ДНК
Андрiй Анатолiйович Кокотюха

Ірена Ігорiвна Карпа

Фоззi 

Володимир Рафеенко

Сергiй Вiкторович Жадан

Юрiй Павлович Винничук

Макс Кiдрук


У недалекому майбутньому украiнський студент Андрiй Чумак погодився взяти участь у науковому експериментi й за допомогою розшифровки коду ДНК вiзуалiзувати «пам’ять поколiнь» – вiдчути й особисто пережити найяскравiшi моменти з життя сiмох своiх предкiв. Найстрашнiше, що вiн боявся побачити, – як дiдусь зраджуе бабцю. Та його новi спогади склалися в приголомшливу, жорстоку у своiй правдивостi iсторiю краiни: правда народовцiв кiнця ХІХ столiття, правда паризьких емiгрантiв, правда селян з ядерного полiгону Харкiвщини, правда переселенцiв з охопленого вiйною Донбасу – усе це в ДНК Чумакiв!





Сергiй Жадан, Юрiй Винничук, Ірена Карпа, Фоззi, Андрiй Кокотюха, Володимир Рафеенко, Макс Кiдрук

ДНК



Обережно! Ненормативна лексика!










Intro



6 травня 2057 року, 10:00


Унiверситет Гуанчжоу, Китай


Брифiнг керiвника проекту «Z» професора Чень

Шановнi колеги та представники преси. Сьогоднi я маю честь показати вам першу частину презентацii нашого проекту «Z», над яким моя група працювала понад двадцять рокiв. Повiрте, це довго й це було справдi важко.

Як ви знаете, у 2021 роцi, пiд тиском США i Європи, Китай вирiшив бiльше не проводити експериментiв iз людським ДНК. Окей, нашi попередники були змушенi сказати свiтовi: «Окей». Ви всi прекрасно пам’ятаете, як нашi iндiйськi колеги трiумфально презентували першу клоновану людину – Доллi. Весь свiт спостерiгав за першими кроками штучноi людини, тодi як ми були змушенi проводити своi експерименти, не порушуючи чинне законодавство нашоi великоi краiни.

Але ми працювали в другому напрямку й тепер готовi показати результати цiеi роботи, яку особисто я вважаю найважливiшою в Сонячнiй системi.

«Оплески».

Дякую. Ви знаете, я вирiшив, що ми розiб’емо нашу презентацiю на двi частини, i сьогоднi на вас чекае перша, у якiй я намагатимусь обiйтися без важкоi, суто науковоi iнформацii. Уже за тиждень на вас чекае повноцiнна прес-конференцiя, на якiй ми вiдповiмо на всi питання, що неодмiнно з’являться, а я назву всiх причетних до проекту «Z», i вiдтодi iхнi iмена назавжди лишаться в iсторii цiеi цивiлiзацii.

«Тривалi оплески».

Дякую ще раз. Отже, ми починаемо… Заплющте очi. Усi-усi, я бачу хитрунiв, якi прагнуть першими побачити це диво. Заплющте очi й уявiть, що ви стоiте на даху головного корпусу нашого унiверситету. На самому краечку. Ага, лячно. І я вас розумiю. Бiльше того, вас зрозумiе кожна присутня на Землi людина. Ми побоюемося висоти, бо пам’ятаемо, як падали нашi пращури. Вони ламали ноги, руки й хребти. Вони пробивали своi нерозумнi голови, лишаючи нам цi спогади, якi мiстить людське ДНК.

Так, нам давно не можна робити нових людей, але хто забороняв нам вивчати старих? Нiхто. За останнi двадцять рокiв учасники проекту «Z» просунулися вглиб вiкiв – i це не порожнi слова. Нi. Ми нарештi навчилися зчитувати людську пам’ять iз ДНК, фiксуючи шоковi спогади, якi намагалися нам передати нашi пращури. Бiльше того, ми тепер знаемо про них усе.

Рiк тому ми впритул наблизилися до фiналу проекту. О, як же ми хотiли тодi зiбрати всiх присутнiх й подiлитися з шановним товариством цiею величезною радiстю! Але ми пам’ятали про можливi юридичнi наслiдки цiеi презентацii, тому моi колеги-юристи тодi почали готувати документи, якi б дозволили нам спокiйно презентувати проект «Z» в усiй, так би мовити, красi. Паралельно ми шукали людину, якiй би довелося першою пригадати своiх пращурiв.

І ми обрали одного з iноземних студентiв, так порадили нашi юристи. Через тиждень ця людина сидiтиме разом з усiма учасниками проекту. Я просто скажу, що це хлопець з Украiни, який вивчае в нашому унiверситетi економiку. Його звати Андрiй Чумак, йому 20 рокiв. За iронiею долi, його прiзвище в украiнськiй мовi означае «купець-мандрiвник», i я вважаю, що це символiчно, адже вiн став першим в iсторii нашоi цивiлiзацii мандрiвником у часi. Забiгаючи наперед, скажу, що доля зiграла з його родиною злий жарт, який полягае в дивному переплетеннi родинноi iсторii, у несподiваних i не завжди приемних сюрпризах, якi ховають у собi нашi гени. Минуле не завжди е очевидним, i ми можемо лише здогадуватися, якi таемницi мiстять родиннi iсторii кожного з тут присутнiх, скiльки кiстякiв ховаеться в наших шафах. Навiть бiльше – якi таемницi може мiстити минуле кожного з народiв. Історiю, звiсно, можна переписувати безлiч разiв. Проте дуже важливо мати можливiсть прочитати ii так, як вона писалася вiд початку. Ми обрали украiнця ще й тому, що представникам цього народу за останнi пiвтора столiття довелося багато чого побачити й пережити. Але вмiти побачити, умiти пережити ще не значить умiти все згадати й розповiсти. Історiя кожноi людини, так само як i iсторiя народiв, не багато значить, якщо ii замовчувати. Зважившись на цей проект, ми розраховували, звiсно, зустрiтися з рiзними iсторiями, але керувалися передусiм розумiнням того, що кожна з них мае право бути почутою i цим правом не варто нехтувати. Саме тому керiвництво проекту «Z» вирiшило зняти з ДНК украiнця Андрiя Чумака сiм шарiв пращурiв, i не треба закiнчувати унiверситет, щоб зрозумiти: ми отримали 128 iсторiй. Це не просто його приватнi iсторii, це ще й iсторii його народу. Але це також i частина нашоi спiльноi iсторii.

«Оплески».

Андрiй Чумак пiдписав усi, я наголошую, усi дозвiльнi документи й погодився стати учасником експерименту за символiчнi грошi. Можливо, для нього вони й не дуже символiчнi, але це краще в нього питати й матимете таку можливiсть, повторюю, рiвно за тиждень у цiй почеснiй залi.

Отже, для Китаю число сiм означае мудрiсть та еднiсть, i ми хотiли в такий спосiб наголосити на тому, що завдяки проекту «Z» ми всi станемо мудрiшими, дiзнавшись про те, як жили тi, хто був перед нами. І, додам, пiсля цього свiт уже нiколи не буде таким, яким вiн був сьогоднi вранцi.

Я запросив свого друга, професора Лю з унiверситету Фудань, пiдiбрати сiм цiкавих письменникiв украiнського походження, щоб вони опрацювали цi iсторii, обравши на свiй розсуд по однiй iз кожного поколiння. Менi здаеться, Украiна нам буде винна багато кукурудзи й води за це, адже ми зекономили iй чималi грошi на дослiдження iсторii.

«Смiх у залi».

Добре, досить чекати, я запрошую лiтераторiв, якi вiдкриють вам сiм iсторiй, що змiнять цей свiт. І менi особисто дуже хотiлося, щоб на краще.

«Тривалi оплески».




Сергiй Жадан











Історiя перша

Марко

1886–1915


Я народився 23 квiтня (6 травня за старим стилем) 1886 року в слободi Деркачi Харкiвського повiту в родинi православного священика. Родина була багатодiтною. Я був сьомою дитиною, до того ж не надто бажаною. З чотирьох хлопчикiв i двох дiвчаток, моiх братiв i сестер, вижило лише четверо – доньки i двое синiв. Для мами це було причиною страждань усього подальшого життя, тож довший час про ще одну вагiтнiсть мова не заходила. Та природа взяла свое, i я таки з’явився на свiт, маючи дорослих братiв i сестер. Я й ставився до них, як до дорослих, з ким доводиться перебувати в складних родинних стосунках. Утiм, i з батьками в мене складалося не кращим чином. Мамина надмiрна опiка, пов’язана з ii вiдчуттям провини перед померлими дiтьми, та батькiвський деспотизм отруювали родинну атмосферу, роблячи мое перебування вдома максимально некомфортним. Найбiльше я любив книги. Оскiльки книг було мало – я не любив нiкого, проводячи свое дитинство серед мальовничих i теплих украiнських краевидiв.

Тато мiй напозiр був людиною прогресивних суспiльних поглядiв, що, однак, поеднувались у ньому з надто складним характером, аби можна було розраховувати бодай на якийсь кар’ерний поступ. Утiм, посада сiльського священика з ii вiдносною автономнiстю прийнятих рiшень i вiддаленiстю вiд полiтичного життя мала й своi переваги: батько доволi природно почував себе в ролi душпастира, органiзовуючи повсякденне життя парафii за власними переконаннями та моральними настановами – миряни його церкви мали узгоджувати свiй життевий шлях не лише з церковними приписами, але й iз iнодi надто суб’ективними поглядами на християнство свого панотця. Себто мого тата.

Власне, у слободi було двi православнi церкви – краща й гiрша. Мiй тато служив, ясна рiч, у гiршiй. Думаю, вiн сам усе розумiв, хоча нiколи нiчого й не визнавав. Церква стояла на вiдлюддi, навiть на свята тут було напiвпорожньо. Менi вона завжди нагадувала замiнований залiзничний вокзал: за розкладом пасажири мали б уже бути на мiсцi, проте в силу певних обставин вважали за краще пересидiти на сусiднiй станцii. Громада нагадувала радше секту, з жорстким етичним декалогом i наскрiзною iерархiчнiстю. «Офiцiйною», головною церквою вважалася якраз та, iнша. Вiдповiдно, парафiян, якi вiдвiдували служби мого тата, у слободi недолюблювали, що давало iм чудову нагоду вiдповiдати всiм взаемнiстю. Тато в такому протистояннi й перебуваннi на маргiнесi суспiльного життя вбачав, як не дивно, позитив – зi своею природною схильнiстю до аскези вiн вважав подiбний стан речей бiльш природнiм для християнськоi громади. Проте аскетичнiсть симпатично виглядае пiд час недiльних богослужiнь, та рiдко сприяе родиннiй гармонii. У стосунках iз рiдними тато був надмiру авторитарним, виявляючи щоразу бiльшу нетерпимiсть до дружини та дiтей. Зрештою, благiсть служiння суспiльним iдеалам зазвичай i завершуеться родинними прокляттями й викреслюванням твого iменi з батькiвського заповiту. Поступово тато розсварився зi старшими синами. Обидва мусили пiти батькiвськими стопами й отримувати знання в духовних закладах. Нiчим добрим це, зрештою, не закiнчилося – один мiй брат пiсля складних i заплутаних стосункiв iз церквою несподiвано зайнявся музикою, влаштувавшись до еврейського оркестру десь на пiвднi, в Одесi. Натомiсть другий мiй брат опинився в монастирi, але не затримався там надовго, повернувшись до мирського життя. Записався на курси бухгалтерiв, а пiсля iх закiнчення влаштувався на службу в конторi при заводi землеробних машин товариства «Гельферiх-Саде». Пiдрiсши, я так само мав не надто великий вибiр. Скрутнi фiнансовi умови передбачали единий вибiр – духовне училище, навчання в якому для дiтей священикiв було безкоштовним. Зайве говорити, що в единого Бога-Отця я не вiрив, як i у воскресiння мертвих.

Роки навчання, цiлком очiкувано, виявилися втраченими й сповненими жорсткого адмiнiстративного тиску та церковного консерватизму. Хоча на початку затхла атмосфера духовного закладу не надто давалася взнаки: читати й писати завдяки сестричкам я навчився ще вдома, тож навчання в училищi не викликало в мене труднощiв. Проте вже вивчення катехiзису, не кажучи про священну iсторiю й церковний статут, що з’явилися дещо перегодом, робили мiй релiгiйний скепсис усе бiльш аргументованим. Винятком були хiба що спiви. Хоровий спiв викликав у мене настiльки глибокий захват i непiдробну насолоду, що навiть постiйне зазубрювання бiблiйних максим не видавалося менi настiльки жахливим та безнадiйним. Характерно, що бодай найменшого музикального слуху я не мав, але сам процес виспiвування видавався менi настiльки довершеним, що я навчився iмiтувати наявнiсть музикальних здiбностей. Зрештою, у хоровому спiвi головне не слух. Куди важливiше вiдчуття ритму.

Усе змiнювалося влiтку, iз завершенням занять i початком вакацiй. Млоснi сонячнi полуднi й тремкi свiжi надвечiр’я вiдволiкали вiд не надто цiкавоi церковноi науки. Куди бажанiшою була лектура з батькiвськоi бiблiотеки. Мiй тато, як я зазначав, мав доволi лiберальнi й прогресивнi погляди на перспективи подальшого соцiального та нацiонального устроiв, стоячи на позицiях вiдвертого украiнофiльства, розбавленого, утiм, такою сугестивною мiрою етнографii й народництва, що за нею важко було розгледiти щось революцiйне чи, не дай Боже, суспiльно небезпечне. Натомiсть у юного розуму, вiдкритого до всього нового й свiжого, навiть цiлком сентиментальнi й фантастичнi оповiдi з козацькоi старовини чи перипетii малоросiйськоi iсторii викликали щирий душевний вiдгук, заворожуючи й наснажуючи. Так чи iнакше, питання украiнства мае постати в кожноi людини, яка змалку читае «Кобзаря». Навiть якщо iй рiшуче не подобаеться дiеслiвне римування.

Уже пiзнiше, навчаючись у духовнiй семiнарii, й усвiдомлюючи з жахом неминучiсть i неуникненнiсть подальшого перебування в сферi церковного життя, я почав перейматися питанням про реальну вагу украiнства як полiтичноi концепцii, його означенiсть i присутнiсть у реальному життi. Украiнство бачилося менi чимось на кшталт старозаповiтних iсторiй – вони давали багато поживи моiй пiдлiтковiй фантазii та натхненню, проте не мали найменшого стосунку до реальностi. Батькiвське сентиментальне украiнофiльство вiдштовхувало своею книжнiстю, вiдiрванiстю вiд справжнього стану справ. Татовi друзi, iнтелiгенти-народовцi, що збиралися час вiд часу в нашому домi, своiми розмовами нагадували вчених, якi дослiджували мертвi мови – просто так, заради трiумфу науки, без жодноi надii повернути це мертве сплетiння слiв i лiтер до життя. Мене пригнiчувала вiдсутнiсть у iхнiй любовi живого первня, дратувала мертвотнiсть того, до чого вони виявляли стiльки нiжностi. Що я мiг протиставити натомiсть? Своi шiстнадцять рокiв, свою недовiру, свою лють. Моеi лютi ставало на цiлий свiт. Свiт про це не здогадувався.

Як можна бути залюбленим у те, чого не iснуе? – думав я. Як можна бути патрiотом краiни, якоi немае на мапi? Як можна говорити мовою, яку давно заборонили? Як можна цiкавитися старовиною, яка закiнчилася так фатально? Тато подiбнi розмови не пiдтримував, сестри моi були добрими, але недалекими, учителi моi говорили помiж собою переважно цитатами з Бiблii.

Виходом поза межi цього середовища для мене став театр. Заснований свого часу харкiвським студентом Хоткевичем, вiн iснував у слободi, об’еднуючи надзвичайно строкату й непересiчну публiку. Я потрапив туди напередоднi свого вступу в семiнарiю. Тата цей мiй крок здивував, проте вiн спробував виявити широту поглядiв. Що в нього, зрештою, вийшло не надто добре. Закiнчилося все тим, що я на якийсь час змушений був переiхати на помешкання до свого брата. Але за якийсь час повернувся – засобiв до iснування я не мав, сидiти на утриманнi брата не випадало. Довелося просити вибачення в батькiв. Тато сказав, що вибачив. Хоча насправдi не вибачив. І я теж не вибачив.

У театрi я зазвичай грав негативних персонажiв другого плану. Зрештою, у мене склалося враження, що театр вигадали виключно для демонстрацii акторами своiх внутрiшнiх i фiзичних вад. Менi це навiть подобалося. Грали ми переважно п’еси, написанi самим Хоткевичем, та традицiйнi малоросiйськi сюжети. Публiка була мiсцева, себто невимоглива. Вiд акторiв вимагалося передусiм не надто входити в сценiчний образ i потрапляти в ноти. Зрештою, театр навчив мене тiй простiй речi, що нiколи не слiд переоцiнювати глядача, оскiльки глядач зазвичай не розраховуе отримати вiд тебе чогось надзвичайного i хоче, аби ти вiдповiдав йому тим самим. Нашi вистави традицiйно користувалися популярнiстю, ми не скаржилися на брак уваги з боку публiки. Ясна рiч, свiй iнтерес до сцени нiхто з нас не розглядав серйозно – участь у виставах для бiльшостi з нас була певною екзотикою, про фахове заняття театром нiколи не йшлося.

Але в моему життi участь у театральному гуртку зiграла доволi важливу й визначальну роль. Саме на репетицiях черговоi постановки я близько зiйшовся з братами Духовними – Іваном та Павлом. Прiзвище це, як виявилося перегодом, було прибраним. Справжнього iхнього прiзвища я так i не дiзнався. Цiлком можливо, що не були вони й братами. Навчалися в Харкiвському технологiчному iнститутi, звiдки iх вiдрахували через полiтичну неблагонадiйнiсть. Полiтики в повiтрi було бiльш нiж достатньо. Характерно, що я з нею вперше зiткнувся на репетицiях малоросiйських водевiлiв.

Брати виявилися соцiалiстами, мали безпосереднiй стосунок до «Бунду» – Єврейського робiтничого союзу. Крiм того, тiсно контактували з щойно утвореною партiею украiнських нацiоналiстiв – УНП. Театр, наскiльки я зрозумiв, iх не цiкавив. Їх цiкавили бомби. Старший Духовний, Іван, був кремезний i русявий. Вiн постiйно нагадував, що е головним, хоч молодший Павло – високий i огрядний – у всьому йому опонував. Інодi менi здавалося, що вони належать до рiзних полiтичних партiй. Духовнi познайомили мене з цiлком iншим типом полiтичного украiнця – позбавленого надмiрних сентиментiв i романтизму й орiентованого на рiшучу революцiйну дiяльнiсть. Уже пiд час однiеi з перших наших розмов брати дали ознайомитися менi з декалогом украiнських самостiйникiв, написаним адвокатом Мiхновським. Загалом, документ справив неабияке враження. Першим пунктом стояло: «Одна, едина, неподiльна, вiд Карпат аж до Кавказу самостiйна, вiльна, демократична Украiна – республiка робочих людей».

– Республiка – це добре, – подiлився я з братами.

– Головне – не це, – заперечили вони. – Головне – вiд Карпат до Кавказу.

– Нiколи не був на Кавказi, – вiдповiв я.

З-помiж iнших настанов i приписiв, мене збентежив останнiй, десятий. «Не бери собi дружини з чужинцiв, бо твоi дiти будуть тобi ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаеш iм сили й вiдваги…» – писалося там. Я раптом подумав – чи справдi дiти можуть стати тобi ворогами? І чи справдi доречно брати дружину з чужинцiв? І якщо так – то де саме ii брати? Де знайти чужинцiв, з-помiж яких можна було би взяти дружину?

Утiм, вiд роздумiв мене вiдволiкли брати.

– Республiка робочих людей, – сказали вони серйозно, – не робиться театром i мелодекламацiями. Слабкiсть породжуе слабкiсть. Республiка може постати щойно з вогню та боротьби. Ми маемо подати приклад. Ми маемо стати тими, хто розбудить усiх iнших. Ми повиннi дати сигнал – i республiка постане.

– Ну добре, – боявся я заперечити, – але важко боротися за те, чого не iснуе в природi. Як боротися за Украiну, якоi немае? – розпачливо розводив я руками, показуючи на довколишнi театральнi декорацii, старанно мальованi аквареллю.

– Вона iснуе, – сказав менi Павло. – Отут, – приклав вiн руку менi до грудей. – Де б’еться твое серце. – І швидко прибрав руку.

Я слiдом так само приклав руку собi до грудей, дослухаючись до власного серцебиття. Але серце мое не билося.

Вiдучившись рiк у духовнiй семiнарii, я заявив батькам, що кидаю навчання. Здiйнявся крик, дiйшло до бiйки. Тато вимагав, щоб я негайно забирався геть, мама благала мене просити в тата пробачення. Доки я вагався, тато вигрiб iз письмового столу моi папери та записи й почав люто iх шматувати. Я пiдiйшов i завалив йому просто в голову. Доки вiн приходив до тями, я почав збирати книги, дбайливо перемотуючи iх мотузкою. Ставши на ноги, тато кинувся згрiбати моi речi й виносити iх на вулицю. «Ось i добре, – подумав я, – бодай тут допоможе». Та склавши речi на купу, тато несподiвано все це пiдпалив. Я лишився в тому, в чому стояв. Вийшов надвiр. Пройшов повз веселий вогонь, вiдчув, як тепло дихають полум’ям моi сорочки, опинився на вулицi.

Лiто я провiв у брата. Одяг вiн менi позичив, харчувався я абияк. У серпнi подав документи в юнкерське училище. Восени почалося нове життя.

Що дае армiйська служба? Незабутнi емоцii й вiдсутнiсть часу, аби на них скаржитися. Менi вiд початку служба видавалася чудовою нагодою розвивати в собi тi iнтереси, якi духовною освiтою традицiйно притлумлюються, а саме – мiлiтаризм i соцiальну рiвноправнiсть. В училищi я вiдразу знайшов однодумцiв. Ми, майбутнi офiцери, ставилися до обраного шляху з любов’ю й гордiстю. Вiйськова кар’ера обiцяла безлiч пригод i несподiванок. Головне, що фiнал так чи iнакше мав бути втiшний: спокiйна безтурботна старiсть або героiчна смерть за Бога, царя й Вiтчизну. З цим були проблеми – у Бога я не вiрив, у царя так само, а Батькiвщина моя, як я вже згадував, iснувала в моiх грудях – там, де рибальськими вiтрилами роздувалися легенi й потужно билося гаряче юнкерське серце. Проблеми були й з батьками. І якщо з татом усе бiльш-менш владналося: вiн не розмовляв зi мною, я не розмовляв iз ним, у нас не було найменшого шансу псувати одне одному життя, то з мамою все було куди складнiше – щотижня я отримував вiд неi пекучi гiркi листи, у яких вона, мало стримуючись, дорiкала менi безсердечнiстю та переступом синiвських обов’язкiв. Душевноi рiвноваги ii листи менi не додавали, проте й поступатися в чомусь я не бажав, тож кожен ii лист викликав у мене дивну сумiш скорботи й спротиву. На листи ii я, звiсно, не вiдповiдав. Високими берегами Дiнця тяглися густi дими з селянських городiв, осiнь пiдступала з пiвдня, додаючи до прибережноi зеленi золотистих вiдтiнкiв.

Попри позiрну строгiсть i щоденний вишкiл, юнкерське середовище було доволi вiльним у своiх поглядах i зацiкавленнях. Казарма, як вона уявляеться зазвичай цивiльним громадянам, мала не так багато спiльного з нашим щоденним побутом. Можливо, цьому сприяло те, що навчалися тут молодi люди з усiх малоросiйських губернiй, приносячи з собою свое бачення й розумiння украiнства. Серед юнкерiв старших рокiв навчання iснував так званий «украiнський» гурток, до якого долучилися й ми – молодшi за вiком, проте близькi за поглядами. До певного часу керiвництво, попри офiцiйну полiтику, дивилося на нашi зацiкавлення крiзь пальцi. Уже пiзнiше, кiлька рокiв по тому, органiзований юнкером Болбочаном подiбний «украiнський гурток» був заборонений начальником училища, а сам Болбочан отримав усну догану, що, однак, не завадило йому стати хоробрим офiцером i отримати орден у роки Великоi вiйни.

На перший погляд, юнкерськi буднi мало чим рiзнилися вiд навчання у свiтському закладi: той таки безкiнечний Закон Божий, та таки росiйська мова, математика, географiя, iсторiя, ще гiгiена – спецiальний предмет, який ми не любили, i нiмецька – як мова потенцiйного ворога. Але були також тактика й топографiя, фортифiкацiя та iншi суто вiйськовi предмети, якi мали б нас навчити дивитися на свiт як на потенцiйний театр бойових дiй. У всьому цьому справдi було достатньо театральностi, хоч i бракувало вiйськових дiй, що всiх, зрештою, влаштовувало.

Днi перетiкали легко й непомiтно. Можливо, з огляду на наш юний вiк i постiйнi фiзичнi навантаження, а можливо, заняття справою, яка не викликае в тебе спротиву, робить сам процес приемним i швидкоплинним. Та анi ранне пробудження пiд юнкерську сурму, анi щоденне начищування взуття, анi заняття гiмнастикою на плацу не могли зiпсувати загального пiднесення й вiдчуття захвату вiд того, що життя цiлком належить нам i лише вiд нас залежить, яким воно буде надалi. Пiсля снiданку починалися лекцii, потiм перекус, за ними вишкiл, знову на плацу, пiд високим, сповненим свiтла й тiней чугуiвським небом. По обiдi був вiльний час, юнкери вiдпочивали чи робили домашнi завдання, хтось вiдписував на листи, хтось iшов до читальнi, де можна було отримати свiжi видання офiцiйноi преси, на зразок «Нивы» чи «Нового времени». Вiд товаришiв-«украiнцiв» можна було дiстати й дещо iншу лектуру, напiвпiдпiльну, а чи й вiдверто заборонену: виданi в Галичинi брошурки соцiалiстiв, украiнську поезiю, привезенi з Петербурга першi й нещадно цензурованi видання нiмецького фiлософа Нiцше.

Об одинадцятiй був вiдбiй. У недiлю юнкерiв водили до церкви. Старшi офiцери пiд час служби пiдспiвували. Я подумки повторював за хором. Коли друзi, пiдсмiюючись, питали, чому не спiваю, говорив, що не знаю слiв. По обiдi можна було залiзницею виiхати до Харкова. Бiльшiсть так i робили. Тi, хто лишався, прогулювалися на плацу з мiсцевими гiмназистками. У мене подiбних знайомств не було, тож я лишався в кiмнатi й читав цензурованого Нiцше. Уночi всiм снилися гiмназистки.

Улiтку 1904 року, коли на час вакацiй я знову змушений був переiхати на помешкання до свого брата-бухгалтера, одного вечора вiдбулася важлива розмова з тими ж таки братами Духовними. Вони прийшли вже смерком, пiзнього липневого вечора, що непомiтно втягувався в коротку лiтню нiч. Говорили збуджено, перебиваючи одне одного й повторюючись. Говорили про необхiднiсть рiшучих дiй i неуникненнiсть системного терору. Згадали про нову таемну органiзацiю, що називалась «Оборона Украiни», тут таки видали iм’я очiльника – Чеховський. Запитали, чи з ними я до кiнця.

– Звiсно, – вiдповiв я схвильовано. – Звiсно, з вами. Звiсно, до кiнця.

Зайшла мова про бомби.

– Терор мае змусити iх змiнити свою позицiю, – говорили Духовнi, киваючи в темряву, на високi й теплi харкiвськi пагорби. – Вони мають до нас прислухатись.

– Але хто буде жертвою? – не мiг утямити я. Брати перезирнулися, зважилися i знову заговорили. Сказали, що, на думку проводу, пiдривати живих людей наразi немае реальноi потреби.

– Тодi яких? – не зрозумiв я.

– Що яких? – перепитали Духовнi.

– Пiдривати яких людей наразi е реальна потреба? – запитав я.

– Провiд мае на увазi символiчнi об’екти, – неохоче пояснили брати. – Пам’ятники.

Одне слово, провiд новоствореноi боiвки вирiшив почати боротьбу зi знищення знакових символiв росiйського монархiзму. Але, оскiльки в провiнцiйному Харковi пам’ятникiв iмператорам споруджено не було, вирiшено пiдiрвати пам’ятник поету Пушкiну, встановлений у Театральному саду. Росiйський поет виглядав у цьому випадку iдеальною фiгурою, надто з огляду на те, що дослiвно днями в центрi мiста офiцiйною владою демонтовано було пам’ятник Шевченку. Лише тут усе склалося в моiй головi – справдi, вони ж усе це спланували як вiдповiдь на жест iз Шевченком. Усе правильно, усе справедливо – помста мае бути точною, гнiв мае бути вивiреним, бомби мають нести справедливiсть. Я попрощався з братами, лiг на подвiр’i, пiд густим яблуневим гiллям, i безтурботно заснув.

Останнi тижнi лiта минали в безкiнечних розмовах про необхiднiсть рiшучих дiй i доброчинну природу системного терору. До наших розмов долучалися друзi-юнкери. Як люди, безпосередньо причетнi до вiйськовоi справи, ми усвiдомлювали всю вагомiсть i значущiсть наших подальших крокiв. Нас це наснажувало. Хоча мене особисто ще й неабияк лякало.

Одного ранку наприкiнцi серпня мене розбудив старший Духовний. Я вiдразу зрозумiв, що щось сталося – вигляд у нього був нажаханий, говорив iз неприхованим вiдчаем. Розповiв, що цiеi ночi молодший Духовний, готуючи вибухiвку, пiдiрвався й лишився без обох рук.

– Вiн надто хвилювався, – плакав Іван, – просто не втримав ii, вона вислизнула йому з рук.

Я раптом чiтко й детально уявив собi, як це могло статися. Бомби, якi вони майстрували, мали хiмiчний запал. До них допасовувалися склянi трубки з сiрчаною кислотою, з прилаштованими до них свинцевими грузилами. Щойно бомба падала чи стикалася з твердою поверхнею, трубки лускалися й кислота займала сумiш бертолетовоi солi з цукром. Усе це призводило спершу до вибуху гримучоi ртутi, а затим – i динамiту. Уся небезпека полягала в тому, що скляна трубка могла зламатися будь-де й будь- коли, що й сталося, вочевидь, iз молодшим Духовним. Де вiн мiг ii майструвати, цю фатальну бомбу? У себе в кiмнатi? У комiрчинi? На пiддашшi? Я уявив, як вiн рвучко обертаеться на якийсь крик чи порух унизу, в помешканнi, i громiздка конструкцiя вислизае йому з рук. Вiн ще встигае усвiдомити, що зараз станеться, i навiть устигае потягнутися вслiд руками, аби пiдхопити бомбу, i навiть пiдхоплюе ii, i серце його, що цiеi митi було завмерло, робить пробний поштовх, але бомба виявляеться слизькою й непокiрною, як рiчкова риба, i знову вибиваеться йому з рук, i падае на всiяну пташиним послiдом i пiр’ям дерев’яну долiвку, i тут таки вибухае, ослiплюючи й оглушуючи його, вiдриваючи йому обидвi кистi, розбризкуючи довкола, нiби коштовнi краплi лiтнього рiчища, його червону гарячу кров. Я подивився на старшого Духовного й заплакав. Вiн подивився на мене й теж заплакав.

Життя поза тим тривало, надiйшла осiнь, почалися заняття. Десь ближче до жовтня розмови про необхiднiсть пiдривiв поновилися. До нас, юнкерiв, приходили якiсь невiдомi нам представники проводу, закликали готуватися до рiшучих дiй, радили плекати в собi ненависть до ворога, пiдказували запасатися терпiнням i мужнiстю. Натякали, що нагода все це виявити може трапитися будь-коли. Так воно, зрештою, i сталося.

Надвечiр 29 жовтня надiйшов наказ готуватися до виправи. До мiста мав прибути мiнiстр освiти – кращоi нагоди для нашого системного терору годi було чекати. Зiбратися домовилися наступного вечора пiд стiнами кiрхи. 30 жовтня, недiльного сухого полудня, ми з двома друзями-курсантами отримали дозвiл на виiзд до мiста. Повагом дiсталися залiзничноi станцii, дочекалися потяга, зайняли мiсця в напiвпорожньому вагонi. У Харковi до нас приеднався Духовний iз якимось незнайомим нам робiтником залiзничних майстерень. Довго стояли пiд чорним невагомим гiллям, видивлялися довкола, але сутiнки були раннi, вечiр непроглядний, нiчого не було видно. Близько десятоi вечора пiдступили до пам’ятника.

– Тримай, – Духовний сунув менi жмуток якихось аркушiв.

– Що це? – не зрозумiв я.

– Пояснювальнi листiвки, – пояснив вiн. – Ми маемо всiм пояснити наш вчинок.

Доки робiтник iз майстерень припасовував бомбу до холодного постаменту, розiйшлися вулицею. Я став пiд лiхтарем, розгорнув листiвки, пробiг рядками. Закидалося Пушкiну, наскiльки я зрозумiв, передусiм пiдле й брехливе змальовування гетьмана Мазепи. Якихось iнших суттевих претензiй не висловлювалося. «Треба, до речi, почитати», – подумав я. І в цей момент рвонуло.

Наступного ранку я офiцiйно вiдпросився в керiвництва, сказав, що мушу вiдвiдати родину, посилаючись на давню недугу тата, що набувала прогресii, i показуючи своему безпосередньому командиру порожнi конверти з-пiд маминих листiв. Мене вiдпустили без жодних проблем, i вже за якийсь час я iхав потягом на Харкiв, розглядаючи за вiкном милi серцю передзимовi краевиди Слобожанщини. На мое превелике здивування, мiсто жило своiм життям, жодних ознак хаосу й громадських занепокоень нi на вокзалi, нi дорогою в мiсто я не помiтив. Обережно оминув примiщення театру, вийшов до саду. Пам’ятник стояв. Я здивувався, пригледiвся. Довкола бовванiли роззяви, пiд пам’ятником крутилося трiйко жандармiв. Якийсь старий голосно й старанно переповiдав рядки откровення. Я мимоволi пошепки став за ним повторювати, просто тому, що знав слова. Несподiвано з натовпу виринув Духовний, пiдiйшов, мовчки кивнув, руки не простягував, дмухаючи в замерзлi долонi.

– Заряд не спрямований був, – промовив тихо, не опускаючи рук, – пошкодили постамент. Пушкiну нiчого. Зате сто десять вибитих вiкон, – додав iз неприхованим захватом. – Хочеш покажу?

– Хочу, – вiдповiв я, обернувся за ним i побачив ii.

Була вона в темному пальтi, яке робило ii схожою на зимове дерево. Мала смоляне волосся, i очi мала так само чорнi. Проте ii шкiра була нiжно-блiда, нiби вона щойно прокинулася й ще не призвичаiлася до сонячного промiння. Я пiшов просто до неi, цiлком iгноруючи здивованого Духовного. Пiдiйшов i познайомився, чого нiколи не робив до того. І нiколи опiсля. Звали ii Аглая, була вона з лютеранськоi родини, говорила росiйською зi смiшним акцентом, на мою пiдкреслену украiнську перепитала, з якого я села, чим кiнцево розбила мое нещасливе серце. На пропозицiю провести ii до кiрхи вiдповiла рiшучою вiдмовою. Я розвернувся й побрiв на вокзал. Усi сто десять вибитих вiкон дивилися менi вслiд засудливо й вороже.

Дивно, але органiзаторiв вибуху, себто нас, так i не знайшли. Краiна безнадiйно втяглася в японську кампанiю, героiчна смерть за вiру, царя й Вiтчизну виглядала не такою вже й фантастичною.

Та про смерть думати було зарано. Почалися речi куди цiкавiшi. Почалася й швидко минула зима, а за нею весна 1905-го. Ми всi вчилися вимовляти слово «революцiя».

Аглаю я зустрiв за два тижнi пiсля вибуху, коло кiрхи. Зрештою, це не складно – якщо стояти пiд лютеранською церквою достатньо довго, за якийсь час можна побачити всiх лютеран мiста. Вона мене не впiзнала. Я iй про себе нагадав. Вона не втiшилася нашiй зустрiчi, хоча поводилася доволi ввiчливо й навiть дозволила провести ii додому. Утiм, про родину розповiдати не стала. І про мою не розпитувала. Мабуть, це все складно було назвати любов’ю. Хоча – що тут складного?

У стосунках зi мною Аглая тримала чiтку дистанцiю. За перший мiсяць нашого знайомства навiть не поцiкавилася, як мене звати. А коли я назвався сам, довго смiялася. Так тривало цiлу зиму. І цiлу весну. Ми зустрiчалися бiля кiрхи й iшли гуляти мiстом, що повiльно вiдiгрiвалося пiсля виснажливоi зими. Лютерани мене насторожували, проте я вперто тримався. Аглая так само трималася, нi на мить не втрачаючи пильностi. І коли моя прив’язанiсть до неi поступово стала переходити на вiдчай, я раптом згадав про маму. Написав iй листа, попросив поради. Мама вiдповiла несподiвано швидко. І невиправдано коротко. Порадила носити тепле взуття й згадати про свого Бога. Я десь так i зробив, i пiд час наступноi зустрiчi зайшов за Аглаею безпосередньо в кiрху, побачив ii в кутку, проштовхався крiзь натовп лютеран i став у неi за спиною. Вона вiдразу ж мене помiтила, проте продовжувала спiвати. І я теж почав спiвати. Слiв я, щоправда, не знав, проте благодать лютеранського бога вiдкрилася менi настiльки зримо, що я просто пiдхопив цей величний мотив, який лунав довкола, i вже його не полишав, а вiн, своею чергою, не полишав мене. Того дня, прощаючись, Аглая вперше дозволила себе поцiлувати.

Що здатна змiнити революцiя? – питав я себе. Революцiя може змiнити краiну. Чи можна в такому разi змiнити те, що iснуе виключно у твоiй уявi? За що ми боремося? – питав я себе далi. Хто за нами пiде? Революцiонери в розчиненому повiтрi, краiна, якоi не iснуе, iдея, базована на спогадах i вiруваннях – кого можна захопити такою метою, хто ляже кiстьми за цi фантоми? У моему життi було надто багато сумнiвiв i недостатньо любовi. Сумнiвами можна було бодай iз кимось подiлитися.

– Сумнiви – це добре, – сказав менi якось Духовний. – Сумнiви свiдчать про те, що наша справа не е для тебе чимось несправжнiм, чимось схематичним, на кшталт математики.

– Чи гiгiени, – додав я.

– Чи гiгiени, – не зрозумiв мене вiн. – Ти сумнiваешся, а отже, вiриш. Поглянь на евреiв, – повiв вiн рукою довкола. – Де iхня держава? Де iхнiй Бог?

– Де? – перепитав я.

– Отут, – приклав вiн руку собi до серця. – Так що сумнiвайся. Але не надто голосно.

Аглая мовчала й не давала менi жодноi вiдповiдi. Не уникала мене, але й не робила найменшого кроку назустрiч. Лишала менi примарну надiю, проте завжди остерiгала не плекати надмiрних сподiвань. Говорила про своiх батькiв, про свою мову, про свого Бога, з яким у нас було надто мало спiльного, аби з цього могло постати щось правдиве. Про Бога я погоджувався, а з батьками прагнув поговорити. Лiто минало легко й безтурботно. Потiм почалася осiнь. На передмiстях у призахiдному сонцi палали важкi дерева. Небо було порожнiм, наче залiзничний вокзал перед окупацiею. Починалися холоди. Новини були печальнi. Погода була безнадiйною. І тодi в мiстi почалося повстання.

Згiдно з попереднiм планом, повстання мало початися саме з заводу «Гельферiх-Саде». Чи варто говорити, що мiй брат про подiбнi плани навiть не здогадувався. Тож коли одного грудневого ранку вiн пiдiйшов до прохiдноi, то опинився безпосередньо в зонi ураження – урядовi вiйська вже зранку намагалися захопити заводськi цехи, у яких вiдстрiлювалися робiтничi дружини. Стрiлянина була iнтенсивною й безладною, вiйська пiдкотили гармати. Робiтники палили по всьому, що рухалося. Одним iз перших пiдстрелили мого брата. Куля влучила в лiве око, там i лишилася. Ховали його як героя революцii.

Тими ж днями в наших казармах з’явився давнiй знайомий iз залiзничних майстерень. Був збуджений, говорив голосно, не боявся бути почутим, себто пiдслуханим. Повiдомив iз чиiхось слiв, що зволiкання в нашому випадку подiбне смертi, що залiзничники в районi Люботина перекрили рух i потребують допомоги. Постало питання зброi. Захопити ii тут, на мiсцi, нiхто не зважувався, тож вирiшили просто iхати, аби розiбратися на мiсцi. Дiсталися Харкова. Далi виникли труднощi – залiзничники, виявляеться, справдi перекрили рух, тож i допомогти iм тепер було не так просто. До Люботина iхали кiньми, прибули туди аж надвечiр. Прибули саме вчасно – мiтингувальники захопили примiщення станцii, телеграф i телефон. Телефон про всяк випадок зiпсували. Нас пiдвели до керiвникiв заколоту. Менi вiдразу впав в око такий собi Фiнкельштейн, який нiбито й стояв обiч, i нiбито й мовчав, проте коли вже щось докидав вiд себе, усi вiдразу починали дiяти. Самi залiзничники в розмовах згадували вiдомого менi студента Хоткевича, який, виявляеться, був головою страйкового комiтету Харкiвсько-Миколаiвськоi залiзницi, i в цей час делегований був кудись у центр для отримання якихось надзвичайних повноважень. Щось предметнiше почути вiд робiтникiв не випадало. Цiкаво, подумав я про Хоткевича. Весь свiт – театр. Зброi, ясна рiч, не було. Нам запропонували лишатися. Ми порадилися й дали згоду. Спали в жандармському вiддiлку, разом iз мiсцевими жандармами. Додому йти тi не хотiли, хоча й на станцii лишатися iм було лячно.

Наступного дня, на ранковому мiтингу, ухвалили рiшення про створення народноi мiлiцii. Рiшення зустрiли схвальними оплесками. Особливо завзято плескали жандарми, яким так чи iнакше випадало спiвiснувати в однiй кiмнатi з мiлiцiонерами. Мiтинг iз невеликими перервами тривав до вечора. Раннi сутiнки спадали на станцiю, довкола темнiли пiдозрiлi фiгури, хтось зi страйкарiв побiг додому, хтось лишався ночувати в примiщеннi станцii чи у вагонах, що стояли вiддалiк.

Менi вiд початку здалося, що якоiсь чiткоi програми керiвництво страйку просто не мае. На мiтингах переважно скаржилися. Ну чи звинувачували. Або скаржились i звинувачували водночас. Можливо, справа була в мiсцi страйку, можливо, давалася взнаки специфiка залiзницi, але зовнi страйкарi справдi нагадували пасажирiв, що чекають на важливий потяг, аби вибратися звiдси подалi й назавжди. А потяг усе не приходив i iм просто випадало сидiти далi в тих-таки прокурених переповнених залах. Якогось дня Фiнкельштейн закликав заарештувати жандармiв i пристава, вiдiбравши в них зброю. Арештували. Арештованi, слiд сказати, не надто й опиралися – дозволили вiдконвоювати себе до пiдвальних примiщень, на долю не нарiкали. Утiм, уже за день, на черговому мiтингу, куди iх привели мiлiцiонери, арештованi попросили вiдпустити iх, вiддавши iм iхню зброю. На диво, страйкарi погодилися. Збоку все це нагадувало подiл майна у великiй, але дружнiй родинi. Ми з друзями-юнкерами не надто розумiли сенс усього, що вiдбуваеться, проте намагалися не втручатися в дискусii ораторiв. Мiтинг завершився тим, що проголошено було незалежну робiтничу Люботинську республiку. Пiсля чого мiтинг розiйшовся.

Уночi я лежав у жандармськiй, з головою замотавшись у шинель, аби не так дошкуляло свiтло електричноi лампи й тютюновим дим, який виповнював примiщення, i думав, що, можливо, це i е та республiка робочих людей, про яку нам усiм iшлося. Можливо, це й була нагода вийняти ii з наших грудей i втiлити в довколишнiй реальностi. Разом з усiма цими робiтниками депо, з жандармами, з Фiнкельштейном, урештi-решт. Звiдкись же вона мала взятися – наша республiка? З чогось же ii можна було все-таки вибудувати?

З Харкова тим часом надходили тривожнi вiстi – повстання в мiстi придушили урядовi вiйська, говорили про велику кiлькiсть загиблих i ще бiльшу – поранених. За пару днiв на станцii з’явилися солдати. Страйкарi забарикадувалися. Вирiшено було почати перемовини. До солдатiв вийшов хтось зi страйкому. Солдати сприйняли це як належне, зв’язали перемовника, розвернулися й рушили на Харкiв.

Наступного ранку, на черговому мiтингу, схвильований i зденервований Фiнкельштейн скаржився на пiдступнiсть влади й звинувачував ii в безпринципностi. Закликав привести сюди всiх вiдпущених пiд розписки жандармiв i влаштувати над ними товариський суд. Жандарми почали стягуватися. Були в домашньому, мали не найкращий вигляд. Закiнчився суд цiлком несподiвано – висловившись iще раз на рахунок продажностi влади, Фiнкельштейн раптом запропонував усiх полонених спалити в трубi паротягобудiвельного заводу. Дивно, але його навiть пiдтримали. Вiдчувалося, що республiка доживае останнi днi.

Десь так воно й сталося. Зваливши на вхiдних стрiлках паротяги, страйкарi виграли якийсь час, проте ситуацiя змiнилася й слiд було чекати на неприемностi. З’явилися вони вже наступного дня у виглядi солдатiв i козакiв з артилерiею. Станцiю оточили. Несподiвано ми всi опинилися в пастцi. Включно з жандармами, яких так i не встигли спалити. Я вiдчував, як територiя моеi республiки рiзко скорочуеться, пiдступаючи менi до горла й заважаючи дихати. Цього разу вiйськовi вирiшили ще бiльше спростити перемовний процес. О п’ятiй вечора почався артилерiйський обстрiл. Горiли вагони, кричали жiнки, розбiгалися пiдлiтки. Хтось залишився лежати назавжди на пiдсмаженому люботинському снiгу, хтось намагався пробитися крiзь армiйськi лави й потрапляв просто до рук солдатам, хтось нажахано забивався пiд лави й пiдвiконня в примiщеннi станцii. Ми з ще одним юнкером вже пiсля першого вибуху вискочили з примiщення, пробiгли пероном, перекотилися колiями, на яких громадилися товарнi вагони, добiгли до майстерень, заскочили крiзь напiвпрочиненi дверi, вибралися через розвалене вiкно, опинилися десь на запасних колiях, поповзом оминули козацький патруль, прослизнули крiзь чийсь яблуневий сад, промчали подвiр’ям i викотилися на бокову вуличку, освiтлену високим вогнем пожежi. Це горiла наша республiка. Усi ii тридцять товарних вагонiв.

До училища я навiть не повертався – там усi знали, де я перебував останнi десять дiб. Що я мiг iм показати на свое виправдання? Пропалену в кiлькох мiсцях юнкерську шинель? Пропахлий порохом одяг? Кiлька днiв я переховувався на помешканнi брата. Потiм зрозумiв, що саме тут мене передусiм i шукатимуть – на квартирi героя революцii, що зазнала катастрофiчноi поразки. Спробував вийти на Духовного. Знайомi переказали, що того немае в мiстi. Решта друзiв i знайомих теж переховувалися. Батькам нiчого пояснювати не хотiлося. І я пiшов до лютеран.

Можливо, того разу вона вперше подивилася на мене уважно, слухаючи й не перебиваючи. А потiм сказала: ми маемо пiти до моiх батькiв, вони все зрозумiють. Я завагався, але вибирати не випадало. Тато ii, унiверситетський професор, довго не мiг зрозумiти, хто я такий. А зрозумiвши, зробив вигляд, що однаково не зрозумiв. Добре, подумав я – е ще моi батьки. Тато не пустив мене до будинку, говорили ми в зимовому саду. Аглая стояла вiддалiк – чорна й насторожена, мов птах. Тато слухав, гостро дивився з-пiд лоба, нервово хрускотiв довгими, червоними вiд морозу пальцями. Борода його взялася iнеем, тож i слова його здавалися надмiру холодними:

– Уже за все те, що ти встиг зробити, вiдповiдати доведеться не передi мною. Вiдповiдати доведеться перед Отцем нашим Небесним.

– Аглая – лютеранка, – попередив я.

– Тим бiльше, – почервонiв тато. – Якому богу сповiдатися будеш? У кого проситимеш захисту? Ти вiдiйшов вiд своеi церкви, ти вiдiйшов вiд свого батька, ти вiдiйшов вiд свого народу. Будеш блукати решту свого життя без любовi та спокою, без прощення та благословiння.

– Так-так, – погодився я, – не бери собi дружини з чужинцiв, бо твоi дiти будуть тобi ворогами. Ти, – сказав татовi, – тримаеш нас на морозi, а вона, – кивнув на Аглаю, – можливо, вже чекае на дитину.

– Яку дитину? – не зрозумiв вiн.

– Нашу, – пояснив йому.

Якусь мить тато напружено мовчав. Тодi мовчки розвернувся й пiшов до будинку. Нас не запрошував.

За якийсь час ми виiхали до Одеси. Знайомi партiйцi допомогли нам виправити документи. Наприкiнцi зими ми опинилися в Румунii.

У Бухарестi нам так чи iнакше довелося отиратися в емiгрантських колах. Зi Сходу сюди постiйно прибували учасники революцiйних виступiв. Я вiдразу ж зазнайомився з членами росiйськоi соцiал-демократичноi партii. Саме вони й допомогли менi влаштуватися на завод «Альфа». Робота була важкою, але потрiбно було утримувати родину. Восени того ж року в нас народилася донька, яку ми назвали Терезою, на честь святоi. На заводi я затоваришував iз багатьма земляками. Особливо вирiзнявся з-помiж них такий собi Андрiй Якович Водка (за паспортом, щоправда, Водченко, проте вiдгукувався все ж на Водку) – матрос iз «Потьомкiна», мiй земляк iз Новоi Водолаги. Був Андрiй Якович артилеристмейстером, на момент початку повстання вiдслужив на флотi сiм рокiв i навiть в емiграцii поводився пiдкреслено незалежно, говорячи з усiма лише росiйською навiть там, де його не розумiли, себто всюди. Почувши вiд мене одного разу iм’я Нiцше, вiдразу ж почав дискутувати й не погоджуватися, сказав щось на зразок того, що, мовляв, Заратустра Заратустре рознь и шо, мол, лучше уж читать, браток, нашего пролетарского писателя Горького, старуху Изергиль, браток, – вещь посильнее Фаустагете будет.

– Фаустагете? – перепитав я.

– Фаустагете, – пiдтвердив Водка.

У цехах «Альфи» на той час загалом працювала публiка непередбачувана – вiд учорашнiх приват-доцентiв до бойовикiв-есерiв. Про Заратустру тут говорили, як про сусiда, який давно не повертае позичене. Поза тим, умови працi були нестерпними, зарплатня – жалюгiдною, i ми з Аглаею ледве зводили кiнцi з кiнцями. Усе це не могло не позначитися на стосунках. До того ж коло моiх знайомих теж не викликало в моеi дружини-лютеранки надмiрноi симпатii. Якоiсь митi стало зрозумiло, що родина наша просто перечiкуе важкi часи, а ось чи перечекае – гарантii нiхто дати не мiг, оскiльки вони й не думали минати. Навеснi дев’ятсот восьмого року Аглая через спiльних знайомих отримала звiстку про смерть свого батька. Для неi це стало останньою краплею в ii сумнiвах i ваганнях. Вона вирiшила iхати. Кликала мене з собою. Говорила, що з пiдробленими документами в нас не мае виникнути проблем, що нiхто нiчого не запiдозрить, що все обiйдеться. Зрозумiло було, що вона просто хоче додому – поближче до своiх лютеран, поближче до свого бога, поближче до нашоi дивноi Батькiвщини, яку кожен iз нас вважав своею. Я не мiг ii втримати. Але й поiхати з нею теж не наважився.

– Марку, – питала вона, стоячи на залiзничному перонi, – що ти хочеш тут знайти? Чим будеш жити? Чому вiдмовляешся вiд найважливiшого?

– Найважливiше, – вiдповiдав я, намагаючись утримати в руках клунки з iхнiми речами, – аби вас не зсадили просто на кордонi.

– Бога в тебе немае, – утерла вона сльозу.

– Бог помер, – нагадав я.

На що вона зблиснула очима, сухо пiдтисла уста й сказала:

– Писати нам не потрiбно. По-перше, це небезпечно. По-друге, навiть не знаю – що б хотiла вiд тебе почути. У разi чого, – вона раптом затнулась, подумала, – я тобi сама напишу. Хоча, скорiше за все, нi.

Серце мое обiрвалося вантажним лiфтом у чорну шахту.

Утiм, у Румунii я теж не затримався. Пiсля масових селянських виступiв полiцiя активно взялася за перевiрку полiтично неблагонадiйних осiб. Слiд було шукати нового мiсця. За допомогою тих-таки соцiал-демократичних кiл восени дев’ятсот восьмого я перебрався до Італii. Працював сезонним робiтником у сiльському господарствi, з весни – на виноградниках. Зiйшовся з мiсцевим пiдпiллям. Італiйськi революцiонери, на вiдмiну вiд наших, бiльше цiкавилися вином, анiж полiтикою, i про революцiю говорили переважно вiршами. Це був дивний час, сповнений вiри в суспiльнi змiни та очiкування глобальних потрясiнь. Наша потреба правди й жага справедливостi вимагали бодай якогось втiлення, ми всi шукали нових слiв, шукали вiдповiдей на своi питання. Навеснi дев’ятсот дев’ятого менi трапив до рук манiфест мiльйонера Марiнеттi, надзвичайно популярний тодi серед iталiйськоi молодi. «Найстаршi серед нас, – писалося там, – тридцятирiчнi, за десять рокiв ми повиннi виконати свое завдання, доки не прийде нова генерацiя й не викине нас на смiтник». Менi двадцять три, подумав я тодi, за десять рокiв я буду у вiцi Христа, у якого не вiрю. По-перше, цi десять рокiв потрiбно прожити. По-друге, прожити iх потрiбно так, аби можна було бодай щось згадати про безцiльно прожитi роки. Тiеi ж таки весни я отримав листа вiд Аглаi. Писала вона, що писати менi не хотiла, та все ж написала, передусiм для того, аби повiдомити, що в нас народився хлопчик, що iхала вона вiд мене вагiтною, але говорити менi цього не хотiла, оскiльки тут i говорити немае про що. Хлопчика вона назвала Андрiем – на честь мого тата.

Десь у той час, спiлкуючись з украiнськими революцiонерами-емiгрантами, я дiзнався вiд них адресу iнженера Хоткевича, який нинi мешкав у Галичинi, займаючись лiтературною та просвiтницькою дiяльнiстю. Чомусь менi здалося, що саме цей чоловiк, який уже кiлька разiв траплявся на моему життевому шляху, може менi щось пiдказати. Я зважився й написав йому листа. Невдовзi, як це не дивно, отримав вiдповiдь. Ми почали листуватися. Хоткевич писав, що, на жаль, не вiдчувае за собою вiдповiдальностi скеровувати мене на моему шляху, зазначав, що умови його побуту не е, на жаль, задовiльними, i сказати щось втiшне про перспективи нашоi iдеi вiн наразi теж, на жаль, не може. Натомiсть iз радiстю надсилае менi примiрники своiх видань iз дружнiми присвятами. Листування з ним утвердило мене в думцi в доцiльностi й виправданостi нашого чину, попри скрутнi обставини й непросте становище, у якому ми всi перебували. Є щось поза зримими обрисами нашоi мрii, думав я собi, е та мета, яку ми плекаемо в собi, шлiфуемо ii, вiдточуемо, з тим, аби в необхiдний момент узяти ii до рук i стати до рiшучого бою. Улiтку Італiя опливала сонцем i вiдбивалася в блакитному оцi неба. Десь тут, як запевняли мене моi друзi-футуристи, на одному з островiв, заточений у кам’яну вежу, писав своi безсмертнi твори пролетарський письменник Горький.

Утiм, повiтря змiнювалося, ставало сухiшим i тривожнiшим, на дотик воно було як мертва шкiра, на смак – як гаряче залiзо. Усi, навiть веселi iталiйськi пiдпiльники, говорили, що справа йде до вiйни. Інженер Хоткевич вiдписався, що зважуеться повертатися додому, радив рухатися за ним. Це був останнiй лист вiд нього. Я вирiшив зважитися бодай у чомусь i перетнув кордон iмперii Габсбургiв. Оселився я у Львовi, з украiнськими колами контактувати остерiгався, знайшов роботу при залiзницi, приглядався до нових обставин, до незвичного менi свiту, сповненого невiдомих мов i пiдпорядкованого невiдомим звичаям. Дев’ятсот тринадцятого року я знову одружився. Про попереднiй шлюб у виправлених документах згадки не було, тож не довелося нiкому нiчого пояснювати. Анна, моя дружина, була з бiдноi еврейськоi родини. Тато ii працював учителем, учив дiтей незбагненним еврейським словам, якi менi нагадували назви вимерлих тварин i птахiв. Їi мама сидiла вдома, опiкуючись рештою дiтей, точну кiлькiсть яких я для себе так i не з’ясував. У нас з Анною були дивнi стосунки. Вона нiколи не називала мене на iм’я, так наче боялася привернути до нього чиюсь сторонню увагу. Ми загалом майже не говорили, хоча б тому, що й говорити особливо не було про що. Жили в тiснiй кiмнатцi, яку я винаймав, крiм ii батькiв, нi з ким не спiлкувалися. Швидко одне до одного звикли, хоча розумiли – у разi чого розiйдемося теж спокiйно. У червнi вона сказала, що чекае дитину. А наприкiнцi липня почалася Велика вiйна.

Чомусь я подумав, що це i е тi подii, на якi ми всi очiкували, i що внаслiдок цих потрясiнь ми отримаемо, урештi, те, чого прагнули всi цi роки. Уже наприкiнцi серпня я опинився в Стрию, де проходило формування украiнських стрiлецьких частин. Усього сформовано було десять сотень по двiстi п’ятдесят стрiльцiв, пiсля чого нас перекинули на вишкiл. Так почалася моя вiйна. Хоча довший час нарiкати на обставини не випадало – австрiяки не надто нам довiряли, тож замiсть участi в кривавих позицiйних боях ми охороняли карпатськi перевали. Та вiйна брала свое, i нашi частини теж мали пройти крiзь м’ясорубку артилерiйських обстрiлiв i фронтальних наступiв.

Стоячи в караулi чи вiдiгрiваючись пiд час перепочинку, я мучив себе питаннями – чому так сталося? Хто прирiк мене блукати свiтом, мiняти мiста й перетинати кордони, дiлити хлiб iз незнайомими випадковими блукальцями й спати з жiнками, мову яких я не розумiв? Хто вигнав мене з мого дому? Батько, який нiколи в мене не вiрив, чи Господь Бог, у якого, своею чергою, не вiрив я? І де вiн е – мiй дiм? Охопленi iдеею вiдвоювати свою Украiну, вийняти ii зi свого серця й дати iй прорости в кривавому повоенному грунтi, ми змушенi були йти вперед, зi зброею в руках, чуючи з-поза оборонних укрiплень, як нашi супротивники говорять тiею ж таки мовою, що й ми. Зiштовхнутi в цьому мiсивi холодною рукою iсторii, ми виборювали свою республiку робочих людей, зiгрiвали холодний карпатський снiг свое теплою кров’ю, вiрячи в те, що нашi жертви не будуть марними, а з нашого чину постане цiлком iнший свiт – сповнений мужностi й справедливостi. Що поза тим? Менi було двадцять дев’ять. Я був високий, худий, мав яскраве руде волосся й холоднi зеленi очi. Десь потойбiч вiйни виростали моi дiти, жили жiнки, якi мене любили, старiли батьки, якi вiд мене вiдмовилися. Я теж вiдмовився вiд усього, що зi мною мало статися. Вiдмовився, i вже менi не випадало стати анi священиком, анi пiдпрапорщиком, анi естандарт-юнкером, анi пiдхорунжим. Випадало менi бути бiженцем, утiкачем, без краiни й прапора, з iдеею в серцi, з мукою на душi, з пiдробленим паспортом у кишенi. Попереду було життя. І смерть так само.

У квiтнi п’ятнадцятого, пiд час першого ж бою, мене було вбито. Поховали мене в спiльнiй могилi. На сьогоднi могила не збереглася.




Юрiй Винничук











Історiя друга

Андреас

1908–1998


У мене нiколи не було жодних полiтичних переконань, зате було велике бажання жити, i то жити в гараздi, вiльно й весело, наче метелик, це так чудово – жити, щоб жити. Нiколи не пробували? А дарма, тiльки таке життя й приносить найбiльше задоволення – життя задля життя. Щоправда, це не так просто, бо життя сповнене рiзноманiтних перепон, якi доводиться долати, але менi якось поки що це вдаеться, цим я вiдрiзняюся вiд свого батька.

Мiй батько скидався на перекотиполе, куди його тiльки не заносило! От вiн начебто мав сформованi полiтичнi переконання. Хоча, що я про нього можу судити, якщо нiколи його не бачив? Але судячи з того, що мама про нього оповiдала з глибоким смутком, так воно й було – неприкаяний був чоловiк, полiг десь у бою з москалями, навiть невiдомо, де його поховали. Нi, менi так жити не подобалося, менi баглося все у своему життi обставити так, аби воно рухалося по колii – рiвно, без вибоiн, без перепадiв. Я постановив собi, що повинен вибиватися на поверхню будь-що-будь, якi б гурагани не бушували над головою.



Моя мати покинула мого батька в Румунii й поiхала до Харкова, де я й народився. Вона потiм писала йому, але вiдповiдi не отримала. Коли спалахнула Московсько-украiнська вiйна, моя мама, дуже практична й вирозумiла нiмкеня, вирiшила, що якраз настала пора вiдшукати мого батька. Був 1919 рiк. Наша мандрiвка на Захiд тривала два мiсяцi. З Киева до Львова добиралися ми на возах з пораненими сiчовими стрiльцями. Вiд них мама нарештi довiдалася про долю мого батька, вiн загинув ще чотири роки тому, ба бiльше – серед стрiльцiв знайшовся один, що знав його дуже добре, приятелював з ним, i вiн таки розповiв не дуже приемну для матiнки новину: мiй тато одружився вдруге. Маму це все сильно пригнiтило, мета нашоi подорожi раптом укрилася iмлою.

Менi подобалося спiлкуватися зi стрiльцями, приглядатися до iхньоi зброi. А ще я збирав гудзики. Дорогою траплялося, що тифознi й важко пораненi стрiльцi помирали, i коли iх мали ховати – я завше просив, щоб менi дозволили вiдрiзати бодай одного гудзика. І менi дозволяли. До кiнця мандрiвки в мене назбиралося iх зо три десятки, а якби я побував з ними у Трикутнику смертi, то мав би з тисячу, але то за умови, що я б звiдти цiлим вийшов. Кажуть, тиф косив там сотнями.

Серед стрiльцiв було й кiлька австрiйцiв. Вони не були пораненими, вони просто вирiшили повернутися додому, втративши вiру в цей Богом проклятий народ, який не здатен змобiлiзуватися, не здатен стати одним цiлим i розсипався на безлiч отаманiв, пройдисвiтiв, невдах, гультiпак i вiдчайдушних героiв. Моя мама з тими офiцерами швидко знайшла спiльну мову. Коли ми зупинялися на постiй у якихось мiстечках, то нас розбирали люди по хатах, але моя мама нiколи не ночувала зi мною, бо волiла з тими австрiйцями вiдводити душу в корчмi. Не знаю, коли вона спала. Але принаймнi нам була з того користь, бо тi австрiяки помогли нам у Львовi знайти хату, коли мама цiлком справедливо вирiшила, що нема сенсу мандрувати далi. В одного з офiцерiв жив на Голосковi самотнiй батько. Офiцер збирався забрати його з собою й продав нам хату за невеликi грошi, якi мамi вдалося зберегти.

Отак я потрапив у середовище для мене нове й дивне, бо хлопчаки, з якими менi доводилося бавитися, розмовляли мовою, якоi я нi в зуб ногою, а коли перепитував, вони смiялися й обзивали москалем. Як я жив до вiйни, лiпше не розповiдати, це було безконечне намагання впорядкувати свое життя, я хапався за все одразу, але зарiбки менi йшли тяжко. Мама працювала в крамницi й усе, що вона могла менi запропонувати, – це бути трагачем.[1 - Трагач – вантажник.] Однак це було не для мене. Мама, щоправда, мала деякi пiдробiтки, бо зникала на нiчну працю, а коли приходила заспана до крамницi запiзно, пан Шварц ii сварив, а потiм залишав у себе ще на пiвгодини пiсля того, як зачиняв крамницю. Одного разу я прийшов за мамою i, поки пiдходив до крамницi, то бачив, що свiтиться, а як дiйшов – раптом свiтло згасло. Я постояв, постояв i вже, було, намiрився йти назад, коли свiтло засвiтилося, а у вiкнi я побачив маму, як вона зачiсуе свое довге волосся. Я зрадiв i постукав у вiкно. Мама мене впустила. Пан Шварц сидiв на канапi в шляфроку й мав дуже втiшений вигляд, коли ми йшли, вiн насипав менi цiлу жменю цукерок. Але вдома мама сказала, щоб я бiльше так не робив, бо пан Шварц не зобов’язаний щоразу пригощати мене цукерками.

Зате менi подобалося батярське життя, сповнене романтики й приемних несподiванок, я вiддався йому з головою. Мама намагалася мене напоумити, але я ii не слухав i постiйно потрапляв у рiзнi тарапати,[2 - Тарапати – клопоти.] не раз i в цюпi[3 - Цюпа – тюрма.] доводилося побувати. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку iсторiю, що загримiв до буцегарнi надовго. Разом iз Левком, давнiм моiм кумплем,[4 - Кумпель – приятель.] поцупили ми течку в одного фацета.[5 - Фацет – тут: тип.] Ми тодi добряче хильнули в кнайпi «Пiд Цапком», а той бамбула теж собi дав за крават i сидiв з посоловiлими очима. Левко й каже: «Смикнiмо йому течку, мо’, у нiй шось путне е». Тодi я пiшов до того гостя нiби прикурити, а Левко потягнув течку, а вiдтак ми дали драла. У течцi ми знайшли iно трохи злотих, посвiдчення рiзнi на iм’я Януша Томашевiча, радника, ну й повно рiзних магiстратських паперiв. Були там навiть вiйськовi плани та карта з позначками таемних схронiв зброi на випадок вiйни. Ого, думаю, то нам велика риба попалася! Левко допитувався, що там, але я сказав, що то рiзна магiстратська писанина. А вночi, як Левко заснув, я ту карту з позначками схронiв зброi запхав за образ у кутi. Левко жив сам, усе в нього було в порохах, i той образ був запорошений. Виглядало на те, що не скоро туди хтось полiзе. Але наступного дня «Nowy Wiek» дае оголошення: хто, мовляв, знайде таку й таку течку, дiстане нагороду. «Пiдем разом», – каже Левко. «Якого дiдька, – я йому. – Ану ж то пастка, чого нам двом свiтитися, менi одному буде легше вiдбрехатися, анiж двом. А то знаеш, як бувае – розведуть по рiзних кiмнатах i почнуть допитувати, i якщо покази не будуть збiгатися, то писки нашi будуть пранi».

Ну, i я поперся з тою течкою до магiстрату. Там мене й скрутили. А коли проглянули течку й не знайшли карти, то почали гамселити. Я стояв на тому, що жодноi карти не бачив, що взяв тiльки тi злотi i що взагалi читати не вмiю, але вiрив, що та карта ще менi згодиться. Просидiв я майже три роки й ще хтозна, скiльки б сидiв, але прийшли рускi й почали всi тюрми ревiзувати: хто за що сидить. Я тодi вiдразу скочив з мiсця i: «Прошу мене до пана начальника, маю вiдомiсть державного значення». Повели до якогось пуриця.[6 - Пуриць – велика шишка.] Я й повiдомив йому, що належав до пiдпiльноi комсомольськоi ячейки й украв течку в пана Томашевiча, i далi розповiв про ту карту, яка зараз переховуеться в мого товариша, теж хороброго комсомольця. Пан начальник похвалив мою пильнiсть i вiдразу вiдправив мене в супроводi двох бiйцiв до Левка. Усю дорогу я думав лише про те, аби Левка не було вдома, а як буде, то щоб писка не розкривав, щоб iно лупав своiми баньками. Левко був тупуватий, але вiрний. Вiн сидiв у хатi й гнав самогон. Коли побачив мене й красноармейцiв, налякався так, що ледь самогон не вилляв, але за хвилю опанувався, накрив апарат рядниною i пiшов вiдчиняти дверi. Чубарики зайшли, нюхнули й вiдразу втiшилися такiй нагодi причаститися. Я сказав iм, що ось це i е мiй товариш, вiрний комсомолець, борець за краще майбутне. Левко поклiпав баньками, але писка не втворив.

Поки Левко iм наливав i лущив цибулю на закуску, я витягнув з-за образа карту, Левко витрiщився й уже хотiв було запитати, що то таке, як я його випередив. «Оце, – кажу, – таемний документ, за яким мене послали. Левко його берiг як зiницю ока. За що i вип’емо». Чубарики перехили по чарцi, i я iх випхав за дверi. Разом ми повернулися до в’язницi, i я вручив пановi начальниковi карту, вiн дуже втiшився й хотiв мене вiдправити назад у камеру, але я сказав, що коли нарештi моя вiковiчна мрiя здiйснилася i я опинився в Советському Союзi, то хотiв би вiд усього серця працювати на Власть Советiв.

– І що ти нам можеш запропонувати? – запитав пан начальник.

– Можу вам вистежити самого пана Томашевiча.

– Ми його самi вистежимо, – сказав пан начальник. – Отут вони в мене всi, – поляскав долонею по грубiй папцi.

– Е нi, – похитав я головою, бо я нiколи не здавався. – За адресою ви вже його не знайдете. У мене е знайома дiвчина, вона працювала в нього покоiвкою. Я знайду ii, i пан Томашевiч буде у вас на долонi. А в нього таких таемних документiв була цiла течка. І треба дiяти швидко, поки вiн через кордон не чкурнув.

– Звiдки ти знаеш?

– О-о, у мене своi зв’язки. При нагодi я вам про них розповiм. А зараз не можна гаяти часу. Менi досить буде зо два днi, щоб його знайти.

Тодi пан начальник пiдсунув менi папiр i продиктував, що вiдтепер я працюю на них i запропонував вибрати псевдо. Бо всi моi донесення я буду пiдписувати псевдом. Це менi дуже сподобалося. Я вiдразу вiдчув себе таемним агентом i сказав, що буду пiдписуватися «Кубусь Пухатек».

– Што такое «Кубусь Пухатек»? – запитав пан начальник.

– А то такий ведмедик з дитячоi книжки. Нiмецькою вiн звучить Pu der B?r, а польською Кубусь Пухатек. Я був у дитинствi трохи грубенький, то мама мене так називала. Але, ясна рiч, не при людях.

Пiсля того вiн пiдписав мое звiльнення, наказавши, аби пiслязавтра я був у нього з самого ранку й доповiв. На кримiнальникiв нова влада дивилася крiзь пальцi, iм фактично нiчого страшного не загрожувало, хiба що декого вiдправляли на Сибiр чи в Казахстан. Але менi така перспектива не всмiхалася, я щиро подякував i повернувся до Левка. Вiн нiяк не мiг второпати, що то все мало означати, я йому сказав, що нам найкраще тiкати до нiмцiв, бо тут спокою не дадуть. Ми поналивали в гумовi грiлки самогону, решту закопали на городi й з самого вечора рушили до кордону.



Тих понад двадцять мiсяцiв, що ми пробули на нiмецькiй територii, проминули нам хутко. Правда, довелося попрацювати на фармi в одного прусака на Мазурах. Повернулися ми до Львова разом з нiмцями. Людей на вулицi вивалило безлiч, цiлi тлуми стояли на хiдниках, однi усмiхалися, iншi супилися, але в усiх в очах свiтилася надiя, що так, як, було за руських, уже не повториться.

Але коли я дiстався дому, мене чекала велика несподiванка. Маму мою москалi вивезли на Сибiр, бо нiмкеня, а в нашiй хатi поселилися якiсь Совети. Довелося йти до Левка. Ми вiдкопали наш самогон, трохи випили й задумалися, як далi жити. І тут Левковi спала на думку спасенна iдея. Вiн за Польщi працював на продуктовiй базi, яка належала залiзницi. А що, як навiдатися туди й потягти, що вдасться? Ми взяли два вiзки й поплуганилися на ту базу. У мiстi була розруха, народ всюди намагався щось урвати, борошно так i лiтало в повiтрi з розпоротих лантухiв. Але база знаходилася далеко, аж за двiрцем,[7 - Двiрець – вокзал.] туди тлуми ще не могли так раз-два добратися. Коли ми прийшли, то побачили там самотнього сторожа. Ми його чесно попросили вiдчинити дверi, вiн вiдмовився, ми йому запропонували грошi, справжнi нiмецькi марки, вiн вiдмовився, тодi Левко дав йому по головi. Потiм ми його скрутили, заткали пельку й зачинили в комiрцi. За одну нiч з 29 на 30 червня нам вдалося перетягнути з бази цiлу купу продуктiв, везли ми iх, минаючи найлюдянiшi вулицi, брали лише те, що могло зберiгатися довший час – борошно, крупи, цукор, чай, консерви, цукерки, горiлку, цигарки. Над ранок ми вже були просто мертвi вiд утоми. Усе награбоване ми поховали в Левка в пивницi.[8 - Пивниця – тут: погрiб.] А що, каже Левко наступного дня, чи не пiти нам подивитися, хто там твою хату заiванив?[9 - Заiванити – украсти.] Може, то якi комунiсти, то ми iх раз-два накопаемо, не?

Пiшли ми. На подвiр’i бавився якийсь чорнявий малюк, у його руках була голова дерев’яного коника, мого коника, на якому я так любив гойдатися, а вiн його поламав i тепер тiею головою товче пiсок. Навiщо вiн це робить? Менi захотiлося пiдiйти й вiдiбрати в нього голову мого бiдного коника, але в цей мент з хати вийшов якийсь старий i спитав, кого ми шукаемо. Я сказав:

– Нiкого, а це моя хата.

Старий похитав головою, авжеж, вiн менi спiвчувае, але помогти нiчим не може, бо iм цю хату видiлили… Його син працював в обласнiй адмiнiстрацii, тепер вiн уже без роботи, бо нiмцi усiх позвiльняли, а тодi вiн був поважним чоловiком, дуже поважним, ходив iз течкою пiд пахвою i мав напуцованi мешти, а зараз копае торф десь там за Голоском.

– Менi насрати, – сказав я, – де вiн копае торф. Але це моя хата. Ви ж евреi, так?

Старий смикнувся i з тривогою глянув на мене.

– Якщо не хочете, аби я на вас донiс, то вимiтайтеся. Уже!

– Ми не можемо… – бурмотiв старий, i його жилавi руки трусилися. – Куди ми подiнемося? Ми хотiли виiхати, але всi вагони забили меблями й усiляким добром офiцери й советськi служащi.

– А хiба ваш син не був советський служащий?

– Був. Але евреям казали не панiкувати, що iм нiчого не загрожуе, i ми не влiзли до вагону.

– Вас усе одно виселять у гетто, – сказав Левко. – Не вiрите?

Ми ж бо знали, як чинили з евреями в Польщi, але старий не повiрив. Я б мiг, звичайно, зачекати, поки iх виселять, але ж де була певнiсть, що отримаю свою хату назад саме я? Така можливiсть була надто примарною. Тодi я пiшов до комiсарiату й вишуканою мовою геноссе Шиллера розповiв про пiдлих грабiжникiв, якi захопили мою хату. Моя мама нiмкеня, гордо повiдомив я, ii вивезли на Сибiр, а я жертва бiльшовицького режиму. Чи не можна менi отримати посвiдку фольксдойче й виселити з моеi хати червоних пришельцiв? Кримiнальний комiсар Герхард Краух наказав вислати вантажiвку, мене посадили бiля водiя, аби я вказував дорогу. Сам вiн з двома аскарами сiли в авто i iхали за нами. Тi аскари – то були полiцаi, набранi з советських вiйськовополонених, усi вони були не мiсцевi, бо мiсцевим нiмцi не довiряли, пiдозрюючи, що вони можуть увiйти в контакт з евреями.

Коли ми прибули на мiсце, син старого саме припхався з тачкою торфу. Вiн уже не виглядав поважною людиною, яка носить пiд пахвою течку, був зарослий i переляканий, очi його часто мругали й сiпалися, вiн, мабуть, вiдразу здогадався, що приiхали по iхню душу i стояв з опущеними руками. Кримiнальний комiсар швидко пояснив що до чого й наказав пакувати речi та кидати на вантажiвку. Я уважно стежив за тим, що вони виносять з хати, i коли побачив у руках хлопчика ту саму голову мого розмальованого дерев’яного коника, то миттю шарпнувся й вiдiбрав, хоч вiн пручався й верещав.

– Ей, ти чо! – гаркнув на мене аскар. – Отдай назад!

– Це мое! – помахав я головою коника у повiтрi. – Це моя хата!

– А-а, – махнув рукою полiцай. – Ну, тада…

– Твоя? – засмiявся есесiвець. – Іди ще знайди п’ять жидiвських сiмей, i хата буде твоя.

– А ви точно не здурите?

– Слово офiцера, – смiявся вiн далi й гукав до жидiв: – Шнель! Шнель! – А потiм обернувся до мене й додав: – Тiльки умова: мусять бути з-поза iхньоi дiльницi. Розумiеш? Тих ми й самi маемо в руках.



Я подався на оболонь, де хлопаки грали у копаного м’яча. Там були моi кумплi, з якими ми не одну шибу розбили, файнi батяри. Я покликав iх.

– Є справа колiйова.[10 - Справа колiйова – важлива справа.] Менi треба п’ять жидiвських родин.

– Ади-во! Нашо? – спитав Вiлюсь.

– Їм вручать квитки на пароплав з Гданська до Палестини.

– А тубi шо з того?

– Половина з того, – засмiявся я. – Просто мене попросили зробити добру справу. А хто мене знае, то завше може пiдтвердити, що я нiчого так не люблю, як добрi справи робити.

– Е, я тебе знаю, – покивав пальцем Додьо, – ти iно вмiеш робити, шо бiгос-кумпоти зi сливками.[11 - Бiгос-кумпоти зi сливками робити – крутити комусь голову.]

– Бреше, курва, – сказав Мiсько. – Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту голоднi кавали,[12 - Заливати голоднi кавалки – дурити.] а гуляй си купати на Жилiзну воду,[13 - Гуляй си купати на Жилiзну воду – звичне батярське посилання спiвбесiдника кудись подалi. Залiзна вода – популярний басейн в однойменному парку.] о.

– Чого б я мав брехати?

– Бо ти, курва, завше, курва, брехав. Маеш iнтерес? Ну-ну…

– Дам кожному по двi бляшанки оселедцiв.

– То енша справа, знаiш, – кивнув Додьо. – Але шо то двi бляшанки оселедцiв, коли iх чекае таке щастя? Бiлет на паруплав, знаiш! Ого! Та то варта го-го! – вiн навiть задер голову догори i став обдумувати.

– Як собi хочете, – сказав я, – по двi й фертик. Ну, i ше цьмаги[14 - Цьмага – горiлка.] хильнемо.

– Но йо, знаiш, – кивнув Додьо, – най буде. Є тутка двi рудини на Гурудничiй, знаiш. Приiхали з Росii. Тамка жили нашi люди, iх забрали на Сибiр, а цих вселили, знаiш. То менi не шкода, не, Мiську?

– А вуни шо, курва, виннi? – бичився Мiсько. – Тих би так i так, курва, виселили. То ж були паньствовi[15 - Паньствовий – державний.] працьовники. Може, навiть уже, курва, i не жиють.

– Ходiмо, покажеш, – сказав я Додьовi.

– І я з вами, – сказав Мiсько, почухавши каляпiтру.[16 - Каляпiтра – голова.]

Пiшли ми всi разом. Додьо не збрехав, бо я до кожноi хати застукав, питаючи пана Квяцiнського, а з хати виходили люди, вигляд яких безпомильно свiдчив, хто вони. Вiлюсь показав ще одну родину на Прокопа, разом вийшло три.

– Худiмо ше до Казя, – сказав Додьо. – Вiн тут усiх знае, бо склив вiкна. Але треба купити цьмагу, iнакше з него нiц не дубудеш.

Я купив фляшку, й ми пiшли до Казя. Казьо лежав у садку й грiв пузо. З розчахнутих вiкон пахло гороховою зупою i смаженою цибулею.

– Сервус, Казю.

– Сервус, хлупаки! Як ся маете? – Побачивши горiлку, неабияк втiшився. – А шо то нинi за празник?

– Та маемо троха руботи, знаiш. Тре нам ше двi жидiвських рудини. Мают iх вiдправити ду Палестини, знаiш.

– А-а, нема прублем.

Ми випили, i вiн нам повiдомив ще двi адреси, а на прощання сказав:

– Та ви, хлупаки, не патичкуйтесi.[17 - Патичкуватися – соромитися, зволiкати.] Як тре буде ше, то приходьте. Як мають змогу iхати, най iдут, бо ту iм жите не буде.

Я склав список жидiвських адрес i принiс до комiсарiату. Пан Краух сидiв за бюрком i проглядав якiсь папери.

– О-о, та ти зух! – похвалив вiн мене, хитаючи головою, потiм проглянув список i запитав: – А тут помилки нема? То все справдi жиди?

– Щоб менi кишка урвалася, коли брешу. Я до кожноi хати застукав i переконався особисто.

– То добре. Можеш поселятися у своiй хатi.

– Але просив би-м якогось папiрчика. Ну… документа.

– А ти шельма! Тобi мого слова мало? Та мое слово мiцнiше за печатку.

– А ще, перепрошую, хотiв би папiр, що я не хвiст собачий, а справжнiсiнький фольксдойче.

– То це я з твоiх слiв маю засвiдчити?

Краух уже хотiв мене виштовхати, але я витяг з кишенi своi папери, i вiн переконався, що такечки так – моя матуся чистоi води нiмкеня Лiзелотта Аглая фон Кленце, яка вийшла замiж за Марка Попеля й народила мене, Андрiя, а насправдi Андреаса Попеля.

– Прошу зауважити, що моя матуся нiколи мене не кликала Андрiем, а тiльки Андреасом, що можуть засвiдчити й сусiди, якщо треба. Тому просив би, щоб i документи ви менi видали саме на iм’я Андреаса Попеля фон Кленце.

Краух витрiщився на мене, як на кота, який раптом заговорив людською мовою. Але витяг якийсь бланк, вписав там щось i припечатав, потiм на iншому бланку чиркнув зо два рядки, хляпнув печаткою i, плескаючи мене по раменi, сказав:

– Такi, як ти, нам будуть ще потрiбнi. Не пропадай. А на «фон Кленце» ще заслужити треба.

Одне слово, записав мене «Андреасом Попелем».

Скориставшись прихильнiстю Крауха, я побiгав по впливових людях, знайшов, кому дати в лапу, й дiстав дозвiл на вiдкриття маленькоi кнайпочки. Та не де-небудь, а таки у своiй хатi на Голосковi. Над дверима я прицвяхував табличку «Пiд липою», бо стара гiлляста липа росла якраз поруч. Цiни ледь не щодня зростали, прибутки теж, i я найняв помiчником Левка. Продукти, якi ми перевезли з бази, стали нам у неабиякiй пригодi.

Моя хатина стояла на затишнiй вуличцi, яка бiльше нагадувала сiльську, нiж мiську. Та й люди тут жили, мов на селi, вони звикли виходити на вулицю в пiжамах, халатах, капцях i з папiльотками[18 - Папiльотки – бiгудi.] на головi, у такому хатньому виглядi вони приходили й до мене в кнайпу. Панi Помазан, старшого вiку огрядна жiнка, завше мала на головi якусь неймовiрну зачiску, увiнчану великим червоним гребенем, що стирчав, як у пiвня, хоча панi Помазан – то чиста курка з великим волом, яке щоразу трясеться, коли вона балакае. Вiд панi Помазан я мiг довiдатися всi найсвiжiшi плiтки. Це така маленька вигода, якою обдаровуе своiх мешканцiв львiвська околиця. Старий Помазан знався з рiзниками й мiг приволокти сала на шкварки, приносив те сало у своiх штанах, великi пласти оперiзуючи довкола пояса. «Знаете, – казав задоволеним голосом, – як ото почав я тоте сало носити на собi, то крижi перестали болiти. Бо ж воно ще тепле, паруе. Хто б подумав, що воно таке помiчне. Чи не проти, як я ще з годинку поношу його?» Я не мав нiчого проти. Менi не шкода. Менi було тiльки шкода, що не можу розширити свою кнайпу. Умiщалося в нiй у двох покоях всього вiсiм столикiв i шинквас, а в мене ж завше було людно. Нiби ми там нiчого особливого й не готували, була випивка й невибаглива закуска – шкварки зi смальцем, квашенi огiрки, оселедцi, а з гарячого тiльки флячки[19 - Флячки – рубцi.] i джур.[20 - Джур – страва з квашеного житнього борошна i м’ясива.] Але не минали моеi кнайпи навiть поважнi нiмецькi чини, сам пан кримiнальний комiсар Краух навiдувався, щоб поласувати нашими флячками, деколи приводячи й фацетiв з гестапо. То вже ясно, що пили i iли вони забездурно.

З часом моею пiдприемливою головою почала заволодiвати панi Ружанська, котра мешкала в сусiднiй хатi, що була притулена до моеi стiна в стiну. Ця пишна краля любила красуватися в рожевому шляфроку,[21 - Шляфрок – пеньюар, халат.] який на вiтрi прилипав до ii повних стегон i персiв, а iнколи й розхилявся там, де треба, щоби блимнути чимось таемним i безсоромним. Їi чоловiк добував нафту далеко в горах i приiжджав лише раз на мiсяць, аби засвiдчити свое право власностi до нудьгуючоi свердловини. Як вправний нафтовик, робив це так шпарко, що зойки його дружини розлiталися по всенькiй вулицi. Тодi сусiди усмiхнено перезиркувалися й кивали головами.

Мене цi зойки неймовiрно дратували. Можливо, тому, що Ружанська менi подобалася, i менi самому хотiлося б припасти до ii щедрих форм. Але я чомусь нiколи не наважувався зачепити ii. Ото тiльки, що чемно вiтався, а одного разу навiть поцiлував ручку. Пальчики ii пахнули вербеною й мали витонченi рожевi нiгтики.

– О, сажотрус наш приiхав, – кивала менi панi Помазан, натякаючи на пана Ружанського. – Протре сажу й назад поiде. Не-е, такого життя нехай Бог менi милуе. Жиби жiнки стiльки часу не видiти. Але знаете, що я си думаю? А я си думаю, що вiн мусит там когось мати. Хлоп при грошах, то чо би не мав? Тотi жиди вмiют i заробити, i файно пожити.

– А вiн жид? – здивувався я.

– Ясно! Помiняв си фамiлiю. Був Рожанц, перейшов на католицьку вiру й маеш тобi: уже пан Ружанський.

– А його жiнка?

– Меля? Полька. Ходить на службу Божу, усi свята справно святкуе. Пуредна християнка. Але поласилася на грошi. Шо тут ся дивувати.

Одного разу пан Краух, сидячи в нашiй кнайпi, покликав мене до свого столика, налив чарку й запитав:

– Пане Попель, а чи вам нiчого не доводилося чути про так званих мiсцевих патрiотiв, якi зазiхають на спокiй рейху?

– На жаль, нi, – розвiв я руками.

– Чому ж на жаль?

– Бо тодi б я став вам у пригодi. А я ж знаю, що ви вмiете цiнувати вiдданих людей.

– Так, це правда, – вiн усмiхнувся i, примруживши очi, продовжив: – У вас тут рiзний люд збираеться i, якщо ви не закладатимете вуха ватою, то, мабуть, почуете щось цiкаве. А тодi не забудьте про мене. Ну й пам’ятайте про нашу спецiальну зацiкавленiсть у жидах. Якщо хтось ще перебувае поза гетто, то пора йому нарештi на землю обiтовану.

Я кивнув. З такими, як пан Краух, треба бути обережним. Час був непевний. Нiмцi перли на Схiд, але все повiльнiшими темпами, загрузали в болотах i снiгах, потяги везли iхнiх поранених назад, i обличчя iхнi були далеко не такi бадьорi, як на початках. Хтозна, чим усе це закiнчиться. Звiсно, якби я дуже хотiв, то мiг би розповiсти дещо пановi Крауху. Наприклад, про одного полоненого, який утiк з Янiвського концтабору й переховувався у Брюховичах у того господаря, що був моiм постiйним постачальником хмелю. А без хмелю, самi знаете, пива не звариш. Ще мiг розповiсти про еврея, який дiстав фальшивi документи, що вiн украiнець. Але вiн був лiкарем, жив на нашiй вулицi й я до нього не раз звертався. Якщо його досi нiхто не видав, то чого б я мав видавати? Нi, таку людину втрачати було б шкода. І я мовчав.

Але пан Краух був дуже хитрим чоловiком. Вiн свердлив очима наскрiзь, i кожен такий його погляд змушував мене тремтiти. Я боявся, що не втримаюся й бовкну: «Пане Краух, я маю для вас дуже важливу…» Нi-нi, я цього не скажу. Я буду мовчати.

Ночами сняться менi очi пана Крауха. Пекельнi очi.



Пiзно ввечерi я почув стукiт у дверi. Вiдчинив i побачив пана доктора з великою дерев’яною валiзою. Вiн причинив за собою дверi, тихим голосом промовив:

– Пане Попель! Я знаю вас, як порядну людину. Тому вирiшив звернутися до вас. Чи не мiг би я переховати у вас деякi речi?

– Та чому ж! Звiсно, могли б.

– На випадок, якщо… знаете… днями забрали пана Корецького, хоч вiн i мав документи в порядку… Якщо ми опинимося в гетто, я передам вам вiстку, бо, може, ми з цих речей щось будемо потребувати. То ви передасте нам. Добре?

– Звичайно. Обов’язково. Можете на мене покластися.

– Я так i думав.

Вiн поклав валiзу на пiдлогу й потиснув менi руку. Я запропонував йому випити, але вiн вiдмовився, був якийсь дуже знервований. За кiлька днiв серед ночi я прокинувся вiд гуркоту моторiв, свiтло фар шмагонуло по шибах. Я пiдскочив до вiкна, вiдгорнув фiранку й побачив авто, що стяло бiля будинку пана доктора. У його вiкнах яскраво свiтилося, нервово миготiли тiнi. За кiлька хвилин його разом з дружиною, дiтьми й старенькими батьками запакували на вантажiвку. Усi вони несли щось у руках – хто валiзу, хто торбу чи клунок. Цiкаво, чи й золото вiн прихопив iз собою. У нього ж мусило бути золото. Який нинi пан доктор без золота? І тут я згадав про ту валiзу, що вiн залишив. Мене залив холодний пiт – ото халепа! Що, як у мене ii знайдуть?

Я до ранку не мiг заснути, прокинувся весь зiпрiлий. Урештi таки провалився в якийсь тяжкий кам’яний сон, що Левко мене ледве добудився. І добре, що добудився, бо за хвилю ввалився пан Краух. У кнайпi вiдвiдувачiв ще не було, а Левко, побачивши комiсара, вiдразу чкурнув до льоху.

Пан Краух сiв до столика й попрохав гальбу пива. Я наточив i подав окрiм гальби ще й горiлку та оселедцi. Вiн кивнув, аби я сiв поруч, надпив пиво, облизав з вуст пiну, неквапно запалив цигарку i запитав:

– Чи ви чули, пане Попель, що сталося з доктором Ерлiхом?

І знову його очi пронизали мене, як виделка шпроту. Я вiдчув, як щось усерединi в мене провалюеться, опадае й розбиваеться на друзки. А вiн продовжив:

– З вашим сусiдом по вулицi. З тим, що вдавав iз себе Климковича.

– То ви хочете сказати, що вiн жид?

– Аякже! Дивно, що ви про це не знали.

– Але як ми могли знати, якщо вiн поселився тут недавно. Власне, у жовтнi тридцять дев’ятого. Тобто уже за Советiв. Тут усi його знали як Климковича.

Пан Краух узяв мене за комiр, притягнув до себе й промовив крiзь зуби:

– Не треба з тата робити вар’ята? Ясно? Вам прочитати лекцiю, за якими ознаками можна вiдрiзнити жида вiд будь-кого iншого? Вам розповiсти про його носяру й клапатi гострi вуха? Мiшки пiд очима? Товстi губи? Згорблену постать? А руду кучеряву панi докторову з горбатим носом бачили? Бачили, я вас питаю?

Вiн вiдпустив мого комiра й затягнувся димом, потiм видихнув його менi просто в писок. Я закашлявся. Вiн засмiявся. Я мовчав i тремтiв усiм тiлом. Пан Краух налив чарку, перехилив, закусив, навiть не дивлячись на мене, але я вiдчував, як вiн мене приковуе до себе, як тримае мiцно своiми мацаками, що я з мiсця не годен буду зрушити.

– Пане Попель, – продовжив вiн уже м’якшим тоном, – лише мое гарне ставлення до вас не дозволяе менi повести розмову з вами не тут, а там. Розумiете? Ви приховали вiд нас жида, цього свинського пса. Ви знаете, чим це пахне? Я можу завиграшки розстрiляти усiю вашу засрану вулицю. Разом з псами, котами i курми.

– Змилуйтеся? – заламав я руки. – Ви не можете в менi сумнiватися. Я… я вiрний слуга рейху. Все що завгодно. На все я здатен задля його процвiтання. Але зрозумiйте й ви нас. Доктор поселився тут уже пiд новим прiзвищем, до нього ходила вся вулиця, i сусiднi вулицi. І вiн лiкував часто за дякую. То, знаете, нiкому й на думку не спадало якось уважнiше придивитися до нього… до його вух, до носа… носяри…

Вiн пiдвiв голову й глянув на мене з презирливою усмiшкою. Вiн менi анi краплi не вiрив.

– І ще одна цiкава рiч, – похитав вiн головою. – Дуже цiкава. Можна навiть сказати, феноменальна рiч. Ми в нього в хатi не знайшли нiчого цiнного. Жодного тобi кульчика, ланцюжка, перстеника, золотого зуба чи бодай срiбноi ложки. Ви бачили коли-небудь доктора, у якого не було б анi грама золота?

– Н-не знаю. Я з докторами якось не часто спiлкувався.

– А я часто. І скажу вам, що це менi не вкладаеться в голову. І знаете, що я думаю? Я думаю про те, що вiн мусив комусь те золото дати на переховування. Логiчно?

Я кивнув i вiдчув, як ще дужче калатае мое серце, а чоло пiтнiе.

– Жарко, – сказав я, – наллю пива.

Коли я повернувся з двома гальбами, комiсар промовив:

– Спробуйте довiдатися, чи не переховуе хтось на вашiй вулицi його речей.

– Чого б вiн давав iх чужим людям? У нього, може, родина е.

– Нема. Тут нема. Вiн приiхав iз Кракова.

І вiн знову подивися на мене, примруживши очi. Мене пойняв такий страх, що я не знайшов iншого виходу, як розповiсти йому про пана Ружанського. Я скiльки мав сил з цим боровся, я стримував себе й зцiплював зуби, але iх розiмкнув страх. Я мусив за всяку цiну повернути до себе довiру пана Крауха, вiн ще не раз менi стане в пригодi. А що менi Ружанський, якого я бачив лише раз на мiсяць? Нехай собi iде здоровий до Палестини.

Краух уважно слухав. З його вигляду неможливо було здогадатися, наскiльки вiн задоволений цiею новиною.

– А чому ж ви досi менi про це не повiдомили? – запитав вiн.

Я почав брехати, як заведений, вигадавши незнайомця, який учора завiтав до кнайпи й цiкавився паном Рожанцем, з яким колись працював у Дрогобичi. І був дуже здивований, що той тепер став Ружанським. А бiльше, мовляв, я того чоловiка не бачив. А ото згадав, що завтра буде якраз субота i Ружанський знову приiде.

– Тiльки ж його дружина полька, то ви ii тее… – белькотiв я.

Краух прискалив око:

– А чого то ти за його дружину переживаеш? Вiддалася за жида, то й пiде з жидами на… – тут вiн затнувся й поправився: – До Палестини.

– Пане Краух, я вам признаюся, – я вдав неабияк засоромленого. – Я й панi Ружанська… коли ii чоловiка нема вдома…

– А-а, – розреготався вiн, – то от ти собi яку теплу шпарку знайшов! А тепер убиваеш двох зайцiв одним махом! Тепер то ви собi пожируете, не?

Я закивав, дивлячись на нього благальним поглядом, i залопотiв.

– Менi ж, самi бачите, потрiбна господиня. А ми завше будемо вам радi.

– Ну-у за таку послугу ти менi ще будеш ого-го скiльки винен.

Коли вiн пiшов, я знову вiдчув, як тремчу.



Увечерi я витяг з-пiд лiжка валiзу пана доктора, вiдiмкнув i побачив те, чого й сподiвався: срiбнi ложки, виделки, два великi срiбнi канделябри, кiлька хутряних комiрiв. Ще була дерев’яна скринька, повна золота: монети, намиста, перстенi, кульчики. Я завмер i дивився на це щастя, яке менi несподiвано впало на голову, й думав, як iз ним розпорядитися, бо пан доктор уже нiколи не покине гетто, а вимагати вiд мене повернути свое добро теж не стане, бо лише гiрше собi зробить. Хiба що… хiба що, iдучи на дно, захоче й мене за собою потягнути, аби вiдiмстити, i скаже iм, що передав менi своi скарби. Ого! Тодi вже мене чекае повний гаплик. Але можна й вiд цього убезпечитися, якщо занести валiзу Крауховi, перед тим дещо з неi поцупивши, бо так по-правдi, то на дiдька менi здалися канделябри й срiбне начиння разом з тими хутерками? Але тодi й частину золота треба буде вiддати, бо, як справедливо зазначив пан комiсар, неможливо, аби пан доктор не мав якихось золотих брязкалець.

Усе, що я вiдiбрав для себе, я заховав на стриху за сволоком. Однiеi темноi ночi, прихопивши валiзу й лопату, я проник на безлюдне обiйстя пана доктора i в глухому закутку саду викопав яму, куди опустив валiзу й присипав ii. Кожну лопату землi я старанно притоптував, вiдтак замаскував дерном, накидав зверху гiлляччя й повернувся домiв. А наступного дня я вже був з вiзитою в пана Крауха й розповiв, що його думка, висловлена з приводу вiдсутностi золота в хатi пана доктора, весь час мене мучила, але я собi пригадав, що якось бачив доктора з лопатою в саду. Це було доволi дивно, бо вони завше наймали когось, хто iм плекав сад, i нiколи нiкого з них я не бачив з лопатою чи садовими ножицями. І ось менi спало на думку, що певно доктор мусив своi скарби закопати. Комiсар подивився на мене вiдверто захопленими очима.

– Я завжди у вас вiрив, пане Попель. Але ми це вже проробили, ми обстежили увесь сад.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23178098&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Трагач – вантажник.




2


Тарапати – клопоти.




3


Цюпа – тюрма.




4


Кумпель – приятель.




5


Фацет – тут: тип.




6


Пуриць – велика шишка.




7


Двiрець – вокзал.




8


Пивниця – тут: погрiб.




9


Заiванити – украсти.




10


Справа колiйова – важлива справа.




11


Бiгос-кумпоти зi сливками робити – крутити комусь голову.




12


Заливати голоднi кавалки – дурити.




13


Гуляй си купати на Жилiзну воду – звичне батярське посилання спiвбесiдника кудись подалi. Залiзна вода – популярний басейн в однойменному парку.




14


Цьмага – горiлка.




15


Паньствовий – державний.




16


Каляпiтра – голова.




17


Патичкуватися – соромитися, зволiкати.




18


Папiльотки – бiгудi.




19


Флячки – рубцi.




20


Джур – страва з квашеного житнього борошна i м’ясива.




21


Шляфрок – пеньюар, халат.