Код да Вiнчi Дэн Браун Роберт Ленгдон #2 Професор символогii Гарвардського унiверситету Роберт Ленгдон розкривае таемницю вбивства куратора Лувру Жака Соньера та розгадуе загадку, яку столiттями оберiгало братство «Прiорат Сiону». Роберт знаходить секретнi матерiали, якi вказують на витоки християнства. Історiя, розкрита професором та його помiчницею, криптографом Софi Неве, дуже вiдрiзняеться вiд тiеi, про яку ми знали ранiше. Вони знаходять пiдказки до закодованих таемниць у творах Леонардо да Вiнчi. Однак за таемницi слiд платити… Ден Браун Код да Вiнчi (пiдлiткова версiя) © Dan Brown, 2016 © Will Staehle, Jacket art, 2016 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017 * * * Любий читачу, Я завжди любив таемницi й коди. Вiдбуваеться щось неймовiрне, коли раптом бачиш, що таемницю заховано… прямо в тебе перед носом. Коли менi було десять рокiв, я зiткнувся зi своiм першим кодом – рядом символiв на смужцi паперу, яка висiла на рiздвянiй ялинцi. Коли я нарештi розшифрував тi символи, то, як виявилося, то було послання вiд моiх батькiв про те, що за кiлька годин ми всi iдемо в дивовижну подорож усiею родиною. І вже вiд того ранку мене назавжди полонили коди – таемничi послання, якi, щоб зрозумiти, треба розплутати. Усе свое життя я дослiджую цей прихований свiт, а кiлька рокiв тому зустрiвся iз найзагадковiшим кодом з усiх, якi менi траплялися. Цей код був стародавнiй, вiн спантеличував. І найцiкавiше, що все приховане було просто на виднотi. Як твердить легенда, цей код оберiгае дивовижну таемницю. Однi вважають: якщо ви дiзнаетесь розгадку, то вiдтодi будете бачити свiт зовсiм по-iншому. А другi кажуть, що розгадка – то лише мiф, шурхiт у туманi. Хоч би там що, але ви тримаете в руках книгу, яка оповiсть вам iсторiю чоловiка та жiнки, якi шукали, як розшифрувати таемницю i розгадати заховану загадку. Чи повiрите ви в цю загадку, чи нi, але станете спiвучасником ii розкриття, i сподiваюся, ця подорож надихатиме вас шукати вашу власну правду, якою б вона не була. Щиро ваш Ден Браун Довiдка Прiорат Сiону – европейська таемна органiзацiя, заснована в 1099 роцi – iснуе насправдi. У 1975 роцi в Нацiональнiй бiблiотецi в Парижi знайшли пергамент, вiдомий як Les Dossiers Secrets[1 - Секретнi досье (франц.). (Тут i далi прим. ред.)], що мiстив список членiв Прiорату Сiону, серед яких були науковець сер Ісаак Ньютон, художник i скульптор Сандро Боттiчеллi, письменник Вiктор Гюго, а також художник i винахiдник Леонардо да Вiнчi. «Opus Dei» – це фанатична католицька секта, щодо якоi багато дискутували, бо про неi стала вiдома дуже суперечлива iнформацiя. Вона побудувала свiй штаб у Нью-Йорку, вклавши в будiвництво 47 мiльйонiв доларiв. Усi описи творiв мистецтва, архiтектури, документiв, таемних ритуалiв вiдповiдають дiйсностi. Код да Вiнчi І знову присвячуеться Блайз… Бiльше, нiж будь-коли Пролог Музей Лувр, Париж, 22.46 Вiдомий куратор Жак Соньер, заточуючись, зайшов пiд лунке склепiння Великоi галереi музею. Вiн кинувся до найближчоi картини – Караваджо. Ухопившись за позолочену раму, сiмдесятишестирiчний чоловiк з силою потягнув на себе шедевр сiмнадцятого столiття i впав на спину, накритий цим полотном. Як вiн i очiкував, поруч iз гуркотом опустились металевi грати, перегородивши вхiд у цей зал. Паркетна пiдлога задвигтiла. Вдалинi заревла сигналiзацiя. Якусь мить куратор лежав нерухомо, важко дихаючи i намагаючись зiбратися з думками. «Я ще живий». Вiн вибрався з-пiд картини й роззирнувся, щоб сховатися в однiй з безлiчi нiш у цьому залi. – Не рухатися! – голос прозвучав страхiтливо близько. Стоячи навкарачки, куратор завмер i повiльно повернув голову. На вiдстанi якихось п’ятнадцяти футiв[2 - Фут – британська та американська мiра довжини. Дорiвнюе 30,48 см. (Прим. ред.)] вiд прегородки височiв силует нападника, який дивився на нього крiзь металевi грати. Вiн був високий i широкоплечий, iз блiдим, як у мерця, обличчям, iз бiлим, неначе свiжа деревина, волоссям. Його очi були рожевi, а зiницi темно-червонi. Альбiнос тримав пiстолет, дуло якого було нацiлено прямо на куратора. – Ти не втечеш, – з його акценту складно було визначити, звiдки вiн, – кажи менi, де вiн. – Я вже сказав вам, – уривчасто мовив куратор, – не розумiю, про що ви. – Ти брешеш, – чоловiк стояв нерухомо, лише виблискували його очi фантома. – Ти i твоi брати володiете тим, що не е вашим. Скажи менi, де воно заховане, тодi залишишся живим, – чоловiк навiв револьвер на голову куратора. – Невже це таемниця, за яку ти ладен померти? Соньеровi забило дух. Чоловiк нахилив голову, дивлячись на дуло свого револьвера. Соньер пiдняв руки, нiби захищаючись. – Зачекайте, – повiльно мовив вiн. – Я скажу вам те, що ви хочете. Куратор далi ретельно добирав слова брехнi, яку вiн репетирував багато разiв. Коли вiн розповiв усе, його нападник самовдоволено всмiхнувся. – Так. Саме це говорили менi й iншi. Соньер жахнувся. «Іншi?» – Я iх усiх познаходив, – iдко всмiхнувся велетень, – усiх трьох. Вони сказали те, що й ти зараз. «Не може бути!» Те, ким був куратор та iншi трое сенешалiв[3 - Тут – утаемниченi.], теж було священною таемницею, як i та старовинна таемниця, яку вони оберiгали. Тепер Соньер зрозумiв, що його сенешалi говорили перед своею смертю таку саму брехню. Нападник знову навiв на нього револьвер. – Коли тебе не стане, я буду единим, хто знае правду. Правду. Куратор миттево усвiдомив увесь жах ситуацii. «Якщо мене не стане, правду буде назавжди втрачено». Вiн спробував пiдвестися. Пролунав пострiл, i куратор вiдчув пекучий бiль: куля влучила йому в живiт. Вiн упав долiлиць, змагаючись iз болем. Соньер повiльно повернув голову i подивився на свого нападника. Чоловiк тепер цiлився йому в голову. Соньер заплющив очi; його думки закрутились у вихорi жаху i жалю. Клацання холостого пострiлу луною вiдбилось у коридорi. Куратор розплющив очi. Чоловiк за гратами глянув на свою зброю iз якимось подивом. Вирiшив дiстати другий патрон, а потiм, здаеться, передумав, спокiйно глянувши на живiт Соньера. Куратор глянув униз i побачив на кiлька дюймiв[4 - Дюйм – 2,54 см.] нижче грудей на своiй бiлiй ллянiй сорочцi маленьку дiрку вiд кулi. «Мiй живiт». Оскiльки вiн мав досвiд вiйни, то знав, що жити йому залишилося ще хвилин п’ятнадцять. – Я зробив свою справу, – сказав чоловiк за гратами i пiшов. Лишившись сам, Соньер знову глянув на металеву браму. Поки його хтось знайде, вiн помре. Але цiеi митi значно бiльше, нiж власноi смертi, вiн боявся iншого. «Я маю передати свою таемницю». Вiн знайшов у собi сили, щоб спробувати пiдвестися. Ледь стоячи на ногах, вiн уявив своiх трьох убитих братiв. Вiн згадав про поколiння, якi були до них, i про ту мiсiю, яку iм було довiрено. Нерозривний ланцюг знання. А тепер, попри всю величезну обачнiсть… попри всi застережнi заходи… Жак Соньер був останньою ланкою, единим охоронцем наймогутнiшоi таемницi, яку хтось колись оберiгав. Хитаючись, вiн усе-таки змусив себе звестися на ноги. «Я маю знайти спосiб…» Вiн був у пастцi у Великiй галереi, i на всiй землi була лише одна людина, якiй вiн мiг передати смолоскип. Соньер оглянув стiни своеi розкiшноi в’язницi. Люди на картинах найславетнiших художникiв усмiхалися йому, як старi друзi. Долаючи бiль, вiн зiбрав усi своi сили й винахiдливiсть. Вiдчайдушне завдання, яке вiн мае виконати, потребуватиме вiд нього кожноi секунди тих хвилин, якi йому лишилися. Роздiл 1 Роберт Ленгдон повiльно прокидався. У темрявi дзвонив телефон – незнайомий деренчливий звук. Вiн навпомацки знайшов нiчник i ввiмкнув його. Примружившись у його свiтлi, побачив розкiшну спальню зi старовинними меблями вiсiмнадцятого столiття, розписами на стiнах i величезним лiжком червоного дерева пiд балдахiном. «Де я?» На жакардовому купальному халатi, що висiв на спинцi його лiжка, вiн побачив монограму Готель «Рiц» Париж. Поступово туман розсiювався. Сiвши на лiжку, вiн глянув у дзеркало на всю стiну. Той, хто дивився на нього, здавався незнайомцем: нечесаний i перевтомлений, зазвичай яскравi синi очi зараз були бляклi й каламутнi. На його мiцних щелепах виросла темна щетина, а на скронях дуже виразною стала сивина, яка помiтно видiлялася на тлi його густого чорного волосся. Вiн пiдняв слухавку. – Алло! – Мсье Ленгдон? – озвався чоловiчий голос. – Сподiваюсь, я не розбудив вас? Ошелешений Ленгдон подивився на годинник бiля лiжка. Було 00:32. Вiн спав лише годину й почувався смертельно втомленим. – Це портье, мсье. Дуже перепрошую, але до вас гiсть. І наполягае на зустрiчi. Ленгдон усе ще почувався невиспаним. І хто б це мiг прийти до нього? Перед його очима був зiм’ятий плакат на столику поряд. АМЕРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР У ПАРИЖІ ласкаво запрошуе на зустрiч iз Робертом Ленгдоном, професором релiгiйноi символiки, Гарвардський унiверситет, США Ленгдон застогнав. Його книга про релiгiйне малярство та символiку несподiвано зробила його вiдомим у свiтi мистецтва, i сьогоднiшня лекцiя – слайд-шоу про поганськi символи, прихованi у камiннi Шартрського собору, – очевидно, розгнiвала деяких консервативно налаштованих слухачiв. Імовiрно, якийсь богослов припхався, щоб подискутувати. – Вибачте, – сказав Ленгдон, – але я дуже втомився… – Але мсье, – поспiхом i пошепки заговорив портье, – це дуже поважний чоловiк. Вiн уже вирушив до вашоi кiмнати. Тепер Ленгдон остаточно прокинувся. – Ви спрямували когось просто до мене? – Я дуже перепрошую, але то така людина… Я не можу чинити опiр владi й затримувати ii. – Та хто ж це? Але портье вже поклав слухавку. Тiеi самоi митi у його дверi постукав важкий кулак. Ленгдон вилiз iз лiжка. Його ноги по кiсточки занурилися в пухнастий килим. Вiн накинув готельний халат i рушив до дверей. – Хто там? – Мiстер Ленгдон? Менi треба поговорити з вами, – чоловiк розмовляв англiйською з акцентом, голос був рiзкий, владний. – Мене звуть лейтенант Жером Колле. Центральне управлiння Судовоi полiцii. Ленгдон остовпiв. Чого б це Судова полiцiя, французький аналог ФБР, зацiкавилась ним? Вiн вiдчинив дверi на кiлька дюймiв, не скидаючи ланцюжка. На нього дивилося худорляве поголене обличчя. Чоловiк був стрункий, одягнений у синю унiформу. – Я можу увiйти? Ленгдон вагався, почуваючись невпевнено. – Що все це означае? – Мiй капiтан вимагае вашоi експертизи в однiй приватнiй справi. – Зараз? – заперечив Ленгдон. – Але ж уже нiч! – Я можу уточнити, чи у вас було призначено зустрiч iз куратором Лувру цього вечора? Ленгдон вiдчув тривогу. Вiн та легендарний куратор Лувру Жак Соньер домовлялись про зустрiч пiсля лекцii, але Соньер так i не з’явився. – Так. Звiдки вам про це вiдомо? – Ми знайшли ваше iм’я в його щоденнику. – Сподiваюся, з ним нiчого не сталося? Агент важко зiтхнув i просунув йому через вузьку щiлину у дверях поляроiдний знiмок. Глянувши на фото, Ленгдон здригнувся. – Це фото було зроблено менше як годину тому. У примiщеннi Лувру. Коли Ленгдон роздивився як слiд дивний знiмок, його недавне обурення швидко змiнилося шоком. – Ми сподiваемося, ви б могли допомогти нам зрозумiти, що сталося, зважаючи на ваше знання символiки та вашi намiри зустрiтися iз Соньером. Жах, який вiдчув Ленгдон, не минав. – Цей символ, – заговорив вiн, – i як дивно це тiло… – Розмiщено? – закiнчив фразу агент. Ленгдон кивнув, знову здригаючись вiд споглядання свiтлини. – Не можу уявити, хто б мiг зробити таке. Обличчя агента було похмурим. – Ви не зрозумiли, мсье Ленгдон. Те, що ви бачите на цьому фото… – вiн зробив паузу, – мсье Соньер вчинив сам. Роздiл 2 За милю звiдтiля величезний альбiнос на iм’я Сайлас входив у центральну браму розкiшноi резиденцii на вулицi Лабрюера. Вiн носив на стегнах ланцюг iз шипами, так звану волосяницю. Всi справжнi послiдовники «Шляху» носили на собi цей пристрiй: шкiряний пояс iз металевими колючками, якi спричиняли бiль – як вiчне нагадування про страждання Христа на хрестi. Його душа радiла, що вiн служить Господу. Сайлас увiйшов до вестибюля i тихо рушив сходами нагору, щоб нiкого не розбудити. Його спальня не була замкнена, це тут заборонялося. Вiн зайшов, причинивши за собою дверi. Кiмната була спартанська: дерев’яна пiдлога, соснова шафа, у кутку полотняний матрац, який правив йому за лiжко. Цього тижня тут, у Парижi, вiн у гостях, а його постiйний притулок був у Нью-Йорку. «Господь дав менi притулок i мету життя». Цiеi ночi Сайлас нарештi вiдчув, що почав повертати свiй борг. Заквапившись до шафки, вiн витяг iз нижньоi шухляди мобiльний телефон i подзвонив. – Так, – вiдповiв чоловiчий голос. – Учителю, я повернувся. – Говори, – наказав голос, який, здаеться, був радий чути його. – Всiх чотирьох уже нема. І сенешалiв, i Великого магiстра. Далi була пауза, нiби для молитви. – То ти, я так гадаю, маеш якусь iнформацiю? – Всi четверо казали те саме. Не змовляючись, – Сайлас зробив паузу, знаючи, що ця iнформацiя, яку вiн витяг зi своiх жертв, шокуватиме. – Учителю, всi четверо пiдтвердили iснування легендарного нарiжного каменя. Вiн почув у слухавцi дихання, яке свiдчило про схвильованiсть Учителя. – Нарiжний камiнь… Згiдно з переказами, братство створило мапу з каменя – нарiжний камiнь – плиту, на якiй вирiзьблено координати найбiльшоi таемницi братства: таемницi такоi могутньоi, що ii захист, власне, i е сенсом його iснування. – Коли ми заволодiемо нарiжним каменем, – прошепотiв Учитель, – ми просто зробимо ще один крок. – Ми ближче, нiж ви думаете. Нарiжний камiнь тут, у Парижi. – У Парижi? Не може бути. То було б занадто просто. Сайлас вiдновив усi подii того вечора… як усi чотири жертви за мить до смертi, як розповiдав Сайлас, повторювали одне й те саме: нарiжний камiнь надiйно заховано в однiй зi старовинних паризьких церков, а саме у церквi Сен-Сюльпiс. – У Божому храмi! – вигукнув Учитель. – Як вони насмiялися з нас! – Що вони й робили протягом столiть! Учитель замовк, аби вiдчувалась урочистiсть моменту. А потiм заговорив: – Ти дуже прислужився Господу. А тепер, Сайласе, ти маеш знайти менi нарiжний камiнь. Негайно. Цiеi ночi. Й Учитель пояснив, що треба зробити. Коли Сайлас поклав слухавку, на його тiло чекали новi муки. Одна година, сказав вiн собi, вдячний Учителевi, що той залишив ii йому, перш нiж iти в Дiм Господа. «Я маю очистити свою душу вiд сьогоднiшнiх грiхiв». – Бiль – це добре, – прошепотiв вiн. Роздiл 3 Свiже квiтневе повiтря вривалося у вiконце автомобiля Судовоi полiцii, який мчав Парижем. Роберт Ленгдон сидiв ззаду на мiсцi пасажира й намагався навести лад у своiх думках. Вiн прийняв душ i поголився, тож виглядав непогано, але в головi панували безлад i тривога. Вiн не мiг забути мертвого тiла куратора на фотографii. Жак Соньер мертвий. Вiн вiдчував смерть куратора як велику втрату. Хоча Соньер мав репутацiю самотнього дивака, його вiдданiсть мистецтву викликала велику повагу, i Ленгдон дуже хотiв познайомитися з ним. Мiсто поступово затихало: вуличнi продавцi мигдалю в цукрi ховали своi прилавки-вiзочки, офiцiанти виносили торби зi смiттям, закоханi пригорталися одне до одного, щоб не змерзнути на вiтрi, що доносив пахощi жасмину. Двотонний «сiтроен» упевнено iхав повз вечiрнiй натовп. – Капiтан був дуже радий, що ви ще лишилися в Парижi, – сказав агент, на повнiй швидкостi обганяючи седан бiля славетного саду Тюiльрi, мiсця, яке Ленгдон завжди вважав мало не священним. То був сад, у якому художник Клод Моне експериментував iз формами й барвами, чим сприяв народженню iмпресiонiзму. Агент вимкнув сирени, i Ленгдон зiтхнув iз полегшенням, насолоджуючись настанням тишi. «Сiтроен» повернув лiворуч, на захiд центральним бульваром, обiгнув круглий ставок i рушив порожньою вулицею до широкоi чотирикутноi площi. Тепер можна було побачити кiнець саду Тюiльрi, позначений величезною кам’яною аркою. Арка Каррузель[5 - Пам’ятка архiтектури в стилi ампiр, споруджена перед палацом Тюiльрi за наказом Наполеона для увiчнення його перемог у 1806–1808 роках.]. Шанувальники мистецтва люблять це мiсце. Звiдси можна побачити чотири найкращих музеi, по одному на кожну сторону свiту. Праворуч, з пiвденного боку, Ленгдон бачив артистично освiтлений фасад колишнього залiзничного вокзалу, тепер це музей д’Орсе[6 - Нацiональний музей мистецтв у Парижi, де представлено переважно французький живопис, скульптуру та прикладне мистецтво 1848–1914 рокiв. Основу експозицii становлять роботи iмпресiонiстiв та постiмпресiонiстiв. Вiдомий у першу чергу шедеврами Моне, Дега, Ренуара, Ван Гога.]. Лiворуч виднiлася верхiвка ультрамодерного центру Помпiду[7 - Культурний центр, створений з iнiцiативи французького президента Жоржа Помпiду. Вiдкритий 1977 року. Центр включае Музей сучасного мистецтва, велику бiблiотеку, концертнi та виставковi зали, Інститут дослiдження та координацii акустики й музики.], де розмiщено Музей сучасного мистецтва. Позаду, на заходi, понад деревами височiв старовинний обелiск Рамзеса, який е орiентиром для музею Же де Пом[8 - Нацiональна галерея Же де Пом – галерея сучасного мистецтва, художньоi фотографii, вiдеомистецтва, експериментального й документального кiно, заснована в 1909 роцi. Будiвлю споруджено в 1861 роцi за Наполеона III для курсiв iз французькоi гри в м’яч (Jeu de Paume), звiдки одержала свою назву.]. Ну, а прямо на схiд крiзь Арку Ленгдон тепер мiг бачити палац доби Ренесансу, який е найвiдомiшим у свiтi музеем мистецтв. Це Лувр. Споруджений у формi величезноi пiдкови, Лувр е найдовшою будiвлею Європи, довшою за Ейфелеву вежу, якщо ту покласти на землю. Ця будiвля велично здiймаеться на тлi паризького неба, ii площа мiж крилами сягае мiльйона квадратних футiв. Ленгдон пам’ятае, як колись обiйшов Лувр по периметру – то була дивовижна прогулянка довжиною в три милi. За оцiнками фахiвцiв, знадобиться п’ять тижнiв, щоб належним чином оглянути 65 300 мистецьких об’ектiв у цiй будiвлi, але бiльшiсть туристiв вiддае перевагу скороченому огляду, який Ленгдон назвав «Полегшеним Лувром». Це спринтерська пробiжка музеем iз зупинками бiля трьох найславетнiших експонатiв: Мони Лiзи, мармуровоi Венери Мiлоськоi та крилатоi Нiки, богинi Перемоги. Водiй витяг рацiю i швидко заговорив французькою: – Monsieur Langdon est arrivе. Deux minutes[9 - Мсье Ленгдон зараз прийде. Буде у вас за кiлька хвилин (франц.).]. – Вiн обернувся до Ленгдона: – Капiтан чекатиме на вас бiля головного входу. – І вiн погнав «Сiтроен» швидше по краю дороги. Пiрамiда. Вхiд – неомодерна скляна пiрамiда висотою сiмдесят один фут, спроектована Пеем, американським архiтектором китайського походження, – став не менш славетний, нiж сам музей, хоча й було багато рiзних думок. – Вам подобаеться наша пiрамiда? – спитав агент. Ленгдон нахмурився. Вiн знав, що то було провокацiйне питання. Якщо подобаеться, можна показати вiдсутнiсть смаку, якщо нi – виявиш неповагу до Францii. – Мiттеран був вiдважною людиною, – вiдповiв вiн, щоб не виявити себе нi тим, нi тим. Покiйний президент Францii, який збудував цю пiрамiду, як говорили, страждав вiд «комплексу Фараона» i тому забудував Париж египетськими обелiсками та iншими артефактами. – Як звуть капiтана? – спитав Ленгдон, мiняючи тему. – Безу Фаш, – вiдповiв водiй. – Ми звемо його le Taureau[10 - Тiлець (франц.).]. Ленгдон обернувся до водiя. – Тобто Бик? Водiй пiдняв брови. – Ваша французька краща, нiж можна подумати вiдразу, мсье Ленгдон. «Моя французька жахлива, – подумав Ленгдон, – однак знання назв знакiв зодiаку досить непогане. Астрологiя мае ту саму мову в усьому свiтi, i Taurus – то завжди Бик». Агент припаркувався i вказав Ленгдону на вхiд до пiрамiди мiж двома фонтанами – масивнi обертовi дверi. – Менi наказано залишити вас тут. У мене тепер iншi справи. Хай вам щастить, мсье. Ленгдон озирнувся й вилiз iз машини, яка вмить вiд’iхала, а вiн рушив до входу. Простяг руку, щоб штовхнути склянi дверi, аж тут iз темряви знизу гвинтовими сходами пiднявся чоловiк. Вiн був чорнявий, кремезний, мав широкi плечi й могутнi короткi ноги. Вiн запросив Ленгдона увiйти. – Я Безу Фаш, – сказав вiн Ленгдону, коли той увiйшов у дверi, – капiтан Судовоi полiцii. Його утробний голос рокотав, як шторм, що наближаеться. Ленгдон простяг йому руку. – Роберт Ленгдон. Величезна долоня Фаша стиснула руку Ленгдона з неймовiрною силою. – Мсье Ленгдон, – блиснули вуглинки очей капiтана, – ходiмо. Роздiл 4 Капiтан Безу Фаш iз його широчезними розпростаними плечима та нахиленою головою був справдi схожий на розлюченого бика. Ленгдон пiшов за ним вниз славетними мармуровими сходами в пiдземний атрiум пiд скляною пiрамiдою. Спускаючись, вони пройшли бiля двох озброених охоронцiв Судовоi полiцii. Їх присутнiсть нiби говорила: нiхто не увiйде i не вийде без дозволу капiтана Фаша. Ленгдон долав почуття дискомфорту, яке все зростало. Присутнiсть Фаша мала б його заспокоювати, але в Луврi о цiй годинi панував якийсь загробний дух. Сходинки, наче прохiд у кiнотеатрi, були освiтленi тьмяним свiтлом вмонтованих у них лампочок, i вiн чув вiдлуння власних крокiв аж пiд скляним склепiнням. Глянувши вгору, Ленгдон побачив тьмянi вiдблиски вiд фонтанiв на вулицi. – Вам це подобаеться? – спитав Фаш, киваючи в бiк пiрамiди своiм широким пiдборiддям. Ленгдон зiтхнув. Вiн був занадто втомленим, щоб продовжувати гру. – Так, ваша пiрамiда дивовижна. – Це шрам на обличчi Парижа, – пробурчав Фаш. Ось так. Ленгдон вiдчув, що тому, хто його запросив, догодити важко. Вiн подумав, чи Фаш знае, що для побудови цiеi пiрамiди за особистим наказом президента Мiттерана було використано рiвно 666 скляних панелей – дивне розпорядження, яке завжди гаряче обговорювалось прихильниками теорii змови: вони вважали, що 666 – це число сатани. Вiн вирiшив промовчати. У мiру того, як вони все нижче опускались у пiдземний хол, його прихований простiр поступово виходив iз тiнi. Пiдземний рiвень Лувру загальною площею 70 тисяч квадратних футiв на глибинi 57 футiв було сплановано як нескiнченний грот. Обкладений мармуром теплого вохристого кольору, який гармонiйно поеднувався з медовим кольором каменю на фасадi, цей хол завжди був заповнений туристами й залитий сонячним свiтлом. А зараз примiщення було порожне й темне i здавалося холодним склепом. – А де охорона музею? – спитав Ленгдон. – En quarantaine[11 - На карантинi (франц.).], – вiдповiв Фаш, нiби Ленгдон ставив пiд сумнiв його рiшення, – безперечно, сьогоднi сюди зайшов той, хто не мав права тут бути. Усiх нiчних охоронцiв допитують. На цей вечiр моi люди замiняють музейних охоронцiв. Ленгдон кивнув i пiшов швидше, щоб не вiдставати вiд Фаша. – Наскiльки добре ви знаете Жака Соньера? – спитав капiтан. – Я, власне, зовсiм його не знаю. Ми не знайомi. Фаш був здивований. – Минулого вечора ви мали зустрiтися вперше? – Так. Ми планували зустрiтися на прийняттi пiсля моеi лекцii, яку органiзовував Американський культурний центр, але вiн так i не прийшов. Поки Фаш щось занотовував до свого маленького записника, Ленгдон кинув погляд на менш вiдому пiрамiду Лувру – величезний свiтильник у формi пiрамiди, який звисав зi стелi, наче сталактит. – Хто з вас запропонував зустрiтися вчора ввечерi? – зненацька спитав Фаш, ведучи Ленгдона вгору по сходах. – Вiн чи ви? Питання видалося дивним. – Мсье Соньер, – вiдповiв Ленгдон, коли вони увiйшли в тунель крила Денон[12 - Частина музею, названа так на честь першого директора Лувру – барона Домiнiка Вiван-Денона.], де були найвiдомiшi зали Лувру. – Його секретарка зв’язалася зi мною кiлька тижнiв тому електронною поштою. Написала, що кураторовi стало вiдомо, що я цього мiсяця читатиму лекцiю в Парижi, i вiн, поки я буду тут, хоче дещо обговорити зi мною. – Обговорити що? – Не знаю! Мистецтво, я думаю. Адже у нас спiльнi зацiкавлення. Фаш скептично зиркнув на нього. – І ви так i не знаете, що мали обговорювати? Ленгдон не знав. Йому й самому було дуже цiкаво, але незручно було розпитувати детальнiше. Шанований Жак Соньер був великим самiтником i дуже рiдко зустрiчався з кимось; Ленгдон просто зрадiв самiй можливостi поспiлкуватися з ним. – Мiстере Ленгдон, а чи не можете ви бодай здогадуватися, що саме жертва могла хотiти обговорити з вами в нiч, коли сталося вбивство? Це могло б допомогти нам. Ленгдону стало незатишно вiд прямоти запитання. – Справдi не можу собi уявити. Я мав за честь, що така людина звернулася до мене. Я захоплююсь працями мсье Соньера. Часто iх цитую. Фаш щось занотував у своему блокнотику. Чоловiки були на пiвдорозi до входу в тунель, що вiв до крила Денон, i Ленгдон мiг бачити нерухомi ескалатори. – Ми поiдемо лiфтом, – сказав Фаш, – Упевнений, ви добре знаете: галерея досить далеко, щоб iти туди пiшки. – Вiн пригладив волосся м’ясистою рукою. – Отже, ви мали спiльнi з мсье Соньером зацiкавлення? – продовжував вiн, коли дверi лiфта вiдчинились. – Так. Торiк я написав чернетку своеi книги, яка зачiпае питання, в обiзнаностi з якими рiвних мсье Соньеру нема. Менi дуже хотiлося почути його думку. – Розумiю. І що то за тема? Ленгдон завагався, не знаючи, як краще пояснити. – Власне, це праця про поклонiння богиням – концепцiя жiночоi святостi та мистецькi символи, пов’язанi з цим. – І Соньер добре знався на цьому? – Як нiхто iнший. – Розумiю. А може, Жак Соньер знав про вашу майбутню книгу, – висловив припущення Фаш, – i запропонував зустрiч, щоб допомогти вам? Ленгдон похитав головою. – Про мою книгу нiхто не знае. Вона ще в чорновому варiантi, який я нiкому не показував, окрiм редактора. – Ви i мсье Соньер, – сказав капiтан, коли лiфт рушив, – ви зовсiм нiколи не розмовляли? І не листувалися? Нiколи нiчого не надсилали один одному електронною поштою? Ще одне дивне запитання. Ленгдон похитав головою. – Нi. Нiколи. Фаш схилив голову, нiби подумки фiксував цей факт. Нiчого не сказавши, вiн втупив погляд у хромованi дверi лiфта. У вiдображеннi на iхнiй блискучiй поверхнi Ленгдон помiтив шпильку на краватцi капiтана – срiбне розп’яття, оздоблене тринадцятьма камiнчиками чорного онiксу. Цей символ був вiдомий християнам як crux gemmata – хрест iз коштовностями – графiчний символ Христа i Його дванадцяти апостолiв. Ленгдон i не подумав би, що капiтан французькоi полiцii так вiдкрито демонструватиме свою релiгiйнiсть. Це ж Францiя, краiна, де християнство е не релiгiею, а традицiею. Лiфт зупинився. У вiдображеннi на дверях Ленгдон зiткнувся поглядом з очима Фаша. Вiн швидко вийшов з кабiни й розгублено зупинився. Фаш поглянув на нього. – Гадаю, мсье Ленгдон, ви ще нiколи не бачили Лувр о такiй порi? «Гадаю, нi», – подумав Ленгдон, намагаючись стримати серцебиття. Галереi Лувру з iхнiми славнозвiсними високими стелями зазвичай добре освiтленi. А зараз вони вражали пiтьмою. Вiд приглушеного червоного свiчення, що йшло вгору вiд плiнтусiв, на мозаiчнiй пiдлозi лишались червонi смуги. Подивившись углиб похмурого коридору, Ленгдон зрозумiв, що так i мае бути. Власне, всi великi галереi послуговувались червоним свiтлом – лампочки, вмонтованi на низькому рiвнi, давали змогу працiвникам i охоронi знаходити дорогу в той час, коли картини залишалися б у вiдноснiй темрявi i шкiдлива дiя свiтла на них значно послаблювалась. – Сюди, – сказав Фаш, рiзко повертаючи праворуч i ведучи його рядом з’еднаних мiж собою галерей. Ленгдон iшов за ним, поступово звикаючи до темряви. Довкола з пiтьми почали виступати великi олiйнi полотна, неначе у величезнiй фотолабораторii проявлялися свiтлини. Камери стеження вгорi на стiнах посилали вiдвiдувачам чiткий сигнал: Ми вас бачимо. Нiчого тут не чiпайте. – Хоч одна з них справжня? – спитав Ленгдон, вказуючи на камери. Фаш похитав головою. – Звичайно ж нi. Ленгдон не здивувався. Якщо брати до уваги площi Лувру, потрiбно мати сотнi працiвникiв, якi б лише сидiли й контролювали вiдеоспостереження. Бiльшiсть великих музеiв зараз послуговуеться системою затримання. Не дай крадiю вийти. Тримай його всерединi. Система затримання вмикаеться пiсля закiнчення роботи музею, i якщо зловмисник торкаеться якогось експоната, всi виходи перекриваються i крадiй буде заблокований ще до прибуття полiцii. У глибинi викладеного мармуром коридору лунали голоси. Здавалося, шум iшов з великого алькова, який знаходився праворуч. Звiдти лилося яскраве свiтло. – Там кабiнет куратора, – сказав капiтан. Коли вони наблизились до алькова, Ленгдон крiзь вiдчиненi дверi побачив розкiшний кабiнет Соньера з дерев’яними панелями та картинами великих майстрiв. Там метушилося кiлька полiцейських, вони щось занотовували й розмовляли по телефону. Один з них сидiв за величезним старовинним письмовим столом Соньера i щось набирав у ноутбуку. Вийшло так, що приватний кабiнет куратора став командним пунктом полiцii. – Messieurs! – гукнув iм Фаш, i всi вони обернулися. – Ne nous dеrangez pas sous aucun prеtexte. Entendu?[13 - Мсье! У жодному разi не турбуйте нас нi з якого приводу. Зрозумiло? (франц.)] Ленгдон неодноразово вiшав на дверi номера в готелях табличку з написом «NE PAS DERANGER», тож зрозумiв змiст наказу. Фаша i Ленгдона не можна було турбувати нi за яких обставин. Усi в кабiнетi кивнули, висловлюючи цим свое розумiння. Покинувши невелике зiбрання агентiв, Фаш повiв Ленгдона далi темним коридором. За тридцять ярдiв був вхiд до найпопулярнiшого вiддiлу Лувру, Великоi галереi – коридору, який здавався нескiнченним: там мiстилися найцiннiшi в Луврi шедеври iталiйських майстрiв. Ленгдон знав: саме там лежало тiло Соньера; вiн упiзнав на фото знаменитий паркет, тож помилки бути не могло. Коли вони пiдiйшли, вiн побачив, що вхiд перекрито величезними сталевими гратами, нiби iз середньовiчних замкiв, якi стримували напад ворожоi армii. – Система затримання, – сказав Фаш, коли вони наблизилися до брами. Ленгдон зазирнув крiзь грати у присмерк ледь освiтленоi Великоi галереi. – Давайте, а я за вами, – сказав Фаш, пiднiмаючи над пiдлогою низ грат на два фути. – Прошу, пролазьте пiд низом. Ленгдон глянув на вузький простiр бiля його нiг пiд масивними гратами, де можна було лише проповзти. «Здаеться, вiн жартуе». Загорожа виглядала, як гiльйотина, яка очiкуе на свою жертву. Фаш щось пробурчав французькою й подивився на годинник. Потiм опустився на колiна i просунув свое огрядне тiло пiд гратами. А тодi пiдвiвся i глянув на Ленгдона крiзь грати. Ленгдон зiтхнув. Поклавши долонi на полiрований паркет, вiн лiг на живiт i подався вперед. Але проповзаючи, зачепився комiром свого твiдового пiджака за нижню частину грат i боляче вдарився потилицею об залiзо. «Обережнiше, Роберте», – подумки сказав вiн i таки пролiз у щiлину. А пiдвiвшись, запiдозрив, що ця нiч збираеться бути дуже довгою. Роздiл 5 Центральна штаб-квартира i конференц-центр органiзацii «Opus Dei» розташовуеться на Лексингтон-авеню, 243, у Нью-Йорку. Вежа площею 133 тисячi квадратних футiв мiстить сотнi спалень, шiсть iдалень, бiблiотеки, кiмнати для зустрiчей та офiси. Сiмнадцятий поверх повнiстю житловий. Чоловiки послуговуються центральним входом на Лексингтон-авеню, а жiнки, якi завжди мають триматися окремо вiд чоловiкiв, входять через бiчний вхiд. Цього ж вечора трохи ранiше у вiвтарi свого пентхаузу епископ Мануель Арiнгароса спакував маленьку валiзку й одяг традицiйну чорну сутану. На його пальцi була епископська каблучка з чотирнадцятикаратного золота iз пурпуровим аметистом i великими дiамантами, сконструйована у виглядi посоха. Як президент «Opus Dei», епископ Арiнгароса присвятив останне десятирiччя свого життя поширенню iдей «Справи Божоi», дослiвно «Opus Dei». Ця органiзацiя, яку заснував у 1928 роцi iспанський жрець Хосе Марiя Ескрiва, виступала за повернення традицiйних католицьких цiнностей, як про це писалося у книзi Ескрiви «Шлях». До сьогоднi було поширено бiльше чотирьох мiльйонiв примiрникiв цiеi книги сорока двома мовами, i «Opus Dei» стала потужною силою iз резиденцiями, навчальними центрами i навiть унiверситетами мало не в кожному великому мiстi земноi кулi. Голова католицькоi церкви, папа, разом iз кардиналами у Ватиканi схвалив i благословив цю органiзацiю. Одначе заможнiсть i сила впливу «Opus Dei» викликали пiдозру. – Багато хто називае «Opus Dei» тоталiтарною сектою. А ще про вас кажуть, що ви – ультраконсервативна християнська громада. То хто ви е? – нерiдко питали репортери. – «Opus Dei» – нi те, нi iнше, – терпляче вiдповiдав епископ. – Ми належимо до католицькоi церкви, ми е спiльнотою католикiв, яка обрала своiм прiоритетом дотримуватись католицькоi доктрини так суворо, як тiльки це можливо в повсякденному життi. Тисячi членiв «Opus Dei» мають сiм’i та чинять Божу справу у своiх громадах. Іншi обирають аскетичне життя у наших центрах. Це iхнiй особистий вибiр, але кожен в «Opus Dei» мае на метi покращити свiт, роблячи Божу справу. Звичайно ж, це чудова мета. Одначе це нiкого не переконувало. Медiа люблять скандали, а «Opus Dei», як i iншi великi органiзацii, мала серед своiх членiв кiлька заблудлих душ, котрi кидали тiнь на всiх. Медiа стали називати «Opus Dei» Божою мафiею або культом Христа. «Ми боiмося того, чого не розумiемо», – думав епископ Арiнгароса. П’ять мiсяцiв тому, проте, калейдоскоп влади потрусили невдало. Арiнгароса все ще не мiг отямитися вiд удару. І тепер, сидячи на борту приватного лiтака, який тримав курс на Рим, вiн дивився у вiкно на темну Атлантику. Сонце вже сiло, але епископ знав, що його власна зоря знову сходила. «Цього вечора битву буде виграно, – думав вiн, дивуючись, чого це вiн лише мiсяць тому почувався таким безсилим. – Вони самi не знають, яку вiйну розпочали». На якусь мить його очi зупинилися на власному вiдображеннi у вiкнi: темне й довгасте обличчя, на якому видiлявся плаский нiс, розплющений кулаком в Іспанii, коли епископ ще був молодим мiсiонером. Тепер вiн не зважав на фiзичнi вади. Арiнгароса перебував у свiтi духу, не плотi. Коли лiтак минув узбережжя Португалii, у кишенi сутани почав вiбрувати мобiльний. Єпископ знав, що неодмiнно мае вiдповiсти. Лише один чоловiк у свiтi знав цей його номер: той, хто писав йому повiдомлення на телефон. Схвильований, вiн спокiйно вiдповiв. – Так? – Сайлас визначив, де нарiжний камiнь, – вiдповiв абонент. – Це в Парижi. У церквi Сен-Сюльпiс. – Тодi ми вже близько. – Ми скоро матимемо його. Але потрiбен ваш вплив. – Звичайно. Скажiть, що менi робити. А за п’ятсот миль вiд нього альбiнос на iм’я Сайлас стояв у маленькiй мисцi з водою, миючи свою спину – це був ще один його особистий ритуал. «Очисти iсопом[14 - Ісоп – рослина родини губоцвiтих, лiкувальнi властивостi якоi вiдомi з давнiх часiв.] мене – i буду я чистий, – молився вiн словами псалма. – Обмий Ти мене – i я стану бiлiший вiд снiгу!»[15 - Тут i далi уривки зi Святого Письма у перекладi І. Огiенка.] Останнi десять рокiв Сайлас слiдував законам «Шляху», вiдмиваючи себе вiд грiхiв, перебудовуючи власне життя, вiдчищаючи насильство минулого. «Послання Ісуса – це свiт… любовi». Цi слова вiн вивчив ще на початку i тримав iх у своему серцi. Послання, яке загрожували знищити вороги Христа. «Того, хто погрожуе Господу силою, – прошепотiв вiн, – силою буде й знищено». Цього вечора Сайлас викликав iх на двобiй. Роздiл 6 Пролiзши пiд охоронними гратами, Роберт Ленгдон тепер стояв усерединi Великоi галереi, де в Луврi експонували найвiдомiшi твори iталiйського мистецтва. Стiни висотою тридцять футiв здiймалися з обох бокiв, угорi розчиняючись у темрявi. Червоне свiтло нiчних лампочок розсiювалося навколо й кидало химернi вiдблиски на численнi натюрморти i релiгiйнi сцени, написанi да Вiнчi та iншими великими майстрами. Коли погляд Ленгдона ковзнув по мостинах паркету, який багато хто вважав найдивовижнiшим експонатом цього крила, його очi зупинилися на предметi, який чомусь лежав на пiдлозi за кiлька ярдiв[16 - Ярд – 91,44 см.] лiворуч, загороджений полiцейською стрiчкою. Вiн обернувся до Фаша. – Це Караваджо? Фаш кивнув, навiть не глянувши. Це полотно, майнуло в головi Ленгдона, коштуе бiльше двох мiльйонiв доларiв, i ось воно лежить на пiдлозi, наче непотрiбний плакат. – Що ця картина там робить?! Фаш сердито глянув на нього: – Це мiсце злочину, мiстере Ленгдон. Ми нiчого не чiпаемо. Цю картину зiрвав зi стiни куратор. Саме так вiн активував систему безпеки. Ми припускаемо, що на нього було вчинено замах у його кабiнетi, потiм вiн тiкав до Великоi галереi й там стягнув картину зi стiни. Грати вмить упали й заблокували вхiд. Ленгдон був спантеличений. – Отже, той, хто вчинив замах на куратора, потрапив до Великоi галереi? Фаш похитав головою. – Грати безпеки вiдгородили Соньера вiд нападника. Вбивця залишився в коридорi й стрiляв крiзь цi грати, – Фаш вказав на помаранчеву мiтку, прикрiплену до грат, пiд якими вони щойно пролiзли. – Соньер помер тут сам. Ленгдон глянув на довжелезний коридор попереду. – То де його тiло? Фаш поправив шпильку у виглядi хреста на своiй краватцi й рушив уперед. – Як ви, певне, знаете, Велика галерея досить довга. Їi довжина, як пригадував Ленгдон, сягала пiвтори тисячi футiв. Крокуючи слiдом за Фашем, вiн думав, що це просто блюзнiрство – пробiгати повз стiльки шедеврiв i не мати змоги зупинитися бiля жодного. Але до тiла вони так i не доходили. – Жак Соньер пройшов таку вiдстань? – Мсье Соньер мав кульове поранення в живiт. Вiн помирав повiльно. Десь п’ятнадцять чи двадцять хвилин. То, без сумнiву, була надзвичайно сильна людина. Ленгдон, вражений, обернувся. – Охоронi потрiбно було п’ятнадцять хвилин, аби сюди дiстатися? – Звичайно ж нi. Охорона Лувру миттево вiдреагувала на тривогу i побачила, що Велику галерею перекрито. Крiзь грати вони могли почути якийсь рух у кiнцi коридору, але бачити не могли нiчого. Згiдно з iнструкцiею, вони викликали нас. Ми прибули за п’ятнадцять хвилин, пiдняли грати, щоб можна було пролiзти знизу, i я послав всередину десяток озброених людей. Вони прочесали всю галерею вздовж i впоперек у пошуках нападника. – І що? – І нiкого не знайшли. За винятком… – вiн зробив жест углиб, – його. Ленгдон пiдняв голову й глянув туди, куди вказував палець Фаша. На вiдстанi тридцяти ярдiв самотньо горiв переносний лiхтар, i його свiтло вiдбивалося на паркетi, утворюючи застиглий ясний острiвець у темрявi галереi. Всерединi освiтленого кола, як комаха пiд мiкроскопом, лежав куратор. Коли вони пiдiйшли до тiла, у Ленгдона все похололо всерединi. Це було найдивнiше видовище iз будь-коли бачених ним. На паркетi лежало оголене тiло Жака Соньера саме так, як вiн бачив на фотографii. Тiло куратора простяглося точно у вiдповiдностi з центральною вiссю примiщення, його руки й ноги були розпластанi вшир, а одяг охайно складено поряд. Прямо пiд грудною кiсткою кривава пляма позначала те мiсце, куди увiйшла куля. Кровi витекло на диво мало, невеличка калюжка темноi рiдини. Вказiвний палець лiвоi руки теж був у кровi. Схоже, вiн вмочив його в рану, i власна кров послужила йому чорнилом, а його оголений живiт – папером, де вiн намалював п’ять прямих лiнiй, якi утворювали п’ятикутну зiрку. Пентаграма. Ленгдону стало моторошно. Вiн малював сам на собi. – Мсье Ленгдон? Темнi очi Фаша знову глянули на нього. – Це пентаграма, – заговорив Ленгдон, i його голос глухо зазвучав пiд склепiнням, – один iз найстарiших символiв на землi. Його використовували за чотири тисячi рокiв до Рiздва Христового. – І що вiн означае? Ленгдон завжди вагався, коли йому ставили таке запитання. Пояснювати, що «означае» символ, було все одно, що говорити, як хтось мае вiдчувати ту чи ту мелодiю. – Символи в рiзних випадках мають рiзнi значення, – сказав вiн, – слiд почати з того, що пентаграма – це поганський релiгiйний символ. Фаш кивнув: – Поклонiння дияволу. – Нi, – заперечив Ленгдон, вiдразу збагнувши, що невдало дiбрав слово. Зараз поняття «поганство» стало ледве не синонiмом поклонiння дияволу, що е грубою помилкою. Це слово походить вiд латинського paganus, що означае «мешканцi сiльськоi мiсцевостi». «Погани» – це всього-на-всього сiльськi мешканцi, якi дотримуються старих релiгiйних ритуалiв поклонiння природi. – Пентаграма, – пояснив вiн, – це дохристиянський символ, з яким пов’язано поклонiння природi. Це прадавне поеднання двох половин, iнь i янь, як це називають на Сходi. Коли чоловiче й жiноче збалансованi, у свiтi настае гармонiя. Коли нi – пануе хаос. – Вiн показав на живiт Соньера: – Ця пентаграма символiзуе жiночу частину всiх речей, те, що релiгiйнi iсторики називають «сакральна жiночiсть» або «священна богиня». Соньер мав знати це як нiхто iнший. – Отже, Соньер намалював на своему животi символ богинi? Ленгдон мав визнати, що це справдi здаеться дивним. – Пентаграма символiзуе Венеру, богиню жiночого кохання i краси. Фаш глянув на голого чоловiка i гмикнув. – Раннi релiгii вважали священною Природу та ii закони. Богиня Венера i планета Венера були тiсно пов’язанi, – додав Ленгдон, – i не мае значення, яким iменем називали Венеру. Тепер Фаш здавався знервованим, нiби йому бiльше подобалась iдея поклонiння дияволу. – Мсье Ленгдон, – раптом сказав вiн, – але ж пентаграма стосуеться й диявола також. Вашi американськi фiльми жахiв грунтуються саме на цьому. Ленгдон насупився: «Дякую тобi, Голлiвуде». П’ятикутна зiрка вже стала вiртуальним клiше у фiльмах жахiв про сатанiстiв – його завжди судомило, коли бачив цей символ у тому контекстi. – Запевняю вас, – сказав вiн, – незважаючи на те, що ви все це бачите в кiно, iсторично хибним е пов’язувати пентаграму з дияволом. Хоча символiзм пентаграми було за це тисячолiття спотворено. Шляхом кровопролиття. – Я щось не второпав. Ленгдон глянув на прикрасу Фаша, не знаючи, як йому краще пояснити. – Це все церква, сер. Символи, загалом, дуже живучi, але пентаграму спотворено зусиллями римськоi католицькоi церкви. То була частина зусиль Ватикану, спрямованих на те, щоб знищити поганськi релiгii та нав’язати масам християнство, коли церква розпочала кампанiю проти поганських богiв i богинь, переконавши бiльшiсть, що iхнi символи позначають зло. – Продовжуйте. – Це е доволi поширеним у часи потрясiнь, – продовжував Ленгдон, – коли нова влада бере старi символи та змiнюе iхне значення. У боротьбi мiж поганськими та християнськими символами поганськi програли: тризуб Посейдона став вилами диявола, ковпак мудреця – символом вiдьми, а пентаграма Венери – диявольським знаком. – Цiкаво, – кивнув Фаш у бiк розпластаного тiла, – а поза? Що ви думаете про це? Ленгдон знизав плечима. – Повторити символ – це найпростiший спосiб пiдсилити його. Жак Соньер поклав себе як п’ятикутну зiрку. Фаш уважно подивився на розкиданi в рiзнi боки руки, ноги й голову Соньера i провiв рукою по своему прилизаному волоссю. – А те, що вiн голий? – буркнув вiн, вимовляючи це слово як щось огидне, i знову глянув на тiло чоловiка. – Навiщо вiн зняв свiй одяг? «Добре запитання», – подумав Ленгдон. Вiн замислився про це ще тодi, коли побачив фото. – Мсье Фаш, я не можу сказати напевне, чому мiстер Соньер намалював цей символ на собi або лiг саме в такий спосiб, – мовив вiн. – Але я можу сказати вам, що така людина, як Соньер, безсумнiвно розглядала пентаграму як священне жiноче начало. – А власна кров замiсть чорнила? – Скорiш за все, йому просто бiльше нiчим було писати. Фаш якусь мить помовчав. – Менi здаеться, вiн писав власною кров’ю, щоб полiцiя виконала деякi кримiналiстичнi процедури. Гляньте на його лiву руку. Ленгдон обiйшов тiло, присiв навпочiпки i здивовано побачив, що куратор стискав у руках великий маркер iз фетровим стрижнем. – Соньер тримав це, коли ми його знайшли, – сказав Фаш, вiдступивши вiд Ленгдона на кiлька ярдiв до розкладаного столика, на якому лежали iнструменти, дроти, електроннi прилади, i вiв далi, перебираючи тi предмети: – Ми нiчого не чiпали. Ви обiзнанi з таким типом ручок? Ленгдон нахилився ще нижче, щоб розгледiти напис на маркерi: STYLO DE LUMI?RE NPIRE Вiн здивовано глянув угору. Ручками такого типу зi спецiальним фетровим вiстрям користувалися музейники, реставратори та полiцейськi для нанесення невидимих позначок на предметах. Цi ручки пишуть стiйким чорнилом на спиртовiй основi, i побачити написане можна лише в темрявi. Працiвники музеiв такими маркерами позначають рами картин, якi потребують реставрацii. Коли Ленгдон пiдвiвся, Фаш вимкнув лiхтар, i галерея раптом занурилась у пiтьму. А потiм з’явився знову з якимось дивним свiтильником. – Ви, можливо, знаете, – сказав капiтан, i його очi вiдблискували у фiолетовому сяйвi, – у полiцii використовують такий вид освiтлення, коли шукають на мiсцi злочину кров та iншi речовi докази. Тож ви можете уявити собi, наскiльки ми були здивованi… – І вiн рiзко спрямував свiтло на тiло. Ленгдон глянув униз i вражено здригнувся. Поряд з тiлом свiтилися пурпуровим останнi слова куратора. Коли Ленгдон почав вдивлятися в мерехтливi лiтери, то вiдчув, що туман, який оповив цю нiч, густiшае. Вiн ще раз перечитав послання i глянув на Фаша. – Що, чорт забирай, усе це може означати? Очi Фаша вiдсвiчували бiлим. – Саме це запитання ми хочемо поставити вам, мсье. Роздiл 7 У церквi Сен-Сюльпiс на третьому поверсi лiворуч вiд хорiв було скромне житло. Бiльше десяти рокiв воно слугувало домом сестрi Сандрiн Бiель – шiстдесятирiчна черниця почувалася там комфортно. Вона була вiдповiдальна за нерелiгiйнi аспекти iснування церкви – догляд за будiвлею, найм працiвникiв, безпеку храму, коли не було парафiян, замовлення вина та облаток для причастя. Тiеi ночi, коли сестра вже спала у своему невеличкому лiжку, ii розбудив телефонний дзвiнок. Вона втомлено пiдняла слухавку: – Сестра Сандрiн, церква Сен-Сюльпiс. – Вiтаю вас, сестро, – чоловiк звернувся до неi французькою. Сестра Сандрiн сiла. Котра ж це година? Хоча вона i впiзнала голос свого боса, але за п’ятнадцять рокiв вiн нiколи не будив ii. Абат був дуже побожною людиною, йшов додому i лягав спати вiдразу пiсля меси. – Я дуже перепрошую, що розбудив вас, сестро, – сказав абат, i його голос був дещо знервований i непевний, – та маю попросити вас про послугу. Менi щойно зателефонував впливовий американський епископ. Можливо, ви чули про нього? Мануель Арiнгароса. – Голова «Opus Dei»? – «Звичайно ж, я чула про нього. Хто ж зi свiту церкви може його не знати?» – подумала. Згадка про «Opus Dei» була для неi неприемною. Їхнiй погляд на жiнок був у кращому разi середньовiчним. Сестра Сандрiн була шокована, коли довiдалась, що жiнки в них були зобов’язанi безкоштовно прибирати чоловiчi житловi кiмнати, поки чоловiки були на месi; жiнки спали просто на твердiй дерев’янiй пiдлозi, коли чоловiкам видавали солом’янi матраци, – усе це як додаткове покарання за первородний грiх. Вона знала, що «Opus Dei» раптом стала могутнiшою в останнi роки, пiсля того як одна заможна секта нiбито переказала мало не мiльярд доларiв на рахунок Ватиканського iнституту релiгiйних дослiджень, вiдомого як Банк Ватикану. – Єпископ Арiнгароса просив мене про послугу, – роздратовано сказав абат. – Один iз його наближених цiеi ночi в Парижi, i вiн завжди мрiяв побачити Сен-Сюльпiс. – Вночi? Але церква набагато цiкавiша вдень. – Сестро, я згоден з вами, але вважатиму за особисту послугу, якщо ви впустите його цiеi ночi. Вiн буде, скажiмо… о першiй. Тобто за двадцять хвилин. Сестра Сандрiн нахмурилась. – Звичайно. Буду рада допомогти. Абат подякував iй та поклав слухавку. Звiсивши ноги з лiжка, сестра Сандрiн повiльно пiдвелася, вiдчуваючи босими ногами холодний камiнь. Холод пiднiмався по всьому ii тiлу, i раптом вона вiдчула неясну тривогу. Чи була то жiноча iнтуiцiя? Як вiруюча, сестра Сандрiн умiла знаходити мир завдяки заспокiйливим голосам у власнiй душi. Одначе тiеi ночi тi голоси мовчали, як i вся порожня церква навколо неi. Роздiл 8 Ленгдон не мiг вiдвести очей вiд мерехтливого пурпурового тексту на паркетi. Останне послання Жака Соньера зовсiм не було схоже на передсмертний лист, принаймнi як його собi уявляв Ленгдон. Ось це послання: 13—3–2—21—1–1—8—5 O, Draconian devil! Oh, lame saint![17 - О, Драконiв диявол! О кульгавий святий! (англ.)] Хоча Ленгдон поняття не мав, що це означало, вiн таки збагнув iнстинкт Фаша, що пентаграма якось пов’язана з поклонiнням дияволу. О, Драконiв диявол! Соньер залишив посилання на диявола. Так само дивним був ряд чисел. – Це схоже на числовий шифр. – Так, – сказав Фаш, – нашi дешифрувальники вже працюють над цим. Ми гадаемо, цi числа можуть бути ключем до того, хто його вбив. Можливо, телефон чи особистий iдентифiкацiйний номер? Чи мають цi числа якесь символiчне значення для вас? Ленгдон знову глянув на числа. Вони здавалися зовсiм випадковими. Коли числа е частиною системи символiв, вони зазвичай мають якийсь сенс, наприклад утворюють послiдовнiсть. Тут нiчого подiбного – пентаграма, текст, числа – вони, здавалося, нiяк не пов’язанi одне з одним. – Ранiше ви говорили, – сказав Фаш, – що всi зусилля Соньера були спрямованi на те, щоб скласти якесь послання… поклонiння богинi чи щось на кшталт цього? Який змiст цього послання? Цей текст схожий на звинувачення. Вам так не здаеться? Ленгдон намагався уявити собi останнi хвилини куратора в пастцi у Великiй галереi, коли той знав, що помирае. Це виглядало логiчно. – Звинувачення на адресу вбивцi цiлком iмовiрне, я так думаю. – Моя робота полягае в тому, щоб знайти iм’я цiеi людини. Дозвольте спитати вас, мсье Ленгдон. Якщо не брати до уваги цифр, що е дивним у цьому посланнi? – Що е дивним? Людина, яка помирае, замикае себе в галереi, знiмае одяг, малюе на собi пентаграму i пише загадкове звинувачення на пiдлозi. Тут усе е дивним! – Соньер був француз, – рiшуче вiдповiв Фаш, – вiн жив у Парижi. І, одначе, вiн пише свое послання… – Англiйською мовою, – сказав Ленгдон, нарештi зрозумiвши, що мав на увазi капiтан. Фаш кивнув. – Prеcisеment[18 - Точно (франц.).]. Ви розумiете, чому саме? Ленгдон знав, що Соньер бездоганно володiв англiйською, але чому саме цiею мовою писав вiн своi останнi слова, збагнути не мiг. Вiн знизав плечима. Фаш знову вказав на пентаграму на животi Соньера. – Нiчого спiльного iз поклонiнням дияволу? Ви ще й досi сумнiваетесь? Ленгдон сумнiвався вже в усьому. – Сукупнiсть символiв i текст не узгоджуються одне з одним. Менi шкода, але я бiльше нiчим не можу допомогти. – Можливо, так буде зрозумiлiше, – Фаш вiдступив вiд тiла i пiдняв свiтильник, вiд чого освiтлений простiр став ширшим. – А тепер? На подив Ленгдона, довпруж тiла куратора висвiтилося коло. Очевидно, Соньер, лежачи на пiдлозi, намагався накреслити кiлька дуг, щоб опинитися всерединi кола. Умить став зрозумiлим його задум. «Вiтрувiанська людина», – збагнув Ленгдон. «Вiтрувiанська людина» да Вiнчi стала по всьому свiту своерiдним знаком культури, це зображення можна побачити навiть на килимках для комп’ютерних мишей i на футболках. Славетний рисунок складаеться з iдеального кола, у яке вписано оголеного чоловiка, i його ноги й руки розпластано так само, як у мертвого Соньера. Да Вiнчi. Ленгдона пройняв дрож подиву. Немае сумнiву, Соньер мав на увазi лише це. В останнi хвилини життя куратор зняв одяг i лiг, у натуральну величину створивши копiю генiального рисунка Леонардо да Вiнчi. Коло стало тим головним елементом, якого бракувало. Жiночий символ захисту – оточене колом тiло оголеного чоловiка – завершував гармонiю чоловiчого й жiночого за да Вiнчi. Тепер постае питання, навiщо Соньер iмiтував славетний рисунок. – Мсье Ленгдон, – сказав Фаш, – звичайно ж, така людина, як ви, знае, що Леонардо да Вiнчi мав схильнiсть до чорноi магii. Ленгдона здивувала обiзнанiсть Фаша стосовно да Вiнчi, i це, звичайно ж, нарештi могло пояснити пiдозрiлiсть капiтана до поклонiння дияволу. Да Вiнчi завжди був «незручною» фiгурою для iсторикiв, особливо тих, хто дотримувався християнськоi традицii. Генiальний художник був гомосексуалiстом; вiн рiзав трупи, щоб вивчати анатомiю; вiн лишив дивовижнi записи, якi можна прочитати лише справа налiво; вiн вiрив, що за допомогою алхiмii свинець можна перетворити на золото i, можливо, навiть обдурити Бога й створити елiксир безсмертя. «Нерозумiння породжуе недовiру», – подумав Ленгдон. – Я розумiю, про що ви, – сказав вiн, – але насправдi да Вiнчi нiколи не практикував чорну магiю. То була надзвичайно духовна людина, хоча так, його вiра конфлiктувала з офiцiйною церквою, – вiн пильно зважував кожне слово. – Погляди Соньера мають багато спiльного з да Вiнчi… зокрема, вiн так само був стурбований тим, що церква демонiзувала iдею богинi. Очi Фаша посуворiшали. – То ви гадаете, Соньер називае церкву кульгавим святим i безжальним дияволом? Ленгдон вирiшив, що розмова пiшла не в той бiк. – Усе, що я можу стверджувати, – це те, що мсье Соньер присвятив свое життя вивченню iсторii богинь i тому, як сильно спотворила цю iсторiю католицька церква. Вiн мiг висловити свое розчарування в останньому прощаннi. – Розчарування? – спитав Фаш, i голос його прозвучав вороже. – У цьому посланнi звучить радше лють, а не розчарування, чи не так? – вiн стиснув щелепи. – Мсье Ленгдон, за час своеi служби я бачив багато смертей, i ось що хочу вам сказати. Коли людина гине вiд чиеiсь руки, я не вiрю, що в останнi хвилини вона писатиме темнi духовнi послання, яких нiхто не зрозумiе. Я вважаю, що в ii думках буде одне, – Фаш понизив голос до шепоту, – la vengeance[19 - Помста (франц.).]. Я так гадаю, Соньер писав це, щоб сказати нам, хто його вбив. Ленгдон знову глянув на напис. – Але вiн нiякою мiрою нам цього не сказав. – Нi? – Нi, – втомлено вiдбивався вiн, нiчого не розумiючи. – Ви казали, що на Соньера було вчинено замах у його кабiнетi, дуже ймовiрно, тим, кому вiн запропонував увiйти. – Так. – Тодi дуже ймовiрним е висновок, що куратор знав свого нападника. Фаш кивнув. – Продовжуйте. – Отже, Соньер знав, хто вбив його, то навiщо робити все це? – вiн вказав на пiдлогу. – Цифровi коди? Кульгавий святий? Пентаграма на животi? Це все занадто таемниче. Нi, я думаю, що, якби Соньер хотiв повiдомити, хто вбивця, вiн просто написав би його iм’я. Поки Ленгдон вимовляв цi слова, на обличчi Фаша вперше за весь вечiр з’явилась самовпевнена усмiшка. – Prеcisеment, – сказав вiн, – cаме так. А неподалiк, у кабiнетi Соньера, за величезним столом куратора сидiв лейтенант Колле. Якщо не звертати уваги на моторошну фiгуру лялькового середньовiчного лицаря, який стежив за ним iз кутка столу Соньера, Колле було комфортно. Вiн одяг навушники i вiдрегулював сигнал на входi на екранi системи стеження. Все працювало добре. Розмова у Великiй галереi прослуховувалась надзвичайно добре. Обернувшись до свого ноутбука, лейтенант перевiрив навiгатор системи стеження. На екранi висвiтлився детальний план галереi, де лежало тiло куратора. У глибинi Великоi галереi блимала крихiтна червона цятка. La marque[20 - Позначка (франц.).]. Зараз Фаш тримае свою здобич на дуже короткому повiдку. Вiн це вмiе. Доводиться лише дивуватися холоднокровностi цього Ленгдона. Роздiл 9 Щоб бути певним, що нiхто не переб’е його розмови з Ленгдоном, Безу Фаш вимкнув свiй телефон. На жаль, то була дуже дорога модель iз двостороннiм радiозв’язком, i, попри його накази, один з агентiв скористався цим. – Капiтане? – у слухавцi трiщало, наче в рацii. Фаш гнiвно стиснув зуби. Вiн кинув на Ленгдона спокiйний погляд, нiби перепрошуючи. – Хвилиночку, – вiн витяг телефон з-за пояса й натиснув кнопку радiозв’язку. – Слухаю! – Капiтане, прибув агент iз департаменту шифрування. Гнiв Фаша вмить послабився. Прибув дешифрувальник? Певне, то добра новина. Фаш, виявивши шифровку Соньера на пiдлозi, надiслав усi знiмки картини злочину до департаменту шифрування, сподiваючись, що там хтось пояснить йому, що саме намагався висловити Соньер. Якщо хтось прибув звiдтiля, це, найiмовiрнiше, означае, що послання розшифровано. – Я зараз зайнятий, – рiшуче сказав вiн. – Попросiть дешифрувальника зачекати на командному пунктi. Я поговорю з ним, коли звiльнюся. – З нею, – виправили його, – це агент Неве. Настрiй у Фаша вiдразу погiршився. Тридцятидворiчну Софi Неве нав’язали йому два роки тому в рамках мiнiстерськоi кампанii залучення жiнок у полiцiю. Чоловiк у слухавцi продовжив: – Агент Неве наполягае, що мае негайно поговорити з вами, капiтане. Я намагався зупинити ii, але вона вже йде до галереi. Фаш просто не мiг повiрити своiм вухам: – Це нечувано! Я чiтко сказав… – Вибачте, мсье… За спиною в Ленгдона пролунав жiночий голос; вiн обернувся й побачив, що до них пiдходить молода жiнка. Їi густе волосся кольору бургундi вiльно спадало iй на плечi, одягнена вона була дещо недбало в довгий, до колiн iрландський светр кремового кольору та чорнi легiнси. На подив Ленгдона, жiнка йшла просто до нього, простягаючи руку для привiтання. – Мсье Ленгдон, я агент Софi Неве з департаменту шифрування, – вона говорила англiйською з французьким акцентом. – Дуже рада бачити вас. Ленгдон потиснув простягнуту руку i вмить вiдчув на собi ii рiшучий погляд. Їi пронизливi яснi очi були оливково-зеленi. – Капiтане, – вона швидко обернулась до Безу Фаша, – дуже прошу вибачити, що перервала вас, але… – Це дуже невчасно! – спалахнув Фаш. – Я намагалась додзвонитися вам, – Софi продовжувала англiйською, нiби з поваги до Ленгдона. – Я дешифрувала цифровий код. У Ленгдона прискорено забилося серце. Вона зламала код? – Я поясню, що саме, – сказала Софi. – А поки що у мене iнформацiя для мсье Ленгдона. На обличчi Фаша вiдбилася тривога. – Для мсье Ленгдона? Вона кивнула i знову обернулася до Ленгдона. – Ви маете зв’язатися з посольством США, мсье Ленгдон. Там для вас е повiдомлення зi Штатiв. Ленгдон був здивований, його схвильованiсть через розгаданий код змiнилася раптовим занепокоенням. Повiдомлення зi Штатiв? І хто б це мiг шукати його? Лише кiлька його колег знають, що вiн у Парижi. Щелепи Фаша напружились вiд цiеi новини. – Посольство Сполучених Штатiв? – спитав вiн iз пiдозрою в голосi. – Як вони могли знати, що мiстер Ленгдон тут? Софi знизала плечима. – Очевидно, вони зателефонували мiстеру Ленгдону в готель, а портье сказав iм, що мсье Ленгдона забрала полiцiя. У полiцii менi сказали, що в них повiдомлення для мсье Ленгдона, i попросили передати це йому. Брови Фаша збентежено пiднялися. Вiн вiдкрив рота, щоб щось сказати, але Софi вже звернулась до Ленгдона. – Мсье Ленгдон, – сказала вона, витягаючи з кишенi невеличкий клаптик паперу, – це номер служби повiдомлень вашого посольства. Вони просили зв’язатися з ними якомога швидше, – i вона, пильно глянувши на нього, вручила йому папiрець. – Поки я поговорю про код iз капiтаном Фашем, ви маете зателефонувати туди. Софi почала витягати мобiльний телефон iз кишенi свого светра. Фаш жестом зупинив ii. Вiн був схожий на вулкан, який от-от почне вивергатися. Не вiдводячи очей вiд Софi, вiн витяг свiй мобiльний телефон i простяг його Ленгдону. – Ця лiнiя безпечна, мсье Ленгдон. Ви можете скористатися нею. Вiн вiдвiв Софi на кiлька крокiв i почав щось тихо говорити iй. Вiдчуваючи до капiтана все бiльшу й бiльшу неприязнь, Ленгдон увiмкнув мобiльний i набрав той номер, який дала йому Софi Неве, – паризький номер з комутатором. На лiнii прозвучали сигнали. Один, другий, третiй. Нарештi вiдбулося з’еднання. Та замiсть очiкуваного оператора з посольства Ленгдон раптом почув французький автовiдповiдач. Як не дивно, але записаний голос видався йому знайомим: то був голос самоi Софi Неве! Спантеличений, вiн обернувся до неi. – Я перепрошую, мадемуазель Неве, чи не помилились ви? – Нi, це саме той номер, – швидко вiдповiла Софi, нiби передбачала знiяковiння Ленгдона. – У посольствi автоматична система повiдомлень. Ви маете набрати комутатор, щоб прослухати свое повiдомлення. – Але… – почав Ленгдон. – Це трицифровий код на папiрцi, який я вам дала, – Софi кинула Ленгдону мовчазний блискавичний погляд. Їi очi нiби слали чiткий меседж: Не ставте запитань. Робiть, як вам сказали! Ошелешений Ленгдон набрав цифри з папiрця: 454. Попередне повiдомлення вмить урвалося, i вiн почув електронний голос, який заговорив французькою: – У вас одне нове повiдомлення. Очевидно, 454 було кодом до ii автовiдповiдача, щоб вона могла слухати повiдомлення, коли ii не було вдома. «Я прослуховую повiдомлення цiеi жiнки?» Повiдомлення стало проговорюватись, i то був голос Софi: – Мiстере Ленгдон, – почувся схвильований шепiт, – не реагуйте на це повiдомлення. Просто спокiйно прослухайте його. Ви зараз у небезпецi. Тримайтеся до мене якомога ближче. Роздiл 10 Сайлас сидiв за кермом чорного «аудi», яке Учитель приготував для нього, i дивився на величну церкву Сен-Сюльпiс. Пiдсвiченi знизу прожекторами, двi ii дзвiницi здiймалися вгору, як дужi вартовi. З обох бокiв ряди рiвних контрфорсiв виступали, як ребра красивого звiра. «Цi погани у самому домi Господа ховають свiй нарiжний камiнь». Вiн збирався знайти його i вiддати Учителевi, щоб вiрнi отримали назад те, що братство багато рокiв тому викрало в них. Яким могутнiм це зробить «Opus Dei»! Припаркувавши «аудi», Сайлас видихнув, наказуючи собi зосередити розум на тому, що мають зробити його руки. Спогади про свое життя до того часу, як люди з «Opus Dei» врятували його, все ще не давали йому спокою… При народженнi його назвали не Сайласом, а якимось iншим iменем, тепер вiн навiть не може пригадати, як його звали батьки. Коли йому було сiм рокiв, вiн утiк з дому. Його вiчно п’яний батько, здоровенний вантажник з марсельського порту, весь час звинувачував матiр у тому, що хлопець народився альбiносом. Однiеi ночi вiн побив ii так сильно, що мати Сайласа вже не пiдвелася. Хлопець стояв бiля нерухомоi матерi з нестерпним почуттям провини. «То я винен!» Нiби якийсь демон вселився в нього: вiн вскочив у кухню, схопив ножа, побiг до спальнi, де його батько лежав на лiжку в п’яному дурманi. Не вимовивши нi слова, хлопець змусив батька заплатити за те, що той вчинив. Вiн утiк вiд того, що скоiв, але його дивна зовнiшнiсть видiляла його iз числа iнших юних втiкачiв, якi заповнювали вулицi мiста, тож вiн був змушений жити сам у пiдвалi напiвзруйнованоi фабрики, харчуючись фруктами та сирою рибою, вкраденою в порту. «Привид, – шепотiли люди одне одному, лякаючись його блiдоi шкiри, – привид з очима диявола!» І Сайлас почував себе привидом… прозорим… який мандруе вiд порту до порту, поки у вiсiмнадцять рокiв злочини не привели його до в’язницi в Андоррi. Провiвши там дванадцять рокiв, вiн так висох тiлом i душею, що справдi став прозорим. Yo soy un espectro[21 - «Я привид» (iсп.).]. Однiеi ночi могутня рука струснула стiни його кам’яноi камери, i привид прокинувся вiд крикiв своiх спiвкамерникiв. Ледь вiн скочив на ноги, як велика каменюка впала саме на те мiсце, де вiн щойно спав, залишивши отвiр у стiнi, яка здригалась. І в ту дiру вiн побачив щось таке, чого не бачив десять рокiв. Мiсяць у небi. Коли землетрус iще тривав, привид продерся вузьким тунелем i, вибравшись iз нього, скотився кам’янистим схилом до лiсу. Далi вiн iшов усю нiч, майже непритомний вiд голоду, вздовж залiзничного полотна i випадково натрапив на порожнiй вантажний вагон, куди заповз i заснув. А коли прокинувся, вагон iхав. Прокинувся вiн вiд крику. Хтось розбудив його i викинув з вагона. Вкрай виснажений, вiн упав при дорозi й знепритомнiв. Повiльно свiтало, i привид намагався зрозумiти, як довго вiн був мертвим. «День? Три днi?» Це не мало значення. Його лiжко було м’яке, а повiтря навколо нього пахло карамеллю, i над ним схилився сам Христос. «Я тут, – шепотiв Вiн йому. – Камiнь було вiдсунуто вбiк, i ти народився знову. Ти врятований, мiй сину. Благословеннi тi, що йдуть моею дорогою». І вiн знову заснув. Крик болю вирвав його з дрiмоти. Вiн пiшов коридором на крик. На кухнi вiн побачив, як великий чоловiк б’е меншого. Привид схопив великого й ударив його об стiнку, той вирвався i втiк, а тiло молодоi людини в одязi священика залишилося. Пiднявши пораненого священика – тому було зламано нiс, – привид понiс його до канапи. – Дякую, друже мiй, – сказав священик дивною французькою. – Грошi, офiрованi на церкву, виявилися завеликою спокусою для крадiя. – Вiн усмiхнувся: – Мене звуть Мануель Арiнгароса, i я мiсiонер з Мадрида, якого послали сюди, на пiвнiч Іспанii, будувати церкву. А як твое iм’я, друже мiй? Привид не мiг згадати. – Де я? – глухо запитав вiн. – Як я потрапив сюди? – Ти лежав на порозi мого дому. Ти був хворий, тож я годував тебе, пiклувався про тебе. Ти пробув тут багато днiв, – м’яко сказав молодий священик. Привид розглядав свого молодого рятiвника. Протягом багатьох рокiв нiхто не був добрим iз ним. – Дякую, отче. Священик торкнувся своеi губи, яка кровила. – Це я маю бути вдячним тобi, друже мiй. Наступного ранку привид iз подивом виявив газетну вирiзку на тумбочцi бiля свого лiжка. Стаття була тижневоi давностi i написана французькою. Коли вiн прочитав ii, то страх переповнив його, бо там iшлося про землетрус у горах, який зруйнував в’язницю, i про те, що багато небезпечних злочинцiв опинилося на свободi. «Священик знае, хто я!» Вiн скочив з лiжка, готовий тiкати. – Книга Дiянь Апостолiв, – сказав голос з-за дверей, i молодий священик увiйшов, усмiхаючись. Його нiс був невмiло забинтований, а в руках вiн тримав стару Бiблiю. – Роздiл позначено. Привид iз острахом узяв Бiблiю. Дiяння, 16. У тому роздiлi Нового Заповiту розповiдалося про в’язня на iм’я Сайлас, який лежав голий i був битий у своiй темницi, спiваючи гiмни Господу. Коли привид дiйшов до вiрша 26, вiн був приголомшений. Раптом стався великий землетрус, так, що основа в’язницi захиталась, повiдчинялися всi дверi в’язничнi. Священик тепло всмiхнувся. – Вiднинi, друже мiй, якщо в тебе немае iншого iменi, я називатиму тебе Сайлас. Привид кивнув. Сайлас. Вiн здобував тiло. «Мое iм’я Сайлас». – Час снiдати, – сказав священик, – тобi будуть потрiбнi сили, якщо ти допомагатимеш менi будувати церкву. Перебуваючи на висотi тисячi футiв на Середземномор’ям, епископ Арiнгароса ледь помiтив турбулентнiсть, у яку потрапив лiтак. Його думки були зайнятi майбутнiм «Opus Dei». Вiн би хотiв зателефонувати Сайласу в Париж. Але не мiг. – Це для твоеi безпеки, – пояснив Учитель, говорячи англiйською з французьким акцентом. – Розмова може бути перехоплена. Наслiдки можуть стати катастрофiчними для тебе. Арiнгароса знав, що вiн мав слушнiсть. Учитель, здаеться, був надзвичайно обережною людиною, вiн навiть Арiнгаросi не вiдкрився, хто вiн. Але цю людину варто було слухатися. Зрештою, вiн звiдкись отримав надзвичайно секретну iнформацiю: iмена чотирьох членiв братства! – Єпископе, – сказав йому Учитель, – я все органiзував. Згiдно з моiм планом, ви маете наказати Сайласу протягом кiлькох днiв спiлкуватися по телефону лише зi мною. Ви не повиннi в цей час розмовляти. Я роблю це заради захисту доброго iменi – вашого i Сайласа… а також моiх iнвестицiй. «Двадцять мiльйонiв евро, – подумав епископ. – Допомога на щось надзвичайно важливе!» Вiн дозволив собi всмiхнутися, що траплялось нечасто. Лише п’ять мiсяцiв тому вiн так боявся за майбутне вiри. Тепер воля Божа допомогла знайти рiшення. Якщо вiдбуватиметься так, як планувалося, Арiнгароса скоро володiтиме чимось таким, що зробить його наймогутнiшою постаттю в християнському свiтi. Учитель i Сайлас не пiдведуть. Учитель дiяв заради грошей, Сайлас заради вiри. І грошi, i вiра е могутньою мотивацiею успiху справи. Роздiл 11 – Це жарт?! – Безу Фаш аж зблiд, недовiрливо й люто дивлячись на Софi Неве. – Числовий жарт? Ваша професiйна оцiнка коду Соньера полягае в тому, що ви вважаете це чимось на кшталт математичного розiграшу? – Цей код, – пояснювала Софi, – настiльки простий, що Жак Соньер мав бути певним: ми вiдразу все зрозумiемо, – вона витягла з кишенi свого светра клаптик паперу i простягла його Фашу, – ось дешифрування. Фаш глянув на нього. 1—1–2—3—5–8—13—21 – І це все?! – вигукнув вiн. – Усе, що ви зробили, – це поставили числа в порядку зростання. У Софi вистачило нахабства задоволено всмiхнутися. – Саме так. Голос Фаша став низьким, просто утробним: – Агенте Неве, я не знаю, що ви тут робили, але пропоную вам доповiдати швидше. Вiн кинув стурбований погляд на Ленгдона, який стояв поряд iз телефоном бiля вуха, певне, все ще прослуховуючи повiдомлення вiд посольства США. Обличчя Ленгдона посiрiло, вочевидь новини були недобрi. – Капiтане, – сказала Софi небезпечно вiдважним тоном, – послiдовнiсть чисел, якi ви тримаете у своiх руках, е однiею з найславетнiших математичних прогресiй в iсторii. Це послiдовнiсть Фiбоначчi, – продовжила вона, кивнувши на папiрець у руках Фаша. – Послiдовнiсть, у якiй кожне число дорiвнюе сумi двох попереднiх. Фаш роздивився числа. Кожне з них i справдi було сумою двох попереднiх, i Фаш не мiг уявити, який усе це мало стосунок до смертi Соньера. – Математик Леонардо Фiбоначчi винайшов цю послiдовнiсть чисел у тринадцятому столiттi. І, звичайно ж, то не випадково, що всi числа, написанi Соньером на пiдлозi, належать до славетноi послiдовностi Фiбоначчi. Фаш деякий час дивився на молоду жiнку. – Добре, але що видумаете про те, чому Жак Соньер вирiшив iх написати? Що вiн цим сказав? Що це означае? Вона знизала плечима. – Нiчого. В тому-то й рiч. Це просто жарт. Це як узяти слова славетноi поезii й написати iх у довiльному порядку, щоб подивитись, чи хтось упiзнае, звiдки вони. Фаш погрозливо ступив уперед i наблизив свое обличчя майже впритул до обличчя Софi. – Я сподiваюсь, ви маете якесь адекватнiше пояснення, анiж це. М’якi риси Софi стали на диво жорсткими. – Капiтане, враховуючи те, що у вас поставлено сьогоднi на карту, я вважала, що вам варто було б знати, що Жак Соньер мiг просто гратися з вами. Мабуть, це не так. Я поiнформую директора вiддiлу дешифрування, що ви не потребуете наших послуг. Сказавши це, вона розвернулась на пiдборах i пiшла тiею ж дорогою, якою прийшла. Спантеличений Фаш дивився, як жiнка зникае у темрявi. «Вона що, збожеволiла?» Вiн глянув на Ленгдона, який усе ще слухав повiдомлення по телефону i, здавалося, був дуже занепокоений. Коли вiн урвав зв’язок, то виглядав наче хворий. – Щсь сталося? – спитав Фаш. Ленгдон ледь похитав головою. «Поганi новини з дому», – подумав Фаш, помiтивши, коли брав назад телефон, що його пiдозрюваний злегка спiтнiв. – Нещасний випадок, – вiдповiв Ленгдон затинаючись i дивно поглядаючи на Фаша, – один друг… – вiн вагався, – я маю летiти додому завтра вранцi першим же рейсом. Фаш не сумнiвався в тому, що шок на обличчi Ленгдона був непiдробним, але вiн вiдчув й iншу емоцiю: йому здалося, в очах американця з’явивсяся прихований страх. – Менi шкода, – сказав вiн, уважно дивлячись на Ленгдона. – Може б, ви присiли? Вiн рушив до однiеi з лавок у галереi. Ленгдон неуважно кивнув, зробив кiлька крокiв до лавки, а потiм зупинився. – Взагалi-то, я хотiв би скористатися туалетом. Фаш був внутрiшньо незадоволений, що допит уривався. – Туалет. Звичайно ж. Давайте зробимо перерву на кiлька хвилин, – вiн рушив назад довгим коридором у тому напрямку, звiдки вони прийшли. – Є туалети бiля кабiнету куратора. Ленгдон, вагаючись, вказав в iншому напрямку, в бiк протилежного кiнця Великоi галереi. – Менi здаеться, цей набагато ближче. Фаш зрозумiв, що Ленгдон мав рацiю. Вони вже подолали двi третини довжини Великоi галереi, а в кiнцi ii було два туалети. – Менi пiти з вами? Ленгдон похитав головою, вже йдучи галереею. – Немае потреби. І… я хотiв би… я маю кiлька хвилин побути сам. Фаш був не в захватi вiд iдеi Ленгдона йти до туалету самому цим коридором, але вiн знав, що з Великоi галереi був лише один вихiд, а саме грати, пiд якими вони пролiзли, i на першому поверсi бiля кожного виходу вартувала охорона. Ленгдон не змiг би вийти так, щоб Фаш не взнав про це. – Я маю на хвилинку повернутися до офiсу мсье Соньера, – сказав вiн. – Прошу вас, пiдходьте туди, коли звiльнитесь. Нам iще багато про що треба поговорити. Сердитий, вiн рушив у протилежний бiк, а Ленгдон зник у темрявi. Пiдiйшовши до грат, Фаш пролiз пiд ними й увiрвався в кабiнет Соньера. – Хто дав дозвiл Софi Неве увiйти в цю будiвлю? – заревiв вiн на агентiв. Першим вiдповiв Колле. – Вона сказала охоронi внизу, що розшифрувала код. Фаш озирнувся навкруги. – Вона пiшла? – А хiба вона не з вами? – Пiшла, – Фаш визирнув у темряву коридору. Спочатку вiн хотiв зв’язатися з охоронцями внизу й наказати затримати ii та привести сюди, перш нiж вона пiде з будiвлi, а потiм передумав. Викинувши ii з голови, вiн почав дивитися на мiнiатюру лицаря на столi Соньера. А тодi обернувся до Колле: – Ви стежите за ним? Колле коротко кивнув, а потiм повернув екран ноутбука до Фаша. Червона цятка чiтко блимала на планi поверху бiля примiщення, позначеного як туалети для вiдвiдувачiв. – Гаразд, – сказав Фаш, виходячи в коридор, – я маю зателефонувати в одне мiсце. Пильнуйте, щоб пiдозрюваний не покинув примiщення. Роздiл 12 Роберт Ленгдон вiдчував легке запаморочення, поплентавшись до кiнця Великоi галереi. Телефонне повiдомлення вiд Софi весь час програвалося в його головi. Зайшовши до чоловiчого туалету, Ленгдон клацнув вимикачем. Примiщення було порожне. Вiн пiдiйшов до умивальника й умив обличчя холодною водою. Рiзке свiтло залило голi кахлянi стiни, якi пахли дезiнфекцiею. Коли вiн витер обличчя, дверi за його спиною рипнули. Вiн рiзко обернувся. Увiйшла Софi Неве, i в ii зелених очах горiв переляк. – Слава Богу, ви тут. У нас небагато часу. Ленгдон стояв бiля умивальника, спантеличено дивлячись на полiцейську дешифрувальницю. Якусь хвилину тому вiн прослухав ii телефонне повiдомлення, i що бiльше вiн прокручував його в пам’ятi, то бiльше переконувався, що вона говорила серйозно. Не реагуйте на це повiдомлення. Просто спокiйно прослухайте його. Ви зараз у небезпецi. Тримайтеся до мене… Ленгдон вирiшив робити саме так, як радила Софi. – Я хотiла попередити вас, мсье Ленгдон, – почала вона, переводячи подих, – що ви sous surveillance cachеe. За вами ведеться приховане стеження, – поки вона говорила, ii англiйська з акцентом вiдбивалася луною вiд кахляних стiн, надаючи ii голосу особливого звучання. – Але… чому? – спитав Ленгдон. Софi вже пояснила це йому по телефону, але вiн хотiв ще раз почути з ii вуст. – Тому що, – сказала вона, роблячи крок до нього, – Фаш пiдозрюе у скоеннi вбивства саме вас. Гляньте, що у вас у лiвiй кишенi пiджака. Там доказ того, що вони стежать за вами. Ленгдон вiдчув, що починае розумiти бiльше. Глянути у власну кишеню? Звучить, як дешевий фокус. – Зараз. Приголомшений Ленгдон засунув руку до лiвоi кишенi свого твiдового пiджака – до тiеi, якою нiколи не користувався. Спочатку вiн там нiчого не знайшов, але ось пальцi намацали щось незнайоме. Невеличке й тверде. Схопивши крихiтний предмет, Ленгдон витяг його i здивовано втупився в нього очима. Це був металевий диск, схожий на кнопку або на батарейку для годинника. Ранiше вiн нiколи не бачив такого. – Що це? – Це такий навiгатор стеження, – сказала Софi, – який безперервно повiдомляе про свое мiсцезнаходження центральнiй установцi через супутниковий зв’язок. Його розташування можна визначити з точнiстю до двох футiв на всiй земнiй кулi. Вони тримають вас на електронному ланцюгу. Той агент, який забирав вас з готелю, пiдкинув вам його в кишеню ще до того, як ви вийшли з номера. Ленгдон згадав, як усе вiдбувалося в номерi готелю… швидкий душ, як вiн одягався, а лейтенант полiцii чемно тримав його твiдовий пiджак, поки вони не пiшли. Погляд Софi був переконливий. – Фаш не знае, що ви знайшли його, – вона зробила паузу, – вони пiдкинули це вам, бо подумали, що ви можете втекти. Власне, вони очiкували, що ви тiкатимете; i це посилить iхне припущення. – Навiщо менi тiкати? – спитав Ленгдон. – Я нiчого не робив! І вiн сердито рушив до смiттевого бака, щоб викинути туди «жучок». – Нi! – зупинила його Софi, схопивши за руку. – Хай вiн так i буде у вашiй кишенi. Якщо ви викинете це, то сигнал перестане рухатись i вони знатимуть, що ви його знайшли. Якщо Фаш подумае, що ви це виявили, то вiн… Вона не закiнчила своеi думки. Замiсть того вихопила металевий предмет iз руки Ленгдона i поклала йому назад у кишеню пiджака. – «Жучок» залишиться у вас. Принаймнi зараз. Ленгдону стало зле. – З якого дива Фаш вирiшив, нiби я вбив Жака Соньера? – Був ще один доказ, якого ви не бачили, – обличчя Софi спохмурнiло, – ви пригадуете тi три рядки тексту, якi Соньер написав на пiдлозi? Ленгдон кивнув. Слова i числа закарбувалися в його пам’ятi. Софi перейшла на шепiт. – Був i четвертий, який Фаш сфотографував i стер перед тим, як прибули ви. Ленгдон знав, що чорнило для маркера, яке проявляеться, легко можна витерти, але навiщо Фаш нищив докази? – В останньому рядку послання, – сказала Софi, – е те, чого Фаш не хотiв, щоб ви знали. Принаймнi, поки вiн не розбереться з вами. – Вона витягла з кишенi свого светра аркуш iз комп’ютерною роздрукiвкою фотографii та почала розпрямляти його. – Це повне послання, – i вона простягла аркуш Ленгдону. Приголомшений, Ленгдон глянув на знiмок. Останнiй рядок був для нього наче удар у живiт. 13—3–2—21—1–1—8—5 O, Draconian devil! Oh, lame saint! P. S. Find Robert Langdon[22 - P. S. Знайти Роберта Ленгдона (англ.).] На кiлька секунд вiн завмер, втупившись очима у фото. P. S. Find Robert Langdon. Йому здалося, нiби пiдлога захиталась у нього пiд ногами. «Соньер залишив постскриптум iз моiм iменем?» Вiн не мiг навiть уявити чого б це. – Отже, вам мае бути ясно, – сказала Софi, пильно дивлячись на нього, – Фаш наказав, щоб вас притягли сюди серед ночi, бо вас пiдозрюють у першу чергу. Принаймнi тепер вiн зрозумiв, чому Фаш виглядав таким самовдоволеним, коли Ленгдон висловив припущення, що Соньеру було б легше написати iм’я свого вбивцi. Знайти Роберта Ленгдона. – Чому Соньер написав це? – спитав Ленгдон, i його збентеження поступилося мiсцем гнiву. – Навiщо менi було вбивати його? – Фаш iще мае розкрити мотив, але вiн записав усю свою розмову з вами, сподiваючись, що ви могли про це проговоритися. Ленгдон вiдкрив рота, але не змiг вимовити жодного слова. – У нього е мiнiатюрний мiкрофон, – пояснила Софi, – його пiд’еднано до передавача в його кишенi, який передае сигнал на командний пост. – Це неможливо, – скипiв Ленгдон, – у мене е алiбi. Пiсля свого виступу я зразу повернувся до готелю. Можете спитати на рецепцii. – Фаш уже це зробив. Йому повiдомили, що ви взяли у портье ключ вiд номера десь о пiв на одинадцяту. Вбивство вiдбулося ближче до одинадцятоi. За цей час ви цiлком могли вийти з готелю непомiченим. – Це божевiлля! У Фаша немае доказiв! Очi Софi розширились, нiби вона хотiла перепитати: «Немае доказiв?» – Мсье Ленгдон, ваше iм’я написано на пiдлозi бiля тiла Соньера, i в щоденнику Соньера сказано, що ви мали побачитися з ним приблизно в той час, коли було скоено вбивство. У Фаша бiльше нiж достатньо пiдстав затримати вас для того, щоб допитати, – вона зiтхнула. – Жак Соньер був дуже помiтною i шанованою людиною в Парижi, i про його вбивство говоритимуть завтра в ранкових новинах. На Фаша будуть тиснути, щоб вiн знайшов убивцю, i вiн почуватиметься значно краще, якщо пiдозрюваний буде у в’язницi. Винний ви чи нi, але вас неодмiнно затримае полiцiя, поки вони не з’ясують, що ж сталося насправдi. Ленгдон вiдчув себе, наче звiр у клiтцi. – А навiщо ви менi про все це говорите? – Тому що, мсье Ленгдон, я певна, що ви не виннi, – Софi глянула кудись убiк, а потiм знову йому у вiчi, – а ще й тому, що це частково моя вина, що ви потрапили в бiду. – Не розумiю! Це ваша вина, що Соньер намагався несправедливо звинуватити мене? – Соньер не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на пiдлозi було призначено менi. Ленгдону потрiбен був час, щоб перетравити це. – Не розумiю? – То було послання не для полiцii. Вiн писав його для мене. Мабуть, вiн поспiшав i не подумав, як воно все виглядатиме в очах полiцii, – Софi зробила паузу. – Цифровий код, який залишив Соньер, справдi не мае нiякого сенсу, але Соньер писав його, бо знав, що слiдчi полiцii передадуть його дешифрувальникам i послання потрапить до мене, як воно i сталося. Ленгдон нiчого не розумiв у цьому нагромадженнi подiй. – Але чому ви вирiшили, що послання для вас? – «Вiтрувiанська людина», – категорично вiдповiла вона. – Цей малюнок завжди був моiм улюбленим серед робiт да Вiнчi. Ним Соньер хотiв привернути мою увагу. – Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твiр? Вона кивнула. – Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньер i я… – Софi закашлялась, – ми посварилися десять рокiв тому, – сказала вона й далi говорила пошепки, – ми майже не розмовляли вiдтодi. Цiеi ночi, коли в наш вiддiл зателефонували, що його вбито, i я побачила свiтлини його тiла i текст на пiдлозi, то зрозумiла, що вiн намагаеться щось менi передати. – Завдяки «Вiтрувiанськiй людинi?» – Так. І лiтерам P. S. – Постскриптуму? Вона похитала головою. – P. S. – то моi iнiцiали. – Але ж ваше iм’я – Софi Неве! Вона опустила очi. – P. S. було моiм прiзвиськом, коли я жила з ним, – вона почервонiла, – це означало Princess Sophie, принцеса Софi. Це, звичайно, дурниця. Але це було багато рокiв тому. Коли я була маленькою дiвчинкою. – Ви були знайомi з ним, коли були маленькою дiвчинкою? – Дуже добре, – вiдповiла вона, i на ii очах з’явились сльози, – Жак Соньер був моiм дiдом. Роздiл 13 Час настав. Виходячи з чорного «аудi», Сайлас вiдчував себе сповненим сили, а нiчний вiтерець розвiвав його простору сутану. Грядуть великi змiни. – Hago la obra de Dios, – прошепотiв вiн, рухаючись до входу в церкву. – Я роблю Божу справу. Вiн пiдняв свiй бiлий, як у фантома, кулак i тричi постукав у дверi. Через якусь мить засуви величезноi дерев’яноi брами почали рухатись, i сестра Сандрiн привiтала його. То була невеличка жiнка зi спокiйними очима, i Сайлас знав, що зможе легко здолати ii, але вiн поклявся не застосовувати сили, поки це не стане необхiдним. Вона служниця храму, i то не ii вина, що братство обрало ii церкву схованкою для нарiжного каменя. Їi не варто карати за грiхи iнших. – Ви американець? – спитала вона, заводячи його до храму. У нiшах нефiв було тихо, як у могилi, единою ознакою життя тут був слабкий запах ладану, який лишився пiсля вечiрньоi меси. – Я родом француз, – вiдповiв Сайлас, – прийняв чернецтво в Іспанii, а зараз вчуся в Сполучених Штатах. Черниця кивнула. – І ви нiколи не були в Сен-Сюльпiс? – Я зрозумiв, який це страшний грiх. – Вона краща вдень. – Не сумнiваюсь. Одначе я дуже вдячний вам, що ви надали менi цю можливiсть вночi. – За вас просив абат. Напевне, у вас е дуже могутнi друзi. «Ти навiть не уявляеш, якi могутнi», – подумав Сайлас. Ідучи за сестрою Сандрiн до бiчного нефа, вiн був вражений, наскiльки аскетичною виявилася Сен-Сюльпiс. Усерединi було порожньо й холодно, оздоблено дуже скромно, що нагадало йому аскетичнi собори в Іспанii. Коли вiн дивився на височенне склепiння з опорами, йому здалося, нiби вiн стоiть пiд перевернутим величезним кораблем. «Добре порiвняння», – подумав вiн. Корабель цього братства скоро перекинеться i пiде на дно. Йому хотiлося взятися до роботи i хотiлося, щоб сестра Сандрiн пiшла звiдти. – Менi прикро, сестро, що вас розбудили через мене. – Не страшно. Ви ж ненадовго в Парижi. Звiдки ви б хотiли почати огляд? Сайлас не вiдводив очей вiд вiвтаря. – Не треба екскурсii. Я можу все оглянути сам. – Менi не важко, – вiдповiла вона. Сайлас зупинився. Вони дiйшли до переднього ряду, i вiвтар був лише за п’ятнадцять ярдiв. Вiн обернувся своiм масивним тiлом до невеличкоi жiнки i вiдчув, як вона вiдсахнулась, коли зазирнула в його червонi очi. – Не хочу видаватися нечемним, сестро, але я не звик заходити в Дiм Господнiй задля екскурсii. Я б хотiв помолитися, а вже потiм оглянути церкву, – i вiн м’яко поклав свою важку руку iй на плече. – Сестро, прошу вас, вертайтесь до лiжка. Молитва вершиться на самотi. – Як бажаете, – але iй було не по собi. Сайлас забрав руку з ii плеча. – Добрих снiв вам, сестро. Нехай Бог береже вас. – І вас так само. Коли сестра Сандрiн пiшла вгору сходами, Сайлас став навколiшки перед першим рядом, вiдчуваючи, як волосяниця вп’ялась йому в ногу. «Господи, тобi моя ця робота…» Роздiл 14 Софi подумала, як Фаш невдовзi з’ясуе, що вона не пiшла з будiвлi Лувру. Побачивши приголомшення Ленгдона, вона не була певна, чи правильно вчинила, повiвшись саме так. «Але що ще я могла б зробити?» Колись дiдусь був для неi цiлим свiтом, а зараз вона з подивом помiтила, що майже не сумуе за цiею людиною. Жак Соньер став для неi чужим. Їхнi стосунки миттево урвалися однiеi березневоi ночi, коли iй було двадцять два. Десять рокiв тому. Софi випадково побачила, що ii дiд робить речi, що iх вона й уявити собi не могла. «Якби я не бачила цього на власнi очi…» Занадто ошелешена, щоб слухати те, що намагався пояснити дiд, Софi вiдразу переiхала, забравши грошi, якi вона вiдклала, i винайняла маленьке помешкання разом з iншими дiвчатами. Сказала дiдовi нiколи не дзвонити iй. Протягом цих рокiв вiн надсилав iй картки й листи, благаючи про зустрiч, – у неi накопичились десятки нерозпечатаних листiв, – але, до його честi, вiн нiколи не порушив своеi обiцянки i не зателефонував iй. До вчорашнього дня. – Софi? – його голос в автовiдповiдачi звучав зовсiм по-старечому. – Я так довго виконував твое побажання… Менi важко телефонувати й зараз, але я повинен поговорити з тобою. Сталося жахливе. Стоячи на кухнi у своiй паризькiй квартирi, Софi вiдчула холод, коли через стiльки рокiв знову почула голос дiдуся. На неi накотилася злива спогадiв. – Софi, дуже прошу, послухай, – вiн говорив англiйською, як тодi, коли вона була маленькою дiвчинкою. Французькою в школi. Англiйською вдома. – Це божевiлля не може бути вiчним. Невже ти не розумiеш? Ми маемо колись поговорити. Прошу, виконай одне бажання свого дiдуся. Зателефонуй менi до Лувру. Просто зараз. Боюся, i тобi, i менi загрожуе велика небезпека. Софi дивилась на автовiдповiдач. Небезпека? Про що вiн? – Принцесо… – Голос дiдуся хрипiв вiд почуттiв, яких Софi не могла витримати. – Я знаю, що приховував вiд тебе багато чого i тому втратив твою любов. Але то було для твоеi безпеки. Тепер ти повинна про все дiзнатися. Прошу. Я маю розповiсти тобi правду про твою родину. Раптом Софi вiдчула стук власного серця. «Моя родина?» Їi батьки загинули, коли iй було лише чотири роки. Їхне авто впало з мосту в бурхливу рiку. Загинули не лише вони, а й бабуся i молодший брат, який також був у машинi. В едину мить згинула вся ii родина. Вона зберiгала про це вирiзку з газети. – Софi, – говорив дiдусь в автовiдповiдач, – я чекав багато рокiв, щоб поговорити з тобою. Зателефонуй менi до Лувру, тiльки-но почуеш це. Чекатиму всю нiч. Так багато всього, що ти повинна знати. Повiдомлення закiнчилося. «Моя родина». Софi несподiвано вiдчула, як вiд його слiв усю ii охопила невимовна туга. І тепер, у темрявi чоловiчого туалету в Луврi, вона вiдчула вiдгомiн того повiдомлення. «Софi, ти i я в серйознiй небезпецi… Зателефонуй менi». Вона не зателефонувала йому. А тепер ii дiда вбито в його музеi. І вiн написав код на пiдлозi. Код для неi. Навiть не розумiючи значення цього меседжу, Софi була певна: цi слова зверненi до неi. Їi пристрасть та схильнiсть до розшифрувань стали наслiдком того, що ii виховував Жак Соньер, сам фанат кодiв, словесних iгор i загадок. «Скiльки вихiдних ми провели, розв’язуючи рiзнi головоломки та кросворди з газет?» У дванадцять рокiв Софi могла розгадати кросворд без будь-чиеi допомоги, дiдусь навчив ii розгадувати англiйськi кросворди, математичнi загадки та шаради. Софi робила це дуже вправно. Врештi-решт завдяки своiй пристрастi Софi зробила кар’еру, ставши дешифрувальницею в полiцii. Цiеi ночi ii дiд використав простий код, щоб поеднати двох незнайомцiв: Софi Неве та Роберта Ленгдона. Виникае запитання: навiщо? На жаль, приголомшений вигляд американця не давав Софi жодноi iдеi, для чого ii дiдусь звiв iх. Вона знову спитала: – Ви з дiдом збиралися зустрiтися цього вечора. Для чого? Ленгдон виглядав направду спантеличеним. – Його секретарка зв’язалась, щоб узгодити зустрiч, i я не питав для чого, лише подумав, що було б непогано випити з ним пiсля моеi лекцii. Софi глибоко зiтхнула й повела далi. – Дiдусь зателефонував менi сьогоднi вдень i сказав, що вiн i я у великiй небезпецi. Ви щось тут можете пояснити? У синiх очах Ленгдона вiдбилося занепокоення. – Нi, але зважаючи на те, що сталося… Софi кивнула. Пiсля подiй цiеi ночi вона була б цiлковитою дурепою, якби не злякалася. Вiдчувши задуху, вона пiдiйшла до маленького дзеркального вiконця в дальньому кiнцi вбиральнi й мовчки визирнула крiзь сiтку дротiв сигналiзацii, прикрiплену до скла. Було доволi високо, не менше сорока футiв. Дорога внизу з боку майдану де Каррузель мало не впритул наближалась до будiвлi. Софi могла побачити, що, попри пiзнiй час, рух транспорту був iнтенсивний i вантажiвки стояли на свiтлофорi, чекаючи дозволу iхати. – Не знаю, що й сказати, – мовив Ленгдон, стаючи в неi за спиною. – Менi шкода, але я нiчим не можу допомогти. Софi обернулась вiд вiкна, вiдчувши в глибокому голосi Ленгдона щирий жаль. Незважаючи на халепу, в яку втрапив сам, вiн прагнув допомогти iй. Як дешифрувальниця вона заробляла собi на життя тим, що шукала змiст у начебто безглуздих даних, i сьогоднi вона таки розгадала, що Роберт Ленгдон – свiдомо чи несвiдомо – в якийсь спосiб володiв украй потрiбною iй iнформацiею. «Принцесо Софi, знайди Роберта Ленгдона». Ось так прямо ii дiд звернувся до неi. Їй потрiбно обговорити з Ленгдоном багато чого. Багато чого обмiркувати, щоб розгадати ii таемницю. Не вiдводячи очей вiд нього, вона сказала: – Безу Фаш будь-якоi митi може заарештувати вас. Я можу без проблем вийти з музею. Але ми маемо дiяти разом. Очi Ленгдона розширились. – Ви хочете, щоб я втiк? – Зараз це для вас буде найрозумнiше. Можна провести у в’язницi багато тижнiв, чекаючи, поки французька полiцiя та посольство США домовлятимуться, якi суди розглядатимуть ваш випадок. А можна пiти звiдси до вашого посольства, i ваш уряд мае захистити вас, а ми з вами тим часом доведемо, що ви не причетнi до цього вбивства. Однак було видно, що Ленгдона це зовсiм не переконало. – Але ж у Фаша на кожному виходi озброенi охоронцi! І якщо ми втечемо i нас усе-таки не пiдстрелять, ми цiею втечею пiдтвердимо, нiби я винний. Ви маете заявити, що послання на пiдлозi – для вас i що мое iм’я там – ще не звинувачення. – Я зроблю це, – швидко вiдповiла Софi, – але вже пiсля того, як ви будете в безпецi у посольствi США. Воно лише за якусь милю звiдси, i мою машину припарковано прямо бiля музею. Невiдомо, як дiятиме Фаш. Ви ж бачите? Вiн зробив зараз усе, щоб довести, що ви виннi. Єдина причина, чому вiн не заарештував вас, – вiн сподiваеться, що ви скажете або зробите щось таке, що змiцнить його позицii. – Цiлком правильно! Наприклад, я втечу. Софi зiтхнула. Визирнувши з вiкна, вона побачила внизу брукiвку. Якщо Ленгдон стрибатиме з такоi висоти, то поламае обидвi ноги. У кращому разi. Одначе вона прийняла рiшення. Роберт Ленгдон таки втече з Лувру, хоче вiн цього чи нi. Роздiл 15 – Де Ленгдон? – спитав Фаш. – Усе ще в туалетi, мсье, – вiдповiв лейтенант Колле. Фаш гмикнув. – Хай посидить там, – сказав вiн, глянувши на червону цятку за плечем Колле. Об’екту стеження, загалом, мае надаватися максимальна свобода, щоб приспати його вiдчуття небезпеки. Ленгдон мав поводитися так, як йому комфортно. Одначе вiн там майже десять хвилин. «А це задовго». – Капiтане, – звернувся до нього один з агентiв, – гадаю, вам самому варто було б вiдповiсти на цей дзвiнок. – Хто це? – спитав Фаш. Агент нахмурився. – Директор департаменту дешифрування. – То що? – Це стосуеться Софi Неве, мсье. Тут не все гаразд… За кiлька хвилин Фаш закiнчив розмову i, пiдiйшовши до Колле, наказав йому додзвонитися до агента Неве. Коли той не змiг зв’язатися з нею, Фаш почав метатися по кабiнету. – Що значить не вiдповiдае? Ви ж телефонуете на мобiльний? Я знаю, вiн при нiй. – Може, в неi сiла батарейка. Або не чуе дзвiнка. А що хотiли в дешифрувальному? – насмiлився спитати лейтенант. Фаш обернувся. – Сказати, що вони не знайшли нiяких посилань щодо драконового диявола i кульгавих святих. А також вони хотiли сказати нам, що iдентифiкували прогресiю Фiбоначчi, але пiдозрюють, що тут у неi не вкладено нiякого особливого змiсту. – Але ж вони вже послали до нас агента Неве, щоб вона нам це повiдомила, – здивувався Колле. Фаш похитав головою. – Вони не посилали агента Неве. – Що? – Як каже завiдувач, вiн викликав увесь вiддiл прийти i глянути на зображення, якi я йому надiслав, i коли прийшла агент Неве, вона кинула погляд на фотографii Соньера i на код та пiшла з офiсу, не сказавши нi слова. Завiдувач сказав, що його не здивувала ii поведiнка, бо, певна рiч, вона була засмучена. – Засмучена? Чого б це? Фаш помовчав хвилину. – Я не знав цього i, здаеться, завiдувач вiддiлу так само, поки один спiвробiтник не повiдомив йому, що Софi Неве е, очевидно, онукою Жака Соньера. Вони не встигли обмiркувати цiеi новини, бо в темрявi порожнього музею заревiв сигнал тривоги. – Велика галерея, – закричав один iз агентiв, – чоловiчий туалет! Розбито вiкно в чоловiчому туалетi? Фаш пiдбiг до Колле. – Де Ленгдон? – Усе ще в туалетi, – Колле вказав на миготiння червоноi цятки на екранi його ноутбука, – але ж, Боже мiй! – вигукнув вiн, втупившись очима в екран. – Розбите вiкно в чоловiчому туалетi? Ленгдон iде до пiдвiконня! Фаш зiрвався з мiсця. Вихопивши револьвера з кобури, капiтан вилетiв з кабiнету. Колле бачив на екранi, що мерехтлива точка дiсталася до пiдвiконня, а потiм вчинила щось абсолютно неочiкуване. Точка опинилася за межами будiвлi. – Ісусе! – вiн звiвся на ноги. Порухавши мишкою, Колле вiдкалiбрував програму стеження. Збiльшивши масштаб, вiн мiг бачити точне розташування сигналу. Той завмер у центрi майдану Каррузель. І бiльше не рухався. Ленгдон вистрибнув! Радiоповiдомлення для Фаша перекрикувало сигнали тривоги. – Вiн вистрибнув! – закричав Колле. – Сигнал свiдчить, що вiн на площi Каррузель! Фаш чув цi слова, але вони не мали для нього сенсу. Вiн усе бiг. Цей коридор, здаеться, нiколи не закiнчиться. Пробiгаючи бiля тiла Соньера, вiн побачив нарештi вогники перегородки в самому кiнцi крила Денон. – Зачекайте, – по радiо до нього знову долинув голос Колле, – вiн рухаеться! Боже мiй, вiн живий! Ленгдон рухаеться!.. Вiн прямуе по Каррузель! Зачекайте!.. Вiн набирае швидкiсть. Рухаеться занадто швидко! Добiгши до перегородки, Фаш проповз пiд нею i вбiг до туалету. Тепер звук сирен зовсiм перекрикував радiотелефон: – Вiн мае бути в машинi! Я гадаю, вiн у машинi! Я не можу… Слова Колле розчинилися в ревiннi сигналiзацii, коли Фаш увiрвався до чоловiчого туалету з револьвером напоготовi. Здригаючись вiд пронизливого виття, вiн оглянув примiщення. Там було порожньо. Фаш умить спрямував погляд до вибитого вiкна. Пiдбiг до нього i визирнув через край. Ленгдона нiде не було видно. Знову виник голос Колле, а виття сирен нарештi припинилося. – Рухаеться на пiвдень, усе швидше, перетинае Сену по мосту Каррузель! Фаш глянув праворуч. Єдина машина на мосту Каррузель – величезний трейлер з причепом, який iхав на пiвдень вiд Лувру. Причеп було накрито вiнiловим тентом, який здаля був схожий на гiгантський гамак. Фаш здригнувся, уявивши собi, як трейлер, певне, лише на якусь мить зупинився на червоне свiтло прямо пiд вiкном туалету. «Божевiльний ризик», – подумав Фаш. Ленгдон не мiг знати, що там, пiд тентом. Стрибок з висоти сорока футiв? То було божевiлля. – Вiн повернув праворуч, до мосту Сент-П’ер, – повiдомив Колле. Звичайно ж, трейлер, який проiхав по мосту, сповiльнить швидкiсть i поверне праворуч до мосту Сент-П’ер. Здивований, Фаш дивився, як трейлер зникае за рогом. «Зараз усе скiнчиться», – був переконаний Фаш. За кiлька хвилин трейлер буде оточений. Вiн передав по рацii Колле: – Пiдженiть мою машину з-за рогу. Я хочу бути там, коли його заарештують. Поквапливо рухаючись Великою галереею, вiн думав, чи лишився Ленгдон живим пiсля стрибка. Але справа не в цьому. Ленгдон утiк! Отже, вiн справдi винний. За якихось п’ятнадцять ярдiв вiд туалетiв Ленгдон i Софi стояли в темному кутку Великоi галереi, притискаючись спинами до однiеi з великих перегородок, яка ховала туалети вiд галереi. Вони ледь встигли сховатися, коли Фаш промчав неподалiк них iз револьвером i влетiв до туалету. Попереднi шiстдесят секунд пролетiли, наче в iмлi. Ленгдон стояв у туалетi, не бажаючи тiкати з мiсця злочину, якого вiн не чинив, а Софi розбиралася iз сигналiзацiею на дзеркальному вiкнi. – Невелике зусилля, – сказала вона, iгноруючи дзвiнок мобiльника, – i ви зможете вибратися звiдси. Зусилля? Ленгдон тривожно визирнув з вiкна. Там, на вулицi, зупинилася на червоне свiтло величезна вiсiмнадцятиколiсна вантажiвка. Ленгдон сподiвався, Софi не подумала про те, про що подумав вiн. – Софi, то не вихiд. Якщо я стрибатиму, то… – Дайте сюди «жучок». Приголомшений Ленгдон засунув руку до кишенi й копирсався там, поки не намацав маленький металевий диск. Софi взяла його i вмить кинулась до умивальника. Схопила брусок мила i великим пальцем втиснула в нього «жучок». Тiльки-но диск увiйшов у м’яку поверхню, вона проштовхнула його глибше, щоб вiн звiдти не випав. Вручивши мило Ленгдону, вона витягла з-пiд умивальника важку цилiндричну урну для смiття. І, перш нiж Ленгдон змiг висловити протест, Софi побiгла до вiкна, тримаючи урну перед собою, як стiнобитну зброю. Спрямувавши днище урни в центр вiкна, вона вибила скло. Сигнали тривоги заверещали на таких децибелах, що аж заболiли вуха. – Дайте сюди мило! – гукнула Софi, ледь перекрикуючи сирени. Ленгдон простяг iй мило. Взявши мило в долоню, вона прицiлилась на покривало вiсiмнадцятиколiсноi вантажiвки, яка спокiйно стояла собi внизу. Тiльки-но свiтлофор став зеленим, як Софi глибоко зiтхнула i жбурнула мило в нiч за вiкном. Мило полетiло вниз, упало на блакитну вiнiлову поверхню, яка накривала вантаж у трейлерi, i ковзнуло всередину, коли вантажiвка рушила з мiсця. – Вiтаю! – сказала Софi, потягши його до виходу. – Ви щойно втекли з Лувру. Вибiгши з чоловiчого туалету, вони сховалися в темрявi, коли повз них промчав Фаш. Роздiл 16 – Тут десь метрiв за п’ятдесят у заднiй частинi Великоi галереi е пожежнi сходи, – сказала Софi. – Тепер охорона не ходить по периметру, ми можемо скористатися ними. Вийшовши з тiнi, вони, ховаючись, рушили порожнiм коридором Великоi галереi. Дорогою Ленгдон мав таке вiдчуття, нiби вiн складав у темрявi якийсь фiлiгранний пазл. – Чи не думаете ви, – прошепотiв вiн, – що це сам Фаш написав послання на пiдлозi? Софi навiть не обернулась до нього. – Це неможливо. Ленгдон не був настiльки певним. – Вiн чомусь хоче зробити мене винним. Можливо, мое iм’я на пiдлозi допомогло б йому? – А числа Фiбоначчi? А P. S.? А весь цей символiзм богинь да Вiнчi? Це напевне почерк мого дiда. Ленгдон погодився, що Софi мае рацiю. Всi символи зчiплювалися один з одним дуже вправно – пентаграма, «Вiтрувiанська людина», да Вiнчi, богинi i навiть числа Фiбоначчi. Ідеальний символiчний ряд. – А ще вiн зателефонував менi сьогоднi. Мiй дiдусь сказав, що мае щось повiдомити менi. Я певна, це послання з Лувру було його останньою спробою передати менi щось дуже важливе, щось таке, що допоможе менi розiбратися де в чому. Ленгдон нахмурився. O, Draconian devil! Oh, lame saint! Вiн хотiв би розшифрувати це послання i заради Софi, i задля себе самого. Ситуацiя однозначно погiршилася вiдтодi, як вiн уперше побачив цi слова. Його удаваний стрибок з вiкна туалету нiяк не допоможе йому налагодити стосунки з Фашем. Вiн сумнiвався, що капiтан французькоi полiцii сприйме з гумором те, що вiн переслiдував i намагався заарештувати шматок мила. – Скоро буде вихiд, – сказала Софi. – Ви думаете, що числа в посланнi вiд вашого дiда мiстять ключ до розумiння iнших рядкiв? Ленгдон одного разу опрацьовував кiлька манускриптiв сiмнадцятого столiття, якi мiстили шифри, в яких певнi рядки являли собою ключi для розшифрування iнших рядкiв. – Я весь вечiр думала про цi числа, але нiчого не бачу. Математично вони е випадковими. Для дешифрувальника це тарабарщина. – А втiм, вони е частиною послiдовностi Фiбоначчi. Це не може бути простим збiгом. – Не може. Взявши ряд Фiбоначчi, мiй дiд нiби дае менi код для чогось iншого, як i тим, що писав англiйською i використав мiй улюблений мистецький твiр, або тим, що намалював на собi пентаграму. Все це робилося для того, щоб привернути мою увагу. – А пентаграма особисто для вас щось означае? – Так. Я ще не розповiдала вам про це, але пентаграма була особливим символом для нас iз дiдусем, коли я пiдросла. Ми грали в карти Таро, просто так, для розваги, i моя вказiвна карта завжди виявлялась iз пентаклiв[23 - Пентакль – пентаграма, вписана в коло.]. Я певна, вiн пiдiгрував менi, але ми дуже любили цю розвагу. Ленгдону стало не по собi. Вони грали в Таро? Середньовiчна iталiйська гра – спочатку це був секретний засiб поширення системи вiрувань, заборонених церквою, – сповнена прихованих символiв. З двадцяти двох старших карт варто лише згадати тi, що називалися Папеса, Імператриця, Зiрка. «У Таро масть для жiночоi божественностi – це пентакль», – подумав вiн. Вони дiйшли до пожежних сходiв, i Софi обережно вiдчинила дверi й повела Ленгдона пiдсвiченими сходинками вниз до пiдвального поверху, весь час пришвидшуючи крок. – Ваш дiдусь, – говорив Ленгдон, намагаючись не вiдставати вiд неi, – коли розповiдав вам про пентаграму, часом не згадував про поклонiння богинi й обурення католицькоi церкви з цього приводу? Софi похитала головою: – Мене бiльше цiкавив математичний аспект: Золотий перетин – фi, числа Фiбоначчi й таке iнше. Ленгдон був здивований: – Ваш дiдусь розповiдав вам про число фi? – Звичайно! Золотий перетин! – раптом на ii обличчi вiдбилося знiяковiння. – Вiн часто жартував, що я також наполовину богиня… через тi лiтери, з яких складаеться мое iм’я. Ленгдон на якусь мить замислився, а потiм протягнув: – С-о-фi! Усе ще йдучи вниз, Ленгдон замислився про число фi. Вiн починав розумiти, що коди Соньера були ще краще узгодженi мiж собою, нiж йому здавалося спочатку. Да Вiнчi… Числа Фiбоначчi… Пентаграма … Неймовiрно, але всi цi речi були поеднанi однiею концепцiею, такою основоположною для iсторii мистецтва, що Ленгдон присвячував iй кiлька лекцiй свого курсу. Фi. 1.618. Ленгдон упiймав себе на тому, що знову думае про курс «Символiзм мистецтва», який вiн читав у Гарвардi. – Хто може сказати, яке число написано на дошцi? – спитав вiн в аудиторii. Пiдняв руку студент-математик. – Це число фi. – Дуже добре, Стетнере, – сказав Ленгдон. – Отже, фi, – зустрiчайте. – Але не плутати його з числом пi, – додав Стетнер. – Число фi, – продовжував Ленгдон, – одна цiла шiстсот вiсiмнадцять тисячних, е дуже важливим у мистецтвi. Його вважають найкрасивiшим числом Всесвiту. Ленгдон, вивiвши зображення на екран, розповiдав, що число фi взято з послiдовностi Фiбоначчi та що пропорцii рослин, тварин i навiть людей з незбагненною точнiстю вiдповiдають вiдношенню фi до одиницi. – Фi присутне в природi повсюдно, – сказав Ленгдон, вимикаючи свiтло, – тож у давнину дiйшли висновку, що цьому числу Творець Всесвiту вiдвiв особливу роль, i дали йому назву Золота пропорцiя, Золотий перетин. – Зачекайте, – заперечила студентка в першому ряду, – я нiколи не бачила золотого перетину в бiологii. – Справдi? – усмiхнувся Ленгдон. – А чи вивчали ви спiввiдношення жiночого й чоловiчого у бджолиному вулику? – Звичайно! Самиць завжди бiльше, нiж самцiв. – Правильно! А чи вiдомо вам, що коли подiлити число самиць-бджiл на число самцiв у будь-якому вулику свiту, завжди отримаемо те саме число? Фi. Далi Ленгдон спроектував зображення спiральноi черепашки. – Впiзнаете? – Це молюск, – каже студентка праворуч. – Точно. А чи вiдомо вам, чому дорiвнюе вiдношення дiаметра кожного попереднього витка спiралi до дiаметра наступнго? Правильно, фi. Золота пропорцiя. Одна цiла шiстсот вiсiмнадцять тисячних. Ленгдон став змiнювати свiтлини: голiвка соняшника, соснова шишка, розташування листя рослин на стеблi, будова комах – усюди можна знайти дивовижне спiввiдношення, яке наближаеться до золотоi пропорцii. – Це просто диво! – вигукуе хтось. – Так, – погоджуеться хтось iще, – але до чого тут мистецтво? – О, – каже Ленгдон, – чудове запитання! Вiн висвiтлюе славнозвiсне зображення оголеного чоловiка – «Вiтрувiанську людину» Леонардо да Вiнчi, – назване так на честь Марка Вiтрувiя, блискучого римського архiтектора, який писав про золотий перетин у зв’язку з архiтектурою. – У тi днi нiхто краще, нiж да Вiнчi, не розумiв структури людського тiла. Да Вiнчi, власне, викопував мертвих, розрiзав iх, щоб вимiряти точнi пропорцii людських кiсток. Вiн був першим, хто показав, що людське тiло складаеться з будiвельних блокiв, спiввiдношення пропорцiй яких завжди дорiвнюе фi, – вiн усмiхнувся, – ми будемо ще багато разiв посилатися в цьому курсi на да Вiнчi. Так багато символiв приховано всюди, що ви й не уявляете собi! – Ходiмо! – прошепотiла Софi. – Що сталося? Ми вже майже прийшли. Покваптесь! Ленгдон завмер, приголомшений раптовим осяянням. O, Draconian devil! Oh, lame saint! Софi обернулась до нього. «Не може бути, щоб усе виявилося таким простим». Але вiн уже знав, що все саме так. І тут, у нетрях Лувру, коли образи фi та да Вiнчi викликали в нього мало не запаморочення, Роберт Ленгдон несподiвано розшифрував код Соньера. – O, Draconian devil! – вимовив вiн. – Oh, lame saint! Це ж найпростiший у свiтi код. Софi зупинилась на сходинках нижче i глянула на нього, не розумiючи, що сталося. – Ви сказали, – голос Ленгдона тремтiв вiн хвилювання, – числа Фiбоначчi мають сенс, лише якщо вони записанi в певнiй послiдовностi. Інакше це математична нiсенiтниця. Софi не розумiла його слiв. – Порушений ряд Фiбоначчi е ключем, – пояснив Ленгдон, узявши в неi роздрукiвку. – Цi числа – пiдказка, як розшифровувати слова в посланнi. Ваш дiд написав iх не в тому порядку, щоб сказати нам, як застосувати той самий пiдхiд до цього тексту. O, Draconian devil? Oh, lame saint? Цi рядки нiчого не означають. Це просто безладний набiр лiтер. – Ви гадаете, що весь меседж – це анаграма? – вона пильно глянула на нього. Ленгдон мовчки витяг авторучку з кишенi пiджака i помiняв лiтери мiсцями. O, Draconian devil! Oh, lame saint! було iдеально анаграмою: Leonardo da Vinci! The Mona Lisa! Роздiл 17 The Mona Lisa. На якусь мить Софi, стоячи перед виходом на сходах, забула про свiй намiр тiкати з Лувру. Дивлячись на анаграму, вона була приголомшена тим, що не зумiла розшифрувати ii сама. – Просто не можу збагнути, – сказав Ленгдон, втупившись у роздрукiвку, – як ваш дiд створив таку хитромудру анаграму за кiлька хвилин до смертi. Софi знала пояснення, i вiд усвiдомлення цього iй ставало ще гiрше. «Я б мала побачити це зразу!» Вона згадала, що дiдусь розважався тим, що створював анаграми вiдомих творiв мистецтва. А коли Софi ще була маленькою дiвчинкою, через одну з анаграм вiн навiть мав клопiт. Якось американський мистецький часопис брав у нього iнтерв’ю, i Соньер висловив свою нелюбов до кубiзму початку двадцятого столiття, звернувши увагу на те, що шедевр Пiкассо «Les Demoiselles d’Avignon»[24 - «Авiньйонськi дiвчата» (франц.).] був iдеальною анаграмою речення vile meaningless doodles[25 - Бридкi безглуздi бовдури (франц.).]. Прихильники Пiкасо були обуренi. – Ймовiрно, дiдусь уже давно створив цю анаграму, – сказала Софi, глянувши на Ленгдона. А зараз вiн був змушений використати ii як iмпровiзований код. Вона здригнулася: на мить iй здалося, що вона виразно чуе голос дiда. Leonardo da Vinci! The Mona Lisa! Софi так i не могла збагнути, чому заключнi слова послання до неi були якось пов’язанi з цiею славетною картиною, але могла припустити лише одну причину, i це дуже непокоiло. То не були заключнi слова… Чи мала вона пiдiйти до «Мони Лiзи»? Може, дiдусь залишив для неi послання ще й там? Це здавалося цiлком iмовiрним. Зрештою, славнозвiсна картина висить у залi для приватного перегляду, доступ до якого можливий лише з Великоi галереi. Тепер Софi збагнула, що дверi до цього примiщення знаходяться лише за якихось двадцять метрiв вiд того мiсця, де лежить мертвий дiдусь. Софi, глянувши на сходи, губилася в думках. Вона знала, що мае негайно вивести Ленгдона з музею, але iнтуiцiя гнала ii до «Мони Лiзи». Якщо дiдусь залишив iй таемницю, мало яке мiсце на свiтi було б бiльш пiдходящим для цього. – Вона трохи далi, – прошепотiв дiдусь, коли Софi вперше, ще дитиною, йшла до крила Денон. Тримаючи за маленьку ручку, вiн вiв ii спорожнiлим музеем уже пiсля його закриття. Софi було шiсть рокiв. Вона вiдчувала себе крихiтною i загубленою, коли дивилась на височенну стелю вгорi та на пiдсвiчування внизу. Їi лякав порожнiй музей, але вона не хотiла показувати цього дiдусевi. Вона мiцно стиснула щелепи i вiдпустила його руку. Софi не раз бачила репродукцii «Мони Лiзи» в книжках, але та iй зовсiм не подобалась. Дiвчинка не могла зрозумiти, чому навколо цiеi картини стiльки галасу. Коли вони увiйшли до Salle des Etats, де зберiгалась «Мона Лiза», Софi уважно оглянула вузьку кiмнату i зупинила погляд на головнiй ii мешканцi, яка перебувала в центрi стiни праворуч пiд захисним плексигласом. Дiдусь пiдвiв ii до картини: – Дивись, Софi. Мало хто мае нагоду побути з нею наодинцi. Долаючи недобре передчуття, Софi повiльно рушила до картини. Дiвчинка так багато чула про «Мону Лiзу», що iй здавалося, нiби вона йде до королеви. Затамувавши подих, вона глянула знизу вгору й побачила ii всю. Вона не знала, що очiкувала вiдчути, але напевне не це. Нiякого шоку. Нiякоi дивовижi. Вiдоме всьому свiтовi обличчя було точнiсiнько таке саме, як на репродукцiях. Софi мовчки стояла перед нею, чекаючи, нiби щось мае статися. – Як вона тобi? – пошепки спитав дiдусь, стоячи ззаду. – Гарно, правда? – Вона зовсiм мала. Соньер усмiхнувся. – Ти теж мала i гарна. «Я не гарна», – подумала вона. Софi не любила свое руде волосся i веснянки, i те, що була вищою за всiх хлопцiв у класi. Вона ще раз глянула на «Мону Лiзу» й похитала головою: – Здаеться, нiби вона щось знае… як дiти в школi, якi щось приховують. Дiдусь засмiявся. – Це одна з причин, чому вона така знаменита. Люди люблять вгадувати, чому вона усмiхаеться. – А ти знаеш, чому вона усмiхаеться? – Може, й знаю, – пiдморгнув iй дiдусь, – колись я розповiм тобi про це. Софi тупнула нiжкою. – Я тобi казала, я не люблю, щоб були загадки! – Принцесо, – всмiхнувся вiн, – життя сповнене загадок. Усе вiдразу знати не можна. – Я повертаюся, – повiдомила Софi, i ii голос луною озвався на сходах. – До «Мони Лiзи»? – здригнувся Ленгдон. – Прямо зараз? Софi усвiдомлювала, що ризикуе. – Мене не пiдозрюють у вбивствi. Тому я не можу втратити цей шанс. Я маю зрозумiти, що дiдусь намагався сказати менi. – А як же посольство США? Софi почувалася винною, що змусила Ленгдона тiкати, а тепер кидае його, але не бачила iншого виходу. Вона вказала йому на металевi дверi внизу. – Виходьте через цi дверi та тримайтесь освiтлених вказiвникiв, вони виведуть вас до турнiкету, через який ви зможете спокiйно вийти. – Вона простягла Ленгдону ключi вiд машини. – Мiй червоний «смарт» припарковано на службовiй стоянцi. Ви знаете, як доiхати звiдси до вашого посольства? Ленгдон кивнув, дивлячись на ключi у своiй руцi. – Послухайте, – сказала Софi, стишуючи голос, – я думаю, дiдусь залишив менi повiдомлення через «Мону Лiзу», щось на кшталт ключа, про того, хто вбив його. Або чому менi загрожуе небезпека. «Або що сталося з моею родиною». Я маю пiти й подивитись. – Але, якщо вiн хотiв попередити вас про небезпеку, чому вiн перед смертю просто не написав це на пiдлозi? Навiщо ця складна гра в слова? – Дiдусь намагався про щось повiдомити мене, я не знаю, про що саме, але вiн напевне не хотiв, щоб про це довiдався iще хтось. Навiть полiцiя. Як би дивно це не звучало, я думаю, вiн хотiв, щоб я пiдiйшла до «Мони Лiзи» ранiше, нiж будь-хто. – Я пiду з вами. – Нi! Ми не знаемо, як довго у Великiй галереi нiкого не буде! Ви маете йти звiдси, – вона пiдбадьорливо всмiхнулася йому. – Побачимося в посольствi, мiстере Ленгдон! Ленгдон здавався незадоволеним. – Ми побачимось лише за однiеi умови, – твердо вiдповiв вiн, i Софi приголомшено глянула на нього. – За якоi? – За тiеi, що ви бiльше не звертатиметесь до мене «мiстер Ленгдон». Софi побачила, як на обличчi Ленгдона з’являеться усмiшка, i сама усмiхнулася йому у вiдповiдь. – Щасти вам, Роберте. Коли Ленгдон спустився сходами до самого низу, його нiздрi безпомильно вловили запах лляноi олii та гiпсового пилу. Перед ним булi освiтленi лiтери SORTIE/EXIT i стрiлка, яка вела в довгий коридор. Майстерна анаграма Соньера так i стояла перед очима Ленгдона, i вiн усе думав, що ж Софi знайде в «Мони Лiзи» i чи знайде там щось? Здаеться, вона була переконана, що дiд наказував iй ще раз пiдiйти до славетноi картини. Це було дуже схоже на правду, але Ленгдона почало мучити одне питання. P. S. Знайти Роберта Ленгдона. Соньер написав його iм’я на пiдлозi, наказуючи Софi знайти його. Навiщо? Щоб вiн всього-на-всього допомiг iй розгадати анаграму? Це мало ймовiрно. Зрештою, в Соньера не було пiдстав вважати, нiби Ленгдон мае особливий хист до анаграм. Софi мала сама розгадати анаграму. Ленгдон раптом, як нiколи ранiше, вiдчув свою впевненiсть у цьому, i цей висновок не зовсiм узгоджувався з дiями Соньера. «Чому я? – гадав вiн, iдучи до виходу. – Що таке важливе для Соньера я знаю?» І раптом завмер на мiсцi, вражений. Його очi розширилися, вiн похапцем витяг роздрукiвку з кишенi. І ще раз глянув на послання Соньера. P. S. Знайти Роберта Ленгдона. Вiн зосередився на двох лiтерах: P. S. І цiеi митi вiдчув, як сумiш символiв, яку утворив Соньер, набула гранично ясного змiсту. У його мозку наче спалахнула блискавка: вiн миттево зв’язав мiж собою все, що знав з iсторii символiв. І те, що зробив сьогоднi Жак Соньер, знайшло цiлком логiчне пояснення. Ленгдон гарячково намагався осмислити наслiдки свого вiдкриття. Похитуючись, вiн дививсвся туди, звiдки щойно прийшов. «Чи е ще час?» А втiм, не мае значення. Не вагаючись, вiн щодуху побiг назад до сходiв. Роздiл 18 Захекана Софi стояла перед дерев’яними дверима кiмнати, яка була мешканням «Мони Лiзи». Перш нiж увiйти, вона кинула погляд туди, де за двадцять ярдiв лежало тiло дiдуся, освiтлене переносною лампою. Їi охопило каяття, глибокий сум прийшов разом iз почуттям вини. Скiльки разiв за останнi десять рокiв дiдусь озивався до неi, а Софi лишала його листи й бандеролi нерозпечатаними, уривала всi його спроби зустрiтися. «Вiн брехав менi! Вiн причетний до жахливих таемниць! То що менi робити?» А тепер дiдусь мертвий i розмовляе з нею з того свiту. «Мона Лiза». Вона штовхнула величезнi дерев’янi дверi, тi вiдчинилися навстiж. Якусь мить Софi стояла на порозi, оглядаючи велике квадратне примiщення. Його також заливало тьмяне червоне свiтло. Ще до того, як увiйти сюди, Софi розумiла, що iй потрiбно ще дещо: «чорне свiтло». Бо якби дiдусь щось написав для неi тут, то напевне зробив би це невидимим чорнилом. Зiбравшись iз духом, вона повернулася до добре освiтленого мiсця злочину. Вона не могла дивитись на мертве тiло дiдуся i зосередилась на предметах поряд. Знайшовши маленький ультрафiолетовий лiхтарик, поклала його до кишенi светра i заквапилась назад по коридору. Аж тут перед нею в червонавiй iмлi виросла примарна постать. Софi вiдскочила назад. – Ось ви де, – пролунав хрипкий шепiт Ленгдона, а його постать чiтко вималювалась прямо перед нею. Вона вiдчула полегшення, яке, одначе, тут же минуло. – Роберте, я сказала вам iти звiдси! Якщо Фаш… – Де ви були? – Я маю пiдсвiтити ультрафiолетовим промiнням, – прошепотiла вона, показуючи лiхтарик, – якщо дiдусь таки залишив менi якесь послання… – Софi, послухайте, – Ленгдон перевiв дух, i його синi очi рiшуче глянули на неi. – Цi лiтери, P. S., вони нi з чим у вас не пов’язанi? Нiякою мiрою? Боячись, аби iхнi голоси не почули внизу, Софi штовхнула його ближче до «Мони Лiзи», мовчки причинила величезнi подвiйнi дверi, i вони опинилися всерединi, вiдгородженi вiд усього. – Я сказала вам, iнiцiали означають «Принцеса Софi». – Я знаю, але чи не бачили ви iх десь iще? Чи не було у вашого дiдуся ще на чомусь лiтер P. S.? Можливо, на канцелярському приладдi або на якихось iнших предметах? Запитання приголомшило ii. «Звiдки Роберт Ленгдон може знати таке?» Софi справдi одного разу бачила iнiцiали P. S. напередоднi того дня, як iй виповнювалось дев’ять рокiв. Вона крадькома обшукала дiм, сподiваючись знайти, де заховано подарунок на ii день народження. Навiть iще тодi вона не терпiла таемниць вiд себе. «Що Grand-p?re[26 - Дiдусь (франц.).] приготував для мене цього року?» Вона копирсалася в шафках i шухлядках. І от якось набралася хоробростi та прокралася до спальнi дiдуся. Їй не дозволялося ходити туди, але дiдусь саме спав унизу на канапi. «Я гляну лише одним оком!» Вона рушила навшпиньках по рипучiй пiдлозi до його шафи й обшукала кишенi його речей. Нiчого. Потiм стала шукати пiд лiжком. Знов нiчого. Пiдiйшла до письмового столу, повисувала шухляди й обмацала iх одну за одною. «Тут мае бути щось для мене!» Не знайшовши нiчого, вона витягла останню шухляду i дiстала з неi чорнi речi, яких нiколи ранiше не бачила на ньому. Вона вже збиралася засунути ту шухляду назад, коли раптом з глибини iй в очi щось блиснуло золотом. «Намисто?» Софi обережно витягла з шухляди ланцюжок. На ii подив, на одному з його кiнцiв висiв золотий ключ, важкий i блискучий. Заворожена, вона взяла його в руки. Вiн не був схожий на жоден ключ, який iй доводилося бачити. Усi тi ключi були пласкi, з нерiвними зубцями, а цей мав трикутну нiжку з невеличкими зарубками по всiй довжинi. Його велика головка мала форму хреста, чи скорiше рукоятi меча. Всерединi хреста було викарбувано дивний символ: двi лiтери, переплетенi з квiтковим орнаментом. – P. S., – прошепотiла вона, насупившись, коли побачила лiтери, – i що б воно могло означати? – Софi? – дiдусь стояв у дверях. Ошелешена, що ii застукали, вона впустила ключ, i вiн упав iз гучним дзенькотом. – Я… я шукала поларунок на день народження, – сказала вона, понуривши голову, знаючи, що порушила обiцянку. Здаеться, цiлу вiчнiсть дiдусь мовчки стояв у дверях. І нарештi глибоко i тяжко зiтхнув. – Пiднiми ключа, Софi. Софi зробила, як вiн сказав. – Софi, треба шанувати приватнi справи iнших, – вiн обережно опустився навколiшки i взяв у неi ключа. – Це дуже особливий ключ. Якби ти його загубила… Вiд тихого голосу дiда Софi стало зовсiм зле. – Вибач менi, Grand-p?re. Я дуже тебе прошу, – вона замовкла. – Я подумала, це ланцюжок менi на день народження. Вiн кiлька хвилин дивився на неi. – Повторюю ще раз, Софi, бо це важливо. Ти маеш навчитися шанувати приватнi справи iнших. – Так, Grand-p?re. – Ми ще поговоримо про це. А зараз я маю iти працювати в саду. А Софi заквапилась до своiх справ. На ранок вона нiчого не отримала вiд дiдуся на день народження. Вона й не очiкувала нiчого пiсля свого вчинку. Але вiн навiть не привiтав ii. Ввечерi вона сумно попленталася до лiжка. Та коли вляглася, то знайшла пiд подушкою картку iз загадкою. «Я знаю, що це! Полювання за скарбами!» Софi нетерпляче почала розгадувати загадку i таки впоралася з нею. Розгадка спрямувала ii в iнший кiнець будинку, де вона знайшла ще одну картку з iще одною загадкою. Вона розгадала i ii та побiгла по наступну картку. І так вона вiдчайдушно бiгала з одного кiнця будинку в iнший, вiд ключа до ключа, поки не знайшла той, який знову спрямував до ii кiмнати. Софi побiгла сходинками вгору, увiрвалась у кiмнату й завмерла. Посеред кiмнати сяяв новенький червоний велосипед зi стрiчкою на кермi. Софi заверещала вiд радостi. – Знаю, ти хотiла ляльку, – дiдусь, усмiхаючись, стояв у кутку, – але я подумав, що це тобi може сподобатись навiть бiльше. – Grand-p?re, – сказала Софi, обнiмаючи його, – спасибi тобi… І ще раз вибач за той ключ. – Я бiльше не серджуся на тебе, сонечко. Я не можу довго гнiватись на тебе. Дiдусi й онуки завжди вибачають одне одному. Софi знала, що питати не варто, але просто не могла стриматись. – А вiд чого той ключ? Я ще нiколи не бачила такого. Вiн такий гарний. Дiдусь довго мовчав, i Софi бачила, що вiн не знае, як вiдповiсти. Зрештою, Grand-p?re нiколи не брехав iй. – Вiн вiдмикае скриньку, – нарештi промовив вiн, – де я зберiгаю своi таемницi. Софi запопилила губи: – Ненавиджу таемницi! – Знаю, але це дуже важливi таемницi. І одного дня ти це зрозумiеш так само, як i я. – Я бачила на ключi лiтери i квiтку. – Так, це моя улюблена квiтка. Це геральдична лiлiя. У нас такi ростуть у саду. Бiлi лiлеi. – Я знаю! Це й моi улюбленi квiти! – Тодi ми можемо знайти спiльну мову, – дiдусь пiдняв брови, – якщо ти триматимеш у таемницi, що в мене цей ключ, i бiльше не говоритимеш про нього нi зi мною, нi з будь-ким, тодi одного дня я вiддам його тобi. Софi не могла повiрити своiм вухам. – Вiддаси менi? – Обiцяю. Прийде той час, коли ключ буде твiй. Адже на ньому написано твое iм’я. Софi нахмурилась. – Нi. Там написано P. S., а мене не звуть P. S.! Дiдусь стишив голос i озирнувся, нiби переконатися, що нiхто не почуе. – Гаразд, Софi, ти маеш знати, P. S. – це код. Це твоi таемнi iнiцiали. Їi очi широко розкрилися. – У мене е таемнi iнiцiали? – Звичайно! Онуки завжди мають таемнi iнiцiали, якi знають лише дiдусi. Ти – Принцеса Софi! Вона захихотiла: – Я не принцеса. Вiн пiдморгнув iй: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/den-braun/kod-da-vinchi-20593553/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Секретнi досье (франц.). (Тут i далi прим. ред.) 2 Фут – британська та американська мiра довжини. Дорiвнюе 30,48 см. (Прим. ред.) 3 Тут – утаемниченi. 4 Дюйм – 2,54 см. 5 Пам’ятка архiтектури в стилi ампiр, споруджена перед палацом Тюiльрi за наказом Наполеона для увiчнення його перемог у 1806–1808 роках. 6 Нацiональний музей мистецтв у Парижi, де представлено переважно французький живопис, скульптуру та прикладне мистецтво 1848–1914 рокiв. Основу експозицii становлять роботи iмпресiонiстiв та постiмпресiонiстiв. Вiдомий у першу чергу шедеврами Моне, Дега, Ренуара, Ван Гога. 7 Культурний центр, створений з iнiцiативи французького президента Жоржа Помпiду. Вiдкритий 1977 року. Центр включае Музей сучасного мистецтва, велику бiблiотеку, концертнi та виставковi зали, Інститут дослiдження та координацii акустики й музики. 8 Нацiональна галерея Же де Пом – галерея сучасного мистецтва, художньоi фотографii, вiдеомистецтва, експериментального й документального кiно, заснована в 1909 роцi. Будiвлю споруджено в 1861 роцi за Наполеона III для курсiв iз французькоi гри в м’яч (Jeu de Paume), звiдки одержала свою назву. 9 Мсье Ленгдон зараз прийде. Буде у вас за кiлька хвилин (франц.). 10 Тiлець (франц.). 11 На карантинi (франц.). 12 Частина музею, названа так на честь першого директора Лувру – барона Домiнiка Вiван-Денона. 13 Мсье! У жодному разi не турбуйте нас нi з якого приводу. Зрозумiло? (франц.) 14 Ісоп – рослина родини губоцвiтих, лiкувальнi властивостi якоi вiдомi з давнiх часiв. 15 Тут i далi уривки зi Святого Письма у перекладi І. Огiенка. 16 Ярд – 91,44 см. 17 О, Драконiв диявол! О кульгавий святий! (англ.) 18 Точно (франц.). 19 Помста (франц.). 20 Позначка (франц.). 21 «Я привид» (iсп.). 22 P. S. Знайти Роберта Ленгдона (англ.). 23 Пентакль – пентаграма, вписана в коло. 24 «Авiньйонськi дiвчата» (франц.). 25 Бридкi безглуздi бовдури (франц.). 26 Дiдусь (франц.).