Кiнець змiни Стiвен Кiнг Трилогiя Бiлла Ходжеса #3 Фiнальний роман трилогii про детектива Бiлла Ходжеса, чиi розслiдування в «Мiстерi Мерседесi» i «Що впало, те пропало» пов’язанi з мiстичною особистiстю комп’ютерникавбивцi Брейдi Хартсфiлда. Пiд загрозою опиняються пiдлiтки, якi колись були врятованi детективом вiд вибуху на концертi. Але ж знешкоджений Мiстер Мерседес перебувае у лiкарнi… Чий таемничий голос нашiптуе страшнi слова, пiсля яких жити несила? Бiлл Ходжес шукае вiдповiдь на це запитання, а наввипередки з ним iде невблаганна смерть… Стiвен Кiнг Кiнець змiни Обережно! Ненормативна лексика! Книжка е художнiм твором, тож усi згадки про iсторичнi подii, справжнiх осiб чи мiсця не е правдивими. Решта iмен, мiсць i подiй е плодом авторськоi фантазii, i будь-яка iх подiбнiсть до дiйсних осiб – живих чи мертвих – i подiй е суто випадковою. Присвячуеться Томасовi Гаррiсу Знайди менi зброю На ствол чи два Вiзьму собi зброю Я стрiлятиму не боюсь Знаеш краще не жити нiж Спiвати цей самогубчий блюз     Cross Canadian Ragweed[1 - Американська альтернативна рок-група (1994–2010). – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.] 10 квiтня 2009 року Мартiна Стовер Перед свiтанком завжди найтемнiше. Ця бородата мудрiсть спала на думку Робовi Мартiну, поки вiн вiв свою «швидку допомогу» Верхньою Мальборо на базу, розташовану на Пожежнiй, 3. Водiю видалося, що той, хто це придумав, справдi дещо тямив: вдосвiта стояла така темiнь, як у бабака в дупi, а ранок уже не за горою. Проте свiтанок великого свiтла також не обiцяв, навiть наставши; ранок був, так би мовити, похмiльний. У повiтрi стояв тяжкий туман i вiдгонив поблизьким озером – аж нiяк не одним з Великих американських. На додачу до цих принад почала сiятися дрiбна холодна мжичка. Роб перемкнув склоочисники з середнього на повiльний режим. Попереду, вже недалеко, в iмлi замаячили двi впiзнаванi жовтi дуги. – Золотi цицьки Америки! – вигукнув Джейсон Репсiс з переднього сидiння. Роб за п’ятнадцять рокiв попрацював уже з багатьма лiкарями «швидкоi» на виiздах, i Джейс Репсiс був найкращим з них: веселий i невимушений, коли нiчого не вiдбуваеться, вiн моментально зосереджувався i дiяв рiшуче й холоднокровно, коли щось вiдбувалося. А зараз вiн радiсно репетував: – Нас треба годувати! Благослови, Боже, капiталiзм! Ануну, пiд’iжджай! – А ти впевнений? – спитав Роб. – Пiсля отого наочного посiбника з наслiдкiв цiеi фiгнi, якого ми щойно бачили? Поверталися вони пiсля виiзду в один з отих здоровенних «макбудинкiв», що на Цукрових гiрках: звiдти такий собi Гарлi Гейлен зателефонував на 911, скаржачись на страшнi болi в грудях. Вiн, побачили медики, лежав на диванi в кiмнатi, яка серед багатiiв, без сумнiву, вважаеться великою. Чоловiк нагадував викинутого на берег кита в блакитнiй шовковiй пiжамi. Над ним схилилася дружина, боячись, що той осьось дасть дуба… – «Макдон», «Макдон»! – не вгавав Джейсон: вiн аж спiвав, пiдстрибуючи на сидiннi. Вiд суворого й упевненого професiонала, який щойно вимiрював тиск i пульс мiстеровi Гейлену, не залишилося й слiду (Роб у той час стояв поруч, тримаючи напоготовi аптечку з усiм потрiбним для штучного дихання i серцевими лiками). Бiлявий чуб падав Репсiсовi на очi, i лiкар скидався на чотирнадцятирiчного пiдлiтка-переростка. – Та пiд’iжджай, кажу! Роб заiхав на парковку. Вiн i собi б ум’яв булочку з сосискою i, мабуть, один з iхнiх товстих буруватих дерунiв, великий, як запечений язик бiзона. На пiд’iздi стояла невелика черга з машин. Роб примостив свою в кiнець. – Але то в мужика ж насправдi не серце схопило, – зауважив Джейсон. – Вiн просто мексиканськоi хавки об’iвся. Навiть до лiкарнi вiдмовився iхати, еге? Таки вiдмовився, було. Пiсля того як кiлька разiв пролунала потужна вiдрижка i трубний звук iз нижчоi дiлянки, що дало жiнцi безсумнiвнi пiдстави усунутися вiд дивана на кухню, мiстер Гейлен сiв i сказав, що йому значно краще i що нi, немае потреби везти його до лiкарнi iменi Кайнера. Роб i Джейсон теж вважали, що не треба, послухавши переказ того, що мiстер Гейлен з’iв звечора в «Tijuana Rose». Пульс у чоловiка був сильний, хоча тиск не дуже певний – але, мабуть, вiн у нього такий уже не перший рiк, а наразi ситуацiя стабiльна. Автоматичний зовнiшнiй дефiбрилятор так i лишився лежати в Робовiй полотнянiй торбi. – Хочу два яечнi макмафiни i два деруни! – оголосив Джейсон. – І каву чорну. А, дерунiв тiльки не два, а хай би три. Роб усе думав про Гейлена: – Цього разу в нього було нетравлення, але доволi скоро на нього чекае вже серйозне… Інфаркт – як той грiм серед неба. Скiльки, як ти гадаеш, вiн тягне? Триста фунтiв?[2 - Близько 136 кг.] Триста п’ятдесят?[3 - 158 кг.] – Триста двадцять п’ять[4 - 148 кг.] мiнiмум, – вiдказав Джейсон. – І годi псувати менi апетит! Роб махнув рукою в бiк золотих дуг, що здiймалися з приозерного туману: – Оця та iншi подiбнi обжирайлiвки – половина того лиха, що коiться з Америкою. Як медик, ти ж це, напевне, знаеш. А що iсти зiбрався? Це ти за одним махом дев’ятсот калорiй зжереш, старий. Ще ковбаси додай до збочень оцих яечних – i прямим ходом iдеш до трьохсот фунтiв. – А сам що iстимеш, докторе Здоров’я? – Булочку iз сосискою. Може, двi… Джейсон поплескав його по плечу: – Молодець! Черга просувалася. Вiд вiконечка iх вiддiляли лише двi машини, коли раптом заревло радiо пiд комп’ютером, вбудованим у приладову панель. Зазвичай диспетчери говорять спокiйно, чiтко, по-дiловому – а ця поводилася наче крикливий радiо-дiджей, який обпився «ред була»: – Усiм «швидким допомогам» i пожежним машинам! У нас НС! Повторюю, НС! Усiм «швидким допомогам» i пожежним машинам – це першочерговий виклик! НС. Надзвичайна ситуацiя, з масовими жертвами. Роб i Джейсон перезирнулися. Аварiя потяга чи лiтака, вибух, теракт? Це мало б бути щось iз цих чотирьох варiантiв. – Локалiзацiя – центр мiста, Мальборо-стрит. Повторюю: центр, Мальборо-стрит. Знову повторюю: НС, iмовiрно з численними загиблими. Дiяти обережно. У Роба Мартiна стисло шлунок. Нiхто нiколи не застерiгае дiяти обережно, коли йдеться про мiсце аварii чи вибух газу. Отже, залишаеться терористичний акт, який, можливо, ще тривае. Диспетчерка повторювала те саме повiдомлення. Джейсон увiмкнув мигалку i сирену, а Роб крутнув кермо i, зачепивши бампер передньоi машини, вивiв масивну «швидку» на дорiжку, яка проходила навколо «Макдональдса». До центру лише дев’ять кварталiв, але якщо там усе прострiлюють iз «калашiв» бойовики «АльКаiди», то вiдстрiлюватися iм випадае хiба що з вiрного зовнiшнього дефiбрилятора. Джейсон схопив мiкрофон: – Прийнято, диспетчере! Це номер 23 з Пожежноi, 3. Орiентовний час прибуття – шiсть хвилин. Загули сирени й з iнших куточкiв мiста, але за звуком Роб помiтив, що iхня машина найближча до мiсця пригоди. У повiтря просочувалося сiряве, чавунне свiтло, i, коли вони вiд’iхали вiд «Макдональдса» на Верхнiй Мальборо-стрит, iм назустрiч викотилася машина, немов виплетена з сiрого туману, – великий седан iз пом’ятим капотом й iржавими гратками радiатора. Якусь мить два променi ii потужних фар були спрямованi просто на них. Роб стукнув по клаксону й звернув убiк. Машина – начебто «мерседес», хоча важко було сказати точно – метнулася на свою смугу, i за мить вогники ii заднiх фар уже тьмяно вiддалялися в туман. – Господи Ісусе – близько ж як! – вiдiтхнув Джейсон. – Ти, мабуть, номер не розiбрав? – Нi… – У Роба серце калатало так, що вiн вiдчував власний пульс усiм горлом. – Я був зайнятий, нашi життя рятував. Слухай, а якi зараз можуть бути в центрi масовi жертви?! Ще ж i чорти навкулачки не билися. Усе, напевне, зачинено. – Може, автобус перекинувся… – Наступна спроба! Вони тiльки о шостiй ходити починають. Сирени. Кругом, звiдусюди сирени, сходяться в один рев – так цятки на екранi радара сходяться в одну. Повз промчала полiцейська машина, але, наскiльки мiг зрозумiти Роб, вони все одно залишалися попереду всiх решти «швидких» i пожежних. Отже, маемо шанс спiймати кулю чи гранату шаленого араба пiд крик «Аллах акбар!» Яка приемнiсть, подумав Роб. Але робота е робота, тож вiн завернув угору крутим узвозом до головних адмiнiстративних будiвель мiста i потворноi глядацькоi зали, куди колись ходив на вибори – доки не переiхав за мiсто. – Гальмуй!! – закричав Джейсон. – Йоксель, Роббi, ГАЛЬМУЙ! На них iз туману сунули десятки людей – дехто мчав пiд гору i не мiг зупинитися. Дехто кричав. Один чоловiк упав, перекинувся, пiдскочив i побiг далi; з-пiд його куртки телiпався «хвiст» незаправленоi сорочки. Роб побачив жiнку з розбитим носом, закривавленими нижче колiна ногами й без черевика. Вiн панiчно зупинив машину: «швидка» смикнулася, i незакрiплене барахло полетiло на всi боки. Лiки, пляшки для крапельниць, пачки з голками з незамкнених шафок – порушення iнструкцii! – перетворилися на снаряди. Ношi, якими вони не стали виносити мiстера Гейлена, бухнули об стiну. Якийсь стетоскоп знайшов дiрочку – вилетiв наперед, врiзався в лобове скло i впав посеред приладовоi панелi. – Повзiмо, – сказав Джейсон. – Тихенько, поповзом, добре? Давай не погiршувати. Роб ледь-ледь тиснув на газ i рухався узвозом далi вже зi швидкiстю пiшохода. А люди все йшли i йшли – здаеться, сотнi народу, дехто у кровi, бiльшiсть – без помiтних травм, i всi на смерть переляканi. Джейсон опустив вiкно i висунувся. – Що тут коiться? Хто-небудь, скажiть, що тут таке?! Вiд натовпу вiддiлився задиханий, червоний чоловiк: – Там машина! Проiхала крiзь юрбу, як газонокосарка. Цей манiяк йобнутий ледь мене не збив. Не знаю, скiлькох вiн переiхав. Ми там усi були в загородi, мов тi свинi, – там стовпчики поставили, щоб чергу рiвняти. Вiн спецiально… І вони там лежать, як… як, не знаю, ляльки закривавленi… Бачив – четверо точно мертвi. Напевно, iх там бiльше… Чоловiк рушив далi. Уже не побiг – пошкандибав, немовби вичерпавши свiй адреналiн. Джейсон вiдстiбнувся, висунувся у вiкно i крикнув йому вслiд: – А колiр ви помiтили? Яка машина була? Чоловiк, блiдий i змучений, озирнувся: – Сiра. Здорова i сiра. Джейсон опустився на сидiння i поглянув на Роба. Жоден з них не промовив уголос того, що подумав: саме з нею вони мало не зiткнулися на виiздi з «Макдональдса». І на рилi в неi була зовсiм не iржа… – Давай, Роббi. Про бардак позаду потiм подумаемо. Вези нас на мiсце, тiльки не збий нiкого, добре? – Гаразд. Коли Роб приiхав на паркiнг, панiка вже потроху вщухала. Дехто залишав мiсце пригоди звичайним кроком, хтось намагався допомогти постраждалим вiд сiроi машини; декiлька iдiотiв, якi бувають у кожнiй юрбi, фотографували й фiльмували все навколо на телефони. Мабуть, хочуть прославитися на весь You-Tube, подумав Роб. Хромованi стовпчики разом iз натягнутою на них стрiчкою з жовтим написом «Проходу немае» валялися на тротуарi. Полiцейська машина, яка iх обiгнала, стояла близько до будiвлi, поряд зi спальним мiшком, з якого стирчала тонка блiда рука. Упоперек мiшка лежав чоловiк, а навколо стояла велика кривава калюжа. Полiцейський махнув «швидкiй» рукою: мовляв, проiжджайте вперед, – i рука в русi, у свiтлi синьоi мигалки, теж наче мигтiла й тремтiла. Роб схопив мобiльний iнформацiйний термiнал i вийшов з машини, а Джейсон тим часом оббiг машину й вiдчинив заднi дверi. Винiс звiдти аптечку першоi допомоги й зовнiшнiй дефiбрилятор. Свiтало, i Роб змiг прочитати напис на плакатi, що телiпався над головною брамою глядацькоi зали: «1000 ГАРАНТОВАНИХ РОБОЧИХ МІСЦЬ! Ми – з громадянами нашого мiста! МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР». О, то он чому тут зiбрався такий натовп у таку ранню пору. Ярмарок вакансiй. Усюди часи нинi нелегкi – економiку торiк вхопив громоподiбний iнфаркт, – але в маленькому мiстi на березi озера було особливо сутужно: робочих мiсць хронiчно меншало ще з початку нового столiття. Роб i Джейсон побiгли до спальника, але полiцейський лише головою похитав. Обличчя в офiцера було землистого кольору. – Оцей чоловiк i двое в мiшку – уже мертвi. Мабуть, його дружина й мала дитинка. Вiн намагався iх захистити… З його горла вирвався уривчастий звук – чи то вiдрижка, чи блювотний позив, – офiцер затулив рота рукою, прибрав ii i показав на iншу постраждалу: – А оця дама, можливо, ще на цьому свiтi… Згадана дама лежала навзнак, i ii ноги були вiдкинутi вiд тiла пiд таким кутом, який свiдчив про серйозну травму. Верх ii вихiдних бежевих широких брюк потемнiв вiд сечi. Обличчя – те, що вiд нього залишилося, – було перемащене грязюкою. У жiнки була вiдiрвана частина носа i майже вся верхня губа. Зуби в красивих коронках оголилися несвiдомим вишкiром. Пальто i половина светра iз високим комiром теж з неi були зiрванi. На шиi i плечi виднiли великi темнi синцi. Машина, блядь, ii переiхала, подумав Роб. Роздавила, як бурундучка. Вiн i Джейсон схилилися над нещасною, натягли блакитнi рукавички. Поряд iз жiнкою лежала сумочка, на якiй лишився слiд вiд шини. Роб пiдiбрав ii i вкинув у задню частину «швидкоi»: може, слiд виявиться речовим доказом чи що. Та й хазяйка, звичайно, не схоче з нею розлучатися. Тобто – якщо житиме. – Дихання припинене, але пульс вiдчуваю, – повiдомив Джейсон. – Слабкий, майже ниточкою. Стягни з неi светра. Роб виконав розпорядження, i разом зi светром вiдвалилася половина лiфчика: бретелi були розiрванi. Решту вiн вiдсунув вниз, аби не заважала, i став робити непрямий масаж серця, а Джейсон зайнявся штучним диханням. – То як, у неi виходить? – хвилювався полiцейський. – Не знаю… – вiдказав Роб. – У нас оце. У вас ще iншi турботи. Якби тут ще рятувальнi машини примчали з такою швидкiстю, з якою ледве не погнали ми, то загинув би ще хто-небудь. – Ох ти ж, слухайте, тут всюди пораненi лежать. Немов на полi бою… – Допомагайте, кому можете. – Вона знову дихае, – повiдомив Джейсон. – Ходи зi мною, Роббi, зараз будемо рятувати життя. Вмикай свiй термiнал i повiдомляй до лiкарнi: зараз привеземо ймовiрну травму шиi i хребта, внутрiшнi ушкодження, травми обличчя i ще бо-знащо. Стан критичний. Цифри зараз даю. Роб вийшов на зв’язок, а Джейсон i далi працював з мiшком для штучного дихання. Черговий вiдповiв моментально: голос на тому кiнцi був бадьорий i спокiйний. Лiкарня iменi Кайнера мала травмпункт першого рiвня – який також називали президентським класом – i все необхiдне на такi випадки. П’ять разiв на рiк у лiкарнi проводилися вiдповiднi навчання. Роб вийшов на зв’язок, Джейсон вимiряв рiвень кисню (як i слiд було чекати, кепський), пiсля чого швидко витяг з машини шийний корсет i помаранчевий спинотримач. Тепер пiд’iжджали вже й iншi рятувальнi машини, туман розвiювався, вiдкриваючи оку масштаби лиха. «І це все – одна машина?! – Робовi ця думка просто в головi не вкладалася. – Як тут повiрити?» – О’кей, – сказав Джейсон. – Якщо вона не в стабiльному станi, то нiчого кращого ми для неi зробити не можемо. Заносьмо ii на борт! Обережно, намагаючись утримувати дошку в iдеально горизонтальному положеннi, чоловiки перенесли постраждалу до машини, поклали ii на ношi-каталку i зафiксували. Блiде спотворене лице, обрамлене хомутом шийного корсету, – жiнка скидалася на ритуальну жертву з фiльму жахiв… тiльки що там вони завжди молоденькi й апетитнi, а цiй нещаснiй було сорок iз чимось, може, трохи за п’ятдесят. Можна подумати, що вона занадто стара для пошуку роботи; i одного погляду для Роба було досить, щоб зрозумiти: бiльше вона роботи шукати не пiде. Та й, судячи з усього, взагалi не пiде. Якщо iй фантастично поталанить, то, може, паралiчу всiх кiнцiвок вона уникне – у разi, коли все переживе, – але, за здогадами Роба, життя нижче пояса для цiеi нещасноi вже закiнчилося. Джейсон опустився на колiна, начепив постраждалiй на нiс i рот пластикову маску, увiмкнув подачу кисню з балона у головах каталки. Маска запiтнiла – це добрий знак. – Далi? – промовив Роб, маючи на увазi: чим iще можна допомогти? – Знайди серед отоi хрiнi, що порозсипалася, епi – чи з моеi торби вiзьми. Там, надворi я якийсь час чув гарний пульс, а зараз вiн знову на нитку сходить. І заводься на фiг. З отакими травмами просто диво, що вона взагалi жива. Роб знайшов пiд перекинутою коробкою з бинтами ампулу епiнефрину i дав Джейсоновi. Тодi захряснув заднi дверi, бухнувся на водiйське сидiння i почав заводити мотор. Хто перший прибув на мiсце – той перший буде в лiкарнi. Тож слабенький шанс цiеi жiночки трохи посилюеться. Але попереду все-таки п’ятнадцять хвилин iзди ранковою дорогою; Роб гадав, що вона навряд чи доживе до лiкарнi iменi Ральфа М. Кайнера. З огляду на такi страшнi ушкодження, може, iй так буде й краще… Але вона дожила. О третiй годинi наступного дня – iхня змiна вже давно закiнчилася, але обидва були занадто рознервованi, щоб навiть думати про повернення додому, – Роб i Джейсон сидiли в кiмнатi персоналу й дивилися ESPN[5 - Спортивний канал кабельного телебачення.] з вимкненим звуком. Всього вони зробили вiсiм ходок, але та жiнка була в найгiршому станi. – Мартiна Стовер ii звали… – нарештi промовив Джейсон. – Вона досi в операцiйнiй. Я iм телефонував, поки ти до сортиру ходив. – І що кажуть – е в неi шанси? – Нi, але ж вони не залишили ii просто так, а це дещо означае. Напевне, вона туди ходила по мiсце виконавчого секретаря. Я зазирнув у ii сумку, документи шукав, щоб групу кровi у водiйських правах побачити, а там отакий оберемок характеристик. Схоже, гарна була секретарка. Останне мiсце роботи – в Американському банку. Скоротили. – А якщо жива буде, як ти гадаеш – що? Тiльки ноги? Джейсон втупився в екран: баскетболiсти прудко бiгали майданчиком – i довго мовчав. Тодi промовив: – Якщо виживе, буде паралiзована на всi чотири. – Точно? – Дев’яносто п’ять вiдсоткiв. Почалася реклама пива. Молодi люди шалено танцюють у якомусь барi. Усi весело гуляють. А Мартiнi Стовер тепер буде не до гульок. Роб спробував уявити, що чекае на цю жiнку, коли вона все переживе. Життя в моторизованому вiзку, який рухаеться вiд дмухання в трубочку. Годiвля перетертими пюре – або через внутрiшньовенну систему. Дихання з респiратором. Справляння потреб у кульочок. Життя в медичнiй зонi сутiнкiв… – Крiстофер Рiв[6 - Американський актор i режисер (1952–2004). У 1995 роцi внаслiдок травми отримав паралiч усiх кiнцiвок. Решту життя присвятив громадськiй дiяльностi, органiзував центр з навчання й реабiлiтацii для паралiзованих людей.] не так уже й погано влаштувався… – промовив Джейсон, неначе читаючи думки Роба. – Тримався молодцем. Гiдний приклад для наслiдування. Голову тримав високо. Навiть, здаеться, кiно знiмав… – Атож, голову тримав, – зiтхнув Роб. – Бо хомут не знiмав iз шиi. Та й помер вiн уже… – Вона вдяглася в найкращий одяг, – мiркував Джейсон. – Гарнi штани, дорогий светр, пальто красиве. Хотiла знову стати на ноги. І тут якась сука приiжджае – i забирае в неi все!.. – А того вже взяли? – Поки що не чув, щоб взяли. Сподiваюся, коли вiзьмуть, за яйця повiсять. Наступноi ночi, привiзши до лiкарнi iнфарктиста, колеги пiшли спитати про Мартiну Стовер. Жiнка лежала вже в iнтенсивнiй терапii i подавала такi ознаки посилення мозкових функцiй, якi свiдчили: до неi однозначно повертаеться свiдомiсть. Коли жiнка опритомнiе, хтось розповiсть iй погану новину: вона тепер паралiзована вiд грудей i нижче. Роб Мартiн був радий, що роль такого вiстуна випаде не йому. А чоловiк, якого в газетах називали «Мерседес-кiлер», досi гуляв на свободi. Z Сiчень 2016 року 1 Шибка розбиваеться у заднiй кишенi штанiв Бiлла Ходжеса, пiсля чого лунае радiсний хор хлоп’ячих голосiв: «Гоооол!!» Ходжес здригаеться i пiдскакуе на сидiннi. Доктор Стамос – один з чотирьох обов’язкових лiкарiв, i зранку в понедiлок у нього в приймальнi не протовпитися. На Ходжеса всi озираються. Вiн вiдчувае, як у нього горять щоки. – Перепрошую, – звертаеться вiн до всiх навколо. – Текстове повiдомлення. – І гучне ж! – вiдзначае лiтня панi з рiдкуватим сивим волоссям i обвислою, наче в бiгля, шиею. Вiд такого зауваження Ходжес знiчуеться, як хлопчисько, – а йому вже пiд сiмдесят… Ну а дама, однак, у курсi мобiльного етикету. – Слiд зменшувати звук у громадських мiсцях або взагалi його вимикати. – Так, звичайно, звичайно… Панi повертаеться до книжки в м’якiй обкладинцi (це «П’ятдесят вiдтiнкiв сiрого», добряче потерта – схоже, перечитуеться не вперше). Ходжес витягае з кишенi смартфон. Повiдомлення прийшло вiд Пiта Гантлi, старого колеги з часiв служби в полiцii. Пiт уже теж скоро полишить цю справу – неймовiрно, але правда. Кiнець змiни – так у них це називаеться, але сам Ходжес був не в силах остаточно здати свою змiну й перестати наглядати за порядком. Вiн зараз керуе маленькою, на двi особи, фiрмочкою пiд назвою «Що впало, те пропало». Вiн називае себе незалежним агентом з вистежування боржникiв, бо кiлька рокiв тому в нього вийшла халепа, пiсля якоi лiцензiю детективноi агенцii йому видати не можуть. У цьому мiстi треба мати зв’язки. Але ж вiн – приватний детектив, принаймнi частину часу ним е. «Зателефонуй менi, Кермiте. Якншвш. Важливо» Власне, Кермiт – це перше iм’я Ходжеса, але для бiльшостi людей вiн користуеться другим; вiд цього його менше порiвнюють з жабеням iз «Маппет-шоу». А от Пiт мае за правило називати його Кермiтом. Йому це видаеться кумедним. Ходжес уже мiркуе, чи не сунути телефон назад у кишеню (вимкнувши звук, якщо вiдшукае в меню опцiю «не турбувати»). До Стамоса його осьось викличуть, i вiн волiв би вiдбути консультацiю. Як i бiльшiсть немолодих чоловiкiв, вiн не любить лiкарськi кабiнети. Йому завжди страшно – а раптом там виявиться: щось не просто не так, а справдi погано. До того ж знае вiн, про що хоче поговорити колишнiй колега: наступного мiсяця обмиватимуть його вихiд на пенсiю. Вiдбуватиметься все в «Raintree Inn», отам, аж бiля аеропорту. Там i Ходжес вiдзначав свою пенсiю, тiльки тепер вiн питиме значно менше. А може, взагалi не питиме. Коли вiн працював у полiцii, в нього були деякi проблеми зi спиртним, частково через це розпався його шлюб, але зараз його смак до алкоголю послабився. І стало легше. Колись вiн читав такий науково-фантастичний роман – «Мiсяць – суворий господар». Щодо мiсяця важко сказати, але Ходжес готовий пiд присягою свiдчити, що вiскi – ото справдi суворий господар, i в космос лiтати не треба. Вiн замислюеться над цим, гадае, чи не вiдписати Пiтовi, але вiдкидае цю думку i встае. Велика сила – старi звички. Жiнку на рецепцii, судячи з бейджика, звати Марлi. На вигляд iй рокiв iз сiмнадцять, i вона осявае його бадьорою спортивною усмiшкою: – Вiн скоро вас викличе, мiстере Ходжесе, обiцяю. Ми зараз просто трошечки затримуемося. Такий оце понедiлок. – Понедiлок – день важкий, – вiдказуе Ходжес. Вона дивиться немов крiзь нього. – Я на секундочку вийду, добре? Треба зателефонувати. – Добре, – каже вона. – Тiльки далеко вiд дверей не вiдходьте. Я вам махну, якщо вас викликатимуть. – Домовилися. – Ходжес зупиняеться коло дами з книжкою. – Що, гарний роман? Панi пiдводить очi: – Нi, але дуже енергiйний. – От i менi казали. А кiно ви бачили? Вона змiрюе його здивованим i зацiкавленим поглядом: – А що, е й кiно? – Так. Вам варто пошукати. Не те що Ходжес сам його дивився, але Холлi Джiбнi – ранiше асистентка, а тепер повноцiнний партнер, пристрасна кiноманка вiд часiв свого важкого дитинства, – намагалася затягти його на сеанс. Двiчi. Саме Холлi поставила йому на телефон рингтон iз розбиванням скла. Їй це видавалося прикольним. Ходжесовi теж… попервах. Тепер цей звук його дратуе. Вiн пошукае в Інтернетi, як воно замiнюеться. Як вiн виявив, в Інтернетi можна знайти що захочеш. І корисне. І цiкаве. І смiшне. А е жахливе лайно. 2 Мобiльник Пiта дзвонить двiчi, i ось уже старий колега на зв’язку. – Гантлi слухае. Ходжес каже: – Слухай уважно, бо тебе, мабуть, потiм про це все питатимуть. Так, я на вечiрку приiду. Так, пiсля iжi я зроблю кiлька зауваг, смiшних, але не вульгарних, i скажу перший тост. Так, я розумiю, там будуть i твоя колишня жiнка, i нинiшня пасiя, але, наскiльки менi вiдомо, стриптиз нiхто не замовляв. Якщо хтось на таке здатний, то це Гел Корлi, бо вiн дебiл, то питати треба йо… – Бiлле, стiй. Я не про вечiрку. Ходжес одразу замовкае. Справа не в голосах, якi становлять звукове тло на тому кiнцi, – точно полiцейськi голоси, вiн це вiдчувае одразу, навiть не розумiючи, про що вони говорять. Нi, зупиняе його iнше: Пiт назвав його Бiллом, а це точна прикмета: справи лайно, i то не на жарт. Спочатку на думку Ходжесовi спадае Корiнна, колишня дружина, потiм дочка Елiсон, яка мешкае в Сан-Франциско, потiм Холлi. Боже, коли щось станеться з Холлi… – Що ж таке, Пiте? – Я тут на мiсцi начебто вбивства iз самогубством. Хочу, щоб ти пiд’iхав подивитися. Бери свою бойову подругу, якщо вона доступна i погодиться. Менi страшенно прикро це казати, але вона може тут бiльше здогадатися, нiж ти… Фух, не своi. М’язи на животi Ходжеса, напруженi, немов щоб прийняти удар, розслабилися. Хоча бiль у ньому, через який чоловiк записався до Стамоса, не припиняеться. – Звичайно, зможе. Вона ж молодша. Це пiсля шiстдесяти нервовi клiтини мiльйонами втрачаеш, це у тебе попереду рокiв за два. А навiщо така стара шкапа, як я, на мiсцi вбивства? – Тому що це, мабуть, моя остання справа, тому що про неi всi газети напишуть, i тому що – тiльки не зомлiй там, – тому що я справдi цiную твою допомогу. І допомогу Джiбнi теж. І ви трохи химерним чином, але пов’язанi з цiею справою. Воно, може, i збiг обставин, але цiлковитоi впевненостi в мене немае. – Як пов’язанi? – Ім’я Мартiни Стовер нi про що не говорить? Якусь мить справдi не говорить, але тут – клац! – i все постае перед очима. Туманний ранок 2009 року, манiяк на iм’я Брейдi Хартсфiлд на краденому «мерседесi-бенц» в’iжджае в натовп шукачiв роботи в центрi мiста. Убивае вiсьмох i завдае тяжких ушкоджень п’ятнадцятьом. У ходi розслiдування детективи К. Вiльям Ходжес i Пiтер Гантлi опитали багатьох присутнiх на мiсцi злочину того ранку, зокрема всiх тих постраждалих, якi залишилися в живих. Найважче було говорити з Мартiною Стовер – i не лише тому, що спотворений рот не дозволяв жiнцi чiтко говорити; ii мову розумiла лише мати. Стовер була паралiзована вiд грудей до п’ят. Пiзнiше Хартсфiлд надiслав Ходжесовi анонiмного листа. Там вiн назвав цю жiнку «показовою головою на патичку». Особливо жорстоким цей огидний дотеп робило те радiоактивне ядро iстини, що в ньому мiстилося. – Щось менi не уявляеться паралiзована людина в ролi вбивцi, Пiте… крiм, хiба що, епiзоду з серiалу «Кримiналiсти: мислити як злочинець». Тож я собi думаю… – Так, зробила все мати. Спочатку порiшила Стовер, а тодi себе. Ви iдете? Ходжес не вагаеться: – Їду. І Холлi дорогою прихоплю. Яка адреса? – 1601, Гiллтоп-корт. На Рiдждейлi. Рiдждейл – це близьке пiвнiчне передмiстя. Не таке дороге, як Цукровi гiрки, але все одно гарне. – Буду хвилин за сорок, якщо Холлi в офiсi. І вона буде там. Вона майже завжди опиняеться за своiм столом уже о восьмiй, а то й о сьомiй. І схильна сидiти там, доки Ходжес не розкричиться, щоб iхала додому, зварила собi вечеряти й дивилася кiно на комп’ютерi. Холлi Джiбнi – головна причина того, що агенцiя «Що впало, те пропало» мае прибуток. Вона – генiальний органiзатор, комп’ютерна чарiвниця i живе своею роботою. Ну, правда, ще ii життя належить Ходжесовi i сiм’i Робiнсонiв, особливо Джерому з Барбарою. Колись мама Барбари й Джерома назвала Холлi почесним Робiнсоном – i жiнка засяяла, мов ясне сонечко. Це Холлi тепер робить частiше, нiж колись, хоча Ходжес волiв би, щоб вона сяяла ще частiше. – Чудово, Керм. Дякую! – Тiла вже перевезли? – Оце просто зараз везуть до моргу, але Іззi все зняла на айпад. Вiн мав на увазi Ізабель Джейнз, з якою Пiт працював, вiдколи Ходжес вийшов на пенсiю. – Добре. Я тобi еклер привезу! – Та тут i так цiла булочна. А де ти зараз, до речi? – Та так, нiчого особливого. Зараз iду до вас. Ходжес закiнчуе розмову i поспiшае до лiфтiв. 3 Сорок п’ята пацiентка доктора Стамоса нарештi виходить iз оглядового кабiнету. Консультацiя для мiстера Ходжеса була призначена на дев’яту, а вже пiв на десяту. Бiдолаха, мабуть, уже не витримуе, на нього iншi справи чекають. Вона визирае в коридор i бачить, як Ходжес розмовляе по мобiльному. Марлi встае i зазирае в кабiнет лiкаря. Доктор Стамос сидить за столом, перед ним вiдкрита папка, на ярлику якоi надруковано: «Кермiт Вiльям Ходжес». Доктор роздивляеться щось у нiй i тре скроню, наче в нього болить голова. – Докторе Стамосе! Можна мiстера Ходжеса кликати? Лiкар пiдводить голову, потiм дивиться на годинник на столi. – Боже ж ти мiй – так! Понедiлочок iще той, еге? – День важкий, – каже Марлi i виходить з кабiнету. – Люблю свою роботу, а от цього в нiй не люблю,[7 - Алюзiя на старий анекдот про пожежника: цими словами той говорить про виiзди на пожежу.] – вiдзначае Стамос. Тепер Марлi дивуеться. Озираеться на нього. – Та нехай. То я сам до себе. Кличте його. Хай вже вiдстрiляемося. Марлi визирае в коридор саме в той момент, коли на другому кiнцi дверi лiфта зачиняються. 4 Ходжес зателефонував Холлi з паркiнгу коло медичного центру, i, коли вiн пiд’iжджае до Тьорнер-бiлдингу на Нижнiй Мальборо-стрит, де розташований iхнiй офiс, вона вже стоiть надворi i мiж ii практичних черевикiв стоiть валiзка з документами. Холлi Джiбнi – нинi iй уже далеко за сорок, доволi висока i струнка, темне волосся зазвичай зiбране в тугу гульку на потилицi. Цього ранку на нiй велика тепла куртка «North Face», i капюшон обрамлюе маленьке личко жiнки. Напевне, це обличчя можна було б назвати звичайним, мiркуе Ходжес, – але доки не побачиш ii очi, красивi й дуже розумнi. Щоправда, довго на них не надивишся, бо зазвичай Холлi швидко вiдводить очi. Ходжес пiдводить свою «тойоту-прiус» до бордюру – i Холлi стрибае в машину, скидае рукавички i тримае руки над обiгрiвачем з пасажирського боку. – Довго ж ти iхав сюди. – П’ятнадцять хвилин. З iншого кiнця мiста. Кожному свiтлофору кланявся. – Вiсiмнадцять хвилин! – виправила Холлi; Ходжес тим часом входив у транспортний потiк. – Бо гнав на повнiй швидкостi, а це геть непродуктивно. Якщо тримати швидкiсть рiвно двадцять миль на годину, то зустрiчатимеш практично саме зелене свiтло. У них час виставлений. Я ж уже казала кiлька разiв. Ну а що ж лiкар сказав? Як там твоi тести – всi на вiдмiнно? Ходжес мiркуе над варiантами, яких лише два: сказати правду чи ухилитись вiд iстини. Саме Холлi, помiтивши в нього негаразди зi шлунком, буквально загнала його до лiкаря. Спочатку просто нiби тисло, а потiм i болiти почало. Мабуть, у Холлi особистiснi проблеми, але ii надокучливiсть результативна. Вона як собака з кiсткою, iнколи думае Ходжес. – Ще немае результатiв, – i це не зовсiм i брехня, каже собi Ходжес: адже в мене iх i правда ще немае. Вона змiрюе його сумнiвним поглядом, а машина вже виiжджае на швидкiсну магiстраль. Ходжес терпiти не може, коли вона так на нього дивиться. – Я простежу, – додае вiн. – Повiр менi. – Вiрю, – вiдказуе колега. – Вiрю, Бiлле. Вiд цього чоловiковi стае ще гiрше. Вона нахиляеться, вiдкривае валiзку i дiстае айпад. – Я тут дещо надивилася, поки чекала. Хочеш послухати? – Давай-но! – Мартiна Стовер мала п’ятдесят рокiв, коли ii скалiчив Брейдi Хартсфiлд. Тож зараз iй мало б бути п’ятдесят шiсть. Може, й п’ятдесят сiм, але це малоймовiрно, бо зараз лише сiчень, правда ж? – Атож, навряд чи. – На той момент, коли вона пiшла на той ярмарок до центру, вона мешкала з матiр’ю на Платановiй вулицi. Не так уже далеко вiд Брейдi Хартсфiлда i його матерi – така от iронiя долi, якщо подумати. А ще – неподалiк вiд Тома Сауберса i його сiм’i, думае собi Ходжес. У них iз Холлi вже була нещодавно справа, пов’язана iз сiм’ею Сауберсiв, – i вона також мала зв’язок iз тим, що в газетах називали «бiйня з “мерседесом”». Зв’язкiв, якщо подумати, була сила-силенна. А найдивнiша деталь, мабуть, полягала в тому, що та машина, якою Хартсфiлд скористався як знаряддям убивства, належала двоюрiднiй сестрi Холлi Джiбнi. – І як же лiтня жiночка з дочкою – тяжким iнвалiдом змогла перенестися вiд Трьох вулиць на Рiдждейл? – Страховка. Мартiна Стовер мала навiть не один шалений страховий полiс, не два, а аж три. Вона трохи схибнута була на страхуваннi. Ходжес про себе вiдзначив, що тiльки Холлi могла промовити такi слова як похвалу. – Про неi потiм кiлька статей у пресi було – вона серед тих, хто вижив, найсильнiше травмована. Казала, що знала: коли б вона тодi не отримала роботу, то мала б почати платити за ними, всiма по черзi. Вона ж була лише самотня жiнка, яка мала пiдтримувати стареньку матiр-удову. – Яка, врештi, й стала ii доглядати. Холлi кивае. – Дуже дивно, дуже сумно. Але принаймнi фiнансова пiдтримка в них була – страховка. Вони навiть непогано влаштувалися у свiтi. – Так, – погодився Ходжес, – але тепер вони пiшли зi свiту. На це Холлi нiчого не каже. Попереду виiзд на Рiдждейл. Ходжес прямуе туди. 5 Пiт Гантлi набрав вагу, живiт у нього звисае над поясом, а от Ізабель Джейнз у линялих джинсах i синьому блейзерi не втратила анi краплi колишнього шарму. Оксамитовий погляд ii сiрих очей переходить вiд Холлi до Ходжеса й назад. – А ви схудли, – зауважуе вона, i це може бути i похвалою, i звинуваченням. – У нього щось зi шлунком, то вiн аналiзи здав, – каже Холлi. – Результати мали бути сьогоднi, але… – Ну не треба, Холс, будь ласка, – зупиняе ii Ходжес. – Це ж не медичний консилiум! – Ви удвох просто як старе подружжя, – вiдзначае Іззi. Холлi спокiйно вiдповiдае: – Шлюб iз Бiллом зiпсував би нашi дiловi стосунки. Пiт смiеться, Холлi здивовано зиркае на нього, i всi заходять у будинок. Будинок славний, у стилi Кейпкоду, i в ньому, попри холодну погоду й розташування на горi, дуже тепло. У передпокоi всi четверо надягають гумовi рукавички й бахiли. Як усе повертаеться, чудуеться Ходжес. Наче й не минало нiколи. У вiтальнi на стiнi картина з окатим хлопчиськом, а на другiй – телевiзор iз великим екраном. Перед ним – крiсло i кавовий столик. На столi акуратним вiялом розкладено часописи про знаменитостей на зразок «ОК!» i жовта преса типу «Inside View». Посеред кiмнати на килимi продавлено двi глибокi канавки. Ось тут вони вечорами дивилися телек, мiркуе Ходжес. А то й цiлими днями. Мати в крiслi, Мартiна в iнвалiдному вiзку. Мабуть, тонну той вiзок важив, он якi ями понадавлював. – А матiр як звали? – питае вiн. – Дженiс Еллертон. Їi чоловiк Джеймс помер двадцять рокiв тому, як стверджуе… – Пiт, чоловiк старого гарту, як i Ходжес, ходить не з айпадом, а з блокнотом. Тепер вiн зазирае в записи. – Як стверджуе Івонна Карстерс. Вона i друга помiчниця Джорджина Росс знайшли тiла невдовзi пiсля того, як прийшли сюди вранцi перед шостою. Їм за такi раннi приходи додатково платять. Росс нам не дуже допомогла… – Вона щось нерозбiрливе молола, – пояснила Іззi. – А от Карстерс молодцем трималася, голову не втрачала. Одразу зателефонувала в полiцiю, i ми вже о шостiй сорок прибули на мiсце. – Скiльки було мамi? – Точно не знаемо ще, – вiдказав Пiт. – Але не першоi свiжостi дама. – Сiмдесят дев’ять, – розповiла Холлi. – В архiвах новин, якi я переглядала, чекаючи на Бiлла, щоб зiбратися на думцi, знайшлося, що на момент трагедii в центрi iй було сiмдесят три. – Тяжко на такiй старостi про iнвалiда дбати, – прокоментував Ходжес. – Але жiнка була в хорошiй формi, – вiдзначила Ізабель. – Ну, принаймнi Карстерс так каже. Сильна. І допомагали iй багато. У неi були грошi, бо… – …вони отримали страховку, – закiнчуе Ходжес. – Мене Холлi дорогою просвiтила на цей предмет. Іззi скоса поглядае на Холлi. Холлi не звертае уваги. Вона роздивляеться кiмнату. Фотографуе поглядом. Принюхуеться. Проводить рукою по спинцi материного крiсла. У Холлi емоцiйнi проблеми, жiнка шалено начитана, але при цьому вiдкрита до вiдчуттiв зовнiшнього свiту, як мало хто з людей. Пiт каже: – Двi помiчницi приходять зранку, двi вдень, двi ввечерi. Сiм днiв на тиждень. Приватна компанiя, – зазирае в записник, – «Хатнi помiчники». Усе, що треба було важкого пiдiймати, робили вони. Також е економка Ненсi Елдерсон, тiльки, очевидно, ii тут немае. У кухонному календарi написано: «Ненсi в Чагрiнфоллс» – позначено сьогоднi, вiвторок i середу. Коридором надiйшли двое чоловiкiв – також у рукавичках i бахiлах. Очевидно, з тiеi частини будинку, де мешкала покiйна Мартiна. В обох у руках пакети з речовими доказами. – Усе сталося в спальнi й ваннiй, – каже один з них. – Є у вас щось? – Ну, десь таке, як i варто було чекати, – каже другий. – Вийняли з ванни кiлька сивих волосин, що не дивно, адже в нiй милася лiтня жiнка. Знайшли в ваннiй i слiди калу – але лише слiди. Теж нiчого дивного. – Побачивши питальний погляд Ходжеса, спецiалiст додае – Вона носила пiдгузник. Жiнка ii пiдмивала. – Уу… – кривиться Холлi. Перший спецiалiст каже: – Там е i стiльчик для душу, але вiн стоiть у кутку: на ньому рушники складенi. Схоже, ним нiхто нiколи не користувався. – Може, ii мочалкою обтирали, – припускае Холлi. Холлi, вочевидь, досi було гидко – чи то вiд думки про той пiдгузок, чи вiд лайна у ваннi, – але ii погляд i далi блукав навколо. Вона могла б про щось запитати, кинути якесь зауваження, але здебiльшого жiнка мовчала: люди завжди ii лякали, особливо в замкненому просторi. Але Ходжес добре ii знав – ну, принаймнi наскiльки це можливо – i добре розумiв: вона насторожi. Заговорить вона вже потiм, i тут уже Ходжес буде уважний. Минулого року, коли розплутували справу Сауберса, вiн виявив, що слухання Холлi серйозно окуповуеться. Вона мислить поза шаблонами, часто за милю вiд шаблонiв, i ii здогади можуть виявитися просто надзвичайними. І хоча вона за природою й боязка – Бог ii знае, з яких причин, – ця жiнка здатна виявляти вiдчайдушну хоробрiсть. Саме через Холлi нинi Брейдi Хартсфiлд, той самий «Мiстер Мерседес», лежить у регiональнiй клiнiцi мозкових травм «Лейкс» при лiкарнi iменi Кайнера. Холлi шарахнула його по головi шкарпеткою, повною кульок вiд пiдшипникiв, i проломила череп – i Хартсфiлд не встиг спричинити катастрофу ще жахливiшу, нiж та кривава подiя в центрi. Ну а тепер злочинець живе у сутiнковому свiтi, про який головне свiтило клiнiки мозкових травм каже: «Стабiльний вегетативний стан». – Паралiзованих можна мити в душi, – додае Холлi, – тiльки це незручно через те обладнання, до якого вони пiд’еднанi. Тож iх бiльше мочалкою обтирають. – Ходiмо на кухню, там свiтлiше, – каже Пiт, i всi так i роблять. Перше, що помiчае Ходжес, – це сушарка для посуду, де стоiть однаедина тарiлка – та, з якоi востанне iла мiсiс Еллертон. Кухонний стiл просто сяе, а пiдлога така чистiсiнька, що хоч iж iз неi. Ходжес мiркуе: напевно, i ii лiжко нагорi теж чепурненько застелене. Може, й килими вона пропилососила. А тут отаке – пiдгузок! Ну, видно, дбала жiночка, про що могла. Колись уже опинившись перед питанням про самогубство, Ходжес може встановити зв’язок. 6 Пiт, Іззi i Ходжес сидять за столом на кухнi. Холлi просто сновигае навколо – iнодi зупиняеться за спиною в Ізабель, поглядаючи на фотографii, якi Іззi склала до теки пiд назвою «Еллертон / Стовер», iнодi зазираючи в усiлякi шафочки, i ii пальцi в гумових рукавичках торкаються речей обережно, немов метелики. Іззi продивляеться знiмки, гортаючи iх на екранi пiд час розмови. На першому фото – двi немолодi жiнки. Обидвi м’ясистi й широкоплечi, вбранi в червону нейлонову форму «Хатнiх помiчникiв», але одна з них (певне, Джорджина Росс, здогадуеться Ходжес) плаче, обхопивши себе руками за плечi. Друга – Івонна Карстерс – вочевидь, злiплена з мiцнiшого тiста. – Вони прийшли сюди о п’ятiй сорок п’ять, – розповiдае Іззi. – У них е ключ, то вони не мають стукати чи дзвонити. Інодi Мартiна спала до пiв на сьому, каже Карстерс. Мiсiс Еллертон у таку пору вже не спала, вставала десь о п’ятiй i тут-таки варила собi каву. А цього ранку жiнки прийшли, ii не зустрiли й запаху кави не почули. То подумали, що хазяйка випадково заспала, то й на здоров’я. Вони навшпиньках пiшли до спальнi Стовер, он-де по коридору, подивитися, чи прокинулася вже вона. І ось що побачили. Іззi показуе наступне фото. Ходжес очiкуе, що Холлi знову гидливо скаже «уу…», але жiнка мовчить i уважно придивляеться. Стовер лежить у лiжку, ковдра сповзла iй до колiн. Спотворене обличчя так i не вiдновилося, але те, що залишилось вiд нього, мае доволi мирний вигляд. Очi заплющенi, покрученi руки складенi на грудях. Із худого живота стирчить годувальна трубка. Їi вiзок, котрий Ходжесу бiльше нагадуе часову капсулу для космонавта, стоiть поряд. – У спальнi Стовер сильно пахло. Але не кавою. Алкоголем. Іззi гортае. Ось столик бiля лiжка Мартiни зблизька. Охайнi рядочки таблеток. Подрiбнювач, потрiбний, щоб давати iх паралiзованiй жiнцi. А посерединi – дикою недоречнiстю стирчить 0,75-лiтрова пляшка горiлки «Smirnoff Triple Distilled»; поряд – пластиковий шприц. Пляшка порожня. – Жiнка дiяла так, щоб не схибити, – вiдзначае Пiт. – «Смiрновка» потрiйноi дистиляцii – це сто п’ятдесят вiдсоткiв. – Я так уявляю, що вона хотiла, щоб iз дочкою все сталося якомога швидше, – говорить Холлi. – Непоганий здогад, – вiдказуе Іззi, але дуже сухо. Їй байдужа Холлi, а Холлi – вона. Ходжес це знае, але не розумiе причини. А оскiльки Ізабель вони бачать рiдко, то вiн нiколи не завдавав собi клопоту поспитати про це в Холлi. – А е подрiбнювач зблизька? – питае Холлi. – Звичайно. – Іззi гортае, i на наступнiй фотографii подрiбнювач для таблеток уже здоровенний, немов летюча тарiлка. У його чашi залишаються слiди бiлого порошку. – Пiзнiше на тижнi знатимемо точно, але видаеться, що це оксикодон. Вона отримала його за рецептом лише три тижнi тому, як свiдчить ярличок, а зараз пляшечка з-пiд нього така сама порожня, як i з-пiд горiлки. – Мати подрiбнила таблетки, вкинула в пляшку i вилила всю горiлку Мартiнi в трубку для годування. Мабуть, це ще ефективнiше за смертельну iн’екцiю. Іззi знову гортае. Отепер Холлi справдi каже «уу…», але не вiдводить очей. Перший знiмок ванноi, пристосованоi пiд потреби iнвалiда, – широкий план: видно низьку тумбу з раковиною, так само низько розташованi вiшаки для рушникiв i величезну комбiнацiю ванни й душовоi. Душова кабiнка зачинена, ванну видно повнiстю. Дженiс Еллертон лежить у водi, яка закривае ii до плечей, у рожевiй нiчнiй сорочцi. Ходжес гадав, що, коли жiнка лягала в ванну, сорочка мала б надутися i спливти на поверхню – але на цьому знiмку мiсця злочину вона прилягае до худенького тiла жiнки. На головi в неi полiетиленовий пакет, обв’язаний навколо шиi якимось махровим пояском вiд купального халата. Із пакета витикаеться трубочка, приеднана до невеликого балону, що лежить на пiдлозi. На його боцi етикетка iз зображенням дiтей, якi смiються. – Набiр самогубцi, – коментуе Пiт. – Напевне, вона про таке в Інтернетi вичитала. Там багато сайтiв, де розповiдаеться, як це робити, докладно i з картинками. Коли ми прийшли, вода у ваннiй була прохолодна, але сiдала вона, напевне, в теплу. – Це, з iдеi, мало полегшити iй страждання, – додае Іззi, i хоча вона й не каже «уу…», але ii обличчя на мить гидливо напружуеться, коли вона прогортае до наступного знiмку: Дженiс Еллертон зблизька. Пакет запiтнiв вiд останнього видиху, але Ходжес помiчае: жiнка заплющила очi. Вона також вiдiйшла мирно. – У балонi був гелiй, – каже Пiт. – Його можна придбати у великих дисконтних крамницях. Узагалi вiн призначений, щоб кульки надувати на днi народження малим бешкетникам, але цiлком годиться й для того, щоб себе вбити, – якщо надягнути пакет на голову. Спочатку запаморочення, потiм дезорiентацiя – i тодi вже пакет не знiмеш, навiть якщо раптом передумаеш. Далi – непритомнiсть, а потiм смерть. – Прогорнiть до попереднього, – каже Холлi. – Де всю ванну видно. – А, – коментуе Пiт. – Доктор Ватсон, здаеться, щось помiтив. Іззi гортае назад. Ходжес нахиляеться нижче, мружиться: зблизька вiн бачить уже не так гарно, як колись. І помiчае те, що побачила Холлi. Поряд iз сiрим шнуром, увiмкненим в одну з розеток, лежить маркер. Хтось – напевне, Еллертон, адже ii дочка вже свое вiдписала, – намалював на тумбочцi едину лiтеру – Z. – Що скажете про це? – питае Пiт. Ходжес замислюеться. – Це ii передсмертна записка, – урештi говорить вiн. – Z – остання лiтера в абетцi. Коли б вона знала грецьку, тут була б омега. – Оце i я думаю, – каже Іззi. – Коли подумати, навiть красиво. – Z – це знак Зорро, – нагадуе Холлi. – Мексиканського вершника в масцi. Фiльмiв про Зорро було безлiч, в одному був Ентонi Хопкiнс у ролi Дона Дiего, але кiно не найкраще. – Це може бути пов’язано зi справою? – питае Іззi. На обличчi в неi написана ввiчлива цiкавiсть, але в голосi помiтна шпилька. – Ще телесерiал був… – продовжуе Холлi. Вона, немов загiпнотизована, вдивляеться у фото. – У Дiснея знiмали, ще за чорно-бiлого часу. Мiсiс Еллертон могла бачити його в дитинствi. – Ви хочете сказати, що вона шукала прихисту в дитячих спогадах, готуючись накласти на себе руки? – У голосi Пiта Ходжес вiдчувае сумнiв. – Певне, може бути. – Скорiше повна фiгня, – закочуе очi Іззi. Холлi не звертае на це уваги. – Можна зазирнути в ванну? Я там нiчого не торкатимусь, навiть в оцьому. – Вона пiдiймае маленькi руки в рукавичках. – Почувайся як вдома, – не замислюючись, вiдказуе Іззi. Іншими словами, подумки перекладае Ходжес, вiдчепися й дай дорослим поговорити. Ставлення Іззi до Холлi його не дуже турбуе, та й тiй воно як з гуски вода – то, мабуть, немае чого й перейматися. Та й справдi Холлi сьогоднi якась дуже вже непосидюча, кидаеться на всi боки. Мабуть, рiч у фотографiях, мiркуе Ходжес. Наймертвiшими люди виглядають саме на полiцейських знiмках… Холлi побрела дивитися ванну. Ходжес вiдкидаеться на спинку стiльця, закидае руки за голову, розставивши лiктi. Заморочливий шлунок сьогоднi зранку не так уже його турбуе – мабуть, тому, що вiн перейшов iз кави на чай. Коли так, треба буде запастися кiлькома пачками «PG Tips». Як же його втомив постiйний бiль у шлунку. – Чи не хочеш сказати, що ми тут робимо, Пiте? Пiт зводить догори брови й намагаеться напустити на себе наiвнiсть: – Що ти маеш на увазi, Кермiте? – Ти мав рацiю, це в газети потрапить. Таку фiгню в стилi серiалiв народ любить, на цьому тлi iхне життя виглядае краще… – Цинiчно, але, мабуть, правда, – зiтхае Іззi. – …але будь-який зв’язок iз мерседесом-убивцею тут скорiше на рiвнi домислу i вимислу. – Ходжес не дуже впевнений, що думае саме так, але звучить це непогано. – Тут ми бачимо звичайну евтаназiю – лiтня жiнка не витримала страждань дочки. Може, коли Еллертон вiдкручувала кран на балонi з гелiем, ii останньою думкою було: «Скоро ми побачимося, моя люба, – i, коли я ходитиму небесними шляхами, ти будеш поруч!» Іззi пирхае, а Пiт сидить блiдий i замислений. Ходжес раптово згадуе, що колись давно – може, тридцять рокiв тому – Пiт iз дружиною втратили первiстка, дочку, через синдром раптовоi смертi немовлят. – Сумно це – газети день-два з цим носитимуться, але такi речi щодня у свiтi вiдбуваються. Щогодини, наскiльки я розумiю. То кажiть уже, в чому рiч. – Та, мабуть, нi в чому… Іззi каже, що нiчого особливого. – Так i каже, – пiдтверджуе Іззi. – Мабуть, Іззi гадае, що в мене вже з головою не все гаразд бiля фiнiшу. – Нi, Іззi так не гадае. Іззi гадае, що тобi час уже витягти з голови таргана пiд назвою Брейдi Хартсфiлд. Вона кидае оксамитовий погляд на Ходжеса. – Мiс Джiбнi, можливо, i е суцiльним клубком нервових тiкiв i химерних асоцiацiй, але треба iй вiддати належне – вона рiшуче зупинила годинник Брейдi Хартсфiлда. Вiн тепер валяеться в мозковiй травматологii в Кайнера, i лежатиме, мабуть, доки вхопить запалення легенiв i гигне, чим зекономить державi купу грошей. Судити його за те, що вiн скоiв, не будуть нiколи, i ми всi це знаемо. Його не спiймали за оте побоiще в центрi, але Джiбнi не дала йому пiдiрвати двi тисячi дiтей в глядацькiй залi «Мiнго» рiк по тому. Це, друзi моi, варто визнати. Вважати перемогою i рухатися далi. – Ух, – реагуе Пiт. – І довго ж ти тримала це в собi! Іззi намагаеться не всмiхатися, але iй не вдаеться. Пiт усмiхаеться у вiдповiдь, i Ходжес думае: а вони разом працюють добре, як ми з Пiтом працювали. Шкода буде розривати таку пару. Правда шкода. – Та довгенько, – каже Іззi. – То скажiть йому! – звертаеться вона до Ходжеса. – Ну це ж, принаймнi, не сiрi чоловiчки з «Секретних матерiалiв». – Ну? – питае Ходжес. – Кейт Фраес i Крiста Кантрiмен, – говорить Пiт. – Обое десятого квiтня зранку були в центрi, де Хартсфiлд свое зробив. Фраесу було дев’ятнадцять, втратив майже повнiстю одну руку, зламав чотири ребра, отримав внутрiшнi ушкодження. Також втратив сiмдесят вiдсоткiв зору на праве око. Кантрiмен – двадцять один рiк, поламала ребра, руку, отримала травми хребта, вiд яких лiкування таке тяжке й болюче, що й уявляти не хочу. Ходжес теж не хоче, але вiн не раз уже замислювався про долю жертв Брейдi. Здебiльшого про те, як змiнити людям життя на роки за сiмдесят страшних секунд… а у випадку Мартiни Стовер узагалi назавжди його поламати. – Вони щотижня зустрiчалися на терапевтичних сеансах у центрi пiд назвою «Одужання – це ти!» i закохалися. Їм кращало… потроху… вони збиралися одружитися. І раптом у лютому торiк – разом здiйснили самогубство. Як спiваеться в якiйсь старiй панкiвськiй пiснi – наiлися таблеток i померли. Ходжес подумав про подрiбнювач на столi бiля лiжка Стовер. Подрiбнювач iз рештками оксiкодону. Мати розчинила його весь у горiлцi – але ж на столику, напевне, було й чимало iнших наркотичних лiкарських засобiв. Навiщо вона морочилася з пакетом i балоном, коли можна було проковтнути жменю вiкодину, запити жменею валiуму – i порядок? – Фраес i Кантрiмен – це з таких молодiжних самогубств, якi трапляються щодня, – зауважуе Іззi. – Батьки сумнiвалися щодо iхнього шлюбу. Хотiли, щоб тi почекали. А втекти разом вони не могли, правильно? Фраес ледве мiг ходити, а роботи не було в жодного. Страховки iм вистачило на те, щоб покривати щотижневу терапiю i харчуватися вдома йому i iй, – але це не такий люкс, як отримала Мартiна. Одне слово – трапляеться така фiгня. Навiть збiгом цього не назвеш. Пiсля серйозних травм люди можуть впадати в депресiю, а вiд депресii iнодi кiнчають iз життям. – Де вони це зробили? – У спальнi Фраеса, – розповiдае Пiт. – Коли його батьки з молодшим братом поiхали на день до парку «Six Flags». Наiлися таблеток, залiзли в лiжко i померли в обiймах одне одного – як Ромео i Джульетта. – Ромео i Джульетта загинули в склепi, – виправляе Холлi, повернувшись iз кухнi. – У фiльмi Франко Дзефiреллi, найкращому за цiею п’есою. – Ага, зрозумiло, – каже Пiт. – Спальня, склеп – ну хоч на одну лiтеру починаеться. Холлi бере зi столика номер «Inside View», заломлений так, що видно фотографiю Джоннi Деппа: на вигляд вiн чи то п’яний, чи пiд кайфом, чи мертвий. Чи правда вона цiлий день читала скандальнi статтi в кiмнатi? Коли так, то в неi справдi був вiльний день. Пiт питае: – У вас досi той «мерседес», Холлi? Отой, що його Хартсфiлд украв у вашоi двоюрiдноi сестри Олiвii? – Нi. – Холлi сiдае; складена газета лягае на ii акуратно зведенi колiна. – Я ii торiк у листопадi обмiняла на «прiус», як у Бiлла. Вiн бензину багато iв i взагалi екологiчно шкiдливий. Та й менi моя психолог порадила. Сказала, що коли вже пiвтора роки минуло, то мене вже вiн не настiльки мiцно тримае i його терапевтична цiннiсть вичерпалася. А чому вас це цiкавить? Пiт нахиляеться вперед i складае руки, впершись лiктями в розставленi колiна. – Гарстфiлд залiз у той «мерс», вiдiмкнувши дверi такою електричною штучкою. Їi запасний ключ лежав у бардачку. Можливо, вiн знав, де ключ, а може, бiйня в центрi сталася просто тому, що йому пощастило. Ми нiколи напевне не дiзнаемося. А Олiвiя Трелонi, думае Ходжес, дуже схожа була на свою двоюрiдну сестру – як i Холлi, нервова, весь час обороняеться, напевне, не любителька тусуватися. Зовсiм не дурна, але любити таку непросто. Ми вважали, що вона вийшла з «мерседеса», не замкнувши його й залишивши ключ у запаленнi. Ну i тому що, на якомусь первiсному рiвнi мислення, де не дiе нiяка логiка, хотiли, щоб саме так усе пояснювалося. Вона дiстала всiх. Ми чули ii постiйнi заперечення, зарозумiлу вiдмову взяти на себе вiдповiдальнiсть за власну легковажнiсть. Ключ у сумочцi, який вона нам показувала? Ми вирiшили, що то запасний. Ми ii переслiдували, а коли ii iм’я дiзналася преса, то й вона почала ii цькувати. Урештi жiнка повiрила, що винна вона – озброiла шаленого монстра, який замислив убивство. Нiхто з нас не розглядав iмовiрнiсть, що вмiлий комп’ютерник мiг сам зiбрати пристрiй, який вiдмикае електроннi замки. Навiть Олiвiя Трелонi про це не подумала. – Але цькували ii не лише ми. Ходжес не розумiв, що сказав це вголос, доки всi на нього не озирнулися. Холлi злегка йому кивае, наче вони разом думають про те саме. Що не так уже й дивно, зрештою. Ходжес продовжуе: – Те, що ми iй так i не повiрили, – правда, хоч скiльки вона показувала нам свiй ключ i замикала машину, тож частково ми вiдповiдальнi за те, що вона вчинила, але Хартсфiлд стежив за нею, замисливши лиходiйство. Це ж ви про це, так? – Так, – каже Пiт. – Вiн не вдовольнився тiльки викраденням машини й використанням ii як знаряддя вбивства. Вiн залiз iй у голову, навiть пiдпустив iй у комп’ютер аудiопрограму iз зойками, стогонами й звинуваченнями. Ну i ти ж, Кермiте. Так. Вiн теж. Ходжес отримав отруйний анонiмний лист вiд Хартсфiлда, перебуваючи практично на днi, – жив сам-один в будинку, погано спав i не бачив практично нiкого, крiм Джерома Робiнсона – хлопця, який приходив косити газони i робити дрiбний хатнiй ремонт. На Ходжеса тодi напала поширена недуга професiйних полiцейських – пенсiйна депресiя. «Серед полiцейських на пенсii надзвичайно високий рiвень самогубств, – писав Брейдi Хартсфiлд. Це сталося до того, як вiн почав користуватися поширеним у двадцять першому столiттi способом спiлкування – Інтернетом. – Я б i не хотiв, щоб ти зараз почав думати про свiй пiстолет. Але ж ти думаеш, правда?» Складалося враження, що Хартсфiлд вловив думки Ходжеса про самогубство i намагався штовхнути його за грань. З Олiвiею Трелонi спрацювало, то йому сподобалося. – Коли я починав з тобою працювати, – згадуе Пiт, – ти менi сказав, що рецидивiсти подiбнi до турецьких килимiв. Пам’ятаеш? – Авжеж. – Цю теорiю Ходжес виклав багатьом полiцейським. Слухав його мало хто, i, судячи зi знудженого погляду Ізабель Джейнз, вона належала до бiльшостi. А от Пiт – нi. Вiн його почув i зрозумiв. – Вони раз у раз вiдтворюють той самий орнамент. Не зважай на дрiбнi розбiжностi, казав ти, – i шукай на сподi подiбностi. Адже i в найхитрiших – як у того Шляхового Джо, який убивав жiнок на придорожнiх зонах для вiдпочинку, – у головi наче перемикач заiв на повторi. Брейдi Хартсфiлд був знавцем самогубства… – Вiн був архiтектором самогубства, – говорить Холлi. Вона не пiдводить очей вiд газети, по ii чолi пролягла зморшка, обличчя ще блiдiше, нiж завжди. Розпрощатися з Хартсфiлдом для Ходжеса було непросто (урештi вiн таки змiг – припинив навiдувати сучого сина в палатi мозковоi травматологii), а для Холлi – ще важче. Вiн сподiваеться, що вона не з’iде назад i не почне знову палити, хоча не дивно було б, коли б почала. – Хоч як називайте, а орнамент е. Боже, та вiн рiдну матiр довiв до самогубства. Ходжес нiчого на це не сказав, хоча завжди сумнiвався в переконаностi Пiта, що Дебора Хартсфiлд покiнчила з життям, коли дiзналася – можливо, випадково, – що ii син – той самий Мерседес-Кiлер. З одного боку, у них немае доказiв, що мiсiс Хартсфiлд в принципi про це дiзналася. З iншого: щуряча отрута, яку випила жiнка, – доволi гидкий спосiб пiти з життя. Можливо, Брейдi убив свою матiр, але й у це Ходжес не дуже вiрить. Коли вже той когось любив, так це маму. Ходжес вважае, що отрута призначалася для когось iншого… може, взагалi не для людини. Розтин показав, що ii пiдмiшали в котлету для гамбургера – а коли собаки щось люблять, так це хорошу грудку сирого фаршу. У Робiнсонiв був собака – славний вухатий песик. Брейдi, мабуть, не раз бачив його, стежачи за домом Ходжеса, бо Джером зазвичай приходив косити траву разом iз собакою. Отруту, можливо, хотiли пiдсунути Оделловi. Цим мiркуванням Ходжес так i не подiлився з Робiнсонами. Та й i з Холлi теж. Може, це й дурня, але, на думку Ходжеса, не бiльша, нiж iдея Пiта, що мати Брейдi сама отруiлася. Іззi вiдкривае рот, потiм закривае, коли Пiт пiдiймае руку, щоб ii зупинити, – усе ж вiн у iхнiй парi старший, i то не на один рiк. – Іззi збираеться сказати, що у випадку з Мартiною Стовер – це не самогубство, а вбивство, але, менi здаеться, цiлком може бути, що це iдея Мартiни чи що вони з матiр’ю разом розробили цей план i домовилися. Що в моiх записах дае подвiйне самогубство, хоча в офiцiйному звiтi так написати буде не можна. – Гадаю, ви перевiрили, як справи в iнших постраждалих у центрi? – питае Ходжес. – Усi живi, крiм Джеральда Стенсберi, який помер торiк одразу пiсля Дня подяки, – каже Пiт. – Серцевий напад. Його дружина розповiла, що у нього в родинi серцевi захворювання, а прожив вiн довше за свого батька i брата. Іззi мае рацiю: це, напевне, нiчого не означае, але я вважав, що вам iз Холлi треба знати. – Вiн по черзi дивиться на обох. – А у вас не було якихось поганих думок про те, що всьому кiнець, чи не так? – Нi, – вiдказуе Ходжес. – Останнiм часом не було. Холлi просто хитае головою, не пiдводячи очей вiд газети. Ходжес питае: – Гадаю, нiкому не траплялося загадкове Z у спальнi юного мiстера Фраеса пiсля того, як вони з мiс Кантрiмен вчинили самогубство? – Нi, звичайно, – вiдказуе Іззi. – Наскiльки вам вiдомо, – виправляе Ходжес. – Ви це маете на увазi? З огляду, що оце ви знайшли тiльки сьогоднi? – Господи, – каже Іззi. – Ну це ж дурницi якiсь. Вона кидае рiзкий погляд на годинник i встае. Пiт також пiдводиться. Холлi залишаеться на мiсцi, розглядаючи хазяйський «Inside View». Ходжес, принаймнi поки що, також залишаеться там, де сидiв. – А ви покажете нам знiмка Фраеса i Кантрмен – ну просто перевiрити, для певностi? – Так, – вiдповiдае Пiт. – І, мабуть, Іззi мала рацiю: нерозумно було вас сюди кликати… – А я радий, що ти покликав. – І… менi досi соромно, що ми так погано поводилися з мiсiс Трелонi, розумiеш… – Пiт дивиться на Ходжеса, але той думае, що насправдi колега звертаеться до худоi блiдоi жiнки з жовтою газетою на колiнах. – Я анi на мить не засумнiвався, що вона залишила ключ у запаленнi. До iнших можливостей я просто був закритий. Я пообiцяв собi, що нiколи бiльше не зроблю нiчого подiбного… – Розумiю, – каже Ходжес. – Згоди ми можемо дiйти щодо одного, – пiдсумовуе Іззi, – у Хартсфiлда вже позаду збивання людей машиною, вибухи, архiтектура самогубств. Тож якщо ми всi не потрапили в фiльм «Син Брейдi», то пропоную залишити дiм покiйноi мiсiс Еллертон i жити своiм життям. Є заперечення? Заперечень немае. 7 Ходжес i Холлi, пропустивши повз себе порив сiчневого вiтру, на мить зупиняються на пiд’iздному шляху, перш нiж сiсти в машину. Вiе вiн з пiвночi, просто з самоi Канади, тож його подих свiжий, не приносить отого постiйного запаху великого брудного озера, що на сходi. На цьому краю Гiллтоп-корту стоiть буквально кiлька будиночкiв, а на найближчому плакат «ПРОДАЄТЬСЯ». Ходжес помiчае, що агентом виступае Том Сауберс, i усмiхаеться. Том також був важко поранений тим «мерседесом», але вiн одужав майже повнiстю. Ходжеса завжди вражала стiйкiсть деяких людей. Вона не те що давала йому надiю щодо долi людства, але все ж… Та, нiде правди дiти, давала. У машинi Холлi кладе газету на пiдлогу, поки пристiбаеться, потiм знов бере ii в руки. Нi Пiт, нi Ізабель не заперечували, що вона взяла ii з собою. Ходжесу видаеться, що вони того й не помiтили. А чого б iм помiчати? Для них будинок Еллертон – навiть не мiсце злочину, хоча за буквою закону його можна так назвати. Пiт нервував, це правда, але Ходжес вважае це виявом не так iнтуiцii полiцейського, як реакцiею дещо забобонноi людини. Хартсфiлд мав би померти, коли Холлi дала йому по головi моiм «веселим ляпанцем», вважае Ходжес. Отак би всiм було найкраще. – Так, Пiт повернеться i пошукае фотографiй з мiсця самогубства Фраеса i Кантрiмен, – каже вiн Холлi. – Належна ретельнiсть i таке iнше. Але якщо вiн де-небудь там знайде Z – на дошцi пiдлоги чи на дзеркалi, скажiмо, – я дуже здивуюся. Вона не вiдповiдае. Дивиться вдалину. – Холлi! Агов! Вона трохи здригаеться. – Так. Просто мiркую, як знайти Ненсi Елдерсон в Чагрiнфоллс. Із тими пошуковими програмами, що в мене е, це недовго, але говорити з нею треба буде тобi. Я можу здiйснювати дзвiнки без попередньоi домовленостi, якщо без цього нiяк, ти знаеш… – Так. Ти вже навчилася. – І це правда, хоча такi дзвiнки вона зазвичай робить зi своею вiрною коробочкою «нiкоретте» пiд рукою. Не кажучи вже про пачку тiстечок «твiнкi»[8 - Довгастi бiсквiти iз кремовою начинкою.] на столi як резерв. – Але ж я не зможу iй повiдомити, що ii господарi (ii друзi, наскiльки ми знаемо) – мертвi. Це треба зробити тобi. Ти вмiеш. Ходжес вiдчувае, що нi про кого не можна сказати, що вiн «умiе» повiдомляти подiбнi новини, але нехай буде. – А навiщо? Ця Елдерсон не була там з минулоi п’ятницi. – Вона заслуговуе це знати, – каже Холлi. – Полiцiя зв’яжеться з усiма родичами – то iхня робота, а от економцi вони не телефонуватимуть. Принаймнi я так думаю. Ходжес теж так вважае, i Холлi мае рацiю: Елдерсон заслуговуе знати цю новину – щоб, коли повернеться, не опинитися перед опечатаними дверима. Але щось йому пiдказуе, що Холлi цiкавиться не лише тим, щоб просто сконтактувати з Ненсi Елдерсон. – Твiй товариш Пiт i мiс Красивi Сiрi Очi практично нiчого не зробили, – продовжуе жiнка. – Я бачила порошок для зняття вiдбиткiв у спальнi Мартiни Стовер, звичайно, i на ii вiзку, i в ваннi, де сталося самогубство мiсiс Еллертон, а нагорi, де вони спали, – нi. Мабуть, вони просто позазирали, перевiрили, чи не лежить iще один труп пiд лiжком чи в шафi, – i все. – Чекай. Ти ходила нагору? – Звичайно. Мае ж хтось уважно роздивитися, а цi двое, вочевидь, навiть не збиралися. На iхню думку, вони вже все знають. Пiт тебе покликав просто тому, що був нажаханий. Нажаханий. Точно. Ходжес саме намагався дiбрати слово i не мiг, то ось воно. – Та i я теж злякалася, – спокiйно провадить далi Холлi, – але ж голови вiд того не втратила. Тут усе якось не так. Ну от зовсiм не так, не так – i треба поговорити з економкою. Я скажу, про що ii питати, якщо сам не придумаеш. – Що, про Z у ваннiй? Якщо ти знаеш таке, чого я не знаю, то я б хотiв, щоб ти мене просвiтила. – Рiч не в тому, що я знаю, а в тому, що я бачила. Ти не помiтив, що там поряд iз тим Z? – Маркер. Вона дивиться на нього: мовляв, ти вмiеш краще думати. Ходжес закликае на допомогу стару полiцейську технiку, яка особливо стае у пригодi, коли треба свiдчити на судi: вiн знову дивиться на ту фотографiю, тiльки тепер уявно. – Там щось було ввiмкнене в розетку бiля ванни. – Так! Я спочатку подумала, що то електронна книжка, а мiсiс Еллертон залишила ii там у мережi, бо бiльше часу проводила в тiй частинi будинку. Доволi зручне мiсце, щоб заряджати прилад, адже в Мартiни в спальнi, мабуть, усi розетки зайнятi ii обладнанням. Ти так не вважаеш? – Авжеж, може бути. – Тiльки от у мене е i «Nook», i «Kindle»… Ну так, аякже, думае Ходжес. – …i нi в того, нi в того нема такого дроту. Там дроти чорнi. А тут сiрий. – Може, вона загубила перший зарядник i купила новий у «Tech Village»? То практично едине мiсце, де в мiстечку можна купувати електронiку, адже крамниця «Discount Electronix», де колись працював Брейдi Хартсфiлд, збанкрутувала. – Нi, в електронних читалок вилки вузькi. А тут ширша, як у планшета. Тiльки в мого айпада е щось подiбне, але у ваннiй значно менший. Шнур, схоже, вiд якогось портативного пристрою. Ну я i пiшла нагору його шукати. – І знайшла… – Лише старий ПК на столi бiля вiкна в спальнi мiсiс Еллертон. Я серйозно – старючий. І до нього пiдключений модем. – Хай Бог милуе! – вигукуе Ходжес. – Тiльки не модем! – Нiчого смiшного тут немае, Бiлле. Цi жiнки – мертвi! Ходжес знiмае руку з керма й робить замирювальний жест. – Вибач, будь ласка. Розказуй далi. Ти ж зараз розповiси, як вмикала ii комп’ютер. Холлi, схоже, не дуже приемно це чути. – Ну, так. Але заради слiдства, яким полiцiя явно не збиралася займатися. Це не аби позазирати. Ходжес мiг би посперечатися, але нехай. – Паролю там не було, то я перевiрила iсторiю пошукiв в Інтернетi мiсiс Ходжес. Вона ходила на кiлька сайтiв роздрiбноi торгiвлi й на багато медичних, де пишуть про паралiч. Здаеться, ii дуже цiкавили стовбуровi клiтини, з огляду на стан дочки… – Це ти за десять хвилин?! – А я швидко читаю. А знаеш, чого я не знайшла? – Мабуть, нiчого про самогубства. – Отож. То звiдки вона дiзналася про цю штуку з гелiем? Звiдки взяла, що треба розчинити отi таблетки в горiлцi й налити в трубку дочцi? – Ну… – пробуе щось припустити Ходжес, – е ж iще такий стародавнiй ритуал – книжечки читати. Ти, мабуть, про нього чула… – А ти у вiтальнi хоч одну книжку бачив? Вiн вiдновлюе в пам’ятi вiтальню так само, як тодi фото ванноi Мартiни Стовер, – i Холлi мае рацiю. Були полички з якимись сувенiрчиками, картина з окатими дiтьми, телевiзор iз пласким екраном. На кавовому столику лежали журнали, але бiльше для краси, нiж вiд жаги читання. Ну i «Атлантика» серед них i близько не було. – Нi, – каже вiн. – Не було у вiтальнi книжок, хоча парочку я бачив у спальнi Мартiни Стовер. Одна схожа на Бiблiю. – Вiн кидае погляд на газету на колiнах Холлi. – А що в тебе там, Холлi? Ти щось ховаеш? Коли Холлi шарiеться, то стае як стоп-сигнал – кров страшнуватим чином приливае до всього ii обличчя. От саме це й вiдбуваеться зараз. – Я не крала, – сказала жiнка. – Я позичила. Я нiколи не краду, Бiлле, нiколи! – Охолонь. А що ж це? – Оте, що було в розетцi у ваннiй. Вона розгортае газету i показуе яскраво-рожевий гаджет iз темно-сiрим екраном. Бiльший за електронну книжку, менший за планшет. – Коли я спустилася, я сiла в крiсло мiсiс Еллертон подумати. Повозила руками мiж пiдлокiтниками й подушкою. Навiть не шукала нiчого. Просто все саме зробилося. Одна з численних технiк самозаспокоення Холлi, мiркуе Ходжес. Вiн чимало такого набачився, вiдколи вперше зустрiв ii в товариствi гiпертурботливоi матерi й агресивно товариського дядька. У iхньому товариствi? Та нi – не зовсiм. Коли товариство, то мiж його членами е рiвнiсть. Шарлотта Джiбнi й Генрi Серва ставилися до Холлi скорiше як до розумово неповноцiнноi дитини, яку iм доручили тимчасово. Холлi тепер – зовсiм iнша жiнка, але вiд того ii давнього «я» слiди ще все одно помiтнi. І Ходжес нiчого не мае проти. Адже ми всi не iдеальнi. – Ось там це й було – внизу праворуч. Це – «заппiт». Назва злегка зачiпае в його пам’ятi якусь струну, хоча, коли йдеться про всякi електроннi штучки, Ходжес не великий знавець. Вiн весь час морочиться зi своiм домашнiм комп’ютером, i тепер, коли Джером Робiнсон до нього не ходить, то до нього на Гарпер-роуд зазвичай навiдуеться Холлi давати лад машинi: «Що, глючить?» – Це «Zappit Commander». Я бачила рекламу в Інтернетi, хоча доволi давненько. Вони продаються iз завантаженими на них простими електронними iграми, понад сотню – на зразок тетрiсу, «Саймон», «Зачарована вежа». Нiчого такого складного, на зразок «Велика автокрадiжка».[9 - «Grand Theft Auto» – популярна вiдеогра з викраденням машин, стрiльбою тощо.] То от скажи менi, Бiлле, що воно там робить? Що ця штука робить у домi, де однiй жiнцi пiд вiсiмдесят, а друга свiтло не може ввiмкнути, не те що грати у вiдео-iгри? – Так, виглядае дивнувато. Не те що зовсiм химерно, але так, щось не те. – А шнур був ввiмкнений поряд iз лiтерою Z. Це «Z» означае не кiнець, не смерть, а «Zappit». Принаймнi я такоi думки. Ходжес замислюеться. – Може. – Вiн знову гадае, де ж ранiше чув цю назву, чи це не «хибний спогад», faux souvenir, як кажуть французи. Вiн готовий присягнути, що це слово якось пов’язане з Брейдi Хартсфiлдом, але не зовсiм довiряе собi – надто вже багато вiн сьогоднi думае про Брейдi. «Як давно я ходив до нього? Пiвроку? Вiсiм мiсяцiв тому? Нi, давнiше. Значно давнiше…» Востанне – незадовго пiсля справи, пов’язаноi з Пiтером Сауберсом i краденими грошима й записниками, якi Пiтер фактично вiдкопав на своему задньому дворi. Тодi Ходжес бачив Брейдi практично таким самим, як завжди, – очманiлого молодого чоловiка в смугастiй сорочцi й джинсах, якi нiколи не бруднилися. Вiн сидiв у тому самому крiслi, де його щоразу бачив Ходжес, заходячи до палати 217 у клiнiцi мозкових травм, i просто дивився на парковку через дорогу. Єдине, що було не як завжди, вiн помiтив поза палатою. Беккi Хелмiнгтон, старша медсестра, перейшла до хiрургiчного вiддiлення лiкарнi Кайнера, обiрвавши зв’язок Ходжеса iз чутками про Брейдi. Нова старша медсестра була жiнкою з кам’яною совiстю; ii обличчя нагадувало стиснутий кулак. Рут Скапеллi вiдмовилася вiд запропонованих Ходжесом п’ятдесяти доларiв за будь-яку чутку чи новину, пов’язану з Брейдi, ще й погрожувала наступного разу повiдомити про спробу хабарництва за розголошення iнформацii про пацiента. – Вас же навiть немае у списку його вiдвiдувачiв! – сказала вона. – Я не хочу iнформацii про нього, – вiдповiв Ходжес. – У мене вся необхiдна iнформацiя про Брейдi Хартсфiлда е. Я просто хочу знати, що про нього говорить персонал. Бо, знаете ж, чутки всякi ходили. Деякi – доволi дикi. Скапеллi надiлила його зневажливим поглядом. – У кожнiй лiкарнi всяке балакають, мiстере Ходжесе, причому завжди про славнозвiсних пацiентiв. Чи отаких горезвiсних, як мiстер Хартсфiлд. Я зiбрала персонал невдовзi пiсля того, як медсестра Хелмiнгтон перейшла з мозковоi хiрургii туди, де вона зараз, – i повiдомила всiм, що розмови про мiстера Хартсфiлда слiд негайно припинити i якщо я дiзнаюся про якiсь новi плiтки, то знайду iхне джерело – i цю людину чи цих людей буде звiльнено. А ви… – Вона зверхньо глянула на нього, i кулак ii обличчя стиснувся ще сильнiше. – Я просто повiрити не можу, що колишнiй офiцер полiцii, ще й з нагородами, може опуститися до хабара! Невдовзi пiсля цiеi принизливоi зустрiчi Холлi й Джером Робiнсон загнали його в куток i влаштували мiнi-сцену, вимагаючи, щоб Ходжес припинив своi походи до Брейдi. Джером того дня був особливо серйозний, вiд його веселого стьобу не залишилося й слiду. – Ви в тiй палатi нiчого не зробите, крiм шкоди для себе, – казав Джером. – Ми завжди знали, коли ви вiд нього приходите: у вас над головою потiм днiв зо два сiра хмара висить! – Скорiше навiть тиждень! – додавала Холлi. Вона не дивилася на нього, а заламувала пальцi так, що Ходжесу просто хотiлося схопити ii за руку, щоб вона нiчого собi не поламала. Але голос у неi був твердий i впевнений. – У нього всерединi вже нiчого не лишилося, Бiлле. Треба з цим змиритися. А коли й було, то вiн щоразу страх як радий був тебе бачити. Вiн бачить, що робить з тобою, i тiшиться. Це було переконливо, бо Ходжес знав: так i е. Тож вiн припинив вiдвiдини. Це було щось таке, як кидати палити: спочатку важко, потiм, з часом, легше. Тепер, здаеться, цiлi тижнi минали без думок про Брейдi та його жахливi злочини. У нього всерединi вже нiчого не лишилося. Ходжес нагадуе собi про це, iдучи назад у серце мiста, де Холлi розжене свiй комп’ютер i почне полювати на Ненсi Елдерсон. Хоч що там сталося в тому будинку на Гiллтоп-кортi – отой ланцюжок думок i розмов, слiз i обiцянок, який завершився розчиненими в горiлцi лiками, залитими в трубку для годування, i балоном гелiю з намальованими веселими дiтьми, – це не може бути пов’язане з Брейдi Хартсфiлдом, бо Холлi буквально вибила йому мiзки. Якщо Ходжес iнколи й сумнiваеться, то лише тому, що не хоче визнавати: Брейдi певним чином уникнув покарання. У самому кiнцi страховисько втекло вiд нього. Ходжес навiть не сам махав отiею шкарпеткою з залiзними кульками, яку прозивав «веселим ляпанцем», – вiн був зайнятий: його схопив серцевий напад. Але що ж це за примарний спогад – «заппiт»? Вiн же знае, що колись це чув. Його шлунок попереджувально крутнувся, нагадуючи про пропущений вiзит до лiкаря. Вiн обов’язково цим займеться, але завтра ще зарано. Вiн гадае: доктор Стамос скаже йому, що це виразка, а така новина може й почекати. 8 У Холлi коло телефона лежить свiжа пачка «нiкоретте», але жодна пастилка так i не знадобилася. Перша ж Елдерсон, до якоi жiнка додзвонилася, виявилась невiсткою економки, яка, звичайно, бажала знати, навiщо Нен потрiбна представникам компанii «Що впало, те пропало». – Це не щодо спадщини? – з надiею питае вона в Холлi. – Секундочку, – вiдповiдае та. – Зараз дам мого шефа. Ходжес iй уже не шеф, вiн пiсля торiшньоi справи Тома Сауберса зробив Холлi повноправним партнером, але до цiеi вигадки Холлi часто вдаеться, коли нервуе. Ходжес, який зi свого комп’ютера читав про компанiю «Zappit Game Systems», бере слухавку, а Холлi не вiдходить вiд його столу, жуючи при цьому горло светра. Ходжес натискае на утримування дзвiнка, каже Холлi, що iсти вовну шкiдливо для неi ну i, звичайно, для светра «Fair Isle». Пiсля чого кнопку вiдпускае й виходить на контакт iз невiсткою. – Боюся, у нас для Ненсi поганi новини, – каже вiн i швидко iх переказуе. – О Боже! – каже Лiнда Елдерсон (Холлi записала собi iм’я цiеi жiнки). – Це для неi буде велике горе, i не тiльки тому, що вона втрачае роботу. Вона з цими жiночками працювала з 2012 року, i вони iй дуже подобаються. Вона в них вечеряла на День подяки. Ви пов’язанi з полiцiею? – Я на пенсii, – вiдповiдае Ходжес, – але ми працюемо з командою, якiй доручили розслiдувати цю справу. Мене попросили знайти мiс Елдерсон, – вiн не вважае, що ця брехня йому завадить: адже Пiт сам вiдчинив дверi й пустив його на мiсце подii. – Чи не могли б ви сказати, як на неi вийти? – Я дам вам номер ii мобiльного. Вона поiхала до Чагрiнфоллс на день народження брата, який святкували в суботу. Йому виповнилося круглi сорок, то його дружина iз тим дуже носиться. Ненсi буде в них, мабуть, до середи або четверга – принаймнi, так планувалося. Не сумнiваюся, почувши таке, вона одразу повернеться. Нен живе сама, вiдколи помер Бiлл – брат мого чоловiка, – лише з котом. Мiсiс Еллертон i мiс Стовер були для неi замiсть сiм’i. Вона так засмутиться. Ходжес записуе номер i одразу телефонуе. Ненсi Елдерсон вiдповiдае пiсля першого гудка. Ходжес називаеться, пiсля чого повiдомляе новину. На мить западае вражена тиша, а потiм жiнка говорить: – Нi, нi, такого бути не може. Ви помилилися, детективе Ходжесе! Вiн не береться ii виправляти: «детектив» – звучить цiкаво. – А чому ви так кажете? – Бо вони були щасливi. Вони так гарно ладнали, разом телевiзор дивилися, кiно любили дивитися на DVD, програми оцi про куховарство чи тi, де жiнки сидять собi й балакають про всяке веселе iз зiрками. Ви не повiрите, але в цьому домi було багато смiху! – Ненсi Елдерсон вагаеться, тодi перепитуе: – А ви певнi, що саме про тих людей говорите? Джен Еллертон i Мартiна Стовер? – На жаль, певен. – Але… вона прийняла свiй стан! Мартi – це я про неi. Про Мартiну. Вона казала, що звикнути до того, що ти паралiзована, легше, нiж до того, що ти – стара дiва. Ми багато про таке говорили, бо ми обидвi самотнi. Я чоловiка втратила, знаете. – То нiколи не було мiстера Стовера… – Та нi, був. Дженiс колись була замiжня. Недовго зовсiм, я так розумiю, але каже, що нiколи за тим не шкодувала, адже в неi залишилася Мартiна. У Мартi був якийсь коханий, незадовго до тiеi катастрофи, але в нього стався серцевий напад. Помер одразу. Мартi казала, що вiн був у дуже гарнiй формi, звик тричi на тиждень у центр до спортзалу ходити. Вона каже, що це фiзкультура його довела. Бо серце в нього було мiцне, то коли вже шарахнуло – то просто на шматки розiрвалося… Ходжес, колишнiй iнфарктист, мотае на вус: нiяких фiтнес-клубiв! – Мартi казала, що залишитися самiй, втративши того, кого любиш, – ото найгiрший паралiч. Щодо мого Бiлла в мене були не зовсiм такi почуття, але я розумiла, що вона хоче сказати. Превелебний Генреiд часто до неi навiдувався – Мартi називала його своiм духовним порадником, – та й навiть коли вiн не приходив, вони з Джен щодня молилися й читали Святе Письмо. Щодня опiвднi. А Мартi мiркувала про онлайнкурси з бухгалтерii – для таких iнвалiдiв, як вона, там е особливi програми, ви не чули? – Не чув, – вiдказуе Ходжес. У записнику нотуе: СТОВЕР ПЛАНУВАЛА ЗАЙМАТИСЯ БУХГАЛТЕРСЬКИМИ КУРСАМИ ЧЕРЕЗ КОМП’ЮТЕР – i розвертае запис до Холлi. Та здивовано здiймае брови. – Інодi були в них сльози печалi, були, звичайно, але здебiльшого вони були щасливi. Принаймнi… ну не знаю… – Про що ви думаете, Ненсi? – Вiн, не замислюючись, звернувся до неi на iм’я – ще одна полiцейська хитрiсть. – О, мабуть, нi про що. Мартi, здаеться, була весь час щаслива – вона таке сонечко просто, ви б не повiрили, наскiльки вона духовна людина, в усьому бачить хороше. А от Джен – вона останнiм часом стала якась вiдсторонена, нiби ii гнiтило щось. Я думала, то якiсь фiнансовi проблеми чи, може, просто такий невеличкий пiслярiздвяний смуток. Менi й не снилося… – Вона шморгае носом. – Перепрошую, маю сякнутися. – Будь ласка. Холлi хапае його записник. Пише в ньому друкованими лiтерами. Почерк у неi дрiбний – затиснутий, як Ходжес часто про нього думае. Написавши, Холлi тицяе блокнот йому мало не пiд нiс, там стоiть: «Спитай про Zappit!» Елдерсон протяжливо, гучно сякаеться. – Перепрошую. – Усе гаразд. Ненсi, ви часом не знаете – у мiсiс Еллертон не було маленького iгрового пристрою? Вiн мав бути рожевий. – Боже милосердний, як ви дiзналися? – Насправдi я всього не знаю, – зiзнаеться Ходжес. – Я звичайний детектив на пенсii, в мене е список питань, якi треба з’ясувати… – Вона казала, iй дав його якийсь чоловiк. Сказав, що це безкоштовно, якщо вона заповнить анкету i надiшле в компанiю. Штучка така трохи бiльша за маленьку книжечку в м’якiй обкладинцi. Вона просто у них у хатi лежала… – А коли це було? – Дату не згадаю, але точно до Рiздва. Уперше я бачила той пристрiй на кавовому столику у вiтальнi. Лежав там разом зi згорнутою анкетою, минуло Рiздво, а вiн лежав: я помiтила, бо вони ялинку прибрали, – а тодi разок бачила на кухонному столi. Джен сказала, що ввiмкнула його, щоб подивитися, як воно працюе, знайшла там пасьянси, мабуть, iз десяток рiзних – i «Клондайк», i «Картина», i «Пiрамiда»… Тож коли вона стала ним користуватися, то заповнила анкету й вислала. – Вона заряджала його у ваннiй Мартi? – Так, бо там найзручнiше мiсце. Вона, розумiете, в тiй частинi будинку багато часу проводила. – Угу… Ви кажете, мiсiс Еллертон стала вiдстороненою? – Трохи вiдстороненою, – одразу виправляе Елдерсон. – Здебiльшого вона була така, як завжди. Таке ж сонечко, як i Мартi. – Але про щось вона замислювалася. – Так, напевне. – Щось гнiтило. – Ну… – Це сталося часом не тодi ж, коли вона стала користуватися тим iгровим пристроем? – Та, мабуть, так… Тепер, коли я про це подумала, – виходить, так… Але ж як могли пасьянси на тiй рожевiй штучцi увiгнати ii в депресiю? – Не знаю… – каже Ходжес i пише в блокнотi: «ДЕПРЕСІЯ». Вiн вважае, що вiд «вiдстороненостi» до депресii – великий крок. – А родичам iхнiм уже сказали? – питае Елдерсон. – У мiстi iх немае, але е двоюрiднi в Огайо, я знаю, i в Канзасi теж. Чи то, може, в Індiанi… Імена е в неi в записнику. – Цим займаеться полiцiя, поки ми розмовляемо з вами, – каже Ходжес, хоча вирiшуе потiм зателефонувати Пiтовi й уточнити. Може, старого колегу це роздратуе, але й нехай. У кожному словi Ненсi Елдерсон таке горе, що йому хочеться хоч якось втiшити жiнку. – Можна ще одне питання? – Звичайно. – Ви часом не помiчали, щоб хтось просто так крутився навколо будинку – без помiтноi причини? Холлi енергiйно кивае. – Чому ви про це питаете? – дуже дивуеться Елдерсон. – Ну ви ж не думаете, що хтось чужий… – Я нiчого не думаю, – спокiйно каже Ходжес. – Я просто допомагаю полiцii, бо останнiм часом там великi скорочення. Мiський бюджет зменшився… – Я знаю, це просто жах. – То вони менi дали список запитань – i оце останне. – Ну, так нiкого не було. Я б помiтила, бо там пiдворiття мiж будинком i гаражем. Гараж опалюеться, то там комора i пралка-сушарка. Я весь час туди бiгала, то звiдти видно вулицю. До кiнця Гiллтоп-корту практично нiхто не доходить, адже iхнiй будинок крайнiй. За ним поворот. Звичайно, ходить листоноша, i кур’ери з «Єдиноi поштовоi служби», iнодi з «FedEx» iз посилками, але так ми там на тому кiнцi вулицi самi, хiба що хтось заблукав… – То там зовсiм нiкого не було? – Нi, сер, я впевнена – нiкого. – І той, хто дав мiсiс Еллертон iгровий пристрiй, – теж там не ходить? – Нi, вiн до неi пiдiйшов в «Ridgedeline Foods». Це крамниця-гастроном пiд гiркою, на перетинi Гiллтоп-корту з Сiтi-авеню. Далi ще за милю стоiть «Kroger», на Сiтiавеню-плазi, але Дженiс туди не ходила, хоча там трохи дешевше, бо каже, що треба завжди купувати поблизу, якщо… якщо… – Ненсi раптом гучно схлипуе. – Але ж вона ходила на закупи всюди, правда ж? О, я просто не можу повiрити! Джен нiколи б не скривдила Мартi, нiколи в життi! – Це дуже сумно, – каже Ходжес. – Менi треба сьогоднi ж повернутися. – Тепер Елдерсон звертаеться скорiше до себе, нiж до Ходжеса. – Родичi приiдуть не одразу, мабуть, а хтось же мае про все подбати… «Останнiй обов’язок економки…» – думае Ходжес, i ця думка його зворушуе, а водночас чомусь жахае. – Я хочу вам подякувати, що придiлили нам час, Ненсi. Я вас зараз вiдпу… – Звичайно, там був отой пiдстаркуватий чоловiк… – каже Елдерсон. – Який чоловiк? – Я його кiлька разiв бачила бiля номера 1588. Зупиняв машину коло бордюру i стояв на хiднику, просто дивився на будинок. На отой, що через дорогу i трохи вниз. Може, ви не помiтили, але вiн продаеться. Ходжес помiтив, але не признаеться. Не хоче перебивати жiнку. – Якось вiн зайшов просто на газон i зазирнув у вiкно з еркером – то було перед останньою великою заметiллю. Я думала, у нього такi собi оглядини. – Вона непереконливо смiеться. – А моя мама, правда, казала про це «думкою багатiе» – бо вiн точно не скидався на людину, якiй це по кишенi. – Не скидався? – Ага. Вiн був у робочому одязi – знаете, такi зеленi штани i куртка тепла, залатана маскувальною стрiчкою. Ну i машина в нього на вигляд дуже стара, на нiй трохи грунтовку з-пiд фарби видно. Мiй чоловiк покiйний це називав – «фарба бiднякiв». – А ви часом не знаете, яка то була машина? Тим часом перегортае блокнот на наступний аркуш i пише: «ЗНАЙТИ ДАТУ ОСТАННЬОЇ ВЕЛИКОЇ ЗАМЕТІЛІ». Холлi читае i кивае. – Нi, на жаль, я на машинах не знаюся. Навiть кольору не згадаю – тiльки отi плями грунтiвки. Мiстере Ходжесе, ви певнi, що тут немае помилки? – майже благально каже вона. – Я би й радий сказати, що це помилка, Ненсi, але не можу. Ви дуже нам допомогли. – Правда? – у голосi чути сумнiв. Ходжес дае Ненсi свiй номер, номери Холлi i iхнього офiсу. Просить виходити на зв’язок, якщо згадае що-небудь iще. Нагадуе, що може виникнути iнтерес у преси, бо Мартiну паралiзувало у 2009 роцi через подii в центрi, й нагадуе, що Ненсi не зобов’язана все розповiдати журналiстам i телевiзiйникам, якщо не хоче. Коли вiн кладе слухавку, Ненсi Елдерсон знову плаче. 9 Вони з Холлi йдуть обiдати в «Сад панди» в сусiдньому кварталi. Ще рано, i в залi вони практично самi. Холлi не iсть м’яса i замовляе китайську локшину з овочами. Ходжес любить гостру яловичину шматочками, але шлунок останнiми днями такого не приймае, то вiн замовляе ягнятину «ма ла». Обое iдять паличками – Холлi тому, що добре вмiе, а Ходжес для того, щоб не поспiшати й зменшити iмовiрнiсть пообiднього вогнища в животi. Вона каже: – Остання велика заметiль була дев’ятнадцятого грудня. Погодники повiдомляли, що на Урядовiй площi снiг лежав шаром в одинадцять дюймiв,[10 - Близько 28 см.] а в Бренсон-парку – тринадцять.[11 - Близько 33 см.] Не те щоб надзвичайно товсто, але другий снiгопад тiеi зими – попереднiй – насипав лише чотири дюйми.[12 - Приблизно 10 см.] – Шiсть днiв до Рiздва. Десь тодi Дженiс Еллертон отримала «заппiт», як пригадуе Елдерсон. – А ти гадаеш – iй дав ту штуку той самий чоловiк, який дивився на будинок? Ходжес ловить шматок броколi. Вона мае бути корисна, як i всi iншi несмачнi овочi. – Не думаю, що Еллертон будь-що взагалi взяла б у чоловiка в куртцi, залiпленiй маскувальною стрiчкою. Я такоi можливостi не виключаю, але навряд. – Ти iж, Бiлле. Якщо я поiм усе свое швидше за тебе, то вийде, що я як свиня. Ходжес iсть, хоча останнiми днями апетит у нього слабенький навiть тодi, коли шлунок не влаштовуе сцен. Коли шматок застряе в горлi, вiн змивае його чаем. Мабуть, непогана думка – чай, здаеться, допомагае. Вiн думае про результати аналiзiв, якi мае побачити. Спадае на думку, що проблема може бути серйознiша, нiж виразка, що виразка якраз може виявитися найкращим сценарiем розвитку подiй. Проти неi е лiки. А проти iншого – не дуже. Коли вiн вже бачить дно на серединi тарiлки (але, Господи, скiльки ж по краях полишалося), то вiдкладае палички i каже: – Я виявив дещо, поки ти виловлювала Ненсi Елдерсон. – То скажи. – Я читав про тi «заппiти». Просто дивина, як оцi електроннi компанii з’являються – i раптом зникають. Як кульбабки навеснi. Той «командер» не став аж надто популярним на ринку. Занадто простий, занадто дорогий, занадто складна конкуренцiя. Акцii корпорацii «Zappit» упали, i ii перекупила компанiя «Sunrise Solutions». Минуло два роки – i ця компанiя теж збанкрутувала й закрилася. Що означае: «заппiтiв» давно вже нема i той чоловiк, який роздавав пристроi, – якийсь шахрай. Холлi швидко розумiе, до чого вiн веде. – Тобто ота анкета – хвiст собачий. Щось таке, для, так би мовити, правдоподiбностi. Але ж той чоловiк не намагався розкрутити жiнку на грошi, нi? – Нi. Принаймнi нам про це невiдомо. – Щось тут дуже дивне, Бiлле. Ти будеш про це казати детективу Гантлi й мiс Красивi Сiрi Очi? Ходжес бере з тарiлки останнiй, найменший шматочок м’яса – i отримуе нагоду впустити його назад. – А чого вона тобi не подобаеться, Холлi? – Ну, вона мене за ненормальну вважае, – спокiйно пояснюе жiнка. – Такi справи. – Та я впевнений, що вона не… – Та нi. Вважае. І, мабуть, думае, що я й небезпечна теж, пiсля того як я дала по головi Брейдi Хартсфiлду на концертi «Довколишнiх». Але менi все одно. Я б i знову так зробила. Хоч тисячу разiв! Вiн кладе долоню на ii руку. Палички в пальцях Холлi вiбрують, мов камертон. – Я знаю, що ти б так зробила. І була б тисячу разiв права. Ти врятувала тисячу життiв – i то за мiнiмальними оцiнками. Вона витягае руку з-пiд його руки й починае збирати крупинки рису. – Ну, я можу жити iз тим, що хтось вважае мене за ненормальну. Я все життя мала справу з такими людьми – з моiх батькiв починаючи. Але тут i ще дещо. Ізабель бачить тiльки те, що перед очима, i не любить тих, хто бачить бiльше чи, принаймнi, шукае чогось бiльшого. Вона i до тебе так ставиться, Бiлле. Вона ревнуе. Ревнуе Пiта до тебе. Ходжес нiчого не каже. Такоi можливостi вiн не розглядав. Холлi кладе палички. – А ти не вiдповiв на мое запитання. Ти розкажеш, що нового дiзнався? – Ще нi. Є дещо таке, що я хочу зробити спочатку, якщо ти затримаешся в офiсi пiсля обiду. Холлi усмiхаеться, дивлячись у тарiлку iз залишками страви. – А я завжди так. 10 Бiлл Ходжес – не едина людина, якiй не сподобалося, що Беккi Хелмiнгтон замiнили. Сестри й санiтари мозковоi травматологii прозивали свое мiсце роботи «Вiдро» чи «Мозкове вiдро», а Рут Скапеллi вже давно стала в них позаочi «сестрою Ретчед».[13 - Сестра Ретчед – жорстока старша медсестра з роману Кена Кiзi «Полiт над гнiздом зозулi».] Не встигло й трьох мiсяцiв ii роботи минути, як вона вже попереводила в iншi вiддiлення трьох медсестер за всякi дрiбнi грiхи, а одного санiтара звiльнила за палiння в пiдсобцi. Халати деяких кольорiв вона персоналу заборонила пiд приводом того, що вони «занадто вiдволiкають» чи «занадто нав’язливi». А от лiкарям вона подобалася. Вони вважали ii швидкою i компетентною. З пацiентами вона теж працювала швидко й компетентно, але холодно i не без певноi прихованоi зневаги. Вона не дозволяла собi сказати про навiть найтяжче вражених «овоч» чи «колода», принаймнi при свiдках, – але щось таке було в ii ставленнi. – Вона знае свою справу, – сказала одна медсестра iншiй у кiмнатi вiдпочинку невдовзi пiсля призначення Скапеллi. – Тут не посперечаешся, але чогось важливого бракуе. Друга медсестра – ветеран iз тридцятирiчним стажем, яка бачила все, що можна, замислилася. І промовила едине, але слушне слово: – Милосердя. Скапеллi нiколи не демонструвала холодностi чи зневаги у товариствi Фелiкса Бабiно, завiдувача неврологii, коли вiн проводив обхiд. Але коли б вона й демонструвала, то вiн би, мабуть, не помiтив. Дехто з лiкарiв усе ж помiчав це, але мало хто зважав на свое спостереження: дii такоi нижчоi раси, як медсестри, навiть хоч би й старшi медсестри, залишалися поза iхньою королiвською увагою. Скапеллi немовби вiдчувала, що всi пацiенти клiнiки, незалежно вiд тяжкостi iхнього стану, несуть за цей стан певну частину вiдповiдальностi – i коли б вони хоч трохи постаралися, то, звичайно, вiдновили б бодай частину функцiй свого органiзму. Проте вона робила свою справу добре, у чомусь навiть краще за Беккi Хелмiнгтон, яку всi любили значно бiльше. Якби новiй старшiй медсестрi це сказали, Рут Скапеллi вiдповiла б: я тут не для того, щоб мене любили. Я тут для того, щоб дбати про пацiентiв, – абзац i крапка! Проте е у «Вiдрi» такий давнiй пацiент, якого старша медсестра справдi ненавидить. Це Брейдi Хартсфiлд. Причина не в тому, що вiн убив чи травмував тодi в центрi когось iз ii друзiв чи родичiв, – вона просто вважала, що вiн шахруе. Уникае заслуженоi кари. Зазвичай Скапеллi трималася вiд нього якнайдалi й вiдправляла до нього когось iншого – бо через один погляд на нього вона цiлий день потiм не могла вiдiйти вiд лютi, що всю систему може одурити така потвора. Була й iнша причина, з якоi вона не схильна до нього ходити: вона в його палатi не зовсiм довiряла собi. Уже два рази вона дещо зробила. Із таких речей, якi, коли б хто побачив, призвели б до ii звiльнення. Але цього сiчневого дня, саме тодi, коли Холлi й Ходжес доiдали свiй обiд, ii немов на невидимiй мотузцi тягло до палати 217. Щойно вранцi вона була змушена туди сходити, бо лiкар Бабiно вимагав супроводжувати його на обходах, а Брейдi в нього – зiрковий пацiент. Лiкар дивуеться, наскiльки його стан покращився. – Вiн мiг би взагалi так i не вийти з коматозного стану, – казав Бабiно невдовзi пiсля того, як вона прийшла працювати у «Вiдро». Головний лiкар зазвичай дуже холоднокровний, а коли говорить про Брейдi, то майже радiе. – А тепер погляньте на нього! Вiн уже може ходити на короткi вiдстанi – з допомогою, звичайно. Може сам iсти, може словами чи жестами вiдповiдати на простi запитання. Також вiн схильний попадати собi в око виделкою, могла б додати Скапеллi (але не додае), а його «словеснi» реакцii iй звучать як «вава» i «гугу». Ну i ще питання вiдходiв. Надягни йому памперса – стримуватиметься. Знiми – намочить лiжко, i до ворожки не ходи. Коли може, то туди й велику потребу справить. Наче все розумiе. І вона переконана: вiн розумiе. І вiн усвiдомлюе ще дещо – тут сумнiву бути не може: вiн розумiе, що Скапеллi його не любить. Саме того ранку, пiсля огляду, коли лiкар Бабiно мив руки в санвузлi при палатi, Брейдi пiдняв голову, подивився на медсестру й зiгнув руку до грудей. Склав пальцi в слабкий, тремтливий кулак. Із кулака поволi пiднявся середнiй палець. Спочатку Скапеллi просто не зрозумiла, що це вона бачить: Брейдi Хартсфiлд показуе iй середнiй палець. Потiм, коли звук води припинився, на ii формi раптом вiдiрвалися два гудзики i показалася середина коригувального лiфчика «Playtex». Вона не вiрила плiткам, якi чула про цього покидька, але зараз… Вiн посмiхнувся. Вишкiрився на неi. Тепер вона iде до палати 217, а над головою в неi пливе спокiйна музика з колонок. На нiй запасна форма – рожева, яку Скапеллi тримае в шафi i не дуже любить. Вона дивиться на всi боки, чи нiхто ii не помiтив, вдае, що роздивляеться графiк стану Брейдi на дверях (раптом хтось ii бачить), – а потiм прослизае в палату. Брейдi сидить у крiслi бiля вiкна, де й завжди. Вiн вбраний в одну зi своiх чотирьох смугастих сорочок i джинси. Волосся в нього зачесане, а щоки гладенькi, мов у немовляти. Значок на кишенi свiдчить: «Мене поголила медсестра Барбара!» «Живе, як той Дональд Трамп! – думае Рут Скапеллi. – Убив вiсiм людей, скалiчив хто зна скiлькох, хотiв знищити тисячi дiвчат-пiдлiткiв на рок-концертi, а тут сидить паном, i йому спецiальний персонал iсти носить, обпирають його, голять. Йому масаж роблять тричi на тиждень! На воднi процедури чотири рази на тиждень водять, у гарячiй ваннi воно сидить!» Та де там – як Дональд Трамп! Де ж пак. Скорiше як той шейх на Близькому Сходi, де нафти багато. А якщо вона скаже Бабiно, що вiн iй середнiй палець показав? «Та нi, – скаже вiн, – не може такого бути, сестро Скапеллi. То ви бачили всього-на-всього неусвiдомлений судомний рух. Вiн досi ще не здатний до мисленого процесу, який мiг би привести до такого жесту. Та коли й мiг би, чи став би вiн вам показувати такий жест?» – Бо я тобi не подобаюся, – каже вона, нахиляючись уперед; ii руки впираються в прикритi рожевим халатом колiна. – Правда ж, мiстере Хартсфiлде? То ми квити – я тебе теж терпiти не можу. Вiн на неi не дивиться, не подае жодноi ознаки, що чуе ii слова. Просто дивиться у вiкно на парковку через дорогу. Але ж насправдi вiн ii чуе, вона абсолютно певна, i його небажання це визнати лютить ii ще сильнiше. Коли вона говорить – ii мають слухати! – Чи маю я повiрити, що ти вiдiрвав менi гудзики на формi за допомогою якогось впливу на вiдстанi? Мовчання. – Я краще знаю. Я ту форму й збиралася замiнити. Там халат тiснуватий. Ти можеш задурити голову комусь бiльш легковiрному, але не обманюй мене, мiстере Хартсфiлде. Ти тiльки й можеш, що тут сидiти. І вробляти лiжко, щойно отримуеш таку можливiсть. Мовчання. Вона озираеться на дверi, перевiряючи, чи зачинено, тодi прибирае з колiна руку i простягае до нього. – Із тих людей, яких ти поранив, дехто страждае досi. Це тебе радуе? Правда ж, тобi приемно? А оце тобi як сподобаеться? Ану ж бо, перевiримо! Спочатку вона торкаеться його соска крiзь сорочку, а тодi хапае двома пальцями. Нiгтi в неi обстриженi коротко, але, коли треба, ними можна колупнути. Вона викручуе йому сосок спочатку в один бiк, потiм у другий. – Оце бiль, мiстере Хартсфiлде. Як вам подобаеться? На його обличчi той самий незворушний вираз, що й завжди, i медсестра лютуе ще сильнiше. Вона нахиляеться ближче, iхнi носи майже торкаються. Зараз ii обличчя ще бiльше, нiж завжди, нагадуе кулак. Блакитнi очi виряченi пiд окулярами. У кутках ii губ трохи пiниться слина. – Я б могла таке зробити i з твоiми яечками, – сичить вона. – І, можливо, навiть зроблю. Так. Могла б. Адже вiн Бабiно не зможе поскаржитися. Вiн вимовляе, може, сорок слiв, i мало хто взагалi розбирае, що вiн каже. «Хочу ще кукурудзи» в нього звучить як «хоще-кукузи» – десь так у старих вестернах iндiанцi говорили. Єдине, що вiн може вимовити чiтко – то слова «Де моя мама?», i кiлька разiв Скапеллi з великою приемнiстю нагадувала йому, що його мати померла. Вона знову викручуе йому сосок. Спочатку за годинниковою стрiлкою, потiм проти. При цьому щипае якомога сильнiше, а руки медсестри – це сильнi руки. – Ти вважаеш доктора Бабiно за свою домашню тварину, але ти все неправильно зрозумiв. Це ти – його тварина. Його кролик пiддослiдний. Вiн вважае, що я не знаю про тi експериментальнi лiки, якi вiн тобi дае, а я знаю. Вiтамiни, каже вiн. Вiтамiни, пупсику. А я все знаю, що тут робиться. Вiн вважае, що повнiстю тебе вилiкуе, але цього не буде нiколи. У тебе все занадто запущене. А якщо й зможе, то що? Постанеш перед судом – i сядеш до кiнця життя. А в державнiй в’язницi Вейнсвiлл гарячоi ванни немае. Вона так мiцно стискае йому сосок, що на ii зап’ястi проступають жили, а той не показуе й знаку, що вiдчувае, – просто з вiдсутнiм обличчям дивиться на парковку. Якщо це триватиме й далi, то хтось iз медсестер помiтить синець, набряк i це запишуть йому в картку. Вона вiдпускае його i вiдступае, важко вiдсапуючись, – i тут жалюзi на вiкнi рiзко торохтять якимсь кiстяним звуком. Медесестра аж пiдскакуе i роззираеться. Коли вона знову повертае голову – Хартсфiлд уже дивиться не на парковку. Вiн дивиться просто на неi. Його очi яснi й притомнi. Скапеллi вiдчувае сильний напад жаху, робить крок назад. – Я б могла розповiсти Бабiно, – каже вона, – але лiкарi схильнi вiдмахуватися вiд фактiв, особливо тодi, коли iхнiй думцi суперечить медсестра, навiть старша. Та й чого б я стала це робити? Хай експериментуе на тобi, як хоче. Для тебе й Вейнсвiлл – це занадто гарно, мiстере Хартсфiлде. Може, дасть вiн тобi чогось такого, вiд чого ти здохнеш. На це ти й заслужив. У коридорi торохтить вiзок iз iжею; хтось пiзно обiдае. Рут Скапеллi здригаеться, наче пробудилася вiд страшного сну, i задкуе до дверей, позираючи то на Хартсфiлда, то на вже тихi жалюзi, а потiм знову на нього. – Сиди вже. Лишаю тебе подумати, тiльки одне тобi перед тим скажу. Якщо ти колись iще покажеш менi середнiй палець – то це будуть уже точно яйця! Рука Брейдi, яка лежала на колiнi, пiдiймаеться до грудей. Вона тремтить, але це проблеми контролю моторики: завдяки десяти сеансам внизу у фiзiотерапii до нього вже трохи повернувся м’язовий тонус. Скапеллi недовiрливо витрiщае очi: з кулака висовуеться середнiй палець i нахиляеться в ii бiк. На обличчi пацiента блукае масна посмiшка. – Ти – виродок, – тихо каже вона. – Помилка природи. Але близько вже не пiдходить. Їi проймае раптовий, iррацiональний страх вiд того, що могло б статися, якби вона наблизилася. 11 Том Сауберс бiльш нiж охочий допомогти Ходжесовi, навiть якщо заради його прохання доведеться перенести парочку пообiднiх зустрiчей. Його борг перед Бiллом значно бiльший, нiж просто екскурсiя порожнiм будинком на Рiдждейлi, адже цей колишнiй полiцейський – iз допомогою друзiв Холлi й Джерома – врятував життя його синовi й дочцi. А можливо, й дружинi. Вiн вимикае сигналiзацiю в передпокоi, читаючи код з папiрця на тецi, яку вiн узяв iз собою. Вони з детективом ходять кiмнатами внизу, i вiд iхнiх крокiв iде луна. Том не втримуеться й заводить свою пiсню: так, це далеко вiд центру, немае сумнiву, але це означае, що всi мiськi служби: вода, послуги трактора, вивезення смiття, шкiльнi й громадськi автобуси – дiстаються вам без мiського гамору. «Тут i кабелi можна без проблем пiдвести…» – Чудово, але я не збираюся його купувати. Том допитливо дивиться на Бiлла: – А чого ж ви хочете? Ходжес не бачить причин приховувати правду: – Хочу знати, чи нiхто звiдси не стежив за будинком на тому боцi вулицi. Там на минулих вихiдних сталося вбивство iз самогубством. – У 1601му? Боже мiй, Бiлле, який кошмар! Таки кошмар, думае Ходжес, i, не сумнiваюся, ти вже мiркуеш, чи не варто провести розмову щодо того, аби стати агентом з його продажу… Не те що вiн мае щось проти чоловiка, який внаслiдок бiйнi в центрi пройшов крiзь свое власне пекло… – А ви цiпок залишили внизу, бачу, – коментуе Ходжес, коли вони пiдiймаються на другий поверх. – Я iнодi користуюся ним пiзно ввечерi, особливо в дощову погоду, – каже Том. – Ученi кажуть, що оцi всi розмови про бiль у суглобах на погоду – хрiнь собача, але скажу тобi: оцей бабський забобон можна хоч у банк нести. Ну, ось i хазяйська спальня, i можна побачити, що вона влаштована так, щоб вловлювати променi ранкового сонця. Санiтарний вузол великий i гарний – душ iз пульсуючим струменем, – а отам по коридору… Так, будинок чудовий. Ходжес у Рiдждейлi нiчого iнакшого й не очiкував, але немае жодноi ознаки, що хтось останнiм часом тут бував. – Достатньо? – питае Том. – Та, мабуть, так. А ви тут поблизу нiкого не помiчали? – Нiкогiсiнько. І сигналiзацiя хороша. Коли б хтось вломився… – Атож, – каже Ходжес. – Вибачте, що витяг вас сюди в таку холоднечу. – Та дрiбницi. Я б усе одно вдома не сидiв. І радий бачити вас. – Вони виходять через кухню; Том заново замикае за собою дверi. – Тiльки щось ви страшенно схудли. – Ну, ви ж знаете, як то кажуть – занадто худими i занадто багатими не бувають! Том, який пiсля своiх травм у центрi залишився занадто худим i занадто бiдним, зустрiчае цей бородатий жарт ввiчливою усмiшкою i йде до фасаду будинку. Ходжес робить кiлька крокiв за ним i раптом зупиняеться. – А можна зазирнути в гараж? – Звичайно, тiльки там нiчого нема. – Ну глянути. – Щоб уже всi крапки над «i» розставити, еге? Зрозумiло! Ану зараз ключа знайду. Тiльки ключ йому не потрiбен: дверi гаража прочиненi десь на два пальцi. Чоловiки мовчки дивляться на трiски, що стирчать з виламаного мiсця навколо замка. Нарештi Том каже: – Ось i маеш… – Сигналiзацiя не охоплюе гараж, наскiльки я розумiю. – Правильно розумiете. Тут же немае чого охороняти. Ходжес заходить у прямокутне примiщення з голими дерев’яними стiнами i наливною бетонною пiдлогою. На бетонi помiтнi вiдбитки пiдошов. У Ходжеса з рота йде пара, але крiм неi вiн помiчае ще дещо. Бiля лiвих гаражних дверей стоiть стiлець. Хтось на ньому сидiв i визирав надвiр. У Ходжеса в лiвiй верхнiй частинi живота поступово зростае неприемне вiдчуття, випускае мацаки до нижньоi частини спини – такий бiль уже став йому наче старий приятель, але зараз хвилювання повнiстю заглушило його. Хтось тут сидiв i дивився на будинок 1601, думае вiн. Готовий закластись на ранчо, коли б його мав. Вiн iде в передню частину гаража й сiдае на те мiсце, де сидiв невiдомий. Посерединi дверi розташованi три вiконця, i з одного витерто пил. Точно навпроти – велике вiкно вiтальнi будинку номер 1601. – Слухайте, Бiлле, – каже Том. – Там щось пiд стiльцем. Ходжес нахиляеться й зазирае, хоча вiд того живiт горить вогнем. Бачить там чорний диск, приблизно три дюйми[14 - Приблизно 7,5 см.] в дiаметрi. Бере його за краi. На диску золотими лiтерами написане одне слово: «STEINER». – Це вiд камери? – питае Том. – Вiд бiнокля. Полiцейськi вiддiлки з товстим бюджетом користуються бiноклями «стайнер». З хорошим «стайнером» – а, наскiльки вiдомо Ходжесовi, поганих iх не бувае – спостерiгач мiг би простотаки опинитися в кiмнатi Еллертон i Стовер, якщо вiкно не зашторено… а коли вони з Холлi зранку були в тiй кiмнатi, штори були розсунутi. Чорт, якщо жiночки дивилися новини CNN, то спостерiгач мiг читати рухомий рядок внизу екрана! Ходжес не мае кульочка для речових доказiв, але в кишенi його куртки лежить пачка паперових серветок. У двi з них вiн акуратно загортае кришку вiд лiнзи й ховае у внутрiшню кишеню. Встае зi стiльця (вiд чого шлунок знову скручуе – щось сьогоднi пiсля обiду бiль особливо даеться взнаки) i тут помiчае ще одну деталь. Хтось вирiзав на дерев’янiй стiнi одну лiтеру мiж двома гаражними дверима – можливо, кишеньковим ножиком. І ця лiтера – Z. 12 Вони вже майже вийшли на пiд’iздну дорiжку, коли з Ходжесом стаеться дещо нове: раптовий больовий iмпульс пiд лiвим колiном – таке вiдчуття, нiби вдарили ножем. Вiн скрикуе i вiд здивування, i вiд болю, схиляеться, розминае руками болючий суглоб, щоб могти зрушити з мiсця. Чи щоб хоча б трохи полегшало. Том схиляеться до нього – i жоден з двох не помiчае старий «шевроле», котрий повiльно суне Гiллтоп-кортом. На його потертих синiх боках видно плями червоноi грунтiвки. Немолодий чолов’яга за кермом ще зменшуе швидкiсть i роздивляеться двох коло гаража. Потiм «шевроле» розганяеться, випустивши з вихлопноi труби хмару блакитного диму, i проминае будинок Еллертон i Стовер, прямуючи до повороту в кiнцi вулицi. – Що це було? – питае Том. – Що з вами? – Судома, – цiдить крiзь зуби Ходжес. – Розiтрiть. Ходжес болiсно посмiхаеться з-пiд розкуйовдженого чуба: – А що ж я, по-вашому, роблю? – Можна я? Том Сауберс, ветеран фiзiотерапii завдяки походу на один ярмарок вакансiй шiсть рокiв тому, вiдсувае руку Ходжеса вбiк. Знiмае рукавичку й береться пальцями за колiно. Мiцно. – Ой, Господи! Бля, боляче! – Знаю, – каже Том. – Тут нiчого не вдiеш. Перенесiть якомога бiльше ваги на здорову ногу… Ходжес так i робить. «Шевроле малiбу» з латками нудночервоноi фарби знову поволi проiжджае повз них – тепер уже вниз iз гiрки. Водiй знову обдаровуе iх довгим поглядом – i розганяе машину. – Попускае… – каже Ходжес. – Дякувати Богу за маленькi приемностi. Ногу справдi вiдпустило, а от живiт горить i спина болить, як побита. Том стурбовано на нього дивиться. – У вас точно все гаразд? – Так. Просто ногу звело, та й усе. – А ще може бути тромбоз глибоких вен. Ви ж уже не хлопчик, Бiлле. Вам треба перевiритися. Якби при менi з вами щось сталося, Пiт менi б нiколи не пробачив. І сестра його теж. Ми так вам зобов’язанi! – Усе пiд контролем, завтра менi саме до лiкаря, – каже Ходжес. – А тепер рушаймо звiдси. Такий холод. Крокiв два-три вiн ще робить шкутильгаючи, пiсля чого бiль пiд колiном залишае його остаточно i вiн може йти нормально. Нормальнiше за Тома. Того квiтнева зустрiч iз Брейдi Хартсфiлдом у 2009 роцi нагородила кульгавiстю на все життя. 13 Коли Ходжес дiстаеться додому, шлунковi легшае, а от сам вiн втомлений, як собака. Останнiми днями вiн швидко стомлюеться i пояснюе це для себе паршивiстю апетиту – але все ж не до кiнця цього певний. Дорогою з Рiдждейла в нього в кишенi двiчi билося скло i кричали дiти, але за кермом вiн нiколи не бере слухавку, частково тому, що це небезпечно (не кажучи про те, що законами штату заборонено), а бiльше – тому, що не хоче бути рабом цiеi штуки. До того ж не треба бути чарiвником, щоб знати, вiд кого прийшло щонайменше одне з повiдомлень. Вiн береться за телефон лише тодi, коли вже повiсив куртку в шафу в передпокоi й злегка промацав внутрiшню кишеню, перевiряючи кришечку вiд бiнокля – чи справдi вона на мiсцi. Перше повiдомлення прийшло вiд Холлi: Нам треба поговорити з Пiтом i Ізабель, але спочатку зателефонуй менi. Маю? до тебе. Друге – не вiд неi: Доктор Стамос мае до вас термiнову розмову. Вас записано на 9:00 завтра. Будь ласка, з’явiться на прийом! Ходжес дивиться на годинник i бачить, що, хоча здаеться, нiби вiд ранку вже минув мiсяць, лише п’ятнадцять хвилин на п’яту. Телефонуе до кабiнету Стамоса, слухавку бере Марлi. Вiн одразу впiзнае ii за бадьорим голосом, який серйознiшае, щойно Ходжес каже свое прiзвище. Вiн не знае, якi результати аналiзiв, але вони, вочевидь, недобрi. Як колись сказав Боб Дiлан, для того щоб знати, звiдки вiтер, синоптик не потрiбен. Вiн переносить вiзит на пiв на десяту, бо хоче спочатку посидiти з Холлi, Пiтом i Ізабель. Вiн не дозволить собi повiрити, що одразу пiсля вiзиту до доктора Стамоса буде треба лягти в лiкарню, але вiн реалiст i отой несподiваний бiль у нозi не на жарт налякав його. Марлi просить його лишатися на лiнii. Ходжес якийсь час слухае мелодiю групи «Young Rascals» (зараз вони, мабуть, уже далеко не «юнi негiдники», а цiлком собi старi, думае вiн), пiсля чого вона повертаеться. – Ми можемо перенести вас на пiв на десяту, мiстере Ходжесе, але доктор Стамос хоче наголосити, що вам абсолютно необхiдно прийти. Ходжес не встигае стриматися: – А наскiльки все погано? – У мене про ваш випадок iнформацii немае, – каже Марлi, – але я б сказала, що вам треба якомога швидше зайнятися тим, що погано. Чи ви так не вважаете? – Звичайно, вважаю, – з притиском каже Ходжес. – Безумовно, я прийду. І дякую вам. Вiн роз’еднуеться i дивиться на свiй телефон. На екранi – фотографiя дочки, коли тiй було сiм рокiв, вона, весела й усмiхнена, катаеться на гойдалцi, яку вiн повiсив у дворi, коли вони мешкали на Фрiборн-авеню. Коли вони ще були сiм’ею. Тепер Еллi тридцять шiсть, вона розлучена, ходить до психолога i намагаеться пережити болiснi стосунки з чоловiком, котрий розповiв iй iсторiю, стару як свiт: «Я ii скоро покину, але зараз час незручний…» Ходжес кладе телефон i пiдiймае сорочку. Бiль у лiвiй частинi живота знову зменшуеться до слабкого фону, i добре, тiльки от не подобаеться йому оце потовщення пiд грудною клiткою. Наче вiн щойно з’iв величезний обiд, а насправдi ж вiн ледве половину обiду подужав i бубликом поснiдав. – Що з тобою дiеться? – звертаеться вiн до напухлого живота. – Менi б не завадив якийсь натяк, доки я завтра прийду на прийом. Мабуть, вiн мiг би якийсь натяк отримати, коли б увiмкнув комп’ютер i полiз в Інтернет на медичнi сайти, але вiн дiйшов твердого переконання, що самодiагностика через Мережу – то забавка для дурнiв. Натомiсть вiн телефонуе Холлi. Та хоче знати, чи знайшлося щось цiкаве в будинку 1588. – Ну дуже цiкаве, як отой у програмi «LaughIn»[15 - «LaughIn» – комедiйне шоу 1960 – 1970-х рокiв.] казав, але спочатку – давай свое запитання! – Як ти вважаеш, Пiт може виявити, чи Мартiна Стовер купувала комп’ютер? Перевiрити ii картки чи що? Бо ii мати була старезна. Якщо це правда, то, значить, вона всерйоз збиралася вчитися на iнтернеткурсах. А якщо вона серйозно збиралася, то… – То ймовiрнiсть того, що вона домовилася з матiр’ю про свою смерть, рiзко падае. – Атож. – Проте це не означае, що мати сама не могла на таке зважитися. Вона могла налити горiлки з лiками в трубку Мартiнi, поки та спала, а сама пiти в ванну i там усе закiнчити. – Але Ненсi Елдерсон казала… – Що вони щасливi – ну ясна рiч, пам’ятаю. Просто варiант наводжу. Сама я в це не вiрю. – У тебе голос стомлений. – Та просто трохи затуркався в кiнцi дня. От пожую чого-небудь – одразу збадьорюся! Щоправда, нiколи в життi йому не хотiлося iсти менше, нiж зараз. – Їж добре. Ти щось дуже схуд. Але спочатку розкажи, що ж ви бачили у тому порожньому будинку. – Тiльки не в самому будинку. А в гаражi. Вiн розповiдае. Вона не перебивае його. І нiчого не каже, коли вiн закiнчуе свою оповiдь. Холлi iнколи забувае, що вони ведуть телефонну розмову, то вiн переривае мовчання: – Що скажеш? – Не знаю, от зовсiм не знаю. Це все… вiд початку до кiнця нi на що не схоже. Ти теж так думаеш? Чи нi? Бо, може, я занадто сильно реагую. Таке бувае… Чи я не знаю, думае Ходжес, але цього разу вiн не вважае, що Холлi переоцiнюе химернiсть ситуацii, про що й каже. Холлi вiдповiдае: – Ти казав, що не вважаеш, нiби Дженiс Еллертон могла взяти будьщо в чоловiка в латанiй куртцi й робочому одязi. – Атож, казав. – То це означае… Тепер уже вiн мовчить, даючи iй час зiбратися на думцi. – …це означае, що тут дiяли двое. Двое. Один дав Дженiс Еллертон «заппiт» i вигадану анкету, в крамницi, а другий стежив за ii будинком через дорогу. Причому з бiноклем. З дорогим бiноклем! Може, тi люди не працювали разом, а… Вiн чекае. Злегка всмiхаеться. Коли Холлi вмикае своi мисленi процеси на повну, вiн майже чуе, як у неi в головi крутяться колiщата. – Бiлле, ти ще тут? – Так. Просто чекаю, коли ти видаси результат. – Ну, таки схоже, що вони разом працювали. Принаймнi менi так видаеться. І нiби щось у них було до тих жiнок, якi загинули. Отаке. Ну як, потiшився? – Так, Холлi, потiшився. Мене завтра на пiв на десяту до лiкаря викликають. – Прийшли результати? – Ага. Хочу перед тим влаштувати зустрiч iз Пiтом та Ізабель. Пiв на дев’яту тебе влаштовуе? – Звичайно. – То ми все викладемо, розкажемо про Елдерсон та iгровий пристрiй, який ти знайшла в будинку 1588. Подивимося, що вони думають. Як тобi таке? – Так, тiльки вона думати не буде. – Може, ти помиляешся? – Так. А небо завтра може стати зеленим у червоний горошок. Ну а зараз зроби собi попоiсти. Ходжес запевняе, що так i вчинить, нагрiвае банку консервованого курячого супу з локшиною, дивлячись раннi вечiрнi новини. З’iдае бiльшу частину супу, ложку за ложкою, пiдбадьорюючи себе: «Ти можеш, ти можеш». Коли вiн мие посуд, бiль у лiвiй частинi живота повертаеться разом iз тими мацаками, якi охоплювали спину. Здаеться, бiль рухаеться вгору-вниз iз кожним ударом серця. Шлунок стискаеться. Ходжес думае, що треба бiгти до туалету, але не встигае. Натомiсть нахиляеться над раковиною i блюе iз заплющеними очима. Не розплющуючи iх, тягнеться до крану, вмикае воду на повну потужнiсть, щоб швидко змити оту гидоту. Вiн не хоче бачити, що з нього вилiзло, бо в ротi й у горлi вiдчуваеться присмак кровi. Ох, думае вiн, я в халепi. В якiй же я халепi. 14 Восьма вечора. Коли лунае дзвоник у дверi, Рут Скапеллi дивиться по телевiзору якесь дурнувате реалiтi-шоу, яке е просто приводом показати, як молодi люди обох статей бiгають майже голi. Замiсть того щоб iти просто до дверей, вона човгае на кухню i вмикае монiтор камери безпеки, яка висить над ганком. Мешкае жiнка в безпечному районi, але все одно не схильна покладатися на удачу; серед улюблених приповiдок ii покiйноi матерi було «лихо на мiсцi не сидить». Вона дивуеться i знiчуеться – чоловiк на ганку виявляеться знайомим: на ньому твiдове пальто, вочевидь, дороге, i капелюх трiлбi з пером. З-пiд капелюха чудово доглянута сива шевелюра виразно спадае уздовж скронь. У руцi в нього тоненька валiза. Це – доктор Фелiкс Бабiно, голова неврологiчного вiддiлення i головне свiтило регiональноi клiнiки мозкових травм «Лейкс». Знову лунае дзвоник, i медсестра поспiшае вiдчинити, думаючи: «Вiн не може знати, що я робила сьогоднi ввечерi, бо дверi були замкненi й нiхто не бачив, як я заходила. Розслабся. Це щось iнше. Може, щось профспiлкове». Але ранiше вiн iз нею профспiлковi питання не обговорював, хоча останнi п’ять рокiв вона обiймае солiдну посаду в професiйнiй спiлцi медичних сестер. Доктор Бабiно б навiть не впiзнав ii на вулицi без халата. І тут вона усвiдомлюе, як вдягнена зараз – у старий домашнiй халат i так само старi капцi (ще й iз заячими мордочками!), але перевдягатися вже немае коли. Ну хоч бiгудi на головi немае. Вiн мав би зателефонувати, попередити, думае вона, але цю думку швидко змiнюе iнша, тривожна: а може, вiн хоче захопити мене зненацька? – Добрий вечiр, докторе Бабiно. Заходьте, не стiйте на холодi. Вибачте, що зустрiчаю вас у домашньому халатi, але я просто нi на кого не чекала в гостi. Вiн заходить i просто зупиняеться в коридорi. Щоб замкнути дверi, Рут змушена його обiйти. Подивившись на нього зблизька, вона мiркуе, щоб вони обое, напевне, мають симптоми розладу зовнiшнього вигляду. Так, вона в халатi й капцях, але ж у нього щоки поцяткованi сивою щетиною. Доктор Бабiно (нiкому й на думку не спало б називати його доктором Фелiксом) цiлком мiг би модно виглядати – чого вартий тiльки кашемiровий шарф, невимушено накинутий навколо шиi, – але сьогоднi йому необхiдно поголитися, i то украй. А ще пiд очима в нього фiолетовi мiшки. – Дозвольте, я вiзьму ваше пальто, – каже вона. Вiн ставить валiзу мiж черевикiв, розстiбае пальто й передае iй разом iз розкiшним шарфом. Досi вiн не промовив жодного слова. Лазанья, якою вона повечеряла, доволi смачна тодi, тепер, здаеться, тягне шлунок донизу, немов камiнь. – Чи не бажаете… – Ходiмо до вiтальнi, – каже вiн i проходить повз неi, наче вiн тут господар. Рут Скапеллi поспiшае за ним. Бабiно бере з крiсла пульт вiд телевiзора, натискае кнопку й вимикае звук. Молодi люди й далi бiгають по екрану, але це видовище не супроводжуеться бездумною балаканиною ведучого. Скапеллi вже не просто нiяково: iй страшно. За свою роботу, за посаду, отримати яку було нелегко, але й за себе саму. Очi в нього наче взагалi не дивляться – там порожнеча. – Може, вам принести чого-небудь попити? Може, чашечку… – Слухайте, сестро Скапеллi. І слухайте уважно, якщо хочете залишитися на своiй роботi. – Я… я… – Бо iнакше втратите роботу! – Бабiно ставить валiзу на крiсло i розстiбае хитрi золотистi замочки. Вони вiдмикаються з тихим клацанням. – Ви скоiли акт фiзичного насильства щодо психiчно неповноцiнного пацiента, який можна розглядати також як акт сексуального насильства, а пiсля цього зробили те, що закон квалiфiкуе як погроза фiзичноi розправи. – Я… я нiколи… Вона майже не чуе власного голосу. Медсестрi здаеться, що коли вона зараз не сяде, то знепритомнiе, але його валiза стоiть на ii улюбленому крiслi. Вона бреде кiмнатою до дивану, по дорозi обiдравши ногу об кавовий столик, ледь його не перекинувши. Вiдчувае, як вниз до кiсточки тече цiвка кровi, але не дивиться на неi. Якщо вона побачить кров, то вже точно знепритомнiе. – Ви викручували сосок мiстеровi Хартсфiлду. Потiм ви погрожували зробити те саме з його тестикулами. – Вiн зробив вульгарний жест! – спалахуе медсестра. – Показав менi середнiй палець! – Я подбаю, щоб ви бiльше медсестрою не працювали, – каже вiн, зазираючи в глибину своеi валiзи, тодi як вона, ледь жива, падае на диван. На валiзi – його монограма. Звичайно, золота. Їздить голова вiддiлення на новому «BMW», а стрижка, напевне, коштувала йому п’ятдесят доларiв. Можливо, бiльше. Вiн владний, деспотичний начальник – i ось вiн погрожуе зламати iй життя за одну дрiбну помилку. Одну маленьку помилку – недооцiнювання… Вона б не заперечувала, коли б зараз просто провалилася пiд землю, але бачить усе вона напрочуд чiтко. Здаеться, вiд неi не ховаеться жодна дрiбничка: перо на капелюсi, кожна червона прожилка в його очах, навiть потворна сiра щетина на щоках i пiдборiддi. Волосся в нього було б такого самого щурячого кольору, коли б вiн його не фарбував. – Я… – тепер потекли сльози, гарячi сльози по холодних щоках. – Я… ну будь ласка, докторе Бабiно… – Вона не знае, звiдки вiн про все дiзнався, та це й не важливо. Головне, що знае. – Я нiколи бiльше так не буду. Ну будь ласка. Будь ласка… Доктор Бабiно не поклопотався вiдповiсти на цi благання. 15 Сельма Вальдес, одна з чотирьох медсестер, якi працюють у «Вiдрi» з третьоi до одинадцятоi, формально стукае в палату 217 – це формальнiсть, бо пацiент нiколи не вiдповiдае, – i заходить туди. Брейдi сидить у крiслi бiля вiкна, дивиться в темряву. Лампа коло лiжка горить, кидаючи золотавi зблиски на його волосся. На ньому досi значок: «Мене поголила медсестра Барбара!» Вона починае питати, чи готовий вiн, щоб вона йому допомогла вкластися спати (вiн iще не може розстiбнути сорочку й штани, але здатний скинути iх, коли вони розстiбнутi), та зупиняеться й передумуе. Доктор Бабiно дописав до карти Хартсфiлда наказовим червоним чорнилом: «Пацiента не турбувати, коли вiн у напiвпритомному станi. У цi перiоди його мозок, можливо, «перезавантажуеться», набуваючи нових малих, але цiнних здатностей. Пiдходьте з iнтервалом у пiвгодини й перевiряйте. Не iгноруйте це розпорядження». Сельма не вважае, що Хартсфiлд перезавантажуе якусь фiгню, – вiн просто вiдчалив кудись до краiни дурнiв. Але, як i всi медсестри у «Вiдрi», вона побоюеться Бабiно, який мае звичку приходити з перевiркою в будь-який момент, навiть пiд ранок, а зараз тiльки восьма вечора. У якийсь момент пiсля попереднiх Сельминих вiдвiдин Хартсфiлд примудрився встати й зробити три кроки до тумбочки, де лежить його гаджет з iграми. Грати в жодну з них йому бракуе можливостей, але ввiмкнути його вiн може. Вiн любить покласти цю штуку собi на колiна i дивитися демо. Інодi вiн може так просидiти навiть понад годину, зiгнувшись над екраном, неначе готуеться до якогось важливого iспиту. Найдужче йому подобаеться демо «Риболовлi», от i зараз вiн дивиться на нього. Грае мелодiя, яку вона пам’ятае з дитинства: «Де море, де море красиве…» Вона пiдходить ближче, збираеться сказати: «О, вам воно, бачу, дуже подобаеться», – але згадуе суворе розпорядження («не iгноруйте!»), ще й пiдкреслене, i натомiсть задивляеться в маленький екран п’ять на три дюйми.[16 - 12,5 ? 7,5 см.] Медсестра розумiе, чим пацiентовi так полюбилося це вiдео: е щось красиве й чарiвне в тому, як екзотичнi рибки з’являються, зупиняються, а потiм швидко тiкають з екрану за одним змахом хвоста. Однi з них червонi… iншi – синi… третi – жовтi… о, яка гарна рожева… – Не дивiться. Голос Брейдi рипить, як дверi, якi рiдко вiдчиняють, i, коли мiж словами достатня пауза, вони цiлком чiткi. Зовсiм не схоже на його звичайне нерозбiрливе бурмотiння. Сельма пiдскочила, наче вiн ii штурхнув, а не звернувся до неi. На екранi «заппiта» синiй спалах поглинув усiх рибок, але потiм вони повертаються. Сельма дивиться на годинник, пришпилений до халату догори дригом, i бачить час: восьма двадцять. Боже мiй, вона що, справдi простояла тут майже двадцять хвилин? – Ідiть. Брейдi й далi не зводить погляду з екрана, де знову тудисюди пропливають рибки. Туди й сюди. Сельма вiдводить погляд, але iй це важко. – Зайдете пiзнiше, – пауза. – Коли я закiнчу, – пауза. – Дивитися. Сельма робить, як iй сказано, i, щойно вийшовши в коридор, вона нарештi почуваеться собою. Вiн звернувся до неi – щось у лiсi здохло. А що, коли вiн любить дивитися те вiдео вiд «Риболовлi» так, як деякi чоловiки – на те, як дiвчата в бiкiнi грають у волейбол? Зновтаки, щось дiйсно велике в лiсi здохло. А от чому дiтям дають такi штуки гратися – ось питання. Для iхнього незрiлого мозку це не може бути корисно, правда ж? А з другого боку, дiти ж граються весь час у комп’ютернi iгри, то, може, в них iмунiтет. Ну а зараз у неi повно справ. Хай Хартсфiлд сидить скiльки хоче й на свою цяцьку витрiщаеться. Вiн же нiкому тим не шкодить. 16 Фелiкс Бабiно згинаеться в поясi якось неприродно, немов андроiд у науково-фантастичному фiльмi. Запускае руку до валiзи й виймае звiдти плаский рожевий гаджет, схожий на електронну книжку. Екран сiрий i порожнiй. – Тут е один номер, який я б хотiв знайти, – промовляе вiн. – Дев’ятизначний. Якщо ви зможете його знайти, сестро Скапеллi, сьогоднiшнiй iнцидент залишиться мiж нами. Перше, що iй спадае на думку: «Докторе, ви збожеволiли», але сказати такого старша медсестра не може в момент, коли ii життя в його руках. – Ну як я це зможу? Я про цi електроннi штуки взагалi нiчого не знаю! Я телефоном ледве вмiю користуватися! – Це дурницi. Як хiрургiчну медсестру, вас часто викликали допомагати. Бо ви спритна. Так, це доволi близько до iстини – але в хiрургii в Кайнера вона працювала рокiв iз десять тому: подавала ножицi, ретрактори, вату. Вона проходила шеститижневi курси з мiкрохiрургii – сiмдесят вiдсоткiв за неi сплатила лiкарня, – але iй було не дуже цiкаво. Чи просто вона так казала: насправдi iй було страшно не скласти. Але лiкар мае рацiю: за кращих своiх часiв вона була дуже швидка. Бабiно натискае кнопку у верхнiй частинi пристрою. Медсестра витягае шию i дивиться. Екран загоряеться, на ньому висвiчуються слова: «Вас вiтае Zappit!» Далi на екранi з’являються всiлякi iконки. Мабуть, iгри, думае вона. Вiн проводить по екрану пальцем раз, другий, а тодi наказуе медсестрi стати поряд. Вона вагаеться; вiн посмiхаеться. Може, це вiн хотiв по-доброму запросити ii, але жiнка злякалася. Бо в очах його зовсiм нiчого немае – взагалi якийсь нелюдський вираз. – Пiдходьте, сестро. Я не кусаюся. Кусатись не кусаеться. А якщо все-таки?… Усе ж вона робить крок до нього, щоб бачити екран, де туди-сюди плавають екзотичнi рибки. Коли вони ворушать хвостиками, вгору йдуть бульбашки. Грае якась наче знайома мелодiйка. – Бачите? Оце називаеться «Риболовля». – Т-так… А подумки: «Вiн справдi з глузду з’iхав. У нього вiд надмiру роботи якийсь нервовий зрив…» – Якщо ви торкнетеся екрану внизу, почнеться гра i змiниться музика, але менi потрiбно вiд вас не це. Вам потрiбно тiльки демо. Видивляйтеся рожевих рибок. Вони з’являються нечасто, але плавають швидко, то будьте уважнi. Не зводьте очей з екрану. – Докторе Бабiно, чи з вами все гаразд? Це ii голос, тiльки звучить вiн немовби зовсiм здалеку. Вiн не вiдповiдае, просто дивиться на екран. Скапеллi теж дивиться. Рибки цiкавi. І музика наче гiпнотизуе. Раптом екран зблискуе синiм. Вона моргае, i ось уже рибки повернулися. Плавають туди-сюди. Ворушать хвостиками й здiймають хмари бульбашок. – Щойно побачите рожеву рибку, тицнiть у неi пальцем, i з’явиться цифра. Дев’ять рибок, дев’ять цифр. Тодi у вас буде все, що треба, – i це залишиться мiж нами. Розумiете? Вона думае спитати його, чи треба тi цифри записувати – чи просто запам’ятовувати, але це видаеться занадто складним, i вона просто каже: «Так». – Добре. – Вiн дае iй гаджет. – Дев’ять рибок, дев’ять цифр. Але тiльки рожевi, не забудьте. Скапеллi дивиться на екран, де плавають рибки: червонi й зеленi, зеленi й синi, синi й жовтi. Вони пливуть у лiву частину прямокутного екрану, а потiм у праву. У праву, а потiм у лiву. Лiворуч, праворуч. Праворуч, лiворуч. Однi вище, другi нижче. А де ж рожевi? Їй потрiбно ловити рожевих, i, коли вона торкнеться дев’ятьох таких, усе залишиться позаду. Краем ока вона помiчае, що Бабiно застiбае свою валiзу. Бере ii й виходить iз кiмнати. Іде геть. Це не важливо. Їi справа: зловити тих рожевих рибок – i все залишиться позаду. Екран загоряеться синiм свiтлом – i знову з’являються рибки. Плавають злiва направо, справа налiво. Грае пiсенька: «Де море, де море красиве, де море, де море красиве, ми будем з тобою щасливi…» Рожева! Вона торкаеться ii пальцем! Число – 11! Іще вiсiм залишаеться. Другу рибку вона ловить тодi, коли вхiднi дверi тихо зачиняються, а третю – коли надворi заводиться машина Фелiкса Бабiно. Жiнка стоiть посеред вiтальнi, розтуливши губи, немов для поцiлунку, i не зводить погляду з екрана. Кольоровi вiдблиски ходять ii щоками й лобом. Їi очi широко розплющенi й не моргають. Випливае на видноту четверта рибка, ця повiльна, немов проситься, щоб ii зловили, але жiнка стоiть i не рухаеться. – Вiтаю вас, сестро Скапеллi. Вона роззираеться i бачить у своему крiслi Брейдi Хартсфiлда. Вiн трохи розпливаеться по краях, вiн примарний, але це вiн як е. Вбраний вiн у те саме, в чому вона його бачила тодi, коли заходила до нього ввечерi: джинси й сорочка в клiтинку. На сорочцi значок iз написом «Мене поголила медсестра Барбара!» Але звичний всiм у «Вiдрi» порожнiй погляд Брейдi зник. Вiн дивиться на медсестру iз живою цiкавiстю. Вона пам’ятае: ii брат так само спостерiгав за своею мурашиною фермою, коли вони обое були дiтьми в Гершi, штат Пенсильванiя. Мабуть, вiн – привид: у його очах плавають рибки. – Вiн розкаже, – говорить Хартсфiлд. – І то будуть не просто слова, розумiете, в чому штука? У нього там е маленька така камера в моiй палатi, щоб за мною стежити. Вивчати мене. Широкий об’ектив, видно всю палату. Така лiнза зветься «риб’яче око». Вiн посмiхаеться, щоб показати, що скаламбурив. Його правим оком пропливае червона рибка, зникае, потiм з’являеться в лiвому. Скапеллi думае: «У нього в головi рибки плавають. Я бачу його думки…» – При камерi е вiдеозапис. Вiн покаже дирекцii кадри, як ви мене катуете. Менi не так уже й боляче було, я вже не такий чутливий до болю, як ранiше, але вiн скаже: ви його катували! І на тому все ще не скiнчиться. Вiн розвiсить iх у You-Tube, у Фейсбуку, на ресурсi «Погана медицина». Вiдео стане популярне. Ви прославитеся. Медсестра-садистка. І хто вас захищатиме? Та нiхто. Бо вас нiхто не любить. Усi вважають, що ви жахлива. А ви як думаете? Ви самi не вважаете себе жахливою? Тепер, коли на цiй думцi зосереджено всю ii увагу, Рут Скапеллi вiдчувае, що це так i е. Людина, яка чоловiковi з тяжкою мозковою травмою погрожуе викрутити яйця, – то, без сумнiву, жахлива людина. А як вона вважае? – Скажiть. – Вiн iз посмiшкою схиляеться вперед. Рибки плавають. Синiй спалах. Музика грае. – Скажiть, суко нiкчемна. – Я жахлива, – вимовляе Рут Скапеллi у власнiй вiтальнi, де нiкого, крiм неi, немае. Дивиться на екран «заппiта». – А тепер скажiть серйозно. – Я жахлива. Я жахлива нiкчемна сука. – А що зробить доктор Бабiно? – Поставить це на You-Tube. На Фейсбук. На ресурс «Погана медицина». Усiм розповiсть. – Вас заарештують. – Мене заарештують. – Ваше фото буде в газетах. – Обов’язково. – Вас посадять у в’язницю. – Мене посадять у в’язницю. – Хто вас захищатиме? – Нiхто. 17 Сидячи в палатi номер 217 у «Вiдрi», Брейдi дивиться в екран з демо «Риболовлi». Його обличчя – цiлком живе i притомне. Такий вираз вiн приховуе вiд усiх, крiм Фелiкса Бабiно, i доктор Бабiно йому вже не важливий. Вiн уже майже не iснуе. Останнiм часом вiн е здебiльшого Доктором Z. – Сестро Скапеллi, – каже Брейдi, – ходiмо на кухню. Вона опираеться, але недовго. 18 Ходжес намагаеться обманути свiй бiль i спати далi, але той усе не вiдпускае, тягне його на поверхню, доки чоловiк розплющуе очi. Намацуе на тумбочцi годинник i бачить, що лише друга година ночi. Поганий час для прокидання – може, навiть, найгiрший. Коли в нього пiсля виходу на пенсiю було безсоння, вiн думав, що друга година ночi – це час самогубцiв, а зараз йому спадае на думку: «Напевне, саме тодi мiсiс Еллертон це зробила…» Друга година ночi. Час, коли здаеться, що ранок нiколи не настане. Вiн вилазить iз лiжка, повiльно йде до ванноi, бере величезну (економiчна упаковка!) пляшку гелюсилу[17 - Засiб проти пiдвищеноi кислотностi.] з аптечки, намагаючись не дивитися на себе в дзеркало. Робить чотири великi ковтки просто з шийки, потiм нахиляеться, чекаючи, прийме шлунок лiки чи випадково натислося на «скинути», як це сталось iз курячим супом. Усе залишаеться на мiсцi, а бiль починае вгамовуватися. Інодi гелюсил допомагае. Не завжди. Вiн мiркуе, чи не лягти знову в лiжко, але його лякае ота нудна пульсацiя, яка повернеться, якщо вiн прийме горизонтальне положення. Тож натомiсть Ходжес човгае в кабiнет i вмикае комп’ютер. Вiн розумiе, що гiршого часу шукати ймовiрних причин свого стану годi придумати, але просто не може втриматися. Завантажуеться картинка робочого столу (ще одна дитяча фотографiя Еллi). Вiн веде мишкою по екрану, збираючись вiдкрити Firefox, але зупиняеться. Тут щось новеньке. Мiж повiтряною кулькою текстових повiдомлень i камерою Face-Time з’явилася блакитна парасолька з червоною одиницею. – Побий мене грiм! – каже вiн. – Повiдомлення з «Блакитноi парасольки Деббi»! Значно молодший товариш Джером Робiнсон завантажив йому на комп’ютер додаток Blue Umbrella майже шiсть рокiв тому. Брейдi Хартсфiлд, вiн же мiстер Мерседес, забажав спiлкуватися з полiцейським, який не змiг його спiймати. І хоча Ходжес був на пенсii, говорити вiн був готовий. Бо щойно вдаеться розговорити такого покидька, як мiстер Мерседес (подiбних до нього небагато, i слава Богу) – до того, щоб його зловити, залишаеться тiльки крок. Це особливо вдаеться iз самовпевненими типами – а Хартсфiлд був втiленням самовпевненостi. Вони обидва мали причини спiлкуватися на безпечному i, як вважалося, неможливому для стеження чатi, сервери якого ховалися десь у найтемнiших глибинах Схiдноi Європи. Ходжес хотiв зробити так, щоб призвiдник бiйнi в центрi припустився якоiсь помилки, котра допоможе його викрити. Мiстер Мерседес хотiв довести Ходжеса до самогубства. Адже з Олiвiею Трелонi в нього це вдалося, то чом би й нi. «Хiба це життя тепер у вас, коли «мисливський азарт» уже позаду? – написав вiн у своему першому посланнi до Ходжеса, тому, яке прийшло простою поштою. – Бажаете зв’язатися зi мною? Спробуйте зробити це “Пiд блакитною парасолькою Деббi”. Я навiть уже приготував там для вас iм’я користувача – “kermitfrog19”». З великою допомогою Джерома Робiнсона i Холлi Джiбнi Ходжес вийшов на слiд Брейдi, а Холлi нанесла злочинцю рiшучий удар. Джером i Холлi отримали право на безкоштовне користування мунiципальними послугами на десять рокiв; Ходжес отримав електронний кардiостимулятор. Були на тому шляху такi печалi й утрати, про якi Ходжес не хоче думати – навiть i зараз, через стiльки рокiв, – але треба сказати, що для мiста, а надто для тих, хто пiшов на той концерт у «Мiнго», все скiнчилося добре. У якийсь момент мiж 2010 роком i нинiшнiм часом iконка з блакитною парасолькою зникла з нижньоi частини його монiтора. Якщо Ходжес колись i замислювався, що з нею сталося (сам вiн не може пригадати такоi думки), то, певне, гадав, що Джером або Холлi прибрали ii з нижньоi панелi пiд час котрогось вiзиту, пiд час якого виправляли чергове неподобство, яке спiткало його беззахисний «макiнтош». Натомiсть той, хто прибрав ту iконку, мiг сунути ii в папку «Програми», де та парасолька й лишилася, то ii всi цi роки не було видно. Чорт, та, може, вiн i сам ii туди перетягнув i забув. Пiсля шiстдесяти п’яти пам’ять, бувае, губить якiсь детальки, коли життевий матч уже далеченько перейшов за середину другого тайму. Вiн веде курсор до блакитноi парасольки, вагаеться, клацае мишкою. Замiсть робочого столу на екранi з’являеться картинка з юною парою на летючому килимi над нескiнченним морем. Сiеться срiбний дощик, але молодi люди в затишку й безпецi пiд блакитною парасолькою. Ах, якi спогади викликае ця картина… Вiн вводить «kermitfrog19» i як iм’я користувача, i як пароль – хiба не так вiн робив це ранiше за вказiвкою Хартсфiлда? Вiн не певен, але е лише один спосiб перевiрити. Ходжес б’е по клавiшi «Ввести». Машина замислюеться на одну-двi секунди (здаеться, що на довше) – i, вуаля, вiн уже увiйшов. Ходжес бачить – i зводить брови: що за знак? Брейдi Хартсфiлд пiдписувався «merckill» (Мерседес-кiлер) – це Ходжес добре пам’ятае, – а тут хтось iнший. Це й не мало б його дивувати, адже Холлi перетворила збоченський мозок Хартсфiлда на кашу, але все одно щось е в цьому дивне. Z-Boy бажае з вами балакати! Чи бажаете ви балакати з Z-Boy? ТАК/НІ Ходжес тисне «ТАК», i за мить з’являеться повiдомлення. Одне-едине речення, пiвдюжини слiв, але Ходжес перечитуе його кiлька разiв, вiдчуваючи не страх, а хвилювання. Щось йому вiдкриваеться. Що саме, вiн iще не розумiе, але вiдчувае чималий масштаб. Z-Boy: Мiж вами ще не все скiнчено. Ходжес насуплено роздивляеться послання. Урештi нахиляеться до екрана i пише: kermitfrog19: Мiж мною i ким? Хто це пише? Вiдповiдi немае. 19 Ходжес i Холлi зустрiлися з Пiтом та Ізабель у «Їдальнi Дейва», забiгайлiвцi, розташованiй на вiдстанi кварталу вiд ранковоi божевiльнi пiд вивiскою «Starbucks». З огляду на те, що метушня з раннiми снiданками скiнчилася, у них е вибiр – i вони обирають столик у глибинi. На кухнi по радiо звучить пiсенька групи «Badfinger», офiцiантки смiються. – У мене е лише пiвгодини, – каже Ходжес. – Потiм бiжу до лiкаря. Пiт нахиляеться до нього, вигляд у нього стурбований: – Маю надiю, нiчого серйозного? – Та нi, я добре почуваюся. – І справдi, цього ранку так i е, йому наче знову сорок п’ять. Повiдомлення на комп’ютерi, хоч яке загадкове й зловiсне, виявилося кращими лiками, анiж гелюсил. – Перейдiмо до наших знахiдок. Холлi, iм потрiбнi об’ект А й об’ект Б. Передайно iх. Холлi принесла на зустрiч свiй маленький картатий портфель. Звiдти (без надто великого бажання) вона видобувае «Zappit Commander» i кришечку вiд лiнзи, знайдену в гаражi будинку 1588. Обидвi – у полiетиленових пакетах, хоча кришечка й досi загорнута в серветки. – Що це ви таке замислили? – дивуеться Пiт. Полiцейський щосили намагаеться тримати жартiвливий тон, але Ходжес чуе в його словах i звинувачувальнi нотки. – Розслiдування, – каже Холлi i, хоча зазвичай вона не схильна дивитися людям в очi, швидко зиркае на Іззi Джейнз, немовби кажучи: «Що, зрозумiла?» – Пояснiть, – говорить Іззi. Ходжес так i чинить, а Холлi сидить поряд, опустивши очi, безкофеiнова кава (вона п’е лише таку) стоiть неторкана. Жiнка рухае щелепами, i Ходжес розумiе: вона знову повертаеться до «нiкоретте». – Неймовiрно! – каже Іззi, коли Ходжес закiнчуе свою оповiдь. Вона показуе на торбу iз «заппiтом». – Ви це просто взяли. Загорнули в газетку, як рибу на базарi, i винесли з дому! Холлi немов зменшуеться на своему стiльцi. Їi руки складенi на колiнах у настiльки тугий замок, що кiсточки побiлiли. Ходжесовi зазвичай Ізабель подобаеться, хоч одного разу вона мало не збила його з пантелику запитаннями в кiмнатi для допитiв (то було пiд час справи мiстера Мерседеса, коли вiн по самий зад був у розслiдуваннях за межами закону), а от зараз вона йому не надто до вподоби. Вiн не може добре ставитися до того, хто змушуе Холлi настiльки зменшуватися. – Із, дивись на речi розумно. От помiркуй. Якби Холлi не знайшла цю штуку – i то суто випадково, – вона б там так i залишилася. Ви ж, друзi моi, не збиралися обшукувати будинок. – Ви б, мабуть, економцi також телефонувати не стали, – каже Холлi, i, хоча вона ще не пiдводить очей, у ii голосi з’являеться метал. Ходжесовi приемно це чути. – Ми б у свiй час вiдшукали б ту Елдерсон, – каже Іззi, але погляд ii оксамитових сiрих очей рухаеться вгору й лiворуч. Класична ознака брехнi – i Ходжес одразу бачить: вони з Пiтом навiть не говорили ще про економку, хоча, мабуть, колись би й заговорили. Пiт Гантлi, можливо, й сумлiнний робiтничок, а такi зазвичай е ретельними, цього в них не вiдняти. – Якщо на цьому гаджетi колись i були вiдбитки пальцiв, – каже Іззi, – то iх уже там нема. Можна з ними попрощатися. Холлi щось ледь чутно шепоче, i Ходжес згадуе, що коли вони вперше зустрiлися (вiн тодi абсолютно недооцiнював ii), то думав про неi як про бурмотливу Холлi. Іззi нахиляеться, очi в неi стають зовсiм не оксамитовими: – Що ти сказала? – Вона сказала, що це – дурницi, – вiдповiдае Ходжес, добре зрозумiвши, що колега вжила слово «iдiотизм». – І вона мае рацiю. Ця штука була мiж бильцем крiсла Еллертон i подушкою. То будь-якi вiдбитки там вже розмазалися б, ви це розумiете. А ви збиралися обшукати весь будинок? – Мабуть, – дещо кислим тоном вiдповiдае Іззi. – Залежно вiд результатiв експертизи. Крiм спальнi Мартiни Стовер i ванноi, нiяких свiдчень для судово-медичноi експертизи нiде не бралося. Усi, Іззi в тому числi, це знають, i Ходжесовi немае чого пояснювати чи уточнювати з цього приводу. – Розслабся, – звертаеться Пiт до Ізабель. – Я запросив Кермiта i Холлi туди, ти погодилася. – Ну я ж не знала, що вони звiдти винесуть… Вона замислюеться. Ходжес iз цiкавiстю чекае, чим же вона закiнчить. Невже скаже: «…речовий доказ»? Речовий доказ чого? Згубноi пристрастi до комп’ютерних пасьянсiв, «сердитих пташок» i «жабок»? – … Власнiсть мiсiс Еллертон, – незграбно завершуе вона. – Ну так, зараз ви зрозумiли, – каже Ходжес. – Можемо рухатися далi? Може, поговоримо про чоловiка, який вручив покiйнiй цю штуку в супермаркетi, стверджуючи, що йому потрiбнi вiдгуки користувача про гаджет, який уже знято з виробництва? – А також про чоловiка, який за ними стежив, – додала Холлi, не пiдводячи очей. – У бiнокль iз другого боку вулицi. Старий колега Ходжеса показуе на пакет iз кришечкою вiд лiнзи: – Я спробую зняти вiдбитки пальцiв, але особливоi надii не маю, Керм. Ти ж знаеш, як такi кришечки чiпляють i знiмають. – Атож, – каже Ходжес, – за краi. І там у гаражi був такий зусман, пару з рота видно. Той, напевне, й рукавичок не знiмав. – Той, який у супермаркетi, скорiш за все, за якоюсь схемою працював, – мовила Іззi. – Пахне цим. Мабуть, прийшов через тиждень, спробував переконати ii, що, взявши застарiлий iгровий пристрiй, вона зобов’язана купити новий, а вона сказала йому, щоб iшов своiми папiрцями займатися. А може, вiн використав ii iнформацiю з анкети для хакерськоi атаки на комп’ютер. – На такий комп’ютер! – не втрималася Холлi. – Та вiн старий, як свiт! – А ви добре роздивилися, чи не так? – промовила Іззi. – Аптечку ви теж переглянули? Це вже було занадто для Ходжеса. – Вона зробила те, що мали зробити ви, Ізабель. І ви самi це знаете. До щiк Іззi почала приливати кров. – Ми вийшли на зв’язок iз ввiчливостi, та й усе. І краще б я нiколи цього не робила. З вами двома постiйно морока! – Припини, – каже Пiт. Але Іззi нахиляеться до спiврозмовникiв, ii погляд кидаеться вiд обличчя Ходжеса до опущеноi голови Холлi: – Тi вашi два таемничi незнайомцi – якщо вони взагалi iснували! – не мають нiякого стосунку до того, що вiдбулося в тому домi! Один, очевидно, простий шахрай, а другий – звичайний вуаерист! Ходжес розумiе, що дружнiй тон вiн зберiгати мусить – хай збiльшуеться мир i таке iнше, – але вiн просто не може. – Авжеж, збоченець, який пускае слину вiд думки про те, як вiсiмдесятирiчна жiнка роздягаеться, а паралiзовану обмивають мочалкою? Ну так, звичайно, в цьому е сенс. – Читай по губах, – вiдказуе Іззi. – Мати вбила дочку, потiм себе. Навiть своерiдну передсмертну записку залишила: Z – кiнець. Куди вже зрозумiлiше! Z-Бой, думае Ходжес. Хоч хто там чекав на нього пiд блакитною парасолькою, але називае вiн себе Z-Бой. Холлi пiдводить голову. – У гаражi теж е позначка Z. Вирiзана на дошках мiж дверми. Бiлл бачив. І «заппiт» також на цю лiтеру починаеться. – Так, – каже Іззi. – А в прiзвищах Кеннедi й Лiнкольна однакова кiлькiсть лiтер,[18 - В англiйськiй мовi.] i це свiдчить про те, що iхнiй убивця – той самий чоловiк! Ходжес тихцем позирае на годинник i бачить, що йому скоро час iти, i це добре. Крiм того, що Холлi засмутилася, а Іззi розiзлилася, зустрiч нiчого не дала. І, певне, не дасть, бо вiн не збираеться казати нi Пiтовi, нi Ізабель про те, що пiд ранок побачив на власному комп’ютерi. Ця iнформацiя мала б пожвавити процес розслiдування, але вiн його не квапитиме, доки не розвiдае дещо сам. Вiн не хотiв би, щоб Пiт iз нею возився i щось наплутав, але… Але ж вiн може. Бо ретельнiсть – погана замiна вдумливостi. А Іззi? Вона зовсiм не хоче вiдкривати банку з черв’яками – оцими всiма загадковими листами й незнайомцями з дешевого детективу. Принаймнi не тодi, коли смерть у будинку Еллертон – уже на першiй сторiнцi сьогоднiшньоi газети, разом iз повною ретроспективою того, як Мартiна Стовер стала паралiзованою. Не тодi, коли Іззi чекае наступного кроку кар’ерними сходами щойно пiсля того, як ii напарник вийде на пенсiю. – Пiдiб’емо пiдсумок, – каже Пiт. – Сприймаймо це як убивство iз самогубством. А ми рухаемося далi. Ми повиннi рухатися далi, Кермiте. Я йду на пенсiю. Із залишиться з купою справ i на якийсь час без напарника, дякуючи цим iдiотським скороченням бюджету. Оцео, – вiн показуе на два пакети, – воно доволi цiкаве, але не впливае на зрозумiлiсть того, що сталося. Хiба що ви вважаете, що це все пiдлаштував якийсь майстерний злочинець? Отой, на старiй машинцi й у куртцi, заклеенiй маскувальною стрiчкою? – Нi, я так не вважаю. – Ходжес згадав дещо, що Холлi вчора казала про Брейдi Хартсфiлда. Вона вжила слово «архiтектор». – Я вважаю, що ви правильно розумiете. Убивство iз самогубством. Холлi кидае на нього короткий погляд – неприемно вражений i здивований, а потiм знову опускае голову. – Але ти дещо зробиш для мене? – Якщо зможу, – вiдповiдае Пiт. – Я пробував увiмкнути пристрiй, але екран не свiтиться. Може, батарейка сiла. Я не хотiв вiдкривати те мiсце, де батарейки, – бо якраз там i можуть бути вiдбитки пальцiв. – Я подбаю, щоб iх там зняли, але сумнiваюся… – Так, i я теж. Але менi дiйсно хотiлося б, щоб один з ваших кiбер-спецiалiстiв увiмкнув його i перевiрив, що там за iгровi додатки. Раптом там щось незвичайне. – О’кей, – каже Пiт i трохи соваеться на сидiннi, коли Іззi закочуе очi. Ходжес не певен, але в нього складаеться враження, що Пiт штовхнув ii ногою пiд столом. – Менi час iти, – каже Ходжес i тягнеться до гаманця. – Учора пропустив зустрiч. Другоi не можу пропустити. – Ми розрахуемося, – каже Іззi. – Пiсля того, як ви принесли нам такi цiннi докази, це просто дрiбниця. Холлi щось ледь чутно шепоче. Цього разу Ходжес сумнiваеться, навiть добре знаючи Холлi, але гадае, що вона промовила: «Сука!» 20 Надворi Холлi натягуе на вуха немодну, але чимось дуже симпатичну мисливську шапочку i засовуе руки в кишенi куртки. Вона не хоче на нього дивитися, просто iде до iхнього офiсу в сусiднiй квартал. Ходжес поставив машину бiля iдальнi, але вiн бiжить за Холлi. – Холлi! – Ти бачиш, як воно е. – Вона пришвидшуе крок i не озираеться. Бiль у животi повертаеться, Ходжес задихуеться. – Холлi, зачекай! Я не встигаю за тобою! Вона озираеться, i вiн з тривогою бачить: ii очi повнi слiз. – Ну там же е щось бiльше! Бiльше, бiльше, бiльше! А вони хочуть просто замести це пiд килим, i навiть я розумiю причину. Причина в тому, що Пiт хоче спокiйного пенсiйного вечора без оцього над головою – так, як ти пiшов iз «Мерседесом-кiлером». А газети з цiею подiею не надто носитимуться, але ж ти знаеш – це щось бiльше, я знаю, що ти знаеш, i я знаю, що тобi треба отримати своi аналiзи, i я хочу, щоб ти iх отримав, бо я так хвилююся, – але цi нещаснi жiнки… Просто не уявляю… вони не заслужили на таке… на те, щоб iх отак закопали… Вона врештi змовкае, тремтить. Сльози замерзають на ii щоках. Вiн нахиляе ii обличчя, щоб вона подивилася на нього, знаючи, що вона вiдсахнулася б, якби до неi так доторкнувся хтось iнший. Так, навiть Джером Робiнсон, а вона любить Джерома, напевно, вiдтодi, як вони удвох виявили програму-привида, яку Брейдi залишив у комп’ютерi Олiвii Трелонi, – ту саму, що штовхнула бiдолашну жiнку за грань i спричинилася до того, що вона вжила свою смертельну дозу. – Холлi, ми ще з цим не закiнчили. Власне, ми, здаеться, на самому початку. Вона дивиться йому просто в обличчя – такого вона собi теж бiльше нi з ким не дозволяе: – Що це значить? – Дещо нове випливло, тiльки я не хотiв казати Пiту й Іззi. Навiть i не знаю, що, в бiса, про це думати. Зараз не встигну тобi розказати, але приiду вiд лiкаря – i все розповiм! – То добре, чудово. Тодi iдь. І хоча я й невiруюча, але помолюся за твоi результати. Адже молитва не завадить, правда? – Не завадить. Вiн швидко ii обiймае – Холлi довго не пообiймаеш – i вертаеться до машини, знову думаючи про те, як вона вчора назвала Брейдi Хартсфiлда – архiтектор самогубства. Гарний вислiв для людини, яка у вiльний час вiршуе (не те, що Ходжес ii вiршi читав чи мiг би прочитати), але Брейдi б, напевне, вишкiрився, почувши таке: це, на його думку, i близько не так. Брейдi вважав себе князем самогубств. Ходжес залазить у «прiус», купiвлi якого домоглася вiд нього Холлi, й вирушае до доктора Стамоса. Вiн i сам трохи молиться: «Хай би це була виразка. Навiть така, яка кровить i яку треба зашивати… Просто виразка. Будь ласка, не треба нiчого гiршого…» 21 Цього разу вiн не мае часу прохолоджуватися в почекальнi. Хоча вiн i приiхав лише на п’ять хвилин ранiше, а народу там уже стiльки, як у понедiлок зранку. Не встигае вiн i присiсти, як спортсменка-адмiнiстраторка Марлi вiдправляе його в кабiнет. Белiнда Дженсен, медсестра Стамоса, щоразу на рiчному медоглядi вiтае його веселою усмiшкою, але цього ранку вона не всмiхаеться, не всмiхаеться й тодi, коли вiн стае на ваги i згадуе, що для медогляду вже трохи запiзно. На чотири мiсяцi спiзнився. Майже на п’ять. Важок на старих вагах пiдкочуеться до цифри 165.[19 - 165 фунтiв – майже 75 кг.] Коли вiн у дев’ятому роцi йшов на пенсiю з полiцii, то на обов’язковому передпенсiйному медоглядi затяг 230 фунтiв.[20 - 104,4 кг.] Белiнда замiрюе йому тиск, засовуе щось у вухо, вимiрюючи температуру, а потiм веде його повз оглядову кiмнату просто в кабiнет доктора Стамоса в кiнцi коридору. Стукае кiсточками пальцiв у дверi i, коли лiкар вiдгукуеться: «Заходьте, будь ласка!», – веде Ходжеса досередини. Зазвичай балакуча, з купою iсторiй про своiх неспокiйних дiтей i самовпевненого чоловiка, сьогоднi вона практично не говорить. Це не на добро, думае Ходжес – але, може, не все аж так погано. Боже милий, будь ласка, хай не дуже погано. Можна ж iще десяток рокiв попросити, ну можна ж, правда? А якщо Ти не можеш, ну хоч би п’ять? Венделл Стамос – чоловiк за п’ятдесят, вiн швидко лисiе i мае широкоплечу пiдтягнуту статуру колишнього спортсмена, який зберiгае форму й пiсля виходу на пенсiю. Вiн серйозно дивиться на Ходжеса й запрошуе його сiсти. Ходжес так i робить. – Наскiльки погано? – Кепсько, – каже доктор Стамос i квапиться додати: – Але не безнадiйно. – Не ходiть навколо, просто скажiть. – Це рак пiдшлунковоi залози, i, боюся, ми зловили його… ну… досить пiзно. Процес перекинувся й на печiнку. Ходжес ловить себе на сильному й вiдчайдушному бажаннi розсмiятися. Нi, не просто розсмiятися, а на хрiн закинути голову й видати такий шалений йодль, як той дiд Гайдi.[21 - Маеться на увазi персонаж книжки Й. Спiрi «Гайдi» про швейцарську дiвчинку, яка мешкае в Альпах у дiдуся. Повiсть була екранiзована як фiльм i мультфiльм.] Напевне, рiч у словах Стамоса «кепсько, але не безнадiйно». Вiд цього Ходжесовi пригадуеться старий анекдот. Лiкар каже пацiентовi: «У мене для вас е хороша новина i погана, з якоi починати?» – «Давайте з поганоi», – каже пацiент. «Ну… – говорить лiкар. – У вас неоперабельна пухлина мозку». Пацiент плаче i питае, яка ж пiсля такого може бути хороша новина. Лiкар нахиляеться до нього ближче, змовницьки посмiхаеться й каже: «Я трахаю свою реестраторку – i вона класна!» – Я б хотiв, щоб ви негайно пiшли до гастроентеролога. Тобто сьогоднi. Найкращий у цiй частинi краiни – Генрi Їп у лiкарнi Кайнера. Вiн направить вас до хорошого онколога. Напевне, цей товариш одразу порадить вам розпочати хiмiю й опромiнення. Це може бути для пацiента нелегко, ослаблюе, але порiвняно з тим, як це було навiть рокiв iз п’ять тому… – Зачекайте, – каже Ходжес. Бажання смiятися, на щастя, минулося. Стамос замовкае i дивиться на нього в ясному промiннi сiчневого сонця. Ходжес замислюеться. «Якщо не станеться дива, то це взагалi останнiй сiчень у моему життi. Треба ж…» – Якi моi шанси? Не золотiть пiгулку. У мене зараз дуже невiдкладна справа в життi, можливо, надзвичайноi важливостi, – то я маю знати. Стамос зiтхае: – Боюся, мiзернi. Рак пiдшлунковоi – вiн, собака, такий пiдступний… – Скiльки в мене часу? – З лiкуванням? Може, рiк. Може, два. А про ремiсiю навiть мо… – Маю над цим подумати, – говорить Ходжес. – Я не раз чув подiбне, коли мав неприемний обов’язок говорити пацiентам подiбнi дiагнози, i завжди кажу iм те саме, що й вам зараз, Бiлле. Якщо ви стоiте на даху будинку, який горить, а тут прилiтае вертолiт i спускае вам драбину – хiба вам треба подумати, перш нiж туди полiзти? Ходжес мiркуе над цим, i бажання смiятися повертаеться. Стримати смiх вiн може, але не усмiшку. Усмiхаеться широко й приемно: – Може, й треба – а раптом у нього в баку лишилося тiльки два галони[22 - Приблизно 7 лiтрiв.] пального! 22 Коли Рут Скапеллi мала двадцять три роки i ще не починала нарощувати навколо себе той панцир, який е навколо неi зараз, у неi стався короткий i незграбний роман iз не зовсiм чесним чоловiком – господарем кегельбану. Рут завагiтнiла й народила дочку, яку назвала Сiнтiя. Це вiдбувалося в Дейвенпортi, штат Айова, де вона здобувала диплом медсестри в унiверситетi Каплан. Вона зi здивуванням виявила, що стала матiр’ю, а ще бiльше дивувалася, що батько Сiнтii – сорокарiчний чолов’яга з висячим пузом i наколкою «ЛЮБИТИ ЩОБ ЖИТИ І ЖИТИ ЩОБ ЛЮБИТИ» на волохатiй лапi. Коли б вiн зробив iй пропозицiю (вiн не зробив), то вона б iз внутрiшнiм здриганням вiдмовилася. Дбати про дочку iй допомагала тiтка Ванда. Сiнтiя Скапеллi-Робiнсон нинi живе в Сан-Франциско, мае чудового чоловiка (без наколок) i двох дiточок, старший з яких – вiдмiнник i скоро закiнчить школу. У ii домi панують тепло i затишок. Сiнтiя дуже дбае, щоб пiдтримувати таку атмосферу, адже в домi ii тiтки, де вона в основному зростала (тодi як мати почала вже нарощувати свiй мiцний панцир), було завжди емоцiйно холодно, багато звинувачень i зауважень, якi зазвичай починалися словами: «Ти забула…» Емоцiйна температура здебiльшого перевищувала точку замерзання, але вище за +7 пiдiймалася нечасто. Коли Сiнтiя ходила в школу, вона вже називала матiр на iм’я. Рут Скапеллi нiчого не мала проти цього; власне, це стало для неi навiть трохи полегшенням. Через роботу доччине весiлля пройшло повз неi, але Рут надiслала молодятам подарунок – радiо з годинником. Нинi Сiнтiя з матiр’ю розмовляють раз чи двiчi на мiсяць, вряди-годи обмiнюються електронними листами. На розповiдь: «Джош гарно вчиться в школi, потрапив до футбольноi команди», – прийшла лаконiчна вiдповiдь: «Молодець». Сiнтiя нiколи не скучала за матiр’ю, бо не дуже й було за чим скучати. Того ранку молода жiнка встае о сьомiй годинi, готуе снiдати чоловiковi й синам, проводжае Хенка на роботу, а хлопцiв – до школи, сполiскуе посуд i кладе його в посудомийну машину. Йде до кiмнати-пральнi, складае одяг у машинку й запускае ii теж. Цi ранковi справи вона виконуе, анi разу не подумавши: «Не забудь…», тiльки от десь у глибинi ця думка в неi все ж думаеться, i так буде завжди. Посiяне в далекому дитинствi пустило глибоке корiння. О дев’ятiй тридцять вона запарюе собi другу каву, вмикае телевiзор (поглядае вона туди нечасто, але все ж яке-не-яке товариство) i ноутбук – перевiрити, чи немае якихось електронних листiв, крiм регулярних розсилок з «Амазону» й «Urban Outfitters». Зранку е лист вiд матерi, вiдiсланий учора о 10:44 вечора, – отже, за часом Захiдного берега, о 8:44. Дивиться на тему листа – це одне слово: «Пробач». Сiнтiя вiдкривае лист. Їi серце починае шалено калатати. Я жахлива. Я жахлива нiкчемна сука. Нiхто мене не захищатиме. Я мушу це зробити. Я тебе люблю. Я тебе люблю. Коли ж мати востанне казала iй це? Сiнтiя, яка говорить синам цi слова по чотири рази на день, чесно не може згадати. Хапае зi столу телефон, який заряджався, i телефонуе мамi на мобiльний, потiм на стацiонарний. Чуе короткi дiловi слова ii голосом: «Залишiть голосове повiдомлення. Я зателефоную, якщо це буде доцiльно». Сiнтiя просить матiр зателефонувати негайно, але iй дуже страшно, що та, можливо, вже не буде в змозi це зробити. Нi зараз, нi, може, навiть потiм – i взагалi нiколи. Вона двiчi обходить по периметру свою сонячну кухню, кусаючи губи, потiм хапае телефон i набирае номер лiкарнi iменi Кайнера. Поки ii з’еднують iз мозковою травматологiею, вона далi ходить колами по кухнi. Нарештi слухавку бере медбрат, який називаеться Стiвом Галперном. Нi, каже iй Галперн, сестра Скапеллi не прийшла, i це дивно. Їi змiна починаеться о восьмiй, а на Середньому Заходi вже двадцять хвилин на першу. – Спробуйте зателефонувати iй додому, – радить Стiв. – Може, вона на лiкарняному, хоча це на неi не схоже – залишитися вдома, не попередивши. Ви навiть не уявляете наскiльки не схоже, думае Сiнтiя. Хiба що Галперн теж вирiс у домi, де повсякчасним приспiвом iдуть слова: «Ти забув…» Вона дякуе медбратовi (про таке вона за жодного хвилювання не забуде!) i телефонуе до полiцейського вiддiлку за двi тисячi миль. Називаеться i якомога спокiйнiше намагаеться окреслити свою проблему. – Моя мати живе в будинку 298 на вулицi Танненбаум. Їi звати Рут Скапеллi. Вона старша медсестра у вiддiленнi мозковоi травматологii лiкарнi iменi Кайнера. Сьогоднi зранку я отримала вiд неi електронного листа, який змушуе мене думати… Що в неi глибока депресiя? Нi, таким полiцейських не докличешся. Та й не вважае вона так насправдi. Жiнка набирае повнi груди повiтря. – …змушуе мене думати, що вона могла замислити самогубство. 23 Полiцейська машина номер 54 пiд’iжджае до будинку номер 298 на вулицi Танненбаум. Офiцери Амарiлiс Росарiо й Джейсон Лейвертi – яких прозивають Тудi i Малдун за те, що номер iхньоi машини такий самий, як у героiв староi комедii про полiцейську академiю, – виходять i йдуть до дверей. Росарiо тисне на дзвоник. Вiдповiдi немае, тож Лейвертi стукае, гучно i сильно. Вiдповiдi немае знову. Джейсон про всяк випадок перевiряе дверi, i вони вiдчиняються. Офiцери перезираються. Райночик тут непоганий, але мiсто все-таки, а в мiстi бiльшiсть людей дверi замикають. Росарiо зазирае в дiм: – Мiсiс Скапеллi! Я офiцер полiцii Росарiо. Чи не хочете вiдгукнутися? Нiхто не вiдгукуеться. Тепер подае голос напарник: – Офiцер Лейвертi, мем. За вас дочка хвилюеться. У вас усе гаразд? Мовчанка. Лейвертi знизуе плечима i махае рукою в бiк дверей: – Спочатку дами. Росарiо заходить, машинально розстiбаючи кобуру. За нею Лейвертi. У вiтальнi нiкого немае, але працюе телевiзор iз вимкненим звуком. – Тудi, Тудi, не подобаеться це менi, – хвилюеться Росарiо. – Чуеш запах? Лейвертi чуе. Пахне кров’ю. Джерело запаху вони виявляють на кухнi – там Рут Скапеллi лежить на пiдлозi поряд iз перекинутим стiльцем. Руки ii витягнутi так, нiби вона намагалася пом’якшити ними падiння. Полiцейськi бачать глибокi порiзи: довгi – по руцi майже до самих лiктiв, короткi – на зап’ястках. Плитка, яка легко миеться, заплямована кров’ю, багато ii на столi, за яким вона це й вчинила. Рiзницький нiж, вийнятий iз дерев’яноi пiдставки коло тостера, лежить на багатоповерховiй тацi, з гротескною акуратнiстю покладений мiж сiльничкою i перечницею й керамiчною серветницею. Кров темна, вона вже загусае. На думку Лейвертi, жiнка померла щонайменше дванадцять годин тому. – Мабуть, по телевiзору нiчого хорошого не було… – каже вiн. Росарiо суворо дивиться на нього чорними очима, потiм опускаеться на колiно бiля тiла, але так, щоб не замастити кров’ю тiльки вчора випрану форму. – Вона щось написала до того, як знепритомнiла, – каже Росарiо. – Бачиш плитку бiля ii правоi руки? Кров’ю. Як ти гадаеш, що це? Цифра 2? Лейвертi нахиляеться, спершись руками в колiна: – Важко сказати, – вiдповiдае. – Чи то двiйка, чи Z. Брейдi – Мiй синочок – генiй! – не раз казала подругам Дебора Хартсфiлд. І додавала з переможною посмiшкою: – Правда – це не вихваляння! Було це до того, як вона запила, коли в неi ще були друзi. Колись у неi був iще один син, Френкi, але той генiем не був. У Френкi було важке порушення мозковоi дiяльностi. Одного вечора, коли йому було чотири роки, Френкi впав у пiдвал, зламав шию i помер. Так, принаймнi, розповiдали Дебора i Брейдi. Правда була дещо не така. Дещо складнiша. Брейдi любив усякi винаходи i хотiв колись винайти щось таке, вiд чого вони забагатiють i житимуть, як то кажуть, красиво. Дебора в цьому не сумнiвалася i часто так казала синовi. Брейдi вiрив. Із бiльшостi предметiв вiн мав «добре» чи «задовiльно», але з комп’ютерних дисциплiн був круглим, зiрковим вiдмiнником. Коли вiн закiнчував середню школу району Норзсайд, дiм Хартсфiлдiв був напакований усiлякою технiкою й пристроями, деякi з них, наприклад синi коробочки, за допомогою яких Брейдi крав кабельне телебачення в компанii «Midwest Vision», – були абсолютно незаконними. У нього в пiдвалi була майстерня, де вiн i займався винаходами, туди Дебора навiдувалася нечасто. Потроху почалися сумнiви. І образа – сестра-близнюк сумнiву. Хоч як натхненно вiн займався цiею справою, нiчого прибуткового вiн не придумав. А от е ж люди в Калiфорнii – Стiв Джобс, наприклад, – якi заробили величезнi грошi й змiнили свiт, просто возячись у своему гаражi, але витвори Брейдi до цього рiвня не дотягували. Ось, наприклад, придумав вiн «Роллу». Це мав би бути пилосос, який керуеться з комп’ютера, сам iздить, розвертаеться на унiверсальних шарнiрах i повертае в iнший бiк, щойно зустрiчае перешкоду. Це було схоже на певну перемогу, поки Брейдi не побачив пилосос «Румба» в навороченiй крамницi побутовоi технiки на Лейсмейкер-лейн. Хтось його випередив на крок. Йому спала на думку приказка: «Згаяв день, втратив долар». Вiн гнав ii вiд себе, але безсонними ночами чи тодi, коли в нього ставався черговий напад мiгренi, цi слова знову йому пригадувалися. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22979842&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Американська альтернативна рок-група (1994–2010). – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше. 2 Близько 136 кг. 3 158 кг. 4 148 кг. 5 Спортивний канал кабельного телебачення. 6 Американський актор i режисер (1952–2004). У 1995 роцi внаслiдок травми отримав паралiч усiх кiнцiвок. Решту життя присвятив громадськiй дiяльностi, органiзував центр з навчання й реабiлiтацii для паралiзованих людей. 7 Алюзiя на старий анекдот про пожежника: цими словами той говорить про виiзди на пожежу. 8 Довгастi бiсквiти iз кремовою начинкою. 9 «Grand Theft Auto» – популярна вiдеогра з викраденням машин, стрiльбою тощо. 10 Близько 28 см. 11 Близько 33 см. 12 Приблизно 10 см. 13 Сестра Ретчед – жорстока старша медсестра з роману Кена Кiзi «Полiт над гнiздом зозулi». 14 Приблизно 7,5 см. 15 «LaughIn» – комедiйне шоу 1960 – 1970-х рокiв. 16 12,5 ? 7,5 см. 17 Засiб проти пiдвищеноi кислотностi. 18 В англiйськiй мовi. 19 165 фунтiв – майже 75 кг. 20 104,4 кг. 21 Маеться на увазi персонаж книжки Й. Спiрi «Гайдi» про швейцарську дiвчинку, яка мешкае в Альпах у дiдуся. Повiсть була екранiзована як фiльм i мультфiльм. 22 Приблизно 7 лiтрiв.