Чарiвна ти
Чак Поланiк


Пенелопа Гарриган була приголомшена, коли Лiнус Максвелл, мiльярдер i коханець найрозкiшнiших жiнок, навiть не доторкаючись до неi, подарував iй неймовiрнi вiдчуття… Але невдовзi Пеннi дiзналась, що стала жертвою експерименту: саме на нiй тестували нову секс-iграшку, яка поступила до мережi секс-крамниць «Чарiвна ти». Прилад даруе жiнкам неземну насолоду… та спричинюе манiакальну залежнiсть. Але чи так це погано? Чи треба чинити опiр?





Чак Поланiк

Чарiвна ти



Ця книга е вимислом. Імена, героi, назви органiзацiй, мiста, подii – плiд авторськоi уяви. Будь-яка схожiсть з людьми (досi живими або померлими), подiями, мiсцями – суцiльна випадковiсть.



* * *


От-от з’явиться замiна мiльярду чоловiкiв


Навiть коли стався цей напад, суддя щиро клiпав очима. Присяжнi вiдсахнулися з жахом та огидою. Журналiсти щулилися вiд страху на гальорцi. Нiхто в залi засiдань не поворухнувся, щоб iй допомогти. Пальцi секретаря суду i далi сумлiнно порхали по клавiшах, нотуючи слова Пеннi:

– Люди! Вiн робить менi боляче! Будь ласка, зупинiть його!

І цi пальцi-метелики вiдбивали ii крик:

– Нi!..

Стенографiст занотував довгий стогiн, плач, зойки. А далi були благання Пеннi.

Його пальцi вистукували:

– Допоможiть!

Вони додавали:

– Досить!

Усе, певно, склалося б iнакше, якби в залi суду перебували iншi жiнки, але тут не було жодноi. За останнi кiлька мiсяцiв усi жiнки кудись зникли. Уся громадська сфера позбулася жiнок. Тi, хто зараз витрiщався на Пеннi – суддя, присяжнi, глядачi, – усi до одного були чоловiками. Цей свiт належав чоловiкам.

Секретар суду надрукував:

– Будь ласка!

А потiм:

– Будь ласка, нi! Тiльки не тут!

Крiм Пеннi, нiхто не рухався. Їi широкi штани зiбралися бiля щиколоток. Зiрвана бiлизна оголила ii перед усiма, хто насмiлювався пiдвести погляд. Жiнка пручалася, викручувалася, намагаючись вирватися. Художники в перших рядах похапцем робили замальовки ii боротьби з нападником, схоплювали найдрiбнiшi деталi подертого на клаптi вбрання, сплутаного волосся, яке шмагало повiтря. Руки з мобiльними телефонами подекуди здiймалися, щоб зробити кiлька знiмкiв або зняти пару секунд на вiдео. Здавалося, що ii благання змусили всiх присутнiх завмерти, лише ii рiзкий голос лунав у мовчазнiй залi суду. І це вже не нагадувало крик однiеi-единоi згвалтованоi жiнки – вiбруючi, мерехтливi спалахи звукiв свiдчили про те, що десь iще десятки жiнок потерпають вiд насилля. Сотнi. Цiлий свiт волае.

Вона боролася на мiсцi свiдка. Намагалася звести ноги, вiдштовхнути бiль. Вiдвела голову, силячись упiймати бодай чийсь погляд – байдуже, чий саме. Якийсь чоловiк обхопив долонями голову, затиснув вуха, мiцно заплющив очi, почервонiв, як наляканий хлопчисько. Пеннi подивилася на суддю – вiн спiвчутливо зiтхнув, але його суддiвський молоток так i не закликав до порядку. Судовий пристав втягнув голову в плечi та щось пробубонiв у причеплений на груди мiкрофон. Вiн нiяково тупцяв i здригався вiд ii крикiв, тримаючи пiстолет у кобурi.

Дехто крадькома поглядав на годинник або на повiдомлення, нiби стримуючись задля самоi Пеннi. Нiби, перш нiж волати та привселюдно спливати кров’ю, треба було лiпше подумати. Нiби i в цьому нападi, i в своiх стражданнях вона була сама винна.

Здавалося, що адвокати зiщулилися в своiх дорогих костюмах в тонку смужку. Вони енергiйно тасували своi папiрцi. Навiть ii власний хлопець сидiв, роззявивши рота вiд цiлковитоi неймовiрностi того, що на неi так брутально напали. Певно, хтось таки викликав «швидку», i невдовзi центральним проходом квапливо пересувалися лiкарi.

Схлипуючи та дряпаючись нiгтями задля захисту, Пеннi силкувалася зберiгати тяму. Якщо вдасться пiдвестися, якщо вдасться видертися з мiсця свiдкiв, вона могла би втекти. Врятуватися. У залi суду було не проштовхнутися, наче в мiському автобусi в годину пiк, але нiхто не схопив того, хто напав на неi, нiхто не спромiгся його вiдтягнути. Тi, хто стояв, зробили пару крокiв назад. Усi спостерiгачi вiдскочили, наскiльки дозволяли стiни, залишаючи Пеннi з гвалтiвником у спорожнiлiй залi.

Крiзь натовп пробилися двое лiкарiв. Коли перший дiстався Пеннi, дiвчина кинулася на нього, продовжуючи задихатися й боротися, але ii заспокоiли, вмовили припинити спротив. Запевняли, що вона в безпецi. Що найгiрше вже позаду. Пеннi кидало то в жар, то в холод, уся вона промокла вiд поту i тремтiла вiд жаху. Куди не кинь оком – усюди стiна з облич людей, якi намагаються приховати погляд, щоб не стикатися з такими ж сором’язливими поглядами iнших присутнiх.

Лiкарi поклали ii на ношi, один навiть пiдiткнув ковдру навколо ii тремтячого тiла, поки iнший застiбав ремiнцi, щоб вона мiцно трималася на ношах. Нарештi суддя постукав молотком, оголошуючи перерву.

Лiкар, що застiбав ремiнцi, спитав:

– Чи можете ви сказати, який зараз рiк?

У Пеннi вiд крику було запалене горло. Голос схрип, але вона правильно вказала рiк.

– Чи можете ви назвати iм’я президента? – спитав лiкар.

Пеннi майже вимовила «Кларисса Хiнд», але зупинила себе. Президент Хiнд померла. Перша i едина жiнка-президент померла.

– Чи можете назвати свое iм’я? – обидва лiкарi, безумовно, були чоловiками.

– Пеннi, – промовила вона. – Пеннi Гарриган.

Обидва чоловiки, що схилися над нею, миттево ii впiзнали. Їхнi професiйно спокiйнi обличчя осяяли радiснi усмiшки.

– А я й собi дивуюсь, що знайоме обличчя, – жваво запевнив один iз них.

Його колега клацнув пальцями, дратуючись, що не нiяк не може пригадати слова. Вiн виголосив:

– Ви… ви та сама жiнка, з журналу «Нешнл Інкваiрер»!

Перший тикнув пальцем у сповиту та безпорадну Пеннi, з якоi не зводив погляду жоден присутнiй у залi.

– Пеннi Гарриган! – вигукнув вiн наче звинувачення. – Ви – та сама Пеннi Гарриган, Попелюшка Розумника.

Лiкарi пiдхопили ношi, поставили iх на колеса. Натовп розступився, даючи iм проiхати.

Другий лiкар теж кивнув, упiзнавши дiвчину.

– Той хлопець, якому ви вiдмовили, – вiн же найбагатша людина в свiтi?

– Максвелл, – пригадав перший. – Його iм’я Лiнус Максвелл. – Вiн похитав головою, не в змозi збагнути.

Пеннi не тiльки згвалтували в залi федерального суду на очах у безлiчi свiдкiв, жоден з яких i пальцем не поворухнув, щоб зупинити нападника, а тепер i лiкарi «швидкоi допомоги» вважають ii дурепою.

– Слiд було вийти за нього замiж, – поки вони iхали до амбулансу, розмiрковував перший лiкар. – Панi, якщо б ви побралися з тим хлопцем, були б найбагатшою жiнкою в свiтi…



Корнелiус Лiнус Максвелл. К. Лiнус Максвелл. Завдяки репутацii гульвiси жовта преса нерiдко називала його «Оргазмаксвелл». Найбагатший у свiтi мегамiльярдер.

Тi ж самi таблоiди охрестили ii Попелюшкою Розумника. Пеннi Гарриган та Корнi Максвелл. Вони познайомилися рiк тому. Здавалося, що минула цiла вiчнiсть. Що було це в зовсiм iншому свiтi.

Лiпшому свiтi.

Нiколи в iсторii людства не було кращого часу, щоб народитися жiнкою. Пеннi знала це.

Вона дорослiшала й повторювала це, наче мантру: «Нiколи в iсторii людства не було кращого часу, щоб народитися жiнкою».

Їi свiт був бiльш-менш iдеальний. Вона нещодавно закiнчила юридичний факультет у першiй третинi списку випускникiв факультету, але двiчi не спромоглася скласти адвокатський iспит. Двiчi! І рiч не в сумнiвах у собi, а в тому, що ii почала переслiдувати iнша думка. Пеннi непокоiло те, що завдяки всiм перемогам, здобутим у жорсткiй боротьбi за визволення жiнок, стати амбiцiйною, оптимiстично налаштованою адвокаткою – не такий уже й трiумф. Бiльше це не вважалося досягненням. Це здавалося не бiльш зухвалим, нiж у 1950-х роках бути домогосподаркою. Ще два поколiння тому суспiльство заохочувало б ii бути домогосподаркою й матусею. Зараз усi мали ставати юристами. Або лiкарями. Або спецiалiстами з ракетобудування. Хай там як, цей вибiр був зумовлений скорiше модою та державною полiтикою, нiж бажанням самоi Пеннi.

Ще навчаючись в унiверситетi, вона витрачала свiй час на те, щоб здобути схвальнi вiдгуки професорiв вiддiлення гендерних дослiджень унiверситету Небраски. Вона змiнила мрii своiх батькiв на догму викладачiв, але жодна точка зору не була цiлковито ii власною.

Рiч у тiм, що Пенелопа Енн Гарриган ще й досi була гарною дочкою – слухняною, кмiтливою, шанобливою, яка завжди поводилася так, як iй наказували. Вона завжди зважала на поради оточення, старших людей. Однак вона жадала чогось бiльшого, нiж схвалення вiд батькiв i наставникiв. За всiеi поваги до Симони де Бовуар, Пеннi не волiла бути третьосортним спецiалiстом. Жодних образ Белли Абзуг, але й просто мати диплом будь-якого унiверситету вона теж не бажала. Не хотiла копiювати досягнення Сьюзан Б. Ентонi та Гелен Герлi Браун. Вона не волiла обмежуватися вибором: або домогосподарка, або адвокат. Або Мадонна, або шльондра. Вибором, який загруз у болотi вiкторiанських мрiй. Пеннi шалено прагнула чогось поза межами самого фемiнiзму!

Їi ненастанно бентежила думка, що якiсь глибиннi мотиви перешкоджали iй скласти адвокатський iспит. Якась таемна частка самоi Пеннi не волiла займатися юриспруденцiею, i дiвчина сподiвалася на диво, що врятуе ii вiд власних обмежених, передбачуваних мрiй. Їi цiлi вiдповiдали метi радикальних жiнок минулого столiття: стати юристом, змагатися з чоловiками. Але, як i будь-яка вже використана кимось мрiя, ця скорiше нагадувала тягар. Їi вже здiйснили десять мiльйонiв iнших жiнок. Пеннi бажала, щоб у неi мрiя була власна, проте не мала жодного уявлення, яка саме.

Вона не знайшла цю мрiю анi в ролi слухняноi дочки, анi в навчаннi, ковтаючи та випльовуючи зашкарублi iдеi професорiв. Їi тiшила думка, що кожна дiвчина ii поколiння стикаеться з подiбною кризою. Усi вони успадкували свободу й зобов’язанi нею майбутньому, щоб викувати новий кордон для прийдешнього поколiння жiнок. Прокласти новi шляхи.

Доки суцiльно нова, оригiнальна мрiя не пiднесе свою голiвку, Пеннi мае наполегливо досягати староi: спершу мiсце в юридичнiй конторi, де вона носитиме смаженi пирiжки, стiльцi, яких завжди не вистачае, зубрити бiлети перед наступним адвокатським iспитом.

Навiть зараз, у своi двадцять п’ять, вона турбувалася, що вже запiзно.

Пеннi нiколи не довiряла природнiм поривам та iнстинктам. Серед ii найстрашнiших жахiв було те, що вона нiколи не вiдкрие й не розвине своi глибоко прихованi хист та iнтуiцiю. Їi особливий талант. Вона змарнуе життя, переслiдуючи цiлi, якi нав’язало iй оточення. Натомiсть вона хотiла повернути собi могутнiсть i владу – примiтивну, непереборну могутнiсть, яка б переступала межi гендерних ролей. Вона мрiяла володiти давньою магiею, яка передувала самiй цивiлiзацii.



Доки Пеннi набиралася смiливостi, аби втрете скласти iспит, вона хвалилася тим, що отримала роботу в «Брум, Брум та Бриллштейн», найпрестижнiшiй фiрмi в Манхеттенi. Вiдверто кажучи, це не була робота в повному розумiннi. Так, вона час вiд часу бiгала у фойе до автомату «Старбакс» за лате та соевим капучино, але навiть не щодня. В iншi днi ii вiдправляли за додатковими стiльцями для великоi наради. Пеннi Гарриган не називали адвокатом, доки ще не можна, але й невибагливим iнтерном ii теж не вважали.

У «Бi- Бi-енд-Бi» працювали допiзна. Але робота була цiкавою. Наприклад, сьогоднi вона почула громовий гуркiт мiж баштами Нижнього Манхеттена. На дах сiдав гелiкоптер. Шiстдесятьма сiмома поверхами вище на цьому гелiкоптерi прибув хтось надзвичайно важливий. Пеннi стояла на першому поверсi, жонглюючи картонною коробкою з шiстьма стаканчиками гарячого мокко. Дiвчина очiкувала на лiфт. Роздивлялася свое вiдображення у вiдполiрованих металевих дверцятах. Не красуня. Проте й не потвора. Анi низенька, нi висока. Красиве блискуче волосся спадало на плечi ii звичайноi блузки фiрми «Брукс Бразерс».

Вона широко розплющеними карими очима вiдкрито дивилася на свiт. Наступноi митi ii безтурботний вираз обличчя було стерто.

Дверцята лiфта роз’iхалися, з кабiнки хлинув натовп кремезних чоловiкiв, схожих на гравцiв однiеi футбольноi команди, в однакових темно-синiх костюмах. Нiби кинувшись в атаку задля зiрки-захисника, вони вiдтиснули нетерплячий натовп. Пеннi теж була змушена вiдступити вбiк i витягнути шию, щоб побачити, кого вони захищають. Багато хто випростував вiльну руку догори й знiмав вiдео та фото. Пеннi нiчого не бачила через шалену атаку синьоi шерстi, залишалося тiльки задерти голову i побачити на екранах численних записувальних пристроiв знайоме обличчя. Навкруги голосно клацали електроннi апарати. Ефiрнi перешкоди та скрекiт рацiй. І в усьому цьому галасi чулося приглушене ридання.

Жiнка на екранчиках незлiченноi кiлькостi телефонiв прикладала до щiчок краечок хустинки – льон та мереживо все було заплямовано сльозами та фарбою для вiй. Навiть попри сонячнi окуляри на пiв-обличчя ii неможливо було не впiзнати. Останнi сумнiви розвiяв слiпучий блакитний сапфiр мiж бездоганних грудей. Якщо вiрити тому, що читаеш у черзi до каси самообслуговування, – це найкрупнiший та найбездоганнiший сапфiр в iсторii, його вага майже двiстi каратiв. Це камiння колись прикрашало шиi давньоегипетських правительок. Римських iмператриць. Росiйських цариць. Пеннi не могла осягнути, що жiнка, яка носить таку прикрасу, взагалi може рюмсати.

Раптом усе стало на своi мiсця: гелiкоптер доправив на дах башти якусь мегаславетну людину, а на першому поверсi поспiхом проривалася до будiвлi ця невтiшна красуня. Старшi партнери сьогоднi обговорюватимуть свiдчення. Йшлося про велетенськi вiдступнi через розiрвання стосункiв.

Хтось iз чоловiкiв у натовпi загорлав:

– Алюет! Алюет! Ви досi його кохаете?

Якась жiнка пiдхопила:

– Ви б хотiли його повернути?

І весь натовп, здавалося, затамував подих. Повисла тиша, нiби всi чекали одкровення.

Зарюмсана красуня в об’ективах маленьких камер сотень телефонiв, якi знiмали ii з усiх ракурсiв, з рiзних кутiв, пiдняла пiдборiддя й вiдповiла:

– Я б не вiдкидала таку можливiсть. – Вона проковтнула ком слiз у горлi, дроблячись у сотнях екранiв. – Максвелл найкращий з усiх коханцiв, яких я знала.

І, незважаючи на новий шквал запитань, охоронцi почали прокладати шлях до вхiдних дверей крiзь допитливий натовп. На вулицi вже очiкував кортеж iз лiмузинiв. За мить виставу було скiнчено.

Центром усього цього метушiння виявилася французька акторка Алюет Д’Амброзiя. Вона шiсть разiв отримувала «Золоту пальмову гiлку». Чотири рази «Оскар».

Пеннi несила було дочекатися, коли вона електронним листом розповiсть батькам про те, що сталося. Це був ще один iз привiлеiв роботи в «Бi-Бi-енд-Бi». Навiть попри те, що Пеннi лише приносила каву, вона радiла, що поiхала з дому. У Небрасцi кiнозiрок живцем нiколи не побачиш.

Кортеж поiхав. Усi витрiщалися вслiд, коли хтось по-дружньому покликав Пеннi:

– Дiвчино з Омахи!

Це ii колежанка з контори, Монiк, клацала пальцями та махала рукою, щоб привернути до себе увагу. Порiвняно з Монiк, з ii досконалим порцеляновим манiкюром, оздобленим слiпучими австрiйськими кристалами, з ii довгим хвилястим волоссям, прикрашеним бiсером i плюмажем, Пеннi завжди почувалася сором’язливим, незграбним, сiрим горобчиком.

– Ти бачила ii? – захлиналася Пеннi. – Сама Алюет Д’Амброзiя!

Монiк наблизилася зi словами:

– Дiвчино з Омахи, ти повинна бути на шiстдесят четвертому поверсi. – Вона схопила Пеннi за лiкоть i потягнула до лiфту, що чекав на них. Стаканчики з гарячою кавою затремтiли, кава ось-ось мала розхлюпатися. – У старого Бриллштейна вже всi зiбралися, а стiльцiв не вистачае.

Пеннi припускала правильно. Мали давати свiдчення. Розiрвання стосункiв мiж Д’Амброзiею та Максвеллом. Усi знали, що це був фiктивний позов. Рекламний трюк. Найбагатший чоловiк у свiтi 136 дiб зустрiчався з найгарнiшою жiнкою. Рiвно 136 дiб. Пеннi були вiдомi всi подробицi цих стосункiв завдяки чергам у продовольчiй крамницi. Похмурi касири в Нью-Йорку працювали настiльки повiльно, що можна було вiд першоi до останньоi сторiнки прочитати «Нешнл Інкваiрер», очiкуючи своеi черги, щоб розрахуватися за морозиво «Бен-енд-Джеррi», яке до того ж встигало розтанути. За версiею бульварних газет, мiльярдер подарував красунi найбiльший у свiтi сапфiр. Вони вiдпочивали на Фiджi. На чарiвному островi Фiджi! А потiм розiрвали стосунки. Якщо б iшлося про когось iншого, на тому б у справi була поставлена крапка. Але ж за цiею парою спостерiгав увесь свiт. Задля збереження обличчя тепер покинута подружка вимагала п’ятдесят мiльйонiв доларiв компенсацii за емоцiйнi страждання.

Коли дiвчата заходили до лiфта, з протилежного кiнця фойе iм весело гукнули:

– Агов, селючко! – Обидвi дiвчини озирнулися й побачили усмiхнене свiже обличчя молодика в костюмi в тонку смужку. Вiн мчав до них, лавiруючи в натовпi. Вiн був лише за кiлька крокiв i заволав: – Притримайте лiфт!

Натомiсть Монiк натиснула кнопку, дверi зачинилися. Вона декiлька разiв натиснула на кнопку своiм великим пальцем, прикрашеним камiнням, нiби вiдсилала азбукою Морзе сигнал бiди. Пеннi вже пiвроку мешкала у Великому Яблуцi, i iй часто доводилося бачити, що кожен тисне на кнопку лiфта не менше нiж двадцять разiв. Дверi зачинилися за якийсь сантиметр вiд орлиного носа юного адвоката, залишивши його потойбiч.

Цей балагур, якого звали Тед, щоразу загравав до Пеннi. Вiн ласкаво кликав ii селючкою, а сам Тед був тим, кого ii мати називала справжньою здобиччю. Але Пеннi пiдозрювала, що все навпаки. У глибинi душi вона вiдчувала, що хлопець звернув на неi увагу лише задля того, щоб почати залицятися до Монiк. Будь-який чоловiк здобуде прихильнiсть красунi, якщо буде ластитися до ii товстого смердючого собаки.

І рiч не в тiм, що Пеннi смердiла. Або була товстухою.

Та й Монiк було байдуже. Дiвчина з таким пiдкреслено сучасним ставленням до життя намагалася вивудити якогось розпорядника таемними фондами або ж щойно розбагатiлого росiйського олiгарха. Непримиренна, вона всiх i кожного запевняла, що ii едина мрiя – мешкати у власному особняку у Верхньому Іст-Сайдi, хрумкати печивом i цiлий день байдикувати в лiжку. Театрально зiтхнувши з полегшенням, вона промовила:

– Дiвчино з Омахи, ти маеш дозволити цьому бiдоласi запустити в тебе свого цвiркуна!

Пеннi взагалi не тiшили його пiдморгування та марнi домагання. Вона розумiла, що е лише потворним собакою. Лише сходинкою нагору.

У кабiнi лiфта Монiк оцiнила робоче вбрання Пеннi. Монiк повела стегном i погрозила пальцем. На пальцях зi стильним манiкюром не залишилося мiсця для жодноi розкiшноi каблучки. Монiк стулила губи, хизуючись багряним блиском для губ, що грав трьома окремими вiдтiнками, i промовила:

– Подружко, менi подобаеться твоя фiгура в стилi ретро! – Вона вiдкинула оздоблене бiсером пасмо волосся. – Менi подобаеться, що ти взагалi не переймаешся через своi широкi стегна.

Пеннi нерiшуче прийняла комплiмент. Монiк була ii колежанкою, а це не те саме, що справжня подруга. Життя тут вiдрiзнялося вiд того, яке було на Середньому Заходi. У Нью-Йорку потрiбно пристосовуватися.

У цьому мiстi виважений кожен жест. Кожна деталь у жiночому вбраннi повинна демонструвати статус власницi. Пеннi мiцно притиснула до себе картонну коробку з теплою кавою, наче плюшевого ведмедя, вiд якого пахне ванiллю, й раптом засоромилася. Монiк скосила очi вбiк, рiзко вiдхитнулася, нiби розгледiвши щось жахливе на лицi Пеннi. Судячи з виразу обличчя Монiк, там гнiздився не менш нiж тарантул.

– У Чайна-таунi… – почала Монiк, вiдступаючи вбiк. – Там можуть подбати про це жахливе уросле волосся, яке кущиться у тебе навколо рота. – А потiм нiби пошепки, але досить голосно додала: – І недорого, навiть ти зможеш собi дозволити.

Зростаючи на фермi в мiстечку Шипп, штат Небраска, Пеннi надивилася на те, що навiть курки в курнику досить вправно дзьобають одна одну.

Вочевидь, деякi представницi прекрасноi статi нiколи не подiлятимуть думку, що всi жiнки – сестри.

Коли вони дiсталися шiстдесят четвертого поверху i дверi вiдчинилися, в обох молодих жiнок ткнулися носами чотири вiвчарки. Собаки-розвiдники, натренованi шукати вибухiвку. Назустрiч iм ступив кремезний охоронець у формi, з металошукачем.

– Вище все заблоковано, – пояснила Монiк. – Оскiльки тобi вiдомо, хто перебувае у будинку, всiх мiж шiстдесят четвертим та дахом евакуювали. – Монiк, як завжди, безцеремонно схопила Пеннi за лiкоть i нагадала: – Стiльцi, дiвчино! Швидко неси!

Яке безглуздя! «Бi-Бi-енд-Бi» – найвпливовiша юридична контора в краiнi, але й у них нiколи не вистачае стiльцiв. Наче у грi «стiльцi з музикою»: якщо запiзнився на якусь важливу зустрiч, змушений стовбичити. Принаймнi доки якась дрiбна сошка на кшталт Пеннi не принесе стiлець.

Поки Монiк побiгла на засiдання вiдволiкати присутнiх, Пеннi пробувала по черзi вiдчиняти дверi, але всi були замкненi. Коридор був на диво безлюдний, проте у вiконцях за дверима Пеннi бачила стiльцi, якi кожний службовець благополучно залишив за своiм столом. Тут, у розрiдженому повiтрi виконавчих поверхiв, завжди панувала тиша, але теперiшня видавалася примарною. Жоден голос, жоден крок не вiдбивався луною вiд декорованих панелями стiн чи написаних iз витонченим смаком пейзажiв долини Хадсон Ривер. Вiдкоркованi пляшки води «Евiан» були залишенi поспiхом – вода досi шипiла.

Пеннi чотири роки спецiалiзувалася на гендернiй полiтицi, потiм два роки навчалася на юридичному факультетi, а зараз змушена приносити стiльцi людям, якi надто ледачi та самозакоханi, щоб брати на засiдання стiльцi зi своiх кабiнетiв. Як принизливо! Цим Пеннi навряд чи вихвалятиметься батькам у електронному листi.

У Пеннi завiбрував мобiльний телефон. Монiк надiслала повiдомлення: «СЕСТРО, ДЕ ЦІ КЛЯТІ СТІЛЬЦІ?» Пеннi мчала коридором. Однiею рукою тримаючи картонну коробку з кавою, вона похапцем кидалася до дверей, хапалася за ручки лише для того, щоб перевiрити, чи не замкнено. Ошалiвши, Пеннi вже втратила надiю, задихаючись та шарпаючись вiд одного замкненого кабiнету до iншого. Коли ж одна ручка таки провернулася, дiвчина розгубилася. Дверi пiддалися, й Пеннi миттево втратила рiвновагу. Розхлюпуючи гарячу каву, вона полетiла у дверний отвiр i опинилася на чомусь м’якому, наче конюшина. Розтягнувшись на животi, вона просто перед носом побачила переплетенi зеленi, червонi та жовтi прекраснi квiти. Багато квiтiв. Вона опинилася в саду. Помiж троянд i лiлiй затаiлися дивовижнi птахи. Але ж носом Пеннi ткнулася у блискучий чорний черевик. Чоловiчий черевик, i його носок, здавалося, ось-ось вдарить ii по зубах.

Сад виявився несправжнiм. Птахи та квiти – лише вiзерунок на схiдному килимi. Ручна робота, зi справжнього шовку. В «Бi-Бi-енд-Бi» був лише один-единий такий килим, i Пеннi тiеi ж митi усвiдомила, до чийого кабiнету потрапила. Вона побачила свое вiдображення у чорному сяючому черевику: залите кавою волосся лiзло в очi, щоки спалахнули, рот розкрився, коли вона, тяжко дихаючи, лежала на пiдлозi. Груди важко здiймалися. Вiд падiння спiдниця задерлася, сiдницi оголилися. Дякувати Боговi та старомоднiй непрозорiй бавовнянiй бiлизнi. Якби Пеннi вдягнула моднi стрiнги, померла б вiд сорому.

Їi очi перемiстилися з чорного черевика на мiцну жилаву щиколотку, затягнуту в шкарпетку з вiзерунком ромбиком. Навiть вельми жвавий зелено-золотавий вiзерунок на шкарпетках не мiг спотворити мiцнi м’язи, якi обтягував. Далi йшов край штанини. Зi свого положення знизу вона простежила поглядом уздовж гостроi вiдпрасованоi складки сiроi фланелевоi штанини аж до колiна. Бездоганно скроенi та зшитi штани пiдкреслювали мiцнi стегна. Довгi ноги. На погляд Пеннi, ноги справжнього гравця у великий тенiс. Уздовж внутрiшнього шва ii погляд здiйнявся до чималоi випуклостi, наче у м’яку гладеньку фланель загорнули велетенський кулак.

Вона вiдчула теплу вологiсть мiж тiлом та пiдлогою. Дiвчина борсалася на розчавлених стаканчиках. Лiтр соевого лате, мокко, чаю, макiато всотувався iй в одежу, псуючи безцiннiй килим на пiдлозi кабiнету.

Навiть у темному дзеркалi шкiряного черевика Пеннi помiтила, як краска сорому стала ще яскравiшою. Вона проковтнула слину. І лише чийсь голос зруйнував чари, бiльше подiбнi до трансу.

Говорив чоловiк. Рiшучим, але водночас м’яким тоном, схожим на шовковий килим. Голос приемний та приголомшливий. Вiн повторював:

– Ми знайомi?

Пеннi пiдвела очi догори крiзь завiсу довгих тремтячих вiй. Удалинi майорiло обличчя. Зверху над сiрим фланелевим костюмом неясно вимальовувалися риси, якi вона надто часто бачила в бульварнiй пресi в супермаркетах. Чоловiк мав блакитнi очi, на чолi – бiлявий чубчик, наче у хлопчиська. Коли вiн усмiхався, на чисто голених щоках з’являлися ямочки. Лагiдний вираз обличчя, привiтний, як у ляльки. Жодноi зморшки на чолi або щоках, яка би вказувала на те, що вiн коли-небудь турбуеться чи глузуе. З газет Пеннi було вiдомо, що йому сорок дев’ять. І жодних гусячих лапок – доказiв того, що вiн часто всмiхаеться.

Товкучись на пiдлозi, Пеннi зiтхнула.

– Це ви! – проскиглила вона. – Ви – це вiн! Я мала на увазi, ви – це ви! – Вiн не був клiентом iхньоi фiрми. Навпаки, вiн був вiдповiдачем у справi з виплати алiментiв. Пеннi могла тiльки припустити, що вiн з’явився тут, аби дати свiдчення.

Вiн сидiв на мiсцi для гостей – в англiйському рiзьбленому крiслi фiрми «Чiппендейл», оббитому червоною шкiрою. Гостро пахло шкiрою та кремом для взуття. Усi стiни кабiнету заповненi дипломами в рамках та книгами з юриспруденцii у шкiряних палiтурках.

За його спиною був письмовий стiл червоного дерева, який блищав темно-червоним кольором пiсля столiття мацання руками та натирання воском. Бiля дальнього кута столу сутулилася фiгура, чия плямиста лисина червонiла майже так само, як стiл. Тонкi тремтячi губи оголювали жовтi вiд тютюну ясна. На всiх дипломах, сертифiкатах i нагородах старанно готичним краснописом було виведено: «Альберт Бриллштейн, есквайр».

Мабуть, бажаючи бути чемним, молодший за вiком чоловiк у вiдповiдь на ii бурмотiння здивовано запитав:

– А ви хто така?

– Нiхто, – загарчав той, що стояв за столом, старший партнер фiрми. – Вона тут навiть не мала бути присутня! Вона лише така собi П’ятниця. Тричi провалила адвокатський iспит!

Цi слова жалили Пеннi, наче ляпас. Стидаючись, вона вiдвела погляд вiд блакитних очей i ще раз розгледiла свое вiдображення в черевиках молодшого спiврозмовника. Їi керiвник мав рацiю. Вона лише дiвчисько на побiгеньках. Вона нiхто. Лише дурна селючка, яка переiхала до Нью-Йорка з мрiею знайти… свою долю. Будь-що. Гiрка правда полягала в тiм, що, напевно, вона нiколи не складе цього iспиту. І до кiнця життя буде перекладати папiрцi, носити каву, й нiчого дивовижного нiколи не станеться.

Не дожидаючи, доки вона пiдведеться, мiстер Бриллштейн рявкнув:

– Геть! – Кiстлявим пальцем тремтячоi руки вiн вказував на дверi й волав: – Забирайтеся!

У кишенi спiдницi завiбрував телефон. Пеннi могла навiть не дивитися на екран, бо знала, що телефонуе слушно роздратована Монiк.

Бриллштейн правий. Їi не мае тут бути. Вона мала б бути у передмiстi Омахи. Успiшно замiжня за приемним, розважливим членом унiверситетського братства «Сигма Чi». У них було б двiйко дiточок, а на третього вони б наразi чекали. Така ii доля. Вона б мала бути у дитячiй слинi замiсть дорогого подвiйного еспресо.

Ось вона подивилася на свое вiдображення в черевику, таке маненьке, як зображення Алюет Д’Амброзii в екранах безлiчi мобiльних телефонiв. Пеннi вiдчула, як на очi навертаються сльози й одна навiть стiкае по щоцi. Їi затопила вiдраза до самоi себе. Вона потайки змахнула сльозу, сподiваючись, що нiхто з присутнiх цього не помiтить. Опершись руками на килим, вона спробувала пiдвестися, але сумiш кремового, карамельного та шоколадного сиропiв мiцно приклеiла ii до пiдлоги. Навiть якщо б вона спромоглася пiдвестися, побоювалася, що через гарячу рiдину ii блузка стане прозорою.

Незважаючи на безтурботний колiр, блакитнi очi дивилися на Пеннi, наче зосереджене вiчко фотокамери, навiть не блимаючи. Вони оцiнювали, протоколювали. Його, як i саму Пеннi, не можна було назвати надто привабливим, але щелепи були рiшуче стиснутi. Вiд нього вiяло впевненiстю.

Мiстер Бриллштейн почав, затинаючись:

– Мiстер Максвелл, не можу вам висловити, наскiльки я засмучений таким зухвалим втручанням. – Вiн взяв телефон, набрав номер i промовив: – Запевняю, цю дiвчину миттево виведуть iз будiвлi. – А в трубку вiн гаркнув: – Охороно! – Судячи з гарячностi в його голосi, Пеннi загрожувало не просто звiльнення. Здавалося, що вiн планував скинути ii з даху.

– Дозвольте допомогти вам пiдвестися! – запропонував блондин, простягаючи руку.

На пальцi засяяла печатка з величезним червоним каменем. Пiзнiше Пеннi дiзнаеться, що це третiй за розмiром рубiн у свiтi, з тих, що будь-коли видобувалися в Шрi-Ланцi. Колись вiн належав султанам та магараджам, а зараз поспiшив iй на помiч. Пальцi, що оповили ii руку, були на диво холодними. І та сама дивовижна сила пiдвела ii на ноги, а вуста, цi вуста, що цiлували кiнозiрок i спадкоемиць, сказали:

– Тепер, коли ввечерi ви вiльнi… Чи ви б не погодилися зi мною повечеряти?



Продавщиця у крамницi «Бонвiт Теллер» зневажливо дивилася на Пеннi.

– Чим я можу вам допомогти? – поцiкавилася вона глузливо.

Усi вiсiм кварталiв вiд метро до крамницi Пеннi бiгла i ще досi задихалася.

– Сукню, – затинаючись, вiдповiла вона. І додала бiльш рiшуче: – Вечiрне вбрання.

Продавщиця окинула ii поглядом з голови до п’ят, не пропускаючи жодноi деталi. Анi жахливу пiдробку пiд «Джиммi Чу» – черевики, якi вона придбала на розпродажi в Омасi. Анi сумочку на плечi зi зношеним ремiнцем та плямами вiд горiхового пирога. Їi дощовий плащ майже вiд «Берберрi» не мiг приховати те, що одежа заплямована холодною кавою та липкими збитими вершками. Кiлька мух вабив цей солодкий запах, i вони переслiдували ii вiд самоi платформи метро. Пеннi намагалася вiдмахнутися вiд них невимушеним жестом.

Незнайомцям вона могла здатися божевiльною. Продавщиця, здавалося, цiлу вiчнiсть оцiнювала Пеннi, а та боролася зi спокусою крутнутися на п’ятах i крадькома зникнути з очей цiеi пихатоi жiнки.

Зi свого боку, продавщиця скидалася на свiтську левицю, що мешкае у пентхаусi й потайки пробралася сюди з престижного Бiкман-плейс. Уся вбрана в «Шанель». Бездоганний манiкюр. Жодноi набридливоi мухи не кружляло над ii iдеальною французькою косою чи гладенькою шкiрою лоба. Пiсля непривiтних оглядин продавщиця зустрiлася поглядом з Пеннi i байдуже спитала:

– Якась особлива подiя?

Пеннi почала пояснювати ситуацiю, але одразу ж прикусила язика. Найбагатший у свiтi чоловiк запросив ii на вечерю. Запропонував зустрiтися о восьмiй у «Шi Ромейн» – найкращому ресторанi в мiстi. А можливо, в усьому свiтi. Люди завчасно, за кiлька рокiв, бронюють там столи. За кiлька рокiв! Вiн навiть погодився зустрiтися просто в ресторанi. Нi в якому разi Пеннi не бажала, щоб вiн бачив ii будинок без лiфта, однокiмнатну квартиру, яку вона дiлила з двома спiвмешканками. Звичайно ж, iй кортiло, iй було конче потрiбно з кимось подiлитися новиною. Гарнi новини стають реальнiстю тiльки тодi, коли ти повiдомиш iх принаймнi десятку друзiв. Але ж ця пiдозрiла незнайомка у вiддiлi плаття крамницi «Бонвiт Теллер» нiзащо iй не повiрить. Така неймовiрна iсторiя лише буде пiдтвердженням першого враження, що Пеннi – безпритульна божевiльна, яка гае безцiнний час самоi продавщицi.

Муха сiла Пеннi на нiс, дiвчина зiгнала ii. Вона прагнула заспокоiтися. Вона ж не божевiльна. І тiкати не збираеться. Долаючи нерiшучiсть у голосi, Пеннi вiдповiла:

– Я б волiла побачити сукню вiд «Дольче i Габбана» зi складками на талii.

Нiби перевiряючи вiдвiдувачку, продавщиця примружилася й уточнила:

– З креп-шифону?

– Атласну, – поспiхом заперечила Пеннi. – З асиметричним краем. – І знову стали у пригодi цi довгi очiкування на касах продуктових магазинiв. У сукнi, яку Пеннi мала на увазi, з’явилася Дженiфер Лопес на червоному килимi пiд час тогорiчноi церемонii вручення «Оскару».

Спiврозмовниця ще раз прискiпливо оглянула фiгуру й запитала:

– Розмiр 48-й?

– 44-й, – вiдповiла Пеннi. Дiвчина вiдчула, як мухи сiли iй на волосся, але тримала голову так, нiби це були чорнi перлини з Таiтi.

Продавщиця пiшла шукати. Пеннi майже благала, щоб вона не повернулася. Якесь божевiлля. Вона нiколи не витрачала на сукню понад п’ятдесят доларiв, а те вбрання, яке вона замовила, коштувало не менш нiж п’ять тисяч баксiв. Пару натискань на кнопки телефону – й вона дiзналася, що саме така сума е в неi на кредитнiй картцi. Якщо вона придбае в кредит цю сукню, двi години посидить у нiй за вечерею, а вранцi поверне, iй до кiнця життя буде що розповiдати нащадкам. Вона не дозволяла собi мрiяти про те, що станеться пiсля сьогоднiшнього вечора. Сьогоднi – справжня авантюра. Ризикована справа, що мае мало шансiв на успiх. Корнелiус Максвелл вiдомий своею галантнiстю. Єдине пояснення. Вiн став свiдком ii приниження на килимi на очах розгнiваного керiвника й таким чином намагаеться врятувати ii гордiсть. Це справдi вчинок лицаря.

За iнформацiею, яку Пеннi здобула з бульварноi преси, Корнелiус Максвелл славився своiми лицарськими вчинками.

І походили вони обидва з небагатих родин. Вiн народився в Сiетлi у матерi-одиначки, яка працювала медсестрою. Вiн завжди мрiяв стати для неi наймiцнiшою опорою та пiдтримкою, але вона загинула в автобуснiй катастрофi. Трагедiя сталася, коли Корнелiус навчався на останньому курсi Вашингтонського унiверситету. Рiк по тому в своiй кiмнатi в гуртожитку вiн створив компанiю «ДейтаМайкроКом». А ще за рiк став одним iз найзаможнiших багатiiв свiту.

Помiж вiдомих жiнок, з якими йому приписували зв’язок, була й Кларисса Хiнд, кандидат до сенату вiд штату Нью-Йорк, яка мала мiзернi шанси потрапити до Конгресу. Завдяки його фiнансовiй пiдтримцi та полiтичним зв’язкам вона перемогла. Ще до того, як ii перший термiн при владi добiгав кiнця, вона замахнулася на те, щоб стати наймолодшим сенатором, якого будь-коли обирали вiд Вашингтона, округ Колумбiя. Їй не стало на завадi навiть те, що ЗМІ вважали iх iдеальною парою: статну молоду сенаторку та незалежного мiльярдера, володаря високотехнологiчноi компанii. Завдяки його грошам та власнiй рiшучостi Кларисса Хiнд перемогла з величезною перевагою голосiв. Й попрямувала вперед, аж нарештi три роки тому здiйснила не тiльки власну, але й мрiю мiльйонiв американок. Їi було обрано першою жiнкою – президентом США.

І весь цей час Корнi Максвелл невтомно агiтував за Клариссу, завжди вихваляв ii, пiдтримував i вiдверто, i приховано. Але ж цi двое так i не побралися. Казали щось про викидень. Поширювалися навiть плiтки, що вона просила його балотуватися з нею в одному виборчому списку, проте вiдразу пiсля виборiв вони зробили спiльне повiдомлення для преси, в якому розповiли про розiрвання стосункiв. Сидячи поруч на прес-конференцii, мадам-президент i ii вiдчайдух-коханець запевнили всiх у повазi один до одного та теплих почуттях, але твердо наголосили на тому, що iхнi романтичнi стосунки завершено.

Пеннi знала, що подiбний успiх можливий лише завдяки важкiй працi та численним жертвам, але на фото папарацi все виглядало гладенько та невимушено. Саме президент Хiнд надихнула Пеннi на те, щоб стати юристом. Невже вона наважилася мрiяти? А якщо Корнi Максвелл шукае собi нову протеже? Не виключено, що вiн помiтив у нiй якийсь природжений хист. Сьогоднi ввечерi вiдбудеться прослуховування, i якщо вона успiшно з ним упораеться, Пеннi Гарриган, можливо, опиниться на мiсцi тiеi, кому належить зайняти головну роль на свiтових пiдмостках. Вона за крок до вступу в найексклюзивнiше жiноче товариство.

Вiд мрiй вiдволiкла величезна муха, яка залетiла iй до рота. Пеннi почала кашляти прямо тут, у вiддiлi плаття «Бонвiт Теллер».

І саме вчасно. Уява занесла ii надто далеко; майбутне може розбити серце, якщо надто довго очiкуеш. Лише погляньте на К. Лiнуса Максвелла, якiй усмiхаеться пiсля кожного невдалого роману. Пiсля Кларисси в нього були стосунки з представницею британськоi королiвськоi родини. З самою принцесою, i не з однiею з потвор вiд близькоспорiднених шлюбiв. Вона не була незграбою. Принцеса Гвендолiн була справжньою красунею. Третьою у престолонаслiдуваннi, лише за два кроки вiд того, щоб стати королевою. Знов-таки, европейська аристократка здавалася iдеальною партiею для янкi – короля високих технологiй. Увесь свiт очiкував, коли вони призначать дату весiлля. Коли король загинув вiд кулi анархiста, саме Корнi пiдтримував невтiшну принцесу на похоронi батька. А коли внаслiдок дивного нещасного випадку – падiння супутника, тiльки уявiть собi! – загинув безперечний спадкоемець, брат Гвендолiн, корону гарантовано отримала принцеса.

За всiма правилами, Корнi Максвелл мав стати принцом, мешкати в розкiшному Букiнгемському палацi, але ж iсторiя повторилася. Магнат i принцеса мирно розiйшлися.

Двiчi вiн ухилився вiд шлюбу з найвпливовiшими жiнками свiту.

Якщо довiряти плiткам, його жахали жiнки, статус яких конкурував iз його власним. «Жовта преса» зневажала його. Але Пеннi, як i бiльшiсть читачiв, пiдозрювала, що К. Лiнус Максвелл назавжди залишиться сиротою, який шукае втрачену матiр, щоб виплеснути на неi свою любов i багатства.

Жодна з колишнiх пристрастей Максвелла, здавалося, не пошкодувала через любовнi стосунки з мiльярдером. Кларисса Хiнд зi сором’язливого полiтичного новачка стрiмко здiйнялася до лiдера вiльного свiту. Гвендолiн була такою собi «телицею», привабливою, але гладкою. За час iхнiх стосункiв вона схудла, i вiдтодi королiвська особа стала законодавицею моди. Навiть Алюет боролася з власними демонами. Бульварнi газети строкатiли халепами, в якi вона встигала вскочити через наркотики. Максвелл вiдучив ii. Його коханню вдалося те, чого не спромоглися досягти курси примусового лiкування за постановами суду.

У Пеннi саме тут, у крамницi «Бонвiт Теллер», завiбрував телефон. Турбувала Монiк. Бiльше не прискiпуючись через стiльцi, вона надiслала повiдомлення: «ПЕРЕДЗВОНИ МЕНІ!». Напевно, всi в «Бi-Бi-енд-Бi» вже дiзналися новини. З одного боку, Пеннi волiла, щоб нiхто нiчого не знав. Бентежить, коли оточуючi пов’язують тебе з президентом Хiнд, королевою Гвендолiн та Алюет Д’Амброзiею. Пеннi покопирсалася у пам’ятi, пригадуючи промiжнi романи. З поетесою, яка отримала Нобелевську премiю з лiтератури. Потiм були ще спадкоемиця японського металевого магната та баронеса, нащадок медiа-холдингу. Досi жоднiй з них не належав кришталевий черевик. Пеннi намагалася про це не думати, але все, що трапиться з нею впродовж цього вечора, визначить решту ii життя.

Вона не встигла вiдповiсти на повiдомлення Монiк, як повернулася продавщиця. З ii руки спадав валок червоного атласу. Вона скептично вигнула дугою тонку брову й наспiвом промовила:

– Тримайте-но… 44-й розмiр. – Вона жестом наказала Пеннi йти за нею до примiрочноi.

Президент Пеннi Гарриган. Мiстер К. Лiнус Максвелл. Думки плуталися. Завтра ii iм’я в газетi «Пост» буде надруковано жирним шрифтом помiж iмен видатних осiб на шостiй сторiнцi. Завтра ця чванькувата жiночка дiзнаеться, що вона не брехала. Усiм у мiстi стане вiдоме ii iм’я.

Хай там як, вона дуже обережно буде носити цю сукню.

Зараз третя година. Вечеря о восьмiй. Ще е час на епiляцiю нiг, на зачiску, на дзвiнок батькам. Можливо, усе це зробить ситуацiю, що склалася, бiльш реальною.

Метушливо поспiшаючи за продавщицею, Пеннi знервовано запитала:

– У вас можливо повернути рiч i отримати грошi назад, я не помиляюся? – І вона схрестила пальцi, щоб тiльки застiбка-блискавка не пiдвела.



Кван Ксi та Есперанса були гарними сусiдками – вони мешкали разом у квартирi-студii в Джексон Хайтс, округ Квiнс. Кiлька мiсяцiв тому, коли мати Пеннi допомагала дочцi зiбрати речi, щоб перебратися з iншоi частини краiни до Нью-Йорку, мудра жiнка порадила:

– Коли станеш винаймати житло, запроси китаянку та дiвчину з Латинськоi Америки.

Часом погляди батькiв Пенелопи здавалися вiдсталими цькуваннями через расовi забобони, але насамперед вони дбали про iнтереси власноi доньки. У полiкультурному, рiзноманiтному расовому середовищi, на iхнiй погляд, менше шансiв, що дiвчата стануть цупити одна в одноi косметику. Усi засоби для краси коштували дорого, а якщо користуватися одним гримом, можна пiдхопити смертельно небезпечний стафiлокок. Слушна порада. Повсюди герпес i клопи. Такою порадою мудрих старих варто скористатися.

Попри наiвнi погляди батькiв Пеннi, цi три молодi жiнки, представницi рiзних, несхожих культур, мали бiльше спiльного, нiж можна було очiкувати. Вони вiдразу стали дiлитися вбранням, таемницями, навiть контактними лiнзами. Майже нiчого не було поза дозволеним. Досi така повсякденна близькiсть не викликала проблем.

Есперанса була запальною дiвчиною з Латинськоi Америки, з високими грудьми, темними злими очами. Вона завжди вдавала роздратування через найпростiшi речi – наприклад, замiнити лампочку або помити посуд. Починала волати: «Карамба! Чорт забирай!» Пеннi завжди реготала через такий неприхований стереотипний спалах емоцiй. Вочевидь, вона не надто тривожилася, якщо глузувала з себе. Той факт, що Есперанса могла кинути на пiдлогу яскраво розшите сомбреро, а потiм кружляти у запальному танку навколо нього, лише доводив, що дiвчина надто далеко еволюцiонувала в постполiткоректне майбутне власноi iдентичностi.

Кван Ксi, така спокiйна, така невибаглива, контрастувала з запальною сеньйоритою. Китаянка беззвучно пересувалася велелюдною квартирою. Збирала пил з плiнтусiв… Пiдрiвнювала свiй бонсай… Складала оригамi для наступного користувача туалетним папером… Взагалi завжди перетворювала хаос на порядок. Їi безтурботне обличчя та виваженi манери слугували Пеннi бальзамом. Їi густе гладеньке темне волосся – справжне диво порiвняно з кучерями Пеннi, якi вона найчастiше забирала ззаду в «кiнський хвiст».

У передостаннi години до вечерi у «Шi Ромейн» Пеннi благала обох дiвчат скористатися всiма своiми талантами задля створення ii неперевершеного вигляду. Вона волiла, щоб Есперанса так намалювала iй очi, щоб вони блищали, як захiд сонця у Гаванi. Кван Ксi мала зробити так, щоб волосся Пеннi спадало чарiвними важкими шовковими пасмами. Їi сусiдки наввипередки енергiйно взялися за справу, наче дружки занепокоеноi нареченоi. Разом вони причепурили i вдягнули ii.

У блискучiй сукнi Пеннi була неперевершеною. Для завершення образу Кван Ксi знайшла десь витончений кулон. Яскраво-зелений нефрит, викарбуваний у формi дракона, замiсть очей – двi перлини. Справжня фамiльна рiч. Есперанса вiддала своi улюбленi сережки – маленькi пiньяти, iнкрустованi гiрським кришталем. Незважаючи на те, чи повiрили ii сусiдки в iсторiю про вечерю з найбагатшим чоловiком у свiтi, обидвi дiвчини, побачивши причепурену Пеннi, ледь не розрюмсалися.

Хтось подзвонив у дверi. Приiхало замовлене таксi, очiкуе на вулицi.

В останню мить Пеннi затамувала подих i поквапилася до ванноi, щоб забрати звiдти давним-давно приховану невеличку сiру пластмасову коробку. Там був ii ковпачок. Для запобiгання вагiтностi. Пеннi не торкалася ковпачка вiд зимового балу на останньому курсi унiверситету. Обшукуючи шафку в ваннiй кiмнатi, вона розмiрковувала, чи не пошкодився протизаплiдний пристрiй пiсля тривалого перiоду невикористання. Чи не висох латекс, чи не став крихким, як трапляеться з презервативами? А можливо, вiн трiснув? Або, гiрше за те, вкрився плiснявою? Вона дiстала сiру коробочку з безладу шафки, затамувавши подих, вiдкрила. Коробочка була порожньою.

Пристукуючи ногою у вдаванiй лютi, Пеннi стикнулася з обома спiвмешканками на кухнi. Простягнула порожню коробку як звинувачення. На нiй було надруковане ii iм’я – «Пенелопа Гарриган» – та iм’я й адреса родинного лiкаря з Омахи. Поклавши коробку на стiл поряд з iржавим, у сирних плямах тостером, Пеннi сповiстила:

– Зараз я вимкну свiтло й порахую до десяти, домовилися? – Обличчя дiвчат були цiлком непроникнi. Анi сорому, анi остраху вона не помiтила. – І жодних запитань, – пообiцяла вона. Один натиск на вимикач – i кiмната погрузла у суцiльну темряву. Вона почала рахувати.

Ох, якийсь нерозбiрливий звук! Смiшок.

Пеннi рахувала:

– Вiсiм, дев’ять, десять. – Свiтло заслiпило, на столi лежала вiдкрита коробка зi знайомою рожевою рiччю. Ковпачок блищав, свiжий i вологий, в краплинках чиеiсь здоровоi вагiнальноi змазки. До нього приклеiлося едине кучеряве лобкове волосся. Пеннi наказала собi прополоскати ковпачок, якщо сьогоднi ввечерi стане потреба скористатися ним.



Вечiр не розчарував. Таксi запiзнилося до ресторану. У тунелi рух зупинився, було неможливо додзвонитися на мобiльний. Навiть на краще! Водiй постiйно крадькома поглядав у дзеркало заднього виду й перепрошував за затримку. Нахвалював, як неперевершено вона виглядае.

Пеннi розумiла, що вiн просто намагаеться бути ввiчливим. Дiвчина постiйно нагадувала собi, що за тi грошi, якi вона сьогоднi витратила, iй, чорт забирай, потрiбно виглядати напрочуд дивовижно. Хоч як прикро було продавщицi, але сукня сiла iдеально, обiйнявши ii молоде тiло. Новi черевики вiд «Прада» – ще один привiд пустити пил у вiчi, на який вона наважилася в останню мить, – виглядали надзвичайно. Але ж Пеннi була доволi розсудливою й розумiла, що вона не така вже чарiвна красуня.

Принаймнi, тут не кружляли бруднi докучливi мухи. Яке-не-яке, а покращення. Будь-що можна вважати щастям порiвняно з життям у захiдних штатах.

Небраска нiколи не була Пеннi до вподоби. Уже будучи молодою жiнкою з Омахи, й навiть iще малим дiвчиськом на фермi в Шиппi, Пеннi завжди почувалася чужинкою. З одного боку, вона взагалi не була схожа на своiх кремезних клишоногих батькiв з грушоподiбними фiгурами. На вiдмiну вiд iхнього густо-ластатого обличчя та волосся iмбирного кольору представникiв iрландськоi дiаспори, у Пеннi шкiра була персиково-кремова. Блiда, як березова кора. І мати, i батько вважали божевiллям ii бажання летiти до Нью-Йорку.

Кiлькома хвилинами ранiше, щойно вона сiла в таксi, подзвонила в Омаху, щоб подiлитися неабиякою новиною. Коли мама вiдповiла, Пеннi запитала:

– Матуся, ти сидиш?

– Артур! – покликала мами кудись вбiк, тримаючи трубку. – Твоя дочка телефонуе.

– У мене приголомшлива новина, – промовила Пеннi, ледве стримуючись. Вона зиркнула, чи спостерiгае за нею водiй. Хотiла, щоб i вiн послухав.

– І в мене! – вигукнула ii мати.

Клацання у трубцi, до розмови приеднався ii батько.

– Твоя матуся виростила помiдор, вiд якого почервонiв би Деннi Томас!

– Я надiшлю тобi фото, – пообiцяла мама. – Щось надприродне.

Втрутився батько:

– А в тебе якi новини, крихiтко?

Пеннi витримала ефектну паузу. Коли заговорила, пересвiдчилася, щоб голос лунав достатньо голосно i водiй почув.

– У мене призначено побачення з К. Лiнусом Максвеллом.

Їi батьки мовчали. Нiчого не вiдповiдали.

Щоб не марнувати час, батько Пеннi насолоджувався ранковою кавою, сидячи в туалетi. Мати мрiяла, щоб у неi з’явилося водяне лiжко. Щороку в день народження вони надсилали iй Бiблiю, куди клали двадцять доларiв. Ось такi були в неi батьки.

Пеннi спонукала iх на вiдповiдь питанням:

– Вам вiдомо, хто такий мiстер Максвелл?

– Певна рiч, сонечко, – спокiйно вiдповiла мати. – Ми з твоiм батьком бiльше не мешкаемо в Шиппi!

Пеннi очiкувала, що вони заволають вiд радощiв. Заохають недовiрливо. На будь-яку реакцiю.

Нарештi батько промовив:

– Ми, Пен-Пен, любимо тебе, незважаючи нi на що. Навiщо вигадувати дикуватi iсторii, щоб справити на нас враження? – Вiн назвав ii брехухою.

І тут таксi в’iхало пiд рiчку. Зв’язок обiрвався. Сусiдки по кiмнатi теж iй не повiрили, проте метушилися навколо неi, допомагали нафарбувати очi, пiдвести губи, нiби дружки нареченоi. Завтра iй усi повiрять. Зазвичай вона нiколи так не опiкувалася своею зовнiшнiстю. Вона причепурилася не тiльки тому, що ii побачить Максвелл. Сьогоднi ввечерi на неi буде дивитися увесь свiт. До ресторану Пеннi з’явиться суцiльним пустим мiсцем, а коли подадуть десерт, ii iм’я стане вiдомо кожнiй родинi. Навiть ii героiня, президент Хiнд, дiзнаеться, як ii звуть.

Поряд зi своiм таксi, у заторi, Пеннi помiтила двох чоловiкiв у чорнiй автiвцi. Наче охоронцi, якi супроводжували Алюет Д’Амброзiю, цi двое були у темно-синiх строгих костюмах i дзеркальних сонячних окулярах. На iхнiх рiшучих, викарбуваних обличчях не було жодноi емоцii. Вони навiть не повертали голови у бiк Пеннi, але завдяки чималому досвiду вона була впевнена, що саме ця пара таемно стежить за нею.



Ще з дитинства Пеннi усвiдомлювала, що ii переслiдують якiсь незнайомi чоловiки. Однi й тi самi. Інколи вони стежили за нею, повiльно пересуваючись у машинах або сидячи у припаркованiй автiвцi бiля початковоi школи, яку вона вiдвiдувала. Були часи, коли вони цiлеспрямовано пленталися за нею, завжди тримаючись на чималiй вiдстанi. Найчастiше по двое, iнодi по трое, усi в звичайних темних костюмах i дзеркальних сонячних окулярах. Коротке, гарно зачесане волосся. Їхнi черевики-броги[1 - Туфлi з перфорацiею. Можуть бути як з вiдкритою шнурiвкою, так i з закритою. Як правило, верх взуття типу «броги» складаеться з декiлькох елементiв. Характерною особливiстю е вiдрiзний мисок рiзних конфiгурацiй. (Тут i далi прим. пер.)] були начищенi до блиску, навiть якщо вони переслiдували ii, наче двоногi собаки-нишпорки, через вологi вiд дощу футбольнi поля Корнхаскера чи пiщанi пляжi озера Манава.

Частенько недовгими зимовими днями, коли наставали сутiнки, цi чоловiки-дуеньi, наче тiнi, йшли по ii п’ятах через вiдлюднi поля, снуючи помiж посохлих, знищених вiтром стеблин, коли вона пленталася зi школи додому. Хтось iз них мiг пiдняти вiдворот пiджака й щось прошепотiти в припасований на лацканi мiкрофон. Інший з цiеi варти здiймав руку й, видавалося, давав сигнал гелiкоптеру, який також стежив за кожним кроком Пеннi. Інколи величезний дирижабль повiльно плив у небi над нею, день за днем.

Цi вартовi переслiдували ii все життя, скiльки Пеннi себе пам’ятала. Вони завжди трималися десь потай. На задньому планi. Звiсно, сьогоднi ввечерi вони з’являться серед вiдвiдувачiв «Шi Ромейн», хоча й за гiршими столиками, як завжди, пильно спостерiгаючи за нею.

Вона нiколи не вiдчувала з iхнього боку жодноi загрози. Навпаки, вона почувалася захищеною, в безпецi. З першого натяку на те, що хтось ii переслiдуе, Пеннi дiйшла висновку, що цi чоловiки – агенти Нацiональноi безпеки. Вона запевнила себе, що всi американцi вiдчувають: про них також невтомно дбають. Їi настiльки зачарували власне цi вартовi, що вона почала сприймати iх як янголiв-охоронцiв. У всякому разi, цю роль вони виконували неперевершено.

Якогось похмурого зимового дня вона пленталася додому повз нескiнченнi ями з гниючим силосом. Передвечiрне небо було темне, наче синець. Прохолодне повiтря важко й зловiсно тхнуло гниллю. За мить щось линуло з неба – й пейзаж перед ii очима збився у брудну пiну з родючоi землi та свiйських тварин, що злiтали в повiтря. Звiдусiль на неi посипалося фермерське приладдя. Град завбiльшки з кулак влучив просто в ii юну голiвку.

Тiльки-но Пеннi злякалася, якась сила пiдхопила ii, звалила обличчям у колiю, i хтось м’яко, але наполегливо накрив ii своiм тiлом. За мить несамовитий торнадо вщух. Той, хто лежав на нiй, пiдвiвся, i Пеннi впiзнала одного зi своiх анонiмних переслiдувачiв. Його костюм у тонку смужку забруднився, чоловiк пiднявся й пiшов геть, навiть не чекаючи подяки. Вiн став не просто пасивним спостерiгачем, вiн був героем. Цей незнайомець врятував iй життя.

Роки потому, коли Пеннi вже навчалася в унiверситетi, якось один захмелiлий вiд пива молодик iз унiверситетського братерства «Зета Дельт» потягнув ii зi сходинок на брудну пiдлогу. Це трапилося пiд час тижня знайомства з унiверситетськими братствами, коли всi перебували в пiднесеному гуморi. Озираючись назад, Пеннi визнавала, що, мабуть, пообiцяла молодиковi бiльше, нiж волiла дати. Вiдчайдух повалив ii й сiв верхи на дiвчину, що копирсалася мiж його колiнами. Його руки шалено рвали ii яскраву квiтчасту вечiрню сукню. Вiн намацав застiбку на своiх лiтнiх штанях та дiстав розпалений червоний настовбурчений член. І хоча ситуацiя складалася жахливо, Пеннi знов пощастило.

«Спасибi агентам Нацiональноi безпеки», – промайнуло в головi у Пеннi, коли незнайомець у сiрому фланелевому костюмi вийшов iз тiнi комори. Вiн одним сильним ударом карате рубанув ii нападника по горлу. Й поки гвалтiвник-невдаха роззявляв рота, щоб ковтнути повiтря, Пеннi помчала у безпечне мiсце.

Навiть коли вона сказала «до побачення» рiдному штату, янголи-охоронцi продовжували стежити за нею. У Великому Яблуцi вона теж помiчала iх; неонове свiтло виблискувало в iхнiх сонцезахисних окулярах, коли вони звiддалiк спостерiгали за нею. У «Бонвiт Теллер». Навiть у примiщеннi «Бi-Бi-енд-Бi» вони носили сонцезахиснi окуляри й продовжували слiдкувати. Пеннi припускала, що агенти Нацiональноi безпеки стежать за кожним американцем. Постiйно.


* * *

Поки вона розмiрковувала, рух пожвавiшав, затор розсмоктувався. Їi таксi навiть уже зупинялося пiд навiсом «Шi Ромейн». Дверцята для неi вiдчинив швейцар. Пеннi розрахувалася з водiем i глибоко вдихнула. Перевiрила за телефоном, котра година. Запiзнилася на п’ятнадцять хвилин.

Вкотре перевiрила руки й сукню. Жодних мух.

На шпальтах «Нешнл Інкваiрер» Дженiфер Лопес чи Сальма Хайек завжди крокували червоним килимом у супроводi. Пеннi Гарриган вибору була позбавлена. Жодних ознак присутностi Оргазмаксвелла. За оксамитовим канатом стовбичили фотографи з газет, але на неi вони не звернули жодноi уваги. Жоден не зробив анi кадру. Жоден не вийшов з мiкрофоном, не сказав, як гарно вона виглядае, нiчого не спитав про сукню. До тротуару пiд’iхало iнше таксi, швейцар знов вiдчинив дверцята, й Пеннi нiчого не залишалося, як крокувати крiзь позолоченi дверi ресторану наодинцi.

У фойе вона чекала, що метрдотель зверне на неi увагу. Марно. Нiхто не помiтив ii. Гарно вбранi чоловiки та жiнки очiкували у фойе на своi автiвки. Через гомiн i дзвiнкий смiх вона почувалася ще бiльш непримiтною, якщо це взагалi було можливо. Тут ii сукню ледь-ледь могли б вважати гарною. Їi прикраси не притягували приголомшенi погляди. Вона вiдчула нестримне бажання втекти звiдси, таке ж, як i в «Бонвiт Теллер» поруч iз пихатою продавщицею. Вона запакуе цю дивовижну червону сукню в оригiнальний тонкий папiр i завтра вiднесе до крамницi. Такi чоловiки, як Максвелл, не зустрiчаються з такими дiвчатами, як вона.

Однак щось тримало ii. Якби ж тiльки вона не вихвалялася цим побаченням! Їi сусiдки, батьки, навiть водiй таксi вважали ii брехухою. Вона мала довести, що вони помилялися. Навiть якщо ii з Корнi Максвеллом побачить тiльки один репортер колонки свiтськоi хронiки або ж хтось iз вiдвiдувачiв iх разом сфотографуе, ii буде реабiлiтовано. Ця думка пiдштовхувала ii просуватися далi через фойе до дверей основноi зали. Вiд дверей до зали йшло кiлька вкритих килимом сходинок. Кожен, хто опиняеться на них, обов’язково притягуе погляди всiх вiдвiдувачiв цього величезного велелюдного мiсця.

Поки Пеннi стовбичила на верхнiй сходинцi, вона почувалася нiби на краю високоi скелi. Попереду вабило майбутне. Позаду скупчувалися багатi та могутнi, даючи заднiй хiд, наче автiвки, що опинилися у заторi. Хтось голосно кашлянув. Зала перед нею була щiльно заповнена людьми. Жодного вiльного столика. У мезонiнi сидiли найуважнiшi вiдвiдувачi. На сходинцi Пеннi вiдчувала себе, наче на сценi, – ii було видно з усiх куточкiв.

У центрi зали за столом сидiв самотнiй чоловiк. Свiтло вiд свiчок грало на його бiлявому волоссi. На столi лежав розгорнутий блокнот, i вiн старанно щось туди занотовував срiблястою ручкою.

Подих незнайомця залоскотав вухо Пеннi. Голос позаду прошепотiв:

– Перепрошую, юна ледi… – промовець голосно чмихнув.

Усi присутнi в ресторанi спостерiгали за тим, як шкрябав самотнiй вiдвiдувач, але робили це у стриманiй нью-йоркськiй манерi: позираючи на нього поверх меню. Пiдглядаючи за його вiдображенням в срiблястих лезах своiх ножiв для масла.

Голос поза спиною Пеннi шепотiв бiльш наполегливо:

– На сходинках не можна затримуватися. Я змушений прохати вас вiдiйти, – промовив вiн.

Пеннi завмерла, благаючи, щоб вiдвiдувач-одинак пiдвiв погляд i побачив ii. Помiтив, як гарно вона виглядае. Натовп позаду дiвчини нетерпляче гомонiв. Вона не могла поворухнутися. Швейцар, паркувальник, будь-хто мав пiдняти ii й перенести, наче мiшок з картоплею.

Нарештi чоловiк, який писав щось у блокнотi, пiдняв голову. Їхнi очi зустрiлися. Усi у великiй залi стежили за його поглядом. Чоловiк пiдвiвся, голоси i звуки присутнiх притихли. Нiби здiйняли завiсу в оперi, повисла тиша.

Не вiдводячи вiд Пеннi погляду, чоловiк пiдiйшов до сходинок i став пiдiйматися iй назустрiч. Коли мiж ними залишилося двi сходинки, вiн зупинився, простягнув руку. Колись вона була перед ним на килимi в офiсi, простягаючи руку, тепер знизу був вiн.

Вона простягнула руку. Його пальцi були такi ж холоднi, як вона й запам’ятала.

Вона вже бачила шпальту «Нешнл Інкваiрер»: вона у супроводi К. Лiнуса Максвелла. Так само, як вiн супроводжував багатьох вишуканих жiнок. Униз по сходах. Крiзь мовчазну залу. Вiн притримав для неi стiлець, допомiг сiсти. Сiв сам, закрив блокнот. Лише тодi оточуючi загомонiли трохи голоснiше.

– Дякую, що приедналися до мене, – сказав вiн. – Чудово виглядаете.

І вперше в життi Пеннi справдi повiрила, що так воно i е.

Наступноi митi вiн замахнувся. Наче збирався дати iй ляпас: нахилився вперед, так швидко махнув рукою, що вона й клiпнути не встигла. Пеннi здригнулася.

Коли розплющила очi, вiдразу наштовхнулася поглядом на його величезний кулак – кiсточки пальцiв мало не торкалися кiнчика ii носа.

– Перепрошую, що злякав, – виправдовувався вiн, – але, здаеться, я ii схопив. – Корнi Максвелл розтиснув кулак i продемонстрував дiвчинi розчавлену чорну муху.



Наступного ранку Пеннi очiкувала перед замкненими дверима «Бонвiт Теллер» за пiвгодини до вiдкриття. Вона не могла дозволити собi заплатити бодай вiдсоток за один день користування кредитом на таку коштовну вечiрню сукню. Навiть якщо вона запiзниться на роботу, все одно мае вiдразу повернути сукню.

У казках нiколи не розповiдають, як Попелюшка на свiтанку повертала сукню та черевички, побоюючись, що обачна продавщиця помiтить якийсь недолiк i вiдмовиться повертати повну вартiсть вбрання.

Незважаючи на надзвичайну iжу та вино, вечеря не була надто чарiвною. На них постiйно витрiщалися. Неможливо розслабитися й насолоджуватися вечерею, коли знаходишся в акварiумi. Максвелл був бездоганним. Уважним, можливо, надто уважним, чiплявся за кожне ii слово. Кiлька разiв вiн вiдкривав блокнот та поспiхом стенографував, наче писав диктант або виплiтав павутиння. Їхня зустрiч бiльше скидалася на приемну спiвбесiду, нiж на романтичне побачення. Про себе вiн не повiдав майже нiчого, нiчого такого, про що вона не знала з газетних шпальт. Нервуючи, Пеннi говорила безупинно. Вiдчайдушно намагаючись заповнити мовчання, вона розповiла йому про своiх батькiв, Мiрил та Артура, про iхне життя в передмiстi. Згадала довгi години навчання на юридичному факультетi. Пригадала про любов усього ii життя, скотч-тер’ера Дiмплз, який помер минулого року.

Протягом всього монологу Максвелл мовчки всмiхався. Дякувати Боговi, час вiд часу пiдходили офiцiанти, надаючи iй змогу помовчати й перевести подих.

– Якщо мадам дозволить… – почав офiцiант, махнувши рукою в бiлiй рукавичцi. – Сушi кобашiра, фiрмова страва нашого закладу.

Пеннi переможно всмiхнулася.

– Звучить смачно.

Максвелл допитливо подивився на неi.

– Вам вiдомо, що цi сушi з сирого гребiнця, чи не так?

Вона цього не знала. Вiдверто кажучи, Максвелл, можливо, теж врятував iй життя. Звiдки йому було вiдомо, що в неi жахлива алергiя на морськi продукти? Один шматочок – i вона би повалилася на пiдлогу, розпухла й нежива. Певно, Пеннi не вдалося притаiти страх, бо Максвелл миттево переглянув ii замовлення й сказав:

– Дама скуштуе курку.

Дякувати Боговi, що хтось звернув увагу на це. Їi язик знервовано продовжив монолог.

Вона розумiла, що голос звучить жалiсно. Проте Пеннi не могла зупинитися. Жодна людина нiколи не цiкавилася нею, тим паче в Нью-Йорку. З маленького батькiвського дива вона перетворилася на жалюгiдну й непомiтну дiвчину. Найчастiше вечорами вона примушувала себе гуляти вулицями, доки ii сусiдки заспокоювалися, а вона сама виснажувалася так, що залишалося тiльки впасти в лiжко. Вона блукала навколо Верхнього Іст-Сайду, завжди на самотi, не рахуючи швейцарiв, що дивилися iй вслiд iз-за скляних дверей вишуканих фойе кожного з будинкiв. Цi величнi особняки та розкiшнi кооперативнi апартаменти – мешкати тут бажали всi. Вона теж примушувала себе прагнути того ж самого. Але насправдi вона цього не прагнула. Пеннi лише вдавала, що волiе мати такi коштовностi, як виставленi у вiтринi «Картье», або хутро вiд «Блумiнгдейла».

Вона не бажала примарного успiху. Дiвчина волiла справжньоi влади. Навiть для власних вух ii мрii видавалися божевiльно амбiтними.

Перш за все, Пеннi не бажала того, про що мрiяли iншi жiнки. Вони здавалися навiженими, коли юрмилися за тими ж самими заяложеними речами. І це непокоiло дiвчину, вона вiдчувала, нiби ii не допускали до вулика. Оскiльки вона не захоплювалася анi кiнозiрками, яких усi навколо обожнювали, анi ароматичними свiчками, Пеннi журилася, що з нею коiться щось жахливе.

Щодня вона бачила жiнок-адвокаток та виконуючих обов’язки, якi несамовито тиснули кнопки та гиркали у телефоннi слухавки накази. Жодна, здавалося, не отримувала прогресивного просвiтлення. Цей шлях бiльше ii не вабив. Пеннi прагнула до кар’ери поза межами полiтики гендерноi iдентичностi, яку звужено до колiнного рефлексу.

За десертом Пеннi Гарриган зiзналася, що не знае, чого бажае.

Їi не вабить мрiя стати адвокатом. Ще у старших класах школи iй усi казали – батьки, вчителi, священик: людинi потрiбно мати в життi мету й план, як ii досягнути. Усi запевняли, що вона повинна присвятити життя якiйсь цiлi. Вона обрала кар’еру адвоката так само легковажно, нiби витягла собi професiю навмання, як фокусник iз капелюха. Навiть незважаючи на президента Хiнд, кар’ера адвоката вабила Пеннi не бiльше, нiж шуба з соболя чи прогулянка з двома афганськими хортами в дiамантових нашийниках до «Метрополiтен Опера», де виконуватимуть Вердi. Нi, за словами Пеннi, вона вiдверто не знала, чого бажала, але вiдчувала, що невдовзi iй вiдкриеться якась славетна доля.

Максвелл нiчого не запитував, але уважно прислухався. Вiн дивився на неi, наче спромагався запам’ятати. Якоiсь митi, мiж аперитивом i салатом, вiн дiстав невеличкий блокнот, у якому щось нотував, коли вона прибула до ресторану. Розгорнув на чистiй сторiнцi. Зняв ковпачок зi срiблястоi ручки й почав писати – вочевидь, записував ii страхи. Пеннi не могла стверджувати напевне через його нерозбiрливий почерк, майже мiкроскопiчнi лiтери. Максвелла, який без зупинки шкрябав щось у блокнотi, можна було вважати або неймовiрно неввiчливим, або непомiрно турботливим i спiвчутливим.

Коли ii слова записували, Пеннi намагалася триматися впевнено, проте стримуване занепокоення приглушити не вдавалося. Вона нiкому нiколи подiбного не казала, але здавалося, що вона опинилася в безвиходi. Пiсля двадцяти п’яти рокiв вiдмiнних оцiнок i чемноi поведiнки вона дiсталася жахливого глухого кута. Межi можливостей. Навiть промовляючи це, Пеннi усвiдомлювала, що, найвiрогiднiше, бiльше нiколи не зустрiне цього чоловiка. Тому вона могла сповiдатися йому цiлком безпечно.

Їi полегшення було неприхованим. Перед його захопленим поглядом Пеннi так i сяяла. Вона пишалася собою. Заохочувана його увагою, дiвчина похитала головою, вiд чого затанцювали сережки у формi пiньяти. Вона торкнулася грудей, провела кiнчиками пальцiв по звивистих лiнiях нефритового дракона. Обидвi прикраси нагадали Пеннi, як iй пощастило з сусiдками.

Здавалося, що кожен ii рух чаруе блакитнi очi Макса. Вiн усмiхався, але й далi мовчав. Не зводив з неi погляду, але писати не припиняв.

Складалося враження, що вiн закохався. І це було щось бiльше, нiж пристрасне захоплення. Бiльше, нiж кохання з першого погляду. Це мало такий вигляд, наче Максвелла заворожував ii голос. Усiм тiлом вiн жадiбно подавався вперед, знемагаючи. Щось у виразi його обличчя пiдказувало, що все життя вiн шукав саме ii.

Такоi уваги Пеннi жадала вiд усього свiту. Вона хотiла, щоб усi й усюди знали ii iм’я, обожнювали ii. Так, вона голосно в цьому зiзналася. Але вона не здатна зробити так, щоб виправдати подiбне схвалення. Їй потрiбен наставник, учитель, вiдкривач…

Стоячи бiля замкнених дверей крамницi, Пеннi високо тримала чохол iз сукнею, щоб вiн не волочився тротуаром. Вона пригадала кожну смачну страву вечерi, якою вона так i не насолодилася. Вона надто боялася, що iжа впаде на колiна. Одна-едина крихiтна плямочка – й наступнi п’ять рокiв вона мае вiдпрацьовувати власну неохайнiсть. Коли охоронець вiдiмкнув дверi, вона поспiхом попрямувала до вiддiлу, де купувала вбрання.

Бiля каси очiкувала та сама продавщиця, яка допомогла дiбрати iй сукню менше доби тому.

Пеннi простягнула пакет iз сукнею та рiшуче, наскiльки спромоглася, промовила:

– Я би хотiла це повернути.

Продавщиця взяла пакет за вiшак. Поклала на прилавок, розстiбнула застiбку-блискавку й оглянула червонi атласнi складки.

– Коли я приiхала додому, примiрила, – сказала Пеннi. Махнула рукою, сподiваючись, що вийшло зневажливо. – Взагалi не те, що я мала на увазi.

Продавщиця пiдкинула та розгладила юбку, прискiпливо вдивляючись у стрiчки, кромку. Вона спитала:

– Тобто ви навiть у нього не вбиралися?

– Нi, – вiдповiла Пеннi. Затамувала подих, побоюючись, що якась зачiпка або краплина поту викрие ii брехню.

Спiврозмовниця без усмiшки тиснула:

– Навiть пiд час нетривалоi вечерi?

Пеннi була впевнена, що жiнка знайшла пляму вiд вина. Слiд вiд шоколадного мусу. Або вiдчула запах парфумiв чи цигарок вiд тканини. Можливо, це тiльки уява Пеннi, але несподiвано у крамницi заюрмилися вiдвiдувачi, продавцi, навiть з’явився охоронець – усi пiдслуховували iхню розмову.

– Нi, – наполягала Пеннi. Вона спiтнiла.

– Навiть у «Шi Ромейн»?

– Нi, – пискнула Пеннi.

Продавщиця змiрила дiвчину суворим поглядом:

– Маю вам дещо показати. – Вона сховала сукню назад до пакета й щось дiстала з-пiд прилавку. То була сьогоднiшня «Нью-Йорк пост». На першiй шпальтi заголовок: «Принц-розумник витягнув з безвiсностi нову Попелюшку».

А поряд iз цими велетенськими лiтерами – кольорове зображення Пеннi плiч-о-плiч iз Максвеллом. Жодного сумнiву: на дiвчинi була ця сама сукня.

– Хоч як прикро, мiс, – мовила продавщиця осудливо, – сукню повернути не можна!

Пеннi крити було нiчим. Вона в головi поспiшно робила пiдрахунки. Зважаючи на цiну сукнi й поточну ставку за кредитом, вона розрахуеться за неi десь приблизно через сорок рокiв.

– Враховуючи, що ви така публiчна особа, – докоряла жiнка, – агенти «Дольче i Габбани» мають iще вам доплачувати за те, що вдягли iхне вбрання. – Нахилившись ближче, нiби змовниця, вона додала: – «Прада». «Фендi». «Ерме». Вони б померли за такий контракт. – Вона пiдморгнула. – Дозвольте зв’язатися з кiлькома людьми вiд вашого iменi. Якщо ви й надалi супроводжуватимете мiстера Максвелла, можна заробити купу грошей, просуваючи певних дизайнерiв.

Із цим могла виникнути проблема. Максвелл запитав дозволу iй подзвонити, але з власного досвiду Пеннi розумiла, що це лише ввiчливiсть. Цi слова нiколи не гарантували другого побачення. Анi визначених планiв. Зараз Пеннi промовчала, проте вона, можливо, бiльше нiколи не побачить Максвелла.

Пеннi оглянула вiддiл плаття, примiтила невiдомих людей, що крокували до них. Чоловiки. Жiнки. Дехто у формi. Хтось у хутряних пальто. Усi стискали те саме ранкове видання «Пост». І всi приязно всмiхалися Пеннi.

Продавщиця, яка лише вчора була такою непривiтною, зараз сяяла сором’язливою усмiшкою. Одну руку вона притиснула до грудей, нiби намагаючись заспокоiти несамовите серце, й сказала:

– Будь ласка, пробачте менi непрофесiйну поведiнку, але…

Навiть попри товстий шар косметики Пеннi побачила, як спiврозмовниця почервонiла.

І, простягаючи ранкову «Пост», благала:

– Чи могли б ви залишити автограф для моеi дочки?



К. Лiнус Максвелл не зателефонував. І наступного дня також. І за день. І навiть за тиждень.

Пеннi прямувала на роботу й ухилялася вiд занепокоених допитiв Монiк про «Шi Ромейн».

Пiсля роботи Пеннi пiшла до вiддiлення банку «Чейс Манхеттен» у Джексон Хайтс i орендувала сейф для зберiгання. Щоб його вiдiмкнути, знадобилося два ключi. Вона спостерiгала, як спiвробiтник банку встромляе свiй ключ та повертае його. Вона скористалася своiм, спiвробiтник залишив ii наодинцi з металевою скринею в невеличкому примiщеннi. Тiльки-но вiн пiшов, Пеннi дiстала щось з сумочки маленьке i рожеве та поклала до скринi. Поспiхом зачинила ii, покликала спiвробiтника. Їi сусiдки бiльше не матимуть шансу скористатися ii ковпачком.

Повернувшись до квартири, вона вiддала сережки та кулон. Щоразу, коли дзвонив ii телефон чи надходило повiдомлення, вона перехоплювала сповненi очiкування погляди Кван Ксi та Есперанси. Але кожного разу то було повiдомлення вiд мами або тата. Або телефонувала продавщиця з «Бонвiт Теллер», повiдомляючи, що вже замовила для неi приголомшливу сукню вiд Александра Макквiна та пару черевичкiв на пiдборах вiд Стелли Маккартнi для наступного виходу Пеннi в свiт як Попелюшки.

Поки вона стояла у крамницi в черзi, щоб оплатити морозиво, намагалася не звертати уваги на заголовки жовтоi преси, що впадали в око: «Попелюшку вiдправлено у вiдставку!» На наступнiй шпальтi надруковане величезне фото, де вона купляе морозиво, пiд заголовком: «Покинута Попелюшка запихаеться iжею!» Щось сюрреалiстичне. І ось вона знов купуе вершкове морозиво з крихтою, дивлячись на свое фото, зроблене за день до цього, на якому купляе морозиво. Щоб iще погiршити ситуацiю, на найсвiжiших фото вона вже виглядае гладкiшою! Усi в крамницi впiзнавали ii, були готовi поплескати по плечу, втiшити. Касирка махнула iй, щоб не платила, зi словами:

– Безкоштовно, люба. – Стати об’ектом жалю в Нью-Йорку – мiстi, що не знае жалю, – ось так низько вона впала.

Ще кiлька днiв потому вона насилу застiбнула штани. Забагато заспокiйливоi iжi. Тому вона була заскочена зненацька, коли Тед запросив ii на обiд у росiйську чайну. Там, сидячи в затишнiй кабiнцi в кутку, у розкiшному iнтер’ерi, вiн змусив ii смiятися з його вiдчайдушних iсторiй про студентськi вилазки за дiвочою бiлизною. Тед процитував свое резюме цiлком, вочевидь, сумнiваючись, який вигляд мае порiвняно з нещодавнiм залицяльником-мiльярдером. Тед вихвалявся тим, що був у Йелi капiтаном команди гребцiв. На доказ вiн вдягнув яскраву зелену фiрмову футболку. Хоч яким вiн був нудним, Пеннi досi була йому вдячна. Тедове гучномовство та балачки вiдволiкали ii вiд нинiшнього публiчного приниження й вiдчаю, що майже розчавлювали. Тед був досить привабливим – набагато гарнiшим, нiж бiлявий холостяк Макс, та ще iснувала можливiсть, що якийсь приблудний фотожурналiст iз «Пост» зробить iхнiй iз Тедом знiмок i надрукуе його пiд заголовком: «Попелюшка завдае удар у вiдповiдь!»

На свiй подив, Пеннi пiймала себе на тому, що тримае Теда за руку, яка покоiться на бiлiй полотнянiй скатертинi. Вона лише волiла, щоб у спостерiгачiв склалося враження, що вони з Тедом милуються, але вiдбувалося щось дивовижне. Вiброфони. Чари. Амулет. Їхнi пальцi мiцно переплелися. Вона розмiрковувала, чи встигне до банку, щоб дiстатися свого депозитного сейфа до того, як вiддiлення зачиниться.

Пеннi не була святенницею. Не була манiрницею, шкiльною вчителькою-квочкою. Інтимну близькiсть поза шлюбом вона не вважала грiхом. Пеннi просто нiколи не бачила потреби у повсякденному сексi. Пiд час курсового проекту з гендерних дослiджень вона дiзналася, що приблизно 30 вiдсоткiв жiнок не можуть вiдчути оргазм, – схоже, вона з тих самих 30 вiдсоткiв. На щастя, у життi е iншi задоволення. Сальса, наприклад. Морозиво. Фiльми Тома Беренгера. У гонитвi за недосяжним сексуальним задоволенням вона не бажала обзавестися герпесом, венеричними бородавками, вiрусним гепатитом, ВІЛом та небажаною вагiтнiстю.

Менше з тим, пальцi Теда так приемно пахли. Вона помилялася щодо нього. Дуже помилялася. Цей амбiтний молодий адвокат хотiв ii, а не Монiк. Очi його казали набагато бiльше. Можливо, вона помилялася i щодо сексу. З належним хлопцем вона, мабуть, вiдчуе це виверження, вiд якого прискорюеться пульс.

– Пеннi, – затинаючись, промовив вiн.

– Так, – вона ковтнула. Щоб заспокоiтися, вона удавано сором’язливо зупинила погляд на кошику з сирними паличками. Коли вона вiдважилася знов подивитися на хлопця, повторила: – Так, Теде.

Вiн стиснув пальцi. «Пуголовок ». Їхнiй звичайний обiд перетворився на те, чим так i не стала казкова вечеря у «Шi Ромейн». На щось пристрасне… пекуче… обтяжене еротичними натяками.

Десь у глибинi сумки Пеннi задзвонив телефон. Звук захопив ii зненацька.

– Пеннi, – казав Тед, – я завжди…

Телефон знову задзвонив. Пеннi намагалася iгнорувати дзвiнок. Вона напружилася всiм тiлом.

Тед збирався з мужнiстю.

– Якщо ти бiльше не зустрiчаешся з… – Його губи викривилися, вiн нахилився ближче. Ще ближче. Вона вiдчувала в його подиху запах смачного м’яса по-французьки.

Пеннi ухилилася вiд поцiлунку. Неможливо було проiгнорувати вхiдний дзвiнок.

– Пробач, – усмiхнулася вона, дiстаючи телефон.

Судячи з рiнгтону, телефонував Макс.

Нечесно. Пеннi намагалася розповiсти людям, що К. Лiнус Максвелл – бiльше, нiж iнтернет-вундеркiнд. Набагато бiльше! Вiн керував мiжнародною групою корпорацiй, якi очолювали свiтовi комп’ютернi мережi, супутниковi комунiкацii та банкiвську сферу. Вона серйозно описувала Монiк, як на пiдприемствах Максвелла працюе мiльйон людей, а обслуговують вони ще сотнi мiльйонiв. Кожного року лише його благодiйнi фонди вкладали мiльярди доларiв у кожну з десятка видатних справ: боротьбу з голодом, лiкування хвороб, захист прав жiнок. Як засвiдчила президент Хiнд, гендерна рiвнiсть – мрiя, близька серцю Максвелла. Вiн заснував школи в Пакистанi та Афганiстанi, щоб юнi дiвчата спромоглися боротися за лiпше майбутне. Вiн фiнансував полiтичнi кампанii, якi просували лiдерiв-жiнок на найвищi посади в кожнiй краiнi.

А це, за словами Пеннi, доводило, що, попри всю пихатiсть та альтруiзм, Максвелл не просто розумник-багатiй.

Вона запевняла себе, що iй подобаеться бути з ним.

Але нав’язати цю думку було важко. Особливо собi.

У конторi Монiк спитала:

– Дiвчино з Омахи, а ти ковпачок вдягаеш? – Вона рвучко обернулася, прикрашенi намистом коси затрiскотiли. Не чекаючи вiдповiдi, Монiк промовляла: – Бо на твоему мiсцi я б витягнула його! Спалила! Спустила свiй протизаплiдний засiб в унiтаз i дозволила цьому чоловiку зробити тобi дитину!

Це жодним чином не стосувалося Монiк, але пiсля мiсяця побачень Пеннi у стосунках iз Максвеллом так i не дiйшла до лiжка. Пiзно ввечерi телефонували ii батьки. Пеннi пiдозрювала, що вони сподiваються спiймати ii на гарячому з Максвеллом. Вона вiдповiдала напiвсонна:

– Котра година?

У слухавцi на великiй вiдстанi мати кричала:

– Як можливо його не кохати? Вiн такий багатий!

А батько додавав:

– Удавай, що кохаеш його!

– Ми з татом не знайомi з Максвеллом, – вела далi мати, – але вже вважаемо його членом родини.

Пеннi кинула слухавку. Вимкнула телефон i знову лягла спати. Вона не бажала, щоб на неi тиснули. Вона надто багато разiв бачила, як сестри з жiночого товариства йшли до вiвтаря. І надто часто iхнiй шлюб перетворювався в зловiснi обов’язковi «побачення». Наче довiчне ув’язнення, де подружнi вiзити – рiдкiсне явище. Багач вiн чи бiдняк, вони з Максвеллом – двi людини, яким потрiбна взаемна пристрасть, щоб прожити разом до кiнця життя.

Їй не давав спокою той факт, що жоден iз його вiдомих романiв не тривав довше 136 днiв. Це не могла бути випадковiсть. Вони всi тривали точнiсiнько 136 днiв.

І сам Максвелл не примушував ii до сексу. Вiн був таким вiдокремленим, таким чемним, але таким вiдстороненим, що Пеннi дивувалася: невже Алюет Д’Амброзiя обманювала, коли казала, що вiн найвидатнiший коханець, якого вона зустрiчала? Французька краля, напевно, знала кращих чоловiкiв, бiльш пристрасних. Максвелл не був наполегливим. Вiн не спромiгся нi на що бiльше, нiж спостерiгати, слухати та нотувати в своему маленькому блокнотi. На вечiрках на яхтi жiнки, з якими вона взагалi не була знайома, пильно до неi придивлялися. Худорлявi, нiби олiвчики, супермоделi глузували зi звичайних стегон Пеннi. Недовiрливо похитували головами з високими вилицями. Чоловiки скоса поглядали на неi. Вважали, що вона мае якийсь особливий еротичний хист, щоб причарувати Максвелла. Їхнi розпуснi погляди видавали сцени, якi вони собi уявляли: неприборканого содому та професiйноi феляцii. Вони би померли вiд смiху, коли б Пеннi зiзналася, що найбагатший чоловiк у свiтi возив ii кататися на ковзанах до Берна та на кориду до Мадрида, але нiколи не вкладав у свое лiжко.



Пеннi не була незайманою, коли познайомилася з Максвеллом. Вона займалася сексом з хлопцями в унiверситетi. Кiлька разiв. Але лише з одним одночасно. І лише з хлопцями. І нiколи у заднiй прохiд! Вона не була анi збоченкою, анi повiею. Їi приятелями були хлопцi з братерства «Сигма Чi», якi вдавали з себе джентльменiв, вiдчиняючи для неi дверцята. Вони купували бутоньерку з крижаних орхiдей та тремтячими пальцями чiпляли iх на ii сукню. З власного досвiду вона знала, що кожен вважав себе природженим танцiвником i неперевершеним у лiжку. Правда була в тiм, що насправдi бiльшiсть чоловiкiв знала лише одне танцювальне па – зазвичай пого, – а у лiжку вони нагадували мавпу з фiльму про дику природу, яка пхае гiлку в мурашник.

У неi були стосунки, але оргазму – жодного разу. Жодного оргазму-оргазму, жодного оргазму, що обертае земну кулю, вiд якого стискаеш зуби, того оргазму, про який вона читала у «Космополiтен».

Нi, коли Пеннi закiнчувала юридичний, вона не була незайманою, але й не поспiшала вийти замiж.


* * *

У Парижi пiд час однiеi з вечiрок на верхiвцi Ейфелевоi вежi Пеннi випала нагода познайомитися з Алюет Д’Амброзiею особисто. У iхньому постiйному розпорядженнi був надзвуковий лiтак, тому Париж, здавалося, розташовувався не далi вiд центру Манхеттена. Максвелл мiг кулею доставити ii будь-куди в свiтi задля спокiйноi вечерi, а потiм повернути до опiвночi в злиденну квартиру в Джексон Хайтс. Коли щовечора бачиш тi самi ображенi хтивi обличчя мiжнародноi елiти на вечiрках та кiнопрем’ерах, свiт здаеться ще меншим. Навiть на даху Ейфелевоi вежi, коли пiд ногами мерехтить Париж, Пеннi потягувала з келиха шампанське, соромлячись звертатися до iнших вiдвiдувачiв та гостей.

Вечiр був теплим, але Пеннi вiдчувала прохолоду, оскiльки сукня вiд Вiри Вонг оголювала ii спину. Хтось кудись покликав завжди уважного Максвелла, i Пеннi ловила на собi неприязнi погляди. Озирнулася – так, вона не помилилася. Нiби два лазери-близнюки, цi очi блищали з протилежного боку вiдкритоi тераси. Вони належали кiнозiрцi, володарцi чотирьох «Оскарiв». Цього року ii знов номiнували на нагороду Кiноакадемii, й за кiлька тижнiв вона мала всi шанси отримати п’ятий «Оскар». Саме цю жiнку Пеннi бачила на крихiтних екранах безлiчi телефонiв. Зараз вона була самотня й вимальовувалася вдалинi величезною вежею.

Зiткнення ставало неминучим. Кожен з присутнiх радiсно спостерiгав, як наближаеться Алюет. Рухаючись по колу, вона вочевидь пiдходила до своеi здобичi. Кiнозiрка рухалася, мов пантера, в чорному шкiряному комбiнезонi, який обiймав кожен вигин ii тiла. Красивi нiздрi кiнозiрки тремтiли. Вишкiрившись, вона вся кипiла.

Продавщиця з «Бонвiт Теллер» дотримала слова й познайомила Пеннi з дизайнерами високоi моди, якi надавали iй дивовижне вбрання. Але порiвняно з цiею хижачкою-людожеркою, яка наближалася, вона почувалася голодранкою. Як завжди, iй кортiло втекти з поля бою. Якби ж тiльки Максвелл повернувся! Монiк вигадала б, як дати вiдсiч цiй несамовитiй амазонцi. Дженнiфер Лопес чи Пенелопа Крус уже набили б iй французьку пику. Усе, що спромоглася вигадати Пеннi, – вiдвернутися та пiдготуватися до майбутнього удару.

– Сiре мишеня, – промовив голос. З сильним французьким акцентом, вiдомим iз безлiчi фiльмiв.

Гострi довгi нiгтi вп’ялися у плечi Пеннi, повiльно розвернули дiвчину обличчям до спiврозмовницi. Випещенi риси обличчя зараз спотворювала ненависть.

– Жахаешся, мишеня? – Алюет Д’Амброзiя кивнула пiдборiддям. – Правильно, що жахаешся. Ти у великiй небезпецi.

Пеннi лише мiцнiше стиснула келих з шампанським. Якщо далi буде поштовх, вона хлюпне солодким iгристим вином просто акторцi у вiчi. А потiм кинеться геть як навiжена.

– Хай там як… – погрожувала Алюет, розмахуючи наманiкюреним пальчиком перед обличчям Пеннi. – Не смiй спати з Максом. Не можна займатися з Максвеллом сексом.

Натовп був явно розчарований, коли кiнозiрка повернулася й пiшла геть. Люди розступалися перед нею. Усi мовчали, аж доки вона зайшла до лiфту й зникла.

Пеннi зрозумiла, що Алюет несамовито ревнуе. Ця французька дiва досi кохае Максвелла. Пеннi посмiялася про себе. Вона, звичайна Пеннi Гарриган, викликае заздрощi у найспокусливiшого секс-символу свiту. Мить по тому поряд iз нею вже стояв Максвелл. Як завжди, вiн щось нотував у свiй блокнот. Такий собi льотчик-лихач.

Пеннi мовчала, тому вiн спитав:

– Усе гаразд?

Вона описала йому сцену, свiдком якоi вiн не став. Як до неi пiдiйшла Алюет. Як акторка iй погрожувала.

На ввiчливому обличчi Максвелла з’явився дивний вираз. Ранiше Пеннi нiколи такого не спостерiгала: злiсть, поеднана з iншим вiдчуттям. Можливо, коханням. Теплий вiтерець трiпав його бiляве волосся.

Хай там як, вона не здатна протистояти. Чи то через фiзичну привабливiсть, чи через бажання роздратувати Алюет, але Пеннi не могла бiльше опиратися бажанню переспати з Максом. Вона взяла його за руку.

– Давай-но сьогоднi не будемо повертатися. – Вона пiднесла прохолодну долоню до своiх губ та поцiлувала. Потiм додала: – Давай залишимося тут на нiч, а до Нью-Йорка повернемося завтра вранцi.



У лiжку Максвелл торкався ii вправно, мов лiкар. Вiн використовував пальцi, наче кронциркуль, – лише для вимiрювання. Як лiкар або вчений, вiн торкався ii кiнчиками пальцiв, немов вимiрював ii кров’яний тиск. Нерiдко вiн зупиняв пестощi, нахилявся до столика бiля лiжка й щось нотував своiми таемничими, схожими на павутиння стенографiчними позначками.

Того першого вечора в Парижi Пеннi трохи напилася й опинилася оголеною в його лiжку, а вiн стояв навколiшках мiж ii розсунутими ногами.

На прилiжковому столi поеднувалися дивнi речi. Гранованi кришталевi пляшечки, на кшталт парфумiв, у кожнiй рiдина яскравого кольору. Вони скидалися на масивнi рубiни, топази, смарагди. Вони нагадали Пеннi про величезний сапфiр, який вона бачила на шиi в Алюет Д’Амброзii. Помiж цих барвистих пляшок були звичайнi склянi мензурки та лабораторнi склянки, якi у Пеннi завжди асоцiювалися з уроками хiмii у старших класах. Стояла на столi й невеличка картонна коробка, на кшталт коробки з паперовими серветками для обличчя. Виявилося, що в нiй лежать латекснi рукавички, одна саме стирчала з коробки напоготовi. В однiй iз колб був асортимент презервативiв в обгортках. Помiж усiма цими речами ховався й блокнот. Певна рiч! Цей блокнот був майже придатком до Максвелла. Останне, що впiзнала Пеннi, – невеличкий цифровий записувальний пристрiй – прилад, на який надто зайнятий виконавець мiг би записувати своi думки. Поряд iз лiжком стояла пляшка шампанського.

Максвелл уже був збуджений, але здавалося, що вiн майже не помiчае цього. Вiн тягнувся з лiжка до столика лише за кiлька сантиметрiв вiд оголеноi плотi Пеннi. Перш за все вiн вiдкоркував пляшку шампанського й плеснув трохи у мензурку. Шампанське зашипiло рожевою пiною. Рожеве шампанське. Вiн простягнув мензурку Пеннi. Сам здiйняв пляшку й промовив тост:

– За iнновацii та прогрес!

Кожен iз них випив iгристого зi своiх iмпровiзованих «келихiв».

– Не глитай усе, люба. – Максвелл клацнув пальцями, показуючи, що вiн волiе, щоб вона повернула мензурку. Налив iще краплю й вiдставив пляшку вбiк. Надто неквапливо Макс вибирав помiж кришталевих флаконiв. З деяких вiн крапав у рожеве вино насичений кольоровий сироп. Перегортав туди-сюди сторiнки блокнота, нiби звiряючись iз закодованим рецептом.

Щось рiшуче змiшуючи, Максвелл розмiрковував:

– Людей ввели в оману. Вони присвячують себе вивченню будь-чого, крiм найважливiшого. – Його губи розтягнулися в криву посмiшку. – Я вивчив нескiнченнi тонкощi сексуальностi. Учився в лiкарiв та анатомiв. Розчленив багато трупiв як чоловiкiв, так i жiнок, щоб зрозумiти механiзм задоволення.

Похлюпавши сумiшшю в мензурцi, щоб ретельно змiшати компоненти, Максвелл суворо поглянув на неi та спитав:

– Ти коли-небудь насолоджувалася оргазмом?

– Звичайно ж! – поспiхом вiдповiла Пеннi. Надто поспiхом. Це була брехня, й пролунало це як брехня.

Максвелл самовдоволено всмiхнувся.

– Я був учнем найдосвiдченiших експертiв у галузi сексу. – У його словах зовсiм не було пихатостi, лише непохитна рiшучiсть. – Я навчався у тантричних шаманiв з Марокко. Опанував енергiю кундалiнi. Щоб зрозумiти коефiцiент тертя мiж рiзними типами шкiри, я консультувався з найвидатнiшими свiтовими спецiалiстами з органiчноi хiмii.

Пеннi пройшлася очима по його оголеному тiлу. Завдяки «Нешнл Інкваiрер» вона знала, що йому сорок дев’ять. За вiком вiн мiг би бути ii батьком, але через свою худорляву статуру нагадував стрибунця. Усi його кiнцiвки були добре окресленими та пропорцiйними, як у мурахи або шершня. Блiда шкiра без волосся не мала жодноi зморшки, нiде не провисала, як i бездоганно пiдiгнаний костюм. Вона уважно розглянула плечi та руки – жодного ластовиння чи родимки. Виходячи з його зiзнань про сексуальнi пошуки, вона очiкувала побачити пiрсинг у сосках. Усе тiло в татуажi або рубцях через узгодженi садо-мазо-iгри. Але жодних доказiв. У нього була чиста шкiра, яка обтягувала мускулясте чоловiче тiло.

– Мiй власний таемний рецепт, – сказав вiн, простягаючи Пеннi мензурку, щоб понюхати. Вино, змiшане з таемничою рiдиною.

Воно вже пузирилося менше, але досi нагадувало рожеве шампанське. Аромат був просто солодко-дивовижний. Наче полуницi. Пеннi з сумнiвом вгледiлася в повну мензурку й спитала:

– Ти очiкуеш, що я це буду пити?

– Не зовсiм, – вiдповiв Максвелл. З висувного ящика столу вiн дiстав якусь рiч, яка нагадувала iграшку, що пищить. Яйцеподiбна рiч iз м’якоi червоноi гуми, приблизно розмiром з грейпфрут. З одного боку в цього яйця був якийсь довгий бiлий патрубок. – Вагiнальна спринцiвка, – пояснив Максвелл, здiймаючи пристрiй вище, щоб вона роздивилася. Вiн продемонстрував, як патрубок викручуеться з гумового яйця, вiдкриваючи отвiр у гумi. У цей отвiр вiн налив сумiш iз рожевим шампанським. Коли вiн вкрутив патрубок на мiсце, Пеннi зрозумiла, що вiн мав на увазi.

– Це промивання? – знервовано спитала вона.

Макс кивнув.

Пеннi знiяковiло посунулася.

– Ти вважаеш, що я забруднилася?

Максвелл натягнув на руки латекснi рукавички зi словами:

– Ти не бажаеш, щоб ця сумiш потрапила на твою шкiру?

Їй не сподобалися його слова. Невже вiн волiе, щоб ця рожева субстанцiя опинилася у неi всерединi?

– Не хвилюйся, – лагiдно всмiхнувся вiн. – Це лише дуже м’який нервовий стимулятор та ейфорiя. Тобi сподобаеться. – Вiн потер тонким патрубком Пеннi мiж нiг.

Патрубок спринцiвки зiсковзнув глибоко в неi.

– Насолоджуйся, – промовив вiн i натиснув на гумове яйце. На спринцiвку.

Пеннi вiдчула, як iзсередини ii наповнюе прохолодне iгристе шампанське.

Вiльною рукою Максвелл тримав ii на мiсцi, пестив живiт повiльними круговими рухами. Усе його тiло було прохолодним i твердим, як його пальцi.

Коли спринцiвка спорожнiла, Максвелл витягнув ii. М’яким чистим рушником протер рожеву шипучку, яка виплеснулася з неi.

– Гарна дiвчинка, – похвалив вiн ii. – Затримай там ii на хвилинку. – Вiн зубами вiдкрив презерватив та натягнув на ерегований член. – У тебе добре виходить.

Пеннi намагалася не уявляти, як поважна президент Хiнд також пiддалася цьому магiчному очищенню шампанським.

Стоячи навколiшках мiж ii розведених нiг, вiн сказав:

– Я люблю тебе, тому що ти – сама посереднiсть.

Якщо це був комплiмент, Пеннi чула й лiпшi.

– Будь ласка, не ображайся, – м’яко заспокоював вiн. – Поглянь на себе. У тебе хрестоматiйна пiхва. Твоi великi статевi губи точно симетричнi. Твоя промiжнiсть просто чудова. А вуздечка клiтора та вульва… – Здавалося, що йому забракло слiв, вiн притиснув руку до грудей i глибоко зiтхнув. – З бiологiчного погляду чоловiки цiнують таку одноманiтнiсть. Пропорцii твоiх статевих органiв iдеальнi.

Пiд його поглядом Пеннi вiдчула себе не жiнкою, а об’ектом наукового експерименту. Морською свинкою або лабораторним щуром.

І навiть не допомогли слова Максвелла:

– Жiнки твоеi соцiальноi групи та економiчного стану – цiльовi споживачi бiльшостi товарiв, що виробляються в свiтi.

Чомусь, напевно через спринцювання, Пеннi вiдчула, як у ротi в неi розчиняються зуби. Кiстки в ногах тануть.

– Це посилить задоволення. – Своiми колiнами вiн iще бiльше розсунув iй ноги. Його збуджений пенiс здiймався над нею, вже затягнутий у презерватив. Максвелл натягнув на перший ще один, про щось патякаючи.

Промовляючи, вiн роздивлявся вишикуванi на столику блискучi флакони. Вибрав один, капнув кiлька прозорих капель собi на долоню. Потiм додав ще кiлька крапель з iншого флакону, потiм iз третього.

– У твоеi шкiри трохи пiдвищена лужнiсть. Я саме виготовляю необхiдний лубрикант, щоб змастити тебе задля еротичних утiх.

Вiн повiльно протер змащеними руками ii вульву, уважно стежачи за тим, щоб не надто глибоко занурюватися в пiхву. Наостанок вiн змастив свiй збуджений член.

Пеннi захихотiла, розм’якла, наче лялька з ганчiр’я.

Вiн узяв зi столу якусь рiч. Виявилося, то був мiнiатюрний цифровий диктофон. Натиснувши кнопку, вiн промовив:

– Якщо ти не заперечуеш, я би волiв записувати наше заняття задля мого дослiдження. – На пристроi замерехтiло крихiтне червоне свiтло. Максвелл почав диктувати: – Виходячи з дещо грайливоi поведiнки об’екта, можна беззаперечно сказати, що спринцювання пiхви подiяло повною мiрою.

А тепер вiн увiйшов у неi, долаючи опiр рiдини у пiхвi. Вiн проштовхував рiдину все глибше. Розбовтуючи й сколочуючи сумiш.

Пеннi задихалася. Вона крикнула водночас вiд незручностi й задоволення. Вiдчула, як волога витiкае з неi та вбираеться постiльною бiлизною. Вiдчула, як рiдина розтiкаеться всерединi. Пеннi марно намагалася ухилитися вiд вiдчуття. Коли задоволення зростало, пiдкоряючи собi, Пеннi зрозумiла, чому Алюет була такою розлюченою. Хай би з чого складалася рожева рiдина, сiдницi Максвелла та його пенiс, немов насос, здавалося, втискають ii у кров. Насамкiнець ноги так розм’якли, аж дiвчинi почало здаватися, що вони лiтають. Вiдчуття поширилося й на руки. Розум силився усвiдомити те щастя, про iснування якого вона навiть не пiдозрювала.

Вона майже не помiчала присутностi Максвелла. Доки його стегна повiльно ходили туди-сюди, вiн не зводив ввiчливого погляду з ii обличчя, спостерiгаючи за реакцiею. Вiн лизнув своi пальцi та нiжно щипнув ii соски, зосереджено стежачи за ii обличчям, мов грабiжник-ведмежатник за хитромудрим замком. Не зупиняючись, вiн узяв ручку й зробив нотатку в блокнотi.

Вiн пестив внутрiшню поверхню ii стегон, клiтор. Вiн безлiч разiв крутив стегнами, мiняв кут та швидкiсть поштовхiв. Вiдповiдно до ii реакцii вiн вiдточував глибину кожного поштовху. На диктофон вiн коментував:

– Тазове дно об’екта нарештi розслабилося. – Однiею рукою, затягнутою в латексну рукавичку, вiн потягнувся до ii попереку, помацав хребет, доки знайшов те, що шукав. У цiй точцi його пальцi посилили масаж.

– Щоб ти розумiла, що вiдбуваеться, – пояснив Максвелл. – Я двома пальцями намагаюся стиснути передню коронарну артерiю Гiбберта. Це проста тантрична технiка, якоi мене люб’язно навчив один йог зi Шрi-Ланки. – Вiн говорив, наче екскурсовод: язикатий та трохи поблажливий. – Задля того щоб обмежити приплив венозноi кровi у пах, я зумовлюю онiмiння твого клiтору. – Хай там що вiн робив, очi для цього йому були не потрiбнi. Пальцi знали свою справу. Вiн не вiдводив погляду вiд Пеннi.

– Для цього процесу надто важлива твоя реакцiя, – говорив Максвелл. Голос його лунав нечiтко, але Пеннi намагалася сконцентруватися. – Розумiеш? – допитувався вiн. – Похитай головою, якщо розумiеш.

Пеннi кивнула.

– Ти повинна бути готовою. Не бiйся, – заспокоював вiн. – Не бiйся кричати. Ти повинна дозволити задоволенню хлинути крiзь себе. – Вiн дивився на неi без натяку на усмiшку. – Якщо перешкоджати плину задоволення, воно може вбити.

Пеннi похитала головою. Вона ледь була присутня у цьому свiтi. Коли вона занурилася у задоволення, не залишилося анi минулого, анi майбутнього. Нiчого не iснувало поза межами цiеi митi найвищоi насолоди. Існувала лише ця енергiя, що охопила все ii тiло, – бiльше нiчого.

– Тiеi митi, коли я послаблю тиск, кров приплине до твоiх статевих органiв i ти вiдчуеш насолоду, про яку навiть не мрiяла. – Пiсля такого попередження Пеннi вiдчула, як вiн забрав пальцi зi спини. Їi поглинуло щось яскраве та грандiозне.

– Волай! – наказав Максвелл. – Не стримуй свiй екстаз. Не вдавай з себе дурнувату святенницю, Пеннi. Кричи!

Але Пеннi не могла. Довгий безсоромний крик народжувався в горлянцi, але вона зцiпила зуби. Їi кiнцiвки мимоволi билися та смикалися. Хвиля богохульних крикiв та казна-якi вигуки таки вирвалися з ii рота, а диктофон писав.

Вона захлиналася стогоном. Прохолодна рука торкнулася ii шиi та завмерла там.

Максвелл промовив:

– Констатую: пульс об’екта прискорений та нерiвний. – Вiн наговорював на диктофон. – Дихання поверхневе, усi ознаки того, що вона входить у вимушену еротичну кому.

Пеннi вiдчула, що помирае. Образ Максвелла наче вкрився iнеем, а на краях потемнiшав.

Максвелл простягнув руку за чимось на столi. Великим пальцем руки, затягнутоi у латексну рукавичку, вiн вiдтягнув iй повiку та спрямував у райдужну оболонку яскравий лiхтарик.

– Зiницi реагують мляво, – диктував вiн. Незважаючи на все це важке випробування, вiн нагнiтав стегнами, без зупинок засаджуючи та витягуючи свiй сталевий пенiс.

– А чого з сексом мае бути iнакше? – поважно мовив Макс. – Усi фiльми, музика, живопис розрахованi на те, щоб манiпулювати та спонукати нас. – Вiн лизнув два пальцi та наче ножицями на мить став торкатися ii розпухлих статевих органiв. Такi маленькi хитрощi сповнили Пеннi задоволення, геть позбавивши розуму. Хай би про що вона зараз мiркувала – вмить забула. – Лiки розробленi для того, щоб допомагати найбiльш ефективно, – провадив вiн. – Чом би нам не присвятити стiльки ж уваги сексу?

Пеннi здригалася, наче злочинець на електричному стiльцi. Кiнцiвки ii не слухалися, а плоть тремтiла, наче у збудженоi ляльки. Язик вивалився з рота та сьорбав повiтря.

– Не вiдключайся, – попередив вiн. – Тебе схопить удар.

Пеннi вiдчула, як щось торкнулося ii лоба.

– Температура об’екта знижуеться… 36,9 °C… 36,3 °C. – То був скроневий термометр. Холоднi губи притиснулися до ii вуст. Це були губи Максвелла. Його тепле дихання наповнило ii горло, надуло легенi. – Об’ект перестав дихати, – доповiв вiн. Повiтря з його легенiв ще раз наповнило ii легенi. Так само як його член заповнював ii пiхву. – Роблю спроби врятувати об’ект експерименту. – Через усе, що вiдбувалося, Пеннi тьмяно усвiдомлювала, що вiн ii трахае, рухаючись так само довго i плавно. Вiн стежив за пульсом у неi на шиi. – Скористайся моiм диханням, – наказував вiн. – Скористайся повiтрям, що я вдуваю в тебе, щоб заволати. Виплесни свое захоплення. – Рiвним, безбарвним голосом вiн додав: – Не слiд вмирати, коли тебе очiкуе ще стiльки насолод…

Тепер Пеннi розумiла, чому жовта преса називала його Оргазмаксвеллом.

То, певно, перший та останнiй раз, коли Пеннi бачила його оголеним. Далi сексу було багато, мабуть, надто багато, але жодного разу Максвелл не користався власним статевим органом.

Тiльки-но Максвелл, вибачившись, вийшов до ванноi кiмнати, Пеннi перемотала диктофон i спробувала вiднайти свiй галас. Щоб витерти його. Той бруд, що лився з ii рота, принижував ii гiднiсть. Навiть для своiх власних вух вона волала, наче одержима демоном. Наче розум втратила. І голос взагалi не нагадував ii власний, а скорiше вiдчайдушне тваринне ревiння на молодик.

За словами Оргазмаксвелла, цей жахливий крик врятував iй життя. Цим криком вона дозволила напрузi оргазму, що погрожував забрати життя, пройти крiзь себе, не залишаючи довгострокових нiвечень. Вiн твердив, що мета кожноi жiнки – не бути судном, а бути саме каналом. Задля того щоб вижити, все треба пропускати крiзь себе.

У перервах мiж марафонськими збуджувальними утiхами, кульмiнацiею яких ставали нищiвнi оргазми, Максвелл повчав Пеннi. Вiн вводив iй у пiхву палець i, наче нiчого не сталося, казав:

– Це твоя уретра. – Повертаючи палець, промовляв: – А це… це губка уретри, яку ще називають G-точка.

Вiд цих екскурсiй, якi проводили його пальцi, вона здригалася всiм тiлом.

Вiн змастив руки рожевим гелем з ароматом троянди й сковзнув двома пальцями iй усередину.

– Коли я масажую задню стiнку склепiння пiхви…

Напевно, саме так вiн i робив, бо Пеннi здригалася й вигиналася вiд безконтрольноi насолоди. Хай би що там робив Максвелл, вона терлася стегнами об його руку, волiючи бiльшого.

– А це, – пояснював вiн, – губка промежини – еректильна тканина, яка пов’язуе клiтор iз соромiтним нервом.

Пеннi не потрiбно було навiть дивитися, щоб дiзнатися, що ii клiтор змiцнiв. Недоторканий, вiн жадiбно, до болю, вимагав пестощiв, увесь трепетав.

Масажуючи в iншому мiстi, Макс стимулював на вiдстанi ii клiтор.

– Ця губка промежини пояснюе, чому жiнки отримують оргазм, коли займаються анальним сексом. – Третiй та четвертий пальцi сковзнули всередину. – За його поясненнями, пiд час збудження пiхва зсередини розширюеться, розтягуеться, упираеться в шийку матки. Тепер уже вся рука була в пiхвi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22037437&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Туфлi з перфорацiею. Можуть бути як з вiдкритою шнурiвкою, так i з закритою. Як правило, верх взуття типу «броги» складаеться з декiлькох елементiв. Характерною особливiстю е вiдрiзний мисок рiзних конфiгурацiй. (Тут i далi прим. пер.)