Ми – це наш мозок Дiк Свааб Дiк Свааб – лiкар та вчений-нейробiолог зi свiтовим iм’ям, який з 1978 по 2005 рiк був керiвником Нiдерландського iнституту головного мозку при Нiдерландськiй королiвськiй академii наук, почесний професор нейробiологii в Унiверситетi Амстердаму, лицар ордену Нiдерландського лева, автор понад 540 наукових статей i спiвавтор близько 200 книг. Але жодна з них не спричинила такого шквалу суперечок, як видана 2010 року науково-популярна книга «Ми – це наш мозок». У 2011 роцi вона стала науковим бестселером, посiвши за популярнiстю в Нiдерландах четверте мiсце. Сьогоднi продано вже понад 300 тисяч примiрникiв книги, яка знайшла свого читача в багатьох краiнах свiту. Дiк Свааб Ми – це наш мозок © Dick Swaab, 2010 © Droemer Verlag, 2011 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2016 Ми – це наш мозок Присвячуеться всiм науковцям, якi iнтенсивно стимулювали мiй мозок, а також Паттi, Родерiку й Дорiен, якi створили для мене сприятливi умови вдома Багато з тих поглядiв, якi я висловлював, е дуже спекулятивними, а деякi з них, безсумнiвно, виявляться хибними; але в кожному окремому випадку я вказував причини, з яких один погляд був для мене бiльш прийнятним, нiж iнший. (…) Хибнi факти е вкрай шкiдливими для поступу науки, бо iнколи вони довго живуть; натомiсть хибнi теорii, пiдтвердженi до певноi мiри доказами, не завдають шкоди; адже з гiдним похвали завзяттям кожен намагаеться довести iх хибнiсть.     Чарльз Дарвiн, «Походження людини» (1871) Передмова Я добре знаю, що читач не дуже прагне дiзнатися про це, але я дуже прагну все це йому розповiсти.     Жан-Жак Руссо (1712–1780) Запитання про мозок до ймовiрного фахiвця У нашому столiттi е мiнiмум два животрепетнi науковi питання: «Як виник Всесвiт?» i «Як функцiонуе наш мозок?» Завдяки моему сiмейному середовищу та випадку я опинився перед другим питанням. Ще дитиною менi доводилося слухати такi захопливi розмови про всi галузi медицини, що я просто не мiг не зайнятися цим фахом. Мiй батько був гiнекологом i цiкавився багатьма дуже гостро обговорюваними аспектами розмноження, наприклад чоловiчим безплiддям, штучним заплiдненням та протизаплiдними пiгулками. До нас часто заходили друзi, якi, як я згодом дiзнався, також були пiонерами у своему напрямку. Так ще у ранньому вiцi я отримав першi уроки ендокринологii у професора доктора Дрiеса Керiдо, який згодом органiзував медичний факультет у Роттердамi. Коли ми разом вигулювали пса i вiн поспiшав задерти лапу, я дiзнався вiд Керiдо, що таку поведiнку спричинюють статевi гормони та iх вплив на мозок. Так само доктор Кун фан Емде Боас, перший нiдерландський професор, що дослiджував сексуальнiсть, часто разом зi своею дружиною заходив до нас вечорами випити скляночку з моiми батьками. Вiд його iсторiй нам, дiтям, забивало дух. Якось вiн розповiв про розмову з одним пацiентом, що постiйно заходила в глухий кут, поки пацiент не зiзнався, що ж його так дратуе. Вiн чув, буцiмто Емде Боас – гомосексуалiст! На що той, обiйнявши його за плече, вiдповiв: «Але ж ти в це не вiриш, мiй солоденький?» – i пiшов, залишивши пацiента спантеличеним. Усi ми вибухнули реготом. Для мене не було жодних недозволених питань. У вихiднi я мiг читати батьковi книги з медицини чи дослiджувати пiд мiкроскопом одноклiтиннi органiзми у пробi води iз траншеi чи клiтини рослин. Будучи гiмназистом, я мiг ходити з батьком на доповiдi, з якими вiн виступав по всiй краiнi. Нiколи не забуду, як на слуханнях щодо пiдготовки першого етапу тестування у Нiдерландах протизаплiдних пiгулок на нього накидалися iз лайкою церковнi групи. Та вiн видавався принаймнi зовнi незворушним i продовжував доводити своi аргументи, поки я сидiв i пiтнiв вiд напруження. З погляду майбутнього це виявилося гарною пiдготовкою до сильноi емоцiйноi реакцii, яку згодом викликали моi власнi дослiдження. У цей час нас iнодi вiдвiдував Грегорi Пiнкус, американський розробник протизаплiдних пiгулок, i я проводжав його до «Органону», фармацевтичноi фабрики, де випускалися цi пiгулки. Там я вперше вступив у свiт лабораторii. З такою передiсторiею було цiлком зрозумiло, що я вивчатиму медицину. За обiдом ми з батьком настiльки пристрасно, детально i конкретно обговорювали найрiзноманiтнiшi професiйнi питання, що мати зрештою вигукнула: «Ну годi вже!» Хоча вона, як колишня медсестра, багато чого бачила i в операцiйнiй, i на росiйсько-фiнськiй вiйнi 1939 року. Дуже скоро я змiг вiдчути, що вiд мене очiкують не лише запитань, але й вiдповiдей. Коли вивчаеш медицину, твоi знайомi геть несправедливо вважають тебе експертом з усiх хвороб i розраховують на безкоштовнi консультацii. Врештi з мене було досить безкiнечних iсторiй про болячки, i одного разу я аж крикнув так, що все зiбране на днi народження товариство на мить спантеличено замовкло: «Так, тiтко Йопi, це дуже цiкаво, тож роздягнись i покажи нам». Це чудово спрацювало. Тiтка бiльше не набридала менi своiми скаргами. Але iншi продовжували ставити запитання. Пiд час навчання на медичному факультетi найбiльше мене цiкавило середовище експериментальноi роботи, яке так часто ставало основою медичних концепцiй. Крiм того, я хотiв бути фiнансово незалежним, усупереч бажанням моiх батькiв. В Амстердамi студент пiсля пiвлiкарського екзамену мав двi можливостi працювати на пiвставки пiдсобним лаборантом: або в фармакологii, або в Нiдерландському iнститутi дослiджень мозку (Nederlands Instituut voor Hersenonderzoek). Вакансiя в Інститутi дослiджень мозку з’явилася ранiше. Це – щодо мого «планування кар’ери». З огляду на мою сiмейну iсторiю вибiр сфери дослiджень був менi близьким: мене цiкавив новий напрямок нейроендокринологii, а саме – вивчення виробництва гормонiв клiтинами мозку та реакцii мозку на гормони. Коли я подав свою кандидатуру, професор доктор Ганс Аренс Капперс пояснив менi: «Це – сфера Ганса Йонгкiнда», i порадив доктора Йонгкiнда. У наступнiй розмовi з ними обома виявилося, що я погано орiентуюся у фаховiй лiтературi. Та все одно Капперс сказав: «Ну, то ми просто випробуемо тебе», i взяв мене на роботу. У рамках моеi аспiрантськоi дисертацii я робив експерименти, в яких дослiджував функцii гормонопродукуючих нервових клiтин. Цi дослiдження я проводив паралельно з навчанням. І вечорами, i у вихiднi, i на канiкулах я був повнiстю зайнятий цiею роботою. Потiм 1970 року, коли я був медиком-практикантом у хiрургiчному вiддiленнi, менi з великими труднощами вдалося випросити у професора доктора Буреми половину дня пiсля обiду для моеi дисертацii. Пiсля медичного iспиту 1972 року я вирiшив продовжити дослiдження мозку. 1975 року я став заступником директора Нiдерландського iнституту дослiджень мозку, а 1978 зрештою i його директором. 1979 року до цього додалася професорська кафедра нейробiологii. Незважаючи на цi керiвнi посади, якi я обiймав протягом тридцяти рокiв, передусiм я залишався активним дослiдником у лабораторii. Бо зрештою саме задля цього я вирiшив займатися своiм фахом. Аж до сьогоднiшнього дня я продовжую вчитися у нашiй дослiдницькiй групi в численних блискучих, критичних i обдарованих студентiв, аспiрантiв, постдокторантiв та спiвробiтникiв iз бiльш нiж двадцяти краiн свiту, яких я й досi зустрiчаю серед дослiдникiв мозку та у клiнiках. Уся група значною мiрою завдячуе прекрасним лаборантам, якi вiдповiдають за якiсть та розвиток нових дослiдницьких технiк. З часом зросла кiлькiсть запитань до тем, якi спершу перебували поза моею спецiалiзацiею. Тебе завжди залучають як лiкаря, коли виникають значнi проблеми, навiть якщо ти не практикуеш, а займаешся дослiдженнями. Захворювання мозку зачiпае всi гранi людськоi особистостi, тому до мене за порадою зверталися люди з найбiльш гнiтючими проблемами. Одного недiльного ранку, наприклад, прийшов син мого знайомого зi своiми знiмками i заявив: «Я щойно дiзнався, що менi залишилося жити три мiсяцi. Чи правда це?» Коли я поглянув на знiмки, то навiть не розумiв, як йому взагалi вдалося прийти до мене i поставити це запитання: передня частина мозку була однiею величезною пухлиною. Йому справдi залишалося жити зовсiм трошки. У такi моменти не зарадиш нiчим iншим, крiм того, що вислухаеш, розтлумачиш результати обстеження i покажеш людинi у станi вiдчаю шлях через хащi медицини. Єдиними, хто дiйсно змiг оцiнити моi здiбностi, були моi дiти. Вони рiшуче вимагали привести «справжнього лiкаря», коли мали гарячку, а я, знервований, сидiв зi стетоскопом на краечку iхнього лiжка. Коли 1985 року я заснував Nederlandse Hersenbank (Нiдерландський банк мозку) (див. роздiл ХХ.4) i прославився тим, що дослiджую мозок померлих, то, на свое здивування, знову став для багатьох порадником в усiх питаннях, пов’язаних з останньою фазою життя: евтаназii, допомозi в самогубствi й можливостi пожертвувати свiй мозок або тiло для науки, – коротше кажучи, у всiх темах, пов’язаних iз життям i смертю (див. роздiл ХХ.3). Таким чином дослiдження постiйно перетиналися з особистими чи суспiльними впливами моеi спецiальностi. Я брав участь у зустрiчах мужнiх матерiв, що втратили своiх дiтей-шизофренiкiв через iх самогубство, i тепер у рамках органiзацii самодопомоги «Іпсилон» пiдтримували iнших близьких родичiв загиблого. На мiжнародних конгресах iз синдрому Прадера-Вiллi я зрозумiв, що члени сiм’i знають картину хвороби значно краще, нiж ми, дослiдники. Тут батьки зустрiчалися з науковцями, щоб разом iз ними дати поштовх дослiдженню питання, чому iхнi дiти переiдали буквально до смертi. Батьки зi всього свiту привозили своiх неймовiрно товстих дiтей; нас, дослiдникiв, вони навчили багато чого про картину хвороби, а також дуже сильно мотивували нас. Такий пiдхiд могли б використовувати й iншi об’еднання пацiентiв. Моя дослiдницька група була причетна до створення концепцii першого нiдерландського дослiдження хвороби Альцгеймера, коли тiльки-но прогнозували епiдемiчне поширення цього захворювання. Наше спостереження, що деякi мозковi клiтини добре перенесли процес старiння i хворобу Альцгеймера, в той час як iншi вiд цього загинули, стали лейтмотивом пошукiв стратегii лiкування цього захворювання (див. роздiл XIX.3). Через старiння суспiльства зараз чи не кожен знайде серед свого кола спiлкування людей, якi, перебуваючи в останнiй життевiй фазi, через деменцiю страждають на розумовий занепад. Бiльшiсть iз нас, швидше за все, стикаеться з надзвичайними навантаженнями, якi приносять iз собою в життя пацiентiв, iхнiх близьких та доглядачiв психiчнi захворювання. Питання, якi ставлять дослiдниковi мозку у зв’язку з цими хворобами, е настiльки нагальними, що вiд них не сховаешся. Широка громадськiсть, хоч i не цiкавиться нашою повсякденною боротьбою iз технiчними труднощами дослiджень, зовсiм невиправдано вважае, що про мозок ми знаемо все. Вона очiкуе вiдповiдей на всi великi запитання до теми «мозок»: пам’ять, свiдомiсть, навчання i почуття, воля i передсмертнi переживання. Якщо дослiдник не вiдмежуеться вiд таких питань, то рано чи пiзно вони захоплять його, i мушу пiдтвердити, це навiть цiкаво. У дискусiях громадськiсть вiдштовхуеться вiд «фактiв», походження яких е для мене загадкою. Так, наприклад, iснуе мiф про те, що ми використовуемо свiй мозок тiльки на 10 вiдсоткiв. Навiть якщо деякi люди дiйсно справляють таке враження, я все одно не знаю, звiдки взялася ця нiсенiтниця. Чи неймовiрна iсторiя про мiльйони мозкових клiтин, якi ми буцiмто втрачаемо щодня внаслiдок старiння. Часто мене змушують замислитися дуже оригiнальнi запитання, якi пiд час виступiв ставлять зацiкавленi школярi й дилетанти. Наприклад, одна старшокласниця японсько-нiдерландського походження збиралася написати шкiльне дослiдження про вiдмiнностi мiж мозком европейцiв та азiйцiв. А такi вiдмiнностi й справдi iснують. Крiм того, моi власнi дослiдження людського мозку постiйно викликали море запитань i потужну суспiльну реакцiю, тому вимагали роз’яснень i суспiльноi дискусii про рiзницю мiж мозком чоловiкiв та жiнок, про сексуальну орiентацiю, транссексуальнiсть, про розвиток мозку i його захворювання, такi як депресii чи порушення у вживаннi iжi (див. роздiли II–IV i VI). За тi 45 рокiв, якi я займався вивченням мозку, зi сфери роботи поодинокого, iзольованого iндивiдуалiста вони перетворилися на поле дослiджень, що в усьому свiтi переживае неймовiрний бум i завдяки роботi десяткiв тисяч науковцiв та безлiчi технiк i спецiальних дисциплiн шаленими темпами привело до численних нових вiдкриттiв. Невротична фобiя громадськостi, не без допомоги чудовоi науковоi журналiстики, переросла в захопливу цiкавiсть до всього, що пов’язано з мозком. Я не мiг втекти вiд запитань громадськостi, тож мiй власний мозок безперервно i щоденно зазнавав стимуляцii до роздумiв над щораз новими аспектами людського мозку, якi не стосувалися мого безпосереднього напрямку дослiджень, i над питанням, як донести все це суспiльству. Таким чином розвинулися також i моi погляди стосовно деяких аспектiв мозку i антропогенезу, способу нашого розвитку i старiння, обставин мозкових захворювань, а також життя i смертi. Останнiм часом моi особистi роздуми набули тiеi форми, яку я б хотiв подати в цiй книзi. Зазвичай мене найчастiше просили коротко пояснити, як працюе мозок. Зрозумiло, що в цiй книзi я зможу вiдповiсти лише на деякi аспекти цього неймовiрного запитання. У нiй описано, як розвиваеться мозок у хлопця чи в дiвчини, що вiдбуваеться в головi молодоi людини, як мозок вiдповiдае за збереження iндивiда i як вiдбуваеться наше старiння, як настае слабоумство та смерть, як мозок продовжуе розвиватися, як функцiонуе пам’ять i формуеться почуття моралi. Також у книзi описано, що може пiти не так. Тут розглянуто не тiльки тему порушень свiдомостi, пошкоджень мозку (наприклад, у боксi) i таких захворювань, як залежностi, аутизм i шизофренiя, але й найновiших розробок у лiкуваннi та регенерацii мозку. Зрештою, згадано про зв’язок мiж мозком та релiгiею, душею, духом i волею. У рамках такого вузького формату для великоi кiлькостi рiзноманiтних тем неможливо запропонувати глибокий науковий розгляд. Цi роздiли задуманi як вихiднi пункти для далекосяжних дискусiй: наприклад, чому ми iснуемо, хто ми такi, як розвинувся i функцiонуе наш мозок i що в ньому може пiти не так. Сподiваюся, ця книга зможе запропонувати широкiй аудиторii вiдповiдi на цiлу низку популярних питань про наш мозок, а студентам i молодим дослiдникам дасть основу для ширшоi нейрокультури, заохотить iх виходити за межi власноi сфери дослiджень i вступати в дiалог iз широкою громадськiстю. Звiсно, це важливо не лише з огляду на суспiльнi наслiдки вивчення мозку, але й тому, що ми очiкуемо вiд суспiльства пiдтримки наших дослiджень. I. Вступ Людям слiд знати, що нашi задоволення, радощi, смiх i жарти походять iз жодного iншого мiсця, як звiдти (iз мозку), звiдки також походять смуток, жаль, горе i сльози. Саме ним ми думаемо, розважаемо, слухаемо, пiзнаемо гарне i бридке, добре i зле, приемне i неприемне (…). І саме через цей орган впадаемо в гнiв, божеволiемо, зазнаемо страху та жаху вночi та вдень, з нами трапляються безсоння, невчаснi омани, недоречнi турботи, непорозумiння i втрата самовладання.     Гiппократ (460–370 рр. до н. е.) I.1 Ми – це наш мозок Усе, що ми думаемо i робимо, вiдбуваеться через наш мозок. Вiд структури цiеi фантастичноi машини залежать нашi здiбностi, обмеження i характер; ми – це наш мозок. Тепер дослiдження мозку – це не лише пошуки причин мозкових захворювань, а й пошуки вiдповiдi на питання, чому ми iснуемо, якими ми е, – словом, пошуки себе самих. Нервовi клiтини, або нейрони, – це будiвельнi елементи, з яких складаеться наш мозок. Мозок важить пiвтора кiлограма i мiстить 100 мiльярдiв нейронiв (ця цифра в п’ятнадцять разiв перевершуе чисельнiсть населення Землi). До того ж у нашому мозку е глiальнi клiтини, яких вдесятеро бiльше, нiж нейронiв. Ранiше припускали, що глiальнi клiтини лише тримають докупи нейрони (грецьке слово «glia» означае «клей»). Останнi дослiдження довели, що глiальнi клiтини, яких у людини бiльше, нiж у будь-якого iншого органiзму, е вирiшальними для хiмiчного передавання iнформацii, а отже, усiх мозкових процесiв, у тому числi й пам’ятi. З огляду на цей науковий факт особливо цiкавим стае спостереження, що мозок Ейнштейна мiстив дуже багато глiальних клiтин. Продуктом взаемодii цих мiльярдiв нервових клiтин е наш «дух». Так, як нирка виробляе сечу, мозок виробляе дух. За допомогою методiв нейровiзуалiзацii можна не лише виявити мозковi захворювання, а й побачити свiтiння в тих частинах мозку, якi задiянi, коли ми читаемо, думаемо, рахуемо, слухаемо музику, переживаемо релiгiйнi почуття, закохуемося чи сексуально збуджуемося. Спостерiгаючи змiну активностi власного мозку, можна тренувати його функцii. Так пацiенти з хронiчними болями за допомогою функцiональноi магнiтно-резонансноi томографii навчилися контролювати активнiсть передньоi дiлянки мозку i таким чином зменшувати больовi вiдчуття. Порушення у цiй ефективнiй машинi з переробки iнформацii призводять до психiчних чи неврологiчних захворювань. Через них ми не лише багато дiзнаемося про нормальне функцiонування мозку. Для багатьох таких психiчних i неврологiчних хвороб уже вдалося розробити ефективне лiкування. Хвороба Паркiнсона вже давно лiкуеться L-допою[1 - Препарат Леводопа. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)], а спричинене СНІДом слабоумство при правильнiй комбiнованiй терапii взагалi не проявляеться. Рис. 1. Мозок, вигляд збоку Злiва знаходиться передня дiлянка мозку. Кора головного мозку складаеться з рiзних частин: F – фронтальна кора (планування, iнiцiатива, мова, моторика. У цiй частинi кори головного мозку мiститься первинна моторна кора: див. рис. 19), Р – парiетальна кора, у нiй мiститься первинна сенсорна кора головного мозку (див. рис. 19). У парiетальнiй корi iнтегруеться iнформацiя iз органiв чуття (вiзуальна, вiдчуття i навiгацiя. Ця частина кори головного мозку використовуеться для логiчного мислення i рахункiв в умi. Тут зберiгаеться iнформацiя про значення чисел i схема тiла), О – окципiтальна кора (задiяна в зорi вiзуальна кора), T – темпоральна кора (пам’ять, слух, мова, див. рис. 19). Крiм того, мозочок (C, автоматичнi моделi руху та рухова координацiя) i мозковий стовбур (H, регулюе дихання, серцебиття, температуру i ритм сну-бадьоростi) Зараз шаленими темпами розшифровують генетично та екологiчно спричиненi фактори ризику шизофренii. Пiд мiкроскопом можна розпiзнати, що нормальний розвиток мозку пацiента з шизофренiею порушуеться ще в матцi. Шизофренiю можна лiкувати медикаментозно: «Якщо я не прийму своi пiгулки, то стаю скорiше шизо, нiж френом» – такi рядки склав вiдзначений премiями поет Кеес Вiнклер, що багато рокiв працював у нашому iнститутi бiблiотекарем. Ще донедавна все, що могли вдiяти неврологи, це лише точно локалiзувати, де буде знаходитися мозкова вада пацiента до кiнця його життя. Сьогоднi навчилися розчиняти тромби, якi можуть спричинити апоплексичний удар, зупиняти крововиливи i вставляти стенти (судиннi пiдпорки) у закупоренi судини мозку. Бiльш як 3000 людей заповiли вiддати пiсля смертi свiй мозок для дослiджень у Нiдерландський банк мозку (Nederlandse Hersenbank: www.brainbank.nl). Це дае можливiсть зробити новi вiдкриття у молекулярних процесах, якi зумовлюють такi хвороби, як Альцгеймера, шизофренiю, Паркiнсона, множинний склероз та депресii, а пошуки вихiдних пунктiв для медикаментiв тривають невтомно. Звiсно, такi дослiдження з медичноi точки зору пiдуть на користь уже майбутнiм поколiнням пацiентiв. Проте вже сьогоднi можна спостерiгати дiю стимулюючих електродiв, точно розмiщених глибоко всерединi мозку. Спочатку iх застосовували у хворих на Паркiнсона (рис. 20). Неабияк вражае, коли бачиш, як раптом зникае сильний тремор, тiльки-но пацiент натисне на кнопку стимулятора. Сьогоднi глибиннi електроди також застосовують при кластерних головних болях, м’язових спазмах чи обсесивно-компульсивних порушеннях. Пацiенти, якi по сто разiв на день мили руки, завдяки таким електродам можуть тепер провадити нормальне життя. За допомогою глибинних електродiв вдалося навiть розбудити одного пацiента, який шiсть рокiв перебував у станi мiнiмальноi свiдомостi. Глибинними електродами намагаються лiкувати ожирiння i наркоманiю. Але, як завжди, потрiбен деякий час, щоб розпiзнати не тiльки користь, а й побiчну дiю нових методiв терапii. Наразi це поки що стосуеться i глибинноi симуляцii мозку (див. роздiл ХІІ.3). Магнiтна стимуляцiя передфронтальноi кори (рис. 12) покращуе настрiй депресивних пацiентiв, а стимуляцiя слуховоi кори може змусити зникнути надзвичайно дратiвливi мелодii, що спонтанно виникають у головi пацiентiв iз приглухуватiстю внутрiшнього вуха. За допомогою транскранiальноi магнiтноi стимуляцii вдаеться навiть подолати галюцинацii у пацiентiв iз шизофренiею (див. роздiл ХІ.4). Нейропротезам дедалi краще вдаеться замiнювати нашi органи чуття. Сьогоднi понад 100 тисяч пацiентiв носять кохлеарнi iмпланти, якi дозволяють iм навдивовижу добре чути. Зi слiпими пацiентами проводяться експерименти над передачею iнформацii з електронноi камери на вiзуальну кору головного мозку (рис. 19). Одному 25-рiчному чоловiковi, який був повнiстю паралiзований вiд поперечного ураження спинного мозку пiсля удару ножем у потилицю, в кору головного мозку iмплантували плату завбiльшки 4 х 4 мiлiметри з 96 електродами. Коли вiн уявляе собi рухи, то може користуватися комп’ютерною мишкою, читати свою електронну пошту i грати в комп’ютерну гру. За допомогою розумового зусилля можна навiть керувати протезом руки (див. роздiл ХІІ.5). У пацiентiв iз хворобами Паркiнсона чи Гантiнгтона намагаються вiдновити мозок шляхом трансплантацii маленьких фрагментiв ембрiональних мозкових тканин. Уже пройшла випробування генна терапiя пацiентiв з хворобою Альцгеймера. Дуже багатообiцяючим виглядае застосування стовбурових клiтин у вiдновленнi тканин головного мозку, проте треба подолати ще низку значних проблем, зокрема можливiсть утворення пухлин (див. роздiл ХІІ.6, 7). Мозковi захворювання все ще важко лiкувати, але фаза поразок уже поступилася мiсцем захопленню новими вiдкриттями i оптимiстичнiй надii, що в недалекому майбутньому вдасться розробити новi методи терапii. I.2 Метафори мозку Протягом столiть, захоплюючись мозком, вченi постiйно намагалися зобразити його функцii в моделях, якi б спиралися на найновiшi технiчнi розробки свого часу. Коли в епоху Ренесансу в ХV столiттi виникло книгодрукування, мозок описували як «всеосяжну книгу», а нашу мову як «живу абетку». У XVI столiттi для функцiй мозку використовували метафору «театр у головi». Водночас у цю епоху проводили паралель мiж мозком i кабiнетом раритетiв чи музеем, у якому зберiгаються i виставляються всi можливi речi. Фiлософ Декарт (1596–1650) розглядав тiло i мозок як машину: «Я б хотiв, щоб зрештою взяли до уваги, що всi функцii, якi я приписую цiй машинi, наприклад травлення iжi (…), живлення (…), дихання, рiст, сон, сприйняття свiтла, звукiв, запахiв (…) та iншi якостi зовнiшнiх органiв чуття, вiдбиток iх сприйняття органом sensus communis i сила уяви, утримання чи укорiнення цих iдей у пам’ятi, внутрiшнi порухи апетиту i перемiни настрою, та навiть зрештою зовнiшнi рухи усiх членiв тiла (…): я кажу, я б хотiв, щоб узяли до уваги, що всi функцii у цiй машинi вiд природи походять лише iз диспозицii ii органiв, не бiльше i не менше, як рухи годинника (…)». Вiдоме його порiвняння мозку з церковним органом. «Духи життя», найменшi й найактивнiшi часточки у кровi, якi, згiдно з цiею моделлю, через систему судин (переплетiння судин у шлуночках, яке ми сьогоднi називаемо plexus choroideus) заганяються у гiпотетичнi отвори в комiрках мозку, вiдповiдали його уявленню про повiтря, яке подаеться в орган. Епiфiз вiдповiдав мануалу органа; як мануал спрямовуе повiтря у певнi труби органа, так епiфiз може спрямовувати духи життя у певному напрямку, а вiдповiдно у шлуночки. Тому в усi часи в рамках дискусii про тiло i дух Декарта вважали засновником дуалiзму, який хибним чином усталився пiд його латинiзованим iменем як фiлософiя картезiанства, чого сам Декарт не бажав. Бо ще давнi греки вмiли вiдрiзняти тiло i дух, а отже, вони були iстинними засновниками цього пiдходу. Якщо розглядати мозок як рацiональну бiологiчну машину з переробки iнформацii, то сьогоднiшне застосування «комп’ютерноi метафори» зовсiм непогане. Вражаюча кiлькiсть його складових елементiв i спосiб iх переключення дуже близько вiдповiдають цiй метафорi мозку. Існуе 1000 разiв по 1000 мiльярдiв мiсць, в яких нервовi клiтини вступають у контакт мiж собою, або, як це сформулював нобелiвський лауреат Рамон-i-Кахаль, тримаються за руки за допомогою синапсiв. Нервовi клiтини поеднанi мiж собою бiльш нiж 100 000 кiлометрiв нервових волокон. Така запаморочлива кiлькiсть клiтин (див. роздiл І.1) i контактiв працюе настiльки ефективно, що наш мозок мае енергетичне споживання 15-ватноi електролампи. Згiдно з розрахунками Майкла Гофмана, витрати на енергiю для мозку за 80 рокiв життя людини при сьогоднiшнiх тарифах становили би не бiльш нiж 1200 евро. За такi грошi не купиш порядного комп’ютера з вiдповiдним термiном служби. За 12 евро можна на все життя забезпечити живленням один мiльярд нейронiв! Яка неймовiрно ефективна машина з паралельними пiдключеннями, пристосованими для опрацювання картинок i асоцiацiй краще за будь-який комп’ютер! Це завжди хвилююче переживання – тримати в руках людський мозок пiд час розтину. У такi хвилини розумiеш, що тримаеш у руках цiле життя, та водночас вiдчуваеш, наскiльки ж м’яке «залiзо» нашого мозку. Все, що людина думала i переживала, мiститься у цiй желеподiбнiй масi, закодоване у структурних i молекулярних змiнах синапсiв. У думках спливае влучне порiвняння з нафаршированим апаратурою пiдземним бункером у серцi Лондона, звiдки Вiнстон Черчилль разом зi своiм вiйськовим урядом i величезним штатом персоналу вiд 1940 року вдень i вночi керував вiйною з Адольфом Гiтлером. Завiшенi картами кабiнети iз зашифрованою i розшифрованою в рiзний спосiб iнформацiею, що стiкаеться з цiлого свiту через широку передавальну мережу. Тут зосереджуються на iнформацii, найважливiшiй у цю мить, ii iдентифiкують, контролюють, оцiнюють, обробляють i зберiгають. Цим займаються численнi, добре скоординованi вiддiли. На базi цiеi вибраноi (передньою частиною мозку, передфронтальною корою, рис. 12) iнформацii складаеться концептуальне планування, воно розробляеться i перевiряеться, оцiнюеться вся наявна в розпорядженнi iнформацiя для нього. Постiйно проводяться наради щодо концептуального планування – внутрiшнi з численними експертами, або, за потреби, навiть зовнiшнi через видiлений канал iз США. Зважування усiх поглядiв та iнформацii веде або до укладання остаточного плану, або до вiдмови вiд дii. План може втiлюватися або вiйськом (моторика), або флотом (гормони), або таемно за лiнiями оперативних пiдроздiлiв (автономна нервова система), або вiн виливаеться в бомбардування повiтряними силами (нейротрансмiтери, якi кмiтливо переорiентовуються на певну мозкову структуру). Звичайно, найефективнiшою е скоординована дiя всiх збройних сил. Так наш мозок працюе як складний, оснащений найсучаснiшою технiкою штаб командування, а не як телефонний комутатор чи комп’ютер iз простими зв’язками один до одного. Штаб командування веде битву тривалiстю в життя: спочатку – щоб народитися, потiм – щоб скласти iспити, знайти роботу, яка б давала кошти на iснування, щоб вистояти в конкурентнiй боротьбi, щоб виживати серед iнодi ворожого оточення, i зрештою через це самостiйно померти. Командний штаб захищений, звiсно, не так, як укриття Черчилля, яке могло витримати пряме влучання бомби, та все-таки черепом, який може витримувати певнi удари. До речi, Черчилль ненавидiв цей пiдземний бункер i пiд час повiтряних нальотiв ставав на даху, щоб подивитися на боi. Вiн полюбляв ризик – властивiсть, притаманна деяким мозкам. Рис. 2. Схематичне зображення мозку в розрiзi 1) кора головного мозку (кортекс) зi звивинами мозку (церебрум); 2) мозолисте тiло (= Corpus callosum, з’еднання мiж лiвою i правою пiвкулями); 3) епiфiз (= шишкоподiбна залоза, уночi виробляе гормон сну мелатонiн, який також гальмуе у дiтей настання статевоi зрiлостi), склепiння (транспортуе iнформацiю iз пам’ятi вiд гiпокампуса до соскоподiбного тiла в заднiй частинi гiпоталамуса) (див. рис. 23). Далi iнформацiя з пам’ятi передаеться до таламуса i кори; 5) таламус (сюди потрапляе iнформацiя вiд органiв чуття та з пам’ятi); 6) гiпоталамус (мае важливе значення для виживання одиницi й виду); 7) перехрест зорових нервiв (оптичний перехрест); 8) гiпофiз; 9) мозочок (церебелум); 10) мозковий стовбур; 11) спинний мозок. Можна дiбрати й мирнi метафори, наприклад забезпечення польотiв у великому аеропорту. Та, якщо переглянути всi цi метафори останнiх столiть, виявиться, що для них ми завжди вживали тiльки найбiльш передовi досягнення, яких добивався мозок. Так метафорою мозку стае найсучаснiший продукт самого нашого мозку. Здаеться, що дiйсно немае нiчого складнiшого за цю фантастичну машину. II. Розвиток, народження i батькiвське пiклування II.1 Тонка взаемодiя матерi й дитини пiд час пологiв Пологи – занадто важлива рiч, щоб доручати iх самiй лише матерi. «Вiтаю мою маму в цей день ii страждань i дякую iй, що народила мене на свiт».     СМС вiд китаянки до своеi матерi у день ii народження Дехто вважае, що я зайнявся дослiдженнями мозку, бо мiй батько був гiнекологом. Буцiмто через це я вирiшив зайнятися органом, якнайбiльш вiддаленим вiд його сфери дiяльностi. Та проти такого психоаналiтичного тлумачення свiдчать дослiдження мозкових функцiй матерi та дитини пiд час пологiв, якi я здiйснював у спiвпрацi з гiнекологом Кеесом Буром в Амстердамi в АМЦ (Академiчний медичний центр, Клiнiка Амстердамського унiверситету). Згiдно з ключовою тезою його докторськоi роботи для стрiмких пологiв необхiдна чiтка взаемодiя материнського мозку з дитячим. Як материнський, так i дитячий мозок прискорюють перебiг пологiв тим, що обидва викидають у кровообiг гормон окситоцин, який викликае скорочення матки. У процесi пологiв бiологiчний годинник матерi регулюе ритм дня i ночi. Тому бiльшiсть пологiв вiдбуваеться вночi чи в ранiшнi години, у фазi вiдпочинку. У цей час, до речi, пологи протiкають найшвидше i найменше потребують пологовоi допомоги. Сигнал до початку процесу народження подае зниження рiвня цукру в кровi дитини. Вiн показуе, що мати вже не в змозi забезпечувати пiдростаючу дитину достатнiм живленням. Мiхель Гофман вирахував, що перейми починаються, коли дитина споживае близько 15 вiдсоткiв материнського обмiну речовин. При множиннiй вагiтностi цей момент настае ранiше, тому i двiйнi-трiйнi народжуються ранiше. У матцi мозковi клiтини гiпоталамуса дитини реагують на падiння рiвня глюкози так, як потiм у дорослому вiцi на брак харчування. Вiдбуваеться стимуляцiя осi стресу в дитини i починаеться низка гормональних змiн, через якi запускаються скорочення матки (рис. 3). Спричиненi окситоцином перейми змушують дитячу голiвку тиснути на вихiд iз матки. Це, у свою чергу, викликае рефлекс, який через спинний мозок матерi проводиться у мозок i викликае ще бiльший викид окситоцину, i таким чином голiвка ще сильнiше стимулюе цей рефлекс, так що розiмкнути це замкнене коло може лиш народження дитини. Із пологовими ускладненнями пов’язана цiла низка фiзичних вад. Уже давнiше знали, що в шизофренiкiв висока частка пологових проблем, зокрема пологи iз застосуванням щипцiв, вакуумна екстракцiя плоду, занадто мала вага при народженнi, передчаснi пологи, передчасний розрив плiдного мiхура i необхiднiсть перебування дитини в кувезi. Припускали, що важкi пологи спричинюють пошкодження мозку, через що розвиваеться шизофренiя. Сьогоднi ми знаемо, що в шизофренiкiв е раннi, переважно генетично зумовленi порушення розвитку мозку (див. роздiл ХІ.3), важкi пологи можна розглядати як неправильну взаемодiю мiж мозком матерi та дитини, а отже, як перший симптом шизофренii, навiть якщо сама хвороба повнiстю проявиться аж у перiод статевого дозрiвання. Те саме стосуеться бiльшостi пологових проблем, пов’язаних з аутизмом, iншим видом раннiх порушень у мозковому розвитку (див. роздiл Х.2). Нещодавно довели, що в дiвчат, якi страждають на такi порушення вживання iжi, як анорексiя чи булiмiя, неодноразово виявлялися проблеми пiд час пологiв, до того ж вони мали занадто малу вагу при народженнi. Що бiльше труднощiв було при iх народженнi, то ранiше у молодих жiнок проявлялися порушення вживання iжi. Оскiльки зниження рiвня глюкози в кровi е сигналом до початку народження, то виникае запитання, чи можливо, що вже тодi iхнiй гiпоталамус погано справлявся з рiвнем глюкози. Важкi пологи можна також розглядати як перший симптом порушень гiпоталамуса, якi згодом проявляються в порушеннях уживання iжi. Навiть у романах можна знайти згадки про активну участь дитини в процесi народження. Так Джордж Джексон у романi «Soledad Brother» (нiмецькою вiн вийшов пiд назвою «В серцях – вогонь») пише: «23 грудня 1941 всупереч волi матерi я протиснувся з ii лона у свiт i вiдчув себе вiльним». Оскар iз роману Гюнтера Грасса «Бляшаний барабан» зразу пiсля свого народження не виявив особливого захоплення зовнiшнiм свiтом. Тому вiн би волiв повернувся назад у матку, та повитуха, на жаль, уже перерiзала пуповину. Для оптимальних пологiв потрiбна витончена взаемодiя мiж матiр’ю та дитиною. Якщо розвиток мозку зазнав порушень, дитина не може вiдiграти свою визначальну роль у народженнi. Хоч не хоч, доведеться звикати до думки, що дiти вже в процесi народження можуть сказати свое вагоме слово. Рис. 3. Коли дитина рееструе, що мати бiльше не може забезпечувати ii швидко зростаючу потребу в живленнi, у гiпоталамусi плоду активуеться вiсь стресу. АКТГ (адренокортикотропний гормон) стимулюе наднирник виробляти кортизон, через що зменшуеться дiя прогестерону iз плаценти i зростае вироблення естрогенiв. А це в свою чергу збiльшуе чутливiсть матки до окситоцину, який спричиняе перейми, i починаються пологи. II.2 Пологовi ускладнення як перший симптом порушень розвитку мозку Коли в яйцi закiнчуеться живлення для маляти i йому не вистачае поживи, яка пiдтримуе життя, воно починае жваво ворушитися у яйцi, шукае бiльше поживи i плiвка довкола починае вiддiлятися. (…) Те саме вiдбуваеться з дитиною. Коли вона доростае, мати вже не може забезпечити ii достатньою поживою. Шукаючи додатковоi поживи, дитя, борсаючись, розривае плiвку i водночас, звiльнившись вiд своiх пут, виходить назовнi.     Гiппократ (460–370 рр. до н. е.) У третинi випадкiв важкi пологи не е вiдповiдальними за пiзнiшi порушення мозкових функцiй дитини. Такi мозковi пошкодження, як розумовi вiдсталiсть i спастичнiсть, часто виникають ще в матцi задовго до народження. 1862 року Вiльям Джон Лiттл у Лондонi вперше описав 47 дiтей зi спастичнiстю. Ще й досi знаходять вiдгук переконання Лiттла в тому, що спастичнiсть спричиняеться пологовою травмою. Проте е протилежне бачення Зiгмунда Фройда, який пiсля ретельних дослiджень 1897 року дiйшов до висновку, що причину спастичностi не слiд приписувати важким пологам; бiльш того, це неврологiчне захворювання, як i важкi пологи, слiд розглядати як наслiдок порушення мозкового розвитку дитини в матцi. Часто на пологи покладають вiдповiдальнiсть за розумовi порушення у дiтей. Синдром Прадера-Вiллi – це генетична аномалiя, яка з роками призводить до вираженого ожирiння (див. роздiл VI.4). У багатьох уражених ним дiтей народження вiдбуваеться важко, а згодом у них проявляеться розумова вiдсталiсть. Причиною цього е не важкi пологи, а генетична аномалiя, яка трапляеться ще в момент заплiднення. Лише у 6 вiдсоткiв повнiстю доношених дiтей зi спастичнiстю i в 1 вiдсотка дiтей з розумовими вадами причиною iхнього мозкового захворювання виявляеться кисневе голодування пiд час пологiв. Затримка в ростi й акiнезiя в матцi вказують на те, що цi дiти мають труднощi задовго до народження. Спастичнiсть може походити вiд таких рiзних причин, як генетичнi аномалii, внутрiшньоматковi iнфекцii, дефiцит йоду або вплив хiмiчних речовин. На противагу цьому, як встановив ще Зiгмунд Фройд, дуже помiтно, що в нормального плоду при гострому кисневому голодуваннi пiд час пологiв тяжкi мозковi ушкодження трапляються вкрай рiдко. Звiсно, кисневе голодування при вагiтностi, яке тривае протягом довшого часу, може спричиняти спастичнiсть. Активна роль плоду в народженнi показуе, наскiльки мав рацiю Фройд. Мозок дитини вiдiграе вирiшальну роль не лише в початку, а й у перебiгу пологiв. Тому в багатьох випадках взаемозв’язок мiж важкими пологами i порушеннями мозкових функцiй е бiльш нiж припустимим. Важкi, передчаснi чи запiзнiлi пологи нерiдко е наслiдком проблеми мозкового розвитку дитини в матцi. І це порушення може в свою чергу походити вiд генетичного дефекту, кисневого голодування в матцi та iнфекцiй, вiд впливу медикаментiв чи речовин, що зумовлюють залежнiсть, котрi приймае вагiтна (наприклад, морфiн чи кокаiн), чи навiть вiд палiння. Тому пошуки причин передчасних чи ускладнених пологiв не будуть повними без дослiдження мозку. Тридцять п’ять рокiв тому в одному дослiдницькому проектi, здiйсненому разом iз гiнекологом доктором В. Й. Гоннебiром, ми довели, що мозок дитини вiдiграе активну роль у народженнi. Для цього ми дослiдили народження 150 дiтей без головного мозку (аненцефальнi дiти, рис. 4). Здебiльшого вони народжувалися передчасно чи запiзно. У них i близько не було зазвичай точного строку народження приблизно на сороковому тижнi вагiтностi, а самi пологи вiдбувалися значно повiльнiше за норму. Оскiльки не було окситоцину в дитячому мозку, перiод вигнання тривав удвiчi довше за звичайний, а вiддiлення послiду займало втричi бiльше часу. Наскiльки важливим е нормальне функцiонування дитячого мозку при пологах, можна пересвiдчитися по тому, що половина аненцефальних дiтей не переживають пологи. Мозок плоду за допомогою iншого гормона – вазопресину – турбуеться про те, щоб пiд час пологiв кров потрапляла в такi життево важливi органи, як серце, наднирники, гiпофiз та мозок. Рис. 4. Новонароджений без головного мозку (анаенцефальна дитина). Щоб вiдповiсти на запитання, що запускае процес народження: мозок матерi чи мозок дитини, ми дослiдили народження 150 дiтей без головного мозку. Здебiльшого вони народжувалися передчасно або iз запiзненням. Зазвичай точний строк народження бiля сорокового тижня вагiтностi в них не дотримувався взагалi, перiод вигнання тривав вдвiчi довше за звичайний, а вiддiлення послiду займало втричi бiльше часу. Мозок дитини визначае момент народження i прискорюе перебiг пологiв. Це вiдбуваеться за рахунок кровопостачання кишкiвника. Експерименти iз тваринами унаочнюють необхiднi для цього покроковi численнi складнi хiмiчнi процеси. Але саме так, як говорив грецький священик, лiкар i фiлософ Гiппократ ще 2000 рокiв тому, все це дiйсно починаеться з першого сигналу дитини до початку пологiв, як тiльки ii мозок зарееструе, що мати вже не може надавати iй дедалi зростаючу кiлькiсть необхiдноi поживи. II.3 Материнська поведiнка Ось двое коней, з вигляду однакового розмiру й будови. Як вiдрiзнити матiр вiд сина? Дай iм трохи сiна. Мати пiдсуне сiно своему синовi.     Учення Будди Мозок жiнки ще пiд час вагiтностi програмуеться на материнську поведiнку. Гормони спричиняють змiни в мозку, якi пiсля народження тiльки посилюються через контакти з дитиною. Змiни, що вiдбуваються у мозку матерi, е довготривалими, навiть постiйними. Інколи навiть давно дорослi дiти стогнуть, що пуповину, яка з’еднуе iх iз матiр’ю, насправдi не перерiзано. А матерi скаржаться, що не можуть припинити тривожитися за своiх дорослих дiтей. Дехто з матерiв каже, що вже за день до того передчували якусь пригоду з iхньою дитиною. І це правда. Вже хоча б тому, що вони щодня турбуються. Пiд час вагiтностi гормон пролактин викликае поведiнку «звивання гнiзда». Треба прибирати в домi й облаштовувати дитячу кiмнату. Якось у ходi роботи над моею дисертацiею, зайшовши до вольера зi щурами, я подумав, що моi клiтки з дорослими самцями пiдмiнили на клiтки з вагiтними самицями, якi набудували з тирси величезнi кубла. Але в клiтках були тi самi самцi. Це вони збудували гнiзда, бо напередоднi я ввiв iм гормон вагiтностi пролактин, який виробляеться у гiпофiзi. У Вiльгельмiна Гастгуiса, у вiддiленнi колишньоi академiчноi лiкарнi Амстердамського унiверситету, лежав пацiент – чоловiк iз пухлиною гiпофiза, яка продукувала пролактин. Його улюбленим заняттям було допомагати персоналу перемивати з милом шафки в палатах. На останнiй стадii вагiтностi мозковi клiтини матерi й ненародженоi дитини починають виробляти вже згаданий окситоцин, який потрапляе у кровообiг. Цей гормон мозку мае багато функцiй. Окситоцин вiдомий як речовина, яка за потреби викликае початок пологiв. А деяким матерям для стимуляцii притоку молока пiсля пологiв прописують спрей для носа, що мiстить окситоцин. Пiд кiнець вагiтностi окситоцин викликае перейми, прискорюючи таким чином народження. Уночi мозок матерi видiляе бiльше окситоцину, i матка вiдразу чутливо реагуе на це, так що пологи починаються переважно у фазi спокою. Особливо сильно окситоцин виробляеться пiд час пологiв, як тiльки голiвка дитини починае тиснути на вихiд iз матки. Цей сигнал передаеться по спинному мозку до мозку матерi. Але якщо задля знеболення матерi зробили спинномозкову пункцiю, цей сигнал не проходить у ii мозок, ii гiпофiз видiляе менше окситоцину i часто доводиться робити окситоциновi iн’екцii, щоб викликати дедалi сильнiшi перейми. Пiсля народження окситоцин матерi вiдповiдае за приток молока пiд час годування. Коли дитя смокче соски, це стимулюе видiлення окситоцину в мозку матерi, яке викликае витискання молока iз молочних залоз. За якийсь час достатньо, щоб дитя заплакало, – i спрацьовуе рефлекс до такого сильного викиду окситоцину, що молоко бризкае з грудей. Інодi на людях це спричинюе певнi прикрощi. У селах про цей рефлекс знали вiддавна. Досить селяниновi зайти, гримлячи вiдрами, у стайню, i в корiв iз вименi бризкае молоко. Для матерi дитячий плач – це зашифрований соцiальний подразник, що змушуе ii бiгти до дитини й годувати ii. І цей подразник одночасно змушуе молоко видiлятися з грудей. Останнiм часом дедалi чiткiше зрозумiло, що окситоцин вiдiграе важливу роль у багатьох видах соцiальноi взаемодii; тому ця речовина отримала декiлька нових назв. Цей гормон впливае як на материнський мозок, так i на дитячий, i будуе такий собi зв’язок мiж ними. Ще в пiзньому перiодi вагiтностi зростаючий рiвень окситоцину стимулюе стосунки матерi-дитини. При кесаревому розтинi немае додаткового викиду окситоцину, як це бувае при природних пологах. Ось пояснення, чому мозок матерi не так сильно реагуе на плач дитини, а материнська поведiнка розвиваеться повiльнiше. При грудному годуваннi завдяки своему впливу на мозок матерi окситоцин мае заспокiйливу дiю, стимулюючи сердечнi стосунки i зв’язок з дитиною. Пiд час гри з дiтьми в матерiв, якi не мають з ними глибинного контакту, не виявляли зростання рiвня окситоцину. Тому зараз його називають «гормоном прихильностi». І навпаки, у дiтей, вихованих у сиротинцi, рiвень окситоцину нижчий, нiж у тих, що виросли в сiм’i. У дiтей, якi на ранньому етапi розвитку були занедбанi, навiть через три роки пiсля усиновлення при дружнiх тiлесних обiймах iз прийомними батьками рiвень окситоцину не мiг пiднятися до норми. У цих дiтей постiйно порушений зв’язок з усиновлювачами. Нове дослiдження жiнок, якi в дитячому вiцi були емоцiйно занедбанi, зазнали знущань чи насильства, доводить iснування постiйного впливу цих подiй. Рiвень окситоцину в мозковiй рiдинi цих дорослих жiнок дуже знижений, що викликае побоювання iмовiрноi передачi цiеi проблеми наступним поколiнням. Окситоцин також гальмуе вiсь стресу. Коли дiвчатка у вiцi вiд 7 до 12 рокiв зазнають стресу вiд необхiдностi виступати перед незнайомими людьми, материнське заспокоення забезпечуе видiлення окситоцину. При цьому не мае значення, чи брала мати дитину на руки, чи просто заспокоiла по телефону. Цi спостереження пiдводять до висновку, що вочевидь iснуе можливiсть обмежити досить набридливу поведiнку квочки щодо своiх уже дорослих дiтей. Пiд час дослiдiв за допомогою речовини, яка протидiе ефекту окситоцину в мозку, вдалося припинити материнську поведiнку мавп. Схоже, ця речовина вiдмiнно придасться матерям, якi вдень i вночi носяться зi своiми давно вже дорослими дiтьми. У мавп ii дiя, на жаль, зменшуе не лише iнтерес до своiх малят, але й до сексуальноi активностi. Тридцять рокiв тому наша група дослiджувала, як окситоцин впливае на мозок i поведiнку. Ми виготовили антитiла до окситоцину, розробили спецiальне забарвлення для цiеi речовини в мозку i шукали зону, де окситоцин продукуеться i видiляеться. У деяких мозкових структурах ми знайшли цiлi ланцюги iз мозкових клiтин i iхнiх вiдросткiв, якi мiстили окситоцин (рис. 5). Цi нервовi волокна вступали в контакт з iншими мозковими клiтинами, яким вiддавали окситоцин як хiмiчного посланця. За допомогою електронного мiкроскопа ми вiдкрили, що цi мiсця передачi виглядають так само, як мiсця контакту (синапси) мiж нервовими клiтинами, з якими ми знайомi завдяки iншим речовинам-посланцям (рис. 6). Цi мiсця передачi створюють фундамент для впливу окситоцину на нашу поведiнку. Залежно вiд соцiального контексту окситоцин видiляеться мозком у рiзних зонах i задiяний у рiзних видах поведiнки. Сьогоднi iнколи окситоцин характеризують як речовину-посланця прихильностi, великодушностi, спокою, довiри i приязнi. Заодно вiдкрили, що через вплив на мигдалевидне тiло, центр агресii у мозку, окситоцин пригнiчуе страх. При сердечних людських контактах, наприклад обiймах, не тiльки зростае рiвень окситоцину в кровi, але й збiльшуеться його викид у мозку. До того ж окситоцин е тiею речовиною-посланцем, яка передае мозку сигнал про насичення. Окситоцин впливае не лише на материнську поведiнку, вiн також задiяний у реакцii на соцiальний стрес, а при сексуальних контактах бере участь у вiдносинах мiж дорослими. Тому його ще називають «гормоном любовi». Селяни давно знали про його дiю, не маючи навiть поняття про його iснування. Коли ягнятко пiдкладають прийомнiй матерi, селянин стимулюе пiхву i матку вiвцi, щоб викликати викид окситоцину. Гормон прихильностi забезпечуе материнську поведiнку вiвцi до чужого ягняти. Також мозок виробляе вазопресин, дуже схожу речовину, яка, як i окситоцин, мае вирiшальний вплив на материнську поведiнку та агресивнiсть, з якою мати захищае свое дитя. Крiм того, ця субстанцiя впливае i на iншi аспекти соцiальноi поведiнки, наприклад створення пари. Досить невеличкоi змiни в маленькому компонентi ДНК вазопресинового рецептора (протеiну, який сприймае у мозку повiдомлення вазопресину) – i чоловiк мае вдвiчi бiльше подружнiх проблем, розлучень та вдвiчi частiше зраджуе. Коли пiсля введення вазопресину чоловiки бачать фото незнайомця, вони сприймають вираз його обличчя як ворожий, пiдживлюючи таким чином ксенофобiю. А в жiнок вiдбуваеться зовсiм протилежна реакцiя: вазопресин викликае бiльшу прихильнiсть до незнайомця, бо вони знаходять в обличчi свого вiзавi приязнi риси. Легко собi уявити, як дехто спокуситься думкою про покращення суспiльного спiвiснування за допомогою краплинки окситоцину для чоловiкiв i вазопресину для жiнок. Нещодавно довели, що при аутизмi часто зустрiчаються порушення в мозковiй системi вазопресину-окситоцину. Часто аутистам важко зрозумiти почуття чи намiри iнших з iхньоi мiмiки («читання думок») чи проявити емпатiю («спiвпереживання»). Рис. 5. Окситоцин i вазопресин виробляються в гiпоталамусi (PVN = Nucleus paraventricularis а SON = Nucleus supraopticus) i як нейрогормони вiддаються в кров у заднiй частинi гiпофiза. Окситоцин при грудному годуваннi спричиняе скорочення в молочних залозах, а при пологах – скорочення матки. Вазопресин дiе на нирки як антидiуретичний гормон. Крiм того, окситоцин та вазопресин переносяться у багато вiдомих (тут позначенi абревiатурами) i невiдомих (позначенi знаком?) дiлянок мозку i там через нервовi закiнчення передаються як нейротрансмiтери (хiмiчнi посланцi). Деякi аутисти, наприклад, не розумiють, що означае, коли плаче дитина, або не можуть розпiзнати емоцii свого спiврозмовника за його голосом. Аутистка i професор ветеринарноi медицини Темпл Гранден iз США вважае, що ii емоцiйний колообiг просто розiмкнутий. І дiйсно, сьогоднi доведено, що в аутистiв порушений рiвень вазопресину й окситоцину в кровi. Незначнi генетичнi змiни виявлено також у протеiнах, котрi приймають повiдомлення вiд вазопресину i окситоцину в мозку, а введення окситоцину, навпаки, покращуе «читання думок». Хворому стае легше угадувати за виразом обличчя думки та намiри iншоi людини. До того ж окситоцин пiдвищуе здатнiсть сприймати емоцii в голосi людини та розумiти емоцiйне значення iнтонацii. Як окситоцин, так i вазопресин можуть впливати на симптоми аутизму. Але було б грубим спрощенням розглядати цi обидва хiмiчнi посланцi як «соцiальний мозок», бо на соцiальну поведiнку впливае також багато iнших речовин-посланцiв та мозкових структур. Можливостi застосування вiдкриттiв про дiю цих речовин видаються просто-таки величезними. Ігровi психологiчнi експерименти, за якi учасникам платили грошi, показали, що високий рiвень окситоцину в кровi йде в парi з довiрою до iнших, часто незнайомих людей. Довiра зберiгаеться навiть у неодноразово ошуканих людей. Звiсно, це справжня знахiдка для торгiвлi. Сьогоднi в iнтернетi пропонують «Liquid Trust», окситоциновий спрей, який слiд наносити на одяг, щоб викликати довiру в партнерiв, клiентiв, спiвробiтникiв або керiвництва. Оскiльки таким шляхом вони засвоять лише малесеньку дозу, то можна розглядати це лиш як обман, або, у м’якшому формулюваннi, плацебо. До того ж виникае запитання, чи може непряме застосування окситоцину iмiтувати нормальнi мозковi процеси. Зрештою, вiддача в мозку точно вiдмiряноi дози окситоцину вiдбуваеться тiльки в певних зонах i за певних умов. Якщо в мозок потрапить окситоцинове вприскування з назального спрея, воно може викликати зовсiм iнший ефект. І це е загальною проблемою у терапii мозкових захворювань. Замiнити вузько спецiалiзованi функцii системи мозкових клiтин використанням речовин-посланцiв так само неможливо, як замiнити калькулятор цифрами, якi вiн порахував. II.4 Батькiвська поведiнка Синовi нiколи не вдасться вiддячити своiм батькам за iхню любов та доброту, навiть якщо вiн носитиме сто рокiв батька на правому плечi, а матiр – на лiвому.     Учення Будди Усi ми знаемо чоловiкiв, яким не вдаеться перерiзати пуповину. Де б не перебували iхнi давно дорослi дiти, iм постiйно треба знати, чим вони зараз займаються, i вони весь час турбуються. Так само зв’язок дитини з матiр’ю завжди е особливим. Пораненi солдати, з якого вiйська вони б не були, на полi бою кликали матiр, а не батька. У шимпанзе за передачу культурних досягнень вiдповiдають самицi. Тому я завжди думав, що роль батька обмежуеться моментом заплiднення, тою миттю, коли вiн робить свiй внесок у дитину, який складаеться з менш нiж половини ДНК, завдання, з яким справляються за декiлька хвилин. Здавалося б, далi ми, татусi, можемо заховатися за газетою i спокiйно довiрити всi iншi турботи та виховання матерям. Але тiльки цим татусi не вiдбудуться. У всьому тваринному свiтi можна спостерiгати бiльш чи менш яскраво виражену батькiвську поведiнку, яка – за винятком утворення молока – мае всi ознаки материнськоi. Проте в деяких видiв кажанiв бувае, що й самцi дають молоко! У тому, що стосуеться сiм’i, людина посiдае особливе мiсце. Наше суспiльство складаеться iз сiмей, чого не скажеш про людиноподiбних мавп, таких як шимпанзе чи бонобо. Утворення пар не е унiкальним, вони зустрiчаються також у гiбонiв, птахiв i пустельних полiвок. Однак у цих видiв сiм’i живуть iзольовано одна вiд одноi на окремих територiях. А от що вiдрiзняе людину вiд iнших видiв – це спiвiснування сiмей. Ще два мiльйони рокiв тому в людей (чи iхнiх предкiв) народжувалися дiти, вдвiчi важчi за маленьких шимпанзят. Щоб роздобути достатню кiлькiсть iжi для матерi й дитини, вирiшальною стала допомога в доглядi за важким, безпорадним немовлям, якого не можна було просто так носити за собою. Патрiархат – домiнування чоловiка в сiм’i – розвинувся, iмовiрно, в той час, коли нашим предкам довелося змiнити життя, укрите в хащах пралiсу, на небезпеки савани. На цiй вiдкритiй мiсцевостi захист чоловiком своеi самицi та ii потомства став рiвноцiнним виживанню. Зрештою, то не людськi предки, що спиралися при ходi на всi чотири кiнцiвки, iли плоди, полювали i користалися знаряддями, покинули пралiс, як дехто стверджуе. Скорiше почав зникати сам пралiс, що оточував наших предкiв, через сильнi клiматичнi змiни, вiд яких великi дiлянки лiсiв поступово перетворювалися на сухi савани. Захист чоловiком жiнки й дитини дав людинi еволюцiйну перевагу через можливiсть мати дiтей кожнi два-три роки, в той час як самиця шимпанзе, яка самостiйно пiклуеться про свое дитя, а отже, мусить значно довше забезпечувати i годувати його, може мати наступне потомство аж через шiсть рокiв. Рис. 6. Пiд електронним мiкроскопом окситоцин i вазопресин виглядають як чорнi зернятка на нервовому закiнченнi (синапсi). Коли вони видiляються в мозку, цi речовини впливають на поведiнку, наприклад на соцiальну взаемодiю. Таку роль захисника ми спостерiгаемо не лише в самцiв приматiв, але й всюди у тваринному свiтi. Перед нашим будинком пара лисух знову збудувала велике гнiздо посеред рiвчака для води. Як тiльки самиця засiла на гнiздi, самець став стовбурчити пiр’я перед усiма iншими пташками довкола. І хоча до появи яечок було ще далеко, гучним криком та трiпотiнням крил вiн проганяв значно бiльших за себе ворон i качок. Чоловiк також готуеться до ролi батька ще пiд час вагiтностi дружини. Вiдбуваються змiни в гормонах, якi впливають на мозок, у результатi чого майбутнiй батько не лише змiнюе свою поведiнку, але й починае по-iншому вiдчувати. Ще перед народженням дитини в майбутнього батька зростае рiвень пролактину. У матерi цей гормон важливий для вироблення молока, але i в жiнок, i в чоловiкiв вiн пробуджуе турботливу поведiнку. Одночасно в майбутнього батька знижуеться в кровi рiвень чоловiчого статевого гормона тестостерону, що зменшуе агресивнiсть до дитини i послаблюе iнстинкт розмноження. Таке корисне зниження рiвня тестостерону в батька е унiверсальним явищем. У Китаi воно вiдбуваеться так само, як i на Заходi. Завдяки дii цього гормона на мозок багато чоловiкiв ще до народження дитини вiдчувають, що з ними вiдбуваеться щось особливе. Ще не ясно, яким чином спричиняються цi змiни в поведiнцi майбутнiх батькiв, проте припускають, що в цьому процесi задiяний запах вагiтноi жiнки. Пiсля народження пролактин i окситоцин впливають на батькiвську поведiнку i зв’язок мiж татком та дитиною. Лише в тих батькiв, якi мають глибокi стосунки зi своею дитиною, пiд час гри з нею в кровi зростае рiвень гормона приязнi. У деяких видiв тварин батьки беруть на себе екстремальну роль. У нанду, нелiтаючого птаха з родини страусових, самець висиджуе яйця в гнiздi, яке вiн сам вирив; самець морського коника виношуе заплiдненi iкринки в себе в сумцi. У деяких видiв трапляеться турботлива батькiвська поведiнка, схожа на людську, тож ми можемо дослiджувати на них, як змiнюеться мозок при батькiвськiй поведiнцi. У мармозеток, iгрункових мавпочок, батьки також турбуються про потомство; вони носять, захищають i годують своiх дiтей. Батькiвство викликае змiни в передньому вiддiлi мозку, передфронтальнiй корi. Тут зростае кiлькiсть мiсць контакту мiж нервовими клiтинами, що дозволяе зробити висновок про реорганiзацiю тамтешнiх ланцюгiв. Крiм того, у цiй дiлянцi кори головного мозку зростае чутливiсть до вазопресину, хiмiчного посланця мозку, який стимулюе соцiальну поведiнку i пiдтримуе виконання батьками своiх нових завдань. Коли дiти пiдростають, батьки мають нагоду надихнути iх i задати напрямок iхньому життю. Це може трапитися рiзними способами. Мiй батько був лiкарем i зумiв викликати в сина зацiкавлення своiм фахом. Тато став гiнекологом, i вже вiд шостого року життя я знав, що вивчатиму медицину. А от мiй син довго не знав, чим вiн займеться, проте дуже рано зрозумiв, що це буде не медицина i не бiологiя. Так вiн реагував на мене. Згодом виявилося, що нас об’еднуе iнтерес до особливостей поведiнки, пов’язаних зi статтю, i ми опублiкували нашi спiльнi експерименти в цiй галузi (див. роздiл ХХІ.1). Доля батька, на жаль, не обмежуеться лише такими благородними дiями, як турбота, захист чи натхнення. Багато прикладiв зi свiту людей i тварин показують, до якоi жорстокоi агресii здатнi чоловiки в iм’я батькiвства. Самцi приматiв можуть вiдбити цiлий гарем самиць в iншоi групи, прогнавши iхнього попереднього вожака. Тодi вони, як правило, вбивають усе його потомство. Самець лева також убивае всiх чужих левенят, коли стае на чолi прайду, незважаючи на всi спроби левицi перешкодити цьому. Таким чином у левицi припиняеться видiлення молока, ранiше вiдновлюеться плiднiсть, i водночас це забезпечуе походження всiх потомкiв прайду вiд нового вожака. Як написано в Бiблii, людська iсторiя теж нiчим не вiдрiзняеться (Числа 31,14–18): «І розгнiвався Мойсей на воеводiв (…). Тож повбивайте всiх дiтей чоловiчоi статi й усiх жiнок, що спiзнали чоловiка, також повбивайте. А всiх дiтей жiночоi статi, що ще не знали чоловiка, позоставляйте живими для себе». Ми досi не звiльнилися вiд цього жорстокого бiологiчного механiзму, бо й сьогоднi вбивства i згвалтування дiтей вiтчимом трапляються набагато частiше, нiж рiдним батьком. І досi зазнають насильницькоi смертi дiти захоплених у полон жiнок. Пiсля пологiв самицi шимпанзе роками тримаються подалi вiд групи одноплемiнникiв. Таким чином вони запобiгають убивству своiх дитинчат самцем, який не визнае себе iхнiм батьком. Оригiнальну «тактику» проти вбивства своiх малят використовують самицi бонобо. Вони спаровуються зi всiма самцями, тож нiхто не може бути певен, що це не його дитина. А людським матерям треба постiйно пильнувати: вони всюди бачать небезпеку для своiх дiтей, i це тривае все життя. II.5 Значення стимулюючого оточення для раннього розвитку мозку Добре оточення – це не розкiш, а необхiднiсть.     Рiчард А. Воллгейм (1923–2003) Кожна людина народжуеться на свiт iз мозком, унiкальним на основi генетичних умов i розвитку всерединi матки, та з уже повнiстю визначеними характером, обдаруваннями i обмеженнями (див. роздiли IV.1–4, IX.1). Безпечне стимулююче середовище, у якому дитина стикаеться зi здiйсненними вимогами, стимулюе рiст мозку в перiод пiсля народження. Ще 1871 року Дарвiн звернув увагу на те, що мозок зайцiв та кролiв, якi виросли в порожнiй клiтцi, на 15–30 вiдсоткiв менший за мозок iхнiх одноплемiнникiв у природi. І навпаки, коли тварини ростуть у «стимулюючому середовищi», у великiй клiтцi, заповненiй предметами, якi щодня мiняють, де вони можуть гратися одне з одним, iхнiй мозок росте й утворюються новi зв’язки мiж мозковими клiтинами. Так само й дiти, занедбанi на етапi раннього розвитку, мають менший розмiр мозку (рис. 7) i на все життя зберiгають обмеженiсть, зокрема в планi iнтелекту, мовних здiбностей i дрiбноi моторики, вони iмпульсивнi та гiперактивнi. Та понад усе в них сильно страждае рiст передлобноi кори. На противагу цьому сироти, усиновленi у вiцi до двох рокiв, згодом досягали нормального рiвня у 100 пунктiв IQ, тимчасом як дiти, усиновленi у вiцi вiд двох до шести рокiв, зупинялися на рiвнi 80 пунктiв IQ. Американський дитячий психiатр Брюс Перрi описав випадок надзвичайно занедбаного шестирiчного хлопчика Джастiна, котрий немовлям втратив маму i бабусю та потрапив до заводчика собак, що утримував його як цуценя: хлопчика посадили у вольер, годували i мiняли пелюшки, але з ним не розмовляли, нiколи не обнiмали й не гралися. Коли його помiстили до лiкарнi, Джастiн кидав у працiвникiв своiм лайном, не вмiв нi розмовляти, нi ходити. На томограмi видно, що його мозок надто малий i нагадуе мозок пацiента з хворобою Альцгеймера. У сприятливому середовищi прийомноi сiм’i вiн почав розвиватися i вже у вiсiм рокiв вiдвiдував дошкiльну групу. Наразi не вiдомо, наскiльки значнi пошкодження залишилися у Джастiна. Жан-Жак Руссо (1712–1778), французький фiлософ епохи Просвiтництва ХVIII столiття, у книзi «Емiлiя, або Про виховання», що вийшла 1778 року, хотiв переконати нас в iснуваннi такого собi «благородного дикуна». Нiбито до виховання дитина вiд природи е доброю i стае зiпсованою лише пiзнiше через свiй досвiд у суспiльствi. Як показуе випадок iз Джастiном та ретельно задокументований випадок хлопчика, вихованого в природi, проте зовсiм не благородного, набутий протягом розвитку досвiд не тiльки може бути небезпечним i шкiдливим для розвитку мозку, а зовсiм навпаки, е абсолютно необхiдним. 1797 року в лiсах на пiвднi французького Лангедоку помiтили дитину, яку мисливцям аж через 3 роки вдалося спiймали. Хлопчика назвали Вiктором. На той момент Вiктору було близько десяти рокiв. Імовiрно, вiн колись став жити в лiсi й вiдтодi харчувався плодами та невеликими тваринами. Лiкар Жан Марк Гаспар Ітард за дорученням паризького мiнiстерства внутрiшнiх справ зайнявся його вихованням i склав детальний звiт про це. Незважаючи на всеосяжнi старання доктора Ітарда, Вiктор нiколи не розвинувся до рiвня iнших дiтей; едине слово, якого вiн навчився, було «lait» (молоко). Тож виникае питання, як свого часу вдалося вижити вихованцям вовчицi Ромулу i Рему. Рис. 7. Праворуч сканований мозок 3-рiчноi дитини, яка була дуже занедбана; для порiвняння лiворуч сканований мозок ii ровесницi з нормальним розвитком. Занедбана дитина мае значно менший мозок iз бiльшими шлуночками (чорнi мозковi комiрки), нiж ii ровесниця, що виросла за нормальних умов життя. Крiм того, мiж звивинами видно бiльшi порожнини через зморщування (атрофiю) мозковоi кори (Б. Д. Перрi, 2002). Використання рiдноi мови показуе, що розвиток деяких систем мозку пiсля народження зумовлений оточенням. Рiдна мова проявляеться незалежно вiд нашого генетичного набору, ii визначае винятково оточення, в якому дитина зростае пiд час критичноi фази засвоення мови. Вiдображення рiдноi мови не тiльки е визначальним для розвитку мозку, а й визначае багато iнших аспектiв розвитку дитини. Фрiдрiх ІІ, iмператор Нiмеччини, Італii, Бургундii та Сицилii, 1211 року намагався натрапити на слiд «мови Бога». Вiн припустив, що ця мова спонтанно проявиться у дiтей, якi нiколи не чули, як розмовляе iхня мати. Тому наказав вiд народження виховувати кiлька десяткiв дiтей у повнiй тишi. Але «мова Бога» не проявилася. Дiти взагалi не навчилися розмовляти i всi померли в юному вiцi. Із дiтей-сирiт, якi пiд час Другоi свiтовоi вiйни потрапили в заклади, де бракувало доглядачiв i тому не було часу на тiлесний контакт чи душевну пiдтримку, померло 30 вiдсоткiв. Тi, хто вижив пiсля перебування там, залишився з фiзичними порушеннями. Очевидно, що для нормального розвитку мозку взаемодiя з оточенням не тiльки потрiбна, але й життево важлива. У першi роки пiсля народження наше середовище впливае на будову мозкових систем, якi стосуються мови. Коли згодом, пiсля критичноi фази розвитку мовноi системи, ми хочемо вивчити iншу мову, то нам доводиться робити це нашим по-нiдерландськи чи по-нiмецьки сформованим мозком, тому завжди е акцент. У дiтей у вiцi вiд 9 до 11 рокiв зони мозку, якi обробляють вiзуальну iнформацiю та слова, ще накладаються. Але згодом вмикаеться спецiалiзацiя, так що в дорослих цi двi форми iнформацii обробляються в окремих зонах. Мовне середовище зумовлюе розвиток перманентних вiдмiнностей у структурi та функцiях мозку. Залежно вiд того, якою е рiдна мова – японською чи походить iз захiдних культур, – голоснi звуки та наслiдування тваринних звукiв проходять обробку або в лiвiй, або в правiй частинi кори мозку, незалежно вiд генетичного походження. У лобнiй частинi кори знаходиться зона Брока, що вiдповiдае за мову (рис. 8). Якщо дорослий вивчае iноземну мову, в нiй активуеться своерiдна пiдзона. Але якщо дитина росте двомовною, то обидвi мови використовують ту саму лобну дiлянку. У цьому випадку праве хвостате ядро (nucleus caudatus) (рис. 24) контролюе, яку мовну систему слiд застосувати. Мова i культурне середовище не тiльки визначають, яка iз систем мозку буде займатись опрацюванням мови, а також i як тлумачити мiмiку чи як сканувати зовнiшнiй вигляд людей. Так, наприклад, японцям та людям iз Новоi Гвiнеi важко вiдрiзнити вираз обличчя переляканоi людини вiд спантеличеноi, а китайцi на противагу американцям у сприйняттi середовища концентруються не на основному предметi, а на вiдношеннях цього предмета до його оточення. Китайцi для рахункiв в умi залучають також частково iншi мозковi зони, на додачу до тих, якi використовуються в англомовних мешканцiв захiдного свiту. І тi, й iншi користуються арабськими цифрами i використовують нижню частину парiетальноi кори мозку (рис. 1), але англомовнi люди при опрацюваннi чисел залучають скорiше мовнi системи, в той час як китайцi звертаються скорiше до вiзуально-моторних систем. Одне з пояснень цього явища полягае в тому, що китайцi вже з пелюшок вивчають графiчнi знаки. При цьому суань-пань, китайський вид рахiвницi, вже не вiдiграе значноi ролi в сучасному Китаi. До думки про стимулюючу дiю оточення на розвиток мозку пiдводять спостереження Марii Монтессорi про взаемозв’язок мiж соцiально-економiчним середовищем i розвитком мозку, якi вона виклала у своему пiдручнику (1913). Соцiально-економiчний статус е також важливим фактором iнтелектуального розвитку дiтей iз порушеннями розвитку, наприклад дiтей, що народилися з надто малою вагою. Стимулююче, «багате» середовище сприяе подоланню порушень мозкового розвитку. Рис. 8. Зона Брока (лобна, важлива для мовлення зона) i зона Вернiке (скронева, важлива для мовного сприйняття). Цi центри також беруть участь у сприйняттi музики та спiву. Музика i мова е близько спорiдненими. Дiти, в яких рання фаза розвитку зазнала шкоди внаслiдок недостатнього харчування чи емоцiйного занедбання, своечасно опинившись у стимулюючому середовищi, досягли великого прогресу. Певних успiхiв за допомогою iнтенсивноi стимуляцii з боку оточення досягли навiть дiти iз синдромом Дауна. Інтелектуальний дефiцит не повинен призвести до направлення дитини в iнтернат чи iнше малостимулююче середовище, якраз навпаки. Дiти з iнтелектуальними дефiцитами повиннi зазнавати особливого стимулювання. Бо це може змiнити iхне життя. II.6 Спогади про перiод перебування в матцi І як почула Єлисавета привiт Марii, здригнулася дитина в ii лонi…     Євангелiе вiд Луки, 1:41 У першi роки життя дозрiвають мозковi колообiги, необхiднi для нашоi пам’ятi, а для бiльшостi з нас свiдомi спогади починаються вiд вiку двох рокiв. Це не означае, що до цього вiку зовнiшня iнформацiя не проникае в дитячий мозок, бо навiть у матцi дитина реагуе на зовнiшнi подразники. Але й не доводить, що ми зберiгаемо спогади про цей перiод iснування. Чи справдi ми народжуемося як чистий аркуш, tabula rasa, як припускав англiйський фiлософ епохи раннього просвiтництва Джон Локк? Чи, може, ми народжуемося з цiлим скарбом спогадiв про найкращий перiод життя, в чому нас переконував художник Сальвадор Далi? Існуе чимало мiркувань про духовний багаж, з яким ми приходимо в цей свiт, а також про той вплив, який чинить на наше наступне життя час, проведений у матцi. У США заснували «пренатальнi унiверситети», де матерi вчаться взаемодiяти зi своiм плодом. І дiйсно, внутрiшньоматкова iсторiя мае визначальний вплив на iмовiрнiсть захворiти великою кiлькiстю фiзичних недуг, як-то шизофренiя чи депресiя. Деякi терапевти, дуже перебiльшуючи, стверджують, що негативнi спогади iз зародкового перiоду створюють фундамент для дуже особливих психiчних проблем. Пологи iз накладанням щипцiв чи болями в плоду пiд час народження е, на iхню думку, причиною головного болю в дорослому вiцi; важкi пологи та гiнекологiчнi проблеми в жiнок буцiмто походять вiд почуття, що, народжуючись дiвчинкою, вони були небажаними; прагнення займатися сексом у кайданках нiбито походить вiд обвиття пуповиною при народженнi, а страх удушення – вiд затяжних важких пологiв через вузький таз матерi. На щастя, як вважають тi самi терапевти, такi проблеми можна безпомилково виявити, i, щойно причину встановлено, проблема зникае. В одному судово-медичному дослiдженнi, де порiвнювали 412 випадкiв самогубства алкоголiкiв та наркозалежних iз 2901 контрольною особою, було встановлено зв’язок мiж перинатальними iнцидентами i саморуйнiвною поведiнкою. Суiциди через повiшення пов’язали iз браком кисню при народженнi, насильницькi самогубства корелювали iз механiчною родовою травмою, а наркозалежнiсть жертви корелювала iз введенням як пологовоi анестезii речовин, що спричиняють залежнiсть. У бiльш сучасному незалежному дослiдженнi нiдерландських учених ми не виявили жодного зв’язку мiж уведенням при народженнi опiатiв як болезаспокiйливих засобiв i аддиктивною поведiнкою дитини згодом. Я з цiкавiстю очiкую нових спроб довести iншi подiбнi закономiрностi. Щоб детально пригадати свое внутрiшньоутробне перебування, Сальвадору Далi не потрiбнi були анi регресiйна терапiя, анi ЛСД: «Це було божественно, це був рай. Рай у матцi мае барви пекельного вогню: червону, помаранчеву, жовту i блакитну. Там м’яко, нерухомо, тепло, симетрично, дводiльно i липко. Я мав чудове видiння яечнi iз двох фосфоруючих яець. Менi досить всього лише прийняти характерну позу зародка, склавши кулачки перед заплющеними очима, i в моiй головi знову пролiтають цi образи». Яечнi зустрiчаються на багатьох картинах Далi. Людський зародок справдi реагуе на свiтло вiд 26 тижня вагiтностi. Але навiть якби мати Далi пiд час вагiтностi лежала в бiкiнi на сонцi, що мало ймовiрно, то маленький Сальвадор мiг би сприймати всього лиш розсiяне свiтiння помаранчевого кольору. Детальнi вiзуальнi спогади видаються лише привiлеем сюрреалiста. Утiм, рiзнi види зародковоi пам’ятi виявленi також в iнших живих iстот. Так, для пташиного ембрiона очевидно корисним е знайомство ще в яйцi iз кличем своiх батькiв, та й у людини пiд час вагiтностi голос матерi будуе зв’язок мiж нею та дитиною. Існування людськоi ембрiональноi пам’ятi стае очевидним у експериментах iз трьома парадигмами: звикання, класичне вироблення рефлексу та «exposure learning». Звикання – це найпростiша форма навчання. Його видно по дедалi слабшiй реакцii на повторюванi подразники. Звикання з’являеться у плоду вже на 22 тижнi вагiтностi, а класичне вироблення рефлексу проявляеться на 30 тижнi вагiтностi. Як умовнi подразники застосовуються, наприклад, коливання, а як безумовнi подразники – гучнi звуки. Зрештою iснують сумнiви щодо того, на якому рiвнi нервовоi системи вiдбуваеться ця форма навчання. Оскiльки таким чином вдалося виробити рефлекс у аненцефального ембрiона (дитини без головного мозку), то, можливо, ця форма навчання вiдбуваеться на рiвнi подовженого кiстяного чи спинного мозку. Набагато цiкавiшим е спостереження, що коли вагiтна жiнка регулярно розслаблялася пiд певну музику, то буквально за мить пiсля початку звучання цiеi мелодii плiд починав ворушитися. Пiсля народження як тiльки дитя чуло цю музику, воно припиняло плакати й розплющувало очi. Звук материнського голосу ще в зародковому перiодi може впливати на розвиток мови та стосунки матерi й дитини. Новонародженi дiти волiють слухати голос матерi, особливо коли вiн спотворений настiльки, що звучить так, як ранiше в матцi. Вони також упiзнають iсторiю, яку мати кiлька разiв читала вголос пiд час вагiтностi. І в цiй звуковiй пам’ятi зародка немае нiчого незвичайного. Новонародженi дiти однозначно реагують на знайомi мотиви з мильних опер, якими мати захоплювалася пiд час вагiтностi. Вони припиняють плакати i прислухаються до знайомих мелодiй настiльки уважно, що виникае запитання, як вони будуть жити в майбутньому без цього серiалу. Дитина також пригадуе нюховi й смаковi подразники в матцi. Пiсля народження вона одразу впiзнае запах матерi, що може бути дуже важливим для успiшного годування. Як норма, новонароджений вiдчувае вiдразу до запаху часнику. Але якщо пiд час вагiтностi його мати вживала часник, ця вiдраза в дитини зникае. Тож очевидно, що кулiнарнi вiдмiнностi мiж смаками французiв та нiдерландцiв мають внутрiшньоматкове пiдгрунтя! Пiдсумовуючи, можна сказати, що iснуе зародкова пам’ять на звуки, вiбрацii, смаки та запахи. В принципi, ми можемо зашкодити мозку наших дiтей не тiльки палiнням, алкоголем, медикаментами та наркотиками, але й переглядом низькопробних телесерiалiв. Власне, вагiтним варто час вiд часу брати до рук добру книжку i читати ii вголос своiй дитинi в надii, що наступне поколiння принаймнi буде читати. Зрештою, ця iдея не нова, бо ще Талмуд у 200–600 роках вказував на пренатальнi стимуляцiйнi програми. Можна вигадати всiлякi завдання для «найпершого навчального класу» – утроби. Звiсно, спогади про перiод життя в матцi не можуть бути детальними i, як свiдчить сьогоднiшнiй стан науки, не залишаються на все життя, в чому нас переконують Сальвадор Далi та деякi терапевти, а зберiгаються лише декiлька тижнiв. III. Вразливий мозок ембрiона в «безпечнiй» матцi III.1 Порушення розвитку мозку, спричиненi середовищем Ми забруднюемо навколоплiдну рiдину своiх дiтей. Пiд час вагiтностi та в першi роки пiсля народження людський мозок розвиваеться з неймовiрною швидкiстю. У всiх зонах мозку та у всiх видах клiтин ривки розвитку вiдбуваються в рiзнi моменти часу. У цiй фазi надзвичайно швидкого росту мозковi клiтини е особливо чутливими до всякого роду впливiв. Основу для нормального розвитку мозку становить достатне живлення. Крiм того, повинна добре працювати щитовидна залоза дитини, бо вона стимулюе розвиток мозку. У цей перiод швидкого розвитку в цiлому ним керуе генетична схильнiсть, а зокрема – активнiсть нервових клiтин. На останню впливае наявнiсть харчування, хiмiчних речовин-посланцiв з iнших мозкових клiтин (нейротрансмiтерiв), речовин для росту та гормонiв. У цей перiод статевi гормони дитини керують сексуальною диференцiацiею мозку. Речовини, якi пiд час вагiтностi потрапляють до дитини через плаценту, наприклад речовини з довкiлля, алкоголь, нiкотин та iншi засоби, що викликають залежнiсть, чи медикаменти, якi приймае мати, можуть порушити складний процес розвитку мозку. На жаль, ми живемо в свiтi, де розвиток мозку 300 мiльйонiв дiтей постiйно зазнае шкоди через брак iжi. Це виливаеться не тiльки в тривале зниження iхнього iнтелектуального потенцiалу, а й у пiдвищення ризику шизофренii, депресii чи асоцiальноi поведiнки. Зокрема, це довело дослiдження дiтей, що народилися в голоднi 1944–1945 роки в густонаселеному голландському районi Рандстад мiж Амстердамом i Роттердамом (див. роздiл ІІІ.3, рис. 9). Тi самi проблеми виникають сьогоднi й у нашому забезпеченому суспiльствi, якщо порушуеться функцiонування плаценти i дитина в утробi отримуе недостатньо живлення та народжуеться з надто малою вагою. Брак живлення дитини в матцi трапляеться також внаслiдок частого блювання у матерi, дотримання сувороi дiети задля контролю ваги або коли вона постить через Рамадан. Крiм того, у свiтi живуть 200 мiльйонiв людей, чиi дiти зростають у середовищi, де бракуе йоду. Такi регiони е у свiтi всюди, i в Нiдерландах чи Нiмеччинi також. Необхiднi для нормального розвитку мозку гормони щитовидноi залози можуть упоратися зi своiми завданнями лише тодi, коли в гормон включаеться достатня кiлькiсть йоду. Цей процес вiдбуваеться в щитовиднiй залозi. У гiрських мiсцевостях йод вимиваеться iз грунту дощовими водами. Тому в цих мiсцевостях виникае дефiцит йоду, який через погану роботу щитовидноi залози викликае у дiтей порушення розвитку мозку i внутрiшнього вуха. У таких дiтей щитовидна залоза занадто збiльшена i вiдчайдушно намагаеться видiлити з iжi кожну часточку йоду. У гiршому випадку через дефiцит йоду виникае так званий кретинiзм: дiти карликового зросту, глухi, з розумовим вiдставанням. Ендокринолог iз Лейдена професор Керiдо присвятив свое життя вивченню йододефiцитних регiонiв у вiддалених куточках свiту. Його питання постiйно дивували мене. Одного разу вiн зателефонував менi в п’ятницю ввечерi та сказав: «Дiку, чи не мiг би ти завтра вранцi роздобути для мене 16-мiлiметровий кiнопроектор, менi треба виступати з доповiддю в Амстердамi». Так менi довелося побачити його новий фiльм, у якому вiн на «Сесснi» лiтав у новогвiнейську долину Мулiа, яка тодi ще була нiдерландською колонiею, i дiзнатися про найактуальнiшi результати дослiджень цiеi експедицii. Близько 10 вiдсоткiв дiтей у цiй долинi мали слабоумство, глухоту i страждали на тяжкi неврологiчнi захворювання. Керiдо довiв, що цi вади були спричиненi дефiцитом йоду, i лiкував хворих iн’екцiями водовмiсноi олii лiпiодолу. Ранiше цю олiю використовували як контрастний засiб для рентгенiвських знiмкiв легенiв, хоча вона iнодi пошкоджувала легеневу тканину. Проте лiпiодол виявився чудовим засобом для створення запасу йоду. Пiсля того, як у Швейцарii почали додавати йод у кухонну сiль, там закрилися всi заклади для глухих. Такого роду порушення розвитку менi довелося спостерiгати навiть вже у ХХІ столiттi в Китаi у горах Аньхой. Жiнка-кретинка iз «зобом», величезною набряклою щитовидкою, змiтала на купи листя в храмi. Коли мiй товариш, професор iз Чехii, запитав ii, чи показувалась вона лiкарю, то у вiдповiдь почув тiльки мукання, а мiтла загрозливо махнула в наш бiк. Важкi метали також можуть зашкодити розвитку дитячого мозку. Свинець, який додають у бензин як антидетонацiйний засiб, потрапляе iз довкiлля в матку до плоду i пiдвищуе ризик виникнення проблем iз навчанням. Про небезпеки, якi крие в собi ртуть, вперше довiдалися в 50-тi роки, коли довкола японськоi бухти Мiнамата коти в рибальських селах почали дивно поводитися i несподiвано здихати, а риба стала безцiльно метатися туди-сюди. Рибалки продавали своi найкращi улови, а для сiм’i залишали гiршу рибу. Через високий вмiст у рибi органiчно зв’язаноi ртутi, яка потрапила в довкiлля iз фабрики пластику, шiсть вiдсоткiв дiтей ще до свого народження зазнали тяжких ушкоджень мозку. Ртуть гальмуе утворення нервових клiтин i розвиток нервових волокон, чим викликае розумову вiдсталiсть. У дорослих траплялися випадки паралiчу. Сьогоднi в екологiчному парку Мiнамата стоiть пам’ятник, присвячений усiм формам життя у озерi Ширануi, якi стали жертвами цiеi катастрофи. Парк спорудили на 27 тоннах забрудненого ртуттю шламу iз бухти Мiнамата i на десятках запаяних контейнерiв з отруеною рибою. До сьогоднi уряд Японii не подбав про належне фiнансове вiдшкодування жертвам трагедii. Нерiдко трапляються порушення у розвитку сексуальноi диференцiацii чи iнтерсексуальностi. Залежно вiд того, враховувати чи нi менш тяжкi порушення, а також перiод життя, в якому було поставлено дiагноз, частка уражених дiтей становить два вiдсотки або менше. Вiд 10 до 20 вiдсоткiв випадкiв атипового розвитку статевих органiв спричиненi не хромосомами. За цi випадки, iмовiрно, вiдповiдають хiмiчнi препарати. ДДТ, полiхлорованi дифенiли, дiоксини та багато iнших речовин, що потрапляють у довкiлля, якi сьогоднi називають «ендокринними пiдривниками». Це – пiдривнi речовини, бо вони можуть пiдiрвати регулювання нормальноi статевоi диференцiацii. Ще 1940 року в пiлотiв, якi розпорошували над полями ДДТ, виявили зменшення кiлькостi сперматозоiдiв. У той же час довели i наслiдки впливу цих речовин на розвиток мозку багатьох тварин. Та лише нещодавно виникло занепокоення з приводу можливого впливу ендокринних пiдривникiв на сексуальну диференцiацiю дитини, а заодно на ii статеву iдентичнiсть та сексуальну орiентацiю (див. роздiл ІV). III.2 Порушення розвитку мозку, спричиненi медикаментами чи речовинами, що зумовлюють залежнiсть Чи не пошкоджуемо ми мозок наших дiтей ще до iх народження?     Назва моеi лекцii при вступi на посаду 1980 р. Тяжкi порушення розвитку мозку, що виникають на раннiх строках вагiтностi, на щастя, трапляються нечасто. Прикладами таких тяжких аномалiй е розщеплення хребта (spina bifida, захворювання, яке часто зустрiчаеться, коли мати пiд час вагiтностi приймала препарати вiд епiлепсii), вiдсутнiсть головного мозку (аненцефалiя, що найчастiше трапляеться, коли вагiтна зазнае впливу пестицидiв) або вiдсутнiсть частини кiнцiвки. Останню аномалiю певний час спричиняло вживання приписуваного вагiтним жiнкам нового снодiйного засобу, який за короткий час призвiв до такоi великоi кiлькостi калiцтв, що заговорили про «скандал iз талiдомiдом чи софтенолом», а також «скандал iз контерганом». Такi прямо очевиднi порушення розвитку називають «тератологiчними аномалiями». Пiсля «скандалу з контерганом» сьогоднi значно обережнiше ставляться до прописування будь-яких лiкiв у першому триместрi вагiтностi. Звiсно, такi калiцтва становлять лише вершину айсберга порушень мозкового розвитку, якi можуть виникнути i пiсля перших трьох мiсяцiв вагiтностi. Набагато частiше за класичнi тератологiчнi калiцтва в розвитку дитячого мозку трапляються мiкроскопiчнi аномалii, спричиненi хiмiчними речовинами. Вони виникають вже на пiзнiших стадiях вагiтностi та призводять до проблем iнколи значно пiзнiше. При народженнi така дитина виглядае цiлком здоровою, але згодом, коли системи мозку зазнають функцiональних навантажень, вилазять дефекти. Жiнка, що палить пiд час вагiтностi, пiдвищуе у дитини ризик труднощiв з навчанням у школi, проблем з поведiнкою у пiдлiтковому вiцi та з продовженням роду в дорослому вiцi. Такi порушення називають «функцiональними» або «поведiнково-тератологiчними порушеннями». Багато хiмiчних речовин можуть потрапити до плоду i зашкодити розвитку його мозку. Важкi метали, що мiстяться в довкiллi, нiкотин, алкоголь, кокаiн та iншi наркотики, а також медикаменти, якi приймае вагiтна, можуть порушити безпечний перебiг стрiмкого мозкового розвитку. Дiти, якi ще в утробi зазнавали впливу наркотикiв через наркозалежнiсть матерi, так званi нарко-дiти, пiсля народження страждають не тiльки на абстинентний синдром, а ще й нерiдко все життя мають невилiковнi пошкодження мозку. На мое переконання, всi речовини, якi впливають на мозок дорослого, також впливають на мозковий розвиток ненародженоi дитини. І менi не траплялися винятки з цього правила. Алкоголь Вже давно було вiдомо, що алкоголь може спричинити вродженi аномалii. За декiлька столiть до Христа ще у фiнiкiйському Карфагенi турбувалися, щоб алкоголь не зашкодив ненародженим дiтям, тому законодавчо забороняли вживати алкоголь у день весiлля. Англiйський письменник Генрi Фiлдiнг ще 1751 року пiд час епiдемii вживання джину в Англii застерiгав: «Що вийде з дитини, зачатоi у сп’янiннi вiд джину?» 1968 року французькi дослiдники вперше опублiкували данi, що вживання алкоголю пiд час вагiтностi може призвести до порушення мозкового розвитку плоду. (Ще в романi Хакслi «Прекрасний новий свiт» (1932) створювали гам, представникiв нижчоi касти, вводячи iм у сурогат кровi алкоголь.) Оскiльки на публiкацiю французiв нiхто не звернув уваги, Джонс (Jones) та спiвавтори, назвавши це явище «фетальним алкогольним синдромом», 1973 року заново вiдкрили його для англомовноi лiтератури. Вживання вагiтною алкоголю зумовлюе повiльнiший рiст мозку i тяжке розумове вiдставання дитини. Проте в деяких випадках через вживання алкоголю виникають лише незначнi порушення в розвитку мозку. У ходi розвитку бiля шлуночкiв утворюються мозковi клiтини, якi згодом переносяться у мозкову кору, де вони дозрiвають i утворюють нервовi волокна, щоб вступати в контакт з iншими клiтинами мозку. Такий процес мiграцii зародкових мозкових клiтин пiд впливом алкоголю може зазнавати настiльки тяжких порушень, що мозковi клiтини проростають крiзь мозкову оболонку i проступають на зовнiшньому боцi мозку. До того ж алкоголь надовго активуе у дитячому мозку вiсь стресу, що збiльшуе ризик виникнення депресiй чи панiчних нападiв. У шiстдесятi роки попереднього столiття у пологових будинках при загрозi передчасних пологiв робили алкогольнi крапельницi. Алкоголь гальмував перейми, таким чином дитина могла ще на якийсь час залишатися в матцi. Але нiхто тодi не переймався думкою, що алкоголь потрапить у дитячий мозок. Немае свiдчень, чи зашкодила така терапiя дiтям. Палiння Просто жахае, скiльки небезпек чатують на дитину, якщо мати палить пiд час вагiтностi. Палiння матерi е найпоширенiшою причиною смертi дитини при народженнi. Воно подвоюе iмовiрнiсть несподiваноi смертi маляти. Палiння матерi пiдвищуе ризик передчасних пологiв, зменшуе вагу дитини, гальмуе ii мозковий розвиток, порушуе режим сну, збiльшуе ризик ожирiння в старшому вiцi, погiршуе пiзнавальнi здiбностi в школi й навiть змiнюе функцiонування щитовидноi залози як у матерi, так i в дитини. У дитини зростае iмовiрнiсть синдрому дефiциту уваги та гiперактивностi (СДУГ), агресивноi та iмпульсивноi поведiнки, а також проблем iз мовленням i концентрацiею. У хлопчикiв палiння матерi впливае на розвиток яечок, i в них частiше е проблеми з продовженням роду. Навiть зараз близько 8 вiдсоткiв жiнок досi палять пiд час вагiтностi, i лише деякi з них кидають палiння на цей час. Не меншi небезпеки для дитини криються у замiнi палiння нiкотиновими пластирями, бо, як показали експерименти на тваринах, сам нiкотин теж мае цiлу низку небезпечних ефектiв для розвитку мозку. Тож порушення розвитку мозку зумовлюють не тiльки тi речовини, якi мiстяться в димi, а й сам нiкотин. Якби всi вагiтнi в Нiдерландах припинили палити, кiлькiсть передчасних пологiв скоротилася б на 30 вiдсоткiв, дiтей iз надто малою вагою при народженнi – на 17 вiдсоткiв, а кошти, витраченi на охорону здоров’я, знизилися б на 26 мiльйонiв евро. Тож чи не краще витратити iх на своiх дiтей? Неспецифiчнi наслiдки Часто функцiональнi тератологiчнi ефекти вiдкриваються випадково. У вiсiмдесятi роки докторант Маiд Мiрмiран дослiджував у нашому iнститутi питання, чи мае значення для нормального розвитку мозку дитини в утробi вiдносно велика частка REM-сну[2 - REM-сон – фаза швидкого сну.]. Ще в ембрiона в цiй фазi сну мозок сильно активiзуеться. За допомогою хлорiмiпрамiну (засобу вiд депресiй та страху) або клонiдiну (лiкiв вiд високого тиску та мiгренi) Мiрмiран не давав щурам увiйти в REM-сон. Такi експерименти вiн робив на другий i третiй тиждень пiсля народження щура, тiеi стадii розвитку мозку, яка в людини вiдповiдае другiй половинi вагiтностi. Пiсля такого нетривалого впливу на етапi розвитку пiзнiше дорослi тварини мали довшi фази сновидiнь i поводилися бiльш лякливо. Крiм того, щури-самцi менше проявляли сексуальну поведiнку i були гiперактивними. Коли протягом iхнього розвитку речовину вводили щурам тiльки два тижнi, то й це призвело до стiйких змiн у мозку та поведiнцi тварин. Трохи пiзнiше у Гронiгенi дослiджували дiтей тих матерiв, яким вiсiм рокiв тому ще пiд час вагiтностi проти високого тиску чи мiгренi прописували «безпечний» клонiдiн. У цих дiтей виявили тяжкi порушення сну. Деякi навiть мали сомнамбулiзм. Тож однiею з проблем вивчення функцiональних тератологiчних аномалiй е залежнiсть вiд експериментiв на тваринах у пошуках причин специфiчних порушень у людини. Крiм того, цi ефекти е недостатньо специфiчними. Із таких пiзнiх порушень, як порушення сну, важко однозначно виявити, яка речовина викликала це мозкове порушення ще пiд час вагiтностi. Іншими прикладами неспецифiчних симптомiв функцiональноi тератологii е труднощi в навчаннi (спричиненi алкоголем, кокаiном, палiнням, свинцем, марихуаною, ДДТ, протиепiлептичними препаратами), депресii, страхи та iншi психiчнi проблеми (спричиненi дiетилстилбестролом (DES), палiнням), транссексуальнiсть (через фенобарбiтали чи дифантоiн), агресiя (через прогестативнi препарати чи палiння), а також труднощi з моторикою, соцiальнi та емоцiйнi проблеми. Крiм того, припускають, що хiмiчнi речовини причетнi до таких порушень розвитку, як шизофренiя, аутизм, синдром раптовоi смертi немовлят та СДУГ, у яких виннi декiлька рiзних факторiв. Мати, що палить пiд час вагiтностi, за наявностi генетичноi схильностi в дитини може вдев’ятеро збiльшити шанси на СДУГ. Уведення пiд час вагiтностi гормонiв кори наднирникiв також збiльшуе iмовiрнiсть СДУГ. Цi речовини вводяться при загрозi передчасних пологiв, щоб дати легеням дозрiти; проте вони гальмують розвиток мозку i, крiм СДУГ, можуть також викликати обмеження росту мозку, порушення моторики та знижений рiвень IQ. На щастя, сьогоднi iх застосовують у значно менших дозах i в коротшому перiодi. Дилема Дилема полягае в тому, що часто задля запобiгання можливого негативного впливу хвороби на дитину пацiентки з шизофренiею, депресiями чи епiлепсiею повиннi продовжувати лiкування пiд час вагiтностi. Унаслiдок уживання в перiод вагiтностi лiкiв вiд шизофренii (наприклад, хлорпромазину) у дiтей встановлено порушення моторики; а деякi лiки вiд епiлепсii пiдвищують у дитини ризик розщеплення хребта (spina bifida) або транссексуальностi. Найкраще лiкувати епiлепсiю пiд час вагiтностi одним-единим препаратом i фолiевою кислотою. Якщо в перiод вагiтностi проти епiлепсii приймати вальпроеву кислоту, згодом це може спричинити в дитини нижчий рiвень вербального IQ у порiвняннi з уживанням iнших протиепiлептичних засобiв. Два вiдсотки вагiтних приймають антидепресивнi лiки навiть тодi, коли в них немае тяжкоi депресii. І, здавалось б, це не пiдвищуе iмовiрностi тяжких вроджених аномалiй. Проте iхнi дiти мають дещо знижену вагу при народженнi, народжуються трохи ранiше, важче переживають пологи (нижчi бали за шкалою АПГАР) i мають незначнi порушення моторики. Тож слiд зважати на цi проблеми i порiвнювати iх iз труднощами, якi можуть виникнути в дитини через стрес i депресiю матерi пiд час вагiтностi, такi як, наприклад, зниження розумових здiбностей, порушення уваги, розвитку мовлення та iншi поведiнковi проблеми. Пiд час вагiтностi страхи матерi можуть постiйно активувати вiсь стресу в дитини i тим самим збiльшити в неi iмовiрнiсть страхiв, iмпульсивностi, СДУГ та депресiй. Якщо це можливо, рекомендовано лiкувати депресивних вагiтних не медикаментозно, а, наприклад, свiтлотерапiею, ТМС (транскранiальною магнiтною стимуляцiею), акупунктурою чи iнтернет-терапiею. Тож лiкар повинен добре усе зважити. Механiзми Утворення мозкових клiтин вiдбуваеться в матцi й недовго пiсля народження з дуже великою швидкiстю та продовжуеться значно повiльнiше приблизно до вiку чотирьох рокiв. Звiсно, процес дозрiвання мозку тривае значно довше, у передфронтальнiй корi, переднiй частинi мозку навiть до вiку 25 рокiв. Очевидно, що гормони кори наднирникiв, якi часто у високих дозах вводять недоношеним дiтям для прискореного дозрiвання легень, гальмують розвиток мозку. Вживання алкоголю, сигарет та медикаментiв у перiод вагiтностi може призвести до обмеження росту дитячого мозку. Пiд час вагiтностi хiмiчнi речовини можуть негативно впливати на всi гранi мозкового розвитку. Порушення мiграцii можуть призвести до гетеротопii. При цьому мова йде про маленькi групи мозкових клiтин, якi пiд час процесу мiграцii на шляху до кори залишаються у бiлiй речовинi, з’еднаннях нервових волокон мозковоi кори (рис. 17), де вони зможуть виконувати свое завдання лише частково. Вони також з’являються через такi речовини, як бензодiазепiни, якi часто приймають вагiтнi. Вживання вагiтною алкоголю призводить до спотворення форм та функцiй у всiх вiдростках мозкових клiтин. Палiння та вживання алкоголю пiд час вагiтностi змiнюють нiкотиновi рецептори, а вживання коноплi матiр’ю змiнюе допамiновi рецептори в мозку дитини. Висновки Наркотики, медикаменти та речовини, що забруднюють довкiлля, можуть зумовлювати в дитини стiйкi порушення мозкового розвитку, так що згодом у неi будуть проблеми в навчаннi та поведiнцi. Таку форму вроджених аномалiй називають функцiональною або поведiнковою тератологiею. Виявлення такоi дii хiмiчноi речовини ускладнюеться великим промiжком часу, який проходить мiж вагiтнiстю, коли дитина зазнавала дii речовини, i проявом ii наслiдкiв, приблизно в шкiльному вiцi чи пiсля статевого дозрiвання. Крiм того, такий ефект, як труднощi в навчаннi чи порушення сну, е настiльки неспецифiчним, що за ним неможливо однозначно встановити, яка саме речовина в перiод вагiтностi зумовила такi наслiдки для мозку. До того ж одна й та сама речовина може викликати рiзнi симптоми, залежно вiд того, в який перiод свого розвитку дитина зазнала ii впливу. Справу аж нiяк не полегшуе незнання лiкарем того, якi ж порушення йому треба шукати, передусiм якщо немае результатiв подiбних дослiджень на тваринах. Необхiдно, щоб лiкар, якщо вагiтнiсть запланована, своечасно обговорив проблеми такого роду зi своiми пацiентками, щоб у випадку, якщо жiнка потребуватиме продовження лiкування своеi хвороби пiд час вагiтностi, вiн змiг вибрати найбезпечнiший препарат або немедикаментозну терапiю. III.3 Короткотермiновi стратегii ненародженоi дитини В утробi ми програмуемося на життя, яке почнеться пiсля народження. На цьому етапi закладаються, наприклад, наше вiдчуття себе чоловiком чи жiнкою, сексуальна орiентацiя та рiвень агресивностi (див. роздiли IV, ІХ.1). Пiзнiше нашi статевi гормони активують запрограмованi ще в матцi мозковi системи, таким чином наша сексуальнiсть та агресивнiсть проявляться назовнi. Таке внутрiшньоутробне програмування частково визначаеться спадковою iнформацiею, отриманою вiд батькiв. Програмування зародка спадковими факторами вже вiд зачаття визначае важливу частину нашого характеру, так само як i ризики мозкового захворювання, шизофренii, аутизму, депресii чи залежностi (див. роздiл ХІ.3, VI.3). Проте закодована в ДНК iнформацiя е надто обмеженою, щоб задати повноцiнне програмування усiх численних клiтин i зв’язкiв нашого мозку на все життя. Мозок вирiшуе цю проблему надлишковим виробленням клiтин i зв’язкiв. У ходi розвитку клiтини змагаються за найкращi зв’язки. Цi зв’язки вiддають речовини, необхiднi для росту, i стимулюють активнiсть клiтини так, що вона вступае в бiльшу кiлькiсть бiльш стабiльних зв’язкiв. Клiтини, яким це не вдаеться, вiдмирають у ходi процесу розвитку. Поряд iз генетичною визначенiстю у своему розвитку мозок дитини зазнае впливу цiлоi множини факторiв, якi викликають активнiсть мозкових клiтин, наприклад, через дiю гормонiв матерi та плоду, або поживнi речовини чи хiмiкати з довкiлля, якi проникають крiзь плаценту. Статевi гормони, примiром, програмують мозок на жiночий або чоловiчий лад. У матцi також назавжди закладаеться рiвень, на якому спрацьовуе вiсь стресу та проявляеться агресивна поведiнка. Через схожi механiзми, реагуючи постiйним пристосуванням всiх мозкових систем на надзвичайнi сигнали iз зовнiшнього свiту, зародок готуеться до нелегкого життя поза маткою. Така гнучкiсть мозку плоду дае переваги для виживання в короткотермiновiй перспективi, проте робить його надто чутливим до шкiдливих речовин, таких як нiкотин вiд цигарок матерi. До того ж фетальне програмування у вiддаленiй перспективi може бути основою для хронiчних захворювань. Дослiдники голодноi зими з АМС (Амстердамськоi унiверситетськоi клiнiки) вказують на небезпеку виникнення хронiчних хвороб через фетальне програмування. Коли нiмецькi окупанти сплюндрували Нiдерланди, пiсля голодноi зими 1944–1945 рокiв дiти не тiльки народжувалися з недостатньою вагою (рис. 9), але й у дорослому вiцi в них проявлялися вища iмовiрнiсть асоцiальноi поведiнки та частi випадки ожирiння. Вони вiддавали перевагу жирнiй iжi й малорухливому способу життя. Крiм того, у них був вищий ризик захворiти на високий тиск, шизофренiю чи депресiю. Висновки цього дослiдження сягнули далеко за межi голодноi зими, бо тi самi механiзми i сьогоднi вiдiграють свою роль, коли через погане функцiонування плаценти в утробi дитина не отримуе достатнього харчування i народжуеться з надто малою вагою. Очевидно, ще в матцi дитина помiчае, що в ii оточеннi бракуе iжi. Рис. 9. Дитя, що народилося в голодну зиму 1944–1945 рокiв у Вiльгельмiна Гастгуiса, у вiддiленнi колишньоi академiчноi лiкарнi Амстердамського унiверситету. Цi дiти не тiльки народилися з недостатньою вагою, але й у дорослому вiцi в них проявлялася вища ймовiрнiсть асоцiальноi поведiнки та частi випадки ожирiння. Вони вiддавали перевагу жирнiй iжi й малорухливому способу життя. Крiм того, у них був вищий ризик захворiти на високий тиск, шизофренiю чи депресiю. У чому полягае еволюцiйна перевага такоi реакцii плоду на брак харчування? У мозку дитини всi системи, якi регулюють обмiн речовин, ще в матцi налаштовуються на те, щоб не марнувати жодноi калорii. Крiм того, згодом пiд час прийому iжi приходить почуття ситостi. Оскiльки при народженнi дитинка менша, то iй потрiбно менше харчування. Це пристосовуе ii мозок та поведiнку до вбогого життя поза утробою. Асоцiальна поведiнка дитини веде до того, що i в пiзнiшому життi людина спершу турбуеться про себе, i це дае iй перевагу в скрутних обставинах. Активнiсть осi стресу теж вносить свою лепту в стратегiю виживання. Але якщо дитина народиться в середовищi, де е надлишок харчiв, то ця адаптивна стратегiя обертаеться проти неi. Зростае ризик ожирiння i пов’язаноi з ним гiпертонii. При цьому запiзнiле вiдчуття ситостi пiдвищуе загрозу не тiльки ожирiння, але й захворювань, пов’язаних iз залежнiстю. Через активацiю осi стресу з’являеться вища iмовiрнiсть захворiти на депресiю. А при певних формах порушеного розвитку плоду в утробi зростае також ризик шизофренii. Цi хвороби, що нерiдко проявляються внаслiдок недостатнього харчування, можна розглядати i як побiчнi ефекти стратегii пристосування, якi збiльшують шанси новонародженого на виживання в найближчий пiсля народження час. Подiбним чином можна витлумачити змiни в сексуальнiй диференцiацii мозку плоду, якi зумовлюе соцiальний стрес матерi пiд час вагiтностi (див. роздiл IV.3). Якщо мати зазнае стресу, наприклад, через життевi обставини чи в час вiйни, то в зародка-дiвчинки мозок сильнiше очоловiчуеться, а в зародка-хлопчика вiн, навпаки, послаблюе чоловiчi ознаки. Схоже, що це адаптивна реакцiя. Дiвчинцi вдасться легше пробитися в життi, якщо вона буде бойовою i витривалою, а хлопчик, якщо вiн не поводиться як мачо, у жорсткому оточеннi рiдше конфлiктуватиме з альфа-самцями. У близькiй перспективi це дуже виграшна стратегiя виживання, але в подальшому вона може коштувати людинi продовження роду, пiдвищуе ризик затримки розвитку та виникнення шизофренii. У пiдсумку можна сказати, що зародок очевидно «дбае» про виживання лише в найближчiй перспективi та пристосовуеться до важких умов, якi очiкують його безпосередньо пiсля народження. Звичайно, зародок зовсiм не «думае» про такi речi. Дiти зазнавали таких загроз протягом мiльйонiв рокiв. Час вiд часу в когось iз них виявлялася мутацiя, яка давала змогу краще пристосовуватися до майбутнiх викликiв. Корисна мутацiя, яка потiм поширювалася в популяцii. І не можна звинувачувати дитину в цiй короткостроковiй адаптацii, що не враховуе довготривалих наслiдкiв, тому що довготривале життя стало здобутком людства зовсiм недавно. Досi лiкарям доводилося лiкувати пiзнi наслiдки фетального програмування. Тепер, дiзнавшись про це явище через вивчення голодноi зими, вони зможуть зосередити своi зусилля на запобiганнi його наслiдкам, наприклад, консультуючи вагiтних щодо правильного харчування. І це вже великий прогрес. III.4 Чи вiдчувае ембрiон бiль? У роки правлiння Джорджа Буша крутили вражаючi фiльми, де показували, як ембрiон у матцi реагуе активними рухами на дотик голки. Такi фiльми мали навiяти, що плiд вiдчувае бiль i безуспiшно намагаеться вивернутися вiд iнструментiв пiд час аборту. Федеральний уряд США зважував, чи не варто законодавчо зобов’язати лiкарiв iнформувати пацiенток про «iснування вагомих доказiв того», що пiд час аборту плiд вiдчувае бiль. Пiд час аборту пiсля 22-го тижня плоду мали вводити знеболювальний засiб. Лiкарям, якi порушать це правило, мав загрожувати штраф у розмiрi понад 100 000 доларiв та iмовiрна втрата роботи. Звичайно ж, така законодавча iнiцiатива знайшла родючий грунт в американських органiзацiях руху «Pro-Life» («За життя»). Та чи можна довести, що плiд дiйсно вiдчувае бiль, тобто свiдомо сприймае його? У дорослих больове подразнення передаеться вiд нервових клiтин шкiри через спинний мозок до центру мозку в таламус (рис. 2). Звiдти подразнення переходить у двi дiлянки: у первинну кору, де створюеться вiдчуття свiдомого сприйняття болю, i до сингулярноi кори, тривожного центру мозку (рис. 24), який iнтерпретуе бiль та координуе емоцiйну й автономну реакцii: збудження гримаси обличчя, реакцiю стресу, прискорене дихання, пiдвищений кров’яний тиск i прискорене серцебиття. Нормальна вагiтнiсть тривае 40 тижнiв. За 26 тижнiв формуються нервовi стовбури, якi передають больове подразнення у кору плоду. І щойно пiсля цього больовi сигнали можуть потрапити вiд шкiри до мозковоi кори дитини. Та досi ще не вiдомо достеменно, чи можуть вони цим самим проникати у свiдомiсть. Імовiрно, що усвiдомлене сприйняття болю стае можливим при передчасному народженнi пiсля 29–30 тижнiв вагiтностi. Больовi сенсори, розгалуженi вiдростки нервових клiтин, розташовуються в шкiрi вже на сьомому тижнi вагiтностi, а спинномозковi рефлекси з’являються на восьмому тижнi, тому ембрiон може реагувати на дотик голки. Але всупереч тому, що фанатично вiдстоюють прихильники «Pro-Life», це зовсiм не доводить, що ембрiон усвiдомлено сприймае бiль. Бо для цього подразнення мало б проникнути в мозкову кору, i вона мае бути достатньо зрiлою, щоб усвiдомлено опрацювати це подразнення. На цьому етапi реакцiя ембрiона на больове подразнення базуеться винятково на спинно-мозкових рефлексах. Аненцефальна дитина (дитина без мозку) також реагуе таким же чином. Саме тому в неi така сильна i всеохоплююча реакцiя на больовий подразник – здаеться, нiби вона включае все тiло, бо мозкова кора ще незрiла, i через це не регулюе спинно-мозковi рефлекси до нормального масштабу. З’еднання мiж таламусом i кортикальним рiвнем нижче мозковоi кори формуються мiж 12-м i 16-м тижнем вагiтностi. Кортикальний рiвень е нiби кiмнатою очiкування для нервових волокон, якi згодом, мiж 23-м та 30-м тижнем вростають у мозкову кору. Вимiрювання електричноi активностi мозку (ЕЕГ – електроенцефалограма) i кровопостачання мозковоi кори в дiтей, що передчасно народилися мiж 25-м та 29-м тижнями вагiтностi, показали наявнiсть реакцii на больовi подразнення. Отже, в цей перiод больовi подразнення досягають мозковоi кори. Але питання в тому, чи кора достатньо зрiла для усвiдомленого сприйняття болю. Це необхiдно для того, щоб емоцiйно сприймати бiль. У доглядi за передчасно народженими в неонатальних палатах iнтенсивноi терапii виходять iз того, що дiти вiдчувають i переживають бiль. На iнвазивнi втручання та забiр аналiзiв кровi вони реагують рухами, змiною серцевого ритму, дихання, тиску, рiвня кисню в кровi й рiвня гормонiв стресу. Те саме вiдбуваеться i пiд час обрiзання. Та зрештою це не доводить наявностi усвiдомленого вiдчуття болю, бо цi автономнi реакцii походять iз дiлянки пiд корою, а отже, базуються на несвiдомих процесах. Те саме стосуеться i рухiв, якими дiти реагують на больовi подразнення. Тут теж можуть бути просто рефлекси, якi передаються по спинному мозку i не проникають до рiвня кори. Не тiльки ембрiон, але й доросла людина, в якоi настала мозкова смерть, лежачи у вегетативнiй комi з цiлком зруйнованою корою, на тiлесну стимуляцiю реагуе здриганням. Тож у народжених передчасно мiж 25-м та 29-м тижнями дiтей реакцii на больовi подразнення проявляються в корi мозку, але при цьому не можна припускати свiдому реакцiю. Ще важче встановити, чи е у ембрiона свiдомiсть. Наявнiсть стадii бадьоростi в його циклi бадьоростi-сну вважають сурогатом свiдомостi. Та через недостатню зрiлiсть мозку i дiю гормонiв плаценти на останньому етапi вагiтностi ембрiон проводить увi снi до 95 вiдсоткiв часу, не перебуваючи при цьому в станi свiдомостi. А решту 5 вiдсоткiв часу вiн проводить у станi «бадьоростi», яка е лише перехiдною фазою мiж сном REM i Non-REM, i тому ii не можна порiвнювати зi справжньою бадьорiстю чи свiдомим станом. Такий вид бадьоростi не може служити критерiем свiдомостi на цьому етапi. У дiтей, народжених вже пiсля 25–29 тижнiв вагiтностi, неприемнi подразники викликають змiну активностi кори головного мозку. Проте iснують значнi вiдмiнностi мiж передчасно народженою дитиною та ембрiоном того ж вiку. Такi подразники, як брак кисню, що викликають у дитини реакцiю пробудження, на ембрiон дiють зовсiм протилежно: вони пригнiчують стадiю бадьоростi. Таким чином плiд береже енергiю за складних умов, уникнути яких вiн не в змозi. І навiть такий потенцiйно «болючий» та «неприемний» подразник, як сильний струс чи гучний звук, викликае в ембрiона тiльки пiдкiркову реакцiю. Той факт, що у вiцi 28 тижнiв плiд може «навчитися» реагувати на подразнення, ще не означае, що в нього вiдбуваеться усвiдомлений процес пригадування. Така примiтивна «поведiнка навчання» проявляеться також i в аненцефалiв. Це форма несвiдомого навчання, в якому кора головного мозку не бере участi. Звiсно, вимагати знеболення ембрiона пiд час аборту можуть на основi такого аргументу: «Навiть якщо це не допоможе, то, напевне, i не зашкодить». Проте переривання вагiтностi пiд повним наркозом становить пiдвищений ризик ускладнень для матерi. Також викликае побоювання примусове знеболення при внутрiшньоутробних операцiях плоду, який не абортують, адже немае прямих доказiв того, що плiд мае свiдомiсть, зате добре доведено шкiдливий вплив анестетикiв на функцiональнi здiбностi дитини. Виходячи зi всього викладеного вище, я вважаю, що повний наркоз не е необхiдним нi пiд час аборту, нi пiд час внутрiшньоутробного втручання до 25—26-го тижня вагiтностi, зате вiн становить додаткову небезпеку для матерi. Щодо передчасно народженоi дитини, то знеболення мае сенс у випадку здiйснення болючих втручань, а при обрiзаннi хлопчикiв воно е конче необхiдним. III.5 Вiдрiзати собi ногу: Body Integrity Identity Disorder – порушення цiлiсностi сприйняття тiла – химерний дефект розвитку На ранньому етапi нашого розвитку в мозку закладаються не тiльки статева iдентичнiсть (сприйняття себе як жiнки чи чоловiка) та сексуальна орiентацiя (гомо-, гетеро- чи бiсексуальнiсть), (див. роздiл IV), але й схема нашого тiла. Рiдкiсним порушенням останнього процесу е Body Integrity Identity Disorder (BIID). Люди з цим синдромом змалку мають вiдчуття, що якась частина тiла е для них чужою, i за будь-яку цiну хочуть ii позбутися. Вони не сприймають власну кiнцiвку як частину свого тiла, хоча вона цiлком функцiональна. Це викликае непереможне бажання ампутувати цю частину. І вони почувають себе «цiлiсними» тiльки пiсля того, як вiдрiжуть руку чи ногу. 27 вiдсоткам хворих таки вдаеться знайти того, хто погодиться здiйснити ампутацiю. Хiрурги, що беруть у цьому участь, побоюються судового переслiдування за видалення здоровоi частини тiла. Хоча це дивно, адже з транссексуалами роблять те саме, i якщо подивитися правдi у вiчi, то при обрiзаннi також. Але мине ще деякий час, поки в суспiльствi почнуть сприймати проблематику BIID. Як правило, нi психотерапiя, нi психiчна фармацевтика не можуть вiдмовити постраждалих вiд iхнiх намiрiв. Є свiдчення пацiента з BIID, що анi вживання антидепресантiв, анi когнiтивна поведiнкова терапiя не зменшили його страждань. Однак той самий пацiент згодом заявив, що поговорити з кимось про свою проблему було для нього корисним, проте терапiя в проблемах BIID зовсiм нiчого не змiнила. Такi люди часто змалку, здебiльшого вже в дитячому вiцi, а iнодi щойно досягнувши юнацьких рокiв, стають одержимими думкою, що гомiлка чи долоня не належать до iхнього тiла або що було б краще, якби цi частини тiла паралiзувало. Одна дитина з BIID вирiзала з журналiв фiгури i вiдтинала iм ногу, якоi сама хотiла позбутися. Деякi постраждалi навiть сильно збуджуються або заздрять, коли бачать людей, що втратили кiнцiвки, яких вони б i самi хотiли позбутися, або коли хтось мае паралiч того члена, який би вони теж хотiли вiдключити. Інодi вони усвiдомлюють своi бажання тiльки в хвилини такоi зустрiчi. Часто вони намагаються створити собi таку саму ситуацiю, наприклад перебинтувавши ногу еластичним бинтом i носячи широкi штанини, щоб гомiлки не було видно. Вони загортають досередини штанину i ходять на милицях або взагалi сiдають в iнвалiдне крiсло. Такi пацiенти роками пiдшукують хiрурга, готового ампутувати iм зовсiм здорову i справну частину тiла. І якщо це не вдаеться, а так здебiльшого i бувае, то завдають небажанiй кiнцiвцi таких калiцтв, що без ампутацii вже не обiйтися. Таке трапляеться з двома третинами тих, кому зрештою таки вiдрiзають ту частину тiла. При цьому дехто ризикуе життям, наприклад, прострiлюючи собi кулею колiно, вiдморожуючи ногу або пройшовшись по нiй пилкою. До того ж люди з BIID точно знають, в якому мiсцi треба провести ампутацiю, i пiсля операцii можуть вказати, що ось тут вiдрiзали замало. А пiсля ампутацii вони переповненi щастям i, як самi признаються, шкодують лише про те, що не зробили цього ранiше. Поки що ми можемо тiльки припускати, що саме порушуе сприйняття таким пацiентом свого тiла. Принаймнi на порiвняннi з контрольними особами вдалося встановити, що, коли людина торкаеться бажаноi чи небажаноi ноги, у лобнiй та тiменнiй корi вiдбуваеться рiзна активнiсть. При BIID проявляеться картина, схожа на картину в транссексуалiв (див. роздiл IV. 6). В обох випадках особа впевнена, що ii анатомiя не вiдповiдае тому, що вона вiдчувае. В обох випадках такi вiдчуття з’являються дуже рано. Цi паралелi з проблематикою транссексуальностi дивують ще бiльше, коли виявляеться, що велика частка пацiентiв iз BIID (19 %) мае також проблеми гендерноi iдентифiкацii, а багато з них (38 %) е гомосексуальними чи бiсексуальними. Оскiльки всi цi особливостi закладаються на ранньому етапi розвитку, можна припустити, що в цей же час виникае i BIID, але досi залишаеться таемницею, в якiй дiлянцi мозку вiн виникае i що його спричинюе. Безпiдставним е припущення, що BIID викликаеться спогадами про попередне життя, в якому людина втратила кiнцiвку – iдея, яку менi навiював один дописувач. Власне кажучи, за допомогою технологiй ми б могли визначити, що саме у сприйняттi картини тiла пiшло неправильно в ходi розвитку мозковоi кори. Але для цього нам потрiбнi також лiкарi, якi не побояться працювати з охочими до ампутацii пацiентами чи не намагатимуться просто спекатися жерти BIID, сказавши: «Вiн здурiв». Нам потрiбнi дослiдники, що цiкавляться цим рiдкiсним рiзновидом, який може розширити нашi знання про нормальний розвиток мозку, – а також люди з BIID, якi наважаться визнати хворобу, котру бiльшiсть волiе приховати. IV. Сексуальна диференцiацiя мозку в матцi Я схильний погодитися з Френсiсом Гелтоном у тому, що виховання та оточення дуже мало впливають на нашу свiдомiсть, а бiльшiсть наших властивостей е вродженими.     З автобiографii Чарлза Дарвiна (1809–1882) Мiй мозок? Це мiй другий найулюбленiший орган.     Вудi Ален, «Той, що спить», 1973 IV.1 Типовий хлопчик, типова дiвчинка? При народженнi гендерна iдентичнiсть настiльки мало виражена, що з генетичного хлопчика ще можна зробити генетичну дiвчинку. А вiд виховання дуже сильно залежить, як гендерна iдентичнiсть розвиватиметься далi.     Дж. Манi, 1975 Здавалося б, що може бути простiше, нiж визначити стать дитини пiсля ii народження. Уже в момент зачаття закладено: iз двох Х-хромосом буде дiвчинка, а iз однiеi Х-хромосоми та однiеi Y-хромосоми буде хлопчик. Хлопчача Y-хромосома запускае в хiд процес, який веде до вироблення чоловiчого гормона тестостерону. Залежно вiд того, чи виробляеться тестостерон, мiж 6-м та 12-м тижнями вагiтностi розвиваються жiночi або чоловiчi статевi органи дитини. Згодом, у другiй половинi вагiтностi, мозок диференцiюеться на чоловiчий або жiночий лад. Адже на противагу дiвчачому мозок хлопчика в цей час виробляе дуже високу концентрацiю тестостерону. На цьому етапi наша гендерна iдентичнiсть – почуття, що ти чоловiк або жiнка, – безповоротно укорiнюеться в мозкових структурах. Те, що гендерна iдентичнiсть визначаеться ще в утробi, стало вiдомо не так давно. Мiж 1960 i 1980 роками люди вважали, що дитя приходить у свiт як чистий аркуш, i його оточення скеровуе його поведiнку в чоловiчому чи жiночому напрямку. Таке бачення мало вагомi наслiдки в поводженнi з новонародженими, стать яких не можна було встановити однозначно. Виходили з того, що вибiр статi при операцii одразу пiсля народження не е вирiшальним. Буцiмто оточення дитини саме подбае про те, щоб ii гендерна iдентичнiсть пристосувалася до статевих органiв. Зовсiм недавно спiлки пацiентiв заявили про те, як багато людей стали нещасними через операцiю з визначення статi, яка не вiдповiдала тiй статi, що склалася в мозку ще до народження. Історiя Джона-Джоанни-Джона демонструе, наскiльки фатальними можуть бути наслiдки таких переконань. Маленький хлопчик (Джон) через жахливу лiкарську помилку пiд час операцii (йому мали видалити крайню плоть через ii зсихання) втратив пенiс, i лiкарi вирiшили зробити з нього дiвчинку (Джоанну). Щоб процес ожiночення був послiдовним, у вiцi 17 мiсяцiв йому видалили калитку. Його одягали як дiвчинку, а професор Манi (Money) iз Фiладельфii надавав йому психологiчний супровiд. У перiод статевого дозрiвання йому вводили естрогени. Манi описав цей випадок як винятково успiшний: Джоанна розвивалася як нормальна дiвчинка (див. цитату вище). Будучи на одному семiнарi в США, я сказав, що це – единий вiдомий менi випадок, який вказуе на те, що оточення може змiнити гендерну iдентичнiсть дитини вже пiсля народження. Тодi до слова зголосився професор Мiлтон Даймонд i вказав на те, що твердження Манi повнiстю безпiдставнi. Оскiльки вiн особисто знав Джоанну, то йому вiдомо, що вже у дорослому вiцi вона здiйснила операцiю зворотного перетворення назад на чоловiка, оженилася й усиновила декiлька дiтей. Мiлтон Даймонд опублiкував iсторiю цього випадку. На жаль, Джон зрештою втратив на бiржi всi своi капiтали, розлучився i 2004 року вкоротив собi вiку. Цей сумний випадок доводить, наскiльки сильно тестостерон програмуе наш мозок ще в утробi. Оперативне видалення пенiса та калитки, психологiчний супровiд та введення естрогенiв пiсля статевоi зрiлостi не змогли змiнити гендерну iдентичнiсть. Той факт, що тестостерон дiйсно вiдповiдальний за диференцiацiю наших статевих органiв та мозку в чоловiчому напрямку, доводить синдром андрогенноi нечутливостi. Хоч люди з цiею генетичною вадою i виробляють тестостерон, iхне тiло не реагуе на нього. Тому i статевi органи, i мозок набувають жiночостi. І хоча генетично хворi е чоловiками (XY), вони стають гетеросексуальними жiнками. А от у дiвчаток, якi через захворювання наднирникiв (конгенiтальна гiперплазiя наднирникiв, CAH) ще в утробi отримали високу дозу тестостерону, розвиваеться такий великий клiтор, що в окремих випадках iх навiть намагаються зарееструвати пiсля народження як хлопчикiв. Практично всi вони належать до жiночоi статi. Але у 2 % згодом таки виявляеться, що в матцi в них сформувалася чоловiча iдентичнiсть. А що це означае на практицi, добре показуе наступна iсторiя, яку розповiла журналiстка Жанетье Кулвiйн у виданнi «RC Handelsblad» вiд 23 червня 2005: сiмейна пара вже мала чотирьох доньок i була дуже горда, коли при народженнi п’ятоi дитини виявилося, що це хлопчик. Вони влаштували справжне свято. Проте за кiлька мiсяцiв дитина захворiла, i лiкарi виявили, що це дiвчинка з конгенiтальною гiперплазiею наднирникiв (CAH). З батьками провели не одну довгу бесiду. Але для турецькоi сiм’i, особливо для батька, iз релiгiйних мiркувань (сiм’я мусульман) було абсолютно неприйнятним змiнювати тепер стать дитини. Тож лiкарi вирiшили зробити з дитини однозначного хлопчика. Дитячий уролог збiльшив клiтор, так що вiн скорiше нагадував справжнiй пенiс. Дитинi давали гормони для пiдтримки процесу перетворення на чоловiка. Батьки були просто щасливi. Але в бiльшостi випадкiв мозок дiвчинки iз САН диференцiюе себе як жiнку. Зважаючи на вищевказанi факти, дуже велика iмовiрнiсть того, що згодом «хлопчик» матиме гендернi проблеми i захоче знову стати дiвчинкою. Коли настане перiод статевого дозрiвання, доведеться сказати йому, що вiн безплiдний, все життя потребуватиме введення тестостерону i що доведеться видалити йому матку та яечники. Тому в колах фахiвцiв iснуе консенсус щодо того, що дiвчатка iз САН повиннi рости як дiвчатка навiть тодi, коли в них сильно вираженi чоловiчi риси. У тих рiдких випадках, коли неможливо однозначно встановити стать дитини i коли немае певностi, в якому напрямку – чоловiчому чи жiночому – розвинувся мозок, можна вибрати для дитини попередню стать. І вiдкладати радикальнi втручання, якi роблять з дитини хлопчика чи дiвчинку, треба доти, доки не можна буде судити про ii стать iз поведiнки. Уролог iз Роттердама Катя Вольффенбуттель (Katja Wolffenbuttel) показала, що можна зробити зворотними навiть результати операцii. З огляду на всi делiкатнi аспекти такого обережного пiдходу Нiдерланди могли б узятися за роль першопрохiдця. IV.2 Статевi вiдмiнностi в поведiнцi Статевi вiдмiнностi в мозку та в поведiнцi проявляються також у тих сферах, якi вочевидь не мають прямого зв’язку iз розмноженням. Одна зi стереотипних вiдмiнностей мiж хлопчиками та дiвчатками, якi, як неодноразово повторювали, нам нав’язуе соцiальне оточення, проявляеться в iгровiй поведiнцi. Хлопчики активнiшi, бiльш бурхливi й найохочiше бавляться солдатиками чи машинками, в той час як дiвчатка надають перевагу лялькам. Оскiльки, базуючись на спостереженнях за тваринами, я плекав сильнi пiдозри в такiй iнтерпретацii суспiльних ролей, то ще тридцять рокiв тому своiм власним дiтям, хлопчиковi й дiвчинцi, ми з дружиною систематично пропонували iграшки i того, й iншого роду. Та вони цiлком послiдовно дiяли за стереотипом. Донька гралася винятково ляльками, а син цiкавився тiльки машинками. Для переконливоi публiкацii двох дiтей недостатньо. Згодом Александер (Alexander) i Гайнс (Hines) довели, що така вiдмiннiсть мiж статями е бiологiчно обгрунтованою. У своiх експериментах вони пропонували зеленим мавпам ляльки, машинки i м’ячi. Самицi надавали перевагу лялькам, яким вони у своiй типово материнськiй манерi обнюхували генiталii. А самцi бiльше цiкавилися iграми з машинками та м’ячиками. Отже, те, якi iграшки ми обираемо, залежить не вiд суспiльного нав’язування, а вiд того, що запрограмовано в мозку, щоб пiдготуватися до своiх пiзнiших суспiльних ролей – материнства в дiвчаток i боротьби та радше технiчних завдань у хлопчикiв. Зумовлений статтю вибiр iграшок у мавп унаочнюе, що механiзми, якi лежать у його основi, виникли в ходi еволюцiйного розвитку десятки мiльйонiв рокiв тому. Схоже, що саме висока доза тестостерону, дii якоi малята зазнають в утробi, вiдповiдальна за статево обумовлену iгрову поведiнку. Дiвчатка, у яких через вже згадане захворювання наднирникiв САН ще в утробi виробляеться занадто багато тестостерону, схильнi обирати собi товаришiв для гри серед хлопчикiв; вони вiддають перевагу хлопчачим iграшкам та iх забави бiльш бурхливi, нiж зазвичай в iнших дiвчаток. Тому iх називають «дiвчатками-шибениками». На спонтанно зроблених дитячих малюнках теж видно статевi вiдмiнностi. Як мотив та барви, так i композицiя дозволяють розрiзнити, де автор – хлопчик, а де – дiвчинка. Цi вiдмiнностi теж зумовленi впливом гормонiв ще в матцi. Дiвчатка люблять малювати людей, найбiльше дiвчат або жiнок, а також квiти та метеликiв. Вони використовують яскравi фарби, наприклад червону, помаранчеву та жовту. Мотиви малюнкiв бiльш мирнi, а фiгури часто стоять на однiй лiнii. Хлопчики частiше малюють технiчнi об’екти, зброю, битви та транспортнi засоби, як-то автомобiлi, потяги чи лiтаки. У них композицiя часто показуе сюжет зверху, вони використовують темнi, холоднi кольори, наприклад синiй. Дiвчатка, якi ще в утробi через захворювання наднирникiв САН зазнали дii високоi дози тестостерону, через п’ять-шiсть рокiв починають малювати як хлопчики, навiть якщо iх почали лiкувати вiдразу пiсля народження. Деякi статево зумовленi вiдмiнностi в поведiнцi можна помiтити настiльки рано, що вони очевидно могли виникнути тiльки в матцi. Уже в перший день пiсля народження дiвчатка люблять вдивлятися в обличчя, а хлопчики вiддають перевагу предметам, що механiчно рухаються. Вже у вiцi одного року дiвчатка значно частiше за хлопчикiв дивляться в очi. Проте тi дiвчатка, що зазнали в матцi впливу високоi дози тестостерону, в дитинствi менш схильнi до зорового контакту. І в цьому теж ключова роль належить тестостерону. У повсякденному життi погляд в очi мае для жiнок зовсiм iнше значення, нiж для чоловiкiв. У захiднiй культурi жiнки використовують його, щоб краще порозумiтися з iншими жiнками, i вiд цього вони почуваються краще. А захiднi чоловiки використовують такий погляд, щоб перевiрити свое мiсце в iерархii; тому вiн може бути дуже загрозливим. І це – чиста бiологiя. У мiстi Аспен (Колорадо, США) на виходi з аеропорту висить попередження: «Якщо ви зустрiнете ведмедя, уникайте погляду в очi». Інакше вiн нападе на вас, щоб з’ясувати, хто тут головний. У США мiй син провiв дослiдження, якi фактори е вирiшальними для успiху в переговорах. До того я розповiдав йому, що, з мого досвiду, жiнки поводяться iнакше, нiж чоловiки. Довший час його це зовсiм не цiкавило, поки одного дня, будучи в Чикаго, вiн не вирiшив розiбратися в цiй справi. Зрештою моi та його експерименти показали, що статевi вiдмiнностi у зорових контактах впливають навiть на дiловi процеси. Так погляд у вiчi мiж жiнками призводив до бiльш креативних результатiв перемовин, в той час як той самий погляд мiж чоловiками мав цiлком протилежнi наслiдки. При цьому погляд очi в очi ставав на завадi, бо сприймався як з’ясування рангу в iерархii. Ви можете скористатися цiею порадою на практицi. IV.3 Гетеро-, гомо- та бiсексуальнiсть Якщо чоловiк зiйдеться з чоловiком так, як iз жiнкою, обидва вчинили гидотно; смертю мусять iх покарати.     Левит, 20:13 [Гетеросексуальнiсть] також е проблемою, яку треба з’ясувати, а не рiччю само собою зрозумiлою; в основi ii лежить хiмiчно обумовлена привабливiсть.     Зiгмунд Фройд (1856–1939) Коли Альфред Кiнсi захистив свою дисертацiю про осцинiпiд, на нього нiхто не звернув уваги. Але коли 1948 року вiн опублiкував «Сексуальну поведiнку чоловiка», а за п’ять рокiв по тому «Сексуальну поведiнку жiнки», на нього накинулася вся Америка. Вiн розробив «шкалу Кiнсi». Вона мае бали вiд 0 до 6, причому 0 означае виняткову гетеросексуальнiсть, а 6 – виняткову гомосексуальнiсть. Сам себе вiн вiднiс до «Кiнсi – 3», отже, бiсексуальний. Положення на цiй шкалi поряд iз генетичною схильнiстю визначаеться гормонами та iншими речовинами, що впливають на розвиток мозку в матцi. Вивчення близнюкiв та сiмейнi дослiдження показують, що сексуальна орiентацiя на 50 вiдсоткiв е генетично зумовленою. Проте ще не вiдомо, якi саме гени беруть у цьому участь. Власне кажучи, дивовижно, що еволюцiя зберегла генетичний фактор гомосексуальностi, хоча ця група в популяцii розмножуеться значно гiрше. Мабуть, пояснення полягае в тому, що з цими генами передаеться не тiльки iмовiрна гомосексуальнiсть, але й пiдвищена плодючiсть у iнших членiв сiм’i. Тож, коли такi гени передаються iншим братам чи сестрам, вони мають бiльшу кiлькiсть дiтей, нiж у середньому, тому гени мають шанс i далi курсувати. Гормони та iншi хiмiчнi речовини вiдiграють дуже важливу роль у розвитку нашоi сексуальноi орiентацii. Дiвчатка з пiдвищеним рiвнем тестостерону, зумовленим в утробi хворобою наднирникiв САН, мають вищу iмовiрнiсть стати бi- або гомосексуальними. Щоб запобiгти викидням, у США та Європi в перiод з 1939 до 1960 року майже двом мiльйонам вагiтних жiнок вводили естрогеноподiбну речовину дiетилстилбестрол (DES). Насправдi DES не дiе проти викиднiв, але лiкарi були радi щось прописати, бо пацiенти люблять лiкуватися. Зате DES збiльшуе iмовiрнiсть того, що дiвчатка народяться бiсексуальними чи гомосексуальними. Нiкотин та амфетамiни, якi ще до народження впливають на плiд, пiдвищують iмовiрнiсть того, що донька стане лесбiйкою. У хлопчикiв iмовiрнiсть гомосексуальностi зростае разом iз кiлькiстю старших братiв. Пояснення криеться в тому, що жiночий органiзм захищаеться вiд чоловiчих речовин, якi син видiляе в матку пiд час вагiтностi. Така захисна реакцiя стае дедалi сильнiшою з кожною наступною вагiтнiстю хлопчиком. Стреси в перiод вагiтностi також пiдвищують iмовiрнiсть гомосексуальностi в дитини, оскiльки в матерi видiляеться гормон стресу кортизон, який впливае на вироблення статевих гормонiв у плоду в матцi. А от довести поширену думку, що пiсляпологовий розвиток також дуже важливий для сексуальноi орiентацii, так i не вдалося. Дiти, яких виховуе пара лесбiйок, стають гомосексуальними не частiше за iнших. Так само немае жодного пiдтвердження iдеi, що гомосексуальнiсть – це «самостiйно обраний стиль життя». Вищезазначенi чинники змiнюють розвиток мозку дiтей, особливо гiпоталамус, який е визначальним для сексуальноi орiентацii. 1990 року ми вiдкрили першу вiдмiннiсть мiж мозком гомосексуальних i гетеросексуальних чоловiкiв. У гомосексуалiстiв бiологiчний годинник у мозку вдвiчi сильнiше виражений, нiж у гетеросексуалiв. Взагалi ми не шукали саме цю вiдмiннiсть. Ще ранiше я виявив, що у хворих на хворобу Альцгеймера дегенеруе бiологiчний годинник – що пояснюе, чому вони сновигають уночi, а посеред дня постiйно дрiмають (див. роздiл ХІХ.3). Пiсля цього я дослiджував, чи проявляеться цей симптом при iнших формах деменцii. І наштовхнувся на те, що при деменцii, спричиненiй СНІДом, бiологiчний годинник удвiчi сильнiше виражений, нiж звичайно. Але наступнi дослiдження показали, що ця обставина походить не вiд захворювання на СНІД, а вiд того, що пацiент – гомосексуалiст. 1991 року Ле Вей (Le Vay) у США описав у гомосексуальних чоловiкiв невеличку жiночу дiлянку мозку в переднiй частинi гiпоталамуса. Аллен (Allen) i Горскi (Gorski) також iз США 1992 року вiдкрили, що в гомосексуалiстiв на зовнiшньому боцi гiпоталамуса сильнiший зв’язок мiж лiвою i правою пiвкулями. Пiзнiше за допомогою методiв вiзуалiзацii у гiпоталамусi виявили функцiональнi вiдмiнностi, якi стосуються сексуальноi орiентацii. Іванка Савiч (Ivanka Savic) зi Стокгольма використовуе в дослiдженнях феромони, пахучi речовини, що видiляються з потом та сечею. Феромони впливають на нашу сексуальну поведiнку непомiтно для свiдомостi. Чоловiчий феромон однаково стимулюе активнiсть гiпоталамуса в гетеросексуальних жiнок та гомосексуальних чоловiкiв, зате не викликае жодноi реакцii у гетеросексуальних чоловiкiв. Очевидно, iх зовсiм не цiкавить такий чоловiчий запах. Також виявилося, що в лесбiйок феромони викликають iншу реакцiю, нiж у гетеросексуальних жiнок. Савiч зафiксувала, що функцiональнi зв’язки мiж мигдалеподiбним тiлом та iншими дiлянками мозку в гетеросексуальних жiнок та гомосексуальних чоловiкiв бiльш об’емнi, нiж у гетеросексуальних чоловiкiв та жiнок-лесбiйок. Такi спостереження доводять, що мозковi циркуляцii у людей рiзноi сексуальноi орiентацii вiдбуваються по-рiзному. Також функцiональнi методи вiзуалiзацii показали змiни в активiзацii iнших дiлянок мозку. У гетеросексуальних чоловiкiв та жiнок-лесбiйок таламус та передлобна кора сильнiше реагують на жiноче обличчя; у гомосексуальних чоловiкiв та гетеросексуальних жiнок цi мозковi структури сильнiше реагували на чоловiче обличчя. Отже, у мозку е цiла низка структурних та функцiональних вiдмiнностей, якi визначають нашу сексуальну орiентацiю i формуються ще в другiй половинi вагiтностi, пiд час внутрiшньоутробного розвитку. Вони не походять вiд домiнуючоi поведiнки матерiв, хоча саме iх постiйно в цьому звинувачують. Зрештою, щороку на заняттях я ставлю своiм 250 студентам запитання: «Над ким iз вас мати не домiнувала?» І ще нiколи нiхто не пiдняв руки. IV.4 Гомосексуальнiсть: вибору немае За допомогою гомосексуальностi Бог подбав, щоб справдi обдарованi не обтяжували себе дiтьми.     Сем Остiн (Sam Austin), композитор та поет Xq28 – Thanks for the genes, mom[3 - «Xq28 – мамо, дякую за гени» (англ.).]. Напис на футболцi, США Так позначають мiсце розташування X-хромосоми, де, за дослiдженнями Дiна Гамера (Dean Hamer), знаходяться гени, якi вважають вiдповiдальними за гомосексуальнiсть. В останнi роки президентства Джорджа Буша фундаменталiстська Америка перевела стрiлки годинникiв назад. Активiзувався рух «ex-gay movement» («рух колишнiх геiв»), який розглядае гомосексуальнiсть як вилiковну хворобу. У цiй сферi були зайнятi сотнi клiнiк та терапевтiв. Бездоказово стверджували, що вилiкувалися 30 вiдсоткiв клiентiв, якi пройшли таку терапiю. У клiнiках клiентiв «лiкували» два тижнi за 2500 доларiв, або шiсть тижнiв за 6000 доларiв. Терапевти заявляли, що ранiше вони й самi були гомосексуалiстами, але пiсля лiкування стали справжнiми сiм’янинами. Опонентський щодо них рух «It is O.K. to be Gay» («бути геем – це нормально») вiдповiдав, що ця терапiя базувалася на таких чинниках, як викликання у клiентiв почуття сорому, засудження та дискримiнацiя, що навiть призводило до самогубств. 2009 року цей погляд пiдтвердив нищiвний звiт Американськоi спiлки психологiв (АРА). У ньому АРА дiйшла висновку, що переорiентацiйна терапiя, яка збиралася зробити iз гомосексуалiста гетеросексуала, не дiе, а отже, 150 000 членiв Спiлки не повиннi рекомендувати своiм клiентами проходити таку терапiю. Далi там сказано, що найбiльше, чого може навчити ця терапiя, це iгнорування своiх почуттiв i намагання протистояти спокусi гомосексуального життя. Крiм того, звiт пiдтверджуе, що така терапiя викликае депресii i може призвести до самогубства. У дослiдженнi все вказуе на iснування раннього програмування сексуальноi орiентацii в мозку, яке вiдбуваеться ще пiд час внутрiшньоутробного розвитку i залишаеться на все життя (див. роздiл IV). Сьогоднi нам вiдомi багато структурних та функцiональних вiдмiнностей мiж мозком гомосексуальних та гетеросексуальних людей. Такi вiдмiнностi могли виникнути тiльки на ранньому етапi розвитку. Пiсля народження оточення дитини вже не може повпливати на це. Навiть перебування в англiйських iнтернатах нiяк не збiльшуе кiлькiсть дорослих гомосексуалiстiв. Я припускав, що «зцiлення» гомосексуалiстiв – це типово американська фундаменталiстська помилка, але на свiй подив виявив, що такi речi iснують i в Нiдерландах. У спiльнотах п’ятидесятникiв проводять зiбрання, на яких молитвою «зцiлюють» людей i вiд гомосексуалiзму, i вiд ВІЛ-iнфекцii. На завершення зцiлення iх одружують з жiнками зi спiльноти. На жаль, вiра в можливiсть такого зцiлення та вiдмови вiд медикаментiв стае для ВІЛ-позитивних людей не тiльки помилкою, але й загрозою для життя. Застарiле уявлення, нiбито ми в станi вiльно обирати сексуальну орiентацiю, а гомосексуалiзм – це хибний вибiр, досi приносить людям чимало страждань. Пiд час виступу в суворому протестантському союзi гомосексуалiстiв пiд назвою ContrariO, я почув iсторii, якi показали, яку важку боротьбу доводиться вести гомосексуалiстовi, вихованому в суворому протестантському середовищi. Навiть серед медикiв ще донедавна гомосексуалiзм вважався хворобою. Лише 1992 року його викреслили iз ICD-10 (Мiжнародного класифiкатора захворювань). А до того часу безрезультатно намагалися «лiкувати» чоловiкiв вiд iхньоi гомосексуальностi. Так само поширене уявлення, що оточення впливае на розвиток сексуальноi орiентацii, викликало масовi переслiдування гомосексуалiстiв. У Нiмеччинi сформульованi Гiтлером слова про те, що гомосексуальнiсть заразна, як чума, призвели до неймовiрних жахiть: спершу людей кастрували добровiльно, потiм примусово, зрештою, iх почали знищувати в концтаборах. Як свiдчить захищена 2009 року дисертацiя Анне Тiйсселiнгс (Anne Tijsselings), у Нiдерландах, на щастя, не дiйшло до таких жахiв. У роки вiйни гомосексуалiстiв переслiдували тiльки тодi, коли вони займалися сексом iз малолiтнiми. Карнi переслiдування гомосексуалiстiв до та пiсля вiйни були навiть бiльшими, нiж пiд час неi. На думку авторки причини полягали в тому, що пiд час вiйни нiдерландське правосуддя було просто перевантажене економiчними та полiтичними злочинами. Тiйсселiнгс iнтенсивно шукала докази того, що нiдерландських гомосексуалiстiв без судового розгляду потягами вiдправляли в концтабори, але не знайшла жодного пiдтвердження. Важливим аргументом проти iдеi, що гомосексуальнiсть е вибором певного «стилю життя» чи може бути нав’язана суспiльством, е той факт, що, як доведено, неможливо вiдучити людину вiд гомосексуалiзму. Методи, якi випробовують з цiею метою, такi смiховиннi, що навiть важко собi уявити. Чого тiльки не пробували: гормональну терапiю тестостероном чи естрогеном, кастрацiю, яка впливае на лiбiдо, але не на сексуальний потяг. Застосовували електрошок, провокували приступи епiлепсii. Як доводить сумна доля Оскара Уайльда, тюремнi ув’язнення також не допомагали. Робили навiть пересадку яечок i як «iсторiю успiху» подавали те, що гомосексуалiст пiсля операцii ущипнув за зад медсестру. Звичайно ж, випробували психоаналiз, а також введення чоловiкам пiд час перегляду гомоеротичних картинок блювотного препарату апоморфiну, щоб таким чином вiдбити в них гомоеротичнi схильностi. Та досi подейкують, що цi методи мали лише один наслiдок: чоловiкiв починало вивертати, як тiльки в кiмнату заходив терапевт, а гомоеротичнi почуття у них нiкуди не подiлися. Крiм того, гомосексуалiстам навiть робили операцii на мозку. Коли операцii видавалися успiшними, можна було отримати поблажку в кримiнальному покараннi. Звiсно ж, всi чоловiки стверджували, що операцiя була дiевою. Та оскiльки жодне з цих втручань не змогло змiнити сексуальноi орiентацii, то немае сумнiвiв, що в дорослому вiцi наша сексуальна орiентацiя вже сформована i не пiддаеться змiнi. Якби нiдерландськi церкви нарештi це визнали, можна було б зробити значно щасливiшим життя багатьох молодих вiруючих та священикiв. IV.5 Гомосексуальнiсть у свiтi тварин Гомофоби принагiдно стверджують, що гомосексуальнiсть не зустрiчаеться в тваринному свiтi, а отже, вона е «неприродною». Бридня. На сьогоднi зафiксовано гомосексуальну поведiнку в майже 1500 видiв тварин. Їх дiапазон сягае вiд комах до ссавцiв. Вже знаменитою стала пара самцiв-пiнгвiнiв Роя та Сайло зi звiринця в нью-йоркському Сентрал-Парку. Вони злягалися, разом збудували гнiздо, висидiли яйце, яке iм пiдклав спiвчутливий доглядач, i турботливо вирощують пташеня, яке вилупилося на 34-й день. Самицi щура, що знаходилися в матцi поруч iз плодом чоловiчого роду, через що зазнали впливу пiдвищеноi дози чоловiчого гормона (тестостерону), намагаються вилазити на iнших самиць. Два вiдсотки куликiв-сорок, моногамного виду птахiв, утворюють трiо з двох самиць та одного самця i разом стережуть гнiздо. Оскiльки таким чином iм краще забезпечувати й охороняти гнiздо, втрьох вони виводять бiльше потомства, нiж звичайнi пари. Зрештою дослiдники поведiнки вказують на те, що часто гомосексуальна поведiнка у тварин виявляеться корисною для того, щоб помиритися з ворогом чи заручитися пiдтримкою iнших тварин. Франс де Вааль (Frans de Waal) вважае мавп бонобо цiлком бiсексуальними або чистою трiйкою за шкалою Кiнсi. Цi мавпи здебiльшого вирiшують проблеми всерединi групи за допомогою сексуальноi активностi. Де Вааль повiдомляе, що одностатевий секс трапляеться i в iнших видiв мавп, наприклад у макак, а також у слонiв, що вилазять один на одного, у жираф, якi «обнiмаються», чи в пишних церемонiях вiтання у лебедiв та нiжних дотиках китiв. Правда, де Вааль не називае таку поведiнку гомосексуальнiстю, бо вона проявляеться у тварин лише в якiсь моменти. У названих прикладах скорiше йдеться про бiсексуальну поведiнку. Схильнiсть до одностатевого сексу спостерiгаеться також в одного виду птахiв у болотах Новоi Зеландii, у самиць копитних в Угандi й навiть у корiв. На пiвднi Калiфорнii вiдкрили вид чайок-лесбiйок, якi разом висиджують подвiйну кладку яець i злягаються як парочка. Така поведiнка була не спонтанною, а виникла внаслiдок забруднення довкiлля препаратом ДДТ, через що чайки-самцi пiд час розвитку ставали неплiдними, i утворився надлишок самиць, якi почали укладати лесбiйськi пари (див. роздiл ІІІ.1, Порушення розвитку мозку, спричиненi середовищем). Очевидно, деяким самцям таки вдалося уникнути впливу ДДТ: мабуть, вони переживали найкращi часи, коли мали можливiсть заплiднити всiх самиць, та, незважаючи на це, дамочки iм не належали. На одному з Гавайських островiв, де в колонii альбатросiв панував надлишок самиць, роками утворювалися пари iз самиць, якi чистили одна однiй пiр’ячко, охороняли одна одну i виконували парнi танцi. Постiйно мiняючись, вони раз на рiк разом висиджували одне яйце. Пiсля заплiднення вони вже не пiдпускали й близько жодного самця. Сексуальна поведiнка фруктовоi мушки Drosophila melanogaster вiдбуваеться за складним стереотипним взiрцем, рiзним для самцiв та самиць. Самцi з мутацiею неплiдностi стають бiсексуальними. Ще тридцять рокiв тому опублiкували статтю про фруктових мушок, якi через генетичний фактор у хромосомi 2 ставали лесбiйками. Я плекав надiю, що мутованi гени, якi визначали гомосексуальну поведiнку дрозофiли, можуть пiдказати, якi саме генетичнi чинники беруть участь у розвитку гомосексуальноi поведiнки людей. Але у Стенфордi, де я тодi працював запрошеним професором, така тема не мала б успiху. Франс де Вааль вважае, що у тваринному свiтi дуже рiдко бувае або зовсiм не зустрiчаеться така виняткова схильнiсть до сексуальних партнерiв тiеi ж статi, як у людей. А я бачу цiлком iншу картину. Енн Перкiнс (Anne Perkins) вiдкрила в Монтанi, США, що десять вiдсоткiв баранiв, призначених для розмноження, взагалi не вилазять на овець. Їх називають «лiнивими». Та на пасовиську виявилося, що вони зовсiм не такi, а охоче вискакують на iнших баранiв. Деякi барани навiть почергово лiзли один на iншого. Перкiнс вiдкрила хiмiчнi особливостi в гiпоталамусi цих баранiв, якi вказують на змiнену взаемодiю мiж гормонами i мозковими клiтинами. У гiпоталамусi цих гомосексуальних баранiв знайшли структурнi вiдмiнностi, що вiдповiдають тим, якi нашi науковцi виявили в людини. Поза сумнiвом, гомосексуальнiть е одним iз варiантiв природи. IV.6 Транссексуальнiсть Тема: новi технiки в сферi фалопластики. Шукаю хiрурга. P. S. Вiддам перевагу необрiзаному неофалосу. Шукаю за кордоном, оскiльки в Європi необрiзаний пенiс природного вигляду зустрiчаеться частiше, нiж у США.     З листа до автора вiд американського транссексуала Ж?Ч Транссексуали переконанi, що вони народилися в тiлi iншоi статi, i зробили б багато, а iнодi й усе, щоб змiнити стать. Така змiна вiдбуваеться поступово: спочатку постраждалий вживаеться в соцiальну роль iншоi статi та весь цей час приймае гормони. Потiм вiн проходить через ряд операцiй з високою iмовiрнiстю ускладнень, хоча згодом тiльки 0,4 вiдсотка транссексуалiв шкодують, що зробили iх. Ендокринолог i фармаколог доктор Отто М. де Вааль (Otto M. de Vaal) одним iз перших перейнявся проблемами транссексуалiв. З 1965 року вiн надавав iм в Амстердамi безкоштовну допомогу, оскiльки вважав, що його доходи як доцента Амстердамського Унiверситету достатньо високi, щоб допомагати безоплатно. Згодом пiонером у цiй сферi стала гендерна команда медичного центру Амстердамського вiльного унiверситету (VU medisch centrum, VUmc), яка спочатку працювала пiд керiвництвом першопрохiдця професора Луiса Гоорена (Louis Gooren), а сьогоднi ii очолюе професор Пеггi Коген-Кеттенiс (Peggy Cohen-Kettenis). І це символiчно, оскiльки в П’ятiй Книзi Мойсея 22:5 сказано: «Жiнка нехай не вдягаеться, як чоловiк, а чоловiк нехай не зодягаеться в жiноче вбрання; бо огидний перед Господом, Богом твоiм, кожен, хто таке робить», – а VUmc мае протестантську спрямованiсть. Тут з 1975 року 3500 людей пройшли через змiну статi. Я вперше зiткнувся з цiею темою в шiстдесятi роки, будучи студентом медицини, коли Кун фан Емде Боас, професор-сексолог i друг мого батька, зайшов до аудиторii вiддiлення пологовоi допомоги та гiнекологii у супроводi бородатого чоловiка. Представлення чоловiка – це не зовсiм те, чого очiкують у цьому вiддiленнi. Але цей був генетичною жiнкою, транссексуалом iз жiнки в чоловiка Ж?Ч. Мене це дуже вразило i змусило замислитися про механiзми, якi лежать в основi цього явища. Транссексуальнiсть iз чоловiка в жiнку Ч?Ж трапляеться один раз на 10 000 людей, а iз жiнки в чоловiка Ж?Ч раз на 30 000 людей. Часто гендернi проблеми проявляються ще в раннiй фазi розвитку. Матерi розповiдають, що iхнi сини, заледве навчившись говорити, хотiли одягати материнi туфлi та спiдницi, цiкавилися тiльки дiвчачими iграшками i найбiльше любили гратися з дiвчатками. Але не всi дiти з гендерними проблемами згодом хочуть змiнити стать. При необхiдностi можна дещо вiдкласти статеве дозрiвання пiдлiтка за допомогою гальмуючих гормональних речовин, щоб виграти час для остаточного рiшення про можливi пiдходи до лiкування. Усi факти вказують на те, що гендернi проблеми виникають ще в матцi. Виявили незначну змiну в генах, якi беруть участь у гормональному впливi на розвиток мозку i таким чином пiдвищують iмовiрнiсть транссексуальностi. Також iмовiрнiсть транссексуальностi пiдвищуеться при порушеному рiвнi гормонiв у кровi дитини в матцi чи вживаннi мамою пiд час вагiтностi медикаментiв, якi гальмують розщеплення статевих гормонiв. Диференцiацiя наших статевих органiв вiдбуваеться в першiй половинi вагiтностi, а сексуальна диференцiацiя мозку – в другiй половинi. Оскiльки обидва цi процеси вiдбуваються у рiзнi перiоди, виникла теорiя, що при транссексуальностi цi процеси зазнають рiзних впливiв. Якби це було так, то слiд було б очiкувати присутностi жiночих структур у чоловiчому мозку транссексуалiв Ч?Ж, а в Ж?Ч мало б бути навпаки. Насправдi 1995 року ми виявили таке спотворення статевоi диференцiацii у маленькiй структурi донорського мозку i опублiкували цей випадок у журналi «Nature». Це стосувалося Bed Nucleus у Stria terminalis (BST), маленькоi мозковоi структури, яка рiзним чином бере участь у нашiй сексуальнiй поведiнцi (рис. 10, 11). Центральна частина цього ядра, BSTс, у чоловiкiв вдвiчi бiльша i мiстить удвiчi бiльше нейронiв, нiж у жiнок. Ми вiдкрили, що в транссексуалiв Ч?Ж жiночий BSTс. Єдиний мозок транссексуала Ж?Ч, який нам вдалося дослiдити (цей матерiал трапляеться ще рiдше, нiж мозок Ч?Ж), дiйсно мав чоловiчий BST. Тож можна було виключити, що спотворення статевоi диференцiацii мозку в транссексуалiв спричинене змiною рiвня гормонiв у дорослому вiцi. Перемiна мала статися ще на етапi розвитку мозку. Коли вдаеться опублiкувати щось справдi цiкаве, найкраще, на що спроможуться твоi колеги, це сказати: «Ну, спочатку це мае пiдтвердити група незалежних експертiв». Але iнколи це тривае цiлу вiчнiсть, наприклад, менi це коштувало двадцяти рокiв, поки знайшовся пiддослiдний мозок. Саме тому я так втiшився, коли минулого року група Іванки Савiч зi Стокгольма опублiкувала дослiдження функцiональних томографiчних знiмкiв мозку живих транссексуалiв Ч?Ж. Їi пiддослiднi ще не пройшли через операцiю i не приймали гормонiв. Як подразник вона використовувала чоловiчi та жiночi феромони, запашнi речовини, якi людина сприймае пiдсвiдомо. У чоловiкiв та жiнок iз контрольноi групи цi феромони викликали рiзнi взiрцi стимуляцii у гiпоталамусi та iнших частинах мозку. Взiрець стимуляцii у транссексуалiв Ч?Ж знаходився мiж взiрцем чоловiкiв та взiрцем жiнок. Рамачандран (Ramachandran) висунув минулого року цiкаву гiпотезу транссексуальностi, пiдкрiплену результатами своiх попереднiх дослiджень. На його думку, у транссексуалiв Ч?Ж у корi мозку вiдсутня репрезентацiя пенiса, а в транссексуалiв Ж?Ч у процесi розвитку в корi мозку не заклався ареал грудей. Тому транссексуали на сприймають органи як «власнi» i хочуть позбутися iх. Отже, все вказуе на те, що сексуальна диференцiацiя мозку на ранньому етапi мала нетиповий перебiг i пацiенти не е просто «психотиками», як ще недавно насмiлився заявити один лiмбурзький психiатр. З iншого боку, перш нiж брати в роботу такого пацiента, слiд гарантовано виключити, що бажання змiни статi не викликане психозом, як це бувае в окремих випадках при шизофренii, бiполярних депресiях i тяжких розладах особистостi. Рис. 10. На кiнчику латерального шлуночка (1) розташований Bed Nucleusу Stria terminalis (BST), маленька частина мозку, важлива в сексуальнiй поведiнцi. Рис. 11. Центральна частина Bed Nucleus у Stria terminalis (BSTc) (розташування показане на рис. 10) у чоловiкiв (A, C) вдвiчi бiльша i мiстить вдвiчi бiльше нейронiв, нiж у жiнок (B). У транссексуала Ч? Ж ми виявили жiночий BSTc (D). Єдиний мозок транссексуала Ж? Ч, який нам довелося дослiджувати, справдi мав чоловiчий BSTc. Це спотворення статевоi диференцiацii у транссексуалiв збiгаеться з iх гендерною iдентичнiстю (вiдчуттям, що вони е чоловiком чи жiнкою), але не збiгаеться iз хромосомною статтю та статтю, вказаною у свiдоцтвi про народження. LV – латеральний шлуночок. BSTm – медiальна частина BST. IV.7 Педофiлiя «Уклiнно прошу Вашу честь дати дозвiл на мою кастрацiю». Як виявляеться, сексуальнi домагання до дiтей набули в католицькiй церквi приголомшливих масштабiв. Спочатку громадськiсть дiзналася про випадки в США, потiм в Ірландii, де лише в Дублiнському епископствi в перiод мiж 1976 та 2004 роками iх зазнали декiлька сотень дiтей, потiм у Нiмеччинi, i, зрештою, з’явилися сотнi повiдомлень iз Нiдерландiв. Викриття зi всього свiту показали, що через табу, накладене на тему педофiлii, ми навiть уявлення не мали про те, як часто вона трапляеться в церквi, а вже тим бiльше поза церквою. Причини педофiлii бувають рiзнi. Коли доросла людина раптом вiдчувае в себе педофiльнi нахили, то це може бути спричинене пухлиною мозку в частинi передлобноi кори, скроневоi кори або гiпоталамуса. Описанi випадки змiни сексуальноi орiентацii на педофiльну пiсля операцii на мозку в тих, кому через епiлепсiю видаляли передню частину скроневоi дiлянки. Така операцiя може призвести до сексуальноi розгальмованостi, яку називають синдромом Клювера-Б’юсi (див. роздiл V.4). У США один чоловiк пiсля такоi операцii почав завантажувати з мережi дитяче порно i незабаром загримiв за це в тюрму на 19 мiсяцiв! Педофiлiю можуть викликати iнфекцii мозку, хвороба Паркiнсона, розсiяний склероз, рiзнi форми деменцii, а також травми мозку. Проте неврологiчнi причини педофiлii зустрiчаються рiдко. Здебiльшого йдеться про людей, якi завжди вiдчували сексуальний потяг до дiтей. Причину такого потягу слiд шукати найскорiше у певному розвитку мозку ще в матцi або одразу пiсля народження. Наша гендерна iдентичнiсть та сексуальна орiентацiя (гомо-, гетеро-, бiсексуальнiсть) визначаються генетичними схильностями та взаемодiею мiж статевими гормонами дитини та мозку, що розвиваеться до ii появи на свiт (див. роздiл IV. 3). Очевидно, педофiлiю можна також пояснити генетичними та iншими факторами на етапi раннього розвитку, якi призвели до нетипового перебiгу розвитку мозку i ще на ранньому етапi спричинили структурнi змiни в ньому. У родичiв першого ступеня виявили високий вiдсоток (18 %) вiдхилень у сексуальнiй поведiнцi, таких як педофiлiя, що вказуе на наявнiсть генетичного фактора. Крiм того, в дитинствi педофiли самi часто були жертвами сексуальних домагань з боку дорослих. Коли 2009 року його брата запiдозрили в сексуальних домаганнях до власноi доньки, лiдер пiвнiчно-iрландськоi партii Шинн-Фейн Геррi Адамс видав страшну сiмейну таемницю: його батько гвалтував своiх дiтей. Залишаеться тiльки дослiдити, що саме е причиною педофiлii: той факт, що доросла людина сама в дитинствi зазнала сексуальних домагань, чи успадкована в таких сiм’ях генетика. Професор Гайдусек (Gajdusek) представляе думку, що пережите в дитинствi сексуальне насильство згодом може призвести до розвитку педофiлii. Дитиною вiн сам зазнав такого вiд дядька. Одного разу в США менi випала «честь» головувати в президii пiд час одного з виступiв гiпоманiакального Гайдусека. На радiсть своiм колегам, менi геть не вдавалося зупинити його. Потiк слiв був просто невгамовним. У селах центральноi частини Новоi Гвiнеi Гайдусек шукав причини масовоi смертi молодих жiнок та дiтей з ознаками деменцii, якi страждали вiд хвороби Куру. Тодi Нова Гвiнея ще була нiдерландською колонiею. Гайдусек знаходив дорогу за допомогою карт нiдерландського генерального штабу, якi вiн викрав в ендокринологiчному вiддiленнi професора Керiдо в Лейденi. Вiн довiдався, що причинами смертi жiнок та дiтей став канiбалiзм. Довгий час вони вживали в iжу мозок переможених ворогiв. Причиною захворювання Гайдусек назвав «повiльний вiрус». Згодом виявилося, що справа була, як i при коров’ячому сказi, в патогенних бiлках, так званих прiонах. 1996 року Гайдусек отримав Нобелiвську премiю з медицини. Проте з Новоi Гвiнеi та iнших краiн, де йому довелося працювати, вiн привiз не тiльки зразки мозкових тканин для подальших дослiджень, але й 56 дiтей, здебiльшого хлопчикiв. Це нам завжди здавалося дивним. Вiн приймав iх у себе, турбувався про iхню освiту. Та один iз чоловiкiв, який дитиною проживав у нього, поскаржився, що Гайдусек домагався хлопчикiв. Той вiдсидiв один рiк у в’язницi й помер 2008 року. Здаеться, саме зараз дуже важливо дослiдити роль рiзних факторiв раннього розвитку, якi можуть бути причетними до виникнення педофiлii. Але роботу ускладнюе табу, накладене на цю тему. Бо хто ж наважиться визнати себе педофiлом i стати об’ектом вивчення причин педофiлii? За останнi роки було описано першi виявленi структурнi особливостi мозку людей iз педофiлiею. Дослiдження, проведене за допомогою магнiтно-резонансноi терапii (МРТ), показало, що в деяких частинах мозку, таких як гiпоталамус, Bed Nucleus у Stria terminalis (якi в гомосексуалiстiв вiдрiзняються за розмiрами, див. роздiл IV.6) i мигдалеподiбне тiло (рис. 24), знаходиться менше сiроi речовини (= нервових клiтин). Мигдалеподiбне тiло бере участь у станi страху та в агресивнiй поведiнцi. Крiм того, виявилося, що чим менше мигдалеподiбне тiло, тим бiльша iмовiрнiсть вчинення педофiльних злочинiв. У мозку педофiлiв також було виявлено функцiональнi особливостi. Реакцiя на емоцiйнi та еротичнi зображення дорослих у гiпоталамусi та передлобнiй корi чоловiкiв-педофiлiв була така: активнiсть збуджувалася менше, нiж у контрольнiй групi, що збiгаеться iз зниженим сексуальним iнтересом цих чоловiкiв до дорослих людей. Засудженi за педофiлiю реагували на зображення дiтей вищою активнiстю мигдалеподiбного тiла, нiж пiддослiднi з контрольноi групи. Зрештою, нам слiд взяти до уваги, що мова йде про невелику групу вибраних педофiлiв. А бiльшостi з них вдаеться контролювати своi iмпульси; вони не вчиняють злочинiв, отже, не стають пiддослiдними. Сексуальнi домагання завдають шкоди дiтям i караються законом для задоволення суспiльства та запобiгання повторних злочинiв. Але от iз останнiм – проблема. Бо як можна змiнити поведiнку, запрограмовану в мозку на раннiх етапах його розвитку? Вже випробували все можливе, щоб iз гомосексуалiстiв зробити гетеросексуалiв (див. роздiл IV.4), та все безуспiшно. Те саме стосуеться й педофiлiв. Не так давно суд Утрехту вимагав десятимiсячного ув’язнення для одного 60-рiчного гетеросексуального педофiла-пастора. Проте пiсля довгих роздумiв суддя змiнив вирок на суспiльно-кориснi роботи. А ранiше було по-iншому. В атмосферi, пiдживленiй сумiшшю рiзних аргументiв – аспектами евгенiки, покарання, захисту суспiльства i репресiй гомосексуалiстiв, у Нiдерландах також дiйшло до кастрацii педофiлiв. Мiж 1938 та 1968 роками в нашiй краiнi щонайменше 400 чоловiкiв, засуджених за сексуальнi злочини, були «добровiльно» кастрованi. Така практика не була врегульована законом. Чоловiки, заарештованi iз запобiжною метою, були поставленi перед «вибором» мiж пожиттевим ув’язненням i добровiльною кастрацiею. Вони повиннi були написати стандартного листа мiнiстровi юстицii: «Уклiнно прошу Вашу честь дати дозвiл на мою кастрацiю». 80 вiдсоткiв кастрованих до 1950 року чоловiкiв були педофiлами. Причому вiкова межа для сексуальноi зрiлостi особи, пiсля якоi сексуальнi стосунки з нею вже не вважалися педофiлiею, становила 16 рокiв i була додатковою проблемою. Сподiваючись змiнити сексуальну орiентацiю в Нiмеччинi, здiйснювали хiрургiчне пошкодження гiпоталамуса педофiлiв. Науково такi операцii на мозку нiколи не документувалися. Зараз зростае кiлькiсть арештованих, якi проходять через хiмiчну кастрацiю. Їхне лiбiдо гальмують за допомогою речовини, яка протидiе тестостерону. Може, для декого буде полегшенням перестати розглядати все на свiтi крiзь призму сексу. Але викликають стурбованiсть тi випадки, коли арештанти погоджуються на хiмiчну кастрацiю, бо в iншому разi Гаазький суд вiдхилить iхне клопотання про звiльнення. Звичайно ж, цi речовини не пiдходять кожному iз злочинцiв, а побiчна дiя вiд них бувае неприемною, наприклад, ростуть груди, виникае ожирiння чи остеопороз. Тож педофiлу iз Утрехта дуже пощастило, що тепер iншi часи. Суддя дуже переживав, щоб обвинувачений не повторив свiй учинок, i не безпiдставно. Однак вiн вважав, що пiвторамiсячне ув’язнення в перiод слiдства буде добрим застереженням, а тривале умовне покарання i суспiльно-кориснi роботи матимуть кращий ефект, нiж тривале ув’язнення. Чи це справдi так, нам не судилося дiзнатися, бо в правосуддi не звикли аналiзувати ефективнiсть присуджених покарань. А в медицинi, на жаль, не звикли дослiджувати фактори, якi можуть спричиняти педофiлiю на раннiх етапах розвитку. Зняття табу i дослiдження цiеi сфери змогли б дати вiдповiдi на питання, якi саме фактори протягом розвитку людини спричиняють педофiлiю, як можна опанувати педофiльнi iмпульси i найдiевiше запобiгати повторним злочинам. Тодi вдалося б уникнути страждань багатьом людям, якi мають стосунок до цiеi проблеми. Це стосуеться також жiнок-педофiлiв. Мiф про те, що жiнки не скоюють педофiльних злочинiв, уже розвiяний. У випадках сексуальних домагань до дiтей з боку жiнок часто йдеться про матерiв, що чiплялися до власних дiтей. Жертвами були переважно дiвчатка у вiцi в середньому шести рокiв. Часто цi матерi бiднi, погано освiченi та страждають на психiчнi розлади, такi як вiдставання розумового розвитку, психози чи рiзнi залежностi. Одна канадська iнiцiативна група продемонструвала, що теперiшню ситуацiю можна покращити навiть за допомогою простих засобiв. У Канадi група волонтерiв бере пiд свою опiку педофiлiв, що вийшли на волю пiсля ув’язнення. Так соцiальна мережа сприяе зменшенню кiлькостi рецидивiв. І це набагато розумнiше, нiж те, що вiдбулося в Нiдерландах. Там бургомiстр Ейндховена вислав одного педофiла з мiста, пiсля чого йому ще й було заборонено селитися в околицях Утрехта. Зараз чолов’яга мешкае у своему авто, переiжджаючи з одного паркiнгу на iнший. Проблеми таким чином не вирiшуються, а лише створюються. Але зараз Нiдерланди готовi випробувати можливi переваги нового пiдходу канадцiв. Ще однiею можливiстю запобiгти сексуальним домаганням до дiтей може бути виготовлення фiктивноi дитячоi порнографii, для зйомок якоi не треба використовувати дiтей. Вiдомий дослiдник сексуальностi з Гаваiв професор Мiлтон Даймонд (Milton Diamond) мае вiрогiднi докази позитивного впливу такого методу. Але потрiбно докласти чимало зусиль, щоб переконати в цiй iнновативнiй iдеi чиновникiв. IV.8 Суспiльна реакцiя на моi дослiдження сексуальноi диференцiацii мозку Розлюченi гомики були на хибному шляху.     Із журналу «Gay Krant», 20 квiтня 2006 р. У шiстдесятi та сiмдесятi роки минулого столiття поширеною була думка, що дитина народжуеться на свiт, як чистий аркуш, а суспiльнi умовностi нав’язують iй i статеву iдентичнiсть, i сексуальну орiентацiю на чоловiчий або жiночий лад. Наполегливо пропагована психологом iз Фiладельфii Джоном Манi, ця концепцiя мала фатальнi наслiдки (див. випадок Джона-Джоанни, роздiл IV.1), але добре вiдображала тодiшнiй дух часу, нiби все – навiть сексуальну iдентичнiсть та орiентацiю – можна змiнити. Коли в сiмдесятi роки на медичному факультетi я читав свою першу лекцiю про сексуальну диференцiацiю мозку, поширена думка про вирiшальну роль соцiального оточення не тiльки утверджувалася Джоном Манi та його послiдовниками, але й була вихiдним пунктом для фемiнiстичних iдей. Згiдно з тодiшнiм ученням фемiнiсток всi вiдмiнностi мiж статями в поведiнцi, професiйнiй орiентацii та колi iнтересiв насаджуються жiнкам чоловiчим суспiльством. На тiй першiй лекцii серед моiх слухачiв у першому рядi сидiли студентки, якi собi плели хто на спицях, хто гачком. Так вони виражали думку, що ця тема i моя точка зору зовсiм не вiдповiдае тому, що б вони хотiли почути. Коли я вимкнув свiтло, аби показати дiапозитиви, вони бурхливо запротестували, бо не могли бачити свое рукодiлля! Вiдтодi на кожному семiнарi й кожнiй лекцii з першоi до останньоi хвилини я затiнював освiтлення i показував дiапозитиви. Дами з першого ряду вiдправили до ректора цiлу делегацiю i просили надати iм нового доцента, який би був бiльш дружнiй до жiноцтва. Але такого, очевидно, не знайшли, бо про цю справу менi не нагадували. 1985 року в журналi «Science» ми вперше опублiкували висновки про вiдмiнностi мiж статями в посмертних мозкових тканинах гiпоталамуса й отримали першу невдоволену реакцiю з боку фемiнiсток. Для фемiнiзму було цiлком звичною справою заперечувати можливiсть самого iснування бiологiчних вiдмiнностей мiж статями в мозку та в поведiнцi. З нагоди нашоi публiкацii в iнтерв’ю журналу «НР» («Haagse Post») вiд 17.01.1987 р. бiолог Йоке т’Гарт (Joke t’Hart) сказала: «Якщо я коли-небудь прийму те, що iснують статевi вiдмiнностi в таких фундаментальних аспектах, як структура мозку, то як фемiнiстцi менi кiнець». Вiдтодi я бiльше не чув про неi. Зате було описано декiлька сотень статевих вiдмiнностей у мозку. Ми отримали несподiвано сильну i негативну реакцiю на перший виклад виявлених вiдмiнностей мiж мозком гомосексуалiстiв та гетеросексуалiв (опублiковано 1990 року у виданнi «Brain Research», див. роздiл IV.3). Усе почалося з «Akademie Nieuws» за грудень 1988 р., часопису, якого майже нiхто не читав. У ньому дослiдникiв з iнститутiв Королiвськоi Нiдерландськоi Академii наук (KNAW – Koninklijke Nederlandse Akademie van Wetenschappen) опитували, чим вони зараз займаються. Тож я розповiв щось про нашi дослiдження мозку в сферi сексуальноi орiентацii та гендеру. Ганс фан Маанен, непоганий журналiст iз щоденноi газети «Het Parool», пiдхопив цю тему i написав двi статтi, у яких не було жодноi неправдивоi iнформацii: «Мозок гомикiв влаштований по-iншому» i «За гомосексуалiзмом стоiть мозок». Проте це викликало сум’яття, про яке я i подумати не мiг. Я й досi не розумiю, що саме викликало таку бурхливу, емоцiйну i цiлковито облудну лавину реакцiй. Звiсно, зiграло свою роль табу, накладене на бiологiчнi основи нашоi сексуальноi орiентацii, – в часи, коли вважали, що змiнити можна все. Наприклад, група гомосексуалiстiв з релiгiйним запалом проповiдувала думку, що кожен чоловiк е гомосексуальним, але лише частина з них приймае рiшення визнати це. І називали це полiтичним рiшенням. Я прокоментував це зауваженням, сказавши, що не можу розпiзнати, в чому полiтичний аспект такого рiшення, i насправдi рiшення щодо сексуальноi орiентацii людини приймаеться ще в утробi матерi. Як i слiд було очiкувати, вони розлютилися; протягом наступних трьох тижнiв у пресi з’явилися сотнi статей. Спiлка нiдерландських гомосексуалiстiв С.О.С. заявила, що вони «спантеличенi цим дослiдженням». Професор доктор Роб Тiлман (Rob Tielman), мiй тодiшнiй найгострiший антагонiст, демонiзував мое дослiдження, називаючи його «особливо нетактовним», i стверджував, що я повинен був спершу отримати його погодження, що, звiсно ж, було повною нiсенiтницею. Потiм в одному iнтерв’ю вiн дав заднiй хiд, сказавши: «У дослiдженнях гомосексуалiзму Свааб менi найближчий», та «Я належу до тих, хто схильний дуже серйозно ставитися до бiологiчноi складовоi». Але тим часом головний редактор видання «Gay Krant» Генк Крол (Henk Krol) додав свою лепту: «Таке дослiдження пiдтримуе погляд на гомосексуалiзм як на захворювання. Воно е плацдармом для дискримiнацii геiв». Петер Ланкгорст (Peter Lankhorst), член радикальноi партii PPR (Politieke Partij Radikalen), подав парламентський запит щодо мого дослiдження. Через мiнiстра i президента KNAW цей запит потрапив на мiй стiл, а моя вiдповiдь тим самим шляхом була вiдправлена назад. Вдень i вночi ми зазнавали телефонного терору вдома, а менi надiслали листа зi словами: «Лiкарю-есесiвцю доктору Менгеле-Сваабу. Нацик, я бачив тебе по телевiзору. Бандитська морда. Ми, гомофiли, вб’емо тебе. Як духовнi лiдери Хомейнi Ірану того англiйця». Я не сприйняв це всерйоз i сказав, що, якщо вiдправник вбивае так само, як володiе голландською мовою, то небезпеки немае. Та сьогоднi я б на це подивився по-iншому. Ще менi написали: «Ти, певно, шкодуеш, що не змiг працювати разом iз Менгеле в Освенцимi». Моiм дослiдженням зайнялися цiлi комiсii; без мого прохання менi надали особисту охорону пiд час виступу в унiверситетськiй клiнiцi АМС. В iнститут почали надходити погрози про замiнування (якi я теж не сприймав всерйоз), через мою роботу дiтей почали дражнити в школi. А одного недiльного ранку перед нашим будинком зiбралася демонстрацiя, яку неповторно зобразив Герард Реве (Gerard Reve). Свою збiрку вiн назвав на згадку про цю демонстрацii «Zondagmorgen zonder zorgen» («Безтурботний недiльний ранок», 1995). Вiн пише: «І тiльки тодi виявилося, наскiльки великого недогляду припустився професор Свааб: перед початком дослiджень вiн не отримав дозволу С.О.С., профспiлки гомосексуалiстiв. Так що наслiдки не можна було нi побачити, нi почути: недiльного ранку велика група активiстiв зiбралася перед помешканням професора Свааба в Аместелфеенi й хором голосно скандувала: „Дiку, вiдрiж собi свого товстого“. Досить дивно, якщо врахувати, що дослiдження професора Свааба хоч i пов’язанi з сексуальнiстю, проте вивчають мозок, а не статевi органи. Але симпатики цiеi профспiлки мозку не мають, лише мають статевi органи, тому для них це пiдходило». Минуло три тижнi, поки буря вщухла. Потiм Аятола Хомейнi видав фетву про «Сатанинськi вiршi» Салмана Рушдi, i вся увага переключилася на британського письменника iндiйського походження. Коли дим розвiявся, а я все ще стояв на своему, президент KNAW професор Давiд де Вiлд (David de Wied) дав iнтерв’ю щоденнiй газетi «De Telegraaf», в якому пiдтримав мене i висловив сподiвання, що такi речi бiльше не повторяться. Шкода, що вiн не зробив цього на кiлька тижнiв ранiше. Але була також i приемна реакцiя, наприклад, малюнки Петера фан Страатена (Peter van Straaten), або оголошення про знайомство в газетi «Vrij Nederland»: «Приемний чоловiк (37, 187, 89 кг, блондин, голубi очi) з великим гiпоталамусом шукае пару. Код номер…» Або таке «Шукаю: велике супрахiазматичне ядро, поштова скринька 654 Вагенiнген». Минуло 17 рокiв, поки «Gay Krant» по-iншому оцiнила тi часи в статтi пiд промовистим заголовком «Розлюченi гомики були на хибному шляху». Примiтно, що Роб Тiлман до своеi колонки в цьому ж таки випуску «Gay Krant» пiсля всiх рокiв, що минули, все-таки взяв похмурий заголовок «Свааб нiчого не навчився». Коли 1995 року в журналi «Nature» ми вперше написали про спотворення статевоi диференцiацii у транссексуалiв (рис. 11), реакцiя на це була зовсiм позитивною. Транссексуали одразу скористалися публiкацiею, щоб добитися змiни статi в свiдоцтвi про народження чи паспортi в тих краiнах, де це досi було неможливим. Європейська Судова Палата також використала цю статтю вiдповiдним чином, а в Англii вона вiдiграла важливу роль в ухваленнi закону про транссексуалiв. Сьогоднi публiкують чимало статей про вiдмiнностi в людському мозку, пов’язанi iз гендерною iдентичнiстю та сексуальною орiентацiею, i вони вже не здiймають такоi хвилi в суспiльствi (див., наприклад, мою статтю в «Proceedings of the National Academy of Sciences», США, 2008 р.). До того ж ця тематика викликае жвавий iнтерес у науково-популярних журналах. IV.9 Папа: Ч/Ж? Швиденько перевiримо! Як уже було зазначено (див. роздiл IV.1), пiд час диференцiацii нашого тiла та мозку в чоловiчому чи жiночому напрямку можуть виникати промiжнi форми, якi iнколи призводять до важких наслiдкiв. Суперечливим прикладом такого випадку е жiнка, якiй нiбито вдалося в середньовiччя у строго чоловiчому середовищi iерархiчно органiзованоi «матерi»-церкви зiйти на папський престол у Римi. Схоже, вiдтодi в Римi вжили заходiв, щоб виключити можливе повторення такоi «катастрофи». Історiю Папи-жiнки, описану близько 1250 року домiнiканським монахом Жаном де Меллi, екранiзували 1972 року. Нiхто до пуття не знае, казка це, легенда чи ретельно приховувана правда. Де-не-де можна знайти якусь iнформацiю про цю дивну справу. Очевидно, мова йде про молоду англiйку, яка народилася в Майнцi приблизно 833 року i якiй, одягнутiй чоловiком, 854 року вдалося бути одноголосно обраною Папою. Перед тим вона в чернечому одязi об’iздила Європу i своею компетентнiстю справила неабияке враження. Пiд iменем Івана Англiкуса («англiйця») чи Івана VIII вона нiбито стала наступником Лева IV i пробула Папою три роки. Їi не могли викрити, аж поки вона не завагiтнiла вiд свого слуги i не народила дитину прямо пiд час великодньоi процесii бiля базилiки Святого Климента в Римi, вразивши присутню публiку. Так жiнку викрили i жорстоко вбили просто на вулицi. Їi наступник Бенедикт ІІІ зробив усе можливе, щоб на всi часи стерти будь-яку згадку про неi. В офiцiйнiй версii ватиканського каталогу Пап немае жодного слiду Іванни. Хоча католицька церква офiцiйно систематично заперечуе цю iсторiю, iснують натяки на те, що така подiя дiйсно мала мiсце. Папа Іван ХХ 1276 року нiбито змiнив iм’я на Івана ХХІ, щоб у рахунок можна було включити Папу-жiнку. Про iснування «папицi» свiдчить також той факт, що пiд погруддям всiх iнших Пап у кафедральному соборi Сiени знаходилася скульптурна голова Івана VIII «Femina de Anglica». Проте 1600 року за наказом Папи Климента VIII ii прибрали. А ще е той стiлець iз дiркою, який в Італii називають «la sedia gestatoria», що нагадуе родильний стiлець. Це досить дивно, бо викликае запитання: що робить у Ватиканi родильний стiлець? Подейкують, що на цей стiлець садовили всiх наступних кандидатiв, щоб знову не обрати на Папу жiнку. Нiбито наймолодший iз присутнiх духовних чинiв мацав рукою у дiрцi пiд стiльцем, щоб торкнутися генiталiй кандидата i дати знак: «Testiculos habet et bene pendendes» («Яечка е i тримаються мiцно»). І присутнi кардинали нiбито мали на це вiдповiсти: «Habe ova nostra Papa» («Наш Папа плiдний» – начебто йому це було потрiбно). Професор Марiя Нью (Maria New), нью-йоркська лiкарка, дитячий ендокринолог iталiйського походження, припускае, що в «папицi», iмовiрно, була конгенiтальна гiперплазiя наднирникiв, форма «порушення сексуальноi диференцiацii», що виникае, коли в утробi наднирники дiвчинки виробляють занадто велику кiлькiсть чоловiчого гормона тестостерону. Через це виростае дуже великий клiтор, майже як пенiс, i поведiнка також нагадуе чоловiчу. Та цей дiагноз е суто спекулятивним. У своiй статтi 1993 року Марiя Нью згадуе стiлець iз червоного мармуру, який нiбито знаходиться зараз у музеi Ватикану. Такий самий стiлець було викрадено в наполеонiвськi часи, i зараз вiн мiститься в Луврi. 2007 року я зустрiв Марiю на одному конгресi й запитав, де саме у Ватиканi знаходиться згаданий у ii статтi стiлець, бо наступного ранку я був запрошений туди. Вона зiзналася, що сама цього стiльця у Ватиканi нiколи не бачила. Проте пiсля тривалого листування iй дозволили побачити луврський стiлець, i саме вiн зображений у ii статтi. У Римi я працював в однiй дослiдницькiй групi разом iз терапевтом, що належав до лiкарiв Папи. Йому вдалося домогтися для нас приватноi екскурсii з шефом ватиканськоi служби безпеки. Вiд самого початку я сказав йому, що менi дуже хочеться побачити цей стiлець. Звичайно, це можливо, запевнив нас працiвник служби, але одразу додав, що iсторiя Марii Нью – це повна нiсенiтниця. На його думку, мова йшла про туалетний стiлець iз тих часiв, коли ще не було iншоi сантехнiки. А я спитав себе, звiдки йому вiдомо про статтю Марii Нью; адже це була фахова доповiдь для експертiв у науковому журналi, не дуже доступна для дилетантiв, i вже аж нiяк не повсякденне чтиво для працiвника служби безпеки. Вiн провiв для нас унiкальну екскурсiю безлюдними залами Ватикану: залом, де кардинали обирають Папу; «кiмнатою слiз», у якiй усамiтнюеться вкрай схвильований новообраний Папа; вiн показав нам капсули для чорного та бiлого диму; кiмнату зi знаменитим балконом, на який виходить Папа, всюди неймовiрнi розписи, а перед дверима кожного важливого примiщення – швейцарськi гвардiйцi; ватиканськi сади, таемний хiд до фортецi та iнше. Для нас навiть дiстали з шафи i дали торкнутися розкiшного вишитого шовком вбрання Папи для особливих випадкiв. Одна iз сутан була рожевого кольору. «Це для суботнiх вечорiв?» – запитав я священика, який дбайливо розкладав кожну рiч. Вiн серйозно вiдповiв: «Нi, цей одяг призначений для вiдвiдин ув’язнених у тюрмах». Для нас розпаковували папськi мирти, розп’яття, яке вiн бере з собою у подорожi, i так далi. Все було чудово, але раз ми прийшли сюди заради iншоi речi, то я нагадав нашому гiдовi про стiлець. «Так-так, вiн е там далi», – заспокоiв мене той. Коли ми вибралися з тишi приватних залiв i перетнули заповнену туристами Сiкстинську Капелу, а перед нами вiдкрилися та закрилися ще декiлька дверей, якi охороняла швейцарська гвардiя, я знову запитав про стiлець. «О, як шкода, – сказав шеф охорони, – ми вже проминули його хвилин п’ятнадцять тому. Не сердьтеся, прошу, на мене, я зовсiм забув про це». «Не бiда, – сказав я легковажно, – ми просто повернемося назад». Але службовець пояснив менi, що це неможливо «з мiркувань безпеки», i продовжив перелiчувати, яка краiна подарувала те чи iнше дерево чи кущ у ватиканському саду. У нас над головами було хитросплетiння кабелiв, усюди стирчали численнi антени сучасних комунiкацiй. Шлях назад у середньовiччя був для нас закритим. Не з’явилося жодних нових даних, якi б могли пролити свiтло на вiрогiднiсть iсторii про стiлець та Папу Іванну. А я ще й досi розмiрковую. Якщо не було нiякого стiльця, то чому ж службовець просто не сказав нам про це? Навiщо змусив нас чекати? Може, цим стiльцем досi користуються? Чи не хоче Папа Бенедикт знову повернути цей стародавнiй звичай? V. Статеве дозрiвання, закоханiсть та сексуальна поведiнка V.1 Мозок пiдлiтка Статеве дозрiвання починаеться з поцiлунку.     Данган, 2006 У перiод статевого дозрiвання (пубертату) мозок через гiпофiз стимулюе вироблення сексуальних гормонiв. Гормони впливають на мозок пiдлiтка i призводять до помiтних, часто навiть обтяжливих змiн у поведiнцi. Еволюцiйнi переваги статевого дозрiвання е очевидними: в цей час пiдлiтки готуються до продовження роду. Пубертатна поведiнка, яка вiддаляе iх вiд сiм’i, зменшуе iмовiрнiсть статевих стосункiв у колi близьких родичiв, а отже, знижуе ризик спадкових захворювань. Також змужнiння вiдбуваеться через пошуки нових вражень, безоглядний ризик та iмпульсивнi дii. Пiдлiтки дуже недовго можуть зосереджуватися на можливих наслiдках своiх вчинкiв i зовсiм не чутливi до загрози покарання. Причина в тому, що в них ще не визрiла передлобна кора. Тому вони схильнi потрапляти в залежнiсть вiд рiзних речовин, якi викликають у недозрiлому мозку тривалi пошкодження. Для початку пубертату потрiбен цiлий ряд хiмiчних змiн. Ген KiSS1 кодуе кiсспептини, якi виробляе гiпоталамус. Вони е тою рушiйною силою, яка запускае статеве дозрiвання. Ген KiSS1 мае для цього настiльки велике значення, що навiть кажуть «Puberty starts with a kiss» – пубертат починаеться з поцiлунку (поцiлунок англiйською – kiss). Вiн був вiдкритий американськими вченими в Гершi й названий за iм’ям найвiдомiшого продукту з цього мiста «Hershey Chocolate Kiss» («Шоколадний поцiлунок Гершi»). У деяких людей бувае мутацiя системи KiSS1, тому в них нiколи не настае статева зрiлiсть. Є ще й iншi системи, що вiдiграють важливу роль у запуску пубертату. У жiнок, наприклад, повиннi накопичитися достатнi запаси жиру, щоб пiд час вагiтностi дитинi вистачало живлення навiть у голоднi часи. Мозок замiряе кiлькiсть гормона лептину, який виробляють жировi клiтини, i встановлюе, чи достатньо жировоi тканини. Брак резервiв жиру, наприклад, через таке харчове порушення, як Anorexia nervosa (виснаження) або надмiрнi спортивнi навантаження, спричинюе брак лептинiв, через який пубертат вiдкладаеться або взагалi не вiдбуваеться. Проте мутацiя гена лептину не тiльки вiдкладае статеву зрiлiсть, але й викликае страшне ожирiння. Мозок фiксуе брак лептину i робить висновок, що бракуе жиру. Тодi вiн вирiшуе, що на даний момент вагiтнiти занадто ризиковано i пубертат запускати не можна. Крiм того, вiн стимулюе об’iдання, щоб поповнити жировi запаси, навiть якщо жиру е достатньо, а в жировiй тканинi бракуе тiльки гормона лептину. Ще одна речовина, що гальмуе настання пубертату в дiтей, це гормон мелатонiн, який походить iз епiфiзу, шишкоподiбноi залози. У нормi видiлення цього гормона зменшуеться в процесi статевого дозрiвання. Ми вже знайомi з гальмiвною дiею мелатонiну, вiдколи 1898 року Отто Гойбнер (Otto Heubner) описав випадок з одним хлопчиком, в якого пубертат почався в чотири з половиною роки. Вiн мав мозкову пухлину, яка роздавила епiфiз. Ще бiльше «пощастило» дiвчинцi Греетье. У неi пубертат почався у вiцi трьох з половиною рокiв. Але в неi не виявили пухлини в мозку. Їй штучно знижували рiвень гормонiв, аж поки iй не виповнилося дванадцять. Тодi пубертат почався знову, i зараз вона чудово почувае себе, навчаючись у гiмназii. Є й протилежнi випадки в пацiентiв, якi мали надто високий рiвень мелатонiну i вступили в перiод статевого дозрiвання щойно пiсля нормалiзацii рiвня гормонiв. Так само пубертат не вiдбуваеться при синдромi Каллмана. У нормi ембрiональнi мозковi клiтини, вiдповiдальнi за збiльшення кiлькостi сексуальних гормонiв, спочатку виникають там, де закладаеться нiс. Потiм цi клiтини мандрують вздовж нюхового нерва до гiпоталамуса. У пацiентiв iз синдромом Каллмана цей процес порушено, так що мозковi клiтини, якi призводять до зростання рiвня сексуальних гормонiв, опиняються не на своему мiсцi. Тому цi пацiенти не вступають у пубертат, та ще й страждають на порушення нюху. У той час, коли, на нашу думку, мозок ембрiона та мозок пiдлiтка не годяться нi на яку путню справу, у них вiдбуваються надзвичайно складнi та делiкатнi змiни. V.2 Поведiнка в перiод статевого дозрiвання Нинiшня молодь любить розкiш. Мае поганi манери, зневажае авторитет, не поважае старших i базiкае, замiсть працювати… Молодi люди бiльше не встають, коли до примiщення заходить старший. Вони суперечать батькам, у товариствi вихваляються… i тиранять своiх учителiв.     Авторство приписують Сократу (близько 470–399 рр. до н. е.) Молодi люди бачать проблему не в незрiлостi свого мозку, а в батьках. Насправдi це одне й те саме, бо батьки замiщають iм передлобну кору (PFC, рис. 12). Поки PFC пiдлiтка не дозрiе, вони турбуються про планування, органiзацiю, моральнi рамки у своiх дiтей та дотримання ними норм поведiнки. Це функцii, якi дозрiваюча PFC переймае поступово. Звичайно, ця проблема виникае, бо сьогоднiшня молодь зрозумiла, що iхнi батьки зовсiм не мають влади добитися для себе ролi замiсникiв PFC. Рис. 12. Передлобна кора (PFC), вигляд збоку (вгорi) i вигляд збоку в розрiзi (внизу). PFC мае центральне значення в керуваннi iншими частинами мозку. Зокрема, вона вiдповiдае за контроль наших iмпульсiв, виконання складних дiй, планування та органiзацiю. Процес дозрiвання цiеi мозковоi структури завершуеться у вiцi трохи за двадцять рокiв. За професором Єлле Йоллес (Jelle Jolles), у цьому криеться також причина того, чому пiсля реформи вищоi школи в Нiдерландах молодi люди часто не справляються iз самостiйним навчанням. Маючи незрiлу PFC, iм важко органiзувати себе i приймати рiшення. За допомогою функцiональноi вiзуалiзацii можна чiтко побачити вiдмiнностi мiж мозком пiдлiтка та дорослого. Дорослi розподiляють почерговi завдання у рiзнi частини мозку. Незрiла PFC пiдлiтка часами справляеться з вирiшенням завдання на дорослому рiвнi, але для цього iм доводиться докладати значно бiльших зусиль, бо деякi частини мозку зовсiм не включаються. Тому PFC пiдлiтка значно скорiше вичерпуе своi можливостi. Досить лише пiдлiтковi вiдволiктися, i вiн уже не може довести до кiнця решту справи. Сексуальнi гормони впливають також на регулювання ритму дня i ночi. Може, саме в цьому причина того, що пiдлiтки вранцi так важко вилазять iз лiжка, а увечерi iх туди не заженеш. То як нам бути: примушувати iх ранiше вставати чи пристосувати школу до iхнiх бiоритмiв? У пубертатному перiодi багато п’ють: 52 вiдсотки 15-рiчних хлопцiв i 46 вiдсоткiв дiвчат на вихiдних випивають щонайменше п’ять склянок алкоголю на день. Дiти цього вiку регулярно опиняються в реанiмацii через алкогольну кому. Сьогоднi вважають за норму набратися алкоголю перед походом на вечiрку – так званий розiгрiв. Ректор престижноi школи iз провiнцii Гооiланд розповiдав менi, що на шкiльне свято дiти нерiдко приходять уже п’яними. Щоб можна було затримати iх, школа закупила алкогольнi тестери. Та, на здивування ректора, деяким батькам це не сподобалося, бо пiсля тесту довелося забирати свое п’яне чадо додому. Унаслiдок зловживання алкоголем мозок зсихаеться, тож виникають тривалi ушкодження. У Європi щороку вiд алкогольного отруення або спричинених алкоголем транспортних пригод помирають 55 000 молодих людей. Через зростання рiвня сексуальних гормонiв пiд час статевого дозрiвання не тiльки пробуджуеться сексуальнiсть, але й поведiнка стае типово чоловiчою, агресивною i ризикованою. Рiзко зростае небезпека розгальмованих, асоцiальних, агресивних i навiть кримiнальних дiй. У Нiдерландах провели опитування, яке показало, що третина молодих людей у вiцi вiд десяти до сiмнадцяти рокiв здiйснюе кримiнальнi вчинки. Мова йде про крадiжки, злами, акти вандалiзму i насильницькi дii. Пiсля сiмнадцяти кiлькiсть злочинiв знижуеться. Зрозумiло, що зниження злочинностi пов’язане з паралельним розвитком PC, яка стримуе iмпульсивнi дii та сприяе моральнiй поведiнцi. Батькiв заспокоюе перспектива, що пубертатна поведiнка колись закiнчиться. А от для деяких учителiв стае нестерпною думка про те, що на мiсце кожного пiдростаючого пiдлiтка, якого вони випускають у свiт чемним i благопристойним, у школу прийде новий розбишака. Для них цей жах нiколи не закiнчуеться. V.3 Мозок закоханого Любов – це скороминуча душевна хвороба, яка лiкуеться одруженням.     Амброуз Бiрс (1842 – близько 1914) Чотири мозкових процеси вмикаються в ходi рiзних етапiв нашоi любовi: 1) закоханостi, 2) сексуального збудження, 3) прив’язаностi, спрямованоi на тривале партнерство i 4) материнськоi та батькiвськоi поведiнки (див. роздiл ІІ.3, 4). І хоча в матерi-природи не було саме такого «намiру», щодня ми спостерiгаемо, як цi етапи iснують один незалежно вiд iншого. Тому й обговорювати iх будемо окремо. Той, хто пережив потужну блискавичну закоханiсть, нiзащо не скаже, що вибiр партнера був «вiльним рiшенням» або «добре продуманою постановою». Кохання з першого погляду просто навалюеться на людину, це – чиста бiологiя, пов’язана з ейфорiею i всiма такими потужними тiлесними реакцiями, як серцебиття, видiлення поту, безсоння, з емоцiйною залежнiстю, гостро зосередженою увагою, нав’язливими думками про партнера, власницьким бажанням захищати свое i вiдчуттям неймовiрноi енергii. Ще Платон (427–347 рр. до н. е.) так само думав про автономнiсть цього процесу. Сексуальний iмпульс вiн вважав третьою частиною душi, яка розмiщуеться мiж пупком i дiафрагмою, i характеризував його як «нерозумний», який не пiдкорюеться жоднiй дисциплiнi. Закоханiсть стае причиною утворення пар у людей зi всього свiту. Можна було б припустити, що такi важливi рiшення, як вибiр партнера та створення сiм’i, мала б цiлком усвiдомлено приймати кора головного мозку. Але нi, коли ми сильно закоханi та спрямовуемо всю свою енергiю та увагу на одного партнера, тон задають розташованi глибоко в мозку структури, якi керують несвiдомими процесами. У недавно i сильно закоханих, якi дивляться на фотографiю коханоi людини, томограма показуе активнiсть тiльки в тих мозкових структурах, якi знаходяться глибоко пiд корою. Особливо активною стае система винагороди, яка дае нам приемнi вiдчуття i як хiмiчну речовину-посланця використовуе допамiн (рис. 13). Ця мозкова система спрямована на отримання винагороди, якою в цьому випадку е партнер. Система винагороди бере участь не тiльки в закоханостi, але й у всьому, що сприймаеться нами як приемне, навiть у поведiнцi залежностi. Це пояснюе, чому ми страждаемо вiд сильного «абстинентного синдрому», коли такi iнтенсивнi стосунки розпадаються. Залежно вiд привабливостi обличчя на фотографii та вiд iнтенсивностi романтичноi пристрастi ця система активiзуеться перш за все у правiй частинi мозку. Рис. 13. Система винагороди, яка виробляе допамiн, що походить iз клiткових тiлець у шлуночковiй покришцi (1), нервовi волокна закiнчуються також у шлуночковому стрiатумi (вентральний паллiдум / Nucleus accumbens (2)), у Nucleus caudatus (3) i в передлобнiй корi (4). Крiм того, як ознака стресовоi ситуацii у кровi закоханих пiднiмаеться рiвень гормона стресу, кортизолу. Стимуляцiя наднирникiв через реакцiю стресу спричиняе у закоханих жiнок зростання рiвня тестостерону, а в чоловiкiв навпаки – його зниження. Лише при бiльш тривалiй закоханостi активiзуеться передлобна кора, передня частина мозку, в якiй вiдбуваеться планування i зважування. А коли стосунки двох людей стабiлiзуються, активацiя осi стресу та змiни рiвня гормонiв припиняються. Звичайно, в цiй хвилюючiй фазi певну роль вiдiгравала обробка мозковою корою чуттевих подразникiв, адже ми бачили, чули i навiть вiдчували запах та дотик партнера. Але з цим не пов’язане свiдоме рiшення обрати саме цього партнера. Стара еволюцiйна система винагороди пояснюе нам, хто е «единим справжнiм», i таким чином прив’язуе продовження роду до партнера, який принаймнi на ту мить е «правильним». І лише коли сильна закоханiсть розвiялася, кора головного мозку знову бере командування на себе. Тому зовсiм безглуздо дорiкати синовi чи доньцi, якi без тями закохалися «не в того», що вони повиннi ввiмкнути мозок. Вони його ввiмкнули, але в цьому процесi тi частини мозковоi кори, якi б здiйснили iнший свiдомий i зважений вибiр – наприклад, передлобна кора, – на жаль, занадто пiзно отримали можливiсть зробити свiй хiд. V.4 Мозковi хвороби i сексуальнiсть Інтелектуал – це той, хто знайшов щось цiкавiше за секс.     Едгар Уоллес (1875–1932) Ще в матцi в нашому мозку закладаються гендерна iдентичнiсть (почуття приналежностi до чоловiкiв чи жiнок) та сексуальна орiентацiя (гетеро-, гомо- чи бiсексуальнiсть) (див. роздiл IV). У перiод статевого дозрiвання активуються колообiги, необхiднi для нашоi сексуальноi поведiнки i закладенi ще на ранньому етапi розвитку. Транссексуальнiсть е крайньою формою проблем з гендерною iдентичнiстю (див. роздiл IV.6). Часто вже у вiцi п’яти рокiв транссексуали переконанi, що вони народилися не в тому тiлi. Вони готовi за змiну статi вiддати все. У мозку транссексуалiв-чоловiкiв ми виявили жiночi структури i навпаки. Це тiльки пiдтверджуе припущення про те, що на ранньому етапi розвитку в iхньому мозку вiдбулася атипова сексуальна диференцiацiя. Перш нiж узятися за лiкування транссексуала, треба виключити можливiсть того, що бажання змiни статi е частиною психозу, як це трапляеться при шизофренii, бiполярному розладi чи iнших серйозних розладах особистостi. Також, коли змiнюеться сексуальна орiентацiя людини, слiд виключити можливi мозковi захворювання. При пухлинi мозку чи такому захворюваннi, як пошкодження скроневоi дiлянки, яке викликае розгальмовану сексуальну поведiнку, у дорослих зустрiчаеться перемiна вiд гетеросексуальностi до гомосексуальностi чи педофiлii. Оскiльки для всього е свiй час i свое мiсце, багато частин мозку невтомно зайнятi контролем сексуальноi поведiнки. І iм це, як правило, вдаеться майже 23 години на добу. А в тих пацiентiв, у кого пошкодженi гальмiвнi реакцii, можна спостерiгати невгамовну сексуальну поведiнку чи гiперсексуальнiсть. Такi пошкодження можуть викликати не тiльки гiперсексуальнiсть, а навiть парафiлiю, види сексуальноi поведiнки, якi сприймаються як вiдхилення вiд норми, як то сексуальне збудження вiд предметiв, садомазохiзм i педофiлiя. Існують форми епiлепсii, якi можна лiкувати хiрургiчним видаленням частини скроневоi дiлянки. Часом пiсля такого втручання починаеться гiперсексуальнiсть, феномен, який називають синдромом Клювера-Б’юсi. Пiсля такоi операцii один чоловiк бажав сексу з жiнкою по п’ять-шiсть разiв на день, а в промiжках мiж цим займався мастурбацiею. У переднiй частинi скроневоi дiлянки знаходиться мигдалеподiбне тiло (мигдальне ядро, рис. 24). Серед iншого ця структура регулюе агресивну i сексуальну поведiнку. Тому в деяких випадках пацiентам iз невилiковною формою агресивноi поведiнки мигдалеподiбне тiло вiдключали хiрургiчним шляхом, пiсля чого iнодi проявлявся синдром Клювера-Б’юсi. Отже, мигдалеподiбне тiло також гальмуе сексуальну поведiнку. І навпаки, виявилося, що електрична стимуляцiя мигдалеподiбного тiла може викликати приемнi сексуальнi вiдчуття. Компоненти сексуальноi поведiнки можна також збудити за допомогою стимуляцii iнших мозкових структур. Через активацiю вживленого в септум (рис. 23) електрода деякi пацiенти викликали в себе оргазм, i в них навiть розвивалася потреба в мастурбацii. У деяких пацiентiв у септум випадково потрапив кiнчик пластиковоi трубки, вставленоi для того, щоб вiдводити рiдину з мозку в черевну порожнину (вентрикуло-перитонеальний шунт). Вiд цього в них рiзко зросла сексуальна активнiсть, в той час як у iншому випадку пiсля пошкодження септиму настала iмпотенцiя. Таким чином вiдкривають дедалi новi структури мозку, якi гальмують нашi сексуальнi iмпульси i дозволяють нам принаймнi зберiгати видимiсть порядних громадян. Оргазм можна побачити в мозку Невже бiльше не залишилося нiчого святого? Секс починаються i закiнчуеться в мозку. Нашу сексуальну поведiнку постiйно стримуе багато мозкових систем. Але коли ми закохуемося, то викидаемо всi гальма за борт. Коли ми чуемо, бачимо, вiдчуваемо запах i дотик нашого партнера, активуеться багато мозкових структур. Наша сексуальна активнiсть керуеться багатьма частками мозку. Через спинний мозок i вегетативну нервову систему нашi статевi органи готуються до справжньоi мети свого iснування: заплiднення яйцеклiтини. Щоб ми повнiстю присвятили себе цiй метi, мозок винагороджуе нас оргазмом. Подразнення, викликанi стимуляцiею наших статевих органiв, по спинному мозку бiжать до головного мозку та потрапляють, як i всi iншi еротичнi вiдчуття, спершу в центр нашого мозку, в таламус (рис. 2) та гiпоталамус (рис. 5). Оргазм, який викликають цi подразники, винагороджуеться видiленням допамiну в Nucleus accumbens (рис. 13) i «гормона любовi» окситоцину в гiпоталамусi (рис. 5). Цi гормони посилюють соцiальну взаемодiю партнерiв, крiм того, стимулюють видiлення в мозку опiатоподiбних речовин. Нам настiльки приемне видiлення мозком цих речовин, що сьогоднi землю населяе вже шiсть мiльярдiв людей. Люди вiдрiзняються одне вiд одного всiм, також i тим, наскiльки сильно iх цiкавить секс. Полiморфiзми, невеличкi вiдмiнностi в геннiй ДНК бiлка, який приймае послання допамiну (допамiнового рецептора D4), корелюють з iндивiдуальною потребою в сексi, збудженнi й сексуальнiй поведiнцi. Надто активна допамiнова система теж викликае проблеми. У пацiентiв iз хворобою Паркiнсона бракуе допамiну i iх лiкують L-допою, речовиною, яка в мозку перетворюеться на допамiн. Трапляеться, що «кашi передають масла», i терапiя L-допою мае побiчну дiю, викликаючи в пацiентiв-паркiнсонiстiв гiперсексуальнiсть. Один iз способiв лiкування хвороби Паркiнсона полягае в тому, що для лiкування тремору в мозок у Nucleus subthalamicus (рис. 20) iмплантують глибиннi електроди. Але при цьому може проявлятися та сама побiчна дiя. У деяких пацiентiв унаслiдок стимуляцii розвиваеться гiперсексуальнiсть, яка часом переходить у манiю. Активацiю системи винагороди в мозку сексом можна побачити на мозковому сканерi. У мiстi Гронiнген професор Герт Гольстеге (Gert Holstege) умовив пiддослiдних доводити до оргазму своiх партнерiв, поки вони лежать головою в сканерi. Таким чином можна було побачити активiзацiю допамiновоi системи винагороди у шлуночковому тегментумi (рис. 13). Таку саму реакцiю можна було спостерiгати при iн’екцii героiну. Це багато пояснюе, бо поряд iз допамiновою системою пiд час оргазму i мозку бере участь опiатна система. При введеннi налоксону, речовини, яка блокуе в мозку дiю опiатiв, зменшуеться отримане вiд оргазму задоволення. На сканерi також було видно, що при сексуальному збудженнi в чоловiкiв i жiнок активуються дiлянки мозку. У жiнок це були переважно моторна i сенсорна кора, у чоловiкiв – окципiтально-скронева кора (рис. 1) i клауструм. Клауструм – це тоненький шар кори, розташований одразу пiд iнсулярною частиною (рис. 24). Всупереч позицii нобелiвського лауреата сера Френсiса Крiка, що клауструм задiяний у вищих мозкових функцiях, у нашiй свiдомостi, видно, що ця структура принаймнi в чоловiкiв займаеться також такою ницою дiяльнiстю, як секс. У чоловiкiв сексуальна активнiсть також активуе iнсулярну дiлянку, ту дiлянку мозковоi кори, яка регулюе частоту ударiв серця, дихання i кров’яний тиск. Цiкаво, що в обох статей мозок досягае тiеi ж мети – оргазму – рiзними шляхами. В обох статей знижуеться активнiсть мигдалеподiбноi залози. Вона гальмуе нашу сексуальну поведiнку тодi, коли нам треба займатися не сексом, а iншими справами. Але зниження активностi мигдалеподiбноi залози призводить до того, що пiд час статевого акту ми стаемо менш обережними. Пiд час оргазму видимi на сканерi схеми активностi й гальмувань у чоловiкiв та жiнок у цiлому були iдентичними. Так само в обох статей був сильно активований мозочок. М’язовi скорочення в чоловiкiв та жiнок керувалися iз мозочка. Передлобна i скронева кора пiд час оргазму були менш активними, що давало на цьому етапi ще бiльш нестримну сексуальну поведiнку. У такi моменти людина дiйсно на деякий час стае безтямною. Пiд час оргазму тiльки в чоловiкiв активуеться невеличка стовбурова дiлянка – перiадуктальна сiра дiлянка. Вона активуеться також в опiатних наркоманiв при введеннi героiну. Звiсно, дослiдження Гольстеге за допомогою сканера наштовхнулося на протидiю. В iнтерв’ю Гольстеге сказав, що один колега з пуританських США перед його презентацiйними постерами на якусь мить зацiпенiв, густо почервонiв i, вiдходячи, пробурмотiв: «Невже бiльше не залишилося нiчого святого?» Сексуальнiсть i гормони По-трете, слiд пригадати, що всi нашi психологiчнi положення колись треба поставити на грунт iхнiх органiчних основ. І тодi, цiлком iмовiрно, виявиться, що е особливi речовини та хiмiчнi процеси, якi впливають на сексуальнiсть i е посередниками продовження iндивiдуального життя i життя виду. Ми беремо до уваги таку ймовiрнiсть, замiщуючи особливi хiмiчнi речовини особливими психiчними силами.     Зигмунд Фройд, «Вступ до нарцисизму», 1914 Гормони беруть участь у всiх аспектах нашоi сексуальноi поведiнки. Чоловiчий гормон тестостерон впливае на сексуальне збудження. У деяких лiтнiх чоловiкiв рiвень тестостерону занадто низький, що веде до зниження лiбiдо, сексуального iнтересу i депресiй. У таких випадках введення тестостерону сприятливо впливае як на сексуальнiсть, так i на настрiй. У жiнок тестостерон також стимулюе лiбiдо. У них цей гормон виробляеться в наднирниках та яечниках. Одна пацiентка з пухлиною, яка видiляла тестостерон, пiсля операцii з видалення пухлини гостро переживала ii нестачу, оскiльки завдяки пiдвищеному тестостерону в неi було надзвичайно iнтенсивне сексуальне життя. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23006795&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Препарат Леводопа. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.) 2 REM-сон – фаза швидкого сну. 3 «Xq28 – мамо, дякую за гени» (англ.).