Химери Дикого поля
Владислав Івченко


Є в Украiнi така собi рiка Снiв, таемничий край, куди можна потрапити лише випадково. Але як вже попадешся паничам (так називае себе його вiйськова елiта) – згинеш навiки. Вони створили власну республiку на кшталт Запорозькоi Сiчi, i, щоб у нiй вижити, треба щодня ставати до герцю з химерними чудовиськами, яких у цих землях сила-силенна. Фантасмагоричнi пригоди двох приватних детективiв, хто волею долi опинилися у вирi шалених подiй, не дадуть вам занудьгувати!





Владислав Івченко

Химери Дикого поля




ІІІ премiя Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»


«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту



Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

    koronatsiya.com




Передмова

Передчуття поганих земель, або Доктор Краснодар Горностаев «Індiана» Джонс-наймолодший


З «маслiтом» справа приблизно така, як i з верлiбром. Принаймнi в мене. Бо завжди смiшили спрощенi оцiнки-стереотипи: верлiбр – це апрiорi талановито, а що вже просунуто, то й до Сен-Жон Перса не ходи. Як i протилежний пiдхiд, не менш смiшний, що ототожнюе вiльний вiрш iз банальною вiдсутнiстю поетичноi iскри, ну й, вiдповiдно, з тоскою зеленою. На такому тлi мене бiльш влаштовуе фраза вiдомого кiнематографiчного персонажа, мовляв, «к людям помягше, а на вопрос – поширше». А ще вiдлунюють у пам’ятi серйознi слова Вiнграновського стосовно того, що для художностi важить не стiльки «про що», скiльки «як». Ну i «хто», звiсно.

Це зайвий раз доводить Владислав Івченко (з котрим я, до речi, не знайомий) i його роман «Химери Дикого поля», вiдкритий мною з початковим здивуванням, чимраз бiльшою цiкавiстю та приемним посмаком. Так, жанр е жанр, i в його межах важко створити якусь нову високочолу нетлiннiсть, але автор i не обiцяв. Вiн просто сiв i написав карколомний детектив з вiдступами у вiртуальну iсторiю i потенцiйне краезнавство, присмачивши все це ненатужними елементами фентезi. Взагалi, ненатужнiсть – чи не ключова ознака iвченкiвського стилю. Пiд час читання мене не полишало вiдчуття подорожi, та не простоi, а човном по рiцi (певно, по рiцi Снiв, як у романi), ну ще, може, повiтрям, на якiйсь Сесснi-172 «Скайхоук», як у Матiаса Руста, але теж стрiмко, легко й захопливо, iз сюжетними вирами-закрутами, що лишень додають драйву…

Ще характерна штука. Пiнявi хмари фантазii, аж пiд стратосферу, коли розкручуеться сюжетна напруга, переставляються мiсцями епохи й персоналii, автор гармонiйно збалансовуе iз предметною реальнiстю, яка прописуеться скупо, але точно, випукло, нiби заклепка на фюзеляжi лiтака чи разовий стаканчик у забiгайлiвцi на Дарницi, прокреслюеться живим мовленням персонажiв, побрязкуе абревiатурами, всiлякими там РПГ-7, що вiдгонять тхом зброярськоi змазки. Хочеться й собi пофантазувати: украiнський кiнематограф обов’язково спроможеться екранiзувати «Химер Дикого поля», створивши фiльм або цiлий пригодницький серiал. Паралельно взявши в роботу багато iнших сучасних вiтчизняних творiв, серед яких е просто блискучi речi, штибу «Дефiляди в Москвi» Кожелянка або «Чигиринського сотника» Кононовича.

До речi, недавно Кожелянкова «Украiнська книга мертвих», писана в 2000-му, сипнула менi трохи холодку поза плечi: другий рiк украiно-росiйськоi вiйни, армiя притиснута до Карпат, вигорiла земля, зрiзанi гранатами дерева i закривавленi трупи, операцiя Генштабу Украiнського Вiйська проти сепаратистiв пiд назвою «Весна неминуча»…

Не знаю, чи визирае Кожелянко з-поза Івченкового плеча. Не в сенсi взiрця чи об’екту запозичень, зрозумiло, а як один iз можливих напрямкiв. Хоча б у планi водiння хороводiв з iсторiею. Бо Владислав Івченко, може й несамохiть, теж кидае iсторii художнiй виклик. І прозирання в майбутне («Химери Дикого поля» писанi ще до перемоги ЄвроМайдану) теж не забарюеться: «Небесна Сiч», росiйськi найманцi з Орла, ФСБ, «територiя мiж Украiною й Росiею, яка нiкому не належить». І навiть «реконструктор» (!) присутнiй. А ще – купа iншоi всячини, розбиратися в якiй i розплутувати (разом iз читачем) належить головним героям – Краснодаровi Горностаеву та його вiрнiй подрузi-шефинi Понамцi Хаос. Виходячи з власного досвiду, гадаю, читач не нудьгуватиме. Потенцiйний глядач теж зручно вмощуеться перед потенцiйним екраном.



Павло Вольвач




Роздiл 1

Знайти Іллю


Мене звати Краснодар Горностаев. Здивувалися? Всi дивуються, коли чують уперше. Ще нехай Горностаев, але Краснодар! Цiкаво, чи мiг бути Ставрополь або Ростов? Таганрог Горностаев – теж непогано. Мабуть, мiй тато, а це вiн наполiг на такому iменi, любив географiю, а може, мав якийсь приемний спогад про Краснодар. Не знаю i спитати не можу, бо батько пiшов з родини, коли менi ще не було року, i потiм так загубився у життi, що я досi не знаю про його подальшу долю. Мама залишилася, але коли менi було вiсiм рокiв, ii збив автобус. Мене узяли дiд та його друга дружина. З ними я й зростав. Закiнчив школу, вступив до iнституту по квотi для сирiт, потiм сiв на вiсiм рокiв за вбивство. Не хочу про це багато балакати, просто скажу, що вiдсидiв увесь термiн, зробив висновки i став на шлях виправлення. Можливо б, на ньому i не затримався, бо ж коли я вийшов з колонii i повернувся до рiдного мiста, тут мене нiхто не чекав. Дiд помер, його дружина успадкувала квартиру, продала ii i поiхала доживати до доньки у Сiмферополь. Я не мав де жити, мене не брали на роботу, тож мусив украсти щось чи пограбувати когось i повернутися за грати. Але я не хотiв повертатися. Я хотiв жити чесно, працювати i спробувати витратити на щось путне хоча б ту частину життя, яка залишалася.

І тут менi пощастило. Один знайомий по колонii пiдказав менi звернутися до детективноi агенцii «Хаос» в Оклунковi. Знову здивувалися? Детективна агенцiя «Хаос»? Що за фiгня? Агенцiя була названа на честь ii засновницi i директора – Понамки Хаос. Вже втрете здивувалися? Просто у неi важкозрозумiла сумiш кровi рiзних народiв, з якоi випливло грецьке прiзвище i, начебто, болгарське iм’я. При цьому вона бiлявка, три роки працювала у мiлiцii, займалася купою рiзних видiв спорту, а зараз зупинилася на боксi, якому вiддае по 3–4 тренування на тиждень. Я називаю ii «моя добра панна Понамка Хаос», бо вона врятувала мене. Дала роботу, дозволила жити у себе на дачi.

Коли я приiхав сюди вперше, дачний будинок був розграбований, навколо нього росли двометровi чагарники. Я почистив усе, пiдремонтував, зробив грубку в будиночку i плиту пiд навiсом на дворi, де у теплу пору готував на дровах iжу. Готував не для себе, при зростi метр сiмдесят вiсiм моя вага складае 54 кiлограми. До колонii я важив пiд дев’яносто, але в неволi схуд. Щось трапилося з органiзмом, я втратив апетит. Назавжди. Навiть вийшовши на волю, ледь примушував себе щось з’iсти. Але полюбив куховарити. Для Понамки, яка мала просто надзвичайний, як на струнку бiлявку, апетит. Жартувала, що iсть за себе i «за цього парня», тобто за мене.

Того ранку я прокинувся о п’ятiй, саме свiтало, на вулицi стояли тиша та прохолода. Я помилувався цiею iдилiею, а потiм розпалив багаття у плитi на вулицi. Поставив кипiти воду в казанку, а сам сiв чистити усе потрiбне для смачного супу зi свинячими реберцями. Картопля, цибуля, морква, вирвав побiльше зеленi на городi, кинув у воду м’ясо. Слухав навколишню тишу. Була середа, то дачi стояли порожнi, отже, тишу нiщо не порушувало. Сонце потроху вставало, вiтру не було, заповiдався черговий спекотний день.

Я узявся до млинцiв. Велика сковорода на п’ятдесят сантиметрiв у дiаметрi, яку я купив на пiдпiльному пунктi прийому металу. Хороша сковорода, яка дозволяла робити великi млинцi, що так подобалися моiй добрiй паннi Понамцi Хаос. Вилив тiсто на сковороду, а сам мiсив сир з яйцями та цукром, готував начинку. Пiдкладав дрова у пiчку, слiдкував за реберцями у супi. Поставив чавунок на локшину. Згiдно плану, на обiд мали бути суп з реберцями, паста з морепродуктами та млинцi з сиром на десерт. Меню подобалося менi, i я посмiхався, з приемнiстю нюхаючи смачнi запахи над пiчкою. Але iсти зовсiм не хотiлося.

І добре, бо iжа одна з тих мотузок, якi зв’язують людину. Я бачив, що робив голод з людьми на зонi. Це була одна з найнадiйнiших технологiй зламу. Адмiнiстрацiя перекривала посилки, наiстися тюремною iжею було неможливо, i людина починала голодувати. Тиждень, другий, третiй, людина нервувала, постiйно хотiлося iсти, думки i сни тiльки про iжу, скавулiння шлунку забивало всi iншi бажання, виснажувало, випалювало зсередини, i люди не витримували. Хтось намагався вкрасти iжу в тих, кому посилки надходили. Таких били, могли i вбити, бо по законах зони красти продукти у товариша то був великий злочин. Хтось повз на колiнах до адмiнiстрацii i погоджувався на всi умови, аби тiльки наiстися. Одним треба було доносити, iншим платити хабарi, щоб отримувати посилки. Розмiр данини залежав вiд твоеi заможностi в очах адмiнiстрацii. З мене хотiли брати двiстi гривень на мiсяць, а з когось могли вимагати переписати квартиру. Мене марудили три мiсяцi, аж поки не побачили, що менi було байдуже. Спочатку я мучився, як i всi, а потiм органiзм перелаштувався, я звик до голоду, став спокiйним. Згодом адмiнiстрацiя стала пропускати посилки, але апетит так i не повернувся до мене. І добре.

Почув запах паленого. Млинець пiдгорiв. Зняв його, вiдклав. Пiдгодую когось iз мiсцевих собак, якi зараз нишпорять бiля озера, старцюють серед рибалок. Але десь за годину почнуть повертатися i обов’язково забiжать до мене. Цi собаки знають про всi дачi, на яких хтось живе i де можна розраховувати на iжу.

Десь о-пiв на восьму все було готово. І суп, i паста, i млинцi. Залишалося трохи часу, то займався йогою. Пiвгодинний комплекс, якому мене навчила моя добра панна Понамка Хаос. Тиша, сонце тiльки сходило, зникали залишки ранковоi прохолоди. Добре. Пiсля йоги я випив чашку зеленого чаю i з’iв два волоськi горiхи. Цього менi цiлком вистачить до обiду. Повантажив iжу у пластмасовi контейнери, узяв торбу на плече, зачинив дачу. Вийшов на дорогу, за нею лiс, яким я попрямував до найближчоi автобусноi зупинки. У лiсi було затишно. Я посмiхався i вiдчував щастя. Побачив крота, а потiм зайця. Вуж поплазував до болота, у яке перетворилася стариця. Природа. Життя. Лiто. Я аж почав насвистувати щось веселе.

На зупинцi вже зiбралося багацько народу. Сказали, що попереднiй автобус зламався, тепер невiдомо, коли буде iнший. А ще за мостом стояли даiшники, тому пасажирiв стоячи водii не брали, незрозумiло, як тепер виiхати. Люди обурювалися i лаяли владу, я ж пiшов пiшки. За будь-якоi можливостi намагався зробити так, щоб вiд влади нiчого не залежало. Бо нiчого путнього вiд неi чекати не доводилося. За пiвгодини дiстався до зупинки, де вже мiг сiсти в автобус, але вирiшив пiти далi. Дуже вже гарно прогулюватися тiнявими вулицями рiдного мiста.

Через прогулянку трохи запiзнився на роботу. Пiдiйшов до великоi офiсноi будiвлi, яка за радянських часiв була проектним iнститутом. На входi купа табличок десяткiв органiзацiй, що винаймали тут офiси. Он i наша скромна та стильна: «ТОВ «Хаос». Розшук та розслiдування». Витер ii носовиком, пилу на нiй майже не було, але такий ритуал. Зайшов усередину, забрав пошту зi скриньки. Перед двома лiфтами зробили турнiкет, наче у метро, i там тепер сидiв охоронець. Вiн з’явився пiсля кiлькох крадiжок з офiсiв. Тепер тут строга пропускна система. Але мене знають добре, то пропустили просто так.

– Доброго дня, Краснодаре, – привiтався охоронець, усмiхнений сiльський дядько рокiв за п’ятдесят. Щодня вiн прокидався о п’ятiй i на велосипедi iхав зi свого села на роботу. Двi години, якщо дорога хороша. Взимку дуже не наiздишся, то вiн переселявся сюди i ночував у коморi на першому поверху. Тиждень жив тут, тиждень вдома.

– Доброго, Петре.

– До вас клiент приходив.

– Так рано? – здивувався я, а сам вилаяв себе, що запiзнився. Треба було iхати, а не прогулюватися.

– Ага, сказав, що за годину ще зайде. Що сьогоднi в меню? – охоронець принюхався до торби з iжею, яка духмянила повiтря.

– Суп з реберцями, макарони з рибою та млинцi з сиром та медом.

– Ого! І що, твоя шефиня з’iсть все це? – охоронець показав руками дебелий розмiр торби з iжею, яку я нiс.

– Понамка – боксер, спортсмени завжди добре iдять, – запевнив я.

Охоронець закрутив головою.

– Вона ж i невеличка. Нехай там баскетболiстки, що пiд два метри…

– Тут все залежить вiд швидкостi обмiну речовин, а не вiд розмiру.

– А правда, що ти нiчого не iси, а з сонця годуешся? – спитав охоронець i заворожено подивився на мене.

– Так, – збрехав я.

– І що, вистачае?

– Влiтку – так, а взимку – доводиться пiд’iдати трохи. Замало сонця. Якби десь ближче до екватора жив, у Туреччинi чи в Єгиптi, там би вистачало цiлорiчно.

– Слухай, а як ти iси те сонце? – охоронець дуже зацiкавився.

– А для чого тобi?

– Та як для чого! Вчора триста гривень вiддав за комбiкорм для свиней. Ото якби свиней на сонце перевести, можна б було добряче економити! – чесно зiзнався Петро.

– Нi, не вийде зi свинями. Щоб сонцем харчуватися, шкiра мусить бути чиста, без волосся.

– Та яке там у свиней волосся! І iх же поголити можна, як треба!

– Все одно не вийде, бо для сонцеiдства потрiбно зосереджуватися i вiдкривати чакри. У свиней якiсь чакри мають бути, але зосередитися не вийде, – запевнив я.

– Погано. Я вже думав, ото б свиней на сонце перевести. І продавати потiм сонячне сало. Звичайне по тридцять, а сонячне по шiстдесят гривень за кiлограм! Бо екологiчно чисте i корисне для здоров’я! Сало, що увiбрало в себе енергiю космосу!

– Це ти сам вигадав? – здивувався я такiй маркетинговiй спритностi простого сiльського дядька.

– Та нi, рекламний агент один приходив, просив пропустити. Я йому сказав: вигадуй рекламу для сонячного сала, тодi пройдеш. Вiн i вигадав. Непогано ж? Сало, що увiбрало в себе енергiю космосу!

– Та непогано. Або можна ще так: сонячне сало – промiнь свiтла у темрявi буття, – запропонував я.

– Якось той, похмуро, – закрутив головою Петро.

– На похмуростi грошi можна й зробити, бо ж товар не простий, ексклюзивний.

Я впевнено закивав. Дурив голову зовсiм не для того, щоб насмiятися з селюка. Це моя добра панна Понамка Хаос наказала, щоби я потроху розпускав чудернацькi плiтки про нас. Казала, що для нашого бiзнесу добре, коли будуть про нас люди балакати щось загадкове i незрозумiле. Ото i пустив я мульку, начебто сонцем харчуюся.

– А он, до речi, i ваш клiент. На вулицi сидить! – Петро вказав на якогось чоловiка, що сидiв на лавi бiля будiвлi i палив цигарку.

– О, дякую. Зараз спитаю, що йому потрiбно.

– Слухай, а кролiв теж не вийде на сонце перевести? Вони в мене кастрованi, спокiйнi, – з надiею спитав Петро. – Їх же сто штук, жiнка з нiг збиваеться, щоб трави iм накосити. А так би я шифер з клiток скинув i нехай сонце iдять!

– Про кролiв подивлюся в лiтературi, – пообiцяв я i поспiшив на вулицю. Роздивлявся клiента i намагався проаналiзувати, як вчила Понамка, чи буде вiд нього зиск, чи нi. Рокiв пiд шiстдесят, у костюмi, вiдносно новому. При краватцi. Чиновник? Нi, бо он руки натрудженi, збитi, у чиновникiв руки бiлi, нiжнi, пальчики, як сосисочки. Але й не селянина руки. І сам на вигляд iнтелiгентний. Та й палить цигарки недешевi. Бозна-хто такий.

Пiдiйшов, чоловiк здивовано на мене подивився.

– Доброго дня, мене звати Краснодар Горностаев, я з детективноi агенцii «Хаос», – привiтався я i гостинно посмiхнувся. Коли поступив до «Хаосу», хотiв узяти простiше псевдо, але моя добра панна Понамка сказала, що нiчого змiнювати не потрiбно, бо Краснодар Горностаев – те, що треба для ТОВ «Хаос». Чесно кажучи, не думав, що надовго тут затримаюся, бо кому потрiбна детективна агенцiя у маленькому украiнському мiстi, де колись все вирiшували бандити, а тепер прокуратура? Але виявилося, що в Оклунковi було достатньо людей, якi мали проблеми, але не хотiли звертатися за iх вирiшенням до органiв. Бо прокурори мали завеликi вимоги i впевненiсть, що весь свiт iм винен. То у «Хаоса» були клiенти, не те, щоб багато, але ми якось виживали.

Клiент здивовано подивився на мене.

– Так той, менi казали, що у «Хаосi» дiвка працюе, – нарештi сказав вiн.

– Правильно казали. Але зараз наш генеральний директор Понамка Хаос на завданнi. Я можу вислухати вашу справу. Якщо не проти, ходiмо до офiсу.

– Ну, ходiмо, – кивнув дядько, трохи розгублений.

Ми зайшли до будiвлi, Петро записав клiента до журналу вiдвiдувань. Микола Ігнатович Налiмов – директор фiрми «Оклункiв-зв’язок». Не чув анi про нього, анi про фiрму. Ми пройшли до лiфта. Микола Ігнатович придивлявся до моеi торби, з якоi вiяло смачним обiдом для Понамки.

Пiднялися на наш поверх, я провiв клiента до офiсу, сам сховав iжу в заднiй кiмнатi. Там у нас i iдальня, i мiсце, де Понамка спить пiсля обiду.

Я сiв за лептоп i вiдкрив документ новоi справи.

– Слухаю вас, – звернувся до гостя.

– Менi треба знайти людину, – сказав вiн.

– Кого саме?

– Мого спiвробiтника, Іллю Нетудихату.

Я записав i посмiхнувся прiзвищу. Любив такi незвичнi, козацькi. Всi цi Іваненки, Петренки, Михайловськi та iншi видавалися менi банальними та нудними. А тут – Нетудихата!

– За яких обставин вiн зник? – спитав я, а сам подумав, що обставини, як завжди, простi. Хлопець зiбрав грошi з клiентiв i зник кудись. Мiлiцiя за такi справи береться, лише коли хлопець десь поблизу, його можна притиснути, потягти з нього грошi. Якщо ж той улив непомiтно, сховався невiдомо де, то мiлiцii його шукати нецiкаво. Могли б за справу узятися бандити, але з ними клiент зв’язуватися не хотiв. То прийшов до нас. Комерцiйний розшук, такi випадки у нас траплялися частенько. Ми знаходили людину, повiдомляли ii адресу, а потiм вже клiент вирiшував, як натиснути i повернути грошi. Чи за допомогою мiлiцii, а чи тих же бандитiв. Ми не брали в цьому участi, бо моя добра панна Понамка Хаос вчила поважати законодавство, особливо кримiнальне. Я теж був тiльки за законнiсть у справах, бо з моею бiографiею краще не потрапляти до рук слiдчих органiв.

– Його викрали, – несподiвано сказав клiент, зруйнувавши всi моi припущення.

– Викрали? – перепитав я, бо Оклункiв не Чечня якась, тут людей зазвичай не викрадають.

– Так, викрали. До нас прийшли клiенти. Якiсь дуже дивнi. Ось, я iх записав, – чоловiк подав менi флешку.

Я вставив ii у лептоп.

– Тека «Чубатi», – пiдказав чоловiк.

Я зайшов у теку, побачив вiдео, натиснув на нього. Пiшло зображення з камери спостереження, встановленоi, мабуть, у кабiнетi гостя. Ось вiн сам за столом, ось до нього прийшли. Звука немае, тiльки зображення.

– Що це за цирк? – здивувався я.

Бо на вiдео побачив трьох чоловiкiв дивного вигляду. Один високий, мiцний, з голеною головою, але не повнiстю, а з довгим та пишним оселедцем, закрученим за вухо. При вусах. Двое iнших були нижчi, не такi широкоплечi, з повнiстю поголеними головами, без вусiв. Той, iз оселедцем, був одягнений у жупан i червонi шаровари. Пiдперезаний широким поясом.

Двое iнших одягненi у полотнянi штани, сорочки та безрукавки. Схожi на артистiв провiнцiйного театру у виставi украiнськоi класики.

– Ага, бачите! – збуджено спитав гiсть i тицьнув пальцем в екран.

– Хто це?

– Клiенти. Прийшли i замовили у нас обладнання.

– Так i прийшли? – здивувався я, бо не бачив, щоб люди у шароварах вулицями ходили.

– Так i прийшли. Я сам ледь з крiсла не впав, подумав, чи не розiграш бува, – пояснив гiсть. – Але нi, не розiграш. Головний у них цей вусатий, з оселедцем. Поголенi його слухаються i слова проти не скажуть. Так ось, вони замовили у нас обладнання для побудови системи зв’язку. В них бiля двадцяти об’ектiв, якi треба обладнати рацiями, щоб створити едину систему зв’язку. Цiкаве замовлення, ми нарахували одного обладнання i матерiалiв десь на двiстi тисяч.

– А вас не здивувало, що вони так виглядають?

– Слухайте, у мене фiрма, менi заробляти треба! Хоч з рогами прийдуть, але якщо потрiбен iм зв’язок, то я зв’язок зроблю! – трохи роздратувався гiсть.

– Вони виглядають, як клоуни.

– А ось i нi! Можливо, на вiдео i як клоуни, але в життi все було серйозно. Дуже серйозно. Я давно в бiзнесi, у дев’яностi доводилося мати справу з бандитами. Так ось, цi хлопцi були дуже серйознi. І як би там вони не одягненi, але смiятися менi не хотiлося!

– Вони погрожували вам?

– Нi, зовсiм нi. Але ось цей, з оселедцем, говорив так, що я одразу зрозумiв: краще з ним не жартувати. Знаете, е такi люди, якi говорять, а ти вiдчуваеш нiж пiд горлом. Ось i з ним було так само.

– Зачекайте, а це що в нього? – здивувався я i тицьнув пальцем в екран.

– Шабля. У цього, з оселедцем, була шабля, а у поголених – кинджали. Бачите, за поясами.

– Вони що, з Кавказу? – спитав я.

– Та нi, розмовляли по-нашому. Ну, як по-нашому… – гiсть зам’явся. – Я iх бiльш-менш розумiв, але це була i не украiнська, i не росiйська.

– А яка ж?

– Ну, не знаю. Зараз так не говорять, але я iх розумiв. Не все, але здебiльшого. До того ж один з голомозих мiг розмовляти украiнською.

– Тобто вони точно не з Кавказу? – спитав я.

– А що, на Кавказi е хлопцi, якi носять оселедцi? – здивувався гiсть.

– Та просто шаблi, кинджали…

– Кавказцi зараз iз ножами ходять або з пiстолетами, судячи з росiйських новин, – пожартував гiсть. – Мене ця зброя теж трохи напружила. Хоч вони ж не хвалилися нею, не погрожували, шабля i шабля, е i е. Але якось менi було тривожно, то я попросив аванс. Завжди десять вiдсоткiв беру, а тут сказав, що половина суми наперед. І ось дивися!

Гiсть тицьнув пальцем у екран. Я побачив, як чоловiк з оселедцем кивнув одному з голомозих, той скинув з плеча шкiряну торбу, дiстав звiдки пачку.

– Це бакси? – здогадався я.

– Бакси, бакси! Ти бачиш, скiльки? Сантиметрiв десять завтовшки! І сотнями ж!

Ми дивилися, як голомозий вiдрахував грошi i подав iх моему теперiшньому гостю. Той ошелешено почав перераховувати.

– А чому ви вирiшили писати це на вiдео? Щось пiдозрювали? – спитав я.

– Нi, я просто пишу всiх, хто приходить до мене у кабiнет. Про всяк випадок. Щоб не було провокацiй. У мене були неприемностi з податкiвцями. Вони з мене тиснули хабар, я iх послав, а вони мене звинуватили у даваннi хабаря. На рiвному мiсцi! Ледь вiдбився i пiсля того поставив камеру, щоб мати записи. Ось дивiться, я узяв кiлька купюр i попросив секретарку сходити у банк, вiн у нас на першому поверсi, щоб перевiрити, чи не фальшивка. Я з грошима звик бути обережним, а тут досить велика сума. Секретарка збiгала, приходить блiда i каже, що долари фальшивi. Всi купюри, якi я дав. Добре, що касирка в банку знайома, не викликала мiлiцiю. Секретарку аж тiпало всю. Я теж побiлiв, вже подумав, що це якась пiдстава, УБОЗ вирiшив наiхати чи СБУ. А ще боявся, що цi хлопцi мене порубають на шматки. Але дiсталося не менi.

На вiдео видно, як чоловiк з оселедцем лупить кулаком голомозого, який рахував грошi. Голомозий падае на колiна, цiлуе чоботи оселедцевого.

– Поголений просив пощадити i кричав, що вiн не винний, а винний якийсь Едiк. Я так розумiю, що iх хтось кинув, пiдсунувши фальшивi бакси. Вони забрали своi долари i пiшли. Я аж перехрестився, бо вже не хотiв мати з ними справу. Хай iм грець. Замовлення то велике, але занадто дивнi люди. Пiшли, i добре. Але вони повернулися за кiлька годин. І у iх головного товариша жупан був у плямах кровi.

– Кровi?

– Так, почорнiлоi.

– Може, то була не кров? – засумнiвався я.

– Кров! Бризки, наче вiн когось рубанув шаблюкою, кров аж пирснула.

– Оце так-так!

– Ага. Вони прийшли, головний кивнув, i голомозий знову дiстав грошi. Ось, бачите.

– Гривнi?

– Гривнi, п’ятисотки.

– Цiла торба п’ятисоток! – здивувався я, коли побачив, як голомозий вигрiбае з торби жменi купюр.

– Цiла торба! – запевнив гiсть. – Я знову послав секретарку у банк, дав з десяток купюр. Вона прибiгла, сказала, що справжнi. Ми пiдписали угоду, що вони за два тижнi повертаються за обладнанням. Вони вже пiти хотiли, а тут Ілля прийшов. Вiн у мене кращий фахiвець на фiрмi, хороший хлопець, щоправда, трохи дивакуватий. Йому вже пiд тридцять, а не жонатий досi i захоплюеться ото iграшками. Їздить час вiд часу на збiговиська, там одягаються у лицарiв, ходять з сокирами та мечами.

– Реконструктори?

– Ага, вони. Ілля i собi зброю робив, обладунки, все iнше. Це недешеве задоволення, а вiн, як дитина, цим захоплювався. Побачив зброю у цих хлопцiв, заговорив. Потiм виявилося, що у них пiд одягом кольчуги, то зовсiм захопився. І вони з ним почали про зброю балакати. Ледь я iх випровадив, а Ілля пiдбiг, почав розпитувати, що за люди. Я йому розповiв про замовлення. Сiли з ним думати, як краще все зробити, потiм вiдiслали заявку на обладнання. За два тижнi воно надiйшло, Ілля зголосився поiхати його встановлювати. Коли тi хлопцi знову приiхали, я спитав про установку. Головний попросив наших фахiвцiв. Я накинув ще сорок тисяч. Не хотiлося менi Іллю вiдпускати, думав, може, пошкодують грошей. Але головний кивнув, розплатилися i за обладнання, i за встановлення. Баксами, але цього разу справжнiми. Повантажили обладнання. У них був найнятий фургон. Домовилися, що Ілля з ними iде, за кiлька днiв все встановить, навчить користуватися, пiсля чого повернеться. Я його пробував вiдмовити, бо якiсь люди дивнi, але вiн запевняв, що це хорошi люди i живуть у незвичайних мiсцях.

– Що значить, у незвичайних?

– Та я i сам не дуже зрозумiв. Вони не казали, де знаходяться. Але чимось Іллю зацiкавили, що вiн дуже туди хотiв поiхати. Казав, що цiкавi хлопцi. Ми домовилися, що Ілля дзвонитиме, як все iде, чи не потрiбно чогось ще з обладнання або iнструментiв. Але вiн так i не подзвонив. І телефон його у перший же день вимкнувся. Два тижнi вже минуло, а вiд нього жодних звiсток.

– До мiлiцii зверталися?

– Неофiцiйно, через знайомого. Вiн майор, заступник начальника райвiддiлу. Коли побачив вiдео, то зблiд, перелякався, сказав, що мiлiцiя цим займатися не буде.

– Чому?

– Бо в них наказ оцих хлопцiв з оселедцями i шаблями не чiпати. З Киева наказ. Хто такi, вiн не знае, але знае, що iх просто не чiпають, бо собi дорожче. Ну i хлопцi цi рiдко коли висовуються у мiсто. Знайомий мiй порадив до вас звернутися. То як, знайдете?

– А що, зовсiм невiдомо, куди вони поiхали? Цi хлопцi з Іллею?

– Та чого ж, вiдомо. Я номер iх фургону записав, знайшов потiм водiя. Вiн розповiв, що вiдвiз iх на пiвнiч, кiлометрiв двiстi, до рiки Снiв. Є там така.

– Ага, щось чув. І що на рiцi?

– А нiчого, довiз, вони заплатили i вiдпустили водiя. Вiн так зрозумiв, що на катер якийсь чекали, бо розвантажилися на пристанi.

– Пристань? А що, та рiка Снiв така велика?

– Та нi. Я ж там був. Ну, метрiв 50 завширшки, iнодi бiльше, а iнодi i менше.

– І що, кораблi там ходять?

– Кораблiв не бачив. Але пристань е. Я мiсцевих спробував розпитати, але вони тiльки про хлопцiв з оселедцями почують i одразу лякаються, тiкають, наче вiд нечистоi сили. Так я нiчого i не дiзнався.

– Як думаете, вони попливли рiчкою чи через воду перебралися i далi поiхали?

– Думаю, що попливли, бо на iншому березi лiс, жодних дорiг, – чоловiк подивився менi у очi. – То вiзьметеся?

– Думаю, що вiзьмемося, але остаточне рiшення за нашим гендиректором. Як тiльки вона з’явиться, я доповiм iй про вашу справу i сьогоднi ж повiдомлю вас про рiшення. Але одразу хочу попередити, що нашi послуги недешевi.

– Я знаю, але менi треба Іллю повернути. Вiн мiй похресник, та й у фiрмi на ньому багато що трималося. То я заплачу, грошi е.

– Що ж, тодi залишайте телефон. І я, з вашого дозволу, перепишу це вiдео.

– Так, звiсно.

Вiн залишив свiй номер i пiшов. Я подивився вiдео ще раз. Виглядало як цирк, але який сенс у цьому цирку? Вирiшив погуглити. Спочатку намагався знайти цих хлопцiв. Але як iх назвати? Хлопцi з шаблями? Тут фотографii здебiльшого зi Сходу. Зовсiм не те. Сучаснi козаки? О господи, якiсь морди п’яних дядькiв. Тодi почав шукати iнформацiю про цього Іллю. Знайшов одразу. Вiн виявився одним iз найвiдомiших реконструкторiв, купа фотографiй, де вiн у середньовiчному вбраннi, в оточеннi так само одягнених людей. З мечами, списами, у шоломi, при щитi. Знайшов його профiль «ВКонтактi». Також багато фото. На стiнi численнi питання вiд друзiв, де вiн зник, чому не вiдгукуеться. Питання залишилися без вiдповiдi. Скачав його фотографii. Потiм пiдготував презентацiю, щоб наочно розповiсти про справу.

О-пiв на дванадцяту дiстав страви, розiгрiв iх у мiкрохвильовiй пiчцi i поставив на стiл. До приходу моеi доброi панни Понамки Хаос все мусить бути готове. Далi чекав. Передивлявся вiдео. Ну це щось! Трое чувакiв, наче з ансамблю народноi самодiяльностi, при шаблях i кинджалах, з торбою грошей! Диво дивне.

Завiбрував телефон. Петро знизу сповiстив, що Понамка прийшла i пiднiмаеться. За цю маленьку послугу я його наприкiнцi тижня пригощав пивом. Заметушився бiля столу, потiм пiдбiг до дверей. Прислухався, дочекався, коли почую ii кроки, i вiдчинив. Понамка прийшла, як завжди, вимотана пiсля тренування.

– Красю, привiт. Що нового?

– Обiд готовий!

– О, це добре! Я голодна як вовк!

Пiднiс iй тазик з теплою водою i милом. Понамка помила руки i сiла за стiл. Принюхалася до супу.

– Пахне смачно! – почала наминати. – Клiентiв не було? – спитала з напханим ротом.

Я не хотiв вiдповiдати, бо це могло вiдволiкти Понамку вiд iжi, а я ж так старався.

– А? – наполягала вона. Як завжди, iла напрочуд швидко. Глибока, велика миска супу, а вже ложка цокотiла по дну. Ну ще реберця ii затримають. Ось вже обсмоктувала перше. – То що?

– Та приходив один…

– Красю, не тягни кота за яйця! Розповiдай!

– Поiжте!

– Поiм, за це не хвилюйся! Що хотiв клiент? – вона вже трощила хрящi на кiнчиках ребер. Молоденькi реберця з хрящами, вона це любить. Я натиснув на кнопку електрочайника. Вiдчував спиною ii погляд.

– У нього спiвробiтник зник, просить знайти.

– З грошима зник? – Понамка вже гризла останне реберце.

– Нi. Клiент думае, що його викрали, – я прибрав миску i поставив перед Понамкою велику тарелю з пастою.

– Хто викрав? – Понамка закинула у рот таку гору локшини, що можна тiльки здивуватися, якщо не знати ii апетиту.

– Якiсь клоуни.

– Клоуни? – вона мимрила з повним ротом, але я зрозумiв питання.

– Ага. Один з вусами i оселедцем, ще двое поголених. Одягненi у якийсь старовинний одяг, у того, що з оселедцем – шабля, а поголенi – з кинджалами.

– Що за херня? – Понамка знов спитала не дуже розбiрливо, та я знав, про що вона спитае.

– Сам не знаю. Схожi на клоунiв, але при грошах. Вони замовили послуги зi встановлення системи зв’язку. На чверть мiльйона! Платили готiвкою.

– О-о-о! У-у-у! – це Понамка спочатку здивувалася багатству клоунiв, а потiм вiддала належне смаку пасти. – Кайф!

– Я пiдготував презентацiю. Доiдай, покажу.

– Зааз! – не дуже розбiрливо, але дуже впевнено наказала Понамка.

З нею краще було не сперечатися, тож повернув лептоп до неi. Спочатку вiдео, яке принiс клiент. Понамка так захопилася, що аж жувати припинила. Щоправда, ненадовго. Потiм знову жувала, здолала пасту, видихнула.

– Ми беремося за це! Дзвони дядi! – сказала рiшуче.

– Але, Понамко, ми навiть не знаемо, хто цi клоуни!

– Дiзнаемося! Дай телефон!

– А десерт? Млинцi з сиром!

– Наливай чай!

Вона схопила телефон, комусь дзвонила.

– Алло, Сеню, привiт, це я. Слухай, а ти нiчого не чув про таких смiшних хлопчикiв з оселедцями i шаблями? Ну, одягненi у шаровари, наче фольклорний колектив. Так, зi справжнiми шаблями! Чув? І хто це? Не можеш говорити? Давай зустрiнемося! Добре, за годину у кав’ярнi бiля тебе.

Вона зареготала.

– Можливо, Сеня щось знае.

Я мовчав, але розумiв, що цей Сеня мiг нiчого не знати. Вiн працював у мiлiцii, в обласному управлiннi. Непогано заробляв. І був закоханий у Понамку. А вона його постiйно вiдшивала. То мiг набрехати, щоб просто побачити ii.

– Красю, чого став, давай млинцi!

Поставив перед нею тарiлку з купою млинцiв i пiалу з медом. Понамка щедро вмочувала i жадiбно iла. Тут же наказувала.

– Значить, дзвони клiенту i кажи, що ми беремося. Три тисячi авансу, на першi витрати, а далi в залежностi вiд обсягу робiт.

– Може, спочатку поговорила б з Сенею? А що, як цей горiшок нам не по зубах?

– Красю, накази не обговорюються! І де мiй чай?

Швиденько пiднiс велику чашку. Понамка запивала i знову дивилася вiдео. Той момент, де чоловiк з оселедцем лупив голомозого в обличчя, а той падав i цiлував чоботи нападнику.

– Смiшнi, еге ж? – спитала Понамка.

– Так, але клiент каже, що вони небезпечнi.

– Бачу. Особливо оцей, – Понамка вказала на вусатого, з оселедцем. – Вiн убивав.

– Звiдки знаеш? – здивувався я.

– У нього погляд такий. Коли людина вбивала, у неi погляд змiнюеться. Хорошi млинцi! – Понамка закинула у рот останнiй.

Важко пiдвелася з-за столу i пiшла в задню кiмнату, де вляглася на маленькому диванчику. Пiсля обiду Понамка завжди вiдпочивала. Навiть коли були термiновi справи. Зараз теж миттево заснула, вже за хвилину тихенько посапувала. Я безгучно зiбрав посуд i вiднiс його мити до загального туалету на поверсi. У коридорi пахло iжею, у iнших офiсах теж обiдали. Але так смачно, як у ТОВ «Хаос», не пахло нi в кого. Я тiшився з того, що добре готую. Помив посуд, повернувся, заварив собi мiцного чаю. Тюремна звичка, хоча зараз це просто мiцний чай, а не чифiр.

Сiв за лептоп, намагався ще щось знайти по справi, але марно. Потiм задзеленчав телефон Понамки. Я подивився час, здаеться, Сеня вже чекав. Понамка прокинулася, вiдповiла, що вже бiжить. Подивилася у дзеркало.

– Ну i пика! Жах! – Понамка нафарбувала губи. – Телефонував клiенту?

Я б волiв дочекатися результатiв ii розмови з Сенею, але Понамка наполягала, то взявся за телефон. Понамка пiшла, я мiг би вiдкласти телефон, але не мiг ii дурити.

– Алло, це Краснодар з детективноi агенцii «Хаос», ми беремося за вашу справу.

– О, це добре! – зрадiв клiент.

– Три тисячi авансу, остаточна сума буде залежати вiд обсягу робiт.

– Але ви знайдете його?

– Ми зробимо все для цього.

– Добре. Зараз пiд’iду з грошима.

За пiвгодини чоловiк приiхав з готiвкою.

– А де директорка? – розчаровано спитав у мене.

– Панi Понамка вже займаеться вашою справою. Шукаемо виходи на викрадачiв, – урочисто вiдповiв я.

– Та що там шукати! Завтра вони приiдуть на пристань! – закричав клiент.

– Звiдки ви знаете? – здивувався я.

– Ну, iм знадобилося ще дещо з обладнання. До мене вони не звернулися, але ринок невеличкий, усi всiх знають. Той продавець, якому вони замовили обладнання, чув, що я з ними теж працював. Спитав, що за люди, чи можна iм довiряти. Ось я i дiзнався, що завтра вони приiдуть за обладнанням.

– Приiдуть до Оклункова?

– Нi, попросили привезти на пристань. Там приймуть товар, а розплатилися наперед.

Я замислився.

– Не розумiю, для чого вам наймати нас? Поiдьте i спитайте тих хлопцiв про Іллю, – нарештi сказав я.

– Краснодаре, я б не хотiв з ними спiлкуватися, – скривився клiент.

– Вони такi страшнi?

– Ще за Союзу я працював на сибiрських будiвництвах. Там важкий контингент, багато злочинцiв. І ось там я навчився одразу вiдрiзняти людей, з якими можна мати справу, а з якими – краще нi. До того ж не факт, що вони погодяться зi мною балакати, вiдповiдати на питання. Натомiсть можуть почати запитувати мене, звiдки це я дiзнався, коли вони приiдуть. І взагалi, я вважаю, що кожною справою мусять займатися фахiвцi. Я займаюся зв’язком, а ви – розшуком, i хай так буде.

– Згоден. О котрiй вони мусять бути на тiй пристанi?

– Машина мае приiхати о дванадцятiй дня. Я зараз покажу, де та пристань. Можна ваш ноутбук використати?

– Так, звiсно.

Я вiддав йому ноутбук, вiн зайшов у мережу, вiдкрив гугл-мапи, швидко знайшов.

– Ось це мiсце. Бачите, поруч анi сiл, анi якихось об’ектiв. Путiвець у лiсi, на березi дерев’яна пристань, ось ii навiть видно, брунатна крапка. І все.

– Ага, якось дивно.

– Це ще так собi. Але дивiться далi! – у захопленнi сказав клiент. – Ось, бачите, ця рiка Снiв?

– Бачу, – кивнув я.

– А тепер спробуемо пройти нею. За течiею. Наче попливли по рiцi, – вiн повiв курсором по звивистiй рiчцi. Я не розумiв, що вiн хоче показати, коли рiчка зникла. Пiд хмарами, якi закривають геть усе. – Бачите, рiчки не стало!

– Вона пiд хмарами, – спробував пояснити я.

– І оцi хмари на багато кiлометрiв! Чи не дивно? І коли вони закiнчуються, то нiякоi рiчки вже немае! Куди вона могла подiтися? Га? – нервово запитав мене клiент. Я сам узявся за мишку, водив курсором у всi боки. Таки мусив погодитися, що рiчка з-пiд хмар так i не з’явилася в жодному напрямку.

– Дивно, – кивнув я. Ця справа починала менi не подобатися, але я знав, що якщо Понамка захопилася нею, то ми будемо ii розслiдувати i немае на те ради.

Прийняв грошi, ми пiдписали типовий договiр про виконання послуг.

– Я завтра буду увесь день на зв’язку. Якщо хоча б щось дiзнаетесь, то телефонуйте, – попросив клiент.

– Обов’язково, – пообiцяв я.

Тiльки вiн поiхав, як зателефонувала Понамка.

– Красю, ти чув щось про Владюшу Бар-Кончалабу? – спитала вона.

– Нi, а хто це?

– Дiзнайся про нього побiльше, вiн може дещо знати про тих хлопцiв з шаблями.

– Добре, – я не розповiв про нову iнформацiю вiд клiента, бо не дуже довiряв телефонам, якi могли слухати спецслужби.

Почав шукати iнформацiю про Бар-Кончалабу. Посмiхався, що бувають прiзвища ще дивнiшi, анiж у мене. Зробив невеличке досье на цього Владюшу, зберiг його у тецi по справi. Завжди намагався все документувати. Це допомагало i при розслiдуваннi, i коли здавали клiенту акт виконаних робiт. Тодi видно було, що ми вiдпрацювали своi тисячi.

Невдовзi прибiгла Понамка, попросила чаю.

– У тiй кав’ярнi бiля УВС такi смачнi тiстечка! Я з’iла два й одне поцупила у Сенi! – реготала Понамка. Тут вже i я здивувався, куди в неi лiзе. Але цiкавило мене iнше.

– Вiн щось розповiв про викрадачiв?

– Дещо. У ментiв наказ не чiпати цих пацанiв.

– Чий наказ?

– З Киева. Начебто рокiв десять тому були неприемностi, тих хлопцiв з шаблями зупинив пост ДАІ, почали вимагати хабаря, i даiшникiв порубали, наче капусту.

– Порубали?

– Порубали. Шаблями позтинали голови. Звiсно, що скандал, операцiя «Перехоплення», пацанiв затримали, коли вони iхали до якоiсь пристанi, оточили, запропонували здатися. А пацани кинулися з шаблями в атаку. Поклали ще чотирьох ментiв, поки iх перестрiляли. Скандал тодi зам’яли, а пiзнiше вийшов наказ не чiпати хлопцiв з оселедцями. Тим бiльше, що вони рiдко коли тут з’являються i далi Оклункова не iдуть, а здебiльшого iх бачать у районах бiля рiки Снiв.

– І хто вони такi?

– Невiдомо. Але Сеня сказав, що про них може знати один киiвський хрiн, оцей Бар-Кончалаба. Ти дiзнався про нього?

– Так, вiн письменник iз Киева, пише книжки про чудовиськ.

– Про чудовиськ? – Понамка зареготала. – Казки, чи що?

– Та нi, наче не казки.

– Пробий його адресу, телефон, треба з’iздити, поспiлкуватися з ним.

– З’iздимо, але спочатку треба навiдатися на пристань, – я переповiв Понамцi iнформацiю вiд клiента. Вона зрадiла.

– О, на стрiльця i звiр бiжить! Поiдемо, подивимося, що за хлопцi!

– Понамко, вони небезпечнi, – нагадав я.

– Красю, так i ми ж не цукровi! Я – кандидат у майстри спорту по боксу, ти – зек зi стажем, нас мусять боятися! – вона засмiялась, коли побачила, як я насурмився. Не любив, коли менi нагадували про тюрму. – Ну, не ображайся, я жартую! Все, на сьогоднi зачиняй офiс, вiдпочиваемо. Завтра о п’ятiй ранку я заiду за тобою. До тiеi пристанi десь три години iхати, у нас буде час все там оглянути i пiдготуватися до зустрiчi.

– Вiзьми пiстолет, – попросив я.

– Красю, ти ж знаеш, що моi кулаки кращi за пiстолет! Не хвилюйся, все буде добре! Чи й не небезпека, клоуни якiсь! – Понамка зареготала.

Я з нею не погодився, але з поваги до керiвника посмiхнувся. Вона пiшла, я зачинив офiс, побалакав ще з Петром, який питав, а чи можна на сонячне харчування перевести курей. Потiм пiшов до магазину. Купив там булок, ковбаси, сиру, майонезу, щоб наробити бутербродiв у дорогу. В дорозi моя добра панна Понамка Хаос любила поiсти.




Роздiл 2

Кривава рiзанина на пристанi


Я заснув десь о дев’ятiй вечора, перед тим примусивши себе з’iсти варене яйце та випити чаю з цукром. Прокинувся о четвертiй. На вулицi ще було сiро, але потроху свiтало. Я вийшов надвiр, розпалив грубку, щоб пiдiгрiти чаю, розстелив килимок i почав робити комплекс йогiчних вправ. Чув, як хтось проскрипiв на старому велосипедi, мабуть, рибалка, що поспiшав зайняти краще мiсце на березi. Потiм прошвендяли до мiста двое п’яних хлопцiв, що понуро лаялися мiж собою. Я стояв на головi i зосереджувався, щоб заспокоiтися, бо поiздка менi дуже не подобалася. Але залишити мою добру панну Понамку одну я не мiг, а вiдмовити ii вiд поiздки було неможливо.

То я закiнчив вправи, одягся, поклав у торбу приготованi ще звечора бутерброди та обiд, присiв чекати. Навколо було добре. Он пробiг заець, який, мабуть, точив вночi капусту на дачах, а тепер тiкав до лiсу, щоб перепочити. Якось менi довелося рятувати зайця, що потрапив у лiсi в зашморг, встановлений браконьером. Я ходив за дровами, знайшов уже майже придушене звiрятко. Розплутав зашморг i вiдпустив. Понамка потiм казала, що дарма, бо нiколи не куштувала зайчатини. Але я не змiг би дорiзати зайця, знiмати з нього шкiру. Нi, це не по менi, я навiть цiлi тушки курей чи кроликiв намагався не брати, а тiльки щоб вже порубане. Понамка смiялася з цiеi моеi слабкостi, вона була мисливицею за духом, i страх кровi iй важко було зрозумiти.

Почув гуркiт двигуна. Це Понамка на своiй маздi. Вийшов, вона пiд’iхала, я сiв на передньому сидiннi, одразу дiстав бутерброд, але Понамка закрутила головою.

– Що? – здивувався я, бо вiд iжi Понамка вiдмовлялася вкрай нечасто.

– Вчора перебрала, – сумно сказала вона.

Я не питав подробицi, але бачив, що Понамцi дiйсно погано. Вона двiчi виходила проблюватися, потiм я дав iй чорного чаю з термоса, який теж прихопив з собою. Десь тiльки за годину Понамка ожила, а потiм i зовсiм попросила бутерброд. Поки доiхали, з’iла сiм штук i примусила мене з’iсти восьмий. Я не хотiв, не звик снiдати так рано.

– Слухай, ти чи дiйсно сонцем харчуешся? – спитала Понамка, яка вже розчервонiлася i посмiхалася. Лускала насiння, якого я узяв з собою цiлий пакет. У торбi був ще обiд, який я теж приготував, щоб нiчого не купувати у дорозi. Не довiряв стравам, якi там продавалися.

– Ого! Що це за збiговисько! – Понамка роздивлялася одразу п’ять чорних позашляховикiв, що стояли на узбiччi.

– Якiсь братки, – я побачив десяткiв зо два мiцних хлопцiв, що сидiли за столиками у лiсочку i снiдали. – Що вони тут забули?

– Може, приiхали вiдпочити на природi? – посмiхнулася Понамка.

– А що, як вони теж iдуть на пристань? – злякався я.

– Красю, до пристанi ще сорок кiлометрiв, думаю, що в них якiсь iншi справи. Кажи, куди iхати, бо я цих краiв не знаю.

Я узяв мапу i став штурманом. Ми звернули з шосе, поiхали розбитою асфальтовою дорогою до села. Але перед селом з’iхали на путiвець, щоб не свiтитися. Об’iхали село, заiхали у лiс, зупинилися у кущах. Я дiстав з багажника маскувальну сiтку, накрив мазду, яка одразу стала непомiтною.

– Красю, люблю твою завбачливiсть! – засмiялась Понамка. – Ходiмо до пристанi.

Пiшли не дорогою, а кущами. Тихенько, без розмов, прислухалися. Нiчого пiдозрiлого не помiтили. Вийшли до рiчки. Лiс на обох берегах. Тiльки путiвець i дерев’яна пристань – простий настил на палях i кiлька старих гумових шин, щоб човен чи кораблик не дралися бортом.

– Засядемо ось там! – Понамка показала на невеличкий пагорб поруч. З пагорба добре видно було i пристань, i дорогу до неi.

Пiшли на пагорб, знайшли зручне мiсце у кущах.

– А дивися, тут хтось вже сидiв, – Понамка показала на кiлька недопалкiв у пiску. Я пiдняв один, роздивився.

– Не дуже свiжi.

– Ну, мабуть, два тижнi тому залишенi, коли тi клоуни припливали, – кивнула Понамка.

– Може, i зараз хтось прийде? – злякався я.

– Може. Давай вище сядемо.

Ми пiднялися вище, сiли так, щоб бачити все, з можливим спостерiгачем включно. Було тихо, але якось тривожно. Я намагався триматися, не панiкувати.

– Дай чаю, – сказала Понамка.

Я вилив iй залишки з термоса, подумав, що треба купити ще один, бо цього Понамцi замало.

– Так, одинадцята. По позицiях, – сказала Понамка, випивши чаю. – Я сиджу тут, а ти пiднiмися на пагорб i дивися на рiчку. Щоб клоуни не послали розвiдку i не зайшли нам у тил.

– Слухаюсь.

Менi не дуже хотiлося iти кудись самому, але наказ е наказ. Я обережно пiднявся на пагорб, знайшов мiсце, з якого добре проглядалася рiка. Вмостився, нервовий та напружений. Невдовзi почувся гуркiт двигуна. Здаеться, вантажiвка. Мабуть, привезли обладнання. Двигун стих. Я стежив за рiкою, що звивалась серед пагорбiв. Я чекав, що ось зараз на рiчцi з’явиться човен, можливо, моторка. У Оклунковi човен з двигуном звався моторкою, а ось у селах моторкою вже був велосипед з маленьким двигуном, тобто примiтивний мопед. Я посмiхнувся, згадавши про це, а потiм зацiпенiв. Бо на рiчцi з-за пагорба вигулькнув корабель. Справжнiй корабель! З рядами весел по кожному борту, навiть зi щоглою, на якiй, щоправда, не було вiтрил. Бо i вiтру не було. Але i без вiтрил корабель легко та швидко мчав рiчкою, аж наче летiв. Удари весел, i ось вiн вже стрiмко наблизився. Керманичем корабля був високий чоловiк з оселедцем, у шароварах та при шаблi. Ще двое з оселедцями стояли на носi. Бiля них бiгали кiлька поголених чоловiкiв з нагайками, якими лупцювали когось. Чи не тих, бува, що сидiли на веслах у трюмi? Корабель вже був бiля мене, я аж втиснувся у прохолодний пiсок. Потiм згадав, що треба попередити Понамку. Вичекав трохи i побiг щосили до неi. Мчав до Понамки, як раптом побачив увiткнутий у пiсок термос. Мiй термос. Загальмував i вирячився на нього. Спочатку злякався, що на Понамку напали, озирнувся. Потiм зрозумiв, що це знак, пересторога. Мабуть, щоб я був обережний.

Далi не бiг, а тихенько пiшов схилом. Ось i кущi, де залишив Понамку. Ось i вона, притисла палець до губ. Я кивнув. Тихо сiв. Вона показала вперед. Ага, ми спостерiгали за пристанню не однi. Якийсь чоловiк у камуфляжi сидiв на розкладному стiльцi нижче по схилу i роздивлявся пристань у бiнокль. Щось записував у невеличкий блокнот, що тримав на колiнах.

Тим часом корабель вже був бiля пристанi, але чомусь проскочив ii. Я спочатку здивувався, але потiм побачив, як вiн розвертаеться у широкому затонi метрiв за двiстi. І ось тепер вже мчав до пристанi. Поголенi чоловiки стрибнули на пристань, прив’язали швартовi, подали трап, яким зiйшли трое високих хлопцiв, з оселедцями та вусами. З ними зiйшли ще трое голомозих, а трое залишилися на кораблi.

Прибульцi пiшли до вантажiвки, бiля якоi стояли двое чоловiкiв у звичному одязi. Мабуть, водiй та експедитор. Видно було, що вони злякалися. Особливо, коли побачили, що люди з оселедцями при шаблях, а голомозi при кинджалах. Я роздивлявся iх у бiнокль, який теж узяв з собою. Понамка жестом попросила подивитися. Я спочатку заглянув, що писав той спостерiгач з блокнотом. На чистому аркушi сьогоднiшня дата i таке: «П – 3, С – 6, Р – десь 20». Що це означало? Вiддав бiнокль Понамцi.

Так, ось тi, хто приплив, пiдiйшли до тих, хто приiхав. Вiддали грошi. Експедитор навiть перелiчувати не став. Водiй швидко вiдчинив фургон, голомозi заскочили всередину i витягли кiлька ящикiв. Я побачив, що Понамка дивиться кудись убiк. І сам подивився туди. Ледь не скрикнув, бо лiсовою дорогою до пристанi мчали тi п’ять позашляховикiв, якi ми бачили вранцi. Схопив Понамку за руку, мовляв, я ж казав, що це не просто збiг! Понамка кивнула. Чутно, як здивовано матюкнувся наш сусiд, який теж подивився убiк.

– А це ще що за херня? – тихо спитав вiн сам у себе.

Позашляховики вилетiли до пристанi i вишикувалися пiвколом. З них вийшли тi мiцнi хлопцi, яких ми бачили. У бiльшостi в руках були бейсбольнi бити, у деяких i кобури з пiстолетами. Побачив, що сусiд додав до свого запису: «Б – 18». Код якийсь, чи що?

Гостi наближалися до хлопцiв з корабля. Водiй i експедитор злякалися ще бiльше. Ладнi були тiкати, але боялися. Один з оселедцем щось сказав, i пацани аж кинулися до машини. Стрибнули у кабiну, двигун спочатку не заводився, уявляю, яка там була панiка. Нарештi рушили з мiсця, обережно оминули позашляховики i погнали лiсовою дорогою. Фургон аж стрибав на ямах, але водiй швидкостi не зменшив.

Тим часом бiля пристанi почався рух. Вiсiмнадцятеро гостей, що приiхали на позашляховиках, стали навпроти шiстьох, якi припливли на кораблi. Трое хлопцiв з оселедцями стояли першими, трое голомозих прикривали тил та фланги. Он з корабля збiгло ще трое. Але навiть пiсля цього рахунок був 18 на 9. З натовпу браткiв вийшли двое. Щось говорили до хлопцiв з оселедцями. Побачив, що сусiд щось записував. Дрiбними лiтерами, попросив у Понамки бiнокль. «Раiф Гянджинський та Едiк Сокол». Це ще хто?

Понамка забрала бiнокль. У неi гiрший зiр, а я i так добре бачив. Розмова на пристанi тривала. Братки напирали на тих, хто приплив на кораблi, «морячкiв». Судячи з усього, пояснювали, чим тi завинили. У браткiв завжди така тактика. Але «морячки» не схильнi були поступатися. Двое головних у браткiв щось iм казали, махали руками, зверталися до хлопцiв з оселедцями, а тi стояли незворушнi. Тим часом iншi братки почали потроху брати у кiльце «морячкiв». І щось менi здавалося, що миром все не закiнчиться. Почув, як забилося серце. Став дивитися у пiсок, щоб заспокоiтися.

– Йоп! – аж зойкнув наш сусiд, i з пристанi почулися крики.

Я пiдняв голову i побачив шалену бiйку. Трое з оселедцями рубали браткiв шаблями! Я таке бачив лише в кiно! Брали i рубали! Он валявся один з командирiв браткiв, у якого тiло було окремо, а голова – окремо. Почулися пострiли. Це хтось з браткiв почав стрiляти. Впритул, але тi «морячки» не падали! Рубали далi! Голови, руки! І братки не витримали, побiгли! Їх переслiдували i вбивали! І хлопцi з оселедцями, i голомозi! Рубали шаблями, штрикали кинджалами! Крики, ще кiлька пострiлiв, один з голомозих упав, а хлопцям з оселедцями хоч би що, рубали далi.

З галявини бiля пристанi втекло лише кiлька браткiв. Рахував тiла, що залишилися. П’ятнадцять. З них декiлька поранених, але iх тут же добили. Всiх! Голомозi перерiзали горлянки вмiлими рухами кинджалiв.

Мене аж телiпати почало вiд цiеi бiйнi. А потiм побачив, як голомозi почали вiдрiзати голови вбитим браткам. Вiдрiзали i складали у великi клунки. Раптом один з оселедцем захитався. Мабуть, був поранений. Один голомозий лежав мертвий, а один був поранений. Кров. Багато кровi. Наш сусiд знизу дiстав фотоапарат i почав обережно знiмати. Двое з оселедцями вiдвели пораненого товариша на корабель. Голомозi вiднесли своiх. Потiм повернулися, забрали спочатку ворожi голови у мiшках, а потiм ящики з обладнанням. Повантажили все на корабель, вiдштовхнулися вiд пристанi, i ось вже весла вдарили по водi й корабель помчав за течiею вперед.

– Охерiти! – вимовив дядя попереду. Понамка несподiвано зiрвалася, вискочила з нашоi хованки i стрибнула на нього, збила з нiг, повалила долiлиць на пiсок i приставила пiстолет (таки взяла!) до голови чоловiка.

– Лежи тихо! – прошепотiла йому. Переляканий чоловiк i не намагався чинити опiр. – Ти хто, в бiса, такий?

– Я рибалка, половити збирався… – зашепотiв чоловiк, а Понамка гепнула його рукояттю по головi. Добряче приклалася, розбила до кровi, чоловiк застогнав.

– Падло, не дратуй мене! – сказала йому Понамка i натиснула дулом на потилицю чоловiка. – Повторити питання?

– Нi, не треба. Я з ФСБ!

– І що тут робиш?

– Стежу за пристанню!

– Для чого?

– На предмет виявлення шляхiв контрабанди.

– Хто тi люди з позашляховикiв?

– Не знаю, я…

– Тебе пристрелити i кинути в рiку? – спитала Понамка. Не погрожувала, просто поцiкавилася. Вона три роки працювала в мiлiцii, вмiла розмовляти за допомогою насилля.

– Це бандити. З Москви. У них тут були якiсь справи.

– Якi?

– Я не знаю, чесне слово! Не знаю. Несподiвано приiхали, вперше! Я ж тут тiльки мiсяць працюю, ранiше iх не було.

– Хто такi Раiф Гянджинський та Едiк Сокол? Ти записав iх.

– Це злодii у законi. З колишнього клану дiда Хасана. Вони займалися наркотою, у Москвi.

– А тут що робили?

– Не знаю, може, якiсь канали налагоджували. Кордон же поруч.

– Хто iх убив?

– Що?

– Хто тi люди, що припливли на кораблi?

– Ми iх називаемо козаками. Якесь угруповання, яке не пiдкоряеться Киеву.

– Як не пiдкоряеться? – здивувалася Понамка.

– Ну, я всiх деталей не знаю, менi було доручено спостерiгати за ними.

– Для чого?

– Щоб з’ясувати, хто за ними стоiть.

– І хто?

– Я не знаю! Я ж кажу, тут тiльки мiсяць. За цей час вони припливали тричi.

– Минулого разу з ними був хлопець?

– Так, якийсь довгий такий, бiлявий! Сiв до них на корабель, я бачив.

– Добре. Тепер лежи тут i рахуй до тисячi. Потiм пiдеш. Якщо ранiше, то пристрелю. Зрозумiв? – поцiкавилася Понамка.

– Зрозумiв! – запевнив чоловiк. – Лежатиму! Рахуватиму!

– Руки! – наказала Понамка.

– Навiщо? – спитав вiн.

– Руки, – повторила вона, i я аж своi руки за спину завiв, бо була в ii словах якась залiзна переконливiсть.

Дядько поклав руки за спину, Понамка зв’язала iх ремiнцем бiнокля, обшукала чоловiка. Знайшла пiстолет. Вийняла обойму. Залишила чоловiка, сама побiгла у кущi. Я за нею. Ми спустилися з пагорба i побiгли лiсом. Не зупинялися аж до машини. Сiли i поiхали. В мене почалася iстерика. Я скрутився на сидiннi i тремтiв, бо перед очима була та бiйня.

– Ти бачив це! – крикнула Понамка i вдарила долонями по керму. – Крутi чуваки, як вони поклали тих браткiв! З одного удару зрубали голови! Я таке тiльки в кiно бачила! Я лише не розумiю, чому iх кулi не брали?

– У них панцирi пiд одягом, – пояснив я, а сам схопився руками за голову.

– Панцирi? Молодцi, все продумали! Братки не чекали, думали, що затопчуть лошкiв, а тут наштрикнулися на шаблi! Слухай, а цi хлопцi з оселедцями, вони зовсiм не клоуни! Справжнi бiйцi! Я ж займалася фехтуванням, то можу сказати, що в них рiвень майстра спорту, не менше!

– Ти займалася фехтуванням? – здивувався я.

– Так, поки мене не дисквалiфiкували.

– За що?

– Ну, одна моя суперниця зiграла проти правил, i я iй вмазала. Кулаком, два зуби вибила. Цього менi не вибачили, довелося зосереджуватися на боксi. Але цi хлопцi, вони б могли виступати за збiрну! Вони наче виросли з шаблею у руках, так добре рубалися!

Я не розумiв захоплення Понамки. Я не любив кров, не любив вбивств. А тут вбили пiвтора десятка людей. Вбили на наших очах.

– Треба вiддати грошi i вiдмовитися вiд цiеi справи, – сказав Понамцi, а вона закрутила головою.

– Ти що! Та я таку справу i без грошей би розслiдувала!

– Вiд цих людей треба триматися якнайдалi!

– Красю, не сси! Ну i рубаки! Крутi, капець! – Понамка натиснула на газ, ми вже вилетiли на шосе, легко обганяючи iншi машини.

– А куди це ми? – спитав я, коли побачив, що ми промчали поворот на Оклункiв.

– До Киева, Красю, до Киева! Дзвони тому Бар-Кончалабi, треба зустрiтися та побалакати про цих пацанiв з шаблями.




Роздiл 3

Поiздки та польоти


Я набрав номер, Бар-Кончалаба швидко вiдповiв. Був готовий зустрiтися. Домовилися, що увечерi в Киевi.

– Чудово! – Понамка несподiвано вдарила по гальмах, машина зупинилася, я ледь не вилетiв у лобове скло. Добре, що завжди застiбав пасок безпеки.

– Що? – спитав ii.

– Я не можу! Одягай! – вона кинула менi боксерськi рукавички для набивання ударiв. Сама одягла звичайнi. – Виходь, виходь!

– Понамко, менi погано! – поскаржився я.

– Зараз стане добре! Виходь!

Я вийшов з авто, одягнув цi квадратнi рукавицi, Понамка почала по них лупити. Машини, що iхали поруч, сигналили такiй дивинi на узбiччi. Понамка не звертала уваги, гилила i гилила.

– Ухиляйся! Атакуй, вiдступай! – крикнула вона. Танцювала навколо мене хвилин двадцять, я вже рук не вiдчував, а вона все била i била. Нарештi вiдстрибнула, зiгнулася навпiл i важко дихала. Я теж був ледь живий. Плювався, хекав, схопився за серце. Понамка поплескала мене по плечу. – Молодець, поiхали!

Вона була задоволена, попленталася до машини. Поiхали далi. Понамка спитала про iжу. Зупинилися, i вона сiла обiдати. Змела все за п’ять хвилин. Далi до Киева вже не зупинялися. Зустрiлися з Бар-Кончалабою на Дарницi, зайшли у якийсь генделик. Понамка замовила два пива i чай для мене.

– То про що ви хочете поговорити? – спитав Бар-Кончалаба, високий тлустий чоловiк з непевним поглядом.

– Про пацанчикiв з шаблями i при оселедцях, якi плавають по рiчцi Снiв, – Понамка любила питати прямо.

– О! Добре, – кивнув Бар-Кончалаба. – П’ятдесят баксiв.

Ми подивилися на нього. Я думав, що це якийсь жарт. Але в нього був цiлком серйозний вираз обличчя.

– Що? – скривилася Понамка.

– Моя консультацiя коштуе п’ятдесят доларiв, – трохи схвильовано пояснив Бар-Кончалаба.

– Якого хера? – прямо спитала Понамка.

– Бо я найкращий у цiй краiнi фахiвець по чудовиськах! То, звiсно, моi консультацii коштують грошей, адже я володiю унiкальною iнформацiею! – гордо заявив Бар-Кончалаба.

Я побачив, що зараз Понамка вмаже йому по пицi. Скандал у Киевi нам був непотрiбний, бо при Понамцi пiстолет i, взагалi, ми ж цивiлiзованi люди. То схопив ii за руки i зашепотiв, що грошi впишемо у витрати i цю консультацiю оплатить клiент. Понамка легко звiльнилася вiд мене, зiбрала руки у кулаки, але в останню мить роздумала бити.

– Добре, ми заплатимо, але твоя iнформацiя мусить коштувати п’ятдесят баксiв.

– У цьому не сумнiвайтеся! – з полегшенням зiтхнув Бар-Кончалаба, який, здаеться, вiдчув, що був на небезпечнiй вiдстанi вiд власного заюшеного носа.

– То що це за люди? – насiдала Понамка.

Бар-Кончалаба знiяковiв, розчервонiвся, опустив очi додолу.

– Вибачте, але грошi вперед.

– Ох ти ж диви, який торгаш! – здивувалася Понамка. – Красю, видай.

Я вiдрахував чотири сотнi гривень, тодi це було пiвсотнi баксiв. Бар-Кончалаба з задоволенням сховав грошi у кишеню.

– Що ви хочете почути?

– Хто вони?

– Самi себе вони називають паничами. Це релiктова група запорiзьких козакiв, яка збереглася у вiддалених районах рiки Снiв.

– Запорiзьких козакiв? – перепитала Понамка i потягнулася до шиi письменника. – Грошi поверни, брехло!

– Я не брешу! Не брешу! Вони носять оселедцi та вуса, а також одяг ще тiеi пори! Жупани, шаровари, свитки! І розмовляють вони старовинною украiнською, якоi вже зараз немае! А ще вони дуже небезпечнi i, коли що, хапаються за шаблi, якi завжди носять з собою!

Понамка забрала руку, Бар-Кончалаба з полегшенням зiтхнув i продовжив.

– Вони майже не з’являються тут, у Рабських землях, як вони називають нашi краi. Лише iнодi приiздять щось купити. Для цього використовують рiку Снiв, бо по суходолу шляху до них не iснуе. Мiлiцiя тут iх намагаеться не помiчати, а вони намагаються не конфлiктувати з мiлiцiею.

– Пливти до них довго? – спитала Понамка.

– Десь два днi. Але справа в тому, що просто так не допливеш.

– Чому?

– Бо рiка Снiв починае плутатися, розпадатися на купу рiчищ. Щоб проплисти там, треба дуже добре знати тi краi. Усi iншi там заблукають, сядуть на мiлину чи втопляться у болотах.

– А впасти на хвiст цим товаришам можна?

– Якщо паничi захочуть, вони можуть вас узяти. Але якщо не захочуть, то нiщо не зможе примусити iх пустити чужого на корабель.

– То, виходить, до iх краю нiяк не добратися?

– Нi. А навiщо вони вам? – пiдозрiло спитав Бар-Кончалаба.

– Вони викрали одного хлопця. Нам треба його повернути, – чесно пояснила Понамка.

– Все, можете з ним попрощатися. Нiхто не повертався звiдти, – запевнив Бар-Кончалаба.

– Ну, це ще подивимося! – Понамка не любила здаватися.

– Вони не вiдпускають чужих, – наполягав Бар-Кончалаба.

– А якщо я запропоную обмiняти нашого хлопця на одного з них?

– Кого з них? – здивувався Бар-Кончалаба.

– Ну, на цих, з оселедцями. Наступного разу я нападу на них i вiзьму у полон одного чи кiлькох. Буду вимагати, щоб вони повернули хлопця, а я тодi вже вiддам iм полонених.

– Нi, – Бар-Кончалаба рiшуче закрутив головою. – Так не вийде. Для паничiв страшенна ганьба потрапити у полон. Навiть якщо вам вдасться захопити хоч одного панича живим, нiхто не дасть за нього i копiйки, бо паничам не потрiбен воiн, якого можна полонити. Вони на нього i кiнський кiзяк не обмiняють.

Бар-Кончалаба говорив переконливо, не вiрити йому причин не було.

– А дороги суходолом туди точно немае? Може, стежка якась? – не здавалася Понамка.

– Нi, бо чому тодi паничi лише на кораблi дiстаються сюди? – розвiв руками Бар-Кончалаба.

Понамка замислилася. Тодi у розмову вступив я, не дарма ж ми заплатили цьому хлопцю.

– А чому однi з оселедцями, а iншi голомозi? Першi з шаблями, а другi – з кинджалами? – поцiкавився я.

– З оселедцями i шаблями – то самi паничi, а з поголеними головами i кинджалами – iх слуги. Є ще раби, яким заборонено голитися i брати до рук зброю.

– То раби сидять на веслах? – здогадався я.

– А ви що, бачили корабель паничiв? – Бар-Кончалаба аж пiдхопився.

– Слухай, а якщо повiтрям? – несподiвано спитала Понамка.

– Чим? – ми з Бар-Кончалабою перепитали хором.

– Повiтрям! У мене е знайомий, у нього – лiтак. Якщо полетiти до цих, як iх…? – спитала Понамка.

– Паничiв, – пiдказав Бар-Кончалаба.

– Паничiв. Суходолом не пройдеш, рiчкою – заплутано, але повiтрям то можна!

– Нiхто не погодиться туди летiти! – скривився Бар-Кончалаба.

– А зараз спитаемо! – Понамка почала набирати номер. Ми дивилися на неi, як на рулетку у казино. Виграемо чи програемо? – Алло, Ігорьок, привiт, це Понамка. Слухай, а ти лiтаеш зараз? Та треба злiтати в одне мiсце. Розумiю, що грошей коштуе. Як далеко летiти? Зараз спитаю, – Понамка подивилася на Бар-Кончалабу. – Скiльки туди летiти?

– Та десь кiлометрiв двiстi, не бiльше.

– Двiстi кiлометрiв туди i двiстi назад. Так, без посадки, просто дещо подивитися. Так, я розумiю, що рахунок на тисячi. Грошi е, не хвилюйся. Коли можемо летiти? Завтра? Чудово! Так, купуй пальне, завтра вранцi будемо у тебе! Звiсно, з готiвкою! Бай! – Понамка радiсно подивилася на нас. – Ось бачите, а ви боялися, що не полетять! Полетять!

– Слухайте, а вiзьмiть мене! – зненацька попросив письменник.

– Тебе? – Понамка посмiхнулася, я вiдчув, що зараз погодиться, бо добра душа, то втрутився.

– Це коштуватиме грошей, – сказав серйозно. – Польоти – справа дорога.

– Добре. Скiльки? Сто, двiстi гривень? – спитав Бар-Кончалаба. Понамка закрутила головою в тому сенсi, що i так вiзьмемо, а я зареготав.

– Гривень? Та за двiстi гривень тебе тiльки в салон пустять посидiти! – поважно сказав я.

Я планував торгуватися, вичавити з нього хоча б сто баксiв, але цей Бар-Кончалаба несподiвано запропонував нам назвати суму.

– Половину вартостi польоту. Це десь тисячi чотири гривень, – сказав я.

– А звiдки ти знаеш, яка буде вартiсть? – не повiрив Бар-Кончалаба.

– Бо я останнi три роки сиджу на авiасимуляторах i знаю витрати пального по всiх лiтаках. У «Ан-2» витрата пального – лiтр на кiлометр.

– Чому так багато? – скривився письменник.

– Бо «Ан-2» – старий лiтак, жере, як не в себе. Нам потрiбно двiстi лiтрiв туди, двiстi – назад, ще хоча б сотня лiтрiв запасу. Пiвтонни це п’ять тисяч. А ще оренда лiтака, – пояснив я економiку.

– Добре, я згоден, – несподiвано сказав Бар-Кончалаба. Навiть торгуватися не став!

– Грошi вперед, – я був суворий.

Вiн вiддав сотнi, якi отримав вiд нас. І ще кiлька зверху.

– Цього замало, – я розвiв руками, мовляв, тiльки вся сума вирiшить справу.

– Решта в мене вдома. Ви ж на машинi? Давайте заiдемо, я вiзьму грошi, речi i поiдемо. Добре?

– Добре, тiльки я мушу пообiдати, – сказала Понамка, якiй, здаеться, сподобалося, як я вiдбив половину дороги.

– Тiльки не тут. Занадто вбоге меню, – покрутив носом я.

– Чого? Сандвiчi, горiшки, чiпси! – Понамка любила нездорову iжу.

– Це отрута! Треба знайти нормальний заклад, – наполягав я.

– Бiля мене е хороший ресторан. Недорогий, i добре готують, – запропонував Бар-Кончалаба.

– Поiхали! – миттю вирiшила Понамка.

Ми пiдвезли письменника додому, вiн побiг збиратися, а ми пiшли вечеряти. Точнiше вечеряла Понамка, а я лише пив каву. Моiй добрiй паннi приносили все новi тарiлки, якi вона спорожнювала з дивовижною швидкiстю.

– Менi не подобаеться цей Кончалаба, – сказав я, почекавши, поки Понамка трохи вгамуе свiй голод. – У нього брехня в очах. Гнилий тип.

– Ну, може, i гнилий, але багато чого знае, – Понамка вже пила чай, i очi ii посоловiли.

– Чого це вiн ув’язався летiти з нами?

– Йому цiкаво, вiн же дослiдник. Не хвилюйся, Красю, все буде добре. Злiтаемо, подивимося.

– А далi що?

– Що?

– Як ми витягнемо звiдти того хлопця?

– Ще не знаю. Можливо, доведеться десантуватися туди.

– Понамко, ти бачила, що це за люди! Вони вiдрiжуть голову i прiзвища не спитають!

– Так, люди жорсткi, це факт. Але ж я теж не подарунок. І взагалi, Красю, не бери дурного в голову. Полетимо, подивимося, що i як, потiм вирiшимо. Добре? – Понамка позiхнула.

– Добре, тiльки ми зараз нiкуди не поiдемо, тобi треба поспати.

– Нi, часу немае, – Понамка закрутила головою.

Я знав, що пiсля такого столу iй потрiбно поспати, думав, що робити, бо боявся стати жертвою водiя, який заснув за кермом. На щастя, виявилося, що у Бар-Кончалаби е водiйськi права. То вiн сiв за кермо, Понамка вляглася на задньому сидiннi, i ми поiхали на Оклункiв. У Понамки завжди був мiцний сон, тому я скористався моментом, щоб розпитати Бар-Кончалабу.

– Як цi паничi ставитимуться до нас, якщо зустрiнуть?

– Думаю, що не дуже добре. Вони зверхньо ставляться до чужинцiв.

– І вони завжди при зброi?

– Так. Завжди. З самого дитинства. Ще маленьким iм вручають iграшковi шаблi, якi поступово робляться важчими. Коли дiтям виповнюеться дванадцять рокiв, iм дають короткi шаблi i вони стають джурами. Джури ловлять рабiв, чергують у куренях, а потiм вiдправляються у башти на кордонi, де воюють з чудовиськами. Значна частина джур гине, а тим, хто виживае, вистригають оселедець i висвячують у паничi.

– Воюють з чудовиськами? Що це ще за чудовиська? – занервував я.

– Ну, це ж рiка Снiв, дивний край, де все iнакше, анiж у нас. Але не хвилюйся, ми ж будемо у повiтрi, – не дуже переконливо заспокоiв письменник.

– А звiдки ви знаете все це?

– Я все життя вивчаю дива. Про «Сто чудовиськ Украiни» чув?

– Нi, що це?

– Це моя книга, присвячена найцiкавiшим чудовиськам нашоi Батькiвщини.

– І де ii можна купити?

– Нiде. Вона заборонена.

– Ким? – здивувався я, бо не чув, щоб книги забороняли.

– СБУ.

– За що?

– За дискредитацiю iмiджу краiни. Нашiй владi соромно i перед Заходом, i перед Сходом за те, що в Украiнi панують чудовиська, тому тема старанно замовчуеться. Про них не почуеш у ЗМІ, краще не згадувати про них в iнтернетi, а книгу мою взагалi заборонили. Я два роки провiв у тюрмi через неi.

– Ви сидiли через книгу? – здивувався я, бо зустрiчав людей, якi сидiли за вкрадену курку або взагалi нi за що, але щоб посадили за книгу!

– Так, через неi. Мене випустили за умови, що я забуду про чудовиськ.

– І навiщо ви вирiшили полетiти з нами?

– Бо менi дуже кортить подивитися, що змiнилося на рiцi Снiв.

Далi вiн почав розповiдати, як два роки сидiв у СІЗО. Не брехав. По рiзних деталях дуже легко зрозумiти, чи людина дiйсно сидiла, чи переповiдае з чужих слiв. Вiн сидiв. Розхвилювався, запалив цигарку. Ми мчали нiчною дорогою. Я задумався про цю справу i заснув.

Прокинувся за кiлька годин, коли Бар-Кончалаба спитав, куди повертати з Оклункова на аеродром. Я попросив заiхати в мiсто, зняв у банкоматi грошi, потiм довелося будити Понамку, яка сiла за кермо i повезла нас якимись путiвцями на невеличкий аеродром неподалiк кордону. Там ще з радянських часiв залишилася злiтна смуга, на якiй тепер стояли кiлька старих «Ан-2», один з яких готували до нашого польоту. До нас прибiг льотчик, хлопець рокiв тридцяти, у комбiнезонi.

– Привiт, Понамко, треба грошей дати, iнакше не заправлять, – сказав вiн.

– Без проблем. Красю, розплатися, – наказала Понамка.

Я вiддав грошi льотчику, той передав iх якимось двом чолов’ягам алкоголiчного вигляду. Вони швидко перерахували купюри i побiгли до сараю поруч. Звiдти кожен викотив по бочцi з паливом, яке швидко доправили до лiтака, почали заправляти. Я з недовiрою дивився на цей «Ан-2», схожий на доiсторичний релiкт. Знався на лiтаках, бо багато часу проводив за авiасимуляторами на роботi, коли не було клiентiв. Там були сучаснi лiтаки, реактивнi винищувачi, а це якийсь привiт з минулого.

– А куди летiти? – спитав льотчик.

– На рiку Снiв, – Понамка любила говорити прямо.

– А куди саме? – напружився льотчик, i я вже злякався, що вiн вiдмовиться i не полетить.

– До паничiв. Це такi хлопцi з оселедцями i шаблями, – сказала Понамка, наче про щось звичайне.

– А, до них, знаю! – чомусь зрадiв хлопець.

– Звiдки знаеш? – зацiкавився Бар-Кончалаба.

– Та лiтав туди.

– Для чого?

– Вантажi возив.

– Що за вантажi? – насiдав письменник.

– Не знаю. Менi замовили, я i возив.

– Хто замовив? – Бар-Кончалаба ледь не за петельки хапав льотчика.

– А хто це такий? – невдоволено спитав той.

– Не швиди, – строго сказала Понамка i вiдтiснила Бар-Кончалабу вiд льотчика. – І хто найняв тебе туди лiтати?

– Та бандити якiсь, – пiлот скривився, мабуть, через не дуже приемнi спогади.

– Бандити? – ми з Понамкою здивувалися майже хором.

– Так, спочатку прийшов просто дядя, домовився про полiт. Я погодився. Роботи небагато, будь-який клiент важливий. Тiльки вiн сказав, що на рiку Снiв. Я вiдмовився.

– Чому?

– Бо там небезпечно. Нiхто туди не полетить!

– І що далi?

– А далi приiхав Батон. Знаете Батона? – ми з Понамкою кивнули, бо Батон був вiдомим у Оклунковi кримiнальним авторитетом, який просидiв десять рокiв у тюрмi за вбивство, пару рокiв тому вийшов. Бiльшiсть його колег по 90-х були вже у могилi, все в мiстi тримали прокуратура та менти, Батон дуже хвоста не пiднiмав, потроху щось там заробляв i сидiв тихо. Але в деяких колах зберiгав певний вплив.

– І що Батон?

– А що, дробовик дiстав, сказав, що дуже поважнi люди з Москви просять i треба летiти, iнакше вiн мене в Оклунковi знайде i переламае руки-ноги. Адресу мою назвав. Вiн же на наркотi, вiд нього всього можна чекати. Ну я i полетiв. Кiлька ящикiв вантажу i трое пасажирiв, на вигляд братки. Летiти десь двi години, до оцих, з оселедцями i при шаблях. Там вантаж скинули, щось ще завантажили. Полетiв назад.

– А що за вантаж? – спитала Понамка.

– Слухай, моя справа возити. Менше знаеш, краще спиш! – помiтно занервував льотчик, з чого стало зрозумiло, що возив вiн щось не дуже законне.

– І досi возиш?

– Нi, кiлька мiсяцiв тому щось трапилося. Ми в черговий раз полетiли, а там на злiтнiй смузi колоди дерев’янi наваленi i тi хлопцi стрiляти по нас почали. Довелося летiти назад.

– А що трапилося?

– Не знаю. Бандити дуже лаялися, погрожували тим пацанам з оселедцями розборками.

– А тiльки ти туди лiтав чи ще хтось?

– Кiлька разiв бачив ще лiтаки. Теж «Ан-2», росiйськi. Якi злiтали перед тим, як я пiдлiтав.

До льотчика пiдiйшов один з мужикiв, якi вже залили паливо.

– Готово.

– Ну що, полетiли, – сказав пiлот.

– Вибачте, а у вас парашут е? – спитав Бар-Кончалаба. Вiн помiтно нервував, аж спiтнiв.

– Не хвилюйтеся, лiтак вiдремонтований, ресурсу ще набагато вистачить, то не впадемо, – спробував заспокоiти пiлот.

– Та я не про те. Просто висоти боюся, – скривився письменник. – Дайте, будь-ласка, парашут, менi з ним спокiйнiше буде.

– Ну, добре. Васильович, дай парашут! – наказав льотчик.

Васильович принiс парашут i оцинковане вiдро.

– Про всяк випадок, щоб потiм з пiдлоги не прибирати, – пояснив Васильович.

Ми зайшли до лiтака, там були не дуже зручнi сидiння пiд стiнками. Понамка одразу полiзла у кабiну до льотчика. Той завiв двигун. Лiтак весь здригнувся, у салонi почало трохи смердiти паливом.

– Якщо буде кидати або вiбрацiя, не хвилюйтеся. Технiка стара, але надiйна! – крикнув нам пiлот.

Деякий час прогрiвав двигун, нарештi лiтак потроху рушив з мiсця. Їхав, потiм розвернувся, постояв, почав набирати швидкiсть. Котився просто полем, нiякоi бетонноi смуги не було. Стрибав по травi, а потiм стрибки припинилися, ми вiдiрвалися вiд землi. Менi було дуже страшно, я перший раз у життi лiтав по-справжньому. Бар-Кончалаба той молодець, перевiрив парашут, одягнув його i посмiхався задоволено.

Я дивився в iлюмiнатор. Внизу були лани, лiсосмуги, невеличкi села. Ми летiли невисоко. Можливо, щоб нас не засiкли, бо полiт, здаеться, був повнiстю нелегальним.

– Дивiться в iлюмiнатори i не заплющуйте очей, а то блюватимете! – закричав нам льотчик.

Понамка з ним про щось розмовляла, вони реготали, задоволенi. Я тримався за стiнку i дивився в iлюмiнатор. Поступово ланiв ставало менше, а лiсiв бiльше. Потiм помiтив знайоме село. Ми його об’iздили, коли iхали до пристанi. Он лiсова дорога до неi, а онде i сама пристань. Господи! Трупи вбитих лежали, як iх i залишили! І машини, чорнi позашляховики, стояли досi пiвколом!

– Напилися, чи що? – спитав Бар-Кончалаба, який не розумiв, що то за тiла серед сосен. Те, що тiла без голiв, вiн не помiтив. Я не вiдповiв, згадав бiйню, менi стало страшно, намагався триматися. Лiтак мiж тим повернув лiворуч i почав летiти уздовж рiчки. Вона звивалася серед порослих лiсом пагорбiв. Мiсця були зовсiм дикi, анi сiл, анi дорiг, лiси i лiси. – О, туристи! – зареготав письменник.

Я побачив на рiчцi корабель, стилiзований пiд давньогрецьку трiеру. Веслувальники були на палубi. Пасажири корабля виглядали сучасно, жодних тобi оселедцiв, одягненi були у шорти та футболки. Неквапливо гребли, здивовано дивилися на нас.

– Хто це? – спитав я.

– Туристи! На рiку Снiв продають тури. Сплав на давньогрецькому кораблi серед дикоi природи, – пояснив Бар-Кончалаба.

– Вони теж потраплять до паничiв? – спитав я.

– Так. Хiба що заблукають i зможуть оминути.

Ми швидко обiгнали корабель, полетiли далi. Бар-Кончалаба дiстав якусь мапу.

– Що це? – спитав у нього.

– Та мапа, але неправильна. Зовсiм не те позначене, – поскаржився письменник, але чомусь мапу роздивлявся уважно, потiм подивився на годинник, щось наче рахував. Кивнув головою, сховав мапу. Менi не дуже сподобалися цi його дii, але нiчого ж кримiнального. Летiли далi. Лiси, лiси, лiси i серед них рiка. Заздрив туристам, навiть не пiдозрював, що в Украiнi е такi дикi мiсця, наче Сибiр якийсь.

– Скiльки вже летимо? – спитав Бар-Кончалабу, який час вiд часу дивився на годинник, наче чекав чогось.

– Тридцять двi хвилини.

За деякий час лiтак узяв убiк вiд рiки. Бар-Кончалаба одразу побiг лаятися до льотчика. Той гучно пояснював, що триматися рiки небезпечно, краще узяти лiворуч, летiти над лiсами.

– Вийдемо на рiку в районi фортецi, там ми ранiше сiдали, – сказав льотчик.

– Я все нiяк не зрозумiю, про яку небезпеку вiн говорить? – спитав я у Бар-Кончалаби, який чомусь виглядав заклопотаним.

– Ну, там же чудовиська рiзноманiтнi. Я вам потiм розповiм все! – вiн знову роздивлявся свою мапу. Довго, потiм посмiхнувся, мабуть, результати йому сподобалися. Крутив головою i посмiхався.

Несподiвано щось дзенькнуло знизу об лiтак. Я подивився в iлюмiнатор i побачив, як з лiсу у нас летять стрiли! Справжнi стрiли, наче у кiно!

– По нас стрiляють! – крикнув я i вiдчув, що лiтак почав набирати висоту.

– Не хвилюйтеся, це стрибунцi, або одноноги, – сказав Бар-Кончалаба. – У них луки з кам’яними гостряками, вони не проб’ють дюралюмiнiй корпусу.

– Господи, що це? – я побачив велику галявину, якою мчали дивовижнi тварюки, трохи схожi на людей, але в них була лише одна нога, потужна, з широкою ступнею. Ногою цi iстоти вiдштовхувалися вiд землi i пiдстрибували одразу на кiлька метрiв вгору i на десятки метрiв у довжину. Істоти порослi шерстю, з лев’ячими гривами на головах i з луками у руках. Посилали в нас багато стрiл, стрибали за нами, але ми були швидшi за них i занадто високо для iхнiх лукiв.

– Примiтивнi iстоти, але досить небезпечнi, – пояснив Бар-Кончалаба. – Особливо, якщо зiткнутися з ними на землi. Можуть розстрiляти, не наближаючись.

– Слухайте, що це, в бiса, за краi такi? – спитав я нервово. Бо нiчого не розумiв.

– Ну, краi як краi, це ж рiка Снiв, – розвiв руками письменник.

– Чому тут так?

– О, це питання, вiдповiдь на яке коштуе дуже дорого. Я шукав ii все життя i не знайшов. На жаль. Але не переймайся, тобi ж тут не жити. Злiтаемо, подивимося з висоти пташиного польоту i додому. Не переймайся. Подивися, яка краса навколо.

Лiси, лiси, лiси, iнколи серед них плями озер, пагорби, жодних ознак людей. А ми ж летiли вже досить довго.

– А це не Росiя? – знову спитав я Бар-Кончалабу.

– Нi, Росiя ж на сходi, а ми летимо на захiд. Це Украiна. Точнiше, територiя мiж Росiею i Украiною, яка нiкому не належить.

– А чого ii досi не захопили?

– Тому що ii важко захопити, а ще важче утримати.

– Стiльки лiсу! Не розумiю, як його досi не випиляли.

– Це важко з технологiчних причин, – Бар-Кончалаба зареготав не зрозумiло чому. Менi вiн не подобався, то я вiдвернувся вiд нього, дивився в iлюмiнатор. Летiли. За деякий час я побачив попереду якусь фортецю з вежею.

– Фортеця! – закричав я.

– Де? – Бар-Кончалаба пiдбiг до мене i подивився в iлюмiнатор. – Точно, вона!

Складена з кам’яних брил досить висока башта стояла на березi рiки, оточена дебелими мурами. Ми знову були над рiкою! А он якiсь люди бiгають на стiнах. З десяток. Я хотiв спитати Бар-Кончалабу, що це за люди, а замiсть цього отримав по головi. Чимось важким. Завалився зi стiльця на металеву пiдлогу, що вiбрувала в такт двигуну. Щось темне заливало менi очi, я не знепритомнiв, але був у якомусь дивному станi нокдауну.

– Бери праворуч! Праворуч, iнакше я тебе застрелю! – почув я голос Бар-Кончалаби з кабiни.

– Ти що коiш? – скрикнула Понамка.

Пострiл, який добре було чути, не дивлячись на гуркiт двигуна.

– Або береш праворуч, або я вас пристрелю! І хай хтось тiльки рипнеться! – верещав Бар-Кончалаба.

– Праворуч не можна! Там небезпечно! – обiзвався льотчик.

– Небезпека у моiй руцi! Це пiстолет! Хочеш отримати кулю в голову? Нi? Тодi лети, iнакше застрелю! – валував Бар-Кончалаба.

– Слухай, краще поверни, бо цей навiжений дiйсно тебе застрелить, – закричала Понамка. Кричала, щоб ii почули, голос у неi був спокiйний. У моеi панни були залiзнi нерви, вона не лякалася навiть у найжахливiших ситуацiях.

– Бери праворуч! – у Бар-Кончалаби була майже iстерика.

– Туди не можна, ми загинемо! – стояв на своему льотчик.

Ще пострiл. Куди той клятий письменник стрiляв? Хоч би лiтак не пошкодив!

– Спокiйно! Я беру праворуч, беру! – прокричав льотчик, якого другий пострiл, мабуть, переконав. – Уже взяв! Тiльки мушу попередити, що там нас чекае смерть!

– Зменш висоту. Лети понад лiсом, якомога нижче, – наказав Бар-Кончалаба. – І навiть не думайте рипатися, бо пристрелю! Обох! Менi втрачати нема чого!

– Що ти замислив? – спитала Понамка.

– Дещо! Зараз завезете мене, а потiм летiть, куди захочете!

– Як довго летiти? – спитав льотчик.

– За моiми розрахунками десь пiвгодини.

– У нас не вистачить пального на зворотнiй шлях, – крикнув льотчик.

– Вистачить. А як нi, то сядеш у паничiв, заправитесь там.

– Вони бiльше не приймають лiтаки!

– Поменше патякай, лети! – наказав Бар-Кончалаба.

Я тiльки чув цi крики, нiчого не бачив, бо очi заливало щось темне i тепле, у головi гуло. Я став рачки, витер очi рукою, трохи роздивився. Ага, онде стояв Бар-Кончалаба у дверях кабiни, вiн наставив пiстолет на пiлота. Менi запаморочилося в головi, i я сiв, пiдiгнувши колiна.

– Слухай, там же немае летовища, я не зможу приземлитися, – сказав пiлот.

– А менi i не треба, у мене е парашут, – зареготав Бар-Кончалаба.

– Парашут несправний. З ним не можна стрибати. Давай повернемо назад, – запропонував льотчик.

– Не бреши, парашут я перевiрив, вiн у робочому станi. Летимо.

– Що ти зробив з Красею? – спитала Понамка.

– Трохи пригостив по головi. Вiн живий, не хвилюйся.

– Навiщо ти чекав нас, щоб полетiти сюди, чому не полетiв сам?

– Бо думав, що нiхто не погодиться. Льотчики – забобоннi люди, iх важко переконати. А тут ви з’явилися i все вирiшили! – Бар-Кончалаба зареготав.

– Там дiйсно небезпечно! – дратувався пiлот.

– Тримайся якомога нижче, i тодi у вас буде шанс врятуватися! – наказав письменник.

– У нас, а в тебе? – спитала Понамка.

– За мене не хвилюйся!

– Ти просто вистрибнеш? А що далi, куди ти пiдеш?

– Чула щось про Райгород? – хрипко сказав Бар-Кончалаба.

– Райгород? Що це?

– Мiсто для героiв, де вони отримують вiчне життя i рай. Ось я туди.

– Що за маячня? – скривилася Понамка, яка була не схильна до метафiзики.

– Не маячня!

– Ти вiриш у рай? – Понамка зареготала.

– Ще раз засмiешся, i я тебе пристрелю, – крикнув ображений Бар-Кончалаба.

– Чорт, мужик, ми ж там всi загинемо! Туди пацани на винищувачах боялися лiтати, а не те що на цiй шкарбанцi! – закричав льотчик, який, судячи з голосу, дiйсно дуже хвилювався. – Нам кранти!

– Не панiкуй! Тримайся нижче, тiльки за дерева не зачепись. Коли я вистрибну, розвернешся i повний вперед. У вас дуже хорошi шанси врятуватися.

– Слухай, а можна i менi у той Райгород? – несподiвано спитала Понамка.

– Що? – письменник дуже здивувався.

– Хочу з тобою у той рай для героiв.

– Нi!

– Чому?

– Тому! І не вiдволiкай мене! Мовчи! – Бар-Кончалаба щось роздивлявся, мабуть, мапу. – Ага, он покинута фортеця. Тримайся праворуч вiд неi. Ще недовго! А ти сиди, де сидиш! – це вiн крикнув менi, бо я намагався пiдвестися. Але не мiг. У головi бозна-що. Вiн добряче мене вдарив. Клятий письменник, я ж пiдозрював, що якийсь вiн гнилий, щось затiвае!

Сидiв на пiдлозi, вiбрував разом з нею. Летiли. Нiхто бiльше не розмовляв, всi були напруженi.

– Так, он вiн, Райгород! – крикнув Бар-Кончалаба. – Лети до того поля. І набирай висоту, я не хочу розбитися! Набирай! Там я вистрибну i летiть, куди хочете! Давай! Так, добре. І не намагайся зi мною жартувати! Я стрiлятиму! Зрозумiв? Стрiлятиму!

– Спокiйно! Спокiйно! Стрибай, тiльки не психуй! – попросила його Понамка.

– Я пiшов. Всiм залишатися на своiх мiсцях!

Бар-Кончалаба позадкував з кабiни.

– Не рипатися! – це вiн кричав менi. В нього був пiстолет, звичайний ПМ. Я лiг на пiдлогу, притиснувши руки до голови. Бар-Кончалаба вiдкрив дверi i визирнув. Потiм крикнув: – Дякую за приемне товариство! Бувайте! – вiн стрибнув.

Слiдом за ним iз кабiни стрибнула Понамка. Зачинила дверi, пiдбiгла до мене.

– Красю, як ти? – вона допомогла менi пiдвестися i пiдвела до сидiння.

– Та нiчого, добре, – кивнув я.

– Молодець, тримайся, все позаду! – вона витерла менi кров з обличчя. – Зможемо полетiти до тих паничiв? Менi треба дещо подивитися, – спитала у льотчика.

– Та якi паничi? З мене вистачить пригод! Додому! – верещав вiн.

– Чого вiн так злякався? – здивувався я, бо льотчик не був схожим на iстеричку, але зараз поводився саме так.

– Не знаю, просто не чекав такого, – посмiхнулася Понамка.

– Клятий письменник, – скривився я. – Вiдчував, що з ним щось не так!

– Ага, якийсь божевiльний. Добре, що сам вистрибнув, а не довелося викидати, – вона зареготала. – Ну що, тримайся ось за поручень. Тримаешся?

– Так, дякую, Понамко.

– Все буде добре, ми вже повертаемося.

Вона повернулася до кабiни, я дивився в iлюмiнатор. Рiка, по берегах лiси, якась тiнь майнула згори, я намагався побачити, що то було, втиснувся обличчям в iлюмiнатор, але нiчого не побачив. Пiдвiвся, щоб перейти до протилежного борту i подивитися звiдти, коли раптом удар, вiд якого лiтак здригнувся. Перерваний вереск пiлота, лайка Понамки, я покотився по салону, ледь не почав блювати, так менi було зле i страшно. Пiдхопився, бо Понамка могла бути у бiдi, я мусив допомогти своiй добрiй паннi. Зробив кiлька крокiв i зупинився. Бо в iлюмiнаторi по правому борту побачив величезного змiя, який летiв паралельно з нами. І тримав у величезнiй пащi пiлота! А потiм узяв убiк вiд лiтака. Мене почало трусити вiд нервiв! Двигун ревiв, а лiтак нахилився вперед.

– Чорт! Красю, пiлот кудись зник! Ми падаемо! – закричала Понамка. Кричала вона не тому, що злякалася, а просто перекрикувала двигун i iнформувала мене про ситуацiю.

Ми дiйсно падали, лiтак нахилився вперед, i я побiг до кабiни. Ноги пiдгиналися, мене всього трясло.

– Фак, падаемо! – продовжувала доповiдати Понамка. Я забiг у кабiну. Вона була вся у кровi. І велика дiрка лiворуч, якраз над мiсцем пiлота. Самого пiлота не було, змiй схопив його i вирвав з крiсла. – Земля! – закричала Понамка, i я побачив, що попереду на нас летiла земля, дерева, лiс. – От херня! – крикнула Понамка.

Я штовхнув ii праворуч, на порожне сидiння, а сам стрибнув у крiсло, де ранiше сидiв пiлот. Обома руками схопився за важiль керування, вперся ногами i потягнув його до себе. Двигун ревiв, ми падали, земля ставала все ближче. Я помiтив, що ми падаемо не так прямовисно, як ранiше, але здавалося, що все одно нам забракне часу. Я вiдчайдушно тиснув важiль на себе i заверещав. А потiм дерева, що були вже поруч, несподiвано зникли, i ми побачили небо. Понамка радiсно закричала, але нас завалило на правий бiк. Я трохи зменшив оберти, намагався вiдчути лiтак. Менi вдалося його вирiвняти.

– Йо, Красю, ти що – льотчик? – закричала Понамка i здивовано подивилася на мене.

– Нi, але десь тисячу годин на авiасимуляторах налiтав. Щоправда, на сучасних винищувачах, а не на таких музейних експонатах, – я вже контролював лiтак, роздивлявся, куди летiти. – Понамко, витри кров з карти, – попросив ii, бо сам боявся кинути важiль керування.

– Красю, ти крутий! А я думала, що ти порнуху годинами дивишся! Сидить, напружене таке, пика червона! – вона витерла мапу. У дiрку, через яку витягли пiлота, сильно задувало. І менi було страшно.

– Понамко, iди у салон, дивися в iлюмiнатори по обидва боки, щоб нас знову не атакували, – попросив я.

– Добре! – вона стрибнула у салон.

– Чисто! – крикнула невдовзi. Я кивнув. Роздивлявся мапу. Але вона була до одного мiсця, бо це мапа територii навколо Оклункова. От би мапу Бар-Кончалаби сюди! Згадав, що ми летiли до башти на захiд, потiм узяли на пiвнiч i так тримали, аж поки не дiсталися покинутоi фортецi. Потiм узяли трохи на схiд. То зараз летiти на пiвдень i дивитися, чи не побачу знайомi орiентири. Збiльшив оберти, менi хотiлося якомога швидше забратися звiдси.

– Понамко, що там?

– Чисто! Красю, як виберемося, я тебе буду називати Нестеров! – крикнула Понамка i засмiялася. Вони любила стресовi ситуацii, у нiй починав грати адреналiн, а менi було дуже страшно. Схопився за важiль, перелякано оглядався навколо. Потiм подумав, що нiколи ж не садив «кукурудзник». Якби «F-16», я б його посадив, я стiльки разiв його садив, я знав, що робити! Але цей «Ан-2»! Хоча технологiя приблизно однакова. Знизитися, зменшити оберти, трохи задрати нiс i все. Клятий письменник! У яку халепу нас втягнув!

Краем ока я помiтив щось праворуч.

– Понамко, праворуч! – закричав з переляку.

– Щось наближаеться! – Понамка зовсiм не злякалася. – Диви, падла, дракон, чи що?

Мене почало трясти ще бiльше. Збiльшив оберти до максимуму. Але ця шкарабанка така ж швидка, як гуска на дорозi. Дракон наближався до нас.

– Нам капець! – заволав я. Якби це був невеличкий лiтачок, щось на кшталт «Сессни-180», можна було б спробувати маневрувати, але не на цьому сараi з крилами!

– Не бiйся! Коли воно наблизиться, розвернись до нього правим боком, три секунди i рiзко вниз! – крикнула Понамка.

– Що ти замислила?

– Виконуй! – строго закричала Понамка.

– Слухаюсь! – вiдповiв я з якимось полегшенням. Бо тепер можна було не чекати вiрноi смертi вiд якогось прибацаного чудовиська, якого бути не може, а виконувати накази керiвництва. Подивився праворуч. Тварюка наближалася. Як вона могла так швидко лiтати? А хер з нею, менi було начхати, Понамка знае, що робити.

– Давай! – крикнула вона.

Я повернув лiтак праворуч. Почув пострiли. Пострiли! Чотири пострiли, а потiм я рiзко звалив лiтак униз, майже штопор, але удар у крило, лiтак кiлька разiв крутнуло, мене ледь не викинуло з крiсла. Змушений був кинути важiль, щоб втриматися. Потiм таки схопив його, ледь вирiвняв лiтак, озирнувся.

– Понамко! – заверещав щосили, бо злякався, що ii викинуло у дверi, через якi вона стрiляла.

– Спокiйно! – вiдповiла вона. – Не бачиш ту падлу?

– Здаеться, нi!

– А що то тече з крила? – спитала Понамка. – Праворуч!

Я кинувся дивитися. Рiдина, жовтувата рiдина, наче «кукурудзник» вирiшив посцяти. Рiдина витiкала зi вм’ятини, що залишилася пiсля удару тварюки об крило.

– Бозна! – крикнув я, повернувся у крiсло, а потiм побачив, що стрiлка на датчику пального швиденько прямувала лiворуч. – Херня, нам пробили бак!

– Ну, бувае, не хвилюйся! – заспокоiла мене Понамка. Я дивився вниз. Пiд нами лiси. Сiдати в них – вiрна смерть.

– Понамко, нам потрiбна галявина! Якесь чисте вiд дерев мiсце, де я спробую посадити лiтак. Десь поблизу, в нас усього кiлька хвилин!

– Лiворуч лiси! Праворуч теж лiси! – бадьоро доповiла Понамка. Я вилаявся. Датчик почав подавати сигнали, що пальне закiнчуеться. Я намагався порахувати, скiльки цей сарай зможе планувати з вимкнутим двигуном. Думаю, що недовго.

– Ну що, Красю, будемо жити? – спитала Понамка, що залiзла до кабiни. В руцi у неi був пiстолет.

– У тебе е зброя? – здивувався я, хоча ж вона стрiляла з чогось у дракона i дивуватися я не мусив.

– Є! – Понамка задоволено посмiхнулася.

– А чому ти не пристрелила Бар-Кончалабу?

– Красю, я – боксер, а не вбивця. До того ж у нього пiстолет був уже у руцi, а менi ще треба було його вихопити!

– Лiс закiнчуеться! – крикнув я. Узяв трохи праворуч. – Нам треба дотягнути туди!

– Дотягнемо! – запевнила Понамка, i в цей момент двигун почав кахкати, а потiм замовк. Пальне скiнчилося.

– Спробуемо полетiти планером, – тихо сказав я. Ми поступово втрачали висоту i швидкiсть. Кiнець лiсу ставав все ближче, але не факт, що ми могли дотягнути до нього. – Понамко, бiжи у хвiст! – наказав я.

– Для чого? – здивувалася вона.

– У хвостi найбiльшi шанси вижити! Швидше!

– Я тебе не покину.

– Понамко, до бiса розмови! У хвiст! – заверещав я.

Вона вистрибнула з кабiни.

– Мiцно тримайся, буде сильний удар, втримайся, щоб тебе не розбило всерединi лiтака! – крикнув iй. А сам розумiв, що вже досить чiтко бачу гiлки дерев. Метрiв тридцять до них, не бiльше. Ми летiли тiльки за рахунок втрати висоти. Поле вже поруч. Встигнути! Встигнути! Я не закривав очей, хоч дуже цього хотiв. Не можна було закривати, бо якщо нам пощастить, треба буде садити лiтак.

Я чув, як гiлки почали шурхотiти по пузу лiтака, але ми не зачепилися, пролетiли лiс i вискочили на поле! Я потягнув важiль на себе, щоб хоч трохи задерти нiс. Ну i тепер дай Бог, щоб у травi не було глибоких ям. Тягнув важiль на себе, ось тепер можна заплющити очi. Удар! Лiтак пiдстрибнув, пролетiв ще трохи, знову удар, i ми покотилися. Намагався гальмувати закрилками, коли несподiвано попереду виник зарослий травою рiвчачок. Колеса провалилися туди, лiтак став дибки, вперся носом у землю. Трiск, я стрибнув до салону, а лiтак гепнувся пузом догори. Я вдарився головою i знепритомнiв.

– Красю! Красю! – мене плескали по щоках. Розплющив очi, побачив скривавлену Понамку. Вона помiтила мiй погляд i зрадiла. – Живий!

Обняла мене. Ми були у лiтаку, який трiснув навпiл. Понамка допомогла вибратися з нього. Ми упали на пишну степову траву.

– Я ж казала, що виберемося! – кричала менi Понамка.

Я тiльки головою крутив. Бо не вiрив, що ми врятувалися. Спочатку вiд того навiженого з пiстолетом, потiм пiсля загибелi пiлота, а ще ж дракон, пробитий бак, сантиметри над деревами, рiвчачок, який убив би нас, якби зустрiвся на пiвсотнi метрiв ранiше. Ну, i потiм ми не вбилися, коли лiтак перевернувся. Якийсь ланцюг див!

– Живi! – верещала Понамка.

Я посмiхнувся. Потiм прислухався. Якийсь далекий тупiт.

– Красю, що? – спитала Понамка.

– Наче скаче хтось.

Ми прислухалися. І дiйсно, тупiт копит.

– Он вони! – закричала Понамка i вказала у поле. Там до нас мчали з десяток вершникiв.

І я знову скривився, бо нiчого доброго вiд вершникiв не чекав.




Роздiл 4

Непроханi гостi


Я пiдвiвся, мене хитало, сяк-так озирнувся навколо. До лiсу було далеченько, не втечемо.

– Це тi самi, – я кивнув у бiк вершникiв.

– Ага, бачу, – сказала Понамка. – Паничi.

Попереду мчали кiлька чоловiкiв з оселедцями, за ними голомозi.

– Може, пошугати iх пiстолетом? – спитав я.

– Нiчим шугати, набоiв немае! – зiтхнула Понамка.

– Ти ж зробила тiльки чотири пострiли!

– Бо було тiльки чотири набоi. Іншi вистрiляла ще на травневi, все забувала зарядити, – вона зiтнула плечима.

– Чорт! – скривився я.

– Та не бiйся. Ми живi, то якось викрутимося.

– Вони i нам голови вiдрiжуть, як тим бандюкам!

– Красю, не панiкуй, – строго сказала Понамка. – Розмовляти буду я, а ти стiй спокiйно i не рипайся.

Вершники були близько. Тепер уже можна було бачити, що iхнiй загiн подiлений на три частини. Попереду на баских конях, одягненi у синi шаровари i червонi жупани, з-пiд яких виблискували обладунки, мчали чоловiки з оселедцями, озброенi шаблями. За ними на невеликих конячках поспiшали молодi хлопцi, пiдлiтки рокiв п’ятнадцяти. Одяг в них був не такий яскравий, шаблi меншi, на головi волосся було зiбране у довгi хвости. Останнiми мчали голомозi, в них були зовсiм дрiбнi конi, одяг сiренький, а зi зброi лише кинджали. За цими iхало ще кiлька коней без вершникiв. Загiн поспiшав до нас, але не змiшувався: пiдлiтки не наважувалися наблизитися до дорослих з оселедцями, а голомозi до пiдлiткiв. Ось пiдлетiли до нас i стали пiдковою, наполовину оточивши. Я вiд жаху i дихати не мiг, не те що говорити, а Понамка була спокiйна.

– Доброго дня, – сказала вершникам. Тi роздивлялися нас. Роздивлялися вороже.

– Імати дiвку, – кивнув чоловiк з оселедцем.

Мабуть, це i був панич, про яких розповiдав Бар-Кончалаба. Був вiн високий, широкоплечий, з вольовим обличчям i грiзним поглядом. Такими ж були i його товаришi, що ставили коней дибки i тримали руки на шаблях. Наказ панича побiгли виконувати двое голомозих. Один був рокiв бiля сорока, невисокий, але жилавий чоловiк, другий – молодий, теж мiцний хлопець. Вони i кинджалiв не вихоплювали, мабуть, думали, що легко схоплять дiвку. Помилялися, бо Понамка трохи змiстилася убiк, зустрiла потужним ударом у щелепу першого, а потiм напала на ошелешеного другого. І ось вони вже валялися на землi з заюшеними пиками, а Понамка вихопила iх кинджали. Я аж очi закрив, бо подумав, що зараз нас зарубають за цю зухвалiсть. Навiщо Понамка почала демонструвати своi боксерськi вмiння?

– Ач яка! – сказав панич. – Ти iмай.

Я вiдкрив очi, побачив, що один з пiдлiткiв зiстрибнув з коня i побiг до Понамки. Вихопив свою шаблю, яка була коротша, анiж шаблi паничiв, але довша, анiж кинджали голомозих. Пiдлiток, скорiше юнак, був вищий за мене, стрункий i сильний, схожий на молодого хижака, кинувся на Понамку. Вiн не жартував, не грався, з усiеi сили рубав, i я вже подумав, що кiнець моiй добрiй паннi, але Понамка несподiвано вправно вiдбивала удари юнака. Той дратувався, потiм хотiв схопити Понамку за волосся, але отримав кулаком в обличчя i аж покотився. Понамка була бiлявкою з близькою до iдеалу фiгурою, але мала удар наче у якогось мiцного мужика. Легко валила з нiг амбалiв, вищих за неi на голову. Ось i тут хлопець впав, аж заричав вiд лютi, пiдхопився i кинувся на Понамку, вклавши усю силу в удар, що мусив ii вбити. Але Понамка вiдстрибнула, хлопець рубанув землю, а Понамка приклала його по потилицi рукояттю кинджала, i нападник впав непритомний. Понамка забрала його шаблю.

Я помiтив, що паничi почали посмiхатися i задоволено передивлятися мiж собою.

– Сей i сей, – сказав панич, i ще двое юнакiв зiстрибнули з коней i побiгли до Понамки.

– Це несправедливо! Так не можна! – обурився я.

– Красю, не лiзь, – тихо сказала Понамка.

Вона тримала у правiй руцi шаблю, а у лiвiй кинджал. Юнаки наближалися до неi з рiзних бокiв, щоб вона повернулася до когось з них спиною. Понамка вiдбила атаку одного i сховалася за ним. Юнаки знову розбiглися, щоб атакувати з двох бокiв. Понамка вийшла з оточення, але було зрозумiло, що рано чи пiзно iй не вдасться втекти. Юнаки знову кинулися в атаку. Вони очiкували, що Понамка спробуе прорватись, а вона замiсть цього пiшла у саму гущину, ледь встигала вiдбиватися, ось хлопцi кинулися на неi. Понамка вiдбила iх удари, а потiм несподiвано вдарила носаком одного. По причинному мiсцю. Той схопився руками i впав на колiна. Понамка вдарила другого. Вона б могла зарiзати його кинджалом, але замiсть цього вдарила кулаком у щелепу. Дуже потужно, бо рукiв’я кинджала посилило удар. Юнак звалився. Понамка забрала в нього шаблю, потiм обеззброiла i другого хлопця.

– Вбивати iх чи не треба? – спитала у паничiв.

Тi тiльки головами крутили. Один з них, той, хто наказував, стрибнув iз коня. Вихопив шаблю. Важку, довгу. Понамка стояла проти нього з шаблею поменше i кинджалом. Я перелякано дивився на панича, який скинув жупан. Хижо посмiхався. Вiн був високий, мiцний, з довгими м’язистими руками та ходою тигра. Вiн наближався до Понамки, схожий на смерть. Атакував! Так легко бив, наче його шабля була зроблена не з залiза. Повiтря аж свистiло, настiльки швидкими були випади цього панича. Понамка ледь встигала вiдстрибувати чи вiдбивати удари, при цьому стогнала, як тенiсистки на кортi. Панич атакував, Понамка вiдбивалася, вiн пришвидшився, вона теж, ось ухилилася вiд потужного удару i несподiвано кинула кинджал. Рукiв’ям уперед, то кинджал вдарився у ногу i впав на землю. Панич зупинився. Було зрозумiло, що якби Понамка хотiла, то зараз би кинджал стирчав у його нозi, i тому б вже довелося думати про те, як вижити, а не про напад. Панич закрутив головою i всмiхнувся. Сховав шаблю у пiхви. Подав Понамцi руку. Вона потиснула ii. Панич несподiвано спробував заламати руку моеi панни, але отримав другою рукою в голову, а ногою в живiт, застогнав i вiдпустив. Понамка вiдстрибнула. Той чоловiк подивився на своiх чубатих товаришiв. Тi кивнули.

– Мене си звати Зубатий, а се браття Дерихвiст та Стрiла, – сказав панич. Вiн дивно розмовляв. Наче i украiнською, але iншою, у нас так не говорили. – А ти як менуешся?

– Понамка, – вона дивилася на нього насторожена, готова вiдбиватися далi.

– Звiдкiль е ти?

– Здалеку, – Понамка, як колишнiй слiдчий, знала, що чим бiльше скажеш, тим гiрше.

– Герця iй подайте! – наказав Зубатий i сiв на коня. Понамцi пiдвели дебелого жеребця, що аж землю копитом рив. Злякався я, що скине ця тварина добру мою панну, але Понамка стрибнула на коня i так повiддя узяла, що одразу припинив вiн фиркати i в усьому почав пiдкорятися.

– А яко з цим вчинити? – спитав про мене один з голомозих.

– У раби його вiзьмiть, – наказав Зубатий.

– Вiн мiй! – втрутилася Понамка.

– Се слуга твiй? – спитав Зубатий

– Так, – впевнено сказала Понамка. Я намагався не тремтiти, щоб вони не бачили, як менi страшно.

– До слуг його! – наказав вiн одному з голомозих. – І подивiться птаху сю залiзну, чи е там що у нутрощах!

Голомозi полiзли, витягли зсередини пом’яте вiдро та вогнегасник.

– Потому залiзо заберемо, – сказав Зубатий. – Напрод!

Паничi нагнали коней. Їхали попереду. Всi трое були справжнi богатирi. Рокiв вiд тридцяти до сорока, з пишними оселедцями, закрученими за вухо, у коштовних обладунках, при довгих шаблях. Не знаю, як змогла Понамка не програти двобiй одному з цих воiнiв. Понамка iхала за паничами в оточеннi пiдлiткiв, яким було вiд дванадцяти до шiстнадцяти рокiв. Не такi мiцнi, як паничi, але високi, стрункi, напруженi. В сiдлi трималися впевнено, дивилися на Понамку. Останнiми iхали голомозi i я з ними, трусився на чужому дрiбному конi, якого менi дали.

Швидко мчали полем. Я вперше iхав верхи, ледь тримався, щоб не впасти. Мене брали нерви, бо тiльки-но ледь не вбили. І можуть вбити трохи згодом. Цi паничi вони такi. Я хотiв втекти звiдси, повернутися до розмiреного життя в Оклунковi, я ж казав, що не треба вплутуватися у цю авантюру, але Понамка не послухала. Дарма! Я ледь не плакав, а потiм примусив себе припинити скиглити. Пiзно. Тепер треба було виживати.

Намагався не дуже трястися у сiдлi, почав озиратися навколо, щоб вiдволiктися вiд жаху. Попереду побачив невелику фортецю: частокiл з кiлькома баштами, на яких чергували голомозi. Коли ми були вже поруч, вiдчинилися ворота однiеi з башт, до якоi вiв пiдвiсний мiст. Ми заiхали всередину. Там нас чекали ще паничi, пiдлiтки з невеличкими шаблями i багато голомозих. Всi здивовано роздивлялися Понамку, мене майже не помiчали.

Паничi, що привезли нас, пiдiйшли до своiх товаришiв. Всi вони були схожi один на одного: високi, стрункi, широкоплечi. Засмаглi голови, довгi оселедцi, у вухах серги, всi з вусами, у обладунках i при шаблях.

– Ся прилетiла птахою залiзною, какови з чужинських краiв лiтають, – доповiв Зубатий. – Та вона не з рабiв. Добре валчить i шаблею, i ручно. Слуг одолетi, джур одолетi, супроти мене звитяжила, билася, яко з нас хтось.

Паничi дивилися на Понамку, яка стояла перед ними, склавши руки на шаблi. Всi iншi, i голомозi, i пiдлiтки, стояли осторонь. Я з ними.

– То добрий воiн дiвка ся? – спитав найстарший панич, дядько рокiв пiд шiстдесят. З великою головою i сивим оселедцем. У натовпi слуг зашепотiли, що це старий Набока.

– Билася яро та хитро, яко панич, – кивнув Зубатий. – Чи, може, хтось iз шановного панства на зачапку з нею стати жадае?

– Жадаю! – крикнув один з паничiв, високий, чорнявий, зi шрамами на головi. У натовпi пiшов шепiт, що це сам Ярош, славетний боець.

Зубатий вiдiйшов, а Ярош пiшов до Понамки. Та спокiйно узялася за шаблю, Ярош зi свистом вихопив свою. Кружляв навколо Понамки, схожий на отруйну змiю, що вичiкуе момент, аби атакувати. Ось вiн кинувся на Понамку, його шабля, наче блискавка, лiтала бiля моеi панни, яка ледь вiдбивалася. Удар, удар, знову удар, я аж скрикнув, бо переймався за мою добру панну. Мене вдарили у бiк i наказали мовчати, бо не можна слузi голос подавати, поки пан не накаже. Понамка вiдбивала удари, вiдступала, Ярош гнав ii до стiни, там хотiв притиснути, загнати у глухий кут. Зненацька Понамка наче перечепилася, впала на землю. Ярош яструбом кинувся до неi, вдарив щосили, але лише розпанахав шаблею землю, бо Понамка перекотилася вбiк. Якби не встигла, то розсiк би ii чи не навпiл. А якби не був у латах, то вона б його вбила, вдаривши шаблею у живiт. Вдарила i вiдскочила, шабля Яроша пошматувала повiтря бiля обличчя, але не наздогнала.

Роздратований Ярош заричав, схопився за розсiчений обладунок, знову кинувся в атаку. Кiлька ударiв, i коли здавалося, що Ярош ось-ось мае зарубае ii, Понамка кинула йому в очi жменю пiску, який прихопила, коли впала. Ярош залаявся, лiвою рукою почав витирати очi, а правою махав шаблею навколо, щоб не пiдпустити Понамку. А вона зняла свiй кросiвок i кинула з одного боку. Ярош кинувся туди шматувати повiтря, а вона з iншого боку крутнулася i вдарила по ногах панича. Той гепнувся долiлиць, хотiв пiдхопитися, але Понамка вже була на ньому, приставила шаблю до шиi. Могла б убити, але не зробила цього. Зiстрибнула i вiдiйшла, почала взувати кросiвок. Ярош пiдхопився, аж заричав вiд ненавистi, кинувся до неi, бо не звик програвати.

– Ускоромляйся, брате, – сказав старий Набока. Не кричав, тихенько промовив, i Ярош зупинився. – У зачапцi звитяжила дiвка ся славного Яроша. То файно валчить, нашого, панського кореню, а не рабського.

– Облудно валчила! Пилом очi засцяла, яко гаспiд отрутою! – закричав Ярош.

– Котрий человек валчить i фортель содеет, iжби перемочь неприятеля, то нема у тому грiха, – пояснив Набока.

– Вона се баба! – аж заричав Ярош i знову кинувся до Понамки з шаблею.

– Ускоромляйся! – гримнув старий i таки примусив Яроша зупинитися. – Мусиш ти признати, що уведений ти був i перемогла вона. Бо, може, iспоткалася нам паничарка.

– Баба! – закрутив головою Ярош.

– Сього дня старшi джури пiдуть чудовиськ валчити, – продовжив старий панич. – Най i вона пiде, покаже себе. Бо мало валчити барзо з людьми, треба ще вмiти i чудовиськ звитяжити. Тако, браття?

Закивали паничi.

– Тако, брате Набоко, – сказав Зубатий. – Жеби не помилитися, най на чудовиськ пiде. Як паничарка вона, то звитяжить вона чудовиськ i буде iй сакра до братства нашого, аже нi, то загине. Джури, до бою!

Джури почали сiдлати коней.

– І мене вiзьмiть, – попросив я джур, але вони мене вiдштовхнули з презирством. Я пробрався до Понамки, яка сiдала на коня. – Вiзьми i мене, попроси менi коня, – зашепотiв iй.

– Там може бути небезпечно, – вiдповiла Понамка.

– Понамко, я знаюся на чудовиськах! Я ж не тiльки лiтав у комп’ютерi, я ще i воював з ними. Я буду корисним!

– Красю, тут iншi чудовиська, анiж у комп’ютерних iграх!

– Понамко, без тебе менi тут все одно не жити! Вiзьми мене, прошу!

– Ну, добре.

Вона сказала дати менi коня, i менi дали якогось обiдранця. Спробував залiзти на нього, гепнувся, наче дурень той. Голомозi з мене зареготали, а паничi наче i не помiтили. Вони взагалi не помiчали голомозих. З другого разу таки всiвся верхи.

– Напрод! – наказав Зубатий, i загiн вирушив з башти. Вiн, старий Набока i ще четверо паничiв, у тому числi Ярош. Десяток джур i десяток слуг. Прямували приблизно у той бiк, де лежав розбитий лiтак. Їхали хвилин двадцять, потiм зупинилися на пагорбi. Паничi та джури зiстрибнули з коней, яких забрали слуги. Джури вишикувалися перед паничами. Ще пiдлiтки, але погляди в них були зовсiм не дитячi. У кожного з джур, окрiм коротких шабель, був ще спис i круглий щит. Також оклунок за спиною. Понамка стояла серед джур з такою самою зброею.

Зубатий повторив правила. Говорив вiн дивно, але я бiльш-менш його розумiв. Джури мусили пiти до лiсу i вполювати чудовисько. В якостi доказу мали принести його голову, якщо голова завелика, то iншу частину тiла, по якiй чудовисько можна буде впiзнати. Якщо хтось загине, значить, вiн не навчився битися. Якщо хтось повернеться з пустими руками – ще гiрше, значить, вiн боягуз, який буде вбитий. Джури закивали, Понамка теж.

– Можна, я пiду зi своею панною? – крикнув я. Голомозi почали бити мене, бо слуга не мiг озиватися на свiй розсуд, а тiльки тодi, коли його кликав пан.

– Зi слугою пiти можна? – спитала Понамка.

– Одна валчити мусиш! – закричав Ярош, який гнiвно дивився на Понамку. Зубатий озирнувся до Набоки.

– Можеш пiти i зi слугою своiм Але тодi мусиш вабоiти двох чудовиськ, – сказав Набока.

– Я згодна. Нехай йому дадуть хоч якусь зброю, – попросила Понамка.

Менi дали невеличкий щит та спис. Я не дуже розумiв, що з ними робити. Потiм Понамка дала менi мiшок. Мабуть, вiн був для здобичi.

– До бою, джури! І нехай Ісус Кривавий на вiстрi приправи вашоi буде! – проголосив Зубатий.

Джури лавою пiшли з пагорба у бiк лiсу. Понамка праворуч. Я поспiшав за нею. Спочатку ми йшли поруч з iншими джурами, а потiм вiдстань мiж нами почала збiльшуватися. То у лiс ми зайшли вже окремо.

– Ну, що ти знаеш про чудовиськ? – тихенько спитала Понамка. В неi була напружена хода, моя панна готова була до нападу, тримала зброю напоготовi, а менi зробилося страшно.

– Може, спробуемо втекти? – прошепотiв я.

– Ти знаеш куди? – весело спитала Понамка.

– Нi.

– Тодi краще давай вполюемо двох чудовиськ. Слухай, а як ми зрозумiемо, що перед нами саме чудовисько, а не просто якась тварина? Га, Красю?

– Не знаю, думаю, що вiдчуемо це.

Я знову тремтiв. Навколо начебто був звичайний лiс. Багато кущiв, деiнде галявини, але за кожним деревом нас могла чекати смерть.

– Треба було б зiбратися з джурами загоном i йти разом, – прошепотiв я. Понамка посмiхнулася.

– Загоном не вполюеш достатньо чудовиськ.

– А по одному вони будуть полювати на нас, – наче на пiдтвердження цих слiв, у лiсi почувся крик. Мабуть, одного з джур. І рев якогось чудовиська. – О, Господи, – менi аж погано зробилося.

– Красю, заспокойся, якщо так боятися смертi, то неодмiнно загинеш. Згадай, як нам щастило сьогоднi. Ця серiя не може урватися серед дня, – запевнила мене Понамка. – І прикривайся щитом, що ти iдеш, наче фраер? Спис вперед, але не сильно, ти мусиш бути готовим завдати удар. Іди за мною, прикривай менi спину.

Ми прямували лiсом далi. Здалеку почувся переможний крик джури i стогiн чудовиська. Мабуть, хтось iз джур вполював свою здобич. Я знову тремтiв. Так зосередився на тому, щоб заспокоiтися, що не помiтив, як Понамка зупинилася, i штовхнув ii щитом у спину. Вона не роздратувалася.

– Красю, уважно, – прошепотiла менi, сама придивлялася i прислухалася. Наче нiчого пiдозрiлого, то пiшла далi.

Ми стали переходити якийсь ярок, на днi котрого бiг невеличкий струмок. Я iшов за Понамкою, а потiм несподiвано вiдчув жах. Не той загальний страх перед цим лiсом, а конкретний жах, бо смерть дивилася на мене своiми невидимими очима. Щось небезпечне праворуч. Я спочатку глянув лiворуч, бо боявся подивитися одразу праворуч. Нарештi озирнувся. Нiчого не побачив. Лiс як лiс, можливо, воно за кущами? І тут я вiдчув легкий рух повiтря, щось схоже на вiтерець, що промайнув поруч. Звiдки вiтерець у лiсовому ярку? Я не розумiв, а потiм вiдчув прямий погляд. Це почалося у колонii, там виявилося, що я вмiю вiдчувати погляди. Це вмiння кiлька разiв рятувало менi життя. І ось зараз на мене щось дивилося. Воно рухалося, легко випередило нас, а потiм зайшло з лiвого боку до Понамки.

– Красю? – Понамка вже вибралася на край ярка i здивувалася, чому це я зупинився. Я вiдчув погляд i зрозумiв, що той, хто дивиться, зараз стрiмко наближаеться до Понамки.

– Тiкай! – крикнув я iй, а сам кинув спис у повiтря. Це виглядало божевiллям, але несподiвано спис уп’явся у щось невидиме, i на мить стало видно фрагмент якогось панцира, потiм рух, мiй спис вiдлетiв, i чудовисько знову стало невидимим. Понамка кинулася туди, де тiльки-но було видно панцир, але там вже було просто повiтря.

– Чорт! Воно невидиме! – закричала Понамка i зi свистом почала рубати повiтря з рiзних бокiв, щоб не пiдпустити чудовисько до себе. – Красю, спис!

Але замiсть того, щоб бiгти за списом, я скотився на дно ярка.

– Красю? – здивувалася Понамка. Мабуть, вона подумала, що я злякався i спробував втекти. Я вiдчував погляд. Таке враження, що щось нависало над Понамкою.

– Зверху! – заверещав я. У Понамки була реакцiя боксерки, вона кинулася вниз i тим уникнула нищiвного удару чудовиська, яке гупнуло по пiску. Я став на колiна бiля струмка на днi ярка, схопив повнi жменi багна i прислухався, звiдки на мене дивилися. Пiдхопився i кинув. Мокре багно полетiло, а потiм ляпнулося об щось, залишилося у повiтрi! Пролунав рик чудовиська, я кидав ще i ще, i ось вже кiлька плям мокроi глини лiтали у повiтрi.

– Ах ти ж падло! – Понамка вдарила своiм списом, той вiдскочив вiд панцира, вона била ще i ще, я кидав глину далi, чудовисько атакувало мене, я встиг тiльки прикритися щитом, страшенний удар, я вiдлетiв i впав у струмок. Мiй щит було розтрощено, страшенно болiла рука. Я вiдчув погляд i зрозумiв, що зараз чудовисько кинеться на мене. Намагався вiдповзти, але тiльки борсався у струмку, не мiг пiдвестися. Коли Понамка розбiглася i стрибнула у напрямку плям. Вдарилася об щось невидиме, наче зависла у повiтрi, яке обхопила лiвою рукою, а правою почала бити кинджалом. І тут пролунав рев чудовиська, яке вигнулося i струсило Понамку, наче гедзя! Вона впала на пiсок, а я побачив, що тепер до кiлькох плям глини додалися кiлька кривавих. Рани, з яких текла кров, що залишалася на шкiрi чудовиська i робила його видимим.

– Красю! – Понамка кинула менi свою шаблю, залишилася при списi, ним атакувала чудовисько, намагалася бити туди, де рани, бо там не було панцира. Я нарештi пiдвiвся, схопив шаблю, чудовисько атакувало Понамку, вона сховалася за деревом. Удар, дерево аж захиталося, я побачив здерту кору. Понамка вдарила чудовисько списом, воно якось вигнулося, удар, i спис зламався. У Понамки залишився лише щит та кинджал. Я кинувся вперед. Я не знав, як воно виглядало, але я здогадувався, що воно лiтало, бо ж не залишало слiдiв на землi. Якщо так, то в чудовиська мусили бути крила! Я навмання рубав шаблею, спочатку повiтря, а потiм шабля наштовхнулася на щось i у повiтрi почали залишатися шрами, з яких текла кров. Чудовисько заревiло, повернулося до мене, я встиг зробити йому кiлька шрамiв, а потiм мене збив з нiг удар. Я знову гепнувся у струмок, встиг перевернутися на спину i виставив шаблю. Чудовисько атакувало, я закрив очi i подумав, що зараз загину. – Н-н-н-а! – заверещала Понамка, i несподiвано я почув хрип, схожий на передсмертний, на якусь агонiю. А потiм на мене впало щось важке. Воно втиснуло мене у струмок, заганяло пiд воду, менi нiчим було дихати, i я знепритомнiв вiд жаху та безнадii.

Потiм хтось почав плескати мене по щоках. Я вiдкрив очi, побачив Понамку.

– Живий! – зрадiла вона. Я кивнув, а потiм побачив поруч тушу величезного чудовиська. Воно було схоже на джмеля, тiльки не комаха. Принаймнi крила його були вкритi шкiрою i паща велика, з iклами. – Ти бачиш, яку дичину ми завалили! – Понамка пiдбiгла до тушi i гепнула носаком. – Красю, та ми з тобою королi свiту! Завалили невидиме чудовисько! Що? Ти змерз?

Понамка побачила, як мене знову почало трясти.

– Це струмок холодний, а ти там полежав, поки я тебе витягла. Спокiйно, Красю, зараз зiгрiешся. Давай викрутимо твiй одяг.

Я крутив головою, що не треба. Бо тремтiння мое було вiд холоду смертi, а не вiд води. Я дивився на чудовисько, навiть зараз страшне та вбивче, i розумiв, що нам надзвичайно пощастило, що ми змогли вiдбитися, змогли перемогти його. Випадковiсть!

– Слухай, Красю, а що у цiеi падли рубати? – спитала Понамка. – Голова завелика, не хочу ii тягати. Частину крила? Але воно якось не дуже вражае.

– Хв-в-в-вiст, – прошепотiв я i показав на кiнчик хвоста, на якому був шип завбiльшки з лiкоть. Цим шипом чудовисько легко могло вбити. Принаймнi легко розтрощило мiй щит.

– Ага, хвiст це добре, – Понамка присiла бiля хвоста. – Сюди б сокиру. Ну нiчого, якось вiдрiжу.

Вона повернулася до чудовиська, я дивився на неi, побачив ii кинджал, що стирчав з шиi почвари.

– Й-й-й-як ти вл-л-л-лучила? – здивувався я.

– Та як, я ж трохи посидiла верхи, помацала його. Зрозумiла, що панцир закривае тiло, а потiм йде шия. Ось двi рани, якраз там, де панцир закiнчувався, то я цiлила трохи вище. Мабуть, потрапила у якусь важливу артерiю, бачиш, скiльки кровi, он аж струмок почервонiв.

Понамка вiдрiзала кинджалом шип з хвоста чудовиська. Вiддала його менi.

– Ну все, Красю, пiшли. Нам треба вполювати ще одну тварюку, i можна буде повертатися.

Я почав ще бiльше тремтiти.

– Чого ти?

– Наше везiння мае колись закiнчитися, – прошепотiв я.

– Тут ти маеш рацiю, треба нарештi використовувати нашi вмiння i перемагати завдяки ним, а не везiнню. Давай, Красю, вставай. Ми з тобою крутi чуваки, завалили он яке одоробло, ще й невидиме! Кому скажеш, то не повiрять! Ну, ходiмо, ходiмо. Вiзьми мiй щит, будеш мене прикривати.

Понамка примусила мене пiдвестися, вiддала щит та кинджал, сама залишилася при списi та шаблi. Ми пiшли далi. Мене хитало, ноги не тримали, я зчепив зуби, ледь плентався. Менi хотiлося десь сховатися, залiзти у нору чи пiд повалене дерево, заритися головою в опале листя i забутися.

– Ох, Красю, як же тебе розiбрало, – помiтила Понамка. – Сiдай.

Вона допомогла менi сiсти, прикрила мою спину щитом, обняла.

– Поплач, хай тебе попустить.

І я заплакав, тремтiв та плакав, притиснувшись до Понамки, засунувши голову iй пiд руку, наче курча пiд крило квочки. Понамка плескала мене по плечу.

– Поплач, поплач, ти заслужив поплакати, якби не ти, ми б ту тварюку невидиму не завалили. Це ж ти ii якось помiтив. Молодець. Поплач.

Зненацька пролунав свист. Я не звернув на нього уваги, аж раптом у щит увiгналася стрiла. Понамка здивовано подивилася на неi, потiм пiдхопила щит, прикрила ним i мене, i себе, ще стрiла, ще. І лiс наповнився криками якихось iстот.

– Лежи! – крикнула Понамка i повалила мене, накривши щитом. А сама кудись побiгла. У щит вп’ялося ще кiлька стрiл, а потiм вони летiли вже в iншому напрямку. Я визирнув з-за щита i побачив з десяток дивних створiнь, яких вже бачив з лiтака. Одноногi, вкритi хутром, з луками. Вони стрибали серед дерев i стрiляли з лукiв, цiлилися у Понамку, яка тiкала вiд них. Мабуть, намагалася вiдвести чудовиськ вiд мене. Я бачив, як стрiли встромлялися у землю бiля нiг Понамки, що кинулася у кущi. За нею полетiли черговi стрiли. Вона закричала, мабуть, ii поранили! Я пiдхопився i почув, як чудовиська радiсно заверещали, пострибали до кущiв. Вiдчув якийсь рух за спиною. Впав, стрiла пролетiла зовсiм поруч голови. Я побачив чудовисько у стрибку, яке саме напинало тятиву з черговою стрiлою. Воно б убило мене. Я б не встиг навiть смикнутися, але несподiвано iншi чудовиська заверещали. Мiй ворог вiдволiкся, i стрiла замiсть того, щоб потрапити менi в серце, вдарила у бiк. Я закричав.

– Красю, тримайся! – це закричала Понамка. Жива!

Я побачив, що однонiг, не поцiливши стрiлою, вирiшив просто затоптати мене. То я сiпнувся убiк, i чудовисько своею величезною лапою вдарило по пiску, а не розтрощило менi груди, як планувало. Я увiгнав кинджал йому в ногу, чудовисько заверещало, змогло ще вiдстрибнути, вирвавши з моiх рук кинджал, що увiйшов у ногу наполовину. Чудовисько поклало на лук нову стрiлу, навiть вистрелило, але стрiла ледь долетiла до мене. І чудовисько впало. Своiм ударом я зачепив якусь артерiю, з неi фонтанувала кров. Я пiдхопився, щоб допомогти Понамцi, хоч у мене не було зброi, коли побачив, що вона регоче, стоiть серед кiлькох вбитих одноногiв, а iх одноплемiнники тiкають геть з переляканими криками.

– Понамко, як ти? – я кинувся до неi.

Побачив, що одне чудовисько наштрикнуте на спис. Ага, Понамка забiгла у кущi i навмисно закричала, наче поранена, щоб одноноги не почали розстрiлювати ii з лукiв, а кинулися добивати. Вони кинулися, перший наштрикнувся на спис, аж зламав, один був пошматований шаблею, ось ще один i ще. Іншi ж втекли, злякавшись такого ворога.

– Красю, ти весь у кровi! – захвилювалася Понамка. Пiдбiгла, задрала мою сорочку. – Ти поранений!

– Нiчого страшного, подряпина.

– Треба зупинити кров. Зараз, – вона зрiзала шаблею рукав моеi сорочки, порiзала на смуги i замотала рану. – Так, тепер зберемо трофеi.

Вона вiдрубала голови всiм п’яти вбитим одноногам. Я вiдвертався, щоб не бачити цього жаху. Понамка поклала голови у мiшок, де вже був шип невидимого чудовиська. Повернула менi кинджал.

– Навiщо вiн, ми ж повертаемося? – скривився я, бо кинджал був у кровi одноногiв.

– Красю, в боксi мене навчили, що не можна розслаблятися до удару гонга, а краще почекати ще кiлька секунд. То бери кинджал i будь готовий. А я ще i лук цих коникiв вiзьму, про всяк випадок.

Вона пiшла з луком i кiлькома сагайдаками зi стрiлами. Щит вiддала менi, я нiс його разом з мiшком кривавих трофеiв. Почули ще один трiумфальний крик когось iз джур. Понамка озирнулася. Мабуть, трохи втратила орiентацiю.

– Почекай, я зараз, – сказала менi i полiзла на дерево поруч. Стрибала по гiлках, наче мавпа, i ось вже вона нагорi. Озиралася навколо, хотiла побачити пагорб, до якого нам треба було iти.

Я сiв, притулився спиною до дерева i вiдчув, що дуже заморився. Скорiше б закiнчувався цей дурнуватий день. Не хотiв думати анi про справу, анi про те, як ми будемо вибиратися звiдси. Просто впасти десь i спати. Я вперся спиною у дерево i сидiв з закритими очима. Несподiвано почув, як задзеленчала тятива лука.

– Красю, не спати! – закричала Понамка. Я пiдхопився i побачив, що до дерева бiгли незвичайнi iстоти завбiльшки з вiвчарку, але будовою тiла схожi на гiгантських мурах. Той, хто бiг першим, впав зi стрiлою у головi, але за ним бiгли iншi. – На дерево! – пiдказала менi Понамка. Я стрибнув, пiдтягнувся на гiлках. Встиг, поки мурахи на наблизилися. – Мiшок! – закричала Понамка. – Я побачив, як мурахи розривають мiшок своiми iклами. Якщо вони заберуть трофеi, нам доведеться знову iти за чудовиськами! Понамка вбила ще одного стрiлою, а я стрибнув вниз i увiгнав в одне з чудовиськ свiй кинджал. Іншi кинулися на мене, кусали, iх щелепи виривали з мене шматки м’яса, коли поруч впала Понамка i почала сiкти нападникiв шаблею. Вони трохи вiдступили, вишикувалися навколо нас, ми притиснулися до дерева спинами.

– Понамко, лiзь на дерево! Вони вб’ють нас внизу! – кричав я. Вирiшив загинути, щоб врятувати ii, бо вона врятувала мене, коли я вийшов на волю.

– Це ще подивимося, хто кого вб’е! – радiсно закричала Понамка, розпалена битвою. Вона бачила те саме, що i я: пiвтора десятка роздратованих iстот, що лупали на нас очима i ось-ось мали кинутися. У нас не було шансiв врятуватися, Понамка це розумiла, просто вона любила битву i звикла не здаватися до останнього.

– На смерть! – з цими вигуками на галявину несподiвано вибiгло трое джур, що поверталися на пагорб зi здобиччю. Вони покидали мiшки зi своiми трофеями i кинулися на iстот. Тi, почувши крики, розвернулися.

– Н-н-а! – заверещала Понамка i вбила першого. Кiлька гiгантських мурах кинулися на неi, вона вiдбивалася, я допомагав, тим часом джури вже били списами, i ось тi мурахи, що залишилися, кинулися тiкати врiзнобiч. Джури вбили ще кiлькох. Потiм Понамка з джурами вiдтинали iм голови. У мiй мiшок Понамка поклала чотири голови мурах, хоча вбила бiльше. Та не стала сперечатися. Бачив, як джури з захопленням дивилися на Понамку, всю у кровi, збуджену пiсля битви. Мене вони не помiчали, я для них був наче дерево чи кущ.

Разом ми пiшли на пагорб. Там вже чекало двое джур. Вони поклали своi мiшки на землю i сидiли поруч. Ми теж сiли. Понамка з джурами, а я осторонь. До мене пiдiйшли слуги, допомогли перев’язати рани вiд удару чудовиська, вiд стрiли одноногiв i вiд укусiв гiгантських мурах. А ще безлiч синцiв та забоiв. Я отримав вiд кожного з чудовиськ. Тiло болiло, але я вмiв терпiти бiль. Страх, так, страх пiдкорював мене, а ось бiль я навчився терпiти ще у колонii, де мене регулярно били, бо не вiрили, що в мене дiйсно немае анi заощаджень, анi квартири, анi багатих родичiв, якi згоднi були заплатити за мiй спокiй.

Вiд болю легко втекти. Я почав роздивлятися, що робиться на пагорбi. Паничi сидiли окремо, лускали гарбузове насiння i тихо розмовляли. Джури сидiли бiля мiшкiв з трофеями трохи нижче, слуги вже зiбралися на самому схилi. Всi тримали зброю при собi i оглядалися. Ось з лiсу вийшов ще один джура. Потiм ще один. Невдовзi Зубатий махнув рукою, i двое голомозих потужно засурмили. Почекали ще трохи, аж нарештi з’явився один джура. Вiн помiтно хитався, ледь iшов, але тягнув мiшок зi здобиччю. Його почекали, потiм всi поiхали до башти. Я подумав, що разом з нами до лiсу пiшло десять джур. Повернулося сiм. То трое загинуло? І iх навiть не шукали. Тут були жорстокi порядки.

Я телiпався на своему конi, бiльше схожому на вiслюка, ледь з нього не падав, iз заздрiстю дивлячись, як впевнено iншi слуги тримаються у сiдлi. Коли пiд’iздили до фортецi, звiдти запахло смаженим м’ясом. За частоколом я побачив, що на величезному рожнi смажать цiлого кабана. У фортецi був встановлений великий стiл, на якому стояв срiбний посуд. Паничi на чолi з Набокою i Зубатим вишикувалися i чекали.

– Сей! – вказав Зубатий на пораненого джуру. Той ледь тримався на ногах, не мiг вже нести мiшок, то тягнув його. Важко нахилився, дiстав голову гiгантськоi мурахи.

– Мураха! – почув я шепiт слуг.

Джура полiз у мiшок, довго порсався, нарештi двома руками витягнув голову ведмедя.

– О, ведмеслуг! – закивали слуги.

– Добре сiе! – кивнув Зубатий. – Лiкуйте язви його!

Джуру пiдхопили слуги i вiднесли у сторонку, почали з ними поратися. Зубатий покликав наступного джуру. Потiм ще i ще. У джур здебiльшого були голови гiгантських мурах та волохатих лучникiв, одноногiв. У одного ще була голова величезного змiя, а у iншого якоiсь дивноi iстоти, схожоi на людину, але з козячими рогами. Слуги казали, що то людокiз, чудовисько дрiбне, але завзяте, що може на роги пiдняти.

– Яви, що поткала, – сказав Зубатий Понамцi. Вона принесла мiшок, найбiльший серед усiх джур. Вивернула його на землю. Головам одноногiв та мурах нiхто не здивувався, а ось шип невидимого чудовиська викликав зойк захоплення у натовпi слуг. Та видно, що й паничi були здивованi. Ярош кинувся до шипа, пiдняв його, уважно оглядiв.

– Не могла си вабоiти невидимця! – крикнув Ярош i гнiвно подивився на Понамку.

– Чи невидимець сам вiддав iй гостряка? – посмiхнувся Зубатий i узяв трофей. Потiм передав iншим паничам. Вони теж роздивлялися, у захопленнi кивали.

– Я iматиму джуру сього, – несподiвано сказав Набока. – Коли сам вперше вийшов валчити чудовиськ, то теж споткав невидимця. Знак се, браття, подобно Господь наш Ісус Кривавий розказуе нам, жеби не змилилися ми.

– Твоя воля, – кивнув Зубатий. Ярош роздратовано подивився, але нiчого не сказав. – На сакру! – наказав Зубатий.

Джури та Понамка вишикувалися перед дерев’яним стiльцем.

– У славу Ісуса Кривавого! Господь-гетьман наш, iже еси на Сiчi Небеснiй! Та святиться iмя твое, да здариться царствiе твое, да буде воля твоя, яко на небесi i на землi, по всiх краях! Смiливiсть серцям нашим даждь нам днесь! І не оставi нам милiсть нашу, яко же i ми не попускаемо ворогам нашим! І не введи нас у страх, iзбавi нас от боягузництва! Амiнь! – закричав Зубатий. Це був «Отче наш», але якийсь перероблений «Отче наш». Та всi його слухняно повторювали. Потiм слуги почали бити у барабани i сурмити у сурми. Запалили смолоскипи. Пораненого джуру всадили на стiлець, i один з паничiв поголив йому голову гострим ножем. Залишив лише оселедець. Коли закiнчив, то надрiзав великий палець собi i джурi. Притиснулися пальцями. – Тепер ти кров’ю узятий з панством нашим лицарським, з Сiччю Святою! – урочисто промовив Зубатий.

І дав колишньому джурi iм’я, яке тепер носитиме вiн, ставши паничем. Також вручав Зубатий велику шаблю i обладунки. Останньою голили Понамку. Можливо, iй i не хотiлося позбавлятися свого волосся, але виду не подала. Їi голив старий Набока, потiм надрiзав пальцi, Понамка навiть не сiпнулася, терпляча була до болю. Помiнялися кров’ю, Зубатий привiтав Понамку у братствi, нарiк ii Набокою i вручив зброю. А потiм наказав святкувати. Паничi всiлися за стiл. Їм подавали паляницi з колесо воза розмiром та печену свинину величезними шматками.

Я хотiв пiти прислужувати за столом моiй паннi Понамцi, але слуги мене зупинили. Вiдвели у бiк, щоб поголити голову.

– Може, не треба? – спитав я, бо на черепi в мене були страшнi шрами, ще з часiв колонii.

– Треба. З волоссям розкудланим ходить тiльки бидло, а ти тепер слуга еси!

Швидко поголили i всадили за свiй стiл, що стояв осторонь вiд столу паничiв i вiд столу джур. Слуги iли гречану кашу i смажену курку. Запивали брагою. Я потроху iв, майже не пив. Зараз би мiцного чаю, але про нього тут могли i не знати.

– А яко звитяжили невидимця ви? – спитав один з слуг, i всi подивилися на мене, бо всiм було цiкаво.

– То моя панна Понамка, – сказав я.

– Вона тепер еси пан Набока, iменуй ii так. Яко ви валчили невидимця?

– Моя панна вiдчула його. Вона вмiе вiдчувати небезпеку. Вона поранила чудовисько, кров почала текти з рани i робити його видимим. Тодi моя панна вбила його.

– Вона звитяжна?

– Вона дуже смiлива!

– Де шаблi навчилася, iж тако валчить барзо?

– Вона з дитинства зброю з рук не випускала.

Я вiдповiдав коротко i, мабуть, не дуже цiкаво, то питання до мене швидко закiнчилися, слуги далi iли та пили, але поводилися тихо, не дозволяли собi галасувати. Побачив, що Понамка вражала паничiв своiм апетитом, коли з’iдала черговий шмендель м’яса завбiльшки з двi долонi. І просила ще. Ярош пiдливав iй до чарки. Мабуть, самогону, думав пiдпоiти, але вiн не знав, скiльки могла випити Понамка.

Потiм паничi почали спiвати. Дивнi пiснi, яких я нiколи не чув. Про полювання Ісуса Кривавого, який мчить на небесному конi i стинае голови чортам та iншим своiм ворогам. Паничi, коли спiвали приспiв, то пiдвелися i почали бити ребром долонi себе по чолу. Спочатку долонь вертикально, посерединi обличчя, через нiс, а потiм горизонтально, на рiвнi брiв. Наче хрести вибивали у себе на обличчi. Всi як один, i Понамка повторювала за ними. Потiм ще спiвали про панича, славного козака, який бився з сiмома чудовиськами i всiх перемiг. А ще пiсню про рабiв у одностроях, якi хотiли знищити Сiч, але вiдступили перед затятiстю паничiв i силою Ісуса Кривавого.

Бражка мене вже почала розбирати, i далi я погано пам’ятав. Ледь не заснув, коли Зубатий сказав паничам розходитися спати.

– Завтра, браття, поiдемо на кордон, коби старого Набоку у виiзд проводжати! Мусимо бути не з похмiлля, з поваги до брата нашого.

Пiсля цього паничi пiшли до башти, де ночували на другому поверсi. Слуги все швидко прибрали, виставили охорону i теж пiшли спати. Менi сказали, щоб готувався чатувати пiд ранок. Вiдвели на сiнник, де я швиденько заснув. Дякувати Боговi, вночi зовсiм нiчого не наснилося, то не довелося переживати страшнi пригоди минулого дня.




Роздiл 5

На Сiчi


Мене розбудили, коли ще не почало свiтати. Один зi слуг вiдвiв мене на невеличку башту, що стирчала над частоколом. Дав менi кинджал.

– Спати не можна. Хто на вартi засне, той страчений буде. Коли узреш щось, то криком сповiщай. Хто крикне дарма, той страчений буде. Зброю бережи. Хто зброю ронить, той страчений буде. Як приступить хто, то спитай приказок. Сього дня вiн «Слава Набоцi!», на честь панича славного, що виiхати збираеться. Хто приказок забуде чи переплутае, той страчений буде.

Слуга пiшов, а я тiльки головою покрутив, як тут легко зi стратами. Потер руки. Надворi було прохолодно, а я в однiй сорочцi, що дали слуги, бо моя була драна i в плямах кровi. Торкнувся до ран. Наче загоювалися. На менi завжди добре загоювалося. Згадав, як нас побили у колонii. Всю камеру, просто так, охорона святкувала чийсь день народження, надудлилися i забажали розваг. А чим погана розвага – побити зекiв? Вигнали нас до свиноферми i почали втоптувати у гнiй. Там i залишили, у багнi та калюжах кровi. Тодi у бiльшостi в рани потрапила iнфекцiя, тiла гнили та смердiли. А на менi все зажило майже без наслiдкiв.

Вдивлявся у темряву. Нiчого не було видно. Особливо не визирався, щоб не наразитися на стрiлу, чи що тут iз темряви вилiтае? Вiдчув якийсь рух позаду. Вихопив кинджал.

– Приказок! – спитав, хоч нiкого не бачив.

– Слава Набоцi, – з темряви вийшов джура. Ще з шапкою волосся, при невеличкiй шаблi.

Несподiвано вдарив мене у живiт. Я зiгнувся зi стогоном.

– Як ся поводиш, смерде!

У колонii мене назавжди навчили швидко виконувати накази керiвництва. Я через силу витягнувся.

– Пане джуро, нiчого пiдозрiлого не помiчено! – я не знав, як тут треба доповiдати, але подумав, що неволя вона усюди неволя.

Джура задоволено засопiв.

– Оно краще.

Зник у темрявi. Мабуть, пiшов перевiряти iнших. Я ж дивився у нiч. Волiв би думати, як вибратися звiдси, але я ж не знав, що буде вдень, то про що там думати. Доведеться трохи затриматися тут, обдивитися що i як, а потiм Понамка щось вигадае. Щоб знову не думати, навiщо ми влiзли у цю справу, почав робити вправи з диханням. Вони завжди заспокоювали. Залюбки б постояв на головi, але це могло бути як неналежне несiння служби. То просто дихав. Спати не хотiлося, я ж звик прокидатися рано. Потроху башта i будiвлi навколо неi наповнювалися життям. Спочатку забiгали слуги, потiм джури, нарештi вийшли й паничi. Понамка з поголеною головою i довгим бiлявим оселедцем виглядала дивно, але видно було, що вже добре пристосувалася до нового життя.

Мене змiнили, якраз почався снiданок. Паничам подали бiлий хлiб зi свининою, глечики з пивом та тертий хрiн, слугам – кашу i залишки курятини. Всi швидко поiли, i слуги почали пiдводити паничам коней. Я пiдвiв коня Понамцi.

– Ну як ти? – спитала вона мене тихенько, бо ж паничi зi слугами не розмовляли, тiльки наказували.

– Добре, дякую. Куди iдемо?

– Подивимося.

Паничi сiли на коней, слуги на мулiв, це сумiш вiслюка та кобили, менша за коней. Загiн виiхав у тому ж напрямку, що i вчора. Зупинилися на пагорбi. Паничi зiйшли з коней, почали пiдходити до Набоки i обiйматися з ним.

– Бувай, брате. Най тобi Ісус Кривавий поратовуе! Най тебе конi смертi до Сiчi Небесноi доправлять! Де поткають тя брати нашi, – казали тихенько i зiтхали. Сам Набока був серйозний, аж урочистий. Останньою обiймався з Понамкою.

– То це ти тепер, брате, за мене Сiч преславну шаблею будеш боронити. Не зганьби iм’я мое, жеби у Сiчi Небеснiй не знав я, а тiльки контентувався з подвигiв твоiх, – строго сказав старий.

– Присягаюся, брате, – кивнула Понамка.

Обiйняв ii Набока, сiв на коня, махнув паничам i поiхав у бiк лiсу з однiею лише шаблею.

– Куди це вiн? – спитав у слуг. Тi пояснили, що коли панич постарiе чи захворiе, що вже не мае надii на одужання, то вирушае у виiзд. До лiсiв з чудовиськам, де гине у битвi, бо лише така смерть прийнятна для панича. – А що з Набокою, такий же мiцний дядько? – здивувався я. Так, Набока був у вiцi, але виглядав цiлком здоровим.

– На очi панич заматитивси. Одне око згола не видiло, i друге здрайцити стало. То вирiшив виiхати, поки зовсiм не ослiп, бо ж панич мусить смертi в очi подивитися, аби душу свою упокоiти.

Один з паничiв, посвячених учора разом з Понамкою, озирнувся, i слуги перелякано замовкли. У тишi дивилися, як iхав собi Набока до лiсу. Не поспiшав, але й час не тягнув. Ось заiхав у першi кущi i зник за ними. Ще чекали. Десь з пiвгодини. Коли почувся крик страшний, а за ним рик чудовиська. Зубатий махнув рукою, i зiрвалися з мiсця паничi, що вже давно сидiли верхи. За ними i слуги. Калатало мене на тому мулi, ледь не впав з нього. Але до лiсу доiхав. Перед ним коней залишили, вишикувалися ланцюгом i пiшли лiсом. Паничi шаблi дiстали, слуги кинджали. Може б, i довго шукали, коли почули стогiн. Побiгли. Побачили на галявинi спочатку вбитого коня Набоки, потiм чудовисько страшне, схоже водночас i на черепаху, i на рака, i на жука, величезне, з великий вiз розмiром. Борсалося на землi, бо лапи вiдсiченi поруч валялися. А онде i сам Набока, у кровi весь. Страшний удар чудовиська навiть сталевi обладунки пробив, розпоров живiт. Щось хрипiв Набока, плювався кров’ю. Пiдiйшов до нього Зубатий, занiс шаблю.

– Нехай у Сiчi Небеснiй, у Батька нашого, отамана Ісуса Кривавого, буде тобi битность преславна, брате Набоко! – сказав i увiгнав шаблю в горлянку. Набока у цей час дивився, очей не вiдводив i аж посмiхнувся перед смертю.

Схилилися паничi перед тiлом його, а слуги всi стали на колiна. Постояли в тишi. Потiм Зубатий зняв з шиi Набоки щось, передав Понамцi.

– Ти нинi Набока еси, ти i носи, – сказав Зубатий. – Ронд зняти i риштунок, вiддати господарю новому!

Передав вiн Понамцi хрестик на мотузцi, який вона слухняно одягла. Паничi зняли зi старого Набоки обладунки, забрали шаблю, повантажили на ношi i понесли з лiсу. Застукотiли сокири, якi дехто зi слуг узяв. Рубали сухi дерева. Бiля лiсу наклали цiлий курган з дров, зверху тiло Набоки поклали, сiдло та вуздечку з коня його вiрного.

– Брате Набоко, нехай вандрування твое на Сiч Небесну буде легким, нехай чекае тебе небесне товариство козацьке! – сказав Зубатий i пiдпалив дрова смолоскипом, який йому подав слуга.

Вогонь швидко пострибав сухими гiлками. Паничи стояли, нахиливши голову, слуги – на колiнах. Величезне багаття загорiлося i з’iло старого козака без залишку. Коли догорiло все, то розкидали попiл, сiли на коней i поiхали назад до башти.

Там вже чекав обiд. Паничiв – свiй, джур – свiй, а слуг – свiй. Їли у мовчанцi, нiхто i слова не сказав, не всмiхнувся. Так розумiв, що шанували пам’ять Набоки. Я пiдносив Понамцi шматки свинини, якi вона щедро мастила тертим хрiном i iла з такою жадiбнiстю, що iншi паничi тiльки головами крутили.

– Ти, Набоко, зобаеш так само барзо, яко валчиш! – сказав уже пiсля обiду Зубатий. Потiм вiн подякував Ісусу Кривавому за м’ясо i до м’яса.

Я крутився бiля Понамки, хотiв спитати, що далi робити будемо, але не наважився, бо iншi паничi поруч були. Сидiли, копирсалися у зубах. Зубатий пiшов в башту, невдовзi повернувся i сказав Понамцi:

– Брате Набоко, бери слугу свого та вандруй до куреня Мухи. Брат Непийпиво, писар сiчовий, обачити тебе бажае. З тобою поiде брат Дубогриз, що паничем наворочуеться до рiдного куреня. Зараз же iдьте.

Кивнув Дубогриз, вiн убив мураху i ведмеслуга, коли на чудовиськ полювали, кивнула i Понамка.

– Чого всуе стоiш, велце готуйся! – штовхнули мене.

Побiг я готувати коня Понамцi, потiм прив’язував до свого мула iжу та речi старого Набоки, якi тепер належали Понамцi. Зовсiм небагато речей. Жупан, кожух, накидка вiд дощу, пара чобiт, люлька та невеличка замкнена скринька. Все поклав у мiшки, мiцно прив’язав i став чекати. Невдовзi вирушили. Понамка з Дубогризом iхали попереду, як то паничам i личить, а я позаду з молодим слугою Дубогриза, Федькою. Я вже помiтив, що всiх слуг, незалежно вiд вiку, звали ось так, то Федькою, то Ваською, то Сашкою. Мене назвали Краською, коли голову голили.

– Далеко iхати? – спитав супутника.

– День цiлий, – тихо вiдповiв Федька.

– А той курiнь Мухи великий?

– Яко i iншi.

– А хто такий Непийпиво?

– Писар сiчовий.

– А як вiн мiг дiзнатися про панну мою, що побачити ii схотiв?

– Паничi все ведають, – Федька закивав.

Вiд башти ми довго iхали полем, точнiше степом, бо видно було, що нiколи вiн не орався. Цiлик. Потiм почали траплятися невеличкi гайочки. Їхати мовчки було нудно, та й цiкаво менi було, що тут i як.

– В тебе родина е? – спитав у Федьки.

– Себто? – не зрозумiв вiн.

– Ну, дружина в тебе е?

– Хто се?

– Ну, жiнка, з якою ти живеш.

– А з ким розкажуть, з тою i жию.

– А батьки в тебе е? – далi я цiкавився.

– Хто?

– Батьки.

– Се як? – спитав вiн, а я подивився, чи не знущаеться. Та наче нi.

– Ну от хто тебе народив?

– Та слуга якась.

– Ти не знаеш яка?

– Не знаю. Коли слуга народить, то немовля при нiй на два роки лишають. А потiм забирають до iншого куреня. Там вiн зростае, а где вже до служби годний, тодi в iнший курiнь його ставлять. Ти довго паничу своему прислужаеш?

– Та вже чотири роки, – сказав я, бо приблизно стiльки працював у детективнiй агенцii «Хаос».

– А до пана Набоки кому голдував?

– Та нiкому.

– Курiнним слугою був?

– Це як? – не зрозумiв я.

– Ми з тобою еси слуги паничевi. А е ще курiннi слуги, якi всьому куреню одразу прислужаються.

– А, ну десь так. А хто ще е у куренi? Ось паничi, слуги, джури.

– Ще е бидло, раби пiдвальнi та раби землянi.

– Як це?

– Побачиш.

– Добре. А багато тут куренiв, у Сiчi?

– Багацько.

– Скiльки?

– Та хтозна, – Федька цей мало що знав. Тупуватий, чи що?

– Ну от пальцiв двох рук вистачить? – спитав у нього. Вiн почав загинати пальцi, рахував подумки, пальцi на обох руках швидко закiнчилися.

– Не вистачить.

– Тобто бiльше десяти?

– Я рахувати нiгди добре не вмiв, – чесно сказав Федька. – Паничi бидло рахують, а нам тее без надобностi, нам прислужатися треба.

– Зрозумiло. А ти кому до Дубогриза служив?

– Паничу Бiлану.

– І чого перестав?

– Бо ж розсакрили його.

– Як це? – здивувався я.

– Був панич, а став бидлом.

– І хто таке зробити мiг?

– Суд Сiчовий.

– І за що?

– Так сказали, що пiдкоривси вiн золоту чужинському, угряз у речах рабських, через якi збродню готував супроч панства сiчового, жеби вiддати Сiч на жакування та вабойство чужинцям нечестивим.

– Це кому?

– Іже сюди прилiтали.

– Прилiтали?

– На птахах залiзних, що гиркають, наче грiм. Бiлан iх усрiтав на Заставi, гендлював i у збродню впав, супроч панства сiчового звйонск замислив.

– Де це, Застава?

– На рiцi.

– І чим гендлював Бiлан?

– Бидлом. Чужинцi охоче рабiв купували, дивилися, жеби молодий був та здоровий.

– А для чого iм раби?

– Не вiдаю те. Може, до роботи ставили, бидло ж.

Аж цiкаво менi стало, що то за чужинцi до Бiлана прилiтали i для чого iм раби.

– Тi чужинцi, вони люди були чи чудовиська якiсь? – спитав у Федька про всяк випадок, бо ж краi дивнi.

– Люди. Тiльки увiбранi iнакше, у таких шатах, яких на Сiчi немае.

– А чим вони розплачувалися?

– Скринi дерев’янi та залiзнi везли.

– А що у скринях було?

– Про тее слузi ведати не треба.

– І чому вирiшили судити Бiлана?

– Деякi паничi шемрати почали, що одна бiда вiд чужинцiв тих. Зiбрано було Суд Сiчовий i феровано птах залiзних не пускати, а яко прилетять, то злiцели джурам списи кидати, землю перекопати, де сiдали вони, жеби летiли геть з Сiчi. А Бiлан з тим не зезволився, панство не послухав, вспиратися чужинцям не став, птахи залiзнi далi таемно лiтали. Тiльки ж на Сiчi не сховатиси. Довiдалося панство, i викликаний був Бiлан на Суд Сiчовий. Тама гомонiли довго. Казали йому паничi, що про Сiч не дбае, що отруiти ii замислив чужинською бридотою, бо зробили його чужинцi грошовим за датки щедрi. А Бiлана злiсть узяла, вспиратися почав, вимiрався, що аби торгувала Сiч i не стереглася чужинцiв, мала б з того зиск та користь. До панства благородного удався, жеби дозволили птахiв залiзних попускати.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/vladislav-ivchenko/himeri-dikogo-polya/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.