Нове життя Алiг'ерi Данте Бiблiотека iталiйськоi лiтератури Останнiй поет Середньовiччя i перший поет Нового часу, Данте Алiг’ерi (1265–1321) вiдомий в усьому свiтi як автор неперевершеноi «Божественноi комедii» (1308–1321). «Нове життя» («Vita Nuova») – збiрка ранньоi лiрики поета, яка вперше була опублiкована лише 1576 року, за копiями оригiнального рукопису. «Перлина Дантовоi юностi» (за висловом І. Драча), збiрка знаменувала новий перiод його життя, оновленого коханням до Беатрiче, i стала найславетнiшою в свiтi iсторiею кохання поета до жiнки – iсторiею, яка вже багато столiть поспiль зачаровуе читачiв щирiстю почуттiв i глибоким лiризмом. Данте Нове життя Дантове безмежжя Спочатку докочуеться луна. Спочатку дослухаеш, як далекий пiдземний гул столiть викочуе перед тобою велетенське палахкотливе свiтило. Над кожним поколiнням, яке спромагаеться на повагу до себе, сходить Данте. Середньовiччя мало на нього права як на флорентiйського прiора, як на равеннського вигнанця, людство ж завжди мае на нього право як на генiя. Вихори пристрастей тогочасних так вивищили надлюдську постать цього останнього поета Середньовiччя i разом з тим першого поета Нового часу, а на блiде чоло поклали знак такоi незбагненноi скорботи i сувороi всевладностi, що з флорентiйця, певно, нiколи не спаде мiстичний плащ напiвлюдини-напiвбога. Навiть на ша доба теж нi на що не здатна, крiм подиву. І коли одна веронська балакуха шепотiла сусiдцi, пальцями показуючи на поета: «Глянь-но, он iде та людина, яка спускалася в пекло», важко не повiрити iй i зараз, абсолютно упевнившись в атеiстичних твердженнях своеi доби, що пекло розташоване не пiд землею. Данте народився у Флоренцii в травнi 1265 року в родинi старовинних, але небагатих дворян. «Його прiзвище Алiг’ерi, – як писав Іван Франко, – вказуе на нiмецьке походження його роду. Алiг’ерi – се, очевидно, старонiмецьке Альдiгер, або ж Вальтегер – Держиспис, де в чому близьке до iменi другого велетня поезii Шекспiра, яке означае „Трясиспис“»[1 - Франко І. Данте Алiг’ерi. Характеристика середнiх вiкiв. Життя поета i вибiр iз його поезii. – Львiв, 1913. – С.56.]. Проте сам Данте вважав, що його предки походять з Риму, нiби наперед вiдхиляючи тези майбутнiх «тевтонофiлiв», що ж до І. Франка, то вiн брав своi вiдомостi у Карла Федерна. Майбутнiй поет рано осиротiв. Школа мало що дала йому – якiсь знання з iсторii, з елементарноi теологii, астрономii, природознавства. Отой освiчений енциклопедично на тi часи Данте вирiс самотужки. Рано визрiлий розум, виняткова обдарованiсть юнака привернули до себе увагу флорентiйськоi громадськостi. У 1283 роцi вiн здобувае права флорентiйського громадянства. Кiлька разiв його обирають до ради ста, всевладноi iнституцii мiста. Нарештi, в 1300 роцi – прiором, одним iз шести «мiнiстрiв» Флоренцii. Данте, як представника партii «бiлих» гвельфiв, у 1302 роцi «чорнi» гвельфи, що стали при владi, засудили на довiчне вигнання з Флоренцii. І вже до самоi смертi у Равеннi в 1321 роцi поет пiзнавав, …яким солоним тiстом Смакуе хлiб чужий, як твердо вгору І вниз ходити сходами чужими. Двадцятилiтне вигнання, вiчна бiднiсть, розчарування за розчаруванням, нелюдська погорда маленького, непоказного чоловiчка, завжди згорбленого i завжди готового до вiдсiчi, та каторжна праця над твором, який i досi не перестае бути одним iз дев’яти чудес свiту i який цього маленького чоловiчка з густою чорною бородою так вирiвняв i вивищив, що правдивi спостереження малого тодi Боккаччо, який бачив старого Данте, нам здаються мало не особистою образою – у нашiй уявi Данте високий, стрункий, суворий i демонiчний. Схiдна притча розповiдае про слiпцiв-пiлiгримiв, яким зустрiвся по дорозi слон. Кожен з них, нiколи не бачивши слона, визначав його навпомацки. Одному з них вiн здався колоною, бо той натрапив на його ногу, другому – рухливою стiною, бо той мацав його тулуб, третьому – пальмовим листям, бо вiн пiдняв руку до вух слона. Певно ж, що, освоюючи таку велетенську постать, як Данте, багато дантологiв потрапляють у становище схiдних прочан. Не знаю, чи бодай один iз мандрiвникiв змiг почути, як б’еться серце тiеi незбагненноi iстоти, але багато дантологiв забувають, що ритми «Божественноi комедii» чи «Нового життя» вiдповiдають архiточним ритмам найхолоднiшого i найполум’янiшого серця з усiх сердець, якi будь-коли служили поезii. Поети, що прагнуть унiверсальностi своiх чуттiв, мають перед собою ii взiрець. Гете дивився на сонце з олiмпiйських висот, та i йому iнколи застували хмари, Данте ж мiг бачити сонце крiзь товщу землi – прямiсiнько з пекла. Хлiб Бiблii не був зачерствий для нього. Гарячi подуви Іеремii чи Екклезiаста коли не принесли жаринки для його майбутнього полум’я, то прикрилили вiтер, аби роздмухати його кострище. Вiн освоював Боецiя i Цицерона, Арiстотеля i Авiценну, Гiппократа i Птолемея, вишукував зерна в лушпиннi схоластики Середньовiччя, часто заплутувався, блукав i, що звучить тепер майже комiчно, коли не мiг з’ясувати питання про походження матерii, то часто облишав предмет, аби вдатись до дослiдження сутi благородства. Кажуть, що Бог обдiлив його полiтичним талантом. Сам Данте в листi, який бачив його бiограф Брунi, стверджуе, що всi його лиха почалися з прiорства. Певно, йдеться про талант пiдступництва, брак якого позбавив Данте батькiвщини. Витончена, шляхетна натура, натура справжнього флорентiйця, завжди дiтклива i надмiру палахкотлива, змушена йти на жебри. Будинок поета знищують, нещасна дружина з дiтьми залишаеться напризволяще. Папа Бонiфацiй тихенько наказав спалити Данте. Та сталося iнакше – поет прирiк Папу на вiчний вогонь у пеклi. Авжеж, як писав колись Гейне: Кого в таке пекло впакуе поет, То й Бог його вiдтам не вийме.[2 - Нiмеччина: з Г. Гейне / перекл. І. Франка // в кн.: Франко І. Твори. – Т. 27. – К., 1929. – С. 245.] Історики пишуть, що незадовго перед народженням Данте в небi з’явилась комета. Їi таемнича китиця вiщувала щось незвичайне: маги бачили таку перед Рiздвом Христовим, Светонiй пише, що така з’явилася в нiч смертi Цезаря, та комета цього разу була вже надто яристою. Друг i вчитель Дантiв Брунетто Латiнi вiщував йому славу як астролог – переконливим доказом був гороскоп. Яка б доля iронii не освiтлювала цих «пророцтв», вона миттю згасае на вiтрi Дантових нещасть i трагедiй – до нас докотилась буря. Може, здадуться нам гiрко-смiшними i найстрашнiшi сцени в «Пеклi», адже за плечима нашого часу Освенцими i Хiросiми, може, поблажлива iронiя спалахне на вустах наших вiд найчарiвнiших блаженств раю, але дивовижно чисте моральне здоров’я поета збентежить нас, а обрii його духу, велич бунту, неосяжна гармонiя генiя i жорстоко-солодка безвiсть його фантазii навiки приголомшать. Кривавий час породив поета. Вiн i тепер не може всидiти в раю. Беатрiче знову його вiдпускае в життя – «у пралiс той заклятий, бiр непрохiдний в мороцi страшному». Карлейль так описуе зовнiшнiсть Данте на портретi, «який так хотiлося б вважати справжнiм»: «Найсумнiше обличчя i, мабуть, найпечальнiше з найсумнiших, будь-коли змальованих. Зображене воно самотнiм, нiби в порожньому просторi, з головою, повитою единим лавром, з виразом невтишимого горя i страждання, але й з глибоким усвiдомленням безсмертноi перемоги, – обличчя, таке знаменне для всiеi iсторii Данте. Менi здаеться, що це найскорботнiший образ iз усiх, будь-коли змальованих з натури, глибоко трагiчний, поймаючий за серце образ. Основа його – лагiднiсть, нiжнiсть i голублива любов, нiби в дитини, та все це нiби застигло в гострiй суперечностi, в зреченнi, вiдчуженостi i гордiй безвихiдностi скорботи. Лагiдна, ефiрна душа, проте, дивиться на свiт так строго, так суворо, так непримиренно, нiби сама вона замкнена в холоднiй в’язницi з криги. Разом з тим це скорбота мовчазна, безмовно презирлива: в розрiзi його вуст щось подiбне на презирство Бога до того, що роз’iдае йому серце, нiби це щось жалюгiдне i нiкчемне, нiби той, кого воно владно катуе i душить, значно вищий вiд цього всього. Це обличчя людини, вся iстота якоi переповнена протестом, а все життя – непримиренна битва проти свiту. Любов, цiлковито перетворена на гнiв, постiйний, праведний, безмовний, – гнiв божества!»[3 - Федерн К. Данте и его время. – М., 1911. – С. 161.] Волюнтаристичний дух цих сентенцiй не позбавляе iх загалом точного i глибокого проникнення у самiсiньку суть Дантовоi iстоти – поет гнiвався за всiх неiснуючих богiв, перебравши за коротку мить життя всi божеськi гнiвальнi функцii, як би ми сказали тепер. Яка б, здавалося, невiдповiднiсть орлиного профiлю жорстокого поета з нiби легким i сонячно життерадiсним характером нацii, що його спородила… Данте володiв чи не найбiльшою фантазiею з усiх вiдомих нам поетiв. Звичайно, залишений поетом свiт iдей i образiв, зматерiалiзованих у творах, е лише гармонiйною кристалiзацiею всього того безмежного, безбережного хаосу, який умiщався в душi Алiг’ерi, який був ii солодким гнобителем i джерелом Дантовоi гординi. Де Санктiс, iсторик iталiйськоi лiтератури, ставить межовi стовпи мiж уявою i фантазiею, вiддаючи останню тiльки справжнiм великим поетам. Уява – це здатнiсть прикрашувати, розцвiчувати, пригладжувати. Найбiльша здатнiсть уяви – це вiдтворення подоби життя у виглядi алегорii або персонiфiкацii. Фантазiя ж – це дар творчий, iнтуiтивний, спонтанний. Уява пластична, вона малюе образ, це ii конечна цiль; фантазiя дiе всерединi, зачiпаючи зовнiшнiй бiк лише для повнiшого розкриття внутрiшнього життя. Уява – це аналiз: чим бiльше вона намагаеться прикрашувати, малювати, тим бiльше вона вiддаляеться вiд сутi, вiд того цiлого, в чому – саме життя. Фантазiя – це синтез, який кожним штрихом створюе враження, почуття живоi людини i ii образ. Варто було наголосити на рiзницi мiж уявою i фантазiею, бо здебiльшого вважають цi поняття тотожними. Варто сказати тут, що, коли Данте ламав традицii i вiддавався плиновi своеi фантазii, а генiальна фантазiя потребуе завжди генiального розуму, там живi почуття i досi вражають. І вже окремi образи створюють безмежжя, а не царина, де вони побутують. Так забивае дух над прiрвою, так пiдламуються мимоволi ноги над урвищем i трiпоче серце не перед бездонням провалля – острах у людини виникае од маленького камiнчика, який щойно обiрвався пiд ii ногами i пострибав по уступах униз iз тонким скреготом, утворюючи смертельний подих одлуння. Людина здригаеться… Ось що писав про свою «Божественну комедiю» сам Данте в латинському листi до Кангранде делла Скала: «Смисл поеми багатозначний: вiн не тiльки буквальний, але й алегоричний, моральний i аналогiчний, тобто надсмисловий, такий, що вище смислу. Цiль поеми – вирвати людей, живущих нинi, зi стану мiзерii i привести до стану щастя. Той вид фiлософii, який у поемi е керiвним, це етика, бо ж поема написана i в цiлому, i в частинах не для споглядальних цiлей, а для дii». «І коли, – ще раз наголошуе основну думку Данте, – у якому-небудь мiсцi чи уривку виклад мае характер споглядальний, то цiль його все-таки не споглядальна, а дiйова». Зробити людей щасливими – на менше Данте не згоден. Ось така категоричнiсть суджень, така всеоб’емнiсть прагнень – болiсна рана, що нiколи не загоiться. Чвари мiж гiбеллiнами i гвельфами нiкого не цiкавлять, та кожному е дiло до рiвня Дантовоi ненавистi i любовi, бо ж не звичайному людському серцю були вони вдiленi. Сили, якi переповняли Данте, перехлюпувались через край, нарештi знайшли вихiд – великий суддя Середньовiччя, перебравши на себе самовiльно функцii всiх божих помiчникiв, воздавав за грiхи. Безперечно, коли б полiтична кар’ера його склалася iнакше, хто зна, в якому виглядi до нас дiйшла б його основна рiч i чи взагалi вiн на неi спромiгся б. Надто вже багато пекучоi ненавистi сiллю осiло на цих безжальних терцинах. Про що б вiн не писав, яка б думка не водила його пером, всюди вiн не минае нагоди познущатись над папством i Флоренцiею. Скiльки витончених рикошетiв, яка вiртуознiсть захованих алегоричних уколiв! Навiть у присутностi самого Бога (Рай, XXXI, 39) з тронного залу можна випустити пекучу епiграму в обличчя мами i мачухи – Флоренцii. Данте мiг вiддавати борги з мечем у руках, перо його слухалось незрiвнянно краще, та робота меча йому, синовi свого часу, здавалась бiльш переконливою. У цьому вiн дiстав цiлковиту, хоч i своерiдну пiдтримку через пiвтисячолiття з боку лорда Байрона: «Хто став би писати, коли б мав можливiсть робити дещо лiпше?» «Дiя, дiя, дiя», – говорив Демосфен. «Дiя, дiя, – кажу я, – а не писанина, особливо у вiршах. Гляньте-но, якi нуднi iснування, повнi вiчного скиглiння, як прожила вся письменницька братiя, i якi вони всi пустi i нiкчемнi, за виключенням Сервантеса, Тассо, Данте, Арiосто, Клейста (якi були доблеснi i дiяльнi громадяни), Есхiла, Софокла i кiлькох iнших древнiх»[4 - Байрон Д. Г. Дневники, письма. – М., 1963. – С. 61.]. В основу «Божественноi комедii» поет поклав принцип, що панував у тогочасному суспiльствi: споглядання потойбiчного свiту вже е шляхом до спасiння душi, що страждае в тiлесних лабетах. Данте очищаеться сам, очищаеться кожен, кого вiн веде за собою. Вергiлiй веде поета, поет же приводить кожного, хто заблукав у нетрях життя. Будова таких циклопiчних розмiрiв могла бути вивершена тiльки людиною вiруючою, вiруючою глибоко i щиро, часом несамовито. Чи не пiсля таких месiанських пожеж пiдiймався потiм страшний Савонарола. Данте позбавлений передапостольського стану роздумувань, вiн iз самого початку, вже з «Vita Nuova», апостол, апостол, який досяг цього сану самоправно, не покладаючись на певнiсть божих санкцiй. Так по-апостольськи вiщати мiг тiльки вiн, так фанатично карати мiг тiльки один поет, дивно лише, як людина з такою архiзалiзною вiрою i певнiстю не започаткувала новоi релiгii, – певно ж, що тiльки поет у Данте врятував нас вiд Данте-реформатора церкви, вiд такого собi iталiйського Лютера, – а й сам намiсник Бога на землi був дуже близько вiд Флоренцii i страшно ненавидiв Алiг’ерi… Сонцем Дантового неба була Беатрiче. Дев’ятирiчним хлопчиком уперше вiн зустрiвся з нею, майже своею ровесницею, i вiдчув, як у глибинах його душi затрiпотiв «дух життя». З того дня починаеться найславетнiша в свiтi iсторiя кохання поета до жiнки. Коли в ii честь був зведений сонячно-чистий палац «Нового життя», Дантовi вiн здався замалим – замалим i для його нелюдського кохання до Беатрiче, i до можливостей його, Дантового, духу – так кохана його пiд арками «Бенкету» проходить до найграндiознiшого середньовiчного замку «Божественноi комедii». Не можна сказати, що у Данте звичайне людське життя було малокровним. Проте внутрiшне життя було до такоi мiри iнтенсивне, розлоге, йшло такими глибинами почувань, що органiзм поета часто не витримував вулканiчних струсiв своеi душi. Так мучився ще один генiй, виборсуючи найпотужнiшi у свiтовiй культурi статуi i фрески – спадкоемець Дантового безмежжя Мiкеланджело Буонарротi. Навколишнiй свiт, суета сует все далi вiддалялися, ставали мiражем, сновидiнням, а свiт фантазii ставав дедалi реальнiшим – рiзкiшали тiнi од невiдомого джерела свiтла. Перлина Дантовоi юностi «Vita Nuova» була повнiстю витримана в дусi dolce stil nuovo (школи «солодкого нового стилю»), представниками якоi були в Італii Гвiдо Гвiнiцеллi, болонський поет, i Гвiдо Кавалькантi, флорентiець, найближчий приятель Алiг’ерi. Законами цiеi поетичноi школи було суворе поеднання найвищоi ученостi з найзугарнiшими риторичними аксесуарами вислову. Слiди навчання в цiй системi залишились i в найпiзнiших терцинах «Раю». «Vita Nuova» – це iсторiя першого юнацького почуття в усiх його перипетiях; усе вiдкриваеться, все стае видимим, варто тiльки скинути мiстичнi лати з його нiжноi шкiри. Так, спроможнiсть крил вивiрялась у небi першого юнацького почуття. Мiстичнi лати знекровлювали слабих. Його ж муза хоча iнколи й тяжко поверталась у чавунних обладунках Середньовiччя, зате нiколи не страждала на задишку – носiння лат зобов’язувало мати неабиякi м’язи. Взагалi, iсторiя його поетичноi дiяльностi пiдтверджуе стару i добру iстину: генiй вiд джерел до гирла мае якесь одне, добре ним облюбоване рiчище iдей i проблем, в юностi лише тонко i, може, несмiливо окреслюе iх, у зенiтi життя, упевнившись у своiх можливостях, розривае береги усталеного i суворо торжествуе найбiльшою радiстю обранця богiв – радiстю першовiдкривача. Якою мiрою зухвальства були надiленi його можливостi, коли в юнацькiй поемi вiн, вiруючий католик, уже насмiлювався поставити свою любов у центр всесвiту, долю ii вирiшувати злагодженими рухами дев’яти сфер по Птолемею, Беатрiче поставити пiд знак «дев’яти», тобто оголосити чудом, корiнь якого перебувае лише в дивнiй трiйцi, тобто в триеднаннi Бога, а потiм ще й брати нас на ось такий найвитонченiший кпин: може, для витонченiшоi людини тут проглянуть витонченiшi причини, але це саме те, що мене вдовольняе. Так уже бiля джерел Данте зумiв створити такий лiричний свiт, неосяжний обсягом, глибочезний своiм проникненням у суть явищ, гармонiйний побудовою, особистий i водночас загальнолюдський, що перевершити його ще не наважився нiхто протягом багатьох столiть. Мiра його зухвалостi була його буденною мiрою. Так, коли померла ота справжня Беатрiче з блiдим чолом, вiн написав листа прiорам Флоренцii з приводу ii скону, настiльки серйозно вiн був переконаний, що всi подiляють його горе. І хто зна, який дощ глузувань сипонув на голову поета з боку людей, що були заклопотанi виборчими урнами чи виробництвом славетного зеленого сукна – а вiн же був вразливий навiть понадмiру своеi обдарованостi. Карл Федерн наводить цiлу низку рiзнорiдних тлумачень образу Беатрiче – вiд «Нового життя» до «Божественноi комедii». Так, Россеттi вважав, що Беатрiче означае Римську iмперiю, Гiтман доводив, що вона не що iнше, як уособлення римськоi церкви, Франческо Перец схилявся, в свою чергу, до того, що це – дiяльний розум, а Бартолi вважав ii «iдеальною жiнкою». Але ж Данте перш за все був поетом найвищого гатунку, а навiть абетковi знання з психологii творчостi свiдчать, зараз принаймнi, про суб’ективнiсть цих тверджень. Чуттева i духовна любов для людини такого збурення, як Данте, були настiльки нероздiльними, а психологiчна достовiрнiсть всiх колiзiй у перебiгу чуття поета у «Vita Nuova» настiльки точна, що абсолютно неможливо вiдривати почуття поета вiд живоi прекрасноi дiвчини-коханоi. Нiжний промiнь Дантового кохання палахкотiв у такiй завiрюсi середньовiчних кривавих пристрастей, що навiть цей найдорогоцiннiший здобуток людини, ii, так би мовити, визначальна субстанцiя, забарвлювалась у колiр кровi. Історiя любовi в Італii за тисячолiття йде вiд знаменитоi Розмунди, доньки VI столiття, що любить убивцю свого батька i дядька Альбоiна: охоплена пристрастю, вона стае його дружиною i з черепа батька, як з келиха, п’е за здоров’я мужа. І вже далеко пiсля Данте – з XVI столiття – гуде кривава слава про Лукрецiю Борджа. А над усiм цим кривавим чадом – фiалковий запах образу Беатрiче, i важко повiрити, що цей запах був витворений з нiчого суворим спiвцем ii: нi, вiн належав однiй з найчарiвнiших живих жiнок свiту. Особа Беатрiче, отоi знаменитоi флорентiйки, що стала музою iталiйського поета, ще й досi перебувае у сферi гiпотез, а сфера утаемничена завжди найпривабливiша. А оскiльки «поезiя потребуе правди, а не фактiв», як писав Уiльям Фолкнер, спробуемо – уже вкотре! – бодай на хвилю одхилити завiсу столiть, а над результатами багатовiчних дантологiчних нашарувань, включно з багатьма сучасними, хоч де в чому посумнiватись. Данте писав, що багато хто називав ii Беатрiче, не знаючи, що так i мусили б ii називати. Данте нiколи не писав, що мусили б ii ще називати Портiнарi. Ось у чому був переконаний Франко, подiляючи гiпотези Карла Федерна, Скартаццiнi та iнших дослiдникiв Данте: «Хто була та панi, що першою своею появою збудила в серцi 9-лiтнього хлопця таку могутню пристрасть i зробилася провiдною звiздою цiлого його життя? Данте називае ii Беатрiче. З того, що вiн подае про неi, ми можемо дiзнатися, що вона була флорентiйка, дочка якогось флорентiйського патрицiя, уроджена 1266 року, отже на рiк молодша вiд Данте, а померла десь коло 1290 року. І бiльше нiчого не знаемо про неi. Аж у другiй половинi XIV вiку, яких 50 лiт по Дантовiй смертi, Боккаччо, що запрошений навмисно до Флоренцii, читав там виклади про Данта i коментував його „Божественну комедiю“, подав на пiдставi iнформацii вiд якоiсь достовiрноi особи, що се була молода Беатрiче, дочка близького сусiда Дантових родичiв i визначного пана Фолько Портiнарi, що пiзнiше вийшла замiж за молодого Сiмоне де Бардi i вмерла 1290 року, проживши 24 роки. П’ятсот лiт вiрено сим Боккаччiевим словам, поки нарештi ближчий розгляд не показав, що вони, властиво, нi на чiм фактичнiм не опертi, а суперечать усьому тоновi, всьому змiстовi Дантовоi „Vita Nuova“, де автор оповiдае про Беатрiче, починаючи вiд ii дитячого вiку аж до смертi, i анi словом не згадуе про ii замiжжя. А прецiнь же, твердять критики, воно неправдоподiбно в найвищiй мiрi, щоб Данте, показавши Беатрiче такою безмiрно сильною в любовi, зовсiм промовчав про ii вихiд замiж, щоб сей вихiд не зробив на нього нiякого враження. Нi, Дантова Беатрiче не була замiжня, вмерла панною i лишилася для Данта назавсiди символом чистоти, ласки й святостi»[5 - Франко І. Данте Алiг’ерi. – Львiв, 1913. – С. 67.]. Оцей дивний полемiчний випад нашого найбiльшого лiтературознавця е в першу чергу iмпульсивним, хоч i точним, випадом поета, який намагаеться дiстатись крiзь захаращення фактiв до правди. Та й чи справдi так уже важливо знати через цiлi столiття отакiсiньку маленьку iстину про замiжжя чи дiвоцтво прекрасноi флорентiйки? Яке свiтло проливае малий момент такого пiзнання на Данте? І чи не йшлося тут Франковi про якiсь своi потаемнi мотиви, зв’язанi з солодкою i болючою тiнню Беатрiче його юностi – Ольгою Рошкевич? Безперечно, що й останнi глибиннi токи мали тут свое мiсце, але ж, може, найбiльше завинив сам Данте, який не повiдомив нас, чи носила Беатрiче шлюбний перстень? Дивно, що оцей, здавалося б, незначущий момент е одним з малопомiтних, а все ж точних вододiлiв мiж дантологами, якi намагаються прочитати бiографiю серця поетового, i дантологами, яким правда найвищоi поетичноi сповiдi людства не замiнить маленькоi купки фактiв, поспiшно зiбраних Боккаччо. Навiть Абрам Ефрос, автор вельми цiкавоi статтi «Молодий Данте», здаеться на волю позiрних «фактiв», а не простежуе точноi психологiчноi лiнii найвитонченiшого почуття, яким будь-коли обдаровувала людину природа, – така вже нiжно-тонесенька струна цiеi пристрастi, така чиста, що не боiться в чистотi своiй найбiльшоi оголеностi i не знесе пилиночки фальшi, а тут такi звинувачення: «Поки Беатрiче проходила через етапи своеi жiночоi долi, Данте робив великий фланговий марш. Їi одруження, вагiтнiсть, народження доньки, хворобу, смерть вiн охопив складним обхiдним рухом. Вiн хотiв поеднати всi втрати в ii сконi»[6 - Данте. Vita nova / Вступна стаття А. Ефроса. – М., 1934. – С. 57—58]. А чи мiг поет, якому звичайний неуклiн коханоi дiвчини постав жахливою бiдою, нерозрадним нещастям, удатися до «обхiдного маневру», коли йшлося про одруження милоi чи народження в неi доньки вiд «законного сеньйора»? Данте, трагiчний генiй, мiг би хiба обминути найсумнiшу i найсолодшу стежку нероздiленоi любовi, яка вивищувала стiлькох поетiв, яким i не снилися обрii Алiг’ерi. А молода мати з малою дитиною – хiба на цю колiзiю поет кинув бодай малесенький мотив у «Божественнiй комедii», вона ж бо виросла з «Vita Nuova». Нiде у Данте не йдеться про любов нероздiлену: iншi незагойнi рани пекли його. Поет, який ламав хребти стiльком поетичним канонам, ламав i усталенi флорентiйськi звичаi – вiн не лише спiвав про любов, як Петрарка, але й воiстину любив. Любов не дозволяла йому фальшивити i йти на «обхiднi маршi»… «Vita Nuova» – це надзвичайноi нiжностi i чистоти спiв, якому схоластичнi захаращення надають своерiдноi, лише йому притаманноi привабливостi. Тут Данте в найсолодшому екстазi, вiн плаче, як дитина, його очi втомленi сльозопотоками, серце його пiзнае гiрко-солодку розкiш любовного блаженства, тонкощi почуттiв аж нi в чому не поступаються грацiозним любовним злетам пiзнiших столiть. Його любов до Беатрiче не була звичайною любов’ю поета до своеi музи, в нiй сконцентрувалися всi можливi для людини вияви почуття захоплення i подиву перед дiвчиною, що скорiше могла б бути донькою Бога, анiж смертного. І Данте садовить ii в «Раю» поруч Богородицi, порушивши всi християнськi канони, та навiть звiдти лунають найбiльш пасуючi в таких випадках жiночi слова – слова ревнощiв. І як би iх не намагались перетлумачити по-iншому, надто вже видима iхня гiрко буденна, а тому найлюдянiша суть. Беатрiче мала рацiю. Данте не тiльки вважав Овiдiя одним з найбiльших поетiв поруч з Гомером, Горацiем i, звичайно, Вергiлiем, в уста якого вкладена ця оцiнка («Пекло», пiсня III), не тiльки захоплювався його «Мистецтвом любовi», але й сам мiг писати такi гарячi еротичнi строфи, перед якими блiднуть холоднуватi чи просто рацiоналiстично-теплi «Amores». Платонiчна витонченiсть «Vita Nuova» – це лише один полюс цiеi дивноi натури, лише один берег його дивовижноi амплiтуди. Коли ж Данте заслiплений до краю почуттям, до якого домiшуеться ще й образа до жiнки, що погорджуе ним, – до донни П’ети, – вiн поеднуе в собi чуттеву силу варвара i невтолиму жагу епiкурейця: «Коли б я мiг взяти в руки оцi бiлявi кучерi, що стали для мене батогом i бичем, я схопив би iх на свiтаннi i провiв би з ними весь день i вечiр. І не став би я iх милувати обережно та нiжно, а був би як ведмiдь, коли йому на жарт зайдеться» («Convivio»). Така прямота, позбавлена будь-яких пересторог, аж нiяк не пасувала б вiруючому католику Середньовiччя – тiлесний бiк кохання, на вiдмiну вiд часiв Овiдiевого Граду, тодi був чимось нечистим, принаймнi стидким. Данте ж писав про це навдивовижу вiльно, не добираючи цнотливих слiв… Визначенiсть, точнiсть, вiдбiрнiсть слова – ознаки достеменно Дантовi, але щирими iх нiколи не можна назвати. Надто вже видима невiдповiднiсть його пророцького тону, надто вже широкi крила його судейськоi мантii i надто вiдшлiфованi його афоризми, порiвняння, плин його образноi стихii, дуже вже вони закам’янiлi – розрахованi ж бо на вiчнiсть – для такого зворушливого i замалого для Данте визначення, як щирiсть. Щирiсть тону не для таких клекочучих, вулканiчних натур, вогонь щиростi поглинаеться зажерливим виверженням породи. Кожен повiв Дантових роздумiв – плiд зусиль тяжких, навiть каторжних, але не вимучених. Вимученiсть – ознака безсилля творчого, карб Сальерi, мука творчих пологiв – ознака здоров’я органiчного таланту. Вiн жалiвся, що од працi над своею поемою схуд на довгi роки, що iдея поеми переслiдувала його i висушувала. «Вудила мистецтва» втримували його спонтаннiсть, вогненна лава плинула у заздалегiдь заготовленi для неi риштаки, про генiальнiсть самого планування «Божественноi комедii» писав Пушкiн. Тип його художньоi натури був абсолютно чужий отому новому типу художника – анархiста духу, який виробили пiзнiшi столiття. Данте нагадуе людинi про унiверсальнiсть характеру ii почуттiв, прагнень, вiн гарячий противник будь-якоi анархii, рiзкий антипод митця типу Достоевського. Достоевський, скараний епiлепсiею, вiдчувае життя в неймовiрно пiдвищених дозах у передсмертну мить, спивае отруйну есенцiю на гранi, його мистецтво – це вольтова дуга мiж життям i смертю; грандiозний унiверсалiст Данте, найбiльш наiвний i найбiльш вiруючий з поетiв, коли вже i виходить за межi людського, то тiльки виводячи людину у вищi сфери «божественного» – через покуту до вiдродження… Кiлька слiв про Данте й Украiну. Наш Тарас Шевченко, будучи абсолютно вiрним своiм войовничим антикрiпосницьким iдеалам, вiдразу ж зiставляе страхiтливий свiт селянського життя, жахливi вчинки його визискувачiв з муками i карами «Пекла»: Мiй краю прекрасний, розкiшний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната Історiю-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать[7 - Шевченко Т. Твори: в 3 т. – К.: Держлiтвидав Украiни, 1963. – Т. І. – С. 376.]. Всепрониклива Леся Украiнка з давнини вiкiв пiдiймае до життя «забуту тiнь» Дантовоi дружини, iй вiддае свою гарячу похвалу, ii скромностi й осмисленiй непомiтностi, всупереч гучнiй славi Беатрiче, — Що раз колись до нього усмiхнулась, А в другий раз пройшла, не глянувши на нього, А в третiй раз на неi вiн дивився, Коли вона в трунi лежала нерухома[8 - Леся Украiнка. Твори: в 10 т. – К.: Держлiтвидав Украiни, 1963. – Т. І. – С. 224.]. Цей один з найдовершенiших шедеврiв Лесi, правда, коли б доскiпуватись до джерел, хибуе на фактичну неточнiсть: як кажуть дослiдники, Джемма Донатi (Леся Украiнка не подае ii iм’я) не ховала поета в Равеннi, хоч i пережила його на кiлька рокiв. Бiльше того, вона нiколи не дiлила хлiб вигнання з Данте, нiколи не залишала Флоренцii, навiть тодi, коли дiти iхнi виросли i поет, пiсля довгих мандрiв, нарештi спинився в Равеннi. Це ще бiльш дивовижно, бо трое дiтей – П’етро, Джакомо i Беатрiче – жили з батьком i, напевно, опускали батька в могилу без матерi. Хто зна, чи Леся Украiнка свiдомо не хотiла бачити цього, чи ii ввели в оману неточнi дослiдження, проте освiтити цю проблему саме пiд таким кутом зору поетеса мала повне право, грiх ii звинувачувати у фактичнiй неточностi. Іван Франко, тодi вже недужий, за допомогою хвороi лiвоi руки й зубiв устромлював собi перо мiж пальцi правоi i, притримуючи ii лiвою, писав про Данте як найвищий вираз, поетичний вiнець чи увiчнення того, що називаемо середнiми вiками. Вся культура, всi муки й надii тих часiв знайшли вираз в його поемi. Та, як людина генiальна, вiн усiм своiм еством належить до новiших часiв, хоча думками й поглядами корiниться в минувшинi. Звiдси певна двоiстiсть його появи; консервативний i правовiрний у своiх поглядах, усiма своiми силами вiн був революцiонером i сiвачем духовних революцiй. Нiцше називав його гiеною, що вие на могилах; Скартаццiнi – найбiльшим новочасним поетом. Італiя вбачае в ньому батька своеi нацiональноi лiтератури, творця й незрiвнянного майстра iталiйськоi мови; католики – правовiрного ученика Фоми з Аквiна, та не брак i таких, що бачили в ньому еретика. Франко теж добачив у Алiг’ерi еретика, не прихильника середньовiчноi ересi, а вiчного еретика, який з темного XIV столiття без остраху випустив такi слова, «за якi й тепер у XX не дуже погладили б по голiвцi» (І. Франко). Через верхогiр’я столiть один генiй нахиляеться до другого, щоб ще i ще раз пересвiдчитись в одвiчнiй естафетi людськоi честi, благородства i сонячного вогню. До того ж iмператорська династiя Габсбургiв одним кривавим крилом зачепила була Данте – iталiйця XIV столiття, – другим, оновленим, але таким же кривавим – Франка – украiнця XX вiку. Для ковалевого сина з Нагуевичiв, крiм усього, велетенська постать Данте освiтлювалась гарiбальдiйськими пожежами – iталiйський народ узяв Дантовi гасла про нацiональну еднiсть Італii як найсокровеннiшi, вiн сплатив за них кров’ю. Львiвський ерудит захлинався шаленим виром пристрастi, який доносив його старший собрат по духу, – жоден рядок не вмирае, коли вiн единий раз навiть живлений вогнем такоi пекельноi сили. Випущений з тятиви, вiн перелiтае столiття i безпомильно, як самоконтролююча ракета, наздоганяе цiль, що теж встигла за столiття перемiститись i перефарбуватись: «О, ви, нещаснi, що пануете сьогоднi, i ви, найнужденнiшi, що пiдлягаете пануванню! Уважайте, вороги божi, на близький переворот, ви, що держите над Італiею рiзку панування! Говорю вам, Карле i Федерiго, ви, королi, й iншi князi й тирани, погляньте, хто такi вашi дорадники, i вважайте, скiльки разiв кожного дня тi вашi мiнiстри показують вам правдиву цiль людського буття. Краще б вам було низько лiтати, як ластiвки, анiж, як яструби, заточувати найвищi круги над стервом». Іван Франко видав у 1913 роцi двi книжечки про iталiйця: «Данте Алiг’ерi. Характеристика середнiх вiкiв. Життя поета i вибiр iз його поезiй» та другу, меншу: «Дантова друга любов». Крiм iнших проблем, Франко окремо висвiтлив питання про Данте як творця iталiйськоi лiтературноi мови: вiн-бо ж на основi свого рiдного тосканського дiалекту та з добiрних зерен iнших чотирнадцяти головних дiалектiв Італii витворив загальнонацiональну iталiйську мову, пiднiс ii над пихатою латиною i завдав останнiй чи не одну з найболючiших ран. На мiцному фундаментi «Божественноi комедii» i досi стоiть будова iталiйськоi лiтератури – яка з нацiй може потiшитись таким гранiтним пiдмурiвком? Тiльки маючи такого поета, що своiм шедевром захопив увесь народ, протяв його золотим стрижнем свого генiя, нацiональна мова, живлячись дiалектами як вiчними джерелами, зламала карк гордливiй латинi… Хто вiн для нас, оцей далекий богорiвний поет, якого завжди виносять на гребiнь i найнепомiтнiшi припливи людськоi культури? Його твори нiколи не будуть зачитуватись до дiрок, вiд них завжди вiятиме холодом недосяжного, найнеприступнiшi Дантовi вершини потопатимуть у морях коментарiв, кiлькiстю яких «Божественна комедiя» може сперечатись навiть з Бiблiею. Данте – переконаний противник плюралiстичного свiту, вiн – завжди iдейно переконаний, а мiсцями надто жорстокий диктатор, навiть свого найулюбленiшого вчителя Вергiлiя не впускае до раю – той язичник. Мова про сучаснiсть Данте – це не просто риторичний реверанс. Для нас – це не проблема Данте, пов’язана з бiдами сучасного католицизму, це й не те, що сюрреалiсти вважали Данте принаймнi своiм прадiдом, а Феллiнi ходить 8? колами свого сучасного кiнопекла. Це в якiйсь мiрi зв’язано з майже осучасненою легендою про поета, про бородатого вигнанця, який на запитання, що йому потрiбно, вiдповiдае змучено: «Миру!» А найбiльше це зв’язано з нашою молодою вiрою в можливiсть витворення людиною таких гiгантiв духу, як Алiг’ерi… Якось захворiв нiмецько-французький поет Іван Голль, саме завершуючи цикл «Сон-зiлля». Нiмецькi, австрiйськi, французькi й американськi поети пожертвували йому зi своеi кровi. Вони зголошувались гуртами, щоб пропонувати найшляхетнiший з усiх дарiв любовi. «Сон-зiлля» роквiтнуло-таки з серця Івана Голля, бо воно було живлене кров’ю шiстнадцятьох поетiв. Данте ж може живити своею супертемпераментною кров’ю безлiч людських душ, якi страждають тимчасовим чи постiйним недокрiв’ям. Людина може втiшатися найвищою насолодою побути поруч з Данте, дихати його чистим високогiрним повiтрям. Яскраве свiтло для слiпих – то скверна. Хто змiря Дантiв дух, той бог, а не людина. І легше клясти край, що зрiкся свого сина, Нiж сина восхвалить, бодай хвала й мiзерна. Хай зачиня Вiтчизна ненажерна Своi ворота – то ж ii кровина. Воздасть iй Бог, – тяжка ii провина, Йому ж вiдчинить небо, хай – по тернах. Шлях кращих завжди терном обростае. О мачухо, його дiткливих граней Торкнулась ти брутально i жорстоко. Достойнiшого – не було й немае: Нiхто нiколи так не був ще гнаний, Нiхто з людей не знiсся так високо[9 - Переклад автора статтi.] Ось так гостро i точно вiдчував Данте його генiальний брат Мiкеланджело Буонарротi, а наступнi столiття пiдняли це поетичне свiтило ще вище, i хто зна, чи воно вже досягло свого зенiту?! Іван Драч «Vita Nuova» Данте Алiг’ерi в iлюстрацiях Григорiя Гавриленка Для украiнських iнтелектуалiв 1960—1970-х рокiв iнтерес до поезii Данте був «духовною нiшею» – звiльненням вiд прискiпливого контролю соцреалiзму, особливо консервативного в Украiнi. Дiалог з Данте також виявився тiсно пов’язаним iз нацiонально-визвольними iдеями шiстдесятництва. У 1965 роцi за редакцiею мовознавця, унiкального ерудита Григорiя Кочура була видана в перекладi украiнською мовою «Vita Nuova» Данте. Перекладачi видання М. Бажан (iнiцiатор видання), І. Драч (автор пiслямови), В. Житник, В. Коротич, Д. Павличко, А. Перепадя в умовах жахливоi духовноi несвободи тих рокiв продовжили культурну традицiю лiтературно-мистецькоi дантеани. Видання «маленькоi книжечки» Данте стало значною культурною подiею в Украiнi. До роботи над iлюстрацiями «Vita Nuova» Микола Бажан, тодi – голова Дантiвського комiтету в Украiнi, запросив Григорiя Гавриленка (1927–1984). В украiнськiй графiцi 1960-х рокiв процвiтала натуралiстична iлюстративнiсть, побутова описовiсть та сюжетна приземленiсть. Навiть найпрогресивнiшi художники та видавцi вiддавали перевагу експресивному декоративiзму та гротесковому фолькстилю. Гавриленко був самотнiм у пошуках пластичноi форми для втiлення гармонii людини та природи. Робота Гавриленка як iлюстратора «Vita Nuova» збiглася з його творчою програмою. Художник заглибився в стихiю сонетiв не як покiрливий тлумач мови вiршованоi на мову графiчну, а як спiврозмовник Данте. Занурюючись в iнтелектуальну атмосферу дученто, Гавриленко зважав на те, що Данте, безумовно, не заперечував вимог Томи Аквiнського до лiтературного твору, а саме, ясностi, завершеностi та узгодженостi всiх його частин. Цi критерii художник сприйняв як шляхопровiд у власнiй роботi. Водночас, на вiдмiну вiд схоластичних творiв та навiть вiд знеособленоi любовноi лiрики провансальських поетiв та авторiв «нового солодкого стилю» (Гвiнiцеллi), лiрика Данте е очевидною проекцiею особистих реакцiй поета на зовнiшнi обставини життя. Переживання любовi у юного Данте збiгаеться з iдеями неоплатонiзму. Ідеалiзм «Vita Nuova» вiддзеркалено в iлюстрацiях. Гавриленко почав роботу над композицiями вiдповiдно до поглядiв Данте. Поет вважав, що художнiй образ повинен мати ширше значення, нiж його буквальний змiст, бути свого роду архетипом. Аналогiчне завдання в образотворчому мистецтвi вирiшив тодi Дантiв сучасник Джотто. Вiн протиставив образам чуттево-аристократичного вiзантинiзму Чiмабуе кубоподiбнi, приземкувато-демократичнi постатi прахристиянських персонажiв. Тотожнiсть образiв молодого Данте i Джотто полягае у втiленнi особистих переживань та вражень у системi загальних понять та iдей культури дученто. Вони перевищують межi приватного, конкретного, та набувають загальнолюдських значень. Ідея щодо втiлення iсторичноi далечини, з якоi ллеться свiтло безсмертноi любовi юного Данте до дiвчини Беатрiче, заполонила свiдомiсть украiнського iлюстратора. За основу вiн узяв iдеальний образ-архетип. Видавництво замовило один «портрет» Беатрiче, Гавриленко зробив сiмдесят, i зовсiм не побiжних ескiзiв, не чернеток, а саме повноцiнних малюнкiв, кожен з яких становить автентичний мистецький твiр найвищоi пластичноi якостi. Гавриленко вибрав самостiйний шлях, вживаючись в атмосферу Флоренцii ХІІІ столiття, в ii iсторичну далечiнь, в ауру свiту юного Данте. Вiн нiкого не копiюе, не стилiзуе зробленого до нього. Вiдповiдно до архаiчного стилю «Vita Nuova», Гавриленко виробив власну графiчну мову, захоплено студiюючи фрески Джотто. По вiдношенню до колег по фаху у 1965 роцi Гавриленко виглядав революцiонером, який протиставив соцреалiзму гармонiю архетипу. Вдруге в украiнському мистецтвi пiсля вiдкриттiв Михайла Бойчука 1920-х рокiв (загинув у сталiнському концтаборi – 1937 р.), а саме – в пластичних пошуках Гавриленка – естетика дученто набула авангардного змiсту у формах «монументального лiризму». До малюнкiв Гавриленка украiнська iлюстрацiя не мала образу iдеальноi дантiвськоi Донни, яку великий iталiець пiднiс на один щабель iз Богоматiр’ю, порушуючи канони Середньовiччя. У легких начерках Гавриленкового пера спокiйна та лагiдна увiйшла Беатрiче до украiнськоi графiки. З’явилися варiанти свiтлого образу земноi жiнки. У «Портретi Данте», в аркушi «Беатрiче з подругами» та в iнших все було незвичним, ясним та переконливим не менш, нiж реальнi зустрiчi поета з Беатрiче, його iнтимнi переживання, нюанси любовi, що тiльки-но народжувалась – все, що зберегло у «маленькiй книжцi» Данте виняткову свiжiсть примавера. Гавриленко зробив спробу створити свiй власний свiт, репрезентувати власне уявлення про вiддалену вiд нас епоху, в якiй сяяли тi ж загальнолюдськi iдеали краси, кохання й вiрностi, що й сьогоднi хвилюють нас i будуть завжди хвилювати людство. Архаiзованi постатi персонажiв, чергування бiлих та заштрихованих зон, свобода вiд iлюзорностi, срiблясте сфумато малюнкiв, сама наiвна система накладання штрихiв – усе заперечувало натуралiстичну iлюстрацiю, стверджувало принцип умовноi образотворчоi форми. У Гавриленкових iлюстрацiях до «Vita Nuova» украiнська графiка звiльнювалася вiд полону тривiальностi. Григорiй Гавриленко, який нiбито заблукав у часi та прийшов у XX столiття чи з афiнських пропiлеiв, чи iз садiв Лоренцо Медiчi, як парадоксально це не виглядае, вiдкрив шлях украiнському мистецтву до «неоренесансу» 1980-х рокiв, до «неоавангарду» 1990—2000-х. Вiн жив i творив в аскезi та служiннi iдеалу гармонii в мистецтвi. Ольга Петрова Нове життя Vita Nuova І Мiсце в книзi моеi пам’ятi, до якого не мiститься нiчого вартого уваги, позначене заголовком: Incipit vita nova.[10 - Incipit vita nova – «починаеться нове життя». Суперечки щодо тлумачення назви збiрки тривають не перше сторiччя, але, найiмовiрнiше, йдеться про новий перiод життя, оновленого коханням до Беатрiче. Сучаснi критики, як, наприклад, А. Кортеллесса (A. Cortellessa), пiдкреслюють «взаемний обмiн мiж лiтературою i життям: одне оновлюе iнше, i навпаки».(Прим. Володимира Чайковського)] А вже пiд тим заголовком знаходжу я слова, якi закортiло менi переписати до цiеi збiрочки – нехай не всi, але бодай найважливiшi. ІІ (І) Осяйнi небеса майже завершили дев’ятий по моему народженнi оберт, коли очi моi вперше узрiли[11 - «…очi моi вперше узрiли…» – Данте народився 1265 року. А Беатрiче вiн уперше побачив, якщо вiрити Боккаччо, в травнi 1274 року, на святi, влаштованому ii батьком, Фолько Портiнарi, одним з найшанованiших громадян Флоренцii. Данте потрапив на те свято, супроводжуючи свого батька, Алiг’еро Алiг’ерi. (Прим. Володимира Чайковського)] преславну мадонну моеi душi, яку всi називали Беатрiче[12 - «…очi моi вперше узрiли преславну мадонну моеi душi, яку всi називали Беатрiче…» – В оригiналi: La gloriosa donna della mia mente, la quale fu chiamata da molti Beatrice, li quali non sapeano che si chiamare («Славна жiнка мого розуму, яку багато хто називав Беатрiче, не знаючи, як вона зветься»), i щодо iнтерпретацii цих слiв тривають суперечки. Ім’я Беатрiче мае значення «благословенна». За припущенням Д. Г. Россеттi, автора вiдомого англiйського перекладу «Нового життя», Данте, можливо, мав на увазi, що ii справжнiм iм’ям було Кохання. Давнiше, у XVIII–XIX столiттях, охоче приймалась езотерична iнтерпретацiя «Нового життя». Так, Габрiеле Россеттi (батько Д. Г. Россеттi) у статтi «Дантова Беатрiче» (La Beatrice di Dante, 1842) iнтерпретуе любов поета як вiдданiсть iмператорськiй iдеi, а Беатрiче – як Монархiю. Критики цього напряму вважали, що «Нове життя» написане таемною мовою для посвячених. Так, наприклад, за Е. Ару (E. Aroux), Беатрiче е сектантською i еретичною вiрою поета (Dante hеrеtique, revolutionnaire et socialiste, Париж, 1854). Тим часом в алегоричному тлумаченнi Гiтмана (Gietmann) Беатрiче символiзуе собою Церкву. (Прим. Володимира Чайковського)], часом не пiдозрюючи, наскiльки личило iй таке iм’я. А за час ii життя, на ту мить, зоряне небо вже пересунулося на схiд на одну з дванадцяти подiлок ступеня[13 - «…на одну з дванадцяти подiлок ступеня…» – За Птолемеем, небо пересувалося щосторiччя на один ступiнь iз заходу на схiд. Отже, Беатрiче на час зустрiчi мало бути вiсiм рокiв i чотири мiсяцi. (Прим. Володимира Чайковського)], а отже, явилася вона менi на початку свого дев’ятого року, а я побачив ii наприкiнцi мого. Вона постала вбрана у найшляхетнiший багряний колiр, у строях i прикрасах, гiдних ii нiжного вiку. Тут зiзнаюся, что дух життя, який мае за домiвку найпотаемнiшу комiрку нашого серця, затремтiв з такою силою, що я вiдчув його калатання в усiх своiх жилах, i почув такi його слова: «Ессе deus fortior me, qui veniens dominabitur miсhi[14 - «Ессе deus fortior те qui veniens dominabitur michi…» – Ось Бог, сильнiший вiд мене, прийшов, щоб керувати мною. (Прим. Володимира Чайковського)]». А тим часом дух тваринний, що мiститься у високiй комiрцi, до якоi несуть своi чуття всi плотськi духи[15 - «…дух життя… дух тваринний… всi плотськi духи…» – За середньовiчними уявленнями, душа людини мала життеву, тваринну i плотську сили, якi мiстились, вiдповiдно, у серцi, мозку i шлунку, виявляючи себе через органи чуття. (Прим. Володимира Чайковського)], дивувався безмiрно i, звертаючись, здебiльшого, до зорових духiв, мовив: «Apparuit iam beatitudo vestra[16 - «Apparuit iam beatitudo vestra…» — Вже з’явилось блаженство ваше. (Прим. Володимира Чайковського)]». А тут природний дух, що мiститься там, де здiйснюеться наше живлення, заплакав i, плачучи, промовляв: «Heu miser, quia frequenter impeditus ero deinceps![17 - «Heu miser, quia frequenter impeditus ero deinceps!» – Лихо менi! Вiдтак випадае менi часто зазнавати недолi. (Прим. Володимира Чайковського)]» Вiдтак Амур опанував мою душу, яка одразу йому скорилась, а моя уява надавала йому таку силу i владу надi мною, що я мусив виконувати всi його забаганки. Неодноразово наказував вiн менi шукати нагоди, щоб побачити того янгола у плотi; i отак, коли бачив я ii шляхетнi манери та похвальнi вчинки, пригадувались менi слова поета Гомера: «Вона видавалася донькою не смертного чоловiка, а Бога[18 - «…слова поета Гомера…» — ???? ????? ?????? ?? ?????? ???? ???????, ???? ?????, («Вiн [Гектор] видавався сином не чоловiка, а бога». Ілiада, XXIV, 258) (Прим. Володимира Чайковського)]». Та хоч невiдступний образ ii, з примхи Амура, посiв цiлковиту владу надi мною, високi чесноти ii не дозволяли Амуру попихати мною без того, щоб я питав поради розуму, коли бувала в тому потреба. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22107938&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Франко І. Данте Алiг’ерi. Характеристика середнiх вiкiв. Життя поета i вибiр iз його поезii. – Львiв, 1913. – С.56. 2 Нiмеччина: з Г. Гейне / перекл. І. Франка // в кн.: Франко І. Твори. – Т. 27. – К., 1929. – С. 245. 3 Федерн К. Данте и его время. – М., 1911. – С. 161. 4 Байрон Д. Г. Дневники, письма. – М., 1963. – С. 61. 5 Франко І. Данте Алiг’ерi. – Львiв, 1913. – С. 67. 6 Данте. Vita nova / Вступна стаття А. Ефроса. – М., 1934. – С. 57—58 7 Шевченко Т. Твори: в 3 т. – К.: Держлiтвидав Украiни, 1963. – Т. І. – С. 376. 8 Леся Украiнка. Твори: в 10 т. – К.: Держлiтвидав Украiни, 1963. – Т. І. – С. 224. 9 Переклад автора статтi. 10 Incipit vita nova – «починаеться нове життя». Суперечки щодо тлумачення назви збiрки тривають не перше сторiччя, але, найiмовiрнiше, йдеться про новий перiод життя, оновленого коханням до Беатрiче. Сучаснi критики, як, наприклад, А. Кортеллесса (A. Cortellessa), пiдкреслюють «взаемний обмiн мiж лiтературою i життям: одне оновлюе iнше, i навпаки».(Прим. Володимира Чайковського) 11 «…очi моi вперше узрiли…» – Данте народився 1265 року. А Беатрiче вiн уперше побачив, якщо вiрити Боккаччо, в травнi 1274 року, на святi, влаштованому ii батьком, Фолько Портiнарi, одним з найшанованiших громадян Флоренцii. Данте потрапив на те свято, супроводжуючи свого батька, Алiг’еро Алiг’ерi. (Прим. Володимира Чайковського) 12 «…очi моi вперше узрiли преславну мадонну моеi душi, яку всi називали Беатрiче…» – В оригiналi: La gloriosa donna della mia mente, la quale fu chiamata da molti Beatrice, li quali non sapeano che si chiamare («Славна жiнка мого розуму, яку багато хто називав Беатрiче, не знаючи, як вона зветься»), i щодо iнтерпретацii цих слiв тривають суперечки. Ім’я Беатрiче мае значення «благословенна». За припущенням Д. Г. Россеттi, автора вiдомого англiйського перекладу «Нового життя», Данте, можливо, мав на увазi, що ii справжнiм iм’ям було Кохання. Давнiше, у XVIII–XIX столiттях, охоче приймалась езотерична iнтерпретацiя «Нового життя». Так, Габрiеле Россеттi (батько Д. Г. Россеттi) у статтi «Дантова Беатрiче» (La Beatrice di Dante, 1842) iнтерпретуе любов поета як вiдданiсть iмператорськiй iдеi, а Беатрiче – як Монархiю. Критики цього напряму вважали, що «Нове життя» написане таемною мовою для посвячених. Так, наприклад, за Е. Ару (E. Aroux), Беатрiче е сектантською i еретичною вiрою поета (Dante hеrеtique, revolutionnaire et socialiste, Париж, 1854). Тим часом в алегоричному тлумаченнi Гiтмана (Gietmann) Беатрiче символiзуе собою Церкву. (Прим. Володимира Чайковського) 13 «…на одну з дванадцяти подiлок ступеня…» – За Птолемеем, небо пересувалося щосторiччя на один ступiнь iз заходу на схiд. Отже, Беатрiче на час зустрiчi мало бути вiсiм рокiв i чотири мiсяцi. (Прим. Володимира Чайковського) 14 «Ессе deus fortior те qui veniens dominabitur michi…» – Ось Бог, сильнiший вiд мене, прийшов, щоб керувати мною. (Прим. Володимира Чайковського) 15 «…дух життя… дух тваринний… всi плотськi духи…» – За середньовiчними уявленнями, душа людини мала життеву, тваринну i плотську сили, якi мiстились, вiдповiдно, у серцi, мозку i шлунку, виявляючи себе через органи чуття. (Прим. Володимира Чайковського) 16 «Apparuit iam beatitudo vestra…» — Вже з’явилось блаженство ваше. (Прим. Володимира Чайковського) 17 «Heu miser, quia frequenter impeditus ero deinceps!» – Лихо менi! Вiдтак випадае менi часто зазнавати недолi. (Прим. Володимира Чайковського) 18 «…слова поета Гомера…» — ???? ????? ?????? ?? ?????? ???? ???????, ???? ?????, («Вiн [Гектор] видавався сином не чоловiка, а бога». Ілiада, XXIV, 258) (Прим. Володимира Чайковського)