Безбарвний Цкуру Тадзакi та роки його прощi
Харукi Муракамi


Харукi Муракамi – найвiдомiший сучасний японський письменник. Його твори видано мiльйонними накладами у 50 краiнах свiту. Сьогоднi, вiдзначений великою кiлькiстю лiтературних нагород, письменник входить до сотнi найвпливовiших людей свiту за версiею журналу Time. Роман «Безбарвний Цкуру Тадзакi та роки його прощi» критики вважають одним з найкращих у його творчостi. Продовження на новому творчому витку теми «Норвезького лiсу», цей роман-«виховання» лише за перший мiсяць продажiв у Японii розiйшовся накладом у мiльйон примiрникiв i одразу став свiтовим бестселером.

Вони були натхненнi та яскравi, що вiдбивалося навiть у iхнiх iменах. Розумник Червоний, який надихав усiх на перемогу. Синiй – капiтан команди з регбi, що вчив не перейматися поразками. Сором’язлива пiанiстка Бiла – красуня з обличчям японськоi ляльки. Чорна – iронiчна комедiантка-iнтелектуалка. І невиразноi барви Цкуру. П’ятеро шкiльних друзiв – мов п’ять пальцiв однiеi руки. Серед них головний герой почувався щасливим. Адже вiн мав мрiю. Та одного дня без пояснення причин друзi викреслили Цкуру зi свого життя…

Шiстнадцять рокiв вiн будував залiзничнi станцii для iнших, бо на тiй единiй, у рiдному мiстi, його бiльше нiхто не чекав. Тепер вiн знайде iх, аби нарештi загоiти рану, що досi болить, аби завершити свою прощу, заповнити порожнечу всерединi, змести пiсок з руiн дружби. Аби дiзнатися, що ж трапилося 16 рокiв тому…





Харукi Муракамi

Безбарвний Цкуру Тадзакi та роки його прощi





1


Із липня до сiчня того навчального року другокурсник Цкуру Тадзакi жив, не маючи в думках нiчого iншого, крiм смертi. Десь тодi йому виповнилося двадцять, але власне повнолiття не стало для нього подiею, що мала б якусь важливiсть. Пiти з життя – ось що видавалося йому в тi днi найприроднiшим i найпослiдовнiшим учинком. Цкуру досi i сам до пуття не розумiе, чому вiн тодi так i не зробив останнього кроку. Адже переступити порiг мiж життям i смертю в ту пору для нього було легше, нiж випити сире яйце.

Вiн не вчинив спроби самогубства, мабуть, лише з однiеi причини: потреба вмерти була такою безпосередньою i сильною, що хлопцевi просто не наверталися конкретнi думки про те, як саме розпрощатися з життям. Брак конкретики був тут радше другорядним питанням. Якби тодi на вiдстанi простягнутоi руки з’явилися дверi, за якими б чекала смерть, то вiн вiдчинив би iх без вагання. Глибоко не задумуючись, наче продовжуючи свое буденне iснування. Однак, на щастя чи нещастя, таких дверей знайти поблизу йому не вдалося.

Цкуру часто думае про те, що, може, краще було б, якби вiн тодi вмер. Адже не iснувало би свiту, в якому вiн тепер живе. І це видаеться йому заманливою думкою: свiту, в якому вiн е зараз, не було б, а те, що вважають реальнiстю, перестало б нею бути. Тож позаяк вiн перестав би iснувати для свiту, свiт перестав би iснувати i для нього.

Але, правду кажучи, разом iз тим Цкуру також не може збагнути до кiнця причини, яка тодi змусила його впритул наблизитися до смертi. Навiть якщо i був конкретний привiд, то чому бажання вмерти стало таким сильним, що огортало його впродовж майже пiвроку? Так, «огортало» – дуже влучно сказано. Як, потрапивши у черево велетенського кита, животiв у ньому персонаж зi Святого Письма, так само Цкуру провалився у нутро смертi i перебував у ii темнiй застоянiй порожнечi, втративши лiк часу.

Вiн жив, як лунатик або навiть мрець, котрий ще не усвiдомив, що вже неживий. Зранку прокидався, чистив зуби, одягав те, що потрапляло пiд руку, сiдав у мiську електричку i iхав до унiверситету, де конспектував у зошит лекцii. Як зненацька захоплена буревiем людина намагаеться вхопитися за стовп вуличного лiхтаря, так само i вiн просто жив за тим розкладом, який бачив перед собою. Якщо не було необхiдностi – нi з ким не розмовляв, а повернувшись до своеi порожньоi кiмнати, сiдав на пiдлогу i, спершись до стiни, думав про смерть або про те, що йому бракуе життя. Перед ним широко розгорталася темна безодня, що вела прямiсiнько до серцевини земноi кулi. Вiн бачив, як там вируе важкими хмарами небуття, i чув, як на вуха навалюеться мертва тиша.

А коли не думав про смерть, то взагалi не думав. Це було зовсiм не важко – не думати. Вiн не читав газет, не слухав музики, навiть не вiдчував статевого потягу. Те, що вiдбувалося у свiтi, не мало для нього жодного значення. Коли втомлювався вiд сидiння в кiмнатi, то виходив i бродив околицями. Чи iшов до залiзничноi станцii, сiдав на лавку та проводжав поглядом потяги, що без кiнця прибували i вiд’iжджали.

Цкуру щоранку ставав пiд душ, ретельно мив голову. Двiчi на тиждень влаштовував прання. Чистота також була своерiдним стовпом, за який вiн тримався. Випрати, викупатися, почистити зуби. Вiн майже не звертав уваги на харчування. Обiдав у студентськiй iдальнi, а далi iв абияк. Коли вiдчував голод, то купував у найближчiй крамницi яблука або якусь городину i гриз. Чи iв хлiб, запиваючи молоком iз паперового пакета. Коли наставала пора спати, то, наче лiки, наливав у невеликий келих вiскi i випивав. На щастя, цього було цiлком достатньо, аби перенести його у свiт сну. Тодiшньому йому нiчого не снилося. Навiть якщо i були якiсь сновидiння, то, ледь з’явившись, вони одразу скочувалися гладесеньким схилом непевноi свiдомостi i падали у небуття.



Те, що пiдштовхнуло Цкуру до такого сильного бажання вмерти, е очевидним. Його четверо близьких друзiв, з котрими вiн вiддавна щиро товаришував, якось заявили йому, що не хочуть бiльше нi бачити, нi чути його. Отак несподiвано i рiшуче, без жодного натяку на можливiсть дiйти згоди. При цьому вони нiяк не пояснили, що ж зумовило таке суворе рiшення. А спитати вiн не наважився.

Це були його шкiльнi друзi. На той час Цкуру навчався в Токiо i вже не жив у рiдному мiстi. Тож таке вигнання з iхнього товариства не мало б перерости у щоденнi страждання. Адже вiн не мiг випадково зустрiти iх на вулицi, а вiдтак почуватися нiяково. Але так було лише в теорii. На великiй вiддалi бiль, який вiдчував хлопець, навпаки, розростався i загострювався. Якась гiгантська катеринка нещадно тягла до нього кiлькасоткiлометровими трубами самоту та вiдчуженiсть. Незважаючи на пору доби, натужавiлим кабелем надходили повiдомлення, якi складно було розiбрати. Змiнюючи силу та iнтенсивнiсть, його вуха рiзав уривчастий шум, подiбний на свист буревiю, що гуляе мiж деревами…

Усi п’ятеро ходили до одного класу державного лiцею у передмiстi Нагоi.[1 - Головне мiсто префектури Айчi, трете за величиною мiсто в Японii. (Тут i далi прим. перекл.)] Трое хлопцiв i двое дiвчат. У першому класi лiцею вони потоваришували завдяки участi у волонтерськiй дiяльностi, i хоча на початку кожного наступного навчального року класи переформовували, дружби школярi не полишали. Волонтерська робота була завданням з основ суспiльства на лiтнi канiкули, однак пiсля закiнчення визначеного термiну лiцеiсти iз власноi волi вирiшили займатися нею далi.

Окрiм цього, у вихiднi вони ходили разом у гори, грали в тенiс, плавали у затоцi пiвострова Чiта бiля Нагоi, а бувало i так, що збиралися в когось удома, щоби пiдготуватися до iспитiв. Або ж (i так траплялося найчастiше) не вибирали якогось особливого мiсця, а, зiбравшись, поринали у захопливi розмови. Нiхто нiколи наперед не визначав, про що дискутуватимуть, однак тем iм не бракувало нiколи.

А загалом iхня зустрiч була випадковою. Рiч у тiм, що лiцеiстам запропонували на вибiр кiлька варiантiв волонтерськоi дiяльностi. Одним iз них була допомога учням початковоi школи (багато з яких вiдмовлялося ходити до школи через психологiчну травму) у надолуженнi програми. Для таких дiтей католицька церква органiзувала позаурочну школу, i з тридцяти п’яти учнiв класу iхнього лiцею цей варiант завдання на лiто вибрали тiльки вони п’ятеро. Згодом у передмiстi органiзували лiтнiй триденний табiр, де волонтери остаточно здружилися з пiдопiчними дiтьми.

Коли у таборi випадала вiльна хвилина, п’ятеро лiцеiстiв обмiнювалися враженнями – i так знайшли одне в одному спiльникiв. Звiряли своi мрii, дiлилися наболiлим. А коли табiр закiнчився, кожен iз них вiдчув, що вiн е саме там, де мае бути, i саме з тими, з ким треба. Кожен iз них потребував iнших чотирьох i вiдчував, що й вiн iм потрiбен, – ось таке вiдчуття гармонii панувало тодi мiж ними. Це було схоже на злиття хiмiчних речовин, яке завдяки доленоснiй випадковостi дало чудовий сплав. Наскiльки ретельно не пiдбирай тi самi речовини, як не готуйся, вдруге такого результату навряд чи вдасться досягти.

Пiсля табору друзi продовжували вiдвiдувати дiтей у вихiднi: пояснювали iм матерiал навчальноi програми, читали книжки, бавилися в рiзнi iгри. А ще стригли на подвiр’i траву, фарбували примiщення, лагодили iграшки. І не припиняли цього робити до закiнчення лiцею – усi два з половиною роки.

Можливо, попервах якесь напруження вiдчувалося через те, що у iхньому товариствi було трое хлопцiв та двое дiвчат. Якби раптом хлопцi та дiвчата утворили пари, то хтось один перестав би пасувати до компанii. Звiсно, ймовiрнiсть цього постiйно нависала над iхнiми головами темною хмаринкою. Однак такого не трапилося, навiть натяку нiколи не було.



Випадковiстю можна назвати i те, що всi вони походили iз сiмей вищого середнього класу нагойського передмiстя. Їхнi батьки належали до поколiння бебi-буму i працювали або за спецiальнiстю, або у великих престижних компанiях. На освiту дiтей грошей нiколи не шкодували. У сiм’ях панувала злагода, принаймнi так видавалося, не було розлучених, матерi не працювали, а займалися хатнiми справами та вихованням дiтей. Загальний рiвень навчання у лiцеi був високим, адже для зарахування туди треба було скласти вступнi iспити. Тож, щодо умов життя, мiж друзями було бiльше спiльного, нiж вiдмiнного.

І ще цiкаво, що, окрiм Цкуру Тадзакi, всi мали додаткову спiльну особливiсть: iхнi прiзвища мiстили назви кольорiв. Хлопцiв звали Акамацу та Оомi, а дiвчат – Шiране та Куроно.[2 - Акамацу означае «червона сосна», Оомi – «сине море», Шiране – «бiлий корiнь (корiння, природа)», Куроно – «чорне поле (природа, природнiсть, елемент, неприрученiсть)».] Лише прiзвище Тадзакi[3 - Тадзакi можна перекласти як «багато мисiв».] не мало жодного «забарвлення». Через це вiд самого початку Цкуру почувався у компанii трiшки не своiм. Безперечно, наявнiсть чи вiдсутнiсть кольору у прiзвищi нiяк не пов’язана з характером людини. Це вiн чудово розумiв. Однак усе ж йому було прикро i, на власний подив, вiн навiть почувався через це зраненим. Четверо iнших одразу почали кликати одне одного барвами: Червоний, Синiй, Бiла, Чорна. А його називали просто Цкуру. Хлопець безлiч разiв усерйоз розмiрковував, як було би добре, якби у його прiзвищi також мiстилася якась барва. Ех, тодi все було би просто iдеально…



Червоний мав ясний розум i дуже добре вчився. У класi у нього були найвищi бали з усiх предметiв, хоча не скидалося на те, щоби вiн просиджував за наукою бiльше, нiж iншi. Проте хлопець анiтрохи не дер носа, навпаки – завжди наголошував на досягненнях однокласникiв, наче йому було незручно за свiй розум. І, як притаманно невисоким людям (до закiнчення лiцею його зрiст не перевищував 160 сантиметрiв), коли вже собi щось постановить, нехай це i дрiбниця, то вiд свого легко не вiдступить. Також його неабияк злостили безглуздi правила й тупi вчителi. І ще вiн страшенно не любив програвати. Пiсля поразки у тенiсному матчi завжди мав кепський настрiй. Не те щоб не вмiв визнавати невдачi, проте у такi митi охоту до спiлкування вiн втрачав. Рештi така вразливiсть здавалася кумедною, i його брали на смiшки. Вiдтак невдовзi Червоний також реготав з усiма. Його батько викладав на економiчному факультетi Нагойського унiверситету.

Синiй був форвардом секцii регбi, а у випускному класi лiцею – капiтаном команди. Хлопчище з нього був нiвроку: широкоплечий, мав могутнi груди, високе чоло, великий рот i широкий нiс. Затятий гравець, iз нього нiколи не сходили рани й подряпини. Синiй не вирiзнявся здiбностями до копiткого навчання, але за добру вдачу його любили ледь не всi. Дивився вiн людям прямо в очi, говорив чiтко i звучно. Вiдразу запам’ятовував людей та iмена, а плiток вiд нього майже не чули. Умiв уважно слухати i гуртувати iнших. Цкуру i зараз пам’ятае, як, зiбравши гравцiв у коло, Синiй налаштовував команду на перемогу.

– Чуете, ми сьогоднi переможемо! – горлав вiн. – Питання лише в тому, як ми цього досягнемо, з яким розривом виграемо. Але ми неодмiнно переможемо! Чуете? Уперед, до перемоги!

– До перемоги! – надривались у вiдповiдь гравцi й розбiгалися полем.

До слова, iхня команда з регбi не була бозна-якою сильною. Сам Синiй грав добре i з розумом, але загальний рiвень команди лiцею залишався посереднiм. Вони неодноразово з трiском програвали потужним командам приватних навчальних закладiв, якi могли дозволити собi платити стипендii, тож збирали талановитих гравцiв iз цiлоi краiни. Пiсля завершення гри Синiй поразкою дуже не переймався. «Важливою е сама воля до перемоги, – часто казав вiн. – У життi неможливо перемагати постiйно. Як е перемоги, так само е i поразки».

– А ще е перенесення матчу через негоду, – зауважувала iронiчно Чорна.

Синiй сумно хитав головою:

– Ти плутаеш регбi з бейсболом i тенiсом. У регбi такого немае.

– Як? Грають навiть у дощ? – дивувалася Бiла. Вона не мала до спорту анi знань, анi iнтересу.

– Так, це правда, – авторитетно встрявав у розмову Червоний. – Як би з неба не лило, матчу не скасовують. Тому щороку чимало гравцiв тоне пiд час змагань.

– Як це жахливо! – казала Бiла.

– Та досить уже верзти казна-що. Це ж жарт такий? – обурювалася Чорна.

– Люди, ми вiдхилилися вiд теми, – зауважував Синiй. – Я хочу сказати, що вмiти програвати – це одна зi складових спортивноi майстерностi.

– А ти, як завжди, не гаеш нагоди ii потренувати, – знову iронiзувала Чорна.

Худа i висока на зрiст, Бiла мала модельну зовнiшнiсть, а ii врода нагадувала риси обличчя давнiх японських ляльок. Іще дiвчина мала чудове довге волосся кольору воронячого крила. Люди на вулицi озиралися, задивляючись на неi. Але виникало враження, що вона якось не знала, що робити зi своею вродою. Серйозна до неймовiрностi, Бiла не любила привертати до себе увагу. Чудово грала на фортепiано, але перед чужими свого вмiння не демонструвала. У тi моменти, коли невтомно вчила дiтей у позаурочнiй школi гри на iнструментi, видавалася надзвичайно щасливою. Такою жвавою i радiсною Цкуру пригадуе ii тiльки там. «Може, деякi дiти i не надаються до звичайного навчання, однак мають музичний хист, тож шкода було б це прогавити», – говорила вона. У позаурочнiй школi було лише напiврозвалене пiанiно. Тодi вп’ятьох вони почали збирати пожертви на новий iнструмент. На лiтнiх канiкулах знайшли тимчасовi пiдробiтки. Ходили також на фабрику iнструментiв iз проханням посприяти у придбаннi. І пiсля тривалих зусиль друзям таки вдалося роздобути справжнiсiнький рояль. Це було навеснi, на початку iхнього вже останнього, третього, року навчання. Про цю шляхетну затiю лiцеiстiв навiть писали у газетах.

Бiла зазвичай говорила мало. Але коли заходила мова про собак чи котiв (а вона страшенно любила тварин), то аж змiнювалась на обличчi i з захопленням поринала у розмову. Сама дiвчина казала, що мрiе стати ветеринаром, але Цкуру не дуже мiг собi уявити, як вона розтинае гострим скальпелем живiт лабрадоровi чи запихае руку в кiнський заднiй прохiд. А таку практику в навчальних закладах ветеринарного профiлю, без сумнiву, доведеться проходити. Їi батько очолював у Нагоi гiнекологiчну клiнiку.

Чорна ж не могла похвалитися надзвичайною вродою. Однак ii життерадiсне обличчя випромiнювало чарiвнiсть. Висока на зрiст, повнява, з шiстнадцяти рокiв у неi вже були величенькi груди. Незалежна, стiйка на вдачу, швидко говорила i думала так само швидко. Гуманiтарнi предмети давалися iй прекрасно, а ось iз математикою i природничими науками були клопоти. Батько Чорноi мав у Нагоi фiрму, що займалася консультуванням iз податкових питань, однак не скидалося, аби донька могла хоч якось стати йому у пригодi. Цкуру часто допомагав iй виконувати домашнi завдання з математики. Говорити з Чорною було цiкаво i захопливо, бо вона хоч i любила поглузувати, однак володiла iскрометним почуттям гумору. Завзята книгоманка, ii повсякчас можна було побачити з книжкою у руцi.

Дiвчата добре зналися ще до утворення бiльшоi компанii, бо у середнiй школi навчалися в одному класi. Бачити iх поряд – це було яскраве видовище. Сором’язлива мисткиня неймовiрноi вроди й iронiчна комедiантка-iнтелектуалка. Незвичне i привабне поеднання.

Якщо так аналiзувати, то лише Цкуру Тадзакi з-посеред усiх друзiв нiчим особливим не вирiзнявся. Вчився непогано, але не найкраще. Наука його не вабила, однак завжди уважно слухав учителя на уроцi, не забував наперед переглядати навчальну програму i повторювати засвоений матерiал. Така звичка виникла у нього ще змалку. Так само, як i звичка обов’язково мити руки перед iдою i чистити зуби пiсля. Тож попри те, що вiн не вчився настiльки добре, аби це зауважували iншi, без зусиль отримував прохiднi бали з усiх предметiв. Батьки також не завантажували хлопця репетиторами i не чiплялися до оцiнок, якщо на те не було вагомоi пiдстави.

Не можна сказати, що вiн не любив спорту, однак у жодну секцiю не записався. З родиною чи друзями iнколи грав у тенiс, iздив на лижi чи ходив у басейн. Оце й усе. Мав правильнi риси обличчя, про що й iншi йому говорили. Але для нього це означало, що вiн усього лише позбавлений суттевих недолiкiв. Споглядання власного вiдображення у дзеркалi часто навiвало йому безнадiйну нудьгу. Нiчим незвичайним не займався, мистецтвом глибоко не цiкавився. Не любив багато говорити, часто червонiв, був не дуже комунiкабельним, а в товариствi малознайомих людей узагалi не знав, куди себе подiти.

Єдине, чим вiн усе ж вирiзнявся, то це тим, що його сiм’я жила найзаможнiше, а мамина мама була хоч i не примою, однак доволi вiдомою акторкою. Але сам Цкуру не вмiв i не мав нiчого такого, чим мiг би пишатися. Принаймнi так вiн гадав. Помiрний у всьому. Невиразноi барви.

Хоча у нього таки було щось, що можна назвати захопленням. Цкуру понад усе любив розглядати залiзничнi станцii. Вiдколи себе пригадуе, вони його незмiнно притягували, i притягують дотепер. Велетенськi вокзали зi швидкiсними залiзничними лiнiями, маленькi сiльськi станцii, де лише одна колiя, практичнi залiзничнi вузли вантажних перевезень – годилося будь-що, що пiдпадало пiд категорiю залiзничноi станцii. Його зачаровувало все, що мало до них стосунок.

У дитинствi вiн, як i iншi дiти, любив складати iграшкову залiзницю i бавитися нею. Однак насправдi його притягували до себе не майстерно виготовленi паровози i вагончики, не колii, що химерно переплiталися i знову розходилися, не випрацьована до найдрiбнiших деталей дiорама, а моделi станцiй, якi ставили там лише для завершеностi картини. Вiн любив дивитися, як повз станцiю проiжджае потяг або ж, повiльно знижуючи швидкiсть, зупиняеться на платформi саме бiля знака зупинки першого вагона. Вiн уявляв пасажирiв, що снують туди-сюди, слухав оголошення чергового i сигнал вiдправлення, вiдтворював в уявi хвацькi рухи станцiйних працiвникiв. У його головi переплiталися реальнiсть i вигадка, бувало навiть так, що ним аж трусило вiд збудження. Однак пояснити довколишнiм причини палкого захоплення залiзничними станцiями, послуговуючись мовою логiки, вiн не мiг. А якби навiть i мiг, то врештi його б назвали диваком. Та i сам Цкуру iнколи думав, що з ним, iмовiрно, трохи щось не так.

Попри брак якоiсь характерноi прикмети чи винятковоi особливостi, а також задля дотримання у всьому золотоi середини, вiн (напевно) мав щось, що вiдрiзняло його вiд оточення i що не можна назвати зовсiм звичайним. Така суперечнiсть самосвiдомостi бентежила його з малих лiт – i до теперiшнiх тридцяти шести. Інколи майже непомiтно, а часом остаточно збиваючи з пантелику.

Цкуру iнодi переставав розумiти, чому вiн належить до цього товариства. Чи вони справдi вiдчувають у ньому потребу? А може, iм краще i веселiше було би без нього? Може, вони просто цього наразi не зауважили? Тож чи не зрозумiють iз часом? Що бiльше вiн про це думав, то бiльше переставав щось розумiти. Пошуки власноi цiнностi були подiбними до вимiрювання речовини, що не мае одиницi вимiрювання. Не станеться так, що подiлка раптом клацне i замре в одному мiсцi.

Але його четверо друзiв, здаеться, зовсiм про таке не думали. Вiн бачив, що всi щиро радiли, коли збиралися разом. Для цього треба було саме п’ятьох. Не менше й не бiльше. Позаяк правильний п’ятикутник утворюеться з п’яти рiвних за довжиною сторiн. Саме це промовляли iхнi обличчя.

Звiсно, Цкуру з радiстю, навiть iз гордiстю, думав про те, що вiн вбудований у цей п’ятикутник як його невiд’емний елемент. Вiн любив усiх чотирьох i надзвичайно цiнував те почуття едностi, що iснувало помiж ними. Як молоде деревце втягае з грунту кориснi речовини, так само Цкуру в перiод свого дорослiшання отримував вiд них потрiбну поживу, що ставала йому за життево необхiдний харч, вiдкладалася в органiзмi як джерело енергii про запас. І все ж таки… У глибинi душi Цкуру завжди боявся, що колись вiн випаде iз цього тiсного товариського кола, що його вiдкинуть – i вiн залишиться сам. Раз у раз у його думках з’являвся неспокiй, наче похмура зловiсна скеля, що пiд час вiдпливу виринае над морською поверхнею.


* * *

– Он як, залiзничнi станцii тобi подобалися ще з таких малих рокiв! – захопливо сказала Сара Кiмото.

Цкуру кивнув. Трохи обережно. Вiн не хотiв, аби вона вважала його схибленим на своiй професii манiяком, а таких можна часто зустрiти пiд час навчання у полiтехнiчному унiверситетi чи на роботi. Хоча, ймовiрно, вiн таким i е.

– Так, залiзничнi станцii менi чомусь подобалися з дитинства, – визнав вiн.

– Ого, вельми послiдовний життевий шлях, – сказала вона.

Хоча сказано це було iз зачудуванням, Цкуру не вiдчув у ii тонi негативних ноток.

– Але чому це власне залiзничнi станцii, а не щось iнше, я не можу як слiд пояснити.

Сара усмiхнулася:

– Може, це просто покликання?

– Може, й так, – погодився вiн.

«І чому ми затiяли цю розмову? – думае Цкуру. – Адже це трапилося так давно». Якби так тiльки було можливо, вiн хотiв би назавжди витерти це зi своеi пам’ятi. Але Сару чомусь цiкавили спогади про його шкiльне життя. Що це був за лiцей? Чим вiн тодi займався? Цкуру i сам незчувся, як почав розповiдати про дружню спiльноту п’ятьох. Чотирьох рiзнобарвних i безбарвного Цкуру Тадзакi.

Обое зараз сидiли у маленькому барi на задвiрках Ебiсу.[4 - Один iз доволi старих районiв центрального Токiо, популярний як мiсце зустрiчей, побачень, модних бутикiв i ресторанiв, однак не такий дорогий, як iншi центральнi райони з гарною атмосферою.] Планували повечеряти в невеликому японському ресторанi, який запропонувала Сара, однак при зустрiчi виявилося, що вона пiзно пообiдала i iсти iй не хочеться. Тож вони скасували замовлення столика i вирiшили десь випити коктейлю, закусуючи сиром i горiшками. Цкуру не заперечував, бо також не встиг зголоднiти. Вiн узагалi не iв багато.

Сара була старшою за нього на два роки i працювала у великiй туристичнiй фiрмi. Вона розробляла i планувала закордоннi тури для груп. Тому природно, що часто iздила у вiдрядження в iншi краiни. А Цкуру працював у залiзничнiй компанii, яка покривала регiон захiдного Канто,[5 - До регiону Канто належать Токiо та шiсть навколишнiх префектур.] а точнiше у вiддiлi, що займався конструюванням i утриманням вокзальних споруд (робота за покликанням). Обое були пов’язанi з перевезеннями, хоча точок дотику мiж iхнiми професiями не було. Вони познайомилися на вечiрцi з нагоди новосiлля начальника Цкуру, обмiнялися електронними адресами, i це четверте побачення. Пiсля третього вони кохалися у нього вдома. Дотепер усе було надзвичайно гладко. І ось сьогоднi минув тиждень вiд попередньоi зустрiчi. Делiкатний етап. Якщо далi все триватиме так само, iхнi стосунки вийдуть на новий рiвень. Йому тридцять шiсть, iй тридцять вiсiм. Це вже явно не пiдлiткове кохання.

Іще з моменту iхньоi першоi зустрiчi Цкуру напрочуд сподобалося ii обличчя. У класичному розумiннi Сару не можна було назвати красунею. Випнутi вилицi надають враження впертостi, нiс тоненький i трохи загострений. Однак у ii обличчi було щось живе, що привернуло його увагу. Очi вузькi, але вони широко розкривалися, коли Сара спрямовувала на щось пильний погляд. У них показувалися двi чорнi зiницi, сповненi вiдваги та допитливостi.

На тiлi Цкуру е одна вкрай чутлива точка, хоча зазвичай вiн ii не вiдчувае. Десь на спинi. М’яка делiкатна дiлянка, якоi не сягае рука i якоi не видно через вбрання. Але iнколи, зовсiм непередбачувано, ця дiлянка випадково вiдкриваеться i хтось натискае на неi пучкою пальця. Це запускае всерединi Цкуру реакцiю, у тiлi видiляеться особлива речовина. Кров розносить ii найдальшими закутками тiла. Почуття подразнення, яке вiн тодi вiдчувае, е i фiзичним, i психiчним водночас.

Пiд час iхньоi першоi зустрiчi вiн вiдчув, як звiдкiлясь з’явилася рука i хтось невiдомий доторком пальця увiмкнув отой перемикач на спинi. Вони багато розмовляли у день знайомства, але Цкуру майже не пригадуе, про що саме вони говорили. Вiн лише пам’ятае, як його зненацька заскочило оте тактильне вiдчуття i спричинене ним незрозумiле подразнення, яке складно виразити словами. Десь щось послабилося, а частково, навпаки, натяглося. Ось таке вiдчуття. Що це мае означати? Цкуру Тадзакi думав про це не один день. Але обмiрковування чогось нематерiального нiколи не було його перевагою. Вiн надiслав Сарi електронного листа iз запрошенням на вечерю. Аби розгадати оте свое тактильне вiдчуття i подразнення.



Так само, як йому припала до серця зовнiшнiсть Сари, йому також подобалося те, як вона одягалася. Їi вбрання мало небагато прикрас, гарний природний крiй. І дуже добре на нiй лежало. В одязi Сара дотримувалася простоти, але Цкуру добре розумiв, що за цiею показною невимушенiстю криеться багато часу, витраченого на пiдбирання одягу, i чималi кошти. Ретельно дiбранi аксесуари та косметика також були стриманими. Сам Цкуру не мав особливих вимог до одягу, однак завжди любив дивитися на витончено вбраних жiнок. Так само, як насолоджуватися прекрасною музикою.

Рiч у тiм, що обидвi його старшi сестри також любили гарно вдягатися. Перед тим як iти на побачення, вони нерiдко ловили тодi ще малого Цкуру i випитували його думку про свiй одяг. Украй серйозно, хоча невiдомо чому. «Слухай, а оце як тобi? Отакий верх пасуе до цього низу?» І щоразу Цкуру щиро висловлював свою чоловiчу думку. Обидвi сестри часто на неi зважали, що його самого неабияк тiшило. Так непомiтно у нього i сформувалася ця звичка.

Безгучно втягуючи вiскi iз содовою, Цкуру подумки уявляв собi, як знiматиме зi Сари сукню. Розстiбне гачок, нiжно потягне за застiбку замка. Хоча вони кохалися лише один раз, робити це з нею було добре i затишно. І у вбраннi, i без нього вона видавалася молодшою принаймнi рокiв на п’ять. Мала бiлу шкiру та хоч i невеликi, проте гарнi округлi перса. Пестити ii тiло було прекрасно, а пiсля сiм’явилиття вiн вiдчував нiжний спокiй, пригортаючи ii до себе. Але, звiсно, цього було недостатньо. І вiн це розумiв. Мiж людьми мае iснувати зв’язок. Якщо ти щось береш, то маеш вiддавати навзаем.



– А яким тобi запам’яталося навчання у старшiй школi? – спитав Цкуру.

Сара захитала заперечно:

– Мое навчання у школi зараз не мае значення. Повiр, нiчого цiкавого. Колись тобi розповiм, якщо матимеш бажання. Менi дуже цiкаво, що там було далi з вашою групою з п’яти друзiв.

Цкуру зачерпнув жменю горiшкiв, кiлька з’iв.

– У нас було кiлька негласних правил, яких ми дотримувалися. Одне з них полягало в тому, що, наскiльки дозволяли обставини, ми завжди збиралися вп’ятьох. Намагалися уникати ситуацiй, коли б, скажiмо, нас було двое чи трое. Ми вважали, що це допоможе уникнути розпаду групи. Мусили мати в групi доцентровi сили. Як би то сказати… Ми намагалися втримати гармонiйну спiльноту без розбрату.

– Гармонiйну спiльноту без розбрату? – у голосi Сари почулося непiдроблене здивування.

Цкуру трохи зачервонiвся.

– Старшокласники, бувае, вигадують дивнi речi…

Сара, уважно дивлячись на Цкуру, питально нахилила голову трохи набiк.

– Я не кажу, що це дивно. А яка цiль була у цiеi спiльноти?

– Як я вже казав, ми допомагали в однiй такiй школi, де збиралися дiти, що мали проблеми i з навчанням, i з бажанням учитися. Ми з цього почали, i воно, безперечно, надалi також було для нас важливим. Однак iз часом саме? буття единою спiльнотою, можливо, перетворилося в одну з наших цiлей.

– Саме буття як таке. І продовження цього буття…

– Напевно.

Сара, щось уявляючи, прижмурила очi:

– Як Всесвiт.

– Я мало знаю про Всесвiт, – вiдказав Цкуру. – Але тодi це видавалося нам надзвичайно важливим. Дбайливо оберiгати ту особливу хiмiю, що виникла мiж нами. Це як не давати сiрниковi загаснути на вiтрi.

– Хiмiю?

– Силу, яка народилася волею обставин. Щось, чого неможливо потiм вiдтворити.

– Як Великий вибух?

– Про Великий вибух я також знаю мало, – вiдказав Цкуру.

Сара вiдпила ковток мохiто, порозглядала з кiлькох ракурсiв м’ятний листочок. А тодi сказала:

– Знаеш, я навчалася у приватнiй дiвочiй гiмназii, тому, щиро кажучи, нiчого не знаю про компанii хлопцiв i дiвчат у звичайних школах. Не можу собi уявити, як це. Аби пiдтримувати свою спiльноту без розбрату, ви п’ятеро намагалися притлумити своi бажання. Правильно?

– Не знаю, чи вислiв «притлумити бажання» доречний. Менi здаеться, що це трохи перебiльшення… Однак я гадаю, що ми справдi намагалися не вносити у нашу дружбу вiдтiнку стосункiв iз протилежною статтю.

– Однак про це не говорили вiдкрито, – зауважила Сара.

Цкуру погодився:

– Нi, такого не озвучували. Та й у нас не було писаних правил поведiнки.

– Ну а як ти особисто? Тебе не приваблювала нi Бiла, нi Чорна? Ви ж постiйно перебували разом. Із твоеi розповiдi я розумiю, що обидвi були дуже цiкавими дiвчатами.

– Так, обидвi були дуже цiкавими. Кожна по-своему. Я скривив би душею, якби сказав, що вони мене не приваблювали. Однак я намагався будь-що не думати про них.

– Будь-що?

– Будь-що, – вiдповiв Цкуру. І знову вiдчув, що його заливае легенький рум’янець.

– Коли вже мусив про них думати, то думав про двох одразу.

– Про двох одразу?

Цкуру, добираючи слова, замислився.

– Не знаю, чи вдасться добре пояснити. Якщо так можна сказати, то я думав про них як про якусь уявну iстоту. Таку собi концептуальну сутнiсть без визначеноi тiлесноi оболонки.

– Он як? – промовила Сара з iнтересом. Потiм якийсь час розмiрковувала над почутим. Щось хотiла сказати, але передумала. Трохи згодом запитала:

– А пiсля закiнчення лiцею ти вступив до унiверситету в Токiо i поiхав з Нагоi, так?

– Так, – вiдповiв Цкуру. – Вiдтодi я постiйно живу в Токiо.

– А решта четверо?

– Усi четверо вступили до тамтешнiх вишiв. Червоний – на економiчний факультет Нагойського унiверситету. Там викладав його батько. Чорна вступила до приватного унiверситету, де дуже добре викладали англiйську фiлологiю. Синього як сильного регбiста зарахували поза конкурсом на вiддiлення факультету торгiвлi та комерцii вiдомого приватного унiверситету. А Бiла врештi дослухалася до вмовлянь оточення i зупинила свiй вибiр на фортепiанному вiддiлi музичноi академii, вiдмовившись вiд iдеi стати ветеринаром. Усi цi унiверситети неподалiк вiд дому. Лише я поiхав вступати до столицi.

– А чому ти обрав унiверситет у Токiо?

– Ну, тут усе просто. У ньому викладав професор, який водночас був провiдним спецiалiстом iз проектування вокзальних будiвель. Рiч у тiм, що конструкцiя вокзальноi будiвлi е специфiчною i суттево вiдрiзняеться вiд звичайноi споруди. Мало навчатися на архiтектурному чи будiвельному факультетi звичайного полiтехнiчного унiверситету, бо практичноi користi з того буде небагато. Необхiдно навчатися у спецiалiста саме у тiй конкретнiй галузi, що тебе цiкавить.

– Чiтко окреслена мета спрощуе життя, – зауважила Сара.

Цкуру також так вважав.

– А решта четверо залишилися в Нагоi, бо не хотiли, щоби розпалася прекрасна спiльнота, так?

– У випускному класi ми обговорювали нашi плани на майбутне. Крiм мене, всi казали, що мають намiр залишитися у мiстi i вступити до тамтешнiх вищих навчальних закладiв. Було очевидно, що вони так вирiшили, бо не хотiли розбiгтися хто куди. Хоча про це виразно не говорили.

Червоний з його оцiнками елементарно мiг вступити навiть до Токiйського унiверситету. До речi, учителi й батьки так йому i радили. Та й Синiй з його спортивним обдаруванням пройшов би поза конкурсом до багатьох унiверситетiв, вiдомих на цiлу Японiю. Чорна, напевно, також волiла би вчитися у якомусь приватному унiверситетi Токiо, бо за вдачею пасувала до розкутiшого i рафiнованiшого життя у мегаполiсi, багатому на iнтелектуальну поживу. Нагоя, звiсно, також мегаполiс, однак не можна заперечувати, що з культурного погляду, у порiвняннi з Токiо, мiсто справляе враження велетенського, та все ж провiнцiйного. Але вони все-таки вирiшили залишитися у Нагоi. Свiдомо пiшли на зниження рiвня унiверситету, в якому могли би навчатися. Якби не фактор групи, то з усiх тiльки Бiла нiкуди не iхала б. Вона не була тiею людиною, яка прагнула виходити у свiти i шукати там нового натхнення.

– Коли мене спитали про моi плани, я вiдповiв, що наразi точно не вирiшив. Але насправдi тодi я вже знав, що поiду в Токiо. Хiба ж я не хотiв вступити в якийсь непоганий унiверситет Нагоi, вчитися на вiдповiдному рiвнi i бути разом з усiма? Так було би легше у багатьох аспектах, та й батьки цього прагнули. Вони надiялися, що пiсля унiверситету я переберу на себе керiвництво батьковою фiрмою. Але я усвiдомлював: якщо не поiду в Токiо, потiм пошкодую. Я дуже хотiв навчатися у цього професора.

– Ясно, – сказала Сара. – А як вiдреагували iншi, коли довiдалися, що ти збираешся вчитися в Токiо?

– Звичайно, менi не вiдомо, що вони насправдi про це думали. Мабуть, це iх розчарувало. Адже, якщо я зникаю, втрачаеться народжене помiж нами вiдчуття едностi.

– Зникае хiмiя.

– Або переходить у щось якiсно iнше. Бiльш-менш так.

Але вони не стримували Цкуру, коли зрозумiли твердiсть його намiрiв. Навiть пiдбадьорювали. До Токiо швидкiсним потягом – лише пiвтори години. Будь-коли можна вмить приiхати. Та й нема гарантii, що вступиш до свого омрiяного унiверситету, напiвжартома казали вони. Аби скласти вступнi iспити туди, Цкуру мусив учитися значно бiльше, нiж дотепер (щиро кажучи, як нiколи в життi).

– І що сталося з п’ятьма друзями пiсля закiнчення лiцею? – спитала Сара.

– Спочатку все було чудово. На веснянi й осiннi вихiднi, на лiтнi й зимовi канiкули, тiльки-но в унiверситетi не було навчання, я вiдразу iхав до Нагоi i намагався проводити з ними якнайбiльше часу. Як i ранiше, ми дружили i тiсно спiлкувалися.

Можливо тому, що Цкуру не бачив друзiв тривалий час, коли вiн повертався у рiдне мiсто, вони завжди мали про що поговорити. Коли хлопець був у Токiо, решта збиралися учотирьох. Але щойно Цкуру повертався до Нагоi, iхня п’ятiрка вiдроджувалася (звiсно, що зустрiчалися i втрьох, i вчотирьох, якщо комусь перешкоджали обставини). Тi четверо, що залишилися у рiдному мiстi, легко приймали Цкуру, наче й не було жодноi часовоi перерви. Принаймнi зi свого боку хлопець зовсiм не вiдчував, щоби iхня дружба дала якусь невидиму трiщину чи якийсь не такий дух завитав у повiтрi. Його це дуже тiшило. Тому навiть не переймався тим, що нi з ким не потоваришував у Токiо.

Сара пильно на нього поглянула:

– У тебе не було жодного друга в Токiо?

– Не вдавалося нi з ким потоваришувати. Чомусь… – вiдповiв Цкуру. – Я вiд природи не дуже товариський. Але й не замикався у собi чи щось таке. Це ж уперше в життi я мешкав сам, мiг робити, що хотiв. Якоюсь мiрою я з приемнiстю проводив час. Токiо обплутане залiзницею, як павутиною, станцiй мае – без лiку. Якщо все оглядати, то часу наче й не було. Я ходив на рiзнi залiзничнi станцii, вивчав iхню будову, робив рисунки, занотовував своi спостереження у зошит.

– І приемно, i цiкаво, – сказала Сара.

Однак навчання в унiверситетi не було дуже цiкавим. На перших курсах базовоi освiти предметiв зi спецiальностi читали обмаль, бiльшiсть лекцiй була нудною i нецiкавою. Попри це хлопець вiдвiдував майже всi заняття, адже вступ до унiверситету дався йому нелегко. Старанно вивчав нiмецьку та французьку мови. Вiдвiдував гурток iз розмовноi англiйськоi. Своерiдним вiдкриттям для нього став той факт, що вiн мае дар до вивчення iноземних мов. Однак у своему оточеннi Цкуру не натрапив на нiкого, хто викликав би в нього зацiкавлення. У порiвняннi з чотирма яскравими i натхненними хлопцями та дiвчатами, з якими вiн познайомився у лiцеi, всi iншi видавалися йому малоцiкавими, позбавленими наснаги й iндивiдуальностi. Вiн не зустрiв нiкого, з ким хотiлося би довше поговорити, ближче зiйтися. Тому в Токiо переважно був сам. Завдяки тому вiн почав читати бiльше, нiж ранiше.

– І тобi не було сумно? – спитала Сара.

– Я розумiв, що самотнiй. Але менi не було дуже сумно. Тодi я навiть вважав, що це нормально.

Вiн був молодим i багато чого не знав про те, як влаштований свiт. Та й Токiо, нове для нього мiсце життя, разюче вiдрiзнялося вiд того середовища, в якому вiн жив ранiше. Вiдмiнностi перевершили всi його попереднi уявлення. Вони виявилися бiльшими, а iхнiй змiст – у десятки разiв багатоманiтнiшим. У будь-чому варiантiв вибору було забагато, люди спiлкувалися дивно, час спливав надто швидко. Тому вiн не мiг вiднайти рiвноваги мiж собою та навколишнiм свiтом. Ну i найважливiшим було те, що тодi вiн iще мав мiсце, куди мiг повернутися. Сiвши у швидкiсний потяг на станцii Токiо, за пiвтори години мiг дiстатися «дружнього гармонiйного мiсця без розбрату». Там неквапно минав час, там його чекали вiрнi друзi.

Сара спитала:

– А як ти теперiшнiй? Ти змiг вiднайти рiвновагу мiж собою та навколишнiм свiтом?

– На цiй роботi я працюю вже чотирнадцять рокiв. У мене немае претензiй до фiрми, менi подобаеться те, чим я займаюся. Зi спiвробiтниками сформувалися добрi стосунки. За цей час я зустрiчався з кiлькома жiнками. У результатi нiчого з того не вдалося, але на те е, ну, рiзнi причини. У цьому не лише моя провина.

– І ти самотнiй, але тобi не дуже сумно?

З огляду на доволi ранню годину, у барi не було нiкого, крiм них. Тихо звучав запис джазового трiо.

– Напевно, – трохи повагавшись, вiдповiв Цкуру.

– Але вже немае мiсця, до якого треба повертатися, так? Того, що було для тебе дружнiм гармонiйним мiсцем без розбрату.

Вiн спробував про це подумати. Хоча такоi потреби зовсiм не було.

– Уже нема, – вiдповiв стиха.



Про те, що його нема, вiн довiдався на другому курсi пiд час лiтнiх канiкул.




2


Це трапилося на другому курсi пiд час лiтнiх канiкул. Те лiто рiзко змiнило життя Цкуру Тадзакi. Так само, як гострий гiрський хребет змiнюе рослиннiсть, – iз протилежного боку вона стае зовсiм iншою, нiж була з цього.



Із настанням лiтнiх канiкул, як зазвичай, вiн миттю зiбрався (речей було небагато) i сiв у швидкiсний потяг. Приiхавши додому в Нагою, Цкуру трохи вiддихався й одразу зателефонував до домiвок своiх чотирьох друзiв. Але нi до кого не додзвонився. Як йому сказали, нiкого з них не було вдома. Ну, що ж, мабуть, усi разом кудись пiшли. Через iхнiх родичiв вiн переказав звiстку про свiй приiзд i вирiшив пройтися мiстом. Згаяв час, переглянувши у кiнотеатрi торгового кварталу якийсь малоцiкавий фiльм. Повернувшись додому, повечеряв iз родиною i ще раз спробував зателефонувати. Нiхто з друзiв додому ще не прийшов.

Наступного дня перед полуднем вiн знову зателефонував, однак так само нiкого не застав. Вiн укотре переказав вiтання. Попросив йому перетелефонувати, коли вони повернуться. «Добре, ми перекажемо», – вiдповiдали йому у слухавку родичi друзiв. Але щось у тонi iхнього голосу збентежило Цкуру. Першого дня вiн не зауважив, але iхнi голоси звучали не так, як завжди. Хлопець вiдчув, що з ним чомусь уникають спiлкування як зi своiм добрим знайомим. Здавалося, що розмову хочуть якнайшвидше завершити. Особливо його вразив холодний тон старшоi на два роки сестри Бiлоi. Цкуру вiдчував у нiй братню душу (вона не була такою разючою красунею, як ii молодша сестра, та все одно дуже вродливою), коли телефонував Бiлiй, зазвичай обмiнювався з нею жартiвливими фразами. Принаймнi вони завжди сердечно вiталися. Однак цього разу дiвчина аж до непристойностi квапливо поклала слухавку. Пiсля цих телефонних розмов йому почало здаватися, що вiн став носiем якоiсь особливо небезпечноi хвороботворноi бактерii.

«Мабуть, щось трапилося, – подумав хлопець. – Поки його не було, тут щось сталося, i тому люди намагаються триматися вiд нього на вiддалi. Найiмовiрнiше, щось недобре, i таке, чого не мало би трапитися. Але що це було? Що це могло би бути?» – скiльки вiн не мiзкував, на думку нiчого не спадало.

У грудях залишалося таке вiдчуття, нiби вiн заковтнув твердий шматок чогось неiстiвного. І несила йому це анi викашляти, анi перетравити. Цiлий день вiн чекав телефонного дзвiнка, не виходячи з дому нi на мить. Нi на чому не мiг зосередитися. Адже вiн кiлька разiв усiм переказав через родичiв, що повернувся до Нагоi. Якби було так, як завжди, телефон уже давно би задзеленчав i звiдти залунали б веселi голоси. Але апарат продовжував невблаганно мовчати.

Пiд вечiр Цкуру вирiшив зателефонувати ще раз. Однак передумав. Може, всi насправдi вдома? Може, вони вдають, що кудись пiшли, бо не хочуть iз ним спiлкуватися? Може, вони попросили родичiв сказати, що iх немае вдома, якщо телефонуватиме Цкуру Тадзакi? Очевидно тому голоси родичiв звучали так на диво нiяково.

Але чому?

На гадку не спадала жодна причина. Попереднього разу всi збиралися на травневi свята. Коли настав час вiд’iжджати, всi четверо не полiнувалися провести його на вокзал. І так розмахували на прощання руками, наче проводжали солдата на далекий фронт.

Пiсля цього вiн написав кiлька листiв до Синього. Листування для них стало звичкою частково з огляду на те, що Бiла мало тямила у комп’ютерi. Синiй зобов’язався бути для них за головного поштаря i давав усiм читати листи вiд Цкуру, який, вiдтак, не марнував часу на писання чотирьох майже однакових текстiв. У листах Цкуру переважно розповiдав про свое життя у Токiо. Що там бачив, що пережив, що вiдчувае. Чого би не робив, куди би не ходив, завжди думав, що класно було би, якби вони були поруч. Вiн справдi так вiдчував. Окрiм цього, бiльше нiчого такого iм не писав.

Цкуру також отримав вiд них кiлька спiльних листiв, але там не було нiчого негативного. Тiльки докладна розповiдь про те, що вони зараз поробляють у Нагоi. Було видно, що вони сповна насолоджуються студентським життям у рiдному мiстi. Синiй купив уживану «Хонду Аккорд» (на задньому сидiннi е пляма, подiбна на псячу сечу), i вони iздили нею на прогулянку до озера Бiва.[6 - Найбiльше озеро Японii у префектурi Шiга на захiд вiд Нагоi. Озеро вiдоме не лише своею природою, а й ремiнiсценцiями в лiтературi та iсторii, адже розташоване бiля старовинних столиць Кiото та Нара.] «В авто легко вмiщаються п’ятеро (хiба би хтось дуже розтовстiв). Шкода, що тебе не було. Чекаемо з нетерпiнням на зустрiч улiтку», – було написано вкiнцi. Цкуру бачив, що цi слова вiд щирого серця.

Тiеi ночi вiн спав погано. Вiд перенапруження у головi крутилося безлiч усiляких думок. Зрештою, всi вони виявилися однiею думкою в рiзних конфiгурацiях. Як людина, що втратила орiентування у просторi, Цкуру кружляв на одному мiсцi. Потiм усвiдомлював, що повернувся туди, де вже перед тим був. Урештi-решт його думка застрягла i не могла зрушити нi вперед, нi назад, як шуруп, у голiвцi якого стесався паз.

І так, не зiмкнувши повiк, лежав до четвертоi години ночi. Потiм трохи задрiмав, але о пiв на сьому знову прокинувся. Йому зовсiм не хотiлося iсти. Випив склянку апельсинового соку, але й вiд нього трохи занудило. Родичiв занепокоiла його раптова втрата апетиту, але вiн сказав, що це нiчого важливого – просто трохи перевантажив шлунок.

Того дня Цкуру також увесь час був удома. Читав, лежачи бiля телефону. Точнiше, силкувався читати. По обiдi знов усiм зателефонував. Хоч йому i не хотiлося цього робити, однак цiлими днями просиджувати в такому станi бiля телефону в очiкуваннi дзвiнка також не годилося.

Результат був таким самим. Хто холодним, хто вибачливим, а хто пiдкреслено нейтральним голосом – усi повiдомляли, що його друзiв немае вдома. Цкуру коротко, але ввiчливо дякував i клав слухавку. Цього разу переказувати нiчого не просив. Адже як вiн не зможе довго витримати цiеi ситуацii, очевидно, що й вони також не зможуть постiйно вдавати, наче хлопцiв чи дiвчат немае вдома. Принаймнi хтось iз iхнiх родичiв щось iм та й скаже. Цкуру обрав таку тактику: якщо вiн продовжуватиме iм телефонувати, врештi мае бути якийсь вiдгук.

Очiкування справдилися – i по восьмiй вечора йому зателефонував Синiй.

– Вибач, але припини нам телефонувати, – сказав вiн.

Отак вiдразу i без передмов. Нiякого «привiт», анi «як справи?» чи «давно не бачилися». Єдиним його реверансом у бiк ввiчливостi було «вибач».

Цкуру вдихнув повiтря, подумки повторив слова свого спiврозмовника i почав швиденько мiркувати. Вiн хотiв вiдчитати емоцii в його голосi. Але фраза Синього була не бiльш нiж формальним виголошенням застереження. Для якоiсь емоцii там не залишалося жодноi щiлинки.

– Якщо всi цього бажають, то я, звiсно, не телефонуватиму, – вiдповiв Цкуру. Слова вилiтали з його вуст майже автоматично. Вiн намагався говорити врiвноважено i спокiйно, але власний голос для нього самого звучав зовсiм незнайомо. Як голос когось, хто живе десь далеко i з ким йому досi не доводилося зустрiчатися (та й навряд чи колись доведеться).

– Ну то добре.

– Я не робитиму нiчого, що може бути комусь неприемним, – сказав Цкуру.

Синiй видав якийсь звук, щось середне мiж зiтханням i гуком згоди.

– Але я хотiв би знати, що стало причиною цього, – мовив Цкуру.

– Я не можу вiдповiсти тобi на це запитання, – вiдрубав Синiй.

– А хто може?

На протилежному кiнцi дроту ненадовго запала тиша. Як товста кам’яна стiна. Було ледь чутно, як носом втягують повiтря. Цкуру чекав, уявляючи плескуватий м’язистий нiс Синього.

– Сам подумай, то зрозумiеш.

Цкуру на мить втратив дар мовлення. Що той верзе? Самому подумати? Що вiн iще може подумати? «Та я вже скоро перестану бути собою, якщо ще бiльше про це думатиму!»

– Менi прикро, що так трапилося, – сказав Синiй.

– І решта також так вважае?

– Еге ж. Усiм прикро.

– Чуеш, що ж усе-таки трапилося? – допитувався Цкуру.

– А ти себе спитай, – сказав Синiй.

Цкуру вiдчув у його голосi ледь помiтне тремтiння. Але тiльки на мить. Ще до того, як вiн надумав, що йому вiдповiсти, у слухавцi залунали короткi гудки.


* * *

– Це все, що вiн тобi сказав? – спитала Сара.

– Розмова була дуже короткою. Докладнiше вже не пригадаю, – вiдповiв Цкуру.

Вони розмовляли, сидячи одне навпроти одного за маленьким барним столиком.

– А пiсля цього ти мав можливiсть поговорити про це з ним або з кимось iншим?

Цкуру похитав головою.

– Нi, пiсля цього я нi з ким не говорив.

Сара пильно подивилась на нього. Наче людина, що обстежуе поглядом пейзаж, який суперечить логiцi фiзичних законiв.

– Зовсiм нi з ким?

– Я нiкого не бачив, нi з ким не розмовляв.

– А ти не хотiв дiзнатися, чому ж усе-таки група тебе вiдкинула?

– Як тобi сказати… Тодiшньому менi все стало байдуже. Не можу зайти досередини, бо перед самiсiньким носом затраснули дверi. І не пояснили причини. Я подумав, що нiчого не вдiеш, якщо така воля всiх.

– Не розумiю, – сказала Сара, i з виразу ii обличчя було видно, що вона справдi не розумiе. – Це могло статися через плутанину. Ти ж зовсiм не знав, що про це все думати, хiба нi? Хiба тобi не було шкода? Не було шкода того, що ти втратив добрих друзiв, може, через якесь дурне непорозумiння? Того, що ти не спробував порозумiтися, хоча мiг би, якби постарався?

Склянка з мохiто була порожньою. Сара пiдкликала бармена i замовила келих червоного вина. Пiсля роздумiв вибрала iз запропонованого перелiку калiфорнiйське «Каберне Совiньйон». У Цкуру ще залишалося пiвсклянки вiскi iз содовою. Лiд розтанув, стiнки склянки вкрилися краплями i паперова пiдставка пiд нею набрякла вiд вологи.

Цкуру сказав:

– Це вперше в життi тодi мене так безжально вiдштовхнули. І не просто люди, а моi найкращi друзi, яким я безмежно довiряв, до яких звик, як до частини власного тiла. Можливо, варто було шукати причину, спростовувати непорозумiння, але я отримав такий удар, що не мiг оговтатися. Менi здавалося, що всерединi у менi щось обiрвалося.

Подали вино, тарiль iз горiшками помiняли на новий. Коли бармен вiдiйшов, Сара сказала:

– Хоча менi такого не траплялося пережити, однак я бiльш-менш можу уявити, як важко тобi тодi було. Звичайно, я розумiю, що вiд удару ти не мiг вiдразу отямитися. Але коли минув час, злагiднiв початковий шок, то, менi видаеться, ти мiг спробувати щось зробити. Не думаю, що так просто можна було облишити цю ситуацiю, яка не лiзе в жоднi рамки здорового глузду. Воно ж тобi самому не дае спокою.

Цкуру хитнув головою:

– Зранку наступного дня, вигадавши правдоподiбну причину, я попрощався з батьками i сiв у потяг до Токiо. Що б там не казали, я бiльше не хотiв залишатися в Нагоi анi дня. Я бiльше нi про що не мiг думати.

– На твоему мiсцi я б залишилась i з’ясувала причину, яку змогла би прийняти i зрозумiти, – сказала Сара.

– Я не такий сильний.

– А тобi не цiкаво дiзнатися, що сталося насправдi?

Дивлячись на своi долонi, що лежали на столi, Цкуру ретельно добирав слова:

– Думаю, я боявся шукати цю причину, боявся побачити iстину в денному свiтлi. Якою вона би не була, я не думав, що вона мене врятуе. Не знаю чому, але тодi я був переконаний у цьому.

– І зараз також?

– Не знаю. Але тодi це не викликало в мене сумнiву.

– І тому ти повернувся до Токiо, зачинився у хатi, заплющив очi, затулив вуха?

– Якщо у двох словах, то так.

Сара простягнула руки i поклала iх зверху на руки Цкуру.

– Бiдолашний хлопче…

Тепло вiд ii лагiдних долонь повiльно розливалося його тiлом. Трiшки згодом вона забрала руки i пригубила вино.

– Пiсля цього я повертався до Нагоi лише за нагальноi потреби, – сказав Цкуру. – Вдома намагався не виходити з хати, а пiсля справ одразу ж iхав до Токiо. Мама й сестри бачили, що щось не так, допитувалися, що трапилося, але я iм нiчого не сказав. Просто не мiг про це говорити.

– Ти знаеш, де зараз i чим займаеться четвiрка?

– Нi, не знаю. Нiхто менi не розказував, та й щось не кортiло дiзнатися.

Вона похитала келихом i якийсь час спостерiгала за хвильками, що розходилися поверхнею. Неначе читала чиюсь долю. А тодi сказала:

– Менi це видаеться доволi дивним. Ця подiя стала для тебе страшним ударом i значною мiрою переписала твое життя, так?

Цкуру кивнув:

– Пiсля цього я став трохи iншою людиною, у рiзних значеннях цього слова.

– Наприклад, у якому?

– Наприклад, почав вважати, що для iнших я незначущий, нецiкавий. І для себе також.

Сара якийсь час не зводила з нього уважного погляду. А тодi сказала вкрай поважно:

– Я не думаю, що ти анi незначущий, анi нецiкавий.

– Дякую, – вiдповiв Цкуру. А тодi легенько натиснув пучками пальцiв на скронi. – Але це проблема, яка сидить у мене в головi.

– Я все ще не розумiю, – сказала Сара. – У твоiй головi – чи в серцi, або й в обох – iз того часу залишилася рана. Напевно, досить глибока. Незважаючи на те, за тi п’ятнадцять чи шiстнадцять рокiв ти навiть не намагався дiзнатися, чому з тобою так вчинили.

– Та нi. Рiч не в тiм, що я не хочу знати правди. Але менi видаеться, що зараз краще вже про все забути раз i назавжди. Адже це такi давнi подii, що затонули вже глибоко на днi пам’ятi.

Тонкi губи Сари враз стулилися в рiвну лiнiю:

– Ти розумiеш, що це небезпечно?

– Небезпечно? – перепитав Цкуру. – Яким чином?

– Навiть якщо вдало затерти спогади, надiйно затопити на днi, iсторii, яка цi подii породила, не зiтреш, – Сара пильно дивилася Цкуру просто у вiчi. – Думаю, краще це усвiдомити. Історii нi не стерти, нi не переробити. Це те саме, що знищити себе як сутнiсть.

– І як так трапилося, що розмова завернула у цей бiк? – радше себе, нiж Сару, спитав м’яко Цкуру. – Дотепер я нi з ким про це не говорив, навiть не мав такого намiру.

Сара делiкатно усмiхнулася:

– Мабуть, у тебе була потреба комусь про це розказати. Навiть бiльша, нiж ти сам думав.



Того лiта, пiсля повернення з Нагоi до Токiо, Цкуру опанувало дивне вiдчуття, начебто склад його органiзму змiнився. Звичнi речi постали в iнших барвах, нiби на них наклали специфiчнi фiльтри. Вiн почав чути звуки, яких ранiше не чув, водночас перестав уловлювати звуки, якi до того зауважував. Коли пробував ворухнутися, вiдчував, як жахливо незграбно рухаеться його тiло. Здавалося, сила тяжiння довкола нього змiнювала свою природу.

Упродовж п’яти мiсяцiв пiсля повернення до Токiо Цкуру перебував на порозi смертi. На краечку бездонноi темноi прiрви вiн облаштував собi скромний прихисток й iснував там на самотi. Це було небезпечне мiсце, де, лиш перевернувшись увi снi на iнший бiк, можна було зiрватися у провалля небуття. Але страху вiн не вiдчував зовсiм. «Як тут легко можна впасти», – думав вiн. Та й усе.

Скiльки сягало око, навколо простягалася всiяна кам’яними брилами пустеля. Без краплини води, без клаптика трави. Без барв i без найменшого натяку на свiтло. Без сонця, мiсяця i зiрок. Напевно, i без керунку. Тiльки химернi сутiнки, котрi на якийсь час змiнювала бездонна темрява. Для iстоти, що вiдчувае i мислить, це був край свiту. Хоча водночас i мiсце достатку. Коли наставала пора сутiнкiв, до Цкуру злiталися гостродзьобi птахи i без жалю виривали його м’ясо. Та коли землю оповивала темрява, хижаки зникали i в тишi те мiсце заповнювало порожнини у його тiлi iншою речовиною.

Цкуру не мiг анi знати, що це за нова речовина, анi погодитися чи вiдмовитися вiд неi. Зграею тiней вона вмощувалася в його тiлi i щедро нерестилася тiнями. Коли врештi темрява вiдходила i поверталися сутiнки, птахи злiталися знову видзьобувати його м’ясо.

Тодi, будучи собою, вiн одночасно собою не був. Будучи Цкуру Тадзакi, водночас не був ним. Коли терпiти ставало несила, вiн залишав свое тiло. І з безболiсного мiсця спостерiгав за Цкуру Тадзакi, котрий терпiв бiль. Якщо сильно зосередитися, то це не е неможливим.

І тепер це вiдчуття iнколи у ньому оживае. Залишати себе. Споглядати свiй бiль як бiль iншого.

Вийшовши з бару, Цкуру запросив Сару повечеряти.

– Може, тут поблизу перекусимо? Можна й пiцу.

– Я ще не голодна, – вiдповiла Сара.

– Ну, то, може, ходiмо до мене? – запропонував Цкуру.

– Вибач, щось у мене сьогоднi на це немае настрою, – нiяково, однак чiтко вiдказала вона.

– Це тому, що я плiв такi дурницi? – спитав Цкуру.

Вона легенько зiтхнула.

– Нi, не тому. Я просто хотiла би трохи подумати. Про рiзне. Тому сьогоднi менi краще просто пiти додому.

– Добре, – сказав вiн. – Я радий, що змiг сьогоднi тебе побачити й поговорити. Треба було розмовляти про щось веселiше.

Вона спочатку нiчого не вiдповiла. Потiм наважилася:

– Запросиш мене колись iншим разом, добре? Звичайно, якщо захочеш.

– Звiсно, запрошу. Якщо це не буде для тебе завадою.

– Нi, для мене це зовсiм не завада.

– Гаразд, – вiдказав Цкуру. – То я тобi напишу.

Вони попрощалися бiля входу в метро. Кожен рушив до себе додому: вона пiднялася ескалатором на лiнiю Яманоте, а вiн, спустившись сходами, сiв на лiнiю Хiбiя. Обое думаючи про свое.

Звiсно, Цкуру не знав, про що мiркувала Сара. А того, про що вiн сам тодi думав, Сарi сказати не мiг. Бувають такi речi, яких не можна вiдкривати iншим за жодних обставин. Дорогою додому, коли Цкуру iхав у метро, вiн мiркував саме про такi речi.




3


За час пiврiчного блукання на межi зi смертю Цкуру втратив сiм кiлограмiв. У тому не було нiчого дивного, адже iв вiн дуже погано. З дитинства хлопець був повновидим, а тепер зовсiм змарнiв i схуд. Укороченням паска не обiйшлося, ще мусив купити собi штани меншого розмiру. Ребра випиналися з-пiд шкiри i були схожими на дешеву клiтку для птахiв. Постава суттево погiршилася, плечi опустилися i нагнулися вперед. Пара худезних нiг нагадувала ноги якогось водяного птаха. «Це тiло староi людини, – так вiн подумав, ставши якось голяка перед великим дзеркалом. – Чи, може, людини при смертi».

Ну, що ж, мабуть, нема на то ради, якщо у нього дiйсно такий вигляд. Так перед дзеркалом переконував сам себе. «У певному значеннi я справдi був на волосину вiд смертi. Я жив, учепившись за цей свiт, щоби мене не змело сильнiшим подувом вiтру в невiдому далечiнь, як прилiплену до гiлочки дерева порожню оболонку жука». Але це (те, що вiн мав вигляд людини при смертi) добряче його зачепило. Нескiнченно довго i прискiпливо вiн розглядав свое голе вiдображення у дзеркалi. Як людина, що не може вiдiрвати очей вiд екрана телевiзора, коли в новинах показують руйнiвнi наслiдки потужного землетрусу або жахливоi повенi у далекiй краiнi.

«Може, я справдi вмер», – вдарила його раптова думка. Минулого лiта хлопець на iм’я Цкуру Тадзакi фактично пiшов iз цього свiту пiсля того, як його iснування вiдкинули. Збереглася лише зовнiшня оболонка, але за пiвроку i вона стала фундаментально iншою. До невпiзнання змiнилася постать i риси обличчя, а сам вiн почав дивитися на свiт iншими очима. Подув вiтру, шум води, проблиск промiння мiж хмар, барви сезонних квiтiв – усе вiдчувае не так, як дотепер. Точнiше, все здаеться заново створеним. Людина, яку видно в дзеркалi, на перший погляд видаеться Цкуру Тадзакi, однак це не так. Це лише посудина, яку для зручностi називають Цкуру Тадзакi, але ii вмiст змiнився. Його називають так, бо поки що немае iншого варiанту.



Цiеi ночi Цкуру наснився дивний сон. Увi снi його мучила несамовита заздрiсть. Вiн давно не бачив настiльки реального сновидiння.

Правду кажучи, до того часу Цкуру не розумiв, як це – вiдчувати заздрiсть. Теоретично вiн, у принципi, розумiв, як вона з’являеться. Це вiдчуття виникае тодi, коли хтось володiе здiбностями, якостями чи статусом, якими ти сам не володiеш, чи (видаеться, що) оволодiв ними без зусиль. Скажiмо, заздрiсть вiдчуваеш, коли бачиш в обiймах iншого дiвчину, в яку ти шалено закоханий. Завидки, ревнiсть, жаль, крах надiй, лють.

Однак Цкуру не пригадував, щоб вiн колись вiдчував заздрiсть. Вiн нiколи не прагнув чиiхось здiбностей чи якостей, нiколи не закохувався до нестями. Нiкого не обожнював, нiкому не заздрив. Звiсно, вiн може багато чим собi дорiкнути. Вiн не без недолiкiв. Якщо запитають, вiн може навiть iх перерахувати. Можливо, вийде не довжелезний список, але там напевне буде бiльше, нiж кiлька рядкiв. Проте i його закиди собi, i недолiки замикалися на ньому самому. Це не було щось таке, що вимагало кудись iти i чогось добиватися. Принаймнi дотепер.

У тому снi вiн понад усе прагнув однiеi жiнки. Хоча не було зрозумiло, хто це. Вона була лише iснуванням. А ще вмiла вiдокремлювати душу вiд тiла. Володiла такою незвичайною здатнiстю. «Можу тобi дати одне з двох, – каже вона Цкуру, – або тiло, або душу. Але обох ти мати не можеш. Тому я хочу, аби ти зараз вибрав. Бо те iнше я маю вiддати iншому», – каже вона. Але Цкуру прагне ii всю. Вiн не може вiддати одну з ii половин якомусь iншому чоловiковi. Цього вiн не витримае. «Якщо так, то менi не потрiбне нi те, нi iнше», – хоче сказати вiн. Але не може. Вiн не може нi пiти в атаку, нi вiдступити.

У цю мить Цкуру вiдчув несамовитий бiль – наче чиiсь величезнi руки заходилися туго викручувати його тiло. Рвалися м’язи, стогнали кiстки. Жахлива спрага висушувала всi клiтини тiла. Тiлом трусило вiд лютi. Лютi вiд того, що комусь мусить вiддати половину жiнки. Вичавлена з його кiсткового мозку лють сочилася густою рiдиною. Легенi перетворилися на зiпсований ковальський мiх, а серце загупало так швидко, як мотор автомобiля з витисненими до пiдлоги педалями газу, i погнало темну здиблену кров до найдальших кiнцiв тiла.

Цкуру прокинувся, сильно здригаючись. Минуло трохи часу, перш нiж вiн зрозумiв, що то був сон. Вiн здер iз себе мокру вiд поту пiжаму i витерся рушником. Але як сильно вiн не тер, вiдчуття ослизнення не зникало. І тодi вiн зрозумiв. Точнiше, вiдчув. Ось це i е заздрiсть. Коли хтось хоче забрати у нього душу або серце (чи обидва) його коханоi.

Заздрiсть (наскiльки Цкуру зрозумiв увi снi) – це найрозпачливiша в’язниця у свiтi. Адже невiльник замикае себе туди сам. Це не хтось iнший щосили намагаеться його туди запроторити. Нi, в’язень заходить туди з власноi волi, замикае зсередини замок i викидае ключ через грати. І про його невiльництво не знае жодна душа у свiтi. Звiсно, в’язень мiг би вийти на волю, якби наважився. Тому що в’язниця – у його серцi. Але вiн не наважуеться. Його серце тверде, як мур. І саме це е суттю заздростi.

Цкуру дiстав iз холодильника апельсиновий сiк i випив кiлька склянок. У горлi дуже пересохло. Тодi сiв за стiл i, дивлячись, як поволi свiтае за вiкном, чекав, поки його душа i тiло утихомиряться, розбурханi великими хвилями емоцiй. «Цiкаво, що цей сон може означати? Вiн вiщий? Чи, може, це символiчний образ? Вiн хоче чогось його навчити? А може, це вiн справжнiй, не знаний собi самому дотепер, розбив шкаралупу i прагне вилiзти з неi назовнi? – мiркував Цкуру. – Вiдчайдушно намагаючись дiстатися до повiтря, вилуплюеться якесь гидке створiння?»

Хоча Цкуру Тадзакi зрозумiв це значно пiзнiше, але прагнути смертi вiн перестав саме тодi. Критично оглядаючи вiдображення свого оголеного тiла у великому дзеркалi, хлопець визнав, що там вiдбиваеться вiн, який ним не е. Тiеi ночi увi снi його вперше в життi гризла заздрiсть (як можна вважати). А потiм настав день, i у минулому Цкуру залишилася також п’ятимiсячна темна смуга, коли вiн жив лицем до лиця з небуттям смертi.

Очевидно, оте нестримне палюче почуття, яке пройшло крiзь його серцевину в iпостасi сну, нейтралiзувало у ньому жагу смертi, що владно панувала над хлопцем ранiше. Як сильний захiдний вiтер розганяе густi хмари на небi. Так вiн гадае.

Пiсля цього залишилися лише подiбнi на зречення тихi думки. Без кольору, безстороннi, як штиль. Cам-самiсiнький вiн сидiв у великiй старiй спустiлiй хатi i дослуха`вся до бездумного цокання велетенського старовинного настiнного годинника. Зiмкнувши вуста, не вiдводячи погляду, вiн просто спостерiгав за рухом годинниковоi стрiлки. І, огорнувши своi почуття тоненькою пеленою, зi спорожнiлим серцем щоразу певно старiшав на одну годину…



Цкуру Тадзакi потроху почав iсти. Купував свiжi продукти i варив собi щось нескладне. Однак, попри це, вiн не мiг знову набрати втраченоi ранiше ваги. Очевидно, шлунок хлопця значно стягнувся за тi пiвроку. Коли пробував з’iсти бiльше, блював. А ще зранку перед початком занять знову почав ходити у басейн. Вiн хоч трохи мусив повернути собi попередню форму, бо його органiзм настiльки знесилiв, що Цкуру, навiть пiднiмаючись кiлька поверхiв сходами, добряче задихався. Купив собi окуляри та плавки – i щодня долав кролем кiлометр-пiвтора. А далi йшов затято тренуватися на тренажерах.

Пiсля кiлькох мiсяцiв такого режиму життя Цкуру повернулося до усталеного здорового ритму. Знову наросли м’язи (до речi, зовсiм iнакше, нiж ранiше), вирiвнялася постава, на обличчя повернувся рум’янець. А прокидаючись зранку, Цкуру знову вiдчував тверду ерекцiю.

Саме десь у ту пору до нього в Токiо приiхала мама. Очевидно, ii налякала дивна поведiнка сина, який не явився додому навiть на новорiчнi канiкули, тож вона вирiшила подивитися, що з ним дiеться. Матерi аж подих перехопило, коли побачила, як сильно змiнилася ii дитина за цi кiлька мiсяцiв. Але коли Цкуру сказав, що це природнi вiковi змiни i йому лише потрiбен новий одяг теперiшнього розмiру, вона повiрила його словам. «Ну, так, мабуть, це вiковi змiни, що супроводжують процес дорослiшання хлопцiв», – вирiшила вона. Мати виростала разом iз сестрами, до народження Цкуру виховувала двох доньок. Вона зовсiм нiчого не знала про те, як ростуть хлопцi. Тож iз радiстю пiшла iз сином до унiвермагу i купила йому нове вбрання. Мама Цкуру любила одяг Brooks Brothers та Polo. Щось зi старих речей вона викинула, дещо вiддала потребуючим.

Обличчя Цкуру також стало iншим. Коли вiн дивився у дзеркало, то вже не бачив у ньому того колишнього повновидого симпатичного, але зовсiм пересiчного i нецiлеспрямованого пiдлiтка. На нього дивилося обличчя юнака з прямими щоками, наче iх вiдкорегували гострою кельмою. В очах проглядався новий блиск. Не знайомий ранiше i самому Цкуру. Блиск, який говорив про самотнiсть i вiдсутнiсть мiсця призначення, блиск, що вимагав довершення окресленоi справи в конкретному мiсцi. Зарiст на бородi також став густiшим, i з’явилася необхiднiсть голитися щодня. Також вiн вирiшив не стригтися так коротко, як дотепер.

Не можна сказати, що Цкуру страшенно припала до вподоби його нова зовнiшнiсть. Вiн ii i не любив, i не ненавидiв. Це, врештi-решт, не бiльше нiж тимчасова маска для зручностi. Однак вiн усе ж таки з вдячнiстю приймав той факт, що у нього нове, не його дотеперiшне, обличчя.

Хоч би там що було, колишнiй хлопець на iм’я Цкуру Тадзакi вмер. У розвихреному мороцi вiн вiдiйшов у iнший свiт, i поховали його у маленькiй ямi серед лiсу. Перед свiтанком, коли люди ще сплять глибоким сном, ховаючись вiд стороннього ока, без галасу. Без жодного знаку. А зараз тут стоiть i дихае новий Цкуру Тадзакi, в якого майже нiчого не залишилося вiд колишнього. Про це не знала жодна людина, окрiм нього, i вiн не мав намiру цим нi з ким дiлитися.

Цкуру Тадзакi, як i ранiше, ходив на рiзнi станцii, перемальовував iхнi примiщення, ретельно вiдвiдував лекцii в унiверситетi. Зранку йшов у душ, мив голову, пiсля iжi неодмiнно чистив зуби. Щоранку застеляв лiжко, сам прасував собi сорочки. Намагався мати якнайменше вiльного часу. Звечора читав по двi години. Здебiльшого книжки на iсторичну тематику та бiографiчнi нариси. Ця звичка виробилася у нього ще ранiше. Звичка вела його життя вперед. Але вiн уже не вiрив в iдеальну спiльноту i його вже не грiла нiяка «хiмiя».

Щодня вiн ставав перед дзеркалом i подовгу вдивлявся у вiдображення свого нового обличчя. Так поступово звикав до себе змiненого. Так само, як людина, засвоюючи нову мову, завчае напам’ять ii лексику.



Нарештi у Цкуру з’явився новий друг. Це було у червнi, майже за рiк пiсля того, як його покинули друзi з Нагоi. Хлопець був молодшим вiд Цкуру на два роки i навчався у тому ж унiверситетi. Цкуру познайомився з ним в унiверситетському басейнi.




4


Цкуру познайомився з ним в унiверситетському басейнi.

Як i Цкуру, той хлопець приходив туди плавати зранку i теж сам. За якийсь час вони почали вiтатися i перекидатися кiлькома словами. Бувало й так, що, переодягнувшись пiсля плавання, снiдали разом у кафетерii. Хлопець був молодшим за Цкуру на два роки i навчався на фiзичному факультетi. Треба зауважити, що в межах того ж полiтехнiчного унiверситету студенти факультету будiвельноi iнженерii та фiзичного факультету, можна сказати, почуваються, як iстоти з рiзних свiтiв.

– А що ти вивчаеш на факультетi будiвельноi iнженерii? – запитав хлопець у Цкуру.

– Спорудження станцiй.

– Станцiй? – трохи здивувався вiн.

– Залiзничних станцiй. Не атомних чи якихось iнших.

– А чому ти вибрав таку спецiалiзацiю?

– Хiба людям не потрiбнi залiзничнi станцii?

– Цiкаво, – справдi зацiкавленим голосом погодився спiврозмовник. – Я нiколи ранiше про це не думав.

– Але ж ти користуешся ними. Коли сiдаеш у потяг, без них не обiйтися.

– Ну, та i користуюся, i розумiю, що без них не обiйтися… Але, ну, я й не уявляв, що у свiтi iснують люди, охопленi пристрастю споруджувати залiзничнi станцii.

– На свiтi е люди, що пишуть струннi квартети. Є люди, що вирощують помiдори i салат. Для спорудження залiзничних станцiй також потрiбна певна кiлькiсть людей, – продовжував Цкуру. – Однак про мене не можна сказати, що я аж настiльки одержимий пристрастю. Просто маю iнтерес до чiтко окресленого предмета.

– Може, це негречно з мого боку, але я гадаю, якщо людина у своему життi знайде хоча б один чiтко окреслений предмет, до якого вона матиме iнтерес, то це вже можна назвати великим успiхом.

«Чи не кепкуе вiн iз мене?» – подумав Цкуру i на довше затримав свiй погляд на вродливому обличчi спiврозмовника. Але видавалося, що той щиро так думав. Його обличчя яснiло вiдкритiстю.

– Видно, що ти любиш будувати, як закладено в самому iменi Цкуру.[7 - У японськiй мовi дiеслово «цкуру» означае «створювати, робити, виготовляти, будувати».]

– Я з дитинства любив створювати якiсь конкретнi речi, – визнав Цкуру.

– А я нi. Вiд природи я не вмiю створювати речей власними руками. Навiть найпростiшi вироби, якi майструють у початковiй школi, менi не вдавалися як слiд. Не вмiв скласти навiть дитячоi залiзницi. Я люблю мислити абстрактно, i скiльки б не думав про щось, це мене не втомлюе, але виготовити щось своiми руками геть не вмiю. Однак я непогано куховарю. Хоча… З iншого боку, основа кухарства полягае у послiдовному знищеннi тiла речей. Якось дивно стае, коли подумаеш, що людина, яка не вмiе створювати речей власними руками, взяла та й вирiшила вступити у полiтехнiку.

– А що ти хотiв би вивчати?

Вiн трохи подумав.

– Не знаю… На вiдмiну вiд тебе, я чiтко не знаю, чим хотiв би займатися. У кожному разi, хотiв би глибоко аналiзувати речi. Хотiв би займатися просто чистим мисленням. І бiльше нiчого. Хоча, якщо добре подумати, то, можливо, займатися чистим мисленням означае продукувати щось подiбне на вакуум.

– У свiтi також потрiбнi такi люди, що продукують вакуум, хiба нi?

Товариш весело засмiявся на таку реплiку Цкуру.

– На вiдмiну вiд вирощування помiдорiв i салату, у свiтi буде багато мороки, якщо всi раптом почнуть iнтенсивно продукувати вакуум.

– Мислення – як зарiст на обличчi: не видно, поки не виросте. Хтось так сказав, – зауважив Цкуру. – Але хто, не пригадую.

– Це Вольтер, – вiдказав його молодший товариш. І розсмiявся, потерши долонею пiдборiддя. Усмiхнене обличчя яснiло чистотою.

– Але щось менi здаеться, вiн помилився. У мене поки що майже не росте борода, однак люблю думати з малих лiт.

І справдi, на його гладенькому обличчi не видно було i натяку на зарiст. Тонкi густi брови, чiткi обриси вух, що нагадували гарнi мушлi.

– Гадаю, Вольтер мав на увазi не так мислення, як саморефлексiю, – сказав Цкуру.

Спiврозмовник задумливо похилив набiк голову.

– Коли з’являеться саморефлексiя, це болить. Рiч не у вiцi, i тим паче не у заростi на обличчi.

Його звали Фумiакi Хайда. «Знову людина з барвою,[8 - «Хайда» означае «сiре поле».] – подумав Цкуру, коли почув його прiзвище. Мiстер Грей. Хоча сiрий, звiсно, стриманий колiр».



Жодного з них не можна було назвати товариською особою, але пiсля численних зустрiчей i розмов вони поступово пройнялися симпатiею один до одного i потоваришували. Зранку домовлялися плавати на ту саму годину. Обое долали кролем довгу дистанцiю, хоча Хайда був трохи швидшим. У школi вiн вiдвiдував секцiю плавання, тому плавав гарно, без зайвоi напруженостi. Лопатки красиво ковзали над поверхнею води, мов крила метелика. Цкуру, пiсля того як Хайда пояснив йому, на що треба звернути увагу, та попрацювавши над м’язами i технiкою, змiг врештi вiд нього не вiдставати. Спершу вони говорили здебiльшого про технiку плавання. Потiм поступово iхнi розмови почали охоплювати ширшу тематику.

Хайда був вродливим юнаком, невисоким на зрiст. Мав дрiбнi i тонкi риси обличчя, як античнi грецькi статуi. Однак його обличчя приваблювало не так красою, як класичнiстю, iнтелектуальнiстю та скромнiстю. Думка про його вродливiсть якось сама собою сформувалася пiсля багатьох зустрiчей. Водночас його не можна було назвати яскравим красенем, що вiдразу привертае до себе увагу.

Коротко пiдстрижене волосся трохи кучерявилося. Хайда незмiнно був одягнений у штани з цупкоi бавовни i сорочку свiтлого кольору, з чого можна було зрозумiти, що вiн небагато уваги придiляе одягу. Але яким би простим i невибагливим не було його вбрання, вiн знав, як носити його зi смаком. Хайда надзвичайно любив читати, хоча, як i Цкуру, майже не читав сучасних романiв. Надавав перевагу фiлософським творам i класицi. А ще Хайда полюбляв драматургiю, й особливо вiн любив грецькi трагедii та Шекспiра. Розумiвся непогано в но та бунраку.[9 - Но та бунраку – види традицiйного японського театру.] Хлопець вирiс у префектурi Акiта, мав бiлу шкiру i довгi пальцi.[10 - Акiта – префектура, що лежить на пiвночi острова Хоншю, на узбережжi Японського моря. Багата на опади, тому мешканцi отримують менше сонця.] Не пив алкоголю (як, зрештою, i Цкуру), умiв вiдрiзнити музику Мендельсона вiд Шуберта (Цкуру це було не пiд силу). Був страшенно сором’язливим, i коли в одному мiсцi збиралося бiльше трьох людей, волiв, щоби на його присутнiсть не звертали уваги. На шиi у нього був давнiй глибокий шрам вiд ножовоi рани завдовжки десь iз чотири сантиметри, який надавав загадкового акценту його м’якiй постатi.

Оце навеснi Хайда приiхав до Токiо з Акiти й оселився у гуртожитку неподалiк унiверситету, однак iще не встиг нi з ким ближче потоваришувати. Коли хлопцi побачили, що мають багато спiльного, почали проводити разом багато часу. Незабаром Хайда почав заходити до Цкуру в гостi.

– Розкiшнi апартаменти! Важко повiрити, що тут живе студент, – Хайда не мiг стримати свого захоплення пiд час перших вiдвiдин.

– Мiй батько займаеться нерухомiстю в Нагоi, i його фiрма мае у власностi кiлька об’ектiв i у Токiо, – пояснив Цкуру. – Якраз оця квартира пустувала, i менi дозволили в нiй жити. До мене тут жила старша сестра. Коли я вступав, вона саме завершила навчання в унiверситетi. Квартира зареестрована на батькову фiрму.

– То твоя родина заможна, еге ж?

– Бiльш-менш. Правду кажучи, я зовсiм не знаю, заможнi ми чи нi. Думаю, що батько також не знатиме, поки не збере докупи головного бухгалтера, адвоката й податкового та iнвестицiйного консультантiв. Як наразi здаеться, у нас немае фiнансовоi скрути. На щастя, завдяки цьому я можу тут мешкати.

– Але цей бiзнес тебе не цiкавить, так?

– Так. У цьому бiзнесi треба переливати капiтал з одного мiсця в iнше, з iншого – ще в iнше, постiйно щось кудись треба переливати. Я не маю здiбностей до такоi неспокiйноi роботи. Ми з батьком рiзнi за темпераментом. Менi комфортнiше впевнено i крок за кроком споруджувати залiзничнi станцii, хоч i не зароблю на цьому багато грошей.

– Чiтко окреслений iнтерес, – сказав Хайда. І засмiявся.


* * *

Цкуру Тадзакi так i не переселявся зi своiх апартаментiв з окремою спальнею у кварталi Джiюгаока. Розпочавши пiсля унiверситету працювати у залiзничнiй компанii з головним офiсом на Шiнджюку, вiн продовжував жити у тiй самiй квартирi. Коли Цкуру виповнилося тридцять, вiн поховав батька. Квартира офiцiйно стала його. Батько, очевидно, вiд самого початку планував вiддати ii синовi, бо вже давно переоформив ii на Цкуру. Батькiвську справу успадкувала старша сестра з чоловiком, тому Цкуру мiг i далi проектувати залiзничнi станцii, не переймаючись, що там у Нагоi. Як завжди, вiн приiжджав до рiдного мiста надзвичайно рiдко.

Коли вiн був у Нагоi на похоронi, то думав, що, може, раптом хтось iз четвiрки прийде попрощатися з покiйником. Як йому поводитися, що говорити, якщо так трапиться? Але нiхто не з’явився. З одного боку, вiн вiдчував полегкiсть, а з iншого – йому було трохи сумно. Цкуру остаточно утвердився в думцi, що цьому вже кiнець. Того, що було, не повернути. Та й iм усiм уже стукнула тридцятка. Вони вже не в тому вiцi, коли мрiють про гармонiйну спiльноту без розбрату.



Колись у якомусь журналi чи газетi Цкуру натрапив на статистику, що принаймнi половина людей не задоволена своiм iменем. Але Цкуру належав до щасливiшоi половини. У кожному разi, вiн не пригадуе, аби колись був незадоволеним власним iменем. Навпаки, вiн анi себе не уявляв з iншим iменем, анi життя, котрим жив би не як Цкуру Тадзакi.

Ім’я Цкуру записували iероглiфом. Але це було в офiцiйних документах, а зазвичай вiн сам писав його абеткою, тому навiть найближчi друзi гадали, що оригiнально так i е. Тiльки мама i сестри кликали його Саку[11 - Інший варiант звучання iероглiфа «цкуру».] або Саку-чян. На щодень так було простiше.

Ім’я йому придумав батько. Казали, що ще задовго до народження Цкуру вiн колись давно вирiшив назвати сина саме так. Невiдомо чому. Фактично, багато рокiв його батько жив життям, що майже не мало нiчого спiльного зi створенням речей. Можливо, якоiсь митi на нього зiйшло щось на кшталт одкровення. Може, невидима блискавка, супроводжувана беззвучним громом, раз i назавжди випекла у його свiдомостi слово «цкуру». Але батько нiколи не розповiдав, чому обрав для сина це iм’я. Нi йому, нi комусь iншому.

Вiдомо лише, що вiн доволi довго вагався, яким iз двох iероглiфiв записувати iм’я Цкуру. Читаються вони однаково, мають подiбне значення, але враження справляють рiзне. Матерi подобався iероглiф iз бiльшою кiлькiстю рисок, але пiсля тривалих роздумiв батько вибрав дещо простуватий iероглiф. Пiсля похорону мати переповiла синовi тодiшню ii з батьком розмову. На думку батька, складнiший iероглiф зробив би його життеву ношу важчою. А простiший так само означае «створювати», але синовi буде легше.[12 - Обидва iероглiфи читаються «цкуру» i мають узагальнене значення «створювати», однак поняття, яке ними передають, трохи вiдрiзняеться. Складнiший iероглiф мае значення «(уперше) створювати», а простiший – загальнiше значення «створювати (нематерiальне також)», а також «робити; виготовляти; будувати».] «У кожному разi, батько справдi багато мiркував над твоiм iменем. Може, ще й тому, що у нього вперше народився хлопчик», – розповiла мати.

Цкуру не був iз батьком у дуже близьких стосунках, але загалом iз його думкою погоджуеться. Без сумнiву, простiший iероглiф пасуе йому бiльше. Адже вiн не бачить у себе нiякого творчого начала. От тiльки чи завдяки цьому iероглiфу його «життева ноша» i справдi полегшала, тут вiн не може нiчого сказати. Мабуть, через iм’я вона набула трохи iншоi форми. Але чи полегшала?

Хоч би там що було, вiн став iндивiдуальнiстю – Цкуру Тадзакi. До того був небуттям, не бiльше нiж безiменним хаосом серед мороку. Рожевим шматком м’яса завважки три кiлограми, що ледве дихае та здiймае плач у темрявi. Спочатку йому дали iм’я. Потiм з’явилися свiдомiсть i пам’ять, i так сформувалося його я. Ім’я – це початок усього.

Батька звали Йошiо Тадзакi. Годi вигадати iм’я, яке пасувало б йому бiльше. Йошiо Тадзакi – «чоловiк, який черпае зиск iз багатьох мiсць».[13 - «Йошiо» тут складаеться з iероглiфiв «чоловiк» i «зиск», а прiзвище Тадзакi можна перекласти як «багатомисся».] З’явившись у свiтi торгiвлi нерухомiстю без ени за душею, вiн пiрнув туди з головою – i на хвилi японського економiчного зростання досягнув шаленого успiху, а помер у вiцi шiстдесяти чотирьох рокiв вiд раку легенiв. Але це буде потiм. Коли Цкуру познайомився з Хайдою, його батько був ще при здоров’i. Вiн дiево й агресивно купував i продавав елiтне житло у центральнiй частинi мiста, висмалюючи щодня по п’ятдесят цигарок без фiльтру. На той час бульбашка[14 - Ідеться про так званий бульбашковий ефект в економiцi Японii, що тривав iз 1986 до 1991 року, коли цiни на ринку нерухомостi та фондовому ринку необгрунтовано зростали на тлi економiчного пiднесення. Пiсля болючого луску настав перiод стагнацii.] у сферi нерухомостi вже луснула, однак його батько, передбачаючи якоюсь мiрою майбутнiй ризик, розвивав бiзнес через роздрiбнення прибуткiв, тому йому вдалося пом’якшити удар. Також нiхто не бачив тiнi лиха, яке нависло над його легенями.

– А мiй батько викладае фiлософiю в одному з мунiципальних унiверситетiв Акiти, – сказав Хайда. – Вiн, як i я, любить розмiрковувати на абстрактнi теми. Завжди слухае класичну музику i поринае в читання книжок, яких нiхто не читае. Батько не вмiе заробляти грошей, зовсiм. З’являючись, бiльша частина з них зникае на рахунках за книжки та музичнi записи. Про такi речi, як родина чи заощадження, вiн не думае взагалi. Його голова постiйно перебувае в якомусь iншому мiсцi, нiж дiйснiсть. Менi вдалося приiхати i жити в Токiо тiльки завдяки тому, що я вступив до недорогого унiверситету i влаштувався у гуртожиток, який дуже мало коштуе.

– У порiвняннi з фiлософiею фiзика надае трохи бiльше можливостей для матерiального достатку, хiба нi?

– Не заробиш нi тут, нi там. Хiба отримаеш Нобелiвську премiю, – сказав Хайда i сяйнув своею завжди чарiвною усмiшкою.

У Хайди не було нi братiв, нi сестер. Змалку вiн мав обмаль друзiв, любив класичну музику та собак. У гуртожитку, де жив хлопець, нормально послухати музику було неможливо (звiсно, тримати пса також заборонено), тому Хайда завжди з’являвся з кiлькома компактами, якi слухав у Цкуру вдома. Переважно вiн брав iх у бiблiотецi унiверситету. Бувало й так, що приходив iз власними старенькими довгогральними грамплатiвками. Хоча у квартирi Цкуру було непогане стереообладнання, сам вiн ним не користувався, бо разом iз програвачем вiд сестри йому залишилося тiльки кiлька платiвок Барi Манiлова[15 - Американський композитор i виконавець багатьох хiтiв поп-музики, особливо популярний у 70 – 80-тi роки минулого столiття.] та «Pet shop boys».[16 - Англiйський музичний гурт, що iснуе з 1981 року i працюе в жанрi популярноi музики.]

Хайда любив слухати iнструментальну, камерну та вокальну музику. Йому не дуже подобалася така музика, коли оркестр гучно лунае на всi голоси. Цкуру не надто цiкавився класичною музикою (взагалi жодною музикою), але разом iз Хайдою слухати ii йому подобалося.

Якось, слухаючи так один фортепiанний твiр, вiн спiймав себе на думцi, що вже колись чув його багато разiв. Але назви не знае. Автора також. Музика сповнена тихого жалю. Із самого початку бере за душу некваплива тема на один голос. І ii нiжнi варiацii. Цкуру вiдвiв очi вiд книжки i спитав у Хайди, що це за твiр.

– А, це «Le Mal du Pays» Ференца Лiста. П’еса з альбому «Роки прощi»,[17 - «Роки прощi» (Annеes de P?lerinage, з фр. перекладають як «Роки мандрiвок») (1848–1853) – альбом п’ес для фортепiано Ференца Лiста. «Le Mal du Pays» – шестихвилинна п’еса з першоi частини, присвяченоi Швейцарii. Існуе думка, що вона виражае тугу Обермана, головного героя однойменного роману Е. Сенанкура, «який не знае, хто вiн е, що любить i чого хоче; який тужить без причини, не знаючи мети, поневiряючись у безоднi простору i в безконечнiй колотнечi страждань». Свого часу цей роман спричинив хвилю самогубств у Європi.] входить до першоi частини, присвяченоi Швейцарii.

– «Ле маль дю пей»?

– Це назва французькою. Переважно ii перекладають як «Туга за батькiвщиною», «Меланхолiя», але якщо вже казати докладнiше, то назва мала б звучати як «безпричинна журба, яку викликае в людському серцi споглядання ланiв та полiв». Назву непросто перекласти точно.

– Знаеш, ii часто грала одна моя знайома. Ми вчилися у старшiй школi в одному класi.

– Я також люблю цю п’есу. Але вона не дуже популярна, – сказав Хайда. – А твоя знайома добре грала на фортепiано?

– Менi складно оцiнювати, бо в музицi не тямлю. Але щоразу, коли я ii слухав, думав, яка це гарна п’еса. Як би це сказати?… Сповнена нiжного суму, однак без сентименталiзму.

– Ну, якщо так, як ти описуеш, то, очевидно, ти слухав ii у майстерному виконаннi. П’еса здаеться технiчно простою, але виразно складна. Якщо просто грати по нотах, то звучить нецiкаво. І навпаки, якщо переборщити з експресiею, починае звучати дешево. Характер музики може змiнитися навiть вiд манери використання педалi.

– А хто це зараз грае?

– Лазар Берман,[18 - Радянський пiанiст (1930–2005).] росiйський пiанiст. Вiн виконуе твори Лiста, наче змальовуе найтоншi порухи серця. Загалом фортепiаннi твори Лiста мають репутацiю технiчних i поверхневих. Але серед них трапляються й ось такi штуки. Якщо у цiлостi уважно слухати, то розумiеш iхню особливу внутрiшню глибину. Проте глибина часто майстерно прихована за прикрасами. Особливо це стосуеться ось цього альбому «Роки прощi». Небагато е виконавцiв, якi грають Лiста правильно i красиво. На мою думку, з порiвняно сучасних це Лазар Берман, зi старiших – Клаудiо Аррау.[19 - Чилiйський пiанiст (1903–1991).]

Коли заходила мова про музику, на Хайду нападала балакучiсть. Вiн продовжував говорити про особливостi виконання Берманом творiв Лiста, але Цкуру його вже не чув. У його головi надзвичайно виразно й об’емно виринула постать Бiлоi за виконанням цiеi п’еси. Наче кiлька прекрасних митей, чинячи спротив об’ективному натисковi часу, пливли до нього догори проти течii – i ось уже чутно iхнiй легенький плюскiт…

Ось у вiтальнi стоiть рояль «Ямаха». Як вiдображення ретельностi ii власницi, завжди iдеально налаштований. На блискучiй поверхнi жодноi тьмяноi плямки, жодного вiдбитка пальця. З вiкна ллеться пообiдне сонце. Падае тiнь вiд кипарисiв у саду. Вiтер гойдае фiранки. На столi стоять горнятка для чаю. Їi чорне волосся акуратно зiбране ззаду. Уважний погляд спрямований на ноти. Довгi прекраснi пальцi покладенi на клавiшi. Ноги натискають на педаль. Вони точнi i ховають надзвичайну силу, про яку неможливо було б здогадатися, добре не знаючи дiвчини. Бiлiють гладенькi литки, наче керамiка, облита поливою. Коли Бiлу просили щось виконати, вона часто грала цю п’есу. «Le Mal du Pays». Безпричинна журба, яку викликае в людському серцi споглядання ланiв та полiв. Туга за батькiвщиною. Меланхолiя.

Коли вiн отак слухав музику, злегка заплющивши очi, вiдчув, що не може дихати. Наче важка хмара засiла у грудях. Закiнчилася п’еса, почалася наступна, але Цкуру сидiв зi стуленими вустами, заглибившись у своi спогади. Хайда час вiд часу кидав на нього погляд.

– Я, може, залишу цi платiвки у тебе? Усе одно в гуртожитку не можу слухати, – сказав вiн, ховаючи платiвку в конверт.

Цей комплект iз трьох платiвок у коробцi ще досi лежить у Цкуру в кiмнатi. Поруч iз Барi Манiловим та «Pet shop boys».



Хайда прекрасно куховарив. Кажучи, що це подяка за можливiсть послухати музику, вiн часто купував продукти i варив iсти. Вiд сестри у квартирi залишилося кухонне начиння та посуд. І Цкуру перебрав його собi, так само, як меблi та поодинокi телефоннi дзвiнки вiд ii колишнiх кавалерiв («Вибачте, сестра тут уже не живе»). Двiчi-тричi на тиждень хлопцi вечеряли разом. Розмовляючи на рiзнi теми пiд музику, вони смакували наiдки Хайдиного авторства. Зазвичай вiн зупинявся на чомусь невигадливому, але у вихiднi, бувало, кидав виклик хитромудрим стравам. Смакувало завжди чудово. Напевно, кухарський талант Хайда мав вiд Бога. Будь-що – звичайна яечня, суп мiсо, вершковий соус чи паелья – усе вдавалося йому швидко i бездоганно.

– Шкода тримати тебе на фiзичному факультетi. Ти повинен вiдкрити власний ресторан, – сказав Цкуру напiвжартома.

Хайда розсмiявся:

– Непогана думка. Але я не люблю маринуватися в одному мiсцi. Менi подобаеться вiльне життя, щоби я мiг думати про те, що менi забагнеться, коли завгодно i де завгодно.

– Я розумiю, але це зовсiм непросто.

– Непросто. Саме так. Але я вже себе налаштував. Хочу бути вiльним. Я люблю куховарити, але не хочу робити з цього професii i зачиняти себе в кухнi. Бо тодi почну когось ненавидiти.

– Кого?

– «Кухар ненавидить офiцiанта, а обое – вiдвiдувача», – сказав Хайда. – Це слова з драми «Кухня» Арнольда Вескера.[20 - Arnold Wesker (1932–2016) – британський драматург, прибiчник т. зв. реалiзму кухонного зливу.] Позбавлена свободи людина неодмiнно починае когось ненавидiти. Чи ти так не вважаеш? Я не хочу так жити.

– Тобто ти хочеш вiльно мислити власною головою, перебуваючи в обставинах, якi тебе не сковують?

– Саме так.

– Я думаю, що вiльно мислити власною головою не е просто.

– Зрештою, вiльне мислення зводиться до вiдсторонення вiд власного тiла. До того, щоби вийти iз загороди тiла, звiльнитися з кайданiв, дати ширяти логiцi. Це i е надiляти логiку справжнiм життям. У мисленнi – це ядро свободи.

– Якимось складним усе це видаеться.

Хайда заперечливо хитнув головою:

– Та нi, не так уже складно, залежить вiд пiдходу. Багато людей так чинять, самi цього не усвiдомлюючи, i завдяки цьому якось зберiгають життеву силу. Тiльки вони цього не зауважують.

Цкуру задумався над тим, що сказав Хайда. Вiн любив дискутувати з ним на абстрактнi теми. Слова його молодшого друга розворушували у зазвичай мовчазного Цкуру якiсь струни в серцi – i тодi мова лилася напрочуд гладко. Ранiше з ним такого не бувало. Зi своiми друзями в Нагоi вiн переважно брав на себе роль слухача.

Цкуру сказав:

– Але якщо це треба робити з власноi волi, а не самому цього не усвiдомлюючи, то справжня «свобода мислення», як ти це називаеш, фактично недосяжна, на мою думку.

– Так, саме так. Це так само важко, як iз власноi волi бачити сни. Звичайнiй людинi не пiд силу.

– Але ти хочеш спробувати досягти того, аби робити це з власноi волi, так?

– Напевно, можна так сказати, – вiдповiв Хайда.

– Щось не можу повiрити, щоби таку майстернiсть викладали на фiзичному факультетi полiтехнiки.

Хайда розсмiявся.

– Я й не очiкую, що мене цього навчать. Я тут тому, що менi потрiбен час i вiльна атмосфера. Крiм цього, я бiльше нiчого тут не шукаю. Передусiм, якщо вже дискутувати в академiчному середовищi про те, що ж це таке – мислити власною головою, потрiбно дати наукове визначення. А це вельми складно. Творчiсть – це не що iнше, як осмислене наслiдування. Так каже реалiст Вольтер.

– Ти також такоi думки?

– У будь-чому е щось таке, як рамки. І у мисленнi теж. Не потрiбно iх щоразу боятися, але боятися поламати також не можна. Це дуже важливо, щоби звiльнитися. Повага i ненависть до рамок. Важливе в цьому життi завжди вторинне. Я можу сказати лише це.

– А можна запитання? – спитав Цкуру.

– Звичайно.

– У багатьох релiгiях пророки отримують вiсть вiд абсолюту в глибокому трансi.

– Саме так.

– Це вiдбуваеться поза власною волею. Неконтрольовано, так?

– Саме так.

– І ця вiсть виходить понад рамки окремого пророка та починае функцiонувати в унiверсальному вимiрi, так?

– Саме так.

– У цьому немае анi суперечностi, анi вторинностi, так?

Хайда мовчки погодився.

– Ну тодi я не розумiю. Якщо це все так, то наскiльки тодi мае значення свобiдна воля людини?

– Чудове запитання, – сказав Хайда. А тодi усмiхнувся. Його усмiшка нагадувала усмiшку сонного кота, що розлiгся на сонцi. – Поки що я не можу на нього вiдповiсти.



У вихiднi Хайда залишався у Цкуру ночувати. Вони до пiзньоi години бесiдували, потiм Хайда стелив собi на розкладнiй канапi i вмощувався спати. А зранку варив каву, смажив яечню. Вiн був дуже вибагливим до кави i завжди приносив iз собою добiрно обсмаженi запашнi зерна та маленький електричний млинок. Добра кава була для нього единою розкiшшю, яку вiн собi дозволяв у скромному побутi.

Цкуру вiдчував довiру до свого нового друга i вiдверто розповiдав йому про себе багато чого. Але старанно уникав згадок про чотирьох чудових друзiв у Нагоi. Йому було важко про це говорити. Рана була ще надто свiжою, надто глибокою.

Навiть у товариствi свого молодшого приятеля вiн не мiг цього забути. Хоча слово «забути» неправильне. Бiль вiд того, як його навiдлiг вiдрубали вiд себе найкращi друзi, нiкуди не зник. Просто тепер вiн надходив приливами. Одного разу вода б’е пiд ногами, iншого ледь виднiе в далечiнi. Цкуру вiдчував, що дуже-дуже поволi, але все ж таки вiн пускае коренi у новий грунт пiд назвою Токiо. У нього тут починае творитися нове життя, хоча й самотне i непримiтне. Життя в Нагоi стае минулим, подекуди навiть видаеться чимось чужим. Без сумнiву, це поступ, яким вiн завдячуе своему новому друговi.

Про все Хайда мав свою думку, мiг ii логiчно висловити. З кожною зустрiччю повага Цкуру до молодшого за вiком друга глибшала. Але, з iншого боку, Цкуру не розумiв, що ж таке у ньому самому привабило Хайду, що його зацiкавило. Хоч би там що, забуваючи про плин часу, хлопцi захоплено бесiдували й обмiнювалися думками про все на свiтi.

Але коли Цкуру залишався наодинцi, йому все-таки праглося дiвчини. Йому хотiлося обняти ii, нiжно гладити ii тiло долонями, мiцно вдихати його запах. Цiлком природне бажання здорового молодого чоловiка. Але коли вiн намагався уявити собi жiнку як таку, обiйняти ii, чомусь в його уявi автоматично виринав образ Бiлоi та Чорноi. Вони з’являлися в його уявi завжди разом, завжди нероздiльнi. І через те на Цкуру нерiдко нападала чорна безнадiя. «Чому i тепер це мусять бути цi двое? Вони ж мене навiдлiг вiдрубали вiд себе. Вони сказали, що не хочуть мене анi бачити, анi чути. Чому вони просто не зникнуть непомiтно з мого серця?» Цкуру Тадзакi було двадцять рокiв, але вiн ще нiколи не мав жiнки. Та що там, вiн ще не цiлувався з дiвчиною, нi з ким не тримався за руку, навiть не ходив на побачення.

Цкуру часто думав, що у нього е якась кардинальна проблема. Якась перешкода перепинила природний плин його душевного життя – i щось у ньому викривилося. Вiн не мiг розрiзнити, чи ця перешкода виникла через розрив iз його чотирма друзями, а чи була в ньому вiд народження.



Одного суботнього пiзнього вечора хлопцi порушили тему смертi. Яке значення мае те, що людина мусить умерти. Яке значення мае те, що людина мусить жити з передчуттям того, що вона умре. На цю тему вони говорили переважно в абстрактнiй площинi. Цкуру хотiв зiзнатися Хайдi, наскiльки близько до смертi вiн iснував певний час та як це змiнило його душу i тiло. Хотiв розповiсти, якi дивнi краевиди йому тодi ввижалися. Але, почавши про це розмову, вiн був би змушений розповiсти все вiд початку до кiнця. І тому, як завжди, переважно слухав, а Хайда говорив.

Коли вже годинник перевалив за одинадцяту вечора, теми вичерпалися i в кiмнатi запала тиша. Зазвичай на цьому моментi хлопцi припиняли розмови i розходилися по кiмнатах готуватися до сну. Обидва не любили зранку довго спати. Однак Хайда не ворушився, сидячи на канапi зi сплетеними по-турецьки ногами, заглибився у думки. А тодi заговорив якось невпевнено, наче не мiг наважитися, що було йому зовсiм не властиво.

– Я знаю трохи дивну iсторiю про смерть. Менi ii розповiдав батько. Це трапилося, коли йому виповнилося двадцять. Тобто саме стiльки, скiльки менi зараз. Я запам’ятав цю iсторiю слово в слово, бо батько розказував ii менi багато разiв. Дивна iсторiя, i я досi не можу повiрити, що з кимось могло таке трапитися. Однак батько про такi речi не говорив би неправди. Вiн не вмiе нiчого вигадувати. Окрiм того, як сам знаеш, коли людина розказуе байки, то з кожним разом якiсь дрiбнi деталi змiнюються. То перебiльшуе, то забувае, що i як розповiдала попереднього разу… Але батькова iсторiя у кожнiй деталi завжди була такою самою. Тому я гадаю, що це справдi з ним трапилося. Я йому вiрю, бо я його син i добре знаю свого батька. Але позаяк ти мого батька не знаеш, то сам вирiшуй, вiрити чи нi… Можеш вважати це народним переказом або оповiдкою про нечисту силу. Хоча iсторiя сама довгенька i час пiзнiй, можна я тобi розповiм?

– Звичайно, менi ще не хочеться спати, – вiдповiв Цкуру.




5


– В юностi один рiк мiй батько прожив у мандрах, – почав свою оповiдь Хайда. – Це було в кiнцi 60-х. Пора, коли краiна вирувала вiд студентських заворушень,[21 - Пiсля Другоi свiтовоi вiйни в Японii спорадично виникали заворушення, однак найзапеклiшi протистояння припадають на 60-тi роки, особливо на 1968 р. Глибинною причиною називають масовiзацiю вищоi освiти та недемократичне управлiння унiверситетами, що й викликало спротив студентства.] перiод розквiту контркультури. Я не знаю подробиць, однак пiд час навчання у Токiйському унiверситетi батько зiткнувся з певними дикими речами, з якими не мiг змиритися. Розчарувавшись у полiтичнiй боротьбi, вiн ii залишив. Узяв на рiк академвiдпустку i вирiшив мандрувати краiною. Заробляв на життя, працюючи чорноробом, а у вiльний час читав, спiлкувався з рiзними людьми i так здобував життевий досвiд. Батько часто казав, що, з певного погляду, цей перiод у його життi можна було б назвати найщасливiшим. Вiн тодi багато чого зрозумiв i навчився. У дитинствi батько розповiдав менi багато iсторiй, якi з ним трапилися в цю пору. Я слухав iх, як слухають оповiдання солдата про давню вiйну в якiйсь далекiй краiнi. Пiсля мандрiв батько вiдновився в унiверситетi i зосередився на науцi. Згодом вiн уже нiколи не вирушав у довгi мандрiвки. Скiльки себе пам’ятаю, батько виходив iз дому тiльки на роботу i назад. Дивно, правда? Яким спокiйним i розмiреним не видавалося б життя людини, у ньому завжди е перiод провалу. Ймовiрно, його можна назвати перiодом для ламання. Я думаю, що в життi це необхiдно.



Тiеi зими батько Хайди найнявся чорноробом у невеликий рьокан[22 - Традицiйний японський готель iз номерами з татамi. Гостi в ньому ходять у халатах покрою кiмоно – юката.] на гарячих джерелах у горах префектури Ойта.[23 - Префектура на островi Кюшю з численними гарячими ваннами на термальних джерелах.] Мiсце було дуже гарним, i вiн вирiшив залишитися там надовше. Упоравшись зi щоденними обов’язками та виконавши дрiбнi доручення господарiв, решту часу вiн мiг використовувати на свiй розсуд. Грошi платили мiзернi, але забезпечували триразовим харчуванням, кiмнатою та дозволяли вiльно користуватися гарячими джерелами. Вiн мiг розлягтися у своiй кiмнатцi i читати скiльки влiзе. Тамтешнi мешканцi приязно ставилися до мовчазного чудернацького «пана студента з Токiо». Їжа з мiсцевих свiжих продуктiв була хоч i простою, але смачною. Однак найкращою для нього стала вiдрiзанiсть вiд свiту. Телевiзiйна антена сигнали ловила погано, газети доходили наступного дня. До найближчоi автобусноi зупинки треба було спускатися гiрською дорогою три кiлометри, i цiею дорогою ледве проiжджав хiба старенький джип господарiв. Електрику у цiй мiсцинi також провели зовсiм недавно.

Перед рьоканом протiкав чудовий гiрський потiк, у якому водилася сила-силенна лискучоi пругкоi риби. Над поверхнею води з пронизливими криками шугали птахи. Зовсiм не дивовижею було зустрiти тут диких кабанiв чи мавп. Гори були скарбницею iстiвних рослин. У такому закапелку молодий Хайда читав i мiркував собi, скiльки душа запрагне. Гамiр реального свiту його вже не цiкавив.

Десь за два мiсяцi вiн завiв знайомство з одним iз пожильцiв. На вигляд той мав рокiв сорок п’ять, був довготелесим, iз худющими руками й ногами. Коротко стрижений, iз залисиною, вiн носив окуляри з металевою оправою, а череп мав iдеально овальноi форми, як свiжознесене яйце. Цей чоловiк iз пластиковою дорожньою сумкою на плечi пiднявся сюди сам i жив у рьоканi вже тиждень. Виходив надвiр у шкiрянiй куртцi, блакитних джинсах та мiцних туристичних черевиках. У холод одягав вовняну шапку i закутувався у синiй шарф. Його звали Мiдорiкава. Принаймнi саме таке iм’я з токiйською адресою вiн залишив у реестровому журналi. Ретельний, бо щодня до полудня оплачував за попередню добу.

(«Мiдорiкава? Знову людина, позначена барвою».[24 - Прiзвище Мiдорiкава означае «зелена рiка».] Але не кажучи нi слова, Цкуру уважно продовжував слухати оповiдь).

Чоловiк, який назвався Мiдорiкавою, нiчого не робив. Кожноi вiльноi часини вiн мокнув у ваннi з гарячого джерела просто неба. Ходив у довколишнi гори, читав без розбору привезенi зi собою кишеньковi видання (переважно це були невиннi детективнi повiстi), а перед сном випивав два го[25 - 1 го – 180 мл.] пiдiгрiтого саке. Нi бiльше нi менше. У мовчазностi батьковi Хайди вiн не поступався. Хоча без необхiдностi пожилець нi з ким не говорив, власники цим не переймалися. Вони вже звикли до таких клiентiв. У iхню гiрську глухомань на гарячi джерела може приiхати лише дивак. А якщо вiн залишаеться тут надовго, то ця тенденцiя лише посилюеться.

Якось удосвiта молодий Хайда сидiв у ваннi з гарячого джерела просто неба на березi рiчки. Випадково туди надiйшов Мiдорiкава та сам зав’язав iз ним розмову. Чомусь Мiдорiкава з першого погляду вiдчув неабиякий iнтерес до молодого чорнороба. Можливо, ще й тому, що бачив, як той на верандi читав томик Жоржа Батая.

Мiдорiкава розказав про себе, що приiхав iз Токiо та е джазовим пiанiстом. В особистих справах мав неприемностi, рутина на роботi також його виснажила. Захотiлося вiдпочинку в якiйсь тихiй мiсцинi, й ось вiн прибув у цi гори. Точнiше, мандруючи, випадково тут опинився. Ця мiсцевiсть припала йому до вподоби, бо тут немае нiчого зайвого.

– Я чув, ти також iз Токiо?

У ранковiй млi, занурений у гарячу воду, Хайда стисло розповiв свою iсторiю. Узяв академвiдпустку i мандруе собi свiтом. Немае сенсу сидiти в Токiо, бо унiверситет i так зачинений.

– Хiба тобi не цiкаво, що зараз вiдбуваеться в Токiо? – спитав Мiдорiкава. – Хiба не цiкаве видовище? То тут, то там щодня якась колотнеча. Таке враження, що цiлий свiт летить перекидом. Хiба тобi не шкода таке пропускати?

– Свiт так просто не полетить перекидом, – вiдповiв Хайда. – Лiтають перекидом тiльки люди. Менi зовсiм не шкода таке пропускати.

Така пряма i категорична вiдповiдь, схоже, Мiдорiкавi сподобалася.

– Ти не знаеш, десь поблизу е фортепiано? – спитав вiн молодого Хайду.

– По той бiк гори е середня школа. Може, пiсля урокiв дозволять пограти, – вiдповiв Хайда.

Довiдавшись це, Мiдорiкава зрадiв.

– А ти мiг би вiдвести мене до тiеi школи? – спитав вiн.

Коли Хайда порадився з господарем, той сказав, що, звiсно, треба допомогти. Вiн навiть сам зателефонував у школу i домовився за фортепiано. По обiдi обидва вирушили на той бiк гори. Гiрська дорога пiсля дощу була слизькою, але Мiдорiкава перекинув сумку навхрест через плече i йшов доволi швидко. Вiн хоч i мав вигляд дитини мiста, виявився на диво витривалим.

Клавiшi старого пiанiно в музичному класi реагували на натиск нерiвномiрно, iнструмент також мiг би бути краще налаштованим, але загалом усе не так страшно. Пiанiст сiв на скрипуче крiсло, поклав пальцi на клавiатуру. Спочатку вiн перевiрив звучання всiх вiсiмдесяти восьми клавiш, потiм заграв кiлька акордiв. Квiнта, септакорд, нонакорд, ундецимакорд. Було видно, що Мiдорiкава не в захопленнi, але саме натискання на клавiшi подарувало йому фiзичне задоволення. Дивлячись на легкiсть його швидких i сильних пальцiв, Хайда дiйшов висновку, що перед ним доволi-таки вiдомий пiанiст.

Закiнчивши перевiрку, Мiдорiкава витягнув зi своеi сумки через плече сукняний мiшечок i обережно поклав його на пiанiно. Мiшечок був зшитий iз добротноi тканини i перехоплений тонкою мотузкою. Хайда змiркував, що у ньому, напевно, чийсь прах. Видавалося, що грати з тим мiшечком на фортепiано було звичкою Мiдорiкави. Принаймнi таке враження виникало, якщо спостерiгати за його рухами.

Урештi, хоч i вагаючись, Мiдорiкава почав грати «Round Midnight». Спершу кожен звук вiн видобував обережно, як людина, що, ступивши ногами в гiрський потiк, пробуе швидкiсть течii i шукае стiйке мiсце. Закiнчилася тема – i почалася довга iмпровiзацiя. Тим часом його пальцi, наче звикла до води риба, забi


гали ще вiльнiше i прудкiше. Лiва рука закликала у танок праву, права надихала лiву. Хоча молодий Хайда не дуже тямив у джазi, композицiя Телонiуса Монка була йому знайомою. Грав Мiдорiкава сильно i знаменито. У його грi жив глибокий дух, i навiть не вiдчувалося, що фортепiано розлаштоване. Хайда, единий вiдвiдувач у музичному класi сiльськоi школи, слухаючи цю музику, вiдчував, як вона змивае бруд iз середини його тiла. Безпосередня краса, яка в цьому була, накладалася на свiже повiтря iз запахом озону, на прозору студену течiю гiрського потоку i перегукувалася з ними. Мiдорiкава злився з музикою, i, здаеться, буденний свiт перестав для нього iснувати. Хайда вперше бачив перед собою людину, так сильно поглинену своiм заняттям. Вiн нi на мить не мiг вiдiрвати погляду вiд десяти пальцiв музиканта, що, здавалося, жили власним життям.

Завершивши п’ятнадцятихвилинне грання, Мiдорiкава витяг iз сумки рушник i витер пiт. Потiм сидiв якийсь час iз заплющеними очима, заглибившись у власний свiт. А тодi промовив: «Добре. Цього цiлком достатньо. Вирушаймо вже назад». Витягнув руку по мiшечок i дбайливо поклав його назад у сумку.

– А що у вас у мiшечку? – здобувся на вiдвагу батько Хайди.

– Оберiг, – невимушено вiдповiв Мiдорiкава.

– Щось таке, як берегиня фортепiано?

– Та нi, радше мое друге я, – Мiдорiкава втомлено усмiхнувся кутиками губ. – Із цим пов’язана трохи дивовижна iсторiя. Дуже довго розповiдати, а я зараз надто змучений.

Тут Хайда зупинився i поглянув на настiнний годинник. Потiм перевiв погляд на Цкуру. Звiсно, це був Хайда-син. Однак у свiдомостi Цкуру постатi батька i сина якось нашарувалися, адже синовi зараз саме стiльки, скiльки тодi було батьковi. Двi часовi реальностi химерно переплелися. Може, цю пригоду пережив не Хайда-батько, а ось цей Хайда-син, що тут сидить? Може, ховаючись за особою батька, вiн розповiдае про власне пережиття? Ось таке хибне вiдчуття заполонило Цкуру.

– То вже дуже пiзно. Якщо хочеш, продовжимо iншим разом.

– Та нi, менi ще не хочеться спати, – вiдповiв Цкуру. Щиро кажучи, вiн уже майже засинав. Але йому кортiло почути, що ж було далi.

– Добре. То я продовжую. Менi також зовсiм не хочеться спати, – сказав Хайда.


* * *

Це вперше i востанне Хайда чув, як грае Мiдорiкава. Так видавалося, що пiсля п’ятнадцятихвилинного виконання «Round Midnight» той остаточно втратив iнтерес до фортепiано. «А ви не хочете ще пограти?» – закидав iнколи Хайда, але Мiдорiкава лише мовчки хитав головою. І Хайда здався. Мiдорiкава намiру грати вже не мав. Шкода, бо в нього справжнiй талант. Це безсумнiвно. Його музика могла впливати на людей буквально фiзично, тiлесно. Слухаючи його, вiдчував, як вона переносить тебе в iнший свiт. Цiеi майстерностi не так легко досягнути.

Хайда не мiг собi уявити, що означае така незвичайна здатнiсть для ii володаря. Вона полегшуе йому життя чи, навпаки, стае тягарем? Це благословення чи прокляття? А може, вона е всiм водночас? У кожному разi, Мiдорiкава не видавався щасливою людиною. Вираз, який панував на його обличчi, змiнювався зазвичай iз нудьги на байдужнiсть. Усмiшка, що iнколи зринала у кутиках його губ, була стриманою i приховувала iнтелектуальну iронiю.

Якось Мiдорiкава пiдiйшов до Хайди, котрий рубав i носив дрова на задньому подвiр’i.

– Саке п’еш?

– Якщо небагато, то п’ю, – вiдповiв хлопець.

– Можна небагато. Приходь сьогоднi ввечерi пiдтримати менi компанiю. Менi вже набридло пити наодинцi, – попросив Мiдорiкава.

– Ну, в мене ще е робота. Зможу хiба десь о пiв на восьму.

– Добре, приходь о пiв на восьму.



О пiв на восьму Хайда прийшов до номера пiанiста. Там уже стояла вечеря на двох i пiдiгрiте саке. Чоловiки сiли один навпроти одного, випили по чарцi саке i взялися до вечерi. Мiдорiкава тiльки те й робив, що собi пiдливав, i не з’iв навiть половини порцii. Вiн нiчого не розповiдав, а бiльше розпитував: звiдки Хайда родом (з Акiти), як йому живеться в Токiо. Довiдавшись, що хлопець навчаеться на фiлософському, поставив кiлька запитань iз його спецiальностi – про свiтогляд Гегеля, про твори Платона. Хлопець помiтив, що Мiдорiкава перечитав таку лiтературу систематично. Очевидно, його чтиво не обмежувалося невинними детективами.

– Ось як, то ти вiриш у логiку? – спитав Мiдорiкава.

– Так. Загалом вiрю, й опираюся на неi. На нiй же ж тримаеться фiлософiя, – вiдповiв Хайда.

– І тобi не до вподоби речi, що суперечать логiцi, еге ж?

– До вподоби чи нi, це вже iнше питання. Я iх не вiдкидаю. Я не вiрю в логiку беззастережно в усьому. На мою думку, важливо шукати точки перетину логiчностi та речей, що суперечать логiцi.

– А ти, наприклад, вiриш у нечистого?

– Такого рогатого?

– Еге, такого. Хоча невiдомо, чи вiн справдi тi роги мае…

– Якщо розумiти це як метафору зла, то, звiсно, можу повiрити, що нечистий iснуе.

– А як щодо метафори зла, якщо вона втiлилася у формi нечистого?

– Не можу нiчого сказати, поки не побачу на власнi очi.

– Чи не буде трохи запiзно, якщо вже його побачиш?

– Слухайте, ми ж зараз говоримо гiпотетично. Потрiбнi конкретнi приклади. Вони необхiднi, як балки для мосту. Бо що далi рухаешся у своiй гiпотезi, то хиткiше пiд ногами i непевнiший висновок можна отримати.

– Конкретний приклад, так? – Мiдорiкава вiдпив ковток i зморщився. – Хоча бувае, коли виникае конкретний приклад, то все зводиться в кiнцевому результатi до того, приймаеш його чи не приймаеш, вiриш чи не вiриш. Середини не дано. Стрибок духу. Логiки в такому випадку не застосовують.

– Так, у ту мить, коли приклад виникае, то, можливо, так воно i е. Логiка – це не iнструкцiя, яку можна використовувати для власноi примхи. Але я вважаю, якщо не саме у цю мить, то згодом до такого прикладу все ж можна застосувати логiку.

– Згодом бувае вже запiзно.

– Пiзно чи не пiзно – це вже iнше питання. Застосування логiки тут нi до чого.

Мiдорiкава розсмiявся.

– Так, твоя правда. Якщо згодом зрозумiв, що запiзнився, це вже iнше питання. І логiка нi при чiм. Перфектна теорiя. Навiть не можу знайти контраргументiв.

– Пане Мiдорiкаво, а вам таке траплялося? Щось прийняти, повiрити – i зробити стрибок духу понад логiкою.

– Нi, – вiдрубав Мiдорiкава. – Я нi у що не вiрю. Нi в логiку, нi в нелогiчнiсть. Нi в Бога, нi в дiдька. Тут не може бути анi розширення гiпотези, анi стрибка. Я просто мовчки приймаю все, яким воно е. У цьому полягае моя фундаментальна помилка. Менi не вдаеться збудувати стiну, котра вiдмежовувала би суб’ект вiд об’екта.

– Але у вас музичний талант.

– Так гадаеш?

– Ваша музика мае безпосередню силу впливати на людей. Я не дуже добре розумiюся у джазi, але принаймнi це можу сказати.

Мiдорiкава хитнув головою, нiби вiдмахуючись вiд якогось клопоту:

– Ох… Безперечно, мати талант iнколи дуже приемно. Це гарно, ти людям цiкавий, а якщо пощастить, то й грошей можна заробити. І жiноцтво лине. Краще його мати, нiж не мати. Це ясно як божий день. Але, хлопче, зрозумiй таку рiч: талант розкриваеться сповна лише за умови абсолютноi зосередженостi тiла i розуму. Вистачить, щоб у мiзках вiдкрутився хоча б один нещасний шурупчик, щоб у тiлi трiснула одна-однiсiнька ланка, i зосередженiсть – як корова язиком злизала. Скажiмо, коли болить зуб чи ние потилиця, пристойно вже не зiграеш. Це правда. У мене самого таке бувало. Через бiль у зубi, через ниття у потилицi прекраснi образи i звуки – усе вмить розсипаеться у прах. Тiло дуже крихке. Це складна система, i вона часто виходить з ладу через дрiбницi. А зламане направити важко. Дiрку в зубах чи бiль у потилицi вилiкувати можливо, але е безлiч невилiковних речей. Ну i скажи, чи мае якесь значення талант, який мусить опиратися на вельми хистку основу, коли ти навiть не знаеш, що буде за наступним кроком?

– Я погоджуюся, талант не вiчний. Мало кому вдаеться зберегти його до кiнця. Але часом вiн породжуе великий стрибок духу. Як явище, що переростае конкретну особистiсть i стае унiверсальним надбанням.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24079128&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Головне мiсто префектури Айчi, трете за величиною мiсто в Японii. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Акамацу означае «червона сосна», Оомi – «сине море», Шiране – «бiлий корiнь (корiння, природа)», Куроно – «чорне поле (природа, природнiсть, елемент, неприрученiсть)».




3


Тадзакi можна перекласти як «багато мисiв».




4


Один iз доволi старих районiв центрального Токiо, популярний як мiсце зустрiчей, побачень, модних бутикiв i ресторанiв, однак не такий дорогий, як iншi центральнi райони з гарною атмосферою.




5


До регiону Канто належать Токiо та шiсть навколишнiх префектур.




6


Найбiльше озеро Японii у префектурi Шiга на захiд вiд Нагоi. Озеро вiдоме не лише своею природою, а й ремiнiсценцiями в лiтературi та iсторii, адже розташоване бiля старовинних столиць Кiото та Нара.




7


У японськiй мовi дiеслово «цкуру» означае «створювати, робити, виготовляти, будувати».




8


«Хайда» означае «сiре поле».




9


Но та бунраку – види традицiйного японського театру.




10


Акiта – префектура, що лежить на пiвночi острова Хоншю, на узбережжi Японського моря. Багата на опади, тому мешканцi отримують менше сонця.




11


Інший варiант звучання iероглiфа «цкуру».




12


Обидва iероглiфи читаються «цкуру» i мають узагальнене значення «створювати», однак поняття, яке ними передають, трохи вiдрiзняеться. Складнiший iероглiф мае значення «(уперше) створювати», а простiший – загальнiше значення «створювати (нематерiальне також)», а також «робити; виготовляти; будувати».




13


«Йошiо» тут складаеться з iероглiфiв «чоловiк» i «зиск», а прiзвище Тадзакi можна перекласти як «багатомисся».




14


Ідеться про так званий бульбашковий ефект в економiцi Японii, що тривав iз 1986 до 1991 року, коли цiни на ринку нерухомостi та фондовому ринку необгрунтовано зростали на тлi економiчного пiднесення. Пiсля болючого луску настав перiод стагнацii.




15


Американський композитор i виконавець багатьох хiтiв поп-музики, особливо популярний у 70 – 80-тi роки минулого столiття.




16


Англiйський музичний гурт, що iснуе з 1981 року i працюе в жанрi популярноi музики.




17


«Роки прощi» (Annеes de P?lerinage, з фр. перекладають як «Роки мандрiвок») (1848–1853) – альбом п’ес для фортепiано Ференца Лiста. «Le Mal du Pays» – шестихвилинна п’еса з першоi частини, присвяченоi Швейцарii. Існуе думка, що вона виражае тугу Обермана, головного героя однойменного роману Е. Сенанкура, «який не знае, хто вiн е, що любить i чого хоче; який тужить без причини, не знаючи мети, поневiряючись у безоднi простору i в безконечнiй колотнечi страждань». Свого часу цей роман спричинив хвилю самогубств у Європi.




18


Радянський пiанiст (1930–2005).




19


Чилiйський пiанiст (1903–1991).




20


Arnold Wesker (1932–2016) – британський драматург, прибiчник т. зв. реалiзму кухонного зливу.




21


Пiсля Другоi свiтовоi вiйни в Японii спорадично виникали заворушення, однак найзапеклiшi протистояння припадають на 60-тi роки, особливо на 1968 р. Глибинною причиною називають масовiзацiю вищоi освiти та недемократичне управлiння унiверситетами, що й викликало спротив студентства.




22


Традицiйний японський готель iз номерами з татамi. Гостi в ньому ходять у халатах покрою кiмоно – юката.




23


Префектура на островi Кюшю з численними гарячими ваннами на термальних джерелах.




24


Прiзвище Мiдорiкава означае «зелена рiка».




25


1 го – 180 мл.