Все те незриме свiтло
Ентонi Дорр


Бестселер вiд лауреата престижних лiтературних премiй! Захоплива та зворушлива iсторiя слiпоi французькоi дiвчинки i боязкого нiмецького хлопчика, якi пiд час Другоi свiтовоi намагаються, хто як може, вижити у круговертi вiйни, не втратити здатнiсть любити i врятувати найдорожчих людей…

Це книга про кохання i смерть, про те, що з нами робить вiйна, i про те, що невидиме свiтло переможе навiть найбезнадiйнiшу темряву.





Ентонi Дорр

Все те незриме свiтло



Присвячую Вендi Вейл

1940–2012


У серпнi 1944 року древня фортеця Сен-Мало, найблискучiша прикраса Смарагдового узбережжя французькоi провiнцii Бретань, була майже цiлком знищена пожежею… Із 865 будiвель, оточених мурами, вистояли лише 182, та й тi зазнали рiзних руйнувань.

    Фiлiп Бек

Ми не змогли б прийти до влади чи користуватися нею так, як це робили, якби не мали радiо.

    Йозеф Геббельс






Нульовий роздiл

7 серпня 1944 року





Листiвки


Смерком вони сиплються з неба. Перелiтають через фортечнi мури, перекидаються через дахи, пурхають у западини мiж будинками. Цiлi вулицi вкритi вихорами листiвок, сяйливо бiлих на тлi брукiвки. «Термiнове повiдомлення жителям мiста! – написано на них. – Негайно виходьте на вiдкриту мiсцевiсть».

Зростае приплив. Висить маленький жовтий серпик мiсяця. На дахах приморських готелiв зi схiдного боку i в садах за ними шiсть пiдроздiлiв американськоi артилерii закладають запальнi набоi в жерла бомбометiв.




Бомбардувальники


Вони летять через Ла-Манш опiвночi. Їх дванадцять, i вони названi на честь пiсень: «Зоряний пил», «Штормова погода», «У доброму гуморi» й «Озброена крихiтка».[1 - Stardust («Зоряний пил») – популярна джазова пiсня 1927 року американського композитора Хогi Кармайкла. Stormy Weather («Штормова погода») – пiсня, написана 1933 року американцями Гарольдом Арленом та Тедом Келером. In the Mood («У доброму гуморi») – пiсня, написана американцем Джо Гарлендом, стала вiдомою у виконаннi Гленна Мiллера. Pistol-Packin’ Mama («Озброена крихiтка») – пiсня, написана 1943 року американцем Алом Декстером. – Прим. ред.] Море переливаеться далеко внизу, вкрите незлiченними гребенями пiнявих хвиль. Уже скоро навiгацiйнi прилади розпiзнають низькi, освiченi мiсяцем, брили островiв, вишикуваних уздовж горизонту.

Францiя.

Потрiскують перемовнi пристроi. Помалу, ледь не лiниво, бомбардувальники скидають висоту. Вузькi смужки червоного свiтла тягнуться вiд зенiток угору й униз узбережжям. З’являються темнi розбитi кораблi, затопленi або розтрощенi, один без носа, iнший, догораючи, мерехтить. На найвiддаленiшому островi охопленi панiкою вiвцi бiгають зигзагами помiж каменiв.

У кабiнi кожного лiтака бомбардир вглядаеться в прицiл i рахуе до двадцяти. Чотири, п’ять, шiсть, сiм… Бомбардирам мiсто-фортеця на все ближчому гранiтному виступi скидаеться на бридкий зуб, на щось чорне й небезпечне, на останнiй нарив, який треба розтяти.




Дiвчина


У закутку мiста, у високому й вузькому будинку номер чотири по рю Воборель, на останньому, шостому поверсi незряча шiстнадцятирiчна дiвчина на iм’я Марi-Лор Леблан стоiть на колiнах бiля низького столика, повнiстю зайнятого моделлю. Це мiнiатюра мiста, у якому вона тепер живе, що складаеться з пропорцiйно зменшених копiй сотень будинкiв, магазинiв i готелiв, оточених мурами. Ось церква з продiрявленою гострою верхiвкою, й огрядний старий Шато де Сан-Мало, i ряди приморських садиб, усипаних димарями. Грацiйна дерев’яна пристань дугою вигинаеться вiд пляжу, що зветься Пляж дю Моль; елегантний, укритий сiтчастим вiзерунком портик накривае ринок морепродуктiв; дрiбнi лавки, найменшi з яких розмiром як яблучнi зернятка, поцяткували крихiтнi майдани.

Марi-Лор проводить кiнчиками пальцiв уздовж сантиметрових перил, що увiнчують фортечнi мури, описуючи нерiвну зiрку по периметру моделi. Знаходить просвiт згори на стiнах, звiдки чотири церемонiальнi гармати направленi на море.

– Бастьйон д’ля Олянд, – шепоче вона, i ii пальцi спускаються крихiтними сходами. – Рю де Кордье. Рю Жак Картье.

У кутку кiмнати стоять два поцинкованi вiдра, у яких по вiнця води. «Наповнюй iх, – казав iй двоюрiдний дiдусь, – коли можеш. І ванну на третьому поверсi. Хiба знаеш, коли знову вимкнуть воду».

Їi пальцi повертаються до церковного шпиля, а далi на пiвдень, до Дiнанських ворiт. Увесь вечiр вона проводила пальцями по моделi, чекаючи свого двоюрiдного дiдуся Етьена, господаря цього будинку, що пiшов iз дому минулоi ночi, доки вона спала, й ще не повернувся. І тепер знову нiч, годинник зробив ще один оберт, у всьому кварталi тихо, i iй не спиться.

Вона чуе бомбардувальники за п’ять кiлометрiв. Усе гучнiший шум, схожий на радiоперешкоди. Або гул усерединi мушлi.

Коли вона вiдчиняе вiкно в спальнi, рев лiтакiв гучнiшае. Бiльше цiеi жахливо тихоi ночi не чути нiчого: нi двигунiв, нi голосiв, нi брязкоту. Нi сирен. Нi стукоту крокiв по брукiвцi. Не чути навiть чайок. Лиш високий приплив нахльостуе на пiдвалини мiських стiн унизу, за шiсть поверхiв i квартал вiд неi.

І ще щось.

Щось м’яко ляпотить, дуже близько. Вона прочиняе лiву вiконницю й проводить пальцями по перекладинi правоi. Там застряг аркуш паперу.

Вона пiдносить його до носа. Аркуш пахне свiжим чорнилом. Може, бензином. Папiр ще хрусткий, недовго пробув надворi.

Марi-Лор вагаеться бiля вiкна, стоячи в самих панчохах, у неi за спиною ii спальня, мушлi, розкладенi на комодi, камiнчики вздовж плiнтуса. Їi цiпок стоiть у кутку, товстий роман шрифтом Брайля чекае на лiжку сторiнками вниз. Гул лiтакiв наростае.




Юнак


За п’ять вулиць на пiвнiч свiтловолосий вiсiмнадцятирiчний нiмецький солдат на iм’я Вернер Пфеннiг прокидаеться пiд слабкий уривчастий гул, трохи гучнiший за дзижчання. Нiби десь вiддалiк мухи б’ються об шибку.

Де це вiн? Солодкий, трохи хiмiчний запах рушничноi оливи, необробленого дерева вiд недавно збитих ящикiв для набоiв; нафталiновий запах старих покривал – вiн у готелi. Точно. L’h?tel des Abeilles, «Бджолиний готель».

Ще нiч. Ще рано.

Вiд моря долинають свист i гуркiт; вогонь зенiтноi артилерii наростае.

Капрал протиповiтряних сил поспiшае в бiк сходiв.

– Спускайся в пiдвал, – гукае вiн через плече, i Вернер вмикае свiй польовий лiхтар, згортае ковдру в наплiчник i вибiгае в коридор.

Не так давно «Бджолиний готель» був приемною мiсциною з яскраво-блакитними вiконницями на фасадi, устрицями на льоду з власного кафе й офiцiантами-бретонцями в краватках-метеликах, що натирали склянки за шинквасом. Вiн пропонував двадцять один номер iз морськими краевидами й комин у вестибюлi завбiльшки з вантажiвку. Парижани, що приiжджали сюди на вихiднi, пили тут аперитиви, а до них – заiжджi посланцi республiки: мiнiстри й вiце-мiнiстри, абати й адмiрали, а за кiлька столiть до них – обвiтренi корсари: вбивцi, грабiжники, мародери, моряки.

А до цього, перш нiж тут облаштували готель, цiлих п’ять столiть тому, цей будинок належав капiтановi капера, який покинув морський розбiй i став вивчати бджiл на пасовиськах за Сен-Мало, нашкрябуючи записи в блокнотах i смакуючи медом просто зi стiльникiв. Горiшнi одвiрки й досi прикрашають дубовi гребенi з вирiзьбленими джмелями; укритий плющем фонтан у внутрiшньому дворику мае форму вулика. Вернеровi особливо подобаються п’ять вицвiлих фресок на стелях найбiльших горiшнiх кiмнат, де бджоли завбiльшки з дiтей ширяють на тлi блакитних задникiв – великi ледачi трутнi й трударi з прозорими крилами; де мало не триметрова багатоока бджолина матка з золотавим пухнатим черевцем звиваеться на стелi над шестикутною ванною.

За останнi чотири тижнi готель перетворився на фортецю. Солдати пiдроздiлу австрiйських протиповiтряних сил забили кожне вiкно, перевернули кожне лiжко. Вони укрiпили вхiд, заставили сходовi майданчики дерев’яними ящиками з артилерiйськими набоями. На четвертому поверсi готелю, де кiмнати iз зимовими садами й французькими балконами виходять просто на фортечнi мури, поселилася стара швидкiсна зенiтна гармата пiд назвою «Вiсiм-вiсiм», здатна вистрелювати майже десятикiлограмовi набоi на чотирнадцять iз гаком кiлометрiв.

«Їi величнiсть», так австрiйцi називають свою гармату. Впродовж останнього тижня вони доглядали за нею, як робочi бджоли за маткою. Залили в неi оливи, перефарбували ii дуло, змастили ii колеса та поскладали до нiг мiшки з пiском, мов дари.

Велична «Вiсiм-вiсiм», смертельно небезпечна монархиня, що мала б захищати iх усiх.

Вернер на сходовому майданчику, на пiвдорозi до першого поверху, коли «Вiсiм-вiсiм» вистрелюе двiчi поспiль. Це вперше вiн почув пострiл iз гармати зблизька – звук такий, наче вiдiрвало горiшню частину готелю. Вернер зашпортуеться й затуляе долонями вуха. Вiбрацiя прокочуеться стiнами донизу, до фундаменту, а тодi знову вгору.

Вiн чуе, як австрiйцi двома поверхами вище пiдповзають до гармати, перезаряджають ii, а тодi все вiддаленiшi рiзкi звуки обох набоiв, як тi просвистують у повiтрi над океаном, уже за три з гаком кiлометри вiд них. Один iз солдатiв спiвае, усвiдомлюе вiн. Або ж, мабуть, навiть не один. Може, вони всi спiвають. Восьмеро вiйськових iз Люфтваффе, жоден iз яких не проживе й години, спiвають своiй монархинi любовну пiсню.

Вернер поспiшае через вестибюль за променем зi свого польового лiхтаря. Гармата вистрiлюе втрете, й десь близько розбиваеться скло, й потоки сажi з гуркотом ллються димарем, а стiни готелю бринять, мов ударений дзвiн. Вернер непокоiться, що звук виб’е йому зуби.

Вiн вiдчиняе дверi в пiдвал i завмирае на мить, йому паморочиться в головi.

– Оце й усе? – питае вiн. – Вони й справдi наступають?

Але хто йому вiдповiсть?




Сен-Мало


У будинках обабiч вулиць останнi неевакуйованi мiстяни прокидаються, стогнуть, зiтхають. Старi дiви, повii, чоловiки за шiстдесят. Маруди, колаборацiонiсти, скептики, пияки. Черницi рiзних орденiв. Бiдняки. Упертi. Слiпi.

Хтось поспiшае до протибомбових сховищ. Хтось каже собi, що це просто навчальна тривога. Хтось затримуеться захопити ковдру, молитовник чи колоду гральних карт.

Боi почалися два мiсяцi тому. Шербур звiльнили, Кан звiльнили, Ренн теж. Половина захiдноi Францii звiльнена. На сходi совiти вiдбили Мiнськ; польська Армiя Крайова бунтуе у Варшавi; кiлька газет осмiлiли аж до припущення, що настав переломний момент.

Але не тут. Не в цiй останнiй цитаделi на краю континенту, не в цьому останньому нiмецькому опорному пунктi на бретонському узбережжi.

Тут, перешiптуються люди, нiмцi вiдновили два кiлометри пiдземних коридорiв пiд середньовiчними стiнами; тут збудували новi системи оборони, новi трубопроводи, новi шляхи для вiдступу, пiдземнi комплекси гiдноi подиву складностi. Пiд напiвострiвним фортом Ла Сiте, через рiчку вiд старого мiста, е кiмнати з перев’язувальними матерiалами, кiмнати з амунiцiею, навiть пiдземний госпiталь, принаймнi так кажуть. Там провiтрюване примiщення, е цистерна для води на двiстi тисяч лiтрiв i прямий зв’язок iз Берлiном. Там вогнеметнi мiни-пастки, доти з перископiчними прицiлами; нiмцi наскладали досить боеприпасiв, щоб вистрiлювати набоi в море весь день, щодня, цiлий рiк.

Тут, шепочуть вони, з тисяча нiмцiв, готових загинути. Або п’ять тисяч. А то й бiльше.

Сен-Мало. Вода оточуе мiсто з чотирьох бокiв. Його зв’язок iз рештою Францii щонайтонший: дамба, мiст, пiщана коса. Ми насамперед малонцi, кажуть жителi Сен-Мало. Потiм – бретонцi. Французи – якщо на це ще лишаеться мiсце.

При свiтлi зливи гранiт виблискуе синiм. За найвищих припливiв море прокрадаеться аж у пiдвали середмiстя. За найнижчих вiдпливiв порослi мушлями краi тисяч уламкiв кораблiв стирчать над водою.

За три тисячолiття цей невеликий мис бачив багато облог.

Але такоi – нiколи.

Бабуся притискае верескливого малюка до грудей. За кiлометр вiд неi, за районом Сен-Серван, пияк, помочившись на вулицi, знiмае з огорожi листок паперу. «Термiнове повiдомлення жителям мiста! – написано на нiй. – Негайно виходьте на вiдкриту мiсцевiсть».

На островах виблискують вогнем зенiтки, великi нiмецькi гармати в старому мiстi знову зi свистом випускають залп, а триста вiсiмдесят французiв, ув’язнених в острiвному фортi Насьональ, за чверть милi вiд берега збиваються докупи в залитому мiсячним свiтлом дворику й дивляться на небо.

Пiсля чотирьох рокiв облоги що принесе iм ревiння все ближчих бомбардувальникiв? Порятунок? Загибель?

Ляскiт рушничних пострiлiв. Барабанний стукiт зенiток. Десяток голубiв, що всiлися на церковному шпилi, прямовисно шугають донизу й роблять коло над морем.




Будинок номер чотири по рю Воборель


Марi-Лор Леблан одним-одна стоiть у своiй кiмнатi, нюхаючи листiвку, яку не може прочитати. Виють сирени. Вона зачиняе вiконницi й замикае вiкно на клямку. Щомитi лiтаки наближаються; кожна секунда – це втрачена секунда. Їй треба було б бiгцем спускатися. Їй треба було б дiстатися до кутка в кухнi, звiдки маленький люк веде в погрiб, повен пилу, поточених мишами килимiв i старезних валiз, яких давно нiхто не вiдчиняв.

Натомiсть вона повертаеться до столу в ногах лiжка й стае на колiна поряд iз моделлю мiста.

Знову ii пальцi знаходять фортечнi мури, Бастьйон д’ля Олянд, маленькi сходи, що ведуть униз. У цьому вiкнi, отут, у справжньому мiстi, якась панi вибивае килими щосуботи. Із цього ось вiкна одного разу хлопчик крикнув: «Дивися пiд ноги, ти що, слiпа?»

Вiконне скло дрижить у рамах. Зенiтки випускають ще один залп. Земля ще трiшечки прокручуеться навколо своеi осi.

Пiд ii пальцями мiнiатюрна рю д’Естре перетинаеться з мiнiатюрною рю Воборель. Їi пальцi звертають направо, ковзають дверними прорiзами. Перший, другий, третiй. Четвертий. Скiльки разiв вона це вже робила?

Номер чотири – високий, схожий на занехаяне пташине гнiздо будинок ii двоюрiдного дiдуся Етьена. Будинок, у якому вона прожила чотири роки. У якому, на шостому поверсi, вона сама-одна стоiть на колiнах, а дванадцять американських бомбардувальникiв iз ревом летять у ii бiк.

Вона натискае на крихiтнi вхiднi дверi, спрацьовуе прихована засувка, i маленький будиночок вiддiляеться вiд моделi. Вiн завбiльшки з пачку сигарет ii батька.

Тепер бомбардувальники так близько, що пiдлога пiд ii колiньми починае пульсувати. У коридорi дзвенять кришталевi пiдвiски на люстрi над сходами. Марi-Лор повертае димаря на мiнiатюрному будиночку на дев’яносто градусiв. А тодi забирае три дерев’янi планочки, якi слугують йому за дах, i перевертае його.

Їй на долоню падае камiнь.

Вiн холодний. Завбiльшки з голубине яйце. Формою схожий на краплю.

Марi-Лор затискае крихiтний будинок в однiй долонi, а камiнь – в iншiй. Кiмнатка здаеться хисткою, ненадiйною, наче гiгантськi пальцi ось-ось проламають ii стiни.

– Papa?[2 - Тато (фр.). – Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.] – шепоче вона.




Пiдвал


Пiд вестибюлем «Бджолиного готелю» – корсарiв пiдвал, вирубаний у фундаментi. Позаду ящикiв, шаф i панелей для iнструментiв стiни з голого гранiту. Стелю пiдпирають три обтесанi вручну масивнi балки, яких кiньми приволокли з древнього бретонського лiсу й поставили на мiсце кiлька столiть тому.

Через едину електричну лампочку все залите хиткою тiнню.

Вернер Пфеннiг сидить на розкладному стiльцi за верстаком, перевiряе рiвень зарядженостi батареi й одягае навушники. Його радiо – двонаправлений приймач-передавач, обшитий сталлю, з антеною завдовжки пiвтора метра. Вiн дае Вернеровi змогу зв’язуватися з вiдповiдним приймачем угорi, з двома iншими зенiтними батареями в стiнах мiста i з пiдземним штабом вiйськ гарнiзону по той бiк рiки.

Нагрiваючись, приймач гуде. Коригувальник вогню читае координати в мiкрофон, а артилерист iх повторюе. Вернер тре очi. За ним повно конфiскованих скарбiв, аж до стелi: скрученi гобелени, старовиннi пiдлоговi годинники, гардероби, велетенськi пейзажi, помережанi дрiбними трiщинками. На полицi навпроти Вернера стоять вiсiм чи дев’ять гiпсових голiв, про призначення яких вiн не може здогадатися.

Дебелий фельдфебель Франк Фолькгаймер спускаеться вузькими дерев’яними сходами й нахиляе голову пiд балками. Вiн лагiдно всмiхаеться Вернеровi, сiдае на стiлець iз високою спинкою, оббитий золотавим шовком, i кладе на колiна рушницю, що тепер здаеться заледве бiльшою за диригентську паличку.

– Почалося? – питае Вернер.

Фолькгаймер кивае. Вiн вимикае свого польового лiхтаря i змахуе дивовижно витонченими вiями в напiвтемрявi.

– Довго це триватиме?

– Недовго. Тут ми в безпецi.

Інженер Бернд приходить останнiй. Вiн дрiбний, косоокий, iз безбарвним волоссям. Бернд зачиняе за собою дверi в пiдвал, замикае iх на засув i сiдае посерединi дерев’яних сходiв iз похмурим виразом на обличчi, вiд страху чи хоробростi – важко сказати.

Тепер, коли дверi зачиненi, гудiння сирен м’якшае. Над ними мерехтить пiдвальна лампочка.

«Вода, – згадуе Вернер. – Я забув воду».

Із вiддаленого кута мiста долинають вибухи зенiтноi батареi, а тодi «Вiсiм-вiсiм» нагорi знову стрiляе, гучна, смертельна, й Вернер слухае, як набоi зi свистом злiтають у повiтря. Водоспади пилу ллються зi стелi. У навушниках Вернер чуе, як австрiйцi нагорi досi спiвають.

…auf d’Wulda, auf d’Wulda, da scheint d’Sunn a so gulda…[3 - «На Влтавi, на Влтавi, де свiтить сонце золоте» (нiм.) австрiйська народна пiсня.]

Фолькгаймер сонно шкрябае пляму на штанах. Бернд грiе подихом складенi човником руки. Приймач iз трiском повiдомляе швидкiсть вiтру, тиск повiтря, траекторii. Вернер згадуе дiм: фрау Елену, що, нахилившись над його маленькими черевичками, зав’язуе кожну шнурiвку на подвiйний бантик. Зiрки, що пропливали повз його вiкно. Свою молодшу сестру, Юту, з клаптиковою ковдрою на плечах i навушником вiд радiо в лiвому вусi.

Чотирма поверхами вище австрiйцi закладають ще один набiй у димливий гузiвник гармати «Вiсiм-вiсiм», удруге перевiряють кут горизонтальноi наводки i затуляють вуха, коли гармата вистрелюе, але тут, унизу, Вернер чуе тiльки радiоголоси свого дитинства. Богиня iсторii дивилася вниз на Землю. Очищення можна досягнути лише через найгарячiший вогонь. Вiн бачить лiс сухих соняхiв. Вiн бачить зграю чорних шпакiв, що розлiтаються з дерева.




Бомбова злива


Сiмнадцять, вiсiмнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Ось пiд прицiлами мчить море. А тепер – верхiвки дахiв. Двое менших лiтакiв утворюють димовий коридор, головний бомбардувальник вiдкривае вогонь, одинадцять iнших беруть iз нього приклад. Бомби падають навскiс, лiтаки миттю здiймаються.

Небо знизу заплямовуеться темними бризками. Двоюрiдний дiдусь Марi-Лор, замкнений iз кiлькома сотнями iнших за воротами форту Насьональ, за пiвкiлометра вiд берега, примружуеться й думае: «Сарана», – i з його пам’ятi, з якоiсь укритоi павутиною години в парафiяльнiй школi, виринае притча зi Старого Заповiту: «Немае царя в сарани, але вся вона в строi бойовiм виходить».[4 - Переклад І. Огiенка.]

Диявольський рiй. Квасоля з перекинутого мiшка. Сотня розiрваних чоток. Тисячi метафор, але iх усiх не досить: сорок бомб на лiтак, разом чотириста вiсiмдесят, тридцять три тонни вибухiвки.

Лавина сходить на мiсто. Буревiй. Чайнi чашки зсовуються на полицi. Картини зiслизають iз гвiздкiв. За чверть секунди сирен уже не чути. Нiчого не чути. Гул стае такий гучний, що можуть лопнути слуховi перетинки.

Зенiтнi гармати випускають останнi набоi. Дванадцять бомбардувальникiв, неушкодженi, повертаються в синю нiч.

На шостому поверсi будинку номер чотири по рю Воборель Марi-Лор залiзае пiд лiжко й притискае до грудей камiнь та маленьку модель будинку.

У пiдвалi пiд «Бджолиним готелем» гасне едина лампочка.




Роздiл 1

1934 рiк





Нацiональний музей природничоi iсторii


Марi-Лор Леблан – шестирiчна парижанка, височенька, веснянкувата, i мае слабкий зiр, що швидко псуеться. Батько вiдправляе ii на дитячу екскурсiю музеем, у якому працюе. Гiд – старенький горбань, сам ледь вищий за дитину. Щоб привернути увагу, вiн стукае кiнчиком цiпка по пiдлозi, а тодi веде десяток своiх опiканцiв через сади у виставковi зали.

Дiти споглядають, як технiки блоками пiдiймають стегнову кiстку динозавра. У комiрчинi дивляться на опудало жирафа, у якого на спинi зносилися шматки шкури. Зазирають у шафу опудальника, шухляди якоi повнi пiр’я, кiгтiв i скляних очей; гортають двохсотлiтнiй альбом iз гербарiем, прикрашений орхiдеями, роменом i травами.

Урештi вони пiдiймаються шiстнадцятьма сходинками в залу мiнералогii. Гiд показуе iм агат iз Бразилii, фiолетовий аметист i метеорит на пiдставцi, старий, каже вiн, як сама Сонячна система. А тодi ключем веде iх униз двома крученими сходовими маршами й уздовж кiлькох коридорiв i зупиняеться перед залiзними дверима з единою замковою щiлиною.

– Кiнець екскурсii, – оголошуе вiн.

– Але що ж там? – питае одна з дiвчаток.

– За цими дверима ще однi замкненi дверi, трохи меншi.

– А що за ними?

– Третi замкненi дверi, ще меншi.

– А за ними?

– Четвертi дверi, а тодi п’ятi, i так далi, до тринадцятих, невеличких замкнених дверей, не бiльших за черевик.

Дiти нахиляються вперед.

– А за ними?

– А за тринадцятими дверима, – гiд змахуе неймовiрно зморшкуватою рукою, – «Море полум’я».

Дiти зацiкавлено топчуться на мiсцi.

– Та годi. Хiба ви нiколи не чули про «Море полум’я»?

Дiти хитають головами. Марi-Лор мружиться, дивлячись на голi лампочки, що висять уздовж стелi щокiлька метрiв; вона навколо кожноi з них бачить ореол веселкових кольорiв.

Цiпок повисае в гiда на зап’ястi, вiн потирае долонi.

– Це довга iсторiя. Розказати вам?

Дiти кивають.

Вiн прокашлюеться.

– Кiлька столiть тому, у мiсцi, яке тепер називаеться Борнео, один принц пiдняв iз висохлого рiчища синiй камiнь, бо той йому сподобався. Але дорогою назад до палацу на принца напали люди на конях i загнали ножа йому в серце.

– Ножа в серце?

– Правда?

– Цитьте! – каже хлопчик.

– Злодii вкрали його перснi, його коня, усе його майно. Але через те, що синiй камiнець був затиснутий у долонi, вони його не побачили. Смертельно пораненому принцовi вдалося доповзти додому. Десять днiв вiн лежав непритомний. А на десятий день, на здивування його доглядальниць, сiв, розтиснув кулак i побачив камiнь. Султановi лiкарi сказали, що то було диво, що принц не мав би вижити пiсля такоi страшноi рани. Доглядальницi говорили, що в каменя, певно, е цiлюща сила. А султановi ювелiри повiдомили ще дещо: вони нiколи не бачили такого великого необробленого дiаманта. Їхнiй найталановитiший рiзьбяр шлiфував його вiсiмдесят днiв, а коли закiнчив, камiнь став яскраво-блакитний, блакитний, мов тропiчнi моря, але в центрi мав трохи червоного, нiби полум’я в краплi води. Султан наказав оздобити дiамантом принцову корону, й розказували, що коли молодий принц сидiв на тронi й на нього падало сонце, то камiнь сяяв так яскраво, що на нього неможливо було дивитися, здавалося, наче сам принц зникав серед свiтла.

– А ви певнi, що це правда? – запитала дiвчинка.

– Цить! – шикнув хлопчик.

– Камiнь назвали «Море полум’я». Хтось вiрив, що принц став божеством, що доки в нього е цей камiнь, його неможливо вбити. Але почало вiдбуватися дещо дивне: що довше принц носив свою корону, то бiльше його зраджувала удача. За мiсяць вiн утратив двох братiв: один утонув, а iншого вкусила змiя. За пiвроку його батько помер вiд хвороби. Та й до всього ще й султановi розвiдники повiдомили, що на сходi збираеться величезна армiя. Принц зiбрав разом батькових дорадникiв. Усi сказали, що вiн мае готуватися до вiйни, всi, крiм одного, священика, який переповiв свiй сон. У цьому снi богиня землi повiдомила його, що зробила «Море полум’я» в подарунок своему коханцевi, боговi моря, й послала прикрасу йому рiчкою. Але коли рiчка висохла й принц узяв камiнь, богиня розгнiвилася. Вона прокляла дiамант i кожного, хто ним володiтиме.

Дiти нахиляються вперед, а з ними й Марi-Лор.

– Прокляття було таке: володар каменя житиме вiчно, але, доки триматиме його в себе, на всiх дорогих його серцю людей нескiнченним дощем сипатимуться нещастя.

– Житиме вiчно?

– Але якщо володар викине камiнь у море, доставивши його тому, кому вiн призначений, богиня знiме прокляття. Отож принц, тепер уже султан, думав три днi й три ночi й урештi вирiшив залишити камiнь у себе. Камiнь урятував його життя, вiн думав, що той робив його незнищенним. Вiн наказав вiдрiзати священиковi язика.

– Ой! – вигукнув найменший хлопчик.

– Оце вiн дарма, – сказала найвища дiвчинка.

– Прийшли загарбники, – продовжив доглядач, – i зруйнували палац, убили всiх, кого знайшли, а принца нiхто нiколи бiльше не бачив, i за двiстi рокiв нiхто бiльше нiчого про «Море полум’я» не чув. Хтось казав, що дiамант порiзали на багато менших каменiв, хтось – що вiн досi в принца, а принц тепер у Японii чи Персii, що вiн скромний фермер, який, здаеться, не старiшае.

Отож камiнь випав з iсторii. Допоки одного дня, коли французькому торгiвцевi коштовностями, пiд час його подорожi на голкондськi шахти, що в Індii, не показали величезного дiаманта у формi грушi. Сто тридцять три карати. Майже iдеальна прозорiсть. Великий, як голубине яйце, писав вiн, i блакитний, як море, але iз язиком полум’я всерединi. Вiн вiдлив копiю каменя й вiдправив ii схибленому на коштовностях герцоговi в Лотарингiю, попередивши того про чутки щодо прокляття. Але герцоговi страшенно захотiлося того каменя. Отож торговець привiз його у Європу, i герцог приладнав камiнь до головки свого цiпка й носив його скрiзь iз собою.

– Ой-ой.

– За мiсяць герцогиню спiткала хвороба горла. Двое iхнiх улюблених слуг упали з даху й зламали шиi. А тодi загинув герцогiв единий син. Нещастя сталося, коли той катався на конi. Хоча всi казали, що сам герцог ще нiколи не мав такого доброго вигляду, вiн став боятися виходити з дому, приймати вiдвiдувачiв. Урештi вiн так повiрив у те, що його камiнь був тим самим проклятим «Морем полум’я», що попросив короля заховати його у своему музеi, за умови, що камiнь замкнуть у спецiальному склепi й той склеп не вiдчинятимуть двiстi рокiв.

– І?…

– І минуло сто дев’яносто шiсть рокiв.

Якусь хвилю дiти мовчать. Кiлька починають рахувати на пальцях. А тодi всi як один здiймають руки.

– А нам можна подивитися?

– Нi.

– Навiть не можна вiдчинити першi дверi?

– Нi.

– А ви його бачили?

– Не бачив.

– Тодi звiдки вам знати, що вiн справдi там?

– Треба вiрити iсторii.

– А скiльки вiн коштуе, мосье? За нього можна купити Ейфелеву вежу?

– За такий великий i рiдкiсний дiамант, цiлком iмовiрно, можна купити п’ять Ейфелевих веж.

Дiти зойкають.

– А всi цi дверi тут – щоб захищати дiамант вiд злодiiв?

– Можливо, – вiдповiдае гiд i пiдморгуе, – вони для того, щоб утримувати прокляття всерединi.

Дiти замовкають. Двое чи трое роблять крок назад.

Марi-Лор знiмае окуляри i свiт втрачае форму.

– А чому б, – цiкавиться вона, – просто не взяти дiаманта i не викинути його в море?

Доглядач музею дивиться на неi. Іншi дiти витрiщаються.

– Коли востанне, – зауважуе один зi старших хлопчикiв, – ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?

Лунае смiх. Марi-Лор хмуриться. Це ж просто залiзнi дверi з мiдною щiлиною для ключа.

Екскурсiя закiнчуеться, дiти розбiгаються, й Марi-Лор повертаеться до свого батька у Велику залу. Вiн поправляе окуляри в неi на носi й витягае листок iз ii волосся.

– Добре розважилася, ma chеrie?[5 - Моя люба (фр.).]

Маленький брунатний хатнiй горобчик злiтае з балок i сiдае на кахлi навпроти неi. Марi-Лор простягае розкриту долоню. Горобчик нахиляе голову, роздумуючи. А тодi летить геть.

За мiсяць вона зовсiм втрачае зiр.




Цольферайн


Вернер Пфеннiг зростае за п’ятсот кiлометрiв на пiвнiчний схiд вiд Парижа, у нiмецькому мiстi, яке зветься Цольферайн – вугiльновидобувному комплексi за Ессеном площею пiвтори тисячi гектарiв. Це земля крицi, земля антрациту, повна дiрок земля. Димлять труби, локомотиви котяться туди-сюди естакадами й голi дерева стоять на купах жужелицi, як скелети, що тягнуть руки з пiдземного свiту.

Вернер i його молодша сестра, Юта, виховуються в дитбудинку, двоповерховому сиротинцi з клiнкерноi цегли по Вiкторiяштрассе, кiмнати якого наповненi кашлем хворих дiтей, плачем новонароджених i пошарпаними валiзами, у яких дрiмають останнi речi померлих батькiв: заштопанi сукнi, потемнiле весiльне столове приладдя, вицвiлi фотографii татiв, яких проковтнули шахти.

Вернеровi найпершi дитячi роки найголоднiшi. Перед воротами Цольферайна чоловiки б’ються за роботу, курячi яйця продають за два мiльйони марок штука, ревматична лихоманка нападае на сиротинець, мов вовк. Немае нi масла, нi м’яса. Про фрукти залишаеться тiльки згадувати. Деколи увечерi, у найгiршi мiсяцi, все, чим директриса може нагодувати десяток сирiт, – це коржики з гiрчицi й води.

Але семирiчний Вернер, здаеться, цього не помiчае. Вiн замалий для свого вiку, мае вiдстовбурченi вуха, говорить високим, милим голоском, i люди зупиняються подивитися на його бiляве волосся – кольору снiгу, молока, крейди. Кольору, якому бракуе кольору. Щоранку вiн зашнуровуе черевики, напихае пiд пальто газет, щоб захиститися вiд холоду, й вирушае дослiджувати свiт. Вiн ловить снiжинки, пуголовкiв, жаб, що впали в сплячку; випрошуе хлiб у пекаря, який не мае кому його продати; часто з’являеться на кухнi зi свiжим молоком для малюкiв. Вiн i сам щось майструе: паперовi коробки, простенькi лiтаки-бiплани, iграшковi човни з кермом.

Щокiлька днiв вiн дивуе директрису питанням, на яке в неi немае вiдповiдi: «Чому на людей нападае гикавка, фрау Елено?»

Або: «Якщо Мiсяць такий великий, фрау Елено, то чому вiн на вигляд такий маленький?»

Або: «Фрау Елено, а бджола знае, що помре, якщо когось ужалить?»

Фрау Елена, монахиня-протестантка з Ельзасу, дiтей любить бiльше за дисциплiну. Вона спiвае французьких фольклорних пiсень пискливим фальцетом, мае слабкiсть до хересу й увесь час засинае на ходу. Деколи увечерi вона дозволяе дiтям не лягати спати допiзна й розповiдае iм iсторii французькою про свое дiвоцтво в затишнiй мiсцинi бiля гiр, про два метри снiгу на дахах будинкiв, про вуличних глашатаiв i рiчечки, що парують на холодi, й притрушенi iнеем виноградники – свiт iз рiздвяноi казки.

«А глухi чують свое серцебиття, фрау Елено?»

«А чому клей не пристае до пляшки зсередини, фрау Елено?»

Вона смiеться. Скуйовджуе Вернерове волосся, шепоче: «Тобi скажуть, що ти замалий, Вернере, що ти нiзвiдки, що тобi не варто мати великих мрiй. Але я в тебе вiрю. Я думаю, що тобi вдасться зробити щось велике». А тодi вона вiдсилае його до лiжечка, яке вiн сам собi вибрав, воно притиснуте до стiни пiд слуховим вiкном на горищi.

Інодi вони з Ютою малюють. Сестра залiзае на його лiжко, й разом вони лежать на животах i передають одне одному единого олiвця. Юта, хоч i молодша на два роки, малюе краще. Вона найбiльше любить малювати Париж, мiсто, що бачила на одним-однiй фотографii на заднику обкладинки котрогось iз любовних романiв у фрау Елени: мансарднi дахи, iмлистi житловi будинки, залiзнi гратки далекоi башти. Вона малюе крученi бiлi хмарочоси, вигадливi мости, натовп бiля рiчки.

Часом, пiсля занять, Вернер возить свою молодшу сестру через вугiльнодобувний комплекс у возику, який вiн зiбрав iз викинутих кимось запчастин. Вони з грюкотом проходять довгими, вкритими гравiем вулицями, повз хатинки бiля шахт i палахкотючi бочки з вiдходами, повз безробiтних шахтарiв, що увесь день сидять на перекинутих ящиках, нерухомi, мов статуi. Одне колесо увесь час вiдпадае, i Вернер терпляче присiдае бiля нього, наново закручуючи гайки. Куди не глянь, навколо них працiвники з другоi змiни човгають на склади, доки з першоi човгають додому, згорбленi, голоднi, iз синiми носами й чорними обличчями, що пiд касками скидаються на черепи. «Добридень», – пищить Вернер, але шахтарi зазвичай тягнуться повз них, нiчого не вiдповiдаючи, певно, навiть не бачачи iх, прикипiвши поглядом до порожньоi породи. Економiчний крах Нiмеччини свiтиться за iхнiми спинами, мов суворi обриси фабрик.

Вернер i Юта просiвають блискучi купи чорного пилу; вони вилiзають на гори вкритоi iржею технiки. Зривають ягоди ожини й голови кульбаб у полi. Інодi iм вдаеться знайти картоплянi лушпайки або зеленi хвостики моркви в контейнерах для вiдходiв, в iншi пообiддя – папiр для малювання або старi тюбики з-пiд зубноi пасти, з яких iще можна витиснути залишки, що висохнуть i стануть крейдою. Інодi Вернер довозить Юту аж до входу в шахту номер дев’ять, найбiльшу з усiх шахт, повну шуму, шахту, що свiтиться, як грiлка газовоi печi; п’ятиярусна вугiльна пiдойма вигинаеться над нею, хитаються троси, гупають молоти, кричать чоловiки, цiла мапа складчастоi й зморшкуватоi iндустрii простягаеться вдалину зусiбiч. Дiти дивляться, як вугiльнi вагонетки викочуються з-пiд землi й зi складiв висипають шахтарi зi своiми судками для обiду в напрямку входу в лiфт, мов комахи на свiтляну пастку.

– Отам унизу, – шепоче Вернер сестрi, – отам загинув наш батько.

А коли опускаеться нiч, Вернер мовчки везе малу Юту через вузькi вулички Цольферайна – двое дiтей iз волоссям кольору снiгу в долинi сажi, що везуть своi жалюгiднi скарби в будинок на Вiкторiяштрассе, три, де фрау Елена вдивляеться вглиб вугiльноi печi, спiваючи втомленим голосом французьку колискову, доки один малюк смикае зав’язки ii фартуха, а iнший реве в неi на руках.




Шафа для ключiв


Уроджена катаракта. Двостороння. Невилiковна.

– Бачиш це? – питають лiкарi. – А це бачиш?

Марi-Лор бiльше нiчого не бачитиме все життя. Примiщення, що колись були iй знайомi, – чотирикiмнатна квартира, у якiй вона живе з батьком, маленький майданчик, обсаджений деревами, у кiнцi iхньоi вулицi, – перетворилися на лабiринти, повнi небезпек. Шафи завжди десь не там, де мають бути. Ванна кiмната стала проваллям. Склянка води то надто близько, то надто далеко; ii пальцi завеликi, завжди завеликi.

Що таке слiпота? Там, де мала б бути стiна, ii руки нiчого не знаходять. Там, де нiчого не мало б бути, нiжка столу вдаряе ii по нозi. На вулицях гримотять автомобiлi; у небi перешiптуеться листя; кров шелестить у вухах. На сходових майданчиках, на кухнi, навiть поряд iз ii лiжком у дорослих голосах чути вiдчай.

– Бiдолашне дитя.

– Бiдолашний мосье Леблан.

– Яке важке в нього життя! Батько загинув на вiйнi, дружина померла при пологах. А тепер оце.

– Наче на них якесь прокляття.

– Гляньте на неi! Гляньте на нього!

– Вiдправив би ii в притулок для iнвалiдiв.

Цi мiсяцi – мiсяцi синцiв i печалi; кiмнати хитаються, мов вiтрильники, напiввiдчиненi дверi б’ють Марi-Лор по обличчю. Їi единий прихисток – у лiжку, натягнути ковдру до пiдборiддя, доки батько курить ще одну цигарку на стiльцi поряд iз нею, обстругуючи якусь зi своiх крихiтних моделей, маленький молоточок робить «стук-стук-стук», а квадратик шмергелевого паперу створюе ритмiчний, заспокiйливий скрегiт.


* * *

Вiдчай не тривае довго. Марi-Лор ще дуже маленька, а ii батько дуже терплячий. «Не бувае, – запевняе вiн ii, – такого явища, як прокляття. Бувають щасливi й нещасливi випадки. Щодня удача хилиться в той чи той бiк. Але проклять не бувае».

Шiсть ранкiв на тиждень вiн будить ii удосвiта й одягае, доки вона тримае руки пiднятими вгору. Панчохи, сукня, светр. Якщо е час, вiн заохочуе ii самостiйно зав’язувати шнурiвки на черевиках. Потiм вони разом п’ють каву на кухнi: гарячу, мiцну, таку солодку, як iй хочеться.

О шостiй сорок вона забирае свiй бiлий цiпочок iз кутка, береться пальцем за батькiв ремiнь ззаду i йде за ним до музею – чотири поверхи i шiсть кварталiв.

Рiвно о сьомiй вiн вiдмикае вхiд номер два. Усерединi знайомi запахи: стрiчок друкарськоi машинки, навоскованоi пiдлоги, кам’яного пилу. Їхнi кроки через Велику залу супроводжуе знайоме вiдлуння. Вiн вiтаеться з нiчним охоронцем, а тодi з доглядачем музею, завжди тi самi слова з однаковими вiдповiдями:

– Bonjour.

– Вonjour.[6 - Добридень (фр.).]

Два повороти лiворуч, один праворуч. Дзвенять батьковi ключi. Замок вiдмикаеться, вiдчиняються навстiж дверцята.

Усерединi шафи, у шести засклених ящиках, на кiлочках висять тисячi залiзних ключiв: заготовини й вiдмикачки, ключi з кiльцем на кiнцi та пласкою ручкою, ключi вiд лiфта й ключi вiд шаф. Ключi завдовжки з руку Марi-Лор i коротшi за ii великий пальчик.

Батько Марi-Лор працюе головним замкарем у Нацiональному музеi природничоi iсторii. За його пiдрахунками, у цiлому музейному комплексi – в усiх лабораторiях, складах, чотирьох окремих державних музеях, звiринцi, теплицях, десятку ворiт i павiльйонiв, на акрах й акрах медичних i декоративних садiв у Паризькому ботанiчному саду – дванадцять тисяч замкiв. Нiхто з ним не сперечаеться, бо вiн знае про замки бiльше за всiх.

Увесь ранок вiн стоiть бiля шафки для ключiв i роздае iх працiвникам музею: доглядачi за тваринами з’являються першими, офiснi працiвники прибувають похапцем близько восьмоi, технiки, бiблiотекарi й науковi асистенти натовпом приходять наступними, науковцi – по одному, останнiми. Кожен ключ мае свiй номер i кольоровий ярлик. Кожен працiвник, вiд доглядачiв музею до директора, повинен увесь час мати своi ключi при собi. Нiкому не дозволено виносити ключi або залишати iх на столi. Все-таки серед експонатiв музею – неоцiненний нефрит тринадцятого столiття, кавансит iз Індii й родохрозит iз Колорадо; за замком, що ii батько сам сконструював, зберiгаеться флорентiйська аптечна чаша, вирiзьблена з лазуриту, яку щороку приiжджають оглянути фахiвцi за тисячi кiлометрiв.

Батько весь час ставить iй питання. Цей ключ вiд пiдвальних дверей чи висного замку, Марi-Лор? А цей – вiд шафи чи вiд засуву? Вiн перевiряе ii на знання мiсця експозицiй, умiсту шухляд. Вiн увесь час дае iй у руки якусь неочiкувану рiч: електричну лампочку, скам’янiлу рибу, перо фламiнго.

Вiн примушуе ii щоранку, навiть у недiлю, годину вправлятися з пiдручником Брайля. А – крапочка в горiшньому кутi. Б – двi крапочки одна пiд одною. Жан. Іде. По. Хлiб. Жан. Іде. По. Сир.

По обiдi вiн бере ii на своi обходи. Змащуе клямки, ремонтуе вiтрини, натирае накладки замкiв. Вiн водить ii коридором за коридором i залою за залою. Вузькi коридори приводять до велетенських бiблiотек, склянi дверi вiдчиняються в оранжереi, переповненi запахами чорнозему, вологих газет i лобелii. А ще е майстернi столярiв, кiмнати опудальникiв, акри полиць i шаф iз препаратами, цiлi музеi в музеi.

Деколи по обiдi батько залишае Марi-Лор у лабораторii доктора Жефара, пiдстаркуватого спецiалiста з молюскiв, чия борода мае запах мокроi вовни. Доктор Жефар щоразу кидае свое заняття, вiдкорковуе пляшку червоного мальбеку й шепiтливим голосом розповiдае Марi-Лор про рифи, на яких вiн побував у молодостi: Сейшельськi острови, Белiз, Занзiбар. Вiн називае ii Лореттою; щодня о третiй вiн iсть печену качку; його голова мiстить, здаеться, невичерпний каталог подвiйних латинських назв.

Бiля задньоi стiни лабораторii доктора Жефара стоiть шафа, у якiй шухляд бiльше, нiж вона може порахувати, й вiн дозволяе iй вiдчиняти iх одна за одною й тримати в руках мушлi: черевоногi й оливковi молюски, iмператорськi волюти з Таiланду, лямбiси з Полiнезii – у власностi музею понад десять тисяч екземплярiв, понад половина вiдкритих видiв, i Марi-Лор пощастило потримати в руках бiльшiсть iз них.

– А оця фiолетова мушля, Лоретто, належала слiпому морському молюску, що живе на поверхнi моря. Щойно вiн потрапляе у воду, вiдразу ii збовтуе, щоб утворилися бульбашки, i зв’язуе iх слизом, щоб збудувати собi плiт. А тодi вiдпливае й годуеться водяними безхребетними, яких зустрiчае на своему шляху. Але якщо такий молюск втратить свого плота, то потоне й помре…

Мушля каринарii водночас легка й важка, тверда й м’яка, гладенька й груба. Мурекс, якого доктор Жефар тримае на своему письмовому столi, може розважати ii з пiвгодини: порожнi голки, рельефнi завитки, глибокий вхiдний отвiр; цiлий лiс зубцiв, виiмок, текстур, цiле королiвство.

Їi руки рухаються безупинно, збирають, обстежують, пробують. Пiр’ячко на грудях набитоi синицi неймовiрно м’яке, а дзьобик гострий, мов голка. Пилок на кiнчиках тичинок тюльпана не так схожий на порошок, як на крихiтнi кульки олii. Їй вiдкриваеться, що по-справжньому чогось торкнутися – кори явора в ботанiчному саду, проколотого жука-рогача у вiддiлi ентомологii, майстерно полiрованоi серединки морського гребiнця на семiнарi доктора Жефара, – означае це полюбити.

Удома, вечорами, батько ставить iхнi черевики на ту саму пiдставочку, вiшае iхнi пальта на тi самi гачки. Марi-Лор переступае шiсть однакових смужок на кухонних кахлях, щоб дiйти до столу, тримаючись за мотузку, дiстаеться вiд столу до ванноi кiмнати. Вiн подае вечерю на круглих тарiлках й описуе ii так, наче тарiлка – це годинник. Картопля на шостiй годинi, ma chеrie. Гриби – на третiй. А тодi вiн пiдпалюе цигарку й стае до працi над своiми мiнiатюрами за робочим мiсцем у кутку кухнi. Вiн будуе зменшену модель цiлого району: будинки з високими вiкнами, дощовi жолоби, levarie й boulangerie, й маленька place[7 - Пральня, пекарня, площа (фр.).] у кiнцi вулицi з чотирма лавками й десятком дерев. Теплими ночами Марi-Лор вiдчиняе вiкна у своiй спальнi й слухае, як вечiр опускаеться на балкони, гребенi дахiв i димарi, лiнивий i безтурботний, аж доки справжнiй квартал i мiнiатюрний не змiшуються у ii уявi.

По вiвторках музей зачинений. Марi-Лор та ii батько сплять допiзна, п’ють каву, густу вiд цукру. Вони йдуть пiшки до Пантеону, або до квiткового ринку, або вздовж берега Сени. Час вiд часу заходять до книгарнi. Вiн дае iй словник, газету, журнал iз фотографiями.

– Скiльки тут сторiнок, Марi-Лор?

Вона проводить нiгтем по краечку.

– П’ятдесят двi?

– Сiмсот п’ять?

– Сто тридцять дев’ять?

Вiн заправляе пасма волосся iй за вуха; вiн крутить ii над головою. Вiн каже, що вона його еmerveillement.[8 - Захоплення (фр.).] Вiн каже, що нiколи ii не покине, нiколи-нiколи, навiть за мiльйон рокiв.




Радiо


Восьмирiчний Вернер нишпорить у смiттi за складом, коли знаходить щось, на вигляд схоже на велику котушку ниток. Це обмотана дротом трубка, затиснута мiж двома дисками iз соснового дерева. Згори стирчать три обтiпанi електричнi проводи. З одного – звисае маленький навушник.

Шестирiчна Юта, круглолиця, зi скуйовдженим бiлим волоссям, сiдае напочiпки поряд iз братом.

– Що це таке?

– Здаеться, – Вернер почуваеться так, наче допiру розверзлися небеса, – ми щойно знайшли радiо.

Досi вiн бачив радiо тiльки мельком: великий приймач за мереживними шторами в будинку чиновника, переносний – у шахтарському гуртожитку, ще один – у церковнiй трапезнiй. Але торкнутися радiо йому ще не випадало.

Вони з Ютою потай приносять приймач на Вiкторiяштрассе, три, й оглядають його пiд електричною лампою. Вони протирають його дочиста, розплутують клубок дротiв, вимивають бруд iз навушника.

Радiо не працюе. Іншi дiти приходять, стоять над ним i дивуються, але потiм поступово втрачають цiкавiсть й вирiшують, що воно безнадiйне. Але Вернер вiдносить приймача до свого вiкна на горищi й розглядае його годинами. Вiн вiд’еднуе все, що можна вiд’еднати, розкладае деталi на пiдлозi й пiдносить iх по черзi до свiтла.

Одного залитого сонцем пообiддя, коли, певно, решта дiтей у Цольферайнi гралися на вулицi, три тижнi потому, як знайшов прилад, Вернер помiчае, що найдовший дрiт – тоненька волосинка, обкручена навколо цилiндра сотнi разiв, – розiрваний у декiлькох мiсцях. Повiльно й ретельно вiн розкручуе його, зносить усю цю купу дроту вниз i кличе Юту всередину потримати для нього шматки, доки вiн з’еднае, де обiрвано. А тодi накручуе дрiт назад.

– А тепер спробуймо, – шепоче вiн, притискае навушника до вуха i крутить, як вирiшив, ручку налаштування.

Вiн чуе шипiння статики. А тодi, звiдкись iз глибини навушника, лине потiк приголосних. Вернерове серце завмирае; здаеться, голос вiдлунюе у його головi.

Звук зникае так само швидко, як i з’являеться. Вiн пересувае ручку на кiлька мiлiметрiв уперед. Знову статика. Ще кiлька сантиметрiв. Нiчого.

На кухнi фрау Елена мiсить тiсто на хлiб. Хлопцi кричать у провулку. Вернер проводить ручкою туди-сюди.

Статика, статика.

Вiн саме збираеться дати Ютi навушник, коли – чистi й досконалi, десь на серединi котушки – до нього долинають звуки смичка, що ударяе по струнах скрипки. Вiн стараеться утримувати стрижень зовсiм непорушним. До першоi скрипки приеднуеться друга. Юта пiдсовуеться ближче, вона дивиться на брата великими очима.

За скрипками вступае пiанiно. Далi – дерев’янi духовi. Струннi наче змагаються на швидкiсть, а духовi трiпочуть позаду. Вступають iншi iнструменти. Флейти? Арфи? Мелодiя мчить i наче крутиться.

– Вернере? – озиваеться Юта.

Вiн моргае, йому треба проковтнути сльози. Зала дитбудинку на вигляд така, як i завжди: двi колиски пiд двома католицькими хрестами, у печi куриться зола, вiд плiнтуса вiдлущуеться з десяток шарiв фарби. Вишивка iз заснiженим ельзаським селом фрау Елени висить над мийкою. Але тепер е ще й музика. Так, нiби малесенький оркестр ожив у Вернеровiй головi.

Здаеться, кiмната починае повiльно обертатися. Сестра наполегливiше промовляе його iм’я, й вiн притискае навушника до ii вуха.

– Музика, – каже вона.

Вiн тримае стрижня так непорушно, як може. Сигнал такий слабкий, що, хоч навушник i зовсiм близько до вуха, йому зовсiм не чути мелодii. Але вiн дивиться на обличчя сестри, на якому не рухаеться нiчого, крiм повiк, а на кухнi фрау Елена тримае бiлi вiд борошна руки здiйнятими вгору й, нахиливши голову, розглядае Вернера. Двое старших хлопчикiв забiгають у кiмнату й зупиняються, вiдчуваючи в повiтрi якусь змiну, а маленьке радiо з чотирма клемами й антеною стоiть на пiдлозi мiж ними, мов диво.




Приведи нас додому


Зазвичай Марi-Лор вдаеться розгадувати дерев’янi скриньки iз секретом, якi батько робить до ii iменин. Часто вони мають форму будинкiв i мiстять якусь приховану дрiбничку. Щоб вiдчинити iх, треба зробити кiлька вправних дiй: за допомогою нiгтiв знайти рубець, зрушити дно праворуч, вiдчепити бокову планку, забрати прихований ключик, вiдiмкнути дашок i знайти всерединi браслет.

На ii сьомi iменини крихiтний дерев’яний сiльський будиночок стоiть у центрi кухонного столу, де мае бути цукорниця. Вона витягае приховану шухлядку, знаходить пiд нею вiдсiк, намацуе дерев’яний ключик i вставляе його в димаря. Усерединi чекае швейцарська шоколадка.

– Чотири хвилини, – посмiхаеться батько. – Наступного року доведеться менi постаратися бiльше.

На вiдмiну вiд скриньок iз секретом, iз моделлю iхнього кварталу iй довго не вдаеться розiбратися. Вона не схожа на справжнiй свiт. Мiнiатюрне перехрестя рю де Мiрбель i рю Монж, наприклад, що за квартал вiд iхньоi квартири, зовсiм не подiбне до справжнього. Справжне перехрестя – це цiлий амфiтеатр шуму й запахiв: восени воно пахне автомобiлями й рициновою олiею, хлiбом iз пекарнi, камфорою з аптеки «Авен», сокирками, запашним горошком i трояндами з квiткового кiоску. Зимовими днями його наповнюють пахощi смажених каштанiв; лiтнiми вечорами воно стае повiльним i сонним, повним млявих розмов i скреготiння важких залiзних стiльцiв.

Але модель того самого перехрестя, яку зробив ii батько, пахне тiльки сухим клеем i тирсою. Їi вулицi порожнi, ii тротуари нерухомi. Для пальцiв Марi-Лор ця модель – щось трохи бiльше, нiж крихiтна й неповна копiя. Вiн наполегливо просить Марi-Лор проводити по нiй пальцями, впiзнавати рiзнi будинки, кути вулиць. І одного холодного грудневого вiвторка, понад рiк вiдтодi, як Марi-Лор втратила зiр, батько приводить ii на рю Кюв’е, на кут Ботанiчного саду.

– Це, ma chеrie, дорога, якою ми ходимо щоранку. Через дорiжку з кедрiв попереду – Велика зала.

– Я знаю, тату.

Вiн пiднiмае ii й тричi крутить навколо.

– А тепер, – пропонуе вiн, – ти приведеш нас додому.

Вона роззявляе рота вiд здивування.

– Згадай модель, Марi.

– Та як же я?!

– Я за крок позаду тебе. Я прослiдкую, щоб нiчого поганого не сталося. Ти маеш цiпочок. Ти знаеш, де ти.

– Не знаю!

– Знаеш.

Вiдчай. Вона навiть не може сказати, Ботанiчний сад попереду чи позаду.

– Опануй себе, Марi. По сантиметру за раз.

– Papa, це далеко. Щонайменше шiсть кварталiв.

– Точно, шiсть кварталiв. Застосовуй логiку. Куди ми йдемо спочатку?

Свiт обертаеться й гримить. Кричать ворони, скрегочуть гальма, злiва вiд неi хтось гупае по чомусь металевому, здаеться, молотком. Вона човгае вперед, аж доки кiнчик ii цiпка не повисае в повiтрi. Краечок бордюру? Ставок, сходи, скеля? Вона обертаеться на дев’яносто градусiв. Три кроки вперед. Тепер ii цiпок упираеться в основу стiни.

– Papa?

– Я тут.

Шiсть крокiв, сiм крокiв, вiсiм. І тут ii накривае потiк звукiв – щуролов просто зараз виходить iз будинку, розпорошуе отруту. Ще через дванадцять крокiв дзвенить дзвiночок, прив’язаний до ручки дверей магазину, виходять двi жiнки й, проходячи повз, штовхають ii.

Марi-Лор випускае з рук цiпочок i заливаеться слiзьми.

Батько пiдiймае ii, притискае до своiх вузьких грудей.

– Мiсто таке велике, – зiтхае вона.

– Тобi це пiд силу, Марi.

Нi, не пiд силу.




Змiни


Доки iншi дiти грають у класи в провулку чи купаються в каналi, Вернер сам-один сидить бiля свого вiкна на горищi й експериментуе з радiоприймачем. За тиждень вiн навчився його розбирати й збирати знову iз заплющеними очима. Конденсатор, iндуктор, котушка, навушник. Один дрiт – у землю, iнший – угору. Ще нiчого у його життi не було таким зрозумiлим.

Вiн добувае запчастини зi смiття за складом: обрiзки мiдного дроту, гвинтики, зiгнуту викрутку. Випрошуе в дружини аптекаря зламанi навушники, дiстае соленоiд iз викинутого дверного дзвоника, злютовуе його з резистором i робить динамiк. За мiсяць вiн змiг повнiстю полагодити приймач, додаючи то там, то тут новi запчастини, i пiд’еднати його до живлення.

Щовечора вiн зносить свое радiо вниз, i фрау Елена дозволяе своiм опiканцям годину його послухати. Вони налаштовують приймач на новини, концерти, опери, виступи нацiональних хорiв, фольклорнi вистави – десяток дiтей сидять на меблях пiвколом, серед них фрау Елена, сама заледве бiльша за дитину.

«Ми живемо в захопливi часи, – проголошуе радiо. – І слово скарги не злетить iз наших вуст. Ми глибоко пустимо коренi в нашу землю, й нiякий ворог не зрушить нас»[9 - Із промови Адольфа Гiтлера до гiтлер’югенду на з’iздi Нацiонал-соцiалiстичноi робiтничоi партii Нiмеччини в Нюрнбернзi 1936 року. – Прим. ред.]

Старшi дiвчата полюбляють музичнi конкурси, радiогiмнастику, регулярну передачу пiд назвою «Сезоннi поради для закоханих», на яку скаржаться молодшi дiти. Хлопцям подобаються вистави, випуски новин, вiйськовi гiмни. Юта любить джаз. Вернеровi до душi все. Скрипки, духовi, барабани, промови – чийсь голос, що лине в мiкрофон десь далеко, але в цей самий час – його заворожують.

«Хiба це дивно, – питае радiо, – що мужнiсть, упевненiсть й оптимiзм усе бiльше й бiльше переповнюють серця нiмцiв? Хiба це не полум’я новоi вiри, що пiдiймаеться над жертовною готовнiстю?»[10 - Із промови Йозефа Геббельса до нового 1934 року. – Прим. ред.]

Доки минають тижнi, Вернеровi й справдi здаеться, що починаеться щось нове. Зрiс видобуток руди; скоротилося безробiття. У недiлю на вечерю бувае м’ясо. Баранина, свинина, сосиски – ще рiк тому нечуванi делiкатеси. Фрау Елена купуе нову канапу, оббиту помаранчевим вельветом, i плиту з чорними кiльцями конфорок; iз берлiнськоi консисторii прибувають три новi Бiблii; до заднiх дверей привозять виварку для бiлизни. Вернеровi дiстаються новi штани; Юта отримуе власну пару черевикiв. Справнi телефони дзвонять у будинках iхнiх сусiдiв.

Одного дня, дорогою зi школи, Вернер зупиняеться бiля аптеки й притискаеться носом до високоi вiтрини: за нею марширують пiвсотнi штурмовикiв iз пiвпальця заввишки, кожен iграшковий солдатик мае брунатну сорочку й крихiтну червону пов’язку на руцi, у деяких iз них флейти, у деяких – барабани, кiлька офiцерiв верхи на блискучих чорних жеребцях. Над ними, пiдвiшений на дротику, крихiтний, укритий оловом, заводний лiтак iз пропелером крутиться по дивовижнiй, чарiвливiй орбiтi. Вернер довго розглядае його крiзь скло, намагаючись зрозумiти, як вiн працюе.

Осiнь 1936 року. Опускаеться нiч, i Вернер зносить радiо донизу й ставить його на буфет, iншi дiти нетерпляче вовтузяться. Нагрiваючись, приймач гуде. Вернер ступае крок назад, тримаючи руки в кишенях. Із динамiка лунае спiв дитячого хору: «У нас одна надiя – це робота, робота, робота, старанна робота на благо краiни». Далi починаеться державна радiовистава з Берлiна: iсторiя про загарбникiв, що вночi прокрадаються в село.

Усi дванадцятеро дiтей слухають, мов зачарованi. У п’есi загарбники – гачконосi власники унiвермагiв, нечеснi ювелiри, непоряднi банкiри, вони продають блискучий непотрiб, вони виживають авторитетних сiльських пiдприемцiв iз iхньоi комерцii. Незабаром замислюють убити нiмецьких дiтей просто в лiжечках. Урештi пильний i скромний сусiд iх ловить. Викликають полiцiю: високих, вочевидь, вродливих полiцiянтiв iз чудовими голосами. Вони вибивають дверi й забирають загарбникiв геть. Грае патрiотичний марш. Усi знову щасливi.




Свiтло


Вiвторок за вiвторком ii спiткае невдача. Обходи шести кварталiв, на якi вона водить батька, викликають у нiй злiсть i роздратування, й закiнчуються щоразу далi вiд дому, нiж попереднi. Але взимку ii восьмого року життя, на подив самоi Марi-Лор, iй починае вдаватися. Вона проводить пальцями по моделi на кухнi, рахуючи крихiтнi лавки, дерева, лiхтарнi стовпи, дверi. Щодня з’являеться нова деталь – кожен риштак, паркова лавка й пожежний гiдрант на моделi мають двiйника в справжньому свiтi.

Марi-Лор приводить батька все ближче до дому. Чотири квартали, три квартали, два. Й одного снiжного березневого вiвторка, коли вiн знову приводить ii до нового мiсця, дуже близько до берегiв Сени, тричi крутить ii навколо й просить:

– Приведи нас додому.

Вона розумiе, що вперше, вiдколи вони почали вправлятися, у неi не холоне всерединi. Натомiсть вона сiдае навпочiпки на тротуарi.

Їi оточуе ледь вiдчутний металевий запах снiгопаду. Заспокойся. Слухай.

Автомобiлi бризкають водою на вулицях; тала снiгова вода барабанить у канавах; вона чуе, як снiжинки падають i стукають об гiлки дерев. Вiдчувае запах кедрiв у Ботанiчному саду десь за пiвкiлометра. Тут потяг метро з шумом пролiтае пiд тротуаром: це пристань Сен-Бернар. Тут розкриваються небеса й вона чуе стукiт гiлок – це вузька смужка саду за залою палеонтологii. Значить, це кут пристанi й рю Кюв’е.

Шiсть кварталiв, сорок будiвель, десять крихiтних дерев на майданчику. Ця вулиця перетинае ту вулицю, а ця – ту. По сантиметру.

Батько дзвенить ключами в кишенi. Попереду вимальовуються високi, великi будинки, що обрамляють сад, вiдбиваючи звук.

Марi-Лор командуе:

– Звертаемо лiворуч.

Вони ступають на початок рю Кюв’е. Трiйко качок пролiтае повз них у бiк Сени, синхронно махаючи крильми. Коли птахи обганяють iх, вона уявляе, нiби вiдчувае, як свiтло опускаеться на iхнi крила, запалюючи кожну пiр’iнку.

Лiворуч – на рю Жофруа Сен-Ілер. Праворуч – на рю Дюбентон. Три риштаки, чотири риштаки, п’ять. Ще трохи, й злiва буде виливана загорожа Ботанiчного саду, ii тонкi прути схожi на гратки велетенськоi пташиноi клiтки.

Тепер напроти неi пекарня, магазин рiзника, кулiнарiя.

– Можна переходити, Papa?

– Можна.

Праворуч. Тепер прямо. Тепер вони йдуть своею вулицею, вона в цьому впевнена. За крок позаду неi батько закидае голову й широко всмiхаеться небу. Марi-Лор це знае, хоч i йде спиною до нього, хоч вiн i мовчить, хоч вона й слiпа – татове густе волосся мокре вiд снiгу й розкуйовджене, його шарф з’iхав набiк, i вiн щасливо всмiхаеться снiгопадовi.

Вони на серединi рю де Патрiарш. Бiля свого дому. Марi-Лор намацуе стовбур каштана, що росте пiд ii вiкном на четвертому поверсi, гладить його кору.

Старий товариш.

За пiвсекунди батьковi руки пiдхоплюють ii пiд пахви, пiднiмають, i Марi-Лор усмiхаеться, а вiн заходиться чистим, заразливим смiхом, таким, який вона старатиметься пам’ятати все життя. Смiючись, батько й донька кружляють на тротуарi перед своiм будинком, доки на них падае снiг iз гiлок дерева над головою.




Майорiють нашi прапори[11 - Приспiв з офiцiйниго гiмну гiтлер’югенду «Vorw?rts! Vorw?rts!» (нiм.), «Уперед! Уперед!». – Прим. ред.]


У Цольферайнi, навеснi десятого року Вернерового життя, двое найстарших хлопчикiв iз сиротинця: тринадцятирiчний Ганс Шильцер i чотирнадцятирiчний Герiберт Помсель закидають на плечi потертi рюкзаки й урочисто крокують у лiси. Повертаються вони вже членами гiтлер’югенду.

Вони носять iз собою рогатки й дротики, влаштовують навчальнi засiдки з-за снiгових заметiв. Вони приеднуються до численноi групи шахтарських синiв, якi сидять на ринковому майданi, у сорочках iз закоченими рукавами й шортах iз високою талiею.

– Добрий вечiр, – кричать вони перехожим. – Або гайль Гiтлер, якщо бажаете!

Вони однаково постригли один одного, займаються боротьбою в кiмнатi для вiдпочинку й хваляться тренуваннями зi стрiльби, до яких готуються, планерами, на яких вони лiтатимуть, танковими баштами, якими керуватимуть. «Наш прапор нову еру представляе, – спiвають Ганс i Герiберт, – наш прапор у вiчнiсть нас веде». За iжею вони дорiкають молодшим дiтям за захоплення iноземними речами: рекламою британського авто, французькою книжкою з малюнками.

Їхнi привiтання комiчнi; вони вбираються мало не безглуздо. Але фрау Елена дивиться на хлопцiв сторожкими очима: не так давно вони були дикуватими малюками, що ховалися в лiжечках i плакали за мамами. Тепер вони стали пiдлiтками-хулiганами з розбитими кiсточками пальцiв i листiвками з фюрером, якi вони тримають складеними в нагрудних кишенях.

У присутностi Ганса й Герiберта фрау Елена говорить французькою дедалi рiдше. Вона ловить себе на тому, що соромиться свого акценту. Найменший погляд сусiда може примусити ii замислитися.

Вернер тримаеться осторонь. Перестрибувати через вогнища, мазати попелом пiд очима, знущатися над малими дiтьми? Жмакати Ютинi малюнки? Куди краще, вирiшуе вiн, бути тихим, непримiтним. Вернер читае науково-популярнi журнали в аптеках, його цiкавить хвилева турбулентнiсть, тунелi до центру Землi, нiгерiйський метод передавання новин на вiдстанi за допомогою барабанiв. Вiн купуе нотатник i малюе схеми дифузiйних камер, детекторiв iонiв, окулярiв iз рентгеном. А що як приеднати невеличкий мотор до колиски, щоб заколисувати дiтей? А що як уздовж осi його возика розтягнути пружину, щоб легше було вивозити його на гору?

До сиротинцю приiжджае чиновник iз мiнiстерства працi, щоб розказати про можливiсть працевлаштування на шахтах. Дiти сидять бiля його нiг, вбранi в найчистiший одяг. Усi без винятку хлопчики, пояснюе чиновник, пiдуть працювати в шахти, щойно iм виповниться п’ятнадцять. Вiн говорить про славу й трiумфи, про те, як iм пощастить мати постiйну роботу. Коли вiн пiдiймае Вернерове радiо й ставить його назад, нiчого не сказавши, Вернер вiдчувае, як опускаеться стеля й звужуються стiни.

Там його батько, пiд будинком, на пiвторакiлометровiй глибинi. Тiла так i не знайшли. Душа й досi блукае тунелями.

– Ваш район, – проголошуе чиновник, – ваша земля дае силу нашiй нацii. Криця, вугiлля, кокс. Берлiн, Франкфурт, Мюнхен – усi цi мiста не могли б iснувати, якби не шахти. Ви даете основу для нового порядку, кулi для його рушниць, броню для його танкiв.

Ганс i Герiберт пожадливо дивляться на шкiряну кобуру для пiстолета цього чиновника. На буфетi щебече Вернерове радiо.

«Упродовж цих трьох рокiв наш лiдер мав досить мужностi дивитися в лице Європi, що була на межi колапсу…»[12 - Із щорiчноi промови Йозефа Геббельса до дня народження Адольфа Гiтлера, 1936 рiк. – Прим. ред.]

«Лише йому варто подякувати за те, що для нiмецьких дiтей життя в Нiмеччинi знову стало гiдним».[13 - Там само.]




«Навколо свiту за вiсiмдесят днiв»


Шiстнадцять крокiв до фонтанчика для пиття, шiстнадцять назад. Сорок два – до сходiв, сорок два – назад. Марi-Лор малюе в уявi мапи, вона розмотуе сотнi метрiв уявного шпагату, а тодi обертаеться й скручуе його. Вiддiл ботанiки пахне клеем, бюварним папером i засушеними квiтами. Палеонтологii – кам’яним пилом, кiстяним пилом. Вiддiл бiологii пахне формалiном i перестиглими фруктами, вiн наповнений важкими холодним резервуарами, у яких плавае те, про що вона знае тiльки з описiв: блiдi, скрученi спiраллю мотузки гримучих змiй, вiдрiзанi лапи горил. Вiддiл ентомологii пахне кульками вiд молi й змащувальним матерiалом – консервантом, що, як пояснюе доктор Жефар, називаеться нафталiном. Офiси пахнуть копiювальним папером, або сигаретним димом, або брендi, або парфумами. Або всiм разом.

Пересуваючись, вона тримаеться кабелiв i труб, перил i мотузок, огорож i пiшохiдних дорiжок. Вона сполохуе людей. Вона не знае, чи увiмкнене свiтло.

Дiти, з якими вона знайомиться, мають мiльйон питань: «Тобi болить?», «Ти заплющуеш очi перед сном?», «Як ти знаеш, котра година?»

Їй не болить, пояснюе вона. І темряви теж немае, такоi, як вони собi уявляють. Усе складаеться зi сплетiнь, сiток, змiщень звуку й текстури. Вона по колу обходить Велику залу, орiентуючись на скрип пiдлоги; вона чуе тупiт крокiв угору й униз музейними сходами, плач малюка, стогiн втомленоi бабусi, що опускаеться на лавку.

Люди не знають, що ii свiт кольоровий. У ii уявi, у ii снах усе рiзнобарвне. Будiвлi музею бежевi, каштановi, горiховi. Їхнi науковцi бузковi, лимонно-жовтi й рудувато-брунатнi. Акорди пiанiно повiльно линуть коридором iз динамiка радiо в пунктi охорони, вiдбиваючись у шафцi для ключiв густим чорним i багатогранним синiм. Церковнi дзвони розсiюють дуги бронзового кольору з вiкон. Бджоли срiбнi; голуби помаранчево-коричневi, темно-рудi, а часом золотi. Велетенськi кипариси, повз якi вони з батьком проходять щоранку, – переливчастi калейдоскопи, кожна голка – багатогранний промiнь свiтла.

Вона зовсiм не пам’ятае своеi матерi, але уявляе ii бiлою, сяйливою. Їi батько випромiнюе тисячу кольорiв: молочний, полунично-червоний, глибокий червоно-брунатний, соковитий зелений; запах, схожий на олiю й метал, вiдчуття замкувого барабана, що стае на мiсце; дзенькiт ключiв, якi пiдстрибують на ходу. Коли вiн розмовляе з головою вiддiлу, то забарвлений в оливково-зелений, а коли з мадемуазель Флорi з оранжерей – у все яскравiшi вiдтiнки помаранчевого, коли намагаеться готувати – у яскраво-червоний. Коли вiн вечорами сидить за своiм робочим мiсцем i, працюючи, ледь чутно мугикае, то свiтиться волошковим, а кiнчик його сигарети мерехтить блискучим синiм.

Вона губиться. Секретарi або ботанiки, а одного разу заступник директора приводять ii назад до шафки з ключами. Вона допитлива; вона хоче знати рiзницю мiж водорiстю та лишайником, мiж Diplodon charruanus i Diplodon delodontus. Титулованi науковцi беруть ii пiд лiкоть i супроводжують через сади або проводять сходами вгору. «У мене теж е дочка», – кажуть вони. Або: «Я знайшов ii серед колiбрi».

– Toutes mes excuses,[14 - Прошу пробачення (фр.).] – ii батько запалюе сигарету; один за одним витягае ключi з ii кишенi. – Що, – шепоче вiн, – менi з тобою робити?

На дев’ятi iменини вона, прокинувшись, знаходить два подарунки. Перший – це дерев’яна коробка, яку вона не знае, як вiдiмкнути. Крутить ii i так i сяк. Їй потрiбно трохи часу, щоб зрозумiти, що одна сторона на пружинi; вона натискае на неi, й коробка, клацнувши, розчиняеться. Усерединi чекае единий кубик кремового сиру камамбер, який вона вiдразу кладе до рота.

– Надто легко! – смiеться ii батько.

Другий подарунок важкий, загорнутий у папiр зi шпагатом. Усерединi велика скрiплена спiраллю книжка. Шрифтом Брайля.

– Кажуть, що вона для хлопчикiв. Або дiвчаток, якi дуже люблять пригоди. – Марi-Лор чуе, як батько всмiхаеться.

Вона проводить кiнчиками пальцiв по рельефнiй назвi. Навколо. Свiту. За. Вiсiмдесят. Днiв.

– Papa, це надто дорого.

– Не тобi цим перейматися.

Того ранку Марi-Лор заповзае пiд стiйку бiля шафки для ключiв, лягае на живiт i кладе всi десять пальцiв на рядок. Французька звучить старомодно, а крапочки видрукуванi набагато ближче одна до одноi, нiж вона звикла. Але за тиждень стае легко. Вона знаходить стрiчку, якою користуеться як закладкою, й музей десь зникае.

Загадковий мiстер Фогг живе нiби за годинником. Жан Паспарту стае його слухняним лакеем. Коли за два мiсяцi вона прочитуе останнiй рядок, то розгортае книжку на першiй сторiнцi й починае знову. Вечорами вона проводить пальцями по батьковiй моделi: дзвiниця, вiтрини. Вона уявляе, як героi книжок Жуля Верна ходять вулицями, бесiдують у магазинах; сантиметровий пекар вiдправляе в пiч i витягае крихiтнi хлiбинки; три малесеньких грабiжники виношують план, повiльно проiжджаючи повз ювелiрний магазин; крихiтнi буркотливi авто переповнюють рю Мiрабель, iхнi склоочисники ковзають туди-сюди. За вiкном на четвертому поверсi на рю де Патрiарш мiнiатюрна версiя ii батька сидить за мiнiатюрним столом у iхнiй мiнiатюрнiй квартирi, просто як у справжньому життi, шлiфуючи якийсь мiкроскопiчний шматок дерева; з iншого боку кiмнати – мiнiатюрна дiвчинка, худенька, кмiтлива, у неi на колiнах лежить розгорнута книжка; у неi в грудях б’еться щось велике, щось повне поривань, щось безстрашне.




Науковець


– Ти маеш присягнутися, – наполягае Юта. – Присягаешся?

Посеред iржавих коробок, порваних шин i бруду вона знайшла десять метрiв мiдного дроту. Їi бездоннi очi сяють.

Вернер мельком оглядае дерева, ярок, потiм знову переводить погляд на сестру.

– Присягаюся.

Разом вони потай проносять дрiт додому на горище й просовують його крiзь отвори вiд гвiздкiв у карнизi над вiкном. А тодi пiд’еднують його до радiо. Майже вiдразу на коротких хвилях вони чують, як хтось говорить дивною мовою, повною звукiв з та с.

– Це росiйська?

На думку Вернера, це угорська.

У тьмяному свiтлi й духотi Юта дивиться на все око.

– А Угорщина далеко?

– Десь за тисячу кiлометрiв.

Вона роззявляе рота.

Виявляеться, голоси стiкаються в Цольферайн з усього континенту – крiзь хмари, вугiльний пил, крiзь дах. Повiтря ними аж кишить. Юта заводить журнал, у якому записуе станцii, що iх знаходить Вернер, пильнуючи правильно написати назву кожного мiста, яке iм вдаеться зловити. Верона 65, Дрезден 88, Лондон 100. Рим. Париж. Лiон. Програми на коротких хвилях пiзно вночi: час базiк i мрiйникiв, зайдиголiв i дурноляпiв.

Проказавши молитви й дочекавшись, поки вимкнуть свiтло, Юта пробираеться до братового вiкна; замiсть того щоб малювати разом, вони лежать стегном до стегна, слухаючи радiо до пiвночi, до першоi години, до другоi. Вони чують британськi випуски новин, яких не розумiють; вони чують жiнку з Берлiна, що просторiкуе про належний макiяж для коктейльноi вечiрки.

Однiеi ночi Вернер i Юта налаштовуються на радiопередачу, в якiй молодий чоловiк швидкою французькою з акцентом розповiдае про свiтло:



«Звiсно, мозок замкнутий у суцiльнiй темрявi, дiти, – каже голос. – У черепi вiн плавае у прозорiй рiдинi, але свiтла не бачить. Проте свiт, який вiн конструюе в уявi, усе одно залитий свiтлом. Його переповнюють кольори й рухи. Отож, як, дiти, вдаеться мозковi, що живе без дрiбки свiтла, створити для нас осяяний свiт?»


Радiо шипить i потрiскуе.

– Що це таке? – шепоче Юта.

Вернер не вiдповiдае. У француза оксамитовий голос. Його акцент дуже вiдрiзняеться вiд того, який мае фрау Елена, та однак його голос такий пристрасний, такий заворожливий, що Вернер усвiдомлюе: вiнрозумiе кожне слово. Француз говорить про оптичнi iлюзii, про електромагнетизм; настае пауза й трiскiт статики, так, нiби перевертають платiвку, а тодi вiн iз захватом розповiдае про вугiлля.



«Уявiть собi вуглину, що горить у печi у вас удома. Бачите ii, дiти? Цей шматок вугiлля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що рiс мiльйон рокiв тому, чи, може, два мiльйони рокiв, чи сто мiльйонiв рокiв тому. Ви можете собi уявити сто мiльйонiв рокiв? Усе свое життя щолiта листя цiеi рослини вбирало в себе стiльки свiтла, скiльки могло, й перетворювало енергiю сонця на поживу для себе. У кору, гiлочки, у стебла. Бо рослини живляться свiтлом, майже так само, як ми вживаемо iжу. Але потiм рослина померла й, певно, упала у воду, згнила й стала торфом, а торф лежав у землi роки й роки, мiльйони яких минали, мов мiсяць, а десятилiття чи, може, навiть усi вашi життя пролiтали як мить, як клацання пальцiв. І от урештi торф висох i перетворився на камiнь, i хтось його викопав, i вугляр принiс його до вас додому, й, може, ви самi донесли його до печi, й тепер те сонячне свiтло – сонячне свiтло, якому сто мiльйонiв рокiв, – сьогоднi ввечерi зiгрiвае ваш дiм…»


Час уповiльнюеться. Горище зникае. Юта зникае. Хiба коли-небудь хтось iще говорив так пристрасно про саме тi речi, якими Вернер цiкавиться найбiльше?

«Розплющте очi, – закiнчуе чоловiк, – i побачте якомога бiльше, перш нiж вони заплющаться навiки», а тодi вступае пiанiно, граючи самотню мелодiю, що скидаеться Вернеровi на подорож золотого човна темною рiчкою, послiдовнiсть акордiв, яка змiнюе Цольферайн: будинки розчиняються, шахти наповнюються землею, падають димовi труби, вулицi заливае давне море, а повiтря бринить можливiстю майбутнього.




«Море полум’я»


Паризьким музеем ширяться чутки, пурхаючи, леткi та яскравi, мов шарфики. Дирекцiя розглядае можливiсть виставити на огляд один самоцвiт, який вартуе бiльше, нiж усi iншi експонати.

– Подейкують, – Марi-Лор випадково чуе розмову двох опудальникiв, – що цей камiнь iз Японii, що вiн дуже давнiй, i в одинадцятому столiттi належав якомусь сьогуновi.

– Я чув, – зауважуе iнший, – що вiн iз нашого сейфа. Що вiн тут давно зберiгався, але через якiсь юридичнi причини нам не дозволяли його виставляти.

Одного дня це шматок рiдкiсного гiдроксокарбонату магнiю, iншого – розкiшний сапфiр, як торкнешся якого, загориться рука. Потiм вiн стае дiамантом, точно дiамантом. Однi люди називають його «Пастушачим каменем», iншi – «Кхон-Ма», але незабаром усi починають називати його «Морем полум’я».

«Чотири роки минуло», – думае Марi-Лор.

– Вiн згубний, – хитае головою доглядач у пунктi охорони. – Кожному, хто тримае його в себе, вiн завдае горя. Я чув, що всi дев’ять попереднiх власникiв наклали на себе руки.

Другий голос вiдповiдае:

– Я чув, що кожен, хто потримае його в голiй руцi, помирае впродовж тижня.

– Нi, нi, той, хто його тримае, не може померти, але його близькi люди помирають упродовж мiсяця. Чи то року.

– Саме те, що менi треба! – мовить третiй зi смiхом.

Серце Марi-Лор стукотить. Їй десять рокiв, на екранi ii уяви проектуеться що завгодно: вiтрильна яхта, битва на шпагах, Колiзей, зафарбований у кольори. Вона читала «Навколо свiту за вiсiмдесят днiв», доки крапочки шрифту Брайля не стали м’якi й пласкенькi: цього року на iменини батько купив iй ще товщу книжку – «Три мушкетери» Дюма.

До Марi-Лор доходять чутки, що дiамант блiдо-зелений i розмiром iз гудзик вiд пальта. Потiм – що завбiльшки з коробку сiрникiв. Наступного дня вiн уже синiй, iз дитячий кулачок. Вона уявляе, як розлючена богиня бродить коридорами, посилаючи прокляття через зали, мов отруйнi хмари. Батько iй каже вгамувати уяву. Каменi – це просто каменi, а дощ – просто дощ, а нещастя – просто невдача. Деякi речi просто рiдкiснiшi за iншi, тому iх ховають за замкбми.

– Але, Papa, ти вiриш, що це правда?

– Що саме, дiамант чи прокляття?

– І те, й те.

– Це просто чутки, Марi.

Однак, коли стаеться щось недобре, спiвробiтники музею перешiптуються, що це через дiамант. На годину зникла електроенергiя – це через дiамант. Протекла вода з дiрявоi труби й зiпсувався цiлий стелаж засушених ботанiчних зразкiв – це через дiамант. Коли директорова дружина послизаеться на льоду на площi Вогезiв i ламае зап’ястя у двох мiсцях, музей вибухае плiтками.

Приблизно в той самий час батька Марi-Лор викликають нагору, в кабiнет директора. Вiн проводить там двi години. Коли ще за ii пам’ятi батька викликали в кабiнет директора на двогодинну зустрiч? Жодного разу.

Майже вiдразу потому батько починае працювати вглибинi зали мiнералогii. Тижнями вiн катае возики з рiзним обладнанням до й вiд шафи з ключами, працюючи ще довго потому, як зачиняеться музей, i щовечора повертаеться до шафки, пахнучи припоем i тирсою. Щоразу, коли вона проситься пiти з ним, вiн вiдмовляе. «Було б добре, – каже вiн, – якби ти залишалася бiля шафки для ключiв зi своiми пiдручниками Брайля чи нагорi в лабораторii молюскiв».

За снiданком вона йому надокучае.

– Ти будуеш спецiальну вiтрину, щоб виставити той дiамант. Щось на кшталт прозорого сейфа.

Батько запалюе сигарету.

– Будь ласка, бери своi книжки, Марi. Час iти.

Вiдповiдi доктора Жефара не набагато кращi.

– Лоретто, ти знаеш, звiдки беруться дiаманти, як ростуть кристали? Додаванням мiкроскопiчних шарiв, кiлька тисяч атомiв щомiсяця, кожен наступний поверх попереднього. Тисячолiття за тисячолiттям. Отак назбируються й вигадки. Усi старi каменi збирають вигадки. Може, той камiнчик, яким ти так цiкавишся, бачив, як Аларiх осадив Рим; вiн мiг блищати в очах фараонiв. Може, сирiйськi королеви танцювали всю нiч, маючи його на собi. Може, за нього велися вiйни.

– Papa вважае, що прокляття – це вигадки, складенi, щоб вiдлякувати крадiiв. Вiн каже, що в цьому музеi шiстдесят п’ять мiльйонiв екземплярiв i якщо мати правильного вчителя, то кожен iз них може бути такий же цiкавий, як i iнший.

– Усе одно деякi речi людей особливо приваблюють. Скажiмо, перли або лiвозагорнутi мушлi – такi, що мають отвiр злiва. Навiть найкращi науковцi коли-не-коли вiдчувають порив покласти щось до кишенi. Дивовижно, як щось таке маленьке може бути таким прекрасним. І таким цiнним. Лише найсильнiшi люди можуть утриматися вiд цього.

Хвилинку вони мовчать.

– Я чула, – додае Марi-Лор, – що цей дiамант схожий на згусток свiтла з первiсного свiту. З тих часiв, коли ще не було грiха. Згусток свiтла, подарований Землi Богом.

– Тобi хочеться знати, який вiн на вигляд. Це тому ти так ним цiкавишся.

Вона перекочуе мурекс у долонях. Пiдносить його до вуха. Десять тисяч шухляд, десять тисяч шепотiнь у десяти тисячах мушель.

– Нi, – вiдповiдае вона. – Я хочу мати певнiсть, що Papa й близько до нього не пiдходив.




Розплющте очi


Вернер i Юта знову й знову знаходять радiопередачу того француза. Завжди пiд той час, коли вже треба лягати спати, завжди на серединi якогось усе знайомiшого тексту.



«Сьогоднi, дiти, розглянемо колiщата у ваших головах, що, певно, крутяться там, щоб кожен iз вас мiг почухати брову…»


Вони слухають програму про морських iстот, ще одну – про Пiвнiчний полюс. Ютi подобаеться та, що про магнiти. Вернерова улюблена – про свiтло: затемнення й сонячнi годинники, полярнi сяйва й довжину хвиль.



«Як ми називаемо видиме свiтло? Ми називаемо його кольором. Але електромагнiтний спектр простягаеться вiд нуля до нескiнченностi, тож насправдi, дiти, з математичного погляду, будь-яке свiтло – невидне».


Вернеровi подобаеться присiсти бiля свого вiкна на горищi й уявляти радiохвилi, якi, мов арфовi струни з милю завдовжки, згинаються й бринять над Цольферайном, перелiтаючи через лiси, через мiста, через стiни. Опiвночi вони з Ютою никають iоносферою, шукаючи той розкiшний, проникливий голос. Коли вони його знаходять, то Вернеровi здаеться, нiби вiн знайшов вхiд в iнший свiт, у таемне мiсце, у якому можливi великi вiдкриття, у якому сирота з шахтарського селища може розкрити якусь життево важливу таемницю, заховану у фiзичному свiтi.

Вони iз сестрою вiдтворюють експерименти француза; вони роблять швидкохiднi катери з дерев’яних частин сiрникiв i магнiти зi швацьких голок.

– Чому вiн нiколи не каже, звiдки вiн, Вернере?

– Може, вiн не хоче, щоб ми знали?

– У нього голос як у багатого чоловiка. Закладаюся, що вiн передае програми з велетенського будинку розмiром як цiле селище, з будинку з тисячею кiмнат i тисячею слуг.

– Може бути, – всмiхаеться Вернер.

Звучить голос, а тодi знову пiанiно. Може, це лише Вернерова уява, але щоразу, коли вiн чуе одну з програм, здаеться, якiсть звуку трохи знижуеться, звук стае слабший, так, нiби француз говорить iз корабля, що повiльно вiдходить далi й далi в море.

Минають тижнi. Доки Юта спить поряд, Вернер дивиться в небо, охоплений нетерплячкою. Життя – воно там, за заводами, за воротами. Там, десь далеко, люди намагаються розв’язати питання великоi ваги. Вiн уявляе себе високим iнженером у бiлому халатi, що крокуе по лабораторii: парують казанки, гримить обладнання, на стiнах висять складнi схеми. Вiн несе лiхтар по гвинтових сходах в освiтлену зорями обсерваторiю й дивиться в окуляр великого телескопа, спрямованого в темряву.




Завмирання


Може, старий гiд був трохи несповна розуму. Може, «Моря полум’я» взагалi нiколи не iснувало, може, проклять i справдi не бувае, може, ii батько мае слушнiсть, що Земля – це лише магма, континентальна кора й океан. Гравiтацiя й час. Каменi – це лише каменi, дощ – просто дощ, а нещастя – це лише невдача.

Їi батько став повертатися до шафи для ключiв ранiше. Незабаром вiн знову починае брати Марi-Лор iз собою в рiзноманiтних справах, пiдколюючи ii щодо гiр цукру, якi вона додае до кави, або кепкуючи над музейними доглядачами, хто палить кращi сигарети. Не виставляють нiякого нового блискучого каменя. На музейних працiвникiв не падае покара; Марi-Лор не гине вiд укусу змii, не падае у водостiк i не ламае шию.

Зранку на ii одинадцятi iменини вона прокидаеться й знаходить два нових пакунки там, де мала б бути цукорниця. Перший – лакований дерев’яний кубик, увесь зроблений зi зсувних панелей. Щоб вiдчинити його, треба зробити тринадцять крокiв, й вона вiдкривае iхню послiдовнiсть, не минае й п’яти хвилин.

– Святий Боже! – вигукуе батько. – Та ти ж грабiжниця сейфiв!

Усерединi кубика двi цукерочки «Барнье». Вона розгортае обидвi й водночас кладе до рота.

Усерединi iншого пакунка грубий стос сторiнок зi шрифтом Брайля на обкладинцi. Двадцять. Тисяч. Лье. Пiд. Водою.

– Продавець сказав, що вона у двох томах, i це перший. Я подумав, що наступного року, якщо ми й далi вiдкладатимемо грошi, то зможемо купити й другий…

Вона одразу береться читати. Оповiдач, знаменитий морський бiолог на iм’я П’ер Аронакс, працюе в тому ж музеi, що i ii батько! Вiн дiзнаеться, що по всьому свiту один за одним тонуть кораблi. Пiсля науковоi експедицii до Америки Аронакс розмiрковуе над справжньою природою цих подiй. Що викликало цi кораблетрощi? Рухливий риф? Гiгантський рогатий нарвал? Мiфiчне морське чудовисько?

«Я дозволяю собi вiдволiкатися на задуму, яку тепер мушу вiдкласти, – пише Аронакс. – Годi цих фантазiй».

Цiлий день Марi-Лор лежить на животi й читае. «Логiка, розважливiсть, чиста наука – ось, – наполягае Аронакс, – правильний спосiб розв’язування загадок. А не небилицi й казки». Їi пальцi тримаються за туго натягнутi канати речень; у своiй уявi вона прогулюеться доками швидкiсного двотрубного фрегата «Авраам Лiнкольн». Вона дивиться, як вiддаляеться Нью-Йорк; форти Нью-Джерсi салютують ii вiдплиттю гарматами; буi качаються на хвилях. Пливучi маяки з подвiйними лiхтарями пропливають повз, коли вiддаляеться Америка; попереду чекають велетенськi блискучi простори Атлантики.




«Принципи механiки»


Сиротинець вiдвiдують вiце-мiнiстр iз дружиною. Фрау Елена каже, що вони об’iжджають дитячi будинки. Усi помилися; усi добре поводяться. Може, перешiптуються дiти, вони думають когось взяти до себе. Найстаршi дiвчата подають пампернiкель[15 - Хлiб iз грубоi непросiяноi житньоi муки.] i гусячу печiнку на останнiх у сиротинцi не надщерблених тарiлках, доки гладкий вiце-мiнiстр i його на вигляд сувора дружина озираються кiмнатою, мов вельможi, що приiхали оглянути якусь огидну криву халупу. Коли вечерю нарештi подано, Вернер сiдае з хлопчачого боку, тримаючи на колiнах книжку. Юта сiдае з дiвчатами навпроти. Вона мае кучеряве заплутане яскраво-бiле волосся, тож виглядае так, наче ii вдарило струмом.

– Отче Небесний, благослови цю iжу i тих, хто ii приготував. – Фрау Елена додае й другу молитву за здоров’я вiце-мiнiстра. Усi накидаються на вечерю.

Дiти нервуються; навiть Ганс Шильцер i Герiберт Помсель тихенько сидять у своiх брунатних костюмах. Дружина вiце-мiнiстра тримае спину так прямо, що здаеться, нiби ii хребет витесаний iз дуба.

– І що, кожна дитина допомагала готувати вечерю? – питае ii чоловiк.

– Звiсно. Клодiя, наприклад, спекла хлiб. А близнята пiдготували печiнку.

Велика Клодiя Форстер паленiе. Близнята клiпають очима.

Вернеровi думки блукають; вiн думае про книжку в себе на колiнах, «Принципи механiки» Гайнриха Герца. Вiн знайшов ii в церковному пiдвалi, десятирiчну, вкриту мокрими плямами, покинуту. Пастор дозволив забрати ii додому, а фрау Елена дозволила залишити ii в себе, й уже кiлька тижнiв Вернер продирався крiзь тернисту математику. Електрика, дiзнався Вернер, сама по собi може бути статикою. Але об’еднай ii з магнетизмом – i враз дiстанеш рух – хвилi. Поля й кола, провiднiсть й iндукцiя. Простiр, час, маса. Повiтря кишить стiлькома невидними речами! Як би йому хотiлося мати такi очi, що бачили б ультрафiолет, очi, що бачили б iнфрачервоне промiння, очi, що бачили б радiохвилi, якi наповнюють дедалi темнiше небо, проносячись крiзь стiни будинку.

Коли вiн пiдводить погляд, усi на нього дивляться. В очах фрау Елени тривога.

– Це книжка, пане, – оголошуе Ганс Шильцер. Вiн висмикуе ii з Вернерових колiн. Книжка така важка, що Гансовi доводиться триматися обома руками, щоб ii пiдняти.

На лобi дружини вiце-мiнiстра збрижуються кiлька складок. Вернер вiдчувае, як червонiють його щоки.

Вiце-мiнiстр простягае пухлу руку:

– Дай ii сюди.

– Це еврейська книжка? – питае Герiберт Помсель. – Це ж еврейська книжка, правда?

Фрау Елена виглядае так, нiби збираеться щось сказати, а тодi передумуе.

– Герц народився в Гамбурзi, – каже Вернер.

Нi з того нi з сього Юта оголошуе:

– Мiй брат такий вправний у математицi. Вiн тямущiший за всiх однокласникiв. Може, вiн колись здобуде велику нагороду. Вiн каже, що ми поiдемо до Берлiна й вчитимемося у великих науковцiв.

Молодшi дiти широко роззявляють роти; старшi дiти пирхають. Вернер втуплюеться в тарiлку. Гортаючи сторiнки, вiце-мiнiстр нахмурюеться. Ганс Шильцер б’е Вернера в гомiлку й покашлюе.

– Юто, годi, – втручаеться фрау Елена.

Дружина вiце-мiнiстра наколюе виделкою печiнку, прожовуе, ковтае i торкаеться серветкою кутикiв рота. Вiце-мiнiстр кладе на стiл «Принципи механiки» й вiдштовхуе книжку, а тодi оглядае своi долонi так, нiби книжка iх забруднила.

– Єдине мiсце, куди пiде твiй брат, дiвчинко, – це в шахту. Щойно йому виповниться п’ятнадцять. Так само, як i кожен хлопець у цьому будинку.

Юта позирае вовкувато, а Вернер втуплюеться в захололу печiнку на своiй тарiлцi. Його очi печуть, а в грудях щось стискаеться сильнiше й сильнiше, i до кiнця вечерi чутно лиш, як дiти розрiзають iжу на шматочки, жують i ковтають.




Чутки


З’являються новi чутки. Вони шелестять дорiжками Ботанiчного саду, пролiтають музейними залами, вiдлунюють у курних кабiнетах iз високою стелею, де скорченi старi ботанiки вивчають екзотичнi види лишайникiв. Кажуть, що нiмцi наближаються.

Нiмцi, стверджуе садiвник, мають шiстдесят тисяч вiйськових планерiв; вони здатнi днями маршувати на голодний шлунок; вони заплiднюють кожну школярку на своему шляху. Жiнка у квитковiй касi каже, що нiмцi вмiють робити туман iз пiгулок i носять реактивнi пояси; iхнi унiформи, шепоче вона, зробленi зi спецiальноi тканини, мiцнiшоi за крицю.

Марi-Лор сидить на лавцi бiля експозицii молюскiв i тренуе слух на групах, що проходять повз неi. Якийсь хлопчик вигукуе:

– У них е бомби пiд назвою «Секретний сигнал». Коли така бомба створюе звук, кожен, хто ii чуе, пудить у штани!

Навколо смiються.

– Я чув, що вони роздають отруйний шоколад.

– І скрiзь кидають до в’язницi калiк та божевiльних.

Щоразу, коли Марi-Лор переказуе батьковi ще одну чутку, той перепитуе: «Це про нiмцiв?» – так, наче каже це вперше. На його думку, захопленням Австрii не варто перейматися. Вiн додае, що всi пам’ятають попередню вiйну й нiкому не стане дуростi ще раз це переживати. Директор не хвилюеться, i жоден iз голiв вiддiлiв, тож i дiвчинцi, якiй ще вчити уроки, теж не варто.

Здаеться, так воно i е – крiм днiв тижня, нiчого не змiнюеться. Щоранку Марi-Лор прокидаеться, вбираеться, йде за батьком до входу номер два i слухае, як вiн вiтаеться з нiчним сторожем та доглядачем музею. Bonjour, bonjour. Bonjour, bonjour. Науковцi та бiблiотекарi й досi зранку забирають своi ключi та вивчають древнi слонячi бивнi, екзотичних медуз, листя гербарiiв. Секретарки й досi обговорюють моду, директор i досi приiжджае на двоколiрному лiмузинi «Деляж», i кожного полудня чорношкiрi продавцi й досi тихо котять коридорами своi вiзочки з бутербродами, пошепки оголошуючи:

– Із житнiм хлiбом i яйцем, iз житнiм хлiбом i яйцем.

Марi-Лор читае Жуля Верна в шафi для ключiв, у туалетi, у коридорах; вона читае на лавцi у Великiй залi й прогулюючись гравiйними дорiжками в саду. Вона прочитуе перший роздiл «Двадцяти тисяч лье пiд водою» стiльки разiв, що майже вивчае його напам’ять.



«Море – це все. Воно вкривае сiм десятих земноi кулi… Море – лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижнiшi створiння; море – рух i любов; море – вiчне життя»[16 - Переклад Д. Паламарчука.]


Уночi, у лiжку, вона подорожуе в черевi «Наутилуса» капiтана Немо, за бортом шторм, а над головою в неi пропливають шатра коралiв.

Доктор Жефар навчае ii назв мушель – Lambis lambis, Cyprea moneta, Lophiotoma acuta – й дае iй мацати хребти, пройми й завитки кожноi по черзi. Вiн пояснюе вiдгалуження морськоi еволюцii, послiдовнiсть геологiчних перiодiв. Інодi iй вдаеться уявити безмежну низку тисячолiть: мiльйони рокiв, десятки мiльйонiв рокiв.

– Майже кожен вид, що жив на цiй планетi, вимер, Лоретто. Немае причин думати, що людей це омине! – Доктор Жефар промовляе цi слова майже радiсно й наливае в склянку вина, i вона уявляе його голову шафою з десятьма тисячами маленьких шухляд.

Усе лiто запах кропиви, стокроток i дощу наповнюе сади. Марi-Лор iз батьком печуть грушевий пирiг, який випадково пригоряе. Вiн вiдчиняе всi вiкна, щоб провiтрити квартиру, а вона чуе, як знизу, з вулицi, пiднiмаються звуки скрипки. Й усе одно ранньоi осенi, раз чи двiчi на тиждень, сидячи в Ботанiчному саду пiд масивними огорожами або читаючи бiля батькового столу, Марi-Лор пiдводить погляд вiд книжки i iй здаеться, що вiтер приносить запах бензину. Так, нiби велика рiка машинерii повiльно, невiдворотно суне у ii бiк.




Бiльше, швидше, краще


Членство в гiтлер’югендi стае обов’язковим. Хлопчикiв iз Вернерового братства вчать маршових маневрiв, перевiряють iхню фiзичну форму й вимагають пробiгати шiстдесят метрiв за дванадцять секунд. На кожному кроцi слава, Батькiвщина, змагання й пожертва.

«Живи чесно, – спiвають хлопцi, маршуючи повз окраiни селища. – Борися мужньо й помри смiючись».[17 - Девiз хлопчикiв iз гiтлер’югенду. – Прим. ред.]

Заняття, домашня робота, вправи. Вернер засиджуеться допiзна, слухаючи свое радiо чи продираючись крiзь складнi задачi, якi вiн переписав iз «Принципiв механiки», перш нiж пiдручник конфiскували. За столом вiн позiхае, дратуеться на молодших дiтей.

– Ти добре почуваешся? – запитуе фрау Елена, зазираючи йому в очi, й Вернер вiдводить погляд, вiдповiдаючи:

– Добре.

Теорii Герца цiкавi, але йому найбiльше подобаеться збирати деталi, працювати руками, поеднувати пальцi з двигуном його розуму. Вернер ремонтуе сусiдову швацьку машину i високий пiдлоговий годинник у сиротинцi. Вiн робить пристрiй, щоб затягувати суху випрану бiлизну назад у примiщення, i просту сигналiзацiю з батарейки, дзвiнка й дроту, щоб фрау Елена чула, якщо котрийсь iз малюкiв видибуляе надвiр. Вiн винаходить машину, що нарiзае моркву: пiдiймаеш важiль, опускаються дев’ятнадцять лез, i морква розпадаеться на двадцять акуратних цилiндрiв.

Одного разу в сусiда перестае працювати радiоприймач, i фрау Елена пропонуе показати його Вернеровi. Той вiдкручуе задню панель, вертить лампи туди-сюди. Одна вiдiйшла, тож вiн ставить ii на мiсце. Радiо оживае, й сусiд скрикуе вiд захвату. Невдовзi потому щотижня хтось заходить до сиротинцю по майстра з ремонту радiо. Побачивши, як тринадцятирiчний Вернер спускаеться з горища, протираючи очi, зi скуйовдженим свiтлим волоссям i саморобною скринькою для iнструментiв у руцi, вони здивовано дивляться на нього з однаковою скептичною посмiшкою.

Старiшi прилади ремонтувати найлегше: простiшi схеми, однаковi лампи. Може, з конденсатора крапае вiск або на резисторi назбирався налiт. Навiть у найновiших радiоприймачах Вернеровi зазвичай вдаеться визначити, чому вони не працюють. Вiн розбирае прилад, роздивляеться схеми, вiдстежуе звичнi траекторii руху електронiв на дотик. Джерело живлення, трiод, резистор, котушка, динамiк. Вiн зосереджуеться на проблемi, безлад упорядковуеться, перешкода виявляеться, й скоро радiо знову працюе.

Інодi йому платять кiлька марок. Інодi жiнка з шахтарськоi сiм’i смажить йому ковбаски або загортае в серветку печиво для сестри. Незабаром Вернер уже може скласти в уявi мапу з майже всiма радiоприймачами в районi: саморобний детекторний приймач на кухнi в аптекаря, гарна десятилампова радiола вдома в голови департаменту, що била його струмом щоразу, коли вiн намагався перемкнути канал. Навiть у найбiднiших шахтарських будинках зазвичай е державний «Фолькс-Емпфенгер VE301», радiоприймач серiйного виробництва з орлом та свастикою, що не ловить короткi хвилi, налаштований лише на нiмецькi частоти.

Радiо: мiльйони вух слухають одну людину. По всьому Цольферайну з репродукторiв уривчастий голос райху лине вгору, мов непохитне дерево, його слухачi прихиляються до гiлок того дерева, як до вуст Господа. А коли Господь замовкае, iм вiдчайдушно хочеться знайти когось, хто примусить голос зазвучати знову.

Сiм днiв на тиждень шахтарi витягають вугiлля на свiтло, його розтирають у порошок i годують ним коксовi печi, кокс охолоджують у величезних спецiальних баштах й пiдвозять до доменних печей, де розтоплюють залiзну руду, а залiзо переробляють у крицю i виливають у бруски, якi завантажують на баржi й вiдправляють ненаситнiй краiнi. «Лише через найгарячiший вогонь, – шепоче радiо, – можна досягнути очищення. Лише пройшовши через найважчi випробування, можуть пiднятися обранi Богом».

– Зi ставка сьогоднi вигнали дiвчинку, – повiдомляе Юта. – Інге Гахман. Сказали, що не дозволять нам купатися з напiвкровкою. Негiгiенiчно. Напiвкровкою, Вернере. А ми теж хiба не напiвкровки? Хiба в нас не половина кровi вiд батька, а половина – вiд матерi?

– Вони мають на увазi напiв’евреiв. Говори тихiше. Ми не напiв’евреi.

– Певно, ми теж напiвкровки.

– Ми чистокровнi нiмцi. Нiякi ми не напiвкровки.

Герiберту Помселю вже п’ятнадцять рокiв, вiн переiхав до шахтарського гуртожитку, працюе в другу змiну, а Ганс Шильцер став найстаршим хлопцем у сиротинцi. Ганс вiджимаеться по сто разiв, плануе взяти участь у з’iздi в Ессенi. У провулках трапляються бiйки, плiткують, що Ганс пiдпалив чиесь авто. Однiеi ночi Вернер чуе, як вiн унизу кричить на фрау Елену. Грюкають вхiднi дверi, дiти крутяться в лiжках, фрау Елена довго ходить кiмнатою, тихо човгаючи домашнiми капцями. У вологiй темрявi зi скреготом проiжджають вантажiвки з вугiллям. Удалинi гуде машинерiя: пульсують клапани, обертаються ременi. Бездоганно. Навiжено.




Знак звiра


Листопад 1939 року. Холодний вiтер котить велике сухе листя платанових дерев гравiйними дорiжками Ботанiчного саду. Марi-Лор перечитуе «Двадцять тисяч лье…»: «Я бачив довгi стрiчки водоростей, якихось – сферичних, iнших – трубчатих, представникiв роду laurencia та cladostephus з iхнiм тоненьким листям» недалеко вiд ворiт на рю Кюв’е, коли, шелестячи листям, пiдходить група дiтей.

Хлопчачий голос щось розповiдае, кiлька iнших хлопчикiв смiються. Марi-Лор пiдiймае пальцi над сторiнкою. Смiх усе ближче, гучнiше. Раптом перший голос звучить просто бiля ii вуха:

– А знаеш, вони шаленiють за слiпими дiвчатами!

У нього швидке дихання. Вона простягае руку, але нi до чого не доторкуеться.

Їй важко сказати, скiльки з ним хлопцiв. Мабуть, трое чи четверо. Судячи з голосу, йому рокiв дванадцять або тринадцять. Вона пiдводиться, притискае до грудей свою велетенську книжку й чуе, як ii цiпочок скочуеться з лавки й падае на землю.

Хтось iнший каже:

– Певно, вони спочатку заберуть слiпих дiвчат, а вже потiм калiк.

Перший хлопчик карикатурно стогне. Марi-Лор пiдiймае книжку, мов щит.

Другий кидае:

– Примусять iх робити рiзнi речi.

– Усiлякi непристойностi.

Злiва вiд неi, на вiддалi, дорослий голос кличе:

– Луi, Петер?!

– Хто ви такi? – шипить Марi-Лор.

– Бувай, слiпенька!

І – тиша. Марi-Лор слухае шурхiт дерев, кров гуде у ii вухах. Довгу, сповнену панiкою, хвилину вона повзае серед листя бiля лавки, доки ii пальцi не намацують цiпок.

У магазинах продають протигазнi маски. Сусiди закривають вiкна картоном. Щотижня до музею заходить усе менше вiдвiдувачiв.

– Papa, – питае Марi-Лор, – як почнеться вiйна, що ми робитимемо?

– Не буде вiйни.

– А якщо таки буде?

Його долоня лягае iй на плече, знайомо дзвенять ключi в нього на ременi.

– З нами буде все гаразд, ma chеrie. Директор уже подав прохання, щоб мене не викликали iз запасу. Так що я нiкуди не дiнуся.

Але вона чуе, з яким поспiхом вiн гортае сторiнки газети. Вiн закурюе сигарету за сигаретою, вiн майже увесь час працюе. Минають тижнi й дерева стають голi, й батько вже не запрошуе ii на прогулянку садами. От якби вони мали таку неприступну субмарину, як «Наутилус»!

Прокуренi голоси офiсних працiвниць долинають крiзь вiдчинене вiкно до шафи для ключiв.

– Уночi вони прокрадаються у квартири. Ставлять мiни-пастки на кухоннi комоди, унiтази, бюстгальтери. Отак вiдчиняеш шухляду з бiлизною й залишаешся без пальцiв.

Їй сняться жахiття. Мовчазнi нiмцi синхронно гребуть через Сену, iхнi човни рухаються плавно, мов пливуть в олii. Вони безшумно пролiтають пiд опорами мосту, з ними на ланцюгах звiрi, що вистрибують iз човнiв i мчать повз величезнi квiтковi клумби, уздовж огорож. Вони нюшать повiтря на сходах до Великоi зали. З iхнiх пащек крапае слина. Голоднi, вони вриваються в музей, розсипаючись залами. Вiкна темнiшають вiд кровi.



Шановний професоре я ни знаю чи ви отримуете цi листи чи радiостанцiя iх перисилае й чи е радiо станцiя взагалi? Ми ни чули вас щонайменше два мiсяця. Ви припинили випускати перидачi чи це проблема з нашого боку? В Бранденбургi е нова перидавальна радiо станцiя пiд назвою Дойчлендсендер три. Мiй брат каже, що вона завишки триста тридцять iз чимось метрiв друга за висотою штучна конструкцiя у свiтi. Вона майже все iнше глушить. Стара фрау Штрасеман, одна з наших сусiдок, вона каже, що чуе перидачi Дойчлендсендера в себе в зубних пломбах. Мiй брат каже, що це можливо якщо мати антену i випрямляч i щось що служитиме денамiком. Вiн каже, що можна використовувати шматок дротяного паркану щоб ловити радiо сигнали, тож мабуть i срiбло в зубi теж можна. Менi подобаеться про це думати. А вам хiба нi професоре? Про пiснi в зубах? Фрау Елена каже, що ми тепер маемо йти зi школи вiдразу до дому. Вона каже, що ми ни евреi але ми бiднi й це майже так само нибезпечно. Тепер це кримiнальне правопорушення налаштовуватися на чужоземну хвилю. За це можна дiстати важкоi працi, типу розбивати камiння по п’ятнадцять годин на день. Або ж робити нийлоновi шкарпетки або йти в шахту. Нiхто ни хоче допомогти менi надiслати цього листа навiть мiй брат тож я зроблю це сама.





Добривечiр, або Гайль Гiтлер, якщо бажаете


У травнi йому виповнюеться чотирнадцять. Настав 1940 рiк, i бiльше нiхто не смiеться над гiтлер’югендом. Фрау Елена готуе пудинг, Юта загортае в газету шматок кварцу, а близнята, Ганна й Сусанна Герлiц, маршують кiмнатою, зображаючи солдатiв. П’ятирiчний хлопчик, Рольф Гупфаер, сидить на диванi в куточку, раз у раз заплющуючи соннi очi. Новенька – маленька дiвчинка – примостилась у Юти на колiнах й обсмоктуе ii пальцi. У вiкнi, за фiранками, видно, як полум’я над трубою, що височiе вдалинi, гойдаеться й тремтить.

Дiти спiвають, потiм жадiбно з’iдають пудинг.

– Час спати, – каже фрау Елена.

Вернер вимикае свiй приймач. Усi проказують молитву. Коли вiн вiдносить радiо на горище, на душi в нього тяжко. У провулках п’ятнадцятирiчнi юнаки йдуть у бiк лiфтiв до шахти, вишиковуючись у чергу зi своiми касками й лiхтарями бiля ворiт. Вiн намагаеться уявити, як свiтло iхнiх лiхтарiв слабне й вiддаляеться, як гримлять кабелi, як усi мовчать, доки спускаються в ту вiчну темряву, де люди вгризаються в землю, а над ними висить каменюка завтовшки мало не кiлометр.

Ще один рiк. Йому дадуть каску й лiхтар i запхнуть до клiтки з iншими.

Минули мiсяцi вiдтодi, як Вернер востанне чув француза на короткiй хвилi. Рiк вiдтодi, як вiн тримав «Принципи механiки» з плямами вiд води. Не так давно вiн дозволяв собi мрiяти про Берлiн та його великих науковцiв: Фрица Габера, винахiдника добрив, Германа Штаудiнгера, винахiдника пластмаси. Герца, що зробив невидне видним. Про всiх великих людей, що займалися справами Там. «Я вiрю в тебе, – колись зауважила фрау Елена. – Думаю, тобi вдасться зробити щось велике». Тепер у своiх нiчних жахiттях хлопчик блукае тунелями шахт. Стеля чорна й гладенька, i, коли вiн ступае крок, вона починае над ним опускатися. Розколюються стiни, Вернер нахиляе голову, падае навколiшки. За хвилю вiн не може нi пiдвести голови, нi поворушити руками. Стеля важить десять мiльярдiв тонн, вiд неi вiе страшним холодом, вона притискае його носа до пiдлоги. За мить до пробудження вiн вiдчувае, як на потилицi починае трiскати череп.

Дощова вода ллеться з хмари на дах i на карниз. Вернер притискаеться чолом до вiкна на горищi й дивиться крiзь потоки дощу на дах унизу, звичайний дах серед багатьох мокрих дахiв, стиснутий широкими стiнами коксового заводу, топильнi й газовоi станцii. Копер вимальовуеться на тлi неба, шахта й завод тягнуться й тягнуться, скiльки сягае його око, до сiл, до мiст, до все швидшоi, усе бiльшоi машини пiд назвою Нiмеччина. До мiльйонiв людей, готових вiддати за неi життя.

«Добривечiр, – думае вiн. – Або ж гайль Гiтлер. Усi вiддають перевагу останньому».




Бувай, слiпенька!


Щодо вiйни вже немае сумнiву. Роздають пам’ятки. Колекцii потребують захисту. Невеликий штат кур’ерiв почав перевозити експонати за мiсто. Ключiв та замкнв потрiбно бiльше, нiж будь-коли. Батько Марi-Лор працюе до пiвночi, до першоi години. Кожен ящик треба замкнути, кожен подорожнiй лист – тримати в безпечному мiсцi. Броньованi вантажiвки гримлять бiля завантажувальних платформ. Треба зберегти скам’янiлостi, древнi рукописи; перлини, золотi самородки, сапфiр завбiльшки з мишу. «Може бути, – думае Марi-Лор, – навiть “Море полум’я”».

З одного погляду, весна видаеться такою спокiйною: тепла, м’яка, з ароматними, безвiтряними ночами. Однак усе наповнене напруженням, так, нiби мiсто стоiть на поверхнi повiтряноi кульки й хтось ii надувае, аж доки вона не лусне.

Бджоли трудяться на розквiтлих алеях Ботанiчного саду. З платанових дерев осипаеться насiння, й велетенськi купи пуху збираються на дорiжках.

Якщо вони перейдуть у наступ, чого б це вони наступали, тiльки божевiльнi наступатимуть.

Вiдступити – це врятувати не одне життя.

Доставки припинено. Навколо музейних ворiт з’являються мiшки з пiском. Двiйко солдатiв на даху зали палеонтологii оглядають сади в бiноклi. Але велетенська небесна баня залишаеться порожня: нi цепелiнiв,[18 - Рiзновид дирижабля.] нi бомбардувальникiв, нi надлюдей-парашутистiв, лиш останнi спiвочi пташки, що повертаються зi своiх зимових домiвок, та спритнi веснянi вiтерцi, якi швидко перетворюються на важчi, соковитiшi лiтнi вiтри.

Гомiн, свiтло, повiтря. Цей травень здаеться Марi-Лор найгарнiшим у ii життi. Зранку ii дванадцятих iменин, прокинувшись, вона не знаходить коробки iз загадкою бiля цукорницi – у батька не було часу. Але на неi чекае книжка – другий том «Двадцяти тисяч лье пiд водою» шрифтом Брайля, завтовшки з диванну подушку.

Захват сповнюе ii аж до кiнчикiв пальцiв. Як?

– Завжди радий, Марi.

Стiни iхньоi квартири тремтять – сусiди перемiщають меблi, пакують валiзи, забивають вiкна. Вони з батьком йдуть до музею, вiн стривожено говорить охоронцевi, що зустрiчае iх бiля дверей:

– Кажуть, нашi утримують рiчку.

Марi-Лор сiдае на пiдлогу в шафi з ключами й розгортае книжку. В кiнцi першоi частини професор Аронакс подолав лише шiсть тисяч лье. Залишилося ще так багато. Але стаеться щось дивне – слова не поеднуються мiж собою. Вона читае: «Увесь день велетенська зграя акул переслiдувала корабель», – але логiка, що мала б складати слова у фрази, вислизае.

– Директор поiхав? – питае хтось.

– Поiде ще до кiнця тижня.

Одяг ii батька пахне соломою, а пальцi смердять оливою. Робота, робота, кiлька годин виснаженого сну перед поверненням до музею на свiтанку. Вантажiвки вивозять скелети, метеорити, восьминогiв у банках, гербарii, египетське золото, слонову кiстку з Пiвденноi Африки та пермськi скам’янiлостi.

Першого червня над мiстом, страшенно високо, пропливають у шаруватих хмарах лiтаки. Коли заспокоюеться вiтер i поряд не гуде двигун, Марi-Лор, вийшовши iз зали зоологii, чуе iхне вурчання на висотi з пiвтора кiлометра. Наступного дня починають зникати радiостанцii. Охоронцi у своiй будцi й стукають по своему радiо, й крутять його так i сяк, але з динамiкiв чути лише перешкоди. Так, нiби передавальнi вишки були свiчками й чиiсь пальцi iх загасили.

В оцi останнi ночi в Парижi, опiвночi йдучи додому з батьком, притискаючи до грудей велику книжку, Марi-Лор здаеться, що вона вiдчувае, як тремтить повiтря в паузах мiж трiскотом комах, наче по льоду розходяться дрiбнi трiщинки. Так, наче увесь цей час мiсто залишалося не чим iншим, як виконаною в масштабi моделлю, яку зробив ii батько, а тепер його накрила тiнь величезноi руки.

Вона ж думала, що проживе в Парижi зi своiм батьком усе життя. Що завжди заходитиме по обiдi до доктора Жефара. Що кожного року на ii iменини батько даруватиме iй iншу крутиголовку й iншу книжку, й вона прочитае всього Жуля Верна, Дюма й, може, навiть Бальзака та Пруста. Що ii батько завжди мугикатиме, складаючи вечорами маленькi будiвлi, а вона завжди знатиме, скiльки крокiв треба зробити вiд вхiдних дверей до пекарнi (сорок) i скiльки ще – до ресторанчика (тридцять два), i що завжди буде цукор, який вона зранку кластиме в каву.

Bonjour, bonjour.

Картопля на шостiй годинi, Марi. Гриби на третiй.

А тепер? Що тепер буде?




Плетiння шкарпеток


Вернер прокидаеться пiсля пiвночi й бачить одинадцятирiчну Юту, що сидить на пiдлозi бiля свого лiжка. У неi на колiнах радiо, а поряд з нею на пiдлозi аркуш паперу для малювання, на якому простяглося всiяне вiкнами мiсто з ii уяви.

Юта виймае навушник i зиркае на нього. У напiвтемрявi ii розкуйовджене хвилясте волосся здаеться сяйливим як нiколи, мов запалений сiрник.

– У Союзi нiмецьких дiвчат,[19 - Молодiжний i дитячий жiночий рух у складi гiтлер’югенду. – Прим. ред.] – шепоче вона, – нам кажуть плести шкарпетки. Нащо iм так багато?

– Певно, райховi треба.

– Для чого?

– Для нiг, Юто. Для солдатiв. Дай менi поспати.

Наче за командою, маленький хлопчик, Зiгфрiд Фiшер, на першому поверсi скрикуе раз, потiм ще двiчi, й Вернер з Ютою чекають, доки фрау Елена спуститься до нього, лагiдно його заспокоiть i будинок знову наповниться тишею.

– Ти тiльки й цiкавишся, що своiми задачами, – продовжуе Юта. – І граешся з радiо. Хiба тобi не хочеться зрозумiти, що вiдбуваеться?

– Що це ти слухаеш?

Вона схрещуе руки, повертае навушник назад у вухо й не вiдповiдае.

– Ти що, слухаеш щось таке, чого не мала б слухати?

– Яке тобi дiло?

– Це небезпечно, ось яке менi дiло.

Вона закривае друге вухо пальцем.

– Іншi дiвчата не проти, – стишено каже вiн, – плести шкарпетки, збирати газети й усяке таке.

– Ми бомбуемо Париж, – вимовляе вона на повний голос, i вiн стримуе порив затулити iй рота долонею.

Юта пiдводить зухвалий погляд. Вона мае такий вигляд, наче ii обдувае невидимий холодний вiтер.

– От що я слухаю, Вернере. Нашi лiтаки бомбують Париж.




Втеча


По всьому Парижу люди складають посуд у пiдвали, зашивають у подоли одягу перли й ховають золотi каблучки в книжковi оправи. У музеi з письмових столiв забрали друкарськi машинки. Коридори перетворилися на майданчики для пакування, iхню пiдлогу вкрила солома, тирса й шпагат.

У полудень замкаря викликають до кабiнету директора. Марi-Лор сидить, схрестивши ноги, на пiдлозi в шафi з ключами й намагаеться читати свою книжку. Капiтан Немо збираеться взяти професора Аронакса та його супутникiв на пiдводну прогулянку устричною обмiлиною шукати перли, але Аронакс боiться акул, i хоч вона прагне дiзнатися, що станеться далi, речення на сторiнцi розбiгаються. Слова розсипаються на лiтери, лiтери – на нерозбiрливi горбики. Вона почуваеться так, наче в неi на кожнiй долонi по великiй рукавицi.

У кiнцi коридору, в будцi охоронця, доглядач туди-сюди крутить ручки радiо, але чути лише трiск i шипiння. Коли вiн його вимикае, музей накривае тиша.

Хай це буде крутиголовка, хитромудра гра, що зробив ii батько, загадка, яку вона мусить розгадати. Першi дверi, замок iз кодом. Другi – iз засувом. Третi вiдiмкнуться, якщо вона прошепоче магiчне слово в замкову шпарину. Проповзти через тринадцятi дверi, й усе стане, як було.

Десь за мiстом церковнi дзвони б’ють першу годину. Першу тридцять. Їi батько все ще не повертаеться. У якийсь момент iз садiв чи вулиць до музею долинають кiлька виразних глухих ударiв, нiби хтось кидае з-за хмар мiшки з цементом. Із кожним ударом тисячi ключiв тремтять на кiлочках у своiх шафах.

У коридорi нi душi. Надходить друга хвиля поштовхiв – ближча, бiльша. Ключi дзвенять, пiдлога скрипить, i iй вчуваеться запах потокiв пилу, що ллються зi стелi.

– Papa?

Тиша. Нi доглядачiв, нi вахтерiв, нi теслярiв, нi цокоту пiдборiв секретарки по пiдлозi в коридорi.

Вони здатнi днями маршувати на голодний шлунок. Вони заплiднюють кожну школярку на своему шляху.

– Агов!

Як швидко ii голос розчиняеться в тишi, яким порожнiм здаеться коридор. Їi це лякае.

За хвилю чути дзенькiт ключiв i звуки крокiв, батькiв голос кличе ii. Далi все вiдбуваеться швидко. Вiн вiдчиняе великi, довгi шухляди, дзвенить десятками ключiв.

– Papa, я чула, що…

– Поквапся.

– Моя книжка…

– Краще залиш ii. Вона заважка.

– Залишити книжку?

Вiн виводить ii за дверi й замикае шафу. Надворi, здаеться, хвилi панiки прокочуються деревами, мов поштовхи землетрусу.

– Де сторож? – питае ii батько.

Голоси бiля бордюру – солдати.

Марi-Лор збентежена. Це гудуть лiтаки? Це запах диму? Хтось розмовляе нiмецькою?

Вона чуе, як батько перекидаеться кiлькома словами з незнайомцем i вiддае ключi. Потiм вони йдуть повз ворота на рю Кюв’е, проходячи мiж мiшками з пiском, безмовними полiцiянтами чи чимось ще, що недавно з’явилося посеред тротуару.

Шiсть кварталiв, тридцять вiсiм риштакiв. Вона iх усiх рахуе. Через шматки фанери, якими ii батько закрив вiкна, у iхнiй квартирi душно й спекотно.

– Дай менi хвилинку, Марi-Лор. Я потiм усе поясню.

Їi батько скидае речi до, здаеться, свого полотняного наплiчника. «Їжа, – думае вона, намагаючись вiдгадати речi за iхнiми звуками. – Кава. Цигарки. Хлiб?»

Знову лунае глухий удар, тремтить вiконне скло. У буфетi дзвенить посуд. Сигналять автомобiлi. Марi-Лор пiдходить до моделi й проводить пальцями по будиночках. Усе на мiсцi. Усе на мiсцi. Усе на мiсцi.

– Сходи в туалет, Марi.

– Менi не треба.

– Хтозна, коли потiм трапиться така нагода.

Батько вбирае на неi ii зимове пальто, хоча стоiть середина червня, й вони збiгають униз сходами. На рю де Патрiарш вона чуе вiддалене гупання, схоже на кроки тисяч людей. Вона йде поряд iз батьком, затиснувши складеного цiпочка в однiй руцi, а iншою тримаючись за його наплiчника; усе навколо здаеться позбавленим логiки, як у кошмарах.

Праворуч, лiворуч. Мiж поворотами – довгi вiдрiзки брукiвки. Незабаром вони йдуть вулицями, на яких вона точно нiколи не бувала, вулицями, що лежать за межами батьковоi моделi. Давно потому, як Марi-Лор збилася з пiдрахунку своiх крокiв, вони пiдходять до такого щiльного натовпу, що вона вiдчувае його тепло.

– У потязi буде прохолоднiше, Марi. Директор дiстав нам квитки.

– Нам можна зайти?

– Ворота замкненi.

Вiд натовпу вiе нудотною напруженiстю.

– Менi страшно, Papa.

– Тримайся за мене.

Вiн веде ii в iншому напрямку. Вони перетинають кипучу магiстраль, а тодi пiдiймаються вулицею, що смердить, як замулена канава. Увесь час батьковi iнструменти приглушено брязкають у наплiчнику й чуються далекi й безперервнi автомобiльнi гудки.

За хвилю вони знову опиняються в тиснявi. Голоси вiдлунюють вiд високоi стiни; ii окутуе запах вологого одягу. Десь хтось викрикуе iмена в рупор.

– Де ми, Papa?

– На вокзалi Сен-Лазар.

Плаче дитина. Смердить сечею.

– Тут е нiмцi, Papa?

– Немае, ma chеrie.

– Але скоро прийдуть?

– Так кажуть.

– А що ми робитимемо, коли вони сюди дiстануться?

– Ми тодi вже будемо в потязi.

Праворуч вiд неi верещить дитя. Чоловiк тремтячим голосом просить натовп розступитися. Жiнка поблизу знову й знову зойкае:

– Себастьене! Себастьене!

– Уже нiч?

– Ось тiльки почало смеркати. Вiдпочиньмо хвильку. Передихнiмо.

Хтось каже:

– Друга армiя розбита, дев’ята – вiдрiзана. Найкращi флотилii Францii втрачено нi за цапову душу.

Інший додае:

– Нас чекае окупацiя.

Валiзи котяться плиткою, дзявкае песик, кондуктор дме у свисток, i якась велика машина кашляе, заводячись, а тодi глухне. Марi-Лор намагаеться заспокоiти шлунок.

– Але ж у нас е квитки, чорт забирай! – кричить хтось позаду неi.

Виникае бiйка. Натовпом шириться iстерiя.

– Яке це все, Papa?

– Що, Марi?

– Станцiя. Нiч.

Вона чуе, як спалахуе його запальничка, як вiн затягуеться димом i горить його сигарета.

– Спробую описати. Мiсто темне: нi вуличних лiхтарiв, нi свiтла з вiкон. Час вiд часу небо освiтлюють прожектори – шукають лiтаки. Тут е жiнка в нiчнiй сорочцi. А ще одна несе стосик тарiлок.

– А вiйська?

– Тут немае вiйськ, Марi.

Вiн бере ii за руку. Їi страх трохи стишуеться. Ринвою бiжать потоки дощу.

– Що ми зараз робимо, Papa?

– Сподiваемося на потяг.

– А що всi iншi роблять?

– Теж сподiваються.




Гер Зiдлер


Стукiт у дверi пiд час комендантськоi години. Вернер i Юта роблять завдання разом iз п’ятьма дiтьми за довгим дерев’яним столом. Перш нiж вiдчинити, фрау Елена чiпляе собi на лацкан партiйний значок.

Заходить мокрий вiд дощу ефрейтор з пiстолетом на поясi й свастикою на лiвiй руцi. Проти низькоi стелi в кiмнатi вiн здаеться недоладно високим. Вернер згадуе про короткохвильове радiо, запхнуте в стару дерев’яну аптечку, що лежить пiд його лiжком. «Вони знають», – думае вiн.

Єфрейтор окидае поглядом кiмнату – вугiльну пiч, розвiшане прання, миршавих дiтей – з однаковою мiрою поблажливостi й ворожостi. Його чорний пiстолет, здаеться, всотуе все свiтло в кiмнатi.

Вернер наважуеться раз глянути на сестру. Вона не зводить очей iз гостя. Вiйськовик бере зi столика книжку – дитячу книжку про потяг, який умiв розмовляти, – й перегортае кожну сторiнку, перш нiж покласти ii назад. А тодi вiн каже щось, що Вернеровi не вдаеться розчути.

Фрау Елена притискае складенi руки до фартуха, й Вернер розумiе, що це вона намагаеться приховати тремтiння.

– Вернере, – кличе вона повiльним, ледь чутним голосом, не зводячи очей з ефрейтора. – Цей пан каже, що мае радiо, яке треба…

– Вiзьми своi iнструменти, – перебивае чоловiк.

Йдучи з дому, Вернер оглядаеться лише раз: Юта притискаеться лобом i долонями до вiкна у вiтальнi. Лампа освiтлюе ii ззаду, i вона надто далеко, так що йому не вдаеться розгледiти вираз ii обличчя. А тодi ii поглинае дощ.

Вернер удвiчi нижчий за вiйськовика i мае робити два кроки, коли той робить один. Вони проходять повз вiдомчi будинки й охорону на пiднiжжi схилу, де мешкають керiвники. У свiтлi лiхтарiв видно косi потоки дощу. Кiлька людей, що трапляються iм на шляху, тримаються вiд ефрейтора на вiддалi.

Вернер не наважуеться нiчого питати. З кожним ударом серця його переповнюе палке прагнення кинутися навтьоки.

Вони наближаються до ворiт найбiльшого будинку, будинку, який вiн бачив тисячу разiв, але так близько – нiколи. Великий червоний прапор, важкий вiд дощовоi води, звисае з пiдвiконня на горiшньому поверсi.

Єфрейтор стукае в заднi дверi. Служниця в сукнi з високою талiею знiмае з них пальта, вправно струшуе з них воду й вiшае iх на мiдний пiдлоговий вiшак. У кухнi пахне тортом.

Єфрейтор заводить Вернера в iдальню, де на стiльцi сидить вузьколиця жiнка з трьома свiжими роменами у волоссi й гортае журнал.

– Мокрi, мов качки, – каже вона й знову опускае погляд. Вона не запрошуе iх сiсти.

Товстий червоний килим зминаеться пiд п’ятами Вернерових шкарбунiв; над столом горить електрична лампочка в плафонi; на шпалерах в’ються троянди. У коминi тлiе вугiлля. Предки сiм’i сердито дивляться з фотографiй на всiх чотирьох стiнах. Це тут вони арештовують хлопцiв, чиi сестри слухають iноземнi радiостанцii? Жiнка гортае сторiнки свого журналу, одну за одною. Їi нiгтi пофарбованi яскраво-рожевим лаком.

Сходами спускаеться чоловiк у неймовiрно бiлiй сорочцi.

– Боже, вiн такий малий, правда? – звертаеться вiн до ефрейтора. – Це ти – той знаменитий майстер iз ремонту радiо? – Чоловiкове густе чорне волосся блищить на головi, мов налаковане. – Рудольф Зiдлер, – каже вiн i вiдпускае вiйськовика легким кивком.

Вернер намагаеться видихнути. Гер Зiдлер защипуе манжети й оглядае свое зображення в мутному дзеркалi. У нього яскраво-блакитнi очi.

– Ну що. А ти не дуже говiркий, так? У нас тут дещо зламалося. – Вiн вказуе на великий «Амерiкен Фiлько» в сусiднiй кiмнатi. – Уже двое в ньому длубалися. А тодi ми почули про тебе. Варто було спробувати, так? Їй, – кивае вiн на жiнку, – не терпиться послухати свою передачу. Ну й випуски новин, звiсно.

З його тону Вернер розумiе, що насправдi жiнцi байдуже до випускiв новин. Вона не пiдводить очей. Гер Зiдлер усмiхаеться, наче кажучи: «Ми з тобою, синку, знаемо, що новини ще нiчого не означають». У нього дуже дрiбнi зуби.

– Працюй без поспiху.

Вернер присiдае бiля радiо й намагаеться вгамувати хвилювання. Вмикае його, чекае, доки нагрiються лампи, а тодi обережно прокручуе ручку налаштування вздовж дорiжки, справа налiво. Вiн видихае i прокручуе ручку у зворотний бiк. Тиша.

Це найкраще радiо, з яким йому доводилося працювати: нахилена панель приладiв, магнiтне налаштування, велике, мов холодильник. Десятилампове, всехвильове, супергетеродинне, з вишуканими гравiйованими деталями й двоколiрним корпусом iз горiхового дерева. Воно ловить короткi хвилi, широкий дiапазон частот, мае великий атенюатор – це радiо коштуе бiльше, нiж усе майно сиротинця вкупi. Гер Зiдлер, напевно, варто йому захотiти, може слухати й передачi з Африки.

Ряди зелених i червоних книжкових оправ тягнуться вздовж стiн. Єфрейтор пiшов. В iншiй кiмнатi гер Зiдлер стоiть у плямi свiтла вiд лампи й розмовляе по чорному телефону.

Нiхто не збираеться його арештовувати. Їм просто треба, щоб вiн полагодив це радiо.

Вернер вiдкручуе задню панель i вдивляеться всередину. Лампи всi цiлi й на вигляд усе як мае бути.

– Гаразд, – мимрить вiн сам до себе. – Думай.

Вiн сiдае, схрестивши ноги, й розглядае схему. Чоловiк, жiнка, книжки й дощ вiдступають, аж доки залишаеться лише радiо i його клубок дротiв. Вiн намагаеться уявити складнi траекторii руху електронiв, сигнал, що прокладае собi дорогу, мов крiзь велелюдне мiсто, радiосигнал заходить тут, проходить крiзь сiтку пiдсилювачiв, а тодi до перемiнних конденсаторiв, а тодi до котушок трансформатора…

І ось вiн бачить – один iз дротiв реостата двiчi обiрваний. Вернер виглядае з-над кришки радiоприймача: лiворуч вiд нього жiнка читае журнал, праворуч – гер Зiдлер розмовляе по телефону, час вiд часу проводячи великим i вказiвним пальцями вздовж стрiлки на смугастих штанах, щоб вона була гострiша.

Як двое людей могли недогледiти таку просту рiч? Просто диво. Так легко! Вернер розкручуе обмотку, з’еднуе кiнцi дротiв i повертае реостат на мiсце. Вмикаючи радiо, вiн майже очiкуе, що з нього вирветься вогонь. Натомiсть лунае прокурене бурмотiння саксофона.

Жiнка за столом опускае журнал i притискае обидвi долонi до щiк. Вернер пiдводиться з-за радiоприймача. На якусь хвилю вiн не вiдчувае нiчого, окрiм трiумфу.

– Вiн полагодив радiо силою думки! – вигукуе жiнка. Гер Зiдлер накривае мiкрофон телефонноi слухавки долонею й оглядаеться. – Вiн сидiв там, мов мишка, й думав, i за пiвхвилини приймач уже заграв! – Вона змахуе своiми блискучими нiгтями й заливаеться дитинним смiхом.

Гер Зiдлер кладе слухавку. Жiнка проходить через вiтальню й опускаеться на колiна перед радiоприймачем – вона боса, з-пiд подолу сукнi виднiються ii гладенькi бiлi литки. Крутить ручку. Спочатку чути шипiння, а тодi – потiк веселоi музики. З радiо лине сильний, повний звук – Вернер ще такого не чув.

Вона зойкае й знову смiеться.

Вернер збирае своi iнструменти. Гер Зiдлер стоiть напроти приймача i, здаеться, збираеться погладити його по головi.

– Неймовiрно! – захоплюеться вiн, садить Вернера за обiднiй стiл i наказуе служницi принести торт.

Той з’являеться вiдразу: чотири куснi на простiй бiлiй тарiлцi. Кожен посипаний цукровою пудрою i прикрашений великою порцiею збитих вершкiв. Вернер роззявляе рота.

Гер Зiдлер смiеться.

– Вершки забороненi. Я знаю. Але… – вiн прикладае вказiвного пальця до губ, – заборони завжди можна обiйти. Пригощайся.

Вернер бере кусень торта. Йому на пiдборiддя сиплеться цукрова пудра.

В iншiй кiмнатi жiнка крутить ручку, з гучномовця говорять голоси. Якийсь короткий час вона слухае, а тодi плескае в долонi, босонiж сидячи на пiдлозi. Похмурi обличчя на фотографiях дивляться зi стiн.

Вернер з’iдае один кусень торта, тодi ще один, тодi береться за третiй. Гер Зiдлер споглядае його, трохи схиливши голову, здивований, думаючи про щось.

– Що ти такий зляканий? І розкуйовджений. Наче вдарений струмом. Хто в тебе батько?

Вернер хитае головою.

– Точно. Ти iз сиротинцю. Оце я спитав. Бери ще один. І додай на нього ще вершкiв.

Жiнка знову сплескуе в долонi. Вернерiв шлунок бурчить. Вiн вiдчувае на собi погляд чоловiка.

– Багато хто каже, що це, певно, не найкраща посада – тут, на шахтах, – мовить гер Зiдлер. – Часто мене питають: хiба вам не хотiлося б натомiсть бути в Берлiнi? Чи у Францii? Хiба вам не хотiлося б бути капiтаном на передовiй, спостерiгати, як просуваються вперед лiнii фронту, подалi вiд усiеi цiеi… – махае рукою на вiкно, – сажi? Але я кажу iм, що живу в самiсiнькому центрi подiй. Я кажу iм, що це звiдси надходить паливо, i криця також. Що це – горно краiни.

Вернер прокашлюеться.

– Ми дiемо в iнтересах миру. – Це слово в слово те саме речення, яке вони з Ютою почули по «Радiо Нiмеччини» три днi тому. – В iнтересах людства.

Гер Зiдлер смiеться. Знову Вернера вражае, як багато в нього зубiв i якi вони дрiбнi.

– Ти знаеш, чого нас вчить iсторiя? Історiя – це дiло рук переможцiв. Хто перемагае, той i розказуе, як усе було. Ми дiемо заради власноi користi. Звiсно. Назви менi людину чи народ, що так не робить. Заковика в тому, щоб визначити, у чому саме полягае ця користь.

Залишаеться один кусень торта. Радiо мурчить, жiнка смiеться, а гер Зiдлер, вирiшуе Вернер, майже не схожий на його сусiдiв, iз iхнiми настороженими, стривоженими обличчями – обличчями людей, що звикли щоранку проводжати близьких у шахти. Його обличчя ясне й цiлеспрямоване; вiн чоловiк, напрочуд упевнений у своiх привiлеях. І за п’ять метрiв вiд нього сидить ця жiнка з нафарбованими нiгтями й гладенькими литками – жiнка, така незвична для Вернерового життя, що здаеться чужинкою з iншоi планети. Так, наче вона вийшла iз самого приймача «Фiлько».

– Ти вправний з iнструментами, – пiдсумовуе гер Зiдлер. – І надто розумний, як на свiй вiк. Таким хлопцям, як ти, е де вчитися. У школах генерала Гайссмаера.[20 - Август Гайссмайер (1897–1979) – генеральний iнспектор закладiв нацiонал-полiтичноi освiти. – Прим. ред.] Вони найкращi серед найкращих. Там i механiку вивчають. Дешифрування, ракетнi двигуни, усе найсучаснiше.

Вернер не знае, куди подiти очi.

– У нас немае грошей.

– А цим i вирiзняються такi заклади. Їм потрiбнi дiти з робiтничого класу, трудiвники. Хлопцi, не заплямованi… – гер Зiдлер нахмурюеться, – гнилизною середнього класу. Кiнотеатрами й усiм таким. Їм потрiбнi працелюбнi хлопцi. Винятковi хлопцi.

– Так, пане.

– Винятковi, – повторюе вiн, киваючи, наче говорить сам до себе. Вiн свистить, i повертаеться ефрейтор, тримаючи в руцi каску. Солдат зиркае на останнiй кусень торта й швидко вiдводить погляд. – В Ессенi е комiсiя з набору, – каже гер Зiдлер. – Я напишу для тебе рекомендацiю. Ось, вiзьми… – вiн простягае Вернеровi сiмдесят п’ять марок, i той чимскорiше ховае купюри в кишеню.

Єфрейтор смiеться.

– Наче вони печуть йому пальцi!

Гер Зiдлер думками десь далеко.

– Я надiшлю Гайссмаеровi листа, – вирiшуе вiн. – Добре для нас, добре для тебе. Ми дiемо в iнтересах людства, так? – Вiн пiдморгуе. А тодi вiйськовик дае Вернеровi дозвiл на перебування поза домом пiсля комендантськоi години i проводжае його.

Вернер iде додому, не помiчаючи дощу, намагаючись осягнути грандiознiсть того, що сталося. Дев’ять чапель стоять, мов квiти, у каналi за коксовим заводом. Баржа подае свiй жахливий сигнал, вугiльнi вагонетки котяться туди-сюди, i постiйний глухий стукiт буксирноi лебiдки вiдлунюе в темрявi.

У сиротинцi всi дiти вже повкладалися спати. Фрау Елена влаштувалася просто посеред холу з горою випраних шкарпеток на колiнах i пляшкою хересу. У неi за спиною Юта сидить за столом i споглядае Вернера з разючою напруженiстю.

– Що вiн хотiв? – цiкавиться фрау Елена.

– Тiльки щоб я полагодив радiо.

– Оце й усе?

– Так.

– Вони щось питали? Про тебе? Про дiтей?

– Нi, фрау Елено.

Фрау Елена важко видихае, так, наче затамовувала подих попереднi двi години.

– Dieu merci.[21 - Слава Богу! (фр.)] – Вона тре скронi обома долонями. – Можеш лягати спати, Юто.

Юта вагаеться.

– Я полагодив радiо, – пояснюе Вернер.

– Який ти молодець, Вернере. – Фрау Елена робить великий ковток хересу, заплющуе очi й закидае голову назад. – Ми залишили тобi вечерю.

Юта йде до сходiв, у ii очах читаеться сумнiв.

На кухнi все вкрите плямами вiд вугiлля i якесь незугарне. Фрау Елена заносить тарiлку, на нiй лежить едина варена картоплина, розрiзана навпiл.

– Дякую, – каже Вернер. Вiн досi вiдчувае присмак торта.

Маятник гойдаеться туди-сюди в старому пiдлоговому годиннику. Торт, збитi вершки, товстий килим, рожевi нiгтi й довгастi литки фрау Зiдлер – усi цi враження крутяться у Вернеровiй головi, мов карусель. Вiн згадуе, як возив Юту до шахти номер дев’ять, де зник iхнiй батько, вечiр за вечором, так, наче той мiг вийти з лiфта, тягнучи ноги.

Свiтло, електрика, ефiр. Простiр, час, маса. «Принципи механiки» Гайнриха Герца. Знаменитi Гайссмаеровi школи. Дешифрування, ракетнi двигуни, усе найсучаснiше.

«Розплющте своi очi, – казав той француз на радiо, – i побачте якомога бiльше, перш нiж вони заплющаться назавжди».

– Вернере?

– Що, фрау?

– Хiба ти не голодний?

Фрау Елена: ця жiнка йому як мати. Вернер iсть через силу. А тодi вiддае iй сiмдесят п’ять марок, i вона вражено моргае, побачивши суму, й вертае йому п’ятдесят.

Нагорi, почувши, як фрау Елена сходила в туалет i лягла в лiжко, й увесь будинок зовсiм затих, Вернер рахуе до ста. А тодi пiдводиться з лiжка й виймае з аптечки маленьке короткохвильове радiо, шестирiчне, яке вiн не раз доробляв, iз запасними дротами, новим соленоiдом i Ютиними написами навколо ручки налаштування, виносить його надвiр, за будинок, i розбивае цеглиною.




Вихiд


Парижани продовжують протискатися крiзь ворота. На першу ночi жандарми вже не можуть стримувати натовп. Упродовж чотирьох годин не прибув i не вiд’iхав жоден потяг. Марi-Лор спить, схилившись на батькове плече. Замкаревi не чути нi свисткiв, нi брязкоту вагонних зчеплень: потягiв немае. На свiтанку вiн вирiшуе, що буде краще пiти пiшки.

Вони йдуть увесь ранок. Париж розмiрено рiдiшае до низьких будинкiв й поодиноких магазинiв, вiдокремлених довгими рядами дерев. Опiвднi вони пробираються крiзь затор на новiй магiстралi поблизу Вокрессона, за добрих десять кiлометрiв на захiд вiд iхньоi квартири, – Марi-Лор ще нiколи не бувала так далеко вiд дому.

Стоячи на гребенi низенького пагорба, ii батько оглядаеться через плече: затор тягнеться, скiльки сягае його око: фургони й вантажiвки; елегантний новий дванадцятицилiндровий автомобiль мiж двома возами, що iх тягнуть мули; деякi авто з дерев’яними осями; в iнших закiнчився бензин; у багатьох до даху поприв’язуванi меблi; кiлька – з наiжаченими загонами свiйських тварин, набитими в причепи: кури й свинi в клiтках, корови тупають збоку, собаки важко дихають за вiтровим склом.

Увесь цей караван рухаеться трохи швидше за пiшохода. Обидвi смуги забитi – усi повзуть на захiд, iз мiста. Жiнка iде на велосипедi, обвiшана дешевими намистами. Чоловiк тягне на ручному вiзку шкiряне крiсло, на сидiннi якого вмиваеться чорне кошеня. Жiнки штовхають дитячi возики, повнi посуду, пташиних клiток, кришталю. Чоловiк у смокiнгу пробираеться вперед, викрикуючи:

– Пропустiть мене, заради Бога!

Однак нiхто не дае йому проходу, отож вiн iде не швидше за iнших.

Марi-Лор тримаеться поряд iз батьком, затиснувши в кулацi цiпочок. Весь час довкола неi крутяться чиiсь iншi питання: Ще далеко до Сен-Жермена? У нас е iжа, тьотю? Хто мае паливо?

Вона чуе, як чоловiки кричать на дружин; чуе, що на дорозi попереду вантажiвка переiхала дитину. По обiдi над ними пролiтають три лiтаки, голосно, швидко й низько, й люди припадають до землi, деякi кричать, а iншi кидаються в канави й ховають обличчя в бур’яни.

Пiд вечiр вони вже на захiд вiд Версалю. П’яти в Марi-Лор кривавлять, панчохи порванi, й щосто крокiв вона зашпортуеться. Коли вона каже, що далi не пiде, батько на руках зносить ii з дороги, вони пiднiмаються на пагорб, проходячи маленькi квiточки гiрчицi, аж доки незупиняються бiля поля за кiлькасот метрiв вiд невеликого фермерського будинку. Поле стоiть скошене лише наполовину, зжате сiно покинуте, не зiбране й не складене в копицi. Так, наче фермер кинув, що робив, i втiк.

Замкар дiстае з наплiчника хлiбину й кiлька кiлець бiлоi ковбаси, i вони тихо вечеряють, а тодi вiн кладе ii ступнi собi на колiна. На тлi вкритого хмарами неба на сходi йому видно сiру валку машин, затиснутих мiж краiв дороги. Автомобiлi сигналять очманiло й пронизливо. Хтось гукае так, наче кличе дитину, що загубилася, й вiтер вiдносить цi викрики геть.

– Щось горить, Papa?

– Нiчого не горить.

– Я вiдчуваю запах диму.

Вiн знiмае ii панчохи й оглядае п’яти. Їi ступнi здаються йому легкими, мов пташки.

– Що це за шум?

– Це коники.

– Уже темно?

– Вечорiе.

– Де ми спатимемо?

– Тут.

– Тут е лiжка?

– Нi, ma chеrie.

– Куди ми йдемо, Papa?

– Директор дав менi адресу одного чоловiка, який нам допоможе.

– Де вiн живе?

– У мiстi, що називаеться Евре. Ми там знайдемо чоловiка на iм’я мосье Жано. У музеi його знають.

– А Евре далеко?

– Пiшки дiйдемо за два роки.

Вона хапае його за зап’ястя.

– Я дражнюся, Марi. Евре недалеко. Якщо хтось пiдвезе, то завтра будемо там. От побачиш.

Вона примушуе себе помовчати, доки серце робить сто ударiв. А тодi питае:

– А зараз?

– А зараз ми спатимемо.

– Без лiжок?

– Ляжемо на травi. Тобi може й сподобатися.

– А в Евре в нас будуть лiжка, Papa?

– Думаю, що так.

– А що як вiн не захоче нас прийняти?

– Захоче.

– А що як нi?

– Тодi ми поiдемо вiдвiдати мого дядька. Твого двоюрiдного дiдуся. У Сен-Мало.

– Дiдуся Етьена? Ти ж казав, що вiн божевiльний.

– Вiн частково божевiльний, так. Вiн божевiльний десь на сiмдесят шiсть вiдсоткiв.

Вона не смiеться.

– А Сен-Мало далеко?

– Досить питань, Марi. Мосье Жано захоче, щоб ми залишилися в Евре. У великих м’яких лiжках.

– Скiльки в нас iжi, Papa?

– Трохи е. Ти досi голодна?

– Нi, я хочу приберегти харчi.

– Гаразд. Так i зробимо. А тепер помовчимо й вiдпочинемо.

Вона лягае. Вiн пiдпалюе ще одну сигарету. Залишаеться шiсть. Кажани шугають крiзь хмари мошок, а тi розлiтаються й знову збиваються в хмари. «Ми – мишi, – думае замкар, – а небо ряснiе яструбами».

– Ти дуже хоробра, Марi-Лор.

Дiвчинка вже заснула. Сутiнки густiшають. Докуривши сигарету, вiн опускае доньчинi ноги на землю, накидае на неi пальто i розкривае свого наплiчника. Навпомацки вiн знаходить футляр iз iнструментами. Крихiтнi пилочки, гвiздки, стамески, долота, дрiбний шмергелевий папiр. Багато з них належали ще його дiдовi. Із-пiд пiдкладки футляра вiн витягае торбинку на мотузочцi, зшиту з грубоi тканини. Увесь день вiн стримувався, щоб ii не чiпати. Тепер вiн вiдкривае торбинку й висипае ii вмiст на долоню.

Вiн тримае в руцi камiнь завбiльшки з волоський горiх. Навiть за такоi пiзньоi години й у такому тьмяному свiтлi вiн свiтиться шляхетним синiм кольором. Навдивовижу холодний.

Директор сказав, що зроблять три обманки. Разом зi справжнiм дiамантом – чотири каменi. Один залишиться в музеi. Три вiдправлять у рiзних напрямках. Один – на пiвдень, iз молодим геологом. Другий – на пiвнiч, iз начальником охорони. А третiй тепер тут, у полi на захiд вiд Версалю, всерединi футляра з iнструментами, що належить Данiелю Леблану, головному замкаревi Нацiонального музею природничоi iсторii.

«Три фальшивих. Один справжнiй. Буде найкраще, – сказав директор, – якщо нiхто не знатиме, чи в нього дiамант, чи фальшивка. І кожен, – додав вiн iз серйозним поглядом, – мае поводитися так, наче несе справжнiй камiнь».

Замкар каже собi, що його дiамант не справжнiй. Не може бути, щоб директор вiддав простому працiвниковi камiнь вагою сто тридцять три карати й дозволив йому покинути Париж. І все одно вiн дивиться на нього, не спроможний позбутися думки: «А що як?»

Вiн оглядае поле. Дерева, небо, сiно. Темрява на дотик, мов оксамит. Уже з’явилось кiлька блiдих зiрок. Марi-Лор розмiрено дихае увi снi. Кожен мае поводитися так, наче несе справжнiй камiнь. Замкар ховае дiамант у торбинку й опускае ii в наплiчник. Вiн вiдчувае його крихiтну вагу на своему серцi.


* * *

Кiлька годин по тому замкар прокидаеться й бачить силует лiтака, що затуляе собою зорi, несучись на схiд. Пролiтаючи в нього над головою, лiтак м’яко трiщить. А тодi зникае. За мить стрясаеться земля.

Край нiчного неба, за стiною дерев, розцвiтае червоним. У вогненному, мерехтливому свiтлi вiн бачить, що лiтак був не сам, що небо роiться ними, що вони десятками лiтають туди-сюди, мчать у всiх напрямках, i, на хвилю втративши орiентацiю, йому здаеться, що вiн дивиться не вгору, а вниз, так, наче пляма свiтла впала на клин води, змiшаноi з кров’ю, i небо стало морем, а лiтаки – голодною рибою, яка в темрявi кидаеться на свою здобич.




Роздiл 2

8 серпня 1944 року





Сен-Мало


Дверi злiтають iз завiс. Цегла перетворюеться на пил. Величезнi хмари крейди, грунту й гранiту, розпухаючи, вивергаються в небо. Усi дванадцять бомбардувальникiв уже завернули назад, набрали висоту й перегрупувалися високо над Ла-Маншем, доки черепиця, що злетiла ввись, усе ще падае на вулицi.

Стiни охоплюе вогонь. Загоряються припаркованi автомобiлi, фiранки, абажури, дивани й матраци, й мало не всi двадцять тисяч томiв у бiблiотецi. Полум’я зливаеться й сильнiшае, пiдiймаеться стiнами мiста, мов приплив, виплескуеться на провулки, переливаеться через дахи, перетiкае через стоянку. Дим женеться за пилом, попiл – за димом. Палаючи, висить у повiтрi газетний кiоск.

По всьому мiсту з пiдвалiв i склепiв малонцi молять небеса: «Господи Боже, захисти це мiсто i жителiв його, не покинь нас, заради всього святого. Амiнь». Старечi руки стискають гасовi лампи, репетують дiти, виють собаки. В одну мить чотирьохсотрiчнi балки притулених один до одного будинкiв охоплюе полум’я. Частину старого мiста, пiдперту захiдними стiнами, поглинае вогненна буря, у якiй найвищi язики полум’я сягають ста метрiв. Кисень такий ненажерливий, що у вогонь затягуе все, важче за кота. Вивiски на кронштейнах тягнуться до жару; горщики з рослинами з’iжджають брукiвкою i перекидаються. Стрижi, злiтаючи з димарiв, загоряються й кидаються вниз, мов роздутi iскри, перелiтають через мiськi стiни й гаснуть у морi.

На рю де ла Кросс «Бджолиний готель» на одну мить стае майже невагомий, пiднятий вогняною спiраллю, а тодi сиплеться на землю дощем уламкiв.




Будинок номер чотири по рю Воборель


Марi-Лор скручуеться калачиком пiд лiжком, затиснувши камiнь у лiвому кулацi, а будиночок – у правому. Гвiздки в балках скриплять i зiтхають. Шматки тиньку, цегли й скла сипляться на пiдлогу, на модель мiста на столi, на матрац у неi над головою.

– Papa, Papa, Papa, Papa, – повторюе Марi-Лор, але ii голос наче вiддiлився вiд тiла, а слова звучать далеким сумним вiршем. Їй здаеться, що весь цей час земля пiд Сен-Мало трималася купи корiнням здоровенного дерева, яке росте в центрi мiста, на площi, де вона нiколи не бувала, i тепер це величезне дерево виривае Божа рука, викорчовуючи його разом iз шматками гранiту й камiння, висмикуе товстi закрутки кореня – кореня, що схожий на крону, перевернуту догори дригом i встромлену в грунт – хiба не так його описав би доктор Жефар? Кришаться мiськi стiни, зникають вулицi, багатоквартирнi будинки падають, мов iграшки.

Повiльно, з полегшенням свiт влягаеться. Ззовнi чуеться легке побрязкування – напевно, це падають шматки скла. Звук водночас гарний i дивний, наче це з неба сиплються самоцвiти.

Хай де ii двоюрiдний дiд, чи змiг вiн вижити?

Чи хтось змiг?

А вона змогла?

Будинок скрипить, плаче, стогне. А тодi чуеться звук, схожий на шелест вiтру у високiй травi, тiльки голоднiший. Вiд нього дрижать фiранки i ii нiжнi слуховi перетинки.

Вона вiдчувае запах диму й розумiе – пожежа. З вiкна ii спальнi вилетiло скло, й тепер вона чуе, як щось горить за вiконницями. Щось величезне. Весь район. Усе мiсто.

Стiна, пiдлога, дно ii лiжка ще холоднi. Будинок ще не охопило полум’я. Та чи надовго?

«Заспокойся, – думае вона. – Зосередься: глибоко вдихай, глибоко видихай. Глибоко вдихай знову». Вона не вилазить iз-пiд лiжка. Вона каже:

– Ce n’est pas la rеalitе.[22 - Це не по-справжньому (фр.).]




«Бджолиний готель»


Що вiн може згадати? Бачив, як iнженер Бернд зачинив дверi в пiдвал i сiв на сходи. Бачив велетня Франка Фолькгаймера на золотавому крiслi, що колупав щось на штанах. А тодi згасла лампочка пiд стелею, Фолькгаймер увiмкнув свiй лiхтар, i iх накрив рев – звук такий голосний, що й сам мiг слугувати за зброю, вiн поглинав усе, струшуючи саму земну кору, й на якусь мить Вернер бачив лише Фолькгаймерiв лiхтар, який вiдлетiв убiк, мов наляканий жук.

Їх смикнуло. На мить, на годину, на день – хтозна, як надовго? – Вернер опинився в Цольферайнi, над ямою, яку шахтар викопав скраю поля для двох мулiв. Стояла зима, Вернеровi було щонайбiльше п’ять. Шкiра на мулах була майже прозора, й крiзь неi виднiлися костi, i на iхнi розплющенi очi налипло бруду, i вiн був такий голодний, що думав, чи не залишилося на мулах м’яса, яке можна було б з’iсти.

Вiн чув, як край лопати загрiбае гравiй.

Вiн чув голосний вдих сестри.

А тодi, наче якась еластична стрiчка натягнулася до краю, щось смикнуло його назад у пiдвал пiд «Бджолиним готелем».

Пiдлога перестала труситися, але звук не стих. Вiн притискае долоню до правого вуха. Гул залишаеться, схожий на дзижчання тисячi бджiл, десь дуже близько.

– Це менi чуеться? – питае вiн, але не чуе своiх слiв.

Лiва сторона його лиця мокра. Навушникiв, якi вiн мав на собi, немае. Де верстак, де радiо, що це таке важке тисне на нього згори?

Зi своiх плечей, грудей i волосся вiн струшуе гарячi шматки камiння й дерева. Знайти лiхтар, перевiрити, як там iншi, перевiрити, що з радiо. Перевiрити, що з виходом. З’ясувати, що сталося з його слухом. Це рацiональнi кроки. Вiн намагаеться сiсти, але стеля стала нижча, i вiн ударяеться головою.

Спекотно й стае дедалi спекотнiше. Вiн думае: «Нас замкнули в коробку, а коробку вкинули в жерло вулкана».

Минають секунди. А може, й хвилини. Вернер i далi стоiть на колiнах. Знайти лiхтар. Потiм товаришiв. Потiм вихiд. Потiм розiбратися зi слухом. Напевно, солдати Люфтваффе згори вже пробираються крiзь уламки iм на допомогу. Але вiн не може знайти свого лiхтаря. Вiн навiть не може пiдвестися.

У цiлковитiй темрявi перед його очима миготить тисяча рухливих червоних i синiх плям. Язики полум’я? Видiння? Вони спалахують над пiдлогою, а тодi пiднiмаються до стелi, свiтячись дивно, спокiйно.

– Ми мертвi? – кричить вiн у темряву. – Ми загинули?




Пiдвал


Щойно затихло ревiння бомбардувальникiв, як над будинком просвистуе артилерiйський набiй i з глухим гуркотом вибухае неподалiк. На дах щось сиплеться – його уламки? жарини? – i Марi-Лор каже вголос:

– Ти надто високо. – Вона примушуе себе вилiзти з-пiд лiжка. Годi висиджуватися. Вона повертае камiнь у будиночок, ставить на мiсце планки, якi слугують йому за дах, вкручуе димаря й опускае крихiтну модель у кишеню сукнi.

Де ii черевики? Вона повзае по пiдлозi, але намацуе лише шматки дерева i, напевно, скалки вiконного скла. Вона знаходить цiпок i в самих панчохах виходить у коридор. Тут запах диму сильнiший. Пiдлога досi холодна, i стiни теж. Вона облегшуеться в туалетi на шостому поверсi й стримуеться, щоб не смикнути ручку бачка, знаючи, що вiн бiльше не наповниться. Вона завмирае, перевiряючи, чи повiтря не стало гаряче, перш нiж iти далi.

Шiсть крокiв до сходiв. Над ii головою пролiтае другий набiй, i Марi-Лор скрикуе. Коли вiн вибухае десь за рiчкою, пiдвiски на люстрi колишуться й дзвенять.

Дощ iз цегли, дощ iз гальки, повiльнiший дощ iз сажi. Донизу – вiсiм гвинтових сходинок; друга й п’ята скриплять. Обернутися навколо баляси, ще вiсiм сходинок. Четвертий поверх. Третiй. Тут вона перевiряе натяжний дрiт, який ii двоюрiдний дiдусь встановив пiд телефонним столиком на сходовому майданчику. Дзвоник висить, дрiт натягнутий i проходить крiзь дiру, просвердлену в стiнi. Нiхто не заходив i не виходив.

Вiсiм крокiв по коридору до ванноi кiмнати на третьому поверсi. Ванна повна води. У нiй щось плавае – напевно, шматки тиньку, i на пiдлозi пiд колiнами пiсок, але вона припадае губами до води й п’е. Скiльки може.

Назад до сходiв i вниз на другий поверх. А тодi на перший – на балясинi вирiзьбленi винограднi грона. Вiшак перекинутий. Пiдлога в коридорi всiяна шматками чогось гострого – мабуть, посуду з буфету в iдальнi, – тож вона ступае якомога обережнiше.

На першому поверсi, напевно, вибило й кiлька шибок: вона вiдчувае сильнiший запах диму. Вовняне пальто ii двоюрiдного дiдуся висить на гачку у фойе, вона його вбирае. І тут теж немае ii черевикiв – куди ж вона iх подiла? На кухнi – хаос зi скинутих полиць i каструль. У неi на шляху кулiнарна книжка лежить перекинута, мов пiдстрелена пташка. У коморi вона знаходить пiвхлiбини, що залишилося вiд учора.

Тут, посеред кухнi, – люк у погрiб iз металевим кiльцем. Вона вiдсовуе обiднiй столик i вiдчиняе його.

Із погреба тхне мишами, вологою i молюсками, викинутими на берег, так, наче десятки рокiв тому його затопив приплив i в ньому довго стояла вода. Марi-Лор вагаеться над вiдчиненим люком, вдихаючи запах диму, що долинае знадвору, i майже повну його протилежнiсть – холодний сморiд, який пiднiмаеться з дна. Дим: ii двоюрiдний дiдусь каже, що дим – повiльний танець частинок, мiльярдiв летких молекул вуглецю. Шматочкiв будинкiв, кафе, дерев. Людей.

Зi сходу в бiк мiста зi свистом летить третiй набiй. Знову Марi-Лор намацуе модель будиночка в кишенi сукнi. А тодi бере хлiб i цiпок, спускаеться драбиною, що веде вниз, i зачиняе за собою люк.




У пастцi


Показуеться свiтло. Вернер усiм серцем сподiваеться, що воно справжне, не витворене його уявою. Жовтий промiнь пронизуе пил, бродить через завали, освiтлюе впалий шматок стiни, покручену полицю. Вiн ковзае двома металевими шафами, зiм’ятими й покорченими так, наче це чиясь гiгантська рука розiрвала iх навпiл. Освiтлюе розсипанi iнструменти, розбитi вiшаки й iз десяток уцiлiлих банок, повних гвiздкiв i шурупiв.

Фолькгаймер. Вiн знайшов лiхтар i тепер проводить його променем по купi спресованих уламкiв у дальньому кутку – по камiнню, цементу, трiсках. Тiльки за мить Вернер розумiе, що це – сходи.

Те, що вiд них лишилося.

Обвалився цiлий кут пiдвалу. Промiнь затримуеться там на хвильку, наче даючи Вернеровi можливiсть усвiдомити iхне становище, а тодi вiдхиляеться праворуч i перескакуе на щось поблизу, й у вiдбитому свiтлi, крiзь клуби пилу Вернер розрiзняе величезний силует Фолькгаймера, який пригинаеться й зашпортуеться, рухаючись серед висячоi арматури й труб. Нарештi промiнь зупиняеться. Затиснувши лiхтарик зубами, серед цих рваних тiней, що сягають стелi, Фолькгаймер пiднiмае уламки цегли, вапна й штукатурки, шматок за шматком, подранi дошки й куснi лiпнини – пiд цим усiм, бачить Вернер, вимальовуеться тiло, поховане пiд цiею вагою.

Там iнженер. Бернд.

Берндове обличчя бiле вiд пилу, але на мiсцi очей – два провалля, а рот – червона дiра. Хоч Бернд i кричить, Вернер його не чуе крiзь гул, що стоiть у нього у вухах. Фолькгаймер пiднiмае iнженера – старий на руках у фельдфебеля скидаеться на дитину – i, тримаючи лiхтар зубами, переносить його через руiни, знову пригинаючись, щоб не забитися головою об висячу стелю, й опускае його на золотаве крiсло, яке досi стоiть у кутку, тiльки тепер вкрите бiлим пилом.

Фолькгаймер береться великою долонею за Берндове пiдборiддя й лагiдно закривае йому рота. Вернер, що лежить за метр вiд них, не чуе нiякоi змiни.

Споруда навколо них знову починае тремтiти, i звiдусiль сиплеться гарячий пил.

Тепер промiнь Фолькгаймерового лiхтаря кружляе по тому, що залишилося вiд даху. Трiснули три величезнi дерев’янi балки, але жодна з них не зламалася. Мiж ними тиньк, укритий павутиною трiщин, у двох мiсцях стирчать розiрванi труби. Промiнь ковзае позаду Вернера й освiтлюе перекинутий верстак, розтрощений корпус радiоприймача. Нарештi вiн знаходить i Вернера. Той пiдiймае долоню, затуляючи очi.

Фолькгаймер пiдходить; його велике стривожене обличчя опиняеться зовсiм поруч. Широкi, знайомi, глибоко посадженi очi пiд каскою. Високi вилицi й довгий нiс iз роздвоеним округленим кiнчиком, як у стегновоi кiстки. Широчезне пiдборiддя. Повiльно й обережно, Фолькгаймер торкаеться Вернеровоi щоки. Вiдводить руку – кiнчики його пальцiв червонi.

– Треба звiдси вибратися. Знайти iнший вихiд назовнi, – каже Вернер.

– Вихiд? – питають Фолькгаймеровi губи. – Звiдси немае iншого виходу.




Роздiл 3

Червень 1940 року





Ch?teau


Через два днi пiсля втечi з Парижа Марi-Лор i ii батько приходять до мiста Евре. Ресторани або позабиванi, або переповненi людьми. На сходах собору сидять двое жiнок у вечiрнiх сукнях, притулившись одна до одноi. Мiж ринкових наметiв якийсь чоловiк лежить долiлиць непритомний, якщо не гiрше.

Пошта не працюе. Телеграфнi дроти обiрванi. Найсвiжiша газета датована позавчорашнiм днем. Черга по талони на бензин змiiться вiд дверей префектури аж за рiг.

У перших двох готелях вiльних кiмнат немае. У третьому iм не вiдчиняють. Час вiд часу замкар ловить себе на тому, що зиркае через плече.

– Papa, – збентежено бурмоче Марi-Лор. – У мене болять ноги.

Вiн закурюе сигарету: залишаеться три.

– Уже недалеко, Марi.

На захiдному краю Евре дорога безлюднiе й починаеться передмiстя. Замкар знову й знову перевiряе адресу, яку йому дав директор: мосье Франсуа Жано, будинок дев’ять по рю Сен-Нiколя. Однак коли вони пiдходять до будинку мосье Жано, той виявляеться охопленим пожежею. У безвiтряних сутiнках крiзь дерева пiдiймаються в небо лиховiснi клуби диму. Чиесь авто врiзалося в кут сторожки й зiрвало ворота iз завiс. Будинок – чи те, що вiд нього лишилося, – величний: двадцять французьких вiкон на фасадi, великi свiжопофарбованi вiконницi, доглянутий живоплiт бiля входу. Un ch?teau.[23 - Замок (фр.).]

– Papa, пахне димом.

Вiн пiдводить Марi-Лор до будинку гравiйною дорiжкою. Його наплiчник – чи це, напевно, камiнь, захований глибоко всерединi – наче важчае з кожним кроком. Не видно нi блиску калюж серед гравiю, нi натовпу пожежникiв бiля входу. Двi однаковi вази лежать перекинутi. Вхiднi сходи всипанi уламками люстри.

– Що це горить, Papa?

Із димних сутiнкiв до них виходить хлопець, не старший за Марi-Лор, вимащений попелом, штовхаючи поперед себе по гравiю обiднiй возик на колiщатах. Срiбнi щипцi й ложки, що висять на возику, дзвенять i брязкають, а колiщата гримлять i грузнуть. Із кожного iз чотирьох кутiв возика всмiхаються блискучi херувими.

– Це будинок Франсуа Жано? – питае замкар.

Хлопець, не зважаючи на нього, проходить повз.

– Ти не знаеш, що сталося з…

Дзенькання возика вiддаляеться.

Марi-Лор смикае його за поли пальта.

– Papa, ну скажи, будь ласка.

Вiн ще нiколи не бачив ii такою блiдою, як тодi, у тому пальтi, на тлi чорних дерев. Чи не забагато вiн вiд неi вимагае?

– Будинок горить, Марi. Люди його грабують.

– Який будинок?

– Той, до якого ми так довго йшли.

Поверх ii голови вiн бачить, як, тлiючи, залишок одвiрку розгораеться й блякне, задутий вiтром. Крiзь дiру в даху видно все темнiше небо.

Із диму виринають ще два хлопцi, несучи картину в позолоченiй рамi, вдвiчi вищiй за них, – портрет якогось давно померлого прапрадiда, що сердито дивиться в нiч. Замкар простягае вперед руки, намагаючись iх затримати.

– Це вас бомбили?

– Там усерединi ще багато рiзного, – кидае один.

Полотно на картинi рябить.

– Ви знаете, де тепер мосье Жано?

– Та втiк учора. Разом iз iншими. У Лондон, – пояснюе другий.

– Нiчого йому не розказуй, – втручаеться перший.

Хлопцi пiдтюпцем спускаються пiд’iзною алеею, i iх проковтуе темрява.

– У Лондон? – шепоче Марi-Лор. – Директорiв друг у Лондонi?

Бiля ii нiг пролiтають аркушi обгорiлого паперу. В деревах перешiптуються тiнi. На алеi валяеться трiснута диня, схожа на вiдрубану голову. Замкаревi бiльше несила на це дивитися. Увесь день, долаючи кiлометр за кiлометром, вiн тiшив себе думкою, що iх зустрiнуть i пригостять. Маленькi картоплини, гарячi всерединi, на якi вони з Марi-Лор кластимуть масло. Пiр’я цибулi, гриби, круто зваренi яйця й бешамель. Кава й сигарети. Вiн вручив би каменя мосье Жано, i той витягнув би з нагрудноi кишенi мiдний лорнет, пiднiс би його до своiх спокiйних очей i сказав би йому, справжнiй камiнь чи нi. А тодi Жано закопав би дiамант у садку чи заховав за секретною панеллю десь у стiнi, i на цьому все закiнчилося б. Його обов’язок був би виконаний. Je ne m’en occupe plus.[24 - Я бiльше цим не займаюся (фр.).] Їм дали б окрему кiмнату, вони б скупалися; може, хтось виправ би iхнiй одяг. Мосье Жано, напевно, розказував би жартiвливi iсторii про свого друга-директора музею, а зранку спiвали б пташки й у свiжiй газетi було б оголошення про кiнець окупацii й досягнення розумного компромiсу. Вiн повернувся б до своiх ключiв, проводив би вечори, встановлюючи крихiтнi розсувнi вiконечка в маленькi дерев’янi будиночки. Bonjour, bonjour. Усе було б як ранiше.

Однак усе зовсiм не так, як ранiше. Дерева димлять, будинок тлiе, сонце майже сiло. Замкар стоiть на гравiйнiй алеi i стривожено думае: «А що, як хтось по нас прийде? А що, як хтось знае, що в мене в наплiчнику?»

Вiн бiгцем веде Марi-Лор назад на дорогу.

– Papa, моi ноги.

Вiн перевiшуе наплiчника наперед, закидае ii руки собi на плечi й несе ii на спинi. Вони проминають рознесену сторожку i розбите авто й звертають не на схiд, до центру Евре, а на захiд. Повз них на велосипедах проiжджають люди. На iхнiх змучених обличчях мелькае коли пiдозра, коли страх, а коли – i те, й те. Напевно, i в нього теж зляканi очi.

– Не так швидко, – благае Марi-Лор.

Вони вiдпочивають у бур’янах за двадцять крокiв вiд дороги. Сутiнки тiльки опускаються, на деревах ухкають сови, над придорожньою канавою кажани ловлять комах. «Дiамант, – нагадуе собi замкар, – це лише шматок вуглецю, що пролежав у надрах землi мiльярди й мiльярди рокiв i пiднявся на поверхню жерлом вулкана. Хтось його огранив, хтось його вiдшлiфував. Вiн здатен таiти прокляття не бiльше за якийсь листок, дзеркало чи iстоту. В цьому свiтi бувае лише випадковiсть, випадковiсть i закони фiзики».

Хай там як, а в наплiчнику всього лише шматок скла. Обманка для вiдволiкання уваги.

У нього за спиною, у небi над Евре, стiна хмар освiтлюеться раз, потiм удруге. Блискавка? Попереду виднiеться луг нескошеного сiна i м’якi обриси темних фермерських будiвель – будинку й сараю. Людей не видно.

– Марi, я бачу готель.

– Ти ж казав, що вони всi зайнятi.

– Цей на вигляд привiтний. Ходiмо. Вiн недалеко.

Вiн знову несе ii на спинi. Ще майже кiлометр. Коли вони наближаються, у вiкнах не з’являеться свiтло. Сарай – за сто метрiв позаду будинку. Замкар намагаеться розчути ще щось, крiм гулу кровi у вухах. Нi гавкоту собак, нi полум’я смолоскипiв. Напевно, цi люди теж утекли. Вiн садить Марi-Лор бiля вхiдних дверей стайнi, м’яко стукае, чекае i стукае знову.

Навiсний замук – новiсiнький «Бурже» з однiею защiпкою; з його-то iнструментами вiдiмкнути такий – за iграшку. Всерединi овес, вiдра, сонно кружляють гедзi, але коней немае. Вiн вiдчиняе стiйло, садить Марi-Лор у кутку й роззувае ii.

– Voil?,[25 - Ось так (фр.).] – каже вiн. – Один iз гостей щойно завiв у вестибюль своiх коней, тож якийсь час тут може смердiти. Але швейцар уже його вигнав. Он вiн пiшов. Бувай, конику! Йди спи до стайнi, будь ласка!

Вираз ii обличчя вiдсторонений. Байдужий.

За домом городик. У сутiнках йому вдаеться роздивитися троянди, цибулю, листя салату. Полуницю, переважно ще нестиглу. Незрiлу бiлу моркву, облiплену землею. Нiчого не ворушиться, фермер iз гвинтiвкою не з’являеться у вiкнi. Замкар приносить повну пелену овочiв, наповнюе бляшане вiдро водою з крана, зачиняе дверi в стайню i в темрявi годуе доньку. А тодi вiн кладе iй пiд голову свое пальто й витирае ii лице своею сорочкою.

Залишаеться двi сигарети. Вдих. Видих.

«Подумай логiчно. На кожен наслiдок знайдеться причина, на кожну проблему – спосiб ii розв’язання. До кожного замкб е ключ. Можна повернутися в Париж, можна лишитися тут, а можна пiти далi».

Знадвору долинае м’яке ухкання сов. Вiддалений гуркiт грому чи артилерii, а може, й обох.

– Цей готель дуже дешевий, ma chеrie. Його власник за стiйкою сказав, що кiмната коштуе сорок франкiв за нiч, якщо ми самi подбаемо про постiль. – Вiн прислухаеться, як вона дихае. – Тож я вiдповiв: «Звiсно, ми так i зробимо». А вiн: «Гаразд, я принесу вам дошки й гвiздки».

Марi-Лор усе одно не всмiхаеться.

– Тепер ми пiдемо шукати дiдуся Етьена?

– Так, Марi.

– Того, який на сiмдесят шiсть вiдсоткiв божевiльний?

– Вiн був iз твоiм дiдом – його братом, – коли той загинув. На вiйнi. Йому трохи бракуе олii в головi – так ранiше любили казати. Пiсля цього вiн став бачити щось дивне.

– Що саме?

Тепер скрипливий гуркiт грому звучить ближче. Стайня злегка тремтить.

– Щось, чого насправдi не було.

Мiж балками павуки тчуть своi павутини. Нiчнi метелики б’ються крильцями об вiконне скло. Починаеться дощ.




Вступний iспит


Вступнi iспити до нацiонал-полiтичних навчальних закладiв проводять в Ессенi, що за тридцять кiлометрiв на пiвдень вiд Цольферайна, у душному танцювальному залi, де працюють три величезнi обiгрiвачi. Один з них брязкае i випускае пар цiлiсiнький день, попри численнi спроби його вимкнути. Пiд стелею висять прапори военного мiнiстерства, кожен завбiльшки з танк.

Вiдiбраних сотня, лише хлопцi. Представник школи в чорному одностроi вишиковуе iх у шеренгу по чотири. Медалi в нього на грудях дзенькають у такт крокiв.

– Ви, – оголошуе вiн, – намагаетеся вступити до найелiтнiшоi школи у свiтi. Іспити триватимуть вiсiм днiв. Ми вiзьмемо тiльки найчистiших, тiльки найсильнiших.

Другий представник школи роздае унiформи: бiлi сорочки, бiлi шорти, бiлi шкарпетки. Хлопцi перевдягаються просто на мiсцi.

Вернер нараховуе двадцять шiсть своiх однолiткiв. Усi, крiм двох, вищi за нього. Усi, крiм трьох, свiтловолосi. Жоден не носить окулярiв.

Увесь перший ранок у нових унiформах хлопцi проводять, заповнюючи анкети на планшетах. У залi чутно лише шкрябання олiвцiв, кроки екзаменаторiв i брязкiт величезного обiгрiвача.

Де народився твiй дiд? Якого кольору очi у твого батька? Твоя мати коли-небудь працювала на вiдомчiй посадi? Зi ста десяти питань про його походження Вернер може точно вiдповiсти лише на шiстнадцять. Щодо iнших – лише здогадуеться.

Звiдки твоя мати?

Усi питання лише в теперiшньому часi. Вiн пише: з Нiмеччини.

Звiдки твiй батько? – З Нiмеччини.

Якою мовою розмовляе твоя мати? – Нiмецькою.

Вiн згадуе фрау Елену того дня рано-вранцi, що, стоячи в самiй нiчнiй сорочцi бiля лампи в коридорi, клопоталася над його валiзою, доки решта дiтей спали. Вона здавалася розгубленою, приголомшеною, наче не могла усвiдомити, як швидко все навколо неi змiнюеться. Вона сказала, що пишаеться ним. Сказала, що Вернер мае докласти всiх зусиль.

– Ти хлопець розумний. Тобi все вдасться.

Вона все поправляла й поправляла його комiрець.

– Я ж iду лише на тиждень, – вiдповiв вiн, i ii очi повiльно налилися слiзьми, наче великий iх потiк потроху наповнював ii зсередини.

По обiдi абiтурiенти займаються бiгом. Проповзають пiд перешкодами, вiджимаються вiд землi, видряпуються вгору по канатах, що звисають зi стелi, i спускаються почергово – сотня дiтей у бiлих унiформах проходять перед очима екзаменаторiв, як худоба. У човниковому бiговi Вернер приходить дев’ятий. У лазiннi по канату вiн передостаннiй. Йому нiколи не стати таким, як iм треба.

Увечерi хлопцi висипають у вестибюль, деяких забирають на авто гордi батьки, iншi цiлеспрямовано виходять на вулицю по двое, по трое: здаеться, усi знають, куди йти. Вернер сам повертаеться до свого спартанського гуртожитку за шiсть кварталiв вiд школи, де винаймае лiжко за двi марки за нiч, i лежить, слухаючи iнших подорожнiх, вуркотiння голубiв, дзвони i гул автомобiлiв. Це вiн уперше в життi ночуе не в Цольферайнi i не може не думати про Юту, яка не розмовляла з ним вiдтодi, як виявила, що вiн розбив iхне радiо. Яка дивилася на нього з таким докором, що йому доводилося вiдводити погляд. Їi очi казали: ти зрадив мене, але хiба ж вiн ii не захищав?

Наступного ранку – перевiрка расовоi чистоти. Вiд Вернера треба небагато, крiм як здiйняти руки чи не моргати, доки iнспектор свiтить йому в очi лiхтариком. Вiн пiтнiе й соваеться. У нього бухкае серце. Лаборант у бiлому халатi, подих якого вiдгонить цибулею, вимiряе вiдстань мiж Вернеровими скронями, обхват його голови, товщину й форму його губ. За допомогою циркуля обмiряють його ступнi, довжину пальцiв, вiдстань мiж очима й пупом. Мiряють його пенiс. Кут нахилу його носа визначають дерев’яним транспортиром.

Другий лаборант визначае колiр Вернерових очей за допомогою хроматичноi шкали, на якiй представлено десь iз шiстдесят вiдтiнкiв блакитного. У Вернера очi кольору пiд назвою himmelblau – небесно-блакитнi. Щоб оцiнити колiр його волосся, чоловiк вiдрiзае пасмо й порiвнюе iз тридцятьма iншими пасмами, прикрiпленими до дощечки, – вiд темнiшого до свiтлiшого.

– Scbnee, – бубонить чоловiк i робить запис. Снiг. Вернерове волосся свiтлiше за найсвiтлiший колiр на дощечцi.

Вони перевiряють його зiр, беруть у нього кров, знiмають вiдбитки пальцiв. Пiд полудень йому здаеться, що в ньому вже вимiряне все.

Далi – уснi iспити. Скiльки в нашiй краiнi нацiонал-полiтичних навчальних закладiв? Двадцять. Хто нашi найвидатнiшi олiмпiйцi? Вiн не знае. Коли iменини в нашого фюрера? Двадцятого квiтня. Хто наш найвидатнiший письменник, що таке Версальський договiр, який нiмецький лiтак найшвидший?

На третiй день знову бiг, знову лазiння, знову стрибки. Засiкають усе. Лаборанти, представники школи й екзаменатори – усi в унiформах трохи рiзних вiдтiнкiв – шкрябають у блокнотах iз розлiнiяним папером й один за одним кладуть аркушi в шкiрянi теки iз золотою блискавкою на обкладинцi.

Хлопцi висувають здогади, нетерпляче перешiптуючись.

– Я чув, що в школах е яхти, соколи для полювання i тир.

– Я чув, що вони беруть лише сiмох iз кожноi вiковоi групи.

– А я чув, що лише чотирьох.

Вони говорять про школу з надiею й бравадою: кожен усiм серцем хоче, щоб його взяли. Вернер каже собi: «І я теж. І я теж».

Однак, попри його амбiцii, часом йому паморочиться в головi; вiн згадуе Юту зi шматками розбитого радiо в руках i вiдчувае, як у його душу прокрадаеться сумнiв.

Абiтурiенти видираються на перешкоди; раз за разом бiгають спринт. На п’ятий день трое кидають боротьбу. На шостий здаються ще четверо. Щогодини в танцювальнiй залi, здаеться, стае гарячiше й гарячiше, тож на восьмий день i повiтря, i стiни, i пiдлога просочуються гарячим, сильним хлопчачим духом. Щоб пройти останне випробування, кожен iз чотирнадцятирiчних хлопцiв мае залiзти вгору по драбинi, абияк прибитiй до стiни. Нагорi, за вiсiм метрiв вiд землi, дiстаючи головою до балок, вони мають ступити на крихiтну платформу, заплющити очi й стрибнути на прапор, який унизу тримають дванадцять абiтурiентiв.

Найпершому лiзти опасистому сiльському хлопцевi з Герне. Вiн досить швидко залiзае по драбинi, але, щойно ступае на платформу й дивиться на всiх згори вниз, полотнiе, а його колiна починають зрадливо дрижати.

– Боягуз, – чуеться вiддалiк.

Хлопець поряд iз Вернером шепоче:

– Боiться висоти.

Екзаменатор байдуже спостерiгае. Хлопець на платформi заглядае за край, наче дивиться в прiрву, i заплющуеться. Його хитае туди-сюди. Тягнуться нескiнченнi секунди. Екзаменатор вглядаеться в секундомiр. Вернер стискае свiй край прапора.

Незабаром на хлопця вже майже нiхто не дивиться, навiть абiтурiенти з iнших вiкових груп. Вiн ще двiчi похитуеться, перш нiж стае ясно, що ось-ось знепритомнiе. І навiть тодi нiхто й пальцем не ворушить, щоб йому допомогти.

Коли вiн летить перевертом, то вiдхиляеться вбiк. Унизу хлопцi встигають вчасно повернути прапор, але через свою вагу вiн виривае полотно в них iз рук i падае на пiдлогу, пiдiгнувши пiд себе руки, з таким звуком, наче хтось переламав через колiно в’язку трiсок.

Хлопець пiдводиться. Один погляд на його неприродно вигнутi зап’ястки викликае нудоту. Якусь мить вiн iз цiкавiстю на них дивиться, наче шукаючи у своiй пам’ятi пiдказку, як вiн тут опинився.

А тодi починае кричати. Вернер вiдводить погляд. Чотирьом хлопцям наказують винести травмованого геть.

Один за одним решта чотирнадцятилiток залiзають по драбинi нагору, тремтять i стрибають. Один робить це схлипуючи. Інший, приземлившись, розтягуе щиколотку. Ще один, перш нiж стрибнути, збираеться на силi щонайменше двi хвилини. П’ятнадцятий хлопець озирае танцювальну залу так, наче вглядаеться в бурхливе, холодне море, а тодi спускаеться назад драбиною.

Вернер спостерiгае зi свого мiсця, тримаючи прапор. «Коли настане його черга, – каже вiн собi, – йому не можна буде вагатися». Заплющивши очi, вiн бачить iндустрiальну мапу Цольферайна, вогнедишнi заводи, шахтарiв, що висипають iз лiфтовоi шахти, мов мурахи, вхiд до дев’ятоi шахти, з якоi не повернувся iхнiй батько. Юту у вiкнi загальноi кiмнати, за завiсою дощу, що дивиться, як вiн iде за ефрейтором додому до гера Зiдлера. Згадуе смак збитих вершкiв i цукровоi пудри, гладенькi литки Зiдлеровоi дружини.

Їм потрiбнi винятковi хлопцi.

Ми вiзьмемо тiльки найчистiших, тiльки найсильнiших.

Єдине мiсце, куди пiде твiй брат, дiвчинко, – це в шахту.

Вернер лiзе по драбинi. Дерево на щаблинках погано обстружене, тож вiн на кожнiй заганяе собi в долонi скалки. Згори червоний прапор iз бiлим колом i чорним хрестом здаеться неочiкувано маленьким. На нього дивляться блiдi обличчя. Тут, нагорi, навiть спекотнiше, душно, i вiд запаху поту в нього паморочиться в головi.

Без вагань Вернер стае на край платформи, заплющуеться й стрибае. Вiн падае на прапор точно в центрi, й хлопцi, що його тримають, охають в один голос.

Вiн скочуеться й пiдводиться, цiлiсiнький. Екзаменатор клацае секундомiром, щось шкрябае в блокнотi й пiдводить погляд. Вони з Вернером ззираються на пiвсекунди. Може, менше. А тодi чоловiк повертаеться до своiх нотаток.

– Гайль Гiтлер! – викрикуе Вернер.

Наступний хлопець починае лiзти по драбинi.




Бретань


Зранку iх пiдбирае старезний меблевий фургон. Батько допомагае Марi-Лор залiзти всередину, де пiд навоскованим брезентовим тентом примостилося ще з десятеро людей. Двигун реве й ляскае; фургон рiдко переганяе пiшохода.

Жiнка з нормандським акцентом проказуе молитву; хтось дiлиться з усiма p?tе;[26 - Паштет (фр.).] усе пахне дощем. Над ними не пролiтають юнкерси й не обстрiлюють iх iз кулеметiв. Серед пасажирiв фургона нiхто i в очi не бачив нiмця. Пiвранку Марi-Лор намагаеться переконати себе в тому, що попереднiй день був складним випробуванням, вигаданим ii батьком, що фургон iде не вiд Парижа, а в Париж, що ввечерi вони повернуться додому. Модель стоятиме на верстаку в кутку, цукорниця – на своему мiсцi посеред кухонного столу, з прихиленою ложечкою. За прочиненими вiкнами продавець сиру на рю де Патрiарш замкне дверi своеi ароматноi крамницi, як робить щовечора, вiдколи вона себе пам’ятае, i листя на каштанi шумiтиме й шепотiтиме, i ii батько запарить каву, набере для неi гарячу ванну i скаже: «Ти добре впоралася, Марi-Лор. Я пишаюся тобою».

Фургон зiскакуе з шосе на путiвець, а тодi – на грунтову дорогу. Його боки шкрябае висока трава. Далеко за пiвнiч на заходi вiд Канкаля, у них закiнчуеться бензин.

– Уже близько, – обiцяе iй батько.

Марi-Лор волочить ноги в напiвснi. Дорога здаеться не набагато ширшою за стежку. Повiтря пахне сирим зерном i свiжопiдрiзаним живоплотом; у паузах мiж звуками iхнiх крокiв вона чуе глибокий, мало не дозвуковий рев. Вона смикае батька, щоб той зупинився.

– Там вiйська.

– Це океан.

Вона схиляе голову набiк.

– Це океан, Марi. Чесне слово.

Вiн несе ii на спинi. Пронизливо кричать чайки. Чути запах мокрого камiння, пташиного послiду, солi, однак вона й не знала, що сiль пахне. Море промовляе якоюсь своею мовою, що вiдбиваеться вiд каменiв, повiтря й неба. Як там казав капiтан Немо? Море не пiдвладне тиранам.

– Ми зараз заходимо в Сен-Мало, – каже ii батько, – у ту його частину, яку називають мiстом усерединi фортецi.

Вiн описуе все, що бачить: опускнi гратки, захиснi стiни, iх називають фортечними, гранiтнi будинки, шпиль над дахами. Луна iхнiх крокiв вiдбиваеться вiд високих будинкiв i повертаеться до них; вiн насилу йде, несучи ii на спинi, й вона вже досить доросла i розумiе, що все, змальоване ним як вигадливе й привiтне, може насправдi виявитися жахливим i дивним.

У них над головами здавлено кричать пташки. Їi батько звертае то лiворуч, то праворуч. Марi-Лор здаеться, що цi останнi два днi вони з батьком прямували до центру якогось заплутаного лабiринту i тепер вони крадуться повз сторожу до останньоi, центральноi кiмнати. У якiй може дрiмати страшний звiр.

– Рю Воборель, – вимовляе ii батько, важко дихаючи. – Тут, здаеться. Чи тут?

Вiн обертаеться, йде по своiх слiдах, виходить вулицею нагору, а тодi обертаеться знову.

– Може, у когось спитати?

– Нiде й вогника не горить, Марi. Усi або сплять, або прикидаються, що сплять.

Нарештi вони доходять до ворiт, вiн садить ii на бордюр i натискае на кнопку. Чути, як усерединi дзеленчить дзвоник. Тиша. Вiн тисне знову. Знову тиша. Вiн тисне втрете.

– Це точно будинок твого дядька?

– Точно.

– Вiн нас не знае, – зауважуе вона.

– Вiн спить. Чого б вiн нас чекав?

Вони сидять, притулившись спинами до холодних залiзних ворiт. Просто за ними – важкi дерев’янi дверi. Вона кладе голову батьковi на плече; вiн ii роззувае. Здаеться, що свiт злегка хитаеться туди-сюди, наче мiсто кудись потроху вiдпливае. Немов там, на сушi, усе, що залишаеться рештi французiв, – це кусати нiгтi, тiкати, спотикатися й плакати; прокидаючись, бачити закляклий, сiрий ранок i не вiрити своiм очам. Кому тепер належать дороги? А поля? А дерева?

Їi батько виймае з кишенi останню сигарету й запалюе ii.

Десь iз глибини будинку, що в них за спинами, чуються кроки.




Мадам Манек


Щойно ii батько називае свое iм’я, з iншого боку дверей чуеться зiтхання. Скрипить гратка, дверi за нею вiдчиняються.

– Матiр Божа! – вигукуе жiночий голос. – Ви були таким маленьким…

– Це моя донька, мадам. Марi-Лор, познайомся з мадам Манек.

Марi-Лор намагаеться зробити реверанс. Їi беруть за щоки двi сильнi долонi: долонi геолога чи садiвника.

– Боже мiй, гора з горою не сходиться, а людина з людиною зiйдеться. Любонько, якi в тебе подранi панчохи! А п’яти! Це ж ти, напевно, голодна як вовк.

Вони заходять у вузенький коридор. Марi-Лор чуе, як клацають ворота, а тодi жiнка замикае за ними дверi. Два засуви, ланцюжок. Їх приводять у кiмнату, де пахне травами й сирим тiстом, – на кухню. Батько розстiбае ii пальто, допомагае iй сiсти.

– Ми щиро вам вдячнi, я розумiю, що вже дуже пiзно, – каже вiн.

Лiтня жiнка – мадам Манек – спритна й жвава, i, вочевидь, уже залишила позаду свое здивування. Вона вiдмахуеться вiд слiв подяки i пiдсовуе стiлець Марi-Лор ближче до столу. Чиркае сiрник, вода ллеться в чайник, вiдчиняються й зачиняються дверцята холодильника. Гуде газ, i, нагрiваючись, стукае метал. За мить Марi-Лор вiдчувае на лицi дотик теплого рушника. Перед нею – кухоль холодноi, чистоi води. Вона радiе кожному ковтковi.

– Ох, мiсто набите до краю, – повiдомляе мадам Манек, доки клопочеться на кухнi, розтягуючи слова, мов казковий персонаж. Здаеться, вона невисока i взута у великi, важкi черевики. Голос у неi низький, трохи хрипливий, як у моряка або курця. – Дехто може собi дозволити жити в готелi чи орендувати житло, але багато людей ночують на складах, на соломi, майже не мають iжi. Я узяла б когось сюди, але твiй дядько, ти ж знаеш, може засмутитися. Немае нi бензину, нi гасу. Британськi кораблi давно вiдпливли. Нiчого не лишили, спалили все. Спочатку я нiяк не могла в це повiрити, але Етьен, це його радiо просто не вимикаеться…

Розбиваеться яечна шкарлупа. На гарячiй сковорiдцi сичить масло. Їi батько коротко розповiдае про iхню втечу: вокзали, страшеннi натовпи, оминае iхню зупинку в Евре, але скоро Марi-Лор вiдволiкаеться на запахи, що буяють навколо неi: яечнi, шпинату, розплавленого сиру.

Перед нею з’являеться омлет. Вона нахиляе обличчя над парою.

– Можна менi виделку, будь ласка?

Мадам Манек смiеться, i ii смiх зiгрiвае серце Марi-Лор. За мить виделка вже в неi в долонi.

Омлет пишний, мов хмарка. Смачний, мов рiдке золото.

Мадам Манек зауважуе:

– Здаеться, iй смакуе, – i знову смiеться.

Невдовзi з’являеться тарiлка з другим омлетом, який з апетитом з’iдае ii батько.

– Хочеш персикiв, люба? – тихо питае мадам Манек, i Марi-Лор чуе, як вiдкриваеться банка й у миску ллеться сiк. За кiлька секунд вона iсть вологi скибочки, що на смак, мов свiтло.

– Марi, – зупиняе ii батько, – де твоi манери?

– Але ж вони…

– Їж-iж, дитино, у нас iх багато. Я iх консервую щороку.

Коли Марi-Лор з’iдае двi банки персикiв, мадам Манек витирае ii ноги ганчiркою, знiмае з неi пальто, складае тарiлки в мийку й питае:

– Сигарету?

На що ii батько вiдповiдае вдячним стогоном. Чиркае сiрник, дорослi затягуються димом.

Вiдчиняються дверi або вiкно, й Марi-Лор чуе заворожливий голос моря.

– А як Етьен? – цiкавиться ii батько.

– То замикаеться у своiй кiмнатi й не виходить, то iсть, мов той альбатрос.

– Вiн i досi не…

– Та вже двадцять рокiв як.

Мабуть, дорослi спiлкуються ще й жестами. Напевно, Марi-Лор варто бiльше цiкавитися ii двоюрiдним дiдом, який бачить те, чого нема, i долею всiх i всього, що вона коли-небудь знала. Однак ii шлунок повний, у ii жилах теплим золотом тече кров, а там, у розчахнутому вiкнi, за стiнами, розбиваються океанськi хвилi, i ii вiд них вiддiляе лише якась кам’яна стiна – краечок Бретанi, найдальше пiдвiконня Францii. Може, нiмцi й наближаються невблаганно, мов лава, але Марi-Лор провалюеться в щось, схоже на сон або ж спогад про нього: iй шiсть чи сiм рокiв, вона недавно ослiпла, батько сидить на стiльцi бiля ii лiжка, обстругуючи якийсь крихiтний шматочок дерева, димлячи сигаретою, i на сотнi тисяч дахiв i димарiв Парижа опускаеться вечiр. Стiни навколо неi зникають, i стеля теж, усе мiсто зникае в туманi, й нарештi сон накривае ii, мов тiнь.




Тебе призивають


Усiм дiтям хочеться послухати Вернеровi розповiдi. Як проходили iспити, що вам доводилося робити, розкажи нам усе. Наймолодшi дiти смикають його за рукави, найстаршi – ставляться з повагою. Цей бiловолосий мрiйник зумiв вибратися iз сажi.

– Сказали, що вiзьмуть лише двох iз моеi вiковоi групи. Ну, може, трьох.

Вiн вiдчувае, з якою напруженою увагою його слухае Юта за дальнiм кiнцем столу. За решту тих грошей, що йому заплатив гер Зiдлер, вiн купив «народний радiоприймач» за тридцять чотири марки вiсiмдесят: дволампове, малопотужне радiо, навiть дешевше за державнi приймачi, якi вiн ремонтував у сусiдських будинках. Вiн ловить тiльки довгохвильовi загально-нiмецькi передачi. Бiльше нiчого. Нiчого iноземного.

Зрадiлi, дiти пищать, коли вiн його показуе. Юта не виявляе зацiкавлення.

Мартiн Саксе цiкавиться:

– З математики багато питали?

– А сир давали? А торт?

– А вам дозволяли пострiляти з гвинтiвок?

– Ви каталися в танках? Закладаюся, що каталися.

– Я не мiг вiдповiсти на половину запитань, – каже Вернер. – Мене точно не вiзьмуть.

Однак його беруть. Через п’ять днiв пiсля його повернення з Ессена поштар приносить у сиротинець листа для нього. На хрусткому конвертi – орел i хрест. Без марки. Наче послання вiд Бога.

Фрау Елена займаеться пранням. Меншi хлопчики тiсняться навколо нового радiо – слухають пiвгодинну передачу пiд назвою «Дитячий клуб». Юта й Клодiя Фостер повели трьох молодших дiвчаток подивитися лялькову виставу на ринку; вiдтодi, як Вернер повернувся, Юта перекинулася з ним лиш кiлькома словами.

У листi написано: «Тебе призивають». Вернер мае з’явитися до нацiонал-полiтичного навчального закладу номер шiсть у Шульпфортi. Вiн стоiть у залi сиротинцю, намагаючись це усвiдомити. Потрiсканi стiни, обвисла стеля, двi лавки, на яких змiнялися поколiння сирiт, скiльки шахти плодили безбатченкiв. А вiн знайшов звiдси вихiд.

Шульпфорта. Крихiтна крапочка на мапi бiля Наумбурга, у Саксонii. За триста з гаком кiлометрiв на схiд. Лише в найсмiливiших мрiях вiн дозволяв собi сподiватися, що колись поiде так далеко. Вiн зачудовано несе аркуш паперу на вулицю, де фрау Елена виварюе простирадла серед клубiв пари.

Вона перечитуе листа кiлька разiв.

– У нас немае чим платити.

– Так нам i не треба.

– Далеко?

– П’ять годин потягом. Квиток уже куплений.

– Коли?

– За два тижнi.

Фрау Елена: пасма волосся прилипли до щiк, пiд очима – червонi кола, на нiздрях – рожевi обiдки. Тоненький хрестик на мокрiй шиi. Чи пишаеться вона ним? Вона тре очi й неуважливо кивае.

– Вони радiтимуть.

Вона вiддае йому листа й звертае погляд на вулицю з густими рядами мотузок для випраного й вiдер iз вугiллям.

– Хто, фрау?

– Усi. Сусiди. – Вона смiеться неочiкувано рiзким смiхом. – Такi люди, як той вiце-мiнiстр. Той, що забрав у тебе книжку.

– Але не Юта.

– Нi, не Юта.

Вернер подумки проказуе аргументи, якi викладе своiй сестрi. «Pflicht. Це означае «обов’язок». Повиннiсть. Кожен нiмець мае виконувати свое призначення. Узувай чоботи i йди на роботу. Ein Volk, ein Reich, ein F?hrer.[27 - «Один народ, один райх, один фюрер» (нiм.). Лозунг Нацiонал-соцiалiстичноi робiтничоi партii Нiмеччини.] У нас у всiх своi ролi, сестричко». Але перш нiж дiвчата повертаються, новина про те, що його взяли, шириться кварталом. Один за одним приходять сусiди, захоплено вигукують i кивають. Дружини шахтарiв приносять свинячi нiжки й сир; гостi передають один одному Вернерiв лист; тi, хто вмiють читати, читають його вголос тим, хто не вмiе, i, повернувшись додому, Юта виявляе в сиротинцi веселий натовп. Близнята – Ганна й Сусанна Герлiц – бiгають навколо дивана, переповненi радiстю, шестирiчний Рольф Гупфаер спiвае:

– Пiдведiться! Пiдведiться! Славте Батькiвщину!

І до нього приеднуються ще кiлька дiтей. Вернер не бачить, як фрау Елена говорить iз Ютою в кутку кiмнати, не бачить, як Юта бiжить нагору.

Вона не спускаеться вечеряти пiсля дзвiнка. Фрау Елена просить Ганну Герлiц проказати молитву й обiцяе Вернеровi, що поговорить iз Ютою, що вiн мае залишатися тут, унизу, бо всi цi люди прийшли заради нього. Щокiлька подихiв у нього в головi спалахують слова: «Тебе призивають». Із кожною хвилиною спливае час, що залишаеться йому в цьому домi. У цьому життi.

Пiсля вечерi малий Зiгфрiд Фiшер, якому щонайбiльше п’ять, обходить стiл, смикае Вернера за рукав i дае йому фотографiю, вирвану з газети. На нiй шiсть бомбардувальникiв пливуть над кряжем iз хмар. Вiдблиски сонця завмерли на фюзеляжах. Вiтер вiдкидае назад хвости шарфiв на шиях у пiлотiв.

– Ти iм там покажеш, правда?

Його обличчя палае вiрою; здаеться, вiн пiдводить риску пiд усiм тим часом, який Вернер провiв у сиротинцi, сподiваючись на щось бiльше.

– Покажу, – вiдповiдае Вернер. Погляд кожноi дитини прикутий до нього. – Обов’язково покажу.




Occuper[28 - Окупувати (фр.).]


Марi-Лор будить церковний передзвiн: два, три, чотири, п’ять. Слабкий запах плiсняви. Старезнi пуховi подушки, зовсiм продавленi. Шовковi шпалери на стiнi за горбкуватим лiжком, на якому вона сидить. Розкинувши обидвi руки, вона, ще трохи, й торкнеться стiн кiмнати.

Затихае луна вiд дзвонiв. Вона проспала майже увесь день. Що це за стишений гул? Натовп? Чи це й досi море?

Вона торкаеться ногами пiдлоги. Мозолi на ii п’ятах пульсують. Де ii цiпок? Вона човгае, щоб ненароком не забити об щось гомiлку. За шторами – вiкно, зависоко для неi. Навпроти вiкна вона знаходить шафу, шухляди якоi вiдчиняються лише наполовину, а далi упираються в лiжко.

Яка тут погода! Їi вiдчуваеш на дотик.

Вона напомацки виходить у дверi. Куди? У коридор? Тут гул слабшае, стае легеньким журкотом.

– Агов!

Тихо. А тодi, поспiшаючи з самого низу, у важких черевиках мадам Манек пiднiмаеться вузькими, звивистими сходами, ii хрипке дихання все ближче, третiй поверх, четвертий – скiльки ж iх у цьому будинку?

– Мадемуазель? – Мадам бере ii за руку, веде назад у спальню, в якiй вона прокинулася, й садить на краечок лiжка. – Тобi треба в туалет? Напевно, треба, а тодi скупаешся. Ти чудово спала, твiй батько в мiстi, пiшов спробувати надiслати телеграму, однак я його запевнила, що це таке ж плiдне заняття, як вибирати пiр’я з патоки. Ти голодна?

Мадам Манек спушуе подушки, змахуе ковдрою. Марi-Лор намагаеться зосередитися на чомусь невеликому, на чомусь конкретному. На моделi, що залишилася в Парижi. На мушлi в лабораторii доктора Жефара.

– Увесь цей дiм належить моему двоюрiдному дiдовi Етьену?

– Кожна кiмната.

– А як вiн за нього платить?

Мадам Манек смiеться.

– А ти не ходиш околяса! Твiй двоюрiдний дiд успадкував цей будинок вiд свого батька, твого прапрадiда. Вiн був успiшний чоловiк i дуже заможний.

– Ви його знали?

– Я працюю тут, вiдколи мосье Етьен був ще хлопчиком.

– І мiй дiдусь теж? Ви його знали?

– Знала.

– Я сьогоднi познайомлюся з дiдусем Етьеном?

Мадам Манек вагаеться.

– Напевне, нi.

– Але вiн тут?

– Так, дитино. Вiн завжди тут.

– Завжди?

Мадам Манек бере ii долонi у своi – великi, масивнi.

– Подбаймо про ванну. Батько тобi пояснить, коли повернеться.

– Papa нiчого не пояснюе. Вiн тiльки каже, що Етьен був на вiйнi разом iз моiм дiдусем.

– Правильно. Але твiй двоюрiдний дiдусь повернувся додому… – мадам Манек добирае правильних слiв, – не таким, як ранiше.

– Ви маете на увазi – став бiльше всього боятися?

– Став збентежений. Як миша в пастцi. Вiн бачив, як померлi проходили крiзь стiни. Жахи на перехрестях. Тепер вiн не виходить надвiр.

– Що, взагалi?

– Уже багато рокiв. Але Етьен – диво, ось побачиш. Вiн знае все на свiтi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22037346&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Stardust («Зоряний пил») – популярна джазова пiсня 1927 року американського композитора Хогi Кармайкла. Stormy Weather («Штормова погода») – пiсня, написана 1933 року американцями Гарольдом Арленом та Тедом Келером. In the Mood («У доброму гуморi») – пiсня, написана американцем Джо Гарлендом, стала вiдомою у виконаннi Гленна Мiллера. Pistol-Packin’ Mama («Озброена крихiтка») – пiсня, написана 1943 року американцем Алом Декстером. – Прим. ред.




2


Тато (фр.). – Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.




3


«На Влтавi, на Влтавi, де свiтить сонце золоте» (нiм.) австрiйська народна пiсня.




4


Переклад І. Огiенка.




5


Моя люба (фр.).




6


Добридень (фр.).




7


Пральня, пекарня, площа (фр.).




8


Захоплення (фр.).




9


Із промови Адольфа Гiтлера до гiтлер’югенду на з’iздi Нацiонал-соцiалiстичноi робiтничоi партii Нiмеччини в Нюрнбернзi 1936 року. – Прим. ред.




10


Із промови Йозефа Геббельса до нового 1934 року. – Прим. ред.




11


Приспiв з офiцiйниго гiмну гiтлер’югенду «Vorw?rts! Vorw?rts!» (нiм.), «Уперед! Уперед!». – Прим. ред.




12


Із щорiчноi промови Йозефа Геббельса до дня народження Адольфа Гiтлера, 1936 рiк. – Прим. ред.




13


Там само.




14


Прошу пробачення (фр.).




15


Хлiб iз грубоi непросiяноi житньоi муки.




16


Переклад Д. Паламарчука.




17


Девiз хлопчикiв iз гiтлер’югенду. – Прим. ред.




18


Рiзновид дирижабля.




19


Молодiжний i дитячий жiночий рух у складi гiтлер’югенду. – Прим. ред.




20


Август Гайссмайер (1897–1979) – генеральний iнспектор закладiв нацiонал-полiтичноi освiти. – Прим. ред.




21


Слава Богу! (фр.)




22


Це не по-справжньому (фр.).




23


Замок (фр.).




24


Я бiльше цим не займаюся (фр.).




25


Ось так (фр.).




26


Паштет (фр.).




27


«Один народ, один райх, один фюрер» (нiм.). Лозунг Нацiонал-соцiалiстичноi робiтничоi партii Нiмеччини.




28


Окупувати (фр.).