Останнiй лист вiд твого коханого Джоджо Мойес Зiм’ятий аркуш, слова, що линуть вiд серця: нiжнi, пристраснi, щирi… Вони вразили Дженнiфер. Пiсля жахливоi автокатастрофи вона нiчого не могла пригадати: анi обставин аварii, анi рiдних, анi чоловiка. А цi рядки пробудили в ii душi якусь згадку, i… Через пiвстолiття тi самi слова на пожовклому аркушi прочитае журналiстка Еллi Говорт. Хто написав цього листа i що сталося з Дженнiфер? Розпочинаючи пошуки чужого кохання, Еллi й гадки не мала, що зробила крок назустрiч власному. Джоджо Мойес Останнiй лист вiд твого коханого © Jojo’s Mojo Ltd, 2010 © Shutterstock.com / wavebreakmedia, Potstock, spaxiax, обкладинка, 2017 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017 Останнiй лист вiд твого коханого Чарльзу, який одного разу залишив записку З днем народження! Надсилаю також i подарунок. Сподiваюся, вiн тобi сподобаеться… Сьогоднi я особливо багато про тебе думаю… Сьогоднi я зрозумiла, що хоч i люблю тебе, та не кохаю по-справжньому. Я не вiдчуваю, що ти саме той единий, призначений менi долею. Однак, як би там не було, я сподiваюся, що тобi сподобаеться подарунок i що ти чудово вiдсвяткуеш свiй день народження.     Жiнка до чоловiка, у листi Пролог Пiзнiше, цiлую Еллi Говорт розгледiла нарештi своiх друзiв крiзь натовп та почала продиратися до них у дальнiй куток пабу. Пiдiйшовши до столика, вона кинула свою сумку бiля стiльця й дiстала телефон. «О, а вони вже готовi», – подумала Еллi. На столику стояли порожнi пляшки, друзi чудно говорили, безглуздо розмахували руками та голосно смiялися. – Ти спiзнилася, – Нiкi демонстративно подивилася на годинник i пригрозила Еллi пальцем. – Тiльки не треба розповiдати нам цих iсторiй: «Я мусила дописати статтю». – Я брала iнтерв’ю в однiеi дуже ображеноi дружини члена парламенту. Ну, пробачте! Це для завтрашнього випуску, – говорить, виправдовуючись, Еллi та сiдае на вiльне мiсце. Вона наливае залишки вина собi в келих i кладе телефон у центр столика. – Пропоную обговорити чергове дратiвливе слово. Сьогоднi воно звучить як «пiзнiше». – «Пiзнiше»? – Ага, як спосiб дати зрозумiти, що розмову завершено. Як гадаете, «пiзнiше» – це завтра чи сьогоднi? Чи це такi собi огиднi пiдлiтковi вiдмазки, що насправдi нiчогiсiнько не означають? Нiкi поглянула на екран телефону. – Тут написано «пiзнiше» i ще «цiлую». Це щось на кшталт «на добранiч». Менi здаеться, це означае «до завтра». – Звiсно ж, завтра, – приеднуеться до обговорення Корiнн. – «Пiзнiше» завжди означае «завтра». Або навiть «пiслязавтра», – трохи замислившись, додае вона. – Доволi невимушене повiдомлення. – Невимушене? – Ну, я могла б сказати щось подiбне своему поштаревi. – І поцiлувала б його? – Чому б нi? – хитро всмiхнулася Нiкi. – У мене доволi милий поштар. Корiнн уважно прочитала повiдомлення ще раз. – Менi здаеться, ти несправедливо його звинувачуеш, – промовила дiвчина. – Може, вiн мав на увазi, що зайнятий i йому термiново потрiбно бiгти у справах. – Звiсно ж, до дружини, наприклад, – втрутився у розмову Дуглас, i Еллi застережливо подивилася на нього. – Що такого? – промовив вiн. – Тобi не здаеться, що ти вже пройшла той етап, коли потрiбно розшифровувати прихований змiст повiдомлень? Еллi робить ковток вина i нахиляеться над столом. – Гаразд. Якщо ти збираешся читати лекцiю, менi потрiбно ще випити. – Менi здаеться, якщо вашi стосунки настiльки близькi, щоб займатися сексом в офiсi, ти можеш спокiйно запитати, що вiн мав на увазi, коли писав це повiдомлення. За чашкою кави, наприклад. Чи це настiльки складно для тебе? – А про що вiн iще писав? Тiльки не кажи, що про секс у нього в офiсi. Еллi бере телефон i починае гортати повiдомлення: «З дому телефонувати незручно. Наступного тижня буду в Дублiнi, але точно ще не знаю коли. Пiзнiше. Цiлую». – Вiн залишае собi шлях для вiдступу, – говорить Дуглас. – А може, вiн просто ще не знае… – Тодi б вiн написав: «Зателефоную з Дублiна» або ще краще: «Придбав тобi квиток до Дублiна». – А дружина його з ним iде? – Вiн нiколи не бере ii з собою. Це ж службове вiдрядження. – Може, вiн бере з собою ще кого-небудь, – пробурмотiв Дуглас, потягуючи пиво. – Господи! Наскiльки ж усе було простiше, коли чоловiкам потрiбно було телефонувати, щоб поговорити з жiнками. – Нiкi замислено пiдвела погляд угору. – Тодi принаймнi можна було за голосом визначити ступiнь його небажання з тобою розмовляти. – Еге ж, – пирхнула Корiнн. – І жiнки годинами сидiли бiля того телефону, чекаючи дзвiнка. – А скiльки безсонних ночей… – Постiйно перевiряти, чи йде гудок… – А тодi хутко кидати слухавку – раптом вiн телефонуе якраз у цю мить. Дiвчата смiються, й Еллi розумiе, що вони мають рацiю. І все ж таки якась маленька частинка ii хоче, аби екран телефону засвiтився вiд вхiдного дзвiнка. Але вона чудово розумiе, що цього не трапиться, адже вже пiзно i «з дому незручно». Дуглас пропонуе провести Еллi додому. З iхньоi компанii лише вiн знайшов собi другу половинку. Однак Єлена, його дiвчина, – важлива персона у свiтi пiар-технологiй, i частенько затримуеться на роботi до десятоi-одинадцятоi вечора. Вона абсолютно не проти, що Дуглас iнодi зустрiчаеться зi своiми давнiми подругами. Кiлька разiв вiн брав дiвчину з собою, але iй було надзвичайно складно зрозумiти левову частку старих жартiв та розповiдей про спiльних знайомих – i це не дивно, адже вони дружать уже бiльше п’ятнадцяти рокiв. Тому вона не заперечуе, аби Дуглас зустрiчався з друзями без неi. – То що, хлопче, як у тебе справи? – Еллi пхае його в бiк, показуючи, що потрiбно обiйти вiзок iз супермаркету, який хтось необачно залишив на тротуарi. – Знову мовчав увесь вечiр. Чи я все прослухала? – Нiчого нового, – вiдповiдае Дуглас i на мить запинаеться. – Хоча, ти знаеш, е дещо. Е-е-е… Єлена хоче дитину, – говорить вiн, засовуючи руки в кишенi. – Нiчого собi! – здивовано дивиться на нього Еллi. – І я теж цього хочу, – похапцем додае Дуглас. – Колись ми вже говорили з нею про це, але зараз вирiшили, що немае сенсу чекати вдалого моменту, адже навряд чи вiн взагалi коли-небудь настане. То навiщо тягнути? – Ти невиправний романтик. – Я… ну, не знаю… Насправдi я дуже щасливий. Єленi не доведеться кидати роботу – за дитиною доглядатиму я. Звiсно, якщо все складеться вдало, сама розумiеш… – Ти справдi цього хочеш? – запитуе Еллi, намагаючись зберiгати спокiй. – Так. Робота все одно не приносить менi жодного задоволення, i, чесно кажучи, вже давно. Єлена ж заробляе багато грошей. Менi здаеться, сидiти цiлими днями з дитиною буде весело. – Бути батьком – це не просто «сидiти цiлими днями з дитиною», – промовила Еллi. – Знаю-знаю. Пiд ноги дивися, – вiн обережно бере ii пiд лiкоть, щоб обiйти калюжу. – Але я готовий до цього. Набридло вже щовечора просиджувати у барах. Я хочу перейти на наступний рiвень. Це зовсiм не значить, що менi не подобаються нашi посиденьки, просто iнодi я замислююсь над тим, чи не пора нам трохи… подорослiшати, чи що. – Тiльки не це! – кричить Еллi, вхопившись за його рукав. – Ти перейшов на темний бiк! – Але ж я не ставлюся до роботи так, як ти. Для тебе це – все, правда ж? – Майже все, – погоджуеться Еллi. Вони проходять мовчки кiлька кварталiв, здалеку линуть звуки сирен, чутно грюкання дверцят машин та приглушений голос мiста. Еллi подобаеться ця частина вечора, коли вона проводить час зi своiми друзями i може бодай ненадовго забути про ту невизначенiсть, яка пронизуе решту ii життя. Вона провела чудовий вечiр у пабi, а тепер прямуе до своеi затишноi квартири. Вона здорова. У неi е кредитка з великим невикористаним лiмiтом, плани на вихiднi, а ще, на вiдмiну вiд решти компанii, у неi немае жодноi сивоi волосинки. Життя прекрасне. – Ти коли-небудь думала про неi? – запитуе Дуглас. – Про кого? – Про дружину Джона. Думаеш, вона знае? Згадка про Джонову дружину розсiяла радiсть Еллi. – Не знаю, – вiдповiла вона. І, не дочекавшись вiд Дугласа нiякоi реакцii, додала: – Я б точно здогадалася, якби була на ii мiсцi. Вiн говорить, дiти для неi набагато важливiшi. Інодi я навiть кажу собi, що вона може вiдчувати полегшення, що iй не потрiбно турбуватися про нього. Я маю на увазi, iй не потрiбно робити його щасливим. – Ти видаеш бажане за дiйснiсть. – Можливо. Але, якщо чесно, то вiдповiдь – нi. Я не думаю про неi i не почуваюся винною. Менi здаеться, якби у них все було добре, якби мiж ними був зв’язок, цього не сталося б. – У вас, жiнок, доволi дивне уявлення про чоловiкiв. – Думаеш, з нею вiн щасливий? – Еллi пильно поглянула в очi Дугласу. – Поняття не маю. Менi лише здаеться, якщо вiн спить з тобою, це зовсiм не означае, що вiн нещасливий з нею. Настрiй Еллi поволi змiнюеться, i, нiби позначаючи цю змiну, вона вiдпускае руку Дугласа й поправляе свiй шарф. – Хочеш сказати, я погана? Чи вiн поганий? Нарештi хтось сказав iй про це. І не хто-небудь, а Дуглас! Людина, яка взагалi не схильна засуджувати iнших. Це до бiса боляче. – Я не думаю, що хтось iз вас чинить погано. Просто у цiй ситуацii я думаю про Єлену i про те, як багато важитиме для неi наша дитина, i про те, що я мiг би ii зрадити лише тому, що увага, яка ранiше належала менi, тепер належатиме нашому малюку… – То ти все ж таки думаеш, що вiн чинить неправильно. – Та нi… – хитае головою Дуглас, спиняеться i вдивляеться у нiчне небо, намагаючись яснiше сформулювати свою думку. – Менi здаеться, тобi варто бути обережнiшою, Еллi. Ти постiйно намагаешся вгадати, що вiн мае на увазi, чого вiн хоче. Це все дурницi. Ти лише марно гаеш час. Як на мене, все значно простiше. Ось дивись: ти комусь подобаешся, тобi хтось подобаеться, ви починаете зустрiчатися, i все. – Ти живеш у чудовому вигаданому свiтi, друже. Шкода, що реальнiсть трохи iнакша. – Гаразд, давай змiнимо тему. Не варто говорити про це пiсля всього того, що ми сьогоднi випили. – Нi, стривай, – рiзко обiрвала друга Еллi. – Що у тверезого на думцi, те у п’яного на язицi. Гаразд, принаймнi тепер я знаю, що ти про мене думаеш. Далi можеш не проводжати, передавай вiтання Єленi. Останнi два квартали до свого дому вона практично пробiгае, не обертаючись, щоб поглянути на свого старого друга. Редакцiя газети «Нейшн» переiжджае. Коробка за коробкою вирушають у нове примiщення зi скляними стiнами на яскравiй i жвавiй набережнiй у схiднiй частинi мiста. За останнi кiлька тижнiв офiс нiби розчинився: там, де ранiше були височезнi гори прес-релiзiв, документiв та архiвних вирiзок, стоять лише порожнi столи з несподiвано блискучими заламiнованими поверхнями, залитi невблаганним свiтлом офiсних ламп. Те, що вiдбуваеться, скидаеться на археологiчнi розкопки: зринають давно забутi статтi, прапори з ювiлеiв членiв королiвськоi родини, зiм’ятi армiйськi каски з далеких воен та вставленi у рамки грамоти про перемоги у давно забутих змаганнях. Усюди розкиданi мотки кабелiв i знята з пiдлоги плитка, на стелi чорнiють величезнi дiрки, що нагадують про вiзити пихатих iнспекторiв з охорони працi та iнших установ iз незмiнними папками в руках. Вiддiл реклами, рубрика «Цiлком таемно» та «Спорт» уже переiхали до «Компасс-Кi». Вiддiл, який вiдповiдае за вихiд суботнього додатку, вiддiл бiзнесу та особистих фiнансiв готуються до переiзду за кiлька тижнiв. Вiддiл нарисiв, у якому працюе Еллi, вирушить наступним, i останнiм змiнить адресу вiддiл новин. Переiзд плануеться провести дуже швидко, так, щоб суботнiй випуск вийшов зi старого офiсу на Тернер-стрит, а новенький, у понедiлок, нiби за порухом чарiвноi палички, – з новоi адреси. Примiщення, що було домом для газети впродовж майже ста рокiв, бiльше не вiдповiдае ii вимогам (якою б непривабливою не була ця фраза). На думку керiвництва газети, це примiщення не вiдображае динамiчний та прозорий характер сучасного збору iнформацii. «Забагато потаемних куткiв та працiвникiв, якi надто прикипiли до своiх мiсць», – роздратовано заявили керiвники. – Це слiд вiдсвяткувати, – промовляе Мелiсса, керiвник вiддiлу нарисiв, посеред напiвпорожнього офiсу редактора. На нiй темно-червона шовкова сукня. На Еллi така рiч здавалася б бабусиною нiчною сорочкою; на Мелiссi ж вона мае вигляд такий, як треба, – як зразок високоi моди. – Вiдсвяткувати переiзд? – уточнюе Еллi, кидаючи погляд на екран мобiльного, який стоiть на беззвучному режимi. Тодi на iнших журналiстiв, якi мовчки сидять у кiмнатi, втупившись у своi блокноти. – Так, учора ввечерi я розмовляла з одним iз працiвникiв бiблiотеки. Вiн сказав, що в них зiбралось багато старих документiв, якi нiхто не чiпав уже багато рокiв. Я хочу, щоб у роздiлi для жiнок з’явилася якась iсторiя, якiй, скажiмо, вже п’ятдесят рокiв. Я хочу, щоб це була стаття про те, як змiнилося становище жiнки, мода, професii. Двi реальнi iсторii, такий собi комплексний аналiз того, як жилося жiнкам тодi i тепер. – Мелiсса вiдкривае папку та дiстае кiлька ксерокопiй формату А3. Вона говорить спокiйно, тоном людини, яка звикла до того, що ii завжди слухають. – Ось, наприклад, з нашоi колонки «Питання-вiдповiдь»: «Що менi робити? Як зробити так, щоб моя дружина красиво одягалася i слiдкувала за собою? Я заробляю ?1500 на рiк i моя кар’ера у галузi продажiв тiльки-но починае набирати обертiв. Часто клiенти запрошують мене кудись разом з дружиною, але останнiм часом я змушений iм вiдмовляти, тому що вона, чесно кажучи, вигляд мае просто жахливий». – У кiмнатi пробiг ледь чутний смiшок. – «Я намагався сказати iй про це якомога м’якiше, проте вона говорить, що ii зовсiм не цiкавлять анi мода, анi прикраси чи косметика. Чесно кажучи, вона зовсiм не схожа на дружину успiшного чоловiка, а менi б хотiлося, щоб вона мала саме такий вигляд». Одного разу Джон сказав Еллi, що пiсля народження дiтей його дружина припинила дбати про свою зовнiшнiсть. Але вiн одразу ж змiнив тему i бiльше нiколи до неi не повертався, так, нiби це йому здавалося бiльшою зрадою, нiж той факт, що вiн спить з iншою жiнкою. Еллi обурив цей його джентльменський вчинок щодо власноi дружини, та водночас вона почала захоплюватися ним iще бiльше. Однак його слова застрягли в ii уявi, й Еллi вже виразно уявляла дружину Джона: неохайний брудний халат, дитина на руках i постiйнi звинувачення в усiх можливих недолiках. Еллi хотiлося сказати, що з ним вона такою нiколи не стане. – Можна взяти iнтерв’ю у якоiсь сучасноi жiнки-психолога, яка вiдповiдае на листи такого типу, – запропонував редактор суботнього випуску газети, схиляючись над ксерокопiями. – Менi здаеться, у цьому немае потреби. Ось послухайте вiдповiдь: «Можливо, Ваша дружина нiколи не замислювалася над тим, що вона – манекен у вiтринi Вашоi кар’ери. Можливо, вона говорить собi, якщо, звiсно, вона взагалi про це думае, що вона вже замiжня, ii життя влаштоване, вона щаслива, то навiщо iй турбуватися про зовнiшнiй вигляд?» – О, вiчний спокiй подружнього життя, – промовляе Дерек. – «Я не раз бачила, як закоханi дiвчата доволi швидко перетворюються на жiнок, якi байдикують у затишному сiмейному гнiздечку. Спочатку вони дуже кмiтливi, героiчно борються iз зайвими сантиметрами на талii, купують панчохи зi швом позаду й постiйно виливають на себе лiтри парфумiв. Тодi якийсь чоловiк говорить: „Я кохаю тебе“, i тут, бац, розкiшна красуня миттево перетворюеться на посудомийку. Щасливу посудомийку». На якусь мить кiмната наповнилась ввiчливим, схвальним смiхом. – А що оберете ви, дiвчата? Героiчно боротися iз зайвими сантиметрами чи стати щасливою посудомийкою? – Здаеться, нещодавно я бачив фiльм з такою назвою, – говорить Дерек i одразу ж замовкае, бо пiсля його реплiки у кiмнатi настае мертва тиша. – Нам е над чим попрацювати, – говорить Мелiсса, стукаючи пальцем по папцi. – Еллi, порийся сьогоднi в архiвi по обiдi. Можливо, знайдеш iще щось. Нас цiкавлять iсторii п’ятдесяти-сорокарiчноi давнини. Сто рокiв – це занадто багато. Головний редактор хоче, аби ми висвiтлили наш переiзд так, щоб вiн захопив читачiв. – Менi доведеться працювати в архiвi? – А що, якiсь проблеми? Нi, жодних проблем, якщо вам до вподоби сидiти у темних пiдвалах, наповнених заплiснявiлими газетами, що iх охороняють ненормальнi чоловiки зi сталiнським свiтоглядом, якi, очевидно, не бачили денного свiтла вже тридцять рокiв. – Нi, жодних проблем, – вiдповiла бадьоро Еллi. – Я впевнена, що знайду щось цiкаве. – Якщо хочеш, вiзьми собi помiчникiв. У вiддiлi моди, кажуть, е кiлька. Еллi навiть не помiтила, з якою зловтiхою ii редакторка промовляе останню фразу, пригадуючи, як вона нещодавно розправилася з черговими вискочками, що прагнули стати новими Аннами Вiнтур[1 - Головний редактор американського видання журналу Vogue з 1988 року. – Тут i далi примiтки перекладача, крiм окремо зазначених.]. Не помiчае, бо зараз вона думае про одне: «Дiдько! У пiдвалi немае мережi». – До речi, Еллi, а де ти пропадала сьогоднi вранцi? – Що? – Сьогоднi вранцi. Я хотiла, щоб ти переписала ту статтю про дiтей та важкi втрати. Але нiхто не знав, де ти е. – Я брала iнтерв’ю. – У кого? – запитуе з усмiшкою Мелiсса, однак Еллi, спецiалiст iз мови тiла, розумiе, що це скорiше хижий вищир. – В одного адвоката. Інсайдера. Хотiла зiбрати iнформацiю про випадки сексизму в парламентi, – вiдповiдае Еллi й одразу ж шкодуе про сказане. – Сексизм у дiловому свiтi. Теж менi новина. Сподiваюся, це було твое останне спiзнення. Займайся сумнiвними iнтерв’ю у вiльний час. Зрозумiло? – Зрозумiло. – Чудово. Менi потрiбна стаття на розворот для першого випуску з «Компасс-Кi». Щось на кшталт plus c,a change[2 - Багато чого змiнилося.], – говорить Мелiсса, записуючи щось у свiй блокнот зi шкiряною обкладинкою. – Сфера дiяльностi, оголошення, листи читачiв… Принось наприкiнцi дня усе, що знайдеш, тодi вже вирiшимо. – Зрозумiло, – говорить Еллi з сяючою усмiшкою, прямуючи разом з iншими працiвниками до виходу. «Провела сьогоднi день у сучасному варiантi чистилища, – пише вона, роблячи паузу, аби ковтнути вина. – Архiв газети. Тобi пощастило, що своi iсторii ти створюеш сам». Вiн написав вiдповiдь у чатi на хотмейлi, де зареестрований пiд нiком «Писака», – i лише iм двом зрозумiло, що тут такого смiшного. Вона залазить у крiсло, пiдгинаючи ноги, i чекае, коли комп’ютер видасть характерний звук про те, що iй прийшла вiдповiдь. «О, та ти просто не розумiеш усiеi краси архiвiв! Я от шалено iх люблю, – висвiтилося на екранi. — Нагадай менi, коли ми знову вирiшимо розважитися, вiдвести тебе у Нацiональну бiблiотеку публiцистики». Еллi всмiхаеться. «А ти знаеш, як зацiкавити дiвчину». «Намагаюся щосили». «Єдиний людиноподiбний бiблiотекар дав менi цiлий стос паперiв. Мушу сказати – не найкраще чтиво на нiч». Побоюючись, що остання фраза звучатиме iз сарказмом, вона додае смайлик i одразу ж про це шкодуе, пригадуючи, що недавно вiн написав есе для «Лiтературного огляду», в якому йшлося про те, що смайлики яскраво виражають бiднiсть сучасного спiлкування. «Це був iронiчний смайлик», – додае вона i схвильовано затуляе рота рукою, чекаючи на вiдповiдь. «Зачекай. Менi хтось телефонуе». Монiтор завмер. Хтось телефонуе? Його дружина? Вiн зараз у готельному номерi в Дублiнi. Сказав iй, що з нього видно море. «Тобi б сподобалось». Ну, i що вона мусить на це вiдповiсти? «То вiзьми мене з собою наступного разу?» Занадто наполегливо. «Думаеш, сподобалось би?» Вiдгонить сарказмом. «Мабуть», – нарештi пише вона i тяжко нечутно зiтхае. Вона сама в усьому винна, друзi ii попереджали. І, як не дивно, цього разу вона з ними цiлком згодна. Вони познайомились на книжковому фестивалi, який проходив у Саффолку. Їi вiдправили туди взяти iнтерв’ю в одного популярного письменника, який заробив цiлий статок на трилерах пiсля того, як покинув спроби опублiкувати щось бiльш серйозне. Автором був Джон Армор. Головний герой його книг – Ден Гобсон – майже мультяшний персонаж, який поеднуе в собi старомоднi уявлення про мужнiсть. Інтерв’ю було заплановане на обiд, i, правду кажучи, вона очiкувала, що вiн почне незграбно захищати подiбного штибу лiтературу, можливо, навiть нарiкатиме на видавничу iндустрiю – загалом поводитиметься, як усi iншi письменники-зануди. Вона очiкувала побачити чергового товстуна середнього вiку, який вiд’iв черевце за письмовим столом. Натомiсть на неi чекав стрункий високий чоловiк, чие засмагле обличчя з веснянками нагадувало iй мудрих фермерiв Пiвденноi Африки. Вiн виявився веселим i чарiвним хлопцем зi здоровою часткою самокритики та вмiнням слухати iнших. Складалося враження, що це вiн бере у неi iнтерв’ю: розпитав ii про те, як вона живе, тодi подiлився своiм баченням теорii походження мови i розповiв, що, на його думку, спiлкування мiж людьми поступово перетворюеться на жалюгiдне та огидне дiйство. Коли принесли каву, Еллi збагнула, що не вiдкривала записника вже хвилин сорок. Вони вийшли з ресторану й попрямували назад на лiтературний фестиваль. Був майже кiнець року, зимове сонце ховалося за невеличкими будинками, а галасливi вулицi поволi затихали у передчуттi Нового року. Еллi забагато випила, ii слова злетiли з вуст iще до того, як вона встигла подумати, чи варто взагалi про це говорити. Їй просто не хотiлося йти з ресторану. – Хiба вам не подобаеться, як вони звучать? – сказала вона. – Що саме? – Мови. Іспанська чи iталiйська, примiром. Ось чому я люблю iталiйську оперу i терпiти не можу нiмецьку. Усi цi грубi гортаннi звуки! Вiн нiчого не вiдповiв, тому Еллi почала нервувати. – Знаю, це може прозвучати старомодно, але менi подобаеться Пучiнi, – промовила вона затинаючись. – Менi подобаються цi емоцii, подобаеться, як звучить це лунке «р-р-р», чiтке стакато слiв… Еллi замовкла, розумiючи, наскiльки до смiшного претензiйно вона говорить. Джон зупинився, пильно глянув на вулицю, що залишилась позаду них, i повернувся до неi. – Менi не подобаеться опера, – виклично сказав вiн i подивився Еллi прямiсiнько в очi, так, нiби це було якесь змагання. «О Господи», – подумала Еллi i вiдчула, як у неi засмоктало пiд ложечкою. Вони простояли мовчки, дивлячись одне на одного, майже хвилину, а тодi вiн уперше звернувся до неi на iм’я: – Еллi, слухай, менi потрiбно забрати дещо з готелю перед тим, як повертатися на фестиваль. Хочеш, можеш пiти зi мною. Вони накинулись одне на одного ще до того, як вiн зачинив дверi спальнi: тiла сплелися, губи жадали поцiлункiв, руки стрiмко зривали одяг, нiби виконували якийсь шалений танок. Пiзнiше, пригадуючи все це, вона дивувалася зi своеi поведiнки, здавалося, на неi найшло тимчасове затьмарення розуму. Вона прокручувала те, що сталося, у себе в головi тисячi разiв, однак поступово почала забувати щось важливе, емоцii, якi тодi ii переповнювали. Натомiсть залишилися тiльки якiсь уривки: ii абсолютно невiдповiдна ситуацii повсякденна бiлизна, яку вони поспiхом кинули на прасувальну дошку; iхнiй майже божевiльний смiх, коли вони валялися на пiдлозi, загорнутi у кольорову синтетичну готельну ковдру; його радiсний i абсолютно безглуздий вигляд, коли вiн вiддавав ключi адмiнiстратору готелю. Вiн зателефонував через два днi, коли легке розчарування змiнило ейфорiю вiд того, що сталося. – Знаеш, я одружений, – сказав вiн. – Ти, мабуть, читала про це у статтях. – Я прочитала про тебе все, що знайшла в «Google», – ледь чутно промовила вона. – Ранiше я нiколи… нiколи не зраджував дружину. І досi не можу зрозумiти, як це могло статися. – Гадаю, у всьому винен пирiг, – спробувала пожартувати вона. – Що ж ти зi мною робиш, Еллi Говорт? За останнi сорок вiсiм годин я не змiг написати жодного слова, – вiн зробив паузу. – Через тебе я забуваю, що хочу сказати. «Менi кiнець», – подумала Еллi. Вона зрозумiла це ще в ту мить, коли вiдчула важкiсть його тiла i тепло його губ. І незважаючи на все, що вона колись казала своiм друзям про одружених чоловiкiв, незважаючи на всi своi переконання, достатньо було лише, щоб вiн зробив маленький крок назустрiч, i вона пропала. І ось, рiк потому, вона так i не може знайти себе, зрештою, вона навiть не починала цього робити. Вiн з’явився онлайн майже за сорок п’ять хвилин. За цей час вона встигла вiдiйти вiд комп’ютера, налити собi ще випити, безцiльно поблукати квартирою, порозглядати себе у дзеркало у ваннiй кiмнатi, позбирати розкиданi шкарпетки та запхати iх у кошик для брудноi бiлизни. Вона почула характерний дзвiночок – прийшло нове повiдомлення – i знову вмостилася в крiслi перед монiтором. «Вибач. Не думав, що буду так довго. Сподiваюся, завтра поговоримо». Вiн просив ii не телефонувати на мобiльний. Роздрукiвки дзвiнкiв зазвичай детально розписанi. «Ти зараз у готелi? – швидко друкуе вона. – Я можу зателефонувати в номер». Справжня розмова з ним була розкiшшю, така нагода випадала не так уже й часто. Господи, iй лише потрiбно почути його голос. «Менi час iхати на прийом, красуне. Вибач, уже запiзнююсь. Пiзнiше, цiлую». І зник… Еллi сидить, втупивши очi у порожнiй екран. Зараз вiн вийде з номера, пройде через фойе готелю, зачаруе всiх адмiнiстраторiв своею усмiшкою, вийде на вулицю та сяде в авто, яке для нього замовили органiзатори фестивалю. Ввечерi вiн проголосить неперевершену промову, а тодi розважатиме тих, кому пощастить сидiти поряд з ним за одним столом, i злегка замислено дивитиметься у далечiнь. Вiн житиме справжнiм життям, а вона, здаеться, поставила свое на паузу. Що, чорт забирай, вона робить? – Що, чорт забирай, я роблю? – промовляе вона вголос, вимикаючи вiкно чату. Вона падае на величезне, порожне лiжко й дивиться на стелю спальнi, стогнучи вiд безсилля. Вона не може зателефонувати друзям: уже сотнi разiв говорила з ними на цю тему i завжди отримувала ту саму реакцiю. Зрештою, це не дивно, як iще iм реагувати? Слова дуже боляче штрикнули ii, але в подiбнiй ситуацii вона теж сказала б те саме. Еллi сiдае на диван i вмикае телевiзор. Тодi вона помiчае стос паперiв, бере його до рук i згадуе про ненависне завдання Мелiсси. Вона розбирае архiвнi матерiали, що бiльше нагадують суцiльний хаос, так, здаеться, iх назвав бiблiотекар, жодних дат чи рубрик. «Я не встигаю перебрати усi папери. Знаеш, скiльки iх нам надходить?!» Це був единий бiблiотекар, молодший за п’ятдесят. На мить вона замислилась, чому ранiше його нiколи не бачила. – Подивимося, чи може тобi стати у пригодi щось iз цього, – сказав вiн, а тодi нахилився ближче i змовницьким тоном прошепотiв: – Усе непотрiбне можеш викинути, тiльки не кажи про це своему керiвнику. Просто у нас зовсiм немае часу розбиратися з усiма цими купами паперу. Зовсiм скоро вона починае його розумiти: кiлька вiдгукiв на театральнi постановки, список пасажирiв круiзного лайнера, якiсь меню вечер, у яких брали участь газетнi зiрки. Вона швидко iх проглядае, зиркаючи час вiд часу в телевiзор. Навряд чи щось iз цього зможе зацiкавити Мелiссу. Еллi гортае пошарпану папку, у якiй, здаеться, мiстяться якiсь медичнi записи. Усюди мова йде про захворювання легенiв. Щось про шахти. Вона вже збираеться викинути цю папку в смiтник, аж раптом ii увагу привертае клаптик блакитного паперу. Вона дiстае його великим та вказiвним пальцями i розумiе, що це конверт з адресою. Всерединi лежить лист, датований четвертим жовтня 1960 року. Моя найрiднiша i едина! Я говорив серйозно. Я зрозумiв, що е лише один вихiд: один з нас мусить зробити рiшучий крок. Я не такий сильний, як ти. Коли ми вперше зустрiлися, менi здалося, що ти тендiтне створiння, яке я повинен захищати. Але тепер розумiю: усе зовсiм не так. Ти сильна, ти зможеш продовжувати жити, знаючи, що справжне кохання iснуе, але для нас воно неможливе. Прошу, не засуджуй мене за мою слабкiсть. Для мене единий спосiб пережити це – поiхати туди, де ми нiколи не зустрiнемось, де мене не переслiдуватимуть думки про те, що я можу побачити тебе поряд з ним. Менi потрiбно опинитися там, де саме життя змушуватиме мене забути тебе, проганяючи думки про тебе хвилина за хвилиною, година за годиною. Тут цього нiколи не буде. Я прийняв цю пропозицiю щодо роботи. У п’ятницю ввечерi о 7.15 я буду стояти на четвертiй платформi на вокзалi Паддiнгтон, i нiщо у цiлому свiтi не зробить мене щасливiшим, нiж якщо ти знайдеш у собi смiливiсть поiхати зi мною. Якщо ти не прийдеш, я зрозумiю, що, незважаючи на всi нашi почуття одне до одного, iх усе ж таки недостатньо. Я не звинувачуватиму тебе, рiдненька. Знаю, останнi тижнi були для тебе нестерпними, i я чудово розумiю, що ти вiдчуваеш. Я ненавиджу себе за те, що став причиною твого нещастя. Чекатиму на тебе на платформi з 6.45. Знай, що мое серце i надiя у твоiх руках.     Твiй Б. Еллi перечитуе листа вдруге i несподiвано вiдчувае, як ii очi наповнюються слiзьми. Вона не може вiдвести погляд вiд великих, округлих лiтер. Щирiсть цих слiв пробиваеться до неi пiсля сорокарiчного перебування у забуттi. Вона крутить конверт у руках, шукаючи бодай якусь зачiпку. Одержувач – абонентська скринька № 13 у Лондонi. «Що ж ти зробила, скринько № 13?» – запитала вона подумки. Тодi Еллi пiдводиться, обережно кладе листа в конверт i йде до комп’ютера. Вона вiдкривае пошту i тисне «Оновити». Нових повiдомлень немае. Останне було о сьомiй сорок п’ять: «Менi час iхати на прийом, красуне. Вибач, уже запiзнююсь. Пiзнiше, цiлую». Частина перша 1 1960 рiк Для мене единий спосiб пережити це – поiхати туди, де ми нiколи не зустрiнемось, де мене не переслiдуватимуть думки про те, що я можу побачити тебе поряд з ним. Менi потрiбно опинитися там, де саме життя змушуватиме мене забути тебе, проганяючи думки про тебе хвилина за хвилиною, година за годиною. Тут цього нiколи не буде. Я прийняв цю пропозицiю щодо роботи. У п’ятницю ввечерi о 7.15 я буду стояти на четвертiй платформi на вокзалi Паддiнгтон, i нiщо у цiлому свiтi не зробить мене щасливiшим, нiж якщо ти знайдеш у собi смiливiсть i поiдеш зi мною.     Чоловiк до жiнки, у листi – Вона прокидаеться. У кiмнатi почувся шурхiт, заскрипiв стiлець, хтось рiзко розсунув фiранки. Два голоси пошепки перемовлялися мiж собою. – Я покличу пана Гаргрiвза. Настала тиша, i тут вона почала розрiзняти iнший рiвень звукiв – ледь чутнi голоси десь удалинi, шум автомобiля, який проiжджае мимо. Дивно, але все це, здавалося, лине звiдкись iзнизу. Вона лежала, вбираючи у себе цi звуки, дозволяючи iм набувати чiткостi, з’являтися у свiдомостi й знову зникати, i поступово пригадувала кожен iз них. Аж раптом вона вiдчула бiль. Вiн продирався зсередини, нiби пiднiмаючись по сходинках: спочатку рука – гострий, пекучий бiль вiд лiктя до плеча, тодi голова – тупа, невблаганна пульсацiя. Їi тiло нило так, нiби вона… Нiби вона?.. – Лiкар зайде за кiлька хвилин. Просив зачинити жалюзi. У ротi пересохло, вона стисла губи, болiсно намагаючись ковтнути. Вона хотiла попросити води, але не могла вимовити жодного звуку. Тодi жiнка ледь розплющила очi й побачила поряд зi своiм лiжком двi нечiткi фiгури. Щоразу, як iй здавалося, що вона iх от-от упiзнае, вони починали рухатися, i картинка знову розпливалася. Блакитнi. Вони були блакитними. – Знаеш, кого до нас щойно привезли? – Дiвчину Еддi Кокрейна, – пошепки сказав другий голос. – Ту, що вижила в автокатастрофi. Колись вона писала для нього пiснi. Тепер хiба що в присвяту йому напише. – Все одно вона не досягне його рiвня, б’юся об заклад. – З самого ранку тут натовпи журналiстiв. Старша сестра вже з нiг валиться. Вона нiяк не могла зрозумiти, про що вони говорять. Головний бiль наростав, стаючи все сильнiшим, iй залишалося лише заплющити очi й чекати, хто ж вiдступить першим – вона чи бiль. Раптом ii огорнуло бiле сяйво. Вона тихо зiтхнула й з удячнiстю занурилась в обiйми забуття. – Ти вже прокинулася, дорогенька? До тебе прийшли. Над нею промайнув сонячний зайчик – невловимий промiнчик, який метнувся спершу в один бiк, а тодi в другий. Несподiвано вона пригадала свiй перший наручний годинник, те, як вона пiдставляла скельце до сонячних променiв, пускаючи зайчикiв на стелi дитячоi кiмнати – туди-сюди, туди-сюди, – та дражнила свого песика, який з гучним гавканням намагався iх упiймати. Знову з’явилася блакитна фiгура. Вона бачила, як та рухаеться i шарудить поряд. А тодi чиясь рука торкнулася ii зап’ястка, i вона закричала вiд несподiваного спалаху болю. – Прошу, обережнiше з того боку, сестро, – докiрливо сказав голос. – Вона все вiдчувае. – Перепрошую, пане Гаргрiвз. – На руцi потрiбно буде робити ще одну операцiю. Ми наклали шви у декiлькох мiсцях, але цього не досить. Бiля лiжка з’явилася темна фiгура. Жiнка намагалася зосередитися на ii обрисах, але та нiяк не хотiла робитися чiткiшою, як, власне, i блакитнi фiгури. Тож, знесилившись, вона заплющила очi знову. – Можете посидiти тут, якщо хочете. Поговорiть з нею, вона вас почуе. – Як вона… загалом почуваеться? – Боюся, залишиться кiлька рубцiв. Особливо на руцi. До того ж вона сильно вдарилася головою, тому, можливо, iй потрiбно буде трохи часу, аби повнiстю вiдновитися. Однак, беручи до уваги серйознiсть аварii, можна вважати, що вона народилася в сорочцi. У палатi запала напружена тиша. – Гаразд, – сказав у вiдповiдь другий голос. Хтось поставив на столик бiля ii лiжка миску з фруктами. Вона знову вiдкрила очi, спробувавши затримати погляд на фруктах, фокусуючись на iхнiй формi та кольорi, доки не зрозумiла – перед нею лежить виноград. «Виноград», – сказала вона подумки. Вона знову i знову повторювала у своiй головi це слово – «виноград». Воно здавалося iй важливим, воно нiби пов’язувало ii з цiею новою реальнiстю. Проте миску прибрали так само швидко, як i принесли, ii затулила темна синя маса, яка сiла поряд на лiжко. Фiгура наблизилась, i дiвчина вiдчула легкий запах тютюну. Голос обережно i навiть дещо збентежено запитав: – Дженнiфер? Дженнiфер? Ти мене чуеш? – вiн був доволi гучним i нав’язливим. – Дженнi, люба, це я. «Цiкаво, я зможу ще раз поглянути на виноград?» – подумала вона. Це здавалось iй вкрай важливим – ще бодай раз побачити стиглий, фiолетовий, пружний, такий знайомий виноград. – Ви впевненi, що вона мене чуе? – Звiсно, чуе, однак, гадаю, що зараз спiлкування занадто ii виснажуе. Пiсля цього голоси в палатi почали щось нерозбiрливо бурмотiти. А може, вона просто втомилася зосереджувати на них свою увагу. Вона нiчого не могла розiбрати. – Чи не могли б ви… – прошепотiла вона. – Але ж ii мозок не пошкоджено? Пiсля аварii? Ви впевненi, що не буде жодних… ну… подальших наслiдкiв? – Як я вам уже казав, вона доволi сильно вдарилася головою, але з медичного погляду хвилюватися немае причин, – промовив голос, перебираючи якiсь папери. – Кiстки черепа цiлi. Набряку немае. Хоча наслiдки таких травм доволi непередбачуванi, i пацiенти по-рiзному на них реагують. Тож вам варто бути трохи… – Прошу… – ледь чутно прошепотiла вона. – Пане Гаргрiвз, менi здаеться, вона намагаеться нам щось сказати. – …хочу бачити… Перед нею з’явилося обличчя. – Так? – …хочу бачити… «Дайте менi подивитися на виноград», – благала вона беззвучно. «Я лише хочу знову його побачити». – Вона хоче побачити свого чоловiка! – випроставшись, радiсно заявила медсестра. – Менi здаеться, вона хоче побачити свого чоловiка. У палатi знову запала тиша, а тодi якийсь чоловiк нахилився до неi. – Я тут, люба. Усе… усе буде добре. Фiгура зникла, i вона почула, як один з чоловiкiв поплескав другого по спинi. – Ось бачите? Їй уже трохи краще. Усьому свiй час, еге ж? Сестро, попросiть старшу медсестру приготувати хворiй вечерю. Нiчого важкого. Лише легка iжа, яку легко ковтати… І ще, принесiть нам заодно чаю. Вона чула, як вiддаляються чиiсь кроки, i хтось усе ще продовжував розмовляти бiля ii лiжка. Перш нiж знову заснути, вона встигла подумати: «У мене е чоловiк?» Пiзнiше iй розповiли, скiльки часу вона провела у лiкарнi, i вона просто не могла в це повiрити. Час став фрагментованим та некерованим, години хаотично з’являлись i зникали, зливаючись у незрозумiлi уривки. Снiданок у вiвторок i одразу ж обiд у середу. Їй казали, що вона проспала вiсiмнадцять годин, i в цих словах чулися нотки докору, так, нiби не приходити до тями впродовж такого тривалого часу – це немислима неповага з ii боку. А тодi знову наставала п’ятниця. Інодi вона прокидалася в темрявi, притискаючись щокою до накрохмаленоi бiлоi подушки, i спостерiгала за спокiйним життям у нiчнiй лiкарнi. З коридору долинали звуки м’яких крокiв медсестер та уривки iхнiх розмов з пацiентками. Медсестри дозволяли iй дивитися вечорами телевiзор. Зважаючи на те що ii чоловiк сплачував усi послуги лiкарнi, вона могла отримати все, чого забажае. Але натомiсть вона ввiчливо вiдмовлялася: безладний потiк iнформацii i так ii втомлював, не вистачало ще цiеi балаканини вiд ящика у кутку. Поступово час, коли вона не спала, тривав довше, i вона вже розпiзнавала обличчя iнших пацiенток лiкарнi. У палатi праворуч лежала панi похилого вiку, з чорним, як смола, волоссям, елегантно зiбраним у тугу залаковану гульку на потилицi. На ii обличчi, здавалося, застиг вираз легкого здивованого розчарування. Очевидно, колись вона знiмалася в кiно i тепер намагалася розповiсти про це кожнiй новiй медсестрi, яка заходила в ii палату. Вона говорила так, нiби роздавала всiм команди, ii майже нiхто не провiдував. У палатi навпроти лежала пухкенька молода жiночка, яка щоранку тихо плакала в подушку. Щовечора, на годину, якась сувора панi похилого вiку, очевидно гувернантка, приводила до неi дiтей. Двое хлопчикiв намагалися залiзти у лiжко до хвороi, постiйно ii смикали, доки гувернантка не наказувала iм заспокоiтись, лякаючи малих тим, що так вони можуть покалiчити свою матiр. Медсестри розповiли iй, як звати решту пацiенток, i назвали своi iмена, проте вона не змогла iх запам’ятати. Їй здавалося, цим вона iх дуже розчарувала. Їi «чоловiк», як усi його називали, заходив до неi ввечерi у своему добре припасованому костюмi з темно-синьоi чи сiроi саржi; вiн недбало цiлував ii у щоку i завжди сiдав у ногах лiжка. Вiн люб’язно розпитував у неi, чи смачно ii годують та чи не потрiбно iй iще чого-небудь. Інодi вiн мiг просто мовчки читати газету, сидячи поряд у крiслi. Вiн виявився доволi привабливим чоловiком, старшим за неi рокiв на десять, з високим лобом i серйозним поглядом з-пiд важких повiк. У глибинi душi вона розумiла, що вiн i е тим, за кого себе видае, що вона його дружина, але щоразу була спантеличена тим, що нiчого до нього не вiдчувае, а всi ж так очiкували вiд неi iншоi реакцii. Інодi вона пильно дивилася на нього, коли його погляд зосереджувався на чомусь iншому, намагаючись знайти хоч щось знайоме в його обличчi; а iнодi прокидалася й помiчала, що вiн сидить поряд з ii лiжком, опустивши газету, й уважно розглядае ii, нiби також намагаеться знайти знайомi риси. Щодня до неi приходив ii лiкар, пан Гаргрiвз, дивився у записи медичноi карти, запитував, чи може вона сказати, який сьогоднi день, котра година та як ii звуть. Поступово вона почала правильно вiдповiдати на цi запитання. Вона навiть змогла пригадати, що прем’ер-мiнiстром був Макмiллан, також згадала, скiльки iй рокiв – двадцять сiм. Але вона все ще боролася з газетними статтями, у яких iшлося про подii, що вiдбулися до аварii. «На все свiй час, – казав лiкар, гладячи ii руку. – Не треба поспiшати, у вас все вийде». Також до неi часто проходила мати i приносила невеликi гостинцi: мило, шампунь з приемним ароматом, журнали, нiби намагаючись нагадати iй, якою вона була. «Дженнi, рiдненька, ми так хвилювалися», – говорила вона, торкаючись прохолодною рукою доньчиного лоба. Дженнiфер подобалось це вiдчуття – незнайоме, але приемне. Інодi мати починала про щось ii розпитувати, а тодi раптово затихала, щось бурмочучи. «Менi не варто втомлювати тебе запитаннями, люба. Лiкар каже, з часом пам’ять повернеться i ти все пригадаеш. Так що не хвилюйся». «Я й не хвилююся», – хотiлося сказати матерi. Вона почувалася доволi затишно i спокiйно у цьому маленькому свiтi. Просто ii трохи засмучувало те, що вона нiяк не могла стати такою, якою всi хотiли ii бачити. Вiд цього ii думки ще бiльше плуталися, тому Дженнiфер знову засинала. * * * Нарештi лiкар повiдомив, що скоро ii випишуть додому. Був морозний зимовий ранок, слiди диму перетинали яскраво-блакитне небо над столицею, так, нiби його накрила химерна павутина. На той час Дженнiфер уже самостiйно пересувалася територiею лiкарнi, обмiнювалась журналами з iншими пацiентками, якi про щось гомонiли з медсестрами, та iнодi слухала радiо, якщо, звiсно, в неi був хороший настрiй. Їй зробили другу операцiю на руцi, i лiкарi казали, що вона добре загоюеться, хоча будь-який дотик до довгого червоного шраму на мiсцi, куди вставили пластину, змушував жiнку кривитися вiд болю, тому вона намагалася носити одяг з довгими рукавами. Їй перевiрили зiр i слух, якi вже прийшли до норми, шкiра загоiлася вiд сотень дрiбних подряпин вiд розбитого скла. Синцi зiйшли, зламане ребро i ключиця добре зрослися, тож тепер вона могла спати у будь-якiй позi, не вiдчуваючи при цьому болю. Усi iй казали, що вона нарештi стала «собою», так нiби вiд того, що вони постiйно це повторюватимуть, вона зрозумiе, що вони мають на увазi, i все пригадае. Мати годинами сидiла у ii палатi, гортаючи товстезнi альбоми з чорно-бiлими свiтлинами, намагаючись показати Дженнiфер ii колишне життя. Мати розказала, що Дженнiфер вийшла замiж чотири роки тому, а тодi тихо додала, що дiтей у них поки немае (судячи з усього, це трохи всiх розчаровувало). Також вона розповiла, що дiвчина мешкае у красивому маетку в престижнiй частинi Лондона, у неi е домогосподарка та водiй, i що, мабуть, багато юних ледi вiддали б усе, аби отримати бодай половину того, що е у неi. Їi чоловiк – не остання людина у бiзнесi, займаеться шахтами, а тому нечасто бувае вдома, проте вiн настiльки iй вiдданий, що пiсля того, як вона потрапила в аварiю, вiдклав кiлька дуже важливих вiдряджень. Персонал лiкарнi вiдгукуеться про ii чоловiка з такою повагою, що, очевидно, вiн дiйсно дуже важлива людина, тому вона й могла розраховувати на таке ставлення, хоча iй це здавалося повним абсурдом. Нiхто не розповiдав iй про те, як саме вона опинилась у лiкарнi, хоча одного разу iй вдалося нишком глянути в записи лiкаря i прочитати, що вона потрапила в автокатастрофу. Дженнiфер намагалася дiзнатися у матерi бодай якiсь подробицi, але та лише червонiла як рак, клала свою пухкеньку невелику руку на голову доньки i казала, що «iй не варто про це згадувати, адже це було так… жахливо». Їi очi наповнювалися слiзьми, i Дженнiфер, не бажаючи засмучувати матiр, швидко змiнювала тему розмови. Якось до Дженнiфер з iншого крила лiкарнi прийшла балакуча дiвчина з яскраво-рудим волоссям, щоб пiдстригти ii та зробити укладку. Вона пообiцяла, що з новою зачiскою Дженнiфер почуватиметься набагато краще. Невелику дiлянку волосся на потилицi довелося зголити, коли дiвчинi накладали шви, але перукарка ii запевнила, що вона вмiе майстерно приховувати такi неприемностi. Трохи бiльше нiж за годину перукарка розвернула Дженнiфер до дзеркала. Вона поглянула на свое вiдображення: на неi дивилася доволi-таки симпатична жiнка. Синцi ще не зовсiм зiйшли, шкiра була блiдою, але загалом ii обличчя було досить милим на вигляд. «Мое обличчя», – виправила себе Дженнiфер. – А у вас е косметика? – запитала перукарка. – Я б могла зробити вам макiяж. Адже ваша рука ще, мабуть, болить. Трохи помади робить яскравiшим будь-яке обличчя. Ну, i ще трохи пудри. Дженнiфер дивилася у дзеркало, не вiдводячи погляду. – Гадаете, варто? – Звiсно ж! Та ви справжня красуня! Можу зробити вам легкий макiяж, щоб щiчки трохи засяяли. Зачекайте хвилинку, збiгаю вниз по косметичку. У мене е новi неймовiрнi вiдтiнки з Парижа, вам iдеально пасуватиме помада вiд Шарля Рiтца. – Ну ось, ви просто чарiвнi! Приемно бачити ледi з макiяжем. Зразу розумiеш, що вона на висотi, – вигукнув пан Гаргрiвз пiд час обходу. – Вже готовi iхати додому? – Так, звичайно, – ввiчливо вiдповiла вона. Дженнiфер не знала, як переконати лiкаря в тому, що вона не мае жодного уявлення про те, який цей «дiм». Певний час лiкар вивчав ii обличчя, помiтив, мабуть, невпевненiсть у ii голосi. Тодi сiв бiля неi на лiжко й поклав руку на плече. – Я розумiю, ви трохи збентеженi, ще не зовсiм прийшли до тями, але не переймайтесь тим, що багато речей залишаються для вас незрозумiлими. Черепно-мозковi травми часто викликають амнезiю. Вас оточують турботливi люди, i я впевнений, як тiльки ви потрапите у знайоме середовище, почнете займатися звичними справами, спiлкуватиметеся з друзями, ходитимете по магазинах, то зовсiм скоро зрозумiете, що все стае на своi мiсця. Дiвчина слухняно кивнула. Вона досить швидко зрозумiла, що людей тiшить, коли вона з ними погоджуеться. – Зайдете до мене за тиждень. Потрiбно подивитися, як загоюватиметься ваша рука. Також для повного вiдновлення вам потрiбно буде пройти курс фiзiотерапii, проте перш за все вiдпочивайте i нi про ще не турбуйтесь. Домовилися? – запитав вiн, крокуючи до дверей. Що вона могла йому вiдповiсти? Чоловiк приiхав по Дженнiфер близько шостоi. Медсестри у накрохмалених медичних халатах вишикувалися на першому поверсi, аби попрощатися з нею. Вона все ще була дуже слабкою i ледве трималася на ногах, тому з вдячнiстю взяла чоловiка за руку, коли вiн запропонував допомогу. – Дякую, що потурбувалися про мою дружину. Надiшлiть, будь ласка, рахунок у мiй офiс, – попросив вiн старшу сестру. – Радi були допомогти, – вiдповiла вона, тиснучи йому руку та посмiхаючись Дженнiфер. – Дуже приемно бачити ii на ногах. Ви чудово виглядаете, панi Стiрлiнг. – Я почуваюся… значно краще. Дякую, – вiдповiла Дженнiфер. На нiй було довге кашемiрове пальто i маленький капелюшок у тон. Вона попросила, щоб у лiкарню iй привезли три комплекти одягу. Вона обрала найбiльш непримiтний, бо не хотiла привертати до себе зайвоi уваги. Раптом усi пiдняли очi догори, зi свого кабiнету визирнув пан Гаргрiвз. – Моя секретарка щойно сказала, що бiля виходу труться папарацi, чекають на дiвчину Кокрейна, – повiдомив лiкар. – Ви можете вийти через чорний хiд, якщо хочете уникнути зайвоi метушнi. – Було б чудово. Попросiть, будь ласка, мого шофера, щоб вiн пiд’iхав з iншого боку, – промовив пан Стiрлiнг. Пiсля декiлькох тижнiв, проведених у теплих стiнах лiкарнi, повiтря здалося iй зовсiм крижаним. Ледве дихаючи, вона намагалася не вiдставати вiд чоловiка i зрештою опинилася у затишному салонi великого чорного авта, зручно вмостившись у м’якому шкiряному сидiннi. Дверi зачинилися, мотор почав тихо гуркотiти, й авто рушило гамiрними вулицями Лондона. Вона дивилася у вiкно, розглядаючи газетярiв, якi тупцювали бiля входу лiкарнi, та фотографiв, якi порiвнювали об’ективи своiх фотокамер. Тротуарами лондонських вулиць рухався нескiнченний потiк людей, вони кудись поспiшали, пiднявши комiри пальт i насунувши на очi капелюхи, аби захиститися вiд вiтру. – Хто така ця дiвчина Кокрейна? – запитала вона у чоловiка, який про щось розмовляв iз водiем. – Хто? – Дiвчина Кокрейна. Пан Гаргрiвз про неi говорив. – Здаеться, це дiвчина якогось вiдомого спiвака. Вони потрапили в автокатастрофу якраз перед… – Усi в лiкарнi тiльки про неi й говорили, медсестри, пацiентки… – Спершу вiдвеземо панi Стiрлiнг додому, – сказав вiн водiевi, втративши, очевидно, iнтерес до розмови, – а тодi я заiду в офiс. – А що сталося з ним? – запитала вона. – З ким? – З Кокрейном? Спiваком. Чоловiк поглянув на неi, нiби розмiрковуючи, як краще iй сказати. – Вiн загинув, – сказав вiн i розвернувся до водiя. * * * Дженнiфер повiльно пiднiмалася сходинками бiлого маетку, прикрашеного лiпниною, i як тiльки вона стала на останню сходинку, дверi, немов за помахом чарiвноi палички, вiдчинилися. Водiй обережно поставив ii валiзи у холi i миттю пiшов геть. Їi чоловiк, який стояв позаду, кивнув жiнцi, що стояла бiля входу та явно очiкувала iхнього приiзду. На вигляд iй було рокiв п’ятдесят, темне волосся зiбране в тугий шиньйон, одягнена у форму темно-синього кольору. – Ласкаво просимо додому, панi, – сказала вона з помiтним акцентом i всмiхнулася. – Ми дуже радi, що вам нарештi стало краще. – Дякую, – вiдповiла Дженнiфер. Вона хотiла назвати жiнку на iм’я, але не наважилась його запитати. Жiнка взяла iхнiй верхнiй одяг i зникла у холi. – Ти стомилася? – запитав пан Стiрлiнг, уважно дивлячись на Дженнiфер. – Нi-нi, усе гаразд, – сказала вона, озираючись на всi боки й усвiдомлюючи, що це мiсце iй зовсiм незнайоме. – Менi потрiбно повернутися в офiс. Я можу залишити тебе з панi Кордозою? Кордоза. У цьому iменi було щось знайоме. Вона подумки подякувала йому за те, що вiн нагадав iй iм’я. – Так, зi мною все буде гаразд. Не хвилюйся. – Я повернуся о сьомiй… якщо ти дiйсно впевнена, що все гаразд. Йому явно кортiло пiти. Вiн нахилився до неi, поцiлував у щоку i, трохи постоявши, пiшов геть. Вона стояла в коридорi, слухаючи, як вiддаляються його кроки, заводиться двигун i як велике авто виiжджае з двору будинку, який почав здаватися iй порожнiм i величезним. Вона торкнулася до шовкових на дотик шпалер, поглянула на вiдполiрований паркет i запаморочливо високу стелю. А тодi точним рiшучим рухом зняла своi рукавички, нахилилася над столиком, який стояв у коридорi, й почала роздивлятися свiтлини на ньому. Найбiльшою була свiтлина з iхнього весiлля, вставлена у розкiшну натерту до блиску срiбну рамку. На свiтлинi Дженнiфер була у бiлiй весiльнiй сукнi, обличчя наполовину приховував бiлий мереживний серпанок, поряд стояв ii чоловiк i широко всмiхався. «Я дiйсно вийшла за нього замiж, – подумала вона. – Я така тут щаслива». Панi Кордоза пiдiйшла з-за спини, тому Дженнiфер пiдстрибнула вiд несподiванки. – Я прийшла запитати, чи не бажаете чашечку чаю? – поцiкавилася покоiвка, склавши руки на фартуху. – Не хочете присiсти у вiтальнi? Я розпалила камiн. – Було б… – почала Дженнiфер, та перервала свою думку, панiчно зиркаючи на величезну кiлькiсть дверей у коридорi. Тодi вона знову перевела погляд на свiтлини. – Панi Кордозо, – сказала вона, трохи замислившись, – ви б не могли мене провести? Менi треба присiсти, я ще погано тримаюся на ногах. Дженнiфер сама не розумiла, чому не хоче, аби ця жiнка знала, що вона не пам’ятае, де знаходиться яка кiмната у ii власному будинку. Їй здавалось, якщо робити вигляд, що все гаразд, спочатку в це повiрять люди, якi ii оточують, а тодi й вона сама. Покоiвка приготувала вечерю – запiканку з картоплею та зеленою квасолею – i залишила ii в духовцi. Дженнiфер зрозумiла, що з вечерею доведеться зачекати, доки не повернеться чоловiк: ii права рука все ще була заслабкою i вона боялася впустити важку чавунну каструлю. Десь годину Дженнiфер блукала будинком, знайомлячись iз ним, вiдчиняючи шухлядки та вивчаючи свiтлини. «Це мiй будинок, – повторювала вона собi. – Це моi речi, мiй чоловiк». Кiлька разiв вона спробувала, не замислюючись, знайти ванну кiмнату й кабiнет, i з радiстю з’ясувала, що якась частинка ii свiдомостi все-таки пам’ятае це мiсце. Вона розглядала книги у вiтальнi, а тодi з легким задоволенням зазначила, що, хоча багато з них були iй незнайомi, iхнi сюжети вона добре пам’ятала. Найбiльше часу Дженнiфер провела у спальнi. Панi Кордоза розпакувала ii валiзу та поскладала все на своi мiсця. Дженнiфер вiдчинила дверцята двох вбудованих шаф i побачила, що там зберiгаеться купа ретельно складеного одягу. Усе iдеально на нiй сидiло, навiть найбiльш розношенi туфлi. На туалетному столику акуратно лежали ii щiтки, парфуми та пудра. Аромат парфумiв викликав доволi розмитi, але приемнi спогади. Косметика також iдеально iй пасувала: «Coty», «Chanel», «Elizabeth Arden», «Dorothy Gray» – на ii столику був невеличкий батальйон дорогих кремiв та лосьйонiв. Вона витягла одну з шухлядок та почала розглядати пеньюари, бюстье та iншу бiлизну з мережива i шовку. Дженнiфер зауважила, що була жiнкою, для якоi зовнiшнiй вигляд вiдiграе чи не головну роль. Вона сiла на стiлець i почала роздивлятися себе у дзеркало, а тодi взяла щiтку та довгими, спокiйними рухами почала розчiсувати волосся. «Ось чим я зазвичай займаюся», – кiлька разiв повторила вона собi. У моменти, коли ii охоплювало вiдчуття, що вона тут зовсiм чужа, Дженнiфер намагалася зайняти себе якимись дрiбницями: складала рушники в гардеробi на першому поверсi, переставляла склянки i тарiлки. Їi чоловiк повернувся додому, коли ще не було сьомоi. Вона чекала на нього в коридорi. На обличчi був оновлений макiяж, а на шиi та зап’ястках легкий аромат парфумiв. Вона помiтила, що йому сподобалась ця iлюзiя нормальностi. Вона взяла його пальто, повiсила в шафу й запитала, чи не хоче вiн чогось випити. – Було б чудово, дякую, – вiдповiв вiн. Вона розгублено взяла до рук карафку. Чоловiк повернувся до неi, помiтив ii збентеження й промовив пiдбадьорливо: – Саме так, люба. Вiскi, на два пальцi, з льодом, будь ласка. За вечерею вiн сидiв праворуч вiд неi за великим, з червоного дерева, полiрованим столом, бiльша частина якого була не сервiрована. Вона розклала гарячу iжу в тарiлки, а вiн поставив iх на стiл. «Ось так я живу, – думала вона, спостерiгаючи за його рухами. – Ось що ми робимо вечорами». – Я подумав, чи не запросити нам Монкрiффiв на вечерю в п’ятницю? Що скажеш? – Я не проти, – вiдповiла вона, пiдносячи виделку до рота. – Чудово, – кивнув головою вiн. – Нашi друзi постiйно запитують про тебе. Вони хочуть переконатися в тому, що ти… що тобi стало краще. – Буде дуже мило, – промовила вона з натягнутою усмiшкою. – Думаю, ще тиждень-два нам не варто кудись виходити. Доки ти остаточно не одужаеш. – Гаразд. – М-м-м, дуже смачно. Це ти приготувала? – Нi, це панi Кордоза. – Он воно що. Вони вечеряли у тишi. Вона пила воду – пан Гаргрiвз радив iй утриматись вiд вживання алкоголю – та заздрiсно дивилася на келих чоловiка. Як же iй хотiлося бодай на мить вiдволiктися вiд усього, що вiдбувалося. – Як справи… на роботi? – Все гаразд, – вiдповiв вiн, не вiдриваючись вiд iжi. – Треба буде з’iздити на шахти в найближчi два тижнi, але спершу я хочу переконатися в тому, що з тобою все добре. Звiсно, панi Кордоза допомагатиме тобi. – Я впевнена, що зi мною все буде гаразд, – сказала вона, раптом вiдчувши полегшення вiд того, що зможе залишитись на самотi. – А тодi поiдемо на кiлька тижнiв у Рив’еру. У мене там деякi справи, а тобi корисно бувати на сонцi. Пан Гаргрiвз сказав, що це позитивно вплине на… рубцi, – ледь чутно сказав вiн. – На Рив’еру, – повторила вона, i перед ii очима раптом з’явився залитий мiсячним свiтлом берег моря. Смiх. Дзвiн келихiв. Вона заплющила очi, намагаючись зробити розмиту картинку яснiшою. – Цього разу можемо поiхати вдвох, лише ти i я. Картинка зникла, вона вiдчувала, як пульсуе ii кров. «Спокiйно, – сказала вона собi, – зараз спогади повернуться. Пан Гаргрiвз сказав, що колись так буде». – Тобi там завжди подобалося. Навiть бiльше нiж тут, у Лондонi, – сказав вiн, поглянувши на неi, i миттю вiдвiв погляд. У Дженнiфер знову з’явилося вiдчуття, що вiн ii перевiряе. Вона змусила себе проковтнути ще один шматочок, а тодi тихо промовила: – Як скажеш, тобi виднiше. У кiмнатi запала тиша, яку порушував лише тихий дзенькiт його ножа з виделкою об тарiлку. Страви раптом здалася Дженнiфер абсолютно неiстiвною. – Здаеться, я втомилася бiльше, нiж здавалося. Ти не проти, якщо я пiду нагору? – запитала вона, пiдiймаючись зi стiльця. – Треба було сказати панi Кордозi, що ми повечеряемо на кухнi. Допомогти тобi пiднятися? – Нi, не хвилюйся, – вiдмахнулася вона. – Я лише трохи втомилася. Вранцi менi буде краще. О дев’ятiй сорок п’ять Дженнiфер почула, як вiн увiйшов у кiмнату. Вона лежала в лiжку, гостро вiдчуваючи на дотик простирадла, дивлячись на смугу мiсячного свiтла, що потрапляло у кiмнату через шпарину мiж фiранками, прислуховуючись до вiддаленого шуму авто на площi, до скреготу гальм таксi, що спинялися, аби випустити пасажирiв, до ввiчливих вiтань перехожих, якi повиходили на вечiрню прогулянку з собаками. Вона намагалася не ворушитися, очiкуючи моменту, коли все стане на своi мiсця i вона нарештi збагне, що потрапила у свое звичне середовище. А тодi дверi вiдчинилися. Вiн не вмикав свiтло. У темрявi було чутно лише, як злегка постукують дерев’янi вiшаки, на один з яких вiн повiсив свiй пiджак, на пiдлогу ледь чутно впали черевики. Раптом Дженнiфер вiдчула, як усе ii тiло шалено напружилось. Їi чоловiк – це абсолютно незнайома iй людина, i ось зараз цей незнайомець збираеться лягти до неi у лiжко. Вона настiльки зосереджено сприймала все, що коiлось навколо увесь день, що навiть не замислювалась над тим, що робитиме вночi. Вона сподiвалася, що вiн спатиме в iншiй кiмнатi. Закусивши губу i заплющивши очi, вона намагалася дихати якомога спокiйнiше, роблячи вигляд, що мiцно спить. Дженнiфер чула, як вiн зайшов у ванну, як з крана потекла вода, спершу вiн довго чистив зуби та полоскав рота. Закiнчивши вмиватися, вiн м’яко пройшовся по килиму, а тодi залiз пiд ковдру, матрац прогнувся пiд вагою його тiла, лiжко злегка зарипiло. Якийсь час вiн лежав не рухаючись, а вона вiдчайдушно намагалася дихати рiвно та не хвилюватися. «Будь ласка, тiльки не зараз, – подумки благала вона, – я заледве тебе знаю». – Дженнi? – прошепотiв вiн, торкаючись ii стегна, i вона ледве стрималась, щоб не смикнутися. Вона зробила глибокий вдих, вдаючи, що мiцно спить. На мить його рука завмерла, i вiн, тяжко зiтхнувши, повернувся на другий бiк. 2 Менi хотiлося б бути тим, хто тебе врятуе, але цього просто нiколи не станеться… Я не буду бiльше телефонувати пiсля того, як ти отримаеш цього листа, адже вiн може тебе засмутити, а з мого боку було б нечесно слухати, як ти плачеш, адже за пiвтора року я нiколи не бачив тебе заплаканою, та й узагалi у мене нiколи не було такоi дiвчини, як ти.     Чоловiк до жiнки, у листi Мойра Паркер з тривогою спостерiгала, як ii бос, щiльно стиснувши щелепи, рiшуче пройшов повз неi до свого кабiнету, i трохи зрадiла, що пан Арбутнот запiзнювався на зустрiч о пiв на третю. Очевидно, остання нарада пройшла геть невдало. Вона пiдвелася, хутко розправила спiдницю й узяла в нього пальто, яке встигло вкритися краплями дощу, поки вiн iшов вiд авта до офiсноi будiвлi. Мойра поставила парасольку на пiдставку, а тодi, трохи довше, нiж зазвичай, обережно повiсила його пальто на гачок. Вона вже давно на нього працювала, тому достеменно знала, коли йому потрiбно трохи бiльше часу, аби побути на самотi. Вона заварила чаю – вiн завжди пив чай пiсля обiду та двi чашки кави вранцi – зiбрала докупи необхiднi документи й постукала у дверi його кабiнету. – Пiдозрюю, що пан Арбутнот затримуеться. Очевидно, на Мерiлбоун-роуд затор. Вiн якраз читав листи, якi вона залишила йому вранцi для пiдпису. Очевидно задоволений iхнiм змiстом, вiн дiстав iз нагрудноi кишенi ручку й поставив короткий, рiзкий пiдпис. Секретарка поставила чай на стiл, поклала листи до решти паперiв i сказала: – Я забрала вашi квитки у Пiвденну Африку й замовила авто з аеропорту. – П’ятнадцятого, так? – Так. Я принесу квитки, а ви поки що можете переглянути документи. У них показники продажiв за останнiй тиждень. Остаточнi данi щодо заробiтноi плати знаходяться ось у цiй папцi. І я не була впевнена, що ви матимете час пообiдати пiсля зустрiчi з виробниками авто, тому взяла на себе смiливiсть замовити вам кiлька сендвiчiв. Сподiваюся, ви не проти. – Дуже мило з вашого боку, Мойро. Дякую. – Принести iх зараз до чаю? Вiн кивнув i на мить усмiхнувся. Вiд цього Мойра ледь не почервонiла. Вона знала, що iншi секретарки кепкують з неi, вважаючи, що вона занадто турбуеться про свого керiвника, не кажучи вже про ii занадто суворий i стриманий стиль одягу та дещо жорстку манеру спiлкування. Але ii керiвнику подобалось, коли все робилося як слiд, i вона завжди це розумiла. Тi дурненькi дiвчатка, якi постiйно витрiщаються у глянцевi журнали та плiткують у жiночих роздягальнях, просто не могли зрозумiти, що добре зроблена справа приносить велике задоволення. Вони не розумiли, наскiльки приемно почуватися незамiнною. Вона трохи завагалася i дiстала з папки останнього листа. – Прийшла ранкова пошта. Менi здаеться, вам слiд поглянути на це – черговий лист про працiвникiв з Рочдейла. Вiн насупив брови, вiд чого легка усмiшка, що сяяла на його обличчi, безслiдно зникла. Вiн двiчi перечитав листа. – Хто-небудь iще це бачив? – Нi, сер. – Покладiть його до решти, – гаркнув вiн i жбурнув листа на стiл. – Не дадуть спокiйно жити. За цим усiм стоять профспiлки, не хочу з ними зв’язуватися. Вона мовчки взяла листа i вже збиралася йти геть, але зупинилася на мить i, обернувшись, промовила: – Можу я дещо запитати? Як справи у вашоi дружини? Вона задоволена, що нарештi повернулася додому? – З нею все гаразд, дякую. Вже майже прийшла до тями, – вiдповiв вiн. – Перебування вдома йде iй на користь. – Приемно це чути, – дещо знервовано сказала Мойра, але вiн уже не слухав ii, адже вся його увага була прикута до показникiв продажiв, якi вона поклала йому на стiл. Усе ще з легкою усмiшкою, Мойра Паркер схопила документи i, притиснувши iх до грудей, вийшла з кабiнету директора. Вiн сказав, що це старi друзi, нiчого особливого. Двох iз них Дженнiфер уже бачила, одного разу вони провiдали ii в лiкарнi, а тодi зайшли в гостi, коли вона повернулася додому. З Івонною Монкрiфф, стрункою брюнеткою злегка за тридцять, вони дружили з тих пiр, як Дженнiфер переiхала в будинок на Медвей-сквер i вони стали сусiдками. В Івонни була доволi суха й уiдлива манера спiлкування, на вiдмiну вiд iншоi подруги, Вайолет, яку Івонна знала ще зi школи i яка спокiйно реагувала на нескiнченнi жарти дiвчини та уiдливi зауваження, наче так i треба. Спочатку Дженнiфер було нелегко пiдтримувати розмови про спiльних знайомих, якi поеднували подруг, проте у iхнiй компанii вона почувалася комфортно. Вона навчилася довiряти внутрiшнiм вiдчуттям, якi виникали при спiлкуваннi з людьми: виявляеться, спогади можуть зберiгатися не лише у пам’ятi. – От би менi втратити пам’ять, – сказала якось Івонна, коли Дженнiфер розповiла iй, якi дивнi речi коiлися з нею, поки вона лежала в лiкарнi. – Я б пiшла свiт за очi. Але для початку забула б, що вийшла замiж за Френсiса. Івонна забiгла до Дженнiфер, аби переконати ii, що все гаразд. Це мала бути тиха вечеря з друзями, але з плином часу Дженнiфер нервувала все бiльше i бiльше. – Не розумiю, чому ти так панiкуеш, дорогенька. Про твоi вечiрки складають легенди, – сказала Івонна, вмощуючись на лiжку та спостерiгаючи, як Дженнiфер у панiцi примiряе одну сукню за другою. – Справдi? І чим же вони такi легендарнi? – запитала вона, поправляючи сукню на грудях. Здаеться, вона трохи схудла, поки лежала в лiкарнi, тому сукня некрасиво збиралася спереду. – Ой, та розслабся, – засмiялася Івонна. – Тобi нiчого не потрiбно робити, Дженнi. Я тобi допоможу. Будинок сяе, ти виглядаеш чарiвно. Виглядатимеш, принаймнi, якщо нарештi одягнеш щось на себе. Вона зняла черевички i залiзла на лiжко, випроставши довгi, елегантнi ноги. – Я нiколи не подiляла твого захоплення розвагами. Зрозумiй мене правильно, менi подобаються вечiрки, але вся ця органiзацiя… – Вона розглядала своi нiгтi. – Вечiрки створенi для того, щоб на них ходити, а не проводити. Так каже моя мама, i я, по правдi, цiлком пiдтримую цю думку. Я з радiстю придбаю собi кiлька нових суконь, але готувати канапе i розсаджувати гостей… Оце вже нi, дякую. Стоячи перед дзеркалом, Дженнiфер продовжувала боротися з вирiзом на сукнi, повертаючи ii з боку на бiк. Вона пiдняла руку. Шрам i досi був яскраво-рожевого кольору. – Може, менi варто одягнути щось iз довгими рукавами? – Болить? – запитала Івонна, розглядаючи руку. – Болить уся рука. Лiкар виписав менi якiсь пiгулки. Я хотiла спитати… чи не буде цей шрам… – Привертати увагу? – зморщила носика Івонна. – Гадаю, тобi краще носити сукнi з довгими рукавами. Принаймнi доки вiн трохи не зiйде. До того ж зараз уже прохолодно. Дженнiфер злегка розгубилася вiд такоi неделiкатноi оцiнки власноi подруги, але не образилася. Це вперше, вiдколи вона повернулася додому, хтось наважився сказати iй правду у вiчi. Вона зняла сукню, пiдiйшла до шафи й почала перебирати речi, якi там висiли, аж поки не побачила сукню-футляр iз чистого шовку. Це вперше вона ii дiстала. Сукня була дуже ефектна. Пiсля повернення з лiкарнi Дженнiфер вiддавала перевагу твiдовим речам сiрого або коричневого кольору, але все це яскраве вбрання постiйно потрапляло iй на очi. – Щось таке? – запитала вона в Івонни. – Яке таке? – Я носила ось цi сукнi? – запитала Дженнiфер, набравши повнi груди повiтря. – Я так одягалась? Вона приклала сукню до себе. Івонна дiстала з сумочки цигарку й запалила ii, а тодi почала уважно розглядати обличчя Дженнiфер. – Хочеш сказати, ти зовсiм нiчого не пам’ятаеш? Дженнiфер сiла на стiлець навпроти туалетного столика. – Я не пам’ятаю багатьох речей. Я знаю, що знаю тебе. Я знаю його. Я вiдчуваю це тут, – сказала вона, поклавши руку на груди. – Але… я багато чого не пам’ятаю. Я не пам’ятаю, як ставилась до свого життя. Не знаю, як поводитися з iншими людьми. Я не… – вона закусила губу. – Я не знаю, хто я. Несподiвано ii очi наповнилися слiзьми. Вона почала шукати носовичок, вiдкриваючи то одну шухляду, то iншу. Зачекавши трохи, Івонна пiдiйшла до Дженнiфер i сiла поряд. – Гаразд, дорогенька. Я все тобi розповiм, слухай. Ти мила i весела, сповнена життерадiсностi. У тебе чудове життя, заможний та вродливий чоловiк, який тебе обожнюе, а також гардероб, за який померла б будь-яка жiнка. У тебе завжди iдеальна зачiска, струнка талiя. Ти завжди у центрi уваги на будь-якiй вечiрцi, i всi нашi чоловiки потайки у тебе закоханi. – Не кажи дурниць. – Я не жартую. Френсiс обожнюе тебе. Варто лише йому побачити твою пустотливу усмiшку i бiляве волосся, як вiн одразу ж починае шкодувати, що одружився зi мною, довготелесою, примхливою, старою еврейкою. А Бiлл… – Бiлл? – Чоловiк Вайолет. Доки ти була незамiжня, вiн як хвостик ходив скрiзь за тобою. На щастя, вiн надто боiться твого чоловiка, iнакше давно б уже схопив тебе i забрав собi. – Ти просто хочеш мене заспокоiти, – промовила Дженнiфер, витираючи сльози носовичком. – Нiчого подiбного. Якби ти не була такою милою, довелось би тебе позбутися. Але тобi пощастило. Ти менi подобаешся. Кiлька хвилин вони сидiли мовчки. Дженнiфер розглядала пляму на килимi, а тодi запитала: – Чому в мене немае дiтей? Івонна зробила затяжку i, здивовано пiднявши брову, подивилася на Дженнiфер. – Востанне, коли ми про це розмовляли, ти сказала, що чоловiковi i дружинi потрiбно бути хоча б на одному континентi, якщо вони хочуть завести дитину. Твiй чоловiк часто iздить у вiдрядження, – продовжувала Івонна, випускаючи iдеальне кiльце диму. – Це, до речi, одна з багатьох причин, чому я вам заздрю. Дженнiфер захихотiла, та Івонна продовжувала: – Усе налагодиться. Роби все, що говорить цей непристойно дорогий лiкар, i припини мучити себе. Ось побачиш, за кiлька тижнiв ти вигукнеш: «Еврика!» i все пригадаеш: як жахливо хропе твiй чоловiк, про вашi негаразди з грошима та який величезний у тебе борг у «Харвi Нiколс». Тому насолоджуйся тим, що нiчого не пам’ятаеш, доки в тебе е така можливiсть. – Може, ти й маеш рацiю. – І ще одне, ти просто зобов’язана одягти цю рожеву сукню. У тебе е кварцове намисто, яке iдеально до неi пасуе. Смарагдове нiкуди не годиться. У ньому твоi груди схожi на двi здутi кульки. – О, ти справжня подруга! – сказала Дженнi, i жiнки засмiялися. Дверi з гуркотом вiдчинилися, вiн кинув на пiдлогу портфель, принiсши з вулицi морозну свiжiсть. Вiн зняв шарф, поцiлував Івонну i перепросив за спiзнення. – Нарада з бухгалтерами. Ви ж знаете, вони можуть вiчнiсть говорити про грошi. – Бачив би ти iх, коли вони збираються разом, Ларрi. Нудьга бере. Ми з Френсiсом одруженi вже п’ять рокiв, а я досi не можу вiдрiзнити дебет вiд кредиту, – поглянувши на годинник, сказала Івонна. – Гадаю, вiн скоро прийде. Чаклуе, мабуть, над черговою колонкою цифр. – Ти сьогоднi чарiвна, Дженнi, – поглянувши на дружину, сказав Лоренс. – Твоя дружина завжди виглядае приголомшливо. – Так-так, так i е. Ти маеш рацiю. – Вiн почухав пiдборiддя. – Ледi, прошу вибачення. Пiду приведу себе до ладу, перш нiж прийдуть гостi. Чув прогноз погоди по радiо – знову обiцяють снiгопад. – Гаразд, ми вип’емо поки чогось, – крикнула йому Івонна. До приходу гостей Дженнiфер встигла зняти стрес кiлькома келихами коктейлю. «Все буде гаразд», – продовжувала вона повторювати про себе. Якщо вона потрапить у нiякове становище, Івонна пiдкаже, що робити. Це ii друзi, врештi-решт. Вони не кепкуватимуть з неi. Вони лиш хочуть, аби Дженнiфер зробила наступний крок до повернення колишньоi себе. – Дженнi! Дякуемо за запрошення! – обiйняла ii Вайолет Ферклаф. Їi пухкеньке обличчя майже повнiстю приховував капелюшок. Вона обережно витягла шпильки, зняла його i вiддала разом з пальтом. На нiй була шовкова сукня з глибоким вирiзом, вона огортала ii пухкенькi форми, нiби наповнений повiтрям парашут. За словами Івонни, аби обхопити талiю Вайолет, знадобилася б невелика рота. – Дженнiфер, ти сама досконалiсть, як завжди, – поцiлував ii у щоку високий рудоволосий чоловiк. Дженнiфер вразило те, наскiльки цi двое не пасували одне одному. Цього чоловiка вона не пам’ятала взагалi, i iй здавалось доволi кумедним те, що вiн одружився з Вайолет. – Проходь, будь ласка, – сказала вона, вiдводячи погляд i беручи себе в руки. – Мiй чоловiк спуститься за кiлька хвилин. Хочеш чого-небудь випити? – Що? «Чоловiк»? У нас сьогоднi офiцiйний прийом? – засмiявся Бiлл. – М-м-м… – знiтилась Дженнiфер, – я вас усiх так давно не бачила… – Чудовисько! Будь з нею добрiшим, – сказала Івонна, поцiлувавши його в щоку. – Вона ще доволi вразлива. Взагалi-то вона могла спокiйно лежати в лiжку, доки ви, чоловiки, обирали по черзi, хто носитиме iй виноград. Але чомусь Дженнi вiддала перевагу мартiнi. – Ось та Дженнi, яку всi ми знаемо i любимо, – усмiхнувся Бiлл i з таким неприхованим захватом поглянув на Дженнiфер, що вона кiлька разiв непомiтно подивилася на Вайолет, аби переконатися, що ii подруга не ображаеться. Здавалося, тiй було байдуже: вона вперто щось шукала у своiй сумочцi. – Я залишила твiй номер телефону нашiй новiй няньцi, – сказала вона, дивлячись на Дженнiфер. – Сподiваюся ти не проти, вона безнадiйна. Не здивуюся, якщо вона зараз зателефонуе i скаже, що не може знайти пiжаму Фредерiка чи щось на кшталт цього. Дженнiфер помiтила, як Бiлл театрально закотив очi, i раптом зрозумiла, що цей жест був iй знайомий. Усi восьмеро осiб розсiлися за столом, ii чоловiк та Френсiс сидiли один навпроти одного. Івонна, Домiнiк, який обiймав високу посаду в кiннiй гвардii, та Дженнiфер сидiли спиною до вiкна, а Вайолет, Бiлл та Анна, дружина Домiнiка, зайняли мiсця на протилежному боцi столу. Анна – життерадiсна жiнка, яка весело хихотiла з жартiв чоловiкiв, своiм доброзичливим виглядом одразу давала зрозумiти, що вона абсолютно впевнена у власнiй привабливостi. Дженнiфер упiймала себе на тому, що спостерiгае за тим, як вони iдять, уважно аналiзуе те, що вони одне одному говорять, намагаючись знайти бодай щось, що нагадае iй про колишне життя. Вона зауважила, що Бiлл рiдко дивиться на свою дружину i майже до неi не говорить, а Вайолет, здаеться, цього нiби не помiчае. Дженнiфер замислилась, чи Вайолет дiйсно не помiчае байдужостi з його боку, чи просто стiйко приховуе збентеження. А ось Івонна, яка постiйно жалiеться на Френсiса, не зводить з нього очей. Промовляючи чергове уiдливе зауваження, вона постiйно виклично на нього дивиться, очiкуючи його реакцiю. «Ось чому вони разом, – подумала Дженнiфер. – Івонна просто не хоче показувати, наскiльки вiн для неi важливий». – Краще б я вклав грошi у виробництво холодильникiв, – сказав Френсiс. – У ранковiй газетi написали, що лише у Великiй Британii цього року планують продати мiльйон штук. Мiльйон! А п’ять рокiв тому це було б… десь сто сiмдесят тисяч. – В Америцi мае бути вдесятеро бiльше. Я чула, що люди купують новi холодильники кiлька разiв на рiк, – промовила Вайолет, наколюючи на виделку шматочок риби. – До того ж вони просто величезнi, вдвiчi бiльшi за нашi. Ви можете собi це уявити? – В Америцi все бiльше. Принаймнi так вони говорять. – Авжеж, а ще вони надто високоi думки про себе, судячи з тих, з ким менi довелося спiлкуватися, – зауважив Домiнiк. – Генерали-янкi такi всезнайки! – Бiдний Домiнiк, – засмiялася Анна, – вiн зовсiм розгубився, коли один з них намагався навчити його водити авто, до того ж свое власне. – Еге ж, «казарми у вас маленькi, транспорт невеликий i пайок теж не дуже», – перекривив генерала Домiнiк. – Знали б вони, яке в нас ранiше було харчування… вони собi навiть уявити цього не можуть. – Дом вирiшив пожартувати i заiхав за ним на «Morris Minor» моеi мами. Бачили б ви обличчя того генерала. – Я сказав йому: «Тут так заведено, приятелю. Високопоставлених гостей ми возимо на „Vauxhall Velox“, там е три додатковi дюйми для нiг». Йому довелося скластися майже вдвое, аби залiзти в авто! – Я мало не вмерла вiд смiху, – сказала Анна. – Навiть не знаю, як Дому вдалося уникнути неприемностей! – Як справи на роботi, Ларрi? Чув, за тиждень ти знову летиш в Африку. Дженнiфер уважно спостерiгала за тим, як ii чоловiк вiдкинувся на спинку стiльця. – Усе добре. Насправдi навiть дуже добре. Я щойно пiдписав угоду з однiею транспортною компанiею на виробництво гальмiвних колодок, – сказав вiн, поклавши ножа i виделку на тарiлку. – А чим ти займаешся? Я все нiяк не можу зрозумiти, що це за новомодний матерiал. – Вайолет, тобi ж насправдi не цiкаво, – сказав Бiлл, який сидiв навпроти неi. – Вайолет взагалi мало цiкавить усе, що не рожевого чи блакитного кольорiв або не починаеться зi слова «мама». – Бiлле, дорогий, можливо, рiч у тому, що вона не може розвивати своi iнтереси в такому середовищi, як у вас вдома? – вiдрiзала Івонна, i чоловiки з обуренням присвиснули. Лорренс Стiрлiнг повернувся до Вайолет. – Цей мiнерал, насправдi, не такий новий, – сказав вiн. – Його використовували ще у Давньому Римi. Ти ж вивчала iсторiю Стародавнього Риму в школi? – Звичайно, вивчала. Але, на жаль, зараз я вже нiчого з цього не пам’ятаю, – рiзко засмiялась Вайолет. Раптово Лоренс почав говорити тихiше, й усi присутнi принишкли, аби добре його чути. – Так от, Плiнiй Старший писав про те, як одного разу на його очах у вогонь, що зiгрiвав банкетну залу, кинули шматок тканини. Пiсля того як вона погорiла кiлька хвилин, ii дiстали, i виявилося, що тканина була абсолютно неушкодженою. Дехто вирiшив, що це чаклунськi витiвки, проте вiн збагнув, що справа зовсiм в iншому. – Ларрi дiстав з кишенi ручку, написав щось на своiй серветцi i передав Вайолет. – Так от, ця речовина називаеться хризотил. Це мiнерал, його назва походить вiд грецького «chrysos», що означае «золото», та «tilos» – волокно. Ще в давнi часи люди зрозумiли, наскiльки хризотил, який також вiдомий як азбест, цiнний. Усе, що роблю я, тобто моя компанiя, – займаюся видобутком азбесту i знаходжу йому застосування у рiзних галузях. – Ви гасите пожежi? – Так, – вiдповiв вiн, розглядаючи руки. – Точнiше ми робимо усе, аби пожежi не виникали. На якусь мить за столом запанувала напружена тиша. Ларрi поглянув на Дженнiфер, а тодi миттю вiдвiв погляд убiк. – То де ж тодi великi грошi, друзяко? Ти ж не на вогнестiйких скатертинах заробляеш? – Автозапчастини, – вiн розслаблено вiдкинувся на спинку крiсла, й атмосфера у кiмнатi стала бiльш невимушеною. – Кажуть, що за десять рокiв практично кожна британська родина матиме власне авто. А це непристойно багато гальмiвних колодок. Крiм того, ми проводимо перемовини iз залiзничними та авiакомпанiями. Насправдi бiлий азбест можна використовувати практично в усiх галузях: покриття дахiв, будiвництво сiльськогосподарських об’ектiв, обшивка, iзоляцiя, дуже скоро вiн буде всюди. – А й справдi диво-мiнерал. «Коли вiн говорить з друзями про роботу, то поводиться набагато вiльнiше, нiж коли ми залишаемося з ним наодинцi», – подумала Дженнiфер. Мабуть, для нього ця ситуацiя також дивна: вона потрапила у таку серйозну аварiю i нiяк не може стати тiею, що ранiше. Вона пригадала, як Івонна описувала ii колишню: розкiшна, врiвноважена, пустотлива. Може, вiн сумуе за тiею жiнкою? Очевидно, Ларрi вiдчув, що Дженнiфер за ним спостерiгае, бо повернувся до неi i впiймав ii погляд. Вона усмiхнулась, i за якусь мить вiн усмiхнувся у вiдповiдь. – Я все бачив, Ларрi. Припини, не можна упадати за власною дружиною, – сказав Бiлл, наповнюючи келихи. – Вiн мае повне право упадати за власною дружиною, – заперечив Френсiс. – Пiсля всього, що з нею трапилось. Дженнi, як почуваешся? Виглядаеш чудово! – Усе гаразд, дякую. – Я вважаю, вона молодчинка! Влаштувати вечерю через два тижнi пiсля виписки з лiкарнi. – Якби Дженнi перестала влаштовувати вечiрки, я б подумав, що щось не так, i не лише з нею, а з усiм цим свiтом, – зауважив Бiлл, попиваючи вино. – Це жахливо. Приемно бачити, що ти нарештi прийшла до тями. – Ми страшенно хвилювалися. Сподiваюсь, ти отримала вiд мене квiти, – сказала Анна. – Ти пам’ятаеш, як сталася аварiя, Джен? – запитав Домiнiк, кладучи серветку на стiл. – Менi здаеться, зараз не найкращий час, щоб згадувати про це, – втрутився у розмову Лоренс, пiдiймаючись з мiсця, аби дiстати з серванта чергову пляшку вина. – Звичайно, пробач, – махнув рукою Домiнiк. – Запитав не подумавши. – Зi мною все гаразд, правда, – вiдповiла Дженнiфер i почала прибирати зi столу тарiлки. – Я б навряд чи могла щось розповiсти. Я взагалi мало що пам’ятаю. – Може, воно й на краще, – зауважив Домiнiк. – Що ж, дорогий Ларрi, чим скорiше ти почнеш виготовляти гальмiвнi колодки, тим безпечнiше буде всiм нам, – промовила Івонна, запалюючи цигарку. – А вiн вiд цього багатiтиме, – засмiявся Френсiс. – Френсiсе, любий, ну хiба обов’язково кожну розмову зводити до грошей? – Безсумнiвно, – вiдповiли вiн i Бiлл водночас. Вони дружно розсмiялися, а Дженнiфер тим часом зiбрала брудний посуд i вiднесла його на кухню. – Здаеться, все було не так уже й погано, як гадаеш? Дженнiфер сидiла за туалетним столиком, обережно знiмаючи сережки. Вона побачила його вiдображення у дзеркалi, коли вiн увiйшов у спальню, розв’язуючи краватку. – Так, – вiдповiла вона, – здаеться, все було добре. – Вечеря була неймовiрна. – Це не моя заслуга, – вiдповiла вона, – подякуй панi Кордозi. – Але ж меню ти складала. Сперечатися було марно. Вона обережно поклала сережки у шухлядку. У ваннiй потекла вода. – Приемно чути, що тобi сподобалося, – вона пiдвелася i зняла з себе сукню, повiсила ii у шафу й почала стягувати панчохи. Вона якраз стягнула одну, коли помiтила, що чоловiк стоiть у дверях ванноi i роздивляеться ii ноги. – Ти сьогоднi дуже красива, – промовив вiн тихо. Вона розгублено заклiпала, зняла другу панчоху i спробувала розстiбнути корсет, та раптом вiдчула сильне напруження в руцi. Лiва рука все ще погано слухалася, i вона нiяк не могла завести ii за спину та дiстатися застiбки. Вона опустила голову вниз, прислухаючись до його крокiв позаду. Вiн, одягнений лише в штани, пiдiйшов до неi, обережно вiдвiв ii руки та допомiг розстiбнути корсет. Вiн стояв настiльки близько, що вона вiдчувала його подих на своiй спинi, доки вiн поволi розстiбав гачок за гачком. – Ти дуже красива, – повторив вiн. Вона заплющила очi. «Це мiй чоловiк, – промовила вона подумки. – Вiн мене обожнюе. Усi так кажуть. Ми щасливi». Вона вiдчула, як вiн обережно провiв пальцями по ii правому плечi, нiжно поцiлував ii у шию, а тодi прошепотiв: – Ти сьогоднi дуже втомлена? Вона знала, що це ii останнiй шанс. Вiн був джентльменом, отже, якщо вона скаже, що втомлена, вiн не напосiдатиме i залишить ii у спокоi. Але ж вони одруженi. Одруженi. І рано чи пiзно iй доведеться з цим змиритися. Хтозна, можливо, якби вiн був для неi не настiльки чужим, вона могла б швидше згадати себе колишню? Дженнiфер повернулася до нього й уткнулася йому в груди. Вона не могла на нього дивитися, не могла його цiлувати. – Я нi… а ти? – прошепотiла вона. Вiн стис ii в обiймах, вона заплющила очi, сподiваючись вiдчути щось знайоме, можливо, навiть якесь бажання. Зрештою, вони одруженi уже чотири роки. Вони ж напевно займалися цим багато разiв. До того ж вiн поводився настiльки терпляче, коли ii виписали з лiкарнi. Вона вiдчувала, як його руки гладять ii тiло, з кожним разом усе рiшучiше. Ось вiн розстiбнув ii бюстгальтер. Вона не розплющувала очi, вiдчуваючи свою беззахиснiсть. – Давай вимкнемо свiтло? – запропонувала вона. – Я не хочу… думати про свою руку. Про те, як вона виглядае. – Ну, звiсно ж. Менi варто було про це подумати. Почулося тихе клацання вимикача, i свiтло у спальнi згасло. Але насправдi ii турбувала не рука: вона не хотiла дивитися на нього. Не хотiла, аби вiн бачив ii оголеною i вразливою. За якусь мить вони опинились у лiжку, вiн жадiбно цiлував ii шию, руки, груди. Вiн накрив ii собою, притиснувши до лiжка, а вона обiйняла його за шию, розгублено розмiрковуючи над тим, що робити, якщо вона нiчогiсiнько не вiдчувае. «Що ж зi мною сталося, – подумала вона, – як же я робила це ранiше?» – Усе гаразд? – прошепотiв вiн iй на вушко. – Тобi не боляче? – Нi, – промовила вона, – все добре. Вiн цiлував ii груди i стогнав вiд задоволення. – Знiми iх, – прошепотiв Лоренс, намагаючись стягнути ii трусики. Вiн злегка пiдвiвся, аби вона могла стягнути iх та вiдкинути вбiк. Ось тепер Дженнiфер була абсолютно оголеною. Вона хотiла його зупинити, але вiн уже розсунув ii ноги i незграбно спробував увiйти в неi. Вона хотiла сказати: «Я ще не готова», але вiдступати вже було нiкуди, бажання та пристрасть накрили його з головою. Вона скривилася, пiдняла колiна догори, намагаючись не напружуватися. А тодi вiн увiйшов у неi; у темрявi вона закусила губу, намагаючись не зважати на бiль, а також на те, що вона нiчогiсiнько не вiдчувае, окрiм вiдчайдушного бажання, щоб усе це чимшвидше закiнчилось i вiн вийшов з неi. Вiн рухався швидко i рiзко, навалюючись на неi усiею вагою та притискаючись гарячим i спiтнiлим лобом до ii плеча. А тодi вiн тихо простогнав, показуючи свою вразливiсть, яку нiколи б не показав в iнших ситуацiях, i все закiнчилось, залишилась лише липка волога мiж ii ногами. Дженнiфер прикусила щоку настiльки сильно, що вiдчула присмак кровi у ротi. Все ще важко дихаючи, вiн скотився з неi на лiжко. – Дякую, – пролунав його голос у темрявi. Добре, що вiн не бачив, як вона лежить i дивиться у стелю. – Немае за що, – тихо вiдповiла вона, натягуючи ковдру до очей. Тепер вона напевне знала, що спогади зберiгаються не лише в пам’ятi. 3 Не бачить щастя нам нi дня, i в цьому винен тiльки я.     Чоловiк до жiнки, у листi Останнiм часом Дон Франклiн дещо погладшав, живiт почав нависати над ременем. Сорочка щiльно обтягувала його огрядне тiло, а внизу, над самими штанами, гудзики розiйшлися так, що було видно невеликий трикутничок блiдоi шкiри. Вiн вiдкинувся на спинку крiсла i зняв окуляри. – Нам потрiбен бiографiчний нарис про якогось iндустрiалiста, О’Харо. На цьому наполягае головний редактор. Вiн хоче бачити розворот на чотири сторiнки про цей диво-мiнерал, для реклами. – Якого дiдька! Я ж нiчого не знаю анi про шахти, анi про заводи. Господи, я ж iноземний кореспондент. – Був iноземним кореспондентом, – виправив його Дон. – Ми не зможемо вiдправити тебе туди знову, Ентонi, i тобi це добре вiдомо. До того ж менi потрiбна людина, яка добре виконуе свою роботу. І взагалi, ти не можеш тут сидiти просто так. Ентонi завалився у крiсло, яке стояло навпроти столу, i дiстав цигарку. Крiзь склянi стiни кабiнету вiн спостерiгав за тим, як за спиною шеф-редактора молодий репортер Фiппс з люттю дiстав з друкарськоi машинки три аркушi паперу i, зморщившись вiд розчарування, запхав новi, проклавши iх копiркою. – Я знаю, як ти це робиш. Увiмкнеш свою чарiвнiсть, i все. – То це навiть не бiографiчний нарис, а стаття на замовлення. – Частина його компанii знаходиться у Конго. Ти ж багато чого знаеш про цю краiну. – Я багато чого знаю про людей, якi е власниками шахт у Конго. – То все не так уже й погано, – промовив Дон, беручи в Ентонi цигарку i запалюючи ii. – Хiба нi? – Інтерв’ю у цього хлопця потрiбно взяти у його лiтнiй резиденцii на пiвднi Францii. У Рив’ерi. Тобi сподобаеться, кiлька днiв на сонцi, кiлька лобстерiв за рахунок редакцii, може, навiть Брiджит Бардо побачиш… Іще подякуеш менi, правду тобi кажу. – Вiдправ краще Петерсона, вiн обожнюе такi речi. – Петерсон займаеться справою вбивцi дiтей з Норвiча. – Тодi Марфетта. Вiн у захватi вiд порожнiх балачок. – Марфетта вiдправили у Гану. Вiн готуе статтю про заворушення в Ашантi. – Що? Його? – скептично пхикнув Ентонi. – Вiн не може зробити нормальний репортаж навiть про бiйку хлопчакiв у телефоннiй будцi. Якого бiса його вiдправили у Гану? Вiдправ мене назад, Доне, – трохи заспокоiвшись, тихо промовив Ентонi. – Я не можу цього зробити. – Навiть якщо у мене зiрве дах, я стану алкоголiком i потраплю у психушку, я все одно писатиму краще за Мерфетта, i ти це чудово розумiеш. – Знаеш, у чому твоя проблема, О’Харо? Ти не знаеш, наскiльки тобi пощастило, – Дон нахилився вперед i понизив голос. – Слухай, припини нервуватися i просто слухай. Коли ти повернувся з Африки, там, нагорi, – показав Дон угору, де знаходився офiс головного редактора, – думали, чи не звiльнити тебе взагалi… Вони хвилювалися за тебе, друзяко. Бiльш того, не знаю, як тобi це вдалося, але ти встиг завести тут чимало друзiв, i деякi з них доволi впливовi особи, мушу я тобi сказати. Вони взяли до уваги все, що з тобою сталося, але попри це, зберегли твое мiсце у редакцii i зарплатню. Навiть коли ти був у… ну, ти знаеш де, – знiтився Дон. Ентонi не звернув на цю фразу жодноi уваги. – Так от, – продовжував Дон, – шеф-редактор не хоче, аби ти займався чимось занадто… небезпечним. Тому бери себе в руки, iдь у Францiю i радiй, що тобi дають можливiсть працювати й обiдати у найкращому ресторанi Монте-Карло. Хтозна, може, пiдчепиш собi там якусь молоденьку акторку. У кiмнатi запала тиша. Здавалося, уся ця промова зовсiм не зачепила Ентонi. – То тобi справдi не хочеться цим займатися? – промовив Дон, гасячи цигарку. – Нi, i ти це чудово знаеш. Варто лише почати займатися подiбним, як можна непомiтно скотитися до примiток на кшталт «народився-одружився-помер». – Господи Боже, О’Харо! Впертий же ти негiдник! – зiтхнув Дон i дiстав зi столу аркуш, на якому було щось надруковано. – Гаразд, тодi займись ось цим. Вiв’ен Лi збираеться перетнути Атлантику, щоб оселитися недалеко вiд театру, де грае Олiв’е. Скорiш за все, вiн не захоче з нею розмовляти, а у свiтськiй хронiцi пишуть, що вона не розумiе, в чому причина такоi його поведiнки. Чому б тобi не дiзнатися, чи збираються вони розлучатися? Зробиш заразом хороший опис ii одягу. У кiмнатi знову запанувала тиша. За стiною Фiппс порвав черговi три сторiнки, стукнув себе по лобi та вилаявся. Ентонi загасив цигарку i понуро поглянув на боса. – Пiду пакувати валiзи, – сказав вiн. Збираючись на вечерю, Ентонi розмiрковував над тим, що у по-справжньому багатих людей е такого, що змушуе його iх критикувати. Можливо, це непохитна самовпевненiсть, адже мало хто з ними сперечаеться; або ж в усьому винна iхня набундюченiсть, через яку будь-яка банальна нiсенiтниця сприймаеться до бiса серйозно. Спершу Лоренс Стiрлiнг видався Ентонi не таким вiдразливим, як вiн очiкував: хорошi манери, розумнi й обдуманi вiдповiдi, доволi сучаснi погляди на використання робочоi сили. Проте пiд кiнець дня Ентонi зрозумiв, що для цього чоловiка контроль над ситуацiею був понад усе. Вiн вiддавав накази iншим i не цiкавився iхньою думкою. Його мало турбувало, що вiдбувалося за межами його кола. Вiн був багатим i доволi успiшним занудою, якому не потрiбно прагнути бути кимось iншим. Ентонi чистив пiджак, розмiрковуючи над тим, навiщо взагалi погодився йти на цю вечерю. Стiрлiнг запросив його на вечерю пiсля iнтерв’ю, а Ентонi був змушений зiзнатися, що нiкого не знае в Антибi, планiв на вечiр у нього немае, i вiн не розраховував нi на що бiльше, анiж на перекус у готельному номерi. Ентонi пiдозрював, що Стiрлiнг запросив його лише для того, аби вiн написав про нього улесливу статтю. Незважаючи на те, що Ентонi доволi неохоче прийняв пропозицiю Стiрлiнга, той миттю наказав своему водiевi забрати репортера з готелю «Кап» о сьомiй тридцять. – Ви не знайдете самостiйно наш будинок, вiн знаходиться доволi далеко вiд дороги, – пояснив пан Стiрлiнг. «Ну, звiсно ж, – подумав Ентонi. – Такi, як Стiрлiнг, навряд чи житимуть поряд iз простими смертними». Консьерж помiтно ожив, коли побачив, що бiля входу припаркувався лiмузин. Вiн миттю кинувся до дверей, на обличчi сяяла його найкраща усмiшка. Ентонi проiгнорував його. Вiн привiтався з водiем i сiв на передне сидiння, пiзнiше вiн зрозумiв, що водiевi це не дуже сподобалося, однак якби Ентонi сiв позаду, все одно почувався б самозванцем. Репортер опустив вiкно, i теплий середземноморський бриз торкнувся його шкiри. Довге та неповоротке авто повзло вздовж узбережжя, наповненого ароматами розмарину i тмину. Ентонi розглядав далекi пагорби, огорнутi пурпуровим серпанком. Вiн настiльки звик до екзотичних пейзажiв Африки, що встиг забути, наскiльки прекраснi куточки е в Європi. Дорогою до маетку Стiрлiнга вiн теревенив з водiем, розпитував у нього про мiсцевiсть, на кого вiн iще працюе, як живуть простi люди у цiй мiсцевостi. Репортер просто не мiг стриматись, адже знання – це сила. Деякi зi своiх найкращих статей вiн написав саме завдяки ось таким невимушеним розмовам з водiями та iншим персоналом багатiiв. – Пан Стiрлiнг хороший бос? – запитав вiн. – Нормальний, – водiй з недовiрою поглянув на Ентонi й вiдповiв таким тоном, що репортер безпомилково зрозумiв, що розмову завершено. – Приемно це чути, – вiдповiв Ентонi i дав водiевi щедрi чайовi, коли авто спинилося бiля розкiшного бiлого маетку. Спостерiгаючи за тим, як авто зникае у гаражi, Ентонi майже позаздрив водiевi. Небагатослiвний за вдачею, вiн вiддав би перевагу грi в карти та кiльком сендвiчам у компанii з цим водiем. Ентонi аж нiяк не хотiлося вести свiтську бесiду з утомленим вiд життя багатiем iз Рив’ери. Маеток вiсiмнадцятого столiття мало чим вiдрiзнявся вiд iнших подiбних будинкiв багатiiв – величезний i бездоганний; для того, щоб його утримувати в належному станi, потрiбно мати великий штат прислуги. Широка та iдеальна дорiжка була викладена з двох бокiв декоративним камiнням, на газонi не було жодноi зайвоi травинки, з-за зачинених вiконниць мерехтiло м’яке свiтло. Широкi кам’янi сходи вели у просторий, прикрашений квiтами у величезних вазах хол, куди доносилися голоси, якi линули з iдальнi. Ентонi повiльно пiдiймався сходами, вiдчуваючи тепло нагрiтого сонцем каменю. Окрiм нього, на вечерю було запрошено ще семеро гостей: Монкрiффiв, друзiв Стiрлiнга з Лондона (панi Монкрiфф одразу ж змiряла Ентонi поглядом), мера мiста, мсье Лафаетта з дружиною та донькою, грацiйною брюнеткою з яскраво нафарбованими очима й виглядом вiдчайдушноi пустунки, та лiтне подружжя Демарсьер, якi мешкали у сусiдньому маетку. Дружина Стiрлiнга була привабливою бiлявкою, схожою на Грейс Келлi; таким жiнкам зазвичай нiчого сказати, але цього i не потрiбно, адже чоловiкам достатньо милуватися iхньою вродою. Ентонi сподiвався, що його посадять поряд iз панi Монкрiфф: хоч вона й дивилась на нього з певним викликом, принаймнi вiн би не нудився. – То ви працюете в газетi, пане О’Харо? – звернулася до нього лiтня француженка. – Так. В Англii, – вiдповiв Ентонi. Раптом бiля нього з’явився офiцiант iз тацею з напоями. – У вас е щось безалкогольне? Газованка якась, примiром? – запитав журналiст. Офiцiант мовчки кивнув i щез. – І як вона називаеться? – «Нейшн». – «Нейшн», – з легким збентеженням повторила вона. – Нiколи ранiше про неi не чула. Я знаю газету «Таймс». Здаеться, вона найкраща у Великiй Британii? – Багато хто так вважае, – вiдповiв Ентонi, подумки благаючи, щоб хоча б iжа виявилась не такою жахливою. Бiля журналiста знову з’явився офiцiант, на тацi стояла висока склянка газованки з льодом. Ентонi вiдчайдушно намагався не звертати уваги на шампанське, яке iскрилося в келихах iнших гостей. Натомiсть вiн вирiшив пригадати французьку, яку вивчав ще у школi, та звернувся до доньки мера, яка вiдповiла бездоганною англiйською з чарiвним французьким акцентом. «Занадто юна», – зауважив Ентонi, помiтивши, як супиться мер. Коли гостей нарештi запросили до столу, Ентонi з полегшенням зiтхнув, дiзнавшись, що його посадили поряд з Івонною Монкрiфф. Вона виявилась ввiчливою та цiкавою жiнкою, яку, на жаль, вiн абсолютно не цiкавив. «Чорти б ухопили цих щасливих жiночок». Дженнiфер Стiрлiнг сидiла лiворуч вiд журналiста й захоплено гомонiла з сусiдом. – Ви тут часто буваете, пане О’Харо? – запитав Френсiс Монкрiфф, високий, стрункий чоловiк, до пари своiй дружинi. – Нi, не часто. – Тодi ви, очевидно, займаетесь усiм, що пов’язане з дiловою частиною Лондона? – Нi, цим я взагалi не займаюся. – Хiба ви не пишете про фiнанси? – Я iноземний кореспондент. Працюю… у гарячих точках за кордоном. – А Ларрi якраз займаеться iх створенням, – засмiявся Монкрiфф. – Про що саме ви пишете? – Багато про що: вiйни, голод, епiдемii, про всi цi життевi веселощi. – Не бачу тут нiчого веселого, – промовила лiтня жiночка, роблячи ковток вина. – Минулого року я висвiтлював кризу в Конго. – Вiд цього Лумумби самi лише неприемностi, – втрутився у розмову пан Стiрлiнг, – а бельгiйцi взагалi боягузливi дурнi, якщо вважають, що вiн зможе якось опанувати ситуацiю. – Гадаете, африканцям не можна довiрити самостiйне керування власною краiною? – Не так давно Лумумба був босоногим поштарем з джунглiв. У Конго немае жодного кольорового з професiйною освiтою, – пан Стiрлiнг запалив цигарку й випустив дим. – Як же вони керуватимуть банками чи лiкарнями, якщо бельгiйцi покинуть iхню територiю? Це мiсце одразу перетвориться на зону бойових дiй. Моi шахти знаходяться на кордонi мiж Родезiею i Конго, i менi вже довелося посилити службу охорони. Представникам iз Конго тепер не можна довiряти. У кiмнатi запала напружена тиша. Ентонi мiцно стиснув зуби. Пан Стiрлiнг загасив цигарку. – То, пане О’Харо, у якiй саме частинi Конго ви бували? – Переважно у Леопольдвiлi та Браззавiлi. – Тодi вам чудово вiдомо, що армiя Конго некерована. – Менi вiдомо, що боротьба за незалежнiсть – серйозне випробування для будь-якоi краiни, i якби лейтенант Янссенс поводився дипломатичнiше, можна було б зберегти чимало життiв. – Гаразд, – промовив Стiрлiнг, пильно дивлячись на Ентонi крiзь клуби диму. – Отже, ви також стали адептом культу Лумумби. Черговий наiвний лiберал? – холодно всмiхаючись, запитав вiн. – Складно повiрити, що життя простих африканцiв може стати ще гiршим. – Тут нашi погляди не збiгаються, – вiдрiзав Стiрлiнг. – Менi здаеться, для деяких людей свобода може стати небезпечним даром. У кiмнатi запала тиша. Було чутно, як вдалинi, виiжджаючи на пагорб, гуркоче мотоцикл. Панi Лафаетт знервовано поправила зачiску. – Що ж, я мало що можу сказати з цього приводу, – порушила мовчанку Дженнiфер Стiрлiнг, розправляючи серветку на колiнах. – Занадто похмура тема для розмови, – погодилася Івонна Монкрiфф. – Інодi я дивитися не можу на газетнi заголовки. Френсiс читае роздiли спортивних та бiзнесових новин, я ж вiддаю перевагу своiм журналам. Нас мало цiкавить полiтика. – Моя дружина взагалi не зважае на подii, про яких не написали у «Vogue», – вiдрiзав Монкрiфф. Напруження дещо знизилося. Зав’язалася невимушена бесiда, й офiцiанти постiйно наповнювали келихи гостей. Чоловiки обговорювали фондовий ринок i нерухомiсть на Рив’ерi. Лiтне подружжя скаржилося на приплив туристiв, якi не лише не дають розгорнути активне будiвництво, а й мають нахабнiсть вступати у Британський клуб шанувальникiв бриджу. – Менi здаеться, для хвилювання немае причин, – сказав Монкрiфф. – Цього року бунгало у Монте-Карло коштують п’ятдесят фунтiв на тиждень. Не думаю, що табори на кшталт Батлiнс готовi платити такi грошi. – Чув, що Ельза Максвелл запропонувала вкрити гальку пiногумою, щоб було приемнiше ходити. – Господи, якi ж у людей тут «серйознi проблеми», – пробурмотiв Ентонi. Йому хотiлося звiдси пiти, але це виглядало б надто невиховано з його боку. Усi цi розмови здавалися йому занадто вiддаленими, так, нiби вiн перебувае на iншому кiнцi Всесвiту. Як вони можуть настiльки спокiйно говорити про тi жахiття, якi кояться в Африцi, та будувати своi життя за рахунок людей, якi там страждають? Завагавшись на якусь мить, Ентонi покликав офiцiанта й попросив келих вина. Нiхто з гостей не звернув на це уваги. – То ви збираетеся написати чудову статтю про мого чоловiка? – запитала Дженнiфер Стiрлiнг, зиркаючи на манжети Ентонi. Принесли другу змiну страв – свiжi морепродукти. Дженнiфер розвернулася до Ентонi, вiн якраз клав серветку на колiна. – Не знаю. А варто? Ваш чоловiк чудовий? – За словами нашого дорогого друга Френсiса, мiй чоловiк – промiнь свiтла в темному царствi комерцii. Його фабрики будуються за найвищими стандартами. А дохiд збiльшуеться з кожним роком. – Але я запитую у вас не про це. – А про що тодi? – Я запитую, чи вiн чудовий, – повторив свое запитання Ентонi. Вiн розумiв, що поводиться зухвало, але алкоголь уже розпалив його. – Не думаю, що вам, пане О’Харо, варто запитувати мене про це. Дружина навряд чи може об’ективно вiдповiдати на такi запитання. – О, з власного досвiду можу сказати, що лише дружини можуть бути найбiльш неупередженими i жорстокими. – Та що ви кажете! Ну ж бо, продовжуйте. – Хто ж iще через кiлька тижнiв пiсля весiлля дiзнаеться про всi недолiки чоловiка та може розповiсти про всi уразливi мiсця? Що вони, власне, постiйно роблять. – Ваша дружина, здаеться, безсердечна жiнка. Менi подобаеться, як ви про неi говорите. – Насправдi моя дружина – напрочуд мудра жiнка, – вiдрiзав Ентонi, спостерiгаючи за тим, як Дженнiфер запихае до рота чергову креветку. – Справдi? – Так. Їй вистачило мудростi покинути мене кiлька рокiв тому. Дженнiфер простягла йому майонез. Коли вiн вiдмовився його взяти, вона сама поклала йому ложечку на тарiлку. – Чи не значить це, пане О’Харо, що ви були недостатньо чудовим? – Недостатньо чудовим чоловiком? Думаю, що так. В iнших аспектах я, звiсно, сама досконалiсть. І будьте ласкавi, називайте мене Ентонi, – промовив вiн, копiюючи прийняту в цих колах зарозумiлу манеру спiлкування. – У такому разi, Ентонi, переконана, що ви знайдете спiльну мову з моiм чоловiком. Вiн про себе такоi ж думки, – промовила Дженнiфер, поглянувши на Стiрлiнга, а тодi знову на Ентонi, затримавши на ньому свiй погляд достатньо довго, аби вiн зрозумiв, що серйозно помилявся щодо неi. До того часу, поки принесли основну страву – рулет з яловичини з вершками i грибами – Ентонi дiзнався, що Дженнiфер Стiрлiнг, у дiвоцтвi Веррiндер, була замiжньою чотири роки. Вона мешкала переважно у Лондонi, у той час як ii чоловiк постiйно перебував у вiдрядженнях на своiх шахтах по всьому свiту. Коли iм набридало свiтське життя Лондона, вони тiкали на Рив’еру, де проводили усю зиму, кiлька лiтнiх мiсяцiв та свята. Дженнiфер розповiла, що тут усi одне одного знають, i уважно спостерiгала за дружиною мера, яка сидiла навпроти. Нiкому б не захотiлося жити тут постiйно, нiби рибка в акварiумi. Усе, що вона йому розповiдала, вказувало на те, що перед журналiстом лише чергова дружина багатiя, якiй набридло розкiшне життя. Проте Ентонi побачив у Дженнiфер Стiрлiнг iще дещо: вона була занадто самотня i занадто розумна для свого становища, i, судячи з усього, ще не усвiдомила, до чого це може призвести за рiк чи два. Поки лише ледь помiтний сум в ii очах говорив про те, що вона здогадуеться, у якому становищi опинилася, здогадуеться, що стала заручницею безкiнечного i беззмiстовного вихору свiтського життя. У Дженнiфер не було дiтей, i вона пояснювала це тим, що для створення сiм’i чоловiк i жiнка повиннi знаходитися принаймнi в однiй краiнi. На цих ii словах Ентонi на мить здалося, що вона до нього заграе, проте ii наiвний вигляд говорив, що ця ситуацiя ii радше веселить, анiж засмучуе. – А у вас е дiти, Ентонi? – поцiкавилася вона. – Одна дитина, здаеться, все ж таки е. Мiй син живе зi своею мамою, яка робить усе можливе, аби я нiяк не змiг збити його зi шляху, – сказав Ентонi i збагнув, що пристойно випив. У тверезому станi вiн би нi за що не розповiдав про Фiллiпа. Цього разу за усмiшкою вiн помiтив серйозний погляд, так, нiби вона розмiрковувала, чи заслуговуе вiн на спiвчуття. Аби приховати збентеженiсть, вiн налив собi ще вина i промовив: – Усе гаразд. Вiн… – Яким чином ви можете збити його з намiченого шляху, пане О’Харо? – запитала донька мера Марiетта, яка сидiла навпроти. – Пiдозрюю, мадемуазель, що мене самого доволi легко збити зi шляху, – вiдповiв журналiст. – Якби я сам не погодився написати улесливу статтю про пана Стiрлiнга, гадаю, мене б переконала смачна iжа та приемна компанiя за цим столом. – Вiн зробив паузу, а тодi запитав: – А вас легко збити зi шляху, панi Монкрiфф? Йому здавалося, що Івонна була найбiльш невинною гостею сьогоднiшнього вечора. – Та простiше простого. Тiльки от нiхто навiть не намагаеться, – вiдповiла вона. – Не мели дурниць, – з любов’ю промовив ii чоловiк. – Менi знадобився лише мiсяць, аби тебе зiпсувати. – Тобi довелося дорого за мене заплатити, любий. На вiдмiну вiд пана О’Хари, у тебе немае анi зовнiшностi, анi чарiв, – кинула вона, посилаючи чоловiку повiтряний поцiлунок. – З нас усiх спокусити не можна хiба що Дженнi. Хiба ж вона не янгол? – Немае такоi людини на свiтi, для якоi неможливо пiдiбрати правильну цiну, – сказав Монкрiфф. – І наша мила Дженнi тут не е винятком. – Так i е, Френсiсе. Ось пан Лафаетт – iстинний зразок непiдкупностi, – промовила Дженнiфер, i куточки ii губ ехидно задерлися. Очевидно, випила забагато вина. – Зрештою, у колах французьких полiтикiв немае такого явища, як розбещенiсть. – Люба, менi здаеться, у тебе немае достатньо знань, аби обговорювати французьку полiтику, – перервав ii Лоренс Стiрлiнг. Ентонi помiтив, як щоки Дженнiфер почали наливатися рум’янцем. – Я лише хотiла сказати… – Не треба нiчого говорити, – байдуже сказав вiн. Дженнiфер клiпнула i втупилася поглядом у тарiлку. Розмови рiзко обiрвалися. – Менi здаеться, ви маете рацiю, панi, – галантно пiдтримав Дженнiфер мсье Лафаетт, ставлячи келих вина на стiл. – Проте я можу розповiсти про нечесного негiдника, який буде моiм суперником на виборчих перегонах. Звiсно ж, за вiдповiдну цiну. Хвиля смiху пройшлася над столом. Марiетта, нiби випадково, торкнулася ноги Ентонi пiд столом. А Дженнiфер, яка сидiла поряд, тихо давала офiцiантам накази прибирати зi столу. Монкрiффи активно перемовлялися через пана Демарсьера, який сидiв мiж ними. «Господи! – подумав Ентонi. – Що я тут роблю? Це не мое життя». Лоренс Стiрлiнг говорив iз сусiдом та спiвчутливо кивав. «От дурень», – подумав Ентонi, хоча вiн чудово розумiв, що в цiй ситуацii сам бiльше скидаеться на дурня. Дружина вiд нього пiшла, кар’ера розвалилася, багатства так i не накопичив. Згадка про сина, спiвчуття Дженнiфер та випитий алкоголь зовсiм зiпсували йому настрiй. Ентонi залишалося лише одне: вiн покликав офiцiанта й попросив налити йому ще келих вина. Подружжя Демарсьер покинуло маеток Стiрлiнга пiсля одинадцятоi, Лафаетти пiшли одразу ж за ними – вранцi важлива нарада, пояснив мер, додавши: «Ми, французи, починаемо день ранiше за вас, англiйцiв». Тодi мер потис руки усiм гостям на великiй верандi, на якiй вони пили каву i брендi, i звернувся до Ентонi: «Чекатиму на вашу статтю, пане О’Харо. Було приемно з вами познайомитись». – Навзаем, – похитуючись, вiдповiв Ентонi. – Ви вiдкрили для мене чарiвний свiт мiсцевоi полiтики. Ентонi був дуже п’яний. Слова зривалися з його вуст iще до того, як вiн встигав подумати про те, що скаже. Вiн часто заклiпав очима, злякавшись, що його останню фразу можуть неправильно зрозумiти. Ентонi погано пам’ятав, про що йшла мова останнi кiлька годин. Погляд мера на якусь мить зустрiвся з Ентонi. Тодi вiн прибрав руку й розвернувся. – Тату, я затримаюся тут трохи, якщо ти не проти? Переконана, один iз цих джентльменiв не вiдмовиться провести мене додому, – звернулася до батька Марiетта, багатозначно поглянувши на Ентонi, який енергiйно захитав головою на знак згоди. – Менi може знадобитися ще й ваша допомога, мадемуазель, – промовив Ентонi, – я не маю жодного уявлення, де я. – Я простежу, щоб вона дiсталася додому без пригод, – сказала Дженнiфер, цiлуючи на прощання мера та його дружину. – Дякую, що завiтали до нас сьогоднi. Ще Дженнiфер сказала щось французькою, але Ентонi нiчого не зрозумiв. Пiд вечiр денна спека помiтно спала, однак Ентонi цього майже не помiчав. Вiн прислухався до плескоту хвиль, дзенькоту келихiв, уривкiв розмов Монкрiффа i Стiрлiнга, якi обговорювали фондовий ринок та перспективи закордонних iнвестицiй. Проте вiдмiнний коньяк, який хтось налив йому в келих, захоплював усю увагу журналiста. Вiн звик до самотностi у незнайомiй краiнi, йому було комфортно проводити час наодинцi з собою, але сьогоднi ввечерi вiн почувався неврiвноваженим та дратiвливим. Вiн поглядав на трьох жiнок, двох брюнеток i одну бiлявку. Дженнiфер Стiрлiнг виставила вперед руку, показуючи, очевидно, нову каблучку. Двi iншi щось бурмотiли та ледь чутно смiялися. Час вiд часу Марiетта кидала погляд на Ентонi й усмiхалася. Вони там щось замислили? «Обережно, Ентонi, – сказав вiн самому собi, – iй усього сiмнадцять. Занадто юна для тебе». Було чутно цокотiння цвiркунiв та жiночий смiх, з маетку линули мелодii легкого джазу. Ентонi на мить заплющив очi, а тодi поглянув на годинник – година промайнула непомiтно. У нього було тривожне вiдчуття, що вiн задрiмав. У будь-якому разi, вже був час повертатися додому. – Гадаю, менi час повертатися в готель, – сказав вiн чоловiкам, ледве пiднiмаючись iз крiсла. – Мiй водiй вас вiдвезе, – промовив Лоренс Стiрлiнг, пiдводячись на ноги й тримаючи у руцi величезну сигару. – Нi-нi, не варто, – запротестував Ентонi. – Свiже повiтря пiде менi на користь. Дякую за… за цiкавий вечiр. – Зателефонуйте менi вранцi в офiс, якщо вам знадобиться будь-яка додаткова iнформацiя. Я буду там до обiду, а тодi лечу в Африку. Хiба що ви хочете подивитися на моi шахти. Африка завжди з радiстю нас зустрiне… – Іншим разом, – вiдповiв Ентонi. Стiрлiнг коротко i впевнено потис руку Ентонi. Монкрiфф узяв з нього приклад, а тодi мовчки вiдсалютував. Ентонi розвернувся й попрямував до ворiт. Дорiжку прикрашали невеличкi лiхтарики у клумбах. У далекому нiчному морi мерехтiли вогнi кораблiв. Легкий вiтерець доносив до нього з тераси ледь чутнi голоси. – Цiкавий хлопець, – сказав Монкрiфф, але тон його голосу свiдчив про зовсiм протилежне. – Самовдоволений зануда, – пробурмотiв собi пiд носа Ентонi. – Пане О’Харо, ви не проти, якщо я пройдуся з вами? Ентонi повернувся, похитуючись. Перед ним стояла Марiетта, в накинутому на плечi кардиганi, стискаючи у руках сумочку. – Я знаю дорогу до мiста. Тут е гiрська стежка, можемо пройти там. Менi здаеться, що самi ви точно заблукаете, – сказала дiвчина, беручи Ентонi, який ледве стояв на ногах, пiд руку. – Нам пощастило, що сьогоднi чисте небо. Бачитимемо принаймнi куди йти. Якусь мить вони йшли мовчки. Ентонi прислуховувався до шарудiння пiску пiд ногами, аж раптом вiн зачепився за невисокий кущ лаванди i тихо зiтхнув. Незважаючи на погожий вечiр та приемну супутницю, вiн вiдчував тугу i не розумiв за чим. – Щось ви притихли, пане О’Харо. Ви там ще не заснули? – запитала Марiетта. З маетку до них линув смiх. – Скажiть, вам подобаються такi вечори? – запитав Ентонi. – Доволi милий маеток, – знизала плечима вона. – Милий маеток. Це ваш критерiй того, наскiльки вдалим був вечiр, мадемуазель? – Марiетта. Називайте мене просто Марiетта, – сказала дiвчина, пiднявши брову, але не звернула уваги на його рiзкий тон. – Тобто ви хочете сказати, що вам цей вечiр не сподобався? – У компанii таких людей, – промовив Ентонi, розумiючи, що вiн забагато випив i зараз поводиться агресивно, – менi хочеться дiстати револьвер, запхати його до рота й спустити гачок. Марiетта захихотiла, й Ентонi, задоволений ii очевидною пiдтримкою, продовжив говорити. – Чоловiки вихваляються тим, у кого що е. Жiнок цiкавлять лише iхнi клятi прикраси. У них е грошi, можливостi робити те, що хочеться, або iздити туди, куди хочеться, але жоден з них нi за що не висуне носа зi свого обмеженого свiту. – Ентонi знову спiткнувся, але Марiетта встигла його пiдхопити. – Я б краще провiв вечiр разом з жебраками, якi вештаються бiля готелю «Кап». Якщо, звiсно, люди на кшталт Стiрлiнга ще не вичистили все до блиску i не повивозили небажаних людей у якусь вiдлюдну мiсцину… – А я думала, вам сподобалася панi Стiрлiнг, – сказала Марiетта з нотками докору в голосi. – Принаймнi половина чоловiчого населення Рив’ери у неi таемно закохана. – Маленька, розпещена жiночка, яка вдало вийшла замiж i не мае жодноi власноi думки у головi. Такi знайдуться у кожному мiстi, мадемуаз… Марiетто. Красива лялька з порожньою головою, – продовжував вiн свою тираду i не одразу помiтив, що дiвчина зупинилася. Вiдчувши якесь напруження в повiтрi, Ентонi розвернувся i з жахом помiтив, що за декiлька крокiв вiд нього стояла Дженнiфер Стiрлiнг. Вона тримала у руках його лляний пiджак, ii бiляве волосся було залите мiсячним сяйвом. – Ви забули це, – промовила вона крiзь зуби, простягаючи руку. Їi очi невдоволено блищали. Ентонi пiдiйшов i взяв свiй пiджак. – Перепрошую, пане О’Харо, що ми так вас розчарували. Що наше життя аж настiльки вас ображае. Очевидно, аби заслужити ваше схвалення, потрiбно мати темну шкiру i жити у бiдностi. – Господи! – промовив вiн i зiтхнув. – Менi дуже шкода. Я… я дуже п’яний. – Це точно. У будь-якому разi я прошу вас не нападати на Лоренса у статтi, якою б не була ваша думка про мене та мiй зiпсований спосiб життя, – промовила Дженнiфер i попрямувала до маетку. Ентонi скривився i беззвучно вилаявся. Аж тут до нього долинули ii останнi слова: – Можливо, наступного разу, перш нiж погоджуватися провести час у компанii таких зануд, ви добре подумаете i зрозумiете, що можна просто вiдмовитися. 4 Ти не дозволяла менi тримати тебе за руку, навiть торкатися твого маленького пальчика, персику мiй милий.     Чоловiк до жiнки, у листi – Мадам, я не заважатиму вам, якщо увiмкну пилосос? – Дженнiфер почула кроки з коридору i присiла. – Ой! Вашi речi… Я не знала, що ви хочете прибрати у кiмнатi. Дозвольте вам допомогти, – промовила панi Кордоза, стоячи у дверях iз пилососом у руцi. – Нi, дякую, панi Кордозо, – вiдповiла Дженнiфер, витерши лоба та розглядаючи вмiст свого гардероба, який було розкидано по пiдлозi спальнi. – Займайтеся своiми справами. Я лише розбираю речi, аби знати, де що е. – Як скажете, панi, – вiдповiла покоiвка. – Закiнчу своi справи i пiду в крамницю. У холодильнику е м’ясна нарiзка. Ви казали, що не хочете на обiд нiчого важкого. – Так, цього цiлком досить. Дякую, – вiдповiла Дженнiфер. А тодi вона знову залишилася на самотi, глухий гуркiт пилососа поступово вiддалявся коридором. Дженнiфер випрямила спину i вiдкрила чергову коробку iз взуттям. З допомогою панi Кордози вона ось уже кiлька днiв займалася весняним прибиранням посеред зими. Дженнiфер дiставала усе з полиць та сервантiв, розглядала, вивчала, перекладала, наводила чистоту з великою швидкiстю, намагалася запам’ятати свое майно та показати, нарештi, будинку, який вперто вiдмовлявся ii приймати, хто тут справжня хазяйка. Усе почалося задля розваги, аби не замислюватися надто багато над тим, що iй потрiбно грати якусь вiдведену роль. Проте з часом це заняття перетворилося на спосiб встановлення зв’язку з будинком, можливiсть з’ясувати, хто вона i ким була. Дженнiфер знайшла листи, свiтлини та своi дитячi альбоми – на одному фото маленька Дженнiфер з хвостиком сидiла на бiлому пухкенькому понi. Ретельно розглядаючи карлючки у зошитах та легковажнi жартiвливi листи, вона з полегшенням зрозумiла, що багато моментiв iй знайомi. Вона замислилась над тiею прiрвою, яка пролягла мiж розпещеним, усiма обожнюваним i навiть дещо зiпсованим дiвчам, яким вона була колись, та жiнкою, якою стала. Вона дiзналася про себе практично все, що могла, але почуття загубленостi i чужого життя не хотiло ii покидати. Учора ввечерi, пiсля двох келихiв мартiнi, вона поскаржилася на це Івоннi. – Люба, це нормально, таке трапляеться з усiма, – спiвчутливо промовила подруга, гладячи Дженнiфер по руцi. – Ти собi навiть не уявляеш, скiльки разiв я прокидалася, дивилася на свого чарiвного чоловiка, який мiцно спав та вiд якого несло перегаром, i думала: «Господи! Як я тут взагалi опинилася?» Дженнiфер спробувала усмiхнутися. Як завжди, нiхто не хотiв сприймати ii слова всерйоз, тому жiнцi не залишалося нiчого, окрiм як змиритися з цим. Наступного дня пiсля вечерi, схвильована i засмучена, Дженнiфер вирушила в лiкарню, аби поговорити з паном Гаргрiвзом. Вiн одразу ж запросив ii у свiй кабiнет, хоча Дженнiфер здалося, що це радше знак уваги до дружини впливового чоловiка, анiж професiйне ставлення до роботи. Вислухавши Дженнiфер, лiкар сказав iй приблизно те саме, що й Івонна, лише не в такiй грубiй формi. – Черепно-мозкова травма може по-рiзному впливати на людину, – сказав вiн, гасячи цигарку. – Декому стае складнiше зосереджуватися, iншi починають плакати у невiдповiднi моменти, третi переживають тривалi напади агресii. У мене було чимало пацiентiв-чоловiкiв, якi проявляли не характерну для них жорстокiсть пiсля отриманоi травми. Депресiя – доволi поширена реакцiя на те, що з вами сталося. – Це дещо бiльше, нiж звичайна депресiя, пане Гаргрiвз. Я справдi сподiвалася, що з часом… що зможу з часом стати колишньою. – Хочете сказати, вам це не вдалося? – Усе якось не так. Не так, як мае бути, – вона невпевнено всмiхнулася. – Інодi менi здаеться, що я втрачаю здоровий глузд. Вiн кивнув так, нiби чув це вже сотнi разiв. – Час дiйсно лiкуе, Дженнiфер. Я розумiю, що це заяложена фраза, але повiрте менi, це дiйсно так. Не намагайтеся досягти якогось особливого правильного вiдчуття. Наслiдки черепно-мозкових травм iндивiдуальнi. Ви можете почуватися дивно, «якось не так», як ви висловилися, ще доволi довго. Тому я випишу вам пiгулки, вони мають допомогти. І намагайтеся не думати про те, що вiдбуваеться, – сказав лiкар, виписуючи рецепт. Дженнiфер його вислухала, взяла рецепт i вийшла з кабiнету. «Намагайтеся не думати». Повернувшись додому, вона почала наводити порядок та перебирати речi. У неi була цiлiсiнька гардеробна, забита речами, у шкатулцi з горiха лежали чотири золотi каблучки з дорогоцiнним камiнням, а в iншiй – багато бiжутерii. У Дженнiфер було дванадцять капелюшкiв, дев’ять пар рукавичок та вiсiмнадцять пар взуття, зробила висновок жiнка, прибираючи останню коробку в шафу. Вона пiдписувала кожну коробку: «низькi пiдбори», «бордовi», «вечiрнi», «iз зеленого шовку». Вона примiряла кожну пару, намагаючись пригадати, коли iх взувала. Кiлька разiв у ii свiдомостi з’являлися туманнi спогади: ii ноги у чобiтках iз зеленого шовку, вона виходить iз таксi, можливо, у театр, проте всi цi спогади були гнiтюче ефемерними i зникали ранiше, нiж вона могла на них зосередитися. «Намагайся не думати». Дженнiфер якраз клала останню пару взуття в коробку, аж раптом помiтила якусь книгу. Це був дешевий iсторичний роман, що лежав мiж папером для пакування та коробками. Дженнiфер поглянула на обкладинку, але нiяк не могла пригадати сюжету цiеi книги, хоча з iншими книжками, якi були в неi вдома, таких проблем не було. «Мабуть, я купила ii, але передумала читати, – припустила вона, продивившись кiлька перших сторiнок, – виглядае доволi похмуро». Вона вирiшила погортати книгу ввечерi, а тодi, якщо iй не сподобаеться, вiддати ii панi Кордозi. Дженнiфер поклала книгу на столик бiля лiжка та обтрусила спiдницю вiд пилу. Зараз треба зайнятися бiльш важливими справами, наприклад прибрати весь цей гармидер i вирiшити нарештi, що одягти на вечерю. З ранковою поштою прийшло два листи. «Нiби пiд копiрку написанi», – подумала Мойра, читаючи iх, – однаковi симптоми та скарги вiд працiвникiв тiеi ж фабрики, де вони почали працювати майже двадцять рокiв тому. Можливо, ii директор мав рацiю, i це все витiвки профспiлок. Їм, звiсно, i ранiше час вiд часу надсилали такi листи, але зараз вони буквально йшли один за одним. Мойра вiдiрвалася вiд листа i побачила, що директор повертаеться з обiдньоi перерви. Що ж йому сказати? Вiн потис руку пану Велфорду, на iхнiх обличчях були задоволенi усмiшки, ознака того, що зустрiч пройшла вдало. Не довго думаючи, Мойра прибрала листи у верхню шухляду столу. Вона принесе iх разом з рештою, навiщо даремно турбувати директора. Тим паче секретарка чудово знала, якою буде його реакцiя. Якусь мить вона уважно спостерiгала за тим, як ii директор проводжае пана Велфорда з конференц-зали до лiфта. Вона пригадала ранкову розмову. Окрiм них, в офiсi нiкого не було. Іншi секретарки рiдко приходять на роботу ранiше дев’ятоi, а от Мойра завжди приiжджае на годину ранiше, аби заправити кавоварку, розкласти папери, перевiрити пошту, яка прийшла ввечерi, та переконатися в тому, що до появи директора все працюе як слiд. Зрештою, це була ii робота, до того ж iй подобалося снiдати в офiсi: тут вона почувалася не такою самотньою, як удома, особливо пiсля смертi матерi. Стiрлiнг запросив Мойру до кабiнету, трохи пiдводячись та пiднiмаючи руку. Вiн знав, що вона це помiтить: вона завжди одним оком стежила за ним, раптом йому щось знадобиться. Мойра розправила спiдницю i швидко увiйшла в кабiнет, очiкуючи, що вiн почне надиктовувати чергового листа чи попросить принести якийсь звiт, натомiсть вiн пiдвiвся i тихо зачинив за секретаркою дверi. Вона з усiх сил намагалася не виказувати свого хвилювання, адже вiн ще нiколи не зачиняв за нею дверi, жодного разу за п’ять рокiв роботи. Мойра пригладила волосся. – Мойро, пам’ятаете, ми говорили з вами про дещо кiлька тижнiв тому? – тихо промовив Стiрлiнг, пiдходячи ближче до секретарки. Вона витрiщилася на пана Стiрлiнга, зацiпенiвши вiд того, наскiльки близько вiн до неi стояв, та несподiваного повороту подiй, i захитала головою, не розумiючи, що вiн мае на увазi – виглядала трохи по-дурному, пригадувала Мойра пiзнiше. – Справа, про яку ми говорили, – у його голосi вiдчувалися нотки роздратування, – пiсля того, як моя дружина потрапила в аварiю. Я хотiв уточнити, ви впевненi, що бiльше нiчого не приходило? – А, так-так, звiсно, – заторохтiла Мойра, нервово смикаючи комiрець сорочки. – Нi, сер. Я двiчi ходила туди, як ви просили, але нiчого не приходило. – На мить Мойра замислилась, а тодi додала: – Зовсiм нiчого не було. Я в цьому впевнена. Вiн полегшено кивнув, а тодi несподiвано нiжно iй усмiхнувся. – Дякую, Мойро. Ви ж знаете, наскiльки я вас цiную, правда? Мойра вiдчула задоволення. Пан Стiрлiнг пiдiйшов до дверей i вiдчинив iх, додавши: – Ваша обережнiсть завжди була вашою найбiльшою перевагою. – Я… Ви завжди можете покладатися на мене. Ви ж знаете, – набравши повнi груди повiтря, промовила Мойра. – Що таке, Мойро? – запитала ii одна з машинiсток, коли пiзнiше того ж дня наштовхнулась на секретарку у жiночiй вбиральнi. Вона тихесенько мугикала собi щось пiд носа. – Маеш вигляд, нiби кiшка, якiй дали сметану, – сказала машинiстка, обережно наносячи на губи помаду i трохи парфумiв на шию. – Невже Марiо з поштового вiддiлу нарештi впав до нiг нашоi Мойри? – промовила вона, i з сусiдньоi кабiнки почувся уiдливий регiт. – Якби ти придiляла роботi хоча б частину того часу, який проводиш за безглуздими плiтками, Фiллiс, то могла б уже давно стати кимось бiльшим, нiж молодшою машинiсткою, – вiдрiзала Мойра, виходячи з убиральнi. Але навiть нестримний регiт, який прокотився, коли вона попрямувала в офiс, не змiг зiпсувати ii настрою. Площа була прикрашена рiздвяними гiрляндами. Великi бiлi продовгуватi лампочки висiли мiж лiхтарними стовпами у вiкторiанському стилi та обплiтали стовбури дерев у парках. – Щороку ранiше, – промовила панi Кордоза, обертаючись вiд панорамного вiкна у вiтальнi до Дженнiфер, яка щойно увiйшла до кiмнати. – А ще навiть не грудень, – додала покоiвка, затуляючи фiранки. – Зате яка краса навколо, – вiдповiла Дженнiфер, одягаючи сережки. – Панi Кордозо, чи не могли б ви застебнути гудзика позаду. Нiяк не можу до нього дiстати. Рука Дженнiфер поступово загоювалася, проте рухливiсть iще не вiдновилася настiльки, щоб жiнка могла одягатися без сторонньоi допомоги. Панi Кордоза взяла кiнчики комiрця, застебнула гудзик, обтягнутий темно-синiм шовком, i вiдiйшла назад, чекаючи, поки Дженнiфер обернеться. – Ця сукня завжди вам личила, – зауважила покоiвка. Дженнiфер уже звикла, що в такi моменти ледь стримуеться, аби не запитати: «Що, правда? Я ii вже одягала?» Вона навчилася майстерно приховувати своi почуття, переконавши всiх навколо у тому, що остаточно стала собою колишньою. – Щось не можу пригадати, коли одягала ii востанне… – трохи подумавши, промовила вона. – На ваш день народження. Ви ходили у якийсь ресторан у Челсi. Дженнiфер сподiвалась, що це розбудить якiсь спогади, але нiчого не вiдбулося. – Так-так, – промовила вона з легкою усмiшкою, – чудовий був вечiр! – Сьогоднi якийсь особливий вечiр, мадам? Дженнiфер поглянула на себе у дзеркало, що висiло над камiном, – бiляве волосся дбайливо вкладене у м’якi локони, очi пiдведенi ретельно розтушованим олiвцем, i вiдповiла: – Нi, що ви. Монкрiффи запросили нас на вечерю i танцi. Все тi ж люди, все тi ж розваги. – Я затримаюся ще на годину, якщо ви не заперечуете. Потрiбно накрохмалити простирадла. – А ми платимо вам за понаднормову роботу? – не довго думаючи, запитала Дженнiфер. – Звичайно, панi, – вiдповiла покоiвка. – Ви та ваш чоловiк надзвичайно щедрi. Лоренс – вона й досi не могла називати його Ларрi, як це робили iншi, – сказав, що затримаеться на роботi довше, тому Дженнiфер запропонувала взяти таксi до його офiсу, щоб звiдти разом поiхати на вечерю до друзiв. Йому не надто сподобалась ця iдея, але вона наполягла на своему. Впродовж останнiх кiлькох тижнiв вона намагалася частiше виходити з дому, аби показати свою незалежнiсть. Вона ходила на шопiнг, одного разу з панi Кордозою, а iншого – сама. Прогулювалася Кенсiнгтон-хай-стрит, намагаючись упоратися з натовпами людей, постiйним шумом i штовханиною. За кiлька днiв до цього вона придбала в магазинi накидку, не тому, що вона iй сподобалась чи була потрiбна, iй просто хотiлось повернутися додому з почуттям досягненоi мети. – Мадам, вам допомогти одягнутися? – запитала покоiвка, тримаючи в руках темно-сине пальто з парчi. Панi Кордоза тримала пальто за плечi, щоб Дженнiфер могла просунути одночасно обидвi руки в рукава. Шовкова пiдкладка приемно пом’якшувала важкiсть парчi. Дженнiфер одягла пальто, поправила комiр, повернулась до покоiвки й запитала: – А чим ви займаетесь вечорами? Пiсля того, як iдете звiдси. – Чим я займаюся? – покоiвка розгублено заклiпала. – Я хотiла спитати, куди ви йдете? – Я повертаюся додому, – вiдповiла покоiвка. – До… своiх рiдних? – запитала Дженнiфер, думаючи про те, що вона стiльки часу проводить з цiею жiнкою i нiчогiсiнько про неi не знае. – Моi рiднi у Пiвденнiй Африцi. Двi дорослi доньки та два внуки. – Ну, звiсно ж. Пробачте, нiяк не можу все пригадати. Не пригадую, щоб ви говорили коли-небудь про свого чоловiка. – Вiн пiшов з життя майже вiсiм рокiв тому, мадам, – вiдповiла покоiвка, дивлячись у пiдлогу. – Вiн був керiвником на шахтi у Трансваалi, – додала панi Кордоза, поки Дженнiфер розгублено мовчала. – Ваш чоловiк запропонував менi цю роботу, щоб я могла утримувати свою сiм’ю. – Менi так шкода, пробачте менi, – промовила Дженнiфер, вiдчуваючи, що безцеремонно вдерлася у чуже життя. – Я ще не пригадала всього. Прошу, не думайте, що я… – Дженнiфер залилась рум’янцем, дивлячись, як панi Кордоза хитае головою. – За нормальних обставин я б нiколи… – Прошу вас, мадам, я все розумiю, – обережно заспокоiла ii покоiвка. – Ви ще не повнiстю повернули колишню себе. Вони стояли i дивилися одна на одну, панi Кордоза докоряла собi за те, що поводиться надто фамiльярно. Проте Дженнiфер думала зовсiм про iнше. – Панi Кордозо, – промовила вона, – як гадаете, я сильно змiнилася пiсля аварii? Панi Кордозо? – повторила Дженнiфер, помiтивши, як покоiвка затримала погляд на ii обличчi. – Можливо, зовсiм трiшки. – Що саме в менi змiнилося? Покоiвка здавалася наляканою, i Дженнiфер помiтила, що вона боiться казати правду. Але тепер Дженнiфер не могло нiщо зупинити. – Будь ласка, тут не може бути правильноi чи неправильноi вiдповiдi, просто останнiм часом… Останнiм часом усе таке дивне для мене… Тому менi хотiлося б дiзнатися, як було ранiше… – Ви стали трохи спокiйнiшою, – промовила покоiвка, схрестивши руки на грудях, – менше часу проводите з iншими. – Хочете сказати, ранiше я була щасливiшою? – Мадам, прошу, – розгублено промовила покоiвка, перебираючи намисто на шиi. – Я не знаю, що вам вiдповiсти, i менi справдi вже час iти. Я накрохмалю простирадла завтра, якщо ви не заперечуете, – вiдповiла вона i пiшла геть, так що Дженнiфер не встигла iй нiчого заперечити. Дженнiфер одразу зрозумiла, чому ресторан «Бiчкомбер» у готелi «Мейфейр» був найпопулярнiшим закладом у мiстi: увiйшовши разом з чоловiком у залу, що була всього за кiлька ярдiв вiд холодних лондонських вулиць, Дженнiфер раптом опинилася в тропiчному раю. Кругла барна стiйка i стеля були оздобленi бамбуком. На пiдлозi розкиданi водоростi, а з балок пiд стелею звисали рибальськi сiтi i буйки. З вбудованих у декоративнi скелi динамiкiв линула гавайська мелодiя, яку весь час приглушував галас вiдвiдувачiв, якi завiтали сюди у п’ятницю ввечерi. На однiй зi стiн було намальоване блакитне небо та нескiнченний пляж з бiлим пiском, а в барi стояла фiгура напiвоголеноi жiнки, яка колись прикрашала нiс корабля. Поряд з нею, намагаючись повiсити капелюха на одну з рiзьблених вiшалок, стояв Бiлл. – Дженнiфер! Ну, нарештi! Івонно, а ти вже знайома з русалонькою Етель? – крикнув вiн, знiмаючи капелюха i радiсно ним махаючи. – Будь уважною, – прошепотiла Івонна, вiтаючись iз ними. – Вайолет залишилася вдома, а Бiлл уже встиг добряче хильнути. Лоренс вiдпустив руку Дженнiфер, i вони пiшли за свiй столик. Івонна сiла навпроти Дженнiфер, а тодi елегантно махнула рукою, кличучи Анну i Домiнiка, якi також щойно прийшли. Коли Дженнiфер проходила повз Бiлла, який сидiв на протилежному боцi, вiн схопив Дженнiфер за руку i поцiлував ii. – Бiлле, ти негiдник! – захитав головою Френсiс. – Припини, бо я покличу Вайолет. – А де Вайолет? Чому вона залишилася вдома? – запитала Дженнiфер, очiкуючи, доки офiцiант вiдсуне iй стiлець. – Дитина захворiла, i вона боiться, що нянька не впораеться, – промовила Івонна, iронiчно пiднявши брову. – Тому що дiти – завжди на першому мiсцi, – промовив Бiлл. – Тому лишайтеся такими, якими ви е, ледi, – пiдморгнув вiн Дженнiфер. – Нам, чоловiкам, також потрiбна жiноча турбота. – Замовимо що-небудь? Що у них тут е хорошого? – Я вiзьму «Май Тай», – сказала Анна. – А я «Королiвський ананас», – промовила Івонна, розглядаючи коктейльне меню, на обкладинцi якого була зображена жiнка у гавайськiй спiдницi. – А ти, Ларрi? Дай вгадаю, «Балiйський скорпiон»? Щось iз жалом на хвостi? – вихопив Бiлл меню в Івонни. – Звучить огидно. Менi вiскi. – Тодi я оберу коктейль для чарiвноi Дженнiфер. Дженнi, люба, як щодо «Прихованоi перлини»? Чи, може, «Падiння гавайськоi красунi»? Як тобi? – Як скажеш, Бiлле, – засмiялася Дженнiфер. – А я тодi замовлю «Нещасного негiдника», адже це про мене, – сказав вiн життерадiсно. – Гаразд, то, може, потанцюемо? Спочатку принесли напоi, а тодi – замовленi страви: свинину по-полiнезiйськи, креветки з мигдалем i стейк iз соусом з перцiв. Дженнiфер, яка швидко захмелiла вiд коктейлю, зрозумiла, що не може змусити себе з’iсти навiть шматочок. Галас у ресторанi посилювався; у кутку почала грати жива музика, парочки вийшли на танцмайданчик, а гостi за столиками змагалися, хто голоснiше говоритиме. Верхне свiтло згасло, залишились лише настiльнi лампи з кольорового скла, з яких линуло м’яке червоно-золотисте сяйво. Дженнiфер дивилася на своiх друзiв. Бiлл продовжував пускати iй бiсики, нiби очiкуючи вiд неi схвалення; Івонна щось розповiдала Френсiсу, обiймаючи його за плече; Анна вiдiрвалась вiд свого кольорового коктейлю, який вона повiльно потягувала крiзь соломинку, i зайшлася реготом. І ось у Дженнiфер знову з’явилося це вiдчуття, воно накочувалося, як невблаганна хвиля, iй знову здалося, що вона повинна бути деiнде, але не тут. Вона була далеко вiд друзiв, почувалася, нiби у склянiй кульцi. Раптом Дженнiфер нестерпно захотiлося додому. Не варто було так багато пити, от дурненька. Вона зустрiлася поглядом з чоловiком i всмiхнулася йому, сподiваючись на те, що не виглядае настiльки розгубленою, як почуваеться. Але вiн не усмiхнувся iй у вiдповiдь. «У мене все на обличчi написано», – з жалем подумала вона. – То в чому рiч? – запитав Лоренс, обертаючись до Френсiса. – Що за свято? – Хiба нам потрiбен привiд, аби зiбратися разом? – втрутився Бiлл, потягуючи через довгу смугасту соломинку ананасовий коктейль Івонни, а вона робила вигляд, що не помiчае цього зухвальства. – У нас е новини, правда, люба? – промовив Френсiс. – Ще й якi! – вiдповiла Івонна, вiдкинувшись на спинку крiсла та дiстаючи з сумочки цигарку. – Ми зiбрали вас тут сьогоднi, наших найкращих друзiв, тому що хочемо, аби ви першими про це дiзналися, – почав Френсiс, дивлячись на дружину. – Десь за шiсть мiсяцiв у нас з’явиться маленький Монкрiфф. Якусь мить усi сидiли мовчки. – Ти вагiтна? У вас буде дитина? – промовила здивовано Анна. – Ну, ми точно ii не в магазинi купуемо, – радiсно всмiхнулась Івонна густо нафарбованими губами. – Це чудова новина! – пiдскочила зi свого мiсця Анна, щоб обiйняти подругу. – Молодчина! – Повiр менi, багато розуму тут не треба, – розсмiявся Френсiс. – Це точно, зате треба дещо iнше, – сказала Івонна, i Френсiс жартома пхнув ii у бiк. Не розумiючи, що робить, Дженнiфер пiдвелася з-за столу й поцiлувала Івонну, нiби якийсь iмпульс штовхав ii до цього. – Це безперечно прекрасна новина, – промовила вона, не розумiючи, чому почуваеться настiльки розгубленою. – Вiтаю. – Я хотiла сказати тобi ранiше, – взяла ii за руку Івонна, – але вирiшила зачекати, доки ти… – Не стану собою. Звiсно ж, – випросталася Дженнiфер. – Але це дiйсно чудово, я за тебе неймовiрно рада. – Ви наступнi, – голосно промовив Бiлл, звертаючись до Лоренса та Дженнiфер. – Залишились лише ви. Давай, Ларрi, хутчiше. Не розчаровуй нас. Сорочка Бiлла виглядала зiм’ятою, краватка була напiврозв’язаною. Дженнiфер зашарiлася, вона сподiвалася, що у напiвтемному примiщеннi ресторану цього нiхто не помiтить. – Усьому свiй час, Бiлл, – м’яко обiрвав його Френсiс. – Нам для цього знадобився не один рiк. Спочатку потрiбно вдосталь насолодитися життям. – Що? Ти називаеш це насолодою? – вигукнула Івонна, i всi розсмiялися. – Ну, так. А куди поспiшати? – Зовсiм нiкуди, – пiдтримала його Дженнiфер, спостерiгаючи за тим, як ii чоловiк дiстае з внутрiшньоi кишенi сигару та обережно вiдрiзае кiнчик. Вони поверталися додому на таксi. Друзi стояли на замерзлiй брукiвцi тротуару: Івонна махала рукою, Френсiс турботливо пiдтримував ii за лiкоть. Домiнiк та Анна пiшли трохи ранiше, а Бiлл виконував серенади перед перехожими. – Чудова новина, правда? – промовила Дженнiфер. – Ти справдi так гадаеш? – вiн дивився у вiкно таксi на темнi вулицi, якi де-не-де освiтлювали лiхтарi. – Дiти – це чудово. – Бiлл жахливо напився, правда? – Вона дiстала з сумочки пудру i подивилася на свое вiдображення, яке нарештi припинило ii дивувати. – Бiлл – дурень, – промовив ii чоловiк, усе ще витрiщаючись у вiкно. Десь вдалинi залунала сирена. Дженнiфер закрила сумочку й поклала руки на колiна, розмiрковуючи над тим, що б iще такого сказати. – А ти… А про що ти подумав, коли почув цю новину? Вiн повернувся до неi. Одну половину його обличчя освiтлювала лампа у салонi авта, а друга залишалась у темрявi. – Я маю на увазi Івонну. У ресторанi ти майже нiчого не говорив. – Я подумав, – сказав вiн з неприхованим сумом у голосi, – що Френсiсу Монкрiффу неабияк пощастило. Бiльше вони не сказали одне одному нi слова. Коли таксi пiд’iхало до маетку, Лоренс розплачувався з водiем, а Дженнiфер вийшла з авта i почала повiльно пiднiматися кам’яними сходами. У iхньому кварталi свiтло горiло лише бiля iхнього будинку, вiд чого заметений снiгом тротуар здавався блiдо-жовтим. Дженнiфер помiтила, що ii чоловiк п’яний як нiч, судячи з того, що вiн ледве тримався на ногах i як пiднiмався по сходах. Вона намагалася пригадати, скiльки вiскi вiн випив, але не змогла – увесь вечiр була занурена у власнi думки, розмiрковуючи над тим, як ii сприймають iншi. Ще трохи – i ii мозок закипить, якщо вона не припинить здаватися нормальною. – Принести тобi чогось випити? – запитала вона, вiдчиняючи дверi. – Можу зробити тобi чаю, якщо хочеш. – Луна вiд iхнiх крокiв прокотилася коридором. – Нi, дякую, – вiдповiв вiн, кидаючи пальто на стiлець у коридорi. – Пiду краще спати. – А я тодi… – А ти пiдеш зi мною. «То ось у чому справа», – подумала Дженнiфер. Вона обережно повiсила пальто у шафу i пiшла за ним у спальню. Раптово вона пошкодувала, що не напилася сильнiше. Тодi б вони могли безтурботно смiятися, як Домiнiк i Анна, наштовхуючись одне на одного на вулицi. Хоча нi, ii чоловiк зовсiм не був веселуном. Годинник показував за чверть другу. Лоренс зняв iз себе одяг, який залишив валятися на пiдлозi. Дженнiфер помiтила, що вiн був безнадiйно втомленим, i на якусь мить iй здалося, що чоловiк просто засне. Вона зняла туфлi, i раптом збагнула, що не зможе самостiйно розстiбнути гудзика на сукнi. – Лоренсе? – Що? – Ти не мiг би розстiбнути менi гудзика? – вона повернулася до нього спиною. Дженнiфер намагалася не здригатися, коли його пальцi незграбно потягнули за тканину. Вiд нього несло вiскi i гiркуватим сигарним димом. Вiн потягнув за гудзика, зачепивши кiлька разiв пасмо волосся, так що Дженнiфер скрикнула вiд болю. – Чорт забирай, – зрештою промовив вiн. – Я його вiдiрвав. Вона зняла сукню й повернулася до чоловiка, вiн поклав обтягнутого шовком гудзика iй у долоню. – Нiчого страшного, – промовила Дженнiфер, намагаючись не засмучуватися. – Я впевнена, панi Кордоза пришие його на мiсце. Дженнiфер повернулася, щоб повiсити сукню до шафи, аж тут вiн схопив ii за руку. – Потiм прибереш, – сказав Лоренс, вiн ледь помiтно хитав головою й уважно дивився на Дженнiфер напiврозплющеними очима. Вiн пiдiйшов ближче, нахилився до Дженнiфер, обiйняв ii i почав цiлувати. Вона заплющила очi, вiдчуваючи, як його руки пестять ii шию, плечi, нiби вiн хапаеться за неi, аби не втратити рiвновагу. Вiн потягнув ii до лiжка, пестячи своiми великими долонями ii груди, i привалив своею вагою. Вона ввiчливо вiдповiдала на його поцiлунки, намагаючись приховати вiдразу вiд його подиху. – Дженнi… – швидко дихаючи, шепотiв вiн, – Дженнi. Принаймнi це станеться швидко, думала Дженнiфер. Але Лоренс раптово зупинився. Вона розплющила очi й побачила, що вiн пильно на неi дивиться. – Що сталося? – запитав вiн, ледве повертаючи язика. – Нiчого. – У тебе такий вигляд, нiби я роблю щось жахливе. Тобi справдi неприемно? Вiн був п’яний, але в його голосi вiдчувалася якась незрозумiла iй образа. – Пробач, любий. Я не хотiла, аби ти так подумав, – промовила Дженнiфер, пiдводячись на лiктi. – Мабуть, я просто втомилася, – додала вона i взяла його за руку. – Он воно що. Стомилася. Вони сидiли поряд на лiжку. Лоренс розчаровано провiв рукою по волоссю. Дженнiфер мучила провина, але за цим почуттям, вона, на свiй сором, вiдчувала полегшення. Коли мовчання стало нестерпним, вона взяла його за руку i прошепотiла: – Лоренсе… як гадаеш, зi мною все гаразд? – Що ти маеш на увазi? Вона вiдчула, як слова стали клубком у горлi. Це ж ii чоловiк: вона безперечно повинна йому довiряти. Дженнiфер пригадала, як Івонна дивилася на Френсiса, як вони весь час про щось перешiптувались; вона пригадала, як Домiнiк та Анна радiсно всiдалися в таксi та голосно смiялися. – Лоренсе… – Ларрi! – гаркнув вiн. – Називай мене Ларрi! Невже це так складно запам’ятати? – Пробач, Ларрi, – промовила вона, закриваючи обличчя руками. – Я все ще почуваюся так дивно. – Дивно? – Так, нiби чогось бракуе, – здригнулася вона. – Я почуваюся так, нiби мушу скласти пазл, але менi не вистачае якоiсь деталi. Мабуть, це звучить безглуздо. «Будь ласка, скажи менi, що це не так, – беззвучно благала вона. – Обiйми мене. Скажи менi, що це все дурницi, що скоро все стане на своi мiсця. Скажи менi, що Гаргрiвз мав рацiю i це жахливе почуття зникне. Полюби мене хоч трiшечки. Просто побудь поряд, доки я не вiдчую, що все гаразд, що так i мае бути. Просто зрозумiй мене». Але коли Дженнiфер поглянула на Лоренса, вiн дивився на своi черевики, що валялися на килимi поряд з лiжком. Поступово вона зрозумiла, що мовчить вiн не тому, що намагаеться знайти вiдповiдь. Його мовчання говорить про дещо страшнiше: вiн мовчить, бо намагаеться втамувати лють. – Як гадаеш, Дженнiфер, чого саме бракуе у твоему життi? – запитав вiн тихо i з вiдчутним холодком у голосi. – Нiчого, – швидко вiдповiла вона. – Усе гаразд. Я абсолютно щаслива. Я… – Вона пiдвелася i пiшла у ванну. – Пан Гаргрiвз каже, що все скоро минеться. Скоро я знову стану колишньою. Коли Дженнiфер прокинулася, чоловiка у спальнi вже не було. У дверi тихенько стукала панi Кордоза. Дженнiфер розплющила очi й вiдчула жахливий головний бiль. – Мадам? Бажаете, аби я принесла вам чашечку кави? – Було б просто чудово, – прохрипiла Дженнiфер. Вона повiльно сiла на лiжку, мружачись вiд яскравого свiтла. На годиннику була за чверть десята. Знадвору почувся гуркiт двигуна, скрегiт лопати, якою хтось розчищав снiг, а ще веселе щебетання горобцiв, якi сидiли на гiлках дерев. Хтось поклав на мiсце речi, що були розкиданi ввечерi по пiдлозi. Дженнiфер лягла на подушки, пригадуючи подробицi минулого вечора. Коли вона вийшла з ванноi, вiн повернувся до неi своею широкою, сильною спиною, утворюючи невидиму нездоланну стiну. Вона вiдчула полегшення, i разом з тим почувалася розгубленою. На неi налiг безмежний смуток. «Так не можна, – подумала вона. – Потрiбно припинити розповiдати про своi почуття. Я буду хорошою, я буду доброю. Минулоi ночi я зробила йому боляче, це моя провина». «Намагайся не думати». У кiмнату постукала панi Кордоза. Вона принесла каву i два тонких тости. – Я подумала, ви зголоднiли. – Дуже мило з вашого боку. Пробачте. Менi варто було прокинутися на кiлька годин ранiше. – Я поставлю каву сюди, – промовила панi Кордоза й обережно поставила тацю на лiжко, а чашку з кавою на столик поряд. – Не буду вас бiльше турбувати, якщо вам щось знадобиться – я унизу. Панi Кордоза кинула погляд на багряний шрам на руцi Дженнiфер i хутко вiдвернулася. Покоiвка вийшла з кiмнати, Дженнiфер потяглася за чашкою, аж раптом ii увагу привернула книжка, що лежала поряд, – той самий любовний роман, який вона планувала переглянути й вiддати панi Кордозi. «Спочатку вип’ю кави, – подумала вона, – а тодi спущуся вниз. Було б непогано вибачитися перед панi Кордозою за ту дивну розмову минулого вечора». Дженнiфер зробила ковток, узяла книжку й почала гортати сторiнки. Вона заледве могла розiбрати рядки, що розпливались у неi перед очима. Раптом з книжки випав якийсь аркуш. Дженнiфер вiдклала роман убiк i пiдняла листок з пiдлоги. Повiльно розгорнула i почала читати. Кохана! Я не змiг сказати тобi усього, що хотiв, – ти так хутко втекла. Але я не хотiв тебе вiдштовхнути. Ти була настiльки далеко вiд правди, що менi навiть важко про це думати. Правда ось у чому: ти не перша замiжня жiнка, з якою я кохався. Ти знаеш, як я живу, i, чесно кажучи, такi стосунки цiлком мене влаштовували. Я не хотiв нi з ким зближуватися. Коли ми вперше зустрiлися, я вирiшив, що ти не станеш винятком з правила. Але потiм ти увiйшла до мене в номер у суботу, у тiй чарiвнiй сукнi, i попросила мене розстiбнути гудзика на шиi. І як тiльки я торкнувся твоеi шкiри, одразу збагнув: якщо ми кохатимемося, це стане катастрофою для нас обох. Моя люба, ти навiть не уявляеш, як це жити подвiйним життям. Ти ж така щира та неперевершена. Бути порядною людиною – велике задоволення, навiть якщо зараз ти цього не розумiеш. Тому я не хочу брати на себе вiдповiдальнiсть за те, що ти можеш втратити частину себе. А я у ту саму мить, коли ти поглянула на мене, зрозумiв: якщо зроблю те, що хочеш ти, то пропаду. Я не зможу тебе кинути, не зможу вчинити з тобою так, як з iншими. Я не зможу ввiчливо вiтатися з Лоренсом, зустрiчаючи вас у якомусь ресторанi. Я нiколи не зможу змиритися з тим, що ти належиш iще комусь. Увесь цей час я себе обманював. Саме тому, кохана, я застiбнув цього проклятого гудзика на твоiй сукнi. Саме тому я вже двi ночi не сплю, картаючи себе за единий порядний вчинок у своему життi.     Пробач менi. Б. Дженнiфер сiла на лiжку, дивлячись на одне-едине слово. Лоренс. Лоренс. А це означало лише одне. Листа було адресовано iй. 5 Не хочу, аби тобi було погано, але менi дуже нiяково через те, що мiж нами сталося. Усе мало бути iнакше. Чесно кажучи, я гадаю, нам не варто бiльше бачитися.     (Одружений) чоловiк – жiнцi, в електронному листi Ентонi О’Хара прокинувся у Браззавiлi. Вiн дивився на вентилятор, лопатi якого повiльно кружляли над його головою, сонячне свiтло пробивалося крiзь жалюзi, й Ентонi замислився, чи помре вiн цього разу. Голову нiби затисло у лещатах, гострий бiль пронизував скронi. Нирки болiли так, нiби минулоi ночi хтось добряче вiдгамселив iх молотом. У ротi пересохло, присмак був жахливий, на додачу його нудило. Вiн вiдчув наближення незрозумiлоi панiки. У нього стрiляли? Побили пiд час вуличних заворушень? Ентонi заплющив очi, сподiваючись почути бодай якiсь звуки вулицi: крики рознощикiв iжi, постiйний трiск радiоприймачiв, довкола яких збирались люди, i, сидячи навпочiпки, намагалися почути, де очiкуеться чергове заворушення. Нiчогiсiнько. Тиша. Це жовта лихоманка, i цього разу вона точно його доб’е. Але не встиг вiн додумати цю думку, як зрозумiв, що знайомi звуки Конго кудись зникли: нiхто не кричав з вiдчинених вiкон, у барах не було чутно музики, нiхто не запiкав квангу в банановому листi. Анi пострiлiв, анi розмов на лiнгала чи суахiлi. Тиша. Лише поодинокi крики чайок, якi линули звiдкись здалеку i час вiд часу ii порушували. Це не Конго. Францiя. Вiн був у Францii. На якусь мить вiд вiдчув вдячнiсть, а тодi все заглушив рiзкий бiль. Лiкар попереджував, якщо вiн знову нап’еться, почуватиметься ще гiрше, подумав Ентонi, з усiх сил намагаючись мислити логiчно. Пан Робертсон буде задоволений, якщо дiзнаеться, наскiльки точним виявився його прогноз. Впевнившись, що зможе зайняти вертикальне положення i не осоромитись, Ентонi звiсив ноги з лiжка i спочатку пiдiйшов до вiкна, намагаючись не звертати увагу на запах поту i порожнi пляшки на столику, якi нагадували про довгу нiч напередоднi. Вiн обережно вiдсунув фiранку й поглянув на затоку, яка переливалася пiд сонячним промiнням блiдо-золотавим сяйвом. Червонi дахи будинкiв на схилах були викладенi черепицею, а не iржавими листами металу, як на бунгало в Конго, iхнi мешканцi – здоровi, щасливi люди, якi йшли набережною, розмовляючи, прогулюючись, кудись поспiшаючи. Бiлi люди. Багатi люди. Ентонi примружився. Ця картинка була занадто невинною, занадто iдеальною. Ентонi почало нудити, вiн опустив фiранку й побрiв, спотикаючись, у ванну кiмнату. Його знудило, вiн почувався найнещаснiшою людиною на землi. Коли вiн знову змiг випростатися, то невпевнено залiз у душ i притулився до стiни. Вiн простояв так хвилин двадцять, сподiваючись на те, що тепла вода змие з нього увесь бруд. «Ну ж бо, вiзьми себе в руки». Ентонi одягнувся, замовив у номер каву i, почуваючись трохи легше, сiв за стiл. Годинник показував за чверть одинадцяту. Йому потрiбно було надiслати статтю, матерiал для якоi вiн збирав минулого вечора. Вiн глянув на нерозбiрливi закарлючки у записнику, намагаючись пригадати, чим завершився той вечiр. Спогади плутались: ось Марiетта стоiть перед ним бiля входу в готель i намагаеться його поцiлувати. Вiн рiшуче iй вiдмовляе, хоча й картае себе за цю дурiсть: дiвчина доволi непогана, до того ж нiбито не проти. Проте того вечора йому хотiлося зробити бодай щось хороше. Господи! Дженнiфер Стiрлiнг, тендiтна i скривджена, тримала його пiджак. Вона випадково пiдслухала його грубу тираду про всю iхню компанiю. А що вiн про неi сказав? «Маленька, розпещена жiночка… не мае жодноi власноi думки у головi». Ентонi заплющив очi. На мить йому здалося, що працювати у зонах вiйськових конфлiктiв набагато легше та безпечнiше. Там ти точно можеш визначити, хто твiй ворог. У номер принесли каву. Вiн зробив глибокий вдих i залпом випив усю чашку. Тодi зняв телефонну слухавку та попросив оператора з’еднати його з Лондоном. Панi Стiрлiнг! Я огидна свиня. Хотiв би я звалити все на втому чи неадекватну реакцiю на морепродукти, але боюся, що у всьому винен алкоголь, який менi не варто було вживати, та запальний характер, що е абсолютно неприйнятним у товариствi. Навряд чи Ви могли б сказати про мене бiльше, нiж я сам, за останнi кiлька годин, коли протверезiв. Прошу, дозвольте менi перепросити. Можливо, Ви дозволите запросити Вас та пана Стiрлiнга на обiд, перш нiж я повернуся в Лондон. Я буду дуже радий, якщо Ви надасте менi таку можливiсть. Ваш присоромлений, Ентонi О’Хара P.S. Додаю до листа копiю статтi про Вашого чоловiка, яку я надiслав у Лондон, аби запевнити Вас, що повiвся пристойно хоча б у цьому. Ентонi згорнув листа, поклав його у конверт, запечатав i перевернув. Судячи з усього, вiн був ще не зовсiм тверезим: вiн не мiг пригадати, коли востанне писав такi ввiчливi листи. І тут вiн збагнув, що не знае адреси одержувача. Вiн тихенько вилаявся, розлючений власною дурiстю. Минулого вечора водiй Стiрлiнга забрав його з готелю, а дорогу додому, за винятком кiлькох прикрих невдач, вiн заледве пам’ятае. У консьержа в готелi також не вдалось витягти нiчого корисного. – Стiрлiнг? – запитав вiн i захитав головою. – Ви його знаете? Багата й поважна людина, – сказав Ентонi, у ротi все ще вiдчувалася сухiсть. – Мсье, – вiдповiв консьерж, – тут усi багатi й поважнi. Денне повiтря було наповнене приемними ароматами, воно здавалося практично бiлим на тлi блакитного неба. Ентонi вийшов з готелю i спробував пригадати, яким шляхом iхав учора ввечерi з водiем. Дорога зайняла менше десяти хвилин, можливо, йому все ж таки вдасться знайти потрiбний будинок? Тодi вiн би залишив листа пiд дверима i пiшов геть. Ентонi намагався не думати про те, що робитиме, коли повернеться у мiсто: тiло з самого ранку нагадувало йому про довгi стосунки з алкоголем, i зсередини пiднiмалося бажання чогось хильнути. Це могло бути що завгодно – пиво, вино, вiскi. Нирки все ще болiли i його трохи трусило. «Прогулянка пiде менi на користь», – думав Ентонi, вiтаючись з усмiхненими жiнками, якi проходили мимо у капелюшках вiд сонця. Небо над Антибом було яскраво-синiм, на бiлому пляжi вiдпочивали туристи. Ентонi пригадав, що на цьому перехрестi вони повернули лiворуч i виiхали на дорогу, обабiч якоi стояли викладенi плиткою маетки, а тодi дорога звертала на пагорб. Усе сходиться. Сонце обпiкало його шию i пекло в голову, на якiй був солом’яний капелюх. Ентонi зняв пiджак, повiсив його на плече й пiшов далi. Але як тiльки вiн вийшов за мiсто й опинився на пагорбах, то одразу ж заблукав. Вiн повернув лiворуч бiля церкви, яка здалася йому знайомою, i почав пiднiматися на пагорб. Сосни i пальми траплялися все рiдше, аж доки зовсiм не зникли, прихопивши з собою прохолодний затiнок; блiдi скелi й асфальт плавилися вiд спеки. Ентонi вiдчув, як шкiру почало стягувати, а це означало, що на вечiр вiн точно матиме сонячний опiк. Час вiд часу повз Ентонi проiжджали авто, розкидаючи навсiбiч фонтани гравiю. Учора ввечерi йому здавалося, що маеток Стiрлiнгiв зовсiм недалеко; вiн iшов поволi, насолоджуючись ароматом трав та приемною прохолодою вечора. Зараз же вiн вдивлявся в дорогу попереду, i його впевненiсть у тому, що вiн iде у правильному напрямку, швидко зникала. «Дону Франклiну сподобалось би це», – подумав Ентонi, зупиняючись, аби витерти спiтнiле чоло серветкою. Ентонi, який обiйшов усю Африку та перетнув безлiч кордонiв, заблукав у кiлькох кроках вiд дитячого майданчика якогось мiльйонера. Вiн вiдiйшов убiк, пропускаючи чергове авто, але, як тiльки його фари промайнули повз Ентонi, почувся рiзкий скрип гальм. Авто зупинилося i почало здавати назад. З «Daimler SP250» вийшла Івонна Монкрiфф i, знявши окуляри, бадьоро запитала: – Ви з глузду з’iхали? Хочете тут спектися? Ентонi здивовано витрiщився на Івонну, а тодi помiтив Дженнiфер Стiрлiнг, яка сидiла за кермом. Вона пильно дивилася на нього з-за скелець темних сонцезахисних окулярiв, волосся було зiбране у хвостик, на обличчi жодних емоцiй. – Доброго дня, – промовив Ентонi, знiмаючи капелюха. Раптом вiн збагнув, що його зiм’ята сорочка наскрiзь просякнута потом, а обличчя блищить на сонцi. – Заради всього святого! Що ви робите так далеко вiд мiста, пане О’Харо? – запитала Дженнiфер. Шукаете гарячий матерiал для новоi статтi? Вiн зняв пiджака з плеча, запхав руку до кишенi i дiстав з неi листа. – Я… я хотiв вiддати вам це. – Що це? – Вибачення. – Вибачення? – За мою ганебну поведiнку минулого вечора. Дженнiфер не збиралася брати листа. – Дженнiфер, передати тобi? – з подивом запитала Івонна, помiтивши, що подруга сидить нерухомо. – Нi. Ви б не могли прочитати його вголос, пане О’Харо? – запитала жiнка. – Дженнiфер! – Якщо пан О’Хара його писав, то, я впевнена, вiн зможе промовити цi слова, – за темними окулярами обличчя Дженнiфер виражало байдужiсть. Ентонi якийсь час стояв нерухомо, дивлячись на порожню дорогу та залите сонцем село, що розкинулось унизу пiд схилом. – Я б усе ж таки… – Це не схоже на вибачення, пане О’Харо, вам так не здаеться? – запитала вона з милою усмiшкою. – Будь-хто зможе швидко накидати кiлька слiв. Івонна Монкрiфф дивилася на своi руки, хитаючи головою. Окуляри Дженнiфер усе ще були спрямованi на Ентонi, вона могла розгледiти його силует за темними скельцями. Ентонi вiдкрив конверт, дiстав аркуш паперу i, трохи замислившись, зачитав iй текст. Його голос звучав незвично гучно серед гiр. Коли вiн закiнчив, то згорнув листа i запхав назад у кишеню. Вiн почувався збентеженим, на якусь мить мiж ними зависла напружена тиша, яку порушував лише гуркiт мотора. – Мiй чоловiк, – зрештою промовила Дженнiфер, – сьогоднi вранцi поiхав в Африку. – У такому разi я був би радий, якщо ви та панi Монкрiфф приймете мое запрошення на обiд, – сказав Ентонi, поглянувши на годинник. – Точнiше кажучи, на ранню вечерю. – Пробачте, але я змушена вiдхилити цю пропозицiю. Френсiс хотiв, аби ми разом подивилися ввечерi на якусь яхту. Це, звiсно, мрii, але я вже пообiцяла. – Ми пiдкинемо вас до мiста, пане О’Харо, – запропонувала Дженнiфер, киваючи головою на маленьке задне сидiння авто. – Не хочу бути винною в тому, що найбiльш шанований журналiст газети «Нейшн» отримав сонячний удар i на додачу ще й алкогольну iнтоксикацiю. Дженнiфер зачекала, доки Івонна вилiзе з машини, аби Ентонi мiг сiсти позаду, а тодi дiстала з бардачка носову хустинку i передала ii Ентонi. – Ось, – сказала вона, – тримайте. І, до речi, ви знаете, що йшли зовсiм не в той бiк? Ми живемо он там, – промовила вона, вказуючи на обрамлений деревами схил з iншого боку. Помiтивши легку усмiшку на вустах Дженнiфер, Ентонi зрозумiв, що отримав пробачення, i двi жiнки миттю засмiялися. Ентонi О’Хара з полегшенням одягнув капелюха, й авто помчало вузькою дорiжкою назад у мiсто. * * * Авто потрапило в затор майже одразу пiсля того, як вони висадили Івонну бiля готелю Святого Георга. – Поводьтеся добре! – промовила жiнка, махаючи iм на прощання рукою. Ентонi помiтив, що вона промовила це з таким спокоем, нiби точно знала, що iнакше не може бути. Але як тiльки вони залишилися вдвох, настрiй одразу ж змiнився. Дженнiфер Стiрлiнг затихла i почала слiдкувати за дорогою набагато уважнiше, нiж якихось двадцять хвилин тому. Ентонi нишком поглянув на ii злегка засмаглi руки, профiль, поки вона пильно дивилася на заднi фари авта, що iхало перед ними. Йому здалося, що вона сердилася на нього сильнiше, нiж вiн думав. – То коли ваш чоловiк повернеться з Африки? – запитав вiн, порушуючи тишу. – Десь за тиждень. Вiн рiдко затримуеться там на довше, – вiдповiла вона, дивлячись крiзь бокове скло авта i намагаючись зрозумiти, звiдки взявся цей затор. – Бiльше схоже на невелику вiдпустку для такого короткого перiоду. – Вам краще знати, пане О’Харо. – Менi? – Вам же все вiдомо про Африку, – промовила Дженнiфер, зводячи одну брову. – Ви самi так казали вчора ввечерi. – Усе? – Ви знаете, що бiльшiсть чоловiкiв, якi тримають там свiй бiзнес, – аферисти. – Я таке казав? – Авжеж, ви сказали це мсье Лафаетту. – Панi Стiрлiнг, – почав Ентонi, сповзаючи вниз на сидiннi. – Не хвилюйтеся так, Лоренс цього не чув. Френсiс чув, але в нього там зовсiм невеличкий бiзнес, тому вiн не сприйняв це зауваження на свiй рахунок. Авто зрушило з мiсця. – Будь ласка, дозвольте запросити вас на обiд, – промовив Ентонi. – Я б хотiв показати, що насправдi не такий негiдник, як вам здаеться. Хоча б на пiвгодини. – Гадаете, вам вдасться так швидко змiнити мою думку? – всмiхнулася вона. – Б’емося об заклад? Покажете, куди краще пiти? Офiцiант принiс iй лимонад у довгiй склянцi. Вона зробила ковток, а тодi вiдкинулась на спинку стiльця й замислено поглянула на море. – Чудовий краевид, – промовив вiн. – Так, – погодилась вона. Їi волосся шовковими бiлявими хвилями спускалося на плечi. Взагалi-то Ентонi не подобалися бiлявки, вiн вiддавав перевагу нетрадицiйнiй красi, за якою приховувалась тонка чарiвнiсть. – А ви не будете пити? – Менi не можна, – зiзнався вiн, дивлячись на склянку. – Дружина заборонила? – Колишня дружина, – виправив вiн ii. – Нi, порада лiкаря. – Значить, учорашнiй вечiр був для вас дiйсно нестерпним? – Я не часто проводжу час у такiй компанii, – знизав плечима Ентонi. – Випадковий гiсть, значить. – Мушу зiзнатися, що збройнi конфлiкти лякають мене набагато менше, нiж такi вечiрки. – То ви як Вiльям Бут, – промовила вона, i на ii вустах з’явилася усмiшка, а в очах промайнули пустотливi iскорки. – Як же ви примудрилися потрапити у зону бойових дiй Рив’ери? – Бут? – запитав вiн i збагнув, що при згадцi про невдачливого персонажа книги Во вiн уперше за весь день щиро всмiхнувся. – Гадаю, ви маете повне право називати мене гiрше. У ресторан увiйшла панi, притискаючи до своiх великих грудей маленького песика з круглими очицями-намистинками. Вона пройшла повз столики з якоюсь втомленою упевненiстю, так, нiби могла не думати нi про що, окрiм мiсця, куди прямувала. Коли вона нарештi присiла за вiльний столик недалеко вiд них, то полегшено зiтхнула. Вона поставила песика на пiдлогу, вiн завмер, пiдiбгав хвоста i почав тремтiти. – Отже, панi Стiрлiнг… – Дженнiфер. – Дженнiфер. Розкажiть про себе, – промовив Ентонi, злегка нахиляючись уперед. – Зачекайте, але ж це ви збиралися менi щось розповiсти. Точнiше показати. – Справдi? – Так, те, що ви не негiдник. І, здаеться, у вас на це е лише пiвгодини. – Он воно що. І скiльки часу в мене залишилось? – Трохи бiльше нiж дев’ять хвилин, – вiдповiла Дженнiфер, дивлячись на годинник. – Як гадаете, я зможу впоратися з цим завданням? – Ви ж не сподiваетесь на те, що я вам усе так просто розповiм? Вони замовкли. Вiн – бо не знав, що сказати, а таке з ним вiдбувалося частенько, а вона – тому, що шкодувала про зухвалiсть сказаного. Ентонi О’Хара пригадав свою останню коханку, дружину дантиста, рудоволосу дiвчину з такою бiлою шкiрою, що вона здавалася майже прозорою i на яку Ентонi боявся зайвий раз дивитися. Вона була спустошена тривалою байдужiстю чоловiка, тому Ентонi пiдозрював, що вона так легко пiддалася його залицянням через бажання помститися, а не вiд взаемноi симпатii. – Чим ви займаетеся, Дженнiфер? – Я боюся вам розповiдати, – промовила Дженнiфер i помiтила здивування на обличчi Ентонi, – не хочеться вас розчаровувати, але в мене не так уже й багато занять. Те, як вона це говорила, свiдчило про те, що iй зовсiм не страшно. – Але ж ви господарюете у двох будинках… – Це не так. Тут у нас е прислуга, а в Лондонi з господарством чудово пораеться панi Кордоза. – Тодi чим займаетесь ви? – Я проводжу коктейльнi вечiрки, званi вечерi. Роблю речi красивими. Прикрашаю собою заходи. – Вам це чудово вдаеться. – А ви експерт у цьому питаннi? Так тут потрiбнi особливi навички. Вiн не мiг вiдiрвати вiд неi погляду. Особливо його приваблювало те мiсце, де злегка пiднята верхня губа з’еднувалася з нiжною шкiрою пiд носом. Ця частина обличчя точно мала якусь назву, й Ентонi був переконаний, що коли дивитиметься дуже довго, то безперечно пригадае. – Я зробила так, як менi казали в дитинствi: знайшла багатого чоловiка i роблю його щасливим, – промовила Дженнiфер, i усмiшка зникла з ii обличчя. Можливо, не такий досвiдчений чоловiк не звернув би на це уваги – незначне напруження в поглядi, за яким приховуеться дещо набагато складнiше, нiж могло здатися спочатку. – Я збираюся випити чого-небудь, – сказала Дженнiфер. – Сподiваюся, ви не заперечуватимете. – Так, звiсно. А я насолоджуватимусь опосередковано. – Опосередковано, – повторила вона замислено й покликала офiцiанта, аби той принiс мартiнi з льодом. «Лише освiжаючий напiй, – подумав Ентонi, – не схоже, аби вона намагалася щось приховати чи забутися пiд дiею алкоголю». Вiд цього вiн почувався трохи розчарованим. – Якщо вам стане вiд цього краще, – промовив вiн весело, – то едине, що я вмiю робити, – це працювати. – Цiлком ймовiрно, – вiдповiла вона. – Чоловiки вiддають перевагу роботi, а не марнуванню часу. – Марнуванню часу? – Щоденними турботами. Спiлкуванням з людьми, якi поводяться не так, як тобi хочеться, i вiдчувають те, що ти нiколи б не вiдчував. На роботi можна досягати результатiв, бути майстром своеi справи. Люди починають вас слухатися. – У моему свiтi все трохи iнакше, – засмiявся Ентонi. – Ви можете написати статтю, а наступного дня вона лежатиме у всiх газетних кiосках. Хiба це не змушуе вас пишатися собою? – Ранiше змушувало. Зараз уже нi. З часом це проходить. Не думаю, що зробив щось таке, чим можна дiйсно пишатися. Усе, про що я пишу, недовговiчне. Вже наступного дня у мою статтю загортатимуть сендвiчi. – Тодi навiщо ви так тяжко працюете? Ентонi ковтнув, намагаючись вiдiгнати спогади про сина. Несподiвано вiн вiдчув непереборне бажання випити, але змiг опанувати себе, усмiхнувся i промовив: – З тiеi причини, що ви казали. Так набагато простiше, нiж розбиратися з чимось iще. Їхнi погляди зустрiлися, i на якусь мить усмiшка зникла з ii обличчя. Дженнiфер залилась легким рум’янцем i поволi помiшувала соломинкою лiд у келиху з мартiнi. – Опосередковано, – повiльно промовила вона. – Ентонi, вам доведеться пояснити менi значення цього слова. Вона промовила його iм’я так, нiби вони були давнiми друзями i безсумнiвно скоро побачаться знову. – Воно означае… – в Ентонi пересохло у горлi, – воно означае отримувати задоволення вiд того, що задоволення отримуе хтось iнший. Дженнiфер пiдвезла Ентонi до готелю. Вiн зайшов у номер, влiгся на лiжко i пробув так майже годину, витрiщаючись у стелю. Тодi спустився до рецепцii, попросив в адмiнiстратора листiвку i написав сину, сподiваючись на те, що Кларисса ii передасть. Повернувшись у номер, Ентонi помiтив, що пiд дверима лежить записка: Дорогий Буте! Поки що ви не переконали мене в тому, що ви не негiдник. Але я хочу дати вам ще один шанс. У мене раптово змiнилися плани на вечiр. Я збираюся вечеряти в ресторанi готелю «Калiпсо», який знаходиться на вулицi Сен-Жак, i буду рада, якщо ви складете менi компанiю. О 8-й вечора. Ентонi двiчi перечитав послання, швидко спустився вниз i надiслав Дону телеграму: НЕ ЗВЕРТАЙ УВАГУ НА ОСТАННЮ ТЕЛЕГРАМУ КРАПКА ЗАЛИШАЮСЯ ПРАЦЮВАТИ НАД СЕРІЄЮ СТАТЕЙ ПРО ВИЩИЙ СВІТ РИВ’ЄРИ КРАПКА ДОДАМ ОПИС МОДНИХ ТЕНДЕНЦІЙ КРАПКА Вiн усмiхнувся, склав телеграму й передав адмiнiстратору, уявляючи обличчя редактора, коли той ii прочитае. А тодi почав думати, як почистити костюм, аби до вечора виглядати неперевершено. Того вечора Ентонi О’Хара був неймовiрно чарiвним. Таким йому б варто було бути пiд час вечерi з паном Стiрлiнгом. Таким йому варто було бути, коли вiн був одружений. Вiн був дотепним, ввiчливим та галантним. Дженнiфер нiколи не була в Конго, ii чоловiк казав, що «такi речi не для неi», тому Ентонi з усiх сил намагався бути не схожим на Стiрлiнга i зробити все, аби вона всiм серцем полюбила цю краiну. Вiн розповiдав про витонченi, обсадженi деревами вулицi Леопольдвiля, про бельгiйських поселенцiв, якi за величезнi кошти перевозили з собою консерви i напiвфабрикати, аби не iсти мiсцеву iжу. Вiн розповiдав про шок, який пережили мiсцевi европейцi, коли повстав гарнiзон Леопольдвiля i iм довелося перебратися у вiдносно спокiйний Стенлiвiль. Ентонi хотiв показати себе з найкращого боку, аби Дженнiфер дивилася на нього iз захопленням, а не жалiстю i роздратуванням. І тут сталося щось надзвичайне: намагаючись здаватися чарiвним та життерадiсним незнайомцем, Ентонi раптом збагнув, що поступово стае самим собою. Йому пригадалися слова матерi, якi вона повторювала йому в дитинствi: «Усмiхайся, i тобi стане краще», але тодi вiн iй не вiрив. Дженнiфер, у свою чергу, також поводилася невимушено. Вона бiльше слухала, нiж говорила, як i належало жiнцi, яка вмiла правильно спiлкуватися, а коли вона смiялася, вiн намагався розсмiшити ii ще бiльше. Ентонi подумки зрадiв, що решта вiдвiдувачiв ресторану зиркали на них iз захопленням: «Погляньте лише на ту щасливу парочку за шiстнадцятим столиком». І, схоже, Дженнiфер зовсiм не турбувало те, що ii могли побачити в компанii з незнайомим чоловiком. Можливо, так влаштоване життя у Рив’ерi – постiйне спiлкування з чужими чоловiками та дружинами. Ентонi намагався не думати про iншу можливу причину такоi поведiнки: людина його статусу, його соцiального рiвня не несе загрози ii репутацii. Зовсiм скоро iм принесли головну страву, i тут бiля iхнього столика з’явився чоловiк в iдеально припасованому костюмi. Вiн розцiлував Дженнiфер в обидвi щоки, вони обмiнялися люб’язностями, а тодi вона його представила: – Рiчарде, любий, знайомся, пан Бут, – промовила вона без натяку на усмiшку. – Вiн працюе над статтею про Ларрi для однiеi лондонськоi газети. Я розповiдаю йому деталi й намагаюся переконати в тому, що промисловцi та iхнi дружини не найнуднiшi люди у свiтi. – Не думаю, що хтось додумаеться звинуватити тебе у занудствi, Дженнi, – промовив вiн, протягуючи Ентонi руку. – Рiчард Кейс. – Ентонi… Бут. Свiтське життя Рив’ери зовсiм не виглядае нудним. Пан та панi Стiрлiнги чудово мене прийняли, – вiдповiв Ентонi, намагаючись бути дипломатичним. – Можливо, пан Бут напише кiлька рядкiв i про тебе. Рiчард – власник готелю на пагорбi, з якого вiдкриваються найкращi краевиди. Вiн завжди у самому серцi подiй Рив’ери. – Можливо, наступного разу, коли надумаете вiдвiдати Рив’еру, пане Бут, ми знайдемо для вас хороший номер, – промовив чоловiк. – Було б чудово, але спершу я мушу дiзнатися, чи сподобалося пану Стiрлiнгу те, що я про нього написав. Раптом менi не дозволять бiльше сюди приiжджати, – вiдповiв Ентонi, розмiрковуючи про те, що вони з Дженнiфер говорять сьогоднi про Лоренса так, нiби вiн, невидимий, стоiть мiж ними. Того вечора Дженнiфер сяяла. Вона випромiнювала енергiю, яка, на його думку, призначалася лише йому. «Це все через мене?» – запитував вiн самого себе, дивлячись, як вона iсть. «Можливо, вона просто насолоджуеться тим, що вирвалася з-пiд пильного ока чоловiка?» Пригадавши, як зневажливо спiлкувався з нею Стiрлiнг минулого вечора, Ентонi спробував дiзнатися ii власну думку про ринки збуту, пана Макмiллана, королiвське весiлля, але так, щоб вона не погоджувалася з ним, а говорила те, що думала насправдi. Дженнiфер мало знала про те, що вiдбувалося навколо, зате непогано розбиралася у людськiй природi та щиро цiкавилася тим, про що Ентонi розповiдав iй, загалом була чудовим спiврозмовником. Ентонi на мить пригадалася Кларисса, ii уiдливi зауваження про людей навколо та готовнiсть почуватися ображеною за найменшого натяку на зневажливiсть. Вiн раптом збагнув, що не отримував такого задоволення вiд вечерi вже багато рокiв. – Менi вже час iти, – промовила Дженнiфер, поглянувши на годинника, коли iм принесли каву та невелику срiбну тацю з тiстечками. Ентонi поклав серветку на стiл, вiдчуваючи страшенне розчарування. – Ви не можете цього зробити, – промовив вiн, швидко додавши: – Я все ще не впевнений, що менi вдалося змiнити вашу думку щодо мене. – Справдi? Менi здаеться, рiч ось у чому, – вона повернулася, вказуючи тiлом на Рiчарда Кейса, який сидiв за барною стiйкою з друзями й одразу ж вiдвiв погляд, роблячи вигляд, що не спостерiгае за ними. Дженнiфер пильно подивилася на Ентонi, нiби випробовуючи його. І, очевидно, вiн пройшов цю перевiрку, бо вона нахилилася до нього i пошепки запитала: – Ви вмiете гребти? – Гребти? Вони спустилися на набережну. Вона роздивлялася човни, так нiби була не впевнена в тому, що впiзнае його, якщо не прочитае назву. Зрештою вона вказала на маленьку шлюпку. Ентонi залiз усередину i допомiг Дженнiфер сiсти навпроти. Дув теплий бриз, у чорнильнiй темрявi мирно мерехтiли вогнi баркасiв. – Куди ми прямуемо? – запитав вiн, знiмаючи пiджак, кладучи його на сидiння та беручи у руки весла. – Гребiть он туди. Я скажу, коли ми будемо на мiсцi. Вiн грiб повiльно, прислухаючись до того, як хвилi бились об борт човна. Вона сидiла навпроти, загорнувшись у шаль, i пильно стежила за тим, щоб вони не збилися з курсу. Ентонi нi про що не думав. За звичних обставин вiн би розробляв стратегiчний план та думав над наступним кроком, очiкуючи незабутньоi ночi. Але навiть попри те, що зараз вiн був з цiею жiнкою наодинцi, попри те, що вона запросила його прогулятися у човнi нiчним морем, вiн не знав, як саме завершиться цей вечiр. – Ось, – промовила вона, вказуючи кудись у нiч. – Ось воно. – Ви ж казали, що це човен, – промовив Ентонi, вражений елегантнiстю бiлоснiжноi яхти. – Це i е човен, великий човен, – зiзналася вона. – Я не дуже люблю яхти i буваю тут всього кiлька разiв на рiк. Вони пришвартували шлюпку i пiднялися на борт. Дженнiфер запропонувала йому сiсти на лавку з подушками, а сама пiшла у рубку. За кiлька хвилин вона повернулася, й Ентонi помiтив, що вона зняла свое взуття. Вiн намагався не витрiщатися на ii мiнiатюрнi ступнi. – Я приготувала безалкогольний коктейль, – промовила Дженнiфер, тримаючи у руках келихи. – Менi здалося, що ви вже не можете дивитися на мiнеральну воду. Тут, доволi далеко вiд берега, було тепло, хвилi м’яко, ледь вiдчутно вдарялися об яхту. Позаду виднiлись вогнi нiчного мiста, уздовж узбережжя iздили поодинокi машини. Ентонi думав про Конго, i йому здавалось, що з пекла вiн потрапив прямiсiнько у рай. Дженнiфер налила собi мартiнi й умостилася на лавцi навпроти. – То, – почав вiн, – як ви познайомилися зi своiм чоловiком? – З чоловiком? Ви все ще збираете матерiал для статтi? – Нi, просто цiкавлюсь. – Навiщо? – Хочу дiзнатися… менi цiкаво, як люди опиняються разом, – взяв себе в руки Ентонi. – Ми познайомилася на благодiйному заходi. Вiн передавав кошти на реабiлiтацiю поранених вiйськових. Ларрi сiв за мiй столик, запросив мене на вечерю. Ось так усе й сталося. – Оце i все? – Вiн був доволi прямолiнiйним. За кiлька мiсяцiв вiн зробив менi пропозицiю, i я погодилася. – Ви були зовсiм юнi. – Менi було двадцять два. Батькам сподобався Лоренс. – Тому що в нього е грошi? – Тому що вони вважали його чудовим варiантом. Вiн був надiйним i мав хорошу репутацiю. – А для вас цi речi мають значення? – Вони мають значення для всiх, хiба нi? – промовила вона, посмикуючи край спiдницi, розпрямляючи та пригладжуючи ii. – Тепер моя черга ставити запитання. Скiльки рокiв ви були одруженi, Буте? – Три роки. – Не дуже довго. – Я досить скоро збагнув, що це була велика помилка. – А ваша дружина була не проти розлучення? – Це була ii iнiцiатива, – промовив Ентонi, i Дженнiфер поглянула на нього так, нiби намагалася збагнути, чим саме вiн таке заслужив. – Я не був вiрним чоловiком, – додав вiн, не розумiючи до кiнця, навiщо це розповiдае. – Мабуть, ви сумуете за сином. – Так, – вiдповiв Ентонi. – Інодi я замислююсь над тим, як вчинив би, якби знав, що так сильно за ним сумуватиму. – Ви через це п’ете? – Навiть не намагайтеся, панi Стiрлiнг, – криво всмiхнувся вiн. – У вас не вийде мене виправити. Занадто багато добрих жiнок намагалися врятувати мою грiшну душу. – Хто сказав, що я хочу вас врятувати? – промовила Дженнiфер, дивлячись у свiй келих. – Вiд вас лине… милосердя. Це змушуе мене нервувати. – Якщо людина чимось засмучена, вона не може цього приховати. – Звiдки вам це вiдомо? – Я не дурна. Нiхто не може отримати все, чого забажае. І я це знаю не гiрше за вас. – Ваш чоловiк може отримати все. – Дуже мило з вашого боку. – Я кажу це не тому, що хочу здаватися милим. На мить iхнi погляди перетнулися, а тодi вона вiдвела очi вбiк, дивлячись на море. У повiтрi вiдчувалося напруження, так нiби вони мовчки злостилися одне на одного. Варто було вiддалитися вiд умовностей реального життя, як стосунки мiж ними миттю змiнилися. «Я хочу ii», – подумав вiн i майже переконав себе, що в цьому немае нiчого поганого. – Скiльки разiв ви спали з замiжнiми жiнками? – ii голос прорiзав нiчну тишу. – Мабуть, простiше сказати, що я не часто сплю з незамiжнiми, – вiдповiв вiн, ледь не захлинувшись коктейлем. – Вважаете нас безпечнiшим варiантом? – припустила вона. – Так. – А чому цi жiнки сплять з вами? – Не знаю. Може, тому, що почуваються нещасними. – А ви, значить, робите iх щасливими. – На певний час так, менi здаеться. – То ви жиголо? – на вустах Дженнiфер знову з’явилася ця легка усмiшка в кутиках. – Нi, менi просто подобаеться кохатися з замiжнiми жiнками. Цього разу вона мовчала значно довше. Ентонi мiг би порушити цю тишу, якби знав, що сказати. – Я не збираюся спати з вами, пане О’Харо. Ентонi двiчi прокрутив ii слова в своiй головi, перш нiж збагнув, що вона хоче йому сказати, тодi зробив ковток, аби взяти себе в руки, i промовив: – Добре. – Правда? – Нi, – видавив iз себе усмiшку Ентонi, – не добре. Але доведеться з цим змиритися. – Я не настiльки нещасна, аби спати з вами. Господи, вона що, бачить його наскрiзь? Йому це абсолютно не подобалося. – Пiсля замiжжя я навiть не цiлувалася з iншим чоловiком. Жодного разу. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24866667&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Головний редактор американського видання журналу Vogue з 1988 року. – Тут i далi примiтки перекладача, крiм окремо зазначених. 2 Багато чого змiнилося.