Хронiки Нарнii. Повна iсторiя чарiвного свiту
Клайв Стейплз Льюiс


Найулюбленiша книжка кiлькох поколiнь читачiв, у якiй письменник та фiлософ Клайв Стейплз Льюiс гармонiйно поеднав героiв давнiх англiйських казок, античних мiфiв i легенд, християнськi iдеi добра, прощення та милосердя iз захопливою, барвистою, чарiвною фантазiею про величезний свiт. Одного дня двое братiв i двi сестри Певенсi потраплять у Нарнiю – чарiвну краiну одвiчноi зими, населену фавнами i наядами, гномами i единорогами, добрими велетнями, драконами i звiрятками, що вмiють розмовляти… Тодi здiйсниться давне пророцтво про чотирьох людських дiтей, якi сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Рiздво, повернеться лев Аслан, буде переможена Бiла Чаклунка – а чарiвнi пригоди триватимуть…





Клайв Стейплз Льюiс

Хронiки Нарнii

Повна iсторiя чарiвного свiту











Лев, Бiла Вiдьма та шафа


Люсi Барфiльд




Люба моя Люсi,



цю iсторiю я написав для тебе, але ось яка халепа – коли я починав ii, то й не замислювався над тим, що дiвчата дорослiшають значно швидше, нiж складаються книжки. І ось ти вже занадто доросла для казок, а доки книжку друкуватимуть та переплiтатимуть – подорослiшаеш iще. Але прийде час, коли ти вже станеш настiльки доросла, що знову зацiкавишся казками. І тодi ти дiстанеш цю книжку з найвищоi полицi, змахнеш з неi порох i нарештi розкажеш менi, чи сподобалась тобi вона. На схилi вiку я вже й недочуватиму, й недобачатиму, та й клепок вже, мабуть, не вистачатиме, але й тодi я залишусь твоiм нiжно люблячим хрещеним батьком.

    К. С. Льюiс




Роздiл 1

Люсi зазирае в шафу


Були собi якось четверо дiтлахiв на iм’я Пiтер, Сьюзан, Едмунд та Люсi. Ця iсторiя про те, що трапилося з ними, коли батьки вiдiслали iх подалi вiд Лондона пiд час вiйни через бомбардування. А вiдiслали iх до старенького професора, який мешкав у глушинi, звiдки до найближчоi залiзничноi станцii було миль десять, та й до поштамту не менш як двi. Дружини вiн не мав, а мешкав у великому сiльському будинку разом iз домогосподаркою мiсiс Макрiдi та трьома покоiвками (звалися вони, мiж iншим, Айвi, Маргарет та Беттi, але власне для нашоi iсторii це не мае великого значення, бо вони тут майже не з’являються). А ось Професор був вельми старенький, мав пасма скуйовдженого сивого волосся, що росло скрiзь по всьому обличчю так само, як i на головi; тож дiтлахам вiн одразу сподобався, хоча, треба визнати, у перший вечiр коли вiн тiльки вийшов на подвiр’я, щоб iх привiтати, то мав настiльки чудернацький вигляд, що Люсi, наймолодша з усiх, навiть трiшечки злякалась, тодi як на Едмунда (другого за вiком серед наймолодших) напав дурносмiх, тож йому довелося вдавати, нiбито у нього свербить у носi, щоб приховати свою знiяковiлiсть.

У той самий вечiр, щойно всi побажали Професору добранiч та пiднялися на другий поверх, хлопчаки одразу ж прибiгли в кiмнату до дiвчаток, щоб разом обмiзкувати стан речей.

– Нарештi ми самi собою, i в тому сумнiвiв немае, – сповiстив Пiтер. – Це менi до вподоби. Із цим дiдуганом можна бешкетувати як завгодно.

– А як на мене, вiн здаеться напрочуд милим, – обiзвалась Сьюзан.

– Та годi вже! – не витримав Едмунд, який за цiлий день добряче втомився, але всiм своiм виглядом пружився вдавати, що то не так, i вiд тих зусиль перебував не в найкращому гуморi. – Досить гомонiти, наче…

– Наче хто? – прискiпалася Сьюзан. – А чи не час декому йти «люлi-люлi»?

– Терпiти не можу, коли дехто вдае iз себе матусю, – вiдрiзав Едмунд. – І не тобi вирiшувати, коли менi йти до лiжка. Отож сама i йди.

– Може, краще всi пiдемо? – мовила Люсi. – Бо якщо нас почують, здiйметься великий гвалт.

– Облиш, – заспокоiв ii Пiтер. – Нiчого не станеться. Я тобi кажу, що в таких домiвках, як ця, до тебе нiкому немае дiла. Та й не почуе нiхто – звiдси до iдальнi хвилин десять ходи, якщо враховувати всi сходинки та переходи.

– Ой, а це що за галас? – пiдхопилась Люсi. Їй ще нiколи не доводилось гостювати в таких великих будинках, i навiть вiд самоi думки про всi тi численнi переходи та дверi, що прочинялися в порожнi кiмнати, iй ставало якось моторошно.

– Це лише птах, – кинув Едмунд.

– Точнiше, сова, – кивнув Пiтер. – Тут мiсця для птахiв, либонь, чудовi. Зранку ми все обстежимо як слiд. А тепер i справдi час лягати в лiжко. Здаеться, у таких мiсцях на тебе може чатувати все що завгодно. Ви бачили тi гори, якi ми проiжджали? А тi лiси? У хащах мають ховатися орли, там мають ховатися оленi, там мають ховатися яструби!

– Борсуки, – пiдхопила Люсi.

– Змii, – здригнувся Едмунд.

– Лиси, – примружилась Сьюзан.

Проте, коли настав ранок, надворi йшов затяжний дощ, та такий рясний, що, як не вдивляйся у вiконце, побачити анi гори, анi лiси було аж нiяк не можливо, навiть струмок у садку – i той губився у сiрiй мряцi.

– Авжеж, тiльки-но зберешся на прогулянку, як одразу дощить, – зауважив Едмунд пiсля снiданку з Професором, коли дiтлахи пiднялися до кiмнати, що ii було вiдведено iм за дитячу; то була довга кiмната з низькою стелею та двома рядами вiкон: двое вiкон дивилися в один бiк, а двое – в iнший.

– Було б чого бурчати, Еде, – одразу урвала його Сьюзан, – ставлю десять до одного, що вже за годину негода вщухне. А до того в нас i так знайдеться, чим себе зайняти. Я тут помiтила радiо, книжки всiлякi…

– Нi, ось це не для мене, – вiдмахнувся Пiтер. – Я збираюся на розвiдку – обстежити дiм.

Усi з ним погодились, i саме з цiеi митi й почалися пригоди. Дiм виявився з таких, яким, здавалось, немае анi кiнця, анi краю, i до того ж вiн був багатим на всiлякi несподiванi закутки. Декiлька перших дверцят прочинялись, як воно й очiкувалось, до порожнiх кiмнат, що при потребi слугували спальнями для гостей, але вже наступна знайшла, чим здивувати: то була довга галерея з картинами й такою дивною рiччю, як лицарськi обладунки. Потiм настала черга кiмнати з зеленими драперiями на стiнах та арфою в куточку, а через три сходинки вниз та п’ять сходинок угору знайшлася така собi зала з дверима, що вiдчинялися на балкон, а далi переходила одна в одну довга вервечка кiмнат, ущент заставлених книжками; бiльшiсть з них були старовинними, а деякi були бiльшi за Бiблiю на пюпiтрi в церквi. Невдовзi всi потрапили до ще однiеi кiмнати, яку можна було б вважати порожньою, якби не величезна платтяна шафа в кутку, з таких собi старомодних платтяних шаф, де зсередини на дверцятах причеплено дзеркало. Нiчого iншого в кiмнати не було, хiба що велика дохла синя муха на пiдвiконнi.








– Нiчого особливого, – знизав плечима Пiтер, i всi гуртом висипали з кiмнати – всi, окрiм Люсi. Та залишилася позаду, бо, на ii думку, всi дверi були вартi того, аби спробувати, чи вони вiдчиняються, чи нi. Хоча цього разу вона була майже впевнена: що-що – а саме цi дверi були на замку. Та, на ii подив, вони вiдчинились без жодних зусиль, i iй пiд ноги викотились двi нафталiновi кульки проти молi. Зазирнувши всередину, вона помiтила ряд довгих зимових пальт, за якими виднiлися хутрянi шуби. До хутра Люсi була небайдужа: iй подобалось i вдихати неповторний хутряний запах, i голубити м’яке хутро долонями. Тому, не роздумуючи, вона забралася в шафу, щоб зануритись обличчям у хутро. А от дверi вона залишила вiдчиненими, бо добре розумiла, що зачинятися в шафi – безглуздя. За крок чи два виявилось, що за першим рядом шуб сховався ще один. Тут було вже досить-таки темно, i тому вона простягла руки вперед, аби зненацька не вдаритися головою об задню стiнку шафи. Так вона ступила ще один крок, а потiм iще два чи три, з кожним наступним кроком очiкуючи, що от-от кiнчиками пальцiв торкнеться дерев’яноi стiнки. Та цього не сталося.

– Це мае бути неабияка шафа! – вирiшила Люсi, пiрнаючи все далi в глибину та посуваючи рученятами м?якi брижi хутра, щоб звiльнити для себе мiсце. Тут вона помiтила, наче пiд ногами в неi щось поскрипуе. – Чи то знов нафталiновi кульки, чи що? – здивована, Люсi зупинилася та схилилася додолу, щоб торкнутися того не знати чого. Але замiсть твердого гладкого дерева, що мало бути пiдлогою шафи, вона вiдчула пiд рукою щось м’яке, крихке та дуже холодне. – Усе це дуже дивно, – мовила вона i ступила ще зо два кроки вперед.

Наступноi митi виявилося, що ii обличчя та рук торкалося вже не м’яке хутро, а щось тверде, жорстке та колюче.

– Ти ба, мене наче справжнi дерева торкаються! – вигукнула Люсi. І побачила свiтло, що мерехтiло десь попереду; не за декiлька дюймiв, де мала бути задня стiнка шафи, а далеко-далеко вглибинi. Щось холодне та нiжне падало на неi згори. За мить вона збагнула, що стоiть посеред нiчного лiсу; пiд ногами в неi виднiвся в темрявi бiлий снiг, а з неба сипалися грайливi снiжинки.

Хоч Люсi й була дещо налякана, ii допитливiсть i запал взяли свое. Вона озирнулася через плече – десь у глибинi, помiж темних стовбурiв дерев, досi виднiвся дверний отвiр шафи. Придивившись, можна було навiть розгледiти порожню кiмнату, з якоi вона зайшла. (Звичайно, дверi шафи Люсi залишила вiдчиненими, бо немае у свiтi нiчого безглуздiшого, нiж замкнути себе в шафi.) Кiмната була осяяна денним свiтлом. «Щоб не трапилось, а повернутись я завжди встигну», – вирiшила Люсi та рушила по снiгу вперед – скрип-скрип – помiж дерев до того, iншого свiтла.








Хвилин за десять вона дiйшла до нього i побачила, що те свiтло лилося з лiхтаря на стовпi. Доки вона стояла i дивилась на лiхтар, дивуючись, звiдкiля вiн узявся посеред лiсу, та роздумуючи, що ж робити далi, iй почулося — туп-туп, – нiби хтось крокуе до неi. Невдовзi з темряви лiсу в коло свiтла, що його вiдкидав лiхтар, i справдi вийшло вельми дивне створiння.

Воно було лише трохи вище за Люсi й тримало в руках парасольку, облiплену бiлим снiгом. З голови до поясу це була наче звичайна людина, а от ноги були немов козлячi, вкритi чорною блискучою шерстю, та закiнчувалися двома козлячими ратицями. Крiм того, воно мало хвiст, але його Люсi спершу навiть не помiтила, бо той був обережно пiдхоплений пiд руку з парасолькою, аби не тягнувся по снiгу. Навколо шиi створiння намотало червоний вовняний шарф; шкiра його теж мала дещо червонуватий вiдтiнок. Риси обличчя воно мало незвичайнi, але приемнi; а ще коротку гостру борiдку та кучеряве волосся, з якого по обидва боки вiд лоба стирчали коротенькi рiжки. Як уже було сказано, в однiй руцi воно тримало парасольку, а в другiй – декiлька коричневих пакункiв. Цi пакунки та снiг навколо створювали враження, нiби воно щойно з магазину, де робило закупи до Рiздва. Це був фавн. І коли вiн побачив Люсi, то вiд подиву навiть упустив своi пакунки.

– Боже ти мiй! – тiльки що й вигукнув вiн.




Роздiл 2

Про те, що дiзналася Люсi


– Доброго вечора, – чемно привiталася з ним Люсi.

Та фавн так завзято збирав своi пакунки, що спершу навiть нiчого iй не вiдповiв. Лише впоравшись, вiн злегка вклонився.

– Доброго, доброго! Пробачте мою цiкавiсть, та ви часом не донька Єви?

– Мене звати Люсi, – вiдповiла Люсi, не зовсiм розумiючи, що вiн мае на увазi.

– Але ж ви, пробачте за цiкавiсть, дiвчинка? – вiв далi фавн.

– Звичайно, я дiвчинка, – погодилась Люсi.

– І ви, звичайно, людина?

– Звичайно, я людина, – пiдтвердила Люсi, досi трохи збита з пантелику.

– Просто хотiв упевнитися, – промовив фавн. – Який я нетямущий! Але ж я нiколи до цього не бачив сина Адама чи доньку Єви. Дуже радий. Інакше кажучи… – Тут вiн запнувся, нiби збирався сказати щось iнше, аж раптом отямився. – Дуже радий, дуже. Дозвольте вiдрекомендувати себе – мене звати Тумнус.

– Дуже приемно познайомитись, пане Тумнусе, – ввiчливо вiдповiла Люсi.

– А дозвольте менi поцiкавитись, о, Люсi, донько Єви, – одразу ж запитав Тумнус, – яким чином ви потрапили до Нарнii?

– До Нарнii? – здивувалася Люсi. – А що це – Нарнiя?

– Нарнiя, як ви маете змогу бачити на власнi очi, – це та сама краiна, де ми нинi е; краiна, що простягаеться вiд цього лiхтарного стовпа до величного замку Кейр-Паравель на Схiдному морi. А ви, мабуть, прибули до нас з непролазних хащiв Дикого Заходу?

– Та нi, – знiяковiла Люсi. – А з цього, з гардероба, що у вiтальнi…

– Еге ж… – протягнув Тумнус, помiтно зажурившись. – От якби я був бiльш старанним учнем, вивчаючи географiю за часiв, коли я був ще маленьким фавником, то я б, напевно, краще знався на всiх цих дивовижних краiнах. А тепер уже запiзно.

– Але ж то нiякi не краiни, – Люсi вже ледве втримувалась, аби не пирснути зо смiху. – Це, як би пояснити, – словом, там нинi лiто.

– Тим часом, тут у нас у Нарнii зима, – зiтхнув Тумнус. – Споконвiчна зима. Зима така довга, що, якщо ми хоч трохи затримаемось надворi зi своiми балачками, ми неминуче застудимось. А тому, донько Єви з далекоi краiни з такою привiтною назвою Вiтальня, де у сонячному мiстi з такою грiзною назвою Гардероб завжди пануе лiто, чому б вам не пiти зi мною i не продовжити цю розмову за чаем у мене вдома?

– Вельми дякую, пане Тумнусе, – промовила Люсi. – Та, гадаю, менi вже час додому.

– Тут недалеко, ось тiльки за рiг завернути, – запевнив ii фавн. – Там палае вогонь, можна зробити грiнки з сардинками i поласувати пирогом.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – спробувала вiдмовитись Люсi, – та менi не слiд затримуватись надовго.

– Якщо ви, донько Єви, вiзьмете мене пiд руку, – немов не почув ii Тумнус, – я зможу подiлитися з вами парасолькою. Ось, саме так. А тепер ходiмо.

І ось уже Люсi йшла лiсом хтозна-куди пiд ручку з дивним створiнням, немов вони знали одне одного все свое життя.








Йти i справдi виявилося недалеко. Невдовзi вони опинились у мiсцi, де земля була кам’янистою та вибоiстою; повсюди стирчали скелi, що несподiвано переходили у пологi пагорби та вимоiни. Зiйшовши з чергового пагорба, Тумнус рвучко звернув убiк, немовби збирався пройти крiзь скелю, але в останню мить Люсi вгледiла вхiд у печеру. Всерединi вона навiть примружилась вiд яскравого полум’я. А Тумнус перш за все маленькими обценьками вихопив з вогню жарину та запалив лампадку.

– Ось тепер ми не забаримося, – промуркотiв вiн та хутко поставив грiтися чайник.

Люсi ще не доводилося бувати в такому затишному мiсцi. Печера, куди ii привiв фавн, була невеликою; стiни ii викладенi з рудуватого камiння, i, що найголовнiше, вона суха та охайна. На пiдлозi лежав килимок, стояли два маленьких стiльцi («Один для мене, а iнший – для друга», – пояснив Тумнус), невеличкий стiл та шафа. Над камiном висiв портрет старого фавна з сiрою кудлатою бородою. В одному з кутiв Люсi помiтила дверi, що, певно, вели до хазяйськоi спальнi, а на стiнi висiла поличка, заставлена книжками. Доки фавн збирав на стiл, Люсi розглядала книжки, що назвалися не iнакше як: «Життя та послання Силена», «Нiмфи, iх побут та звичаi», «Люди, ченцi та лiсники – дослiдження вiдомих мiфiв та легенд» або «Людина: вигадка чи реальнiсть?».

– Прошу до столу, донько Єви! – невдовзi вигукнув фавн.








Чай насправдi виявився чудовим. Не гiршими були i ледь зваренi рябi яйця – кожному по одному, i тости з сардинками, а пiсля них – ще тости, але з маслечком, потiм тости з медом, а наостанок – глазурований пирiг. І коли вже Люсi втомилася iсти, фавн заговорив. Вiн знав безлiч казкових оповiдок про життя лiсу. Вiн розповiдав про танцi опiвночi, коли дрiади, якi живуть на деревах, та нiмфи, таемничi жительки колодязiв та струмкiв, виходять потанцювати з фавнами; про вiдчайдушне полювання на бiлого, як снiг, чарiвного оленя, що мiг виконати будь-яке твое бажання; про вечiрки та про те, як iнколи, у пошуках скарбiв, у глибоких шахтах та кавернах натикалися на червоних гномiв; а потiм вiн розповiдав про лiто, одне з тих казкових лiтечок, коли лiси стояли зеленими, старий Силен на своему гладкому iшаку iнодi заглядав у гостi, а час вiд часу навiть показувався й сам Бахус; у струмках замiсть води текло вино, а веселощам у лiсi не було кiнця-краю.

– А тепер до нас прийшла нескiнченна зима, – сумно додав вiн.








…Аби хоч якось розвiяти сум, вiн заходився грати на дивнiй, схожiй на соломинку, маленькiй флейтi, яку витяг iз шафи. Мелодiя, що вiн грав, була i тужливою, i радiсною водночас, вона манила до танцю i разом з тим присипляла.

Минуло чимало часу, доки Люсi прийшла до тями та зважилася перервати музику:

– Ах, пане Тумнусе, менi шкода зупиняти вас – так уже зворушливо ви граете, та менi й справдi час вертатися додому. Адже я зазирнула сюди лише на декiлька хвилин.

– Тепер на те не найлiпший час, – вiдкладаючи вбiк флейту, скрушно промовив фавн.

– «Не найлiпший час»? – хутко пiдвiвшись на ноги, перепитала злякана Люсi. – Що ви маете на увазi? Менi негайно потрiбно вертатися. Мене, мабуть, уже шукають. – Вона пiдвела очi на фавна та запнулася. – Пане Тумнусе, що з вами?! – У його карих очах бринiли сльози, що за мить рясним потоком струменiли по щоках та стiкали з кiнчика носа. За хвилину невтiшний фавн затулив обличчя руками та заридав ще дужче.








– Пане Тумнусе! Пане Тумнусе! – бiдкалася бiля нього Люсi. – Не треба плакати! Заспокойтеся! Що трапилось? Вам недобре? Любий пане Тумнусе, скажiть менi, що з вами сталося?

Та фавн ридав так, наче в нього розривалося серце. І навiть коли Люсi пригорнула його i позичила йому свiй носовичок, вiн гiрко ридав – тiльки взяв носовичок i старанно витирав ним обличчя, витискаючи щоразу, коли той промокав наскрiзь, – i невдовзi Люсi стояла посеред вологоi плями.

– Пане Тумнусе! – заволала йому в самiсiньке вухо Люсi. – Годi! Годi вже схлипувати! Як вам не соромно поводитися, наче маленьке дитя! Ви вже дорослий фавн! З чого б вам так ридати?

– А-а-а… – ще дужче заридав фавн. – Я плачу, бо я поганий, поганий фавн!

– Зовсiм ви не поганий, – заперечила Люсi, – а навпаки, дуже не поганий фавн! Найкращий з усiх знайомих менi фавнiв.

– А-а-а… Ви б нiколи так не казали, якби тiльки знали… – схлипуючи, ледь змiг промовити Тумнус. – Нi, я поганий, дуже поганий. Нiколи ще свiт не бачив створiння, жалюгiднiшого за мене.

– Що ж таке ви накоiли? – поцiкавилась Люсi.

– Мiй нещасний старий батько – то його портрет висить над камiном – нiколи б так не вчинив.

– Як «так»?

– Так, як вчинив я, – вiдповiв Тумнус. – Вiн би нiколи не пiшов у служiння до Бiлоi Вiдьми! Ось до чого дiйшов його син…

– Бiла Вiдьма? Хто це така?

– Хто це така?! Та вся Нарнiя в неi пiд п’ятою! Це вона зробила так, щоб у Нарнii панувала одвiчна зима. Одвiчна зима, i нiколи – тiльки уявiть собi! – нiколи не настае Рiздво!

– Як це жахливо! – не стрималась Люсi. – То якi вашi обов’язки у неi на службi?

– Оце i е найбiльш прикрим з усього, – простогнав Тумнус. – Я викрадач дiтей, дiтокрад – ось хто я. Придивiться до мене, донько Єви! Чи зможете ви повiрити в те, що я – такий собi фавн, який, тим не менш, спроможний зустрiти бiдолашне безневинне дитя в темному лiсi, дитя, яке нiкому не заподiяло нiякого лиха, заприязнитися з ним, запросити додому до своеi печерки – i все лише для того, щоб приспати пильнiсть, а потiм зрадливо вiддати до рук Бiлоi Чаклунки?

– Нi, – здивувалася Люсi. – Ви аж нiяк не схожi на фавна, який здатен на те, що ви кажете.

– Проте, – знизав плечима фавн, – я саме той фавн.

– Що ж, – повiльно протягнула Люсi (вона не бажала анi поступатися правдою, анi образити фавна), – що ж, це був поганий вчинок. Та якщо вам шкода того, що ви накоiли, я впевнена, ви так бiльше не чинитимете.

– Шановна донько Єви, чи ви справдi ще не зрозумiли? – вигукнув фавн. – Мова йде не про те, що я зробив, а про те, що я збираюсь зробити.

– Тобто? – зблiдла Люсi.

– Ви – те саме дитя, – заходився пояснювати Тумнус. – За наказом Бiлоi Чаклунки, зустрiвши сина Адама чи доньку Єви, я маю негайно привести iх до палацу. Ви – перша, кого я зустрiв, i хоч я й удав з себе гостинного господаря – запросив вас на чай, насправдi ж я лише чекав слушноi нагоди, коли ви задрiмаете, щоб доповiсти про вас Чаклунцi.

– Але ж ви цього не зробите, пане Тумнусе, – тривожно запитала Люсi. – Правда, не зробите? Ви не повиннi, зовсiм не повиннi цього робити!

– Але якщо я не послухаюся Чаклунку, – похнюпився Тумнус, – вона обов’язково про те дiзнаеться. Менi вкоротять хвоста, спилять рiжки, вищипають бороду волосинка за волосинкою; вона змахне рукою – i моi чудовi роздвоенi ратицi перетворяться на жахливi твердi копита, як у нещасних коней. А якщо вона буде зовсiм не в гуморi, то перетворить мене на кам’яну статую фавна, i я стоятиму в ii жахливому палацi доти, доки на чотири трони Кейр-Паравелю не зiйдуть тi, кому вони належать за правом. А чекати на це ще довго-довго, якщо взагалi коли-небудь я такого дочекаюся.

– Менi дуже шкода, пане Тумнусе… – промовила Люсi. – Але, благаю, вiдпустiть мене додому.

– Мабуть, таки доведеться, – хилитнув головою фавн. – Так. Доведеться! Я вже i сам це розумiю. Я i не знав, якi вони, тi люди, доки не зустрiв вас. Але тепер, як я познайомився з вами, вже не можу вiддати вас у руки Чаклунки. Нам треба негайно рушати. Я проводжу вас до лiхтарного стовпа. Сподiваюсь, звiдти ви знайдете шлях до рiдного Гардероба у Вiтальнi?

– Знайду, – впевнено вiдповiла Люсi.

– Тож ходiмо, але тихо, як мишi, – попередив Тумнус. – У лiсi повно ii шпигунiв. Навiть деякi дерева перейшли на ii бiк.

Полишивши все, як було, на столi, вони пiдвелися, Тумнус ще раз розгорнув парасольку, Люсi взяла його пiд ручку, i вдвох вони попрямували до лiсу. Надворi й досi снiжило. Зворотний шлях був зовсiм не схожий на прогулянку до печери фавна – вони йшли мовчки, дуже швидко, тримаючись осторонь вiд свiтла. Люсi зiтхнула з полегшенням, коли вони нарештi дiсталися до лiхтарного стовпа.








– Чи знаете ви, куди йти далi, донько Єви? – запитав Тумнус.

Пильно придивившись, Люсi помiтила в гущинi лiсу клаптик буцiмто денного свiтла.

– Так, – вiдповiла вона. – Я бачу дверi в шафу.

– Тодi годi зволiкати, – поквапив ii фавн. – І… можливо… коли-небудь ви пробачите менi?

– Звичайно я вам пробачаю, – запевнила Люсi, щиро потиснувши йому руку. – Сподiваюсь, через мене ви не потрапите в халепу.

– Прощавайте, донько Єви! – мовив наостанок фавн. – Я залишу собi носовичок? На згадку.

– Звичайно! – вигукнула Люсi та, не зводячи очей з плями свiтла попереду, щодуху помчала до неi. Нарештi замiсть грубих гiлок у себе на обличчi вона вiдчула м’яке хутро, а замiсть снiгу пiд ногами заскрипiли дерев’янi дошки. І ось вона вже вистрибнула з шафи в ту саму маленьку кiмнатку, з якоi i почалися ii великi пригоди. Хапаючи ротом повiтря, вона щiльно зачинила за собою дверцята шафи та озирнулася. За вiкном i досi йшов дощ, а з переходу до неi долинали знайомi голоси.

– Я тут, – вигукнула вона. – Я тут! Я повернулася, зi мною все гаразд!




Роздiл 3

Едмунд i шафа


Люсi стрiмголов вибiгла з порожньоi кiмнати i в коридорi одразу ж зiткнулася з iншими дiтлахами.

– Усе гаразд! – повторювала вона раз у раз. – Я повернулася, я вдома!

– Про що ти там базiкаеш, Люсi? – знизала плечима Сьюзан.

– Як?! – здивувалася Люсi. – Ви що – мене навiть не шукали?

– То, виходить, ти ховалася? – усмiхнувся Пiтер.

– Бiдна-бiдна Лу! Вона десь ховалася, а нiхто цього й не помiтив!

– Якщо тобi так закортiло, аби тебе почали шукати, ховатися треба набагато довше!

– Але ж мене не було не якихось п’ять хвилин, а довгi-довгi години! – дивувалася Люсi.

Усi iншi лише витрiщилися одне на одного.

– Ото дае! – Едмунд покрутив пальцем бiля скронi. – Пришелепкувата, та й годi.

– Ти про що, Лу? – спитав Пiтер.

– Як це «про що»? – Люсi навiть образилась. – Одразу пiсля снiданку я забралася до платтяноi шафи i мене не було декiлька годин! Там я куштувала чай, i зi мною трапилося таке-е-е…

– Що за дурницi? – знов знизала плечима Сьюзан. – Ми вийшли з кiмнати якусь хвилинку тому, а ти – майже одразу за нами.

– Люсi каже не дурницi, – заступився за молодшу сестру Пiтер, – вона вигадуе, аби всiх потiшити, чи не так, Лу?

– А от i нi! Нiчого я не вигадую! – затялася Люсi. – То не проста шафа, а чарiвна! А в шафi – i лiс, i снiг, а в лiсi – фавни, i Чаклунка, i навiть цiла краiна! А зветься вона Нарнiя! Ходiмо, покажу вам!

Уже не знаючи, що й думати, услiд за збудженою Люсi всi повернулися до кiмнати. Дiвчинка вибiгла вперед та розчахнула дверi шафи.

– Ось! Самi подивiться!

– Ото дурненька! – похитала головою Сьюзан, зазирнувши в шафу та посунувши вбiк хутрянi пальта. – Звичайна собi шафа. Дивись-но – ось ii задня стiнка.

Усi по черзi разом iз Люсi зазирнули всередину, розсуваючи руками збiрки хутра, щоб упевнитись, що то звичайнiсiнька собi шафа. У нiй не було анi лiсу, анi снiгу, тiльки дерев’янi стiни та гачки для одягу. Аби остаточно упевнитись, Пiтер навiть забрався всередину та обмацав шафу руками.

– Що ж, непоганий розiграш, Лу, – цокнув язиком вiн, вилiзаючи з шафи. – А ми вже були прийняли все на вiру. Майже прийняли.

– Але це правда! – спалахнула Люсi. – Чистiсiнька правда! Лише мить тому тут усе було iнакше. Чесно-чесно. Повiрте менi!

– Люсi, годi! – зупинив ii Пiтер. – Припини. Ти вигадала добрий жарт, ми його оцiнили. І на тому крапка.

Вiд сорому Люсi почервонiла як рак i хотiла щось заперечити, але, й гадки не маючи, як саме, натомiсть гiрко розридалася.

Упродовж наступних декiлькох днiв Люсi була невтiшна. Вона могла б замиритися з друзями, якби лише визнала, що то i справдi була ii вигадка. Але як надзвичайно чесна дiвчинка, впевнена у своiй правотi, вона нiяк не могла змусити себе кривити душею. Люсi страшенно засмучувало те, що iншi вважали ii розповiдь брехнею, i, правду кажучи, ще й не дуже вдалою брехнею. До того ж, якщо двое старшеньких пожартували та забули, Едмунд, який iнодi бував досить уiдливим, нещадно з неi кепкував. Вiн нiяк не бажав вгамуватися та весь час глузував, допитуючись, чи вона, часом, не знайшла браму до iнших свiтiв у буфетi чи, може, у коморi, яких у будинку було чимало. А надворi, як на лихо, стояла чудова погода, i весь цей час вони проводили на свiжому повiтрi: купалися, рибалили, лазили по деревах або валялися у вересi. Одна лише Люсi не радiла з отих усiх забавок. Так тривало доти, доки знов не прийшла негода.

У той день з самого ранку дощило, i, коли навiть опiвднi не розвиднилося, дiти вирiшили, що нема чого робити, хiба що пограти в хованки просто в домi. Сьюзан випало шукати, тож, щойно брати кинулися врозтiч по будинку, видивляючись, де б iм сховатися, Люсi попрямувала до кiмнати з шафою. Вона i не збиралася там ховатися, бо знала, що це лише змусить iнших усе пригадати iй та знову кепкувати з неi. Дiвчинцi лише кортiло ще разочок зазирнути всередину, бо iй уже здавалося, що казкова Нарнiя, як i зустрiч з фавном, iй наснилася. «У такому величезному домi мае бути вдосталь потаемних закуточкiв, – вирiшила Люсi. – Тож я встигну один-единий разочок зазирнути в шафу, а потiм пiдшукати собi гарну схованку». Але щойно вона дiйшла до шафи, як позаду почулися чиiсь кроки, тож iй нiчого не залишалося, як залiзти всередину та зачинити за собою дверцята. Не щiльно, бо ж вона знала, що немае нiчого дурнiшого, як власноруч замкнути себе в шафi, навiть якщо та шафа i не чарiвна.

Так ось, тi кроки, що вона почула, належали не кому iншому, як Едмунду. Вiн зазирнув у кiмнату саме в ту мить, коли Люсi зникла в шафi. Одразу ж йому спало на думку, а чи не пiрнути вслiд за нею, але не тому, що вiн вважав шафу таким уже й чудовим мiсцем для схованки, а тому, що це давало чудову нагоду й надалi дражнитися щодо вигаданих мандрiв у вигаданiй краiнi. Вiн трохи прочинив дверi. У глибинi шафи бовванiли вже знайомi йому шуби, звiдти тхнуло нафталiновими кульками; було темно й тихо, проте Люсi не видко було й слiду.

«Вона, мабуть, вирiшила, що я – то Сьюзан, яка хоче ii спiймати, – пояснив для себе Едмунд, – от i заховалася якнайглибше, затамувала дух i анiчичирк». З тими думками вiн i плигнув углиб шафи, навiть грюкнув дверима, геть забувши про те, яка ж це дурна рiч – замикати себе в шафi. Тепер, у непрогляднiй темрявi, у пошуках Люсi йому довелося просуватися навпомацки. Утiм, вiн гадав знайти ii вже на наступному кроцi й навiть здивувався, коли цього не сталося. Тодi вiн вирiшив повернутися, щоб прочинити необачно зачиненi дверi та впустити свiтло. Але не знайшов дверцят. І це йому дуже не сподобалось. Вiн заметушився, намацуючи в темрявi дорогу, i навiть дiйшов до того, що голосно погукав: «Люсi, агов! Де ти?! Вiдгукнись!»








Навколо панувала тиша, та й сам Едмунд вiдчув, що його «агов» пролунало якось не так, як воно мало пролунати в шафi, а так, нiби вiн був надворi. І помiтив, що якось зненацька похолоднiшало, навiть пiдморозило, а потiм побачив свiтло.

– Оце вже iнша рiч, – зауважив вiн, – напевно, дверi вiдчинилися самi!

Вiн одразу ж забув про Люсi й вирушив до свiтла, сподiваючись знайти вiдчиненi дверi шафи. Але замiсть того, щоб уже на наступному кроцi опинитися в порожнiй вiтальнi, вiн, як виявилось, вийшов на лiсову галявину з-пiд тiнi гiллястоi ялини в самiсiньких хащах дрiмучого пралiсу.








Пiд ногами скрипiв сухий наст, на ялиновому гiллi лежали замети. Над головою у височинi жеврiло блiдо-блакитне небо – саме таке, яке можна спостерiгати морозного зимового ранку. Попереду, помiж стовбурiв дерев, займалася ранкова зоря, ясно-червона в прозорому повiтрi.

Усе навкруги завмерло, нiби вiн був единою живою iстотою на весь бiлий свiт: анi пташки, анi звiрятка, що порушили б бiлий спокiй, – лише лiс простягнувся на всi сторони свiту, куди б не кинути око.

Тiльки тепер хлопчик пригадав, що вiн взагалi-то вирушав на пошуки Люсi; на мить йому стало навiть соромно за те кепкування з неi через «вигадану краiну», яка насправдi виявилась не вигаданою, а саме навпаки. Наступною його думкою було таке: якщо «вигадана» краiна таки справжня, то i Люсi мае бути десь неподалiк. З цiею думкою вiн щосили заволав:

– Люсi! Люсi! Я теж тут! Це я, Едмунд!

Проте вiдповiдi не було.

– Певно, дуже образилась на мене, – вирiшив Едмунд. І хоча йому було дуже не до вподоби визнавати власну помилку, але залишатися самому в цьому дикому, холодному, вiдлюдкуватому мiсцi кортiло ще менше.

– Лу, я кажу, – почав вiн, – менi шкода, що я тобi не повiрив, тепер я i сам бачу, що ти не обманювала. Годi дутися, виходь-но! Замиримося!

Вiдповiдi, як i ранiше, не було.

– От уже цi дiвчиська! – мовив Едмунд сам до себе. – Сидить десь похнюпившись, але якщо вже образилась, то не пробачить ще довго, доки сама не забажае.

Вiн ще раз озирнувся навкруги й остаточно переконався, що варто забиратися звiдси якнайшвидше, i вже хотiв був повернутися назад, як раптом десь далеко в лiсi почувся притишений перегук дзвiночкiв. Вiн прислухався – звук ставав усе ближче й ближче, i вже за мить перед його очима з’явилися дивовижнi сани, запряженi двома пiвнiчними оленями.

Оленi були заввишки з шотландських понi. Їхне густе хутро було таким яскраво-бiлим, що навiть снiг зблякнув порiвняно з ним, а золоченi крислатi роги виблискували в променях ранкового сонця так, наче над лiсовим багаттям здiймалися iскри; червона шкiряна збруя була оздоблена дзвониками. Вiзником на санях сидiв товстий гном, футiв десь зо три на зрiст, якщо стоячи. Закутаний у жупан iз хутра пiвнiчного ведмедя, вiн мав на потилицi полум’яно-червоний капелюшок iз золоченою китичкою на довгому мотузку, що телiпався, як йому заманеться. А довжиною з ним могла змагатися лише огрядна борода, що вкривала гнома по самi колiна, слугуючи чимось на кшталт пледа. А от позаду вiзника у санях на лавi височiла значно поважнiша особа – то була вельми ставна дама, можна сказати, найставнiша з усiх осiб жiночоi статi, що доводилось бачити Едмундовi на своему вiку. Вона так само була закутана в бiле хутро по саму шию, а в руцi тримала довгий гладенький золотий жезл. Їi голову вiнчала золота корона. Що одразу впадало в око, то це бiлiсть ii обличчя: воно було не блiдим, а саме бiлим, як той снiг, або аркуш крейдованого паперу, або цукрова глазур; самi лише губи яскраво червонiли на тлi цiеi неможливоi бiлостi. Напевне, таке обличчя можна було б вважати й красивим, якби не вираз гордовитостi, крижаного холоду та жорстокостi, що читався на ньому.








А от загальне видовище вiдбулося як на диво: сани крутнулись та полетiли навпростець до Едмунда. Дзвоники дзенькали, гном ляскав батогом, а снiговий вихор здiймався в повiтря з обох бокiв саней.

– Тпру-у-у, – наказала дама.

Гном шпарко зупинив оленiв, так, що вони присiли на заднi ноги, але одразу ж випросталися та завмерли, наче вкопанi, гризучи вудила i шумно дихаючи. У морозному повiтрi iх вiддих виривався з нiздрiв, наче дим iз груби.

– І що ж це воно таке, скажiть на милiсть? – мовила дама, втупивши в Едмунда суворий погляд.

– А це… це просто Едмунд, – дещо плутано пояснив Едмунд. Вiд ii погляду йому було не по собi.

Дама насупила брови.

– Це так ти звертаешся до королеви?! – ще суворiше спитала вона.

– Перепрошую, ваша величносте, не впiзнав, – промимрив Едмунд.

– Не впiзнав королеву Нарнii?! – вона аж зблiдла. – Нiчого, ще впiзнаеш… впiзнаеш i запам’ятаеш, та ще й надовго! А тепер вiдповiдай хутко, що це таке?!

– Перепрошую, ваша величносте, – замолив Едмунд, не зовсiм зрозумiвши питання. – Я саме зi школи, тобто був у школi, але не прогулюю, а тiльки гуляю, бо нинi канiкули.




Роздiл 4

У мармеладному маревi


– Та що ж ти як той в’юн? Вiдповiдай менi прямо – якоi ти кровi? – пiдвищила голос королева. – Якщо гном- переросток – то навiщо було голити бороду?

– Нi, ваша величносте, – заперечив вкрай переляканий Едмунд. – Я ще зовсiм хлопчик, а у хлопчикiв борода ще того… не росте.

– Хлопчик?! – вигукнула здивована королева. – Ти – син Адама?!

Едмунд стояв мовчки, побоюючись знову бовкнути зайве, бо всi тi питання зовсiм збили його з пантелику.

– …Ще й недоумкуватий до того ж, – зiтхнула королева. – Скажи нарештi, доки нам не увiрвався терпець: чи ти людина, чи нi?

– Так, ваша величносте, – не вдаючись до подробиць, пiдтвердив Едмунд.

– У такому разi хутко вiдповiдай: як тобi вдалося прошмигнути до наших володiнь?

– Я просто пройшов крiзь шафу, ваша величносте.

– Через яку таку «шафу»?

– Звичайну платтяну шафу. Я вiдчинив у шафi дверi та раптом опинився тут, ваша величносте, – знизав плечима Едмунд.

– Ага! – промовила королева, скорiше вiдповiдаючи на якiсь своi думки, анiж звертаючись до Едмунда. – Дверi. Прохiд зi свiту людей. Отже, це не вигадка. Але ж через тi дверi всi нашi зусилля можуть зiйти нанiвець. Та нiчого, вiн тут сам, з одним я легко впораюсь…

Із цими словами вона пiдвелася, глянувши Едмунду просто в очi. Очi ii спалахнули вогнем, вона здiйняла свiй жезл i… Едмунд, що з переляку аж закляк, уже приготувався до найгiршого, та раптом, коли вiн розпрощався з життям, вона змiнила гнiв на милiсть.

– Нещасне мое дитя, – мовила вона, i навiть ii голос полагiднiшав, – ти, певно, зовсiм змерз! Мерщiй до мене, сiдай-но в сани поруч зi мною, я вкрию тебе своею мантiею, i ми з тобою файно побалакаемо!

Хоч як не до серця припали Едмунду ii слова, та довелося пiдкоритися. Вiн сiв у сани бiля ii нiг, а вона вкутала його зборками своеi хутряноi мантii.

– Може, гарячого напою? – запропонувала королева. – Такого, що зiгрiвае?

– Так-таки, так, – швиденько погодився Едмунд, бо вiд холоду вiн тiльки й мiг, що цокотiти зубами.

Де не вискiпалась, зi зборок пишного королiвського вбрання з’явилася маленька, нiбито мiдна, пляшечка. Королева простягла руку i капнула щось iз неi на снiг коло саней. У повiтрi сяйнула крапля, яскрава, мов той дiамант. І що ж? Щойно вона торкнулася снiгу, як почулося шипiння та звiдкiлясь нiзвiдки з’явилася коштовна чаша, повна якогось гарячого напою. Над чашею здiймалася хмаринка пари. Вищирившись у подобi усмiшки, гном пiдняв чашу та з уклоном простягнув ii Едмунду. Той зробив лише ковток i одразу почувся краще. Такого солодкого, пiнного та густого напою, що зiгрiвав би до кiнчикiв пальцiв, йому досi куштувати не доводилося.

– Негоже за питвом забувати про iжу, – зауважила королева. – Побажай, чого тiльки заманеться!

– Чогось такого заморського, ваша величносте, – замрiявся Едмунд. – От мармеладу було б до ладу.

Ще одна крапля викотилася з пляшечки на снiг, i одразу ж на тому мiсцi, куди вона впала, вигулькнув барвистий округлий, як тарiль, пакуночок, стягнутий зеленою шовковою стрiчкою, у якому виявилося декiлька фунтiв найлiпшого у свiтi мармеладу. Кожний наступний шматочок був солодшим за попереднiй i нiби сам собою зникав у ротi. Нiколи в життi Едмунд не куштував нiчого смачнiшого за той мармелад. Тепер йому було i тепло, i солодко – вiн аж очi примружив.








Поки вiн порався з мармеладом, королева не припиняла його розпитувати. Певний час Едмунд ще пам’ятав, що неввiчливо розмовляти з повним ротом, та невдовзi вiн не зважав на такi дрiбницi та думав тiльки про те, як скорiше напхати собi рота солодощами. Та що бiльше вiн iх з’iдав, то дужче йому кортiло ще та iще, тож анi хвилинки замислитися над тим, чому королева ставить так багато питань, вiн не мав. Хлопчик швиденько виклав iй усе, що знав: i що в нього е брат та двi сестри, одна з яких уже побувала в Нарнii, де зустрiла фавна, i що жодна жива душа в людському свiтi, окрiм них, про Нарнiю навiть i не чула. А от що найбiльш зацiкавило королеву, то це звiстка про те, що iх аж четверо, i вона декiлька разiв перепитувала: «Ти певен, що вас саме четверо? Двое синiв Адама та двi доньки Єви, не бiльше i не менше?» На що Едмунд, з повним ротом мармеладу, кожного разу повторював: «Так, я ж вам казав», – i навiть забував додавати «ваша величносте», та королева, здавалося, цього вже й не помiчала.

Нарештi Едмунд упорався з солодощами i тепер сумно споглядав спорожнiлий пакуночок, сподiваючись, що йому от-от запропонують ще. Та королева, яка чудово здогадувалася про його потаемнi бажання (кому, як не iй, було знати, що мармелад той не звичайний, а чарiвний, тож варто лише раз його скуштувати, як закортить iще та iще, i, коли б дати бiдолашному волю, той буде iсти i iсти його доти, доки не лусне), не збиралася бiльше потурати Едмундовiй слабкостi. Натомiсть звернулася до нього з такими словами:

– Дитинко моя, менi б дуже хотiлося познайомитися з твоiм братом та сестрами якось ближче. Чи не приведеш ти iх до мене?

– Можу спробувати, – Едмунд промовисто глянув на спорожнiлий пакуночок, де щойно були солодощi.

– От якби ти якось iще – звичайно, вкупi з ними – завiтав до нас у гостi, тодi б я знала, чим вас частувати. А нинi – облиш, чари дiють одразу i лише раз. Ось у мене вдома – то вже iнша справа…

– Чому б нам не завiтати до вас просто тепер? – нахабно поцiкавився Едмунд. Спочатку, коли вiн залазив у сани до королеви, вiн дещо побоювався, щоб вона не завезла його кудись не туди, та пiсля чудо-мармеладу всi його острахи здавалися геть примарними.

– Мiй чарiвний дiм – казкове мiсце для усiляких чарiв, – погодилася королева, – вiн припав би тобi до смаку! Там е цiлi кiмнати, де навiть стiни i тi – не мармуровi, а мармеладнi. До того ж своiх дiточок у мене немае, тож менi дуже став би в пригодi хлопчик, з якого я могла б виростити справжнього спадкоемця-короленка. Пiсля моеi смертi вiн наслiдував би престол Нарнii. А доти вiн би носив золоту корону та цiлiсiнькими днями, з ранку до вечора, тiльки б те i робив, що байдики бив та ласував мармеладом. Дивлюсь я на тебе i бачу, що саме ти – найвродливiший i найкмiтливiший юнак з усiх, кого я зустрiчала в наших краях. Тож саме тебе з нашим великим задоволенням я би i призначила принцом, та тiльки не тепер, а дещо пiзнiше, коли ти приведеш перед моi очi всiх.

– Шому б не жараж? – прошамкав у вiдповiдь Едмунд. Обличчя його розчервонiлося, губи та пальцi злипалися вiд солодощiв. Чесно кажучи, як би там не нахваляла його королева, вiн у цю мить аж нiяк не був схожий анi на красеня, анi на розумника.

– Якщо ми попрямуемо туди просто зараз, – терпляче розтлумачила королева, – я не познайомлюсь анi з твоiм братом, анi з сестрами, а менi вiд того буде дуже прикро. Звичайно, я хотiла б бачити тебе принцом, а з часом, якщо гарно поводитимешся, i королем. Та зрозумiй, що короля робить його почет, тож я зобов’язана зробити твоiх родичiв придворними: брата – герцогом, а сестер – герцогинями.

– Ой, та що в них такого особливого! – вiдмахнувся Едмунд. – До того ж я можу привести iх iншим разом.

– Так-то воно й так, – не сперечалася королева, – та е одне «але»: варто тобi потрапити до мене в гостi, як, скорiш за все, ти геть про них забудеш. Тобi буде так добре, що кращого й бажати не захочеш: тож з якого дива тобi мае спасти на думку плентатись бозна-куди хтозна за ким? Нi-нi! Доведеться тобi вирушати в дорогу, не гаючи анi хвилинки, щоб уже завтра зрання познайомити iх зi мною. А без них можеш i не повертатися, зрозумiло?

– Я ж навiть не жнаю шляху нажад, – насилу розлiплюючи липкi губи, простогнав Едмунд.

– Немае нiчого легшого, – усмiхнулася королева. – Бачиш отой лiхтар? – Вона ткнула своiм жезлом у напрямку лiхтарного стовпа, де незадовго до цього Люсi зустрiла фавна. – За ним пролягае шлях у краiну людей. А тепер подивись отуди, – вона вказала в протилежному напрямку. – Чи бачиш ти два низенькi пагорби, що лише трохи здiймаються над верхiвками дерев?

– Начебто бачу, – промимрив Едмунд.

– Дiм мiй стоiть мiж тими двома пагорбами. Тож наступного разу варто тобi лише знайти лiхтарний стовп, а звiдтiля лiсова стежка сама виведе тебе до моеi хатинки. Та не забудь привести з собою iнших – бо iнакше ти нас дуже розгнiваеш.

– Я зроблю все можливе, – запевнив ii Едмунд.

– Саме так, а до того, – улесливо додала королева, – чому б нам не зробити наше знайомство нашою спiльною маленькою таемницею? Нехай буде невеличкий сюрприз! Просто приведи iх до двох пагорбiв. Такий кмiтливий хлопчик мае вигадати, як iх умовити, а як побачите мiй дiм – тiльки-но вголос скажи: «Нумо подивимось, хто тут живе» – чи щось таке. Я певна, що так буде найкраще. Якщо твоя сестра зустрiла одного з балакунiв-фавнiв, вона, либонь, наслухалася про мене всякого – всяких гидких речей, через якi вона страхатиметься мене. Знаеш, отi фавни як розведуть теревенi, чого хочеш набазiкають, отже…

– Будь ласка, будь ласка, – не дуже ввiчливо заскиглив Едмунд, – можна менi ще хоча б один-единий кусник мармеладу в дорогу?

– Нi-нi, – усмiхнулася королева, – доведеться тобi трiшки зачекати.

Жестом вона наказала гному рушати i вже здаля махнула Едмунду рукою та вигукнула:

– Наступного разу! Наступного разу! Не забудь! Повертайся якнайскорiше!

Дивлячись услiд саням, Едмунд почув, як його хтось гукае, i, озирнувшись, побачив Люсi, що лiсом прямувала навпростець до нього.

– О, Едмунде! – зрадiла вона. – І ти теж тут! Як же це чудово! Тому що тепер уже…

– Гаразд, – обiрвав ii Едмунд. – Ти мала рацiю: шафа й справдi чарiвна! Якщо тобi потрiбнi вибачення, то я навiть готовий вибачитись. Утiм, де ти була? Я тебе всюди шукав!

– Коли б я знала, що ти пiдеш за мною, я б зачекала, – виправдовувалась Люсi. Вона була занадто схвильована i не помiтила дратiвливостi Едмунда та його геть розпашiлого i нiбито незнайомого обличчя. – А ми обiдали з любим паном Тумнусом, фавном, i з ним все гаразд. Бiла Вiдьма нiчого не зробила йому за те, що вiн мене вiдпустив, тож вiн вважае, можливо, вона про те нiчого не дiзналася, i, варто сподiватися, тепер усе буде добре.

– Бiла Вiдьма? – обiрвав ii Едмунд, якому зненацька стало зле. – Хто це?

– Цiлком жахлива особа, – пояснила йому Люсi. – Вона називае себе королевою Нарнii, хоча насправдi не мае на те нiякого права, i тому всi фавни, дрiади, наяди, гноми та звiрятка, принаймнi всi хорошi створiння, щиро ненавидять ii. Вона може обертати людей на камiння i робити всiлякi iншi жахливi речi. Це вона навела на Нарнiю одвiчну зиму, у якiй нiколи, нiколи – тiльки уяви собi! – не настае Рiздво. Вона роз’iжджае по краiнi в санях, запряжених оленями, iз жезлом у руцi та короною на головi.

Едмунд i до того почував себе чи то млосно, чи то тоскно вiд усiх тих солодощiв, а тепер ще й почув, що, здаеться, затоваришував iз небезпечною злодiйкою, i йому стало i зовсiм нiяково. Та попри всi слова, вiн марив мармеладом i ладен був на все, аби дiстатися до нього знов.

– Хто наплiв тобi цю маячню про Бiлу Вiдьму? – про всяк випадок поцiкавився вiн.

– Пан Тумнус, фавн. Я вже про нього розповiдала, – вiдповiла Люсi.

– Не можна вiрити тому, про що базiкають фавни, – немовби знаючи про фавнiв набагато бiльше за Люсi, розважливо промовив Едмунд.

– Звiдки ти знаеш? – обурилася Люсi.

– Це всi знають, – вiдповiв Едмунд, – у кого хочеш спитай! А тепер ходiмо – скiльки можна стирчати тут у снiгу… Час додому!

– І справдi, – погодилася Люсi. – Ах, Едмунде! Як добре, що ти теж сюди потрапив. Тепер усi повiрять у Нарнiю. Оце буде весело!

Едмунд промовчав – йому було зовсiм не весело. Доведеться йому визнати привселюдно, що даремно вiн глузував iз Люсi i що правда на ii боцi; а до того ж – вiн був упевнений – усi стануть на бiк фавнiв та звiряток, а вiн же ж однiею ногою вже стояв… на боцi Чаклунки. Вiн ще не знав, що казати i як зберегти iх спiльну з Чаклункою таемницю, коли зайде мова про Нарнiю.

У таких роздумах минула бiльша частина шляху, i ось навколо вже не глиця та дерева, а хутрянi пальта, а ще за мить вони вийшли з шафи i опинилися в порожнiй кiмнатi.

– Послухай-но, Едмунде, з тобою все гаразд? Вигляд у тебе геть жалюгiдний! Чи ти, бува, не захворiв? – побачивши його у свiтлi, стривожилася Люсi.

– Усе гаразд! – буркнув Едмунд, хоча насправдi то була брехня, бо вiд солодощiв йому ставало все гiрше й гiрше.

– Ходiмо, – покликала його Люсi, – пошукаемо iнших. Нам е що iм розповiсти! Якi чудовi пригоди чекають на нас тепер, коли ми знову всi разом!




Роздiл 5

Знову по цей бiк шафи


Оскiльки гра у хованки тривала, Едмунд та Люсi вiдшукали iнших не одразу. Але нарештi всi зiбралися в довгiй кiмнатi, де стояли лицарськi обладунки, i тут Люсi наче прорвало.

– Пiтере! Сьюзан! Усе це правда! Едмунд теж бачив! Там, по той бiк шафи, цiла краiна! Саме там ми з Едмундом випадково натрапили одне на одного в самiсiньких хащах тамтешнього лiсу. Едмунде, скажи iм!

– Справдi, розкажи нам, Еде, – пiдтримав ii Пiтер.

І тут ми дiсталися до одного з найбридкiших випадкiв у всiй нашiй iсторii. Едмунд i до цiеi хвилини почувався досить кепсько, його нудило та баламутило, до того ж дуже дратувало те, що Люсi таки казала правду, а вiн, Едмунд, помилявся. Але вiн досi не вирiшив, як йому бути i що казати. Та коли Пiтер звернувся до нього з прямим запитанням, вiн не вигадав нiчого кращого, анiж зважитись на найкапоснiший та найогиднiший вчинок, на який тiльки був здатен за цих обставин, – вiн скривдив Люсi брехнею.

– Та розповiдай-но, Еде, не мовчи! – пiдштовхнула його Сьюзан.

Едмунд зневажливо подивився на Люсi, нiби був дорослiшим й мудрiшим за неi (хоча насправдi рiзниця становила не бiльше року), потiм паскудненько гигикнув i сказав:

– Та про що тут розповiдати? Ми з Люсi грали разом, тому я й робив вигляд, нiбито вся ця казкова краiна справжня. Звiсно, навмисно, заради жарту. Нiчого такого, зрозумiла рiч, там немае i бути не може.

Бiдолашна Люсi лише кинула на Едмунда красномовний погляд та вискочила з кiмнати. Едмунд, який, у свою чергу, з кожною хвилиною почувався все бiльш i бiльш кепським хлопчиком, одразу ж вирiшив розвинути те, що вважав своiм успiхом, i додав:

– Ось, самi бачите! Що за гедзь ii вкусив? Сама бiда з тiею малечею – завжди вони…

– Послухай, – не дуже чемно обiрвав його Пiтер, – краще помовч! Ти дуже огидно поводився з Люсi вiдтодi, коли почалася вся ця маячня з шафою: то ти робиш вигляд, нiби беззастережно довiряеш iй i навiть потураеш ii вигадкам, то раптом дражнишся. І все це ти робиш навмисно, iз самоi капостi та й годi.

– Але ж ми всi розумiемо, що то все дурницi й нiсенiтниця, – заперечив на свое виправдання Едмунд.

– Так-то воно так, – погодився Пiтер, – але рiч не в тому. Коли ми залишали батькiвський дiм, Лу була цiлковито здоровою, а тут iз нею коiться щось дивне: чи то в неi щось iз головою, чи то вона стае невиправною брехухою. Хоч там як, з чого це ти вирiшив, що кепкувати та знущатися з неi одного дня та заохочувати iншого – це слушна думка?

– Я думав… думав… – промимрив Едмунд, спiшно вигадуючи, що ж саме вiн думав, але так i не знайшовся, що вiдповiсти.

– Та нiчого ти не думав, – тiльки й махнув рукою Пiтер. – Чинити капостi не думаючи – оце ти вмiеш: згадай, ти завжди принижував усiх, хто молодший за тебе, – це було помiтно ще в школi.

– Облиште вже, хлопцi! – втрутилася Сьюзан. – Сваркою суперечки не вирiшиш! Ходiмо шукати Люсi!

Не дивно, що, коли Люсi нарештi знайшли, всi помiтили, що в неi заплаканi очi. А от втiшити ii було нiкому та й нiчим, бо – хай що iй там не казали – вона знай твердила свое.

– Менi байдуже, що ви там про мене думаете: можете скаржитися Професору, можете написати матусi – взагалi, робiть що завгодно, я знаю одне: там, у надрах шафи, е лiс, у лiсi я зустрiла доброго фавна, а ви тут – злi, злi, злi… Тож краще б я залишилася там!

Вечiр видався жахливим. Люсi страждала на самотi. Так само наодинцi залишився й Едмунд, який уже пiдозрював, що з його чудовим задумом не так гарно все складаеться, як гадалося. Двое iнших дiтлахiв були не на жарт схвильованi станом здоров’я Люсi: чи вона не з’iхала з глузду? І ще довго вони радилися з того приводу в коридорi, навiть коли Люсi пiшла в лiжко. Зрештою, наступного ранку вони вирiшили подiлитися сумнiвами з Професором. «Якщо буде потреба, себто якщо з Люсi справдi не все гаразд, вiн напише листа батьковi, – вирiшив Пiтер. – Самим нам ради тому не дати». І з цими думками вони постукали у дверi професорського кабiнету.

– Що ж, заходьте, – запросив iх Професор, вказавши на стiльцi, i приготувався слухати. Вiн слухав, склавши разом пучки, i жодного разу не перервав iхньоi розповiдi. Потiм помовчав, прокашлявся i мовив таке, чого вони аж нiяк не очiкували почути з професорських вуст:

– З чого ви вирiшили, – поцiкавився вiн, – нiбито розповiдь вашоi сестри – це вигадки?

– Так, але ж… – почала була Сьюзан та враз осiклася. З Професорового обличчя було помiтно, що його цiкавiсть цiлковито серйозна i йому не до жартiв. Сьюзан швиденько зiбралася з думками. – …але ж Едмунд стверджуе, що то була гра: хто краще вигадае, щоб йому повiрили.

– Ось воно що… Саме це й заслуговуе найприскiпливiшоi уваги, – зазначив Професор. – Вибачте менi, але кого ви вважаете чеснiшим: сестру чи брата?








– Отож-бо й воно! – обiзвався Пiтер. – Досi я, не вагаючись, сказав би, що Люсi.

– А ти як гадаеш, моя люба? – звернувся Професор до Сьюзан.

– А я, – не вагаючись, вiдповiла Сьюзан, – я вважаю так само. Але погодьтесь: цей лiс у шафi, а в лiсi – фавн… Щось не дуже схоже на правду…

– Так далеко моi знання не сягають, – визнав Професор. – Але якщо чесну людину звинувачують у брехнi – це вкрай серйозно, це дуже серйозне звинувачення.

– Нас не стiльки непокоiть те, що вона каже неправду, скiльки те, що вона дiйсно каже правду, – розтлумачила Сьюзан.

– Ви мали на увазi, що вона – несповна розуму? – не знiтився Професор. – З’ясувати це щонайпростiше: достатньо пильно придивитися до неi та побалакати про щось сторонне.

– Отже… – запнулася Сьюзан. Вона й уявити не могла, щоб доросла людина розмiрковувала таким чином, i дещо розгубилася.

– Логiка! – тим часом продовжував Професор, звертаючись бiльш до себе, анiж до слухачiв. – Чого iх тiльки навчають у сучасних школах? Існуе три ймовiрностi: або ваша сестра – брехуха, або вона божевiльна, або вона каже правду. Розгляньмо iх по черзi: ви впевненi, що вона не бреше i вочевидь вона не божевiльна. Тож залишаеться одне: до появи iнших свiдчень визнати, що вустами вашоi сестри говорить iстина.

Сьюзi кинула на нього допитливий погляд – судячи з виразу обличчя, кепкувати з них Професор нiбито не збирався.

– Але як таке може бути? – здивувався Пiтер.

– Може бути «що»? – у свою чергу не зрозумiв Професор.

– З одного боку, – почав розмiрковувати вголос Пiтер, – якщо все, що бачила Люсi, насправдi iснуе, чому ж тодi не бачать того iншi, коли потрапляють у шафу? Ми ж разом усе там роздивились i нiчогiсiнько не знайшли – це визнала навiть сама Люсi.

– І що з того випливае? – скинув брови Професор.

– Та як же, сер? Якщо якiсь речi iснують, то вони iснують у певному мiсцi в певний час, незалежно вiд нашого бажання…

– Та невже? – закинув Професор.

Цього разу Пiтер не знайшовся, що вiдповiсти. Натомiсть сказала Сьюзан:

– Але ж Люсi просто не мала часу зникнути кудись надовго, навiть якби i було куди. Вона вибiгла з кiмнати якусь хвилинку по тому за нами. А з ii слiв вона була вiдсутня принаймнi годину, та ще й не одну.

– Саме це й доводить вiрогiднiсть iсторii, – кивнув Професор. – Якщо у цьому домi – а треба визнати, що цей дiм – незвичайний, де я й сам знаю далеко не все, – дiйсно е хiд до iншого свiту, тобто якщо припустити, що ваша сестра повернулася саме звiдти, то мене не здивуе, що час там плине якось iнакше, нiж у нас, отож, скiльки б вона там не була, до нашого часу це жодного стосунку не мае. З iншого боку, менi щось не вiриться, щоб дiвчинка у ii вiцi отак узяла та самотужки вигадала таку своечасну дрiбничку. Якби вона дiйсно мала на метi ввести вас в оману, то напевне подбала б i про те, аби надати своiй iсторii бiльшоi правдивостi. А для того тiльки й треба було – якомога довше просидiти в шафi, перш нiж вийти до вас розповiдати казки.

– Невже ви справдi гадаете, Професоре, нiби десь тут, просто так, за рогом, прихованi iншi свiтi? – нiяк не мiг заспокоiтися Пiтер.

– У будь-якому разi це не суперечить вiрогiдному, – вiдповiв Професор, знiмаючи з носа окуляри та протираючи скло. – Чого iх навчають у тiй школi? – знову пробуркотiв вiн.

– То що ж нам робити? – вiдчуваючи, що розмова перетiкае у якесь нове русло, вiдгукнулася Сьюзан.

– Люба моя юна ледi, – пишномовно звернувся до неi Професор, скинувши виразним поглядом обох дiтлахiв, – а чи не спадала вам часом на думку iдея, яку поки що нiхто не запропонував, яка може здатися навiть неочiкуваною, але яка, однак, заслуговуе на те, щоб ii випробували?

– Що ж це за iдея? – пiдхопилася Сьюзан.

– Кожному займатися своiм дiлом, – наголосив Професор.

Так i вирiшили.

Для Люсi це обернулося на краще. Пiтер прослiдкував за тим, аби Едмунд не прискiпувався до сестри. А про шафу нiхто й не згадував, нiби ii й не було. Припинилися не тiльки балачки, не чути було навiть натякiв на горезвiсну шафу. Тож здавалося, що про подальшi пригоди годi було i мрiяти. Та склалося iнакше. Професорський будинок (де, за його словами, вiн i сам знав далеко не все), як з’ясувалося, був старезним i вiдомим на всю Англiю, отож приваблював усiх небайдужих до давнини, якi приiжджали з усiх куточкiв краiни, аби на власнi очi подивитися на славнозвiсну старовину. Нiчого дивного в тому не було, бо такi будiвлi, як ця, не тiльки згадуються в рiзноманiтних путiвниках, а ще й часто-густо слугують мiсцем, де вiдбуваються подii в таких неймовiрних iсторiях, порiвняно з якими ця iсторiя, яку я розповiдаю вам, здасться просто-таки дитячою казкою. Так от, щоразу, як на подвiр’i збирався натовп витрiщак, якi будь-що бажали потрапити всередину, Професор нiкому i нiколи не вiдмовляв, i тодi тут як тут з’являлася мiсiс Макрiдi, економка, яка залюбки водила iх по будинку, розповiдаючи чи то про рицарськi обладунки, чи то про старi книжки в бiблiотецi – словом, про все, що знала. При цьому мiсiс Макрiдi, яка i в кращi часи не дуже полюбляла дiтей, на дух не переносила, коли тi вешталися пiд ногами пiд час екскурсii, вiдволiкаючи i ii саму, i ii слухачiв вiд стародавнiх цiкавинок. Ось чому першого ж дня ще зранку вона суворо попередила Сьюзан та Пiтера (серед багатьох iнших речей), аби тi «навiть i не думали навернутися iй на очi, коли вона водить будинком екскурсантiв».








– Хiба що комусь iз нас, дiтлахiв, зненацька закортить згаяти пiвранку свого часу, плентаючись за юрбою невгамовних дорослих шанувальникiв сивоi давнини, – обiзвався на те Едмунд.

Це був той самий випадок, коли всi одностайно погодилися з ним. Саме тут i почалися новi пригоди.

Кiлька днiв по тому Пiтер i Едмунд стояли бiля знайомих нам лицарських обладункiв, прикидаючи, а чи вдасться розкрутити iх на дрiбнi частини, коли до зали увiрвалися дiвчата i почувся вереск: «Бережiться! Сюди прямуе Макрiдi з юрбою екскурсантiв!»

– Швидше! – вигукнув Пiтер, й усi четверо кинулись навтьоки через дальнi дверi у лицарськiй залi.

Та коли всi гуртом промчали зелену кiмнату i потрапили до бiблiотеки, десь попереду почулися гучнi голоси, i дiти здогадалися, що, напевне, мiсiс Макрiдi з якоiсь причини повела групу через чорний хiд бiчними сходами замiсть того, щоб пiти парадними, як вони вiд початку гадали. Тож чи то вiд того, що в них запаморочилось у головi, чи то вiд страху перед мiсiс Макрiдi, яка начебто мала собi на метi захопити iх зненацька, а може, i справдi в домi прокинулись якiсь чародiйнi сили, що гнали iх до Нарнii, але раптом дiтям здалося, що всi й усюди iх переслiдують, i врештi-решт Сьюзан не витримала:

– Хай iм грець, тим екскурсантам! Мерщiй до вiтальнi з шафою – пересидiти, доки вони не заберуться геть! Там нас нiколи не знайдуть!

Та не встигли вони причаiтися у названiй кiмнатi, як голоси пролунали просто в коридорi, за дверима почулося шарудiння, а далi… клямка повiльно пiднялася.

– Нумо! – пiдхопився Пiтер, уже розчиняючи дверi шафи. – Бiльше нема куди!

Пiдштовхуючи одне одного, дiтлахи кинулися до шафи i, важко дихаючи, зачаiлися в темрявi. Останнiм був Пiтер – вiн тихесенько причинив за собою дверi, а от грюкати ними не став, бо добре розумiв, що гримати дверима – це найостаннiша у своему безглуздi рiч, особливо коли ховаешся в шафi.




Роздiл 6

Далi в лiс


– …Хоч би та Макрiдi поквапилася та якнайшвидше здихалася своiх шанувальникiв… е-е-е… давнини, – зiтхнула трохи згодом Сьюзан. – У мене вже тiло зсудомило.

– До того ж тут тхне якоюсь камфорою! – зауважив Едмунд.

– Не здивуюсь, якщо виявиться, що ii повно в кишенях цих речей, – погодилась Сьюзан. – Це, певно, проти молi.

– Менi щось у спину втикаеться, – поскаржився Пiтер.

– А я вже зовсiм змерзла! – вигукнула Сьюзан.

– І справдi, щось тут прохолодно, – погодився Пiтер, – i мокро. Що ж це за мiсце? От я сиджу на чомусь мокрому! – Вiн рiзко звiвся на ноги.

– Ходiмо! – гукнув Едмунд. – Вони вже пiшли.

– Ой-ой-ой! – несподiвано зойкнула Сьюзан.

Усi разом кинулись до неi, запитуючи, що трапилось.

– Е-е-е… я, виявляеться, сиджу, притулившись спиною до дерева, – приголомшено мовила та. – І, тiльки подивiться, тут начебто розвиднюеться…

– І справдi, – здивувався Пiтер, – лише подивiться туди… й он туди! Навколо нас самi дерева! Оце так-так, а сам я, виходить, розсiвся на снiговому заметi. Куди ж ми потрапили, як не в той дивний лiс, про який нам розповiдала Люсi!

Помилки бути не могло – дiтлахи навiть заклiпали очима вiд свiтла зимового дня. Позаду на гачках висiли шуби, а попереду стояли заснiженi дерева.

Пiтер обернувся до Люсi.

– Вибач, що одразу не повiрив тобi, – сказав вiн. – Дай-но руку – миритися!

– Миримось! – вирiшила бiльше не ображатися Люсi, i на знак миру вони потисли одне одному руки.

– А що далi? – запитала Сьюзан. – Що нам робити далi?

– Як що? – здивувався Пiтер. – Ходiмо в розвiдку!

– Бр-р! – пробурмотiла Сьюзан, пританцьовуючи на мiсцi. – Яка ж тут холоднеча! Може, вдягнемо шуби? Що ж iм, дарма висiти?

– Вони ж не нашi, – заперечив Пiтер.

– Нiхто не зважатиме, – розсудила Сьюзан. – Ми ж не збираемося виносити iх iз будинку. Бiльш того, ми навiть не винесемо iх iз шафи.

– Якось не подумав, Сью, – погодився Пiтер. – А й справдi, якщо подивитися з цього боку, нiхто не звинуватить нас у тому, що ми взяли тi шуби без дозволу, якщо ми не винесемо iх iз шафи. А ця краiна, як я розумiю, теж е у шафi, отже, поки ми у шафi, ми можемо розпоряджатися шубами на власний розсуд.

Так вони i зробили. Шуби були занадто великими, аж до самiсiньких п’ят, та нагадували королiвськi мантii. Дiтям одразу стало тепло, i, роздивившись одне одного, вони вирiшили, що тi вбрання iм дуже личать та й бiльше пасують до навколишньоi природи.

– Можемо вдати з себе пiвнiчних дослiдникiв, – запропонувала Люсi.

– Нам i удавати не треба – на нас i без того чекають захопливi пригоди, – усмiхнувся Пiтер, який уже прямував до лiсу. Похмуре небо над головою вкривали чорнi хмари, провiщаючи черговий снiгопад.

– Послухайте, – несподiвано озвався Едмунд, – коли ми збираемося вийти до лiхтарного стовпа, нам потрiбно звернути лiвiше! – На якусь мить вiн забув, що мав прикидатися, наче вiн тут уперше. Щойно тi слова вилетiли з його вуст, вiн прикусив язика, та було вже запiзно – усi зупинилися та витрiщили на нього очi, а Пiтер навiть присвиснув.

– Виходить, ти БУВАВ тут ранiше, – промовив вiн, – виходить, то не Люсi казала неправду – то ти збрехав.

Запала мертва тиша.

– Жоден звiр лiсовий… Жоден плазун найотруйнiший… не вчинив би так iз ближнiм своiм, – почав був Пiтер, а там – махнув рукою та змовк.

Сказати i справдi було нiчого, i вони всi вчотирьох мовчки пiшли далi; лише Едмунд плентався позаду та буркотiв собi пiд нiс:

– Ви ще пошкодуете, пихатi самовдоволенi дурники.

– Куди саме ми, до речi, прямуемо? – поцiкавилася Сьюзан, хоча б для того, щоб змiнити тему.

– Менi здаеться, вести нас повинна Люсi, – твердо наголосив Пiтер, – це ii право. Куди ти нас поведеш, Лу?

– Чому б нам не навiдатися до пана Тумнуса? – запропонувала Люсi. – Вiн дуже-дуже добрий фавн, я розповiдала вам про нього.

Усi погодилися i хутенько попрямували слiдом за Люсi, притупуючи ногами вiд холоду. Люсi виявилася справжнiм слiдопитом. Спершу вона побоювалася, що не знайде дороги, але тут вона впiзнала незвичайне дерево, там – пеньочок, i ось уже вони дiйшли туди, де землю перерiзали кам’янистi байраки, звiдтiля – у знайому улоговину, i нарештi опинилися бiля печери, де жив пан Тумнус. Але там на них очiкувала жахлива несподiванка.








Вхiднi дверi було зiрвано з завiс та розбито вщент. Усерединi печери було темно i вогко – з одного погляду ставало зрозумiло, що ii покинули декiлька днiв тому. У дверний прорiз намело снiгу – вiн, змiшаний з чимось чорним, певно, обвугленими полiнцями та попелом, устилав усю пiдлогу. Вочевидь, хтось розкидав тут дрова, а потiм затоптав полум’я. Скрiзь валявся розбитий посуд, а портрет батька фавна був пошматований чимось гострим – чи то лезом, чи то пазурами.

– Оце розправилися так розправилися, – знов пробурмотiв собi пiд носа Едмунд, а вголос додав: – І варто було сюди плентатись?

– Що це? – Пiтер помiтив аркуш паперу, прибитий через килим до пiдлоги.

– Там щось написано? – запитала Сьюзан.

– Начебто так, – вiдповiв Пiтер, – не можу розгледiти в такiй темрявi. Ходiмо надвiр.

Усi вийшли та з’юрмилися навколо Пiтера, а той прочитав уголос:



Колишнiй мешканець цього житла, фавн на iм’я Тумнус, перебувае пiд арештом, очiкуючи суду за звинуваченням у державнiй зрадi Їi Величности Ядiс, королеви Нарнii, володарки Кейр- Паравелю, iмператрицi Самотнiх Островiв та iн., а також у наданнi притулку ворогам Їi Величностi, пригрiваннi шпигунiв та братаннi з людьми.

    Пiдпис: Могрiм, зверхник таемноi полiцii.
    Слава королевi!

Дiти здивовано перезирнулися.

– Навiть i не знаю, чи так уже менi тепер подобаеться це мiсце… – протягнула Сьюзан.

– Що за королева, Лу? – поцiкавився Пiтер. – Тобi щось вiдомо про неi?

– Нiяка вона не королева, – заходилася розповiдати Люсi, – а жахлива чаклунка. Вона називае себе Бiлою Чаклункою. Усi лiсовi мешканцi ii ненавидять. Вона наклала на всю краiну закляття, i тепер тут завжди зима i нiколи не настае Рiздво.

– Якщо iм пороблено, то навiщо нам тут залишатись? – пошепки спитала Сьюзан. – Тут, здаеться, небезпечно та якось не дуже весело. До того ж холоднiшае, а в нас i попоiсти нiчого. Чому б не повернутися додому?

– Але ми не можемо отак от взяти та поступитися!.. Не можемо! – палко обурилась Люсi. – Невже ви не розумiете? Ми не можемо так просто повернутися додому! Це через мене бiдолашний фавн потрапив у таку халепу. Вiн сховав мене вiд Чаклунки та показав шлях додому. Ось що маеться на увазi пiд «наданням притулку ворогам Їi Величностi та братаннi з людьми». Ми повиннi його врятувати.

– Багато ж ми зможемо зробити, – усмiхнувся Едмунд, – особливо на порожнiй шлунок.

– Та замовкни вже ти врештi-решт! – не витримав Пiтер, який досi сердився на Едмунда. – Що ти думаеш, Сью?

– У мене таке вiдчуття, хоча менi аж лячно вiд нього, що Люсi i тут правильно каже, – вiдповiла Сьюзан. – З одного боку, коли б моя воля, я б i кроку не ступила вперед i я вже шкодую, що ми сюди прийшли. А от з iншого, ми мусимо спробувати щось зробити для пана – як його там? – тобто для фавна.

– Що ж, я згоден, – кивнув Пiтер. – Але перше, що ми повиннi зробити, – це знайти iжу. Я б охоче повернувся та прихопив чогось iз комори, якби був певен, що ми потрапимо назад до цiеi краiни. Тож, я вважаю, треба йти далi.

– Згода! – в один голос гукнули дiвчата.

– Знати б тiльки, де тримають бiдолаху, – зiтхнув Пiтер.

Вони ще стояли на мiсцi, розмiрковуючи, що робити далi, коли Люсi зойкнула:

– Дивiться! Он там, з рудими грудочками! То ж вiльшанка! Перша пташка, яку я тут бачу! Цiкаво, чи вмiють птахи в Нарнii розмовляти? Здаеться, вона хоче нам щось сказати. – І, звертаючись до вiльшанки, вона запитала: – Чи не могли б ви нам розповiсти, куди забрали пана Тумнуса, фавна?

З цими словами вона ступила крок уперед. Пташка одразу ж вiдлетiла, але зовсiм недалечко, на сусiдне дерево. Там вона всiлася на гiлку та виразно зиркнула на дiтлахiв – наче зрозумiла, про що йдеться. Самi того не помiтивши, дiти ступили зо два кроки до неi. Вiльшанка знов вiдлетiла на сусiдне дерево та знов зиркнула на них. Важко було не звернути увагу на вiльшанку з такими яскраво-рудими грудочками та розумними очима.

– Знаете що? – припустила Люсi. – Вона кличе нас за собою.

– Менi теж так здалося, – обiзвалася Сьюзан. – А ти як вважаеш, Пiтере?

– Можливо. Чому б, власне, i не пiти за нею?








Вiльшанка, немов розумiючи кожне iхне слово, далi перелiтала з дерева на дерево, завжди трохи випереджаючи дiтей, але щоб вони за нею встигали. Так вони пересувалися, потроху спускаючись усе нижче й нижче в долину. Кожного разу, коли вiльшанка знiмалася з дерева, з гiлля на дiтей сипалася снiгова крупа. Невдовзi трохи розвиднилося, з-за хмар проглянуло зимове сонечко i снiг навколо замерехтiв рiзнобарвними iскорками. Так вони йшли десь iз пiвгодини – дiвчата попереду, коли Едмунд несподiвано звернувся до Пiтера:

– Якщо ти ще не занадто шляхетний, аби пристати на розмову зi мною, маю дещо сказати, i краще б тобi мене вислухати.

– Що там iще? – вiдгукнувся Пiтер.

– Цить! Не так голосно, – шикнув на нього Едмунд, – не треба зайвий раз лякати дiвчат. Ти хоч розумiеш, що ми робимо?

– Що? – вже пошепки запитав Пiтер.

– Ми йдемо слiдом за кимось, кого навiть не знаемо! На чиему боцi той птах? Може, вiн веде нас у пастку?

– Що за дурницi! Вiльшанки… вiльшанки – вони добрi птахи. Так у всiх книжках пишуть. Нi-нi, вiльшанка не може бути на ворожому боцi.

– Який тут бiк дружнiй, а який – нi, про те нам невiдомо. Як ти можеш бути певен у тому, що всi фавни в королiвствi – нашi друзi, а королева – що б нам про неi не розповiдали – негiдниця? Ми ж нiчого нi про кого з них навiть не знаемо.

– Але ж фавн урятував Люсi!

– Це вiн сам сказав, та чи так це було насправдi? І ще одна рiч. Хто-небудь iз нас хоч приблизно знае звiдси шлях додому?

– Ох, i справдi! – Пiтер зупинився. – Про це я зовсiм не подумав!

– Як i про обiд, – додав Едмунд.




Роздiл 7

День у бобрiв


Доки хлопцi шепотiлися позаду, дiвчата несподiвано зупинилися та разом зойкнули:

– Ой!

– Вiльшанка! – скрикнула Люсi. – Вiльшанка… вона полетiла геть.

Пташки й справдi нiде не було видно.

– І що далi? – звернувся Едмунд до Пiтера, усiм своiм виглядом проказуючи: «Що я тобi щойно говорив?»

– Цить… Погляньте! – прошепотiла Сьюзан.

– Що там? – запитав Пiтер.

– Здаеться, щось майнуло мiж дерев, отам, лiворуч.

Дiти пильно вглядалися в лiсовi хащi, бо всiм було трохи моторошно.

– Ось, знову, – прошепотiла Сьюзан.

– Я теж помiтив, – пiдтвердив Пiтер. – Воно все ще там – сховалося за великим деревом.

– Що воно таке? – Люсi щосили намагалась угамувати тремтiння у голосi.








– Що б воно не було, воно й саме боiться нас, – зауважив Пiтер. – Не хоче, щоб його побачили.

– Ходiмо додому, – змолилася Сьюзан. І хоч нiхто не сказав цього вголос, кожен несподiвано усвiдомив те, про що не так давно казав Едмунд Пiтеру: вони загубилися.

– Хто б це мiг бути? – запитала Люсi.

– Це… це якась тваринка, – вiдповiла Сьюзан i одразу ж скрикнула: – Дивiться! Подивiться туди! Скорiше! Ось воно!

Цього разу всi побачили вусату пухнасту мордочку, що вигулькнула з-за дерева. Але звiрятко вже не ховалося, а натомiсть приклало лапку до вусатого писочка, зовсiм як людина, що прикладае вказiвного пальця до вуст, закликаючи до мовчання. І одразу ж зникло. Дiти стояли, затамувавши подих.








За мить незнайомець вийшов з-за дерева, озирнувся навколо, наче побоюючись, що за ним хтось стежить, промовив: «Цить…» – i подав знак iти за ним слiдом туди, де дерева росли густiше, пiсля чого знову зник.

– Я знаю, хто то був, – сказав Пiтер. – Бобер. Я помiтив хвiст.

– Вiн хоче, щоб ми пiшли за ним, – здогадалася Сьюзан, – та попереджае, щоб ми поводилися тихо.

– Це зрозумiло, – обiзвався Пiтер. – Незрозумiло ось що – чи потрiбно нам iти за ним слiдом. Як ти гадаеш, Лу?

– Менi вiн сподобався, – вiдповiла Люсi.

– Так, але ж ми його не знаемо, – заперечив Едмунд.

– Чому б нам не ризикнути? – запропонувала Сьюзан. – Немае сенсу стояти на мiсцi. До того ж я страшенно зголоднiла.

Цiеi митi бобер знову висунувся з-за дерева, наполегливо закликаючи iх за собою.

– Ходiмо! – вирiшив Пiтер. – Спиток – не збиток. З одним бобром ми якось впораемося.

Тож дiти з’юрмилися та гуртом наблизились до дерева, обiйшли його i за ним, власне, побачили бобра. Вiн трохи позадкував, промовивши хрипким горловим шепотом:

– Ходiмо, ходiмо! Тут небезпечно!

Лише дiставшись темноi мiсцинки, де крони дерев сплiталися так щiльно, що пiд ними не було анi снiжинки – самi сосновi голки та коричнева земля, вiн нарештi звернувся до них.

– Чи ви сини Адама та доньки Єви? – спитав вiн.

– Саме так, – пiдтвердив Пiтер.

– Тсс-с-с, – прошепотiв Бобер, – будь ласка, не так голосно. Тут скрiзь може чаiтися небезпека.

– Та чому? Кого ви боiтесь? – здивувався Пiтер. – Тут нiкого немае, окрiм нас.

– Навколо нас дерева, – вiдповiв Бобер. – Вони завжди пiдслуховують. Бiльшiсть дерев – на нашому боцi, та деякi можуть видати нас iй – ви розумiете, про кого йдеться, – i вiн промовисто кiлька разiв кивнув.

– Коли ми вже заговорили про те, хто на чиему боцi, – втрутився Едмунд, – то звiдкiля ж ми знаемо, що ви на нашому?

– Не хотiлось би бути нечемним, пане Бобре, – додав Пiтер, – але, бачте, ми чужинцi.

– Що правда – то правда, – погодився Бобер. – Ось мiй знак, – з цими словами вiн показав iм невеличку бiлу штуку.

Усi витрiщилися на неi з подивом, аж тут Люсi раптом мовила:

– Ну, звiсно. Це моя хусточка – та, що я подарувала пановi Тумнусу.

– Саме так, – пiдтвердив Бобер. – Бiдолаха, вiн дiзнався про арешт заздалегiдь та вiддав хусточку менi. Вiн сказав, що, коли з ним щось трапиться, я повинен зустрiти вас тут та вiдвести… – Тут вiн змовк i раз чи двiчi таемниче кивнув. Тодi, подавши дiтям знак пiдступити якомога ближче, так що його вуса лоскотали iм обличчя, вiн додав тихесенько, пошепки: – Кажуть, Аслан уже в дорозi й, можливо, уже в Нарнii.

І тут сталося щось дивне. Хоча нiхто з дiтей i гадки не мав, хто такий Аслан, щойно Бобер промовив його iм’я, як кожен вiдчув дещо особливе. Можливо, подiбне траплялося i з вами, наприклад, увi снi, коли раптом ви довiдалися щось таке, чого одразу навiть не збагнули, але вiдчули, що то вкрай важливе. І от якщо те «щось» було страшне, увесь сон перетворюеться на суцiльне жахiття, а от якщо воно було радiсне – настiльки радiсне, що годi й намагатися описати те словами, – то такий сон ви запам’ятаете на все життя i схочете, щоб вiн повторювався знов i знов. Щось таке трапилося i з дiтьми. Варто iм було почути iм’я Аслана, як у кожного тьохнуло в грудях. Едмунд здригнувся вiд жаху. Пiтера переповнила вiдвага й охопила жага пригод. Сьюзан вiдчула це так, нiби на неi вiйнуло чарiвним ароматом, а поруч пролунала дивовижна музика. Щодо Люсi, то вона почувалася так, як почуваються дiти, коли прокидаються вранцi й розумiють, що нарештi настало лiто, а з ним почалися канiкули.

– То що ж iз паном Тумнусом? – запитала Люсi. – Де вiн?

– Тсс-с-с… – Бобер приклав пальця до вуст. – Усе розповiм, тiльки не тут. Спочатку ми повиннi дiстатися мiсця, де зможемо поговорити без свiдкiв… i водночас повечеряти.

Пiсля цих слiв нi в кого, крiм Едмунда, бiльше не залишилося жодних сумнiвiв щодо того, чи можна довiряти Бобру. І всi, не виключаючи i самого Едмунда, дуже зрадiли, почувши слово «вечеря».

Тож вони поспiшили слiдом за своiм новим другом – десь з годину той на диво хутко вiв iх по лiсових хащах, що з кожним кроком ставали все густiшими. Дiти дуже втомилися i ще бiльше зголоднiли, коли несподiвано лiс порiдшав, а стежка, якою вони йшли, пiрнула вниз. За хвилину вони опинилися просто неба. Сонце ще жеврiло, i в його променях перед очима постав дивовижний краевид.

Перед ними розстилалася вузька долина, на днi якоi текла рiка – точнiше, могла б текти, якби не була скута кригою. Просто в них пiд ногами через рiчку простягнулася гребля, i щойно вони ii примiтили, як одразу ж згадали, що бобри – вони на те й бобри, щоб будувати греблi та загати, i цю – в тому вони не сумнiвалися – власноруч спорудив iх Бобер. Вони також помiтили на його писку той вираз скромностi, що з’являеться на обличчi людини, коли вiдвiдуеш посаджений нею садочок або читаеш написану нею книжку. Тож Сьюзан iз самоi лише ввiчливостi сказала:

– Що за гарна гребля!

І пан Бобер цього разу не зацитькав, а вiдповiв:

– Облиште! То пусте! Дрiбничка! Їi ще навiть не завершено!

Трохи вище вiд греблi була глибока заплава, нинi вкрита товстим шаром темно-зеленоi криги. Нижче, набагато нижче вiд греблi також лежала крига, але не рiвна та гладенька, немов дзеркало, а горбкувата та хвиляста, бо вода там замерзла в ту мить, коли зливалася вниз пiнявим клекiтливим потоком. А там, де з греблi виривався бурхливий водоспад, утворилася блискуча стiна бурульок, з одного боку немов облита цукровим сиропом та прикрашена казковими квiтами, вiнками та гiрляндами. Зверху греблi, приблизно посерединi, стояла чудернацька маленька хатинка, схожа на велетенський бджолиний вулик. Із димаря в’юнився димок, i вiд самого погляду на нього (особливо якщо ви зголоднiли) у голову лiзли думки про iжу, вiд яких iсти кортiло ще бiльше.

Ось що побачили перед собою трое дiтей. Та Едмунд помiтив дещо iнше: нижче за течiею видно було iншу рiчечку, що витiкала з трохи меншоi долини та впадала у велику рiчку. А кинувши погляд на ту долину, Едмунд побачив два пагорби, тi самi пагорби – у цьому вiн був впевнений, – про якi казала йому Бiла Вiдьма, коли вони прощалися з нею бiля лiхтарного стовпа. Там, помiж пагорбами, подумалось йому, мае бути ii палац – до нього звiдси рукою докинути, десь миля, не бiльше. Вiн згадав про такий жаданий мармелад i про те, що стане королем («Цiкаво, як це сподобаеться Пiтеровi?» – подумалось йому), i недобрi думки зароiлися у нього в головi.

– Ось ми й прийшли, – оголосив Бобер. – Здаеться, моя дружина вже чекае на нас. Я пiду перший, а ви слiдом. Тiльки обережно – тут слизько.

Хоч зверху гребля була достатньо широкою, аби нею перейти, через крижаний покрив зробити це було геть нелегко. До того ж якщо з одного боку до греблi прилягав гладкий лiд заплави, то з iншого зяяло пiдступне урвище, бо вода там застигла набагато нижче. Дiти вервечкою потяглися слiдом за Бобром. Обабiч греблi рiчка змiiлася далеко-далеко. Дiставшись середини греблi, вони опинилися на порозi хатинки, де й мешкало подружжя бобрiв.








– А ось i ми, панi Бобрихо! – привiтався Бобер. – Я iх знайшов! Перед тобою сини Адама та доньки Єви! – з цими словами всi пiрнули всередину.

Першим, що почула Люсi, коли увiйшла, було дзижчання, а першою, кого вона побачила, – мила стара бобриха, яка сидiла у кутку з ниткою в зубах та завзято шила на швацькiй машинцi – саме звiдти й долинало дзижчання. Вона спинилась i пiдвелася, тiльки-но увiйшли дiти.








– Нарештi ви прийшли! – вигукнула вона, простягаючи iм назустрiч обидвi своi зморшкуватi переднi лапки. – Нарештi! Не думала я, що доживу до цього дня! Картопля ось-ось буде готова, вода в чайнику вже закипае, i я вiзьму на себе смiливiсть припустити, що Бобер зможе дiстати нам трохи рибки.

– Авжеж! – обiзвався Бобер та рушив надвiр. З ним за компанiю вийшов i Пiтер. По скутiй льодом заплавi вони попрямували до невеличкоi ополонки, яку Бобер кожен день, рано-вранцi, прорубував сокирою. З собою вони не забули взяти i вiдро. Геть не зважаючи на холод, Бобер неквапливо влаштувався бiля краю ополонки та пильно вгледiвся у воду. Раптом вiн запхнув лапу в ополонку – ви б i оком не встигли змигнути! – i витягнув звiдти чудову форель. Так вiн раз за разом запускав лапу в ополонку, доки не наловив вдосталь риби.

Дiвчатка тим часом поралися на кухнi, допомагаючи Бобрисi. Вони наповнили казанок, накрили стiл, нарiзали хлiб, засунули тарiлки до печi, аби вони прогрiлися; з дiжки, що примостилась у кутку, набрали величезний глек пива для хазяiна, а також поставили на вогонь пательню – нагрiватися. Люсi спало на думку, що в бобрiв дуже затишна маленька хатинка, зовсiм не схожа на печерку пана Тумнуса. Тут не було анi книжок, анi картин, а замiсть лiжечок до стiн, немов на кораблi, були причепленi вiдкиднi полицi. Зi стелi звисали шворки з окостами та в’язки цибулi, а до стiни притулилися гумовi чоботи, поряд з якими висiли непромокальнi плащi; там же були сокирки, садовi ножицi, лопати, кельми i бозна-як-називаеться-та-штука для перевезення будiвельного розчину, й вудки, й риболовнi сiтi та усiлякi торби. А скатертина на столi була хоч i чисто випраною, але витканою з цупких ниток.

Тiльки-но олiя на пательнi зашкварчала, як з уже почищеною рибою повернулися Пiтер та Бобер. Лише уявiть собi, якими чудовими пахощами вiйнуло вiд свiжоспiйманоi рибки, щойно ii поклали на розпечену пательню, i як голоднi дiти, котрi вiд таких принадливих запахiв, здаеться, зголоднiли ще дужче, з нетерплячки кружляли навколо рибки. І ось нарештi Бобер виголосив: «Майже готово!» Сьюзан злила воду з картоплi та вiдставила горщик нахиленим набiк, аби картопля трохи пiдсохла, а Люсi тим часом допомагала Бобрисi розкладати форель по тарiлках. За декiлька хвилин усi вже притягнули до столу триногi стiльцi (iнших у хатi не було, хiба що бiля вогню стояло крiсло-гойдалка господинi) та, облизуючись, всiлися до столу.








Для дiтей принесли глечик iз молоком (Бобер, як завжди, не гидував пивом), а посеред столу поставили окрему тарiлочку з великим шматком жовтого, як сонце, маслечка, щоб кожен мiг вдосталь змастити ним картоплю. Дiтлахи вирiшили про себе – i з ними важко не погодитись, – що немае у свiтi нiчого лiпшого за рибку, яка лише пiвгодини тому плавала в рiчцi, а тепер iз пательнi потрапила до столу. І коли з рибкою було покiнчено, панi Бобриха, немов чарiвниця, витягнула з печi справжнiй пирiг iз варенням, що не встиг навiть захолонути, i поставила чайник на вогонь. Коли вiд пирога залишилися самi крихти, готовий чай розлили в горнятка. Узявши кожен собi по горнятку, усi присунули стiльцi ближче до стiни, оперлися на неi та втiшено зiтхнули.

– Що ж, – мовив Бобер, вiдставляючи порожнiй пивний келих та присуваючи поближче чашку з чаем, – почекайте ще трiшечки. От як запалю свою люльку – можна буде серйозно поговорити… Знову заснiжило, – додав вiн, визирнувши у вiкно. – Певно, воно й на краще – можна не стерегтися несподiваних гостей. Коли хтось i намагався нас вислiдити – хуртовина замете всi слiди.




Роздiл 8

Що трапилось пiсля обiду


– Повiдайте нам скорiш, що трапилося з паном Тумнусом, – попросила Люсi.

– Кепськi справи, – похитав головою пан Бобер. – Прикрiше й бути не може! Особисто в мене немае жодних сумнiвiв у тому, що його схопила полiцiя. Звiстку про те менi принесла знайома сорока, а та бачила все на власнi очi.

– А куди його повели?

– Коли iх бачили востанне, вони прямували на пiвнiч. На жаль, усi ми дуже добре розумiемо, що це означае.

– Нi, не всi, ми зовсiм не розумiемо, – визнала Сьюзан.

Бобер лише зiтхнув i знову скрушно похитав головою:

– Це означае лише одне: його забрали до ii чаклунськоi господи.

– А що вони йому зроблять, пане Бобре? – зойкнула Люсi.

– Важко сказати, – зажурено мовив Бобер. – Із тих, хто туди потрапляв, мало хто спромiгся повернутися. Статуi! Подейкують, чаклунська господа скрiзь заставлена статуями. Вони всюди. На всiх поверхах, сходах i навiть на холодному подвiр’i. Колись усi вони були… – тут Бобер проковтнув клубок, що пiдступив до горла, – живi-живiсiнькi… та вона перетворила iх на камiнь.

– Який жах! – у вiдчаi скрикнула Люсi. – Ми мусимо щось зробити! Ми маемо врятувати бiдолашного фавна! А все через мене…

– Я анiскiльки не сумнiваюся в тому, люба дитино, що ви неодмiнно врятували б його, якби мали змогу, – вiдповiв на те Бобер. – Та вам нiзащо не проникнути до лiгва Бiлоi Чаклунки, якщо вона сама того не забажае. Тим паче, вийти звiдти живими.

– А що, як нам вдатися до хитрощiв, – запропонував Пiтер. – Переодягтися, наприклад, у як iх там… заiжджих перекупникiв тощо… або навпаки – дочекатися, доки вона вийде з дому… Мае бути хоч якийсь хiд чи, краще сказати, вихiд! Добрий фавн врятував мою сестру, ризикуючи власним життям, пане Бобре! Хiба ж ми кинемо його напризволяще, щоб iз нього зробили те, що ви кажете…

– Нiчого з того не вийде, сину Адама, – похнюпився Бобер, – не вийде нi в кого iз людей. Та не все ще втрачено – Аслан уже в дорозi.

– Аслан?! – вихопилось одразу з усiх горлянок, бо всiх одразу охопило таке дивне вiдчуття, нiби вiдбуваеться щось прекрасне, як-от першi ознаки весни чи добра звiстка, що прилетiла здалеку. – Розкажiть нам про нього!

– Хто вiн такий, цей Аслан?! – крiзь хор голосiв пробилася Сьюзан.

– Аслан? – замислився Бобер. – Хiба ви не чули про Аслана? То е цар усiх звiрiв, повелитель лiсiв та Господь усього сущого. Щоправда, бачимо ми його зовсiм нечасто. За все свое життя менi так i не довелося побачити його жодного разу, так само, як не довелося i моему батьковi, так само, як i батьковi мого батька. Та ось дiйшли до нас чутки, що вiн уже в Нарнii. Якщо хтось i зможе здолати самозвану королеву, то тiльки вiн. І тiльки вiн зможе врятувати нещасного Тумнуса.

– А що, як вона i його перетворить на камiнь? – про всяк випадок поцiкавився Едмунд.

– Та що ви, сину Адама! – вперше за вечiр усмiхнувся Бобер, – це ж треба таке вигадати! Перетворити його на камiнь! Для цього треба зазирнути йому в очi, а для того й стати навпочiпки – замало! І якби вона на те наважилась, то була б ii остання звитяга, та щось менi пiдказуе, що на таке вона не здатна. Нi-нi, тепер, коли Аслан з нами, усе налагодиться. Про це ходить помiж нами давня-давня приказка.

		Аслан iде! Коли вiн прийде —
		Не буде в свiтi бiльше кривди.
		Коли вiн вiдкрие пащу —
		Лiсовi здригнуться хащi,
		Коли гривою трусне —
		Проб’еться листячко рясне,
		А коли покаже iкла —
		Була зима, та раптом зникла!

– …Та що довго розповiдати – незабаром ви й самi все побачите.

– А як же ми його побачимо? – здивувалася Сьюзан.

– Саме для того я й запросив вас до своеi оселi, донько Єви. Я проведу вас туди, де ви зустрiнетесь з ним.

– То «вiн» – це людина? – спитала маленька Люсi.

– Аслан – людина?! – знiтився вiд ii нетямущостi Бобер. – Звiсно, нi. Я вже пояснював, що вiн – володар лiсiв, цар над усiма звiрами та син Вседержителя, який за всiма морями. Хiба ви не знаете, хто цар над усiма звiрами? Аслан – то лев, единий над усiма. Його величнiсть Лев!

– Отакоi! А я теж чомусь уявляла його собi людиною, – визнала Сьюзан. – А от iз левом зустрiтися менi якось лячно, навiть колiнця тремтять.

– У будь-кого тремтiтимуть, – заспокоiла ii Бобриха. – А якщо не тремтiтимуть, смiливо вважайте того або вiдчайдухом з вiдчайдухiв, або… геть дурним.

– Тож, зустрiч iз ним i справдi може бути небезпечною?

– А хто тут казав про безпеку? – погодився Бобер. – Але сидiти, склавши лапки – ще небезпечнiше. Правду сказала панi Бобриха: вiн грiзний – та не для кожного, великодушний – та не для всiх. Але все буде добре, тому що вiн – справжнiй цар, кажу вам.

– Гаразд! Менi вже кортить зустрiтися з ним, хоча вiд самоi думки якось не по собi, – кивнув Пiтер.

– Добре, сину Адама, – вiдповiв Бобер, з грюкотом опускаючи лапку на стiл, вiд чого задзеленчав увесь посуд. – Так i буде! Отож долетiла до нас звiстка, що вiн бажае зустрiтися з вами вже завтра i зустрiч ця вiдбудеться бiля Кам’яного Столу.

– Кам’яного Столу? Де це? – спитала Люсi.

– Дорога туди неблизька, але й не за горами, спускатися будемо рiчкою. Я вас проведу до мiсця, – вiдповiв Бобер.

– А як же бiдолашний Тумнус? – нагадала Люсi.

– Найкоротший шлях до його визволення, – вiдповiв Бобер, – пролягае повз Кам’яний Стiл. Коли Аслан буде з нами, а ми – з Асланом, усе буде iнакше i ми почнемо дiяти. Але й вiд вас залежатиме чимало. Недаремно е така приказка:

		Коли Адама плоть i кров
		На трон законний зiйде знов,
		Тодi розвiються печалi
		І прийдуть радiсть i любов.

– …Ви вже тут, то й час, коли мае справдитися пророцтво, дiйсно не за горами. Подейкують, Аслан уже був у наших краях, хоч i нiхто з тих, хто нинi живий, цього не пам’ятае, бо дуже давно то було. А от людей на нашiй пам’ятi, здаеться, тут i зовсiм не було.

– Ось тут я чогось не второпав, – наморщив лоба Пiтер. – А Бiла Чаклунка – вона хiба не людського роду?

– О-о-о, iй би дуже кортiло, аби всi ми повiрили, нiбито так воно i е, бо це дало б iй хоч якийсь законний привiд зватися королевою. Та рiч у тому, що вона нiяка не Євина донька. З одного боку, вона походить вiд Адама, – iз цими словами Бобер злегка вклонився, – але з другого – вiд Лiлiт, першоi його дружини, а та була з роду джинiв. Це по лiнii матерi. А от з боку батька – то й взагалi походить з роду велетнiв. Нi-нi, справжньоi людськоi кровi в нiй анi краплi!

– Саме тому вона така невблаганно зла та жорстока, – додала Бобриха.

– Саме так, хазяечко, – погодився Бобер. – Люди бувають рiзнi: людина може бути добра чи погана (не ображайтеся, хай пробачать менi гостi!). Та коли йдеться про iстот людиноподiбних, тут двох думок бути не може!

– Щоправда, менi зустрiчалися досить пристойнi гноми, – пригадала Бобриха.

– Менi теж, – не став сперечатися Бобер. – Але таких можна на кiгтях перелiчити. До того ж вони найменш схожi на людей. Отож моя вам порада: як зустрiнеться вам хтось такий, хто ще не зовсiм людина, або навпаки – зовсiм уже не людина, або навiть такий, хто начебто i людина, а як придивишся – аж нiяка тобi не людина, тримайтеся вiд них якомога далi. Недарма Чаклунка вже давно нишпорить по всiй Нарнii, марно вистежуючи людей: бо дуже нелегка та справа. Чатуе вона на вас уже не перший рiк. А якщо, бережи вас Аслан, вона довiдаеться про те, що вас тут четверо, – то я за вашi життя не дам i гнилички.

– Чому це? – здивувався Пiтер.

– А тому, що вiдоме iй i таке пророцтво, – заходився пояснювати Бобер. – У гирлi великоi рiки на березi моря стоiть старовинний замок Кейр-Паравель, i якщо все пiде так, як призначено, то бути йому стольним градом Нарнii. А в тому замку в троннiй залi стоять чотири трони. Так ось, коли, за переказами, на цi чотири трони сядуть двое синiв Адама i двi доньки Єви, то настане кiнець пануванню Бiлоi Чаклунки, i не тiльки ii пануванню, а i iй самiй. Ось чому ми йшли сюди крадькома, з усiма пересторогами. Звiсна рiч – якщо вона пронюхае про вас, нiхто за вашi голови не дасть i риб’ячого хвоста!

Дiти захопилися бесiдою з бобрами й не помiчали нiчого, що дiеться навкруги. Аж раптом, коли Бобер замовк i на хвилинку настала тиша, пролунав дзвiнкий голосок Люсi:

– Заждiть-но, а де ж Едмунд?!

Спочатку всi перезирнулися, а потiм, перебиваючи одне одного, запитували: «Хто бачив його останнiм? Коли саме вiн зник? Може, вiн лише вийшов надвiр подивитися як там i що?» – i хтось навiть вибiг з хатинки покликати його додому. А зовнi здiйнялася хуртовина, та така, що зелена крига на ставку вже вкрилася пишною бiлою ковдрою. Із порога бобровоi хатки не видно було нiчого. У бiлому завоi потонули навiть береги. Провалюючись по колiна в замети, що навiяла хуртовина, дiти кинулись на пошуки зниклого Едмунда. Вони гейкали його до хрипоти, та снiг притлумляв голоси, i навiть вiдлуння не долiтало у вiдповiдь.








– Жах, та й годi! – видихнула Сьюзан, коли у вiдчаi вони повернулися до хатинки нi з чим. – Навiщо ми взагалi сюди прийшли?

– Що ж нам тепер робити? – розвiв руками Пiтер.

– Що робити? – обiзвався Бобер, натягуючи зимовi чоботи. – А робити нiчого – треба забиратися звiдси i негайно.

– Може, варто було б роздiлитися на чотири пошуковi партii? – запропонував Пiтер. – І пiти на всi чотири вiтри? Хто знайде його, нехай мчить додому, а потiм – мерщiй за iншими.

– Невже ви хочете шукати його i надалi, сину Адама?! – здивувався Бобер. – Але навiщо?

– Як це «навiщо»? Аби знайти Едмунда!

– Його шукати – лиха не минути! – вiдповiв Бобер.

– Що ви таке говорите?! – обурилася Сьюзан. – Хоч вiн i заблукав, та зайти далеко аж нiяк не мiг. І ми будь-що повиннi знайти його!.. А ви кажете – «навiщо»…

– Навiщо шукати того, хто полишив вас iз власноi волi, – суворо вiдповiв Бобер, – коли i без нього вiдомо, куди вiн побiг.

Усi ошелешено уп’ялися очима в Бобра, та вiн не знiтився.

– Як можна не зрозумiти того, що ясно-яснiсiнько. Вiн побiг до неi, до Бiлоi Вiдьми, а нас усiх зрадив.

– Не може того бути! – зойкнула Сьюзан. – Не мiг вiн! Не мiг i крапка!

– Ой, чи то так? І ви готовi за те ручатися? – похитав головою Бобер, обводячи важким поглядом дiтлахiв, i вiд того погляду слова, що вже готовi були зiрватися з язика, так i застигли на вустах, бо раптом усi збагнули, що Бобер каже правду i тiльки тим можна пояснити загадкове зникнення Едмунда.

– А чи знае вiн дорогу? – вже без вагань спитав Пiтер.

– А чи доводилось йому вже бувати в наших краях? – у свою чергу спитав Бобер. – Я маю на увазi – самому?

– Так i було, – скрушно зiтхнула Люсi.

– А чи розповiдав вiн про те, що з ним тут трапилось? Чи не зустрiчався вiн часом з ким-небудь?

– Анi пари з вуст…

– Тодi ви ще згадаете моi слова. Мовчання його красномовнiше за будь-якi слова i означае лише одне: вiн зустрiчався з Бiлою Чаклункою i перекинувся на ii бiк, тому, куди йти, вiн знае чудово. Не хочу вас образити – як-нiяк, вiн вам брат, – але тiльки-но я його побачив, як одразу ж сказав собi: «Тут пахне зрадою». У нього був саме такий вигляд, вигляд того, хто водився з Бiлою Вiдьмою та досхочу наiвся ii чаклунського зiлля. Хто прожив у Нарнii довге життя, той одразу зрозумiе, чому в декого «бiгають оченята».

– Хай там як, а йти за ним доведеться, – сказав на це Пiтер придушеним голосом. Здаеться, вiд холоду та хвилювань вiн не тiльки охрип, а й осип. – Врештi-решт, вiн наш брат. І хоч вiн великий пройдисвiт, але все ж таки ще мале дитя.

– Невже ви збираетесь до Чаклунки? – сплеснула лапками Бобриха. – Отямтеся: у ii лiгвi ви одразу ж потрапите до неi в пазурi. А от врятувати його, та й себе теж, можна лише тримаючись вiд неi якнайдалi!

– Як це? – не зрозумiла Люсi.

– Вона тiльки й мрiе про те, аби всi четверо потрапили до неi в руки, бо нiяк не може викинути з голови оте пророцтво про чотири трони в замку Кейр-Паравель. Тож ви i пискнути не встигнете, як вона перетворить усiх вас на новi статуi для своеi… гм-м… скульптурноi галереi. Доки ваш брат у неi – один вiн iй не потрiбен, хiба що як ота принада для iнших.

– Невже нiхто нам не допоможе? – у вiдчаi скрикнула Люсi.

– Тiльки Аслан, – вiдповiв Бобер. – Тепер уже остаточно зрозумiло: перш за все ми повиннi зустрiти Аслана. Вiн – едина наша надiя!

– А поки що, любi моi, – втрутилася в розмову Бобриха, – спробуймо згадати, коли саме втiк ваш нерозумний брат. І що саме вiн встиг почути. Адже нашiптувати вiн побiг не до когось там, а до самоi Бiлоi Чаклунки. Отож: чи був вiн присутнiм, коли йшлося про Аслана? Якщо нi, то iй хоча б не вiдомо, що Аслан уже в Нарнii, i вона не зможе завадити нам зустрiти його.

– Здаеться, коли мова зайшла про Аслана, його вже не було… – наморщив лоба Пiтер.

Та Люсi обiрвала його:

– Нi, був… – мовила вона майже пошепки. – Не хто iнший, як вiн, закинув, а чи в змозi Чаклунка перетворити на камiнь i самого Аслана.

– Тьху ти, i справдi! – спересердя сплюнув Пiтер. – Хто б iще докумекав спитати таке!

– От уже ж пiшлося на бiду! – простогнав Бобер. – А чи не пригадае хто-небудь ось що: був вiн тут чи не був, коли я казав про зустрiч бiля Кам’яного Столу?

Але цього, хоч як усi не морщили лоба, – пригадати нiхто не змiг.

– Якщо вiн усе почув, то Чаклунка на своiх санях хутко кинеться нам навперейми i перехопить десь дорогою нижче за течiею рiки. А якщо i не перехопить, у будь-якому разi вiд Аслана ми будемо вiдрiзанi, – сумно припустив Бобер.

– А от i нi! – знов нагадала про себе Бобриха. – Наскiльки я ii знаю, це зовсiм не в ii дусi. Щойно Едмунд доповiсть iй, що ми тут, тiеi ж митi вона спорядить погоню, аби захопити нас зненацька ще вночi. Якщо врахувати, що Едмунд вислизнув звiдси пiвгодини тому, то довго чекати на неi не доведеться – десь хвилин за двадцять вона вже буде тут.

– Маете рацiю, панi Бобрихо! – не став сперечатися Бобер. – Треба забиратися звiдси! Не можна гаяти анi хвилини!




Роздiл 9

У володiннях Бiлоi Вiдьми


Вам, звичайно, вже кортить дiзнатися, що саме трапилося з Едмундом. Тож повернiмось трохи назад. Як i всi iншi, вiн теж мав що там було на вечерю, але, на вiдмiну вiд iнших, кусень не лiз йому в горло, бо подумки вiн повертався до своiх солодощiв. І це зрозумiло, бо нiщо так не псуе смак справжньоi здоровоi iжi, як думки про iжу, хоча й нездорову, проте чаклунську. Розмова теж псувала йому настрiй – йому здавалося, нiби всi чи то звертають на нього мало уваги, чи то зовсiм прошивають зневажливим оком. Нiчого подiбного, авжеж, не було, але так уже йому ввижалося. Аж раптом у розмовi вiн почув iм’я Аслана, а потiм ще й Бобер повiдав про зустрiч бiля Кам’яного Столу, i тут уже вiн не витримав i тишком-нишком посунувся ближче до дверей. Потiм сховався за рядном, яким зазвичай завiшують дверi взимку, щоб запобiгти протягам. Бо iм’я Аслан вселяло у нього якийсь потаемний, майже тваринний жах так само, як у iнших воно збуджувало радiсне пiднесення.

Тiеi самоi митi, коли Бобер завзято переказував вiршик про Адамову плоть i кров, Едмунд крадькома намацував клямку; а не встиг Бобер розкрити всiм таемницю походження Бiлоi Чаклунки, з якоi випливало, що вона аж нiяк не людина, а напiвджинiя-напiввелетень, тiльки жiночого роду, як Едмунд тихою сапою вислизнув надвiр i навiть прикрив за собою дверi.

Та нi в якому разi хай читачевi не спаде на думку, нiбито Едмунд був таким уже поганим хлопчиськом, аби бажати, щоб його брата i сестер перетворили на камiнь. Аж нiяк! Єдине, чого вiн бажав, це мати вдосталь солодощiв, а отже, i солодке життя як принц (а потiм, не забудьмо, що й король), ну i ще «вiддячити» Пiтеру за те, що той обiзвав його «пройдисвiтом». А от над тим, що Чаклунка може з ними всiма зробити, вiн вважав за краще на замислюватись: зi свого боку, вiн не бажав iм нiчого поганого, але й тих почестей, яких Чаклунка обiцяла йому, для них вiн не бажав – у будь-якому разi, вiн був певен (чи, краще сказати, намагався переконати себе), що нiякоi шкоди вона нiкому не завдасть. «Усi, хто розповiдае про неi якiсь жахiття, то ii вороги, а раз так, то в iхнiх словах якщо й не все неправда, то напевне напiвнеправда – до ворожки не ходи, – умовляв вiн сам себе. – До того ж вона поставилась до мене набагато краще, анiж усi вони, – гречно, як i личить королевi, тож для мене вона i е справжня королева, а не той жахливий Аслан». Ось такi виправдання на майбутне вигадував собi дорогою Едмунд. Треба визнати, що то були дуже хиткi виправдання. Не мiг не вiдчувати цього i сам Едмунд, i тому в його душi теж ворушилися сумнiви щодо чеснот Бiлоi Вiдьми.

А от першою думкою, що спiткала Едмунда вже надворi, була цiлком слушна, але дещо запiзнiла думка про те, що надворi, як не крути, зима, довкола лютуе завiрюха, а свою шубу вiн забув удома, тобто в пана i панi Бобрiв. А ще вiн помiтив, що вже сутенiло. Вiн пригадав, що iсти вони сiли десь о третiй по обiдi, а взимку днi – ой якi швидкоплиннi. На це вiн аж нiяк не розраховував, але що вдiеш – треба йти. Вiн пiдняв комiр якнайвище, втягнув голову в плечi й вирушив у путь навпростець через греблю (благо, притрушена снiгом, вона вже не була такою слизькою) – на iнший бiк.








З кожною хвилиною темнiшало, хуртовина не вщухала, i вже на два кроки попереду, як очi не витрiщай, нiчого не було видно. Утiм, i дивитися не було на що, бо i самоi дороги теж не було. Раз у раз Едмунд то провалювався в снiговий замет; то, послизнувшись на замерзлiй калюжi, проiжджав по льоду догори ногами; то, перечепившись через стовбур поваленого дерева, летiв шкереберть до наступного замету. Поки вiн видряпався на вкритий кригою рiчковий схил, то мало не в кров забив колiна, тож невдовзi був мокрим як хлющ та геть синiм вiд холоду та синцiв. Навкруги стояла тиша, i в тiй тишi вiн почував себе осиротiлим i всiма покинутим. Декiлька разiв вiн мало не вiдмовився вiд свого плану i вже готовий був повернути додому, визнати провину i знов помиритися з усiма, i може, так би воно й сталося, якби зненацька його не осяяла грандiозна думка: «Коли я стану королем, то першим же указом звелю, щоб у Нарнii проклали пристойнi дороги». Ця думка якось вiдволiкла його вiд тягаря i незгод того згубного шляху, який вiн сам для себе обрав, та спрямувала наступнi його думки у величне русло: що гарне i корисне вiн зробить, ставши королем. Це його дуже пiдбадьорило, тож, борсаючись у заметах, вiн бiльше не репетував, а навпаки – вiддавався мрiям про те, який у нього буде палац та скiльки автiвок; а ще треба не забути про приватний кiнотеатр; i де прокласти залiзницю, та якi закони ухвалити проти бобрiв з iхнiми греблями… вiн уже домальовував останнi штрихи до далекосяжних планiв на майбутне, наприклад: як не тiльки поставити Пiтера на мiсце, а й зробити так, щоб вiн свое мiсце знав, – коли погода раптом змiнилася. Спочатку вщух снiгопад, потiм здiйнявся вiтер. А з ним налетiла пронизлива стужа. Хмари розсiялись, i на небi зiйшов мiсяць. То був повний мiсяць, тож коли вiн осяяв срiблястi снiги навкруги, то стало ясно, наче вдень, лише незвичнi довгi тiнi надавали краевиду якогось дивного, нетутешнього вигляду.

Нiзащо не знайти б йому шляху до Чаклунки, якби вчасно – саме тодi, коли вiн опинився на березi iншоi, бiльшоi рiчки – не визирнув мiсяць (якщо ви не забули, коли дiтлахи завiтали до Бобрiв, вiн встиг помiтити, що нижче за течiею маленька рiчечка впадае в iншу, значно бiльшу, рiку). Тепер вiн стояв на березi отiеi бiльшоi рiки, тож десь у ii вигинi й мала розташовуватись чаклунська оселя, до якоi вже рукою докинути, хiба що не видно. Одне лихо – долина, якою протiкала велика рiка, виявилась ще пiдступнiшою, нiж попередня: береги крутiшими, схили – рясно вкритi камiнням, а кущi – густiшими за тi, якi вiн щойно здолав, тож, коли б не мiсячне сяйво, до мiсця б йому нiколи не дiстатися. Утiм, хоч i видно було, наче вдень, та доки вiн продирався крiзь кущi – змок геть до рубчика: як вiн не пригинався серед гiлок, що стирчали в усi боки, а раз у раз йому за комiрець падав цiлий замет з потурбованоi гiлки. І щоразу, коли це траплялося, Едмунд кляв Пiтера на всi заставки, нiби той був винен у всiх його напастях.

Хай там як, а врештi-решт Едмунд продрався крiзь чагарник i вийшов на бiльш-менш рiвне мiсце. Тут долина розгорнулася, i, як на долонi, Едмунд побачив перед собою мiж двох пагорбiв через рiчку самотню будiвлю, у якiй з першого погляду неважко було вгадати оселю Бiлоi Чаклунки. Мiсяць сяяв, аж очi слiпив. У тому сяйвi з вiдстанi оселя видавалася схожою на скелю, що вищирилася iклами стрiмчакiв. Та, примруживши очi, можна було роздивитися зубчастi вежi з гострими, наче голки чи ковпаки у блазнiв або чаклунiв, шпилями. У мiсячному сяйвi шпилi виблискували та вiдкидали на снiг зловiснi довгi тiнi. Едмунд вiдчув, що нiяковiе.

Та про повернення годi було й думати.

По льоду вiн перетнув рiчку та попрямував навпростець до замку. Навкруги стояла мертва тиша, не чути було навiть власних крокiв по пухнастому снiгу, який нещодавно намела завiрюха. У пошуках входу Едмунд оминав кожну вежу рiг за рогом, аж поки на протилежному боцi нарештi вiдшукав склепiнчасту браму з залiзними гратами. Як не дивно, брама була вiдчинена навстiж.








Едмунд зiтхнув та полiз до брами. Нагорi вiн вiдхекався та зазирнув до подвiр’я. Вiд того, що вiн побачив, у нього зайшлося серце. Одразу ж за брамою в мiсячному сяйвi закляк велетенський лев, що присiв на заднi лапи, наче напружившись перед стрибком. Причаiвшись у темрявi брами, так само спробував заклякнути й Едмунд, не в змозi рушити анi туди, анi сюди, хоча з огляду на тремтячi колiнця це йому, мабуть, не дуже вдалося. Так вiн простояв досить довго – настiльки довго, що вже й сам не розумiв, вiд чого в нього бiльше цокотять зуби: вiд переляку чи холоднечi. Скiльки вiн там стояв насправдi – нiкому не вiдомо, та зрозумiло одне: йому здалося, що якнайменше декiлька годин.

Так чи не так, а з часом Едмунд запитав себе, з якого дива готовий накинутися на нього лев в останню мить завмер i зволiкае зi стрибком. Бiльш того, Едмунд готовий був присягнутися, що з тiеi митi, як вiн увiп’яв очi в лева, той не зрушив з мiсця анi на крок. Осмiлiвши, Едмунд присунувся ближче, все ще тримаючись у затiнку брами. З цього мiсця вiн мiг роздивитися краще i збагнув, що лев не тiльки не збираеться нападати, а навiть не дивиться в його бiк. «А що, як крутне головою i…» – з тривогою подумав Едмунд. Та лев дивився в iнший бiк. Прослiдкувавши за його поглядом, Едмунд уперся очима в спину маленького гнома за два кроки вiд лева. «Ага! – прикинув собi Едмунд. – Як тiльки вiн кинеться на гнома, я одразу – навтьоки!» Проте анi лев, анi гном з мiсця не зрушили. І раптом хлопчик згадав: йому ж казали, що Чаклунка перетворюе живих iстот на камiнь. Вiн придивився пильнiше i тiльки тепер помiтив, що лев вiд гриви до кiнчика хвоста припорошений снiгом. Дозволити вкривати себе снiгом… могла тiльки статуя. Жива iстота б обтрусилася i все. Повiльно, аби вгамувати серце, що калатало наче скажене, Едмунд вийшов iз темряви та пiдкрався до лева. Як i ранiше, лев стояв нерухомо. І, переборовши своi жахи, Едмунд врештi наважився торкнутись чудовиська. Про всяк випадок вiн тiльки тицьнув у нього пальцем, та все було i без того зрозумiло. То був камiнь. Його налякала звичайнiсiнька кам’яна статуя!

Вiд полегшення, яке вiн вiдчув, попри холоднечу його аж кинуло у жар, навiть п’яти зiгрiлися. Пiсля всього, що вiн натерпiвся, у головi зароiлися думки, а найважливiшою була така: «А що, як лев, котрий налякав мене до запаморочення, i е Великий Аслан, про якого менi всi вуха продзижчали! А Чаклунка, не будь дурепою, вже взяла та спiймала його. Такий, виходить, кiнець усiм iхнiм надiям на нього… Тю, не такий уже вiн i страшний, цей кам’яний Аслан».

Тiшачись з власноi безкарностi, Едмунд зробив таке, за що б мало бути соромно кожному сумлiнному школяревi. Покопирсавшись у кишенях, вiн видобув недогризок олiвця та домалював левовi над верхньою губою чорнi вуса. Потiм, помилувавшись на те, що вийшло, намалював ще й великi окуляри. Задоволений побаченим, вiн вiдступив убiк i спромiгся на невелику промову: «Ось воно як, старий дурню Аслане! Як воно – почуватися звичайною каменюкою? Якщо ти такий могутнiй, як про тебе кажуть, спробуй-но вирватися з кам’яного полону!» Проте, навiть зважаючи на олiвцевi карлючки на носi, велетенський кам’яний звiр видавався таким грiзним, а погляд його у мiсячному сяйвi був сповнений такоi гiдностi й такого суму, що Едмунд не вiдчув нiякоi радостi вiд свого скализубства. Вiн вiдвернувся i пiшов через подвiр’я до будинку.








Не здолавши й половини шляху, вiн налiчив уже не одну дюжину статуй, розкиданих по всьому подвiр’ю, наче шаховi фiгури в розпал гри. Кого тут тiльки не було: кам’янi сатири, кам’янi вовки, так само як i ведмедi, лиси та рисi – усi, звичайно, теж кам’янi. Деякi особливо грацiйнi фiгури чимось нагадували дiвчат, та насправдi то були духи дерев. Серед iнших видiлялася мiцна фiгура кентавра, небачений кiнь iз крилами та довга гнучка iстота, у якiй Едмунд впiзнав дракона. У холодному й блiдому мiсячному сяйвi всi вони стояли, наче живi, та у iхнiй нерухомостi вiдчувалося щось таке зловiсне, що навiть i проходити помiж них було моторошно. Саме посеред подвiр’я височiла кремезна – наче могутнiй дуб – чоловiча постать з лютим виразом обличчя, кошлатою бородою та з палицею в руцi. То був справжнiй велетень, точнiше його кам’яна подоба, i хоча Едмунд твердо знав, що той не може бути живим, цей вiдрiзок шляху дався йому особливо важко.

У дальньому кiнцi подвiр’я Едмунд помiтив неясне свiтло, що лилося з напiвпрочинених дверей, i попрямував туди. Залишалося здолати сходи, аж ось на порозi вiн розгледiв чималенького, а як на те, навiть величенького вовка, що заступав прохiд.

– Нiчого страшного, – укотре спробував пiдбадьорити себе Едмунд, – шкоди вiн менi не завдасть, адже вiн несправжнiй…

Та не встиг вiн занести ногу – перешкоду переступити, як звiрюга скочив на лапи, шерсть у нього на карку стала дибки, вовк роззявив велику червону пащу та прогарчав:

– Завмр-р-р-ри, чужинцю! Р-р- розповiдай не кр-р-риючись, якого ти р-р-роду i кр-р-ровi, чого пр-р-рийшов?!

– Прошу про-пробачення вельми- вельми- вельможного пана Вовка, але це ж я, Едмунд, – вiд несподiванки i з переляку Едмунд заiкався, – той самий син Адама, якого ii величнiсть цими днями милостиво зустрiла в лiсi; а принiс я iй звiстку про те, що брат мiй та сестри вже в Нарнii; тут, неподалiк, у хатинцi Бобрiв – ii величнiсть волiли побачитись з ними на власнi очi.

– Я доповiм ii величностi, а ти стiй тут i не вор-р-рушись, якщо тобi дор-р-роге власне життя! – сказав вовк i, не чекаючи на вiдповiдь, зник у замку.

Едмунду залишалося мовчки терпiти. Пальцi його вже побiлiли вiд холоднечi, а серце несамовито калатало в грудях. Та незабаром Могрiм, зверхник таемноi полiцii ii величностi (а це був саме вiн), повернувся.

– Пр-р-роходь, ур-р-рюбренець Кор- р- ролеви! – сповiстив вiн. – Тобi на р-р-радiсть, або не зовсiм на р-р-радiсть, або зовсiм не на р-р-радiсть…

Напучуваний таким чином, Едмунд попрямував усередину, ступаючи дуже обережно, щоб випадково не наступити страшному звiрюзi на лапу.

За порогом вiн опинився в довгiй похмурiй залi з шерегами колон, мiж яких, так само як i на подвiр’i, причаiлися статуi. Одразу за порогом Едмунд помiтив маленького кам’яного фавна з дуже сумним обличчям. «А чи це, бува, не приятель Люсi?» – майнула думка. Зала освiтлювалась одним-единим лiхтарем, за яким у напiвтемрявi сидiла сама Чаклунка.

– От i я, ваша величносте! – поспiшив доповiсти Едмунд, виступаючи вперед.

– Як ти наважився, нахабо, прийти до мене сам? – не дуже приязно зустрiла його Королева; вiд ii громоподiбного голосу, що заповнив залу, в Едмунда аж ноги пiдломилися. – Хiба я не велiла тобi привести з собою iнших?

– Не гнiвайтесь, ваша величносте! Задля вас я зрадив усiх – я заманив iх якомога ближче до вашого лiг… палацу. Наразi вони переховуються в маленькiй хатинцi бiля греблi вгору за течiею маленькою рiчки у панi та пана Бобрiв.

– І це все, з чим ти прийшов? – гримнула Чаклунка, i зла посмiшка скривила ii обличчя. Ця посмiшка нiчого доброго не провiщала.

– Н-нi, н-нi, ваша величносте, – затинаючись з переляку, запевнив ii Едмунд i за хвилину виклав усе, що пiдслухав у Бобрiв до того, як чкурнув геть.

– Що?! – заволала Чаклунка. – Аслан?! Вiн тут?! Чи ти часом не брешеш? Якщо з’ясуеться, що ти збрехав…

– Та що ви, – замахав руками Едмунд, – якщо я вже доношу, то доношу тiльки те, що чув на власнi вуха.

…Та королева його вже не слухала. Вона плеснула в долонi, i на ii поклик з’явився вже знайомий нам гном – той самий гном, що супроводжував Чаклунку пiд час iхньоi першоi зустрiчi з Едмундом у лiсi.

– Хутко! Закладай сани! – наказала Чаклунка. – Та познiмай усi бубонцi.




Роздiл 10

Про те, як розвiялись чари


Що ж, а тепер, доки гном готуе санчата, повернiмося до трьох дiтлахiв та пана i панi Бобрiв. Щойно Бобер промовив: «Не можна гаяти анi хвилини», як усi, окрiм Бобрихи, хутенько понатягали на себе теплий одяг. Господиня ж заходилася викладати на стiл усiлякi пакуночки, приказуючи: «Зараз, зараз, пане Бобре, тiльки-но дiстаньте менi отой шматок шинки… i ще чай, цукор, сiрники… Хто-небудь, дiстаньте будь ласка кiлька паляниць iз короба, що стоiть у кутку».

– Що ви таке робите, панi Бобрихо?! – вигукнула Сьюзан.

– Як що, люба? Збираю нам торбинку з iжею в дорогу, – спокiйно вiдповiла Бобриха. – Ти ж не думаеш, що ми рушимо у путь iз порожнiми руками?

– Але ж на те немае часу! Треба поспiшати! – квапила Сьюзан, застiбаючи гудзики на шубi. – Вона буде тут з хвилини на хвилину!

– Отож i я кажу! – вторував iй Бобер.

– Та годi вам уже! – зупинила iх Бобриха. – Якщо ти добре помiзкуеш, пане Бобре, то зрозумiеш, що в нас е ще зо чверть години, перш нiж вона буде тут.

– То чи не краще нам вiдiрватися вiд неi якнайдалi, – здивувався Пiтер, – якщо бажаемо дiстатися Кам’яного Столу першими?

– Ви ж розумiете, панi Бобрихо, – додала Сьюзан, – що варто iй побачити, що нас тут немае, як вона щодуху кинеться навздогiн.

– О-о-о, ще й як кинеться, – не стала сперечатися Бобриха. – Та якщо ми все одно не зможемо ii випередити, адже вона iде на санчатах, а ми йдемо пiшки, то чи треба нам взагалi поспiшати?

– Тодi… тодi, виходить, надii немае? – засмутилася Сьюзан.

– Тiльки не треба передчасно хнюпити носа, люба, – заспокоiла ii Бобриха, – краще подай менi з шухляди дюжину носовичкiв. Надiя е завжди. Стовповим шляхом нам ii не випередити, та ми можемо сховатися та йти такими стежками, про якi вона нi сном, нi духом не знае. Ось тодi, якщо нам пощастить, ми ii й обiйдемо.

– Маеш рацiю, моя дружинонько, – пiдтримав ii Бобер. – А тепер нам i справдi час рушати.

– Не варто дарма метушитися, пане Бобре, – зауважила йому Бобриха. – Ось… саме так… чотири великi паляницi – для дорослих, а п’ята, менша, для нашоi меншенькоi – для тебе, люба, – звернулася вона до Люсi.

– Будь ласка, ходiмо вже! – благала ii Люсi.

– Що ж, я вже й так майже готова, – нарештi вiдповiла Бобриха, натягаючи (не без допомоги Бобра) на лапки зимовi чобiтки. – Гадаю, швацька машинка занадто важка, аби тягти ii з собою.






– О, так воно i е, – погодився Бобер. – Їi неможливо пiдняти. Ти ж не сподiваешся часом викроiти дорогою хвилинку, аби нею скористатися?

– Не можу й думати, що Чаклунка навiть торкнеться ii, – скрушно зiтхнула Бобриха, – чи, чого доброго, зламае, а то й поцупить.

– Будь ласка, будь ласочка, покваптеся! – в один голос заблагали трое дiтей, i нарештi всi вийшли надвiр, Бобер замкнув дверi («Це ii трохи затримае!» – пояснив вiн), i з торбинками за плечима вони вирушили в путь.

Снiгопад припинився, i на небо вийшов ясний мiсяць. Вони просувалися вервечкою: спочатку Бобер, потiм Люсi, за нею Пiтер, Сьюзан, i останньою йшла Бобриха. Бобер повiв iх греблею на правий берег рiчки, а потiм звивистою горбкуватою стежкою схилом рiзко вниз, до берега, помiж дерев. Так вони i йшли берегом, а над ними з обох бокiв височiли крутi схили долини, залитi мiсячним сяйвом.

– Йти треба низиною, – пояснив Бобер, – бо iй доведеться обрати верхнiй шлях – саньми тут не проiдеш.

Перед iхнiми поглядами розлiгся напрочуд мальовничий краевид, милуватися ним було б приемно, сидячи в затишному крiслi й споглядаючи його у себе з вiкна. Та Люсi, навiть у ii становищi, не могла не помiчати такоi краси. Вони йшли i йшли вперед, торбинка в неi за плечима з кожною хвилиною ставала все важчою i важчою, i Люсi забула навiть i думати про навколишнi красоти, захоплена думками про те, чи стане iй сил витримати ще хоч трiшки. Вона вже не заглядалася на слiпучо-яскраву кригу замерзлоi рiчки з ii льодяними водограями, або на притрушенi снiгом дерева, або на величний мiсяць, оточений безлiччю зiрок, так само бiлоснiжний, як i краевид навкруги. Нi, все це тепер не бентежило ii серця, i вона лише не зводила очей з коротеньких нiжок Бобра, що – туп-туп-туп – невпинно крокували по снiгу перед нею. Згодом мiсяць затягнуло хмарами i знов пiшов снiг. Втомлена Люсi дрiмала на ходу, коли раптом Бобер рiзко повернув праворуч i почав видиратися вгору крiзь непролазнi кущi. Люсi остаточно прокинулась – саме вчасно, щоб помiтити, як Бобер зникае в майже невидимiй печерцi, так добре прихованiй за густими кущами, що помiтити ii неможливо, якщо не стояти просто над нею. Доки вона поверталась до тями, Бобер уже залiз до печерки – лише хвiст його стирчав над поверхнею.

Люсi швиденько присiла i полiзла слiдом за ним. Позаду вона чула сопiння, пихкання та буркотiння – i за мить усi iншi також залiзли всередину.

– Де це ми?

У темрявi голос Пiтера лунав втомлено, немов надламаний. (Менi, звичайно, не треба вам пояснювати, який це надламаний голос.)

– Це старовинна схованка бобрiв. Тут можна пересидiти лиху годину, – пояснив Бобер. – Про неi мало хто знае. Можливо, тiснувато, але нам не завадить поспати кiлька годин.

– Коли б ви так не метушилися, я б прихопила подушки, – докiрливо промовила Бобриха.

Умостившись, Люсi подумала, що печерка ця не така вже й затишна, як оселя пана Тумнуса – нiрка в землi та й годi, але суха й тепла. І дуже маленька – для того, щоб усi змогли влаштуватися на нiч, довелося тiсно притулитися одне до одного. Та пiсля довгого шляху iм було тепло та спокiйно разом. Якби ж тiльки пiдлога була хоч трохи рiвнiшою! У темрявi Бобриха пустила по колу пляшечку, з якоi всi сьорбнули щось таке, вiд чого хтось закашляв, хтось зачхав, комусь наче горло обпекло, зате всерединi одразу ж потеплiшало i всiх негайно огорнув солодкий сон.

Здавалося, не минуло i хвилини (хоча насправдi спливло декiлька годин), як Люсi прокинулася вiд холоду, не спроможна навiть поворухнути затерплими руками-ногами та мрiючи про гарячу ванну. У напiвснi вона вiдчула, як ii щоку лоскочуть довгi вуса, i помiтила свiтло, що струменiло крiзь вхiд у печеру. Тодi вона й продерла очi. Заворушилися й iншi. Звiдкись почулося веселе дзеленчання, i за мить усi сидiли, роззявивши роти i витрiщаючись, дослуховуючись до звуку, що ввижався iм увесь той довгий шлях минулоi ночi.

Бобер, не зволiкаючи, кинувся геть з печери. Ви, можливо, вирiшите, як спочатку вирiшила Люсi, що то було вкрай нерозумно з його боку, тодi як насправдi розумнiшого вчинку годi було й сподiватися. Хто-хто, а Бобер добре знав, як непомiтно прослизнути помiж заростями ожини, i вiн перш за все мав дiзнатися, яким шляхом прямуе Чаклунка. Іншi, причаiвшись, немов мишi, залишилися чекати на нього в печерi. Хвилин за п’ять всi до смертi перелякалися – десь зовсiм близько почулися голоси. «Ой! – ледь стримала зойк Люсi. – Його помiтили! І спiймали!»

До чого ж усi здивувалися, коли за хвилину просто в них над головами пролунав голос Бобра.

– Усе добре! – загукав вiн iм. – Виходьте, панi Бобрихо! Виходьте, сини та доньки Адама! Усе гаразд! Не вона то була!

Звичайно, так нiхто не говорить, але саме так зазвичай висловлювалися бобри, коли iх щось дуже хвилювало; i коли я кажу «зазвичай», я, звiсно, маю на увазi бобрiв у Нарнii, бо по наш бiк чарiвних дверей бобри переважно мовчать.

Отож на поклик нашого Бобра, клiпаючи очима вiд слiпучого денного свiтла, скуйовдженi, заспанi та перемазанi землею, Бобриха з дiтьми вилiзли на поверхню.

– Ходiть-но сюди! – гукнув iм Бобер, який у захватi мало не пританцьовував. – Ходiть скорiше! Лише погляньте! Оце так удар для Чаклунки! Здаеться, чари ii вже розсiюються…

– Що ви таке говорите, пане Бобре? – вiдхекуючись, поцiкавився Пiтер, коли всi нарештi спромоглися видертися на кручу.

– Хiба не казав я вам, що вона зробила так, аби в Нарнii завжди була зима, але Рiздво оминало нас? Що ж, тiльки погляньте туди! – вiдповiв Бобер.

І вони поглянули.

На дорозi стояли запряженi оленями сани з розшитою бубонцями упряжжю, й оленi, на вiдмiну вiд чаклунських, були не бiлi, а брунатнi, i до того ж набагато бiльшi. А iздового – того взагалi годi було не впiзнати. Високий, кремезний, вдягнений у яскраво-червоний, червонiший навiть за ягоди падуба, кожух з пiдбитим хутром каптуром, з довгою бородою, яка бiлими пасмами вируючого водоспаду спускалася йому на груди, вiн був знайомий усiм з дитинства, хоча зустрiти його (та багатьох iнших) можна було тiльки в Нарнii. Але й по наш бiк чарiвних дверей усi змалечку звикли бачити його зображення на вiтальних листiвках, а також пiдслуховувати розмови дорослих про нього – усе це зазвичай вiдбувалося просто напередоднi Рiздва. Та одна рiч – знати про когось, а зовсiм iнша – побачити на власнi очi. На рiздвяних листiвках Дiд Мороз зазвичай веселий та потiшний. Проте наяву, коли дiти добре розгледiли його, вiн виявився геть iншим – таким великим, святковим та справжнiм-справжнiсiньким, що у всiх навiть дух забило вiд радощiв.

– Дiйшов нарештi! – прогримiв Дiд Мороз. – Довгенько ж вона змусила мене чекати. Либонь, i Аслан сюди прямуе, коли чари ii послабшали.

Люсi вiдчула, як по спинi побiгли мурашки, та не вiд холоду чи жаху, а вiд невимовноi радостi, чого, правду кажучи, давненько з нею не траплялося.

– А тепер, – мовив вiн далi, – як щодо святкових подаруночкiв? Вам, панi Бобрихо, швацька машинка, новiша та зручнiша. А щоб вам iз нею не тягатися, я ii залишу у вас вдома, коли проiжджатиму поряд.

– Якщо вам не важко, пане добродiю, – уклонившись, вiдповiла Бобриха. – Та вiн замкнутий.

– Замки та засуви – менi не перешкода, – усмiхнувся Дiд Мороз. – А щодо вас, пане Бобре, то, коли ви повернетеся додому, греблю вашу буде вже закiнчено, усi дiри залатано та опуст припасовано.

«Пан» Бобер у захватi навiть рота розтулив, але вимовити хоч щось так i не спромiгся.

– Пiтере, Адамiв син, – звернувся до хлопця Дiд Мороз.

– Я, – по-военному вiдрапортував Пiтер.

– Для тебе теж е подарунки, – була вiдповiдь, – та це не дитячi iграшки, а знаряддя для справжнього чоловiка. Наспiв уже той час, коли вони стануть тобi в пригодi. Носи iх iз гiднiстю!

І з цими словами вiн простягнув Пiтеру щит та меч. На срiблястому тлi щита було зображено лева на заднiх лапах. Лев був яскраво-червоного кольору – кольору стиглоi полуницi. Ефес у меча був золочений, а сам меч було вкладено в пiхви на шкiрянiй перев’язi. І меч, i пiхви, i перев’язь були немов заздалегiдь пiдiгнанi пiд Пiтера i прийшлися якраз до мiри. Приймаючи дарунки, Пiтер був мовчазний та серйозний – вiн добре розумiв важливiсть того, що вiдбувалося.

– Сьюзан, донько Єви, – промовив Дiд Мороз. – А ось i твоi дарунки. – І з цими словами вiн передав iй лук, сагайдак, повний стрiл, та невеличкий рiжок зi слонiвки. – Лук той знадобиться тобi в скрутний час, але не до бою тобi з ним ставати. Вiн не знае промаху. А варто прикласти рiжок до вуст та подути в нього – буде тобi пiдмога, де б ти не опинилась.

Нарештi вiн вимовив: «Люсi, донько Єви», i Люсi виступила вперед. Їй вiн подарував маленьку, на перший погляд, скляну пляшечку (хоча дехто потiм казав, що ii зроблено з цiлого дiаманту) та короткий кинджал.

– У цiй пляшечцi, – пояснив вiн, – цiлюще зiлля з нектару вогняних квiтiв, що зростають на сонцi в сонячних горах. І коли тебе або когось iз друзiв твоiх буде поранено – кiлькох крапель цього зiлля достатньо, аби зцiлитися. Ну, а кинджал, звiсно, потрiбен тобi тiльки для захисту, бо негоже жiнкам брати участь у бою.

– Але чому? – знiтилась Люсi. – Хоч я i не знаю напевно, але гадаю, що духу менi не забракне.

– Рiч не в тому, – похитав головою Дiд Мороз. – Не жiноча то справа – у бою правду захищати. А тепер, – вiн несподiвано втратив свiй поважний вигляд, – у мене е щось для вас усiх!

Звiдкiлясь, певно, з великого мiшка за плечима, хоч нiхто того не помiтив, вiн витяг велику тацю з п’ятьма чашками й тарiлочками, горщик iз грудковим цукром, глечик iз добiрними вершками i великий-превеликий чайник, щойно просто з жару, вигукнув: «Щасливого Рiздва! Хай живе справжнiй король!», клацнув батогом, i не встигли всi й оком змигнути, як i вiн, i оленi вже зникли, немов iх i не було.

Пiтер саме витяг меча з пiхов i показував його Бобровi, коли втрутилась панi Бобриха:

– Ось, ось! Отак усi й базiкатимуть, доки чай не охолоне! От уже цi чоловiки! Берiть тацю та несiть ii вниз, там усi ми добре поснiдаемо! Добре, що я не забула прихопити iз собою хлiбного ножа.

Кручею вони повернулися до печерки, де Бобриха нарiзала канапок iз шинкою, Бобер налив по чашках чай, i всi разом заходилися снiдати. Та щойно зi снiданком було покiнчено, як Бобер зiп’явся на ноги й оголосив:

– Час рушати!




Роздiл 11

Аслан наближаеться


Тим часом для Едмунда настали не те щоб лихi, але дуже скрутнi часи. Доки гном вiдлучився лагодити сани, Едмунд, який був дещо розчарований прийомом, влаштованим йому в королiвському палацi, як то кажуть, губа в нього не з лопуцька, сподiвався, що Королева схаменеться i буде прихильною до нього, як пiд час iх останньоi зустрiчi. Та вона чомусь не поспiшала. Коли ж ii мовчання стало нестерпним, Едмунд зiбрався з духом i сам нагадав про себе:

– Дозвольте, ваша величносте, а як щодо винагороди, солодкоi винагороди? Ви ж самi казали…

– Цить, недоумкуватий! – тiльки й вiдмахнулася Королева, але потiм, здаеться, змiнила гнiв на ласку i пробуркотiла собi пiд нiс: – Не вистачало ще, аби цей зануда дорогою зомлiв з голоду… – Вона знову плеснула в долонi. З’явився ще один гном. – Принеси людському малятi iжi та питва, – звелiла вона.

Гном не забарився, повернувшись iз залiзним кухлем, у якому плескалася звичайна вода, та залiзною мискою, на якiй самотував окрайчик засохлого хлiбця. Усе це вiн жбурнув Едмундовi пiд ноги та хрокнув на додачу найогиднiшим чином.








– Мармелад для колишнього принца, ги-ги-ги!

– Забери це геть з моiх очей! – насупився Едмунд. – Навiщо менi ваша черства скоринка?!

Та Чаклунка кинула на нього красномовний погляд. Нiчого доброго цей погляд не провiщав, тож Едмунд вибачився i мовчки заходився смоктати жалюгiдну скоринку, бо розгризти ii – з огляду на таку ii черствiсть – мiг хiба що дуже голодний вовк.

– Звикай задовольнятися тим, що е, бо невiдомо, коли ще перепаде тобi бодай сухарик, – усмiхнулася Королева.

Едмунд мало не вдавився окрайцем, коли перший гном повернувся i доповiв, що сани готовi. Чаклунка пiдвелася i, наказавши Едмундовi йти слiдом, вийшла з тронноi зали. Надворi знов неабияк снiжило, та Королеву, здавалося, це аж нiяк не бентежило, так само як не хвилювало i легке, не за погодою, плаття Едмунда. Вона тiльки кивнула йому на сани, але перш нiж вирушити в путь, покликала вiрного Могрiма. Той похапцем прибiг до неi, крутячи хвостом, наче дворовий пес.

– Вiзьми з собою найспритнiшого i найлютiшого з вовкiв та риссю до Бобровоi хатинки! Усiх схопити, загризти, пошматувати, щоб i слiду не лишилося! Якщо вони вже втекли, мерщiй до Кам’яного Столу, але так, щоб жодна жива душа не дiзналась. Там зачаiтися i чекати на мене. Менi ж доведеться подолати довгу путь на захiд, перш нiж я знайду переправу через рiчку. Може трапитися, що ти наздоженеш втiкачiв першим, що ж, як вчинити з ними – ти знаеш.

– Слухаю та кор-р-рюся, Кор-р-ролево! – прогарчав вовк i зник у бiлiй iмлi. Здалеку донеслося лише вiдлуння його ходи, важкоi, як у коня. Потiм пролунало вовче виття, до якого долучилося iнше – то на допомогу Могрiму поспiшав iще один вовк.

Уже за кiлька хвилин вони нишпорили по маленькiй хатинцi бiля греблi, намагаючись винюхати, куди подiлися мешканцi зi своiми гостями – та втiкачiв i слiд прохолов. Страшно навiть уявити, чим могла б обернутися ця нiч для втiкачiв, якби не негода зi снiгом та завiрюхою. Вовки неодмiнно винюхали б iхнiй слiд ще до того, як вони дiсталися печери. А що б трапилося далi – здогадатися неважко. Та Бобер вирахував усе правильно: хуртовина замела все навкруги, тож слiдiв було не тiльки не видко, а так би мовити, i не нюшно.

Тим часом гном клацнув батогом – i сани з Королевою та Едмундом кулею вилетiли з-попiд брами та понеслися все далi й далi вiд замку, у темряву та холоднечу. Що й казати, жахливою видалась та подорож для Едмунда, адже, не забудьмо, що його одежа аж нiяк не була гожа для таких звитяг. За чверть години вiн спереду скидався на замет. Спочатку вiн хоча б отрушувався, та потiм втомився зчищати з себе снiг i зрозумiв, що то марна справа. Снiг налипав на нього швидше, нiж вiн встигав його скидати. До того ж вiн знову змок, та вже не до рубця, а до кiсток. Та це ще нiчого. Яким же нещасним вiн почувався. Йому навiть закралася страшна пiдозра, що Королева не поспiшае призначати його королем. Тепер усе, що вiн казав собi, аби переконати себе, що Чаклунка нiкому лиха не заподiе, бо вона особа гречна й добросерда, i що правда на ii боцi, – здавалося щонайменше повною маячнею. Вiн вiддав би все, аби знову опинитися поруч з рiдними та друзями, навiть iз Пiтером. Та едине, що залишалося у його становищi, – це спробувати переконати себе в тому, що все, що вiдбуваеться з ним, – не що iнше, як недобрий сон. І варто лише прокинутися – як усе минеться. Одне тiльки лихо: що далi вони iхали, година за годиною, то яснiше ставало: якщо це й справдi сон, то дуже, дуже поганий сон. Та подорож затягнулася набагато довше, нiж я тут спробував ii описати. Аби описати ii докладнiше, знадобилося б попсувати не один стос паперу, та й того я не певен, що вистачило б. Ось чому варто зупинитися на тому, що до свiтанку снiгопад нарештi вщух. Свiтало, а подорожi кiнця-краю не було. Вже й день настав, а все було так само. Навколо все завмерло, i тишу порушував лише заколисливий шурхiт полозiв та рипiння оленячоi упряжi. Пробудив Едмунда голос Чаклунки, що раптом чiтко пролунав у навколишнiй тишi: «А це що таке! Нумо, тпру-у-у!» «Тпру-у-у» вони й зробили. Едмунд одразу пiдхопився, сподiваючись, що мова йде про снiданок. Причиною зупинки, як виявилось, i справдi був снiданок, та про нього Едмунду годi було й мрiяти.

Неподалiк, бiля пiднiжжя крислатого старого дерева, зiбралася розвесела компанiя: бiляче подружжя з бiлченятами, двое сатирiв, якийсь незвично веселий гном та лис – усi вони сидiли на маленьких дзигликах навколо святково накритого пенька. Через вiдстань подробиць застiлля Едмунд не роздивився, та вiд пахощiв у нього запаморочилось у головi та потекли слинки. Пеньок був прикрашений ялинковими гiлочками, а посерединi – Едмунд навiть заблимав очима, чи не примарилось це йому? – височiв справжнiй рiздвяний сливовий пудинг. Так от, коли сани зупинилися, лис (вiн був, вочевидь, найстаршим з присутнiх) саме пiдвiвся зi свого мiсця, у правицi тримаючи маленьку чарочку, i збирався виголосити промову. Та тiльки-но тепла компанiя вгледiла королiвськi сани та побачила, хто в них сидить, радiсть та веселощi немов вiтром звiяло. Татусь бiлячоi родини застиг iз виделкою на пiвдорозi до рота, один iз сатирiв начебто вже й донiс виделку, та проковтнути, що там на нiй було, вже не встиг, i виделка так i стирчала в нього помiж зубiв, а маленькi бiлченята щодуху заверещали вiд жаху.








– І що все це мае означати? – обiмлiла Чаклунка.

Нiхто не вiдповiв.

– Мовчати! Тобто вiдповiдати, лiсова дрiбното! – заволала вона. – Чи ви хочете, аби мiй гном розв’язав вам язика батогом?! Питаю востанне: що означае оце неподобство… оця обжерливiсть… оце… казна-що, що ви собi дозволяете?! Звiдки взагалi це взялося?!

– Вибачаюся, ваша величносте, – вiдповiв на це лис. – Але все це «казна-що», як ви кажете, не взялося, а далося. І якби я наважився запропонувати вашiй величностi чарочку за ваше ж здоров’я…

– «Далося»?! Яким же добродiем все це далося?

– Д-д-д-дiдом Морозом, – затинаючись, зiзнався лис.

– Ким-ким? – гримнула Чаклунка, зiскакуючи з саней: лише два кроки – i ii могутня постать нависла тiнню над переляканими звiрятками. – Яким дiдом? Яким морозом? Його тут i бути не може! Та як ти смiеш, смiешся, чи що? Гаразд, якщо ти чесно визнаеш, що збрехав, то я, нехай так, усiх пробачу.

Може, все б i обiйшлося, та раптом одне бiлченя чи то стратило розум вiд переляку, чи щось таке…

– Вiн був! Був! Був! – заверещало воно так, що аж вуха заклало, та ще й ложкою по пеньку закалатало.

Тут Едмунд з острахом помiтив, як Чаклунка закусила губу, та так, що по ii бiлоснiжному пiдборiддю скотилася крапля багряноi кровi. Вона здiйняла свiй жезл… Едмунд тiльки й устиг скрикнути: «Не треба! Не робiть цього! Будь ласка!» – як жезл опустився, i там, де щойно сидiла весела компанiя, завмерли кам’янi статуi; одна з них – як була – з виделкою на пiвдорозi до рота, бiля кам’яного пеньочка, на якому були розставленi кам’янi тарiлочки та височiла кам’яна брила, що дивним чином нагадувала рiздвяний сливовий пудинг.

– А це тобi! – уже забираючись до саней, мовила Чаклунка i дала Едмундовi сильного ляпаса. – Наступного разу знатимеш, як заступатися за злодiiв та зрадникiв! Жени! – кинула вона гномовi.

На очах в Едмунда виступили сльози, але вперше йому було шкода когось iншого, а не себе. Вiн уявив собi, як маленькi кам’янi фiгурки так i сидiтимуть навколо Кам’яного Столу рiк за роком i ясними днями, i темними ночами, доки не поростуть мохом та не розкришаться вiд негоди. А сани так само розмiрено ковзали далi, хiба що – i Едмунд це помiтив – снiг уже не вищав, а хлюпав пiд полозами, бо став вiдчутно мокрiшим, нiж то було вночi. А ще вiн зауважив, що його вже не так трусить вiд холоднечi й над стежиною раз у раз пропливали пасма туману. З кожною хвилиною туман густiшав, i сани вже не летiли, як на крилах, а сповiльнили свiй хiд, що було помiтно навiть простим оком. Спочатку Едмундовi здавалося, що то втомилися оленi, аж раптом вiн зрозумiв, що оленi тут нi до чого. Сани трусило, вони пiдстрибували на, здавалося б, рiвному мiсцi та скреготiли, наче ялозили по камiнню. Тож, як нещадно не шмагав гном своiх оленiв, вони йшли повiльнiше i повiльнiше. До того ж десь здалеку долiтав нечiткий гомiн, та через скрегiт полоззя i гуркiт саней Едмунд нiяк не мiг второпати, що ж за тим криеться. Аж раптом сани зупинились – i зрушити iх з мiсця вже не могла жодна сила.








На якусь мить запала тиша. Едмунд нашорошив вуха – i що ж? Колись вiн чув чи такий самий гомiн, чи таке саме лопотiння, та тiльки зараз вiн збагнув – так дзюрчать веснянi води. Усюди гули невидимi ручаi, вони пiнились, булькотiли, бурмотiли, i навiть – десь там, попереду – ревiли, як той водоспад. Серце в Едмунда так i зайшлося, хоча вiн ще не зрозумiв чому. Та раптом його осяяла здогадка: та це ж весна! Звiдусiль лунало «крап-крап-крап» – то з гiлок танув снiг. З туману над заснiженою рiвниною випливло якесь дерево, i на очах у Едмунда велика шапка снiгу зiрвалася з гiлки додолу – вперше, вiдколи вiн опинився в Нарнii. Деревом виявилась ялина, тож, як з неi впав снiг, Едмунд вперше за свое буття в Нарнii, окрiм бiлого, побачив щось темно-зелене. Та роздивлятися i прислухатися Вiдьма не дозволила.

– Чого розсiвся, ледацюго?! Ану, бiгом штовхати сани!

Едмундовi нiчого не залишалося, як пiдкоритися. Вiн мовчки вилiз iз саней на снiг (хоча то був уже не снiг, а снiгова каша) та заходився допомагати гномовi виштовхувати сани з глибокоi вимоiни з багнюкою, у яку тi з розгону влетiли. Спершу оленi лише мiсили багнюку, потiм якось виповзли з неi i навiть за допомогою лайки та батога протягнули сани ще кiлька крокiв. На бiльше оленiв не вистачило. Та дивуватися не було з чого: снiг уже танув скрiзь – куди не кинь оком. Бiльш того, деiнде вже з’явилися прогалини чорноi землi i навiть… молода зелена парость. Якщо вам не доводилось роздивлятися свiт бiлоi безмовностi та снiговоi бiлостi так довго, як то випало Едмундовi, то вам, мабуть, i не зрозумiти, яку радiсть вiн вiдчув вiд единого погляду на щось зелене. Та не встиг вiн помилуватися новим краевидом, як сани зупинилися знов.

– З того не буде пуття, ваша величносте, – зiтхнув гном, – бо це не шлях, а якась плавба. У таку вiдлигу на санях далеко не заiдеш.

– Неможна на санях – доведеться пiшки, – вiдгукнулася Королева.

– Пiшки багато не набiгаеш, – вiдмахнувся гном. – Тим паче, не випередиш тих, хто вийшов ранiше за тебе.

– Ти хто менi: радник чи холоп при дворi?! – гримнула на нього Чаклунка. – Як чув наказ – то виконуй! Людськiй малечi руки зв’яжи за спиною. Тримай на прив’язi та очей з нього не зводь! І не забудь свiй батiг! А от посторонки обрiж – дорогу додому оленi й самi знайдуть.








Гном пiдкорився i за кiлька хвилин уже поганяв Едмунда зi зв’язаними позаду руками по багнюцi вперед. Бiдолашний Едмунд ковзав у багнюцi й жижi й спотикався на камiнцях, та раз у раз гном осипав його прокляттями, а подеколи й перiщив батогом. Чаклунка виступала слiдом за гномом та пiдганяла iх обох: «Нумо, швидше!»

Куди i чому поспiшати – то Чаклунцi, мабуть, виднiше, а от що вiдбуваеться навколо – i без неi кидалося просто в очi. Кожноi митi бiлих плям ставало все менше, а зелених – навпаки, бiльше. Там, де лише вчора бовванiли бiлi, наче привиди, занесенi снiгом дерева, тепер ряснiли смарагдовi ялинки, пробилися гострими дзьобиками чорнi гiлочки ще голих дубiв, букiв та в’язiв. Тьмяний туман розквiтав золотавими барвами, а там i зовсiм розтанув. Сонячнi променi пронизали хащi наскрiзь до самого денця, а у вишинi, над верхiвками дерев, слiпило блакиттю ясне небо – аж очi пекло. Та дива тiльки починались. На галявинi посеред березового гаю гнаний Едмунд бiгцем угледiв розсип маленьких жовтих цяточок. То розквiтнув чистотiл. А гомiн швидкоi води з кожним кроком наближався. Попереду дзюрчав ручай. Довелося мочити ноги. А на тому боцi, наче краплi роси, берегом голубiли пролiски.








– Годi головою вертiти! – прикрикнув на Едмунда гном, коли той спробував озирнутися, щоб переконатися, чи то справдi пролiски, – прикрикнув, та ще й злобливо смикнув за мотузок.

Та, звiсна рiч, цi неприемностi не завадили Едмундовi й надалi витрiщатися. І вже крокiв за п’ять попереду, бiля корiння старого дерева, вiн помiтив дюжину крокусiв, що мерехтiли нiжними вiдтiнками бузкового кольору. Та це ще не все. Доки вiн роззявляв рота, почувся ще один, так само несподiваний, як i дзюрчання струмка, та не менш милий серцю звук. Бiля самоi стежини на гiлочцi раптом тенькнула пташка. Десь iз глибини лiсу вторувала iй iнша. А далi – нiби всi тiльки й чекали команди – лiс сповнило цвiрiнькання, щебетання та тьохкання. Вже за п’ять хвилин здавалося, що й сам лiс спiвае разом iз пташиним хором; i тепер уже, куди б Едмунд не скинув оком – вiн скрiзь бачив пташок: та або та пташка чи то вмощувалася на гiлочцi, чи перетинала стежину просто над головою, чи голосно сперечалася iз сусiдами у якихось своiх пташиних справах.

– Швидше, швидше! – тiльки й волала Чаклунка.

Туман уже розвiявся. Небо дедалi блакитнiшало, iнколи ним пропливали бiлi, як пiр’ячко, хмаринки. На сонячних галявинах жовтiв первоцвiт. Здiйнявся легкий вiтерець, здуваючи краплi з дерев та обдаючи подорожнiх бризками та духмяною свiжiстю нiжного листячка. І справдi – дерева прокидалися одне за одним. Модрини та берiзки оповилися зеленим серпанком. Рокитник вкрився позолотою. Та вже й на буках проклюнулося тендiтно-зелене, майже прозоре листя. Навiть свiтло попiд ними – i те! – зазеленiло. Над стежиною з дзижчанням прогудiла бджола.








– Нi, це не вiдлига! – раптом закинув гном i зупинився як вкопаний. – Це весна. Що ж нам тепер робити? Оцiй вашiй зимi, здаеться, тее… гаплик! А все через нього, Аслана…

– Якщо хтось iз вас хоча б iще раз згадае його iм’я, – мовила на це Чаклунка, – нехай на себе нарiкае!




Роздiл 12

Бойове хрещення


Доки десь далеко сперечалися гном iз Чаклункою, бобри та дiти йшли своею дорогою, схожою на чарiвний сон. Давно вже вони поскидали своi кожухи i навiть припинили гукати одне до одного: «Дивiться! Рибалочка!», або «А я кажу, це дзвiночки!», або «Що це за дивний запах?», або «Послухайте, послухайте! Це ж дрiзд, спiвочий дрiзд!» Вони йшли мовчки, вбираючи солодке весняне повiтря; на змiну теплому сонячному свiтлу поставали тiнистi зеленi хащi; порослi мохом галявини, де велетенськi в’язи здiймали листянi дахи високо над головами, заступали густi заростi квiтучоi смородини, а трохи далi паморочив голову пряний та духмяний аромат глоду.

Подорожнi нашi здивувалися не менш за Едмунда, коли помiтили, як у них на очах зима зникла, а в лiсi за лiченi години вiдбулися змiни, що зазвичай тривають з сiчня до травня. На вiдмiну вiд Чаклунки, вони не знали напевне, що в Нарнii так мало статися з приходом Аслана. Та всiм було вiдомо, що то ii чари наслали на краiну одвiчну зиму; i якщо вже в Нарнii почалася чарiвна весна – то, певно, ii чари зникли. Трохи згодом комусь спало на думку, що, коли вже снiг розтанув, Чаклунка не матиме змоги подорожувати саньми, i тодi всi заспокоiлися: хода iхня уповiльнилась i перепочивали мандрiвники тепер довше i частiше. Звичайно, вони вже добряче втомилися, але то було приемне вiдчуття. Так бувае, коли цiлий день граеш на свiжому повiтрi, а надвечiр солодка втома розливаеться по тiлу. Прикро тiльки, що Сьюзан натерла собi невеликий пухир на п’ятцi.

Щоб дiстатися до Кам’яного Столу, вони вже не йшли широким рiчищем, а взяли трохи праворуч, пiвденнiше. Та навiть якби iм не довелося завертати, просуватися далi берегом стало неможливо: талi води переповнили рiчку i пiнявий потiк усiх вiдтiнкiв жовтого затопив дно.

Сонце сiдало, вiд чого свiтло його наливалося багрянцем, тiни видовжувались, а квiти стуляли на нiч своi пелюсточки.

– Залишилось ще трохи, – пiдбадьорив усiх пан Бобер та повiв нагору по схилу, порослому густим пружним мохом (по якому так приемно ступати натрудженими ногами), туди, де стримiли поодинокi високi-превисокi дерева. Пiсля важкого дня всi дерлися вгору, важко дихаючи, посапуючи та спотикаючись. Люсi навiть засумнiвалася: здолае вона пiдйом чи впаде на пiвдорозi, коли несподiвано всi опинилися на вершинi. І ось що вони побачили.

Перед iхнiми поглядами розляглася широка зелена галявина. Обабiч неi розкинувся густий лiс, а прямо попереду, там, далеко на сходi, щось мерехтiло до болю в очах. «Ти ба! Сьюзан, тiльки поглянь! – захоплено вигукнув Пiтер. – Це ж море!» Посеред галявини i стояв Кам’яний Стiл. Насправдi то був навiть не стiл, а велика кам’яна скрижаль – темно-сiра, немов потьмянiла вiд часу, вона, певно, налiчувала не одну сотню рокiв i лежала на чотирьох опорах, також кам’яних. Поверхня ii була помережана таемничими лiнiями та малюнками, що скидалися на лiтери якоiсь давньоi мови, i вiд самого погляду на них ставало моторошно. Наступноi митi всi помiтили високе шатро на краю галявини. Нинi, у променях вечiрнього сонця, воно видавалося неймовiрно розкiшним: полотнища стiн iз жовтого шовку були напнутi на малинових шнурах, що крiпилися до кiлочкiв зi слонiвки; високо над ним майорiв стяг, на тлi якого був зображений дибки пурпуровий лев. Бриз маяв стяг та овiвав обличчя. Доки всi роззиралися навкруги, звiдкись праворуч долинули звуки музики, й, обернувшись, подорожнi побачили того, заради кого вони сюди й прийшли.








Аслан стояв в оточеннi сили-силенноi дивних iстот, що з’юрмилися навколо нього пiвмiсяцем. Там були нiмфи дерев та джерел (у нашому свiтi вони звуться дрiади та наяди), що завжди мали при собi струннi iнструменти – ось звiдкiля, виявляеться, лилась музика; неподалiк височiли четверо здоровенних кентаврiв, чиi тулуби нагадували крупи ломовикiв, а людською частиною вони схожi були на суворих, м’язистих, але по-своему гарних воiнiв. Десь у натовпi дивовижних створiнь усi помiтили единорога, бика з головою чоловiка, пелiкана, орла та величезного собаку. А поруч iз Асланом стояли двое гепардiв, один з яких тримав його корону, а iнший – прапор.

Щодо зовнiшностi самого Аслана, то i дiти, i Бобри геть розгубилися. Хто нiколи не був у Нарнii, той не зможе уявити, що у свiтi iснують створiння, прекраснi та жахливi водночас. Так, можливо, колись вважали i нашi героi, та тепер iм випала нагода позбутися цiеi омани раз i назавжди. Бо варто iм було лише глянути на Асланове обличчя, як iх заслiпило сяйво його золотавоi гриви, а величнi, бездоннi очi його немов зазирнули iм у душу. Вiд самого лише його погляду на всiх напали дрижаки.

– Ну, вперед, – прошепотiв Бобер Пiтеровi.

– Нi, – позадкував Пiтер. – Спершу ви.

– Нi, нi, сини Адама поперед звiрiв, – вiдмагався Бобер.

– Сьюзан, – галантно запропонував Пiтер. – Чому б тобi не пiти першою? Дами вперед, як то кажуть.

– Нi, йди ти. Ти ж у нас найстарший, – прошепотiла у вiдповiдь Сьюзан.

Звичайно, що довше вони сперечалися, то безглуздiшими ставали отi iх суперечки. Нарештi Пiтер пiдкорився, витяг iз пiхов меча на знак привiтання i, кинувши товаришам: «Смiливiше! Зберiться- но!», смiливо попрямував до лева:

– Ми прийшли, Аслане!

– Вiтаю тебе, Пiтере, сину Адама, – промовив Аслан. – Вiтаю i вас, Сьюзан та Люсi, доньки Єви. Вiтаю, Бобре i Бобрихо.

Його низький сильний голос наповнив iхнi душi спокоем, а серця – мовчазною радiстю, i вони вже не вiдчували себе незручно, мовчки стоячи поряд з Асланом.

– Проте де ж ваш четвертий? – запитав Аслан.

– Вiн намагався зрадити iх i перейшов на бiк Бiлоi Чаклунки, о, Аслане, – вiдповiв за дiтей Бобер.

Несподiвано для себе Пiтер виступив уперед та додав:

– У цьому е i моя провина. Я сердився на Едмунда i цим спонукав його на цей жалюгiдний вчинок.

Аслан нiчого не вiдповiв. Вiн не хотiв виправдовувати Пiтера чи засуджувати його, а просто стояв i дивився на всiх ясними променистими очима. Та й що було казати?

– Будь ласка, Аслане, – звернулася до нього Люсi, – що нам зробити, аби повернути Едмунда?

– Усе, що можна зробити, – буде зроблено. Та це може виявитися набагато складнiшим, анiж ви собi уявляете, – зауважив вiн i знову замовк.

А Люсi, спостерiгаючи за ним, помiтила, що обличчя його було не тiльки величним, сильним та спокiйним; на ньому ледь помiтним серпанком промайнула печаль. Та за мить хмари збiгли з нього, лев труснув гривою, плеснув у долонi («Якi жахливi в нього пазурi! – промайнула в Люсi думка. – Страшно навiть подумати, що було б, якби вiн iх не втягував!») i наказав:

– Час готуватися до бенкетування. Нiмфи джерел, нiмфи дерев, проведiть наших гостей до шатра й допоможiть iм з усiм.

Щойно дiвчата пiшли, Аслан поклав свою лапу – а хоч вiн i втягнув пазурi, вона була важелезною – Пiтеровi на плече та мовив:

– Ходiмо, сину Адама, я покажу тобi, який звiддаля замок, де судилося тобi колись посiсти на трон.

І Пiтер, який ще тримав меча в руцi, попрямував за Асланом до схiдного схилу пагорба. Позаду них заходило сонце. Вся земля, що розляглася пiд ними, була залита вечiрнiм свiтлом – лiси, i гори, i долини, i велична рiка, що змiiлася вдалину срiблястою стрiчкою. А далеко-далеко, за багато миль, плескалося море, а над морем – небо, а небом пливли хмаринки, рожевi у променях призахiдного сонця. І десь там, майже на краю землi, там, де терени Нарнii змикалися з морем, аж у гирлi рiки, на невисокому пагорбi щось яскраво виблискувало. То й був замок, а виблискували його захiднi вiкна, та Пiтеру вiн видався зiркою, що зiйшла з небес до морськоi затоки.

– Сину людський, – звернувся до нього Аслан, – перед тобою той самий Кейр-Паравель, або, як його iнакше називають, замок Чотирьох тронiв. На один iз них ти й зiйдеш законним правителем. Тобi я показав його, бо за правом первородства ти й будеш королем над усiма iншими.

Пiтер нiчого не встиг вiдповiсти – у навколишнiй тишi несподiвано пролунав незвичний звук. Вiн чимось нагадував звук мисливського рiжка, та був бiльш пронизливим та потужним.

– Це рiжок твоеi сестри, – мовив Аслан тихо, немов промуркотiв, коли можна так сказати про могутнього лева.

Пiтер навiть отетерiв вiд несподiванки. Та побачивши, як лiсовий люд кинувся вперед, i помiтивши, як Аслан здiйняв лапу та наказав: «Усi назад! Дозвольте принцовi завоювати собi добре iм’я в бою!», все зрозумiв та щодуху кинувся до шатра. Там погляду його вiдкрилося жахливе видовище.

Наяди та дрiади порснули врозтiч. Назустрiч йому бiгла Люсi, так швидко, як тiльки несли ii маленькi ноженята; обличчя ii було блiде, немов крейда. Потiм вiн побачив Сьюзан – та чимдуж чкурнула до дерева, щоб видертися нагору. Слiдом за нею довжелезними стрибками мчав величезний сiрий звiр. Спочатку Пiтеровi здалося, що то ведмiдь, потiм – що то вiвчарка, але принаймнi вдвiчi бiльша за тих, яких йому довелося зустрiчати. Лише в останню мить вiн второпав, що страшний звiр – то вовк. Величезний сiрий вовк, який стояв на заднiх лапах, спираючись переднiми на стовбур дерева. Вiн клацав iклами та гарчав, а смух на його карку стояв дибки. Здолати двi гiлки Сьюзан ще спромоглася, але дiстатись третьоi – вже зась; одна ii нога звисала з дерева лише за дюйм чи два вiд вищиреноi вовчоi пащi. Пiтер не мiг зрозумiти, чому вона не намагаеться видертися вище або принаймнi не перехопить гiлку хоч трохи зручнiше, коли несподiвано зрозумiв, що вона от-от знепритомнiе. І що ж тодi?

Пiтер аж нiяк не вважав себе вiдчайдухом, бiльш того цiеi митi його навiть охопила слабкiсть, та це не мало жодного значення, бо для себе вiн уже вирiшив усе. Вiн рвонув навпростець до чудовиська, нацiливши свiй меч у бiк. Та як би швидко вiн не бiг, звiр виявився спритнiшим. Швидкий, наче блискавка, вiн ухилився. Очi його палали, а з пащi вирвався гнiвний рик. Коли б не лють, що очi йому застувала, вiн би вже вчепився Пiтеровi в горлянку. Та саме лють його й згубила. Вiн загарчав i згаяв час.

Усе трапилося блискавично. Пiтер i сам не зрозумiв, як вiн ухилився, виборсуючись зi страшних обiймiв звiра, а наступноi митi встромив меча помiж переднiх лап просто в серце вовка. А далi, немов у жахливому сновидiннi, що тривае i тривае, i немае йому кiнця, Пiтер усе смикав i смикав свiй меч, не розумiючи, хто з них живий, а хто – мертвий. Перед собою вiн бачив лише вищирену пащу, чув клацання iклiв, його обдавало жаром вовчого вiддиху, довкола кружляли пасма шерстi та бризкала кров. Страшний сон обiрвався раптово. Вовк упав на землю. Пiтер випростався та витер пiт з чола. Вiн ледве вивiльнив свого меча. І сили його полишили.

Коли Сьюзан спустилася з дерева, брат i сестра помiтили, що вони досi тремтять, немов та осика. Здаеться, але стверджувати цього я не можу, вони навiть пустили сльозу, та в Нарнii нiхто нiкому не стане того закидати.

– Швидше! – пролунав голос Аслана. – Швидше! Кентаври та орли! Там, у хащах, я помiтив iншого вовка. Вiн усе бачив i, мабуть, уже чкурнув до своеi господинi. Мерщiй за ним! Так ми розшукаемо Вiдьму i врятуемо четвертого з дiтей Адама.

Почувся тупiт копит i лопотiння розправлених крил, та десь з дюжину найспритнiших та найгострозорiших зникли в сутiнках, якi густiшали щохвилини.

Пiтер – вiн ще досi не мiг перевести подих – провiв iх поглядом та озирнувся. Поряд стояв Аслан.

– Ти забув почистити свого меча, – спокiйно зауважив лев.

Авжеж. Пiтер поглянув на свiтле лезо меча, вкрите жмутами вовчоi шерстi та темними плямами кровi, що здавалося червоним навiть у пiтьмi. Вiн нахилився i ретельно витер меча травою, а потiм i краечком одягу.

– Подай його менi та схили колiна, сину Адама, – звелiв Аслан, пiсля чого торкнувся його плеча клинком та вимовив: – Пiдведися, о, сiр Пiтере, переможцю Могрiма. І пам’ятай: що б не трапилося, нiколи не забувай витирати свого меча.




Роздiл 13

Давне закляття з глибини столiть


Проте настав час повернутися до Едмунда. Прогулянка, що випала на його долю через неочiкувану вiдлигу, видалася куди як довшою, нiж вiн звик гуляти пiшки, i навiть, як вiн пiдозрював, набагато довшою, нiж взагалi спроможна гуляти людина. Саме тому, тiльки-но Чаклунка зупинилась у темнiй улоговинi помiж сосен та тису, знеможений Едмунд упав навзнак там, де стояв. Так вiн i застиг, колода колодою, не в змозi й пальцем поворухнути i не виказуючи жодного iнтересу анi до того, що вiдбуваеться навколо, анi до того, що вiдбуватиметься в майбутньому. Прогулянка настiльки виснажила його, що вiн геть забув i про голод, i про спрагу, аби тiльки йому дали спокiй. Тим часом Чаклунка та гном зовсiм поруч пошепки завели бесiду, яка б не мала залишити його байдужим:

– Нi, вже запiзно, – похитав головою гном. – Яка тепер вiд того користь? Тому що всi вони – а бодай iм! – уже бiля Кам’яного Столу.

– Про це ми дiзнаемось, коли вовк занюхае наш слiд та принесе нам звiстку, – вiдповiла на те Вiдьма.

– Якщо вiн прибiжить лише зi звiстками, то це погана звiстка, – буркнув гном.

– У Кейр-Паравелi скiльки тронiв? Авжеж, чотири! – посмiхнулася Чаклунка. – Тронiв – чотири, та посiсти iх зможуть лише трое! Яке ж то пророцтво, якщо воно не здiйсниться?

– Три… чи чотири… яка рiзниця, коли вiн уже тут? – уникаючи називати Аслана на iм’я в присутностi володарки, натякнув гном.

– Припустiмо, – розмiрковувала вголос Чаклунка, – що вiн тут ненадовго. А якщо так, тодi що нам завадить посiсти трон, та ще й не один, а всi одразу?

– А з цим що робити? – гном пхнув Едмунда ногою. – Може, залишити до слушного часу? Вiн ще стане в пригодi… торгуватися.

– А раптом усi iншi наскочать i, чого доброго, врятують шмаркача, тодi що? – презирливо хмикнула Королева.

– Отож iншого виходу немае? – знизав плечима гном. – Ну, тодi до справи!

– Зажди, – зупинила його Чаклунка. – Щось менi пiдказуе, що справу слiд робити на Кам’яному Столi, бо саме так робилося одвiку…

– Воно то й так, – засумнiвався гном, – але дуже вже давно нiхто цього не робив. Як на те, то й дороги нам туди немае.

– Твоя правда, – погодилась Чаклунка.

Цiеi митi почувся трiск зламаних гiлок, потiм глухе гарчання, за яким в улоговину зiковзнув сiрий вовк.

– Я бачив iх, – переводячи подих, доповiв вiн. – Вони бiля Кам’яного Столу. Вони разом iз ним. Мого ватажка вбито. Могрiм упав вiд меча одного з синiв Адама. Я причаiвся в кущах i бачив все на власнi очi! Рятуйтеся! Тiкайте!

– А от i нi! Нiхто нiкуди не тiкатиме. Втечi не буде, – не змигнувши оком, наголосила Чаклунка. – Мерщiй, клич наш народ, та поквапся! Клич усiх велетнiв, клич перевертнiв, та не забудь про дерева, що на нашому боцi! Клич упирiв та моторошних огрiв, що викрадають маленьких дiтей! Клич мiнотаврiв та братiв iх менших – песиголовцiв. Вiдьом попередь i вiдьмакiв, лiсовикiв i злиднiв, почвар мухоморних, змiюк пiдколодних та iншу славну нечисть! Ми дамо бiй! А боягузiв попередь: не заiржавiв ще наш чаклунський жезл – на камiнь умить вiн перетворить боягузiв! Жени щодуху! А ми тут ще маемо невеличку справу, яка потребуе нашоi безпосередньоi чаклунськоi участi та зволiкання не дозволяе.

Сiрий вовк схилив голову на знак покори, крутнувся на мiсцi, як та дзига, та зник. Лише здалеку луна донесла його важкий тупiт.

– Ну що ж, – зiтхнула Вiдьма, – столу в нас немае, тож доведеться задовольнятися тим, що е. А е… та хоча б звичайна колода!

Едмунд, який, правду кажучи, увесь цей час лежав колода колодою, раптом вiдчув, як його грубо пiдхопили, поставили на ноги i притулили до дерева. Гном умить мiцно-премiцно прив’язав його до стовбура. Тим часом королева скинула мантiю – певно, справою не можна займатися абияк, недбало. І тут Едмунд звернув увагу на те, якi в неi бiлi руки. Вони були такi бiлi, що це було помiтно навiть у сутiнках прихованоi вiд стороннiх очей улоговини пiд покровом дерев. Нiчого, окрiм отих бiлих рук, Едмунд перед собою не бачив.

– Готуй жертву, – мимохiдь кинула Чаклунка, i гном заметушився виконувати розпорядження.

Вiн швиденько розстiбнув Едмундовi комiрець сорочки та пiдiткнув усередину, потiм ухопив хлопчика за волосся, спонукаючи закинути голову. До Едмунда долинув дуже неприемний звук: вжик-вжик-вжик. Вiн насторожився: такий звук мiг видавати лише один знайомий йому предмет, i саме тодi, коли його, цей предмет, гострять. Отак «вжикати» мiг лише нiж. Тiльки тепер Едмунд збагнув, що згадана жертва – то вiн. В очах у нього потемнiло, i вiн знепритомнiв.

Саме цiеi митi звiдусiль почулися крики, тупiт копит та лопотiння крил, потiм – чи то зойк, чи то виття, начебто з вуст королiвських, – годi було розiбрати, бо все змiшалося до купи. Едмундовi пута послабшали, сильнi руки пiдхопили його, i глибокий голос мовив:

– Покладiть його – хiба не бачите, його ж ноги не тримають… – дайте йому трохи вина… та не поспiшай, бiдолахо… все буде добре, малюче…

Потiм, наче здалеку, Едмунд почув iще голоси – хтось перемовлявся:

– А де ж сама Вiдьма?.. Менi здавалося, ти ii тримаеш…

– А от i нi – я тiльки вибив iй з рук ножа…

– А я гнався за гномом… Та хiба всiх наздоженеш?..

– Невже втекла?..

– А це що таке? Тьху ти, якийсь старий пень, хай йому грець!..

На цих словах Едмунд знову знепритомнiв. Але тепер вiн був у надiйних руках. Кентаври, единороги, лiсовi оленi та птахи – з них складався рятувальний загiн, який Аслан вiдрядив шукати хлопчика ще в попередньому роздiлi, – вирушили назад, до Кам’яного Столу, передаючи майже бездиханне Едмундове тiло одне одному. Нiхто й не озирнувся. А дарма, бо в безлюднiй улоговинi коiлися речi доволi незвичайнi, якщо не дивнi.








Тож навколо було тихо й спокiйно, повний мiсяць заливав улоговину сяйвом. Серед iншого вiн освiтлював i недоречно згаданий кимось пеньок, i нiчим особливо не примiтний, хоча й чималенький за розмiром, сивий кругляк.

Проте, якщо вдивлятися в них довше, якби було кому дивитися, то пильнiший погляд пiдказав би, що з тим пеньком та з тим валуном щось не те. Не те, як воно здаеться… Потiм привидiлося б (а насправдi, i не привидiлось, бо саме так усе й було), що надто вже той пень нагадуе скрючену людську постать, що присiла навпочiпки та просто на очах пiдсунулась до валуна. Потiм здалося б (а насправдi, лише здалося б, що здаеться, бо все так i було), що валун уже не лежить, а сидить, бiльш того – валун iз пеньком тихесенько перемовляються, i нарештi стае очевидно, що пеньок – не пеньок, а валун – не валун, а не що iнше, як Чаклунка та гном. Тi, хто не розумiеться на чаклунствi, можуть спитати: як же могло так статися, що всi iх шукають, а вони, виходить, нiкуди й не подiлися, а увесь цей час перебували на тому самому мiсцi, можна сказати, у всiх на очах. Що ж, на те воно й чаклунство. Коли в тебе е чарiвний жезл, варто змахнути ним, загадати бажання – i ось, шукай вiтру в полi, а ти, знай собi, зачаiвся десь неподалiк та глузуеш з невдатних переслiдувачiв. Саме так вчинила Чаклунка: тiльки-но в неi з рук вибили нiж, вона, замiсть того аби стрiмголов кинутися навтьоки, лише змахнула своiм жезлом i тiеi ж митi зробилася невидимою. Отак от вона врятувалася сама, та й жезл свiй чарiвний врятувала.

Наступного ранку, щойно дiтлахи прокинулись (а цiеi ночi вони вперше спочивали на м’яких подушках у великому шатрi), на них чекала радiсна новина: Едмунда врятовано! Звiстку про те переповiла Бобриха, i вона ж повiдомила iм, що пiзно вночi його принесли до табору. А тепер вiн у Аслана. Пiсля польового снiданку дiти висипали надвiр i побачили, як Аслан з Едмундом бiч-о-бiч прогулюються по росянiй травi подалi вiд стороннiх вух та очей. З цiеi причини переказати iхню розмову не е можливим, бо все одно нiхто нiчого не чув, тож про що там йшлося – достеменно невiдомо. А сам Едмунд тiльки й того, що якось прохопився, мовляв, ту розмову вiн запам’ятае на все життя, а далi – як води в рота набрав. Коли дiтлахи пiдiйшли ближче, Аслан злегка пiдштовхнув Едмунда iм назустрiч.

– Ось i брат ваш, – мовив, – i це головне, бо хто старе споминае – сам знае, що бувае.

На тому Едмунд потис руку кожному, окрiм Пiтера, i перед кожним вибачився: «Простiть мене». На що кожен вiдповiв: «Та що там! Пусте!» І кожен був ладен додати щось таке, невигадливе i просте, щось на кшталт «та все гаразд», «облиш, ми знову друзi», от тiльки потрiбнi слова не спадали на думку. А поки всi морщили лоба в пошуках доречних слiв, до Аслана звернувся леопард.

– Посланець вiд супротивника, сiр, з проханням про аудiенцiю.

– Нехай пiдiйде.

Леопард пiшов та невдовзi повернувся, ведучи за собою вже знайомого нам гнома, найближчого поплiчника Чаклунки.

– З чим завiтав ти до нас, сину землi? – спитав його Аслан.

– Королева Нарнii, володарка Самотнiх Островiв та все таке iнше волiють недоторканностi, аби особисто вести перемовини у справах невiдкладних, що стосуються як ii самоi, так i вас, – пишномовно сповiстив вiн.

– Теж менi королева Нарнii знайшлася, – сплюнув Бобер. – Яке нечуване зухвальство…

– Не треба марнувати слiв, – зупинив його Аслан. – Не за горами той час, коли всi сутнi речi знов набудуть iстинних iмен своiх. А доти – що сперечатися щодо порожнiх звукiв. Перекажи своiй хазяйцi, нехай iде й нiчого не боiться. Єдина в мене е умова: свiй жезл нехай позаду залишить, хоч би й бiля того старого дуба.

На тому й вирiшили. А наглядати за дотриманням умов переговорiв вiдправили двох леопардiв.

– А що, як вона iх теж перетворить на камiння? – майже нечутно прошепотiла Люсi, звертаючись до Пiтера.

Та ж сама думка, вочевидь, промайнула i в леопардiв, оскiльки шерсть в обох на карку стала дибки, та й задранi догори хвости занепокоено здригалися, точнiсiнько як у кота, який щойно уздрiв незнайомого, до того ж небезпечного собацюру.

– Все буде добре, – також пошепки вiдповiв Пiтер. – Вiн не дозволив, якби гадав, що станеться лихо.

Невдовзi в таборi на пагорбi з’явилася Чаклунка власною персоною i смiливо попрямувала до Аслана. Трое дiтлахiв, що побачили ii вперше, разом вiдчули, як у них по спинi бiгають мурашки. Звiдусiль почулося глухе гарчання. Та, хоча день видався безхмарно ясним, зненацька вiйнуло могильним холодом. З появою Чаклунки тiльки двое з присутнiх зберегли спокiй: то були Аслан та сама Чаклунка. Ось i зiйшлись вони, як то кажуть, лицем до лиця: Асланове обличчя – золотаве, у коронi вогняного волосся, а в Чаклунки – мертвотно-блiде, немов у тiнi. Зiйшлися двое одвiчних ворогiв, i дивно було спостерiгати, як мирно вони крокують поряд, хiба що не рука в руку. Щоправда, як влучно зауважила Бобриха, дивитися Аслану в очi Чаклунка не наважувалась – щоразу вiдводячи погляд убiк.

– У твоему таборi, Аслане, – вкрадливо почала Чаклунка, – е зрадник.

Не було потреби в особливiй прозорливостi, аби зрозумiти, на кого вона натякае. Та навiть Едмунд пiсля всiх своiх поневiрянь, а головне – пiсля ранковоi розмови з Асланом, таким себе не вiдчував i навiть очi не ховав. А коли так, то, здавалося б, слова Чаклунки анiякого впливу не мали.

– Якщо i була провина, його вчинок, хай який, не спрямований проти тебе, – вiдповiв на те Аслан.

– А чи не пiдзабув тут дехто давнiй заповiт? – не вгамовувалася Чаклунка.

– Може, й пiдзабув. Тож нагадай менi, про який саме заповiт ведеш ти мову?

Певно, з якоiсь невiдомоi причини Аслан сприймав закиди Чаклунки цiлком серйозно.

– Якщо е потреба в тому, я нагадаю! – голос Чаклунки, вкрадливий до того, зiрвався мало не на вереск. – Я нагадаю, що вибито на кам’яних скрижалях, якi за два кроки звiдси, на кам’янiй плитi, що дехто Столом називае, що вирiзьблено письменами настiльки давнiми, наскiльки довгий спис на тiлi Свiтового дерева?![1 - Свiтове дерево, або Вiчне дерево життя – уособлення едностi усього свiту, своерiдна модель Всесвiту й людини, де для кожноi iстоти, предмета чи явища е свое мiсце. Це i посередник мiж свiтами – своерiдна дорога, мiст, драбина, якими можна перейти до свiту богiв або в потойбiччя. Найчастiше у фольклорi як Свiтове дерево зображено дуб, явiр, вербу, липу, калину, вишню, яблуню, сосну. Росте Свiтове дерево у казковому просторi фольклору зазвичай на горi, посеред моря, у чистому полi, неподалiк дороги. (Прим. перекл.)] Чи нагадати вам, що вирiзьблено на скiпетрi Вседержителя?! Кому-кому, але Аслану не личить забувати про закляття, накладене на Нарнiю на початку всiх часiв. А сказано, що зрадництво спокутою виправдати неможливо. І зрадництво хай не залишиться безкарним, а той, хто зрадить, – буде мiй за правом, а що робити з ним – то вже моя турбота: як схочу – так i страчу…

– Ось воно як! Ви, мабуть, пiдробляли катом до того, як удавати з себе королеву почали?

– Помовч, Бобре! – У голосi Аслана почулося грiзне ричання.

– А отже, – як нiчого й не було, вела далi Чаклунка, – нащадок цей людського роду вже в моiх руках i я свое вiзьму. Спокутуе зрадництво одне – тiльки кров, а запорукою тому – закляття давне.

– Якщо у твоiх руках, що ж – спробуй- но, вiзьми! – протягнув бик, що стояв поруч, чи, краще сказати, дивна iстота з тулубом бика i людською головою.

– Який дурний! – на вустах у Чаклунки заграло щось подiбне до усмiшки, а як правду сказати – звiрячий вищир. – Чи не гадаеш ти, що твiй володар дозволить тут кровопролиття – i через що? – аби позбавити мене моiх законних прав? Кому, як не йому, наглядати за тим, аби нiхто не посягнув на право, що е спрадавна моiм? Кому, як не йому, вiдомо, що станеться, коли я не дiстану тiеi кровi, що менi належить? Вогонь поглине Нарнiю, а ту пустелю, що вiн залишить по собi, – накрие потоп. Ви хочете цього?!

– Твоя у тому правда, i заперечувати я не стану, – у вiдповiдь кивнув Аслан.

– Аслане, – палко прошепотiла Сьюзан у левине вухо, – хiба ти не в змозi завадити тому закляттю? Вигадай хоч що-небудь всупереч йому!

– Наперекiр задуму Творця?! – Аслану на обличчя набiгла тiнь, i вже нiхто з подiбними питаннями до нього не звертався.

Едмунд стояв вiд Аслана з iншого боку. Вiн теж не зводив з лева очей. Хлопець задихався вiд почуттiв, що вирували всерединi. Йому навiть перехопило подих, i вiн замислився, що б такого сказати. Але вже за мить зрозумiв, що нiхто нiяких слiв вiд нього не чекае, тому визнав за краще промовчати та робити, як накажуть.

– Вiдiйдiть усi подалi! – сказав Аслан. – З Чаклункою нам треба перемовитись наодинцi.

Усi як один вiдступили. Що кожному довелося пережити в очiкуваннi за нескiнченно довгi хвилини, поки лев та Вiдьма розмовляли вiч-на-вiч!








– Ох, Едмунде! – тiльки й мовила Люсi, та раптом запнулася i залилася сльозами.

Пiтер стояв осторонь, вiдвернувшись, виглядаючи щось у морськiй далинi. Бобри завмерли, взявши одне одного за лапки та опустивши голови. Кентаври переминалися з ноги на ноги, постукуючи копитами. Невдовзi над пагорбом запала така тиша, що чутнi стали ледь помiтнi звуки, на якi iншим разом нiхто б уваги не звернув: ось у височинi прогудiв джмiль, десь у лiсi тенькнула пташка, легкий вiтерець скуйовдив листячко… а переговори Аслана та Чаклунки i досi тривали.

Та нарештi всi почули голос Аслана:

– Можете повертатися. Ми владнали справу. Кровi вашого брата Чаклунка будь- що не жадае.

Над пагорбом прокотилося зiтхання, нiби всi довго-довго стояли, затамувавши дух, i тiльки тепер спромоглися нарештi вдихнути на повнi груди. То тут, то там залунали тихi розмови. Чаклунка вже мала намiр iти, як обернулася. В ii очах спалахнула зловтiха.

– А як менi знати, що нашу угоду буде дотримано? Чи можу я бути впевнена, що…

У вiдповiдь Аслан лише пiдвiвся з трону й роззявив пащу, з якоi вирвалося грiзне гарчання, гарчання переросло в оглушливий рев, почувши який Чаклунка вирiшила за краще пiдхопити спiдницi та забратися геть з очей.




Роздiл 14

Торжество Вiдьми


Щойно Чаклунка подалася геть, Аслан оголосив:

– Ми залишаемо це мiсце, до того ж негайно; кожне мiсце мае свое призначення, е воно i в цього. А табiр свiй ми влаштуемо бiля броду Гарони ще надвечiр.

Звичайно, усiх брала цiкавiсть, чим завершилися його перемовини з Чаклункою, чому саме вони мусять залишити вже облаштований табiр i податися геть, та суворе обличчя Аслана нiчого не виказувало, та й вiд останнього його рику ще дзвенiло у вухах, тому заговорити з ним не наважилася жодна душа. Пiсля трапези на свiжому повiтрi всi на пагорбi (на той час сонце вже припiкало, висушивши ранкову росу) нашвидкуруч стали збиратися в путь: розбирати шатро та в’язати поклажу, i вже о другiй опiвднi вирушили в похiд. Йшли не надто кваплячись, легкою ходою, на щастя, як з’ясувалося, то було не так уже й далеко.

Першу частину переходу Аслан крокував поруч iз Пiтером, дорогою пояснюючи план бойових дiй:

– Тiльки-но Чаклунка завершить задумане в тутешнiх мiсцях, як, скорiш за все, поверне додому зi своiм вiйськом – готуватися до облоги; отож було б непогано перехопити iх та вiдрiзати зворотний шлях ще в лiсах.

Далi вiн окреслив два плани можливого розвитку подiй: перший – на той випадок, якщо битися доведеться в лiсах чи на вiдкритiй мiсцевостi, а другий – якщо доведеться штурмувати ii фортецю. Крiм того, вiн дав ще кiлька вельми корисних у вiйськовiй справi настанов, а саме: як найкращим чином влаштувати засiдку, де i як лiпше використовувати кентаврiв та як розмiстити блокпости.

Так вiн розповiдав i розповiдав, доки в Пiтера мимовiль не вихопилось:

– Змилуйся, Аслане, навiщо знати менi оте все, якщо ти будеш з нами?

– Хотiв би обiцяти, та не можу, – вiдказав Аслан та продовжив своi настанови.

Решту шляху лев пройшов з iншими, переважно поряд зi Сьюзан та Люсi. Вiн майже не розмовляв i, як iм здалося, зажурився.

Ще засвiтла загiн опинився в долинi, вiдкритiй усiм вiтрам: береги розступалися, даючи простiр рiчковим водам текти вiльно i широко; течiя тут сповiльнювалась, а дна можна було дiстатися, де б не ступила нога. Це i було мiсце, вiдоме як брiд Гарони. Аслан наказав ставати на ночiвлю, та проти виступив Пiтер, який дорогою вже, мабуть, перейнявся военною наукою.

– А чи не краще було б отаборитися на тому боцi, бо що, як Чаклунка схоче захопити нас зненацька глупоi ночi?! Або вигадае щось набагато гiрше.

Аслан (який, здавалося б, поринув у якiсь своi, вiдомi лише йому, думки) лише гривою струсонув.

– Про що ти?

Пiтер повторив слово у слово.

– Та нi, – у вiдповiдь мовив Аслан, нiбито навiть байдуже, – вночi, принаймнi сьогоднi, вона не нападатиме! – І, тяжко зiтхнувши, додав: – Та все одно, дуже добре, що ти про безпеку подбав – саме так i повинен мислити той, iм’я якому воiн. А нiч прийдешня, ти вже повiр менi, тривог не подаруе…

На тому всi почали лаштуватися на нiч.

Надходив вечiр. А з ним Асланiв настрiй перекинувся на iнших. Пiтеру було нiяково вiд самоi думки про те, що б самотужки вести вiйсько в бiй: звiстка про те, що, можливо, Аслана не буде поруч у скрутний час, хоробростi йому не додавала. Ось i вечеря промайнула в мовчаннi. Усi вiдчували, як вiдрiзняеться цей вечiр вiд минулого чи навiть вiд ранку. Не начебто щасливi часи, тiльки-но розпочавшись, добiгли кiнця.

Передчуття чогось поганого не полишало й Сьюзан. Вона крутилася у своему лiжку, та заснути нiяк не могла. Хтось давно вже солодко сопiв увi снi, а вона все лiчила i лiчила ягнят, коли раптом почула, як поряд у темрявi глибоко зiтхнула Люсi.

– Не спиться? – пошепки спитала Сьюзан.

– Нi, – вiдповiла Люсi. – Я теж гадала, чи спиш ти, чи то нi. Послухай, Сьюзан…

– Що?

– Щось менi тоскно, знаеш, як бувае, коли над головою збираються грозовi хмари…

– Правда?! У мене таке саме вiдчуття.

– І якось це пов’язано з Асланом, – вела далi Люсi. – Чи щось жахливе трапиться iз ним, чи сам вiн скоiть щось жахливе.

– Увесь цей час вiн сам не свiй. І це було помiтно що ближче до ночi, – погодилася Сьюзан. – Послухай, Люсi, а що вiн там казав про неминучий бiй? Який рiшучий бiй без нього? А чи не надумав вiн часом пiти вiд нас i всiх покинути напризволяще?

– А де вiн тепер? Досi в шатрi?

– Та нi, не схоже. Ходiмо, подивимось навколо…

– Гайда, – одразу ж пiдхопилась Сьюзан, – все краще, нiж лежати та витрiщатись у темряву.

Тихесенько, навпомацки серед сплячих, сестри крадькома вислизнули iз шатра. Ясний мiсяць осявав долину, навкруги стояла така тиша, що було чутно, як по камiнцях жебонить вода в рiчцi. Раптом Сьюзан схопила Люсi за руку: «Дивись!» Попереду, бiля дальнього кордону табору, майже на узлiссi вони побачили знайому свiтлу тiнь. Ще мить – i вона розчинилася в лiсi. Сестри перезирнулись та мовчки кинулися слiдом. Скрадаючись, вони видерлися вгору по схилу, залишаючи позаду i дрiмотний табiр, i безсонну рiчку. Вже нагорi, повернувши праворуч, вони впiзнали той шлях, яким iшли сюди вiд пагорба кам’яноi скрижалi. А Лев простував усе далi й далi, то виринаючи на свiтло, то зникаючи в безпросвiтнiй пiтьмi лiсових тiней. Вони потайки йшли назирцi, заросивши ноги в лiсових травах. Але ж яким несхожим на Аслана здавався iм той Лев, за яким вони стежили: хвiст опущений, голова похилена, ноги насилу волочаться – нiби полишила його вся колишня мiць. Ось так вервечкою вони дiсталися простороi лiсовоi галявини, де все було як на долонi: анi куща, анi дерева, що б вiдкидало тiнь, – коли Аслан раптом зупинився й озирнувся. Тiкати – смiшно й безглуздо. Сховатися – але куди? Нiчого не вдiеш – дiвчата пiдiйшли ближче. Коли вони наблизились, Аслан зiтхнув:

– Ох, дiти-дiти! Навiщо ви йдете за мною?

– Якось не спалося, – хотiла була виправдовуватись Люсi, та одразу ж збагнула, що слова тут зайвi – нащо слова, коли Аслановi вiдомi думки.

– Будь ласка, можна ми пiдемо з тобою, куди ти – туди й ми? – спитала Сьюзан.

Аслан замислися, а потiм зважився:

– Я був би тiльки радий, якби зi мною поруч були сьогоднi друзi. Гаразд, ви можете пiти, та обiцяйте, що без суперечок зупинитесь, як тiльки я скажу, а далi – анi кроку.

– Дякуемо! Ми зробимо, як скажеш ти, – в один голос пообiцяли дiвчатка.

І вони пiшли разом: Лев посерединi, а сестри, вже не ховаючись, – з бокiв. Вони пiшли, та до чого ж повiльно! Лев ледве пересував ноги, i його велична грива мало не торкалась землi. І раптом вiн спiткнувся, як то бувае з тими, кого здолала хвороба, i дiвчатам почувся тихий стогiн.

– Аслане, любий Аслане! – не витримала Люсi. – Скажи нам, що трапилось? Коли розповiси, може, полегшае.

– Ти часом не захворiв? – спитала Сьюзан.

– Нi, – вiддказав Аслан. – Менi самотньо, i то журба мене з нiг валить. Покладiть своi долонi менi на гриву. Я вiдчуватиму ваш дотик i знатиму, що ви зi мною.

Так дiвчата i зробили. Без дозволу вони б нiзащо не наважилися на таке, хоча й мрiяли про це вiдтодi, як вперше зустрiлися з ним. Вони занурили своi змерзлi долонi в теплу гриву та погладили лева. І так вони подолали майже весь зворотний шлях до Кам’яного Столу. З цього боку дерева пiдступали найближче до верхiвки пагорба, та коли вони опинилися бiля останнього великого дерева, навколо якого стiною розрiсся терен, Аслан зупинився.

– Ох, дiти-дiти… Ось i настав час прощання. А далi – що б не трапилось – зачаiться, i анi писку, анi шурхоту. Тож бувайте!

Дiвчатка гiрко розридалися, хоча й самi не знали чому. Вони пригорнулися до Лева, не бажаючи вiдпускати його: цiлували його нiс, i гриву, i великi сумнi очi. А потiм вiн повернувся та пiшов на гору, а вони сховалися в заростях терену i лише дивилися йому вслiд. І ось що постало перед iх очима.

На пагорбi бiля Скрижального Столу зiбралася чималенька юрба. І хоча мiсячного сяйва було бiльш нiж достатньо, багато хто тримав ще й смолоскипи, що вiдкидали зловiснi багрянi вiдблиски та смердiли важким чорним чадом. Подiбноi юрби в одному мiсцi дiвчата ще не стрiчали. А були тут: огри зi страхiтливими iклами, перевертнi у вовчiй шкiрi, бикоголовi здорованi, духи недобрих дерев, отруйних дурманiв та iншi неймовiрно потворнi страховиська, яких я навiть описувати не беруся, iнакше дорослi взагалi заборонять вам, моi маленькi читачi, брати до рук цю книжку. Отож були тут усi. Деяких навiть уявити важко: вiдьми та вампiри, упирi та вурдалаки, нiчнi жахiття та лихоманки, не кажучи вже про злиднiв, почвар та iншу нечисть – словом, усi, хто вiдгукнувся на заклик Чаклунки i кого вовк зiбрав пiд ii знамена. Посерединi, бiля самого Столу, блiдою поганкою височiла сама Чаклунка. Коли ота юрба побачила, що до них наближаеться Лев, з усiх бокiв здiйнялося виття та лай, гвалт та гомiн, верещання та лемент. Навiть Чаклунка – i та! – з переляку завмерла на мiсцi, та, швидко опанувавши себе, зайшлася показним реготом.

– Погляньте на цього дурня, що з усiх дурнiв найдурнiший! – вигукнула вона, перекриваючи навколишнiй гармидер. – Вiн сам прийшов до нас! В’яжiть його скорiш!

Люсi та Сьюзан у тернових кущах затамували подих, очiкуючи почути грiзний рик у вiдповiдь та побачити, як Аслан накинеться на ворогiв. Та нiчого такого не сталося. Чотири вiдьми з удаваними усмiшками, аби всi побачили, якi вони хоробрi (але напоготовi будь-якоi митi чкурнути куди подалi), потроху пiдбиралися ближче.

– Я наказала в’язати його! – гримнула Чаклунка.

Тiеi ж митi вiдьми накинулися на Аслана, повискуючи та улюлюкаючи вiд захвату: вони й самi вже зрозумiли, що опору можна не остерiгатися. Те саме зрозумiли й iншi, чи то гоблiни, чи то гноми, а також якiсь мавпоподiбнi iстоти, якi поспiшили на допомогу вiдьмам. Гуртом вони перевернули Лева на спину та зв’язали йому всi чотири лапи. При цьому вони волали та верещали так, нiби спромоглися на велику звитягу, хоча якби Лев схотiв, одного удару могутньоi лапи вистачило б на них усiх. Та вiн не зронив анi стогону, навiть коли туго-натуго стягнутi вузли та петлi увiп’ялися в його тiло. А юрба вже потягнула його до Столу.








– Стiйте! – раптом наказала Чаклунка. – Десь чула я таке, нiбито перед стратою приреченого годиться чи то обстригти, чи то обскубти.

Серед прибiчникiв Чаклунки прокотився зловтiшний смiх. Казна-звiдки взявся клишоногий огр з величезними ножицями, який присiв навпочiпки бiля Аслана, та – клац-клац-клац – заклацали ножицi, i хвилi золотавого волосся хлинули на землю. Та от огр завершив свою роботу, i дiти, навiть з вiддаленоi схованки, помiтили, що Асланова голова зробилася меншою та беззахиснiшою. Не оминули це увагою i вороги.

– Погляньте, та вiн всього лише великий кiт! – вигукнув хтось iз темряви.

– Невже вiн наводив на нас жах? – вторував тому iнший голос iз пiтьми.

Вони знущалися з нього, примовляючи:

– Киць-киць-киць, де твоя славетна мiць?!

– Чи спiймало кошеня мишенятко цього дня? Мабуть, облизня спiймало, а того йому замало!

– Нашiй кицi спозаранку не побачити снiданку! Молочка iй треба дати наостанок похлебтати!

– Та як вони смiють?! – прошепотiла Люсi, розмазуючи сльози по щоках. – Одне слово – нелюди!

Тепер, коли минуло перше потрясiння, Люсi вирiшила, що Аслан, позбавлений обрамлення золотавого волосся, мае вигляд навiть бiльш мужнiй та прекрасний, нiж до того. Вочевидь, угледiла щось таке й Чаклунка.

– Ану, накиньте на нього намордник! – нi сiло нi впало наказала вона.

Навiть тепер, коли вся нежить накинулась на Лева виконувати наказ, варто було Аслану лише раз клацнути зубами, i двое-трое залишилися б без лап. Та вiн i пазуром не поворухнув, що розлютило лiсове скопище ще гiрше. Тепер уже вся нежить, навiть тi, хто спершу боягузив, набралися хоробростi й з’юрмилися навколо, аби потiшитись досхочу: хтось намагався буцнути його ногою, хтось – ударити щосили, хтось – принаймнi вщипнути, а хтось – плюнути та осипати прокляттями.

Врештi-решт, усi вгамувались та потягли зв’язаного Лева до Столу. Зрозумiло, вiн був занадто великий для них, тож дехто натужувався його волочити, а хтось пiдштовхував, як мiг. З останнiх сил вони звалили його на Стiл, та ще й про всяк випадок обмотали мотузками та позатягували тi вузли, що послабшали.

– Боягузи! Вони досi бояться його! Навiть тепер, – майже вголос ридала Сьюзан.








Та ось юрба зiтхнула з полегшенням. Аслана опутали з голови до лап та примотали до стiльницi, i над натовпом нависла тиша. Чотири вiдьми з чотирма смолоскипами застигли по чотирьох кутах Столу. Чаклунка скинула мантiю, саме так, як i попередньоi ночi, коли перед нею був Едмунд, i заходилась гострити ножа. У свiтлi смолоскипiв та сяйвi повного мiсяця (так, принаймнi, здалося дiвчаткам) нiж видавався якимось дикунським: зловiсноi форми нiж виблискував не залiзом, а наче був зроблений з каменю. Та ось Чаклунка наблизилась i стала бiля голови Аслана. Їi обличчя скривила недобра посмiшка; а Аслан дивився в небеса: у поглядi – анi злостi, анi остраху, лише печаль. Та перш нiж завдати удару, Чаклунка схилилася над Асланом та прошипiла:

– Ну, то як: чия взяла? Дурень, ти досi гадаеш, що, жертвуючи собою, врятуеш отого зрадника з людського роду-племенi? Що ж, замiсть його життя я заберу твое, давне закляття буде знято, та й договiр дотримано. А от коли ти здохнеш, то що менi завадить за тобою слiдом вiдправити ще i його? Тож наостанок знай, що вiддаеш ти Нарнiю менi на вiки вiчнi! І, навiть втративши життя свое, нiкого ти не врятував! І з цим знанням у вiдчаi та безнадii – помри!

Вiдьма занесла над Асланом нiж. Бiльше нiчого дiвчата не бачили – вiд жаху вони заплющили очi.




Роздiл 15

Найдавнiше закляття часiв одвiчних


Сестри досi переховувались у тернику, де iх залишив Аслан, заплющивши очi та затуливши обличчя долонями, коли почувся гучний заклик чаклунки:

– Ану, всi за мною! Людинкам та звiряткам настав кiнець! Найдурнiший з усiх дурнiв великий кiт здох! Тепер туди ж дорога i всiм iншим!

Саме цiеi митi дiвчатка опинилися у смертельнiй небезпецi. З несамовитим воланням, пiд войовничий вереск та пронизливе завивання дудок та рiжкiв дика орда помчала схилами вниз, мало не розтоптавши iх на своему шляху. Спочатку iх овiяло холодним вiтром – то повз них промайнуло сонмище привидiв; далi задвигтiла земля вiд важкоi ходи мiнотаврiв; потiм заклало вуха вiд лопотiння крил – то з краю галявини в повiтря здiйнялася зграя найогиднiших грифiв та велетенських нетопирiв. Іншим часом вони, мабуть, i досi б тремтiли з переляку, але зараз, вiдтодi як загинув Лев, iх охопила тяжка туга, пекучий сором приниження та дитяча безпораднiсть – тому навряд чи вони придивлялися та прислухалися до того, що коiться навкруги.

Та врештi-решт у лiсi настала тиша, i Сьюзан з Люсi наважилися вийти на вiдкритий гребiнь пагорба. Мiсяць уже був на сконi, i в небi можна було роздивитися хмаринки, що раз у раз затьмарювали блiде мiсячне сяйво. Втiм, навiть того свiтла вистачало, аби розгледiти обриси оповитого мотузками бездиханного тiла на Кам’яному Столi. Дiвчатка опустилися на колiна в росяну траву. Вони гладили стрижену морду та цiлували лева просто в холодний нiс, проливаючи гiркi сльози, доки вистачало слiз. Потiм вони подивилися одна на одну, взялися за руки, вiдчувши зненацька себе сиротами, i заридали. Коли сльози скiнчилися, Люсi мовила:

– Не можу бачити цей намордник! Спробуймо його зняти…

Вони взялися до справи. Та нiч була ще темна, змерзлi пальцi не слухались, тому впоратись вдалося не скоро. Коли вiдкрилося Левове обличчя, сльози знов заструменiли по iхнiх щоках. Крiзь сльози вони витерли з нього пiт i кров. Я не в змозi живописати всю журбу, безвихiдь та розпач, що охопили iх.

– Спробуймо хоча б зняти з нього пута, – запропонувала Сьюзан.

Та як з’ясувалося, нелюдi, намагаючись зiгнати на Асланi всю свою злiсть, так мiцно затягнули вузли та петлi, що здолати iх голiруч дiвчаткам було не пiд силу.

Я сподiваюсь, що нiхто з тих, хто читае цю книгу, нiколи не був таким нещасливим, як Люсi та Сьюзан у ту нiч. Та якщо вам коли-небудь доводилось проплакати всю нiч до самого свiтанку, так що й слiз уже не залишалось, то, певно, ви ще пам’ятаете, як врештi-решт приходить вiдчуття, що все погане, що могло статися, вже сталося й бiльше нiчого поганого, мабуть, статися не може. Хай там як, така сама спустошенiсть забрала сили й у дiвчат. Здавалося, година за годиною минали в мертвотному спокоi, та й передранковий холод мав би проймати iх до нутра, та вони нiчого не зауважували, лише краем ока за весь цей час Люсi помiтила двi речi. По-перше, небо на сходi посвiтлiшало, а по-друге, майже пiд ногами iй привидiвся ледь помiтний рух. Та вона не звернула на те уваги. Яке це мало значення? Раптом Люсi помiтила, нiби щось дряпаеться вгору кам’яною опорою Столу. Наступноi митi це «щось» пробiгло Столом. Люсi протерла очi – чи не примарилось iй оте?

– Ой! – зойкнула Сьюзан з iншого краю Столу. – Це ж мишi! Та якi зухвалi – шастають столом. – Ану, киш звiдси, капосницi! – i Сьюзан змахнула рукою, щоб вiдiгнати iх.

– Зажди, – зупинила ii Люсi. – Хiба ти не бачиш, що вони роблять? – Дiвчатка схилились, придивляючись пильнiше.

– Оце так-так, – здивувалася Сьюзан, коли угледiла. – Вони… гризуть пута.

– Ось я i дивлюсь, – упiвголоса, аби не налякати польових мишей, мовила Люсi, – дивлюсь i дивуюся. То, мабуть, добросердi мишки. Бiдолашнi, вони, певно, i не здогадуються, що вiн мертвий, – гадають, що як вони розв’яжуть пута, то вiн встане i пiде…

До того часу вже дещо розвиднилось, i сестри вперше побачили, як вони змарнiли за цю нiч. Та вони, як зачарованi, стояли i дивилися, як мишки гризуть, гризуть та гризуть десятки, якщо не сотнi вузлiв, аж доки пута не впали. На сходi пробилася свiтла смужка; поблякли всi зорi, окрiм однiеi, найяскравiшоi, що висiла над краем небосхилу; повiяло ранковим холодом. Мишки разом зникли, так само раптово, як i з’явилися. Дiвчатка вiдкинули пасма погризених мотузкiв. Без пут, що оповивали Левове тiло, вiн бiльш нагадував себе. З наближенням свiтанку до нього поверталися величнi риси.








За спиною в лiсi зненацька цвiрiнькнула пташка. Навколо так довго стояла тиша, що дiвчата аж пiдскочили вiд несподiванки. Слiдом за першою тенькнула iнша, i невдовзi все навкруги задзвенiло пташиними трелями. Можна було вважати, що то безперечно раннiй свiтанок, а вже нiяк не передранкова нiч.

– Щось я зовсiм змерзла, – визнала Люсi.

– Я теж, – луною обiзвалася Сьюзан. – Коли холодно – треба походити. Коли ходиш – теплiше.

Вони разом пiшли до кручi на схiдному схилi й скинула оком навкруги. Велика яскрава зiрка вже зникла. Земля, що позаду, досi губилася в темрявi, але на видноколi край моря вже засвiтився новий день. Небо порожевiло, а сестри ходили i ходили вiд Столу до кручi та назад; а от скiльки разiв – нiхто не рахував, але ноги вже стерпли. На хвилинку вони завмерли на краю кручi – кинути погляд на замок Кейр-Паравель, що в сутiнках ледь виднiвся в далинi. Тiеi ж хвилини на обрii з’явилася золота смужка, i вмить мiж водою та небом визирнуло червоним краечком сонце. Саме в ту мить позаду почувся страшний оглушливий трiск, неначе велетень щодуху трiснув об пiдлогу своiм велетенським кухлем.

– Що це? – мимоволi скрикнула Люсi, хапаючи Сьюзан за руку.

– Я й сама… навiть озирнутися боюсь, – видихнула Сьюзан. – А що, як трапилося щось страшне?

– Облиш! Нiчого страшнiшого вiд того, що було, вже трапитися не може! – вирiшила Люсi. – Ходiмо!

У свiтлi вранiшнього сонця все було iнакшим, нiж уночi. Все розквiтло кольорами, разом зi свiтлом з’явилися й тiнi – все довкола змiнилося настiльки, що спершу дiвчата не повiрили своiм очам. І було чому! Кам’яна брила розкололася навпiл – величезна трiщина пролягла вiд краю до краю, а от Аслана… й слiду не було.








– Ой!

– Ох! – зiрвалося з вуст, i сестри кинулися до Столу.

– Як же так?! – побивалася Люсi. – Чому його – навiть мертвого! – не залишать у спокоi?!

– Хто?.. Хто це зробив?! – голосила Сьюзан. – Що все це означае? Іще одне закляття?!

– Саме так, – мовив гучний голос у них за спинами. – Найдавнiше закляття з усiх заклять.

Сестри озирнулися й обiмлiли: у сонячному сяйвi перед ними стояв Аслан. Вiн, наче прокинувшись вiд довгого сну, просто стрiпнув своею гривою (що, судячи з усього, якимось дивом встигла вiдрости).

– Аслане! – вигукнули сестри разом; у iхнiх поглядах рiвною мiрою читались i невимовна радiсть, i острах.

– Чи ти живий, чи мертвий? – закинула нарештi Люсi, сама анi жива, анi мертва.

– Як бачите – живий.

– То ти не того… не при… при… при…? – спитала Сьюзан, остерiгаючись навiть вимовити оте страшне слово (вона мала на увазi «примара»).

Тож, не марнуючи слiв, Аслан лише схилився над тремтячою Сьюзан i мовчки лизнув ii лоба. Вона вiдчула теплий подих та запах левиноi гриви, який, як вiдомо, не можна нi з чим сплутати.

– Ну, то й що? Чи схожий я на те, що ти загадала?

– То це ти, Аслане?! Живий i справжнiй! – вигукнула Люсi, й обидвi дiвчинки повисли в нього на шиi.

– Але чи це можливо? – спитала Сьюзан трохи згодом, коли до неi повернувся дар слова.

– Може бути так, – вiдповiв Аслан. – Чаклунцi вiдоме лише давне закляття з глибини столiть. Та е закляття ще давнiше. Якби Чаклунка зазирнула в тi часи, коли навколо панували пiтьма i тиша i навiть вiдлiк часу ще не почався, то в досвiтнiй iмлi ще до зорi часiв вона б пiзнала найдавнiше закляття часiв одвiчних. Якщо не винний у зрадi з доброi волi вiддасть себе замiсть iншого на заклання, то смерть не прийме таку жертву. Скрижальний камiнь розколеться навпiл, i все повернеться на круги своя.

– Так-так, а що тепер? – застрибала на мiсцi Люсi, плескаючи в долонi.

– Гайда, дiти! – усмiхнувся Лев. – Моя колишня сила повертаеться до мене! Хто з вас спритний – гайда у квача! Хто мене дожене?

На якусь мить вiн застиг на мiсцi, очi його сяяли, лапи тремтiли вiд снаги, хвiст хльоскав боки. Раптом вiн здiйнявся в повiтря та майнув над iхнiми головами на той бiк Столу. Заливаючись смiхом, сама не знаючи чому, Люсi перелiзла через Стiл, аби спiймати його. Лев знову стрибнув. І почалася гра в довгу лозу. Дiвчата гасали за левом по всьому пагорбу: то взад-вперед, а то по колу, то безнадiйно вiдстаючи, то майже хапаючи його за хвiст. А Лев – то прошмигував помiж них, то зненацька зупинявся, вимушуючи iх проскочити повз нього, то пiдкидав iх у повiтря, то знову ловив у своi обiйми. І врештi-решт усе завершилося купою малою, де вже не можна було розiбрати, де руки, де ноги, де голова, а де хвiст. Нiде не знайти таких веселощiв, як у Нарнii (де немае мiсця для якихось мiсiс Макрiдi). Єдине, чого Люсi так i не вирiшила для себе, то що саме то була за гра: чи то вовтузiння з кошеням, чи то бiг навипередки з грозою. Набiгавшись досхочу, всi разом упали на морiжок перевести подих. Однак, на диво, анi втоми, анi голоду чи спраги як i не було.

– Ну, що ж, – мовив Аслан, як тiльки всi вiдхекалися, – побешкетували, та й годi. Настав час менi подати голос. Тож краще затулiть вуха!

Дiвчатка так i зробили. Аслан пiдвiвся на ноги та роззявив пащу. Це здалося до того лячним, що дiвчата поквапилися вiдвернутися. Наступноi митi вони побачили от що: дерева попереду полягали, мов та трава на луцi вiд подиху вiтру перед дощем. А Лев, немов нiчого й не сталося, мовив:

– Нас кличе дальня путь! Доведеться вам iхати верхи.

Вiн схилився, i дiвчатка видерлися йому на спину: Сьюзан вмостилася першою й обома руками вчепилася в гриву, а Люсi влаштувалася у Сьюзан за спиною, мiцно тримаючись за сестру. Вона зробила це вчасно, бо наступноi митi iх наче пiдхопила велика хвиля, пiдняла та понесла косогором униз – швидше за найспритнiшого скакуна – у лiсовi хащi.

Цi перегони верхи на Асланi виявились, мабуть, найнезабутнiшою пригодою, що трапилася з дiвчатами в Нарнii. Та й що тут казати: чи доводилося вам коли-небудь мчати галопом на конi? А тепер уявiть собi замiсть тупотiння копит та рипiння староi збруi нечутну ходу великих котячих лап, а замiсть вороноi, гнiдоi, буланоi чи сiроi в яблуках мастi – масть золотаву; та не забудьте ще про золотаву гриву, що плескаеться, мов та ковила, на вiтрi. До цього додайте швидкiсть, з якою ви хiба що не вдвiчi зумiли б випередити найбаскiшого з усiх скакунiв, та на вiдмiну вiд коня, з яким ще треба вмiти поратись, тому, хто iде на Асланi, не треба навiть стежити за дорогою. До того ж Лев не знав утоми, вiн не потребував анi поводiв, анi стремен, не виказував норов, а летiв i летiв уперед, дорогою оминаючи дерева, перестрибуючи кущi та струмочки, ручаi переходячи бродом, а рiчку долаючи вплав. Для повного враження вiзьмiть до уваги, що шлях ваш пролягае не прокладеними стежками для прогулянок у парку, не сiльською дорогою i не полем, а… весною. А що таке в Нарнii весна? А це означае, що ви мчите повз величнi буки, сонячними галявинами помiж дубових гаiв, серед укритих бiлим квiтом диких вишень, повз рокiтливi водоспади, моховитi скелi та печери, наповненi таемничим вiдлунням; угору кручами, що вiдкритi всiм вiтрам, де може вистояти лише ялiвець, вересовими вiдрогами гiр, запаморочливими перевалами та знову – вниз, вниз, вниз, дикими полонинами та долинами з морем розливним блакитних квiточок.

Ось так, незадовго до полудня, вони опинилися на гребенi скелястоi гори, з якого десь далеко внизу виднiвся замок. Звiдси вiн ввижався якимось несправжнiм, начебто iграшковим, з гостроверхими макiвками башт та зубчиками по стiнах. Але не встигли дiвчата помилуватися краевидом, як Лев чимдуж помчав униз. Тож не встигли вони мовити анi «ох», анi «ах», анi «що за чудовий замок», як той вирiс перед очима в усiй своiй красi. Тепер назвати його iграшковим язик не повертався. Вiн похмуро височiв над головою i, здавалося, змiрював iх примруженим поглядом бiйниць. Схоже, на них тут не чекали. Нiхто не визирнув зi сторожовоi вежi, та й брама була замкнута. Та Лева це не зупинило: не сповiльнюючись, вiн летiв до брами, немов гарматне ядро.

– Оце i е Чаклунчин дiм! – вигукнув вiн на бiгу. – Тримайтеся щосили!

Що ж, вiн попередив iх недарма: свiт мало не перекинувся догори дригом; усi нутрощi спочатку пiднялися, а потiм раптово обiрвалися вниз, перед очима промайнула замкова стiна, i… мало не сторчголов обидвi сестри скотилися з Аслановоi спини вже по цей бiк стiни. Сопучи та вiдхекуючись, дiвчата озирнулися навкруги: перед ними лежало широке забруковане подвiр’я, на якому, куди не кинь оком, не було анi душi – самi лише статуi.




Роздiл 16

Про кам’янi статуi та про те, що з ними трапилось


– Яке незвичне мiсце! – вигукнула Люсi. – Усi цi кам’янi тварини та статуi-люди – немов потрапив до музею.

– Тсс… Тихiше! – прошепотiла Сьюзан. – Подивися лише, що робить Аслан.

Аслан i справдi повiвся якось дивно: одним стрибком наблизившись до кам’яного лева, вiн дмухнув на нього. Потiм без зволiкань дзигою обернувся – як кошеня, що женеться за власним хвостом, – та дмухнув на кам’яного гнома, що (як ви пам’ятаете) стояв спиною за декiлька крокiв вiд лева. Потiм Аслан вiдскочив до високоi статуi дрiади, що нависала над гномом, немов намагаючись захистити його, за нею настала черга кам’яного кроля, а слiдом поспiшив до двох кентаврiв. Несподiвано Люсi зойкнула:

– Лев, Сьюзан, лев! Поглянь на лева!

Сподiваюся, вам доводилося колись запалювати вогонь у камiнi та спостерiгати за тим, як до пожмаканоi газети пiдносять сiрника. Спочатку здаеться, начебто нiчого i не вiдбуваеться; аж раптом помiчаете, як газетою вгору повзе стрiчка полум’я… ось дещо подiбне трапилося i тепер. Аслан дмухнув на лева, i деякий час нiчого не було, аж раптом по карку в того зазмiiлось полум’я, особливо помiтне на мармуровiй спинi; i ось уже вогонь охопив гриву, за нею – широку морду звiра; як полум’я, що, прокидаючись, повзе клаптиком паперу – спочатку неохоче, а потiм, немов отямившись, огортае його цiлком – так i наш лев: ось вiн струснув гривою, та кам’янi лапи не дають йому зiрватися з мiсця; а вже за мить кам’янi зборки оповив вогонь – i на боках мiниться золотим шерсть. Тут лев роззявив червону пащу, велику та живу, й протяжно позiхнув. Щойно ожили його заднi лапи, як вiн здiйняв одну та заходився чухатись. А вгледiвши Аслана, кинувся до нього, пiдстрибуючи та скиглячи вiд захоплення, та взявся грайливо плигати навкруги, намагаючись лизнути Асланову морду.

Доки сестри не зводили очей з лева, навколо вiдбувалося таке, що незабаром iм стало не до нього. Повсюди оживали статуi. Подвiр’я замку вже не скидалося на музей; тепер воно скорiш нагадувало звiринець. Пробудженi створiння, пританцьовуючи, бiгли за Асланом, аж доки його постать поглинув натовп. Мертве, немов музей, тьмяне сiре подвiр’я засвiтилося розмаiттям яскравих кольорiв: глянцево-каштановим вилискували боки кентаврiв, синяво-чорним – роги единорогiв, райдужним рiзнобарв’ям горiло яскраве оперення птахiв, червонувато-брунатним мигтiло хутро лисиць, собак i сатирiв; гноми могли похвалитися жовтими панчохами та червоними каптурами; дiвчата-берези сяяли срiблом, а дiвчата-буки – свiжим свiтло-зеленим кольором, таким ясним, що був майже жовтим. А замiсть мертвоi тишi звiдусiль долинали ревiння, рявкання, гавкання, вереск, вуркотiння, iржання, тупiт безлiчi нiг та копит, крики, пiснi та дзвiнкий смiх.

– Ой-ой! – несподiвано вирвалось у Сьюзан. – Глянь туди! Не знаю, чи це безпечно.

Люсi перевела погляд туди, де Аслан щойно вдихнув життя у ступнi кам’яного велетня.

– Усе гаразд! – радiсно вищирився Аслан. – Не бiйтесь – не впаде! У велетнiв коли все гаразд з ногами, то й з головою порядок.

– Не те щоб я хвилювалася за велетня, – прошепотiла Сьюзан Люсi. Та навiть аби Аслан почув ii шепiт, робити щось було вже запiзно. Полум’я охопило ноги велетня та здiймалося все вище. Вiн уже поворушив ногами, а за мить пiдняв палицю з могутнiх плiч, протер очi та мовив:

– Нiчого собi! Довгенько ж я спочивав! – Вiн роззирнувся навколо. – Стривайте, десь тут пiд ногами вешталася Чаклунка. Чи не наверталася вона часом комусь на очi?

Усi водночас заходилися розповiдати йому, що з ним трапилося, тодi вiн приклав долоню до вух, i всiм довелося повторювати сказане, а коли вiн нарештi все зрозумiв, то вклонився Аслановi так низько, що мало не зачепив головою скирту сiна; з його не зовсiм симпатичного обличчя не сходила широка усмiшка, i вiн раз у раз шанобливо торкався крисiв свого капелюха. (Нинi в Англii велетня вдень з каганцем не вiдшукаеш, а доброзичливого та усмiхненого – геть не знайти, тож на нашого велетня варто було подивитися.)

– А тепер час оглянути палац, – наказав Аслан. – Усi, хто живий, – скорiш до палацу, обшукайте всi закуточки, закамарки, закапелки й усi сходи i не забудьте про покоi королiвськi – нiколи не знаеш, де знемагають нiмi кам’янi в’язнi.

Усi похапцем кинулись усередину, i незабаром похмурi коридори та таемнi ходи замку загомонiли безлiччю голосiв, що луною котилися подвiр’ям, вилiтаючи з розчинених вiкон: «Глядiть, не забудьте про пiдземелля!», «Допоможiть прочинити цi дверi!», «Ооо, ось iще однi гвинтовi сходи!», «А це що? Здаеться, кенгуру… Покличте сюди Аслана!», «Фу, ох i тхне ж звiдси!», «Обережнiше, тут чергова пастка!», «Сюди, нагору, тут, на сходах, он iх скiльки!» Але радiснiше за всiх пролунав голос Люсi, коли вона примчала зi словами: «Аслане, Аслане! Вiн знайшовся! Я вiдшукала його! Ходiмо швидше, вiн там! Мiстер Тумнус там!»

За мить Люсi та Тумнус уже трималися за руки та пританцьовували вiд радостi. Бутнiсть статуею нiяк не вплинула на любов мiстера Тумнуса до танцiв, а вже розповiдь про пригоди, якi пережила Люсi, вiн готовий був слухати без кiнця.

Тим часом звiрi обнишпорили всi закуточки Чаклунчиного замку. Твердиня ii стояла порожня: дверi розчахнутi, вiкна прочиненi навстiж, прозоре свiтло та пряний весняний вiтерець заповнили найтемнiшi та найзловiснiшi мiсця замку, тож увесь звiриний натовп заквапився на подвiр’я. І тут хтось, здаеться, саме Тумнус, раптом зауважив:

– Заждiть-но, а як ми виберемося iз замку, коли браму замкнено?

Бо ми пам’ятаемо, що Аслан перестрибнув через браму, не прочиняючи ii.

– З цим ми впораемося, – мовив Аслан, стаючи дибки, щоб догукатися велетня. – Е-ге-гей! Там, нагорi! Як вас звати?

– Громодум, якщо ваша ласка, – вiдповiв велетень, знов торкаючись свого капелюха.

– Що ж, дуже добре, велетню Громодуме, – кивнув Аслан. – Спробуйте- но випустити нас звiдси.

– Так, ваша честь. Ото менi буде втiха, – погодився Громодум. – Малеча унизу – усi геть вiд ворiт!

За два кроки вiн опинився бiля брами та занiс палицю. «Бух-бух-бух-хрусь!» – пролунав гуркiт палицi, що трощила браму. Вiд першого удару вона заскрипiла, вiд другого – затрiщала, i похилилася – вiд третього. Потiм велетень ухопився за вежi по обидва боки брами, вперся, напружився – i ось уже брама, а з нею й обидвi вежi, а разом з ними i два шматки стiни обабiч брами з гуркотом випали назовнi купою непотрiбних уламкiв та щебеню, здiйнявши непроглядну куряву. Коли ж пил розсiявся, то стало зрозумiло, як дивно було стояти юрбою на чахлому похмурому кам’яному подвiр’i, втупивши очi в зяючий пролом, коли навколо зеленiла травичка, вiтер розгойдував дерева, сонце зблискувало на срiблястих джерельних хвилях, а далеко-далеко синiли гори та голубiли неосяжнi небеса.








– Щось я запарився, – мовив велетень, пихкаючи, мов величезний паровоз. – Геть втратив форму. А чи нема в юних ледi такоi корисноi речi, як носовичок?

– Є, – обiзвалась Люсi, витягаючись навшпиньки та якомога вище помахуючи своiм носовичком.

– Дякую, маленька мiс.

І Громодум нахилився ще нижче. Наступноi митi перелякана Люсi опинилася в повiтрi, затиснута мiж великим та вказiвним пальцями велетня. Вiн пiднiс ii до обличчя, та, коли до зiткнення залишалося всього нiчого, велетень здригнувся й обережно опустив ii на землю, бурмочучи:

– Боже мiй! Ухопив дiвчинку! Вибачте, маленька мiс, сплутав вас iз носовичком!

– Нi, нi, – засмiялася Люсi, – ось же вiн!

Цього разу велетневi вдалося пiдчепити носовичок без Люсi, та в нього на пальцi вiн був такий, як, наприклад, на вашому – таблетка сахарину. Тому важко було втриматися вiд смiху, спостерiгаючи, як вiн старанно ялозить пальцем по розпашiлому обличчю.

– Небагато користi вам з мого носовичка, – вигукнула Люсi.

– Нiчого, нiчого, – чемно вiдповiв велетень. – Лiпшого носовичка годi й знайти. Такий м’якенький та зручний, такий… не знаю навiть який. Вам виднiше.

– Який чемний велетень, – прошепотiла Люсi пановi Тумнусу.

– Що правда – то правда, – прошепотiв фавн у вiдповiдь. – У роду Громодумiв виховання в пошанi, як i сама родина в Нарнii, до речi. Можливо, гострим розумом вони похвалитися не можуть (як i будь-який велетень iз тих, що я зустрiчав), зате вже рiд старовинний, з укладом i засадами, як то кажуть у нас. Та й погодьтесь, що, якби вiн був iншим, Чаклунцi не довелося б обертати його на камiнь.

Тут Аслан плеснув у долонi, закликаючи всiх до тишi:

– Не час святкувати, коли брати нашi в жорстокому бою з поганню гинуть! – мовив вiн. – Коли ми волiемо покласти край правлiнню Чаклунки, то маемо шукати поле битви.

– І стати до бою плiч-о-плiч з братами! – заревiв один iз кентаврiв.

– Авжеж! – погодився Аслан. – А тi, хто не в змозi просуватися швидко: дiти, гноми та маленькi звiрятка – забирайтеся на спини тих, хто бiгти гаразд: левiв, кентаврiв, единорогiв, коней, велетнiв та орлiв. Тi, кого природа надiлила добрим нюхом, – тi виступатимуть з левами вперед – винюхувати слiди битви. Тож усi швиденько! Розiбралися по двое, хто на кому – i вперед!

Тут, звичайно, здiйнявся шум та гомiн, та весела плутанина. Зате хто був абсолютно щасливий, так це колись кам’яний, а нинi живий-живiсiнький лев. Вiн метушився навiть бiльше за iнших, зображуючи бурхливу дiяльнiсть, коли насправдi лише метався вiд одного до iншого, примовляючи:

– Ви чули, Аслан сказав «з левами», тобто «зi мною i з ним». От уже за що я люблю Аслана, так це за простоту: сам кирпу не гне, мовляв, «ви шукайте, а я тут постою», а разом iз нами, з левами (це вiн про мене), готовий iти по слiду, а носа тримати до землi. – Цi слова вiн повторював неодноразово – принаймнi доки Аслан не посадив йому на спину трьох гномiв, дрiаду, двох кроликiв та iжака. На цьому вiн уже трiшки вгамувався.

Коли всi нарештi зiбралися (не без допомоги великоi вiвчарки, що вмить навела порядок у похiдних лавах), вiйсько покинуло замок через пролом у стiнi. Першою йшла пошукова група, що складалася з левiв та собак: тi, припавши носами до землi, шурхали на всi боки, i незабаром одна з гончих взяла слiд та гавкотом сповiстила iнших. Пiсля цього нiхто вже часу не гаяв. Собаки, леви, вовки та iншi хижаки, що живуть полюванням, помчали, що е духу, тримаючи носи до землi. Їхнiми слiдами поспiшала цiла колона, що розтягнулася мало не на пiвмилi. Зчинився шум, як при такiй забавцi, що в старiй добрiй Англii звалася полюванням на лисиць, однак з тiею рiзницею, що зазвичай леви в нiй участi не брали, особливо леви з таким оглушливим ревом, як Аслан. Слiд Чаклунки ставав виразнiшим – то все швидше рухався загiн. І ось бiля виходу з вузькоi довгоi ущелини, пробитоi звивистою рiчкою, до Люсi крiзь звичний гомiн погонi долинув раптом зовсiм iнший звук. Усерединi в неi усе немов перекинулося – то були звуки битви, де метал бився об метал.

Тим часом передовий загiн вирвався вихором з тiснини на простiр, i одразу стало зрозумiло, що там i до чого. Куди не кинеш погляд, скрiзь точилася битва. Пiтер та Едмунд iз залишками вiйська ледь стримували шалений натиск ворога. Люсi здалося, що всякоi нечистi зiбралося тут значно бiльше, нiж минулого вечора. До того ж при свiтлi дня жахлива орда здавалася ще жахливiшою, потворнiшою та лютiшою, нiж вночi. А Пiтерове вiйсько (його все ближче вiдтiсняли до згубноi ущелини так, що Люсi могла бачити iхнi спини) помiтно порiдшало, й самого лише погляду довкруж було достатньо, аби збагнути чому. Поле битви, тут i там, було всiяне мертвим камiнням – вочевидь, Чаклунка не забула скористатися жезлом. Та нинi в ii руках був не вiн, а той самий кам’яний кинджал, яким вона напередоднi заколола Аслана. Люсi зблiдла: у смертельному двобоi з Чаклункою зiйшовся Пiтер. Клинки рухалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, i здавалося, що схрестилися не два, а шiсть клинкiв одночасно, з кожного боку по три. Пiтер та Чаклунка перебували в самому серцi битви, i навколо них, куди не глянь, точилися двобоi.

– Хутко, дiвчата! Злiзайте з мене! – наказав Аслан, i тi вмить зiскочили на землю.

Нарнiею, iз захiдного кордону, позначеного лiхтарним стовпом, до берегiв схiдного моря, пронiсся оглушливий рик, коли Лев накинувся на Бiлу Чаклунку. На ii обличчi Люсi встигла помiтити жах та невiру, i тiеi ж митi Лев та Чаклунка покотилися по землi.











І все вiйсько, що його Аслан привiв за собою з чаклунського замку, несамовито кинулось на ворога: гноми – з бойовими сокирами, собаки – вищиривши пащi, велетень – iз палицею (а скiлькох вiн поклав ненароком, затоптавши ногами, i не злiчити), единороги – виставивши роги, кентаври – з гострими мечами i мiцними копитами. Помiтно порiдiле вiйсько Пiтера привiтало iх радiсним «ура!». Новоприбулi вибухнули ревом у вiдповiдь; вороги – заволали, завили, заверещали, заулюлюкали, i цей гомiн прокотився по землi, повернувшись луною з густих лiсiв.




Роздiл 17

У пошуках Бiлого Оленя


Коли наспiло пiдкрiплення, вороги були приреченi на невдачу. Значнi сили супротивника зiм’яли в першiй ж атацi. Побачивши смерть Чаклунки, тi, хто вцiлiв, або пустилися навтьоки, або здалися. За хвилину Люсi помiтила, як Аслан iз Пiтером потиснули один одному руки-лапи. Тiеi митi Люсi здалося, що Пiтер став зовсiм чужим – обличчя його було блiдим та суворим, i вiн здавався набагато старшим за своi роки.

– Коли б не Едмунд, – переповiдав Аслану Пiтер, – тут би ми всi й полягли. Направо й налiво Чаклунка перетворювала наше вiйсько на камiння. Та Едмунд не знав страху. Вiн прорвався до неi, убивши один за одним трьох велетенських людожерiв, доки Чаклунка розправлялася з одним iз наших леопардiв, i кинувся вперед, нацiливши меча… нi, не на неi, а на ii чарiвний жезл. Якби вiн намагався зчепитися з нею (помилка ця стала для багатьох фатальною), то бути б i йому статуею. Але Едмунд розтрощив той жезл одним ударом. Якби це вдалося зробити хоч трохи ранiше… ми б могли розраховувати i на перемогу, а так ми багатьох втратили в цьому бою. Едмунда теж поранено, i поранено важко. Ходiмо мерщiй до нього!

Едмунд вiдшукався пiд опiкою Бобрихи трохи осторонь вiд поля бою. Вiн лежав, увесь скривавлений, з блiдим – аж зеленим – обличчям, важко вдихаючи повiтря розтуленим ротом.

– Люсi, не зволiкай! – поквапив дiвчинку Аслан.

Чи не вперше Люсi згадала про дорогоцiнне зiлля, що дiсталося iй у подарунок вiд самого Дiда Мороза. Вiд хвилювання руки в неi тремтiли так, що пляшечка нiяк не вiдкорковувалася. Та нарештi пiддалася, i Люсi мерщiй влила кiлька крапель зiлля Едмундовi в рот.

– У нас е ще пораненi, – сказав з-поза ii плеча Аслан, варто було iй забаритися на хвилинку, вдивляючись у блiде обличчя брата й гадаючи, чи справдi зiлля мае цiлющу силу.

– Та знаю я! – сердито вiдмахнулася Люсi. – Ще лише хвилинку!

– Донько Єви, – суворо мовив до неi Аслан, – iншi також стоять однiею ногою в трунi. Невже ти даси iм померти, тiльки б Едмунд залишився жити?

– Вибач, Аслане.

Люсi пiдвелася та попрямувала слiдом за ним до iнших поранених. Пiвгодини вони працювали, не складаючи рук: Люсi зцiлювала тих, хто ще дихав, Аслан – оживляв скам’янiлих. Коли ж вони впоралися, Люсi повернулася поглянути, як там Едмунд. Знайшла вона його вже на ногах. Вiн не тiльки зцiлився вiд ран тiлесних – вiн був таким, яким Люсi не бачила його вже цiлу вiчнiсть. Правду кажучи, вiн став таким, яким був до того, як його перевели до тiеi гидкоi школи, де вiн i сам став гидким. А тепер вiн мiг прямо та чесно дивитися iншим в очi. Тут, на ратному полi, Аслан i посвятив його в лицарi.

– Як гадаеш, чи вiн знае? – ледь чутно спитала Люсi в Сьюзан. – Вiн знае, що Аслан зробив заради нього? Знае про угоду, що уклали Лев iз Чаклункою?

– Тсс… Звiсно, що нi, – похитала головою Сьюзан.

– Хiба ми не повиннi йому розповiсти?

– Нi, не повиннi, – знов заперечила Сьюзан. – Це буде для нього занадто! Лише уяви себе на його мiсцi.

– Я вважаю, що вiн повинен знати, – не погодилась Люсi, та цiеi митi iхню розмову перервали.

Час було ставати на ночiвлю. Отаборитися вирiшили просто на мiсцi. Як, коли i де Аслан добув iжу на всiх – про те менi невiдомо. Але, так чи iнакше, о восьмiй вечора всi вже сидiли на травi, сьорбаючи запашний чай. Вранцi вони вирушили на схiд, униз по великiй рiцi. А ще через день, саме коли настав час чаювати, вони дiсталися гирла. Замок Кейр-Паравель височiв на пагорбi неподалiк. Просто перед ними розкинулися пiски i скелi, i заплави морськi з пасмами водоростей. А цей чарiвний морський запах, цi синьо-зеленi хвилi, що з шурхотом накочуються на пiсок, i крики чайок – чи доводилося вам колись чути голоси чайок? Пригадуете?

Того вечора, пiсля чаю, всi четверо дiтей примчали на берег моря; зняли черевики, шкарпетки-панчохи та побрели берегом, вiдчуваючи, як пiсок лоскоче iхнi пальцi.

Назавтра на них чекала подiя куди серйознiша. У троннiй залi – залi, де стеля викладена слонiвкою, захiднi дверi оздобленi павиними опахалами, а схiднi виходять просто до моря – у присутностi всiх друзiв Аслан урочисто коронував iх i посадив на чотири трони пiд оглушливi звуки труб та вигуки: «Хай живе король Пiтер! Хай живе королева Сьюзан! Хай живе король Едмунд! Хай живе королева Люсi!»

– Коли вже зiйшли на престол королями та королевами Нарнii, завжди ними й залишайтеся. Носiть iз гiднiстю королiвський титул, сини Адама! Носiть iз гiднiстю королiвський титул, доньки Єви! – урочисто виголосив на коронацii Аслан.

Крiзь широко вiдчиненi захiднi дверi до них долинули голоси русалок i тритонiв, що наблизилися до берега та голосно спiвали на честь новоявлених королiв та королев.








Тож дiти зiйшли на своi трони, кожному до рук дали скiпетра, i вже як повновладнi правителi та правительки Нарнii вони щедро обдарували своiх друзiв: фавна Тумнуса i Бобра з Бобрихою, i велетня Громодума, i леопардiв, i величних кентаврiв, i вiдданих гномiв, i, звичайно, лева. І та нiч була нiччю великого свята в Кейр-Паравелi: були i веселощi, i танцi, золото спалахувало, а вино текло рiкою, голосно лунала музика всерединi й тихiше, та проникливiше i солодше незнайома мелодiя, що лилася з вод морських.

Посеред усiх тих веселощiв Аслан несподiвано зник. Та хоч Королi й Королеви це помiтили, нiхто не зронив анi слова. Недарма казав iм Бобер: «Сьогоднi вiн тут, завтра – нi; сьогоднi – з вами, а назавтра його вже й слiд захолов. Вiн не з тих, кого можна прив’язати. Та й до того ж е краiни, де вiн цiеi митi бiльш потрiбен. Це нiчого, ви не переймайтеся. Головне – не варто його пiдганяти. Вiн – вiльний лев, його не пiдкорити».

На цьому нашу розповiдь майже завершено, проте наберiться ще трохи терпiння. Двое королiв та двi королеви Нарнii правили краiною довго, i справедливим було iхне правлiння. Спершу довелося чимало попрацювати, вистежуючи по лiсах недобитки Чаклунчиного вiйська, i ще довго краiною ходили чутки про злодiяння та неподобства, що чинилися у вiддалених хащах та глушинi дрiмучiй; десь бачили примару, а мiсяць по тому когось налякав чи то песиголовець, чи перевертень, а ще за мiсяць хтось чув якiсь плiтки, начебто якась стара карга – насправдi вiдьма. Ото, мабуть, i все. Та поволi зникли й тi чутки. Життя налагоджувалось навiть у найвiддаленiших закутках краiни. Правителi й правительки ухвалювали справедливi закони та тримали своi землi у злагодi; вони дбали про охорону добрих дерев, рятуючи iх вiд повального (у буквальному розумiннi слова) вирубання. Вони звiльнили юних гномiв та сатирiв вiд обов’язкового вiдвiдування школи, а також суворо поклали край таким непорядним заняттям, як-от: пхання носа не у своi справи, настирливiсть i неуважнiсть, – зате простий люд (той, що жив своею працею та давав жити iншим) усiляко заохочувався. У свое правлiння королям та королевам уперше вдалося дати рiшучу вiдсiч лютим велетням (тим, що зовсiм не схожi на вихованого Громодума) на пiвночi Нарнii, коли тi надумали перейти кордон. Вони заклали дружнi та мирнi стосунки iз заморськими державами й неодноразово обмiнювались iз ними державними вiзитами. Так пролетiв не один рiк. Брати змужнiли: Пiтер перетворився на високого кремезного красеня i мужнього воiна, i стали його називати Пiтер Прекрасний, а Едмунд, який був серйознiшим та розсудливiшим за Пiтера, уславився як мудрий порадник та суддя, за що його прозвали Едмунд Справедливий. Сьюзан розквiтла та стала красунею з чорним, як смола, та довгим, майже до п’ят, волоссям, i багато хто з заморських правителiв посилав до Нарнii своiх послiв – просити ii руки. Згоди вона досi нiкому не давала, аби не образити iнших, тому ii прозвали Сьюзан Жалiслива. Щодо Люсi, то вона так i залишилася веселою життелюбною золотоволоскою, i принци в тих краях тiльки й мрiяли про те, аби назвати ii своею нареченою, а в народi прозвали ii Люсi Вiдважна.

Так i жили вони у веселощах та радощах, а коли й згадували про колишне життя (по той бiк шафи), то лише як про загадковий сон. Але одного разу добрий Тумнус (що тепер уже був фавном досить поважного вiку i досить огрядним), спустившись рiчкою, принiс iм звiстку про те, що в його краях знов з’явився Бiлий Олень, так-так, той самий олень, що мiг виконати твое заповiтне бажання, якщо лише тобi пощастить його спiймати. Дiзнавшись про це, королi й королеви з усiм двором, мисливськими собаками та рiжками попрямували у далекi захiднi лiсi. І що ж – Бiлий Олень i справдi навернувся iм на очi. І почалася гонитва: по горах i полях, по долинах i лугах, аж доки врештi-решт брати i сестри не помiтили, що вони в лiсi самi – почет iх залишився далеко позаду. Олень вiв iх усе далi вглиб лiсу, i невдовзi iхнi конi зупинилися, а олень зник у непролазних хащах. І мовив тодi король Пiтер (давно вже всi були королями i королевами й звикли висловлюватися куди вишуканiше, нiж ранiше):

– Любi правителi та правительки, чи не час нам спiшитися та пройти за цим звiром у гущавину, бо ранiше не доводилося нам полювати на звiра благороднiшого, нiж цей.








– Так, королю, – вiдповiли iншi, – зробимо ж по слову твоему.

Отож вони злiзли з коней, прив’язали iх до дерев та пiшки попрямували углиб. Але не встигли вони подолати й декiлька крокiв, як королева Сьюзан вигукнула:

– Любi друзi моi, велике диво перед нами – здаеться, я бачу залiзне дерево.

– Панi, – звернувся до неi Едмунд Справедливий, – коли ви пiдведете очi, то зможете побачити свiточ, що спонукае вас до думки, що дерево це – зовсiм не дерево, а залiзний стовп.

– Клянуся левовою гривою, нiколи ще не бачив я бiльшоi дурницi! – мовив король Пiтер. – Ото вже забаганка – ставити лiхтар у гущавинi, де дерева сплiтають гiлки своi так щiльно, що нiяке свiтло не проб’еться.

– Любий королю, – озвалася до нього Сьюзан, – можливо, цей лiхтарний стовп стояв тут ще тодi, коли дерева були значно меншi чи iх i зовсiм не було. Бо лiс цей дуже молодий, а стовп – дуже старий.

Так вони i стояли, споглядаючи стовп, доки Едмунд нарештi не сказав:

– Не знаю я чому, тiльки гадаю, що вже колись його бачив. Нiби увi снi я бачив iнший сон i в тому снi був вiн.

– Щось подiбне примарилося й нам, пане, – вiдгукнулися iншi.

– Бiльш того, – додала Люсi, – мене не полишае передчуття, що коли ми минемо той стовп, то чекають на нас мандри, про якi ми й гадки не маемо, i пригоди, яких нам не минути, i доля зовсiм iнша.

– Панно, – сказав на це король Едмунд, – таке саме передчуття гнiтить i мене.

– І мене, – докинув король Пiтер.

– І мене, – погодилася королева Сьюзан. – Якби моя воля, повернулися б до коней. Не варто випробовувати долю та продовжувати гонитву.

– Панно! – вигукнув король Пiтер. – Молю вас пробачити менi цi слова, проте нiколи ще в нашу бутнiсть королями – а ми доклали рук до багатьох гiдних справ, чи то йшла мова про битви, iстину пiзнання, ратнi подвиги, чи правосуддя – нiколи ми не кидали нiчого, а завжди доводили справу до кiнця.

– Брат наш правду каже, сестро, – промовила королева Люсi. – Здаеться менi, що вкриемо ми себе ганьбою, коли передчуття нашi змусять нас припинити гонитву на благородного звiра та на пiвдорозi повернути назад.

– Мудрi слова твоi, сестро, – погодився Пiтер, – i до того ж охопило мене бажання дiзнатися про призначення цього стовпа, i навiть за найкоштовнiшi з найкоштовнiших каменiв Нарнii та островiв не повернусь я назад.

– Ну, коли ми вирiшили так, – мовила Сьюзан, – тодi з Асланом у серцях продовжмо наш шлях i гiдно зустрiньмо пригоди, що iх готуе нам доля.

Тож королi та королеви рушили в гущавину, та не встигли зробити i дюжину крокiв, як згадали, що дивина та зветься просто лiхтарним стовпом, а варто iм було ступити ще крокiв зо двадцять, як вони помiтили, що прокладають собi шлях уже не помiж зеленоi хвоi, а помiж хутряних пальт. Ще крок вперед, i вони – вже не королi й королеви у мисливських вбраннях, а просто Пiтер, Сьюзан, Едмунд та Люсi у своему старому звичайному одязi – вивалилися з прочинених дверцят шафи у порожню кiмнату. То був той самий день i той самий час, коли вони залiзли до шафи, ховаючись вiд мiсiс Макрiдi та ii екскурсантiв. Тi ще галасували, як i ранiше, у коридорi, та, на щастя, до порожньоi кiмнати нiхто не зазирнув, тож дiтей так нiхто i не спiймав.








На цьому наша розповiдь i добiгла б свого кiнця, якби дiти не вирiшили розповiсти про своi пригоди Професоровi, хоча б задля того, аби пояснити загадкове зникнення чотирьох пальт iз гардероба. Професор, що був чоловiком виняткового розуму, не закликав iх казати правду та не городити дурниць, як не вимагав вiн i доказiв.

– Нi, нi, – мовив вiн, – не думаю, що якби вам зараз заманулося повернулися за пальтами, то вам би це вдалося. Цим шляхом до Нарнii вам уже не потрапити. Та й навiщо вам тi пальта, коли б ви там опинилися? Га? Що б ви спитали? Звичайно, одного дня ви знов завiтаете до Нарнii. Коли-небудь. Недарма ж казали: «Коли вже король, то король назавжди». Та навiть не намагайтеся потрапити туди навмисно. І не шукайте новi шляхи. Вони самi вас знайдуть. І не базiкайте про це багато, навiть мiж собою. А тим паче при стороннiх, коли не будете певнi, що з ними також траплялося щось подiбне. Як здогадатися? Дуже легко. Їх викрие таемниця – раптове слово чи необережний погляд. Тiльки самi тримайте очi розплющеними. Боже мiй, i чого iх тiльки навчають у тих школах?

Отак i добiгли кiнця дива в платтянiй шафi. Та коли Професор мав рацiю, то пригоди в Нарнii тiльки-но починалися.




Принц Каспiан














Мерi Клер Гавард







Роздiл 1

Острiв


Були собi якось четверо дiтлахiв на iм’я Пiтер, Сьюзан, Едмунд та Люсi. Про iхнi неймовiрнi пригоди вже розповiдалося в книжечцi пiд назвою «Лев, Бiла Вiдьма та шафа». А сталося так, що, нi про що не здогадуючись, вони вiдчинили дверцята в шафу – не звичайну, а зачаровану, а вiдтак опинилися у дивовижних мiсцях у краiнi, що зветься Нарнiею, де вони, тiльки уявiть собi, стали королями та королевами. Поки вони перебували на тронi Нарнii, здавалося, минули довгi роки, та, коли вони повернулися додому до Англii через тi самi дверцята у шафi, здавалося, нiбито пролетiло зовсiм нiчого – якась мить. Так чи iнакше, нiхто iхньоi вiдсутностi не помiтив, а самi дiти нiкому й нiчого не розповiдали, окрiм хiба що одного-единого дорослого, що був не за вiком тямущий та розумний.

Це трапилося рiвно рiк тому, а тепер усi четверо сидять собi рядком на лавочцi на залiзничнiй станцii в оточеннi валiз та коробiв з iграшками. Незабаром iм знову до школи. До полустанку вони приiхали разом, але далi iхнi дороги розiйдуться: вже за кiлька хвилин прийде потяг, який забере дiвчаток до однiеi школи, а за пiвгодини пiдiйде ще один i повезе хлопцiв до iншоi. Той шлях до станцii, що вони iхали разом, увижався iм ще на канiкулах, але нинi, коли наспiв час прощатися, всi раптом збагнули, що канiкули позаду, а попереду – школа; саме тому, правду кажучи, всiх охопив невимовний сум, тож i вимовити нiхто не мiг анi слова, аби пiдбадьорити, наприклад, Люсi, якiй випало iхати до школи-iнтернату вперше в життi.

То був напiвсонний полустанок у сiльськiй глушинi. На платформi нiкого не було, окрiм них самих. І в цiй напiвсоннiй тишi Люсi зненацька голосно зойкнула, як то бувае, коли тебе вжалить оса.

– Що з тобою, Лу? – хотiв був заспокоiти сестру Едмунд, коли осiкся i сам вигукнув щось, наче зойкнув.

– Який гедзь… – почав був Пiтер i так само раптом, нiби забувши, що вiн там збирався сказати, чомусь накинувся на Сьюзан: – Це куди ж ти мене тягнеш?! Ану, вiдпусти!

– Та я тебе i не чiпала! – обурилася Сьюзан. – Це мене щось тягне кудись, невiдомо куди!

– Гей-гей-гей, годi!

Дiтлахи перезирнулися i помiтили, як усi раптом пополотнiли.

– Я тее… вiдчуваю те саме, – прошепотiв Едмунд придушеним голосом. – Мене теж… нiбито щось тягне. Та ще й як тягне! – додав вiн трохи згодом. – Ось, знов починаеться!

– І мене! – вискнула Люсi. – Навiть моторошно стае!

– Дивiться пильнiше, прислухайтеся уважнiше! – вигукнув Едмунд. – Хапайтеся за руки! Тримайтеся одне одного! Це чаклунство, i до ворожки не ходи! Не барiться!

– Мерщiй! – пiдхопила Сьюзан. – Нумо, взялися за руки! Та що ж це дiеться?!

Наступноi митi i iхнiй багаж, i лава, i платформа, i навiть сама станцiя розчинилися в повiтрi. А четверо дiтлахiв, як трималися за руки, так i опинилися в зовсiм iншому мiсцi, а саме в лiсi, та ще й такому дрiмучому i густому: тут i там стирчали гiлки, i продертися було несила. Дiти протерли очi й перевели дух.

– Ой, Пiтере, – вихопилося у Люсi, – чи не може бути так, що ми знов повернулися до Нарнii?!

– Може бути все що завгодно, – насупив брови Пiтер, – бо попереду нiчого не видко i на крок. Треба вийти на вiдкритий простiр, якщо взагалi тут такий е.

Та пiсля декiлькох кропив’яних опiкiв та уколiв колючок у кущах дiти на диво швидко видерлися з хащiв. Аж тут на них чекала iнша несподiванка: на очах усе навкруги посвiтлiшало, лiс розступився i дiти опинилися на довгому пiщаному узбережжi – перед ними плескотало ласкаве лазурове море з легкими брижами, накочуючись на берег iз ледве чутним шурхотом. У небi анi хмаринки, на небокраi жодноi ознаки суходолу. Сонце перебувало там, де воно i повинно бути о десятiй годинi ранку, а море слiпило блакиттю. Усi разом вдихнули запахи моря.

– Яка краса… що тут казати! – тiльки й видихнув Пiтер.

За п’ять хвилин усi гасали босонiж прохолодною смугою прибою.

– Звiсна рiч, це краще, нiж сидiти в задусi в потязi, що тягне тебе до латини, французькоi й алгебри, – пiдсумував Едмунд, i на тому всi балачки припинилися, бо тiльки заважали шукати на прибережнiй мiлинi креветок та крабiв.

– Так чи iнакше, – врештi-решт нагадала всiм Сьюзан, – але доведеться вирiшувати, як нам чинити далi. Ще трохи – i треба буде думати, чим утамувати голод.

– Та е ще бутерброди, що iх матуся дала на дорогу, – вiдмахнувся Едмунд. – Принаймнi моi ще зi мною.

– А от моi залишилися в маленькiй сумочцi на перонi, – побiдкалася Люсi.

– Так само, як i моi, – додала Сьюзан.

– А моi в кишенi пальта, а пальто – десь тут, на березi. Виходить, маемо два снiданки на чотирьох. Не бага…

– Хай так, але мене турбуе не стiльки питання, щоб такого попоiсти, скiльки – де б роздобути питноi води, – промовила Сьюзан.

Щойно вона згадала про воду, всi одразу ж вiдчули, що iх мучить спрага, як завжди й бувае, якщо брьохати в солонiй водi пiд палючим сонцем.

– Щось усе це менi нагадуе, – уголос розмiрковував Едмунд. – А нагадуе воно менi от що: у книжках потерпiлих у кораблетрощi завжди виносило на якийсь безлюдний острiв, де вони неодмiнно знаходили джерело солодкоi питноi води – iнакше б i в книжках розповiдати було нiчого.

– Невже доведеться знову пiрнати в тi хащi? – здригнулася Сьюзан.

– А от i нi, – зауважив Пiтер. – Якщо тут е джерела – а оскiльки лiс густий, так i е, – вони мають бiгти до моря, тож, iдучи вздовж берега, ми неодмiнно натрапимо на одне з них.

На тому всi потьопали назад, туди, де залишили своi речi та взуття: спершу водою, потiм пiском – прибережним вогким, а далi скрипучим сухим; вiн забивався помiж пальцi та прилипав до мокрих нiг. Нарештi дiти повзувалися.

Едмунд i Люсi ладнi були залишити речi на мiсцi та брести пляжем босонiж, бо так iм видавалося зручнiше, та Сьюзан розвiяла iхнiй волелюбний настрiй, обiзвавши його не iнакше, як шаленством.

– Коли залишити тут речi, – пояснила вона, – по-перше, iх можна потiм i не знайти, а по-друге, якщо вони раптом знадобляться – скажiмо, нiч впаде, а з нею i холод прийде, – той, кому випаде бiгти по речi бозна-куди, дуже пошкодуе про свою недбалiсть.

Тож за наполяганням Сьюзан усi вирушили в дорогу вздовж берега моря, як то кажуть, у всьому вбраннi. Море було по лiву руку, а лiс залишався праворуч. Навкруги панувала тиша, яку деiнде порушував жалiбний скрик чайки над водою. А от лiс праворуч поставав суцiльним муром, з-поза якого не долинало жодного звуку: анi пташка не цвiрiнькне, анi жук не прогуде. Дорогою вони натрапляли на равликiв, водоростi й морськi анемони, а ще на спритних маленьких крабiв у калюжах серед камiнцiв та усiлякi iншi цiкавинки, та коли людину мучить спрага, цiкавiсть до решти втрачаеться дуже швидко. Та й ноги, якi щойно бiгали по прохолоднiй водi, у гарячому пiску тепер насилу тяглися. До того ж Сьюзан i Люсi були змушенi нести в руках своi плащi. Едмунд кинув свiй на станцiйнiй лавочцi за хвилину до того, як чаклунська сила пiдхопила й перенесла всiх сюди. Тож тепер вiн iз Пiтером по черзi нiс важке братове демiсезонне пальто. Тим часом берег усе помiтнiше загинався праворуч. За чверть години по тому, як вони минули кам’янисте пасмо, що далеко заходило в море, берегова лiнiя зробила аж занадто крутий поворот. Вiдтепер вони опинилися спиною до того мiсця, де вперше вийшли на берег. Звiдси, якщо придивитися, попереду можна було бачити не тiльки водний простiр, а й якусь землю, так само вкриту буйною рослиннiстю, як i той лiс, що залишився позаду.








– Цiкаво, чи ми й справдi на безлюдному островi, чи цi землi десь попереду змикаються? – слушно запитала Люсi.

– Чого не знаю – того не знаю, – чесно вiдповiв Пiтер, i всi знову мовчки продовжили путь.

Здавалося б, вiдповiдь прийде сама собою, бо дiти просувалися вперед, береги помалу сходилися, i, оминаючи наступну пiщану косу, вони сподiвалися, що от тепер береги зустрiнуться. Та щоразу iхнi сподiвання не справджувалися. Нарештi шлях iм заступив великий кам’яний кряж. Дiтлахи насилу видерлися на нього. Згори було видко далеко… i…

– Отакоi… – вихопилося в Едмунда. – Йшли-йшли, а виходить, кружляли по колу! Нам нiзащо не дiстатися отих лiсiв, що на тому березi! Ми на островi!

То була правда. Із найвищоi брили, де вони стояли, до iншого берега, здавалося, рукою докинути: якихось тридцять-сорок крокiв. Та це було найвужче мiсце мiж берегами. А далi – як вони могли побачити згори – iхнiй берег ще крутiше забирав праворуч, а мiж двома дiлянками суходолу знову виднiлося вiдкрите море. Стало зрозумiло, що дiти обiйшли щонайменше пiвострова.

– Ой, дивiться! Що це? – зненацька вигукнула Люсi. Вона махнула рукою в бiк срiблястоi змiйки, що перетинала пляж вiд лiсу аж до самого моря.

– Струмок! Струмок! – пiдхопили всi в один голос i, хоч як не втомленi були пiсля денного переходу, не гаючи анi хвилинки, гуртом хутко збiгли по камiнцях та кинулися до нього.

Усi одразу згадали, що бiля берега вода каламутна, та ще й з пiском, тому, не змовляючись, побiгли туди, де струмок витiкав iз лiсу, – там чистiша питна вода. Дерева тулилися тут так само щiльно, як i навкруги, та з часом ручай пробив собi глибоке русло помiж оксамитових замшiлих берегiв, тож у глиб лiсу можна було зазирнути, наче у малахiтовий тунель, з усiх бокiв вистелений мохом та листям. Утiм, довго не роздивляючись, дiти впали на колiна бiля першоi ж жовто-брунатноi, вкритоi брижами вимоiни та припали до води. Обличчям занурившись у струмок i навiть зануривши руки по лiкоть, усi тiльки пили й пили. Здавалося, що нiякою силою вiд джерела iх не вiдiрвати.

– А як там щодо бутербродiв? – важко вiдсапуючись, нарештi спитав Едмунд.

– А чи не краще буде iх зберегти на чорний день? – заперечила Сьюзан. – Бо як настане скрута – що робитимемо?

– А знаете що? – замрiяно сказала Люсi. – Тепер, коли ми вже втамували спрагу, то бiльш за все менi кортить, аби нам так само не хотiлось iсти, як тодi, коли ми ще не напилися.

– Як щодо бутербродiв?! – наполегливiше гукнув Едмунд, насилу усвiдомлюючи змiст слiв Люсi. – Для них скрутнi часи прийдуть скорiше, нiж для нас. Самi бачите: тут бiльш спекотно, нiж в Англii. Якщо iх не з’iсти тепер, невiдомо скiльки вони витримають. Ми тягаемо iх у кишенях уже не одну годину!

Запобiгти неминучому псуванню бутербродiв можна було одним-единим способом. Тому два пакуночки негайно подiлили на чотири рiвнi частини. Цього ледь-ледь вистачило, аби задушити комарика, але не вистачило, аби наiстися. Тому не дивно, що пообiдь розмова йшла виключно про наступну вечерю. Люсi наполегливо тягнула всiх повернутися до моря наловити креветок, доки хтось не зауважив, що ганятися за креветками без хоча б якоiсь сiтки справа невдячна. Едмунд пропонував вирушити на пошуки чайчиних яець, якi просто мали ховатися серед камiння. Але, з одного боку, нiхто не пригадував жодного, хоча б мигцем побаченого чайчиного яйця, якi мали б ховатися серед камiння, але чомусь не ховалися; а з iншого боку – нiхто не мiг пригадати жодного рецепта готування чайчиних яець. Тому Едмундову пропозицiю вiдмели як таку, що яйця поiденого не варта. Утiм, як вирiшив для себе Пiтер, якщо iм не всмiхнеться удача, то незабаром вони вважатимуть за щастя спожити i сире яйце. Але цю думку вiн не висловив, аби завчасно не лякати дiвчат. Сьюзан iще раз пожалкувала про передчасно з’iденi бутерброди. Поволi пристрастi розпалювалися. Нарештi Едмунд оголосив:

– Послухайте! Виходу немае, у тому сенсi, що е тiльки один вихiд: податися до лiсу. Затятi пустельники, мандрiвнi лицарi та iм подiбнi якось примудряються виживати в лiсi на пiднiжних кормах, тобто корiннi, ягодах тощо, – на тому, що вони знаходять просто пiд ногами.

– Яке ж саме корiння? – уiдливо закинула Сьюзан.

– Корiння – то, мабуть, стародавне слово, – припустила Люсi. – Я завжди гадала, що вони просто гризли коренi дерев, дубу, наприклад.

– Годi вже, – перервав готову спалахнути суперечку Пiтер. – Ед мае рацiю. Не можна сидiти склавши руки. А мандрувати лiсом, маючи перед собою мету, як на мене, таки краще, нiж безцiльно вештатися пляжем по гарячому пiску пiд палючим сонцем.

Тому всi пiдвелися та пiрнули в пробитий ручаем темний тунель. Іти було ой як нелегко: доводилося то згинатися в дугу, а то й повзти рачки, коли путь перегороджувала товста гiлка чи непролазнi чагарi рододендронiв. Дiти давно вже промочили ноги та подерли одяг; i впродовж усiеi подорожi з лiсу не долинуло анi шурхоту, окрiм дзюрчання ручаю та дзвiнкого вiдлуння iхнiх голосiв. Пiсля довгоi подорожi всi були вкрай знесиленi, як раптом повiяло таким надзвичайно знайомим солодкуватим запахом, що всi разом аж зупинилися та озирнулися навколо. І що ж – на правому березi серед гiлля виднiлося щось таке кругле й яскраве.

– Еге-гей! Та це ж яблуня! – у захватi вигукнула Люсi.

І справдi: щойно дiти видерлися на берег, порослий високою ожиною, вони побачили стареньку яблуньку, рясно всипану соковитими запашними яблуками, та ще й такими великими, що й уявити собi неможливо!

– Дивiться-но! А он – iще яблунька! А он – iще одна! – плямкав повним ротом Едмунд.

– Та тут цiлий сад! – здивувалася Сьюзан. – Я хочу сказати, – виправилась вона, вiдкидаючи недогризок i тягнучись за ще одним яблуком, – хочу сказати, що тут колись був доглянутий сад! Тiльки дуже й дуже давно – ще до того, як навкруги розрослися непролазнi лiсовi хащi.

– Тож острiв не завжди був безлюдним, – припустив Пiтер.

– А це що таке?! – Люсi вказала на щось темне попереду.

– А це, як я розумiю, стiна, – здогадався Пiтер. – Старовинна кам’яна стiна.

Пробираючись мiж низьконавислим важким гiллям, дiти пiдiйшли ближче. Так, то була стiна, причому, судячи з мурування, дуже давня стiна; мiсцями зяяли провали, знизу вона поросла мохом, а зверху, там, де вона збереглася, ii рясно оповив в’юнок. А була вона вища за найвищi дерева. Дiти пройшли трохи вздовж стiни i майже одразу наштовхнулись на високу арку, у якiй колись була брама, але тепер отвiр зайняла стара крислата яблуня. Аби протиснутися повз неi, хлопцям довелося зламати кiлька сухих гiлок, та й пiсля того проходили вервечкою. Варто було опинитися по той бiк муру, як вiд ясного сонячного свiтла дiти, що вже звикли до лiсових сутiнкiв, аж очами заблимали. Вони опинилися на широкому дворi. Дерева тут не росли, й увесь двiр був вимощений сивою брукiвкою, мiж якою пробивались морiжок та квiти ромену. Саме цей двiр чи, краще сказати, площу ззовнi й оточував уже знайомий нам мур. А от посерединi нагромаджувалися брили давнiх кам’яних руiн. Хоча все навкруги було просякнуте сонячним свiтлом, вiд цих руiн вiяло запустiнням, забуттям та сумом. Радiючи з того, що нарештi можна розправити плечi та розiм’яти втомленi ноги, дiти вiдiрвалися вiд муру та вийшли на вiдкритий простiр.




Роздiл 2

Пiдземелля старого замку


– Адже це не просто покинутий сад! – пiсля довгих роздумiв мовила Сьюзан. – Здаеться, ми натрапили на руiни замку з муром та внутрiшнiм подвiр’ям.

– Здаеться, так, – погодився Пiтер. – У такому разi отi сходи, мабуть, вели на верхiвку сторожовоi вежi. Бачите, якi крутi сходинки. А он тi, положистi, певно, вели до головноi зали.

– Судячи з iхнього вигляду, це було не одне сторiччя тому, – влучно пiдмiтив Едмунд.

– Ще б пак! – не став сперечатися Пiтер. – А все ж таки хотiлося б дiзнатися бiльше про тих, хто тут колись жив. Що вони були за люди? Як давно жили в цьому замку? Що з ними сталося?

– А знаете, у мене таке дивне вiдчуття… – почала було Люсi.

Пiтер обернувся та пильно подивився на неi:

– Правда? Ось i в мене теж! Увесь цей час менi здаеться, що в цей чудний день ми не просто так опинилися в цьому чудному мiсцi. А ось що за всiм цим криеться – нiяк не збагну.

Розмiрковуючи таким чином, дiти перетнули внутрiшне подвiр’я та широкими сходами зiйшли до великоi зали. Що ж, вона мало чим вiдрiзнялася вiд самого подвiр’я, оскiльки дах давно обвалився, а крiзь розколини в кам’янiй пiдлозi так само пробивався морiжок та вигулькували квiточки ромену.

Єдина рiзниця полягала в тому, що зала була набагато коротша, а от стiни, що збереглися, набагато вищi за зовнiшнiй мур. А ще – бiля дальньоi стiни зали футiв десь зо три над пiдлогою здiймалася кам’яна тераса.

– Ой, щось у мене великi сумнiви, що це може бути, як ти кажеш, велика зала! – гмикнула Сьюзан. – Навiщо, дозвольте запитати, у головнiй залi споруджувати якiсь тераси?

– Як це «навiщо»?! – обурився Пiтер. – Бо це ж зовсiм не тераса, а – як воно зветься? – королiвський подiум. Це те саме мiсце, на якому височiв королiвський стiл, а за ним велично сидiв король зi своiми лицарями пiд час тiеi – як ii? – трапези! Як ти могла забути, коли сама була королевою та сидiла за столом достоту на такому точно подiумi! Пригадай наш замок Кейр-Паравель.

– О-о-о… Кейр-Паравель, наш чудовий замок у гирлi найвеличнiшоi рiки Нарнii, – замрiяно протягнула Сьюзан. – Менi б того не пам’ятати?

– Нумо, помрiймо разом? – спробувала ii втiшити Люсi. – Нiби ми i справдi сидимо в нашому замку i саме зараз нам подадуть страви, i ми приступимо до… як ii?..

– До трапези, – пiдказав Едмунд. – Так от, щодо трапези: надходить вечiр, сiдае сонце, а тiнi все довшають i довшають. Та й спека вже спала, як ви самi помiтили…

– Отож стаемо табором, – пiдхопив Пiтер. – Якщо вже нам випало тут ночувати, то насамперед треба розкласти багаття. Сiрники в мене е, справа за трiсками.

Пропозицiя пролунала якнайдоречнiше, тож наступну годину вирiшили присвятити збиранню хмизу. У яблуневому садку, через який дiти прийшли до замку, сучкiв майже не було, тому варто було спробувати пiти в iншому напрямку. Через низенькi бiчнi дверi вони проникли до одного з замкових переходiв, де iм довелося дертися через похмурi завали тесаних кам’яних брил, за якими ховалися де комори, де закутки, а де й потаемнi ходи. Подорож виявилася неприемною ще й тому, що за довгi вiки камiння поросло кропивою, шипшиною й будяками. Не дивно, що, ось так намучившись, дiти вже й не пам’ятали, як вибралися з замку, i, звичайно, ходити цим шляхом надалi зареклися. З iншого боку в замковому мурi зяяв широкий пролом, до якого впритул пiдступав вогкий, темний лiс; тут дiтей одразу ж обступила напiвтемрява, проте в лiсi вони знайшли вдосталь i вiтровалу, i ялинових шишок. Багаття вирiшили розкласти на подiумi, тож, прихопивши по оберемку хмизу, усi вирушили назад – звiсно, в обхiд! Для збереження тепла впродовж довгоi ночi слiд було зробити кiлька ходок. І вже на п’ятiй у заростях бур’яну пiд самим муром знайшовся колодязь iз чистою прозорою джерельною водою.

Із колодязем iм неабияк поталанило – тепер не було потреби йти по воду до ручаю. Розчистивши джерело вiд бур’яну, дiти знайшли залишки кам’яного мурування колодязя пiвколом. Тим часом купа хмизу на узвишшi збiльшилася так, що змерзнути серед ночi тепер мiг тiльки ледащо. І поки дiвчатка бiгали до саду по яблука, хлопцi взялися за багаття. Вони розклали його якнайближче до кутка, де ще збереглися стiни i де, як iм здавалося, було затишно та тепло. Давно вiдвиклi вiд похiдного життя, хлопцi довго чаклували над багаттям, а якщо чесно – змарнували половину сiрникiв, та врештi-решт вогонь весело затанцював по патиччю. Дiти розсiлися навколо багаття, спиною до холодноi стiни, а лицем до жару, та спробували напекти яблук, нанизуючи iх на патички. Та дуже швидко збагнули, що печенi яблука добрi, якщо iх присмачити цукром, а ось «яблуко на патичку» виходило або таке гаряче, що тiльки пучки обпечеш, або навпаки таке холодне, що й iсти бридко. Довелося задовольнятися яблуками в сирому виглядi – просто з дерева.

– Це наштовхуе на думку, – пiдсумував Едмунд, – що шкiльнi снiданки були не такi вже й огиднi, як здавалося у школi. От я, наприклад, не вiдмовився б вiд окрайця хлiбця навiть i з маргарином…

Хай там як, а дух пригод уже захопив дiтлахiв, тож про повернення до школи годi було й згадувати.

Коли вiд останнього яблука залишився сам недогризок, Сьюзан iще раз пiшла по воду. Повернулася вона сама не своя.

– Ось погляньте-но, що я знайшла! – промовила вона стишеним голосом, передаючи оте «щось» до рук Пiтеровi.

На долонi у Пiтера це «щось» блиснуло тьмяним жовтим свiтлом. Багаття спалахнуло яскравiше, i в його свiтлi всi розгледiли, що то було.

– Щоб менi крiзь землю провалитися, якщо це не… – тiльки й мовив вiн, передаючи це «щось» iншим.

Крiзь землю вiн не провалився, та всi й без того зрозумiли, що саме вiн мав на увазi. То була маленька шахова фiгурка, а саме кiнь. Звичайна за розмiрами та незвичайна за вагою, бо вiдлита вона була зi щирого золота, а в очах палали рубiни, точнiше лише один, бо iнший випав та десь загубився за довгi вiки.

– Дивiться-но, – скрикнула Люсi, – вiн як двi краплi води схожий на того, що був у наших королiвських шахах – тих, якими ми грали в Кейр-Паравелi.

– Не журися, Сью, – спробував утiшити старшу сестру Пiтер.

Але та була невтiшна.

– Та як менi не журитися, згадуючи тi щасливi часи! Як ми грали в шахи з фавнами та з дружнiми велетами! А якi пiснi нам спiвали русалки! А яка ладна була в мене конячка-а-а!

– Годi рюмсати, помiркуймо тверезо! – вже iншим тоном – рiшуче – мовив Пiтер.

– Про що тут мiркувати? – здивувався Едмунд.

– Невже нiхто досi не здогадався, куди нас занесло?

– Ой! – пiдхопила Люсi. – Увесь цей час я вiдчувала, що тут криеться якась загадка, невже ти ii розгадав?

– Ану, кажи вже, Пiтере! – додав Едмунд.

– Гаразд, – Пiтер огледiв присутнiх i зробив паузу, – ми з вами на руiнах Кейр-Паравелю.

– Стривай-но, – заперечив за всiх Едмунд. – З якого дива?! Озирнися навколо – тут усе лежить у руiнах уже не одне столiття! Коло самiсiньких ворiт стоять дерева заввишки з фортечний мур! А каменi скрiзь поросли мохом i лишайником! Тут нiхто не жив принаймнi рокiв триста, якщо не бiльше!

– Припустiмо, – прийняв зауваження Пiтер. – Із цим i справдi заковика. Але залишiмо це поки що осторонь. Слiдкуйте за моiми мiркуваннями. Пункт перший: ця зала точнiсiнько така сама за розмiрами та розташуванням, що й зала у Кейр-Паравелi. Тiльки уявiть собi дах над головою, пiдлогу, бруковану мозаiкою, замiсть бур’яну та гобелени замiсть голих стiн – i у вас складеться повна картина королiвськоi трапезноi!

Нiхто не зронив анi слова.

– Пункт другий: колодязь! Вiн саме там, де був i наш: поруч iз пiвденним валом. А хiба вiн вiдрiзняеться вiд нашого за розмiрами чи, може, муруванням?

Усi мовчали.

– Тепер, по-трете. Сьюзан знайшла шахову фiгуру… Лу, хiба ж ти сама не казала, що вона схожа на ту, що з наших шахiв, як двi краплi води?

У вiдповiдь Люсi мовчки кивнула.

– І, нарештi, четверте. Усi пам’ятають той день, коли до нас прибули посланцi вiд остраханцiв? Добре. Нумо, згадайте, а що ми робили того дня вранцi? Авжеж – висаджували молодi яблуньки. А де? Саме за пiвнiчною брамою замку. Ще й бiльш од того, пам’ятаете, проводирка лiсових духiв, дрiада Помона, власноруч наклала чари на молодi деревця, аби тi краще росли i не хворiли, а яблука були ряснi та здоровi? Якщо ви не забули, то ямки для саджанцiв копали дуже кумеднi, але працелюбнi землекопи – хто то був? Саме так – кроти! А завершивши роботу, старiйшина усiх кротiв, сам Лiлелап Кроткий, спираючись на лопату, мовив: «Згадайте мое слово, вашi величностi, цей сад колись ще дуже здивуе i порадуе вас своiми плодами!» Хiба ж вiн не мав рацii?

– Мав, мав! – заплескала в долонi Люсi.

– Стривай-стривай, – похитав головою впертий Едмунд. – Щось тут не складаеться. Як таке може бути? Ми саджали молодi дерева вздовж муру, а тут вони – геть скрiзь i навiть у воротах. Якому ж дурню, дозвольте спитати, спало на думку встромити саджанець просто посеред ворiт?

– Авжеж, нiякому, – погодився Пiтер. – А що як за довгi роки недоглянутий сад здичавiв та розрiсся до самих ворiт?

– Припустiмо, – нiяк не вгавав Едмунд, – хай так! Але ж Кейр-Паравель нiколи не стояв на островi.

– Я й сам уже думав про те, – вiдкинув Пiтер. – І ось що гадаю: Кейр-Паравель спорудили на пiвостровi. А пiвострiв – це вже острiв наполовину, за визначенням. Чи не так? Чому б не припустити, що за довгi роки трапилося щось таке, чого ми поки що не знаемо? Наприклад, iз невiдомоi причини знадобилося прорити канал?

– Теж менi скажеш, – одразу знайшовся Едмунд. – З якоi ж такоi причини треба проривати канал? Чи раптом не тому, що в замку з’явилися примари?

– Ой! – разом зойкнули дiвчатка.

– Хвилиночку, навiть пiвхвилиночки, i я розвiю всi забобони, – заспокоiв iх Едмунд. – Не може бути того, чого бути не може! Ось ти, Пiтере, стверджуеш, що все буцiмто змiнилося з того часу, як ми востанне були в Нарнii, та забуваеш, що вiдтодi промайнув один лише рiк. А ти намагаешся переконати нас у тому, що усього за рiк iз маленьких паросткiв можуть вимахати великi дерева, а замки, що будуються на вiки, вщент розвалюються i все таке iнше. Але ж це суперечить здоровому глузду!

Високовчений спiр мiг тривати до ночi, коли б не втрутилася маленька Люсi.

– Послухайте, – нагадала вона, – якщо це таки Кейр- Паравель, то просто за моею спиною в стiнi мають бути дверi, за якими е хiд до скарбницi замку.

– Залишаеться сподiватися, що нiяких дверей там немае, – промовив Пiтер, однак пiдвiвся зi свого мiсця й уважно обдивився стiну.

Стiна була рясно оповита плющем.

– Ну що ж, подивимося, – звiвся на ноги Едмунд, вибрав з оберемка хвацький дрючок та заходився лушпарити по зеленiй завiсi плюща, за якою була стiна. «Киш-киш» – влучав дрючок по плющу, «так-так» – стукав дрюк по стiнi. Поволi «так-так» лунало частiше й частiше, аж раптом почувся якийсь новий, гучний вiдгомiн, схожий на глибокий кашель – «кх-кх».

– Що за чортiвня! – не витримав добре вихований Едмунд.

– Помiтив, де саме? Треба обiдрати плющ бiля того мiсця, – запропонував Пiтер.

– Може, не треба, хлопцi?! – заблагала Сьюзан, iмовiрно згадавши про примар. – Може, краще дочекаемось ранку? Якщо нам тут коротати нiч, менi б дуже не хотiлося мати за спиною дiрку, у якiй невiдомо що ховаеться у вогкостi й темрявi. Облиште вже! Нiч надворi!

– Як ти можеш, Сьюзан? – присоромила сестру Люсi.

А хлопцi, тi й поготiв не звертали уваги на ii благання. Едмунд уже обдирав плющ руками, а Пiтер шматував складаним ножичком, та так завзято, що майже одразу зламав лезо. На щастя, в Едмунда знайшовся ще один, i тепер уже вiн шматував плющ ножичком, а Пiтер – обдирав руками. Удвох вони швидко наскирдували велику купу плюща на подiумi й таки визволили дверi з зеленого полону.

– Звiсно, зачиненi, – буцнув дверi ногою Пiтер.

– Так, але вiдсирiла деревина неминуче перетворюеться на порохно, – зауважив Едмунд. Ми ii хутко розiб’емо – та на скiпки до багаття!








Утiм, чи то порода виявилася мiцнiшою, нiж гадалося, чи то втома брала свое, але, коли в дверях з’явився отвiр, у який спроможний був пролiзти маленький хлопчик, у залi вже зовсiм стало темно, а в небi вигулькнули першi великi зорi. І не тiльки Сьюзан проймав холод вiд единого погляду на чорну дiру, з якоi тхнуло сирiстю та невiдомiстю.

Та попри все хлопцi були налаштованi рiшуче. Вони струшували з себе деревний пил та потирали долонi, готуючись до спуску.

– Черга за смолоскипом, – коротко сказав Пiтер.

– Може, все ж таки не варто? – знову спробувала вiдмовити хлопцiв Сьюзан. – Еде, ти ж сам казав…

– Мало що я там казав, – вiдповiв Едмунд. – Ранiше казав, а тепер не кажу. Я й досi не розумiю, як таке може бути, але незабаром усе з’ясуеться. Ти як, Пiтере?

– Треба дивитися правдi в очi: ми в Нарнii i тепер йтимемо до кiнця. Вважатимемо це нашим королiвським обов’язком. Це стосуеться й тебе, королево Сьюзан. Як можна спати, коли у тебе, так би мовити, пiд боком нерозгадана таемниця!

Із цими словами вiн витяг з оберемка суху гiлляку та сунув ii в полум’я – розпалити. Та тут треба визнати, що смолоскипи з гiлок виявились негодящi: коли iх тримаеш палаючим кiнцем догори, вони надто швидко згасають, а коли донизу, то дим застуе очi, а вогонь обпалюе пальцi. Саме тому дослiдники темних закуткiв вважають за краще мати напоготовi звичайнiсiнький електричний лiхтарик iз новою батарейкою. На щастя, саме такий лiхтарик знайшовся в Едмунда – тиждень тому йому подарували лiхтарик на день народження. Як виявилося, своечасно. Саме лiхтарик i визначив черговiсть спуску: першим iшов сам Едмунд, слiдом – Люсi, за нею – Сьюзан, замикав тили Пiтер.

– Тут сходинки, i я стою на верхнiй, – чомусь пошепки проказав Едмунд, тiльки-но опинившись за дверима.

– Починай вiдлiк! – крикнув у глиб пiдземелля Пiтер.

– Одна, двi, три… – усе глибше долинав iз-пiд землi голос Едмунда, аж доки знизу врештi-решт не пролунало: – Шiстнадцять! Це остання!

– Отже, це й справдi Кейр-Паравель, – мовила Люсi. – Там сходинок було саме шiстнадцять.

Бiльше нiчого не сказали, доки всi не з’юрмилися коло останньоi сходинки. Тодi Едмунд повiв лiхтариком по стiнах, i всi разом тiльки й зiтхнули: «Ох!» Нiяких сумнiвiв не залишилось: вони й справдi стояли у скарбницi Кейр- Паравелю – замку, з якого правили колись великою державою, яка називалася Нарнiя. З обох бокiв вузького проходу (такий зазвичай залишають в оранжереях) через рiвнi промiжки стояли лицарськi обладунки, у яких, здавалося, завмерли на чатах невсипущi вартовi, що, не виказуючи себе анi рухом, пильно слiдкували за кожним захожим через прорiзи в заборолах – чи не зазiхне хтось на королiвськi скарби? А скарби у скарбницi були незлiченнi: i коштовнi браслети, i перснi, i намиста з перлин, i пiдвiски з дiамантами, i дiамантовi дiадеми, i завушницi з рубiнами, i золотi кубки, i срiбнi тарелi, i тонкоi роботи ланцюжки та iншi ювелiрнi прикраси й неграноване дорогоцiнне камiння: смарагди, топази, аметисти, карбункули та знов-таки рубiни й дiаманти, один вiд одного бiльший – усе лежало навалом у купах, наче щойно зiбрана бульба. На пiдлозi пiд полицями стояли важкi дубовi скринi, окованi залiзом, iз великими пiдвiсними замками. За скринями бiлiли вихопленi свiтлом лiхтарика могутнi слонячi бивнi. Утiм, усе вкривав товстий шар пилу, тож дiтлахи й самi навряд чи впiзнали б у тих звалищах коштовностi, якби iм не було достеменно вiдомо, що це саме скарби. Як не дивно, все залишалося на тому самому мiсцi, як у той день, коли вони повернулися до Англii. Усе це здавалося водночас таемничим та незбагненним, якщо навiть не лячним, як та небезпека, про яку здогадуешся, але не знаеш, звiдки ii чекати. Не дивно, що в тишi пiдземелля дiти заклякли в мовчанцi й, як iм здавалося, чути було тiльки iхне важке дихання та калатання iхнiх сердець.

Поволi всi повернулись до тями i тепер проходжали склепiнчастими коридорами пiдземелля, роздивляючись та здмухуючи пил зi скарбiв. Подекуди iз рiзних закапелкiв та закутнiв долинало: «Гей! Погляньте-но! Це ж тi самi перснi, що ми iх надягали на коронацiю!..», «Це ж моя улюблена шпилька! А я вже думала, що вона згубилася!..», «Ти диви, це ж нашi обладунки, у яких ми виступали на лицарському турнiрi на архiпелазi Самотнiх островiв!..», «А ось яка файна дрiбничка! Менi ii подарував знайомий гном!..», «А пригадуеш, як ми куштували прохолодний ель iз цього рога!», «А пам’ятаеш… А пам’ятаеш».

Лiхтарик метеликом метався по пiдземеллю, вихоплюючи то те, то iнше, аж доки це не набридло самому Едмундовi.

– Досить! – перервав вiн спогади. – Батарейки треба берегти! Що як завтра лiхтарик нам знадобиться бiльше, нiж сьогоднi, коли зась – батарейки сiли, а запасних немае. Тож берiть тiльки те, що конче потрiбно, та мерщiй нагору!

– От що може стати в пригодi – то дари, – нагадав Пiтер.

Свого часу на Рiздво в Нарнii вiн, Сьюзан та Люсi отримали дари, якими всi трое дорожили бiльше, нiж рештою королiвства. Едмунд «дару» не отримав, бо в слушну годину його не було разом з усiма iншими (це трапилося через його провину, а бiльше дiзнатися про те можна iз попередньоi книжки). Усi одразу погодилися з Пiтером i вирушили в дальнiй кут пiдземелля, де на глухiй стiнi висiли iхнi безцiннi скарби. У маленькоi Люсi був свiй маленький скарб: така собi невеличка пляшечка чи навiть флакончик, але зроблений вiн був не зi скла, а з найсправжнiсiнького дiаманту. І недарма, адже наповнений (хоча тепер лиш наполовину) вiн був чудодiйним зiллям, що зцiлювало будь-якi рани та лiкувало всi без винятку хвороби. Люсi мовчки, але обережно та врочисто перекинула перев’яз iз пляшечкою через плече, i тепер та знову була в неi пiд боком, як у давнi добрi часи. У Сьюзi був найбiльш войовничий подарунок: лук i стрiли та мисливський рiжок. Лук та сагайдак зi слоновоi кiстки з гострими рясноопереними стрiлами були на мiсцi, а от рiжок…

– Сьюзан, а де ж рiжок? – засмутилася Люсi.

– От прикрiсть яка! – не менше за неi засмутилася старша сестра. – Напевне, я брала його з собою на полювання в пошуках Бiлого Оленя. Та, мабуть, ненароком зронила, а от шукати вже не було часу – адже в той час ми й опинилися в потойбiччi, я маю на увазi Англiю.

– От шкода так шкода, – навiть присвиснув i собi Едмунд, та й було вiд чого, бо рiжок, звичайно, був чудодiйний: якщо в нього засурмити, то, де б ти не був, до тебе неодмiнно надходила пiдмога.

– От що й справдi стало б у пригодi, – разом з усiма пошкодував Пiтер.

– Годi журитися! – стрепенулася Сьюзан. – Добре, що хоч лук на мiсцi, – додала вона, беручи його до рук.

– Як гадаеш, Сью, тятива ще справна? – занепокоiвся Пiтер.

Та чи то повiтря скарбницi було пронизане магiею, чи то ще що, але лук та стрiли були в повнiй бойовiй готовностi. Сьюзан мала неабиякий хист до стрiльби з лука та плавання, i щойно до ii рук потрапив лук, вона не втрималася i смикнула напнуту тятиву. Та життествердно тенькнула, i протяжний звук, що рознiсся по всьому пiдземеллю, найбiльше з усього, що вже з ними трапилося, нагадав дiтям про славнi минулi часи, усi тi битви, полювання та бенкети, у яких вони колись брали участь.

Отямившись, Сьюзан послабила тятиву та припасувала сагайдак собi на плече.

Настала черга Пiтера: у нього був щит iз зображенням величного багряного лева та королiвський меч. Спершу вiн здмухнув пил, а потiм ще й постукав мечем об пiдлогу. Щит вiн надiв на руку й пiдперезався мечем. Вiн побоювався, аби меч не заiржавiв у пiхвах, проте госте лезо вийшло легко, мов змащене, щойно вiн потягнув за рукiв’я. Пiтер змахнув мечем, i лезо грiзно зблиснуло в променi лiхтарика.

– Ех, Рiндоне, Рiндоне, мiй славний мече… – стиха мовив Пiтер. – Ти пам’ятаеш, як ми з тобою здолали вовка?..

І хоча промовив вiн тi слова ледве чутно, усi одразу вiдчули, що промовив iх уже не просто Пiтер, а Пiтер – Великий король Нарнii. Пiсля тих слiв iще майже хвилину нiхто не наважувався нагадати про батарейки. Та вже хвилину по тому всi вийшли нагору, пiдклали в багаття хмизу i потроху прилаштувалися на ночiвлю. І хоча пiдлога, звiсно, не перина, не минуло i хвильки, як усi вже мiцно спали, притулившись одне до одного, щоб зiгрiтися.




Роздiл 3

Гном


Хоча сон на свiжому повiтрi й мае переваги, недолiкiв йому не бракуе, ще й з лишком, i найприкрiше те, що завжди прокидаешся дуже, дуже рано, ще на свiтаннi! А прокинувшись, мусиш уставати, адже на голiй землi не полежиш. І коли на вечерю мав самi лиш яблука, i вранцi на снiданок нiчого iншого не було, настрiй вiд того не полiпшуеться. Тож коли Люсi – не кривлячи душею – спросоння промовила: «Ах, який чудовий ранок!», у вiдповiдь нiхто не обiзвався, лише Едмунд пробурмотiв, висловивши спiльну думку: «Треба якнайшвидше забиратися звiдси».

Напившись просто з колодязя та сплеснувши водою обличчя, мандрiвники спустилися вздовж струмка до берега та втупили погляди в протоку, що вiддiляла iх вiд великоi землi.

– Не дуже й широка, можна подолати й уплав, – запропонував Едмунд.

– Звiсно, Сьюзан – як риба у водi, – зауважив Пiтер (iз плавання у школi Сьюзан посiдала лише першi мiсця), – та про iнших я цього сказати не можу.

Пiд «iншими» вiн мав на увазi Едмунда, що насилу перепливав маленький шкiльний басейн, та й то – лише в один бiк, та Люсi, що ледве трималася на водi…

– І справдi, у протоцi може бути течiя чи водоверть, – додала Сьюзан. – Тато завжди казав, що плавати в незнайомому мiсцi – вершина нерозсудливостi.

– Пiтере! Пiтере! – смикнула Люсi брата за рукав. – Ти знов судиш за тим, як було в Англii! Та хiба ти не пам’ятаеш, якими дужими плавцями ми були, коли правили Нарнiею? А якими хвацькими наiзниками ми були… Скажи, а ти мiг би так само хвацьки проскакати вдома, Пiтере?

– Але ж то зовсiм iнше, – задумливо промовив Пiтер. – Ми правили Нарнiею довгi роки i за цi роки багато чого навчилися. А тепер ми знову дiти!

– Ага! – несподiвано вигукнув Едмунд. Усi замовкли та повернулися до нього. – Зрозумiв!

– Що зрозумiв? – перепитав Пiтер.

– Усе зрозумiв! – вiдповiв Едмунд. – От минулоi ночi ми з вами розмiрковували, як могло статися, що ми полишили Нарнiю лише з рiк тому, а повернувшись, застали наш рiдний Кейр-Паравель у такому виглядi, неначе тут не одну сотню рокiв нiхто не жив. Але згадаймо лишень, скiльки часу минуло в Англii з тiеi хвилини, як ми ввiйшли до платтяноi шафи, до тiеi хвилини, як ми вийшли з неi! І що все це мае означати?

– Ну, далi. Здаеться, i я потроху розумiю, – кивнула Сьюзан.

– А це означае, – вiв далi Едмунд, – що в Нарнii час протiкае iнакше, нiж за ii межами. Тож чому не могло так статися, що за нарнiйським часом минули вже сотнi, навiть тисячi рокiв, а в Англii пройшов лише один!

– Оце так-так, Еде… – протягнув Пiтер. – Певно, так воно i е! За нарнiйським часом ми повернулися сюди через сотнi рокiв пiсля свого правлiння в Кейр-Паравелi! Як тi хрестоносцi чи англосакси, чи зовсiм давнi брити, що зненацька опинилися в сучаснiй Англii!

– Оце кумедiя! – засмiялась Люсi. – Уявляеш, iдеш вулицею, а тобi назустрiч хтось такий закутий в обладунки з мечем. А тим паче – бородань у шкурах iз ломакою…

– Тсс-с-с! Дивися! – зашикали на неi з усiх бокiв, бо iншим уже впало в око те, чого ще не помiтила вона.

На тому березi протоки щось безперечно вiдбувалось. Із-поза порослого густим лiсом мису праворуч, де, певно, рiка впадала в море, вигулькнув човен! Обминувши мис, вiн розвернувся носом у iхнiй бiк i поплив до острова. У човнi було двое: один веслував, а другий сидiв на кормi, притримуючи щось схоже на повний лантух чи паку, i та пака щосили звивалася, крутилася та виривалася. З вигляду обидва в човнi були воiни: у кольчугах, у шоломах, а iхнi бородатi обличчя виявляли чи то тупу рiшучiсть, чи то рiшучу тупiсть, а радше за все i те, i iнше разом. Дiти, як один, вiдступили подалi у глиб лiсу, аби не видати себе нi звуком, нi рухом.

– Табань уже, – мовив той, що сидiв на кормi, коли човен наблизився до острова.

– Капрале, а чи не прив’язати йому до нiг каменюку? – подав iдею iнший, сушачи весла.

– І так зiйде! – буркнув перший. – Саме потоне, лиш добре затягни шворку.

– Згода, та з каменем все ж таки надiйнiше, – насмiлився доповiсти другий, який, вочевидь, вирiзнявся кмiтливiстю.

– І де ж ти був ранiше?! – гаркнув перший, що, певно, був за старшого. – Камiнь… Його ж треба було взяти!

Із цими словами вiн пiдвiвся в човнi та пiдняв лантух, який пихкав i щосили виривався. І тут Пiтер побачив, що то був аж нiяк не лантух i не тюк, а гном, зв’язаний по руках та ногах. Та наступноi митi над вухом Пiтера щось тенькнуло, i грiзний воiн упустив гнома на дно човна i, немов здавався, пiднiс догори руки, а за мить гепнувся за борт, горлаючи: «Гвалт!» Вiн щосили замолотив руками й ногами i швидко поплив у бiк рiдного берега. Пiтер уже збагнув, що, скорiш за все, це Сьюзан згадала, як вправно вона володiе луком, i тепер ii стрiла, що влучила в шолом капрала, ошелешила його i врятувала життя маленькому гному. Пiтер повернувся до сестри. Обличчя ii зблiдло, але вона вже рiшуче прикладала до тятиви нову стрiлу. Та пускати ii не знадобилося. Другий воiн, побачивши, що сталося з його начальником, заволав нелюдським голосом i шубовснув у воду слiдом за ним. Як виявилося, глибина сягала його зросту, не бiльше, i вiн також без пригод дiстався берега та зник у лiсi.

– Швидше! Доки його не вiднесла течiя! – крикнув Пiтер, i вони зi Сьюзан, в одязi, як були, кинулись у воду.

Протока i справдi була неглибока: вода ще не сягнула iм пiдборiддя, як вони вчепилися в борт човна та потягли його до свого берега. Уже на березi вони витягли з човна гнома, й Едмунд заходився перепилювати численнi вузли своiм маленьким складаним ножичком. (Читач може нагадати, що Пiтер мав великий гострий меч, та вся штука полягала в тому, що через довге лезо вiн аж нiяк не годився для того, щоб розрiзати мотузки.) Нарештi пута спали, i визволений гном сiв, розтираючи стерплi руки.








– Овва! – зауважив вiн. – Щоб там не казали, а на примар ви якось не схожi!

Як i бiльшiсть гномiв, вiн був кремезний, широкогрудий i низькорослий (дорослiй людинi до пояса). Кудлата руда борода та копиця жорсткого волосся майже повнiстю затуляли його обличчя, звiдки стирчав лише довгий, схожий на пташиний дзьоб, вельми примiтний нiс та виблискували чорнi намистинки очей, у яких так i танцювали бiсенята.

– А проте яка рiзниця, примари ви чи нi, – сказав далi вiн, – ви врятували менi життя, i за це я вам щиро вдячний.

– А звiдки ви взяли, що ми примари? – поцiкавилася Люсi.

– Бачте, нам усе життя розповiдають, що в цих лiсах примар, як дерев у лiсi, а дерев тут без лiку, – пояснив гном. – Тому якщо когось хочуть позбавитися, то кращого способу, нiж привести сюди, годi й шукати. Так i кажуть, що залишать на ласку примарам. А самi, либонь, камiнь на шию i кiнцi у воду. Або перерiзають горлянки. Але я… я в примар нiколи не вiрив. А от цi два страхополохи повiрили – це точно! Хоч i озброенi до зубiв, та мало не вмерли з переляку, нiби то iх, а не мене присудили до страти!

– Ага-а! – вигукнула Сьюзан. – Так ось чому вони дали драла.

– Як «дали драла»? – не второпав гном.

– А ось як: просто перепливли протоку i втекли, – пояснив йому Едмунд.

– Розумiете, я не збиралася iх убивати, – вибачалася Сьюзан, що не могла дозволити, аби подумали, нiби вона схибила з такоi близькоi вiдстанi.

– Гм… – задумався гном. – Це погано, зовсiм погано. Ваша жалiсть, панi, може обернутися на лихо! Одна надiя, що цi двое припнуть язики.

– Даруйте, а за що вони збиралися вас утопити? – нарештi поставив незручне питання Пiтер.

– О-о-о, я надзвичайно небезпечний злочинець, – усмiхнувся гном, – та це неймовiрно довга iсторiя! Історiя, яку не годиться розповiдати на порожнiй шлунок. І коли на те ваша ласка, то запросiть мене поснiдати. Ви й гадки не маете, який звiрячий апетит прокидаеться пiсля страти.

– Ми запросили б залюбки, та от запросити вас, окрiм як на яблука, нема на що, – сумно озвалася Люсi.

– Що ж, краще яблука, нiж нiчого, а ще краще – свiжа рибка, – проголосив гном. – Тодi дозвольте менi запропонувати вам снiданок. У човнi е рибальська снасть, от тiльки ловити рибу треба з того боку острова, щоб нас не помiтили з великоi землi.

– А й то дiло! Якось це менi не спало на думку… – погодився Пiтер.

Спiльними зусиллями всi п’ятеро зiштовхнули човен у воду i видряпалися на борт. Гном одразу ж заходився веслувати, та весла, звiсно, були для нього завеликi, тому Пiтер пересiв на весла, а гном до стерна i направив човен протокою на пiвнiч. Трохи згодом вони повернули на схiд, уздовж острова. Звiдси дiти змогли роздивитися рiку з усiма ii сагами i затоками, рукавами i плесами та безлiччю маленьких острiвцiв. Інодi iм ввижалося, що вони ось-ось впiзнають якесь знайоме мiсце, однак острiв, густо порослий лiсом, змiнився невпiзнанно.

А човен тим часом уже вийшов на велику воду трохи на схiд вiд острова. Тут гном i заходився рибалити. Незабаром на днi човна трiпотiли товстi пузатi рибини, чия луска мiнилася на сонцi всiма кольорами райдуги, i дiти згадали, як у той час, коли були королями та королевами Нарнii, частенько смакували такими у своему замку Кейр-Паравель. До речi, вони так i називалися – райдужнi товстопузики. За чверть години риби було вдосталь, аби нагодувати всю юрбу, i човен спрямували до берега, затягнули на пiсок i прив’язали до найближчого дерева. Гном швиденько почистив та випатрав рибу – вiн взагалi виявився майстром золотi руки. І це не дивно: серед гномiв, звичайно, е i пройдисвiти, i пролази, i хвальки, i брехунцi, але кого-кого, а невмiйок та недотеп нiколи не було й нема.

– Що ж, тепер потрiбен хмиз! – оголосив вiн, закiнчивши роботу.

– Хмизу ми назбирали ще вчора, тiльки вiн увесь у замку.

У вiдповiдь гном лише стиха присвиснув:

– Блохи-мухи-таргани! Виходить, замок – то не побрехеньки!

– Ну, не зовсiм замок, а радше його розвалини, – виправила Люсi.

– Та хто ж… – почав був гном, оглядаючи дiтей з голови до нiг, та замовк на пiвсловi. – А, пусте! Спершу снiданок… Проте присягнiть менi, поклавши руку на серце, що я не потонув, а живий-здоровий i перебуваю серед живих людей, а не серед примар.

Його заспокоiли, як змогли, i вже збиралися йти до замку, як постало iнше питання: нема в чому нести рибу. Нi кошика, нi мисочки, анi цеберка – геть нiчого!.. крiм капелюха Едмунда. Як то кажуть, рибка в сiтцi, себто в капелюсi. Так у капелюсi рибу i понесли. Едмунд був заперечив, бо, як ви розумiете, хотiв надягти капелюха сам, а не поступатися ним якiйсь там рибi, та куди ж дiватися, як голод не твiй брат.

Із першого погляду замок гномовi не дуже сподобався. Вiн довго озирався навколо та принюхувався, чхав та примовляв: «Гм… Може, примар тут i нема, але привидiтися може все що завгодно!» Зате потiм, коли розпалили багаття, гном пiдбадьорився i залюбки взявся вчити дiтей запiкати райдужних товстопузикiв у попелi. Їсти рибу без виделки та ножа одним складаним ножичком на п’ятьох серед королiв якось не заведено. Та не забуваймо, що снiданок вiдбувався о дев’ятiй, а дiти, на щастя гнома, повставали ще вдосвiта, о п’ятiй, i не засуджуватимемо нiкого за порушення етикету. Так от, дмухаючи щосили то на рибу, то на пальцi, товариство впоралося зi снiданком за одним присiдом. Десерт було представлено знов яблуками, а напоi – колодязною водою. І того, й iншого було в необмеженiй кiлькостi. Потiм, коли всi влаштувалися якнайзручнiше на смерековiй глицi, гном звiдкись витяг люльку завдовжки з власну руку, набив ii тютюном, запалив та, випустивши хмару диму такоi величини, що на якусь мить навiть зник з очей, мовив, коли дим трохи розвiявся:

– Ну, що ж, розповiдайте!

– Нi, спершу ви, – за всiх вiдповiв Пiтер. – А потiм ми подiлимося i своею iсторiею.

– Ну, гаразд, – згодився гном. – Нехай так. Урештi-решт, ви врятували менi життя, тож вам i вирiшувати. Ось тiльки я й сам не знаю, з чого почати. Хiба що з того, що перед вами не хто iнший, як посланець короля Каспiана.

– Кого? – в один голос перепитали дiти.

– Короля Нарнii Каспiана Десятого, нехай буде довгим його правлiння! – пояснив гном. – Тобто, ми, його пiдлеглi, сподiваемося, що одного дня вiн стане королем усiеi Нарнii. А доки вiн король тiльки над нами, тубiльними нарнiйцями.

– А хто такi тубiльнi нарнiйцi? – не зрозумiла Люсi.

– То ми, – знизав плечима гном, – повстанцi.

– Інакше кажучи, – нарештi второпав Пiтер, – Каспiан очолив повстання тубiльних, тобто споконвiчних нарнiйцiв.

– Гм… можна сказати й так, – почухав потилицю гном. – Та, розумiете, сам вiн зовсiм не нарнiець, а заморець.

– Не розумiю, – зiзнався Едмунд.

– Це заплутанiше, нiж iсторiя вiйни Бiлоi та Червоноi троянд, – пiдхопила Люсi.

– Та що тут заплутаного? – почав був обурюватися гном та одразу ж затявся. – Я дуже, дуже поганий оповiдач. Хто ж починае розповiдь iз кiнця? Почнiмо з самого початку, коли ще маленький Каспiан пiдростав при дворi свого дядька. Та попереджаю – то буде довга iсторiя.

– Нiчого, – заспокоiла його Люсi. – Аби не нудна.

Тож усi вмостилися зручнiше, i гном почав свою розповiдь. Оповiдач iз нього й справдi був нiкудишнiй: щось вiн випускав, у чомусь повторювався, i дiти навперебiй засипали його питаннями, i безглуздо дослiвно передавати всю iхню розмову – вийде занадто довго та плутано. Навряд чи варто передавати його розповiдь слово у слово, проте суть ii була такою.




Роздiл 4

Гномова розповiдь


Принц Каспiан жив у величезному палацi, який бiльше скидався на замок, у самому центрi краiни Нарнii. Мешкав вiн, звiсно, не сам, а разом зi своiм дядьком, грiзним королем Мiразом, та його рудоволосою жiнкою, своею тiткою, королевою Гонорiльею. Татко й мамуся Каспiана давно померли, й бiльше всiх на свiтi Каспiан любив свою стареньку няньку. Хоча, як i у всякого принца, у нього було чимало прекрасних iграшок i цяцьок, якi хiба що говорити не вмiли, та бiльше всього на свiтi вiн любив i завжди з нетерпiнням чекав на той вечiрнiй час перед сном, коли iграшки прибрано в шафи та комоди i няня розповiдае йому на нiч одну з дивовижних iсторiй, що iх вона знала без лiку.

Що ж до дядька, то його принц не дуже любив, так само, як i тiтку, i почуття це було взаемним. Та двiчi на тиждень дядько посилав за хлопцем, i десь по пiвгодини вони разом гуляли туди й сюди по кам’янiй терасi, що з пiвденного боку замку. І ось одного разу, коли вони, як завжди, ходили по терасi, дядько несподiвано промовив:

– Що ж, хлопче, настав час тобi вчитися iздити верхи i вправно володiти мечем. Бач, дiтей у нас iз тiткою нема й нема, тож, схоже, бути тобi, як помру, королем! Що скажеш? Чи ти з того радий?

– Не знаю, ой, не знаю, що й сказати, дядьку… – знизав плечима Каспiан.

– Тобто як це «не знаю»? – вразився Мiраз. – Стати королем! Про що ще можна мрiяти в життi?

– О-о-о, мрiяти можна багато про що, – простодушно проказав Каспiан.

– Про що ж це, цiкавий я знати? – ще дужче вразився Мiраз. – Ось ти – про що таке мрiеш ти?

Ех, коли б Каспiан був на ту пору дорослiшим! Тодi б вiн, певна рiч, знав, що не всiм королям можна розповiдати потаемнi мрii! На жаль, на ту пору принц був ще зовсiм хлопчина, тому вiн безхитрiсно вiдкрився:

– Найбiльше у свiтi я мрiю про те, щоб усi жили, як у старi добрi часи!

Якщо до цiеi хвилини Мiраз бесiдував з небожем iз тим знудженим виглядом, що нерiдко бувае у дорослих, коли вони проводять час iз дiтьми тiльки тому, що так потрiбно, то пiсля цих слiв король здригнувся i вперше за довгий час пильно подивився на небожа.

– Що-що?! Це якi такi часи?!

– Як, дядьку, невже ви не знаете?! – здивувався Каспiан. – Тодi, давним-давно, все було iнакше. Тварини вмiли розмовляти, а в джерелах та на деревах жили чудовi iстоти – наяди та дрiади. У лiсах можна було зустрiти чарiвних чудесних маленьких фавнiв, у яких козячi нiжки, а…

– Нiсенiтниця! – перебив його Мiраз. – Казки! Казочки для немовлят! Чуеш?! Нетямущих не-мов-лят! У твоi роки про казочки слiд забути на вiки вiчнi! Час уже помислити про ратнi подвиги та славу!

– Дядьку, та я ж… я ж саме i задумався про те, якою славою укрили себе безстрашнi переможцi Бiлоi Чаклунки! Ти лише послухай! Одного разу всю краiну захопила Бiла Чаклунка. А щоб утримати владу, вона наслала на землю хуртовини й завiрюхи i зробила так, щоб на землi завжди була зима. Аж ось, не знати звiдки взялися, з’явилися двое маленьких хлопчикiв i двi дiвчинки. Вони перемогли Вiдьму i стали королями й королевами Нарнii. А звали iх Пiтер, Сьюзан, Едмунд i Люсi. Правили вони довго та щасливо, i не хто iнший, як сам Аслан…

– Який такий Аслан?! – пiдвищив голос король, i з його тону кожен бiльш-менш досвiдчений придворний здогадався б – зараз краще промовчати. Та Каспiан, на жаль, не був придворним, тож захоплено вiв далi:

– Не знаете? Аслан – то великий лев, що приходить з-поза моря.

– Хто?! Хто розповiдае вам отi всi побрехеньки?! – гучним державним голосом гримiв король, миттево перетворившись iз дядечка на грiзного властителя, що Каспiан iз переляку аж зблiд i замовк. – Ваша королiвська величносте! Я вимагаю вiдповiдi! Негайно! Дивiться менi в очi: ну, хто у нашому королiвствi поширюе цi пiдступнi казочки?!

– Н-не-е… ня-ня, – затинаючись, пробелькотiв наляканий Каспiан. І розридався.

– Годi рюмсати! – майже миролюбно наказав Мiраз, струснувши Каспiана за плечi. – Забудьмо про це, хлопче! І щоб бiльше я такого не чув! Я не бажаю, аби ти базiкав або – ще гiрше! – мав на думцi всi цi вигадки! Закарбуй собi на носi: тих королiв – як там iх звали? – нiколи в нашому з тобою королiвствi не було! Та й сам поверни розумом: чи бувае по два королi та по двi королеви в один час в одному королiвствi? Ги-ги! Треба ж таке вигадати! І Аслана також не може бути, бо лев – то казкова тварина, так би мовити, плiд уяви. Вигадка! І, звичайно, тварини не можуть розмовляти, тому що не можуть – i крапка! Уторопав?!

– Т-так, дядьку, – схлипнув Каспiан.

– От i добре! Тож проблему вирiшено! – промовив король i пiдкликав камергера, що никався коло дальнього краю тераси. – Проведiть його королiвську високiсть до iх спочивальнi та негайно доставте сюди няньку його королiвськоi високостi! Негайно!

Уже наступного дня Каспiан збагнув, що накоiв: няню спровадили з палацу, i навiть не дали iм попрощатися. А принцу оголосили, що вiдтепер за його виховання вiзьметься ментор, тобто наставник.

Каспiан дуже тужив за нянею та пролив немало слiз у подушку; вiн почувався самотнiм i нещасним i, можливо, через те ще дужче марив гномами i дрiадами, аж вони снилися йому ночами. Удень вiн намагався розговорити придворних котiв i собак, та собаки тiльки й могли, що вихляти хвостами, а коти вмiли лише муркотiти у вiдповiдь i терлися об ноги.

Тому Каспiан був ладен зненавидiти свого наставника, тiльки-но той з’явиться при дворi. Що ж, тиждень по тому наставник таки об’явився, та на диво – на дiлi вiн виявився з тих, кого просто неможливо не полюбити. На своему вiку Каспiану ще не доводилося зустрiчати людей таких маленьких та таких товстеньких. Саме таким був його наставник – схожий на кульку з нiжками. Ученого вигляду йому надавала срiбляста гостренька борода, що спускалася аж до пояса. Брунатне обличчя, рясно вкрите зморшками, нагадувало давнiй пергамен. Таке лице могло б здаватися потворним, коли б не жвавi добрi очi, в яких свiтилися мудрiсть та добродушна лукавiсть. Говорив наставник лише серйозним тоном, але в очах його грали смiшинки, тож, не пiзнавши його як слiд, нiзащо не можна було зрозумiти, коли вiн говорить серйозно, а коли жартуе. А звали наставника доктор Корнелiус.

З усiх урокiв доктора Корнелiуса найбiльше Каспiан полюбив iсторiю. Якщо до цього вiн знав про Нарнiю тiльки з розповiдей староi нянi, то тепер дуже здивувався, дiзнавшись, що королiвська родина Каспiанiв iснуе не споконвiчно, а нараховуе лише декiлька поколiнь.

– Вельмишановний предок вашоi високостi, iхня величнiсть король Каспiан Перший i був першим королем Нарнii у так званий iсторичний час. Саме вiн зi своiми людьми завоював Нарнiю, перетворивши ii на власне королiвство. І вiн, i його люди, i ваша високiсть – тубiльнi заморцi, вихiдцi з Заморii, землi якоi лежать далеко за Захiдними горами. Ось чому прапрадiд ваш здобув прiзвисько Каспiан Завойовник, – розповiдав доктор Корнелiус.

– Докторе, – якось звернувся до нього Каспiан, – а хто ж тодi жив у Нарнii до того, як ми прийшли туди iз Заморii?

– Бачте, ваша високосте, – почав доктор Корнелiус, – у часи походiв вашого прапрадiда Нарнiя була майже безлюдною.

– То кого ж тодi моi предки завивойовували?

– Завойовували, ваша високосте, – виправив його доктор Корнелiус. – Мабуть, замiсть iсторii нам варто термiново зайнятися граматикою.

– О, будь ласка, тiльки це одне питання, – благально мовив Каспiан. – Із ким тодi вони воювали, невже не було нiякоi великоi битви? За що ж тодi його прозвали Каспiаном Завойовником, коли й воювати не було з ким?

– Цього я не казав. Я лише казав, що в ту пору Нарнiя була майже безлюдна, тобто людей тут майже не було… – зауважив Корнелiус, дивним поглядом зиркаючи на Каспiана крiзь скельця своiх окулярiв.

Каспiан, що спершу не зрозумiв, до чого вiв наставник, вiдчув, як серце в нього тьохнуло та шалено закалатало у грудях.

– Тобто… – самими губами прошепотiв Каспiан, – тобто ви маете на увазi, що Нарнiю населяли не люди, а… тi самi iстоти, про яких менi розповiдала няня?!

– Тсс-с-с, – приклав пальця до вуст Корнелiус i, нахилившись до самого вуха Каспiана, додав: – Бiльше нi слова. Хiба ж ви ще не зрозумiли, що няню вислали з палацу за те, що вона розповiдала вам правду про Стародавню Нарнiю? Коли хтось дiзнаеться, про що ми тут iз вами розмовляемо, то вашу високiсть вiдшмагають рiзками, а менi вiдрубають голову!

– Та за що?! – вигукнув Каспiан.

– Настав час займатися граматикою! – навмисно гучно проголосив доктор Корнелiус. – Чи не буде ласка вашоi високостi розгорнути незрiвнянну працю преподобного Педантуса Оболтуса «Правiльйон граматичних студiй, або Спiвбесiдка морфологiчних услад, любих юностi знаттелюбному розуму» на сторiнцi, скажiмо, на четвертiй?

Аж до обiду вивчали вони всi тi iменники та дiеслова, та навряд чи Каспiан хоч щось запам’ятав iз того уроку – надто великим було його хвилювання. Доктор був не з тих, хто каже «а», не кажучи «б», – вiн не почав би тiеi розмови, якби не збирався розповiсти Каспiану бiльше, значно бiльше.

І Каспiан не помилився! За декiлька днiв наставник попередив принца, що на нього чекае урок астрономii:

– Сьогоднi опiвночi двi вельми цiкавi планети, Тарва й Аламбiль, зiйдуться на вiдстанi лише в один градус одна вiд одноi, а потiм розiйдуться, аби зустрiтися знов аж через двi сотнi рокiв. Навряд чи ваша високiсть доживе до iхньоi наступноi зустрiчi, тож було б добре, аби ваша високiсть вiдiйшли до сну трохи ранiше, анiж звичайно, i тодi, коли настане час, я розбуджу вас.

Хоч астрономiя i не мала нiчого спiльного зi Стародавньою Нарнiею, про яку так кортiло дiзнатися Каспiану, вiн не вiдмовився вiд такоi пригоди, як не зробив би цього жоден хлопчик. Тож, хоч i без особливого завзяття, вiн погодився лягти спати ранiше, нiж звичайно. Забираючись у лiжко, принц був певен, що ще довго не зможе заснути, та ледь заплющив очi, як поринув у глибокий сон. Прокинувся вiн вiд того, що хтось легенько трусив його за плече. Спочивальню заливало таемниче мiсячне сяйво. Доктор Корнелiус, вдягнений у темний плащ iз каптуром, стояв у головах лiжка, тримаючи в руцi лiхтар. Каспiан, що одразу ж пригадав iхню розмову, хутко зiскочив iз лiжка й натягнув на себе першу-лiпшу одежу. Хоч лiто вже було в розпалi, надворi стояла не по-лiтньому прохолодна нiч, i Каспiан навiть зрадiв, коли наставник накинув йому на плечi плащ на кшталт того, у який був убраний сам, а на ноги натягнув пару теплих м’яких капцiв. За мить ледь помiтнi у своiх темних шатах наставник та учень уже нечутно пробиралися палацовими переходами.

Здолавши чимало похмурих переходiв та сходинок, через низенькi дверцята вони нарештi пiднялися на оглядовий майданчик однiеi зi сторожових веж. З одного боку вiд неi простягнулася парапетна стiна з бiйницями, а з iншого майже прямовисно спадав крутий дах; пiд ними таемничо мерехтiв темний густий палацовий сад, а десь над головою, у глибокому синьому небi, миготiли далекi зорi та блiдим сяйвом свiтився мiсяць, а за кiлька крокiв вони опинилися перед дверима, що вели до Головноi вежi, – доктор Корнелiус нечутно iх прочинив, i крученими сходами вони попрямували нагору. Каспiан навiть дух затамував вiд хвилювання – йому й близько не дозволяли наближатися до тих сходiв.

Довгi гвинтовi сходи вивели iх на вершечок вежi, i Каспiан аж охнув, як побачив навколишню красу. Далеко-далеко праворуч темнiли невиразнi обриси Захiдних гiр, лiворуч – змiiлась срiбна стрiчка Великоi рiки. Навколо стояла така дзвiнка тиша, що можна було почути шум водоспаду на Бобровiй греблi за милю з гаком вiд палацу. На сходi принц помiтив двi зорi, такi яскравi, що не помiтити iх було неможливо, – вони сяяли, немов два невеличкi мiсяцi. І майже торкалися одна одноi.

– Чи вони зiткнуться? – зi страхом та благоговiнням запитав принц.

– Нi, любий принце, – заспокоiв його доктор; вiн також розмовляв ледь чутним шепотом. – Їхнi небеснi високостi не схиблять у фiгурах своiх танцiв. Зустрiч цих двох планет ознаменуе поворот на краще для багатостраждальноi Нарнii. Тарва, князь Перемоги, вiтае Аламбiль, княгиню Миру… Вони зiйдуться бiк-о-бiк для того, аби знову розiйтися.

– Шкода, що за деревами майже нiчого не видно, – зауважив Каспiан. – Треба було пiднятися на Захiдну вежу – хоч вона й не така висока, а от дерев там менше.








Кiлька хвилин доктор Корнелiус мовчки спостерiгав за планетами. Нарештi вiн глибоко зiтхнув та повернувся до Каспiана.

– Що ж, – промовив вiн, – ось ви i побачили те, що вже не побачить жоден iз ваших сучасникiв… Ви мали слушнiсть, зауваживши, що спостерiгати за планетами нам було б краще iз Захiдноi вежi, та у цiеi вежi е кiлька беззаперечних переваг…

Каспiан пiдвiв очi на наставника, утiм, обличчя доктора приховував каптур.

– Перевага цiеi вежi в тому, що пiд нами шiсть порожнiх кiмнат та довгi сходи, а дверi, що ведуть угору, – на запiрцi, тому пiдслухати нас буде неможливо.

– І ви зможете розповiсти менi те, що до того приховали? – зрадiв Каспiан.

– Так, мiй принце, – вiдповiв доктор, – але пам’ятайте: розмова наша мае залишитися в таемницi.

– Обiцяю вам, наставнику! – поклявся Каспiан. – Будь ласка, далi!

– Що ж, слухайте… Усе те, про що розповiдала вам няня, зовсiм не казки, а справжнiсiнька правда. Нарнiя – не батькiвщина заморцiв i навiть не батькiвщина людей. Споконвiку цi землi були краiною Аслана, краiною звiрiв, що вмiли говорити, краiною наяд i дрiад, фавнiв i сатирiв, гномiв i велетнiв, богiв i кентаврiв. Із ними i воював ваш пращур, Каспiан Перший, ватажок заморцiв! І це саме через вас, через заморцiв, занiмiли ручаi, дерева та звiрi, не стало сатирiв i фавнiв, а ви намагаетеся винищити навiть саму пам’ять про них! Недарма король забороняе не те що говорити, а й навiть думати про Стародавню Нарнiю!

– Якби ж того тiльки не трапилось! – забiдкався Каспiан. – Хоча я й радий, що все то правда, яка б гiрка вона не була.

– Багато хто з вас потайки вважае так само, – зауважив Корнелiус.

– Як дивно ви говорите, докторе: що ви маете на увазi, коли говорите «з вас»? Зрештою, ви й самi заморець! – вигукнув Каспiан.

– Гм, невже я схожий на заморця? – гмикнув доктор.

– Ну, гаразд, хай ви не заморець, та принаймнi людина… – вже не так упевнено зауважив Каспiан.

– Та хiба? – низьким голосом повторив доктор, вiдкидаючи каптур, щоб Каспiан мiг краще розгледiти його обличчя у яскравому мiсячному сяйвi.

І в яскравому мiсячному сяйвi Каспiана осяяла здогадка – зненацька вiн зрозумiв те, що й так немовби впадало в очi й разом iз тим вислизало вiд розумiння, про що вiн мав би здогадатися ще дуже давно, адже доктор Корнелiус не ховався, а навпаки, увесь час був на виду. За людськими мiрками доктор Корнелiус був занадто малорослий, занадто гладкий та носив занадто довгу бороду. І тут двi думки промайнули в головi Каспiана майже одночасно. Одна жахлива: «Вiн не людина, вiн гном, справжнiй гном, i вiн привiв мене сюди, щоб убити!», а друга – радiсна: «Адже це чудово, що вiн гном, справжнiй гном, нарештi я бачу справжнього гнома!»

– Що ж, ви нарештi здогадалися, – розвiяв залишки сумнiвiв Корнелiус. – Чи, точнiше сказати, майже здогадалися. Бо я гном лише наполовину. У моiх жилах тече i людська кров, вiд матерi. Пiсля поразки у великiй битвi багато хто з гномiв утiк, аби потiм змiшатися з заморцями та до скону прикидатися людьми, голячи бороди та не показуючись на людях без взуття на високих пiдборах. Я один iз тих гномiв-напiвкровок, i коли ще десь на землi залишилися справжнi гноми, вони – закладаюся – безсумнiвно нарекли б мене зрадником. Та нiколи за довгi вiки не забували ми про наш народ та тi днi, коли Нарнiя була вiльною, а ii мешканцi – щасливими.

– Менi так шкода, докторе! – палко скрикнув Каспiан. – Але… але ж не моя в тому провина.

– Я вас i не звинувачую, мiй любий принце. Я кажу це тому, що, по-перше, важко носити на серцi ярмо спогадiв, не маючи можливостi подiлитися ними з iншим, – мое старе серце береже тi спогади так давно, що воно б зупинилося, коли б я не подiлився ними з вами. А по-друге, я сподiваюся, що коли-небудь, коли ви станете королем, ви допоможете нам, бо хоч ви й заморець, та ви на нашому боцi, чи не так?

– Так, так, звичайно, так! Але як я зможу вам допомогти? – запитав Каспiан.

– По-перше, ви будете ласкавi до тих жалюгiдних залишкiв мого народу, що ще залишилися на цiй землi. А по-друге, ви зможете вiдшукати вчених магiв i чарiвникiв, що спробують пробудити поснулi дерева, якщо тiльки вони не заснули навiк. Ну, а по-трете, ви можете розiслати гiнцiв i розвiдникiв у найвiддаленiшi куточки нарнiйських земель, де, можливо, ще збереглися фавни i звiрi, що вмiють розмовляти, чи навiть моi нещаснi родичi!

– Невже ви думаете, що е ще хтось живий?

– Хтозна, хтозна… – гiрко зiтхнув доктор. – Інодi менi здаеться, що вже нiкого не лишилося. Адже все свое життя я шукаю iхнi слiди. Часом менi навiть ввижаеться, що я чую, як у горах б’ють барабани гномiв – так гноми сповiщають один одному важливi новини. А iнодi, коли нiч заставала мене в лiсi, у вiдблисках багаття серед дерев менi бачилися танцi фавнiв i сатирiв, та, продравшись крiзь лiс до заповiтноi галявини, я нiколи нiкого там не знаходив… Нерiдко я впадав у вiдчай, але щось невимовне раз за разом пробуджуе в менi новi й новi надii. Хтозна… Хай там що, та я сподiваюся, що ви, мiй принце, будете королем не гiршим за Пiтера i принаймнi не будете таким, як ваш дядько!

– Тож усi тi розповiдi про королiв та королев i про Бiлу Чаклунку – теж правда? – не втримав здивованого вигуку Каспiан.

– Аякже! Правлiння короля Пiтера, короля Едмунда та королев Люсi та Сьюзан справедливо можна назвати золотою добою Нарнii. І нехай то було давно, та краiна, як бачите, iх не забула.

– Вони жили тут, у цьому замку?

– Що ви, мiй принце! Замок, що його король Мiраз зве своiм, з’явився недавно. Його побудував ваш прапрадiд. А сини Адама та доньки Єви, зведенi на престол самим Асланом, жили далеко-далеко звiдси, у замку пiд назвою Кейр-Паравель. Нiхто з нинi живих людей нiколи не бачив того благословенного мiсця, i, можливо, на тому мiсцi тепер i руiн не знайти. Єдине, що вiдомо, – те, що замок цей стояв у гирлi Великоi рiки на самому березi моря.

– Брр! – навiть здригнувся Каспiан. – Учителю, та це ж згубнi мiсця! Там, у моторошних Чорних лiсах, мешкають самi… самi… самi примари!

– Ваша високiсть повторюють те, що чули вiд людей, – похитав головою доктор. – Та то все вигадки й плiтки. Нема там нiяких потерчат чи примар. Чутки про них пустили заморцi, що страшенно боялися моря, бо у всiх легендах саме звiдти приходить Аслан. Вони не бажали анi самi наближатися до нього, анi когось до нього пiдпускати. Тож вони дали порости узбережжю густими лiсами, аби тi вiдрiзали людям шлях до моря. Через сварку з деревами вони з тих пiр остерiгаються лiсiв. Їм ввижаеться, нiби там повно примар. А королю та iншим придворним i тим, хто вiрить у всi тi чутки i хто сприяе iх поширенню, спокiйнiше, коли вони певнi того, що нiхто в Нарнii не наважиться вийти до берега та глянути на море у бiк краiни Аслана, туди, де сходить сонце, на схiдний край землi.

Вiн змовк, i на кiлька хвилин запала глибока тиша. Отямившись, доктор Корнелiус мовив:

– Ходiмо! Пiзно вже, час до лiжка.

– Може, ще трохи поговоримо? – попрохав Каспiан. – Здаеться, я мiг би годинами розмовляти про давнi часи i нiтрохи не втомився б.

– Нi, вже час! Не варто, аби нас розшукували, – похитав головою доктор Корнелiус.




Роздiл 5

Пригоди принца в горах


Пiсля того випадку Каспiан та його наставник вели ще не одну таемну бесiду на оглядовому майданчику Головноi вежi. Що бiльше Каспiан дiзнавався про Стародавню Нарнiю, то дужче його захоплювали думки та мрii про сиву давнину й палка жага того, аби повернулися тi давнi-прадавнi часи. Можна сказати, що весь його вiльний час протiкав у мрiях про минуле. Проте вiльного часу в нього залишалося не так уже й багато, бо королю було завгодно, аби вихованням його високостi зайнялися серйозно. Ось чому принцу довелося навчитися битися на мечах та триматися в кульбацi, плавати та пiрнати, стрiляти з лука, вистежувати оленя та бiлувати тушу, а також грати на флейтi та лютнi. Але й це ще не все! Крiм того, його величностi викладали спецiальнi предмети (якi так i кортить написати з великоi лiтери), ось вони: Калiграфiя, Риторика, Геральдика, Версифiкацiя (або складання вiршiв, не плутати з Фортифiкацiею, що е наукою про зведення укрiплень), Історiя, Основи права, Лiкарювання, Алхiмiя та Астрономiя (не плутати з Гастрономiею). А от щодо Магii, то принц засвоiв лише загальну теоретичну ii частину, бо практична магiя, зi слiв доктора Корнелiуса, заняття, що принцам не личить. «Я от i сам, – визнав вiн, – не дуже обiзнаний iз практичною магiею, а всi моi скромнi дослiди здебiльшого належать до галузi звичайного гiпнозу». Щодо Навiгацii («мистецтва гречного та героiчного», як висловився доктор Корнелiус) думки наставника та короля не збiгалися: Мiраз не схвалював любов до моря i мореплавство не заохочував. Оскiльки слово короля було вирiшальним, то Навiгацiю довелося облишити.

Та, окрiм обов’язковоi програми, завдяки доктору Корнелiусу Каспiан навчився i того, чого в пiдручниках не навчають: дивитися i бачити, слухати та чути, а це, погодьтесь, не одне й те саме. Наприклад, у дитинствi вiн нiяк не мiг зрозумiти, чому йому так не до вподоби його тiтонька, королева Гонорiлья. Але тепер вiн придивився до неi i зрозумiв, що справа в тому, що самiй тiтоньцi якщо хтось i до вподоби, то тiльки вона сама. Когось вона не любила бiльше, а когось – менше, от i вся рiзниця. Прислухаючись до розмов, якi вiн ранiше пропускав повз вуха, та приглядаючись до людей, яких ранiше не помiчав, Каспiан зрозумiв, як погано живеться пiдданим короля Мiраза: податi були високими, закони суворими, а сам Мiраз був злим, жорстоким i безжалiсним.

Швидко промайнули роки навчання, та довчитися Каспiану не судилося, i ось чому: одного ранку, несподiвано для самоi себе, королева Гонорiлья зненацька вiдчула, що iй якось зле, й одразу ж зчинилася страшенна веремiя: палац заполонила юрба лiкарiв, цiлителiв, знахарiв та шептух; по рiзних закутках плiткували придворнi дами i кавалери, а сама Гонорiлья вимагала то того, то сього, а то невiдомо чого. А трапилося все це на початку лiта. І от якось уночi, у самий розпал палацовоi метушнi, Каспiан прокинувся вiд того, що його настирливо термосив доктор Корнелiус.

– У нас буде урок астрономii? – спитав Каспiан, потираючи очi (так змовницьки вони називали своi таемнi бесiди).

Та доктор приклав пальця до вуст:

– Тихiше, принце! Довiртеся менi та робiть тiльки те, що я скажу! Швидко збирайтеся – на вас чекае довга дорога!

Каспiан дуже здивувався, та вiн звик довiряти своему наставнику, тому питань не ставив. Без зайвих слiв вiн вдягнувся, i доктор простягнув йому дорожню торбу.

– У передпокоi ми зберемо рештки вечерi зi столу вашоi високостi, – шепнув йому доктор.

– Але там моi камердинери, – занепокоiвся Каспiан.

Та доктор лише всмiхнувся.

– Можливо, я i посереднiй маг, та навiть i мого вмiння вистачило, аби вони послухались та дали хропака.

Затамувавши дух, принц навшпиньки прослiдкував за доктором, та пересторога виявилась зайва: у передпокоi, як вiн i очiкував, два камердинери – як i обiцяв доктор – мiцно спали. Як на те, доктор навiть виявив зайву скромнiсть: розвалившись у крiслах, обидва хропiли, та так гучно, що, здавалося, мiж ними вiдбуваеться змагання – хто кого перехропе. Доктор Корнелiус поклав у торбинку залишки холодного курчати, кiлька окрайцiв хлiба, кусень оленини, яблуко та флягу старого елю. Торбину вiн припасував Каспiану за плечима на кшталт усiм вiдомого шкiльного ранцю.

– Не забудьте свого меча, принце! – нагадав вiн.

– Авжеж! – упiвголоса вiдповiв Каспiан.

– Добре! Тодi накиньте цього плаща, щоб нiхто не побачив анi меча, анi торби i не здогадався, що ви зiбралися в дорогу. Тепер пiднiмемось на Головну вежу – я маю вам дещо розповiсти.

У мовчаннi вони пiшли на верхнiй ярус вежi (стояла темна похмура нiч, нiяк не схожа на ту, коли вони спозирали зустрiч планет Тарви й Аламбiль), i доктор мовив:

– Настав час, коли вам, мiй любий принце, краще забути про навчання та шукати свою долю у свiтi широкому, подалi вiд королiвського замку. Ваше життя у смертельнiй небезпецi!

– Але чому?

– А тому, мiй принце, що ви i е справжнiй та законний король Нарнii, Каспiан Десятий, единий син i спадкоемець Каспiана Дев’ятого, хай будуть довгими вашi лiта!

І Каспiану на подив наставник опустився на одне колiно й поцiлував йому руку.

– Що ви, вчителю! Що все це означае? – знiяковiв Каспiан.

– Невже ви досi не здогадалися, – правив далi доктор, – про те, що давно вiдомо кожному в цiм королiвствi, i навiть не спитали у мене! Чому ви, син короля Каспiана, аж нiяк не король? А я б вам вiдповiв, що все це через те, що владу в королiвствi по-злодiйськи захопив ваш рiдний дядько Мiраз. На початку свого правлiння вiн навiть i не вдавав iз себе законного короля, а скромно величав себе «лордом-протектором» й опiкуном вашоi високостi. Та коли ваша матiнка, тодi ще королева (едина з заморцiв, що була добра до мене), померла, вiн один за одним позбувався тих лордiв, хто пам’ятав та любив вашого батька. Белiзар i Ювiлас загинули вiд буцiмто випадкових стрiл на полюваннi. Славних воiнiв iз родини Пасаридiв вiдправили до пiвнiчних кордонiв битися з велетнями, й усi вони, не дочекавшись жодного пiдкрiплення, полягли у нерiвнiй боротьбi. Звинувативши Арлiана й Ерiмона, як i багатьох iнших, у державнiй зрадi, Мiраз влаштував над ними суд чи, краще сказати, судилище, на якому суддi, ним особисто призначенi, не вагаючись, засудили iх до страти. Двох братiв Бiвердам вiн оголосив несповна розуму й запроторив до божевiльнi. Наостанок сiмох найблагороднiших лордiв, якi щось тямили в мореплавствi, вiн умовив спорядити кораблi та пливти на пошуки невiдомих земель туди, де закiнчуються води Великого Схiдного океану, де до того не бував ще жоден заморець. Що ж, як вiн i розраховував, нiхто з них так i не повернувся додому. Тож не залишилось нiкого, хто мiг би стати на захист зневажених прав вашоi величностi. А придворнi пiдлесники та пiдлабузники (за його повчанням), трясучись зi страху за своi шкури, наперебiй благали його стати iхнiм королем. І горе було тому, хто благав недостатньо палко. Мiраз для годиться повiдмовлявся та, зловтiшаючись подумки, погодився.

– Наставнику, невже Мiраз збираеться позбутися й мене?

– Саме так, мiй принце.

– Чому ж вiн тодi не зробив цього ранiше? Яка в менi йому загроза?

– Двi години тому вiдбулася подiя, що неминуче впливае i на вашу долю. У королеви народився син.

– Це дуже добре, проте я аж нiяк не розумiю, як це стосуеться мене?

– Не розумiете?! – вразився нетямущостi Каспiана наставник. – Невже уроки з iсторii та полiтики вас нiчого не навчили? Це ж ясно-яснiсiнько: до того часу, доки в Мiраза не було спадкоемця, мiй принц влаштовував його, бо саме iм’я Каспiан допомагало зберiгати еднiсть заморцiв у чужiй, ворожiй для них землi. Але тепер, як у нього е син, навiщо ж йому передавати свiй трон чужiй для нього людинi? Тепер ви йому на завадi, тож вiн позбудеться вас так само, як позбувся всiх, хто ставав йому на шляху.

– Не може того бути! Ви гадаете, вiн хоче мене… вбити? Ви ж це маете на увазi?

– Саме так, – вiдповiв доктор та, не змiнюючи виразу обличчя, i вiд того ще суворiше додав: – Бо саме Мiраз убив вашого батька.

У Каспiана запаморочилося в головi, вiн хотiв було щось сказати, та не змiг.

– Коли-небудь я, можливо, ще розповiм вам про це. Але не тепер. Бо в цю мить вам треба тiкати звiдси. І якнайшвидше! – привiв його до тями доктор Корнелiус.

– Ви йдете зi мною? – спитав Каспiан.

– Нi, мiй принце. Вистежити двох удвiчi легше, нiж одного. Наберiться мужностi та, не гаючи анi митi, вирушайте в путь! Вам треба встигнути перетнути пiвденний кордон i потрапити до Древляндii, володiння короля Наiна. Вiн вас не видасть!

– Невже ми бiльше не побачимось? – наостанок спитав Каспiан, i голос його затремтiв.

– Треба вiрити в краще, мiй королю, – вiдповiв доктор. – Не залишилося в мене на всiй землi жодноi рiдноi душi, окрiм вас, i я зроблю все, аби вам допомогти, бо я хоч який е, а все ж таки маг. Та тепер усе вирiшуе час! А це вам у дорогу: капшук iз золотом, що, звичайно, мiзерно мало порiвняно з тими багатствами, що належать за правом вашiй величностi, а це… – доктор поклав Каспiану в долонi рiч, яку неможливо було роздивитися в темрявi та яка навпомацки здалася Каспiану мисливським рогом, – …це найдорогоцiннiший з усiх скарбiв, що залишилися в Нарнii з часiв короля Пiтера. Скiльки пригод чатувало на мене, скiльки марних заклять спробував я у пошуках рога на свiтаннi днiв своiх. І тепер передаю його вам. Це зачарований рiг королеви Сьюзан. Вона залишила його в Нарнii, коли наприкiнцi золотоi доби покинула цi землi. Його магiчна сила ось у чому: коли вiн засурмить, то, де б ти не був, до тебе обов’язково прийде пiдмога. Яка саме – про те менi невiдомо. Може статися, що рiг викличе саму королеву Сьюзан, а може, й королiв Пiтера та Едмунда, може, й усiх чотирьох, а то й – хто знае? – i самого Аслана. Вiзьмiть цей рiг, але запам’ятайте: сурмити в нього можна лише раз, коли iншого виходу вже немае. А тепер ходiмо. Хвiртка в закутку саду вiдчинена, бiля неi ми i розпрощаемось.

– А чи не взяти менi зi стайнi коня?

– Ваш вiрний Булат уже пiд кульбакою на припонi бiля хвiртки.

Поки вони спускалися крутими схiдцями башти, Корнелiус дав ще чимало порад, а Каспiан, хоч i розумiв, що всi iх не запам’ятае, намагався запам’ятати якомога бiльше. Ледве чутно скрипнувши дверима, наставник та його учень вийшли до саду: мiцний потиск рук, привiтне iржання Булата – i король Каспiан Десятий полишив замок своiх пращурiв. Озирнувшись на скаку, вiн побачив яскравий феерверк на честь народження нового принца.

Усю нiч до свiтанку Каспiан скакав на пiвдень, тримаючись манiвцiв, просiк та лiсових стежок, доки не опинився на пiвденному кордонi королiвства. Вiн сподiвався, що навряд чи його вiдсутнiсть помiтять до снiданку, та тутешнiх дорiг вiн не знав, тому тепер легкою риссю трусив уздовж головного пiвденного шляху. Булат був збуджений раптовою дальньою подорожжю так само, як i його хазяiн, а Каспiан, який iще вчора мiг розридатися на плечi у наставника, тепер почувався i сильним, i хоробрим, i, нiде правди дiти, навiть щасливим. Вiн i справдi вiдчував себе королем Каспiаном, що летить назустрiч неймовiрним пригодам iз мечем на лiвому боцi та чарiвним рогом королеви Сьюзан на правому. Тим часом розвиднилося, i свiтанок принiс iз собою рясну мряку, крiзь завiсу якоi проступали незнайомi похмурi лiси, вересовi пустирi та синi гори. Каспiану подумалося: який великий i неосяжний е цей свiт i як легко у ньому загубитися, i вiн знову вiдчув себе маленьким хлопчиком, якому до того ж загрожуе небезпека.

Коли вже розвиднилося, Каспiан з’iхав iз дороги в лiс, знайшов галявинку, що поросла морiжком, розпрiг Булата й пустив попастись. Сам вiн вдовольнився холодною куркою i запив ii елем, пiсля чого його одразу схилило до сну.

Прокинувся вiн далеко пополуднi вiд якогось тривожного вiдчуття, перехопив оленини, накинув на Булата узду i знову вирушив у дорогу, все далi й далi на пiвдень, тримаючись осторонь великих шляхiв. Мiсцевiсть ставала горбкуватою, дедалi частiше Булату доводилося пiдiйматися вгору i чимдалi рiдше – спускатися вниз. Із пагорбiв Каспiан бачив попереду чорнi гори, що стримiли дедалi вище i тепер заступали увесь круговид. Вiн навiть дiстався ближнiх вiдрог, коли посутенiло. Зараз здiйнявся вiтер, що нагнав чорнi хмари, спалахнула блискавка, пророкотав грiм, i землю накрила злива. У сяйвi спалаху Каспiан встиг роздивитися вiковi сосни, що, здавалося, простягали своi лапи до нього, i одразу ж згадав няньчинi розповiдi про живi дерева. А наступноi митi його охопив майже тваринний жах: вiн пригадав, що вiн заморець, а заморцi деревам – найзаклятiшi вороги: саме заморцi вiд остраху перед лiсовими мешканцями вирубували лiси де тiльки могли, i хоч Каспiан за все свое життя анi зрубав, анi зламав жодне деревце, сосни могли того й не знати.








Скорiш за все, так воно й було. Вiтер перетворився на справжнiй буревiй, бiр навкруги аж стогнав i скрипiв, вiття сiкло обличчя, а суччя так i шукало нагоди скинути вершника на землю. Зненацька за спиною пролунав страшний трiск, i на стежину, мало не зачепивши Булата, впала вiкова сосна. «Спокiйно, Булате, спокiйно!» – гладячи шию коневi, спробував заспокоiти його Каспiан, хоча у самого жижки аж дрижали. Щойно вони були на волосинцi вiд загибелi. Та небезпека ще не минула. Ще один спалах осяяв лiс – на якусь мить стало ясно, мов удень, та майже одразу рокiт грому навпiл розiтнув небеса. Булат став дибки та понiсся уперед, не розбираючи шляху. І хоча Каспiан був неабияким вершником, стримати переляканого Булата йому забракло сил. Якийсь час вiн ще тримався у кульбацi, хоча добре розумiв, що у цих шалених перегонах врятувати його може лише диво. Диво й трапилося. Дерево за деревом виростали сосни iз грозовоi пiтьми, i зiткнення здавалося неминучим, як раптом щось тюкнуло Каспiана по головi (занадто зненацька, аби навiть вiн встиг вiдчути бiль), i, втрачаючи свiдомiсть, хлопець упав на мокру землю.

Каспiан повiльно повертася до тями, у головi гуло, руки-ноги вкривали синцi, на ньому не було живого мiсця. Десь поблизу палало багаття i звiдти долинали голоси.

– Доки воно не очухалося, треба вирiшити, що з ним робити, – просипiв перший простуджений голос.

– Як що? Позбутися та й годi, – дуже спокiйно, i вiд цього зловiсно, запропонував другий. – Якщо його залишити, воно, чого доброго, пуститься навтьоки, а потiм пiде i всiх нас, голки-вовки, видасть!

– Нi-нi, так не можна, – заперечив третiй. – Треба було або позбавитися вiд нього одразу, або залишити там, де знайшли. А то що ж виходить: принесли, перев’язали, а потiм, рак-неборак – i гаплик? Дуже гречно повелися з гостем, що й сказати!

– О, добрi люди, – простогнав Каспiан, – не знаю, що ви вирiшите робити зi мною, та, благаю вас, будьте милосердi до мого бiдного коня.

Бiля багаття тiльки гмикнули, а потiм перший не дуже ввiчливо просипiв:

– Еге ж, шукай вiтру в лiсi! Твiй бiдний кiнь почухрав свiт за очi задовго до того, як ми тебе знайшли. Навiть слiду не залишилось – усе зливою змило.

Тепер, коли Каспiан повернувся до тями, вiн помiтив, що голос, який здавався йому простудженим, насправдi був сиплим вiд природи. Але чути такi голоси ранiше йому не доводилось.

– Еге-гей, – застерiг того iнший голос, – не дуже довiряй солодким промовам, бо бач, як воно заспiвало, а ти вже й вуха розвiсив! Нi, кажу я вам, треба його – тюк! – i все, а чого з ним панькатись!

– Ех, тобi б лише «тюк» та «хек»! Менi аж соромно за тебе, Нiкабрику, равлики-муравлики! Та якщо вже ми його врятували, мусимо його i на ноги поставити, – як гадаеш, Трюфелiно?

– А я гадаю, що перш за все треба дати йому води, – обiзвався найближчий до Каспiана голос, що належав, судячи з усього, Трюфелiно.

Темна тiнь наблизилася до Каспiана. Вiн вiдчув, як хтось пiдсовувае руку йому пiд голову. І, як здалося йому, рука була в хутрянiй рукавичцi, а сам Трюфелiно – у теплiй ворсистiй шубi зовсiм не за сезоном. У нечiтких обрисах його фiгури теж було щось дивне: чи то високо пiднятi плечi, чи то завелика голова, чи то занадто видовжений нiс? Аж раптом у багаття хтось пiдкинув суху гiлку, i у виблиску Каспiан помiтив, що й обличчя у добродiя теж якесь не те, не зовсiм звичне… волохате, та ще й iз бiлими смужками. «Напевно, маска, – заспокоiв себе Каспiан. – А може, в мене почалася лихоманка, от i ввижаеться рiзна маячня». Утiм, розмiрковувати довго Каспiану не довелося: бiля його вуст з’явився кухоль iз гарячою солодкуватою рiдиною. Обпiкаючи собi язика, вiн припав до нього. У вогнище пiдкинули оберемок хмизу, полум’я здiйнялося вгору, i Каспiан аж зойкнув вiд несподiванки: обличчя перед ним виявилося зовсiм не обличчям, а справжньою борсучою мордою.

Заради справедливостi тут треба зауважити, що ця сама, з дозволу сказати, борсуча морда, попри зовнiшню схожiсть, усе ж помiтно вiдрiзнялася вiд iнших борсучих морд, що траплялися Каспiану до того дня. По-перше, вона була набагато бiльшою, по-друге, виказувала рiдкiсну доброзичливiсть, по-трете, випромiнювала розум i кмiтливiсть. І нарештi на нiй просто було написано, що вона сидить на плечах у того, хто мае дар мови. Тому таку морду i справдi можна було смiливо назвати обличчям. У полум’i багаття Каспiан встиг помiтити, що сам вiн лежить на пiдстилцi з вересу в дальньому закутку печери, а ближче до виходу, коло багаття, розташувалися двое, що на вигляд були бiльш-менш «людяними»: обое товстенькi коротуни, страх якi кошлатi й бородатi, але водночас вони чимось нагадували доктора Корнелiуса. Каспiан одразу здогадався, що перед ним тi самi «тубiльнi гноми», про яких йому розповiдав доктор. Вiн зрозумiв, що натрапив на залишки принаймнi одного з тих племен, що колись населяли Стародавню Нарнiю. Тут в очах у нього знову все попливло та запаморочилось у головi.

За наступнi кiлька днiв Каспiан навчився розрiзняти поiменно всiх мешканцiв печери. Найстаршим i найдобрiшим до нього був борсук на прiзвисько Трюфелiно. Свое прiзвисько вiн здобув завдяки надзвичайному навiть серед борсукiв нюху на трюфелi, як би глибоко тi не ховалися. Таке вмiння багато чого було варте, тому насправдi повне його прiзвисько було Мисливець за Трюфелями, вiн пишався ним, але вiдгукувався й на скорочене Трюфелiно або навiть Трюф. Гном, який був ладен зробити Каспiану «тюк! – i все», звався Нiкабриком. Вiн завше ходив похмурим, понурим i чимсь невдоволеним. Про себе Каспiан охрестив його Чорним Гномом, бо в нього була чорна, немов смола, борода та чорна, немов смола, густа грива, що жорсткiстю не поступалася конячiй. Не треба бути великим докою в фiзiогномiцi, аби зрозумiти, що саме в Нiкабрику е для нього найбiльша загроза.

Третiм мешканцем печери був Рудий Гном (так, знову ж таки про себе, назвав його Каспiан, бо вогненно-рудим волоссям вiн нагадував лиса). Цього гнома звали Тiквiк, i якщо вiн зрiдка на когось сердився, то вимагав, щоб до нього зверталися на «ви». Пiсля такого попередження будь-яка сварка зазвичай згасала i переходила в дружню дискусiю.

У перший вечiр, коли Каспiан змiг пiдвестися зi свого вересового ложа, Нiкабрик, нi сiло нi впало, знову завiв стару пiсню.

– Час нарештi вирiшити, що нам робити з людською iстотою! Ви, либонь, думаете, що вчинили шляхетно, коли завадили менi його чикнути, щоб вiн i цвiрiнькнути не встиг. Авжеж! Ви ж i самi розумiете, що випустити його звiдси не-мож-ли-во, iнакше воно пiде i видасть усiх нас: iз тельбухами, рогами, ратицями, хвостами i навiть, як це не сумно, – з бородами. Доведеться тримати його в полонi до кiнця його днiв. А я аж нiяк не впевнений, що просидiти все свое життя в полонi краще, анiж чик – i все! Адже що таке життя в полонi? Це ж суцiльна мука, на яку навiть дивитися без слiз не можна… То невже ми з вами дозволимо, аби в нас на очах промучилося все свое життя створiння? Нехай навiть воно й людина. Що швидше ми позбавимо його мук, тим лiпше для нього самого!

– Їжачки-пижики-жолудi-рижики-шишки-смола-скипидар! – напустився на побратима Тiквiк. – Як тобi не соромно, Нiкабрику! Людина зовсiм не винна, що розбила собi голову бiля нашоi нори. І на зрадника вiн зовсiм не схожий!

– О, добрi гноми, – звернувся до них Каспiан, – ви ж навiть не спитали, чи хочу я додому. То ось – додому я нiяк не хочу! Зате я з радiстю залишився б iз вами, коли на те ваша ласка…

– Смiх та й годi, цюкну-грюкну! – похмуро хрокнув Нiкабрик. – Ти ж людина, до того ж заморець, а отже, одразу побiжиш до таких, як i ти!

– Та в тому-то й справа, що додому менi шляху немае! – вигукнув Каспiан. – Коли бажаете знати, то я саме рятувався вiд нашого короля i якщо ви мене вб’ете, то, в першу чергу, зрадiе саме вiн!

– Ось так-так! Це треба ж! – здивувався Трюфелiно.

– Ось так еники-беники! – не втримав подиву i Тiквiк. – Що ж ти накоiв, щоб у такому юному вiцi стати ворогом самого Мiраза?

– Рiч у тому, що король Мiраз – мiй дядько… – почав був Каспiан. Та не встиг вiн договорити, як Нiкабрик схопився на ноги i витягнув кинджал. Коли б вчасно на допомогу не встигли Тiквiк iз Борсуком, уся iсторiя Нарнii могла б обернутися по-iншому. Але вони, хоч i не думали про iсторiю, в цю коротку мить здiйснили воiстину iсторичний вчинок – повисли на плечах у Чорного Гнома, повалили його i всiлися верхи.

– Пустiть мене! – горлав Нiкабрик. – Ви що, подурiли? Це ж шпигун! Заморець! Змовник! Мiразiв небiж! Пу-у-у-стiть!

– Заспокойся, Нiкабрику, – навперебiй умовляли його Тiквiк i Трюфелiно. – Ану, пообiцяй-но нам, що поводитимешся як годиться! Чи й далi так сидiтимемо?

Марно посiпавшись, Нiкабрик змушений був скоритися. Тодi Тiквiк i Борсук злiзли з нього i попросили Каспiана продовжувати. Коли хлопець закiнчив свою розповiдь, якийсь час усi мовчали.

– Мабуть, це найдивовижнiша оповiдь з усiх, що менi доводилося чути, – зрештою промовив Тiквiк.

– Ось це мене й насторожуе! – похмуро зауважив Нiкабрик. – У цiй iсторii менi не подобаеться абсолютно все: вiд першого слова до останнього! Менi, наприклад, страшенно не до вподоби, що серед людей досi ходять про нас чутки – бач, якi пам’ятливi! Що менше про нас знають, то спокiйнiше нам живеться! А няня?! Ох, уже менi тi нянi: ну, просто бiда з ними! І що менi особливо не подобаеться в нянях, так це iхнiй довгий язик! Я як розумiю? Коли вже тебе не питають, то й мовчи собi в хустинку! А вони – так i силкуються, так i вичiкують нагоди вибовкати все, що iм вiдомо. А вiдомо iм, на жаль, багато чого, що менi, до речi, теж не подобаеться. Але годi про няню – краще поговорiмо про доктора, про якого насправдi й говорити нiчого! Зрадник, i цим усе сказано. Менi навiть слухати про нього було гидко! Ненавиджу зрадникiв! Навiть бiльше, нiж людей! – Тут вiн кинув виразний погляд у бiк Каспiана. – Добром все це не обiйдеться, згадайте мое слово!

– А про це вже нехай судять тi, кому виднiше! – втрутився Трюфелiно. – Тобто ми, борсуки. Ви, гноми, змiнюетеся майже так само швидко, як i люди, тому вам так само, як i людям, властиво забувати про минуле. А я звiр i, бiльш того – борсук, а борсуки змiнюються повiльно, живуть вони так само, як жили iхнi пращури; подiй у них мало i тому пам’ять – ох, яка довга! І ось що скажу вам я, борсук: зустрiч iз Каспiаном обiцяе нам удачу! Каспiан – законний король Нарнii, а ми – ii споконвiчнi жителi; вважатимемо, що король саме повернувся до свого народу! Ви, гноми, може, й не пам’ятаете, а от я пам’ятаю, що тихо-мирно в Нарнii було лише тодi, коли Нарнiею правили дiти Адама на чолi з Пiтером.

– Ох, i хитрий же ти лис, тобто борсук! І все-то воно складно, все-то воно добре… Та тiльки не хочеш же ти, щоб ми своiми руками передали людям те, що вони не змогли завоювати силою? – обурився Тiквiк.

– А от i нi! – заперечив Трюфелiно. – Землi Нарнii споконвiку нашi. Кому, як не менi, знати про це! Але правити ними може i повинна людина, i тiльки людина. Ану, згадайте, хiба не людину обрав королем Аслан?

– Ги-ги! – не те щоб розсмiявся, а радше промовив Нiкабрик.

– Хiба можна вiрити в такi вигадки! – розвiв руками Тiквiк.

– І зовсiм це не вигадки! – образився Борсук. – Ви просто нiяк не хочете зрозумiти, що у звiрiв пам’ять куди довша вiд вашоi i якщо звiрi говорять, що, мовляв, був такий замок Кейр-Паравель, а в ньому жили четверо синiв i дочок людських i серед них Великий король Пiтер i правили вони Нарнiею по честi i справедливостi, то так воно i було – звiрi не дуритимуть! Ось чому я так само свято вiрю в Пiтера, як i в самого Аслана.

– Саме так! – ехидно докинув Тiквiк. – Ти пiди знайди нам ще когось, хто б у нашi часи вiрив в Аслана.

– О, будь ласка, – промовив Каспiан, – я вiрю. І якщо ранiше я ще сумнiвався, то тепер усi сумнiви вiдпали. І скажу чому, приховувати не стану: якщо в компанii людей завести розмову про Аслана, то, у кращому разi, вас пiднiмуть на смiх…

– Ось-ось, – уперше пiдтримав Каспiана Нiкабрик.

– Але тi самi люди, що розсмiялися б, почувши про Аслана, покотилися б з реготу, якби комусь заманулося всерйоз розмiрковувати про гномiв або розумних звiрiв.

– Ну, це вже обурливо! – не витримав Нiкабрик.

– Не сперечаюся, – погодився Каспiан, – проте я теж сумнiвався в тому, що ви iснуете, але я тут i розмовляю з вами. Виявилося, що казки про вас – не казки, а чистiсiнька правда! Так кому ж я повинен вiрити: нянi й наставнику чи тим, хто вважае вас пустими вигадками? Я вiрю нянi й наставнику. Бо вони вiрять в Аслана.

– Чудово сказано, ваше величносте! – вигукнув Трюфелiно. – Ось вам моя лапа! Я радий, що ви з нами i за нас. Хай живе наша Нарнiя! Хай живе король Каспiан!

– Шарабан-барабан-шалабан-балабан! – закипаючи, мов чайник, напустився на Трюфелiно Нiкабрик. – Який ти ниткий, борсуче, за всiх розписуватися! Ти, борсуче, хочеш – ображайся, хочеш – нi, але мене вiд твоiх слiв просто верне. І що ти все торочиш: «Ваше величносте, ваша величносте»?! Що це таке? Особисто я нiякого короля Каспiана не знаю i знати не хочу! Може, Великий король Пiтер i був людиною, але вiн був зовсiм iншою людиною, а не клятим заморцем, як цей. – Вiн кивнув у бiк Каспiана. – Я його наскрiзь бачу: вiн, мабуть, i на звiрiв полював, та не вiд голоду, а заради забави! Зiзнавайся, чи так?

– Полював, – зiзнався Каспiан. – Але то були дикi звiрi…

– А це все одно, шарабан-барабан! – трiумфуючи проголосив Нiкабрик.

– А от i нi, от i не все одно! – заперечив Трюфелiно. – Ти ж i сам добре знаеш, що, на жаль, звiрi в Нарнii нинi не тi, що були ранiше… Нинi це такi самi безсловеснi й дурнi створiння, як, скажiмо, в Остраханствi або в Заморii. Вони куди бiльше вiдрiзняються вiд нас, анiж гноми-напiвкровки вiд чистокровних гномiв…

Пропускати такий камiнчик у свiй город Нiкабрик, зрозумiло, не збирався, i вони ще довго-довго сперечалися, то повертаючись до сутi розмови, то ухиляючись вiд неi, але вирiшальне слово в результатi лишилося за Тiквiком. Таким чином, Каспiан, по-перше, залишився в печерi й уже не боявся за свое життя, по-друге, бiльшiстю голосiв його визнали законним королем Нарнii й, нарештi, по-трете, саме так його вирiшили називати всiм iншим, щойно вiн оклигаеться. Пiд iншими малися на увазi такi самi бiднi вигнанцi, як нашi двое гномiв i борсук.




Роздiл 6

Вигнанцi


Для Каспiана настали щасливi днi. Погожим лiтнiм ранком, доки на морiжку ще не висохла роса, обидва гноми, борсук i Каспiан залишили печеру й пiд покривом тiнистого лiсу вирушили в дорогу до високоi сiдловини, що проглядала помiж двома гiрськими вершинами. Непримiтною стежиною вони пiднялися в гори i вийшли на залитий сонцем пiвденний схил. Перед ними далеко внизу розстилалися зеленi долини Древляндii, володiння короля Наiна.

– У першу чергу навiдаймось до трьох Сонь, – мовив Тiквiк.

По морiжку мандрiвники з’iхали схилом на галявину й одразу ж опинилися бiля пiднiжжя самотнього крислатого дуба. Могутне дерево знизу поросло мохом, а у стовбурi зяяло велике дупло. Борсук ввiчливо постукав лапою по стовбуру та прислухався; у вiдповiдь – анi мур-мур. Тодi вiн постукав iще, цього разу голоснiше; у вiдповiдь заспаний голос пробуркотiв:

– Ідiть собi геть! Шастають тут усiлякi цiлу нiч, спати не дають!

Та Борсук виявив упертiсть i постукав утрете. Тут уже мешканцi дупла не витримали: почувся гуркiт, який з переляку можна було сприйняти за невеличкий землетрус, у стовбурi прочинилися дверi та, блимаючи маленькими оченятами на сонцi, на галявинi з’явилися трое заспаних кошлатих ведмедiв. Цiлу годину Трюфелiно втовкмачував iм, хто такий Каспiан i чому, власне, вони прийшли, але спросоння тi лише кивали й позiхали, та й так солодко, що дрiмота охопила всiх присутнiх. Утiм, хоча й позiхаючи, вони не лише визнали Каспiана нащадком Адама i майбутнiм королем, а ще й почоломкали його в обидвi щоки (через те вiн увесь тепер був заслинений ведмедями), а потiм ще й подарували цiлий жбан меду. Меду Каспiану не хотiлося (вiн узагалi не розумiв, як ведмедi можуть iсти мед без хлiба, та ще й зрання, та ще й стiльки), та вiдмовитись означало б образити гостинних господарiв, тому вiн лише мовчки кивнув. Потiм гном i Борсук вiдвели хлопця до гiрського ручаю, де пiд iхнiми спiвчутливими поглядами вiн вижлуктив майже всю воду.

Пiсля вiзиту до трьох Сонь Трюфелiно повiв усiх до тiнистого букового гаю. А серед гаю вiн задер голову до неба та щодуху погукав: «Ба-ла-бол-ко!» Каспiан ледве встиг закинути голову, як у кронах букiв замигтiла велика руда бiлка. Як i Трюфелiно, вона виявилася значно бiльшою за своiх «нiмих» родичiв, що мешкали у двiрських садах, i навiть одного погляду на неi вистачало, аби смiливо стверджувати, що, так само як i Трюфелiно, вона е розумною iстотою. Як невдовзi з’ясував Каспiан, питання полягало не в тому, щоб умовити бiлку побалакати про те чи про се, а в тому, аби умовити ii помовчати хоч трохи – як i всi iншi бiлки, Балаболка була надзвичайно балакучою i могла молоти язиком iз ранку до вечора, аби було з ким. Бiлка радiсно привiтала Каспiана, швиденько виклала йому кiлька дуже заплутаних лiсових новин i запропонувала горiх. Дещо ошелешений таким прийомом, Каспiан не змiг вiдмовитись, i бiлка злинула так швидко, що Каспiан тiльки очима ii проводив. Та тут Трюфелiно штовхнув його у бiк.

– Вiдвернiться, ваша величносте! Це вкрай непристойно! Серед бiлок негоже навiть позирати в бiк чужих запасiв – що як подумають, буцiмто ви збираетесь iх поцупити! – прошепотiв вiн Каспiану на вухо.

Бiлка обернулася як раз i два, простягнула Каспiану горiх, i ледве Каспiан його розлущив, одразу ж запитала, чи не стане юному королю в нагодi спритний вiстовий, який не лише прошмигне в будь-яку шпаринку, а ще й слiду пiсля себе не лишить. Гноми i Борсук дуже зрадiли, що бiлочцi запала у голову така чудова думка, щиро iй подякували та одразу ж доручили оповiстити всiх про Велику таемну нараду, яка вiдбудеться увечерi, а точнiше опiвночi, третьоi ночi вiд сьогоднi. «Та не забудь попередити трьох Сонь, бо ми з ними якось оминули це питання увагою», – ледве встиг з останнiм напуттям Тiквiк, як бiлку тiльки й бачили.

Наступний вiзит належало зробити у Гримучий бiр до семи братiв. Задля цього спочатку довелося повернутися до сiдловини, потiм обiйти одну з верхiвок зi сходу та пiвнiчним схилом спуститися до загубленоi серед гiр похмуроi долини. У долинi росли крислатi смарагдовi смерiчки, помiж яких подекуди виднiлися великi кругляки. То й був Гримучий бiр. Каспiан не допитувався, звiдки така назва. Ледве вiн ступив у долину, як вiдчув, що пiд ногами дрижить земля, а з-пiд землi долинае брязк, схожий на вiддаленний гуркiт грому. Тiквiк попрямував до великого плаского кругляка, розмiром iз велику дiжку для дощовоi води, заплигнув зверху та потупотiв ногами. На превеликий подив Каспiана камiнь поповз убiк, вiдкриваючи чорний отвiр, звiдки дихнуло жаром, пiднялася пара i повалив чорний дим. Невдовзi дим розсiявся, i Каспiан побачив, як iз дiрки вигулькнула чиясь голова. Навiть незважаючи на замурзанiсть ii власника, Каспiан одразу ж здогадався, що то мае бути хтось iз Тiквiковоi рiднi. Та попри родиннi узи, на вiдмiну вiд трьох ведмедiв та Балаболки, гном довго придивлявся з пiдозрою до Каспiана, перш нiж запросити до себе. Темними сходами всi спустилися вниз, аж поки зненацька в очi iм ударило свiтло. Воно йшло вiд ковальського горнила. Як виявилося, вони стояли в кузнi. Збоку вглибинi кузнi дзюркотiв пiдземний ручай. За ковальськими мiхами стояли два гноми, ще один – обценьками мiцно тримав на ковадлi розпечений до червоного металевий брус, а четвертий щодуху гамселив по ньому важким молотом; а ще двое вже витирали спiтнiлi лоби з маленькими рiжками замасленою рогожкою та поспiшали назустрiч гостям. Утлумачити iм, хто такий Каспiан, теж виявилося справою не з легких: вони не могли второпати, як таке може бути, що вiн, хоча й заморець, так ще й принц, але iм не ворог, а навпаки – iхнiй лiпший друг. Та коли всi сумнiви розвiялися, вони всi як один проголосили: «Хай живе король!» та пiднесли всiм воiстину королiвськi подарунки: крицевi шоломи, кольчуги й загартованi в ранковiй росi мечi. А от Борсук попри всi вмовляння зовсiм вiдмовився. Вiн пояснив, що вiн е звiр, а що скажуть про звiра, що нап’яв на себе усiлякi залiзячки, аби зберегти свою шкуру. Звiру данi лапи, пазури, гострi зуби й прудкi ноги. А якщо вже й тi не рятують, то таку шкуру, мабуть, i рятувати не слiд. Ось чому звiрi обладункiв не вдягають. А от Каспiан дивився i не мiг надивитися на чудову роботу пiдземних майстрiв: порiвняно з мечем семи братiв-ковалiв його власний меч, викуваний найкращими заморськими зброярами, видавався жалюгiдним i ламким, мов сухий дрючок. Каспiан подякував гномам за подарунок, а гноми (усi вони, до речi, були рудими, як i Тiквiк) у свою чергу пообiцяли прийти на Велику раду.

Далi в горах за Гримучим бором, де кручi були крутiшими, а скелi зубастiшими, лежала суха та безрадiсна Чорна розколина, в однiй iз печер якоi мешкали п’ятеро чорних гномiв. Каспiана вони зустрiли теж стримано, без усiлякоi радостi та врештi-решт найстарiший iз них мiркував так: «Що ж, якщо вiн i справдi супроти Мiраза, то, мабуть, варто його пiдтримати. Та чому б не визнати його королем, тим бiльше що це не важко?» Другий за вiком iз сумнiвом подивився на Каспiана й додав, що трохи вище за розколиною мешкае двiйко-трiйко лютих та жах яких страхiтливих велетнiв-людожерiв, а також справжнiсiнька вiдьма, така злюща та пiдступна, що спасу немае. Так от, було б непогано переманити iх на свiй бiк. Якщо потрiбно, вiн може iх туди вiдвести.

– Нi, краще не треба! – вихопилось у Каспiана.

– Нi в якому разi! – обурився Трюфелiно. – На нашому боцi нам таких не потрiбно.

А от Нiкабрик, навпаки, аж зрадiв, та двома голосами проти одного вони взяли гору. А Каспiан, здригнувшись, подумав: «Якi ж iще жахливi iстоти Стародавньоi Нарнii пережили вторгнення заморцiв i досi ховаються десь по лiсах та по горах?»

На шляху вiд печери чорних гномiв суперечка спалахнула знов.

– Ти зрозумiй, що якщо у наших лавах опиниться усiляка погань, то як ми зможемо розраховувати на Аслана? – втлумачував Нiкабрику Борсук.

– Що там той Аслан, – вiдверто кепкуючи з Борсука, вiдгукнувся Тiквiк, – куди важливiше, аби ми могли розраховувати один на одного! Де там той Аслан – ще не вiдомо, а от що б ви робили, якби не було мене?!

Борсук та Нiкабрик лише знизали плечима.

– А от ви – ви вiрите в Аслана? – спитав Каспiан Нiкабрика.

– Я ладен повiрити у кого завгодно чи у що завгодно… вiд цього вашого Аслана до Бiлоi Чаклунки, аби вони допомогли позбавитися клятих заморцiв. Я зрозумiло висловився? – вiдповiв Нiкабрик.

Каспiан лише здригнувся, згадавши, який саме сенс вкладае Нiкабрик у слово «позбавитись».

– Що ти верзеш?! – накинувся на Чорного Гнома Борсук. – Ти й гадки не маеш, хто така Бiла Чаклунка! А Бiла Чаклунка – то гiрше, нiж Мiраз з усiм своiм вiйськом!

– А от особисто менi вона нiчого поганого не зробила! Так само, як i iншим гномам! – уперся Нiкабрик.

Пiсля походу до чорних гномiв на серцi у Каспiана лишився смуток, та вiн розсiявся без слiду пiд час наступноi зустрiчi. Розколиною мандрiвники спустилися вниз i вийшли до долини в мiжгiр’i, якою бiгла стрiмка гiрська рiчка. Береги всiяв буйний квiт шипшини i наперстянки; повiтря, напоене пряними пахощами трав, аж гуло вiд безлiчi бджiл. Трюфелiно встав навшпиньки, склав долонi трубою та голосно гукнув: «Гленсторме! Гленсторме!» – i за мить до Каспiана долинув далекий гуркiт копит. Тупiт копит посилювався, i от уже пiд ногами задрижала земля, почувся трiск чагарника, i перед очi Каспiана постали найблагороднiшi iстоти, про яких вiн чув хiба що в казках: перед ним стояли справжнi живi кентаври. То i були Гленсторм та трое його синiв. Пiсля бiгу iхнi каштановi боки вилискували потом, а золотава борода Гленсторма розметалася по широких грудях. Гленсторм умiв читати по зiрках та провiщати майбутне, тому вiн не здивувався гостям i навiть знав, що саме iх привело.

– Хай живе король! – привiтався вiн. – Ми з моiми синами готовi виступити хоч зараз. Де i коли вирiшальний бiй?

До цього анi Каспiану, анi його соратникам на думку не спадало вести якусь вiйну. Найбiльше, куди сягала iхня уява, був набiг на володiння якогось особливо злобливого барона або лови на королiвських егерiв, якщо тi дiстануться до цих краiв i почнуть дуже вже докучати лiсовим мешканцям. Та загалом справжнi нарнiйцi переймалися тим, як заховатися глибше в лiсах та печерах i якось перебути негоду. Слова Гленсторма змусили всiх замислитися про майбутне всерйоз.

– Якщо я зрозумiв правильно, ви ведете до того, що ми маемо оголосити вiйну Мiразу? – вигадуючи час, уточнив Каспiан.

– А кому ж iще? – здивувався такiй нетямущостi кентавр. – Для чого ж тодi ваша величнiсть начепили на себе кольчугу та взяли до рук меча?

– Хiба ж ми в змозi тягатися з Мiразом? – висловив загальнi сумнiви Борсук.

– Час рiшучоi битви настав! Це кажу вам я, чия доля читати зiрки, так само, як твоя доля, борсуче, берегти пам’ять минулих поколiнь. У небесних сферах зустрiлися Тарва й Аламбiль, а на землi знову з’явився нащадок Адама, якому накреслено наперед стояти над звiрами та надавати iм iмена. Тому зустрiч на Танцювальнiй галявинi повинна стати вiйськовою нарадою.

Кентавр мовив це так, що нiхто – анi Каспiан, анi хто iнший – бiльше не мав сумнiвiв: iм доведеться вести вiйну i ця вiйна мае стати переможною. Залишалося тiльки ii розпочати.

Та сонце стояло вже високо, мандрiвники достатньо намучилися, тож прийняли запрошення до снiданку. Так Каспiану довелося скуштувати, що таке справжня кентаврська кухня, а були в нiй вiвсянi коржi, яблука, iстiвнi трави, легке вино i сир.

До наступного мiсця, куди збиралися повести Каспiана, було, як кажуть, що шапкою кинути, якщо йти навпростець, та замiсть того довелося давати гака, i не тому, що на шляху стояли неприступнi гори чи лежали непрохiднi болота, а тому що у тих краях, за висловом Борсука, водилася людина. Сонце вже сiдало, коли мандрiвники опинилися серед перегороджених живоплотом на дiлянки полiв, що дихали теплом. Тут Трюфелiно повiв своiм славнозвiсним носом i рiшуче спрямував усю компанiю до ледь помiтного зеленого пагорба, у якому виявився отвiр. Каспiан одразу здогадався, що то нора. І справдi, тiльки-но Трюфелiно погукав у нiрку – звiдти визирнув писочок. Коли б за весь день Каспiан не надивився усiляких дивовижних розумних iстот, то цiлком iмовiрно, вiн де стояв би, там i сiв, тим самим принизивши свою королiвську гiднiсть, та вiн тiльки й того, що роззявив рота: обтрушуючи з себе землю, з ним розкланювалося мишеня, хоча назвати його мишеням навiть язик не повертався – то був цiлий миш. Значно бiльший за звичайних польових мишок, заввишки з пiвтора фута, вiн стояв на заднiх лапках, а вуха мав такi довгi, що позаздрити iм мiг би пересiчний кролик, а завширшки вони були ще й бiльшi за кролячi. Звали його Рiпiчип, а знаний вiн був охрест своiм вiдчайдушним i войовничим норовом. На боцi в нього телiпалася – що б ви думали? – рапiра, а ще вiн мав хвацько закрученi вуса.

– Сi-i-i-iр, – грацiйно вклонившись, погордо пискнув Миш, – я i мiй загiн – а це дванадцять найкращих шпаг Нарнii! – до послуг вашоi величностi.

Вiд самоi думки про те, що весь загiн на чолi з Рiпiчипом умiститься в кошик для бiлизни заморськоi господинi, що пiднiме його та понесе прати i навiть не помiтить, що там укрився цiлий загiн, Каспiан насилу стримався, щоб не розреготатися.

Довго ще можна перелiчувати всiх, iз ким Каспiан зустрiвся в той клопiтливий i щасливий день. А зустрiвся вiн iз кротом Лопатолапом, iз братами Гострозубими, родичами Трюфелiно, iз Їхнiм Косоочiем Лоповухом Першим, королем розумних зайцiв, iз буркотуном Голкостромом, вождем розумних iжакiв. Та вже вечорiло, слiд було подумати про ночiвлю. З останнiми променями сонця мандрiвники добрели до лiсу й попадали на морiжку поблизу лiсового струмочка край галявини серед високих в’язiв. Довгi тiнi в’язiв уже розчинялися у вечiрнiх сутiнках, ромени постуляли на нiч пелюстки, а галасливi граки розлетiлися по своiх гнiздечках. Мандрiвники пiдживилися тим, що було, а Тiквiк запалив люльку (Нiкабрик, на вiдмiну вiд iнших гномiв, люльки не палив).

– Ех, нам би ще розбудити джерела та дерева, – зiтхнув Трюфелiно, – i можна було б вважати, що сьогоднi ми попрацювали на славу.

– А як це зробити? – спитав Каспiан.

– У тому-то й рiч, що аж нiяк, – знову зiтхнув Борсук, – бо немае в нас над ними влади. Коли на цi землi прийшли люди i почали корчувати лiси, осушувати болота i забруднювати рiчки, наяди та дрiади поснули глибоким сном. І тепер уже нiкому не вiдомо, чи прокинуться вони хоч коли-небудь. Для нас це велика втрата! На заморцiв живi лiси наводять смертельний жах. І якщо б дерева разом iз нами рушили супроти них, ото була б забава! Вiд жаху заморцi так i кинулися б урозтiч! І тодi б ми хутко випровадили всiх iз нашоi Нарнii.

– Якби хлiб та одежа, то iв би лежа, – пихнувши люлькою, зауважив Тiквiк. – Дивлюся я на тебе, борсуче, та тiльки дивуюся: якою ж уявою обдарувала тебе природа… Та чому зупинятися на джерелах та деревах? Збудiмо ще камiння, i нехай воно саме жбурляеться в заморцiв. Уявляете собi: виходить зрання Мiраз на ганочок, а тут його камiнь по лобу – хлоп! – i нiякоi тобi вiйни!

Борсук на це нiчого не вiдповiв, лише сердито засопiв, i на галявинi запала тиша. Каспiан теж уже посапував, як десь iз глибини лiсу почулися майже невловнi звуки музики. Спочатку Каспiан вирiшив, що вони йому й справдi почулися, та перелiг на iнший бiк. Та ледве вiн вухом торкнувся землi, як звуки стали гучнiшими, i вiн навiть розпiзнав чи то мiрний тупiт, чи то бiй барабанiв. Вiн пiдвiв голову – тепер тупiт лунав глухо, а музика, навпаки, гучнiше; йому здалося, що вiн навiть розрiзняе переливи вiвчарськоi сопiлки. Та звiдки було взятися вiвчаревi… в густому лiсi… в опiвнiчну пору? Каспiан озирнувся навкруги i помiтив, що Борсук теж не спить, а сидить навпочiпки, поводячи носом i вдивляючись у лiсову пiтьму. Галявину заливало мiсячне сяйво, i Каспiан здогадався, що проспав значно довше, анiж думав спочатку… А музика наближалася: мелодiя, ще невловна, наче мара, вже чiтко пробивалася крiзь шурхiт нiчного лiсу, i все виразнiше ставало часте тупотiння нiг, то важке, наче хода кентаврiв, а то легке, мов короткий лiтнiй сонячний дощик. Та от мiж темними стовбурами замерехтiли начебто плями свiтла, i Каспiан умлiв, бо на галявинi з’явилися дивнi iстоти: на зрiст трохи вищi за гномiв, але стрункi, як тополi, та гнучкi, мов та виноградна лоза, у блiдо-мармуровому свiтлi мiсяця вони i самi здавалися живим мармуром. Пiдстрибом та пiдскоком вони заполонили галявину, кумедно тупотячи козлиними нiжками: туп-туп, туп-туп, а на iхнiх кучерявих головах красувалися наче точенi рiжки.








– Фавни! – вигукнув Каспiан, не вiрячи очам своiм.

Вiн скочив на ноги, i тiеi ж митi фавни почули його. Якимось чином вони про все дiзналися, i не встиг хлопець отямитися, як вони вже потягли його за собою. Каспiан лише здивувався тому, що ноги його самi собою заходилися пiдтанцьовувати. Вiн поглянув на товаришiв. Трюфелiно, смiшно перебираючи куцими лапками, намагався змагатися з фавнами у чомусь схожому на довгу лозу пiд музику. Тiквiк теж не забарився: вiн завзято витанцьовував разом з усiма, хоча порiвняно з грацiйними фавнами, вiн, треба визнати, мав незграбний вигляд, мов те пивне барило. Осторонь залишився лише похмурий Нiкабрик: вiн сидiв собi в затiнку дерев та мовчки спозирав усiх, наче воно йому нi до чого. А от фавни стрибали та скакали навкруги, сурмили у своi очеретянi дудки, та коли iхнi обличчя потрапляли пiд мiсячне сяйво, Каспiану вони здавалися то веселими, то сумними, а може, i такi, й iншi разом. Скiльки ж було iх на галявинi? Каспiан узявся був лiчити та махнув рукою й облишив. А були тут i Сюдитудитус та Тудисюдитус, i Крутивертiус та Вертикрутiус, i Каруселiус та Кавалькадiус, i Галопомпополюс та Плигскокус, i Пруткокрокус та багато iнших – на заклик Балаболки вiдгукнулися всi, всi до одного.

Коли Каспiан прокинувся вранцi, вiн i сам не повiрив би, що то не сон, але… трава була прим’ята, а на землi виднiлися вiдбитки маленьких роздвоених ратиць.




Роздiл 7

Гроза над Нарнiею


Мiсце, де Каспiан зустрiв фавнiв, i було Танцювальною галявиною. Тож саме тут вони з друзями вирiшили скликати Велику нараду. Каспiану, що звик iсти виключно з золотого чи срiбного посуду самi лише найвишуканiшi страви, що подавали вишколенi слуги, i спати у теплому лiжечку з шовковими простирадлами в прикрашенiй дорогими гобеленами королiвськiй спочивальнi, геть як незвично було засинати на голiй землi пiд усипаним зiрками небесним шатром i харчуватися лише горiхами й дикими ягодами; та ще нiколи в життi не дихалося йому так вiльно, як тепер; нiколи до цього вiн не куштував такоi смачноi та здоровоi iжi, не спав таким глибоким сном. Вiн дуже змiцнiв за цi днi, обличчя його змужнiло й набуло по-справжньому королiвськоi гiдностi.

Коли настала вирiшальна нiч, його дивнi пiдданi, хто поодинцi, а хто по двое, по трое, а то й юрбою, позбиралися на галявинi. Серце Каспiана радiсно калатало щоразу, коли яскраве мiсячне свiтло вихоплювало з пiтьми новi й новi обличчя друзiв та прибiчникiв, а вiтерець доносив до нього iхнi привiтання. На раду прибули всi, з ким вiн познайомився цими днями. Тут були й товстi ведмедi-соньки, i рудi й чорнi гноми, кроти, борсуки, iжаки та лисицi. Були тут i тi, з ким вiн ще не зустрiчався: п’ятеро сатирiв, рудих, мов лиси, а ще пiд пронизливi звуки сурми прибув загiн гомiнких озброених до зубiв мишей на чолi з Рiпiчипом. Навколо галявини по гiлках розсiдалися сови, а трохи подалi на самотi споглядав присутнiх старий ворон iз Воронячоi скелi. Разом iз кентаврами (у Каспiана навiть дух перехопило) останнiм прибув мале-е-енький, але справжнiсiнький велетень Бурелом iз гори з моторошнуватою назвою Мертвецька. Із собою вiн принiс кошик, iз якого, похитуючись, немов вiд морськоi хвороби, висипали позеленiлi гноми, що вирiшили скористатися нагодою та прокотитися з вiтерцем, а тепер кляли ту мить, коли iм спало те на думку.

Велика нарада почалася з такого самого великого непорозумiння. Соньки, що любили не тiльки поспати, а ще й попоiсти, налаштувалися на вечерю i вимагали почати iз неi, а поговорити можна було i потiм чи зовсiм перенести нараду на завтра. Рiпiчип зi своiм загоном хором пропищали, що радитися нема чого, треба одразу вирушати на штурм Мiразового замку. Балаболка й iншi бiлки, перебиваючи одне одного, заторохтiли, що, мовляв, хто як, а вони, бiлки, можуть iсти та говорити одночасно, а раз так, чому б так не зробити? Але тут сполошилися кроти: про якi наради й вечерi може йти мова, коли навколо галявини досi не виритi окопи? Фавни переконували всiх, що в будь-якому разi починати треба з урочистого танцю. Не витримав i старий ворон, що погодився iз ведмедями – мовляв, така вiдповiдальна справа, як Велика нарада, триватиме довго, не можна приступати до неi натщесерце, тож вiн пропонуе вислухати його коротку промову та взятися до вечерi. Пiсля його слiв зчинився такий галас, що Каспiан, навiть за допомоги гномiв та кентаврiв, доклав чимало зусиль, аби вгамувати присутнiх i розпочати, нарештi, вiйськову нараду.

І ось, коли всiх умовили заспокоiтися i розсiстися по колу; коли зрештою вгамували Балаболку (що було ой як нелегко, бо та кидалася туди й сюди, мов навiжена, цикаючи: «Тс-с-с, тс-с-с, тихiше, виступатиме король!»); коли Каспiан пiдвiвся й тремтячим вiд хвилювання голосом вимовив: «Нарнiйцi!..» i вперше за вечiр запала тиша – саме у цю мить Їхне Косоочiе нагострив вуха та шикнув:

– Завмерли! Чую кроки – десь неподалiк скрадаеться людина!

Нарнiйцi, звиклi до того, що на них завжди хтось полюе, завмерли, мов неживi, настрочивши носа в той бiк, куди навiв вуха клаповухий.

– Чи то людиною тхне, чи то нi, не зрозумiю, – задумливо прошепотiв Трюфелiно.

– Наближаеться… – зауважив Косоокий.

– Двом борсукам i трьом гномам вийти навперейми, – коротко, по-вiйськовому пошепки скомандував Каспiан.

– Ми все владнаемо, – безжалiсно обiзвався Нiкабрик, припасовуючи стрiлу до тятиви.

– Якщо вiн один – не вбивати, – вже навздогiн зашепотiв йому Каспiан. – Брати тiльки живим!

– Нащо? – не зрозумiв гном.

– Ану, роби, що говорять! І без зайвих питань! – зауважив йому за Каспiана кентавр Гленсторм.

У напруженiй мовчанцi всi чекали, доки гноми й борсуки крадькома затрусили до лiсу з пiвнiчно-захiдного боку галявини. Потiм почувся рiзкий гном’ячий окрик: «Стiй! Хто йде?», якась метушня i нарештi добре знайомий Каспiану голос вимовив:

– Усе гаразд, гаразд, я не озброений. Тримайте мене за руки скiльки забажаете, панове борсуки, тiльки не перекусiть iх. Я прийшов говорити з королем!

– Докторе Корнелiус! – не втримав радiсного крику Каспiан i кинувся до свого наставника, поки всi iншi, згуртувавшись довкола, мовчки спостерiгали за ними.

– Тьху-ти! – тiльки й сплюнув Нiкабрик. – Гном-вiдступник. Навiть i не гном, а такий собi людогном. Не варто з ним i возитися, краще одразу – чик-чичирк… – І вiн виразно провiв пальцем по шиi.

– Ех, Нiкабрику-Нiкабрику, – тiльки й зiтхнув Тiквiк. – Як же ти досi не второпаеш, що i людей, i звiрiв, i гномiв варто судити тiльки за iхнiми вчинками, а не за тим, хто iхнi батьки.

– Це мiй наставник, рятiвник i щирий друг, – вiдрекомендував прибулого Каспiан. – Кому вiн не до вподоби – той може негайно полишити мое вiйсько. Любий докторе, я такий радий бачити вас знову! Як тiльки вам вдалося нас вiдшукати?

– Ну, це було зовсiм не складно, – пропихкав доктор, уривчасто дихаючи вiд швидкоi ходи, – та тепер немае часу на подробицi. Треба знiматися з мiсця! Вас вистежили, i армiя Мiраза вже йде по ваших слiдах. Ще до полудня ви можете опинитися в оточеннi.

– Вистежили? – перепитав Каспiан. – Як?

– Зрада! Нас зрадили!!! – хапаючись за меча, заволав Нiкабрик. – Певно, ще якийсь людогном!

– Не зрадили, а вистежили, – нагадав доктор Корнелiус. – Виною усьому ваш вiрний кiнь, що занадто звик до королiвськоi стайнi. Коли вас викинуло з сiдла, вiн повернувся туди, де народився i вирiс, i про вашу втечу одразу ж дiзналися. Я не став зволiкати й дочiкуватися, доки мене розпитуватимуть у мiразовiй катiвнi, та взяв iз вас приклад. Заглянувши у магiчний кристал, я зрозумiв, де вас шукати. Та вся бiда в тому, що Мiразовi неважко вiдшукати нас усiх i без магii: слiди коня вже вказали йому напрямок, i недарма весь позавчорашнiй день, ледь наблизившись до дороги, я помiчав передовi пошуковi загони. Учора в похiд виступила вся армiя. На жаль, ваша величнiсть i його друзi, чистокровнi гноми, натоптали скрiзь безлiч слiдiв, що для лiсових мешканцiв е непростимою помилкою! Та нiчого не поробиш. Хтось сповiстив Мiраза про те, що Стародавня Нарнiя зовсiм не мертва, як би йому цього не хотiлося, i вiн почав дiяти.

– Ур-р-ра-а! – з-пiд нiг доктора пискнув пронизливий голос. – Нехай приходять! Прошу вашу величнiсть послати мiй загiн в авангард!

– Хто це? – здивувався доктор Корнелiус. – Невже ваша величнiсть набирае у свое вiйсько коникiв чи комарiв? – Вiн начепив окуляри, нахилився та розсмiявся: – Ба, та це ж миша! – вигукнув вiн. – Вельми задоволений зустрiччю iз таким войовничим i безстрашним звiром!

– Дякую за довiру, високоповажний вчений муже, – уклонившись, пропищав Рiпiчип, – i нехай стане вiдомо кожному, що коли хтось посмiе вас образити, то, будь вiн гном чи велетень, йому доведеться мати справу зi мною, клянусь своею шпагою!

– Знайшли час пустувати! – зауважив iм Нiкабрик. – То що робитимемо? Бiй давати чи тiкати, доки ще не пiзно?

– Бiй! – вiдповiв за всiх Тiквiк. – Але не тепер, а тодi, коли будемо до нього готовi. А поки вiдступаемо.

– Ох, не подобаеться менi ця думка… – промовив Каспiан.

– Лише послухайте його! Вiдступати! Та ще й перед вечерею! – наперебiй заревiли ведмедi. – Це нечувано! Нiколи ще жоден ведмiдь не вiдступав перед обiдом! І перед вечерею! А також перед снiданком! А в перервах мiж ними – тим паче!

– Вiдступ ще не е поразкою, – фiлософськи зауважив кентавр. – Інодi саме вiдступ забезпечуе перемогу. Нам це дозволить хоча б зайняти вигiднiшу позицiю.

– Ось мудрi слова! – зрадiв Тiквiк.

– Але куди ж нам вiдступати? – з усiх бокiв пролунали голоси.

– Гадаю, що на схiд, – спокiйно вiдповiв доктор Корнелiус. – Ваша величносте i всi мешканцi Стародавньоi Нарнii, я гадаю, що йти нам треба долиною до великих лiсiв узбережжя. Заморцi завжди остерiгалися тiеi мiсцевостi, бо, коли вiрити переказам, щось страшне чекае на них iз-за моря. Ось чому, попри iхню ненависть до дерев, вони так i не зважилися iх вирубати – тi дерева вiдмежовують iх вiд узбережжя! А десь у гирлi рiчки стоiть легендарний палац Кейр-Паравель. Усе, що лякае наших ворогiв, мае допомагати нам. Що ж до укриття, то укриттям нам слугуватиме Асланiв курган.

– Асланiв курган? – не втримав хтось здивованого зойку. – Ми навiть не знаемо, де це!

– Курган – то величезний пагорб на краечку лiсу. Давним-давно, задовго до приходу заморцiв, його насипали найдавнiшi мешканцi цiеi краiни. Стоiть вiн на священному мiсцi й увесь прорiзаний пiдземними ходами i галереями, а в самому серцi кургану е печера, де колись лежав, а може, й досi лежить священний камiнь. Усерединi кургану ми i сховаемо нашi запаси, а в разi чого сховаемося i самi, окрiм, зрозумiло, нашого друга велетня. Там ми будемо у безпецi, i коли щось нам i загрожуватиме, то це голод.

– Як добре, що в нашому вiйську е хоч один учений! – зрадiв Трюфелiно.

– Краще б тi вченi думали, де роздобути зброю i iжу, – пробурмотiв собi пiд нiс Тiквiк, – а то тут анi воювати нема чим, анi попоiсти нiчого, а вони там няньчинi казочки переповiдають…

Та всi проголосували за пропозицiю доктора, тож тiеi ж ночi без довгих збирань (бо й збирати було особливо нiчого) армiя Каспiана рушила на схiд. Щоб вiдiрватися якнайдалi вiд Мiраза, вони йшли швидким кроком i вже з першими променями сонця побачили вдалинi курган. Дика краса цього мiсця заразом захоплювала i лякала. Курган виявився зеленим пагорбом на вершинi iншого, ще бiльшого, пагорба. За довгi столiття вiн порiс не тiльки травою, а й густим чагарником i навiть деревами, i зовнi вже нiщо не видавало його рукотворного походження. Усередину вiв один-единий потаемний низький хiд. Пiдземнi галереi та переходи були заплутанi так, що поодинцi в них легко заблукати i загубитися. Склепiння i стiни були вимощенi гладким на дотик камiнням, а при свiтлi смолоскипа Каспiан побачив, що воно вщент помережено таемничими письменами i малюнками, серед яких часто траплялося зображення лева, – безумовно, курган належав до часiв давнiших за тi, про якi розповiдала йому старенька няня.



Але удача, як вiдомо, мiнлива. Маневр, що зробила армiя Каспiана, допомiг вигадати час i зайняти оборону, але нiяк не вiдвiв загрозу нападу. Не минуло й двох днiв, як розвiдка Мiраза виявила притулок повстанцiв, i незабаром Каспiан iз тривогою спостерiгав, як вiйсько Мiраза наблизилося до узлiсся. Ворог розбив табiр навпроти кургану, охопивши його величезним пiвкiльцем. Залишалося радiти з того, що, як i передбачав доктор Корнелiус, серед заморцiв не знайшлося охочих сунутися в лiс, iнакше армiя Каспiана опинилася б в оточеннi. Але сили були надто нерiвнi, i наступнi днi це довели. Уже як заморцi не боялися лiсiв, а Мiраза вони боялися ще бiльше, i день за днем заморська армiя тiснила повстанцiв усе далi й далi, вiдвойовуючи новi й новi рубежi. Окремi загони пробивалися аж до кургану, i вiдкидати iх назад вдавалося цiною дедалi бiльших i бiльших зусиль. Що могли недосвiдченi нарнiйцi протиставити регулярнiй армii? Лише блискавичнi нiчнi вилазки, що, хоч i не завдавали вороговi значноi шкоди, утiм, сiяли в його лавах панiку, та пiсля того як Мiраз подвоiв нiчнi варти, нi до чого, крiм легкоi розгубленостi, тi вилазки привести вже не могли. Із кожним днем становище повстанцiв неухильно погiршувалося: армiя Каспiана зазнавала поразки.








Каспiан не мiг не помiчати, як його вiйсько точить глибока зневiра, i розумiв, що пiднести бойовий дух можна, лише вигравши велику битву, думка про яку не полишала його з перших днiв облоги. Весь день напередоднi падав затяжний дощ, що припинився аж за пiвнiч i принiс вогкий холодний свiтанок. Каспiан iз невеликим загоном гномiв мав розпочати бiй на правому фланзi королiвського вiйська, а коли заморцi пiдуть у наступ, потихеньку заманити iх у лiс. І вже там iз засiдки в тил заморцiв мав ударити добiрний загiн найсильнiших звiрiв i кентаврiв на чолi з Буреломом. Пiд час операцii передбачалося вiдтяти праве крило вiд основних сил, оточити й розбити, а успiх залежав головним чином вiд дiй засадного загону. На жаль, нiхто не попередив Каспiана, що якщо велетням щось i доручати, то тiльки не командування вiйськами. Може здатися навiть дивним, але жоден велетень, попри те що в них голова велика, користуватися нею до дiла не вмiв (недарма серед велетнiв не було анi видатних вчених, анi винахiдникiв, анi, звiсно, полководцiв). Цей сумний факт був колись вiдомий усiм нарнiйцям, але з плином часу вiн якось забувся i тепер вiдiграв фатальну роль. Бурелом, гордий покладеним на нього завданням, кинувся на ворога, мов лев, але зовсiм не тодi, коли це було потрiбно, та й не звiдти i вже, певна рiч, не там. Так, блискуче задумана вiйськова операцiя завершилася тим, що обидва загони зазнали вiдчутних втрат, майже не завдавши шкоди вороговi. Коли впали сутiнки, жалюгiднi недобитки загонiв скупчилися в лiсовiй гущавинi, не розпалюючи багаття. Сiрим небом знову повзли чорнi хмари, пронизливий вiтер зривав iз дерев холоднi дощовi краплi, i настрiй у всiх був навiть гiрший за негоду. Усi були пригнiченi: хтось мовчки вкладався спати, хтось сумно брався до вбогоi вечерi, хтось перев’язував, а хтось зализував рани. Жоден не вийшов iз бою цiлим i неушкодженим, а серйознi поранення були в кiлькох ведмедiв i одного кентавра, тобто у тих, хто перебував пiд проводом Бурелома.

Не дивно, що Бурелом почувався гiрше за всiх. Нiхто не сказав йому жодного слова докору, та вiн затято переймався своею провиною i нiяк не знаходив собi мiсця. Нарештi вiн тихенько сiв пiд великим деревом i гiрко заплакав. Величезна сльозина скотилася з його носа i з гучним сплеском впала на мишачий табiр. Бiднi мишi щойно зiгрiвалися i засинали, коли iх облило, мов iз цебра. Вони посхоплювалися з несамовитим писком, витрушуючи з вух воду, i заходилися викручувати маленькi сiрi ковдрочки, на всi лади лаючи нещасного Бурелома. Хтось iз холодною чемнiстю поцiкавився, чи не спадало на думку високоповажному велетню, що вони, мишi, вже досить промокли i змерзли за сьогоднiшнiй день, щоб влаштовувати iм воднi процедури ще й на нiч? Хтось задерикувато пропищав, що мишi ще повоюють i рано проливати над ними сльози! А хтось додав, що це взагалi нечувана нетактовнiсть – проливати сльози над живими мишами. Своiми криками (а кричали вони щосили, аби догукатися до велетня) мишi розбурхали всiх, кому вдалося заснути, i всi навперебiй напустилися на них: iх, мовляв, брали в розвiдку, а не в концертну бригаду, тож нехай вони й поводяться, як личить розвiдникам. Мишi вгамувалися, а нещасний Бурелом навшпиньки пiшов шукати собi iнше мiсце, але наступив на чийсь хвiст (як потiм з’ясувалося – лисячий), хтось ображено тявкнув i хапнув його за ногу. Усi були дуже злi й засмученi.

Тим часом у глибокiй печерi, де зберiгався священний камiнь, у серцi кургану вiдбувалася вiйськова нарада, на якiй були присутнi Каспiан, доктор Корнелiус, Трюфелiно, Нiкабрик та Тiквiк. Склепiння печери пiдтримували старовиннi товстi колони, а сам камiнь, або Кам’яний стiл (так його називали через правильнiсть форми), лежав посерединi. Так само, як i стiни галереi, камiнь був покарбований таемничими письменами, але за довгi столiття, доки вiн лежав ще просто неба, сонце, вiтер i дощ майже стерли висiченi на ньому знаки, а посерединi пролягла глибока трiщина. Щоб не паплюжити священну скрижаль, рада розташувалася в кутку печери на колодах за нашвидку збитим дерев’яним столом. На столi чадiв глиняний каганець, вихоплюючи з темряви блiдi обличчя присутнiх i вiдкидаючи на стiни довгi химернi тiнi.

– Наше становище скрутне, тож, мабуть, настав час вашiй величностi випробувати останню можливiсть, – промовив Борсук. – Я кажу про чарiвний рiг королеви Сьюзан.

Про сам рiг Каспiан розповiв пiд великим секретом товаришам ще декiлька днiв тому.

– Отож, – погодився Каспiан, – поганi нашi справи, дуже поганi. Але хто може поручитися, що завтра не стане ще гiрше? А всi ви знаете, що рiг може втратити свою чарiвну силу, коли засурмити в нього не в час найскрутнiшоi скрути.

– Так ми дочекаемося, що нас самих скрутять у рiг i вже нiякий рiг не допоможе! – зауважив Нiкабрик.

– Згода, – пiдтримав Нiкабрика доктор Корнелiус.

– Що гадаеш, Тiквiку? – запитав Каспiан в останнього з членiв вiйськовоi наради.

Тiквiк знизав плечима.

– А Тiквiк гадае, що ваша величнiсть прекрасно знають, що думае Тiквiк про усi тi дива: про цей ваш рiг i про королеву Сьюзан разом iз королем Пiтером, про цей обшарпаний камiнець (вiн кивнув у бiк Кам’яного столу) i про самого Аслана. А думае вiн, що все то нiсенiтниця. Тож Тiквiку геть однаково, просурмлять ваша величнiсть у рiг чи нi i якщо просурмлять, то коли. Прошу лише про одне: армii про це анi слова, бо нема нiчого гiршого за те, анiж дати живим iстотам надiю, а потiм ii, ту надiю, вiдiбрати.

– Отож вирiшено, – пiдсумував Каспiан. – В iм’я Аслана ми просурмимо в чарiвний рiг королеви Сьюзан!

– Стривайте, ваша величносте, – зупинив його доктор Корнелiус. – Справа в тому, що ми не знаемо, як саме прийде до нас допомога. Може, рiг викличе Великого короля Пiтера i його могутнiх спiвправителiв, а може, й самого Аслана, проте в жодному разi не можна розраховувати на те, що допомога буде тут, щойно ви просурмите в рiг… просто сюди…

– Нарештi хтось каже щось розумне! – вигукнув Тiквiк.

– Бiльш того, – не звертаючи на нього уваги, вiв далi доктор, – бiльш того, я вважаю, що допомога прибуде в одне з трьох найзаповiтнiших мiсць Нарнii: чи то сюди, чи то у верхiв’я рiчки на схiд вiд Бобровоi греблi, де лежить Лiхтарна пустка, – за переказами, саме там Великий король та iншi вперше ступили на землю Нарнii. І нарештi е ще палац Кейр-Паравель, звiдки вони правили цим краем, а стоiть вiн бiля самого моря в гирлi Великоi рiчки. Якщо ж рiг викличе Аслана, то, знову ж таки, найiмовiрнiше, що вiн з’явиться бiля стiн Кейр-Паравелю, бо, за переказами, Аслан приходить iз-за моря, а замок саме бiля моря i стоiть. Я веду до того, що варто надiслати назустрiч кiлька посланцiв: одного – на Лiхтарну пустку, а iншого – на пошуки легендарного Кейр-Паравелю, щоб зустрiти нашу надiю i пiдмогу.

– Так-так, зрозумiло, – озвався Тiквiк, – iз приводу надii я вже сказав усе, що думаю, а з приводу пiдмоги скажу одне: яка ж це пiдмога, коли в найгарячiшу пору нам доведеться розлучитися з двома не найгiршими бiйцями!

– Кого ви пропонуете, докторе? – не звертаючи уваги на нападки Тiквiка, запитав Каспiан.

– Краще за наших бiлок iз цим завданням не впораеться нiхто! – подав голос Трюфелiно.

– Нi, нi! – втрутився Нiкабрик. – Не знаю, як там iншi бiлки, але нашi вражають мене своею легковажнiстю. Єдина бiлка, якiй би я довiрив таку справу, це Балаболка.

– Гаразд, нехай буде Балаболка, – погодився Каспiан. – А хто буде другим? Я анiскiльки не сумнiваюся у твоiй рiшучостi, Трюфелiно, – сказав вiн, помiтивши, як подався вперед Борсук, – але йти треба далеко i дуже швидко, а борсукам це, на жаль, не пiд силу. Із тiеi самоi причини не можете йти i ви, докторе Корнелiус, як би вам того не хотiлося…

– А на мене можна i не розраховувати, – спокiйно сказав Нiкабрик. – Я не пiду, як би ви мене не просили. Зрештою, серед членiв вiйськовоi ради, де бiльшiсть людей i борсукiв, повинен залишитися хоча б один рiшучий гном, який простежив би, щоб з iншими гномами поводилися по справедливостi, а не кидали iх у найнебезпечнiшi дiлянки бою, як це, до речi, було сьогоднi вранцi!

– От же ж шакал-каракал-каракатиця! – обурився Тiквiк. – Це так ти розмовляеш iз королем?! З вашого дозволу, пiду я, ваша величносте!

– Менi здавалося, ти не вiрив у чарiвну силу рогу, – здивувався Каспiан.

– І тепер не вiрю. Та що з того? Можна скрутити собi шию в погонi за дикими качками, можна загинути в бою, та ви – мiй король, i коли е рiшення пiти за качками – що ж… Рада вислухала мою думку, рада ухвалила рiшення, отже, його треба виконувати.

– Дякую, Тiквiку! Я цього не забуду, – пообiцяв Каспiан. – Що ж, висилаймо тебе i Балаболку та сурмiмо в рiг? До речi, коли це краще зробити?

– Мабуть, варто дочекатися свiтанку, – вiдповiв доктор Корнелiус. – То найлiпший час для бiлоi магii.

Незабаром з’явилася Балаболка. Доки гiнцям (головним чином – Балаболцi) розтлумачували завдання, вона сидiла, а точнiше – крутилася, як у колесi, й щохвилини поривалася кинутися в дорогу. Як i iншi бiлки, Балаболка була такою ж вiдважною, аби не казати нерозсудливою, рiшучою й енергiйною, якою балакучою й непосидючою.

Спiльно було вирiшено, що вона вирушить до Лiхтарноi пустки, що лежала далi, а Тiквiк пiде до моря. Гiнцiв нагодували, i, вислухавши напуття, подяки й побажання успiху вiд короля, Борсука i доктора Корнелiуса, вони рушили в дорогу.




Роздiл 8

Як покинули острiв


– Ось так i вийшло, – сказав Тiквiк (а ви вже здогадались, що саме вiн розповiв дiтям цю iсторiю, сидячи бiля багаття серед руiн замку Кейр-Паравель), – ось так i вийшло, що засунув я в кишеню скибину хлiба, а за пояс кинджал (решту зброi довелося залишити) i в досвiтнiх сутiнках попрямував до лiсу…

Брiв я вже не одну годину, як раптом пролунав пронизливий звук – подiбного звуку я зроду-вiку не чув i, звичайно ж, менi його повiк не забути! Здавалося, що вiн лунав звiдусiль: я порiвняв би його з гуркотом грому, вiн був лункий i спiвучий. Вiд нього ставало тепло на душi й водночас кидало в холод. Вiн линув, немовби пiсня над рiкою, та пiсня такоi сили та моцi, що зашумiв цiлий лiс! І тут я собi мовив: «Бодай провалитися менi на мiсцi, коли це не клич рогу! І якщо це не принц, то я не гном, а кролик куцохвостий! Але ж чому, чому вiн засурмив лише тепер?..»

– А о котрiй годинi це було? – запитав Едмунд.

– Десь мiж дев’ятою та десятою ранку, – прикинув Тiквiк.

– Саме тодi, коли ми були на залiзничнiй станцii! – хором вигукнули дiти й перезирнулися з розумiнням.

– А що ж було далi? – не стрималася Люсi.

– Що ж, часу на мiркування не було, тому я щодуху припустив. І мчався я всю нiч заледве не до самого свiтанку, а на свiтаннi й напоумило мене скоротити шлях лукою – вчинок, гiдний не гнома, а туполобого велетня-одоробла! Тут от мене й злапали! Бодай би хоч бувалi ратники, а то ж старий пихатий бовдур, котрого Мiраз вiдiслав геть вiд двору в цей глухий закуток: сиди, мовляв, собi тихцем у цьому замку – й тримай кордони пiд замком! Довго вони випитували-допитувалися: хто я, куди й навiщо, але як не питали – нiчого не допиталися! Лише едине не можна було ну нiяк приховати: я гном, i це помiтно. Проте – млинцi в часницi, голубцi та дерунцi – менi неабияк поталанило, що я попався в лапи цього зарозумiлого вiслюка, баранячоi голови, маю на увазi сенешаля, себто коменданта.

Усякий iнший на його мiсцi не чикався б i не манiрився, а вiдправив би мене на той свiт у дворi свого замку, але цьому було замало: вiн надумав покарати мене найлютiшою смертною карою, яку лише змiг пригадати! Добре ще, що йому довго не довелося сушити голову: як i решта заморцiв вiн був певен, що на островi видимо-невидимо всяких примар, а коли так, то страта над стратами – це вислати бранця на острiв. Ну, а вояки, теж не в тiм’я битi, на острiв, зрозумiла рiч, анi ногою, – одним словом, пропав би я анi за цапову душу, мов те слiпе котеня, якби не приголомшлива влучнiсть юноi ледi. – Гном вiддав Сьюзан черговий поклiн. – І ось я тут, серед вас, хоча й без обладунку, та й без кинджала, i… навiть без моеi скоринки буханця. – Гном витрусив люльку i… знов набив.

– Та-а-ак, – протягнув Пiтер, – але ж хто мiг подумати, що це наш рiг, наш власний рiг, стягне нас iз лави та вiдiшле сюди – i йметься вiри, i не йметься вiри!

– Чого ж це не йметься?! – сказала Люсi. – Добре навiть йметься! Бо якщо вiриш у те, що чари ймовiрнi, – вони ймовiрнi. Ти згадай, скiльки на свiтi казок про те, як чародiйна сила переносить героя з одного свiту в iнший, згадай хоча б «Тисячу й одну нiч»: лампу три i – раз-два-три! – з’являеться джинн! Ось i ми наче той джинн: нас покликали i – хочеш не хочеш – ми тут як тут.

– Через що не йметься вiри, так це через те, що у всiх книжках хтось звiдси приходить на заклик когось звiдти, себто iз цього свiту в наш, а ми, виходить, навпаки, – пояснив Пiтер.

– Зате ми тепер знаемо, як маеться джинну, коли сидить вiн собi й вухом не веде, аж раптом – тарах-тарарах! – ану, будьте ласкавi, миттю до властителя чарiвливоi лампи чи каблучки. Або чого там ще… Так розумiеш, що мае на думцi татко, коли каже, що, вiдтодi як з’явився телефон, вiн, тобто тато, перебувае пiд його ярмом, – подiлився своiми мiркуваннями Едмунд.

– Чи тобi недобре вiд того, що ми знову сюди потрапили? – спитала Люсi. – До того ж ми Аслановi потрiбнi…

– Е-хе-хе-хе-хе, – згадавши про свое, зiтхнув Тiквiк, – моi любi маленькi друзi, ще раз моя вам щира дяка за все, що ви для мене зробили, проте балачки балачками, а менi час збиратися в дорогу додому! Адже що швидше Каспiан дiзнаеться, що помiч так i не прийшла, тим краще буде для нас усiх.

– Як «не прийшла»?! – обурилася Сьюзан. – А ми?!

– А що ви? – знизав плечима Тiквiк i не без нiяковостi заходився натужно продувати люльку. – Ви це ви, а нам конче потрiбна допомога…

– А ми хто, по-вашому? – напала на Тiквiка Люсi, – зайчики-побiгайчики? Чи кислицi на осицi? Чи петрушка з будяком? Послухайте, а може, у вас i справдi розум велетня?!

– Нi, вiн у мене свiй, кревний, – Тiквiк навiть трохи образився, – я ж не кажу, що ви нiякi не королi й не королеви, а самозванцi бозна-звiдки. Навпаки – менi було напрочуд приемно познайомитися з усiма вашими королiвськими величностями, але зрозумiйте ж, що все це, звичайно, цiкаво й десь навiть кумедно, проте… проте… ви тiльки не ображайтеся…

– Докладемо зусиль, – сухо зауважив Едмунд.

– Отож так я й кажу, не сприймiть лиш за образу, домовилися? Розумiете, i король, i Борсук, i доктор Корнелiус – усi вони вважають, що прийде допомога. Допомога – то вiд слова «могти», а що ж можете ви? Саме тому iм уявлялося, що ви могутнi вояки. Я й сам так думав, раптом i справдi побачу якихось богатирiв: плечi – отакеннi! руки – ого-го! погляд – аж мороз поза шкiрою йде! І що ж я бачу? Ви зрозумiйте мене правильно, ми ж не проти дiтлашнi, ми ii дуже навiть любимо й шануемо, але саме тепер ми не можемо собi дозволити… такий тягар, як дiти! Що ж тут вдiеш – вiйна…

– Так ви вважаете, що ми для вас не помiч, а тягар? – сказав, беручись червоними плямами, Едмунд.

– Моi любi маленькi друзi! – замахав на нього руками Тiквiк. – Ми ж домовилися не ображатися.

– Так ви вважаете, що необразливо, коли тобi говорять, що ти мале дитя? Тобi, який брав участь ще у славетнiй битвi при Берунi? Та ти… та ви… на себе лiпше б поди…

– Еде! Еде! – зупинив Пiтер Едмунда, який понад усяку мiру розходився. – Яка втiха чи сенс сперечатися помiж собою? Краще пiдберемо нашому другу нове спорядження, та й самi змiнимо вбрання… а пiсля того й побалакаемо!

– Чого це пiсля, чого пiсля? – гарячкував Едмунд, але Люсi смикнула його за рукав: «Тс-с-с, не бачиш – Пiтер щось замислив!»

Едмунд змiнив гнiв на ласку, ба навiть узявся присвiчувати лiхтариком, коли гнома повели до вкритих порохом скарбiв пiдземелля.

У пiдземеллi в Тiквiка розбрелися очi, хоча для того, щоб заглянути в темнi нiшi, йому знадобилося не тiльки присвiтити, а й встати навшпиньки.

– Так, це вам не гогель-могель iз киселем навпiл, – нарештi буркнув вiн, – тут i справдi е на що подивитися! Добре, що Нiкабрик не бачить, а то, сосонки зеленi, так i луснув би вiд заздрощiв!

Гному дiбрали i щит, i меч, i кольчугу, i лук, i сагайдак зi стрiлами, i шолом – добре, що дитячих розмiрiв у скарбницi вистачало. Мiдний шолом прикрашали рубiни, рукоять меча була позолочена – за все свое життя гном таких розкошiв не те що не брав до рук, навiть i не бачив. Важче було з обладунками для решти, особливо для хлоп’ят, адже за той рiк, доки жили в Англii, хлопцi добряче вигналися й виросли з минулорiчних. Зрештою, для всiх знайшлися кольчуги i шоломи, Едмунд вiдшукав собi придатнi щит та меч, Люсi – невеличкий лук, а Пiтер та Сьюзан задовольнялися дарами. Побрязкуючи кольчугами, вчорашнi школярi вийшли нагору, почуваючи себе вже нарнiйцями. Хлопцi трiшки вiдстали, i Люсi краем вуха чула, як Едмунд шепотiв Пiтеру:

– Хай уже краще я. Адже коли я утру цьому гному носа, то йому буде прикрiше вдвiчi, ну, а якщо вiн вiзьме надi мною гору, то хоч менше буде безчестя на нашi королiвськi голови!

– Гаразд, хай ти, – так само тихо прошепотiв у вiдповiдь Пiтер.

Люсi не могла здогадатися, про що це вони, аж поки всi не вибралися на сонячне свiтло. Тут Едмунд повернувся до Тiквiка i буцiмто ненароком спитав:

– До речi, користуючись нагодою, чи не погодився б вельмишановний гном дати менi невеликий урок герцю на мечах? Простим дiтям, як ви розумiете, нечасто випадае щастя споглядати такого славного ратника, як вельмишановний гном, а я пiдiграв би за супротивника.

Тiквiк зашарiвся вiд похвали та нiяковостi й напустив на себе суворий вигляд.

– Ой, хлопцi-хлопцi, – по-батькiвськи зiтхнув вiн, – вам усе iгри та цяцьки, а мечi все-таки не iграшковi!

– Байдуже! – сказав Едмунд. – Ви вже якось постарайтеся, якщо зачепите мене, то не дуже, а менi, либонь, i повiки вас не дiстати…

– Гм, а що? – спокусився гном. – Хай i так – покажу вам два-три прийомчики, але попереджаю: це вельми, вельми небезпечно!

Два мечi зблиснули на сонцi, неначе двi зiрницi, а трое глядачiв зiскочили з помосту, звiльнивши мiсце для двобою. Що ж, цей герць заслуговував на куди бiльше глядачiв, анiж тi, що часом iх ставлять на театральному конi. У театрi ще хоч як там, можна з цiкавiстю спостерiгати за поединком на шпагах, та й то, як стверджують фахiвцi, з подiбним фехтуванням жоден лицедiй, якого б хвацького дуелянта вiн не зображав, не пережив би навiть однiеi-однiсiнькоi, найпершоi дуелi. Стосовно ж часiв давнiших, то театральний поединок схожий на реальний двобiй не бiльше, нiж iграшковий меч на справжнiй. У пiшому бою, наприклад, дуже вдалий прийом – це удар по ногах, тому що ноги – одне з небагатьох мiсць, яке не захищае обладунок. І вже треба не ловити гав, а швидко вiдiйти чи пiдстрибнути. Тут гном мав безперечну перевагу, бо Едмунду доводилося вести бiй зiгнувшись, а зiгнувшись не дуже й пострибаеш. І все ж гном не врахував одного: всього лише добу тому вiн здолав би Едмунда, що називаеться, однiею лiвою, але за тi двадцять чотири години, що Едмунд дихав чарiвливим повiтрям Нарнii, багато що змiнилося. Хлопець i сам не змiг би пояснити, чому вiн дiе так чи так, але зiр його набув гостроти, руки – вправностi, ноги – швидкостi, а голова – ясностi. Вiн знову став королем Едмундом. Протягом певного часу бiйцi кружляли, подеколи обмiнюючись ударами i вигадуючи мить для вирiшальноi атаки, i Сьюзан (яка так i не звикла до того, що дiялось) не витримала i гукнула: «Обережнiше!» – i тут, так раптово, що нiхто, крiм Пiтера, й помiтити не встиг, як це трапилось, Едмунд невловним рухом закрутив меча суперника i вирвав його з рук. Меч iз дзеленьчанням ударився об камiння, а Тиквiк ну стрибати на одному мiсцi, трясти рукою й дмухати на пальцi, зовсiм як невмiлий гравець у крикет, який замiсть кулi загилив ключкою по землi й дiстав на горiхи.








– Сподiваюся, що не забив вас, мiй любий маленький друже? – уiдливо запитав Едмунд, вiдсапуючись i ховаючи меча в пiхви.

– Це, це, це… – обурювався гном, усе ще дмухаючи на пальцi, – це просто нечесно! Це якийсь хитрючий прийом, якого я не знаю!

– Авжеж-авжеж, – пiдтримав його обурення Пiтер, – цiлковито згоден iз вами: якщо сильного рубаку i вдаеться знешкодити, то лише якимось неабияк хитрим прийомом, якого вiн, на щастя, не знае. Ну, але що вдiеш, якщо все фехтування на цьому й побудоване! Зате в стрiльбi з лука всi в рiвних умовах. До речi, ви не хотiли б позмагатися з моею сестрою?

– Овва, а ви хитрун, – нарештi розкумекав Тiквiк. – Буцiмто я не знаю, як вона стрiляе! А втiм – наголошую, – а втiм, я згоден! (Тут Тiквiк дещо хитрував: серед гномiв вiн мав славу неабиякого лучника.)

Усi вийшли у двiр замку.

– Тепер знайти б путню мiшень, – поглядаючи навсiбiч, мовив Пiтер.

– А чим погане он те яблучко, бачите, ге-е-ен на тiй гiлляцi, – показала Тiквiку Сьюзан.

– Юна ледi мае на прикметi он те, велике й золотаве, що висить посеред арки? – про всяк випадок перепитав Тiквiк.

– Нi, ледi мае на примiтi он те, маленьке й червоненьке, що висить над муром iз бiйницями, – уточнила Сьюзан.

Гном перемiнився на обличчi.

– Та воно ж бiльше схоже на вишню, нiж на справжне яблуко! – пробубонiв вiн, але так, щоб нiхто не почув.

Аби все було по-чесному, на право першого пострiлу кидали монетку, що добре розважило Тiквiка, який уперше побачив такий спосiб жеребкування. Першим випало стрiляти гному. Стрiляти зговорилися з верхньоi приступки сходiв, якi вели з великоi зали у двiр. З того, як гном обирав позицiю, як пiднiмав лук, як натягував тятиву, було видно, що стрiлець вiн надзвичайно досвiдчений i в цьому тямить. Дiти це одразу оцiнили. І не помилилися. Забринiла тятива, стрiла свиснула в повiтрi, i – яблучко закачалося на гiлцi, а на землю пурхнув зелений листочок. Безумовно, це був прекрасний пострiл. Потому на верхню сходинку пiднялася Сьюзан. На вiдмiну вiд Едмунда дiвчинка не знаходила втiхи в змаганнi: вона не сумнiвалася в результатi суперництва, i iй було просто жаль перемагати вже раз переможеного гнома. Вона б навiть пiддалася, однак на карту була поставлена iхня королiвська честь.

Стрiла заспiвала, й одразу ж потому пролунав глухий удар – його було чiтко чути, бо всi чекали, затамувавши дух, – i яблуко, пронизане стрiлою Сьюзан, упало на траву.

– Вiдмiнно, Сьюзан! Просто в яблучко! – навперебiй закричали дiти.

Та Сьюзан не хотiлося радiти й потiшатися.

– Ваш пострiл був анiтрохи не гiрший вiд мого, – звернулася вона до Тiквiка, на якого, вiдверто кажучи, жаль брав дивитися, – просто, коли ви стрiляли, то, як менi здаеться, дмухнув легкий вiтерець.

– Та не було анiякого вiтерцю, – гiрко махнув рукою Тiквiк, – i нема чого мене жалiти. Ви перемогли заслужено, i я навiть не посилатимусь на рану, яку дiстав у останньому бою, що сильно нагадуе про себе, особливо коли стрiляеш iз лука й необхiдно вiдводити руку назад.

– Так вас було поранено! Бiднесенький! Дайте-но огляну, – сказала Люсi.

– Це видовище не для малих дiвчат… – почав був Тiквiк, та вмить прикусив язика. – Вибачте, ваша величносте, здаеться, я знову бовкнув дурницю. Якщо ваш брат – вправний воiн, а сестра – прекрасна лучниця, то чому б i вам не бути великою цiлителькою?

Гном сiв на сходи, стягнув iз себе кольчугу й обережно спустив сорочку з широким комiром, оголивши мускулясту волохату, як у моряка, руку (маеться на увазi вигляд, бо за розмiром вона була не бiльша за хлопчачу). На плечi показалася брудна, невмiло та прихапцем накладена пов’язка. Люсi обережно ii розмотала й вiдкрила рану.

Рана була жахливою й уже почала припухати.

– Бiдний, бiдний Тiквiку! Який жах! – лише й сказала Люсi, похитавши головою, а далi вiдкоркувала пляшечку й обережно крапнула на рану одну-едину краплю.

– Еге-гей, легше, що ви робите? – захвилювався Тiквiк.

А втiм, як вiн не крутив головою, як не скошував очi, а роздивитися, що там, iззаду, не мiг. Тодi вiн змiнив тактику й спробував дiстати туди рукою, iз того, як вiн вовтузиться, можна було здогадатися, що рана, напевно, неабияк чешеться (а це точна ознака того, що вона загоюеться), i ось гном скочив, подригав рукою, помахав, пограв м’язами i… заллявся дзвiнким щасливим смiхом, геть як мала дитина.

– Не болить, слово честi, не болить! – примовляв вiн у захватi. – Який я радий i щасливий, часник-щавель-iз-чорносливом! – Насмiявшись, вiн знову посерйознiшав i мовив: – Даруйте менi, вашi королiвськi величностi, я поводився прямо-таки безглуздо, так нерозумно, як жоден iз гномiв, що живе на бiлому свiтi. Прошу вас не ображатися на мене, й велика вам дяка: за порятунок, за частування, за лiкування i за урок!

Дiтям також було незручно, що вони жартували з нього, тим бiльше що вони не знали про те, що Тiквiка поранили в останньому бою, i тому навперебiй, немовби i самi перепрошуючи, заходилися доводити йому, що нiби все нiчого, i що нема за що дякувати, i що поводився вiн не безглуздо i нерозумно, а розсудливо й розумно, i просто довiряв, але перевiряв.

– А тепер, – сказав Пiтер, – якщо ви впевнилися, що за тягар ми вам не станемо…

– Упевнився, – засвiдчив гном.

– …Отже, час дiяти. Гадаю, що нам слiд з’еднатися з Каспiаном…

– І щонайшвидше! – пiдтвердив гном. – Через мене ми й без того втратили годину з гаком.

– Тодi рахуемо: якщо прямувати тiею самою дорогою, якою йшли ви, то у нас пiде принаймнi два днi – на вiдмiну вiд гномiв, ми, на жаль, не можемо крокувати цiлу-цiлiсiньку добу без сну та вiдпочинку. Якщо я правильно зрозумiв, – тут Пiтер повернувся до решти, – то курган Аслана, про який говорив Тiквiк, i е наш Кам’яний стiл. А звiдти пiвдня дороги до броду через Беруну…

– До мосту через Беруну, – виправив гном.

– У наш час мосту ще не було, – пояснив Пiтер. – А вiд Беруни до Кейр-Паравелю ще день iз лишком. Якщо мене не зраджуе пам’ять, то вiд Беруни до замку ми легкою ходою добиралися на другий день по обiдi. Отже, якщо пiдемо прудко, то маемо встигнути за пiвтора дня. Це довго…

– Атож. І ще не слiд забувати, що все довкола поросло лiсом, а в лiсi дикi звiрi, та й заморцi не дрiмають, – додав Тiквiк.

– Стривайте, – втрутився Едмунд, – а навiщо нам iти тим же шляхом, що й наш любий маленький друг?

– Ваша величносте, – став благати Тiквiк, – будьте ж великодушнi!

– Ну ось, уже нiчого й не скажи, – зiтхнув Едмунд, – ну, й нехай! А можна я буду величати вас скорочено: наш ЛМД?

– Ай, – заступилася за Тiквiка Сьюзан, – годi вже кепкувати. Будь ласка.

– Нiчого, дiвчинко, ой, вибачте, ваша величносте, вiд насмiшки гуля не вскочить! – усмiхнувся гном. (Із того часу дiти й прозвали його ЛМД i, як воно часто трапляеться, потiм геть-чисто забули, звiдки взялося це прiзвисько та що воно означае.)

– Так от я й кажу, – правив свое Едмунд, – навiщо нам iти тiею самою дорогою, що й любий… що й ЛМД? Вiзьмемо човен – i гайда на пiвдень, до Дзеркальноi затоки, увiйдемо в затоку й уже звiдти по прямiй, лiсочком, до самого Кам’яного столу. І зауважте: у походi на човнi нам не дошкулятимуть анi дикi звiрi, анi заморцi – одним словом, якщо ми вiдчалимо зараз, то ще до заходу сонця будемо в затоцi, на березi заночуемо, а зi свiтанком здiйснимо марш-кидок – i ось ми вже у Каспiана, до снiданку! То як?

– Ось що означае знати узбережжя! – захоплено гукнув Тiквiк. – Але тут я вже не провiдник i не радник, я взагалi перший гном, що вiдвiдав узбережжя.

– Гаразд, а як справи у нас iз провiзiею? – спитала Сьюзан, непомiтно перейшовши на вiйськову мову.

– Обiйдемося яблуками, – сказала Люсi. – І треба вже щось робити! Ми тут другий день, та досi нiчого так i не зробили!

– Заздалегiдь попереджаю, – застерiг Едмунд, – що анiякiй рибi я свого капелюха бiльше не вiддам!

Через упертiсть Едмунда довелося обiйтися лише яблуками. Їх поскладали в один iз плащiв, попередньо зав’язавши його як лантух. Вiдтак усi напилися води з криницi (бо в морi прiсноi води немае i взяти ii нiде) й рушили на берег, де залишили човна. Шкода було покидати рiдний замок, який хоча й стояв у руiнах, але дiтям був замiсть дому.

Та попереду на них чекали новi пригоди.

– ЛМД краще сiсти за стерно, ми з Едом – на весла, а дiвчата – на нiс, вказувати напрям. Доки не обiйдемо острiв, тримайтеся подалi вiд берега. І ось ще що: пропоную познiмати кольчуги, а то спечемося, як раки, – повелiв Великий король.

Незабаром зелений берег острова залишився позаду, обриси бухт i пiщаних кiс розпливлися, а човен погойдувався на легкiй хвилi. Над морем вiяло солоним повiтрям, i в дрiмотнiй тишi чувся лише скрип кречетiв i плескiт весел по водi, що хлюпала в борти. А сонце припiкало.

Лiпше всiх влаштувалися Сьюзан та Люсi. Вони сидiли на носi й коли-не-коли зачерпували воду та розглядали морське дно. Вода виявилася на диво прозорою, й навiть на глибинi було видно бiлий пiсок з острiвцями брунатних водоростей.

– Як i в добрi старi часи, – промовила Люсi. – Пам’ятаеш, як ми ходили до Теребiнтii, а звiдти в Гальму, потiм до архiпелагу Семи Островiв i вiдтiль аж до Самотнiх островiв?

– Ще б пак! – зiтхнула Сьюзан. – А пам’ятаеш наш корабель iз головою лебедя на носi та рiзними крилами по бортах?

– І шовковi вiтрила! І лiхтарi на кормi!

– А бенкети на палубi! А музики!

– А пам’ятаеш, як флейтисти залiзли у «вороняче гнiздо» й грали-вигравали з барила, i здавалося, начебто музика ллеться-лине з небес?

Тим часом човен обiйшов острiв i тепер можна було триматися ближче до берега, по якому, куди не кинеш оком, тягнулися похмурi непривiтнi лiси.

Своею дикою красою берег полонив уяву i по-своему був напрочуд мальовничий, проте… милуватися ним дiти не могли: у пам’ять iм попри все в’iлися картини не дуже давнього (для них) минулого; коли не було тут анiяких лiсiв, а росла трава й лежав теплий пiсочок, а на березi чекали друзi.

Потроху в екiпажi вiдбулися перестанови: Сьюзан змiнила на веслах змореного Едмунда, а Едмунд пересiв до Люсi.

– Еге-е ж, невдячна робiтонька, – поремствував Пiтер.

– А може, я погребу? – запропонувала мала Люсi.

– Пiдрости ранiш, – вiдрiзав Пiтер.

Вiн не те що сердився, просто сил на балачки у нього вже не лишалося.




Роздiл 9

Що побачила Люсi в лiсi


Ще задовго до того як човен, обiгнувши останнiй мис, вийшов у Дзеркальну затоку, навiть у хлопчакiв (не кажучи про Сьюзан) вiд утоми, як то кажуть, вiдвалювалися руки та задерев’янiли спини. Вiд яскравого сонця та танцю вiдблискiв на водi у Люсi замерехтiло в очах. Навiть Тiквiк (що, до речi, сидiв за кермом) – i той не мiг дочекатися кiнця морськоi прогулянки. Рiч у тому, що лаву стернового, на якiй вiн сидiв iз гордiстю, було призначено не для гномiв, а для дорослих людей. Ось чому замiть того, аби спиратися на рейку для стернового, вiн змушений був дригати ногами в повiтрi та ялозити по всiй лавi. Зрозумiло: що довше тяглася та морська подорож, то бiльше всi занепадали духом. Як наслiдок, якщо ранiше вони тiльки й думали про те, аби скорiше з’еднатися з Каспiаном, то тепер дедалi частiше iх вiдвiдували невеселi думки: ось знайдуть вони Каспiана, а далi що, i як жменьцi гномiв i звiрят здолати армiю дорослих та тертих воякiв?

На воду вже спускалися сутiнки, а човен усе плив уздовж звивистих берегiв Дзеркальноi затоки. Береги то раптово сходилися, утворюючи фiорди – тодi дерева темними арками нависали над головами мандрiвникiв; то розмикалися – тодi трохи свiтлiшало; та рiзниця з кожною хвилиною ставала менш помiтною – впали сутiнки. Звуки моря залишилися далеко позаду, i тиша в затоцi стояла така, що чутно було, як дзюркочуть маленькi струмочки, що квапливими цiвками бiжать iз лiсу до великоi води.

Коли нарештi вирiшено було пристати до берега, нi в кого не знайшлося сил розпалити багаття. І хоча яблука давно вже набили оскому, нiхто навiть i словом не прохопився про те, аби доплентати до лiсу та спробувати щось уполювати. Тож деякий час лiсову тишу порушував лише хрускiт яблук, i пiсля невибагливоi вечерi дiти повкладалися спати, занурившись у мох та опале листя на пагорбi мiж чотирьох високих букiв.

Невдовзi всi мiцно спали. Усi, окрiм Люсi. Сама вона, може, тому, що втомилася менше за iнших, крутилася з боку на бiк, влаштовуючись зручнiше. Та на який би бiк вона не поверталася, звiдусiль до неi линуло хропiння Тiквiка. Зарано вона забула, якi ж вони, тi гноми, хропуни! Аж тут вона згадала, що якщо не силкуватися заснути, то заснеш швидше. Із тiею думкою вона й розплющила очi.

Мiж стовбурами дерев виднiлася Дзеркальна затока, а над нею – нiчне нарнiйське небо. І тут у пам’ятi Люсi немов хтось прочинив потаемнi дверцята, i вона несподiвано для себе пригадала назви нарнiйських зiрок i сузiр’iв. Колись вона знала iх краще за земнi! Та воно й не дивно: позаяк нарнiйським королевам дозволяеться йти до лiжка набагато пiзнiше, нiж звичайним англiйським дiвчаткам! Із трав’яноi постелi iй було добре видно три лiтнi сузiр’я: Корабель, Молот i Леопард. «Мiй старий добрий Леопард», – замрiяно прошепотiла вона сама до себе.

Спати iй зовсiм розхотiлося, i вона просто лежала з розплющеними очима, вдивляючись у нiч. Ось залелiло дзеркало затоки, i хоча мiсяць ще не визирнув iз-поза дерев, Люсi здогадалася, що вiн от-от вийде. А ще вона вiдчула, що разом iз нею не спить увесь лiс. Сама не знаючи чому, вона тихенько встала i повiльно попрямувала геть вiд табору.

– Ой, як чудово! – у захватi промовила вона. Свiже повiтря було напоене духмяними пахощами лiсу.

Десь неподалiк, iще коротко та непевно, немов випробовуючи голос, тьохнув соловейко. Люсi повiльно просувалася лiсом, а попереду ставало чомусь не темнiше, а свiтлiше. Нарештi дерева розступилися, i вона опинилася на затишнiй лiсовiй галявинцi, залитiй таемничим мiсячним сяйвом. А навколо галявини, за деревами, розплескалися такi ж озерця мiсячного свiтла, але свiтло й тiнь так перемiшалися, що у Люсi замигтiло в очах i вона вiдвернулася. Тiеi ж митi соловейко, вiдчувши, що розспiвався, залився дзвiнкою чистою пiснею.

Поступово очi Люсi звикали до невпинного танку свiтла й тiнi. Тепер вона могла чiтко розрiзняти дерева, що оточували галявину, i iй згадалися тi славнi часи, коли дерева в Нарнii розмовляли… От, якби повернути все назад! Люсi точно могла сказати, яким голосом заговорило б те чи iнше дерево, коли б вдалося його пробудити! Ба бiльше! Вона навiть точно знала, на кого з людей вони б походили! Ось срiбляста береза: у неi був би ласкавий тихий голос, схожий на сонячний дощик, i сама вона схожа на струнку дiвчину з м’якими кучерями, що колихалися б вiд найлегшого подиху вiтерцю. Дiвчина та безумовно полюбляла б танцювати. А дуб був би схожий на сухого, але кремезного доброзичливого старого зi скуйовдженою бородою i кошлатими бровами, бородавками на носi й мозолями на вузлуватих руках. Але справжньою окрасою лiсу, грацiйним утiленням його духу, було б високе i струнке, спокiйне i величне дерево бука, пiд яким саме стояла Люсi. Люсi нiчого не збиралася говорити, та проти ii волi губи самi зашепотiли:

– Дерева! Дерева! Дерева! Прокиньтеся! Прокиньтеся! Прокиньтеся! Хiба ви забули? Хiба ви не пам’ятаете мене? Де ж ви, моi любi дрiади? Прийдiть до мене!








І тут, немов вiдгукнувшись на ii поклик, дерева зашумiли листям, хоча нiч була тиха – нi краплi дощу, анi вiтерцю. І, нiби слухаючи шелест листя, урвав свою пiсню соловейко.

На якусь мить Люсi здалося, що ось-ось вона зрозумiе, що говорять дерева, та нi: шелест поволi згас i соловейко заспiвав знов. Навiть у чарiвному мiсячному сяйвi лiс тепер видавався таким буденним. Люсi не полишало вiдчуття (таке вiдчуття, яке бувае, коли намагаешся згадати чиесь iм’я i воно вже крутиться на кiнчику язика, тiльки й вимовити б уголос, а розтуляеш рота – та ба, вже й забув), що вона зробила щось не так: чи то заговорила на якусь мить ранiше, чи навпаки – спiзнилася, чи не сказала щось важливе, чи навпаки – бовкнула щось зайве.

Несподiвано для себе Люсi вiдчула сильну втому та побрела назад у табiр. Там вона протиснулася мiж Пiтером та Сьюзан й одразу провалилася в сон.

Холодно та безрадiсно було прокидатися наступного ранку. Усе було брудним i вогким, i навiть сонце не хотiло вставати.

– Ох менi вже тi яблучка! – сумною усмiшкою привiтав дiтей гном. – Мушу зауважити, вашi стародавнi королiвськi величностi, що ви не дуже й дбаете про харчування своiх пiдданих!

Цi слова пiдвели всiх на ноги. Дiти обтрусилися та роздивилися навколо. Та дивитися не було на що: навколо щiльно стовбичили дерева.

– Сподiваюся, вашi величностi добре знають дорогу? – висловив сподiвання Тiквiк.

– Про мене, то нi, – поспiхом вiдгукнулася Сьюзан. – У цих лiсах я зроду не бувала! І взагалi, менi здаеться, що варто пливти рiкою.

– Могла б сказати i ранiше! – зi зрозумiлою рiзкiстю зауважив Пiтер.

– Не зважай, Пiтере, – заспокоiв його Едмунд. – Сью – вона як те мокре рядно, завжди ладна загасити запал! У тебе ж е компас? Тож не бери дурного в голову! За компасом ми рухаемося на пiвнiчний захiд, перетинаемо маленьку рiчечку – як ii там? – ага, Стремiнка…

– Точно! – пiдтвердив Пiтер. – Вона впадае у Велику рiчку коло броду Беруни. Щоправда, ЛМД стверджуе, що на тому мiсцi вже мiст.

– Мiст – це дуже доречно! – пiдхопив Едмунд. – Перетинаемо рiчку, пiднiмаемося на пагорб i навпростець до Кам’яного столу, себто до Асланового кургану. Навiть не надто поспiшаючи, ми будемо там десь о восьмiй-дев’ятiй ранку. Можна сподiватися встигнути до Каспiана на снiданок!

– Хотiлося б плекати надiю, що твоя правда, – за звичкою висловила сумнiв Сьюзан, – от особисто я таких подробиць не пам’ятаю!

– Це тому, що у дiвчат е такий головний недолiк: у них у головах нiколи не знаходиться мiсця для такоi важливоi речi, як географiчна мапа! – подiлився своiми спостереженнями Едмунд.

– А це тому, що, на вiдмiну вiд iнших, у нас у головах е мiсце для багатьох iнших речей! – не розгубилася Люсi.



Спочатку все йшло якнайкраще: дiтям навiть здалося, що вони натрапили на занедбану стежку, по якiй тiльки йти та йти… Але тi з вас, хто бував у лiсi, чудово знають, якi оманливi бувають лiсовi стежки: iнодi здаеться, що вони навмисне з’являються з однiею единою метою: завести подорожнього подалi в лiс. А тiльки-но вiн остаточно заблукае, як вони вмить зникають, наче iх i не було. Тож гуляти лiсовими стежками без компаса – справа дуже ризикована. На щастя для хлопцiв, компас у них був, i, не надто довiряючи всяким стежками, вони час вiд часу зверталися до нього i якщо вiдхилялися вiд напрямку, то ненадовго.

Десь iз пiвгодини всi поволi тяглися лiсом (це зрозумiло, якщо пригадати вчорашню веслувальну звитягу), аж тут Тiквiк нашорошив вуха й пошепки сказав: «Стiй». Усi завмерли. «За нами хтось iде, – ледве чутно прошепотiв вiн, – точнiше, не просто за нами, а збоку, десь лiворуч». Затамувавши дух, усi прислухалися, аж поки не задзвенiло у вухах, i вдивлялися в гущавину, поки не зарябiло в очах. «Краще тримати луки напоготовi», – прошепотiла Сьюзан Тiквiку, i той ствердно кивнув. Із луками напоготовi всi повiльно рушили далi, щохвилини роззираючись навсiбiч.

Лiс нiбито порiдшав, потiм перейшов у пiдлiсок, пiдлiсок погустiшав, i дiти знов опинилися в темному лiсi. Саме тут позаду почувся страшний рев i, ламаючи гiлля, щось величезне й кошлате налетiло на Люсi. Усе сталося так швидко i несподiвано, що нiхто й отямитися не встиг. Так бувае, коли близько вдаряе блискавка: яскравий спалах зливаеться з гуркотом грому, i тому невiдомо, чого лякаешся бiльше. Не пам’ятаючи себе, Люсi впала, краем вуха почувши дзенькання тятиви. А коли вона знову прийшла до тями, то побачила страшного сiрого ведмедя iз лютим вищиром на мордi. Ведмiдь перегородив усю стежку, а в боцi у нього стирчала стрiла. То була стрiла Тiквiка.

– Що ж, у цьому змаганнi ЛМД перемiг тебе, Сью! – iз силуваною усмiшкою промовив Пiтер. Пригода вибила iз рiвноваги навiть його.

– Я… я стрiляла занадто пiзно, – визнала та, – побоялася, що то може бути розумний ведмiдь.

Насправдi Сьюзан була не спроможна вбити не те що розумного ведмедя, а й взагалi жодну живу iстоту.

– У тому-то й бiда, – погодився Тiквiк. – За довгi роки майже всi звiрi здичавiли та втратили великий дар мови, i дуже мало залишилося тих, хто цей дар зберегли. Тут вiдразу й не вгадаеш, а зволiкати не можна…

– Бiдолашний ведмедик, – зiтхнула Сьюзан. – Ви ж не думаете, що вiн був…

– Та нi! – заперечив гном. – Ви вже довiртеся моему досвiду! Погляньте тiльки на його морду! А як вiн гарчав! У нього на мордi написано, що не для того кинувся вiн на маленьку дiвчинку, аби в обiйми ii забрати, а саме для того, аби нею поснiдати! До речi, якщо вже зайшло про снiданок: не хотiв би засмучувати вашi величностi, але запаси в таборi Каспiана вкрай обмеженi, а от м’яса – того й зовсiм немае, вiдтак ведмежатина добре пасувала б до столу. Та й не хотiлося б залишати таку тушу на поживу хижакам, таким самим, як наш розбiйник! Багато часу це не забере, якщо, сподiваюсь, iхнi юнi величностi королi розумiються на бiлуваннi…

– А от нам краще вiдiйти подалi! – Сьюзан потягнула Люсi за рукав. – Це вкрай неприемне видовище!

Люсi здригнулася i кивнула. Дiвчатка вiдiйшли за дерева i сiли на галявинцi.

– Менi раптом прийшла жахлива думка! – сказала Люсi.

– Яка?

– А подумалось менi, а що як у нашому свiтi з людьми сталося б те саме, що тут зi звiрами? Ззовнi люди залишалися б такими, якими й були, а от усерединi – стали як звiрi, а зрозумiти, хто е хто, – нiяк не зрозумiеш… Як же тодi бути?

– Тьху ти! Знайшла час думати про таке! Наче iншого клопоту в нас нема! – Сьюзан до всього пiдходила практично.

Коли вони повернулися, хлопцi та гном уже впоралися: м’яса виявилося стiльки, що виникали сумнiви, чи зможуть вони забрати з собою хоча б половину. Одначе будь-хто, хто досить довго дотримувався вимушеноi яблучноi дiети, зрозумiе бажання хлопцiв прихопити з собою якомога бiльше. Звичайно, свiжина не та штука, якою приемно набивати кишенi, але якщо кожен шматок ретельно обгорнути в свiже лопушиння, то краще й не придумаеш. Саме так мандрiвники й вчинили. Надто добре всi розумiли, що подивляться на цi згортки зовсiм iншими очима, щойно зголоднiють.

Сонце ще не зiйшло, дiти повiльно йшли лiсом лише з одним коротеньким привалом – обмити руки. Зi сходом сонця птахи заспiвали голоснiше, i, хоча в папоротi задзижчали хмари мух, що налетiли, мов на м’ясо, йти стало веселiше, а втома вiд учорашнього веслування потроху вiдступала. Сонечко припiкало, усi познiмали шоломи i, простоволосi, рушили зовсiм бадьоро.

– Ми хоч туди йдемо? – десь за годину спитав Едмунд.

– Головне не ухилятися лiворуч, – не зупиняючись, пояснив Пiтер. – Якщо забрати вправо, то в гiршому випадку вийдемо на Велику рiчку. У такому разi ми просто згаемо час. А от якщо лiворуч – то навiть не зрозумiло, куди потрапимо…

Усi мовчки подовжували шлях: у тишi було чути лише тупiт нiг та легкий брязкiт кольчуг.

– Ну, й де ж вона, ця Стремiнка?! – знову не витримав Едмунд.

– За моiми розрахунками, ми вже повиннi були вийти до неi! – зауважив Пiтер. – Та робити нiчого! Треба рухатися далi.

Обидва помiтили, що гном не на жарт стурбований, хоча силкувався не давати взнаки.

Тож усi продовжили дорогу, вiдчуваючи, як iз кожним кроком розжарюються та важчають крицевi кольчуги.

– А це що таке?! – раптово вигукнув Пiтер.

Несподiвано для себе дiти опинилися на краю прiрви, ще крок – i всi разом полетiли б униз! Обережно вони заглянули за край: по дну розколини iз клекотiнням ревiв потiк. На протилежному березi здiймалися прямовиснi скелi. Такi скелi могли б потiшити найвибагливiшого з вiдчайдушних скелелазiв, але геть не наших мандрiвникiв: нiкому з них, окрiм хiба що Едмунда та, можливо, Тiквiка, ще не доводилося лазити по скелях.

– Це все моя провина, – порушив тяжке мовчання Пiтер. – Бо саме я наполягав, аби ми пiшли цiею дорогою. І ось тепер ми заблукали. Я нiчого тут не впiзнаю, а цю розколину взагалi бачу вперше в життi!

У вiдповiдь гном лише присвиснув.

– Так я й знала! – вигукнула Сьюзан. – Я весь час вiдчувала, що ми заблукаемо в цьому звiрському лiсi! Єдине, що тепер залишаеться, – повертати назад, шукати iншу дорогу!

– Сьюзан! – обiрвала ii Люсi. – Це нечесно у ставленнi до Пiтера. Вiн-бо хотiв як краще!

– А ти не нападай на Сью! – у свою чергу пiдвищив голос Едмунд. – До того ж вона цiлком мае рацiю!

– Щуки-раки-окунь-йорж! – втрутився Тiквiк. – Якщо ми заблукали дорогою сюди, то так само легко можемо заблукати й дорогою назад! І що ж тепер: повертатися до острова i починати все спочатку? Та на це немае часу! Ви що ж гадаете: стане вам Мiраз сидiти-розсиджуватися, доки ми розгулюемо туди-сюди? Вiн покiнчить iз Каспiаном ще до того, як ми дiстанемося до гирла Великоi рiчки!

– І що ж робити – йти далi? – зовсiм розгубилася Люсi.

– Я от не зовсiм певен, що Великий король мае рацiю, стверджуючи, що ми загубилися, – повiльно вимовив Тiквiк. – Чому б цiй рiчцi й не бути Стремiнкою?

– Тому що Стремiнка нiякою розколиною не бiжить! – стримуючи роздратування, вiдповiв Пiтер.

– Ваша величнiсть зволить говорити «бiжить», тодi як варто було б казати «пробiгала»! – заперечив гном. – Не забуваймо, що з того часу, як вашi величностi бували в цих мiсцях, спливли сотнi, а то й тисячi рокiв! А за цей час зсуви та обвали в горах оголили скельну породу. Стремiнка поглиблювала русло – i ось ми маемо те, що маемо. Зрештою, чого тут гадати: один-единий землетрус мiг змiнити вашу рiчечку до невпiзнання.

– І справдi… про це я не подумав, – зiзнався Пiтер.

– Нiчого, бувае! – втiшив його гном. – Головне, що це не головне! Головне, що ця рiчечка (Стремiнка вона чи не Стремiнка) бiжить саме туди, куди нам треба! На пiвнiч! А це означае, що десь попереду вона впадае у Велику рiчку i якщо ми пiдемо за течiею, то вийдемо саме туди, куди треба! Здаеться, тут не так близько, як ми розраховували, але все ж…

– Молодець Тiквiк! – пiдбадьорив гнома Пiтер. – Гайда всi вперед! На пiвнiч, до Каспiана!

– Дивiться! Дивiться! – несподiвано загукала Люсi.

– Що? Де? Чого? – захвилювалися iншi.

– Лев! Невже ви не бачите?! Це ж Аслан, Аслан! – Обличчя ii розшарiлося, очi заблищали.

– Звiдки… Аслан? Тут?.. – не збагнув Пiтер.

– Лу! – перебивши Пiтера, суворо промовила Сьюзан. – Поясни, будь ласка, де саме, як тобi здалося, ти помiтила Аслана?

– Облиште розмовляти зi мною, як отi дорослi! – тупнула ногою Люсi. – Менi зовсiм не здалося! Я i справдi бачила Аслана!

– І де ж ти його бачила? – запитав Пiтер.

– На тому боцi розколини! Мiж двома горобинами! Он там! – зовсiм не там, куди ми зiбралися йти! Вiн радить нам iти за ним – угору!

– А ти звiдки знаеш, що вiн там радить? – запитав Едмунд.

– Я… Я… Я знаю – та й годi!.. Із виразу його обличчя!

Усi здивовано перезирнулися, мовляв, що та мала верзе.

– Цiлком iмовiрно, iхня величнiсть справдi могли побачити лева, – лагiдно зауважив Тiквiк. – От i менi казали, що в цих лiсах водяться леви… Тiльки з чого це iхня величнiсть вирiшили, що ii лев налаштований до нас дружньо? Боюся, у цих лiсах леви не доброзичливiшi за ведмедiв!

– Ви… та ви знущаетеся з мене! – обурилася Люсi. – По-вашому, я не впiзнала б Аслана?!

– Їхня величнiсть знов-таки забувають, – ще уступливiше нагадав Тiквiк, – що бачили свого лева якщо не тисячу, то вже принаймнi рокiв сто тому! Погодьтеся, що за цей час будь-який лев мiг вельми постарiти, якщо не… гм! І потiм, його могла спiткати доля iнших тутешнiх звiрiв: вiн мiг втратити розум, мову i здичавiти…

Люсi почервонiла вiд лютi, ще мить – i вона накинулася б на гнома зi стусанами, та Пiтер поклав руку iй на плече:

– Не гарячкуй, Лу! ЛМД просто не розумiе, та й звiдки йому розумiти? Якщо хтось i знае Аслана з нинi живих, то це тiльки ми, ви вже повiрте нам, Тiквiку. Вiн не «будь-який лев», вiн – Аслан! І не варто так казати про нього! Питання лише в тому, чи був Аслан, чи нi?

– Звичайно, був! – Люсi ладна була розридатися.

– Розумiеш, Лу, – зiтхнув Пiтер, – твоя впевненiсть, звiсно, робить тобi честь, але погодься, якщо Аслана бачила лише ти, а одна людина може й помилитися…

– …Залишаеться одне – проголосувати, – запропонував Едмунд.

– Гаразд, – погодився Пiтер. – ЛМД, серед нас ти найстарший, iз тебе i почнемо! За що ти голосуеш: за те, аби йти вгору за течiею, чи за те, щоб зiйти вниз?

– Униз! – рiшуче сказав гном. – Хто вiн такий ваш Аслан, я не знаю. Зате я знаю, що якщо пiти вгору за течiею, то цiлий день може забрати пошук мiсця, де перетнути розколину. А берег iз того боку – ох, який крутий! Якщо ж ми пiдемо вздовж розколини праворуч, то за якихось двi годин будемо коло Великоi рiчки! Ну, а крiм того: якщо тут i справдi водяться леви, то краще триматися вiд них подалi… а не ближче до них, як пропонують iхня королiвська величнiсть.

– Твоя черга, Сьюзан.

– Ти тiльки не ображайся, Лу, – сказала Сьюзан, – та я вважаю так само: йти треба вниз за течiею. Правду кажучи, вiд втоми я вже вмираю i дуже хочу нарештi вирватися з лабетiв цього лихого лiсу. Та ти ж i сама розумiеш: раз нiхто, крiм тебе, нiчого не бачив, виходить, буцiмто ти вирiшила за всiх, а це не демократично.

– Едмунде?

– Усе воно нiбито й так, – скоромовкою видав Едмунд (вiн помiтно хвилювався i навiть почервонiв), – i в кожного своя правда… Але я ось що хочу сказати: коли ми вперше потрапили в Нарнiю – чи то рiк, чи то тисячу рокiв тому – вважайте, як хочете! – то першовiдкривачем була саме Люсi. Але нiхто з нас iй вiдразу не повiрив. І я теж! А що вийшло? А вийшло те, що правду казала саме Люсi. Повiримо ж iй i цього разу – i це буде тiльки справедливо. Я за те, аби йти вгору!

– Дякую, Еде! – вигукнула Люсi i схопила його за руку.

– Що ж, слово за тобою, Пiтере, – сказала Люсi, – хочу сподiватися, що…

– Помовч хоч трохи! – перервав ii Пiтер. – Дай людинi подумати. Тьху ти, краще б зовсiм не голосували!

– Ви – Великий король, вам i вирiшувати, – суворо нагадав Тiквiк.

– Униз! – рiшуче вимовив Пiтер. – Зволiкати не можна, треба дiяти. А на чиему боцi правда – покаже час!

Краем розколини вони рушили праворуч, униз за водою. Останньою йшла Люсi i гiрко плакала.




Роздiл 10

Повернення Лева


Іти краем розколини не так i просто. Пройшовши дуже мало, неждано-негадано подорожнi натрапили на молоде смерiччя, що розрослося на самому краю. Потикавшись мiж молодих, але вiд того не менш колючих смерiчок, усi збагнули, що йти пробоем – справа невдячна, ба навiть небезпечна, позаяк будь-якоi миттi можна спiткнутися i запросто скрутити собi в’язи. Тому всi, не змовляючись, повернули назад i пiшли в обхiд. Але й тут надто взяли праворуч, швидко втратили з ока берег i вже не чули шуму води. Знову iх охопив переляк, що заблукали; нiхто не знав, котра година, а спека стояла така, що злiзти б у рiчку й не висовуватись – i аж нiяк не гасати лiсом.

Урештi-решт, обливаючись потом, дiти сяк-так видерлися зi смерiччя i знову вийшли до розколини, але на милю-двi нижче за водою. Тут вони навiть вiдчули полегшення, бо скелi були нижчими, не такими стрiмчастими, як перед смерiччям, а це давало надiю, що десь попереду можна буде переправитися без усякого клопоту-мороки. Бiльше того, ще нижче за водою дiти виявили цiлком безпечний спуск i з радiсним зиком збiгли аж до рiчки. І перш нiж iти далi, донесхочу напилися й трiшки вiдпочили, сидячи на голому камiннi. Про снiданок чи навiть обiд у Каспiана нiкому вже й на думку не спадало.

Рiшення рухатися дном розколини (ухвалене без голосування) мало одну безперечну перевагу: у дiтлахiв нарештi з’явилася упевненiсть, що тепер уже нiяка сила не змусить iх збитися з дороги. Пiсля зустрiчi зi смерiччям усi так боялися заходити далеко в лiс, що майбутнi випробування здавалися iм веселою прогулянкою. Що ж, у чомусь дiти, напевно, мали рацiю. Шлях через лiс, де несподiвана стежина чи густi заростi ожини, чи звичайне повалене дерево, чи болото, або корчастий густий пiдлiсок так i силкуються затримати подорожнiх, а то й завести невiдомо куди, загрожував iм безнадiйним запiзненням. Але й мандри дном розколини, де струменiла Стремiнка, так само стали не найприемнiшим маршрутом, принаймнi для людей, що поспiшають. Інша справа, коли б вони вибралися сюди на пiкнiк iз чаюванням – о, тодi кращого мiсця годi було шукати: гримкi водоспади, срiбноструменнi каскади; глибокi бурштиновi заводi й кругляки, порослi водоростями, немов оздобленi малахiтом; береги, вкритi квiтчастими килимами духмяних трав i вiчнозелених мохiв, килимами, у яких нога потопае аж по кiсточку; та чудернацькi папоротi, над якими застигли в повiтрi склянi бабки зi смарагдовими очима, – воiстину це було мiсце невимовноi краси. Часом над головами подорожнiх зависав шулiка, а одного разу (принаймнi так стверджували Пiтер i Тiквiк) високо в небi кружляв величезний орел. Та дiтей i гнома не вабили принади природи, iм кортiло щонайшвидше дiстатися до Великоi рiки. Звiдти рукою сягнути до Беруни, а там уже – й до кургану.

Ось так вони йшли-йшли, а дорога ставала все важчою та важчою. Доводилося дертися по камiнню, а не ступати по гальцi. Береги зсувалися, потiк шумiв десь унизу, тепер мандрiвники рухалися кам’яним карнизом. «Недiльна прогулянка» перетворилася на альпiйський похiд. Тепер будь-яка необачнiсть на слизькiй скелi загрожувала падiнням у розкотисту пiтьму, де ревiла й вирувала невидима рiка.

Марно вдивлялися подорожнi у прямовиснi скелi в надii побачити розколину, щоб пiднятися нагору, – здавалося, що скелi знущаються з них: адже варто дiтлахам опинитися на тому боцi, i попереду на них чекав короткий плавний спуск i легкий променад прямцем до штабу Каспiана. Звикнувши до способу пересування, коли однiею рукою краще триматися за стiну, хлопцi й гном завели розмову про те, що непогано було б розпалити багаття та пiдсмажити ведмежатини. У вiдповiдь Сьюзан вiзказувала лише одне: «Треба йти, йти i йти… аж доки не закiнчиться цей «звiрський» лiс, а до того про ведмежатину краще геть-чисто забути».

А Люсi до того виснажилася й була не в гуморi, що ii аж нiяк не обходило, чим закiнчиться суперечка. А втiм, вона мала рацiю: хто що там собi думае-вважае, не мало анiякоi ваги, адже сухих дров на карнизi все одно не було. Зрештою, на цю невеличку прикрiсть зважили й хлопцi. І вiдтак далi балачки точилися навколо того, а чи таке вже й бридке сире м’ясо, як про це кажуть кухарi та пишуть куховарськi книжки? На що Тiквiк пробубонiв, що так воно i е.

Отак, збуваючи час за балачками, дiти спускалися Стремiнкою вниз. Нетерплячому читачевi вже, мабуть, давно кортить, аби вони якнайшвидше прийшли. Кваплюся запевнити такого читача, що й дiтям кортiло того самого, та iм ще йти i йти… А допоки вони йдуть, варто нагадати ось про що: припади на iхню долю такi мандри якихось три днi тому, коли вони перебували в Англii, то вони давно вже б попадали з нiг вiд знемоги й знесилення, i нiяка сила не змусила б iх пiдвестися i продовжити шлях. Але в тiм-то й рiч, що в Нарнii все iнакше, i навiть маленька Люсi була тiльки на третину першокласниця, якiй ще належало iхати в пансiон, а на двi третини – ii величнiстю Люсi – королевою Нарнii.



– Нарештi, – радiсно скрикнула Сьюзан.

– Ура-а-а! – загорлав Пiтер.

Щойно за заворотом Стремiнки перед ними розлiгся круговид, вiд якого, погодьтеся, не могло не захопити дух. До самого небосхилу простягалася широка рiвнина, а нею срiбною стрiчкою в’юнилася Велика рiка. З цього мiсця було видно навiть пiщану обмiлину, де ранiше був брiд, а тепер красувався довгий арочний мiст. А за мостом розкинулося не те щоб мiсто, а так – мiстечко, не надто помiтне на неосяжних обширах рiвнини.

– Гляньте-но, – гордо зауважив Едмунд, – а мiсто стоiть на тому мiсцi, де ми вели бiй! Пам’ятаете битву на Берунi?

Краевид мiста надав хлопцям свiжих сил. Ще б пак – саме тут вони здобули свою блискучу перемогу, а з нею i королiвство!

Поринувши у спогади, Пiтер та Едмунд якось непомiтно пiдiбрали животи, порозправляли плечi, пiдтягнулися i навiть, як здалося Тiквiку, стали вищими на зрiст. Гном iз жвавим iнтересом прислуховувався до iхнiх розповiдей про минулорiчнi звитяги, бо для нього це були легенди сивоi давнини, тож слухати iх можна було без кiнця-краю.

Та час не чекае. Згадавши про це, хлопчики прискорили крок, неначе й не було за плечима переходу на багато миль, а на плечах – тяжких крицевих кольчуг. Зрештою, йти таки стало легше: хай лiвий берег i спинався так само прямовисною стiною, зате правий ставав бiльш похилим i плескатим. Розколина закiнчилася, i дiти вийшли у долину. Правда, на превеликий жаль Сьюзан, долина Стремiнки була геть уся вкрита все тим самим густим i темним лiсом, проте особливо це вже нiкого не турбувало. А дарма!

Нi сiло нi впало аж раптом почувся рiзкий звук: напiвсвист-напiвшерех – вж-ж-ик – i наче дятел стукнув дзьобом у стовбур. На якусь мить дiти аж завмерли: де й коли вони чули такий вжик, i чому вiн так iм не до вподоби. Та жодноi митi не гаяв Тiквiк: вiн крикнув: «Лягай!» i впав у папоротi, сiпонувши за собою Люсi. Ще мить Пiтер вдумливо розглядав стовбур дерева у себе над головою, сподiваючись побачити чи то нахабного дятла, чи то бiлку, чи якусь iншу живу iстоту. Та виявилося нi те, нi iнше, анi трете: трiпочучи оперенням, зi стовбура стирчала довга зловорожа стрiла. Ще мить – i iхнi подальшi плани змiнилися б безповоротно. Пiтер, штовхнувши Сьюзан, упав у папороть, коли наступна стрiла устромилася у стовбур трохи нижче першоi. Невидимий лучник стрiляти вмiв. Точнiше, це був навiть не лучник, а лучники. І дiти одразу ж у цьому переконалися: навколо, як горох, уперiщили стрiли. Одна з них iз дзенькотом чиркнула по шолому Сьюзан i сковзнула у траву.

– Швидше! Швидше! Назад! – закричав Тiквiк.

Не пiдводячи голови, всi поповзли до схилу, звiдки так весело спускалися ще якусь хвилину тому. Пiт заливав очi, а хмари комарiв i мошви, здiйнятi з листя папоротi, з писком розлючено налетiли на прибульцiв. Усi поповзли хутчiше, а потiм, не витримавши комариного пискотiння, скочили на ноги й, згинаючись, помчали вперед – тобто назад по схилу. А для бiльшоi швидкостi та щоб випадково не спiткнутися, хлопцi тримали мечi в руках, а Сьюзан, аби не розгубити без пуття стрiли, притискала сагайдак до боку.

Ох, i прикро ж було бiгти вгору знайомою дорогою! Захекавшись, усi попадали у мох коло водоспаду за великим кругляком i, на свiй подив, помiтили, що вiдмахали чималу вiдстань. Бiгти далi сил не було, хай навiть i стояло питання життя та смертi.

Усi уважно прислухалися до шуму водоспаду, намагаючись розпiзнати звуки гонитви. Та гонитви не було.

– Ну, певно, обiйшлося! – видихнув Тiквiк. – Схоже, ми наразилися всього-на-всього на дрiбну варту. Прочiсувати лiс вони, напевне, не будуть – собi дорожче… Але налякали нас – здоров був, фiнiки-вiники-йорж!

– Авжеж, – Едмунд кивнув у бiк Сьюзан, – фiнiки-вiники-йорж, але ще б трохи-трохи…

– Це все нiщо, маточки-тичинки! Одне кепсько: назад уже не посунешся…

– Менi просто треба вiдiрвати голову! – схопився за голову Пiтер. – Вiдiрвати за те, що потягнув вас цiею дорогою!

– Ну що ви, ваша величносте, – взявся його розраджувати гном, – по-перше, вам ваша голова куди потрiбнiша, нiж нам, а по-друге, зовсiм не ви, а саме навпаки – iхня величнiсть король Едмунд запропонували пливти Дзеркальною затокою…

– Але ж ЛМД правду каже! – щиро здивувався Едмунд. – Це i справдi була моя iдея… Що ж, значить, менi й вiдповiдати.

– Нарештi, трете! – проголосив Тiквiк – По-трете, навiть якби ми обрали той шлях, яким добирався до ваших величностей iхнiй вiдданий слуга (тут гном злегка уклонився), ми з тим самим успiхом могли наштовхнутися на таку точно варту. Та про що це я? Усе могло закiнчитися набагато гiрше. Усе могло закiнчитися так кепсько, що й годi уявляти! Це велике щастя, що ми пiшли цим шляхом, на який вказали вашi королiвськi величностi!

– Виходить, нам i справдi поталанило, – зауважила Сьюзан.

– Отакоi! І це – поталанило? – гмикнув Едмунд.

– Мабуть, доведеться таки повертатися вгору розколиною, – гречно нагадала Люсi.

– Люсi, та ти просто молодець, – вигукнув Пiтер, – скiльки людей на твоему мiсцi давно б не витримали: тiльки б i торочили: «Я ж казала вам, я ж казала!..»

Пiтер окинув оком свiй невеличкий загiн:

– Ну що? Уперед?

– Уперед, – кивнув гном, – але попереджаю: ви собi як хочете, але як тiльки ми доберемося до сухого хмизу, я одразу ж розкладу багаття й готуватиму вечерю, цибуля-барабуля та редька з часником!



…Що за магiчне слово «вечеря»! Завдяки йому у всiх начебто вiдкрилося друге дихання, i ще завидна загiн був у смерiччi, яке завдало iм стiльки клопоту. Тут, в улуговинi, й стали табором.

Дiти, яких пiдганяло оте одне слово, мигцем назбирали хмизу, а гном налагодився куховарити. На свiт видобули бруднi й липкi згортки з ведмежатиною, самий вигляд яких здатен був викликати вiдразу в будь-кого, хто провiв цей день, не виходячи з дому. Але гному спав на думку чудовий кулiнарний задум – обгорнути рештки яблук (по два на кожного) тонко нарiзаними шматками м’яса, на кшталт яблучного рулета, а потiм, нанизавши на загостренi патички, тримати на малому вогнi. Свiжий сiк просочив м’ясо подiбно до яблучного соусу, який у старi часи подавали на стiл до свинини. Вийшло досить-таки смачно, аж злипалися губи. А головне – не треба було мити посуд, а замiсть цього можна розтягнутися на сухiй глицi й спостерiгати за тим, як Тiквiк священнодiе над своею видатною люлькою.

Дiти знову були повнi сподiвань завтра ж вiдшукати Каспiана та, зiбравши вiйсько, розгромити вщент пiдступного Мiраза. І нехай на сьогоднi нiяких пiдстав для подiбних сподiвань не iснувало, всiм вiдразу полегшало на серцi, i з легким серцем одне за одним дiти й гном позасинали…

Люсi прокинулася вiд того, що iй наснилося, буцiмто знайомий-презнайомий голос майже нечутно вимовив ii iм’я. Спочатку iй здалося, що це голос татка. Та нi, це був не його голос. Либонь, Пiтера? Також нi. Але тодi ж чий? Люсi здогадалася, що впiзнати його можна, лише як встанеш та пiдеш туди, звiдки вiн так тихо та наполегливо ii гукае. Люсi страх як не хотiлося вставати, та не тому, що вона вiдчувала втому – навпаки, вона вже прекрасно вiдпочила, виспалася, i iй було добре та затишно. Вона лежала на теплiй глицi, дивлячись у нiчне нарнiйське небо, усипане зiрками, споглядала велетенський нарнiйський мiсяць, що майже вдвiчi бiльший за наш, i думала, яка ж вона щаслива.

– Люсi! – знову погукав ii загадковий голос, який вона так i не змогла розгадати.

Люсi сiла й озирнулася довкола. Мiсяць сяяв так яскраво, що, здавалося, весь лiс просвiчуеться наскрiзь, та все ж було у свiтлi мiсяця щось таке, вiд чого лiс ввижався незбагненним та диким, i – Люсi згадала слово – пралiсом. Позаду неi срiблилося смерiччя, праворуч проступали зубчастi верхiвки скель на дальньому краю розколини, а перед нею, на вiддалi льоту стрiли, починалася велика галява. І в ту мить Люсi привидiлося чи не привидiлося – в нiчному лiсi нiколи нiчого не знаеш достеменно! – начебто на галявинi, точнiше навколо неi, щось вiдбуваеться.

– Нi, менi зовсiм не ввижаеться, – сказала вона сама собi, – чи таки ввижаеться? Дерева? Вони не стоять на мiсцi! Вони ру-ха-ють-ся!

Серце ii шалено калатало, вона встала й пiшла вперед. На галявинi чувся шум, – так вiтер зазвичай шелестить у верховiттi, та справа в тому, що нiч була безвiтряна. І окрiм того – у цьому шумi вгадувалася якась мелодiя, лише мотив. Люсi не могла розпiзнати (ось так i минулоi ночi вона не могла розiбрати слiв, якi шепотiли iй дерева). Зате у чому вона була певна, так це у тому, що це музика для танку, бо що ближче вона пiдходила, то сильнiше ii ноги поривалися пуститися в танок. Уже не було нiякоi непевностi – дерева справдi рухалися: крок вперед, крок назад, сходячись i розходячись, сплiтаючись i розплiтаючись гiллям, немовби у вигадливому древньому сiльському танку по колу.








«А i справдi, – подумала Люсi, – вже коли дерева танцюють, то й танок у них мае бути саме древнiм i деревним!»

Люсi пiдiйшла вже близько й не зчулась, як опинилася помiж дерев. Перше ж дерево, на яке вона глянула, здалося iй зовсiм не деревом, а довготелесим селянином iз здоровенною кудлатою бородою та кучмою волосся на головi. Люсi, певна рiч, не злякалася (вона ж бачила таке й ранiше), а ось читач, якби опинився на ii мiсцi, з переляку мiг би запросто зомлiти, остовпiти, задеревiти чи ще щось подiбне. А Люсi – нi. Вона ще раз подивилася на нього (тепер вiн здався iй знову деревом) та й пiшла собi далi. Що ж, люди схильнi звикати до чудес, i винуватити iх у цьому не випадае. А танцюючi дерева – явище досить не звичне й абсолютно не вiдоме в нашому свiтi (тому вченi досi його як слiд не дослiдили i не класифiкували). Наприклад, досi ще не зрозумiло, як дерева пересуваються, бо пересуваються вони не поверхнею землi, а в якийсь особливий спосiб, наче ми, коли брьохаемо по колiно у водi. А ще нiяк не вдаеться прослiдкувати той момент, коли дерево перетворюеться на людину i навпаки. То вони здаються милими лiсовими велетами й велетками, коли чародiйство покликае iх до життя, то раптом знову перетворюються на звичайнi дерева, одним словом – не збагнеш! Безперечно одне: коли вони е деревами, то, придивившись, помiчаеш, що це якiсь олюдненi дерева; а коли вони е людьми, то i придивлятися нема потреби – люди з них, вiдверто скажемо, якiсь нуднуватi, крислатi, вкритi листям чи голками, залежно вiд породи дерева.

– Ось вони й пробудилися! Чи майже пробудилися… – промурмотiла Люсi.

У нiчному лiсi, як ми пам’ятаемо, нi про що не можна робити висновки з цiлковитою впевненiстю. Зате Люсi була певна того, що вона прокинулася й навiть бiльше, нiж прокинулася. Усi ii почуття загострилися, i вона стрiмко линула помiж деревами, неначе в танцi, й перестрибувала з боку в бiк, аби ii ненароком не зачепили ii величезнi партнери. Проте самi вони не надто займали ii думки. Вона простувала туди, звiдки ii вабив любий ii серцю голос.

Невдовзi вона проминула деревний танок по колу, до кiнця так i не збагнувши, чи то рук, чи то вiт торкалася вона в цьому незвичайному танцi, i, вийшовши з переплетiння свiтла та тiнi, потрапила на рiвну, наче пiдстрижену галявину. Саме навколо цiеi галявини i водили свiй танок по колу дерева, а на галявi – о, чудо! – був вiн, велетенський Лев, слiпучо бiлий у мiсячному сяйвi, з величезною тiнню позаду. Вiн мiг здатися навiть кам’яним, коли б китиця його хвоста не посiпувалася й не била по землi.

На думку гнома, лев мiг бути дружнiм, а мiг бути i ворожим (друге – куди з бiльшою ймовiрнiстю), та Люсi такi гадки не обсiдали. Вона кинулася Левовi в обiйми, оповила руками його шию та занурилася обличчям у густу шовковисту гриву.

– Аслане, Аслане, нарештi ти тут, – схлипувала вона з радощiв.

Велетенський звiр перекотився на бiк, аби Люсi могла влаштуватися зручнiше, а вона поклала голову йому на лапу. Тепле дихання долинуло до дiвчинки, i Лев торкнувся язиком кiнчика ii носа. Люсi дивилася i не могла надивитися на нього.

– Радо вiтаю тебе, дитинко, – промовив Лев.

– Аслане, Аслане, вiдтодi як ми не бачилися, ти став ще бiльшим i прекраснiшим!

– Просто ти, дитинко, подорослiшала, – вiдповiв вiн.

– А менi здалося… Та нi, менi зовсiм не здалося – ти на дiлi став бiльшим!

– Рiч аж нiяк не в менi, моя дитинко. Це ти з кожним роком пiдростаеш, i з кожним роком я здаюся тобi все бiльшим i бiльшим…

Люсi була до того щаслива, що iй ба навiть не хотiлося говорити, хоча сказати необхiдно було дуже багато. Тодi заговорив Аслан:

– Люсi, – сказав Вiн, – ми не можемо довго сидiти тут. Не забувай – у вас важлива справа, а ви й так згаяли сьогоднi чимало часу.

– А знаеш чому? – вигукнула Люсi. – Я iм сказала, а менi нiхто, нiхто не повiрив! Але ж я бачила тебе так чiтко, а вони, вони…

Люсi не знаходила слiв вiд обурення, аж раптом вона почула глухе ричання й побачила, як кiнець левового хвоста роздратовано забарабанив по землi.

– Ой! Вибач, – зрозумiвши натяк, схаменулася вона, – я аж нiяк не хотiла iх картати, я просто забулася – i все! Я бiльше не буду! Слово честi! Але ж я не винна, що…

Лев зазирнув iй в очi.

– Аслане, не дивися на мене так, будь ласка! Я ж не могла кинути решту й дертися на цю скелю сама! Чи могла?.. Ну гаразд, а що б я потiм робила сама проти вiйська?.. Тобто, звичайно, не сама… а з тобою… Аслане, я зовсiм заплуталася!

На це Лев нiчого не вiдповiв.

– Стривай-стривай! – Люсi зашепотiла у левове вухо, наче хтось мiг ii пiдслухати. – Я, здаеться, здогадуюся! Ти хочеш сказати, що якось усе обернулося б на краще? Але як?.. Аслане, ну, будь ласка, ну, скажи, що мало статися, якби ми…

– Знати, що мало статися?! Цього не може знати нiхто, – здивувався Лев. – Адже якщо цього не сталося, виходить, i не мало статися, дитинко моя.

– Як так!.. – оторопiла Люсi.

– Зате кожен може дiзнатися, що станеться, – продовжував Лев, – i зробити це – немае нiчого простiшого! Спробуй пiти й розбудити решту – i тодi ти дiзнаешся, що станеться наступноi митi. Спробуй сказати iм, що бачила мене, що потрiбно вставати i йти за мною, – i ти дiзнаешся, що станеться далi.

– Тодi менi слiд так i зробити? – видихнула Люсi.

– Так, дитинко моя.

– Скажи, а iншi – вони зможуть тебе побачити?

– Не вiдразу, проте, можливо, потiм, iз часом…

– Але вони менi попросту не повiрять!

– Розбуди – i ти побачиш, що станеться далi.

– Ах, Аслане, Аслане, ти навiть не уявляеш, яка я щаслива, що бачу тебе знову, – зiтхнула Люсi. – Шкода, що менi час iти, а я-то думала, що ти дозволиш менi лишитися… Я покладалася на те, що ти як рикнеш, так i розженеш усiх ворогiв, як минулого разу! А то тепер усе так погано, так тяжко, так жахливо…

– Що ж, дитинко моя, нiщо не повторюеться двiчi. А в Нарнii всiм нинi тяжко, всiм, а не лише тобi.

Люсi сховала обличчя в лев’ячiй гривi, аби Лев ненароком не побачив, що вона ладна зарюмсати. Проте, мабуть, у самiй гривi також крилася якась чародiйна сила, тому що Люсi враз розхотiлося плакати, бiльше того, вона вiдчула себе сильною i смiливою, як та справжня левиця. Люсi вскочила на ноги.

– Пробач, Аслане, менi мою колишню слабкiсть! Тепер я готова!

– Авжеж, тепер ти викапана левиця, – сказав Аслан. – Нехай же вiдродиться наша Нарнiя! Та варто поспiшати. Не можна гаяти анi хвилини.

Вiн пiдвiвся i нечутно, але величною та гордою ходою попростував до танцюючих дерев, i Люсi пiшла за ним, поклавши тремтячу руку йому на гриву. Дерева розступалися, даючи iм дорогу, на якiсь миттевостi набуваючи людськоi подоби. Перед Люсi промиготiли прекраснi ликом i грацiйнi боги й богинi лiсу, якi схиляли своi голови та вiти у привiтаннi перед Левом. Але коли, проминувши лiсову смугу, Люсi озирнулася – позаду неi знову стояли всього лише дерева.

– Іди, дитино, – сказав iй Аслан, – а я буду на тебе тут чекати. Розбуди iх, якщо зможеш, скажи iм, що треба йти. А якщо не зможеш, тодi йди за мною одна. Час не жде.



Непросто загадати невдячнiше завдання, анiж те, що постало перед Люсi, – завдання, приречене на невдачу: ану спробуй розштовхати чотирьох, якi всi як один старшi, нiж ти, й страшенно потомилися i бiльше всього на свiтi хочуть спати! Ану спробуй переконати iх у тому, у що вони, напевне, не повiрять, i змусь iх зробити те, чого вони зробити не захочуть.

«Нема чого й думати, – подумала Люсi, – я маю це зробити, i я це зроблю, хоч би там що!» Передусiм вона пiдiйшла до Пiтера й легенько потермосила його за плече.

– Чуеш, Пiтере, – прошепотiла вона йому на вухо, – прокинься! Тут Аслан. Вiн хоче, аби ми йшли за ним!

– Зараз, Лу, цю ж мить, – миттево вiдгукнувся Пiтер. Проте не встигла Люсi зрадiти, як вiн повернувся на iнший бiк i знов заснув.

Тодi Люсi вирiшила розпочати з когось iншого i подумала, що найкраще для цього пiдходить Сьюзан.

І точно! Сьюзан розплющила очi, змiряла Люсi дбайливим поглядом i сказала по- дорослому досадливим тоном:

– Люба моя Лу, тобi все це на-сни-ло-ся! Будь розумницею i лягай-но спочивати.

Майже втративши надiю, Люсi заходилася бiля Едмунда:

– Едмунде, миленький, прокинься, будь ласка!

Уже ж вона i дихала на нього, i термосила за плечi, i штовхала в бiк, та Едмунд знай лише крутився i кректав увi снi.

І все ж Люсi свого досягла! Едмунд сiв i майже осмислено подивився на неi. Тодi Люсi повторила йому все спочатку раз, а потiм другий. І це було найгiрше, тому що з кожним разом слова звучали дедалi менш переконливо.

– Аслан! – нарештi второпав Едмунд i скочив на ноги. – Ур-ра! Аслан!.. Та де ж вiн?

– Там, – показала Люсi, й сама поглянула в той бiк, де терпляче чекав Лев.

Люсi помiтила, що Лев дивиться на них своiми великими ясними очима. Та Едмунд, глянувши в той бiк, чомусь перепитав:

– Ну, так де ж вiн?

– Там, бiля дерев! – навiть розсердилася Люсi. – Невже ти не бачиш?

Певний час Едмунд ретельно вдивлявся в нiч, а потiм чесно зiзнався:

– Нi, особисто я нiчого не бачу. А може, там нiчого й нема? Га? Може, тобi привидiлося? Знаеш, мiсячне сяйво… i все таке… Це називаеться оптичний… тьху ти! Як же вiн називаеться, га?

– Я бачу його увесь час, – вiдмовившись допомагати Едмунду в пошуках потрiбного слова, впевнено сказала Люсi. – Вiн дивиться прямо на нас.

– Гаразд, тодi чому ж я його не бачу?

– Вiн сказав, що, мабуть-таки, ви просто не зможете.

– Це чому ж?

– Не знаю. Просто вiн так сказав.

– Тьху ти, ну ти, – витер чоло Едмунд, – що ж нам робити? Ввижаеться – не ввижаеться… Знаеш що, Лу, давай-но будити решту!




Роздiл 11

Рик Лева


Коли нарештi всi прокинулись, Люсi вчетверте переповiла свою iсторiю. Запала тяжка тиша.

– Не знаю, що й казати, – промовив Пiтер, коли вже забракло сил витрiщати очi в нiчну пiтьму. – Що-небудь бачиш, Сьюзан?

– Нiчого! Та й як можна побачити те, чого немае. Їй це наснилося! Нумо, Люсi, лягаймо спати!

– Послухайте, – сказала Люсi, i голос ii затремтiв вiд образи, – ходiть зi мною! Якщо ви не пiдете, то я пiду сама, чесне слово! Але я хочу, щоб ми трималися разом; зрозумiйте. Вiн вже кличе – потрiбно поспiшати!..

– Не кажи дурниць, Люсi! – перебила ii Сьюзан. – Нiкуди ти сама не пiдеш, скажи iй, Пiтере! Зовсiм дiвча вiд рук вiдбилося…

– Ви як знаете, а я вiрю в нашу Люсi, – втрутився Едмунд, – i якщо йде вона, йду i я. Хочу лише нагадати, що досi вона завжди мала слушнiсть…

– І то правда! – вигукнув Пiтер. – Як мала слушнiсть, мабуть, i сьогоднi вранцi… Як не крути, а день ми змарнували, опинившись на тому мiсцi, звiдки вирушили. Одного не розумiю: навiщо Аслану вiд нас ховатися? Такого ранiше не було, це взагалi на нього не схоже… А що скаже ЛМД?

– А що тут скажеш? – зiтхнув гном. – Усi пiдуть, так i я пiду; роздiляться – залишуся iз королем Пiтером, адже то мiй обов’язок перед ним i Каспiаном. Коли бажаете знати мою думку, я лише простий гном i думаю ось що: хiба вночi знайдеш дорогу там, де навiть удень не знайшов? А про всяких там чарiвних левiв я ось що скажу: що це за розумний лев, вiд якого ми анi словечка ще не чули? Що це за добрий лев, який нам ще жодного разу не допомiг? І що з того, що вiн здоровезний? Його ж не видно! Та я б за такого лева i шеляга ламаного не дав!

– Вiн уже квапить! Лапою тупотить! – захвилювалася Люсi. – Час нам уже йти! Принаймнi менi вже час!

– Ти не маеш права тиснути на iнших. Нас четверо, а ти одна, до того ж усi ми старшi за тебе, – докорила iй Сьюзан.

– Годi вже! – накинувся на неi Едмунд. – Іти то йти, а розповiдати про права можна i дорогою, – вiн цiлком став на бiк Люсi, та безсонна нiч не додавала йому гумору.

– Ну то в дорогу! – скомандував Пiтер, сунув руку пiд ремiнь щита i надiв його. В iнший час вiн, звичайно, спробував би якось пiдтримати та втiшити Люсi, адже вона була його улюбленою сестрою i до того ж вiн розумiв, як вона мае почуватися, хоча нiяк не вона винна в iхнiй сварцi. І все ж його гризла досада, i чомусь, у першу чергу, саме на Люсi. А Сьюзан – та розiйшлася не на жарт:

– Бач, яка! А якщо я теж почну поводитись, як ти, Люсi? Ось не пiду з вами – i баста! І що бажаете, те й робiть!

– Пiдкорiться волi Великого короля, ваше величносте, – тихо мовив Тiквiк, – i ходiмо. Заснути тепер уже не вдасться, тож краще йти, анiж стояти i молоти язиком!

Усi нарештi рушили вперед. Люсi йшла першою, закусивши губу, аби зопалу не наговорити Сьюзан усiляких дурниць. Та невдовзi вона вже викинула з голови всi тi дрiбницi та зосередилася на тому, аби не втратити Аслана з очей. Вiн саме звернув убiк та уповiльнив крок. Решта сподiвалися тiльки на Люсi: Лева вони не тiльки не бачили, але й не чули – його величезнi котячi лапи ступали по травi зовсiм нечутно.

А вiн повiв iх правiше вiд танцюючих дерев (правда, нiхто не помiтив, танцюють вони чи нi, бо Люсi дивилася на Лева, а всi решта дивилися на Люсi) i нарештi пiдвiв до самого краю розколини.

– Козлотура-козероги! – вилаявся собi пiд нiс Тiквiк. – Бракувало менi ще стрибати в темрявi по скелях… Так i шию скрутити недовго!

Аслан довго йшов по краю прiрви. Згодом усi побачили на самому гребенi скелi кiлька невисоких дерев. Лев звернув праворуч i зник за ними. У Люсi перехопило дух, iй здалося, нiби вiн стрибнув зi скелi. Але по-справжньому злякатися вона не встигла: головне було не втратити Лева з очей. Вона покрокувала швидше i невдовзi сама опинилася серед дерев. Поглянувши вниз, побачила вузьку, круту стежку, що спускалася серед камiння на дно розколини. Там i прямував тепер Аслан. Ось вiн обернувся, i Люсi розгледiла його вдоволений погляд. Вона заплескала в долонi й пiшла за ним, чуючи за спиною крики iнших: «Стережись, Люсi! Ти аж на краечку! Куди ти?!» А за мить ii наздогнав голос Едмунда: «Е-ге-гей, але ж вона знае, що робить! Тут стежка». Десь на серединi стежки наздогнав ii й сам Едмунд.

– Дивися! – схвильовано прошепотiв вiн. – Подивися! Що це за тiнь повзе попереду?

– Це його тiнь, – пояснила Люсi.

– Тепер я тобi вiрю, Лу, – сказав Едмунд. – На всi сто. І як же я ранiше не розгледiв? А де ж вiн сам?

– Там, де i тiнь, звичайно! Хiба ти не бачиш?

– Здаеться, щось майнуло, та я не можу сказати напевне. Тут таке чудне свiтло…

– Швидше, швидше, королю Едмунде! – почувся позаду голос Тiквiка, а ще вище, коло самого краю скелi, Пiтер пробурмотiв:

– Та ворушись ти, Сьюзан! Дай-но менi свою руку! Тут i немовля пройде. Годi буркотати!

За кiлька хвилин усi опинилися внизу, де шумiв стрiмкий потiк. Обережно, мов кiшка, Аслан iшов через рiчку, переступаючи з каменя на камiнь. На серединi вiн зупинився i нагнувся, аби попити води, потiм пiдвiв голову i, труснувши мокрою гривою, знову подивився на хлопцiв. Тут Едмунд ще раз побачив його i навiть вигукнув: «Аслан!», та Лев рушив далi, до протилежного берега Стремiнки.

– Пiтере! Пiтере! – перекриваючи шум води, погукав Великого короля Едмунд. – Ти бачив?

– Та нiбито щось бачив! – крикнув у вiдповiдь Пiтер. – А може й нi – у мiсячному сяйвi все що завгодно може приверзтись!

Аслан упевнено вiв свiй маленький загiн розколиною вгору. Ця подорож була не стiльки незвичайна, скiльки дивовижна: ревучий потiк далеко внизу, вогка та сива у мiсячному сяйвi трава, тьмяно виблискуючi скелi, що височiли попереду, та над усiм, як поводир, величний мовчазний звiр, якого крiзь пiтьму вже бачили всi, крiм, звiсно, Сьюзан та гнома.

Тим часом загiн пiдiйшов до непомiтноi стежки, що вела вгору. Не дивно, що ii важко, а точнiше неможливо, було розгледiти з iншого берега. Вона ховалася серед химерних вигинiв скель тонкою-тонкою звивистою стрiчкою. Нинi, коли яскраво свiтив мiсяць, знизу здавалося, що ця змiйка чорною мерехтливою тiнню повзе по сiрому гранiту вгору…

Люсi вже знемагала, коли хвiст i заднi лапи Аслана зникли з очей. З останнiх сил вона видерлася нагору вслiд за ним та, вiдхекуючись i марно намагаючись зупинити дрижання в колiнах, стала на пагорбi – тому самому пагорбi, якого подорожнi намагалися дiстатися з тiеi хвилини, як полишили Дзеркальну затоку. Довгий положистий схил, оповитий вересом i некошеною травою, серед яких мiсяць деiнде вихоплював сивi кругляки, сягав майже на пiвмилi вгору, де зникав у тiнi дерев. Достатньо було лише погляду, аби впiзнати це мiсце. То був пагорб iз Кам’яним столом.

Позаду почувся дзенькiт кольчуг i важке дихання вiдсталих. Аслан знову ковзнув угору схилом, i всi, тепер зiбравшись разом, дружно рушили за ним.

– Люсi, – раптом тихо покликала Сьюзан.

– Що?

– Тепер i я бачу Аслана. Ти не ображайся на мене, гаразд?..

– Гаразд, – так само тихо прошепотiла у вiдповiдь Люсi.

– Я огидно вчинила не тiльки з тобою, а й з iншими, i з ним також… Учора i менi здалося, що я його бачу, але я… чи то не повiрила своiм очам, чи то подумала, що ми й самi виплутаемося, – загалом, я нiчого не сказала iншим, i ось ми втратили цiлий день, i – хто знае? – що тут трапилося за цей день! І сьогоднi, коли ти нас будила, у глибинi душi я ж розумiла, що ти не станеш через дрiбничку всiх нас пiдiймати, але менi… менi соромно було зiзнатися, що я, твоя старша сестра, i ось – помилялася… Що я тепер скажу йому? Як поясню?

– А може, не треба нiчого пояснювати? – пiдказала Люсi.

Незабаром маленький загiн опинився на узлiссi, звiдки навiть крiзь нiчну пiтьму можна було розгледiти курган, який невiдомо коли насипали над Кам’яним столом жителi Нарнii.

– Що ж це робиться? – обурено прошипiв Тiквiк. – Де охорона, чати, вартовi? Нас повиннi були гукнути ще на пiдходi!

– Тихiше! – зашикали на нього з усiх бокiв, бо в цю хвилину Аслан зупинився i повернувся до дiтей, чекаючи, доки вони пiдiйдуть. На мить усi зам’ялися – iм було i радiсно бачити його, i боязно вiд того, що вчасно не послухалися, але потiм хлопцi рiшуче ступили крок уперед, i Люсi посунулася, даючи iм дорогу. Сьюзан i Тiквiк залишилися на мiсцi, а гном навiть якось зiщулився, увiбрав голову в плечi та ще й пригнувся.

– О, Аслане, – тiльки й сказав Пiтер, опускаючись на одне колiно i пiдносячи важку лапу Лева до своiх губ, – який я радий. І як менi соромно. Я взявся вести iнших, та не гiдний з мене вийшов поводир…

– Любий мiй сину! – привiтав його Лев. Потiм повернувся до Едмунда: – Ти зробив усе, що було в твоiх силах. Дякую тобi!

Потiм запала важка пауза, i нарештi почулося:

– Сьюзан!

Сьюзан у вiдповiдь не зронила анi слова, i всiм здалося, нiби вона нечутно плаче.

– Пiдiйди до мене, моя дитино, – промовив Аслан. – Ти дала волю страхам у своему серцi. Пiдiйди ж до мене, я вдихну в тебе смiливiсть i вiдвагу. Так краще?

– Трохи, – кивнула Сьюзан.

– А тепер, – гучнiше промовив Аслан, i в його голосi дiти вловили знайомi нотки гарчання i помiтили, як хвiст його заходив iз боку в бiк, – де ж цей маленький гном, вiдомий боець на мечах i великий лучник? Де цей син землi, що не вiрить у левiв? Ану, пiдiйди-но сюди! – Останнi слова вiн уже прогарчав на повний голос.

– Хо-хо-ховрахи-зя-зя-зяблики, – пробелькотiв блiдий, як привид, Тiквiк. Дiти, що добре знали Аслана, розумiли, що гном йому подобаеться, але не дали взнаки, а гном злякався не на жарт. До цього вiн узагалi не бачив левiв, а такого й поготiв. Та вiн не розгубився i зробив единоможливе розумне – не зволiкаючи, наблизився до Аслана.

Чи доводилося читачевi бачити, як кiшка переносить кошеня, схопивши за шкварку? Якщо так, то читачевi легко буде уявити собi, що трапилось далi. Аслан пiдхопив Тiквiка за комiр i злегка труснув його, вiд чого його обладунки загримiли i посипалися додолу, як каструлi й сковорiдки у майстернi лудильника, потiм – ф’юiть! – i гном злетiв у повiтря, перекидаючись через голову, мов акробат. Вiн, звичайно, був у повнiй безпецi, але цього не знав i геть злякався. Бiля самоi землi гнома пiдхопила м’яка лапа; його поставили на землю так само обережно й дбайливо, як кiшка ставить свое кошеня.

– То як, сину землi, чи ми потоваришуемо? – запитав Аслан.

– Г-га-гадаю, що так, – насилу вимовив, вiдсапуючись, Тiквiк.








– Ну то добре! А тепер, дiти моi, погляньте на схiд – ось уже й зоря займаеться, отже, часу у вас не так i багато. Поспiшайте, сини Адама, i ти, син землi, бо вас чекають великi випробування i Каспiан потребуе вашоi допомоги.

Анi гном, що досi не знаходив сил вичавити з себе хоч слово, анi хлопчаки не наважилися запитати, чи пiде з ними Аслан. Усi трое вiдсалютували оголеними мечами i, намагаючись не брязкати кольчугами, розтанули в передранкових сутiнках. Люсi з гордiстю вiдзначила, якi ж хлопцi сильнi i смiливi, i спритнi, i мужнi, i витривалi. Чого в Англii вона за ними цього не помiчала? Але в тому-то й рiч, що в Нарнii для дiтей все було iнакше, нiж в Англii, i хлопчаки були не просто хлопчаки, а Великi королi Пiтер i Едмунд.

Небо швидко свiтлiшало. На сходi, на обрii догорала ранкова зiрка Аравiр, величезна, мов маленький мiсяць. Аслан, що здавався Люсi ще бiльшим, нiж вночi, стрiпнув гривою i загарчав.

Левиний рик, низький та розкотистий, обрушився на землю в дрiмотi, мов звуки органа, i пронiсся всiею Нарнiею. Здригнувся Кам’яний стiл зi зведеним над ним курганом; за пагорбом у станi Мiраза посхоплювалися, дико озираючись, суворi воiни i, взявшись за зброю, довго дивилися то на холодне досвiтне небо, то на похмурий лiс, то один на одного; обличчя iхнi були бiлими, мов крейда; затоками i затонами Великоi рiки в цю тиху передранкову годину прокотилися брижi, i з води раптом вигулькнули голови нiмф iз хвильками замiсть волосся, а трохи згодом iз виру виринула i велика-велика голова самого рiчкового бога з бородою з водоростей. У лiсах i полях iз нiрок повистрибували кролики, сторожко поводячи вухами, птахи висунули голови з-пiд крил, запугукали сови, задзявкали лисицi, зафиркали iжаки i заколихалися дерева. У мiстах i селах загавкали собаки; матерi, вдивляючись перелякано в темряву, сильнiше пригорнули дiтей до себе, чоловiки навпомацки запалювали свiтло; а далеко-далеко на пiвнiчних кордонах грюкнули важкi кованi ланцюги – то гiрськi велетнi визирали назовнi й квапливо замикали ворота своiх похмурих замкiв.

Люсi й Сьюзан побачили, як з усiх навколишнiх пагорбiв на них насуваеться щось темне, схоже на хвилю чорного туману, що йшла просто вiд землi; хвиля все наростала й наростала, i раптом дiвчатка зрозумiли, що то нiяка не хвиля, то прокинулися чарiвнi нарнiйськi лiси. Здавалося, всi дерева Нарнii кинулися туди, де стояли вони з Асланом. Утiм, наближаючись, дерева вже не здавалися просто деревами, а все бiльше набували людських рис. Нарештi Аслана i дiтей оточив величезний натовп олюднених дерев, якi розкланювалися з ними або робили реверанси чи то просто привiтно махали тонкими вiтами, i, лише уважно придивившись, можна було вгадати, хто яке дерево. Дiвчата-берiзки були бiлолицими, тонкими та стрункими; верби пишалися дивовижно густим волоссям: щоб поглянути на Аслана iм доводилося щохвилини вiдкидати з чола густi важкi пасма; по-королiвськи стримано поводились величнi буки; важко рухались кремезнi дуби; в’язи були урочистi та сумнi; скуйовдженi темно-зеленi гостролисти йшли поряд iз дружинами, що прикрасили себе намистами та сережками iз яскраво-червоних ягiд; горобини шарудiли строкатим квiтчастим вбранням i шепотiлися мiж собою, а шум i шелестiння дерев, мов морський прибiй, доносив до дiтей виразне: «Аслан! Аслан!»

Натовп навколо Аслана рiс так швидко, що в Люсi запаморочилось у головi. Вона заплющила i розплющила очi, аби прийти до тями, та виявилося, що то насправдi крутиться не голова в неi, а весь той величезний натовп дерев. Бiльш того, мiж деревами замаячили якiсь люди, що стрибали, скакали, дурiли вiдчайдушно. Серед них вона помiтила юнака iз нiжним, майже дiвочим обличчям – воно могло б здатися навiть милим, коли б у ньому не було стiльки неприборканоi первiсноi дикостi. Одягнений вiн був в оленячу шкуру, а його кучеряве волосся прикрашав вiнок iз виноградного листя. Едмунд, який зустрiвся з ним кiлька днiв по тому, зауважив, що «з такими, як вiн, краще пильнувати, бо нiколи не знаеш, чого вiд нього чекати». У цього розбишаки було безлiч iмен: i Бром, i Басарей, i Овен – ось тiльки три з них. Супроводжували його такi ж дикi на вигляд дiвчата, як i вiн сам. Тут увагою Люсi заволодiв товстий, мов бочка, старий, що сидiв верхи на вiслюку. Побачивши його, вся юрба вибухнула смiхом i вiтальними вигуками: «Гей-го, гей-го, гей-гей-ге-е-ей!»

– Пограймо, Аслане? – весело крикнув юнак iз дiвочим обличчям.

Люсi подумала, що все навколо i справдi нагадуе якусь гру, а от яку – второпати не могла. Якщо то був квач – то такий, у якому нiхто нiкого не квачував. Якщо хованки – то того, хто заховався, нiхто шукати й не думав. Якщо пiжмурки – то, мабуть, кожен поводив себе так, нiби водив iз зав’язаними очима. Гармидер довкола ще бiльше заплутував старий товстун зi своiм вiслюком, коли час вiд часу вiн заходився репетувати:

– Дари сонця i лози! Кому дарiв сонця i лози?!

І вiн скочувався зi свого вiслюка, а коли його зi смiхом садили на мiсце, вигукував щось так само незрозумiле i… падав знову. Утiм, на цьому вiслюку годi було всидiти i кращому вершнику: вiслюковi, вочевидь, здалося, що вiн бере участь у цирковiй виставi, тож вiн усе намагався стати на заднi ноги. Вiн робив чималi успiхи i згодом, певно, домiгся б свого, але в нього пiд ногами раптом виросла чiпка виноградна лоза, що одразу ж викинула листя. На очах листя розпустилося, i серед зелених острiвцiв з’явилися зеленi тугi грона, що швидко наливалися соком. Люсi озирнулася – виноград не тiльки обплутав ноги вiслюку, а плiвся вже всюди: не було навколо жодного дерева, що його б iз голови до нiг не оповила виноградна лоза. Та що там дерева! Люсi пiдняла руку, аби вiдкинути з чола неслухняне пасмо, а вiдкинула… виноградне гiлля. Вiслюк був тепер увесь обплутаний виноградом вiд копит до кiнчика хвоста, i навiть помiж вух у нього звисало щось зелене – приглядiвшись, Люсi побачила, що то виноградне гроно. Виноград тепер був i над головою, i пiд ногами, i попереду, i позаду – все навкруги було оповите лозою.

– Кому дарiв сонця i лози?! Дари сонця i лози! – знов проказував свое товстун.

Усi простягнули руки до винограду. Такого винограду, як той, ви в життi не коштували, бо таким його нiколи не виростиш у теплицi. Величезнi виноградини, тугi, мов повiтрянi кульки, самi лопались у ротi, зрошуючи пiднебiння солодкою прохолодою. Дiвчаткам здавалося, що вони можуть iсти i iсти той виноград скiльки завгодно, а його й справдi було стiльки, що можна було наiстися досхочу. До того ж, що вкрай важливо, не треба було дотримуватись так званих правил поведiнки за столом. Та нiхто й не збирався iх дотримуватись: куди не кинь оком, усюди лише мокрi пальцi, сiк стiкае пiдборiддям, а деiнде й по бородi, з усiх бокiв чути нестримний смiх i той-таки приспiв: «Ге-е-ей, хо-хо, гей!» Згодом дiвчата згадали, що вже чули схожi спiви ранiше – це називають альпiйським йодлем. Несподiвано, в одну мить, усi вiдчули, що гра (чи що там воно було) скiнчилась, а гравцi, хто де, чи попадали на землю, чи завмерли, де стояли, та один за одним перевели погляд на Аслана.

За мить Люсi щось згадала та, ставши навшпиньки, прошепотiла Сьюзан, яка стояла поруч:

– Чуеш, я, здаеться, знаю, хто вони!

– Хто?

– Юнак iз диким обличчям – то Бахус, а старий на вiслюку – Силен. Пам’ятаеш, колись давно про них розповiдав нам пан Тумнус?

– Гм, i справдi! – здивувалася Сьюзан. – Та знаеш що…

– Що?

– Коли б поруч не було Аслана, я б зовсiм не хотiла опинитися в цiй компанii.

– І не кажи… – навiть здригнулась Люсi.




Роздiл 12

Мара i кара


А Тiквiк i хлопчаки вже стояли коло темноi низькоi кам’яноi арки, де починався хiд, що вiв до святинi кургану. Щойно вони наблизилися, як iз темряви вигулькнули двое вартових борсукiв (у пiтьмi Едмунд тiльки й мiг розгледiти, що бiлi смуги в них на щоках i такi самi бiлi iкла) та хрипливо-застудженими голосами прорипiли:

– Стiй! Хто йде?

– Своi! – озвався гном. – Це я, Тiквiк. Веду Великого короля Нарнii з сивоi давнини.

Борсуки обнюхали хлопцям руки i закивали головами.

– Ну нарештi, – стиха промовили обидва, – нарештi!

– Дайте нам свiтла, друзi, – попрохав Тiквiк.

Борсуки вiдшукали факел, Пiтер запалив його та передав Тiквiку.

– Веди нас, ЛМД, – промовив вiн, – не нам тут бути проводирями.

Тiквiк узяв факел i рушив у пiдземелля. Там було холодно, вогко та похмуро. Пiдлогу й стiни вкривала рясна цвiль, а зi стелi звисало махрове павутиння. Раз у раз iз важких кам’яних склепiнь зривалася летюча миша i, мало не чiпляючи факел, проносилася геть, подалi вiд свiтла. Хлопчакам, що вже котрий день не бачили даху над головою, здавалося, що вони потрапили чи то в пастку, чи то до тюремних казематiв.








– Чуеш, Пiтере, – прошепотiв Едмунд, – ти тiльки подивися на цi написи на стiнах – уявляеш, якi вони давнi! А ми навiть давнiшi за них! Пам’ятаеш, коли ми були тут востанне, цього ще не було…

– Гм… таке кого-завгодно змусить замислитися… – неуважно вiдповiв Пiтер.

Тiквiк упевнено вiв iх уперед.

– Поворот праворуч… прямо… тут лiворуч… обережно: сходинки!.. Знову лiворуч… – зрiдка долинав його шепiт.

Нарештi попереду замерехтiло слабке свiтло, що вузькою смужкою лилося з-пiд дверей. А за дверима лунали гучнi розсердженi голоси. Хтось розмовляв так голосно, що тi, хто сидiв у кiмнатi, наших подорожнiх навiть не почули.

– Щось не подобаеться це менi, – прошепотiв Тiквiк Пiтеровi. – Почекаймо, краще, з хвилинку.

Усi трое завмерли та наторошили вуха.

– Ви прекрасно знаете, чому я не просурмив у чарiвний рiг Сьюзан на свiтанку! – почувся чийсь голос («Це король», – пояснив Тiквiк). – Не забуваймо, що одразу ж пiсля того, як ми вiдiслали гiнцiв, на нас налетiли заморцi, i бiй iшов не де-небудь, а на самому курганi, й не п’ять хвилин, а щонайменше три години. Я просурмив, тiльки-но видалася вiльна хвилинка.

– Не менi забути той бiй, – пролунав iнший злий голос («Це Нiкабрик», – шепнув Тiквiк). – Менi не забути, що гноми вкотре прийняли на себе основний удар i пiсля бою в рядах наших ми не дорахувалися кожного п’ятого!

– Як тобi не соромно! – просипiв хтось третiй («Фух, живий Трюфелiно, живий!» – тихо радiв Тiквiк). – Ми всi боролися не менше i не гiрше за гномiв, а король Каспiан – у перших рядах.

– Пишатися своiми звитягами кожен мастак! – пiдвищив голос Нiкабрик. – Та що з того? За що ми б’емося? За що кров проливаемо? Де обiцяна допомога, агов! Нема ii, вашоi допомоги! Може статися, наш любий Каспiан запiзно просурмив! А може, рiг той – не чарiвний, га?! Що ж ви мовчите, нiби води в рота понабирали, теж менi – великий писар, чарiвник-самоук, пан всезнайка! Чи, може, то не ви порадили нам покинути нашi печери, барлоги i нори, перебратися сюди й сидiти-чекати чи то на Аслана, чи то на Пiтера, чи то ще невiдомо на кого?!

– Я не заперечую… мене теж засмутила вiдсутнiсть допомоги, на яку я так само, як i ви, покладав стiльки надiй… («Ага, ось i доктор Корнелiус», – пiвголосом зауважив Тiквiк.)

– Краще не обiцяти, як слово ламати! – знов накинувся на доктора Нiкабрик. – А тепер що: горщики побито – масло витекло, тенета зопрiли – пташка полетiла, у неводi дiрка – рибка зникла! Не вмiеш чаклувати, так i не берись – нехай чаклують тi, хто вмiе! Тому…

– Не гарячкуй, Нiкабрику, – втрутився Трюфелiно, – нам, звiрам, так само погано, як i тобi, та ми не втрачаемо надii – ми чекаемо. Допомога прийде, обов’язково прийде… Може, вона вже на порозi!

– О, ну так, звичайно! – огризнувся Нiкабрик. – Чекаемо, чекаемо, i чого чекаемо: доки рак на горi свисне чи поки небо на землю впаде? Нi, хочете – самi й чекайте, а менi – зась! Запаси закiнчуються, втрати нашi не вiдновити, а прибiчникiв наших стае все менше й менше…

– А знаеш чому? – ехидствував Борсук. – Я тобi скажу чому. Тому, що в когось задовгий язик. Правду казав Тiквiк, iдучи, можливо, на вiрну смерть: армii – нi слова! І що ж? Не встиг вiн зникнути з очей, як хтось розтеревенив на весь лiс, що вiн, мовляв, пiшов за пiдмогою i що у нас е чарiвний рiг, i що варто королю просурмити, i всi нашi лиха згинуть, як i не було!

– Ти, борсуче, говорити говори, та не заговорюйся! – знову пiдвищив голос Нiкабрик. – Сунув би краще свого сопливого носа у бджолиний вулик, анiж наговорювати на мене! Тiльки подумати: я – базiка?! Ану, швидко бери своi слова назад, чи я…

– Заспокойтеся нарештi! – не стримався Каспiан. – Я нiяк не можу зрозумiти, до чого ти хилиш, Нiкабрику? І хто тi двое таемничих незнайомцiв, що причаiлися в темному кутку? І за яким правом ти iх привiв на раду?

– За таким, що то моi друзi! Ти й сам тут лише тому, що заприятелював iз Тiквiком та борсуком, а цей навiжений старий у чорнiй сутанi – хiба вiн тут не тому, що вiн твiй приятель?! Це що ж виходить? Виходить, лише я не можу привести на раду своiх друзiв?!

– Нiкабрику! Його величнiсть – король, якому ти з власноi волi присягав на вiрнiсть! – суворо зауважив Борсук.

– Ех, Трюфелiно, тобi б народитися при дворi, – всмiхнувся Нiкабрик, – ох i славний iз тебе вийшов би придворний борсук – придворних манер, як я подивлюся, ти вже навчився! Але ми не при дворi, а навпаки – у глибокiй дiрi, тому можемо говорити прямо. Ми всi прекрасно розумiемо, що наш, iз дозволу сказати, король може втратити не тiльки трон (на якому вiн ще й не сидiв), а й голову, якщо ми не допоможемо йому вибратися з цiеi пастки, у яку, до речi, вiн сам нас i завiв. Ось тому…

– Стривайте, може, вашi новi друзi самi пояснять нам, хто вони такi й нащо вони тут? – запропонував доктор Корнелiус.

– Ваше докторiйшество, вельмишановний пане докторе, – почувся тонкий, майже плаксивий голосочок, вiд якого усiм зробилось зимно на серцi, – хто я така, як не бiдна, усiма забута старенька, яку нiхто не любить, не жалiе, ось тiльки iхне гномство пан Нiкабрик про стару й згадали. Завдяки йому я на власнi очi й побачила такого юного i вродливого короля. Тож ви, ваша величносте, ще подумайте, кого вам варто стерегтися бiльше: Мiраза чи немiчну стару, в якоi ломить у кiстках та якiй несила навiть хмизу в багаття пiдкласти, аби зiгрiтися. А ось деякi вмiння староi, хоч вона й на науках не обiзнана, на вiдмiну вiд iх докторiйшества, стали б комусь дуже у пригодi. Вона ж, бач, спроможна i наврочити, i закляття накласти, i поробити комусь, i мор наслати, бо в нас iз вами спiльнi вороги – о, як я iх ненавиджу, отих людей!

– Кхе-кхе, – вiдкашлявся iхне докторiйшество доктор Корнелiус, – стосовно староi панi, здаеться, все зрозумiло. А от ваш iнший приятель, Нiкабрику, на що спроможний вiн?

У вiдповiдь iз темного кута пролунав низький безбарвний голос, вiд якого, як потiм зiзнався Пiтер, у нього кров захолола в жилах.

– Мене гнiтять жага та голод. Коли вже я увiп’юся зубами, мене не вiдтягнеш, не вiдiрвеш, а коли й вiдiрвеш, то тiльки з м’ясом. Столiття мори мене голодом – я не сконаю, сто днiв та ночей пролежу в льоду – не згину. О, дайте менi лише припасти до рiки кровi – я вип’ю ii геть усю. Де нашi вороги? Я хочу кровi, кровi…

– І це з ними ти зiбрався обговорювати нашi плани? – спитав у Нiкабрика Каспiан.

– Саме так! Бiльш того, з iхньою допомогою я зiбрався цi плани здiйснити!

Пiсля цих слiв у печерi запала тиша. Тiльки й чути було, як за дверима начебто хтось неголосно перемовляеться. Потiм знову почувся вже знайомий хлопцям голос Каспiана:

– Нiкабрику, ми порадилися i вирiшили, що готовi тебе вислухати.

Знову настала тиша, ще довша i томливiша, нiж ранiше. Мовчанка здавалася гнiтючою вiд того, що важко було зрозумiти, чому ж мовчить Нiкабрик. Нарештi вiн заговорив, i голос його лунав тихо, нiби вiн i сам вiдчував незручнiсть вiд того, що вiн мав сказати.

– Скiльки всього переговорено, а зрозумiло одне, – сказав Нiкабрик, – правди про Стародавню Нарнiю нiхто з нас не знае. Недарма Тiквiк вважав, що то все казки. Утiм, я був би радий повiрити навiть у казку, аби з неi була хоч якась користь. А ii й немае! Що сурмили ми в цей ваш рiг, що не сурмили – один чорт, що собака, що хорт! Тож виходить, навiть якщо i були всiлякi там великi Пiтер i Сьюзан, i Едмунд, i Люсi, то вони нас або не почули, або почули, та не прийшли, або вони i зовсiм не за нас, а проти нас, що теж зрозумiло…

– Або вони все ще в дорозi, – доречно докинув Трюфелiно.

– Та облиш це, борсуче! – вiдмахнувся Нiкабрик. – Ти казатимеш, що допомога прийде, навiть i тодi, коли Мiраз вирiшить пустити нас собакам на харчi! А я чекати не збираюся! У ланцюзi стародавнiх переказiв ми випробували одну ланку – з цього нiчого не вийшло, ну що ж – коли ламаеться меч, витягають кинджал. Тi самi давнi оповiдi розповiдають не тiльки про королiв, а й про iншi, грiзнiшi сили минулого. Ну то викличмо iх, i нехай вони нам допоможуть!

– Коли ти маеш на увазi Аслана, – похитав головою Трюфелiно, – то викликати королiв, що були його слугами, то все одно, що викликати його самого. Коли вiн не надiшле iх, то навряд чи прийде сам.

– Тут ти маеш рацiю, – кивнув Нiкабрик. – Де Аслан, там i його королi. Може статися, його немае серед живих, а може, вiн став на бiк наших ворогiв чи його втримала якась сила, що сильнiша за нього самого. Та що тут казати! Навiть якби вiн i прийшов, невiдомо ще, чи з дружнiми намiрами? Здаеться менi, йому бiльше до вподоби люди, нiж гноми, та й звiрiв вiн, якщо i шануе, то не всiх – згадай-но лише вовкiв, борсуче! Тож, може, воно й на краще, що вiн не прийшов… Крiм того, коли вiрити легендам, вiн i був-то в Нарнii всього лише раз, та й то – казна-коли i недовго. Нi-нi, забудьмо про Аслана, а замiсть нього краще викликати справжню силу!

Тут Нiкабрик змовк, усi завмерли в очiкуваннi, а тиша запала така, що Едмунд навiть чув, як за дверима сопе i шморгае носом Борсук.

– До чого ти ведеш? – не витримав, зрештою, Каспiан.

– До того, що е та, що могутнiстю своею перевершуе навiть самого Аслана, та, що тримала Нарнiю пiд своiм закляттям довгi роки, коли всi тi стародавнi оповiдi не брешуть.

– Бiла Чаклунка! – разом вигукнули три голоси, i шарудiння за дверима пiдказало Пiтеру, що всi трое схопилися на ноги.

– Так! – чiтко вимовив Нiкабрик. – Так-так, я кажу саме про неi! Сiдайте-сiдайте, чого це ви посхоплювалися? Злякалися, мов малi дiти… Нам потрiбна така сила, яка ненавидiла б рiд людський найлютiшою ненавистю, а отже, була б на нашому боцi. І така сила е! Наскiльки я знаю, Бiла Чаклунка здолала Аслана, зв’язала i вбила на цьому самому Кам’яному столi, що стоiть поруч iз нами, у цiй печерi!

– Наскiльки ми знаемо, Аслан повернувся до життя, – рiзко зауважив Борсук.

– Може, воно й так, – не сперечався Нiкабрик, – та щось замало вiдомо про його подальшi дiяння – зник, i слiду не лишилось. Як ви це поясните? Хiба могло б таке трапитися, коли б вiн i справдi ожив? Може, про нього бiльше нi слова не сказано тому, що й говорити було нi про кого?

– Вiн дав Нарнii королiв i королев, – нагадав Каспiан.

– Королю, пiсля того як вiн виграв вирiшальну битву, аби змiцнитися на тронi, не потрiбен дресирований лев! – заявив Нiкабрик. У вiдповiдь почулося глухе гарчання. Судячи з усього, це гарчав Трюфелiно. – Та й що стало з усiма цими королями? – войовничо продовжував Нiкабрик. – Скiльки вони там покоролiвствували? Із кролячий хвостик! Інша справа – Бiла Чаклунка. Ось хто панував, так уже панував – цiлих сто рокiв, довгих сто рокiв зими… Оце, я розумiю, сила, оце могутнiсть! Це вам не фунт родзинок!

– Та що ж ти таке верзеш! – не витримав король. – Хiба тобi невiдомо, що чаклунка – наш найлютiший ворог! Ворог, страшнiший за будь-якого Мiраза!

– Коли вона комусь i ворог, – крижаним голосом мовив Нiкабрик, – так це вам, людям… Ну, винищила вона якихось бобрiв, ну, немае iх тепер у Нарнii, ну то й що? Зате вона i пальцем не зачепила жодного гнома, а для нас, гномiв, це найголовнiше. Чого нам остерiгатися Бiлоi Чаклунки!

– Але ж ви приедналися до нас, – образився Борсук.

– Так? А ви нам що за це? У гущину бою кого посилають? Гномiв. Урiзати постачання кому першому? Гномам…

– Але ж це неправда, неправда, – замотав головою Трюфелiно.

– Анi добра, анi справедливостi ми у вас не знайшли! Нiчого, знайдемо в когось iншого! – закiнчив Нiкабрик.

– Зрада? – запитав Каспiан.

– А ти за меча не хапайся! – промовив Нiкабрик, i в голосi його чулася неприхована погроза. – Мене не налякаеш. Вас трое, нас теж трое, тож ми ще подивимось хто кого!

– Зупинiться! Стривайте! – пролунав единий спокiйний голос серед всiеi суперечки. – Так ви, чого доброго, i до рукопашноi дiйдете. Чаклунка померла – про це всi легенди говорять. Як же наш Нiкабрик зiбрався ii викликати?

Нiкабрик промовчав, а за нього вiдповiв той самий безбарвний, глухий, наче неживий, голос:

– Чаклунки не вмирають…

І знову втрутився верескливий i плаксивий голосок «бiдноi нещасноi» бабусi, про яку всi якось забули:

– Ах, ваша добра-жалiслива-бiдна-нещасна королiвська величносте, не мучтесь, не побивайтеся з приводу передчасноi кончини нашоi дорогоi Бiлоi Панi, як ми ii називаемо. Високоповажний пан доктор вирiшив пожартувати з бiдноi, нещасноi, всiма забутоi старенькоi. Ах, як вам не соромно, найдорожчий пане докторе, вчений пане докторе? Де ж це чувано, аби справжня чаклунка – та й померла! Чаклунка на те й чаклунка, щоб оживати кожен раз, як ii кличуть назад.

– Тож викликай ii скорiш! – поквапив неживий голос. – Малюй свое магiчне коло, запалюй блакитне полум’я. Ми чекаемо на неi!

Слiдом за тим почулася якась метушня, Борсук загарчав, доктор скрикнув, i на всю печеру, мов грiм, прогримiв голос Каспiана:

– Так ось у чому полягав твiй задум, Нiкабрику! Закликати на допомогу чари i викликати дух проклятоi чаклунки! Ось навiщо тобi знадобилися новi друзi: вiдьма i перевертень!

Наступноi митi все змiшалося: звiриний рик i вереск, i крики, i прокляття, i брязкання мечiв. Хлопчики i Тiквiк кинулися всередину. Краем ока Пiтер помiтив, як огидне сiре створiння, напiвлюдина-напiввовк, стрибнуло на тендiтного юнака приблизно одного вiку з самим Пiтером. Едмунд побачив Борсука i гнома, що каталися по пiдлозi, зчепившись, мов дикi кiшки, а Тiквiк носом мало не зiткнувся iз жахливою вiдьмою з палаючими очима. Тiквiк надовго запам’ятав цей гачкуватий нiс i випнуту нижню щелепу, цей рот, що нагадував щипцi для розколювання горiхiв, i цей моторошний совиний погляд, i бруднi сивi патли, що звисали вiдьмi на очi. Вiдьма тримала доктора за горло i тiльки клацнула на Тiквiка зубами, але промахнулася, а Тiквiк змахнув мечем – i вiдьмина голова покотилася по пiдлозi. У ту ж мить зi столу впала свiчка, i все поглинула темрява. Стало темно, як у льоху. У цiй непрогляднiй пiтьмi чувся лише тупiт нiг i хрипке дихання: хтось дрябався, хтось кусався, хтось махав мечем, хтось лупив у темряву кулаками, а хтось – пiдборами. Нарештi все затихло.








– Еде, ти як там, Еде?

– Та нiби нiчого, – натужно дихаючи, вiдгукнувся Едмунд. – Здаеться, я зловив цього зрадника Нiкабрика. Вiн тут, пiдi мною, борсаеться.

– Так, та не так! – почувся чийсь сердитий голос. – Це ви мене осiдлали. Злiзайте-но, бо важкий, мов слоненя!

– Ох, перепрошую, Тiквiку, я ненавмисно, – вибачився Едмунд. – Усе, злажу, злажу…

– Бо-бо-бо, бу-бу-бу, – раптом забубонiв та знову заборсався в темрявi Тiквiк, – що ж ви менi в рот черевик сунете? Вiн же не булка i не бублик!

– Королю Каспiане, де ви? Ви живi? – не звертаючи уваги на стогони Тiквiка, запитав Пiтер.

– Живий, – почувся слабкий голос, – але хтось мене сильно вкусив.

Чиркнув сiрник, i вогник освiтив блiде i брудне обличчя Едмунда. Вiн нагнувся, понишпорив по пiдлозi та вiдшукав недогарок (ринку вже не використовували, бо скiнчилася олiя). Поставивши недогарок на стiл, Едмунд пiдпалив гнiт, полум’я розгорiлося, i з рiзних кiнцiв печери попiднiмалися люди i звiрi. Шiсть пар очей, клiпаючи на свiтло, сторожко вдивлялися один в одного.

– Схоже, вороги нашi полягли, – пiдсумував Пiтер. – Ось вiдьма. Вона мертва, – Пiтер вiдвiв очi убiк. – Ось Нiкабрик. Вiн теж мертвий. А ось, як я розумiю, перевертень. Давненько я iх не бачив. Вовча голова i людське тiло – так i завмер, як ударив його меч, мабуть, саме перетворювався на вовка… А ви, я так розумiю, i е той самий король Каспiан, про якого я скiльки чув?

– Так, – вiдповiв юнак. – Із ким маю честь розмовляти?

– Це ж сам Великий король Пiтер власною персоною! – вiдрекомендував Пiтера Тiквiк.

– Благословеннi будьте, ваша величносте! – вклонився Каспiан.

– І ваша величнiсть також! – вклонився Пiтер. – Ви, звичайно, розумiете, що ми тут не для того, аби захопити трон, а для того, щоб допомогти утвердитися на ньому законному королю.

– Ваша величносте! – пролунав скривджений голос за спиною у Пiтера десь на рiвнi лiктя. Пiтер обернувся. Перед ним стояв Борсук. Пiтер нагнувся, обiйняв його i поцiлував у щетинистi щоки. І то були вам не дiвчачi нiжностi, а визнання королем великих заслуг Борсука.

– Спасибi тобi, о кращий серед борсукiв, – сказав Пiтер. – Спасибi за те, що жодного разу не засумнiвався в нас.

– Ну що ви, ваше величносте, – зашарiвся, якщо так можна висловитися, Борсук. – Я всього лише звiр, простий звiр, а ми, звiрi, майже не змiнюемося, тому й пам’ять у нас така довга. Справа борсуча в тому i полягае, аби берегти пам’ять минулих поколiнь. Як же я мiг засумнiватися?

– А знаете, – сказав Каспiан, – менi дуже шкода, що так вийшло з Нiкабриком, нехай навiть вiн i зненавидiв мене з першого погляду. Вiн зачерствiв i знавiснiв вiд довгих страждань i ненавистi. От коли б ми вiдразу перемогли, вiн був би, звичайно ж, добрим i славним гномом… Я не знаю, чия рука завдала йому смертельний удар, i, чесно кажучи, радий цьому…

– Однак ви спливае кров’ю, – зауважив Пiтер.

– Схоже, мене вкусив цей от… – Каспiан кивнув на перевертня, – з вовчою пащею.

Усi кинулися промивати i перебинтовувати рану (як вiдомо з народних переказiв, укуси перевертнiв надзвичайно небезпечнi), а потiм Тiквiк сказав:

– Ну ось, поспiшали ми до снiданку, поспiшали, i нате вам!

Тiквiк згадував про iжу щоразу, коли бував на волосинцi вiд смертi, а останнiм часом це траплялося досить часто.

– Тiльки не тут, – озвався Пiтер.

– Тiльки не тут, – здригнувся Каспiан. – Потрiбно попросити когось прибрати тiла.

– Поганi цiй мiсце в ямi, – розпорядився Пiтер, – а тiло нещасного Нiкабрика треба передати гномам – нехай вони поховають його за звичаями свого народу.

…Королiвський снiданок, на який хлопцi так прагнули встигнути всю дорогу вiд Кейр-Паравелю, все-таки вiдбувся в одному з численних темних закуткiв кургану. Утiм, це навiть снiданком не назвеш: то був не той снiданок, що подають у палацах, i навiть не той, що зазвичай випадае англiйським дiтям. Каспiан i Корнелiус могли скiльки завгодно мрiяти про пирiг з олениною, а Пiтер i Едмунд про яйця в мiшечок i гарячу каву – замiсть цього кожен отримав по маленькому куснику холодноi ведмедини (iз кишенi), по шматочку твердого сиру, невеличкiй цибулинцi й по ковтку студеноi води з глечика. Снiданок вiдбувся в тишi.




Роздiл 13

Великий король кидае виклик


– Отже, – сказав Пiтер пiсля того, як усi закiнчили трапезу, – отже, з’ясуймо собi наше становище. Аслан i дiвчатка, тобто я маю на увазi королеви Сьюзан i Люсi, перебувають десь недалеко вiд нас. Але як вони дiятимуть i коли, ми не знаемо. Та добре знаемо iнше: сидiти, склавши руки, вони не будуть. І ми, у свою чергу, маемо зробити все, що в наших силах… а сил у нас не так уже й багато. Їх не вистачить не лише для того, щоб узяти гору над Мiразом, але навiть i для того, щоб дати йому бiй у чистому полi. Чи не так, Каспiане?

– На жаль, так, Великий королю, – вiдповiдав Каспiан. Багато в чому вiн був схожий на Пiтера, проте страшенно нiяковiв у розмовi, мабуть, вiд того, що зустрiч iз великими королями з далекого минулого справила на нього надто глибоке враження.

– Тодi я вiдiшлю йому виклик на двобiй.

На якусь мить усi постовпiли – iдея була хоч i проста, i смiлива, та головне – досi чомусь нiкому не спадала на думку. Першим отямився Каспiан.

– Перепрошую, Великий королю, – промовив вiн, – але я б не хотiв поступатися вам цим правом. Я мушу поквитатися за батька.

– Бач, – Пiтер добирав слова, намагаючись не образити самолюбство Каспiана, – по-перше, тебе важко поранено, а по-друге, Мiраз може попросту розсмiятися на виклик вiд свого небожа. Ми ж знаемо, що ти справжнiй король i витязь, але вiн цього не знае i, як колись, вважае тебе за малого хлопчика. Тож йому буде якось i не до снаги вiдповiдати на твiй виклик.

– Але, сiр, – звернувся до Пiтера Борсук (вiн сидiв поруч Пiтера й просто-таки зазирав йому до рота), – iз тим самим успiхом вiн може не прийняти виклик i вiд вас. А що йому до того: у нього й вiйсько бiльше, i зброя краща; ще день-два – i нас можна брати змором… Навiщо ж йому лiзти на кулю й ризикувати власною головою – не такий вiн бовдур!

– Може й не прийняти, – погодився, але не знiяковiв Пiтер, – а може i прийняти, це ми ще побачимо. Але навiть якщо i не прийме, то на обмiн герольдами i всяку iншу нiсенiтницю у нас пiде мало не весь день. А за цей день багато що може змiнитися. Може статися таке, що Мiразу й зовсiм буде не до бойових дiй – не забуваймо про Аслана! А ми тим часом учинимо огляд нашого вiйська, укрiпимо позицii… Нi, я цiлковито певен: необхiдно посилати виклик, до того ж негайно! Докторе, у вас е чорнило i перо?

– Без них учений – як без рук, – iз готовнiстю вiдгукнувся доктор Корнелiус.

– Тодi, коли ваша ласка, запишiть мое послання. Я диктую…

Доки доктор розпрямляв пергамен, гострив перо i збовтував рiг iз чорнилами, Пiтер прихилився до стiни й, замруживши очi, гарячково пригадував високомовний тон послань; а за мiсцевим лiточисленням вiн стикався з ним уже досить-таки давно: за золотоi доби Нарнii, тобто наче за доiсторичних часiв.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=54931866&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Свiтове дерево, або Вiчне дерево життя – уособлення едностi усього свiту, своерiдна модель Всесвiту й людини, де для кожноi iстоти, предмета чи явища е свое мiсце. Це i посередник мiж свiтами – своерiдна дорога, мiст, драбина, якими можна перейти до свiту богiв або в потойбiччя. Найчастiше у фольклорi як Свiтове дерево зображено дуб, явiр, вербу, липу, калину, вишню, яблуню, сосну. Росте Свiтове дерево у казковому просторi фольклору зазвичай на горi, посеред моря, у чистому полi, неподалiк дороги. (Прим. перекл.)