Книга змiн
Андрей Юрьевич Цаплиенко


У збiрцi оповiдань вiдомого украiнського журналiста й письменника йдеться про вiйну, яка несподiвано прийшла в Украiну i змiнила життя й свiдомiсть мiльйонiв людей. Героi оповiдань пов’язанi складним павутинням особистих стосункiв одне з одним i з автором. Вони разом з усiею краiною крокують дорогою змiн – вiд застою до революцii, вiд Майдану до вiйни. Історii, якi трапляються з героями, видаються неймовiрними, але це нова реальнiсть, у якiй треба навчитися виживати. Книга мае всi шанси стати в майбутньому одним iз лiтературних документiв епохи, у якiй нам випало жити.





Андрiй Цаплiенко

Книга змiн

Оповiдання





Передмова


Брукiвка бiля стадiону Лобановського, архангел Михайло серед диму, кров на Майданi, зеленi чоловiчки та «поребрики». У пам’ятi все ще надзвичайно свiже. Ми не забули, як наближалася вiйна. У своiй книжцi Андрiй Цаплiенко показуе нам це по-особливому, iзсередини, з iншого боку, у незнайомому для бiльшостi ракурсi. Глибоко й покроково.

Кожне оповiдання – це емоцiя. Вона значно зрозумiлiша i ближча, нiж повiдомлення з випуску новин. Я, до речi, не обмовився: Андрiй саме показуе, а не розказуе, не розповiдае. Йому вдалося, на мiй погляд, головне – текст цiлковито переносить тебе в книжкову реальнiсть. Подii вiдбуваються вже не з героями, а з тобою, читачем. Кожне оповiдання ти мимоволi пропускаеш крiзь себе. Можна сказати – проживаеш. У головi виникае чiтка вiзуалiзацiя. Читаеш i вiдчуваеш, як твiй одяг пройнявся запахом вогнища. А потiм серце б’еться дедалi частiше. Ще б пак: не щодня, коли на тебе оголосили полювання, ти в джипi малознайомоi людини вночi порушуеш державний кордон i мчиш Луганською областю. Розумiеш, що готовий до всього. І, проiжджаючи блокпост, за яким невiдомiсть, чуеш характерний «клiк-клак» у виконаннi автомата, якому в патронник досилають набiй. Клiк-клак, що наближае вiйну. Їi наближало багато що.

Я добре пам’ятаю 17 липня 2014 року. Першi повiдомлення про збиту «пташку», як висловився на своiй сторiнцi в Інтернетi той, хто ii збивав. Це була реальнiсть, у яку мозок просто вiдмовлявся вiрити. Дуже багато болю й емоцiй. Особисто мене того дня просто «вбив» один фотознiмок. Нi, не тiл, пристебнутих пасами до авiакрiсел. І навiть не дитячих iграшок серед уламкiв. Мене паралiзувало фото знаменитого путiвника «Lonеly Planet», який просто лежав на травi неподалiк крiсел. «Bali, Lombok» – було написано на обкладинцi. Я дивився на фото й уявляв себе на мiсцi цiлком конкретноi, добре зрозумiлоi i близькоi менi людини. Хтось мрiяв про Індонезiю, збирав грошi, вiдпрошувався в керiвництва, складав маршрут. І був уже на порозi мрii, коли клацнув застiбкою свого паса безпеки в крiслi Боiнга з трьома сiмками на борту. І помер щасливим. Із путiвником у руках. Смакуючи мрiю. Помер практично миттево: розгерметизацiя салону на висотi майже десяти кiлометрiв не дала зрозумiти, що життя i мрiю обiрвали пiдступна тактика й вiйна, про яку цей хтось не раз чув у новинах. Але й на думцi не мав, що на тiй вiйнi загине.

Тодi я уявляв себе на борту МН-17 уперше. Бiльше нiж за рiк Цаплiенко раптом повернув менi цi вiдчуття, причому глибшi, нiж у перший раз. Творча реконструкцiя останнiх годин життя Боiнга переносить тебе в 17 липня 2014 року. Просто до салону лiтака. Щоб переживати й боятися до кiнця, хоч i знаеш, яким вiн, кiнець, буде. Це оповiдання – основа для фiльму, який збере на фестивалях багато премiй. А книжка – альтернативний пiдручник з iсторii, у якому правда залишиться не в цифрах i фактах, а в емоцiях, зрозумiлих кожному.



Дмитро Комаров, телеведучий, мандрiвник


* * *


Тим, хто, назавжди залишившись у нашому минулому, визначае наше майбутне


Якщо бажаеш, щоб свiт змiнився, сам стань цiею змiною.

    Магатма Гандi






Четверо виходять iз ломбарду


Вiйна була неминучою. Якби ми вчасно змiнилися, вона легкою примарою майнула б десь поряд i розчинилася в повiтрi, не лишивши й слiду. Але ми не хотiли змiнюватись. І тому вона почалася. Я не знаю, як це пояснити. Я не впевнений, що в мене це вийде. Але спробую.


* * *

На площi перед старим ломбардом стояв величезний монумент, споруджений на честь тих, хто, не спитавши дозволу в людей, проголосив Украiну радянською. І сама площа мала гучну назву – iменi Радянськоi Украiни. Отут я й побачив дивного чоловiка в облiзлiй ондатровiй шапцi та стьобаному ватнику нарозхрист, який вимахував кулаками перед монументальною будiвлею.

Наближалося холодне радянське свято. Руки робiтникiв жваво збивали трибуну для мiського начальства, а гладкi мiлiцiонери пританцьовували на мiсцi, намагаючись зосередитися на думках про тепло та горiлку. Вони навiть не вiдразу зрозумiли, звiдки долинае крик:

– Вiддайте моi грошi, суки!

Чоловiк у лисiй «ондатрi» на головi був геть п’яний. У стиснутих до синяви кулаках вiн тримав по каменюцi.

– Суки брехливi! Забрали все!

Я бачу, як вiн махае своiми батогами-руками, розкручуючи iх, мов двi пращi, i, коли ступiнь обертання сягае максимуму, розтискае кулаки. Чути дзвiн розбитих шибок. А потiм рокотання божевiльного смiху, змiшаного з хрипiнням та лайкою. Усе це розноситься над площею, геть заглушуючи пiснi радянських композиторiв, що ллються з динамiкiв на голови та у вуха перехожих. Робiтники, якi стукали молотками, завмерли й притихли.

– Де моi грошi?! Де моi речi?! Де мое щастя?! – смiявся власник розхристаного ватника.

– Зараз i свободу заберемо! – крикнув ментiвський старшина. – Ану, хлопцi, в’яжiть його!

– Та ви й так ii забрали! Вже давно!

Смiх над площею не стихав. Ще раз весело дзенькнули шибки.

– Та заткнiть же цьому алкоголiку рота!

Огряднi мiлiцiонери кинулися ловити п’яничку, але виявилося, що це не так i легко. Вiн ухилявся вiд них на своiх нетвердих ногах i продовжував знущально реготати на цiлу площу.

– Ви, суки, не заберете в мене мою свободу! До вас уже забрали! Оцi!

Полетiв ще один камiнь, тепер уже в бiк кам’яних апологетiв Радянськоi Украiни.

		Не пийте синього вина,
		Воно брехня, воно мана,
		У нього темна глибина,
		Не пийте синього вина!

– То ти, сука, ще й поет! – горлали мiлiцiонери, викручуючи рукави стьобаного ватника, у яких, звiсно ж, лишалися руки нетверезого глузливого декламатора.

Моя бабуся в цей час казала: «Не дивись туди», – i тягла мене всередину напханого автобуса. Я витрiщався на мiлiцiонерiв та крикливого алкоголiка, а дорослi пасажири намагалися якнайшвидше зайняти своi мiсця в автобусi, втягнувши шиi в однаковi сiрi комiри безформних пальт.

Я завжди прохав свою бабусю взяти мене на демонстрацiю сьомого листопада. День перевороту сiмнадцятого року був найяскравiшим святом у Харковi. Центральна вулиця, Сумська, ставала повноводою червоною рiкою транспарантiв i прапорiв, що похитувалися над головами людей, i менi тодi хотiлося стати частиною цiеi рiки, влитись у неi однiею з приток. Здавалося б, це рiч нехитра. Варто було тiльки попросити бабусю взяти мене з собою на роботу, до профтехучилища, де вона працювала багато рокiв. Там зазвичай формувалася колона учнiв, яка потiм висувалася до центру мiста, щоб з’еднатися з iншими притоками червоноi святковоi рiки людей.

Але бабуся, яка часто возила мене з собою на чергування, нiколи не брала мене на демонстрацiю або парад. Досi не знаю чому. Можливо, вона боялася натовпу. Боялася, що зiбранi у великiй кiлькостi люди можуть затоптати дитину, якщо натовп охопить панiка. Хоча нi, навряд чи вона боялася саме цього. Адже до неi на роботу ми iздили вдвох жовтим «iкарусом» номер тринадцять вiд кiнцевоi до кiнцевоi. Вистоявши неймовiрно довгу та багатолюдну чергу на площi Радянськоi Украiни, ми набивалися в автобус, як оселедцi, i разом з iншими оселедцями-городянами ставали в дивнi пози, у яких доводилося перебувати аж до кiнця проспекту Гагарiна, де бiльша частина пасажирiв виходила i в спорожнiлому салонi можна було посидiти двi-три зупинки.

Харкiв сiмдесятих та вiсiмдесятих був сповнений суперечностей. Побачивши в новинах, як на площi Радянськоi Украiни вiдкривали пам’ятник комунiстовi Артему зокрема i Радянськiй Украiнi загалом, я неймовiрно пишався тим, що живу в мiстi, яке показують по телевiзору. І мене абсолютно не бентежило, що цей пам’ятник вiдразу охрестили довгим прiзвиськом «Четверо виносять iз ломбарду холодильник, а п’ятий зупиняе таксi». У цьому «п’ятому» впiзнавався сам Артем, у шкiрянiй комiсарськiй куртцi i з вусами пiд кам’яним носом.

– Мамо, а чому пам’ятник називають саме так?

– Ну, розумiеш, синку, вiн же стоiть перед ломбардом…

– Так, я це розумiю. Але чому ВСІ дорослi його так називають? І смiються?

Усi нашi знайомi бодай раз у життi мали справу з ломбардом. Потрiбнi грошi – здаеш що-небудь цiнне в заставу. Хочеш повернути – плати бiльше, нiж тобi дали. Із-за фасаду показного комунiзму визирала, зловтiшно посмiхаючись, реальна економiка. Дорослi це розумiли. Я – нi. Тому про холодильник iз ломбарду iм було смiшно, а менi незрозумiло. І подвiйно було незрозумiло, що мама тривожно просила не ставити таких питань «чужим дядям i тьотям» i не вживати на адресу монумента слова «холодильник» хоча б у мiсцях великого скупчення людей.

Ми смiялися, але не хотiли, щоб iз нас смiялися чужi. Ми боялися, що наш смiх i наше почуття гумору оцiнять iншi люди. Якось менi трапилася книжка «Тiм Талер, або Проданий смiх», i я запам’ятав звiдти одну дуже важливу фразу: «Смiх – це внутрiшня свобода». Але на ту пору мене ще не навчили жартувати.

– Бабусю, а ти член партii? – спитав я, поiдаючи апетитну смажену картоплю, що жовто-сухорлявими скибочками лежала на чавуннiй сковорiдцi. Я любив картоплю i любив, коли цю величезну закiптюжену сковорiдку ставили посеред столу на дротяну пiдставку i над нею здiймалась ароматна пара простого й багатого обiду. Моя любов до бабусиноi картоплi була загальновiдома, i я щосили пiдiгрував образу фаната чавунноi сковорiдки. Одного разу, коли вона, мов язичницька релiквiя, урочисто постала на столi i ритуал поклонiння шлунку доходив кульмiнацii, я з криком «Картопелько моя люба!» поцiлував сiрий чавун. Я, звiсно ж, жартував. Але дуже швидко менi стало не до смiху. Чавун був iще гарячим, тож моi губи перетворилися на два червонi вареники ранiше, нiж я встиг закричати вiд болю. Далi були нуднi днi, проведенi в межах двох наших кiмнат у комунальнiй квартирi, i противна мазь, якою менi мастили опiки. Здаеться, тодi я збагнув, що жарт мусить мати своi межi.

От не пам’ятаю, питав я бабусю про партiю до гарячого поцiлунку сковорiдки чи пiсля нього.

– Нi, онучку, я не член КПРС, – вiдповiла вона, усмiхнувшись.

– Не член? Але ж ти комунiст, правда? – наполягав я.

Моя проста й прямолiнiйна бабуся цього разу змовчала, а мама, знiяковiвши вiд мого питання, квапливо вiдповiла за неi:

– Так, так, звичайно, вона комунiст.

Комунiст – це звучало круто. Це був знак належностi до елiти. І я з дитинства знав, що можна бути комунiстом i не бути членом Комунiстичноi партii.

Так, мене не навчили жартувати. Не розповiли, коли треба смiятися з добрих жартiв i як iх вiдрiзняти вiд поганих. Тому я завжди думав, що «не-член КПРС» цiлком може бути комунiстом.

Менi хотiлося здiйснювати подвиги. Із червоним прапором над головою йти визволяти iншi народи вiд капiталiстичного ярма. Дарувати щастя колективiзацii фермерам Пiвнiчноi та Пiвденноi Америк, якi страждали вiд проклятущих латифундистiв. Менi марилось, як я в зеленiй касцi з червоною зiркою йду вулицями визволеного Парижа i над Ейфелевою вежею радiсна юрба французiв пiдiймае транспарант «Слава радянським воiнам-визволителям». Я не мiг збагнути, чому загниваючий Захiд не бачить свого щастя в тiй славнiй перспективi, яку обiцяе йому союз рiвноправних народiв, що вже зайняв одну шосту частину планети, i чому той Захiд уперто продовжуе загнивати. Учитель iсторii з кривим носом i жаб’ячими губами пояснив, що Захiд загниватиме вiчно, якщо ми йому не допоможемо. Я цiлковито з ним погоджувався.

Ось тiльки чому так трiпоче незмiцнiле серце вiд альбомiв, куди друзi з мого двору збирали етикетки вiд жуйок? Який ароматний у них полуничний запах! Запах казкових краiн, де всi щасливi й багатi. І чому менi так подобаеться, коли з величезних колонок «Радiотехнiки» у квартирi приятеля лунае на всю вулицю:

		Momma’s got a problem.
		You do not know what to say.
		Your little baby-boy
		Is not home today.

Навiть напис iноземними лiтерами на латвiйськiй стереосистемi, здаеться, трохи наближае до цього свiту, що так красиво загнивае. Я не мiг зрозумiти, чого менi хочеться бiльше: навчити весь свiт жити в комунальнiй квартирi, точнiсiнько такiй, як у мене, чи мати власний простiр, у який навколишнiй свiт мiг потрапити лише з мого особистого дозволу?

У метрику мама записала мене росiянином. Менi здаеться, заради мого добра. Тодi, видно, перед людиною з написом «росiянин» у п’ятiй графi дверi вiдчинялися частiше й ширше. Ким же я був насправдi? Маминi батьки народились у багатодiтних селянських родинах пiд Курськом та Орлом. Жодного разу менi так i не вдалося з’iздити й подивитися на життя своiх родичiв у середньоросiйському поясi. Єврейське й татарське корiння в генеалогii мого батька переплiталося з тоненьким паростком, що тягнувся i Запорiзькоi Сiчi. Та, певно, вельми наполегливим був вiн, отой запорiзький паросток. Улюблена книжка дитинства – «Тарас Бульба». «А поворотись-ка, сынку. Экий ты смешной…» Записано росiйськими лiтерами, але нiби й украiнською. От i я був, як автор «Бульби», сповнений суперечностей. Украiнська душа, ув’язнена в росiйських формах.

І вперше я заплакав над книжкою, коли натрапив на розповiдь одного письменника про першу росiйсько-украiнську вiйну. Головна героiня, дiвчина-розвiдниця, тiкае вiд бiльшовикiв, невдало намагаючись перейти через лiнiю фронту, до своiх. Менi було жаль цю дiвчину, розумну й красиву, змушену рятуватися вiд страшноi орди визволителiв. Менi хотiлося закохатися саме в таку дiвчину i разом iз нею, тiкаючи вiд зла, перейти на бiк добра. Оповiдання це, пам’ятаю, теж трапилося менi росiйською.

Украiна в менi росла дуже повiльно. Юнаком я сперечався з ровесниками, якi намагалися довести менi, що украiнська лiтература нудна, украiнське мистецтво примiтивне i що кiно подiляеться на добре, погане та кiностудiю Довженка. Аргументи я мав слабкi. За винятком, звiсно, автора Тараса Бульби. «Але вiн писав росiйською!» – казали менi розумнi однолiтки. І тодi в мене не лишилося аргументiв. Насправдi, тепер я розумiю, що мова – не аргумент. Головне не те, якою мовою ти пишеш, а над якими книжками плачеш.

Одного разу найлiпший друг сказав менi: «Украiна буде незалежною». У кровi грали молодi гормони. Вiд цього барви свiту здавалися яскравiшими, музика гучнiшою, а дiвчата красивiшими. Спочатку я взагалi не збагнув, про що каже друг, i не знав, що йому вiдповiсти. І тодi вiн запропонував надрукувати листiвки з закликом боротися за незалежнiсть Украiни. Я сказав: так, гаразд, надрукуймо. Але надрукувати iх треба було багато. Як? Ми не знали тодi нi ксероксiв, нi принтерiв i цiлу нiч безперестанку писали руками заклики до землякiв та сусiдiв, роздiливши на двi половинки всiянi квадратиками сторiнки зошита з математики. Лiворуч писали росiйською, праворуч – украiнською. Замiсть слова «товаришi» якось незвично й романтично було виводити «панове». Старалися писати друкованими лiтерами: побоювалися, що КДБ здiйснить графологiчну експертизу. Та що там «побоювалися»! Вiдверто боялися. До дев’яносто першого року було ще дуже далеко, i про незалежну Украiну говорив хiба Збiгнев Бжезiнський у далекiй Америцi, а його вважали яструбом та антирадянщиком. А про Стуса й Чорновола ми тодi ще не знали.

До чого це я? Та, мабуть, до того, що, розпихаючи в сусiдськi поштовi скриньки саморобнi листiвки, нi про яку незалежну Украiну я насправдi не думав. На той патрiотичний акт мене пiдбили вроджений авантюризм i бажання побачити, що буде з крамольними папiрцями тодi, коли вони потраплять до рук знайомих, малознайомих i незнайомих людей.

Але насправдi не сталося нiчого. Уранцi в Харковi так само дзвенiли трамвайнi рейки, коли важкi вагони повертали на перехрестях, люди поспiшали на заводи та до конструкторських бюро, а КДБ не квапився заарештовувати нi мене, нi мого шкiльного товариша. Шкода, що всi наiвнi листiвки розiйшлися. Цiкаво було б перевiрити граматичнi помилки в текстi та оцiнити з дистанцii сьогодення радикалiзм закликiв.

Я згадав про листiвки рокiв тридцять по тому, в момент, коли мiй найлiпший друг, iдучи до Криму, виймав iз петлички сiрого пiджака синьо-жовтий значок. Вiн iшов пероном киiвського вокзалу, грубо жартував iз росiйських вiйськ на Кримському пiвостровi, а рука в цей час знiмала емальований украiнський прапор. Я не засуджував i не засуджую його. Розпихати листiвки по квартирах було цiкаво, але ти не дивився смертельнiй небезпецi в обличчя. А коли бачиш ii розширенi зiницi, мов у спраглого «ширки» наркомана, бути героем непросто. Справжня наша Батькiвщина народжувалась у болю та страху, i бiльшою мiрою у страху. Холодному, як гусеницi нерухомого танка.

Я все це згадую, i в мене виникае цiлком iррацiональне вiдчуття, що вiйну визначило все наше життя, вся наша офiцiйна iсторiя, брехлива та плаксива, як розповiдь повii. І вся наша неофiцiйна iсторiя, гучна та сумбурна, як передсмертнi крики жертв iнквiзицii. Як вiрш про сине вино на морознiй площi.

Якби Харон був волонтером, вiн змiнив би свiй човен на рефрижератор. Отака наша вiйна.




Майдан TV


Спочатку я не розумiв, заради чого люди, пропахлi вогнищем, стоять на Майданi. Менi не подобався хаос казанiв, де паруе борщ, та бочок, де догоряли уламки меблiв, що iх, найiмовiрнiше, винесли з Будинку профспiлок. Пiсля ремонту дружина сказала менi: «Вiддай старий паркет на Майдан», – i я передав мiшкiв iз вiсiм деревини на головну площу нашоi бунтiвноi краiни. Ото i весь внесок у революцiю. Менi було жаль людей, якi мерзли на площi. Але водночас я шкодував за тим спокiйним способом життя, у ритмi якого iснував дореволюцiйний Киiв.

Проте, як журналiст, я не мiг дозволити собi контрреволюцiйну розкiш бризкати отруйною слиною в бiк тих, хто в найлютiший холод не хотiв iти з Майдану. Я мав об’ективно та неупереджено розповiдати про те, що бачив i чув навколо себе.

До Будинку профспiлок ми прийшли, щоб зняти дуже кумедного революцiонера на прiзвисько Цезар. Хлопця звали Юрiем. Чудове поеднання, чи не так? Юрiй Цезар. Яскраве циганське обличчя цього веселого чоловiка облямовували довгi кучерi. Слово «Цезар» було виведене золотою фарбою на iнвалiдному вiзку, що самохiдним троном височiв у фойе революцiйноi будiвлi.

Юра був iнвалiдом. Надягаючи на обрубки нiг стоптанi кросiвки, вiн нахабно й грубо, не питаючи дозволу, перейшов зi мною на «ти».

– Чуеш, допоможи пiдвестись!

І я, звiсно, допомiг. І теж фамiльярно скоротив дистанцiю наших стосункiв.

– Чуеш, Юро, а чому ти Цезар?

– Ну, розумiеш, це мiй улюблений актор, – сказав вiн i розсмiявся. Його смiх чимось нагадував регiт автора «Синього вина» з мого дитинства. Дуже вже гучно смiявся Юрiй Цезар. Виявилося, вiн дiйсно вважав, що Цезар – iм’я кiноактора. Чого тодi смiятись?

Юра iздив на своему тронi Майданом, накинувши на плечi украiнський прапор.

– Я приiхав до Киева лагодити скутер, – скутером вiн називав свiй пересувний мiнi-трон. – Ну й вирiшив залишитися. Я сказився вiд того, що менти побили сiмнадцятирiчних пацанiв. Тепер нехай мене поб’ють. На все воля Божа. Стоятимемо до перемоги.

Юра мав i власну мотивацiю участi в революцii. Особисту.

– Я був власником невеликоi крамнички в Євпаторii. І от ii в мене вiдiбрали. У мене i мого друга. Побили нас сильно, – весело розповiдав вiн, проiжджаючи повз казани з борщами та кашами.

Хитра посмiшка не сходила з Юриного обличчя. Його друг, тернопiльський хлопчина, пiдiйшов до нас i, потиснувши руку, захоплено зауважив:

– Юрко реально заводить. Ми серйозно сидiли бiля бочки з дровами цiлу нiч iз ним. Вiн пiдбадьорював людей. Чуваки, кажу, з ним весело! Йому завжди потрiбна допомога, але ми хлопцi нiби не гордi. Допомагаемо.

І разом iз таким же, як сам, юним майданiвцем узяв пiд руки Цезаря i спустив його на землю. А повз проходив довготелесий революцiонер з охороною, якому невдовзi iсторiя знайде мiсце в прем’ерському крiслi.

– Агов, Арсенiю, як вас там? Петровичу! – закричав Юра. – Я за вас голосував!

«Он як, – вiдзначив я подумки, – зi мною на ти, а з Петровичем – то на ви».

Довгий, як жердина, Арсенiй Петрович мусив присiсти навпочiпки бiля iнвалiда, щоб його очi були на рiвнi Юркових.

– Я за вас голосував, – повторив Цезар i без пауз та нiяковостi додав: – А можна ваш телефон?

Яценюк знiтився, але швидко знайшовся.

– Ти знаеш, мiй номер в охоронцiв, я його… еее… не пам’ятаю, вони його… еее… тобi дадуть.

– І ти, ти теж дай, – сказав Цезар, повернувшись до мене.

Я, на вiдмiну вiд Петровича, свiй номер пам’ятав. Довелося повiдомити настирному iнвалiдовi своi контакти.

Майдан кипiв веселощами, що вирували довкола iнвалiда.

– О, диви, скiльки жиру! – смiявся Юра, вдихаючи аромат борщу.

– Ти спробуй, друже, який смачний! – простягав господар казана величезну ложку безногому Юрi.

– Слава Украiнi, – замiсть подяки пробурмотiв Юра, ковтаючи борщ, i в нього вийшло щось на кшталт «Слава Украiни».

– Нi, друже, правильно не «Слава Украiни», а «Слава Украiнi».

– Та я знаю, знаю. Просто борщ у тебе дуже смачний. Героям слава!

– Ну, тепер уже молодець! – похвалив Юрка кухар.

М’який пластиковий стаканчик зi звiшеним через борт «хвостом» чайного конверта обпiкав руки. Над кам’яним архангелом здiймався дим.

Юра пiдкотив до намету з написом «Донецьк» i зупинився бiля бочки. Веселий вогонь бився в нiй, облизуючи зламанi нiжки старого стiльця. Невисокий середнiх лiт чоловiк пiдкидав у бочку дрова i, вдивляючись у химерну гру вогню та холоду, мрiйливо всмiхався своiм думкам.

– Це Толя! З Донецька! – крикнув Цезар, навiть не дивлячись на мене. – Привiт, Толю, як справи?

– Та нiчого, нормально, – вiдповiв Толя, далi усмiхаючись. Щось дуже гарне й чесне було в його усмiшцi.

– Вiн iз Донецька, – сказав менi Цезар так, нiби вiдкривав страшну таемницю Толиного походження. – Вiн герой! Кинув усе, i тепер йому назад вороття немае. Там же всi бандити, у цьому Донецьку, ну, ти знаеш.

Толя тихо, але наполегливо перебив його:

– Ну, по-перше, бандити там не всi. І тут у нас дуже хорошi люди. Весь намет iз Донецька, тридцять людей. А по-друге, який я герой? Просто хочу жити чесно i хочу, щоб усiм жилося краще. Якось так. А закiнчиться Майдан – повернуся до села.

– До якого села?

Для Юрка це була новина. Людина з Донецька живе в селi. Цезар, мабуть, думав, що в Донецьку всi шахтарi. «Вышел в степь донецкую» i таке iнше.

– Я ж iз-пiд Опитного, там земля моя, трактор. Там мiй дiд ще орав.

– То ти, виходить, донецький колгоспник? – навiть у тому, як Юра здивувався, повiяло безпардоннiстю, на яку спiврозмовник мiг образитись. Але Толя анiтрохи не обурився, а ще бiльше усмiхнувся.

– Так, Юро, саме так. Донецький колгоспник.

– Ну, бувай, колгоспнику, – попрощався з ним Цезар i велично рушив на своему тронi далi Майданом.

Я дивився на Юру i думав про те, що з ним буде, коли вiн повернеться до себе в Євпаторiю. І чи зможе повернутися на дiдiвську землю донецький колгоспник Толя.

Цезар тиснув на кнопку, бурмочучи ледь розбiрливо: «Залипае, стерво, iде тiльки вперед… Треба лагодити».

Двое молодих людей, хлопець i дiвчина, щось шепотiли одне одному, злегка торкнувшись теплими балаклавами. Революцiя, як розумна i не дуже красива жiнка, ще не закохала мене в себе, але вже зацiкавила.

Удома дружина, цьомнувши мене в щоку, уперше не сварила за пропахлий димом комiр куртки. Менi знову схотiлося прийти на Майдан i побачити синьо-золоте море прапорiв над смiшливим натовпом. Смiх Майдану був цiлковито щирим. Не надсадним клекотiнням порваних нервiв у горлi недоумкуватого алкоголiка, притиснутого вгодованими мiлiцейськими тiлами. І не ситим реготом патрицiя, розбещеного необмеженою владою. Майдан смiявся вiд надлишку свободи. І вiн готовий був подiлитися нею з кожним новачком, який боязко проходив головною площею краiни повз ряди складених гiркою шин i розпечених вiд вогню залiзних бочок. Язики полум’я лизали закiптюженi бляшанки. А смiх свободи осявав замурзанi обличчя, достоту як мерехтливий вогонь. «Побратиме, друже, товаришу», – так зверталися до тебе незнайомi люди, i ти не сумнiвався анi хвилини в щиростi цих дивовижних слiв. Цi люди, здавалося менi, рухалися тiльки вперед, тому що в iхньому життi назавжди зламалась опцiя «заднiй хiд». Як у вiзку-тронi, що на ньому кружляв площею Юра.


* * *

Однак тiльки-но ти залишав площу, як тебе охоплювали сумнiви. Перегородженi мiшками дороги заважали iздити мiстом. Чорний вiд кiптяви снiг нiхто не прибирав на Хрещатику, i вiн пресувався в чорний лiд. У тролейбусах бурчали немолодi жiнки в беретах, називаючи революцiонерiв «панаехавшими». А втiм, вони так само завзято лаяли i президента, бо в наших тролейбусах загалом не люблять президентiв, тож цей жанр вербальних протестiв не дивував слух новизною. Проте звична бiла картинка центру Киева, перефарбована у вогнянi та чорнi тони, зiзнаюся, злегка дратувала. Ну а потiм усе стало змiнюватися так стрiмко, що з телевiзора ледь не щодня звучала фраза про те, що «сьогоднi ми прокинулися в новiй краiнi». І з кожним днем ця краiна ставала все новiшою й новiшою. Спочатку впав Ленiн. І я опинився поряд практично випадково.


* * *

– А чи не з’iздити тобi, Андрiю, на Майдан?

Це мiй головний редактор, людина обережна й вихована. Своi накази вiн роздавав ось у такому завуальованому виглядi. Вiдмова не приймалася. Було щось езуiтське в тому, що формулювання, здавалося б, передбачало вiльний вибiр вiдповiдi. А проте вiдмовитися неможливо. Усi це знали. І визнавали образнiсть висловiв головного в редакцii за доброту. Але доброта була не головною його чеснотою. Вiн був дотепним, розважливим, досвiдченим i, завдяки всiм цим якостям, умiв манiпулювати людьми.

Якщо хтось вам скаже, що керувати людьми нескладно, не вiрте. Легко керуе людьми лише той, хто добре знае людськi слабкостi й розумiе, що суть особистостi визначають не сильнi, а слабкi ii риси. Майже як в електронiцi, де якiсть будь-якоi складноi системи визначаеться нижчими, а не вищими параметрами. Проводячи брифiнги з журналiстами, головред полюбляв використовувати парадоксальнi порiвняння, розбираючи структуру вiдзнятого сюжету:

– От, наприклад, пиво… Фещенко, ти любиш пиво?

– Авжеж, люблю. А хто ж його не любить?

– Дружина моя не любить. Це до слова, так би мовити… М-м-так.

– Але до чого тут пиво?

– А до того. Уяви-но собi пиво. Воно наливаеться в келих, стiкае по його краях, виграючи на сонцi холодним янтарем. І ти смакуеш наперед дурманливу прохолоду, що вливаеться тобi прямо в пересохле нутро. Уявив?

– Так.

Кадик журналiста Фещенка рефлекторно смикнувся. А редактор продовжив:

– Це пiдводка. Ведучий у студii створюе вiдчуття того, що глядачевi обов’язково треба подивитися саме твiй сюжет. Ідемо далi. Пиво вже в бокалi. Бачиш пiну?

– Бачу.

– Бачиш, яка вона пухнаста, об’емна, схожа на пiнку для голiння?

– Бачу. Чого ви мене мучите цим пивом?

– Зачекай, старий, зараз ти зрозумiеш. Що ти зазвичай робиш – п’еш пиво з пiнкою чи без?

– Без пiнки.

– Чекаеш, коли вона осяде, мабуть?

– Чекаю, звичайно. А що, треба дмухати на неi?

І тут головний починае кричати, та так, що стiни тремтять:

– То якого хрiна ти починаеш свiй сюжет iз тоскного лайна?! Це все одно, що стати навпроти глядача, показати йому пиво i подути так, щоб пiнка полетiла йому в пику!!! Чи бухатиме пiсля цього з тобою глядач? Нi, не бухатиме! Іди й думай, як знiмати!

Головний не був алкоголiком. Та оскiльки алкоголiзм – це професiйна хвороба журналiстiв, вiн знав, як знайти шлях до розуму й серця кожного зi своiх пiдлеглих через iхнi слабкостi. У цьому й полягае велике i жахливе мистецтво манiпуляцii.

Мене вiн ловив на бажаннi експериментувати. «Розумiеш, нiхто цього не робив. Сумнiваюся, що вийде», – стурбовано хитав вiн головою. А я казав: «Вийде». І намагався робити так, щоб усе в нас виходило. А вистачить тобi снаги взяти камеру i в прямому ефiрi пройтися Майданом i вздовж Хрещатика?

Це тiльки на перший погляд здаеться справою простою. Ну що тут складного? Іди собi й розповiдай, що бачиш. Щоправда, слова мають дуже спритно зiскакувати з язика i точно вцiляти в серце глядача. І права на помилку ти не маеш, бо дублiв не буде. Це ж прямий ефiр. Крiм цього, треба встигнути поставити цiкавi запитання найяскравiшим революцiонерам i при цьому моментально обирати тих, хто не зволiкатиме з вiдповiддю, а на найближчi кiлька хвилин стане цiкавим спiврозмовником. До того ж, маеш увесь час рухатися: швидко пересуватися вiд пам’ятника Ленiну навпроти Бессарабського ринку до центру майдану Незалежностi. Це скидалося не на журналiстику, а на спорт. Розмовно-бiгове атлетичне триборство на нерiвнiй мiсцевостi. Ну як я за це мiг не взятися?

Старт запланували бiля пам’ятника Ленiну. Але коли ми пiд’iжджали до Бессарабки, я помiтив натовп, що рухався якраз у напрямку до пам’ятника.

– Валять! Валять! – кричали люди.

Я спершу сторопiв.

– Кого валять? – питаю.

– Іллiча валять! – i усмiшка, змiшана з бiлою парою, неслася вперед, кудись туди, де непорушне ставало крихким i тимчасовим.

Кам’яний вождь вважався дуже вартiсним витвором мистецтва. Казали, що пам’ятник внесено до якогось списку особливо цiнних об’ектiв культурноi спадщини. Не здивуюся, якщо на цьому наполягли вiтчизнянi комунiсти, чий авторитет тримався лише завдяки символам. Сам пам’ятник мав доволi стандартний i нудний вигляд.

А тут – такi агресивнi веселощi.

Невже вiн упаде, i все змiниться? Ми намагалися пробитися через натовп до центру подii. Це було майже неможливо. Жовто-блакитнi стрiчки на сумках збуджених дiвчат хльоскали мене по щоках, i хтось голосно лаявся, вдарившись об штатив камери, який я тяг на своему плечi. Ми ледве встигли на подiю.

Злiва вiд монумента стояла група солдатiв у синiй формi. До них пiдiйшов священик i запитав:

– Ви не стрiлятимете?

Молодi хлопцi розгублено подивилися крiзь пластиковi заборола своiх чорних шоломiв i перезирнулися. Несмiливо знизали плечима.

– Благословляю вас, хлопцi, – сказав священик i осiнив шеренгу хрестом. Вiн сприйняв рух iхнiх плечей як знак згоди.

Хтось уже вилiз на постамент, навiть вище, i накинув на Ленiна сталевий трос. Інший кiнець троса прикрiпили до потужного трактора. Тракторист розраховував одним рухом зiрвати брилу мармуру з постаменту. Не вийшло. Вождь свiтового пролетарiату похитнувся, але встояв. І тодi натовп зiйшовся на едино правильному, з погляду фiзики, розв’язаннi цього завдання: розгойдати статую. Явища резонансу нiхто не скасовував. Мармур чимдалi розгойдувався. Амплiтуда рухiв «уперед – назад» зростала, аж доки врештi вождь не зiрвався вниз, замалим не пробивши головою вiдполiровану тротуарну плитку на майданчику перед монументом. Земля здригнулась. Натовп закричав у единому поривi захвату. Бульвар Шевченка, яким в обидва боки мчали потоки машин, завив десятками клаксонiв.

У цей момент я побачив видiння. З глибин пам’ятi постав квiтень в Іраку. Вождь на постаментi, оперезаний сталевим, як i в холодному грудневому Киевi, тросом. Трактор, що так i не звалив його з першого разу. Зiгнута арматурина всерединi пам’ятника, що втримувала його вiд фатального й мальовничого падiння. А далi – уламки статуi в центрi Багдада i вiдбитий зубилом у сильних руках гiгантський бетонний нiс.

Потiм було багато фото з поваленим халiфом. І багато вiйни та кровi.

Зима в Киевi не схожа на весну в Багдадi. Так я сказав собi, вiдiгнавши неприемнi думки. Менi хотiлося змiн. І вiрилось у свiтле майбутне.

– Сьогоднiшнi подii дають нам сигнал: завтра ми з вами прокинемося вже в iншiй краiнi, – казав я в мiкрофон, дивлячись у камеру, долаючи страх, i захват, i морозне повiтря, що заважало говорити. А за моею спиною сильнi революцiйнi руки за допомогою молотка та зубила вiдбивали ленiнський мармуровий нiс. Хiба ви не знаете, що всi найважливiшi речi на землi вiдбуваються за спиною журналiста?

Далi бiг нерiвною мiсцевiстю. Знайома барикада з написом «Зрозумiйте. Нас дiстало!» Набита пiдпаленими дровами залiзна бочка.

– Доброго дня! Скажiть, а ви готовi до зустрiчi силовикiв?

– Готовi.

– А якщо вони захочуть розiгнати Майдан?

Пауза. Потiм вiдповiдь.

– А ми iх зустрiнемо чаем. Он який смачний у нас чай. Ароматний. Ми всiх тут пригощаемо. Безкоштовно. Хочете?

Нiколи не думав, що пластик може так приемно обпiкати руки.

Ідемо до намету. Заходимо всередину великого брезентового шатра.

– Ого, як тут тепло! А де ви спите?

Камера знiмае матраци, що на них, як на передовiй бiйцi, не роздягаючись, сплять майданiвцi.

– А що ви iсте?

– Та ось, приготували бутерброди з чаем.

Камера панорамуе пагорби всiлякоi поживи на столi. Мiльйони людей в Украiнi та за ii межами бачать на своiх широких екранах цi наiдки революцii i чують мiй голос:

– Дякую за пригощання, але чаем нас уже напоiли.

Як це зворушливо, мирно й весело – мерзнути на Майданi.

«Змiнюйте локацiю», – чую в навушниках.

А далi раптовий телевiзiйний кидок до ялинки. О нi, не так! До «йолки», адже це слово в такому виглядi вимовив президент, якого скидали просто зараз, у моему прямому ефiрi, мирнi люди з чаем та бутербродами.

Короткi й веселi iнтерв’ю довелося закiнчити раптово, пiсля слiв режисера «Фiнальнi титри! Всi молодцi!» Ми зробили це. «А ти крутий, друже», – почув я голос свого марнославства, що говорив iнтонацiями головного редактора. Вiн манiпулював мною, я це добре розумiв, але тiеi митi менi це дуже подобалося. Ламаючи однi стереотипи, ти пiдкоряешся iншим. Майдан став новою формою телебачення.

І це вiдкриття надихнуло багатьох телевiзiйних менеджерiв, яким важливо було конвертувати рейтинг у грошi. А конвертувати буйну козацьку республiку Майдану в рейтинг уже виявилося справою нескладною. Бiгаючи зi своiми рюкзачками-передавачами спринтерською дiлянкою Хрещатика вiд Богдана Хмельницького до стели Незалежностi, журналiсти великих грошовитих каналiв часто самi не розумiли, що ставали конверторами. Пересувними конвертацiйними центрами. Правди в емоцii, емоцiй в iнформацiю, iнформацii в рейтинг, рейтингу в грошi. Хоча в моменти прямих включень про це не думав жоден iз тих, хто серед вогнищ протесту намагався достукатися до решти краiни, що болiсно оживала вiд мерзлоi напiвдрiмоти. «Завтра ми прокинемось у зовсiм iншiй краiнi, пiслязавтра в третiй, а ще через день у четвертiй», – так напiвжартома бурчав головний редактор, коли пародiював месиджi своiх ведучих, у яких завмирало в ефiрi серце вiд вiдчуття реальноi свободи слова.

Судячи з реплiк iз адмiнiстрацii президента, небагатослiвний лiдер краiни не знав, чим дихае Майдан. Мороз i дим не долiтали до урядового кварталу. А дарма. Можливо, якби двiчi несудимий чоловiк у дорогому костюмi вiдчинив вiкно й послухав шум вулицi, то зрозумiв би, що наступним iз гранiтного постаменту злетить саме вiн, хай i не фiзично, не буквально. Вiн уже падав, по-дурному моргаючи виряченими очима, але, падаючи, дав команду своiм ланцюговим псам i запустив маховик вiйни, про яку ми, ii народ, нiчого не чули i в якiй нiчого не розумiли.

Але я побачив, як над величезною краiною випущеним iз пляшки джином в’еться вона, майбутня вiйна, хоча вiдразу й не збагнув, хто саме ii випустив.


* * *

Вони не любили телебачення. Вважали його продажним та брехливим. Частково це так i було. Але щоразу, коли бачили камеру, сподiвалися на те, що iм вдасться достукатися до вежi зi слоновоi кiстки, на вершинi якоi сидiла едино правильна, палко люблена непогрiшна особа. Закiптюжений хлопець зi щитом прикрив мене, коли я виходив у прямий ефiр. Пластиковi кулi стукали по дерев’янiй поверхнi щита, свiтлошумовi гранати вiдскакували, як тенiснi м’ячики, i, падаючи, лунко вибухали. А морозне киiвське повiтря жваво розтягувало вiдлуння цих вибухiв вулицями та провулками стародавнього мiста. Вiн у своiй вежi не мiг цього не чути. Я бачив тисячi людей на схилi пагорба навпроти входу до стадiону. Горiли автобуси поперек вулицi Грушевського. Горiли квитки в кам’янiй прибудовi, де була каса стадiону.

І тут я помiтив молодих людей – хлопцiв i дiвчат: вони розбирали тротуарну плитку бiля стадiону та на алеi парку, що вела кудись униз, до днiпровських берегiв. Вони дiяли чiтко. Як годинниковий механiзм. У рухах iхнiх рук не було нi суети, нi страху, нi емоцiй. Вони виконували завдання. Це завдання було простим – зробити пролом у рядах блискучих чорних шоломiв, що стояли перед натовпом. Тi, хто кидав камiння, пiдходили ланцюжком, прикриваючись щитами, серед яких було чимало трофейних. Лiва рука на плечi товариша, який iде попереду, права тримае щит над головою. «Раз, два, раз, два!!!» – бадьоро покрикував командир цiеi групи. Вони йшли вперед без страху, мов легiонери, якi штурмують городище варварiв, хоч одноманiтнiстю почорнiлого вiд кiптяви одягу та зброi не вирiзнялись. А коли легiонери опинилися прямо перед лiнiею технiки, що горiла, з’явилися прапороносцi з синьо-жовтими прапорами. І люди, якi виколупували плитку, вишикувались у ланцюг. Це була справжня армiя революцii. Вона мала серйозний намiр перемогти.

І тут я почув виляски пострiлiв. Стрiляли з боку барикади, утвореноi остовами згорiлоi технiки. Хтось зiгнувся, нiби зламане навпiл дерево. Хтось упав на колiна, затуливши обличчя руками. Пальцi рук майже чорнi вiд кiптяви. І ось мiж чорними й зашкарублими, як корiння старого дуба, пальцями сочиться червона рiдина. В’язка, як олiйна фарба. Я не вiрю до кiнця, що то кров. Я не можу повiрити, що то кров, бо це вiдбуваеться в Киевi, у центрi столицi, саме там, де я нещодавно прогулювався з сiм’ею i думав про найдивовижнiше i найспокiйнiше мiсто у свiтi. А до чоловiка з кривавою маскою замiсть обличчя вже пiдбiгають люди в помаранчевих жилетах i зелених касках часiв Другоi свiтовоi. І обличчя пiд касками теж iз тих часiв, такi ж закiптюженi та втомленi. І тiльки за червоними хрестами на шоломах можна зрозумiти, що це медики.

У вусi працюе пiдслушка:

– Не кажи, що внутрiшнi вiйська застосували пластиковi кулi. Це неправда, МВС спростовуе.

Я не знаю, що там спростовуе МВС, але я бачу на власнi очi, як побитi й покалiченi мiлiцейським пластиком люди падають на холодну, ще не виколупану революцiйною армiею брукiвку, додаючи до сiро-бiлих вiдтiнкiв бунтiвноi зими артерiальнi тони червоного. Миготять зеленi каски, помаранчевi жилети, змiшуються з димом. Закiптюжена, тверда, мов камiнь, рука насипае менi в долоню пластмасовi сiрi кульки. Дрiб, заряджений у спецпатрони для спецрушниць, з яких по натовпу палять спецпiдроздiли. Гуркiт стоiть неймовiрний. Я не хочу вiйни, але я бачу ii привид i чую у вухах добрий, спокiйний голос, що обiцяе простий спосiб, як ii можна уникнути. До ефiру п’ять хвилин. На долонi сiрий бiсер пластикових куль.

– Не варто казати, що вони стрiляють, адже травми несуттевi. А ти знаеш, скiльки хлопцiв iз мiлiцii вони вiдправили в лiкарню своiми каменюками? Ти бачиш, iм потрiбна кров!

Я стиснув долоню в кулак i знову розкрив ii. Звичайнi сiрi пластиковi кульки. Голос у навушниках просить мене назвати бiлим не чорне, а всього лише сiре. І, якщо добре подумати, не те щоб «назвати», а радше «не назвати», що iстотно змiнюе справу.

– Ага, i скажи про радикально налаштованих молодикiв.

І тут я побачив, як у протестувальникiв полетiли чорнi кулi з шипами, схожi на згорнутих у клубок iжакiв. І цi кулi вибухали зi страшним гуркотом, заслiплюючи очi спалахами свiтла. Один iз демонстрантiв, лiтнiй чоловiк iз неголеним обличчям у будiвельнiй касцi та брезентовiй куртцi з засуканими по лiкоть рукавами, схопив чорну кулю. Вiн хотiв ii вiдкинути вбiк, подалi, але не встиг – свiтлошумова граната вибухнула прямо в його руцi. І я бачу, нiби в передранковому страхiтливому снi, як обличчя людини зникае в плямi яскравого свiтла, але тiльки на мить, а потiм iз брезентового рукава, ламаючись бiля лiктя, випадае рука i падае на брукiвку. Наяву! Бiлий до нудоти суглоб блищить iз обривкiв шкiри, затим помалу, як у сповiльненiй зйомцi, вкриваеться рожевою фарбою, i вона стае все червонiшою й червонiшою. Я не чув крику болю цього старого, так, я думаю, це був старий, за шiстдесят точно. Я не чув навiть вибуху гранати. І я досi сподiваюся, що менi це привидiлося, що я чогось не розгледiв у натовпi, котрий штурмував чорнi шеренги, але це не головне.

Головне було потiм. На мене глянув хлопець, озброений битою та дерев’яним щитом. Подивився, скептично оцiнивши мiй шарф, i закрив мене собою. Вiд чорних оглушливих гранат. Вiд пластикових куль. Тих самих, про якi менi належало через п’ять хвилин сказати, що iх немае.

І я не змiг не сказати незручну правду, хоча мав можливiсть промовчати. Сказав, що цi кульки е. І менi стало легко. Все одно, що буде потiм, зараз треба зумiти насолодитися правдою цiеi хвилини. Тут i зараз.

А потiм нас накрило невiдомим газом, i моi нутрощi, як менi здалося, вивернулися, мов стара рукавиця, i смердюча рiдина полилася з мене на холодний камiнь тротуару. Мого оператора, старого вiрного друга, затрусило в лихоманцi, i вiн сказав, що не може знiмати далi, навiть розумiючи, що ми отримали безкоштовний квиток у перший ряд дiйства, котре збирае глядачiв лише единий раз в iсторii. Це як пiти з першого тайму чемпiонату свiту з футболу i другий додивлятися по телевiзору, вдома.

Далi крапельниця й дiета. І доволi багато часу, щоб зрозумiти, на чиему ти боцi.




Кримнаш


«То, что с тобой произошло, это как… словно…»

Спiврозмовник шукав вiдповiдне порiвняння, перебираючи своi улюбленi соковитi образи. Цинiчний полiттехнолог i сибарит, але водночас волелюбний лiберал та естет. Дивна комбiнацiя рис для людини, яка працюе на товстосумiв. Вiн грав смислами, пересуваючи iх так, як iншi рухають фiгури на дошцi. Його цiкавили грошi. Але бiльше, нiж грошi, збуджувала думка, що вiн впливае на певнi геополiтичнi процеси. А наразi, вочевидь, вiн був щиро здивований. Зрозумiв, мабуть, що на процеси впливають зовсiм iншi люди. Не вiн. І лишалося тiльки змiнити крiсло головного режисера на звичайний квиток у партерi. Це, видаеться, розумiли i його роботодавцi.

Але в часи змiн яскравi слова розлiтаються зi швидкiстю трасуючих куль. Полiттехнологу хотiлося сказати щось яскраве. Вiн затримав руку журналiста у своiй тонкiй долонi i сказав: «Это, как бы точнее сказать, было так, словно мимо тебя пролетала птица гражданской войны и чуть-чуть коснулась оперением».

«Типовий росiйський лiберал, уся рiч саме в цьому, – недовiрливо подумав журналiст про спiврозмовника. – А росiйський лiбералiзм закiнчуеться там, де починаеться украiнське питання».

Узагалi-то, вiн слухав полiттехнолога не надто уважно, думаючи про зламанi ребра й результати аналiзiв. Красиве порiвняння сподобалося багатьом iз тих, хто стояв i чув цю розмову. У медiйнiй спiльнотi заведено цiнувати гостре слiвце i яскраве порiвняння, надто коли воно нi до чого не зобов’язуе. Але нiхто не мiг припустити, що опальний полiттехнолог матиме рацiю.


* * *

Ребра зламалися пiсля першого удару. Гострий бiль пронизав правий бiк, i в легенях якось рiзко забракло кисню для вдиху. Вiн захрипiв, ковтаючи залишки повiтря.

– Да не хрипи ты! – лiниво й роздратовано кинув здоровань, який зламав йому ребра.

«Весняний асфальт, виявляеться, бувае теплим», – зробив вiн вiдкриття, втупившись у шорстке дорожне покриття траси Севастополь – Ялта. Вiн, певна рiч, помилявся. Теплою була кров, що стiкала на дорогу з вузькоi рани над бровою. Чолов’яга, котрий його бив, носив черевики зi сталевою пластиною в пiдошвi. «Ткнеш таким черевиком у живiт, i тобi вiдразу каюк», – згадав вiн фразу з документального фiльму про найманцiв в Африцi, якi полюбляли таке взуття. Вiн дивився цей фiльм у раннiй юностi i навiть не думав, що одного разу, через багато рокiв, життя доведе в дiйсностi, наскiльки чесним був той фiльм.

– Нiколи не думав, що потраплю в кiно! – сказав його веселий друг, грецький журналiст Костас, коли за iхньою машиною зчинилася погоня. Спочатку в дзеркалi заднього огляду з’явилися два злих лiхтарi. Потiм ще два загорiлися голодним вовчим вогнем хижака, що зачув кров. Сидячи в машинi, котра безпорадно й загнано тiкала вiд озброених хижакiв, нi вiн, нi Костас не знали, що iх атакуе цiла зграя. Якби вони чули переговори на таксистськiй хвилi, то, напевне, здивувалися б злагодженостi роботи чотириколiсних вовкiв.


* * *

«Они почему-то едут медленно, со скоростью сорок-пятьдесят километров в час!»

«Свернули от заправки. Едут в вашу сторону».

«Берите их на кольце. Оружие не применять. Камеру и всю технику убить».


* * *

За ними iхали два позашляховики, притискаючи бiле «рено» до узбiччя шосе. «Рено» не могло iхати швидше. Бракувало потужностi двигуна, щоб витягти на пiдйом п’ятьох пасажирiв та водiя i вiдiрватися вiд переслiдувачiв. Перед лобовим склом раптом майнула коричнева «дев’ятка», i чоловiк у шапцi-кубанцi з жовто-чорною стрiчкою на зеленому камуфляжi люто садонув по капоту палицею. Водiй зупинився.

У своему малолiтражному «рено» вiн вiз п’ятьох журналiстiв. Один – украiнський репортер. Інший – колумнiст iз грецькоi газети. З ними молода жiнка. Начебто мiсцева, з Сiмферополя. Але вона вже давно працювала на великий киiвський телеканал i тому раптом стала ворогом для своiх землякiв, якi повдягали кубанки й начепили стрiчки. Саме такi були на куртках мiцних молодикiв, котрi щойно вискочили зi своiх потужних джипiв i обступили бiле «рено».

– Выходите! – загорлали вони i для переконливостi почали бити кулаками по склу. Виходити дуже не хотiлось, але украiнський репортер знав, що це неминуче. Вiн налiчив десяток озброених здорованiв. Вони дiяли дуже злагоджено, точно визначали свое мiсце вiдносно зупиненоi машини преси: навпроти кожних iз чотирьох дверей стояло по одному молодиковi i ще кiлька людей з боку капота й багажника. Украiнський репортер зауважив, що всi вони озброенi однаковими пiстолетами.

«Навряд чи це бандити, – промайнула в нього думка. – У тих зброя була б рiзноманiтнiшою». До того ж, пiстолет Макарова бандити не любили. І, мовби на пiдтвердження думок, украiнський репортер почув звук пострiлу. Добре знайомий «макаровський» виляск. Потiм iще один.

Чоловiк стрiляв в асфальт. «Не для того, щоб убити, а для того, щоб залякати й деморалiзувати», – подумав репортер i внутрiшньо заспокоiвся. Втрачати силу духу вiн не збирався i водночас розумiв, що виявляти зайвий героiзм не варто: проти десятка озброених людей п’ятеро беззбройних журналiстiв нiчого не зроблять, тим паче що серед п’ятьох була жiнка.

Їi не зачепили i навiть не поклали додолу обличчям на асфальт. Хоча й могли. Видно, у душах цих хижакiв ще збереглися рудименти честi та уявлень про правила доброго тону. Вона стояла i спостерiгала те, як журналiсту з Грецii одним потужним ударом зламали нiс, як били ногою по обличчю та ребрах худорлявого оператора i жбурляли об землю камеру з ширококутним об’ективом, дуже дорогу штуку, що давала змогу робити неймовiрно красивi кадри, якщо потрапляла до рук майстра.

Цi, котрi люто виконували наказ «убить камеру», теж були майстрами своеi справи. І украiнець здогадався про це, вiдзначаючи поведiнку зграi озброених хижакiв. Вони стояли так, щоб у разi чого прикривати один одного. А отже, таки готовi були застосувати зброю на ураження.


* * *

За годину до цього журналiст вiдзначив, як технiчно цi люди розiгнали натовп операторiв, що знiмали захоплення украiнськоi вiйськовоi частини. Солдати без розпiзнавальних знакiв у росiйськiй зеленiй формi штурмували частину i не звертали уваги на журналiстiв. Видно, не мали наказу стрiляти в репортерiв. А тих зiбралося пiд воротами близько тридцяти. Цi ворота спробував таранити вантажний «урал» без номерiв. Спроба не мала успiху. Тiльки залiзний бампер здер iз ворiт смугу сiроi фарби.

– Да у них давно уже эта полоса на воротах! – заверещали двi вреднi баби, якi раптом пiд’iхали до репортерiв на корейськiй малолiтражцi.

– Зачем же вы врете? – запитала iх журналiстка, яка через деякий час опиниться в бiлому «рено».

– Это вы все врете! Украинские журнализды! – дошкульно крикнула iй низька дiвчина з чорним кучерявим волоссям. Вона стукотiла своiми пiдборами, наче приземкувата степова конячка копитами. Вiд неприемного перекручення, що римуеться з лайливим солоним слiвцем – «журналiзди», – стало гидко.

– В чем же мы врем? – запитав дiвчину репортер-киянин.

– А че ты к ней пристаешь? – пiдскочила й друга, блондинка з верескливим голосом. – Или жениться хочешь?

Одружитися з такою красунею нiкому з журналiстiв не хотiлось, але репортер-киянин сказав про всяк випадок, що за iнших обставин розглянув би цю пропозицiю. Жарт виявився веселим i цiлковито мирним, але блондинку вiн чомусь роздратував.

– Да че с ними разговаривать, Вика? – сказала вона чорнявцi. – Па-аехали! Звони «волкам»!

Хто такi цi «вовки», стало зрозумiло рiвно через п’ятнадцять хвилин. Вони приiхали на потужних позашляховиках, на борту одного з яких красувався напис «Смерть фашистам». Хоча, щиро кажучи, фашистами показали себе саме вони, люди з георгiiвськими стрiчками. Вони розосередилися мiж операторами. Певний час стояли, придивляючись до рiзношерстих представникiв свiтовоi преси. Обирали собi жертв. А тодi, наче за командою, з криками «Че сымаем, твою мать?!» накинулися на операторiв. Били iх руками, валили на кам’янисту севастопольську землю, добивали ногами. Оператор, який працював iз жiнкою-журналiсткою, отримав болiсний удар у щелепу. Ця жiнка разом iз греком затягла покалiченого хлопця в «рено». Власник-водiй авто непомiтно зник, хутко зметикувавши, як неприемно далi розгортатимуться подii перед частиною. У незрадливе «рено», що залишилося на полi бою, набились аж двi знiмальнi групи. Треба було термiново шукати лiкарню для оператора. Журналiсти не знали, що невдовзi лiкарня знадобиться iм усiм. За ними зчинилася погоня.


* * *

«Какая у них машина?»

«Белый “рено”, я их днем видел возле Стрелецкой бухты».

«Куда они сейчас едут?»

«В сторону вокзала».

«Блокируйте их там!»


* * *

Бiля вокзалу iм пощастило. «Вовки» пiдскочили до автiвки, рвонули заднi дверi й вихопили в оператора камеру. Той не опирався i дозволив iм забрати ii. Переслiдувачi вчепилися в неi, як африканськi гiени в антилопу. Ще бiльшоi схожостi цьому надавали подiбнi до звiрячого рикання звуки, якi вони видавали, ламаючи тендiтне телеобладнання. Журналiсти виграли кiлька секунд, встигли зачинити дверi i рвонули з мiсця настiльки швидко, наскiльки iм дозволяла потужнiсть двигуна.

Щоправда, вони не могли здогадатися, що в полюваннi, крiм тих, кого називали «вовками», беруть участь i таксисти. Вони стежили за машиною весь день i повiдомляли iнформацiю про перемiщення жiнцi-диспетчеру, яка милим голосом передавала ii виконавцям.


* * *

«Мальчики, надо уничтожить все видео с регистраторов и камер наблюдения. Ну, сами понимаете…»

«А у меня регистратор и так сломан».

«Вот и хорошо».


* * *

Журналiстка розумiла, що в Севастополi iм лишатися не можна. «Тут усе проти нас, – сказала вона. – Треба виiхати з мiста i знайти лiкарню десь iнде». А в цей час репортер-киянин розмовляв телефоном зi своiм товаришем, корiнним севастопольцем, у якого намагався з’ясувати, як лiпше виiхати з мiста.

– Зараз прямо, – передавав вiн водiевi те, що чув у слухавцi, – трохи пiзнiше буде кiльце, i на кiльцi треба пiти лiворуч.


* * *

Саме на кiльцi iх спiймали. Очевидно, шансiв утекти не було.

– Якийсь голлiвудський бойовик! – пробурмотiв грецький колумнiст перед тим, як його витягли з машини i зламали нiс.

Репортер iз Киева дивився на мiцних озброених хлопцiв у масках, на iхнi ментiвськi звички й ментiвськi непоказнi «макарови» i розумiв, що це продовження того жорстокого карнавалу, який почався не сьогоднi перед украiнською вiйськовою базою ППО, а значно ранiше. Тодi, коли вперше на вулицях Сiмферополя та Севастополя з’явилися однаковi «зеленi чоловiчки», люди з автоматами й кулеметами, одягненi в новеньку росiйську форму бiйцiв спецоперацiй. Усi знали, що це росiйськi солдати та офiцери. Усi знали – перевiр номери iхньоi зброi, i виявиться, що вона з Росii! Але при цьому всi вдавали, що молодики в зеленому – це мiсцевi кримськi хлопцi, якi вирiшили зберегти лад i законнiсть на пiвостровi. Самооборона, як вони себе назвали.

«Мы хотим свободно говорить на русском языке! Мы хотим быть частью великой культуры Пушкина, Толстого, Достоевского!»

Так скандували тi, хто створював шумовий фон для агресii проти украiнських вiйськових. Усi ролi в карнавалi були розписанi. Лiтнi ветерани та жiнки у плетених беретах голосно кричать, називаючи iмена великих письменникiв. Зеленi однаковi люди штурмують вiйськовi частини. А мiцнi навченi хлопцi в цивiльному б’ють журналiстiв.

Ось хто iм найбiльше заважав! Журналiсти! Це вони ставлять незручнi й недоречнi питання «зеленим чоловiчкам».

«Вы кто, вы откуда?»

«Мы местные».

«Тогда скажите, в каком районе Севастополя вы сейчас находитесь?»

«Не знаю».

«Какие же вы местные?»

«У меня приказ».

«Чей приказ?»

«Не могу сказать. Но вообще- то мы из России».

Це вони, журналiсти, змушують верескливих тiток у беретах зiзнаватися, що нi Пушкiн, нi Достоевський iз Толстим iх не цiкавлять i нiколи не цiкавили. А хочуть вони, щоб пенсii в них були, «как в Москве». Та й багато украiнських вiйськових, тих, хто внутрiшньо вже погодився зламати присягу, не могли дочекатися моменту, коли цих нахабних спiввiтчизникiв iз телекамерами приберуть iз мiста. А ще лiпше – з пiвострова. Зраджувати присягу перед камерою якось незручно.


* * *

Їм розбили камери. І переламали кiстки.

Репортер iз Киева тримався спокiйно доти, доки його грецького товариша не взялися пакувати в багажник. Довготелесий грек у важкому шкiряному регланi погано вмiщувався в багажнику. Йому допомогли стусанами. Потiм ударами загнали туди й худого оператора. Той тримався за бiк i важко дихав, дивлячись на пiстолет, наставлений просто йому в обличчя.

«Коли стрiляють поряд iз головою, це не страшно, – подумав репортер. – Значить, лякають. Коли засовують людей у багажник, значить, хочуть кудись вивезти. А далi кiнець. Схоже на те».

Вiн пiдвiвся та сперся об бампер машини. Треба було щось зробити. Бодай пожартувати. Хай i незграбно. Вiн розумiв: треба спробувати розрядити ситуацiю, щоб його товаришi лишилися живими.

– И ты лезь туда, сволочь фашистская! – крикнув здоровань у масцi, наводячи пiстолет на репортера.

– А, понятно, – пробурмотiв журналiст. – Вы, наверное, думаете, что мы бандеровцы.

– Бендеровцы, бендеровцы! Кто же еще?

І цi перекручували слово «бандерiвець». «Чому ж, – дивувався репортер, – поборники великоi росiйськоi культури вимовляють його так не по-росiйськи, перетворюючи прихильникiв нацiоналiзму в жителiв молдовського мiста Бендери?»

– Странно. А вот некоторые нас называют москалями. За то, что говорим по-русски.

– Да иди ты! Рассказывай больше!

Це не був контакт або дiалог. Радше обмiн фразами. Проте i його, схоже, вистачило, щоб знизити градус жорстокостi.

– Ладно, езжайте!

Здаеться, iмпровiзацiя з багажником та вивезенням у невiдомому напрямку скасовувалася.

– Только запомните: мы знаем, кто вы и откуда, мы знаем, где ваши семьи, так что живите и бойтесь!

Репортер iз Киева не хотiв боятися. Вiн розлютився. Цi люди, «вовки», спробували вдарити журналiстiв у найболючiше мiсце.

Ще недавно вiн приiздив до бiлого приморського мiста, щоб походити його вулицями й послухати шум моря бiля Графськоi пристанi. Вiн добре знав, що десь поблизу на морському днi навiки лишилася щогла лiнкора «Новоросiйськ», який вибухнув за дивних обставин, i вiн зовсiм нещодавно намагався в тих обставинах розiбратись.

Вiн розповiдав своiм дiтям про Балаклавську битву, про те, що фраза «тонка червона лiнiя», яка означала звитягу та мужнiсть вiйськових, з’явилася саме тут, коли перший в iсторii журналiстики вiйськовий репортер Вiльям Рассел, сидячи на пагорбi, спостерiгав розгром шотландського загону в червоних мундирах, який вишикувався в ланцюг i люто вiдстрiлювався.

Вiн полюбляв до речi й не до речi цитувати Альфреда Теннiсона, який написав про цей розгром свое славнозвiсне: «Yours not to reason why, yours but to do and die». Вiн з дитинства пам’ятав i описи солдатiв першоi севастопольськоi оборони, зробленi графом Толстим. І, подiбно до одного з побачених графом воiнiв, намагався в дитинствi iсти кавун iз хлiбом. Смак йому вiдразу не сподобався, але вiн казав собi: «Толстой вважае, що це смачно!» – i з допомогою великого письменника запихав у себе чорну плоть хлiба i червону плоть кавуна.

Вiн разом зi своiми дiтьми перелазив через огорожу, аби потрапити в Херсонес, – як справжнiй севастополець, – i розповiдав iм про Іфiгенiю, про грецьких колонiстiв, про фiльм «Пригоди Буратiно» та про князя Володимира. А потiм його донька, закутавшись у картатий теплий плед, сидiла за колонадою на бiлiй верандi i, вдихаючи аромат трав’яного кримського чаю, дивилася, як поверхнею Артбухти ковзае бiле вiтрило.

Вiн був щасливим у цьому мiстi. Але мiсто його зрадило, на що, як виявилося, не треба багато часу. Це так само легко, як зламати присягу. Щоб потiм, на старостi, пенсiя, як у Москвi. Вiн думав, що Севастополь був вiчно молодим, а мiсто виявилося старим вiйськовим пенсiонером, який доживав вiку в мрiях про нездiйсненне вчора.

«Вони, певне, вважають себе героями, – намагався зрозумiти репортер, – але героi йдуть у бiй з вiдкритими обличчями, а не затуляються масками». Цi, у масках i з георгiiвськими стрiчками, залишивши собi гаманцi та документи, сховали своi коротконосi «макарови» й забралися геть на потужних джипах.

– Это вас, милая девушка, с Восьмым марта! – криво посмiхнувшись, сказав журналiстцi мiлiцiонер на найближчому посту мiж Севастополем i Сiмферополем. Тут явно знали про подiю зi стрiляниною.

– Вони всi проти нас! Вони всi разом! – прошепотiла дiвчина, розмазуючи сльози по щоках.

Дiагноз ii супутникам змогли поставити лише в Киевi. Зламанi ребра, пробита легеня, травми голови.

Через кiлька днiв вона сидiла у вагонi. Поiзд вiдвозив ii до Киева. Жiнка була не сама. Їi мама приречено дивилась у мокре вiд дощу вiкно, а донька гортала рiзнобарвнi сторiнки дитячоi книжки. «Мене не били, – думала журналiстка, – але вбили морально». Їй треба звикати до нового для себе статусу. «Бiженка, – вперше сказала вона собi. – Чи не перша бiженка». Їй здавалося, що бiженцi – це героi репортажiв про вiйну. А за вiкном усе ж була не вiйна, а дощова рання весна.

Журналiстка не знала, що вiйна вже йде. Поiзд тiкав вiд неминучостi в невiдомiсть. Але це була невiдомiсть не темна, а свiтла. «Все буде добре-добре-добре», – упевненим тамтамом вiдбивали колеса. І вона задрiмала пiд цей ритм, i усмiшка блукала ii обличчям. А за вiкном кружляв над степом птах, широко загрiбаючи крилами повiтря, в якому раптом стало багато кислого присмаку металу. Так тут бувае перед грозою.




Зведений автомат


Кава бiля пам’ятника Тарасовi Шевченку була найсмачнiшою в мiстi. Украiна, менi здавалося, чiплялася за мiсто, що вiдпливало, всiма способами, всiм, що мала в арсеналi красивого та комфортного. Навiть кава брала участь у боротьбi за симпатii. Вiдкрита веранда, збита з дерева, i цупкий сiрий папiр iз надрукованим меню – вiд усього цього вiяло стабiльнiстю та достатком. І дiвчина, котрiй ми докучали питаннями про рецепти страв, не супилась, а мило, навiть дещо задерикувато всмiхалась. Щойно я мав пряме включення з чоловiком на iм’я Вадим. Його напористiсть, характерна для донецьких степiв i териконiв, могла спочатку налякати надто iнтелiгентних спiврозмовникiв. Про що б не йшлося, – хай навiть про рецепти страв у кафе, – вiн завжди говорив жорстко, вагомо i навiть агресивно, чiтко позначаючи та захищаючи територiю своiх iнтересiв. Такою була форма самозахисту, вельми необхiдна для виживання в цiй непростiй i жорстокiй частинi Європи. Багато хто звик тут розмовляти саме так, i нема на те ради. Однак за дещо важкою манерою розмови Вадима проглядали потужний iнтелект, освiченiсть та патрiотизм – тi якостi, що могли зробити його лiдером. Вiн був людиною слова, вiдкритою для дружби з новими людьми.

Словом, вiн менi сподобався. Цього вечора сталося так, що всi нашi луганськi знiмальнi групи опинились у потрiбний час у потрiбному мiсцi. Точнiше, у зручний час. Чом би не випити чашечку кави? Чи навiть чогось мiцнiшого? Адже робочий день та ефiр скiнчилися.

Усе складалось якнайкраще. Це я зрозумiв уже потiм. А вiдразу менi не дуже сподобалося, що мила офiцiантка запропонувала нам дерев’яну веранду замiсть залу всерединi кафе. Усе-таки квiтень надворi, якось зимно. Але дерево було приемним на дотик, i куртка на плечах не давала змерзнути. Та й дiвчина – досить мила, щоб iз нею погодитися.

Нас було шестеро, але хлопцi вирiшили вiдвезти своi камери на найманi квартири, де жили обидвi нашi групи. Вони взяли старий, срiблястого кольору седан «нiссан», що справно катав нас донбаськими дорогами. Вадим припаркував свiй величезний чорний «патрол» трохи далi вiд веранди кафе. Гена – единий iз моiх колег, хто не поiхав вiдвозити технiку пiсля прямого включення, а вирушив на самотi в темряву провулкiв телефонувати, мабуть, своiй дiвчинi. Ми з Вадимом чекали на каву.

У мiстi було тривожно. У будiвлi Служби безпеки Украiни засiли озброенi люди, якi проголосили себе «Луганською Народною Республiкою». Але тодi, в кiнцi квiтня, межi цiеi республiки позначалися стосами покришок та спiраллю колючого дроту, що в неi обмотався мурашник захопленоi будiвлi. На територii «республiки» було досить вiльно. Бутерброди, потоки горiлки, свобода слова – потужного, мiцного, нецензурного. І ненависть до всього украiнського загалом, а до столичного телебачення зокрема. Утiм, на площi бiля пам’ятника Шевченку майорiв синьо-жовтий прапор, i до нас, журналiстiв, пiдбiгали швидкi пустотливi студентки зi стрiчками кольору неба та пшеницi. Брали автографи, знайомилися, просто теревенили. Бiля Кобзаря було спокiйно й весело.

Ну от, чекаемо ми з Вадимом на каву та обговорюемо його пряме включення. Я тодi вважав, що треба якнайбiльше показувати мiсцевих донбаських бiзнесменiв, якi в змозi стати лiдерами думок. Менi здавалося, патрiотично налаштований жорсткий чоловiк, який сидiв навпроти, саме такий. Вадим розповiв, як передав прикордонникам двi легкоброньованi машини. І збираеться передати ще. Я його слухав i думав про свое. Треба було закiнчити статтю i знайти для цього трохи часу. І цiеi митi я помiтив зграю молодикiв, що проходила повз кафе.

Їх було з п’ятнадцять. У спортивних костюмах, що в темрявi здавались однаковiсiнькими. У кепках i безформних шапках. Приблизно двадцятилiтнi. У кожного в руцi – по битi або просто короткiй дубинi.

Це було вперше, коли я побачив, як люмпенська республiка вихлюпуеться за шинно-дротяний периметр.

Вони проходили достатньо близько вiд веранди, щоб до мене долинули уривки iхньоi розмови:

– Его «патрол» стоит ниже, а выше серебристый «ниссан». И где-то там должен быть этот…

– Цап? – невиразно перепитав спiврозмовника товариш.

І вони пiшли далi. Якраз туди, де майорiв прапор i величезний Кобзар сумно дивився на перехожих зi свого постаменту.

«Патрол», «нiссан» – це менi щось нагадало. Але реакцiя Вадима виявилася швидшою.

– Он як, оцi тебе «Цапом», виявляеться, називають?

І в мене склалася картина. Вони бачили включення. Пiсля нього минуло близько чвертi години. Якраз приблизно п’ятнадцять хвилин потрiбно, щоб визначити мiсце включення й дiстатися пiшки вiд будiвлi СБУ до центральноi площi Луганська. Вони йшли за мною, за всiею нашою групою.

Вадим не став чекати на мою реакцiю.

– Вони пройшли вперед. Швидше в машину, поiхали!

Нас урятувало тiльки те, що на мiсцi не виявилося нi срiблястого «нiссана», нi iнших хлопцiв iз технiкою. Тих, хто шукав мене, це ввело в ступор. Поки вони шукали «нiссан», ми заскочили в джип Вадима i стали кружляти луганськими вулицями, намагаючись визначити, чи е за нами «хвiст». Не було. Я набрав номер оператора на найманiй квартирi:

– Швидко збирай речi! Треба валити з мiста.

Мого тезка Андрiя не треба було просити двiчi. Через п’ять хвилин вiн уже стояв зi своiм i моiм рюкзаками бiля коричневих дверей луганськоi багатоповерхiвки.

– Швидко, швидко! – поквапив його Вадим. – Я iх знаю. Вони нас шукатимуть.

Ще одне коло мiстом. Я встиг попередити товаришiв, щоб у жодному разi не поверталися на площу.

– Чому?! – зi злiстю вдарив Вадим по кермовiй колонцi. – Чому я, як заець, маю звiдси тiкати?!

Це була його батькiвщина.

Ми прямували до виiзду з мiста. Я зробив ще один дзвiнок – попередив мiсцевого журналiста, з яким устиг потоваришувати, про те, що за нами полюють. Вiн, темпераментний юнак, вигукнув спересердя:

– Давай я зателефоную в мiлiцiю! Давай, скажу начальниковi, що вам погрожують! Начальник наш, вiн патрiот!

Я перезирнувся з Вадимом. Той заперечно похитав головою. До мiлiцii довiри не було. Один, хай навiть дуже хороший начальник бiльше не мiг вiдповiдати за всiх своiх пiдлеглих.

– Скажи менi, в якому напрямку ви iдете? – кричала телефонна слухавка. Я прикрив мiкрофон.

– Скажи йому, що iдемо в бiк Тореза, – самими губами вимовив Вадим.

– Виiзд у бiк Тореза, – сказав я в телефон, – ми iдемо туди.

– Зрозумiв, – весело сказала слухавка. Мiй товариш щиро хотiв менi допомогти. Але в щиростi намiрiв його друзiв iз мiлiцii я сумнiвався. Якби не мiсцева мiлiцiя, то не було б у мiстi п’яних людей зi зброею i темних стосiв покришок навколо захоплених будiвель. Неважко здогадатися, що з мiста ми виiхали iншим шляхом.

Нiч пiдморгувала за вiкном жовтими вогниками нечастих зустрiчних автiвок. Наш джип пiдкидало на вибоiнах. Щоразу, коли машина бралася лiчити ями, Вадим лаявся. Але лютився вiн не на дороги.

– Я ж тут навчався, потiм працював. Я знав тут усiх, i всi знали мене. А тепер я маю думати, як звалити з цього мiстечка.

Але то були емоцii. А рацiо пiдказувало, що треба шукати дорогу, яка омине блокпости з триколорами та георгiiвськими стрiчками. Інших, щоправда, в околицях Луганська й не було.

– Поiдемо в бiк росiйського кордону, – вирiшив Вадим. І я не сперечався. Ранiше вiн служив тут у прикордоннiй службi i лiпше, нiж будь-хто, знав усi таемнi стежки-дорiжки мiсцевих контрабандистiв.

Ми металися порожнiми селами з перекошеними хатами. Промiнь свiтла перiодично вихоплював iз темряви зiгнутi дорожнi знаки. А потiм, опинившись на краю невiдомого населеного пункту, ми вилетiли просто в степ i побачили перед собою непоказний стовп iз табличкою «Державний кордон Украiни». Нiчого, крiм цього напису, не свiдчило про те, що в цьому мiсцi закiнчуеться одна краiна й починаеться iнша. Нi тобi огорожi, нi перекопаноi контрольно-слiдовоi смуги. Просто нiчний степ, вiдкритий для всiх. І ми рвонули степом.

– Ми порушники державного кордону, – сказав я спокiйним голосом.

– Це Росiя? – запитав трохи стривожено оператор.

Вадим був спокiйний, як удав.

– Нi, хлопцi, цей степ вважаеться нейтральною смугою. Та не хвилюйтесь. Тут мiсцевi порушують кордон по кiлька разiв на день.

Машина знову влетiла в якесь село. Я дуже сподiвався, що це не росiйське село. Але й рiдне, украiнське, не обiцяло нiчого доброго. Попереду ми помiтили блокпост iз росiйським прапором.

– Сепаратисти, – сказав Вадим.

– Шкода, – спробував пожартувати я. – Мiй лiкар сказав менi, що я повинен уникати тих мiсць, де людей б’ють по головi.

Вадим пiдморгнув:

– Спробуемо дотриматися рекомендацiй лiкаря.

І потягся рукою за крiсло. Я розгледiв, як зi шкiряноi сумки вiн дiстае коротконосий автомат.

– Хлопцi, ви не проти, я стрiлятиму в тому випадку, якщо нас зупинять?

Нiхто з нас не став сперечатися з Вадимом. Вiн натиснув на педаль газу, i я почув, як автомат клацнув, досилаючи патрон у патронник. Клiк-клак. Упiймав себе на думцi, що вперше чую на рiднiй украiнськiй землi, як автомат готують до стрiльби бойовими патронами не в тирi, не на стрiльбищi, а на путiвцi. І вiдчув, що ось тепер, у цю мить, мирний час закiнчуеться i починаеться якийсь iнший, назву котрому тодi ще не придумав.

Вадим дiйсно приготувався до будь-якого повороту подiй, якщо раптом його зупинять. Але джип пролетiв через блокпост, навiть не пригальмувавши, i краем ока я встиг помiтити, як iз-за мiшкiв з пiском виповзае хитка фiгура з берданкою на плечi. Здавалося, зараз час такий, що в кожному донбаському селi, яке себе поважае, неодмiнно мае бути блокпост i людина з рушницею на плечi. Бо як iнакше?

Через кiлька хвилин Вадим зрозумiв, що ми iдемо не туди. Вiн призупинився. На вулицi порожньо. Нiкого.

– Куди iхати? – спитав Вадим, адресуючи питання скорiше собi, нiж нам.

І тут iз найближчих ворiт визирнув чоловiчок невизначених рокiв, швидкий i, судячи з усього, допитливий.

– А вы, это, кого здесь ищете? – поцiкавився вiн.

– Не кого, а что, – виправив його з донбаською напористiстю Вадим. – Дорогу ищем. На Алчевск.

– А-а-а, – з повагою протягнув чоловiчок, упiзнавши у Вадимовi свого. – Так вам, это, назад.

– Через блокпост, что ли? – уточнив Вадим.

– Ага, через блокпост и дальше вали по прямой до асфальта. А потом, как увидишь знак, едь по главной, понял?

Це напiвпитальне, напiвпогрозливе донбаське «понял?», сказане з неповторним, як гуркiт вугiльноi вагонетки, натиском, нi з чим не переплутати.

Ми перезирнулись i зiтхнули. Розвернулись, i коли машина вiд’iхала вiд нашого нiчного iнформатора, Вадим знову дiстав свiй автомат. Інакше нiяк. Через блокпост. Повз чоловiка з рушницею.

Хмiльний вартовий iз берданкою пропустив таку чудову нагоду оглянути пiдозрiлий джип i вже знову поринув був у нiчнi сновидiння. Аж тут джип на всiй швидкостi повертаеться. Ми знову пролетiли укрiплення з мiшкiв, а вартовий навiть не зняв рушницю з плеча. Зрозумiв, очевидно, що не встигне.

Через годину або близько того ми стояли бiля найвищоi точки в луганському степу. Над обелiском крiзь хмари пробивався мiсяць, i ми, чекаючи вiрних товаришiв Вадима, перекидалися словами невиразноi розмови про краiну та розколотий народ.

Коли до нашоi машини пiд’iхали Вадимовi друзi, я перекинув своi речi з його джипа в iхнiй позашляховик i мiцно обiйняв чоловiка, про iснування якого ще вранцi не знав. І ось увечерi вiн уже рятував нас вiд швидкоi розправи.

Далi обiйшлося без пригод. Хлопцi змогли вiдправити нашу групу до Киева.

Уже в Киевi я довiдався, що на виiздi з Луганська – якраз на тiй дорозi, що вела до Тореза, – на нас чекали люди зi зброею та георгiiвськими стрiчками. Тодi менi здавалося, що все ще можна виправити. Тодi я вiрив, що суворi донбаськi мужики, склавши зброю, знову вiзьмуться з’ясовувати стосунки тiльки за допомогою напористих слiв. Не зi зла. А тому, що всi тут так говорять. Навiть украiнськi патрiоти.




Тисяча вiсiмсот двадцять три плюс один


Граф Сен-Жермен не вважав Майдан тим мiсцем, де почувався добре. Збоку вiн бачив усе те, що мешканцi козацького куреня намагалися не помiчати. Потворнiсть мiшкiв, навалених упоперек найкращоi вулицi найкращого мiста на Землi. Чад iз прокопчених бочок, що роз’iдае очi. І п’яних колгоспникiв, котрi настирливо намагаються примазатися до революцii. Вiн був воiном i любив порядок. Саме тому Сен-Жермен не любив революцiй. Вiн думав, що спостерiгатиме за нею збоку. Але одного разу йому запропонували взяти участь у розгонi бунту. І вiн, гарненько подумавши, зрозумiв, що й контрреволюцiя не його стихiя. Тим паче, що люди, якi захищали законну владу, з захватом зривали й топтали державнi прапори, з якими йшли на площу вкритi кiптявою господарi наметiв.

Цього вiн не мiг збагнути. Будь-який дипломований психолог назвав би хiд думок Сен-Жермена хитромудрими слiвцями «когнiтивний дисонанс». Але нехай до психологiв звертаються екзальтованi панянки з товстими коханцями та маленькими собачками. Наш герой волiв до всього доходити власним розумом. Вiн не хотiв бути схожим на воiна армii клонiв i тому вiдмовився стояти в лавi однакових людей у чорному. Хоча братами по зброi вважав саме iх. Тих, у кого летiли «коктейлi Молотова» i хто бився БТРом об барикаду, як тараном, що пробиваеться в дерев’яну браму гiрськоi фортецi.

Тодi вiн ще не був Графом Сен-Жерменом. Це прiзвисько, що резонуе з вiчнiстю, дав йому один украiнський генерал. Єдиний з генералiв, кого воiн вважав смiливим i вiдчайдушним. Справжнiм, не паркетним.

– Ну, ти, видно, живучий, як граф Сен-Жермен, мать його! – весело й по-хулiганськи вилаявся генерал, коли боець розповiв йому, що задумав. – Збираешся жити вiчно? Подивiться, чистий тобi граф!

Дивитися на бiйця нiхто не побажав. Поруч жодного вiйськового. Розмова була не для чужих вух. Генерал сидiв на бетонному блоцi, як простий солдат. Бетон дряпав задницю навiть крiзь чорнi гвардiйськi штани. Проте нi генерал, нi його молодий спiврозмовник на це не зважали.

– А хто такий оцей граф Сен-Жермен? – спитав генерала хлопець.

– Та знаеш, це був один такий собi француз, який казав, що живе вже тисячi лiт. Безсмертний нiби, щось таке, – i генерал усмiхнувся.

Хлопець шанобливо похитав головою. Повага стосувалася не легендарного француза, а генерала.

«То вiн, виявляеться, ще й книжки читати вмiе. А кажуть, що в генералiв одна звивина, та й ту кашкетом натерло, – подумав молодий гвардiець. – Ну що ж, граф то й граф».

І справдi, було щось графське, породисте в його незалежнiй манерi спiлкування з товаришами. У прямотi постави. У поворотах голови. Його носу з горбинкою мiг позаздрити будь-який нащадок лiнii Валуа. А головне, зухвалiсть того, що задумав гвардiець, була воiстину мушкетерською.

Та про це дещо згодом. А спершу про те, чому вiн став гвардiйцем.

– Я вiйськовий. Професiональний вiйськовий. Я себе не бачу поза армiею, поза структурою, – так вiн казав своему товаришевi, розвiднику Толику, з яким розговорився вiдверто на позицii бiля Дебальцевого. – Я не любив Майдану, не розумiв його. Але я бачив, як розвалюють армiю та силовi структури. Розвалюють усе тi ж люди, якi з насолодою топтали прапори своеi краiни. А я iй давав присягу, своiй краiнi. І Батькiвщина для мене не Донбас чи Киiвщина. Батькiвщина – це ж уся Украiна.

Хлопець жив у Слов’янську. Тут його добре знали. Мiлiцiя, спецслужби, чиновники. Нiхто з його знайомих не здивувався, коли молодий чоловiк звiльнився з внутрiшнiх вiйськ. Але тут стався крутий вiраж у його долi. Утiм, вiн сам увiйшов у поворот на повнiй швидкостi вiдчайдушного болiда.

Ввiчливi «зеленi чоловiчки» захопили мiлiцiю в Слов’янську. Потiм будiвлю Служби безпеки. Потiм змiнили владу в мiстi, вiдтiснивши всiх прихильникiв Украiни «за поребрик». Ох, хлопець так не любив це слово. Чуже, зверхне. Бородатi дядьки, якi танцюють з автоматами в ресторанах. Бойовi машини десанту з триколорами на очах байдужих водiiв «ланосiв». Це все те, вiд чого вiн повинен захищати свою краiну, адже присягу нiхто не вiдмiняв.

Вiн довго думав, чому саме його мiсто вони обрали за мiшень. Звичайне донбаське мiстечко зi слiдами промисловоi депресii нiчим не вiдрiзнялося вiд iнших одноповерхових мiст украiнського сходу. Залiзнична станцiя? Але ж е поряд i Дебальцеве, i Краматорськ. Кориснi копалини? Сiль, газ? У сусiдньому Артемiвську солi бiльше, а видобуток газу не так просто органiзувати з нуля, особливо якщо хтось могутнiй ставить палицi в колеса мрiйливим геологам.

І Графа раптом осяяло. Єдине, чого не було нiде на Донбасi, але було в його мiстi, – це назва. Рiч у назвi мiста. Слов’янськ. Вони ж хочуть зробити нову iмперiю, збуренi iдеею панславiзму. Звiльнення слов’янських земель вiд укрiв мае розпочатися звiдси, зi Слов’янська. Цiлком у дусi ситих полiттехнологiв, котрi рулили цiею вiйною в першi ii днi. Його рiдне мiсто, не спитавши в сотень тисяч жителiв, круглолицi московськi дядьки просто призначили сакральною жертвою.

І ось тодi вiн повернувся добровольцем. Туди, де з активiстiв Майдану збирали ненавченi батальйони. У Нацiональну гвардiю.

Ідея виникла вiдразу. Обговорювати ii не було з ким. Молодшi командири надто молодi та недосвiдченi. Старшим вiн не довiряв. І тiльки гучноголосий високий генерал iз першого погляду викликав повагу. Цей генерал був якийсь особливий. Планував операцii легко й витончено, а потiм ходив на бойовi виходи разом зi звичайними солдатами, щоб переконатись у слушностi своеi тактики. Зi стратегiею в генерала теж усе було гаразд. Але для виконання стратегiчних завдань у краiни бракувало сил. Для того щоб блокувати Слов’янськ, знайшли тiльки пару тисяч воiнiв. Та й то лише пiсля того, як вороги розстрiляли капiтана Геннадiя Бiличенка. Утiм, Сен-Жермен ще до цього розстрiлу розумiв, що на його батькiвщинi йде вiйна. Капiтан – ii перша жертва, випадкова й вiд того ще трагiчнiша.

– Я зможу зайти в мiсто й лишитися там, – говорив молодий чоловiк, а генерал уважно слухав. – І, якщо пощастить, долучитися до банди. У вас е iнформатори в бандi?

– Нi, – вiдповiв генерал. – Таке враження, що в цьому мiстi всi проти нас.

– Але я ж звiдси. І я не проти, я за, – сперечався з генералом упертий боець.

– Чому ти думаеш, що в тебе вийде?

– Я мiсцевий. Я служив у ВВ. А ВВшники i майданiвцi однi одних не люблять.

– Це правда, – погодився генерал. Вiн часто й сам ставав буфером мiж вiдчайдушними бiйцями майданних сотень, винахiдливими конструкторами катапульт, спритними метальниками коктейлiв, i офiцерами внутрiшнiх вiйськ, котрi так уперто не бажали зватися гвардiйцями. А генералу подобалося слово «гвардiя». І його зухвалому спiврозмовнику теж.

– Вони все знають про мене. Знають, що я звiльнився. А iм, напевне, потрiбнi колишнi вояки, якi мають зуб на Майдан. Тiльки вони не знають, що я служу знову.

– Слухай, друзяко, – сказав настирному хлопцевi генерал, але не по-батькiвськи, а радше по-товариськи, мовби старший хулiган у дворi давав настанови молодшому. – А як ти назад виходитимеш? Залiзти на сусiдську яблуню легко. Весь фокус у тому, щоб злiзти з неi.

– Нiчого, генерале, розберемося, – вiн пiдморгнув старшому вiйськовому начальнику, i той дуже постарався не почути, як перед високим званням зникло статутне звертання «товаришу».

Генерал не образився. Навпаки, розсмiявся.

– Ну, ти, хлопче, точно граф Сен-Жермен!

Так у бiйця з’явився свiй позивний.

Першу здобич вiн принiс через три днi. Це була схема розташування блокпостiв бойовикiв. Сен-Жермен прийшов у балаклавi.

– Правильно, Графе, – сказав йому генерал. – Так i приходь. Не знiмай ii, хто б не просив. Вважай, що народився в балаклавi. А доповiдатимеш особисто менi. Як зрозумiв?

Сен-Жермен уже стрiмко робив кар’еру серед сепаратистського воiнства. Вiн, записавшись в ополченцi, тиждень простояв на блокпосту на в’iздi в мiсто. За цей час вiдбувся певний апгрейд у його озброеннi та амунiцii. Починав кар’еру з мисливською двостволкою. Потiм змiнив рушницю на пiстолет Макарова, який вiджав у райвiддiлi мiлiцii. А коли призначили старшим блокпоста, то видали АК-74 з пiдствольним гранатометом, що на початку цiеi вiйни було ще порiвняно рiдкiсним явищем. Худий, як сiрник, Сен-Жермен мав з автоматом i кумедний, i грiзний вигляд водночас. А втiм, так виглядала добра половина бунтiвного воiнства. Вiд деяких пiдлеглих Графа вiяло з гiдною заздростi постiйнiстю сивушними запахами. Тим часом розширенi зiницi iнших давали пiдстави думати, що тут уживаеться не тiльки горiлка з пивом.

За тиждень його командир-сепаратист дiзнався, що Сен-Жермен умiе ставити розтяжки. Пiдвищення не змусило себе чекати. Хлопця поставили тренувати бойовикiв, котрi мiнували пiдступи до блокпостiв на Слов’янському курортi та на дорозi, що вела в центр вiд комбiкормового заводу. Вiн побачив, що разом iз ним цiею непростою роботою зайнятi ще кiлька бороданiв.

– Вы из Чечни, ребята? – запитав iх Сен-Жермен, бо на той час уже посмiливiшав.

– А тебе все бородатые чеченцами кажутся? – сказав один. Усi iншi засмiялися.

– Из Осетии мы, брат. Южной. Цхинвал знаешь, если че? – мовив другий.

Не варто говорити про те, що всi карти й схеми розтяжок невдовзi опинились у генерала. Але вирiшено було iх одразу не знiмати, а знешкодити пiд час входу в мiсто. Його планували з самого початку.

А Сен-Жермен уже шукав спосiб з’ясувати шляхи постачання зброi до мiста. Украiнськi журналiсти сурмили про те, що кiльце навколо Слов’янська стискаеться, але це було не так. Облога мiста, як прогризений мишами мiшок, пропускала в мiсто боеприпаси для мiнометiв, снаряди для гармат БМДшок, бойових машин десанту. Нацгвардiйцi щосили прагнули пiдловити «Нону», що наводила жах на бiйцiв. Їi, пам’ятаеться, вiдiбрали в нерiшучих i делiкатних украiнських десантникiв. Утiм, на початку вiйни украiнська армiя слабко володiла наукою перемагати.

Пiсля доповiдей про те, що самохiдний мiномет знищено, пiдступна «Нона» воскресала i продовжувала жахати украiнськi позицii. Сен-Жермен з’ясував, що тiеi, трофейноi, захопленоi «Нони» давно вже немае. Через росiйсько-украiнський кордон бiля Луганська в мiсто завезли вже третю установку, видаючи ii за трофейну. Це було дуже зручно. За ширмою трофейноi зброi можна приховати не тiльки обсяг росiйського постачання, а навiть сам факт участi Росii у вiйнi. Це Великий Брат воюе з нами. Граф це зрозумiв одним iз перших. І навiть мiг би це довести.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23820167&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.