Дiвчина у потягу Пола Гоукiнз Рейчел щодня сiдае на той самий потяг. Проiжджаючи повз затишнi примiськi будиночки, вона щодня бачить подружню пару, яка снiдае на верандi. Рейчел подобаеться спостерiгати за ними, адже iхне життя видаеться iй бiльш радiсним, нiж ii власне. Але одного разу в цьому безтурботному раю, яким вона представляе iхню оселю, вона побачила дещо приголомшливе. Дiвчина розповiдае про це полiцii. Та iй не вiрять… Пола Гоукiнз Дiвчина у потягу: роман Цей твiр е цiлковитою вигадкою. Будь-який збiг з реальними людьми чи подiями е випадковим. Дiвчина у потягу: роман Їi поховали пiд бiлою берiзкою, бiля староi залiзничноi колii, i лише пiрамiдою з каменiв позначено мiсце ii поховання. Насправдi це лише невеличка купка камiнцiв. Я не хотiла привертати увагу до ii могили, але й не можу залишити ii без спогадiв. Тепер вона знайде тут спокiй, нiхто ii не турбуватиме, а тишу порушуватимуть лише пiснi птахiв i грюки потягiв. Одна – задля смутку, двi – задля радощiв, три – задля дiвчини. Три – задля дiвчини. Я застрягла на трьох. Не можу рахувати далi. Голова гуде вiд звукiв, у ротi в’язко вiд кровi. Три – задля дiвчини. Я чую гомiн сорок, вони смiються, дражнять мене, хрипло гелготять. Очiкуй звiстки. Сумноi звiстки. Тепер я бачу iх. Чорних на фонi блакитного неба. Не птахiв. Щось iнше. Щось наближаеться. До мене хтось звертаеться: «А зараз дивись. Подивись, до чого ти мене довела? Що ти змушуеш мене робити?» Рейчел П’ятниця, 5 липня 2013 року Ранок Бiля залiзничноi колii лежить купка одежi. Щось блакитне – напевно, сорочка – з брудно-бiлим. Можливо, це простий мотлох, який вiтром принесло з порослого чагарником берега рiчки. А можливо, це залишили залiзничники, якi працювали на цiй дiлянцi колii – вони тут нерiдкi гостi. А можливо, взагалi щось iнше. Мама завжди казала, що в мене надто жива уява. І Том так уважав. Нiчого не можу iз собою зробити: тiльки-но побачила або цей непотрiб, або якусь брудну футболку чи один черевик – одразу ж починаю гадати, де iнший. З якоi ноги вони впали. Потяг штовхаеться, ляскае i зi скрипом знов починае рухатися, невеличка купка одежi зникае, а ми тягнемося далi до Лондона зi швидкiстю жвавого бiгуна. Деякi пасажири за моею спиною роздратовано зiтхають, але нiчого не вдiеш. Потяг о 8:04 з Ешберi до Юстона зi всiма зупинками може випробовувати терпiння навiть найзагартованiшого пасажира, який щодня iздить до мiста на роботу. Подорож мае тривати загалом сорок чотири хвилини, але таке трапляеться дуже рiдко: ця дiлянка залiзничних колiй надто стара, зношена, тут безлiч проблем iз сигнальною системою та постiйно ведуться якiсь вiдновлюванi роботи. Потяг повзе колiями; трясеться повз товарнi склади та водонапiрнi вежи, мости, сараi, скромнi будинки у вiкторiанському стилi, задвiрок яких виходить просто на колii. Я, притиснувши лоба до вiкна, дивлюся, як цi домiвки проносяться повз, немов панорама в фiльмi. Крiм мене, такими iх нiхто не бачить; навiть iхнi господарi нiколи не дивляться на свою власнiсть iз цього боку. Двiчi на день менi пропонуеться зазирнути у iхне життя. Лише на мить. Коли бачиш незнайомих людей, якi впевнено почуваються у власному домi, це чомусь заспокоюе. У когось дзеленчить телефон – недоречно жвава та оптимiстична мелодiя. Нiхто не поспiшае вiдповiдати, телефон усе дзеленчить. Я вiдчуваю, як сунуться моi попутники, шарудять газетами, знервовано стукають по клавiатурi своiх комп’ютерiв. Потяг крениться та повертае, уповiльнюючись, коли наближаеться до червоного сигналу. Я намагаюсь не пiдводити очей, продовжую читати газету, яку менi впхнули на вокзалi, але слова застять очi, нiчого цiкавого я не бачу. Натомiсть з голови не йде та купка одежi, яку залишили бiля залiзничноi колii. Вечiр Я пiдношу до рота бляшанку й роблю ковток джину, заздалегiдь змiшаного з тонiком. Шипучий, гострий на смак та прохолодний напiй смакуе нашою першою з Томом вiдпусткою разом: рибальським селищем на баскському узбережжi у 2005 роцi. Уранцi ми перепливали вiдстань з кiлометр до невеличкого острiвця в затоцi, кохалися на таемних, захованих вiд стороннiх очей пляжах, а вечорами сидiли в барi, потягували мiцний, гiркуватий джин iз тонiком, спостерiгали, як на пляжi пiд час вiдливiв футболiсти розiгрують досить безладнi матчi – по 25 гравцiв у кожнiй командi. Роблю другий ковток, потiм ще один; бляшанка вже порожня, але мене це не турбуе – у пакетi бiля нiг маю ще три. Сьогоднi п’ятниця, тож мене не гризе сумлiння через те, що я пиячу просто в потягу. Хвала господу, уже п’ятниця! Можна розважатися. Нас очiкують дивнi вихiднi – так нас переконують. Сяе сонечко, на небi анi хмаринки. У минулi часи ми б, напевно, поiхали до лiсу Корлi на пiкнiк, прихопивши газети, i увесь би день нiжилися на ковдрi в сонячних променях, потягуючи вино. А коли б повернулися додому, запросили на шашлики друзiв або вирушили до «Рози» посидiти на вiдкритiй верандi пивного паба, впродовж дня обличчя нашi б почервонiли вiд сонця та випитого алкоголю, а ввечерi ми б попленталися додому пiд ручку й поснули просто на диванi. Слiпуче сонце, безхмарне небо, немае з ким пограти, нi?чого робити. Жити так, як я живу на сьогоднiшнiй день, куди важче влiтку, коли забагато денного свiтла i так мало темряви; коли всi гуляють, коли всi кричуще, настирливо щасливi. Це виснажуе, людина погано почуваеться, якщо не приеднуеться до загального щастя. Попереду нескiнченнi вихiднi, цiлих сорок вiсiм пустих годин, якi маю чимось наповнити. Я знову пiдношу бляшанку до рота, але жодноi краплини не залишилося. Понедiлок, 8 липня 2013 року Ранок Яке полегшення знову опинитися у потягу на 8:04. І рiч не в тiм, що я не можу дочекатися, коли дiстануся Лондона та почнеться робочий тиждень – я не надто хочу взагалi бути в Лондонi. Хочу просто вiдкинутися на м’яке, продавлене велюрове сидiння, вiдчути тепле сонечко, що струменить крiзь вiкно, вiдчути мiрний рух потяга, заспокiйливий стукiт колiс по колiях. Краще бути тут, розглядати будинки вздовж залiзничного полотна, нiж у iншому мiсцi. Десь на серединi шляху пошкоджено сигнал. Менi здаеться, що вiн узагалi не працюе, бо майже завжди сигнал червоний; ми часто тут зупиняемось, iнодi лише на кiлька секунд, iнодi на декiлька хвилин. Якщо я влаштовуюсь у вагонi «Д» (як я зазвичай роблю) i потяг зупиняеться на червоний сигнал (як зазвичай вiдбуваеться), менi вiдкриваеться чудовий краевид на мiй улюблений будиночок: номер п’ятнадцять. Номер п’ятнадцять майже нiчим не вiдрiзняеться вiд решти будинкiв уздовж залiзничноi колii: у вiкторiанському стилi, сумiжна iз сусiднiм домом стiна, два поверхи, вiкна виходять на вузький доглянутий двiр, який простягнувся метрiв на шiсть до паркану, потiм ще кiлька метрiв безхазяйноi землi й далi залiзничнi колii. Я знаю цей будинок як власнi п’ять пальцiв. Кожну цеглину, колiр фiранок у спальнi нагорi (бежевий з темно-синiм вiзерунком). Знаю, що фарба на рамi вiкна у ваннiй кiмнатi почала лущитися, а на даху праворуч бракуе чотирьох черепиць. Ще менi вiдомо, що теплими лiтнiми вечорами мешканцi цього будинку, Джейсон та Джесс, iнодi через заскленi дверi виходять на iмпровiзовану терасу на даху кухнi. Вони iдеальна «золота пара». У нього темно-золотаве волосся, кремезна статура. Вiн добрий, мiцний мов кам’яна стiна. А ще вiн любить смiятися. Вона з тих крихiтних жiнок-пташок: блiда бiлявка-красуня з коротким волоссям. Худорлявоi статури, якiй саме личать такi зачiски, виразнi вилицi, поцяткованi ластовинням, витончене пiдборiддя. Поки ми застрягли на червоному сигналi, я виглядаю цю пару. Джесс нерiдко вранцi на терасi, особливо влiтку, смакуе ранкову каву. Інодi, коли я бачу ii, у мене таке вiдчуття, що вона теж мене бачить, менi здаеться, що вона дивиться на мене – саме тому менi кортить iй помахати рукою. Але я надто сором’язлива. Джейсона я бачу не так часто – вiн здебiльшого на роботi. Але навiть коли iх немае на верандi, я уявляю, чим вони зараз займаються. Можливо, сьогоднi в них обох вихiдний, вона ще нiжиться в лiжку, поки вiн готуе снiданок. Або вони разом вирушили на пробiжку – як зазвичай роблять такi пари. (Ми з Томом колись бiгали разом у недiлю: я трохи швидше, нiж зазвичай ходжу, вiн у пiвсили, тiльки б бiгти поруч.) А можливо, Джесс зараз нагорi, у вiльнiй кiмнатi, щось малюе. Чи вони разом у душi, вона опираеться руками на кахель, вiн обiймае ii руками за стегна. Вечiр Я вiдвернулася до вiкна вiд решти пасажирiв у вагонi, вiдкрила одну з пляшечок «Ченiн Бланк», що купила на платформi в Юстонi. Напiй зовсiм теплий, але й такий згодиться. Наливаю трохи у пластиковий келих, закручую кришку на пляшцi й непомiтно ховаю ii в сумочку. Пиячити в потягу в понедiлок неприпустимо, якщо ти не пiдтримуеш компанiю. Я п’ю наодинцi. У потягу я бачу знайомi обличчя – з цими людьми я щотижня подорожую до Лондона та назад. Однак я не знаю, чи впiзна`ють вони мене. Вечiр видався чарiвний: теплий, але не надто спекотний, сонце повiльно сiдае за обрiй, тiнi стають довшими, i вiд променiв сонця дерева виглядають золотавими. Потяг грохотить колiями, ми проносимося повз будинок Джейсона та Джесс – у вечiрньому сонцi вони промайнули, мов марево. Інодi, нечасто, я бачу цю пару, коли повертаюся додому. Якщо немае зустрiчного потяга, якщо ми рухаемося достатньо повiльно, тодi я можу побачити iх краем ока на верандi. У iншому випадку – наприклад, як сьогоднi – я лише собi iх уявляю. Джесс сидiтиме на верандi, поклавши ноги на стiл, iз келихом вина, Джейсон стоятиме поряд, у неi за спиною, поклавши руки дружинi на плечi. Я навiть можу уявити дотик його рук, таких заспокоювальних та надiйних, вiдчути iхню вагу. Інодi ловлю себе на тiм, що намагаюся пригадати, коли востанне в мене був фiзичний контакт з iншою людиною. Хоча б обiйми або щире потискання руки. І серце судомить. Вiвторок, 9 липня 2013 року Ранок Купа одягу, яку я помiтила минулого тижня, досi там, бiля колii. І виглядае вiн бруднiшим i занапащенiшим, нiж кiлька днiв тому. Десь я читала, що з людини може зiрвати одежу в разi зiткнення з потягом. І загибель пiд колесами поiзда не таке вже й незвичне явище. Як запевняють, вiд двохсот до трьохсот випадкiв за рiк, тож, принаймнi, один випадок за два днi. Не впевнена, скiльки з тих смертей трапляеться через нещасний випадок. Я прискiпливо вдивлялася у вiкно, поки потяг повiльно тягнувся повз, намагаючись побачити слiди кровi. Жодного не розгледiла. Потяг, як зазвичай, зупиняеться на червоний сигнал. Я бачу Джесс, яка стоiть у внутрiшньому дворику, перед скляними дверима. Вбрана в яскраву сукню з малюнком, босонiж. Вона обертаеться через плече, у бiк будинку. Певно, розмовляе з Джейсоном, який готуе снiданок. Я не зводжу погляду з Джесс, з ii будинку, а потяг потрохи просуваеться вперед. Не хочу дивитися на iншi будинки, особливо на один з них, за чотири будинки вiд Джейсонового, на той самий будинок, який ранiше належав менi. Колись я цiлих п’ять рокiв мешкала на Бленгейм-роуд 23, була блаженно щасливою та страшенно нiкчемною. Зараз менi несила на нього дивитися. То був мiй перший дiм. Не батькiвський дiм, не орендована квартира разом з iншими студентами, а моя перша власна домiвка. Не можу на неi дивитися. Нi, можу й дивлюся, хочу, не хочу, намагаюся не дивитися. Щодня я наказую собi не дивитися й щодня дивлюся. Несила втриматися, навiть незважаючи на те, що дивитися немае на що. Однак усе, що я там бачу, завдае менi болю. Незважаючи на те, що я так жваво пригадую, що вiдчувала, коли пiдвела очi та помiтила, як зникли кремовi полотнянi фiранки з вiкон спальнi на другому поверсi, натомiсть з’явилося щось по-дитячому рожеве. Незважаючи на те, що я й досi пам’ятаю бiль, який вiдчула, коли побачила, як Анна поливае кущi троянди бiля паркану, як натягнулась футболка на випнутому животi, i я до кровi прикусила губу. Мiцно заплющила очi, порахувала до десяти, п’ятнадцяти, двадцяти. Усе. Минулося. Нема на що дивитися. Ми прибуваемо на вокзал Вiтнi, потiм знов рушаемо, потяг набирае швидкостi, коли передмiстя розчиняеться у брудному пiвнiчному Лондонi, будиночки з терасами та верандами змiнюють мости й порожнi будiвлi з розтрощеними шибками. Що бiльше ми наближаемося до Юстона, то бiльше я занепокоена. Тиск зростае, як усе минеться сьогоднi? Перш нiж ми опиняемося в Юстонi, праворуч, метрiв за п’ятсот, тягнеться занапащена низька бетонна будiвля. На ii стiнi хтось намалював стрiлу, яка вказувала на напис: «Кiнець подорожi». Я розмiрковую про купку одягу бiля колii та вiдчуваю, як у горлi наростае клубок. Вечiр Вечорами я сiдаю на потяг о 17:56, вiн дещо повiльнiший за ранковий – подорож тривае годину й одну хвилину, на цiлих сiм хвилин довше, нiж ранковий потяг, i це зважаючи на те, що вечiрнiй потяг не стоiть на додаткових зупинках. Проте я не заперечую, бо так само як вранцi я не поспiшаю до Лондона, я не кваплюся й щовечора повертатися до Ешберi. І рiч не тiльки в тiм, що це саме Ешберi, хоча мiстечко як таке доволi непогане, засноване в 1960-х роках, потiм розрослося, мов пухлина, у самому серцi Бакiнгемшира. Нiчим не гiрше й не лiпше за десяток iнших подiбних мiстечок, у самому центрi безлiч кав’ярень та крамниць iз мобiльними телефонами та фiлiями крамницi спортивного та модного одягу «Дi-Джi Спортс», потiм квартали передмiстя, за ними краiна численних кiнотеатрiв i продовольчих крамниць «Теско». Я мешкаю у красивому (доволi) та новому (доволi) кварталi, у куточку, де комерцiйне серце мiста перетiкае в житлове передмiстя, але це не мiй дiм. Мiй дiм – будинок у вiкторiанському стилi вздовж колii, спiввласницею якого я е. В Ешберi будинок менi не належить, я навiть не орендар – просто мешканка в невеличкiй двоповерховiй квартирi з двома спальнями, яка належить миролюбнiй та лагiднiй Кетi – не знаю, чи колись зможу iй вiддячити. Ми з Кетi товаришували в унiверситетi. Щоправда, нiколи близькими подругами не були. Коли я вчилася на першому курсi, вона мешкала в кiмнатi навпроти, ми разом вiдвiдували той самий курс, тому цiлком природно, що протягом перших страхiтливих тижнiв ми затоваришували, доки познайомилися з тими, з ким у нас було бiльше спiльного. Пiсля першого курсу ми рiдко зустрiчалися, пiсля навчання нашi шляхи взагалi розiйшлися, зустрiчалися лише час вiд часу на чиемусь весiллi. Але, коли в мене так склалося, у неi виявилася вiльна кiмната й пропозицiя видалася слушною. Я була настiльки впевнена, що переiду до неi лише на кiлька мiсяцiв, щонайбiльше на пiвроку, iншого виходу я не бачила. Я нiколи не жила сама, вiд батькiв я переiхала до гуртожитку, потiм мешкала з Томом. Сама думка жити наодинцi мене бентежила, тому я погодилася. Минуло майже два роки. Мешкати разом не дуже жахливо, Кетi – приемна людина, але надто прагне всiх у цьому переконати. Вона наполягае на тому, щоб усi помiтили ii тактовнiсть i вишуканiсть. Їi приемнiсть величезна, це визначна риса ii характеру, тому iй конче потрiбно визнання оточуючих, неодноразово, майже щодня, а це дещо виснажуе. Але все не надто погано, можна зустрiти у спiвмешканцiв i бiльш кепськi риси. Нi, у моiй новiй (хоча минуло вже цiлих два роки) ситуацii найбiльше мене непокоiть не Кетi, навiть не Ешберi. Найбiльше непокоiть втрата контролю. У квартирi Кетi я вiдчуваю себе гостею в усiх проявах. Вiдчуваю це в кухнi, де в нас виникае штовханина через брак мiсця пiд час приготування вечерi. Вiдчуваю, коли сиджу поряд з нею на диванi, а пульт керування вона завжди мiцно тримае в руцi. Єдине мiсце, де я вiдчуваю себе вдома, – невеличка спальня, де втиснулися лише здвоене лiжко та письмовий стiл i через скупчування важко пересуватися. Хоча кiмната доволi затишна, перебувати там не надто приемно, тому я затримуюсь у вiтальнi або за кухонним столом, без сил та не в змозi винайти собi мiсце. Я втратила контроль над усiм, навiть над власними думками. Середа, 10 липня 2013 року Ранок Спека зростае. Лише о пiв на дев’яту, а день уже задушливий, повiтря важке, вологе. Я б вiддала перевагу грозi, але небо зухвало безхмарне, блiде, блакитне. Витираю пiт, що виступив на верхнiй губi. На жаль, я не купила пляшку води. Сьогоднi вранцi я не бачу анi Джесс, анi Джейсона, й прикрi вiдчуття загострюються. Знаю, що це дурiсть. Я прискiпливо оглядаю будинок, але нiчого не видно. Фiранки на вiкнах першого поверху розсунутi, але склянi дверi на подвiр’я зачиненi, сонячне свiтло вiдбивае вiд скла. Дверi нагорi на веранду теж зачиненi. Напевно, Джейсон на роботi. Менi здаеться, вiн лiкар, можливо, працюе на одну з тих закордонних органiзацiй. Вiн постiйно напоготовi, спакована валiза нагорi шафи; чи то землетрус в Іранi, чи то цунамi в Азii – вiн кидае все, хапае валiзу та за лiченi години вже в аеропорту Гiтроу, готовий летiти, рятувати життя людей. Джесс, зважаючи на зухвалi написи на одязi, кеди фiрми «Конверс», вроду та манеру триматися, працюе в iндустрii моди. Або займаеться музикою, або рекламою – можливо, вона стилiст чи фотограф. До того ж непогано малюе – мае певнi здiбностi. Тепер я бачу ii в кiмнатi для гостей нагорi, реве музика, вiкна вiдчиненi, у руках вона тримае пензель, бiля стiни величезне полотно. Вона працюватиме до опiвночi; Джейсону вiдомо, що краще ii не турбувати, коли вона пише картини. Певна рiч, насправдi я не бачу ii. Достеменно не знаю, чи вмiе вона малювати, чи гарно Джейсон смiеться, чи гарнi у Джесс вилицi. З такоi вiдстанi розгледiти худорляву статуру неможливо, i смiху Джейсона я нiколи не чула. Жодного разу не бачила iх зблизька. Коли мешкала в будинку за чотири будинки вiд iхнього, вони там ще не жили. Вони тут оселилися вже пiсля того, як я звiдти поiхала два роки тому. І менi невiдомо, коли саме. Менi здаеться, я почала помiчати iх десь рiк тому, i, врештi-решт, сплинули мiсяцi й вони стали для мене чимось важливим. І iхнi iмена менi невiдомi, тож я мала сама дати iм iмена. Джейсон – бо вiн вродливий тiею вродою, притаманною акторам британських фiльмiв, не такий, як Джоннi Депп або Бред Пiтт, а скорiше, як Колiн Ферт або Джейсон Айзекс. А Джесс – лише спiвзвучно з Джейсоном. До того ж це iм’я iй личить. Таке саме красиве та безтурботне, як вона. Вони пiдходять одне одному, злiпленi з одного тiста. І одразу видно, якi вони щасливi. Вони такi самi щасливi, як колись була я. Вони – то ми з Томом п’ять рокiв тому. Вони – те, що я втратила. Те, чим я завжди мрiяла бути. Вечiр Моя сорочка незручно вузька, на грудях плями вiд вишневих кiсточок, гудзики ледь не вiдриваються, пiд пахвами вологi, липкi кола. Очi та горло сверблять. Сьогоднi ввечерi я не надто прагну, щоб потяг плентався довше, хочу скорiше опинитися вдома, роздягнутися, встати пiд душ i залишатися там, де мене нiхто не бачить. Дивлюсь на чоловiка навпроти. Вiн мiй однолiток, рокiв iз 35, iз темним волоссям, посивiлим на скронях. Блiда шкiра. На ньому костюм, але пiджак вiн скинув та повiсив на сидiння поруч iз собою. Перед ним вiдкритий тоненький сучасний ноутбук. Друкуе вiн повiльно. На правому зап’ястi срiбний годинник з великим циферблатом – виглядае дорого, мабуть, фiрми «Брейтлiнг». Вiн задумливо пожовуе внутрiшню поверхню щоки. Певно, нервуеться. Або глибоко замислився. Друкуе важливе повiдомлення якомусь колезi в нью-йоркському офiсi або ретельно добирае слова для останнього прощального листа своiй дiвчинi. Несподiвано вiн пiдводить очi, нашi погляди зустрiчаються; вiн оглядае спершу мене, потiм пляшку вина на столi передi мною. І вiдводить очi. І лише завдяки його стиснутим губам можна здогадатися про його огиду. Вiн уважае мене огидною. Я зовсiм не схожа на ту дiвчину, якою була ранiше. Бiльше я не викликаю бажання, у певному сенсi я збиваю з пантелику. І рiч не в тiм, що я погладшала, чи в тiм, що мое обличчя набрякло через пияцтво та брак сну. Здаеться, люди бачать, що я щось утратила, це написано в мене на обличчi, помiтно в манерi триматися, рухатися. Якось ввечерi минулого тижня я вийшла з кiмнати принести склянку води й пiдслухала розмову Кетi з Демiеном, ii приятелем, що сидiли у вiтальнi. Я зупинилася на порозi та прислухалася. – Вона дуже самотня, – говорила Кетi, – я по-справжньому через неi непокоюся. Вона постiйно сама – ii самотнiсть нiхто не розрадить. – А потiм вона додала: – У тебе немае якогось приятеля з роботи? Або з регбi-клубу? А Демiен вiдповiв: – Для Рейчел? Не смiши мене, Кетi! Не впевнений, що в мене е такi знайомi вiдчайдухи. Четвер, 11 липня 2013 року Ранок Я мацаю пластир у себе на лобi. Вологий, намок, коли я мила сьогоднi вранцi фiлiжанку з-пiд кави. Пластир здаеться брудним, вологим i холодним, хоча ще зранку був чистим. Не хочу його вiдривати, бо надто глибокий порiз. Кетi вдома не було, коли я повернулася, тому я пiшла до бару, де продають спиртне iз собою, та придбала двi пляшки вина. Випила першу, а потiм, скориставшись тим, що Кетi немае вдома, вирiшила приготувати собi бiфштекс iз салатом iз зеленню iз соусом iз червоноi цибулi. Здорова, корисна iжа. Напевно, я пiшла до ванноi кiмнатi, щоб там прибрати, а потiм трохи прикорхнула й зовсiм забула про своi намiри, тому що прокинулася я десь о десятiй i почула розмову Кетi та Демiена: вiн ображався, дивувався, як я насмiлилася залишити кухню в такому жалюгiдному станi. Кетi пiшла нагору, до мене в спальню, тихенько постукала у дверi, трохи прочинила. Просунула голову, поцiкавилася, як я почуваюся. Я вибачилася, хоча й не знала достеменно, за що вибачаюся. Вона вiдповiла, що нiчого страшного, але чи не проти я прибрати за собою? На дошцi для нарiзання плями кровi, вся кухня смердить сирим м’ясом, бiфштекс досi лежить на кухонному столi, аж посiрiв. Демiен навiть не привiтався, лише похитав головою, коли мене побачив, i пiшов нагору, до спальнi Кетi. Коли обидва полягали спати, пригадала, що другу пляшку я не вiдкорковувала, тому вiдкрила ii. Сiла на диван, дивилася телевiзор, прикрутивши звук так, щоб вони не чули. Навiть не пам’ятаю, що дивилася, але водночас вiдчувала себе самотньою, чи щасливою, чи ще якоюсь, бо дуже хотiла з кимось побалакати. Певно, менi настiльки кортiло з кимось побалакати й зателефонувати було нi?кому – за винятком Тома. І зараз Том е единою людиною, з якою я волiю спiлкуватися. Журнал дзвiнкiв у моему телефонi свiдчить про те, що я телефонувала йому чотири рази: 11:02, 11:12, 11:54, 12:09. Судячи з тривалостi дзвiнкiв, я залишила два повiдомлення. Але я пам’ятаю, як залишила тiльки перше; гадаю, я просила його менi зателефонувати. Напевно, усе, що я наговорила в обох повiдомленнях, не так уже погано. Потяг здригнувся, зупиняючись на червоний сигнал. Я пiдводжу голову. Джесс сидить у дворi, п’е каву. Їi ноги лежать на столi, голову вона вiдкинула, нiжиться в сонячних променях. За ii спиною я бачу тiнь, хтось рухаеться: Джейсон. Менi кортить на нього подивитися, поглянути на його вродливе обличчя. Хочу, щоб вiн теж вийшов на вулицю, встав за ii спиною, як вiн робить зазвичай, поцiлував у потилицю. Вiн не виходить, ii голова падае на груди. Якiсь дивнi у неi сьогоднi рухи: вона здаеться бiльш важкою, пригнiченою. Менi хочеться, щоб Джейсон вийшов до дружини, але потяг штовхае вперед, а Джейсона нiде не видно. Джесс сама. А зараз, навiть попри власне бажання, я дивлюсь прямо на свiй будинок i не можу очей вiдвести. Склянi дверi надвiр вiдчиненi, сонячне свiтло струменить на кухню. Не можу сказати впевнено, насправдi не можу, чи то побачила на власнi очi, чи то менi примарилося – але вона там, бiля зливальнi, мие посуд? А на дитячому стiльцi, за столом, сидить маленька дiвчинка? Я заплющую очi, дозволяю темрявi поглинути себе, доки вiдчуття смутку не перетвориться на щось бiльш болюче: спогади. Я не тiльки просила його менi зателефонувати. Зараз я пригадую, що плакала. Зiзналася йому, що досi його кохаю i завжди кохала. «Томе, благаю, будь ласка, менi потрiбно з тобою поговорити. Менi тебе не вистачае». Нi, нi, нi, нi, нi, нi, нi. Я маю це визнати, немае сенсу вiд цього вiдмахуватися. Цiлий день не знайду собi мiсця, воно накочуватиме хвилями – сильнiше, потiм слабше, знов сильнiше, потiм слабше, живiт крутить вiд сорому, обличчя червонiе, я мiцно заплющую очi, немов можу примусити увесь цей бiль зникнути. І цiлий день я стану себе запевняти: це не найжахливiше, що могло статися, чи не так? Це не найжахливiший мiй учинок. Я ж не впала на вулицi, не накричала на незнайомця. Я не принизила власного чоловiка влiтку на пiкнiку, викрикуючи обра`зи на адресу дружини одного з його приятелiв. І ми не звелися битися дома вночi, i я не бiгла за ним з ключкою для гольфа, вiдбиваючи шматки штукатурки в коридорi, куди виходять дверi спальнi. Я не повернулася на роботу пiсля тригодинноi перерви, похитуючись, коли всi на тебе дивляться, а Мартин Майлз пiдхоплюе пiд руку: «Менi здаеться, Рейчел, що тобi слiд пiти додому». Колись я прочитала книжку, яку написала жiнка, в минулому – алкоголiчка, де вона зобразила, як займалася оральним сексом з двома чоловiками, з якими вона щойно познайомилася в ресторанi на однiй з багатолюдних центральних вулиць Лондона. Прочитала це та подумала: «Я ще не надто низько скотилася». Це вже поза межами. Вечiр Я весь день думала про Джесс, не в змозi зосередитися на чомусь iншому, крiм того, що побачила сьогоднi вранцi. Що змусило мене вважати, що щось сталося? З такоi вiдстанi я не могла розгледiти вираз ii обличчя, але вiдчувала, коли дивилася на неi, що жiнка сама. І не просто сама – самотня. Імовiрно, так воно й було – вiрогiдно, вiн кудись поiхав, до однiеi з тих спекотних краiн, куди вiн мчить рятувати життя. І вона сумуе за ним, хвилюеться, хоча знае, що вiн мав iхати. Звiсно ж, вона сумуе за ним, менi також його бракуе. Вiн добрий i сильний – саме таким i мае бути чоловiк. А ще вони друзi. Я це бачу, менi вiдомо, як це. Вiн так i випромiнюе мiць та захист, але це не означае, що вона слабка. Вона теж сильна, але по-iншому; вiн аж рота вiд захоплення розтуляе вiд досягнень ii iнтелекту. Вона вмiе дiстатися сутi проблеми, розглянути та проаналiзувати за той час, якого iншi потребують тiльки на те, щоб привiтатися. На вечiрках вiн часто тримае ii за руку, навiть незважаючи на те, що вони разом багато рокiв. Вони поважають одне одного, нiколи не принижують. Цього вечора вiдчуваю себе виснаженою. Я твереза як скло. Інодi я так кепсько почуваюся, що маю напитися; а трапляеться, що менi настiльки кепсько, що й краплини не проковтнути. Сьогоднi ж вiд однiеi думки про спиртне в животi все перевертаеться. А тверезiсть у вечiрньому потягу – справжнiй виклик, особливо зараз, у таку спеку. Пiт плiвкою вкривае кожен сантиметр мого тiла, у ротi поколюе, в очах свербить, бо в куточки осипалася туш для вiй. У сумцi дзеленчить телефон, я здригаюся вiд несподiванки. Двi дiвчини, що сидять навпроти, дивляться на мене, потiм одна на одну, обмiнюються лукавими усмiшками. Не знаю, що вони про мене думають, але впевнена – нiчого приемного. Серце несамовито калатае у грудях, коли я дiстаю телефон. Знаю, нiчого приемного вiд дзвiнка не варто очiкувати: можливо, це Кетi, яка тактовно запитуе, чи не облишу я спиртне на сьогоднi? Або мама, яка повiдомить, що наступного тижня буде в Лондонi, завiтае до мене на роботу i ми зможемо разом пообiдати. Дивлюся на екран. Телефонуе Том. Я нерiшуче завмираю на секунду, потiм вiдповiдаю. – Рейчел! За всi цi п’ять рокiв, що ми знайомi, вiн нiколи не називав мене Рейчел, завжди Рейч. Інодi Шеллi, тому що знав, як я ненавиджу це iм’я. Вiн смiявся, коли бачив, як я смикаюся вiд роздратування, а потiм сама хихикаю, бо неможливо залишатися серйозною, коли вiн смiеться. – Рейчел, це я. – Голос у нього важкий, втомлений. – Послухай, ти маеш це облишити, домовились? – Я не вiдповiдаю. Потяг затримуе хiд, i ми зупиняемося майже навпроти будинку, мого старого будинку. Менi кортить сказати йому: «Виходь на вулицю, стань на газонi». – Рейчел, ти не повинна постiйно менi телефонувати. Ти маеш опанувати себе. – У горлi встав клубок, мов гладкий камiнець, який не можна оминути. Не можу розмовляти. – Рейчел? Ти мене чуеш? Знаю, що в тебе не все добре, менi шкода, насправдi, але… я не в змозi тобi допомогти. А твоi постiйнi дзвiнки по-справжньому засмучують Анну. Домовились? Бiльше я не можу тобi допомагати. Звернися до Спiлки анонiмних алкоголiкiв чи ще кудись. Будь ласка, Рейчел. Завiтай сьогоднi на збори анонiмних алкоголiкiв пiсля роботи. Я зриваю з кiнчика пальця брудний пластир, дивлюся на блiду, зморшкувату шкiру, що була пiд ним, на кiнчику нiгтя закипiла кров. Я притискаю великий палець правоi руки в саму середину порiзу, вiдчуваю, як вiн розходиться: бiль гарячий, рiзкий. Затамовую подих. З рани починае сочитися кров. Дiвчата в iншому кiнцi вагона дивляться на мене – обличчя спантеличенi. Мeган Роком ранiше Середа, 16 травня 2012 року Ранок Я чую, як наближаеться потяг; його ритм менi вiдомий напам’ять. Вiн прискорюеться, коли рушае з вокзалу Норткот, а потiм, коли торохтить до рогу й починае уповiльнюватися, уже не торохтить, а гуркотить; опiсля iнодi пронизливо скриплять гальма, коли потяг спиняеться на сигнал семафора за сотню метрiв вiд будинку. Моя кава холоне на столi, але менi приемно, тепло, тому через лiнощi не переймаюся тим, щоб пiдвестися та зробити собi ще одну чашку. Трапляеться, що я навiть не дивлюся на потяги, що проносяться повз, а лише слухаю. Коли сиджу вдома вранцi iз заплющеними очима, спекотне сонце забарвлюе в помаранчевий колiр моi повiки, я можу бути будь-де. Чи то на пiвночi Іспанii, на пляжi; чи то в Італii, в нацiональному парку Чинкве-Терре – «П’ять земель», поряд зi всiма цими гарненькими кольоровими будиночками та потягами, що возять туристiв. Чи то повернутися в Голкгем, де пронизливо кричать чайки прямо на вуха, на язицi сiль, а невидимий потяг труситься iржавою колiею десь за кiлометр. Сьогоднi потяг не зупиняеться, а повiльно котиться повз. Чую стукiт колiс, майже бачу, як потяг хитаеться. Обличчя пасажирiв роздивитися не можу, але знаю, що це мешканцi передмiстя, якi щодня прямують до Юстона, щоб сiсти за робочi столи, проте в мене жива уява: мрiю про екзотичнi подорожi, про пригоди, що очiкують наприкiнцi шляху. Думками я постiйно подорожую до Голкгема. Так дивно, що я досi згадую це мiсце, такими ранками, з такою любов’ю, але згадую. Вiтер, що гуляе в травi, величезне сiро-блакитне небо над дюнами, занедбаний будинок, де водяться мишi. Будинок сповнений свiчок, бруду та музики. Тепер вiн для мене немов мрiя. Я вiдчуваю, як прискорено калатае серце. Чую його кроки на сходах, вiн кличе мене. – Мег, бажаеш ще кави? Чари знято, я прокидаюся. Вечiр Менi прохолодно через вiтерець, але завдяки горiлцi, яку я плеснула на два пальцi у мартiнi, зiгрiлася. Сиджу на верандi, очiкую на повернення Скотта. Я збираюся переконати його запросити мене на вечерю до iталiйського ресторану на Кiнглi-роуд. Ми вже казна-скiльки нiкуди не ходили. Сьогоднi я майже весь день байдикувала. Я мала розiбратися iз заявою на вступ на курс «Тканини та матерiали» до Центрального коледжу мистецтва та дизайну iменi святого Мартина. І вже почала ii писати внизу на кухнi, коли почула жiночий крик. Вона так страшенно волала, що менi здалося: когось убивають. Я вибiгла надвiр, проте нiчого не побачила. Але й досi ii чула, то було огидно, ii крик пронизував, голос рiзкий, сповнений вiдчаю. – Що ви робите? Що ви з нею робите? Вiддай ii менi, вiддай ii менi. – І вона продовжувала волати, хоча, напевно, це тривало лише кiлька секунд. Я помчала нагору, вибiгла на веранду, щоб роздивитися крiзь дерева: бiля паркану – двое жiнок всього за кiлька будинкiв вiд нашого. Одна з них плакала – а можливо, рюмсали обидвi – до того ж щосили голосило маля. Я розмiрковувала над тим, щоб викликати полiцiю, але все, здавалося, заспокоiлося. Жiнка, яка кричала, забiгла до будинку з дитиною на руках. Інша залишилася одвiр. Вона побiгла до будинку, спiткнулася, пiдвелася на ноги, а потiм почала блукати навколо садиби. Насправдi дивно. Одному боговi вiдомо, що вiдбувалося. Але за всi тижнi це найбiльше потрясiння. Моi днi порожнi, тепер у мене бiльше немае галереi, де б я мала працювати. Насправдi менi дуже ii бракуе. Бракуе розмов iз художниками. Я навiть скучила за всiма цими нудними апетитними мамочками, якi бувало вiдвiдували галерею з шоколадними батончиками зi «Старбакс», щоб подивитися на картини, а потiм заявити подружкам, що Джессi в дитячому садочку малювала краще. Інодi менi хочеться побачити хоча б когось з мого минулого життя, а потiм думаю: а про що тепер ми говоритимемо? Вони навiть не впiзнають Меган, щасливу молоду мешканку передмiстя. Хай там як, не можу ризикувати та озиратися назад, це завжди погана думка. Почекаю до кiнця лiта, потiм шукатиму роботу. Менi здаеться прикрим марно витрачати такi довгi лiтнi днi. Я обов’язково щось знайду, тут чи будь-де. Знаю, що обов’язково знайду. Вiвторок, 14 серпня 2012 року Ранок Я опиняюся перед шафою, усоте витрiщаюся на вiшалку з красивим одягом, iдеальний гардероб для керiвника невеличкоi, але сучасноi галереi. І нiчого з одягу не схоже на одяг «нянi». Господи, навiть вiд самого слова менi нудить. Вдягаю джинси та футболку, зачiсую волосся назад. Я навiть не беру собi клопоту накласти макiяж. Навiщо? Задля чого чепуритися? Щоб увесь день посидiти з дитиною? Я стрiмко рушаю вниз, напоготовi сваритися. Скотт готуе на кухнi каву. Вiн повертаеться з посмiшкою до мене, i мiй настрiй тiеi ж митi полiпшуеться. Моi скопиленi губи розтягуються в посмiшцi. Вiн простягуе менi каву й цiлуе мене. Не варто його за це звинувачувати, це моя iдея. Я сама запропонувала стати нянею для родини, що мешкае трохи далi по вулицi. Тодi менi це здавалося дотепним. Насправдi цiлковите безглуздя, напевно, я збожеволiла. Томилася вiд нудьги, божевiлля, цiкавостi. Хотiлося побачити на власнi очi. Менi здаеться, що пiсля того як я почула ii крики надворi, менi кортiло дiзнатися, що вiдбуваеться. Певна рiч, я нiчого не питала. Невже про таке запитують? Скотт пiдтримав мое рiшення – вiн був на сьомому небi вiд щастя, коли я запропонувала влаштуватися на роботу. Вiн вважае, що час, який я проводитиму поряд з дiтьми, спонукае завести власних дiтей. Насправдi все виявляеться навпаки; коли я виходжу з iхнього будинку – мчуся додому, дочекатися не можу, коли скину одяг, встану пiд душ i змию iз себе запах дитини. Я скучила за тими часами в галереi, коли чепурилася, робила зачiску, дискутувала з вiдвiдувачами про мистецтво, фiльми, про всiлякi дрiбницi. Пiсля наших розмов з Анною я нiчого не вчуся. Господи, вона тупа як корка! Складаеться таке враження, що колись вона мала про щось сказати, але зараз усi розмови лише про дитину: чи iй не холодно? Або занадто задушливо? Скiльки молочка вона випила? І вона завжди поряд, тому в бiльшостi випадкiв я вiдчуваю себе зайвою. Я маю наглядати за дитиною, коли Анна вiдпочивае, давати iй передихнути. Вiдпочити вiд чого, власне кажучи? До того ж вона на диво знервована. Постiйно вiдчуваю ii присутнiсть, як вона вештаеться десь поблизу, смикаеться. Вона здригаеться щоразу, коли проходить потяг, тiпаеться, коли дзвонить телефон. Анна запевняе: дiти ж такi вразливi. Не можу з нею не погодитися. Виходжу з дому, пересуваю налитi свинцем ноги п’ятдесят метрiв по Бленгейм-роуд до iхнього будинку. Нiкуди не поспiшаю. Сьогоднi дверi вiдчиняе не вона, а вiн, ii чоловiк. Вбраний та вже взутий Том поспiшае на роботу. Йому дуже личить костюм – вiн не такий красень, як Скотт: Том нижчий та бiльш блiдий, якщо придивитися пильнiше, очi трохи близько посадженi – але симпатичний. Вiн даруе менi свою широку посмiшку а-ля Том Круз та йде – залишаемось ми втрьох: я, вона та дитина. Четвер, 16 серпня 2012 року День Я звiльняюся! Вiдчуваю себе набагато лiпше, якщо таке взагалi можливо. Я вiльна! Сиджу на верандi, очiкую на дощ. Надi мною суцiльно чорне небо, купчаться хмари, повiтря важке та вологе. Десь за годину додому повернеться Скотт, змушена буду йому про все розповiсти. Вiн посердиться хвилину-двi, а потiм я все владнаю. Я не просто цiлий день сидiтиму вдома: складатиму плани. Я б могла записатися на курси фотографiв або заснувати палатку на ринку, продавати прикраси. Могла би навчитися куховарити. Якось один учитель у школi сказав менi, що я схильна вiдкривати в собi новi таланти. Тодi я не зрозумiла, що вiн мав на увазi, подумала, що вiн просто базiкае, але сама iдея менi дуже сподобалася. Утiкачка, коханка, дружина, офiцiантка, керiвник галереi, няня – i ще кiлька посад промiж. Ким волiю бути завтра? Я не збиралася звiльнятися, слова самi злетiли з губ. Ми сидiли за столом на кухнi, Анна тримала дитину на руках, i Том несподiвано повернувся (напевно, щось забув), тож вiн також був присутнiй, смакував каву. Якесь безглуздя! Не було жодного сенсу в моiй присутностi. Навiть гiрше, я вiдчувала себе незручно: здавалося, що я вдерлася в iхню родину. – Я знайшла iншу роботу, – сказала я, навiть як слiд не помiркувавши. – Тому не зможу бiльше сидiти з вашою дитиною. – Анна подивилася на мене – гадаю, що не повiрила. Лише вiдповiла: – Який жаль! – Але я побачила, що насправдi вона так не вважае. Анна, здаеться, зiтхнула з полегшенням. Вона навiть не запитала, яку саме роботу я знайшла – i слава богу, бо я заздалегiдь не вигадала переконливу версiю. Том виглядав дещо здивованим. – Нам вас бракуватиме, – сказав вiн, але це також неправда. Єдина людина, яка насправдi розчарована, – це Скотт, тож я маю щось для нього вигадати. Можливо, скажу йому, що до мене чiплявся Том. І тим покладу край розпитуванням. Четвер, 20 вересня 2012 року Ранок Кiлька хвилин на восьму, на вулицi прохолодно, але так красиво! Усi цi ланки дворiв одна до одноi, зеленi iз золотом в очiкуваннi, поки сонячнi променi-пальцi виповзуть з-пiд залiзничних колiй та пробудять iх до життя. Я вже кiлька годин не сплю. Безсоння. Не спала вже кiлька днiв. Ненавиджу такий стан, бiльш за все ненавиджу безсоння, коли просто лежиш у лiжку, голова обертом: тiк, тiк, тiк, тiк. У мене свербить усе тiло. Хочу поголити всю голову. Хочеться бiгти. Проiхатися в автiвцi з вiдкидним верхом, але опустивши верх. Попрямувати на узбережжя – будь-яке. Хочеться прогулятися пляжем. Ми з моiм старшим братом збиралися стати мандрiвниками. Ми з Беном складали такi плани. Вiдверто кажучи, то були здебiльшого плани Бена – вiн такий мрiйник. Ми збиралися на мотоциклах доiхати вiд Парижа до Лазурного берега або подорожувати в США узбережжям Тихого океану, вiд Сiетла до Лос-Анджелеса; ми збиралися вiдтворити шляхи Че Гевари вiд Буенос-Айреса до Каракаса. Можливо, якщо я втiлила б усi цi мрii – нiколи б тут не опинилася, не вiдаючи, що робити далi. А можливо, якби я втiлила всi цi мрii – опинилася б саме там, де й перебуваю зараз, але почувалася б цiлком щасливою. Але ж не так сталося як гадалося – Бен нiколи так i не дiстався Парижа, вiн навiть до Кембриджа не доiхав. Вiн загинув на шосе А10, йому розтрощило голову пiд колесами автопотяга. Я щодня за ним сумую. Напевно, бiльше за всiх. Вiн залишив величезну дiру в моему життi, прямо посерединi моеi душi. А можливо, саме з нього все й почалося. Не знаю. Навiть менi невiдомо, чи все це стосуеться Бена, чи всього того, що трапилося опiсля, всього, що трапилося пiсля його загибелi. Єдине менi вiдомо достеменно: тiльки-но в мене було все добре, життя – прекрасне, i нiчого бiльше менi не потрiбно, а наступноi митi я вже не можу дочекатися, коли пiду геть. Менi кiнець: деградую та кочуся вниз. Тож я збираюся вiдвiдати психотерапевта! Чудно! Може, хоч повеселюся. Я завжди вважала, що кумедно бути католиком, мати можливiсть сповiдатися та отримувати прощення, коли всi грiхи прощаються й життя починаеться з чистого аркуша. Певна рiч, психотерапевт не те саме, що священик. Я трохи ревную, але останнiм часом я не можу заснути, та й Скотт наполягае на тому, щоб я пiшла. Я вже казала йому, що менi важко обговорювати зi знайомими людьми подiбнi речi – я навiть iз ним ледь можу про це згадувати. Вiн вiдповiв, що саме в цьому й рiч: незнайомим людям легше сповiдатися. Але це не зовсiм так. Людина не може бути вiдвертою до кiнця та розповiдати все. Бiдолашний Скотт. Йому невiдомо навiть й половини. Вiн настiльки сильно мене кохае, що стае боляче. Не знаю, як йому вдаеться. Я би збожеволiла. Але принаймнi я маю щось зробити. Усi плани, якi я вигадувала – курси фотографiв i кулiнарнi курси, – правду кажучи, вони виявляються безглуздими, нiби я граю у справжне життя, натомiсть щоб просто жити. Я маю знайти собi заняття, таке, щоб не викликало жодних сумнiвiв. Я так не можу, не можу просто бути дружиною. Не розумiю, як це в жiнок виходить мати в буквальному сенсi слова единий обов’язок – чекати. Чекати, поки чоловiк повернеться додому й кохатиметься з тобою. Або так, або оглянутися навколо й знайти те, що вiдверне вiд очiкування. Вечiр Я продовжую очiкувати. Зустрiч було призначено ще пiвгодини тому, але я досi сиджу в приймальнi, гортаю журнали «Вог» та розмiрковую про те, щоб пiдвестися та пiти звiдси. Менi вiдомо, що лiкарi нiколи не знають достеменно, коли закiнчать прийом, але психотерапевти? Завдяки фiльмам у мене склалося враження, що тебе виштовхують з кабiнету, тiльки-но закiнчилися твоi законнi пiвгодини. Напевно, у Голiвудi не розповiдають про психотерапевтiв, до яких приходять люди у звичайнi клiнiки. Щойно я збираюся пiдiйти до секретарки та сказати, що бiльше несила чекати, що я йду, як дверi кабiнету вiдчиняються, з’являеться високий, довгов’язий чоловiк з винуватим виразом обличчя та протягуе менi руку. – Мiсiс Гiпвелл, менi дуже прикро, що змусив вас чекати, – вибачаеться вiн, а я лише посмiхаюся й вiдповiдаю, що все гаразд, i сама одразу ж вiдчуваю, що все так i буде, бо я поряд з ним лише секунду, а вже менi легше. Гадаю, це через голос. Нiжний та низький. З ледь помiтним акцентом – нiчого дивного, бо лiкаря звуть доктор Камаль Абдик. Припускаю, йому десь рокiв тридцять п’ять, однак виглядае молодшим завдяки шкiрi неймовiрного темно-медового вiдтiнку. У нього такi лагiднi руки, що я одразу уявляю, як вiн мене торкаеться своiми довгими, витонченими пальцями. Я майже вiдчуваю його дотик. Важливих тем ми не порушуемо – це лише знайомство, ми приглядаемося одне до одного. Вiн цiкавиться, що мене непокоiть, а я розповiдаю про напади панiки, безсоння, про те, що лежу перелякана в лiжку й не можу заснути. Вiн волiе поговорити про це детальнiше, але поки я не готова. Вiн запитуе, чи вживаю я наркотики, алкоголь. Я вiдповiдаю, що страждаю на iншi пороки, перехоплюю його погляд, i, як менi здаеться, вiн розумiе, про що йдеться. А потiм у мене виникае усвiдомлення, що я маю ставитися до цих сеансiв серйознiше, тож розповiдаю про закриття галереi, про постiйне вiдчуття нiкчемностi, брак напряму, у якому маю рухатися. Про те, що надто зосереджуюся на тому, що вiдбуваеться в моiй головi. Сам вiн говорить мало, час вiд часу ставить заохочуванi запитання, але менi хочеться чути його голос, i тому, коли я йду, запитую, звiдки вiн. – Медстоун, – вiдповiдае вiн. – Графство Кент. Але я переiхав до Корлi кiлька рокiв тому. – Вiн розумiе, що я запитувала не про це, i якось по-вовчому вишкiряе зуби. Коли повертаюся додому, там на мене вже чекае Скотт, тут же пхае менi в руки келих та волiе почути всi подробицi мого вiзиту. Кажу, що все пройшло добре. Вiн розпитуе про психотерапевта: чи сподобався вiн менi? Чи прихильно до мене поставився? «Нормально», – вiдповiдаю я, бо не хочу, щоб мiй голос звучав надто оптимiстично. Вiн запитуе, чи розмовляли ми про Бена. Скотт вважае, що рiч лише в Бенi. Можливо, вiн мае рацiю. Можливо, вiн знае мене краще, нiж менi здаеться. Вiвторок, 25 вересня 2012 року Ранок Сьогоднi я пiдвелася рано, але менi таки вдалося кiлька годин поспати – це неабияке досягнення порiвняно з минулим тижнем. Коли встаю з лiжка, вiдчуваю себе майже свiжою, як пiсля вiдпочинку, тож, замiсть того щоб байдикувати на верандi, я вирiшила пiти прогулятися. Я замкнулася в собi, навiть цього не усвiдомлюючи. Єдине, куди я ходжу в цi днi, – це крамницi, ще вiдвiдую заняття з пiлатесу1 та сеанси психотерапевта. Інодi завiтаю до Тари. Решту часу сиджу вдома. Не дивно, що я втратила спокiй. Виходжу з дому, повертаю праворуч, потiм лiворуч на Кiнглi-роуд. Повз паба «Троянда». Ранiше ми нерiдко сюди навiдувалися, але вже не пригадую, чого припинили. Менi нiколи тут не подобалося: надто багато парочок за сорок, надто багато п’ють, оглядають присутнiх у спробах знайти когось лiпшого. Й гадають, чи вистачить у них на це мужностi. Напевно, саме тому ми й припинили його вiдвiдувати – тому що менi там не подобалося. Повз паб, повз крамницi. Не хочу йти далеко, зроблю невелике коло, розiмну ноги. Так приемно опинитися на вулицi вранцi, ще до початку занять, ще до того, як усi вирушать на роботу. Вулицi порожнi та чистi, день сповнений можливостей. Я знову повертаю лiворуч, прямую до невеличкого грального майданчика, единого, доволi мiзерного виправдання задля зеленого острiвка. Зараз вiн порожнiй, але за кiлька годин тут юрмитиметься малеча, матусi та няньки. Тут буде й половина дiвчат, з якими ми разом вiдвiдуемо заняття з пiлатесу, з нiг до голови вдягнених у «Светi Беттi», будуть навипередки розтягуватися, цiпко тримаючи в наманiкюрених нiгтиках шоколаднi батончики iз «Старбакс». Повз парк прямую до Роузберрi-авеню. Якщо повернути праворуч, просунутися вулицею, опинюся бiля моеi галереi – те, що ранiше було моею галереею, тепер порожня вiтрина – але я не хочу туди повертати, бо досi менi болить. Не в тому мiсцi, не в той час – у передмiстi мистецтво нiкого не цiкавить: не тi економiчнi умови. Натомiсть я повертаю праворуч, повз крамницю «Теско Експрес», повз iнший паб, той, куди ходять люди з цього маетку, назад додому. Зараз я вiдчуваю метеликiв – починаю нервуватися. Боюся наштовхнутися на Ватсонiв, тому що завжди почуваюся незручно, коли iх бачу; стае очевидно, що я не знайшла роботи, що я збрехала, бо не бажала бiльше на них працювати. Правильнiше сказати, вiдчуваю незручнiсть, коли бачу ii. Том просто не звертае на мене уваги. Але Анна, здаеться, усе сприймае надто близько до серця. Вона безсумнiвно вважае, що моя коротка кар’ера нянi закiнчилася саме через неi або через ii дитину. Насправдi ii дитина тут взагалi нi до чого, однак це маля постiйно скиглило, тому його було важко полюбити. Справа набагато складнiша, проте менi несила це пояснити Аннi. Хай там як, але я не хочу бачити Ватсонсiв – вважаю, це одна з причин мого самiтницького життя. Власне я сподiваюся, що вони просто переiдуть. Я знаю, iй тут не подобаеться: вона ненавидить цей будинок, ненавидить жити серед речей, якi колись належали його колишнiй дружинi, ненавидить потяги. Зупиняюся на розi, вдивляюся в пiдземний перехiд. Вiд цього запаху вогкостi та холоду в мене завжди холодок по спинi, такий, який вiдчуваеш, коли перегортаеш камiнь, щоб побачити, що пiд ним: мох, черв’яки, земля. Я згадала, як гралася надворi ще дитиною, шукала разом з Беном жаб бiля ставка. Рушаю далi. Вулиця порожня – жодноi ознаки Тома чи Анни, i в глибинi душi, яка прагне якоiсь драми, я по-справжньому розчарована. Вечiр Тiльки-но зателефонував Скотт, повiдомив, що мае затриматися допiзна на роботi – не такi новини я бажала б чути. Я роздратована, увесь день гнiвалася. Не можу заспокоiтися. Менi так кортить, щоб чоловiк повернувся додому та мене заспокоiв, а тепер мине кiлька годин, перш нiж вiн повернеться сюди, а голова йтиме обертом, i я знаю, що на мене очiкуе безсонна нiч. Не можу просто сидiти та спостерiгати за потягами. Я надто збуджена, мое серце несамовито калатае, немов пташка, яка намагаеться вирватися з клiтки. Я надягаю своi капцi, прямую на перший поверх, виходжу з дому, на Бленгейм-роуд. Зараз о пiв на четверту – кiлька запiзнiлих перехожих повертаються з роботи додому. Навколо нiкого немае, хоча чутно, як десь кричать дiти, вони граються на задвiрку, користуючись лiтнiми сонячними променями до того, як iх покличуть вечеряти. Йду дорогою до вокзалу. Зупиняюся на мить навпроти будинку номер двадцять три, розмiрковую про те, щоб подзвонити у дверi. Що б я казала? Що цукор скiнчився? Вирiшила погомонiти? Фiранки на вiкнах трохи розсунутi, але я нiкого не бачу. Крокую далi до рогу, навiть не помiркувавши як слiд, рушаю у перехiд. Уже дiсталася середини, коли чую, як нагорi грохотить потяг – славетне вiдчуття: немов землетрус, вiдчуваеш його просто всерединi твого тiла, кров кипить. Дивлюся униз та помiчаю щось на пiдлозi, обiдочок для волосся, розтягнутий, рожевий, сильно зношений. Напевно, загубив хтось iз бiгунiв, але я чомусь здригаюся, менi кортить якнайшвидше звiдси пiти, назад, на сонячне свiтло. Коли я повертаюся вулицею, вiн проiжджае повз мене в своiй автiвцi, нашi погляди на мить зустрiчаються, вiн менi посмiхаеться. 1 Комплекс фiзичних вправ, винайдених на початку XX ст. нiмецьким спортсменом Джозефом Пiлатесом, метою яких е розвиток гнучкостi всiх м’язiв тiла. Рейчел П’ятниця, 12 липня 2013 року Ранок Я виснажена, голова важка вiд сну. Коли я п’ю, майже взагалi не сплю. Вiдключаюся на годину-двi, потiм прокидаюся, мене нудить вiд жаху, нудить вiд самоi себе. Якщо видаеться день, коли я не п’ю, вночi я поринаю в найважчу дрiмоту, глибоку несвiдомiсть, а вранцi не в змозi як слiд прокинутися, подолати сон, вiн залишаеться зi мною на години, iнодi на цiлий день. Сьогоднi зi мною у вагонi iде лише купка пасажирiв, жодного з найближчих сусiдiв, тож я прихиляюся головою до вiкна та заплющую очi. Прокидаюся вiд скрипу гальм. Ми зупиняемося на семафорi. Цiеi пори року зранку сонце пiдсвiчуе саме задвiрки будинкiв, розташованих уздовж колiй, – садиби купаються у променях. Я майже вiдчуваю цi променi, тепло цього ранкового свiтла на обличчi та плечах, коли сiдаю за стiл снiдати. Том влаштовуеться навпроти, я кладу босi ноги йому на колiна, тому що вони в нього набагато теплiшi вiд моiх, сама очима пробiгаю газетнi сторiнки. Я вiдчуваю, як вiн посмiхаеться, починаю червонiти вiд самих грудей до шиi – завжди нiяковiю, коли вiн на мене так дивиться. Мiцно мружуся, i Том зникае. Ми досi стоiмо на семафорi. Я бачу Джесс надворi, позаду неi з будинку виходить чоловiк. Вiн щось несе – напевно, фiлiжанку кави – я придивляюсь до нього й усвiдомлюю, що то не Джейсон. Цей чоловiк вищий, стрункiший, з бiльш темною шкiрою. Друг родини, ii брат або брат Джейсона. Вiн нахиляеться, ставить фiлiжанки на металевий стiл у них у дворi. Це двоюрiдний брат з Австралii, який зупинився на кiлька тижнiв; старовинний приятель Джейсона, який був дружкою на iхньому весiллi. Джесс наближаеться до нього, обiймае за талiю та довго й проникливо цiлуе. Потяг рушае далi. Повiрити не можу. Хапаю ротом повiтря, тiльки зараз усвiдомлюючи, що затамувала подих. Навiщо вона так учинила? Джейсон ii кохае, я ж бачу, вони щасливi разом. Повiрити не можу, що вона так з ним вчинила, вiн на це не заслуговуе. Я вiдчуваю справжне розчарування, у мене таке вiдчуття, нiби мене ошукали. Уже знайомий бiль стискае груди. Я вже не вперше таке вiдчуваю. Мiй бiль був, звичайно, набагато сильнiший, але я пам’ятаю всi нюанси цього болю. Таке не забуваеться. Я про все дiзналася у спосiб, у який у нашi днi дiзнаеться бiльшiсть людей: через електронну помилку. Інодi це текстове чи голосове повiдомлення; у моему випадку – електронний лист та модна помада на комiрцi. Насправдi все вийшло випадково, я взагалi не пхала носа у чужi справи. Я не мала опинятися бiля комп’ютера Тома, бо вiн побоюеться, що я помилково можу видалити щось важливе або клацнути кудись та пiдхопити вiрус чи троян. – Сучаснi технологii, Рейчел, не твое, я правий? – сказав вiн пiсля того, як я спромоглася помилково видалити всi контакти з адресноi книги його електронноi скриньки. Тож я не мала його торкатися. Але ж я займалася доброю справою: намагалася залагодити своi мiзернi промахи та труднощi в спiлкуваннi i планувала особливе святкування нашоi четвертоi рiчницi – втекти кудись свiт за очi, щоб пригадати, якими ми були ранiше. Я хотiла зробити сюрприз, тож менi слiд було таемно перевiрити його розклад – тому змушена була подивитися в комп’ютер. Я не пхала нiс у його справи, не намагалася спiймати на гарячому чи ще щось подiбне – не через це я так учинила. Я не хотiла бути однiею з тих жахливих пiдозрiлих жiнок, якi нишпорять по кишенях власних чоловiкiв. Одного разу я вiдповiла на дзвiнок його телефону, коли вiн був у душi, вiн дуже розлютився та звинуватив мене в тому, що я йому не довiряю. Я вiдчувала себе жахливо, бо вiн здавався не на жарт ображеним. Менi потрiбно було зазирнути в його робочий розклад, а вiн залишив ноутбук увiмкненим, тому що спiзнювався на зустрiч. Видалася iдеальна можливiсть, тож я зазирнула в його календар, занотувала деякi дати. Коли закрила «вiкно» його календаря, висвiтилися вхiднi листи його електронноi скриньки. Останнiм був лист вiд aboyd@cinnamon.com. Я клацнула. ККККК. Лише рядок з «К». Спершу подумала, що це глюк, а потiм зрозумiла, що це поцiлунки. То була вiдповiдь на лист, який вiн надiслав кiлька годин тому, на початку восьмоi, коли я ще валялася в лiжку. «Минулоi ночi я заснув з думками про тебе. Я мрiяв, як цiлуватиму твоi губи, груди, стегна. І прокинувся вранцi сповнений думок про тебе, вiдчайдушно хотiлося до тебе торкнутися. І не очiкуй, що я буду при здоровому глуздi, поряд з тобою я втрачаю розум». Я перечитала його повiдомлення: iх були десятки, прихованi в папцi пiд назвою «Адмiн». Дiзналася, що ii iм’я – Анна Бойд i мiй чоловiк в неi закоханий. Вiн часто ii в цьому запевняв. Казав, що нiколи нiчого подiбного не вiдчував, не може дочекатися, щоб бути з нею разом, i чекати вже недовго залишилося. Не маю слiв, щоб описати своi вiдчуття того дня, але зараз, коли сиджу в потягу, я киплю вiд гнiву, зануривши нiгтi у долонi, очi жалять сльози образи. Вiдчуваю несамовиту злiсть. Таке вiдчуття, що в мене щось вкрали. Як вона насмiлилася? Як Джесс насмiлилася? Що з нею? Тiльки-но подивiться на iхне життя, яке прекрасне! Нiколи не розумiла, як люди радiсно зрiкаються шкоди, яку вони завдали, коли дiяли лише за велiнням серця. Хто сказав, що слiд прислухатися лише до серця? Егоiзм у чистому виглядi! Непереборне самолюбство! Мене поглинае ненависть. Якщо я зараз побачила б ту жiнку, якщо б зараз побачила Джесс, плюнула б iй в обличчя. Видряпала б iй очi! Вечiр На лiнii якiсь негаразди. Швидкий потяг до Строка вiдмiнили, тож його пасажири вдерлися до мого потяга i у вагонi залишаються лише мiсця стоячи. Менi пощастило знайти мiсце, але у проходi, не бiля вiкна, тож тiла iнших пасажирiв притискаються до моiх плечей, колiн, позбавляючи мене особистого простору. Менi так i кортить iх вiдштовхнути, випростатися, вiдсунути iх якнайдалi. Увесь день спека нестерпна, так i липне до мене, таке вiдчуття, нiби дихаеш крiзь маску. Вiдчиненi всi вiкна, проте, навiть коли ми рухаемось, у вагонi нiчим дихати – замкнена металева коробка. Я не можу набрати в легенi достатньо кисню. Мене нудить. Я постiйно прокручую в головi сьогоднiшню ранкову сцену в кав’ярнi, досi вiдчуваю, нiби знаходжуся там, досi бачу вирази iхнiх облич. Я звинувачую Джесс. Цiлий ранок у мене не йшли з голови Джесс та Джейсон, ii вчинок. Що вiн вiдчуватиме? Як сваритимуться, коли вiн, як я сама, дiзнаеться, що його власний свiт розлетiвся на уламки. Я блукала, мов у туманi, не вiдаючи, куди прямую. Навмання я завiтала до кав’ярнi, яку вiдвiдують усi з «Гантингдон Вайтлi». Я помiтила iх уже на порозi, пiзно було вертатися; вони дивилися на мене, очi лише на мить розширилися, доки вони не пригадали начепити на обличчя чемнi посмiшки. Мартин Майлз iз Сашею та Гаррiет – трiумвiрат нiяковостi, який махав менi руками, запрошуючи до свого столу. – Рейчел! – заголосив Мартин, простягаючи руки, смикаючи до себе в обiйми. Я на таке не очiкувала, моi руки опинилися мiж нами, невмiло притиснутi до його грудей. Саша з Гаррiет посмiхалися, послали менi обережний повiтряний поцiлунок, намагаючись надто не наближатися. – Яким вiтром? На цiлу довгу, довжелезну мить я була спантеличена, опустила очi, вiдчуваючи, як червонiю, усвiдомлюючи, що мовчання все тiльки погiршуе, тож фальшиво засмiялася та вiдповiла: – Спiвбесiда. Спiвбесiда. – Он як! – Мартин не спромiгся приховати здивування, у той час як Саша з Гаррiет кивнули та посмiхнулися. – І з ким саме? Я не змогла пригадати назви жодноi кадровоi агенцii. Жодноi. Не спромоглася пригадати й жодноi агенцii з нерухомостi, що вже казати про компанii, якi насправдi наймають на роботу. Просто стояла в кав’ярнi, потираючи нижню губу вказiвним пальцем, хитала головою, тож врештi-решт Мартин промовив: – Страшенна таемниця, так? Деякi фiрми обожнюють напустити на себе таемничостi, згодна? Не бажаеш нiчого говорити, доки не пiдписала контракт i все офiцiйно не оформила. – То була цiлковита маячня, i вiн сам добре це розумiв, вiн навмисно висунув таке припущення, щоб мене врятувати, нiхто з присутнiх у це не повiрив, але всi вдали, що повiрили та закивали. Гаррiет iз Сашею дивилися повз мене на дверi, iм було через мене незручно, тож вони хотiли знайти хоча б якийсь вихiд зi становища. – Пiду замовлю каву, – сказала я. – Не хочу спiзнюватися. Мартин поклав руку менi на плече. – Радий був тебе бачити, Рейчел. – Я майже вiдчувала його спiвчуття на дотик. Я нiколи не усвiдомлювала до останнiх року-двох свого життя, наскiльки це принизливо, коли тебе жалiють. До зустрiчi в кав’ярнi я планувала пiти до Голборнськоi бiблiотеки на Теобалдс-роуд, але несила було бачити людей, тож натомiсть я покрокувала до Риджентс-парк. Дiсталася найвiддаленiшого краю, до самого зоопарку. Сiла в тiнi явора, мiркуючи над порожнiми годинами попереду, прокручуючи в головi розмову в кав’ярнi, пригадуючи вираз Мартинового обличчя, коли вiн зi мною прощався. Певно, я просидiла там десь з пiвгодини, коли задзеленчав мiй телефон. Знов телефонував Том, телефонував iз дому. Я спробувала уявити його, як вiн працюе на ноутбуцi на нашiй залитiй сонячним свiтлом кухнi, але картинку спотворили вторгнення з його нового життя. Вона теж мае бути десь поруч, десь недалеко, робити чай або годувати маля, ii тiнь лягала на Тома. Нехай розмовляе з автовiдповiдачем. Сховала мобiльний телефон у сумку, спробувала не звертати на нього уваги. Не бажала нiчого бiльше сьогоднi чути, тiльки не сьогоднi; цей день i так уже видався жахливим, а лише пiв на одинадцяту ранку. Я протрималася три хвилини, потiм дiстала телефон та набрала номер власноi голосовоi пошти. Готувалася страждати, коли почую його голос – голос, який колись звертався до мене зi смiхом та теплотою, а тепер лише вмовляв, утiшав та спiвчував – але то виявився не вiн. – Рейчел, це Анна. – Я натиснула вiдбiй. Не могла дихати, думки плуталися, шкiра свербiла – тож я встала та попрямувала до крамницi на розi Титчфiлд-стрит, придбала чотири бляшанки джину з тонiком, потiм повернулася до вподобаного мiсця в парку. Вiдкрила першу бляшанку й поспiхом випила, потiм вiдкрила другу. Повернулася спиною до стежини, щоб не бачити анi бiгунiв, анi матусь iз вiзочками, анi туристiв, бо, якщо я iх не бачу, менi, мов дитинi, здаеться, що й вони не бачать мене. Я ще раз набираю номер власноi голосовоi пошти. – Рейчел, це Анна. – Тривала пауза. – Менi потрiбно з тобою поговорити щодо телефонних дзвiнкiв. – Чергова пауза – вона розмовляе зi мною та робить ще щось, кiлька справ водночас, як зазвичай роблять заклопотанi дружини та матусi: щось прибирають, завантажують пральну машинку. – Послухай, я розумiю, що в тебе важкi часи, – продовжуе вона, нiби не мае жодного вiдношення до того болю, що менi завдала, – але не можна постiйно телефонувати нам ночами. – У неi дратiвливий, рiзкий тон. – Погано, коли ти будиш нас своiми дзвiнками, але ж ти не даеш також спати Евi – це взагалi неприпустимо. Нам насилу вдаеться знову ii прикачати. – «Нам насилу вдаеться знову ii вкачати». Ми. Нас. Наша маленька родина. З власними проблемами та заведеним порядком. Клята стерво. Вона зозуля, яка вiдклала свое яйце в мое гнiздечко. Вона вiдiбрала в мене все. Вона все захапала, а тепер телефонуе менi й звинувачуе в тому, що моi страждання iй незручнi? Я закiнчила другу бляшанку й почала третю. Блаженний приплив алкоголю лише на кiлька хвилин прискорюе кровообiг, а потiм мене нудить. Я надто швидко напиваюся, навiть для мене це швидко, треба зупинити коней; якщо я не уповiльнюся – трапиться щось жахливе. Я зроблю дещо, про що дуже шкодуватиму. Зателефоную iй у вiдповiдь, скажу, що на неi менi плювати, як плювати на ii родину, плювати на ii дитину, хоч би вона мiцно спала цiлу нiч до кiнця свого життя. Я збиралася скористатися тiею самою фразою, що вiн колись написав iй – «І не очiкуй, що я буду при здоровому глуздi» – вiн i менi те саме вiщував, коли ми вперше залишилися разом; вiн написав менi про це в листi, проголошуючи про свою невмирущу пристрасть. Це навiть не його слова: вiн поцупив iх у Генрi Мiллера. Усе, що вона мае, – усе було у вжитку. Менi кортить знати, як вона почуваеться. Кортить зателефонувати iй та запитати: «Тож як воно, Анно, мешкати в моему будинку, в оточеннi меблiв, якi я купувала, спати в лiжку, яке я кiлька рокiв дiлила з чоловiком, годувати дитину за столом, де ми з ним трахалися?» Я й досi дивуюся, що вони вирiшили там залишитися, мешкати в тому самому будинку, в моему будинку. Я вухам не повiрила, коли вiн менi це повiдомив. Я любила свiй дiм. Саме я наполягла на тому, щоб ми його купили, попри мiсце його розташування. Менi подобалося мешкати бiля залiзничних колiй, менi подобалося спостерiгати за потягами, зазнавати втiхи вiд стукоту колiс – це не скрип мiських експресiв, а грохот старомодних вагонiв. Том запевняв, що так не триватиме довiчно, зрештою, модернiзують всю лiнiю, тож повз зi свистом проноситимуться швидкi потяги, але я не вiрила, що таке трапиться насправдi. Я би залишилася в своему будинку, викупила б його в Тома, якби мала грошi. Проте грошей у мене не було, коли розлучалися, не спромоглися знайти покупця за пристойну цiну, тож вiн запропонував викупити мою частку й мешкати в нашому будинку, доки не отримае за нього вiдповiдну цiну. Але так пристойного покупця i не знайшов, натомiсть до нашого будинку переiхала вона й закохалася в наш будиночок, точнiсiнько як я, i вони вирiшили залишитися. Певно, вона надто самовпевнена, якщо ii анiтрохи не непокоiло мешкати там, де до неi мешкала iнша жiнка. Вiрогiдно, вона не мала мене за загрозу. Я думаю про Теда Г’юза[1 - Тед Г’юз (17.08.1930—28.10.1998) англiйський поет та дитячий письменник. Критики зазвичай вважають його одним з найкращих поетiв його поколiння.], який привiз Асю Вевiлл до будинку, де ранiше мешкав iз Плат[2 - Сильвiя Плат (27.10.1932—11.02.1963) – американська поетеса, яку вважають засновницею жанру «поезii-сповiдi». Була дружиною поета-лауреата Теда Г’юза. Їхнi вiдносини закiнчилися трагiчно: на початку 1963 року, внаслiдок тяжкоi депресii пiсля розiрваних стосункiв з чоловiком, Плат наклала на себе руки. У неi залишилося двое дiтей. Одразу ж пiсля смертi Плат фемiнiстки органiзували кампанiю проти Г’юза. Поетеса Робiн Морган прямо звинуватила Г’юза у смертi дружини (у своему вiршi The Arraignment, 1972). Його коханка, Ася Вевiлл, також наклала на себе руки за примiром Плат, до того ж убила власну дочку, Шуру.]. Як потiм Ася вдягала речi Сильвii, розчiсувала волосся ii щiткою. Менi кортить зателефонувати Аннi та нагадати, що Ася погано закiнчила: з головою в печi, так само, як i Сильвiя. Напевно, я задрiмала: джин та спекотне сонечко заколисали мене. Я здригнулася, прокинулася, несамовито почала шукати сумочку. Вона виявилася на мiсцi. Шкiру поколювало. На менi кишiли мурахи: вони були у волоссi, на шиi, грудях. Я скочила на ноги, струшуючи iх iз себе. Двое пiдлiткiв, якi неподалiк грали в м’яча, зупинилися й ледь не падали вiд смiху. Потяг зупиняеться. Ми майже навпроти будинку Джесс та Джейсона, але нiчого розгледiти крiзь натовп людей у вагонi не можу. Чи вона зараз вдома? Чи вiн дiзнався? А можливо, пiшов геть? Або досi живе, ще не дiзнавшись, що це життя – суцiльна брехня. Субота, 13 липня 2013 року Ранок Навiть не дивлячись на годинник, знаю, що зараз десь мiж без чвертi восьмою та чвертю на дев’яту. Менi це вiдомо через якiсть свiтла, через звук, що лунае з вулицi крiзь вiкно, через виття пилосмока – Кетi прибирае коридор саме бiля дверей моеi спальнi. Щосуботи Кетi пiдводиться рано i, хай там що, прибирае будинок. Чи то у власний день народження, чи то друге пришестя Господне – Кетi прокинеться в суботу з першими пiвнями, щоб прибрати оселю. Вона каже, що це – очищення, прибирання налагоджуе ii на гарнi вихiднi, а оскiльки вона прибирае i водночас займаеться аеробiкою, iй вже не потрiбно вiдвiдувати спортзалу. Насправдi мене не надто турбуе ii ранкове прибирання, це гудiння пилосмока зранку, бо я однаково не сплю. Зранку менi не спиться; не можу спокiйно подрiмати до самого обiду. Рiзко просинаюся, подих уривчастий, серце калатае, у ротi неприемний, затхлий присмак – я вiдразу ж розумiю, що це. Я не сплю. Що бiльше я волiю забутися, то гiрше в мене виходить. Менi не допомагае анi свiтло, анi життя, що вируе. Так i лежу, прислухаючись до звукiв настирливоi, веселоi, клопiтливоi Кетi, i розмiрковую над купою одежi бiля залiзничноi колii, над Джесс, яка серед бiлого дня цiлуеться з коханцем. Передi мною простягаеться нескiнченно довгий день, жодна хвилина якого не запланована. Я могла б навiдатися на ринок на Броад; могла б купити оленини та панчетту й цiлий день куховарити. Могла б сидiти на диванi з фiлiжанкою чаю та дивитися «Суботню кухню». Могла б пiти до спортзали. Могла б переписати резюме. Могла б дочекатися, доки Кетi пiде, завiтати до крамницi та придбати двi пляшечки бiлого вина. У iншому життi я також рано прокидалася, вiд стукоту потяга о 8:04; розплющувала очi, прислуховувалася до стукоту дощу по шибцi. Вiдчувала його присутнiсть у себе за спиною – такого сплячого, теплого, збудженого. Опiсля вiн прямував за поштою, а я готувала яечню-бовтанку, ми сiдали на кухнi, пили чай, на пiзнiй обiд ходили до паба, а потiм засинали, притиснувшись одне до одного на диванi перед телевiзором. Я уявляю, що тепер у нього все iнакше: нiяких тобi неспiшного сексу по суботах чи яечнi-бовтанки – натомiсть iншi радощi: маленька дiвчинка лежить мiж ним та його дружиною та щось лепече. Вона вчиться говорити, тiльки-но «та-то» та «ма-ма» й iншою таемничою мовою, яку розумiють лише батьки. Бiль, суцiльний i важкий, влаштувався десь усерединi грудей. Не можу дочекатися, доки Кетi пiде з дому. Вечiр Я збираюся побачитися з Джейсоном. Увесь день залишалася у власнiй спальнi, очiкувала, доки Кетi пiде, щоб мати змогу купити випити. А вона все не йшла. Залишилася непохитно сидiти у вiтальнi: «Трохи надолужу справи». Ближче до вечора менi бiльше несила терпiти ув’язнення та нудьгу, тож я кажу iй, що вирушаю на прогулянку. Прямую до «Снопа пшеницi» – великого паба саме поблизу Гай-стрит – i ковтаю три великих келихи вина. Ще двi склянки вiскi «Джек Денiелс». Потiм рушила до вокзалу, купила кiлька бляшанок джину з тонiком та сiла в потяг. Я планую побачитися з Джейсоном. Я не збираюся навiдуватися до них, не збираюся завiтати та постукати у дверi. Нiчого подiбного. Нiчого божевiльного. Я хочу лише проiхатися повз його будинок потягом. Бiльше не маю чим зайнятися, додому повертатися не хочу. Бажаю тiльки його побачити. Хочу iх обох побачити. Не надто слушна думка. Я розумiю, що думка не надто слушна. Але що в цьому поганого? Поiду до Юстона, а потiм цим самим потягом повернуся додому. (Менi подобаються потяги, i що в цьому поганого? Потяги – це чудово.) Ранiше, коли я ще жила власним життям, мрiяла про те, що ми з Томом вирушимо у романтичнi подорожi потягом. (На нашу п’яту рiчницю мрiяла подорожувати лiнiею Берджен, а на сорокову – подорожуватимемо Японiею у блакитному потягу.) Заждiть, зараз будемо проiжджати повз iхню оселю. Яскраво свiтить сонце, але я бачу погано. (Перед очима двоiться. Заплющую одне око. Лiпше.) Ось вони! Чи то вiн? Вони стоять на верандi. Чи це вони? Чи це Джейсон? Невже це Джесс? Маю наблизитися, нiчого не бачу. Хочу до них наблизитися. Не поiду до Юстона, зiйду у Вiтнi. (Не слiд менi виходити у Вiтнi, надто небезпечно. А якщо мене побачать Том з Анною?) Я маю намiр зiйти у Вiтнi. Не надто слушна думка. Насправдi погана думка. Навпроти мене в потягу сидить чоловiк, його рудувате волосся змiнюе колiр на iмбирний. Вiн посмiхаеться до мене. Я хочу щось сказати йому, але слова продовжують зникати, випаровуються з язика до того, як в мене з’являеться шанс iх промовити. Я вiдчуваю iх на смак, але не можу сказати, чи то вони солодкi, чи то кислi. Вiн менi посмiхаеться або глузуе? Не знаю. Недiля, 14 липня 2013 року Ранок Серцебиття вiддаеться в горлi – голосне та незручне. У ротi посушливо, боляче ковтати. Я повертаюся на бiк, обличчям до вiкна. Фiранки запнутi, але навiть свiтло, що проникае крiзь них, б’е в очi. Пiдношу руку до обличчя; притискаю пальцi до повiк, намагаючись стерти цей бiль. Нiгтi чомусь бруднi. Щось негаразд. На мить вiдчуваю, немов палаю, немов лiжко зникло з-пiд мого тiла. Минула нiч. Щось вiдбулося минулоi ночi. Поривчасто набираю повiтря в легенi, сiдаю, надто поспiшно, серце калатае, у головi тенькае. Очiкую, поки повернеться пам’ять. Інодi доводиться почекати. Інодi спогади миттю з’являються перед очима. А бувае, що взагалi нiчого не пригадую. Щось сталося. Щось погане. Сварка. Пiдвищенi голоси. Бiйка? Не знаю. Не пам’ятаю. Я пiшла до паба, сiла на потяг. Була на вокзалi, була на вулицi. Бленгейм-роуд. Йшла по Бленгейм-роуд. На мене накочуе, мов хвиля – чорна, жахлива хвиля. Щось сталося. Я точно знаю. Не можу пригадати, але вiдчуваю. Рот болить iзсередини, нiби я покусала щоки, на язицi металевий присмак кровi. Вiдчуваю запаморочення, нудоту. Мацаю руками волосся, усю голову. Здригаюся. Справа на головi гуля – болить вiд найменшого дотику. Волосся все у кровi. Я спiткнулася – ось у чому рiч. На сходах на вокзалi Вiтнi. Невже головою стукнулася? Пригадую, як iхала у потягу, але пiсля – суцiльна темрява, порожнеча. Я роблю глибокi вдихи, намагаючись уповiльнити серцебиття, заглушити панiку, що здiймаеться всерединi. Думай! Що я зробила? Пiшла до паба, сiла в потяг. Там був якийсь чоловiк – тепер пригадую, з рудим волоссям. Вiн посмiхався до мене. Здаеться, вiн зi мною розмовляв, але я не пам’ятаю, що сказав. Було ще щось, ще якiсь спогади з ним пов’язанi, але я не можу пригадати, не можу дiстати iх iз темряви. Я налякана, але не знаю достеменно через що – тому ще бiльше жахаюся. Я навiть не знаю, чи е якiсь пiдстави для мого страху. Оглядаю кiмнату. На прилiжковiй тумбочцi телефону немае. На пiдлозi сумка не валяеться, не висить на спинцi стiльця, де я зазвичай ii лишаю. Проте вона мае десь бути, оскiльки я вдома – тож у мене е ключi. Пiдводжуся з лiжка. Гола. Мигцем бачу себе у дзеркалi шафи на повний зрiст. Руки тремтять. На вилицях слiди вiд тушi, на нижнiй губi рана. На ногах синцi. Мене нудить. Сiдаю на лiжко, опускаю голову мiж колiнами, очiкуючи, доки мине хвиля нудоти. Пiдводжуся, хапаю халат, на щiлину вiдчиняю дверi спальнi. У квартирi пануе тиша. З якихось причин менi вiдомо, що Кетi вдома немае. Вона попереджала мене, що залишаеться ночувати у Демiена? Таке вiдчуття, що попереджала, але я не пам’ятаю, коли саме. Перш нiж я пiшла? Чи то ми розмовляли з нею пiзнiше? Я, наскiльки спромагаюся, тихо рушаю коридором. Помiчаю, що дверi кiмнати Кетi прочиненi. Зазираю до неi в спальню. Лiжко прибране. Є iмовiрнiсть, що вона вже встала та застелила його, але менi здаеться, що ii вночi вдома не було – вiдчуваю неабияке полегшення. Якщо вона не ночувала вдома, тож не бачила й не чула, коли я вчора повернулася, а це означае, що iй невiдомо про мiй кепський вигляд. Це не мало б мене непокоiти, але чомусь непокоiть: сором, який я вiдчуваю у тiй чи iншiй ситуацii, пропорцiйний не лише ii серйозностi, а й кiлькостi людей, якi стали ii свiдками. На сходах знов вiдчуваю, як паморочиться в головi, мiцно хапаюся за поруччя. Це одне з найстрашнiших моiх жахiть (разом iз внутрiшньою кровотечею, коли, врештi-решт, вiдмовить моя печiнка) – що я впаду зi сходiв та зламаю собi шию. Менi хочеться полежати, але спершу потрiбно знайти свою сумку, перевiрити телефон. Принаймнi треба дiзнатися, чи не загубила я кредитнi картки, маю дiзнатися, кому я телефонувала та о котрiй годинi. Сумку я кинула в передпокоi, поряд iз вхiдними дверима. Джинси та бiлизна знайшлися поряд зiм’ятою купою; навiть зi сходiв вiдчуваю запах сечi. Хапаю сумку, шукаю телефон – дякувати боговi, вiн тут, разом зi жмутом м’ятих двадцяток та закривавлених серветок «Клiнекс». Знов накочуе нудота, цього разу потяг набагато сильнiший; вiдчуваю присмак жовчi в горлi, кидаюся до ванноi кiмнатi, але не встигаю – мене нудить прямiсiнько на килим на сходах. Менi потрiбно лягти. Якщо я не приляжу, знепритомнiю, обов’язково впаду. Пiзнiше приберу за собою. Пiднiмаюсь нагору, вмикаю телефон на пiдзарядку, лягаю в лiжко. Обережно, неспiшно здiймаю руки, потiм ноги, оглядаю iх. На ногах, прямо над колiнами – синцi, звичайнi синцi, якi отримуеш, коли на щось натикаешся – з п’яних очей таке нерiдко трапляеться. Бiльше непокоять синцi на передплiччi: темнi, овальнi вiдбитки, схожi на слiди вiд пальцiв. Не обов’язково з ними пов’язане щось погане. У мене i ранiш траплялися подiбнi синцi, зазвичай коли я падала, а хтось допомагав менi пiдвестися. Гуля на головi болить, проте i ii причина може виявитися такою ж безневинною, наприклад, вдарилася головою, коли сiдала в автiвку. Могла ж я на таксi приiхати додому? Беру телефон. Там цiлих два повiдомлення. Перше вiд Кетi, отримано о п’ятiй, вона цiкавиться, куди я подiлася. Вона збираеться залишитися на нiч у Демiена, тож побачимося завтра вранцi. Вона сподiваеться, що я не напиваюся наодинцi. Друге – вiд Тома, отримано о чверть на одинадцяту. Я ледь вiд страху не впустила телефон, коли почула його голос – вiн волав: – Господи боже, Рейчел, що з тобою, чорт забирай? Мене це вже дiстало, зрозумiло? Я майже годину iжджу на автiвцi, тебе шукаю. Ти по-справжньому налякала Анну, тобi це вiдомо? Вона вирiшила, що ти збираешся… вона подумала… Єдине, що я можу для тебе зробити, – не телефонувати до полiцii. Дай нам спокiй! Припини телефонувати! Припини вештатися навколо! Просто дай нам спокiй! Я не бажаю з тобою розмовляти. Тобi зрозумiло? Не бажаю з тобою анi розмовляти, анi бачити, не хочу, щоб ти в будь-який iнший спосiб наближалася до моеi родини. Якщо так тобi кортить – можеш руйнувати власне життя. Але мое руйнувати не дозволю! Бiльше не дозволю. Не стану бiльше тебе оберiгати та захищати, зрозумiло? Тримайся вiд нас якнайдалi! Я не знаю, що я накоiла. Що я зробила? Мiж п’ятою та чвертю на одинадцяту що я робила? Чому Том мене шукав? Що я зробила Аннi? Я накриваюся з головою ковдрою, мiцно заплющую очi. Уявляю, як прямую до будинку, крокую вузькою стежиною мiж iхнiм двором та сусiдським, деруся через паркан. Уявляю, як просмикуюся крiзь прочиненi склянi дверi, нишком крадуся до кухнi. За столом сидить Анна. Я хапаю ii ззаду, накручую на руку ii довге бiляве волосся, рiзко смикаю назад, тягну вниз, i голова ii розбиваеться на прохолодному блакитному кахелi. Вечiр Хтось голосить. Зважаючи на кут, пiд яким у кiмнату проникае свiтло крiзь вiкно спальнi, я розумiю, що спала доволi тривалий час: зараз, напевно, година четверта-п’ята, а може, узагалi вечiр настав. Голова розколюеться. На подушцi кров. Чую, як хтось унизу волае. – Повiрити не можу! Господи! Рейчел! Рейчел! Я заснула. Святий боже, я не прибрала блювотину зi сходiв. І своi речi з передпокою. Боже! Боже! Натягую спортивнi штани, футболку. Коли вiдчиняю дверi кiмнати, на порозi стоiть Кетi. Вона бачить мене – i жахаеться. – Що, чорт забирай, з тобою трапилося? – питае вона, потiм здiймае руку. – Нi, Рейчел, справдi, менi дуже шкода, але я не хочу нiчого знати. Цього в своему будинку я не терпiтиму. Я не можу… – Їй бракуе слiв, але вона озираеться назад на сходи. – Пробач, – вибачаюся я. – Менi дуже шкода, менi насправдi стало зле, я хотiла все прибрати… – Тобi не зле було, чи не так? Ти була п’яна. З похмiлля. Пробач, Рейчел. Просто несила це терпiти. Я так жити не можу. Ти маеш пiти, домовились? Даю тобi чотири тижнi знайти помешкання, але потiм ти маеш з’iхати. – Вона повертаеться та прямуе до власноi кiмнати. – І, заради бога, прибери увесь той безлад! – І грюкае дверима. Пiсля того як я закiнчила прибирати, повертаюся до кiмнати. Дверi спальнi Кетi досi зачиненi, але я вiдчуваю, як крiзь них випромiнюеться мовчазний гнiв. Не можна ii звинувачувати. Я би також оскаженiла, якби повернулася додому й надибала мокрi вiд сечi кросiвки та блювотину на сходах. Сiдаю на лiжко, розкриваю ноутбук, завантажую електронну скриньку та починаю складати листа матерi. Урештi-решт настав час. Змушена просити в неi допомоги. Якщо я переiду додому, далi так тривати не зможе, менi доведеться змiнитися, стати кращою. Проте я не в змозi пiдiбрати слова, не знаю, як це мамi пояснити. Уявляю ii обличчя, коли вона читатиме мое благання про допомогу, дратiвливе розчарування, обурення. Я навiть чую, як вона зiтхае. Гуде телефон. Надiйшло повiдомлення. Ще кiлька годин тому. Знову вiд Тома. Не хочу знати, що вiн ще скаже, але змушена прослухати. Я не можу вiд нього просто вiдмахнутися. Серцебиття прискорюеться, коли я набираю номер своеi голосовоi пошти, готуючись до найгiршого. – Рейчел, передзвони менi! – Голос вже не такий розлючений, тож я трохи заспокоююся. – Хочу пересвiдчитися, що ти дiсталася додому жива-здорова. Учора ти була не надто у формi. – Довге, зворушливе зiтхання. – Слухай, менi шкода, що вчора я на тебе накричав, що всi трохи… перебрали мiру. Рейчел, менi дiйсно шкода. Справдi. Але цьому слiд покласти край. Я вдруге прослухую повiдомлення, вiдзначаючи доброзичливi нотки в його голосi, на очi навертаються сльози. Я ще довго ридаю, доки вбираюся в силу написати йому текстове повiдомлення: «Менi дуже шкода. Я вдома». Бiльше не знаю, що писати, оскiльки менi невiдомо, через що саме менi шкода. Менi невiдомо, що я зробила Аннi, як саме ii налякала. Вiдверто кажучи, на Анну менi начхати, проте менi не байдуже, що Том нещасний. Пiсля всього того, що йому довелося пережити, вiн заслуговуе на щастя. Я нiколи не заздрила його щастю, шкодувала лише про те, що вiн не знайшов його зi мною. Лягаю в лiжко, ховаюся пiд пуховою ковдрою. Волiю знати, що трапилося; на жаль, я не знаю, через що менi мае бути шкода. Я вiдчайдушно намагаюся скласти примарнi фрагменти спогадiв. Точно вiдчуваю, що брала участь у якiйсь сварцi, чи то я стала свiдком якоiсь сварки? Ми посварилися з Анною? Пальцями торкаюся рани на головi, порiзу на губi. Я майже бачу ii, майже чую слова, але спогади знов вислизають. Я просто не можу iх ухопити. Щоразу, коли менi вже здаеться, що схопила слушну мить, спогади знову вiдносить у темряву, й до них не дiстатися. Мeган Вiвторок, 2 жовтня 2012 року Ранок Хмарить на дощ, я вiдчуваю його наближення. Зуби стукають, а кiнчики пальцiв побiлiли аж до синяви й поколюють. У будинок я ховатися не збираюся. Менi подобаеться назовнi, цей льодяний дощ несе очищення. Невдовзi повернеться Скотт та заштовхае мене всередину, закутае в ковдри, мов дитину. Вчора ввечерi мене охопила панiка. Мотоциклiст знову, знову й знову пiддавав газу, повiльно повзла червона автiвка, мов гусеничний трактор, двi жiнки з вiзочками не давали пройти. Я не змогла з ними розминутися, тож ступила на проiжджу частину, де мене ледь не збила автiвка, яка неслася назустрiч (я навiть ii не помiтила). Водiй загудiв у клаксон та щось закричав. Менi несила було вгамувати дихання, серце калатало. Я вiдчула, як скрутило живiт, на кшталт того, коли ковтаеш пiгулку, але органiзм ii не приймае i готовий вивергнути все назад. Таке собi виверження адреналiну, вiд якого людина вiдчувае водночас нудоту, збудження та страх. Я побiгла додому, через затильнi дверi вискочила до колiй, там сiла, очiкуючи, коли прибуде потяг, проторохтить поряд, заглушаючи iншi звуки. Очiкувала на Скотта, який прийде та заспокоiть мене, але вiн все не повертався. Спробувала перелiзти через паркан, волiла трохи посидiти по той бiк загорожi, де нiхто не ходить. Проте порiзала руку, тож пiшла назад у будинок, а потiм прийшов Скотт та запитав, що сталося. Я вiдповiла, що мила посуд, впустила склянку, порiзалася. Вiн менi не повiрив, дуже засмутився. Уночi я прокинулася, залишила сплячого Скотта, крадькома вийшла на веранду. Набрала номер його телефону, стала слухати його голос, коли вiн вiдповiв на дзвiнок: спершу слабкий зi сну, а далi голоснiший, схвильований, роздратований. Дала вiдбiй, стала очiкувати, чи передзвонить вiн менi. Я не стала приховувати номер, тож гадала, що вiн може зателефонувати. Вiн не зателефонував. Тодi я подзвонила ще раз, потiм ще, потiм ще раз. У вiдповiдь отримала голосове повiдомлення, ввiчливе та офiцiйне, у якому менi обiцяли зателефонувати за першоi-лiпшоi нагоди. Я розмiрковувала над тим, чи не зателефонувати до лiкаря-психотерапевта, призначити наступний сеанс, але гадаю, навiть iх автоматична система вночi не працюе, тож я повернулася в лiжко. Очей не стулила взагалi. Можна було б уранцi завiтати до Корлi Вуд, зробити декiлька фотографiй; там пануе така туманна, темна, таемнича атмосфера – я б зробила кiлька вдалих знiмкiв. Розмiрковувала над тим, щоб зробити невеличкi картки, а потiм подивитися, чи спроможуся продати iх у крамницi подарункiв на Кiнглi-роуд. Скотт постiйно нагадуе, що менi не потрiбно хвилюватися через грошi, що я зараз можу вiдпочивати. Нiби я iнвалiд! Менш за все менi потрiбен саме вiдпочинок. Я маю чимось заповнити своi днi. І менi дуже добре вiдомо, що трапиться в iншому випадку. Вечiр Доктор Абдик – Камаль, як вiн сказав до нього звертатися, – запропонував сьогоднi розпочати вести щоденник. Я ледь не вiдповiла, що не можу, що не довiряю власному чоловiковi, оскiльки вiн може його прочитати. Але промовчала, бо думати подiбне – жахлива зрада щодо Скотта. Але це правда. Я нiколи не була спроможна написати те, що насправдi вiдчуваю, думаю або роблю. Ось наприклад: коли сьогоднi ввечерi повернулася додому, мiй ноутбук був теплий. Йому вiдомо, як видалити iсторiю пошуку, вiн прекрасно вмiе приховувати своi дii, проте я точно пам’ятаю, що вимкнула комп’ютер перед тим, як пiшла. Вiн знову переглядав мою пошту. Насправдi я не проти, у моiй електроннiй скриньцi немае що читати. (Багато спаму вiд кадрових агенцiй, вiд Дженнi з групи пiлатесу: вона запитувала, чи не волiю я приеднатися до неi ввечерi в четвер у клубi, де вона з подружками по черзi готуватиме одна однiй вечерi. Лiпше померти.) Я не проти, оскiльки таким чином вiн ще раз переконуеться, що нiчого не вiдбуваеться, що я нiчого не задумала. І мене це влаштовуе – влаштовуе нас обох – навiть якщо це омана. Я не можу по-справжньому гнiватися на нього, оскiльки в нього е вагомi пiдстави бути пiдозрiлим. У минулому я давала йому такi пiдстави й, мабуть, у майбутньому ще не раз надам. Я не е зразковою дружиною. Не можу бути взiрцем. Як би сильно я його не кохала, цього менi однаково недостатньо. Субота, 13 жовтня 2012 року Ранок Минулоi ночi я проспала цiлих п’ять годин – найдовше за багато рокiв. Але найдивнiше те, що я настiльки була знервована та занепокоена, коли вчора ввечерi повернулася додому, що менi здавалося, нiби я кiлька годин буду на стiни дертися. Запевняла себе, що бiльше нiколи так не вчиню, тiльки не пiсля останньоi зустрiчi, але, коли знову його побачила, виникло бажання, тож я подумала: а чом би й нi? Не розумiю, чому маю себе стримувати – багато людей цього не роблять. Чоловiки взагалi себе нiколи не стримують. Не хочу нiкому завдавати болю, але людина мае буди вiдвертою сама iз собою, чи не так? Саме так я i вчиняю – намагаюся бути вiдвертою сама iз собою, тiею особистiстю, яку нiхто не знае – анi Скотт, анi Камаль, нiхто. Пiсля вчорашнiх занять iз пiлатесу я запросила Тару до кiно наступного тижня, а потiм попрохала мене «прикрити». – Якщо вiн зателефонуе, просто скажи йому, що ми разом, що я, наприклад, у туалетi й одразу ж йому передзвоню. Потiм зателефонуеш менi, я йому, i всi будуть спокiйнi. Вона посмiхнулася, знизала плечима та погодилася: – Добре. – Вона навiть не поцiкавилася, куди й з ким я йду. Вона насправдi бажае бути моею подругою. Ми зустрiлися в «Лебедi» в Корлi. Вiн винайняв номер. Ми маемо бути обережними, не можна, щоби нас викрили. Для нього таке неприпустимо, коштуватиме життя. Для мене викриття також катастрофа. Не хочу навiть думати про те, як вiдреагуе Скотт. Пiсля близькостi вiн бажае зi мною поговорити про те, що трапилося, коли я була молодшою, жила в Норвiчi. Колись я вже натякала на це, але йому кортить почути подробицi. Я розповiдаю йому подробицi, але не саму правду. Ошукую, вигадую, розповiдаю огиднi речi, якi вiн волiе почути. А це навiть весело! І менi не соромно за свiй обман, сумнiваюся, що вiн узагалi вiрить кожному моему слову. Майже впевнена, що вiн сам бреше. Вiн нiжився в лiжку, спостерiгаючи, як я вдягаюся. Потiм сказав: – Бiльше такого не станеться, Меган. Тобi прекрасно вiдомо, що так тривати не може. Ми не можемо зустрiчатися. – Вiн мав рацiю, звiсно, менi вiдомо, що ми не можемо зустрiчатися. Не повиннi, не маемо, але однаково будемо. Це не остання наша зустрiч. Йому несила менi вiдмовити. Я розмiрковувала над цим, повертаючись додому: понад усе менi подобаеться саме влада над людьми. Вона п’янить. Вечiр Я на кухнi, вiдкорковую пляшку вина, коли за спиною з’являеться Скотт, кладе руки менi на плечi та стискае зi словами: – Як усе пройшло? У психотерапевта? – Я вiдповiдаю, що все добре, що намiтився прогрес. Вiн уже звик, що я не вдаюся до подробиць. Тож додае: – Добре вчора з Тарою розважилися? Я достеменно не знаю, оскiльки стою до нього спиною, чи то йому насправдi цiкаво, чи то в чомусь пiдозрюе. З голосу нiчого викрити неможливо. – Вона доволi мила, – вiдповiдаю я. – Ви з нею затоваришували б. Наступного тижня ми разом збираемося в кiно. Можливо, менi слiд запросити ii до нас повечеряти? – А мене в кiно вже не запрошують? – питае вiн. – Якщо хочеш, – кажу я, повертаюся до нього та цiлую в губи, – але вона хоче сходити на той фiльм iз Сандрою Буллок[3 - Сандра Буллок (нар. 24.06.1964) – американська актриса, володарка премiй «Оскар» та «Золотий глобус».], тож… – Бiльше нiчого не кажи! Тодi запрошуй ii на вечерю, – пропонуе вiн, нiжно торкаючись мого заду. Я наливаю вино, ми виходимо на вулицю. Сидимо плiч-о-плiч на краю веранди, зануривши ноги у траву. – Вона замiжня? – цiкавиться вiн. – Тара? Нi. Самотня. – А хлопець? – Не думаю. – Подружка? – питае вiн, здiймаючи брови, я смiюся. – Скiльки ж iй рокiв? – Не знаю, – вiдповiдаю я. – Рокiв сорок. – Ось воно як! І досi самотня. Прикро. – М-м-м. Напевно, вона вiдчувае цю самотнiсть. – Вони завжди, цi самотнi, юрмляться бiля тебе, я правий? Їх наче магнiтом до тебе тягне. – Невже? – І дiтей у неi також немае? – продовжуе вiн розпитувати. Я не знаю, можливо, менi просто здалося, але тiеi ж митi, коли ми торкаемося питання дiтей, його голос суворiшае, я вiдчуваю, що пахне сваркою. Я сваритися не хочу, не впораюся iз собою, тож встаю i прохаю принести келихи з вином, оскiльки ми прямуемо до спальнi. Вiн йде слiдом, я знiмаю одежу, коли здiймаюся сходами, а коли ми дiстаемося спальнi, вiн штовхае мене на лiжко, проте я навiть не думаю про нього, але це вже неважливо, оскiльки йому про це невiдомо. Я надто гарна в лiжку, тому легко можу його переконати, що все це задля нього. Рейчел Понедiлок, 15 липня 2013 року Ранок Кетi обiзвалася до мене, коли я виходила вранцi з квартири, i незграбно обiйняла мене. Я вирiшила, що вона збираеться сказати менi, що вона мене не викидае з помешкання, але натомiсть вона простягнула менi надруковане на комп’ютерi повiдомлення, у якому офiцiйно iнформувала мене про виселення, зазначаючи дату виселення. Вона не могла дивитися менi в очi. Менi шкода ii, вiдверто скажу, шкода, однак не настiльки шкода, як саму себе. Вона сумно до мене посмiхнулася i додала: – Я сама себе ненавиджу через те, що змушена так з тобою вчиняти, Рейчел, чесно, ненавиджу. – Уся ця ситуацiя склалася надто дивно. Ми стояли в коридорi, де, попри всi моi зусилля з хлоркою, досi тхнуло блювотиною. Хотiлося рюмсати, але я всiляко намагалася не ускладнювати ще бiльше все для Кетi, тож я лише весело до неi посмiхнулася й вiдповiла: – Нiчого страшного, вiдверто кажучи, жодноi проблеми, – нiби вона просто попросила мене зробити iй невеличку послугу. У потягу на очi набiгають сльози, менi байдуже, що на мене дивляться стороннi. Звiдки iм вiдомо через що: можливо, у мене собака зник. Чи дiагностували смертельну хворобу. Або я не можу мати дiтей, чи розлучилася, чи невдовзi втрачу житло через пияцтво. Смiшно, коли я про це думаю. Як узагалi я тут опинилася? Коли все почалося – моя деградацiя; усе гадаю: на якому етапi я зможу зупинитися. Де я повернула не в той бiк? Не тодi, коли зустрiлася з Томом, який урятував мене вiд болю пiсля смертi мого тата. Не тодi, коли ми одружилися, такi безтурботнi, цiлком щасливi в напрочуд холодний травневий день сiм рокiв тому. Я була щаслива, заможна, успiшна. І не тодi, коли ми переiхали до будинку номер двадцять три, до бiльш просторого, гарнiшого будинку, про який я навiть i не мрiяла у свiй доволi нiжний вiк – двадцять шiсть рокiв. Я, немов це сталося лише вчора, пам’ятаю тi першi днi: як блукали босонiж, вiдчуваючи теплоту дерев’яних мостин, смакуючи простiр, порожнечу цих кiмнат, якi тiльки й очiкували, коли iх заповнять. Ми з Томом разом мрiяли: що посадимо в саду, що повiсимо на стiнах, у який колiр пофарбуемо вiльну кiмнату – яка навiть тодi, у моiй уявi, була дитячою кiмнатою. Напевно, тодi все й сталося. Певно, саме тiеi митi щось пiшло не так, тiеi митi, коли я припинила вважати нас парою, а почала думати про нас як про родину; i пiсля того, тiльки-но ця картинка з’явилася в моiй уявi, нас двох уже нiколи не було достатньо. Невже саме тодi Том почав дивитися на мене по-iншому, його зневiра була дзеркальним вiдображенням моеi власноi? Пiсля всього того, чим вiн поступився заради мене, заради того, щоб ми були разом, я дозволила йому вважати, що його самого вже недостатньо. Я дозволяю собi рюмсати до самого Норткота, потiм зосереджуюся, витираю очi, починаю писати на зворотному боцi листа Кетi про виселення перелiк того, що маю сьогоднi зробити, куди завiтати: Голборнська бiблiотека. Лист мамi. Лист Мартиновi електронною поштою, запитати рекомендацiю? Дiзнатися про зустрiчi анонiмних алкоголiкiв – у центрi Лондона / в Ешберi. Зiзнатися Кетi про роботу? Коли потяг зупиняеться на семафорi, здiймаю голову, бачу Джейсона на верандi, вiн дивиться у бiк колiй. У мене складаеться враження, нiби вiн дивиться саме на мене, й мене охоплюе найдивнiше вiдчуття – здаеться, що вiн уже ранiше на мене так дивився; здаеться, що вiн насправдi мене бачив ранiше. Я уявляю, що вiн посмiхаеться менi, з незрозумiлих причин це мене лякае. Вiн вiдвертаеться, потяг рушае далi. Вечiр Я сиджу в лiкарнi унiверситетського коледжу, у травмпунктi. Потрапила пiд колеса таксi, коли перетинала Грейс-Інн-роуд. Я була твереза немов скло, хоча в доволi ошалiлому, навiть панiчному станi. Над правим оком у мене залишаеться шрам довжиною три сантиметри, який зашив надзвичайно привабливий молодший лiкар, на жаль, надто заклопотаний та безцеремонний. Коли вiн закiнчуе шити, помiчае гулю у мене на потилицi. – То несвiжа, – промовляю я. – А виглядае нiби отримана нещодавно, – озиваеться вiн. – Так, але не сьогоднi. – Як на вiйнi, так? – Я стукнулася, коли сiдала в автiвку. Вiн кiлька секунд оглядае мою голову, а потiм говорить: – Невже? – Вiн стае навпроти мене, дивиться в очi. – Узагалi не схоже. Таке враження, що хтось вас чимось важким ударив, – робить вiн висновок, я холодiю. Пригадую, як пригиналася, щоб ухилитися вiд удару, пiдiймала руки. Невже це справжнi спогади? Лiкар знов пiдходить до мене, ретельнiше оглядае рану. – Чимось гострим, зазубленим… на кшталт… – Нi, – заперечую я. – Стукнулася в автiвцi. Коли сiдала. – Я намагаюся переконати його, так само, як себе. – Гаразд. – Вiн посмiхаеться, знов вiдступае, трохи присiдае, щоб нашi очi опинилася на одному рiвнi. – З вами все добре… – вiн дивиться у записи, – Рейчел? – Так. Вiн доволi довго дивиться на мене – вiн менi не вiрить. Вiн стурбований. Напевно, вважае мене жiнкою, яка потерпае вiд домашнього насильства. – Добре. Я трохи ii промию, бо виглядае жахливо. Я можу комусь зателефонувати з ваших рiдних? Чоловiковi? – Я розлучена, – зiзнаюся я. – Комусь ще? – Плювати вiн хотiв на мое розлучення. – Моiй подрузi, будь ласка. Вона через мене хвилюватиметься. – Я даю йому номер Кетi. Вона зовсiм не стане через мене хвилюватися – я навiть додому ще не запiзнююсь, – але я сподiваюся, що новина про те, що я потрапила пiд таксi, викличе в неi спiвчуття, тож вона пробачить менi за те, що сталося вчора. Напевно, вона подумае, що мене збили через те, що я була нетверезою. Цiкаво, чи можу я просити лiкаря зробити аналiз кровi чи ще якимсь чином перевiрити, щоб я мала для неi докази власноi тверезостi. Я посмiхаюся лiкаревi, але вiн не дивиться на мене, щось пише. Хай там як – безглузда думка. Сама винна, водiй таксi нi до чого. Сама ступила прямо пiд колеса – вiдверто кажучи, вибiгла на проiжджу частину просто перед автiвкою. Не знаю, про що думала, коли бiгла. Узагалi нi про що, припускаю, що про себе в останню чергу. Розмiрковувала про Джесс. Яка насправдi виявилася не Джесс, а Меган Гiпвелл, i вона зникла. Я завiтала до бiблiотеки на Теобальд-роуд. Тiльки-но вiдправила мамi електронного листа (не стала розповiдати iй про щось важливе, такий собi пробний шар, щоб перевiрити, наскiльки в неi мiцнi материнськi почуття до мене) через власний акаунт в «Yahoo». На сторiнцi завантаження «Yahoo» було кiлька новин, якось прив’язаних до вашого поштового iндексу – одному боговi вiдомо, звiдки вони знають, де я мешкаю, проте вони знають мiй iндекс. І там на сторiнцi була ii фотографiя, Джесс, моеi Джесс, iдеальноi бiлявки, а поряд заголовок, що повiдомляв: «Пiшла з дому та не повернулася жiнка з Вiтнi». Спершу я була невпевнена. Схоже на неi, саме так я собi ii i уявляла, проте сумнiвалася. Потiм прочитала статтю, побачила назву вулицi i все зрозумiла. «Полiцiя Бакiнгемшира занепокоена життям та здоров’ям зниклоi двадцятидев’ятирiчноi жiнки, Меган Гiпвелл, яка мешкае на Бленгейм-роуд. Востанне мiсiс Гiпвелл бачив ii чоловiк, Скотт Гiпвелл, у суботу ввечерi, коли вона пiшла з дому, де мешкало подружжя, навiдатися до подруги приблизно о сьомiй. „Вона не могла просто так зникнути“, – заявив мiстер Гiпвелл. Жiнка була вдягнена в джинси та червону футболку. Зрiст – 160 см, худорлявоi статури, бiляве волосся, блакитнi очi. Той, хто володiе будь-якою iнформацiею про мiсiс Гiпвелл, звернiться до полiцii Бакiнгемшира». Вона зникла. Джесс зникла. Меган зникла. Їi не бачили вiд суботи. Я пошукала в Інтернетi – новина з’явилася у «Вiтнi Аргус», але жодних подробиць. Я пригадала, як бачила сьогоднi вранцi Джейсона-Скотта, коли вiн стояв на верандi, дивився на мене й посмiхався. Я схопила сумочку, пiдвелася, кинулася геть з бiблiотеки, прямо на дорогу, пiд колеса чорного таксi. – Рейчел! Рейчел! – Красень лiкар намагався привернути мою увагу. – По вас приiхала подруга. Мeган Четвер, 10 сiчня 2013 року Ранок Інодi менi взагалi нiкуди не хочеться ходити, вважаю, що була б щасливою, якби нiколи й носа не казала з дому. Менi навiть роботи не бракуе. Лише хочу залишатися в теплi та спокоi на своему власному небi, поряд зi Скоттом, i щоб нiхто мене не чiпав. Коли темно, холодно, брудно, погода стае в нагодi. Коли цiлими тижнями дощить – лле холодний лютий дощ стiною, до того ж мiж дерев завивае вiтер, настiльки голосно, що в ньому потопае грохот потягiв. Я не чую, як стукають колеса, спокушають мене, манять кудись поiхати. Сьогоднi я не бажаю нiкуди йти, не хочу нiкуди бiгти, навiть не хочу прогулятися. Волiю залишатися тут, сховатися вдома з чоловiком, дивитися телевiзор, ласувати морозивом, пiсля того я зателефоную йому, щоб повертався додому ранiше, щоб ми змогли зайнятися сексом ще серед бiлого дня. Пiзнiше, звичайно, я вийду на вулицю, оскiльки цього дня в мене зустрiч iз Камалем. Останнiм часом ми розмовляли з ним про Скотта, про те, де я вчиняю неправильно, де зазнала поразки як дружина. Камаль каже, що я маю знайти спосiб стати щасливою, маю припинити шукати щастя десь на сторонi. Вiн мае рацiю, я маю зупинитися, знаю, що маю, а потiм настае мить i я думаю: чорт забирай, життя надто коротке. Пригадую той час, коли ми iздили з родиною на свято в Італiю, у Санта-Маргерита-Лiгуре, на шкiльнi великоднi канiкули. Менi тодi ледь виповнилося п’ятнадцять, я познайомилася на пляжi з хлопцем, набагато старшим за мене – йому, напевно, було рокiв тридцять або навiть трохи за сорок – i вiн запросив мене наступного дня покататися пiд вiтрилом. Я була не сама, а з Беном, тож його також запросили, проте – вiн завжди залишався турботливим старшим братом – Бен сказав, що нам не слiд iхати, оскiльки вiн не довiряв тому хлопцевi, вважав його нiкчемою та наволоччю. Таким, певна рiч, вiн i виявився. Я була не при собi: коли ще нам випаде нагода поплавати Лiгурiйським морем на пiратському човнi? Бен запевняв, що ми матимемо ще не одну таку нагоду, що наше життя буде сповнене пригод. Урештi-решт ми нiкуди не поiхали, i того ж лiта Бен втратив керування над власним мотоциклом на трасi А10 – тож ми з ним так нiколи пiд вiтрилом не походили. Менi так бракуе того вiдчуття, яке охоплювало нас, коли ми були разом, я та Бен. Ми не знали страху. Я розповiла Камалю все про Бена, але ми наближалися до чергового одкровення, до правди, усiеi правди – що сталося з Маком, до того, опiсля. З Камалем я спокiйно вивертаю душу – вiн нiкому нiчого не може розповiсти: лiкарська таемниця. Проте навiть якщо б вiн мав таку можливiсть, базiкати б не став. Я довiряю йому, по-справжньому довiряю. Як не безглуздо, але вiд одкровення мене втримував не страх того, як вiн вiдреагуе, навiть не страх того, що засудить, а Скотт. Я вiдчуваю, немов зраджу Скотта, якщо розповiм Камалю те, чого не розповiдала i власному чоловiковi. Коли думаеш про все, що наробила, про iншi зради, це мало б здаватися дрiбницею, але чомусь не здаеться. Інодi подiбна зрада навiть гiрша за подружню зраду, бо це е справжне життя, це моя душа, а я не дiлюся з ним сокровенним. Я й досi помовчую, бо, вочевидь, не можу передати словами все, що вiдчуваю. Я розумiю, що вся суть у терапii – розповiдати, але просто не силкуюся. Маю зберiгати таемницю, перемiшати всiх чоловiкiв, коханцiв, колишнiх чоловiкiв, але я себе заспокоюю, що все гаразд, оскiльки взагалi не мае значення, хто вони такi. Мае значення тiльки те, що я поряд з ними вiдчувала. Задуху, неспокiй, нестримне бажання. Чому я не можу отримати те, чого хочу? Чому вони просто не можуть менi всього цього дати? Тож iнодi вони дають. Трапляеться, що единий, хто менi потрiбен, – це Скотт. Якби я навчилася триматися за вiдчуття, як зараз, якби я знала, як зосередитися на власному щастi, насолоджуватися миттю, не розмiрковувати над тим, звiдки нахлине наступне бажання, тодi б усе було гаразд. Вечiр Коли я з Камалем, мушу зосереджуватися. Важко не дозволяти думкам лiтати в хмарах, коли вiн дивиться на тебе своiми благородними очима, коли тримае руки на колiнах, коли сидить, перекинувши довгу ногу за ногу. Важко не мрiяти про те, що б ми могли зробити разом. Маю зосередитися. Ми побалакали про те, що сталося пiсля похорону Бена, пiсля того як я втекла. Певний час я мешкала в Іпсвiчi, недовго, там ми познайомилися з Маком. Вiн працював у якомусь барi. Пiдвiз мене додому. Дуже було мене шкода. – Вiн навiть не хотiв… ну, розумiете самi. – Починаю смiятися. – Ми повернулася до нього в квартиру, я попросила грошей, вiн подивився на мене, як на божевiльну. Я сказала, що достатньо доросла, але вiн не повiрив. І очiкував, справдi очiкував, коли менi виповниться шiстнадцять. Тодi вiн переiхав до цього старого будинку бiля Голкгема. У старий кам’яний будинок наприкiнцi слiпого завулка, з клаптиком землi навколо, десь за кiлометр вiд пляжу. Уздовж маетку пролягала стара залiзнична колiя. Уночi я лежала без сну – тодi я завжди напивалася, до того ж ми багато палили – i уявляла, що чую грюк потягiв, була настiльки впевненою, що вставала, йшла на вулицю й чекала на вогнi потяга. Камаль сунеться на стiльцi, повiльно кивае. Але мовчить. А це означае, що я маю продовжувати, тож я розповiдаю далi. – Насправдi я була дуже щасливою з Маком. Ми прожили з ним… Боже, роки зо три врештi-решт. Менi було… дев’ятнадцять, коли я пiшла. Так. Дев’ятнадцять. – Навiщо ж ти пiшла, якщо була там щасливою? – запитуе Камаль. Ось ми i дiсталися найголовнiшого, набагато швидше, нiж я очiкувала. У мене не було часу пiдготуватися. Звикнути. Не можу. Надто швидко. – Мак вiд мене пiшов. Вiн розбив мое серце, – вiдповiдаю я, i то е правдою, але водночас i обманом. Я поки ще не готова розповiсти всю правду. Коли я повертаюся, Скотта ще вдома немае, тож я сiдаю за ноутбук i шукаю його через «Гугл». Уперше за всi цi роки. Вперше за десять рокiв я шукаю Мака. Проте нiде його слiду не знаходжу. У свiтi сотнi Крегов Маккензi, i жоден з них, здаеться, не е моiм. П’ятниця, 8 лютого 2013 року Ранок Я блукаю лiсом. Гуляю з першими променями сонця, зараз тiльки-но настае свiтанок, навколо могильна тиша за винятком стрекотiння сорок час вiд часу на гiлках дерев над моею головою. Я вiдчуваю, як вони спостерiгають за мною своiми оченятками-намистинками, i рахую. Звiстки вiд сорок. Одна – задля смутку, двi – задля радощiв, три – задля дiвчини, чотири – задля хлопчика, п’ять – задля срiбла, шiсть – задля золота, сiм – задля таемницi, яку нiкому не можна розповiдати. У мене е кiлька таких таемниць. Скотта вдома немае, вiн десь на курсах у Сассексi. Поiхав учора вранцi й повернеться лише сьогоднi пiзно ввечерi. Сама собi хазяйка. Перш нiж Скотт поiхав, я попередила, що пiду в кiно з Тарою пiсля сеансу психотерапii. Попередила, що вимкну телефон, i Тару також попередила. Що вiн може зателефонувати, перевiрити мене. Цього разу вона в мене поцiкавилася, що я замислила. Я лише пiдморгнула, посмiхнулася, а вона засмiялася. Напевно, iй дуже самотньо, нехай i у ii життi з’явиться хоча б трохи iнтриги. На сеансi з Камалем ми розмовляли про Скотта, про дивнi речi з моiм ноутбуком. Це сталося тиждень тому. Я шукала Мака – зробила кiлька спроб пошуку, просто волiла дiзнатися, де вiн, що робить. У нашi днi в Інтернетi можна знайти фотокартки майже будь-кого. Менi кортiло побачити його обличчя. Але я не змогла його знайти. Того вечора я рано лягла спати. Скотт ще дивився телевiзор, i я забула видалити iсторiю власних пошукiв. Прикра помилка – зазвичай останне, що роблю, коли вимикаю комп’ютер, – видаляю iсторiю пошукiв, незважаючи на те що саме шукала. Знаю, що у Скотта власнi способи дiзнатися, чим я займалася, оскiльки вiн технiчно пiдкований, але це займае певний час, тож найчастiше вiн не завдае собi клопоту. Хай там як, я забула. І наступного дня ми посварилися. До кулакiв дiйшло. Вiн волiв знати, хто такий Крег, як давно ми зустрiчаемося, де познайомилися, що вiн вмiе такого, чого не вмiе вiн, Скотт. Я мала дурiсть розповiсти, що це мiй приятель iз минулого, i це лише погiршило становище. Камаль запитав мене, чи боюся я Скотта, i я не на жарт розлютилася. – Вiн мiй чоловiк! – рiзко вiдповiла я. – Звичайно ж, я його не боюся. Камаль виглядав шокованим. Насправдi я й сама здивувалася. Я навiть не передбачувала мiць власного гнiву, глибину почуттiв, з якими кинулася захищати Скотта. Для мене це також виявилося сюрпризом. – На жаль, Меган, багато жiнок бояться власних чоловiкiв. – Я намагалася заперечити, але вiн здiйняв руку, щоб я не переривала. – Поведiнка, яку ти описуеш, – читання твоеi електронноi пошти, перевiрка iсторiй пошуку в Інтернетi – ти все описуеш так, нiби це речi буденнi, нiби це е нормальним. То не так, Меган. Ненормально настiльки втручатися в особистий простiр iншоi людини. Це те, що нерiдко називають формою емоцiйного насильства. Тодi я засмiялася, бо це надто мелодраматично прозвучало. – Це не насильство, – заперечила я. – Яке ж це насильство, якщо людина не проти. А я не проти. Не заперечую. Вiн тодi доволi сумно посмiхнувся. – А тобi на думку не спадало, що ти маеш заперечувати? – поцiкавився вiн. Я знизала плечима. – Можливо, i варто було б, проте факт залишаеться фактом – я не проти. Вiн ревнивий, вiн справжнiй власник. Такий вiн уже е. Через це я не припиняю його кохати, а через деякi дрiбницi не варто i сперечатися. Зазвичай я дуже обережна. «Замiтаю слiди», тож зазвичай то не е проблемою. Вiн майже непомiтно похитав головою. – Не думала, що ти станеш мене засуджувати, – промовила я. Пiсля сеансу я спитала його, чи не бажае вiн зi мною випити по келиху чогось. Вiн вiдмовився, вiн не мiг, подiбне неприпустимо. Тож я простежила за ним до дому. Вiн мешкае у квартирi трохи далi вiд кабiнету, де приймае пацiентiв. Я постукала у дверi, а коли вiн вiдчинив, запитала: – А так припустимо? – обхопила його за шию, встала навшпиньки та поцiлувала в губи. – Меган, – вiдповiв вiн своiм оксамитовим голосом. – Припини. Я не можу. Припини. То було так вишукано: такий натиск та напруження, бажання та стримування. Не хотiла, щоб це вiдчуття зникало, менi конче потрiбно було за нього вчепитися. Я прокинулася рано-вранцi, у головi паморочилося вiд безлiчi iсторiй. Тут я не в змозi брехати, коли лежала сама, без сну, в головi прокручувала всi тi можливостi, якими б могла скористатися, якби захотiла, тож я встала, вдяглася, пiшла на прогулянку. І опинилася тут. Ходила навколо, прокручуючи в головi сценарii: вiн сказав, вона сказала, спокуса, вивiльнення; якби ж тiльки я могла на чомусь зупинитися, залишатися на мiсцi, не крутитися! А якщо те, що шукаю, я нiколи не знайду? Якщо знайти це взагалi неможливо? Наповнюю легенi холодним повiтрям, кiнчики пальцiв посинiли. Десь у глибинi душi я хочу тут лягти, прямо посеред листя – i нехай мене забере холоднеча. Не можу. Час йти. Коли повертаюся на Бленгейм-роуд, уже майже дев’ята, повертаю за рiг та бачу ii, вона крокуе назустрiч, штовхаючи перед собою вiзочок. Дитина – вперше – мовчить. Вона дивиться на мене, кивае, посмiхаеться однiею з тих кволих посмiшок, на якi я не вiдповiдаю. Зазвичай я вдаю з себе чемну дiвчину, тiльки не цього ранку – сьогоднi я вiдчуваю себе самою собою. Настрiй пiднесений, я ледь не пiдстрибую, тож не можу вдавати з себе люб’язнiсть, навiть якщо б намагалася. День Удень я засинаю. Прокидаюся збуджена, охоплена панiкою. Вiдчуттям провини. Насправдi вiдчуваю провину. Проте не достатньою мiрою. Пригадала, як вiн пiшов вiд мене вночi, запевняючи в черговий раз, що це востанне, найостаннiший раз, бiльше подiбного не повториться. Вiн одягався, натягував джинси. Я нiжилася в лiжку та смiялася, бо те саме вiн казав минулого разу, i напередоднi, i ще ранiше. Вiн кинув на мене погляд. Не знаю, як описати: у ньому була не злiсть, не зневага – у його поглядi була засторога. Менi нiяково. Прогулююся будинком; нiде не можу знайти собi мiсце, здаеться, що тут хтось був у той час, коли я спала. Усе на своiх мiсцях, але в самому будинку вiдчуваю себе якось iнакше: нiби до речей хтось торкався, трохи зрушив iх зi звичайних мiсць. Коли я ходжу кiмнатами, вiдчуваю, нiби тут ще хтось е, тiльки менi на очi не трапляеться. Тричi перевiряю дверi на веранду, але вони замкненi. Не можу дочекатися, коли Скотт повернеться додому. Вiн менi потрiбен. Рейчел Вiвторок, 16 липня 2013 року Ранок Я у ранковому потягу, проте прямую не до Лондона. Натомiсть збираюся зiйти у Вiтнi. Сподiваюся, коли опинюся на мiсцi, моя пам’ять повернеться: опинюся на вокзалi, усе побачу на власнi очi та пригадаю. Я надто великi надii на це покладаю, але бiльше нiчого вдiяти не можу. Не можу зателефонувати Тому. Надто соромно, хай там як, а вiн висловився ясно. Не бажае мати зi мною нiчого спiльного. Меган досi не знайдено; ii вже немае вдома майже три доби, тож iсторiя набула широкого розголосу, опинилася в нацiональних новинах. Повiдомлення про зникнення жiнки сьогоднi вранцi з’явилося на сайтi «Бi-бi-сi» та на «Мейл-онлайн»; на iнших сайтах також зроблено кiлька посилань. Я роздрукувала обидва повiдомлення: i з «Бi-бi-сi», i з «Мейл- онлайн»; взяла iз собою. З новин я дiзналася наступне… «Меган зi Скоттом посварилися ввечерi в суботу. Сусiд повiдомив, що чув розмову на пiдвищених тонах. Скотт визнав: так, вони посварилися, i вважав, що його дружина вирiшила заночувати в подруги, Тари Епштейн, яка мешкае в Корлi. До будинку Тари Меган так i не дiсталася. Тара запевняе, що востанне бачила Меган у п’ятницю на заняттях з пiлатесу. (Менi вiдомо, що Меган займалася пiлатесом.) Зi слiв мiс Епштейн: „Вона здавалася приемною, цiлком нормальною. Була в доброму гуморi, говорила про те, що влаштуе щось особливе на власне тридцятирiччя, яке святкуватиме наступного мiсяця“. Хтось бачив, як Меган десь о чверть на восьму в суботу ввечерi прямувала на вокзал Вiтнi. Рiдних поблизу вона не мае. Батьки померли. Меган нiде не працювала. Колись вона мала невеличку художню галерею у Вiтнi, але минулого року, у квiтнi, галерея припинила iснувати. (Я так i знала, що Меган мае вiдношення до мистецтва.) Скотт приватний пiдприемець – консультант у галузi iнформацiйних технологiй. (Чорт забирай, повiрити не можу, що Скотт мае вiдношення до комп’ютерiв.) Меган зi Скоттом три роки у шлюбi; з сiчня 2012 року мешкають у цьому будинку на Бленгейм-роуд. За повiдомленням „Дейлi Мейл“, вартiсть iхнього будинку становить 400 000 фунтiв стерлiнгiв». Коли читаю статтi, розумiю, що майже все проти Скотта. І не тiльки через сварку, хоча i через неi також; таке життя: коли щось погане трапляеться з жiнкою, перший пiдозрюваний у полiцii – це чоловiк або приятель. Проте в цьому конкретному випадку полiцiя не володiе повною iнформацiею. Вони дивляться лише на чоловiка, вочевидь тому, що iм нiчого не вiдомо про коханця. І може трапитися таке, що я едина людина, якiй вiдомо про iснування цього коханця. Копирсаюся в сумочцi, намагаючись знайти клаптик паперу. На зворотному боцi рекламноi листiвки, яку втиснули з двома пляшками вина, я пишу перелiк найбiльш припустимих пояснень до зникнення Меган Гiпвелл: 1. Вона втекла з коханцем, якого вiдтепер я позначатиму лiтерою «К». 2. «К» завдав iй шкоди. 3. Скотт завдав iй шкоди. 4. Вона просто кинула чоловiка та поiхала жити в iнше мiсто. 5. Хтось iнший попри «К» та Скотта завдав iй шкоди. На мiй погляд, найвiрогiднiша перша версiя й четверта – гiдний претендент, оскiльки Меган незалежна, норовлива жiнка – я в цьому впевнена. І якщо вона закрутила роман, могла б захотiти усамiтнитися, щоб у головi прояснилося, могла б? П’ята – менш вiрогiдна, оскiльки вбивство незнайомки не надто поширене явище. Починае свербiти гуля на потилицi, а я не можу припинити розмiрковувати про сварку в суботу ввечерi, яку побачила, або менi здалося, що побачила, або це просто менi наснилося. Коли ми проiжджаемо повз будинок Меган та Скотта, я здiймаю голову. Вiдчуваю, як кров пульсуе у скронях. Вiдчуваю збудження. Страх. Вiкна будинку номер двадцять три, що вiддзеркалюють ранковi сонячнi променi, схожi на незрячi очi. Вечiр Тiльки-но я влаштувалась у вагонi, дзеленчить телефон. Кетi. Нехай залишае повiдомлення на голосову пошту. Вона залишае повiдомлення: «Привiт, Рейчел. Телефоную, щоб переконатися, що з тобою все гаразд. – Вона хвилюеться за мене через той випадок з таксi. – Я лише хотiла сказати, що менi шкода, ну, ти розумiеш, за вчорашне. Що я наполягала на тому, щоб ти з’iжджала. Не слiд було. Я перенервувалася. Можеш залишатися скiльки завгодно. – Тривала пауза, i вона продовжуе. – Передзвони менi, добре? І одразу ж повертайся додому, Рейч, не заходь до бару». Я i не збираюся. Менi кортiло випити в обiд; вiдчайдушно хотiлося випити пiсля того, що трапилося сьогоднi вранцi у Вiтнi. Однак я й краплини до рота не взяла, оскiльки потрiбна була твереза голова. Уже давно я настiльки не потребувала ясноi голови. Сьогоднi видався такий дивний ранок, моя подорож до Вiтнi. Вiдчувала, нiби не була там цiлу вiчнiсть, хоча насправдi минуло лише кiлька днiв. Хоча цiлком iмовiрно, що то було iнше мiсце, iнший вокзал в iншому мiстi. І я була iншою людиною до того вечора, коли попрямувала сюди в суботу. Сьогоднi я твереза та рiшуча, гiперчутлива до звукiв, свiтла, страху вiдкриття. Я – правопорушниця. Саме так я вiдчувала себе сьогоднi вранцi, тому що тепер то iхня територiя, Тома з Анною та Скотта з Меган. Я – стороння людина. Менi тут не мiсце, проте все тут таке знайоме. Спускаюся бетонними сходами на вокзалi, повз газетний кiоск, прямо на Роузберрi-авеню, пiвкварталу до перехрестя у формi лiтери «Т», праворуч в арку, яка веде до вогкого пiдземного переходу пiд залiзничними колiями, потiм лiворуч на Бленгейм-роуд – вузьку, засаджену деревами вулицю, по обидвi боки якоi розташованi чепурнi вiкторiанськi тераси. Таке вiдчуття, нiби повернулася додому: i не просто додому, а до мiсця, де минуло дитинство, до будинку, який покинула цiлу вiчнiсть тому. Усе таке знайоме, коли здiймаешся сходами й достеменно знаеш, яка мостина заскрипить. І ця обiзнанiсть не лише в головi, вона пронизае до кiсток, то пам’ять м’язiв. Сьогоднi вранцi, коли крокувала повз чорний зiв тунелю – вхiд у пiдземку, – прискорила крок. І менi навiть не потрiбно було розмiрковувати, бо я завжди в цьому мiсцi трохи прискорювалася. Щовечора, коли поверталася додому, особливо взимку, я крокувала швидше, поспiхом дивилася праворуч, задля того щоб пересвiдчитися. Там нiкого нiколи не було – анi тими вечорами, анi сьогоднi, – проте я зупинилася мов громом приголомшена, коли вдивлялася в темряву, тому що сьогоднi вранцi зненацька побачила себе саму. Побачила себе в тунелi, як важко осiдаю на стiну, обхопивши голову руками, i голова й руки в мене в кровi. Серце глухо калатало у грудях, я стовбичила там, ранковi пасажири обходили мене, продовжуючи прямувати на вокзал, пара навiть озирнулася мимохiдь. Я не ворушилася. Не знала тодi – не знаю й зараз, – чи то трапилося насправдi. Навiщо б я заходила до пiдземки? З яких причин мене б туди понесло? Де темно, вогко, тхне сечею? Я повернула й попрямувала назад на вокзал. Не хотiла там бiльше залишатися; не хотiла бiльше йти до будинку Скотта з Меган. Волiла забратися звiдти якнайдалi. Тут трапилося щось жахливе. Я це точно знаю. Я купила квиток i поспiхом зiйшла сходами на iнший бiк платформи, i тут черговий спалах спогадiв: цього разу не про тунель, про сходи. Я спотикаюся на сходах, якийсь чоловiк тримае мене за руку, допомагае пiдвестися. Чоловiк з потяга, той, iз рудим волоссям. Я пригадую розмиту картинку, але жодних слiв. Пам’ятаю смiх – iз себе, або вiн сказав щось смiшне. Я впевнена, вiн був люб’язним зi мною. Майже впевнена. Сталося щось погане, але, гадаю, до нього це не мае жодного вiдношення. Я сiла у потяг i рушила до Лондона. Пiшла до бiблiотеки, сiла за комп’ютер, стала продивлятися iсторii про Меган. На веб-сайтi «Телеграфу» натрапила не невеличку замiтку про те, що якийсь «тридцятирiчний чоловiк допомагае полiцii в розслiдуваннi». Вочевидь, Скотт. Я не можу повiрити, що вiн мiг заподiяти iй шкоду. Я знаю, що вiн не мiг би. Я бачила iх разом; знаю, якi в них вiдносини. Також на сайтi надали номер телефону «гарячоi лiнii», куди можна зателефонувати, якщо володiеш будь-якою iнформацiею. Обов’язково зателефоную, коли вертатимуся додому, iз платного таксофону. Розповiм полiцii про «К», про те, що бачила. Мiй мобiльний дзеленчить, коли ми в’iжджаемо в Ешберi. Знову Кетi. Бiдолашна, непокоiться через мене. – Рейч! Ти в потягу? Уже додому повертаешся? – голос ii стривожений. – Так, iду додому, – вiдповiдаю я. – Буду за п’ятнадцять хвилин. – Рейчел, тут полiцiя, – повiдомляе вона, i я холодiю усiм тiлом. – Хочуть з тобою поспiлкуватися. Середа, 17 липня 2013 року Ранок Меган досi не знайшлася, а я продовжую ошукувати – постiйно – полiцiю. Коли вчора дiсталася квартири, панiкувала страшенно. Намагалася переконати себе, що вони навiдалися через ту пригоду з таксi, але марно. Я ж спiлкувалася з полiцiею на мiсцi пригоди i не заперечувала, що постраждала через власну недбалiсть. Напевно, вони приiхали через те, що трапилося в суботу. Мабуть, я щось накоiла. Певно, скоiла щось жахливе, а потiм це вилетiло в мене з пам’ятi. Розумiю, що звучить непереконливо. І що ж таке я могла б накоiти? Пiшла на Бленгейм-роуд, напала на Меган Гiпвелл, десь заховала ii тiло, а потiм про це забула? Якесь безглуздя! Безглуздя! Але я вiдчуваю: щось трапилося в суботу. Зрозумiла це, коли глянула у темний тунель пiд залiзничною колiею. Кров застигла в жилах. Провали в пам’ятi трапляються, проте тут рiч не в тому, що ти туманно пригадуеш, як дiстався додому з клубу або забув, з чого смiялися, коли балакали у клубi. Тут зовсiм iнша рiч. Суцiльна темрява; години втрачено, i вони нiколи не вiдновляться. Том колись купив менi про таке книжку. Не надто романтично, але вiн уже втомився вислуховувати вибачення зранку, коли я навiть не знала достеменно, за що вибачаюся. Гадаю, вiн хотiв, щоб я зрозумiла, якоi шкоди завдаю, на що могла би бути здатною. Книгу написав лiкар, але я уявити не могла, наскiльки вона вiдповiдае дiйсностi: автор запевняв, що провали в пам’ятi свiдчать не лише про те, що людина забувае, що трапилося, але й про те, що в неi взагалi немае спогадiв, якi б вона могла забути. Його теорiя полягала в тому, що людина перебувае у станi, коли мозок бiльше не виробляе короткотривалих спогадiв. І коли таке трапляеться, коли людина в найглибшiй темрявi, вона поводиться не так, як зазвичай, оскiльки просто реагуе на найостаннiшу подiю, яка за ii розумiнням трапилася, оскiльки – через те, що мозок не виробляе спогадiв – людинi невiдомо, яка саме подiя трапилася останньою. Автор книги розповiдав iсторii, випадки-застереження для тих, хто напиваеться до нестями: у Нью-Джерсi був один хлопець, який напився на вечiрцi 4 липня. Пiсля того сiв у автiвку, проiхав кiлька кiлометрiв по шосе в хибному напрямку й врiзався у фургон, в якому iхало сiм чоловiк. Фургон спалахнув, шiсть пасажирiв загинуло. А на п’яному анi подряпини. Так завжди бувае. А вiн навiть не пам’ятав, як сiдав за кермо. Розповiдалося ще про одного чоловiка, цього разу мешканця Нью-Йорка, який пiшов з бару, дiстався будинку, де вирiс, i заколов його мешканцiв, потiм зняв iз себе всю одежу, сiв знов у автiвку, поiхав додому, лiг спати. Наступного ранку прокинувся, вiдчуваючи себе кепсько, дивуючись, де його одяг, як вiн сам взагалi опинився вдома, але, тiльки коли приiхала полiцiя його арештовувати, вiн дiзнався, що жорстоко вбив двох людей нi за що взагалi. Тож звучить безглуздо, але нiчого неможливого в цьому немае. Коли я дiстаюся додому, менi вдаеться переконати себе, що я якимось чином пов’язана зi зникненням Меган. Полiцiянти чекали у вiтальнi на диванi: одному – в цивiльному – уже за сорок i один молодший, у формi, з прищами на шиi. Кетi стояла бiля вiкна, схрестивши руки на грудях. Виглядала наляканою. Полiцiянти пiдвелися. Той, хто в цивiльному, високий i трохи зсутулений, потиснув менi руку i назвався детективом Гаскiллом. Вiн також представив свого напарника, але iменi того я не пам’ятаю. Я не зосереджувалася на розмовi, ледь могла дихати. – У чому рiч? – рявкнула я на них. – Щось сталося? Щось iз мамою? З Томом? – Зi всiма все гаразд, мiс Ватсон. Нам потрiбно поговорити з вами про те, що ви робили в суботу ввечерi, – вiдповiв Гаскiлл. Такi слова вони кажуть по телевiзору, усе виглядало фальшивим. Вони волiють знати, чим я займалася суботнiм вечором. Чим, чорт забирай, я займалася в суботу ввечерi? – Менi потрiбно сiсти, – сказала я, детектив жестом запропонував менi сiсти на диван, поряд iз Прищавою Шиею. Кетi переминалася з ноги на ногу й пожовувала нижню губу. Вона скидалася на божевiльну. – З вами все гаразд, мiс Ватсон? – спитав Гаскiлл, киваючи на порiз над оком. – Потрапила пiд автiвку, таксi, – вiдповiла я. – Вчора вдень, в Лондонi. Звернулася до лiкарнi. Можете перевiрити. – Гаразд, – промовив вiн, трохи похитавши головою. – Тож вечiр суботи? – Я iздила до Вiтнi, – зiзналася я, намагаючись, щоб голос не тремтiв. – Навiщо? Прищава Шия тримав у руках блокнот i олiвець напоготовi. – Хотiла побачити чоловiка, – вiдповiла я… – Ох, Рейчел! – зiтхнула Кетi. Детектив не звернув на неi уваги. – Вашого чоловiка? – перепитав вiн. – Ви маете на увазi вашого колишнього чоловiка? Тома Ватсона? – Так, я досi маю його прiзвище. Так просто зручнiше. Не треба мiняти кредитнi картки, адресу електронноi поштовоi скриньки, отримувати новий паспорт i всi iншi пов’язанi з цим речi. Я хотiла його побачити, але потiм вирiшила, що думка не надто слушна, тож повернулася додому. – О котрiй годинi? – рiвним голосом запитав Гаскiлл, його обличчя залишалося непроникним. Губи ледь ворушилися, коли вiн розмовляв. Я чула, як скрипить олiвець Прищавоi Шиi по паперу, вiдчувала, як кров пульсуе у вухах. – Десь… гм… гадаю… десь о пiв на сьому. Хочу сказати, що, менi здаеться, я сiла в потяг десь о шостiй. – А додому приiхали? – Десь о пiв на восьму? – пiдводжу голову, перехоплюю погляд Кетi, i з виразу ii обличчя розумiю: iй вiдомо, що я брешу. – Можливо, трохи пiзнiше. Можливо, ближче до восьмоi. Так, я пригадую – повернулася додому на початку дев’ятоi. – Я вiдчуваю, як палають щоки; якщо цей чоловiк не вiдчув моеi брехнi – йому не мiсце в полiцii. Детектив обернувся, схопив один зi стiльцiв, що засунутi пiд кут стола, i рiзко, майже оскаженiло потягнув до себе. Поставив прямо навпроти мене, десь за пiвметра. Сiв, склавши руки на колiна, нахиливши голову вбiк. – Гаразд, – промовив вiн. – Тож ви поiхали десь о шостiй, розраховуючи, щоб опинитися у Вiтнi о пiв на сьому. А додому повернулися близько восьмоi, тож, якщо порахувати, ви мали б поiхати з Вiтнi приблизно о пiв на восьму. Я правильно порахував? – Так, схоже на те, – вiдповiла я тремтячим голосом, який викривав мене. За секунду-двi вiн запитае мене, що я робила цiлу годину, а я не матиму, що йому вiдповiсти. – Тож ви таки не бачили свого колишнього чоловiка. І що ж ви робили цiлу годину в Вiтнi? – Гуляла. Вiн очiкував детальнiшоi вiдповiдi. Я розмiрковувала над тим, як сказати, що навiдалася до паба, але вiдкинула цi дурницi – це можна легко перевiрити. Вiн запитае, до якого саме паба, поцiкавиться, чи не спiлкувалася я там з кимось. Поки я вигадувала, що йому вiдповiсти, менi спало на думку, що я так i не запитала в нього, навiщо взагалi йому знати, де я була ввечерi в суботу, – що само собою було дивно. Така поведiнка мала б свiдчити про те, що я в чомусь винна. – Ви з кимось спiлкувалися? – Вiн наче прочитав моi думки. – Заходили до крамниць, барiв… – Я розмовляла з одним чоловiком на вокзалi! – бовкнула я голосно, майже радiсно, нiби це неабияк усе змiнювало. – А навiщо ви взагалi розпитуете? Що вiдбуваеться? Детектив Гаскiлл вiдкинувся на спинку стiльця. – Напевно, ви чули про зниклу жiнку з Вiтнi – вона мешкае на Бленгейм-роуд, за кiлька будинкiв вiд вашого колишнього чоловiка. Ми ходили по домiвках, розпитували всiх сусiдiв, чи вони не бачили ii того вечора. Чи не бачили або не чули чогось незвичайного. І в ходi опитування спливло ваше iм’я. – Вiн ненадовго замовк, щоб ця новина «перетравилася». – Того вечора вас бачили на Бленгейм-роуд, приблизно у той самий час, коли мiсiс Гiпвелл, зникла жiнка, вийшла з дому. Мiсiс Анна Ватсон запевняе, що бачила вас на вулицi, бiля будинку мiсiс Гiпвелл, неподалiк вiн власного будинку мiсiс Ватсон. Вона засвiдчила про вашу дивну поведiнку, вона занепокоiлася. Настiльки занепокоiлася, що вирiшила зателефонувати до полiцii. Серце билося, мов пташка в клiтцi. Я не могла розмовляти, оскiльки едине, що бачила перед собою, – саму себе, скрючену в пiдземному тунелi, iз закривавленими руками. Закривавленими руками. Власною кров’ю, напевно? Певна рiч, власною. Я подивилася на Гаскiлла, вiн не зводив з мене очей, тож я повинна була щось вiдповiсти, щоб вiн припинив читати моi думки. – Я нiчого не зробила, – вiдповiла я. – Нi в чому не винна. Просто… я просто хотiла побачити власного чоловiка… – Вашого колишнього чоловiка, – знову виправив мене Гаскiлл. Вiн дiстав з кишенi свiтлину, показав менi. То була фотографiя Меган. – Ви бачили цю жiнку в суботу ввечерi? – спитав вiн. Я довго-довго дивлюся на знiмок. Настiльки нiяково почуваюся, коли ось у такий спосiб дивлюся на неi – на iдеальну бiлявку, за якою спостерiгала, чие життя сама вигадувала. Знiмок був професiйний, портретний, великим планом. Риси ii обличчя виявилися трохи важчими, нiж я уявляла, не такими витонченими, як риси обличчя вигаданоi мною Джесс. – Мiс Ватсон! Ви бачили ii? Я не знала, чи бачила ii. Вiдверто кажу – не знала. І досi не знаю. – Не пригадую, – вiдповiла я. – Що не пригадуете? Що ви могли ii бачили? – Я… я не впевнена. – У суботу ввечерi ви вживали спиртнi напоi? – запитав вiн. – Перш нiж попрямувати до Вiтнi, ви вживали алкоголь? Обличчя знову запалало вiд сорому. – Так, – зiзналася я. – Мiсiс Ватсон – Анна Ватсон – свiдчить, що ви здалися iй п’яною, коли вона побачила вас бiля власного будинку. Ви були п’янi? – Нi, – заперечила я, рiшуче дивлячись в очi детективу, щоб не зустрiчатися поглядом iз Кетi. – Я пропустили лише кiлька чарок пiсля обiду, але п’яною не була. Гаскiлл зiтхнув. Вiн явно був розчарований. Озирнувся на Прищаву Шию, потiм знову поглянув на мене. Повiльно, неохоче пiдвiвся, присунув стiлець назад до столу. – Якщо щось пригадаете про суботнiй вечiр, будь-яку iнформацiю, яка може стати у пригодi, будь ласка, зателефонуйте нам, – попросив вiн, простягуючи вiзитну картку. Гаскiлл похмуро кивнув Кетi на прощання, я важко опустилася на диван. Я вiдчувала, що серцебиття уповiльнюеться, але серце знов несамовито закалатало, коли вiн спитав: – Ви працюете у сферi зв’язкiв з громадськiстю, так? У «Гантингдон Вайтлi»? – Так, – вiдповiла я. – У «Вайтлi». Вiн обов’язково перевiрить i дiзнаеться, що я збрехала. Менi слiд навiдатися до полiцейського вiддiлку, щоб сказати правду. Тодi зiзнаюсь йому у всьому: що втратила роботу, що ввечерi в суботу була п’яна як чiп, що не маю жодного уявлення, коли повернулася додому. Розповiм усе те, що слiд було сказати ще вчора: вiн не там шукае. Обов’язково розповiм йому, що, на мою думку, у Меган Гiпвелл був роман. Вечiр Полiцiя вважае мене настирливою дiвчиною. Уважають, що я стежу за сусiдами, що я психiчно хвора, з нестабiльною психiкою. Не слiд було взагалi навiдуватися до полiцейського вiддiлку. Ще бiльше погiршила власне становище, а Скоттовi, на мiй погляд, навряд чи допомогла – а саме для цього я й навiдалася сюди. Вiн потребуе моеi допомоги, цiлком очевидно, що полiцiя запiдозрить його у зникненнi дружини, а я знаю, що це неправда, тому що я знаю Скотта. Як би божевiльно таке не звучало, але я насправдi так вiдчуваю. Я бачила, як вiн до неi ставиться. Вiн не мiг заподiяти iй шкоди. Гаразд, я не лише задля Скотта звернулася до полiцii. Треба було ще владнати всi непорозумiння з моею брехнею. Про те, що я працюю у «Гантингдон Вайтлi». Менi знадобився певний час, щоб дiстати мужностi пiти до полiцейського вiддiлку. Я вже хотiла десяток разiв повернути назад, але врештi-решт увiйшла. Спитала чергового сержанта, чи я можу поспiлкуватися з детективом Гаскiллом, вiн провiв мене в задушливу приймальню, де я чекала понад годину, поки за мною хтось вийде. На той час я вже спiтнiла та тремтiла, немов жiнка дорогою на ешафот. Мене завели до iншого кабiнету, ще меншого та бiльш душного, без жодного вiкна. Ще десять хвилин я просидiла на самотi, поки не з’явився Гаскiлл з якоюсь жiнкою, також у цивiльному. Гаскiлл ввiчливо зi мною привiтався i взагалi не здивувався моему вiзиту. Представив свою колежанку-детектива – сержанта Райлi. Вона молодша за мене, висока, худорлява, темноволоса, привабливi виразнi риси обличчя, чимось нагадувала лисичку. На мою посмiшку вона не вiдповiла. Ми всi сiли, але продовжували мовчати; полiцiянти очiкувально дивилися на мене. – Я пригадала того чоловiка, – промовила я. – Я вам уже розповiдала про чоловiка на вокзалi. Можу його описати. – Райлi трохи здивовано пiдвела брови, посунулася на стiльцi. – Середнiй на зрiст, середньоi статури, рудаве волосся. Я пiдсковзнулася на сходах, вiн притримав мене за руку. – Гаскiлл нахилився вперед, поставив лiктi на стiл, стиснув руки перед ротом. – Був вдягнений… Менi здаеться, у блакитну сорочку. Це не зовсiм правда. Я таки пам’ятаю чоловiка, майже впевнена, що в нього рудаве волосся, менi здаеться, що вiн менi посмiхався чи то глузував з мене, коли я сидiла у потягу. Гадаю, що вiн зiйшов з потяга у Вiтнi, напевно, розмовляв зi мною. Можливо, я пiдсковзнулася на сходах. Я пам’ятаю такий випадок, але не можу визначити достеменно, чи вiн стався в суботу ввечерi чи колись у iнший час. Я часто посковзаюся, на багатьох сходах. І я гадки не маю, у що вiн був одягнений. На детективiв моя розповiдь не справила жодного враження. Райлi ледь помiтно похитала головою. Гаскiлл розвiв руками, поклав iх на стiл долонями догори. – Гаразд, мiс Ватсон, саме через цю iсторiю ви до нас завiтали? – спитав вiн. У його голосi анi тiнi гнiву, вiн майже пiдбадьорював. На жаль, тут ще присутня ця Райлi. Я би могла розмовляти з Гаскiллом, могла б йому довiритися. – Я бiльше не працюю у «Гантингдон Вайтлi», – зiзналася я. – Ось воно як, – вiн вiдкинувся на спинку свого стiльця, виглядаючи вже бiльш зацiкавленим. – Звiльнилася три мiсяцi тому. Моя сусiдка – насправдi вона i е власницею квартири… я нiчого iй не повiдомила. Я зараз шукаю iншу роботу. Не хотiла, щоб вона дiзналася, оскiльки тодi буде перейматися через орендну платню. У мене е грошi. Я спроможна платити, але… Хай там як, вчора я збрехала про свою роботу i зараз за це вибачаюся. Райлi нахилилася уперед i фальшиво посмiхнулася. – Зрозумiло. Бiльше ви не працюете у «Гантингдон Вайтлi». Ви взагалi нiде не працюете, чи не так? Ви безробiтна? Я кивнула. – Зрозумiло. Тож… ви не наймаетеся на роботу, нiчого такого? – Нi. – А… ваша сусiдка, невже вона не помiтила, що ви щодня не ходите на роботу? – Я ходжу. Маю на увазi, я не ходжу в контору, але щодня iду до Лондона, як зазвичай, у той самий час, тож вона… Щоб вона не дiзналася. – Райлi подивилася на Гаскiлла; вiн не зводить з мене очей, у його виглядi помiтна тiнь невдоволення. – Дивно звучить, знаю… – промовила я й замовкла, оскiльки це звучить не дивно, це схоже на божевiлля, коли промовляеш подiбне вголос. – Зрозумiло. Тож ви вдавали, нiби щодня iздите на роботу? – запитуе в мене Райлi, ii брови також з’едналися в одну лiнiю, нiби вона насправдi хвилювалася за мене. Наче вважала, що я взагалi з глузду з’iхала. Я нiчого не вiдповiла, навiть не кивнула – нiчого, продовжувала мовчати. – Дозвольте запитати, мiс Ватсон, чому ви звiльнилися? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22071941&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Тед Г’юз (17.08.1930—28.10.1998) англiйський поет та дитячий письменник. Критики зазвичай вважають його одним з найкращих поетiв його поколiння. 2 Сильвiя Плат (27.10.1932—11.02.1963) – американська поетеса, яку вважають засновницею жанру «поезii-сповiдi». Була дружиною поета-лауреата Теда Г’юза. Їхнi вiдносини закiнчилися трагiчно: на початку 1963 року, внаслiдок тяжкоi депресii пiсля розiрваних стосункiв з чоловiком, Плат наклала на себе руки. У неi залишилося двое дiтей. Одразу ж пiсля смертi Плат фемiнiстки органiзували кампанiю проти Г’юза. Поетеса Робiн Морган прямо звинуватила Г’юза у смертi дружини (у своему вiршi The Arraignment, 1972). Його коханка, Ася Вевiлл, також наклала на себе руки за примiром Плат, до того ж убила власну дочку, Шуру. 3 Сандра Буллок (нар. 24.06.1964) – американська актриса, володарка премiй «Оскар» та «Золотий глобус».