2001: Космiчна одiссея
Артур Чарльз Кларк


Три мiльйони рокiв тому людство, яке ще й не було людством, стало об’ектом експериментiв невiдомоi могутньоi цивiлiзацii. Австралопiтека на iм’я Задивлений на Мiсяць обрав загадковий прибулець – прозора прямокутна плита, що спалахнула вночi яскравими символами i навчила майбутнiх людей першим думкам… 2001 року на Мiсяцi земляни вiдкопали з глибини чорну брилу, монолiт неймовiрних розмiрiв та iдеальноi форми. Пiд променями Сонця вiн ожив уперше за мiльйони рокiв – спрацювала сигналiзацiя, яка повiдомила невiдомим володарям Галактики: люди зробили перший крок. Та куди вiн приведе, нiкому не вiдомо…





Артур Кларк

Космiчна одiссея





Передмова




За кожним iз нинiшнiх землян стоять тридцять мерцiв-пращурiв; таке е спiввiдношення живих i мертвих на нашiй планетi. Вiд початку часiв приблизно сто мiльярдiв людських iстот ходило по земнiй кулi.

Це надзвичайно промовиста цифра, адже за несподiваним збiгом у найближчому до нас Всесвiтi, Чумацькому Шляху, приблизно сто мiльярдiв зiрок. Отож для кожноi людини, яка колись ходила пiд Сонцем, у цьому Всесвiтi сяе зiрка.

Але кожна з тих зiрок – це сонце, часто набагато яскравiше й чарiвнiше, нiж маленьке свiтило, що обiгрiвае Землю. Багато – можливо, бiльшiсть – тих чужих сонць оточенi планетами. Тож майже напевно там е достатньо земель, щоб забезпечити кожному представниковi людського роду, починаючи з людиноподiбноi мавпи, його особистий рай чи пекло завбiльшки з цiлий свiт.

Скiльки з тих гiпотетичних раiв i пекл зараз населенi та який вигляд мають iхнi жителi, ми не маемо уявлення, бо найближчi з них у мiльйони разiв далi, нiж Марс чи Венера, ба навiть цi планети – вiддалена мета наступного поколiння. Однак перешкоду вiдстанi можна здолати. Якогось дня ми зустрiнемо наших побратимiв чи наших господарiв серед зiрок.

Люди повiльно усвiдомлюють таку перспективу, дехто ще досi сподiваеться, що цього нiколи не станеться. А хтось уже зараз запитуе: «Чому така зустрiч досi не вiдбулася, якщо ми самi стоiмо на порозi завоювання космосу?»

Хто сказав, що ми досi не зустрiчалися з iнопланетянами? «2001: Космiчна одiссея» – можлива вiдповiдь на це слушне запитання. Проте, будь ласка, пам’ятайте: це просто фантастичний роман, вигадка.

Правда, як завжди, ще бiльш дивовижна.

    Артур Кларк


Для Стенлi







Частина 1

Первiсна нiч





Роздiл 1. На шляху до вимирання


Посуха тривала десять мiльйонiв рокiв, i панування жахливих ящерiв уже давно закiнчилося. Тут, на екваторi, на континентi, який колись назвуть Африкою, запекла боротьба за виживання вкотре досягла кульмiнацii, i нiхто не мiг передбачити, хто вийде з цiеi боротьби переможцем. На безплiднiй сухiй землi могли процвiтати чи бодай вижити тiльки або крихiтнi, або спритнi, або лютi.

Австралопiтеки не володiли жодною з цих якостей, та вони й не процвiтали; насправдi, людиноподiбнi мавпи вже ступили на шлях до повного вимирання. Група австралопiтекiв приблизно з п’ятдесяти особин оселилася в печерах бiля невеликоi долини, яку роздiляв навпiл млявий струмок, що бiг iз гiрських снiгiв на пiвночi за двi сотнi миль звiдти. Бували часи, коли струмок зовсiм пересихав, i плем’я жило пiд постiйною загрозою вмерти вiд спраги.

Людиноподiбнi нiколи не iли досхочу, а наразi вони голодували. Коли першi променi ранкового сонця засвiтили в печерi, Задивлений на Мiсяць помiтив, що вночi помер його батько. Вiн не усвiдомлював, що Старий був його батьком, такi стосунки були поза межами його розумiння, але вiн дивився на виснажене мертве тiло й вiдчував якесь неясне занепокоення, що замiняло йому сум.

Двое дiтей почали скиглити вiд голоду, але замовкли, щойно Задивлений на Мiсяць гаркнув на них. Одна з матерiв, боронячи немовля, яке не могла до пуття прогодувати, загарчала у вiдповiдь; ватажок був надто кволий, навiть щоб покарати ii за самовпевненiсть.

Зараз уже досить розвиднилося, щоб можна було вийти з печери. Задивлений на Мiсяць схопив зморщений труп i потяг його за собою, згинаючись пiд низькою стелею печери. Іззовнi вiн перекинув тiло через плече й став вертикально – у свiтi лиш одна-едина тварина здатна так ходити.

Для свого виду Задивлений на Мiсяць вважався гiгантом. Його зрiст становив майже сто п’ятдесят сантиметрiв, а вага, попри кепське харчування, була понад сорок п’ять кiлограмiв. Мускулясте, укрите волоссям тiло австралопiтека являло собою щось середне мiж приматом i людиною, але його голова вже бiльше нагадувала людську. Вiн мав низький лоб, гребенi над очницями, але в його генах, без сумнiву, жеврiла обiцянка людськостi. Коли Задивлений на Мiсяць споглядав ворожий свiт плейстоцену, у його поглядi палала iскра чогось такого, що вiдрiзняло його вiд iнших приматiв. У тих темних, ямкуватих очах промайнув свiтанок свiдомостi – першоi ознаки розуму. Та ця свiдомiсть могла зникнути у вiках i нiколи не дати плодiв.

Задивлений на Мiсяць не помiтив жодних ознак небезпеки, тож почав спускатися вниз по майже вертикальному схилу одразу за печерою, ноша трохи гальмувала його рухи. Немов чекаючи на його сигнал, решта племенi почала вилазити зi своiх сховкiв серед камiння. Усi квапилися до брудного струмка, щоб зранку напитися.

Задивлений на Мiсяць огледiв долину, прагнучи визначити, чи видно Інших, але не помiтив жодних ознак iхньоi присутностi. Можливо, вони ще не повиходили зi своiх печер або вже помандрували далi схилом горба. Оскiльки iх не було видно, Задивлений на Мiсяць забув про iхне iснування; вiн не мiг пам’ятати водночас бiльше, нiж про одну рiч.

Спершу конче слiд позбутися Старого, але, на щастя, ця проблема не потребувала значних розумових зусиль. Цього сезону сталося багато смертей, одна в його печерi; вiн мае просто покласти труп там, де залишив новонароджену дитину минулоi чвертi мiсяця, гiени подбають про все iнше.

Вони вже чекали там, де маленька долина переходила в савану, немов знали, що вiн прийде. Задивлений на Мiсяць залишив тiло пiд невеликим кущем – усi кiстки, якi там лежали доти, зникли – i поквапився назад до свого племенi. Вiн бiльше нiколи не згадував про свого батька.

Два його товаришi – дорослi самцi з iнших печер – i бiльшiсть молодняку вже нишпорили мiж низькорослими деревами в долинi, шукаючи ягоди, соковите корiння й листя, випадковi подарунки долi на кшталт маленьких ящiрок i гризунiв. Тiльки дiти й найслабшi старi зосталися в печерах; якщо вони знайдуть якусь додаткову iжу до кiнця дня, то, може, iх погодують. Якщо нi, гiенам знову пощастить.

Одначе цей день видався щасливим, хоча Задивлений на Мiсяць насправдi не мав спогадiв про минуле й не мiг порiвнювати своi днi. Вiн знайшов гнiздо диких бджiл у дуплi засохлого дерева й насолоджувався ласощами, найкращими з тих, якi досi знав його народ, вiн все ще облизував пальцi, ведучи плем’я пiсля обiду в напрямку до печер. Звiсно, бджоли його немилосердно жалили, але Задивлений на Мiсяць навiть не звертав на те уваги. Сьогоднi вiн був як нiколи задоволений життям; так, досi кортiло iсти, але принаймнi вiн не охляв iз голоду. А то вже найбiльше щастя, на яке може сподiватись австралопiтек.

Його вдоволення зникло, коли вони дiйшли до струмка. Там були Іншi. Вони щодня приходили туди, i щоразу iхня присутнiсть дратувала.

Інших було щось близько тридцяти, i вони нiчим не вiдрiзнялися вiд членiв племенi Задивленого на Мiсяць. Побачивши конкурентiв, вони почали стрибати, трiпати руками й верещати на своему боцi струмка, а члени племенi Задивленого на Мiсяць вiдповiдали тим самим.

Далi вiд погроз справа не зайшла. Попри те, що австралопiтеки часто кидалися в бiйку, iхнi двобоi рiдко завершувалися серйозними травмами. Вони просто не мали пазурiв та гострих зубiв, хутро, яке вкривало iхнi тiла, добре захищало, тож людиноподiбнi не могли заподiяти один одному значноi шкоди. У будь-якому разi, вони просто не мали досить енергii, щоб витрачати ii на колотнечу. Крики й погрози – оце найкращий спосiб доводити свою позицiю.

Сутичка тривала хвилин п’ять, потiм галас стих так само швидко, як i зчинився, i всi присутнi таки напилися каламутноi води. Пiсля цього, щоб зберегти власну гiднiсть, кожна група позначила свою територiю. Коли цю важливу справу було завершено, плем’я рушило на пошуки iжi на своему боцi струмка. Найближче варте уваги пасовисько було десь за милю вiд печер, i австралопiтеки мусили дiлити його зi стадом тварин, схожих на антилоп, яких неабияк дратувала присутнiсть людиноподiбних. Цих антилоп важко вiдiгнати, бо вони мали гострi роги – зброю, що про неi австралопiтеки не могли навiть мрiяти.

Тож Задивлений на Мiсяць i його одноплеменцi жували ягоди, фрукти й листя, щоб утамувати голод, поки довкола них, змагаючись iз ними за той самий харч, ходило джерело такоi iжi, про яку вони навiть i не мрiяли. Тисячi тон соковитого м’яса вешталися саваною, але австралопiтеки навiть не уявляли, що це м’ясо якось можна дiстати. Серед розвою харчу вони повiльно вмирали з голоду.

З останнiми променями сонця плем’я без пригод повернулося до своiх печер. Поранена самиця, яка залишилася сьогоднi в печерi, зарохкала вiд насолоди, коли Задивлений на Мiсяць простягнув iй гiлку, усипану ягодами, i почала жадiбно iх пожирати. Цiею iжею годi наiстися, але ягоди допоможуть iй вижити, поки рани, завданi леопардом, загояться й вона знову зможе шукати собi поживу сама.

Над долиною зiйшла повня, i з далеких гiр подув крижаний вiтер. Сьогоднi вночi буде дуже холодно, але холод, як i голод, то не пiдстава для якихось рiшень, то просто частина повсякденного життя.

Задивлений на Мiсяць ледь ворухнувся, почувши скиглiння й крики, що вiдлунили вiд схилу однiеi з нижчих печер, випадковий рик леопарда повiдомив йому, що сталося.

Там, унизу, у темрявi, Сивий та його родина боролися зi страшним хижаком i помирали в нерiвнiй боротьбi, Задивлений на Мiсяць нiколи не думав, що iм можна якось допомогти. Жорстка логiка виживання вiдкидае такi фантазii, жодного голосу протесту не почулося зi схилiв пагорба, що причаiвся, дослухаючись. Усi печери мовчали, нiхто не хотiв накликати лихо на свiй дiм.

Метушня стихла, Задивлений на Мiсяць почув такий звук, наче тiло тягнуть по камiнню. Це тривало лише кiлька секунд, потiм здобич опинилася повнiстю пiд владою леопарда. Вiдходячи геть, хижак бiльше не шумiв, вiн легко нiс свою жертву в щелепах.

На день чи два небезпека вiд леопарда минулася, але з можливостей свiтла холодного Маленького Сонця, що сяе лише вночi, можуть скористатися iншi вороги. Якщо пильнувати, то менших хижакiв iнколи вдаеться вiдiгнати криками. Задивлений на Мiсяць вилiз iз печери, видерся на здоровезний валун бiля входу й сiв там навпочiпки, обстежуючи долину.

З усiх iстот, що досi ходили по землi, австралопiтеки першi почали дивитися на мiсяць. І хоч Задивлений на Мiсяць цього не пам’ятав, дитиною вiн тягнувся вгору, щоб торкнутися того примарного обличчя над пагорбами.

Йому це нiколи не вдавалося, i тепер вiн був уже доволi дорослий, щоб зрозумiти чому. Звичайно, якщо вiн хоче дiстати ту штуку, йому треба знайти достатньо високе дерево й залiзти на нього.

Інколи вiн дивився на долину, iнодi – на мiсяць, але прислухався вiн завжди. Раз чи двiчi австралопiтек починав був дрiмати тривожним сном, але найменший звук мiг його розбудити. У поважному вiцi двадцяти п’яти рокiв Задивлений на Мiсяць прекрасно володiв усiм арсеналом здiбностей свого виду; якщо поталанить i вiн уникне нещасних випадкiв, хвороб, хижакiв i голоду, зможе прожити ще аж десять рокiв.

Настала глупа нiч, холодна й прозора, нiчого не вiдбувалося. Мiсяць пiднявся на тлi екваторiальних сузiр’iв, iще не бачених жодною людиною. У печерах у перервах мiж полохливим сном i нажаханим очiкуванням бiди народжувалися страхи прийдешнiх поколiнь.

Слiпучий вогник, яскравiший за будь-яку зiрку, двiчi повiльно перетнув небосхил, досяг зенiту й опустився на сходi.




Роздiл 2. Новий камiнь


Пiзно вночi Задивлений на Мiсяць раптово прокинувся. Утомлений метушнею й неприемностями напередоднi, вiн спав глибшим сном, анiж зазвичай, але слабке шкряботiння внизу в долинi миттю його збудило.

Вiн сiв у смердючiй темрявi своеi печери, напружено вдивляючись i вслухаючись, страх повiльно заповзав у його душу. Нiколи у своему життi – уже вдвiчi довшому, нiж на це могли сподiватися представники його виду, – вiн не чув такого звуку. Великi кiшки наближалися тихо, iх видавали лише рiдкiснi зсуви грунту та трiск випадковоi гiлки. А цей хрускiт тривав i навiть ставав голоснiшим. Здавалося, якась величезна тварина рухаеться в темрявi, не криючись i не зважаючи на перешкоди. Раптом Задивлений на Мiсяць почув звук, що, безперечно, свiдчив: хтось виривае кущi з корiнням; слони та дейнотерii[1 - Тварина, схожа на слона, що жила на Землi приблизно 20 млн рокiв тому. – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.] могли це зробити, але в iншому вони рухалися так само нечутно, як i кiшки.

А потiм почувся звук, який Задивлений на Мiсяць не мiг упiзнати, тому що такого звуку свiт не чув вiд початку часiв. Брязкiт металу об камiнь.

Задивлений на Мiсяць зiткнувся з новим каменем, коли вивiв плем’я вниз до рiчки з першими свiтанковими променями. Вiн уже геть забув про нiчнi страхи, тому що пiсля загадкових звукiв не вiдбулося нiчого поганого, вiн навiть не подумав асоцiювати цю дивну штукенцiю з небезпекою чи страхом. Зрештою, нiчого в нiй не насторожувало.

Бiля печери стояла прямокутна плита з цiлком прозорого матерiалу, утричi вища за нього, але досить вузька, щоб охопити ii руками; ця плита була настiльки прозора, що ii навiть важко було помiтити, лише променi вранiшнього сонця вiдбивалися вiд кутiв. Задивлений на Мiсяць нiколи не бачив криги чи навiть прозороi води, тож природних об’ектiв, iз якими вiн мiг би порiвняти цю примару, для нього просто не iснувало. Ця штука була вельми приваблива, i, хоч Задивлений на Мiсяць, добре навчений власним досвiдом i досвiдом попереднiх поколiнь, намагався уникати нових речей, вiн не мiг вiдмовити собi наблизитися боком до нового каменя. Нiчого не сталось, i вiн поклав руку на плиту, вiдчувши прохолодну тверду поверхню.

Пiсля кiлькох хвилин напружених роздумiв Задивлений на Мiсяць нарештi знайшов найлогiчнiше з можливих пояснень щодо появи загадкового об’екта. Це, звичайно, камiнь, i вiн, напевно, вирiс за нiч. Наприклад, рослини, вони теж ростуть уночi, або тi соковитi плоди, схожi на камiнцi. Правда, тi плоди маленькi й круглi, а це велике й з гострими кутами, а втiм, навiть видатнiшi фiлософи, що жили набагато пiзнiше за Задивленого на Мiсяць, не звертали уваги на очевиднi деталi, що суперечили iхнiм теорiям.

Ця неймовiрна потуга абстрактного мислення привела Задивленого на Мiсяць до висновку, який вiн негайно забажав перевiрити. Бiлi круглi камiнцi дуже смачнi (хоч деякi з них викликали жахливi хвороби), можливо, оце високе також можна iсти?

Вiн кiлька разiв лизнув i спробував укусити цю штуку, але розчарувався. Воно не iстiвне, тож як розсудливий австралопiтек вiн попрямував до рiчки й геть зовсiм забув про кристал, бо настав час для щоденноi сварки з Іншими.

Пошук iжi сьогоднi видався невдалим, i племенi довелося вiдiйти на кiлька миль вiд печер, щоб пошукати харчiв. Вiд нещадного полуденного сонця одна зi слабших самиць зомлiла далеко вiд будь-якого можливого прихистку. Іншi зiбралися навколо, джеркотiли й спiвчутливо ревли, але нiчого не могли вдiяти. Якби ж плем’я було не таке виснажене, ii б забрали з собою, але вони просто не мали сили на спiвчуття. Їi так i залишили лежати на осоннi, вона мала прийти до тями або загинути. Коли ввечерi вони поверталися до печер повз ту мiсцину, вiд iхньоi одноплемiнницi не зосталося навiть кiсток.

В останнiх променях сонцях, тривожно озираючись, чи не видно мисливцiв, що раненько вийшли на полювання, австралопiтеки хутко напилися зi струмка й почали дряпатися до своiх печер. На вiдстанi приблизно ста метрiв вiд Нового Каменя людиноподiбнi почули звук.

Вiн був ледь чутним, однак налякав iх до смертi, тож людиноподiбнi завмерли на стежинi, паралiзованi страхом. Проста повторювана вiбрацiя дiяла на нерви, вона пульсувала вiд кристала й гiпнотизувала всiх, хто потрапляв у ii поле. Уперше й востанне за три мiльйони рокiв в Африцi почувся звук барабанiв.

Ритм лунав дедалi гучнiше, iнтенсивнiше. Тепер австралопiтеки, рухаючись як сновиди, почали наближатися до джерела звуку, що вабив iх до себе. Інколи вони навiть пiдтанцьовували, немов iхне ество вiдповiдало на ритми, якi iхнi нащадки не зможуть вiдтворити ще цiлi тисячолiття. Повнiстю загiпнотизованi австралопiтеки зiбралися навколо монолiту, забувши труднощi дня, небезпеку пiтьми й голод.

Бiй барабанiв став голоснiшим, на землю спустилася темрява. Щойно тiнi видовжились i на небi згасли останнi променi сонця, кристал почав свiтитися.

Спершу вiн утратив свою прозорiсть i засвiтився блiдим молочним сяйвом. Дражливi, непевнi фантоми рухалися на його поверхнi й у глибинi. Вони об’едналися в блоки свiтла i тiнi, потiм на поверхнi кристала з’явилися вiзерунки, що почали повiльно обертатися.

Швидше й швидше оберталися колеса свiтла в монолiтi, барабанний бiй прискорювався. Тепер уже цiлком загiпнотизованi австралопiтеки могли лише зачудовано спостерiгати це диво пiротехнiки. Вони геть забули iнстинкти своiх предкiв й уроки школи виживання, зазвичай нiхто з них не бував далеко вiд печери так пiзно ввечерi. Навколишнi кущi сповнилися кляклими iстотами; це нiчнi хижаки навiть забули про свою потребу вбивати, бо хотiли подивитися, що ж станеться далi.

Тепер променi свiтла почали зливатися, потiм вони об’едналися в блоки, обертаючись навколо свое осi. Цi блоки роздiлилися на пари i, дещо змiнивши траекторiю, почали коливатись один упоперек одного, повiльно змiнюючи кути перетину. Фантастичнi швидкоплиннi геометричнi вiзерунки то з’являлися, то зникали, а сяйливi гратки перетиналися мiж собою й розходилися. Людиноподiбнi стали загiпнотизованими бранцями розсяяного кристала.

Вони й не здогадувалися, що саме зараз вивчаеться iхня свiдомiсть, складаеться докладний атлас тiл, дослiджуються iхнi реакцii – кристал оцiнюе iхнiй потенцiал. Спершу все плем’я застигло на напiвзiгнутих ногах, немов живi статуi. Потiм найближчий до кристала австралопiтек раптово почав рухатися.

Вiн не зрушив iз мiсця, але його рухи стали жвавими, немов у ляльки, яку сiпають за невидимi нитки. Його голова поверталася то туди, то сюди, рот то вiдкривався, то закривався без жодного звуку, а долонi то стискалися, то розтискалися. Перегодом вiн нахилився, вирвав довгу травину й кострубатими пальцями почав зав’язувати ii у вузол.

Здавалося, якась сила примушуе його це робити, вiн мав такий вигляд, немов боровся зi злим духом чи демоном, що раптом захопив його тiло. Австралопiтек задихався, його очi наповнилися жахом, коли вiн намагався примусити своi пальцi виконувати роботу, тоншу за всi, якi вiн знав до цього.

Попри неймовiрнi зусилля, вiн лише розламав стеблину на частини. Коли цi частини впали на землю, сила, що спрямовувала рухи людиноподiбного, облишила його тiло, i вiн знову закляк знерухомлений.

Інший австралопiтек ожив i почав повторювати тi самi рухи. Цей був молодший, хутчiше вчився, йому вдалося досягти успiху там, де старший зазнав невдачi. Нарештi на планетi Земля був зав’язаний перший грубий вузол.

Іншим доводилося робити ще дивнiшi й безглуздiшi речi. Деякi з них простягали руки й намагалися з’еднати разом пальцi обох рук – спершу з обома розплющеними очима, потiм iз одним заплющеним. Дехто був змушений вдивлятись у вiзерунки на кристалi, що дрiбнилися чимраз бiльше, допоки не зливалися в сiру мряку. Усi вони чули поодинокi чистi звуки рiзних дiапазонiв, але цi звуки швидко вийшли з того дiапазону, який вони здатнi були чути.

Коли надiйшла черга Задивленого на Мiсяць, вiн майже не вiдчував страху. Вiн лиш обурювався з того, що його м’язи скорочуються, а кiнцiвки рухаються за чужими наказами.

Не розумiючи, навiщо йому це здалося, вiн нахилився й пiдiбрав маленький камiнчик. Розiгнувшись, Задивлений на Мiсяць побачив на поверхнi кристала нове зображення.

Мiнливi гратки й вiзерунки зникли. Натомiсть з’явилося кiлька концентричних кiл, якi оточували маленький чорний диск. Пiдкорюючись мовчазному сигналу у своему мозку, вiн пожбурив камiнь незграбним кидком наввимашки. І схибив майже на метр.

«Спробуй ще раз», – знову пролунало в мозку. Задивлений на Мiсяць обнишпорив усе навколо, поки знайшов iншу гальку.

Цього разу камiнь улучив у кристал iз дзвiнким, схожим на удар дзвону звуком. Йому ще було далеко до центру мiшенi, але рука, яка випустила його, стала влучнiшою.

На четвертiй спробi камiнь ударився всього в кiлькох сантиметрах вiд яблучка. Вiдчуття невимовноi насолоди, майже сексуальноi за своею природою, поглинуло свiдомiсть австралопiтека. Потiм контроль зник, вiн не вiдчував жодних наказiв, окрiм як стояти й чекати.

Один по одному монолiт випробував усiх членiв племенi. Деяким усе вдавалося, але бiльшiсть не змогла виконати завдання кристала, i всi були належним чином винагородженi вiдчуттям задоволення чи болю.

Тепер кристал став однорiдним, плита, немов велетенський лiхтар, невиразно свiтилася в навколишнiй пiтьмi. Наче прокидаючись зi сну, австралопiтеки трясли головами й почали рухатися стежкою до свого прихистку. Вони не озиралися, не мiркували над тим, що то за дивне свiтло проводжае iх додому, до невiдомого майбуття й навiть до зiрок.




Роздiл 3. Академiя


Щойно кристал припинив подавати гiпнотичнi сигнали до iхнього мозку й проводити експерименти з тiлами, як Задивлений на Мiсяць i його одноплеменцi вже не мали жодних спогадiв про побачене й пережите. Наступного дня вони пройшли повз камiнь на пашу, нi на секунду не затримуючись коло нього, нiбито це неважлива й нецiкава частина iхнього життя. Вони не могли з’iсти кристал, а кристал не мiг з’iсти iх, отож, вочевидь, вiн не вартий уваги.

Унизу бiля рiчки Іншi, як завжди, галасували й погрожували. Їхнiй ватажок, австралопiтек iз одним вухом, приблизно такого самого вiку й зросту, як i Задивлений на Мiсяць, лише тендiтнiшоi статури, навiть зробив короткий набiг на територiю ворожого племенi, голосно ревучи та розмахуючи руками, щоб налякати супротивникiв i пiдтримати власну хоробрiсть. Води в струмку тепер залишилося тiльки по щиколотку, не бiльше, але чим далi просувався Одновухий, тим бiльш непевним i знiченим вiн ставав. Дуже скоро вiн сповiльнився, вiдтак зовсiм зупинився, повернув назад i з удаваною гiднiстю почимчикував до своiх.

У всьому iншому iхня щоденна рутина не зазнала жодних змiн: плем’я зiбрало досить iжi, щоб прожити до наступного дня й нiхто не помер.

Того вечора кристал знову чекав на них, оточений розпульсованою аурою свiтла та звуку. Цього разу програма була вигадливiшою й трохи вiдрiзнялася вiд учорашньоi.

Деяких представникiв племенi кристал повнiстю iгнорував, зосередивши увагу на найбiльш перспективних особинах. Задивлений на Мiсяць потрапив до iх числа, вiн iще раз вiдчув допитливого випробувача, що намагався пiзнати невикористаний потенцiал його мозку. Потiм почалися видiння.

Цi видiння могли народжуватися в кристалi чи, можливо, у його мозку. У будь-якому разi, для Задивленого на Мiсяць вони були цiлком реальнi. Якимось чином звичний автоматичний iмпульс виганяти чужакiв зi своеi територii був приспаний.

Вiн побачив мирну сiм’ю австралопiтекiв, вона лише в одному вiдрiзнялася вiд тих, якi вiн зазвичай спостерiгав: самець, самка й двiйко дiтей, що таемничим чином постали перед ним, були ситi та вгодованi, з гладким блискучим хутром. Такого достатку Задивлений на Мiсяць не мiг навiть уявити.

Несвiдомо вiн вiдчув своi ребра, що випиналися з тiла, а натомiсть ребра тих iстот покривав лiй. Вони вiдпочивали бiля входу до своеi печери, час вiд часу лiниво перевертаючись на осоннi, явно перебуваючи в мирi з цiлим свiтом. Час вiд часу самець голосно вiдригував, напевно, наiвшись досхочу.

Бiльше нiчого не вiдбулось, i пiсля п’яти хвилин видiння раптом зникло. Кристал перетворився на мерехтливий екран у темрявi; Задивлений на Мiсяць потермосив себе, немов прокидаючись зi сну, заледве розумiючи, де вiн е, i повiв свое плем’я назад до печер.

Вiн не мав свiдомих спогадiв про те, що бачив тiеi ночi. Коли замислений австралопiтек сiв бiля входу до свого лiгва, його вуха вловлювали звуки свiту довкола нього, а в серцi прокидався невиразний бiль вiд новоi потужноi емоцii. Це було невиразне й розпливчасте почуття заздростi й незадоволення своiм життям. Вiн не мав уявлення про причину такого стану, але невдоволення заполонило його ество, i Задивлений на Мiсяць iще на один малесенький крок наблизився до людини.

Вистава з тими вiдгодованими приматами повторювалася щоночi, аж поки не стала джерелом заздрiсного роздратування в ii глядача. Це роздратування породило в душi Задивленого на Мiсяць вiчну гризоту. Але те, що вiн бачив у себе перед очима, не могло дати бажаного вислiду, потрiбне було ще психологiчне пiдкрiплення. Якоiсь митi в життi австралопiтека раптом вiдбувся прорив, про який вiн потiм нiколи не мiг згадати. Атоми його примiтивного мозку сформувалися в новi комбiнацii. Якщо вiн виживе, то тi комбiнацii стануть вiчними й разом iз його генами передадуться наступним поколiнням.

Еволюцiя – страшенно повiльний процес, але кристал терплячий. Нi вiн, анi його точнi копii, розкиданi по половинi земноi кулi, не сподiвалися досягти успiху з усiма десятками груп, що брали участь в експериментi. Сотнi невдач не мали значення, коли единий успiх мiг би змiнити долю свiту.

До наступноi повнi плем’я бачило одне народження й двi смертi. Причиною однiеi смертi став голод, а друга трапилася пiд час нiчного ритуалу. Намагаючись акуратно з’еднати два каменi до купи, один австралопiтек раптово знепритомнiв. Кристал миттево згас, i плем’я отямилося вiд гiпнозу. Однак той примат, що знепритомнiв, i далi лежав нерухомо, i до ранку, як звичайно, його тiло зникло.

Наступного вечора випробувань не проводилося, кристал досi аналiзував свою помилку. У темрявi плем’я проминуло плиту, цiлком нехтуючи ii. А наступноi ночi кристал знову був готовий до роботи.

Четверо вгодованих австралопiтекiв досi являлися Задивленому на Мiсяць, але тепер вони робили незвичайнi речi. Задивлений на Мiсяць почав дрiбно тремтiти, йому здавалося, що його мозок зараз вибухне, вiн не хотiв на це дивитися, хотiв вiдвернутися. Але та нещадна сила, що контролювала його, не послаблювала свого впливу, вiн мав засвоiти урок до кiнця, хоч як повставали проти цього його iнстинкти.

Тi iнстинкти добре прислужилися предкам австралопiтекiв у днi теплих дощiв i родючоi землi, коли iжа була скрiзь, хоч куди подайся. Тепер часи змiнилися й успадкована мудрiсть вiкiв перетворилася на безтям. Людиноподiбнi мусили пристосуватись або вимерти, як чимало бiльших i сильнiших тварин до них, чиi кiстки лежали, схороненi у вапнякових пагорбах.

Отож-бо Задивлений на Мiсяць незмигно споглядав кристал, поки його мозок був вiдкритий для незрозумiлих манiпуляцiй. Часто вiн вiдчував нудоту, але вiдчуття голоду було постiйним. Час вiд часу його руки несвiдомо стискалися в жестах, що визначать його новий спосiб життя.

Задивлений на Мiсяць несподiвано зупинився, побачивши, як стадо бородавочникiв, принюхуючись i рохкаючи, рухалося стежиною. Свинi й примати завжди iгнорували одне одного, адже iхнi iнтереси не перетиналися. Так само, як бiльшiсть тварин, що не змагаються за iжу, вони просто трималися подалi одне вiд одного.

Утiм, тепер Задивлений на Мiсяць завмер, побачивши iх, вiдступив назад, потiм рушив уперед, намагаючись зрозумiти своi iмпульси. Немов сновида, австралопiтек почав нишпорити по землi, шукаючи щось, хоч, що саме шукав, вiн не мiг би пояснити, навiть якби вмiв розмовляти. Задивлений на Мiсяць пiзнав цю рiч, коли побачив ii.

Вiн пiдiбрав важкий загострений камiнь близько п’ятнадцяти сантиметрiв завдовжки, i, хоч тримати його було не надто зручно, цей камiнь мав згодитися. Примат змахнув рукою з каменем, спантеличений ii збiльшеною вагою, вiн тiшився вiдчуттям сили й влади. Тодi Задивлений на Мiсяць почав обережно пiдходити до найближчоi свинi.

Йому трапилося молоде порося, дурне навiть за невибагливими стандартами розуму бородавочника. Хоч воно й помiтило австралопiтека кутиком ока, але не сприйняло мавпу серйозно, допоки вже не було запiзно. Та й чому бородавочник мав пiдозрювати цих безпечних створiнь у якихось лихих намiрах? Бородавочник прошкував своею дорогою, риючи траву, аж поки кам’яний молот не знищив його невиразну свiдомiсть. Решта стада й далi собi паслася, нiчим не потривожена, убивство було тихим i швидким.

Іншi примати здивовано й захоплено спостерiгали за цим дiйством. Тепер вони зiбралися навколо свого ватажка. Потiм один iз них пiдняв скривавлений камiнь i почав гатити по мертвiй свинi. Іншi наслiдували його, використовуючи палицi й камiння, якi тiльки могли знайти, аж поки iхня жертва не перетворилася на брудне мiсиво м’яса та кiсток.

Вiдтак iм стало нудно, деякi людиноподiбнi розбрелися по довколишнiй мiсцевостi, доки iншi нерiшуче завмерли над понiвеченим трупом – майбутне свiту чекало на iхне рiшення. Минуло надзвичайно багато часу, аж раптом одна з самиць-годувальниць почала лизати закривавлений камiнь, який вона тримала в руцi.

А ще бiльше часу знадобилося Задивленому на Мiсяць, хоч йому вже стiльки було показано, щоб зрозумiти: вiн бiльше нiколи не голодуватиме.




Роздiл 4. Леопард


Хоча знаряддя, якими iх запрограмували послуговуватися, були доволi примiтивнi, вони могли змiнити свiт i зробити австралопiтекiв його господарями. Найпримiтивнiшим iз цих знарядь був ручний камiнь, що збiльшував силу удару, i ломака з кiстки, яка подовжувала досяжнiсть об’екта та вберiгала вiд iклiв i пазурiв розлюченоi тварини. Із цими знаряддями вся та нескiнченна ходяча iжа, яка мешкала в саванi, тепер належала людиноподiбним.

Проте австралопiтеки потребували допомiжних знарядь, бо iхнi зуби й нiгтi не могли розшматувати щось бiльше за кролика. На щастя, Природа забезпечила iм прекраснi iнструменти, залишалося тiльки виявити достатньо розуму, щоб iх дiбрати.

По-перше, примiтивний, але дуже ефективний нiж та пилка – модель, яка служила наступнi три мiльйони рокiв, – нижня щелепа антилопи iз зубами. Їi iстотно не вдосконалювали до появи сталi. Ще шило або кинджал у формi рогу антилопи i, нарештi, скребки, зробленi з повноi щелепи будь-якоi маленькоi тварини.

Камiнь, ломака, рiг-кинджал, кiстковий скребок – цi чудовi винаходи допомогли австралопiтекам вижити. Людиноподiбнi швидко визнали знаряддя за символи могутностi, але минуло багато мiсяцiв перед тим, як iхнi неповороткi пальцi навчилися зрештою використовувати iх.

Можливо, якби австралопiтеки мали бiльше часу, вони могли i власним розумом дотумкати до такого дивовижного й чудового використання природноi зброi як знаряддя. Проте обставини повстали проти них, i навiть тепер з iнструментами людиноподiбнi мавпи могли згинути навiки в тих тисячолiттях, що пролягли вiд них до людини.

Приматам випав золотий шанс. Другоi такоi нагоди вже не буде; iхне майбутне, якщо висловлюватися надто лiтературно, у iхнiх руках.

Мiсяць повнився й зникав, дiти народжувалися й iнодi виживали, виснаженi, беззубi тридцятилiтнi старi помирали, уночi леопард забирав свою данину, Іншi щодня погрожували iм iз протилежного берега струмка – i плем’я процвiтало.

Австралопiтеки добре засвоiли уроки, тепер вони могли запросто впоратися з усiма iнструментами, якi iм довiрили. Навiть згадка про голод зникла з iхнiх мiзкiв, i хоча з початком полювання бородавочники стали лякливими, були ще газелi, антилопи й зебри, яких на рiвнинi паслася сила-силенна. Усi цi й iншi тварини стали здобиччю новоспечених мисливцiв.

Австралопiтеки бiльше не зомлiвали вiд голоду, тепер вони мали час i на вiдпочинок, i на першi зародки мислення. Це нове, краще життя сприймалось як належне, людиноподiбнi не пов’язували його з монолiтом, який досi стояв бiля стежки до струмка. Якби вони колись i замислилися про причини таких змiн, то поставили б iх на карб своiм розумовим здiбностям. Та вони вже й не уявляли собi, як можна жити по-iншому.

Одначе жодна утопiя не iдеальна, i ця теж мала певнi вади. Першою з них був леопард-людожер, чия пристрасть до австралопiтекiв навiть посилилася вiдтодi, як вони стали вгодованiшими. І друга – плем’я на iншому березi рiчки. Якимось дивом Іншi вижили, уперто вiдмовлялися помирати з голоду i далi дратували плем’я Задивленого на Мiсяць.

Проблема леопарда була розв’язана почасти випадково, почасти завдяки серйознiй, майже фатальнiй помилцi Задивленого на Мiсяць. Утiм, спершу iдея, яка спричинила помилку, здавалася такою чудовою, що ватажок аж пританцьовував з утiхи, радiючи, що це спало йому на думку. Напевно, його й не варто надто обвинувачувати за те, що не передбачив усiх можливих наслiдкiв.

Плем’я досi iнодi переживало лихi днi, хоч тепер це вже не мало безпосереднього стосунку до iхнього виживання. До сутiнок вони не змогли нiчого вполювати, i Задивлений на Мiсяць повiв свое втомлене й роздратоване плем’я назад до прихистку на нiч. На порозi власноi домiвки вони знайшли один iз рiдкiсних дарункiв фортуни.

На стежцi лежала доросла антилопа. Вона зламала задню ногу, але ще мала сили боротися, тож шакали трималися вiд ii гострих рогiв на шанобливiй вiдстанi. Хижаки були терплячi, вони знали: треба лише дочекатися слушноi митi.

Але шакали геть забули про конкуренцiю за iжу. Коли з’явилися людиноподiбнi, iм довелося втекти з сердитим гарчанням. Спершу австралопiтеки також насторожено кружляли навколо здобичi, тримаючись подалi вiд ii небезпечних рогiв, а потiм кинулися в наступ iз палицями й каменюками.

Це зовсiм не був швидкий скоординований наступ, до того часу, як нещасна тварина померла, сонце вже майже сiло i шакали знову посмiливiшали. У душi Задивленого на Мiсяць боролися два сильнi почуття – страх i голод, вiн повiльно усвiдомлював, що його зусилля можуть виявитися марними. Залишатися довше поза печерами було надто небезпечно.

Потiм Задивлений на Мiсяць iще раз пiдтвердив власну генiальнiсть. Напруживши уяву, вiн подумки перенiс убиту антилопу до своеi безпечноi печери. Ватажок почав тягнути тушу в бiк скелi, а iншi, зрозумiвши його намiр, кинулися допомагати.

Якби вiн знав, як важко тягти вбиту антилопу, то нiколи б не брався за це. Лише сила й витримка, успадкованi вiд його давнiх пращурiв, дозволили Задивленому на Мiсяць буксувати тушу крутим схилом. Кiлька разiв, ревучи вiд розчарування перед поразкою, вiн майже кидав свою здобич, але впертiсть така сама потужна, як i голод, штовхала його вперед. Іншi подекуди допомагали йому, iнколи заважали, а найчастiше просто байдуже рухалися поруч. Але зрештою вiн зробив це, в останнi хвилини перед заходом сонця антилопу затягли до печери – i розпочався бенкет.

Кiлька годин по тому ситий донесхочу Задивлений на Мiсяць раптом прокинувся. Сам не знаючи чому, вiн сiв у темрявi серед сонних тiл своiх одноплеменцiв i почав дослухатися.

Жодних звукiв, окрiм тяжкого дихання навколо, здавалось, увесь свiт поринув у сон. Камiння перед входом до печери у свiтлi мiсяця в зенiтi видавалося бiлим, мов кiстка. Навiть думка про якусь небезпеку здавалася безглуздою.

Потiм через якийсь час почувся шурхiт гальки. Нажаханий, але й зацiкавлений Задивлений на Мiсяць пiдповз до виступу печери й зазирнув через ii край.

Вiд того, що вiн там побачив, його паралiзувало страхом так, що протягом тривалого часу вiн не мiг поворухнутися. За якихось сiм метрiв унизу, просто на нього свiтили два блискучi золотавi ока, цi очi так загiпнотизували його, що вiн заледве розiбрав гнучке жилаве тiло, яке перестрибувало з каменя на камiнь. Нiколи досi леопард не забирався так високо. Хижак не звертав уваги на нижчi печери, хоч мав би знати, що там теж е здобич. Тепер його цiкавила iнша жертва, до вищих скель леопарда вабив запах кровi.

За кiлька секунд нiч розiрвали жаскi крики австралопiтекiв iз печери вище. Зрозумiвши, що вiн утратив переваги несподiваного нападу, леопард загарчав вiд лютi. Але вiн усе ще рухався вперед, бо знав: йому нема чого боятися.

Хижак досяг виступу перед входом у печеру й секунду спочивав просто неба. Запах кровi заполонив усе, вiн наповнював його знавiснiлу крихiтну свiдомiсть одним нестримним бажанням. Леопард рiшуче прослизнув до печери.

Тут хижак схибив уперше, бо вiд раптового переходу з освiтленоi мiсяцем мiсцини до темноi печери навiть його звиклi до пiтьми очi на мить ослiпли. Австралопiтеки могли бачити його силует на тлi входу в печеру яснiше, нiж леопард мiг розгледiти iх. Людиноподiбнi були наляканi, але тепер уже не зовсiм безпораднi.

Геть не криючись, леопард гарчав i бив хвостом, роззираючись у пошуках жаданоi iжi. Якби вiн зустрiв своiх жертв просто неба, у нього не виникло б жодних проблем, але тепер примати були всi гуртом загнанi в пастку, розпач додав iм смiливостi здiйснити неможливе, i вперше вони мали засоби для оборони.

Леопард зрозумiв, що щось не так, коли вiдчув приголомшливий удар по головi. Вiн кинувся вперед, почувся крик болю, бо кiгтi його переднiх лап розсiкли м’яку плоть. Потiм леопард вiдчув бiль, немов вiд того, що щось гостре вп’ялося йому в тiло – раз, удруге й, нарештi, утрете. Вiн обернувся, волiючи завдати удару, але тiнi верещали й танцювали зусiбiч, вiн не мiг обрати об’ект для нападу.

Знову сильний удар поперек морди. Зуби леопарда гризнули щось бiле, що падало на нього в темрявi, – це виявилася лише мертва кiстка. Тепер остаточне та неймовiрне приниження – його тягнуть за хвiст.

Леопард обернувся, вiдкидаючи свого зухвалого кривдника до стiни печери. Проте, хай що хижак робив, вiн не мiг уникнути граду ударiв, який завдавали йому своею новою зброею незграбнi, але дужi руки. Його рик болю перетворився на рик тривоги, а тривога змiнилася на розпуку. Невблаганний мисливець тепер став здобиччю й вiдчайдушно намагався втекти.

І нарештi леопард припустився другоi помилки: через несподiванку та страх вiн забув, де перебувае зараз. Чи, можливо, вiн просто був настiльки приголомшений i заслiплений градом ударiв, якi сипалися на його голову, у будь-якому разi, леопард хутко вискочив iз печери. Вiн жахливо заверещав, не вiдчувши грунту пiд лапами. Трохи згодом пролунав глухий звук – то леопард урiзався в скелi, пiсля цього було чути лише шурхiт камiнцiв, який швидко затих.

Окрилений перемогою, Задивлений на Мiсяць довго танцював i жебонiв бiля входу в печеру. Вiн слушно зауважив, що вiдтепер увесь його свiт змiнився i вiн, Задивлений на Мiсяць, бiльше не безпорадна жертва обставин.

По тому австралопiтек повернувся до печери й уперше у своему життi поринув у глибокий сон.

Уранцi плем’я знайшло труп леопарда бiля пiднiжжя скелi. Попри те, що хижак помер, минув iще якийсь час, поки хтось iз них наважився пiдступити до переможеного чудовиська, згодом вони всi оточили його зi своiми камiнними ножами й пилками.

На них чекала дуже важка робота, тому того дня вони не полювали.




Роздiл 5. Зустрiч на свiтанку


Ведучи свое плем’я до рiчки в непевних свiтанкових променях, Задивлений на Мiсяць нерiшуче затримався на знайомому мiсцi. Вiн вiдчував: тут чогось бракуе, але не мiг згадати, чого саме.

Зрештою Задивлений на Мiсяць не став над цим надто замислюватися, зараз його голова була заклопотана важливiшими справами.

Немов грiм i блискавиця, неначе хмари й буря, кристал вiдлетiв так само таемниче, як i з’явився. Вiн зник у минулому, що для австралопiтекiв не iснувало, тож Задивлений на Мiсяць бiльше нiколи про нього не згадував.

Нi плем’я, анi iхнiй ватажок нiколи не дiзнаються, що цей кристал зробив для них. Прямуючи до струмка, вони лише на хвильку зупинилися на тому мiсцi, де вiн колись стояв, самi не знаючи чому.

На iншому боцi струмка, на своiй досi незайманiй i безпечнiй територii, Іншi першi вгледiли Задивленого на Мiсяць i з десяток самцiв його племенi, чиi силуети чiтко вимальовувалися на тлi свiтанку. Вони зчинили свiй звичний галас, але цього разу iм не вiдповiдали.

Упевнено й цiлеспрямовано i – мовчки – Задивлений на Мiсяць i його побратими спускалися на нижчий пагорб, щоб обiйти рiчку. Коли вони наблизились, Іншi раптом замовкли. Їхнiй ритуальний гнiв ущух i змiнився на тваринний жах.

Вони збагнули: щось сталося, ця зустрiч вiдрiзняеться вiд усiх попереднiх. Камiннi ломаки та примiтивнi кинджали в руках членiв племенi Задивленого на Мiсяць не дуже iх стривожили, бо вони просто не розумiли iхнього призначення. Іншi лише вiдчували, що тепер iхнi супротивники налаштованi як нiколи рiшуче i це якимось чином iм загрожуе.

Процесiя зупинилася на краю води, i ця зупинка пiдбадьорила Інших. Пiд проводом Одновухого вони знову розпочали свою бойову пiсеньку. Галас тривав лише кiлька секунд – аж доки передчуття справжньоi загрози змусило iх замовкнути.

Задивлений на Мiсяць пiднiс руки високо в повiтря, демонструючи ношу, яку доти закривали тiла його одноплеменцiв, – велику гiлку, на яку насаджено скривавлену голову леопарда. Пащу хижака вiдкрили за допомогою палицi, i величезнi iкла примарно поблискували в першому промiннi сонця.

Бiльшiсть Інших зацiпенiли зi страху, тож не могли бодай поворухнутись, але деякi з них почали повiльно, спотикаючись, вiдступати. Саме такого знаку й потребував Задивлений на Мiсяць. Досi пiдносячи догори свiй трофей, вiн узявся перетинати струмок. Пiсля секундноi затримки його пiдлеглi захлюпотiли слiдом.

Коли Задивлений на Мiсяць досягнув iншого берега, Одновухий досi стояв на своiй територii. Можливо, вiн був надто хоробрий чи занадто дурний, щоб тiкати, можливо, вiн усе ще не мiг повiрити, що це вiдбуваеться насправдi. Боягуз або герой – хiба не однаково, коли смерть шкiриться до тебе своiм жахливим вищиром?

Іншi поховалися в кущi, здiйнявши вереск вiд переляку, але вони повернуться й скоро забудуть про свого втраченого зверхника.

Кiлька секунд Задивлений на Мiсяць нерiшуче стояв над своею новою здобиччю, намагаючись усвiдомити той дивний факт, що мертвий леопард теж може вбивати. Тепер вiн став володарем свiту й не знав до пуття, що робити далi.

Проте вiн щось вигадае.




Роздiл 6. Поява людини


Нова тварина з’явилася на планетi Земля, неквапно поширюючись свiтом iз серця Африки. Вона була аж така рiдкiсна, що пiд час побiжного огляду ii навiть важко було помiтити серед мiльйонiв iстот, якими кишiла земля й вода. Нiхто не мiг гарантувати, що ця iстота зможе процвiтати чи хоча б вижити в цьому свiтi, де набагато могутнiшi тварини зникали; ii доля досi залишалася невизначеною. За сто тисяч рокiв вiдтодi, як кристал зiйшов на Африку, людиноподiбнi не вигадали нiчого нового. Проте вони почали змiнюватись i покращувати своi вмiння, неприступнi iншим тваринам. Кiстянi ломаки збiльшували досяжнiсть iхнiх рук i силу удару, австралопiтеки вже не були безпорадними проти хижакiв, з якими мали конкурувати за iжу. Менших м’ясоiдних вони могли вiдiгнати вiд iхньоi власноi здобичi, бiльших – налякати й змусити вiдступити.

Їхнi масивнi зуби стали меншi, оскiльки для людиноподiбних вони вже не мали такого значення. Каменями з гострими кутами вони могли послуговуватися, щоб викопувати корiнцi чи розрiзати тверду плоть i волокна. Тож австралопiтеки почали використовувати iх, i це мало неймовiрнi наслiдки. Людиноподiбнi бiльше не стикалися з неодмiнним голодуванням, коли iхнi зуби руйнувалися чи випадали, навiть найгрубiшi знаряддя могли додати iм багато рокiв життя. Коли зменшились iхнi iкла, почала змiнюватися й форма обличчя: зникла тваринна морда, масивнi щелепи стали тоншими, рот уже був здатен вимовляти тоншi звуки. Мова ще досi на мiльйон рокiв попереду, але вже зроблено першi кроки до неi.

А потiм свiт почав змiнюватися. На чотирьох великих хвилях, гребенi яких припадали на кожнi двi тисячi рокiв, Льодовиковi перiоди охоплювали землю, залишаючи на нiй своi слiди. Далi вiд тропiкiв льодовики вбили всiх, хто зарано покинув свою прабатькiвщину, i скрiзь, де повiяло холодом, були види, якi не змогли пристосуватися до нових умов.

Коли лiд зiйшов, то забрав iз собою чимало раннiх видiв, серед них i австралопiтекiв. Але вони, на вiдмiну вiд багатьох iнших, залишили по собi нащадкiв, австралопiтеки не вимерли, вони трансформувалися. Знаряддя працi переробили своiх винахiдникiв.

Вiд застосування палиць i кременю руки людиноподiбних стали далеко вправнiшими за будь-що у тваринному свiтi, а це надало iм змогу робити кращi iнструменти, а кращi iнструменти, своею чергою, удосконалювали iхнi кiнцiвки й мозок. Так вiдбувався прискорений, чiтко скерований процес, у результатi якого постала Людина.

Першi справжнi люди мали iнструменти й зброю не набагато досконалiшi, нiж iхнi предки за мiльйон рокiв до них, але вони вмiли вправнiше послуговуватися ними. Десь посеред тих темних вiкiв люди вигадали найпотрiбнiший iнструмент у свiтi, якого, одначе, не можна нi побачити, анi торкнутися. Вони навчилися говорити й виграли першу велику битву з Часом. Тепер знання одного поколiння передавались iншому, i кожна епоха починалася там, де зупинилася попередня.

На вiдмiну вiд тварин, якi знали лише сучаснiсть, Людина здобула минуле й через нього почала торувати шлях до майбуття.

Ще люди навчилися користатися з сил природи. Приборкавши вогонь, нашi предки розпочали розвиток технологiй i назавжди покинули свою первiсну колиску серед тваринного свiту. На змiну каменю прийшла бронза, а вiдтак залiзо. Полювання доповнилося вирощуванням. Плем’я перетворилося на село, а село на мiсто. Мова почала увiчнюватися завдяки позначкам на каменi, глинi й папiрусi. Людина вигадала фiлософiю та релiгiю. Вона необачно заселила небо богами.

Тiло людини ставало дедалi слабшим i менш захищеним, натомiсть засоби нападу ставали дедалi страшнiшими. З каменю, бронзи, залiза й сталi людина створила повний арсенал усього, що могло рiзати та колоти, i досить рано навчилась уражати своi жертви на вiдстанi. Спис, лук, рушниця й, нарештi, керована ракета – зброя далекого дiапазону дii та джерело необмеженоi влади.

Без цiеi зброi, дарма що часто-густо ii застосовували проти до себе подiбних, Людина нiколи б не завоювала свiту. У зброю людина вклала серце й душу, i протягом вiкiв зброя вiрно служила своiм творцям.

Але вiдтепер з появою зброi, хай скiльки людство iснуватиме, воно завжди мусить жити в позиченому часi.




Частина 2

МАТ-1





Роздiл 7. Спецiальний рейс


Не мае значення, укотре ви покидаете Землю, казав собi доктор Гейвуд Флойд, ви нiколи не перестанете хвилюватися перед вiдльотом. Вiн був раз на Марсi, тричi на Мiсяцi й на рiзноманiтних космiчних станцiях так часто, що вже й збився з лiку. Але з наближенням митi старту вiн усвiдомлював дедалi бiльшу напругу, зачудування та трепет, а також – так – хвилювання, яке ставило його на один рiвень iз будь-яким сухопутним щуром, що очiкуе свого першого космiчного хрещення.

Реактивний лiтак, який доправив доктора Флойда сюди з Вашингтона пiсля термiновоi нiчноi зустрiчi з Президентом, тепер знижувався над, мабуть, найвiдомiшим, але й досi найбiльш грандiозним краевидом у свiтi. Пам’ятники двом першим генерацiям Пiдкорення Космосу простягалися на двадцять миль на пiвдень вiд узбережжя Флориди, окресленi червоними миготливими вогниками, стояли корпуси «Сатурнiв» i «Нептунiв», якi прокладали людству стежку до iнших планет. Цi космiчнi кораблi зараз уже належали iсторii. На обрii у свiтлi прожекторiв купалася срiбна вежа – останнiй «Сатурн V», уже двадцять рокiв нацiональний пам’ятник i мiсце паломництва для туристiв. Недалеко на тлi неба бовванiла рукотворна гора, неймовiрний гiгант – Корпус Ракетобудування. Ця будiвля досi вважалася за найвищу споруду на Землi.

Проте все це належало вже минулому, а доктор Флойд летiв у майбутне. Коли лiтак почав приземлятися, вiн мiг бачити пiд собою лабiринт будiвель, потiм велетенську злiтну смугу, а через Флоридську рiвнину широким чорним шрамом простягалася гiгантська пускова дорiжка. Наприкiнцi цiеi дорiжки, оточений транспортними засобами, залитий свiтлом, стояв космiчний корабель, що готувався злетiти до зiрок. Через обман зору, викликаний несподiваною змiною швидкостi й висоти, докторовi Флойду раптом здалося, що вiн дивиться вниз на маленького срiблястого метелика, спiйманого в промiнь лiхтаря.

Потiм дрiбнi метушливi фiгурки внизу на землi повернули йому справжне уявлення про розмiри космiчного корабля, вiдстань мiж вузькими V-подiбними крилами якого була щось до шiстдесяти метрiв. «І цей неймовiрний гiгант, – недовiрливо, але й не без гордостi подумав собi Флойд, – чекае на мене». Наскiльки вiн знав, це було вперше, щоб усю мiсiю пiдготовлювали заради доставки однiеi-единоi людини на Мiсяць.

Попри те що зараз була друга година ночi, група репортерiв та операторiв перехопила його на освiтленому шляху до космiчного корабля «Орiон ІІІ». Кiлькох iз них вiн знав особисто, для нього як Голови Нацiональноi ради астронавтики прес-конференцii являли собою частину повсякденного життя. Утiм, зараз не мiсце й не час для iнтерв’ю, та й сказати вiн iм нiчого не може, але дуже важливо не образити панiв медiйникiв.

– Докторе Флойд! Я Джим Фостер iз «Ассошiейтiд ньюз». Скажiть кiлька слiв про мету вашого польоту?

– На жаль, без коментарiв.

– Але ви справдi зустрiчалися з Президентом сьогоднi вночi? – спитав знайомий голос.

– О, привiт, Майку. Боюся, ти даремно прокинувся так рано. Справдi, без коментарiв.

– Ви можете пiдтвердити чи спростувати iнформацiю про епiдемiю на Мiсяцi? – запитав телевiзiйний репортер, поспiшаючи за доктором i намагаючись тримати Флойда в об’ективi своеi мiнiатюрноi камери.

– Без коментарiв, – похитав головою Флойд.

– А як щодо карантину? – поцiкавився iнший репортер. – Скiльки вiн iще триватиме?

– Я не можу вам цього сказати.

– Докторе Флойд, – настирливо звернулася до нього маленька, але рiшуча ледi з преси, – яке ви можете дати пояснення цьому раптовому блокуванню зв’язку з Мiсяцем? Це якось пов’язано з полiтичною ситуацiею?

– Якою ще полiтичною ситуацiею? – роздратовано запитав доктор Флойд.

Серед репортерiв прокотився смiх, хтось iз них гукнув «Щасливоi дороги, докторе!», коли вiн пройшов у зону, неприступну переслiдувачам.

Наскiльки вiн пам’ятав, зараз у краiнi не було жодних «полiтичних ситуацiй», лише постiйна криза. Із 1970-го року свiт потерпав вiд двох проблем, якi за iронiею долi заперечували одна одну.

Хоч контроль за народжуванiстю був тепер дешевий, надiйний i дозволений усiма основними релiгiями, людство запiзнилося: населення Землi наразi становило шiсть мiльярдiв, третина з них китайцi. У деяких авторитарних суспiльствах закон дозволяв мати кожнiй родинi не бiльше як двох дiтей, але простежити за виконанням цього припису було важко. Як вислiд, усi краiни потерпали вiд браку iжi, навiть у Сполучених Штатах траплялися днi без м’яса, повсюдний голод передбачали в найближчi п’ятнадцять рокiв, попри героiчнi спроби вирощувати iжу в морi та розробляти синтетичне харчування.

Незважаючи на те, що мiжнародне координування зусиль у боротьбi з голодом було конче потрiбне, протистоянь мiж краiнами виникало не менше, нiж ранiше.

За мiльйони рокiв людська раса не втратила своiх агресивних iнстинктiв, символiчнi знаки, зрозумiлi лише професiйним полiтикам, показували: тридцять вiсiм ядерних держав спостерiгають одна за одною з войовничою готовнiстю. Усi гуртом вони мали достатнiй мегатоннаж, щоб зруйнувати всю поверхню земноi кори. І хоч, на диво, досi нiхто ще не застосовував атомноi зброi, так не могло тривати вiчно.

А тепер iз незрозумiлих причин китайцi почали продавати меншим краiнам повний ядерний потенцiал iз п’ятдесяти боеголовок i з системою доставки. Цiна дорiвнюе лише 200,000,000 доларiв, i найпростiшi умови покупки.

Деякi експерти вважали, що, можливо, китайцi просто намагаються змiцнити свою розхитану економiку, переводячи застарiлi бойовi системи в готiвку. Проте iснував й iнший погляд: вони вигадали таку зброю, що не потребували iграшок на кшталт ядерних боеголовок. Ходили чутки про радiогiпноз за допомогою супутника, вiруси примусу й шантаж штучними хворобами, вiд яких мали лiки лише самi китайцi. Усi цi милi припущення являли собою, звичайно, пропаганду або чисту фантазiю, але й повнiстю заперечити iх також нiхто не мiг. Отже, щоразу, коли доктор Флойд вiдлiтав iз Землi, вiн не знав, чи буде хоч куди повертатися.

Коли единий пасажир зайшов у салон, його вiтала стюардеса: «Доброго ранку, докторе Флойд. Я мiсс Сiммонс, вiд iменi капiтана Тайнеса й другого пiлота Балларда я рада вiтати вас на борту».

– Дякую, – вiдповiв Флойд, усмiхаючись, а сам подумав, чому всi стюардеси на космiчних кораблях мають такi механiчнi голоси.

– Вирушаемо через п’ять хвилин, – вела далi стюардеса, жестом запрошуючи його в порожнiй салон для двадцяти пасажирiв. – Ви можете обрати будь-яке мiсце, але капiтан Тайнес радить вам сiсти лiворуч бiля вiкна, якщо ви хочете спостерiгати за процесом зльоту й посадки.

– Я так i вчиню, – вiдповiв доктор Флойд, прямуючи до нарадженого мiсця.

Стюардеса ще трохи пометушилася бiля нього, а потiм рушила до своеi кабiнки в кiнцi салону.

Флойд сiв на сидiння, закрiпив паски безпеки навколо талii й плечей та пристебнув портфель на сусiдне мiсце. За мить iз м’яким клацанням увiмкнувся гучномовець.

– Доброго ранку, – пролунав голос мiс Сiммонс, – вас вiтае спецiальний рейс № 3 з Кеннедi до Космiчноi станцii-1.

Очевидно, стюардеса збиралася виконати для свого единого пасажира всю звичну промову перед зльотом, i Флойд не змiг стримати усмiху, коли вона невблаганно заговорила:

– Наш рейс триватиме п’ятдесят п’ять хвилин. Максимальне прискорення – два же, ми будемо в станi невагомостi тридцять хвилин. Будь ласка, не залишайте своi мiсця доти, доки не увiмкнуться сигнальнi вогнi.

Флойд обернувся й гукнув через плече:

– Дякую!

Йому вiдповiли трохи збентеженою, але чарiвною усмiшкою.

Пiсля цього единий пасажир спецiального рейсу вiдкинувся в крiслi й розслабився. Як вiн пiдрахував, ця подорож коштуватиме платникам податкiв трохи бiльше вiд мiльйона доларiв. Якщо вона не виправдае себе, то його виженуть iз роботи, але вiн завжди може повернутися в унiверситет до свого перерваного дослiдження над формуванням планет.

– Починаемо зворотний вiдлiк, – почувся в гучномовцi голос капiтана зi звичними для радiодикторiв заспокiйливими iнтонацiями.

– Злiтаемо через хвилину.

Як завжди, здавалося, що ця хвилина тягнулася вiчнiсть. Флойд гостро усвiдомлював, якi неймовiрнi сили зосередилися навколо нього, чекаючи на звiльнення. У двох паливних баках космiчного корабля й у системi накопичення енергii стартовоi дорiжки дрiмала сила атомноi бомби. І вся ця енергiя для того, щоб вiднести його, Гейвуда Флойда, за двi сотнi миль вiд Землi.

Тепер говорити старомоднi «п’ять – чотири – три – два – один – пуск» не прийнято, надто дорого коштував цей вiдлiк людським нервам.

– Запуск через п’ятнадцять секунд. Ви почуватиметеся краще, якщо почнете глибоко дихати.

Це справдi правильно i з психологiчноi, i з фiзiологiчноi позицii. Наповнюючи легенi киснем, Флойд вiдчув себе краще. Коли катапульта почала розгойдувати свiй тисячотонний снаряд, щоб жбурнути його над Атлантикою, вiн був готовий до будь-яких навантажень.

Важко сказати, коли саме вони вiдiрвалися вiд землi й злетiли в повiтря, але ракета раптово заревла вдвiчi голоснiше, а Флойд вiдчув, що чимдалi глибше занурюеться в подушки свого крiсла. Тепер, збагнув вiн, перша стадiя польоту вже минула. Доктор хотiв був глянути у вiкно, але навiть повернути голову було важко. Це не спричинювало якогось дискомфорту, а, навпаки, перевантаження, прискорення й шалений рев моторiв породжували в ньому незвичну ейфорiю. У вухах дзвенiло, кров швидше бiгала венами, Флойд почувався так добре, як нiколи впродовж багатьох рокiв. Вiн знову став молодим, йому хотiлося спiвати вголос – i тут можна було й спiвати, все одно нiхто не почуе.

Це пiднесення хутко минуло, коли до доктора Флойда повернулось усвiдомлення того, що вiн залишае Землю й геть усе, що коли-небудь любив. На рiднiй планетi в нього зосталися трое дiтей без матерi, яка десять рокiв тому вiдбула в ту фатальну подорож до Європи (Уже минуло десять рокiв? Це неможливо. Але так воно i е…). Можливо, хоч заради них вiн мусить одружитися знову.

Вiн майже загубив вiдчуття часу, коли тиск i шум рiзко ослабли, а гучномовець проголосив:

– Пiдготовка до вiдокремлення нижнього ступеня. Руш!

Невеликий струс, i раптом Флойд згадав цитату Леонардо да Вiнчi, яку вiн бачив колись на екранi в офiсi НАСА:

«Великий Птах здiйснить полiт на спинi великого птаха й принесе славу гнiзду, в якому вiн народився».

Ну, тепер Великий Птах летiв вище, нiж да Вiнчi мiг навiть уявити, а його використана частина поверталася назад на Землю.

Зробивши дугу в десять тисяч миль, порожнiй перший ступiнь ракети планеруватиме в атмосферi, утрачатиме швидкiсть, поки приземлиться на мисi Кеннедi. За кiлька годин пiсля заправки й перевiрки вiн уже знову буде готовий доправити iншу команду до царства слiпучоi тишi, якоi сам нiколи не досягне.

«Тепер, – подумав Флойд, – ми йдемо своiм ходом, на пiвдорозi до орбiти». Коли пiсля запуску верхнього ступеня знову почалося прискорення, тиск був набагато слабшим: насправдi Флойд вiдчував не бiльше нiж нормальну силу тяжiння. Проте ходити вiн не мiг, бо «верх» тепер був у переднiй частинi салону. Якби Флойду раптом спала нерозважлива думка покинути свое сидiння, вiн би розбився об задню стiнку.

Цей ефект породжував певний дискомфорт, бо здавалося, нiби корабель стоiть на хвостi. Для Флойда, який перебував у переднiй частинi салону, усi мiсця здавалися закрiпленими перед ним вертикально. Вiн щосили намагався не звертати уваги на цю прикру iлюзiю. І тут назовнi перед ними вибухнув свiтанок.

За лiченi секунди вони прожогом помчали крiзь завiсу малинового, рожевого, золотавого й блакитного в пронизливу бiлiсть дня. Попри тонованi вiкна, що мали вiдбивати сонячне свiтло, першi променi, якi розiйшлися салоном, майже ослiпили Флойда на кiлька хвилин. Вiн у космосi, хоч зiрок тут не видно.

Флойд затулив очi рукою й спробував визирнути в найближче вiкно. Там у променях сонця свiтилося, мов до бiлого розжарений метал, стрiльчасте крило корабля, а навколо – цiлковита пiтьма, у тiй темрявi мусило бути повно зiрок, але iх годi було побачити.

Потихеньку зникала вага, ракета виходила на орбiту. Шалений гуркiт двигунiв змiнився на приглушене ревiння, потiм шипiння й урештi зовсiм заглух. Якби не було ременiв безпеки, Флойд сплив би над сидiнням, шлунок намагався це зробити в будь-якому разi. Доктор лише сподiвався, що тi пiгулки, якi йому дали пiвгодини й десять тисяч миль тому, подiють. За свою кар’еру вiн лише раз мав напад космiчноi хвороби i бiльше не хотiв повторень цього стану.

З гучномовця долинув спокiйний i впевнений голос пiлота:

– Будь ласка, дотримуйтеся правил поведiнки в умовах невагомостi. Ми пристикуемося до Космiчноi станцii-1 за сорок п’ять хвилин.

Стюардеса рухалася вузьким коридором праворуч вiд щiльно розташованих сидiнь. У ii ходi була якась легка сповiльненiсть, ii ноги пiднiмалися вiд пiдлоги над силу, наче загрузаючи в чомусь глевкому. Вона трималася бiля яскраво-жовтих смуг липучок, якими були вкритi уся пiдлога й стеля. Пiдлога й пiдошви ii сандалiй мали мiрiади крихiтних гачкiв, якi зчiплялися разом, наче реп’яхи. Цей трюк iз ходiнням у повнiй невагомостi дуже пiдбадьорював дезорiентованих пасажирiв.

– Докторе Флойд, чи не бажаете чаю або кави? – гречно запитала стюардеса.

– Нi, дякую, – усмiхнувся пасажир. Вiн завжди почувався як немовля, коли доводилося смоктати напоi з тих пластикових пляшечок.

Стюардеса все ще нерiшуче стояла бiля нього, коли вiн вiдiмкнув валiзу й приготувався дiстати папери.

– Докторе Флойд, можу я вас дещо спитати?

– Звичайно, – вiдповiв той, поглянувши на дiвчину поверх окулярiв.

– Мiй наречений – геолог на «Клавiусi», – промовила мiс Сiммонс, обережно добираючи слова, – i вже тиждень вiд нього жодноi звiстки.

– Дуже шкода, можливо, вiн не на базi й не може вийти на зв’язок.

Стюардеса похитала головою:

– Вiн завше попереджае мене, коли йому доводиться надовго йти в експедицii. Можете собi уявити, як я хвилююся. Усi цi чутки… Це правда, що на Мiсяцi епiдемiя?

– Якщо це так, то немае причин для хвилювання. Пам’ятаете, у дев’яносто восьмому був карантин через мутований вiрус грипу. Багато людей перехворiли, але нiхто не помер. І це справдi все, що я можу сказати, – Флойд рiшуче завершив розмову.

Мiс Сiммонс приемно усмiхнулася й випросталася:

– Дякую вам, докторе. Вибачте, що потурбувала.

– Не переймайтеся, – галантно, але не надто уважно вiдповiв вiн. А потiм заглибився в нескiнченнi технiчнi звiти, якi, як завжди, вiдклав на останню хвилину.

Коли Флойд прибуде на Мiсяць, то навряд чи матиме час читати.




Роздiл 8. Зустрiч на орбiтi


Пiвгодини по тому пiлот оголосив:

– Сiдаемо через десять хвилин. Будь ласка, перевiрте своi паски безпеки.

Флойд послухався й прибрав папери. Читати пiд час космiчного жонглювання, яке буде впродовж останнiх трьохсот миль, значить напрошуватися на неприемностi; краще вже заплющити очi й розслабитися, поки корабель штовхатимуть уперед-назад короткими iмпульсами ракетноi тяги.

За кiлька хвилин вiн помiтив першi вiдблиски Космiчноi станцii-1 лише в кiлькох милях вiд корабля. Сонячне свiтло виблискувало й iскрилося на вiдполiрованiй поверхнi диска, що мав три сотнi ярдiв у дiаметрi й повiльно обертався. Недалеко на тiй самiй орбiтi дрейфував космiчний корабель «Тiтов-V», а поруч iз ним майже круглий «Арiес-1В», космiчний вiл для найтяжчоi роботи, що з одного боку мав чотири короткi нiжки – амортизатори для примiсячення.

Космiчний корабель «Орiон ІІІ» заходив на посадку з вищоi орбiти, тут вiдкривався захопливий вид на Землю, що майорiла позаду станцii. З висоти двохсот миль Флойд мiг бачити бiльшу частину Африканського континенту й Атлантичний океан. І хоч Землю значною мiрою вкривали хмари, вiн мiг розгледiти блакитно-зеленi обриси Золотого Берега.

Центральна вiсь Космiчноi станцii з витягнутими приймачами повiльно пiдпливала до них. На вiдмiну вiд апарата, з якого вона висунулася, вiсь не оберталася чи, точнiше, оберталася в протилежному напрямку зi швидкiстю, що дорiвнювала швидкостi обертання станцii. Завдяки цьому корабель, що прибував, мiг уникнути обертання, яке е вельми небажаним пiд час обмiну вантажем чи пасажирами.

М’який поштовх дав знати, що корабель причалив до станцii. Іззовнi почулося шкряботiння об метал, потiм коротке шипiння повiтря – це вирiвнювався тиск. Через кiлька секунд вiдчинився шлюз, i чоловiк, одягнений у легкi штани й сорочку з короткими рукавами – вбрання, що майже стало унiформою робiтникiв станцii, – зайшов до кабiни.

– Радий вас вiтати, докторе Флойд. Я Нiк Мiллер iз Служби охорони станцii. Буду опiкуватися вами до вiдбуття шатла на Мiсяць.

Вони поручкалися, потiм Флойд усмiхнувся стюардесi й сказав:

– Переказуйте капiтановi Тайнесу моi вiтання й подяку за приемну подорож. Можливо, ми ще побачимося на шляху додому.

Дуже обережно – минув уже рiк вiдтодi, коли вiн востанне був у невагомостi, i мае минути якийсь час перед тим, як вiн вiдновить своi навички поводження в космосi, – Флойд руками протягнув себе крiзь шлюз у велику цилiндричну камеру на осi космiчноi станцii. Камера являла собою кiмнату, повнiстю оббиту м’якими матами, у стiнах якоi вбудовано ручки, Флойд мiцно схопився за одну з них, у цей час уся камера почала обертатися, доки ii обертання не вирiвнялося з обертанням станцii.

По тому, як гравiтацiя слабкими невидимими пальцями захоплювала Флойда, його повiльно вiдносило в бiк круговоi стiни. Тепер Флойд уже стояв на тому, що стало викривленою пiдлогою, ледь помiтно розгойдуючись, як паросток водоростi у хвилях припливу. Вiдцентрова сила станцii заволодiла ним, тут вона ще слабка, але зростатиме, коли прибулий почне рухатися до центру станцii.

Вiд центральноi транзитноi камери Флойд летiв слiдом за Мiллером униз звивистими сходами. Спершу його вага була настiльки незначною, що вiн мусив триматися за поручнi. Та коли вони досягли зали для пасажирiв на зовнiшнiй поверхнi великого диска, що обертався, Флойд здобув достатньо ваги й уже мiг рухатися майже нормально.

Із часу його останнього вiзиту залу для пасажирiв трохи переоснастили. Крiм звичайних крiсел, маленьких столикiв, ресторану й пошти, тепер тут iще розташовувалися перукарня, аптека, кiнотеатр i сувенiрна крамниця, у якiй продавали фотографii та слайди мiсячних ландшафтiв i ландшафтiв Землi, шматочки «мiсячникiв», «рейнджерiв» та «сервейорсiв» iз гарантiею справжностi. Вони були охайно запакованi в пластик i космiчно дорогi.

– Може, вам щось принести, поки ми чекаемо? – запитав Мiллер. – Наш рейс за тридцять хвилин.

– Я б не вiдмовився вiд чорноi кави з двома грудочками цукру. І ще хочу зателефонувати на Землю.

– Добре, докторе, я принесу каву, а телефони отут.

Мальовничi будки розташовувалися лише за кiлька ярдiв вiд двох входiв iз табличками «Вiтаемо в секцii США» i «Вiтаемо в секцii Радянського Союзу». Пiд табличками висiли повiдомлення англiйською, росiйською, а ще китайською, французькою, нiмецькою й iспанською мовами:


Будь ласка, приготуйте:



Паспорт

Вiзу

Медичну картку

Дозвiл на перелiт

Декларацiю про багаж iз зазначенням ваги


Приемно, що, пройшовши перевiрку в будь-якому з контрольних пунктiв, пасажири мали змогу знову спiлкуватись одне з одним. Подiл iснував лише з адмiнiстративною метою.

Флойд, перевiривши, чи код Сполучених Штатiв досi залишався 81, набрав свiй дванадцятизначний домашнiй номер, опустив унiверсальну пластикову кредитну картку в спецiальний отвiр, i через тридцять секунд його з’еднали.

Вашингтон iще спить, до свiтанку залишилося кiлька годин, але вiн нiкого не потурбуе. Домогосподарка прослухае повiдомлення з автовiдповiдача, коли прокинеться.

– Мiсс Флеммiнг, це доктор Флойд. Перепрошую за свое несподiване вiдрядження й усi пов’язанi з цим клопоти. Будь ласка, зателефонуйте до офiсу й попросiть забрати мою машину. Сама машина в аеропорту Даллес, а ключi в мiстера Бейлi, старшого спiвробiтника управлiння польотами. Іще одне, потелефонуйте до замiського клубу «Чевi-Чейз» i залиште повiдомлення секретарю. На жаль, я не матиму змоги грати в тенiсному турнiрi на наступних вихiдних. Перепросiть за мене, напевно, вони на мене розраховували. Потiм зателефонуйте «Даунтаун Електронiкс» i скажiть iм, якщо вони не полагодять вiдеофон у моему кабiнетi до середи, то хай зовсiм забирають ту свою бiсову штукенцiю.

Вiн зробив паузу, щоб вiдсапнути й подумати, якi ще нагальнi проблеми та критичнi ситуацii можуть виринути за його вiдсутностi в найближчi днi.

– Якщо у вас залишиться мало готiвки, зв’яжiться з офiсом, вони можуть пересилати менi термiновi повiдомлення, але, можливо, я буду надто зайнятий i не зможу вiдповiдати. Перекажiть дiтям, я iх люблю й повернуся, щойно зможу. О чорт, тут дехто, кого я не хотiв би нинi зустрiти… Якщо зможу, потелефоную з Мiсяця. До побачення.

Флойд спробував непомiтно вислизнути з кабiнки, але було вже надто пiзно, його помiтили. Через радянський прохiд просто на нього йшов доктор Дмитрiй Мойсейович iз Академii наук СРСР.

Дмитрiй – один iз найкращих друзiв Флойда, i саме тому зараз вiн не хотiв iз ним розмовляти.




Роздiл 9. Мiсячний шатл


Росiйський астроном – високий стрункий блондин, з аж таким молодим обличчям, що, дивлячись на нього, нiхто не визначив би його справжнiй вiк – п’ятдесят п’ять рокiв, десять iз яких вiн витратив на будiвництво гiгантськоi радiообсерваторii на вiддаленiй дiлянцi Мiсяця, де двi тисячi миль твердих порiд захищали його творiння вiд електронного шуму Землi.

– Ну, Гейвуде, – сказав вiн, мiцно потискаючи руку друговi, – всесвiт справдi затiсний. Як ти поживаеш? Як дiтки?

– Усе добре, – привiтно, але дещо розгублено вiдповiв Флойд. – Ми часто згадуемо ту прекрасну вiдпустку в тебе минулого лiта.

Флойд шкодував, що вiн не може сказати це бiльш щиро, адже iм справдi сподобалася торiшня тижнева вiдпустка в Одесi разом iз Дмитрiем протягом одного з його вiзитiв на Землю.

– Я так розумiю, ти на Мiсяць? – поцiкавився Дмитрiй.

– Е, так, мiй корабель вiдбувае через пiвгодини, – вiдповiв Флойд. – Ти знаеш мiстера Мiллера?

Офiцер, який досi шанобливо стояв на вiддалi, тримаючи пластикову чашку кави, пiдiйшов ближче.

– Звичайно, ми знайомi. Проте облиште каву, мiстере Мiллер. Це останнiй шанс доктора Флойда на цивiлiзовану випивку, тож не марнуймо його. Я наполягаю.

Вони рушили за Дмитрiем з основноi зали в секцiю спостереження, i незабаром усi сидiли за столиком при тьмяному свiтлi, спостерiгаючи рухливу панораму зiрок. Космiчна станцiя-1 оберталася раз на хвилину, i це повiльне обертання продукувало силу тяжiння, близьку до мiсячноi. Це, за результатами дослiджень, е найкращий компромiс мiж земною силою тяжiння й браком тяжiння взагалi, крiм того, пасажири, якi летiли на Мiсяць, мали нагоду трохи аклiматизуватися до нових умов.

Іззовнi майже непомiтних вiкон у космiчнiй тишi проходили парадом Земля й зiрки.

Уздовш цей бiк станцii був нахилений вiд Сонця, позаяк iнакше визирнути в космос було б неможливо, бо надто яскраве свiтло спалило б залу. Навiть тепер у свiтлi Землi, що займала пiвнебокраю, потонуло все, крiм найяскравiших зiрок.

Одначе Земля згасла, коли станцiя повернулася до нiчноi частини планети, за кiлька хвилин вона перетворилася на величезний темний диск, усiяний вогнями мiст. Тепер небо належало зiркам.

– А зараз, – промовив Дмитрiй, швидко спорожнивши свою першу порцiю та бавлячись iз другим келишком, – скажи менi, що там за епiдемiя в секторi Сполучених Штатiв? Я хотiв туди потрапити, але менi вiдповiли: «Не можна, професоре, нам дуже шкода, але зараз суворий карантин, поки не буде подальших вказiвок». Я натискав на всi важелi, але без результату. А тепер ти менi скажи, що сталося?

– На жаль, ми тримаемо карантин пiд наглядом.

Флойд приречено подумав: «О нi, тiльки не знову. Швидше б опинитися в шатлi, що прямуе на Мiсяць».

– Карантин – це лише застережний захiд, – сказав вiн, пильно добираючи слова. – Ми навiть не певнi, що вiн справдi потрiбен, але не хочемо ризикувати.

– Але яка хвороба? Якi ii симптоми? Чи не може вона бути iнопланетного походження? Можливо, вам потрiбна допомога наших медикiв?

– Вибач, Дмитрiю, та в нас наказ нiчого не розповiдати. Дякую за пропозицiю, але ми тримаемо ситуацiю пiд контролем.

– Гмм, – скептично буркнув Мойсейович. Було зрозумiло, що цi слова його не переконали, – дуже дивно, що тебе, астронома, посилають на Мiсяць для контролю за епiдемiею.

– Я колишнiй астроном, уже минули роки вiдтодi, як я проводив справжнi дослiдження. Тепер я науковий спецiалiст, а це означае, що я не знаю нiчого про все на свiтi.

– Тодi що таке, на твою думку, МАТ-1?

Здавалося, Мiллер зараз удавиться своiм напоем, але Флойд був стриманiшим. Вiн подивився своему друговi просто в очi й спокiйно вiдповiв:

– МАТ-1? Якесь дивне скорочення. Де ти його почув?

– Нiде, забудь про це, – промовив росiянин. – Тобi я вiрю, ти ж не можеш мене дурити. Але якщо ви вплуталися в щось, iз чим не зможете впоратися, сподiваюсь, не тягнутимете доти, аж доки волати про допомогу буде запiзно.

Мiллер стурбовано глипнув на годинник:

– Докторе Флойд, через п’ять хвилин посадка, – повiдомив вiн. – Думаю, нам слiд поквапитись.

Знаючи, що до посадки ще добрi двадцять хвилин, Флойд хутко пiдвiвся. Занадто хутко, вiн навiть забув про силу тяжiння один до шести. Йому довелося схопитися за стiл, щоб не злетiти.

– Було дуже приемно зустрiтися з тобою, Дмитрiю, – хапливо промовив вiн, – бажаю тобi приемноi подорожi на Землю. Тiльки-но повернусь, я тобi подзвоню.

Коли вони залишили залу очiкування й попрямували до перевiрочного пункту Сполучених Штатiв, Флойд зазначив:

– Х-хух, ледь вивернувся! Дякую, що врятували мене.

– Знаете, докторе, – вiдповiв офiцер служби безпеки, – я сподiваюся, вiн не мае рацii.

– Рацii щодо чого?

– Що ми вплуталися в щось, iз чим не зможемо впоратись.

– Саме це, – iз притиском вiдповiв Флойд, – я й збираюся з’ясувати.

Через сорок п’ять хвилин ракета «Арiес-1» покинула станцiю, прямуючи на Мiсяць. Їi вiдлiт зi станцii мав обмаль спiльного з вiдльотом iз Землi, не було нi шаленого реву двигунiв, анi потужних стрибкiв, лише майже нечутний, далекий свист, коли плазмовi реактивнi двигуни малоi тяги скерували своi наелектризованi потоки в космос. М’який поштовх тривав трохи бiльше як п’ятнадцять хвилин, а незначне прискорення не могло б нiкому завадити рухатися кабiною. Проте коли прискорення завершилося, корабель уже не був зв’язаний iз Землею, хоча на станцii ще перебував. Вiн перемiг силу тяжiння й тепер перетворився на вiльну й незалежну планету, що оберталася навколо Сонця по своiй орбiтi.

Кабiна, у якiй Флойд тепер летiв сам, була розрахована на тридцятьох пасажирiв. Дивний i покинутий вигляд мали порожнi сидiння навколо, некомфортно раптово стати об’ектом неподiльноi уваги стюарда й стюардес, це не згадуючи пiлота, другого пiлота й двох бортiнженерiв. Флойд сумнiвався, що хоч одна людина в iсторii мала такий ексклюзивний сервiс, i навряд чи хтось iще матиме його в майбутньому. Доктор пригадав цинiчний вислiв одного з не дуже шанованих понтифiкiв: «Тепер ми здобули папство, так насолоджуймося ним». Що ж, вiн буде насолоджуватися цiею мандрiвкою й ейфорiею вiд невагомостi. Позбувшись ваги, Флойд принаймнi на деякий час позбувся всiх своiх клопотiв. Хтось колись казав, що в космосi ти можеш бути нажаханим, спантеличеним, але не стурбованим. Це абсолютна правда.

Персонал, здавалося, заповзявся годувати свого единого пасажира всi 25 годин подорожi, йому постiйно доводилося вiдмовлятися вiд непроханоi iжi. Незважаючи на поганi передчуття перших астронавтiв, iда в станi цiлковитоi невагомостi не являла собою жодних проблем. Вiн сидiв за звичайним столом, до якого тарiлки крiпились, як на корабях пiд час хитавицi. До всiх страв додавалося щось липке, тож вони не спливали й не плавали кабiною. Вiдбивна приклеювалася до тарiлки грубим шаром липкого соусу, а салат – не менш липким наповнювачем. Якщо знати всi нюанси, то лише кiлька страв могли в цiй ситуацii бути небезпечними – гарячi супи й надмiрно розсипчастi тiстечка. Напоi – то, звичайно, iнша справа, усi рiдини просто подавали в спецiальних пластикових пляшках.

Цiле поколiння героiчних, але все ж неоспiваних добровольцiв переймалося тим, щоб дизайн убиральнi можна було вважати за бiльш-менш надiйний. Флойд дослiдив ii обладнання, щойно розпочалося вiльне падiння. Вiн опинився в маленькiй кабiнцi з усiма пристосуваннями звичайного туалету в лiтаках, але пiдсвiченiй рiзким, неприемним для ока червоним свiтлом. Посеред кiмнати висiло оголошення: ВАЖЛИВО! ПРОЧИТАЙТЕ ЦЮ ІНСТРУКЦІЮ ЗАРАДИ ВЛАСНОЇ БЕЗПЕКИ!

Флойд присiв (доводилося робити це, незважаючи на невагомiсть) i перечитав iнструкцiю кiлька разiв. Упевнившись, що нiчого не змiнилося з часу його останньоi подорожi, вiн натиснув кнопку СТАРТ.

Пiд рукою заджеркотiв електричний моторчик, i Флойд вiдчув, що рухаеться. Вiн заплющив очi, як радила iнструкцiя, та почав чекати. Через хвилину тенькнув дзвоник, i вiн роззирнувся.

Зараз ядуче червоне свiтло змiнилося на заспокiйливе рожево-бiле, але, що важливiше, на нього знову дiяла сила тяжiння. Тiльки тьмянi вiбрацii показували, що це штучна сила тяжiння, викликана обертанням туалетноi кабiнки. Флойд узяв шматок мила, кинув додолу й кiлька секунд спостерiгав його повiльне падiння; вiн розрахував, що центрифуга породжувала чверть вiд звичайноi сили тяжiння. Такоi гравiтацii достатньо, щоб не боятися, що щось пiде не туди, куди треба, принаймнi там, де це справдi е важливим.

Флойд натиснув кнопку ЗУПИНКА ДЛЯ ВИХОДУ й знову заплющив очi. Вага повiльно спадала, бо припинялось обертання кабiнки; дзвоник двiчi тенькнув, i знову загорiлося ядуче червоне свiтло. Пiсля цього дверi зафiксувалися саме в такiй позицii, щоб вiн мiг ковзнути в салон, де швидко причепився пiдошвами до килима. Невагомiсть уже давно не дивувала й не захоплювала Флойда, тож вiн радiв, що капцi «Велкро» дозволяли пересуватися пiдлогою майже звичайно.

У салонi шатла передбачалося багато рiзноманiтних занять на дозвiллi. По-перше, можна було просто сидiти й читати. Коли Флойд утомився вiд офiцiйних доповiдей, меморандумiв i протоколiв, вiн увiмкнув свiй планшет формату А4 в iнформацiйну мережу судна й послав запит на останнi новини з Землi. Одну за одною вiн переглядав найважливiшi газети рiдноi планети. Коди найвiдомiших iз них вiн знав напам’ять, тож вiн мiг не звiрятися зi списком на зворотному боцi планшета. Увiмкнувши на дисплеi короткочасну пам’ять, Флойд вiдкривав першу сторiнку газети, швидко передивлявся заголовки й зазначав статтi, якi його цiкавили. Кожна зi статей мала свое двозначне посилання. Натиснувши цей прямокутник завбiльшки iз поштову марку, iх можна було розширити до повноекранного режиму й читати статтю в зручному форматi. Завершивши читати, читач повертався до цiлоi сторiнки й вибирав iще статтi для детального ознайомлення.

Флойд iнколи мiркував, чи цей планшет i тi фантастичнi технологii, якi уможливили його появу, – це останне слово в людському прагненнi полiпшити комунiкацii. Ось вiн, закинутий далеко в космос, вiдлiтае вiд Землi зi швидкiстю в тисячi миль на годину, але за кiлька мiлiсекунд може переглянути заголовок будь-якоi газети. (Хоч саме слово «газета» – анахронiзм у добу електронних технологiй.) Тексти автоматично оновлювалися щогодини, якщо читати пресу лишень англiйською мовою, можна змарнувати цiле життя, поглинаючи iнформацiю, що постiйним потоком линула з новинарних супутникiв.

Важко собi уявити, як таку систему можна полiпшити, але рано чи пiзно, гадав Флойд, i ii час мине, а пристрiй замiнить щось так само неймовiрне, як оцей планшет мав здаватися Какстону й Гутенбергу.[2 - Першi друкарi.]

Перегляд електронних заголовкiв породжував iще одну думку. Чим дивовижнiшою ставала сама комунiкацiя, тим, здавалося, тривiальнiшим, позбавленим смаку й гнiтючiшим ставав ii змiст. Нещаснi випадки, злочини, природнi чи створенi людиною хвороби, загрози конфлiктiв, похмурi редакцiйнi передбачення – саме на цю вiсь, здаеться, намотувалися мiльйони слiв, розпорошенi в ефiрi. Але все-таки Флойду iнколи здавалося, що навiть це не так уже й погано; газети Утопii, вирiшив вiн чимало рокiв тому, були б жахливо нудними.

Час вiд часу капiтан та iншi члени команди заходили до салону, щоб обмiнятися кiлькома словами зi своiм единим пасажиром. Вони сприймали його з благоговiнням, i, без сумнiву, iм кортiло дiзнатися бодай щось про його мiсiю, однак, на щастя, члени екiпажу були надто вихованi, щоб розпитувати чи хоча б натякати на свою цiкавiсть.

Здавалося, вiльно в його присутностi почуваеться лише мiнiатюрна красуня стюардеса. Ця дiвчина розповiла Флойду, що сама родом iз Балi. Вона внесла в атмосферу польоту якусь грацiю й загадку, властивi цьому досi не зовсiм зiпсованому острову. Одним iз найдивнiших i найчарiвнiших спогадiв Флойда про перелiт стала ii демонстрацiя деяких рухiв класичного балiйського танцю в умовах невагомостi на тлi блакитно-зеленого серпа Землi.

Пiд час польоту був передбачений час на сон, коли головне свiтло в салонi вимикалося. Флойд пристебнув своi руки й ноги еластичними ременями, якi завадили б йому поплисти кiмнатою. Здавалося, спати тут незручно, але за вiдсутностi сили тяжiння жорстке сидiння здалося йому зручнiшим, анiж найм’якiшi перини на Землi.

Прив’язавшись, Флойд доволi швидко задрiмав, але одного разу прокинувся. Сонний, вiн не розумiв, де перебувае; дивне оточення збивало з пантелику. На якусь мить чоловiк подумав, що потрапив усередину китайського лiхтарика, тьмяне свiтло вiд стiн салону викликало таке враження. Потiм вiн твердо сказав собi: «Спи, хлопче. Це звичайний мiсячний шатл». І це подiяло.

Коли Флойд прокинувся, Мiсяць займав уже половину неба, а посадковi маневри мали от-от розпочатися. Широка дуга вiкон у секцii пасажирiв тепер розвернулася в напрямку вiдкритого космосу, тож для зручнiшого спостереження за примiсяченням вiн перейшов у контрольну кабiну. Тут на екранi можна було бачити фiнальнi стадii спуску.

Наближалися мiсячнi гори. Вони навiть приблизно не нагадували земнi. Тi вкрито слiпучими шапками снiгу, щiльною рослиннiстю, мiнливими коронами хмар. Однак дивовижнi контрасти свiтла й тiнi надавали мiсячним горам iхньоi власноi неповторноi краси. Закони земноi естетики тут не дiяли, цей свiт формували iншi сили, нiж на юнiй зеленiй планетi з ii Льодовиковими перiодами, з морями, що постають i зникають, iз гiрськими кряжами, що до свiтанку розчиняються, мов туман. Тут же вiдбувалося щось незбагненне для життя, але не смерть, бо смерть – це щось протилежне до живого, а Мiсяць до сьогоднi життя не знав.

Знижуючись, корабель тримався майже точно над лiнiею, що вiдокремлювала нiч вiд дня, просто пiд нею панував хаос колючих тiней, окремi гiрськi пiки ловили перше промiння повiльного мiсячного свiтанку. Хоч як сприяла електронiка, та це невдале мiсце для посадки. Корабель повiльно вiдпливав звiдти до нiчного боку Мiсяця.

Коли очi звикли до притлумленого свiтла, Флойд побачив, що нiчна частина Мiсяця теж не повнiстю темна. Їi заливало примарне сяйво, в якому, однак, можна розрiзнити гори й долини. Це Земля, гiгантський мiсяць для Мiсяця, затоплювала поверхню своiм сяйвом.

На панелi пiлота, на радарах, блимали вогники, на екранi комп’ютера висвiчувалися й зникали цифри, то йшов вiдлiк вiдстанi до Мiсяця. Вони були ще за тисячу миль вiд мiсячноi поверхнi, як повернулася вага, бо реактивнi двигуни почали свое м’яке, але постiйне гальмування. Мiсяць повiльно збiльшувався, заполонивши собою все небо, сонце ховалося за обрiем, тепер було видно лише гiгантський мiсячний кратер. Шатл опускався до його центральних пiкiв, i несподiвано Флойд помiтив, що бiля одного з пiкiв ритмiчно спалахувало яскраве свiтло. Схоже на радiомаяк у земному аеропорту. Флойд придивився до цього свiтла, i йому перехопило дух. Значить, люди створили на Мiсяцi ще одну свою фортецю.

Тепер кратер уже так розрiсся, що його межi зникли за обрiем, а дрiбнi кратери, розкиданi по його поверхнi, почали виявляти свiй справжнiй розмiр. Деякi з них, що здавалися крихiтними з космосу, мали милi в дiаметрi й могли легко поглинути цiлi земнi мiста.

Пiд автоматичним контролем шатл сповзав iз зоряного неба до безплiдного ландшафту, залитого свiтлом великого пiвмiсяця Землi. Тодi, перекриваючи свист реактивних двигунiв i сигнали електронiки, у кабiнi почувся голос.

– Говорить пункт керування польотами «Клавiус». Спецрейс № 14, посадка минае нормально. Будь ласка, перевiрте посадковий пристрiй, тиск у гiдравлiчнiй системi, готовнiсть амортизацiйноi подушки.

Пiлот натиснув якiсь перемикачi, засвiтилися зеленi лампочки, i вiн вiдповiв:

– Є. Посадковий пристрiй, тиск у гiдравлiчнiй системi, амортизацiйна подушка. Усе гаразд.

– Прийнято, – вiдповiли з Мiсяця, далi посадка минала без зайвих слiв. Хоч i було ще багато приводiв для перемовин, усi цi «розмови» вели мiж собою машини, посилаючи одна однiй бiнарнi iмпульси в тисячi разiв швидше, нiж iхнi повiльнi винахiдники могли спiлкуватися.

Деякi з гiрських шпилiв уже височiли над шатлом, тепер до землi лишалися сотнi метрiв; маяк, мов провiдна зiрка, миготiв над комплексом будiвель i чудернацьких транспортних засобiв. На фiнальнiй стадii посадки двигуни, здавалося, почали вигравати якусь дивну мелодiю: вони то вмикалися, то вимикалися, виконуючи останне регулювання тяги.

Зненацька хмара куряви поглинула все навколо, реактивнi двигуни фаркнули востанне, шатл легко гойднувся, немов шлюпка, повз яку проходить невелика хвиля. Минуло кiлька хвилин, поки Флойд осягнув тишу довкола й слабку силу тяжiння, що потягнула його додолу.

Трохи бiльше нiж за добу вiн здiйснив перелiт, про який люди мрiяли двi тисячi рокiв. Пiсля звичайноi нинi подорожi доктор Флойд приземлився на Мiсяцi.




Роздiл 10. База «Клавiус»


Кратер Клавiус мае сто п’ятдесят миль у дiаметрi, це другий найбiльший кратер на видимiй поверхнi Мiсяця, що розташовуеться в Пiвденному нагiр’i. Вiн дуже стародавнiй, вiки вулканiчноi дiяльностi й постiйне бомбардування метеоритами з космосу розширили стiни кратера й зрешетили його дно. Ось уже пiвмiльярда рокiв, що минули вiд часiв кратероутворення, коли уламки з поясу астероiдiв сипалися на твердi планети, найближчi до Сонця, цей кратер перебував у спокоi.

Тепер на його поверхнi з’явилися новi конструкцii, тут Людина встановила свiй перший плацдарм на Мiсяцi. База «Клавiус» у разi якоiсь надзвичайноi ситуацii була цiлком самодостатньою. Усi життево необхiднi матерiали виробляли з мiсцевих геологiчних порiд пiсля того, як iх розбивали, розтоплювали й пiддавали хiмiчнiй обробцi. Водень, кисень, вуглець, азот, фосфор – усi цi й бiльшiсть iнших хiмiчних елементiв можна знайти всерединi Мiсяця, якщо тiльки знати, де шукати.

База була замкненою системою, вона, неначе маленька модель Землi, що переробляла всi залишки своеi життедiяльностi. Атмосфера очищалася в «теплицях» – величезних круглих кiмнатах простiсiнько пiд поверхнею Мiсяця. Пiд яскравими лампами вночi й фiльтрованими сонячними променями вдень у теплому вологому середовищi росли акри невисоких зелених рослин. Вони були вислiдом спецiальних генних мутацiй, спроектованi з особливою метою – наповнювати повiтря киснем i додатково давати iжу.

Іншу iжу отримували за допомогою хiмiчних процесiв або завдяки переробцi водоростей. Хоч пiниста зелень у пластикових тубах навряд чи привернула б увагу справжнього гурмана, бiохiмiки перетворювали ii на вiдбивнi й стейки, якi вiд справжнiх могли б вiдрiзнити тiльки експерти.

Тисяча сто чоловiкiв i шiстсот жiнок, усi висококвалiфiкованi науковцi й технiки, формували персонал бази. Вони проходили суворий вiдбiр перед тим, як залишити Землю. Дарма що мiсячне життя зараз було вiльне вiд труднощiв, незручностей i небезпек, якi траплялися ранiше, воно досi гнiтило психологiчно й категорично не годилося людям, якi страждають на будь-яку форму клаустрофобii. Оскiльки процес побудови примiщень iз суцiльного кавалка застиглоi лави був i тривалим, i дорогим, стандартна кiмната на одну особу мала тут лише два метри завширшки, три – завдовжки й два з половиною заввишки.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24078986&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тварина, схожа на слона, що жила на Землi приблизно 20 млн рокiв тому. – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.




2


Першi друкарi.