Життя без обмежень. Шлях до неймовiрно щасливого життя
Нiк Вуйчич


Проект TRUESTORY. Книжки, що надихають
Нiк Вуйчич народився без рук i нiг, та живе незалежним, повноцiнним, насиченим життям: здобув двi вищi освiти, самостiйно друкуе на комп’ютерi зi швидкiстю 43 слова за хвилину, займаеться серфiнгом, грае у гольф, захоплюеться риболовлею i навiть пiрнае з трамплiна у воду. Його книжка – емоцiйна й надихаюча розповiдь про те, як здолати вiдчай, злигоднi, повiрити в себе й стати щасливим. Нiк вiдверто розповiдае про своi фiзичнi проблеми й переживання, про те, яких зусиль йому довелося докласти, щоб змиритися зi своiм станом, – була мить, коли вiн хотiв вкоротити собi вiку. Спливло багато часу, перш нiж вiн навчився бачити у своiх проблемах не лише заваду, а й можливiсть розвитку, ставити перед собою велику мету й завжди здобувати бажане. Без рук i нiг вiн навчився пiднiматися у всiх сенсах цього слова. У своiй книжцi Нiк сформулював правила життя, якi допомогли йому, тепер ними вiн дiлиться з читачами.





Нiк Вуйчич

Життя без обмежень

Шлях до неймовiрно щасливого життя



Боговi: Отцю, Синовi та Святому Духовi.


Також хотiв би присвятити цю книжку родинi Тотiв iз Сан-Дiего, штат Калiфорнiя. Я вдячний iм за нарiжний камiнь вiри, що його Фiл встановив у моему життi. Його неймовiрна прихильнiсть до евангелiзму поклала початок мого нового життя.







Вступ


Звати мене Нiк Вуйчич. Маю двадцять сiм рокiв. Я народився без рук i нiг, та на долю не нарiкаю.

Я мандрую свiтом, аби надихнути мiльйони людей. Я закликаю всiх озброiтися вiрою, надiею, любов’ю та смiливiстю i здолати всi перепони, що стоять на шляху до здiйснення мрiй. У цiй книжцi я розповiм про свiй шлях. Певна рiч, передi мною поставали певнi перешкоди, та бiльшiсть iз них знайома кожному. Я хочу надихнути вас на здолання власних проблем i незгод. Хочу, аби ви знайшли власну мету життя. Ваше життя мусить бути прекрасним.

Нам часто здаеться, що життя несправедливе. Скрута i складнi обставини змушують нас сумнiватися в собi й призводять до розпачу. Я добре це знаю. Та в Бiблii мовиться: «І в скрутi шукай щиру радiсть». І на засвоення цього уроку в мене пiшло декiлька рокiв. Але тепер я чудово це розумiю, i на власному досвiдi допоможу вам усвiдомити, що найтяжче в життi – самих себе збагнути i своiми дарами подiлитися з ближнiм.

Моi батьки – ревнi християни. Та коли у них з’явився я, дитина, що не мала анi рук, анi нiг, вони засумнiвалися в Боговi: з якою метою вiн створив мене? Спершу вони думали, що така людина, як оце я, не мае надii на майбутне. Їм здавалося, що я нiколи не зможу жити нормальним, повним життям.

Та сьогоднi мое життя перевершуе те, про що ми навiть не мрiяли. Щодня я спiлкуюся з багатьма людьми телефоном, електронною поштою, з допомогою смс-повiдомлень i в Twitter. Люди пiдходять до мене в аеропортах, готелях i ресторанах. Вони обiймають мене i кажуть, що я змiнив iхне життя. Це справжня благодать Господня. Я неймовiрно щасливий.

Ми з батьками навiть не уявляли, що моя вада – мiй «тягар» – може стати благословенням, а iнвалiднiсть вiдкрие передi мною неймовiрнi можливостi, дозволивши спiлкуватися з iншими людьми, пiдтримувати iх, розумiти iхнiй бiль i дарувати iм розраду. Так, менi нелегко ведеться, та я маю люблячих родичiв, Господь дав менi жвавий розум i вселив у мою душу глибоку i щиру вiру. Я вiдверто подiлюся з вами тим, як пiсля пережитих незгод до мене прийшли вiра i усвiдомлення сенсу життя.

У пiдлiтковому вiцi (а в цей перiод усi ми замислюемося над своiм майбутнiм), мене охоплював вiдчай. Здавалося, я вже нiколи не стану «нормальним». А вдавати, що мое тiло – таке саме, як i у моiх однолiткiв, неможливо. Я намагався займатися звичайними хлоп’ячими справами – плавати або кататися на скейтбордi, та вкотре впевнювався, що в свiтi багато того, чого я просто неспроможний зробити.

Жорстокi дiти називали мене почварою i не хотiли спiлкуватися зi мною. Я ж почувався звичайнiсiньким хлопчиком i хотiв бути таким, як усi. Та менi це було не пiд силу. Я хотiв, щоб зi мною дружили, але цього не вiдбувалося. Я хотiв бути звичайним, однак i це не виходило. Я бився головою об стiну. У мене болiло серце. Я був пригнiчений, нещасний, не бачив сенсу жити, страждав вiд того, що приречений вiчно бути тягарем для близьких, мене опосiдали чорнi думки. Я почувався самотнiм навiть тодi, коли поруч зi мною були моi рiднi. Але я жорстоко помилявся. Те, чого я не знав у чорнi днi мого дитинства, могло б вистачити на книжку. Ту, що ii ви зараз тримаете у руках. Я хочу показати шлях по той бiк горя, де ви станете сильнiшими, наполегливiшими, сповненi бажання змiнити власне життя так, як ви навiть i не мрiяли.

Коли ви маете бажання i прагнення щось зробити, i якщо на це «щось» е ласка Божа, ви неодмiнно досягнете свого. І це дуже важливо! Правду сказати, я й сам не завжди у це вiрив. Якщо ви бачили якусь iз моiх бесiд в Інтернетi, то напевно вiдчули, що щастя, яке мене сповнюе, – це результат тривалоi працi. Спершу я не мав того, чого потребував. І те, чого менi бракувало, я знайшов згодом. Отже, щоб жити без обмежень, я потребую:

· Потужного вiдчуття сенсу життя.

· Непохитноi надii.

· Вiри в Бога i в нескiнченну Його милiсть.

· Любовi й прийняття самого себе.

· Правильного ставлення до життя.

· Сили духу.

· Готовностi до змiн.

· Сильного серця.

· Готовностi шукати можливостi.

· Здатностi оцiнювати ризики i смiятися над життям.

· Бажання служити людям.



Кожен роздiл цiеi книжки присвячений одному з пунктiв мого списку. Я спробую розповiсти вам про них так, щоб можна було скористатися ними на шляху до повноцiнного й осмисленого життя. Я написав цю книжку, тому що хочу подiлитися з вами любов’ю Господа, i щоб ви вiдчули радiсть i щастя, що iх Вiн призначив для вас.

Якщо ви – один iз тих, для кого кожен день – тяжка боротьба, пам’ятайте, що в моему життi була не лишень боротьба. А ще й вiдчуття сенсу i мети життя, завдяки чому життя мое стало таким, про яке я навiть мрiяти не мiг.

Будь-хто впродовж свого життя переживае важкi моменти. Людина падае, i, здаеться, що вже не стане сил звестися на ноги. Менi знайоме це вiдчуття. Воно знайоме нам усiм. Життя – непроста рiч. Та долаючи перепони, ми загартовуемося, i повиннi бути вдячнi за те, що перед нами вiдкриваються новi можливостi. Важливо також, як людина впливае на довколишнiх, i те, як вона завершуе свiй шлях.

Я люблю власне життя так само, як i ваше. І перед нами вiдкриваються неймовiрнi можливостi.

То що скажете, друзi? Вирушаймо цим шляхом разом?




Роздiл 1

Як не можете дочекатися дива – створiть його



На YouTube ви знайдете мое вiдео, де я катаюся на скейтбордi, серфiнгу, займаюся музикою, б’ю по м’ячику для гольфу, падаю, пiдводжуся, спiлкуюся з людьми. А найприемнiше те (ви побачите), як мене обiймають вiдомi й знаменитi люди.

Для пересiчноi людини це звичайнiсiнькi речi, чи не так? То чому ж люди переглянули мое вiдео мiльйони разiв? Менi здаеться тому, що попри фiзичнi обмеження я живу так, наче й не маю нiяких обмежень.

Досить часто люди вважають, що iнвалiди – бездiяльнi й слабкi, а ще, можливо, навiть озлобленi й вiдлюдькуватi. Менi подобаеться дивувати iх тим, що я веду дуже активний i часом навiть екстремальний спосiб життя.

Серед сотень коментарiв до мого вiдео найчастiше трапляеться такий: «Коли вже такий хлопець може бути щасливим, я замислився, чому ж часом менi так шкода себе… чому iнодi менi спадае на думку, що я не достатньо гарний, не достатньо привабливий тощо. Як такi думки можуть опосiдати мою голову, коли цей хлопець без рук i нiг ЩАСЛИВИЙ?!».

Мене часто запитують: «Нiку, i як тiльки тобi вдаеться бути щасливим?». Можливо, вам доводиться боротися з певними власними проблемами, тому спершу я дам вам загальну вiдповiдь:

Я пiзнав щастя, коли зрозумiв, що попри свою недосконалiсть, все ж можу бути iдеальним Нiком Вуйчичем. Мене створив Бог вiдповiдно до власних планiв, що iх Вiн мав тiльки на мене. Не хочу сказати, що менi не потрiбно удосконалюватися. Навпаки, я постiйно намагаюся полiпшити себе, щоб успiшнiше служити Господовi й свiту!

Я вiрю в те, що в моему життi немае обмежень. І хай там якi б проблеми вас не гнiтили, я хочу, щоб ви ставилися до свого життя так само, як я. Починаючи нашу спiльну мандрiвку, будь ласка, подумайте про обмеження, що iх ви створили для себе самi або дозволили створити iншим людям. А тепер подумайте, як би воно було, коли б раптом зникли цi обмеження? Як склалося б ваше життя, коли б ви могли все?

Я – справжнiй iнвалiд, однак живу повним життям. Унiкальний стан вiдкрив передi мною унiкальну можливiсть – можливiсть спiлкуватися з тими, кому важко. Тiльки уявiть, якi можливостi вiдкриються перед вами!

Ми занадто часто повторюемо собi про те, що не достатньо розумнi, вродливi або талановитi, щоб реалiзувати своi мрii. Ми покладаемося на оцiнку iнших людей, обмежуючи власнi можливостi. Хiба може щось бути гiрше! Та ось так мiркуючи, ви обмежуете плани Бога, що iх Вiн приготував для вас! Ви ж бо е Його творiнням. Вiн створив вас для певноi мети.

Вiдмовляючись вiд власних мрiй, ви обмежуете силу Бога. Ви не можете обмежувати власне життя, позбавляючи себе у такий спосiб Його любовi!

Я маю вибiр. Ви маете вибiр. Ми можемо жити самими розчаруваннями i нестатками, вiдчувати гiркоту, гнiв i смуток. Та, наразившись на життевi незгоди i неприемних людей, ми здатнi вчитися на власному досвiдi, рухатися вперед i брати на себе вiдповiдальнiсть за свое щастя.

Як i всяке Боже творiння, ви прекраснi й дорогоцiннi. Ви заслуговуете на всi дiаманти на свiтi i навiть бiльше. Ми з вами створенi для того, щоб стати тими, ким повиннi стати! Мета нашого життя – прагнення стати кращою людиною, розширити своi межi та мрiяти про Велике. Не завжди ваш шлях буде встелений трояндами, i ви не маете рухатися ним, як танк. Та однак життя прекрасне. Я хочу сказати вам: хай якими були вашi життевi обставини, поки ви дихаете, ви можете зробити свiй внесок у це життя.

Я не маю змоги покласти руку вам на плече, але здатний з вами щиро поговорити. Хай яким жахливим здавалося вам життя, завжди е надiя. Хай якими сумними були обставини, попереду на вас чекае щось хороше. Хай якi потужнi постають завади на вашому шляху, ви зможете iх здолати. Бажання змiнитися ще не означае змiнитися насправдi. Все ваше життя може змiнити тiльки рiшення негайно дiяти!

Все, що робиться – на краще. Я впевнений в цьому, адже пiдтвердженням цього е мое життя. Що може бути доброго у життi безрукого i безногого iнвалiда? Дивлячись на мене, люди розумiють, з чим я зiткнувся, якi труднощi й перешкоди подолав. Вони хочуть говорити зi мною, надихатися моiм прикладом. Вони дозволяють менi дiлитися з ними моею вiрою, дарувати надiю, вселяти iм любов.

Такий мiй внесок у це життя. Дуже важливо усвiдомлювати власну значущiсть. Знайте, що ви теж можете зробити свiй внесок. Якщо зараз ви засмученi й пригнiченi, в цьому немае нiчого особливого. Пригнiченiсть – ознака того, що ви хочете вiд життя бiльшого, нiж маете зараз. І це добре. Дуже часто життевi негаразди пiдказують нам, якими ми повиннi бути насправдi.




Цiннiсть життя


Я далеко не одразу збагнув, що ж доброго в тому, що я народився саме таким. Коли моя мама завагiтнiла, iй було двадцять п’ять рокiв. За професiею акушерка, вона працювала медсестрою в пологовому будинку i дбала про сотнi матерiв i немовлят. Завагiтнiвши, вона вiдразу ж стала стежити за своiм харчуванням, з обережнiстю ставилася до лiкiв, не пила алкоголю, не вживала аспiрин та iншi знеболювальнi. Вона звернулася до найкращих лiкарiв, i вони запевнили ii у нормальному перебiговi вагiтностi.

Та однак ii щось непокоiло. У мiру наближення пологiв мама кiлька разiв дiлилася своею тривогою з чоловiком. Весь час повторювала: «Сподiваюся, з дитиною все буде гаразд».

Пiд час двох ультразвукових дослiджень лiкарi не помiтили нiчого незвичайного. Вони сказали моiм батькам, що у них буде хлопчик, та й словом не прохопилися про те, що у дитини немае кiнцiвок! Я народився 4 грудня 1982 року. Спершу мамi мене не показали, але вона вiдразу ж запитала у лiкарiв: «З дитиною все гаразд?». У вiдповiдь анi слова. Спливав час, а мамi все ще не показували немовляти. Вона вiдчула недобре. Лiкарi не поспiшали вручити iй дитину: викликали педiатра, вiдiйшли в дальнiй кут кiмнати i стали оглядати мене й радитися. Коли мама почула мiй голосний плач, заспокоiлася. Та батько, який ще пiд час пологiв помiтив, що у мене немае руки, вiдчув запаморочення, i його вивели iз примiщення.

Сестри i лiкарi були враженi моiм виглядом. Вони швидко закутали мене в пелюшки. Мама бачила, як засмутилися медики. «Що сталося? – запитала вона. – Скажiть, що з моею дитиною?».

Лiкар не вiдповiдав, але мама наполягала. І тодi вiн обмежився медичним термiном: «Фокомелiя».

Мама все зрозумiла, не могла в це повiрити. Фокомелiя – це калiцтво, вiдсутнiсть кiнцiвок.

А тим часом мiй батько перебував у коридорi, на самотi зi страшними думками про те, що сталося з його дитиною. Коли педiатр вийшов, щоб iз ним поговорити, вiн розридався: «Мiй син, що з ним? У нього i справдi немае руки?».

«Нi, – щонайм’якше вiдповiв педiатр. – У вашого сина немае анi рук, анi нiг».

У батька пiдкосилися колiна. Вiн упав на стiлець i не мiг говорити. Та згодом гору взяв iнстинкт чоловiка i батька. Вiн кинувся у палату, щоб сказати дружинi про це, перш нiж вона побачить дитину. Та мама вже все знала i гiрко плакала. Лiкарi запропонували iй взяти мене на руки, але вона вiдмовилася i велiла мене забрати.

Сестри плакали, акушерка плакала. І, певна рiч, я також плакав! Нарештi вони показали мене мамi. Мама не могла знести цього видовища: у ii дитини не було кiнцiвок.

«Заберiть його, – сказала вона. – Я не хочу торкатися до нього i бачити його».

Батько й досi шкодуе про те, що лiкарi не дали йому можливостi правильно пiдготувати дружину. Коли вона заснула, вiн прийшов до мене в дитячу, а потiм повернувся до дружини i сказав iй: «Вiн такий гарненький». Батько запитав, чи не хоче мама подивитися на мене, але вона була занадто приголомшена. Вiн зрозумiв ii почуття i поставився до них iз повагою.

Мое народження стало для батькiв i нашого приходу не святом, а величезним горем. «Якщо Бог – Бог люблячий, – говорили люди, – то чому ж Вiн дозволяе такому статися?».




Горе моеi матусi


Народження первiстка – чудовий привiд для згуртування сiм’i. Та коли народився я, моiй матерi нiхто не надiслав квiтiв. Це вразило ii та посилило вiдчай.

Вся в сльозах, вона питала у мого батька: «Невже я не заслужила квiтiв?». «Вибач менi, – вiдповiв вiн. – Звiсно, ти iх заслужила!». Вiн пiшов у квiтковий магазин i повернувся з прекрасним букетом.

Про все це я довiдався, коли менi виповнилося зо тринадцять рокiв. Тодi я почав розпитувати батькiв про мое народження i про iхню реакцiю на те, що я народився без рук i нiг. В той день менi було тяжко у школi. Я розповiв про це мамi, i вона плакала разом зi мною. Я сказав iй, як страждаю через те, що не маю рук i нiг. Вона витерла моi сльози i сказала, що вони з батьком вiрять в те, що у Господа е для мене якийсь план, i дуже скоро Вiн його вiдкрие. Я й далi розпитував батькiв. Моi питання були продиктованi звичайною цiкавiстю. Крiм того, цiкавi однокласники весь час дошкуляли менi розпитуваннями.

Спершу мене лякало те, що могли повiдати батьки. І справдi, iм було важко розповiсти все. Я не хотiв влаштовувати iм допит. Попервах мама й тато були дуже обережнi й намагалися мене всiляко захистити. Та я зростав i розпитував iх дедалi наполегливiше. І тодi, зрозумiвши, як менi важко, вони розповiли менi про своi почуття i страхи. Почувши, що мама не хотiла взяти мене, новонародженого, на руки, я дуже засмутився (це м’яко кажучи). Як я мiг iще почуватися, коли довiдався, що навiть власна мати знехтувала мною… Певна рiч, я страждав.

Уявiть себе на моему мiсцi: дуже боляче почуватися зневаженим… Але потiм я подумав про те, що зробили для мене моi батьки за цей час. Вони багато разiв доводили менi свою любов. До моменту цiеi розмови я був уже досить дорослим, щоб подивитися на проблеми очима матерi. Перебiг ii вагiтностi був нормальним, i лише iнтуiцiя пiдказувала: щось не так. Вона була вражена i налякана. Як я повiвся б на ii мiсцi? Не впевнений, що змiг би впоратися з цим горем так само, як вони. Я подiлився з ними своiми думками, i ми знову занурилися в спогади.

Добре, що ми почекали з цiею розмовою. До цього часу я вже напевне знав, що батьки мене люблять. Ми продовжували дiлитися своiми почуттями i страхами. Батьки допомогли менi зрозумiти: вони свято увiрували в те, що Бог створив мене таким задля якоiсь мети. Я був дуже наполегливою i завзятою дитиною. Моi вчителi, батьки iнших дiтей i стороннi люди часто говорили моiм батькам, що мое ставлення до життя надихае iх. А я усвiдомлював, що хай як менi було важко, багатьом ведеться ще важче.

Сьогоднi я багато подорожую свiтом i бачу жахливi страждання. І вдячний за те, що у мене все склалося саме так, а не iнакше. Я не зосереджуюся на тому, чого менi бракуе. Я бачив дiтей-сирiт, якi страждають жахливими захворюваннями, бачив молодих жiнок, котрi потрапили у сексуальне рабство, бачив чоловiкiв, що опинилися у в’язницi через те, що вони були занадто бiднi, щоб сплатити своi борги. Страждання е скрiзь i часом вони нестерпнi. Та навiть у найжахливiших нетрях, в серцi найстрашнiших трагедiй е люди, яким вдавалося не тiльки вижити, а й залишатися щасливими. У нетрях Мiста Смiттярiв, на околицi столицi Єгипту Каiра, я нiяк не сподiвався побачити радiсть. Квартал Маншит Нассер притулився на прямовиснiй скелi. Назва кварталу дуже точно вiдповiдае смороду, що шириться його вулицями. Бiльша частина з п’ятдесяти тисяч жителiв Мiста Смiттярiв днями тиняеться вулицями Каiра, збирае смiття, звозить додому й сортуе його. Щодня люди порпаються в горах смiття, залишеного вiсiмнадцятьма мiльйонами жителiв столицi, сподiваючись знайти щось таке, що можна продати, переробити або хоч якось використати.

На вулицях я бачив купи смiття i смердючих залишкiв. Здавалося б, люди, що живуть тут, повиннi бути охопленi вiдчаем… Їхне життя i справдi важке. Але тi, з ким я зустрiчався, дбали одне про одного, були щасливi й сповненi вiри. Єгипет на дев’яносто вiдсоткiв мусульманська краiна. Мiсто Смiттярiв – единий переважно християнський квартал Каiра. Майже дев’яносто вiсiм вiдсоткiв цього кварталу – християни-копти.

Я бачив безлiч нетрiв по всьому свiту. Каiрськi нетрi виявилися найжахливiшими i найбiльш вiдразливими. Та в цьому маленькому свiтi панувала неймовiрно тепла i дружня атмосфера. У крихiтнiй бетоннiй церквi послухати мене зiбралися близько ста п’ятдесяти осiб. Коли я заговорив, то був вражений радiстю i щастям, що iх випромiнювали цi люди. Я рiдко почувався таким щасливим, i буквально купався в iхнiй любовi. Розпитував людей про те, як змiнилося життя в районi завдяки волi Бога. Вiра пiдносила iх над життевими негараздами. Їхнi сподiвання були пов’язанi не з земним життям, а з життям вiчним. Вони вiрили в дива i дякували Боговi за те, що Вiн е i що Вiн робить для них. І я розповiв iм, як Ісус змiнив мое життя. Перед вiд’iздом ми залишили кiльком сiм’ям рис, чай i невелику суму грошей, на яку можна було б купити iжi на кiлька тижнiв. Ми привезли з собою спортивне спорядження, футбольнi м’ячi та скакалки для дiтей. Нас одразу ж запросили пограти з мiсцевими дiтьми. Ми веселилися i радiли життю, хоча перебували у страшних нетрях. Нiколи не забуду цих дiтей i iхнi усмiшки. Я вкотре впевнився, що щасливим можна бути за будь-яких обставин – треба тiльки вiрити в Бога.

Як бiднi дiти можуть смiятися? Як можуть радiти в’язнi? Цi люди пiднеслися над обставинами, якi були поза iхнiм контролем i розумiнням. А потiм зосередилися на тому, що могли зрозумiти i контролювати. Моi батьки вчинили так само: поклалися на слово Господа. Все в цьому життi робиться вiдповiдно до Його плану i мети.




Родина вiри


Батьки моi родом iз Сербii (територiя колишньоi Югославii), обое походять з суто християнських сiмей, якi емiгрували в Австралiю, коли вони були ще дiтьми. Це довелося зробити, оскiльки вiра не дозволяла брати в руки зброю, а комунiстичний режим переслiдував iх. Свою вiру вони могли сповiдувати лише таемно. Крiм того, вони страждали через брак фiнансiв, бо вiдмовлялися вступати до комунiстичноi партii, яка все контролювала в краiнi. У дитинствi мiй батько часто голодував.

Пiсля Другоi свiтовоi вiйни моi дiдусi й бабусi разом iз тисячами сербських християн подалися до Австралii, США та Канади. Нашi сiм’i опинилися в Австралii, де нiхто не заважав сповiдувати свою вiру. Іншi родичi осiли в США i Канадi.

Моi батьки познайомилися в церквi Мельбурна. Душка, моя мати, вчилася на медсестру в Королiвськiй дитячiй лiкарнi Вiкторii. Борис, мiй батько, працював бухгалтером. Пiзнiше вiн став поеднувати роботу з пасторським служiнням. Коли менi виповнилося сiм рокiв, батьки вирiшили переiхати до США, де легше було дати раду з моею iнвалiднiстю. Мiй дядько, Бата Вуйчич, займався будiвельним бiзнесом в Агура-Гiллс, що за тридцять п’ять миль вiд Лос-Анджелеса. Бата завжди переконував мого батька, щоб вiн отримав робочу вiзу в США, а вже роботою дядько його забезпечив би. У районi Лос-Анджелеса жило багато християн-сербiв, i було кiлька церков, що не могло не вплинути на рiшення моiх батькiв. Батько довiдався, що отримати робочу вiзу не так то й легко. Та однак вiн вирiшив подати заяву, а поки ми перебралися за тисячу миль на пiвнiч, у Брiзбен, штат Квiнсленд, де клiмат був сприятливiший для мене (крiм iнвалiдностi, я ще потерпав вiд сильноi алергii).

Коли ми задумали переiхати до Сполучених Штатiв, менi було вже близько десяти рокiв i я вчився у четвертому класi. Батьки вважали, що я, мiй брат Аарон i сестра Мiшель перебуваемо у такому вiцi, коли нам буде легко пристосуватися до американськоi освiтньоi системи. Трирiчну робочу вiзу в США тато чекав пiвтора року. Нарештi, в 1994 роцi ми переiхали.

На жаль, через низку обставин переiзд до Калiфорнii виявився невдалим. Коли ми залишили Австралiю, я вже вчився у шостому класi. Школа в Агура-Гiллс виявилася переповненою. Мене змогли прийняти лише у великий клас. Навчання було складним, та й програма суттево вiдрiзнялася вiд австралiйськоi. Я завжди навчався добре, а тут довелося по-справжньому боротися. Через рiзницю у програмах доводилося наздоганяти своiх однолiткiв. Крiм того, уроки з рiзних предметiв проходили в рiзних класних кiмнатах (в Австралii ми навчалися в одному класi), i це ще бiльше ускладнювало мое життя.

Ми жили разом з родиною мого дядька – з його дружиною Ритою i iхнiми шiстьма дiтьми. Хоча будинок був доволi просторим для Агура-Гiллс, нам таки було тiсно. Ми збиралися якнайшвидше переiхати у власний будинок, але цiни на житло виявилися набагато вищими, нiж в Австралii. Мiй батько працював у свого брата. Мама не могла працювати медсестрою, бо бiльшiсть свого часу вона мусила придiляти дiтям i iхньому навчанню. Вона навiть не подавала заявки на отримання лiцензii в Калiфорнii. Проживши три мiсяцi в родинi Бати, моi батьки вирiшили, що переiжджати у США – невдала iдея. Менi було важко вчитися, батьки мали проблеми з оформленням медичноi страховки для мене. Та й життя в Калiфорнii виявилося досить дорогим. Крiм того, батькам здавалося, що отримати посвiдку на проживання в США не вдасться. Адвокат iм сказав, що моя iнвалiднiсть може ускладнити ситуацiю, оскiльки влада сумнiватиметься в тому, що сiм’я зможе оплачувати медичнi та iншi витрати, пов’язанi з цим.

Все як слiд зваживши i проживши у США всього чотири мiсяцi, батьки вирiшили повернутися до Брiзбена. Вони знайшли будинок практично там само, де жили до вiд’iзду, i всi ми повернулися до староi школи, до своiх друзiв. Батько став викладати iнформатику в технiчному коледжi, а мама присвятила свое життя дiтям i, переважно, менi.




Важка дитина


Не так давно батьки вiдверто подiлилися зi мною власними страхами i жахами, що мучили iх пiсля мого народження. Поки я рiс, вони, певна рiч, навiть i словом не натякнули, що я – не та дитина, про яку вони завжди мрiяли. Пiсля пологiв мама боялася, що взагалi не зможе дивитися на мене. Батько теж не був певен у моему щасливому i безхмарному майбутньому. Якби я виявився безпорадним i нездатним упоратися з життевими негараздами, то, як йому здавалося, лiпше б менi було померти. Батьки обговорювали рiзнi можливостi. Подумували навiть вiддати мене: бабусi й дiдусi були готовi опiкуватися мною. Та зрештою вiдкинули цi думки, вирiшивши, що мусять самi ростити i виховувати мене. Вони зумiли вгамувати свое горе i вирiшили зробити свого фiзично неповноцiнного сина максимально, наскiльки це можливо, «нормальним». Батьки були глибоко вiруючими людьми. Вони й далi вважали, що оскiльки Бог створив мене таким, то на це були своi причини. Є рани, що швидше загоюються, коли людина рухаеться. Те саме можна сказати про життевi негаразди. Наприклад, ви втратили роботу. Або не складаються особистi стосунки. Можливо, накопичилися несплаченi рахунки. Нiколи не псуйте собi життя нарiканнями на несправедливiсть i випробування, що випали на вашу долю. Лiпше подивiться вперед. Можливо, на вас чекае нова, цiкавiша i краще оплачувана робота. А вашi стосунки потребують оновлення, або, хтозна, ви невдовзi зустрiнете прекрасну людину. Можливо, фiнансовi негаразди надихнуть вас на вiдкриття нових способiв економii i заощаджень, i ви станете заможною людиною.

Ми не завжди здатнi контролювати життевi обставини. Багато що вiдбуваеться не з нашоi провини. Багато чого ви не в змозi зупинити. Можете або здатися, або продовжувати боротьбу за краще життя. Я раджу вам зрозумiти: все вiдбуваеться з певноi причини. Все, що робиться, – на краще.

У дитинствi я був певен, що я – прекрасна дитина, така ж чарiвна i улюблена, як всi дiти на землi. Я не розумiв, що вiдрiзняюся вiд iнших, не усвiдомлював, що в моему життi буде чимало проблем. І це щасливе невiдання було моiм благословенням.

На нашу долю випадае стiльки випробувань, скiльки ми здатнi подолати. Повiрте менi, на кожну вашу перешкоду i проблему е набагато бiльше благодатi, нiж ви можете собi уявити. І з ii допомогою ви зможете подолати все на свiтi.

Господь надiлив мене неймовiрною наполегливiстю. Я отримав вiд Нього чимало дарiв. І невдовзi впевнився, що навiть без кiнцiвок надiлений фiзичною силою i чудовою координацiею. Я був незграбою, та в моему вiцi всi дiти такi. Я був пустуном, як всi моi однолiтки.

Батьки багато займалися зi мною, аби навчити комфортнiше пiдводитися, та я стояв на своему. Мама намагалася допомогти менi, розкладаючи на долiвцi подушки, щоб iз iх допомогою я мiг пiдводитися. Та я навчився пiднiматися, спираючись лобом об стiну. З якоiсь причини менi здавалося, що набагато краще упертися чолом у стiну i пiднiматися по нiй. Я все завжди робив по-своему, навiть коли це було важко!

Змалку я мiг користуватися тiльки головою – напевно, саме тому в мене так швидко i сильно розвинувся iнтелект (жарт!). Крiм того, шия змiцнiла, немов у бика, а лоб став таким твердим, що й куля б його не взяла. Певна рiч, батьки весь час хвилювалися за мене. Як вiн навчатиметься в школi? Як вiн iстиме? Хто подбае про нього, якщо з нами щось трапиться? Як вiн житиме самостiйно?

Та й взагалi батькiвство – це складно навiть зi здоровими дiтьми. Молодi батьки часто жартують, що первiсткiв потрiбно видавати з iнструкцiею для користувачiв. Але навiть доктор Спок нiчого не написав про таких от дiтей, як я. Зi мною було значно бiльше проблем, нiж зi здоровими дiтьми. І все ж я вперто дедалi сильнiшав i здоровiшав.

Здоровий глузд для нас – це благословення i прокляття водночас. Як i моi батьки, ви так само боiтеся майбутнього i переймаетеся ним. Та часто те, чого ви так боiтеся, виявляеться не таким вже й жахливим.

Немае нiчого поганого в тому, щоб зазирати вперед i планувати майбутне. Та знайте: найбiльшi вашi страхи можуть обернутися приемним сюрпризом. Дуже часто життя повертае на краще.

Одним iз найкращих сюрпризiв мого дитинства став контроль над моею крихiтною лiвою ступнею. Я iнстинктивно користувався нею, щоб вiдштовхуватися, хвицатися, упиратися i пiдтягуватися. Батьки i лiкарi вважали, що цiею крихiтною кiнцiвкою можна користуватися ще активнiше, оскiльки на нiй було два пальцi, але вiд народження вони зрослися. Лiкарi запропонували зробити операцiю з роздiлення пальцiв, щоб я мiг користуватися ними – тримати ручку, перегортати сторiнки i виконувати iншi функцii.

Тодi ми жили в Мельбурнi, де медичне обслуговування на найвищому рiвнi. За мене взялися найкращi фахiвцi. Поки лiкарi готували мене до операцii, мама повiдомила iм, що у мене майже весь час пiдвищена температура. Вони повиннi були уважно стежити за тим, щоб я не перегрiвся. Вона вже знала iсторiю iншоi дитини без кiнцiвок, котра перегрiлася пiд час операцii. В неi серйозно постраждав мозок.

Особливiсть мого органiзму слугувала предметом для постiйних жартiв у сiм’i. Батьки казали: «Коли Нiккi холодно, качки просто замерзають». Та коли вiдкинути жарти: якщо я багато займався, засмучувався або тривалий час залишався пiд яскравим свiтлом, у мене рiзко пiдвищувалася температура. Щоб не перегрiтися, я повинен був постiйно стежити за собою.

«Будь ласка, уважно стежте за його температурою», – напучувала мама хiрургiв. Хоча лiкарi знали, що моя мати – медична сестра, все ж вони легковажно поставилися до ii прохання. Вони успiшно провели операцiю з роздiлення пальцiв, але забули про ii слова. З операцiйноi мене вивезли мокрим, тому що лiкарi не подбали про мою температуру, а потiм стали знижувати ii, обкладаючи мене вологими простирадлами, прикладаючи до мого тiла пакети з льодом, щоб уникнути небезпеки для мозку.

Мама знавiснiла. Лiкарi на власнiй шкурi вiдчули слов’янський гнiв Душки!

І все ж, коли я охолов (в буквальному сенсi слова), мое життя полiпшилося. Визволенi пальцi придалися. Вони працювали не так, як сподiвалися лiкарi, але я пристосувався. Дивно, що можна зробити за допомогою крихiтноi ступнi й пари пальцiв, коли в тебе немае рук i нiг! Операцiя i новi технологii допомогли менi освоiти спецiальний електронний iнвалiдний вiзок, комп’ютер i мобiльний телефон.

Не знаю, з якою проблемою боретеся ви. Я не намагаюся вдавати, що пережив щось подiбне. Та уявiть лишень, через що довелося пройти моiм батькам пiсля мого народження. Уявiть, що вони вiдчували, яким похмурим бачили власне майбутне.

Можливо, зараз ви i не бачите свiтла в кiнцi вашого власного темного тунелю, але знайте, моi батьки не уявляли, що iхне життя може бути щасливим. Я це знаю. Вони не уявляли, що iхнiй син зможе не лише жити самостiйно i зробити кар’еру, а й стати щасливою i життерадiсною людиною!

Бiльшiсть страхiв, якi мучили моiх батькiв, так нiколи i не збулася. Ростити мене було нелегко, та, гадаю, вони скажуть вам, що, крiм труднощiв, у нашому життi було чимало смiху i радостi. Згадуючи минуле, можу сказати, що у мене було на подив нормальне дитинство, в якому я мучив своiх молодших брата i сестру так само, як будь-який старший брат!

Можливо, сьогоднi життя повертаеться до вас не найкращим своiм боком. Ви сумнiваетеся в тому, що колись стане лiпше. Кажу вам, ви й уявити собi не можете, яке щастя ви отримаете, коли не здастеся! Зосередьтеся на своiй мрii! Робiть все, на що у вас стане сил. Ви маете досить сил змiнити своi життевi обставини. Смiливо прямуйте до втiлення будь-якоi своеi мрii.

Життя мое – то роман, що тiльки-но пишеться. Ваше життя – це ваш роман. То вже зараз почнiть писати перший його роздiл! Наповнiть власну книжку пригодами, любов’ю i щастям. Проживiть ту iсторiю, що ii ви самi для себе призначите!




Пошук сенсу


Досить довго я не вiрив, що зможу керувати власною долею i планувати власне життя. Менi важко було збагнути, яким чином я здатен вплинути на цей свiт, i яким шляхом зможу йти. Я з дитинства був певен у тому, що в моему спотвореному тiлi немае нiчого хорошого. Однак мене нiколи не виганяли з-за столу за те, що я не вимив рук. Не зазнавав я й болю вiд забитого пальця. Щоправда, не надто втiшали такi переваги.

Моi рiднi й двоюрiднi брати та сестри не давали менi жодноi можливостi жалiти себе. Зi мною нiколи не панькалися, сприймали мене таким, яким я був. Їх пiддражнювання i витiвки загартовували. Замiсть гiркоти i туги я навчився веселощiв i гумору.

«Подивiться-но на цього хлопця в iнвалiдному вiзку! Це iнопланетянин!», – вигукували моi брати в торговому центрi, вказуючи на мене. Реакцiя оточуючих викликала у нас iстеричний регiт. Люди просто не розумiли, що дiти, котрi доймають дитину-iнвалiда, насправдi його найлiпшi друзi.

Із вiком я чiткiше усвiдомив, що подiбна любов – величезний дар. Навiть якщо часом ви вiдчуваете самотнiсть, ви повиннi знати, що вас люблять. Повiрте, Бог створив вас задля любовi. А значить, ви не самотнi. Його любов до вас нескiнченна i безкорислива. Вiн любить вас не за щось… Вiн любить вас навiть у хвилини самоти i вiдчаю, нагадуйте собi про це. Пам’ятайте, що самотнiсть i вiдчай – це всього лише вiдчуття, а не щось реальне. А от Божа любов настiльки реальна, що Вiн, на доведення цiеi любовi, навiть створив вас.

Дуже важливо зберiгати любов Господа у своему серцi, бо бувають часом митi, коли почуваешся нещасним. Моя велика сiм’я не завжди могла мене захистити. Наприклад, у школi зрозумiло було, що я не такий, як усi. Батько запевняв мене в тому, що Бог нiколи не помиляеться, та бувало, я не мiг позбутися вiдчуття, що я – виняток iз цього правила.

«Чому Ти не мiг дати менi бодай одну руку? – запитував я в Бога. – Лишень подумай, що я мiг би зробити однiею рукою!».

Певен, що i у вашому життi були митi, коли ви молилися або просто бажали, щоб ваше життя радикально змiнилося. Не треба панiкувати, якщо бажаного дива так i не сталося, i ваше бажання не здiйснилося вмить. Пам’ятайте: Бог допомагае тим, хто допомагае собi сам. Ви повиннi й далi боротися за досягнення вищоi мети i втiлення власних мрiй.

Досить довго я думав, що, коли б мое тiло було бiльш «нормальним», то й життя повернуло в iнше русло. Я не розумiв, що менi не потрiбно бути нормальним – досить бути собою, бути сином свого батька i виконувати волю Божу. Головна проблема – не в моему тiлi, а в тих обмеженнях, що iх я встановив для себе, не бачачи, якi можливостi менi надае життя.

Якщо ви не змогли стати тим, ким хотiли, чи не досягли того, чого прагли, причина, вочевидь, не в обставинах, а у вас. Визнайте свою вiдповiдальнiсть i почнiть дiяти. Спершу повiрте в себе i в свою значущiсть. Не слiд чекати, поки це усвiдомлять всi довкола вас. Не чекайте дива або «щасливого випадку». Ви – вiсь, i цей свiт обертаеться довколо вас. Так i живiть. У дитинствi ночами я часто молився про те, щоб Бог дав менi руки i ноги, засипав у сльозах, мрiючи про те, щоб, прокинувшись уранцi, виявити у себе руки i ноги, не приймав себе таким, який е. Ішов до школи, а там мене нiхто не сприймав.

Як бiльшiсть дiтей, я був дуже вразливий. У цi роки дiти намагаються зрозумiти, якими вони е, яким буде iхне майбутне. Тi, хто в дитинствi завдавали менi болю, вочевидь, не думали бути жорстокими. Це були звичайнi дiти i багато чого не розумiли.

«Чому в тебе немае рук i нiг?» – запитували вони.

Я хотiв бути таким, як моi однокласники. Часом вдалими днями менi вдавалося викликати iхню симпатiю своею дотепнiстю, готовнiстю посмiятися над собою i певними успiхами на iгровому майданчику. Були й жахливi днi, коли я ховався в кущах або в порожнiх класах, щоб мене не мучили i не дражнили. Переважну бiльшiсть часу я перебував iз дорослими, а не з ровесниками, бо занадто рано подорослiшав, i моя серйознiсть часом завдавала душевних мук.



Мене нiколи не полюбить жодна дiвчина. У мене навiть рук немае, щоб обiйняти ii. Якщо у мене будуть дiти, то я не зможу взяти iх на руки. Чим би я мiг зайнятися в життi? Та й хто вiзьме мене на роботу? У будь-якiй роботi я потребуватиму помiчника. Кому потрiбен працiвник, який сам потребуе помiчника?


Моi проблеми були переважно фiзичними, але впливали на мене й на емоцiйному рiвнi. У дитинствi я пережив страшний перiод важкоi депресii. Та в пiдлiтковому вiцi я, на подив i радiсть, навчився сприймати себе, а потiм заслужив сприйняття з боку iнших людей.

Кожен проходить перiоди самотностi, вiдчуженостi, нелюбовi. Кожен iз нас мае власнi проблеми i страхи. Бiльшiсть дiтей боiться, що iх дражнитимуть за занадто великий нiс або занадто кучеряве волосся. Дорослi бояться, що не зможуть сплачувати рахунки або жити вiдповiдно до власних сподiвань. Ми всi знайомi з перiодом сумнiвiв i страхiв. Всi без винятку. Це природно. Це частина людського життя. Такi вiдчуття небезпечнi лише для тих, хто замiсть боротися з ними, дозволяе негативним думкам опанувати собою.

Повiрте в те, що ви отримали чудовi дари – таланти, знання, любов. Будьте готовi подiлитися ними з оточуючими. І ви почнете шлях до сприйняття самого себе, навiть якщо вашi дари досi не проявилися. Щойно ви почнете цей шлях, усi довкола помiтять це i попрямують за вами.




По правдi сказати


Я знайшов шлях до реалiзацii своеi мети, намагаючись наздогнати своiх однолiткiв i навiть перевершити iх. Якщо вам випадало колись бути новачком, котрий жував на самотi в куточку свiй снiданок, ви мене зрозумiете. А бути таким новачком в iнвалiдному вiзку ще важче.

Нашi переiзди з Мельбурна до Брiзбена, до США i назад до Брiзбена тiльки погiршили моi проблеми. Новi однокласники пiдозрювали, що я iнвалiд не тiльки у фiзичному, а й у розумовому сенсi. Вони вважали, що лiпше триматися вiд мене подалi, якщо тiльки сам я не набирався смiливостi й не заводив розмови в iдальнi або в коридорi. Що частiше я спiлкувався, то краще вони розумiли, що не такий вже я й вiдлюдько.

Часом Господь сподiваеться вiд нас того, що ми самi допоможемо собi у важкiй ситуацii. Ви можете бажати. Ви можете мрiяти. Ви можете сподiватися. Та ви мусите дiяти, щоб втiлити цi бажання, мрii i сподiвання. Ви повиннi перевершити самого себе i стати таким, яким хочете бути.

Я волiв, аби моi однокласники знали, що в глибинi душi я такий само, як вони, та для цього менi доводилося виходити за межi зони комфорту. Я доклав зусиль i домiгся приголомшливих результатiв. Я розмовляв з однокласниками про те, як менi ведеться в свiтi, пристосованому для людей, що мають руки i ноги. І завдяки цим розмовам мене стали запрошувати для виступiв перед студентськими групами, групами церковноi молодi та в iнших молодiжних органiзацiях. Людям було важливо дiзнатися про це. Дивно, чому цього не вчать у школах. Істина ж така: у кожного з нас е свiй дар – талант, навичка, ремесло – який даруе нам насолоду i надихае нас. Шлях до щастя криеться у використаннi цього дару.

Якщо ви й досi перебуваете у пошуках свого шляху, намагаетеся збагнути сенс свого життя, я пропоную вам оцiнити самого себе. Вiзьмiть ручку й аркуш паперу або сядьте за комп’ютер i складiть список своiх улюблених занять. Чим вам хочеться займатися? За яким заняттям ви втрачаете вiдчуття часу i простору? Чим хочете займатися знову i знову? Що бачать у вас люди, котрi вас оточують? Чи нахвалюють вони вашi органiзаторськi здiбностi або аналiтичнi навички? Якщо ви не знаете, що саме в вас приваблюе оточуючих, запитайте у родичiв i друзiв. Нехай вони назвуть вашi достоiнства.

Це кращий спосiб вiдкриття свого життевого шляху, шляху, призначеного тiльки вам. Ми з’являемося в цьому свiтi голими i сповненими сподiвань. Ми – це подарунок, який ще належить вiдкрити. Знайшовши те, що вас по-справжньому захопить, що ви готовi робити день у день, ви вiдкриете i свiй життевий шлях. А, знайшовши тих, хто буде готовий платити вам за це, ви зробите i кар’еру.

Спершу моi неформальнi бесiди з молоддю були способом дотягнутися до них, показати, що я – такий само, як вони. Я вдячний за те, що менi випав шанс подiлитися власним свiтом i встановити зв’язок з людьми, оскiльки сховався у власнiй мушлi. Я знав, що виступи кориснi для мене. Та лише згодом почав розумiти, що моi слова можуть впливати на оточуючих.




Пошук шляху


Якось я виступав перед трьома сотнями пiдлiткiв. На тодi то була найбiльша моя аудиторiя. Я дiлився власними почуттями i своею вiрою. І тут сталося щось дивне. Пiд час виступу я помiтив сльози на очах багатьох присутнiх. Аж раптом одна дiвчина в залi голосно розплакалася. Я не зрозумiв, що сталося. Можливо, я збудив у нiй якiсь неприемнi спогади. Вона набралася смiливостi, пiдняла руку i заговорила, борючись зi сльозами, що ii душили. Вона навiть запитала, чи можна iй пiдiйти i обiйняти мене. Я був просто вражений!

Я запросив ii пiднятися на сцену. Йдучи через залу, вона все ще витирала сльози. А потiм щиро обняла мене. То була найлiпша мить мого життя – сльози навернулися на очi всiм, i менi також. Та понад усе мене вразили слова, що iх дiвчина прошепотiла менi на вухо: «Нiхто ще не казав менi, що я прекрасна. Нiхто не казав, що любить мене. Ви змiнили мое життя, i ви теж прекраснi».

Досi я все ще сумнiвався у власнiй цiнностi, вважав, що просто спiлкуюся з групами пiдлiткiв. Але, по-перше, дiвчина назвала мене «прекрасним» (i це було приемно). А, по-друге, я вперше зрозумiв, що моi виступи можуть бути корисними для iнших людей. Ця дiвчина змiнила мiй свiтогляд. «Можливо, я й справдi здатен щось зробити для цього свiту?» – подумалося менi.

Такi iсторii допомогли менi зрозумiти, що попри iнвалiднiсть я можу зробити для цього свiту щось дуже важливе, а люди готовi слухати мене. Вони повiрили менi. Інстинктивно вiдчули, що моi слова можуть допомогти iм вирiшити власнi проблеми. Бо варто подивитися на мене, щоб зрозумiти, що менi довелося подолати i з чим зiткнутися.

Бог використовував мене, щоб достукатися до людей у великiй кiлькостi шкiл, церков, в’язниць, сиротинцiв, лiкарень, стадiонiв i конференц-залiв. Я змiг обняти тисячi людей i сказати iм, наскiльки вони дорогоцiннi для свiту. Для мене було щастям пояснити цим людям, що Бог мае на них плани. Господь узяв мое незвичайне тiло i надiлив мене здатнiстю надихати людей. У Бога е плани на людей, плани, якi дають людям надiю i майбутне.




Нехай це станеться


Часом життя видаеться нам жорстоким. Бувае, що все погане накопичуеться, i, здаеться, що вже немае виходу. Можливо, у вашому життi такого не траплялося. А можливо, ви все ще не впевненi в тому, що це може статися з вами.

Але ми з вами – звичайнiсiнькi смертнi, i наше уявлення про свiт дуже обмежене. Ми не можемо передбачати майбутне. Це добре i погано водночас. Я хочу сказати вам: майбутне може виявитися набагато лiпшим, нiж ви гадали. Та ви повиннi цього домогтися! Тож пiднiмайтеся i вперед!

І немае рiзницi, гарне у вас життя i ви прагнете ще його полiпшити, а чи воно таке поганюче, що вам i з лiжка не хочеться пiдводитися. Факт залишаеться фактом: те, що вiдбуваеться з вами тут i зараз, цiлком залежить вiд вас i вашого Творця. Так, звичайно, не все ми здатнi контролювати. Дуже часто з людьми, навiть найпрекраснiшими, вiдбуваються жахливi речi. Можливо, життевi негаразди здаються вам несправедливими. Та коли вже так сталося, борiться i намагайтеся полiпшити ситуацiю. Можливо, вам сутужно або стають на завадi iншi люди. Коли я вирiшив публiчнi виступи зробити справою свого життя, навiть батьки сумнiвалися в правильностi мого рiшення.

«Тобi не здаеться, що ти мiг би стати звичайним бухгалтером i мати приватну практику? – запитував батько. – Це бiльше тобi б пiдходило».

Так, з точки зору кар’ери, бухгалтерiя пiдходила менi бiльше, бо менi легко давалася математика. Та змалечку я жадав дiлитися своею вiрою i надiею на краще. Коли людина визначае свою справжню мету, в нiй пробуджуеться пристрасть. І тодi починаеш жити заради цiеi мети.

Якщо ви й досi шукаете шлях у життi, не лякайтеся скрути й депресii. Це марафон, а не спринт. Пошук сенсу життя – ознака зростання, дорослiшання, виходу за межi, розвитку власних талантiв. Цiлком природно, що час вiд часу ви оцiнюватимете своi досягнення. Ви повиннi розумiти, чи й справдi вашi дii i прiоритети слугують вищiй метi.




Свiтло на шляху


У п’ятнадцять рокiв я примирився з Богом, перепросив у Нього i попросив настанов. Я просив Його освiтити мiй шлях i показати сенс життя. Через чотири роки я охрестився, почав говорити про свою вiру з iншими людьми. І зрозумiв, що знайшов свое покликання. Моя кар’ера оратора i проповiдника розвивалася досить успiшно. За кiлька рокiв сталося дещо несподiване, що вкотре переконало мене в правильностi вибору.

Та недiля була схожа на всi попереднi недiлi. Я прибув у звичайну калiфорнiйську церкву, де й мав виступати. На вiдмiну вiд бiльшостi моiх виступiв, якi вiдбувалися у найвiддаленiших куточках землi, цього разу менi треба було виступити поблизу вiд дому. Християнська церква в Анагаймi розташована неподалiк мого будинку.

Я в’iхав до церкви в iнвалiдному вiзку, пролунав спiв хору, почалася служба. Я влаштувався перед парафiянами, якi заповнили величезну церкву, i подумки став готуватися до виступу. Це вперше менi довелося виступати в цiй церквi, тому я не думав, що тут мене хтось знае. І раптом я з подивом почув, що хтось гукае мене: «Нiку! Нiку!».

Голос був незнайомим. Я не був певен, що звали саме мене. Однак обернувся i побачив лiтнього чоловiка, який махав менi рукою.

«Нiку! Поглянь-но сюди!» – знову крикнув цей чоловiк.

Помiтивши, що йому вдалося привернути мою увагу, вiн вказав на молодика, котрий стояв поруч iз ним у битком набитiй церквi. Той тримав на руках дитину. У церквi було так людно, що я помiтив лише блиск малюкових очиць, його блискуче темно-русяве волосся i вiдкриту усмiшку.

Чоловiк пiдняв малюка високо вгору, щоб я змiг його розглянути. І раптом я вiдчув щось неймовiрне. Якби у мене були колiна, то вони неодмiнно пiдкосилися б.

У своi пiвтора року малюк був таким само, як я. Анi рук, анi нiг! У нього не було навiть тiеi крихiтноi ступнi, яка була у мене. Я зрозумiв, чому цi чоловiки так хотiли, щоб я його побачив. Пiзнiше я довiдався, що малюка звати Денiелом Мартiнесом, а його батькiв – Крiсом i Паттi.

Менi треба було готуватися до виступу, та, побачивши Денiела, вiрнiше, себе в цiй дитинi, я вiдчув хвилю почуттiв, яким не було виходу. Мене пройняли глибокi спiвчуття до дитини i ii батькiв. Та потiм на мене накотилися гiркi спогади i негативнi емоцii. Я подумки повернувся в минуле i зрозумiв, що цьому малюковi доведеться повторити мiй шлях.

«Я розумiю його почуття, – подумав я. – Я вже пережив те, що йому ще тiльки належить». Дивлячись на Денiела, я вiдчував глибинний зв’язок iз ним. Мене охопили забутi почуття невпевненостi, пригнiченостi i самотностi. Я майже не мiг дихати, обливався потом. У мене голова йшла обертом. То не був напад панiки. Просто в моiй душi прокинулася дитина.

А потiм на мене зiйшло одкровення, що сповнило мене вiдчуттям спокою. В дитинствi я не знав нiкого в такому от становищi, хто мiг би повести мене, допомогти менi. Однак у Денiела е я. Я можу допомогти йому. Моi батьки можуть допомогти його батькам. Йому не доведеться проходити через те саме. Можливо, я зможу позбавити його того болю, якого сам зазнав. Я вже впевнився у тому, що жити без рук i нiг складно, однак зумiв це подолати. Нiщо не змогло завадити менi знайти свiй шлях у життi.

Я радий, що надихаю i пiдбадьорюю iнших людей. Навiть якщо не змiню планету так, як хотiлося б, однаково знаю, що не згаю намарно життя. І ви повиннi повiрити в те, що в ваших силах зробити те ж саме.

Життя без сенсу не дае надii. Життя без надii не дае вiри. Якщо ви знайдете спосiб наповнити свое життя сенсом, то знайдете i надiю, i вiру. І надiя, i вiра поведуть вас уперед, в майбутне.

Я прийшов до церкви, щоб надихнути i пiдбадьорити iнших. Коли люди побачили хлопчика, геть такого, як оце я, вони влаштували йому овацiю. Вiн послужив промовистим доказом того, як я змiнив життя багатьох людей, особливо тих, хто зiткнувся з серйозними проблемами – як от Денiел i його батьки.

Це було настiльки дивно, що менi захотiлося подiлитися своiми почуттями з усiма присутнiми. Я запросив Денiела i його батькiв пiднятися на сцену.

«У життi не бувае збiгiв, – сказав я. – Кожен крок запланований Богом. Те, що така ж дитина, без рук i нiг, виявилася у нашiй церквi, це не збiг».

По цих словах Денiел обдарував прихожан сяйливою усмiшкою. Коли батько пiдняв малюка вгору, запанувала тиша. Побачивши юнака i малюка з однаковим калiцтвом, люди заплакали. Почулося тихе схлипування.

Я рiдко плачу. Та коли всi навколо заголосили, я теж не стримав слiз. Увечерi вдома i слова не промовив, i далi думав про дитину i про те, що сам вiдчував у його вiцi. Про те, що вiн вiдчуватиме, дорослiшаючи, з якими випробуваннями i жорстокiстю йому належить зiткнутися. Я розумiв, що вiн страждатиме, i менi шкода було його. Та я розумiв i те, що ми з батьками зможемо полегшити життя малюка i його батькiв. Я знав, що зустрiчатимуся з цим хлопчиком, даруватиму йому надiю. Моi батьки пройшли той самий шлях, та нiхто iм не допомагав. І я був упевнений в тому, що вони будуть вдячнi за можливiсть допомогти цiй родинi.




Момент iстини


То була сюрреалiстична, приголомшлива мить. Менi аж мову вiдiбрало, що зi мною вкрай рiдко трапляеться. Коли Денiел подивився на мене, мое серце розтануло. Я все ще згадував власне дитинство. Я не бачив нiкого, хто був би схожий на мене. Менi страх як кортiло знати, що я не самотнiй, не вiдрiзняюся вiд будь-якоi iншоi людини на цiй землi. Я вiдчував, що нiхто не розумiе моiх хвилювань. Нiхто не мiг по-справжньому зрозумiти мiй бiль i мою самоту.

Згадавши власне дитинство, я був вражений силою болю, якого менi завдавала моя неподiбнiсть до iнших людей. Коли мене дражнили або мучили, бiль ставав нестерпним. Але порiвняно з Денiелом вiн здавався незначним. Я вiдчув безмежну милiсть i силу Бога.

Я нiколи не бажав, щоб хтось був таким само калiкою, як я. Було шкода малюка Денiела. Але Бог привiв цю дитину до мене, щоб я полегшив його тягар. Менi здалося, що Бог пiдморгуе менi i каже: «То що, тепер бачиш, що Я маю е для тебе план?».




Зберися iз силами


Певна рiч, я не знаю всiх вiдповiдей. Не уявляю, з яким болем i проблемами доводиться стикатися вам. Я прийшов у цей свiт калiкою, та я нiколи не зазнавав болю насильства або нехтування. Менi нiколи не доводилося переживати бiль зруйнованоi сiм’i. Я нiколи не втрачав батька, матiр, брата чи сестру. У свiтi багато проблем, якi мене обiйшли. Я певен, що мое життя в тисячу разiв легше за життя багатьох людей. У мить, коли я озирнувся i побачив над натовпом Денiела, я збагнув, що сталося диво, про яке я молився все життя. Бог не зробив дива для мене. Але вiн зробив мене дивом для маленького Денiела.

Менi було двадцять чотири роки, коли вiдбулася ця зустрiч. Увечерi мене обiйняла матiр хлопчика, Паттi, i сказала, що наша зустрiч стала для неi кроком у майбутне. Їй здалося, що вона обiймае власного дорослого сина.

«Ви не уявляете, – сказала вона. – Я молилася, щоб Бог послав менi знак того, що Вiн не забувае мене i мого сина. Ви – диво. Ви – наше диво!».

Найдивовижнiше, що тiеi недiлi моi батьки летiли з Австралii, щоб провiдати мене – вперше за той рiк, що я прожив у Сполучених Штатах. За пару днiв моi мама i тато зустрiлися з Денiелом i його батьками. Повiрте, iм було про що поговорити!

Крiс i Паттi вважали мене благословенням для Денiела, але моi батьки стали справжнiм благословенням для них самих. Хто краще за моiх батька i маму змiг би розповiсти iм про те, як ростити i виховувати дитину без рук i нiг? Ми могли дати цим людям не тiльки надiю, а й справжнi докази того, що Денiел матиме змогу жити майже нормальним життям, i ще вiдкрие в собi таланти, якими дiлитиметься з людьми. Ми змогли передати свiй досвiд, надихнути i пiдтримати iх. Ми довели iм, що життя без кiнцiвок може бути цiлком щасливим.

Та й Денiел став благословенням для мене. Вiн дав менi значно бiльше, нiж я йому, оскiльки був сповнений сил i радостi. І це стало для мене ще однiею, геть несподiваною нагородою.




Подiлитися життям


Гелен Келлер у два роки втратила зiр i слух через хворобу, але вона зумiла стати всесвiтньо вiдомою письменницею, оратором i активiстом. Ця велика жiнка говорила, що справжне щастя виникае вiд «правильностi гiдноi мети».

Що означають ii слова? Я вважаю, що людина повинна зберiгати вiрнiсть отриманим дарам, розвивати iх, дiлитися ними i знаходити в них радiсть. Людина повинна виходити за межi самовдоволення i шукати глибинний сенс життя i свого iснування.

Найбiльшу нагороду отримуеш тодi, коли вiддаеш самого себе, коли полiпшуеш життя оточуючих, коли стаеш частиною чогось бiльшого, коли весь свiт змiнюеш на краще. І для цього не потрiбно бути матiр’ю Терезою. Змiнити свiт може навiть iнвалiд. Ось що написала менi на сайт органiзацii «Життя без кiнцiвок» одна молода дiвчина:



Дорогий Нiку,

Не знаю навiть, з чого почати. Мабуть, спершу представлюсь. Менi шiстнадцять рокiв. Я пишу тобi, бо бачила твiй диск «Нема рук, нема нiг, нема проблем». Цей диск дуже вразив мене i сприяв моему одужанню. Справа в тому, що я страждаю вiд харчового розладу – у мене анорексiя. За останнiй рiк я кiлька разiв лежала в лiкарнях, i це був найважчий рiк мого життя. Нещодавно мене помiстили в лiкарню в Калiфорнii. Саме там я i побачила твiй диск. Нiколи ще я не почувалася такою натхненною i сповненою сил. Ти вражаеш мене. Ти – дивовижна i позитивна людина. Кожне твое слово справило на мене глибоке враження. Нiколи ще не вiдчувала стiльки вдячностi. У моему життi були митi, коли менi здавалося, що я вже на межi. Та тепер я бачу, що у кожноi людини е своя мета в життi. Люди повиннi поважати себе за те, що вони саме такi. Справдi! Я не можу висловити свою подяку за твiй приголомшливий диск. Сподiваюся, що колись ми побачимося. Менi дуже хочеться побачити тебе, перш нiж я помру. Ти – найкраща людина на землi – ти змусив мене по-справжньому реготати (а в психлiкарнi це не так-то легко). Завдяки тобi я стала сильною i смiливою. Я розумiю сама себе. Менi бiльше нема дiла до того, що думають про мене iншi люди. Я бiльше не дозволю себе принижувати. Моi негативнi думки ти обернув на позитивнi. Дякую за те, що ти врятував мое життя та раз i назавжди змiнив його. Менi бракуе слiв, щоб висловити свою подяку. Ти мiй герой!





Скористайтеся моiм досвiдом


Мав щастя отримати чимало таких листiв. Тепер я дивуюсь, що в дитинствi не вмiв радiти власному життю, не здатен був збагачувати життя iнших людей. Можливо, ви тiльки шукаете сенс життя. Та я вважаю, що ви його не знайдете без служiння людям. Кожен iз нас сподiваеться з користю застосувати своi таланти i знання, а не лише заради сплати поточних рахункiв.

Хоч ми й розумiемо, що матерiальнi успiхи не несуть духовного багатства, але в сучасному свiтi нам все ще потрiбно нагадувати про те, що самореалiзацiя – це аж нiяк не накопичення багатства. Дуже часто люди у дивний спосiб намагаються досягти самореалiзацii. Однi вижлуктують цiлу упаковку пива. Іншi пробують наркотики. Хтось робить пластичнi операцii, щоб вiдповiдати сумнiвним стандартам краси. Люди все свое життя присвячують досягненню успiху, але за мить падають з Олiмпу. Та найбiльш чутливi розумiють, що легких шляхiв до довгого i мiцного щастя не iснуе. Якщо присвятитисвое життя отриманню короткочасних насолод, то i задоволення буде нетривким. Ви завжди отримуете те, за що платите – сьогоднi прийшло, завтра пiшло.

Життя – це не володiння, а буття. Ви можете оточити себе всiм, що тiльки можна купити за грошi, i залишатися нещасним у людському сенсi слова. Я знав людей з чудовими тiлами, яким i не снилося те щастя, яке вiдчував я. Пiд час своiх поiздок я бачив цiлком щасливих людей в нетрях Мумбая i африканських сиротинцях. І траплялися менi нещаснi люди в багатих мiстах i маетках, що коштували мiльйони.

Чому так вiдбуваеться?

Істинне задоволення можна отримати лише тодi, коли цiлком використовуються вашi таланти i жага. Тiльки тодi ви почуватиметеся справжньою людиною. Не пiддавайтеся спокусi пристраститися до матерiального. Мрii мають бути пов’язанi не з iдеальним будинком, наймоднiшим одягом або найсучаснiшою автiвкою. Думка про те, що отримання чогось матерiального принесе щастя, е поширеною помилкою. Якщо ви шукатимете щастя в матерiальних предметах, то вам нiколи його не знайти.

Роззирнiться довкола. Зазирнiть углиб себе.

В дитинствi я думав, що коли б Бог дав менi руки i ноги, то я був би щасливий до скону. І цю мрiю важко вважати егоiзмом, оскiльки руки i ноги е майже у всiх. Тепер, як ви вже знаете, я навчився бути щасливим i потрiбним людям без допомоги додаткових «пристосувань». І в цьому менi допомiг Денiел. Спiлкування з ним i його сiм’ею нагадало менi, для чого мене послано на цю землю.

Як тiльки батьки приiхали до Калiфорнii, ми зустрiлися з родиною Денiела. Це було щось особливе. Ми кiлька годин розмовляли, порiвнювали наш досвiд, обговорювали, як вирiшити проблеми, якi чигають на цю дитину. Мiж нами одразу ж склалися близькi стосунки, зберiгаються вони й донинi.

Приблизно через рiк пiсля нашоi першоi зустрiчi ми побачилися знову. Батьки Денiела сказали, що лiкарi вважають, нiби вiн не зможе користуватися спецiальним iнвалiдним вiзком на кшталт мого.

«Чому? – здивувався я. – Я почав користуватися iнвалiдним вiзком у тому ж вiцi, що й вiн».

На доказ своiх слiв, вилiз iз вiзка i запропонував Денiелу зайняти мое мiсце. Вiн чудово впорався з джойстиком. І йому сподобалося! Вiн чудово справлявся з вiзком. Завдяки нашому приiзду Денiел довiв батькам, що зможе впоратися з вiзком. І це був один iз численних плюсiв нашого знайомства. Я знав, що посланий на цю землю заради хлопчика. Менi судилося освiтити його шлях, дiлячись власним досвiдом. Не можу передати вам те захоплення, яке я вiдчув, коли став наставником Денiела.

Того ж дня ми зробили йому винятковий подарунок, але вiн зробив менi ще кращий – я вiдчув власну потрiбнiсть i найглибше задоволення. З цим вiдчуттям нiщо не зрiвняеться: нi придбання найсучаснiшоi автiвки, нi купiвля розкiшного будинку. Нiщо не зрiвняеться з вiдчуттям виконання Божого промислу. Головне в життi – вiддавати. Спiлкуючись з Денiелом i його батьками, моi батьки розповiли, що вони дуже боялися, аби я не втопився у ваннiй – я ж бо не мав нi рук, нi нiг, щоб утриматися на плаву. Вони дуже обережно купали мене в дитинствi. Потiм батько став обережно пiдтримувати мене у водi, показуючи, що я можу плавати. Згодом я знайшов впевненiсть у власних силах i зрозумiв, що можу триматися на водi, поки у легенях вистачить повiтря. Я навiть навчився користуватися своею крихiтною ступнею, щоб рухатися у водi. Уявiть, як боялися батьки, занурюючи мене в воду. Уявiть iхне здивування, коли я виявився затятим купальником i кидався в будь-яке водоймище.

Ми розповiли про це батькам Денiела, а згодом iз задоволенням довiдалися, що однiею з перших хлопчикових фраз стала: «Хочу плавати, як Нiк!». Сьогоднi Денiел чудово плавае. Годi передати вам захоплення, яке охопило мене, коли я про це довiдався. Думка про те, що мiй досвiд допомагае Денiелу, надае сенсу моему життю. Навiть якби моя iсторiя бiльше нiкого не зачiпала, ось цього Денiелового бажання «плавати, як Нiк», було б досить для того, щоб мое життя i труднощi, якi менi довелося подолати, мали сенс.

Розумiння сенсу життя – ось що важливо! Ви теж можете зробити свiй внесок. Можливо, сьогоднi ви ще не розумiете цього. Та коли це було б не так, вас не було б на цiй планетi. Я напевно знаю, що Господь не помиляеться. Вiн робить дива. І я – одне з таких див. Ви теж.




Роздiл 2

Без рук, без нiг – без обмежень



У своему життi й подорожах я знову i знову стаю свiдком неймовiрноi сили людського духу. Напевне знаю, що дива трапляються, але вiдбуваються вони лише з тими, хто не втрачае надii. Що ж таке надiя? Це те, з чого починаються мрii. Це голос вашоi вищоi мети, який переконуе: хай що б з вами трапилося, це вiдбуваеться не всерединi. Ви не можете контролювати те, що вiдбуваеться з вами. Але контролювати свое ставлення i реакцiю ви цiлком в змозi.

Преподобний Мартiн Лютер Кiнг-молодший сказав: «Все, що вiдбуваеться в цьому свiтi, вiдбуваеться заради надii». Я напевне знаю, що, поки людина дихае, вона мае надiю. Ми з вами люди. Ми не можемо передбачити майбутне, а лише уявляемо собi, яким воно може бути. Тiльки Бог знае, яким буде наше життя. Надiя – це Його подарунок нам, вiкно в майбутне. Ми не можемо знати, що Вiн запланував для нас. Довiртеся Господу, зберiгайте надiю в серцi, i для досягнення кращого навiть у найбiльшiй скрутi намагайтеся робити те, на що стане сил!

Так, iнодi нашi молитви залишаються без вiдповiдi, вiдбуваються справжнi трагедii. Навiть найкращi люди з найчистiшими серцями переживають тяжкi втрати i нещастя. Недавнi землетруси на Гаiтi, в Чилi, Мексицi й Китаi – приклад того, що жахливi нещастя i трагедii вiдбуваються постiйно. Тисячi людей гинуть у природних катаклiзмах. Їхнi надii та мрii вмирають разом з ними. Багато матерiв втрачають дiтей. Дiти втрачають матерiв…

Як же зберегти надiю перед обличчям таких страждань? Коли я чую про такi катастрофи, мене втiшае лише те, що цi подii пробуджують спiвчуття в тисячах iнших людей. Коли вам здаеться, що перед лицем абсурдних страждань людина не може зберегти надiю, в цi регiони прямують сотнi безкорисливих добровольцiв. Студенти, лiкарi, iнженери, рятувальники i будiвельники вiддають всi своi таланти i сили, щоб допомогти тим, хто вижив.

Надiя живе навiть у найскрутнiшi часи. Вона доводить нам iснування Бога. Моi страждання тьмянiють в порiвняннi з тим, що довелося пережити людям, з якими я зустрiчався. Але i я пережив втрату близькоi людини. Попри всi молитви нашоi сiм’i, приходу i громади, мiй двоюрiдний брат Рой помер вiд раку у вiцi двадцяти семи рокiв. Втрата такоi близькоi людини дуже болiсна i незрозумiла. Ось чому надiя така важлива для мене. Вона простягаеться далеко за межi земного iснування. Абсолютна надiя живе на небесах. Моя родина не оплакувала Роя. Ми вiримо в те, що вiн зараз на небесах з Ісусом Христом, там, де немае бiльше страждань.

Бог знае, що людина здатна витримати навiть коли iй здаеться, що тiй несила це здолати. Я переконаний в тому, що наше земне життя – це лише невеликий фрагмент життя вiчного. Добра людина, а чи погана, небеса чекають на нас. Я сподiваюся на те, що випробування, яким Господь пiддав мене, надiлили силою. Мене чекае краще – як не на землi, то вже напевне на небесах.

Коли менi здаеться, що на моi молитви немае вiдповiдi, я звертаюся до людей. Якщо вашi страждання нестерпнi, постарайтеся полегшити життя iншоi людини i подарувати iй надiю. Пiднiмiть ii над метушнею, щоб вона вiдчула, що не самотня у своему стражданнi. Пропонуйте спiвчуття, коли самi його потребуете. Станьте другом, коли вам потрiбнi друзi. Даруйте надiю, коли самi маете в нiй потребу.

Я доволi молодий i навiть не намагаюся вдавати, що знаю вiдповiдi на всi питання. Та дедалi частiше я розумiю, що в митi безнадii i безпорадностi, коли на молитви немае вiдповiдi, а страхи втiлюються в життя, наш порятунок – у ставленнi до людей. Для мене ж i всiх християн – стосунки з Богом i вiра в Його любов i мудрiсть.




Безцiнний дар


Моя вiра в силу надii змiцнилася пiд час першоi поiздки до Китаю у 2008 роцi. Я побачив Велику китайську стiну i був вражений величчю цього неймовiрного дива свiту. Та найдивнiше чекало на мене попереду. Я побачив радiсний блиск в очах маленькоi китайськоi дiвчинки. Разом з iншими дiтьми вона продемонструвала нам мистецтво, гiдне Олiмпiйських iгор. Вона буквально свiтилася надiею, i я не мiг вiдвести вiд неi погляду. В оточеннi iнших дiтей вона танцювала, одночасно утримуючи на лобi жердину з тарiлкою, що оберталася. Ця дiвчинка була дуже зосереджена, та водночас вона випромiнювала таке щастя, що менi аж сльози навернулися на очi.

Ця дiвчинка та iншi дiти (всього понад чотири тисячi) осиротiли пiд час потужного землетрусу, що стався в регiонi за кiлька мiсяцiв до того. Мiй помiчник, наш координатор i я привезли в дитячий будинок подарунки, а потiм я попросив дозволу поговорити з дiтьми, щоб пiдняти iхнiй дух.

Ми приiхали до притулку, i я був вражений жахливими руйнуваннями i стражданнями, що iх завдав землетрус. Побачивши наслiдки такоi катастрофи, важко дiбрати правильнi слова. Земля розверзлася i поглинула все, що вони любили i знали. Я нiколи не вiдчував нiчого подiбного. Що я мiг сказати? Ми привезли з собою теплий одяг, та чи могли ми дати iм надiю?

У притулку дiти вiдразу оточили мене. Одне по одному вони обiймали мене. Я не розмовляв iхньою мовою, але це було неважливо. За нас промовляли нашi обличчя. Попри страждання, дiти свiтилися щастям. Я бiльше не думав про те, що сказати, щоб допомогти iм. Їх не потрiбно було надихати. Це вони, котрi втратили батькiв, будинки, словом, все, що мали, надихнули мене своею приголомшливою виставою. Вони випромiнювали радiсть.

Я сказав, що захоплений iхньою смiливiстю i силою духу, закликав дивитися в майбутне, прагнути кращого i втiлювати своi мрii.




Продовжуйте мрiяти


Наберiться вiдваги прямувати до своеi мети i нiколи не сумнiвайтеся у власнiй здатностi справлятися з будь-якими проблемами. Я бачив, як люди долають скруту i в притулках Китаю, i в нетрях Мумбая, i в’язницях Румунii. Нещодавно я побував у соцiальному центрi в Пiвденнiй Кореi. Деякi його мешканцi були людьми з особливими потребами, були там i матерi-одиначки. Сила духу цих людей мене просто вразила. Я вiдвiдував пiвденноафриканську в’язницю з бетонними стiнами та iржавими гратами. Найбiльш злiсним злочинцям не дозволили бути присутнiми на службi в тюремнiй каплицi. Але я чув, як вони спiвали псалми в камерах. Здавалося, на в’язницю зiйшов Дух Святий i наповнив серця всiх його мешканцiв радiстю. Так, цi люди перебували в ув’язненнi, однак у глибинi душi були на волi, оскiльки в них жила вiра i надiя. Вони були вiльнiшi за багатьох iз тих, хто перебував за межами в’язницi. І у вашому серцi теж повинна жити надiя.

Печаль також слугуе певнiй метi. Це цiлком природна емоцiя, але ви не повиннi дозволяти iй цiлодобово домiнувати у ваших думках. Можна контролювати своi реакцii, звернувшись до позитивного мислення. Поводьтеся так, щоб власнi вчинки вас надихали й окриляли.

Оскiльки я – щиро вiруюча людина, то звертаюся до вiри в найсумнiшi митi. Правда, моя бухгалтерська пiдготовка дозволяе сповiдувати прагматичний пiдхiд. Якщо ви говорите, що у вас немае надii, це означае, що ймовiрнiсть чогось доброго у вашому життi прирiвнюеться, на ваш погляд, до нуля.

Нуля? Доволi екстремально звучить, чи не так? Сила вiри в настання лiпших часiв незаперечна, i особисто менi здаеться, що з великою iмовiрнiстю ви змiните свое життя на краще. Надiя разом iз вiрою i любов’ю е одним iз фундаментiв духовностi. Хай якими були вашi переконання, без надii тут не обiйдешся, адже все хороше в життi починаеться саме з надii. Як, скажiмо, без неi створювати сiм’ю?

Вчитися чомусь новому? Надiя – трамплiн для подальших крокiв. Працюючи над цiею книжкою, я сподiвався на те, що моi читачi знайдуть шлях до кращого життя, до життя без обмежень.

В Бiблii мовиться: «…а тi, хто надiю покладае на Господа, силу вiдновлять, крила пiдiймуть, немов тi орли, будуть бiгати i не потомляться, будуть ходити i не помучаться!». Коли вперше я прочитав цi слова, то зрозумiв, що не потребую нiг i рук. Нiколи не забувайте, що Господь у вас вiрить. І далi рухайтеся вперед, бо рух створюе iмпульс, котрий, у свою чергу, створюе безмежнi можливостi.




Брижi на водi стають припливом


У 2009 роцi на Гаiтi стався жахливий землетрус, за жертвами якого сумували в усьому свiтi. Ця катастрофа – справжня трагедiя, але жахливi обставини пробудили в людях найкращi iхнi якостi. Попри всi негаразди, тi, хто вижив у катастрофi, не здалися.

Сина Марii, Еммануеля, вважали загиблим пiд завалами. Пiд час землетрусу молодий кравець перебував разом iз матiр’ю в ii квартирi. Вона вибiгла, але не могла знайти сина, а будинок перетворився на руiну. Марiя шукала сина в таборi рятувальникiв, що його звели для людей, котрi втратили дах над головою, але там сина не було. Вона чекала, сподiваючись, що вiн таки знайдеться.

Через кiлька днiв вона повернулася до будинку, щоб знайти тiло сина. На майданчику працювала важка технiка i нiчого не було чути. Та в одному мiсцi Марii здалось, що вона чуе голос сина.

«Тiеi митi, – розповiдала вона журналiстам, – я зрозумiла, що можу його врятувати».

Марiя повiдомила, що син кличе ii з-пiд завалiв, але нiхто не мiг iй допомогти. Коли ж приiхали iноземнi рятувальники, iй вдалося розшукати професiйних iнженерiв. Марiя переконала iх у тому, що ii син ще живий. За допомогою спецiального обладнання вони пробилися до того мiсця, де Марiя чула голос сина. Їм довелося розiбрати завали бетону, будiвельного смiття i залiзноi арматури.

Вони продовжували копати – i раптом показалася Еммануелева рука. Вiн тягнувся до своiх рятiвникiв. Поступово вдалося звiльнити плече, а потiм i його витягнути. Вiн перебував пiд завалами десять днiв. Його органiзм був зневоднений, його мучив голод. Але вiн був живий!

Часом вiра в те, що все можливо i дива трапляються – едине, що у нас е. Так i в життi Марii: навколо неi панував хаос, але вона не впала у вiдчай. Вiрте в те, що Господь дасть вам все, чого вам бракуе! Ця вiра пiдштовхнула Марiю до дiй. Вона дiяла й опинилася там, де почула голос сина. Хiба не очевидно, що Еммануеля врятувала Марiiна надiя?

Можливо, зараз життя до вас не надто прихильне, та поки ви живете на цiй землi й рухаетеся вперед, пам’ятайте: можливо все!




Життя з надiею в серцi


Ви можете не вiрити в те, що можливо все, i для цього слiд лише покластися на надiю. Або ж ви опинилися на самiсiнькому днi й не вiрите в те, що зможете виборсатися з безоднi вiдчаю. Був час, коли я й сам вiдчував подiбне, був цiлком певен у тому, що мое життя безглузде, i я – важкий тягар для близьких i коханих людей.

Безумовно, коли я народився, батьки не були готовi виховувати дитину без кiнцiвок. Вони були в розпачi. І хто може дорiкнути iм у цьому? Всi батьки на землi намагаються зробити майбутне своiх дiтей найкращим. Моiм батькам було важко уявити, яке майбутне чекае на мене. Та й я, подорослiшавши, не уявляв собi цього.

Нашi мрii i уявлення про власне життя часто розбиваються об сувору реальнiсть, як автомобiль, що мчить на великiй швидкостi, розбиваеться об цегляну стiну. Ваша ситуацiя може бути унiкальна, але кожнiй людинi знайомий вiдчай. Досить часто пiдлiтки надсилають менi на електронну пошту iсторii насильства i жорстокостi, що панують в iхнiх сiм’ях. Дорослi дiляться своiми бiдами, iхнi iсторii часто пов’язанi з наркотиками, алкоголем або порнографiею. Інодi здаеться, що половина всiх людей на землi хвора на рак або iншi смертельнi хвороби.

Як же зберегти надiю в таких ситуацiях? Вiрте в Бога, пам’ятайте, що у цей свiт Вiн привiв вас не випадково. Присвятiть свое життя виконанню задуму Божого. Хай з якими б проблемами ви зiштовхнулися, на вас лежить благодать, яка допоможе знайти вихiд. Коли вам важко, згадуйте моiх батькiв i ту безнадiю, яка охопила iх пiсля мого народження.




Повiрте у краще


Зберiгайте позитивне налаштування i мотивацiю навiть тодi, коли тягар здаеться непiдйомним. Так, це дуже важко. Коли я став досить дорослим, щоб зрозумiти, яке важке життя чигае на мене попереду, я часто впадав у вiдчай. Я не уявляв у своему життi нiчого хорошого. Упевнений, що i вам знайомий сумнiв у собi. Всi ми хочемо досягти успiху, але часом вiдчуваемо себе невдахами.

Моi сумнiви i невпевненiсть виникали з проблем фiзичного характеру. Я не знаю, що турбуе вас, але менi допомогла надiя. Ось iще один приклад того, що сталося в моему свiтi.

Я був ще зовсiм маленьким, коли лiкарi порекомендували батькам вiддати мене в iгрову групу дiтей з особливими потребами. Хтось iз них не мав кiнцiвок, хтось страждав на фiброз, а хтось мав серйознi психiчнi розлади. Моi батьки з великою любов’ю i спiвчуттям ставилися до таких дiтей та iхнiх батькiв, але вони не хотiли, щоб я спiлкувався тiльки з однiею групою однолiткiв. Вони були переконанi в тому, що мое життя мае бути максимально нормальним, i боролися за втiлення цiеi мрii.

Моя мама, благослови ii, Господи, вiдразу ж прийняла дуже важливе рiшення. «Нiколасе, – промовила вона, – ти повинен бавитися з нормальними дiтьми, тому що ти нормальний. Так, у тебе дечого бракуе, але це дрiбницi». Так мама спрямувала мое життя. Вона не хотiла, щоб я почувався неповноцiнним калiкою, щоб я вирiс сором’язливим iнтровертом, невпевненим у собi.

Тiльки зараз я розумiю, що моi батьки вселили в мене вiру в те, що я маю цiлковите право жити без ярликiв i обмежень. І ви маете таке право. Ви повиннi звiльнятися вiд будь-яких категорiй i ярликiв, якi спробують навiшувати на вас оточуючi. Завдяки своiй iнвалiдностi я розумiю, що багато людей дуже дослухаються до того, що говорять про них iншi, i починають несвiдомо обмежувати себе. Інодi я втомлювався, погано почувався i намагався переконати батькiв у тому, що менi потрiбно вiдпочивати, а не займатися або йти до лiкаря. Але батьки нiколи не дозволяли менi ховатися за такими вiдмовками.

Сховатися за ярликом дуже спокусливо. Деякi люди використовують iх як вiдмовки. Іншi ж долають iх. Багато з тих, хто носить ярлик iнвалiда, ведуть активне життя i домагаються великих успiхiв. Я закликаю вас пiднятися над будь-якими спробами обмежити вашу свободу i можливостi.

Я – Божа дитина. Я знаю, що Вiн завжди зi мною. Менi радiсно усвiдомлювати, що Вiн розумiе, який тягар менi пiд силу знести. Коли iншi люди розповiдають менi про своi проблеми, на очi менi навертаються сльози. Я нагадую стражденним i згорьованим про те, що рука Господа не збiднiе. Вiн здатний дотягнутися до будь-кого.

Нехай ця думка надасть вам сили. Надихайтеся нею i рухайтеся вперед i вгору, наскiльки здатна ваша уява. Певна рiч, не обiйтися без перешкод. Ставтеся до них спокiйно, адже перешкоди загартовують характер. Вчiться на них i долайте iх. Можливо, ви маете чудову мрiю. Але будьте вiдкритi, щоб зрозумiти, що Бог може мати для вас iнший план, не той, який ви бачите у мрiях. Домогтися свого можна рiзними способами. Не засмучуйтеся, якщо ваш шлях виявиться не таким, як ви сподiвалися.




Бiонiчний хлопчик


Надiя – це каталiзатор. Вона долае, здавалося б, непереборнi перешкоди. Не здавайтеся, продовжуйте працювати, – i ви створите iмпульс. Надiя надае можливостi, про якi ви i не замислювалися. До вас потягнуться тi, хто зможе вам допомогти. Дверi вiдчиняться. Дорога освiтиться.

Пам’ятайте: дiя викликае реакцiю. Коли вам заманеться зрадити свою мрiю, змусьте себе попрацювати ще один день, ще один тиждень, ще один мiсяць i ще один рiк. Ви здивуетеся тому, що станеться, коли ви не опустите рук.

Коли настав час вступати до початковоi школи, моi батьки захотiли, щоб я вчився, як всi звичайнi дiти. В результатi iхнiх наполегливих зусиль я став одним iз перших в Австралii дiтей з особливими потребами, якi навчалися у звичайнiй школi. Я так добре вчився, що в мiсцевiй газетi навiть опублiкували статтю пiд заголовком: «Інтеграцiя дозволила хлопчиковi з особливими потребами домогтися успiху». У статтi помiстили велику фотографiю, на якiй моя сестра Мiшель котила мого iнвалiдного вiзка. Стаття викликала великий iнтерес, i до нашоi школи навiть приiжджали урядовцi. Я отримав масу листiвок, листiв, подарункiв i запрошень з усiх кiнцiв краiни.

Пiсля тiеi статтi ми отримали чимало пожертвувань, завдяки чому батьки змогли зробити менi протези. Як тiльки менi виповнилося пiвтора року, вони намагалися знайти для мене протези. Спочатку це була одна рука, яка працювала не надто добре. Рука i кисть керувалися механiчно за допомогою тросiв i важелiв. Цей пристрiй важив удвiчi бiльше за мене самого!

Важко було навiть просто утримувати рiвновагу з цiею конструкцiею. Але згодом, хоч i без особливого ентузiазму, я з нею впорався. А оскiльки вже вмiв брати предмети своею маленькою ступнею, пiдборiддям i зубами, бiонiчна рука лише ускладнила мое повсякденне iснування.

Батьки були розчарованi, але моя впевненiсть зростала, тому що я чудово справлявся сам. Я дякував батькам за все, що вони для мене робили, i смiливо дивився вперед.

Наполегливiсть винагороджуеться. Наш перший експеримент з протезами виявився невдалим, однак я продовжував вiрити в те, що мое життя змiниться на краще. Мiй оптимiзм i бойовий настрiй надихнули доброчинну органiзацiю «Лайонс Клаб». Вони зiбрали понад двiстi тисяч доларiв на мое лiкування i новий вiзок. На цi кошти ми змогли приiхати в Торонто, де в дитячiй клiнiцi розробляли новiтнi протези. Зрештою, медики вирiшили, що менi набагато простiше справлятися з бiльшiстю завдань самостiйно, без допомоги протезiв.

Прагнення вчених i винахiдникiв забезпечити мене протезами надихало. Але я був сповнений бажання навчитися робити все самостiйно, не чекаючи, коли хтось винайде щось таке, що полiпшить мое життя. Незважаючи на те, що навiть сьогоднi я з вдячнiстю приймаю будь-яку допомогу – вiдчиненi дверi або подану воду, – та вважаю, що ми повиннi самi вiдповiдати за наше щастя i успiх. У скрутну хвилину на допомогу вам можуть прийти друзi та рiднi. Будьте вдячнi за зусилля i бажання допомогти, та розраховуйте лише на себе. Що бiльше зусиль ви докладете, то бiльше можливостей перед вами вiдкриеться.

Часом вам здасться, що ваша мета недосяжна. Однак це не привiд для того, щоб здатися. Поразка чекае лише на тих, хто не пробуе знову. Я вiрю, що коли-небудь зможу ходити i користуватися рiзними iнструментами, як звичайна людина. Це буде диво, яке обов’язково станеться завдяки волi Господа або Його помiчникiв на цiй землi. Технологiя роботизованих кiнцiвок розвиваеться дуже швидко. Коли-небудь я зможу отримати ефективнi протези, але поки я щасливий у своему нинiшньому станi.

Часто проблеми, якi, як нам здаеться, утримують нас у минулому, насправдi роблять нас сильнiшими. Вiрте в те, що сьогоднiшня проблема завтра стане вашою перевагою. Я навчився бачити плюси у вiдсутностi рук i нiг. Чоловiки, жiнки i дiти, якi не розмовляють моею мовою, вiдразу розумiють, що я зумiв подолати чимало перепон. Вони розумiють, що моi уроки – це не лише слова.




Мудрiсть народжуеться iз досвiду


Коли я закликаю своiх слухачiв сподiватися на краще, то при цьому спираюсь на власний досвiд. Ви можете покластися на моi слова, бо вони перевiренi самим життям. Була в моему життi мить, коли я втратив надiю. Це сталося в моему загалом щасливому дитинствi, у вiцi близько десяти рокiв. Хоч я й намагався стати оптимiстичним, наполегливим i винахiдливим, однак залишалося те, що було менi не пiд силу, i на мене накотили негативнi думки. Причому, найчастiше йшлося про дуже простi, повсякденнi справи. Примiром, мене мучило те, що як будь-яка звичайна дитина я не можу дiстати морозиво з холодильника, не здатен сам iсти, i доводиться просити iнших людей годувати мене. А вони, вiдповiдно, повиннi були самi вiдриватися вiд трапези, щоб допомогти менi.

Тодi я вперше замислився над серйознiшою проблемою: а чи вдасться менi колись знайти дружину, яка б мене кохала? Як забезпечуватиму дружину i наших дiтей? Як захищатиму iх у разi небезпеки?

Схожi думки виникають у бiльшостi людей. Напевно, ви теж замислювалися над тим, чи зможете створити сiм’ю, знайти надiйну роботу чи безпечне мiсце для життя. Це цiлком нормально i природно. Всi ми думаемо про майбутне i уявляемо, яким буде наше життя. Та часом негативнi думки блокують наше уявлення про майбутне i затуманюють розум. Коли менi важко, я нагадую собi про Бога. У такi митi я молюся i нагадую собi Його слова. І це допомагае зрозумiти, що Вiн завжди зi мною, нiколи мене не залишить i не забуде про мене. З Його допомогою все найгiрше стане кращим. Я знаю, що Вiн добрий. Якщо Вiн дозволив статися чомусь поганому, то це означае, що в Нього був задум на те, i менi не пiд силу це збагнути. Я завжди покладаюся на Бога.




Пильнуйте за своiми думками


З наближенням мого одинадцятого дня народження в моему життi почався складний перехiдний перiод, коли мозок починае працювати геть iнакше й вiдбуваеться вибух гормонiв. Іншi хлопчики i дiвчатка вже почали зустрiчатися, i це посилило вiдчуття вiдчуження. Чи захоче якась дiвчина зустрiчатися з хлопцем, який не зможе з нею потанцювати, не вiзьме ii за руку?

Сам того не усвiдомлюючи, я дозволив цим похмурим думкам i негативним почуттям обтяжити мiй дух. Це повторювалося дедалi частiше. Вночi думки заповзали до мого мозку, коли я не мiг склепити очей або коли був виснажений тривалим навчальним днем. Напевно, i вам знайоме це вiдчуття. У такi митi здаеться, що на твоiх плечах лежать всi тягарi свiту. Ми всi вiдчуваемо сум, а надто коли не спиться, у часи хвороби i важких випробувань.

Не бувае цiлком щасливих людей – завжди щасливих. Печаль i туга – то природнi людськi емоцii. І вони виконують свою роль. За результатами психологiчних дослiджень похмурий настрiй дозволяе критичнiше аналiзувати свою роботу. Такий пiдхiд корисний, коли ви пiдводите баланс, розраховуете одатки чи редагуете статтю. Поки ви усвiдомлюете i контролюете власнi емоцii, негативнi думки можуть мати позитивнi наслiдки. А от коли ви дозволяете емоцiям контролювати вашi дii, то з’являеться ймовiрнiсть впасти у депресiю аж до деструктивноi поведiнки.

Не пiддаватися негативним емоцiям i депресii – ось що головне. На щастя, людина здатна керувати власним настроем. Вiдчувши, що ваш розум опосiдають негативнi думки, ви завжди зможете «перекрити» iхнiй потiк. Ви повиннi знати про них i розумiти iх джерело, але зосереджуватися слiд на рiшеннях, а не на проблемах. Якось у недiльнiй релiгiйнiй школi нам розповiдали про «обладунки Бога»: про нагрудник праведностi, пояс iстини, щит вiри, меч Духу i шолом порятунку. Я зрозумiв, що це саме те, що потребуе дитина-християнин. Слово Бога – це меч, який вражае негативнi думки. Щит – це Бiблiя. Озбройтеся мечем i щитом вiри – i ви завжди зможете захистити себе.




Спiраль розпуки


У складний перехiдний перiод, коли самооцiнка i самосприйняття – на першому мiсцi, я дозволив своiм тривогам взяти гору. Все погане в моему життi переважало добре.

Я витягнув коротку соломинку. Як я зможу жити нормальним життям? Як знайду роботу? Чи матиму дружину i дiтей? Я завжди буду тягарем для своiх близьких.

Я не скаржився на життя, поки не втратив надiю. Повiрте, втрата надii значно гiрша за втрату кiнцiвок. Якщо вам знайоме вiдчуття нещастя й депресii, то ви знаете, яким болiсним може бути вiдчай. Я весь час злився, страждав i мучився, запитував у Бога, чому Вiн не дав менi того, що дае iншим. Що я зробив не так? Чому Ти не вiдповiдаеш на моi молитви i прохання про руки i ноги? Чому менi не допомагаеш? Навiщо змушуеш мене страждати?

Анi Бог, анi моi лiкарi не могли пояснити, чому я народився таким. Вiдсутнiсть пояснень, навiть наукових, змушувала мене страждати ще дужче. Я й далi думав, що коли б були якiсь причини – духовнi, медичнi або iншi, – то менi стало б легше. Бiль не був би таким сильним.

Досить часто я почувався настiльки кепсько, що вiдмовлявся йти до школи. Ранiше я нiколи не шкодував себе, весь час боровся зi своею iнвалiднiстю, прагнув жити нормальним життям, бавитися з iншими дiтьми. Притаманнi менi завзятiсть i наполегливiсть вражали батькiв, вчителiв i однокласникiв. Хоч у глибинi душi я страшенно страждав.

Я завжди був вiруючою дитиною, ходив до церкви i вiрив у силу молитви й цiлющу силу Бога. Мене настiльки поглинув Ісус, що пiд час вечерi я завжди посмiхався, думаючи, що Вiн зараз сидить поруч з нами за столом. У своiх молитвах я просив Його дати менi руки i ноги. Навiть готовий був задовольнитися однiею рукою або однiею ногою. Але вони не з’являлися, i я злився на Бога.

Менi здавалося, що я збагнув Божий промисел. Я гадав, Вiн створив мене, щоб явити диво, щоб свiт зрозумiв, що Бог е. Я молився: «Господи, якщо Ти даси менi руки i ноги, я подорожуватиму свiтом, виступатиму на телебаченнi й розповiдатиму всiм про це диво. І свiт побачить силу Бога». Я говорив, що готовий слiдувати Божим шляхом до кiнця свого життя. Пам’ятаю свою молитву: «Господи, я знаю, що Ти створив мене таким, аби потiм дати менi руки i ноги, щоб це диво довело людям Твою силу i любов». У дитинствi я збагнув, що Господь промовляе до нас рiзними мовами. Я вiдчував, що Вiн може вiдповiсти, вселивши певне почуття в мое серце. Та мене оточувала тиша. Я нiчого не вiдчував.

Батьки казали менi: «Тiльки Бог вiдае, чому ти таким народився». Я запитував у Бога, але Вiн не вiдповiв менi. Постiйнi молитви i питання, на якi не було вiдповiдi, страшенно мучили мене – я ж бо ранiше вiдчував мiцний зв’язок iз Ним.

Були в мене й iншi проблеми. Ми переiхали за тисячу миль на пiвнiч, у Квiнсленд, де в нас не було родичiв. Я разом позбувся тiточок, дядечкiв i двадцяти шести кузенiв. Нелегким видався переiзд i для батькiв. Попри iхню пiдтримку i любов, я не мiг позбутися вiдчуття, що турбота про мене важким тягарем лежить на iхнiх плечах.

На моi очi немов опустилися чорнi шори, якi заважали бачити свiтло. Я не розумiв, чим зможу придатися бодай комусь, вважав себе помилкою природи, полишеним творiнням Господнiм. Батьки з усiх сил намагалися переконати мене в протилежному. Вони читали менi Бiблiю, водили мене до церкви. У недiльнiй школi вчителi запевняли, що Бог любить усiх нас. Та я не мiг позбутися болю i гнiву.

Втiм, у моему життi були й значно приемнiшi митi. У недiльнiй школi я з радiстю спiвав зi своiми однокласниками: «Ісус любить маленьких дiтей, всiх дiтей свiту, червоних i жовтих, чорних i бiлих, всi вони однаково дорогi йому. Ісус любить дiтей свiту». Разом iз тими, хто пiдтримував i любив мене, я спiвав вiд щирого серця. І такi гiмни втiшали мене.

Я хотiв вiрити, що Вiн любить i пiклуеться про мене, але коли втомлювався i кепсько почувався, в мою душу знову закрадалися чорнi думки. Я сидiв у своему iнвалiдному вiзку на iгровому майданчику i думав: «Якщо Бог справдi любить мене, як усiх iнших дiтей, то чому Вiн не дав менi рук i нiг? Чому Вiн зробив мене не таким, як iншi Його дiти?».

Цi думки з’являлися навiть удень за звичайних обставин. Я боровся з вiдчаем i вiдчуттям того, що мое життя завжди буде важким. І Бог не вiдповiдав на моi молитви.

Одного разу я сидiв на високiй кухоннiй стiйцi i спостерiгав, як мама готуе вечерю. Менi завжди це подобалося. Однак саме тодi мене опосiли чорнi думки. Я не хотiв бути тягарем для своеi матерi. Майнула думка кинутися вниз зi стiйки. Я подивився вниз i подумав, як краще впасти, щоб зламати шию i померти.

Та я вiдмовився вiд подiбного вчинку. Бо коли менi не вдасться вбити себе, доведеться пояснювати свiй вiдчай. Мене налякали думки про самогубство. Я повинен був розповiсти мамi про своi почуття, але соромився. Не хотiлося ii лякати.

Я був молодий, i, хоча мене повсякчас оточували люблячi люди, не мiг розповiсти iм про своi сокровеннi почуття. У мене були ресурси, але iх я не використав, i це була помилка.

Якщо вас охоплюють чорнi думки i почуття, не борiться з ними самотужки. Тi, хто вас любить, з радiстю прийдуть на допомогу. Вони хочуть допомогти вам. Якщо вам здаеться, що ви не можете iм довiритися, звернiться до професiйного психолога – в школi, на роботi, в церквi. Ви не самотнi. Я не сам. Зараз я розумiю це, тому не хочу, щоб ви так само, як i я, наблизилися до здiйснення фатальноi помилки.

Але тодi мене охопила безнадiя. Я вирiшив: для того, щоб покiнчити з болем, слiд покiнчити з самим життям.




Мить вiдчаю


Якось пiсля школи я попросив маму налити менi ванну. Коли вона виходила, я попросив зачинити дверi. Потiм з головою занурився в воду. У тишi в моiй головi миготiли чорнi думки. Менi потрiбно було заздалегiдь все спланувати.

Якщо Бог не позбавить мене болю… якщо мое життя позбавлене сенсу… якщо я тут тiльки для того, щоб бути самотнiм i зневаженим… Я – тягар для всiх… У мене немае майбутнього… я повинен з усiм цим покiнчити.

Як я вже говорив, навчаючись плавати, я лежав на спинi, i легенi моi були наповненi повiтрям. Тепер я спробував витiснити все повiтря з легенiв i зануритися на дно. Чи зможу я затримати дихання, поки не помру? Чи потрiбно зробити повний видих або тiльки половину? Чи потрiбно повнiстю видихнути повiтря?

Нарештi я перекинувся i занурив обличчя в воду. Інстинктивно затамував подих. У мене були досить добре розвиненi легенi, тому я довго змiг пробути пiд водою.

Та коли не стало повiтря, я випiрнув.

Я не можу цього зробити.

Та чорнi думки не вiдступали. Я хочу покинути цей свiт. Я хочу зникнути.

Знову видихнув i знову занурився у воду. Я знав, що можу затримати дихання не менше нiж на 10 секунд. Тому почав вiдрахунок:

…10…9…8…7…6…5…4…3…

Поки я рахував, передi мною спливла така картина: мама i тато плачуть бiля моеi могили. Плаче мiй семирiчний брат Аарон. Всi плакали i говорили, що це iхня провина, що вони повиннi були зробити для мене щось бiльше.

Я не мiг знести думки про те, що вони все життя почуватимуться винними у моiй смертi. Не мiг залишити рiдних iз вiдчуттям втрати i провини.

Я егоiст!

Я випiрнув i зробив глибокий вдих. Не змiг так вчинити.

Але страждання були нестерпнi. Тiеi ночi я сказав Аароновi: «Коли менi виповниться двадцять один рiк, я накладу на себе руки».

Я думав, що до того часу вже закiнчу школу i, можливо, унiверситет, але що буде далi, не знав. Не думав, що зможу знайти роботу або одружитися, як iншi чоловiки. Яка жiнка захоче вийти за мене замiж? Тому двадцять один рiк для мене був кiнцем життевого шляху. Тодi здавалося, що до цього ще дуже далеко.

«Я розповiм про тебе татовi», – вiдповiв молодший брат. Я звелiв йому нiкому нiчого не розповiдати, заплющив очi й заснув. Прокинувся вiд того, що на мое лiжко сiв тато.

«Хто це тут заводить розмови про самогубство?» – запитав вiн.

Теплим i заспокiйливим тоном вiн розповiв менi про все хороше, що чекае на мене попереду. Вiн перебирав мое волосся пальцями – менi завжди це подобалося.

«Ми завжди будемо з тобою, – промовив тато. – Все буде гаразд. Обiцяю, ми завжди будемо з тобою. З тобою все буде добре, синку».

Ласкавий дотик i теплий погляд – ось що потребуе кожна засмучена й розгублена дитина. На ту мить менi вистачило батькових слiв. Вiн переконав мене в тому, що ми зумiемо знайти правильний шлях. Кожен син хоче вiрити батьковi. Тiеi ночi батько дав менi те, на що я мiг спертися. Для дитини немае важливiшоi людини за батька. Мiй батько був щедрий на такi вчинки. Вiн завжди вмiв виявляти любов i пiдтримку. Я все ще не розумiв, як складеться мое життя, але батько сказав, що все буде добре, значить, так i мае бути.

Пiсля цiеi розмови я мiцно заснув. У мене так само бували поганi днi й ночi, але я вiрив батькам. Вони вселили в мене надiю задовго до того, як я став уявляти собi розвиток власного життя. У моему життi були перiоди сумнiвiв i страху, та на щастя, все це вже пройдений етап. Як i будь-яка людина, я й досi часом сумую, та до мене бiльше не приходять думки про самогубство. Коли я озираюся назад i згадую свое життя, то можу лише подякувати Боговi за те, що вiн врятував мене вiд розпачу.




Головне – надiя


Я виступав у двадцяти чотирьох краiнах свiту. Я випустив диски. Моi записи на YouTube переглянули мiльйони разiв. Менi пощастило вселити надiю в мiльйони людей. Лишень подумайте, якоi б утiхи я позбавився, коли б укоротив собi вiку в десять рокiв. Я б не отримав приголомшливоi можливостi розповiсти свою iсторiю ста двадцятьом тисячам слухачiв у Індii, вiсiмнадцятьом тисячам у Колумбii i дев’ятьом тисячам в Украiнi.

Згодом я почав розумiти, що того дня не сам врятувався – то Бог мене врятував.

Мое життя вiн надiлив глибоким сенсом, метою i радiстю. Просто десятирiчний хлопчик не мiг цього збагнути.

Не припустiться помилки, якоi мало не зробив я.

Якби в 1993 роцi я залишився пiд водою, то поклав би край своiм тимчасовим мукам. Але якою цiною? Зневiрений пiдлiток не мiг уявити собi радiсного юнака, котрий плавае на Гаваях з морськими черепахами, що займаеться серфiнгом у Калiфорнii або дайвiнгом у Колумбii. Та не тiльки пригоди важливi. Я нiколи не вплинув би на життя тисяч людей.

Я – всього лише невеличкий приклад милостi Божоi. Вiзьмiть будь-якого героя – матiр Терезу, Магатму Гандi або преподобного Мартiна Лютера Кiнга-молодшого, – i ви зрозумiете, що в iхньому життi було чимало труднощiв: в’язницi, насильство, навiть загроза смертi. Та вони однак залишалися вiрними своiй мрii.

Коли вас охоплять туга i чорнi думки, згадайте, що ви маете вибiр. Якщо вам потрiбна допомога, попросiть про неi. Ви не самотнi. Ви здатнi думати про краще i дiяти так, щоб наблизити реалiзацiю своеi мрii.

Згадайте, що було зi мною в дитинствi, i подивiться на мое життя зараз. Хто знае, якi радостi й досягнення чекають на вас у майбутньому? Хто знае, скiльком людям ви зможете допомогти, станете дивом для кого-небудь? То йдiть зi мною, з людиною, котра не мае рук i нiг! Ідiть зi мною в майбутне, сповнене надii!




Роздiл 3

З цiлковитою певнiстю в серцi



Бiблiя вчить, що вiра – це те, на що люди сподiваються i що не потребуе доказiв. Ми з вами не можемо жити без вiри. Найчастiше про вiру згадують у релiгiйному сенсi слова. Та в життi е й iншi прояви вiри. Як християнин, я живу з вiрою в Бога. Попри те, що не можу побачити Його або доторкнутися до Нього, я всiм серцем вiрю в те, що Вiн iснуе, i ввiряю Йому свое майбутне. Не знаю, що майбутне приготувало для мене, та оскiльки вiрю в Бога, знаю, хто визначить мое завтра.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=19568430&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.