Мексиканськi хронiки Максим Кидрук Тревелог – роман про мандрiвку – вiдомого украiнського письменника й журналiста Макса Кiдрука присвячений його першiй подорожi Мексикою вiд захiдного до схiдного узбережжя, яку вiн здiйснив ще аспiрантом i яка змiнила все його життя. Вiдлiтаючи наодинцi до краiни своiх дитячих мрiй, вiн навiть не мiг передбачити, що тисячi кiлометрiв, подоланi ним, настiльки зменшать вiдстань мiж незнайомими людьми з рiзних мiсць планети, а подорож подаруе не лише море веселих спогадiв i яскравих пригод, а й нових друзiв. Макс Кiдрук Мексиканськi хронiки Обережно! Ненормативна лексика! Передмова Є одна цiкава штука про життя: коли ви вiдмовляетесь приймати нiщо iнше, як найкраще, дуже часто саме його й отримуете.     Вiльям Сомерсет Моем Ми зростаемо великими в мрiях. Усi великi люди – мрiйники. Вони бачать речi крiзь iмлистий серпанок весняного дня або ж у червоних вiдблисках вогню довгого зимового вечора. Хтось iз нас дозволяе цим мрiям загинути, однак iншi плекають i захищають, викохують мрii у найтяжчi часи, допоки вони не приведуть iх до сонця та свiтла, котре завше осяюе тих, хто щиро вiрить, що мрii збуваються.     Вудро Вiльсон,28-й президент США …якщо не мрiеш, то час стоiть на мiсцi.     Орхан Памук Чiапас. Джунглi. Загубленi серед покручених лiан i вiковiчних дерев руiни майя. Покришенi стiни високих пiрамiд, на пiднiжжя яких видряпуються зеленi нетрi. Неглибокi, але швидкi потiчки, якi сердито вирують i клекочуть, заступаючи дорогу в найбiльш невiдповiдний момент. Повсюди таемничi написи та знаки. А ще – спека. Палючими клубнями вона вриваеться в легенi, з кожним подихом, з кожним кроком вичавлюе з тiла останнi краплинки вологи… Попереду, мiж обвислими лiанами та вогким листям, бовванiе спина невисокого провiдника-iндiанця. Смаглявий нащадок майя старанно прорубуе дорогу в хащах, управно орудуючи величезним мачете. Вiн не розумiе англiйськоi i, мабуть, не вельми знае iспанську. Мабуть – бо то важко сказати достеменно. Кароокий iндiанець увесь час похмуро мовчить i просто веде за собою трьох нахабних грiнго, якi наважилися кинути виклик його джунглям. Мимоволi мозок обплiтають моторошнi думки про те, що ж буде, якщо провiдник раптом зникне. Адже ота худа спина вдалинi та гострий мачете, який зi свистом розсiкае тягуче глизяве повiтря, раз за разом урiзаючись у малахiтове тiло джунглiв, – оце й усе, що може повернути нас назад до нормального свiту, весь наш зв’язок iз цивiлiзацiею. Хоча на той момент здавалося, що того свiту просто не iснуе, а ХХІ столiття нам усiм примарилось у снi. Над головою захлинаються оглушливим ревом невгамовнi мавпи-ревуни, ховаючись вiд поглядiв у густих кронах тропiчних дерев; розмаiтi папуги з довжелезними чорними дзьобами байдуже розглядають нас, лiниво погойдуючи головами. Першим iде iндiанець, за ним дрiботить кощава, як смерть, куцохвоста дворняга. Далi чеберяе Френк, чорнявий кремезний Френк iз Нью-Йорка, який невiдомо чим керувався, коли потягнув за собою до цього смарагдового пекла Крiстiну. Крiстiна, його дiвчина, крокуе слiдом, вiдстаючи вiд свого бойфренда метрiв на десять. Я замикаю процесiю. І бiльше нiкого, абсолютно нiкого на десятки кiлометрiв довкола. Хто я такий? Нiхто. Такий собi шкет з Украiни… Ви запитаете, що молодий шкет з Украiни робить у мексиканських джунглях? Я… я навiть не знаю. На ту мить я сам не раз питав себе, що в дiдька я там роблю. Учора ввечерi ми залишили Яхчiлан (Yaxchilan), що означае «зеленi каменi» мовою майя, хоча наш провiдник уперто називав його Ісанканак. Я пам’ятаю, як сидiв там на вершечку однiеi з пiрамiд, звiдки проглядався клаптик брудних вод рiчки Усумансiнти (Usumacinta), i дивився крiзь той просвiт на iнший берег – там починалася Гватемала. По спинi та руках дзюрками збiгав солоний пiт, а над головою ненаситною хмарою гудiли москiти. І то був лише початок. Десь там, унизу, ще були люди. Там навiть можна було купити холодноi води. А зараз я навiть гадки не маю, в якiй частинi Юкатану ми знаходимося… * * * Усi подii та люди не е вигаданими. Я навiть не змiнював iмен. Однак я хочу, щоб ви вiдразу зрозумiли, що це не звичайна книга про Мексику, не туристичний довiдник, не своерiдний порадник для самотнiх мандрiвцiв i навiть не життепис. Це не проста розповiдь про те, як якийсь хлоп з Украiни, дослухавшись безумного поклику серця, одного спекотного лiта рвонув на iнший континент за дванадцять тисяч кiлометрiв вiд дому та перетнув Estados Unidos Mexicanos[1 - Мексиканськi Сполученi Штати, Мексика.] вiд захiдного до схiдного узбережжя. Зовсiм нi… Це iсторiя про одну зухвалу й абсурдну Мрiю, яка завдяки безладнiй сумiшi з вiри й упертостi, подекуди рясно приправлених справжнiм шаленством, зрештою втiлилась у життя. * * * Попри те що вирушав я до Мексики сам-один, здiйснити таку подорож було б неможливо без великоi чи маленькоi пiдтримки багатьох iнших людей по обидва боки Атлантичного океану. Завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складнiй ситуацii або просто мiг потеревенити зi мною нi про що, розкинувшись навпроти у необ’емному фотелi в якомусь затурканому мексиканському хостелi й розбавляючи жартами нудьгу довгоi безсонноi ночi. Ви ще зустрiнетесь з усiма цими людьми на сторiнках моеi книги, однак я хочу виокремити iх усiх ось тут, на початку, висловивши тим самим особливу пошану та респект. Тож перерахованим нижче товаришам i товаришкам (громадянство та прописка вказанi в дужках) оголошую подяку звичайну: Франциску (Венесуела, проживае десь у Штатах), подружжю Тiму й Інге Мусше (Бельгiя), Роджеру Аурелiо (Мексика, Сан-Крiстобаль, штат Чiапас), Хосе Луiсу Ісласу (Мексика, Мехiко), Джеймсу Кадлецеку (США, Техас), Стiвену де Трейеру та його худорлявiй подружцi (Бельгiя), Френку та Крiстiнi (США, Нью-Йорк), а також Хав’еру, Чею, Чею-старшому (Chay Senior) i його дружинi з хостелу «La Villada Inn Hostal» в Оахацi (Мексика), найкращого хостелу у свiтi. Окремою статтею хочеться вiддячити бравим хлопцям iз death-metal групи «In Flames», яких примхливий випадок звiв зi мною в лiтаку над Італiею i якi розпалили в менi пригасле вогнище авантюризму, жару вiд якого вистачило аж до кiнця подорожi. А ще спасибi Володимировi Кличку, який 12 липня 2008-го року успiшно натовк нахабного чорного писка Тонi Томпсона, якраз тодi, коли я киснув усю нiч у Лiнате, мiланському мiжнародному аеропорту, i не мав змоги дивитися поединок. Особлива дяка його тренеру, Емануелевi Стюарту, який люб’язно розказав менi про всi перипетii бою наступного ранку в аеропорту Парижа. Хочеться згадати також i тих, хто вiдiграв певну роль у моiх поневiряннях, не надто велику, чиi iмена я просто позабував. Це – двi британки (одна з яких навчаеться у Флоридi, а iнша… хм… ну, просто британка), руде дiвча з Барселони, яке стежило за тим, щоб я не вивалився з вiкна автобуса пiд час спуску до Паленке, наш провiдник-майя у джунглях Чiапасу та безiменне американське подружжя, яке вiдпочивало в «La Villada Inn Hostal» i щоночi вимахувало одне одного так, що виляски розкочувались по всiх горах Оахаки. Але особливу вдячнiсть, як то кажуть, подяку найвищого ступеня, оголошую тим, хто, як висловився один iз цих «представникiв» з особливим найвищим ступенем, «зробив i без того чудову подорож ще кращою»: Тому «Retired Traveler[2 - Мандрiвник-пенсiонер (англ.).]» О’Коннелу з Австралii, подружнiй парочцi Кену та Рейчел Валердi з Далласу (Ken, I’ll be back someday, believe me…[3 - Кене, одного дня я повернуся, повiр менi… (англ.).]) i просто парочцi Петеру Лампе та Марii Ван дер Маат iз Голландii. Ну i, зрештою, всьому сiмейству Гонзалес: Мiгелю Алонсо Гонзалесу, моему славному друзяцi, який вiдiграв чи не найчiльнiшу роль у тому, що ця авантюра втiлилась у життя, його сестрi Алехандрi, матерi Анi Марii Пенагос, а також Мiгелевим дiдовi та бабцi – Аврааму Пенагосу й Анi Марii Камерас, – якi всi вкупi влаштували менi просто царський прийом у далекому та дикуватому Сан-Крiстобалi. Ви всi доклали руку до того, щоб мiсяць у Мексицi став одним iз найкращих мiсяцiв мого життя. Незважаючи на те що ми, можливо, бiльше нiколи не побачимось, а ви, можливо, й не прочитаете цих рядкiв, я в боргу перед вами i нiколи вас не забуду… М. К. 1 сiчня 2009 року Рiвне, Украiна Пропедевтика Усiм привiт! Ласкаво прошу до читання! Я довго обмiрковував, як почати цю книгу. Ви ж, либонь, розумiете, що першi слова налаштовують на певний настрiй, iз яким потiм сприймаеться написане. Згадайте хоча б не раз почуте чи прочитане у дитинствi: «Жили собi дiд та баба…» Одразу пiсля такоi коротенькоi прелюдii ви тямите, що перед вами нiщо iнше, як дитяча казка. Коли ж до рук потрапляе щось вельми масивне у строгiй чорнiй палiтурцi, де у першому ж абзацi очi натикаються на: «…витоки трансценденталiзму захованi глибоко в трансцендентальному iдеалiзмi Іммануiла Канта…» тощо, то вам, безсумнiвно, пофортунило, бо ви надибали чийсь винятково вагомий фiлософський доробок. Не треба мати великоi кебети, щоб зрозумiти, що вiд такоi книженцii живота од смiху точно не надiрвеш, тому я геть не здивуюсь, якщо тiеi ж митi ви почали позiхати та крутити навсiбiч головою у пошуках подушки, на якiй можна було б мирно подрiмати, притуливши до пуза премудрий фiлософський трактат. Інодi, розгорнувши першi сторiнки, можна вичитати щось на кшталт «Чак Норрiс мав кепську звичку кожного суботнього ранку бавитись у росiйську рулетку, заряджаючи набоями весь барабан…». Ну, це, так би мовити, справжня лiрика – для душi. Така вишукана лiтературна увертюра переконливо доводить те, що вам до рук потрапила сучасна проза найвищого гатунку, а це вiдразу спонукае зручнiше вмоститися у крiслi перед батареею i з задоволенням заглибитись у високоiнтелектуальне чтиво. Отож, гадаю, iдею ви схопили. Чимало часу мiзкував я над отiею першою фразою, прокручуючи в головi найрiзноманiтнiшi варiанти, але так i не вигадав нiчого путнього. Один за одним у макiтрi зринали закрученi звороти, пiстрявi, наче папуги у джунглях, але вже за хвилину я iх вiдбраковував. Я не мав намiру писати пригодницький роман чи фiлософський трактат. Так само не хотiв, аби ця книга скидалася на автобiографiю автора. Кортiло чогось бiльшого. Прагнув вiд початку налаштувати читача на щось iнше, глибше та серйознiше за те, що вiн може почерпнути зi сторiнок захопливого роману чи зигзагуватого детективу, i водночас – цiкавiше та жвавiше, нiж прiснi фiлософськi роздуми про життя, що здебiльшого виходять з-пiд пера невдачливих «письменникiв», якi на практицi нi разу не вистромлювали носа навiть iз власноi вiтальнi. Зрештою, я вирiшив, що поганий вступ усе ж кращий, анiж нiякого, та почав iз того, з чого вся ця iсторiя зав’язалася в реальностi. І. Загублена Мрiя У мене була Мрiя. Нiчого в тому особливого. Грандiознi чи скромнi, серйознi чи безглуздi, здiйсненнi або ж утопiчнi мрii мають усi. Як i бiльшiсть благопристойних мрiй, моя сягала корiнням ранньоi юностi, коли мозок ще не був укритий шкаралупкою цинiзму, а очi дивилися на свiт зовсiм по-iншому. Однак на вiдмiну вiд отих iнших мрiй, образ яких iз роками блякнув i тьмянiв, розкисаючи пiд тягарем обмежень та умовностей заплутаного життя, менi вдалося протягти власну Мрiю крiзь усi негаразди та прикрощi аж до самого повнолiття. Я нiс ii iз собою доти, доки Мрiя не щезла, ставши Реальнiстю. Подекуди для Мрii наступали важкi часи. Були екзамени – з попсованими нервами, почервонiлими вiд безсоння баньками та купою непотрiбного мотлоху в довбешцi. Був перiод дикого захоплення важкою музикою – з довгими патлами й одним-единим «I wanna be a rock-star[4 - Я хочу бути рок-зiркою (англ.).]» у головi. Було перше кохання, яке, як то завше бувае, роздовбало на друзки всi iншi мрii, схоже, як Виговський – вiйська Трубецького пiд Конотопом. Проте Мрiя лишалася. Хай навiть мала вигляд розмитого марева на задвiрках свiдомостi, ледь вiдчутного, наче легкий запах лiсового вогнища та хвоi, яким просякнута футболка пiсля повернення з кiлькаденного походу в гори. Менi пощастило – я не став одним iз тих невдах, котрi занапастили та розгубили бiльшiсть своiх мрiй, продираючись хащами життя, тому завжди (…ну, майже завжди) пам’ятав милозвучне iм’я моеi Мрii. А ймення ii – Мексика. Але давайте про все по порядку, як кажуть, без вереску та штовханини. * * * Я прийшов у цей свiт, нiчого не вiдаючи про його прозаiчнiсть. Щойно наловчившись ходити без допомоги старших, ще зовсiм малим курдуплем, я натягнув кашкета на вуха i з головою поринув у процес емпiричного пiзнання довколишньоi дiйсностi. Щиро кажучи, кашкет той був лайновий (не те щоб вiн менi не подобався, просто колiр у нього був таким), i це, схоже, немало позначилося на моему свiтобаченнi. Тож, розгулюючи налiво та направо у лайновому кашкетi, я сприймав багатогранне життя, що вирувало i бурхало навкруг, достоту так, як його сприймали люди за столiття до мене, у той час, коли планету ще не обтяжували дари цивiлiзацii, коли саме iснування людини було викликом кипучим силам природи, коли безкраiй свiт здавався загадковим, сповненим таемниць i небезпек. Я не знаю, у чому там насправдi була рiч: може, кашкет трохи голову муляв, а може, просто хотiлося подiставати дорослих тупими запитаннями, але менi, як i багатьом iншим дiтлахам, було нестямно цiкаво пiзнавати всесвiт. Я п’явся на найвищi деревини, звiдкiль поривався дострибнути до неба, пхав у осинi гнiзда пiдпаленi ялиновi гiлки (до сьогоднi не можу пригадати мету того експерименту, хоча результат укарбувався у мою свiдомiсть багряними лiтерами), пробував надувати котiв насосом для велосипеда i дивився, що з того вигорить (хто б мiг подумати, що все це через отой невдалий колiр кашкета). Свiт менi видавався безмежним, карколомним, iнодi грiзним, а отже – запаморочливо привабливим. Перша неув’язка мiж моiм тогочасним свiтоглядом i суворою реальнiстю вигулькнула тодi, коли я, споряджений синiм портфеликом радянського зразка, почимчикував до першого класу. У школi менi розкрили очi на жахливу iстину: наш свiт тривiальний, усе в ньому можна пояснити, вимiряти, побачити та зафiксувати, а багато чого навiть описати за допомогою формул. Причому все, що до цього часу могли побачити, вимiряти та пояснити, вже побачили, вимiряли та пояснили. Пiд час черговоi спроби вмостити дворового кота для чергового надування велосипедним насосом мене осяйнуло болюче усвiдомлення, що iндiанцi Пiвнiчноi Америки нiколи не вiдвоюють Пiвнiчну Америку назад, що до Альфи Центавра ми не зможемо полетiти, навiть якщо скинемось усiею планетою, а Котигорошко зроду не бив писок нiякому зубастому драконовi, бо драконiв просто не iснуе. Трохи пiзнiше менi вдалося рознюхати секретну реляцiю про те, що цей бiсовий атракцiон, на який я зопалу згодився з огляду на авторитет батькiв, розтягнеться аж на десять рокiв, тобто що перший клас – то тiльки початок, а далi буде тiльки гiрше. Я вмить пожалкував про свое поспiхом прийняте рiшення податися до школи та навiть наважився виголосити свое справедливе обурення перед громадськiстю. Однак батьки розцiнили це як бунт i мотивували власну (вельми жорстку) позицiю дуже промовистими аргументами, з гучним ляскотом припасовуючи iх до певних частин мого тiла. Пiсля того я так глибоко розкаявся, що наступного ж дня, смиренно склавши зброю, знову потюпав до школи всотувати новiтне знання про те, що свiт – це банальна i вельми нецiкава штука. Школа добряче прополола мiй спраглий до знань дитячий мозок, висмикавши з нього доблеснi фрагменти про королiв, лицарiв i драконiв. Натомiсть на спорожнiлi мiсця вчителi з воiстину ослячою одержимiстю втовкмачували iнформацiю про атоми, молекули, протони, електрони, кварки й усяку iншу муру. Виграшу вiд того не було нi на дещицю. За свое життя я не бачив нi драконiв, нi атомiв чи електронiв, але мусив вiрити, що останнi iснують. Думайте, що хочете, але я волiв би за краще не знати того всього i вiрити у вогнедишних змiiв. І це незважаючи на те, що лайновий кашкет бiльше не налазив менi на голову. Проте школа не викоренила мого потягу до мрiй. Із жагою спраглого я ковтав одну за одною книги Джека Лондона, Жуля Верна, Рафаеля Сабатiнi, Джеральда Даррела, Тура Хейердала й iнших подiбних авторiв. Ночами я плив через Атлантику разом iз Колумбом, пробивався крiзь крижанi гори Антарктики з Руалом Амундсеном, долав ополонки Льодовитого океану з Робертом Пiрi, спускався з Огюстом Пiкаром на дно Марiанськоi западини, атакував напханий золотом iспанський галiон плiч-о-плiч iз Френсiсом Дрейком. Я марив пригодами Марко Поло, Васко да Гами, Девiда Лiвiнгстона. І чим бiльше я читав, тим дужче переконувався, що в сучасному постiндустрiальному свiтi не лишилося мiсця для романтики та пригод. Ще навiть не дотягнувши до повнолiття, я остаточно переконався: нинiшнiй свiт глибоко вгруз у бруд буденностi, а його мешканцi стали парадоксально передбачуваними. Життя скидалося на старий нудотний фiльм, у якому наперед вiдомi всi сцени та вибрики акторiв, а вам зостаеться лише покiрно догравати нав’язану суспiльством роль. Здавалося, ще трохи – i справжнiм мрiйникам у цьому свiтi не буде про що мрiяти… * * * Але у мене була Мрiя, i звали ii Мексика, i народилася вона одного чудового дня, коли менi до рук потрапила книга Генрi Райдера Хаггарда «Дочка Монтесуми». Було менi тодi рокiв дванадцять, а може, й тринадцять, я зараз навiть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним i дотримуватися iстинного плину подiй, то остаточно Мрiя сформувалася значно пiзнiше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторiнку уславленого роману, з’явився ii перший в’ялий пуп’янок. На той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллеться, я навiть помислити не мiг, що нетривале захоплення далекою краiною переросте заледве не у манiю. Єдине, що добряче вiдкарбувалось у пам’ятi пiсля прочитання книжки, – це опис навiженого та зухвалого рейду трьох сотень iспанських кабальеро на чолi з хоробрим Ернаном Кортесом вiд узбережжя Мексиканськоi затоки до Теночтитлану. Звитяжний похiд, у якому зграя головорiзiв завдала прочухана багатомiльйоннiй iмперii, започаткувавши пiдкорення Мексики, припав менi до смаку значно бiльше, нiж нудотнi описи любовних пригод доньки ацтецького iмператора. Хаггард – неперевершений романiст. Зазирнiть на дозвiллi у його книгу, переконайтесь, як вiртуозно вiн розписав боротьбу ацтекiв iз поневолювачами, здобривши роман усiлякими звiрствами святоi iнквiзицii та безчесними пiдступами iспанцiв. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воiнства, а коли дiйшло до пiдлого забиття Монтесуми, мене тiпало вiд лютi i я ледь не захлинався вiд праведного обурення. Пiсля того на кiлька днiв навiть перехотiлося дочитувати книгу: центральна сюжетна лiнiя, всi отi амурнi фiглi-мiглi та любовнi шури-мури вiдiйшли для мене на другий план. Роман я таки дочитав, хоча потому ще довго ходив набурмосеним i на чому свiт стоiть псячив i цабанив клятих iспанцiв усiма лайливими словами, якi тiльки знав у дванадцять (чи тринадцять) рокiв. Коли ураганнi емоцii, збуренi романом, примерхли, я сiв i замислився, чи, бува, не е вигадкою написане про Монтесуму, iмперiю ацтекiв i Кортеса. Природно, менi заманулось докопатися, де в тому мiсивi з пригод проходить межа мiж iсторичними фактами та бурхливою уявою англiйського прозаiка. Так воно все i закрутилось. Із прискiпливiстю нишпорки я вишукував усю iнформацiю про iсторiю Мексики. Не минуло й пiвроку, як я вже знав про конкiсту, конкiстадорiв i цивiлiзацii доколумбовоi Америки бiльше, нiж моя вчителька всесвiтньоi iсторii. День за днем невпорядкованi уривки й епiзоди конкiсти – однiеi з найбiльш огидних i кривавих сторiнок в iсторii людства – шикувались у логiчну послiдовнiсть подiй, а образи найвидатнiших ii сподвижникiв, Педро де Альварадо, Дiего Веласкеса, Васко Нуньеса де Бальбоа, Дiего де Альмагро i самого Кортеса, набували все чiткiших обрисiв. Одну за одною я вiдкривав для себе цивiлiзацii ольмекiв, сапотекiв, ацтекiв i майя, а слiдом за ними – десятки грандiозних пам’яток культури, недосяжно далеких i таемничих. Нинi, озираючись назад, я розумiю, що палке бажання п’ятнадцятирiчного хлопчака вирушити до Мексики скидалося на тимчасову втрату здорового глузду, спричинену небувалоi сили розладом шлунка. В часи просвiтлiння я досить тверезо оцiнював своi шанси дiстатися Мексики, прикинувши, що вони десь так на 0,5 % бiльшi, нiж у середньостатистичного слона, який затiяв уплав догребти до Американського континенту, вiдчаливши десь вiд берега Екваторiальноi Гвiнеi (припускаючи, до всього, що хоботному поталанить iз погодою та вiтром упродовж усього маршруту). Але то вже не мало значення. Мрiя жила та давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неозорi простори долини Анауак,[5 - Долина Мехiко.] хоч навiть думка про можливiсть опинитися там навiть увi снi здавалася несусвiтньо зухвалою. Прокидаючись, я вiдчував солоний присмак бризок атлантичного прибою на узбережжi Козумеля.[6 - Острiв у Карибському морi бiля схiдного узбережжя Мексики.] Інодi дорогою до школи подих сирого вiтру, який виплигував на мене iз проходу мiж будинками, приносив iз собою шум води, що мчала з вершин Сьерра Мадре Орiенталь[7 - Гiрський масив на сходi Мексики.] униз, у тропiчнi лiси, i далi – до океану. На всiх футбольних мундiалях я вболiвав лише за збiрну Мексики (у тi роки Украiна не вельми радувала своею присутнiстю на фiнальних стадiях Чемпiонату свiту). Далека латиноамериканська краiна випалювала мозок, вабила, мовби кароока схiдна красуня своiми розкiшними принадами. І тодi я остаточно зрозумiв: у мене е Мрiя, iм’я якiй – Мексика. А потiм… Непомiтно один за одним роки зiсковзували у безодню минулого, i невдовзi, як це часто трапляеться, всi мрii поволi розчинилися пiд тягарем того, що ми, дорослi, звикли називати дорослим життям. Небавом я впевнився: школа – то нiщо порiвняно з тим, що з нашими мрiями робить повсякденне життя… * * * Пiсля полону шкiльноi парти менi не довелося притьмом потрапити в оте справжне доросле життя. Я нiкуди не поiхав i вступив до унiверситету у своему рiдному Рiвному – акуратному невеликому мiстечку на заходi Украiни. Мешкав, зрозумiло, з батьками, через що житейськi буревii ще досить довго минали мене стороною. Це дозволяло трохи розслабитись i помрiяти, тому в той час моя велика Мрiя нi на мить не полишала мене. На останнiх курсах вишу мене почала гнiтити вбивча визначенiсть усього наперед, яка подекуди просто межувала iз приреченiстю. Запопадливi викладачi спритно розкреслили мое життя рокiв на десять у майбутне, прикрiпивши мене, наче шматок сiрого пластиру, до унiверситету. Рiч у тiм, що я, будучи затятим активiстом i не в мiру кебетливим, уже встиг, як писав Габрiель Гарсiа Маркес, «вивалятись у лайнi слави», тому вся викладацька ватага, починаючи вiд лаборантiв i завершуючи деканом, спала та бачила мене у своiх хвацьких лавах. Мене коробило не так вiд того, що доведеться стати викладачем-провiнцiалом, як тому, що менi це нав’язали. Зi скрипом я закiнчив унiверситет, вiдгуляв випускний i наступного ж дня драпонув до Киева. Не стiльки заради грошей чи ще якоi вигоди, скiльки через те, аби вчинити наперекiр усьому, до чого мене пiдхльостували, а заодно ще й довести всiм, який я крутий i модний. Якийсь час працював iнженером, програмiстом, менеджером. Вступив до аспiрантури, але iншого унiверситету. Хотiлось усього й одразу, причому я слiпо вiрив, що обов’язково це отримаю. Довго ще терся там i сям iз задертим носом, поки врештi моя броня з оптимiзму не подалася пiд безперервною канонадою реального життя i менi не вiдкрилася проста iстина, що я, такий гарний, розумний, з якого боку не глянь, бiлий i пухнастий, у реальному життi нiкому зi своiми знаннями не потрiбен. Десь у цей час життя взялося пiдкладати у голову замiсть мрiй iхнiй сурогат. Гарнi машини, гарнi жiнки – все те, чим нас годуе нинiшне суспiльство. Життя щодня шемрало над вухом скрадливим голосом: – Не, ну ти мусиш мать машину! Нiчо не знаю, роби, що хочеш, бери кредит, вигадуй щось. Подивись он на людей. Ну, як це так – без машини? Ти шо, не мужик?! Мудак якийсь, слово честi! І цейво, тiки iномарку! І я, ледве зводячи кiнцi з кiнцями, незважаючи на те, що до машини менi було далi, нiж чубатому Карлсону до надзвуковоi швидкостi, терзав себе думками, де взяти бабки на авто, уявляючи, як гасаю Киевом на найкрутiшiй тачцi. До того ж iще був потрiбен дiм або для початку хоча б квартира в Киевi! А затим ще дружину собi пiдшукати (обов’язково з великими цицьками, iнакше нiхто не оцiнить). Я розумiв, що для цього треба грошi, багато-багато грошей. Я не тямив тiльки одного: то вже були не мрii, а мотлох, стружки суспiльноi свiдомостi, якi ось-ось мали остаточно поховати пiд собою мрii справжнi. Загалом я гарував, як вiл, на двох роботах, несамовито напружуючись, аби встигати з навчанням, i зовсiм не помiчав, як днi зробились безмежно схожими один на одного. Робота, навчання, потiм знову робота, робота, робота, а потiм знову навчання, навчання, й… без абсолютного просування вперед. Я чекав, що одного вечора з неба впаде великий кусень грошей i я пiду та куплю собi «Mercedes» S-класу. Давнi друзi вiддалились, розваги забулись, усе, на що зрiдка вистачало часу, – це переглянути який-небудь фiльм на комп’ютерi. Я бiльше не читав художню лiтературу, натомiсть бездумно накопичував у макiтрi сухi й обмеженi знання про програмування, 3D-графiку та CAD-системи.[8 - CAD (Computer-aided design) – САПР (Системи автоматизованого проектування).] Отак-от тихо та спокiйно, переповнивши кумпол усiляким смiттям, розгубивши дорогою весь свiй юнацький запал та окрилення, я увiйшов у приземлену фазу свого життя. Фаза мала назву «Існування». Так довго не могло тривати. Треба було щось вигадувати, дiяти, iнакше я ризикував завершити свiй життевий шлях намертво приклееним до дивана перед телевiзором, насолоджуючись черговою iсторiею про те, як черговий Брюс «Крутi Яйця» Уiллiс у черговий раз урятував галактику, вимахавши при цьому всiх блондинок, якi тiльки потрапили в кадр. Але… я нiчого не зробив. Усе закiнчилося тим, чим мало закiнчитися. Я припинив мрiяти. Мрii покинули мене, поступившись мiсцем пластмасовим сурогатам. Я втратив себе. Я вже не усвiдомлював, як щодень життя ставало все бiльш клейким, нестерпним, непомiтно переходило у той добре вiдомий усiм стан – буденнiсть – стан iз найбiльшою ентропiею, стан повного спокою, клейка флегма, забуття. Якби це гепнулось на мене якось вiдразу, раптово, у той час, коли я ще мрiяв, я б, мабуть, вiд дошкульноi розпуки шугонув би униз головою з висотного будинку або звiв би рахунки з життям ще в який-небудь вишуканий спосiб. Але в тому й полягае пiдступнiсть реальностi: павутина нестерпного iснування обсотуе поволi, без поспiху. Шлях вiд безхмарних мрiй до одноманiтноi буденщини пологий, а через це геть непомiтний. Ти наче неквапом входиш у холоднi води гiрського потiчка, майже звикаючи до крижаноi води. Добредаеш до глибини, де вода сягае горла, але продовжуеш тупцяти далi, поки не почнеш пускати носом бульки. Але вже пiзно – рiка життя збивае та несе тебе туди, куди iй заманеться. Якщо вiдверто, то на цьому все могло й скiнчитись i ви нiколи не прочитали б цiеi iсторii. А втiм, одного дня трапилася, на перший погляд, нiкчемна за своею значущiстю подiя, яка добряче струснула мiй узвичаений свiт, не давши йому остаточно випасти в осад коловороту життя. Нi, це зовсiм не те, про що ви подумали: я не знайшов свого дитячого кашкета i не ридав над ним три години поспiль, молячись за упокiй душi всiх надутих помпою котiв. Насправдi був знак. І хоч я не вiрю у доленоснi знаки, однак саме цей епiзод спонукав мене, замiсть скнiти i чигати на жалюгiднi пiдношення вiд долi, пiдiрвати свою гепу, схопити вередливу фортуну за горлянку та рiшуче витрусити з неi все, на що, як я вважав, заслуговував. Сталося все одного безбарвного осiннього дня. Сiра днина зачиналась у Киевi, як завше: похмурий ранок, напхана сонними понурими людцями пiдземка, довжелезний ескалатор i бруднi допотопнi потяги, якi з гучним брязкотом пiдповзали до платформи. Я стояв посеред станцii такий самий, як i решта: заспаний i роздратований через задушливу тисняву в метро та паршиву погоду на вулицi. До перону пiдкотив черговий потяг. Я запресувався у зiпрiлий вагон. За бортом залишилося кiльканадцять кислих ботанiкiв, непристосованих до ранкового штурму киiвського метро. Їхати менi було одну станцiю – вiд «Лук’янiвськоi» до «Золотих Ворiт», далi потрiбно пересiдати на iншу гiлку, тож я примостився скраечку, майже бiля дверей. Пiсля того як стулки заледве не прищемили мого носа, мене так капiтально притисли до дверей, що я ледь не випорснув свiй снiданок через вуха. Довелося докласти шалених зусиль, аби мое лице не припечатали до засмальцьованих дверцят якраз у тому мiсцi, де вони сходяться мiж собою. Знiчев’я я почав продивлятися оголошення. Ви ж знаете, у старих вагонах iх чiпляють де заманеться: на стiнах, на стелi, навiть на дверцятах. Із усебiч менi пропонували реферати, курсовi, дипломнi, «секрети абальщенiя i ератiческую йогу», ремонт комп’ютерiв i комплектуючих, курси iноземних мов тощо. Погляд неуважно ковзав по маленьких брудних клаптиках паперу, коли зненацька мене нiби струмом дзигнуло. Перед самiсiньким моiм носом висiло: КОЛИ ТИ ЗАБУВ СВОЮ МРІЮ? Спочатку я не повiрив власним очам. Сонно клiпнув, перечитав ще раз, але однаково не повiрив. «Коли ти забув свою мрiю?» Що за маячня? Я стрiпнув головою, щоб витрусити залишки сну, i роззяпив якнайширше очi. Видiння не зникало. Аби остаточно переконатись у реальностi того, що вiдбуваеться, я, несамовито орудуючи лiктем, витяг руку з-пiд навалених на мене тiл i торкнувся того папiрця. Менi не примарилось: потертий шмат паперу був намертво приклеений до дверцят вагона. Я придивився уважнiше, вишукуючи якесь рекламне посилання на веб-сайт, де вчать заробляти мiльйон за 40 хвилин, чи адресу агенцii, де розказують, як зваблювати пишногрудих красунь самим лише поглядом. Та нiчого з останнього не було. Звичайний бiлий папiрець, на якому двома рядками великим кеглем було написано: «Коли ти забув свою мрiю?» Щось у менi заворушилося. Якiсь давно закляклi та заiржавiлi колiщатка зчепились i закрутились знову. Нараз я почав розрiзняти похмурих людей навколо себе, таких самих безрадiсних, як свинцеве вранiшне небо, людей покiрних i похнюплених, iз виразами зневiри на обличчях, iз бездумним поглядом i без найменшого натяку на блиск у немигаючих очах; людей, котрi щодня разом зi мною спускались у темряву пiдземки, iхали на роботу, нудились у запиленому офiсi, пiсля чого такi ж пониклi верталися додому, щоб напхати черево дешевою iжею i забутись у мертвотному снi без сновидiнь. А потiм збагнув, що я такий самий: сiрий i затурканий, iз невеселим виразом на обличчi, так само щодня спускаюсь у це чортове метро! Я задихався, хоча причиною тому була не задуха вагона. Я вiдчував себе глибоко пiд землею, вiдчував, як вдихаю огидне повiтря, отруене буденнiстю, вiдчував на собi липкi щупальця рутини, якi обвили мене з нiг до голови та щосили душили. Це був перший раз, коли я спробував повернутися до своiх юнацьких мрiй, однак намарно. Я вискочив iз метро на вулицю i довго стояв, задерши голову, дивлячись у небо, забризкане плямами важких хмар. Повз мене поспiшали у своiх справах заклопотанi кияни, а я тупився у небесну твердь i силкувався згадати, про що мрiяв колись, хоча зовсiм нiчого не мiг воскресити, а те, що ледь пригадував, здавалося настiльки безглуздим i несусвiтнiм, що навiть не вартувало часу та сил, аби про нього мрiяти. Голова була порожньою, порожнiм було мое життя, i я, хай як це не банально звучить, нестямно через те злостився. Я шукав вiдповiдi серед попелястого хмаровиння, але воно висiло надi мною незворушним шатром, сiрим i таким самим байдужим, як увесь свiт довкола. Стояв отак i дивився вгору, поки не заболiла шия. А потiм почався снiг… На роботi весь день почувався так, нiби одним махом видудлив п’ять чашок кави: у горлi пекло, серце калатало, працювати не мiг. Вовчим поглядом протинав крiзь вiкно свого офiсу сталеве небо, за яким десь далеко-далеко ховалося сонце, машини, що мчали проспектом Перемоги, накручуючи багнюку на колеса… Намагався згребти воедино недобитки юнацьких мрiй, якi лишилися пiсля моеi першоi вiйни зi свiтом. Вiйни, в якiй я зазнав поразки. Десь за кулiсами свiдомостi, глибоко в комiрках мозку мiцно засiло та гупало в такт ударам серця оте ядуче: «Коли ти забув свою мрiю?»… – Ти, бува, не закохався? – озвався хтось зi спiвробiтникiв, вивiвши мене iз задуми. Трудяга сидiв напроти i впродовж дня iз цiкавiстю спостерiгав, як мене викручувало на всi заставки. Я довго обмiрковував вiдповiдь, а потому холодно вiдказав, навiть не зиркнувши у його бiк: – Нi… Сьогоднi я зрозумiв, що ледве не втратив здатнiсть любити… Безповоротно. Збитий iз пантелику моею туманною вiдповiддю, вiн бiльше не зачiпав мене. Увечерi я прийшов додому сповнений такоi безкомпромiсноi рiшучостi, якоi нiколи не вiдчував ранiше, рiшучостi почати нову вiйну проти тупих обмежень та умовностей мого життя. Я дав собi обiцянку зруйнувати той безликий свiт, у якому животiв, не заспокоiтись доти, доки вiд нього не зостанеться нi слiду, нi згадки. Чого б це менi не вартувало! А потiм почати все з нуля. І я таки зруйнував його. Вщент. Але то вже iнша iсторiя, можливо, не менш життествердна i терпка, однак iй не мiсце у цiй книзi. Єдине, що я хочу, щоб ви зрозумiли: свiт волiе нав’язати вам певну роль у цьому життi. Варто вам погодитись на це – i ви приреченi. …Наступного ранку хмари розiйшлись, над обрiем засяяло нове сонце. * * * Хтось бачить речi такими, якими вони е, i шукае вiдповiдь на запитання: «Чому?» Іншi мрiють про те, чого ще нiколи не було, запитуючи: «А чому нi?»     Бернард Шоу Випадок у метро не воскресив велику Мрiю. Якось воно не дуже мрiеться про поiздку до Мексики, коли щойно починаеш видряпуватися з клейкоi киiвськоi рутини. Одначе той папiрець, невiдомо ким i для чого налiплений на стулках дверей метро, примусив мене круто змiнити свое життя замiсть того, щоб пливти, як полiно, за течiею. По-справжньому доля нагадала менi про Мрiю вiдразу пiсля прильоту до Стокгольма. За кiлька мiсяцiв до того я звiльнився з ненависноi менi роботи, а ще за пiвроку перед тим, обвiшавши груди орденами, здобутими пiд час навчання в унiверситетi, подав прохання на отримання мiжнародного гранту. Почав стукатись у дверi до Європи. Якось менi таки вдалося переконати поважних дядькiв iз еврокомiсii, що я саме той, кому вони хочуть надати можливiсть трохи повчитися у Європi. Через пiвроку я отримав грант i на рiк подався до столицi Швецii, в один iз найпрестижнiших вишiв Європи – Kungliga Tekniska H?gskolan, або КТН.[9 - Королiвський технологiчний унiверситет (швед.).] * * * Киiв проводжав мене золотистими променями та пестливим вiтерцем бабиного лiта. Стокгольм зустрiчав понурою погодою. У столицi Швецii накрапав дощ, пiд розбухлими хмарами було самотньо та холодно. Я зайшов до квартири, де мене поселили, i почав розпаковувати речi. Перед приiздом менi пропонували на вибiр або самому знiмати житло, або ж дiлити з ким-небудь студентську квартиру. Спочатку знiмати хату самотужки видалося надто дорогим задоволенням, тому я згодився мати сусiда. Щоправда, у тому модному унiверситетi побутувала одна прикметна особливiсть: орендуючи студентську квартиру, орендар до останнього моменту не знав, з ким його поселять. Причому логiку служби розселення не можна було нi передбачити, нi зрозумiти. Мiй шведський координатор, який i займався орендою житла перед моiм приiздом, натякнув, що я, певне, житиму з iталiйцем. «Ну, з iталiйцем, то з iталiйцем, – подумав я собi, – то не найгiрший варiант». Коли я ввiйшов, у квартирi не було нiкого: мiй «iталiець», очевидно, десь вештався. Одначе не встиг я розiбрати свого чемодана, коли зачув, як за спиною клацае замок i вiдчиняються вхiднi дверi. Я обернувся. Передi мною постав пропорцiйно складений, але худорлявий i майже на голову нижчий за мене жагучо-чорнявий хлопчина з чорними агатовими очиськами i великими бiлими зубами, якi рiзко контрастували зi смаглявим лицем. На ньому був пуховик неосяжних розмiрiв, напнутий не вiдповiдно до погоди, з чого я справедливо розсудив, що передi мною людина iз пiвдня, геть-чисто незвикла до холодiв. А ще вiн чхав, як дурний, i розбризкував навсiбiч дощову воду. За ту мить, поки ми придивлялись один до одного, я встиг подумати, що чорнявий абсолютно не тягне на iталiйця, а ще, схоже, його вельми стурбувала моя поява. – Hello![10 - Привiт! (англ.).] – нарештi сухо витиснув хлоп. – Hello! How are you?[11 - Привiт! Як справи? (англ.).] – якомога поштивiше вимовив я. На чорнявого моя фешенебельна ввiчливiсть не подiяла зовсiм, i вiн вiдрубав ще бiльш стримано, ледь не сердито: – Fine, thanks.[12 - Чудово, дякую (англ.).] Я продовжив розкладати речi в шафах. Покрутившись трохи по квартирi, всiм своiм виглядом демонструючи невдоволення тим фактом, що до нього когось пiдселили, мiй непривiтний сусiда по кiмнатi нарештi буркнув: – Ти звiдкiля? – Я з Украiни, – передражнюючи його жаб’ячий тон, вiдказав я, – а ти? Момент, коли чорнявий вiдповiв усе тим самим стриманим, але пиндючним тоном, можна вважати офiцiйним початком цiеi iсторii: – А я з Мексики. Я аж щелепою клацнув, ледве не вiдкусивши собi кiнчик язика. За якусь хвильку я пригадав усе: i роман Хаггарда, i конкiсту, й усi до останньоi цивiлiзацii древньоi Мексики, а особливо той клапоть паперу з безжальним: «Коли ти забув свою мрiю?», який змусив мене кардинально змiнити власну долю. «Трясця, це знак! Удруге! – шугнуло у моiй головi. – Така зустрiч не може бути звичайним збiгом!» Це був знаменний момент, коли велика Мрiя, затерта десь помiж складками минулого, нарештi постала передi мною у всiй красi, точно як Фенiкс iз попелу. – А менi казали, що я житиму з iталiйцем, – бовкнув я, не зметикувавши далебi нiчого кращого. – А менi про тебе взагалi нiчого не сказали, – сердито огризнувся чорнявий. Ім’я мексиканця було Мiгель Алонсо Гонзалес. Вiн, як i я, навчався у KTH, тiльки на iншому департаментi. …Першi два днi ми ходили квартирою, наче сомнамбули, i практично не розмовляли. Напруження мiж нами лишень зростало, немов мiж двома магнiтами, якi намагаються стулити докупи однаковими полюсами. Бiльше того, значно пiзнiше виявилося, що першого дня нашого спiвжиття ми, не змовляючись, абсолютно незалежно один вiд одного, навiдались до Students accommodation office,[13 - Служба розселення студентiв (англ.).] гнiвно вимагаючи, аби нас розселили. Однак у такому великому европейському унiверситетi, як KTH, завжди залишалася актуальною проблема з квартирами. Нам обом чемно вiдмовили. * * * Одного вечора Мiгель, мотнувши головою у бiк складеноi шахiвницi, яку я вже давно запримiтив на його столi, лаконiчно запитав: – Граеш? Я ствердно кивнув. – Я привiз ii з Туреччини, – неквапом протягнув мексиканець, лагiдно проводячи рукою по лакованому дереву. – Хочеш майстер-клас? – Майстер-клас проводитимеш своiй дружинi в лiжку, – гордовито парирував я, – а зi мною ти будеш пекти ракiв пiсля першоi ж партii! Мiгель розсмiявся, а я потай зловтiшався, передчуваючи легку та швидку перемогу. «Зараз я всиплю цьому мексиканському невiгласовi та покажу йому, як грають у шахи справжнi чоловiки», – думав про себе. Той факт, що я не грав по-крупному вже, мабуть, iз рiк, мене нiскiлечки не насторожив. Ми розставили фiгури та почали запеклу борню. Мiгель грав бiлими. Попри це, я поводився не надто зосереджено, зате надмiру самовпевнено, атакуючи з розмахом i вiдкрито. Я навiть не вiдразу зрозумiв, як примудрився заробити дитячий мат десь на десятому ходi. То був настiльки ганебний мат, що спочатку я просто не мiг у це повiрити. Мене розбили важезним нокаутом у першому ж раундi, наче якогось шмаркача. Тодi я достеменно збагнув, що вiдчував Леннокс Льюiс, валяючись пiд канатами пiсля свого першого двобою з Хасимом Рахманом i все ще не розумiючи, хто в бiса вирубив свiтло в залi. Мiгель лише самовдоволено знизав плечима i вичавив iз себе скупу, але зарозумiлу посмiшку, всiм своiм виглядом показуючи, що нiчого iншого вiн i не очiкував. Я скипiв. Гаряча кров шугнула менi у голову, i я, не соромлячись висловiв, почав доводити мексиканцю, що у наступному матчi я просто вiдiрву йому голову, руки, ноги i те, що ще можна буде вiдiрвати. Мiгель зиркнув на мене своiми чорними непроникними очицями та сказав: – Давай. – Що давай? – перепитав я. – Другу партiю. Я зиркнув на годинник: перша ночi. Затим мовчки почав розставляти фiгури на дошцi: жадоба реваншу переважила всi iншi поривання. Мiгель заварив мiцний чай, i ми засiли за другу партiю. Я затямив, що гнiв i роздратованiсть у стратегiчному планi зовсiм непродуктивнi, тому погамував емоцii та грав цього разу надзвичайно обережно, ретельно обмiрковуючи кожен хiд i пильно стежачи за дiями опонента. Мiгель – чудовий гравець, але я на вiдмiнно засвоiв перший урок того вечора, тому дiяв просто суперзосереджено. Я грав переважно вiд оборони, методично вiдбиваючи експансiонiстськi потуги противника. Гра затяглася, Мiгель утомився, i я потроху почав набирати перевагу. Кiлька разiв я навмисне пропускав нагоду атакувати, вичiкуючи на момент для вирiшального удару. Свого шансу я таки дочекався: Мiгель припустився грубоi помилки, i я миттю прокрутив блискучу комбiнацiю, позбавивши опонента головних ударних фiгур. Пiсля того менi нiчого не зоставалось, як старанно вiддухопелити рештки мексиканськоi армii, залишивши у полi одного короля. Украiнська сторона при цьому зберегла цiлу армаду: ферзя, одну туру, трiйко бравих пiшакiв i лошака на додачу. Я чекав, що в такiй ситуацii Мiгель викине бiлого прапора, проте затятий мексиканець мовчав i продовжував безнадiйну партiю. І тут я вдруге втратив пильнiсть. Я лiниво пересував фiгури, прикидаючи, як би то краще влупити мексиканському нахабi мата, а також повчально патякав про те, що i де пiд час матчу вiн зробив неправильно. Як тут завжди стриманий i поважний Мiгель пiдхопився з мiсця, задер руки вгору i, лементуючи: «Yea-a-ah!», почав стрибати кiмнатою. Я глянув на шахiвницю: пiсля мого останнього ходу мексиканський король не мав куди ходити, але не був шахованим! У ротi з’явився гiркий присмак смертельноi образи. – Пат! Пат! Нiчия! Ха-ха-ха! – волав над моiм вухом Мiгель. Я нiколи не бив мексиканцiв. Я навiть не думав про те, що iх треба бити. Але тiеi ночi менi, як нiколи, хотiлося натовкти той смаглявий писок. Із великим зусиллям поборовши бажання роздути мiжнародний конфлiкт i напакувати стусанами морду першому мексиканцевi, з яким мене звела доля, я згрiб фiгури з дошки i завалився в лiжко, вiдразу вклавшись обличчям до стiни. Наостанок замiсть «на добранiч» я тихо просичав: – Завтра я приб’ю тебе, you motherfucking dumb asshole.[14 - Варiант шанобливого звертання в англомовних краiнах… Щось на зразок «мiй любий друже».] Годинник показував п’яту ранку… Наступного дня я не мiг думати нi про що, крiм шахiв. Сновидою я снував департаментом i, здавалося, вiд злостi мiг спопеляти речi очима. Перемога, яка так по-дурному вислизнула з рук, дошкуляла менi бiльше, нiж перша наiвна поразка. Я вiдчував, що сильнiший, i вирiшив сьогоднi за будь-яку цiну це довести. Повернувшись увечерi з департаменту, я ще з порога прогарчав: – Готуйся! Зараз я оскальпую тебе! – Оскальпуй свою прабабцю! – вiдбив випад Мiгель i театральним жестом запросив мене до столу. Шахiвницю iз розставленими фiгурами вiн уже пiдготував. Ми нашвидкуруч повечеряли й узялися до смертельного поединку. У квартирi кипiло, як у жерлi вулкана. Повiтря кресало iскрами, простiр плавився вiд шквалу емоцiй, кiмнату переповнював дим i запах перепалених нервiв. Ми зiграли двi партii, знову просидiвши аж до четвертоi ранку. Я дотримав своеi обiцянки, я оскальпував його, якимись нелюдськими потугами довiвши рахунок у нашому протистояннi до 2,5:1,5. Мiгель рвав на собi волосся, тупотiв ногами та поливав мене добiрною iспанською лайкою, а я не звертав на те абсолютно нiякоi уваги. Була перша нiч, коли я захропiв зi спокiйною душею. Реакцiя Мiгеля нiчим не вiдрiзнялася вiд моеi. Наступного дня вже вiн не мiг нi про що iнше, крiм шахiв, думати, а ввечерi припер мене до стiнки безапеляцiйним: – I wanna revenge![15 - Я прагну реваншу! (англ.).] І таки взяв той реванш, паршивець… Невиспанi, але сповненi рiшучостi, геть закинувши навчання, ми лупилися в шахи чи не щодня, почергово вириваючись уперед у загальному залiку. За якихось два тижнi ми стали друзями нерозлий вода, разом дивилися футбол, пили пиво й обговорювали дiвчат. * * * Якось Мiгель показав менi фотографii Паленке (Palenque), археологiчноi зони на пiвднi Юкатану, загубленоi в джунглях чортзна-де бiля кордону з Гватемалою. Колись давно я читав про Паленке, але менi не доводилося бачити фотографiй, причому стiльки вiдразу. Я споглядав масивнi пiрамiди, величнi храми, культовi споруди, схованi у перинi вiчнозелених дерев, i пускав слинку, наче хом’ячок, що побачив напхану пiд зав’язку соняшниковим насiнням торбинку. – Я б усе вiддав, аби туди потрапити, – втерши носа тремтячими руками, пробелькотiв я. – Ну то поiхали зi мною на Новий рiк. Я запрошую, – просто мовив Мiгель. Я сходу ледь не беркицьнувся на п’яту точку. – Що?!! – волаю. А вiн менi: – Кажу, ти можеш полетiти зi мною та провести Новий рiк у Мексицi. На цi слова мое серце затрiпотiло у грудях, а десь у дiлянцi живота капiтально забулькало вiд щедроi дози викинутого адреналiну. Я вже вимальовував у головi картини, як лечу через Атлантику, затим пiдiймаюсь у гори слiдами Кортеса та його рiзношерстоi ватаги, розказуючи всiм зустрiчним, що я з далекоi Украiни, а всi слухають, нашорошивши вуха, i не можуть надивуватися, якого дiдька мене занесло в таку далечiнь. Я аж язиком прицмокнув. Але не судилося… Коли Мрiя сама пливла менi в руки, я виявився неготовим прийняти ii. По-перше, Новий рiк уже був не за горами, а чим ближче до дати вiдльоту замовляеш квитки, тим дорожче вони обходяться. За такий короткий строк зiбрати необхiдну суму лишень на один перелiт видавалось украй нелегким завданням, а весь бюджет на поiздку, варто було над ним задуматись, трiщав по швах, наче штани на Шакiрi. По-друге, що було ще гiрше, я мiг просто не встигнути отримати вiзу, тому сидiв би потiм злий, як покусаний бджолами ведмiдь, iз дорогiзними квитками на iнший континент, але без дозволу на в’iзд. Тож Мрiя тiльки подражнила мене, пiдкинувши дров у вогнище давно минулоi юнацькоi одержимостi та зоставшись далекою вiд здiйснення. – Ти можеш поiхати наступного лiта, – заспокоював мене Мiгель пiд час чергового шахового побоiща. Я скрушно хитав головою. Мiгелевi слова заспокоювали мене не бiльше, нiж Версальський мирний договiр утiшав нiмцiв пiсля Першоi свiтовоi вiйни. Рiч у тiм, що наступного семестру мексиканець полишав Стокгольм iз намiром навчатися в iнтернатурi в Кадiсi,[16 - Мiсто на пiвднi Іспанii.] що автоматично мало покласти кiнець нашим безкiнечним шаховим баталiям та й узагалi нашому спiлкуванню. Кiлька тижнiв, що зоставалися до Нового року, розтанули немислимо швидко. Настав той день, коли ми з Мiгелем тепло попрощалися, пообiцявши один одному пiдтримувати зв’язок, i мексиканець поiхав. Беззорянi пiвнiчнi ночi стали безкiнечно довгими, а квартирка, яку ранiше трясло та розпирало вiд надлишку енергii, тепер видавалася безрадiсною та похмурою. Холодний Борей розгулював темними i порожнiми вулицями Стокгольма та боляче кусав усiх, хто вiдважувався мрiяти про теплу Мексику. Мiгель – далеко, Мексика – ще далi, а я – лише самiтник у заледенiлiй столицi Пiвночi, прикрашенiй неоновими вогнями. Такими були факти. І факти, як бачите, всi проти мене. Одначе, сам того не розумiючи, мексиканець примусив мене знов i знов повертатись у думках до моеi великоi Мрii, тобто щораз бiльше розпалювати вогнище призабутоi пристрастi. Саме вiн, невисокий кучерявий хлопчина, якому я ледь не набив писок на другому тижнi нашого знайомства, став тiею iскрою, вiд якоi одержимiсть Мексикою розгорiлась у моему мозку з небувалою дотепер силою i не згасала бiльше нi на мить. Вiдтодi я почав думати про Мексику так часто, що, здавалося, небавом подужаю перенести себе на американський континент лише силою думки. І Бернард мав рацiю, чорт забирай! Мексика? А чому нi?! Хто йде вперед, озброений великими мрiями, завжди сильнiший вiд тих, у кого на руках лише факти. ІІ. Ілюзii Воля – це те, що примушуе тебе перемагати, коли розум твердить, що ти повержений.     Карлос Кастанеда Стокгольм ледачо добував до кiнця безснiжну зиму 2008-го року, ховаючи пiд молочним свiтлом лiхтарiв i перламутровим сяйвом вiтрин вiчну нудьгу iдеального мiста. Швецiя взимку – справжне королiвство темряви, що для мене, залюбленого у сонце та лiто, стало iстинним кошмаром. Почварна пiтьма зачаiлася у кожному закутку, вливалась, наче тягуча смола, у будинки, залишала невигойний слiд сiростi та журби на обличчях людей. Сонце щодня боязко видряпувалося з-пiд ковдри горизонту, тишком-нишком прокрадалося над дахами будинкiв, зрiдка визирало над покрiвлями, як фашист iз засiдки, а затим, немов соромлячись чогось, хутко ховалося назад. Пiсля вiд’iзду Мiгеля у мене з’явилося трое нових приятелiв, iз якими за кiлька зимових мiсяцiв я устиг добряче зблизитись. Хлопцi з iменами Дiма, Сергiй i Семен (по-простому Дiмон, Серьога та Сьома) були з колишнiх радянських республiк i навчались разом зi мною в КТН. Дiмон, вiчно блiдий хлопчина з гривою темного скуйовдженого волосся, приiхав iз Бiлорусi й уже два роки старанно дзьобав монолiт науки, виборюючи право називатись Ph.D.[17 - Звання доктора наук в англомовних краiнах.] Його безкровне, постiйно стомлене обличчя оживляли задумливi очi, виразно синi, нiби два сапфiри на бiлiй тарiлцi. При спробi зазирнути в отi очi у грудях напливало незрозумiле моторошне почуття, мов вiдлуння якогось давно забутого первiсного страху. Серьога приперся з Карелii, у Стокгольмi гаяв час уже майже рiк i мав вигляд типового росiянина: худющий, бiлявий, зi стабiльно потiшним, як пiсля перекинутоi чарчини, виразом на обличчi. Сьома – безпардонний i опецькуватий, найбiльший живчик з усiх трьох – теж росiянин, що вже бiльше десятка рокiв жив на пiвднi Францii у крихiтному мiстечку з немилозвучною назвою По. Суботнiми вечорами наше славне товариство викохало звичку збиратись в одному чепурному барi майже в серцi мiста, iсторичному центрi шведськоi столицi, який городяни так i називають – Gamla stan.[18 - Старе мiсто (швед.).] Це чи не едине мiсце у всьому Стокгольмi, де можна було забути про нiкому непотрiбнi статтi, конференцii та звiти, вдавати, що за вiкном на тебе чекае погоже сонячне небо, а не вогка чорнота, лише зрiдка приправлена срiблястим мiсячним сяйвом. Була в тому якась особлива романтика: старе мiсто, рафiнований дух старовини, спресований у клубку вузеньких вулиць, i нашi оглушливi пивнi вiдрижки, якi вульгарно розривають всепоглинаючу пiвнiчну темряву. Отак ми проводили один iз типових для Швецii темних i незатишних вечорiв, неквапом сьорбаючи пиво в чепурненькому барi. Дiмон щойно здiйснив невдалу спробу пришвартуватися до барменшi, розкiшноi брюнетки з кругленькою попою, запропонувавши iй сфотографуватися на тлi барноi стiйки. Взагалi, це я хотiв до неi причалити, i я перший видав таку iдею, але у Дiмона був фотоапарат, i вiн пiдiрваний на такi штуки. Однак смаглява дiвуля, кокетливо пiдiбгавши нафарбованi губки, хльостко вiдшила його, навiть не зморгнувши оком. Деморалiзований поразкою Дiмон почовгав назад до нашого маленького столика, i, щойно вiн примостився на стiльцi, я вiдчув, що менi щось замуляло справа пiд лопаткою, а потiм рiзко засвербiло пiд лiвим колiном. Я вже згадував, що не вiрю у знаки та символи, але це, мабуть, точно був знак, бо тiеi ж митi з моiх вуст мимохiть зiрвалось: – Якi у кого плани на лiто, пацани? У Європi мандрiвки – то звична рiч, i за два мiсяцi наша ватага встигла пошвендяти Швецiею та навiть на тиждень вирядитися до Італii. На носi чигала ще одна, вже практично спланована подорож далеко на пiвнiч Норвегii. Так от, розбурханi моiм запитанням, хлопцi заходилися жваво обговорювати можливi варiанти, де можна було б улiтку пошукати пригод на власнi голови. Думки рiзнилися: Серьога пiдмовляв три мiсяцi нiчого не iсти, на зекономленi грошi орендувати джип i влаштувати сафарi Ісландiею; Сьома хотiв ще раз рвонути до Норвегii, але вже на пiвдень; а Дiмон, який недолюблював метушню, бiганину та лазiння по скелях, пропонував не iсти лишень два мiсяцi, нараюючи спокiйний вiдпочинок десь на пiвденному узбережжi Іспанii. Ми мусили прийти до единого рiшення, бо тiльки так можна було максимально зменшити бюджет поiздки. Я дослухався здебiльшого мовчки, лише зрiдка пiдкидаючи прискiпливi зауваження та мiзкуючи, чого так свербить пiд колiном, аж зненацька у мене перед очима наче блискавка шугнула, мене осяйнуло: ось воно, вирiшення моеi проблеми! Можна рвонути до Мексики i без Мiгеля, але вдвох iз кимось iншим! Недарма ж розумнi люди кажуть: одна голова – добре, а двi голови за дванадцять тисяч кiлометрiв на iншому континентi – то просто прекрасно! Менi потрiбно вполювати компаньйона, мiркував я, i Мексика тодi, вважай, у кишенi! Я глипнув на своiх товаришiв, буркнув, що у мене е лiпша iдея, й, аби надто не полохати iх, почав пiдступно та здалеку: – Колись у мене була Мрiя, пацани… Вiдтак я барвистими фарбами змалював свою давню пристрасть до Мексики, переповiв про доленосну зустрiч iз Мiгелем i нарештi про те, як менi не вдалося полетiти з ним до Мексики на Новий рiк. Зрештою я перевiв подих i випалив: – Тому влiтку я хочу поiхати до Мексики! Помандрувати крапаль автостопом… На хвильку всi вщухли i витрiщились на мене, мовби я щойно не слова проказав, а дiстав з-за пазухи допотопний тромбон i прохрюкав гiмн Гондурасу. – Ти ж не знаеш iспанськоi, – нарештi прошепотiв Сьома. – Це до тiеi Мексики? – перепитав Серьога, так, нiби Мексик на нашiй планетi було двi. – Це ж з бiса далеко! – Ну далеко, ну й що? Мiгель обiцяв зустрiти мене у Мехiко, розквартирувати, коротше, допомогти з усiм, – збрехав я, вiдчуваючи, що вивергнута моею пащекою iнформацiя струсонула моiх спiврозмовникiв подiбно до маленького землетрусу. – Ну то як, пацани? Хто зi мною? Га?! – я ледь не проверещав цi слова, прагнучи надати iм бравурного тону, який, проте, геть не пасував до мого тогочасного настрою. Хлопцi нiмували як партизани. Я переводив погляд iз Серьоги на Сьому, iз Сьоми на Дiмона, i назад. Серьога першим похитав головою, низько опустивши погляд: – У мене немае стiльки грошей. Навряд чи я назбираю до лiта навiть на квиток туди та назад… Я мiг би довго його вламувати, доводячи, що грошi – це не головне, що це насправдi навiть не проблема, що найважливiше – це захотiти, а нашкребти необхiдну суму вже якось вдасться. Проте, не знаючи навiть приблизно, у скiльки обiйдеться такий вояж, я змовчав (я точно знав тiльки те, що до Мексики ми, хоч лусни, а дешевих квиткiв уже не знайдемо). Затим я зиркнув на Сьому благальним поглядом пекiнеса, якого два днi не випускали на вулицю попiсяти. Пiд таким поглядом Сьома зiтхнув, зiщулився, пошкрябав макiтру та проказав: – Я б дуже хотiв поiхати, Максе, але ти ж розумiеш… я подаюсь на аспiрантуру в Штати, треба купу документiв готувати, а потiм ще вiза… Я принишк i пiд колiном одразу перестало свербiти, навiть не довелось чухатися. Надiя надибати компаньйона згасла так само швидко, як i спалахнула хвилину тому, бо останнiй, хто лишився, – Дiмон – був найбiльшим лiнюхом з усiх. Нам трьом вартувало неабияких зусиль витягти його в мiсто подудлити пивка, а про мандрiвку на iнший континент годi й думати – легше було змусити зразкового совецкого пiонера матюкатися з трибуни на парадi в день n-i рiчницi Велiкого Октября. Тож я розчаровано звiсив вуха, а Дiмон вiдпив трохи пива з довгастого фiала, гучно прицмокнув, потiм утупився у мене поглядом Кашпiровського та запитав: – Коли ти хочеш iхати? На той момент я ще не намiрявся нiкуди iхати, а проте, щосили випнувши груди, гордо прорiк: – У липнi – серпнi. – На скiльки? – На мiсяць. На менше туди нема чого iхати. Якщо досi Дiмон ще мiг мати якiсь сумнiви щодо своеi участi у моiй навiженiй авантюрi, то пiсля отого безапеляцiйного «на мiсяць», вони мали остаточно зникнути. Одначе хлопчина спогорда глипнув на Семена та Серьогу, пiсля чого почухав себе правицею пiд пiдборiддям i незворушно прорiк: – Я iду з тобою. Пиво застрягло у мене в горлянцi, i я ледь не зросив ним стола, наче який слоняра, що поливае себе водою iз хобота. – Що ти сказав?! – Я кажу, що я iду з тобою до Мексики, – спокiйно повторив Дiмон. Я не мiг повiрити власним вухам. Мое серце загупало з такою силою, що я вiдчув вiддачу в п’ятах, ще дужче нiж тодi, коли я вперше дiзнався, що мiй сусiда по квартирi нiякий не «iтальяшка», а стопроцентний мексиканець. Ось воно, ось цей великий момент, який увiйде в аннали iсторii! Я вхопив жар-птицю за хвоста, я зробив неможливе, впритул пiдступившись до Мрii! Я почував щось подiбне до втiхи зятя, на очах у якого його теща загримiла в колодязь; моя життева енергiя з такою потужнiстю валила з усiх пор, що хотiлося трощити посуд у барi i з невтримним оптимiзмом колошматити пики флегматичним шведам. Того вечора я, як нiколи, любив життя i ладен був волати про це на весь Gamla stan. Пiд ранок у мене, щоправда, зародилися сумнiви. Рiч у тiм, що Дiмон, попри свое слов’янське походження, не надто дружив зi спиртними напоями. Тобто зовсiм не дружив до того, як приiхав до Швецii, i першим, хто приневолив його видудлити кiлька чарок горiлки пiд час однiеi iнтернацiональноi вечiрки в студмiстечку KTH, був… кгм… ваш покiрний слуга, iншими словами – я. Ну, не мiг я допустити, щоб перед очима мiжнародноi спiльноти якийсь затурканий венесуелець хильнув горiлки бiльше, нiж чистокровний породистий слов’янин, народжений ще у Радянському Союзi. З гордiстю доповiдаю, панове: слов’янську честь було врятовано! Щоправда, Дiмона того вечора доправляли додому в горизонтальному положеннi. Тому, як кажуть математики, iснувала ймовiрнiсть, вiдмiнна вiд нуля, що його сколихнули не стiльки моi теревенi про Мексику, скiльки славетний нiмецький «Paulaner», добросовiсно осушений ним того вечора. Тому наступного дня ще до ленчу, нi на що, в принципi, особливо не розраховуючи, я зателефонував Дiмону та перепитав, чи вiн, бува, не передумав. На мое здивування версiя про звитяжно-ефемерний (чи ефемерно-звитяжний) вплив алкоголю не знайшла пiдтвердження, бо вiдповiдь бiлоруса звучала так само твердо та непохитно, як i минулого вечора. – Я iду, – сказав Дiмон. – Ми iдемо! – уточнив я. Потiм, потеревенивши ще трохи, ми домовилися про зустрiч, аби узгодити дату великоi подорожi, пiдбити ii бюджет та утрясти рiзнi iншi дрiбницi; я зобов’язався вичепити Мiгеля в Іспанii та дiзнатись, що там i як iз вiзами, пiсля чого поклав слухавку зi стовiдсотковою певнiстю, що моя Мрiя починае збуватися. * * * Усi наступнi днi я не ходив, а бiгав, навiть не бiгав, а лiтав, окрилений думками про Мексику. Протягом двох тижнiв я винюхав, якi документи необхiднi для вiзи, добився до Мiгеля та випитав, як краще (найдешевше) летiти, зробив ще купу всiляких дрiбниць, пов’язаних iз великою подорожжю, якi незмiнно пiдтримували мiй настрiй у пiднесеному станi. Мiгель, як я й передбачав, вирiшив лишитися пiсля захисту диплома в Європi (ну й прапор йому в зуби – для нього помандрувати Європою, що для мене Мексикою), однак узяв iз мене урочисту обiцянку вiдвiдати його сiм’ю у Сан-Крiстобалi та погостювати у них хоча б кiлька днiв, а в iншому разi погрожував узагалi зi мною бiльше не розмовляти. Я спочатку пробував вiднiкуватися, пояснивши, що iду не сам i не хочу нiкому нав’язуватись, однак мексиканець був непохитним. Пiсля того, в стилi фанатичного американського манагеризму, я склав коротенький прожект-план iз п’яти пунктiв, якi мали наблизити нас iз Дiмоном до нашоi грандiозноi мандрiвки: 1. Придбати квитки на лiтак iз Європи до Мексики та назад (без цього не отримати вiзи). 2. Одержати вiзу. 3. Скласти детальний план подорожi. 4. Купити/забронювати квитки на лiтаки чи автобуси для пересування Мексикою; забронювати хостели згiдно зi складеним планом. 5. Роздрукувати карти, рекомендацii etc. i пiдготувати необхiдне спорядження. За першоi ж нагоди я пiдсунув викладену вище програму дiй (у стилi фанатичного американського манагеризму) Дiмону на затвердження. Ну, щоб вiн знав, що процес пiшов, i щоб бачив, що наша команда дiятиме злагоджено i строго за прожектом. Хлоп не мав жодних заперечень, тiльки поцiкавився своiм астральним голосом хiроманта: – Слухай, а твiй Мiгель поiде з нами? «От, йолки-палки», – подумав я. – Не, – вичавив напруженим голосом, – хiба я тобi не казав? – Не казав. Але вiн хоч зустрiне нас у Мехiко? – Н-н-не… Не зустрiне вiн нас. Вiн в Іспанii зостаеться, – зовсiм тихо промовив я. – Тобто ми шуруемо до Мексики без мексиканця? Я глитнув слину та кивнув. – У нас е запасний мексиканець? – Нема, – вже майже пошепки витиснув я. – Почекай, я тебе правильно зрозумiв? – не вгавав Дiмон. – Ми валимо до Мексики на мiсяць, не маючи жодного знайомого мексиканця на всьому материку? – Неправильно, – поправив я, – ми валимо до Мексики на двадцять сiм днiв. Дiмон рiзонув мене своiм утомленим поглядом екстрасенса, мовляв, чого ж ти ранiше не зiзнався, потiм довго мовчав, певне, щось обдумуючи, пiсля чого зрештою прорiк: – Ну, добре. У мене вiдлягло вiд серця. – Прорвемося, синку! Нафiг нам тi мексиканцi! Треба буде – на мiсцi наберемо, там того добра навалом. Це ж буде фантастична подорож! Твоi онуки про неi легенди складатимуть, от побачиш, – патетично патякав я. Залишилося зовсiм трохи: почати втiлювати прожект у життя… * * * Мрiя була близькою, як нiколи. Я досi пам’ятаю, як, чекаючи на потяг, тупцяв у метро на станцii T-Centralen i, не маючи сил стримувати хмiльне хвилювання, яке переповнювало мене, наче золотиста пiна пивний келих, тремтячими руками набирав номер телефону Дiмона. На календарi – четвер, 22 травня. Це мав бути великий день. День, коли ми з Дiмоном нарештi купимо квитки до Мексики, тим самим спаливши всi мости i не залишивши шляхiв для вiдступу. Пiсля кiлькох гудкiв Дiмон пiдняв слухавку та буркнув: – Ну що вже там? Я не звернув уваги на приховане роздратування i якусь млявiсть у його голосi. – Є-е-е! Є-е-е! – заволав я на всю станцiю. – Є-е-е-есть контакт! Грошi у мене, можемо купувати квитки! – Ну, добре, – кисло промимрив мобiльний, однак на той момент я був просто заслiплений i вперто не хотiв помiчати пiдозрiлих ноток у його голосi. – Я зайду до тебе близько сьомоi! – бадьоро лопотiв я. – Ага, чекаю, – булькнув Дiмон. – Ага, чекай, – сказав я, але Дiмон уже дав вiдбiй. Ми з Дiмоном навчались у рiзних корпусах унiверситету, розкиданих по Стокгольму далеко один вiд одного, тому добиратись до нього менi було хвилин сорок, не менше. Пiдiйшовши до корпусу KTH, де працював i вчився бiлорус, я брякнув йому по телефону, щоб вiн зiйшов униз i впустив мене. За кiлька хвилин iз вестибюля долинула тупотнява крокiв металевими сходами, а небавом з’явився Дiмон. Ми потисли один одному правицi, i я залепетав, не спиняючись, бо мене аж розпирало iзсередини вiд п’янкоi радостi та надлишку позитивних емоцiй: – Отже, так, грошi я отримав, усе пучком, уяви, за все взяли лише 330 крон, на майбутне будеш знати, «MoneyContact» – дешевi перекази, я вже прикидав квитки, найдешевшi на цей момент через Мiлан iз пересадкою в Мадридi, 700 евро, знаю, що дорого, але е й по 5000, авiакомпанiя мае назву «Iberia», якщо сьогоднi купимо, то завтра вже можна буде подаватися на вiзу, я вже роздрукував карту, де в Стокгольмi знаходиться посольство Мек… І тiльки тут я нарештi помiтив, що Дiмон блiдий, мов незаймане полотно художника. – З тобою все гаразд? – Так, усе добре, – ледь чутно вiдказав вiн, – менi треба з тобою поговорити. Пiшли. І Дiмон потяг мене за собою. Тiеi ж митi холодна, неначе чорнi води Антарктики, пiдозра прокралась у мое серце. Щось слизьке та сердите витало у повiтрi вестибюля та напомповувало нiчим непояснюване ледь вловне вiдчуття дискомфорту. – Якого дiдька ми йдемо до кафетерiю? – грубувато запитав я. – Ти хочеш кiлька годин сидiти та бронювати бiлети в харчевнi? – Нам треба поговорити, – повторив, не обертаючись, бiлорус. Я стиснув щелепи так, що на щоках повиступали горби, а вуха настовбурчились, як у знавiснiлого Чебурашки, але продовжував iти за Дiмоном. Була вже досить пiзня година, через що у кафетерii не було нi душi. Дiмон прошмигнув до одного зi столикiв (його кроки лунким дробом прокотилися до стелi височенного залу), а потiм повернувся до мене i сказав: – Присядь. Затамувавши подих, нiби лякаючись вiдлуння власних крокiв, я пройшов слiдом i сiв за столик. Лише пiсля того Дiмон опустився на стiлець якраз напроти мене. Ми довго мовчали, я сидiв i, як сфiнкс, вичiкував, виклавши перед собою руки iз розпрямленими, але водночас напруженими долонями; тодi як Дiмон йорзав, наче на електричному стiльцi перед стратою, злодiйкувато ховав руки пiд стiл i блукав очима по спорожнiлих полицях буфету. – Менi вчора телефонувала моя мати… – нарештi почав вiн. – Не розумiю, до чого тут твоя мати, – ледь не прогарчав я. – Почекай, не гарячкуй, вислухай мене, – Дiмон намагався говорити рiвно та спокiйно, проте уникав зазирати менi в очi. – Ти знаеш, е речi, до яких я дуже серйозно ставлюсь. Я нiмував. – Моя мати досить часто спiлкуеться з бабцями-ворожками та знахарками, i вона телефонувала менi вчора, – це не було новиною, Дiмон колись уже згадував про захоплення своеi мамулi всiляким шарлатанством, причому мав звичку по кiлька разiв на день телефонувати iй та консультуватися з будь-якого приводу. – Так от, вона сказала, що напередоднi iй телефонувала одна дуже вiдома ворожка i запитувала, чи Дiма, бува, не лаштуеться в далеку дорогу, а потiм наполягала, щоб я нiкуди не iхав, бо… не повернуся звiдти. Дiмон примовк i обережно зиркнув у мiй бiк, чекаючи на реакцiю. Я мовчав. – Уважай, що цiй бабцi нiхто не прохопився про те, що я вирушаю до Мексики, – мiстичним голосом продовжив вiн, – слово честi, Максе, вона сама зателефонувала матерi. І ще… щоб ти знав, усе, що вона до цього передрiкала, справджувалось. Я мовчав. Усе сказане скидалося на правду так само, як моi труси на рицарськi лати короля Артура. Окрилений моею мовчанкою, Дiмон зiбрався з духом i промимрив: – Тому… я тут подумав… я розумiю, що це твоя мрiя, i що я… кгм… не дуже того… – я вже знав, що вiн говоритиме далi, – але ти розумiеш… я, мабуть… хм… не поiду з тобою… Вiд невимовноi образи на жорстоку витiвку долi я тремчу навiть зараз, пишучи цi рядки. Уявiть, що зi мною вiдбувалося, коли я почув тi слова. І тодi зненацька я осягнув: Дiмон насправдi нiколи не мав намiру iхати до Мексики. Коли я переповiдав усiм про те, що туди iду, то цiлком свiдомо робив це для того, щоб у разi непередбачуваних перешкод не вiдступити вiд прийнятого рiшення, адже поразка, виставлена напоказ, удвiчi болючiша. Коли я казав: «Я iду до Мексики», це означало, що я зводжу за собою мур, який перекривае шляхи до вiдступу, бо пiсля того менi буде страшенно важко, дивлячись в очi тим самим людям, сказати: «Я не iду до Мексики», якими б не були на те причини. Я не врахував, що iснують люди, якi кидаються словами лише для того, щоб козирнути перед ким-небудь, i, досягнувши потрiбного ефекту, бiльше не задумуються над тим, що сказане потрiбно виконувати. Цебто промовити: «Їду до Мексики» на публiцi цiлком достатньо, i пiсля того iхати до Мексики в реалi вже зовсiм необов’язково. Я все розумiв, однак це не вирiшувало проблеми, тому продовжував сидiти, неначе сфiнкс, з останнiх сил зберiгаючи мертвотну мовчанку. – Якби ще Мiгель поiхав з нами, а так… – То тiльки в цьому проблема? Ти не хочеш iхати, бо не iде Мiгель? Дiмон, здавалось, аж зрадiв, що перед ним не мрець. – Не тiльки, Максе. Мексика – це дуже далеко, нi ти, нi я не знаемо iспанськоi, а мексиканцi не знають англiйськоi, у нас там немае друзiв, взагалi нiкого немае, i коли щось трапиться… – Коли щось трапиться, ми будемо разом! – Я розумiю, але… – Що «але»?! – Давай поiдемо потiм, ну, може, пiд Новий рiк абощо… Я ледве стримався, аби не бовкнути щось образливе. Одне з найстрашнiших слiв у життi – це слово «потiм». Є ще й iншi, як-от «якось воно буде», або «там побачимо», або «ще 5 хвилин… посплю ще тiльки 5 хвилин, а от потiм…». Але серед усiх слово «потiм» найстрашнiше. Я ненавиджу саме це слово. Людям властиво все вiдкладати на потiм, мотивуючи це тим, що на носi – купа нагальних справ, що е термiнова робота, яку, хоч лусни, слiд виконати вчасно, що необхiдно перейматися кар’ерою, бiгти туди-то, робити те-то, не спати ночами, писати, звiтувати. Хоч, проте, нiхто не скаржиться на дефiцит блискучих iдей у головi, кожен у запасi мае сонмище прекрасних замислiв щодо того, як краще реалiзувати себе, i ще бiльше планiв, куди можна було б поiхати подорожувати чи вiдпочити, але все це потiм, через тиждень, через мiсяць, наступного року, от-от, тiльки б завершити проект, заробити трошки бiльше грошей чи дочекатися пiдвищення, зате потiм… Але уявiть: одного дня ви прокидаетеся бадьорим i зосередженим на майбутньому, з непохитною рiшучiстю назавжди покiнчити з «потiм», зиркаете в дзеркало й – опа! – виявляеться, вам уже пiд сiмдесят, i ось тут у голову, наче товстий огидний хробак, потихеньку вгризаеться болюча думка, що повноцiнного життя так i не було, що весь час воно ховалося десь там, за ширмою непробивного «потiм», що за всi цi роки вам так i не стало снаги заглянути за ширму та спробувати на смак, помацати, яке воно, те справжне життя. Дзуськи! Не на того напали! Це не для мене: я ненавиджу слово «потiм»! Однак, повторюся, це не вирiшувало проблеми: Дiмон просто пiдставив мене. – Чому ти не сказав ранiше? – Менi шкода, що я так пiдвiв тебе, – Дiмону справдi було нiяково. – Слухай, Дiмоне, – почав я, намагаючись надати голосовi якомога бiльш приязного тону, проте, хоч як не намагався, однаково скидався на захриплого пiсля грандiозноi пиятики тигра. – Нiхто не говорив, що це буде легка поiздка iз першокласними гiдами та п’ятизiрковими готелями. Навiть якби ми хотiли, у нас на таке не вистачить грошей. Для нас iз тобою Мексика – це пригода, це авантюра з безлiччю небезпек, i в той же час це романтика, якоi ти не знайдеш бiльше нiде на планетi! І ця авантюра можлива тiльки тодi, коли ми будемо разом! Скiльки твоiх друзiв побували або хоча б планують поiхати до Мексики? Отож бо. Це наш шанс розбавити прiсне життя чимось справдi непересiчним й ексцентричним, це нагода видiлитися, зробити щось таке, чого не можуть зробити iншi, а те, що ми не знаемо мови, тiльки додасть пригодi гостроти. Я знаю, що розмови твоеi матерi про якесь там придуркувате пророцтво хвилюють i навiть лякають тебе, але це життя, Дiмоне, перешкоди в ньому трапляються на кожному кроцi, вони для того й iснують, аби iх долати! Невже ти поступишся через те, що якась стара карга з трухлявим дуплом замiсть мозку своiми теревенями намагаеться керувати твоiм життям?! Та що та вiдьма знае про Мексику?! Б’юсь об заклад, вона, крiм торфовищ, косооких зайцiв i коров’ячого лайна, нiчого бiльше не бачила в тiй Бiлорусi! Зрештою, ти думаеш, менi не лячно пертись у таку далечiнь? Але я нi на мить не дозволяю собi засумнiватись у тому, що все буде просто чудово! – Я подумаю, – сухо вiдрiзав Дiмон, похнюпившись так, що ледве не вперся пiдборiддям собi в груди, – я подумаю, поговорю з… е-е-е… хм… я зателефоную тобi сьогоднi ввечерi. – Даю тобi час до пiвночi, – холодно просичав я, пiсля чого пiдвiвся i, силкуючись погамувати оскаженiле тремтiння в кiнцiвках, рiшучими кроками помарширував iз ненависного кафетерiю геть. Дорогою додому вiд незносного душевного розладу я замалим не вiддубасив трьох шведiв, якi мали нещастя втрапити менi пiд гарячу руку на вулицi, але двое своечасно дали драла, а третiй залiз на найближче дерево, звiдки почав щось жалiбно скiмлити. Я спробував кiлька разiв збити його цеглиною, але менi це швидко набридло. Удома я ледь не гарчав iз розпуки, гатив кулаками в стiни та лiжко, розбив двi тарiлки, погнув у трьох мiсцях сковорiдку та, здавалося, одним лише поглядом мiг би трощити стiни. Я лаявся так, аж самому страшно згадувати: за таке у XV столiттi моментально вiдлучали вiд церкви. Але нi, я не збожеволiв – я завжди так реагую на каверзи долi, особливо тодi, коли не можу зарадити ситуацii, в якiй вiд мене вже нiчого не залежить. Дiмон зателефонував за чверть до одинадцятоi. Я щосили намагався погамувати себе, приховуючи зрадливе люте джерготiння в голосi, i пiднiс телефон до вуха. Я знав, що вiн скаже. Казати такi речi по телефону завжди легше – не треба дивитися у вiчi. Вiн повторив свое «нi». Звичайно, перед тим укотре розписав усi потенцiйнi небезпеки на нашому шляху так, нiби я тягнув його мандрувати гееною вогненною, а не Мексикою. Загалом вiн уперто притримувався своеi версii про ворожку та ii пророцтво. Я бiльше не переконував його. Мрiя всього життя, яка, здавалося, вже була у мене в руках, знову (чорт забирай, знову!) вислизнула з-пiд самого носа, розтанула, як тремке марево, посеред пустелi. Я задихався вiд лютi та безсилоi злостi. Але мовчав. Дiмон, очевидячки, теж почувався незручно. Думаю, не так передi мною, як перед Сьомою та Сергiем, перед якими доведеться виправдовуватися за своi слова, так необачно кинутi у барi на Gamla stan’i, тому вiн не просто вiдцурався своiх намiрiв, а намiрився i мене вiдрадити вiд поiздки, щоб це виглядало, наче я сам роздумав iхати. Останнiми його словами стали: – Максе, ти знаеш, я тут подумав… а навiщо воно тобi, пертись до тiеi Мексики? – вiн трохи помовчав, а пiсля того додав: – Я тобi друг, i моя тобi порада: забудь про це… То була остання крапля: у мене зiрвало дах i вiдмовили гальма. Я брутально вилаявся, жбурнув телефон чимдалi вiд себе i готовий був розлетiтися на атоми, органiзувавши новий Big Bang.[19 - Великий вибух (англ.).] Вiд отого фальшивого «я тобi друг» у мене ледь не потьмарилася свiдомiсть, я шаленiв i булькав, неначе загнаний у клiтку дикий звiр, виливаючи в порожнечу пекучу образу на несправедливий свiт. Але я розумiв, що нiчого – абсолютно нiчого – не можу вдiяти, адже Дiмон, урештi-решт, мае право вибору, i нiхто не може та й не мае права примушувати його кудись пертися проти його волi. Майже годину я скаженiв, плюючись прокляттями в густе вариво ночi, поки темрява за вiкном не заiскрилась iонами гiркоти та гнiву. Затим, знесилений, завалився в лiжко, затиснув голову обома руками i, втупившись у стелю, лежав посеред гострих уламкiв власних iлюзiй i надiй. ІІІ. Люди вогню Свiт не створено для розумних. Його створено для впертих i твердолобих, якi не можуть втримати в головi бiльше однiеi думки водночас.     Мерi Робертс Райнхарт Справжня смiливiсть нечасто обходиться без нерозважливостi…     Френсiс Бекон Я сидiв на самотi у маленькiй квартирцi на пiвнiчнiй околицi Стокгольма. Моя оселя мiстилася на нижньому поверсi студентського будиночка iз восьми квартир, через що у прочинене вiкно безцеремонно вдиралися кущi, якi розкошували на газонi попiд стiною. Я вiдчував, як з iхнiх в’юнких гiлок i молодих нiжно-зелених листочкiв акурат менi на лiжко скапував колючий холод. Веснянi ночi у Швецii бувають страх якими холодними. Услiд за холодом крiзь шибу неквапом уповзало двадцять трете травня. Я не спав. Мене сiпало чи то вiд холоду, чи то вiд розпачу, а може, вiд того i вiд того водночас, з голови не йшла одна-едина в’iдлива думка про те, як менi тепер учинити. Я пригадував усе, що сталося пiсля пам’ятного вечора в Gamla stan’i, затим лiз iще глибше, заново проходячи весь шлях – вiд зародження Мрii й аж до теперiшнього моменту, i нiяк не мiг збагнути, де все пiшло не так. А все йшло до того, що вiд поiздки доведеться вiдмовитись. Я мав час, наскладав удосталь грошенят, почував дике бажання iхати, але не мiг наблизитися до Мрii нi на мiлiметр. Менi було неймовiрно важко iз цим змиритися, як, певне, важко змирятися iз програшем майже на фiнiшi. Втiм, факт залишався фактом, i я мусив визнати, що Мрiя так i зосталася Мрiею, кокетливо зiскочивши з моiх колiн саме в ту мить, коли я, як здавалося, намертво стиснув ii у своiх обiймах. Гадаю, нiхто на моему мiсцi не вагався б, навiть охоче затушував би невдачу отим сiреньким «потiм», адже причин для ретирування, якими можна було обгрунтувати вiдмову, набралося бiльше, нiж достатньо. Що не кажiть, а пертися самотою на мiсяць до Мексики, подорожувати автостопом, ночувати бозна-де, не маючи при цьому жодноi живоi душi на всьому материку, яка б переймалася твоею долею, i, що найважливiше, зовсiм не знаючи iспанськоi, не вельми скидалося на розумну iдею. Нормальний, тверезо мислячий Homo sapiens, добропорядний християнин i справний платник податкiв нiзащо не погодився б на таку диявольську авантюру лише задля того, аби зреалiзувати власну забаганку. Одначе, на щастя (а чи на лихо), на нашiй зморщенiй планетi ще знайдеться зграйка iндивiдiв, затертих мiж нетрiв бетонних джунглiв, яким визначення «тверезо мислячий» пасуе так само, як епiтет «пухнастий смiхотун» – алiгаторовi. Тiеi холодноi весняноi ночi я був готовий поповнити iхнi лави. Рiч у тiм, що на початку я знехтував поясненням одного, на перший погляд, нiкчемного нюансу моеi куцоi бiографii. Я – Овен, i характер у мене такий, що з кiмнатних рослин у моему помешканнi виживають лише кактуси, та й то лише у високоснi роки. Вам воно, може, й не цiкаво, але цей прозаiчний факт мае безпосереднiй стосунок до нашоi iсторii, тому доведеться вам його розтлумачити паралельно iз грядущими оповiдками про Мексику. Життя мае кепську звичку час вiд часу зводити товстi стiни на нашому шляху. Хтось у такому разi опускае руки, пускае шмарклi та вiдступае або ж так i лишаеться тупцяти на мiсцi, марно чекаючи, що стiна нi з того нi з сього вiзьме та й сама впаде, як обвалилися мури Єрихона. Дехто, навпаки, береться вигадувати кружнi шляхи, вишукуе, як би перелiзти через ту стiну, пiдкопатись пiд неi, з ким би об’еднатись, аби розiбрати ii по цеглинi, коротше, використовуючи всi способи, послiдовно та планомiрно намагаеться впоратися iз перешкодою. Але е й такi, хто на всi без винятку бар’ери кидаеться в лобову атаку, хто вважае здатнiсть до компромiсу смертельним грiхом, який лише за дивним збiгом обставин не внесли у хiт-парад бiблiйних грiхiв, i хто на жоднiй iз мов свiту не зможе проказати: «Я здаюсь». Це – Овни, люди вогню, чиi бунтiвливi душi слугують обителлю палаючого Марса, а мiзки – вмiстилищем навiжених iдей. Пробачте за цей фiлософський вiдступ, але вiн необхiдний для продовження викладу моiх мiркувань. Так ось, за звичайних обставин Овни нiчим не вiдрiзняються вiд нормальних Homo sapiens. Бiгме, вони такi, як усi: часом добрi, часом лихi, часом безхитрiснi та щиросерднi, а часом криводушнi та каверзнi. Щоправда, це тiльки за звичайних обставин. Коли життя починае чавити негараздами, Овни припиняють бути Homo sapiens i перетворюються на малодослiджений наукою пiдвид Homo Aries.[20 - Людина Овен (лат.).] У такому станi вони можуть похвалитися якими завгодно чеснотами, але тiльки не розважливiстю та здоровим глуздом. Скiльки разiв я шкодував про скоене у станi власноi безрозсудностi та гарячковостi. Скiльки разiв пiсля кожноi набитоi гулi на лобi, пiсля чергового щемливого рубця на серцi чи пiсля нового, так необачно набутого недруга, я обiцяв собi, що наступного разу обов’язково поводитимусь хоч трiшечки помiркованiше. Але… ще жодного разу не дотримувався обiцянки. Отож сидiв я самотою у своiй квартирцi на пiвночi Стокгольма, охолоджуючи нерви синюватим нiчним повiтрям i тремтячи чи то вiд безсилого шалу та розчарування, чи то вiд холоду. Якась глизява маса, наче тiсто, масною хвилею напливла менi у голову та перемiшала там усе сумбурним варивом. Вовкуватi думки аж через вуха перли. Я думав про те, що вiдмова вiд поiздки до Мексики, як не крути, була би правильним вибором, единим можливим правильним рiшенням. І чим бiльше я над усiм мiзкував, тим бiльше переконувався, що саме в цьому i полягала проблема, бо це видавалося найлегшим вибором, простим i очевидним варiантом, своерiдним пактом про капiтуляцiю, який доля поквапилася пiдсунути менi пiсля пiдлого удару. І тодi я скуйовдив волосся на головi, спересердя смачно сплюнув у кущi за вiкном i ухвалив доленосне рiшення. Ухвалив зопалу, згарячу, нiчого не зважуючи, не задумуючись про наслiдки, в принципi, так, як я ухвалював iх усе свое життя. Я пiдхопився з лiжка, набрав повнi легенi задубiлого шведського повiтря i твердо вголос проказав: – Я iду до Мексики. Крапка. Колись давно я надибав заковиристу писанину якогось зарозумiлого психолога щодо того, що Овнам слiд щоразу рахувати до десяти перед тим, як ухвалювати рiшення. Ну, не нахаба, таке писати? Де ж ти бачив, наiвний мудрагелю, щоб Овни рахували до десяти перед тим, як почати дiяти? Це однаково, що примусити волохатого грiзлi надсилати письмове повiдомлення за добу до того, як вiн волiе когось розшматувати. Варто було визначитися з рiшенням – i я вмить заспокоiвся. Замiсть бентежного тремтiння тiлом прокотилася приемна i тепла дрож, розносячи по кiнцiвках флюiди впевненостi та рiшучостi. Незважаючи на пiзнiй час, я зручнiше всiвся на лiжку, сперся спиною на холодну стiну, вмостив на колiна ноутбук i з якимось екзальтованим задоволенням почав пiдшуковувати квитки за океан. * * * За вiдправну точку для подорожi я обрав, безперечно, Стокгольм. Однак зi шведськоi столицi прямого рейсу до Мехiко не було споконвiкiв, тому розпочав я з того, що окреслив европейськi мiста, звiдкiля здiйснюють дальнi трансатлантичнi перельоти. Таких знайшлося всього п’ять: Лондон («British Airways»), Франкфурт («Lufthansa»), Париж («Air France»), Мадрид («Iberia») й Амстердам («KLM Royal Dutch Airlines»). Лондон я забракував одразу, тому що для транзиту через Велику Британiю менi потрiбна була спецiальна транзитна вiза, а це зайва трата часу, грошей i нервiв. Ситуацiю ускладнювало також i те, що чимало рейсiв мали stopover[21 - Зупинка в дорозi з правом використання того ж бiлета (англ.).] у Сполучених Штатах, а це менi не пiдходило з тiеi причини, що й Велика Британiя: потребував вiзи. Серед тих чотирьох мiст, якi лишилися, жоден варiант i близько не годився менi за цiною. Мiгель, котрий мiг похвалитися у цьому питаннi чималим досвiдом, радив вишукувати авiарейси з iнших европейських мiст, тих, що подалi вглиб материка, i не такими крупними авiакомпанiями. Зазвичай «маленькi» компанii разом iз бiлетом до Мексики продають квиток на свiй внутрiшнiй рейс вiд, скажiмо, Берлiна i до отого великого мiста, звiдки вже «велика» авiакомпанiя везе далi за океан. Перевага в тому, що такi квитки зi stopover’ами, придбанi через «маленькi» авiакомпанii, набагато дешевшi. Убухавши майже двi години, я зрештою знайшов найдешевший варiант, який пропонувала iталiйська «Alitalia»: Мiлан (аеропорт Лiнате) – Париж (аеропорт Шарля де Голля) – Мехiко (аеропорт iм. Бенiто Хуареса), i так само назад iз Мехiко через Париж iз прибуттям у Мiлан (аеропорт Мальпенза). Перельоти мiж Мiланом i Парижем забезпечувала «Alitalia», а мiж Парижем i Мехiко – «Air France» вкупi з мексиканською «AeroMexico». Хвилювання знов затрусило мною, коли я взявся заповнювати веб-сторiнку з iнформацiею про пасажира та даними моеi кредитки. Внутрiшне напруження розпухало, наче дрiжджi, наповнюючи кожну клiтинку мого тiла хмiльними iскорками, проте, чим ближчим ставав заповiтний момент, коли я мав провести платiж, тим самим пiдтвердивши купiвлю бiлетiв, тим важче менi вiрилося, що пiсля всiх осiчок i перепон Мрiя нарештi вiддасться менi, а не поскаче знову свiт за очi, нiби навiжена лошиця. Несамохiть я очiкував на черговий вибрик шельмуватоi фортуни, який останньоi митi вкотре перекреслить моi плани. Варiанти були: а) настане кiнець свiту; б) запустять Великий адронний колайдер (далi див. пункт а); в) я вiдкину копита; г) вiдкине копита мiй ноутбук (я сам запущу Великий адронний колайдер, далi див. пункт а); д) пропаде Інтернет (наступного ранку я повiшу мого провайдера в його ж сервернiй). На щастя, нiчого зi списку не трапилося, всесвiт i провайдер було врятовано, лише за вiкном так само тихо шарудiли кущi та мляво блимали смарагдовi зорi. Заповнивши всi необхiднi поля й опинившись, як кажуть американцi, one click away[22 - На вiдстанi одного клацання мишею (англ.).] вiд того, щоб купити квитки, я затамував подих i… вкляк. Замiсть клацати мишею тремтячими рухами виволiк з-пiд шафи телефон i, попри пiзню годину, набрав Мiгеля. – Ало, чувак, я iду до Мексики! – І що? – протягнув Мiгель пухнастим напiвсонним голосом. – Ти не зрозумiв, я iду сам, зовсiм сам. – Хм… І що? «Ну й, блiн, тубiлець!», – подумав я. – Чорт! Ти не розумiеш! – кажу. – Менi лишилось один раз клiкнути мишею, i я вже матиму квитки. Менi треба знати, чи воно того… кгм… як тобi сказати… сухо, надiйно та безпечно? Ну, ти ж розумiеш, про що я! Потрiбна твоя неупереджена аборигенська думка. Мiгель сонно закректав i глумливо чмихнув. – Ти, блiн, тубiльцю! – виголосив Мiгель. – Ти, як i всi, гадаеш, що Мексика – то таке собi напiвдике латиноамериканське королiвство, де автохтони бiгають у спiдницях iз пальмового листя та щороку вiдбуваеться нова революцiя? Ризик, що тобi там вiдiб’ють тельбухи та засмажать на вечерю, не бiльший, нiж у стокгольмську нiч iз п’ятницi на суботу. Я подумав, що той ризик не такий уже й незначний, пригадавши темнi стокгольмськi ночi наприкiнцi кожного робочого тижня, коли добра половина молодих людей вiком вiд 18 до 25 рокiв упивалися до напiвпритомностi. Але я зметикував, що то така особлива мексиканська метафора. – Тобто ти радиш?… – Щасливоi дороги, чувак. А зараз я хочу спати. Я вiдкинув убiк телефон, потiм замружився, як той пiонер, який ненароком побачив у вiтринi кiоску свiжий номер журналу «Penthouse», i натиснув кнопку «Confirm order».[23 - Пiдтвердити замовлення (англ.).] Секунд iз тридцять вiкно браузера пiдозрiло блискало та змигувало, вивiряючи правильнiсть номера кредитноi карти та наявнiсть коштiв на рахунку. По-моему, я зовсiм не дихав увесь той час i, якби перевiрка затяглась, а вiкно Explorer’а продовжило смикатись, мабуть, там i здубився би вiд асфiксii. Однак через пiвхвилини, наче втомившись знущатись iз мене, браузер нарештi видав: Your order is confirmed Your reference number: 2FRY6T Passenger name: Mr. Maksym Kidruk.[24 - Ваше замовлення пiдтвердженоКод замовлення: 2FRY6TПасажир: м-р Максим Кiдрук (англ.).] І далi йшла детальна iнформацiя про аеропорти, типи лiтакiв, номери рейсiв, днi та години вiдльоту. Я верескнув i пiдскочив заледве не до стелi. А потiм щосили заволав трубним гласом африканського буйвола в сезон парування, розбудивши тому добру половину iнтернацiонального студмiстечка: – Я зробив це! Я зроби-и-ив це! Я iду до Мексики-и-и! Шляху назад не було. До свiтання лишалося менше трьох годин. Я закутався в ковдру та спробував заснути, однак довго не мiг вiдiйти до сну, терся, совався i в’юном звивався, загортаючись у ковдру, як у кокон, iнодi визираючи у вiкно на чистий серп мiсяця. Поринаючи у в’язку дрiмоту, я все ще роздумував про те, що з нашого сучасного, прилизаного, впорядкованого i з усiх бокiв правильного свiту, скроеного з модернового скла й армованого бетону, ще можна начавити трохи романтики. Звiсно, якщо бути достатньо навiженим… * * * Вiзу я отримав усього за три днi, причому аж на пiвроку. Пiсля того весь день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку та синi печатки пiд усiлякими кутами, нюхав iх i притуляв до серця, наче то був не документ, а свiтлина моеi коханоi. А ввечерi зателефонував Дiмон. – Я чув, ти… ти… купив квитки? – Так. – І ти… ти… iдеш до Мексики? – Саме так. – Сам?! Я з легким нальотом зневаги пхикнув: – Сам. Я помовчав, дослухаючись, як Дiмон напружено сопе у слухавку. Потiм побажав йому втiшно провести лiто в запилених офiсах рiдного унiверситету i дав вiдбiй. Я не дувся на нього. Та й хiба я мiг? Я ж iхав до Мексики. * * * Часи просвiтлiння вряди-годи трапляються навiть у головах найзатятiших Homo Aries, хоча вони нiколи в цьому не зiзнаються. Коли вся ейфорiя, пов’язана з купiвлею квиткiв та отриманням мексиканськоi вiзи, врештi-решт спала, я остаточно та повною мiрою усвiдомив, у що влип. Насправдi ситуацiя склалася банально проста. Така, бляха, проста, що хоч сiдай i плач. Я iду до Мексики. За дванадцять тисяч кiлометрiв вiд Украiни. На цiлий мiсяць. Сам. Можна було ще дописати: «І хочу подорожувати автостопом», але це уже скидалося на смертний вирок самому собi. Не дуже мене втiшали моi видатнi успiхи у вивченнi iспанськоi. На той час я знав по-iспанськи лише два (ну, майже три, якщо бути точним) слова: «por favor», що означае «будь ласка», i «cabron», цебто «козел». Справедливостi заради слiд додати, що обидвi вищезгаданi словеснi формули дуже згодилися у Мексицi. Я добре знаю англiйську, але це не мало жодного значення. Ще до вiд’iзду, пригадую, я запитав Мiгеля, як там у Мексицi з англiйською, на що хлоп кисло вишкiрився, наче надкусив нестиглу абрикосу, та скрушно похитав головою: – Учи iспанську, iнакше тобi гаплик. Мiгель, безперечно, прибрiхував (тобто менi хотiлося думати, що вiн прибрiхуе, бо сподiватися на те, що за пiвтора мiсяцi я здужаю визубрити iспанську мову, не доводилося), однак саме по собi незнання iспанськоi було, як не крути, найбiльшою перепоною на шляху до моеi подорожi. Компенсувати цей гандж я хотiв за рахунок старанного опрацювання всього маршруту, адже чим краще пiдготовлено та продумано мандрiвку, тим легше i дешевше вона проходить. Зазвичай пiд час поневiряння краiнами Європи я щоразу готував собi пухкеньку течку – детальний план подорожi, так званий itinerary,[25 - Маршрут, путiвник, дорожнi замiтки (англ.).] – куди вкладав копii всiх квиткiв, пiдтвердження про бронювання хостелiв, роздрукованi карти, а також рiзноманiтнi рекомендацii, поради та примiтки, куди можна йти, а куди краще не потикатись. Однак… Мексика – не Європа. В моiй епiчнiй iсторii, як шило в задницi, стирчала одна заковика, яку я не мiг перекрити жодною ретельною пiдготовкою маршруту. Першим про це вiдверто заговорив Сьома. – Backup?[26 - Запасний варiант, зворотний хiд (англ.).] – запитав одного вечора Сьома. – П’ять тисяч, – вiдповiв я. Backup’ом ми називаемо екстрений план дiй на той випадок, коли отой itinerary, той блискучо-генiальний план А, який так симпатично виглядав удома, роздрукований на аркушi паперу, в польових умовах геть-чисто вiдмовляеться працювати. Тобто, коли трапляеться щось справдi катастрофiчне й непоправне, через що мандрiвка термiново перериваеться i треба мерщiй повертатися назад. Зазвичай backup – це недоторканна сума грошей, необхiдна для того, щоб будь-якоi митi кинути все, зiрватись i полетiти додому. Проблема з Мексикою полягала в тому, що в разi бронювання квиткiв завчасу, припустiмо, за три мiсяцi, можна вкластись у вiсiм сотень евро. Якщо ж купувати квитки за день-два до вiдльоту, iхня цiна часом сягае п’яти тисяч. У мене не було таких грошей, а отже, у мене не було backup’у. – Не подумай, що я панiкую, наче Дiмон, – обачно почав Сьома, – але… раптом щось… ну, щось пiде не так?… – Нiчого не пiде не так. Усе пiде за планом! – строго вiдрубав я. – А якщо раптом щось… ну то… – я мотнув головою. – Іди в дупу! У мене немае вибору. П’ятого серпня я мушу бути i буду в аеропорту Мехiко! Нi днем ранiше, нi днем пiзнiше. Без варiантiв! Сьома жував бутерброд. – У тебе нема backup’у, – сказав вiн, – i це погано. – Знаю, – згодився я, – дай шматок бутерброда… І тодi я зробив найкраще з того, що мiг зробити: я вирiшив забути про це. І забув. * * * Перша редакцiя мого маршруту охоплювала сiм мексиканських мiст i виглядала так: Мехiко – Пуебла (штат Пуебла) – Оахака (штат Оахака) – Сан-Крiстобаль де лас Касас або просто Сан-Крiстобаль (штат Чiапас) – Паленке (штат Чiапас) – Мерида (штат Юкатан) – Канкун (штат Кiнтана-Роо). Верзучи всi отi нiсенiтницi про Овнiв, я забув вказати на одну дрiбничку: всi без винятку люди вогню у станi Homo Aries просто схибленi на рекордах. Вони можуть два тижнi нiчого не iсти, але не проживуть i дня без того, аби не прагнути стати першими i кращими в чому завгодно. Так от, коли я сидiв у своiй квартирцi та продумував деталi маршруту, схилившись з олiвцем у зубах над детальною картою Мексики, зауважив одну штуковину. Штуковина та вимальовувалася неосяжною синьою плямою лiворуч на картi та мала назву… Тихий океан. Моя подорож закiнчувалась (тобто мала закiнчитись, бо туди ще треба було дiйти) на вiдомому курортi Канкунi, що на мексиканському узбережжi Атлантичного океану, де згiдно з планом я мав трохи вiдлежатись пiсля митарств джунглями, а починалася вiд Мехiко, розташованого всього за якихось чотириста кiлометрiв вiд закрайка отiеi здоровенноi синьоi латки. Два днi пiсля того я снував туди-сюди i тiльки те й робив, що бубонiв собi пiд нiс, наче закляття: – Тихий океан… Це ж, йолки-палки, цiлий Тихий океан… – а потiм: – Пройти вiд океану до океану… Йолки-палки, пройти вiд океану до океану… – ось так я собi казав. Ось таким чином у мiй розклад прокралось Акапулько. Витративши ще пiвдня, я дiбрав квитки на лiтак iз Мехiко до вiдомого тихоокеанського курорту i назад. Наостанок, зважаючи на те, що наприкiнцi подорожi я полишав Мексику не з Канкуна, а з Мехiко, менi довелося докупити ще один квиток на лiтак мексиканськоi авiакомпанii «Mexicana» з Канкуна до мексиканськоi столицi, пiсля чого маршрут набув остаточного вигляду: Мехiко – Акапулько – Мехiко – Пуебла – Оахака – Сан-Крiстобаль – Паленке – Мерида – Канкун – Мехiко. Єдиною слабкою ланкою у всiй експедицii був Мiлан, де через нестиковку рейсiв менi доведеться перебути нiч в аеропорту. «Усе добре», – думав я. Сидячи у зручному фотелi у себе в офiсi, попиваючи каву з молоком, закинувши ноги на стiл i безтурботно копирсаючись огризком олiвця у вусi, я зовсiм не сприймав свiй план як щось тяжке та нездiйсненне. То був найприемнiший етап поiздки, коли на паперi все складалося просто блискуче: з легкiстю пiр’iни та швидкiстю свiтла долалися величезнi вiдстанi, легко i просто вiдшуковувалися хостели та туристичнi офiси, не заважала погода, не докучали москiти й основне – не виникало жодних проблем у спiлкуваннi з мiсцевим населенням. Якби ж то там, у Мексицi, все було так само просто, як воно виглядало на екранi мого ноутбука… * * * Потому розпочалося найважче чи, мабуть, краще сказати, найрутиннiше – кропiтка робота над кожним окремим пунктом подорожi. Я прикидав, скiльки днiв потрiбно провести у конкретному мiстi, щоб мати достатньо часу обнишпорити всi цiкавинки, потiм визначав, скiльки днiв я можу на це мiсто видiлити з огляду на мiй розклад, затим пiдшуковував через Інтернет бiльш-менш пристойний хостел i бронював його. З’ясувавши питання iз хостелом, я дiзнавався, де в опрацьовуваному мiстi автостанцiя, аеропорт, туристичний офiс, вишукував усi цi об’екти на картах «Google Мaps» i роздруковував разом iз приписками, як туди краще дiстатися. За тиждень я вже став докою у вiртуозному виголошуваннi довгих мексиканських назв, вiд яких у нормальних людей миттю розпухае язик, зводить нижню щелепу та починають болiти зуби. Майже не затинаючись, я промовляв зашкарублi словечка на зразок «Теотiуакан», «Санто-Домiнго-Теуантепек», «Текамачалько», «Попокатепетль» i навiть «Окскутзкаб». Не обiйшлося, щоправда, без конфузiв. Якогось дня я продивлявся варiанти маршруту з Пуебли до Оахаки та зупинився на тому, що, певне, поiду автобусом, адже вiдстань там чимала, бiльше п’яти сотень кiлометрiв, а дорога тягнеться крiзь гори (трохи ранiше я вiдкрив для себе дивний факт, що пасажирських потягiв у Мексицi просто немае). Зазирнувши на сайт, де можна було довiдатися про розклад руху та цiну проiзду, я ледь не наклав у штани: сайт видав цiну квитка 556$! З переляку я передивився рiзнi сполучення мiж iншими мiстами, та всюди цiна квитка коливалась у межах 200–600 $. Я аж збiлiв. «Це що за дурня така? – думаю. – Мексика, де все мало бути феноменально дешево, раптом пропонуе викласти п’ятсот баксiв за квиток на якийсь задрипаний автобус?!» Ситуацiя наближалася до критичноi, адже я вже мав вiзу, на руках квитки на всi лiтаки, а втiм, за таких цiн на автобуси менi нiчого не лишалось, як хiба термiново шукати у Швецii пальму, щоб перевiрити, чи iстiвна у неi кора та листя, позаяк ночувати пiд вiдкритим небом у Мексицi я ще змiг би, а от харчуватися мiсяць одним лише повiтрям добропорядному християнину якось зовсiм не пасуе. Водночас мене не полишало вiдчуття, що тут щось не так. Проте, де б я не нишпорив, усюди натикався на захмарнi цiни в доларах – Мексика скидалася на краiну для мiльярдерiв. Зрештою, коли я остаточно впевнився, що перед вiд’iздом менi доведеться обчистити одне з вiддiлень шведського банку «Nordea», в головi стрельнула думка, що я, собi на сором, не знаю, яка у Мексицi грошова одиниця, i що непогано було б дiзнатися про ii курс у спiввiдношеннi з доларом. У дiю вступив електронний усезнайко Wikipedia, який догiдливо повiдомив, що у Мексицi ходять мексиканськi песо, а також, цитую, «…the symbol used for the peso is «$», basically the same as for the US dollar since the dollar derived its logo from the Spanish-Mexican currency»…[27 - Символ «$», використовуваний для песо, по сутi, той самий, що i для американського долара, оскiльки долар запозичив свiй логотип в iспано-мексиканськоi валюти (англ.).] * * * Майже два тижнi пiшло на те, щоб надати моему плановi вигляду, який удовольнив би навiть найбiльш прискiпливого педанта. Втiм, врештi-решт iз генеральним планом було покiнчено. Останньою фазою пiдготовки став добiр похiдного спорядження. Давно вiдомою е iстина, що для «бекпекера» найважливiше – це мобiльнiсть, а громiздкий багаж рiвносильний смертi. Без усякого перебiльшення й остраху бути висмiяним скажу, що останне питання мае просто колосальне значення, оскiльки вiд сумарноi кiлькостi, об’ему та ваги взятих iз собою речей безпосередньо залежить те, на що перетвориться подорож: на милу прогулянку чи на шпарке пекло. Прикметно, що шаблонна фраза «iз собою слiд брати тiльки найнеобхiднiше», що нiбито покликана вирiшити дилему, нi з бiса не вирiшуе, тому що поняття «найнеобхiднiше» може коливатися в дiапазонi вiд одного целофанового пакета до чотирьох-п’яти товарних вагонiв. Добряче так помiзкувавши, що саме таки варто брати iз собою за океан, я нарештi зiбрав те, що пiзнiше одна британка, яку я надибав в Оахацi, схарактеризувала як «the smallest backpack ever».[28 - Найменший iз коли-небудь бачених наплiчникiв (англ.).] Побачивши мiй рюкзак, коли ми збирались узяти таксi та рушати разом до автобусноi станцii, наiвне дитя туманного Альбiону довго не вiдставало вiд мене i допитувалось, де в дiдька я сховав решту своеi поклажi, а коли менi зрештою вдалося переконати ii, що це все, що я маю iз собою, вона ледь не втратила свiдомiсть. Для порiвняння зауважу, що в ii багажi, який був розрахований на якихось пiвтора тижнi вiдпустки, але важив удвiчi бiльше за саму британку, не вистачало хiба що крiсла-гойдалки та переносного зенiтно-ракетного комплексу «Гремлiн». Дiвча так i не оклигало i до самого розставання недовiрливо зиркало на мiй наплiчник. Я вирiшив пошкодувати ii психiку i сказав, що мiй рюкзак – це результат останнiх досягнень украiнських учених у галузi нанотехнологiй, тому туди можна запихати речi завбiльшки з рояль. Усе необхiдне я придбав в Украiнi, куди навiдався за два тижнi до великоi подорожi. Ось перелiк усiх тих речей, якi я мав намiр узяти iз собою за океан, ураховуючи тi, що вдягав на себе: • три пари майок; • трое шортiв; • три пари шкарпеток; • три комплекти спiдньоi бiлизни й однi купальнi плавки; • одна сорочка з коротким рукавом (на випадок рiзкого похолодання); • друга, тобто додаткова, пара кросiвок (у першiй я мав iхати); • гiгiенiчнi причандали (зубна щiтка, паста i маленька пляшечка шампуню); • аптечка (бинт, пластир, активоване вугiлля та ще три-чотири мiнiатюрнi пакуночки з пiгулками, призначення яких я не знав, бо iх менi силомiць запхнула мама ще тодi, коли летiв до Швецii); • цифровий фотоапарат iз комплектом акумуляторiв; • iспансько-украiнський та украiно-iспанський словник на 40 000 слiв; • п’ять украiнських прапорцiв 9 ? 15 см (роздавати на мiсцi аборигенам); • мобiльний телефон i mp3-плеер; • паспорт, кредитки, трохи готiвки; • i, нарештi, крутий ковбойський капелюх iз крутою ковбойською шворочкою, куплений в одному з магазинiв Рiвного. Разом це заважило менше п’яти кiлограмiв (найважчими снарядами виявилися кросiвки та словник), i то було все, чим менi доведеться обходитись увесь мiсяць за океаном. Менi шкода шановних читачiв, у котрих пiсля мого рiшення чкурнути самотою до Мексики ще лишалася слабка надiя на те, що я не страждаю психiчними розладами, яка, либонь, остаточно зникла пiсля того, як вони побачили вищенаведений перелiк моiх дорожнiх речей. Утiм, менi абсолютно байдуже, хто i що про мене думае. Я зiбрав усе, що вважав за необхiдне, i десятого липня, за два днi до початку dream-trip, вiдлетiв назад до Стокгольма, готовий пiдняти вiтрила та спрямувати бушприт назустрiч незвiданому. Назустрiч моiй Мрii. ІV. Уперед, на Мексику! Іди своею дорогою, i нехай люди говорять що завгодно.     Данте «Субота, 12 липня 2008, полудень. Сиджу на департаментi сам-один. Лишилося менше двох годин до початку Мрii. Ще звечора роздрукував останнi карти та рекомендацii, а також iнформацiю про всi мiсця, так званi «a must see».[29 - Те, що слiд обов’язково побачити (англ.).] У Стокгольмi вчора весь день хмарилось i йшов дощ, а сьогоднi сонячно. Зараз продивляюся погоду за маршрутом. Щось не вельми втiшно: лише у Парижi сонячно, а за прогнозом на час прибуття у Мiланi та Мехiко – дощ i навiть грози… Але то таке, не з цукру, не розтану. Вирiшив брати iз собою ноутбук, аби, щойно вигулькне можливiсть, викладати фото в Інтернетi. Оце й усе… Писати якось не хочеться. Настрiй не те щоб святковий, а зiбраний i зосереджений. Попереду двадцять дев’ять годин дороги та дванадцятигодинний перелiт через Атлантику. Закiнчую пакувати наплiчника й уперед, на Мексику! Ciao!» * * * Це запис у моему щоденнику, зроблений вiдразу пополуднi, менш як за двi години до вiдправлення зi Стокгольма. Нашкрябавши прощальне «Ciao!», я закинув наплiчник на спину, нап’яв на вуха ковбойського бриля з крутою ковбойською шворочкою й узяв курс на T-Centralen – ключовий транспортний вузол у Стокгольмi, де сходилися докупи всi гiлки метро, маршрути автобусiв i лiнii примiських потягiв. До Мiлана я мав добутися на крилах iрландського low-cost[30 - У буквальному перекладi – дешевий (англ.), бюджетна авiакомпанiя.] «Ryanair», такоi собi темноi та непевноi конячки у великому сiмействi европейських авiаперевiзникiв. Одного разу я уже лiтав iз «Ryanair» до Венецii. Пригадую, тодi впродовж перельоту з усiх фiгур вищого пiлотажу льотчик не виконав хiба що мертвоi петлi та штопора. Всi iншi, враховуючи керовану бочку, горизонтальну вiсiмку, переворот Іммельмана та бойовий розворот перед самим приземленням, пройшли просто на вiдмiнно. Це був перший раз, коли на моi очах увесь салон горлопанив i вищав вiд страху, а пiсля посадки шалено аплодував зi сльозами на очах, як у театрi пiсля виступу Павароттi. Я не плескав у долонi. Менi чомусь хотiлося пiти та набити пiлотовi пику. Тож на T-Centralen я завантажився в сiрий слимак-автобус, який курсував мiж центром шведськоi столицi та плюгавим аеропортом Skavsta. Той аеропорт зачаiвся пiд боком плюгавого мiстечка Нiчопiнь (Nyk?ping) за сотню кiлометрiв вiд Стокгольма, i звiдти лiтали тiльки такi плюгавi дешевки, як «Ryanair». Такi вже особливостi у всiх low-cost авiалiнiй: вони пiдтримують сполучення мiж зовсiм крихiтними аеропортами, звiдки зазвичай ще достобiса добиратися до реального пункту призначення. От i мiй рейс, номiнально позначений як рейс вiд Стокгольма до Мiлана, летiв зовсiм не зi Стокгольма та зовсiм не до Мiлана, а з хирлявого Нiчопiня до Бергамо. Бергамо – це ще одне мiсто-сателiт доморощеного аеропорту, що пiдпирае кордон зi Швейцарiею десь на пiвночi Італii. Очевидно, цього разу пiлот «Ryanair’у» був не в гуморi, бо до Бергамо я дiстався без проблем та усяких вихилясiв, навiть приземлився, пам’ятаю, наче в масло, незважаючи на те, що того вечора з мускулистих схилiв Альп униз у долину сповзали покрученi моцаки грозових хмар. Попри пiзнiй час, у столицi Ломбардii парило та муляло задухою. Довжезний аеропортовий автобус довiз нас до термiнала, де я хутко забрав свiй нанорюкзак, якраз вчасно, щоб устигнути на останнiй автобус до Мiлана. Італiя чимось надто нагадала рiдну Украiну; обидвi краiни взагалi жахливо подiбнi у всьому, що стосуеться безладу. Рiч у тiм, що автобуси мiж благеньким аеропортом у Бергамо та Milano Centrale[31 - Центральна станцiя у Мiланi.] ходять iз 7-i ранку до 2-i ночi, тодi як мiж Milano Centrale та мiжнародним аеропортом Лiнате, звiдки о 7-й ранку наступного дня я летiв до Парижа, – лише вiд 9-i ранку до 9-i вечора. Якби я затримався ще хвилин на п’ять, то вже не застав би останнiй автобус до Мiлана, котрим я ще мiг устигнути на центральну станцiю до вiдправлення звiдти останнього автобуса в Лiнате. Але я встиг. Захеканий, упрiлий i липкий прискакав на посадковий майданчик i ввiрвався в автобус. Якийсь iталiець, певно, працiвник автобусноi зупинки, нахабно виволiк мене назад i попрохав скинути рюкзак у багажне вiддiлення. Я блискавично пригадав схожу ситуацiю, про яку напередоднi читав на форумi «TripAdvisor».[32 - Веб-сайт, на якому «бекпекери» з усього свiту дiляться своiми враженнями пiсля вiдвiдин тих чи тих краiн, а також дають поради тим, хто мае намiр тi краiни вiдвiдати.] Там якiсь добрi люди, рясно розбавляючи свою писанину лайкою, описували, як у котрогось iз них у подiбнiй ситуацii в аеропорту Бергамо пiдхопили багаж, нiбито покласти до багажного вiддiлення, а пiсля прибуття до пункту призначення виявилося, що валiзи просто зникли. У моему рюкзаку, крiм ноутбука, нiчого цiнного не було, тому я, якусь хвильку повагавшись, дозволив зняти з себе наплiчника та запхати його до багажного вiдсiка внизу автобуса. «Якось буде, – майнуло в головi. – Кому той ноутбук треба?» Ще в аеропорту вiдчувалось, як несамовита задуха щомитi наростае та грубшае, нiби погрожуючи знищити все живе. Небо аж кипiло пошматованими хмарами. Коли автобус вискочив на пласку автостраду, стало видно, як удалинi, десь там, де мав бути Мiлан, безперестану танцюють блискавки. Поки ми шпарко котилися сiрою магiстраллю назустрiч нищiвному шторму, я невiдривно дивився на густе та страхiтливе електричне мереживо у небi на заходi. Але незабаром менi це набридло, i я втупився у бокову шибу, неуважно проводжаючи поглядом краевиди за вiкном. Буревiй, одначе, невдовзi нагадав про себе, вистрiливши громовицею такоi сили, що я аж пiдскочив у крiслi, а позаду в салонi розревiлося немовля. Хвилин за десять автобус пiдкрався до самого краю бурi. Хмари над головою сунули такi, що страшно було глянути, фiолетовi блискавки шугали туди-сюди, заливаючи дорогу бузковим свiтiнням. Затим налетiв перший шквал i вперiщив по шибах свинцевими краплями. То був не зовсiм звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кiлька фаз, як-от: «окремi великi краплi», «частi маленькi краплi», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» i, зрештою, «сильна злива», яка iнодi переходить у «лле як iз вiдра». Так от, шквал пiд Мiланом удав, буцiмто його не стосуються вiковiчнi правила формацii всiх гiдних шани дощiв, i почався iз фази «лле як iз вiдра». За кiлька хвилин цей нахаба перейшов у нову безiменну фазу, прикметною ознакою якоi стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф. Стихiя шаленiла не на жарт, нещаснi авто безсило брьохались у водi, палаючi в небi громовицi створювали ефект мерехтливоi свiтломузики на землi. Стiна води з небозводу стала настiльки щiльною, що водiй змушений був спинитися просто посеред вулицi: попереду не можна було нiчого розпiзнати. А потiм рубанув град, глянсуватий, рясний i крупний. А ще дах автобуса почав текти, вiдчуття виникало таке, наче сидиш у картоннiй коробцi з-пiд взуття, на якiй хтось завзято вистукуе, мовби на барабанi, а ззовнi цокочуть i трiщать, шматуючи повiтря, електричнi розряди небувалоi сили. Час вiд часу я позирав на годинник, розумiючи, що моi шанси встигнути на останнiй автобус до Лiнате стрiмко скочуються до нуля… Дощ-почвара вщух так само раптово, як i почався, вода зiйшла, блискавки стихли i заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарештi рушив i без пригод доiхав до Мiлана. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, щоб помахати рукою моему автобусовi в аеропорт Лiнате: вiн саме вiдчалював з iншого боку вокзалу. Розлючений через те, що прогавив останнiй шанс дешево доiхати до Лiнате, я вискочив на мокрий та облiплений пошматованим листям асфальт i висловив усе, що я думав про iталiйську транспортну систему, показавши вслiд тому омнiбусу, на якому я зараз мав би iхати до Лiнате, нехитру комбiнацiю з одного пальця. Якраз у цей момент водiй замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральноi станцii, вiдкрив багажне вiддiлення… Пригадую, перше, що я тодi бовкнув (насправдi друге, бо те, що сказав першим, не пропустив би на цi сторiнки редактор): – …Краще б його вкрали. Посерединi багажного вiддiлення, зухвало розпихавши всi iншi важчi валiзи по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титанiка», плавав мiй наплiчник – багажне вiддiлення виявилося на двi третини залитим водою. «Не, точно, краще б його вкрали, було б не так образливо», – зринуло в головi. Нiколи не думав, що мiй ноутбук, який вiрою та правдою служив менi от уже три роки, загине такою жалюгiдною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник. На той момент, коли водiй пiдняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мiй рюкзак, який через своi малi габарити не дiставав дна i з останнiх сил тримався на плаву, чкурнув за потоком води просто менi в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, хляпаючи по калюжах i на ходу складаючи рими з матюкiв, похнюплено почовгав до найближчого смiтника викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залiзяччя iз собою по всiй Латинськiй Америцi? Тим часом надворi швидко згущувалися сутiнки. Поспiшати менi було нiкуди (однаково добиратися до аеропорту тепер доведеться на таксi), однак напередоднi я начитався багато зловiсних вiдгукiв про кримiногенну обстановку довкола мiланського вокзалу, тому вирiшив не ризикувати й ушитися звiдтiля якомога швидше. Я став бiля лави, розкрив наплiчника, запустив усередину руку, й – от чуднота! – всi речi виявилися зовсiм сухими! Тодi я врештi припинив лаятися, розчулено шморгнув носом i подумки подякував усiм святим укупi iз совiсними виробниками рюкзака. Настрiй, який був пiдупав, знову покращився, а втiм, як небавом з’ясуеться, зовсiм ненадовго. * * * Дощ остаточно вщух, i небо почало трохи розпогоджуватися, оголюючи срiбнi цятки холодних зiр. Я розшукав привокзальне таксi, втовкмачив таксисту, що менi треба до Лiнате, сiв i поiхав. Таксист був молодим чорнявим хлопом, кумедним i балакучим, який сяк-так мiг спiлкуватися англiйською, а це для iталiйця просто колосальне досягнення. А ще вiн виявився скотиною. Усю дорогу вiн без угаву весело белькотiв, а потiм, коли прибули, видав: – Фiфтi евро, плiз! – Йоманарот, скiльки-скiльки?! – Фiфтi… файв зеро, – повторила та iталiйська скотина. – Скотина! – вiдповiдаю йому. Так i видав. Щоправда, украiнською. – Но, мен, ю но андерстанд, тайм iз манi, манi iз гуд, соу фiфтi евро![33 - No, man, you no understand, time is money, money is good, so fifty euro! – Нi, чувак, ти не розумiть, час – це грошi, грошi – це добре, тому п’ятдесят евро! (ламана англ.).] – Скот! Нелюд! Бляха муха! – кричав я, розраховуючись (а що було робити?). Затим я вискочив на бетонну дорiжку коло височенних скляних дверей, крiзь якi проглядався один iз термiналiв мiжнародного аеропорту. Абсолютно порожнiй усерединi. Зазвичай розсувнi дверi аеропортiв обладнано фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив iх лобом – шиба ворiт нiяк не зреагувала на мое наближення, що могло означати лише одне: аеропорт зачинено на нiч. Я насупився. «От зараза! Схоже, ночуватиму сьогоднi з ховрахами в травi бiля аеропорту, – промайнуло в головi, – непоганий початок мандрiв, нiчого казати». Проте я не здавався, трохи пошвендяв навкруг i таки надибав трохи менший вiдчинений хiдник, кудою i прослизнув до термiнала. Усерединi було порожньо, настiльки порожньо, що мене аж морозом пройняло. Стiйки реестрацii, багажнi вiддiлення, каси, кiоски, ресторанчики – все стояло пусткою; картина чимось нагадувала моторошнi кадри з фiльму за мотивами одного з романiв Стiвена Кiнга. Яскраве освiтлення палахкотiло у кожнiй залi, однак це тiльки пiдсилювало гнiтюче враження, нiби аеропорт працював у нормальному режимi, а тодi зненацька, нi з того нi з сього, всi люди кудись подiлися. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк усi звуки моторошною луною прокочувалися мовчазним термiналом, стонадцять разiв вiдбиваючись i посилюючись. Першою живою iстотою, що я стрiв у Лiнате, став темнолиций прибиральник iз товстенними чорними дредами на головi та гiгантськими навушниками на вухах, який гасав термiналом на своiй машинi для прибирання, зi знанням справи розтираючи грязюку по пiдлозi. Я очiкував, що вiн зараз випхае мене на вулицю, однак волохатий телепень навiть не звернув на мене уваги. Вiн кiлька разiв проiхався повз мене на своiй машинерii, мовби я був ще одним стовпом у холi, пiсля чого забрався геть, а я потрюхикав далi, вишукуючи мiсце, де можна було б подрiмати. Усе, що я виявив, – кiлька квадратних пластикових сидiнь зi сталевими пiдлокiтниками, загублених в однiй iз крайнiх зал термiнала. Я обнишпорив увесь поверх, поки не впевнився, що цi стiльцi презентували всi наявнi засоби для сиднi у мiжнародному (хай йому грець!) iталiйському аеропорту. Не маючи iншого вибору, я запхав наплiчника пiд одне з тих крiсел, почепив свого ковбойського капелюха на сусiдне, пiсля чого змарнував добрих п’ять хвилин, пробуючи пiдшукати бiльш-менш зручну позу. Однак скидалося на те, що тi стiльцi проектували винятково для тортур, але аж нiяк не для спання чи комфортного сидiння. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/maksim-kidruk/meksikansk-hron-ki/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Мексиканськi Сполученi Штати, Мексика. 2 Мандрiвник-пенсiонер (англ.). 3 Кене, одного дня я повернуся, повiр менi… (англ.). 4 Я хочу бути рок-зiркою (англ.). 5 Долина Мехiко. 6 Острiв у Карибському морi бiля схiдного узбережжя Мексики. 7 Гiрський масив на сходi Мексики. 8 CAD (Computer-aided design) – САПР (Системи автоматизованого проектування). 9 Королiвський технологiчний унiверситет (швед.). 10 Привiт! (англ.). 11 Привiт! Як справи? (англ.). 12 Чудово, дякую (англ.). 13 Служба розселення студентiв (англ.). 14 Варiант шанобливого звертання в англомовних краiнах… Щось на зразок «мiй любий друже». 15 Я прагну реваншу! (англ.). 16 Мiсто на пiвднi Іспанii. 17 Звання доктора наук в англомовних краiнах. 18 Старе мiсто (швед.). 19 Великий вибух (англ.). 20 Людина Овен (лат.). 21 Зупинка в дорозi з правом використання того ж бiлета (англ.). 22 На вiдстанi одного клацання мишею (англ.). 23 Пiдтвердити замовлення (англ.). 24 Ваше замовлення пiдтверджено Код замовлення: 2FRY6T Пасажир: м-р Максим Кiдрук (англ.). 25 Маршрут, путiвник, дорожнi замiтки (англ.). 26 Запасний варiант, зворотний хiд (англ.). 27 Символ «$», використовуваний для песо, по сутi, той самий, що i для американського долара, оскiльки долар запозичив свiй логотип в iспано-мексиканськоi валюти (англ.). 28 Найменший iз коли-небудь бачених наплiчникiв (англ.). 29 Те, що слiд обов’язково побачити (англ.). 30 У буквальному перекладi – дешевий (англ.), бюджетна авiакомпанiя. 31 Центральна станцiя у Мiланi. 32 Веб-сайт, на якому «бекпекери» з усього свiту дiляться своiми враженнями пiсля вiдвiдин тих чи тих краiн, а також дають поради тим, хто мае намiр тi краiни вiдвiдати. 33 No, man, you no understand, time is money, money is good, so fifty euro! – Нi, чувак, ти не розумiть, час – це грошi, грошi – це добре, тому п’ятдесят евро! (ламана англ.).