Стань сильнiшим Брене Браун Брене Браун – американська письменниця й психолог, професор Г’юстонського унiверситету, яка вивчае проблеми сорому та вразливостi. «Стань сильнiшим» – книга про те, як знайти в собi мотивацiю та сили здолати життевi негаразди й втрати. Бестселер за версiею «The New York Times», який уже понад рiк залишаеться однiею з найпопулярнiших книг iз психологii за рейтингом Amazon. Гумор i вiдвертiсть, що дозволяють Брене достукатися до зневiрених сердець, також зробили популярними ii публiчнi виступи: вiдеодоповiдь письменницi про вразливiсть на щорiчнiй Американськiй iнтелектуальнiй конференцii TED стала п’ятою у свiтi за популярнiстю серед виступiв президентiв та нобелiвських лауреатiв, зiбравши бiльше нiж 25 мiльйонiв переглядiв. Жiнка, яка пережила болiсне розлучення, чи менеджер пiсля невдалого проекту – немае рiзницi, боретеся ви з особистими чи професiйними труднощами. Пiсля падiння необхiдно пiднiматися. Важливо лише одне: не ховати в собi бiль невдачi в очiкуваннi емоцiйного вибуху, депресii чи хвороби, а отримати знання про своi почуття. Вони стануть основою нових, кращих стосункiв! Розпiзнати своi емоцii, проаналiзувати, що у ваших думках е правдою, а що – вигадками та припущеннями, – i написати нове, щасливе закiнчення власноi iсторii. Брене Браун вважае: найкращий психолог, який дасть лад вашому життю, – це ви самi! Брене Браун Стань сильнiшим Деякi iмена й характери згаданих людей змiнено з метою приховати iхню особистiсть. Будь-яка подiбнiсть iз живими або померлими людьми е випадковим i ненавмисним збiгом Усiм вiдважним i з розбитим серцем, якi навчили нас пiдводитися пiсля падiння. Ваша вiдвага заразлива Нотатки про дослiдження i розповiдi як метод У 1990-х, коли я почала вивчати теорiю соцiальноi роботи, у цiй царинi вже тривали суперечливi дебати про природу знань i iстини. Чи знання, отриманi з досвiду, цiннiшi за данi, отриманi методом контрольного наукового дослiдження? Якi дослiдження потрiбно описувати в спецiалiзованих виданнях, а якi не варто? Це була запекла суперечка, вона нерiдко викликала помiтне напруження мiж викладачами. Нам, докторантам, частенько доводилося брати чийсь бiк. Нашi науковi керiвники переконували нас вiддавати перевагу доказам над досвiдом, аргументам над вiрою, науцi над мистецтвом i точним даним над оповiдями. За iронiею долi, водночас нашi звичайнi викладачi вчили нас, що фахiвцi iз соцiальних питань мають остерiгатися фальшивих дихотом?й – формулювань типу «ти або такий, або iнший». По сутi, нас учили, що, коли постае дилема «або – або», перше питання, яке ми повиннi поставити, – «Хто отримуе зиск вiд того, що примушуе людей обирати?» Поставивши питання «Кому вигiдно?» у суперечцi про соцiальну роботу, отримуеш очевидну вiдповiдь: ученi, якi спецiалiзуються на кiлькiсних дослiдженнях, отримують перевагу, якщо iхня спецiалiзацiя вважаеться единим шляхом до iстини. У моему коледжi перевагу вiддавали традицiйним методам, практично не навчаючи нас якiсним методам дослiдження i дозволяючи користуватися тiльки кiлькiсними методами пiд час написання наукових робiт. У нас був лише один пiдручник з якiсних дослiджень – через нiжно-рожеву обкладинку його прозвали «дiвчачим». Ця дискусiя стала для мене особистою, коли я закохалася в якiснi дослiдження – обгрунтованi теоретичнi дослiдження, якщо бути точною. Я будь-що iх використовувала, знаходячи соратникiв в коледжi i за його межами. Я обрала своiм методистом Барнi Глейзера з Медичноi школи Калiфорнiйського унiверситету в Сан-Франциско, який разом з Ансельмом Штрауссом е творцем методу обгрунтованоi теорii. Я досi перебуваю пiд сильним враженням вiд прочитаноi ще в 1990-х статтi «Численнi шляхи пiзнання» («Many Ways of Knowing»). Їi написала Енн Гартман, впливова редакторка одного з найпрестижнiших часописiв того часу. У своiй передовицi вона писала: «Ми дотримуемося позицii, що iснуе безлiч iстин i безлiч способiв пiзнання. Кожне вiдкриття поглиблюе наше знання, а кожен спосiб пiзнання поглиблюе наше розумiння i додае наступний вимiр до нашоi картини свiту… Наприклад, масовi дослiдження тенденцiй в шлюбi нинi надають корисну iнформацiю про соцiальний iнститут сiм’i, що швидко змiнюеться. Але занурення в iсторiю одного-единого шлюбу, як в п’есi «Хто боiться Вiрджинii Вулф?», уповнi демонструе складнiсть конкретного шлюбу, призводячи нас до нового розумiння болю, радощiв, очiкувань, розчарувань, iнтимностi й межi самотностi в стосунках. Науковий i художнiй методи е рiзними шляхами пiзнання. І справдi, як зазначив Клiффорд Гiрц, мислителi-новатори у багатьох галузях розмивають жанри, знаходячи мистецтво в науцi, а науку – в мистецтвi i соцiальнiй теорii у рiзноманiтних видах людськоi творчостi й дiяльностi».[1 - Hartman, A. (1990). Many ways of knowing. Social Work, 35, 1: 3–4.] Я пiддалася страху й сумнiвам (побоюючись, що обраного мною методу дослiджень недостатньо) протягом декiлькох перших рокiв викладацькоi i дослiдницькоi кар’ери. Я вiдчувала себе аутсайдером, займаючись якiсними дослiдженнями, отож для безпеки намагалась триматися якомога ближче до поширеного переконання: «Якщо чогось не можна вимiряти, його не iснуе». Це вiдповiдало моiм полiтичним поглядам i моiй глибокiй антипатii до невизначеностi. Але я не могла викинути цю статтю з голови та серця. І сьогоднi я з гордiстю називаю себе дослiдником-оповiдачем, позаяк вiрю, що найважливiшi знання про людську поведiнку базуються на життевому досвiдi. Я надзвичайно вдячна Енн Гартман за ii смiливiсть встати на цю позицiю, професору Полу Реффоулу, який дав менi прочитати цю статтю, i Сюзен Роббiнс, яка вiдважно пiдтримувала мене на вченiй радi. Читаючи цю книжку, ви зрозумiете, що я не вважаю вiру й аргументи природними ворогами. Я вiрю, що властиве всiм людям прагнення до визначеностi i наше часто розпачливе бажання «мати рацiю» призвело нас до цiеi фальшивоi дихотомii. Я не довiряю теологу, який заперечуе красу науки, i вченому, який не вiрить у силу таемничостi. Завдяки цьому переконанню я нинi знаходжу знання й iстину у безлiчi розмаiтих джерел. У цiй книжцi ви зустрiнете висловлювання вчених i авторiв пiсень. Я цитуватиму дослiдження i кiнофiльми. Я подiлюся листом вiд свого наставника, який допомiг менi розiбратися в тому, що означае мати розбите серце, i статтею про ностальгiю, написаною соцiологом. Звiсно, я не ставлю знак рiвностi мiж «Crosby, Stills amp; Nash»[2 - Вiдома музична група. (Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше.)] i вченими, але також не хочу применшувати здатнiсть митцiв вловлювати iстину про людську душу. Також не збираюсь вдавати, нiби я е експертом iз кожного важливого питання, що виринае в цiй книжцi. Натомiсть я подiлюся з вами працями iнших дослiдникiв i експертiв, чиi роботи пiдтверджують те, що з’ясувалося у моiх дослiдженнях. Я нетерпляче чекаю на те, щоб познайомити вас iз деким iз цих мислителiв i митцiв, якi присвятили свою кар’еру дослiдженню внутрiшнього устрою емоцiй, думок i поведiнки. Я переконалася в тому, що усi ми хочемо вiдкриватися i проявляти себе у власному життi. Це означае, що усi ми боротимемося i зазнаватимемо поразок; ми дiзнаемося, що означае бути вiдважними попри розбите серце. Я вдячна за можливiсть вирушити в цю подорож разом з iншими. Як мовив перський поет Румi, «усi ми просто мандруемо вiд одного будинку до iншого». Щоб отримати бiльше iнформацii про мою методологiю i поточнi дослiдження, вiдвiдайте мiй сайт: brenebrown.com. Дякую, що приедналися до мене в цiй пригодi. * * * Істина в тому, що падати боляче. Смiливiсть у тому, щоб не втрачати вiдваги i намацувати способи пiдвестися Істина та вiдвага Вступ Пiд час iнтерв’ю в 2013 роцi журналiст розповiв менi, що пiсля прочитання «Дарiв недосконалостi» i «Надзвичайноi вiдваги»[3 - Brown, B. (2010). The gifts of imperfection: Let go of who you think you’re supposed to be and embrace who you are. Center City, Minn.: Hazelden; Brown, B. (2012). Daring greatly: How the courage to be vulnerable transforms the way we live, love, parent, and lead. New York: Gotham Books.] йому захотiлося почати працювати над власними проблемами, пов’язаними з уразливiстю, мужнiстю i автентичнiстю. Вiн засмiявся i сказав: «Здаеться, це довгий шлях. Чи можете ви сказати менi, якi в нього плюси?» Я вiдповiла йому, що кожною клiтиною свого професiйного й особистого ества я вiрю, що вразливiсть – готовнiсть показати себе i бути побаченим без упевненостi в позитивному сприйняттi – це едина стежка до бiльшоi любовi, вiдданостi й радостi. Вiн не забарився з питанням: «А мiнуси?» Цього разу засмiялася я: «Ви спотикатиметеся, падатимете й отримуватимете копнякiв пiд дупу». Пiсля тривалоi паузи вiн промовив: «І пiсля цього ви менi кажете, що все одно варто бути вiдважним?» Я вiдповiла палким «так», пiсля чого зiзналася: «Я кажу зараз тверде “так”, позаяк не лежу долiлиць пiсля болiсного падiння. Але навiть у розпалi боротьби я б сказала, що проробити цю роботу не тiльки варто, ця робота необхiдна для того, щоб жити щирим життям. Однак я певна, якби ви запитали мене про це у процесi падiння, я була б не такою завзятою i значно розлюченiшою. У мене не дуже добре виходить падати i намацувати спосiб пiдвестися». Пiсля того iнтерв’ю минуло два роки – два роки тренування смiливостi i неймовiрних зусиль, але вразливiсть i досi залишаеться некомфортною, а падати боляче. Так буде завжди. І все ж таки я вчуся тому, що боротьба i проходження через бiль дають нам не менше, нiж намагання виявити смiливiсть i вiдкритися. Протягом декiлькох останнiх рокiв менi пощастило поспiлкуватися з дивовижними людьми. Серед них були найуспiшнiшi пiдприемцi i лiдери компанiй з рейтингу «Fortune 500», подружжя, якi живуть у коханнi бiльше тридцяти рокiв, i батьки, котрi працюють над змiною системи освiти. Поки вони дiлилися зi мною своiм досвiдом й iсторiями про вiдважнiсть, падiння й пiдйоми, я повсякчас запитувала себе: «Що спiльного у людей, пов’язаних мiцними стосунками; батькiв, що пiдтримують глибокий зв’язок зi своiми дiтьми; учителiв, що плекають творчiсть i жагу до знань; священикiв, що ведуть людей до вiри, i лiдерiв, якi викликають довiру?» Вiдповiдь була очевидною: усi вони усвiдомлюють силу емоцiй i не бояться душевного дискомфорту. Позаяк уразливiсть породжуе чимало жаданих нами явищ, як-от любов, вiдданiсть, радiсть, творчiсть i довiру, процес вiдновлення нашоi емоцiйноi стабiльностi пiд час боротьби випробовуе нашу мужнiсть i загартовуе нашi цiнностi. Пiсля падiння ми стаемо сильнiшими, плекаючи щирiсть у нашому життi; цей процес найкраще показуе нам, хто ми такi. Протягом останнiх двох рокiв ми з членами моеi дослiдницькоi групи щотижня отримуемо листи вiд людей, якi пишуть: «Я наважився на вiдважнiсть. Я був смiливим. Але менi дали копняка, i тепер я в аутi. Як менi пiдвестися?» Працюючи над «Надзвичайною вiдвагою» i «Дарами недосконалостi», я знала, що неодмiнно напишу книжку про падiння. Я постiйно збирала данi, i те, що я довiдалася про тамування болю, повсякчас рятувало мене. Рятувало та в процесi дослiдження змiнювало. Ось таким я бачу прогрес у своiй роботi. «Дари недосконалостi» – бути собою. «Надзвичайна вiдвага» – зiбратися з усiма силами. «Стати сильнiшим» – впасти, пiдвестися i зробити нову спробу. Головна тема, що об’еднуе усi три книжки, – це наша жага жити щирим життям. Я називаю щирим життям буття, побудоване на почуттi власноi гiдностi. Це означае виховання смiливостi, спiвчуття i встановлення такого зв’язку зi свiтом, щоб прокидатися зранку i думати: «Не важливо, що зроблено i скiльки залишилося зробити, я самодостатня людина». Лягати увечерi в лiжко, думаючи: «Так, я недосконала i вразлива людина й iнодi боюсь, але це не змiнюе того, що я смiлива людина, гiдна кохання i щирих стосункiв». «Дари недосконалостi» i «Надзвичайна вiдвага» – це книжки, якi закликають до боротьби. У них йдеться про смiливiсть показати себе i бути побаченим, навiть якщо це означае ризик зазнати невдачi, бiль, сором i, ймовiрно, навiть розбите серце. Навiщо? Тому що намагання сховатися, вдавати байдужiсть i протистояти вразливостi вбивають нас, нищать наш дух, надii, потенцiал, нашу творчiсть, здатнiсть керувати, наше кохання, вiру i радiсть. Гадаю, цi книжки знайшли такий сильний вiдгук у серцях людей iз двох простих причин: нам набридло боятися i ми втомилися вiд гонитви за пiдвищенням самооцiнки. Ми хочемо бути смiливими i в глибинi душi розумiемо, що смiливiсть вимагае вiд нас вразливостi. Хороша новина полягае в тому, що, на мою думку, ми робимо серйозний поступ. Я скрiзь зустрiчаю людей, якi розповiдають менi, що вчаться визнавати власну вразливiсть i невпевненiсть i як це змiнюе iхнi стосунки й професiйне життя. Ми отримуемо тисячi листiв вiд людей, котрi розповiдають про своi спроби практикувати десять принципiв iз «Дарiв недосконалостi», навiть таких важких, як розвиток творчих здiбностей, гру й спiвчуття до себе. Я працювала з виконавчими директорами компанiй, учителями й батьками, якi докладають великих зусиль задля досягнення культурних змiн, грунтованих на iдеi вiдкритися i виявити надзвичайну смiливiсть. Це значно бiльше досягнення, нiж я уявляла собi шiстнадцять рокiв тому, коли мiй чоловiк Стiв запитав мене: «Якою ти бачиш свою кар’еру?» – а я йому вiдповiла: «Хочу почати глобальну розмову про вразливiсть i сором». Якщо ми наважуемося ризикнути i покохати когось усiм серцем, ми ризикуемо залишитися з розбитим серцем. Якщо ми збираемося спробувати щось нове, iнновацiйне, то ризикуемо зазнати невдачi. Якщо наважуемося ризикнути, турбуючись i вiддаючись справi усiею душею, – можемо розчаруватися. Не важливо, чи викликаний наш бiль болiсним розривом стосункiв або чимось незначним на зразок грубого зауваження колеги або суперечки з родичем. Якщо ми навчимося прокладати свiй шлях через цей досвiд i своi власнi iсторii боротьби, то зумiемо написати для них наше власне, смiливе закiнчення. Маючи за плечима свiй власний досвiд, ми уникаемо пастки, де стаемо учасниками iсторiй, якi розповiдають iншi. Епiграф до «Надзвичайноi вiдваги» – це потужна цитата з промови «Людина на аренi» Теодора Рузвельта, проголошеноi 1910 року: «Не критик, який все прораховуе; не людина, що вказуе, де сильний спiткнувся або де той, хто щось робить, мiг би впоратися краще, – хвала належить людинi, яка насправдi перебувае на аренi; людинi з обличчям, вимащеним порохом, потом i кров’ю; людинi, яка вiдважно змагаеться;…людинi, яка знае найкраще, що в разi великоi перемоги опиниться на вершинi, а зазнавши поразки, знатиме, що програла, виявивши принаймнi надзвичайну вiдвагу».[4 - Roosevelt, T. (1910). «Citizenship in a Republic», промова в Сорбоннi, Париж, 23 квiтня 1910 року. www.theodore-roosevelt.com/images/research/speeches/maninthearena.] Ця натхненна цитата стала для мене провiдною зорею. Однак як людина, яка чимало часу проводить на аренi, я б хотiла зупинитися на одному уривку iз цiеi промови Рузвельта: «Хвала належить людинi, яка насправдi перебувае на аренi, людинi з обличчям, вимащеним порохом, потом i кров’ю…» – СТОП. (Уявiть собi звук голки, що дряпае платiвку.) Зупинiмося тут. До того як я почую ще щось про трiумф або досягнення, я б хотiла сповiльнити час, щоб з’ясувати, що вiдбуватиметься далi. Ми лежимо долiлиць на аренi. Можливо, юрба замовкла, як це трапляеться на футболi або на хокейних матчах моеi дочки, коли гравцi призупиняють гру, позаяк один з них отримав травму. Або, можливо, люди почали свистiти i знущатися. Або, можливо, ви бачите все наче крiзь шори i лише чуете, як вашi батьки кричать: «Вставай! Пiдводься!» Нашi «доленоснi падiння» можуть бути значними, як-от звiльнення чи виявлення зради, або незначними – наприклад, дитина збрехала про своi оцiнки чи ми зазнали розчарування на роботi. При словi «арена» ми завжди уявляемо собi щось велике, але ареною е кожна мить або мiсце, де ми ризикнули показати себе i бути побаченими. Ризикнути показатися невмiлим i нерозумним пiд час нового уроку – це арена. Управлiння колективом на роботi – це арена. Складнi митi виховання також виштовхують нас на арену. Закоханiсть – це, безумовно, арена. Почавши мiркувати про це дослiдження, я проаналiзувала данi i запитала себе: «Що вiдбуваеться, коли ми лежимо ниць? Що вiдбуваеться цiеi митi? Що спiльного у людей, якi змогли успiшно зiп’ястися на ноги i знайшли вiдвагу для новоi спроби? Який на вигляд процес пiдйому?» Я не мала певностi, що сповiльнення часу допоможе менi роздивитися цей процес у деталях, але мене надихнув серiал «Шерлок» i я вирiшила спробувати. На початку 2014 року я загрузла в даних, i моя впевненiсть почала танути. Також я щойно виходила з важкого перiоду, провiвши бiльшу частину запланованоi вiдпустки в боротьбi з вiрусом, що ураганом пронiсся по Г’юстону. Одного лютневого вечора я вмостилася на диванi разом iз дочкою Еллен, щоб подивитися найновiшу серiю шедеврального «Шерлока» з Бенедиктом Камбербетчем i Мартiном Фрiманом.[5 - Masterpiece’s Sherlock: Moffat, S. (2014). «His Last Vow,» Sherlock, третiй сезон, епiзод 3, BBC Home Entertainment.] (Я велика прихильниця цього серiалу.) У третьому сезонi е епiзод, коли Шерлока ранять. Не хвилюйтеся, я не розповiдатиму, хто або як, але… Ого, я цього не чекала. Коли в нього поцiлили, час зупиняеться. Замiсть того щоб негайно впасти, Шерлок потрапляе в свiй власний «палац пам’ятi» – це божевiльний когнiтивний простiр, у якому вiн витягае з картотеки мозку спогади, наче схеми транспортних маршрутiв, i виявляе незбагненнi зв’язки мiж випадковими фактами. Упродовж наступних десяти хвилин в його головi виникають рiзноманiтнi персонажi, кожен з яких е експертом у своiй галузi знань i пiдказуе йому найкращий спосiб залишитися в живих. Першою з’являеться патологоанатом, до нестями закохана в Шерлока. Вона пiдбадьорюе Шерлока, який здаеться цiлком приголомшеним своею нездатнiстю зрозумiти, що вiдбуваеться. Вона питае: «Не так, як у фiльмах, Шерлоку?» За допомогою кримiналiста зi Скотленд-Ярда i грiзного на вигляд брата Шерлока вона пояснюе, як саме вiн повинен впасти, як дiе шок i що вiн може зробити, щоб не знепритомнiти. Усi трое попереджають його про бiль i про те, чого вiн може очiкувати далi. Те, що тривае в життi, ймовiрно, близько трьох секунд, на екранi тривае бiльше десяти хвилин. Я визнала сценарiй генiальним, i це надихнуло мене продовжити свiй власний проект уповiльнення часу. Працюючи над цiею книжкою, я ставила собi за мету уповiльнити процес падiння i пiдйому: показати усi варiанти, якi розгортаються перед нами в цi моменти дискомфорту i болю, а також дослiдити наслiдки наших дiй. Як i в iнших своiх книжках, аби розкрити своi знахiдки, я використовую дослiдження й оповiдки. Єдина вiдмiннiсть цiеi книжки полягае в тому, що тут я дiлюся переважно особистими iсторiями. Цi оповiдi дають менi можливiсть не тiльки спостерiгати за сценою з першого ряду, але також зазирнути за лаштунки думок, почуттiв i вчинкiв. У моiх iсторiях е подробицi. Це наче дивитися режисерський монтаж фiльму або обрати DVD з бонусом i почути, як режисер розповiдае про своi задуми i процес зйомки. Це не означае, що я не можу видобути цi подробицi з чужого досвiду – я роблю це постiйно. Я просто не можу зiткати з iсторii, контексту, емоцiй, поведiнки i роздумiв щiльне полотно. Протягом останнiх стадiй розробки теорii пiдйому пiсля падiння я зустрiчалася з людьми, якi були знайомi з моею роботою, щоб подiлитися своiми вiдкриттями й отримати зворотний зв’язок, дiзнавшись про iхнi погляди на вдатнiсть i адекватнiсть теорii. Чи була я на правильному шляху? Пiзнiше двое учасникiв тих зустрiчей подiлилися своiм досвiдом застосування процесу пiдйому пiсля падiння у iхньому життi. Зворушена iхнiми iсторiями, я попросила дозволу розмiстити iх у цiй книжцi. Вони обое погодилися, за що я iм вдячна. Їхнi iсторii е натхненними прикладами пiдйому пiсля падiння. Гадаю, що на культурному рiвнi вiдсутнiсть щирого спiлкування щодо непростого процесу пiдйому пiсля падiння на аренi призвела до двох небезпечних наслiдкiв – схильностi до приховування пiд золотою обгорткою болючоi правди i дефiциту «крутизни». Пiд золотою обгорткою Усi ми падали, i нашi обiдранi колiна й розбитi серця це доводять. Але про шрами легше розповiдати, нiж iх демонструвати, оголяючи почуття, що залишилися в пам’ятi. І ми рiдко бачимо рани, якi перебувають у процесi загоення. Я не впевнена, чи вiдбуваеться це тому, що нам надто соромно дозволити iншим побачити iнтимний процес подолання болю, або тому, що, навiть зiбравши всю мужнiсть, щоб подiлитися своiм усе ще неповним зцiленням, люди рефлекторно вiдвертаються. Ми волiемо, щоб оповiдi про падiння i пiдйоми були натхненними й очищеними вiд бруду. Наша культура ряснiе подiбними байками. У тридцятихвилиннiй промовi фразам штибу «І я знайшов шлях назад», або «А потiм я зустрiв iншу людину», або, як у випадку з моею TED-промовою, «Це була важка битва» зазвичай присвячують не бiльше тридцяти секунд. Нам подобаеться, коли в цiлющих iсторiях лише побiжно згадують про чорнi смуги, отож ми можемо швидше почути рятiвне закiнчення. Мене непокоiть, що брак щирих зiзнань про подолання невдач створив позолочене столiття поразок. Протягом останнiх декiлькох рокiв спостерiгаемо зростання числа конференцiй невдач, фестивалiв поразок i конкурсiв невдах. Не зрозумiйте мене неправильно. Я прихильниця того, щоб вважати невдачу частиною будь-якого вартого уваги прагнення. Але говорити про поразки, уникаючи згадок про супутнiй бiль i страх та складний пiдйом пiсля них, – це спроба заховати правду пiд золотою обгорткою. Приховуючи емоцiйнi наслiдки невдачi, ми позбавляемо концепцiю мужностi та стiйкостi якостей, якi роблять ii такою важливою, – твердостi, завзяття i витривалостi. Так, iнновацii, навчання i творчiсть неможливi без невдач. Але невдача болiсна. Вона провокуе роздуми на кшталт «потрiбно було i можна було», що часто означае очiкування критики i сорому. Так, я згодна з Теннiсоном, який писав: «Краще любити й втратити любов, анiж нiколи не любити зовсiм».[6 - Tennyson, A. (2003). In memoriam A. H. H., ed. Gray, E. I. Norton Critical Edition. New York: W. W. Norton. Уперше надруковано в 1850 видавництвом «Moxon».] Але велике горе збивае з нiг, а почуття втрати й самотностi можуть зробити пiдйом з лiжка завданням неймовiрноi складностi. Навчитися знову довiряти i любити може здаватися неможливим. Так, якщо ми досить вiдвертi й смiливi, розчарування неуникненнi. Але у хвилини, коли розчарування переповнюе нас i ми розпачливо намагаемось осягнути розумом i серцем, що станеться або чого не станеться, загибель надiй бувае невимовно болючою. Робота, виконана Ешлi Гуд, – чудовий приклад того, як зарадити собi зi складними емоцiями при падiннi. Гуд – засновниця i виконавчий директор соцiального пiдприемства «Fail Forward» («Вчися на поразках»),[7 - Джерело: failforward.org/vision and failforward.org/the-team.] покликаного допомагати органiзацiям розвивати культуру прийняття ризику, креативностi й адаптивностi, необхiдноi для iнновацiй. Вона працювала фахiвцем iз соцiального розвитку в Ганi для канадськоi органiзацii «Інженери без кордонiв» (EWB), брала участь в аналiзi дiяльностi EWB для звiтiв про невдачi, а також розробляла сайт AdmittingFailure.com – iнтернет-ресурс, куди кожна людина може надiслати власну iсторiю поразки й отриманого досвiду. Цi першi звiти стали смiливими спробами припинити замовчування невдач у неприбутковому секторi, залежному вiд зовнiшнього фiнансування. Розчарованi тим, що через це замовчування органiзацii втрачають можливiсть вчитися на власних помилках, люди з EWB вирiшили зiбрати iсторii власних поразок i помiстити iх у рiчному звiтi. Дiяльнiсть органiзацii покликана вирiшити деякi iз найважчих свiтових проблем, таких як бiднiсть, а це вимагае iнновацiйних пiдходiв i знань, отож «Інженери без кордонiв» поставили на перше мiсце досягнення результатiв, а не бажання здаватися кращими, чим спровокували революцiю. У своiй привiтальнiй промовi на щорiчнiй конференцii з невдач у Норвегii «FailCon Oslo» Гуд попросила присутнiх назвати слова, якi асоцiюються в них зi словом «невдача». Учасники конференцii почали вигукувати: «сум», «страх», «посмiховисько», «розпач», «панiка», «сором» i «горе». Потiм вона прочитала доповiдь про невдачi i пояснила, що тридцять глянцевих аркушiв мiстять чотирнадцять iсторiй невдач, яких протягом останнього року зазнали «Інженери без кордонiв». Потiм вона запитала присутнiх, якими словами вони могли б описати цю доповiдь i людей, котрi подiлилися своiми iсторiями. Цього разу iз зали було чути слова: «великодушний», «здатний допомогти», «вiдкритий», «компетентний», «хоробрий», «натхненний». Гуд зробила важливе зауваження про те, що iснуе суттева рiзниця мiж тим, як ми сприймаемо слово «невдача», i тим, що ми думаемо про людей i органiзацii, якi наважилися подiлитися iсторiями своiх поразок з метою пiзнання й зростання. Удавати, що ми можемо стати здатними допомогти, вiдчайдушними й хоробрими, не подолавши такi складнi емоцii, як розпач, сором i панiка, – глибоко небезпечне i помилкове припущення. Замiсть того щоб загортати складнi емоцii в позолочену обгортку i надавати презентабельностi невдачам, краще навчитися вбачати красу в правдi й стiйкостi. Дефiцит «крутизни» Я знаю, «крутизна» – це дивний термiн, але, щоб висловити те, що я маю на увазi, iнше слово не спадае менi на думку. Коли я бачу людей, котрi не бояться подивитися правдi у вiчi, або коли бачу, як хтось впав, пiдвiвся i сказав: «Чорт, це справдi боляче, але це для мене важливо, тому я спробую знову!» – моя перша реакцiя: «Оце крутелик!» Надто багато людей сьогоднi замiсть того, щоб вiдчувати бiль, вiдiграються за цей бiль; а замiсть визнати бiль – завдають болю iншим. Замiсть того щоб ризикнути розчаруватися, вони обирають жити в розчаруваннi. Емоцiйний стоiцизм – це не крутизна. Легковажне позерство – це не крутизна. Бундючнiсть – це не крутизна. А досконалiсть навiть поруч не стоiть iз крутизною. Для мене «справжнiй крутелик» – це людина, яка каже: «Наша родина насправдi переживае важкий перiод. Ми готовi скористатися вашою пiдтримкою». Або батько, який говорить синовi: «Смуток – це нормально. Ми всi сумуемо. Нам просто потрiбно говорити про це». Або жiнка, яка каже: «Наша команда напартачила. Ми маемо припинити звинувачувати одне одного i серйозно поговорити про те, що сталося, щоб виправити усе i йти вперед». Люди, якi смiливо вирушають у зону дискомфорту i вразливостi та розповiдають правду про себе, – ось справжнi крутелики. Вiдважнiсть – необхiдна риса для подолання свiтових проблем, якi здаються нездоланними: бiдностi, насильства, нерiвностi, нехтування громадянськими правами i забруднення довкiлля. Але окрiм людей, якi готовi показати себе i бути побаченими, нам також потрiбна критична маса крутеликiв, готових ризикувати, падати, проходити через складнi емоцii i знову пiдводитись. І потрiбно, щоб цi люди очолювали, моделювали i формували культуру в кожнiй царинi, як батьки, вчителi, адмiнiстратори, керiвники, полiтики, духовенство, митцi i громадськi активiсти. Дуже багато з того, що ми чуемо нинi про мужнiсть, – це пихата й порожня риторика, яка маскуе особистий страх бути непривабливим, непопулярним, нездатним забезпечити певний рiвень добробуту i соцiальний статус. Нам потрiбно бiльше людей, готових продемонструвати, що означае пiти на ризик i пережити невдачу, розчарування i жаль; людей, готових вiдчувати власний бiль, а не зганяти його на iнших; людей, готових сприйняти подii у своему життi, дотримуватися власних цiнностей i бути вiдкритими. Менi дуже пощастило протягом останнiх кiлькох рокiв працювати зi справжнiми крутеликами – вiд учителiв i батькiв до виконавчих директорiв компанiй, режисерiв, ветеранiв, фахiвцiв з пiдбору персоналу, шкiльних радникiв i терапевтiв. Далi у цiй книжцi ми дослiдимо, що в них спiльного, але в кiлькох словах скажу: вони цiкавляться свiтом емоцiй i не бояться вийти iз зони комфорту. Я сподiваюся, що процес, описаний у цiй книжцi, дасть вказiвки i схему, якi допоможуть нам знову ставати на ноги. Я дiлюся усiм, що знаю, вiдчуваю, у що вiрю i що досвiдчила про те, як стати сильнiшим пiсля поразки. Повторю ще раз: те, що я дiзналася вiд учасникiв дослiдження, знову i знову рятуе мене, i я щиро iм за це вдячна. Правда у тому, що падати боляче. Смiливiсть у тому, щоб не втрачати вiдваги i намацати спосiб пiдвестися. * * * Ми перекладаемо те, чому навчилися, з наших голiв до наших сердець за допомогою наших рук 1. Природа вразливостi Коли йдеться про людську поведiнку, емоцii й мислення, вислiв «Що бiльше я дiзнаюся, то менше знаю» е цiлком доречним. Особисто я навчилася вiдмовлятися вiд гонитви за визначенiстю i бажання пришпилити ii до стiни. Інодi менi бракуе умiння вдавати, нiби визначенiсть е досяжною. Мiй чоловiк Стiв завжди знае, що, ховаючись у кабiнетi i слухаючи кiлька разiв поспiль пiсню Девiда Грея «My Oh My»,[8 - David Gray, «My Oh My»: Gray, D., and McClune, C. (1998). «My Oh My,» White Ladder, Iht Records.] я оплакую свое колишне завзяття молодого дослiдника. Моi улюбленi слова: Що ж вiдбуваеться в моiй головi? Ти знаеш, я звик до впевненостi. Ти знаеш, я звик до визначеностi. І йдеться не лише про слова; iдеться про iнтонацiю, з якою вiн спiвае слово «ви-зна-че-нiсть». Інодi менi здаеться, що вiн зарозумiло глузуе над вiрою в те, що ми можемо все знати, а iнодi здаеться, що злиться, позаяк ми не можемо знати всього. У будь-якому разi, пiдспiвуючи, я почуваю себе краще. Музика завжди допомагае менi не почуватися самотньою посеред хаосу. У моiй галузi насправдi не iснуе незаперечних абсолютiв, але е iстини про спiльний досвiд, який перегукуеться з тим, у що ми вiримо i що знаемо. Наприклад, цитата з промови Рузвельта, яка стала епiграфом до мого дослiдження про вразливiсть i смiливiсть, вiдкрила для мене три iстини. Я хочу бути «на аренi». Я завжди хочу бути смiливою. А коли ми обираемо надзвичайну вiдвагу, то готуемось отримати копнякiв. Ми можемо обрати хоробрiсть або комфорт, але не можемо мати iх одночасно. Уразливiсть полягае не в тому, щоб виграти або програти; тут iдеться про смiливiсть вiдкритися i бути побаченим, не маючи впливу на результати. Уразливiсть – це не слабкiсть; це наша найбiльша мiра хоробростi. Багато дешевих глядацьких мiсць посiли люди, якi нiколи не ризикнуть вийти на арену. Вони лише вигукують зарозумiлi зауваження i дають вказiвки з безпечного мiсця. Проблема в тому, що, припинивши непокоiтися думкою iнших i страждати вiд iхньоi жорстокостi, ми втрачаемо здатнiсть налагоджувати зв’язки. Але коли ми зважаемо на те, що скажуть люди, нам бракуе смiливостi стати вразливими. Тому потрiбно фiльтрувати вiдгуки, якi ми впускаемо у свое життя. Як на мене, якщо ви не на аренi i не дiстаете копнякiв, ваша думка мене не цiкавить. Я не вважаю це правилами, але для мене особисто вони, безумовно, стали провiдними принципами. Гадаю, що перед тим, як ми почнемо, корисно засвоiти деякi основи хоробростi, ризику вразливостi i подолання невдач. Вважаю iх основними законами емоцiй: це простi, але потужнi iстини, якi допомагають нам зрозумiти, чому смiливiсть призводить до змiн i водночас так рiдко зустрiчаеться. Ось правила процесу пiдйому пiсля падiння. 1. Якщо ми досить часто виявляемо достатню смiливiсть, ми падатимемо; це фiзика вразливостi. Наважившись вiдкритися i ризикуючи зазнати невдачi, ми насправдi погоджуемося з поразкою. Смiливець не скаже: «Я готовий ризикнути удачею». Смiливець скаже: «Я знаю, що рано чи пiзно зазнаю невдачi, але це мене не стримае». 2. Одного разу впавши через власну смiливiсть, ми можемо нiколи не повернутися на ту саму позицiю. Ми можемо пiдводитися пiсля невдач, хибних крокiв i падiнь, але вже нiколи не зможемо повернутися туди, де перебували до того, як виявили хоробрiсть, або до того, як впали. Смiливiсть змiнюе емоцiйну структуру нашого iснування. Ця змiна також часто спричиняе глибоке вiдчуття втрати. У процесi пiдйому ми iнколи тужимо за мiсцем, якого бiльше не iснуе. Ми хочемо повернутися до митi перед виходом на арену, але повертатися нам нiкуди. Ситуацiю ускладнюе новий рiвень усвiдомлення нами того, що означае бути смiливим. Ми не можемо бiльше прикидатися. Тепер ми знаемо, коли вiдкриваемось, а коли ховаемося, коли живемо своiми цiнностями, а коли – нi. Наше нове знання може надихнути – вiдродити розумiння мети i нагадати про наше прагнення до щирого життя. Подолання нервового напруження, яке з’еднуе мiстком бажання повернутися до моменту, що передував ризику i падiнню, i бiльшу смiливiсть, – неодмiнний етап процесу здобуття духовноi сили. 3. Ця подорож тiльки ваша i нiкого iншого; однак нiхто не здатен успiшно вiдбути ii наодинцi. Споконвiку люди знаходять спосiб пiдвестися пiсля падiння, але торованоi стежки немае. Усi ми повиннi прокладати власний шлях, озираючись на загальновiдомий досвiд iнших, але вiдчуваючи таку самотнiсть, неначе ми першопрохiдцi в незвiданих краях. Складностi додае те, що замiсть того, щоб покладатися на безпеку второваних шляхiв або постiйного супутника, нам доводиться вчитися покладатися на притулок у тимчасових попутникiв, iхню пiдтримку й бажання вряди-годи пройти частину шляху плiч-о-плiч з нами. Для тих iз нас, хто боiться самотностi, подолання самотностi, яка е невiд’емною частиною цього процесу, – це завдання, що страшить. Для тих iз нас, хто волiе вiдмежовуватися вiд свiту i зцiлюватися наодинцi, проблемою стае вимога спiлкуватися з iншими – звертатися по допомогу та отримувати ii. 4. Ми створенi природою для розповiдей. У культурi дефiциту i перфекцiонiзму iснуе напрочуд проста причина, з якоi ми хочемо накопичувати, завершувати iсторii власноi боротьби i дiлитися ними. Ми робимо це, тому що вiдчуваемо себе пiдбадьореними, спiлкуючись з iншими i смiливо розповiдаючи iм про себе, i це наша бiологiя. Розповiдi стали повсюдними. Це платформа для всього: вiд творчих поривiв до маркетингових стратегiй. Але сама думка про те, що потреба розповiдати закладена в нас вiд народження, – це не просто гучна фраза. Фахiвець з нейроекономiки Пол Зак виявив, що вислуховування розповiдi – iсторii з початком, кульмiнацiею i закiнченням – змушуе наш мозок вивiльняти кортизол i окситоцин. Цi хiмiчнi стимулятори вiдповiдають за унiкальнi людськi здiбностi до соцiальноi комунiкацii, спiвчуття i знаходження сенсу.[9 - Zak, P. J. (2012). The moral molecule: The source of love and prosperity. New York: Dutton.] Розповiдi буквально закладенi в нашiй ДНК. 5. Творчiсть впроваджуе знання, щоб вони стали практикою. Ми перекладаемо те, чому навчаемось, iз наших голiв до наших сердець за допомогою наших рук. Ми творцi вiд народження, i творчiсть – цей остаточний чинник iнтеграцii – це те, як ми впроваджуемо досвiд у наше буття. Упродовж своеi кар’ери найчастiше я ставлю собi питання: «Яким чином я сприймаю те, що дiзнаюся про себе, i як це змiнюе мое життя?» Пiсля вiсiмнадцяти рокiв навчання студентiв, що обрали за фах соцiальну роботу, пiсля розробки, впровадження i оцiнки двох навчальних програм протягом останнiх восьми рокiв, провiвши понад сiмдесят тисяч студентiв через онлайн-курси i поспiлкувавшись iз сотнями творчих особистостей, я дiйшла висновку, що креативнiсть – це механiзм, який дозволяе знанням проникати в наше iснування i ставати практикою. У племенi асаро, що мешкае в Індонезii та Папуа Новiй Гвiнеi, е гарне прислiв’я: «Знання – це тiльки чутки, поки вони не починають жити в м’язах». Те, що ми розумiемо i дiзнаемося про пiдйом пiсля падiння, – це лише чутки, поки не проживемо iх i не iнтегруемо через будь-яку форму творчостi, щоб вони стали частиною нас. 6. Пiдйом пiсля падiння – це той самий процес, незалежно вiд того, боретеся ви з особистими чи професiйними труднощами. Я присвятила однакову кiлькiсть часу дослiдженням особистого i професiйного життя, i хоча бiльшiсть iз нас хотiли б вiрити в iснування особистоi та професiйноi версiй пiдойму пiсля падiння, це не так. Незалежно вiд того, чи ви юнак, котрий страждае вiд розбитого серця, чи пара пенсiонерiв, що долають розчарування, чи менеджер, котрий силкуеться отямитися пiсля невдалого проекту, практика однакова. Не iснуе окремих лiкiв для бiзнесу, що занепав. Нам доведеться зануритися у сипучi пiски таких явищ, як образа, горе й пробачення. Як нагадуе нам невролог Антонiо Дамасiо, люди – це не лише мислячi або лише чутливi механiзми, але радше чутливi машини, що думають. Те, що ви перебуваете в офiсi, класi чи майстернi, не означае, що ви можете вилучити емоцii з процесу. Не можете. Пригадуете крутеликiв, згаданих мною у вступi? Ще одна спiльна для них особливiсть – це те, що вони не намагаються уникати емоцiй: вони чутливi механiзми, якi думають i взаемодiють зi своiми емоцiями й емоцiями людей, яких вони люблять, виховують i очолюють. Найефективнiшi i найстiйкiшi лiдери, з якими я працювала протягом своеi кар’ери, мають три спiльнi риси. По-перше, вони визнають чiльну роль взаемовiдносин i розповiдей в культурi й стратегii, а також не втрачають зацiкавлення своiми власними емоцiями, думками i поведiнкою. По-друге, вони розумiють i цiкавляться тим, як емоцii, думки та поведiнка поеднуються в iхнiх пiдлеглих i яким чином це впливае на взаемовiдносини i сприйняття. І по-трете, вони здатнi i готовi увiйти до зони дискомфорту й вразливостi. 7. Порiвняння страждань – це ознака страху i браку впевненостi. Падiння, помилки i болiснi переживання часто призводять до сумнiвiв у власних судженнях, недовiри до себе i навiть втрати гiдностi. Твердження «Я – самодостатня людина» може поволi перетворитися на питання «А чи справдi я самодостатня людина?». Якщо впродовж останнього десятилiття я щось та й довiдалася, то це те, що страх i дефiцит упевненостi миттю провокують порiвняння, i навiть бiль та образа не мають iмунiтету вiд оцiнки й порiвняння: «У мене помер чоловiк, i це горе важче за ваше бiдкання над спорожнiлим гнiздом». «Я не можу собi дозволити вiдчувати розчарування через те, що менi не вдалося отримати пiдвищення, у той час як мiй друг щойно дiзнався, що в його дружини рак». «Вам соромно, бо ви забули, що син бере участь у шкiльнiй виставi? Бог iз вами, це ж не свiтова проблема; у свiтi щохвилини вмирають вiд голоду люди». Протилежнiстю до дефiциту впевненостi е аж нiяк не ii надмiр, а звичайна впевненiсть. Спiвпереживання (емпатiю) не можна вимiряти, а спiвчуття – це не пiца з восьми шматкiв. Коли ви спiвпереживаете i спiвчуваете, не роззирайтеся за тим, кому дiсталося менше. І навiть бiльше за те; любов – це остання рiч у цьому свiтi, яку потрiбно дозувати. Сирiйськiй бiженцi не полегшае, якщо ви прибережете свою доброту для неi i не подiлитеся нею iз сусiдом, який розлучаеться. Звiсно, перспектива важлива. Але я упевнена, що скаржитися – це нормально, поки ми розлюченi i стогнемо, що не бачимо свiтла в кiнцi тунелю. Бiль – це бiль, i якщо ми шануемо нашу власну боротьбу i боротьбу iнших, спiвпереживаемо та спiвчуваемо, то зцiлення, яке настае, позитивно впливае на нас усiх. 8. Неможливо перетворити емоцiйний, вразливий i вiдважний процес на легку, унiверсальну формулу для всiх i кожного. Насправдi я вважаю, що спроба продати людям легке рiшення для позбавлення вiд болю – це найгiрша з усiх згубних отрут. Ця книжка не пропонуе рiшення, рецепту або покроковоi iнструкцii. Вона знайомить з теорiею, побудованою на обгрунтованих даних, якi пояснюють основнi моменти соцiального процесу, що його досвiдчують чоловiки i жiнки, працюючи над пiдйомом пiсля падiння. Це дорожня карта, яка допомагае орiентуватися в найбiльш значущих моделях i темах, виявлених пiд час дослiдження. З розповiдей iнших людей i зi свого власного досвiду я дiзналася, що цей процес може тривати двадцять хвилин або й двадцять рокiв. Я бачила людей, якi застрягали, розбивали табiр i залишалися на одному мiсцi впродовж десяти рокiв. Хоча цей процес, здавалося б, мае кiлька моделей, формули або суто лiнiйного пiдходу до нього не iснуе. Це маятниковий, циклiчний та iнтуiтивний процес, який набувае рiзних форм для рiзних людей. Не завжди можливо виявити зв’язок мiж зусиллями й отриманим результатом. Ви не можете розiграти його по нотах чи вдосконалити так, щоб вiн став простим i швидким. Здебiльшого вам необхiдно просто намацати свiй власний шлях. Внесок, який я сподiваюся зробити, полягае у формулюваннi понять процесу, усвiдомленнi деяких явищ, з якими, можливо, нам доведеться зiткнутися, якщо ми хочемо стати сильнiшими, i просто розповiсти людям, що вони не самотнi. 9. Смiливiсть заразлива. Пiдйом пiсля падiння змiнюе не лише вас, але й людей навколо. Стати свiдком людськоi здатностi змiнюватися завдяки вразливостi, смiливостi й стiйкостi – це або заклик до ще бiльш надзвичайноi вiдваги, або болiсне вiддзеркалення власних переживань для тих, хто застряг пiсля падiння, не в змозi визнати поразку. Ваш досвiд може суттево вплинути на людей навколо, свiдомi ви того чи нi. Чернець-францисканець Рiчард Рор пише: «Пiсля будь-якого справжнього досвiду iнiцiацii розумiете, що ви е частиною набагато бiльшого цiлого. Життя – це не те, що буде надалi, ви i е самим життям».[10 - Rohr, R. (2004). Adam’s return: The five promises of male initiation. New York: Crossroad Publishing.] 10. Пiдйом пiсля падiння – це духовна практика. Щоб пiдвестися на ноги пiсля падiння, не треба бути знавцем релiгii, теологii або фiлософських доктрин. Однак усi без винятку концепцii духовностi несуть украй важливий компонент стiйкостi i подолання труднощiв. Я створила визначення духовностi, спираючись на данi, зiбранi впродовж останнiх десяти рокiв: «Духовнiсть – це визнання i возвеличення того, що усi ми нерозривно пов’язанi одне з одним силою бiльшою, нiж ми самi, i що наш зв’язок iз цiею силою i один з одним грунтуеться на любовi i почуттi вiдданостi iншим. Практика духовностi приносить в наше життя вiдчуття перспективи, сенсовнiсть i мету». Хтось називае цю силу, бiльшу за нас, Богом. Дехто – нi. Дехто плекае свою духовнiсть у церквах, синагогах, мечетях або iнших культових спорудах, у той час як iншi знаходять благодать у самотностi, пiд час медитацii або в природi. Я, наприклад, належу до тих багатьох, хто вiрить, що риболовля – це храм, а один з моiх найближчих друзiв вважае пiрнання з аквалангом священним досвiдом. Виявляеться, наше розумiння духовностi рiзниться так, як рiзняться самi люди. Коли нашi намiри й вчинки скерованi духовнiстю – нашою вiрою у взаемозв’язок i любов, то будь-який повсякденний досвiд може стати духовною практикою. Ми можемо перетворити на духовну практику освiту, керiвництво i виховання дiтей. Прохання про допомогу й отримання ii може також стати духовною практикою. Розповiдi i творчiсть можуть стати духовними практиками, тому що розвивають усвiдомлення. Оскiльки всi цi дii можуть стати духовною практикою, процес пiдйому пiсля падiння також мае стати духовною практикою. Пiдйом вимагае фундаментальноi вiри у взаемозв’язки мiж людьми i боротьби за бачення перспективи, сенсу i мети. Нещодавно в Instagram Елiзабет Гiлберт менi трапився вислiв – гадаю, вiн досконало пiдсумовуе сказане: «Благоговiння приведе вас туди, куди не зможе допровадити метушня». * * * Середина процесу – це найбезладнiший час, але саме тут вiдбуваються дивовижi 2. Цивiлiзацiя зупиняеться на ватерлiнii Якось я склала карту свого серця i посерединi цiеi мапи намалювала озеро Тревiс. Це озеро в долинi рiчки Колорадо, у розкiшнiй гiрськiй мiсцевостi, просто на захiднiй околицi Остiна в Техасi, простягаеться майже на сто кiлометрiв. Холодну бiрюзову воду оточують кам’янистi береги, приголомшливi скелi i мескитовi дерева. У дитинствi я вiдпочивала на озерi Тревiс щолiта. Саме тут я навчилася ловити окунiв, закидати невiд на сомiв, вирiзувати з дерева, будувати будинки на деревах, i навiть склала пристойний столик. Моя тiтонька Лоренiя i ii чоловiк, дядько Джо, мали будиночок у Воленте. У тi часи територiя навколо озера була сiльським районом, оселею для сiльських мешканцiв з фургонами i вудками – вони не вважали себе мешканцями Остiна, вони просто «жили на озерi». Нинi це мiсце вважають передмiстям Остiна, i тут набудували особнякiв i огороджених дiлянок. Зовсiм поруч iз тiткою Лоренiею мешкала тiтка Беа, а матуся i татусь Болдвiни з дочкою Едною Ерл i зятем Волтером жили нижче по вулицi. Една Ерл i тiтка Лоренiя були найкращими подругами до самоi смертi. Я годинами босонiж бiгала вiд будинку до будинку, повсякчас грюкаючи за собою дверима. Ми грали в карти з тiткою Беа, потiм я квапилася до будинку тiтки Лоренii пекти пирiг. Я збирала камiнчики i ловила свiтлякiв разом з матусею i татусем Болдвiнами. Една Ерл любила слухати моi веселi iсторii. Тiтка Лоренiя розповсюджувала косметику Avon. Я напрочуд яскраво пам’ятаю, як улiтку допомагала iй пакувати товари i «опрацьовувати маршрути». Вiдколи я пiшла до четвертого класу, ми застрибували разом до пiкапу – вона на водiйське сидiння, я на пасажирське, прилаштувавши помiж нами пневматичний пiстолет Red Ryder, сумки з косметикою, кремами i парфумами. Я вiдповiдала за взiрцi помад – блискучу пластикову коробочку iз сотнями помад усiх ймовiрних кольорiв i характеристик. Ми подорожували довгими, посипаними щебiнкою дорогами, потiм паркувалися бiля металевоi брами клiентки. Тiтка Лоренiя виходила першою, щоб вiдчинити браму, i перевiряла, чи не ховаються десь дикi тварини й гримучi змii. Перевiривши територiю, вона гукала: «Неси помаду. Залиш пiстолет». Або: «Неси помаду. Захопи пiстолет». Я вилазила з пiкапу з помадами, а iнколи з пiстолетом в руцi, i ми йшли до будинку. Закiнчивши ранкову доставку косметики Avon, ми робили бутерброди, запаковували iх i видобували жменю хробакiв з розплiдника хробакiв, влаштованого дядьком Джо у переносному холодильнику для кока-коли з тридцятих рокiв минулого столiття. Прихопивши бутерброди i наживку, ми спускалися в док порибалити i поплавати в озерi на автомобiльних покришках. Нiколи в життi я не була щасливiшою, нiж плаваючи в озерi Тревiс. Я все ще можу заплющити очi i пригадати вiдчуття гойдання на покришцi, дотик теплого сонця на шкiрi, полiт бабок над водою i те, як я вiдштовхувала окуня, котрий щипав мене за пальцi нiг. Щасливий лотерейний квиток Озеро Тревiс було для мене магiчним – такою магiею хочеться подiлитися з власними дiтьми. Тому коли ми зi Стiвом планували лiтню вiдпустку 2012 року, то вирiшили орендувати будиночок на вiдстанi пiвгодини iзди вiд тiтки Лоренii i дядька Джо. Ми були схвильованi, тому що нам вдалося взяти таку тривалу вiдпустку вперше: ми iхали на цiлих два тижнi. Тижнева вiдпустка експромтом – це непогано, але батькiвськi обов’язки накладають певнi обмеження. Отож ми вирiшили цього разу чогось навчити дiтей, бiльш-менш вчасно засинати, готувати й споживати вiдносно здорову iжу i якомога бiльше займатися спортом. Нашi родичi й батьки збиралися приiхати до нас пiд час цiеi вiдпустки, тому ми попередили усiх про нашi плани «здоровоi вiдпустки», долучивши до листiв детально розплановане меню i перелiк продуктiв. Наш орендований будинок ховався поблизу глибоководноi бухти озера. Довгими сходами можна було спуститися вiд нього до старого причалу з дашком iз гофрованоi бляхи. Ми зi Стiвом вирiшили щодня плавати на iнший берег бухти. Це трохи менше п’ятисот метрiв в один бiк. За день до вiдпустки я купила новий купальник Speedo i окуляри для плавання. Збiгло чимало часу, вiдколи ми зi Стiвом плавали разом. Двадцять п’ять рокiв, якщо бути точною. Ми познайомилися, коли обое працювали рятувальниками й iнструкторами з плавання. І хоча я все ще щотижня плаваю, це радше для пiдтримки тонусу. Однак Стiв був перспективним плавцем, вiн грав за унiверситетську команду з ватерполо i досi серйозно займаеться плаванням. Я оцiнюю рiзницю наших здiбностей таким чином: вiн робить маятниковий поворот, я ж дотепер торкаюся дна, опинившись бiля бортика. Одного ранку, ще до того, як наше плем’я прокинулося, ми зi Стiвом вирушили до причалу. У нас саме гостювали моi сестри з родинами, тому ми могли спокiйно залишити дiтей в будиночку. Ми пiрнули i попливли на iнший берег бухти. На пiвдорозi ми обое зупинилися, щоб перевiрити, чи не перетинають наш шлях якiсь човни. Поки ми колихалися на водi i роздивлялися навколо, нашi очi зустрiлися. Мене приголомшила вдячнiсть за красу, що оточувала нас, i можливiсть плавати в цьому чарiвному озерi з чоловiком, якого я зустрiла у водi двадцять п’ять рокiв тому. Вiдчувши сильне зворушення, яке завжди супроводжуе в мене вiдчуття глибокоi радостi, я дала волю розчуленню, нiжно сказавши Стiву: «Я так радiю, що ми вирiшили разом поплавати. Тут так гарно!» Стiв умiе розкриватися значно краще, i тому я пiдготувалася до такоi ж натхненноi вiдповiдi. Натомiсть вiн вiдповiв з ухильною напiвусмiшкою: «Так. Вода приемна», – i поплив далi. Нас роздiляло не бiльше п’яти метрiв. Хiба вiн не розчув мене? Я замислилася. Можливо, вiн почув щось iнше, не те, що я сказала? Можливо, моя раптова зворушена нiжнiсть захопила його зненацька i його так приголомшили почуття, що забракло слiв? Як би там не було, це було дивно i менi не подобалося. Моею емоцiйною реакцiею стало знiяковiння, а потiм сором. За декiлька хвилин я досягла протилежного скелястого берега, де вже зупинився, вiдсапуючись, Стiв, готовий плисти назад. Ми були за два кроки одне вiд одного. Я глибоко вдихнула i обмiркувала можливiсть спробувати знову. Одна поетична спроба нав’язати зв’язок уже поставила мене поза зоною комфорту, але друга спроба здавалася насправдi лячною i, можливо, безглуздою. Але я знала, що Стiв саме так би вчинив. Вiн спробував би зо двадцять разiв, але вiн хоробрiший за мене. У пiснi «Алiлуя» Леонарда Коена[11 - Cohen, L. (1984). “Hallelujah,” Various Positions, Columbia Records.] е слова: Можливо, нагорi е Бог, Та все, чого навчила мене любов, — Стрiляти в того, хто наставить зброю. Ось так мене виховували: завдай болю, перш нiж завдадуть болю тобi або принаймнi водночас. Якщо один раз ризикнеш i постраждаеш, вважай себе навченим. Якщо ризикнеш удруге i знову постраждаеш, ти йолоп. Любов i досi залишаеться для мене найстрашнiшою ареною. Я не могла змиритися зi страхом, який вiдчувала, грузнучи ногами в намулi озера, попри те що недавно закiнчила книжку про вразливiсть i смiливiсть. Отож я наказала собi: «Говори серцем». Я всмiхнулася з надiею зробити Стiва лагiднiшим i спробувала вдруге встановити зв’язок: «Це так чудово. Менi подобаеться плавати з тобою. Я вiдчуваю, що ми такi близькi». Здавалося, вiн подивився крiзь мене, а не на мене, вiдповiвши: «Ага. Приемно поплавати», i поплив далi. «Це суцiльна нiсенiтниця, – подумала я. – Що вiдбуваеться? Не розумiю, почуватися менi приниженою чи розлюченою?» Менi хотiлося плакати i верещати. Натомiсть, вiдчуваючи занепокоення, я глибоко вдихнула i попливла назад через бухту. Я наздогнала Стiва майже бiля причалу. Я була фiзично та емоцiйно виснажена. У мене навiть трохи паморочилося в головi. Стiв пiдплив до хиткоi металевоi драбинки i почав вибиратися вгору. – Можеш повернутися назад у воду? – запитала я. Це все, на що я була здатна. Вiн зупинився i повернувся до мене, не знiмаючи рук iз поруччя. – Повернися у воду, будь ласка! Стiв спустився. – Що сталося? – запитав вiн, коли ми подивилися одне одному у вiчi, тримаючись на плаву бiля пристанi. «Що вiдбуваеться? – думала я. – Вiн хоче знати, що вiдбуваеться? Я й гадки не маю, що вiдбуваеться». Я знала лишень те, що, пливучи до доку, вже обмiркувала сценарiй на ранок, i, якщо нiчого не зробити, нам доведеться прожити жахливий день. Подiбнi непорозумiння траплялися вже тисячу разiв. Ми пiднялися б на берег, повитиралися i пiшли до будинку. Ми б кинули своi рушники на поруччя ганку, увiйшли до кухнi, i Стiв запитав би: «Що у нас на снiданок, крихiтко?» Я б зиркнула на нього i саркастично випалила: «Не знаю, кри-и-ихiтко. Зараз запитаю у снiданковоi феi». Я б звела очi до стелi i уперла руки в боки. «О снiданкова фее! Що в нас на снiданок?» Витримавши достатньо тривалу драматичну паузу, я б завела староi доброi пiснi: «Знаеш, Стiве, я забула, що таке вiдпустка. Я забула, що я вiдповiдальна за снiданок. І за обiд. І за вечерю. І за прання. І за збирання речей. І за окуляри. І за сонцезахисний крем. І за спрей вiд комарiв. І за покупки. І…» Десь посерединi цiеi iеремiади Стiв поглянув би менi в очi i в щирому збентеженнi запитав: «Щось сталося? Я щось пропустив?» А потiм мiж нами почалася б «холодна вiйна» тривалiстю вiд чотирьох до двадцяти чотирьох годин. Ми могли б вiдбути цю суперечку iз заплющеними очима. Але це було озеро Тревiс i наша особлива вiдпустка. Я хотiла чогось iншого. Я подивилася на чоловiка i, замiсть того щоб вдаватися до звинувачень, спробувала новий пiдхiд: «Я намагалася зав’язати з тобою душевний зв’язок, але ти вiдштовхуеш мене. Я не розумiю цього». Вiн вирячився на мене. Озеро бiля доку було близько десяти метрiв завглибшки, i ми увесь час хлюпалися на мiсцi. Отож менi доводилося думати швидко. Це було нове для мене. Протягом тридцяти секунд, якi здавалися годиною, в моiй головi снували суперечливi думки: «Будь доброю. Нi, дiстань його! Будь доброю. Нi, захисти себе; помстися йому!» Обравши доброту i довiру, я повнiстю поклалася на технiку, якоi навчалася пiд час свого дослiдження, – на фразу, яка в численних варiацiях виникала знову i знов. Я сказала: – Я вiдчуваю, що ти мене вiдштовхуеш, i вигадала собi, нiби ти дивишся, як я пливу, i думаеш: «Мужик, вона старiе. Вона вже навiть не здатна плавати кролем». Або що ти подивився на мене i подумав: «Вона вже не так чудово виглядае в купальнику Speedo, як двадцять п’ять рокiв тому». Стiв здавався схвильованим. Вiн не вибухае гнiвом, коли засмучений, а глибоко вдихае, стискае губи i кивае. Ймовiрно, це добре допомагае йому в роботi педiатра, але я знаю: це свiдчить про те, що вiн схвильований. Вiн повернувся до мене спиною, потiм обернувся знову i сказав: – От лайно. Ти показуеш свою вразливiсть, так? Я вiдповiла миттю: – Так. Але я майже гнiваюся. Тому менi важливо почути, що ти скажеш. Дуже. – Фраза «i я вигадала собi», яку я використала, можливо, i з’явилася в дослiдженнi як важливий iнструмент, але я вимовила ii вперше i вiдчувала, фiзично й емоцiйно, як менi забило памороки. Стiв знову вiдвернувся. Пiсля паузи, яка знову здалася менi вiчнiстю, вiн нарештi сказав: – Я не хочу робити цього з тобою. Я справдi не хочу. Я вiдразу ж запанiкувала: «Що вiдбуваеться? Що це означае – “я не хочу робити цього з тобою”? От паскудство. Чи це означае, що вiн не хоче плавати зi мною? Або говорити зi мною?» Тодi промайнула думка, що, можливо, пiд «цим» вiн мае на увазi наш шлюб. Час сповiльнився, усе вiдбувалося наче в уповiльненiй зйомцi, поки мене не повернули до реальностi його слова: – Нi. Я справдi не хочу говорити про це з тобою зараз. Менi забракло iнструментiв i терплячостi. – Дуже погано. Ми вже говоримо. Саме зараз. Бачиш? Я говорю. Ти говориш. Ми розмовляемо! Помовчавши декiлька секунд, Стiв нарештi обернувся обличчям до мене i сказав: – Послухай, Брене, я зовсiм не проти проводити час з дiтьми. Я справдi не проти. Що? Я була надто збентежена: – Що ти маеш на увазi? Про що ти кажеш? Стiв пояснив, що не проти покататися з дiтьми на надувних плотах. Йому навiть подобаеться шукати разом з ними «таемнi скарби», i вiн хотiв би дати менi час поспiлкуватися iз сестрами. Цiлком збита з пантелику, я запитала, пiдвищивши голос: – Про що ти говориш? Про що? Стiв глибоко вдихнув i водночас схвильованим та покiрним голосом сказав: – Я не знаю, що ти сьогоднi говорила менi. Гадки не маю. Пiд час запливу я намагався подолати панiчну атаку. Я намагався зосередитися, рахуючи гребки. Вiн замовк на мить, а потiм вiв далi: – Цiеi ночi менi наснилося, що я був з усiма п’ятьма дiтьми на плоту, посерединi бухти, коли на нас виплив швидкiсний катер. Я махав руками, але катер навiть не сповiльнив руху. Тодi я схопив усiх п’ятьох дiтей i пiрнув. Хай йому бiс, Брене, Еллен i Лорна добре плавають, але Габi, Амая й Чарлi ще маленькi, а там вiсiмнадцять метрiв глибини. Я стягнув iх iз плоту i пiрнув якомога глибше. Я тримав iх пiд водою i чекав, поки катер промчить над нами. Я знав: якщо ми пiднiмемося, то загинемо. Тому чекав. Але потiм я подивився на Чарлi i зрозумiв, що йому бракуе повiтря. Я знав, що вiн захлинеться, якщо ми ще хоч хвилину пробудемо пiд водою. Тому я не знаю, про що ти говорила. Я просто рахував своi гребки i намагався якомога швидше повернутися до доку. Мое серце защемiло, а очi наповнилися слiзьми. Я зрозумiла. Ми приiхали сюди у буднiй день, коли на озерi досить тихо. Сьогоднi п’ятниця, рух на озерi подвоiться у вихiднi, i на катерах буде чимало п’яних. Коли зростаеш бiля водойми, чуеш багато iсторiй про катери i нещаснi випадки, спричиненi алкоголем, i, на жаль, часто навiть знайомий з людьми, яких торкнулася подiбна трагедiя. – Я втiшена, що ти розповiв менi, Стiв. Вiн закотив очi: – От маячня. О боже! Припини цю розмову. Що тепер? Я не могла в це повiрити: – Що ти говориш? Звiсно, я втiшена, що ти розповiв менi! Стiв похитав головою i сказав: – Послухай. Не цитуй менi свое дослiдження. Будь ласка. Не кажи менi того, що, на твою думку, потрiбно сказати. Я знаю, чого ти хочеш. Ти хочеш, щоб поруч iз тобою був справжнiй мужик. Тобi потрiбен мужик, який може врятувати дiтей перед швидкiсним катером, кинувши iх на берег i попливши так швидко, щоб спiймати iх до приземлення. Мужик, який гляне на тебе з берега i гукне: «Не хвилюйся, крихiтко! Все гаразд!» Менi було боляче. Йому було боляче. Ми обое втомилися i були на межi своеi вразливостi. Ми довiрили один одному правду. Я не збиралася цитувати йому свое дослiдження, але я займаюся ним досить довго i знаю, що, скiльки б ми не намагалися звинувачувати суворих батькiв, жорстоких однокласникiв i вимогливих тренерiв за сором, який вiдчувають чоловiки, саме жiнки найбiльше бояться, що чоловiк гепнеться зi свого бiлого коня, i саме жiнки, швидше за все, критикуватимуть iхню вразливiсть. Я часто кажу: «Покажiть менi жiнку, яка серцем зрозумiе чоловiка, котрий вiдчувае страх i вразливiсть, i я покажу вам жiнку, яка навчилася приймати власну вразливiсть i не черпае свою силу або статус вiд цього чоловiка. Покажiть менi чоловiка, який може сидiти поруч iз жiнкою, котра вiдчувае справжнiй страх i вразливiсть, i просто слухати про ii переживання, не намагаючись виправити ситуацiю або щось радити, i я покажу вам чоловiка, який не вiдчувае дискомфорту через свою вразливiсть i сила якого не залежить вiд того, що вiн е чарiвником краiни Оз, всезнаючим i всемогутнiм». Я наблизилася до Стiва i взяла його за руку: – Знаеш що? Десять рокiв тому ця iсторiя мене налякала б. Я не впевнена, що тодi я б iз нею впоралася. Я сказала б правильнi слова, але за кiлька днiв, якщо б щось нагадало про неi, я могла б вiдреагувати гидко, наприклад сказати: «Ти впевнений, що впораешся з дiтьми?» Я б зробила помилку. Я б зробила тобi боляче i зрадила твою довiру. Я впевнена, що в минулому я так i чинила, i я щиро шкодую про це. П’ять рокiв тому я би впоралася краще. Я б зрозумiла i поважала би твоi почуття, але, ймовiрно, усе одно вiдчувала б страх. А сьогоднi? Сьогоднi я дуже вдячна за тебе i за нашi стосунки, я не хочу нiчого i нiкого iншого, окрiм тебе. Зараз я вчуся боятися. Ти найкращий з усiх чоловiкiв, яких я знаю. Окрiм того, ми – це все, що у нас е. Ми щасливий лотерейний квиток одне для одного. Стiв усмiхнувся. Це був шифр, але вiн знав, що я мала на увазi. «Ми щасливий лотерейний квиток одне для одного» – це рядок однiеi з наших улюблених пiсень, «Незважаючи на те, якi ми» Джона Прайна й Ірис ДеМент.[12 - “In Spite of Ourselves”: Prine, J. (1999). “In Spite of Ourselves,” with DeMent, I., on In Spite of Ourselves, Oh Boy Records.] Це одна з наших улюблених пiсень для романтичних вечорiв, i приспiв завжди нагадуе менi про Стiва: Незважаючи на те, якi ми е, колись ми осiдлаемо веселку. Попри усi розбiжностi, одне для одного, серденько, ми щасливий лотерейний квиток, незважаючи на форму наших носiв, попри вiдмiннiсть наших облич, ми не бачитимемо нiчого, окрiм великих старих сердець, що танцюватимуть в наших очах. Ми видерлися на причал, повитиралися i сходами пiшли вгору. Стiв ляснув мене по сiдницях вологим рушником i всмiхнувся: – Щоб ти знала: ти усе ще неперевершена в купальнику Speedo! Цей ранок став поворотним моментом в наших стосунках. Обое з нас уповнi вiдчинили своi душi в наших iсторiях сорому. Я непокоiлася через зовнiшнiсть i вигляд тiла – це найпоширенiша причина сорому в жiнок. Вiн боявся, що я вважала його слабким, а це найпоширенiша причина сорому в чоловiкiв. Ми обое боялися сприйняти власну вразливiсть, навiть чудово знаючи, що вразливiсть – це единий вихiд позбутися сорому i стати ближчими. Якимось чином нам вдалося знайти вiдвагу визнати це перед собою й один перед одним, уникаючи уiдливих слiв, якi ми нiколи не змогли б повернути назад, i утримавшись вiд «холодноi вiйни». Той ранок кардинально змiнив наше сприйняття шлюбу. Це не була делiкатна еволюцiя: та розмова назавжди змiнила нашi стосунки. І це було добре. Як на мене, цей випадок став iсторiею великих можливостей, котра показала, якими ми можемо бути, якщо покажемо найкраще в собi, коли вiдчуваемо злiсть, розчарування або бiль. Нашi суперечки зазвичай виглядали не так добре – ця розмова змiнила все. Насправдi це була така важлива iсторiя, що я попросила у Стiва дозволу використати ii у своiх виступах як приклад сили вразливостi. Вiн сказав: «Авжеж. Це справдi напрочуд дивовижна iсторiя». Пiзнiше пiд час суперечок ми намагалися воскресити деякi з навичок, отриманих на озерi, але, з невiдомоi менi причини, наступнi зiзнання вже не були такими результативними, як того дня. Я була переконана, що магiя озера Тревiс або велич природи зробила нас нiжнiшими i чуйнiшими один до одного. Пiзнiше я зрозумiла, що в цiй iсторii було ще багато iншого. Не можна пропустити день другий Два роки потому я розповiдала iсторiю озера Тревiс зi сцени в анiмацiйнiй студii Pixar. Передусiм, слiд розповiсти про дивовижний, як це трапляеться у моему життi, збiг обставин, завдяки якому я потрапила на Pixar. У якомусь американському аеропорту, чекаючи на лiтак, вилiт якого затримали, я зайшла до крамнички купити щось почитати. Я здивувалася, побачивши на обкладинцi «Fast Company»[13 - Fast Company, 184, квiтень 2014: Catmull the wise, 68–74; Catmull, E., and Tetzeli, R. At some point, all our movies suck, 64–66; Inside the Pixar braintrust, 67–74.] – одного з моiх улюблених журналiв – фото Ерика Клептона, тому купила журнал i сунула в сумку. Коли ми нарештi злетiли, я витягнула журнал i, уважно придивившись, зрозумiла, що це був не Ерик Клептон. Це було рок-н-рольне фото Еда Кетмелла, а в статтi йшлося про його нову книжку. Ед – президент студiй Pixar Animation i Walt Disney Animation, i заради справедливостi мушу зазначити, що його книжка «Корпорацiя творчостi» (Creativity, Inc.)[14 - Creativity, Inc.: Catmull, E., and Wallace, A. (2014). Creativity, Inc.: Overcoming the unseen forces that stand in the way of true inspiration. New York: Random House.] вплинула на мене бiльше, нiж будь-яка iнша. Його iдеi про те, як сильнi лiдери повиннi визначати чинники, що вбивають довiру i творчiсть, щоб виховувати культуру компанii й створювати умови, якi дозволяють людям робити те, що в них виходить найкраще, змiнили моi погляди на власну роль у своiй органiзацii i навiть в родинi. Пiсля того як я подарувала по примiрнику книжки усiм членам моеi команди, iдеi i концепцii Кетмелла стали iнтегральною частиною нашого пiдходу до працi. Мене так вразила робота Еда, що я звернулася до свого редактора у видавництвi Random House (який також е видавцем Еда) i попросила нас познайомити. Я сподiвалася взяти у Кетмелла iнтерв’ю для цiеi книжки. Виявилося, що Ед i провiднi працiвники Pixar бачили моi промови на TED-конференцiях. Вони негайно запросили мене приiхати i провести день разом iз ними. Моя перша думка була такою: «Чи не буде занадто виклично, якщо я вдягнуся ковбойкою Джессi з “Історii iграшок”?» Дiдько, так, звiсно, я приiду! Чимало людей вважають нашу взаемну зацiкавленiсть звичайним збiгом обставин. Я називаю ii «Божественним провидiнням». Або, як писав Пауло Коельйо в романi «Алхiмiк», «Коли йдеш своею дорогою, увесь Всесвiт об’еднае зусилля для допомоги тобi».[15 - The Alchemist: Coelho, P. (1998). The alchemist. San-Francisco: Harper Collins.] Пiсля промови я пообiдала з Едом i кiлькома лiдерами Pixar – головно продюсерами, режисерами, художниками-анiматорами, сценаристами. Розмова зосередилася на неуникненнiй невпевненостi, вразливостi i дискомфортi творчого процесу. Вони пояснювали, як розчаровуе, що жоден досвiд або успiх не звiльняе вiд сумнiвiв, якi е невiд’емною частиною творчого процесу, а я розмiрковувала про свiй особистий досвiд з програмою «Шлях вiдваги» («The Daring Way»). «The Daring Way» («Шлях вiдваги») – це програма сертифiкацii для фахiвцiв у допомiжних галузях, якi хочуть посприяти моiй роботi. На наших загальнонацiональних навчальних семiнарах ми використовуемо триденну iнтенсивну модель як основний iнструмент навчання. Нашi викладачi викладають у невеликих групах (вiд десяти до дванадцяти осiб), що дозволяе новим кандидатам не тiльки спробувати участь у програмi, але й дiзнатися про дослiдження, що не входять до навчальноi програми. Незалежно вiд того, скiльки разiв ми вже проводили цей семiнар i скiльки людей отримали сертифiкати, другий день триденного модуля завжди спантеличуе. Насправдi навiть сертифiкованi фахiвцi, якi далi використовують цей триденний курс, завжди кажуть: «Я думав, упораюсь краще i другий день мине легше, але не вдаеться. Вiн усе ще дуже складний». І зненацька, коли я була на студii Pixar, менi сяйнуло. Я поглянула на Еда i сказала: «О мiй Боже! Нарештi я допетрала. Не можна пропускати день другий». Ед вiдразу ж зрозумiв, про що йдеться. Вiн посмiхнувся, погоджуючись: «Це так. Середину не можна пропустити». День другий, або чим би не була середина вашого власного процесу, – це час, коли ви опиняетеся «в пiтьмi»: дверi за вами зачинилися. Ви надто далеко, щоб повернутися назад, i не надто наблизилися до свiтла в кiнцi тунелю. Працюючи з ветеранами i вiйськовиками, ми обговорювали цю промiжну пiтьму. Усi вони знають цю мить як «точку неповернення» – авiацiйний термiн, придуманий пiлотами для моменту пiд час польоту, коли залишаеться надто мало палива, щоб повернутися на висхiдну позицiю. Це напрочуд унiверсальне поняття походить вiд знаменитоi фрази «Iacta alea est» («Жереб кинуто»), вимовленоi Гаем Юлiем Цезарем 49 року до нашоi ери пiд час переправи через рiчку Рубiкон, що й розв’язало вiйну.[16 - Suetonius. (2000). The lives of the Caesars, trans. Edwards, C. Oxford World’s Classics. New York: Oxford University Press.] Не важливо, говоримо ми про стародавню стратегiю битви або про творчий процес, певноi митi ви опиняетеся там, у пiтьмi, i шляху назад немае. У випадку з програмою «The Daring Way» день другий означае перехiд до теми сорому i почуття власноi гiдностi, i люди почувають себе нiяково. Сяйво нового почину i блиск можливостей зблякнули, залишаючи позаду непроникний туман невпевненостi. Люди втомилися. Коли йдеться про нашу групу чи будь-яку загалом, ми долаемо важливий етап, який Брюс Такмен, дослiдник груповоi динамiки, описуе як цикл «формування – шторм – нормалiзацiя – прояв».[17 - Tuckman, B. W. (1965). Developmental sequence in small groups. Psychological Bulletin, 63, 6: 384–399.] Коли група або команда збираеться уперше (формування), часто виникають складнощi, поки члени команди з’ясовують динамiку (шторм). Певноi митi група знаходить точки дотику (нормалiзацiя) i починае робити поступ (прояв). Шторм завжди вiдбуваеться посерединi. Це не лише темний i вразливий час, але й часто неспокiйний. Люди креативно вiдшуковують шляхи протистояти темрявi, у тому числi з’ясовуючи стосунки одне з одним. На мою думку, другого дня найважче, як точно вказали Ед i команда Pixar, тому що це неминуча частина процесу. Досвiд i успiх не гарантують легкого подолання середини процесу. Вони лише злегка вас заспокоюють милосердним шепотом: «Це частина процесу. Тримайся курсу». Досвiд не викреше навiть единоi iскри свiтла в цiй промiжнiй пiтьмi. Вiн тiльки вселяе у вас дещицю вiри у здатнiсть орiентуватися в темрявi. Середина – це найбезладнiший час, але саме тут стаються дивовижi. Завершуючи нашу розмову за обiдом на студii Pixar, один зi сценаристiв подiлився своiми висновками з нашоi дискусii: «День другий – це наче другий акт в наших сценарiях. Вiн завжди найскладнiший для команд. Саме тут нам доводиться долати складнощi з персонажами i сюжетом». Усi присутнi з розумiнням закивали або вiдповiли палким «так!». Пiсля повернення до Г’юстона я отримала вiд Еда листа: вiн написав, що наша розмова про «день другий» справила враження на всiх. Я й гадки тодi не мала, як потрясiння вiд розмови й моя поiздка в Pixar вплинуть на мое особисте й професiйне життя. На дошцi для iдей в студii Pixar я побачила цi три речення: «Історiя – це велике полотно. Історiя – це процес. Історiя – це дослiдження». Угорi було зображено корону, що символiзувала вiдому аксiому «Історiя – це правитель». Потрапивши додому, я вiдтворила на стiкерах цi написи i повiсила iх на стiнi кабiнету, щоб нагадувати собi про важливiсть iсторii в нашому життi. Також з’ясувалося, що цi вислови стали передвiсниками важливих змiн для мене. Я зрозумiла, що поiздка в Pixar означала бiльше, нiж просто чудовий день з обдарованими людьми, – було ще щось. Я лише не вiдразу зрозумiла, що усвiдомленi тодi iстини матимуть для мене велике значення. До вiзиту на студiю я нiколи не замислювалася про мистецтво розповiдей. Я нiколи не вдавалася до свiдомо обмiркованих оповiдей, плануючи виступи. Насправдi, прочитавши аналiз моiх виступiв на TED-конференцiях, я була вражена тим, як люди сприймають несуттевi жести, погляди й паузи i, спираючись на них, розкладають на складовi мою роботу i навiшують на неi ярлики. «На четвертiй хвилинi Брене повертаеться лiворуч i злегка всмiхаеться. Цей прийом вiдомий пiд назвою «Момент лагiдноi усмiшки», i його слiд використовувати з максимальною обережнiстю». Я трохи перебiльшую, але не надто. Усе це так дивно. Я цiную хорошу розповiдь i знаю, що пiдготувати ii не так просто. Припускаю, що сама я успадкувала вмiння розповiдати iсторii вiд довгоi низки здiбних предкiв-оповiдачiв. Гадаю, що мое виховання у поеднаннi з роками вивчення науки i мистецтва викладання посприяли розвитку оповiдацькоi майстерностi. І хоча я вмiла розповiдати iсторii, я розумiла, що менi потрiбно бiльше довiдатися про це мистецтво з однiеi причини: у моему останньому дослiдженнi розповiдь виникае як ключова пiдставна. Отже, я зайнялася тим, що вмiю найкраще, – дослiдженням. Я написала Дарлi Андерсон, яку зустрiла на студii Pixar, продюсерцi i творцевi декiлькох моiх улюблених мультфiльмiв, у тому числi «Історii iграшок 3», «Корпорацii монстрiв», «Пригод Флiка» i «Тачок». Я запитала, чи не могла б вона допомогти менi розiбратися, як анiматори працюють з традицiйною триактовою структурою розповiдi. Незважаючи на те, що я нагромадила величезну кiлькiсть книжок i статей на пов’язанi теми (вiд нейронаукових даних про розповiдi до кiносценарiiв), я хотiла почути пояснення процесу вiд людини, яка знае цю роботу особисто i вiдчувае ii нутром. Ось звiдки я здобуваю найбагатшi знання – з особистого досвiду людей. Дарла виявилася неймовiрною. Вона миттево написала менi, що ii команда все ще обговорюе вразливiсть й iсторiю про купальник Speedo, бо це стало переломним моментом для працiвникiв Pixar. У кiлькох листах Дарла допомогла менi укласти в головi структуру з трьох актiв. Акт 1. Героя кличуть пригоди, i вiн вирушае на iхнi пошуки. Правила встановленi, i перший акт закiнчуеться «спонукальним випадком». Акт 2. Герой шукае шляхiв розв’язання проблеми. До кульмiнацii вiн розумiе, як найкраще ii вирiшити. Цей акт включае «момент найбiльшоi кризи». Акт 3. Герой повинен довести, що засвоiв урок, зазвичай виявляючи бажання довести це за будь-яку цiну. Тут iдеться про спокутування вини або виконання обiцянок – з’являеться персонаж, який знае, що зробити для вирiшення конфлiкту. Моя перша думка була така: «Бий мене трясця, це ж про подорож героя Джозефа Кемпбелла!»[18 - Campbell, J. (2008). The hero with a thousand faces, 3rd ed. Novato, Calif.: New World Library.] Джозеф Кемпбелл – американський учений, професор i письменник, вiдомий завдяки своiм працям з порiвняльноi мiфологii й релiгiезнавства. Кемпбелл виявив, що численнi мiфи рiзних часiв i культур мають спiльну фундаментальну структуру i стадii, якi вiн назвав подорожжю героя, або мономiфом. Вiн виклав цю iдею у своiй книжцi «Герой з тисячами облич» («The Hero with a Thousand Faces»), яку я вперше прочитала, коли менi було трохи за двадцять, i до якоi повернулася бiльш нiж за десять рокiв. Коли я була маленькою, на книжкових полицях моеi мами стояли книжки Джозефа Кемпбелла i Карла Г. Юнга.[19 - Campbell, J. (2008) The hero with a thousand faces, 3rd ed. Novato, Calif.: New World Library; Jung, C. G. (1980) The archetypes and the collective unconscious, trans. Hull, R. F. C. Collected works, 2nd ed., vol. 9, pt. 1. Princeton, N.J.: Princeton University Press. First published in 1959 by Princeton University Press.] Цей новий здогад змусив мене зрозумiти, що, окрiм iсторiй бiля багаття, якi розповiдав батько, я отримала бiльше знань про мистецтво розповiдi, анiж усвiдомлювала. Я вiдстукотiла Дарлi ще одного листа, запитуючи ii, чи мое порiвняння з Кемпбеллом справдi доречне, i вона вiдповiла: «Авжеж! Ми згадуемо про Джозефа Кемпбелла i подорож героя на початку кожного фiльму!» У цьому з’явився якийсь сенс, а я отримала можливiсть застосувати те, чого навчилася, у моiх власних iсторiях. Якось по обiдi, пiсля складноi розмови зi Стiвом про нашi рiзнi пiдходи до перевiрки домашнiх завдань (суперечки, що не закiнчилася лясканням рушником по сiдницях i комплiментом, а лише моею настановою «краще нам не сперечатися, поки ми не наговорили одне одному слiв, про якi пошкодуемо»), я сидiла на самотi у своему кабiнетi, розглядаючи свою версiю дошки вiд Pixar. Можливо, ми маемо сперечатися тiльки тодi, коли перебуваемо в озерi? Можливо, я чiпляюся за iсторiю озера Тревiс, тому що це виняток? Жодна зi сварок вiдтодi не закiнчувалася так легко. Я почала програвати iсторiю в головi, зиркаючи на дошку, на яку почепила величезний стiкер зi схемою трьох актiв. Невимовно розчарована нашою зi Стiвом нездатнiстю вiдкриватися й опрацьовувати проблеми так, як ми зробили це в Остiнi, я вирiшила розкласти нашу озерну iсторiю на три акти. Можливо, я дiзнаюся щось нове. У мене вийшло наступне. Акт 1. Заклик до пригоди – поплавати в озерi. Спонукальний випадок – Стiв вiдштовхуе мене, коли я вразлива i намагаюся встановити душевний зв’язок. Акт 2. Нiчого, справдi. Просто неприемне, наповнене занепокоенням повернення до берега. Акт 3. Ми входимо в зону дискомфорту i вразливостi й опрацьовуемо iх. І раптом мене буквально струсонуло вiд голови до нiг. «Неможливо пропустити день другий. Неможливо пропустити день другий. Неможливо пропустити день другий. Де ж ця безладна середина, де акт 2?» Я розповiдала цю iсторiю п’ятдесят разiв, але нiколи не замислювалася про другий акт. «До чого тут цей зворотний шлях до причалу? Що, як ключ до озерноi iсторii сховано пiд водою, а не на поверхнi?» Менi спало на думку, що i Карл Г. Юнг, i Джозеф Кемпбелл писали про воду як про символ несвiдомого. Символiзм i метафора вплетенi в нашi розповiднi гени, але я зазвичай не вживаю таких термiнiв, як «свiдоме» i «несвiдоме». Я вiрю в цi концепцii, але цi слова не здаються менi доречними або практичними – вони просто не здобувають у менi вiдгуку i не промовляють до мене. Я волiю понять «ясно розумiе» або «усвiдомлюе». Проте було очевидно, що вiдбувалося щось за межами мого усвiдомлення, а чи iснуе кращий символ для «за межами усвiдомлення», анiж глибокi води? Занепокоення, яке ми зi Стiвом досвiдчили, плаваючи того дня, вiдоме плавцям i дайверам. Ви багато чого вiдкидаете, занурюючись у стихiю, яку не можете контролювати i де вашi вiдчуття припиняють надiйно вам слугувати. Хантер Томпсон писав: «Цивiлiзацiя закiнчуеться на ватерлiнii. За нею ми стаемо ланкою харчового ланцюжка i не завжди виявляемося нагорi».[20 - Thompson, H. S. (1988). Generation of swine: Tales of shame and degradation in the ’80s. Gonzo papers, vol. 2. New York: Summit Books.] Можливо, я просто не усвiдомила всього, що насправдi сталося того дня? Можливо, я розповiдала причепурену версiю iсторii? Чи вiдбулося тодi щось важливе, дотепер залишаючись за межами мого розумiння? Я дiстала свiй дослiдницький журнал i почала записувати все, що змогла згадати про свiй зворотний шлях до пристанi. По-перше, повернення було жахливим – здавалося, нiби я пливу у сипких пiсках. Окуляри захищали моi очi вiд води, але озеро Тревiс непрозоре – я бачила менше метра пiд собою. Ще дитиною я дивувалася, як синьо-зелена вода може бути такою щiльною. Я згадала, що певноi митi, приблизно на серединi зворотного шляху, менi стало справдi тривожно. Я почала думати: «Що е пiдi мною? Чи живуть внизу живi iстоти? Чи е там змii?» Сусiд тiтки Лоренii, татусь Болдвiн, якого я вже згадувала, потонув в озерi, коли менi було вiсiм рокiв. Вiн рибалив iз причалу, впав у воду, вдарився головою при падiннi й помер. Я пливла, а в уявi зринали страшнi картини, i я почала панiкувати (що, якщо чесно, не часто зi мною трапляеться, коли я плаваю в озерi або океанi). Коли я вiдчуваю нестерпне бажання перевернутися на спину i просто лежати на водi, поки хто-небудь не захоче врятувати мене iз цiеi бiсовоi тривожноi водойми, я беру себе в руки. На додачу до боротьби зi страхом глибини я прокручувала в головi низку випадкових запитань про Стiва й ситуацiю, що склалася. Я уявляла рiзнi сценарii i поверталася до реальностi, пробираючись через темну воду. Я нiчого не бачила, але все вiдчувала. Здавалося, що кожна емоцiя, яку виробляв мiй мозок, додавала двадцятикiлограмовi гирi до моiх щиколоток. Я заледве могла ворушити ногами. Зазвичай я люблю невагомiсть води. Але того разу я вiдчувала, що тону. Що бiльше я писала в журналi, то бiльше дивувалася яскравостi спогадiв того дня. Я стала складати нумерований перелiк окремих моментiв. 1. На початку плавання я почала розповiдати собi власну версiю iсторii, у якiй мала вигляд жертви (i героiнi) i яка закiнчилася помстою Стiву в найнесподiванiшу для нього мить. 2. Із кожним гребком я подумки повторювала: «Я така зла, я така зла». Але лише за кiлька хвилин зiзналася собi в цьому. Ще декiлька рокiв тому я зрозумiла: коли я планую кому-небудь помститися або репетирую розмову, пiд час якоi поводжуся зарозумiло чи хочу когось скривдити, я не розлючена, а вiдчуваю бiль, некомфортну вразливiсть або сором. Я вiдчувала усi три емоцii, повертаючись назад. Менi було боляче, тому що вiн вiдштовхнув мене, i соромно, коли я думала про причини цього. 3. Потiм я почала боротися з уявною iсторiею помсти. Я ненавиджу те закiнчення, коли мщуся Стiву, але саме воно виходить найкраще, коли менi боляче. Я могла б змiнити кiнець, уявивши iншу iсторiю, у якiй намiри Стiва не були поганими. Пливучи, я бомбардувала себе питаннями: «Чи можу я бути великодушною? Чи ця риса властива менi? Чи можу довiряти йому? Чи довiряю собi? Яке найвеликодушнiше припущення я можу зробити щодо його вiдповiдi, зважаючи на своi почуття i потреби?» 4. Запитання, на яке того дня менi було найважче вiдповiсти, вимагало найвразливiшого рiшення, яке менi доводиться ухвалювати, коли я злюся або боюся: якi наслiдки того, що я складу зброю i знiму обладунки? А якщо вiн умисне робить менi боляче? А якщо вiн насправдi нечутлива людина? Якщо я повiрю в його невинуватiсть i помилюся, менi буде удвiчi бiльше соромно за власну непотрiбнiсть i наiвнiсть. Звiсно, цi думки зринули в моiй головi тодi, коли я почала думати про живих iстот у водi i, зокрема, про кракенiв – велетенських кальмарiв, яких боялися цiлi поколiння морякiв. Насправдi я пам’ятаю, що того ранку пригадала сцену з другого фiльму «Пiратiв Карибського моря», коли Дейвi Джонс кричить: «Випустити кракена!».[21 - Elliott, T., and Rossio, T. (2006) Pirates of the Caribbean: Dead Man’s Chest, Walt Disney Studios Home Entertainment.] Не дивно, що в мене паморочилося в головi, коли допливла. 5. Пам’ятаю, що дуже хотiла поговорити про це зi своiми сестрами, перш нiж все зiпсувати. Перш нiж я написала в щоденнику шостий пункт, менi вдруге сяйнуло. О мiй Боже! Питання, на якi того ранку я намагалася вiдповiсти, були зовсiм не випадковi. Вони стосувалися концепцii з мого поточного дослiдження про розв’язання проблем. Протягом року я розповiдала цю iсторiю як приклад уразливостi й подолання сорому; але я майже не розумiла, що в основi цiеi iсторii – у цiй каламутнiй водi – прихована також iсторiя пiдйому пiсля падiння. Коли я писала «Надзвичайну вiдвагу», то вирiшила не включати до книжки те, що особисто я дiзналася про подолання труднощiв. Не тiльки тому, що вмiстити цю тему в книжку, яка знайомить з такими розлогими концепцiями, як «вразливiсть» i «дефiцит», означало перевантажити видання; але й тому, що я сама не розумiла ii уповнi. Я знала, у чому полягае стiйкiсть до сорому i яку роль вiдiграе вразливiсть для здобуття смiливостi, але, оскiльки процес пiдйому пiсля падiння на цьому не завершувався, я розумiла тiльки його основи. Менi ще належало розiбратися в етапах процесу i дати iм визначення. Розумiння того, яку пiдводну роль мое дослiдження вiдiграло пiд час випадку на озерi, захопило мене зненацька тим, що процес пiдйому пiсля падiння можна застосовувати навiть у незначних буденних ситуацiях, як-от випадок на озерi. А я вважала, що працюю над процесом протистояння великим життевим труднощам. Як i кожен, я знаю, що таке поразка i розбите серце – я також переживала професiйнi й особистi невдачi, якi змiнюють життя. Хоча вiдмiнна риса методу обгрунтованоi теорii полягае в тому, що вiн здатен генерувати основнi соцiальнi процеси з надзвичайно широким застосуванням, мене непокоiло, чи можна застосовувати технiку пiдйому пiсля падiння для вирiшення широкого кола питань i чи хочу я цього. Чи зменшиться сила цього процесу, якщо застосувати його до дрiбнiших подiй штибу суперечки на озерi? Вiдповiдь: нi. Порiвняння страждань навчило мене не легковажити важливiстю процесу, який допомагае подолати повсякденнi страждання й розчарування. Вони формують нашу особистiсть i емоцiйне сприйняття не менше, нiж подii, якi ми вважаемо суттевими. Я досi вважаю озеро Тревiс магiчним мiсцем, але не тому, що воно змило наш зi Стiвом конфлiкт. Це був революцiйний момент у наших стосунках, який уможливився тiльки тому, що ми подiлилися одне з одним своiми думками. Ми не просто зрозумiли те, що вiдбуваеться, i дозволили собi вразливiсть. Як зазначила Дарла у своему листi, в нашому другому актi йдеться про те, щоб знайти найвiдповiднiший спосiб розв’язати проблему, перед тим як нарештi вiдкрити iстину. Протягом останнiх двох рокiв я розкладала процес пiдйому на маленькi етапи, щоб зрозумiти, як дiе кожна його частина i як цi частини з’еднуються разом. Нинi я можу озирнутися назад i чiтко побачити, що саме сталося того лiтнього ранку. Я опрацьовувала цей процес. Процес пiдйому пiсля падiння Мета процесу – пiдвестися пiсля падiння, виправити помилки i протистояти болю у спосiб, який привносить в життя бiльше мудростi й щиросердностi. Розпiзнавання: пережиття iсторii Розпiзнати емоцii, зацiкавитися своiми почуттями i тим, як вони пов’язанi з нашими думками i поведiнкою. Осмислення: визнання iсторii Чесно визнати справжнi iсторii про нашу внутрiшню боротьбу, потiм проаналiзувати нашi вигадки i припущення, щоб визначити, що в iсторii правда, а що – реакцiя самозахисту i що потрiбно змiнити, якщо ми прагнемо жити щирiшим життям. Переворот Написати нове закiнчення iсторii, грунтуючись на ключових висновках, зроблених в процесi осмислення iсторii, i використати цю нову, смiливiшу iсторiю, щоб змiнити свою взаемодiю зi свiтом i абсолютно перетворити те, як ми живемо, любимо, виховуемо дiтей i керуемо. Іронiя в тому, що ми намагаемось вiдмовитися вiд наших складних iсторiй, щоб здаватися цiлiснiшими або бiльш прийнятними, але наша цiлiснiсть i навiть наша щиросерднiсть насправдi залежать вiд умiння iнтегрувати увесь наш досвiд, включаючи падiння 3. Визнання iсторiй Карта – це не просто схема, вона розкривае i формулюе сенс; вона прокладае мiстки мiж «тут» i «там», мiж рiзними iдеями, про зв’язок мiж якими ми навiть не пiдозрювали ранiше.[22 - Larsen, R. (2009). The selected works of T. S. Spivet. New York: Penguin Press.]     Рейф Ларсен Я люблю карти не тому, що вони вказують маршрут або пiдказують менi, як i куди iхати, а просто тому, що на них зазначенi пункти, якi я колись вiдвiдаю. Знання про те, що цi мiсця iснують i до них подорожувало чимало iнших людей, навiть якщо вони ще не звiданi мною, надихае. Я створила карту пiдйому пiсля падiння з iсторiй i досвiду чоловiкiв та жiнок, якi знайшли щирi способи подолати негаразди. Цей процес навчае нас, як визнавати iсторii своiх падiнь, помилок i пережитого болю так, щоб iнтегрувати цi iсторii у свое життя i написати нове, смiливе закiнчення. «Визнавати своi iсторii i не втратити любовi до себе пiд час цього процесу – це найсмiливiший вчинок, який ми будь-коли можемо вчинити». Я i далi вiрю в цi слова з двох моiх попереднiх книжок – можливо, навiть бiльше, нiж будь-коли. Але я знаю, що для визнання своiх iсторiй потрiбно щось бiльше за мужнiсть. Ми визнаемо своi iсторii, i тому не марнуемо нашого життя анi на те, щоб вони визначали наше майбутне, анi на заперечення iх. І хоча ця подорож iнколи бувае довгою й важкою, це единий шлях до щирiшого життя. Процес пiдйому пiсля падiння Мета цього процесу – пiдвестися пiсля падiння, виправити помилки i протистояти болю у спосiб, який привносить в життя бiльше мудростi i щиросердностi. Розпiзнавання. Чоловiки й жiнки, якi стають сильнiшими, пiдводячись пiсля падiння, прагнуть i вмiють розпiзнавати своi емоцii. По-перше, вони визнають те, що щось вiдчувають: на кнопку натиснули, вони на гачку, щось iх зачепило, емоцii вийшли з-пiд контролю. По-друге, вони прагнуть зрозумiти, що вiдбуваеться i як iхнi почуття пов’язанi з iхнiми думками й поведiнкою. Участь у цьому процесi – це вхiд до нашоi iсторii. Осмислення. Чоловiки i жiнки, якi стають сильнiшими, пiдводячись пiсля падiння, прагнуть i вмiють осмислювати своi iсторii. Пiд осмисленням я маю на увазi те, що вони чесно визнають придуманi ними iсторii про свою боротьбу з труднощами i готовi повернутися думками до подiй, проаналiзувати iх, спiвставити з реальнiстю, видобуваючи на свiт такi теми, як особистi кордони, сором, провина, образа, горе, щедрiсть i пробачення. Осмислення цих тем i перехiд вiд нашоi першоi реакцii до глибшого розумiння власних думок, почуттiв i поведiнки прокладае шлях ключовим знанням про те, ким ми е i як взаемодiемо з iншими. Осмислення – це етап, на якому розвиваеться щирiсть i починаються змiни. Переворот. На вiдмiну вiд еволюцiйних змiн, якi е поступовими, революцiйний переворот фундаментально змiнюе нашi думки й переконання. Осмислення своеi iсторii i визнання iстини заради написання нового, смiливiшого закiнчення змiнюе те, ким ми е i як взаемодiемо зi свiтом. Чоловiки i жiнки, якi, пiдводячись, стають сильнiшими, iнтегрують ключовi знання, отриманi пiд час пiдйому пiсля падiння, у свое життя, любовнi стосунки, працю, виховання дiтей i громадянську позицiю. Це мае величезнi наслiдки не лише для iхнього особистого життя, але також для iхнiх родин, органiзацiй i громад. Інтеграцiя Слово «iнтегрувати» походить вiд латинського integrare, що означае «зробити цiлим». Інтеграцiя – це двигун, який допомагае нам пройти через розпiзнавання, осмислення i переворот, а мета кожного iз цих процесiв полягае в тому, щоб зробити нас цiлiсними. Учасники мого дослiдження розповiдали про те, як важливо вiдчувати себе справжнiм, автентичним i цiлiсним замiсть того, щоб дiлити свое життя на вiдтинки, приховувати вiд самого себе його частини або редагувати своi iсторii. Інструменти, якi вони використали для iнтеграцii iсторiй своiх падiнь, доступнi нам усiм, тому що вони притаманнi усiм людям i е частиною нашоi особистостi: це розповiдi i творчiсть (передусiм письменництво або записування нотаток про свiй досвiд). Інтеграцiя за допомогою творчостi Стiв Джобс вважав, що «творчiсть – це лише поеднання речей».[23 - Wolf, G. (1996). Steve Jobs: The next insanely great thing. Wired, 4.02, February 1996. Джерело: archive.wired.com/wired/archive/4.02/jobs_pr.html.] Вiн вважав, що творчiсть зв’язуе моменти отриманого досвiду i спонукае до створення чогось нового. Вiн стверджував, що це можливо, якщо ми накопичуемо бiльше досвiду або присвячуемо бiльше часу його осмисленню. Я згодна, бо саме тому творчiсть е таким потужним iнструментом iнтеграцii. Творчiсть – це умiння звертати увагу на власний досвiд i знаходити зв’язок мiж рiзними подiями, щоб дiзнатися бiльше про себе i свiт навколо нас. Окрiм вивчення курсiв креативностi i вивчення цього процесу, у межах цього дослiдження я проiнтерв’ювала понад сто творчих особистостей. Жодна iнша група не дала менi бiльше знань про суть складноi середини процесу i силу iнтеграцii. Для досягнення своiх цiлей нам потрiбно лише трохи писати – нiчого формального, просто накидати кiлька нотаток про свiй досвiд. Звiсно, ви можете робити i щось складнiше, але це не обов’язково. Йдеться про те, щоб присвятити час i увагу своему справдi важливому досвiду. Серед професiйних оповiдачiв, яких я iнтерв’ювала для цiеi книжки, була Шонда Раймс[24 - Interview conducted by Brenе Brown on July 18, 2014.] – творець i сценарист серiалiв «Анатомiя Грей» i «Скандал», а також одна з моiх улюблених письменниць. Коли я запитала ii про труднощi письменництва, вона зiзналася: «Я не знаю, що собою являе герой, поки не побачу, як вiн долае труднощi. На екранi i поза ним тiльки так i можна дiзнатися, хто е хто». Якщо «iнтегрувати» означае «робити цiлим», то антонiми до цього слова – «ламати», «зрiкатися», «роз’еднувати», «вiддiляти», «розплутувати» або «роздiляти на частини». Я думаю, чимало хто з нас живе в цьому свiтi, вiдчуваючи саме це. Іронiя в тому, що ми намагаемося вiдмовитися вiд наших складних iсторiй, щоб здаватися цiлiснiшими або бiльш прийнятними, але наша цiлiснiсть i навiть наша щиросерднiсть насправдi залежать вiд умiння iнтегрувати увесь наш досвiд, в тому числi i падiння. Стань Сильнiшим * * * Допитливiсть – це манiпулятор. Але це нормально. Інодi ми мусимо осмислити iсторiю, щоб з’ясувати правду це але це нормально. Інодi ми мусимо правду 4. Розпiзнавання Головне питання полягае в тому, чи здатнi ви сказати щире «так» своiй пригодi.[25 - Campbell, J., and Moyers, B. (1991). The power of myth. New York: Anchor Books.]     Джозеф Кемпбелл Можливо, ви не погоджувалися на «подорож героя», але тоi самоi митi, як ви впали, отримали копняка, пережили розчарування, зганьбилися або вiдчули свое серце розбитим, вона розпочалася. Не важливо, чи ви готовi до емоцiйноi пригоди, – болю не уникнути. І це трапляеться з кожним iз нас. Без винятку. Єдине рiшення, яке ми повиннi ухвалити, – це вибiр ролi, котру ми вiдiграватимемо у власному життi: чи хочемо ми написати свою iсторiю самостiйно або передати це право комусь iншому? Обираючи самостiйне написання власноi iсторii, ми погоджуемося на дискомфорт; це перевага смiливостi над комфортом. Одна iз заяложених iстин про щире життя проголошуе: або ви осмислюете свою iсторiю i визнаете правду, або уникаете справжнього життя, метушливо захищаючи власну гiднiсть. Пiд час осмислення iсторii падiння емоцii iнодi можуть поглинути вас iз головою. Нашi тiла часто реагують швидше за свiдомiсть, викликаючи захиснi механiзми: втiкати або боротися. Навiть у випадку невеликих, побутових конфлiктiв i розчарувань фiзична й емоцiйна нетерпимiсть до дискомфорту – це головна причина, чому ми затримуемось на межi пережитого, уникаючи глянути правдi в обличчя й iнтегрувати ii у свое життя. Ми вивiльняемо реакцiю самозахисту. У навiгацii термiн «числення координат», тобто визначення мiсцеположення, – це процес розрахунку мiсцеположення. Щоб зробити це, вам необхiдно знати, де ви перебували i якi чинники вплинули на те, що ви опинилися там, де перебуваете зараз (швидкiсть, напрям, вiтер тощо). Без осмислення цих чинникiв неможливо прокласти курс руху. У процесi пiдйому пiсля падiння ми не можемо прокласти новий смiливий курс, поки не усвiдомимо, де саме перебуваемо, не проаналiзуемо, як туди потрапили, i не вирiшимо, куди хочемо рухатися далi. Йдеться про емоцiйне осмислення. Жiнки й чоловiки, якi демонструють здатнiсть ставати сильнiшими пiсля падiнь, мають спiльну рису: вони осмислюють своi емоцii. Саме слово «осмислювати» означае також «переповiдати» або «пiдвести пiдсумки». Осмислення в процесi пiдйому пiсля падiння складаеться з двох оманливо простих частин: 1) взаемодiя зi своiми почуттями i 2) зацiкавлення iсторiею, яка стоiть за почуттями: якi емоцii ми вiдчуваемо i яким чином вони пов’язанi з нашими думками i поведiнкою. По-перше, процес набуття сили вимагае вiд нас розпiзнавання власних емоцiйних реакцiй у мить, коли ми лежимо долiлиць на аренi. Пам’ятайте, що цi моменти можуть бути незначними i ми чутливi до них щоразу, коли намагаемося вiдкритися. Кнопку натиснуто, почуття розчарування або гнiву затоплюе нас iз головою, серце стугонить – щось пiдказуе нам, що вiдбуваеться щось недобре. Ми в полонi почуттiв. Хороша новина в тому, що в процесi осмислення не треба точно визначати емоцii – потрiбно просто визнати, що ми щось вiдчуваемо. У нас ще буде час розiбратися, що саме. Я не знаю, що вiдбуваеться, але хочу просто сховатися. Я лише знаю, що хочу битися головою в стiну. Хочу печива. І побiльше. Я вiдчуваю ____________________ (розчарування, жаль, злiсть, бiль, гнiв, горе, збентеження, страх, неспокiй тощо). Я вiдчуваю ____________________ (сильний бiль, справжню вразливiсть, сором, знiяковiння, потрясiння, суцiльне страждання). Стiв проiгнорував мое прагнення до близькостi, i зараз я вiдчуваю щось середне мiж гнiвом i страхом. У мене спазми в шлунку. Це звучить доволi просто, але ви здивуетеся, дiзнавшись, що бiльшiсть iз нас нiколи не визнае своiх емоцiй або почуттiв: ми накопичуемо iх у собi. Замiсть того щоб сказати: «Я зазнав поразки i почуваюсь паскудно», ми висновуемо: «Я невдаха». Ми вдаемо спокiй i зачиняемося у собi, замiсть того щоб звiльнитися. Мета цього етапу – просто визнати iснування власних емоцiй й почуттiв. Декого з нас про емоцii попереджае реакцiя тiла. Іншi знають, що вiдбуваеться щось емоцiйне, тому що в iхнiй головi починають снувати рiзнi думки, або ж, навпаки, подii повстають в пам’ятi, наче в уповiльненiй зйомцi. Іншi можуть розпiзнати емоцii, тiльки вибухнувши: наприклад, коли починають кричати на своiх дiтей або уiдливо вiдповiдають на листа колеги. Щодо мене, усе залежить вiд емоцiй, якi я вiдчуваю. Коли менi соромно, iнодi реакцiя мого органiзму е першою ознакою того, що мене полонили емоцii. Я можу досвiдчити ефект тунельного зору i сильне серцебиття. Мое непереборне бажання звинувачувати зазвичай е ознакою того, що я ображена, а коли я починаю подумки репетирувати пiдленькi монологи штибу «Це ти винен у всьому», я зазвичай почуваю себе вразливою або наляканою. Розпiзнавання емоцiй означае розвиток усвiдомлення зв’язку мiж способом нашого мислення, почуттями (разом з фiзiологiчними виявами) i поведiнкою. Хоча деякi дослiдники й лiкарi стверджують, що можна змiнити свое життя, просто змiнивши думки, поведiнку або почуття, протягом свого дослiдження я не знайшла жодних доказiв того, що реальнi змiни можливi без працi над усiма трьома однаково важливими складовими, невiд’емно пов’язаними мiж собою, наче триногий стiлець. По-друге, щоб стати сильнiшим пiсля падiння, необхiдно цiкавитися своiм досвiдом. Це означае бажання почати розслiдування того, що саме вiдбуваеться i чому. Знову ж таки, хороша новина в тому, що не потрiбно вiдповiдати на цi питання зопалу. Вам просто треба захотiти довiдатися бiльше… Чому сьогоднi я такий суворий з усiма? Що мене спонукае чинити так? Як я дiйшов до того, що хочу битися в стiну головою? Я хочу розiбратися в тому, чому я такий приголомшений. Я не можу припинити думати про цю розмову на роботi. Чому? У мене дуже сильна емоцiйна реакцiя – що вiдбуваеться? Я знаю, що солодощi не допоможуть. Що насправдi вiдбуваеться? Що вiдбуваеться з моiм шлунком? Наприклад, ви червонiете i вiдчуваете жар у грудях, дiзнавшись, що шеф вiддав керiвництво новим проектом вашому колезi. Пiдйом пiсля падiння вимагае, щоб ви визнали, що вiдчуваете емоцii, i поцiкавилися чому: «Я такий роздратований, що вона вiддала проект Тодду. Менi треба визнати це, поки я не почав визвiрятися на спiвробiтникiв». Або, можливо, ваш батько пiд час сiмейного свята знову розкритикував вашi методи виховання дiтей. Ви намагаетеся дистанцiюватися. Мовчите i майже уникаете розмов цiлий вечiр. Повернувшись додому, ви розумiете, що вас переповнюють емоцii. Ви звертаетеся до чоловiка i кажете: «Я так втомилася почувати себе нiкчемою через батька. Я сподiвалася, що все налагодиться, але вiн не змiнюеться. Чому я i далi терплю це?» Розпiзнавання емоцiй здаеться досить простою справою, але, як я вже зауважила, це омана, i, щиро кажучи, це не наша провина. Не забувайте, що наше тiло реагуе на емоцii у першу чергу i часто саме воно примушуе нас замовкнути або зачинитися в собi. У цьому першому сценарii значно простiше вiддатися на поталу емоцiям: «Мiй бос – мудак. А Тодд – улесливий прихвостень. Кого це цiкавить? Ця робота – вiдстiй, а ця компанiя взагалi непорозумiння». Тут немае визнання емоцiй. І жодного зацiкавлення ними. У другому сценарii iснуе декiлька варiантiв, легших за розпiзнавання емоцiй. Ми можемо встрянути в суперечку з батьком i посваритися з ним; ми можемо почати планувати, як вразити його наступного разу; можемо перекладати своi емоцii, накричавши на чоловiка без жодноi на те причини; можемо випити ще одне пиво або навiть три – стiльки, скiльки потрiбно, аби забути про критику; можемо миттево спалахнути i звинуватити дiтей в тому, що вони виставляють нас у поганому свiтлi; можемо всю дорогу додому обiцяти собi нiколи бiльше не бачитися з батьком… Цей перелiк нескiнченний. На iншому боцi визнання, що ми щось вiдчуваемо, – заперечення власних емоцiй. Протилежнiсть допитливостi – дистанцiювання. Заперечуючи пережите i абстрагуючись вiд негативних емоцiй, ми не вiдпускаемо iх; вони натомiсть заволодiвають нами i починають керувати. Наше завдання полягае не в тому, щоб заперечувати те, що сталося, але кинути виклик – стати сильнiшим, визнати те, що сталося, сприйняти правду i таким чином дiйти до митi, коли ми подумаемо: «Так. Ось що сталося. Це моя правда. І я вибиратиму, як саме закiнчиться ця iсторiя». У наступних роздiлах я хочу дослiдити двi складовi частини процесу розпiзнавання емоцiй: визнання почуттiв i зацiкавлення ними. Зокрема, я хочу розглянути, якi перешкоди постають на шляху обох цих зусиль i яким чином можна розвинути новi практики, що забезпечать нас iнструментами i смiливiстю для проходження усiх цих етапiв. Розпiзнавання емоцiй На шляху до розпiзнавання емоцiй постае точнiсiнько та сама перешкода, що й на шляху до iнших виявiв смiливоi поведiнки, – страх. Нам не подобаеться вiдчувати складнi емоцii, i нас непокоiть, що подумають iншi люди. Ми не знаемо, що робити з дискомфортом i вразливiстю. Емоцii здатнi допроваджувати нас до жахливого стану, навiть приголомшувати на фiзичному рiвнi. Ми можемо почувати себе вiдкритими, незахищеними перед обличчям небезпеки i розгубленими у вирi емоцiй. Наш iнстинкт радить уникати болю. Насправдi бiльшiсть iз нас навченi не переживати дискомфорт, вiдчувати його або говорити про нього, а лише вiдкидати, заперечувати його або ж вдавати, що його не iснуе. Якщо поеднати це з iнстинктивним уникненням болю, то легко зрозумiти, чому втеча вiд неприемностей стае звичкою. Наша природа i виховання спонукають нас до того, щоб ми позбувалися вантажу емоцiй i дискомфорту, часто перекладаючи його на плечi iнших людей. Але, за iронiею, у той самий час, коли ми вiддаляемося вiд людей зi свого оточення, навантажуючи iх своiми негативними емоцiями, ми жадаемо глибшого емоцiйного зв’язку i багатшого емоцiйного життя. Мiрiам Грiнспен, психотерапевт i автор книжки «Зцiлення через темнi емоцii» («Healing Through the Dark Emotions»)[26 - Platek, B. (2008). Through a glass darkly: Miriam Greenspan on moving from grief to gratitude. The Sun, 385, сiчень 2008. Джерело: thesunmagazine.org/issues/385/through _a_ glass_darkly.] дала iнтерв’ю юнгiанському психотерапевту Барбарi Платек для журналу «The Sun Magazine».[27 - Greenspan, M. (2003). Healing through the dark emotions: The wisdom of grief, fear, and despair. Boston: Shambhala Publications.] На моему факультетi стаття стала обов’язковою для прочитання, вiдколи уперше з’явилася друком 2008 року. Грiнспен пояснюе, чому вважае нашу культуру «емоцiйнофобною» i чому ми боiмось емоцiй i знецiнюемо iх. Вона попереджае: «Але, усупереч нашому страху, щось усерединi нас хоче вiдчути усi цi емоцiйнi енергii, тому що саме вони е суттю життя. Коли ми пригнiчуемо i приборкуемо нашi емоцii, то почуваемо себе звiльненими вiд них. Отож ми дивимося фiльми жахiв або так званi реалiтi-шоу штибу “Фактора страху”. Ми опосередковано шукаемо яскравих емоцiй, тому що, коли ми емоцiйно задубiлi, нам потрiбна сильна стимуляцiя, щоб вiдчувати бодай щось. Таким чином, “емоцiйна порнографiя” забезпечуе стимуляцiю, але це тiльки емоцiйний ерзац – вiн не вчить нас нiчому про себе або про свiт». Я не вважаю, що ми можемо багато довiдатися про себе, про своi стосунки або про свiт без визнання емоцiй i зацiкавлення ними. На щастя, на вiдмiну вiд навiгацiйного обчислення шляху нам не потрiбно негайно визначати точне мiсцеположення, аби знайти свiй шлях. Нам просто потрiбно визнати своi почуття. Треба просто бути чесними i допитливими. «У мене емоцiйна реакцiя на те, що сталося, i я хочу зрозумiти» – для розпiзнання емоцiй цього достатньо. Але в нашiй культурi навiть це непросто. Придивiмося уважнiше до допитливостi. Обираючи допитливiсть Обрати допитливiсть – це означае стати вразливим, тому що цей вибiр вимагае вiд нас капiтуляцii перед невизначенiстю. Це не завжди було вибором; допитливiсть властива нам вiд народження. Але з плином часу ми довiдуемося, що допитливiсть, як i вразливiсть, може призводити до страждань. Унаслiдок цього ми вдаемося до самозахисту – обираемо визначенiсть замiсть допитливостi, захист замiсть уразливостi, загальновiдомi знання замiсть навчання новому. Але ця замкненiсть мае свою цiну – цiну, яку ми рiдко усвiдомлюемо, тому що зосередженi на пошуку виходу з болю. Ейнштейн сказав: «Важливо не припиняти ставити питання. Допитливiсть мае своi власнi причини для iснування».[28 - Death of a genius: His fourth dimension, time, overtakes Einstein. (1955) Life 38, 18: 61–64.] Допитливiсть iснуе не тiльки для того, щоб бути iнструментом для здобуття знань; вона нагадуе нам, що ми живi. Дослiдники знаходять докази того, що допитливiсть пов’язана з творчiстю, iнтелектом, здатнiстю до навчання, пам’яттю i вмiнням вирiшувати проблеми.[29 - Gruber, M. J., Gelman, B. D., and Ranganath, C. (2014). States of curiosity modulate hippocampus- dependent learning via the dopaminergic circuit. Neuron, 84, 2: 486–496; Kang, M. J., Hsu, M., Krajbich, I. M., Loewenstein, G., McClure, S. M., Wang, J. T., and Camerer, C. F. (2009). The wick in the candle of learning: Epistemic curiosity activates reward circuitry and enhances memory. Psychological Science, 20, 8: 963–973; Leonard, N. H., and Harvey, M. (2007). The trait of curiosity as a predictor of emotional intelligence. Journal of Applied Social Psychology, 37, 8: 1545–1561; Leslie, I. (2014). Curious: The de-sire to know and why your future depends on it. New York: Basic Books; Tough, P. (2012). How children succeed: Grit, curiosity, and the hidden power of character. Boston: Houghton Mifflin Harcourt.] Існуе глибинний зв’язок – майже любовний – мiж допитливiстю i щирiстю. Як можна прийти до моментiв просвiтлення, якщо ми не бажаемо дослiджувати i ставити питання? Нова iнформацiя не змiнить способу нашого мислення, i тим бiльше життя, якщо просто лежить бiля нiг. Щоб iнтегрувати досвiд й iнформацiю у наше життя, необхiдно приймати iх iз розпростертими обiймами, допитливим розумом i зацiкавленим серцем. Вирiшальною частиною мого шляху до щирого життя став перехiд вiд суджень до допитливостi щодо моеi власноi стежини. Поет i письменник Вiльям Пломер писав: «Творчiсть – це сила, здатна з’еднати, здавалося б, непоеднуване».[30 - Plomer, W. (1978). Electric delights. London: Jonathan Cape.] Щоб з’еднати лiнiею подii у нашому життi, особливо тi, якi ми волiли б радше стерти з пам’ятi або проминути, потрiбнi рiвнi частини любовi до себе й допитливостi: «Як увесь цей досвiд поеднався i зробив мене тим, ким я е?» Допитливiсть спонукала мене сприйняти реальнiсть i жити з вiрою у те, що «нiчого не вiдбуваеться випадково», i це переконання формуе мое бачення свiту i життя. Тепер я можу озирнутися на свое багато в чому безладне минуле й усвiдомити, що залишення школи, подорож автостопом Європою, робота барменом й офiцiанткою, праця для профспiлки i нiчнi змiни в кол-центрi обслуговування клiентiв iспанською мовою в AT amp;T навчили мене емпатii не менше, нiж моя робота в ролях соцiального працiвника, викладача й дослiдника. Ранiше я вважала цi вiддаленi митi свого життя помилками i змарнованим часом, але зацiкавлення тим, якою я е i як усе в моему життi поедналося, змiнило цей погляд. Якими б складними i темними не були деякi з епiзодiв мого минулого, усi вони взаемопов’язанi, щоб сформувати мене. Допитливiсть – це вчинок вразливостi i смiливостi. На цьому етапi процесу пiдйому пiсля падiння – пiд час розпiзнавання емоцiй – ми повиннi виявити допитливiсть. Ми маемо бути досить смiливими, щоб хотiти дiзнатися бiльше. Я кажу «смiливими», тому що зацiкавлення емоцiями – це не завжди легкий вибiр. Менi треба глибоко вдихнути i помiркувати про вiдповiдi на питання: «Що я ставлю на карту, вiдкриваючись, щоб розiбратися в своiх почуттях i зрозумiти, що насправдi страждаю бiльше, нiж припускала?» або «А якщо насправдi винна не вона, а я? Буде прикро, якщо з’ясуеться, що це я повинна виправляти помилки». Але знову ж таки позитивнi результати допитливостi переважують дискомфорт. Дослiдження, опублiковане 22 жовтня 2014 року в журналi «Neuron», свiдчить, що прояв зацiкавленостi змiнюе хiмiчнi процеси в мозку, допомагаючи нам краще засвоювати й зберiгати iнформацiю.[31 - Gruber, M. J., Gelman, B. D., and Ranganath, C. (2014). States of cu-riosity modulate hippocampus-dependent learning via the dopa-minergic circuit. Neuron, 84, 2: 486–496.] Але допитливiсть некомфортна, тому що пов’язана з невизначенiстю i вразливiстю. Допитливiсть – це манiпулятор. Але це нормально. Інодi ми мусимо осмислити iсторiю, щоб з’ясувати правду. У своiй книжцi «Допитливiсть: бажання знати i чому вiд нього залежить ваше майбутне» («Curious: The Desire to Know and Why Your Future Depends on It») Іен Леслi пише: «Допитливiсть не дотримуеться правил. Їй не подобаються правила, або, принаймнi, вона вважае, що усi правила е умовними i iх можна порушувати, якщо хтось озвучив розумне питання, якого нiхто ще не ставив. Вона нехтуе усiма второваними стежками, волiючи диверсii, незапланованi екскурсii й iмпульсивнi повороти лiворуч. Стисло: допитливiсть – це вiдхилення вiд норми».[32 - Leslie, I. (2014). Curious: The desire to know and why your future de-pends on it. New York: Basic Books.] Саме тому допитливiсть життево важлива для цього процесу: вiдмiнний i iнодi невизначений курс пiдйому пiсля падiння також не дотримуеться правил. Вибiр уразливостi, необхiдноi для пiдйому пiсля падiння i змiцнення сили духу, робить нас трохи небезпечними. Люди, якi не залишаються лежати пiсля того, як впали або спiткнулись, часто виявляються баламутами. Їх важко контролювати. А це найкращий рiзновид небезпечних людей. Вони – митцi, iнноватори i творцi змiн. Найпоширенiша перешкода для зацiкавлення емоцiями – це пересохлий колодязь. У своiй переламнiй статтi «Психологiя цiкавостi» («The Psychology of Curiosity»)[33 - Loewenstein, G. (1994). The psychology of curiosity: A review and reinterpretation. Psychological Bulletin, 116, 1: 75–98.] 1994 року Джордж Льовенштейн представив свою теорiю стимулювання цiкавостi шляхом створення iнформацiйноi прогалини. Льовенштейн, професор економiки й психологii в унiверситетi Карнегi – Меллон, припустив, що допитливiсть – це почуття позбавлення, яке ми досвiдчуемо, коли виявляемо прогалину у своiх знаннях i зосереджуемося на нiй. Важлива теза цiеi теорii: щоб вiдчути зацiкавлення, ми маемо володiти певним рiвнем знань або уявленням про тему. Ми не цiкавимося тим, про що не маемо уявлення або про що нiчого не знаемо. Льовенштейн пояснюе, що просте спонукання людей ставити питання не надто допомагае простимулювати допитливiсть. Вiн пише: «Щоб викликати зацiкавлення конкретною темою, потрiбно “пiдкачати насосом”», тобто вжити iнформацiю, що iнтригуе, щоб зацiкавити людей, якi почнуть виявляти бiльше допитливостi. Хороша новина полягае в тому, що все бiльша кiлькiсть дослiдникiв вважае, що допитливiсть i накопичення знань залежнi одне вiд одного: що бiльше ми знаемо, то бiльше хочемо знати. Погана новина полягае в тому, що чимало з нас виросли в переконаннi, що емоцii не гiднi нашоi уваги. Іншими словами, ми не знаемо достатньо i / або не розумiемо належною мiрою сили власних емоцiй i iхнього зв’язку з нашими думками i вчинками, отож навiть не цiкавимося ними. Досi не iснуе точних, обгрунтованих науковими дослiдженнями вiдповiдей на питання про те, як розвиваеться допитливiсть, але можу сказати напевно: учасники мого дослiдження, якi найбiльше розповiли менi про цiкавiсть, вчилися дослiджувати своi емоцii одним iз трьох способiв. 1. Їхнi батьки або iнший важливий дорослий у iхньому життi (часто це вчитель, тренер або наставник) вiдверто розповiдав iм про емоцii i важливiсть дослiдження почуттiв. 2. Їхнi батьки або iнший важливий дорослий у iхньому життi (часто це учитель, тренер або наставник) прищепили iм зацiкавлення емоцiями власним прикладом. 3. Вони працювали з професiоналом, який допомагав iм i познайомив iх iз силою допитливостi. Іншими словами, iх «пiдкачали» достатнiм рiвнем знань про емоцii, якi послужили основою для розвитку допитливостi. Існують численнi складнi причини того, чому колодязь пересихае, але чомусь точиться так мало дискусiй про емоцii й зацiкавлення ними. Дослiдження показали, що причини того, як сильно чи як мало ми цiнуемо емоцii, полягають в тому, чому нас навчали або що ми бачили в дитинствi. Цiннiсть емоцiй зазвичай визначае поеднання кiлькох iз семи наведених нижче причин. 1. Бути емоцiйним означае бути вразливим, а вразливiсть – це слабкiсть. 2. Не запитуй. Не розповiдай. Ти можеш вiдчувати якi завгодно емоцii, але ти нiчого не здобудеш, розповiдаючи про це iншим. 3. Нам недоступна мова емоцiй або повний емоцiйний словник, тому ми мовчимо або смiемося над ними. 4. Обговорення емоцiй – це легковажнiсть, потурання власним примхам i марнування часу. Це не для таких людей, як ми. 5. Ми настiльки глухi до почуттiв, що тут i обговорювати нема чого. 6. Невизначенiсть занадто некомфортна. 7. Копирсання у собi й питання призводять до неприемностей. Я можу дiзнатися щось таке, чого не хочу або не маю знати. Коли я була маленькою, навiть погляд мигцем у новий свiт провокував потiк цiкавостi. Якщо я натикалася на незнайоме слово в книжцi, я шукала його значення. Якщо в телевiзiйнiй програмi згадували острiв у Тихому океанi, я мчала по Британську енциклопедiю, благаючи Бога, щоб там виявилися кольоровi фотографii. Я хотiла дiзнатися бiльше про все. Окрiм емоцiй. Я так i виросла з пересохлим емоцiйним колодязем. Я не прагнула дiзнатися бiльше, позаяк не знала, що тут можна ще щось дiзнатися: ми не обговорювали почуття. Ми не пiддавалися вразливостi. Якщо емоцii нас приголомшували так, що сльози або страх фiзично проломлювали нашу тверду крицю, нам негайно i не надто делiкатно нагадували, що емоцiями у вирiшеннi проблем не зарадиш – вони тiльки ускладнять усе. Дii, а не почуття вирiшують проблеми. Моя емоцiйна освiта почалася пiд кiнець пiдлiткового вiку, коли моя мати порушила всi табу нашоi родини i зважилась на психотерапiю. Наша сiм’я нагадувала чимало iнших: ми тихо вибухали. Це було на початку 1980-х, i ми жили в передмiстi Г’юстона. Про мою школу, серед декiлькох iнших, розповiли в загальнонацiональних новинах через низку самогубств серед учнiв. Моi брати, сестри i я – усi ми були заблудлими. Ми були дикунами, за якими здебiльшого нiхто не наглядав. Так само, як i чимало х’юстонцiв, що пережили нафтову кризу на початку 1980-х, моi батьки намагалися звести кiнцi з кiнцями й вiдтермiнувати неминучу втрату всього, що мали. Якою б темною й складною не була ситуацiя, ми нiколи не обговорювали наших справ i почуттiв, поки моя мама не пiшла на психотерапiю. Що бiльше вона цiкавилася своiм та нашим життям i почуттями, то гiрше ставало. Здавалося, стражданням, обуренню i болю не буде кiнця. Я не була впевнена, що це того вартувало. Але моя мати, яка жила завдяки сигаретам Merit, дiетичнiй содовiй та iнстинкту самозбереження, вважала свое емоцiйне пiзнання питанням життя i смертi. Ми запитували себе, чому вiдбуваеться вибух почуттiв: тому, що ми нiколи не зiзнавалися собi в почуттях i не замислювалися про власнi страждання, або тому, що ми порушуемо правила i занадто цiкавимося своiми почуттями? Коли ми зростали, нас вчили цьому другому. Але, попри все, моя мама змiцнювалася духом пiсля тривалого, повiльного падiння, яке почалося, коли менi було близько дванадцяти рокiв. Упродовж декiлькох наступних рокiв вона змоделювала свою поведiнку i навчила нас тому, що дiзналася на терапевтичних сеансах, i ця маленька iскорка призвела до невгасимих перетворень у нашiй родинi. Це також призвело до кiлькох рокiв невимовних страждань i дискомфорту та випалило вщент чимало з того, у що ми вiрили, у тому числi шлюб моiх батькiв. Хоча iхне розлучення було правильним вчинком, проте розбило серця усiм нам. Але, як писав поет Мiзута Масахiде, «хлiв згорiв дотла / тепер / я можу побачити мiсяць».[34 - Mizuta Masahide (1994). In The little Zen companion, comp. Schiller, D. New York: Workman Publishing.] Урештi емоцiйна пожежа не тiльки освiтила все по-новому, але й пiдживила грунт, i, посадивши кiлька зернин, ми отримали любов i оновлення. Якби протягом тих лютих, темних днiв хтось сказав менi, що врештi все складеться якнайкраще, якщо ми говоритимемо про своi почуття i встановлюватимемо межi, i що одного дня моi розлученi батьки зi своiми новими партнерами прийдуть до шпиталю, щоб привiтати мене з народженням дитини, я б назвала цю людину брехуном. Те, що було вiдбудоване з руiн, далеке вiд досконалостi: досi залишаеться бiль i родиннi битви – суперечки, розчарування в стосунках, зраненi почуття й випадковi зриви, але удаванiсть i мовчання назавжди вiдiйшли. Вони просто бiльше не дiють. Цей досвiд i його вiддаленi в часi наслiдки розпалили в менi iскру цiкавостi до емоцiй, яка все ще продовжуе палати. Ця iскра пiдштовхнула мене до вибору професii i, ймовiрно, спонукала врештi знайти психотерапевта, який, розчаровуючи мене i жахаючи, пiдштовхнув до бiльшого зацiкавлення емоцiями. Я гадаю, що готовнiсть взаемодiяти на емоцiйному рiвнi спричинилася до того, що я досi в шлюбi з чоловiком, якого кохаю, i пишаюся тим, як ми виховуемо своiх дiтей. «Пiдкачування насосом» навчило мене цiкавитися емоцiями. І якщо ви запитаете, чи може едина iскра розпалити революцiйне полум’я, подумайте про це: якби моя мама заперечувала своi емоцii i бiль, сумнiваюся, що ця книжка з’явилася б взагалi. Часто досить однiеi смiливоi людини, щоб змiнити траекторiю усiеi родини або будь-якоi системи. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22979890&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Hartman, A. (1990). Many ways of knowing. Social Work, 35, 1: 3–4. 2 Вiдома музична група. (Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше.) 3 Brown, B. (2010). The gifts of imperfection: Let go of who you think you’re supposed to be and embrace who you are. Center City, Minn.: Hazelden; Brown, B. (2012). Daring greatly: How the courage to be vulnerable transforms the way we live, love, parent, and lead. New York: Gotham Books. 4 Roosevelt, T. (1910). «Citizenship in a Republic», промова в Сорбоннi, Париж, 23 квiтня 1910 року. www.theodore-roosevelt.com/images/research/speeches/maninthearena. 5 Masterpiece’s Sherlock: Moffat, S. (2014). «His Last Vow,» Sherlock, третiй сезон, епiзод 3, BBC Home Entertainment. 6 Tennyson, A. (2003). In memoriam A. H. H., ed. Gray, E. I. Norton Critical Edition. New York: W. W. Norton. Уперше надруковано в 1850 видавництвом «Moxon». 7 Джерело: failforward.org/vision and failforward.org/the-team. 8 David Gray, «My Oh My»: Gray, D., and McClune, C. (1998). «My Oh My,» White Ladder, Iht Records. 9 Zak, P. J. (2012). The moral molecule: The source of love and prosperity. New York: Dutton. 10 Rohr, R. (2004). Adam’s return: The five promises of male initiation. New York: Crossroad Publishing. 11 Cohen, L. (1984). “Hallelujah,” Various Positions, Columbia Records. 12 “In Spite of Ourselves”: Prine, J. (1999). “In Spite of Ourselves,” with DeMent, I., on In Spite of Ourselves, Oh Boy Records. 13 Fast Company, 184, квiтень 2014: Catmull the wise, 68–74; Catmull, E., and Tetzeli, R. At some point, all our movies suck, 64–66; Inside the Pixar braintrust, 67–74. 14 Creativity, Inc.: Catmull, E., and Wallace, A. (2014). Creativity, Inc.: Overcoming the unseen forces that stand in the way of true inspiration. New York: Random House. 15 The Alchemist: Coelho, P. (1998). The alchemist. San-Francisco: Harper Collins. 16 Suetonius. (2000). The lives of the Caesars, trans. Edwards, C. Oxford World’s Classics. New York: Oxford University Press. 17 Tuckman, B. W. (1965). Developmental sequence in small groups. Psychological Bulletin, 63, 6: 384–399. 18 Campbell, J. (2008). The hero with a thousand faces, 3rd ed. Novato, Calif.: New World Library. 19 Campbell, J. (2008) The hero with a thousand faces, 3rd ed. Novato, Calif.: New World Library; Jung, C. G. (1980) The archetypes and the collective unconscious, trans. Hull, R. F. C. Collected works, 2nd ed., vol. 9, pt. 1. Princeton, N.J.: Princeton University Press. First published in 1959 by Princeton University Press. 20 Thompson, H. S. (1988). Generation of swine: Tales of shame and degradation in the ’80s. Gonzo papers, vol. 2. New York: Summit Books. 21 Elliott, T., and Rossio, T. (2006) Pirates of the Caribbean: Dead Man’s Chest, Walt Disney Studios Home Entertainment. 22 Larsen, R. (2009). The selected works of T. S. Spivet. New York: Penguin Press. 23 Wolf, G. (1996). Steve Jobs: The next insanely great thing. Wired, 4.02, February 1996. Джерело: archive.wired.com/wired/archive/4.02/jobs_pr.html. 24 Interview conducted by Brenе Brown on July 18, 2014. 25 Campbell, J., and Moyers, B. (1991). The power of myth. New York: Anchor Books. 26 Platek, B. (2008). Through a glass darkly: Miriam Greenspan on moving from grief to gratitude. The Sun, 385, сiчень 2008. Джерело: thesunmagazine.org/issues/385/through _a_ glass_darkly. 27 Greenspan, M. (2003). Healing through the dark emotions: The wisdom of grief, fear, and despair. Boston: Shambhala Publications. 28 Death of a genius: His fourth dimension, time, overtakes Einstein. (1955) Life 38, 18: 61–64. 29 Gruber, M. J., Gelman, B. D., and Ranganath, C. (2014). States of curiosity modulate hippocampus- dependent learning via the dopaminergic circuit. Neuron, 84, 2: 486–496; Kang, M. J., Hsu, M., Krajbich, I. M., Loewenstein, G., McClure, S. M., Wang, J. T., and Camerer, C. F. (2009). The wick in the candle of learning: Epistemic curiosity activates reward circuitry and enhances memory. Psychological Science, 20, 8: 963–973; Leonard, N. H., and Harvey, M. (2007). The trait of curiosity as a predictor of emotional intelligence. Journal of Applied Social Psychology, 37, 8: 1545–1561; Leslie, I. (2014). Curious: The de-sire to know and why your future depends on it. New York: Basic Books; Tough, P. (2012). How children succeed: Grit, curiosity, and the hidden power of character. Boston: Houghton Mifflin Harcourt. 30 Plomer, W. (1978). Electric delights. London: Jonathan Cape. 31 Gruber, M. J., Gelman, B. D., and Ranganath, C. (2014). States of cu-riosity modulate hippocampus-dependent learning via the dopa-minergic circuit. Neuron, 84, 2: 486–496. 32 Leslie, I. (2014). Curious: The desire to know and why your future de-pends on it. New York: Basic Books. 33 Loewenstein, G. (1994). The psychology of curiosity: A review and reinterpretation. Psychological Bulletin, 116, 1: 75–98. 34 Mizuta Masahide (1994). In The little Zen companion, comp. Schiller, D. New York: Workman Publishing.