiй Боголюбський були руськими князями i, мабуть, мали схожi етнокультурнi риси, але iхнi будiвничi проекти свiдчать, що вони мали рiзне ставлення щодо земель Русi. Ярослав був вiдданий Киеву та своiй величезнiй державi, що простягалася вiд цього мiста до Новгорода, це вiдрiзняло його вiд Святослава, який не мав такого зв’язку, i Володимира Мономаха, чиi основнi прагнення стосувалися Руськоi землi навколо Киева, Чернiгова та Переяслава. Андрiй вiдрiзнявся вiд попередникiв бiльшою прихильнiстю до власноi вотчини, нiж до об’еднаноi Руськоi держави. Цю змiну прагнень руських князiв слiд розглядати в контекстi розвитку руськоi iдентичностi, яка знайшла свое вiдображення на сторiнках руських лiтописiв та юридичних текстiв.



Автори «Повiстi минулих лiт» (завдання записувати подii та коментувати iх переходило вiд одного поколiння ченцiв до iншого) змушенi були погоджувати три iсторичнi iдентичностi у своiй розповiдi: руське походження скандинавських правителiв Киева, слов’янськi коренi освiчених елiт та мiсцеву племiнну самобутнiсть. Хоча киiвськi правителi та iхнi пiдданi прийняли назву «Русь», слов’янська, а не скандинавська iдентичнiсть, що асоцiювалася з цiею назвою, стала основою iхньоi самоiдентифiкацii. Бiльшiсть пiдданих Рюриковичiв були слов’янами. Бiльше того, поширення слов’янськоi самосвiдомостi за межами Киiвськоi землi було тiсно пов’язане з прийняттям християнства з Вiзантii та впровадженням церковнослов’янськоi мови як мови богослужiння, проповiдi та iнтелектуального дискурсу Русi. Християнство з’явилося i в слов’янських, i в неслов’янських частинах держави в «шатах» слов’янськоi мови та слов’янськоi культури. Що бiльше Русь ставала християнською, то бiльше вона й слов’янiзувалася. Киiвськi лiтописцi поеднали мiсцеву iсторiю з iсторiею балканських слов’ян, iсторiею Вiзантii та включили ii до iсторii християнського свiту.

На мiсцевому рiвнi племiнна самобутнiсть повiльно, але невпинно поступалася iдентифiкацii з мiсцевими князiвствами – центрами вiйськовоi, полiтичноi та економiчноi влади, пов’язаними з Киевом. У лiтописах згадки про мiсцевi племена з часом почали поступатися згадкам про князiвськi резиденцii та землi. Так, лiтописець говорить про вiйсько, що пограбувало Киiв 1169 року, як таке, що складалося з мешканцiв Смоленська, а не радимичiв; жителiв Суздаля, а не в’ятичiв; уродженцiв Чернiгова, а не сiверян. Складалося вiдчуття едностi всiх земель пiд владою киiвських правителiв, i, незважаючи на конфлiкти та вiйни мiж князями з династii Рюриковичiв, мешканцi цих земель сприймалися лiтописцями як «нашi», на вiдмiну вiд iноземцiв та язичникiв. Головним питанням було визнання влади киiвських князiв, i коли деякi з тюркських кочових племен степу визнавали цю владу, то ставали «нашими язичниками».

Полiтичне та адмiнiстративне об’еднання рiзних племiнних територiй спричинило стандартизацiю iхньоi суспiльноi структури. На самiй ii верхiвцi були князi з династii Рюриковичiв, точнiше, нащадки Ярослава Мудрого. Нижче стояли князiвськi дружинники – спочатку варяги, а потiм дедалi бiльше слов’яни, якi злилися з мiсцевою племiнною верхiвкою, сформувавши аристократичний прошарок пiд назвою «бояри». Вони були воiнами, але в мирний час провадили суд та адмiнiстрацiю окремих земель. Бояри були основним класом землевласникiв i, залежно вiд конкретного князiвства, мали бiльший або менший вплив на полiтику князя. Церковнi iерархи та iхнi пiдлеглi також були серед привiлейованих.

Решта населення сплачувала князям податки. Городяни, до яких належали купцi та ремiсники, мали певну полiтичну владу, яку здiйснювали на мiських вiчах, де вирiшували питання мiсцевого управлiння. Інодi, як у Киевi, або доволi регулярно, як у Новгородi, такi вiча впливали на успадкування або отримання престолу мiсцевими князями. Селяни, якi становили бiльшiсть населення, не мали жодноi полiтичноi влади. Вони були подiленi на вiльних селян i напiввiльних смердiв. Останнi могли втратити свою свободу зазвичай через борги i повернути ii, виплативши борг або пiсля певного перiоду рабського послуху. Нижче вiд них на соцiальних сходах стояли раби – воiни або селяни, захопленi пiд час вiйськових кампанiй. Поневолення воiнiв могло бути тимчасовим, але для селян залишалося постiйним.

Розмiри штрафiв за рiзнi злочини, описанi у «Руськiй правдi», найкраще iлюструють iерархiчну структуру суспiльства Киiвськоi Русi. Оскiльки законодавцi прагнули скасувати або обмежити кровну помсту, вони запровадили грошовi штрафи, що мали стягуватися до князiвськоi скарбницi за вбивство певних категорiй людей. Штраф за вбивство члена князiвськоi дружини або придворного (бояри) становив 80 гривень; вiльноi людини на службi в князя – 40 гривень; ремiсника – 12 гривень; смерда або раба – 5 гривень; але можна було на вiдносно законних пiдставах убити раба, якщо той ударив вiльну людину. Оскiльки рiзнi регiони Киiвськоi Русi мали рiзне звичаеве право, запровадження единого зводу законiв допомогло зробити державу бiльш однорiдною, як i запровадження християнства та церковнослов’янськоi культури, що походили з Киева. Схоже, цей процес став успiшним саме тодi, коли полiтична роздробленiсть Киiвськоi Русi ставала майже неминучою: збiльшення кiлькостi князiв, якi хотiли мати власнi володiння, велика територiя Киiвськоi держави, рiзнi геополiтичнi та економiчнi iнтереси ii регiонiв пiдiрвали державне утворення, що на якийсь час спромоглося об’еднати землi мiж Балтiйським та Чорним морями.

Змiна геополiтичних амбiцiй киiвських князiв, вiд Ярослава Мудрого до Андрiя Боголюбського, вiдображае звуження князiвських полiтичних iнтересiв: вiд об’еднаноi держави, яку ми називаемо Киiвська Русь, спочатку до низки князiвств, що об’еднувалися термiном «Руська земля», i врештi-решт, до периферiйних князiвств, якi стали у ХІІ та на початку ХІІІ столiть досить сильними, щоб конкурувати з Киевом. Деякi iсторики вбачають у цих князiвських утвореннях витоки сучасних схiднослов’янських держав. Володимиро-Суздальське князiвство стало провiсником ранньомодерноi Московii i згодом сучасноi Росii. Бiлоруськi iсторики ведуть походження своеi держави вiд Полоцького князiвства. А украiнськi iсторики вивчають Галицько-Волинське князiвство, шукаючи за пунктирною лiнiею украiнського державотворення. Але всi цi утворення та iдентичностi в кiнцевому пiдсумку беруть початок у Киевi, що дае украiнцям одну, але важливу перевагу: вони можуть вивчати витоки власноi iдентичностi та держави, не залишаючи меж своеi столицi.




Роздiл 6

Pax Мongolica


Киiвська Русь, держава iз загалом невизначеною датою народження, мае чiтко визначену дату смертi. Це сталося у груднi 1240 року, коли монголи – iнша хвиля завойовникiв з евразiйських степiв – захопила Киiв.

У багатьох вiдношеннях монгольська навала на Русь знову зробила степ панiвною силою у полiтицi, економiцi та певною мiрою культурi регiону. Вона поклала край незалежностi заснованих у лiсовiй зонi держав та спiльнот, об’еднаних на певний час у межах Киiвськоi Русi, i порушила iхнi зв’язки з чорноморським узбережжям, а через нього з середземноморським свiтом. Монголи повернули стрiлки iсторичного годинника назад – у часи хозарiв, гунiв, сарматiв, скiфiв, коли степовi спiльноти контролювали внутрiшнi райони та отримували зиск iз торгових шляхiв, що вели до чорноморських портiв. Але монголи були грiзнiшою вiйськовою силою, нiж iхнi попередники, яким вдавалося опанувати в найкращому випадку захiдну частину евразiйського степу зазвичай вiд басейну Волги на сходi до гирла Дунаю на заходi. Монголи, принаймнi спочатку, контролювали весь цей степ, вiд Амуру та монгольських степiв на сходi до гирла Дунаю та угорських рiвнин на заходi. Вони заснували Pax Mongolica[11 - Монгольський свiт (лат.) – термiн, що використовуеться у европейськiй iсторiографii для позначення впливу монгольського завоювання на соцiальне, культурне та економiчне життя народiв Євразii, завойованих Монгольською iмперiею у ХІІІ столiттi.] (монгольський свiт) – конгломерат залежних та напiвзалежних територiй пiд владою монголiв, де руськi землi стали периферiйною, але важливою частиною.

Поява монголiв зруйнувала iлюзiю полiтичноi едностi Киiвськоi держави i поклала край справжнiй церковнiй едностi руських земель. Монголи визнали два головних центри княжiння на Русi: Володимиро-Суздальське князiвство в сучаснiй Росii та Галицько-Волинське в сучаснiй Захiднiй Украiнi. Константинополь наслiдував цей приклад, роздiливши Руську митрополiю на двi частини. Полiтичну та церковну еднiсть Руськоi землi з центром у Киевi було порушено. Галицькi та володимирськi князi вiднинi займалися будiвництвом власних «Руських земель» на своiх територiях. Хоча вони й претендували на одну й ту саму назву «Русь», два князiвства рухалися в дуже рiзних геополiтичних напрямках. Обидва вели родовiд своiх династiй вiд Киева, який також слугував для них первiсним джерелом руського права, лiтературноi мови, релiгiйних та культурних традицiй. Обидва опинилися пiд чужоземним монгольським контролем. Але природа iхньоi залежностi вiд монголiв була рiзною.

На землях, що нинi належать до Росii i керувалися з Володимира, монгольська присутнiсть тривала до кiнця XV столiття i зрештою увiйшла в iсторiю як «татарське ярмо», назване так за iм’ям тюркомовних племен, якi були частиною монгольських вiйськ i залишалися у регiонi пiсля того, як його покинули не дуже численнi монголи. Погляд на монгольське правлiння як на надзвичайно довге й деспотичне панування варварiв е вiдмiнною рисою традицiйноi росiйськоi iсторiографii й продовжуе впливати на iнтерпретацiю цього перiоду схiдноевропейськоi iсторii в цiлому. Однак у ХХ столiттi прихильники евразiйськоi школи росiйських iсторикiв взяли пiд сумнiв це негативне ставлення до монгольського правлiння, пiдкреслюючи його позитивнi впливи на Росiю. Характер присутностi монголiв на територii Украiни вносить додатковi корективи до традицiйного засудження «татарського ярма». В Украiнi, керованiй галицькими та волинськими князями, монголи були менш впливовим фактором, нiж у Росii. До того ж iхне панування було коротшим – по сутi, тривало до середини XIV столiття. Ця рiзниця матиме глибокий вплив на долi двох земель i народiв, якi iх населяли.



Стрiмкий рух монголiв до всесвiтньоi слави почався в степах сучасноi Монголii 1206 року, коли Темучин, мiсцевий племiнний вождь та военачальник, об’еднав ряд племiнних союзiв i прийняв титул хана всiх монголiв. Чингiсхан, як стали називати Темучина пiсля його смертi, провiв першi десять рокiв свого правлiння здебiльшого у вiйнах iз Китаем, чиi землi першими увiйшли до його iмперii, що стрiмко розширювалася. Наступним великим здобутком стала Центральна Азiя, що лежала на захiд вiд Китаю, на Великому шовковому шляху. До 1220 року до рук монголiв потрапили Бухара, Самарканд i Кабул. Наступними стали половцi та волзькi булгари, якi були розбитi (разом iз деякими руськими князями) близько 1223 року. Тодi ж монголи вторглися до Криму й захопили фортецю Судак, один iз ключових торгових центрiв на Великому шовковому шляху, що був тодi пiд владою половцiв.

Перед своею смертю 1227 року Чингiсхан подiлив свое царство мiж синами та онуками. Захiднi землi, що включали тодi Центральну Азiю та степи на схiд вiд Волги, вiдiйшли до двох його онукiв. Один iз них, хан Батий, був незадоволений своею спадщиною i посунув межi свого царства далi на захiд. Цей наступ став вiдомий як монгольська навала на Європу. 1237 року монголи оточили i взяли Рязань на схiдному кордонi Володимиро-Суздальського князiвства. Володимир, столиця князiвства, впав на початку лютого 1238 року. Коли захисники мiста зайняли останню позицiю в Успенському соборi, збудованому Андрiем Боголюбським, монголи пiдпалили його. Мiста, якi захищалися найбiльш запекло, знищувалися повнiстю. Так було у випадку з Козельськом, що впав пiсля семитижневоi облоги. Руськi князi, як могли, опиралися монгольськiй навалi, однак, розрiзненi та дезорганiзованi, вони не мали чого протиставити високомобiльнiй та злагодженiй монгольськiй кiннотi.

Коли монголи досягли Киева в листопадi 1240 року, iхне величезне вiйсько справило неймовiрне враження на захисникiв мiста. «І не було чути [нiчого] од звукiв скрипу возiв його, ревiння безлiчi верблюдiв його, i од звукiв iржання стад коней його, i сповнена була земля Руськая ворогами», – згадуе лiтописець. Коли кияни вiдмовилися здатися, Батий привiз катапульти, щоб зруйнувати мiськi мури, побудованi з каменю та колод за часiв Ярослава Мудрого. Городяни кинулися до Десятинноi церкви – першого кам’яного храму, збудованого Володимиром Великим на честь його хрещення. Але вага людей та iхнього майна виявилася заважкою для стiн, що впали, поховавши втiкачiв пiд уламками. Софiйський собор вижив, але, як i iншi церкви, був пограбований – здобиччю загарбникiв стали його цiннi iкони та посуд. Переможцi розграбували мiсто; жменька мешканцiв, яким пощастило вижити, тремтiла вiд страху в руiнах колись величноi столицi, чиi правителi прагнули змагатися з Константинополем. Джованнi да Плано Карпiнi, посол папи римського Інокентiя IV, який проiздив через Киiв у лютому 1246 року дорогою до монгольського хана, залишив такий опис наслiдкiв монгольськоi навали на Киiвщинi: «Коли ми проiздили цiею землею, то йшли крiзь численнi кiстки та черепи мертвих людей, що лежали на землi».

Киiв зазнав майже смертельного удару вiд нападу монголiв i протягом багатьох столiть не мiг вiдновити свое колишне значення та процвiтання. Але населення Киiвськоi та Переяславськоi земель не залишило регiон i не переселялося масово до басейну Волги та Оки, як припускали деякi росiйськi iсторики в ХІХ столiттi. Навiть якщо мешканцям Киiвськоi землi й доводилося тiкати зi степових окраiн, вони мали масу можливостей знайти безпечний притулок у лiсах Пiвнiчноi Украiни, уздовж рiчок Прип’ять та Десна. Не випадково найстарiшi украiнськi дiалекти поширенi в лiсах Прип’ятi та передгiр’ях Карпат – територiях, захищених вiд нападу кочовикiв лiсами, болотами та гористим рельефом.



На той момент, коли Киiв упав пiд натиском монголiв, вiн уже не правив над усiма руськими землями, а сам був пiд владою «провiнцiалiв». Обороною мiста керував воевода Дмитро, який служив князю Данилу, правителевi Галичини й Волинi. Князь Данило взяв столицю Русi пiд свiй захист у попередньому роцi за домовленiстю з киiвським князем Михайлом, який утiк з мiста пiсля того, як спочатку чинив опiр монголам, але втратив свою головну цитадель – мiсто Чернiгiв – i зрештою волю до боротьби.

Данило Галицький був новою зiркою руськоi полiтики. Як i Чингiсхан, вiн був сиротою в дитинствi. Йому було 4 роки, коли 1205 року його батько Роман, якого лiтописець називав «самодержцем Русi», загинув у битвi з поляками. За кiлька рокiв до того Роман, чия вотчина спочатку включала Волинське князiвство, змiг узяти пiд контроль сусiдне Галицьке князiвство, ставши правителем усiх руських земель на захiд вiд Киева. Данило та його молодший брат Василько успадкували титул свого батька, але не владу. Їм довелося боротися з суперниками – руськими князями, а також бунтiвним галицьким боярством, а потiм iз поляками та угорцями. Лише 1238 року, у рiк навали монголiв на пiвнiчно-схiдну Русь, Данило нарештi вiдновив контроль над Галичиною та Волинню i поставив у Киевi свого воеводу.

Монгольська навала стала для Данила випробуванням його якостей полководця та правителя. Що ще бiльш важливо, вiн показав свiй талант дипломата. Коли монгольський военачальник зажадав, щоб Данило передав свою столицю Галич монголам, той поiхав до Батия, у його столицю Сарай на Волзi. Вiзити такого роду вже здiйснювали iншi руськi князi, щоб присягнути на вiрнiсть монголам i отримати ханський ярлик – письмовий дозвiл на умовне право керувати своiми князiвствами. «Чи п’еш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» – спитав хан Данила, як стверджуе лiтописець. «Досi я не пив. А нинi ти велиш – я п’ю», – вiдповiв Данило, демонструючи хановi повагу та покору.

Критично ставлячись до самоi iдеi присяги руських князiв-християн монгольським ханам-язичникам, лiтописець описав три моделi iхньоi поведiнки стосовно монголiв. Чернiгiвський князь Михайло був прикладом першоi, яка викликала в лiтописця найбiльше схвалення. Оскiльки вiн нiбито вiдмовився на вимогу Батия вклонитися кущу (i таким чином пiти на компромiс зi своею християнською релiгiею), його вбили за наказом хана. Володимиро-суздальський князь Ярослав представляв другу модель: вiровiдступництво. Вiн нiбито погодився вклонитися кущевi й тим самим заслужив осуд лiтописця. Данило обрав третю модель, яка не являла собою анi повноi вiдмови, анi цiлковитоi покори монгольськiй владi. За словами лiтописця, який спiвчував Данилу, князь не став на колiна перед кущем, щоб не зганьбити свою християнську вiру, але випив кумис, що означало прийняття ним свiтськоi влади хана.

Насправдi, монголи нiколи не просили руських князiв зрiкатися християнськоi вiри i в цiлому виявляли максимальну терпимiсть до православноi церкви. Але виокремлення лiтописцем трьох моделей поведiнки вiдображае дуже реальнi градацii готовностi руських князiв до спiвпрацi з монголами чи до опору iм. Князь Михайло, якого дiйсно вбили за наказом Батия, вiдмовився здаватися монголам 1239 року й навiть убив послiв вiд хана. Ярослав Володимирський, навпаки, був першим iз руських князiв, хто присягнув на вiрнiсть монголам, за що отримав титул великого князя Русi та право призначити до Киева свого воеводу. Вiн залишався вiрним монголам до самоi смертi 1246 року, так само робив i його син Олександр Невський, якого Росiйська православна церква пiзнiше визнала святим за його роль у вiдбиттi нападiв захiдних агресорiв – шведiв та тевтонських рицарiв. Данило взяв iнший курс: присягнувши на вiрнiсть Батию, вiн не збирався надто довго дотримуватися цiеi присяги.

Данило отримав ярлик Батия на Галичину та Волинь в обмiн на обiцянку платити данину та брати участь у монгольських военних кампанiях у регiонi. Монгольський сюзеренiтет захищав його вiд претензiй на його територiю не лише з боку князiв-суперникiв, а й агресивних захiдних та пiвнiчних сусiдiв. Данило скористався новою атмосферою полiтичноi стабiльностi, щоб почати економiчне вiдродження своеi держави. Вона була менш спустошеною, нiж iншi частини Украiни, i служила притулком для втiкачiв iз земель, що лежали ближче до степу, де монголи здiйснювали безпосередне управлiння. Якщо вiрити руським лiтописцям, економiчнi можливостi галицьких та волинських мiст пiд протекцiею Данила приваблювали багатьох бiженцiв з решти Украiни.

Данило перенiс свою столицю далi вiд степу до новоствореного мiста Холм (нинi Хелм у Польщi). Вiн прагнув перетворити його на великий економiчний центр. «Коли ж побачив се князь Данило, що Бог сприяе мiсцю тому, став вiн прикликати приходнiв – нiмцiв i русiв, iноплемiнникiв i ляхiв, – повiдомляе лiтописець. – Ішли вони день у день. І юнаки, i майстри всякi утiкали [сюди] од татар – сiдельники, i лучники, i сагайдачники, i ковалi залiза, i мiдi, i срiбла. І настало пожвавлення, i наповнили вони дворами навколо города поле i села». Холм не був единим об’ектом Даниловоi уваги. Вiн також засновував новi мiста – такi як Львiв, майбутню столицю регiону, що вперше згадуеться 1256 року й названий на честь Данилового сина Лева, – i укрiплював старi.

За правлiння Данила та його наступникiв Галицько-Волинське князiвство зосередило у своiх кордонах бiльшiсть заселених на той час украiнських земель. Його пiдвищення було пов’язане з полiтичними, економiчними та культурними процесами, що послабили владу Киева та сприяли появi прикордонних князiвств. Монгольська навала сприяла цьому зростанню. Деякi iсторики стверджували, що послужливiсть монголам була найкращим виходом для руських князiв, якщо тi дбали про благополуччя своiх пiдданих. Монгольське панування, аргументують вони, принесло стабiльнiсть та торгiвлю у регiон. Щоправда, зруйнованому Киеву знадобилися столiття для вiдновлення. Та це було радше пов’язано з перемiщенням торгових шляхiв iз Днiпра на Дон та Волгу на сходi та Днiстер на заходi, нiж з обсягами руйнувань.

Так само далеко не руйнiвним було захоплення Криму монголами. Усупереч популярному переконанню, що базуеться на раннiй iсторiографii, монголи не привели на пiвострiв кримських татар. Вони лише сприяли його поглинанню тюрками (кипчаками), що почалося задовго до монгольськоi навали. Фортеця Судак, узята монголами в 1220-тi роки, з часом поступилася роллю головного центру торгiвлi Феодосii або Кафi – спершу пiд генуезьким, а потiм венецiйським правлiнням. Крим залишався комерцiйним центром регiону, пов’язуючи Євразiйський степ iз Середземномор’ям пiд час монгольського панування.



Монголи були потужною, але часто вiдсутньою на украiнських землях силою у другiй половинi ХІІІ столiття, i правителi Галицько-Волинськоi держави охоче користувалися цiею обставиною. Вони прагнули здобути незалежнiсть вiд Орди, створюючи мiсцевi союзи.

Данило зосередив свою зовнiшню полiтику на вiдновленнi стосункiв iз захiдними сусiдами та укладаннi союзiв, щоб мати пiдтримку в разi конфронтацii з монголами. 1246 року, повертаючись вiд Батия, Данило випадково зустрiв Джованнi дель Карпiнi, чий опис зруйнованого монголами Киева ми цитували ранiше. Вони обговорили започаткування стосункiв мiж Данилом та папою римським. Повернувшись до Галичини, Данило вiдправив представника православного духiвництва до Лiона, де на той момент була папська резиденцiя, щоб установити безпосереднiй контакт. Папа Інокентiй IV хотiв, щоб Данило визнав його верховним релiгiйним лiдером. Данило в свою чергу хотiв перетягнути папу на свiй бiк, щоб об’еднати католицьких правителiв Центральноi Європи в боротьбi проти монголiв.

Цi контакти, розпочатi за допомогою Джованнi дель Карпiнi, зрештою призвели до видання Інокентiем IV булли, що спонукала християнських правителiв Центральноi Європи та Балкан узяти участь у хрестовому походi проти монголiв. Вiн також вiдправив свого легата до Данила й подарував йому корону християнського короля. Князь Данило став rex ruthenorum, або «королем Русi». Окрiм пiдтримки вiд папи, Данило нарештi уклав союз iз королем Угорщини, який погодився вiддати свою дочку замiж за його сина. Його другий син одружився з дочкою австрiйського герцога. 1253 року, пiдбадьорений обiцянками пiдтримки з Центральноi Європи, Данило розпочав бойовi дii проти монголiв. Невдовзi вiн узяв пiд контроль частини Подiлля та Волинi, що були пiд монгольським пануванням. Вiн не мiг вибрати кращого часу для свого наступу – 1255 року помер Батий, а кожен iз його наступникiв правив менше року.

Монголам знадобилося п’ять рокiв, щоб повернутися до Галичини та Волинi з новим вiйськом i вiдновити свое панування на цих землях. На цьому етапi вирiшальне значення повинна була мати захiдна пiдтримка, однак вона так i не матерiалiзувалася. Центральноевропейськi правителi проiгнорували папську буллу iз закликом до хрестового походу проти монголiв. Подружнi зв’язки також мало допомогли, бо Угорщина ще оговтувалася пiсля нещодавньоi поразки вiд чехiв. Данилу довелося битися з монгольським вiйськом самотужки. Монгольський военачальник Бурундай, який прибув до Галицько-Волинського князiвства на чолi великоi армii, зажадав участi Данила в кампанiях проти литовцiв i полякiв, що ставило хрест на союзах, побудованих ним у цьому регiонi. Також Бурундай вимагав вiд Данила знищити укрiплення, побудованi ним навколо мiст, що робило князiвство вразливим до потенцiйних нападiв зi степу. Данило був змушений це зробити. Вiн ще раз визнав себе васалом монголiв.

За альянс iз папою римським у 1250-тi роки князь Данило розплатився не лише невдалим хрестовим походом, а й зiпсованими стосунками iз православним духiвництвом – як у Константинополi, так i вдома, на Русi. Пiсля захоплення Константинополя учасниками Четвертого хрестового походу розбiжностi мiж схiдним i захiдним християнством стали чимось бiльшим, нiж просто богословськими та юрисдикцiйними нюансами. Вони переросли у вiдкриту ворожiсть, що посилювалася на Русi митрополитами, надiсланими з Константинополя. Даниловi зрештою вдалося змусити замовкнути опозицiю в мiсцевому духiвництвi, яка критикувала його за союз iз папою, однак не Константинополь. Коли 1251 року протеже Данила на посаду «митрополита всiя Русi», колишнiй холмський епископ Кирило, прибув до Нiкеi, тодiшнього осiдку Константинопольського патрiархату, за благословенням, його затвердили на посадi за умови, що вiн не буде мешкати в Галичинi, чий князь вiдомий своею змовою з папою. Кирило, корiнний галичанин, переiхав до Володимиро-Суздальського князiвства.

Офiцiйне пересування киiвського митрополичого престолу до Володимира на Клязьмi вiдбулося 1299 року, пiд час перебування на посадi наступника Кирила, грека-митрополита на iм’я Максим. 1325 року митрополичий престол було знову перенесено, тепер уже до Москви, iншим галицьким iерархом, митрополитом Петром. Це стане головним чинником зростання московських князiв як лiдерiв пiвнiчно-схiдноi Русi – ядра сучасноi Росii. Монгольське панування над територiею сучасноi Росii було суворiшим i тривало довше, нiж в iнших частинах Русi. Землi навколо Москви просто були ближчi до центру володiнь золотоординських ханiв. Монголи створили посаду великого князя Русi для того, щоб полегшити управлiння своею державою та збирання данини. Спочатку цей титул перейшов до володимиро-суздальських князiв, а потiм за нього змагалися два провiдних князiвства регiону – Москва i Твер. У довгостроковiй перспективi князi Москви, «власники» столицi митрополii, перемогли в боротьбi за посади i, що бiльш важливо, за опанування монгольськоi частини Русi.

Митрополит, який перебрався з Киева до Володимира, а потiм до Москви, зберiг за собою титул «митрополита всiя Русi». Як компенсацiю Константинополь дозволив галицько-волинським князям створити власну митрополiю 1303 року. Цей новий престол, заснований у мiстi Галичi, столицi Галицького князiвства, дiстав назву «митрополii Малоi Русi». Вона включала в себе 6 iз 15 епархiй, або дiецезiй, що колись були пiд юрисдикцiею Киева. Серед них були не лише епархii на територii сучасноi Украiни, а й Турiвська епархiя у нинiшнiй Бiлорусi. Так народився термiн «Мала Русь», який, як вважають деякi вченi, греки розумiли як «внутрiшню» або «ближчу» Русь.

Пiзнiше цей термiн стане яблуком розбрату в боротьбi за украiнську нацiональну самосвiдомiсть, разом iз назвою «малороси», прикрiпленою у ХХ столiттi до прихильникiв загальноросiйськоi чи проросiйськоi самоiдентифiкацii серед схiдних украiнцiв. Але початки його були саме в Галичинi.

Вторгнення монголiв та iхня тривала присутнiсть у понтiйських степах уперше поставила руську елiту перед вибором мiж Сходом, представленим як кочовиками степу, так i вiзантiйським християнством, i Заходом, який уособлювали центральноевропейськi правителi, що визнали духовну владу папи. Уперше опинившись на головнiй лiнii европейського полiтичного та культурного розлому, пiслякиiвськi елiти на територii сучасноi Украiни почали полiтичне та культурне балансування, що продовжило iхню незалежнiсть вiд Сходу та Заходу щонайменше на одне столiття.



Історики часто розглядають Галицько-Волинське князiвство як останню незалежну державу на територii Украiни до виникнення козацькоi Гетьманщини в серединi ХVIII столiття. Ця думка потребуе деяких уточнень. Перебуваючи в незгодi, а iнодi й у станi вiйни з ханами Золотоi Орди, Галицько-Волинське князiвство формально залишалося ординським васалом, який сплачував данину аж до завершення свого iснування 1340 року. В обмiн на данину хани дозволяли галицько-волинським правителям повну самостiйнiсть у внутрiшнiх справах. На мiжнароднiй аренi Галицько-Волинське князiвство до самого кiнця отримувало вигоду вiд iснування Pax Mongolica – евразiйського порядку, пiдпертого моглольською кiннотою. Ослаблення та остаточне руйнування такого мiжнародного порядку в Схiднiй Європi сприяло й занепаду Галицько-Волинського князiвства як единоi та вiдносно незалежноi держави.

Розпад Галицько-Волинського князiвства почався з подii, що сьогоднi видасться тривiальною, але для середньовiчних та ранньомодерних держав мала надзвичайну важливiсть: вимирання правлячого дому, у цьому випадку династii галицько-волинських князiв. 1323 року померли обидва правнуки князя Данила: деякi iсторики вважають, що вони знайшли свою смерть у битвi з монголами. Оскiльки у князiв не було нащадкiв по чоловiчiй лiнii, владу перебрав князь Мазовii Болеслав, племiнник по матерi покiйних князiв. Католик вiд народження, Болеслав прийняв православ’я i змiнив iм’я на Юрiй – для нього полiтичнi амбiцii були явно дорожчi вiд релiгiйних поглядiв. Та цього було недостатньо для мiсцевоi аристократii – бояр, якi зневажали свого нового правителя за те, що той нехтував iхнiми iнтересами та слухав поради людей, яких привiз iз собою з Польщi. 1340 року бояри отруiли Юрiя-Болеслава – останнього правителя, який титулував себе dux Russiae Minoris («князем Малоi Русi»), що призвело до тривалоi мiжнародноi боротьби за Галичину та Волинь i в кiнцевому пiдсумку до розпаду князiвства. У другiй половинi XV столiття колись могутне князiвство було подiлене на двi частини: Галичина та Захiдне Подiлля вiдiйшли до Польщi, а Волинь – до Великого князiвства Литовського.

Польський король Казимир III був головним актором у драмi захоплення Галичини Польщею. Спершу 1340 року вiн спробував узяти Львiв – столицю князiвства з 1270-х рокiв. Мiсцева знать на чолi з галицьким боярином Дмитром Дедьком звернулася по допомогу до монголiв i за iхньоi пiдтримки вiдбила наступ полякiв. Але 1344 року Казимир повернувся й цього разу змiг захопити частину князiвства. 1349 року, пiсля смертi Дедька, польськi вiйська зайняли Львiв i решту Галицько-Волинського князiвства. Литовськi й мiсцевi вiйська вигнали iх iз Волинi наступного року, але вони зберегли своi володiння в Галичинi. У серединi XIV столiття сотнi польських дворян з iнших частин королiвства переiхали до Галичини в пошуках землi, що пропонувалася в обмiн на вiйськову службу. З точки зору Казимира, умовна власнiсть на землю була запорукою того, що знать не буде нехтувати своiм обов’язком захищати нову провiнцiю.

Польське королiвство повнiстю включило новi землi до свого складу лише в 1430-тi роки, як Руське та Подiльське воеводства. Також приблизно в цей час у вiдповiдь на вимоги мiсцевоi знатi (як польськоi, так i украiнськоi), право на безумовне землеволодiння було поширене на мiсцевих мешканцiв шляхетного походження. Найважливiшою полiтично-правовою подiею, пов’язаною зi включенням Галичини та Подiлля до складу Польського королiвства, було надання мiсцевiй знатi тих самих прав, що ними користувалися ii польськi «колеги». До них належало й право на участь у мiсцевих сеймах або зборах мiсцевоi шляхти, де вирiшувалися не лише мiсцевi питання, а й загальнодержавнi справи та питання зовнiшньоi полiтики. Новi шляхтичi також отримали право обирати своiх представникiв до сейму всього королiвства, i, оскiльки оборона галицько-волинського прикордоння вiд вторгнень степових племен набула бiльшого значення в перiод мiж XIV та XVI столiттями, вони використовували його повною мiрою для лобiювання власних iнтересiв при королiвському дворi.

Інтеграцiя Галичини та Подiлля до Польського королiвства, яка вiдкрила регiон для впливу польськоi моделi шляхетськоi демократii, нiмецькоi моделi мiського самоврядування, iталiйськоi освiти епохи Вiдродження, – коштувала, на думку деяких украiнських iсторикiв, занадто дорого. Регiон втратив напiвнезалежний статус, а боярська аристократiя – економiчну силу та полiтичне домiнування у мiсцевiй полiтицi. Культурна полонiзацiя вплинула не тiльки на аристократiю, а й на мiсцеве шляхетство; руськi ремiсники витiснялися з мiст швидкими темпами, а православ’я зiткнулося з потужною конкуренцiею з боку римо-католицькоi церкви.

Велике князiвство Литовське запропонувало iншу модель iнкорпорацii украiнських земель до складу iноземноi держави. У серединi XIV столiття один iз литовських князiв захопив Волинь у жорсткiй боротьбi з польськими суперниками; також вiн отримав контроль над Киiвською землею, яка, на вiдмiну вiд Галичини та Волинi, перебувала пiд бiльш-менш прямим контролем монголiв. Як з’ясувалося, литовська модель була бiльш сприятливою для збереження полiтичного впливу, соцiального статусу та культурних традицiй мiсцевих елiт, нiж польська.

Велике князiвство з’явилося на украiнськiй сценi в першiй половинi XIV столiття за часiв свого найвiдомiшого правителя, великого князя Гедимiна (Гедимiнаса), успiшного будiвничого iмперii та засновника литовськоi правлячоi династii. За деякими даними, Гедимiну вдалося поставити свого князя в Киевi на початку XIV столiття. Здаеться, це не мало спочатку прямого впливу на статус князiвства; змiна вiдбудеться лише тодi, коли литовськi князi за пiдтримки мiсцевих дружин почнуть витiсняти татар далi в степ. Вирiшальна битва вiдбулася 1362 року. Тодi литовськi та руськi вiйська пiд проводом сина Гедимiна Ольгерда (Альгiрдаса) розбили сили ногайських татар – провiдного племенi Золотоi Орди в понтiйських степах – у битвi на Синiх Водах, рiчцi в нинiшнiй Центральнiй Украiнi. Унаслiдок цього кордон Великого князiвства Литовського пересунувся на пiвдень, до гирла Днiстра та узбережжя Чорного моря. Велике князiвство Литовське стало не лише могутнiм наступником Киiвськоi Русi, але й володарем бiльшостi украiнських земель.

Литовцi принесли на Русь свою керiвну династiю Гедимiновичiв, але наступники Гедимiна асимiлювалися набагато швидше, нiж iхнi попередники Рюриковичi з Х столiття. Литовськi правителi одружувалися з представницями мiсцевих руських родiв, iз задоволенням приймаючи православ’я та слов’янськi християнськi iмена. Переважання Русi в культурнiй сферi сприяло акультурацii литовцiв. Авторитет вiзантiйського християнства схилив на свiй бiк литовську елiту, яка в XV столiттi ще залишалася язичницькою. Дiлова мова Русi, що склалася на основi церковнослов’янськоi, принесеноi християнськими проповiдниками наприкiнцi Х столiття, слугувала мовою адмiнiстрацii на всiй територii Великого князiвства Литовського; його звiд законiв, що став вiдомий у ХVI столiттi пiд назвою Литовського статуту, являв собою версiю «Руськоi правди». Велике князiвство фактично стало в полiтичному, правовому та культурному вiдношеннях спадкоемцем Киiвськоi Русi. Виняток становила тiльки нова династична лiнiя. Бiльшiсть населення складали пращури сьогоднiшнiх украiнцiв та бiлорусiв. Деякi iсторики використовують для позначення цiеi литовськоi держави термiн «Литовсько-Руська» або навiть «Русько-Литовська держава».

Оскiльки Польське королiвство та Велике князiвство Литовське взяли пiд контроль бiльшiсть украiнських земель, полiтика цих держав започаткувала полiтичнi, соцiальнi та культурнi змiни, якi рiзнилися по обидва боки нового кордону. Двi держави провадили дуже рiзну полiтику щодо адаптацii та асимiляцii руських елiт i суспiльства. Але в обох випадках ми бачимо появу та змiцнення схожих тенденцiй, що призвели до занепаду автономних прав руських князiвств. До кiнця XV столiття вони будуть стертi з полiтичноi карти регiону, завершивши княжу добу, що почалася у Киiвськiй Русi ще в Х столiттi.




ІІ

Схiд зустрiчае Захiд





Роздiл 7

Творення Украiни


Інтеграцiя украiнських територiй наприкiнцi XIV столiття до складу Польського королiвства та Великого князiвства Литовського, полiтика цих двох держав, а також стосунки мiж ними почали визначати полiтичне, економiчне та культурне життя Украiни. Особливо важливою для украiнських земель стала низка унiйних, або об’еднавчих, угод, укладених ними мiж XIV та XVI столiттями.

1385 року в мiстi Крево (нинi Бiлорусь) 33-рiчний великий князь литовський Ягайло, який називав себе «Божою милiстю Великим князем Литовським та Володарем Русi», пiдписав декрет, що, по сутi, був шлюбним договором iз представниками 12-рiчноi польськоi королеви Ядвiги. В обмiн на польський престол вiн погодився прийняти католицтво для себе й свого князiвства та здiйснити об’еднання земель Королiвства Польського та Великого князiвства Литовського. За рiк по тому Ягайла було короновано королем Польщi.

За переговорами в Крево вiдбудеться ще низка угод, якi змiцнюватимуть зв’язки мiж двома державами та призведуть до Люблiнськоi унii (1569), що створила Рiч Посполиту. Кордони мiж королiвством та князiвством у рамках новоi федерацii були перебудованi, i бiльшiсть украiнських територiй вiдiйшла 1569 року до королiвства, а у складi князiвства залишилася тiльки Бiлорусь. Таким чином, об’еднання Польщi та Литви означало подiл Украiни та Бiлорусi, i в цьому сенсi навряд чи можна переоцiнити значення Люблiнськоi унii. Вона започаткуе формування територii сучасноi Украiни та ii iнтелектуальне привласнення мiсцевими елiтами.



З точки зору руськоi елiти Великого князiвства Литовського унii з Польщею не принесли нiчого, крiм неприемностей. Принаймнi так здавалося зпочатку. Безпосереднiм наслiдком Кревськоi унii стала втрата впливу Русi на великого князя, який став католиком, створивши прецедент для своiх братiв, деякi з яких були православними. Надii православних iерархiв на встановлення вiзантiйського, а не латинського християнства в Литовському князiвствi – останнiй язичницькiй монархii Європи – були зруйнованi.

Та справжнiй виклик полiтичному статусу Русi було кинуто 1413 року, коли Городельська унiя, що розглядаеться в iсторiографii як династична, посилила Кревську унiю – особисту унiю мiж Польським королiвством та Великим князiвством Литовським. Новий договiр, укладений мiж Ягайлом, тепер королем Польщi, та його кузеном Вiтовтом (Вiтаутас), великим князем литовським, поширював багато прав та привiлеiв, що ними користувалася польська знать, включаючи право безумовного володiння землею, на литовську шляхту. Близько 50 польських шляхетських родiв запропонували використовувати iхнi герби такiй самiй кiлькостi сiмей з великого князiвства. Але тут i крилася пастка: на «весiлля» запрошувалися лише литовськi католицькi родини. Новi права та привiлеi не стосувалися православноi елiти. Це був перший випадок дискримiнацii щодо елiти Русi на державному рiвнi. Вiдсутнiсть доступу до нових привiлеiв, таким чином, означала для православних аристократiв заборону обiймати високi посади в центральному апаратi великого князiвства. Ситуацiя погiршувалася й тим, що Городельська унiя вiдбулася безпосередньо пiсля обмеження автономii Русi Вiтовтом, який замiнив князя Волинi та правителiв деяких iнших земель на своiх ставленикiв.

Можливiсть висловити свое невдоволення зазiханням на iхнiй статус руськi елiти отримали невдовзi пiсля смертi Вiтовта 1430 року. У наступнiй боротьбi за литовський престол, що переросла в громадянську вiйну, руська шляхта, очолена волинськими боярами, пiдтримала власного кандидата, князя Свидригайла. Його суперник, князь Сигiзмунд, 1434 року завдав удару у вiдповiдь, поширивши права та привiлеi, гарантованi Городельською унiею, на православну елiту Великого князiвства, повернувши хiд вiйни на свою користь. Незважаючи на те що князi та шляхта Волинськоi та Киiвськоi земель пiдозрiло поставилися до намiрiв Сигiзмунда, iхня пiдтримка Свидригайла послабшала, що дозволило встановити вiдносний мир у князiвствi. Усунувши релiгiйну причину невдоволення руських елiт, литовський двiр отримав бiльше можливостей для маневру у своiх майбутнiх зусиллях з обмеження автономii руських земель та князiвств.

1470 року великий князь литовський та король польський Казимир IV лiквiдував останнiй залишок княжоi доби – Киiвське князiвство. За десять рокiв по тому киiвськi князi змовилися вбити Казимира та поставити одного зi своiх кандидатiв, але iхнiй задум провалився, що призвело до арешту його ватажкiв та змусило решту заколотникiв утекти за межi князiвства. З iхнiм вiд’iздом було покладено край надiям на вiдновлення способу життя, пов’язаного з княжою традицiею Киiвськоi Русi. На зламi XV–XVI столiть не лише на полiтичнiй картi Украiни, а й у ii iнституцiйному, соцiальному та культурному ландшафтi мало що нагадувало про часи двохсотлiтньоi давнини, коли Галицько-Волинська держава прагнула скинути монгольський сюзеренiтет i стати повнiстю незалежним гравцем у регiонi. Хоча руське право та мова ще залишалися добре вкорiненими, вони почали втрачати свое колишне домiнування. Цi невiд’емнi частини руськоi культури мали тепер конкурувати з латинськими впливами та польською мовою, яка посiла почесне мiсце у Великому князiвствi Литовському пiсля Кревськоi унii.

По всiй Європi XVI столiття ознаменувалося змiцненням королiвськоi влади, централiзацiею держав та унiфiкацiею соцiальних i культурних практик. Іншою стороною медалi було дедалi бiльше зростання аристократичноi опозицii щодо сильноi королiвськоi влади, яка у випадку Польщi та Литви походила з аристократичних родiв Великого князiвства – у багатьох iз них глибоко вкоренилася княжа традицiя Киiвськоi Русi та Галицько-Волинськоi держави. Але в серединi XVI столiття опозицiйнi настроi литовсько-руськоi елiти щодо зростання королiвськоi влади послабилися через збiльшення зовнiшньоi загрози князiвству, яку воно могло пережити лише з допомогою Польщi. Ця загроза походила зi сходу, де протягом XV столiття зростала нова мiжнародна потуга – Велике князiвство Московське.

1476 року великий князь Іван ІІІ, який першим назвав себе царем, проголосив незалежнiсть свого царства вiд Орди й вiдмовився сплачувати данину ханам. Вiн також розпочав кампанiю зi «збирання руських земель», взявши Новгород та Твер i почавши претендувати на iншi руськi землi, що колись входили до складу Монгольськоi держави, у тому числi й територii сучасноi Украiни. В останнi десятилiття XV столiття новостворене Московське царство та Велике князiвство Литовське почали тривалий конфлiкт за спадщину Киiвськоi Русi. Московiя перейшла в наступ, i на початку XVI столiття великi князi змушенi були визнати зверхнiсть царя над двома своiми колишнiми територiями, Смоленщиною та Чернiгiвщиною. Це був перший випадок, коли Московське царство поширило свою владу на частину територii нинiшньоi Украiни.

Просування Московськоi держави на захiд, зупинене литовськими князями на початку XVI столiття, вiдновилося у його другiй половинi. 1558 року Іван Грозний, рiшучий та харизматичний, але разом iз тим ексцентричний, жорстокий i в результатi самовбивчий цар, напав на Лiвонiю, державу, що межувала з великим князiвством i включала нинiшнi Латвiю та Естонiю, розпочавши Лiвонську вiйну (1558–1583), що тривала чверть столiття i втягнула Швецiю, Данiю, Литву i зрештою Польщу. 1563 року московськi вiйська перетнули кордон князiвства, захопивши Полоцьк i здiйснивши рейди на Вiтебськ, Шклов та Оршу (усi – у сучаснiй Бiлорусi). Ця поразка мобiлiзувала пiдтримку польсько-литовського союзу серед литовськоi знатi.

У груднi 1568 року Сигiзмунд Август, який був i королем Польщi, i великим князем Литви, призначив два сейми в мiстi Люблiн – один для королiвства, другий для великого князiвства – у надii, що iхнi представники вироблять умови для новоi унii. Переговори почалися на позитивнiй нотi, й обидвi сторони домовилися про спiльне обрання короля загальним сеймом i широку автономiю Великого князiвства в межах спiльноi держави, але литовськi князi не захотiли повертати королiвськi землi, що перебували в iхньому володiннi, що було головною вимогою польськоi шляхти. Литовськi делегати спакували речi, зiбрали своi знатнi почти й поiхали. Цей вiд’iзд викликав зворотний удар. Несподiвано для литовцiв польський сейм, з благословення короля, став видавати декрети про передавання однiеi провiнцii князiвства за iншою пiд юрисдикцiю Польщi.

Литовськi князi, якi побоювалися втратити своi провiнцii через наступ московського вiйська, тепер втрачали iх через мирну агресiю Польщi. Щоб зупинити це недружне поглинання з боку потужного польського партнера, литовцi повернулися до Люблiна, щоб пiдписати угоду, продиктовану польськими делегатами. Вони прибули занадто пiзно. У березнi 1569 року Пiдляське воеводство на украiнсько-бiлорусько-польському етнiчному кордонi вiдiйшло до Польщi. У травнi настала черга Волинi, а 6 червня, за день до вiдновлення польсько-литовських переговорiв, Польщi були переданi Киiвська та Подiльська землi. Литовськi аристократи могли тiльки прийняти нову реальнiсть – iм загрожували бiльшi втрати, якби вони продовжували чинити опiр унii. На своiй картинi «Люблiнська унiя» вiдомий польський художник ХІХ столiття Ян Матейко зобразив головного супротивника унii Миколая Радзивiлла на колiнах, але з оголеним мечем перед королем.

Люблiнська унiя створила нову польсько-литовську державу з единим правителем, який обирався шляхтою усього королiвства, та единим сеймом. Це поширило свободи польськоi шляхти на знать Великого князiвства Литовського, яке зберiгало власний державний апарат, судову систему та армiю. Нова держава, названа Рiччю Посполитою, була квазiфедерацiею, де домiнувало географiчно розширене та полiтично змiцнене Польське королiвство. Це королiвство включило до свого складу украiнськi воеводства не окремою групою, а одне за одним, без жодних спiльних умов чи гарантiй, окрiм тих, що стосувалися використання руськоi мови в судах й адмiнiстрацii та захисту прав православноi церкви.



На Люблiнському сеймi мiсцева аристократiя – князi та бояри, той самий прошарок, який виступав проти унii у Литвi, – представляла украiнськi землi. Та, на вiдмiну вiд литовськоi знатi, украiнськi делегати виступили в результатi за приеднання до королiвства, водночас просячи про гарантii щодо iхнього законодавства, мови та релiгii. Чому украiнськi елiти, зокрема князiвськi роди, погоджувалися на таку угоду? Це питання набувае особливого значення, ураховуючи, що новий кордон мiж Польщею та Литвою пiзнiше стане основою адмiнiстративних подiлiв, що з часом визначать сучасний кордон мiж Украiною та Бiлоруссю.

Чи приедналися украiнськi провiнцii Великого князiвства до Польщi через те, що iхня самобутнiсть та спосiб життя вiдрiзнялися вiд бiлоруських, чи це був випадково встановлений люблiнський кордон, що розрiзнив цi два схiднослов’янськi народи? Немае жодних ознак того, що в серединi XVII столiття украiнцi та бiлоруси на люблiнському кордонi говорили двома окремими мовами. Сьогоднi на украiнсько-бiлоруському прикордоннi говорять перехiдними украiнсько-бiлоруськими дiалектами, якими, можливо, розмовляли й у XVI столiттi, через що майже нереально провести чiтку розмежувальну лiнiю, яка базуватиметься виключно на лiнгвiстичних критерiях. Однак очевидно, що люблiнський кордон, створений на основi меж iсторичних земель Русi, посилив вiдмiнностi, що довго формувалися на пiвдень та пiвнiч вiд прип’ятських болiт. Історично склалося так, що Киiвська земля i Галицько-Волинське князiвство значно вiдрiзнялися вiд бiлоруських земель на пiвночi. Із Х до XIV столiття вони були основними районами iснування незалежних або напiвнезалежних князiвств. У XV–XVІ столiттях розташування украiнських земель на периферii Великого князiвства Литовського та виклики, з якими вони стикалися на вiдкритому степовому прикордоннi, збiльшили вже iснуючi вiдмiнностi вiд решти литовського свiту.

На вiдмiну вiд литовськоi аристократii, украiнськi елiти вбачали мало користi в iснуваннi де-факто незалежного Великого князiвства, що було погано пiдготовлене до протистояння з кримськими та ногайськими татарами. Польське королiвство могло допомогти Литвi у вiйнi з Московiею, та навряд чи було здатне надати пiдтримку украiнцям у iхнiй нескiнченнiй вiйнi з татарами, що вiдрiзнялася слабкою iнтенсивнiстю. Включення прикордонних провiнцiй до складу королiвства могло викликати iнше ставлення влади до долi прикордонних провiнцiй. Так чи iнакше, украiнськi князi пiдтримали входження iхнiх земель до складу Польщi. У нас немае жодних пiдстав стверджувати, що вони коли-небудь про це шкодували. Волинськi княжi роди не лише втримали своi володiння, а й рiзко наростили iх за часiв польського панування.

Костянтин Острозький, безперечно, найвпливовiший iз мiсцевих князiв, вирiшив долю унii, пiдтримавши короля. Вiн зберiг своi старi посади володимирського старости та киiвського воеводи. Також вiн збiльшив площу своiх землеволодiнь. На кiнець XVІ столiття Острозький здобув величезну особисту iмперiю, що включала 40 замкiв, 1000 мiст i 13 000 сiл, що перебували у власностi князя. На початку XVІІ столiття його син Януш матиме у своiй приватнiй скарбницi достатньо золота, срiбла та монет, щоб покрити два рiчнi бюджети всiеi Речi Посполитоi. Острозький самотужки мiг зiбрати армiю з 20 000 пiхотинцiв та кiннотникiв – удесятеро бiльше за королiвське вiйсько в прикордонних районах. У рiзнi часи своеi кар’ери Острозький був претендентом i на польський, i на московський престоли. Дрiбнiша шляхта була не в змозi кинути виклик цьому потужному магнатовi, вiд якого залежала економiчно й полiтично. Тож Острозький i далi контролював широку мережу своiх шляхтичiв-клiентiв, якi виконували його накази у мiсцевих сеймах та сеймi Речi Посполитоi. Не тiльки мiсцева шляхта, а й король i Сейм не наважувалися кинути виклик авторитету цього некоронованого короля Русi. Сейм забороняв князям виставляти власнi армii у военний час, але через постiйну небезпеку татарських набiгiв на степовому кордонi регулярна армiя держави не могла обiйтися без вiйськовоi потуги князiв.

Острозькi були найбагатшими з украiнських князiв, якi збiльшили свiй вплив пiсля Люблiнськоi унii, але вони були не единi. Іншим дуже впливовим князiвським родом Волинi були Вишневецькi. Князi Вишневецькi поширили своi володiння на Волинi, де вони були незначнi в порiвняннi з Острозькими, на землi Надднiпрянщини. Цi землi були або незаселенi, або залишенi мешканцями пiд час монгольського панування, а тепер вiдкритi для нападiв ногайцiв та кримських татар. Сiм’я Вишневецьких збiльшувала своi володiння в степових землях, засновуючи новi поселення, утворюючи мiста та фундуючи монастирi. Невдовзi за розмiрами володiнь у Лiвобережнiй Украiнi Вишневецькi вже могли змагатися з Острозькими. Цi двi княжi родини були найбiльшими землевласниками в Украiнi. Змiни, що вiдбулися в регiонi в перiод пiсля Люблiнськоi унii, сприяли зусиллям волинських князiв, якi були головними рушiями колонiзацii степових земель. Створення польською короною «кварцяного», невеликого, але постiйного мобiльного вiйська, що фiнансувалося з четвертоi частини королiвських прибуткiв доменiв, допомагало вiдбивати татарськi набiги та сприяло подальшому заселенню степу. Ще одним важливим стимулом для колонiзацii степових околиць стало iхне включення в торгiвлю з Балтiйським регiоном. Зi зростанням попиту на зерно на европейському ринку Украiна стала заробляти свою майбутню репутацiю житницi Європи. Уперше з часiв Геродота украiнське зерно з’явилося на iноземних ринках. Селяни масово тiкали до Надднiпрянщинi вiд крiпацтва, що посилювалося в землях, ближчих до урядових центрiв. Вони мiгрували до степових околиць Украiни, де князi та шляхта засновували вiльнi вiд податкiв поселення, дозволяючи новоприбулим не вiдпрацьовувати панщину або не платити грошовi повинностi протягом певного перiоду. В обмiн на це переселенцi мали селитися та обробляти землю.

Мiграцiя на схiд створювала новi економiчнi та культурнi можливостi. Серед тих, хто вiдгукнувся на них, були еврейськi громади. Про iхне iснування в Украiнi вiдомо з князiвських часiв, але саме XVI столiття стало перiодом рiзкого пiдйому економiчного та культурного життя еврейських громад. За деякими оцiнками, вiд середини XVI до середини XVII столiття кiлькiсть евреiв в Украiнi збiльшилася в 10 разiв, приблизно з 4000 до бiльш нiж 50 000. Вони утворювали новi громади, будували синагоги й вiдкривали школи. Однак цi успiхи мали зворотний бiк, бо евреi опинилися мiж двома групами з протилежними iнтересами – селянами та землевласниками. Спочатку обидвi групи належали до православних. Проте на середину XVII столiття багато князiв прийняли католицьку вiру. Тож евреi виявилися затиснутими мiж обуреними православними крiпаками та жадiбними до грошей католицькими панами. Це соцiально-культурне протистояння стало бомбою сповiльненоi дii.



Усупереч очiкуванням короля Сигiзмунда Августа Люблiнська унiя не приборкала опозицiйну аристократiю. Скорiше навпаки: вона тiльки пiдвищила становище Острозького та iнших украiнських князiв. Але iхнi бiографii – це не лише накопичення статкiв та привласнення земель. Уперше з часiв падiння Галицько-Волинського князiвства князi почали долучатися до культурних та освiтнiх проектiв. Це культурне пробудження вiдбулося по обидва боки нового польсько-литовського кордону й було безпосередньо пов’язане з релiгiйними конфлiктами того часу. У Великому князiвствi Литовському сiм’я Радзивiллiв показала приклад успiшного використання зв’язкiв мiж полiтикою, релiгiею та культурою. Головний супротивник Люблiнськоi унii, Миколай Радзивiлл Червоний, став також лiдером польського та литовського кальвiнiзму й засновником школи для кальвiнiстськоi молодi. Його двоюрiдний брат Миколай Радзивiлл Чорний профiнансував друк першого повного перекладу Бiблii польською мовою, виданого в Брестi – мiстi на бiлорусько-украiнському етнiчному кордонi. У 1570-тi роки Костянтин Острозький розпочав власний видавничий проект у волинському мiстi Острог. Там вiн зiбрав команду вчених, якi порiвняли грецький i церковнослов’янський тексти Бiблii та внесли змiни до церковнослов’янського перекладу. Острозький опублiкував найавторитетнiший текст Письма з коли-небудь створених православними книжниками. Проект мав справдi мiжнародний масштаб, до нього були залученi фахiвцi не лише з Польщi та Литви, а й з Грецii, а примiрники Бiблii, що з ними вони працювали, походили з таких рiзних мiсць, як Рим та Москва. Острозьку Бiблiю було видано 1581 року накладом близько 1500 примiрникiв. Приблизно 400 з них дожило до нашого часу, й один iз них можуть побачити вiдвiдувачi бiблiотеки Гарвардського унiверситету.

Публiкацiя церковнослов’янського перекладу Бiблii в Острозi ще до того, як такий текст з’явився в Константинополi, продемонструвала зростання ролi Украiни в православному свiтi. Острозький не зупинився на виданнi Бiблii. Вiн не лише продовжив свою видавничу програму як церковнослов’янською, так i руською мовою (що була бiльш доступною для загалу), а й заснував школу для православноi молодi, доволi схожу на ту, яку Радзивiлл створив для кальвiнiстiв, що розширило дiяльнiсть академiчних кiл, згрупованих навколо князя. Але й цим амбiцii Острозького не обмежувалися. Є явнi ознаки того, що вiн розмiрковував над питанням перемiщення патрiаршого престолу з Константинополя до Острога. Цей задум так i не було втiлено в життя, але наприкiнцi XVI столiття Острог став, мабуть, найважливiшим центром православноi освiти у свiтi.

Острозький, «некоронований король Русi», прагнув iсторичного та релiгiйного обгрунтування ролi, яку вiн насправдi й вiдiгравав у регiонi. Вступнi тексти до Острозькоi Бiблii та твори авторiв, зiбраних князем, зображують його продовжувачем релiгiйноi та освiтньоi справи, початоi на Русi князями Володимиром Великим та Ярославом Мудрим. «Адже Володимир свiй народ хрещенням просвiтив, /А Костянтин [Острозький] богорозумними писаннями освiтив, – писав один iз редакторiв Бiблii. І далi продовжував: – Ярослав церковними будовами Киiв та Чернiгiв прикрасив, /А Костянтин едину соборну церкву Писанням прославив»[12 - Переклад тексту з Острозькоi Бiблii подаеться за виданням: Острозька Бiблiя. Опрацював та пiдготував до друку ермн. архiмандрит др. Рафаiл (Роман Торконяк). – Львiв, 2006. – 1957 с.]. Герасим Смотрицький, вiдомий богослов i, швидше за все, автор вiршiв, наведених вище, походив iз «Польськоi Русi», тобто Галичини й Захiдного Подiлля. Там украiнськi шляхтичi й городяни скористалися плодами освiти польського Ренесансу ранiше, нiж iхнi земляки у Великому князiвствi Литовському.

Команда фахiвцiв, зiбрана та пiдтримувана Острозьким, була iнтернацiональною, i деякi з ii найвiдомiших членiв мали польське походження. Панегiристи Острозького, якi походили з польськоi шляхти, мало цiкавилися його внеском у розвиток православ’я, але робили все можливе, щоб створити для нього «вiрчi грамоти» напiвнезалежного правителя. Якщо православнi iнтелектуали пов’язували Острозького з Володимиром та Ярославом, то польськi панегiристи «встановлювали» його походження вiд Данила Галицького, найбiльш вiдомого правителя його рiдноi Волинi. Поляки, якi служили Острозькому, а також князям Заславським, що були пов’язанi з Острозьким шлюбними узами, витворили для своiх патронiв новий iсторичний та полiтичний простiр, що не окреслювався iснуючими межами православноi церкви або руських (украiнських i бiлоруських) земель тепер подiленого навпiл Великого князiвства Литовського. Цим новим простором була «Польська Русь» – украiнськi землi збiльшеного за iхнiй рахунок Польського королiвства. Накладаючи на стару мапу православноi Русi кордони, встановленi Люблiнською унiею, цi панегiристи створювали iсторичну та полiтичну реальнiсть, яка пiзнiше забезпечить географiчнi обриси для формування сучасноi украiнськоi нацii.

Окрiм сфери мистецтва та лiтератури, результати Люблiнськоi унii позначилися й на картографii. На картi 1590-х рокiв, виданiй Томашем Маковським, показано новий кордон мiж польською та литовською Руссю, або, у сучасних умовах, мiж Украiною та Бiлоруссю. Пiд заголовком «Велике князiвство Литовське та сумiжнi територii» мапа Маковського включала украiнськi землi та додаток iз зображенням Днiпра. Уперше на мапах з’явилося слово «Украiна» (Vkraina). Ученi вважають, що матерiал для украiнськоi частини мапи надав Костянтин Острозький. Імовiрно, термiн «Украiна» потрапив на карту Маковського також завдяки князю або його оточенню. Це слово застосовувалося щодо територii на правому березi Днiпра вiд Киева на пiвночi до Канева на пiвднi. За Каневом, якщо вiрити картографовi, були дикi степи, позначенi як campi deserti citra Boristenem («пустельнi рiвнини на цьому боцi Борисфена»). «Украiна», таким чином, охоплювала чималу частину степового кордону регiону. Схоже, це була економiчно квiтуча область, усiяна численним замками та поселеннями, яких ще не було на раннiх картах. Альтернативною й головною назвою регiону, використаною на такiй самiй мапi, була Volynia ulterior (зовнiшня Волинь), що пiдкреслювала зв’язок мiж новою «Украiною» та старою Волинню, батькiвщиною Острозьких.

Люблiнська унiя створила новий полiтичний простiр для опанування та вiйськового, економiчного та соцiального освоення з боку православних княжих елiт, якi, замiсть того щоб втратити свiй престиж i владу внаслiдок унii, насправдi пiдвищили iх. Коли освiченi люди, якi були на службi в князiв, почали наповнювати цей простiр змiстом, пов’язаним з полiтичними та культурними амбiцiями своiх господарiв, вони шукали паралелi та прецеденти в iсторii (дiяльнiсть Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Данила Галицького). Незважаючи на увагу до минулого, вони дiйсно створили дещо нове. Цим винаходом зрештою стане «Украiна» – термiн, що вперше з’явився у киево-руськi часи, але вiдновився в регiонi пiд час вiдродження князiвськоi влади у XVI столiттi. Цiй назвi й новому простору, створеному Люблiнською унiею, знадобиться час та нова суспiльна верства, щоб стати одним цiлим та поширити термiн «Украiна» на землi далеко за правим берегом Днiпра.




Роздiл 8

Козаки


Протягом XV та XVI столiть украiнськi степи пережили значну полiтичну, економiчну та культурну трансформацiю. Уперше з часiв Киiвськоi Русi кордон заселеноi територii перестав вiдступати в бiк прип’ятських болiт та Карпат i почав просуватися на схiд та пiвдень. Лiнгвiстичнi дослiдження показують, що двi основнi групи украiнських дiалектiв, полiськi та карпатсько-волинськi, почали рухатися назустрiч iз пiвночi й заходу, пересуваючись на схiд та пiвдень i утворюючи третю групу степових дiалектiв, що тепер охоплюють украiнську територiю вiд Житомира та Киева на пiвнiчному заходi до Запорiжжя, Луганська та Донецька на сходi й розширюються на пiвденний схiд аж до Краснодарського i Ставропольського краiв у сучаснiй Росii. Це змiшування дiалектiв вiдображувало рух населення в цiлому.

Витоки цих глибинних змiн лежали в самому степу. Боротьба, що почалася всерединi XIV столiття в Золотiй Ордi, вiдомiй також як Кипчацьке ханство, призвела до ii розпаду в XV столiттi. Кримське, Казанське та Астраханське ханства стали наступниками Золотоi Орди, але жодне з них не змогло ii об’еднати i кожне з часом втратило свою незалежнiсть. Крим став незалежним вiд Золотоi Орди 1449 року пiд керiвництвом нащадка Чингiсхана, Хаджi Девлет-Гiрея. Заснована ним династiя Гiреiв проiснуе до XVIІІ столiття, але його держава майже вiдразу втратила незалежнiсть. До 1478 року ханство стало васалом Османськоi iмперii – величезноi мусульманськоi держави, у якiй полiтично переважали тюрки i яка замiнила Вiзантiю як панiвну силу в захiдному Середземномор’i та Причорномор’i протягом XIV–XV столiть. Османи, що 1453 року зробили Стамбул (колишнiй Константинополь) своею столицею, отримали прямий контроль над пiвденним узбережжям Криму, заснувавши головний центр у портовому мiстi Кафа (сучасна Феодосiя). Гiреi контролювали кримськi степи на пiвнiч вiд гiр та кочовi племена Пiвденноi Украiни, з Ногайською Ордою, що стала найпотужнiшим iз цих племен у XVI столiттi.

Увагу Османiв до регiону привертали проблеми безпеки та комерцiйнi iнтереси. Особливо вони були зацiкавленi в рабах. Работоргiвля завжди була важливою в економiцi регiону, але тепер вона стала домiнувати. Османська iмперiя, чиi iсламськi закони дозволяли поневолювати лише немусульман i заохочували звiльнення рабiв, постiйно потребувала безкоштовноi робочоi сили. Ногайцi та кримськi татари реагували на цей попит, поширюючи своi набiги в пошуках рабiв на пiвнiч вiд понтiйських степiв i часто заходячи глибоко в украiнськi землi або в пiвденну частину Московськоi держави. Работоргiвля була додатковим заробiтком (основний прибуток ногайцi отримували вiд тваринництва, а кримськi татари – також вiд осiлого сiльського господарства). Поганi врожаi зазвичай означали збiльшення набiгiв на пiвнiч та кiлькостi рабiв, яких доправляли до Криму.

Усi п’ять маршрутiв, якими татари нападали на поселення, проходили територiею Украiни. Два з них, на схiд вiд Днiстра, вели до Захiдного Подiлля, а звiдти – до Галичини; два, по iнший бiк Пiвденного Бугу, – до захiдного Подiлля та Волинi i потiм знову до Галичини; останнiй проходив регiоном, що пiзнiше стане Слобiдською Украiною в районi Харкова до Пiвденноi та Центральноi Росii. Якщо попит на зерновi призвiв до включення украiнських земель до балтiйськоi торгiвлi, то iхнi зв’язки з середземноморським свiтом здебiльшого були пов’язанi з татарськими рейдами за рабами. Украiнцi, якi становили абсолютну бiльшiсть населення прикордонних степiв на пiвнiч вiд Чорного моря i переселялися до степiв для вирощування зерна, стали головними мiшенями та жертвами ранньомодерноi економiки Османськоi iмперii, що залежала вiд работоргiвлi. Етнiчнi росiяни, якi жили на пiвнiчний схiд вiд Криму, були на другому мiсцi.

Михалон (Михайло) Литвин, литовський дипломат i автор iсторичних нотаток середини XVI столiття, який вiдвiдав Крим, описав масштаби работоргiвлi цитатою зi своеi розмови з мiсцевим евреем, який «бачачи, що туди постiйно завозиться велика кiлькiсть наших полонених людей, спитав, чи нашi землi ще так само повнi людей i звiдки тут така велика кiлькiсть смертних». За рiзними оцiнками, кiлькiсть украiнцiв та росiян, якi потрапили на невiльницькi ринки Криму в XVI та XVIІ столiттях, коливаеться вiд 1,5 до 3 млн осiб. Дiти та пiдлiтки цiнувалися найбiльше. Долi рабiв рiзнилися. Бiльшiсть чоловiкiв опинялися на турецьких галерах або гарували на полях, у той час як багато жiнок працювали прислугою. Декому щастило, якщо можна так сказати. Талановитi молодi люди робили кар’еру в османськiй адмiнiстрацii, але бiльшiсть iз них була евнухами. Деякi жiнки потрапляли до гаремiв султанiв або високопоставлених османських урядовцiв.

Украiнська дiвчина, яка увiйшла в iсторiю пiд iм’ям Роксолана, стала дружиною одного з наймогутнiших турецьких султанiв, Сулеймана Пишного, який правив у 1520–1566 роках. Їi син став султаном Селiмом ІІ. Пiд iм’ям Гюрем-султан Роксолана спонсорувала мусульманську благодiйнiсть та фiнансувала будiвництво деяких найкращих зразкiв османськоi архiтектури. Серед них – Хасекi Гюрем-султан Хамамi – громадськi лазнi неподалiк вiд Айя-Софiя у Стамбулi, спроектованi одним iз найкращих османських архiтекторiв, Мiмаром Сiнаном. Протягом останнiх 200 рокiв Роксолана була головною героiнею романiв та низки телесерiалiв в Украiнi й Туреччинi. Звичайно, ii життя та кар’ера були винятком, а не правилом.

Татарськi набiги й работоргiвля залишили глибокi шрами в iсторичнiй пам’ятi украiнцiв. Доля рабiв була темою численних дум – украiнських епiчних пiсень, де оплакувалася доля полонених, описувалися iхнi спроби втекти з кримськоi неволi й оспiвувалися люди, якi рятували та визволяли рабiв. Цi народнi героi були вiдомi як козаки. Вони билися з татарами, органiзовували морськi походи проти туркiв i дiйсно час вiд часу визволяли рабiв.



Ким були козаки? Вiдповiдь залежить вiд перiоду, який ми маемо на увазi. Достеменно вiдомо, що першими козаками були тюрки-кочовики. Слово «козак» мае тюркське походження i, залежно вiд контексту, могло стосуватися вартового, вiльноi людини або розбiйника. Першi козаки поеднували в собi всi цi риси. Вони утворювали невеликi групи й жили в степах за межами населених пунктiв i таборiв. Живучи за рахунок степу, вони займалися рибальством, мисливством та розбоем. Степ перетинало багато торгових шляхiв, i першi козаки нападали на купцiв, якi зважувалися iхати без надiйноi охорони. Перша звiстка про iснування в степу козакiв, якi походять не зi сходу чи пiвдня, а з пiвночi – заселених земель Великого князiвства Литовського, – стосуеться саме одного з таких нападiв на купцiв.

1492 року, коли Христофор Колумб висадився на одному з островiв Карибського моря i назвав його Сан-Сальвадор, а король Фердинанд та королева Ізабелла пiдписали указ про вигнання евреiв з Іспанii, козаки вперше з’явилися на мiжнароднiй аренi. Згiдно зi скаргою, вiдправленою цього року кримським ханом до великого князя литовського Олександра, його пiдданi з Киева та Черкас захопили та пограбували татарський корабель, що, схоже, перебував у пониззi Днiстра. Князь нiколи не пiддавав сумнiву, що це могли бути його люди, або що вони, можливо, займаються розбоем у степах. Вiн наказав своiм прикордонним («украiнним») урядовцям провести розслiдування щодо козакiв, якi могли брати участь у цьому набiгу. Також вiн звелiв стратити винних, а iхне майно, де, iмовiрно, були й вкраденi товари, вiддати представникам хана.

Якщо наказ Олександра й був виконаний, вiн не мав тривалого ефекту. Наступного року кримський хан звинуватив козакiв iз Черкас у нападi на московського посла. 1499 року козаки були помiченi в гирлi Днiпра, де спустошували околицi татарськоi фортецi Очакова. Щоб припинити козацькi походи до Чорного моря вниз по Днiпру, хан планував заблокувати рiчку ланцюгами в районi Очакова. Здаеться, цей план так i не був втiлений або не мав жодного впливу на дiяльнiсть козакiв. Вiд скарг хана до великого князя також було мало користi.

Намагаючись припинити козацькi набiги, литовськi прикордоннi старости водночас використовували козакiв для захисту кордонiв вiд татар. 1553 року великий князь вiдправив черкаського та канiвського старосту Дмитра Вишневецького за днiпровськi пороги для будiвництва невеликоi фортецi, що мала б зупинити козацькi походи вниз по Днiпру. Вишневецький використав для цього завдання пiдлеглих йому козакiв. Не дивно, що кримський хан побачив у козацькiй фортецi на островi Мала Хортиця зазiхання на його володiння i за чотири роки вiдправив вiйсько, щоб вигнати Вишневецького з його «сiчi». У народнiй традицii Вишневецький запам’ятався як перший козацький гетьман (титул, який польська армiя надавала своiм верховним командувачам) i безстрашний борець проти татар i туркiв.

На середину XVI столiття землi на пiвдень вiд Киева були вже заповненi козацькими поселеннями. «А Киiвська земля – щаслива, процвiтаюча й багата населенням, бо на берегах Борисфена та iнших рiчок, що впадають у нього, багато густонаселених мiст i сiл», – пише Михалон Литвин. Вiн також пояснюе походження поселенцiв: «Деякi ховаються вiд батькiвськоi влади, або вiд неволi, або вiд служби, або вiд [покарання за] злочини, або вiд боргiв чи ще чогось iншого; iнших приваблюе [до цього краю] багата дичина та родючi мiсця. І, спробувавши щастя в цих фортецях, вони нiколи звiдти не повертаються». Судячи з опису Михалона, козаки доповнювали своi доходи вiд полювання та риболовлi елементарним розбоем. Вiн писав, що в деяких брудних та бiдних козацьких хатах було «повно дорогих шовкiв, коштовного камiння, соболiв та iншого хутра i прянощiв». Там вiн знаходив «шовк дешевший, нiж у Вiльнi, i перець дешевший за сiль». Купцi перевозили степами цi ласощi та предмети розкошi з Османськоi iмперii до Московського царства або Королiвства Польського.

Хоча першi козаки були мiськими мешканцями й жили вздовж Прип’ятi та Днiпра, на кiнець XVI столiття iхнi лави збiльшувалися за рахунок мiсцевих селян. Цей наплив поклав край полiтичнiй, етнiчнiй та релiгiйнiй невизначеностi козакiв – европейськi автори тих часiв гадали, чи були вони кримськими татарами та ногайцями, чи украiнськими пiдданими князiв i королiв, чи сумiшшю всiх народiв i релiгiй. Абсолютну бiльшiсть козакiв тепер становили украiнцi, котрi прибули з величезних маеткiв (або латифундiй) магнатiв i шляхти, аби уникнути того, що iсторики називають «другим виданням крiпацтва». Як уже зазначалося в попередньому роздiлi, магнати й шляхта намагалися залучити нових поселенцiв до своiх новопридбаних володiнь на украiнському прикордоннi, що були небезпечнi для життя через постiйну загрозу татарських нападiв, обiцяючи iм звiльнення вiд податкiв на певний перiод часу. Щойно цей перiод завершувався, багато селян рухалися далi, у небезпечний степ, щоб уникнути оподаткування. Чимало з них приеднувалися до козакiв i радикалiзували iхню суспiльну полiтику пiд час повстань.

Заселення Украiни – степових околиць уздовж середнього Днiпра, зображених на картi Томаша Маковського, про яку йшлося у попередньому роздiлi, – було спiльним проектом волинських князiв i днiпровських козакiв. 1559 року Костянтин Острозький став киiвським воеводою – де-факто вiце-королем величезних територiй Надднiпрянськоi Украiни. Його юрисдикцiя поширювалася на Киiв i Черкаси, а до числа пiдопiчних входили й козаки, якi одночасно i сприяли, i перешкоджали подальшому заселенню степiв зi своiми походами (з погляду одних – визвольними, з погляду iнших – розбiйницькими) проти татар i туркiв. Острозький iнiцiював першi спроби залучення козакiв на вiйськову службу – не стiльки для використання iх як бойовоi сили, скiльки для того, щоб прибрати iх iз земель за порогами i встановити бодай якийсь контроль над цiею непокiрною юрбою. Лiвонська вiйна збiльшила попит на воiнiв на кордонi з Московiею, тож у 1570-тi роки було сформовано ряд козацьких пiдроздiлiв, один iз яких налiчував аж 500 воякiв.

Реорганiзацiя козакiв з ополчення на службi в прикордонних урядовцiв у вiйськовi з’еднання пiд командуванням армiйських офiцерiв вiдкрила нову еру в iсторii козацтва. До вжитку увiйшов термiн «реестровi козаки». Козаки, яких брали на вiйськову службу й таким чином заносили до «реестру», були звiльненi вiд сплати податкiв та не пiдлягали юрисдикцii мiсцевоi влади. Також вони отримували платню. Звичайно, вiд охочих потрапити до реестру не було вiдбою, але польська корона набирала на службу лише обмежену кiлькiсть, а iхнi пiльги дiяли лише на перiод активноi служби, так само лише за цей перiод сплачувалися й грошi. Але тi, хто не був включений до реестру на початку або виключений з нього пiсля завершення вiйськовоi кампанii, вiдмовлялися зрiкатися свого статусу, що породжувало численнi суперечки мiж козаками та прикордонними урядовцями. Створення реестру вирiшило для уряду лише одну проблему, натомiсть породивши iншу.



1590 року польсько-литовський сейм постановив створити вiйсько з 1000 реестрових козакiв для захисту прикордонних областей Украiни вiд татар i нереестрових козакiв. Хоча король i видав необхiдну постанову, з цього мало що вийшло. До 1591 року Украiну охопило перше козацьке повстання. Козаки, якi до цього спустошували турецькi володiння – Кримське ханство та Молдавiю (залежну вiд Османськоi iмперii), – спрямували свою енергiю всередину краiни. Вони повстали не проти держави, а проти своiх «хрещених батькiв» – волинських князiв, зокрема Януша Острозького та його батька Костянтина. Януш був старостою Бiлоi Церкви – замку на пiвдень вiд Киева, у той час як Костянтин «наглядав» за дiяльнiстю сина. Батько та син Острозькi повнiстю контролювали регiон. Нiхто з мiсцевоi знатi не смiв кинути виклик могутнiм князям, якi займалися розширенням своiх володiнь за рахунок земель, захоплених у дрiбноi шляхти. Нiхто, крiм козакiв.

Один iз тих дрiбних шляхтичiв, хто став жертвою Острозьких, Криштоф Косинський, виявився також i козацьким отаманом. Коли Острозький захопив землю Косинського, подаровану йому королем, той не став марнувати час на даремнi скарги до короля, а напав на замок Бiлоi Церкви, де була штаб-квартира молодого Острозького. Приватна армiя, зiбрана Острозькими та iншим вихiдцем iз Волинi, Олександром Вишневецьким, зрештою завдала йому поразки. Князям вдалося придушити повстання, не звертаючись по допомогу до королiвськоi влади. За iронiею долi «хрещенi батьки» козакiв покарали своiх неслухняних дiтей за допомогою iнших козакiв, якi перебували в них на службi. Бiльш вiдомим серед цих лояльних князям козацьких отаманiв був Северин (Семерiй) Наливайко. Вiн повiв козакiв Острозького у бiй проти вiйська Косинського, а потiм зiбрав розсiяних козакiв у степах Подiлля i повiв iх якнайдалi вiд володiнь Острозьких.

Однак iснувала межа, до якоi Острозькi могли контролювати козацькi заколоти або манiпулювати ними. Козаки обирали власного командувача, iз яким iшли в бiй, але, щойно похiд закiнчувався, були вiльнi вигнати його або стратити, якщо вiн дiяв проти iхнiх iнтересiв. Крiм того, iснували розбiжностi всерединi самого козацтва. Реестрових козакiв набирали з класу козакiв-землевласникiв, якi жили в мiстах та поселеннях мiж Киевом та Черкасами.

Вони мали можливiсть отримати спецiальнi права, пов’язанi з королiвською службою. Але iснувала й iнша група – запорозькi козаки. Вони мали власне укрiплене поселення – Сiч (за назвою захисного дерев’яного частоколу – з сiченого дерева) на островах за порогами. Вони були поза досяжнiстю королiвських урядникiв, створювали постiйнi проблеми iз кримськими татарами, а в буремнi часи до них, мов до магнiту, тягнулися невдоволенi мешканцi мiст i сiл, якi тiкали до степу.

Наливайко, який за наказом Острозького впорався з козацьким бунтом, осередком якого були селяни-втiкачi, незабаром опинився в непростому альянсi з непокiрними запорожцями. На 1596 рiк вiн уже не був на службi в Острозького, а дiяв на власний розсуд, очоливши повстання бiльше, нiж те, що пiдняв Косинський. Початок 1590-х рокiв був позначений кiлькарiчними неврожаями, що призвели до голоду. Загроза голодноi смертi виштовхнула багато селян зi шляхетських маеткiв до козацьких лав. Цього разу для придушення повстання виявилося недостатньо князiвських дружин: було викликано королiвську армiю. У травнi 1596 року польське вiйсько оточило козацький табiр на лiвому березi Днiпра. «Старi», або «городовi», козаки повстали проти «нових», або сiчових, i видали Наливайка полякам в обмiн на амнiстiю. Колишнiй князiвський слуга, який став козацьким повстанцем, був страчений у Варшавi й перетворився на мученика за козацькi свободи та православну вiру в очах козацьких лiтописцiв i поетiв епохи романтизму, у тому числi росiйського поета Кiндрата Рилеева, страченого 1825 року за повстання проти царськоi влади.



Наприкiнцi XVI столiття козаки ввiйшли до зовнiшньополiтичних розрахункiв не лише Речi Посполитоi та Османськоi iмперii, а й правителiв Центральноi та Схiдноi Європи. 1594 року запорозьких козакiв вiдвiдав Ерiх Лясота, посол iмператора Священноi Римськоi iмперii Рудольфа ІІ, який запропонував iм виступити на боцi свого господаря у вiйнi проти туркiв. За три роки пiсля цього зi схожою мiсiею до запорожцiв завiтав Алессандро Комулео (хорват Aleksandar Komulovic), представник папи римського. Із цих мiсiй мало що вийшло, окрiм листiв Комулео та щоденника Лясоти, якi описували демократичнi порядки, що панували на Сiчi, та збагатили нашi знання про ранню iсторiю козацтва. Але козаки, яких уже знали у Вiднi та Римi, невдовзi звернуть на себе увагу в Парижi та Лондонi та становитимуть серйозну загрозу для Москви.

Украiнськi козаки, якi почали свою мiжнародну кар’еру в 1550-х роках на службi в московського царя Івана Грозного, зробили непроханий вiзит до Москви на початку XVIІ столiття. Тодi в Московii був безлад та громадянська вiйна через полiтичну, економiчну й династичну кризу, вiдому як Смутний час. Вiн почався на зламi XVI–XVIІ столiть iз низки руйнiвних голодних рокiв, спричинених тим, що нинi називаеться «Малим льодовиковим перiодом» – перiодом низьких температур, що тривали пiвтисячолiття, приблизно з 1350 до 1850 року, досягнувши мiнiмуму приблизно на початку XVIІ столiття. Ця криза вразила Московiю в найбiльш невiдповiдний момент, коли помер останнiй представник династii Рюриковичiв i низка аристократичних кланiв заперечувала законнiсть нових правителiв, зокрема Бориса Годунова. Династична криза завершилася 1613 року, коли на московський престол вибрали першого царя з династii Романових. Але ще до того, як кризу було врегульовано, низка кандидатiв на трон, дехто з яких видавав себе за родичiв Івана Грозного, намагалася спробувати щастя, вiдчиняючи дверi для iноземноi iнтервенцii.

Пiд час цього довгого мiжцарiв’я козаки пiдтримували двох самозванцiв, якi прагнули московського престолу, – Лжедмитрiя І та Лжедмитрiя ІІ. Коли 1610 року польний гетьман коронний Станiслав Жолкевський рушив на Москву, до його армii приедналося до 10 тисяч козакiв. Обрання на московський престол Михайла Романова не спинило участi козакiв у московських справах. 1618 року до походу польськоi армii на Москву приедналося 20-тисячне украiнське козацьке вiйсько. Козаки допомогли завершити вiйну на вигiдних для Польщi умовах. Однiею з них було повернення Чернiгiвськоi землi, утраченоi Великим князiвством Литовським на початку XVI столiття. На середину XVIІ столiття Чернiгiв стане важливою частиною козацького свiту. Утiм, як i завжди, козаки одночасно й допомагали, i перешкоджали польським королям у здiйсненнi iхньоi зовнiшньоi полiтики. У своiй вiйнi з Московською державою Рiч Посполита так i не здобула вiд Османськоi iмперii пiдтримки, на яку сподiвалася, почасти через козацькi морськi походи проти туркiв.

1606 року, спустившись по Днiпру та увiйшовши до Чорного моря на своiх довгих човнах – чайках, козаки штурмували Варну, одну з найсильнiших османських фортець на захiдному узбережжi Чорного моря. 1614 року вони пограбували Трабзон на пiвденно-захiдному березi, а наступного року ввiйшли до стамбульськоi гаванi Золотий Рiг i спустошили передмiстя, майже як вiкiнги за 750 рокiв до того. Але якщо вiкiнги в той же час i торгували з Константинополем, то козацькi походи бiльше були схожi на напади пiратiв вiд Середземного до Карибського моря. Вони приходили грабувати, мститися i, як розповiдають украiнськi народнi пiснi, звiльняти багатостраждальних рабiв. 1616 року вони атакували Кафу, головний центр работоргiвлi на кримському узбережжi, та звiльнили всiх полонених.

Султан, його двiр та iноземнi посли, якi стали свiдками того, як один за iншим вiдбуваються козацькi напади на могутню Османську iмперiю, були приголомшенi. Тепер християнськi правителi могли серйозно сприймати нападникiв як потенцiйних союзникiв у боротьбi проти туркiв. Французький посол у Стамбулi, Фiлiп де Арле, граф де Сезi, писав до короля Людовiка ХІІІ в серпнi 1620 року: «Щоразу, як козаки з’являються у цих мiсцях, вони захоплюють неймовiрну здобич, незважаючи на слабкi сили, i мають таку репутацiю, що турецьких солдатiв потрiбно дрючками виганяти на битву з ними на кiлькох галерах, що iх великому сеньйоровi [султану] вдаеться вислати з великими труднощами».

У той час як граф де Сезi iнформував свого короля про неспроможнiсть Стамбула впоратися з морськими походами козакiв, радники 16-рiчного султана Османа ІІ розмiрковували, як вести вiйну на два фронти: проти полякiв на суходолi та козакiв на морi. Улiтку 1620 року вiйсько Османськоi iмперii виступило в похiд у напрямку рiчки Прут проти Речi Посполитоi, до складу вiйськ якоi входили приватнi козацькi армii польських та украiнських магнатiв. Кампанiя здiйснювалася пiд приводом покарання Речi Посполитоi за неприборкання козацьких нападiв на туркiв. Насправдi ж завдання було набагато ширшим. Османи намагалися захистити своiх румунських та молдавських васалiв вiд впливу польсько-литовськоi держави, що дедалi зростав. Польська армiя, що налiчувала 10 тисяч воякiв, i османськi сили, що були, за деякими оцiнками, удвiчi бiльшi, зiткнулися у вереснi 1620 року бiля мiстечка Цецора на нинiшньому молдовсько-румунському кордонi. Битва тривала протягом 20 днiв i завершилася розгромом вiйськ Речi Посполитоi.

Оскiльки в державi бiльше не було боездатноi армii, двiр та всю краiну охопила панiка. Усi очiкували, що турки продовжать свiй похiд на Польщу. І вони дiйсно це зробили. Наступного року набагато бiльша османська армiя, що налiчувала 120 тисяч воякiв, очолена самим султаном, рушила Молдовою, прямуючи до Речi Посполитоi. На своему шляху османи зустрiли польсько-литовське вiйсько, чисельнiстю близько 40 тисяч воякiв, половину з яких становили козаки на чолi з Петром Конашевичем-Сагайдачним – героем походу козакiв на Кафу та командувачем козацького вiйська в московському походi, що вiдбувся за два роки по тому. Битва, що точилася на берегах Днiстра навколо обложеноi турками Хотинськоi фортецi, тривала цiлий мiсяць.

Хотинська битва не принесла остаточноi перемоги жоднiй зi сторiн, але цей невизначений результат розглядався у Варшавi як трiумф Королiвства Польського. Поляки зупинили величезне турецьке вiйсько бiля своiх кордонiв i пiдписали мирний договiр, що не передбачав жодних територiальних втрат. Усi розумiли, що без украiнських козакiв цей результат був би майже неможливим. Уперше – причому на короткий час – козаки стали улюбленцями всiеi Речi Посполитоi. Книжки, що з’являться невдовзi, будуть прославляти Петра Конашевича-Сагайдачного (якому нинi в Подiльському районi Киева поставлено пам’ятник на початку вулицi, названоi його iм’ям) як одного з найвеличнiших польських воiнiв-лицарiв.



Вiйськовi досягнення козакiв пiд Хотином дозволили iм повторно висунути своi полiтичнi та соцiальнi вимоги до Речi Посполитоi. Їхньою головною вимогою був шляхетський статус для козацьких старшин, якщо не для всiеi армii. Коли 1622 року Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Киевi вiд ран, отриманих пiд Хотином, Касiян Сакович, професор Киiвськоi братськоi школи, написав вiршi на смерть козацького гетьмана, що невдовзi були виданi друкарнею Киево-Печерського монастиря. У них вiн прославляв козакiв як спадкоемцiв киiвських князiв, якi штурмували Константинополь ще за часiв Киiвськоi Русi. За Саковичем, козаки билися за «золоту вольнiсть», яку заслужили, – кодове словосполучення, що позначало права та свободи, якими користувалися шляхтичi королiвства. «Та не кожному може вона бути дана – / Тiльки нам, що боронять вiтчизну i Пана. / Мужньо рицар у вiйнах до неi простуе, / Не грiшми, але кров’ю свободу купуе»[13 - Переклад Валерiя Шевчука. За виданням: Украiнська суспiльно-полiтична думка. Переклади текстiв XVI–XVII столiть. / Тисяча рокiв украiнськоi суспiльно-полiтичноi думки. У 9 т. – К., 2001. – Т. 2. Т. 3. Подано на сайтi: http://litopys.org.ua/suspil/sus47.htm.], – писав Сакович. Визнання козакiв рицарями зробило б iх на один крок ближче до шляхти.

Та козаки не досягли цiеi соцiальноi вимоги. Їхня спроба взяти участь у сеймi 1632 року з метою обрання короля (це право належало лише шляхтi) зустрiла категоричну вiдмову. Влада придушила козацькi повстання 1625 та 1630 рокiв. Пiд Хотином вони мали 20 тисяч воякiв, але тепер реестр було обмежено до 6, а потiм до 8 тисяч. Козаки повставали ще в 1637 i 1638 роках, проте знову зазнавали поразки вiд королiвськоi армii. Вони стверджували, що борються не тiльки за козацькi вольностi, а й за православну вiру. Хоча це й забезпечувало iм пiдтримку на початковому етапi, намагання уряду примиритися з православною церквою дедалi бiльше послаблювали зв’язки мiж козаками й церквою. Якщо 1630 року частина киiвського духiвництва пiдтримувала козакiв, то в 1637–1638 роках iхнi заклики не були почутi й вони почувалися зрадженими. У панегiриках, що видавалися у друкарнi Киево-Печерського монастиря, бiльше не вихваляли козацьких гетьманiв, а прославляли православних шляхтичiв, якi воювали проти них.

Придушення козацьких повстань 1637–1638 рокiв пiдвело владу до спроби довгострокового врегулювання козацького питання. Модель врегулювання була вiдносно простою: дарування козакам привiлейованого легального статусу за умови iхньоi iнтеграцii до правовоi та соцiальноi структури Речi Посполитоi пiд керiвництвом нових очiльникiв, затверджених королем i довiрених урядом. Козацька «ординацiя» 1638 року пiшла далi в задоволеннi вимог козацькоi старшини, нiж будь-яке iнше примирення. Згiдно з нею козацтво визнавалося окремим станом iз власними правами та привiлеями, у тому числi й правом на передавання такого статусу та земельноi власностi нащадкам. Уряд ужив заходiв щодо контролю нововизнаного стану, обмежуючи доступ до нього iнших верств населення, особливо городян, з якими козаки жили плiч-о-плiч у мiстах степового прикордоння.

Окрiм цього, польська влада знизила кiлькiсть козакiв у реестрi до 6 тисяч i вiддала iх пiд юрисдикцiю коронного гетьмана – головнокомандувача польськоi армii. Козацький комiсар та шiсть козацьких полковникiв призначалися з середовища польськоi шляхти. Найвищим званням, що його могли отримати козаки у своему вiйську, було звання сотника. Шiсть полкiв мали почергово перебувати на вартi на Запорозькiй Сiчi – в оплотi бунтiвних козакiв за порогами. Щоб зупинити морськi походи козакiв та полiпшити вiдносини з Османською iмперiею, польськi урядовцi вiдбудували фортецю Кодак перед днiпровськими порогами, уперше споруджену 1635 року, але згодом знижену козаками. Архiтектором, якого вiдправили керувати вiдбудовою, був французький iнженер Гiйом Левассер де Боплан, який 1639 року випустив першу мапу Украiни – карту степових околиць Речi Посполитоi, куди включив Подiльське, Брацлавське та Киiвське воеводства. Численнi карти регiону, зробленi Бопланом, познайомили европейських картографiв другоi половини XVII столiття зi степовю Украiною, яка тепер iз князiвськоi вотчини перетворилася на землю козакiв.

Залагодивши певною мiрою справи з козаками, закривши Днiпро для морських походiв та взявши пiд контроль Запорозьку Сiч, Рiч Посполита увiйшла в десятилiття, що дiстало назву «золотого спокою». Цей час принiс iз собою подальшу колонiзацiю степових окраiн та розширення землеволодiнь магнатiв i шляхти. Населення зростало, оскiльки новi козаки, селяни та еврейськi орендарi, якi дiяли як посередники, переiздили туди, щоб скористатися новими економiчними можливостями. Як виявилося, це була тиша перед бурею. Зароджувалося нове та ще бiльше козацьке повстання.

Козаки пройшли довгий шлях: вiд маленьких груп рибалок i мисливцiв, якi добували собi поживу в степах на пiвдень вiд Киева, до поселенцiв на нових землях у степовому прикордоннi; вiд приватного ополчення на службi в князiв до мушкетерiв – озброених ушницями пiхотинцiв, що воювали як самостiйна сила й викликали повагу в iноземцiв; i, нарештi, вiд втiкачiв i шукачiв пригод до членiв згуртованого вiйськового братства, якi вважали себе окремим станом суспiльства й вимагали вiд уряду не лише грошей, а й визнання iхнього шляхетського статусу.

Польська держава могла здобути вигоду з вiйськовоi потужностi та економiчного потенцiалу козакiв, лише задовольнивши iхнi соцiальнi вимоги. Як неодноразово покажуть подальшi подii, це було нелегким завданням.




Роздiл 9

Схiдна Реформацiя


Одним iз багатьох стереотипiв щодо сучасноi Украiни е образ розколотоi краiни, подiленоi на православний Схiд та католицький Захiд. Семюел Хантiнгтон у своему бестселерi «Зiткнення цивiлiзацiй» наводить карту, де лiнiя мiж Схiдною та Захiдною цивiлiзацiями проходить просто через Украiну. Вона залишае захiднi регiони краiни, що включають Галичину та Волинь, з католицького боку подiлу, а решту регiонiв – iз православного. Проблеми з цiею мапою починаються, щойно хтось намагаеться перевiрити ii i виявляе дуже мало римо-католицизму в нiбито католицькiй частинi краiни. Волинь е переважно православним регiоном, а в Галичинi хоч i багато католикiв, та вони не становлять бiльшостi християн: навiть у цьому випадку iхнi церкви та лiтургiю важко вiдрiзнити вiд православних, бо бiльшiсть украiнських католикiв подiляють православну обрядовiсть.

Не варто занадто суворо ставитися до картографiв. Провести прямий подiл у такiй краiнi, як Украiна, дуже важко, якщо взагалi можливо. Це справедливо стосовно всiх культурних кордонiв, але iснування змiшаноi церкви, яка поеднуе в собi елементи схiдного та захiдного християнства, ще бiльше ускладнюе украiнську ситуацiю. Цю церкву спочатку називали унiатською, що вiдображало ii сутнiсть – об’еднання двох християнських вiдламiв. Сьогоднi вона вiдома як Украiнська греко-католицька церква (частина «греко»– мае на увазi вiзантiйську обрядовiсть) або просто як Украiнська католицька церква. Безумовно, на сьогоднi це найуспiшнiша iнституцiйна спроба подолати одну з найдавнiших схизм (розколiв) у християнському свiтi. Ця церква почала свое iснування наприкiнцi XVI столiття – у добу, коли вiдбувалося просування захiдних полiтичних та релiгiйних моделей на схiд та iхня адаптацiя до традицiйно православних територiй. Але цей процес часто супроводжувався опором та дедалi бiльшим натиском з боку частини мiсцевих спiльнот. Обидва прояви – i опiр захiдним тенденцiям, i iхня адаптацiя – знайшли свое втiлення i в украiнському католицизмi, i в украiнськму православ’i, що зазнало значних трансформацiй у першiй половинi XVIІ столiття i вiдповiдало на виклики з боку Заходу.



Прозахiдний рух почався у Руськiй православнiй церквi на початку 1590-х рокiв як реакцiя на кризу, що охопила Киiвську митрополiю. Церква мала великi земельнi володiння, i аристократи вважали церковну службу чудовою кар’ерою для своiх синiв. Такi кандидати здебiльшого мало цiкавилися релiгiею, зате мали неабиякий iнтерес до церковних багатств. Тому епископи й архiмандрити провiдних монастирiв часто отримували призначення вiд короля за допомогою свiтських благодiйникiв церкви, навiть не приймаючи чернечого постригу. Священики, а часто й епископи, мали лише початкову освiту. Навiть якщо вони й хотiли здобути бiльше знань, то просто не мали де це зробити. Тим часом кальвiнiстськi й католицькi школи та колегiуми почали вiдчиняти своi дверi для синiв православноi знатi. Особливо це стосувалося езуiтських шкiл. Одна з них, що невдовзi стала академiею, була заснована у Вiльнi, бiля бiлоруського кордону, iнша в мiстi Ярослав у Галичинi.

Ситуацiя в Киiвськiй митрополii мало вiдрiзнялася вiд обстановки, що панувала в Європi перед Реформацiею та початком реформ католицькоi церкви. Вона була багато в чому стандартною, однак частина православноi елiти почала сприймати ii як кризову. Католицька церква Речi Посполитоi була зайнята самооновленням за допомогою езуiтських шкiл та колегiумiв, що являло загрозу для ще не реформованого православ’я. Видавнича та просвiтницька дiяльнiсть кiл, що згрупувалися навколо князя Костянтина Острозького, була першою реакцiею на цей виклик. Не менш стурбованi станом церковних справ були й члени православних братств – органiзацiй купцiв та ремiсникiв у великих мiстах Украiни. Члени Львiвського братства, найбагатшого та найвпливовiшого з усiх, кинули виклик владi мiсцевого православного епископа, який, як вони вважали, був корумпованим i чинив перешкоди в iхнiх справах з панiвними католиками. 1586 року львiвськi мiщани домоглися ставропiгii, або незалежностi, вiд епископа, а згодом вiдкрили власну школу, не чекаючи, поки вiн сам це зробить.

Православнi iерархи опинилися в скрутному становищi. Їхнiй статус у керованiй католиками державi був другорядним щодо католицьких епископiв, якi були членами сенату й мали прямий доступ до короля. Крiм того, Острозькi й iншi князi та шляхта вважали, що вони – справжнi господарi церкви. Братства вiдверто конфлiктували з ними, пiдриваючи монополiю епископiв на викладання церковного вчення, а константинопольський патрiарх, замiсть того щоб допомогти, взяв бунтiвникiв пiд свiй захист (вони знали, як пiдступитися до iерарха, який страждав вiд безгрошiв’я). Ключ до рiшення цiеi головоломки зненацька з’явився у виглядi унii з Римом. Бачення церковного союзу, що його уявляли собi православнi iерархи, спиралося на модель, запропоновану католицько-православним собором у Флоренцii 1439 року. В останнi роки iснування Вiзантiйськоi iмперii iмператор та патрiарх були у вiдчаi, намагаючись врятувати ii вiд нападiв османiв. У Римi пообiцяли допомогу в обмiн на об’еднання двох церков пiд владою папи. Вiзантiйськi лiдери погодилися на цю умову, яка пiдпорядковувала iхню церкву папi та замiнювала православнi догми на католицькi. Зокрема, вони погодили з католиками важливе питання filioque[14 - Латинське формулювання, яке в християнствi означае походження Святого Духа i (вiд) Сина.], що означало визнання того, що Святий Дух виходить не тiльки вiд Бога-Отця, а й вiд Бога-Сина – Ісуса Христа. Разом iз тим iм вдалося зберегти iнститут шлюбу в священикiв, грецьку мову та вiзантiйську лiтургiю.

Улiтку 1595 року двое украiнсько-бiлоруських православних епископiв вирушили в довгу подорож до Риму, везучи туди листа вiд своiх колег – православних iерархiв Речi Посполитоi з проханням до папи прийняти iх у католицьку церкву на умовах, близьких до Флорентiйськоi унii. У Римi папа Климент VIII прийняв подорожнiх i привiтав «повернення» епископiв та iхньоi церкви в римське лоно церемонiею в залi Костянтина в папському палацi. Озброенi папською буллою й численними посланнями до короля та iнших високопосадовцiв Речi Посполитоi, епископи повернулися додому, щоб скликати собор, що мав оголосити про укладення церковноi унii та передання Киiвськоi митрополii пiд юрисдикцiю Риму. Король радо врегулював питання з часом та мiсцем проведення собору: вiн мав вiдбутися в жовтнi 1596 року в Берестi на польсько-украiнсько-бiлоруському кордонi.

Якийсь час здавалося, що справу зроблено. Усi – папа, король, епископи – хотiли об’еднання. Усi, крiм значноi кiлькостi вiруючих, до якоi вхдили князь Острозький та його союзники серед православних магнатiв, члени братств i чернецтво. Магнати не хотiли втрачати контроль над церквою – у добу Реформацii вона була важливим релiгiйним та полiтичним рушiем, яким не можна було легковажити; братства хотiли реформ знизу, а не зростання влади епископiв; деякi з архiмандритiв, якi керували монастирями, не прийнявши чернечого постригу, бажали зберегти контроль над церковними землями; i частина ченцiв, духiвництва та звичайнi вiруючi, якi не могли уявити собi вiдступництва вiд константинопольського патрiарха. Це була кон’юнктурна, але могутня коалiцiя, яка ставила пiд загрозу плани Риму, Варшави та православних iерархiв.

Князь Костянтин Острозький, якого можна було назвати найвпливовiшою людиною в Украiнi, був готовий майже на все, щоб запобiгти церковнiй унii. У формi, запропонованiй епископами, вона ставила пiд загрозу його контроль над церквою та обмежувала можливостi використання православ’я як зброi в боротьбi з королiвською владою збереження особливого мiсця для русинських князiв у суспiльствi. Мабуть, вiн почувався особисто зрадженим. Одним iз двох епископiв, якi поiхали до Риму прохати про унiю, був його старий друг Іпатiй Потiй, якого Острозький умовив вiдмовитися вiд полiтичноi кар’ери для того, щоб той став епископом i займався реформуванням церкви. Острозький сказав Потiю, що вiн не проти унii, але лише за згодою константинопольського патрiарха. Потiй, знаючи, що такоi згоди не буде, вирiшив укласти унiю без участi Константинополя. Попутником Потiя в дорозi до Риму був епископ Кирило Терлецький, який був не лише екзархом, або особистим представником константинопольського патрiарха, призначеним захищати його iнтереси в регiонi, а й епископом Волинськоi епархii – твердинi Острозького.

Приголомшений старий князь вiдправив озброених слуг, аби перехопити епископiв на шляху до Риму, але тi уникли небезпеки. Тепер Острозький прямував до Берестя, щоб узяти участь у соборi разом iз цiлою армiею прихильникiв, що складалася з православноi шляхти та його слуг. Вiн також мав пiдтримку протестантських союзникiв – литовських аристократiв. Один iз них запропонував власний будинок для проведення зборiв, оскiльки за наказом короля усi православнi церкви в мiстi було зачинено. Представники короля прибули до Берестя зi своiми збройними загонами. У цiй наелектризованiй атмосферi очiкуване об’еднання церков могло цiлком iмовiрно перетворитися не лише на роз’еднання, а й на кровопролитну битву.



Подii, вiдомоi в iсторiографii пiд назвою «Берестейський собор», насправдi нiколи не було, вона була роздiлена на двi окремi зустрiчi – католикiв та православних. Католицький собор, серед учасникiв якого були православний митрополит та бiльшiсть епископiв, оголосив про об’еднання. Православний собор, де головував представник константинопольського патрiарха, включав двох православних епископiв, а також десятки архiмандритiв та представникiв парафiяльного духiвництва. Його учасники вiдмовилися приеднуватися до унii i присяглися й далi зберiгати вiрнiсть константинопольському патрiарху. Тепер Киiвська митрополiя була розколота: одна ii частина декларувала прихильнiсть до Риму, iнша – до Константинополя. Розкол усерединi митрополii мав також географiчний вимiр: здебiльшого Галичина, зi Львовом та Перемишлем, залишилися православними, водночас Волинь та бiлоруськi епархii пiдтримали нову унiатську церкву. Насправдi ситуацiя на мiсцях була набагато складнiшою, нiж можна описати в загальних рисах, релiгiйнi погляди iнодi розколювали сiм’i, тодi як окремi парафii та монастирi змiнювали свою прихильнiсть не один раз.

Незважаючи на сильний опiр Берестейськiй унii, король непорушно дотримувався унiйного курсу. Вiн визнав лише один Берестейський собор – той, що проголосив об’еднання, – i вiдтепер вважав унiатську церкву единою законною християнською церквою схiдного обряду у своiй краiнi. Два епископи, десятки монастирiв, тисячi храмiв i сотнi тисяч, якщо не мiльйони, православних вiруючих тепер вважалися поза законом. Православна шляхта розпочала боротьбу в мiсцевих та загальному сеймах, заявляючи, що королiвськi урядовцi зазiхають на свободу вiросповiдання, гарантовану знатi. І вона мала рацiю. Ще в 1570-тi роки, вiдразу пiсля смертi Сигiзмунда Августа, протестантська шляхта зробила свободу вiросповiдання центральним принципом «артикулiв», що на них мав присягати кожен новообраний король Польщi. Тепер протестантськi шляхтичi пiдтримали своiх православних колег, допомагаючи в перетвореннi сеймiв на поля релiгiйних битв i порушуючи питання «замирення народу руського релiгii стародавньоi грецькоi» на кожному загальному сеймi. Але до смертi короля Сигiзмунда ІІІ 1632 року жодних суттевих змiн не вiдбулося. Протягом бiльш нiж 30 рокiв православна церква iснувала без офiцiйного статусу або визнання. Оскiльки новi епископи не могли бути призначенi без згоди короля, епископи-унiати сподiвалися, що православна церква залишиться без епископiв пiсля смертi тих, хто вiдкинув унiю. Вона вижила лише завдяки непокорi королю та його урядовцям. Замiсть змiцнити королiвську владу Берестейська унiя лише пiдiрвала ii. Як i у випадку з Люблiнською унiею, об’еднання створило наслiдки, протилежнi тим, що на них сподiвалися його iнiцiатори.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=27099844&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Довготривалий (фр.). Таку назву дiстала методика iсторичних дослiджень, запропонована представниками французькоi «школи анналiв», що надавала перевагу дослiдженню довготривалих iсторичних структур над подiями, тобто «короткоi» iсторii. Представники цiеi iсторичноi школи намагалися вiдтворити «тотальну iсторiю», що являла б собою опис усiх зв’язкiв, що iснують у суспiльствi, – соцiальних, економiчних, культурних тощо. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




2


Дослiвно: «спосiб жити» – латинська фраза, що означае згоду сторiн спiвiснувати з рiзними поглядами на певний об’ект незгоди.




3


Друге «я» (лат.).




4


Книга пророка Єремii, 6:23 (переклад І. Огiенка).




5


Магiстр армii (лат.).




6


Союзники (лат.).




7


Тут i далi цитати з «Повiстi минулих лiт» подано за виданням: Лiтопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Вiдпов. ред. О. В. Мишанич. – К.: Днiпро, 1989.




8


Лiтописна назва аварiв.




9


Назва вiкiнгiв на Русi.




10


Про управлiння iмперiею (лат.).




11


Монгольський свiт (лат.) – термiн, що використовуеться у европейськiй iсторiографii для позначення впливу монгольського завоювання на соцiальне, культурне та економiчне життя народiв Євразii, завойованих Монгольською iмперiею у ХІІІ столiттi.




12


Переклад тексту з Острозькоi Бiблii подаеться за виданням: Острозька Бiблiя. Опрацював та пiдготував до друку ермн. архiмандрит др. Рафаiл (Роман Торконяк). – Львiв, 2006. – 1957 с.




13


Переклад Валерiя Шевчука. За виданням: Украiнська суспiльно-полiтична думка. Переклади текстiв XVI–XVII столiть. / Тисяча рокiв украiнськоi суспiльно-полiтичноi думки. У 9 т. – К., 2001. – Т. 2. Т. 3. Подано на сайтi: http://litopys.org.ua/suspil/sus47.htm.




14


Латинське формулювання, яке в християнствi означае походження Святого Духа i (вiд) Сина.