Марiупольський процес Галина Костянтинiвна Вдовиченко Усе як на вiйнi: втрати, бiль, знову втрати… Роману й Ользi судилися не найкращi часи для зустрiчi. Полонений укр i сепаратистка – чи е гострiша суперечнiсть у подiях лiта 2014 року? Але безодня, яка здавалася нездоланною, поступово щезае. Бо в життi iснуе щось набагато важливiше за ненависть… Галина Вдовиченко Марiупольский процес «Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.     Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури. Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii. Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.     koronatsiya.com Передмова Людина i любов на вiйнi, псевдо якоi – АТО У сучасному украiнському лiтпроцесi, виявляеться, бувають, окрiм радiсних вiдкриттiв, iще й приемнi збiги. Шiсть рокiв тому, навеснi 2009-го, будучи «журiстом» конкурсу «Коронацiя слова» у жанрi «Романи», я звернув увагу на рукопис, який вражав не лише незвичним сюжетом (чоловiк впроваджуеться у зграю вовкiв), а й простою i водночас надзвичайно соковитою мовою. Я був радий, що переважна бiльшiсть колег по журi – прозаiкiв, критикiв, видавцiв – роздiлили мою думку й присудили роману «Замок Гербуртiв» першу премiю. Уже пiсля оголошення переможцiв дiзнався iм’я авторки – Галина Вдовиченко, письменниця зi Львова. Згодом роман вийшов пiд iншою назвою – «Тамдевiн». Нинiшньоi весни довелося знову бути в журi (тепер уже як переможцю першоi «Гранд-Коронацii») конкурсу для володарiв лише перших премiй попереднiх «Коронацiй». Роман «Марiупольський процес» узявся читати не вiдразу, надто багато останнiм часом виявилося охочих писати про Революцiю Гiдностi й АТО. Але моя насторога зникла вже пiсля кiлькох сторiнок. Твiр вразив якоюсь, я б сказав, зворушливою людянiстю в зображеннi подiй, нiбито добре вiдомих iз ЗМІ й розповiдей очевидцiв. І не лише неординарним сюжетом – захопленого в полон украiнського вояка iз Захiдноi Украiни терористи вiддають у своерiдне рабство жительцi села, що неподалiк Марiуполя, у якоi закутий у кайданки укроп трудитиметься на ремонтi хати… Що далi читав рукопис, то бiльше переконувався: нам не вистачае саме такого твору про те, що ми називаемо нинiшнiм драматичним украiнським буттям, про те, що вiдбуваеться тепер на Донбасi. Подii поставали через людськi долi й характери, виписанi яскраво та водночас мовби якось непомiтно для ока, так що iм вiриш одразу. У газетах та iнтернет-виданнях про цьогорiчнi «Коронацiю» й «Гранд-Коронацiю» можна було прочитати, що «Марiупольський процес» – це роман про кохання сепаратистки й бiйця АТО. Я б заперечив: це насамперед роман про iсторiю пiзнання людини людиною, про ламання стереотипiв щодо «захiдникiв» i «схiднякiв» крiзь звичайнi людськi почуття, про вiдкриття через це пiзнання самого себе, свiту та перемогу цих почуттiв над жорстокiстю й абсурдом цiеi, як, зрештою, i всiлякоi вiйни. Історiя взаемин, пiзнання, розчарувань i здобуткiв Ольги i Романа не тiльки зворушуе, змушуе переживати, затамовуючи подих, а й спонукае переосмислювати те, що ми знаемо про донецькi подii, АТО, ii учасникiв i сепаратистiв. А чого вартий образ простоi дiвчини з того ж донецького села, що й Ольга, – колоритноi Вальки Самореклами! І нiякi цi жiнки не сепаратистки, вони просто по-жiночому щиро хочуть жити й кохати пiд мирним небом. У романi багато драматичного i водночас лiричного, що робить твiр особливо сприйнятливим. Переважна бiльшiсть членiв журi поставили «Марiупольському процесу» найвищi бали, а я згодом дiзнався, що автором роману-переможця, як i шiсть рокiв тому, тiльки тепер уже в другiй «Гранд-Коронацii», е… знову Галина Вдовиченко. Щиро порадiв, бо пiсля «Замку Гербуртiв» було видно творче зростання авторки з кожним новим романом. І ось «Марiупольський процес»… Зникли й питання, звiдки авторка так достовiрно знае природу i людей Донбасу, – з-пiд Марiуполя, як виявилося, ii чоловiк i в тих краях вона неодноразово бувала, добре знае, як мовиться, обстановку й мiсцевiсть i, найголовнiше, – людей. Як i тих землякiв-львiв’ян, якi воюють з агресором в украiнськiй армii. «Марiупольський процес» обов’язково мае бути прочитаним на окупованiй частинi Донбасу. Бувае, правдивий, такий, що щемить душа пiсля його прочитання, твiр вартнiший за всi пропагандистськi й контрпропагандистськi статтi та передачi. Так маемо й тут. Бо роман цей саме про людину, про ii метання й пошуки, про Схiд i Захiд Украiни на рiвнi «схiдняцьких» i «захiдницьких» душ i болю. Вiн таки i про любов, яка одвiку проростала всупереч усiм вiйнам i терористам. Володимир Лис * * * Територiя заповiдника «Кам’янi могили», що неподалiк Марiуполя, е частиною Украiнського кристалiчного щита. З нею пов’язана легенда про те, що колись на мiсцi цiеi гiрськоi краiни було королiвство. Злий чаклун зачарував його. Існуе спосiб, як зняти чари з цього мiсця, але досi нiхто не змiг цього зробити.     Краезнавчий довiдник Час бойових та окупацiйних дiй у Донбасi був сповнений знаками, таемницями та мiстикою…     Олена Степова, блогер з Луганщини, Фейсбук Звичайно, усюди, навiть у Слацi, е полiтики i священники, айятолли та економiсти, якi переконують, наче реальнiсть – це те, що вони нам говорять. Не вiрте iм, вiрте лише пописувачам, цим банкiрам, якi перетворюють друкованi аркушi у цiннiсть, але не намагаються видати результат за iстину.     Малкольм Бредберi. Курси обiгу Частина перша 1 Плямистий малюнок опалих черешень на землi. Червоних, розчавлених ягiд з рудими цятками. Із висоти майже трьох метрiв цей клаптик битоi землi, оточений споришем, нагадуе знайомий контур. Тю! Та це ж карта Украiни! Химерна картинка, клякса у шкiльному зошитi, витолочена ногами залисина у травi. Он викручена лiнiя заходу – профiль собачоi морди, нахиленоi до грудей. Короткi лапи – Одеська область та Крим. На пiвночi, де Чернiгiвщина, – спина зi складеними крилами. Крилатий пес, пес-пташеня перед стрибком. Ольга давно зробила це вiдкриття, ще на уроках географii у шостому класi. Чи ще хтось це колись помiчав? Вона нiколи не з’ясовувала. Хотiла було запитати вчительку, чи не нагадуе iй Украiна маленького французького бульдога, але засоромилась, побоялася, що з класу виженуть. А тепер – бувае ж таке! – карта намалювалася на ii подвiр’i пiд баргароном.[1 - Мiсцева назва черешнi. (Прим. ред.)] На географiчних картах Ольга розумiлася найкраще з усiх у класi, а може, навiть краще вiд учительки географii Катерини Юхимiвни. Зiрвала, потягнувшись, iз гiлки над головою лискучу ягоду баргарона, розчавила ii язиком до пiднебiння – смакота… Улюблене заняття – вилiзти на дерево й сидiти тут, роздивляючись навсiбiч. Особливо у сезон черешень. Попльовуючи кiсточки у траву. Колись Ольга зафарбовувала контурнi карти просто так, не для оцiнки, для себе. Одноманiтне шорхання олiвцем по паперi висмикувало ii з дiйсностi – вона линула у свiй свiт. Навiть пiсля батькових п’яних прочуханок у хатi, якi закiнчувались тим, що баба Аня, i мама, i Ксюха ображено шморгали носами й збирали розкиданi речi (батько називав цей процес «поганяти бабiв»), молодша його донька навiть сльозинки не витискала. Вона западала у мовчанку. Годину-другу сидiла з олiвцями над контурними картами, що залишилися вiд сестри та брата майже новенькими, i навiть не чула гарчання батькового хропу iз сусiдньоi кiмнати. Обриси краiн нагадували iй якiсь предмети та живих iстот. Цiеi схожостi не зауважували, хiба погоджувалися з тим, що Італiя – це чобiток. Але хто ж не знае, що Італiя схожа на чобiток? Багато iншого нiхто не помiчав. Краiни складалися пазлами, лягали кожна на свое мiсце, утворювали клаптиковi ковдри, якими накривали континенти. Погойдуючи босою ногою, Ольга роздивлялася з висоти своеi гiлки копiю краiни, окреслену вигадливо розрослим споришем. Ось там, де найбiльше скупчення бiлих кiсточок та плям вiд ягiдних шкiрок, Донецьк. Он там Марiуполь, а он ii село. Могла б показати майже усi бiльшi мiста на цiй картi, будь-яку суперечку виграти, якби це когось цiкавило. Рано чи пiзно вона вступатиме на географiчний факультет, згодом подорожуватиме – на мiсцi не сидiтиме! – бо ж дотепер далi Марiуполя й не виiжджала. Ось таке в неi буде майбутне. Якби була можливiсть скласти тести, вона б ще цього року вступала до унiверситету. А тепер що? Доведеться почекати… Нехай уся ця колотнеча вляжеться. Спробувала влучити у Киiв обсмоктаною кiсточкою й промазала. Бiла куля гайнула у простори Азовського моря, у траву. У цi спекотнi днi ряснi ягоди сиплються на долiвку, чавляться пiдошвами берцiв-черевикiв, забиваються у ребра гумових шльопанцiв – залежно вiд того, у що взутi ii брат Вiтьок та його горлата ватага. Ольга знае далеко не всiх, помiж них лише кiлька ii односельцiв. Є якiсь друзi Вiтька з Марiуполя, вона iх теж донедавна не знала. Є приiжджi здалеку. Добряче потовклися тут учора, обнесли нижнiй ярус розлогого дерева, гiлку за гiлкою, нещадно вiдтягуючи iх донизу. Тепер ляпки та кiсточки ягiд усюди, гостi спльовували iх собi пiд ноги, товкли у землю, лиш дехто цiлився убiк, у траву. У Ольги з баргароном давнi приятельськi стосунки, ще вiдтодi, як вона у другому класi прочитала «Пригоди Цибулiно». Принц Лимон, синьйор Помiдор, барон Апельсин… Барон? Апельсин?!! Неправильно, сказала тодi маленька Ольга вчительцi. У книжцi помилка, бо я знаю барона, вiн Баргарон, мiй друг. Дiти смiялися… «Барон-баргарон! – перекидалися словами, дражнили ii. – Барон-баргарон!» Ольга сидить на грубiй гiлляцi, босими ногами спираеться на нижню, теж мiцну, порепану, надiйну – чухае стопу, лоскоче свое дерево. Голова серед листя, вiльна рука пiдтягуе гiлки. Зубами зривае ягоди… Це ii «хатка», надiйний сховок – Барон Баргарон. На горищi туркочуть голуби, над столом з подертою по кутах клейонкою гуде бджола, нарештi завмирае на липкiй ягодi у мисцi, тягне солодкий сiк з м’ясистоi трiщинки. На осоннi манiжаться кiшки, поскручувалися бубликами – чорна Циганка, смугаста Рибка. А Ольга у шапцi-невидимцi, непомiтна для всiх. Нiхто не знае, де вона е, а iй згори видно все. Он там огрядна жiнка у хустцi – наче Степанiвна? – дрiботить уздовж посадки вiд сiльського кладовища. У чистому небi над балкою кружляе яструб. За полем соняшника здiймае дорожню куряву стрiмка «газелька»… Тихо й спокiйно. Як до вiйни. Неначе всi тут, вдома, й лише поховалися у прохолоду кiмнат вiд червневоi спеки. Здригнулася вiд рiзкого звуку мобiлки, обтерла руку до шортiв, витягла телефон з кишенi: – Алло. У мобiлцi чути, як брат iз кимось говорить. Ото вже звичка: набрати номер, а самому робити свое. – Вiть! – покликала, нагадавши про себе. – Я! – озвався брат. – Ти на велiку сьогоднi?… Чи нехай Сашко приiде?… – Сашко хай приiде. – Що у нас сьогоднi? – Борщ. – Хлопцi, борщ! – голосно убiк. – А ще?… – Досить з вас i борщу. – То коли? – уточнюе Вiтьок. – Вже? – За пiвгодини, не ранiше. – Часнику привези. – А кашi березовоi? У мобiлцi – вiддаленi матюки, чути якiсь вигуки, грюкiт, якась там метушня здiймаеться на iхнiй базi. Брат квапливо кидае: – Все! Вiдбiй! Бджоли гудуть. Коли тиша, тодi особливо чути, як бринить вiд бджiл повiтря. Ольга спускаеться на землю, немов по драбинi, з гiлки на гiлку. Пластмасове вiдерце з черешнями у руцi. Бувай, Бароне Баргароне. Із твоеi висоти усе виглядае iнакше. Остання над землею «сходинка» – не гiлка, а згадка про неi. Батько залишив цей штурпак кiлька рокiв тому. Тепер вiн гладенький, вiдполiрований часом i доторками, а тодi був свiжим уламком нижньоi гiлки – Ольга попросила не пиляти ii до основи, залишити хоч трiшки, аби нагору вилазити. Батько послухався, вiн був на той момент хороший, нiкого не ганяв-не ображав, бо був тверезий. Вiн казав: тверьозий. Ольга чiпляе вiдро на сучок, зiстрибуе на землю – i п’ятою у черешневу кiсточку. Боляче. Учора треба було поприбирати. Оце як вчасно не зробиш, згодом вiдкладена робота нагадае про себе новою проблемою. Де той вiник? Обчiмханий драпак береться до роботи, збирае смiття. На совок – i за лiтню кухню його, у бур’яни. Як бахнуло! Стрiляли з гранатомета, на виiздi з села, там, де замаскований блокпост. Ольга вже знала цi звуки: гранатомет, точно. Один пострiл. – Бабо Аню! – гукнула, поспiшила до хати, кинувши вiника. – Не бiйся! Я тут. Баба Аня не боялася. Вона навiть не вийшла зi свого зацiпенiння, наче й не чула вибуху, занурена з головою у власний свiт. Далеко вiд онуки й вiд рiдноi хати. Напiвлежала у дальнiй кiмнатi, на двох великих подушках. Очi розплющенi, а наче спить. – Я пiду ненадовго, менi треба. – Ольга дала iй напитися зi склянки, притримуючи голову. Баба Аня зробила кiлька байдужих ковткiв. – А тодi погодую тебе… Їсти хочеш? Мовчання у вiдповiдь. За селом пролунала автоматна черга. Калаш. Повсякденний звуковий фон за останнi тижнi. Борщ заливае тоненькою цiвкою газову плиту. Ольга пiдхоплюе кришку. Гаряча! Випускае ii на пiдлогу з гуркотом, хапаеться попеченими пальцями за вухо. Що ж це за день такий! Борщ кипить, заповнюе пахощами лiтню кухню, густий борщ, правильний, щоб ложка стояла. Каструля з виварку завбiльшки, самоi картоплi добра миска пiшла. Ольга дмухае на пальцi, скручуе газ до мiнiмуму, з жалем дивиться на своi руки: слiди вiд опiку, порiзи, червоний лак облiз на нiгтях… Не тримаеться манiкюр. Стiльки роботи, i все на однi руки. Набрала номер брата, Вiтьок виклик збив. А Сашко приiхав за годину. Вистрибнув з автiвки, розмальованоi пiд камуфляж – не було такоi у селi, звiдкись пригнали – збуджений та метушливий, украй заведений. Й одразу до кухнi: давай швидше! Легко пiдхопив великий термос, вiйськовий, похiдний: рухайся-рухайся! Переллемо, по ходу, той суп чи що там у тебе, й погнали-погнали, у нас там гостi, прикинь, самi, без запрошення, а ми до вас в ранковий час! Заблукали, так виглядае. Нарвалися на засiдку. Хто-хто! Укри, хто! Ми двох завалили, ще двое контуженi, iх зараз Буча допитуе, прикинь! Притримуй кришку, я сам переллю. – То, може, й сам поiдеш? – запитала. – Усе там роздай, розводягу маете… – Яке! – не погодився. – Ти зараз там потрiбна, поiхали-поiхали, жерти ж хочеться. Вiйна вiйною, а обiд за розкладом. 2 На подвiр’i колишньоi мехбригади, у мереживнiй тiнi акацiй лежав на землi солдат – головою на автопокришцi. Йому юшила кров з носа i з вуха, пiвобличчя – суцiльний багряний синець. Одне око сховалося пiд набряком, друге раз у раз туманилося безтямнiстю, тiкало пiд лоба, викочуючись бiлим яблуком. Це страшенно лютило Бучу. «Дурочку менi тут включати? – гарикав вiн. – Я т-тобi покажу, дурочку включати!» Око солдата поверталося на мiсце, очманiло плавало, намагаючись зосередитися на джерелi крику, на людях, що скупчилися над ним, зупинялося на чорному отворi автоматного ствола, який стрибав у руках горланя. Решта мовчали, стояли пiвколом, серед них Вiтьок. Командував допитом Буча, але його надривний запал поступово згасав. Натомився Бучаев. У захопленого на камуфляжi, на грудях, вiдбився слiд рифленоi пiдошви. Власник берця – швидше за все, знервований Буча – добряче приклався ногою, вступивши перед тим у калюжу кровi когось iз полонених або вбитого. Сашко пропхався мiж товаришiв, застиг попереду. Ольга не пiдходила, дивилася збоку. Неподалiк допитували ще одного, вiн стояв на колiнах зi зв’язаними за спиною руками, схиливши перемотану голову. Кров проступала крiзь бинт. Одноокому на автопокришцi теж дiсталося, фiзiономiю перехнябило, а iнших ушкоджень наче не спостерiгалося, принаймнi зовнi. Хоча вiн ледве ворушив язиком, коли приходив до тями й вiдповiдав на запитання. Голос збоку зiрвався на лайку – усi озирнулися. Якийсь чолов’яга, Ольга не знала його (чимало незнайомцiв було тепер у селi), заходився люто копати ногами полоненого iз закривавленим бинтом на головi; той повалився на землю й протягло кректав, приймаючи удар за ударом. Буча вiд того видовища наче пiдзарядився. – Що-що? – з удаваною увагою нахилився вiн над своiм однооким – той намагався щось сказати. – Ми… не стрiляли… – рухнув розбитими губами. – Папi римському про це розкажи! – знову зайшовся криком Буча. – А хто стрiляв?! Хто? – Ми… не стрiляли. – Ти менi тут дурочку не включай! – Буча загатив бранцю черевиком у стегно. Циклоп смикнувся, пiдтягнув ноги до живота. – Сидiв би у своему Бандерштатi! Чого ти тут забув, га? Чого тобi тут треба? – й добiрна лайка посипалася, мов з мiшка. Погляд одноокого поплив. Буча махнув рукою, перевiв подих: – У пiдвал обох!.. А завтра – окопи рити. Але вистава на цьому не закiнчилася. – Хлопчики, хлопчики! – скреготливий пiднесений голос почувся вiд ворiт. Розмахуючи руками – в однiй палиця, в iншiй пакет iз хлiбом – рвучко, накульгуючи, наближався до них дядя Вася. Гнав подвiр’ям попри iржавi бокси, бо ж зазирнув через паркан – а тут таке робиться! Жiнка попередила його, вiдпускаючи з хати: у магазин – i назад. Але ж як тут пройти i не взяти участi у такiй подii? – А-а-а, – вищанув дядя Вася, заносячи палицю над головою, – падла!!! Заледве пригальмував бiля автопокришки, дивом не наскочивши на лежачого, тицьнув йому пiд ребро щосили. Той смикнувся, затулився рукою, захищаючись. – Каменюками падлюку! Забити каменюками! – розходився дядя Вася, не забуваючи позирати на своiх. Слина летiла навсiбiч. – По мирному населенню стрiляти, га? Фашист клятий! Н-на! Н-нна, с-суко! – Колiр обличчя красномовно сигналiзував про те, що iнсульт на дядю Васю чекае не за горами. – Спокiйно, батю! – Буча гидливо обтер щоку вiд дiдовоi слини, зупинив нападника жестом. Вiн вже вiдсапався, мiг говорити розважливо. – Цей красава за все вiдповiсть. Спокiйно, – повторив, обтираючи руку до штанiв. Але й це ще була не крапка. – Так ось ти де! Дiд здригнувся, утягнув голову у плечi. Зайвим було обертатися, й без того знав – його баба за ним прийшла. Принишк, прив’янув, наче випустили повiтря з кульки. А баба Галя вже сунула танком, без жодного страху перед озброеними людьми. Так i знала, що цей кудись заверне! Грiм-баба, вона тримала свого дiда пiд жорстким невсипущим контролем. Дядя Вася зробився нижче зростом, однак ще двiчi поцiлив палицею по ногах полоненого. Плазом, з вiдтяжкою. Розвернувшись, поспiшив назустрiч жiнцi: «Гала! Гала!» Перехопив ii, не дав як слiд роздивитися, що тут робиться. Попiд руку – i гайда додому, обiд вистигае. Ольга не мала жодного намiру бодай щось говорити. Але здивовано почула свiй голос: – Краще менi його вiддайте. Наче хтось легенько торкнувся ii правого плеча, i вона, немов з чужого голосу, повторила: – Менi вiддайте отого циклопа. Окопи та й окопи! Обiцяли допомогти з грибом – i нiхто нiде нiчого! Чужа бiда нiкого не гребе… Дайте хоч цього у помiчники! Бучу несподiвано розвеселила ця пропозицiя. – Та вiн же негожий! Он як мордяку рознесло! За Бучею й решта реготнули: знайшла собi кандидата у помiчники… – Менi з ним не милуватися, – Ольга трималася свого. Знала: головне – впевненiсть, говори, що хочеш, аби твердо. – День-два вiдлежиться – i за роботу. Усе одно вiд вас допомоги не дочекатися. – А пiдлогу хто зiрвав? – обурено скинув брови Сашко. Воно й справдi, пiдлогу вони розiбрали разом, ii брат Вiтьок та однокласник Сашко, замучилися, здираючи пошкодженi руйнiвним грибом дошки. Винесли iх iз хати, закинули в бур’яни – i забули. «Ламати – не будувати!» – буркотiла Ольга маминими iнтонацiями щоразу, як чула, що хлопцям зараз не до того, що у них е справи важливiшi. Дверi до розореноi кiмнати вона зачинила, аби тужлива картина очi не муляла. Вiдсутнiсть пiдлоги у порожнiх стiнах робила кiмнату геть занедбаною. – Тю! Ще трошки – i вона iх дотисне, варто пiдпустити самовпевнених ноток у свою коротку промову. Вона добре знала: аби досягти бажаного, iз чоловiками варто розмовляти iронiчно-зухвало, без перебору, звiсно. Особливо якщо чогось просиш. – Пiдлогу вони зiрвали! Зiрвали та й кинули. І готуй вам, i воду тягай – до речi, що там з пошкодженим водогоном?… Теж не до того?… А вiд вас – нуль по фазi, йди, дiвчинко, не заважай… Замахалася! Обурений монолог на одному подиху видала – й замовкла. У думках ворухнувся сумнiв: що це з нею? Для чого iй цей доходяга? Що вона з ним робитиме, з контуженим? – А бери! – несподiвано погодився Буча. – Бери! Тiльки припнути його треба, як собаку, аби не втiк… – i додав, за звичкою, кiлька мiцних слiвець. Хлопцi зареготали, Буча знайшов очима Сашка: – Куля, – кивнув йому, – займися… 3 Із туману проступив контур фiгури, жiночоi, нетутешньоi, а тодi мерехтливий нiмб над головою. Дiва Марiя… Обриси стали чiткiшими, сукня – прозорiшою, i Роман побачив позаду жiнки червоний диск сонця, воно стояло над далеким пагорбом, утворюючи мiдне сяйво навколо жiночого волосся, уздовж ii рук та нiг. Хтось застогнав – протягло рикнув звiром. «Це я», – випливла ще одна думка з внутрiшнього туману, неповоротка, як глибинна риба. Така сама вiдсторонена, як думка про Дiву Марiю. «Я» у звиклому розумiннi не iснувало. Навколо когось iншого миготiв нечiткий перехняблений свiт, але поступово розвиднювалося в очах саме Романовi. Треба було зiбрати докупи цi два «я». Жiнка зникла. Щось вологе коротко тицьнулося Романовi у шию, дихнуло теплом у те вухо, яким вiн нiчого не чув, навiть власного стогону. Увесь свiт тепер з’iхав набiк, Роман намагався його роздивитися й почути, але чогось лише одним оком, одним вухом. Коли вiн знову побачив пагорб, сонце вже майже сховалося, легкi сутiнки м’яко тремтiли над низькою травою, над плямою голоi землi пiд розлогою черешнею, огортали бiлу хатинку з маленькими вiкнами, помальованими синьою фарбою, торкалися порогу синiх дверей i синього одвiрка лiтньоi кухнi. Роман iз зусиллям спробував повернути голову: вiд вулицi подвiр’я затуляв високий паркан з гофрованого металу, над ним вiд дороги нависали гiлки дерев – у iхнiх кронах проглядалися дрiбнi незрiлi плоди. Романовi залежало на тому, аби iх роздивитися як слiд. Що там зрiе, за парканом: сливи?… алича?… У кiлькох кроках вiд нього черешня – одразу видно, що черешня, тут навiть сумнiвiв немае. Темнi стиглi ягоди пучечками стримлять вздовж кожноi гiлки, i листя з жодним iншим не сплутаеш – темне, видовжене. Ворухнувся – не вiдчув ноги. Гаряча хвиля вдарила вiд голови до п’ят. Глянув. Нi, на мiсцi. Жива й неушкоджена – при ньому, але ватяна, нечутлива, припнута до труби ланцюгом на металевому браслетi. Вiн здивовано роззираеться на те, як один кiнець – наручника? якогось схожого на нього знаряддя упокорення? – стискае щиколотку, iнший кiнець лежить у травi, тримаючись на стовпчику сiтчастоi огорожi, зацементованому у землю. Нога затерпла. Ударив ii ребром долонi, ущипнув, ворухнув стопою iз зусиллям, ще, ще раз. Побiгли гарячi мурашки – стало боляче, нога ожила. Чого вiн тут? Голова гуде, бiль у грудях, усе тiло ние. Закашлявся. Суха кров на обличчi. Що сталося? Мугикання у лiтнiй кухнi замовкло, з одвiрка визирнула дiвчина. Тепер вiн мiг на неi роздивитися, хоча й одним оком. Та сама, у тiй самiй легкiй сукнi. Рокiв двадцяти. Волосся не мiдне, не руде, як йому спочатку видалося, а русяве, пшеничне. Ластовиння на носi й щоках. Вона мовчки дивилася на Романа. Вiн клiпнув. – Живий, – констатувала дiвчина не досить впевнено. – Живий, нi? Скажи щось. Роман вiдiтхнув. Що сказати? – Якi… це… дерева?… – не своiм голосом. – Де? Вiн показав рукою за паркан. – Жерде-елi, – тягуче мовила вона. – Жерделi, – повторив вiн. – Абрикоси по-вашому. У серпнi дозрiють. Пити хочеш? Щойно вона запитала, як вiн зрозумiв: так, вiн хоче пити. Дуже. Сперся руками у траву, пiдтягнувся, знайшов спинi опертя – сiтку загону для курей чи собак. Його нудило, груди рвало кашлем, болем вiдбиваючись у головi. Їi сукня тепер не просвiчувала. Дiвчина стояла поруч, тримала металеве горня з вiдбитою бiля вушка емаллю, вода капала у траву. Вiн жадiбно вихилив горня до денця, намагаючись заливати воду в один куток рота, бо до другого було не доторкнутися. Обтерся, принагiдно помацавши обличчя. Вiдбивна, а не обличчя. Болюча вiдбивна, що затулила свiт. Око, здаеться, е – вже добре. Але вухо не чуе. Подякував, вiддав порожню посудину, зиркнувши на дiвчину. Вона залишилася стояти на мiсцi. – Гей ти, контужений… Сприймаеш iнформацiю?… Тодi так. По-маленькому – ось у цей рiвчак, а якщо похезати, то кажи. Як будеш добре поводитися, знiму ланцюг. Його плечi затрусилися. Смiятися було боляче, але вiн не мiг стриматися. Як будеш добре поводитися! Припнутий, як пес, ледве дихае, головою хитнути – нудота пiднiмаеться, а вона: як будеш добре поводитися! Куди вже краще… Усмiшка торкнулася обличчя дiвчини, вона прихопила зубами нижню губу, щоб не радiти тут разом iз захопленим ворогом. Над кутиками рота виникли двi ямочки. У носогубних лiнiях. Не на щоках, а саме у двох вигинах мiж носом та губами. Вiн не мiг пригадати, чи бачив колись щось подiбне. Гримнула хвiртка. Ольга озирнулася: брат повернувся, калаш показово на грудях. Вiтьок пiдозрiло глипнув. – Як вiн? – кивком. – Спав. – Спав! – обурився Вiтьок. – Курорт йому тут, чи що? Нафiг тобi цей дохляк здався? Що на тебе найшло? – А гриб? – нагадала. – Гриб! – брат цикнув плювком у траву. – Цей, як ти казала?… Циклоп! Вiн сам як той гриб, мухомор. Дiстав чоботом у хлiбальник, мало не розчавили. Ольга змовчала. Вiтьок вiдмахнувся: роби що хочеш! А Романовi нiчого й не треба, аби тiльки його не рухали цiеi хвилини. Щойно очi заплющить – одразу темрява. Уже майже споночiло, коли Вiтьок вийшов з хати, кинув контуженому старий кожух i засмальцьований батькiв ватник: на, спи, нiч тепла, не замерзнеш. Ольга залишила йому у травi банку з водою. Що ще? Приемних снiв! Ользi нiчого не снилося, крутилася пiвночi, прислухалася до бабиного хропiння, до посопування Вiтька у сусiднiй кiмнатi. Боялася тишi за вiкном. Усе пiшло шкереберть цього року. Дарма що випускниця. Навiть зарееструватися на тестування не змогла, та й де мала складати тi тести? До сусiдньоi областi iхати? Передбачливi однокласники якось впоралися iз цiею проблемою. Із вiсьмох – такий випускний клас – у селi залишилися лише вона й Сашко. Надя Волошина зараз у тiтки в Бердянську, разом з батьками, там зараз складае тести. Кавунчик, син голови сiльради, виiхав з татом i мамою у невiдомому напрямку, однi кажуть – на вiдпочинок, iншi – що сiмейка влаштовуе синочка на навчання у Киевi. Решта однокласникiв хто де, хто в Донецьку, хто в Марiуполi… У квiтнi-травнi Марiуполь трусило у лихоманцi: прапори над мiськрадою то такi, то такi. Бiйки, бити у руках, перестрiлки… Пораненi, вбитi, взаемнi звинувачення… Сашко про навчання й не думав: я вже, казав, куди треба вступив. І Вiтька затягнув – хоч той i старший на два роки, а до Сашка прислухаеться. Бучаев iх пiдбурив, вони iздили разом до мiста на старих бучаiвських «жигулях», хвалилися, що записалися в ополченцi. Бiльшiсть у селi нi туди й нi сюди, приглядаються, вичiкують. У Степанiвни, кажуть, син на боцi Нацгвардii воюе, але Степанiвна запевняе, що це брехня, – на заробiтках вiн. Як почали на пiдступах до села стрiляти, як опинилися тут незнайомi люди зi зброею, ми вас, мовляв, вiд хунти киiвськоi захищатимемо, мама одразу зiбрала Ксюху з дiтьми – й на автобус iх. Вiн саме вiд’iжджав на Киiв… І не тому, що страшно, вiдправила iх, а через виклик з офтальмологiчного центру – черга пiдiйшла оперувати очi Артемка. Ксюха вперлась: я без тебе, ма, не поiду. Мама у сльози: що робити? Удома хвора баба i молодша донька. Ще й син чудить, роботу, каже, кидаю, яка це збiса робота, за копiйки карячитись, ще й доiжджати до райцентру щодня! Що воно було робити? Тодi Ольга сама запропонувала: iдьте разом, це ж ненадовго. Тижнi два-три, максимум мiсяць. Усе вляжеться – повернетеся, а ми тут з бабою Анею не пропадемо. Той Буча-Бучаев за цю весну змiнився, наче чужу шкуру скинув, плечi розправив. Орел! А дотепер був тихий, непомiтний. Два роки тому до села прибився, до Вiрки Сужинськоi пристав, у Марiуполi на базарi познайомилися. Сам з Ростова, з Росii, автослюсар, але такий собi автослюсар, руки-дрюки. Майже без роботи сидiв. Перебивався iз заробiтками, але й не бiдував. Вiд квiтня у Марiуполь учащав, Сашка зi собою тягав, а тодi й Вiтька. Твоi, пiдколов його, на захiд подалися, а ти тепер – до нас… Вiтьок i пiшов. Спочатку без особливого бажання, а тодi увiйшов у смак. Машини, зброя, сила, ДНР… Ще й для сестри роботу знайшов – обiди хлопцям готувати. Для тих, що на базi. Привозив овочi, крупу, курей; при нас, казав, не пропадете… …не пропадете, казав… …тиша за вiкном… …хропiння за дверима… 4 Гострою шпичкою проштрикнуло мозок. Роман згадав. Ще увi снi усе згадав, а тодi прокинувся зi стогоном: неправда! Неправда, неправда, неправда! – настирливо стугонiло у скронях. Вiн щойно знову був на допитi, вiдчував твердi краi автопокришки пiд головою. А перед тим… Страшно було перед тим. Його викинуло вибухом з «газельки», очi спалахом заслiпило, вуха заклало. Коли пiдвiвся, у головi працювала трансформаторна будка. Через ii нестерпне гудiння пробивався голос. Бери свого командира, тягни на узбiччя! Бери, тягни, чого стоiш! Горiв розiрваний метал, чорний стовп диму рвався у сине небо, сине-сине, без жодноi хмарки. Гiгантське колесо котилося дорогою, далi й далi вздовж поля молодого соняшника. Не могло зупинитися. Наче його гнав перед собою невидимий хлопчик. Чи те колесо привидiлося? За пiдбитою «газелькою» рухалися люди у камуфляжi. Хтось стогнав на землi. Черга калаша поклала цьому край – впала тиша. Лише вогонь потрiскував та випливали з драглистого гарячого повiтря чиiсь збудженi голоси. Валiк у дорожнiй пилюцi… Вiн щойно озирався до Романа з переднього сидiння. За кермом був Шарапов, схожий на кiногероя хлопчина, одесит. Його так i називали у батальйонi. Валiк перший помiтив цю схожiсть: точно Шарапов, сказав, – й усi погодилися. Роман з Валiком зiйшлися у травнi, в учебцi, земляки, Роман зi Львова, Валiк – з Городка, вони ще у тренувальному таборi стали нерозлийвода. На задньому сидiннi, поруч з Романом, мовчав Петрович, найстарший з них, киянин, батько трьох дiтей… І де тепер Шарапов з Петровичем? Ось розвалена машина, ось Валiк у пилюцi… Хоча який це Валiк? У Валiка двi руки-двi ноги, як у кожного, а це не знати що таке, якийсь цурпалок з обличчям друга. Лялька шматяна, заляпаний фарбою муляж. Тут фiльм знiмають про вiйну! Ось воно що! Нездара-реквiзитор пiдсовуе у кадр своi жахливi опудала. Хто ж йому повiрить? Так не може виглядати людина, трупи такими не бувають. Тут зйомки тривають, i усе це неправда. Неправда. Неправда. Бери, тягни! Вiдтягнути муляж з дороги. Зробити, як кажуть. У кишенi муляжа спiвае мобiлка Валiка. Вони не залишали своi телефони у таборi, бо ж не на завдання iхали… Мелодiя не змовкае. Роман грае у цьому кiно якусь другорядну роль. А Валiк свою роль вже зiграв, стоiть за спиною оператора, пiдсмiюеться. Той самий огидний голос (бери, тягни!) ось-ось скаже: знято! Валiк вийде наперед, поплескае Романа по плечi: а ти так нiчо мене волiк на узбiччя. На четвiрочку з плюсом. Курити маеш?… Роман нахиляеться, незграбно береться за шматяну ляльку, ух-х, тяжка… За ремiнь бери, мудило! – гарчить режисер. Роман береться за ремiнь, шкiряний пасок розщiпаеться, лялька гепаеться у пилюку. Роман нахиляеться знову, у головi гуде, вiд солодкавого запаху нудить, вiд цього запаху iжачиться шкiра на потилицi – Роман тримае шкiрянi кiнцi, стискае iх, волочить тiло з дороги до заростiв амброзii. На грунтiвцi залишаються двi темнi вологi плями, а тодi лише тягнеться широка смуга iз рiвчаком вiд черевика-берця. Одного черевика. Який абсурдний фiльм… Роман стогне. І здригаеться вiд несподiванки, розплющуе око: кудлате брудне чудовисько дихае йому в обличчя смородом. Сiрий пес, звичайний вуличний блукалець. Забрав нарештi свою морду, вiдiйшов, застиг, наче у роздумах – що то робити, куди йти?… Потягнувся всiм тiлом, прогнувшись у спинi, й вмостився неподалiк, висолопивши язика. Збита iз болотом вовна на лапах, кошлатi дреди, колюхи у хвостi. Страшила страшилою. Позiхнув на всю пащеку, показавши довгого закрученого вгору язика, клацнув зубами, глянув на людину шматочками жовтого бурштину. Перевiв погляд на ногу ув’язненого. «Ось так, брате, – Роман навiть рота не розтулив, лише подумав, – людина на ланцюзi… Таке, як бачиш, теж трапляеться». Пес вiдвернувся, знову клацнув зубами, упiймавши муху, тодi наче знехотя пiдвiвся, наблизився до повноi миски з вихололим борщем, скосив око на Романа: прожене? не прожене? Й похапцем виiв усе. Ще й вилизав стiнки й дно. Повернувся на свое мiсце, поклав голову на випростанi лапи й заплющив очi. Роман мав удома собаку, чорно-руду Найду. Вiн змусив себе думати зараз про неi, вхопився за рятiвне коло цього спогаду, тiльки щоб не заснути, не сповзти у тi зйомки, у той безглуздий фiльм. Найда… Найду йому купили на базарi, у ii сумнiвних документах, у графi порода, значилося неперевершене: «японський пiнч». У шостому класi цей запис справив на Романа вiдповiдне враження, дарма що Найда виросла згодом у невиразну двiртер’ерку – менше любити ii вiн не став. Тепер вона, вже стара й товста, лiниво шкутильгала на прогулянках позаду Романа. Вiн так чiтко побачив зараз ii лискучу спинку iз сивим продiлом посерединi, ii обвислi вушка та бабкувату ходу, аж в очах закипiла волога. Зусиллям волi затримав цю картинку в уявi, так, щоб вона посунула iншу, накрила ii, врятувала його вiд чергового стогону. Пес iз дредами пiдвiв голову, зосередився на думцi людини, а далi знову поклав голову на лапи. Чоловiк, котрий вiддав йому свою iжу, важко пiдвiвся, притулившися спиною до сiтчастоi огорожi, за якою квохтали кури. Чоловiковi було погано, гiрше, нiж псовi. Провалювався у сон не раз, наче у чорноту. Вихоплювався з неi ненадовго, бачив променi сонця у гiлках черешнi, пив теплу воду з банки. Не пам’ятав, як тут опинився. Сам iшов? Несли його? Знову був на допитi. Усе розгорталося спочатку, вiн знову мусив це пережити. І те, як вiн забув номер свого пiдроздiлу, i прiзвище командира. Навiть свого iменi не мiг одразу пригадати. Йому було страшно тодi i огидно тепер. Мозок кинув йому рятiвну мотузку пiдказки: це iнша реальнiсть, потiм усе зрозумiеш, отямишся. Спи. …Щось таке, наче каламутна вода… Наче хтось муляку з дна пiдняв, скаламутив, нiчого не видно. Чути голоси. Десь нагорi, над водою, гарикають гiганти, перекидаються жартами, тягнуть, тягнуть сiтку з дрiбними вiчками. Не проскочити. Ставок чималий, але велетнi поклали собi перейти його саме тут, у цiй частинi, захопити риби побiльше, скiльки вдасться. «Нижче тримай, – повчае досвiдчений, – щоб жодна зараза не проскочила». Це я зараза, думае Роман. І скiльки ж тут таких, за ким полюють! Усе навколо срiблом мерехтить. Б’ють хвостами, кидаються туди-сюди, зiштовхуються, дряпаються плавцями, вдаряються у ноги рибалок. Без панiки… Триматися подалi вiд сiтки, а вона усе ближче коливаеться у сiро-жовтiй каламутi. «Напинай!» – командуе старший, йому вже не до жартiв. Уперед, у тi бурi заростi. І весь натовп – туди, очi вибалушенi, роти тремтять у безмовному жаху. Нi, там берег, пiсок, там безвихiдь, туди виходитимуть ловцi зi своею здобиччю. Назад! Куди? Пiд сiтку, у саму муляку, розпластатися на днi, забуритися в намул, стати його часткою. Плюскiт навколо, дрiбне трiпотiння, спалахи срiбла луски. Щось зi свистом проходить над головою, майже торкаючись, i вiддаляеться, поступово вiддаляеться, забираючи зi собою усi звуки… Залишаючи якийсь гул… …Лише якийсь гул. У головi. Пiд черепною коробкою наче вода булькотить, глухо переливаеться у вухах… Запахло iжею, Роман розплющив очi – сперся на лiкоть, побачив ланцюг i кiльце на нозi, згадав, що вiн припнутий до труби. Дiвчина з пшеничним волоссям тримала перед ним тарiлку з борщем. Мовчки залишила ii у травi, поклавши поруч хлiб i ложку. Роман втягнув носом повiтря, вiдчув, як у ротi набралося слини – поставив тарiлку собi на колiна й висьорбав гарячий борщ iз жадiбнiстю, як той пес. …Знову вечiр, знову сонце сiдае за пагорб. Насуваеться тепла нiч. Трава сюркоче, пахне якимись квiтами, он тими, мабуть, пiд бiчним вiкном, ясно-блакитними, дрiбними, iх удень не видно, або вiн не помiчав. І коникiв не чув. Інформацiя була така: це нейтральна територiя, ii нiхто не контролюе, тут немае жодних сепарiв. Вони й не ховалися. Їхали вiд свого блокпосту, жартували. Їх хтось пiдставив, або розвiдданi застарiли… Або… Не пiдставили й не застарiли. А вони на повнiй швидкостi влетiли в iнший вимiр, опинилися в минулому, адже марiупольський травень – це вже минуле, або у майбутньому часi неподалiк Марiуполя, не приведи Господи. Петровича вiн пiсля вибуху не бачив. Здригнувся вiд спогаду: трiщання калаша – i тиша. Шарапова допитували на тому ж подвiр’i, але били сильнiше. Ногами. Той, хто бив, люто лаявся, Роман пiзнав його голос. «Бери, тягни, чого стоiш!» Це був вiн. А Петровича, виходить, чергою з калаша… Це вiн стогнав тодi за розбитою палаючою «газелькою». Пес блимае у сутiнках бурштиновими очима, тулиться до Романа гарячим боком. Вiн одразу визнав його за свого, ще тодi, як тицьнувся носом незнайомцевi у шию. – Але й смердиш ти, друже! – Роман запускае пальцi в густу шерсть. І свiй запах вiн теж чуе. Бруду, поту, кровi, а ще розпачу та самотностi. 5 Зла на себе! Знайшла проблему на рiвному мiсцi – оце тепер думае: як тому хирлявому, сидячи на цепу?… А iй що до того? До того, що вiн вiдчувае? Жмут вати бiля нього залишила, здогадаеться – запхае у шкарпетку, аби кiльце не муляло. Вiн ще як слiд не очуняв, переважно лежить у травi на старому матрацi. Знайшла йому той матрац на горищi, застелила старою гардиною у вигорiлi квiти. Брат каже: курорт! Синець на обличчi Циклопа розквiтнув в усiй рiзнобарвнiй красi, вiд чола до пiдборiддя. Трансформер. Половина обличчя – чужа. Ще й щетиною зарiс, страхолюдина. Вiтьок раз на день вiдпускае його за сарай, тодi – на ланцюг, а сам – до своiх хлопцiв. Ольгу бентежить присутнiсть чужинця, металеву вiдбивачку до м’яса тримае пiд рукою про всяк випадок. Скорiше б уже брат повернувся! Вийшла з кухнi, вихлюпнула воду з каструлi у траву. Циклоп пiдвiв голову. – Як пса звати? – запитав. – Не знаю, – зупинилася, – приблуда нiчийний. Зви як хочеш. Дик, скажiмо. Роман гмикнув. – Дик… – Що смiшного сказала? – Англiйську вчила? Вона невизначено кивнула: вчила, то що? – Нiчого. Хай буде Дик, – погодився вiн. – Пiшов! – вона тупнула ногою. – Кiшок менi розлякав. Пiшов геть! Пакость така! Пес вiдбiг. – Пiшов! – пiдвищила голос Ольга, нахилилася, наче за каменем. Пса вiтром здуло. – Ще бракувало, аби курей потовк, – зронила наче до себе. Циклоп криво усмiхнувся, iншоi усмiшки у нього б i не вийшло з такою фiзiономiею. Зручнiше вклав ногу, вiдкинувся на матрас. Кайданка наче й не гризе вузькоi щиколотки, а от душа стискаеться. Застряг тут, прип’ятий якорем до землi. Наче пробитий човен. Сподiвайся тепер на бурю або на випадковiсть. Ольга забрала вiд нього порожню тарiлку. – Дякую. – Йому стало краще пiсля iжi. – Баргаронiв хочеш? – запитала дiвчина. – Яких баргаронiв? – Черешень по-вашому. Усе у вас не так! Усе по- iнакшому! – Теж менi вiдмiнностi, – гмикнув хлопець. – Страшнi непереборнi протирiччя. Хочу баргаронiв. Вiтьок аж зупинився, побачивши, яка лафа полоненому на iхньому подвiр’i – травичка зелена, мухи не кусають, полумисок з баргаронами у руках, ще й сестра балачки з ним розводить в одвiрку. Курорт, йо-майо! Завтра ж на риття окопiв! Щоб життя медом не здавалося. Ближче до ночi курортнику стало погано, його лихоманило, лежав, скрутившись, не мiг пiдвести голову, наче це не вiн вдень так жваво провадив розмови. Ольга накинула на нього ковдру i батькiв ватник. Торкнулася чола. Температура пiд сорок. – Гей… – поторсала за плече. Вiн слухняно ковтнув таблетку, запив водою. Було чути, як клацають зуби до скла. – Вiть, що таке «дик» англiйською? – запитала Ольга у хатi. Вiтьок збирався до хлопцiв, на чергування, складав що треба до сумки «Адидас». – А хрiн його знае, – вiдповiв, зупинившись, думаючи про свое, – здаеться, «дикий», щось таке… Ось тобi ключ вiд наручникiв, про всяк випадок. Багато тобi вiд нього користi?… – i, не дочекавшись вiдповiдi, зробив висновок: – Правильно батя казав: послухай жiнку й зроби навпаки! 6 Історiя з пiдлогою вже вiд початку заповiдалася як затягнутий серiал без кiнця. Одного дня, коли Ольга мила долiвку у спiльнiй iз сестрою кiмнатi, порiг просiв пiд руками – збоку, пiд одвiрком, куди не ступають. Ольга не повiрила власним вiдчуттям, натиснула ще раз – дерево подалося, наче губка, навiть ум’ятина вiд долоней залишилася. Що ж це таке? І у кутку кiмнати, пiд стiною, дошка була рухливою й пористою. Вiтьок чухав потилицю: дивина… За кiлька днiв пiдлога зробилася ворушкою, пiдступний гриб працював швидко, перетворюючи дерево на порохно, розкидаючи плетиво руйнiвних ниток тепер уже по всiй основi кiмнати. Покликали дiда Петра. Вiн вiднедавна з Вiтьком не дуже спiлкувався, обминав його, але до хати прийшов. Сказав, посмикавши себе за волохате вухо: е-е-е, де ж ви його пiдчепили? Це ж гриб власною персоною. Ця зараза вже як вчепиться, то усi пiдлоги у хатi виiсть до останку – провалитеся до чортiв собачих. Чим швидше позриваете пiдлогу, тим краще. Уже зривайте, не зволiкайте, поки гриб не перекинувся на iншi кiмнати. Дiд Петро обстукав пiдлогу по всiй хатi, ставав на колiна, кректав, трiщав суглобами. Перекинувся кiлькома словами з бабою Анею. Поспiшайте, попередив ще раз, бо пiзно буде. Брат iз Сашком намучилися, розбираючи дошки, пересварилися не раз й не два, поприбивали собi пальцi, але зробили. Закинули дошки подалi в бур’яни. А далi – анi руш. Довелося Ользi за дiло братися. Пiд стосом географiчних контурних карт, майже чистих (колись випросила у вчительки), знайшла наполовину списаний зошит з хiмii. Перевернула його, розгорнула з чистого аркуша i акуратним круглим почерком записала план дiй, докладно розпитавши дiда Петра. Вiн колись усе вмiв i дотепер багато чого пам’ятав… Пункт номер один. Вибрати землю бiльше як на пiвметра. Пункт номер два. Випалити яму вогнем паяльноi лампи. Далi: залити соляркою, засипати шаром каменю та пiску, вистелити клейонкою. Зробити десятисантиметрову бетонну стяжку, тодi шар пiнопласту, клейонку, ще один шар бетону. І аж тодi викладати нову пiдлогу з добре висушених дощок. Поки Циклоп вiдсипався-одужував, Ольга подумки готувалася до хатньо-рятувальних робiт. Брату було байдуже. Не до того тепер, повторював, почекай. – Вибрали землю? – запитав дiд Петро, зустрiвши Ольгу в магазинi. Вiн там полюбляв сидiти за пластиковим подряпаним столиком iз пляшкою пива, озиваючись до тих, хто у черзi. – Не вибрали? Дивiться, бо втратите хату… 7 Обережно повернула йому ногу, мовчки обробила ранку перекисом водню й зеленкою, пiдклала вати. Ну що з ним робити? Маеш собi помiчника, тепер ще й з намуляною металом ногою. – Що, боляче? – кидае на нього погляд. – А думаеш, нам не боляче? Вiн здивовано дивиться на неi. – Убиваете за росiйську мову, катуете, дiтей розпинаете. Думаеш, нам не боляче? – Послухай… – Його ступня смикнулась. – Послухай, Ольго, так тебе звати? Тобi колись буде соромно за те, що ти зараз сказала. – Ой-ой! – Соромно. Тому що це неправда, це брехня несусвiтня. – По телевiзору показували, – вона зiбрала бинти, вату, пiдвелася. – І про киiвську хунту, i про карателiв. Про фашистiв зi Львова. Як у вас там головою ветерана вiйни у футбола грали… – По телевiзору показували? – Розказували! – Байки про укрiв? Чули! Брехня! Думай сама. У вас он «тарiлка» на даху, можете рiзнi канали дивитися, а не однi й тi самi. І думати. – Не розумiю, – кидае йому Ольга, йдучи у лiтню кухню, за мить вертаеться. – Чого? – Не розумiю, для чого ви прийшли на Донбас. Руки! Вiн повертаеться до неi спиною, Ольга розв’язуе йому руки (вона так убезпечуеться вiд можливих несподiванок, поки йому рану на нозi обробляе) й вiдходить на два кроки, тримаючи мотузку. – Я, може, теж багато чого не розумiю, – каже вiн, розтираючи зап’яcтки, – але знаю, що мине кiлька мiсяцiв, а може, швидше, i принаймнi на це запитання ти знатимеш вiдповiдь – для чого ми сюди прийшли. – …i хто вас кликав, – вона править свое, уже з кухнi, наче не чуе його. – Мене не треба кликати захищати свою землю, – говорить вiн, обертаючись у ii бiк. – Я у себе вдома. – І я у себе вдома, – вона знову стоiть в одвiрку. – Ми, – вiн робить акцент на цьому словi, – ми у себе вдома. І ти, i я. Із-пiд паркана витикаеться морда Дика – вiн припав до землi, ледве протиснувся, дряпаючи землю, чiпляючись шерстю до краю гофрованоi бляхи. Вiд пилюки, збитоi з його спини, здiймаеться сiра хмарка. Дик радiсно трюхикае до Романа, не повертаючи голови до кицьок, що розкинулися на осоннi. Вiн знае: хочеш мати вiльний доступ до свого господаря – не звертай уваги на улюбленцiв господинi. Роман запускае руку у шерсть на загривку собаки, той, облизнувшись, заплющуе очi. Десь вже пообiдав на сторонi, чортяка. – Ти б краще соковитискачку вiдремонтував, – буркоче Ольга. – Чи тiльки патякати вмiеш? Інструменти у цих людей – нiякi. Хiба ж це iнструменти – iржава викрутка, прямошлiцева, одна-едина, ще молоток i цвяхи, будiвельнi цвяхи одного розмiру, великi, наче для парканних штахетин. І все, бiльше нiчого. Соковитискачка радянська, ровесниця Романа, у них колись була така. Ольга мовчить, не мае настрою вступати в балачки. Пiдкреслено тримаеться на вiдстанi. Чути, як брязкотить посуд у лiтнiй кухнi. Пташки пурхають у верховiттi черешнi, покльовують стиглi ягоди. Збите ними листя кружляе у повiтрi. За сiткою гребуться, квохчуть кури. Пес посопуе, лежачи на боцi, задня лапа час вiд часу посмикуеться. Звуки села. Майже як у бабусi пiд Самбором. – Хрестову викрутку маете? – Роман до господинi. – Це яку? – вийшла до нього, на щоцi борошняна смужка. – Хрестоподiбну на кiнцi. – Немае, – буркнула, чогось сердита. Ще зовсiм дiвча. – Хоч нiж дай. – Счас! – глянула спiдлоба. – Бiжу i падаю. Що за муха ii вкусила?… Дiйшло. Нiж! Ножа вона йому не дасть. – При тобi розкручу й вiддам, – пояснив iй. – Самими ж пальцями нiчого тут не зроблю… Не вiдповiла, сховалася у лiтнiй кухнi, заходилася мити газову плиту. Чого захотiв – ножа йому! А вiн тим ножиком: чик-клац – та й вiдкрие замок на наручнику. Тобто наножнику. І втече. Ясно, що втече, хоч йому у головi й паморочиться, i обличчя перекривлене набряком. А то ще ножем у неi запустить. Вона уявила собi, як нiж летить до неi, обертаючись у повiтрi… Бррр… Але, якщо подумати, що це йому дасть? Для чого йому ii рiзати-вбивати? Присiла у кутi перед тумбою з рiзними абищицями, занурилася мало не з головою у ii нутрощi. Нiколи у них не було ладу з iнструментами. Не глянувши собi пiд ноги, можна було перечепитися за покинутий на пiдлозi молоток. Або знайти його випадково, коли вже не треба, на шиферi курника… Тому iй так запам’ятався охайний дерев’яний ящик з iнструментами, бачений у сараi шкiльноi товаришки Надi Волошиноi. Цвяхи, зiбранi за розмiрами у бляшанi та пластмасовi коробки. Молотки, долота, пилки – рядком на довгiй полицi. І зараз, мабуть, там лежать. А Волошини замкнули хату й ворота, забралися до родичiв у Бердянськ, подалi вiд дурдому, як сказала мама Надi. Їхнi iндокачки й город тепер сусiдка глядить. Нiчого не знайшла у тумбочцi, лише iржавi обценьки. – Здрасьтi вашiй хатi! – Валька-Самореклама на порозi. Улюбленi лосини у пальмах, гумовi капцi. Мовчки жестом собi за спину показуе, робить очi круглi: що там у вас за диво? Ольга iй жестом: потiм скажу. Валька пошепки: хто такий? Ольга вголос: – Полонений! У Вальки брови вгору: да-а-а? А як звати? – Нас одне одному не представляли, – каже Ольга. Вiн для неi Циклоп, або укр, або бендера… – Бандера взагалi-то, – виправляе ii Валька. – Ім’я ж у цього хлопця е? Ольга – на подвiр’я. Валька за нею. – Тримай, – до Циклопа. Метнула нiж у землю, лезо навскiс увiйшло у траву. Пес зiрвався на лапи, вiдбiг метушливо, а тодi лiг трохи далi, не зводячи погляду з Ольги. Вiд цiеi усього можна чекати. Обидвi дiвчини мовчки спостерiгали, як хлопець вiдкручуе шурупи, знiмае кришку, роздивляеться одним оком на поламаний механiзм. На глядачiв – жодноi уваги. Зосереджений, мовчазний, занурений у своi справи. – Спирт чи горiлка е? – пiдводить голову. – І закуска! – весело озиваеться Валька-Самореклама. Ольга на неi – зирк. Знайшла з ким жартувати. Та й прикусила язика. Мовчки дивилася на руки хлопця, на його плече iз шевроном (тепер було видно, хто такий) – двi смужки, жовта й блакитна; на те, як вiн занурюе сiрники з ватою у мурашиний спирт, обережно вичищае заглибини у деталях. Задивилися на вправнi чоловiчi руки. – Нiчого складного, – каже вiн нарештi. – Треба було почистити давно, тепер працюватиме, – i вiддае нiж, рукiв’ям вперед, лезом до себе. Тепер вже Ольга смiлива, присутнiсть товаришки ii пiдтримуе, вона пiдходить до хлопця зовсiм близько. – І так будь-який механiзм, – пiдхоплюе Валька, – особливо жiночий. Не прочистиш вчасно – заiржавiе. У ii голосi – вiдверта двозначнiсть, вона заграе з полоненим, цього лише бракувало. От уже невгамовна. – Ольга-аа! – голос баби Анi з вiкна, вона сьогоднi неспокiйна й при пам’ятi. То таблетку iй дай, хоча щойно ковтала, водою запивала. То вкотре запитуе iз докором у голосi: ми хiба сьогоднi iли?… Якогось би iншого дня Валька одразу б пiшла за Ольгою: здрасьтi, баба Аня! Як ви тут? Добре виглядаете, на кавалерку зiбралися? А тепер: я на вулицi почекаю. Ну почекай-почекай. Хвилин за десять Валька таки прийшла до хати. – Чого вiн тут у вас на ланцюзi? Як не людина… Ольга цю реплiку повз вуха пропустила. – А, Валька! – баба Аня пiзнае ii сьогоднi i далi бодрячком, скоромовкою: – Ух i дiвка! Коли вже замiж?… Ну шукай-шукай, твое вiд тебе не сховаеться… Як мама? У корейцiв на цибулi цього лiта працюе, нi? Валька сiдае на розхитаний стiлець, ставить ноги на перетинку, пальми напинаються на мiцних колiнах. Усе докладно бабi доповiдае: i про цибулю, i про маму, i про траву для iндокачок – зранку рвала-носила, i про те, що вночi хтось бiля магазину намалював на стовпi украiнський прапор, фарбою, не змити, хiба заляпати iншою, тепер там рух i дiзнання, i допитування, хто що бачив i хто що чув. – Де намалювали? – не розумiе бабця. І Валька терпляче розводиться. На стовпi, що бiля входу. З усiх бокiв було видно, звiдки не пiдiйди. Жовта i синя смуги. Поки хлопцi з автоматами приiхали, поки знайшли, чим замалювати, новина побiгла селом. Хто мiг це зробити? Та хто завгодно, он хоч би й дiд Петро. Колись Буча – автомат на грудях – набрав харчiв у магазинi повнi руки, а тодi до Янки-продавчинi: це допомога вiд вас ополченцям… Янка мовчки проковтнула цю фразу, хоча нiколи до кишенi за словом не лiзла. Натомiсть дiд Петро не промовчав. Вiн у кутку, за пластиковим столиком сидiв: це, каже, по-iншому називаеться… Буча до нього розвернувся, автоматним дулом вперед: шо-шо ти, дiд, сказав?… – Це, – оком не змигнув дiд Петро, пiднiс пляшку пива до свiтла, – не пиво, кажу. Це якась бурда з-пiд крану. А ось, пам’ятаю, було у городi пиво так пиво! У Донецьку… у пивбарi «Угольок»!.. Баба слухала Вальку, пiдтакувала: Петро – вiн такий, язикатий! Ставила оповiдачцi запитання, коментувала почуте, аж раптом, тим самим тоном, iз тою самою iнтонацiею: – А де той цукор, що я тобi грошi на нього давала, га? Де той мiшок? – Який мiшок? – отетерiла Валька. – Ти менi, Наташко, не крути, я тебе наскрiзь бачу… У-у-у, знову за свое. Перезирнулися Ольга з Валькою: почалося. Тепер баба Аня не Вальку перед собою бачить, а свою доньку, Ольжину маму. Як у неi швидко це вiдбуваеться: раз-два – i хвилини просвiтлення змiнюються на години мороку. Наче раптом хтось стрiлку перевiв чи тумблер переключив. Вiтьок каже: наче барабан кулеприйомника крутонувся. І вже баба Аня себе не пам’ятае; де вона е, не розумiе; хто поруч – не пiзнае. Так може тривати кiлька хвилин, а може й годину, тодi знову – клац! – переключення у здоровий режим. Баба Аня повертаеться до себе, у свiй розум, до своеi пам’ятi. Нiчого наче й не болить у баби Анi, лише слабкiсть у ногах i голова часом крутиться. А от як зайде iй ум за розум, як почне допитуватися, де ii пальто з каракулевим комiром… Хто узяв? Куди подiлося? А Ольга його бачила лише на старiй чорно-бiлiй знимцi, там, де баба Аня ще молодиця. – Чого Роман у вас там на припонi? – повертаеться Валька до того, що ii цiкавить. – Уже й познайомились? – Ольга iй з iронiею. Не зiзнаватися ж, що дотепер не знае його iменi. – Ну на припонi. А ти хотiла, щоб вiн там прогулювався у панамi i пляжних бермудах? Ользi неприемнi цi розпитування. Вона й собi не зiзнаеться, що дае можливiсть цьому контуженому трохи прийти до тями, вiджити. Братовi, як запитае, скаже, що Циклоп сьогоднi ремонтував соковитискачку, хто там перевiрить, складний ремонт чи нi, результат е – i добре. Звичайно, вiн iй потрiбний для роботи. Бо хто допоможе? Вона не дозволить, щоб гриб поглинув будинок. Хай там як, а цього вона не допустить. Ольга навiть пальцi загинала, перелiчуючи Вальцi, що треба зробити для порятунку кiмнати, а отже й усiеi хати. – …І цей Роман, – ставить крапку в поясненнях, – щойно зможе, одразу вiзьметься до роботи. З Вiтька, ти знаеш, господар нiякий, тепер ще й тягаеться зi своею вiйною. А тут чоловiчi руки потрiбнi… Ясно? – Ясно, – погоджуеться Валька-Самореклама. – Усе менi ясно. Кому ж чоловiчi руки не потрiбнi?… Дивляться одна на одну, усмiхаються. – Чого ти либишся, як сучка в пасльонах? – цiкавиться гостя. – Слухай, Валько… Тобi одне в головi! Я радiю, бо Вiтьок пообiцяв привезти пiсок та щебьонку… Ну чого ти знову?… А цемент ще ранiше купив. Дiд Петро пiдказав загорнути мiшки у целофан i сховати в сарай, на колоди. Тепер i цемент пiде в хiд, i целофан. Справа за руками. – Ага, – погоджуеться Валька-Самореклама. – Вiрка Сужинська по телевiзору чула, що нацгвардiйцям, як нас захоплять, даватимуть тут землю i по два раби, – в очах у Вальки стрибають бiсики, – а ви, я бачу, на випередження працюете. – Ти щось хотiла? – зупиняе ii Ольга й береться за клямку: досить, мовляв, затрималася ти, сусiдонько. – Часникодавку, – й собi прибирае усмiшку з обличчя Валька. – Я вже другу зламала. Бий ii сила божа, такi нiкчемнi роблять, боiшся як слiд натиснути. Завтра поверну. 8 Хлопцi бiля Вальки чомусь не трималися. Із нею загравали, жартували, спалахували блискавичнi симпатii, Валька декому не вiдмовляла у взаемностi, ii возили в посадку, подалi вiд чужих очей… Але надовго бiля неi нiхто не затримувався. Чоловiки тiкали, зникали без попередження, танули у ранкових та вечiрнiх туманах без жодних пояснень. Незважаючи на безсумнiвну привабливiсть Вальки, на ii пухку нижню губу та мiцненьку пропорцiйну фiгуру, яку старшi жiнки проводжали на вулицi схвальними поглядами: ловка дiвка! Не в останню чергу причиною Вальчиноi самотностi могла бути ii непереборна пристрасть до самореклами. Хоча, можливо, i навпаки. Можливо, ця ii особливiсть розвинулася в результатi нетривких любовних зв’язкiв, що залишали гiркий пiслясмак-запитання «Чого вiн пiшов?». Можливо, недолугi дофантазованi iсторii про неабияку власну сексуальну звабливiсть вона повторювала задля того, аби не втрачати вiру у свою жiночу долю. Історii були простi, брутальнi й чуттевi. «Оце б тебе завалити зараз у посадцi…» – далi йшло кiлька вiдвертих подробиць, Валька повторювала iх, повернувшися з мiста, з удаваним обуренням. «Ото нахаба, – пускала очi пiд лоба. – Випадковий зустрiчний. Отак просто на зупинцi й запропонував, прикинь!» Своiми сумнiвними трофеями вона щедро дiлилася з багатьма, у першу чергу з Ольгою, ще й у присутностi Вiтька й Сашка. Їхнi палаючi вуха iй не заважали, навпаки. Хлопцi, слухаючи, гиготiли, давали поради, що варто було вiдповiсти черговому вуличному кавалеру. «“У такi цицьки зануритися б своiм великим носом – а там хоч би й задихнутися, не шкода!” Як тобi зiзнання?» – повiдомляла Валька. – «Це хто таке казав?» – запитувала Ольга. – «Якесь одоробло у райцентрi, – пiдхоплювала Валька, – очi на мене вилупив, а тодi й видав». Валька старша вiд Ольги на шiсть рокiв. Стигла сливка у самому соку, перезрiла дiвка – за сiльськими мiрками, а життя роздiлити нi з ким, щойно хтось намалюеться поруч, як, скориставшись ii готовнiстю до змiн, за кiлька днiв вже й дае задньоi. У Вальчиних переказах чоловiки виглядали сексуальними велетнями, якi безсоромно озвучували своi невибагливi еротичнi вигадки. «У черзi стою, – хвалилася вона, – чую шепiт: отак би взяв твою задницю двома руками й прилаштувався зi спини». При Ользi нiхто такого Вальцi не говорив, а може, вона просто не чула. Але вважала, що у такий нехитрий спосiб виявляло себе у Вальцi безневинне бажання подобатися чоловiкам. Сусiдка нестримно вигадувала новi випадки з непристойними пропозицiями та двозначними натяками вiд знайомих i незнайомцiв. Нiкому не роблячи зла, вона поринала у брутальнi фантазii – своi чи чужi, вже не мало значення. Подумки Ольга виправдовувала Вальку: та прагнула земного кохання, хотiла вийти замiж, народити дiтей, а доля ii розчаровувала повсякчас, проте не збивала з узятого курсу. Натомiсть прiзвисько Валька-Самореклама ходило за нею, як тiнь сонячного дня. Одного дня Валька здивувала Ольгу – не так тим, що дала вiдкоша, i кому – Бучi! – як тим, що навiть не згадала про ту коротку розмову. Того дня Вiтьок iз Сашком спiшили до старого «жигуля» бiля ворiт (це невдовзi у них з’явилися iномарки, «вiдтиснутi» у тих, хто не хотiв воювати за ДНР). За кермом сидiв незнайомець, Буча спостерiгав iз пасажирського мiсця у прочинене вiкно, як Валька несе у фартусi торiшнi горiхи, наближаеться до сусiдських ворiт, береться за клямку хвiртки. Ольга чула з-за паркана Бучин голос, уривок грайливоi, доволi безневинноi фрази, i вiдповiдь Вальки: «Якщо кожному давать, поламаеться кровать». Валька нiчого iй не розповiла про цю зустрiч, хоча це було б у ii стилi – додати кiлька колоритних деталей до реального дiалогу. Натомiсть, коли у розмовi спливло iм’я Бучi, Валька цвиркнула вбiк: – Гидота!.. Чула, як вiн свою Жульку вбив? Ольга чула. Весною до безпородноi собаки Бучi занадилися довколишнi кобелi. На город забiгли, щось там потовкли. Буча вiд того впав у нерви, зачинив Жульку у сараi, а тих кавалерiв рiзнокалiберних розiгнав пострiлами. Пси повтiкали, але за кiлька годин знову прибiгли. Ось тодi Буча й оскаженiв, запхав Жульку у мiшок, занiс у бур’яни i привалив шлакоблоками. У заростях амброзii вирiс помiтний кам’яний терикон. Баба Галя зi свого городу бачила, як це узвишшя ще з годину рухалося – терпляча Жулька довго мучилася, перш нiж померти. У Вальки Буча викликав огиду, чи не единий з усiх чоловiкiв навколо. Здоровий, нiчогенькоi такоi зовнiшностi чоловiк, «не алкаш, не дебiл», чомусь саме вiн був iй настiльки неприемний, що вона обминала його десятою дорогою. 9 У прохолодному затишку кiмнати – ледь чутнi звуки: баба крекче, бурмоче щось нерозбiрливе. Вiкно вiд сонця затулене блакитним папером, це залишки шпалери вiд минулорiчного ремонту. Повiтря трохи затхле, хоч Ольга щодня опiвднi прочиняе дверi навстiж, запускае сонячне сухе знадвору. А вiкна тут нiколи не вiдчиняли, шибки маленькi, назавжди втуленi – ще дiдом! – у прорiзи стiн. На лiто у шибцi виймають кватирку з учнiвський зошит завбiльшки, залишають малий отвiр назовнi, затягують капроновою сiткою вiд мошкари. Так було завжди, скiльки Ольга себе пам’ятае. Вона розумiе бабине кректання, ii жести. Коли бабi Анi вiдбирае мову, вона промовляе очима, руками, невиразним бурмотiнням. Ольга й без прохань знае, що треба. Клейонку, складену навпiл уздовж – пiд бабу, спочатку половину, тодi другу, обережно перекладаючи сухеньке неслухняне тiло з боку на бiк. Що б робила, якби баба залишалася огрядною, як колись? Намилюе махрову рукавичку, – рухи впевненi й квапливi – розказуе вголос, що робить. Так розмовляють з малими нерозумними дiтьми. Так бабуся колись заспокоювала маленьку онуку примовками, а тепер вони помiнялися мiсцями, змiнилися й сенси, бо тодi усе було навпаки: мала дитина росла, iз кожним днем ставала бiльш самостiйною, а тепер баба, втрачаючи сили, щодалi бiльше узалежнюеться вiд того, хто поруч. Ольга говорить до неi, що-небудь говорить, аби та чула ii голос. Це лише перелiк дiй, констатацiя щойно зробленого та плани на найближчi хвилини: от i все, у памперсi тобi буде сухо, молодець… Зараз вiзьму самогону, поверну тебе, розiтру тобi спину… Аби голос звучав. Бо часом баба боiться тишi. Мутнi сльози збiгають тодi побриженими щоками, залишають вологi слiди. Згодом, коли у головi iй розвидниться, вона не пам’ятатиме своiх слiз, своеi безпорадностi. Помита, чиста, задоволена – зараз засне. Ольга виносить воду, повертаеться до iхньоi спiльноi тепер кiмнати. Баба Аня сидить, спустивши бiлi ноги з лiжка. – Вийду подихаю, – каже вона тихо, вимовляючи кожне слово. – Поможи менi, бо всi вже пiшли, а я заслухалась… Так добре спiвали дiвчата… – Якi? – Та з бригади ж. На сценi. Че-ерез ро-ощи шу-умные-е, – тоненьким голоском заводить баба Аня, – и поля-аа зеле-еные… Дай руку, встати хочу… Вы-ышел в сте-епь доне-ецкую… – Бабо Аню, де ми е? – У клубi. Чи тобi повилазило? Дзвiнок. Мама телефонуе. Ольга в трубку: алло! Притисла мобiлку до плеча, а руки працюють, взувають бабинi набряклi ноги у капцi. Шкода, каже мамi, ти на секунду спiзнилася. Концерт тут був, ану почекай. Бабо Аню, що ти спiвала зараз? «Через рощи шумные…» Ну давай, ба! «Вышел в степь донецкую…» Баба Аня мовчить. Шкода. У мами в голосi тремтливi iнтонацii, ми тепер, каже, нi туди нi сюди. Застрягли на якiйсь базi вiдпочинку. Лiкар каже: це добре, вiдпочивайте. Поки Артем не змiцнiе пiсля операцii, нiкуди не потикайтеся. А тут усi своi, усi з Донбасу. Переселенцi-бiженцi. Додому тягне – страх, так би залишила Ксюшку з дiтьми – i до вас. Як ти там, моя чаечко? Нiколи мама Ольгу так не називала, хiба давно, ще в дитинствi. Чаечка, казала, курочка. Смiшно згадати. Серце щемить. Пiшки би додому йшла, каже мама. Але поки однi блокпости проiдеш, поки iншi проминеш, якась бiда та й станеться. – А на базi що? – перепитуе Ольга. – На базi вiдпочинку, – уточнюе. – Тут загалом непогано, – каже мама, – постiль чиста… Годують, правда, так собi, але ми не голодуемо. Як там баргарон? Як город? Як баба? Терпи, моя чаечко, ще трошки, i усе владнаеться… Зовсiм непереконливо вона усе це пробурмотiла i наче вдавилася, передала телефон Ксюшцi. Плаче… Сестра занадто бадьоро вiдрапортувала: щойно з обiду, макарони, котлети, компот, дiти бiгають, iх тут багато – дрiбноти й пiдлiткiв, усi разом грають у футбол… Артемко в окулярах, одне око заклеiли. Не бiда. Вiд дiтей страху набираеться. Тi усi переляканi, вночi пiсяються. Учора злива була, як гримнуло – дiти у крик. Янка, на них дивлячись, теж; вчепилася менi у шию, вголос ревла. Ми ще тут посидимо, ага? Ти ж там справляешся? Ольга скучила за ними усiма, особливо за племiнниками. М’якi iграшки – уся спинка дивана ними заставлена – нагадують про них повсякчас: Губка Боб, козенятко Роберт, песики, овечки… – Ладно, – каже Ксюшка. – Тут мама ще… – Доцю! – голос мами пiднесено дзвенить, – ти тепер хранительниця дому, доцю! – Чула? – смiеться Ксюшка. – Ви що там, випили? – Тю на тебе! Просто скучаемо. – А що телевiзор? – згадуе баба Аня. Про розмову не запитуе, може, й не зрозумiла, iз ким Ольга розмовляла. – Ану включи. Як це у нiй поеднуеться: клуб iз хором i телевiзор з останнiми новинами? Телевiзор бубонiв, поки вдягала бабi Анi кофту: бойовики порушили перемир’я… Із початку проведення АТО з Донецькоi та Луганськоi областей станом на ранок 28 червня силами Мiжвiдомчого координацiйного штабу в iншi регiони краiни перемiщенi i розселенi понад двадцять чотири тисячi громадян… Державна служба з надзвичайних ситуацiй повiдомляе, що серед вiдселених: дiтей – дев’ять тисяч сiмсот вiсiмнадцять, iнвалiдiв та осiб похилого вiку – двi тисячi дев’ятсот шiстдесят дев’ять. У той же час досить багато громадян самостiйно залишили постiйне мiсце проживання i перемiстилися з тимчасово окупованоi територii i районiв проведення АТО до родичiв чи знайомих в iншi… – Ольго, дай води. Спати буду. Ти ба! Хотiла ж на вулицю! Бiда з тою бабою Анею… Визула ii, закинула ноги на лiжко, подала пити. Баба взяла склянку з водою, зробила кiлька ковткiв. На ii тонкiй шиi прийшли у рух напнутi жили. Все! – вiдкинулася на подушки. – Переключи. Що там Росiя? Циганка дряпнула кiгтями зачиненi дверi, вальяжно перетнула кiмнату й м’яко застрибнула на лiжко. Ольга перемкнула канал. Знову бубонiння, тепер росiйською: мiнiстерство закордонних справ Росii звинуватило украiнських вiйськових у порушеннi перемир’я… Голова баби Анi хилиться на груди, свiтло з екрану вибiлюе ii обличчя та сиве волосся. У прочиненi дверi просковзуе Рибка. Де одна кицька – там невдовзi на другу чекай. – Телевiзор залиш, – каже баба Аня й заплющуе очi. 10 Велосипед притулили до огорожi, несуть удвох вiйськовий термос iз курячим супом. Роман, накульгуючи на травмовану ногу, тримае посудину за одну ручку, Ольга за другу. Тягнуть до «харчоблоку», стiни там до половини пофарбованi синьою фарбою ще бозна з яких часiв. Лампочка у коридорi засиджена мухами, у ii тьмяному свiтлi мало що видно. Нiкого назустрiч, нiкого в кiмнатi, переобладнанiй пiд iдальню, окрiм незнайомця рокiв п’ятдесяти. Вiн рiже хлiб мисливським ножем. Грубими скибками. Сюди, каже безбарвним голосом. – А де всi? – запитуе Ольга. – Де Вiтьок? Чоловiк показуе ножем собi за спину, туди, де чорний хiд i ще одне подвiр’я. – Закопуються. Ольга рушае туди, кинувши Роману: почекай. Вiн повертае назад, виходить з будiвлi на залитий сонцем двiр, де в затiнку акацiй сплять два чорно-рудi пси. Вони не реагують на ворон, що б’ються бiля ворiт за шматок булки, спурхують, вiдлiтають i знову кидаються на здобич, вириваючи поживу одна в одноi iз дзьоба. Напередоднi Роман, припнутий ланцюгом до тридцятидвохкiлограмовоi гирi, копав землю, вибирав хворий грунт у кiмнатi. Винахiд Вiтька, та вагота на ланцi. Дуже зручно, сказав Ользi: гирю взяв – перенiс на нове мiсце, рухатись можна, а не втечеш. А Роман, якби й захотiв, далеко б не вiдiйшов. Одне дiло лежати, iнше – ходити, вiдчуваючи, що з ногою щось негаразд. Сильний вивих чи трiщина у суглобi. Тiнь акацii погойдуеться вiд легкого вiтерця, ковзае плямками по землi, по собачiй звалянiй вiд бруду шерстi, по чорнiй автопокришцi пiд парканом. У Романа починае сiпатися око – «Бери, тягни, чого стоiш!» – вiн торкаеться долонею пiдборiддя, розтирае його з того боку, де ще тримаеться синець, що вже змiнив кiлька барв одну по однiй. Вiдчувае, як половина обличчя, пiвголови вкриваються памороззю, а у пам’ятi зринае чiткий спогад. Тут, на цьому самому мiсцi, вiн лежав того дня, коли загинули Валiк i Петрович. Тут йому кричали: хто вас сюди кликав? А перед тим його били на дорозi прикладами, вiн це згадав – прикладами. А тодi: «Бери, тягни, чого стоiш!» – i автоматна черга за перекинутою розiрваною вибухом «газелькою», там мав бути поранений Петрович, киянин, батько трьох дiтей, двох хлопцiв-близнюкiв та доньки-випускницi. Вiн iм розповiдав про дiтей напередоднi. Шкодував, що не зможе побачити, як донька отримае атестат про закiнчення школи. Роман зосереджуеться на уривках, намагаеться скласти докупи клаптики того дня… Над ним тодi погойдувалися гiлки акацii, вiн вiдчував мерехтiння сонячних плям на обличчi. Над ним стояли люди зi зброею, один з них ворушив губами. Це пам’ятае, а як тримався – нi. Лише, здаеться, заплакав, затуляючи обличчя брудними руками. А може, це йому привидiлось. Хто бачив? Нема кому розказати. Може, й на краще. Вiн мiг би не витримати цiеi правди. Кiлька хлопцiв у камуфляжi курили над трьома свiжими могилами. Могили були сяк-так закиданi землею, але не до верху. Ще збоку громадились купки вибраноi землi. Люди наче зробили перерву, потомившися, облишили справу на пiвдорозi. Перекур. Із кожноi з трьох могил, просто iз землi, стирчали яскравi пластмасовi трубки – двi зеленi, одна синя. Хлопцi, позираючи на них, струшували попiл, посмiювались. Вiтька серед них не було. Дiловий, наче менеджер вищоi ланки, певний себе Буча нахилився до однiеi з могил i сказав таке, що Ольга вирiшила, iй почулося: «Буде страшно – зроби два глибоких вдихи-видихи!» Ольга стала стовпом, раптова слабкiсть охопила руки-ноги. На неi нiхто не звертав уваги, тримали на оцi лише три засипанi землею прямокутники довжиною у людський зрiст. – Усе! – скомандував Буча, глянувши на годинник. – Час вийшов. Вiдкопуйте. По одному. Сашко – одразу його й не помiтила – зiстрибнув у могилу, широко розставивши ноги циркулем, потупцював краями, зручно вмощуючись, i заходився обережно розгрiбати землю навколо зеленоi трубки. Вiдкидав жменями, помiтно поспiшав. Поруч, у сусiдньому похованнi, працювали у чотири руки двiйко хлопцiв. – По одному вiдкопуйте! – повторив Буча. – Куля, по одному, сказав! Сашко знехотя зупинився, озирнувся, наче не вiн тут Куля, наче хотiв переконатися, що звертаються до нього. Мовчки вибрався на тверду землю, не зводячи погляду з трубки. Вона й далi непорушно стримiла у небо. Із сусiдньоi могили, з-пiд грудок землi показалися складенi руки. Вони затуляли обличчя – одна стискала пальцями нiс, iнша закривала очi. Із мiцно стуленого рота стирчала трубка для пiдводного плавання. – Пiднiмайся! – скомандував Буча. – Пiднiмайся, пiднiмайся. Ногами совай, одну пiдтягуй, другу. Згинай колiна, вчися вiдкопуватися. Хлопець – ще зовсiм юний, на вигляд школяр – витрiщався на своi ноги, пiдвiвши голову. Вiн наче не зовсiм розумiв, що вiдбуваеться. Лише чув, що йому говорили, i тому слухняно, докладаючи зусилля, намагався вивiльнити ноги з-пiд шару землi. Було помiтно, яка земля важка, як вона тисне, не вiдпускае свого бранця. Хлопець пiдвiвся, ним хитало. Вiн намагався усмiхнутися, кутики губiв посмикувалися. Анi пари з вуст. – Наступний! – розпорядився Буча. Сашко вже стояв напоготовi там, де щойно був, в очiкуваннi наказу. Умить на тому самому мiсцi побiля трубки обережно розсунув на два боки землю, i ще, i ще раз… Великими бiлими хробаками показалися з насипу пальцi. Двi руки до зап’ясток, щитом на обличчi. Голова у каптурi. Сашко-Куля допомiг присипаному пiдвестися, пiдтримуючи його за потилицю, струшуючи землю з чола. – Сам, Тарпан! Сам! – покрикував Буча до звiльненого. Ольга не одразу впiзнала у незнайомцевi iз замащеним землею блiдим обличчям та синiми губами свого брата. Вiтьок, Тарпан по-теперiшньому, потрусив головою, з-пiд каптура посипалася земля, брудною рукою витяг трубку з рота та iз зусиллям сiв. – Ноги! – не вгавав Буча. Але Вiтьок-Тарпан хапав повiтря ротом, вiн не мiг вiддихатися. Груди судомно здiймалися та опадали. Вiн знову потрусив головою, тодi поворушив ногами – одне колiно виштрикнулося з-пiд землi, друге… Вiтьок вiд дитинства був сердечником. Його у другому класi возили до районноi лiкарнi, i потiм ще не раз. Дiагноз Ольга запам’ятала одразу – пролапс мiтрального клапана. Пiзнiше наче нiчого, перерiс свою хворобу. – Давай, давай, – пiдбадьорював товариша Сашко. – Хто витримав це випробування, той не злякаеться, не побiжить у реальному бою, – тим часом виголошував, походжаючи, Буча. – Хто подолав свiй страх пiд землею, той опануе його й у реальнiй небезпецi. Третього дiставайте! Вiтьок пiднiс ногу, вибираючись iз могили, переступив з м’якоi землi на тверду, закашлявся. Заходився пiдстрибувати й розмахувати руками, розiгрiваючи закляклi м’язи та суглоби. До нього приеднався перший вiдкопаний. З обидвох сипалася земля. Хлопцi тим часом витягували на поверхню третього. Ольга розвернулася й пiшла геть. Нiхто ii не помiтив. Стишене: «Ром! Ромко!» Озирнувся на голос – iз дверей гаража, весь у мазутi, усмiхався Шарапов. Шарапов! Зробив кiлька крокiв назустрiч, рвучко обiйнялися. Шарапов тримав руки розведеними, пiднятими вгору, щоб не замастити Романа. Вiдступив, показав жестом: сюди! Зник у напiвтемрявi. Пiсля залитого сонцем подвiр’я Роману здалося, що у гаражi темно, а тодi очi призвичаiлися. Побачив напiврозiбраний «нiссан» – нутрощi на долiвцi. – Якби що – ти м-менi доп-помагаеш винести цей розп-предвал, – Шарапов усмiхався, показуючи вiдсутнiсть кiлькох зубiв. Через усю брову проходив багряний шрам, дiлив ii надвое опуклим рубцем. Шарапов не загикувався ранiше. – Живий, Одеса! – Такi да! І ти, слава Богу, живий. Ох, б-брате, який я радий. А Валiк… знаеш?… – Знаю. – І П-петрович… – Знаю… Помовчали, опановуючи себе. – То ти тут, у гаражi? – Як бачиш. Шарапов говорив упiвголоса, загикуючись, поспiшаючи. – Вони машини у людей вiджимають, гроблять iх на раз-два, не шкодують, а чого? – не свое ж… а тодi збирай iм, ремонтуй, i то негайно, на вчора. А те, що вже не вiдновлюеться, доводиться рiзати на брухт. Та нiчого, я цим i в Одесi на прожиття заробляв… А ти де? Куди тебе?… – Пiдлогу мiняю тут неподалiк. Нашi про нас знають? – Знають. Менi вдалося п-подзвонити. Тут один е нормальний, дав свою мобiлку на хвилинку. Я про тебе, щоправда, нiчого нап-певне сказати не мiг. Наче живий, сказав. Який я радий, що ти живий, Ромку! – Я лише сьогоднi допомiг обiд привезти. А так не вiдпускають нiкуди. – Сьогоднi дивина якась, нiкого немае, а так вони весь час тут ошиваються… Хоч хтось та е… Шарапов ще встиг розповiсти, яка тепер йому лафа, тепер, коли вони побачили, що вiн у ходових сiче, а перед тим били страшно, усе тiло чорне вiд побоiв. І плiвкою зв’язували, знаеш про таке? Пакувальною, прозорою. Отак руки до тiла i стискають, обмотуючи у кiлька шарiв, мiцно-мiцно, не продихнути… Нiчого, з Божою помiччю витерпiв… Роман дивився на Шарапова, анi слова iз себе видушити не змiг, лише сковтнув клубок у горлi. Зараз би нiкому на думку не спало цього хлопця назвати Шараповим. Не схожий вiн був тепер, щербатий, з подiленою навпiл бровою, на Володю Шарапова з «Мiсця зустрiчi…». – Гей! Одночасно повернулися на жiночий голос. У прямокутнику дверей, на подвiр’i, Ольга позирае праворуч-лiворуч, брови супить. – Гей! Де ти? – знову, не надто голосно. Роман обiйняв Шарапова i вийшов, накульгуючи. – Вiн допомiг менi розпредвал занести, – Шарапов йшов слiдом, витираючи руки промасленою шматою, потiм тицьнув ii Романовi. Той узяв, вимастив собi пальцi мазутом. Щоб зайвих питань не виникало. 11 Стрiляли з пiвнiчного сходу, а вибухи було чути з того боку, де кiлька днiв тому пiдбили «газельку» Романа. Спросоння Роман зiскочив на ноги, забувши про кiльце на нозi. Снаряд бахнув, розiрвався, не долетiвши до пагорба за балкою, рознiс у щепи розлогий кущ, здiйняв у повiтря фонтан землi. Роман затулив руками вуха. Вiн бачив у пiвока, як Ольга тягнула з хати бабцю – та застрягла у дверях, вчепившись кiстлявою рукою в одвiрок. На обличчi не страх, а роздратування, злi слова злiтають iз сухих тонких губiв. Бабуся впиралася, не хотiла йти. Повiтря гойднулося, ляснув гiгантський батiг – i пiшов свист за свистом, спалах за спалахом, вибух за вибухом. Далi, далi, далi… Це тривало з пiвхвилини, хоча здавалося – безкiнечно. А через коротку паузу – нова порцiя снарядiв. Рвонуло ближче, у вухах дзвiн, посипалося на голову якимось порохном, дрiбними гiлками, камiнцями. Роман втиснувся у траву пiд сiтчастою огорожею – нема куди подiтися. Пекло все ближче, нiкуди не втечеш. Молися й чекай, пронесе-не пронесе. Смикнулася нога. Осколок?!.. Нi. Дiвчина. Стоiть на колiнах, намагаеться встромити ключ у шпарку на кiльцi, руки танцюють. Їй це нiяк не вдавалося, лише тремтiла пiд свист та близькi розриви снарядiв. Нарештi металева пастка розчахнулася. «Швидше!» – побiгла попереду, Роман за нею, припадаючи на ногу. Із гуркотом покотилося вiдро, що трапилося на шляху. Синi дверi погребу. Туди! Кам’яними сходками – донизу, гуп-гуп-гуп-гуп – у прохолоду погребу, у незнищеннi запахи минулорiчноi картоплi, що давно закiнчилася, залишивши спогад, всотаний у цемент. Яким же затишним, яким надiйним видався цей холодний погрiб, з його павутинням у кутках, рядами порожнiх банок та кiлькома повними (баргарони у власному соку) на дощаних поличках уздовж стiн. Баба Аня у старому продавленому крiслi, двiйнику того, що надворi пiд деревом завше стоiть. Уже спокiйна, наче у наметi, накрита брунатною ковдрою. Вiхтик сiроi вати вистромився з дiрки. Двi кицьки у ватяних заглибинах знайшли собi прихисток. Поруч iз крiслом – триногий табурет. Напередоднi, спускаючи Романа з ланцюга, Вiтьок хвалився, що дехто завдасть «кому треба» жару. Є чим залляти сала за шкiру, – докинув, замикаючи згодом кiльце на нозi. От i заливають, щоправда з похибками, не шкодуючи своiх. Ми, хвалився Вiтьок, ще Марiуполь вiдiб’емо! …У цьому тiсному пiдвалi Ольга помiтила, що друге око полоненого вже визирае на свiт з-помiж рiзнобарв’я синця. Роздивилася на колiр очей полоненого. Синiй. Не приглядалася надворi, а при свiтлi благенькоi лампи побачила. Вiн глянув на неi знизу вгору – сидiв навколiшки, нi до чого не притуляючись. Прислухався до звукiв знадвору. Ще раз зиркнув. Чого вона радiе, чого усмiхаеться? – Була така пiсня про очi волошковi… – Ольга посовалась на кульгавому табуретi, кахикнула – й проспiвала рядок, узявши занизько, голос здригнувся наприкiнцi: – «Ой ви очi, волошковi…» – засмiялася. – Спiвачка з мене нiяка… Я у дитинствi думала, що очi волошковi – це сумнi очi, як у нашого волошка… До кого вона зверталася? Говорила наче до них обох. Баба щiльнiше затулилася ковдрою, сховала голову у подобу високого комiра. Черепаха черепахою. – Хто такий Волошок? – запитав Роман. – Ну ти даеш!.. Волошок, маленький баранчик… Чи у вас вони якось по-iншому називаються? – Маленькi баранчики?… – Вiн слухае, що там, нагорi, а ii слова сприймае неуважно. – Не знаю. І що там з тим баранчиком? – Нiчого. Я була впевнена, що очi волошковi – це очi маленького баранчика, тобто сумнi. Лише згодом зрозумiла: це очi кольору волошки. Нагорi запала тиша. – Угу, – сказав Роман. За пiвхвилини повернувся до теми: – По радiо спiвали? – Ну здрасьтi, – сказала Ольга. – І у клубi. І за столом. Усюди. – А «Ой мороз, мороз…»? – Цю теж. Чого ти чiпляешся? Тiльки ви на заходi правильнi пiснi спiваете? – Та нi, не зважай. – Роман пiдвiвся, розiм’яв затерплi ноги. Голову тримав похиленою, макiвкою майже впирався у стелю. – Трохи здивувався. – Здивувався вiн! У мого дiда знаеш яка пiсня була улюбленою? «В косi лента голуба». – Ма-ару-ся-аа, – несподiвано озвалася тоненьким голосом баба Аня зi свого кокону, завела пiсню, чiтко вимовляючи кожне слово: – раз!.. два!.. три!.. калина чер-рвоная, дiвчина в са-аду ягоди рвала… – Спiвачка навiть голову вистромила й шию витягла. – Але вiн любив лише один рядок. Сто разiв поспiль: «В косi лента голуба…» – i роби що хочеш. Тиша нагорi тривала. – Я подивлюся, що там, – сказав Роман, посунув сходами вгору, не чекаючи дозволу Ольги. Рипнули двернi петлi нагорi, на долiвку впав трикутник свiтла з прочинених дверей. Сонячне тепло кликало до себе – кiшки зiстрибнули з бабиних колiн, шугонули одна за одною на волю. Баба Аня теж ворухнулась пiд ковдрою. Заносило димом. Ользi холодок пробiг поза плечi. І той щось там довго роздивляеться. Аби не дав драла… – Почекай, – до баби. – Я зараз. – І подрiботiла вгору кам’яними вищербленими сходами. Назовнi свiт перекинувся сторчголов. Ользi забило памороки, iз грудей вирвався короткий схлип. За полем соняхiв горить лiсопосадка, старi акацii палають. Нiколи такого не бачила, навiть у кiно, щоб горiла зелень живих дерев. Дим на пiвнеба, земля у чорних вирвах, i тихо-тихо навколо, лише вогонь потрiскуе i пахне згарищем. Умить на баргаронi опинилася. Звiдти видно далеко: горить руйновище давно закинутоi ферми, догоряе копиця сiна, земля переорана вибухами. Романа не видно нiде. Утiк?… Не втiк, стояв за рогом, вражений тим, як змiнилося все довкола. Хатi теж дiсталося: обсипана штукатурка пiд глухою стiною без вiкон, кiлька слiдiв вiд осколкiв пiд дахом. На землi розпластана ластiвка зi шматком металу у грудях – пiймала осколок на льоту. Мовчки розвернувся, дiйшов до погреба – схилив голову, ступаючи на першу сходинку. За кiлька хвилин винiс бабу на руках, йшов повiльно, важко ступаючи, дивлячись перед себе. Ольга зiстрибнула на землю, забрала йому з дороги вiдро, пiдхопила кут ковдри, що тягнувся по землi, мiг заплутатися пiд ногами. Пiшла поруч. Розпечене небо, побита земля завмерли одне проти одного. Теж перемир’я, теж тимчасове. Що було робити людям? Хапалися за роботу, щоб не збожеволiти. Та земля, в яку Роман вгризався, довбав заступом, розбивав ломом, не бачила свiтла пiвстолiття. Була як камiнь. Але й цю сiру твердь, збиту у монолiт, прошили нитки небезпечноi грибницi. Роман вперше бачив можливостi руйнiвного гриба. По телебаченню про ранковий обстрiл – анi слова. На жодному каналi. «Та вони усi брешуть, – сказала Ольга. – Що тi, що тi». Вона увесь вечiр розмальовувала олiвцями контурнi карти, нiяк iнакше не могла зупинити тремтiння пальцiв. «Ти ж бачила, звiдки був обстрiл», – нагадав Роман. «Бачила-то бачила… А я там знаю, хто стрiляв?» – не здавалася вона. «Там вашi стоять», – нагадав вiн. «А може, це вашi у тил зайшли, вiдстрiлялися – й назад!» – «А, коли так – тодi слухай… Слухай, що там у новинах пояснюватимуть на улюблених каналах». Роман пiдхопив з долiвки свою гирю, вийшов на подвiр’я, сам до себе припнутий, брязкаючи довгим ланцюгом. Вiн тепер спатиме на новому мiсцi – на тапчанi пiд баргароном. Звiдси не видно розстрiляноi мiсцевостi. Посидiв, дослухаючись до звукiв навколо. Наче не тут кiлька годин тому стрiляли. А тепер шарудiли жуки у травi, шурхотiли, осипаючись, зiрки у небi. Це подвiр’я з баргароном, кiмната з розiбраною пiдлогою, безпам’ятна бабця, легковiрна й водночас недовiрлива дiвчина, два коти i вуличний пес i вiн разом з ними – усi вони якимсь дивом випали iз загальноi картини свiту. Стали невидимими для iнших, вiдiрвалися окрайцем сушi вiд монолiту материка, подрейфували у невiдомому напрямку одною божевiльною командою. У бурхливому морi, пiд мапою нiчного неба, тягнучи за собою чавунну гирю, як даремний якiр, не спроможний зупинити цей дивний рух. Коли споночiло, повернувся Дик, ховався чи вештався десь. Із подивом глянув на нове мiсце господаря, обнюхав траву навколо. Роман спав на тапчанi пiд баргароном, поставивши гирю поруч. Зранку сказав: знiми з мене ланцюг. Я не втечу, сказав. Слово даю. Ольга засмiялася. – Я слово даю, – повторив вiн без тiнi усмiшки. – Поки не виберу всю хвору землю, навiть не думатиму про це. – Та хоч думай, хоч не думай! Я маю дещо, щоб наздогнати втiкача, – пообiцяла Ольга. На понт брала. Нiчого у неi не було, окрiм товкачки до картоплi. А ланцюг зняла. Тiльки попросила забрати гирю iз собою в яму, на випадок, якщо хтось прийде. Увечерi, коли Роман помився й перевдягнувся, гиря залишилася стояти поруч з ним на тапчанi, Ольга не припнула бранця до ланцюга на нiч. Вiн зрозумiв. Сховав ланцюг пiд ковдру бiля себе й уперше за всi днi неволi лiг навзнак, свобiдно випроставши ноги. Покрутив ступнями лiворуч-праворуч, вгору-вниз, розвiв iх, рiзко звiв – аж стукнулися кiсточки, перевернувся долiлиць… Як добре! Крутився, перекидався пiд ковдрою, ледь помiтно пiдносив ноги вгору. Вiн ледве стримував смiх, що рвався з грудей. Нiяк не мiг заспокоiтися. Дик незмигно спостерiгав за цiею акробатичною сюiтою. Тодi й собi впав у траву, задер лапи в небо, покатулявся, чухаючи спину, перекинувся, повторив ще й ще раз. – Слухай, що ти товчешся? – запитав його господар. Дивнi люди! Пес застиг на мiсцi, пiдiбгав хвоста й залiз пiд тапчан. Усю нiч Ольга намагалася заснути. Крутилися у головi його слова: «Не втечу, обiцяю». Повiрила, iдiотка. Щойно очi розплющила – одразу до вiкна. Й вiд серця вiдлягло: побачила його спину, з неi сповзла ковдра. У нього в ногах спала чорна Циганка. Не втiк. Що було зворушливого у його потилицi? Нiчого. А Ольга чогось прикипiла до неi поглядом, подумки торкнулась темного волосся, наче вiдчула, яке воно на дотик – пружне, неслухняне. 12 У Ольги бзик i пунктик. Валька-Самореклама так iй в очi й каже: у тебе, подруго, бзик i пунктик. Спостерiгае з порогу лiтньоi кухнi за Ольжиними манiпуляцiями, головою похитуе: що робиться! І справдi, е таке. Нав’язлива потреба, важливий ритуал: баргарони не мають пропасти. Ольга напихае черешню у банки, закривае з нечуваним завзяттям. Мама дивуеться: молодша донька – i заготовки на зиму! Непоеднуване поеднання. Ольга по телефону нюанси з’ясовуе, записуе, завела собi спецiальний зошит. Нехай усi думають, що в нiй прокинулася господарська жилка. Вона нiкому не скаже, для чого вона це робить, бо таемниця е частиною ритуалу. Лише посвяченi знають: компоти у погребi – це обiцянка свiту, що все буде гаразд. Посил у майбутне, матерiалiзоване пiдтвердження власноi вiри в те, що все добре повернеться, а погане зникне, наче й не було. Тому так впевнено i натхненно Ольга наповнюе банки, тому вони так весело булькотять на вогнi у виварцi, пiдстрибуючи на складенiй удвiчi шматi. За певних умов це може стати тимчасовим сенсом життя. Нехай Валька-Самореклама скiльки завгодно пiдколюе: ото, мовляв, хазяйський свербiж прокинувся! Дозрiла дiвка до замiжжя! Не зрозумiти iй, що на цьому ритуалi може втриматись гармонiя свiту, порядок речей i основа майбутнього. Так робила мама, а до неi баба Аня, ще й Ольгу змушували, щоправда безуспiшно, а тепер вона сама узялася за цей обряд. Проведений за всiма правилами, вiн буде гарантiею того, що свiт не злетiв з котушок. Компот у цьому домi буде кому пити. Нехай вони навiть не дякують, нехай лиш усi будуть вдома. І брат, i мама, i сестра з племiнниками. Баба Аня поруч. Дрiмае у глибокому пошарпаному крiслi – воно стоiть пiд баргароном, бiля тапчана. Його навiть не заносять до сарайчика. Дощiв немае, а як покропить, то верховiття баргарону тi краплi затримае. У баби на колiнах смугастою хутряною подушкою влаштувалася Рибка, у ногах Циганка – пiсляобiдня трiйця у соннiй млостi. – Чи то менi здаеться? – прокидаеться баба, голос тихий, проте впевнений. – У тоi рябухи пiр’я на шиi повисмикано?… – Га? – вiд несподiванки Ольга здригаеться, визирае за порiг. Баба Аня показуе кривим пальцем за сiтку на курей: – Ота ряба голою шиею свiтить чи нi?… Ох вже цi переходи… Ольга вертаеться до плити, витягуе з вiдра останнiй на сьогоднi бутильок, той щойно стояв по плечики у водi, поверхня окропу дихала пухирцями, i от вже спiльне творiння Барона Баргарона та Ольжиних рук опиняеться на мiцному табуретi. Розгойданий ключ обережно притискаеться до металевоi кришки, навертае оберти. Головне – розрахувати силу, не перетиснути, бо скло може трiснути. Ще кiлька контрольних прокручувань, i господиня вправно пiдхоплюе гарячi боки рушником, перевертае – й до iнших банок новеньку, у теплу компанiю, пiд стару ковдру. Нехай там повiльно вистигають до ранку. Степанiвна, сусiдка через три хати, каже, що такий рясний врожай «не к добру». Але у неi усi прикмети поганi, навiть нечуваний врожай. До втрат, до хвороб та моровицi. А Ольга сама собi прикмети вигадуе. Побачила, як ластiв’ятка вилiтають з гнiзда пiд дахом, свiтять бiлими черевцями, чиркають тишу повiтря гострими хвостиками й крилами – до добра, до змiн на краще. …Що тобi зробила Європа, запитав цей чудик. Що вона особисто тобi зробила поганого? Ото сказонув, та нiчого вона Ользi не зробила. Нi хорошого, нi поганого. У тому й справа. Нiколи вона там не була, у тих европах. Вони самi по собi, ми самi по собi. Із села нiхто там не був. Зi звичайних людей, не з начальства. На заробiтки дехто iздив, але у протилежний бiк, до Росii. Минулого лiта на виiздi на трасу стояв величезний щит – iз цiнами на продукти у нас i в Європi. Для порiвняння. То хто б туди захотiв пiсля цього?… Воно нам надо? Циклоп каже, що це манiпуляцii, що там i зарплати iншi i що справа не в цiнах, а в можливостях та виборi. А як перевiриш? Якщо Валька-Самореклама забiжить й скаже, що у сiльпо завезли недорогу гречку, то можна одразу й перевiрити. А це… Ольга лише власним очам вiрить. Стiльки вже тих обiцяльникiв було, стiльки дурили, не вiрить вона нiкому. Пригадала про ще один рекламний щит, i теж на трасi – жiночi рожевi фiгурки за ручки тримаються, а мiж ними серце. І чоловiчi блакитнi фiгурки – теж за ручки. Серце мiж ними, любов. І напис. Хтось там, якесь об’еднання чи партiя, попереджае про европейськi звичаi… Для чого нам таке? – каже Ольга Циклоповi. Той аж застогнав, почувши. «Ї-iхали козаки…» Це у нього така примовка. Хто вам так мiзки зас… загидив? Що ти дивишся по телебаченню? Якi програми? – А що е, те й дивлюся. Серiали, шоу рiзнi… – Украiнськi канали? – Ото вже вчепився! Росiйськi переважно, а що? Що тобi знову не подобаеться? Смiеться. Синi очi мружить. Усе йому, бач, зрозумiло. Досить балакати! – пiдводить Ольга риску, робота не чекае. Роман за лопату, Ольга з вiдром по воду. Кiнець дебатам. Пiсля того як снаряд влучив у водогiн, вода у селi лише у криницях, i добре, що вони ще в декого е, тi старi надiйнi, дiдами копанi криницi. Ольга спускаеться у балку, до старих вишень, що майже не родять. Кривi, потрiсканi, зеленкуватi стовбури. Гiлку вломиш – наче пострiл. Казала хлопцям: поремонтуйте водогiн! Не час, вiдповiдають. Ось укрiв вiдженемо, тодi вiзьмемося за водогiн. Страшенно усi зайнятi, сидять, гигочуть, у карти грають, захиснички. Ольга до них з обiдом у термосi, свое слiвце вкидае: а укри тим часом на вас тут працюють… Мало не дiстала за свою зухвалiсть. Хто ж правду хоче чути? Зачепив ii той чудик своiми розмовами. Вона вже й сама до нього з питаннями чiпляеться. Якби не ваш Майдан, каже, повернувшись вiд криницi, i вiйни б не було! Вiн зупиняеться, спираеться на лопату: був би фiнал-апофеоз, вiдповiдае, повний був би… Не договорюе, i так зрозумiло. Вiн, до речi, не матюкаеться. Чи то взагалi, чи то при нiй. Чудик. Ще трошки – i повний би був завал, незворотнi катастрофiчнi змiни, каже вiн. А так хоч надiя е, що вдасться щось змiнити… Для когось життя у рабствi настiльки входить у звичку, – дивиться на неi, вже обома очима, друге майже повнiстю вiдкрилося, у фiолетово-чорнiй обвiдцi тепер, наче тiнями пiдмальоване, – настiльки, каже, це входить у звичку, що людинi вже жодних змiн не треба, аби лиш кiстку у клiтку раз по раз кидали. У них там хтось у батальйонi вивчае фауну Карпат. Якщо випустити з вольера народженого у неволi, той звiр на свободу не побiжить, тулитиметься до граток, бо вiн не знае, що таке свобода. Ото як заведе: свобода, справедливiсть, чеснiсть… Порожнi слова. Ольга з ним поруч, у ямi. Довбають землю у чотири руки. Накидають ii на старе рядно, виносять разом подалi, у заростi амброзii. – А це, – каже Ольга, – до чого? Випросталася, щоб спина вiдпочила. – Про звiра та клiтку. Натяк чи що?… Сам ти народжений у неволi! Вiн усмiхаеться: довго ж думала. – Усе правильно, – погоджуеться вiн. – Я якраз i народжений у неволi, в останнiй рiк iснування Радянського Союзу. Це ти мала б вже бути iншою… А у тебе думки, як у бабцi iз совка. – Я не бабця iз совка, – по-дитячому ображаеться Ольга. – А хто ти е? – пiдсмiюеться вiн. – Ну хто? Сепаратистка? – А ти укр нещасний. – Щасливий, – виправляе вiн. – Нi, – каже вона без усмiшки через кiлька хвилин мовчанки, коли зi звукiв – тiльки стукiт лопат та шурхiт землi. – Я не сепаратистка, я хочу жити в Украiнi. Але в нормальнiй Украiнi, людянiй, а не фашистськiй. – Я теж, – каже вiн. Знову тiльки лопати та земля перемовляються. – Несемо? – нагадуе вiн. Беруться за кiнцi рядна. – Чекай, надiрвешся. Вiн скидае кiлька лопат землi. – Добре, – не вгавае вiн, повертаючись до розмови на зворотному шляху. – Ти себе украiнкою вiдчуваеш чи нi? – Та яка рiзниця, – каже вона. – От-от, – вiн струшуе рядно. – Яка, справдi, рiзниця? – Ладно, – каже вона пiсля вагання, – я слов’янка. – А конкретнiше? – Не можна бути просто слов’янкою? – Та можна. Можна взагалi себе нiяк не iдентифiкувати. Таке теж можливе. Можна ще сказати: я новороска. – Здрасьтi. Сам ти новорос. Малорос-молокосос. Я, щоб ти знав, вiльна вiд цих комплексiв. Великоросiя, Малоросiя, це до мене – до мене особисто! – не мае жодного стосунку. – А хто деенерiвцям iсти варить? – Я брату i його товаришам iсти варю. Тимчасово, до речi. – Тимчасово? Усе ясно. Тодi ти хохлушка. – А ти тодi хохол. – Нi, це не про мене. – Чому ж? Що тобi не подобаеться? – Бо хохли – це… Як би сказати?… Тi, хто самi себе так називають, по-перше. По-друге, це пристосуванцi… Терпiли… Шукачi вигоди… Як вигiдно – так i вчинятимуть. Треба буде мовчати – мовчатимуть. По писку вiд сильнiшого дiстануть – обiтруться. Треба буде спостерiгати – спостерiгатимуть. На вчинок не здатнi. І це загалом не про нас, не про вас, бо хохли е усюди. Там, звiдки я е, iх теж достатньо. – Нi, я не хохлушка, – каже тодi Ольга. – Не знаю, хто я е. – А що ти любиш? Що ненавидиш? Ольга замислюеться. Справдi, що вона любить? Так, щоб по-справжньому. Не про iжу ж мова i не про географiю. – Люблю свою землю, свiй степ, – каже вона, – як пахнуть трави пiд сонцем. Найбiльше люблю полин, його запах. Маму люблю, бабу Аню, Вiтька непутящого, сестру та племiнникiв. Оцю хату з гнилою пiдлогою. Тому тут з нею i мучуся, хоча усiм моiм це зараз непотрiбно. Я бiльше люблю, нiж ненавиджу. Второпав? Я вперта й витривала. І там, де я, там буде гарно. Ольга зупинилася, стояла руки в боки, дивилася з викликом. Гарна. Роман не мiг очей вiдвести. – То що тобi сказати, украiнко? Дай шматок мила. Будь-яке, хоч господарське. Вiн мився за сарайчиком, стоячи у травi. Фиркав, наспiвував щось, вилив на себе два вiдра води з криницi – повернувся радiсний, волосся скуйовджене, рушник на плечi. Гумовi капцi чвакають при кожному кроцi, з одягу – лише картатi сiмейнi труси. Ольга у магазинi купила, сказала, що братовi. 13 Що тут було не так? Дитячих голосiв не було чути. Нi смiху, нi плачу. Лиш гудiння моторiв, трiщання автоматiв на вiддалi та поодинокi вибухи за селом. Інодi до вух долiтали уривки розмов, хтось проходив уздовж паркана, стишено розмовляв iз кимось, може, й по мобiлцi. Мiсцевi. Гучнi голоси належали господарям ситуацii, тi нi вiд кого не ховалися, розмовляли впевнено, реготали виклично. Свiт належав iм. Помiж них теж були мiсцевi. Одного дня з протилежного боку паркана, наче з вiття жердель, залетiв на подвiр’я клунок. Гепнувся у траву. Хтось, зазирнувши через щiлину, знав, що Роман це побачить, що вiн на подвiр’i сам-один, обличчям до ворiт, розвiшуе на мотузцi своi штани й тiльняшку. Вiн мав зрозумiти, що той пакунок для нього призначений. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/galina-vdovichenko/mar-upolskiy-proces/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Мiсцева назва черешнi. (Прим. ред.)