Дивовижнi пригоди всерединi тiла. Велика подорож вiд голови до п'ят
Гевiн Френсiс


Дивовижна подорож вiд голови до п’ят повнiстю змiнить ваше уявлення про власне тiло, допоможе позбутися багатьох упереджень та отримати цiкавi та кориснi знання про невидимi процеси, якi вiдбуваються в ньому щодня! Сповнена справжнього захоплення досконалiстю людського тiла, книга вiдповiсть на безлiч несподiваних запитань:

Який зв’язок мiж дiагностикою iнсульту та картинами Леонардо да Вiнчi?

Як опис травм допомагав iсторикам вивчати старовинну зброю?

Як уявляли зiр стародавнi медики та як винайшли штучний кришталик?

Чому паралiч обличчя лiкують уколами, якi паралiзують?

Як у автомобiльному гаражi було винайдено метод лiкування хронiчного запаморочення?

Якi асоцiацii в лiкаря викликають казки та мiфи?

Дiзнайтеся про таемницi народження й смертi – i зрозумiйте та полюбiть власне тiло!





Гевiн Френсiс

Дивовижнi пригоди всерединi тiла. Велика подорож вiд голови до п’ят





«Книга року» за версiею таких видань, як Sunday Times, Observer, Economist i Sunday Herald.

    Лауреат премii Saltire Society 2015 р. у номiнацii «Шотландська нехудожня книга року».



Чудово, проникливо, без зайвоi претензiйностi… Я нiколи не читав нiчого подiбного й щиро рекомендую цю книгу. Пiсля ii прочитання почуваешся краще.

    Джон Берджер



Велична, витончена розповiдь, мiсцями дотепна, часто зворушлива й незмiнно iнформативна… в результатi ми отримуемо надзвичайно цiкаву й провокативну книгу.

    Робiн МакКi, Observer



Краса книги доктора Френсiса полягае в тому, що вiн, хоч i захоплений фiзичною стороною тiла, не обмежуеться нею в описi людського буття.

    Economist



Скромний, але радикальний тривимiрний погляд на такi питання, як репродукцiя, народження, смерть та iнвалiднiсть, який спроможний змусити вас зупинитися посеред речення й уважно переглянути своi базовi припущення… Найбiльша сила цiеi книги в глибокому, але стриманому спiвчуттi.

    Scotsman



…надзвичайно iнформативна книга, вiд якоi важко вiдiрватись… Вона обiцяе iнтриговану подорож i в чудовому стилi дотримуе слова… Наполегливо рекомендуемо.

    Daily Express



Ранiше вже були спроби написати подiбну книгу, але вони були не такими успiшними… Доктор Френсiс дуже вмiло описуе мускулаторну поезiю тiла… Книга «Дивовижнi пригоди всерединi тiла» завдяки вмiлому поеднанню медицини й поезii стае трiумфом проникливого мозку й спiвчутливого серця.

    Джон Дж. Росс, Wall Street Journal



Френсiс вмiло переходить вiд науковоi до естетичноi сторони питання, вiд анатомiчних фактiв до емоцiйних наслiдкiв, створюючи глибоку, але дуже легку в читаннi розповiдь.

    Ед О’Лохлiн, Irish Times



Френсiс не вiдходить далеко вiд анатомii й вiд дива, яким е здоровий органiзм. Для нього навiть товста кишка е «дивовижним твором мистецтва»… незмiнний iнтерес автора до людського тiла оживляе значну частину його нарисiв.

    Сьюзанн Ковен, Boston Globe



Це чудова книга: у нiй е гумор, мудрiсть, надзвичайно багато скромно поданоi iнформацii; вона не визнае розподiлу мiж наукою й мистецтвом. У Френсiса душа поета, i вiн бачить красу там, куди бiльшiсть iз нас не наважилися би зазирнути.

    Daily Mail



У цiй чудово написанiй, вдумливiй i надзвичайно захопливiй картографii Френсiса тiло людини – яскраво освiтлений музей, повний скарбiв, i автор бездоганно виконуе в ньому роль гiда, який вмiло переплiтае науку й розповiдь, щоб вiдкрити нам дивовижнi бiологiчнi основи нашого щоденного життя. Цей погляд заворожуе.

    Даен Акерман, автор книг «Дружина доглядача зоопарку» та «Вiк людини»



…лiричний i несподiвано захопливий тур людським тiлом… дивна, нова й красива панорама.

    North and South, New Zealand



Цiкава й повчальна книга Гевiна Френсiса «Дослiдження людськоi iстоти» вдихае нове життя у вивчення анатомii, виводячи його на ширший план людського буття й поеднуючи тiло з мистецтвом, лiтературою, музикою, астрономiею та iсторiею… Питання не в тому, чи можна довести переваги таких лiкарiв, як Гевiн Френсiс, надiлених тонким вiдчуттям мистецтва й лiтератури, у медичнiй сферi, порiвняно з тими, хто сприймае тiло лише з точки зору науки. Однак можна впевнено стверджувати, що вони роблять його вивчення бiльш захопливим.

    Жиром Групман, New York Review of Books


* * *


Ентузiастам життя




Гевiн Френсiс – лiкар загальноi практики, автор книг «Справжня пiвнiч: подорожi арктичною Європою» i «Імперiя Антарктика: лiд, тиша та iмператорськi пiнгвiни», яка перемогла в номiнацii «Шотландська книга року» i була номiнована на премii Ондаатье й Коста. Гевiн Френсiс проживае в Единбурзi та пише статтi для таких видань, як London Review of Books, Guardian та New York Review of Books.

    www.gavinfrancis.com



Тричi цiнний Меркурiй називае людину великим Дивом, Творiнням, схожим на Творця, Посланцем Богiв. Пiфагор – мiрилом усiх речей. Платон – дивом iз див… Усi одностайно називають ii Мiкрокосмом, тобто Маленьким Свiтом. Тому що ii тiло справдi е джерелом або сховищем усiх достоiнств i вмiнь усiх тiл, а ii душа – силою та енергiею всiх розумних живих iстот.

    Гелкiя Крук, вступ до «Мiкрокосмографii» (1615)


Примiтка про конфiденцiйнiсть

Ця книга – серiя розповiдей про тiло, хворе й здорове, живе й за крок до смертi. Лiкарi повиннi поважати довiру, iз якою ми розповiдаемо iм нашi iсторii, так само як i привiлейований доступ до наших тiл. Усвiдомлення цього обов’язку iснувало навiть двi з половиною тисячi рокiв тому. Так, у клятвi Гiппократа сказано: «Про що б я не дiзнався пiд час виконання своiх професiйних дiй або окрiм них, що б не побачив i не почув про дii людського життя, якi не слiд будь-коли розголошувати, я змовчу, вважаючи це таемницею». Як лiкар, який також е письменником, я провiв багато часу, розмiрковуючи про цi два слова «не слiд» i про те, що можна й що не можна казати, не зрадивши довiри моiх пацiентiв.

Роздуми, наведенi в цiй книзi, заснованi на моему досвiдi роботи в медицинi, але особи пацiентiв настiльки прихованi, що iх неможливо впiзнати – будь-якi збiги е випадковими. Захист довiри е важливим елементом моеi роботи: «довiра» походить вiд слова «вiрити»[1 - Англ. confidence походить вiд лат. сonfido – з довiрою. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)] – рано чи пiзно ми всi стаемо пацiентами й хочемо вiрити в те, що нас почують i що нашу приватну iнформацiю поважатимуть.




Пролог


Як людина утворена з землi, води, повiтря й вогню, так само влаштовано й тiло Землi; у людинi е озеро кровi… так i у тiла Землi е океан, який припливае та вiдпливае.

    Леонардо да Вiнчi

У дитинствi я не хотiв бути лiкарем. Я хотiв бути географом. Карти й атласи дають можливiсть дослiджувати свiт на основi зображень того, що приховано за краевидами. До того ж у них е практичне застосування. Я не хотiв здiйснювати свою професiйну дiяльнiсть у лабораторii чи в бiблiотецi. Натомiсть я хотiв за допомогою карт дослiджувати життя й можливостi, якi воно надае. Я думав, що розумiння того, як влаштована наша планета, допоможе менi бiльше цiнувати мiсце людини на нiй, а також набути навичку, якою я зароблятиму на прожиття.

Коли я пiдрiс, цей iмпульс змiстився вiд свiту навколо нас до того, який усерединi нас; я замiнив свiй географiчний атлас на анатомiчний. Спочатку рiзниця мiж ними здавалась не дуже великою; креслення дiаграм блакитних вен, червоних артерiй i жовтих нервiв нагадували менi яскравi рiчки, головнi й другоряднi дороги з мого першого атласу. Були й iншi спiльнi ознаки: обидвi книги спрощували дивовижну складнiсть свiту природи настiльки, щоб його можна було зрозумiти й опанувати.

Першi анатоми помiчали природний зв’язок мiж тiлом людини й планетою, яка створюе умови для нашоi життедiяльностi. Його навiть називали мiкрокосмом – мiнiатюрним вiдображенням космосу. Будова тiла наслiдувала будову Землi; чотири рiдини тiла наслiдували чотири елементи матерii. У цьому е певний сенс: нас пiдтримуе у вертикальному положеннi скелет iз солей кальцiю, якi за своею хiмiчною будовою схожi на крейду та вапняк. Рiчки кровi впадають у широкi дельти наших сердець. Контури нашоi шкiри нагадують гористий рельеф.

Любов до географii нiколи не покидала мене; щойно вимоги до медичноi пiдготовки зменшились, я почав дослiджувати навколишнiй свiт. Інодi пiд час своiх подорожей я працював лiкарем, але частiше я переiжджав на нове мiсце, щоб побачити його на власнi очi – пожити серед рiзноманiтних пейзажiв та народiв i ознайомитися з якомога бiльшою частиною планети. Коли я описував свiй досвiд в iнших книгах, я намагався передати думки, на якi мене надихнули цi пейзажi, але моя робота незмiнно повертала мене до людського тiла i як до частини моеi професiйноi дiяльностi, i як до мiсця, iз якого для нас все бере початок i все мае кiнець. Вивчення людського тiла не схоже нi на що, адже ви самi перебуваете в центрi уваги; роботi з ним властива безпосереднiсть i унiкальна трансформацiйна сила.

Пiсля завершення медичноi школи я хотiв навчатися на реанiматолога, але жорсткi умови нiчних змiн i нетривалий контакт з пацiентами псували мое задоволення вiд роботи. Я працював педiатром, акушером, а також терапевтом у вiддiлi для людей похилого вiку. Я був хiрургом-практикантом в ортопедii й нейрохiрургii. В Арктицi i в Антарктидi я був лiкарем експедицii, а в Африцi та Індii працював у звичайних амбулаторiях. Усi цi посади допомагали менi краще зрозумiти тiло людини: невiдкладнi ситуацii екстремальнi, вони поглиблюють сприйняття життя в той момент, коли воно найбiльш вразливе, але за час роботи в медицинi нерiдко я робив для себе найглибшi i найкориснiшi вiдкриття пiд час спокiйного повсякденного спiлкування. Останнiм часом я працюю сiмейним лiкарем у невеликiй клiнiцi в центрi мiста.

Культура постiйно змiнюе нашi уявлення i процес перебування в людському тiлi – навiть як лiкарiв. Спiлкуючися з моiми пацiентами, я часто виявляю, наскiльки деякi з найкращих iсторiй i картин, створених людством, пов’язанi iз сучасною медициною i резонують iз нею. У подальших роздiлах цей зв’язок розглянуто бiльш детально.

Ось кiлька прикладiв: коли я оглядаю пацiента з паралiчем обличчя, менi на думку спадае не лише вiдчай людини, яка не може себе належним чином виразити, а й труднощi, якi в усi часи виникали в художникiв тодi, коли слiд було вiдтворити мiмiку. Мiркуючи про одужання хворих на рак молочноi залози, я усвiдомлюю, що погляди на те, яким мае бути цей процес, у кожного пацiента своi. «Ілiада» i «Одiссея», написанi три тисячi рокiв тому, мiстять iнформацiю про травми плеча, актуальну як в античнi часи, так i зараз, а казки, якi ми вивчали в дитячому садку, у витонченiй формi розповiдають про хвороби, кому й трансформацiю. Нашi звичаi, якi стосуються тiла, надзвичайно рiзноманiтнi – мене це вражало в ходi роздумiв про те, як ми позбуваемося плаценти й пуповини. Мiфи про боротьбу й порятунок перегукуються з розповiдями про вiдновлення органiзму, якi переповiдають в ортопедичних вiддiлах в усiх куточках свiту.

Слово «есе» означае «спроба», i кожен роздiл цiеi книги – це спроба дослiдити частину тiла з однiеi з багатьох можливих точок зору. У мене не було можливостi вмiстити тут все – ми утворенi з багатьох частин, i кожну з них можуть уражати десятки захворювань. Я розташував роздiли, починаючи вiд голови й закiнчуючи стопами, як у деяких пiдручниках з анатомii, але iх можна читати в будь-якому порядку. Напевно, пiдхiд «вiд голови до п’яток» найбiльш доречний, тож подорожуватимемо разом зi мною вiд верхньоi до найнижчоi точки людського тiла.

Завдяки медицинi я заробляю собi на життя, але робота терапевтом також збагачуе мiй лексикон людського iснування – кожен день менi нагадуе про слабкiсть i силу кожного з нас, нашi розчарування й приводи для радостi. Вiдкриття власноi клiнiки схоже на початок подорожi у свiт життiв i тiл iнших людей. Часто цей шлях менi добре вiдомий, але завжди е «бiлi плями», i щодня передi мною вiдкриваеться новий краевид. Медична практика – це не лише подорож частинами тiла та iсторiями iнших людей, а й дослiдження можливостей, якi нам пропонуе життя; це розповiдь про те, що означае бути людиною.

Звичайний ранок у клiнiцi. Поки холоне кава, я переглядаю список iз тридцяти-сорока iмен на екранi комп’ютера – моiх сьогоднiшнiх пацiентiв. Багато з них менi добре знайомi, але перший номер у списку – нi. Я клiкаю по ньому й виводжу на екран його медичну картку. У верхньому лiвому кутку я помiчаю, що дата народження пацiента припадае на минулий тиждень. Йому лише кiлька днiв, i результатом нашоi сьогоднiшньоi зустрiчi стане перший запис у його картцi, яка, якщо все буде добре, супроводжуватиме його протягом наступних вiсiмдесяти або дев’яноста рокiв. Здаеться, наче порожнiй екран нагадуе про всi тi можливостi, якi чекають на нього в життi.

Ставши на порозi зали очiкування, я вигукую iм’я дитини. Мати пригортае його до грудей. Почувши мене, вона обережно пiдводиться. Пiсля цього вона посмiхаеться, дивиться менi в очi й iз дитиною на руках прямуе за мною в кабiнет.

– Мене звати Гевiн Френсiс, – кажу я i вказую iй на крiсло, – я – лiкар цiеi клiнiки. Чим я можу вам допомогти?

Жiнка дивиться на свого сина, i в ii поглядi була гордiсть i тривога. Я чекаю, поки вона вирiшить, з чого почати.




Мозок





1. Нейрохiрургiя душi


Так дивно влаштованi нашi душi, i такi тонкi нитки ведуть нас до достатку або до краху.

    Мерi Шеллi, «Франкенштейн»

Уперше я тримав у руках людський мозок у дев’ятнадцять рокiв. Вiн був важчим, нiж я очiкував, сiрим, твердим i, як i все в лабораторii, холодним. Поверхня мозку була слизькою i гладкою, як у вкритого водоростями камiнця, щойно витягнутого з води. Я страшенно боявся впустити його i побачити, як його щiльнi контури розпливуться по плитцi на пiдлозi.

Це було на початку мого другого року навчання в медичнiй школi. Перший рiк був сумiшшю лекцiй, бiблiотек, вечiрок i прозрiнь. Нас просили завчити напам’ять словники грецькоi i латинськоi термiнологii, проаналiзувати на трупах анатомiю тiла, опанувати бiохiмiю, а також механiку й математику, закладенi у фiзiологiю кожного органа. Окрiм мозку – його ми вивчали на другому курсi.

Нейроанатомiчну навчальну лабораторiю розташовано на другому поверсi медичноi школи – будiвлi вiкторiанськоi епохи в центрi Единбурга. Над дверима на каменi було викарбувано надпис:


Хiрургiя


АНАТОМІЯ


Практичнi заняття з медицини

Слово «анатомiя» видiлялось на фонi iнших, вказуючи на те, що вивчення будови тiла було першорядним, а iншi навички, якi ми вивчали – хiрургiя й медицина, – другорядними.

Щоб потрапити в нейроанатомiчну лабораторiю, потрiбно було зiйти сходами, пройти пiд щелепою синього кита i мiж двома реконструйованими скелетами азiйських слонiв. Було щось заспокiйливе в цих величних, вкритих пилом артефактах, в iхнiй кунсткамернiй дивакуватостi. Ми наче проходили iнiцiацiю в братерство вiкторiанських колекцiонерiв, кодифiкаторiв i класифiкаторiв. Потiм на нас чекали ще однi сходи, подвiйнi дверi i, нарештi, сорок мiзкiв у вiдрах.








Наш лектор, Феннi Крiстмундсдоттiр, була iсландкою i вважалась працiвником соцiального забезпечення, тобто це була та людина, до якоi направляли в разi вагiтностi або якщо повторно не склали екзаменiв. Стоячи перед класом з половиною мозку в руках, вона почала показувати його дiлянки i вiддiли. На поперечному зрiзi було помiтно, що його ядро свiтлiше за кору. Зовнiшня поверхня мозку була гладкою, але всерединi був складний набiр вiдсiкiв, вузлiв i волокнистих згусткiв. Вiдсiки, якi називались шлуночками, були особливо цiкавими й загадковими.

Я дiстав мозок з вiдра, примружившись вiд випарiв консервацiйноi рiдини. Це був красивий предмет. Тримаючи його в руках, я намагався думати про свiдомiсть, яка в ньому колись iснувала, про емоцii, якi проходили по його нейронах i синапсах. Моя напарниця вивчала фiлософiю, перед тим як перевестись на медицину.

– Дай менi, – сказала вона, беручи в руки мозок, – я хочу знайти шишкоподiбне тiло.

– Що таке шишкоподiбне тiло?

– Невже ти не чув про Декарта? Вiн казав, що це – вмiстилище душi.








Моя напарниця поклала великi пальцi мiж двома пiвкулями, нiби намагаючись розгорнути книгу. Там, де по центру мозку проходив шов, вона вказала на маленьку грудку, сiру горошину, ближче до задньоi частини.

– Ось воно, – сказала вона, – вмiстилище душi.

За кiлька рокiв я став нейрохiрургом-практикантом i щодня працював з живим мозком. Щоразу, коли я заходив в операцiйну, я хотiв скинути своi капцi, щоб виявити повагу. Певну роль у цьому вiдiгравала акустика: здавалося, що стукiт вiзка або шепiт асистентiв вiдлунюе по всьому примiщенню. Сама по собi операцiйна мала форму пiвкулi, перевернутоi тарiлки геодезичних куполiв, якi зводили в 1950-х роках. Такими я уявляю зсередини радiолокацiйнi куполи часiв холодноi вiйни або сферичний атомний реактор у Дунреi. Їi дизайн наче увiбрав притаманну тому десятилiттю вiру в технологiчний прогрес, який неодмiнно приведе до майбутнього без хвороб i нестаткiв.

Тим не менше чимало хвороб продовжувало iснувати. Я провiв багато днiв i ночей, працюючи над пошкодженими мiзками, i невдовзi почав ставитись до них як до будь-яких iнших органiв, закривавлених або вкритих синцями. Я працював iз хворими на iнсульт, якi не могли говорити й рухатися через згустки кровi. Я мав справу з iнвазивними пухлинами, якi розросталися, поiдаючи черепи й вичавлюючи з них особистiсть. Деякi з моiх пацiентiв перебували в комi або в кататонii, iншi постраждали в автомобiльнiй аварii або внаслiдок вогнепальних пострiлiв, ще в iнших були аневризми чи крововиливи в мозок. Залишалося мало можливостей думати про теорii розуму й душi, поки одного разу професор – мiй керiвник – не попросив мене допомогти йому з одним особливим випадком.

Поки я помив руки й надягнув халат, вiн вже почав роботу.

– Заходь, заходь, – сказав вiн, вiдвiвши погляд вiд купи зеленоi матерii на столi. – Ти якраз встиг на найцiкавiше.

Я був одягнений так, як i вiн: у зелений халат iз тiеi ж тканини, що лежала на столi, iз хiрургiчною маскою на обличчi, зав’язаною до перенiсся. Свiтло вiд ламп вiдбивалося в окулярах професора.

– Ми якраз робимо отвiр у черепi.

Професор повернувся до роботи й продовжив розмову з медсестрою, яка стояла навпроти. Вони обговорювали американський фiльм про вiйну. Професор почав рiзати череп пилкою. Кiстка задимилася, i почав ширитися запах м’яса, смаженого на барбекю. Медсестра розпилювала воду над мiсцем надрiзу, щоб туди не потрапляв пил i щоб кiстка не нагрiвалася. Також вона за допомогою вiдсмоктувача втягувала дим, який мiг би погiршити видимiсть для професора.

З одного боку сидiв анестезiолог, одягнений не в зелений халат, а в синю пiжаму. Вiн розгадував кросворд i час вiд часу намацував щось за шторкою. Ще там було кiлька iнших медсестер, якi вiдiйшли вiд столу й про щось шепотiли, тримаючи руки за спинами.

– Ставай ось там, – сказав професор i кивнув на мiсце навпроти нього.

Я пiдбiг туди, i медсестра передала менi вiдсмоктувач. Я вже був знайомий iз пацiенткою – назвiмо ii Клер – i знав, що вона страждала на важку форму епiлепсii, яка не пiддавалася лiкуванню. На вiдмiну вiд звичних випадкiв, коли мозок пошкоджений пухлиною або травмою, тут справа була в незначному порушеннi електричного балансу тканин. Зi структурноi точки зору ii мозок був нормальним, але з точки зору виконання своiх функцiй вiн був уразливим i постiйно перебував пiд загрозою нападiв. Якщо звична мозкова дiяльнiсть – мислення, мовлення, уява, вiдчуття – вiдбуваеться в ритмi музики, то епiлептичнi напади можна дорiвняти до оглушливого статичного шуму. Напади Клер настiльки шкодили ii органiзму, лякали ii й заважали нормальному iснуванню, що вона наважилася ризикнути своiм життям i погодилася на операцiю, щоб позбутись iх.

– Вiдсмоктуй, – сказав професор. Вiн змiнив положення трубки в моiй руцi так, щоб вона була над лезом пилки, i заходився рiзати далi.

– Нейрофiзiолог каже менi, що ii напади починаються в цiй точцi, – вiн постукав пiнцетом по оголеному черепу. Звук був схожий на дзвiн монети, кинутоi об фарфор.

– Ось тут виникають епiлептичнi напади.

– Тобто ми видалимо джерело нападiв?

– Так, але воно розташоване дуже близько до дiлянки, що вiдповiдае за мовлення. Вона нам не подякуе, якщо пiд час операцii ми зробимо ii нiмою.

Прорiзавши отвiр, професор вставив туди маленькi важелi, схожi на тi, якими знiмають шину з велосипедного колеса, i пiдняв шматок кiстки у формi медальйона. Вiн передав його медсестрi.

– Не загубiть, – сказав вiн.

Отвiр мав приблизно п’ять сантиметрiв у дiаметрi й вiдкривав доступ до твердоi мозковоi оболонки – захисного шару, розташованого пiд черепом, блискучого й переливчастого, наче внутрiшня поверхня мушлi. Професор видалив ii також, i я подивився на кремово-рожевий диск, хвилястий, як пiсок пiд час вiдливу, вкритий червоними й пурпуровими нитками судин. Сам мозок тим часом повiльно пульсував, здiймаючись й опускаючись синхронно з ударами серця пацiентки.

Далi почалося «найцiкавiше», за словами професора. Доза анестетика повiльно зменшувалась, i Клер почала стогнати. Їi повiки затремтiли, а потiм пiднялися. Шторку вiдсунули, i тепер можна було побачити сталевi стрижнi, прикрiпленi до ii черепа.

Логопед пiдсунула свое крiсло ближче до операцiйного стола, щоб можна було нахилитися до обличчя Клер. Вона пояснила пацiентцi, що та в операцiйнiй, ii голову зафiксовано й зараз iй покажуть кiлька карток. Їй потрiбно буде назвати предмети, зображенi на них, i сказати, для чого iх використовують. Не маючи можливостi кивнути, Клер застогнала, i лiкарi почали тест. Їi голос звучав повiльно й вiдсторонено внаслiдок снодiйного. На картках були зображенi предмети, схожi на тi, що намальованi в дитячих книжках.

– Годинник, – сказала вона, – вiн показуе час.

– Ключ, – продовжила Клер, – ним вiдмикають дверi.

Один простий предмет на картцi змiнював iнший, змушуючи ii повертатися до своiх найдавнiших лiнгвiстичних спогадiв. Вона була дуже зосередженою, ii брови були трохи зведенi догори, спiтнiле чоло блищало.

Тим часом професор замiнив пилку й скальпель на стимулятор нервiв. Вiн почав обережно прикладати його до поверхнi мозку, спочатку затримуючи подих. Вiд його бравади не залишилось i слiду; не було нi жартiв, нi розмов: усю свою увагу вiн зосередив на двох сталевих наконечниках, розташованих на вiдстанi кiлькох мiлiметрiв один вiд одного. Ефект електричного струму був мiнiмальним – на шкiрi вiн був би майже не вiдчутний, – але на чутливiй поверхнi мозку вiн був дуже потужним. Стимулятор спричиняв електричний шторм, який унеможливлював нормальну мозкову дiяльнiсть. Вiн дiяв на маленьку дiлянку мозку, яка вмiщувала мiльйони нервових клiтин i зв’язкiв.

– Вона продовжувала розмовляти, тому ця дiлянка не «елоквентна»,[2 - Елоквентний – який вiдповiдае за мовлення.] – сказав вiн, – Отже, ми можемо ii видалити.

Вiн наклеiв на точку, якоi щойно торкнувся стимулятором, бiрку з номером, схожу на маленьку поштову марку. Одна з медсестер уважно записала цей номер у каталог, а професор тим часом перейшов до iншоi дiлянки. Вiн називав цей процес «нанесенням на карту»: людський мозок був недослiдженою краiною, вiдкритою для хiрургiчних вiдкриттiв. Професор обережно проводив стимулятором по поверхнi мозку, позначаючи на ньому дiлянки й записуючи данi; ця робота вимагала методичного пiдходу й багато терпiння. Я чув розповiдi про те, як вiн стояв за операцiйним столом по шiстнадцять годин, не бажаючи залишати пацiента навiть для того, щоб поiсти або сходити в туалет.

– Автобус… для того щоб… iх… iх…

– Зупинка мовлення, – повiдомила логопед, вiдводячи погляд вiд пацiентки. – Спробуймо цю ще раз?

Вона показала Клер iншу картку.

– Нiж, для того щоо… що…

– Ось вiн, – сказав професор, вказуючи на дiлянку, над якою вiн щойно застосував струм. – Елоквентний мозок.

Вiн обережно наклеiв бiрку на цю дiлянку й продовжив роботу.

Я уважно подивився на елоквентний мозок, прагнучи побачити в ньому якусь вiдмiннiсть вiд тканини, яка оточувала його. Хоча звук утворювали голосовi зв’язки й горло Клер, ii голос зароджувався тут. Мовлення ставало можливим завдяки зв’язкам мiж нейронами в цiй точцi та моделям, якi вони утворювали, коли загорялись. Тому з нейрохiрургiчноi точки зору ця дiлянка вважалась «елоквентною». Але в неi не було жодних характерних ознак, якi б вказували на те, що ця частина кори головного мозку – той канал, завдяки якому Клер спiлкуеться зi свiтом.

Одного разу в медичнiй школi запрошений нейрохiрург показав нам слайди операцii з видалення пухлини головного мозку. Хтось у перших рядах пiдняв руку й сказав, що цей процес мае не надто делiкатний вигляд.

– Зазвичай люди думають, що операцii на мозку здiйснюють з ювелiрною точнiстю, – вiдповiв нейрохiрург, – але насправдi копiтку роботу виконують пластичнi та судиннi хiрурги.

Вiн вказав на слайд на стiнi: на ньому мозок пацiента був оточений «антенами» зi стрижнiв, затискачiв i проводiв.

– Решта займаеться садiвництвом.

Пiсля того як Клер знову заснула, професор видалив частину ii мозку – ту, яка спричиняла епiлепсiю, – i кинув ii у вiдро.

– За що вiдповiдав цей шматок? – запитав я.

Професор знизав плечима.

– Не маю жодного уявлення, – вiдповiв вiн. – Нам вiдомо тiльки те, що вiн не вiдповiдав за мовлення.

– Чи помiтить вона якiсь змiни?

– Мабуть, нi. Решта мозку пристосуеться до них.

Коли ми завершили процес видалення, на мозку Клер був шрам завбiльшки з мiсячний кратер. Поки ii мозок i свiдомiсть знову перебували пiд анестезiею, ми припекли перерiзанi судини, заповнили кратер рiдиною (щоб у неi не залишилося повiтряних бульбашок, якi пiсля операцii перемiщались би по головi) i нанесли на тверду мозкову оболонку охайний косметичний шов. Ми прикрiпили вирiзаний диск маленькими гвинтами, вставленими крiзь титанову сiтку.

– Не впустiть, – казав професор, передаючи кожен гвинт. – Вони коштують близько 50 фунтiв стерлiнгiв за штуку.

Ми розрiвняли скальп Клер, який був скрiплений затискачами, i приеднали його до голови за допомогою скоб. За кiлька днiв я знов зустрiв ii i запитав, як вона почувалася.

– Поки що нападiв не було, – вiдповiла Клер.

– Але зi скобами можна було б краще попрацювати, – ii вуста розпливлись у переможнiй посмiшцi. – Я схожа на Франкенштейна.




2. Епiлептичнi напади, святiсть i психiатрiя


Потрiбно знати, що саме з мозку, а не з iнших джерел, походить радiсть, насолода, смiх i заняття спортом, а також сум, печаль, зневiра й нарiкання… Усе це ми вiдчуваемо завдяки мозку.

    Гiппократ, «Про священну хворобу»

Единбурзька психiатрична лiкарня схожа на величний будинок, розташований в парковiй зонi в передмiстi. Їi збудувала мiська влада як богадiльню за два столiття до того, як я там навчався. Ідея побудувати богадiльню виникла наприкiнцi ХVIII столiття – пiд час завершення епохи единбурзького Просвiтництва – у вiдповiдь на варварство й занедбанiсть центральноi лiкарнi «Бедлам».[3 - Слово «бедлам» походить вiд лондонськоi богадiльнi «Бедлам» (Вiфлеем); згодом так почали називати iншi заклади для душевнохворих, збудованi на Британських островах. (Прим. авт.)] Видатний молодий поет Роберт Фергюссон помер у «Бедламi» 1774 року, i спiвчутливий мiсцевий лiкар Ендрю Данкен вирiшив створити кращий лiкарняний заклад. Згiдно iз задумом вiн мав стати однiею з найдобрiших i найгуманнiших лiкарень такого типу в Європi.

Наприкiнцi ХХ столiття, коли я вперше ii вiдвiдав, основну частину будiвлi заступила недоречна сучасна архiтектура. Там бiльше не було душевнохворих (тiльки «пацiенти» i «клiенти»), але були ламiнованi карти, кабiнки для курiння, коридори мiж вiддiленнями й пластиковi надписи: «Клiнiка Ендрю Данкен», «Послуги з оцiнювання стану психiчного здоров’я», «Центр Рiверс для лiкування посттравматичних стресових розладiв».

Мене вiдрекомендували доктору МакКензi, психiатру, який вiдповiдав за мое навчання. Це була розумна жiнка, одягнена в блакитний твiдовий пiджак i спiдницю. Вона влаштувала менi екскурсiю одним зi стацiонарних вiддiлень. Менi порадили поспiлкуватися з пацiентами, посидiти з ними в кабiнцi для курiння й поцiкавитись, як вони сюди потрапили. Серед них був торговельний агент з диким поглядом i з лисою макiтрою, одягнений у шовковий халат. Вiн розповiв менi, що його привезли сюди пiсля того, як вiн зняв усi дверi в будинку, тому що вони «блокували енергiю». Також там була жiнка, яка увесь час сидiла в шафi в пральнi i, охоплена нервовим тремтiнням, бурмотiла щось собi пiд нiс – вона навiть спала там. Крiм того, там був бiблiотекар, якого привела полiцiя. Вiн був одягнений у жилетку i краватку й наполягав, що вiн – втiлення Ісуса. А ще там був Саймон Едвардс, худорлявий лiтнiй чоловiк, шкiра якого була схожа на папiрус. Перед тим як потрапити в лiкарню, вiн скаржився, що його тiло гние зсередини.

Багато пацiентiв постiйно розмовляли, коли в них була така можливiсть, але не мiстер Едвардс. Вiн цiлими днями сидiв у своiй палатi й дивився на стiну – важка психотична депресiя позбавила його можливостi рухатися. Вiн не iв, практично не спав i, здавалося, навiть не дихав. Складалось враження, що вiн просто не хотiв марнувати свою енергiю. Доктор МакКензi сказала менi, що звичнi антидепресанти не допомагають. Оскiльки мiстер Едвардс стрiмко втрачав вагу, вiн мав розпочати курс електроконвульсивноi терапii. Якщо менi це цiкаво, я можу прийти наступного ранку подивитись.








Наступного дня я стояв перед дверима вiддiлу електроконвульсивноi терапii, вагаючись, чи варто туди заходити. Дверi були прочиненi; крiзь них я бачив вибiленi стiни кабiнету й рiзке свiтло, що пропускало вiконне скло. На пiдлозi був лiнолеум, що зазвичай трапляеться в операцiйних, – вигнутий пiд гумовими бортиками, щоб на ньому збиралось менше бруду й мiкробiв. Посеред кабiнету стояло металеве лiжко, застелене бiлим випрасуваним простирадлом. Доктор МакКензi штовхнула дверi, i вони вiдчинились. Вона зняла твiдовий пiджак i почала обережно закочувати рукави блузки.

У кабiнетi також був анестезiолог, вiн стояв спиною до лiжка. Коли я зайшов, вiн обернувся до мене, щоб привiтатися. Бiля лiжка стояв медичний монiтор на колесах. Поряд була таця з анестетиками, дефiбрилятор на випадок зупинки серця й балончик з киснем, пiд’еднаний до маски. Усе це обладнання було менi добре знайоме за часiв роботи у вiддiлi невiдкладноi допомоги в головнiй лiкарнi мiста, але в цiй обстановцi, якiй бiльше були притаманнi психологiя, реабiлiтацiйна медицина та пiгулки, воно приголомшувало своiм виглядом. Сам генератор електроструму мав вигляд компактного блакитного ящика з пробками, перемикачами й набором проводiв. До нього був пiдключений щиток з рубiновими свiтлодiодами, схожий на таймер бомби в голiвудських фiльмах.

Мiстера Едвардса привезли у вiзку й допомогли лягти на кушетку. Його очi, вогкi й тьмянi, були наче згустками суму. Вiн нiчого не казав, а лише дивився на стелю й навiть не змигнув оком, коли анестезiолог вставив у його вену голку. Оскiльки вiн не мiг дати згоду на електроконвульсивну терапiю, його лiкування здiйснювалося вiдповiдно до одного з пунктiв «Закону про психiчне здоров’я».[4 - На основi цих пунктiв (секцiй) закону здiйснюеться лiкування, яке в англомовних краiнах називаеться секцiйним. (Прим. авт.)] Ін’екцiя мiстила два препарати: короткостроковий анестетик i засiб для розслаблення м’язiв, iнакше спазми пiд час епiлептичного нападу могли спричинити травмування кiсток i м’язiв. Пiсля того як пацiентовi ввели наркоз, який зробив його тiло нерухомим, йому до рота вставили пластмасову трубку, щоб не западав язик. Анестезiолог пiдтримував його дихання за допомогою маски.

Доктор МакКензi приклала до скронь мiстера Едвардса металевi електроди цилiндричноi форми, схожi на молотки суддi. Вона натиснула на кожному з них кнопку, i менi здалося, що я почув низьке дзижчання, схоже на звук комара у вусi. Обличчя мiстера Едвардса здригнулося, м’язи на руках напружилися, його тiло почало сiпатись i тремтiти.

– Чому вiн тремтить, адже вiн мае бути нерухомим пiсля наркозу? – запитав я, припустивши, що щось пiшло не так.

– Насправдi цi тонiко-клонiчнi рухи мiнiмальнi, – сказав анестезiолог. – Якби ми не застосували наркоз, вони були б значно iнтенсивнiшими.

За якихось двадцять-тридцять секунд руки мiстера Едвардса впали на кушетку. Анестезiолог перевернув його на правий бiк i, перевiривши, чи все нормально, вiдвiз його на каталцi в iнший кабiнет.

Доктор МакКензi опустила рукави й застiбнула пiджак.

– Існуе багато забобонiв стосовно електроконвульсивноi терапii, – сказала вона, беручись за дверну ручку, – але це один iз найбезпечнiших i в деяких випадках найефективнiших видiв лiкування, якi в нас е.

Мiстеру Едвардсу було призначено два курси електроконвульсивноi терапii на тиждень. Спершу результати були незначними, але невдовзi його вираз обличчя, що до цього був абсолютно позбавлений будь-яких емоцiй, почав змiнюватися, коли я або хтось iз медсестер заходили в палату, щоб поспiлкуватись iз ним. Здавалося, що вiн, наче Лазар, вражений життям i не переконаний, що йому зробили послугу. За два тижнi вiн почав розмовляти.

Електроконвульсивна терапiя е одним iз найбiльш дискусiйних методiв лiкування в психiатрii – зараз ii використовують рiдше, нiж у попереднi десятилiття, але досi рекомендують у разi важких депресивних станiв. Вона спричиняе епiлептичнi напади внаслiдок дii електричного струму на скронi пацiента, який перебувае у несвiдомому станi, тож не дивно, що такий вид лiкування видаеться радикальним, а декого навiть лякае. Протягом тривалого часу епiлептичнi напади вважалися тривожною трансформацiею тiла. Стародавнi греки навiть вважали iх «священною хворобою» – свiдченням безпосереднього спiлкування мiж свiтом людей i духовною сферою. Здаеться, що судоми пересилюють органiзм, наче дух людини тимчасово покинув тiло або в нього вселились демони. Пiсля епiлептичного нападу багато людей певний час вiдчувають сонливiсть, поки мозок вiдновлюеться до попереднього стану. Можна зрозумiти, чому епiлепсiя колись вважалась «священною», – уперше, коли я побачив, як людина пiд час нападу впала на землю, б’ючись у конвульсiях, а потiм заснула, я наче став свiдком одержимостi, катарсису й освячення.

Алхiмiк i лiкар Парацельс, який жив у XVI столiттi, називав епiлепсiю «падучою хворобою». Вiн погоджувався зi стародавнiми греками щодо того, що це «недуга духу, а не матерii».[5 - Hugh Crone, Paracelsus: The Man Who Defied Medicine (Melbourne: The Albarello Press, 2004), p. 88.] Незважаючи на ii духовне пiдгрунтя, Парацельс вважав, що напади реагують на фiзичне лiкування, i рекомендував сумiш камфори (олiя з подразнювальними властивостями, яку виготовляють з лавру), металевого порошку i «екстракту однорога». У XVI столiттi було вiдомо, що вдихання камфори спричиняе напади епiлепсii, тому рекомендацiя використовувати ii в лiкуваннi здаеться парадоксальною.

У той час великою проблемою було приспати божевiльних, щоб вони не завдавали шкоди собi та iншим, i Парацельс помiтив, що пiсля приступiв епiлептики мають пригнiчений вигляд. Генiй Парацельса проявився в тому, що вiн зумiв поеднати цi два явища: його зацiкавило, чи можна приспати психiчно хвору людину, викликавши в неi напад епiлепсii за допомогою камфори. Це був перший вiдомий випадок шоковоi терапii.[6 - R. M. Mowbray, ‘Historical Aspects of Electroconvulsive Therapy’, Scottish Medical Journal 4 (1959), 373 – 8.] Вплив Парацельса вiдчувався навiть у XVIІІ столiттi: у 1700-х роках було опублiковано кiлька звiтiв, якi описували напади судом, спричиненi камфорою, пiд час лiкування божевiлля й манii.

У ХІХ столiттi камфора вийшла з моди – вона була надто небезпечною й ненадiйною, але в 1930-х роках угорський невролог Ладiслас Медуна подарував нове життя цiй концепцii. Вiн вивчав мозок пiд мiкроскопом i помiтив, що в людей, хворих на епiлепсiю, надзвичайно велика концентрацiя «глii» – допомiжних клiтин, якi формують каркас для тканин мозку. Розростання глiяльних тканин е одним iз видiв утворення шрамiв (мозок боксерiв також мае ознаки глiозису). Іншi вченi повiдомляли, що в мозку людей, хворих на шизофренiю, концентрацiя глii нижча за норму, тож Медуна хотiв дiзнатися, чи iснуе зв’язок мiж цими спостереженнями. Вiн дiйшов висновку, що, якщо йому вдасться викликати рубцювання за допомогою численних епiлептичних нападiв, це може послабити психiчнi розлади (iмовiрно, такi ж мiркування спонукали його рекомендувати людям, хворим на шизофренiю, займатись боксом).

Вiн почав своi експерименти 1934 року, причому, як i Парацельс чотирма столiттями ранiше, iз камфори. Але замiсть того, щоб заспокоювати з його допомогою манiакальнi стани пацiентiв, вiн обрав пiддослiдних, у яких психоз проявлявся у виглядi кататонii – ступору, за якого вiдсутня реакцiя на зовнiшнi подразники. Пiсля кiлькох епiлептичних нападiв, спричинених дiею камфори, деякi з його пацiентiв почали краще реагувати на стимули. Медуна заявляв, що йому вдалося вiдновити взаемодiю пацiентiв з навколишнiм свiтом за допомогою шоку в 50 % випадкiв.[7 - Gabor Gazdag, Istvan Bitter, Gabor S.Ungvari and Brigitta Baran, ‘Convulsive therapy turns 75’,BJP 194 (2009), 387 – 8.] Камфора дiяла повiльно й викликала неприемнi вiдчуття в пацiентiв: iнодi пiсля болiсноi внутрiшньом’язовоi iн’екцii нападу доводилося чекати три години. Медуна почав використовувати препарат пiд назвою «Кардiазол», який дiе значно швидше, але викликае в пацiентiв жахливi побiчнi ефекти – вiн спричиняе м’язовi спазми й сильну панiку. Незважаючи на це, у 1930-х роках психiатри в усiй Європi пiд час лiкування пацiентiв з кататонiчним синдромом викликали напади епiлепсii за допомогою «Кардiазолу».

1930-тi роки були часом зухвалих експериментiв над мозком: у цей час почали здiйснювати лоботомiю та виник подiл мiж «неврологiею» та «психiатрiею», який вiдображав вдосконалене розрiзнення мiж душевними хворобами й хворобами мозку. Працiвники психiатрii вiдчували, що потрiбно щось зробити, щоб дорiвняти ii до iнших галузей «фiзичноi» медицини, у яких щороку винаходили новi лiки.[8 - Див. Katherine Angel, ‘DefiningPsychiatry – Aubrey Lewis’s 1938 Report and the Rockefeller Foundation’, у книзi Katherine Angel, Edgar Jones and MichaelNeve (eds.), European Psychiatry on the Eve of War: Aubrey Lewis, the Maudsley Hospital and the Rockfeller Foundation in the 1930s (London: Wellcome Trust Centre for the History of Medicine at University College London, Medical History Supplement 22), pp. 39–56.]

1934 року два iталiйських психiатри, якi працювали в Римi, – Уго Черлеттi та Лучiо Бiнi – почали дослiди з використанням електричного струму як альтернативи «Кардiазолу», щоб викликати епiлептичнi напади. Пiд час своiх перших спроб вони били електричним струмом собак, вставляючи iм електроди до рота та в анальний отвiр. Часто собаки гинули в ходi експерименту, i Бiнi зрозумiв, що електричний струм, який проходив через серце, спричиняв серцевий напад. Тодi, пригадавши, як у Римi на бiйнях глушили свиней, перед тим як зарiзати iх, вiн почав проводити струм мiж скронями собак.

Чоловiкам знадобилося чимало часу, щоб визначити правильну напругу i струм, перш нiж вони змогли застосувати електрошок до людини й викликати в неi справжнiй епiлептичний напад без летальних наслiдкiв. 1938 року Муссолiнi прирiвнював полiтичних дисидентiв до психiчно хворих, а Гiтлер впроваджував стерилiзацiю хворих на епiлепсiю, шизофренiю й алкогольну залежнiсть (вiдомо, що Черлеттi передплачував фашистський журнал). І саме в такому, можна сказати, токсичному полiтичному контекстi Черлеттi та Бiнi обирали свого першого пацiента. Ним став чоловiк, якого в подальшому звiтi позначали лiтерами «S. E.» – його пiдiбрали на великiй римськiй залiзничнiй станцii «Стацiоне Термiнi», коли той бубонiв пiд нiс нiсенiтницi та був охоплений галюцинаторними видiннями.

Черлеттi був авторитетним академiком i професором Римського психiатричного iнституту, але його настiльки цiкавила експериментальна природа електроконвульсивноi терапii, що випробування проводилися таемно. Використовуючи обладнання, яке Черлеттi створив разом з Бiнi, та iнформацiю, отриману пiд час експериментiв над собаками, S. E. зв’язали i застосували до нього електрошок – 80 вольт змiнного струму протягом 0,25 секунди. Викликати напад не вдалося, i, як повiдомлено, коли Черлеттi приготувався збiльшити тривалiсть шоку, S. E. сказав: «Обережно, перша спроба була набридливою, друга буде смертельною!» Тривалiсть збiльшували двiчi – до 0,5 i 0,75 секунд, але знову безрезультатно. Лише коли вони збiльшили напругу до 110 вольт, електрошок подiяв, i в S. E. стався епiлептичний напад grand mal (тобто iз втратою свiдомостi та тривалим посмикуванням кiнцiвок).

Повiдомлення про те, що було далi, рiзняться. Згiдно з одним iз них, пiсля епiлептичного нападу S. Е. сiв i на запитання про те, що з ним сталося, «невиразно посмiхаючись», заявив: «Не знаю. Можливо, я заснув». Згiдно з iншим повiдомленням, вiн спiвав популярну пiсню, а ще з одним – лише «сказав щось неемоцiйне про смерть». Але всi вони сходяться на тому, що S. Е. почав висловлюватися значно зрозумiлiше; протягом наступних двох мiсяцiв до нього ще десять разiв застосовували електрошок, назвавши це «електрошоковою терапiею». Пiд час подальшого обстеження через рiк S. E. заявив, що «почуваеться дуже добре», хоча його дружина сказала, що «вночi вiн нiби спiлкуеться з якимись голосами».

S. E. став першим пацiентом, але пiсля нього iх були тисячi. Як i у випадках з iншими видами лiкування, лiкарi стали прибiчниками електроконвульсивноi терапii ще до того, як побiчна дiя й показання були опрацьованi (щось подiбне вiдбувалось iз жертвами лоботомii, яких часто повертали у iхнi лiкувальнi заклади пiсля операцii навiть без подальшого нагляду). Черлеттi й Бiнi рекомендували використовувати ii для лiкування шизофренii лише по десять-дванадцять ударiв, але невдовзi лiкарi почали призначати курси лiкування iз сотнями ударiв, при цьому дiапазон захворювань, щодо яких стосувалися цi показання, значно розширили, увiвши до нього й депресiю, тривожнi та нав’язливi стани, iпохондрiю, наркотичну залежнiсть, алкоголiзм, анорексiю i конверсiйнi розлади (крайнiй прояв психосоматичних симптомiв). Проводили дослiди й на дiтях; здiйснювалися спроби «лiкувати» за допомогою електрошоку гомосексуалiзм. З державних психiатричних лiкарень США надходили повiдомлення про його використання як засобу для покарання тих пацiентiв, якi вiдмовлялись iсти або поводились небезпечно. Використання електроконвульсивноi терапii особливо рекомендували в тих випадках, коли в пацiентiв не було належноi медичноi страховки для повного курсу антидепресантiв, а також для зменшення витрат закладу на робочу силу. Пiд час однiеi контраверсiйноi програми кiлька курсiв електрошоку застосовували до пацiента пiд дiею снодiйних, щоб знизити його когнiтивну функцiю до рiвня немовляти.[9 - Ця програма не була успiшною. Див. E. Cameron, J. G. Lohrenz and K. A. Handcock, ‘The Depatterning Treatment of Schizophrenia’, Comprehensive Psychiatry 3(2) (April 1962), 65–76.] Метою цього експерименту було «зруйнувати наявнi моделi» i дати можливiсть цiй людинi почати життя «з чистого аркуша» без патологiй. Згодом було доведено, що його автор, Юен Кемерон, отримував кошти вiд ЦРУ для розробляння технологiй «промивання мiзкiв» з використанням електроконвульсивноi терапii.[10 - Anne Collins, In the Sleep Room: The Story of CIA Brainwashing Experiments in Canada (Toronto: Key Porter Books, [1988] 1998) pp. 39, 42 – 3, 133.]

Чому Черлеттi та Бiнi було так важко визначити кiлькiсть струму, здатну спровокувати епiлептичний напад? Череп людини – сильний резистор, порiвнянний iз силiконом в електронiцi, а порiг, пiсля якого виникають епiлептичнi напади grand mal, через електричнi особливостi мозку й черепа може рiзнитись для рiзних людей уп’ятеро. Крiм того, протягом перших сорока рокiв iснування цього виду лiкування обладнання, яке генерувало струм, було дуже рiзним. Дехто використовував синусоiднi хвилi змiнного струму вiд головного кабелю, якi на виходi з розетки майже не змiнювались, натомiсть iншi створювали короткотривалий потiк сталого струму. Цi «ефективнiшi» прилади спричиняли конвульсii з використанням меншоi кiлькостi електрики, але психiатри помiтили, що для того, аби лiкування подiяло, сила струму мала бути бiльшою за ту, яка викликае напад. Однiею з поширених побiчних дiй були проблеми з мовленням; вважалось, що вони виникають внаслiдок приглушення домiнантноi пiвкулi мозку (у бiльшостi людей це лiва пiвкуля). Здiйснювались спроби уникнути цього, застосовуючи струм лише до правоi пiвкулi (одностороння електроконвульсивна терапiя), але знову ж таки, потрiбно було перевищити порiг, пiсля чого виникав напад, iнакше лiкування було менш ефективним. Було схоже на те, що проходження електричного струму, а не самi лише епiлептичнi напади якимось чином впливали на психiчний стан пацiентiв.








Нейробiологи можуть дослiдити роботу мозку за допомогою електроенцефалограм (ЕЕГ), якi вiдстежують незначнi змiни в електричнiй активностi мозку шляхом замiрiв на поверхнi скальпу. Оцiнювання делiкатноi нейронноi функцii на основi ЕГГ за рiвнем чутливостi схоже на спроби з’ясувати суспiльнi взаемини в мiстi, пролетiвши над ним на бомбардувальнику, але, як i аерофотографii, електроенцефалограми можуть мiстити корисну iнформацiю. Пiд час епiлептичного нападу мережа клiтин мозку спалахуе, починаючи бурхливу хаотичну дiяльнiсть; гладкi звивистi лiнii ЕЕГ в станi спокою раптом стають гострими й зубчастими, схожими на язики вогняного шторму, який проноситься по мозку.

Протягом стандартного курсу електроконвульсивноi терапii (у Великiй Британii i в США на сьогоднi вiн мiстить вiд шести до дванадцяти процедур) мозковi хвилi в перервах мiж процедурами стають повiльнiшими, а сила струму, пiсля якоi настае напад, збiльшуеться. Нейрони обмiнюються iнформацiею через мiкроскопiчнi прогалини – синапси, видiляючи в незначних обсягах хiмiчнi елементи, якi називаються нейротрансмiтерами. Дослiди на тваринах показують, що пiд час електроконвульсивноi терапii пiдвищуеться чутливiсть нейронiв до нейротрансмiтерiв, якi послаблюють епiлептичнi напади, i посилюеться iхнiй опiр нейротрансмiтерам, що сприяють цим нападам. Схоже на те, що мозок коригуе власний хiмiчний склад для того, щоб зменшити ймовiрнiсть подальших нападiв. Цi адаптацii спричиняють змiни в психiчному та емоцiйному станi, якi не до кiнця зрозумiлi, але незмiнно повторюються пiд час експериментiв.

Як може коригування електричноi активностi мозку допомогти людям, що страждають на важкi психiчнi розлади? Чим зумовлена його корисна дiя: впливом власне електрики, змiнами в нейротрансмiтерах внаслiдок епiлептичних нападiв чи обставинами, пов’язаними з процесом лiкування? Електроконвульсивна терапiя порушуе деякi нейроннi зв’язки, пов’язанi з пам’яттю, тому спогади про перiод лiкування iнодi втрачаються. Деякi психiатри навiть висловлюють думку, що втрата спогадiв вiдiграе певну роль у лiкувальнiй дii електроконвульсивноi терапii[11 - I. Janis, ‘Psychologic Effects of Electric-convulsive Treatments’, Journal of Nervous and Mental Diseases 3(6) (1950), 469 – 89.] (окремi пацiенти проходили лiкування, вважаючи, що мета процедури – позбавити iх неприемних спогадiв). Іншi iхнi колеги припускають, що збiльшення рiвня певних нейротрансмiтерiв у мозку мае антидепресивний ефект. У свою чергу деякi прихильники iдей Фройда висунули теорiю, згiдно з якою очевидна ефективнiсть електроконвульсивноi терапii зумовлена тим, що вона пропонуе звiльнення вiд сильного вiдчуття вини, – це припущення дещо нагадуе погляди стародавнiх грекiв.

Ми наче знову повернулися до Парацельса: епiлептичнi напади – це спосiб спiлкування з духовним свiтом; викликаючи iх за допомогою електричного струму, ми спрощуемо доступ до iншого стану буття.

Вiд часу таемних експериментiв Черлеттi з використанням електроконвульсивноi терапii минуло вже понад вiсiмдесят рокiв, i деякi критики висловлюють занепокоення з приводу того, що лiкування досi нерiдко здiйснюеться в секретному режимi, залишаючись загадковим ритуалом, а не сучасним терапевтичним методом. Електроконвульсивна терапiя продовжуе бути контроверсiйною, хоча механiзм ii здiйснення не страшнiший i не неприемнiший за iншi поширенi медичнi або хiрургiчнi процедури. Наприклад, нiхто не висловлюе заперечень, коли хiрурги припiкають судини за допомогою електрики, але, знову ж таки, коагуляцiя не спричиняе такоi моторошноi трансформацii, як епiлептичний напад.

Протягом кiлькох останнiх рокiв шотландськi психiатри намагались позбутись секретностi, яка зазвичай супроводжуе використання електроконвульсивноi терапii. Вони органiзували вiдкриту мережу для дослiдження, аналiзу та оцiнювання всiх випадкiв застосування цього методу в Шотландii. Шотландська акредитацiйна мережа електроконвульсивноi терапii (SEAN) з 2009 року оприлюднюе щорiчнi електроннi звiти з дотриманням конфiденцiйностi з кожноi лiкарнi й клiнiки в Шотландii, яка використовуе цей вид лiкування. Психiатри, якi перебувають у складi SEAN, не хочуть, щоб цю iнформацiю було приховано, затавровано й покрито завiсою таемничостi. Вони надали вiдкритий доступ до своеi дiяльностi, i iншим медикам варто було б наслiдувати iх у цьому.

Репутацiю цього методу лiкування в суспiльнiй уявi зiпсували лiтературнi твори: у книзi «Полiт над гнiздом зозулi» Кена Кiзi вiн е знаряддям тортур, а в книзi «Пiд скляним куполом» Сильвii Плат вiн постае як жахливим, так i трансцедентальним – жахливим, коли його застосовуе черствий лiкар, i трансцедентальним, коли медик бiльш турботливий. Для Сильвii Плат електроконвульсивна терапiя е водночас священною та вульгарною, лiками й засобом покарання – для уявного персонажа книги «Пiд скляним куполом» вона наче надiлена здатнiстю зцiлювати або прирiкати на муки.[12 - Див., зокрема, вiрш Сильвii Плат «Повiшений». (Прим. авт.)] Слiд зазначити, що в багатьох вкрай негативних описах цього методу в лiтературi хворий не перебувае пiд дiею снодiйного та анестезii – для бiльшостi людей, якi проходять електроконвульсивну терапiю в наш час, ця процедура значно гуманнiша.

У сферi психiчного здоров’я, бiльше, нiж в iнших, «фiзичнiших» галузях, бувае важко встановити, яким мае бути одужання. Власне iдея одужання е хисткою, i настало воно чи нi – залежить вiд того, хто про це запитуе. Коли Саймон Едвардс почав розмовляти, вiн лише описував речi, пов’язанi з лiкарнею, – iжу, лiжка чи добре вiн спав. Згодом почали з’ясовуватися подробицi його життя й обставини, якi пiдштовхнули його до вiдчаю.

– Воно пiдкрадалося до мене дуже повiльно, – сказав вiн. – Здаеться, тривалий час я взагалi не помiчав, що щось не так. На мене тиснула якась важкiсть, це було схоже на iдкий туман.

За три тижнi пiсля початку лiкування вiн вже набирав вагу.

– Що змiнилося? – запитав я в нього. – Якi змiни в собi ви помiтили?

– Ранiше я не мiг поворухнутися, – сказав вiн, – таку сильну важкiсть я вiдчував. Зараз мiж мною й цiею важкiстю е простiр, вiльний простiр.

Мiстер Едвардс втратив усi спогади про тi днi, коли почалося лiкування, i не мiг пригадати нашу першу зустрiч. Але його бiльше не мучило переконання, що вiн гние зсередини; менше нiж за мiсяць пiсля початку електроконвульсивноi терапii вiн був готовий повернутися додому.

Уранцi перед його вiд’iздом я зайшов попрощатися. Там була його дружина, вона допомагала йому надягнути пiджак i поправляла лацкани.

– Усе нормально, – сказав вiн роздратовано. – Я сам.

– Не знаю, де вiн був, – сказала вона менi, – але добре, що вiн повернувся.

Чим бiльше я розмовляв про електроконвульсивну терапiю зi знайомими, тим бiльше таких iсторiй я чув. Одна моя подруга розповiла менi, наскiльки вона допомогла ii бабусi, а iнша про те, як вона врятувала життя ii дядьковi. Це потужне лiкування – i в соцiальному, i в психологiчному, i в неврологiчному планi. Воно може спричинити втрату орiентацii та пам’ятi, а також вплинути на зв’язнiсть мислення. Але, коли для вас звичний стан – страждання, яке охоплюе все довкола й паралiзуе вас, пошкодження логiчних зв’язкiв iнодi сприймаеться як полегшення.

Зазвичай електроконвульсивна терапiя найбiльш ефективна, коли ваша депресiя мае певне «психотичне» походження (деякi вашi уявлення, вочевидь, не вiдповiдають дiйсностi, наприклад, стосовно того, що ви гниете зсередини) або проявляеться у виглядi уповiльнення мозковоi дiяльностi (ви мовчки сидите й дивитесь на стелю), – мiстер Едвардс належав до тiеi групи, для якоi вона може дати хорошi результати. Цей метод менш дiевий, якщо вашi страждання збiгаються з iншими пунктами, описаними в незавершеному каталозi вiдчаю (зараз у Мiжнароднiй класифiкацii хвороб iх е двадцять чи тридцять пiд номерами F.32 – F.39). Люсi Таллон,[13 - Lucy Tallon, ‘What is having ECT like?’, Guardian G2, 14 May 2012.] жiнка, яка протягом бiльш нiж десяти рокiв страждала на частi депресивнi епiзоди, описала «дивовижнi результати» електроконвульсивноi терапii, натякаючи на процес очищення. На пiдтвердження свого погляду вона цитуе Керрi Фiшер,[14 - Carrie Fisher, Shockaholic (New York: Simon & Schuster, 2011).] iншого прибiчника шоковоi терапii, для якоi цей метод «виштовхнув з ii депресii темнi барви».

Однак, здаеться, на кожну опублiковану позитивну розповiдь про використання електроконвульсивноi терапii е двi або три негативнi. До того ж люди, якi страждають на важку психотичну депресiю, – тобто тi, для кого вона може дати найкращi результати, – мабуть, найменш схильнi розповiдати про свiй досвiд. Крiм того, як зазначила Плат у своiй книзi «Пiд скляним куполом», те, як лiкарi спiлкуються зi своiми пацiентами,[15 - Sigmund Freud, 1904, published in Collected Papers Vol. 1 (London: Hogarth Press, 1953).] – наскiльки вони турботливi, наскiльки виявляють спiвчуття й пiдтримку – може мати не менший вплив на процес одужання, нiж призначений курс лiкування. Із цiеi точки зору, на користь якоi свiдчить усе бiльше дослiджень у психiатрii, найбiльше значення мае лiкар, а не терапiя.

Як i в багатьох iнших сферах психiатрii, Фройд першим це зрозумiв: «Усi лiкарi, зокрема й ви, постiйно застосовують психотерапiю, навiть якщо ви цього не усвiдомлюете й не маете намiру цього роботи». В епiлептичних нападах немае нiчого священного, але, можливо, у стосунках лiкаря та пацiента е.




Голова





3. Око: вiдродження зору


З усього, що зi мною трапилося, слiпота, на мою думку, була найменш важливою.

    Джеймс Джойс, цитата наведена Х. Л. Борхесом

У моему офiсi в Единбурзi е велике вiкно, яке виходить на схiд, тому протягом бiльшоi частини року я оглядаю пацiентiв при денному свiтлi. Виняток я роблю тодi, коли пацiент скаржиться на погiршення зору, i я хочу зазирнути всередину його ока за допомогою офтальмоскопа. Тодi потрiбно закрити штори й навпомацки крiзь темряву повернутися до крiсла, у якому сидить пацiент. Офтальмоскоп випромiнюе свiтло крiзь маленький отвiр. Я ставлю його поруч зi своiм оком, а потiм пiдсовую його на вiдстань кiлькох мiлiметрiв вiд ока пацiента. Це одне з найiнтимнiших обстежень: моя щока часто торкаеться щоки пацiента, i зазвичай ми обое, виявляючи ввiчливiсть, затамовуемо подих.

Коли ви з такою точнiстю проектуете зображення очного дна iншоi людини на власне око, коли одна сiткiвка вивчае iншу крiзь лiнзу, цей процес викликае незвичнi вiдчуття. Вiн також може дезорiентувати: стежачи поглядом за вiссю променя, ви наче дивитесь на нiчне небо в оглядове скло. Коли центральна вена сiткiвки ока заблокована, виникають крововиливи багряного кольору; у пiдручниках про них пишуть, що вони схожi на «захiд сонця пiд час шторму». Інодi я бачу блiдi плями на сiткiвцi, спричиненi дiабетом, – вони нагадують купчастi хмари. У пацiентiв з високим кров’яним тиском срiблястий розгалужений вiзерунок артерiй нагадуе стрiли блискавки. Коли я вперше зазирнув пiд вигнуте склепiння очного яблука пацiента, то пригадав собi середньовiчнi дiаграми, на яких небо зображене у виглядi перевернутоi тарiлки.








Стародавнi греки вважали, що здатнiсть бачити виникае внаслiдок того, що всерединi ока горить божественний вогонь – кришталик ока виконуе роль передавача, який випромiнюе енергiю навкруги. Вогники в очах, якi iнодi з’являються бiля джерела свiтла, начебто пiдтверджували цю теорiю, прибiчником якоi двi з половиною тисячi рокiв тому був грецький поет i фiлософ Емпедокл. У серiях метафор, у яких око порiвняно з мiсяцем i сонцем, вiн написав: «Так, як людина, перш нiж вирушити в дорогу, готуе свiтло й запалюе багаття… так i первинний вогонь одного разу був закладений у круглу зiницю ока».[16 - Емпедокл, «Про природу», фрагмент 43, The Fragments of Empedocles, переклад William Ellery Leonard (Chicago: Open Court Publishing Company, 1908).]

Двомастами роками пiзнiше Платон схилявся до такоi ж думки; натомiсть Арiстотель, який вважав, що свiтло унiкальне у своему пiдпорядкуваннi однаковим законам на небi й на землi, сумнiвався у цiй теорii. Якщо нашi очi освiтлюють навколишнiй свiт, чому ми не бачимо в темрявi? У ХІІІ столiттi англiйський фiлософ Роджер Бекон спробував поеднати двi теорii: душа свiтить крiзь кришталик, облагороджуючи своiм свiтлом навколишнiй простiр, але цей простiр, у свою чергу, теж спрямовуе променi в нашi очi.

У XVII столiттi класичнi уявлення про зiр уже втрачали своi позицii. Астрономи, основним завданням яких було вивчення й поглиблення розумiння свiтла, придивлялися до людського ока, щоб дiзнатися бiльше про зорi. Астроном-мiстик Йоганн Кеплер першим написав про те, що зображення свiту передаеться на сiткiвку в перевернутому виглядi. Коли Ісаак Ньютон вивчав рух планет навколо сонця, вiн перевiряв надiйнiсть свого зору за допомогою радикальних експериментiв. Вiн вставляв довгу тупу голку (для протягування стрiчок) в очну западину мiж кiсткою й очним яблуком i описував, як рух цiеi голки змiнюе зорове сприйняття. Вiд часiв Ньютона досягнути прогресу вдалось лише у ХХ столiттi, коли квантова теорiя i теорiя вiдносностi Ейнштейна знову змiнили нашi уявлення про свiтло.

Якщо зараз ви читаете цю книгу при сонячному свiтлi, фотони, якi потрапляють на вашу сiткiвку, народилися всього лише вiсiм iз половиною хвилин тому внаслiдок ядерного синтезу всерединi Сонця. П’ять хвилин тому вони перетинали орбiту Меркурiя, двi з половиною хвилини тому вони обiгнали Венеру. Тi з них, якi не перехопить Земля, пройдуть через орбiту Марса десь за чотири хвилини, а Сатурна – трохи бiльше нiж через годину. Пiсля цiеi подорожi в просторi, але поза часом (адже, як довiв Ейнштейн, пiд час руху зi швидкiстю свiтла час зупиняеться), бiле свiтло Сонця огортае все навколо нас i роздiляеться на рiзнокольоровi частини. Цю сумiш барв вбирають у себе рогiвка й кришталик, вiдтак вона падае на сiткiвку. Енергiя, яка при цьому видiляеться, змушуе протеiни сiткiвки згинатись, спричиняючи ланцюгову реакцiю. За умови, що активуеться достатня кiлькiсть протеiнiв, загоряеться одне з нервових волокон сiткiвки, i наш зiр здатен сприйняти частинку свiтла.

Ми вiдчуваемо те, що тримаемо в ротi, на смак, торкаемося речей, якi розташованi на вiдстанi витягнутоi руки, вловлюемо запахи на вiдстанi кiлькох сотень метрiв, а звуки – на вiдстанi десяткiв миль. Але тiльки завдяки зору ми спiлкуемось iз Сонцем та зорями.

«Книга вигаданих iстот» Хорхе Луiса Борхеса була вперше видана через два роки пiсля того, як ii автора огорнули «повiльнi сутiнки» слiпоти, на яку вiн страждав вiд народження внаслiдок катаракти й вiдшарування сiткiвки. Менi не вдалось би зазирнути в очi Борхеса за допомогою офтальмоскопа: склепiння його сiткiвки руйнувалося, а хмарки, утворенi катарактою на його кришталиках, перекривали б огляд.

У «Книзi вигаданих iстот» цiлу сторiнку вiдведено обговоренню «тварин у формi куль». Найвеличнiшою з них Борхес вважав Землю – на думку таких рiзних i авторитетних мислителiв, як Платон, Джордано Бруно i Кеплер, вона е живою iстотою. Борхес цитуе Кеплера, який вважав Землю великою кулею, що дихае, «наче кит, i змiни в ii диханнi пiд час сну й неспання спричиняють морськi припливи й вiдпливи». Вiн також описуе сферу як найпростiшу, найкрасивiшу та найгармонiйнiшу геометричну форму, тому що кожна точка на ii поверхнi рiвновiддалена вiд центра. Смуток, який Борхес вiдчував через втрату зору, на якусь мить увиразнюеться у згадцi про те, що куляста форма Землi нагадуе людське око – «найшляхетнiший орган людського тiла», – так, наче нашi очi е мiнiатюрними небесними тiлами.








Мене навчав офтальмологii талановитий хiрург iз незвичним синкретичним iм’ям Гектор Чавла. Вiн iз задоволенням вказував на те, що, хоча офтальмологи називають очне яблуко «кулею», насправдi його форма вiдрiзняеться вiд форми планет i бiльше схожа на глибокий келих для брендi.[17 - Дуже мало небесних тiл справдi мають кулясту форму. Земля – це «стиснутий сфероiд» з плоскими полюсами. Мiсяць також не е кулею – на ньому е виступ, повернутий до Землi, схожий на рогiвку на оцi. (Прим. авт.)] Його стовбур, оптичний нерв, укорiнений у темнiшi вiддiли мозку, а западина вкрита срiблястою оболонкою з нервових клiтин, чутливих до свiтла, – сiткiвкою. В iлюстрацiях, наданих Чавлою, кришталик, райдужна оболонка й рогiвка були схожими на кришку над келихом.

Для багатьох медикiв офтальмологiя здаеться не менш загадковою, нiж алхiмiя, але Чавла навчив нас здiйснювати огляд ока з використанням зрозумiлоi й прямолiнiйноi лексики: «Нерiдко офтальмологiю вважають поеднанням мiстицизму та чотирьох очних крапель на день, – казав вiн. – Хоча око почуваеться найкраще, коли воно закрите, потрiбно його вiдкрити, щоб вiд нього була якась користь». Як i Ньютон i Кеплер, вiн пояснював роботу ока за допомогою астрономiчних метафор: «Паралельнi променi свiтла з безкiнечностi без зусиль фокусуються на жовтiй плямi, наче на випуклiй лiнзi, яка збирае сонячне свiтло й обвуглюе за його допомогою папiр». Щоб оглянути переднiй вiддiл ока, вiн рекомендував нам проводити «тест на затемнення»: для цього потрiбно збоку засвiтити лiхтар на райдужну оболонку. Свiтло вiд лiхтаря освiтить цю опуклiсть, як бiчнi променi Сонця освiтлюють вигин Мiсяця.

Борхес успадкував свiй достаток i патрицiанську вразливiсть вiд своеi матерi, а любов до лiтератури й слiпоту – вiд батька та бабусi по батьковi. Офтальмологи не можуть дiйти згоди щодо причини сiмейноi слiпоти Борхесiв;[18 - J. Garc?a-Guerrero, J. Valdez-Garc?a and J. L. Gonzаlez-Trevin?o, ‘ La Oftalmolog?a en la Obra Poеtica de Jorge Luis Borges’, Arch Soc Esp Oftalmol 84 (2009), 411 – 14.] iмовiрно, глаукома – патологiчне пiдвищення тиску рiдин в оцi – було прелюдiею до катаракти, яка позбавляла iх зору.

Борхес писав, що опис Шекспiром свiту слiпих як темний був не зовсiм точним: його зiр затьмарювала не чорнота, а iмлисте зелене свiтло. Йому була бiльше до душi витонченiсть стилю Мiлтона, який зiпсував собi очi, пишучи антимонархiчнi памфлети, i який розповiдав про «темний i широкий свiт», де слiпцi змушенi рухатись обережно i з витягнутими руками. Також Борхес вбачав схожiсть iз Мiлтоном у тому, як той писав вiршi, завчав iх напам’ять – самому йому з часом теж довелося так робити – «сорок або п’ятдесят одинадцятискладникiв» за раз i декламував iх вiдвiдувачам. Гiрка iронiя полягала в тому, що Борхес втратив зiр у той самий рiк, коли вiн обiйняв посаду директора Аргентинськоi нацiональноi бiблiотеки. Вiн блукав лабiринтами з мiльйонiв книг, якi не мiг прочитати.

На фотографiях Борхес зображений iз трансцедентальним косооким поглядом, так наче одне його око дивиться на свiт, а iнше спостерiгае за подiями в астралi. У мiру того як вiн втрачав зiр, сприйняття кольорiв так само знижувалось iз рiзною швидкiстю. Першим зник червоний, i за ним письменник тужив найбiльше – в есе «Слiпота» його назви перерахованi деякими мовами, якими вiн володiв: scharlach, scarlet, escarlata, еcarlate.[19 - Jorge Luis Borges, ‘Blindness’, in Seven Nights (New York: New Directions, 1984).] Вiдтiнки синього та зеленого змiшались, i лише жовтий залишався йому «вiрним». Борхес бачив золотавий колiр у снах; через п’ятдесят рокiв пiсля вiдвiдин зоопарку в Палермо вiн написав збiрку вiршiв «Золото тигрiв», просякнутi смутком за втраченим зором, хоча iншi його твори наводять на думку, що вiн змирився з цим. У вiршi «Слiпець» вiн перефразовуе Мiлтона: «Повторюю, що я втратив тiльки найбiльшу поверховiсть речей».

Настання слiпоти могло б зламати Борхеса, але, незважаючи на свiй смуток, вiн iз захопленням занурився в «лiтературу, яка виходить за межi людського життя i навiть цiлих поколiнь», – лiтературу, написану англiйською мовою. Лише пiсля втрати зору вiн почав вивчати два витоки англiйськоi мови: англо-саксонський i давньоскандинавський. У своему офiсi в Буенос-Айресi в Нацiональнiй бiблiотецi вiн збирав навколо себе студентiв для вивчення класики середньовiчноi лiтератури iншого континенту: «Беовульф», «Битва при Модонi», «Старша Едда» i «Молодша Едда», «Сага про Вольсунга». «Кожне слово було наче талiсманом, який ми вiдкривали, – писав Борхес про своi заняття зi студентами, – ми майже п’янiли вiд них». Як зiрки стають видимими лише з настанням темряви, так i вiн пiсля «повiльних сутiнок» побачив, скiльки творiв залишалося невивченими.

Один iз моiх наставникiв у медичнiй школi переконував мене стати офтальмологом. Сам вiн спецiалiзувався не на очах, а на лiкуваннi раку в дiтей. Вiн казав, що для деяких iз його пацiентiв вiдсоток виживання становить менше п’ятдесяти, незважаючи на найкращу хiмiотерапiю й радiотерапiю. Мiй вчитель був спiвчутливим, вмiлим, вiдданим i сповненим ентузiазму, але, коли дiти помирали, iхнi батьки хотiли знайти в цьому винних, i тому на нього часто подавали до суду. «Постiйно трапляеться, – сказав вiн менi одного разу, перебiгаючи очима лист iз позовом. – Людей переповнюе бiль. Щодо вашоi кар’ери, чи розглядали ви можливiсть стати офтальмологом?» Я спостерiгав за його виразом обличчя, коли вiн вiдклав лист убiк; на якусь мить воно зблiдло вiд втоми. «Уявiть, як би чудово було, – сказав вiн, трохи заспокоiвшись, – дарувати вашим пацiентам можливiсть бачити!» Багато офтальмологiв щотижня присвячують певний час видаленню катаракт, вiдновлюючи зiр пацiентiв. «Наскiльки вдячними вони були б!» – додав вiн.

Слово «катаракта» походить вiд грецького kataraktes, яке означае «водоспад» або «решiтка» – бар’ер, який загороджуе зiр. Катаракти виникають внаслiдок помутнiння кришталика, i iх лiкують за допомогою хiрургiчного втручання вже як мiнiмум двi тисячi рокiв. В Індii, Китаi i в Грецii археологи знаходили iнструкцii та iнструменти, якi використовували для розрiзання рогiвки та усунення потьмянiлого кришталика з поля зору. Змiщення кришталика вiдновлюе лише частковий, нечiткий зiр, але в XVII столiттi таке «зняття катаракти» стало доволi поширеною операцiею на Заходi. 1722 року французовi Сент-Іву вдалося повнiстю видалити катаракту, замiсть того щоб посунути ii далi в очне яблуко. Знадобилося лише кiлька незначних коректив, щоб розробити операцiю з видалення катаракти в тому виглядi, у якому вона вiдома нам сьогоднi.

Колись ця операцiя вимагала надзвичайного самоконтролю з боку пацiента – йому було потрiбно тримати голову рiвно, незважаючи на жахливий, пронизливий бiль, поки лiкарi розрiзали очне яблуко й видавлювали кришталик. Завдяки анестезii i паралiзуючим препаратам в цьому бiльше немае потреби; коли одного разу я зайшов подивитись, як мiй колега здiйснюе операцiю з видалення катаракти, я побачив пацiентку, яка спокiйно лежала на спинi й дивилася на лампу в операцiйнiй, немов на зоряне небо.

– Що ви бачите? – запитав я в неi перед операцiею, пiд час якоi iй мали розрiзати око.

– Якiсь вiзерунки, – сказала вона, – свiтло, яке рухаеться, i тiнь. Досить красиво.

Пiсля того як око занiмiло пiд дiею крапель, мiй колега вставив маленькi закругленi розширювачi для розведення повiк. Офтальмологи мають бути одними з наймайстернiших хiрургiв – з тремтливими руками неможливо здiйснювати точнi рухи, необхiднi для роботи з кришталиком. Крихiтним ножем у формi лопатки, лише кiлька мiлiметрiв завширшки, вiн прорiзав вхiдний отвiр на краю рогiвки, пiсля цього простiр мiж рогiвкою i кришталиком наповнили синтетичним желе для пiдтримання тиску. В iншому мiсцi на поверхнi рогiвки було прорiзано ще один отвiр для iнструменту, з допомогою якого здiйснюють манiпуляцii над катарактою. Пiсля цього в перший надрiз було вставлено факоемульсифiкатор: вiн вбирав i виштовхував струменi рiдини зi швидкiстю сорок тисяч ударiв у секунду. Вiбрацii вiд цiеi рiдини зруйнували решiтку катаракти, водночас прилад всотував ii залишки. Крихiтнi уламки зовнiшнього шару втягнули за допомогою вакууму, i око на кiлька секунд залишалося без кришталика, поки хiрург готував замiну.

Штучний кришталик можна пристосувати до зорового сприйняття пацiента; прокинувшися, вiн може не лише знову бачити, а й забути про окуляри. Кришталик виготовляють iз тонкого й гнучкого силiкону або акрилiку,[20 - Користь акрилiку для лiкування хвороб ока було виявлено пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Збитим пiлотам «Спiтфайра» в око часто потрапляли уламки з кабiни льотчика, i хiрурги помiтили, що вони не спричиняють запалення. (Прим. авт.)] зафiксованого за райдужною оболонкою за допомогою маленьких крiпильних конструкцiй, якi замiняють шви. Хiрург склав удвiчi новий пiддатливий кришталик, наче пiцу кальцоне, i вставив його в один з отворiв. Пiсля того як той став на мiсце, хiрург вiдпустив пiнцет, i розпiрки зайняли необхiдне положення. Катаракту було видалено, а кришталик – замiнено, причому вся процедура зайняла якихось шiсть-сiм хвилин. Надрiз був настiльки малим, що його не потрiбно було зшивати.

Для Борхеса зiр був тимчасовим даром: вiн знав, що одного дня втратить його; коли це сталося, вiн почав шукати втiху в лiтературi. Ми нiколи не дiзнаемося, якi революцiйнi змiни у своiх поглядах вiн мiг би описати нам, якби здатнiсть бачити було вiдновлено.

Я часто запитував своiх пацiентiв, як це – повернути собi зiр пiсля видалення катаракти? «Чудово», «дивовижно», «неймовiрно», кажуть вони; «кольори знову такi гарнi». Бажаючи краще зрозумiти iхнi вiдчуття, я звернувся до книги, присвяченоi цiй темi,[21 - John Berger and Sel?uk Demirel, Cataract (London: Notting Hill Editions, 2011).] автор якоi, Джон Берджер, перенiс таку операцiю 2010 року.

Берджер усе свое життя думав про зорове сприйняття. Ось опис того, як герой твору, лежачи на травi, дивиться на дерево, – вiн був опублiкований в есе 1960 року, коли авторовi було тридцять чотири роки: «Зображення вiзерункiв, якi утворюе листя, на якусь мить залишаеться в уявi, перед тим як зникнути; його викарбувано на твоiй сiткiвцi, але в темно-червоному кольорi найтемнiшого рододендрону. Коли ти знову розплющуеш очi, свiтло здаеться настiльки блискучим, наче воно хвилями накочуе на тебе i розбиваеться».[22 - John Berger, ‘Who is an Artist?’, in Permanent Red: Essays in Seeing (London: Methuen, 1960), p. 20.] А це уривок з есе, опублiкованого в збiрцi «Про погляд» 1980 року: «Поле рiвне, як полиця, зелене, розташоване зовсiм близько, трава на ньому ще невисока; пiд блакитним куполом неба, крiзь який жовтий утворюе чистий вiдтiнок зеленого, колiр поверхнi морськоi води».[23 - John Berger, ‘Field’, in About Looking (London: Writers and Readers Cooperative, 1980) p. 192.] 1972 року вiн спiвпрацював iз чотирма iншими авторами – Свеном Блумбергом, Крiсом Фоксом, Майклом Дiббом i Рiчардом Холлiсом – над книгою нового типу, унiкальним поеднанням лiтератури та вiзуального мистецтва, пiд назвою «Способи бачення». Метою Берджера було заохотити читачiв по-новому подивитися на зоровi образи, що оточують нас, – це новаторський твiр, який змiнюе уявлення про мистецтвознавство.

На моему примiрнику книги Берджера «Катаракта» на зворотi надруковано вiдому сентенцiю Вiльяма Блейка: «Якби дверi сприйняття були чистi, усе постало б перед людиною таким, як воно е, – нескiнченним».[24 - Олдес Хакслi використав цю фразу в книзi «Дверi сприйняття». Назва повiстi «Без очей у Газi» походить вiд п’еси Мiлтона «Самсон-борець», написаноi через двадцять рокiв пiсля того, як Мiлтон втратив зiр. (Прим. авт.)] Одна з перших змiн, яку помiчае автор пiсля операцii, – новизна всього, вiдчуття «першостi» навколишнього свiту, наче всi його поверхнi окропили свiтлом. Друге, на що звертае увагу автор, – скiльки навколо синього, навiть у таких кольорах, як пурпуровий, сiрий i зелений, – ранiше через потьмянiлостi в кришталику вiн був викривлений. Ця блакить вiдновлюе його вiдчуття вiдстанi, «немов небо пригадуе своi зустрiчi з iншими барвами Землi». Разом iз кiлометрами подовжуються сантиметри. Так, як риба почуваеться у своiй стихii у водi, так i людина, на думку Берджера, живе серед свiтла. Вiн порiвнюе катаракти iз забудькуватiстю, а iхне видалення описуе як «вiдродження зору», що повертае його до тих кольорiв, якi вiн вивчав у дитинствi. Бiлий колiр вражае його своею чистотою, чорний колiр здаеться важчим, iхня природа вiдновлюеться через освячення свiтлом.

Текст есе Берджера супроводжують малюнки турецького iлюстратора Сельчука Демiреля. На передостаннiй сторiнцi зображено закохану пару, яка стоiть, обнявшись за плечi, i дивиться на нiчне небо, при цьому вища постать вказуе рукою на якусь зорю чи планету. Проте голови обох постатей зображенi у виглядi очних яблук, як i небеснi тiла в них над головами, – Сонце i зорi, якi створюють свiтло, перетворились на органи, якi його сприймають. Як i величнi кулi з книги Борхеса, вони вдивляються в постатi на Землi, в глиб космосу або навiть вперед на нескiнченнi обсяги поки що не вивченоi нами лiтератури.








Однiеi весни Джон Берджер запросив мене у свiй будинок у Францii. Я мав намiр запитати в нього про книгу «Щаслива людина – розповiдь сiльського лiкаря», яку вiн написав у 1960-х роках, i про його унiкальнi погляди на зорове сприйняття. Пiд час зустрiчi ми говорили про свiтло й темряву, зiр i слiпоту й про те, як Берджер вiдчував, що неможливiсть бачити водночас звiльнила i ув’язнила його.

Вiн згадав про епiзод iз книги «Ми зустрiнемося тут», у якому йдеться про його вiдвiдини могили Борхеса в Женевi. Борхеса пiдлiтком привiз у Женеву батько, захоплений славою мiсцевих офтальмологiв. Це був 1914 рiк, Європу охопила вiйна, i сiм’я Борхесiв опинилась у пастцi. Молодший Борхес полюбив це мiсто i, згiдно з iсторiею, яку описуе Берджер, втратив там цноту з повiею (у нього були пiдозри, що його батько теж був ii клiентом). 1986 року вiн повернувся в Женеву, щоб померти там. У цiй останнiй подорожi його супроводжувала Марiя Кодама, з якою вiн нещодавно одружився i яка була однiею iз тих молодих жiнок, що водили його за руку й допомагали перемiщатися лабiринтами Нацiональноi бiблiотеки в Буенос-Айресi.

Надгробний камiнь, вiдвiдати який приiхав Берджер, обрала Кодама. На ньому був глибоко викарбуваний рядок з англо-саксонськоi поеми «Битва при Молдонi»: And Ne Forhtedon Na – «Не бiйся». Над текстом зображено такий же рельеф, як на могилi на Лiндiсфарнi, – скандинавськi воiни, якi пливуть на кораблях. На iншому боцi викарбувано фразу староскандинавською мовою з однiеi з найулюбленiших саг подружжя – «Саги про Вольсунга», яку вони разом переклали: «Вiн бере меча Грема й кладе його оголеним мiж ними».

Прийшовши на могилу, Берджер помiтив, що вона прикрашена не квiтами, а рослиною в плетенiй корзинi, у якiй вiн впiзнав самшит. «У селах у Верхнiй Савойi, – пояснюе автор у книзi, – гiлочки цього куща вмочують у свячену воду й окроплюють ними тiло близькоi людини на смертному ложi, прощаючись iз нею».

Уклонившись могилi видатного письменника, Берджер усвiдомив, що немае квiтiв або рослин, якi можна було б там залишити, натомiсть вiн зачитав вiрш Борхеса про квiтку: «Трояндо вiчна, близька i безмежна, якою Бог утiшить зiр мiй пiсля смертi». Борхес знав i про свiтло, i про темряву, про слiпоту i про зiр, а також про те, що зв’язок iз безмежжям ми пiдтримуемо не лише за допомогою очей.




4. Обличчя: красивий паралiч


Вiн бачить красу людського обличчя й шукае причину цiеi краси, яка мае бути ще прекраснiшою.

    Ральф Волдо Емерсон, «Монтень»

Коли я вивчав анатомiю обличчя в медичнiй школi, бiльшiсть тiл, розтин яких ми проводили, належали лiтнiм чоловiкам з товстою шкiрою, жорсткiсть якоi посилювала щетина. Навiть якщо iхнi обличчя були твердими як камiнь, м’язи пiд шкiрою залишалися тендiтними: тонкi листи лососевого кольору, якi перетинали маслянисту пiдшкiрну клiтковину. Показувати м’язи, якi вiдповiдають за вираз обличчя, потрiбно було дуже обережно: одного необережного дотику скальпелем було достатньо, щоб вони вiдпали разом зi шкiрою.

Мiж тiлами iснували iндивiдуальнi вiдмiнностi. Хоча пiсля смертi вирази iхнiх облич були розслабленi, розвиток лицьових м’язiв мiстив певну iнформацiю про iхне ставлення до життя. Найбiльше рiзнились великi (zygomaticus major) i малi (zygomaticus minor) виличнi м’язи, якi розтягують краi рота пiд час посмiшки. Інодi вони були товстими й чiткими, що вказувало на життя, сповнене смiху. В iнших випадках виличнi м’язи атрофувалися до розмiру маленьких слабких мотузкiв – це могло бути результатом тривалого нещасливого перiоду. Часом одна зi сторiн була добре розвиненою, а iнша – нi, це було ознакою перенесеного iнсульту або, можливо, паралiчу Белла, коли внаслiдок пошкодження нерва було паралiзовано лише половину обличчя.

Іншi м’язи також могли дещо розповiсти про характер людини за життя: надзвичайно розвинений м’яз, який зморщуе брови (corrugator supercilli), вказував на постiйно розлючений вираз обличчя i насупленi брови (англiйське слово supercilious – «презирливий» – походить вiд цiеi назви). М’яз, який пiднiмае верхню губу i крило носа (levator labii superioris alaeque nasi – незвично довга назва для такого маленького м’яза), – вiдповiдно до своеi назви, обумовлюе дратiвливий вираз обличчя, пiднiмаючи верхню губу й крило нiздрi. Концентричнi волокна колових м’язiв ока (orbicularis oculi), розташованi навколо очей як кiльця Сатурна, потрiбнi не лише для того, щоб захищати поверхню ока за допомогою клiпання, – коли ми напружуемо iх сильнiше, вони допомагають нам мружитися вiд сонця. Також вони беруть участь в утвореннi «гусячих лапок» дiагонально вiд повiк. Через вiдмiнностi в роботi цих м’язiв деякi люди можуть клiпати обома очима, а iншi – тiльки одним. М’язи чола (frontalis) пiднiмають брови, виражаючи жах або тривогу, i спричиняють «борозни» на лобi. Коловi м’язи рота (orbicularis oris) згортають губи в трубочку для поцiлунку, а депресори кутiв рота (depressor anguli oris), розташованi з обох бокiв рота, розтягують його в незадоволену гримасу. Інодi менi траплялись тiла, у яких м’язи, вiдповiдальнi за насуплений вираз обличчя, були розвиненi до страхiтливих розмiрiв.

Згодом, коли я працював лаборантом в анатомiчному театрi, моiм завданням було показувати цi м’язи, щоб допомогти студентам зрозумiти, як iнсульт або паралiч впливае на обличчя, а також пiдготувати iх до введення iн’екцiй ботоксу та операцiй iз пiдтягнення й реконструкцii обличчя. Загалом, я, напевно, здiйснив розтин двадцяти-тридцяти облич, але не втратив вiдчуття привiлейованостi свого становища. Демонстрування кожного шару обличчя ставало поступовим одкровенням, подорожжю вiд шкiри, тiсно пов’язаноi з життям, до черепа, який е символом смертi. Делiкатнiсть м’язiв обличчя вимагала вiд мене обережностi та поваги.








Наприкiнцi XV столiття Леонардо да Вiнчi, позашлюбний син флорентiйського адвоката, жив у Мiланi та, ймовiрно, вивчав вираз обличчя ретельнiше, нiж будь-хто до нього i мало хто пiсля. Його креслення м’язiв обличчя нiкому не вдавалося перевершити протягом столiть. Як художник i кресляр вiн дотримувався принципу точностi вiдображення i розумiв, що для того, аби його портрети були якомога майстернiшими, потрiбно вивчити принцип роботи цих м’язiв. Крiм того, да Вiнчi вважав, що м’язи безпосередньо спiлкуються з душею й що завдяки уважному ставленню до тiла можна дiзнатися, як влаштована душа: «Суглоб пiдпорядковуеться нерву, а нерв – м’язовi, м’яз – сухожиллю, сухожилля – Розуму. А Розум – це вмiстилище душi».[25 - ‘La giuntura delli ossi obbediscie al nervo, e’l nervo al muscolo, e’l muscolo alla corda, e la corda al senso comune, e’l senso comune ? sedia dell’anima’, Leonardo W. 19010r, quoted after Richter Literary Works § 838.]

Приблизно 1489 року да Вiнчi готував креслення для монументальноi статуi Франческо Сфорца,[26 - Сфорца був одним iз найвiдомiших iталiйських condottieri – военачальником iз власною армiею, якi регулярно захоплювали iталiйськi мiста. (Прим. авт.)] батька свого покровителя, а також робив замiтки для анатомiчного трактату. Його намiр був настiльки важкодосяжним, наскiльки й дивовижним. Записи да Вiнчi дають уявлення про розум, сповнений творчоi та iнтелектуальноi енергii, одержимий прагненням зрозумiти кожен аспект людськоi iстоти. Вiн хотiв пояснити у своему трактатi зачаття, вагiтнiсть, звичайнi й передчаснi пологи, зростання дитини, нормальну будову тiла й фiзiогномiку дорослого чоловiка й жiнки, а також надати вичерпний опис вен, нервiв, м’язiв i кiсток. Вiн також зазначив, як змiна виразу обличчя е ключем до розумiння стану людини: «У чотирьох рисунках вiдобразити чотири унiверсальнi стани людини, а саме: радiсть, з рiзними видами смiху i з зображенням причини смiху; рiзнi види плачу й причини; боротьбу, з рiзними рухами пiд час вбивства, втечу, страх, лютiсть, хоробрiсть, душогубство…» Для да Вiнчi класифiкацiя роботи м’язiв, вiдповiдальних за цi стани, означала наближення до розумiння божественноi природи емоцiй. Його не цiкавило просте вiдтворення краси: вiн хотiв зобразити обличчя такими, якими вони е насправдi, у русi, як красивi, так i потворнi, а якщо вираз цих облич був незвичайним – то так навiть краще. Вивчення анатомii означало наближення до Бога: «І ти, людино, яка завдяки моiй працi стае свiдком дивовижного витвору природи… якщо його будова здаеться тобi дивовижним творiнням, повинна усвiдомлювати, що це нiщо порiвняно з душею, яка живе в цiй спорудi».[27 - з folio 2, recto, анатомiчнi креслення Королiвськоi колекцii.]

Пiзнiшi твори, такi як «Мона Лiза» (1503–1504), показують, наскiльки тонко да Вiнчi вiдчував вирази обличчя. На початку 1490-х рокiв студiею, у якiй вiн дослiджував цi iдеi, стала стiна в трапезнiй мiланського монастиря, на якiй вiн малював фреску «Таемна вечеря». Іншi «таемнi вечерi» епохи Ренесансу були доволi стриманими, на них апостоли вечеряли, не виражаючи жодних почуттiв. Щоб продемонструвати, як емоцii оживляють вираз обличчя, да Вiнчi обрав той момент пасхальноi вечерi, коли, згiдно зi Святим Письмом, Христос сказав учням: «Один iз вас мене зрадить».

Його апостолiв зображено в сум’яттi, яке виникае пiсля цього, – розiгруеться драма дванадцяти емоцiй: чотири групи по три апостоли кожна.[28 - Фреска Леонардо Cenacolo була намальована на вогкiй стiнi, i вже до середини XVI столiття ii стан був жахливим. Ученим вдалося сформувати уявлення про силу оригiналу завдяки письмовим описам, а також письмовiй копii, створенiй Джампетрiно приблизно 1520 року, яку сучасники називали найточнiшою. (Прим. авт.)] Леонардо мав намiр передати широкий спектр виразiв обличчя, але серед тринадцяти персонажiв особливо вирiзняеться Варфоломiй, крайнiй злiва вiд глядача, – вiн скочив на ноги, зiпершись руками об стiл, розлючено супить брови, i в його сердитому поглядi читаеться недовiра. Святий Андрiй третiй злiва: вiн пiдняв руки долонями догори, заявляючи про свою невинуватiсть, i, мабуть, перелякано пiдвiв брови.








Вiдразу ж лiворуч вiд Ісуса Хома мае приголомшений вигляд; кутики його губ опущенi за допомогою depressor anguli oris, виражаючи несхвалення, i вiн показуе на стелю тим самим пальцем, яким через кiлька днiв вiн, охоплений сумнiвами, торкатиметься ран свого вчителя. На обличчi Якова Зеведеевого, що сидить поряд iз Христом, вирують стихii; вiн розлючено розвiв руками, його погляд спохмурнiв, а брови стали гострими, як шипи.








Кажуть, що моделями для цiеi картини були члени тогочасноi мiланськоi елiти, але цiннiсть ii не в точному вiдображеннi бiблiйноi iсторii та не в низцi пам’ятних портретiв, а в тому, як на нiй через вирази облич передано вирування людських емоцiй. Бiограф i сучасник художника Джорджiо Вазарi розповiдае, що Леонардо ходив по вулицях слiдом за людьми з надзвичайно потворними, деформованими або дивними обличчями, сподiваючися побачити iх у момент крайнього прояву емоцiй. Інодi вiн iшов за власником дуже цiкавого обличчя до самого передмiстя.

Леонардо мешкав у Мiланi в перiод полiтичноi нестабiльностi; 1499 року вiн був змушений покинути мiсто, втiкаючи вiд наступу французiв. Разом зi своiми спонсорами вiн подорожував до Мантуi, Венецii, Флоренцii та Риму, але взимку 1510–1511 рокiв да Вiнчi знову був на пiвночi, в унiверситетi та медичнiй школi в Павii, що на пiвдень вiд Мiлана. Через двадцять рокiв пiсля створення перших начеркiв до анатомiчного трактату вiн почав по-справжньому втiлювати свiй амбiтний задум. До винайдення штучного охолодження розтин здiйснювали лише взимку – в умовах лiтньоi спеки тiло розкладалось би надто швидко, – i в Павii Леонардо вже домовився про постачання тiл iз лiкарнi та знайшов собi покровителя – Маркантонiо делла Торре, мiсцевого професора анатомii. Багато анатомiчних ескiзiв, створених у Павii, було втрачено, але з тiеi незначноi частини, що збереглась, можна помiтити, що у своiй роботi Леонардо спирався на власне бачення, уяву i визначнi вмiння анатома й кресляра. Вiн вивчав анатомiю, щоб продемонструвати справжню, а не уявну цiннiсть тiла. На його думку, людське тiло – вiнець Господнього творiння.

На одному з аркушiв у його записах детально зображенi м’язи виразу обличчя.[29 - Martin Clayton and Ron Philo, Leonardo da Vinci: The Mechanics of Man (London: Royal Collection Trust, 2013).] Да Вiнчi намалював iх через п’ятнадцять рокiв пiсля того, як вiдтворив iхню дiю на фресцi «Таемна вечеря». М’язи frontalis, якi зморщували чоло святого Андрiя, позначенi як «м’язи страху». Вiн намалював носи Варфоломiя, Петра i Якова Заведеевого, задертими вiд злостi, i в кресленнях вiдповiдальний за цей вираз обличчя м’яз, levator labii superioris alaeque nasi, вказаний як «м’яз лютi». У нотатках мiж ескiзами вiн зазначив: «Вiдобразити всi причини руху шкiри, плотi i м’язiв обличчя, i чи походить рух цих м’язiв вiд нервiв, сполучених iз мозком». Леонардо вважав, що в обличчi е двi групи м’язiв: тi, з допомогою яких ми жуемо, – товстi, сильнi; iх спонукае до дii п’ятий нерв, що вiдходить безпосередньо вiд мозку, i тi, якi ми використовуемо у виразах обличчя, – тоншi, слабшi; iх спонукае до дii сьомий нерв вiд мозку.[30 - Це «черепнi» нерви, якi виходять безпосередньо з отворiв у черепi, а не «спиннi», якi беруть свiй початок мiж хребцями. (Прим. авт.)]

Сьомий нерв сполучений iз нервом, вiдповiдальним за слух i за рiвновагу; вiн проходить пiд черепом за вухом i виходить з черепноi коробки пiд мочкою вуха. Перетнувши найбiльшу слинну залозу за кутом нижньоi щелепи, вiн розгалужуеться на п’ять гiлок i розходиться по м’язах, вiдповiдальних за вираз обличчя. Англiйською мовою цi вiдгалуження нерва називаються temporal, zygomatic, buccal, mandibular i cervical (скроневий, виличний, щiчний, крайовий нижньощелепний, шийний), i кожен студент медицини вивчае iхнi назви за допомогою виразу Two Zombies Buggered My Cat (двое зомбi знущались з мого кота). Знати iх розташування корисно в тих випадках, якщо хтось дiстане ушкодження обличчя; крiм того, вони допомагають зрозумiти вплив паралiчу на здатнiсть виражати емоцii на обличчi.

Я зустрiв Емiлi Паркiнсон у клiнiцi невiдкладноi допомоги; за пiвгодини до того вона зателефонувала туди зi свого офiсу в центрi мiста. Бухгалтер з напруженим графiком роботи i матiр двох дiтей, прокинувшись того ранку вона помiтила, що лiва сторона ii обличчя не функцiонуе належним чином. Емiлi встала з лiжка й пiшла у ванну, де подивилася на себе в дзеркало: ii нижня лiва повiка трохи обвисла, а коли вона спробувала усмiхнутись, лiва сторона була слабшою за праву. Вона подумала, що вночi спала на нiй в незручному положеннi, i пiшла на кухню готувати снiданок.

– Подивись, – сказала вона своему чоловiковi, – половина обличчя занiмiла.

– Можливо, ти защемила нерв, – сказав вiн i знизав плечима.

Дорогою на роботу Емiлi подивилась у дзеркало автомобiля й зрозумiла, що проблема нiкуди не зникла, навпаки, стало ще гiрше. Вона приiхала на роботу стурбованою, i це нервування посилилось ще бiльше, коли секретар, зустрiвши Емiлi, вiдкрила рот вiд здивування.

– Що сталося з твоiм обличчям? – вигукнула вона. – У тебе такий вигляд, наче пiсля iнсульту.

Того ранку Емiлi вдалось зробити макiяж, але набридлива сльоза в кутку ока розмила туш. На правiй сторонi в неi була глибока складка мiж носом i кутиком рота – наслiдок активноi сорокарiчноi роботи виличних м’язiв, якi розтягували шкiру в посмiшцi, але злiва вiд складки майже не лишилось слiду. Ранiше ii ямки на щоках наче дужки огортали ii слова. Тепер, коли ямка була лише з одного боку, вираз обличчя був незавершеним – граматично неправильним.

Я попросив ii показати менi зуби й побачив, як права сторона ii рота потягнулась вбiк i вгору, поглибивши носогубнi складки, але злiва ii обличчя майже не рухалось. На цiй половинi обличчя зморшки практично зникли, але вона була мов неживою. Емiлi не могла пiдвести вгору лiве око. В останньому тестi я попросив ii пiдняти брови: права брова слухняно пiдскочила, але лiва ледве зрушила з мiсця.

М’язи чола незвичайнi: бiльшiсть м’язiв людського тiла контролюе протилежна сторона мозку; наприклад, праву руку спонукае до руху лiва пiвкуля. М’язи чола е винятком iз цього правила: обидвi половини мозку управляють лицевим нервом з обох бокiв. Якщо iнсульт вражае одну з пiвкуль, хворий i далi може пiдводити обидвi брови, але, якщо нерв з одного боку перестае виконувати свою функцiю, виникае паралiч м’яза. Той факт, що злiва лобний м’яз Емiлi перестав рухатись, означав, що в неi не було iнсульту.

– Якщо це не iнсульт, тодi що зi мною? – запитала вона.

– Паралiч Белла, – вiдповiв я. – Збiй у роботi нерва, який вiдповiдае за вираз обличчя. Без сумнiву, за кiлька тижнiв ваш стан покращиться, – я зробив невелику паузу, сподiваючись заспокоiти ii. – Нiхто не знае напевне, що спричиняе паралiч Белла, але нерв, який контролюе м’язи вашого обличчя, проходить через дуже вузький тунель у черепi бiля вуха. Навiть незначне запалення в цiй дiлянцi створюе достатньо тиску на нерв, щоб порушити його роботу.

– Що ви можете з цим зробити?

– Я випишу вам стероiднi пiгулки. Їх потрiбно приймати протягом десяти днiв, щоб зменшити набряк у зонi нерва. Нам також потрiбно забинтувати ваше лiве око, щоб захистити його.

– Для чого вам бинтувати мое око?

– Якщо паралiч суттево прогресуватиме, – сказав я, – ви не зможете клiпати.

Коли в грецького фiлософа Анаксагора запитали, для чого, на його думку, вiн народився, вiн вiдповiв: «Щоб дивитися на небо й на зiрки». В епоху Вiдродження була поширеною iдея про те, що людство особливе, тому що нашi обличчя повернутi догори.[31 - Слiд зазначити, що сер Томас Браун вказував на абсурднiсть цiеi думки – у скромноi камбали очi ще бiльш благоговiйно спрямованi до неба, нiж у людини. (Прим. авт.)] Лiнiя росту волосся огортае й пiдкреслюе безволосе людське обличчя, завдяки чому його вираз бiльш помiтний на вiдстанi, нiж у наших вкритих шерстяним покривом предкiв. Бiлок людського ока збiльшився порiвняно з iншими тваринами, щоб найменшi змiни в поглядi й розташуваннi повiки були помiтнiшими для iнших. Коли в нашому полi зору е обличчя, ми придiляемо iм бiльше уваги, нiж будь-яким iншим елементам видимого середовища. Описи облич належать до найлiричнiших i найвиразнiших описiв у лiтературi, починаючи вiд сонету Шекспiра «Як сорок зим твоi посрiблять скронi / Й глибокi зморшки ляжуть на чоло»[32 - Сонет 2. Переклад Вiктора Марича.] i закiнчуючи описом обличчя персонажа Іена Синклера: «Зiм’яте, наче подушка вiд геморою, яку надто довго тримали у ваннi».[33 - Iain Sinclair, Landor’s Tower (London: Granta, 2002), p. 120.] Ураховуючи важливу роль облич у людському спiлкуваннi, паралiч Белла не лише змушуе почуватися нiяково, а й iнодi соцiально руйнiвним.

Назва цього паралiчу походить вiд Чарлза Белла, хiрурга i анатома початку ХІХ столiття, який вiдстежував маршрут сьомого нерва. Белл походив iз вiдомоi единбурзькоi сiм’i: його батько був священиком, двое його братiв стали професорами права, а ще один – Джон Белл – у той час був найзнаменитiшим хiрургом у мiстi. Чарлз ненавидiв школу, але любив малювати, i його мати найняла приватного вчителя, який навчив хлопця наслiдувати найкращих художникiв епохи класицизму i Вiдродження.[34 - Charles Bell, Letters of Sir Charles Bell: selected from his correspondence with his brother, George Joseph Bell (London: John Murray, 1870).]

1792 року, коли Чарлзовi було вiсiмнадцять рокiв, вiн став учнем свого брата Джона. Анатомiчнi iлюстрацii, створенi iхнiми сучасниками, були здебiльшого незграбними; Белл зневажливо вiдгукувався про кiстки, намальованi наче кiлки в плотi, i м’язи, схожi на ганчiрки. Разом iз Джоном Чарлз працював над iлюстрацiями для новоi «Системи проведення розтину»,[35 - Charles Bell, A System of Dissections (Edinburgh: Mundell & Son, 1798). Vesalius’ masterpiece was De humani corporis fabrica (Of the fabric of the human body) (1543).] натхненний майстрами епохи Вiдродження, яких вiн навчився наслiдувати.

Белл працював у Лондонi хiрургом i художником-анатомом, коли 1809 року, у розпал наполеонiвських вiйн, британська армiя повернулась з iспанськоi Корунни з п’ятьма тисячами поранених. Вiн приiхав у Портсмут, щоб допомагати солдатам, i цiлими днями ампутував кiнцiвки, дiставав уламки й вирiзав з ран вiдмерлi тканини. Коли Белл не проводив операцii, вiн малював ескiзи, i в його точних i холоднокровних нотатках трапляються зображення судом вiд правця, колотих ран живота i вогнепальних поранень рук, грудноi клiтки i мошонки.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/gevin-frensis/divovizhn-prigodi-vseredin-t-la-velika-podorozh-v-d-golovi-do-p-yat/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Англ. confidence походить вiд лат. сonfido – з довiрою. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




2


Елоквентний – який вiдповiдае за мовлення.




3


Слово «бедлам» походить вiд лондонськоi богадiльнi «Бедлам» (Вiфлеем); згодом так почали називати iншi заклади для душевнохворих, збудованi на Британських островах. (Прим. авт.)




4


На основi цих пунктiв (секцiй) закону здiйснюеться лiкування, яке в англомовних краiнах називаеться секцiйним. (Прим. авт.)




5


Hugh Crone, Paracelsus: The Man Who Defied Medicine (Melbourne: The Albarello Press, 2004), p. 88.




6


R. M. Mowbray, ‘Historical Aspects of Electroconvulsive Therapy’, Scottish Medical Journal 4 (1959), 373 – 8.




7


Gabor Gazdag, Istvan Bitter, Gabor S.Ungvari and Brigitta Baran, ‘Convulsive therapy turns 75’,BJP 194 (2009), 387 – 8.




8


Див. Katherine Angel, ‘DefiningPsychiatry – Aubrey Lewis’s 1938 Report and the Rockefeller Foundation’, у книзi Katherine Angel, Edgar Jones and MichaelNeve (eds.), European Psychiatry on the Eve of War: Aubrey Lewis, the Maudsley Hospital and the Rockfeller Foundation in the 1930s (London: Wellcome Trust Centre for the History of Medicine at University College London, Medical History Supplement 22), pp. 39–56.




9


Ця програма не була успiшною. Див. E. Cameron, J. G. Lohrenz and K. A. Handcock, ‘The Depatterning Treatment of Schizophrenia’, Comprehensive Psychiatry 3(2) (April 1962), 65–76.




10


Anne Collins, In the Sleep Room: The Story of CIA Brainwashing Experiments in Canada (Toronto: Key Porter Books, [1988] 1998) pp. 39, 42 – 3, 133.




11


I. Janis, ‘Psychologic Effects of Electric-convulsive Treatments’, Journal of Nervous and Mental Diseases 3(6) (1950), 469 – 89.




12


Див., зокрема, вiрш Сильвii Плат «Повiшений». (Прим. авт.)




13


Lucy Tallon, ‘What is having ECT like?’, Guardian G2, 14 May 2012.




14


Carrie Fisher, Shockaholic (New York: Simon & Schuster, 2011).




15


Sigmund Freud, 1904, published in Collected Papers Vol. 1 (London: Hogarth Press, 1953).




16


Емпедокл, «Про природу», фрагмент 43, The Fragments of Empedocles, переклад William Ellery Leonard (Chicago: Open Court Publishing Company, 1908).




17


Дуже мало небесних тiл справдi мають кулясту форму. Земля – це «стиснутий сфероiд» з плоскими полюсами. Мiсяць також не е кулею – на ньому е виступ, повернутий до Землi, схожий на рогiвку на оцi. (Прим. авт.)




18


J. Garc?a-Guerrero, J. Valdez-Garc?a and J. L. Gonzаlez-Trevin?o, ‘ La Oftalmolog?a en la Obra Poеtica de Jorge Luis Borges’, Arch Soc Esp Oftalmol 84 (2009), 411 – 14.




19


Jorge Luis Borges, ‘Blindness’, in Seven Nights (New York: New Directions, 1984).




20


Користь акрилiку для лiкування хвороб ока було виявлено пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Збитим пiлотам «Спiтфайра» в око часто потрапляли уламки з кабiни льотчика, i хiрурги помiтили, що вони не спричиняють запалення. (Прим. авт.)




21


John Berger and Sel?uk Demirel, Cataract (London: Notting Hill Editions, 2011).




22


John Berger, ‘Who is an Artist?’, in Permanent Red: Essays in Seeing (London: Methuen, 1960), p. 20.




23


John Berger, ‘Field’, in About Looking (London: Writers and Readers Cooperative, 1980) p. 192.




24


Олдес Хакслi використав цю фразу в книзi «Дверi сприйняття». Назва повiстi «Без очей у Газi» походить вiд п’еси Мiлтона «Самсон-борець», написаноi через двадцять рокiв пiсля того, як Мiлтон втратив зiр. (Прим. авт.)




25


‘La giuntura delli ossi obbediscie al nervo, e’l nervo al muscolo, e’l muscolo alla corda, e la corda al senso comune, e’l senso comune ? sedia dell’anima’, Leonardo W. 19010r, quoted after Richter Literary Works § 838.




26


Сфорца був одним iз найвiдомiших iталiйських condottieri – военачальником iз власною армiею, якi регулярно захоплювали iталiйськi мiста. (Прим. авт.)




27


з folio 2, recto, анатомiчнi креслення Королiвськоi колекцii.




28


Фреска Леонардо Cenacolo була намальована на вогкiй стiнi, i вже до середини XVI столiття ii стан був жахливим. Ученим вдалося сформувати уявлення про силу оригiналу завдяки письмовим описам, а також письмовiй копii, створенiй Джампетрiно приблизно 1520 року, яку сучасники називали найточнiшою. (Прим. авт.)




29


Martin Clayton and Ron Philo, Leonardo da Vinci: The Mechanics of Man (London: Royal Collection Trust, 2013).




30


Це «черепнi» нерви, якi виходять безпосередньо з отворiв у черепi, а не «спиннi», якi беруть свiй початок мiж хребцями. (Прим. авт.)




31


Слiд зазначити, що сер Томас Браун вказував на абсурднiсть цiеi думки – у скромноi камбали очi ще бiльш благоговiйно спрямованi до неба, нiж у людини. (Прим. авт.)




32


Сонет 2. Переклад Вiктора Марича.




33


Iain Sinclair, Landor’s Tower (London: Granta, 2002), p. 120.




34


Charles Bell, Letters of Sir Charles Bell: selected from his correspondence with his brother, George Joseph Bell (London: John Murray, 1870).




35


Charles Bell, A System of Dissections (Edinburgh: Mundell & Son, 1798). Vesalius’ masterpiece was De humani corporis fabrica (Of the fabric of the human body) (1543).