Справа отамана Зеленого. Украiнськi хронiки 1919 року
Андрей Анатольевич Кокотюха


1919 року земля Украiни стала полем битви мiж рiзними владами – «червоними», «бiлими», «зеленими»… Артем Шеремет – звичайний киiвський лiкар, людина аж нiяк не войовнича. Але буремнi подii божевiльного часу змушують його, так чи iнакше, взяти в них участь – трагiчнi обставини приводять його до армii отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надiя, кохання i втрата – не омине нiщо…





Андрiй Кокотюха

Справа отамана Зеленого

Украiнськi хронiки 1919 року


Обережно! Ненормативна лексика!





Передмова


«Справа отамана Зеленого» занурюе нас у перипетii бурхливого 1919 року.

Революцiйне протистояння на той час досягло апогею. Украiнськi землi стали полем битви мiж рiзними владами, рiзними режимами. Водночас 1919-й позначився розгортанням масштабного селянського повстанського руху, що був адекватною вiдповiддю украiнського села на нацiональнi й соцiально-економiчнi утиски. Кожна зi сторiн конфлiкту мала своi плани i бачення майбутнього Украiни. Вiд того, хто стане переможцем, залежала не тiльки доля украiнськоi державностi, а й майбутне всiеi Росii.

У центрi сюжету – iсторiя киiвського лiкаря Артема Шеремета, який з волi трагiчних обставин опинився у повстанськiй армii отамана Зеленого серед селян, покликаних звiльнити Украiну з-пiд ворожих окупацiй i встановити тут справедливу украiнську владу. Поширеним явищем був iдеологiчний дрейф: на початку повстанський загiн б’еться пiд гаслом «За радянську Украiну без бiльшовикiв i евреiв!», а вже згодом – «За самостiйну соборну Украiнську державу!». Ймовiрно, лише пiд кiнець 1921 року украiнськi селяни затямили, хто е нацiональним ворогом i що тiльки у своiй державi вони зможуть зберегти право господаря. Та слушний момент було втрачено – остаточна перемога червоних залишалася справою часу.

Історiю – реальнiсть 26 млн украiнцiв, яким довелося жити в революцiйнi 1917–1921 роки, – автор вiдтворив за документами, мемуарами сучасникiв та тогочасною пресою.

З-помiж кiлькох десяткiв вигаданих героiв роману один – найсправжнiсiнький. Це вiдомий на всю Украiну отаман Днiпровськоi повстанськоi дивiзii Зелений – псевдо йому присвоiли чи то за юнiсть, чи, за iншою версiею, – вiд паролю, який вiн використовував у пiдпiльнiй роботi ще в роки першоi росiйськоi революцii. Коротке його життя повне суперечностей.

Народився майбутнiй отаман 16 грудня 1886 року в родинi Ілька та Варвари Терпил, загалом батьки мали вiсiм дiтей. Навчався в церковно-парафiяльнiй школi, двокласному училищi, а згодом – Житомирськiй школi прапорщикiв. На заклики Директорii в листопадi 1918-го створив загiн iз чотирьох тисяч селян i взяв участь у повстаннi проти гетьмана Скоропадського. 13–14 грудня «зеленiвцi» пiд червоними прапорами i з гаслом «Вся влада Радам!» вступили в Киiв, влаштували в мiстi бешкети. Пограбувавши вiйськовi склади на Святошинi, вони повернулися до Трипiлля. Звiдси Зелений вислав Ультиматум у Киiв: скинути Директорiю й визнати радянську владу, або вiн пiднiмае повстання проти уряду УНР. Обеззброiти бунтiвникiв вдалося сiчовим стрiльцям на чолi з сотником Осипом Думiним. Натомiсть Зелений допомiг червоним пiд час iхнього наступу на Киiв у лютому 1919-го. А вже згодом вiн повернув зброю проти них, у квiтнi разом з iншими отаманами зробив спробу захопити Киiв.

У час найвищого пiднесення угруповання Зеленого нараховувало 35 тисяч бiйцiв. Зелений був одним iз небагатьох повстанських отаманiв, що мали свою флотилiю на Днiпрi. А ще ходили легенди про те, як вiн роздавав селянам землю. 13 жовтня 1919-го Данила Терпила було важко поранено в бою з денiкiнцями за Канiв… Похований вiн у рiдному Трипiллi.

Роман Кокотюхи – динамiчне й захопливе читання про украiнський повстанський рух, малознану сторiнку iсторii, боротьбу мешканцiв Великоi Украiни за ii незалежнiсть i соборнiсть. Героi роману – звичайнi собi люди, зi своiми характерами, мотивацiями, переживаннями й глибокими внутрiшнiми змiнами. Автор без пафосу й зайвих емоцiй зумiв це передати.

Бажаемо читачам насолоди вiд прочитання.

Миру i злагоди вашим родинам та Украiнi!



Ярослав Файзулiн,

кандидат iсторичних наук, науковий спiвробiтник вiддiлу iсторii Украiнськоi революцii 1917–1921 рр.




Частина перша

Губчека



Озброенi з голови до нiг люди вiд iменi чека, комендатури мiста, кримiнально-розшуковоi мiлiцii та iнших установ роблять обшуки, арешти, пiдкидають фальшивi грошi, напрошуються на хабарi, шантажують цими хабарами, ув’язнюючи тих, хто цей хабар дав, щоб кiнець кiнцем звiльнити людину з-пiд страху смертi за десятикратний або двадцятикратний хабар.

    З доповiдноi записки представника РРФСР в Украiнi Давида Гопнера – Володимировi Ленiну 22 березня 1919 р.






Киiв, березень





1


– Ти вже пробач, Артеме Даниловичу, але я тобi не радий.

Говорячи так, Мирон виставив на стiл полумисок iз холодною, звареною в лушпиннi картоплею, поруч поклав почищену половину цибулини, додав чвертку сiрого хлiба, зiтхнув:

– Ось, чим можу.

Шеремет знизав плечима, пiдхопив iз пiдлоги солдатський речовий мiшок, видобув iз надр замотаний у полотняну шмату кусень жовтуватого, старого сала – невеликий, трохи бiльший за його долоню. Потiм виклав мiшечок iз чорними сухарями, промовивши:

– Мiй внесок, свояче. Я не обжирати прийшов.

– Ага, зараз нiкого в Киевi здорово не об’iси, – буркнув Мирон. – Товаришi-бiльшовики кажуть, що теж голодують. Але я дуже в цьому сумнiваюся. Чрезвичайка точно посилену пайку собi виписуе, – зiтхнув, додав з гiркою iронуею: – Служба шкiдлива.

Про Надзвичайну комiсiю – чека, чрезвичайку – та ii дiяльнiсть Артемовi Шеремету доводилося чувати чимало. Ось хоч би з Полтави: там уже орудували бiльшовики, й звiдти розходилися вiдкритi заклики Короленка,[1 - 6 лютого 1919 року пiд час другого росiйського вторгнення в Украiну була створена Всеукраiнська надзвичайна комiсiя (ВУНК), «чрезвичайка» – точний аналог ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия). Вiд самого початку ii дiяльнiсть спрямовувалася передусiм на терор та фiзичне знищення незгодних. Дiяльнiсть ВУНК гостро засуджував украiнський письменник-гуманiст Володимир Галактiонович Короленко (1853–1921 рр.), який не сприйняв анi Жовтневого перевороту, анi подальших методiв правлiння бiльшовикiв. Перебуваючи в описаний час у Полтавi, Короленко не боявся публiчно протестувати проти терору, звертаючись, зокрема, особисто до Ленiна.] наповненi бiльше емоцiями гуманiста, нiж конкретними прикладами.

Молодший брат Лiдii, його дружини, теж був не надто говiркий, коли Артем починав випитувати в нього, що з того правда, а що – чутки чи й вiдверта брехня. Хотiв розiбратися, як правильно поводити себе з чекiстами, яких у Киевi нiзащо не обминеш. Але Мирон не хотiв пiдтримувати розмови: так, нiби ii тут, за стiнами його квартири, хтось почуе. І негайно покарае, щоб навiть наодинцi не патякав зайвого. Не тiльки про це, а й будь про що iнше. Та й узагалi вiн не приховував невдоволення вiд появи родича. Проте Шеремет, щоб не роздiляти себе з Мироном прiрвою мовчання, все одно спитав:

– Чим це вона така шкiдлива?

– Розстрiлюють мало не щодня, – неохоче вiдповiв свояк, сторожко озирнувшись, немов у темному кутi заховався шпиг iз револьвером. – А в лютому, ну, коли ото тiльки придумали свою чека, взагалi мiж собою воювали. Прямо на вулицях.

– Це як?

– А отак! – згадавши це, Мирон ураз помiтно пожвавився. – Територiю дiлили. Вулицi, квартали, на Липках переважно. Щоб простiше пояснити: ось тут грабують однi, на сусiднiй вулицi – другi. Один загiн забреде на чужий город – другий огризаеться. Люди носа не потикають на вулицю i думають, як оце я: аби Бог дав, щоб вони один одного пострiляли, – помовчав i додав, уже зовсiм осмiлiвши: – Коли комiсари трошки освоiлися в мiстi, чекiсти почали по квартирах закуски шукати. Смiх i грiх.

– Тобто? – Артем далi вiдмовлявся розумiти почуте.

– Коли вип’еш, треба закусити, – з показною терплячiстю розтлумачував Мирон очевиднi речi. – Зазвичай напивалися на нiчних патрулях та облавах. От i лiзли в першу-лiпшу оселю. До мене ввалилося трое таких. Один, старший, навiть пояснив, чого вони такi п’янi. Нетутешнiй, iз Пiтера, робiтник-путиловець.

– Совiсть заiла?

– У кого совiсть! У комiсара з наганом? Ну тебе! – вiдмахнувся Мирон. – Каже, в нашому Киевi тяжко йому. Колотить усього.

– І з чого ж його так тiпае? Набридло стрiляти ворогiв?

…У своi тридцять Шеремет уже встиг зажити слави досить перспективного лiкаря. Хоч для медика, який прагнув, щоб його сприймали серйозно, вiк справдi був не досить солiдний. Але ще пiвроку тому, коли вчився рятувати життя, вiн i гадки не мав, що отак спокiйно говоритиме про страти.

За власну, хай невеличку, дореволюцiйну та довоенну практику Артем не бачив стiльки смертей, скiльки побачив останнiм часом. Аргумент, що, мовляв, кругом громадянська вiйна i дiдько його розбере, хто за кого та проти кого йде в атаку, мiг би задовольнити. Адже коли все почалося чотири з половиною роки тому, ще за царя, Шереметовi нiчого пояснювати не треба було. Є фронт, е тил, е загиблi героi, е пораненi вояки. Уявляючи собi, скiльки людських жертв приносить кожен день вiйни, вiн усе одно сприймав цифри по-фiлософському. Ще й дискутував iз тестем та його друзями з губернських дворянських зборiв, чи встановлюе хто перед кожною военною кампанiею вiдсоток припустимих утрат.

Уже й не вiрив у те, що сам колись iз пiною в ротi доводив: солдати й офiцери, готуючись воювати, повиннi усвiдомити, що теоретично кожен iз них може загинути. А iхнi керiвники, зокрема й командувач, сам государ iмператор, мусять вiдверто сказати iм, що всi вони разом i поодинцi – мiшень для ворожих куль. Цiль для багнетiв. І гарматне м’ясо. Лише за таких обставин вояки чiтко зрозумiють, що передова – це мiсце, де вбити можуть не того, хто праворуч чи лiворуч вiд тебе, а найперше тебе самого. Смiливiсть, вiдчайдушнiсть i готовiсть померти за вiру, царя та вiтчизну будуть врiвноваженi бажанням прагматикiв жити й боротися за найвищi iдеали.

Артемовi слова присутнi називали ерессю.

А самого Артема – хлопчиськом.

І всi хором бажали йому та всiм присутнiм, щоб вiйна нiколи не прийшла до iхнiх домiвок.

Тодi, не лише тисяча дев’ятсот чотирнадцятого, а й два роки по тому, нiхто всерйоз не припускав, що вiйська кайзера дiйдуть до Киiвськоi губернii. Хоч, як порiвняти з Харковом, а надто з Москвою, не кажучи вже про Петроград, iхне мiсто лежало якнайближче до Схiдного фронту. До того ж усi вони, навiть Лiда, тодi ще Артемова наречена, щиро радiли, коли переможна росiйська армiя зайняла значну частину Галичини й Буковини, просуваючись на захiд. Тесть пiдняв за це бокал на заручинах. Якраз о тiй порi пiсля багатьох невдач вiйсько нарештi досягло успiхiв на австрiйському кордонi. Бувши напiдпитку, вiн розмахував вузьким високим бокалом, наче шаблюкою, розхлюпував дороге шампанське й вигукував патрiотичнi гасла, звiвши все до того, що Росiйська iмперiя не окупуе Галичини, а лише повертае до свого складу iсторичнi територii, що iх надовго вiдiрвали ненажерливi Габсбурги.

Справдi, важко було уявити, що минулоi зими, в лютому вiсiмнадцятого, вiйна вдереться на киiвськi вулицi зовсiм не з того боку, звiдки на неi могли чекати. Тодi Шеремет iз Лiдiею дивом утекли. Не вiдступили – саме втекли. Тесть гнiвно тупотiв ногами й вимагав вiд Артема негайно врятувати його доньку, бо в мiстi розруха, влади нема. Ходять чутки, нiби Червона армiя от-от зайде до мiста, i хтозна, чого можна сподiватися вiд озброених бiльшовикiв.

А Шеремет, навпаки, хотiв записатися в ополчення як не медиком, то бодай рядовим бiйцем. Тими днями мiськi газети закликали киян записуватися до вiйська, саморобнi листiвки радили створювати загони самооборони. Та мiстяни не виявляли до того найменшоi охоти. Не вiрили, що з Росii – хай вона тепер i зветься радянською – може прийти ворог, несучи смерть. Артем був серед здатноi мислити меншостi, яка готувалася до найгiршого, бо уряд усе ж таки мав намiр покинути Киiв. Правда, ненадовго: обiцяе незабаром повернутися, дiставши пiдтримку союзникiв.[2 - Центральна Рада наприкiнцi сiчня 1918 року IV Унiверсалом проголосила Украiну незалежною державою, а це викликало рiзке невдоволення бiльшовицькоi Росii. Невдовзi пiсля цього почалася перша росiйсько-украiнська вiйна. Пiсля першого вторгнення бiльшовикiв на територiю УНР у сiчнi 1918 року украiнський уряд пiдписав мирну угоду з Нiмеччиною та Австро-Угорщиною i, дiставши вiйськову пiдтримку, в березнi того ж таки року повернувся до Киева.] Отодi запануе спокiй – i почнеться формування власних збройних сил.

Кiнець кiнцем тесть узяв гору, i Шеремет iз Лiдою та двома валiзами речей вибралися до далеких родичiв Артема в Проскурiв. Як дiставалися – то вже iнша iсторiя. За мiсяць, коли все нiби налагодилося, надумали повернутися.

Телеграфний зв’язок поновили. Артем надiслав телеграму, повiдомляючи тестя про приiзд. Вiдповiдi не дочекався, звернувши це на погану роботу пошти. І от вони з дружиною подалися назад, думаючи, що Киiв просто ще не оговтався. Доходили, звiсно, рiзнi чутки й до Проскурова. Та Шеремет категорично вiдмовлявся вiрити в них. Ще й Лiду сварив за надмiрну панiку. Навiть якось зопалу назвав поширення тих чуток дамською iстерикою, пiсля чого дружина аж до вечора копилила губки.

Найгiрше пiдтвердилося. Лiдиного батька, киiвського присяжного повiреного Станiслава Романовського, росiйськi матроси-революцiонери закололи багнетами на порозi квартири вже на третiй день пiсля того, як бiльшовицька армiя зайняла мiсто. Тi, що дивом вижили в першi кривавi днi, розказували: грабувати Киiв iменем революцii червонi загони почали з Липок, з найбагатших кварталiв. Усяку пристойно вбрану людину вважали за буржуя. Таких зупиняли просто на вулицях. А починала людина тiкати – стрiляли навздогiн. Потiм добивали, роздягали вже мертвих. Можна не чинити опору, але шанс вижити однаково був мiзерний: убити могли за косий погляд.

Зрозумiвши небезпеку, мiстяни почали перевдягатися в простий одяг. Проте iх усе одно зупиняли патрулi, вимагали показати руки й, не побачивши на них мозолiв чи розгледiвши манiкюр, волокли до найближчого штабу, де за кiлька годин розстрiлювали. Або й без мороки знищували класово чужий елемент, протикаючи бiдолах багнетами тут-таки, на тротуарi.

Мертве тiло Станiслава Романовського, високого, ставного, шiстдесятирiчного чоловiка, що був певен, нiби вдома найбезпечнiше, лежало на порозi квартири ще добу. Поховати вбитого буржуя нiхто з уцiлiлих у рiзанинi не наважувався. Це зробили самi червонi, звiльняючи або, як самi сказали, вичищаючи квартиру для товариша комiсара. Помешкання на Катерининськiй[3 - Тепер – вулиця Липська.] йому дуже припало до душi. А тiло пана Романовського кинули на загальну купу. Як i решту тiл тих, кого вбили за цi днi в квартирах i на вулицях.

Уже трохи згодом Шеремет дiзнався, що присяжний повiрений мав шанс уцiлiти, навiть мав намiр переховуватися. Хоч, знаючи покiйного тестя, Артем уявив собi, як складно йому, дворяниновi, далася сама думка про те, що мусить, немов тарган, залазити в якусь вузьку шпарину. Та ще й у рiдному мiстi. Проте страх перед смертю переважив. Адвокат мiг пересидiти лихi часи, мав шанс потай вибратися з Киева. Але на нього донiс двiрник Микита, який на революцiйнiй хвилi так само вiдчув себе пригнобленим пролетарем.

Нi Артем, нi Лiда не могли зрозумiти, чим i коли Романовський встиг образити того дядька. Пан завжди вiтався з Микитою, часом давав п’ятака, коли той запопадливо вiдчиняв браму, на Великдень та Рiздво обдаровував рублем. А коли в Петроградi скинули царя, навiть почав лiберально простягати двiрниковi руку. Той спершу тиснув панську правицю нерiшуче, боязко. Потiм звик, уже перший почав совати адвокатовi п’ятiрню, називав товаришем, i вiд цього присяжний повiрений трошки нiяковiв. Хто б мiг подумати, що одного разу двiрник приведе до нього загiн озброених матросiв на чолi з комiсаром – так розповiдали очевидцi, ховаючи погляди вiд заплаканоi та пригнiченоi Лiдii Станiславiвни…

– То що ж не так у твоему пролетаревi з Пiтера? – повторив Шеремет, не дочекавшись вiдповiдi.

– І зовсiм вiн не мiй, – у голосi Мирона почулися дратiвливi нотки. – Ти тее, обережнiше. Тепер у Киевi слово «пролетар» треба промовляти шанобливо.

– Може, ще й шапку перед ними ламати?

– Треба буде – знiмеш. Жити схочеш – на колiна станеш, – вiдрубав свояк. – Здаеться менi, цього разу бiльшовики тут надовго. Коли думаеш, що iх хтось пожене звiдси в шию, як торiк, – забудь. А нервуе товариш iз Путиловського заводу з причини, якоi ти й не второпаеш вiдразу.

– Ти кажи. Спробую вже якось розiбратися.

– Не вкладеться в головi, Артемiю. Але поясню. Колотить спiвробiтника чека вiд того, що вiн не вправляеться, не встигае виявляти й негайно ставити перед революцiйним трибуналом усiх кровопивцiв, експлуататорiв трудового народу. Нащадкiв мерзенних крiпосникiв, як вiн сам каже. Боiться вiн, Артемiю, – забагато, мовляв, на його вiк буржуiв. Не дорiжуть iх. Отак.

Вiрити не хотiлося.

– Ти це серйозно, Мироне?

– Бiльш нiж серйозно. Це неминучiсть. Новi реалii iхньоi радянськоi влади. І це лише одна з них.

Присунувшись ближче, свояк стишив голос. Роззирнувся сторожко, нiби тут хто заховався й може пiдслухати. Заговорив, наче дiлився страшною таемницею:

– Мають вони тут не одну чрезвичайку, Артемiю. Кожна iхня радянська, бiльшовицька установа – окрема чекiстська фiлiя. Хоч полковий штаб, хоч домовий комiтет чи як це все в них зветься – усяк iз мандатом вiд новоi влади мае право робити арешт.[4 - У першi днi, щоб обшукати будь-яке примiщення, службове чи приватне, працiвникам ВУНК непотрiбнi були нiякi документи. Досить було самого бажання або повiдомлення про те, що за цiею адресою – осередок «контрреволюцii». Згодом, згiдно зi спецiальною постановою, обшуки та арешти могли робити тiльки тi, хто мав вiдповiдний ордер. Хоч виписували його на тих самих пiдставах. Ордери лише формалiзували свавiлля.] Навiть судити на мiсцi. Посилаються на революцiйну доцiльнiсть i таке iнше. Насправдi ж бiльшiсть випадкiв – це узаконений грабунок.

– Тобто?

– Майно i житло, Артемiю. Чиясь прислуга давно накинула оком на панськi меблi, наприклад. Пише донос у чека, та й по всьому. Кажу ж тобi: тут революцiйне правосуддя на кожному кроцi. Хто неграмотний – iде до комiсара, той записуе з голосу. Ображений тiльки хрестика малюе бiля свого прiзвища. Чи пальця прикладае. Таке теж трапляеться. Далi машина працюе злагоджено.

– Абсурд.

– Якби це все не закiнчувалося розстрiлом, то таки був би абсурд. Сидимо тут, мов мишi. Чекаемо, коли прийдуть i по нас. Так i живемо, свояче.

Слухаючи брата своеi дружини, Артем нiби дивися на себе збоку. І не мiг до кiнця зрозумiти, де вiн справжнiй. І який з двох Шереметiв тепер поводиться правильно: той, хто спокiйно собi слухае про криваве свавiлля влади робiтникiв та селян у Киевi, чи той, хто ледь-ледь пануе над собою.

Хотiлося кинути все, перепинити Миронове скиглення.

Схопити за барки. Труснути, щоб аж голова смикнулася.

Гарикнути просто в лице, спитавши, де тепер Лiда.

І чому той досi ще й пальцем не кивнув, щоб вирятувати свою старшу сестру з неволi.




2


Повернувшись рiк тому до Киева, тридцятирiчний хiрург Артем Данилович Шеремет надумав стати на службу до вiйськового шпиталю.

Доти вiн устиг попрацювати земським лiкарем у Ржищевi. Зголосився доброхiть, викликавши цим захват молодоi дружини. Донька вiдомого киiвського правника, заразившись у не такi вже й далекi революцiйнi часи модним вiрусом народництва, щиро вважала: треба йти до людей. І вiддано iм служити. Лише так, мовляв, зiтреться одвiчна суперечнiсть мiж мiстом i селом, яка згубно впливае на формування сучасного суспiльства.

На той час росiйських народникiв уже витiснили соцiалiсти-революцiонери. Точнiше кажучи, гору взяло iхне лiвацьке крило.

Оцих Артем недолюблював.

Через популярну в iхньому середовищi iдею тотального праведного терору як единого дiйового засобу боротьби з реакцiйним царським режимом. Натомiсть тяжiв до так званих iнтернацiоналiстiв: саме вони – есерiвське крило – стояли на позицiях тiсного зближення мiськоi iнтелiгенцii з народом.

Говорити про полiтику, особливо на початку i в перший рiк вiйни,[5 - Ідеться про Першу свiтову вiйну (1914–1918 рр.)] було даниною модi, демонстрацiею небайдужостi й водночас стурбованостi долею краiни.

Не входячи до жодноi з полiтичних партiй, Шеремет усе ж таки пiдтримував заборонених поступовцiв,[6 - Товариство Украiнських Поступовцiв – таемна надпартiйна органiзацiя украiнцiв у Росiйськiй iмперii. Створена 1908 року для координацii нацiонального руху в перiод реакцii. Вимагала автономii для Украiни. У березнi 1917 року вiдразу пiсля падiння самодержавства на платформi ТУП створено Украiнську Центральну Раду.] дарма що вони були не дуже популярнi серед громади. Що далi, то частiше Артем iз тестем сперечалися через полiтичнi вподобання. У такi моменти Лiдiя волiла заткнути вуха або й зовсiм вийти з кiмнати.

Романовський виступав за вiйну до переможного кiнця. І вважав: хоч хто в нiй переможе, украiнцi однаково виграють, бо лише так може послабитися тиск на них вiдразу двох iмперiй, до яких вони належали. У дискусiйному запалi називав зятя гнилим лiбералом, i потiм вони, не дiйшовши згоди, якийсь час традицiйно сердилися один на одного. Щоб потiм традицiйно замиритися. Домовитися: дiлити украiнцям нема чого. І так до iншого разу. Коли якась подiя – чи то в краiнi, чи то в самому Киевi, чи то на фронтi – знову дасть привiд схрестити шпаги.

Вiдтодi, як на початку сiмнадцятого року новостворена Центральна Рада зайшла в незрозумiлу гру й домовленостi з петроградським Тимчасовим урядом,[7 - Проголошена в березнi 1917 року, пiсля того як у Росii перемогла буржуазна революцiя i цар Микола ІІ зрiкся престолу, Центральна Рада кiлька наступних мiсяцiв пiдтримувала Тимчасовий уряд у Петроградi. Навiть виконувала певнi його постанови. Проте з лiта 1917 року Центральна Рада ухвалюе І Унiверсал, яким декларуе украiнську автономiю. Це значно охолоджуе стосунки мiж Петроградом та Киевом i призводить до розколу в керiвництвi самого украiнського уряду. Так тривало до бiльшовицького перевороту в жовтнi 1917 року. Невдовзi Центральна Рада проголошуе про створення Украiнськоi Народноi Республiки (УНР). Результатом цього стае перша агресiя бiльшовицькоi Росii проти Украiни, що вилилася в повномасштабну украiно-росiйську вiйну 1918–1923 рокiв.] Шеремет на певний час охолов до ii дiяльностi. Та й узагалi до полiтики. На диво, тесть був з ним солiдарний, i так тривало, аж поки Центральна Рада категорично заявила, що не сприймае бiльшовицького перевороту, i проголосила себе единим керiвним органом новоi незалежноi Украiнськоi держави.

Тодi Артем уголос читав газети дружинi. Разом вони плескали в долонi цим смiливим крокам. Романовський i тут поводився стримано, навiть скептично. Називав зятя з донькою молодими та зеленими й прорiкав усiлякi негаразди. Його нищiвна критика геть розпушувала дiяльнiсть украiнськоi влади. Звiсно, самим керiвникам на думку якогось там громадянина було начхати. Вони хоч би один одного слухали. Саме тому тесть, уперто не зважаючи на слiзнi вмовляння Лiди й зятя, лишився в Киевi, коли уряд вiдступав. Точнiше кажучи, панiчно тiкав iз мiста пiд бiльшовицьким натиском.

Тож не маючи вже бiльше року практики в земствi, Шеремет запропонував своi послуги владi.

Узимку, коли бiльшовики знову почали тиснути, Артема мобiлiзували. Разом iз регулярними частинами Пiвнiчноi групи вiйськ[8 - Одна iз чотирьох армiйських груп, з яких складалося вiйсько Украiнськоi Народноi Республiки. Досить успiшно дiяла 1919 року на Полiссi та Волинi, стримуючи наступ бiльшовикiв. Їi вважають найбiльш дисциплiнованим i боездатним з’еднанням УНР.] вiн вiдступив на захiд. Неподалiк Житомира поранили – не тяжко, але все одно не мiг iз вiйськом iти далi. Вiдлежавшись у знайомих i залишивши собi з вiйськовоi форми саму шинель без погонiв, яка тодi не привертала зайвоi уваги, подався назад до Киева. Бо не мав куди повертатися.

А головне – в мiстi лишилася Лiда.

Намiр Шеремета був простий: знайти дружину, дiбрати способiв покинути Киiв, пробитися до родичiв, що жили в Проскуровi. Ширилися чутки, що уряд УНР перебирався ближче до тих краiв. Артем на хвилi загального хаосу намiрився перейти нарештi лiнiю фронту. Усвiдомлюючи собi ризик цього заходу, Шеремет усе одно розумiв, що кидати Лiду тут, у бiльшовицькому Киевi, куди небезпечнiше. Гiркий, навiть трагiчний досвiд минулого року став визначальним.

Не раз Шереметовi, який пробирався тилами, тепер йому ворожими, перевiряли документи. Але щастило. Паспорт не викликав пiдозри. Так само, як i вигадана iсторiя про те, що повертаеться з визволеного силами Червоноi армii Житомира. Там вiн, колишнiй земський лiкар, нiбито пересиджував смутнi часи. Бiльшiсть житомирян не сприймала киiвських утiкачiв, якi могли привести за собою червоних i втопити iхне мiсто в кровi.

Знаючи це, Артем удавав, що зрадiв бiльшовикам у Житомирi. Йому вiрили. Зрештою, Шеремет не був схожий на офiцера. Та й узагалi на вояка. Цих пильнi патрулi хтозна-яким дивом вiдразу виявляли в строкатому натовпi. Пiд сiрою шинеллю з дiркою на лiктi в нього був цивiльний одяг: пiджак, несвiжа сорочка i штани. Бруд мiсили важкi черевики, бiльшi на один розмiр, iз пожмаканими газетами всерединi, щоб зручнiше було йти. Таких мандрiвникiв навеснi 1919 року було чимало. І не лише, як гадав Артем, тут, пiд Киевом, а й усюди, де вже рiк вирувала громадянська вiйна.

Опинившись у Киевi, знайшов Мирона Романовського. Це було неважко. Родич жив у тому самому помешканнi, де на нього лишилася чекати дружина. І Артем уже на порозi почув вiд свояка, що Лiдiю забрали в чека.

Зупинили просто на вулицi. Принаймнi так кажуть очевидцi. Молода жiнка поверталася додому по обiдi. Із самого ранку пiшла. Хотiла ще раз спробувати влаштуватися десь на службу, щоб не голодувати й отримувати хоч якийсь пайок.

Як каже сусiдка, що йшла о тiй порi з протилежного боку вулицi, Лiда сама напитала собi лиха. Побачила, що трое озброених патрульних, старшим серед яких був вусатий матрос у безкозирцi, кльошах i навхрест пiдперезанiй ременями шкiрянцi, зупинили перехожого. Немолодий чоловiк видався iм дуже пiдозрiлим. До того ж сусiдка запевняла, що коли й не всi трое, то бодай один iз них був добряче напiдпитку. Це вусань звелiв перевiрити документи в буржуя. Коли затриманий почав сваритися на них, то говорив росiйською, але з дуже помiтним украiнським акцентом. Вiд того вусань неабияк розлютився, узвав чоловiка петлюрiвським агентом i вдарив його, збивши з нiг. Не здержавшись, Лiдiя кинулася до гурту i спробувала визволити чоловiка. За iнших обставин на неi могли б i не зважити, але тепер швиденько забрали обох. Чоловiк став пручатися. З ним панькалися до найближчого перехрестя. А тодi вiн набрид, i матрос застрелив його з маузера майже впритул – так, нiби виконував щоденну роботу.

А може, справдi робив так кожного дня.

Ця трагедiя сталася два днi тому. Шеремет винуватив себе: мiг дiстатися Киева ранiше, але затримався в одному селi. Його пустили переночувати. Хазяйська донька мала передчасно народжувати. Як лiкар, Артем мусив приймати пологи, потiм на слiзне прохання лишився ще на добу, щоб доглянути породiллю. Навiть побожився, що навiдаеться, iдучи назад. Гадав, це буде за кiлька днiв. І радiв, що знайшов для себе й Лiди мiсце, де можна якийсь час перебути. Тепер це все нiчого не важило.

Навiть ця подоба свiтськоi розмови, що нею намагався забити йому баки Мирон. Проте Артем i сам не розумiв, чому в цих абсурдних обставинах пiдтримуе ii. Ще й збираеться вечеряти i пити каламутний самогон: свояк уже виставив перед ним на стiл наполовину наповнений штоф.

Лише тодi, коли той налив склянку по вiнця, Шеремет нiби прокинувся.

Стрепенувся.

Труснув головою, неначе проганяючи страшний сон. Рiзким порухом скинув повну склянку зi столу.

Тоi ж митi Мирон скочив на ноги, зваливши дерев’яний ослiн, на якому сидiв.




3


– Ти що! Ти що робиш! – заволав, нiби Артем раптово й незаслужено образив його.

– Сядь, – промовив Шеремет, дивлячись на свояка знизу вгору, а коли той, стиснувши кулаки, посунув уперед, пiднiс голос: – Сядь, я тобi сказав!

– Хто ти такий? Приперся сюди, керуеш, посуд гатиш!

– Цiлий твiй посуд! Треба буде – я тобi склянку об тiм’я розтрощу! – тепер уже пiдвiвся й Артем. – Сестру потягли не знати куди, а вiн тут самогон хлебче!

– Знаю я, де вона! – визвiрився Мирон, хряснувши кулаком по столу. – Бач, повернувся вiн! Грамотний дуже! Людей хапають на вулицях щодня! Коли не застрелять, як того пана, то, вважай, пощастило! Кого куди потягли – не кажуть! Спискiв не складають! Я, родичу, щоб ти знав, учора оцим лобом силу-силенну дверей пробив!

Романовський кiлька разiв ляснув себе по лобi розчепiреною долонею. Вийшло несподiвано лунко й навiть трошки кумедно. Якимсь дивом Миронiв жест трохи розрядив напружену атмосферу. Нахилившись, Артем пiдняв склянку й поставив на стiл, неначе демонструючи ii цiлiсть.

– Вибач.

– Ага! То мало не вбив, тепер – крокодилячi сльози.

– Де ти сльози бачиш? Рюмсати, свояче, нiхто не збираеться. З цього треба було починати. Ну що, знайшов ii?

– Нiхто нiкого не знайшов, – буркнув Мирон, ставлячи ослiн на нiжки та вмощуючись на нього. – Сiдай уже, герою. І слухай, – вiн знову налив самогону, тепер уже потроху. – Значить, жодна чрезвичайка списку заарештованих не складае. Почнеш дiзнаватися, то, не дай Боже, й самого схоплять. Навряд чи в тюрмi знайдеш, кого шукав. А чи вийдеш сам, чи вивезуть тебе – теж нiхто не знае.

– Усе аж так погано?

– Хiба це погано, Артемiю? Це гiрше, нiж погано. Це катастрофа для краiни, i я не перебiльшую нi на йоту.

– Добре, Мироне. Ти знайшов Лiду чи нi?

– Не зовсiм.

Романовський випив одним духом, чого ранiше нiколи не робив. Шеремет узагалi знав молодшого дружининого брата як парубка, що може випити лише келих хорошого вина за вечерею, i то нечасто. Сам пити не поспiшав. Дочекався, поки свояк закусить неочищеною картоплиною, а тодi запитав:

– Що значить – не зовсiм?

– А те й значить. Я збив собi ноги й лоба, шукаючи тих, хто заарештував сестру. Як менi це вдалося, розкажу, коли сам зрозумiю. Але прiзвище iхнього командира – Вихров. Звуть Василем. І запроторив вiн Лiду до губернськоi чека. Вони це називають просто – губчека, на Садовiй.

– Де саме?

– П’ятий номер, – i додав, нiби Шеремет мiг забути: – Це поруч iз будинком Шлейфера, знаеш, там, на початку…

– Знаю, – вiдмахнувся Артем. – Ти там був?

– Хотiв навiдатися. Але… Артемiю, я боюся туди йти! – Миронiв голос раптом зiрвався, зазвучали нотки жалю й розпачу. – Скоро вже мiсяць, як вони щодня вбивають на вулицях! Удираються в будинки! Арештовують, гвалтують! Судять бозна за яким законом i невiдь за що! Червоний терор,[9 - Червоний терор – насильство, що його чинили бiльшовики проти широких соцiальних груп (зокрема й проти робiтникiв та селян), оголошених класовими ворогами або звинувачених у контрреволюцiйнiй дiяльностi. Декрет «Про червоний терор» за пiдписом лiдера бiльшовикiв В. І. Ленiна ухвалено 5 вересня 1918 року. Вiн ставив завдання побороти контрреволюцiю, спекуляцiю та службовi злочини iзолюванням класових ворогiв у концентрацiйних таборах i фiзичним знищенням усiх осiб, причетних до бiлогвардiйських органiзацiй, змов i заколотiв.] ось як це зветься! Пролетарi всiх краiн еднаються, щоб ламати нас через колiно!

– Бачу, в них виходить.

– Авжеж! І надалi виходитиме! Бо з бiльшовиками годi вмовитися. Переконайся сам, iди на Садову. Там iз тобою погомонить якийсь товариш комiсар. І сам побачиш, що то за люди.

– Тому ти навiть не пробував видряпати звiдти Лiду?

Мирон утяг голову в плечi, ставши схожим на равлика, що залазить у мушлю. Знову сторожко роззирнувся, заговорив рiвнiше й тихiше:

– Не треба так. Я справдi накивав п’ятами з губчека, щоб не муляти нiкому очей. Тих чекiстiв можна спровокувати самим зовнiшнiм виглядом. Погано, що я не схожий на пролетаря. Але, – вiн сумно всмiхнувся, – добре, що й не зовсiм скидаюся на буржуя. Та я все ж таки питався розумних людей, i менi сказали, як краще вчинити. Саме завтра знову збирався йти в iхню чрезвичайку. Тут ти – як снiг на голову.

– Кажи.

– Скажу. Тiльки спочатку затям собi, Артемiю Даниловичу, – свояк шморгнув носом, i аж тепер Шеремет зрозумiв, що той застуджений. – Бiльшовики прийшли серйозно й надовго тому, що iм тут нема з ким воювати. Нiхто не опираеться, чуеш? Та й то ще пiвбiди. Можна списати на страх, слабодухiсть, безпораднiсть… Проте вони мають пiдтримку. Учорашнi слуги, волоцюги, двiрники, вiзники, робiтники та iхнi сiм’i. Ти помiчав цих людей ранiше?

– Я лiкар, Мироне. І коли мав практику, то моiми пацiентами була далеко не мiська аристократiя.

– Та знаю я, знаю про твое бажання бути близьким до народу! – вiдмахнувся Романовський. – Одначе отой народ твiй стае проти бiльшовикiв. Чув, може, якi настроi в довколишнiх селян?

Справдi, Шеремет згадав, що чув по селах тихе, а подекуди й гучне, вiдверте невдоволення владою. Затримавшись у хатi породiллi, вiн устиг наслухатися про сiльську голоту, яка почала нахабно комiсарити й вимагати вiд заможних односельцiв, щоб тi з якогось дива дiлилися. Навiть помiтив у господаря обрiз, який той швидко сховав. Артемовi тодi ще подумалося: бач, вагiтну жiнку та немовля довiряе, а зброю про всяк випадок тримае напоготовi, ще й ховае вiд чужих очей. Та промовчав, бо це його нiяк не обходило.

А тепер, коли Мирон заговорив про обурених селян, iз Шереметовоi пам’ятi виринула зовсiм недавня картинка. Розводитися про це не став, обмежився скупим:

– Є таке. Бурчать.

– Не тiльки, Артемiю. Уже стрiляють подеколи. На базарах подейкують про сiльських отаманiв, довкола яких гуртуються озброенi загони. Ходять чутки про якогось батька Зеленого, що нiбито розiгнав бiльшовикiв пiд Обуховом, а нинi посунув сюди, на Киiв.

– Давно?

– Може, тиждень тому. Чи днiв п’ять, достеменно не скажу. Єдине, – так собi думаю, – патрулi почали активнiше хапати людей на вулицях саме через це.

Із подиву брови в Шеремета сiпнулися вгору.

– Вони бояться селян? Проте… нiчого дивного. Кажу ж тобi: я маю чималий досвiд спiлкування з сiльським людом. І, далебi, стерiгся б мiцного хазяiна, в якого сiльський голодранець спробував би щось забрати. Зелений? Не чув про такого. Обухiв… Правда, я з iншого боку прийшов, iз Житомира. Кажеш, мужицький отаман збираеться звiльняти Киiв?

– Не знаю. Але ж не нас iз тобою та Лiдою, – вiдрубав Мирон. – Не певен, що сiльському вiйську вдасться прорватися за околицi. На отаманiв нам точно не варто надiятися. Самi ж себе ми, мiстяни, також не врятуемо. Згадав сiльськi повстання, щоб ти збагнув: у мiстах невдоволенi радянською владою до зброi не вiзьмуться нiколи. Комiсари будуть грабувати, арештовувати й убивати – а люди терпiтимуть. Миритимуться. Бо надто розумнi, грамотнi й вихованi, щоб вiрити в збройний опiр. Звикли, що з усяким, хто мае чи здобув владу, можна й треба домовлятися. Хоч би що там було. Навiть, – вiн заговорив зовсiм тихо, самими губами, – коли доведеться змиритися, що замiсть тебе заради такоi домовленостi вб’ють когось iншого. Хiба не так?

– Не думав над цим, – признався Шеремет.

– Я теж. Але в мене була така можливiсть. І досi е. Вважаеш, я не такий самий, чимось вiдрiзняюся вiд наляканоi киiвськоi публiки? Не вдаватиму героя, Артемiю. Це не аматорський театр, що в нього ми бавилися в гiмназii й домашнiх аристократичних салонах. Де воно все? Куди подiлося? Може, тому й зникло, що було несправжнiм?

Мироновi не так давно минув двадцять четвертий рiк. Зовнi молодший син присяжного повiреного не був схожий анi на нащадка билинних богатирiв, анi просто на героя. А за той короткий час, вiдколи як Шеремет пiшов з вiйськом i вони бачилися востанне, юнак з порядноi iнтелiгентноi киiвськоi родини разюче змiнився. Тепер навпроти нього сидiв за столом, пив каламутний самогон та гриз варену картоплю з цибулею типовий пiдмайстер – кравчук, шевчук чи римарчук, виходець з низiв мiщанського стану, що пливе за течiею. І проживае кожен день, немов останнiй, радiючи йому, нiби дарунковi вiд щедрого й доброго Господа Бога, – единого, в кого Мирон i такi, як вiн, iще вiрять.

– Гаразд, – мовив примирливо Артем. – Не заводься. Знаю, про що ти хочеш менi сказати. Не пiдеш штурмувати будiвлю губчека на Садовiй, як селяни з-пiд Обухова. І не допоможе нам з тобою батько Зелений чи який iнший отаман-робiнгуд. Не вiзьмуть озброенi селяни киiвськоi чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.

– Кого?

– Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е-е-е, бачу, в дитинствi ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?

– Ой, Артемiю, Бог з тобою! Не до романiв нинi, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетнi. Що ж до робiнгудiв, то нова влада, бiльшовики, мають себе за народних месникiв. Забирають у багатих, вiддають бiдним. Насправдi ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бiдним? Ось вам, – Мирон скрутив дулю. – Не роздають. Пролетарi самi беруть усе, що легко лежить. І тут, у Киевi, i в iнших мiстах. Опору iм нiхто не чинить. Чому – не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.

Рука потяглася до бутля. Вiдчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.

– Чого ти? – Мирон глянув вовком.

– До дiла. Ти нiби збирався визволяти Лiду завтра. Виходить, дiбрав способу?

– Ага, – пiдтвердив Романовський. – Є знайомi, вони мають досвiд спiлкування з чекiстами. Потрiбен викуп.

– Викуп? Грошi?

– Не ходять папiрцi. Золото, коштовностi. На цьому бiльшовики розумiються. Знаю кiлькох подiльських евреiв-ювелiрiв, вiдкупилися вiд влади, навiть повитягали своiх з казематiв. Вони ж у першi днi заручникiв брали.

– Це як?

– А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрi люди, показували пальцем. Прийдуть, безпiдставно заарештують, потiм починають умовлятися – золото в обмiн на волю. Нiхто дуже й не опинався, все вiддавали. Дехто просив на колiнах, щоб узяли, – Мирон знову вiдмахнувся. – Я ось до чого. Лiдинi коштовностi. Перснi, брошки, намиста. Деякi фамiльнi е, успадкованi вiд бабусi нашоi. Придане ii, забув?

– Було придане, – визнав Шеремет, i раптом iз серця нiби камiнь спав, навiть дихати стало легше. – Хiба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто грошi обернулися на папiрцi. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грiшми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Лiду?

– Я взяв зi сховку каблучки й брошки, – сказав Мирон. – Але ж кажу: гадки не маю, де твоя дружина, моя сестра. Слiди привели на Садову п’ять, i там загубилися. Понесу завтра коштовностi туди. Запропоную угоду.

– Кому?

– Та хоч матросу Вихрову, хоч iншому товаришу комiсару, хоч чорту, хоч дияволу! – молодик наново запалювався. – Я собi хочу довести, що не кинув сестру в бiдi! Тепер ще й тобi треба це доводити! Що я можу, Артемiю? А ти – ти теж тут нiчого не зможеш!

Шеремет знову хотiв прикрикнути. Натомiсть мовив спокiйно, дивуючись самому собi:

– Не доводь нiкому нiчого, Мироне. Я вчасно повернувся. Давай усе менi. Сам пiду, знайду, з ким домовитися. Раз викуп беруть, значить, не все ще втрачено.

– Як поясниш, хто такий?

– Скажу, що чоловiк ii, пробирався додому, тiкав вiд петлюрiвськоi влади. Був силомiць мобiлiзований, пiд страхом смертi. Вирватися допомiг щасливий випадок. Оцю авантюрну iсторiйку я кiлька останнiх днiв розказував не раз i не два. Вiрили, бо я ж дiйшов. Нiчого. Головне, щоб вона протрималася ще трохи.

Про те, що могло спiткати його дружину в тюрмi, Шеремет уперто намагався не думати. Гнав вiд себе лихi думки, вiдколи почув уперше про те, що ii кинули за грати. Ілюзiями про шляхетнiсть бiльшовикiв не тiшився, торiшнi погроми й рiзанина надiй не залишали. Але вiрити треба. Додавало вiри те, що вiн сам береться до справи й неодмiнно доведе ii до кiнця. Усе ж краще, анiж сидiти й нетерпляче сподiватися бозна-чого. Тож докинув дуже впевнено, щоб не лишати права на сумнiв анi собi, анi Мироновi, якому грунт вислизнув з-пiд нiг:

– Коли ми видряпаемося з халепи, не затримаемося тут. Перепочинемо – i гайда. Ти пiдеш разом з нами.

– Я?

– Ти, Мироне. Чи надумав пересидiти? Сам же кажеш: iхня влада надовго. Звикся, зжився, злюбився?

– Не мели дурниць, – почулося у вiдповiдь. – Думаеш, вийде?

– Раз можна заповзти – вибратися не штука.

Артем Шеремет не навiював собi нiяких думок. У його душi справдi оселилася тверда впевненiсть: усе вийде, усе буде добре, вiн головою ручаеться за близьких йому людей, а значить, порятуе iх.

Тепер можна не заважати свояковi пити самогон. Сам теж потягне – це розслабить, заспокоiть, навiть сили додасть для завтрашнього походу.




4


Уранцi, на диво, голова була ясною.

Збиратися треба було чимшвидше. Ще вчора Мирон показав надруковане в газетi оголошення, що громадяни можуть звертатися зi своiми питаннями до Надзвичайноi комiсii тiльки в буднi з десятоi до дванадцятоi ранку. Охочих потрапити туди у визначений час, напевне, буде чимало. Тож Шеремет хотiв прийти бодай на годину ранiше, щоб усунутися в чергу. Вiн схопився й почав чепуритися.

Мироновi вдалося зберегти не лише Лiдин посаг, а й якiсь особистi речi Шеремета. Серед них була бритва, гостра, ще не сточена. Знайшов бляшаний тазик, мило, нагрiв води, роздягся до пояса, глянув у дзеркало.

Звiдти дивився брюнет iз коротким йоржиком на головi. У його обличчi ледь угадувалися азiйськi риси. Коли мав густу шевелюру, то вияв далеких татарських генiв був майже непомiтний. До того ж у тi часи лице було круглiше, сказати б, ситiше.

Артем нiколи особливо не соромився своеi звички смачно попоiсти. Навiть устиг свого часу викохати невеличке черевце, що його Лiда називала пiкантним, пiдсуваючи йому часом статтi з модних журналiв та щоденних газет на тему спортивного й здорового способу життя. Та, хоч це й була мода, дружина жодного разу не поставилася до своiх порад серйозно. Просто жартувала, аж нiяк не засуджуючи чоловiка за його безневинне тяжiння до своерiдного раблезiанства.

Певна рiч, ситi часи давно минули. Шеремет уже й забув, як йому велося з пузцем. А Лiда своею звичкою намагалася жартувати, кажучи з удаваним жалем, що iнакшого способу схуднути, як пiти воювати, для ii чоловiка нема. Так чи iнак, але виходить, нiби винна в тому, що в краiнi почалася вiйна. Почув якийсь невидимець ii нарiкання й запустив цю криваву машину.

Тож удовольняйтеся, люди, тим, що маете. Добра добувши, не шукайте собi кращого. Артем не сприймав гротескiв. Але заборонити дружинi хоч у такий спосiб рятувати психiку вiд того, що вiдбуваеться довкола i що переживають усi, не мiг, не хотiв i не вважав, що мае на це право.

Шкребучи лiву щоку, трохи порiзався: лезо все ж затупилося, на краю навiть утворилася невеличка, ледь помiтна щербинка. Поморщившись, Шеремет змив кров, знайшов у речах залишки вати, залiпив ранку. Тепер вiн мав зовсiм кумедний вигляд, сам себе серйозно не сприйняв би. Не те що комiсари в губчека… Звiсно, iз клоччям на щоцi нiкуди не пiде. Однак порiзане бритвою лице перетворювало Шеремета на такого собi мiського простачка.

«Нiчого», – подумав Артем, пiдморгнувши дзеркалу. Вiн доведе, що готовий до серйозних розмов i вмiе домовлятися.

Мирона о тiй порi вже не було вдома. Помчав на службу, залишивши родичевi запасного ключа. Ще й пожартувавши не менш ущипливо, нiж умiла Лiда: тепер, мовляв, кругом така влада, що й ключi з замками не допоможуть. Як захочуть зайти, зламають дверi iменем революцii. Тож замикався, як сам казав, лише за старорежимною звичкою. Артем вiдмовився сприймати цю iронiю, подумавши, що такий гумор – у Романовських, мабуть, сiмейне. Хоч ранiше нiчого такого за свояком не помiчав.

Проте, замикаючи дверi на два оберти, все ж таки згадав невеселий жарт.

Розсердившись на себе за те, що дае волю лихим думкам заходити собi в голову, Артем дратiвливо сплюнув пiд ноги. І тут вiн усвiдомив, що ранiше нiколи б не дозволив собi отак плювати в парадному…

Цей весняний ранок не тiшив погодою.

Сiяв дрiбний дощик, який не наближав квiтня, а навпаки, зупиняв березень. Принаймнi таке вiдчуття було в Шеремета, коли, засунувши руки в кишенi староi синьоi тужурки, вiн вийшов iз будинку на Межигiрськiй. Правда, зовсiм недавно ii, як i бiльшiсть киiвських вулиць (i не лише центральнi), перейменували. Нова влада назвала ii iм’ям невiдомого Артемовi товариша Переця, про що негайно сповiстила громадян iз газетних сторiнок. Учора Мирон наполегливо тицяв Шереметовi пiд нiс погано видрукуваний аркуш «Вiстей Киiвського губернського революцiйного комiтету». Там, крiм приймальних годин у губчека, був перелiк нових назв вулиць. Затвердила колегiя комунвiддiлу – ще один виконавчий орган новоi влади. Його сутi Артем навiть не намагався зрозумiти.

Проте його зовсiм не здивувало, що цей комунвiддiл назвав звичнi киянам Царськi й Купецькi сади на честь Першого травня – культового, як уже знав Артем, пролетарського свята. Миколаiвський парк обернувся на Червоний, Миколаiвська площа дiстала iм’я ватажка повсталих рабiв Спартака. А вулицю Катерининську, де колись жили Шереметовi батьки, перехрестили на честь Рози Люксембург – прогресивноi дiячки свiтового комунiстичного руху.

Вивчати новi назви напам’ять вiн не збирався. Мав надiю, що армiя Петлюри залиже рани, переформуеться, набереться сил i ще до кiнця цього року повернеться назад до Киева. Тодi й старi назви вулиць поновлять.

Шеремет орiентувався в полiтицi лише поверхово, на обивательському рiвнi. Вiн цiлком щиро вважав, що звичайному громадяниновi цього задосить, щоб вiдповiсти на простi питання часу самому собi й пiдтримати дискусiю в товариствi. Так само вiн обставав за тим, що люди мирних професiй воювати не повиннi. Не кожен чоловiк мусить хапатися за зброю. Надто коли не вмiе стрiляти й до вiйни взагалi не лежить душа. За свою зброю вiн, як справжнiй лiкар, уважав скальпель. Застосувавши його вчасно й грамотно, рятуеш людське життя. Воювати ж повиннi тi, хто цього вчився. І навiть коли Центральна Рада закли?кала добровольцiв до ополчення, вiн не зрадив своiх переконань. Проте вiн нiколи не заперечував, що украiнську революцiю вiд агресора треба боронити.

Мобiлiзацiя до шпиталю – гаразд, ради Бога. Стрiляти – нi, прошу дуже, вибачайте.

Одначе буремнi подii останнiх мiсяцiв бентежили розум.

Артем iз якогось часу зовсiм не мiг утямити, що вiдбуваеться довкола. Хто на чиему боцi воюе. І, головне, хто кому ворог, а хто – союзник. Ходячи вiд села до села, розмовляючи з селянами, ще дальшими вiд полiтики, нiж вiн, дiйшов висновку: всi воюють з усiма. Зайнявши кругову оборону. І якщо селянство вiзьме вила, дрючки й вiдрiзани, – а судячи з усього, вже бере, – то воюватиме не за якусь там владу, а тiльки за себе.

І, звiсно ж, проти всiх.

Такi настроi людей Шеремет вiдчував не раз.

У цьому всьому хаосi вiн усе ж таки намагався бути розважливим, щоб хоч трошки розiбратися в ситуацii. Артемовi не давали спокою кiлька думок, i вiн хотiв подiлитися ними з Мироном. З’ясувалося, у своякiв були кардинально рiзнi погляди на те, що пановi Петлюрi слiд зробити чимшвидше.

Сам Шеремет схилявся до того, що треба укласти вiйськовий союз iз Польщею. Тим паче, що в цьому зацiкавленi представники Антанти.[10 - Вiйськово-полiтичне угруповання, створене в 1904–1907 роках. Головнi члени – Великобританiя, Францiя i Росiя. На початку 1919 року Директорiя почала переговори з командуванням Антанти, шукаючи вiйськових союзникiв. За це Антанта хотiла здобути контроль над украiнськими землями.] Такий союз, на Артемову думку, мiг би дати успiх, як i торiшня угода з Нiмеччиною. Але Романовський, уже добряче хильнувши, в запалi суперечки спiтнiв, розстебнув сорочку до пупа й почав доводити, що тепер нема для Петлюри кращого союзника, як бiлий генерал Денiкiн.[11 - Денiкiн Антон Іванович (1878–1947) – головнокомандувач Добровольчоi армii – оперативно-стратегiчного об’еднання бiлих. 1919 року армiя Денiкiна контролювала Пiвдень i Схiд Украiни (так звану Новоросiю). Вважав Украiну частиною Росii, вiйну проти червоних – боротьбою за вiдновлення великоi й неподiльноi Росii. На звiльнених вiд бiльшовикiв украiнських територiях поновлював царськi принципи росiйськоi великодержавноi полiтики. Зокрема, оголосив росiйську мову единою державною, проте суворо заборонив обмежувати вiльний вжиток украiнськоi. До представникiв уряду Украiнськоi Народноi Республiки ставився з демонстративною зневагою, вважаючи iх за сепаратистiв.]

Пояснював дуже просто: бiльшовики для бiлоi армii – найбiльший ворог. А ворог нашого ворога, як вiдомо, наш друг. До того ж iще два роки тому, коли в Петроградi панував Тимчасовий уряд, його керiвники поволi змiнювали свое ставлення до влади в Киевi. Газети навiть обережно писали про першi компромiси, що iх почали досягати уряд Керенського й Центральна Рада.

Мирон був глибоко певен, що пiвтора року тому владу в Петроградi захопили бiльшовики, якими – тут вiн для переконливостi стукнув по столу – керували нiмцi. Аби тi, прибравши Росiю до рук, припинили невигiдну для Нiмеччини вiйну.

Якби червоним дали гiдну вiдсiч, Киiв мав шанс домогтися того, що Центральна Рада репрезентувала б не нову Росiю на територii колишньоi Киiвськоi губернii, а очолила повноправну автономну державу. Шанс домовитися був. Переконати Романовського в iншому, здаеться, не змiг би нiхто. А зараз, вважав вiн, Петлюрi слiд пiдтримати не Антанту, а пана Денiкiна. Якого до вiйни з червоними спонукають такi самi iнтереси: знищити бiльшовикiв, повернути бiлим Петроград i Москву, а Украiну лишити в кордонах, у яких вона була ще мiсяць тому.

Запалившись у п’янiй дискусii, Мирон навiть поклявся: пiсля того як Шеремет викупить Лiду з губчека, буде пробиратися через фронт у захiдному напрямку разом iз ними. Щоб дiстатися до самого Петлюри й так само палко переконати його: Денiкiну треба вiддати Харкiв i всю Харкiвську губернiю. Цим росiйськiй генерал вдовольниться. Й охоче пiдпише з украiнським урядом нову мiждержавну угоду – звiсно ж, коли допоможе петлюрiвськiй армii повернути Киiв та прилеглi територii.

У якийсь момент Артем просто перестав його слухати. А Романовський, окрилений тим, що його не перебивають, почав розводитися ще дужче. Кiнець кiнцем Шереметова тактика дала бажаний результат: забувши, з чого почав, Мирон остаточно заплутався й легко погодився йти спати.

Зустрiчаючи на киiвських вулицях юрби кепсько вдягнених, але до зубiв озброених та рiшучих бiйцiв iз червоними стрiчками й зiрками на шапках i кашкетах, Артем потроху починав розумiти своякову правоту. Цi люди, вiд яких сахаються й на яких стараються не дивитися без потреби цивiльнi перехожi, звiдси вже не пiдуть. Здавалося, вони прийшли надовго й далi будуть тiльки нападати. Немилосердно, агресивно.

Трошки знаючись на польських та нiмецьких настроях, Шеремет був упевнений: захiднi союзники намагатимуться не воювати з бiльшовиками, а лише домовлятися. Бо ж бачать у них передусiм брутальну, малокеровану чи й зовсiм некеровану силу, яку можна зупинити лише одним способом: визнати ii й запропонувати партнерство. Тимчасом як бiлi домовлятися з червоними не збираються. Для них знищити цих неграмотних вискочнiв – справа честi, хоч дворянськоi, хоч офiцерськоi. А коли так, гадав Артем, то iхнi погляди й переконання можуть i справдi почасти збiгтися з Петлюриними.

Хоч… Поживемо – побачимо.

Зрештою, Шеремет i далi визнавав себе дуже слабо пiдкутим у полiтицi. Надто в теперiшнiй, коли будь-який полiтичний прогноз неможливий, коли вже й селяни утворюють власнi уряди. Проголошуючи республiками села та хутори i вимагаючи вiд усiх, незалежно вiд полiтичного забарвлення, встановлювати з iхнiми псевдодержавами мало не дипломатичнi зносини. Нi, вирiшив вiн, наближаючись до будiвлi на Садовiй. Найкращий на сьогоднi полiтичний прогноз – не робити жодних. Особливо коли йдеться про якусь далеку перспективу. Тепер варто жити днем сьогоднiшнiм. Не соромлячись дякувати Боговi за те, що перебув його з ранку до ночi й вижив.

До губернськоi надзвичайноi комiсii вiн зайшов саме з такими думками.




5


Спершу Артемовi здалося, що до нього нiкому нема дiла.

Бiля будiвлi товклися мовчазнi люди, здебiльшого жiнки, старi й молодi. Дехто навiть iз дiтьми, закутаними вiд дощу та вiтру в хустки, шалi й бруднi офiцерськi башлики. Дiтвора тулилася до мам, помiтно нудилася, проте стояла терпляче, поки жiнки пошепки перемовлялися мiж собою, позираючи то на озброених охоронцiв при входi, то на чоловiкiв у гiмнастерках та шкiрянках, що проходили поруч, не зважаючи нi на кого.

Стояли тут i чоловiки. Їх було набагато менше. Своiх ровесникiв Артем серед них не бачив, зате несподiвано вгледiв унiверситетського професора Єрмоленка, що товаришував з покiйним Романовським. Той часто бував у них удома. Викладав право й вирiзнявся мiж колег не лише густим басом та лiберальними поглядами, а передусiм густою, кошлатою шевелюрою. Якби Єрмоленко був професором хiмii, то його б неодмiнно порiвняли з Менделеевим: достоту таким автора перiодичноi таблицi зображали на всiх портретах. Це завважив Шеремет i подiлився своiм спостереженням з Лiдою, на що вона, звикши не погоджуватися й сперечатися, рiзко вiдказала, що якби вiн писав книжки, то i його самого через кучму й борiдку могли б сплутати з Жулем Верном. Розмову почув i професор, проте не образився. Навiть охоче пояснив, чим йому дорога та зачiска. Точнiше кажучи, те, що ii зовсiм нема. «Розумiете, молодi люди, – сказав вiн тодi, – тiльки так можна цiлком вiдповiдати своему iменi, що його дали в церквi, коли хрестили». Усяк, хто його бачить, iнакше, як левом, не назве. Через гриву. І матиме слушнiсть, бо Єрмоленка, коли хто забув, звуть Лев Павлович.

Тепер його неприкрита шевелюра помiтно вирiзнялася в юрмi. А бас рокотiв, повiдомляючи тим, хто зiбрався довкола, щось надзвичайно важливе. Єрмоленка повсякчас хтось перебивав, i йому доводилося, мов справжньому царевi звiрiв, рикати, щоб нетерпеливцi не заважали.

Побачивши Артема й упiзнавши його, професор не здивувався. От нiби востанне вони бачилися лише кiлька днiв тому. Шеремет проштовхався ближче, вже хотiв був спитати, що тут i як. Та Єрмоленко замiсть традицiйного привiтання поклав йому на плече руку, важку й дуже сильну як для чоловiка, що йому цього року вийде шiстдесят п’ять, промовив:

– Хто?

– Лiда.

– Ви впевненi, що Лiдочка саме тут? Скажiть, пане Шеремете, ви в цьому впевненi?

– Е, менi сказали, що ii забрали на вулицi й вiдвезли сюди.

– Хто вам це сказав?

– Мирон. Брат, ви ж його знаете…

– Вiн забiгав до мене, – кивнув Єрмоленко. – А вiн напевне знае, що Лiдочка тут? Саме тут, у цiй установi?

Вiд пронизливого погляду лiтнього професора Артемовi стало незатишно.

– Леве Павловичу, мене не було в Киевi. Довго розповiдати…

– І не треба! – урвав Єрмоленко. – Нiкому тут, у цих стiнах, не треба казати, що вас десь не було. Узагалi нiкому нiчого не треба розповiдати! Ідiотизм, повна анархiя, пане Шеремете! Всякого, хто не сидiв у себе вдома, коли цi панове захоплювали наше з вами мiсто, вони чомусь уважають за контру.

– За контру?

– Не кажiть менi, що нiколи не чули слова «контрреволюцiя», – пророкотiв професор. – Це не юридичний термiн. Кажу вам як фаховий юрист. Такого злочину, як мати iншi полiтичнi погляди, немае в кримiнальному уложеннi. Хоч… Тепер нема кримiнального уложення! Навiть за Петра Аркадiйовича Столипiна, царство йому небесне, могли засудити за полiтичний тероризм, за участь у заборонених органiзацiях, за заклики до повалення влади тощо. Ви ж знаете мою позицiю, пане Шеремете. Знаете ж?

– Мiй тесть не завжди ii подiляв.

– Шкода, що мене не було поруч, коли його витягали й кололи багнетами. Може, я б iще встиг запитати в нього дещо. Чи просто глянув би в очi. Проте хтозна, пане Шеремете. Менi не подобалася система, яку породив убитий Петро Аркадiйович. Але навiть вона спиралася на закон! Суддi могли послати на шибеницю пролетаря за те, що вiн застрелив городовика. Засудити до каторги селянина, який пустив своему пановi червоного пiвня через рiзнi погляди на оплату працi. Запроторити до Сибiру мiщанок, панночок зi шляхетних родин, якi завинили тiльки тим, що мода для них – то не фасони капелюшкiв, а ризикованi стосунки з соцiалiстом-революцiонером. Було таке?

– Нема де правди дiти, було. Тiльки до чого…

– А до того, пане Шеремете! – професоровi пальцi намацали мосяжний гудзик на Артемовiй тужурцi. – За царя-батюшки перед судом могли однаково стояти студент, блудний син батькiв старовинноi дворянськоi фамiлii i пролетар iз робiтничого селища на околицi. Соцiальне походження не вважали за кримiнальний злочин! Лише вбивство, грабунок, розбiй, крадiжку, шахрайство… Чого я вам це все кажу! Ви й самi добре знаете. А дiвки вуличнi, пане Шеремете, дiвки, повii, не мали права промишляти своiм, прости Господи, ремеслом без жовтого квитка. Належно оформленого. Сьогоднi ж маемо тотальну, шановний добродiю, тотальну, мов чума, мов пошесть, проституцiю! На панель iдуть усi, хто хоче iсти, i це влада не вважае за порушення. Здаеться, пан Раковський,[12 - Раковський (Станчев), Християн Георгiйович (1873–1941) – радянський партiйний та державний дiяч, один з органiзаторiв радянськоi влади в Украiнi. Зокрема у 1919–1921 роках – голова Ради Народних Комiсарiв i нарком закордонних справ радянськоi Украiни, нарком внутрiшнiх справ.] цей… як у них зветься… нарком внутрiшнiх справ, думае, нiби голодна мiщанка на панелi, брак належного медичного догляду, зараження сифiлiсом – це не те, за що треба судити.

– Товариш, – машинально виправив Артем.

– Хто товариш?

– Цей iхнiй Раковський. Отой вартовий, – кивнув головою за професорову спину, – усi пiдданцi новоi влади – вони не панове, Леве Павловичу. Вони товаришi.

– Правильно, – погодився Єрмоленко. – Бути паном, забутися й просто звернутися до них так – злочин, гiрший за крадiжку, вбивство, ба навiть за згвалтування. Робiтника з «Арсеналу» не можна судити за теперiшнiми законами, бо вiн належить до касти переможного пролетарiату. Ви читали iхню Конституцiю?

Артем хотiв був вiдказати, що бiльшовицьких документiв, як i газет, нiколи не читав, бо не мав до того нi бажання, нi змоги. Та останньоi митi втримався вiд такого розлогого пояснення, обмежившись коротким:

– Не доводилося.

– Дарма. Вам жити далi, як i всiм нам. Почитайте, дуже красномовно. Хай вони створюють нову форму державностi, хай. Двадцяте столiття – час сюрпризiв. Як юрист, я не проти Конституцii, навпаки – за. Але чiтко сказано: владу в iхнiй радянськiй Украiнi закрiплено винятково за робiтничим класом. До нього ми з вами, пане Шеремете, не належимо. Люди, що тут зiбралися й прагнуть якоiсь справедливостi, – теж. Ми злочинцi вже тому, що нiколи не працювали на заводах i фабриках. Навпаки, маемо вищу освiту, вмiемо писати без помилок i христосуемося на Великдень. Скажете, я перебiльшую?

– Не скажу. Робiтничий клас… А селянство? Там про селян щось е? Були ж наче якiсь декрети…

Єрмоленко вiдмахнувся.

– Правильне питання. Чули, звiсно, про заворушення на селах. Повiрте менi, село так просто не заспокоiться. Пролетарiат просто витирае об нього ноги. Бо для бiльшовикiв сiльський пияк – такий самий гноблений брат-пролетар. Значить, влада на мiсцях належить йому. Читав я Конституцiю. Дуже уважно.[13 - Першу Конституцiю Украiнськоi Соцiалiстичноi Радянськоi республiки (УСРР) ухвалили 10 березня 1919 року на бiльшовицькому з’iздi в Харковi. Вона утвердила на захопленiй територii Украiни радянську форму державностi.] Цiкавий момент: там не написано про гегемонiю жодноi з полiтичних партiй. Так само, як було за самодержавства, – опереткова Дума в Петербурзi й монополiя на владу монарха, помазаника Божого. Партii нiби i е, але на них усiм начхати. Кажу вам це вiдверто, бо сам до однiеi такоi належав…

До будiвлi пiдкотилася вантажiвка. Озброенi, строкато вбранi бiйцi висадили, а точнiше, викинули з кузова чотирьох побитих до кровi чоловiкiв. Трое з них були молодi, а один – не старший на вигляд за Лева Павловича. Не витримав удару й упав на брукiвку саме вiн. Вусань у солдатськiй шинелi й офiцерському кашкетi, де була прилаштована зiрка, незлобиво виматюкався – i так само без злоби, по-хазяйськи, нiби виконував буденну роботу, дав копняка пiд ребра. Не наказав, не попросив, а неначе закликав до розумноi поведiнки:

– Уставай, дядьку. Слуг уже нема.

Натовп мовчки спостерiгав за дiйством. Єрмоленко заговорив знову аж тодi, коли арештантiв заштовхали всередину. Повiв далi, наче нiчого не сталося:

– Я про партii. У iхнiй Конституцii, пане Шеремете, значаться лише так званi ради робiтничих, солдатських та селянських депутатiв. Знаете, як буде i як уже е? Украiнськi есери в iхньому урядi – формальнiсть. А ми живемо, як ви щойно побачили, в умовах диктатури пролетарiату, що його репрезентуе тiльки одна партiя – бiльшовики. Анi серед есерiв, анi серед тутешнiх боротьбистiв, а тим паче сiльських, пролетарiв нема. І поки пролетарiат не поширив своеi диктатури на украiнське село, видимiсть багатопартiйностi триватиме.

– Село, як я чув, не скоряеться?

– Огризаеться, – кивнув Єрмоленко. – Та не про село я вам кажу. Панове, чи товаришi, бiльшовички будують насправдi нову монархiю. Уже мають монополiю на владу. Навряд чи когось може обдурити ота декорацiя, нiби в цiй владi е люди з рiзними поглядами. Володимир Ленiн хоче бути новим абсолютним монархом, проте цього поки що нiхто не втяв. Тiльки зветься його монархiя iнакше. Я зрозумiло пояснив?

Шеремет задумано почухав потилицю.

– Але… невже все так безнадiйно?

– У нацiональному масштабi захоплення влади вiдбулося. Пiдкорення й упокорення – лише питання часу. Але якщо е Конституцiя, то мае бути й закон. Одначе забудьмо про всенацiональне. Я тут за конкретним дiлом, тому й недарма спитав вас про Лiдочку. До речi, я взагалi не знав, що з нею таке трапилося. Кажете, Мирон шукав? І знайшов? Дай Боже! Проте не треба вiрити…

– Кому?

– Нiкому, хто вершить людськi долi в оцiй будiвлi!

Єрмоленко, мавши намiр зробити широкий жест у бiк вартових, смикнув правицею. Їi пальцi якраз тримали Артема за гудзика. Тож професор вирвав його з м’ясом i, здивовано глянувши на результат своiх руйнiвних дiянь, урочисто простяг гудзика власнику.

– Даруйте.

– Бувае, – Шеремет поклав гудзика в кишеню, туди, де лежав невеличкий пакуночок iз коштовностями. – Я вже розумiю, на чому тримаеться ця влада, Леве Павловичу. Ви менi пояснiть, що тут коiться. Саме в цiй будiвлi. І чому Лiду, як ви кажете, треба шукати деiнде.

– Нiчого такого я вам не казав, – професоровi пальцi вчепилися в iнший гудзик. – А пояснити можу. Оцi люди, поруч зi мною, – нещаснi родичi арештантiв. Когось схопили на вулицi. До когось удерлися в дiм. Менi довелося стати свiдком однiеi такоi, гм, акцii. Заарештували Славка, Святослава, племiнника моеi сусiдки. Студента, iнженером був би. На щастя, пiдкреслюю – на щастя, зiрки тодi були прихильнi до мене, я витяг хлопця звiдси. Його вже вiдвезли якнайдалi, кудись у село до родичiв колишньоi куховарки. Тi ставляться до нього, як до рiдного, але не про це мова, – Єрмоленко почав крутити гудзика. – Мене тепер уважають за чарiвника. За справжнього, пане Шеремете. А панове чекiсти або просто граються зi мною, тому досi й не посадили, або справдi трошки поважають. Хотiлося б вiрити в друге, проте, здаеться менi, справедливе саме перше твердження.

– І в чому ж чари?

– Гадають, що тiльки я можу рятувати заручникiв. Тiльки я. Нiхто бiльше.

З вуст немолодого патлатого професора це прозвучало гордо.

– Заручникiв?

– Саме так, пане Шеремете.

Дверi будiвлi губчека знову вiдчинилися. Цього разу озброений гурт на чолi з уже знайомим вусанем в офiцерському кашкетi вивiв двох чоловiкiв. Один накульгував, спотикався на кожному кроцi. Вусатий незлобиво, бiльше, здаеться, про людське око, пiсля кожного незграбного кроку штовхав бiдолашного в спину, примовляючи:

– Дивись, куди йдеш, дядьку.

Обох пiдвели до вантажiвки. Жестом зупинивши чекiстiв, з усього видно, пiдлеглих, вусань кивнув арештантам, показавши на кузов i нагадавши не раз чуте:

– Слуг тут нема.

Зрозумiвши, чого вiд них вимагають, арештанти, чиi руки лишилися вiльними, якось дуже спритно вiдкинули задню стiнку кузова, а потiм самi полiзли в нього. Тому чолов’язi з набряклим вiд побою правим оком, який мав близько сорока рокiв i раз по раз спотикався, допомiг залiзти товариш у нещастi – юнак, не старший за двадцять п’ять рокiв. Потiм у кузовi розмiстилися й бiйцi. Вусань неквапом забрався в кабiну.

Провiвши очима автомобiль, професор глянув на сумних i принишклих жiнок, а тодi повiв далi:

– Так от, пане Шеремете. Нова влада, щойно прийшовши, запровадила в Киевi комендантську годину. Порушення ii – злочин, i за це можуть розстрiляти. Мовчiть, слухайте, – вiн жестом зупинив Артемове бажання обуритися. – Облави щодня. Чи комендантська година, чи нi, а й до театру вдираються пiд час вистави. І хоч театри переможний пролетарiат формально не заборонив, проте чекiсти ловлять тих, кого вважають за буржуiв. Запроторюють до якоiсь тюрми, може, навiть далекоi. Вимагають для народноi влади податку, контрибуцii, викупу – як хочете, так i звiть. Ми для них кровопивцi, i тепер мусимо за це платити. Списки затриманих друкують у газетах, щоб рiднi знали, куди нести вiдкупне. Тому й питаю, чи впевненi ви, що Лiдочка саме тут. Могли сказати, що вона в губчека, на Садовiй. А насправдi ii тримають на Єлизаветинськiй. Там повiтова чека. Той, хто починае шукати, впослiджено оббивае пороги всiх iнстанцiй, стiкае потом, перелякано зазирае в очi слiдчим. Кiнець кiнцем вiн позбуваеться самоповаги й ладен усе зробити, щоб вирятувати близьку людину. А в них кругова порука, i вони чудово розумiють, що можуть довести зневiрену людину до нестями. Он вони, – Єременко, вчасно згадавши про гудзика, показав Артемовi на гурт жiнок.

Шеремет облизав смаглi губи.

– Простiше пограбувати.

– Навiть чеснiше, – Лев Павлович iнтенсивно закивав гривою. – Але е тонкощi. Я розiбрався в них. Те, що буржуi вважають за цiннiсть, не завжди лежить на виднотi. Можна захопитися, вбити жертву, але свого так i не домогтися. Тож куди краще працювати з живими. Тиснути на них усiма способами. А iх сила-силенна. Та результат один: представник законноi влади випускае заарештовану особу, бо не знаходить у ii дiях складу злочину. І вчорашнього пана по кiлькох днях у вогких пiдвалах перекуто на товариша. Тому його випустили, бо вже не ворог. Мiж цими цiлком законними з усякого погляду процесами й добровiльним бажанням представникiв старого режиму здати якiсь там цiнностi нема жодного зв’язку.

Артем знову торкнувся пакунка в кишенi.

– Хочуть видаватися пристойними.

– Можна сказати й так. Але пристойнiсть для цих… – Єрмоленко не зумiв чи не схотiв добирати потрiбних слiв, – для них пристойнiсть – тiльки те, що вони самi ладнi вважати за пристойне. Вони змiнюють свiт, пане Шеремете.

– Навiть так?

– Абсолютно. Свiтовий порядок бiльшовикiв не влаштовуе. Тож вони творять новий.

– Де е мiсце заручникам?

– Атож, де е мiсце заручникам, – зiтхнув Лев Павлович. – Знаете, скоро вже мине тиждень, як я добровiльно взяв на себе посередницьку мiсiю. Не всi вмiють говорити з чекiстами, далеко не всi.

– Я готовий. Для цього й прийшов.

Професор вiдступив на кiлька крокiв назад, ще бiльше розкудлавши п’ятiрнею свою кучму.

– Нi до чого ви не готовi, пане Шеремете. Коли б iшлося не про Лiдочку, то я нiчого б вам не порадив. Бо хоч як прикро це звучить, однак зникнення молодоi жiнки в надрах губчека – справа безнадiйна. Але це ж Лiдочка Романовська!

Артем мовчав. Чи то слова професора вплинули, чи загальна моторошна атмосфера, що панувала тут. Так чи так, йому тепер немов вiдiбрало мову.

Єрмоленко рiшуче розвернувся й пiшов до вартових. Жоден з них нiяк не зреагував на це наближення, тож Шеремет зробив висновок, що до Лева Павловича звикли. Його сприймають навiть з певною цiкавiстю.

Про щось переговоривши, професор-гривань енергiйно труснув головою, вiдчинив дверi й зник усерединi. За ним були посунули кiлька дуже нетерплячих жiнок, та один вартовий спокiйно переклав гвинтiвку з багнетом iз руки в руку – i цей жест зупинив дам. Потiм потяглися хвилини чекання, й Шеремет вiдступив трохи далi, щоб не слухати перешептiв, сповнених розпачу та скорботи. Це пригнiчувало, позбавляючи навiть примарних надiй на те, що справа зi зниклою дружиною матиме щасливий кiнець.

Артем зовсiм не вiдчував часу, тому не мiг чiтко сказати, як довго Єрмоленко був у губчека. Та, коли його грива виринула назовнi, Шеремет напружився. Зi свого мiсця вiн не мiг розгледiти, який вираз мав професор на обличчi. Але той наближався впевнено, бадьоро, що давало неабияку надiю. Не стерпiвши, Артем пiшов назустрiч. Єрмоленко зупинив його рiшучим жестом. А тодi знову взяв за гудзика i не повiдомив, а немов доповiв:

– Як складеться, хтозна. Тiльки наша з вами Лiдочка, здаеться, таки десь тут. Принаймнi мене спрямували до конкретноi людини. Другий поверх, десятий кабiнет, слiдчий Гусик Семен Наумович. Я його трошки знаю, тому нiчим не допоможу. Самi побачите.

– Усе погано?

– Спробуйте домовитися. Із Гусиком, думаю, вийде. Удачi!

Єрмоленко не стримався – широко перехрестив Шеремета. Раз, другий, третiй.

Не стримався й сам Артем – теж перехрестився.




6


У слiдчого Гусика густi чорнi брови зрослися на перенiссi.

До того ж був низький лоб, i слiдчий не дивився, а нiби визирав з-пiд власного лоба. Нiс теж вiдразу впадав в око: здавалося, колись вiн був зовсiм iнакший, проте лихi люди вирвали його, а потiм сяк-так увiткнули назад у середину обличчя. Вiн випинався, мов сторчак, проте не якийсь рiвненький, а трохи змiщений праворуч.

Хоч у кабiнетi було ще чотири столи, через що вiн видавався затiсним, слiдчий Гусик цiеi митi був тут сам. Спершу, побачивши вiдвiдувача, кивнув на знак привiтання. Другим кивком показав на стiлець навпроти себе. Артем пройшов i сiв. Що означав третiй мовчазний кивок, вiдразу не второпав. Лише коли Гусик смикнув пiдборiддям учетверте, збагнув: слiдчий хоче дiзнатися, чого йому треба.

– Добрий день, – привiтався Шеремет, ще не думавши, як i з чого слiд починати розмову з чекiстом.

– Слухаю, – гугняво промовив Гусик, дiставши з кишенi штанiв несвiжу хустинку й лунко висякавши носа.

– Я до вас.

– Бачу, – кивнув Гусик i додав, нiби пiдтверджуючи очевидне: – Тут нiкого бiльше нема.

– Мое прiзвище Шеремет. Артем Данилович.

Пiдсунувши до себе аркуш, Гусик старанно вивiв його прiзвище, iм’я та по батьковi вгорi, а тодi сказав:

– Перевiримо. Документи якiсь е при вас?

Шеремет неначе ступив на тонкий лiд i пiшов ним.

– Розумiете…

– Документи, – тепер Гусик не запитував, вiн вимагав.

– Паспорт я мав. Але… розумiете… я спалив його. Знищив. Узагалi я лiкар, у полiтику не мiшаюся. Просто працював у шпиталi. Дозволив собi не погодитися з Петлюрою, – слова звучали дедалi впевненiше, бо ж легенду подумки проговорював не раз. – Необережно висловився про те, що вiн потурае анархii та безвладдю. Розмова була приватна, та донесли. Довелося тiкати з Киева, мене розшукували… Ну, так сказали, я довго не ризикував повертатися. Коли дiзнався, що тут уже нова влада, тодi надумав повернутися назад.

– Повернулися?

– Як бачите.

– Перевiримо.

– Що перевiрите?

– Усе, – Гусик знову висякався, написав ще якiсь карлючки, потiм зиркнув на Шеремета й знову запитав, тепер напрямки: – Вам чого треба, товаришу? Чого ви голову морочите?

Фраза збила Артема з думки. Та вiн дуже швидко опанував себе:

– Я пояснив, чому в мене нема паспорта. Хтозна, на кого натрапиш. Перевiрять документи, а там…

– Звати вас як?

Це прозвучало, нiби Гусик не чув i не записав прiзвища вiдвiдувача. Проте Артем уже нiчому не дивувався й слухняно повторив:

– Шеремет мое прiзвище. Ми з дружиною Лiдiею жили в ii брата, на Межигiрськiй. Тобто зараз вулиця iменi Переця.

– Перевiримо, – кивнув слiдчий, зробивши ще якийсь запис, а тодi, трохи подавшись уперед, вiдрубав: – Ви чого прийшли в чека, товаришу Шеремете?

– Мене послали до вас. Саме до вас, товаришу Гусику.

– Хто?

– Тепер це не мае значення, – Артем поклав собi, що бiльше не дасть збити себе з пантелику. – Я довго пробирався назад до Киева. Коли нарештi повернувся, дiзнався про те, що мою дружину, Лiдiю, заарештовано. Їi затримали просто на вулицi, i я переконаний: це непорозумiння. Вона… ми з нею цiлком лояльнi до влади люди. У полiтику не мiшаемося…

– Це ви вже говорили.

– Так, говорив. Товаришу Гусику, дружинин брат оббивав пороги всюди, де тiльки можна. Дiзнався, що мою дружину доправили сюди. А я своею чергою з’ясував, що ii справою опiкуетеся ви. Хоч справа звучить якось так кримiнально… Словом, товаришу Гусику, я прийшов просити за свою дружину. Якщо ii справа таки у вас.

Слiдчий не поспiшав з вiдповiддю.

Шеремет спокiйно, мовби навiть звично, вийняв iз кишенi пакунок i поклав перед слiдчим.

Той не здивувався, не поцiкавився, що там. Пiдсунув ближче, розгорнув. Перебрав коштовностi пальцями, золоту брошку спробував на зуб, потiм висунув шухляду i змахнув принесене туди. Артем помiтив, що почасти вона вже була заповнена схожими речами. Добре розгледiти, чим саме, не вдалося: Гусик заштовхав шухляду в стiл.

Далi не квапився. Перечитав написане, знову висякався. Потiм так само неквапливо пiдвiвся, пiдiйшов до пiдвiконня. Штор на вiкнах не було, вiн трошки затримався, дивлячись поперед себе крiзь шибку. Тодi пiдсунув до себе стосик старих, ще вiд царського режиму успадкованих тек iз категоричним «Дъло №_____» i почав iх перебирати. Знайшовши потрiбну теку, повернувся й поклав перед собою на стiл. Артем спробував був прочитати, що там написано, але чекiст, помiтивши це, спершу затулив теку долонею, а тодi взагалi перевернув.

– Вас правильно поiнформували, – прогугнявив знову. – Справу особи, яку ви називаете своею дружиною, веду я. Маю дуже багато таких справ. Роботи в нас, як бачите, хоч греблю гати. Думаю, ви можете забрати ii.

Це прозвучало так буденно й несподiвано. Шеремет навiть подумав: не бувае такого, щоб усе складалося легко. Якщо варто лише знайти слiдчого, назвати прiзвище затриманоi й людину тут-таки вiдпустять, чому ж тодi Мироновi не вдалося цього зробити… Гаразд, розмова зi свояком ще попереду.

Артем завмер. Цiеi митi вiн видавався собi рибалкою, який, зачувши посмик, пiдсiкае рибу. Добре знав той засмак, бо, працюючи земським лiкарем, не раз забавляв себе риболовлею. Любив на дозвiллi повудити карасикiв, що iх смажили в сметанi. Тож запитав обережно:

– Значить, вона вiльна?

– Ви можете ii забрати, – повторив Гусик. – Справа типова. Вона викрикувала контрреволюцiйнi гасла. Самi розумiете, наша робота – розбиратися, хто мiг ii цього навчити. Ворогiв народноi влади тут досить багато.

– Лiда не ворог! – палко вигукнув Шеремет. – Будь-хто, тiльки не ворог! Я знаю, що сталося. Вашi вiйськовi теж не завжди пристойно поводяться на вулицях. Вона, як тепер кажуть, старорежимного хову. Не стрималася. До того ж ii тато загинув. Вашi вбили.

Артем вiдразу пошкодував, що не стримався. Та, здаеться, слiдчий поставився до почутого байдуже. Промовив, нiби визнаючи очевидне:

– Нашi – це хто?

– Представники вашоi влади, – Шеремет наважився трошки огризнутися. – Коли торiк прийшли до Киева, то замiсть прихилити до себе населення вчинили рiзанину.

– Вiйна. Я не вiдповiдаю за дii кожного бiйця. Вашi наших теж не шкодують.

– А вашi – це хто?

Питання навмисно прозвучало влад думкам слiдчого.

– Не треба тут гратися в слова, – сказав Гусик. – Коли так пiде й далi, то незабаром довкола вже не буде ваших. Розумiете? Будуть або нашi, або мертвi. Ситуацiя кругом напружена, зважте на це, товаришу. А про дружину вашу… Я справдi опiкувався нею. До нас у чека не так часто приводять жiнок, щоб я ii не запам’ятав. Особа зухвала i смiлива. Поважати таких треба.

– Дякую за комплiмент. Менi, як чоловiковi, приемно. Значить, я можу ii забрати додому, так розумiю?

– Можете. Навiть треба. Доведете, що справдi ii чоловiк – i на здоров’я! – вiн на мить змовк, а тодi, обдумавши щось, додав: – Чи який iнший близький родич – теж на здоров’я!

– Я не просто родич. Кажу ж вам: вона моя дружина. Тому ладен узяти ii на поруки…

– Не треба, – Гусик виставив руку долонею вперед, зупиняючи праведний Шереметiв порив. – Досить довести, що громадянка Шеремет Лiдiя Станiславiвна – ваша законна жiнка. Порядок такий. Це щоб ви знали.

Тепер Артем узяв невеличку паузу, що дiбрати потрiбнi слова, а тодi промовив:

– Документiв, як ви вже знаете, я не маю. Не знаю, чим можна пiдтвердити нашi з Лiдiею шлюбнi стосунки. Це ж треба шукати вiдповiдних записiв у церковнiй книзi. Не думаю, що ви захочете бачити священика, який повiнчав нас.

– Радянську владу попи не обходять, – вiдтяв слiдчий. – Узагалi, товаришу, ви тут верзете всякi дурницi. А я чомусь вас слухаю. Поки не пiдтвердите, ваша дружина, – чи хто там вона вам, – залишиться тут. Такi правила.

Пружина всерединi Артема, здавалося, от-от розпростаеться. Вiн тримався з останнiх сил i вiдчував це.

– Розумiете, шановний, я не зможу надати вам сьогоднi чи найближчим часом свiдоцтва про реестрацiю нашого шлюбу, скрiпленого печатками епархii та мiсцевого правлiння. Я навiть не знаю, де можуть бути цi документи. Якщо вам потрiбнi свiдки, якi пiдтвердять нашi подружнi стосунки… Хоч усе неправильно… Ідiотизм якийсь…

Гусик примружився, i це не вiщувало Шереметовi нiчого втiшного.

– Вважаете владу робiтникiв та селян, народну, радянську владу, iдiотизмом?

– Такого я не казав.

– Ви назвали порядок, що його запровадила наша влада, iдiотизмом. Значить, маете ii всю за iдiотiв.

Терпець урвався. Артем уже хотiв був пошкодувати, що бовкнув зайве, та зiрвався.

– Ви хто, шановний? Робiтник чи селянин?

Брови слiдчого зсунулися ще ближче. Губи щiльно стислися в одну невблаганну лiнiю.

– Так. Не хочемо по-хорошому. Отакi розмови пiшли в нас, громадянине.

– Я хочу забрати свою дружину додому, – Шеремет намагався не слухати Гусикових слiв i не ловити загрозливих ноток, бо це тiльки заважало. – Може, у вас такий порядок. Добре. Гаразд. Я визнаю його. Готовий визнати. Нам усiм жити при новiй владi. Звикли вже. Нова влада – новi порядки. Хай так. Але я не хочу починати з брехнi. Я не буду нести вам фальшивого, пiдробленого документа. Самi сказали – вiйна. І нагадали – Лiда варта поваги. Ви ж не воюете з жiнками, правда? Ви не вiрите менi на слово, маете право. Згоден. Тiльки ж ви готовi вiдпустити Лiдiю, якщо я покажу папiрця? Готовi?

– Звичайно.

– Але я не намалюю вам нового. Старий утрачено назавжди. Виходить, Лiдiя сидiтиме у вас у чека вiчно? Замкнене коло, погодьтеся. Нонсенс, абсурд, як ще назвати…

Брови Гусика розiйшлися.

– Нiяк не треба називати. Глядiть, наговорите собi на тюрму. Можете забрати вашу жiнку. Упiзнаете – забирайте. То я вас трошки просвiтив, щоб знали. Про новi закони, порядки, правила. Щоб розумiли: самi ж кажете – з новою владою доведеться жити… Щоб не померли…

Шеремет ураз вiдчув шалене полегшення.

– Дякую, – говорив щиро й вiдчував це. – Дуже вам дякую. Тiльки… ви сказали – впiзнаю… Хiба я повинен спецiально впiзнавати свою дружину? Серед iнших?

Замiсть вiдповiдi слiдчий Гусик пiдвiвся, пiдiйшов до дверей, прочинив iх, виступив у коридор, крикнув, нiби хотiв, щоб його почули на околицi, десь у Дарницi:

– Ананьев! Ананьев!

На викрик вiдгукнувся якийсь невидимець, i Артем подумав: це прiзвище, на вiдмiну вiд прiзвища слiдчого, досить поширене. Вiн знав з десяток Ананьевих. Хтось був просто знайомець, хтось – пацiент. Але невiдь-чому почав хвилюватися. За кiлька хвилин зайшов чоловiк у вiйськовiй формi, туго перетягнутiй ременями, в шкiрянiй тужурцi й суконному шоломi, – Артем уже знав, що вiн називаеться будьонiвка, – з кривувато нашитою червоною зiркою попереду. Чекiст не глянув на Шеремета i запитав Гусика так само голосно, нiби передражнюючи й навмисно тиснучи на тверде «е» в iменi слiдчого:

– Ти чого репетуеш, Семене!

Артем упiзнав цього чоловiка вiдразу. Внутрiшнiй голос застерiгав, попереджував недарма. Проте легше вiд цього не стало. Навпаки, Шеремет напружився й приготувався до найгiршого розвитку подiй. Якби знав, що зустрiне тут Лаврика Ананьева, однаково б не мав iншоi ради – будь що мусив iти. Хiба спробував би уникнути зустрiчi з ним. Хоч навiть перед собою соромно ховатися вiд таких…

– Проведи громадянина. Покажи всiх. Дружина його там, нехай спробуе впiзнати.

– А що, Семене, для цього треба так горлати?

Лише тепер чекiст у будьонiвцi повернувся до Шеремета всiм тулубом.

Їхнi очi зустрiлися.

– О! Сам прийшов? Молодець! – кругле, зоране рябими брижами лице Ананьева розпливлося в задоволенiй усмiшцi. – Я думав, тебе вже без мене шльопнули, контро.

– Знаеш його? – здивовано запитав Гусик.

– Аякже! Ти мене ще не забув, пане докторе? Тебе ваш Петлюра вигнав, ти сюди прийшов записуватися?

Шеремет мовчав. Кулаки мимоволi стислися, нiгтi вп’ялися в долонi.

– Я чогось не розумiю…

– Зате я все розумiю, Семене! Зараз тобi поясню! – Ананьев тицьнув в Артема пальцем. – Ось цей, сука, пiшов iз Петлюрою. Не мобiлiзований, добровольцем. Служив у лiкарнi, i я наслухався вiд нього промов! Кажу ж тобi, Гусику, – контра першоi статтi! Проби нема де ставити!

Тепер до Шеремета розвернувся й слiдчий.

– Отакоi. А казав – не погоджувався, утiк, шукали… Погано починаемо, га, шановний?

Артем прокашлявся й пiдвiвся. Заговорив, дивлячись прямо на Ананьева:

– Полiтика мене не обходить. Тут я не збрехав. Хочу забрати свою дружину. Цього я теж не приховую. Я справдi працював у шпиталi. Пiшов з петлюрiвцями. Але повернувся, бо помилявся. Тепер багато хто мiняе погляди. Але не такi, як вiн.

Шеремет наставив пальця на чоловiка в будьонiвцi, немов цiлився в груди з пiстолета. Мав би зброю – стрельнув, його б нiчого не спинило.

– Ну-ну, – Ананьев усмiхнувся ще ширше i став схожий на жабу – вiн i ранiше скидався на неi, вiдколи Шеремет уперше побачив цього чоловiка.

– Я б на вашому мiсцi, товаришу Гусику, поцiкавився бiографiею цього типа, – Артем опустив руку. – Вiн крав лiки. Препаратiв обмаль. На облiку кожна таблетка, кожна ампулка. А цей тип, працюючи в шпиталi санiтаром, тягнув усе, що легко лежало. Носив на Євбаз i там продавав. Особливо його цiкавив морфiй. Вiн же видав тебе, скажи, Лаврентiю? В очi дивися, в очi!

Шеремет трьома кроками скоротив вiдстань мiж собою та чекiстами. Глянув Ананьеву в лице. Зовсiм не здивувався, побачивши круглi, розширенi, здаеться, на весь дiаметр ока зiницi. Минулого лiта саме вони привернули його увагу.

Наркотики. Морфiй чи кокаiн. Мабуть, усе ж таки кокаiн. Про це свiдчили запаленi обiдки нiздрiв.

– І ви з отаким працюете? Ви довiряете тому, хто крав лiки у хворих i кого за це заарештували, – цiлком справедливо, я вважаю, заарештували. Заперечуватимеш, Лаврентiю?

– Я полiтичний в’язень, – прозвучало у вiдповiдь гордо. – Мене звiльнила з петлюрiвськоi тюрми радянська влада. І я пiшов служити в губчека, щоб виявляти отаку контру, як ти. Виявляти – i добивати!

Гусик дуже буденним жестом витяг ыз кобури маузера.

– Вас заарештовано, громадянине Шеремет, – промовив буденно й додав без нiякоi патетики, констатуючи очевидне: – Будемо з вами розбиратися. Ось товариш Ананьев розбереться. Гукни конвой, Ананьев.

Катастрофа.

– Стривайте! – промовив Артем, дивуючись iз власного спокою. – Стривайте! Пождiть! Я не впаду на колiна, не буду перед вами плазувати. Я прийшов сам, i ви мусите в усьому розiбратися. Треба затримати мене – нехай, заарештовуйте. Тiльки що вам до моеi дружини? Вiдпустiть ii, ви ж обiцяли. Вiд жiнки вам не буде нiякоi користi.

– Вiд тебе теж, – реготнув Ананьев. – Вiд мерцiв користi нема, сам знаю. Я ж санiтаром в анатомiчному театрi трудився при вашому поганому шпиталi. А ти, контро, труп. Я тобi даю слово честi, революцiйноi честi. Слово бiльшовика, коли хочеш. Можу вiдразу до трупiв повести. Щоб обжився. Якраз i жiнку свою побачиш.

Шеремет зрозумiв його не вiдразу. Точнiше, не хотiв розумiти. Надто буденно промовив рябий цi слова. Такого не може бути. Неправильно. Нi.

– Нi.

– Ви думали, шановний, вам пропонують упiзнати i забрати живу жiнку? – слiдчий подивився на Артема з неприхованою, дуже щирою цiкавiстю. – Справдi так думали? На допитах вона поводила себе погано. Нiчого не хотiла визнавати. З нею попрацювали i перестаралися. Два днi тому це було, i вам, Шеремете, дуже пощастило, що ii не закопали в спiльну яму. Ми видаемо тiла родичам, гуманна революцiйна практика…

– Що? Що вона повинна була визнати? Падлюки, бидло, ви вбили ii! Ви вбили жiнку! Вона нiчого вам не зробила, а ви вбили ii, заради забавки!

– Нi, – усмiшка повернулася на кругле обличчя Ананьева. – Забавка була спочатку. Я ж не знав, що то твоя жiнка. Першим попросився б, маю право. За все з неi спитав би.

Нема чого втрачати. Тепер уже напевне.

Артем Шеремет давно не боксував. Та й ранiше не надто захоплювався спортивними вправами. Розминався iнодi для загального розвитку. Боявся – не вийде, але вийшло. Короткий змах. Удар акурат у центр рябого жаб’ячого обличчя. Кров з розквашеного носа вимастила кулак.

У вiдповiдь ударив слiдчий Гусик – рукiв’ям маузера. Влучив теж точно – кров ураз залила очi.




7


– По нас теж прийдуть.

Високий кiстлявий доцент на прiзвище Куприк повторював цю фразу вже не перший день. Йому нiхто в камерi не заперечував. Допити висмоктували останню силу, до того ж усi присутнi чудово розумiли: доцент мае рацiю. Бiльшiсть навiть чекала на смерть – хай там як, але вона краща за тортури. Куприк почав регулярно нагадувати товаришам у нещастi про невпинне наближення смертноi години, щойно його перестали тягати на допити.

Шеремет сидiв поруч iз ним. Не уявляючи до пуття, як втiшити та й чи треба це Куприковi, мовчки поклав руку йому на колiно. Той зойкнув: саме це колiно розтрощили бiдоласi, поклавши мiж двома цеглинами й стукнувши металевою трубою.

– Вибачте, – промимрив розбитими губами.

– Про що ви кажете, пане Шеремете, яке там «вибачте»?!.. Кого i за що?… Скоро всi станемо перед Господом i разом проситимемо пробачення.

– Я б не поспiшав, – пробубонiв з протилежного кутка Мирон. – Завжди е надiя.

– Ти кого заспокоюеш?

– Себе, Артемiю.

– По нас теж прийдуть, – товк свое доцент.

…Лiдиного брата притягли сюди, в губчека, вже за три години пiсля того, як заарештували самого Шеремета. Скiльки часу збiгло вiдтодi, Артем не знав. Та й не хотiв знати. Бо й справдi немае значення, скiльки iх тримають тут, у брудному пiдвалi з загратованим вiкном – кiлька днiв, тиждень чи бiльше…

Кров була скрiзь: на стiнах, на пiдлозi, нею, здаеться, просякло й повiтря. Як лiкар, Артем мiг вирiзнити запах кровi серед усiх iнших запахiв. Щойно його кинули сюди, вiдразу вдихнув його. Глибоко, ротом, носом. Їм приносили воду в бляшаному вiдрi, прим’ятому з одного боку. Навряд чи саме вiдро або вода в ньому були чистими, та всi можливi при?смаки забивав присмак кровi – iншого в ротi не вiдчувалося. І Шереметовi навiть на думку не спадало запитати товаришiв у нещастi, чи вiдчувають вони те саме.

Арештанти часто-густо не встигали й знайомитися. Зазвичай чекiсти затягали сюди новеньких, тодi швидко брали тих, хто вже бодай трохи оклигав, i вели на допити. Назад повертали не всiх. Дехто не витримував i помирав просто там, у кабiнетах, що разом правили й за катiвнямi. Когось навмисне вбивали на очах iнших. Тi, хто виживав, усе одно нi на що не сподiвалися.

Усе, що робили в губчека, мало скидалося на слiдство чи бодай на демонстрацiю закону й правосуддя.

Шеремет переконався: тортурами чекiсти не прагнули вибити з нього, з його свояка Мирона та з iнших в’язнiв, яких тут називали буржуями, контрою, петлюрiвцями або просто хохлами, якихось неймовiрних свiдчень. Тi побоi й катування для молодих працiвникiв чрезвичайки були подiбнi до забави. Їх, здаеться, по-дитячому цiкавило, що ще такого можна зробити з живою людиною, чого до них не робив нiхто.

Артем був далекий вiд психiатрii, бо мав iнший лiкарський фах.

Проте жодноi митi не сумнiвався: садизм у чекiстiв, що допитували його та iнших заарештованих ворогiв революцii, був у кровi.

Такими iх створила природа. І на кокаiн, що його вони демонстративно вживали в жертви на очах, випускання внутрiшнiх демонiв на волю звертати не слiд. Хоч це й було б найлегше. Але час показав: усе куди простiше – чекiсти хотiли якомога менше спати. Захоплення кокаiном допомагало iм досягати поставленоi мети. Складалося враження, нiби цi люди працювали безперестанку. Так само нiщо не могло вгамувати iхньоi злоби.

Шеремет не вдавав iз себе героя й нi на що не сподiвався. Торiшне жирування бiльшовикiв у Киевi позбавило його й значну частину мiстян усiх iлюзiй щодо пiдходiв та методiв, яких уживали опричники молодоi радянськоi влади. До того ж Артем не бачив нiякоi рацii в тому, щоб терпiти тортури й вiрити, нiби смерть гiднiша за зраду. Йому не було кого зраджувати. Вiйськових таемниць не вiдав. Отамана Оскiлка[14 - Оскiлко Володимир Пантелеймонович (1892–1926) – вiйськовий i громадський дiяч часiв УНР. Отаман, генерал-хорунжий Армii УНР, командувач Пiвнiчноi групи вiйськ Директорii. Командувач Пiвнiчно-Захiдного протибiльшовицького фронту. У квiтнi 1919 року почав конфлiктувати з Симоном Петлюрою, з рiзних причин перестав виконувати його накази i, зрештою, спробував учинити державний переворот. Йому навiть удалося заарештувати кiлькох мiнiстрiв УНР. Проте захопити самого Головного отамана не змiг. Згодом Оскiлко перебрався до Польщi, де перебував у таборах для iнтернованих осiб.] знав особисто, навiть ручкався з ним, вiтаючись, – ото й по всьому. Тож за бойового побратима командувача групи вiйськ, у якiй служив, Шеремет не зiйшов би. Та й iз Петлюрою вiн не мав нiяких зносин. Проте, як дуже швидко пересвiдчився Артем, для чекiстiв, що його обробляли, це все нiчого не важило.

Його били, запитували, вiн вiдповiдав – i його знову били. Тут нiкого не обходило, в чому нарештi признаеться пiдслiдний арештант. Катували, аби зробити боляче. Послухати крик людини, вiдчути повноту влади над нею.

Спершу, коли Лаврентiй Ананьев зiгнав на ньому лють за удар по писку й Артема вiдлили водою, щось подiбне до слiдчих дiй таки було. Той самий Гусик, тепер уже офiцiйно й старанно, записав його анкетнi данi та домашню адресу. Назвавши квартиру на Межигiрськiй (тепер – на вулицi Переця), вiн зробив величезну помилку, пiдписавши тим самим вирок Мироновi Романовському.

Проте свояк i без того не уникнув би, як висловився задоволений собою i повсякчас збуджений Ананьев, пролетарського карального багнета. Адже ранiше Шеремет уже казав слiдчому, де проживае. І адресу тодi записали. Та й вiдмова вiдповiдати закiнчилася б ще одним побоем, а терпiти тортури Артем вiд самого початку не мав намiру. Тож, коли чекiсти приволокли Мирона, вiн спромiгся лише вибачитися. І потiм жодного разу не поцiкавився, чи простив йому родич.

Єдине, про що попросив дозволу, – побачити Лiдине тiло. Гусик погодився, якщо навзаем Шеремет визнае себе тим, ким е насправдi, – таемним петлюрiвським агентом, присланим до Киева налагоджувати пiдпiльну контрреволюцiйну мережу. Яка, до речi, мала б допомогти налагодити зв’язок мiж петлюрiвським урядом та бунтiвними отаманами з довколишнiх сiл.

– Губчека мае перевiрену iнформацiю, – казав Гусик. – Петлюрiвцi шукають зносин iз такими, як Голуб чи Зелений, щоб певноi пори дати наказ цим бандитам бити по нас iз тилу. А Петлюра почне наступати з флангiв. Думаеш, ми тут усi дурнiсiнькi, не знаемо ваших планiв?

– Коли все знаете, то чого питаете?

– Щоб почути пiдтвердження.

– Я пiдтверджую, – визнав Шеремет. – Так i е. Признаюся.

– Подробицi. Із ким мав налагодити зв’язок? Паролi, явки? Де захована зброя? Яка чисельнiсть вашоi пiдпiльноi контрреволюцiйноi групи?

На таке Артем якби й хотiв, то не мiг нiчого вiдказати. Тож до дiла знову брався запопадливий Ананьев.

В’язень не домiгся того, по що прийшов: не побачив дружини живою, не змiг проститися з нею мертвою.

Про те саме запитували й Мирона, вимагаючи признатися в тому, що вiн таемний зв’язкiвець пiдпiльного центру. Коли на Шереметових очах свояковi молотком розтрощили колiно, то вiн зомлiв вiд болю, а як очуняв – признався в усьому, що вiд нього хотiли почути. Коли ж кати почали вимагати, щоб назвав спiльникiв, то Мирон не змiг нiчого сказати, бо нiяких спiльникiв не мав. У розпачi назвав Шеремета, наперед попросивши в нього пробачення. Одначе таке признання нiчого обом не дало. Допити й тортури тривали далi.

Якогось дня Ананьев з головою поринув у нову розвагу. За його наказом iз камер виводили по парi арештантiв i розсаджували кого в гараж, де цементна пiдлога була волога й липка вiд кровi, а кого в менше примiщення котроiсь майстернi. Принаймнi так називали це мiсце мiж собою чекiсти. Тут зводили вiч-на-вiч затриманих iз рiзних камер, ставлячи iх лицем до лиця й вимагаючи, щоб тi впiзнали один одного. Якщо нiхто нiкого не впiзнавав, а найчастiше так i було, то обох брали на звичнi вже тортури.

Потрапивши в так звану майстерню, Шеремет попрощався з життям.

Власне, вiн давно вже поставив на собi хрест. До останнього вiрив: незабаром чекiстам набридне, його перестануть мучити й нарештi застрелять. Не мав навiть часу оплакувати Лiдину смерть: коли був при тямi, то вiдчував лише власний бiль – гострий чи тупий.

Одного разу його заштовхнули в напiвтемну кiмнату. Коли очi призвичаiлися до мороку, розгледiв на дерев’яному верстаку клiщi, довгi гострi цвяхи, пощербленi пилки й молотки. У кутку стояла залiзна дiжка, накрита бляхою. Усерединi ii жеврiв вогонь, i будь-хто з чекiстiв мiг розпекти знаряддя або на гарячому залiзi, або на вогнi. Шеремет бачив, як звiдти брали клiщами вуглину, пiдносили до лиця чи оголеного паху котрогось бiдолахи i найчастiше не просто застрашували, а й припiкали шкiру, випiкали око. Якось один iз безiменних чекiстiв примусив молодого студента широко розтулити рота й засунув туди жарину, а потiм пристрелив сердегу – як сам сказав, iз гуманних мiркувань.

Артем думав: далi його черга. Приготувався. Хоч i вiдчував невтишний бiль, проте дивувався власному спокою. Нарештi остання мука, потiм – звiльнення, тиша, спокiй, блаженство.

Опинившись у знайомiй камерi, здивовано вiдчув – живий. Щиро чудувався, як це вiн витримав того дня аж п’ять зводин. Один iз тих, iз ким його ставили вiч-на-вiч, – дуже побитий i вже напiвбожевiльний чоловiк, – заявив, що знае його. І ладен розказати все. Шеремет попрощався з життям. Тими днями це стало для нього звичним. Але неборака не мiг назвати нi його iменi, нi прiзвища. І хоч закон та порядок для чекiстiв нiчогiсiнько не важили, однак це несподiвано вийшло на користь Шереметовi. Божевiльному не повiрили, заявивши, що той бреше не вперше й упiзна`е абикого. Ще один такий вибрик – i амба.

Дивно, але пiсля того дня, наповненого тортурами й болiсними криками, вiд яких закладало вуха, Шереметовi чомусь дали спокiй. Саме того дня з iхньоi камери забрали чергову партiю смертникiв. Прiзвищ не називали, чекiст просто заходив i тицяв пальцем навмання. Пiсля чого бiйцi кого виводили, кого виносили попiдруч, якщо приречений не мiг iти сам чи опирався щосили.

– По нас теж прийдуть, – промовив Куприк, щойно зачинилися дверi.

– Ви б заткнулися, пане приват-доценте, – простогнав зi свого кутка Мирон.

– А ви помiтили, товариство, що ми досi не зiйшли на худобу? – пожвавився раптом той. – Ми не стали бидлом, хоч як цього хотiлося нашим катам.

– Справедливо, – озвався з темряви Роман Свириденко.

Інженера-залiзничника тут уважали за старожила. Принаймнi коли Шеремета, а потiм i Романовського кинули до цiеi камери, Свириденко тут уже був. Інженера теж тягали на допити, але не так часто, як новеньких. Намагаючись хоч якось триматися, вiн повiдав прибулим: його звинуватили в тому, що працював на залiзницi не лише за часiв Скоропадського[15 - Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) – украiнський полiтичний i державний дiяч. Очолював Украiнську Державу (Гетьманат), утворену замiсть Украiнськоi Народноi Республiки. Держава iснувала вiд 29 квiтня до 14 грудня 1918 року.] та Директорii,[16 - Директорiя – найвищий орган державноi влади вiдродженоi Украiнськоi Народноi Республiки. Змiнила Гетьманат i проiснувала з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Вiд 13 лютого 1919 року голова Директорii – Петлюра Симон Васильович (1879–1926).] а й за царського режиму. Отож, радянськiй владi сорокарiчний iнженер Свириденко завинив тiльки тим, що досi не перейшов на ii бiк i не засудив попереднiх злочинних, буржуазних та антинародних, режимiв. Дискусii та звичайнi виправдання були марнi, тож Свириденко визнав, як пояснив слухачам, власну антинародну суть. Пiсля цього йому, на диво, дали спокiй. І так тривало вже четверту добу. Шеремет, вислухавши це, назвав його щасливцем. Мовляв, хоч знае, який сьогоднi день. На що почув вiдповiдь: «Вiд таких знань не легше, шановнi добродii».

– Де ви бачите справедливiсть, Романе Івановичу? – запитав Мирон.

– Ви ж самi ось ii пiдтвердили, Мироне Станiславовичу.

– Я?

– Атож. Вам розтрощили колiно, ви нiколи не зможете ходити i нiхто взагалi не знае, кому й скiльки тут лишилося жити. Але все одно просите нашого побратима, шановного приват-доцента, стулити рота, звертаючись до нього на «ви». А до мене ви звернулися на iм’я й по батьковi. Хоч лiтами ми не такi й рiзнi. Я годжуся вам у старшi брати.

– А-а, – протяг Мирон. – Хiба що… Куприку, вас справдi це тiшить?

– Мене тiшить, що ми лишилися людьми. Навiть там, де з людей вичавлюють усе людське.

– Вам захотiлося патетики, Куприку? – байдуже запитав Артем. – Чи ви вже готуете останне слово, передсмертну промову? Думаете, вам хтось дасть на це час?

– Панове, ви б пошукали iншоi теми, нiж обговорювати власну смерть, – зауважив Свириденко. – Повiрте, такi розмови нi на що не надихають.

– А на що ви хочете надихнутися, Романе Івановичу? – Мирон трохи подався вперед. – Ви ще маете iлюзii?

– Я не маю нiяких iлюзiй, юначе, – повчально промовив iнженер. – Ви iх теж не маете. Будете сперечатися?

– Не хочу я з вами сперечатися!

– Проте ви пожвавiшали. Ожили. А це дае певну надiю.

– Надiю? На що?

– Мироне Станiславовичу, нiкого з нас не випустять звiдси. Але тi, хто нас сюди посадив i вправляеться у власних збоченнях, хочуть чути вiд нас лише передсмертнi крики. І я повiдаю вам страшну таемницю: права на останнiй зойк за життя нам нiхто не забере. Та ми ще живi, товариство. Отже, поводитися треба не так, наче нас скалiчили iстоти в людськiй подобi, а так, нiби ми просто хворi.

– Хворi? – здивувався Мирон.

– Так. Тяжко, невилiковно хворi. Коли на моiх очах вiд сухот помирав единий син, ми з дружиною день i нiч вартували по черзi коло лiжка. Я вiдмовився вiд професiйних доглядачок. Дитина в такi часи мае право бачити поруч себе батькiв. І наш хлопчик усмiхався, товариство.

– Усмiхався?

– Авжеж. Немов завтра зможе встати й побiгти в садок. То була весна. Така сама, як тепер. Пардон, брешу, трохи пiзнiша: квiтень. Дуже добре це запам’ятав, бо все розквiтало. Наш хлопчик згасав, а на деревах з’являлося перше зелене листячко. Дитина знала, що не доживе до лiта. То була остання весна в життi нашого сина – у такому недовгому, товариство, життi. Вiн помер щасливий. Вiн не дожив до цього всього, що ми переживаемо. Вiн пiшов навеснi чотирнадцятого року, тодi ще навiть не почалася вiйна. Дитина померла в мирний час. Рано, але мирно. Обличчя лишалося свiтлим. На губах вигравала усмiшка. Вiн так i пiшов з усмiшкою, наш син.

Свириденко замовк. У камерi зависла важка пауза, яку порушив Шеремет:

– Менi шкода, Романе Івановичу.

– Дякую. Менi теж. Але був би ще бiльший жаль, якби я покинув свого хлопчика сиротою. І помирав тут, у цих катiвнях. Не знаючи, що чекае на нього та на мою дружину вiд влади переможного пролетарiату. Тому, Артеме Даниловичу, нам тепер слiд брати приклад з мого покiйного сина.

– Усмiхатися перед смертю?

– Чекати на неi спокiйно.

– Ви фаталiст?

– Зовсiм нi. Просто за стiнами цiеi установи анi в мене, анi в кого з вас не лишилося справ, що iх ми мусимо викiнчити. І боргiв – от iх ми точно не встигли наробити. Чи хтось комусь винен?

– Демагогiя, – вiдмахнувся Мирон.

– А ви пропонуете сприймати наше становище iнакше?

– Пустi балачки. Утомився я.

– То наповнiть iх змiстом, Мироне Станiславовичу.

Вiдповiдi Шеремет не почув, притулився потилицею до брудного холодного камiння. От тiльки майнуло в головi: але ж е в них ще сила сперечатися, влаштовувати словеснi дуелi й пiке, щось доводити один одному. У собi Артем нiякоi моцi не вiдчував.

– По нас теж прийдуть, – завiв своеi Куприк. – Хоч що кажiть – прийдуть.

– Сумнiву нема, – вiдповiв Свириденко.

– Пане Куприку, вас оце все тiшить? – визвiрився Мирон.

– По нас прийдуть, – затявся доцент. – Ми з вами не втратили людяностi, але це нiчогiсiнько не мiняе. Прийдуть.

– Якщо вам легше, пане Куприку, – авжеж, прийдуть. Легше, легше?

– Аж нiяк, – визнав доцент. – Але прийдуть.

Вiн не панiкував. Мабуть, так готувався до неминучого. Не пророчив, навiть не каркав. Просто не мiг думати нi про що iнше.

І по них прийшли.




8


Мирон не мiг рухатися сам.

Свояковi навiть волочити розтрощену ногу було боляче, та вiн iшов поряд iз Шереметом, зiпершись на його плече. Хтось iз в’язнiв хотiв пiдставити друге, та Мирон похитав головою, буркнувши:

– Тут недалечко.

З iхньоi камери вивели сiмох, за ними гнали ще один невеличкий гурт. Артем не рахував навмисне – вийшло само собою. Не мiг пояснити собi, нащо полiчив смертникiв. А в тому, що його товаришi й шестеро цих скалiчених чоловiкiв невдовзi помруть, жоден не сумнiвався. Свириденко все ж намагався бути вiрним своiм переконанням, з останнiх сил бадьорився, чи, найiмовiрнiше, вдавав iз себе бадьорого. Випромiнював упевненiсть, точнiше – самовпевненiсть. Побачивши коло входу в знайомий усiм гараж комiсара, бiлобрового, з червоними кролячими очима альбiноса, звернувся до нього твердим голосом:

– А що нам треба спiвати, товаришу?

– На хера? – безбарвно поцiкавився той.

Фраза помiтно присадила iнженера, збила йому бадьоростi. Далi вiн промовив не так упевнено:

– Тобто… Ну… Коли ваших колег чи побратимiв, – не знаю, як правильно, – вели на ешафот, вони спiвали «Варшав’янку». Або «Марсельезу», як менi вiдомо.

– І що? – почулося у вiдповiдь.

– Я певен, нам теж треба якоiсь заспiвати. Як умирати, то з музикою. Це ж революцiйна традицiя, правильно?

Комiсар-альбiнос, не криючись, видобув iз кишенi галiфе маленького скляного флакончика. Скрутивши кришечку, насипав на долоню маленьку гiрку бiлого порошку. Не втяг нiздрями – рiшуче, звичним рухом утер кокаiн у нiздрi так, нiби чухав пойнятого сверблячкою носа. Залишки пiдхопив язиком, пошурував ним у ротi пiд верхньою й нижньою губами, а тодi спитав:

– Спiвати хочеш, блядська контро? Ну, шквар. Спiвай уже. «Боже, царя храни» знаеш?

– Я не монархiст, – Свириденко спробував зберегти спокiй, хоч i розумiв, що вскочив у халепу, проте нiякi дii, певна рiч, на його долю вплинути не могли. – Я нiколи не пiдтримував самодержавства. Коли хочете знати, я активно вiтав революцiю в лютому сiмнадцятого, навiть писав листа в Петроград пановi…

– Вийди, – перервав комiсар.

– Що, не зрозумiв?

– Сюди вийди, мордо.

Шеремет уперше бачив, як безжурний iнженер розгубився, помiтно подаючись. Очевидно, той усе уявляв собi iнакше. Артем вiдчув, що зможе заступитися за товариша, але для цього довелося б кинути Мирона. Тож Шеремет узяв своякову руку, мiцно стис ii i змусив себе дивитися на те, що вiдбувалося далi.

Тим часом Свириденко вагався. Точнiше, вiн би неодмiнно вийшов, але комiсар вимагав зробити це негайно. Наказ не був виконаний, i альбiнос жестом звелiв двом чекiстам виволокти iнженера. Той став, опустивши голову й не наважуючись глянути в червонi очi та розширенi комiсарськi зiницi. Але враз усерединi нiби щось клацнуло – плечi розправилися. Тепер iнженер дивився просто поперед себе. Хоч мiцнiстю статури не вирiзнявся, однак саме цiеi митi здавався трошки вищим вiд альбiноса, який уже видобував iз кобури нагана.

– Революцiя, значить… Примазуешся до революцii, сучий сину, пико твоя буржуйська… Хохол ти недорiзаний, будеш менi тут про революцii торохтiти, йоб твою в бога мать!

– Дайте Боговi спокiй…

– На колiна ВСТАВ!

Побачивши дуло нагана, Свириденко мимоволi сахнувся назад.

– Я не…

– Не станеш на колiна – поставлю раком, суко! Ану, ставай та спiвай про царя! Я кому кажу! Ставай i спiвай про царя, мордо!

– Чого ти розходився, Дьомо! – втрутився один iз чекiстiв, русявий, з невеличким горбочком на носi. – Вони в нас зараз усi заспiвають. А хто не захоче, хай начуваеться!

– Нащо менi всi?! – гаркнув комiсар Дьома. – Я хочу, щоб оцей менi проспiвав так, як ото своему буржуйському царевi! Вiн згадав своiм смердючим ротом про наших товаришiв! Про борцiв, якi йшли на шибеницi царського режиму! Ви все чули – i що, хай так буде?

– Та не буде так, Дьомо, – примирливо промовив той самий чекiст, глянув на принишклого iнженера й запитав майже дружньо, з жалiсними нотками:

– Станеш?

– Нi.

– Тодi лягай, – зiтхнув чекiст.

Коли вiн устиг вихопити свого нагана, не помiтив навiть Дьома. Пострiл озвався луною. Тiло Романа Свириденка з простреленою головою впало комiсаровi пiд ноги.

– Ти… Ти що… Ти як… – рука альбiноса з револьвером загрозливо затрусилася.

– Набрид уже цей цирк, – русявий чекiст i далi вдавав з себе миротворця. – Хоч ти й комiсар, Чумаков, але це не значить, що всiм нам твоi вистави цiкавi. Слово честi, слово комунiста – вiзьму, сяду i про все напишу рапорт товаришевi Лацису.[17 - Лацис Мартин Янович (1888–1938) – справжне iм’я Ян Судрабс – бiльшовик, пiд час першоi росiйськоi революцii 1905–1907 рокiв керував терористичними групами. Активний учасник бiльшовицького збройного перевороту 1917 року. Із листопада 1917 року – у керiвних органах НКВС, пiзнiше – член колегii ВЧК. Із 1919 року – голова Всеукраiнськоi ВЧК, особисто органiзував масовий терор у Киевi, Харковi, Одесi, Криму. Небачену жорстокiсть чрезвичайок, зокрема киiвськоi, Лацис уважав за приклад для наслiдування. Факти катувань, масових убивств i навiть випадки канiбалiзму в органах НК були виявленi й зафiксованi зусиллями представникiв Добровольчоi армii Денiкiна пiд час ii перебування в Киевi влiтку 1919 року.] Перегиб.

– Напишеш? Грамотний?

Шереметовi раптом стало страшно. Не за себе – тут усе ясно. Його всерйоз стурбувала доля русявого. Проте, судячи з усього, мiж цими двома таке було не вперше. З-за спини комiсара Дьоми Чумакова спокiйно, неквапом виступив чекiст, що видався Артемовi вельми знайомим. Десь вiн уже бачив ранiше цi вуса, цю солдатську шинель та офiцерського кашкета.

– Е, чо розходилися, дядьки? – промовив, стаючи мiж ними. – Вам нема чого робити? Роботи непочатий край, а ви кусаетеся. Хто за вас робитиме? Слуг, знаете, нема.

Примовки теж видалися знайомими. Тут-таки виринуло з пам’ятi: чоловiк перед будiвлею губчека, заводить i виводить арештантiв. Мабуть, це його робота.

– А ти чого завжди лiзеш, Дзюбо? – вишкiрився на нього комiсар.

– Вiн правильно лiзе, Дьомо. Ми ж ревтрибунал, закон i порядок. Влада ми тут, Дьомо. Забув, сам комiсаром якихось десять днiв? Корона тисне?

– Корона в царя, – вiдбився Чумаков, але щось невловне таки подiяло на нього. – Лацисовi, кажеш? Ну-ну, – вiн ткнув наган назад у кобуру. – Ненавиджу таких. Ми звiльняемо вiд них наш новий свiт. Грамотний дуже, вiд них саме горе – вiд грамотних. Бо пишуть щось так, простiй людинi, робiтниковi, пролетарю, хрiн зрозумiло. Бач, таке хитре будь-кого з неписьменних обдурить. Того iздять всi на нас.

– Їздили, – виправив русявий.

– Ага, iздили, – охоче погодився Чумаков. – Тепер не будуть. Край! Коли бачу таких – без суду хочу. Вiдразу в яму.

– Ну тебе в болото, дядьку, – Дзюба явно звичним, завченим жестом розгладив вуса. – Свiтова революцiя ще попереду, а ти вже он як накрутився. Заганяеш, не жалiеш себе. Бережи сили, товаришу Чумаков. Тобi до лампочки – революцii згодяться. Командуй краще, у тебе он мертвяк пiд ногами валяеться. Неподобство.

Тепер Шереметовi здалося, що цей Дзюба мае до душi альбiноса якийсь ключик або ж сам комiсар уже забув, з чого все почалося. На мертве тiло iнженера зиркнув з цiкавiстю – так, нiби бачив його вперше й зовсiм не розумiв, звiдки воно взялося. Звiв очi на решту приречених.

– Чого стали, контро? Загрузли? Три-чотири, приберiть це з-пiд нiг! Отуди заносьте!

Вiн тицьнув рукою в прочиненi дверi гаража. Артем стояв на мiсцi, але двое незнайомих йому арештантiв запопадливо пiдхопили тiло мерця попiдруки, нiби пiдсвiдомо намагаючись своею метушнею полегшити свою долю. Старання були марнi, i всi прекрасно розумiли це. Та зустрiти свою смерть однаково нiхто нiколи не готовий. Тож у кожного, навiть коли до нагло перерваного життя лишаеться тiльки один крок, жеврiе благенька надiя на порятунок чи бодай на попуст.

Шеремет, як нiхто, знав i розумiв це.

Мертвого iнженера затягли в гараж. Слiдом за ними, не дожидаючи наказу, покiрно зайшли iншi.




9


Тут лежали трупи.

Багато.

Рахувати iх Шеремет не наважився, але й не злякався. Сприйняв видовище без зайвих, зовсiм непотрiбних емоцiй. Так, нiби зайшов до анатомiчного театру на Фундуклеiвськiй.[18 - Тепер – вулиця iм. Богдана Хмельницького в Киевi.] Майбутнi лiкарi проводили серед крижаних брил та мертвих тiл по пiвроку, препаруючи й готуючись до iспитiв. Артем зовсiм недоречно згадав, як зрiзався на екзаменi з гiстологii, тож мусив шлiфувати знання в тамтешньому пiдвалi. Але тут, у цьому гаражi, анi вiн, анi його товаришi в нещастi вже нiчого не здобудуть.

Їх привели сюди, щоб забрати в них життя.

Вiд трупiв iшов солодкуватий запах, що його видихають тiла на першiй стадii розкладання. Вiн змiшувався з духом свiжоi, ще теплоi кровi – ним наповнене повiтря цiеi рiзницi. Кров була кругом: повiльнi струмочки стiкали з заляпаних стiн, невеличкi згуслi калюжi стояли пiд ногами. Артем вiдразу ж уступив в одну таку. Коло дальньоi стiни, куди скидали страчених i де серед тiл, здебiльшого чоловiчих, хоч на очi траплялися й поодинокi жiночi, можна було побачити вiдрубанi кiнцiвки. Руки й ноги, цiлi або частини – кровi на пiдлозi було найбiльше. Тож там iз хазяйською передбачливiстю прилаштували металевий жолоб: бляху, зiгнуту трикутником. Нижнiй край iшов пiд стiну i зникав у продовбанiй дiрцi. Кривавий струмочок повiльно збiгав туди.

Закатована Лiда лежала на такий самий купi. Думка була жахлива, але гнати ii вiд себе Шеремет не хотiв. Навпаки, спробував вiдтворити в уявi цю картину. Не розумiючи навiщо. Безсила ненависть до бiльшовикiв i влади, яку вони будують на горах трупiв та кривавих рiчках, наростала в ньому щораз бiльше, перейшовши межу.

Комiсар Чумаков виступив наперед, став мiж трупами й гуртом приречених, заклав руки за спину.

– Слухайте сюди, смертники. Зараз допоможете таким самим контрикам упокоiтися. Завдання дуже просте. Розбиваетеся на пари, берете мерцiв за руки-ноги – у кого iх знайдете – i кроком руш на подвiр’я! Там вантажите це все в машину. Їдете з ними разом, допомагаете ховати. З вами поiде товариш Дзюба. Вiн визначить, хто з вас небезнадiйний i повернеться назад, а кому з нами точно не по дорозi. Питання е?

Мирон кахикнув. Альбiнос зиркнув на нього, немов уздрiв чудернацьку комаху.

– Що таке?

– Нога.

– Чому нога?

– Не можу ходити сам. Не вантажник.

– Тодi виходь сюди, – комiсар знову витяг нагана.

До нього знову наблизився вусатий Дзюба.

– Слухай, Дьомо, ти б справдi закiнчував цирк. Жiнка не дала вночi? Чого лютий такий зранку?

– Твоя робоча сила, – комiсар показав револьвером на принишклих полонених. – Сам потягнеш трупи? Ану, катай!

Дзюба знизав плечима, постукав зiгнутим пальцем себе по лобi, але промовчав, поклавши собi бiльше не втручатися. А Чумаков тим часом знову наставив дуло на Мирона.

– Лягай. Рилом униз.

Шеремет сильно, як мiг, притис свояка до себе. Той вивернувся, вiдштовхнув Артема, прокульгав на кiлька крокiв уперед, повернувся лицем до приречених.

– Укрiпи нас, Господи.

– Вибач, Мироне, – вирвалося в Шеремета.

– Пусте. Яка рiзниця… Ранiше, пiзнiше. Тебе, мене… Усiх. Хiба не видно…

– Лягай, я сказав! – гаркнув Чумаков.

– Нiкуди я не ляжу.

Кажучи так, смертник навiть не дивився на свого ката. Далi, не зводячи очей з товаришiв у нещастi, перехрестився широко. Спершу раз, потiм удруге. Та покласти ще одного хреста не встиг: зайшовши ззаду, комiсар рiзко вдарив його в спину й копнув носаком перебиту ногу. Мирон упав на закривавлений бетон з криком пораненого птаха. Чобiт Чумакова сильно наступив йому на середину хребта.

– А казав: не ляжеш. Ляжеш, суко!

Щоб улучити в потилицю, комiсар нахилився нижче. Хоч вистачило й одного пострiлу, проте вистрелив ще раз, нiби й справдi розiгрував виставу кривавого театру. Де був i драматургом, i постановником, i головним – единим! – актором.

– Хто ще хоче? Кому пече зустрiтися з вашим богом? Ну ж бо, не сцiть! Я поможу!

Вiдповiддю була мовчанка. Зiйшовши зi страченого, Чумаков вiдступив убiк, наче милостиво даючи всiм присутнiм широке поле для дiяльностi.

– Починай працювати, контро! Годину вам даю. Не вичистите менi примiщення за цей час – виноситимуть уже вас. Буде кому. Боротьба тiльки починаеться.

Це звучало як пафосний виступ на мiтингу й воднораз як беззмiстовна промова божевiльного, чий хворобливий стан навеснi традицiйно загострився. Шереметовi здалося: комiсар починае забалакуватися. Його слова обертаються на скоромовку. Ще трохи – i Чумаков просто на очах не лише у своiх жертв, а й у своiх товаришiв ризикуе остаточно втратити вiдчуття всякоi реальностi.

Артем бачив для себе лише два шляхи. Треба або виконувати наказ бiснуватого, вантажити тiла й вiдстрочити власну смерть на кiлька годин, або лягти на землю поруч iз убитим Мироном й померти зараз.

Дилема була розв’язана несподiвано. Чийсь кулак штовхнув збоку – i тут-таки почулося тихе:

– Гайда. Не стiй. Бери.

Навiть не розгледiвши, вiд кого пiшла iнiцiатива, Артем вiдразу з якоюсь незрозумiлою хапливiстю ступив до мертвого свояка й пiдхопив його тiло пiд лiву руку. Переступивши через мерця, з правого боку зайшов невисокий чолов’яга, що з першого погляду видався Шереметовi селянином, хоч у того не було нiяких особливих прикмет. У напiвтемрявi гаража-катiвнi всi в’язнi мали однаковий вигляд: побитi, закривавленi, наляканi, апатичнi та приреченi.

До тями його повернув сiльський мужик. Подертий френч, штани кавалериста й солдатськi черевики не могли обдурити Артема. Поруч нього стояв саме селянин. Колишнiй земський лiкар упiзнав цю статечну, неметушливу, хазяйську поведiнку, зловив упевнений погляд, дарма, що серед трупiв. Такими рисами надiлена всяка народжена на землi людина. Статечно, грунтовно пiдходить вона до будь-якоi роботи. Хай навiть останньоi в ii життi.

– Нумо, – повторив селянин. – Берiмося.

Пiдхопивши тiло, вони поволокли його на подвiр’я. Вусатий Дзюба взявся проводжати, показуючи дорогу, i невеличка процесiя пiдiйшла до вантажiвки. Заднiй борт уже вiдкинули, поруч стояли червоноармiйцi з гвинтiвками. Їх було всього двое, та коли приреченi порiвнялися з ними, Артемовi здалося, що вони проходять крiзь солдатську лаву. І зараз, наче у вiдомому оповiданнi графа Толстого,[19 - Згадано вiдоме оповiдання класика росiйськоi лiтератури Льва Толстого (1810–1910) – «Пiсля балу» (1911).] iх iз незнайомим селянином почнуть, крiм того, ще й лупити по спинах шомполами.

– Раз-два! – скомандував селянин.

Не вiдсапавшись, у запалi, що не знати й звiдки взявся, Шеремет пiдняв важке тiло зi свого боку. Повалив на край кузова, пiдштовхнув трохи вперед i вiдступив. Хотiв був шкандибати назад, та назустрiч уже йшов Дзюба i спинив його коротким окриком:

– Куди, дядьки? Коли такi шустрi – лiзьте отуди. Будете затягати. Слуг нема.

Поки Артем розiбрався, чого вiд нього хоче вусатий чекiст, селянин спритно, наче його й не били, залазив у кузов. Озирнувся, махнув Шереметовi рукою.

– Не стiй. Сюди йди. Поможеш.

У вiддаленому кутку лежало три лопати.




10


Навiть за такою страшною роботою час збiгав швидко.

Гора мертвих у гаражi з досить низькою стелею здавалася бiльшою, анiж була насправдi: коли трупи почали вкладати у своерiдний катафалк, то виявилося, що iх двадцять три. Дев’ятнадцять чоловiкiв усякого вiку й чотири жiнки, всi молодi. Кому належали вiдрубанi руки-ноги, незрозумiло, проте деякi жертви були жорстоко скалiченi. Вiдрубанi частини за наказом комiсара склали на брезент, замотали у вузол i закинули в кузов, немов мiшок зi смiттям.

Нiхто з гурту в губчека не лишився. Усiм звелiли моститися поруч iз мертвими, по краях прилаштувалися червоноармiйцi. Тепер кузов був заповнений ущерть, декому для певностi довелося влягтися наспiд. Тi, що не знаходили вiльного мiсця, змушенi були моститися просто поверх трупiв. Шеремет далi тримався свого нового товариша, вiдчуваючи, що хоч вони й випромiнюють якусь дивну для смертникiв упевненiсть, проте анi вiн сам, анi селянин не ризикнуть вiдчайдушно кинутися з вантажiвки на ходу, щоб утекти. Час, змарнований серед мертвих тiл, зробив свою руйнiвну справу: Артем вiдчував цiлковиту апатiю, пригнiченiсть i брак волi до перемоги. Зовсiм не думав про можливiсть порятунку. Лежав собi, дивився в захмарене небо й розумiв: ось вона, його остання путь, передсмертна мандрiвка, пряма дорога до кiнця життя.

Помирати не хотiлося. Але й жити, втративши чи не единих близьких людей, Лiду та Мирона, та ще й усвiдомлюючи, що ту краiну, до якоi звик, теж невблаганно втрачае, Артем уже не мiг. Тобто спробувати можна. Якщо виживе. Тiльки не уявляв собi як.

Куди iх везли цього весняного ранку, Шеремет навiть не здогадувався. У камерi, корчившись вiд болю, думав: усе кругом спинилося. Та вперше бозна за скiльки часу, – за кiлька днiв чи тижнiв, – вибравшись на свiже повiтря, вiдчув: весна, улюблена пора року поетiв i його трагiчно загиблоi дружини, не вповiльнила своеi ходи. Навпаки, виявляла себе нестримно: вiтерець не так холодив, обласкавлюючи все довкола першими квiтневими повiвами й наближаючи буяння природи. Іти з життя, розумiючи це, було ще недоречнiше, ще болiснiше. Тож Артем, щоб не ятрити душi, заплющив очi й лежав так, трясучись у такт вантажiвцi, яка пiдскакувала, коли гутаперчевi шини наiжджали на вибоiни.

Їхали за Киiв, на околицю, кудись пiд днiпровi береги. Незабаром потягло рiчковою вологою. Шеремет розплющив очi, спробував визирнути з кузова, але дiстав легенького, незлобивого тичка прикладом. Червоноармiець тикав бiльше для годиться, вказуючи приреченому на його мiсце, анiж хотiв його по-справжньому огрiти. Артемовi навiть здалося, що юнак у будьонiвцi зовсiм не сприймав його за ворога. Йому дали гвинтiвку до рук, пояснили, в чому правда i за що треба воювати. Вiдтепер вiн старанно виконуе наказ свого командира. Найiмовiрнiше, жодну з жертв, хоч мертву, хоч живу, цi бiйцi не вважали за людей. Лише за iстот, вiд яких треба очистити цей дивний новий свiт, що його надумали збудувати бiльшовики.

Нарештi авто зупинилося.

Нiхто зi смертникiв не пiдвiвся. Хряснули дверцята кабiни, i почувся аж надто бадьорий Дзюбин басок:

– Приiхали, дядьки! Вилазьте!

Арештанти по черзi, але не кваплячись, спустилися на землю. Артем покрутив головою, роздивляючись навколо. Справдi, вони стояли недалеко вiд днiпрового берега. Попереду виднiли плавнi, однак нiяких ознак людського житла не було. Дзюба звелiв усiм стати в шеренгу, тодi пройшовся, розминаючись, повiв кругом очима й кивнув кудись перед вантажiвку, якнайдалi вiд берега:

– Отам, значить. Берiть лопати – i вперед. Хто не вмiе, заразом i навчиться. Не бiйтеся, мозоль не натрете. А як натрете, то не страшно.

– Куди вперед? – поцiкавився Шеремет, схаменувшись ураз, бо решта приречених чомусь мовчала.

– Туди, – Дзюба знову мотнув головою. – Будете яму копати. Не скидати ж вас просто так. Звiрi порвуть, не по-християнськи.

– Ви ж заперечуете Бога.

– О! А де тут Бог? Не молитися приiхали. Приказка така: до християн треба ставитися по-християнськи. Усi люди – християни.

– Не всi.

Дзюбу несподiвана полемiка зi смертником почала дратувати.

– Слухай, у нас тут не диспут. Був би за нас – тебе б партiйнi нашi агiтатори швидко перекували. Вони, розумiеш, евреi. У iхнього брата язики добре вигостренi й пiдкованi.

– Пiдкованi язики? – Навiть з огляду на те, що вiдбувалося, Артем не змiг стримати посмiшки. – Уперше чую.

– А тут, дядьку, все вперше, – пiдтакнув Дзюба. – Я так собi думаю, багато нового ще буде. Як не побачиш, то я не винен. Самi ж пiшли проти влади. Чого б вам ото не змиритися?

– Фiлософ, – Шеремет знову гмикнув. – Може, полiтик. Чи комiсар, хто там у тобi вмер?

Розмова вже помiтно втомлювала чекiста.

– Балакати ви вмiете, – визнав. – Кашею не годуй, дай простому людовi голову задурити. Менi взагалi-то цiкаво. Я ж колись теж хотiв учитися. Книжки читав усякi. Тiльки потiм вiйна. Забрали. Мобiлiзований. Треба ж комусь за вас, базiк, пролити крiвцю.

– І за кого ж ти воював? За вiру, царя й Вiтчизну?

– Це тебе не гребе! – Утому змiнила злiсть. – Чого я взагалi з тобою панькаюся? Ти найрозумнiший? Он люди мовчать собi, а ти розходився. Покажи, як умiеш дiло робити. За лопату – i вперед.

– Не можу.

Прозвучало це досить зухвало. Дзюбинi брови злетiли вгору.

– Чого це так?

– Реманент пiд мертвими.

– Що?

– Лопати трупами заваленi, кажу.

– То розвантажуйте! Бiгом! – i додав, клацнувши язиком: – Бач, реманент. А воно ж лопати як лопати.

Щоб iще раз пiдтвердити свiй наказ i довести, хто тут головний, витяг нагана, пiднiс вертикально вгору й стрельнув. Навряд чи в цьому була якась нагальна потреба. Та Дзюбу справдi, здаеться, запалила, збентежила чи розгнiвила розмова з Шереметом. Налякати приречених ще бiльше було годi, але бiльшiсть здригнулася, навiть переполошилася.

– Не злили б ви його, Артемiю, – тихо попросив доцент Куприк.

– І що буде? Застрелить? А ви маете iншу думку щодо його найближчих дiй? Хочете пожити на кiлька хвилин довше?

– Просто не дражнiться, – мовив доцент.

– Правда, мовчи вже, – пiдтримав його селянин. – Говорити ще з цими кацапами…

– Вiн наш, здаеться, – зауважив Артем. – Не з Росii-матiнки, точно.

– Один чорт, кацапам продався, – зiтхнув i додав упевнено: – А командують ними самi жиди.

– Добалакаешся в мене! – прикрикнув Дзюба.

Вiдмахнувшись, селянин полiз у кузов. Шеремет, задумавшись, знизав плечима. Справдi, чого вiн розходився? Нема ж з ким говорити. Хiба що внутрiшнiй голос пiдказуе: тягтимеш час – житимеш трохи довше. Хоч… iнженер уже пробував заговорити до комiсара, його тут-таки застрелили. Тепер тiло Свириденка треба витягати з кузова разом з iншими.

Ну його, цього Дзюбу.

До бiса iх усiх.

Є в словах селянина мудрiсть: не варто розмовляти з тим, хто за кiлька хвилин збираеться в тебе стрiляти…

Вивантажили тiла швидко й мовчки. Дзюба, четверо червоноармiйцiв з гвинтiвками, на якi були насадженi багнети, i водiй у шкiрянцi встали осторонь, стежачи за процесом. Час вiд часу вусань покрикував, аби контра ворушилася, та швидше в них не виходило. Спочатку в’язнi складали страчених рядком на землю, проте Дзюба наказав валити всiх купою. Йому скорилися.

Нарештi машину звiльнили. Можна було взяти лопати. Тоi ж митi селянин схопив одну з них, а другу простяг Шереметовi, якого вже мав за свого. Третьою ж озброiвся довготелесий немолодий музейний доглядач iз глибоким свiжим шрамом на правiй щоцi. Решта розступилася, нiби визнаючи за цiею трiйцею право якоiсь першостi.

– Чого спинилися? – запитав Дзюба. – Нуте, розбирайте цей ваш реманент! Копайте, до ночi ми тут стирчати не будемо.

– Де копати? – запитав Артем, розумiючи, як наiвно, навiть по-дитячому, це прозвучало.

– Там, де стоiш! Не доводь мене до сказу, грамотний!

Перебуваючи в губчека i спiлкуючись iз тамтешнiми працiвниками, Шеремет дiйшов несподiваного, але однозначного висновку: слово «грамотний» для них – заразом i лайка, i звинувачення. Тому й не здивувався, почувши його знову, а просто вiдступив на один крок назад i встромив лопату в м’яку весняну землю.

Селянин примостився за кiлька метрiв вiд нього. Музейник, уже не розумiючи, нащо взяв iнструмент, роззирнувся круг себе, немов шукаючи свого мiсця й намагаючись опанувати нову для себе професiю копача могил.

– По черзi будете, – нагадав Дзюба. – Слуг тут нема, дядьки.

Викопавши кiлькома заходами невеличку ямку, Артем вiдчув, що процес його захоплюе. Розумiв, що рие могилу не лише мертвим, а й собi. Усвiдомивши це, чомусь почав орудувати лопатою активнiше. Поруч сопiв селянин. У нього виходило краще, аж витер змокрiлого лоба. Коли лопата почала входити в яму на один штих, вiн повернувся до Дзюби й запанiбрата махнув:

– Іди сюди, старший.

Вусатого нахабство смертника не обурило, не розiзлило, а тiльки здивувало.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/andrey-kokotuha/sprava-otamana-zelenogo-ukra-nsk-hron-ki-1919-roku/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


6 лютого 1919 року пiд час другого росiйського вторгнення в Украiну була створена Всеукраiнська надзвичайна комiсiя (ВУНК), «чрезвичайка» – точний аналог ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия). Вiд самого початку ii дiяльнiсть спрямовувалася передусiм на терор та фiзичне знищення незгодних. Дiяльнiсть ВУНК гостро засуджував украiнський письменник-гуманiст Володимир Галактiонович Короленко (1853–1921 рр.), який не сприйняв анi Жовтневого перевороту, анi подальших методiв правлiння бiльшовикiв. Перебуваючи в описаний час у Полтавi, Короленко не боявся публiчно протестувати проти терору, звертаючись, зокрема, особисто до Ленiна.




2


Центральна Рада наприкiнцi сiчня 1918 року IV Унiверсалом проголосила Украiну незалежною державою, а це викликало рiзке невдоволення бiльшовицькоi Росii. Невдовзi пiсля цього почалася перша росiйсько-украiнська вiйна. Пiсля першого вторгнення бiльшовикiв на територiю УНР у сiчнi 1918 року украiнський уряд пiдписав мирну угоду з Нiмеччиною та Австро-Угорщиною i, дiставши вiйськову пiдтримку, в березнi того ж таки року повернувся до Киева.




3


Тепер – вулиця Липська.




4


У першi днi, щоб обшукати будь-яке примiщення, службове чи приватне, працiвникам ВУНК непотрiбнi були нiякi документи. Досить було самого бажання або повiдомлення про те, що за цiею адресою – осередок «контрреволюцii». Згодом, згiдно зi спецiальною постановою, обшуки та арешти могли робити тiльки тi, хто мав вiдповiдний ордер. Хоч виписували його на тих самих пiдставах. Ордери лише формалiзували свавiлля.




5


Ідеться про Першу свiтову вiйну (1914–1918 рр.)




6


Товариство Украiнських Поступовцiв – таемна надпартiйна органiзацiя украiнцiв у Росiйськiй iмперii. Створена 1908 року для координацii нацiонального руху в перiод реакцii. Вимагала автономii для Украiни. У березнi 1917 року вiдразу пiсля падiння самодержавства на платформi ТУП створено Украiнську Центральну Раду.




7


Проголошена в березнi 1917 року, пiсля того як у Росii перемогла буржуазна революцiя i цар Микола ІІ зрiкся престолу, Центральна Рада кiлька наступних мiсяцiв пiдтримувала Тимчасовий уряд у Петроградi. Навiть виконувала певнi його постанови. Проте з лiта 1917 року Центральна Рада ухвалюе І Унiверсал, яким декларуе украiнську автономiю. Це значно охолоджуе стосунки мiж Петроградом та Киевом i призводить до розколу в керiвництвi самого украiнського уряду. Так тривало до бiльшовицького перевороту в жовтнi 1917 року. Невдовзi Центральна Рада проголошуе про створення Украiнськоi Народноi Республiки (УНР). Результатом цього стае перша агресiя бiльшовицькоi Росii проти Украiни, що вилилася в повномасштабну украiно-росiйську вiйну 1918–1923 рокiв.




8


Одна iз чотирьох армiйських груп, з яких складалося вiйсько Украiнськоi Народноi Республiки. Досить успiшно дiяла 1919 року на Полiссi та Волинi, стримуючи наступ бiльшовикiв. Їi вважають найбiльш дисциплiнованим i боездатним з’еднанням УНР.




9


Червоний терор – насильство, що його чинили бiльшовики проти широких соцiальних груп (зокрема й проти робiтникiв та селян), оголошених класовими ворогами або звинувачених у контрреволюцiйнiй дiяльностi. Декрет «Про червоний терор» за пiдписом лiдера бiльшовикiв В. І. Ленiна ухвалено 5 вересня 1918 року. Вiн ставив завдання побороти контрреволюцiю, спекуляцiю та службовi злочини iзолюванням класових ворогiв у концентрацiйних таборах i фiзичним знищенням усiх осiб, причетних до бiлогвардiйських органiзацiй, змов i заколотiв.




10


Вiйськово-полiтичне угруповання, створене в 1904–1907 роках. Головнi члени – Великобританiя, Францiя i Росiя. На початку 1919 року Директорiя почала переговори з командуванням Антанти, шукаючи вiйськових союзникiв. За це Антанта хотiла здобути контроль над украiнськими землями.




11


Денiкiн Антон Іванович (1878–1947) – головнокомандувач Добровольчоi армii – оперативно-стратегiчного об’еднання бiлих. 1919 року армiя Денiкiна контролювала Пiвдень i Схiд Украiни (так звану Новоросiю). Вважав Украiну частиною Росii, вiйну проти червоних – боротьбою за вiдновлення великоi й неподiльноi Росii. На звiльнених вiд бiльшовикiв украiнських територiях поновлював царськi принципи росiйськоi великодержавноi полiтики. Зокрема, оголосив росiйську мову единою державною, проте суворо заборонив обмежувати вiльний вжиток украiнськоi. До представникiв уряду Украiнськоi Народноi Республiки ставився з демонстративною зневагою, вважаючи iх за сепаратистiв.




12


Раковський (Станчев), Християн Георгiйович (1873–1941) – радянський партiйний та державний дiяч, один з органiзаторiв радянськоi влади в Украiнi. Зокрема у 1919–1921 роках – голова Ради Народних Комiсарiв i нарком закордонних справ радянськоi Украiни, нарком внутрiшнiх справ.




13


Першу Конституцiю Украiнськоi Соцiалiстичноi Радянськоi республiки (УСРР) ухвалили 10 березня 1919 року на бiльшовицькому з’iздi в Харковi. Вона утвердила на захопленiй територii Украiни радянську форму державностi.




14


Оскiлко Володимир Пантелеймонович (1892–1926) – вiйськовий i громадський дiяч часiв УНР. Отаман, генерал-хорунжий Армii УНР, командувач Пiвнiчноi групи вiйськ Директорii. Командувач Пiвнiчно-Захiдного протибiльшовицького фронту. У квiтнi 1919 року почав конфлiктувати з Симоном Петлюрою, з рiзних причин перестав виконувати його накази i, зрештою, спробував учинити державний переворот. Йому навiть удалося заарештувати кiлькох мiнiстрiв УНР. Проте захопити самого Головного отамана не змiг. Згодом Оскiлко перебрався до Польщi, де перебував у таборах для iнтернованих осiб.




15


Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) – украiнський полiтичний i державний дiяч. Очолював Украiнську Державу (Гетьманат), утворену замiсть Украiнськоi Народноi Республiки. Держава iснувала вiд 29 квiтня до 14 грудня 1918 року.




16


Директорiя – найвищий орган державноi влади вiдродженоi Украiнськоi Народноi Республiки. Змiнила Гетьманат i проiснувала з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Вiд 13 лютого 1919 року голова Директорii – Петлюра Симон Васильович (1879–1926).




17


Лацис Мартин Янович (1888–1938) – справжне iм’я Ян Судрабс – бiльшовик, пiд час першоi росiйськоi революцii 1905–1907 рокiв керував терористичними групами. Активний учасник бiльшовицького збройного перевороту 1917 року. Із листопада 1917 року – у керiвних органах НКВС, пiзнiше – член колегii ВЧК. Із 1919 року – голова Всеукраiнськоi ВЧК, особисто органiзував масовий терор у Киевi, Харковi, Одесi, Криму. Небачену жорстокiсть чрезвичайок, зокрема киiвськоi, Лацис уважав за приклад для наслiдування. Факти катувань, масових убивств i навiть випадки канiбалiзму в органах НК були виявленi й зафiксованi зусиллями представникiв Добровольчоi армii Денiкiна пiд час ii перебування в Киевi влiтку 1919 року.




18


Тепер – вулиця iм. Богдана Хмельницького в Киевi.




19


Згадано вiдоме оповiдання класика росiйськоi лiтератури Льва Толстого (1810–1910) – «Пiсля балу» (1911).