Бог дае таланти всiм. 50 урокiв, щоб знайти себе та справу всього життя Регiна Бретт Двiчi фiналiст Пулiтцерiвськоi премii, Регiна Бретт – вiдома американська журналiстка та лауреат численних премiй за журналiстську дiяльнiсть. Їi життевий шлях не був безхмарним. Одинадцята дитина в родинi, у 16 вона вже зловживала алкоголем, у 21 стала матiр’ю-одиначкою, у 41 захворiла на рак. Проте життевi випробування, здаеться, лише загартували цю надзвичайну жiнку. Поборовши хворобу, вона зiбрала своi роздуми про життя в книжки. Іi «50 урокiв» – це колекцiя життевих притч, iнколи кумедних, частiше зворушливих, проте завжди непересiчних i повчальних. Це досвiд, який авторка винесла з власного минулого, зi своiх помилок, поразок, випробувань та перемог. Якщо вам сумно, якщо здаеться, що свiт до вас несправедливий, i вам термiново потрiбна пiдтримка – просто вiдкрийте цю книжку. Знайдiть той самий урок, який важливий для вас зараз. Прочитайте його. І посмiхнiться. Тому що, як каже Регiна Бретт, життя не перев’язане стрiчкою з бантом, та це все одно подарунок! Кожен з нас мае талант, проте мало хто знае, як вiдкрити його в собi. «50 урокiв» вiд Регiни Бретт допоможуть зрозумiти це, знайти покликання, наповнити життя натхненням та сенсом. Авторка стверджуе, що кожна людина повинна займатися своею справою, але ii треба знайти. Прийшов час перетворювати мрii на реальнiсть та самореалiзуватися! Регiна Бретт Бог дае таланти всiм 50 урокiв, щоб знайти себе та справу всього життя © Regina Brett, 2015 © DepositPhotos.com / smilewithjul, обкладинка, 2016 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2016 * * * Іншi книжки авторки «Бог нiколи не моргае: 50 урокiв, якi змiнять твое життя» «Будь дивом: 50 урокiв, щоб зробити неможливе можливим» Бог дае таланти всiм 50 урокiв, щоб знайти себе та справу всього життя Присвячуеться Брюсовi – моему чоловiковi, моiй пiдтримцi, моiй любовi назавжди Вступ Протягом останнiх п’яти рокiв я мала честь виступати перед тисячами людей на численних зустрiчах та автограф-сесiях. Запитання, яке лунало найчастiше, було таким: «А про що буде Ваша наступна книжка?» Коли я вiдповiдала присутнiм, що хочу написати книжку, яка допомогла б людям знайти бiльше сенсу та натхнення в роботi й загалом у життi, вони жвавiшали й казали, що залюбки прочитали б таку просто зараз. То ось вона. «Бог дае таланти всiм: 50 урокiв, щоб знайти себе та справу всього життя» – це низка надихальних есе, iсторiй i газетних колонок з уроками, за допомогою яких люди можуть побачити свою роботу та життя в новому свiтлi. Ця книжка для людей, якi бiльше не люблять того, чим займаються. Вона для тих, хто любить свою роботу й водночас прагне знайти бiльше сенсу в життi поза ii межами. Вона для безробiтних, для тих, хто виконуе роботу, яка не вiдповiдае iхнiй квалiфiкацii, для тих, хто почуваеться нещасним на робочому мiсцi. Вона для тих, чиi плани розлетiлися на друзки – тимчасово або ж назавжди. Вона для тих, хто робить перший крок у професiйному свiтi й хоче знати, що ж написати на цiй «чистiй дошцi». Вона для тих, хто вийшов на пенсiю або бiльше не здатний працювати, однак хоче жити змiстовним життям. Вона для людей, якi настiльки люблять свою роботу, що прагнуть надихати iнших – щоб вони теж знайшли свое унiкальне покликання. Вона для таких, як я, – людей, якi зiйшли на манiвцi та блукали без мети розбитим шляхом, аж доки вiн зрештою привiв iх до iдеального мiсця. Я вiрю, що таке iдеальне мiсце чекае на кожного з нас, i наше завдання – знайти його. Або ж розслабитись i дозволити йому знайти нас. Я написала цю книжку, щоб допомогти вам знайти роботу, яку ви полюбите, i будувати життя, яке приноситиме вам задоволення, навколо цiеi роботи. Незалежно вiд того, яким е ваш начальник, який прибуток ви отримуете, що вiдбуваеться в економiцi, у вас е всi можливостi для розвитку, збагачення та поглиблення власного життя й життя iнших людей. Цi уроки – результат мого 18-рiчного життевого досвiду матерi-одиначки, жiнки, яка перенесла рак грудей; це iсторii людей, яких я зустрiчала на своему професiйному шляху протягом 29 рокiв роботи журналiстом. Я щиро сподiваюся, що кожен iз цих урокiв змусить вас вистрибувати зранку з лiжка, насолоджуватись обiдньою перервою i почуватися розслаблено ввечерi. Або ж дасть вашому життю поштовх чи iскорку, що наповнить сенсом вашу роботу й життя загалом. Урок 1 Коли не отримуеш того, що хочеш, тобi даеться найцiннiше – досвiд Бiльшiсть резюме не вiдображують того нерiвного шляху, яким нам доводилося йти, i не мiстять тих слiв, якими нас називали iншi на цiй дорозi. Ми причепурюемо нашi резюме, вигадуемо назви посад, не зазначаемо того, що радо виключили б зi свого списку. Мое резюме зазнавало змiн щопiвроку. Приблизно стiльки часу я проводила на будь-якiй роботi в молодi роки. Шiсть мiсяцiв. Я бралася за щось, але закiнчити нiчого не вдавалося. Жодного прогресу. Пiсня «Вiзьми свою роботу i запхай ii…» була супроводом мого життя. Менi iмпонувала ще одна пiсня в стилi кантрi: «А зараз десь п’ята», у якiй iшлося про те, як бос доводить тебе до сказу, ти хочеш сказати йому все, що про нього думаеш, але зрештою цього не робиш. Та одного разу мiй терпець урвався. Я вилетiла з ресторану, i на цьому моя кар’ера офiцiантки скiнчилася. Я навiть не зупинилася, щоб забрати чайовi з банки. Деякi люди йдуть кар’ерними сходами вгору, я ж блукала пiд ними. Роками менi не щастило, а якщо й «щастило», це навряд чи можна було вважати щастям. Моею першою начальницею була справжня сучка. Серйозно! То була пуделиця Мамзель, що жила по сусiдству. Першою роботою, за яку менi заплатили грошi, була прогулянка з собакою. Кiгтики Мамзелi були пофарбованi червоним лаком, а ще вона носила бантик. Пiсля тривалоi прогулянки ця бiла пухнаста кулька нарештi зробила своi справи, i я привела ii додому. Власниця задерла кiнчик ii пухнастого круглого хвостика. – Ти… ii… не пiдтерла? – видихнула вона. Присягаюсь, у ту мить я побачила на мордочцi Мамзелi зловiсну посмiшку. На цiй роботi я довго не протрималася. Я гадала, що мене найняли гуляти з собакою, а не пiдтирати iй зад. Потiм я працювала персональним асистентом у ресторанi з шоу-програмою. Мiй бос просто виснажив мене, змушуючи невпинно прибирати гримерки й туалети. Я була старшокласницею й приходила додому пiсля пiвночi. З тiеi роботи мене звiльнили батьки. Згодом я «виросла» до посади касира в аптецi «Clark’s Pharmacy», де здебiльшого струшувала пилюку з вiтамiнiв, надавши собi заклопотаного вигляду, i робила все, щоб мене не впiймали на крадiжцi батончикiв. Потiм працювала офiцiанткою в сiмейному ресторанi Вайденерiв, де вiдвiдувачi залишали менi чайовi – монетки – просто в калюжках кетчупу. Наступний крок – робота в мiсцевiй лiкарнi, де менi видали рожеву унiформу й сiточку для волосся. Я годинами стояла в бiлих капцях i викладала чорносливове пюре на довжелезну конвеерну стрiчку. На бейджi, що його менi видали, гордо зазначалося: «Помiчник кухаря». У своему резюме я назвала цю посаду «асистент дiетолога». Я й досi зберiгаю i бейдж, i сiточку для волосся в спецiальному альбомi: вони нагадують менi про тi часи, коли я працювала з шостоi ранку до третьоi дня, миючи тацi, оббльованi пацiентами та заляпанi кров’ю. Навiть не можу пригадати, чи вдягали ми тодi захиснi рукавички. Якийсь час я працювала секретаркою. То було ще до к. е. – до комп’ютерноi ери. Тодi вважалося: якщо тобi видали електричну машинку «IBM Selection» iз коректувальною стрiчкою, тобi дуже пощастило. Моi руки були постiйно вкритi плямами вiд копiювального паперу. А ще я була справжнiм «асом коректування». Досi дивуюся, як мiй бос жодного разу не побачив мене непритомною на клавiатурi вiд випарiв коректувальноi рiдини. Я ненавидiла цю роботу. Одного разу я протягом цiлого ранку друкувала лист на три сторiнки тiльки для того, щоб отримати його назад – керiвник обвiв гiгантськими червоними колами всi помилки, якi можна було замаскувати коректором. Довелося все передрукувати. Я працювала в багатьох мiсцях, перш нiж усвiдомила, що менi потрiбне бiльше, нiж робота. Робота – це мiсце, де ти працюеш, щоб мати змогу оплачувати своi рахунки. Робота – це мiсце, де тебе штрафують за п’ятихвилинне запiзнення, навiть якщо ти запiзнилася, бо хотiла допомогти водiевi, який заблукав. Це мiсце, куди телефонуеш, щоб сказати, що захворiла, а сама витрачаеш цей час на пошуки кращоi роботи. Тут вiдчуваеш стабiльнiсть i безпеку, але це так нудно! Ти робиш те, чого вiд тебе чекають, а потiм iдеш додому. Телефонуеш, щоб сповiстити, що захворiла, щоразу, коли вдаеться отримати оплачуваний лiкарняний, бо тебе нудить вiд цього мiсця. Робота – це коли заробляеш на життя. А кар’ера – це життя. Робота – це зарплатний чек. Кар’ера – бiльший зарплатний чек. Кар’ера вимагае освiти, практики й здатностi ризикувати. Отож я вирiшила побудувати кар’еру. Шiсть разiв змiнювала спецiалiзацiю в коледжi: бiологiя, ботанiка, потiм рацiональне природокористування, англiйська, зв’язки з громадськiстю i нарештi журналiстика. Кентський державний унiверситет пожалiв мене й застосував свою «полiтику академiчного прощення» до мого середнього бала пiсля того, як я завалила хiмiю й отримала низькi оцiнки iз зоологii та дитячоi психологii. Знадобилося 12 рокiв, щоб я нарештi отримала свiй диплом бакалавра, оскiльки постiйно брала академiчнi вiдпустки, щоби працювати й виховувати дитину. Я вступила до коледжу в 1974 роцi, а закiнчити його менi вдалося лише в 1986-му, коли менi виповнилося тридцять. Настав час забрати свiй диплом журналiста й вiдшукати свою життеву мiсiю. Я завжди гадала, що життева мiсiя – це те, що притаманне виключно таким особистостям, як Мати Тереза або Гандi. Проте вона е в кожного з нас. Як ii знайти? Просто прислухайся до свого життя. А всi цi мiсця роботи, схожi на глухi кути? Таких не iснуе. У Бога нiщо не е марним. Усi крапочки завжди з’еднуються. У дитинствi я обожнювала розмальовки, у яких малюнки з’являлися пiсля того, як обведеш iх по крапочках. Кожна крапочка мала свiй номер, тож отримати фiнальну картинку було нескладно. Та в реальному життi крапочки зазвичай не пронумерованi. Мiй безладний маршрут протягом тривалого часу скидався на нев’iжджений зигзагоподiбний шлях, аж доки одного дня всi крапочки не з’едналися. Хтось iз моiх друзiв зауважив, що Бог пише прямо, але кривими лiнiями. Менi дуже iмпонують слова пiснi гурту «Rascal Flatts»: «Бог благословив нерiвний шлях, що привiв мене до тебе». Вiн i справдi благословив мiй нерiвний шлях. І я нiколи не блукала. Бог завжди знав, де я. Усi мiсця роботи, котрi я сприймала як такi, що не мають анi сенсу, анi мети, насправдi мене збагатили. Просто тодi я цього не помiчала. Жалюгiдний щотижневий чек на 200 доларiв заслiплював мене, i я не бачила багатства набутого досвiду. Робота, яку дехто вважае чорною, насправдi наповнила мое життя сенсом. Праця офiцiантки навчила мене спiвчувати слiпому чоловiковi, який приходив щосереди, щоб замовити печiнку з цибулею, i розштовхував людей своею бiлою палицею, вигукуючи замовлення. Робота в похоронному бюро навчила мене втiшати людей у iхньому горi, i через багато рокiв, працюючи репортеркою, я змогла знайти правильнi слова спiвчуття для чоловiка, сина якого застрелили, коли той iхав додому на велосипедi. Робота у вiддiленнi невiдкладноi допомоги – там, де життя зустрiчаеться зi смертю, – дала менi бiльше уявлення про «дедлайни», анiж будь-який редактор iз вiддiлу новин. Щоразу, коли я працювала секретаркою, я вчилася друкувати швидше й краще. А коли працювала консультантом алкоголiкiв, я навчилася визначати, коли люди брешуть менi пiд час розмови – як-от клiент, котрий вiдсидiв свiй термiн у в’язницi за вбивство в нетверезому станi, але при цьому вважав, що не мае жодних проблем з алкоголем. Працюючи клерком у транспортному судi, я записувала iнформацiю про штрафи, i це навчило мене шукати судовi архiви. Це вмiння знадобилося, коли я проводила розслiдування – чоловiковi, який порушував правила дорожнього руху 32 рази, завжди вiддавали його водiйськi права, аж доки вiн не збив двох студентiв на смерть. Робота секретаркою юриста, де я друкувала довжелезнi юридичнi документи, допомогла менi зрозумiти принципи судовоi системи. Тож коли я написала про невинного чоловiка, якого засудили до смертноi кари, це привело до того, що в штатi Огайо було змiнено закон, тож прокурори не могли далi приховувати важливi докази. Цей чоловiк провiв у в’язницi двадцять рокiв, однак вийшов на волю. Є такий вислiв: «Життя – це те, що трапляеться, коли в тебе зовсiм iншi плани». Те саме можна сказати й про твое резюме. Воно починае жити власним життям – якщо ти йому це дозволиш. Деякi люди намагаються накреслити свiй маршрут на мапi й ретельно планувати кожний крок, та насправдi життя дае тобi дещо краще. Глухий кут насправдi е вiдхиленням вiд маршруту i веде до дороги, якою ти не планував iти. Кожний досвiд збагачуе життя – тепер або трохи пiзнiше. І хоч я й гадки про це не мала, кожна моя робота, з якою я мирилася, готувала мене до тiеi роботи, якою я зараз насолоджуюся. Коли твое життя вкорiнюеться, ти помiчаеш зростання не вiдразу. Якщо ти належиш до людей, якi вiдчувають, що заблукали в життi, просто спробуй себе пiдбадьорити. Оця-от «загубленiсть» може привести тебе до мiсця, що його в будь-якому разi приготувало для тебе саме життя. Урок 2 Усе змiнюеться, коли змiнюешся ти То можна було назвати ключем вiд майбутнього або ж угодою з дияволом. Я не була впевнена щодо того, який iз варiантiв обрати, як не була певна i в тому, що робити з документом у моiх руках. У вiцi 22 рокiв я сидiла в батькiв на шиi. Роботи в мене не було, i не було жодних перспектив ii отримати. Незамiжня мати-одиначка – я не могла утримувати анi себе, анi свою новонароджену дитину. Вiчно жити з батьками й не платити за це анi копiйки – то було несправедливо. До того ж я почувалася так, нiби носила на спинi червоне тавро у виглядi лiтери «Ж». Ж означае «жахлива». Жахлива донька. Жахлива сестра. Жахлива матiр. Про те, щоб звернутися по допомогу до батька дитини, навiть не йшлося. Я викреслила його зi свого життя ще до ii народження. Сказала, що не хочу виходити за нього замiж, тож не могла пiти до нього тепер. А якщо вiн ii забере? Якщо звернеться до суду й скаже, що зможе дати дитинi краще життя, нiж я? Я покинула коледж майже вiдразу, як завагiтнiла. Роботу у вiддiленнi невiдкладноi допомоги теж довелося залишити, коли термiн вагiтностi сягнув чотирьох мiсяцiв. Тодi послуги невiдкладноi допомоги надавали мiсцевi похороннi бюро. Окрiм випадкiв, коли треба було рятувати життя, менi доводилося iздити до лiкарень, будинкiв для людей похилого вiку та людей, у чиiй родинi хтось помер. Забирати тiла – робота негламурна, однак завдяки iй я оплачувала своi рахунки, i, як ми тодi жартували, нiхто не скаржився. Та коли я завагiтнiла, я не могла дозволити собi завдати шкоди спинi або й дитинi, пiднiмаючи тiла вагою понад триста фунтiв. Похоронне бюро не могло дозволити собi бiльш нiж двох працiвникiв на змiнi, тож менi довелося пiти. Я не знала, де шукати нову роботу. Як я зможу залишити доньку на весь день? Із батькiв у неi була тiльки я. А якщо мене не буде цiлий день, у неi взагалi не буде батькiв. Про роботу на фабрицi годi було й думати – там не було гнучкого графiка. Якщо працюватиму з сьомоi ранку до третьоi дня, це означатиме, що донька прокидатиметься без мене й проводитиме половину дня з кимось iншим. Графiк iз третьоi дня до одинадцятоi вечора означав, що я нiколи не вкладатиму ii спати. А нiчна змiна з одинадцятоi до сьомоi ранку? Тодi моiй дiвчинцi доведеться ночувати у знайомих. Я подавала документи в кiлька мiсць, однак менi бракувало навичок. Я навiть не могла друкувати. Не могла придбати автомобiль, тож постiйно позичала той, що належав батьковi. Матерi-одиначцi непросто мрiяти на самотi. Для мрiй потрiбнi грошi. За винятком дитини, мое життя можна було вважати суцiльним банкрутством. Ось чому настала мить, коли в моiх руках опинилися цi документи. Офiцiйно документ був «заявою на отримання допомоги для залежних дiтей». Однак у нашому маленькому мiстечку назва цього документа iлюструвала його змiст: допомога з безробiття. Я не знала, що робити з цiею анкетою на 32 сторiнки. Отримувати допомогу з безробiття було набагато легше, нiж знайти роботу та органiзувати догляд за дитиною так, щоб вiн не забирав усi грошi до останнього долара. Ця допомога передбачала медичнi послуги для мене та моеi донечки. Здавалося, я мала зробити цей вiдповiдальний вибiр. Однак щоразу, коли я хотiла поставити на документi свiй пiдпис, щось мене зупиняло. Менi б довелося вказати iм’я ii батька, а вони у свою чергу могли звернутися до нього по алiменти. Я ж не вказала його iменi навiть у свiдоцтвi про народження дитини. І нарештi, реальною причиною того, що менi не хотiлося пiдписувати цi документи, був страх, що якщо я почну отримувати цю допомогу, то нiколи не зможу вiд неi вiдмовитися. Допомога з безробiття – сумнiвна перевага. Спочатку вона схожа на рятiвний канат, що веде тебе до свободи, але зрештою перетворюеться на мотузку, яка зв’язуе твоi руки й ноги. Щоразу, коли тобi хочеться заробити трохи додаткових грошей, iснуе великий ризик того, що ти залишишся без цих переваг та медичного обслуговування. Якщо в тебе немае авто, роботу в маленькому мiстечку знайти непросто. Там немае автобусiв, метро, iншого громадського транспорту. Тiльки твiй власний. Ти обмежена вiдстанню, яку здатнi подолати твоi ноги – до роботи й назад. До похоронного бюро за милю вiд дому я могла дiйти пiшки. Менi не хотiлося повертатися на роботу, де доводилося забирати померлих, але менi запропонували роботу в офiсi, i я погодилася. Там я закохалася. Не в роботу – у свого боса. Ідея, звiсно, не найкраща, але iнодi вiдчай призводить до таких-от дивних штук. Вiн може змусити тебе побачити Прекрасного Принца в цiлковитому алкоголiковi. Я закохалась у все, що вiн мав: успiх, грошi, щастя. У нього був просто розкiшний будинок, на роботу вiн ходив у костюмах, а обiдав у ресторанах. А ще трохи пив. Гаразд, не трохи – багато. Тимчасова неадекватнiсть, перебування за кермом у нетверезому станi, вiдсутнiсть на роботi. Протягом усiх мiсяцiв, що ми з ним зустрiчалися, я мала на метi одне – будь-що його врятувати. Адже якщо менi вдасться це зробити, ми житимемо довго й щасливо. Я зроблю все, щоб вiн жадав мене настiльки сильно, що змiг би забути про випивку. Ми розмовляли годинами на серйознi теми, однак потiм вiн нiчого не пам’ятав. Домовлялися зустрiтись о восьмiй, а о десятiй мiй обранець телефонував iз якогось бару, щоб повiдомити, що ось-ось буде. Коли ж о другiй ночi всi бари зачинялися, вiн нарештi приiздив, але був настiльки п’яний, що не мiг встояти на ногах i просто вiдключався на диванi. Урештi-решт моi друзi, якi знали про спiльноту анонiмних алкоголiкiв, сказали менi, що краще припинити цей зв’язок. Не рахувати, скiльки вiн випив, не сподiватися, що вiн змiниться. Із ним у мене не було майбутнього, однак i без нього теж не було. Я обожнювала його будинок. Там був затишний куточок для снiданкiв, великий ганок i купа кiмнат для всiх тих дiтлахiв, якi, я сподiвалась, у нас колись народяться. Та перш нiж я наважилася покинути це чарiвне мiсце, вiн покинув мене. Тодi моя донька вже навчилася ходити. Вона невпинно росла, на вiдмiну вiд мене. Нарештi менi вдалося заощадити грошей, щоб виiхати вiд батькiв та оселитись у квартирцi за два квартали вiд iхнього будинку. Було досить страшно покладатися на свою мiзерну зарплату в ситуацii, коли оренда та сплата за послуги складали 210 доларiв. До того ж я вперше мала покладатися виключно на себе. Я нiколи не iздила до коледжу, не жила в гуртожитку, i менi нiколи не доводилось опинятися вiч-на-вiч iз власним життям. Усi уламки мого життя, що розлетiлися навсiбiч, коли я завагiтнiла, почали повертатися на своi мiсця. Кожнi пiвроку я переходила на нову роботу з вищою зарплатнею. А ще знайшла кiлькох подруг, i серед них жiнку, яка запросила мене до молитовного притулку, щоб мое життя знову стало нормальним. Тамтешнiй священик порадив менi змiнити шаблон стосункiв iз чоловiками. Однак я не встигла цього зробити. Минуло два тижнi, i я знову закохалася. Девiд був високим на зрiст – понад метр вiсiмдесят, iздив на «Маздi RX-7», носив дизайнерський одяг i не пив. Емоцiйно вiн був пiдлiтком, як, власне, i я. Одного дня вiн пiд’iхав до мого будинку на потужному «Корветi», а згодом я вже мчала на ньому по шосе на швидкостi 130 миль за годину. Ми могли спонтанно поiхати з мiста на вихiднi, тодi як моiй мамi доводилося сидiти з моею донькою. Девiд надсилав менi квiти, купував одяг i возив у вiдпустку. У нього було досить грошей, щоб iх тринькати. Коли вiн витрачав iх на мене, я не мала нiчого проти, а коли деiнде – страшенно сердилася. Тодi я не знала, що то були грошi його батькiв. Пiсля однiеi вiдпустки кредитна компанiя вiдправила свого працiвника до нього додому, щоб анулювати всi його картки. Девiд навчався в коледжi безкоштовно – вiн отримував урядову стипендiю. Вiн часто пропускав заняття, щоб пограти в покер чи покататися на своему мотоциклi. Я ж працювала цiлiсiнький день на роботi, за яку отримувала надто малу зарплату. Девiд iздив на розкiшному авто, тодi як я сидiла за кермом старенького помаранчевого «Форда Фiести», що його придбала за 2300 доларiв. Кожен долар iз цiеi суми був результатом моiх заощаджень. Мое авто трималося купи лише завдяки клейкiй стрiчцi та спецiальному ущiльнювачу, яким мiй батько змастив вiкна. Мое майбутне? Ним був Девiд. Я хотiла завершити навчання, придбати будинок i створити сiм’ю. Усе це могло б здiйснитися, якби ми одружилися. Коли ми заручилися, вiн подарував менi каблучку з дiамантом завбiльшки з мою мрiю. Я отримала все. І все втратила – уже за два мiсяцi пiсля заручин. Коли я мiряла весiльнi сукнi, Девiд спав з iншими жiнками. А найгiрше те, що я дiзналася про це на майданчику для гри в боулiнг. Вiн досить дивно поводився останнiм часом, тому я запитала прямо й водночас жартома: «А це правда, що ти менi зраджуеш?» Коли ж вiн нiчого не вiдповiв, я побiгла геть. Та потiм схаменулася: «Нi, я не збираюся тiкати додому й ридма ридати на самотi». Я повернулася, почала на нього кричати, вхопила його за барки й розiрвала його дизайнерську сорочку. У ту мить вiн менi зовсiм не подобався, а найгiрше, що менi дуже не подобалася та людина, на яку я перетворилася. То був кiнець наших стосункiв. Я повернула йому каблучку й сказала, що вiн може подарувати ii менi знову, якщо усвiдомить, що йому потрiбна я i тiльки я. Я не отримала ii назад. Натомiсть я отримала дещо краще. Я розiзлилася. На нього. На саму себе. І цього гнiву було достатньо, щоб почати дiяти самостiйно. Менi виповнилося 26. Настав час нарештi подорослiшати. Я попрощалася не тiльки з Девiдом, але й iз тiею особистiстю, якою бiльше не хотiла бути. Я мала взяти вiдповiдальнiсть за себе й свое життя. Без Девiда майбутне було схоже на чисту сторiнку. Те, чи буде там щось написано, залежало тiльки вiд мене. Час опанувати свое життя. Перше, що я зробила, – це повернула всi його речi, включно з журналами «Плейбой», якi вiн ховав у шухлядi моеi шафки. Замiнила сексуальнi мiнi-спiднички та чорну сукенку в обтяжку на «розсудливi» спiдницi й брюки, що iх можна було вдягти на роботу, де будують кар’еру. А тодi взяла каталог коледжiв i вiдкрила його. Я й гадки не мала, ким хочу бути та чим займатись, але одне знала напевне: я хочу бути щасливою. І тодi передi мною вiдкрився весь свiт. Мое життя змiнилося, коли я вирiшила змiнитися. Менi не потрiбно було шукати «правильну» людину. Я мала стати «правильною» людиною. Урок 3 Закопавши своi таланти в землю, ти iх не виростиш Коли я навчалася в старших класах, ми пройшли тест на схильнiсть до тiеi чи iншоi професii, а потiм реготали з результатiв. Згiдно з ними, я мала стати спецiалiс-том iз дихальноi терапii, а моя подруга Бетсi – водiем вантажiвки. Бетсi стала медсестрою. А я – письменницею. Хто мiг знати, що так буде? Десь глибоко всерединi ми знали. Десь глибоко всерединi ми всi знаемо. Просто вмiемо старанно закопувати в землю своi глибокi поривання. Особисто я робила все можливе, щоб не користуватися власними талантами. Я закопала iх якомога глибше й чинила опiр кожному, хто намагався наблизитися з лопатою в руках. У дев’ятому класi наш учитель англiйськоi мiстер Рiкко змушував нас щотижня писати по одному параграфу. Я всiляко намагалася цього уникнути i в результатi виконувала завдання перед початком уроку, обираючи найнуднiшi теми, щоб читання його дiстало. Натомiсть вiн дiстав мене, вишлiфувавши з мене письменницю так, що я цього навiть не помiтила. Однак я все ще опиралася. Нiколи не писала матерiалiв для шкiльноi газети чи альманаху, не вiдвiдувала занять iз письменницькоi майстерностi. Мене вiдверто лякала перспектива стати тим, ким я мрiяла стати понад усе, – письменницею. Глибоко всерединi кожен iз нас знае, що iснуе справа, заради якоi ми народилися, що ми залюбки цим займалися б. Але нас це лякае, адже ми можемо зазнати поразки. Тому ми закопуемо цю мрiю якнайглибше – туди, де вона буде в абсолютнiй безпецi, незаймана й неторкана. Мрiяти про таку справу, жадати ii набагато безпечнiше, нiж дiяти й ризикувати, а то раптом зазнаеш невдачi або ж тобi вiдмовлять. Я писала крадькома – у щоденниках i журналах. А одного разу – чи то з хоробростi, чи з недосвiдченостi – дала все це прочитати своiм сестрам. Пiзнiше, коли усвiдомила, що накоiла, я забрала всi своi щоденники, кинула iх у металевий смiттевий бак на задньому дворi й пiдпалила. Коли ж язики полум’я поглинали моi слова, я вiдчувала, що водночас стихае вогонь у моiй душi. Утiм залишилися жаринки, що тлiли. У десятому класi я прочитала книжку Генрi Девiда Торо, i в моiй душi щось стрепенулося. Я вiдчула, що можу вдихнути бiльше повiтря. Тодi менi бракувало грошей, щоб купити власний примiрник «Волдена», тому я переписала весь текст зi шкiльноi книжки – кожнiсiньке слово, починаючи з причини, яка змусила його податися до лiсу. Щоб уникнути свого покликання, я й сама мало не оселилася в лiсi. Усi ми знаемо прислiв’я «Бог смiеться з наших планiв». Якби боги благословили моi плани, я стала б лiсником. Мене настiльки лякала перспектива стати письменницею, що я вiдмовилася вiд цiеi думки й у коледжi обрала за спецiалiзацiю охорону природного середовища. Яка iронiя – у результатi я стала журналiсткою, яка наповнюе газети й книжки словами. Тепер я молюся про те, щоб лiсники зберегли в наших лiсах достатньо дерев i я могла займатися своею справою. Я обожнювала газети змалечку – з того часу, коли сидiла на пiдлозi коло батькових черевикiв зi сталевими носаками, а вiн повнiстю поринав у новини. Я вдавала, що читаю тi аркушi, якi вiн кидав на пiдлогу, бо менi було дуже цiкаво, що ж там могло так зачарувати мого батька пiсля важкого робочого дня, протягом якого вiн латав розпеченi на сонцi дахи. Коли ж моя мама мала трохи часу на читання (а це траплялося дуже рiдко, бо вона виховувала одинадцятьох дiтей), вона зазвичай читала колонки Ерми Бомбек. Завдяки Ермi здавалося, що писати так легко! Так i було – у моему щоденнику. Там усе написане було в цiлковитiй безпецi протягом довгих рокiв. Я закопала своi таланти з остраху, що вони нiколи не будуть досить гарними. Я iгнорувала покликання iх застосовувати. Я повсякчас торочила Боговi, що «поки не готова», аж доки мене приголомшила думка: «А якщо Бог бiльше мене про це не попросить?» Якщо й може бути щось страшнiше, нiж те, що Бог закликае тебе користуватися своiми талантами, то це думка про те, що вiн припинить це робити й вiдiйде вiд тебе. Мене переслiдувала бiблiйна притча про таланти. Вельможа дав одному рабовi п’ять талантiв, другому – два, а третьому – один. Час плинув, i той, хто отримав п’ять талантiв, почав займатися торгiвлею i заробив стiльки ж. Другий раб також подвоiв своi статки. А третiй викопав у землi ямку й закопав туди свiй талант – з остраху. Повернувшись, вельможа винагородив двох рабiв. Чоловiк, який закопав талант у землю, повернув його цiлим i неушкодженим. Господар дуже розлютився, забрав його й вигнав раба. А тодi сказав двом першим рабам: «Кожному, хто мае, ще бiльше дасться – i матиме вiн усього в достатку. У малому ви були вiрнi, над великим вас поставлю» (див. Матвiй 25). Коли ти вiрний тому, що тобi дане, отримуеш набагато бiльше. Та не отримаеш iнших талантiв, якщо не скористаешся тими, якi вже маеш. Ми всi обдарованi, та деякi люди нiколи не вiдкривають своiх пакункiв iз дарами. Кожен iз нас мае покликання, призначення, особливий та унiкальний талант. Твое покликання не обов’язково збiгатиметься з назвою твоеi посади. Воно не зазначатиметься на твоiй вiзитцi, в описi твоiх робочих обов’язкiв чи в резюме. Але воно записане у твоему серцi. Я змiнила чимало робiт, перш нiж знайшла свое мiсце в життi – те, яке Фредерiк Бюхнер називае «точкою, у якiй перетинаються ваше найсильнiше задоволення i найбiльша потреба свiту». Що Бог хоче, щоб ти зробив iз дарами, якi Вiн тобi дав? Щоб ти ними користувався, а не зберiгав про всяк випадок. Коли iзраiльтяни потерпали вiд голоду на своему шляху до Землi Обiтованоi, Господь дав iм манну небесну. Безкоштовний хлiб! Через острах люди зiбрали ii й залишили, щоб з’iсти наступного дня. Вона ж вкрилася плiснявою. Бог хотiв, щоб вони вiрили в те, що можуть отримати Його милiсть щодня. Нiколи не вiдкладай нiчого «на потiм». Ти повинен використовувати все, чого навчився, усе незвiдане й вiдкрите – iнакше не отримаеш нiчого нового. Мiй письменницький талант мав жити за межами моеi спальнi. Але хто схоче прочитати моi твори? Хто все це опублiкуе? То був не мiй клопiт. Настав час дiяти. Можливо, у своiх молитвах я й казала Боговi «так», однак якщо це слово не пiдживлювати конкретними дiями, це не зовсiм «так». Яким е твое покликання? Ким ти маеш бути, що маеш робити? Вiдповiдь – у тобi самому. Замiсть того щоб радитися з родиною i друзями щодо того, якою справою тобi варто зайнятися, дослiди свiй внутрiшнiй ландшафт, щоб вiднайти духовну iнтерпретацiю свого життя. Бог уже давно прошепотiв це тобi на вухо. Життя бiльшостi з нас надто заклопотане й гамiрне, тому так важко це розчути. Бiльшiсть iз нас залишаються розгубленими не тому, що ми не знаемо, що хотiли б робити, а тому, що боiмося це знати, бо ж тодi доведеться робити кроки в тому напрямку. Якось на вечiрцi я почула, як одна жiнка скаржилася невеличкiй компанii гостей на те, що в неi багато варiантiв кар’ерного розвитку, i обрати з-помiж них якийсь один дуже складно. Та щойно хтось намагався дати iй гарну пораду, вона вiдразу ii вiдкидала й повторювала одне й те саме: «Я не знаю, що робити». Їi огортали увагою та спiвчуттям через те, що вона не знала, як дiяти, через те, що була безпомiчною. Я ж вiдчула своерiдний «поштовх Духа», поглянула iй в очi та м’яко запитала: «А ви хочете знати?» Жiнка аж розгубилась. Усi довкола затихли. А потiм напруга зникла, вона сказала «так» i почала розповiдати про те, що iй до душi, однак вона боiться цим займатися. Колись менi розповiли чудову iсторiю. Перш нiж прийти в цей свiт, кожен iз нас володiе всiею мудрiстю, яка може нам знадобитися протягом життя й пiсля його закiнчення. Та перед нашим народженням до нас прилiтае янгол, торкаеться наших губ, немовби змушуючи замовкнути, i залишае маленький вiдбиток. Ми ж забуваемо все, що знали, i все життя шукаемо втраченi знання. Інодi я прикладаю пальця до верхньоi губи – просто в невеличкий жолобок над нею – i починаю слухати. Спробуй це зробити. Завдяки цьому балачки стихнуть i ти зможеш почути мудрiсть, якою вже володiеш. Урок 4 Не зважай на те, як тебе називають iншi Зважай на те, що говориш у вiдповiдь ти Люди постiйно це роблять. Запитайте в когось: «Ким ви працюете?», i вiн чи вона обов’язково додасть до своеi вiдповiдi слово «просто». «Я просто двiрник». «Я просто санiтар». «Я просто водiй автобуса». «Я просто секретарка». Просто? Я обожнюю знайомитися з людьми, якi не можуть утриматися вiд розповiдi про те, ким вони працюють. Вони придумують власнi назви свого фаху й радiють iз того, ким вони е. Наприклад, жiнка, яка фарбуе нiгтi, гордо йменуе себе «манiкюрним технiком». Чоловiк, який ремонтуе фортепiано, називае себе «директором iз фортепiанних технологiй». Чоловiк, який ремонтуе каруселi в парку розваг, – «технiком атракцiонiв». Прибиральниця мiського басейну йменуе себе «менеджером водного спорту». А охоронець у готелi – «директором iз запобiгання втратам». Що в «iменi» твоiм? Нiчого – i водночас усе. Усе залежить вiд того, яким е «iм’я», хто тобi його дав, чи розвивае воно, а чи обмежуе. Замiсть того щоб стискатися до розмiрiв свого фаху, iнодi краще розширити його обрii i створити «iм’я», що тобi пасуе. Ключ до успiху – робити те, що належить до твоiх обов’язкiв, i залишати мiсце для роботи, яка б найкраще характеризувала те, ким себе бачиш на цiй посадi ти. Коли мене взяли на посаду бiзнес-репортера в газетi «Beacon Journal» в Акронi, я плакала, поки iхала додому. Я хотiла зарплату й переваги, однак не бажала бути бiзнес-репортером. Я не мала бажання писати про показники продажiв, рiчнi зустрiчi та щоквартальнi прибутковi звiти. Я ненавидiла цифри й данi. Вони вибивалися з мантри, яку нам повсякчас повторювали в школi журналiстики: «Дайте менi людей!» А хiба знайдеш людей у бiржових списках та статистицi? Моiм завданням було iх знаходити, i я це робила. Я писала новини про бiзнес i водночас «вiдбивала» додатковий ритм, висвiтлюючи iсторii людей, якi мали цiкавий фах. Так з’явилися iсторii про сажотруса, водiя цементовоза, пiлота дирижабля. Я писала статтi про працiвникiв третьоi змiни, фермерiв, цiлiсiнький день ходила за жiнкою, яка показувала менi полiцейську академiю. Спершу не всi сприймали мiй запал, однак результат зазвичай подобався всiм. Багато керiвникiв саджають своiх пiдлеглих у «коробку». Та в яку коробку ти б не потрапив, завжди розширюй ii межi. А краще зламай ii стiнки, розкидай по пiдлозi й перетвори ii на вiдкритий чистий аркуш. І напиши на ньому те, чого хочеш сам. Не питай дозволу. Просто зроби це. Як кажуть, краще попросити вибачення, анiж дозволу. Щоранку, перш нiж iти на роботу, тобi треба вирiшити, ким ти хочеш бути. А тодi йди – i будь ним або нею. Усе залежить тiльки вiд тебе, не вiд iнших. Нiхто, крiм тебе, не е вiдповiдальним за створення твого резюме, забезпечення роботою, що кидае тобi виклик, або ж наповнення стандартного робочого дня сенсом. Перш нiж отримати роботу своеi мрii – авторкою газетноi колонки, – я завжди говорила iншим: «Я колумнiстка без колонки». Це допомагало менi дивитися далi – i бачити те, що за межами моеi посади репортера, бачити роботу, про яку мрiю. Менi дуже подобаються рядки вiдомоi поетки Люсiль Клiфтон: «Не зважай на те, як тебе називають iншi. Зважай на те, що говориш у вiдповiдь ти». А це вже залежить виключно вiд тебе. Коли я була маленькою, у нас була сусiдка Тельма, яка працювала на лiкарнянiй кухнi. За вiком вона була така, як i моя мама, i я дуже iй спiвчувала, адже вона пропрацювала там усе життя, щодня вдягаючи рожеву унiформу та сiточку для волосся. Аж доки я не зрозумiла дечого. Їi посада, iмовiрно, називалася «помiчник кухаря», однак Тельма вкладала в це «iм’я» набагато бiльше. Їi пироги мали найкращу скоринку в мiстi. Такi от ласощi для пацiентiв! Байдуже, яку назву мала ii посада, – Тельма вважала себе пекарем. Я згадала про Тельму, коли мене попросили виступити з промовою на церемонii вшанування працiвникiв клiвлендськоi клiнiки, якi пропрацювали там понад 25 рокiв. Цей вечiр мiг бути страшенно нудним, однак водночас вiн мiг бути й чимось бiльшим, анiж низка рукостискань, спалахи фотокамер та вручення нагородних годинникiв. Це мiг бути банальний захiд, на якому виголошують однаковi слова подяки 200 працiвникам. Вони могли стати численними колiщатами однiеi велетенськоi медичноi машини, що нею була клiвлендська клiнiка. Натомiсть захiд нагадував момент вiдкриття скринi зi скарбами, що була наповнена чимось значно цiннiшим, анiж коштовностi. У кожнiй людинi бачили те, ким вона е, – рятiвника чужих життiв, того, хто робить життя пацiентiв, iхнiх родичiв та власних колег кращим. Усi вони почали працювати в клiнiцi ще до появи комп’ютерiв, коли рахунки друкували вручну, медсестри носили бiлi чепчики i нiхто не платив за паркування. Тодi кабiнети лiкарiв нагадували лiфти, а деякi й справдi розташовувались у старих лiфтах. На заходi з нагоди iх ушанування нiхто не мiг вiдрiзнити лiкарiв вiд представникiв молодшого медперсоналу. Не мало значення, хто ким працюе чи скiльки заробляе. Цього вечора всi були рiвнi. Кожен iз них присвятив роботi в клiнiцi 25 рокiв свого життя. У програмi презентували бiографii працiвникiв, однак це зовсiм не було схоже на перелiк у резюме. Говорили лише про важливе: Завжди життерадiсна. Приемний спiврозмовник. Заряд енергii. Прекрасний оповiдач. Скромна. Ще в програмi згадали про те, що одна жiнка – координаторка ракового центру – часто затримувалася на роботi, щоб скласти зручний графiк для пацiентiв. А чоловiк, який фактично був прибиральником, не просто прибирав кабiнети, а й допомагав вiдвiдувачам знайти дорогу до необхiдного мiсця. Пожежник був не «просто» пожежником. То був справжнiй «будильник» у людськiй подобi, який протягом першого року своеi роботи в клiнiцi щодня приiздив iз Коламбуса до Клiвленда – i жодного разу не спiзнився. А це – двi з половиною години дороги в один бiк! Педiатра хвалили за те, як вiн iмiтував голос «каченяти Даффi», щоб заспокоiти переляканих малюкiв i змусити iх весело смiятися пiд час медичних оглядiв. Окрiм цього, вiн зробив усе можливе, щоб обов’язкова вимога надягати велосипеднi шоломи була закрiплена на законодавчому рiвнi. Одну медсестру назвали актрисою, гумористкою та авторкою, чиi працi публiкували. А ще ii називали «сестричкою-шептухою». Що ж вона шепотiла? Мабуть, «одужуй швидше, одужуй швидше». Говорили про стоматолога, який успiшно займався протезуванням обличчя. Вiн дарував пацiентам можливiсть поглянути на життя по-новому – з новими очима, вухами, носом, ротом. Завдяки йому вони могли насолоджуватися напоями, iжею, поцiлунками. Завiдувач складу сухих продуктiв, який водночас стежив за вчасним поповненням запасiв, завжди дбав про те, щоб немовлята не лишалися голодними. Вiн пильнував, щоб у клiнiцi не бракувало пляшечок iз сосками та дитячоi молочноi сумiшi. Я пiшла з цього свята iз вiдчуттям, що обслуговувальний персонал так само важливий, як i кардiохiрурги, i байдуже, яке ймення дае нам цей свiт. Ми самi повиннi вирiшити, ким ми е. І тiльки вiд нас залежить, чи вживати слово «просто», коли йдеться про нашу посаду. Урок 5 У драмi життя немае маленьких ролей Коли ми надто вузько мислимо, годi й думати про великi звершення. Ми переконуемо себе не робити гарних учинкiв, бо припускаемо, що iх зробить хтось iнший, або ж боiмося, що це нам просто не до снаги. Інодi саме так почуваються люди, якi перебувають на найнижчих кар’ерних щаблях: невидимi працiвники кабiнок, безiменнi касири, телефонiстки з безликими голосами. Та якось саме вони змiнили життя одного чоловiка протягом тижня. І змiнили назавжди. А почалося все з того, що однiеi лiтньоi ночi у 2003 роцi Мартi Кеннi втратив праву руку в автомобiльнiй катастрофi. Один його друг утiк, покинувши Мартi помирати на мосту в iндустрiальному районi Флетс, що в Клiвлендi, а iнший залишився, щоб урятувати йому життя. Той червневий день почався як свято дружби. Мартi i Дiн Стекер цiлiсiнький день припасовували вiнiлову обшивку, забиваючи цвяхи пiд пекучим сонцем. Усе закiнчилося вечiркою – до них також приеднався приятель Мартi, Грег. Грег вiдвiз усiх до бару у Флетсi. Коли ж о пiв на дванадцяту ночi вони вийшли з бару, Грег сiв за кермо, i двигун заревiв так, що з-пiд колiс полетiв гравiй. Автiвка мчала зi швидкiстю 60 миль за годину на вiдрiзку траси, де максимальна швидкiсть мала становити 25, i водiй продовжував тиснути на газ. Мартi закричав, щоб той пригальмував, а тодi вхопився рукою за дверцята й тримався, як тiльки мiг. Колеса автомобiля потрапили в яму, вiн вiдiрвався вiд землi й полетiв у напрямку пiдйомного мосту. БАХ! Автiвка врiзалась у бокову загорожу з такою силою, що перекинулась, i ковзнула боком об сталеву поверхню мосту. Почувся скрегiт металу, що роздирався на клаптi, – цей звук нагадував рiзке гальмування потяга. Проiхавши 240 футiв на боцi, машина нарештi зупинилась, i Дiновi вдалося виповзти з неi через вiкно. Мартi застряг пiд автiвкою. У нього не було кистi правоi руки. Дiн почав щосили штовхати авто, щоб перевернути його, поставити на колеса й визволити Мартi. Поблизу бродив приголомшений Грег – його вiзитiвки сипалися через гратчасте поруччя у воду, мов конфетi. Дiн розiрвав свою сорочку й перев’язав руку Мартi. Вiн закричав, щоб Грег зателефонував 911. Але побачив те, що його шокувало: водiй пiдняв бокове дзеркальце, сiв за кермо й поiхав геть, забравши з собою единий мобiльний телефон. Надiя розтанула, мов червонi гальмiвнi вогнi в темрявi ночi. Дiн обхопив руками й ногами свого друга, який стiкав кров’ю, i сидiв iз ним на мосту над рiчкою Куяхога. Мартi втратив дуже багато кровi – вона скрапувала у воду крiзь сталевий мiст, мов дощ. Дiн тримав Мартi, наче дитину, й колисав його, немовби це могло спинити кровотечу. Одяг обох чоловiкiв просякнув кров’ю. На тому темному й безлюдному мостi в клiвлендському iндустрiальному районi Флетс Дiн кричав Мартi, щоб той тримався, щоб не знепритомнiв. Коли ж Мартi затихав, Дiн починав його колисати зi словами, яких так потребуе той, хто помирае: «Твоя дружина любить тебе, твiй син любить тебе. І я тебе люблю». А тодi почувся шум, i чоловiк побачив свiтло фар. Дiн поклав Мартi на землю, вибiг на дорогу перед машиною i почав розмахувати руками, благаючи про допомогу. Водiй викликав лiкарiв-рятувальникiв. Джгут, що його наклав Дiн, зберiг Мартi життя, однак руку врятувати не вдалося. Пiзнiше в залi суду суддя показував фото пораненоi руки Мартi, тодi як Грег тримав своi неушкодженi руки за спиною – у наручниках. Мартi дивився на його руки з заздрiстю, гнiвом i сумом. Грега звинуватили в завданнi шкоди людинi з використанням транспортного засобу за обставин, що збiльшують провину. Тодi в залi суду Мартi хотiв був узяти дружину за руку, однак у нього не було руки. Жiнка обхопила пальцями обрубок його руки й тримала його. Протягом чотирьох мiсяцiв цей 21-рiчний молодик докладав величезних зусиль, щоб знову навчитися зав’язувати шнурки, виписувати чеки, мiняти пiдгузки своiй новонародженiй доньцi та гратися у квача з 4-рiчним сином. Вони жили на грошi, що iх вдалося зiбрати на ремонт оселi. Я стояла на мостi, де вiн утратив руку, коли чоловiк погодився вперше побувати на цьому мiсцi. Мартi провiв пальцями по сталевiй поверхнi огорожi, поглянув на слiди, якi залишила машина пiд час аварii, i почав пильно дивитися на воду. – Шукаю свою руку, – пожартував вiн, однак я бачила, що це був зовсiм не жарт. Там вiн залишив частину себе. Мартi небагато пам’ятае про ту нiч. А Дiн не може про неi забути. Я ж написала довгу статтю про цей випадок, про дружбу Мартi й Дiна, про всi зусилля, що iх доклав Дiн, намагаючись урятувати друга. Завершення судового процесу вони вiдсвяткували вдвох. Сидiли за обiднiм столом, вiдсунувши вбiк стоси медичних рахункiв, якi «Medicaid» оплачуватиме доти, доки Мартi не матиме змоги працювати, бо ж його дружина заробляла надто мало, доглядаючи за дiтьми. Та вiн i гадки не мав, де взяти грошi на протез руки. Його син мрiяв, що в батька з’явиться «рука робота» i вiн нарештi зможе «дати п’ять». Дiн хвилювався, що Мартi гнiтитиме те, що вiн нiколи не зможе розмахувати бейсбольною биткою, зав’язувати волосiнь на вудцi або тримати дiтей за обидвi руки. Коли про iсторiю Мартi дiзналися iншi, прочитавши про неi в газетi, клерки й телефонiсти, що працювали в сiрих кабiнках центру протезування та ортопедii «Hanger Prosthetics & Orthotics» Саут-Евклiда, штат Огайо, просто не могли забути його обличчя та руку, яку вiн утратив. Коли Лiза Ковардi вперше побачила фото чоловiка в газетi, вона почувалася просто жахливо. «Те, що з ним трапилося, – це не по-людськи, – зауважила вона. – Ми хотiли, щоб вiн вiдчув людяне ставлення до себе». Хто така Лiза? – Я просто касирка, – знизала вона плечима. Просто? Їi завдання – стежити за своечасною оплатою рахункiв. Вона нiколи не бачить облич пацiентiв – тiльки цифри. Коли вона прочитала iсторiю Мартi разом iз колегами, якi працювали в невеличкому тiсному кабiнетику над комiрчиною, жiнки вiдразу кинулася до керiвництва. Лiза зробила копiю газетноi статтi й вiддала ii Кiмберлi Рiд, завiдувачцi вiддiлення протезування. А одна з ii колег розшукала Мартi. Усi жiнки з верхнього поверху – Шерон Спейтс, Алiда Ван Горн, Ірен Фланiк, Роуз Джонсон та Аннетт Фiллiпс – хотiли допомогти Мартi, щоб вiн знову мiг грати з сином у бейсбол i годувати маленьку донечку з пляшечки. Завдяки iхнiй наполегливостi та вiдданостi справi Мартi отримав «руку робота», що коштувала 58 тисяч доларiв, абсолютно безкоштовно. Телекамери фiксували, як Мартi випробовуе свою нову руку – бере серветку, ставить пiдпис, пiднiмае пляшечку. Однак iх уже не було, коли Мартi дякував жiнкам, завдяки яким усе це стало можливим. Жiнки охали й ахали, коли вiн пiдiйшов до них, щоб показати руку. – Ви просто чудовi, i це неймовiрно! – сказав Мартi. – Ви надзвичайнi! Мартi невпинно згинав i розгинав кисть, розповiдаючи, яка вона сильна, бо витримуе навантаження у 22 фунти. – Ану зроби те, що полюбляють робити всi чоловiки, – почешись, – пожартувала Лiза. – Не цiею рукою, – засмiявся Мартi. Вiн засукав рукав, щоб показати протез. – Боже, та вона прекрасна! – сказала Ірен. – Це бiльше, нiж я мiг би собi уявити, – мовив Мартi. Усi ледве могли стримати сльози. Вiн пообiцяв, що якось прийде до них разом iз дружиною та дiтьми, а тодi пiдняв свою руку й помахав нею на прощання – легко й природно. Урок 6 Дай iншим ще один шанс справити гарне враження Люди часто кажуть: «У тебе не буде другого шансу справити перше враження». Дякувати Боговi, люди, якi траплялися в моему життi, були досить милосердними, щоб давати менi вдосталь «других шансiв». Я частенько справляла погане враження. Коли я вперше, ще студенткою, потрапила до редакцii новин, щоб зустрiтися зi своiм куратором, на менi була чорна блузка з блискучими срiблястими смужками, мереживним гофрованим комiрцем та рукавами, що напнулися навколо рук, мов повiтрянi кульки. Бiла фатинова спiдниця, чорнi панчохи та слiпучо-бiлi туфлi доповнили ансамбль. Шкода, що нiхто не викликав «модну полiцiю», щоб мене заарештували за цей «злочин». Два роки потому я повернулася до редакцii – на спiвбесiду з приводу роботи. Цього разу я була сама серйознiсть i вдягла свiй единий дiловий костюм. Вiд спiвбесiди в «Beacon Journal» багато залежало. Я була 30-рiчною матiр’ю-одиначкою без грошей, але з великими мрiями. І хотiла стати справжньою журналiсткою – такою, яка могла б сплачувати за оренду квартири, заробляючи на життя письмом. Я вже встигла зiпсувати перше враження, коли намагалася влаштуватися на роботу як стажерка. У редакцii газети «Pittsburgh Press» мене спитали про хобi та зацiкавлення. Я сказала головному редакторовi, що захоплююся скрипковою музикою, однак не змогла вичавити з себе анi слова, коли годину потому вiн запитав мене про Ісаака Стерна. Мiй мозок нагадував чисту дошку. Потiм я спробувала влаштуватися стажеркою в «Detroit Free Press». Редакторовi сподобалося мое резюме, i вiн попросив мене написати есе. Я надрукувала потужне есе на напiврозваленiй друкарськiй машинцi. Виправлення довелося робити олiвцем. Той редактор бiльше менi не телефонував. У результатi – пiсля того як я отримала 30 листiв iз вiдмовами – редакцiя маленькоi газети в мiстi Лорейн, Огайо, погодилася взяти мене на стажування. У 1986 роцi «Lorain Journal» дав менi шанс проявити себе, i ця газета стала моiм першим мiсцем роботи. Інодi ми й самi е тими, хто потребуе другого шансу, а iнодi саме вiд нас залежить, чи отримае його хтось iнший. Нерiдко трапляеться i те, й те. Так було з найсуворiшим босом у моему життi. Історii за його участi були справжнiми легендами. І здебiльшого правдивими. Смiттевi кошики лiтали в повiтрi. «Рубалися» голови. Дорослi чоловiки плакали. Мiй перший редактор Джон Коул був таким собi Лу Грантом[1 - Лу Грант – персонаж однойменного американського драматичного телесерiалу, головний редактор одного з таблоiдiв Лос-Анджелеса. (Тут i далi прим. перекл.)] на стероiдах. Вiн видiлив менi стiл пiд дзвiнком, який починав дзеленчати щоразу, як у нас починався дедлайн. Сидiти пiд дзвiнком було не так погано, як бiля виходу з його кабiнету в редакцii «Lorain Journal». Гнiву Джона боялися всi. Вiн звiльняв працiвникiв i знову брав iх на роботу – iнодi це траплялося протягом одного дня. Якось йому настiльки не сподобалося побачене в газетi, що вiн видерся на стiл посеред редакцii новин, виголосив довгу тираду про те, що йому вже несила це терпiти й краще померти, а тодi влiгся на пiдлогу. А одного разу фотограф показав йому свiтлину черницi, яка хлюпалася в озерi Ерi у своiй рясi. – Що ти про це думаеш? – запитав мене Джон. Пiдступне запитаннячко. Цiкаво, а йому подобаеться? – Гм, вона цiкава? – припустила я. – Нi, – вiдповiв Джон. – Це клiше. А потiм роздер фотографiю на дрiбнi клаптi й висипав iх до нiг фотографа. Джон був дуже суворим. Поряд iз ним i ми поступово ставали такими. Вiн належав до того типу керiвника, який змiнюе вас назавжди. І багато рокiв потому ти все ще вiдчуваеш вiдбиток, який залишився у твоiй душi, – як i шрами. Вiн став редактором газети у вiцi 29 рокiв. Люди, якi з ним працювали, зазвичай характеризували Джона одними й тими самими словами: мiнливий, вимогливий, розумний, безстрашний, запальний, дiловий, грубий. Вони називали його «хрестоносцем, який прагне здолати корупцiю», чоловiком, який прославляе правду й нiкого не боiться. Джон стояв за нас горою. Я часто чула, як вiн волав у слухавку: «Це моi репортери! Якщо у вас проблеми з моiми репортерами, у вас проблеми зi мною!» Кiнець проблем. Коли я була ще зовсiм «зеленою», якось один репортер перекинув на мене роботу, що ii мав зробити, але не хотiв. Це означало, що менi доведеться працювати допiзна, а я вже мала завдання написати матерiал про мiську раду. Я сидiла за робочим столом та витирала сльози. – Бретт, а йди-но сюди! – гукнув Джон. Вiн закликав мене стати бiльш непохитною. «У моiй редакцii не плачуть», – проревiв вiн. О, якби ж то вiн знав, скiльки слiз пролилося в його редакцii! – Не дозволяй людям собою манiпулювати, – кричав вiн. Дивно, але коли я вийшла з його кабiнету, то вже почувалася набагато краще, неначе вiн налив менi порцiю «еспресо хоробростi». А потiм Джон зателефонував тому репортеровi, i я щосили намагалася не усмiхнутися, поки вiн кричав у слухавку. За кiлька хвилин працiвник пiдiйшов до мого столу i, не дивлячись менi в очi, попросив вiддати його завдання. «Джон сказав, що ти можеш iти додому», – сказав вiн. Джон дбав про «правильнi» речi. Завдяки йому я засвоiла, що людина нiколи не бувае надто «маленькою», щоб не мати значення, i водночас не бувае надто «великою», щоб не почуватися вдячною. Я пропрацювала з ним лише пiвроку, коли одного дня – тодi в нас якраз був дедлайн – задзвонив телефон. Пiд «тривожним дзвiнком» уже сидiв iнший молодий працiвник. Той дзвiнок уже от-от мав затихнути, коли секретарка простягла менi аркушик iз номером телефону та незнайомим iм’ям. Я зателефонувала за цим номером, i на тому кiнцi менi вiдповiв Джон Грiнмен iз «Beacon Journal». Вiн не мав жодного стосунку до матерiалу, над яким я саме працювала, тож я сказала, що в мене дедлайн, i поклала слухавку. А тодi мене приголомшила думка: «О нi, я щойно власноруч зруйнувала свое майбутне!» Я обiрвала розмову з редактором газети, у якiй мрiяла працювати! Ще одне жахливе перше враження. Коли я йому знову зателефонувала, вiн зiзнався: його вразило те, що я ставлю дедлайн на перше мiсце. І запропонував прийти на спiвбесiду. Того року – 1986-го – сер Джеймс Голдсмiт хотiв захопити найбiльшу компанiю i роботодавця в Акронi – «Goodyear». Газета вiдрядила всiх найкращих бiзнес-репортерiв для висвiтлення цiеi масштабноi подii. Їм потрiбен був iще один бiзнес-журналiст, який готував би матерiали про менш важливi новини. Про свiт бiзнесу я не знала абсолютно нiчого. Ранiше я нiколи не читала газетних роздiлiв iз дiловими новинами, тож не була готова до спiвбесiди. Я прийшла на зустрiч у единому дiловому костюмi, який був у мене в гардеробi, щоб мати максимально розумний i професiйний вигляд. Цього разу жодних жахливих чорно-бiлих ансамблiв! Мене провели в кабiнет головного редактора. Там було повно-повнiсiнько чоловiкiв у широких жовтих краватках. Усе йшло добре, аж доки редактор не запитав, як би я написала короткий бiографiчний нарис на тему «Мартiн Марiетта». Я й гадки не мала, хто це, однак почала детально описувати, як збирала б про нього iнформацiю. А потiм помiтила, що редактор мае такий вигляд, нiби з нього от-от випаде нирковий камiнь. Усi аж скоцюрбилися, коли я й далi розводилася про «мiстера Марiетту». Нарештi один iз присутнiх не витримав i приголомшив мене фактом: «Мартiн Марiетта» – не людина. То назва великоi оборонноi корпорацii. А-а-а-а! Я вiдчула себе абсолютною дурепою. Перед спiвбесiдою я молилась, а протягом розмови тримала свою долоню розкритою, уявляючи, що тримаю Бога за руку. А тепер? Я помолилася, глибоко вдихнула та сказала щось на кшталт: «Що ж, очевидно, я нiчого не знаю про свiт бiзнесу, тож якщо вам потрiбен досвiдчений бiзнес-журналiст, я не та, кого слiд найняти. Але я знаю, як робити репортажi й писати, я готова вчитися, щоб знати все, що може знадобитися для цiеi роботи». Вони були досить поблажливими й потисли менi руку. А один iз чоловiкiв навiть провiв мене до лiфта. Коли я натиснула кнопку виклику, то вiдчула, що мое серце впало. Скидалося на те, що я щойно втратила свiй найкращий шанс отримати роботу в чудовiй газетi. Та перш нiж дверi лiфта встигли вiдчинитися, до мене пiдiйшов головний редактор i запитав, коли я можу вийти на роботу. Що? Вони все одно мене беруть? І вони взяли. Менi було непросто повiдомити редактора в Лорейнi, що я йду, пропрацювавши в них шiсть мiсяцiв, адже це була моя перша справжня робота. Коли я звiльнялася, Джон Коул побажав менi успiхiв, але не був багатослiвним. А за тиждень менi зателефонувала мама, щоб повiдомити: мiй колишнiй бос надiслав iм листа, зазначивши, що вони чудово виконали свою роботу. Урок 7 Краса i привабливiсть твоеi роботи залежать виключно вiд тебе Якою була твоя найгiрша робота? Це запитання нерiдко е гарним початком розмови. Спробуй – запитай про це iнших. Але треба бути обачним. Твоя найгiрша робота для когось може бути найкращою. Погодься, було б чудово, якби ми могли обмiнюватися робо?тами в космiчних масштабах. Якби кожен, хто ненавидить свою роботу, мiг ii позбутись, а його мiсце зайняв би той, кому ця робота подобаеться, i був би щасливим. Якою була моя найгiрша робота? Забирати тiла до похоронного бюро. Коли працюеш у похоронному бюро, робиш усього потроху. Друкуеш меморiальнi картки, миеш катафалки, працюеш на церемонiях прощання, виiжджаеш на виклики. Неможливо забути свое перше «тiло». Я не знала, чого очiкувати вiд свого першого чергування. Ти можеш лягти спати, а коли знадобишся, задзеленчить телефон. Дзвiнок пролунав о третiй ночi. Було моторошно iхати в катафалку у мертвiй пiтьмi по мертве тiло (пробачте менi цей каламбур). Тiй жiнцi було рокiв сорок, i вона мала густе чорне волосся. З того часу минули десятилiття, та я й досi пам’ятаю ii обличчя. Вона лежала в лiжку з розплющеними очима. Жiнка протягом певного часу хворiла, i сiмейний лiкар уже навiдався до ii будинку, щоб засвiдчити смерть. Там була присутня ii родина, тож менi довелося поводитися так, нiби це звична для мене рiч i я не боюся ii торкнутися. Я й гадки не мала, наскiльки важким може бути мертве тiло, аж доки не спробувала ii пiдняти. Вираз «мертвий вантаж» для мене набув нового значення. У похоронному бюро ми мали роздягти ii, обмити i вкласти для церемонii прощання. Інодi поховальний бiзнес може спричиняти глибоке хвилювання. Тиждень за тижнем ти поринаеш у свiт смертi й горя. Тобi доводиться працювати з напiврозкладеними тiлами, якi вже не мають людськоi подоби, бо iх не могли знайти протягом тривалого часу. Тобi доводиться маскувати отвори вiд куль i почуватися безсилою, бо замаскувати дiри в душах тих, хто вижив пiсля цих самогубств, ти не в змозi. Тебе нудить вiд запаху смертi, доки його не змiнюе запах рiдини для бальзамування, вiд якого з очей течуть сльози. Та нiщо не вражае так, як крихiтнi труни. Новонародженi, мертвонародженi, надii i мрii цiлого життя, що залишають по собi порожнi дитячi кiмнати та занiмiлих вiд горя батькiв, якi навiть не знають, чи можуть тепер називати себе батьками. Хiба в цьому е щось привабливе? Коли бачиш смерть так близько, то вiдчуваеш глибоку вдячнiсть за життя. Одного разу бальзамувальник дозволив менi йому асистувати. Вiн показав, як роки нездорового харчування можуть призвести до звуження артерiй шиi. Я нiколи не забуду розсiчену артерiю того чоловiка. І згадую про неi щоразу, як менi спадае на думку поласувати картоплею фрi. Якось я зайшла до кiмнати для бальзамування й побачила тiло чоловiка з розчахнутою грудною клiткою – це скидалося на розкриту книжку. Пiсля аутопсii бальзамувальник розкрив його, щоб пiдготувати. На якусь мить я вiдчула жах i вiдскочила. Та потiм це видовище мене зачарувало. Я пiдiйшла ближче, щоб пильно поглянути на кожне ребро, кожнiсiньку тканину, що свого часу втримували його серце на мiсцi. То був прекрасний момент. Як часто вам вдаеться зазирнути всередину людського тiла? Роками я брала iнтерв’ю в сотень людей – вiд пiлотiв аеростатiв до робiтникiв-мiгрантiв i не тiльки. Усi вони мали роботу, якою хтось займався б радо, а хтось мiг би ii зненавидiти. Протягом тижнiв я розмовляла з мiгрантами, якi працювали на агрофермi в Гартвiллi, Огайо. І iхня робота навряд чи сподобалася б бiльшостi з нас. Жiнки, з якими я спiлкувалася, сказали, що iх краще називати «польовими працiвницями». Вони не вважали себе мiгрантками. Їм не подобалося тавро, яке накладала на них ця назва. Одна жiнка зауважила, що коли хтось чуе слово «мiгрант», то перед очима вiдразу постають бiднi, бруднi й неосвiченi люди, якi викликають спiвчуття. «Вони називають нас мiгрантами, але це не так. Менi подобаеться зрiзати салат-латук. Я заробляю грошi чесною працею, – мовила вона. – Якщо я не хочу працювати, мене нiхто не примушуе. У такому випадку я просто менше зароблятиму». Робiтники прибули на ферму «K.W. Zellers & Son» у Гартвiллi, Огайо, з Пiвденноi Каролiни, Флориди й Техасу. Вони привезли iз собою своiх дiтей, свiй одяг, своi Бiблii. Оселилися в старих будиночках, хатинах i трейлерах. Одягали яскраво-жовту водонепроникну унiформу, яка пасувала до жовтих плащiв, i вирушали на старих шкiльних автобусах у глиб полiв ферми, що мала площу 400 акрiв. Вони садили й збирали салат бiбб, латук та ендивiй, який неначе випромiнював сяйво на чорнiй землi. Вони ховали волосся пiд яскравими хустками та крислатими солом’яними капелюхами, вдягали помаранчевi латекснi рукавички та обмотували литки гумовими стрiчками, щоб комахи не заповзали пiд штани, взували чорнi гумовi чоботи. Щодня вони зливалися з природою. Їхньою музикою був хрускiт колiн в унiсон, свист ножiв, що ними зрiзали теплий вiд сонця зелений салат, тихi пiснi до Ісуса, що линули з-пiд сомбреро. Я чула, як рядами лунае веселий смiх. Я провела з ними один день – ми збирали цибулю – i повернулася додому зi страшенним болем у спинi. Коли я сякалася, з носа вилiтав чорний бруд. Я ледве протрималася на цiй роботi один день. Вони ж нiколи не скаржилися. Цi жiнки щиро тiшилися, коли знайшли в полi пташине гнiздечко. Вони перевiряли його щодня та обмiнювалися новинами про маму-пташку та ii малят. За допомогою гумових стрiчок вони створювали цiлi букети з редиски. Їх нiколи не зупиняв дощ, хай як сильно вiн перiщив, як не зупиняло й пекуче сонце. Коли спека ставала нестерпною, жiнки смiялися й бiгали до поливальних розбризкувачiв, щоб освiжитися. Вони кидали одна в одну жмути зеленого салату. Щебетали про любовнi перипетii героiв серiалiв. Говорили про те, на що витрачатимуть грошi, коли пiдуть до торговельного центру. Вони розповiли, що надають перевагу сонцю, вiтру й небу, а не роботi в примiщеннi. Їм було шкода людей, якi працюють в офiсi цiлiсiнький день за вiкном, яке вiдгороджуе iх вiд свiту. – Тут почуваешся вiльним, а не закритим вiд усього, – сказала Вiлла Мей. Завдяки цим жiнкам я усвiдомила, що будь-яка робота е настiльки красивою й привабливою, наскiльки такою ii робиш ти. Інодi привабливiсть полягае не в зарплатi та привiлеях. А в тому, що створюеш чи залишаеш по собi, – починаючи з пташиного гнiздечка в полi й закiнчуючи букетами з редиски, що потрапляють до продуктових крамниць. Урок 8 Часу вистачае на все, та неможливо робити все одночасно Коли я тiльки починала свою кар’еру журналiстки, мiй бос досить грубо змусив мене отямитись i усвiдомити свою подвiйну роль. Я була матiр’ю-одиначкою й честолюбною журналiсткою – i хотiла досягти успiху в обох iпостасях. Одного разу до мене пiдiйшов редактор вiддiлу новин, щоб радо повiдомити про чудесну можливiсть – я могла поiхати у вiдрядження за межi штату для висвiтлення важливоi й термiновоi новини. Вiн був переконаний, що я вхоплюся за неi обома руками. А який журналiст цього б не зробив? Я. У моеi доньки була тiльки мама – батько не був присутнiй у ii життi. Тiльки менi доводилося вирiшувати проблеми догляду за дитиною. Знайти когось, хто мiг би побути з нею кiлька днiв i ночей, у найкоротший термiн здавалося абсолютно неможливим. Я сказала редакторовi, що не можу дати вiдповiдь просто зараз. Вiн кисло глянув на мене, похитав головою i сказав: «Бретт, тобi доведеться обирати, ким бути – матiр’ю чи репортеркою». Та невже? І як це зробити? Менi була потрiбна робота, щоб утримувати доньку. Йому було легко роздiлити свое життя й повнiстю зосередитися на роботi. Удома на нього чекала дружина, яка вела господарство й виховувала дитину. Тодi я прагнула стати справжньою рушiйною силою редакцii новин, але водночас менi хотiлося бути найкращою мамою у свiтi. Як можна зробити i те, i друге? Здавалося, цi два завдання абсолютно непоеднуванi. Складно жонглювати батькiвськими i робочими обов’язками. Коли це починае тобi вдаватися, хтось вiдразу пiдкидае тобi або кулю для боулiнгу, або сире яйце. Я вже втратила одну роботу через те, що була матiр’ю-одиначкою. Задовго до того, як я стала журналiстом, однiй компанii, що спецiалiзувалася на будiвництвi дорiг, потрiбен був секретар, який би водночас виконував функцii диспетчера. Я була iдеальним кандидатом. Пiд час роботи у «швидкiй допомозi» я навчилася передавати данi через радiопристрiй, а ще працювала офiс-менеджером. Ідеально. Представник компанii зателефонував моему роботодавцевi й запитав лише про одне: «Чи пропускае вона роботу через дитину?» Роботи я не отримала. Як стати гарною мамою i хорошою працiвницею? Невже обов’язково обирати щось одне? Минули роки, i я нарештi з’ясувала для себе це питання завдяки словам однiеi жiнки: «Ти можеш отримати все, але не все одночасно». Або ж можеш отримати все, але не в ту саму годину, не в той самий день i не того самого тижня. Якось я виступала в закладi для вiдпочинку й медитацii «ДИХАЙ» («BREATHE») у «Таборi Робiн Гуда», який, уявiть, розташовувався бiля мiстечка Фрiдом[2 - Свобода (англ.).], що в Нью-Гемпширi. У вихiднi жiнкам пропонували найрiзноманiтнiшi види здорового вiдпочинку – походи, катання на велосипедах, плавання та веслування на каное. У результатi я опинилася на стрiльбищi з рушницею в руках. Бах! Бах! Бах! Я була вражена не стiльки потужнiстю зброi, що ii тримала в руках, скiльки сфокусованiстю, зосередженiстю, потрiбною для влучення в мiшень на вiдстанi 20 футiв. Я зiбрала на стрiльбищi кiлька використаних мiшеней для своеi презентацii – щоб показати, наскiльки важливо зосереджуватися на «яблучку» i не вiдволiкатися на зовнiшнi кола мiшенi. Джеймi Коул, яка органiзувала цей захiд, зiзналася, що iй непросто зосередитися на однiй мiшенi, коли в ii життi трапляються ситуацii, що кiлька мiшеней з’являються одночасно – нерiдко в одну й ту саму годину чи одного й того самого дня. Робота, дiти, найрiзноманiтнiшi зацiкавлення… І тодi я замислилася над дилемою, присутньою в життi кожного з нас. Що мае бути прiоритетом № 1, коли прiоритетним здаеться все i всi? Я отримала вiдповiдь на це запитання, коли повернулася на стрiльбище. На одному аркушi була зображена не одна мiшень, а п’ять – iз «яблучками» та зовнiшнiми колами. Інодi тобi просто треба змiнити фокус – переключитися з однiеi мiшенi на iншу. Джеймi ця iдея дуже сподобалася. Замiсть того щоб зосереджуватися виключно на однiй мiшенi та перемiщувати дiтей або роботу на зовнiшне коло, Джеймi могла поцiляти в «яблучка» – на рiзних мiшенях. Ми говорили про те, як зосереджуватися на «яблучку», перебуваючи на роботi. Треба фокусуватися на завданнi, проектi, роботi, ii результатi. Інодi ми бачимо перед собою кiлька мiшеней водночас, i вони навiть можуть невпинно рухатися. Я навчилася зупинятися й оцiнювати кожну мiшень, що з’являеться в моему життi. Роблю паузу та знову заходжу в життя з рiзними намiрами, якi можуть змiнюватися щогодини. Коли я працювала ведучою щотижневоi радiопрограми, то завжди робила паузу, «перезавантажувалась» i нагадувала собi, що зараз вестиму з кимось iнтерв’ю, а тому маю уважно слухати й бути присутньою – тут i тепер. Коли я приiжджаю до онукiв, також роблю паузу, «перезавантажуюсь» i нагадую собi, що я iхня напрочуд весела бабуся, яка тут, щоб гратися, читати, «боротися» й будувати фортецi. Щоразу, коли я потрапляю в новий сектор свого життя, я роблю паузу, «перезавантажуюсь» i входжу у свою нову iндивiдуальнiсть. Я переконуюся в тому, що перебуваю в «правильному» сегментi, що це «правильна» я – година за годиною, сектор за сектором. Це спосiб освятити мое життя, забезпечити мою присутнiсть у кожнiй справi, «святiй» для мене. Щоразу я питаю себе: «Яке яблучко мае ця мiшень?» Найкраща мати? Найкращий керiвник? Найкраща бабуся? Я нiколи не беру з собою роботу, коли навiдую онукiв. Не перевiряю електронну пошту, коли ми збираемо «Lego». Коли ти вдома – зосереджуйся на «батькiвськiй» мiшенi. Коли ти з дiтьми – будь iз ними на 100 %. Вимкни свiй смартфон, айфон, айпад, забудь про електронну пошту – тут потрiбна виключно твоя присутнiсть. Коли мiй мозок починае хаотично метушитися навколо прiоритетiв або перестрибувати з одного на iнший, я роблю паузу, щоб вирiшити, яке з завдань е прiоритетним у цю мить, а потiм зосереджуюся на «яблучку» цiеi мiшенi з усiею енергiею та пристрастю. Нiхто з нас не здатен зробити абсолютно все або зробити все iдеально. Я нiколи не забуду хвилю критики, що полилася на дружину кандидата в президента Мiтта Ромнi – Енн. Вона виховувала п’ятьох синiв. Деякi жiнки пхикали й зауважували, що вона у своему життi «й дня не працювала». Розгорялася справжня «вiйна матусь», хоча хто, як не ми, чудово знае, як щоденно працюе та, хто виховуе п’ятьох дiтей. Це вмикае нашу «ядерну кнопку»: чи досить я?.. У душi кожноi мами повсякчас iде вiйна. Чи досить я роблю для своiх дiтей, коли працюю за межами домiвки? Чи досить я роблю для себе й усього свiту, якщо не працюю? Навiть бiльше: одного разу журнал «Time» нахабно запитав на своiй обкладинцi: «Чи ти гарна мама?» Ситуацiю погiршувало те, що на обкладинцi була зображена молода сексуальна матуся у вузьких джинсах, яка годувала трирiчного сина грудьми. Свiтлина цiеi жiнки схвилювала багатьох, та насправдi нас усiх мав схвилювати отой заголовок. Чи ти гарна мама? Часто бувають днi, коли кожна з нас вiдповiсть «нi». Наприклад, той день, коли моя маленька донечка простягла менi повну ложку пластiвцiв «Cheerios», щоб показати черв’ячка, який там звивався. «О нi, коли ж у цих пластiвцiв закiнчився термiн придатностi?» Або ситуацiя, коли я вирiшила вiдпочити в садовому крiслi з книжкою, а моя дiвчинка вибiгла на дорогу. Або день, коли я прийшла, щоб дiстати ii з колиски, i побачила, що вона граеться тим, що випало з ii пiдгузка, який я нещiльно застебнула. Чи той ранок, коли я побачила, що вона iсть пачку масла замiсть снiданку (тодi вона якраз навчилася вiдкривати холодильник). Або ж той день, коли менi довелося вiдривати пальцi доньки вiд дверцят авто на шкiльному паркiнгу – вона боялася йти до школи. Моя дiвчинка й гадки не мала, як гiрко я плакала, коли iхала звiдти на роботу. Якби ми фiксували всi нашi батькiвськi успiхи й невдачi, деякi днi були б суцiльним провалом. Моя донька виховуе дiтей набагато краще, нiж це свого часу робила я. Вона привчала своiх малюкiв самостiйно заспокоюватися, пеленала iх, мов крихiтнi буритос, розмальовувала iхнi бодики та обшивала слинявчики стрiчками. Донька навiть вирiшила покинути роботу, щоб працювати мамою «на повний день». Але трапляються днi, коли вона телефонуе менi зi сльозами. Інодi це сльози радостi, а iнодi – провини, яку вона часто вiдчувае, виховуючи трирiчного та десятимiсячного малюкiв. Чи гарна вона мама, коли втомлений Ешер просить свою «смугасту ковдрочку» й вимагае повернутися по неi додому, а вона просто iде далi? Або коли дозволяе Ейнслi виплакатись i заснути, тому що сон – це саме те, чого потребуе втомлена дитина? Ідеальних батькiв не iснуе. Анi серед тих, хто сидить удома весь день, анi серед тих, хто ходить на роботу. Їх немае серед тих, хто ретельно стерилiзуе кожну пляшечку й соску, i серед тих, хто не припиняе грудного вигодовування, доки дитина не отримае шкiльний атестат. Пам’ятаю, як одного дня моя мама поставила собi «двiйку» за виконання батькiвських обов’язкiв. Вона не могла знайти собi мiсця через те, що мiй маленький брат забув свiй ланч удома, i винуватила в цьому себе. Пригадую, тодi я подумала: «Оце так! Невже турбота про нас для неi настiльки важлива?» Моя мама докладала всiх зусиль, виховуючи одинадцятьох дiтей. Інодi «м’яч» вилiтав за межi стадiону, а iнодi удар був точним. Траплялись «аути». Але вона завжди бралася за «битку», якою виснаженою не почувалася б. Порiвняння з бейсболом – гарний спосiб вимiрювати успiх. Найкращий середнiй результат бетера[3 - Гравець, який вiдбивае м’яч у бейсболi.] – 300. Це означае, що промахи становлять 70 %. Вони трапляються навiть у найкращих. Дехто з найкращих бейсболiстiв усiх часiв входить водночас i до списку тих, хто найчастiше вибивав м’яч в аут: Реджi Джексон, Генк Аарон, Вiллi Мейс, Бейб Рут, Мiкi Ментл, Семмi Сос, Баррi Бондс. Того ж року, коли Бейб Рут поставив рекорд iз кiлькостi хоум-ранiв[4 - Успiшний удар, що може принести очко.] протягом одного сезону, вiн також поставив рекорд з ударiв в аут порiвняно з iншими ключовими гравцями вищоi лiги. І це так заспокоюе! Кожна мама – це гравець вищоi лiги. Ми маемо найважливiшу у свiтi роботу. Трапляеться, що нам важко поцiлити в якусь мiшень, i здебiльшого тому, що ми опиняемося на домашнiй «базi» й намагаемося одночасно вiдбити велику кiлькiсть м’ячiв. Чи ми гарнi мами? Ще б пак! Кожна з нас виконуе свою роботу на межi можливостей. Тож я закликаю до примирення в цiй «вiйнi мам», що точиться i довкола нас, i всерединi кожноi. Годi засуджувати одна одну за те, що ми «маемо» робити. Годi прискiпливого ставлення до самих себе й до iнших. Пропоную просто робити все якнайкраще – i цього буде досить. Урок 9 Тiльки ти можеш знати, чого вартий «Бажаете додати до замовлення картоплю?» Звикаеш ставити це питання пiд час кожного замовлення. Я пропрацювала в «Макдональдсi» лише тиждень, однак вiн залишив слiд у моiй душi на все життя. Оскiльки один iз восьми американцiв хоча б раз у життi працював у «Макдональдсi», я отримала завдання вiд редактора газети: влаштуватися туди на роботу й написати про неi статтю до Дня працi. Я вiдверто зiзналася менеджеровi найближчого «Макдональдсу», що працюю репортеркою в газетi, але попросила ставитися до мене так само, як i до всiх iнших. Жодних особливих привiлеiв. Це означало, що я проходитиму спiвбесiду, прослухаю iнструктаж iз професiйноi орiентацii та носитиму спецiальну унiформу, на два розмiри бiльшу, нiж потрiбно. Важко нервувати, коли заповнюеш анкету працiвника, на зворотному боцi якоi зображений яскравий лiтнiй лабiринт Рональда Макдональда, що його потрiбно розфарбувати. Бланками для анкет слугували паперовi пiдстилки на тацях. Я отримала роботу, i моя змiна мала тривати з сьомоi ранку до другоi дня. Пiд час профорiентацiйноi зустрiчi менi видали фiрмовий пакет iз двома комплектами унiформи. Ми переглянули спецiальнi фiльми й дiзналися, як мити руки i як поводитися з вiдвiдувачами. Абревiатура TLC[5 - Think like client (англ.).] означала «думай, як клiент». Ми не повиннi були використовувати термiн «фастфуд». Це «ресторан швидкого обслуговування». Удома я дiстала з пакета чорнi штани з полiестеру, сорочку-поло з червоними, сiрими та синiми смужками i яскраво-червону кепку з великою лiтерою «М» i написом «Ми сила!» Кепка стирчала на вiдстанi п’яти дюймiв вiд моеi голови. Моя донька iстерично смiялась i вимагала, щоб я примiряла цю форму в ii присутностi. Це був единий випадок, коли вона не намагалася «позичити» в мене одяг. Щодня менi треба було з’являтися на роботi за п’ять хвилин до початку змiни. У маленькiй кiмнатцi для персоналу висiли нагадування: «Розмовляйте з вiдвiдувачами, усмiхайтесь i запам’ятовуйте iхнi iмена». Менеджерка дала менi вiдеофiльм «Подаемо усмiшки» – про те, як подавати снiданки. Усе, що я викладала на тацю, повинне було мати такий самий вигляд, як на малюнках, i видача замовлення мала тривати не бiльше за 59 секунд. У результатi я почала працювати коло вiконця, де замовлення видавали водiям автiвок. Мене тренувала Робiн. Ця жiнка прагнула змiнити свiт на краще i використовувала для цього 30 секунд спiлкування з кожним клiентом. Вона могла визначити, хто поспiшае, кому не завадить комплiмент, а хто любить вiдчути себе важливим. Вона знала iмена постiйних клiентiв i збирала для них замовлення ще до того, як вони встигали iх зробити. Здавалося, ця жiнка зовсiм не помiчала позiхань, набурмосених i неголених облич – вона просто усмiхалась. – Зазвичай я дивлюся людям в очi та звертаю увагу на вираз обличчя, щоб зрозумiти, як вони почуваються i про що думають, – сказала вона. Коли люди дiзнавалися, що iй уже 31 рiк i вона працюе в «Макдональдсi», то зазвичай щиро спiвчували. Робiн не розумiла чому. Вона пишалася своею роботою й вiдкладала грошi, щоб купити власний будинок. То була важка робота. Доводилося стояти протягом цiлого дня, i моi колiна та ступнi дуже болiли. У нас не було на чому сидiти. Щоб трохи розважити себе, я зазирала в автiвки, щоб побачити, що висить на дзеркалi заднього огляду (пухнастi гральнi костi, освiжувачi повiтря, годинники), а що цiкавеньке лежить на задньому сидiннi (пилосос, скручений килим, ключки для гольфу). Сiсти й вiдпочити можна було лише пiд час 30-хвилинноi перерви. Менi здавалося, що моi ноги от-от вибухнуть. Долонi пахли жиром, унiформа прилипала до тiла. Перш нiж iти додому, я мала наповнити дротянi кошики замороженою картоплею. Зробивши це, я пiшла – абсолютно виснажена. Наступного дня я працювала за головним прилавком. Ми мали звертатися до кожного вiдвiдувача словами: «Вiтаемо в „Макдональдсi“! Чи можу я прийняти Ваше замовлення?» Але вiдвiдувачiв ставало все бiльше, тож я просто почала вигукувати: «Наступний!» Того дня моiм «тренером» був Карлос – 17-рiчний юнак. Вiн був на двадцять рокiв молодший за мене, однак жодного разу не змусив мене почуватися принижено. Бо надто добре знав, як воно бувае. Коли один iз менеджерiв сказав йому, щоб вiн вiдправив мене прибирати зi столiв в обiднiй залi, вiн округлив очi й сказав: «Я не вiдправлятиму вас, я просто попрошу». Вiн не хотiв бути головною куркою в курнику, де я була найменшим курчам. Для нього ми всi були рiвними – однiею командою. У майбутньому Карлос хотiв стати лiкарем-неонатологом i допомагати новонародженим, чиi батьки – наркомани. Вiн збирав грошi на медичний коледж. Рiк тому вiн закiнчив школу i працював по 35 годин на тиждень. За словами хлопця, «Макдональдс» навчив його вiдповiдальностi. Мiж замовленнями ми пакували плюшевих гномiв у «геппi-мiли» з Бiлоснiжкою й повсякчас витирали прилавок. У нас був девiз: «Сперся – протри». Не можна було мати такий вигляд, нiби в тебе немае роботи. Якось я зробила таку помилку – i для мене це закiнчилося прибиранням жiночого туалету. Як твердi «вiдходи» можуть опинитися на стiнi – на стiнi! – i досi залишаеться для мене загадкою. Моiм завданням було iх зiшкребти. Того дня вiд мене тхнуло вiдбiлювачем. Того вечора я була присутня на загальних зборах персоналу. Вони були схожi на захiд, що мав на метi змiцнити дух та пiдвищити рiвень ентузiазму, – скрiзь повiтрянi кульки, прикраси з гофрованого паперу, iжа (страви, звiсно, були з «Макдональдсу»). То була можливiсть звернути увагу на проблеми (наприклад, на те, що вiдвiдувачi «Макдрайву» не отримують спецiй у достатнiй кiлькостi), виграти призи за участь у вiкторинi (Скiльки важить порцiя морозива в «Макдональдсi»? – П’ять унцiй) та отримати вiдповiдi на складнi запитання на кшталт «Що робити, коли вiдвiдувач хоче отримати 18 упаковок крутонiв до свого салату?» Нам нагадали, що, працюючи з iжею, треба використовувати щипцi та рукавички, а не пальцi. Також обговорили скарги, що iх вiдвiдувачi писали на картках: 95 % клiентiв зауважили, що в туалетах дуже брудно. (Мабуть, цi картки заповнили ще до того, як я навела там лад.) Наступний день у «Майкi Дi» був м’ясним. І мене, вегетарiанку, поставили на гриль. Цiлiсiнький ранок я витрiщалася на сосиски й бекон, якi невпинно шкварчали. Потiм я взялася до приготування мафiнiв, але постiйно забувала дiставати iх iз духовки, коли дзеленькав сигнал. У кухнi було стiльки таймерiв, дзижчалок та дзвiночкiв, що коли вони починали дзеленчати, я не могла зрозумiти, до якого пристрою треба бiгти. Усе це нагадувало науково-популярний фiльм, у якому кожнi десять секунд може статися катастрофа. Сара – «королева грилю» – показала менi, як прискорити процес. Вона одночасно пiдхоплювала по чотири сосиски, притримуючи iх пальцями, щоб вони не впали на пiдлогу. Їi руки вiд кiнчикiв пальцiв до лiктiв були вкритi опiками вiд жиру, що бризкав навсiбiч. Вона вiдкривала заклад о четвертiй ранку i йшла додому о першiй. Жiнцi було 37, i вона почала працювати в «Макдональдсi» ще пiдлiтком. Сара мрiяла про власний ресторан i обожнювала працювати на грилi. – Це важко. Робота нон-стоп. Це або зламае тебе, або змiцнить твiй дух, – казала вона. Пiд час ланчу я збирала бургери, «бiгмаки», чвертьфунтовi та потрiйнi чизбургери. Я гадала, що чизбургер називають «потрiйним», бо в ньому три шматки сиру. Кому спаде на думку iсти бургер iз трьома котлетами? Починаючи з 11:30 i до першоi ми просто зашивалися. Люди робили спецiальнi замовлення на десятки бургерiв. Ми мали користуватися спецiальними щипцями для м’яса, але це значно уповiльнюе процес. Я спробувала працювати в пластикових рукавичках, але пальцi злипалися. Тому почала робити все голими руками й одразу обпекла кiнчики пальцiв. Наступного дня мене поставили коло вiконця «Макдрайву», де водii забирали своi замовлення. Усе, що я мала робити, – це видавати пакунки з вiконця. Чи може бути щось легше? Однак нiхто не попередив мене про «мовний бар’ер». На екранi комп’ютера надi мною з’являлися незрозумiлi абревiатури: SACHBI, SAMFEG, SAEGBI. Щоб розшифрувати цей код, знадобилася цiла година: SA – сосиска, BI – бiсквiт, MF – мафiн, EG – яйце, CH – сир. А що таке VANCON? Ванiльний рiжок. Морозиво на снiданок? Гм, виявляеться, я не едина дивачка, яка полюбляе iсти морозиво вранцi. Кей, яка того дня була моею наставницею, нагадала менi, що верхню частину пакунка треба акуратно загортати, а не зминати, а також не спиратися на вiконце. Вона не сварила мене навiть тодi, коли я впустила пакунок у щiлину мiж вiконцем i автiвкою. Кей було 37, вона мала двох дiтей i працювала в «Макдональдсi» 12 рокiв. – Менi подобаеться, – зiзналася вона. – Робота непроста, але й жити на допомогу з безробiття – теж не варiант. Плиннiсть кадрiв тут дуже висока. Бiльшiсть працiвникiв звiльняються, щоб пiти до коледжу або знайти iншу роботу. Дехто не може впоратися зi стресом. У свiй останнiй робочий день я зрозумiла, чому так трапляеться. Один вiдвiдувач посадив свого маленького сина на прилавок i замовив потрiйний чизбургер. А потiм сказав, що я його неправильно зрозумiла. Виявляеться, вiн хотiв «меню». Я виконала замовлення. Клiент знову сказав, що я помилилася. Вiн хотiв «меню», але бургери в ньому мали бути без сиру. Потiм вiн почав скаржитися. Менеджеровi довелося скасовувати замовлення п’ять разiв. Я мало не порушила пункт 7 iз «10 заповiдей „Макдональдсу“»: «Нашi клiенти – не тi люди, з якими варто сперечатися чи змагатися в дотепностi». Йому пощастило, що я не порушила одну зi справжнiх заповiдей – «Не убий». Той вiдвiдувач бачив у менi невдаху, яка працюе в ресторанi швидкого обслуговування. І таку помилку роблять багато людей. Це неправильно. Годувати людей i покращувати настрiй незнайомцям – шляхетна робота. Мартiн Лютер Кiнг-молодший мав рацiю, коли казав, що будь-яка праця, яка звеличуе людство, е важливою i гiдною. Усi, з ким менi пощастило працювати в тому «Макдональдсi», звеличували людство. А ще вони чудово знали, як зберегти власну гiднiсть. Для них то не була «чорна робота» – то був фундамент для майбутнiх здобуткiв i мрiй. Про це вам можуть розповiсти колишнi працiвники – Джей Лено, Стар Джонс, Шанья Твейн, Рейчел Мак-Адамс i Джефф Безос, засновник компанii «Amazon». Коли я завершила свою кар’еру в «Макдональдсi», власник ресторану запитав мене про враження, якi я отримала вiд роботи. Я порадила йому позбутися кепок, поставити коло вiконця «Макдрайву» стiлець, на якому працiвник мiг би вiдпочити, i пiдняти всiм зарплату. Урок 10 Навiть помилки мають право на життя Кожний витвiр починаеться з грудки жалюгiдноi глини. У кожному витворi гончар залишае частинку себе. Тiльки вiн здатний чути глину. Вiн прислухаеться, щоб дiзнатися про ступiнь ii мiцностi, ii обмеження, щоб уникнути iх або ж скористатися ними – i створити шедевр. Я нiколи не пробувала займатися гончарством, але спостерiгала за тим, як Том Гедеон сидить за гончарним кругом, бере шматок яскраво-помаранчевоi глини, починае ii розминати знизу догори, намагаючись зробити поверхню максимально гладенькою, а тодi вiдцентровуе на крузi. Вiн сказав, що саме в цьому й полягае секрет – зосереджуватися на головному, на центрi. Люди, якi вiдвiдують езуiтський заклад у Клiвлендi, прагнуть пiзнати цей гончарський дар: зосереджуватися на головному й розслабитися, дозволивши Гончаревi формувати iхне життя. У 78 рокiв отець Гедеон, якого всi називали Томом, усе ще бачив себе як шматок глини в руках Гончаря. Мабуть, вiн мiг би процитувати рядки з Єремii 18:6: «Чим е глина в руках гончаря, тим е й ви у руках Моiх». Але вiн не цитуе Бiблiю, а дозволяе глинi говорити вiд свого iменi. На езуiтського священика Тома висвятили в 1956 роцi, пiсля чого протягом 16 рокiв вiн керував молитовним притулком, а потiм 20 рокiв подорожував краiною як виконавчий директор «Retreat International». Вiн стояв коло витокiв професiйноi органiзацii, що зараз налiчуе понад 500 притулкiв у США та Канадi. Пiсля виходу на пенсiю чоловiк жартував, що з релiгiйного життя на пенсiю не виходять, а тому називав себе «митцем на вiдпочинку». Вiн прогулювався святинею, що розкинулася на 57 акрах, намагаючись допомогти iншим почути «вселенський заклик до святостi», i використовував для цього мистецтво. Коли в 1962 роцi вiн працював директором молитовного притулку, отець Гедеон чiпляв на стiни традицiйнi витвори релiгiйного мистецтва – зображення Марii, Ісуса, храмiв. – Я нав’язував цi речi людям, – скривившись, каже вiн. А повернувшись туди у 2000 роцi, вiн зняв усi цi «святi» картини й почепив замiсть них своi фотографii. Розквiтле латаття, човни з веслами в туманнiй бухтi, квiтка, що проростае крiзь брудний сiрий паркан, – докази того, що навiть у найтемнiших куточках життя живе краса. – Оцi картини i справдi святi, – наполягае вiн. – Природа – це Боже звеличення краси. Кожна зi свiтлин зафiксувала момент, який його вразив, i вiн «упiймав» його своею камерою, щоб iншi теж могли вiдчути цей захват. Отець Том фотографував протягом усього життя, але нiколи не торкався глини, аж доки одна черниця запропонувала йому спробувати це зробити. Як чудово перетворювати шматок глини на вазу, миску або чайник! Вiн називав це мистецтво «первiсним досвiдом пiзнання Бога». Вiн працював у крихiтному примiщеннi за гаражем, що швидше нагадувало комiрчину для iнструментiв – там ледве вистачало мiсця для гончарного круга. Його бiле пухнасте волосся вiдмовлялося гарно поводитися за умов пiдвищеноi вологостi i стирчало навсiбiч, як в Ейнштейна, поки вiн закiнчував черговий тарiль. На витворi була невеличка западина, яку бачив тiльки вiн. – У нього е певнi огрiхи, – мовив чоловiк, але його це зовсiм не засмучувало. Навпаки – зачаровувало. Кажуть, що амiшi залишають якийсь «дефект» у кожному кiлтi, щоб нагадати собi, що iдеальне може створити тiльки Бог. Том не намагався бути iдеальним. Вiн отримував задоволення вiд «неiдеальностi». За температурою глини Том вiдчував, що тарiль час перевертати. Вiн трохи розгубився. То був найбiльший тарiль серед тих, якi вiн будь-коли робив, i чоловiк не був упевнений у тому, що може довiрити своiм старим рукам вiсiм фунтiв глини. – Якщо хочеш побачити, як плаче дорослий чоловiк… – попередив вiн, перевертаючи тарiль. Той не трiснув. Та навiть якби трiснув, для гончаря не iснуе такого поняття, як помилка. Як не iснуе його й для головного Гончаря. Одного разу, коли Том формував шийку вази за допомогою маленькоi палички, глина вигнулась, увiбрала в себе паличку й не випускала. Невдача? Зовсiм нi – багато хто хотiв придбати саме цю деформовану вазу. Глина, що крутиться на крузi, всотуе в себе пiт iз долонь гончаря, тож у кожному витворi залишаеться часточка творця. Можливо, саме через це Томовi непросто було прощатися з кожною рiччю, яку вiн створив власноруч. Вiн фотографував кожний витвiр, щоб закарбувати його в пам’ятi. За кожну рiч чоловiк мiг би отримати бiльше, нiж 20 чи 30 доларiв (саме такою була цiна його робiт), однак вважав, що мистецтво мае бути доступним для всiх. Поки гончарний круг повiльно обертався з черговим витвором, вiн говорив про те, як приемно тiшити iнших у цi «фiнальнi роки». – Ще десять рокiв були б для мене найцiннiшим дарунком, – сказав Том. Однак iх було лише два. Вiн помер у 2005-му у 80 рокiв. Коли я дивлюся на вазу, що стоiть на полицi в моiй вiтальнi, то думаю про те, наскiльки прекрасними е всi нашi «огрiхи», коли ми покiрно перетворюемося на глину в руках Творця. Бути смиренним непросто. Я завжди прагну бути iдеальною, наче це можливо, в усьому, хоча насправдi бiльша частина благословень, якi приходять до мене й через мене, народжуються в моiй «неiдеальностi». Вони в наших помилках, втратах, наших «майже», i ними ми благословляемо життя iнших людей. Увесь цей «хаос» мае право на життя. У моему безладi iснуе те, що Вiльям Джеймс свого часу назвав «невидимим ладом». Яке полегшення! І все-таки складно вiдчувати це полегшення, коли хтось iнший указуе на твоi недолiки в роботi. Не тому, що iх у мене багато, а тому, що я прагну бути iдеальною. Я повсякчас хочу доводити, що не маю недолiкiв, тому що глибоко всерединi завжди вiдчувала, що iх чимало – особливо в дитинствi. Я сама була одним великим недолiком. Ось головна причина того, що в менi й досi е рештки того сорому, який активуеться щоразу, коли хтось починае критикувати мою роботу. Я й досi переконана: коли я роблю помилку, то сама на неi перетворююсь. Неправильним е не лише те, що я зробила, я сама неправильна. Менi завжди подобалося, що в однiеi з моiх доньок на блакитнiй райдужцi е три коричневi смужки. Вона малювала iх щоразу, коли створювала автопортрет. Моя донька нiколи не сприймала iх як недолiк, швидше як унiкальний вiдбиток, що його залишив Бог. Якби ж то ми могли бачити всi нашi «недосконалi» риси саме в такому свiтлi – як щось прекрасне й корисне! Гончар нагадав менi: на всьому, що ми створюемо, залишаються два вiдбитки – наш i Божий. Вони обидва прекраснi. І обидва мають право на життя. Урок 11 Коли щось у тебе викликае сумнiв, то сумнiвайся у своiх сумнiвах Один професор у коледжi подарував менi коротеньку й просту молитву, що допомагае побороти страх: «Господи, я шукаю в Тобi прихистку вiд боягузтва». Зекi Сарiтопрак завжди говорив цi слова, щоб заглушити своi страхи. То був професор-iсламознавець, який викладав в Унiверситетi Джона Керролла в Клiвлендi, де я отримувала магiстерський ступiнь iз релiгiезнавства. Бiльшiсть iз нас не вважають себе боягузами, однак ми постiйно сумнiваемося в собi, хоча мали б – у своiх сумнiвах. Я завжди думала, що бути смiливим означае не мати страху. І голосно смiялася, почувши таку фразу: «Смiливiсть – це коли тiльки ти знаеш, що боiшся». Усi ми тiльки вдаемо смiливiсть, а дехто робить це краще, нiж iншi. Протягом багатьох рокiв я дотримувалася принципу: «Удавай, доки сама в це не повiриш». Моя подруга Вiкi запропонувала кращий варiант: «Вiр, доки сама не повiриш». І саме цi слова вестимуть мене дорогою життя до кiнця. Багато рокiв тому у Водсвортi, штат Огайо, коло входу до церковноi зали я познайомилася з однiею матiр’ю. Вона розповiла менi про свою доньку Дiану, яка мрiяла стати письменницею. Ця мама так пишалася своею донькою – адже дiвчина вже знала, чого хоче досягти в життi. Обличчя цiеi жiнки сяяло, коли вона розповiдала, як ii дiвчинка вела щоденники, працювала над шкiльним щорiчником i ii матерiал навiть надрукували в мiсцевiй газетi. Однак водночас вона зауважила, що всi знайомi намагалися змусити дiвчину вiдмовитися вiд своеi мрii. На початку своеi кар’ери я чула практично однi й тi самi слова: «У журналiстицi немае вакансiй», – казали люди. «Письменництвом багато не заробиш», – застерiгали вони. «У свiтi бракуе мiсця для твого голосу», – стверджували. Якби я прислухалася до всiх цих сумнiвiв – i до власних теж, – я б нiколи не працювала в професiйнiй журналiстицi протягом тридцяти рокiв. Я добре пам’ятаю, як хвилювалася, коли менi казали: «Краще тобi не займатися письменництвом, бо не зможеш заплатити за квартиру». «Писати – не варiант, газети вже вiдмирають». «Тобi не варто ставати письменницею, у свiтi iх забагато». Не слухати все це було напрочуд важко. Що я тодi знала про життя? Розлучена мати-одиначка, яка безнадiйно вiдстала вiд своiх однолiткiв. Вони закiнчили коледж у 21 рiк, а я у тридцять. У мене було бiльше бажання, анiж справжнього таланту, i я просто прислухалася до нього й дозволила йому вести мене за собою. І це було складно, бо голоси моiх сумнiвiв завжди намагалися «перекричати» бажання: «Ти що, цiни собi скласти не можеш?» «Ти хто така, щоб дозволяти собi такi мрii!» «Гадаеш, комусь цiкава твоя думка?» Спочатку мiй шлях був вибоiстим. Моя перша робота ледве дозволяла менi оплачувати квартиру. А люди повсякчас товкмачили, що газетний бiзнес «помирае». Вони говорили це в 1980-х, коли газети масово закривалися. Вони говорять про це зараз, коли паперовi джерела iнформацii витiсняються цифровими. Нiхто не знае напевне, що чекае на нас попереду. Люди, якi мене застерiгали, були старшими й мудрiшими, i вони змушували мене боятися кар’ерного шляху, який я обрала. Вони зналися на економiцi, на попитi й пропозицii, труднощах ринку працi та глобальнiй економiчнiй ситуацii. Ну то й що? Я мала займатися тим, до чого в мене лежала душа, а звiдки вони могли знати, що менi до душi? Цього не знае нiхто, крiм нас. Нiхто не знае, наскiльки голосно спiвае твое серце, наскiльки воно прагне та болить, бо хоче займатися тим, що йому до вподоби. І таких, як я, у свiтi чимало. Не всi вони прагнуть стати письменниками, дехто мрiе про роботу художника, архiтектора, теслi, стоматолога або навiть працiвника похоронного бюро. І хтось уже починае вiдмовляти iх (або вже вiдмовив) вiд того, щоб займатися тим, чого прагне iхня душа. Я знала чоловiка, який мрiяв стати директором похоронного бюро, однак тривалий час мусив займатися родинним бакалiйним бiзнесом. Минули десятилiття, доки вiн став вiльним i почав займатися тим, чого прагнув. Я працювала з директором похоронного бюро, який хотiв стати джазовим музикантом, але все життя мусив керувати похоронним бiзнесом родини, вiдчуваючи до нього неабияку вiдразу. Йому так i не вдалося «вирватися на свободу». Мама Дiани розповiла, що колись мрiяла стати художницею, а натомiсть iй довелося вивчати хiмiю, яку вона просто ненавидiла. І в результатi, досягнувши середнього вiку, ця жiнка знову почала вчитись i працювати креслярем. Вона обожнювала свою роботу! Не треба слухати критикiв – кого-кого, а iх у цьому свiтi не бракуе. Я навiть маю здогад, що критики – це люди, якi вiдмовилися йти за своею мрiею, а тому вiдчувають бiль щоразу, коли помiчають, як хтось береться до роботи за покликанням. Яким би не було твое бажання, у свiтi знайдеться мiсце для нього. Комусь у цьому свiтi потрiбен твiй талант. Знайдеться мiсце i для твого голосу – повiр, е той, хто прагне його почути. Тож урештi-решт я просто сказала собi: «Письменництво подiбне до музики». Хiба бувае «забагато пiсень»? Завжди знайдеться той, хто ненавидить кантрi, але обожнюе реп i навпаки. Той, кого вражають твори Шекспiра, може не сприймати Джона Грiшема. Читачi, яким не подобаеться мiй «голос», можуть обожнювати твiй. Тобi повсякчас казатимуть, що у свiтi забагато письменникiв, та бiльшiсть iз цих «порадникiв» просто намагаються приглушити власнi слова, вiдмовляються вiд написання власних романiв, запиваючи все це порцiею спиртного в барi, бо надто бояться зазнати поразки. Вони хапаються за своi сумнiви, тодi як мали б ловити свою мрiю за хвiст. Щоб займатися тим, чого ти насправдi прагнеш, треба змусити всiх цих критикiв замовкнути. І почати з найголовнiшого серед них – iз самого себе. Урок 12 Інодi робота мрii – це те, чим ти займаешся зараз Того дня, коли мене взяли на роботу в «Beacon Journal», я проплакала всю дорогу додому. Година нестримних слiз. Вiдра слiз. Запитаеш, чому? Я щойно погодилася на роботу бiзнес-репортера. І ненавидiла бiзнес-новини. А що, як це жахлива помилка? Пiсля шести мiсяцiв написання статей на тему продажiв i прибуткiв менi стало нудно, i я не могла знайти собi мiсця. Мiсцевий журнал запропонував менi роботу – писати статтi. А один мудрий працiвник нашоi редакцii порадив менi залишитися, попрацювати «на резюме», заробити пенсiю та отримати життевий досвiд. – Ти працюеш тут лише кiлька мiсяцiв, – сказав вiн. – Дай цiй роботi ще один шанс, i нiколи про це не пошкодуеш. Вiн мав рацiю. Якими були «нуднi» завдання, що менi iх давали? То був своерiдний «коктейль» iз тем, якi бiльше нiхто не хотiв висвiтлювати: фермерство, медичне страхування, аеростат. Ось як це було нудно: Отож, я лечу на аеростатi «Goodyear»… Що?! Ага! Я запропонувала написати статтю про аеростат i надрукувати ii разом iз фотографiями. Тож ми з фотографом вирушили з Акрона до Саут-Бента, штат Індiана. Я мала пiднятися в повiтря на аеростатi, з якого вели зйомку футбольного матчу на стадiонi «Нотр-Дам». Цiлiсiнькими днями я робила iнтерв’ю з представниками канатноi команди – хлопцями, якi залишалися на землi, i вони були просто чудовi. Вони не отримували слави пiлотiв, однак вiтали всiх гостей свята i робили все, щоб тi почувалися комфортно, коли стояли в черзi, щоб побачити аеростат. Полiт на аеростатi незрiвнянний. Вiн узагалi не схожий на полiт – швидше нагадуе катання на човнi. Ти рухаешся в небi то вгору, то вниз – це весело, але дуже гамiрно. Команда з телебачення вiдчинила дверi, щоб просунути туди велику камеру та знiмати гру. Було так шумно, що нам довелося вдягти навушники. Ми летiли над стадiоном «Нотр-Дам» i махали «Ісусу, який оголошуе тачдаун»[6 - Двадцятиметрова статуя Ісуса Христа в мiстечку Монро, штат Огайо. Пiднятi руки Ісуса нагадують жест арбiтра в американському футболi, тому мiсцевi жителi придумали iй таку назву.], «Золотому куполу», дивилися матч мiж «Fighting Irish» i «Michigan State». На пiвдорозi пiлот повернувся до мене й сказав: – А тепер керуватимеш ти. Я? Я керуватиму «Духом Акрона»? Ого. Хiба можна було вiд такого вiдмовитися? Я все ще намагалася себе вщипнути, бо не вiрила, що саме менi випала нагода полiтати на аеростатi «Goodyear». Це доступне не всiм – хiба що «великим босам», найкращим клiентам цiеi компанii, яка займаеться виробництвом шин. Керувати дирижаблем? ОГО! Пiлот сказав, що все дуже просто, i показав менi два вимiрювальнi пристроi. Альтиметр iз цифрами та кругла шкала, роздiлена навпiл по центру. Верхня частина була блакитного кольору. – Це – для неба. Його треба тримати в небi, – пояснив вiн. Вiн попередив мене про те, що не можна допускати ситуацii, коли стрiлка висотомiра рiзко поповзе вгору, iнакше аеростат полетить надто високо, його обшивка нагрiеться й розшириться. Треба було стежити за тим, щоб вiн перебував у блакитнiй зонi. І не дозволяти йому прямувати на пiвдень – у бiк землi. Без проблем. Невже це так складно? Усе було просто чудово, доки пiлот не залишив мене саму, щоб пiти до туалету. Еге ж, як з’ясувалося, в аеростатi е туалет. Чи щось на кшталт нього. Насправдi стандартного туалету там немае, а е спецiальна труба, через яку «рiдкi вiдходи» потрапляють до атмосфери й «розсiюються» там. Принаймнi саме це менi розповiв пiлот. (Порада: краще не стiйте просто пiд аеростатом «Goodyear».) Вiн пiшов уздовж гондоли до вiддаленоi частини аеростата, а я залишилася наодинцi з пультом керування. У матчi якраз почалася перерва. Я спостерiгала виступ музичного гурту, аж раптом стрiлка альтиметра стрибнула вгору. Я спрямувала аеростат униз – зовсiм трошки. Стрiлка пiднялася ще вище, i я знову спрямувала його вниз. Варто зауважити, що передня частина аеростата – це суцiльне вiкно, тож тепер я дивилася просто на землю, упершись ногами в пiдлогу, щоб не впасти. Чорт! Аеростат вийшов iз «блакитноi зони». Мабуть, для тих, хто стояв на землi, це скидалося на кадр iз фiльму-катастрофи: величезний аеростат от-от гепнеться на 50-ярдове поле. Пiлотовi довелося хапатися за спинки крiсел, аж поки вiн дiстався до пульта керування. Вiн вирiвняв аеростат i сказав менi: «Цiею штукою важко керувати навiть якщо не стоiш на головi». І пообiцяв, що вiдтепер я нiколи, нiколи в життi не керуватиму аеростатом. Оце так досвiд – i його я отримала на роботi, котра, як я тодi вважала, менi страшенно не подобалася. Ця робота подарувала менi безлiч можливостей за межами свiту бiзнес-новин, коли я вирiшила пiдняти свою планку. Я зголосилася летiти до Сальвадору, щоб написати про закiнчення вiйни та побачити ii очима маленького хлопчика, який втратив ногу та отримав протез в Огайо. Я лiтала до Пiвнiчноi Ірландii, щоб написати про тамтешнi «проблеми» з точки зору дiтей, якi прибули до Америки на лiто, тiкаючи вiд них. Секрет кожноi роботи полягае в тому, щоб не кидати ii, коли тобi стае нудно, ти втрачаеш спокiй i починаеш дратуватися, – а в тому, щоб зробити ii кращою. Інодi нам просто потрiбно залишитися, щоб зрештою назвати це мiсце «землею обiтованою». Одна моя подруга мiняла роботу кожнi пiвроку. І в результатi все закiнчувалося тим, що вона починала ненавидiти кожне робоче мiсце. Вона розв’язувала цю проблему «географiчно». Тiльки не брала до уваги того факту, що завжди брала з собою… саму себе. Усi ми знаемо таких людей. Їхнiй рецепт розв’язання кожноi проблеми – рухатися далi. Вони переконанi, що рух вирiшить проблеми: непорозумiння в шлюбi, залежнiсть вiд алкоголю, негаразди на роботi, фiнансовi труднощi, брак ентузiазму й натхнення, нудьгу. Та найкраще рiшення – змiнити себе, а не роботу. Коли ти змiниш себе, робота змiниться автоматично. Для декого рух i справдi може бути единим правильним рiшенням. Утiм, е один старий жарт про чоловiка, який щойно переiхав до iншого мiста. Вiн питае в мiсцевого жителя: «Якi люди живуть у цьому мiстi?» А той у свою чергу запитуе: «А якими були люди в останньому мiстi, де ти жив?» «Злими й неприемними». Тодi мiсцевий житель каже: «У такому випадку ти знайдеш тут таких самих». Наступного дня до бару заходить iще один чоловiк i питае: «Якi люди живуть у цьому мiстi?» Старожил до нього: «А якими вони були в попередньому мiстi?» «Доброзичливими i щедрими». «Тодi тут ти знайдеш саме таких», – зауважуе мiсцевий. Подiбне притягуе подiбне. Або, як казав мiстер Брейдi, батько славнозвiсноi родини Брейдi: «Куди пiдеш, там i опинишся». У давнину просту iдею життя на одному мiсцi ченцi перетворили на священну обiтницю. Святий Бенедикт запропонував гарний варiант: ченцi зобов’язувалися лишатися в однiй спiльнотi, а не блукати свiтом у пошуках iдеального мiсця для служiння Господу (наче таке мiсце iснуе!). Ченцевi-трапiсту Томасу Мертону було набагато складнiше дотримуватися цього правила, нiж обiтницi бiдностi. Вiн повсякчас боровся з бажанням пiти з монастиря, щоб знайти самотнiсть i ще глибше пiзнати Бога. А в результатi все життя прожив у монастирi в Кентуккi, де писав книжки про святiсть довколишнього повсякдення. Тобi зовсiм не обов’язково бути ченцем, щоб усвiдомити, що пошуки щастя тривають у нашому внутрiшньому ландшафтi, а не тодi, коли ти щороку пакуеш речi до автiвки, щоб кудись переiхати. Особисто я нiколи не жила за межами Огайо. Прагнення щось змiнити я зазвичай утiлювала в «змiнi декорацiй» мого робочого мiсця. Я працювала журналiсткою майже тридцять рокiв. І пережила рiзнi етапи – у тому числi такi, коли хотiлося поiхати геть заради грошей, престижу, задоволення. Можливо, проблема в тому, що коли ми досягаемо середнього вiку, наш внутрiшнiй голос починае кричати: «Годi!» Або ж у майже непомiтних щоденних нагадуваннях, що змушують мене залишитися, – наприклад, листiвцi з зображенням червоних черевичкiв, що ii менi подарував чоловiк. Цi черевички Доротi нагадують: «Немае кращого мiсця, нiж твiй дiм», – i, можливо, менi не варто шукати щастя за межами власного подвiр’я. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=27440198&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Лу Грант – персонаж однойменного американського драматичного телесерiалу, головний редактор одного з таблоiдiв Лос-Анджелеса. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Свобода (англ.). 3 Гравець, який вiдбивае м’яч у бейсболi. 4 Успiшний удар, що може принести очко. 5 Think like client (англ.). 6 Двадцятиметрова статуя Ісуса Христа в мiстечку Монро, штат Огайо. Пiднятi руки Ісуса нагадують жест арбiтра в американському футболi, тому мiсцевi жителi придумали iй таку назву.