Кладовище домашнiх тварин Стiвен Кiнг Усе почалося з того, що улюбленця родини Луiса Крiда, кота Черча, збила вантажiвка. Сусiд запропонував йому поховати тварину на старому iндiанському кладовищi. За легендами, воно мае таемничу силу, яка здатна повертати до життя. І Луiс погодився… Уранцi кiт повернувся додому живим. Майже живим… Стiвен Кiнг Кладовище домашнiх тварин Обережно! Ненормативна лексика! * * * Присвячуеться Карбi Макколi Ось деякi люди, якi написали книги про те, що вони зробили i чому: Джон Дiн. Генрi Кiссинджер. Адольф Гiтлер. Керiл Чессман. Джеб Магрубер. Наполеон. Талейран. Дiзраелi. Роберт Циммерманн, бiльш вiдомий як Боб Дiлан. Локк. Чарлтон Гестон. Еррол Флiнн. Аятола Хомейнi. Гандi. Чарльз Олсон. Вiкторiанський Джентльмен. Доктор Ікс. Бiльшiсть людей також вiрить, що Бог написав Книгу, чи Книги, де розповiв, що Вiн зробив, та пояснив – принаймнi частково, – чому Вiн зробив саме так, i оскiльки переважна кiлькiсть цих осiб вiрять, буцiмто люди були створенi за Божою подобою, то Його теж можна розглядати як людину чи, якщо точнiше, – Людину. А ось тi люди, якi не написали жодноi книги про те, що вони робили… i бачили: Людина, що поховала Гiтлера. Людина, що проводила розтин Джона Вiлкса Бута. Людина, що бальзамувала Елвiса Преслi. Людина, що бальзамувала – i то погано, якщо вiрити професiоналам, – Папу Івана XXIII. Сорок гробарiв, що вiдчищали Джонстаун:[1 - Джонстаун – iдейна громада американськоi релiгiйноi органiзацii «Храм народiв». Названа на честь ii засновника Джима Джонса. 18 листопада 1978 року сектанти здiйснили «акт революцiйного самогубства». Того дня загинуло 909 людей, з них 270 – дiти. (Тут i далi примiтки пер.)] збирали тiла в мiшки, вiдганяючи мух, нанизували паперовi склянки на кiлки, з якими ходять наглядачi мiських паркiв. Людина, що залила тiло Олександра Великого золотом, щоб воно перестало розкладатися. Людина, що кремувала Вiльяма Голдена. Люди, що мумiфiкували фараонiв. Смерть – це загадка, а поховання – таiнство. Частина 1 Кладвишче домажнiх тварин …І промовив до них Ісус: «Друг наш Лазар заснув, але я пiду будити його». Роззирнулися учнi мiж собою, i дехто з них всмiхнувся, бо не знали вони, що Ісус говорив метафорами. Тодi Ісус пояснив конкретнiше: «Помер Лазар… Так i е, але все одно ходiмо до нього».     Євангелiе вiд св. Івана (переказ) 1 Луiс Крiд втратив батька у трирiчному вiцi й нiколи не знав свого дiда. Тож вiн навiть не думав, що знайде батька, досягнувши середнього вiку, але саме так i сталося… Вiн називав цю людину другом, як i мае робити кожен дорослий чоловiк, так пiзно зустрiвши того, хто мав би бути твоiм батьком. Вiн зустрiв його того вечора, коли в’iхав з дружиною та двома дiтьми у свiй великий дерев’яний будинок у Ладлоу. Вiнстон Черчилль також приiхав з ними. Черч був котом його дочки Ейлiн. Вiдбiрна комiсiя в унiверситетi ледве ворушилася: вiд пошукiв будинку поближче до роботи кидало в дрижаки, i коли родина нарештi приiхала туди, де, як вони гадали, стоiть iхнiй дiм, – усi орiентири виявилися правильними… («Як небеснi знамення в нiч перед убивством Цезаря», – з огидою подумав Луiс), – а вони були напруженi й зморенi до краю. У Гейджа рiзалися зуби, якi зовсiм не давали йому спокою. Вiн нiяк не мiг заснути, хоч би скiльки колискових спiвала йому Рейчел. Врештi вона дала йому грудь, хоча це й суперечило графiку годування. Але, здаеться, Гейдж знав свiй графiк не гiрше, а може, i краще за неi, тож негайно вкусив маму новим зубом. Рейчел, яка все ще сумнiвалася щодо iхнього переiзду до Мену з Чикаго, де прожила цiле свое життя, залилася слiзьми. До неi миттю приедналася Еллi. У багажному вiддiленнi «унiверсала» стурбовано швендяв Черч. Кiт нервувався всi три днi, поки вони iхали з Чикаго. Нявкiт iз дна кошика дратував, але постiйне сновигання машиною туди-сюди, коли вони здалися i врештi його випустили, виснажувало ще бiльше. Луiс сам ледь не плакав. Раптом у нього виникла дика, але все ж не позбавлена певноi привабливостi думка. Вiн мiг би запропонувати до приiзду фургона з меблями гайнути в Бенгор перекусити. Поки б дружина з дiтьми гуляли, вiн би втиснув акселератор до упору i помчав геть, навiть не озирнувшись. Ноги на циновку, i хай чотирикамерний карбюратор його «унiверсала» жере, скiльки влiзе, свое дороге пальне. Взяв би курс на пiвдень, до самого Орландо, штат Флорида, де пiд новим iм’ям цiлком мiг би влаштуватися лiкарем у «Свiт Дiснея». Та, перш нiж пiд’iхати до платного шосе, старого доброго пiвденного шосе № 95, вiн зупиниться на узбiччi i швиргоне цього сраного кота у вiкно. Аж раптом машина виiхала з-за останнього повороту, i перед ними з’явився iхнiй будинок: доти його бачив наживо тiльки Луiс. Коли посаду в Унiверситетi Мену закрiпили за ним остаточно, вiн прилiтав iз Чикаго, щоб оглянути кожен iз семи варiантiв, якi вони вподобали на фотографiях. Це був саме той будинок, який обрав вiн: великий, старий, у новоанглiйському колонiальному стилi (утеплений i наново обшитий. Вартiсть опалення хоч i була вельми високою, але не зашкалювала, залишалась у межах норми), три великi кiмнати на першому поверсi, ще чотири зверху, чималий сарай, який у майбутньому можна переробити на житлове примiщення, – оточений розкiшними морiжками, що сяяли зеленню навiть у цю серпневу спеку. За будинком лежало величезне поле, де могли б гратися дiти. За ним ген за небокрай тягнувся лiс. «Ваша дiлянка прилягае до державних угiдь, – пояснила рiелтор. – І найближчим часом тут не плануеться жодних будiвництв». Рештки iндiанського племенi мiкмакiв[2 - Одне з iндiанських племен Пiвнiчноi Америки. Проживають на сходi Канади та на прикордонних територiях Новоi Англii, зокрема штату Мен. На сьогоднi чисельнiсть мiкмакiв становить двадцять тисяч осiб.] заявили своi права на понад вiсiм тисяч акрiв землi як у самому Ладлоу, так i в мiстечках, що на пiвдень звiдси. Дуже заплутана судова тяганина мiж федеральним урядом США й урядом штату ризикувала перейти в наступне столiття.[3 - Маеться на увазi ХХІ ст. Книга вийшла 1983 року.] Рейчел враз перестала плакати. Вона випросталася. – Це i е… – Так, – промовив Луiс. Йому було трохи тривожно. Нi, радше страшно. Та годi – його просто охопив жах. Вiн занапастить дванадцять рокiв життя на виплати: до того часу Еллi буде аж сiмнадцять! Вiн судомно глитнув. – Що думаеш? – Думаю, що це чудово! – сказала Рейчел, i наче камiнь впав з душi Луiса. Вiн бачив, що дружина не жартуе. Це було зрозумiло з ii погляду. Коли вони об’iжджали ззаду сарай, ii очi ковзали по порожнiх вiкнах i в головi вже цокотiли думки про новi штори, клейонки для буфетiв та ще бозна про що. – Татку, – озвалась Еллi з заднього сидiння. Вона теж припинила плакати. Навiть Гейдж угамувався. Луiс смакував тишу. – Що, люба? Вiн бачив у дзеркалi заднього огляду ii карi очi, що визирали з-пiд русявого чубчика. Їх погляд бiгав по будинку, морiжках, сусiдському даху й полю, що тяглося до лiсу. – Це наш дiм? – Вiн ним стане, доцю, – вiдповiв вiн. – Уррра! – загорлала дiвчинка, аж йому заклало вуха. І Луiс, якого часом дратувало спiлкування з Еллi, вирiшив для себе: хай навiть вiн нiколи й не побачить «Свiт Дiснея» в Орландо, йому байдуже. Вiн припаркувався перед сараем i заглушив двигун «унiверсала». Авто ще з мить погуркотiло i стихло. У пiзньому надвечiр’i дзвiнкоi пiсля гамору чиказьких вулиць тишi солодко заспiвала пташка. – Дiм, – нiжно промовила Рейчел, все ще споглядаючи будинок. – Дiм, – самовдоволено сказав Гейдж у неi на колiнах. Луiс i Рейчел витрiщилися одне на одного. Очi Еллi в дзеркалi заднього огляду також розширилися вiд подиву. – Ти… – Вiн… – Вiн що… Вони всi заговорили одночасно, потiм разом засмiялися. Гейдж не звертав на них жодноi уваги: смоктав великий палець. Вiн уже з мiсяць говорив «Ма» й раз чи двiчi вимовляв щось подiбне до «Та» чи якесь iнше звертання до Луiса. Але зараз, навiть якщо це була випадкова iмiтацiя, чiтко прозвучало слово: «Дiм». Луiс пiдхопив Гейджа з колiн дружини й обiйняв його. Так вони приiхали в Ладлоу. 2 У пам’ятi Луiса Крiда ця мить завжди була оповита якимись чарами. Може, тому, що вона i справдi була чарiвною, та найпевнiше через те, що решта вечора видалася абсолютно божевiльною. Наступнi три години жодним спокоем чи дивами навiть i не пахло. Ключi вiд будинку Луiс дбайливо зберiгав – вiн був дуже охайною i методичною людиною, цей Луiс Крiд! – у маленькому конвертi з манiльського паперу,[4 - Канатний («манiльський») папiр свiтло-жовтого кольору використовуеться для пересилання великоi кореспонденцii.] пiдписаному «Будинок у Ладлоу – ключi отримано 29 червня». Вiн поклав iх у бардачок свого «Форда Ферлейна». Чоловiк був абсолютно певен щодо цього. Однак зараз iх там не було. Доки вiн гарячково шукав, усе бiльше дратуючись, Рейчел взяла Гейджа на руки i слiдом за Ейлiн рушила до дерева посеред поля. Луiс уже втрете перевiряв пiд сидiнням, коли його дочка пронизливо скрикнула i розплакалася. – Луiсе! – гукнула Рейчел. – Вона порiзалася! Ейлiн гепнулася з гойдалки (пiдвiшеноi на деревi покришки) i вдарилася колiном об камiнь. «Порiз дрiбний, проте репетуе так, наче iй хтось ногу вiдрiзав», – трохи нечуло подумав Луiс. Вiн зиркнув на дiм через дорогу, де горiло свiтло у вiтальнi. – Годi-бо, Еллi, – промовив вiн. – Досить. Інакше тi люди подумають, що тут когось вбивають. – Але ж болииить! Луiс опанував себе й мовчки пiшов до машини. Ключi так i не знайшлися, зате аптечка точно була в бардачку. Вiн витягнув ii та повернувся до дочки. Угледiвши аптечку, Ейлiн заверещала ще гучнiше. – Нi! Тiльки не цi пекучi штуки! Не хочу, воно пече! Татку, нi! – Ейлiн, це всього-на-всього «Меркурохром»,[5 - Речовина слабкоi антисептичноi дii, певний час мала шалену популярнiсть як замiнник пекучого йоду. У 1998 роцi FDA (Управлiння продовольства i медикаментiв) заборонило цей засiб через наявнiсть у його складi ртутi. Попри це в Америцi «Меркурохром» усе ще доступний у продажу.] вiн зовсiм не пече… – Будь великою дiвчинкою, – сказала Рейчел. – Це ж лише… – Нi-нi-нi-нi-нi! – Ану припини, бо ще й дупа пектиме! – гаркнув Луiс. – Вона стомилася, Лу, – спокiйно пояснила Рейчел. – Так, я розумiю. Потримай ii за ногу. Рейчел опустила Гейджа i зафiксувала ногу Еллi. Луiс змащував ii «Меркурохромом» попри все гучнiший iстеричний вереск дiвчинки. – Хтось вийшов на ганок того будинку навпроти, – зазначила Рейчел i знову пiдхопила на руки Гейджа, який поповз був кудись по травi. – Чудово, – пробурчав Луiс. – Лу, вона… – Втомлена, я знаю, – вiн закрив пляшечку i похмуро зиркнув на дочку. – Ну ось i все. І зовсiм не боляче! Визнай, Ейлiн. – Нi, боляче! Це боляче! Боооо… У нього свербiли руки добре всипати iй, але вiн лише мiцнiше стиснув себе за ногу. – Ти знайшов ключi? – запитала Рейчел. – Ще нi, – вiдповiв Луiс. Вiн застiбнув аптечку i пiдвiвся. – Я… І раптом Гейдж заверещав. Вiн не просто скiмлив чи плакав, а справдi верещав, крутячись на руках у Рейчел. – Що з ним таке? – вигукнула Рейчел, слiпо пiдштовхуючи малого до Луiса. Ну звiсно, чудова звичка: тiльки-но малюк опиняеться на межi смертi, його обов’язково треба скинути на чоловiка-лiкаря. – Луiсе, що… Хлопчик мiцно стискав шию, божевiльно лементуючи. Луiс перевернув його i побачив велику бiлу гулю, що надималася на Гейджевiй шиi. Було iще дещо на смузi джемпера, i воно гуло та мляво корчилося. Ейлiн, яка щойно нiби заспокоiлася, знову кинулася в крик. – Бджола! Бджола! Бджолаааа! – Вона вiдскочила назад, перечепилася об той же, що й ранiше, камiнь, важко всiлася на землю i заревла вiд ще сильнiшого болю, здивування i страху. «Я божеволiю, – здивовано подумав Луiс. – Браво!» – Зроби щось, Луiсе! Ти можеш хоч щось зробити? – Треба витягнути жало, – пролунав за iхнiми спинами повiльний, протяжний голос. – У цьому вся хитрiсть. Витягнiть жало й посипте укус харчовою содою. Набряк спаде. Це було сказано таким незрозумiлим менським акцентом, що втомлений i розгублений мозок Луiса вiдмовлявся перекладати почуте: «Тре’ в’тягти жало i всипнути харч’воi соди». Вiн обернувся i побачив чоловiка рокiв сiмдесяти – мiцного i здорового стариганя. Синя бавовняна сорочка пiд комбiнезоном виставляла напоказ рясно вкриту зморшками шию. У нього було спалене сонцем обличчя i цигарка без фiльтра в ротi. Коли Луiс на нього глянув, старий розчавив недопалок мiж пальцями й обережно викинув. Засунув руки в кишенi i криво осмiхнувся. Луiсу одразу сподобалася ця посмiшка – а вiн не належав до тих, чию симпатiю легко завоювати. – Тiко не кажiть, що то е не мое дiло, док, – додав старий. Саме так Луiс зустрiв Джадсона Крендала – чоловiка, який мав би бути його батьком. 3 Вiн спостерiгав за iхнiм приiздом з того боку вулицi й пiдiйшов глянути, чи не треба iм допомогти, коли вони вскочили у, як вiн це називав, «халепку». Поки Луiс тримав на руках дитину, Крендал став поруч, оглянув гулю на шиi Гейджа i простягнув уперед важку, скрючену руку. Рейчел розтулила рота для протесту – його рука здавалася жахливо незграбною i майже такою ж великою, як Гейджева голова, – але перш нiж вона встигла вимовити хоч слово, пальцi старого ворухнулися. Той блискавичний упевнений порух був вправним, як маневри шулера, що тасуе мiченi карти, чи фокусника, що витрушуе з дiтей монетки. Жало опинилося в нього на долонi. – Здоровецьке падло, ‘ге ж? Городським не тре’, але для села пiде! Луiс зайшовся реготом. У вiдповiдь Крендал криво посмiхнувся: – А глибоко ж воно влiзло, п’авда? – Що вiн каже, мамо? – спитала Еллi, i тодi вже Рейчел загиготiла. Звiсно, це було страшенно неввiчливо, але чомусь усе було добре. Крендал дiстав пачку «Честерфiлдських королiв», засунув одного з них у кут зморшкуватого рота. Вiн лагiдно кивав, слухаючи iхнiй смiх: навiть Гейдж, попри нарив вiд бджолиного укусу, здавлено хихотiв. Старий запалив сiрник, черкнувши ним об нiготь великого пальця.[6 - Такий спосiб запалення сiрника вказуе на те, що це був фосфорний сiрник. Цiкавий нюанс, оскiльки такий тип сiрникiв на момент виходу книги вийшов з ужитку.] «А дiд парочку трюкiв знае», – подумав Луiс. Невигадливих, але доволi вдалих. Пересмiявшись, вiн простягнув праву руку: лiвою вiн пiдтримував Гейджеву дупу, Гейджеву, безсумнiвно, мокру дупу. – Радий знайомству, мiстере… – Джад Крендал, – вiдрекомендувався старий i потис руку Луiса. – Ви – новий лiкар, так? – Так! Мене звуть Луiс Крiд. Це моя дружина Рейчел, моя донька Еллi, а хлопчик iз бджолиним жалом у шиi – Гейдж. – Радий познайомитися з усiма вами. – Я не хотiв смiятися… тобто ми всi не хотiли смiятися… просто ми… ми трохи втомилися. Усвiдомлення цього факту викликало новий напад смiху. Луiс почувався втомленим до краю. Крендал кивнув: – Звiсно, так i е, – у нього вийшло щось на кшталт: «Жвiш-н-о тако е». А потiм старий блиснув очима в бiк Рейчел. – Чом бо вам зi своiми пуцвiрiньками не зайти до мене, мiш-шiш Крiд? Вiзьмем’ дрiбку соди i трохи втишимо болячку. Зi старою моею попошталакаете. Ходить вона кудись не часто. Останнiми роками артрит ii вкiнець заiда. Рейчел глянула на Луiса, той кивнув. – Це було б дуже люб’язно з вашого боку, мiстере Крендал. – О, я тiко на Джада вiдгукуюся, – заперечив вiн. Раптом пролунав гучний гудок, загуркотiв мотор i величезна блакитна вантажiвка, виiхавши з-за повороту, незграбно посунула просто до iхнього нового будинку. – Чорт, вантажники! А я ж так i не знайшов тi клятi ключi! – вигукнув Луiс. – Не переймайтеся ото так, – заспокоiв Крендал. – Я iх маю цiлу в’язку. Мiстер i мiсiс Клiвленд… вони жили тут до вас – дали менi ii, дай Бог пам’ятi, рокiв так чотирнаццять-п’ятнаццять тому. Вони довго тута жили. Джоан Клiвленд була лiпшою подругою моеi жiнки. Померла два роки тому. Бiлл переiхав у ту орегонську богадiльню для пенсiонерiв. Зара’ принесу вам ключики. Ви ж то тепер власник. – Ви дуже люб’язнi, мiстере Крендал, – подякувала Рейчел. – Ой, та годi! – вiдмахнувся той. – Я все жду, коли в Ладлоу знову з’явиться молодняк. Для них, мешканцiв Середнього Заходу, це звучало так само екзотично, як iноземна мова: м’логняк. – Глядiть за дорогою, мiш-шiш Крид. Тут багацько вантажiвок iздить. Грюкнули дверцята. З машини вистрибнули вантажники й рушили до них. Еллi трохи вiдiйшла й раптом закричала: – Татку, а що там? Луiс, який уже було пiшов до вантажникiв, озирнувся. На краю поля, де закiнчувався морiжок i починалася висока лiтня трава, бiгла стежка футiв чотири завширшки,[7 - 4 фути ~ 1,2 м.] рiвна й майже непомiтна. Вона здiймалася на пагорб, звивалася помiж низьких кущiв i пари берiз та врештi зникала з поля зору. – Схоже на якусь стежку, – промовив Луiс. – Еге ж, – сказав Крендал, посмiхаючись. – Я розкажу тобi якось про неi, сонечку. Ну що, ходiмо, пiдрихтуемо твого маленького братичка? – Згода! – кивнула Еллi. А потiм на диво життерадiсно додала: – А сода пече? 4 Крендал принiс ключi, однак Луiс уже знайшов свiй комплект. У бардачку була невелика дiрка. Маленький конверт провалився крiзь неi до дротiв. Врештi-решт Луiс витяг його i запросив вантажникiв у будинок. Крендал, як i обiцяв, вiддав йому запасний набiр, що висiв на брелоку, вкритому старими плямами. Луiс подякував i недбало вкинув ключi собi в кишеню, спостерiгаючи за тим, як вантажники перетягують у дiм коробки, серванти, комоди з дзеркалами i все, що було нажито за понад десять рокiв подружнього життя. Коли глянути на своi пожитки пiд таким кутом, то, вирванi зi свого звичного простору, вони враз видаються дрiбнiшими, незначними. «Трохи мотлоху в коробках, та й по всьому», – подумав вiн, i враз йому стало дуже сумно: мабуть, саме це вiдчуття люди i звуть тугою за домом. – Видерли з корiнням та пересадили, – промовив Крендал, який раптом вирiс у нього за спиною. Луiс аж пiдскочив вiд несподiванки. – Ви говорите так, начебто це вiдчуття вам знайоме, – вiдказав вiн. – Якщо чесно, то нi. Крендал запалив цигарку – шкварк! – i ii кiнчик яскраво блимнув у ранньому присмерку. – Отой дiм, через дорогу вiд вас, побудував мiй батько. Вiн привiв туди свою дружину, i в 1900 роцi вона народила дитину. То був я. – Отже, вам… – Вiсiмдесят три, – закiнчив Крендал, i Луiс зiтхнув з полегшенням, бо той не додав «усього-на-всього вiсiмдесят три» – мовний зворот, який Крiд щиро ненавидiв. – На вигляд ви набагато молодший. Крендал знизав плечима. – Хай там як, а я завше мешкав тут. Вступив до вiйська у часи Великоi вiйни, однак далi, нiж до Байонни, штат Нью-Джерсi, так i не доiхав. Гидотне мiсце. Уже тодi, у 1917-му, воно було гидотним. Я був радий просто повернутися додому. Оженився з Нормою, працював на залiзницi… Роки пройшли, а ми все тут. Хоча я на життя i в Ладлоу надивився, скажу вам по правдi. Вантажник зупинився бiля ганку, тримаючи пружинний матрац iхнього з Рейчел подвiйного лiжка: – А це куди, мiстере Крiд? – Нагору… Одну хвилинку, я зараз покажу. Вiн рушив до них, потiм спинився й озирнувся на Крендала. – Ідiть, iдiть, – усмiхнувся той. – А я пiду гляну, як там ваше сiмейство. Скажу, щоб iшли додому. Та знаете, як важкого потягаеш, зразу в горлi пересихае. Я десь о дев’ятiй сiдаю в себе на ганку i випиваю пару банок пива. Коли погода гарна, люблю чекати, коли впаде темрява. Інодi Норма приеднуеться до мене. Приходьте, якщо забажаете. – Дякую, може, й завiтаю, – вiдповiв Луiс, насправдi зовсiм не плануючи цього робити. Наступний пункт – неофiцiйна i, звiсно ж, безкоштовна консультацiя для Норми щодо артриту прямо там, на ганку. Йому сподобався Крендал, його кривий осмiх, невимушена манера розмовляти, акцент янкi, який зовсiм не був грубим, а, швидше, навпаки – м’яким i протяжним. «Хороший чоловiк», – подумав Луiс. Та лiкарi швидко стають дуже пiдозрiливими до людей. Це дуже прикро, але з часом навiть найкращi друзi потребують поради лiкаря. А з людьми старшого вiку цьому кiнця-краю не буде. – Та на мене сильно не сподiвайтеся – у нас тут сьогоднi пекельний день. – Заходьте, коли забажаете, i не чекайте на запрошення, – промовив Крендал, i щось у його посмiшцi пiдказувало, що старий чудово розумiв хiд Луiсових думок. Крiд ще з хвильку подивився на Джадсона i рушив до вантажникiв. Крендал iшов прямо i легко, начебто йому було лише шiстдесят, а не вiсiмдесят з гаком. І Луiс вiдчув першi зародки симпатii. 5 До дев’ятоi вантажники вже поiхали. Еллi та Гейдж, обое виснаженi, позасинали у своiх нових кiмнатах. Гейдж у колисцi, а Еллi – на постеленому просто на пiдлозi матрацi. Навколо неi височiли гори коробок. Там було безлiч ii олiвцiв фiрми «Крейола»,[8 - «Сrayola» – бренд художнiх виробiв, що належить компанii «Crayola LLC.». Заснована 1885 року пiд назвою «Binney & Smith». Основна продукцiя – вощанi крейдки, олiвцi, маркери, акварельнi фарби та розмальовки. Вироби не токсичнi й абсолютно безпечнi для дiтей.] усi або зламанi, або тупi; плакати з «Вулицею Сезам»;[9 - «Вулиця Сезам» – одна з найпопулярнiших у свiтi дитячих передач. Уперше вийшла в ефiр 11 листопада 1969 року. Трансляцiя тривае досi.] книжки з картинками, одяг i бозна-що iще. Звiсно ж, Черч був з нею: спав, видаючи якiсь гуркотливi звуки. Це глухе хурчання було найближчим до муркоту з усього, на що був здатен цей котяра. Увесь вечiр Рейчел без упину гасала будинком з Гейджем на руках, по другому колу перевiряла мiсця, де Луiс казав вантажникам ставити меблi, i змушувала iх усе попереставляти на новий лад. Чек Луiс не загубив: вiн усе ще лежав у його нагруднiй кишенi разом з п’ятьма десятидоларовими папiрцями, вiдкладеними на чайовi. Коли вантажiвка врештi спорожнiла, вiн заплатив робiтникам, кивнув у вiдповiдь на iхнi дякування, пiдписав квитанцii й залишився стояти на ганку, спостерiгаючи, як вони повертаються до свого величезного ваговоза. Крiд подумав, що вони зараз заiдуть у Бенгор i пропустять по кухлю пива перед заходом сонця. Вiн би теж не вiдмовився вiд пива. Ця згадка повернула його до Джада Крендала. Вони з Рейчел сидiли за кухонним столом, i вiн бачив темнi кола пiд ii очима. – Ти, – сказав вiн. – Іди в лiжко. – Наказ лiкаря? – спитала вона, ледь усмiхаючись. – У яблучко! – Гаразд, – промовила вона, пiдводячись. – Я геть розбита. Ще й Гейдж точно не дасть поспати вночi. Ти йдеш? Луiс завагався. – Навряд. Не зараз. Той старий через вулицю вiд… – Дорогу. За мiстом це дорога. А якби ти був Джадсоном Крендалом, то називав би ii «догога». – Добре, через догогу вiд нас. Вiн запросив мене на пиво. Я, напевно, прийму запрошення. Я втомився, але надто заведений, щоб спати. Рейчел усмiхнулася. – Закiнчиться все тим, що ти слухатимеш голосiння Норми Крендал, де iй болить i на якому саме матрацi вона спить. Луiс засмiявся, розмiрковуючи, як смiшно – смiшно i страшно, – що з часом дружини починають читати думки своiх чоловiкiв. – Вiн був поряд, коли ми потребували допомоги, – сказав вiн. – Треба ж йому якось вiддячити. – Бартерна система? Луiс знизав плечима. Як пояснити цю свою раптову симпатiю до Крендала, вiн не знав. – Як тобi його дружина? – Дуже мила, – вiдповiла Рейчел. – Гейдж бiгом умостився iй на колiна. Я аж здивувалася – у нього був важкий день, до того ж, ти знаеш, вiн i за кращих обставин важко сприймае нових людей. У неi була лялька, й вона дала Еллi нею погратися. – А як, по-твоему, наскiльки все погано з ii артритом? – Доволi погано. – Вона у вiзку? – Нi, але ходить дуже повiльно… а ще руки… Рейчел виставила своi тонкi пальцi й зiгнула iх у клешню. Луiс кивнув. – Гаразд, не засиджуйся допiзна, Лу. Мене всю колотить у незнайомих будинках. – Незнайомим вiн буде недовго, – вiдказав Луiс i поцiлував ii. 6 Повернувшись додому, Луiс почувався присоромленим. Нiхто не просив його оглянути Норму Крендал. Коли вiн перейшов через дорогу («догогу», пiдправив вiн себе, усмiхаючись), господиня вже лягла спати. Розмитий силует Джада видiлявся на тлi завiси на ганку. Крiсло-гойдалка затишно порипувало на старому лiнолеумi. Луiс постукав у дверi, обладнанi сiткою вiд комарiв, i тi вiдчинилися з привiтним гуркотом. Цигарка Крендала блимала у лiтнiй темрявi, як великий свiтляк. По радiоприймачу транслювали гру «Ред сокс»,[10 - Улюблена бейсбольна команда Стiвена Кiнга.] i душа Луiса Крiда сповнилася домашнього тепла. – Док, – озвався Крендал. – Я знав, що ви си навiдаете нас. – Сподiваюся, ви не жартували щодо пива, – вiдказав Луiс, заходячи в дiм. – О, щодо пива я нiколи не брешу. Той, хто бреше про пиво, наживае собi ворогiв. Падайте, док. Я ще он трохи льоду взяв, про всяк випадок. Заставлений плетеними крiслами i диванами ганок був довгим i вузьким. Луiс вмостився в одне з крiсел i здивувався, наскiльки воно зручне. По його лiву руку стояв цебрик з кубиками льоду та пара пляшок пива «Чорна Марка».[11 - «Black Label» – вiдома марка пива.] Вiн узяв одну. – Дякую, – вiдповiв Луiс i вiдкрив пляшку. Першi два ковтки були для нього блаженством. – Прошу дуже! Сподiваюся, вам буде лепсько тута. – Амiнь! – Як захочете крекерiв чи, мо’, ше чого, кажiть, я збiгаю. Маю ще шматок пацючиного, вiн от-от достигне. – Шматок чого? – Пацючиного сиру,[12 - Загальна назва для дешевих сирiв, якi зазвичай кладуть у мишоловки (наприклад, чедер).] – трохи здивувався Крендал. – Дякую, але вистачить i пива. – Ну що ж, тодi лади, – Крендал вдоволено вiдригнув. – А дружина ваша вже лягла спати? – поцiкавився Луiс, дивуючись, чому Джадсон залишив дверi вiдчиненими. – Еге ж. Часом вона сидить зо мнов, часом – нi. – Артрит iй дуже дошкуляе, так? – А хiба ж так бувае, аби не дошкуляв? – запитав Крендал. Луiс похитав головою. – Думаю, ii бiль терпимий. Вона рiдко скаржиться. Моя Норма – хороша бабця, – в голосi Джада вчувалася величезна нiжнiсть. Трасою № 15 проторохтiла автоцистерна; така велика, що на якусь мить будинок Луiса зник з поля зору. У променях призахiдного сонця на боку авто виблискував напис: «Орiнко». – І звiдки тiльки взялася ця клята вантажiвка? – пробурмотiв Луiс. – «Орiнко» квартируеться бiля Оррiнгтона, – пояснив Крендал. – Завод хiмiчних добрив. Вони постiйно сновигають туди-сюди. Бензовози, самоскиди. Мовчу вже про людей, якi працюють у Бенгорi чи Бруерi i повертаються вночi з роботи, – усiх iх сюдою несе. – Вiн похитав головою. – Тiко то менi й не подобаеться в Ладлоу. Ця бiсова дорога. Спасу вiд неi нема. Торохтять тут i вдень, i вночi. Норма прокидаеться постiйно. Дiдько, навiть я прокидаюся, хоч i сплю без клятих заднiх нiг. Луiс, який вважав цей дивний менський краевид зловiсно спокiйним, особливо пiсля вiчно галасливого Чикаго, лише кивнув. – Нiчьо, колись араби таки прикрутять усi крани, i iм зостанеться тiко африканськi фiалки вздовж роздiловоi смуги ростити, – сказав Крендал. – Мабуть, ви маете рацiю, – Луiс пiдняв банку i здивовано помiтив, що вона порожня. Джад засмiявся. – Для повного щастя, док, вам тре’ хильнути шше. Луiс завагався: – Згода, але лише одну. Бо менi ж треба повертатися. – Наморилися ж, певно, речi тягати, га? – Є таке, – пiдтвердив Луiс, i вони трохи помовчали. Запала затишна тиша. Здавалося, що вони вже дуже давно знайомi. Луiс читав про таке в книжках, але йому ранiше нiколи не доводилося вiдчувати щось подiбне. Тепер йому було соромно за своi квапливi висновки щодо безкоштовноi медичноi консультацii. Гуркiт на дорозi помалу стихав, i вогнi проiжджих машин миготiли, наче зорi. – Усе ця клята дорога, – повторив Крендал задумливо, майже нечутно. Тодi вiн повернувся до Луiса, i дивна, майже невловима посмiшка заграла на його зморшкуватих губах. Вiн взяв у зуби цигарку «Честерфiлд» i знову запалив сiрник об нiготь великого пальця. – Пам’ятаете стежину, що ваша доця тодi запримiтила? Луiс пригадав не одразу. Еллi звертала увагу на силу-силенну рiзних речей, перш нiж нарештi провалитися в сон. Та потiм вiн згадав. Це та широка стежка, яка звивалася лiсом i поза пагорбом. – Так, пам’ятаю. Ви обiцяли щось розповiсти про неi. – Як обiцяв, то розказую, – вiдповiв Крендал. – Та стежина тягнеться лiсом десь на пiвтори милi. Мiсцевi дiти, що мекають навколо траси № 15 та Мiдл Драйв, доглядають за нею, бо часто там бувають. Вони приходять i йдуть… Тепер тут бувають значно частiше, нiж коли я сам був малим. Ти виростаеш, обираеш собi мiсце i прикипаеш до нього. Та здаеться, що вони розповiдають про все одне одному, i щовесни нова зграйка дiтлахiв суне сюди. Вони ж i пiдтримують стежку в порядку цiле лiто. Думаю, не всi дорослi знають про неi (тобто деякi, звiсно, пам’ятають, але далеко не всi), проте дiти знають точно. Закладаюся на четвертак. – А що ж там? – Кладовище домашнiх тварин. – Кладовище домашнiх тварин, – приголомшено повторив Луiс. – Це не так чудно, як, мо’, звучить, – мовив Крендал, смокчучи цигарку i погойдуючись. – Тутечки ж дорога. Багато тварин врiзають дуба саме на нiй. Здебiльшого коти i собаки, та не тiко вони. Одна з тих великих вантажiвок «Орiнко» навiть була переiхала домашнього енота. Його тримали дiти Райдерiв у – дай Боже пам’ять – сiмдесят третьому, а мо’, й ранiше. У будь-якому разi до того, як енотiв i тих смердючих скунсiв заборонили тримати вдома. – Чому заборонили? – Сказ, – вiдповiв Крендал. – Вiн зараз дуже поширений у Менi. Кiлька рокiв тому на пiвднi штату один величезний сенбернар сказився i вбив чотирьох людей.[13 - Алюзiя на роман Стiвена Кiнга «Куджо» (1981).] Це було ще те пекло. А все тому, що псу не робили щеплення проти сказу. Якби тi козли таки вакцинували його, то нiчого б не трапилося. А енота чи скунса хоч двiчi на рiк голками шпигай – не поможе. Та енот Райдерiв був, як колись казали, справжня «лабонька». Вiн пiдповзав прямо до тебе – Боже мiй, яким вiн був тлустим! – i лизав тобi обличчя, наче цуцик. Батько навiть заплатив ветеринару, щоб енота кастрували, а це ж коштувало шалених грошей! Райдер працював у Бенгорi на «Ай-Бi-Ем».[14 - Американська електронна корпорацiя, найбiльший свiтовий виробник усiх видiв комп’ютерiв i програмного забезпечення, один з найбiльших провайдерiв глобальних iнформацiйних мереж.] Кумедно, тi двое хлопiв, мо’, вже доросли до водiйських прав. Але вони переiхали в Колорадо рокiв п’ять, а мо’, й шiсть тому. Чи то смерть енота на них вплинула? Меттi Райдер так довго плакав, що його мама злякалася i хотiла повести хлопа до лiкаря. Гадаю, iм вдалося пережити травму, однак вони нiколи цього не забудуть. Коли тварину збивае машина, дитина цього не забувае. Луiс повернувся думками до сплячоi Еллi та згадав про Черча, який глухо муркотiв бiля нiг своеi хазяйки. – У моеi дочки е кiт, – сказав вiн. – Вiнстон Черчилль. Черч, як ми його називаемо. – А коли вiн ходить, у нього йончики телiпають? – Вибачте, що? – Луiс гадки не мав, про що йдеться. – Вiн досi мае яйця чи його вихолостили? – Нi, його не вихолостили. Насправдi з цим були певнi проблеми ще в Чикаго. Рейчел хотiла, щоб Черча кастрували, навiть записала його до ветеринара. Та Луiс усе скасував. Вiн досi не мiг пояснити точно, чому це зробив. Звiсно, нема нiчого тупiшого, нiж переносити почуття власноi чоловiчоi гiдностi на кота своеi дочки. Та й несерйозно якось було обурюватися, що кастрацiя Черча потрiбна лише товстiй сусiдцi, якiй, бачте, не треба буде бiльше щiльно прикривати смiттевi бачки кришкою. Так, усе це мало сенс, але основна причина полягала в тому, що Луiс боявся зруйнувати в самому Черчi щось таке, що той цiнував, i побачити повний ненавистi погляд у зелених котячих очах. Врештi-решт вiн пояснив Рейчел, що переiзд за мiсто знiмае проблему. А тут вiн зустрiчае Джада Крендала, який розповiдае про трасу № 15 i запитуе, чи кота кастровано. Так, трохи iронii, докторе Крiд, корисно для здоров’я. – Я б вихолостив його. – Крендал загасив недопалок великим i вказiвним пальцями. – Кастрований кiт i швендяе менше. Бо коли тварина шляеться туди-сюди, ii може спiткати лихо. І закiнчить ваш кiт, як енот дiтей Райдерiв, кокер-спанiель Тiммi Деслера чи папужка мiсiс Бредлi. Машина-то його, звiсно, не збила, але вiн усе одно здох лапками догори. – Вiзьму до уваги, – зауважив Луiс. – Тре’ так зробити, – мовив Крендал i пiдвiвся. – Ну, як вам пиво? Думаю, час сходити по шматочок старого-доброго «пана щура». – Чудове пиво, – подякував Луiс i також пiдвiвся. – Менi вже час: завтра великий день. – Починаете труди праведнi в унiверситетi? Луiс кивнув: – Студентiв не буде ще два тижнi, але ж до того часу я маю ознайомитися зi своiми обов’язками, чи не так? – Еге ж, коли не знатимете, де якi таблетки, то, мо’, трiпанi будете, – Крендал простягнув руку, i Луiс потиснув ii, вкотре подумавши про бiль у старих кiстках. Джад додав: – Заходьте ще при нагодi. Хочу, аби ви познайомилися з моею Нормою. Гадаю, ви iй сподобаетеся. – Обов’язково зайду, – вiдповiв Луiс. – Було дуже приемно познайомитися з вами. – Взаемно. Облаштуйтеся тут. Мо’, навiть зостанетеся надовго. Стежкою з кам’яною брукiвкою Луiс вийшов на узбiччя дороги. Вiн перечекав, доки вантажiвка i ще п’ять машин за нею, що рухалися в напрямку Бакспорта, проiхали. Тодi пiдняв руку в короткому прощальному салютi, перетнув вулицю (дорогу, нагадав вiн собi, дорогу) i зайшов до нового дому. Усерединi було тихо й вiяло сном. Здавалося, що Еллi зовсiм не ворушилася, а Гейдж спав у колисцi у своiй улюбленiй позi: розпластавшись на спинi неподалiк вiд пляшечки. Луiс зупинився подивитися на сина. Раптом його серце сповнилося такоi любовi до дитини, що, здавалося, в нiй чаiлася небезпека. Вiн пояснював це сумом за домiвкою, за чиказькими мiсцями та обличчями, яких бiльше нема поруч. Тепер iх роздiляло стiльки миль, що вони неначе перестали iснувати. Усе змiнюеться значно швидше, нiж ранiше… Ранiше, коли ти обирав собi мiсце i прикипав до нього. Була в цьому частка iстини. Вiн пiдiйшов до сина. Оскiльки його нiхто не бачив, навiть Рейчел, поцiлував своi пальцi i провiв ними по щоцi малого, просунувши руку крiзь прути лiжечка. Гейдж чмихнув i перевернувся на iнший бiк. – Спи спокiйно, синку, – промовив Луiс. Вiн швиденько роздягнувся i вмостився на свiй бiк лiжка, яке наразi складалося лише з двох матрацiв на пiдлозi. Денна напруга поступово минала. Рейчел не ворушилася. Скупчення розкритих коробок нагадувало фантасмагоричне громаддя. Перш нiж заснути, Луiс зiп’явся на лiкоть i визирнув у вiкно. Їхня кiмната розташовувалася у переднiй частинi будинку, а вiкна виходили якраз на дiм Крендала. Було надто темно, щоб розгледiти обриси, однак чiтко виднiвся вогник цигарки. «Досi там», – подумав Луiс. Вiн ще довго може так просидiти: старi сплять дуже сторожко. Мабуть, вони завжди на вартi. Але на вартi чого? З цими думками Луiс i провалився в сон. Йому снилося, що вiн у парку «Свiту Дiснея» i керуе слiпучо-бiлою вантажiвкою з намальованим на нiй червоним хрестом. Гейдж сидiв поруч, i було йому щонайменше рокiв десять. Черч примостився на торпедi[15 - Приладова дошка.] i роздивлявся своiми зеленими очима Луiса, Мейн-стрит бiля вокзалу 1890-х рокiв та Мiккi Мауса, який потискав руки зграйцi дiтлахiв. Їхнi тоненькi довiрливi рученята губилися в блиску його бiлих рукавичок. 7 Наступнi два тижнi родина була дуже заклопотана. Мало-помалу Луiс почав втягуватися в нову роботу (наскiльки це було можливо, поки унiверситет не заповнили десять тисяч студентiв, серед яких було багато хворих на венеричнi хвороби, безлiч нарикiв i алконавтiв, зациклених на оцiнках задохликiв чи тих, хто сумуе за вперше так надовго покинутою домiвкою. З дюжину дiвчат, переважно анорексичок. Звiсно, коли всi вони одночасно заiдуть у кампус, роботи буде бiльше). І поки Луiс призвичаювався до посади голови медичноi служби Унiверситету штату Мен, Рейчел облаштовувалася в новому помешканнi. Гейдж, постiйно набиваючи гулi й синцi, звикав до нового середовища; певний час у нього страшенно збився графiк сну, але вже до середини другого тижня вiн почав засинати вчасно. Тiльки Еллi, яка скоро мала пiти в нову школу, була дуже збудженою i заводилася з пiвоберту. У неi з’явилася звичка то довго трястися вiд реготу, то впадати в майже менопаузальну депресiю, то злитися через випадково кинуте слово. Рейчел казала, що Еллi заспокоiться, тiльки-но побачить, що школа не таке вже й пекельне мiсце, як вона собi науявляла, i Луiс гадав, що вона мала рацiю. Бiльшiсть же часу Еллi була тим, ким i завжди, – сонечком. Одна-двi банки вечiрнього пива з Джадом Крендалом стали чимось на кшталт звички. Вiдтодi як Гейдж почав нормально спати, Луiс раз на пару днiв приходив з власною упаковкою пива. Вiн познайомився з Нормою Крендал, милою, приемною жiнкою з ревматоiдним артритом – з тим мерзотним ревматоiдним артритом, що вбивае безлiч старих, якi в усьому iншому цiлком здоровi. Але Норма Крендал абсолютно спокiйно ставилася до своеi хвороби. Вона не здасться болю, бiлого прапора не буде. Хай хвороба дiстане ii, якщо зможе! Луiс думав, що вона мае ще п’ять-сiм рокiв, перш нiж помре у жахливих корчах. Всупереч власним правилам, вiн сам зголосився оглянути ii, перевiрив приписи ii лiкаря i дiйшов висновку в iх доцiльностi. Його охопило ниюче розчарування, бо вiн не мiг бiльше нiчого зробити для неi, та лiкар Вейбрайд контролював усе, що могло статися з Нормою Крендал. Звiсно, можливе i раптове одужання, але на нього не варто розраховувати. Ти вчишся приймати речi такими, як вони е, iнакше писатимеш листи додому iз маленькоi камери з м’якими стiнами. Рейчел сподобалася Норма, i вони скрiпили свою дружбу, обмiнявшись – як хлопчаки бейсбольними картками – всiма своiми рецептами, починаючи з Норминого яблучного пирога i закiнчуючи бефстроганов Рейчел. Норма подружилася з обома Крiдовими дiтьми, особливо з Еллi, яка, за ii словами, мала «класичну вроду». «Принаймнi, – зауважив Луiс Рейчел у лiжку тоi ночi, – вона не сказала, що з неi виросте “лабонька енотик”». Рейчел вiд реготу аж пукнула мимоволi. Пiсля чого вони разом смiялися так довго i голосно, що розбудили Гейджа в сусiднiй кiмнатi. Настав перший день школи. Луiс, який уже добре контролював роботу лазарету i медпунктiв, влаштував собi вихiдний. (До того ж лазарет був зовсiм порожнiм. Останнiй пацiент, студент, який зламав ногу на сходах до студентськоi профспiлки, виписався ще тиждень тому.) Вiн стояв на ганку бiля Рейчел, яка тримала на руках Гейджа, коли великий жовтий автобус вайлувато повернув з траси i зупинився перед iхнiм будинком. Переднi дверi розчахнулися, i в тепле вересневе повiтря вилилися дитячi верески i лемент. Еллi кинула через плече дивний, страдницький погляд на батькiв, нiби благаючи iх спинити цей болiсний процес, але, ймовiрно, те, що вона побачила в iхнiх обличчях, переконало малу, що час вийшов i все, що потягне за собою цей перший день, таке ж неминуче, як i прогресування артриту в Норми Крендал. Дiвчинка вiдвернулася й увiйшла в автобус. Дверi з драконячим хрипом зачинилися. Автобус вiд’iхав. Рейчел заридала. – Заради Бога, годi, – попрохав Луiс. Сам вiн не плакав. Але дуже вже хотiв. – Це ж лише на пiвдня. – Пiвдня – це вже погано! – залементувала Рейчел i заплакала ще дужче. Луiс обiйняв ii, i Гейдж для зручностi оповив руками шиi батькiв. Коли Рейчел плакала, Гейдж зазвичай заходився також. Але не цього разу. «Тепер наша увага буде тiльки для нього, – подумав Луiс. – І, чорт забирай, вiн це чудово розумiе». Вони з тривогою чекали на повернення Еллi. Пили багато кави, обговорюючи, як може пройти ii перший день. Луiс пiшов у задню кiмнату, яка мала стати його кабiнетом, i не робив нiчого корисного, окрiм як лiниво перекладав папiрцi. Рейчел абсурдно рано почала готувати обiд. Коли о чверть на одинадцяту задзвонив телефон, Рейчел кинулася до нього i видихнула в трубку: «Алло!», перш нiж пролунав другий дзвiнок. Луiс застиг у коридорi мiж своiм кабiнетом i кухнею, цiлком певний того, що це вчитель Еллi вирiшив повiдомити iм – Еллi не справляеться. Шлунок громадськоi освiти не змiг перетравити ii, тож просто виплюнув. Але це була всього-на-всього Норма Крендал, яка дзвонила розповiсти, що Джад щойно зiбрав останню кукурудзу i вони можуть прийти набрати трохи собi. Луiс узяв сумку i перетнув дорогу, а тодi насварив Джада за те, що той не покликав його на допомогу. – Усе’дно ця куурудза нi гiвна не варта, – вiдповiв Джуд. – Будеш так говорити, коли я пiду, – кинула Норма. Вона вийшла на ганок з холодним чаем, старовинною версiею кока-коли, на тацi. – Пробач, моя голубко. Менi соромно. – Повiрте, йому нiц не шкода, – промовила Норма до Луiса i сiла, скривившись вiд болю. – Бачив, як Еллi сiдае в автобус, – сказав Джад, запалюючи «Честерфiлд». – З нею все буде гаразд, – додала Норма. – З дiтьми майже завжди все гаразд! «Майже», – подумав Луiс похмуро. Та з Еллi i справдi все було гаразд. Вона повернулася додому опiвднi, радiсна й усмiхнена, ii блакитна парадна сукня дзвоником грацiйно коливалася над здертими гомiлками. (З’явилася нова подряпина на колiнi, яка перевершувала попереднi.) В руках у неi був малюнок чи то двох дiтей, чи то двох ходячих кранiв, шнурок на однiй з туфель розв’язався, а стрiчка з волосся кудись зникла. – Ми спiвали про Старого Макдональда![16 - «Old Macdonald had a farm» – популярна дитяча пiсенька, яка допомагае дiтям вивчити звуки тварин. Перший запис було зроблено 1927 року. Найбiльшоi популярностi пiсня набула у виконаннi «короля рок-н-ролу» Елвiса Преслi.] – закричала вона. – Мамо! Тату! Ми спiвали про Старого Макдональда. Та ж пiсня, що i в моiй попереднiй школi! Рейчел глянула на Луiса, що сидiв бiля вiкна з Гейджем на колiнах. Малюк майже заснув. Щось сумне промайнуло в ii поглядi, i, хоч вона швидко вiдвела очi, Луiс вiдчув страшенну панiку. «Ми справдi старiемо, – подумалось йому. – Це цiлковита правда! Нiхто не робитиме для нас виняткiв. Тепер у неi своя дорога… а в нас своя». Вона намагалася i розказати про мiсiс Беррiман, i показати свiй малюнок, i похвалитися новою подряпиною – все одночасно. Черч крутився в неi пiд ногами й гучно муркотiв. Еллi тiльки дивом через нього не перечепилася. – Тсс, – сказав Луiс i поцiлував ii. А Гейдж, зневаживши загальне збудження, заснув. – Я тiльки вкладу малого спати, i ти менi все-все розкажеш. Вiн пiднявся з Гейджем нагору, пройшов пiд теплими косими променями вересневого сонця. А коли вже дiстався до сходового майданчика, його охопило таке передчуття жахливоi майбутньоi пiтьми, що вiн, весь схолонувши, спинився i здивовано роззирнувся, шукаючи причини. Вiн мiцнiше обiйняв малюка, притиснув до себе, i Гейдж, вiдчувши дискофорт, заворушився. Враз на руцi та спинi Луiса повстали сироти. – Що сталося? – спитав вiн себе, збентежений i наляканий. Серце гупало як скажене, шкiра на головi стала крижаною, i раптом здалося, що ii надто мало, аби вкрити весь череп. Вiн вiдчував, як пiд повiками бушують хвилi адреналiну. Вiн знав: очi справдi можуть вилiзти з орбiт, якщо людина переживае нереальний страх. У таких випадках не просто розширяються зiницi, а самi очнi яблука вибалушуються – зростае кров’яний, а з ним i гiдростатичний тиск внутрiшньочерепноi рiдини. Що це, в бiса, було? Привиди? Боже, вiн справдi вiдчув, як щось ковзнуло повз нього в цьому коридорi. Щось, що вiн майже змiг побачити. Знизу сiтчастi дверi гучно вдарились об одвiрок. Луiс пiдскочив, ледь не закричавши, а потiм засмiявся. Це була просто «холодна кишеня», як ii iнодi називають психологи. Часом ти в неi потрапляеш – не бiльше i не менше. Раптова панiка. Таке просто трапляеться. Що сказав Скрудж привиду Джейкоба Марлi? «Можливо, ви лише недосмажена картоплина? Може, ви з’явилися не з царства духiв, а з духовки».[17 - Неточна цитата з «Рiздвяноi iсторii» Чарльза Дiккенса.] І з точки зору психологii та фiзiологii, це було логiчнiше, нiж думав Чарльз Дiккенс. Духiв не iснуе, принаймнi Луiс iх нiколи не бачив. За свою професiйну кар’еру вiн спостерiгав з пару дюжин смертей, та нi разу не стикався з «виходом душi». Вiн занiс Гейджа в кiмнату й поклав у лiжечко. А коли вкривав сина ковдрочкою, поза шкiрою на спинi знову побiгли сироти й раптом згадалася «виставкова зала» дядька Карла. Там не було нi машин, нi надсучасних телевiзорiв, нi пральних машин зi скляними дверцятами, щоб ви могли спостерiгати за священнодiйством. Тiльки труни з пiднятими вiками i лампами, турботливо встановленими над кожною з них. Брат його батька був гробарем. Милостивий Боже, звiдки всi цi жахи? Хай вони зникнуть. Знищ iх! Вiн чмокнув сина i пiшов униз слухати, як Еллi розповiдатиме про свiй день у школi. 8 Цiеi суботи, коли Еллi завершила свiй перший навчальний тиждень у школi, а студенти коледжу тiльки-но повернулися до кампусу, Джад Крендал перейшов через дорогу i рушив до Крiдiв, якi влаштувалися на галявинi. Еллi злiзла з велосипеда й пила склянку холодного чаю. Гейдж повзав у травi, вивчаючи жукiв. Кiлькох вiн навiть з’iв: малюк не надто ретельно добирав собi джерела протеiну. – Джаде, – мовив Луiс, пiдiймаючись. – Дозвольте запропонувати вам стiлець! – Та не, не тре’. Старий був вбраний у джинси, робочу тенiску та зеленi черевики. Вiн подивився на Еллi. – Еллi, тобi досi цiкаво, куди веде та стежка? – Так! – вигукнула Еллi й аж пiдскочила. Їi очi сяяли. – У школi Джордж Бак сказав менi, що там кладовище домашнiх тварин. Я розповiла про це матусi, але вона казала почекати на вас, бо тiльки ви знаете дорогу. – Є таке, – вiдповiв Джад. – Якщо твоi батьки не мають нiц проти, ходiм пошпацируем трiшки. Але тобi знадобиться пара мiцних черевикiв. Там земля бувае грузькою. Еллi шмигнула в дiм. Джад дивився на неi з веселою приязню. – Мо’, тобi теж хотiлося б сходити з нами, Луiсе? – Хотiлось би, – Луiс глянув на Рейчел: – Хочеш пройтися, люба? – А що ж робити з Гейджем? Як я чула, там iти цiлу милю. – Я посаджу його в рюкзак-кенгуру. Рейчел засмiялася: – Несiть його самi, мiстере! Вони рушили за десять хвилин. Усi, крiм Гейджа, були в мiцних черевиках. Малий сидiв у рюкзаку i лупато роздивлявся свiт з-за плеча Луiса. А Еллi випереджала всю процесiю, полюючи на метеликiв i зриваючи квiти. Трава на задньому дворi була мало не по пояс заввишки. Та й буйним цвiтом рiс золотарник – незмiнний гiсть осiннiх днiв. Однак того дня в повiтрi ще не було осенi; сонце досi було серпневим, хоча календарне лiто й скiнчилося два тижнi тому. Доки вони дiйшли до вершини першого пагорба, рухаючись уперед крутою стежиною, Луiс уже встиг добряче спiтнiти. Джад зупинився. Спершу Луiс подумав, що старий просто захотiв перевести подих, та потiм побачив мальовничий краевид, що розкинувся за ним. – Гарно тут, – мовив дiдуган, кладучи до рота стеблину тимофiiвки. І Луiсу здалося, що тiеi митi йому вiдкрилася квiнтесенцiя новоанглiйськоi стриманостi. – Тут неймовiрно! – вигукнула Рейчел i накинулася на Луiса ледь не зi звинуваченнями: – Чому ж ти нiколи не розповiдав менi про це? – Бо не знав, що тут так красиво, – трохи присоромлено вiдповiв той. Вони досi перебували на власнiй територii. Просто до того дня у нього не було часу залiзти на пагорб за будинком. Еллi вже була далеко попереду. Тепер вона повернулася, також здивовано витрiщаючись на всiх. Черч крутився бiля ii нiг. Пагорб не був високим, але й цього виявилося цiлком достатньо. На сходi густi лiси перекривали будь-який огляд, та на заходi долина видавалася золотим сном пiзнього лiта. Усюди панували оповитi серпанком непорушнiсть i тиша. Не видко було навiть автоцистерни «Орiнко», здатноi збурити цей благословенний спокiй. Вони бачили перед собою долину рiки Пенобскот, якою лiсоруби колись сплавляли дерево з пiвночi до Бенгора i Деррi. Та зараз компанiя перебувала трiшки пiвденнiше Бенгора i значно пiвнiчнiше Деррi. Рiка, немовби занурена в глибокий сон, плавно й широко несла своi води. Удалинi Луiс мiг розгледiти обриси Гемпдона та Вiнтерпорта i уявляв, як до самого Бакспорта вздовж рiки в’еться чорною гадюкою траса № 15. Вони дивилися на водну гладiнь, на розкiшне вбрання дерев, на поля i дороги. Гострий шпиль баптистськоi церкви в Ладлоу пронизував густе шатро в’язового листя, а справа виднiлася школа Еллi, що застигла у своiй цеглянiй непорушностi. У високостi бiлi хмари повiльно пливли до небокраю кольору вицвiлих джинсiв. А навкруги розляглися осiннi поля – рудуватi, спрацьованi за лiто, поснулi, але не мертвi. – Неймовiрно – це саме те слово, – врештi промовив Луiс. – У старi часи це мiсце називалося Оглядовим Пагорбом, – зазначив Джад. Вiн засунув цигарку до рота, але не запалив ii. – Дехто й досi так його зве, та молодняк повиiжджав до мiста, тож цей пагорб майже забутий. Гадаю, мало хто йде тепер сюди. Звiсно, багато речей ви не побачите, бо пагорб невисокий. І все ж погляньте, – вiн мовчки показав рукою на краевид. – Так, ми бачимо все, – тихо сказала Рейчел, i в ii голосi чувся благоговiйний трепет. Тодi вона звернулася до Луiса: – І це все належить тiльки нам? І, перш нiж Луiс встиг розкрити рота, Джад вiдповiв: – І вам це теж належить, так. Луiс вловив тонку рiзницю мiж iхнiми словами. У лiсi було градусiв на вiсiм-десять прохолоднiше. Стежина, досi широка i мiсцями прикрашена квiтами в горщиках або кавових банках (переважно зiв’ялими), тепер була встелена килимом з сухих соснових голок. Вони пройшли вже з чверть милi вниз по схилу, коли Джад раптом покликав Еллi до себе. – То е ловка прогулянка для маленькоi дiвчинки, – лагiдно промовив вiн. – Але пообiцяй своiм мамцi i татку, що нiколи не сходитимеш зi стежини. – Обiцяю, – урочисто вiдповiла Еллi. – А чому? Джад зиркнув на Луiса, який спинився перепочити. Чоловiк нiс на спинi Гейджа, а це було нелегко навiть у затiнку старих сосен. – Ти знаеш, де ти? – запитав старий у Луiса. Луiс пропонував варiанти: Ладлоу, пiвнiч Ладлоу, за своiм будинком, мiж трасою № 15 i Мiдл Драйв. Однак Джад вiдхилив усi вiдповiдi, тож Луiс лише розгублено похитав головою. Джад вказав на обшир за спиною: – Там багато чого мо’на знайти. Ця стежина веде в глибину лiсiв миль на п’ятдесят, а то й бiльше. Вважаеться, що це лiс Пiвнiчного Ладлоу, однак вiн тягнеться аж до Оррiнгтона, а потiм i до Рокфорда. Вiн межуе з державними угiддями, тими, що iндiанцi хочуть назад. Я казав, пам’ятаеш? То дивно, мо’, буде звучати, та ваш затишний будиночок бiля дороги, з телефоном, електрикою i кабельним телебаченням, стоiть на межi цивiлiзацii. – Вiн знову глянув на дiвчинку. – Я це все кажу, Еллi, щоб ти не забiгала глибоко в лiс. Як згубиш стежку, не вернеш назад. – Не буду, мiстере Крендал, – Еллi здавалася враженою, навiть зачарованою, але аж нiяк не наляканою. Однак Рейчел дивилася на Джада стривожено, i сам Луiс трохи захвилювався. Мабуть, то був iнстинктивний страх перед лiсом, притаманний мешканцям мiст. Востанне Луiс тримав компас у руках рокiв iз двадцять тому, ще коли був бойскаутом. А спогади про те, як знайти шлях за Полярною зорею чи з якого боку мае рости на деревах мох, були такими ж туманними, як i технiка в’язання морських вузлiв. Джад глянув на них i ледь помiтно усмiхнувся: – Та нiхто тута не губився вiд 1934-го. З мiсцевих точно. Хiба що Вiлл Джепсон було си згубив, та й то не велика втрата. Вiн – найбiльший пияка по цей бiк Бакспорта – пiсля Стеннi Бучарда, звiсно ж. – Ви сказали, нiхто з мiсцевих, – зазначила Рейчел напружено. Луiсу здавалося, що вiн може прочитати ii думки: «Ми не мiсцевi. Поки що нi». Джад задумався на хвильку i кивнув. – Раз на два-три роки якiсь туристи збиваються з дороги, бо самовпевнено думають, що то тяжко – згубитися за пару крокiв вiд головноi дороги. Але всi потiм все одно знаходяться. Не бiйтеся, мiсiс. – А лосi тут водяться? – настрахано допитувалась Рейчел, а Луiс усмiхнувся: коли Рейчел хочеться злякатися, вона обов’язково знайде причину. – Ну, лосi трапляються. Однак вони вас не зачеплять, Рейчел. Пiд час шлюбного сезону вони можуть бути трохи причмеленi, але зазвичай людьми не цiкавляться. Єдинi, кого на дух не переносять лосi й пiсля злучки, – то мешканцi Массачусетсу. Гадки не маю чому, але тако е, – Луiс думав, що старий жартуе, однак Джад здавався цiлком серйозним. – Злучка? – поцiкавилась Еллi. – Це пусте, – вiдказала Рейчел i ближче пiдiйшла до Луiса. – Еллi, я не хочу, щоб ти тут ходила сама, без дорослих. Джад помiтно збентежився. – Я не х’тiв лякати нi вас, нi вашу доню, Рейчел. У цих лiсах нема чо’ страшитися. То файна стежина. Тiко весною тута купа комашнi. Ну й багнисто трохи. Хiба що у п’ятдесят третьому, коли було найсухiше лiто на моiй пам’ятi, грязюка не так чвакала. Дiдько, тут не росте навiть отруйний плющ чи там дуби отруйнi, котрих, мiж iншим, на шкiльному подвiр’i вдосталь. Тож, Еллi, коли не хочеш тижнiв зо три приймати крохмалевi ванни, лiпше тримайся вiд них подалi. Еллi прикрила рота долонею i захихотiла. – Це хороша дорога, – переконливо мовив Джад до Рейчел, яка, вочевидь, i досi сумнiвалася. – Закладаюся, навiть Гейдж може тут гуляти. Я ж казав вам, мiсцевi дiти табунами сюди ходять. Вони ж i пiдтримують лад. Нiхто iх не просить про це: вони самi. Не хочу ховати того вiд Еллi, – вiн нахилився до дiвчинки i пiдморгнув iй: – Еллi, це стосуеться багато чого в життi. Ти тримаешся своеi стежини, i все гаразд. А варто з неi зiйти – i ти вже вскочиш у халепку. Варто згубитися, i за тя’ вже собак пошлють. Вони рушили далi. У Луiса вже сильно ломило спину через малого, який там сидiв. Час вiд часу Гейдж хапався за батькове волосся й активно висмикував його жмутками. Або ж бадьоро гупав його по нирках. Ще й комарi постiйно крутилися бiля обличчя i шиi та нестерпно гули. Стежина вилася вниз, петляючи помiж старими ялинами, проривалася крiзь колючi заростi ожини та густi чагарники. Далi довелося брести якоюсь тванню, i Луiсовi черевики хлюпали по багнюцi та стоячiй водi. А в одному мiсцi iм довелося переходити болотисту мiсцину, перескакуючи з купини на купину. Це було найгiрше. Тут стежка знову пiшла вгору i дерева нагадали про себе. Здавалося, що Гейдж якимось магiчним чином набрав iз десять фунтiв,[18 - 10 фунтiв ~ 4,54 кг.] а температура повiтря пiдвищилася на десять градусiв. Пiт заливав Луiсовi обличчя. – Як ти, любий? – запитала Рейчел. – Хочеш, я понесу його трохи? – Нi, все гаразд, – вiдповiв Луiс. І це справдi було так, хоч серце й гупало, як скажене, у нього в грудях. Ну звiсно, вiн же бiльше звик призначати фiзичнi вправи, а не виконувати iх. Джад iшов поруч з Еллi. Їi жовтогарячi штани та червона блузка яскравими плямами видiлялися на тлi тiнистого темно-зеленого мороку. – Лу, як ти думаеш, вiн точно знае, куди йде? – прошепотiла Рейчел низьким, трохи стурбованим голосом. – Точно. Джад бадьоро гукнув iм через плече: – Майже прийшли… Тримаешся, Луiсе? «Боже мiй! – подумав Луiс. – Старому за вiсiмдесят, а вiн же i не спiтнiв навiть!» – Усе гаразд, – вiдказав Луiс трохи роздратовано. Гордiсть змушувала його вiдповiдати саме так, навiть якби прямо зараз вiн упав з iнфарктом. Вiн усмiхнувся, пiдтягнув лямки рюкзака i рушив далi. Вони пiднялися на другий пагорб, i стежина заглибилася в чагарi у людський зрiст заввишки. Вона звузилася, i Луiс побачив, як Джад i Еллi проходять пiд аркою, збитою зi старих, поточених зливами дощечок. На них ледь-ледь виднiвся чорний напис: КЛАДВИШЧЕ ДОМАЖНІХ ТВАРИН Луiс i Рейчел обмiнялися здивованими поглядами i пройшли пiд аркою. Вони пiдсвiдомо взялися за руки, неначе прийшли сюди одружуватися. І вдруге за цей ранок Луiс був безмежно здивований. Тут не було килима з голок. Вони опинилися в iдеально рiвному колi скошеноi трави до сорока футiв у дiаметрi. З трьох бокiв його оточував густий пiдлiсок, а з четвертого – бурелом. То була велика кучугура повалених дерев, моторошна й загрозлива водночас. «Той, хто наважиться продертися або перелiзти через неi, мав би натягнути залiзний суспензорiй[19 - Спецiальна пiдтримувальна пов’язка для мошонки у виглядi мiшечка. Застосовують при деяких захворюваннях мошонки, а також при спортивних вправах та верховiй iздi.]», – спало Луiсовi на думку. Галявина ряснiла надгробками, зробленими, вочевидь, самими дiтьми з усього, що вони могли десь роздобути, – дощок вiд ящикiв, будiвельного смiття, розплющених бляшанок. Посеред галявини, обрамленоi непрохiдними чагарниками, де кожне деревце вперто боролося за крихти сонячного свiтла, цi дрiбнi та незграбнi витвори дитячих рук вражали неймовiрною гармонiйнiстю. Лiсовi декорацii сповнилися сакральноi глибини, та не християнськоi, а язичницькоi. – Тут мило, – мовила Рейчел не дуже щиро. – Вау! – вигукнула Еллi. Луiс опустив Гейджа на землю i випустив його з рюкзака-кенгуру, щоб трохи поповзав навколо. Чоловiк зiтхнув з полегшенням. Еллi бiгала вiд одного пам’ятника до iншого, i кожен з них викликав у дiвчинки захопленi вигуки. Луiс супроводжував ii, доки Рейчел наглядала за малюком. Джад сiв по-турецьки, обпершись спиною об кам’яну брилу, i запалив цигарку. Луiс помiтив, що це мiсце не просто здавалося впорядкованим: пам’ятники були встановленi нерiвними концентричними колами. На однiй з дощечок повiдомлялося: «КІТ ПОЛЯ». Почерк був дитячим, але старанним. «ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ». І нижче: 1971–1974. Трохи далi, в зовнiшньому колi, вони натрапили на шматок сланцю. На ньому виднiвся доволi вицвiлий, але все ще розбiрливий червоний напис: «БІФФЕР». А нижче – маленька спроба поетичноi епiтафii: БІФФЕР, БІФФЕР, ШВИДКИЙ, ЯК ВІТЕР. ЯК БУВ ЖИВИМ, МИ ГРАЛИСЬ З НИМ. – Бiффер – це кокер-спанiель Деслерiв, – пояснив Джад. Кiнчиком черевика вiн вирив у землi ямку i затоптав туди попiл вiд цигарки. – Збило смiттевозом минулого року. Ото тамо ще е вiршик? – Є, – пiдтвердив Луiс. Деякi могили були прикрашенi квiтами – подекуди свiжими, та частiше зiв’ялими. Траплялося багато i зовсiм розбитих. Написи, зробленi фарбами чи олiвцями, в бiльшостi випадкiв були малорозбiрливими. На iнших геть не було позначок, i Луiс здогадався, що там писали крейдою або вугiллям. – Мамо! – гукнула Еллi. – Тут золота рибка! Іди подивися! – Уже йду, – озвалась Рейчел. Луiс глянув на дружину: вона самотньо стояла поза зовнiшнiм колом i виглядала розгубленою, як нiколи. «Їй сумно навiть тут», – подумав Луiс. Вона нiколи не вмiла спокiйно ставитися до проявiв смертi (якщо взагалi хто-небудь вмiе). Це, мабуть, через ii сестру, яка померла дуже молодою. Ще на зорi подружнього життя Луiс навчився оминати цю тему, щоб не ятрити незагоенi рани. Сестру звали Зельда, i вона померла вiд менiнгiту спинного мозку. Хвороба вбивала ii пекельно довго; була болючою i бридкою. А Рейчел тодi була у вiцi, коли такi речi особливо вражають. От якби вона нарештi наважилася забути той жах. Луiс пiдморгнув дружинi, i та вдячно всмiхнулась у вiдповiдь. Крiд роззирнувся: вони стояли на залитiй свiтлом галявинi. «Мабуть, саме завдяки сонцю трава тут така розкiшна», – подумав Луiс. Однак треба ж було ще постiйно доглядати за нею, поливати. Тобто дiти на своiх маленьких спинках притягували сюди банки з водою або ж навiть iндiанськi насоси,[20 - Фiрмова назва ранцевого вогнегасника з ручним насосом.] куди важчi за Гейджа. Вiн вкотре здивувався тому, як довго тутешнi дiти тримаються за це мiсце. Стосовно його власних дитячих захоплень, та й захоплень Еллi, то вони загоралися, як бенгальський вогник, – швидко спалахували, яскраво горiли… i миттево згасали. Ближче до центру кладовища могили ставали все старiшими; було дедалi складнiше розшифровувати написи на надгробках, але тi, якi ще вдавалося прочитати, все глибше занурювали в минуле. Тут лежала «ТРІКСІ. ВБИТА НА ТРАСІ 15 ВЕРИССНЯ 1968». Там же був уламок дошки, глибоко встромлений у землю. Постiйнi заморозки та вiдлиги дуже пошкодили його i скособочили, однак Луiс розiбрав напис: «НА ПАМ’ЯТЬ ПРО МАРТУ, НАШУ КРОЛИЦЮ, ЯКА ПОМИРЛА 1 БЕРЕЗНЯ 1965». А в наступному ряду були «ПАТТОН (НАШ! НАЙКРАЩИЙ! ПЕС!)[21 - Пса було названо на честь Джорджа Смiта Паттона-молодшого (1885–1945), командувача Третьоi армii США пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Його бойове прiзвисько – Кров i Кишки. Нiмецький генерал-фельдмаршал Герд фон Рундштедт казав про нього: «Паттон. Вiн був вашим найкращим».]», померлий 1958, та «ПОЛІНЕЗІЯ» (це, мабуть, папуга, якщо Луiс нiчого не наплутав з лiкарем Дулiтлом[22 - Головний персонаж серii дитячих книжок Г’ю Лофтiнга. Вiдома книга Корнiя Чуковського «Лiкар Айболить», за словами самого автора, була багато в чому скопiйована з повiстей про лiкаря Дулiтла.]), яка востанне пропищала свое «Поллi хоче крекер» у 1953-му. В наступних двох рядах годi було щось розiбрати, а далi, все ще далеко вiд центру кладовища, трапився пiщаник, на якому було незграбно викарбувано: «ХАННА НАЙКРАЩА У СВІТІ СОБАКА 1929–1939». Через м’якiсть пiщаника напис не був тривким i поступово втрачав обриси. Однак Луiсу навiть складно було уявити, скiльки ж годин якась дитина провела тут, шкрябаючи цi сiм слiв на каменi. Його приголомшила мiра вираження любовi та горя; та таке навiть дорослi не завжди роблять для своiх батькiв чи дiтей, якщо тi помирають молодими! – Гляньте, як давно це було! – мовив Луiс до Джада, котрий пiдiйшов до нього. Джад кивнув: – Ходи сюди, Луiсе! Я щось тобi покажу. Вони зайшли в третiй вiд центру ряд. Концентричний вiзерунок, який видавався непомiтним у зовнiшнiх рядах, тут постав у всiй своiй геометричнiй чiткостi. Джад зупинився перед маленьким шматочком сланцю, який упав на землю. Старий обережно став на колiна i встановив його на мiсце. – Колись тут були слова, – розповiв Джад. – Я сам iх викарбував, однак сьогоднi вiд них нiчого не зосталося. Тут я поховав свого першого цуцика. Спота. Вiн помер вiд старостi в 1914-му, якраз коли ото почалася Велика Вiйна. Вражений думкою, що це кладовище для тварин може бути значно старшим за людськi цвинтарi, Луiс дiйшов до центру i взявся розглядати написи. Їх неможливо було прочитати, та й багато з них уже зникли пiд землею. Трава повнiстю вкрила одну могилу, i, коли чоловiк спробував вiдгорнути зелений килим, з надр землi долинуло тихе шарудiння – невдоволення його втручанням. Слiпi жуки кинулися навтiкача з розчищеноi дiлянки. Раптом Луiсовi стало зимно вiд думки: «Це ж як Бут-Хiлл,[23 - Загальна назва для будь-якого цвинтаря, притаманна Заходу США. У ХІХ столiттi назва використовувалася для цвинтарiв, де були похованi померлi насильницькою смертю.] тiльки для тварин! Ой, не подобаеться менi це». – А коли все почалося? – Ой Божечки, я то не знаю, – вiдповiв Джад i сховав руки в кишенi. – Коли Спот помер, це мiсце вже iснувало. В тi часи в мене була купа друзiв. Вони ж i помогли менi викопати могилу Спотовi. А копати тут ой як тяжко – земелька кам’яниста, туга. Їi складно гортати. Та я тоже iм помагав, – вiв далi старий, показуючи вбiк мозолистим пальцем: – Оно там, як не хиблю, лежить пес Пiта Лавассера, а там – трое кошенят Елбiона Гроутлi, похованi в одному ряду. Старий Фрiтчi тримав спортивних голубiв. Коли одного з них пiймав пес, Ел Гроутлi, Карл Хеннен та я поховали птаха тут. – Вiн змовк на хвильку i задумався: – Знаете, а я останнiй лишився. Вони всi померли, моi кумпелi. Усi пiшли за межу. Луiс нiчого не вiдповiв, лише мовчки дивився на могили домашнiх тварин, не витягуючи руки з кишень. – Кам’яниста земля, – повторив Джад. – Тут рости нiчого не годне, лишаеться тiко трупаки копати. Неподалiк заскiмлив Гейдж. Рейчел взяла його на руки i посадила собi на колiна. – Вiн зголоднiв, – мовила вона. – Лу, гадаю, нам час додому. «Ну будь ласка», – благали ii очi. – Згода, – вiдповiв чоловiк. Вiн знову надiв рюкзак-кенгуру й обернувся, щоб Рейчел могла посадити туди малого. – Еллi! Еллi, де ти? – Вона он там, – сказала Рейчел i показала на бурелом. Дiвчинка лазила там, немов то була драбинка на шкiльному спортивному майданчику. – Сонечку, злiзай звiдти! – стривожено гукнув Джад. – Твоя нiжка потрапить не в ту дiрку, дерева зрушаться i зламають тобi нозю. Еллi зiскочила вниз. – Ай! – зойкнула вона i пiдiйшла до них, розтираючи стегно. Вона не подряпалася, однак якась мертва гiлляка таки порвала iй штанцi. – Бач, що я казав, – мовив Джад, куйовдячи iй волосся. – Навiть той, хто знаеться на лiсi, краще оминатиме такi буреломи, а не перелазитиме через них. Дерева, зваленi в купу, стають злими. Вони б покусали тебе, якби могли. – Справдi? – Саме так. Глянь, як вони зваленi. Якщо ступиш на якесь пiдступне дерево, то вся купа посипеться. Еллi пiдвела очi на Луiса: – Це правда, татку? – Думаю, так, сонечку. – Фу! – Еллi озирнулася на бурелом i вигукнула: – Ви порвали моi штанцi, бридкi дерева! Усi трое дорослих розсмiялися. Тiльки бурелом не смiявся: вiн мовчки вибiлювався на сонцi, як i десятки рокiв до цього. Луiсу вiн видавався схожим на скам’янiлий кiстяк якогось давно загиблого чудовиська, вбитого добрим i шляхетним лицарем. Кiстки дракона, покинутi тут, у велетенському могильнику. Йому спало на думку, що надто вже зручно розташувався бурелом: якраз на межi мiж кладовищем домашнiх тварин i лiсовими нетрями, якi Джад назвав iндiанськими лiсами. Ця випадковiсть видавалася надто спланованою, надто бездоганною, щоб бути витвором природи. Це… І раптом Гейдж схопив його за вухо i крутонув, весело мугикаючи. Луiс забув i про бурелом, i про лiси за кладовищем – час було повертатися додому. 9 Еллi прийшла до батька наступного дня. Щось дуже турбувало ii. Луiс працював над моделлю у своему кабiнетi. «Ролс-Ройс Срiбний привид» 1917 року – 680 деталей, понад 50 рухомих частин. Модель була майже готова, i Луiс уже уявляв собi людину в унiформi водiя, прямого нащадка вiзникiв з дев’ятнадцятого столiття, яка поважно сидiла б за кермом. Вiн шаленiв вiд таких моделей з десяти рокiв, почавши зi «Спада ХІІІ»[24 - Французький бiплан часiв Першоi свiтовоi вiйни.] Першоi свiтовоi вiйни, який подарував йому дядько Карл. Крiд зiбрав майже всi аероплани «Ревел»[25 - Американська компанiя – виробник пластикових мiнi-моделей. Заснована Луiсом Х. Глазером 1943 року, на сьогоднi е свiтовим лiдером у виробництвi збiрних моделей.] i до двадцяти рокiв перейшов до складнiших i бiльших моделей. Пройшов вiн i стадiю вiтрильникiв у пляшках, стадiю военноi технiки, а був навiть перiод, коли вiн робив реплiки вогнепальноi зброi, такi реалiстичнi, що важко було повiрити, що вони не вистрелять, коли ти натиснеш на спусковий гачок, – кольти, вiнчестери, люгери, навiть «Бантлайн спешiал».[26 - Легендарний револьвер 70-х рокiв XIX столiття з надмiру довгим стволом. Його популярнiсть нiчим не виправдана. Було виготовлено всього 18 штук, i власники фактично одразу обрiзали стволи бiльшостi з них до нормальноi довжини.] Останнi рокiв п’ять то були круiзнi лайнери. Модель «Лузитанii»[27 - Океанський лайнер, який 7 травня 1915 року торпедувала нiмецька субмарина «U-20». Загинуло 1198 людей. Формальний привiд для вступу США у Першу свiтову вiйну.] та одна з моделей «Титанiка» прикрашали полицi його унiверситетського кабiнету. «Андреа Дорiа»,[28 - Італiйський трансатлантичний лайнер. 26 липня 1956 року затонув через 11 годин пiсля зiткнення з лайнером «Стокгольм» бiля узбережжя Нью-Йорка. Одна з найуспiшнiших рятувальних операцiй в iсторii сучасного мореплавства.] зiбраний ним якраз перед переiздом з Чикаго, перебував у круiзi над камiном у вiтальнi. Тепер Луiс перейшов до класичних машин, i якщо все буде як ранiше, то, правду кажучи, мине ще рокiв чотири-п’ять, перш нiж його захопить щось нове. Рейчел дивилася на це, на його едине справжне хобi, з суто жiночою зверхнiстю, в якiй, на його думку, було багато вiд презирства; навiть пiсля десяти рокiв шлюбу вона, напевно, все ще вважала, що вiн це переросте. Можливо, дещо в цьому ставленнi вона успадкувала вiд свого батька, який досi, як i тодi, коли Луiс i Рейчел одружувалися, був певен, що його зять – повний кретин. Можливо, мiркував Крiд, Рейчел i мае рацiю. Можливо, одного ранку, коли йому стукне тридцять сiм рокiв, вiн прокинеться, складе всi своi моделi на горище i займеться дельтапланеризмом. Якраз за цими думками i застала його чомусь дуже серйозна Еллi. Луiс почув, як десь далеко, ширяючи вiтряними потоками, бездоганно лунав церковний дзвiн, скликаючи вiрян на недiльну службу. – Привiт, татку, – почала вона. – Привiт, гарбузику. Що трапилося? – Та так, нiчого, – промовила дiвчинка, але на ii обличчi було написано зовсiм iнше. Їi личко свiдчило, що щось таки трапилося, i цього «щось» було для неi явно забагато. Їi свiжовимите волосся вiльно спадало на плечi. За такого освiтлення ii коси були бiльш бiлявими, нiж каштановими, але з часом вони неминуче потемнiють. Вона була вбрана в сукню, i Луiс задумався, що його дочка надягае сукнi переважно в недiлю, хоч вони i не вiдвiдують церкву. – Що ти будуеш? Ретельно намащуючи клей на бризговик, вiн пояснив. – Поглянь на це, – промовив вiн, обережно простягаючи iй ковпаки на колеса вiд модельки. Бачиш цi здвоенi лiтери Р? Гарна деталь, еге ж? Якби ми полетiли назад до Мiста Сонця[29 - Поетична назва мiста Чикаго.] реактивним лiтаком «L-1011», ти побачила б на двигунах такi самi здвоенi Р.[30 - Логотипом торговоi марки «Rolls-Royce» е здвоенi великi лiтери Р («RR»).] – Теж менi, велика цяця – ковпачки, – вона повернула iх назад. – Ну що ж, коли матимеш власний «Ролс-Ройс», можеш називати iх колiсними ковпаками. Коли достатньо багатий, щоб дозволити собi «Ролс-Ройс», можна й побундючитися трохи. Я, коли зароблю свiй другий мiльйон, обов’язково прикуплю собi один. «Ролс-Ройс Корнiш». Якщо Гейджу стане погано в машинi, вiн зможе обблювати справжню шкiру. – «До речi, Еллi, про що ж ти насправдi думаеш?» Але з Еллi такi фокуси не проходили. У неi нiчого не можна було питати напряму. Вона неохоче розкривала своi думки. Луiс завжди захоплювався цiею рисою ii характеру. – Татку, а ми багатi? – Нi, – вiдповiв вiн. – Але й вiд голоду точно не помремо. – У школi Майкл Бернс сказав, що всi лiкарi багатi. – Ну, скажи Майклу Бернсу, що е чимало лiкарiв, якi стають багатими, але для цього треба рокiв iз двадцять попрацювати. І, повiр менi, ти вже точно не заробиш статок, гаруючи в унiверситетському лазаретi. Ти можеш набити кишенi, якщо ти спецiалiст. Гiнеколог, ортопед чи невролог. Їм щастить. А у терапевтiв на кшталт мене це iсть багато часу. – Тодi чому ти не став спецiалiстом, татку? Луiс знову подумав про своi моделi: про те, як одного дня вiн просто перехотiв будувати аероплани; про те, як вкiнець утомився вiд «тигрiв»[31 - Нiмецький важкий танк часiв Другоi свiтовоi вiйни, розроблений у 1941–1942 роках фiрмою «Хеншель» пiд керiвництвом Ервiна Адерса.] i реплiк пiстолетiв; про те, як нарештi збагнув (здаеться, це забрало в нього цiлу нiч), що будувати вiтрильники в пляшках – це доволi дурне заняття; i ще вiн подумав про те, що було б, якби вiн усе життя перевiряв дитячi ноги на плоскостопiсть чи, натягнувши латексну рукавичку, дослiджував найдопитливiшим iз пальцiв вагiнальнi канали якоiсь жiнки в пошуках гуль та наривiв. – Просто не схотiв. У кабiнет зайшов Черч. Вiн оцiнив ситуацiю своiми свiтло-зеленими очима, стрибнув на пiдвiконня i вирiшив влягтися спати. Зиркнувши на кота, Еллi насупилася. Така поведiнка дочки здивувала Луiса: зазвичай Еллi дивилися на Черча з такою любов’ю i нiжнiстю, що це навiть трохи лякало. Вона почала ходити повз шафи, байдуже розглядаючи моделi на полицях. – А могил на тому «Кладвишчi домажнiх тварин» багато, правда? – голос ii звучав майже спокiйно. «То ось у чому рiч», – подумав Луiс, але навiть не пiдняв голови; перевiривши iнструкцiю, вiн заходився приклеювати каретнi лiхтарi[32 - Першi автомобiлi були обладнанi свiтильниками зi свiчками, успадкованими вiд каретних екiпажiв. Згодом iх почали виготовляти на нафтi та ацетиленi. Виконуючи функцiю примiтивних фар, вони все одно зберiгали форму каретних лiхтарiв.] до машини. – Я б сказав, iх там було бiльше сотнi, – промимрив вiн. – Татку, а чому домашнi тваринки не живуть так довго, як люди? – Деякi тварини живуть так само довго, – сказав Луiс, – а деякi навiть бiльше. У слонiв дуже тривале життя, а ще бувають такi старi морськi черепахи, що нiхто й не знае, скiльки iм рокiв… чи знае, але все одно не вiрить. Еллi просто пропустила його слова повз вуха. – Слони й морськi черепахи – не домашнi тваринки. Домашнi тваринки довго не живуть. Майкл Бернс каже, що для собаки один рiк – це як для людини дев’ять. – Сiм, – автоматично виправив ii Луiс. – Я розумiю, про що ти, сонечку, i частка правди в цьому е. Пес, який дожив до дванадцяти рокiв, – старий пес. Є така штука, називаеться метаболiзм, i вiн, як це сказати? Вiдмiряе час. О, вiн iще багато чого робить – деякi люди можуть багато iсти i не товстiти через свiй метаболiзм, як твоя мама. Іншi ж люди, такi як я, наприклад, – тiльки з’iдять зайвий шматочок, i iх одразу розносить. У нас просто рiзний метаболiзм, ось i все. Але найкраще вiн працюе як бiологiчний годинник для усiх живих iстот. У собак дуже швидкий метаболiзм, а в людей вiн повiльнiший. Бiльшiсть з нас живе до сiмдесяти двох рокiв, як мiнiмум. І повiр менi, сiмдесят два роки – це доволi довго. Оскiльки Еллi виглядала справдi стривоженою, вiн сподiвався, що його слова звучать переконливiше, нiж йому здаеться. Луiсу було тридцять п’ять рокiв, i вiн чудово знав, що нiщо не летить так швидко, як час. Роки розтанули в нiкуди, мов нiчний туман. – Морськi черепахи мають ще повiльнiший метабо… – А коти? – рiзко обiрвала його Еллi, знову зиркнувши на Черча. – Коти живуть так само довго, як i собаки, – вiдповiв вiн. – Бiльшiсть, принаймнi. То була брехня, i вiн це чудово знав. Коти живуть диким життям i часто вмирають наглою смертю. Просто люди цього не бачать. Пiд теплими променями сонця куняв чи лише вдавав, що куняе, Черч. Саме той Черч, який мирно спав щоночi на лiжку його дочки; саме той Черч, який був таким милим кошенятком, коли грався з мотками пряжi. Тим не менш, Луiс бачив, як кiт крався за пташкою з пiдбитим крилом, його очi блищали допитливiстю i – Луiс мiг заприсягтися – холодною втiхою. Черч хотiв вразити Рейчел своiми нечастими вбивствами. Вiн приносив iй то мишку, то жука, а одного разу це був великий щур, впольований, iмовiрно, на однiй iз алей бiля iхнього будинку. Той був такий скривавлений i спотворений, що коли Рейчел, яка була вже на шостому мiсяцi вагiтностi, побачила розтерзане тiло гризуна, то бiгцем кинулася до вбиральнi й виблювала. Жорстокi життя, жорстокi смертi. Замiсть просто ганятися за котами, як дурнющi довiрливi собацюри iз телевiзiйних мультикiв, пси ловлять iх i шматують; а ще ж були й iншi коти, отруенi приманки i вантажiвки, що мчать, як скаженi, трасою. Коти були гангстерами вiд свiту тварин, постiйно живучи поза законом, вони i вмирали там же. Зовсiм небагато з них товстiли i старiли бiля комина. Але все це ти не розкажеш своiй п’ятирiчнiй дочцi, яка вперше зiткнулася з поняттям смертi. – Тобто, – уточнив Луiс, – я маю на увазi, що зараз Черчу три роки, а тобi п’ять. Коли в п’ятнадцять ти пiдеш у старшу школу, вiн все ще буде живий. А це, повiр менi, дуже довго. – А менi не здаеться, що це довго, – голос Еллi тремтiв. – Зовсiм не здаеться. Луiс перестав робити вигляд, нiби працюе над моделлю, пiдвiв очi й жестом поманив Еллi. Вона сiла йому на колiна, i вiн був вражений ii красою, яку сум тiльки пiдкреслював. У неi була майже чорна вiд засмаги шкiра – така собi левантiйка.[33 - Левант – поетична назва краiн, розташованих у схiднiй частинi середземноморського регiону.] Тонi Бентон, один iз лiкарiв, з яким вiн працював у Чикаго, називав ii Індiанською принцесою. – Люба, – промовив вiн. – Якби це залежало вiд мене, я б зробив так, щоб Черч жив сотню рокiв. Але не я встановлюю правила. – А хто встановлюе? – спитала Еллi, а потiм з безмежним презирством додала: – Бог? Луiс проковтнув смiшок. Усе було надто серйозно. – Бог або iще хтось, – вiдповiв вiн. – Я знаю лише те, що годинник цокае. Ось i все. Немае жодних гарантiй, маленька моя. – Я не хочу, щоб Черч став як усi тi мертвi тваринки, – вибухнула вона люттю i слiзьми. – Я не хочу, щоб Черч коли-небудь помер. Вiн мiй кiт! Мiй, а не Бога. Хай Бог заведе собi власного кота! Хай, чорт забирай, Бог збере всiх, яких тiльки захоче, хворих котiв i вб’е iх усiх по одному. Але Черч – мiй котик! З кухнi почулися кроки, i в кiмнату зазирнула налякана Рейчел. Еллi вже ридала на грудях у Луiса. Жах нарештi знайшов для себе слова. Вийшов назовнi, розкрив свое огидне лице. Тепер, навiть якщо нiчого не змiнити, можна принаймнi поплакати. – Еллi, – затряс вiн дочку. – Еллi, Черч не мертвий. Вiн же ось! Бачиш? Спить! – Але вiн може померти, – заплакала вона. – Може померти будь-якоi митi. Луiс мiцно обiймав ii, розумiючи, що правильно це чи нi, але Еллi плакала через затятiсть Смертi; через те, що та не зважала нi на аргументи, нi на сльози маленькоi дiвчинки; а ще через цю вбивчу, чарiвну здатнiсть людей перетворювати символи на висновки, якi можуть бути гарними i шляхетними, а можуть – чорними i жахними. Якщо всi цi тварини померли й були похованi, тодi Черч теж може померти (БУДЬ-ЯКОЇ МИТІ!), i його поховають; а якщо це може статися з Черчем, тодi те саме може статися i з ii мамою, i з татом, i з маленьким братиком. З нею самою! Смерть була абстрактним поняттям, «Кладвишче домажнiх тварин» – реальнiстю. На поверхнi цих грубих позначень лежала правда, яку могла вiдчути на дотик навiть рука дитини. Можна було б збрехати щодо цього, так само легко, як i тодi, коли Луiс збрехав про життя котiв. Але жодна брехня нiколи не забуваеться, дiти просто пiдшивають ii до загальноi кримiнальноi справи, яку кожна iз них веде на своiх батькiв. Його власна мати розказала йому якось подiбну брехню: невинну байку про жiнку, яка знайшла дитину в капустi, бо дуже того хотiла. Це справдi був дрiбний обман, але Луiс нiколи не мiг пробачити своiй матерi, що вона розповiла йому таке. Чи не мiг пробачити собi, бо повiрив iй? – Сонечку, – спробував пояснити вiн. – Так бувае. Це частина життя. – Погана частина! – давилася слiзьми дiвчинка. – Дуже погана частина! Заперечити це було неможливо. Вона ридала. Врештi-решт, ii сльози припиняться. Це був необхiдний крок на шляху до хисткого усвiдомлення правди, яка вже нiколи не зникне. Вiн мiцно обiймав свою любу донечку, наслухаючи ранковий недiльний передзвiн, що розливався вересневими полями; i лише через деякий час пiсля того, як вона вгамувалася, Луiс зрозумiв, що дитина, як i Черч, заснула. Вiн обережно вiднiс ii в лiжко i спустився на кухню, де Рейчел надто вже активно збивала тiсто для торта. Вiн здивовано вiдзначив, що Еллi просто вирубилася посеред ранку. На неi це було не схоже. – Нi, – промовила Рейчел, з гучним дзенькотом ставлячи миску на стiл. – Не схоже. Але, здаеться, вона не спала всю нiч. Я чула, як вона крутилася, а Черч шкрябався на вихiд десь о третiй ночi. Вiн так робить тiльки тодi, коли Еллi не спить. – Чого це вона?… – О, ти чудово знаеш «чого», – злiсно вiдрiзала Рейчел. – Через це кляте «твариняче кладовище», ось чому. Воно ii дуже засмутило, Лу. Це взагалi було перше кладовище, яке вона побачила у своему життi, i воно ii просто… засмутило. Ой, не думаю, що твiй дружбан Джад Крендал отримае вiд мене листа подяки за цю маленьку пiшу прогулянку. «Ось вiн i став моiм “дружбаном”», – подумав Луiс, очманiлий i злий. – Рейчел… – Я не хочу, щоб вона туди ходила. – Рейчел, Джад просто розказав, куди веде ця стежка. – То не стежка, i ти це чудово знаеш, Луiсе, – гримнула Рейчел. Вона знову схопила миску i заходилася ще активнiше збивати тiсто. – Це прокляте мiсце! Нездорове! Дiти ходять туди, доглядають за могилами, торують шлях. Вони йобанi психи, Луiсе, ось хто вони такi. Яка б зараза не водилася в цьому мiстечку, я не хочу, аби Еллi пiдхопила ii. Луiс збентежено витрiщився на неi. Вiн бiльш нiж наполовину був певен, що однiею з речей, якi тримали iх шлюб докупи, у той час як кожного року двое чи трое iхнiх друзiв розлучалися, була повага до таемницi. Адже коли, вiдкинувши машкару повсякдення, пiрнути до самих основ буття, то стае зрозумiло, що там нема нi шлюбiв, нi союзiв – кожна жива душа застигла у власнiй самотностi, цiлком заперечуючи рацiональне пiзнання. В цьому i полягала таемниця. І не важливо, наскiльки гарно ти знаеш партнера. Інодi ти все одно натикаешся на глуху стiну чи падаеш у вовчу яму. А часом (зрiдка, слава Богу!) ти потрапляеш у абсолютно сформований, чужий тобi простiр сюрреалiстичних викривлень. То наче зона турбулентностi серед чистого ясного неба – вона просто е, та й по всьому. Переконання та упередження, якi здаються такими дивними, що скидаються на психiчний розлад. І тодi, якщо тобi дорогi твiй шлюб i здоровий глузд, ти починаеш ступати дуже обережно; згадуеш, що гнiваються через такi вiдкриття тiльки сiльськi бовдури, якi певнi, нiби один розум може пiзнати iнший. – Кохана, це ж лише кладовище домашнiх тварин. – Ти що, вже забув, як вона отам ридала хвилину тому? – Рейчел махнула вимазаною в тiстi ложкою в бiк Луiсового кабiнету. – Хочеш сказати, то на неi «Скотське кладбище» так вплинуло? Це ж пошрамуе Еллi серце, Луiсе. Нi, ноги ii бiльше там не буде. Вона ж уже починае думати, що Черч помре. На мить у Луiса було божевiльне вiдчуття, буцiмто вiн усе ще розмовляе з Еллi. Просто дочка стала на ходулi, начепила одну iз маминих спiдниць i вдягла маску розумноi реалiстки Рейчел. Навiть вираз обличчя був той самий – на поверхнi сум i сердитiсть, а пiд ними – зяюча рана. Вiн пробирався навпомацки, бо раптом проблема стала надто великою для нього; не переступиш через неi просто з поваги до таемницi… чи самотностi. Вiн не поспiшав, бо вiдчував, що дружина не бачить один вельми очевидний факт, настiльки очевидний, що пропустити його можна було, тiльки навмисно заплющюючи очi. – Рейчел, – промовив вiн, – але ж Черч справдi помре. Вона злобно витрiщилася на нього. – Це тут взагалi нi до чого, – повiльно та чiтко, наче розмовляла з трьохрiчним дебiлом, сказала Рейчел. – Черч не помре сьогоднi, не помре вiн i завтра… – Я лише намагався пояснити iй, що… – І пiслязавтра все буде гаразд, i навiть через рiк вiн усе ще буде живий. – Кохана, ми не можемо бути впевне… – Звiсно, можемо! – закричала вона. – Ми добре турбуватимемося про нього, вiн не помре. Нiхто тут не помре. Чого тобi так хочеться прийти i засмутити маленьку дiвчинку чимось, чого вона не може зрозумiти через свiй малий вiк? – Рейчел, послухай! Та Рейчел не мала жодного бажання слухати когось. Вона вся горiла: – Це дуже страшно, коли помирае твiй друг, родич чи домашня тварина. На бiса перетворювати це на грьобаний атракцiон для туристiв… Придумають ще: «Форест-Лаун»[34 - «Форест-Лаун» – приватний цвинтар у Глендейлi – пiвнiчному передмiстi Лос-Анджелеса. Являе собою величезний комплекс на згадку про золоте столiття голiвудськоi кiноiндустрii.] для тв-в-варин… – По ii щоках потекли сльози. – Рейчел, – промовив вiн, кладучи руки iй на плечi. Вона рiзким, важким порухом скинула iх. – Облиш! Ти ж гадки не маеш, про що я кажу. Луiс зiтхнув. – У мене таке враження, що я провалився крiзь якийсь таемний люк i опинився в гiгантському «Мiксмастерi»,[35 - Популярна марка кухонного комбайна.] – сказав вiн, сподiваючись на усмiшку. Без шансiв! Були тiльки ii очi, втупленi в нього, – чорнi, вони блищали вогнем. Вiн нарештi зрозумiв: вона розлючена. Не просто зла, а саме розлючена. – Рейчел, – почав вiн, точно не знаючи, про що казатиме, – як ти спала вночi? – О Господи, – презирливо мовила вона i вiдвернулась. Зробила вона це швидко, та Луiс все одно помiтив бiль вiд образи в ii очах. – Якi ми кмiтливi. Ну прям медальку йому вручи! Ти все такий же, Луiсе. Коли щось iде шкереберть, в усьому винна Рейчел, так? У Рейчел просто чергова дивна емоцiйна реакцiя. – Це несправедливо! – Правда? – Вона пiдсунула миску з маслом ближче до себе. Заходилася змащувати форму, губи ii зцiпилися в тонку непомiтну лiнiю. Луiс терпляче розпочав: – Нема нiчого поганого в тому, що дитина дiзнаеться про смерть, Рейчел. Насправдi я вважаю це необхiдним. Як на мене, то реакцiя Еллi, цi ii сльози, цiлком природна. – Ну звiсно! Це цiлком природно, – свердлила його поглядом Рейчел. – Слухати, як твоя дочка ридма ридае через кота, який навiть не збираеться здихати. – Перестань! Ти мелеш казна-що! – Ми бiльше не будемо про це говорити. – Та нi, будемо! – гаркнув вiн, теж розлютившись. – Ти свое слово сказала! Тепер моя черга! – Вона туди бiльше не пiде! Як я розумiю, тема закрита! – Еллi ще з минулого року знае, звiдки беруться дiти, – повiльно сказав Луiс. – Пам’ятаеш, як ми показали iй книжку Маерса i все самi пояснили? Ми з тобою погодилися, що дiти повиннi знати, звiдки вони взялися. – Це не мае жодного… – А я кажу, мае! – наполягав Луiс. – Коли ми з Еллi говорили про Черча, я все згадував свою матiр i те, як вона менi наплела якогось несусвiтнього глупства про чарiвну капусту, коли я просто спитав ii, звiдки у жiнок беруться дiти. Я iй нiколи не забув тоi брехнi. Я взагалi не вiрю, що дiти можуть забути, як батьки iм брехали. – Те, звiдки беруться дiти, не мае жодного стосунку до клятого «Скотського кладовища», – плакала Рейчел. Їi очi промовляли: «Коли хочеш, то проводь своi паралелi з ранку до вечора, скiльки влiзе. Можеш хоч посинiти вiд балачок, але я все одно цього не прийму». Та все ж вiн спробував. – Вона знае про народження, а те мiсце в лiсi лише змусило ii задуматися про те, що лежить по iнший бiк життя. Це абсолютно природно. Куди природнiше, нiж якщо во… – Та ти коли-небудь припиниш? – закричала вона так, що Луiс налякано вiдсахнувся. Лiктем вiн зачепив вiдкритий пакет з борошном. Той упав з краю стола на пiдлогу i розiрвався. Суха бiла хмара здiйнялася в повiтря. – А щоб тебе… – вилаявся вiн. У кiмнатi над ними заплакав Гейдж. – Як мило, – сказала Рейчел, теж плачучи. – Ще й малого розбудив. Велике тобi спасибi за милий, тихий, безтурботний недiльний ранок. Вона гнiвно дивилася на нього, i Луiс поклав долоню iй на руку. – Дозволь, я спитаю тебе дещо, – попрохав вiн. – Я точно знаю, що з живими iстотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Менi вiдомо це як лiкарю. Ти б хотiла говорити з Еллi, коли б ii кiт пiдхопив чумку, захворiв на лейкемiю – коти ж дуже схильнi до неi, ти знаеш! – чи його переiхала вантажiвка? – Дай менi пройти, – прошипiла вона. Гнiв у ii голосi повнiстю заглушався болем i бентежним жахом в очах («Я не хочу про це говорити, i ти, Луiсе, мене не змусиш».). – Дай я пiду, поки Гейдж не випав зi свого… – Бо, ймовiрно, тобi доведеться говорити з нею про це. Можеш, звiсно, пояснити iй, що це заборонена тема й поряднi люди про це не балакають. Вони просто все ховають (Ой! Тiльки слова «ховають» не кажи), але так ти iй прищепиш комплекс, i все. – Я тебе ненавиджу! – Рейчел схлипнула i кинулася геть. Потiм Луiс пошкодував про сказане, але було вже пiзно. – Рейчел… Вона грубо його вiдштовхнула, ще бiльше заливаючись слiзьми. – Облиш мене! Ти вже накоiв достатньо. Вона зупинилася в кухонних дверях, повернулася до Луiса; сльози текли у неi по щоках. – Я не хочу бiльше обговорювати це з Еллi, Лу. Розумiеш мене? Немае нiчого природного в смертi. Нi-чо-го. Ти як лiкар мав би це знати. Вона крутнулася i побiгла геть, залишивши Луiса на самотi в порожнiй кухнi, яка все ще тремтiла вiд iхнiх голосiв. Врештi, вiн полiз у комору в пошуках мiтли. А коли ii принiс, то подумав про останнi слова Рейчел. Як страшно, що така кардинальна рiзниця в поглядах проявилася так пiзно. Як лiкар, вiн точно знав, що смерть (окрiм хiба що дитячоi) – найприроднiше явище у свiтi. Куди природнiше, нiж податки, конфлiкти мiж людьми й краiнами та iнша подiбна фiгня. Зрештою, це був лише годинник. Усi надгробки точить iржа; усi вони стають безликими пiд дiею часу. Навiть морськi черепахи чи гiгантськi секвоi одного дня мають пiти. – Зельда, – голосно сказав вiн. – Боже, ось чому Рейчел така! Питання було в тому, чи треба йому щось з цим робити, чи можна просто не зважати. Вiн висипав совок у смiття, i борошно з м’яким шурхотом опустилося на викинутi бляшанки та папiрцi. 10 – Сподiваюся, Еллi не дуже болiсно це сприйняла, – мовив Джад Крендал. Уже не вперше Луiс помiтив, що цей чоловiк мав незвичайну – i дуже бентежну – здатнiсть м’яко розпiзнавати проблемнi питання. Цього прохолодного вечора вони з Джадом i Нормою Крендал сидiли на ганку i пили замiсть пива холодний чай. Рух на трасi № 15 був дуже жвавим, адже багато хто повертався з вiдпочинку. Люди розумiли, що цi вихiднi, ще такi по-лiтньому сонячнi, можуть бути останнiми теплими днинами. Завтра Луiс стае до повноцiнноi роботи в лазаретi Унiверситету Мену. Сьогоднi, як i вчора, приiжджали студенти, займали квартири в Ороно та кiмнати в кампусi. Перестеляли лiжка, поновлювали знайомства i, звiсно ж, скиглили з приводу занять о восьмiй ранку та iжi з iдальнi. Рейчел весь день була з ним холодною – якщо не сказати крижаною, – i коли вiн повернеться додому, то вона вже спатиме, поклавши бiля себе Гейджа. Вони двое лежатимуть так близько до ii краю лiжка, що малий може впасти. А половина Луiса рiзко збiльшиться i виглядатиме як велика порожня пустеля. Джад повторив: – Сподiваюся?… – Вибачте, – сказав Луiс. – Задумався. Так, вона трохи засмутилася. Як ви здогадалися? – Ми видiли, як вони ото йдуть i вертаються, – Джад нiжно взяв дружину за руку. – Правда ж, моя любко? – Цiлими зграйками, – пiдтвердила Норма Крендал. – Ми любимо дiтей. – Часом «Кладвишче домажнiх тварин» – то е iхня перша здибанка вiч-на-вiч зi смертю, – продовжив Джад. – Ясно, по телевiзору iм кажуть, що люди часом мруть, але вони знають, що то не насправдi, – прямо як героi старих вестернiв, що крутять по недiлях. У тих фiльмах вони просто хапаються за пузо чи груди i бемкають на пiдлогу. А ота мiсцина на пагорбi виглядае куди реальнiшою, нiж усi тi телешоу, разом взятi. Луiс кивнув: «Розказали б ви це моiй дружинi». – Деяким дiтям то взагалi нiц не робить. Іншi ж… Скажiмо, забирають це з собою, аби потiм допетрати, що то за одне, як вони це роблять з бiльшiстю речей. Зазвичай з ними все гаразд. Але зрiдка… Пам’ятаеш малого Голловея, Нормо? Вона кивнула. Лiд тихо дзенькнув у ii склянцi. Окуляри висiли в неi на грудях, i фари проiжджих машин час вiд часу вихоплювали з мороку ланцюжок. – У нього були кошмари, – пояснила вона. – Сни про трупи, якi пiднiмаються з землi, i бозна-що iще. А потiм його цуцик помер – з’iв щось отруене, а що – так нiхто i не розiбрав. Так, Джаде? – Еге ж, щось отруене, – пiдтвердив вiн, киваючи. – Бiльшiсть людей так думали. Це було у 1925-му. Бiллi Голловею тодi виповнилося десять рокiв. До речi, потiм вiн став сенатором. Балотувався в палату представникiв, але пролетiв. То було якраз перед Корейським конфлiктом. – Вони з друзями органiзували гавкуновi похорон, – додала Норма. – Пес не був породистим, та хлопчина вельми любив його. Пам’ятаю, його батьки були не в захватi вiд iдеi похорону через поганi сни i все таке, та, врештi, все минуло добре. Двое старших хлопцiв склепали гроб, так? Джад кивнув i допив свiй чай. – Дiн i Дана Голл. Вони i ще один хлоп, з яким Бiллi був нерозлийвода. Не пам’ятаю, як вiн звався, та вiн точно був з дiтей Боуi. Пам’ятаеш Боуi, якi мешкали на Мiдл Драйв у старому будинку Брочетiв, Нормо? – Звiсно! – вигукнула вона так жваво, неначе це сталося вчора. – То був хтось iз Боуi. Чи то Ален, чи то Берт… – А мо’, й Кендал, – припустив Джад. – Добре пам’ятаю, яка буча здiйнялася за право нести труну. Псина була дрiбною й мiсця багато не просила, тому потрiбно було лише двi людини. Голловi хлопаки заявили, що саме вони мають нести той грiб, бо то, бач, вони його склепали. А ще вони ж двiйнята, вважай, уже готовий набiр. Та Бiллi вiдповiв, що вони не так добре знали Бавзера (так звали пса), щоб нести його труну. «Татко каже, що тiко найближчi кумпелi мають право то робить, а не якiсь там дошкарi криворукi!» Джад i Норма розсмiялися, а Луiс злегка усмiхнувся. – Вони вже готовi були почубитися, як сестра Бiллi, Мендi Голловей, звiдкись витягла енциклопедiю «Британiка», – вiв далi Джад. – У тi часи iхнiй батько, Стiвен Голловей, був единим дохтуром по цей бiк вiд Бенгора i по той бiк вiд Бакспорта. І то була тiко одна родина в Ладлоу, яка могла собi дозволити енциклопедiю. – Вони ж i електрику провели першими, – докинула своi п’ять копiйок Норма. – Хоч там як, – пiдсумував Джад, – восьмирiчна Мендi з гордо пiднятою головою вилiтае на всiх парах з будинку з велетенською книженцiею в руках. Бiллi та малий Боуi – гадаю, то все ж таки був Кендал, який розбився в Пенсаколi, там же тренували бойових пiлотiв у 1942-му – якраз готувалися стати до герцю iз Голлами за почесне право нести труп бiдного старого блохастого собацюри. Луiс пирснув у кулак, а потiм зареготав на повен голос. Вiн вiдчував, як напруга, породжена гiркою сваркою з Рейчел, поступово спадала. – І тута вона каже: «Заждiть, заждiть! Глядiть сюди!» Вони спинилися i обернулися до неi. І всратись менi на мiсцi, коли вона не… – Джаде, – застерегла Норма. – Вибач, пташко. Щось мене заносить, коли я розповiдаю всiлякi байки, ти ж знаеш… – Так воно i е, – вiдповiла на те Норма. – І щоб я скис: вона розгорнула статтю «ПОХОРОН». І знайшла фотографiю похоронноi процесii королеви Вiкторii: навколо труни зiбралася цiла отара людей. Деякi з них пiтнiли i тужилися, пiдтримуючи постамент. Іншi просто стояли навколо, вирядившись у жалобнi лахи з гофрованими комiрцями, немов чекали початку перегонiв. І тут Мендi прорекла: «Якщо похоронна церемонiя публiчна, то будь-хто може брати в нiй участь. Так каже книга!» – І це допомогло? – запитав Луiс. – Так, справу було вирiшено. Назбиралося близько двадцяти дiтей. І хай йому грець, коли вони не були схожими на ту процесiю з фотографii! Мо’, хiба мережива i високих капелюхiв бракувало. Мендi все проконтролювала. Вишикувала iх усiх i кожному дала по квiтцi – кому нарцис, кому iрис, а кому й стокротку, – i вони рушили. Ех, гадаю, краiна багато чого втратила вiд того, що Мендi не обрали до Конгресу, – Джад засмiявся i похитав головою. – Врештi-решт жахнi сни Бiллi закiнчилися: вiн оплакав свого пса i просто жив далi. Гадаю, ми всi так робимо. І тут Луiс пригадав, яку iстерику викликае слово «смерть» у Рейчел. – Ваша Еллi теж це переживе, – зауважила Норма й пересiла. – Ви, мо’, думаете, Луiсе, що ми тiльки те й робимо, що балакаемо про смерть. Так, ми з Джадом старiемо, але, сподiваюся, ще не пiдходимо до останньоi межi… – Звiсно ж нi, не кажiть дурниць! – вiдказав на те Луiс. – Але нема нiчого лихого нi в знайомствi зi смертю, нi в ii розумiннi. Тепер… Видаеться, що нiхто не хоче нi говорити, нi думати про неi. Їi навiть прибирають з екранiв телевiзора, щоб же, не дай Боже, вона не налякала дiтей, не травмувала iх… Навiть труни беруть закритi, аби не треба було зазирати в обличчя i прощатися. Немов люди хочуть взагалi забути про iснування смертi. – І в той же час по телевiзору показують таке… – Джад зиркнув на Норму i прокашлявся. – Що люди зазвичай роблять, опустивши штори. Дивно, як усе змiнюеться вiд одного поколiння до iншого, га? – Так, – погодився Луiс. – Гадаю, так i е. – Ми з вами – дiти рiзного часу, – мовив Джад примирливо. – Ми були на короткiй нозi зi смертю. Пережили епiдемiю iспанки,[36 - Найбiльша за смертнiстю пандемiя грипу за всю iсторiю людства. У 1918–1919 роках у всьому свiтi вiд iспанки померло вiд 50 до 100 мiльйонiв людей.] бачили, як матерки помирали зi своiми малими дiтьми, як дiток сотнями косили iнфекцii та лихоманки, а лiкарi видавалися якимись ворожбитами з магiчними паличками… Коли ми з Нормою були молодими, слово «рак» звучало як смертний вирок. У 1920-тi про хiмiотерапiю ще нiхто не чув. Двi вiйни, вбивства, самогубства… На якусь мить запала тиша. – Ми знали смерть як друга i як ворога. Мiй брат Пiт помер у 1912-му вiд апендициту, ще коли Тафт був президентом.[37 - Вiльям Говард Тафт, 27-й президент США. Роки на посадi: 1909–1913.] Пiту виповнилось лише чотирнадцять, а вiн уже мiг закинути бейсбольний м’яч далi за будь-якого малого в мiстi. У тi часи не треба було вивчати смерть у коледжi. Тодi вона просто приходила до тебе додому, питалась, як ся маеш, дiлила з тобою вечерю й кусала тебе за сраку. На диво, цього разу Норма його не виправила. Вона лише мовчки кивала. Луiс встав i потягнувся. – Менi час iти. Завтра важливий день. – О, завтра починаються веселощi, еге ж? – поцiкавився Джад, також пiдводячись. Вiн побачив, що Норма теж намагаеться стати на ноги, i подав iй руку. Гримаса болю скривила ii лице. – Сьогоднi дуже болить? – запитав Луiс. – Не дуже, – вiдповiла Норма. – Прикладiть теплий компрес перед сном. – Гаразд, я завжди так роблю. І, Луiсе… Не бiйтеся за Еллi. Цiеi осенi вона буде надто зайнята знайомством з новими друзями, щоб перейматися через ту стару мiсцину. Мо’, ’дного дня вони всi зайдуть туди пiдфарбувати таблички, повискубувати бур’яни чи посадити квiти. Часом у них з’являються такi думки… Вона скоро навчиться це сприймати. Це воно й буде, ii вiддалене знайомство зi смертю. «Звiсно, якщо моя дружина про це не дiзнаеться», – подумав Луiс. – Приходь завтра ввечерi, розкажеш, як минув день у коледжi! – запросив Джад. – Я поб’ю тебе в крiбiдж![38 - Популярна в Англii та США картярська гра. Мета гри – ранiше противника набрати 121 очко, складаючи i рiзнi комбiнацii за допомогою своiх карт i карт суперника.] – Спершу я вас добряче напою, – зi смiхом вiдповiв Луiс. – І тодi вже вмить вас здолаю! – Док, – сказав Джад iз безпосередньою щирiстю, – ще нiколи не було, щоб такий шельма, як ото ти, пошив мене в дурнi! Луiс вийшов з будинку пiд iхнiй смiх, перетнув дорогу i рушив додому у вересневiй темрявi. Рейчел спала на своiй половинi лiжка в позi ембрiона, пригорнувши до себе малюка. Луiс подумав, що вони зможуть це подолати – в iхньому подружньому життi не раз траплялись сварки i перiоди вiдчуження. Хоча цього разу було, мабуть, найгiрше. У його душi водночас панували i сум, i злiсть, i збентеження. Йому дуже хотiлося все виправити, проте як – вiн не знав. Вiн навiть не був певен, що саме йому варто робити перший крок. Це все так безглуздо: подiбно до легенького пориву вiтерцю, що його сила хворобливоi уяви роздмухуе до масштабiв урагану. Звiсно, були й iншi сварки та суперечки. Та мало якi з них могли дорiвнятися гiркотою до слiз Еллi. Йому спало на думку, що не так уже й багато потрiбно таких прикрощiв, аби вся ця делiкатна конструкцiя, що зветься шлюбом, почала трiщати по швах. І ти незчуешся, як одного дня, замiсть того щоб отримати вiд когось iз друзiв листа про розлучення («Думаю, краще я сам тобi скажу, нiж ти почуеш це вiд когось iще, Лу: ми з Меггi вирiшили розлучитися…») чи прочитати про таке в газетах, ти виявиш, що твiй власний шлюб – на межi катастрофи. Вiн роздягнувся до трусiв i поставив будильник на шосту ранку. Прийняв душ, помив голову, поголився. Перш нiж почистити зуби, Луiс пожував таблетку «Ролаiду»:[39 - Жувальнi таблетки проти проблем зi шлунком.] холодний чай Норми спричинив у нього нудоту. А може, його нудило вiд вигляду Рейчел, яка вчепилася у край свого лiжка. «Територiя визначае все» – прочитав вiн колись у пiдручнику з iсторii. Усе вже було зроблено, охайно складено, лишилося лягти в лiжко. От тiльки заснути нiяк не вдавалося. Щось гризло його зсередини. Прислухаючись до тихого дихання Рейчел i Гейджа, вiн знову i знову прокручував у головi подii останнiх двох днiв. «ПАТТОН. ХАННА НАЙКРАЩА У СВІТІ СОБАКА. МАРТА – НАША УЛЮБЛЕНА КРОЛИЦЯ…» Розлючена Еллi: «Я не хочу, щоб Черч коли-небудь помер. Вiн мiй кiт! Мiй, а не Бога. Хай Бог заведе собi власного кота!» Не менш розлючена Рейчел: «Ти як лiкар мав би це знати». І Джад, з його вбивчо впевненим, вбивчо спокiйним голосом з iншого часу: «…питалась, як ся маеш, дiлила з тобою вечерю й кусала тебе за сраку». Той голос переплiвся в Луiсовiй свiдомостi з голосом матерi, яка збрехала Луiсу про секс, коли йому було чотири, та сказала правду про смерть, коли йому було дванадцять. Тодi його кузина Рутi загинула в безглуздiй автокатастрофi. Вона розбилася на батьковiй машинi з якимось хлопом, котрий роздобув ключi у вiддiлi громадських робiт. Вони просто хотiли покататися. Пацан лише потiм згадав, що не вмiе гальмувати. Йому пригода вартувала лише пари дрiбних подряпин i синцiв. «Ферлейн» дядька Карла був розтрощений. «Вона не могла померти», – вiдповiв Луiс мамi, яка повiдомила йому про це. Вiн чув слова, однак нiяк не мiг надати iм сенсу. «Як це, вона мертва? Про що ти говориш?» І запiзнiла думка: «А хто буде ii ховати?» Дядько Луiса, Карл, працював гробарем, однак вiн не знайшов би в собi сил поховати власну дочку. Збентеження i наростаючий переляк надали цьому питанню в очах Луiса особливоi ваги. Воно перетворилося на хитромудру головоломку, на кшталт класичного: «А хто ж стриже перукаря?» – Думаю, це зробить Доннi Донах’ю, – вiдповiла мати. Їi почервонiлi очi видавали смертельну втому. Здавалося, що вона захворiла. – Вiн найкращий друг твого дядька. О Луiсе… Така хороша маленька Рутi… Страшно подумати, як вона страждала… Помолися зi мною, Луiсе, добре? Помолися зi мною за Рутi… Менi потрiбна твоя допомога. Тож вони стали на колiна прямо посеред кухнi, його мама та вiн, i молилися. Саме ця молитва остаточно розвiяла iлюзii Луiса: якщо мама молиться за душу Рутi Крiд, то ii тiло пiшло в небуття. Луiс заплющив очi, i перед ним постав жахний образ Рутi, яка приходить на його тринадцятий день народження. Зогнилi очнi яблука спадали на скривавленi щоки, а волосся, поросле блакитною плiснявою, все ще зберiгало руду барву. Така подоба викликала в нього не лише нудотний страх, а й щемкий напад безнадiйноi спiзнiлоi любовi. І вiн розридався в поривi найбiльшоi душевноi муки за все свое життя: – Вона не могла померти, мамо! НЕ МОГЛА ПОМЕРТИ! Я ЛЮБЛЮ ЇЇ! Мама вiдповiла йому, i ii схололий голос уже повнився образами: мертвi поля пiд листопадовим небом; безладно розкиданi пелюстки троянд, висохлi й пожовклi; порожнi озерця, вкритi водоростями i тванню; гниття, руйнацiя, прах. – Вона померла, любий. Менi дуже шкода, але так i е. Рутi пiшла вiд нас. Луiс здригнувся: «Смерть – це смерть. Що ж iще з неi взяти?» Раптом Луiс збагнув, що забув дещо зробити. Саме тому вiн досi не спав у нiч перед новою роботою, роз’ятрюючи старi рани. Вiн пiднявся з лiжка, рушив у напрямку сходiв i несподiвано зазирнув у кiмнату Еллi. Вона мирно спала, трiшки вiдкривши ротика, у своiй блакитнiй пiжамi, з якоi вже давно виросла. «Боже, Еллi, – подумав вiн. – Ти ростеш як на дрiжджах!» Черч лежав бiля ii нiг i спав як убитий. Ось такий похмурий каламбур. На першому поверсi бiля телефону висiла дошка оголошень, вкрита нагадуваннями, повiдомленнями i рахунками. Зверху охайним почерком Рейчел було написано: «Усе, що вiдкладаеться на якомога пiзнiше». Луiс вiдкрив телефонну книгу, знайшов там номер i переписав його на стiкер. Нижче додав: «Квентiн Л. Джоландер, ветеринар, – записати Черча на прийом – якщо Джоландер не каструе тварин, попросити контакт». Вiн ще раз поглянув на запис i спитав себе, наскiльки це необхiдно. Та зрозумiв: час настав. Його колишнi сумнiви знову заговорили в ньому: кастрацiя перетворюе кота на ледачого пузаня, який може весь день пролежати на батареi в очiкуваннi, що хтось кине iжi йому в тарiлку. Луiс не хотiв, аби Черч ставав таким. Котяра подобався йому таким, як вiн е: пiдступним i сухоребрим. І тут у темрявi трасою № 15 прогудiв автомобiль з напiвпричепом. Це остаточно поставило хрест на ваганнях Луiса. Вiн приклеiв стiкер i повернувся в лiжко. 11 Наступного ранку за снiданком Еллi помiтила нове нагадування на дошцi i спитала, що воно означае. – Це означае, що Черчу треба зробити маленьку операцiю, – пояснив Луiс. – Цiлком можливо, йому доведеться залишитися на пару днiв у ветеринара. Пiсля повернення вiн частiше буватиме вдома, перестане блукати бозна-де. – І не бiгатиме через дорогу? – поцiкавилась Еллi. – І не бiгатиме через дорогу, – погодився Луiс. Їй тiльки п’ять, але вона все схоплюе на льоту. – Круто! – вигукнула Еллi, i на цьому питання було вичерпано. Луiса, який уже був приготувався до злостивоi та, цiлком iмовiрно, iстеричноi реакцii на бодай одноденну вiдсутнiсть Черча, щиро приголомшило, як легко вона на це погодилася. І тiльки тепер вiн зрозумiв, що дочка страшенно хвилювалася за кота. Можливо, Рейчел i мала рацiю щодо враження, яке справило на дитину «Кладвишче домажнiх тварин». Рейчел, яка годувала Гейджа яйцем, кинула на нього вдячний, пiдбадьорливий погляд, i Луiсу стало легше дихати. Цей погляд означав, що сварка закiнчилася i саме цей томагавк вiйни вони поховали.[40 - Індiанський звичай, який передбачав закопування бойовоi сокири (томагавка) супротивниками по завершеннi конфлiкту. Звичай став вiдомий завдяки кiно i лiтературi.] Вiн сподiвався, що назавжди. Пiзнiше, коли великий жовтий шкiльний автобус проковтнув Еллi, Рейчел пiдiйшла до Луiса, обiйняла його за шию i нiжно поцiлувала в губи. – Так мило, що ти вирiшив це зробити, – промуркотiла вона. – Вибач мене, я була ще тим стервом. Луiс вiдповiв на ii поцiлунок, але все одно вiдчув легкий дискомфорт. Речення «Вибач мене, я була ще тим стервом» (фраза, яку Рейчел вживала не так часто) йому вже доводилося чути ранiше, один чи два рази. Зазвичай це означало, що Рейчел добилася свого. Тим часом Гейдж, хитаючись, потупцяв уперед. Вiн дивився на дорогу крiзь найнижчу шибку вхiдних дверей. – Буськ, – вимовив вiн, зворушливо пiдтягаючи своi повзунки. – Еллi, буськ. – Як швидко вiн росте! – промовив Луiс. Рейчел кивнула. – Аж надто швидко! Я вже не встигаю його вдягати. – Зараз виросте з повзункiв, i буде легше. Вона захихотiла. Мiж ними знову запанував лад. Рейчел зробила крок назад, кинула оком на вузол його краватки i критично оглянула чоловiка з нiг до голови. – Однострiй у порядку? – хмикнув Луiс. – Виглядаеш мило! – Ага, знаю! Та чи виглядаю я як хiрург-кардiолог? Як людина з зарплатою в двiстi тисяч доларiв на рiк? – Нi! Все той же старий облiзлий Лу Крiд, – смiючись, промовила вона. – Ти – рок-н-рольна тварюка.[41 - «Rock n Roll Animal» – концертний альбом Лу Рiда 1974 року.] – Рок-н-рольнiй тварюцi вже час натягти «бугi-шузи»[42 - «Boogie Shoes» – популярна пiсня з однойменного альбому 1975 року групи «KC and the Sunshine Band». Луiс цитуе рядок: «Я вдягну моi моi моi «бугi-шузи»…» («I wanna put on my, my, my, my, my. Boogie shoes…»)] i пензлювати на роботу. – Нервуешся? – Трохи. – Не треба. Далеко не кожен отримуе шiстдесят сiм тисяч доларiв на рiк за холоднi компреси й рецепти на протипохмiльнi, протизапальнi та протизаплiднi таблетки… – У них там е ще антивошний лосьйон, не забудь, – знову посмiхнувся Луiс. Пiд час першого вiзиту до унiверситетського лазарету його здивували запаси «Квелу»[43 - Сильний транквiлiзатор.] – iх було так багато, що здавалося, нiби це склад военного госпiталю, а не невеличкого кампусу. Мiс Чарлтон, головна медсестра, тодi цинiчно ошкiрилася до нього: «У нас тут, за межами кампусу, ще те болото. Побачите!» Вiн i не сумнiвався, що побачить. – Гарного тобi дня! – побажала Рейчел i повiльно його поцiлувала. Коли вона вiдiйшла, ii тон знову став глузливим. – І заради Бога, пам’ятай, що ти адмiнiстратор, а не санiтар чи iнтерн. – Як скажете, лiкарю, – сором’язливо погодився Луiс i зайшовся реготом. На мить у нього майнула думка: «Це ж Зельда, хiба нi? Це ховаеться глибоко пiд твоею шкiрою? Це твоя зона турбулентностi? Зельда та ii смерть?» Вiн не хотiв ii про це питати. Не зараз. Як лiкар, вiн знав багато речей, i те, що смерть – таке ж природне явище, як i народження, була найвеличнiшою з них. А ще вiн добре знав: не варто длубатися в ранi, яка тiльки-но почала гоiтися. Тож замiсть ставити запитання вiн ще раз поцiлував дружину i пiшов з дому. Надворi панував гарний початок гарного дня. Мен вбирався у вересневi шати, небо було блакитним i безхмарним, температура зависла на чудових сiмдесяти двох градусах.[44 - 72 ?F = 22 ?C. У книзi температура зазначена в градусах за Фаренгейтом. Це температурна шкала, що використовуеться для ненаукових цiлей у США та кiлькох iнших краiнах.] Луiс пiд’iхав до траси i, стежачи за загальним потоком машин, думав, що вiн досi не бачив анi слiду падолисту, який мав би бути дуже красивим у цих мiсцях. Вiн почекае. Вiн повернув «Хонду Цiвiк» – iхню другу машину – в напрямку унiверситету. Рейчел подзвонить удень ветеринару, i вони домовляться про Черча. Тодi вiн нарештi зможе залишити всi цi нiсенiтницi про «Кладвишче домажнiх тварин» (було щось кумедне в тому, як ця помилка глибоко в’iлася в голову й почала здаватися правильною) i страх смертi позаду. Не було жодних причин думати про смерть цього чудового вересневого ранку. Луiс увiмкнув радiо i крутив його, поки не натрапив на «Реймонз», що горлали «Роковий пляж».[45 - Пiсня «Rockaway Beach» групи «Ramones» з альбому 1977 року «Rocket To Russia».] Вiн почав пiдспiвувати – не дуже добре, але з величезним задоволенням. 12 Перше, на що Луiс звернув увагу, пiд’iжджаючи до унiверситету, – на жвавий дорожнiй рух. Тут були водii, велосипедисти й бiгуни. Йому довелося зупинятися, щоб не збити кiлькох таких, якi летiли на заняття з гуртожиткiв. Вiн рiзко загальмував i натиснув на клаксон. Його завжди дратувало, як бiгуни (та й велосипедисти також) свято вiрили, що, поки вони бiгають, iм закон не писаний. Вони ж бо фiзкультурою займаються! Один з них показав Луiсу середнього пальця, навiть не обернувшись. Луiс зiтхнув i поiхав далi. По-друге, машини «швидкоi допомоги» не було на мiсцi, i Луiс подумав, що все починаеться досить кепсько. Лазарет був пристосований для короткострокового лiкування фактично будь-якого захворювання. Бiля великого фойе розташовувалися три оглядовi кабiнети з сучасним обладнанням, а над ними – двi палати, на п’ятнадцять лiжок кожна. Однак чогось бодай трохи схожого на операцiйну не спостерiгалося. У разi надзвичайноi ситуацii пораненого або важкохворого пацiента машина «швидкоi» мала термiново вiдвезти до медичного центру Схiдного Мену. Стiв Мастертон, помiчник лiкаря, який проводив для Луiса першу екскурсiю лазаретом, з заслуженою гордiстю продемонстрував йому медичний журнал за останнi два роки: «швидку» довелося використовувати лише тридцять вiсiм разiв. Дуже навiть непогано, якщо зважити, що самих тiльки студентiв тут мешкало понад десять тисяч. А загальне населення кампусу сягало сiмнадцяти тисяч осiб. І ось вiн прийшов, а в його перший справдi робочий день «швидка» кудись поiхала. Вiн припаркувався бiля свiжопофарбованоi таблички з написом «Мiсце доктора Крiда» i швидко зайшов у вiддiлення. Чарлтон, вправна п’ятдесятирiчна жiночка з сивиною у волоссi, в першому оглядовому кабiнетi мiряла температуру якiйсь дiвчинi в джинсах i топi з вiдкритими плечима. Юна ледi нещодавно добре посмажилася на сонцi, про що свiдчили опiки й облiзла шкiра. – Доброго ранку, Джоан, – привiтався Луiс. – А де машина «швидкоi»? – О, у нас тут справжня трагедiя, – вiдповiла та, витягуючи термометр з рота пацiентки. – Стiв Мастертон приiхав сьогоднi о сьомiй ранку i побачив велику калюжу пiд двигуном та переднiми колесами: радiатор полетiв. Машину вiдтягнули на ремонт. – Шикарно, – мовив Луiс, але вiдчув значне полегшення. Врештi-решт, машина ж не на виклику, а саме цього вiн боявся найбiльше. – А коли ii привезуть назад? Джоан Чарлтон розсмiялася: – О, знаючи роботу наших унiверситетських механiкiв, на неi варто чекати не ранiше середини грудня. Їi перев’яжуть стрiчкою, як рiздвяний подарунок, – вона зиркнула на студентку: – А ваша температура пiдвищена всього на пiвградуса. Приймiть двi таблетки аспiрину та тримайтеся подалi вiд барiв i темних провулкiв. Дiвчина похнюпилася. Вона кинула на Луiса швидкий оцiнювальний погляд i пiшла геть. – Наша перша клiентка в новому семестрi, – iронiчно сказала Чарлтон i з характерним клацанням почала збивати показники термометра. – Здаеться, вам вона не дуже до вподоби. – Та знаю я таких, – вiдповiла вона. – Нi, звiсно ж, у нас е й iнакшi придурки – спортсмени, готовi вийти на поле з поламаними кiстками i порваним сухожиллям, аби лишень не пiдвести команду. Не хочуть сидiти на лавi запасних, бо iм, бач, треба виглядати, як мачо. І чхати iм, що це може занапастити всю iхню подальшу кар’еру. Ну а це була Мiс Трохи-Сопливий-Нiс, – вона рiзко повернула голову до вiкна, i Луiс побачив ту саму попечену сонцем дiвулю, яка тепер рухалася в напрямку гуртожиткiв. Пiд час обстеження вона виглядала так, наче жити iй зосталося день-два, але вона не хоче, щоб хтось знав про це. Та зараз вона йшла жваво i легко, звабливо похитувала стегнами i кокетувала. – Типова студентка-iпохондрик, – додала Чарлтон i кинула термометр у стерилiзатор. – Цього року ми ще разiв iз двадцять побачимо ii у нашому вiддiлi. Їi вiзити частiшатимуть перед кожною сесiею. Ну а перед випускними iспитами вона прийде сюди з твердим переконанням, що в неi мононуклеоз чи запалення легень. Їй вдасться уникнути чотирьох-п’яти iспитiв – тих, де безхребетнi викладачi дозволять просто виконати додаткове завдання. О, такi хитруни завжди хворiють, коли знають, що iспит матиме вигляд об’ективного тесту, а не суб’ективного есе. – Щось ми з вами сьогоднi надто цинiчнi, – спантеличився Луiс. Вона пiдморгнула i легко посмiхнулася: – Не берiть це надто близько до серця, докторе. Не варто. – А де зараз Стiвен? – У вашому кабiнетi. Вiдповiдае на листи i намагаеться розiбратися з тоннами бюрократичного лайна, люб’язно наданого Асоцiацiею Блакитного Хреста i Блакитного Щита,[46 - Професiйна органiзацiя, яка об’еднуе компанii, що займаються страхуванням здоров’я. Створена у 1982 роцi.] – пролунало у вiдповiдь. Луiс включився в роботу. Попри цинiзм Чарлтон, вiн почувався комфортно. Згодом, повертаючись у спогадах до цього дня (коли вiн наважився знов думати про це), вiн сказав би, що Жах розпочався саме тодi, о десятiй ранку, коли до лазарету принесли того хлопця на межi смертi, Вiктора Паскоу. До десятоi години все було тихо й мирно. О дев’ятiй, через пiвгодини пiсля приходу Луiса на роботу, в його кабiнет завiтали двi «карамельки»,[47 - Загальна назва для медичних працiвниць, яких лiкарня залучае на волонтерських засадах. Таке звернення виникло через iхнiй смугастий фартушок, який кольорами (червонi смужки на бiлому тлi) нагадуе рiздвяний льодяник.] якi прийшли на першу змiну. Луiс пригостив iх кавою з пончиками i хвилин з п’ятнадцять говорив з ними про iхнi службовi обов’язки, а також не менш важливi неслужбовi обов’язки медсестри. Потiм за дiвчат взялася Чарлтон. Коли вона виводила iх з кабiнету Луiса, почулося ii запитання: «У когось iз вас е алергiя на лайно чи блювоту? Бо iх тут буде вдосталь». – О Боже, – буркнув вiн i заплющив очi. Але все ж усмiхнувся: вiд такоi моторноi бабцi, як Чарлтон, були не самi лише неприемностi. Луiс почав заповнювати документи вiд Асоцiацii Блакитного Хреста i Блакитного Щита, куди треба було вписати повний перелiк лiкiв та наявного обладнання. («Кожного року, – скрушно мовив Стiв Мастертон, – кожного грьобаного року те саме! Ну чому б просто не написати «Комплект обладнання для пересадки серця», приблизною вартiстю вiсiм мiльйонiв доларiв, Луiсе? Нi, такого б вони не стерпiли!») Вiн повнiстю заглибився у паперову роботу, краем свiдомостi думаючи про горнятко запашноi кави, як раптом почув вiдчайдушний крик Мастертона з кiмнати очiкування: – Луiсе! Гей, Луiсе, бiжи сюди! Тут таке жахiття! Панiка в голосi Мастертона змусила його поквапитися. Вiн пiдскочив зi свого крiсла, немов на пiдсвiдомому рiвнi очiкував на щось таке. З фойе пролунав дикий вереск, гострий i пронизливий, як брязкiт розбитого скла. Слiдом – гучний ляпас i слова Чарлтон: – Або заткайся, або геть звiдси! Годi вже! Луiс бiгцем кинувся туди i спершу не бачив нiчого, крiм кровi: там було дуже багато кровi. Одна медсестра ридала. Інша, блiда як смерть, притисла кулаки до рота, розтягуючи кiнчики вуст у жаску посмiшку. Мастертон стояв навколiшках, намагаючись притримувати голову хлопця, розпластаного на пiдлозi. Стiв глянув на Луiса; у широко розплющених очах – огида i переляк. Вiн намагався щось сказати, однак анi слова не злетiло з його вуст. По той бiк скляних дверей студентського лазарету збиралися люди. Вони будь-що намагалися зазирнути всередину, притискалися до шибки, аби яснiше бачити, що вiдбуваеться. У свiдомостi Луiса виник божевiльно i разюче схожий образ: ранкова вiтальня; йому всього шiсть рокiв, i вiн разом з мамою, поки та не пiшла на роботу, дивиться телевiзор. Транслюють старе шоу «Сьогоднi» з Дейвом Герровеем.[48 - Кiнг говорить про найперше в Америцi й у свiтi ранкове шоу «Today», яке транслювалося каналом «NBC» з 1952 року. Дейв Герровей – iдейний натхненник i ведучий шоу з 1952 до 1961 року.] Вони сидiли перед екраном i зачаровано дивилися на Дейва, Френка Блера i старого доброго Джея Фреда Магса.[49 - Шимпанзе – талiсман раннiх випускiв цього шоу. Мавпочка народилася в 1952 роцi. Станом на липень 2015 року – мешкае у штатi Флорида.] Луiс роззирнувся i побачив iнших людей, якi витрiщались у вiкна. Звiсно, вiн не мiг нiчого зробити зi скляними дверима, однак… – Закрийте штори! – гаркнув вiн до «карамельки», аж та скрикнула. Медсестра послухалась не вiдразу, i Чарлтон ляснула ii по дупi: – Ану бiгом, дiвко! Тепер «карамелька» заворушилась. За мить зеленi штори вже закрили вiкна. Чарлтон i Стiв Мастертон iнстинктивно стали мiж хлопцем на пiдлозi i дверима, намагаючись затулити огляд вiд роззяв. – Принести ношi, докторе? – запитала Чарлтон. – Несiть, якщо вiд них буде користь, – вiдповiв Луiс i сiв навпочiпки бiля Мастертона. – Я ж iще навiть оглянути його не встиг. – Ходи сюди, – покликала Чарлтон дiвчину, яка притримувала штори. Медсестра знову розтягнула губи у вимученiй, жалюгiднiй посмiшцi. Вона дивилася на Чарлтон i стогнала: – Ох… – Так, саме «ох»… Ходи сюди! – вона дала дiвчинi добрячого стусана i змусила пiдiйти. Вiд рвучкого поруху смугастий фартух злетiв догори. Луiс схилився над своiм першим пацiентом з Унiверситету Мену в Ороно. Це був юнак рокiв двадцяти. І Луiсу знадобилося не бiльше трьох секунд, щоб поставити йому дiагноз – едине, що тепер мало значення: хлопець помирав. Йому знесло пiвголови. Шия була зламана. Ключиця стирчала з вивихнутого й набряклого правого плеча. З голови на килим повiльно просочувалися кров i гнiйна жовтава речовина. Луiс бачив його мозок, бiлясто-сiрий i пульсуючий, крiзь розтрощену частину черепа, немов дивився у розбиту шибку. Дiрка сягала п’яти сантиметрiв завширшки: якби юнак, подiбно до Зевса,[50 - За давньогрецьким мiфом, богиня мудростi Афiна народилася з голови свого батька, верховного бога Зевса.] виношував у своему черепi дитину, то зараз отвiр розкрився достатньо широко, щоб народити ii. Те, що вiн досi був живим, видавалося неможливим. Раптом у Луiсовiй головi зринули слова Джада Крендала про смерть, яка кусала тебе за сраку. І слова матерi: «Смерть е смерть». Раптом вiн вiдчув божевiльну потребу розреготатися. І справдi, смерть е смерть. Так i е, старий. – Викличте «швидку»! – крикнув вiн Мастертону. – Луiсе, «швидка»… – О Боже! – ляснув себе по лобi Луiс i звернувся до Чарлтон: – Джоан, що ви робите в таких випадках? Викликаете службу охорони чи телефонуете в медичний центр Схiдного Мену? Вигляд у Джоан був засмучений i схвильований – а таке можна було побачити надзвичайно рiдко. Та ii голос звучав спокiйно: – Докторе, я не знаю. За весь час моеi роботи нiчого подiбного в нашому лазаретi не траплялося. Крiд намагався швидко придумати план дiй: – Викличте внутрiшню полiцiю кампусу. Немае часу чекати, коли медичний центр надiшле свою «швидку». Хлопця можна вiдвезти в Бенгор на пожежнiй машинi. У них хоча б е сирена i блималки. Займiться цим, Джоан! Перш нiж вона пiшла, Луiс побачив ii сповнений глибокого жалю погляд i зрозумiв його причину. Цей юнак – накачаний, засмаглий (мабуть, улiтку працював на дорожнiх роботах, фарбував будинки або ж давав уроки тенiсу), вбраний лише в червонi спортивнi шорти з бiлою окантовкою, – все одно помре, що б вони зараз не робили. Вiн би помер, навiть якби iхня машина «швидкоi» iз працюючим двигуном стояла поруч. Неймовiрно, що смертельно поранений досi рухався. Його очi – блакитнi, з райдужкою, налитою кров’ю, – тремтiли. Вони байдуже витрiщалися в простiр перед собою, та нiчого не бачили. Пацiент хотiв поворушити головою, однак Луiс спробував утримати його вiд цього, дбаючи про зламану шию. Черепно-мозкова травма не вимикала болю. Дiрка в головi. О Боже, ця дiрка в його головi. – Що з ним сталося? – запитав вiн у Стiва, повною мiрою усвiдомлюючи безглуздiсть та безцiльнiсть свого запитання – запитання пересiчного свiдка. Дико, але дiра в головi пацiента лише пiдтверджувала цей статус: вiн i справдi був просто пересiчним свiдком. – Його привезла полiцiя? – Якiсь студенти принесли його, загорнутого в ковдру. Я не знаю, що там сталося. Необхiдно було придумати, що робити далi. Це також входило в його обов’язки. – Проведiть iх через iншi дверi. Менi потрiбно поговорити з ними, але я не хочу, щоб вони побачили ще бiльше. Мастертон полегшено зiтхнув: йому не доведеться бiльше тут бути, i вiдчинив дверi, впустивши в кiмнату уривки розмов – схвильованих, зацiкавлених, збентежених. Також до Луiса долинало виття полiцейськоi сирени – прибула внутрiшня охорона кампусу. Його хоч трохи, та вiдпустило. У горлi смертельно пораненого щось забулькало: вiн намагався говорити. Луiс розчув склади, не бiльше: все було нечiтким i розмитим. Луiс схилився до юнака: – Усе буде гаразд, друже, ти одужаеш. Тiеi ж митi вiн подумав про Рейчел та Еллi, i вiд цього йому скрутило шлунок. Вiн притис руку до рота i ледве стримав блювоту. – Кi-и-и… – прохрипiв помираючий. – Геее… Луiс озирнувся довкола i раптом збагнув, що лишився з нещасним сам на сам. Краем вуха вiн чув, як Чарлтон репетувала «карамелькам», що жорсткi ношi зберiгаються в коморi бiля другоi палати. Та Луiс сумнiвався, що дiвчата зараз взагалi могли вiдрiзнити свою голову вiд дiрки в дупi. А це ж був iхнiй перший робочий день! Входини до свiту медицини виявилися пекельними. Там, де лежала розтрощена голова хлопця, зелений килим поступово ставав брудно-кривавим. Мозкова рiдина, слава Богу, перестала хлюпати з рани. – На кладвишчi домажнiх тварин, – прохрипiв юнак i… i осмiхнувся. І той жаский осмiх до болю нагадував iстеричну посмiшку «карамельки», яка тримала штори. Луiс витрiщився на нещасного й не повiрив власним вухам: подумав, що у нього слухова галюцинацiя. «Помираючий просто видав якiсь звуки, а моя пiдсвiдомiсть сама стулила iх у слова, наклала почуте на мiй iндивiдуальний досвiд». От тiльки насправдi було зовсiм iнакше, i вже за мить Луiсовi довелося це усвiдомити. Зацiпенiння й дикий жах охопили його. Тiло хлопця судомно корчилося, а руки й ноги химерно дригалися… Та Крiд уперто вiдмовлявся вiрити. Так, скривавленi губи юнака на пiдлозi рухалися в ритмi вимовлених складiв. Тож якщо це i була галюцинацiя, то не лише слухова, а й вiзуальна. – Що ти сказав? – прошепотiв Луiс. Слова, якi злетiли з холодних вуст, були вбивчо чiткими, неначе iх вимовив балакучий папуга: – То не справжне кладовище, – очi хлопця були незрячими, порожнiми, налитими кров’ю, а рот скривила сардонiчна посмiшка. Жах пронизав Луiса, стискаючи в крижаних лапах його гаряче серце. Здавалося, воно дедалi зменшуеться, падае в п’яти i вислизае геть, подалi вiд цiеi мертвоi скривавленоi i – найгiрше! – балакучоi голови на пiдлозi кiмнати очiкування. Луiс не мав глибоких релiгiйних переконань, та й схильностi до окультизму також не спостерiгалося. Тож вiн був зовсiм не готовим до цього… чим би воно не було. Долаючи непереборне бажання кинутися свiт за очi, вiн змусив себе ще ближче нахилитися до пораненого. – Що ти сказав? – удруге запитав Луiс. Знову осмiх. Це вже погано. – Людське серце твердiше за камiнь, Луiсе, – прошепотiв помираючий. – Людина ростить, що здужа, а опiсля жне плоди того. «Луiс, – гупнуло в головi, i опiсля вiн уже не мiг нiчого зрозумiти. – О Боже, вiн назвав мене на iм’я!» – Хто ти? – запитав Луiс тонким тремтячим голосом. – Хто ти? – Індiанець принiс мою рибу… – Звiдки ти знаеш мое… – Слухай уважно… – Ти… – Кi-и-и… – протяжно мовив юнак, i Луiсовi здалося, що смертю i розпадом вiйнуло вiд його дихання, внутрiшнiх кровотеч i збитого ритму серця. – Що? – лiкаря вже трусило вiд божевiльного напруження. – Геееее… Юнак у червоних спортивних шортах забився в корчах. І раптом вiн зацiпенiв: здавалося, кожен його м’яз скам’янiв. Його очi на мить втратили свiй слiпий вираз i зазирнули в очi Луiсу. Зненацька м’язи потерпiлого розслабилися: вiдбулася дефекацiя. Кiмнату виповнив огидний сморiд. Луiс вiрив, що хлопець заговорить знову, вiн мав заговорити. Однак очi пораненого знову набули того вiдстороненого виразу… i почали склянiти. Луiс осiв, розумiючи краем свiдомостi, що весь одяг прилип до тiла. Вiн стiкав потом. Темрява пiдступала, застячи туманом очi, а свiт навколо почало розхитувати в рiзнi боки. Усвiдомлюючи, що вiдбуваеться, вiн вiдвернувся од трупа, поклав голову на колiна i з такою силою притиснув великий i вказiвний пальцi лiвоi руки до ясен, що пiшла кров. І вже наступноi митi свiт почав прояснюватися. 13 Потiм кiмнату заповнили люди. Здавалося, що всi вони були акторами, якi просто з’юрмилися за лаштунками, чекаючи на свiй вихiд. Це ще бiльше дезорiентувало Луiса, робило все ще нереальнiшим. Сильне затьмарення свiдомостi, про яке вiн часто читав на заняттях психологii, але з яким нiколи не стикався сам, страшенно лякало його. Так почуваються люди, припускав вiн, одразу пiсля того, як хтось пiдкине iм у напiй ЛСД. Схоже, цю п’есу розiгрують тiльки заради мого бенефiсу. Спершу кiмната дуже вчасно спорожнiла, тож вмираюча Сибiлла змогла виголосити кiлька туманних пророцтв для мене. Для мене одного. А тiльки-но вона покинула цей свiт, усi миттю повернулися. Медсестри-практикантки у карамельних фартухах незграбно затягли в кабiнет жорсткi ношi, призначенi для людей з пошкодженими шиями та спинами. Джоан Чарлтон, зайшовши слiдом за ними, повiдомила, що полiцiя кампусу вже iде. Юнака збила машина пiд час ранковоi пробiжки. Луiс подумав про бiгунiв, що вранцi трюхикали кудись перед його машиною, i в нього скрутило кишки. Поруч iз Чарлтон з’явився Стiв Мастертон з двома охоронцями кампусу. – Луiсе, люди, якi принесли Паскоу, зараз у… – вiн спинився i швидко спитав: – Луiсе, з тобою все гаразд? – Усе в нормi, – вiдказав той i пiдвiвся. Слабкiсть раптом наринула на нього i майже одразу зникла. Вiн захитався. – Його прiзвище Паскоу? – Якщо вiрити тiй дiвчинi, з якою вiн бiг, його звуть Вiктор Паскоу, – повiдомив один iз охоронцiв. Луiс глянув на годинник i подумки вiдняв двi хвилини. З кiмнати, куди Мастертон вiдвiв тих, хто принiс Паскоу, долинали дiвчачi схлипування. «Ласкаво просимо назад до школи, юна ледi. Приемного вам вересня». – Мiстер Паскоу помер о 10:09 ранку, – виголосив лiкар. Один iз охоронцiв притис тильний бiк долонi до рота. Мастертон знову перепитав: – Луiсе, з тобою справдi все гаразд? На тобi лиця нема. Луiс уже збирався вiдповiсти, як раптом одна з «карамельок» упустила ношi зi свого боку i вибiгла, попередньо заблювавши власну форму. Задзвонив телефон. Дiвчина, яка досi лише схлипувала, тепер почала викрикувати iм’я покiйника: «Вiк! Вiк! Вiк!» – голоснiше i голоснiше. Бедлам i розлад. Один з копiв спитав Чарлтон, чи можуть вони взяти ковдру, щоб накрити труп. Та почала розповiдати, що не мае повноважень на подiбнi дii, i Луiс дозволив iй це зробити, обравши своiм девiзом слова Морiса Сендака:[51 - Американський дитячий письменник, художник-iлюстратор, продюсер, режисер, актор. Найвiдомiша його книга – «Там, де живуть чудовиська» 1963 року. Вважаеться класикою дитячоi лiтератури.] «Нехай буде дикий шабаш!» Гниленький смiшок знову виник у горлi, i лише дивом Луiсовi вдалося не розреготатись. Паскоу справдi сказав «Кладвишче домажнiх тварин»? Цей Паскоу справдi звертався до нього на iм’я? Усе це були запитання, якi виводили його з себе; запитання, якi не мали вiдповiдi. Але його розум уже гарячково монтував «правильну» картинку свiту – постiйно мiняв подii, все розладнував, перетворював. Ну звiсно, то було щось iще (хiба ж Паскоу говорив хоч слово?). Шокований i вражений, Луiс просто хибно iнтерпретував почуте. Скорiше за все, Паскоу тiльки змучено хапав ротом повiтря. Луiс шукав себе; ту частину себе, завдяки якiй вiн, обiйшовши п’ятдесятьох трьох претендентiв, таки отримав цю посаду. Досi не прозвучало жодного наказу, нiхто навiть не поворушився; кабiнет був повен зайвого люду. – Стiве, дай дiвчинi заспокiйливе, – сказав вiн, i вiд самого вимовляння цих слiв йому покращало. Вiн був наче капiтан космiчного корабля, який наказав мчати геть вiд небезпечноi комети. Такою кометою, звiсно, була та iррацiональна мить, коли Паскоу заговорив. Луiса наймали керувати, i вiн сумлiнно виконуватиме своi обов’язки. – Джоан, дайте копам ковдру. – Докторе, ми ще не iнвентаризували… – Просто дайте ii iм. Потiм огляньте ту «карамельку», – вiн вказав на дiвчину, яка досi тримала свiй бiк нош. Вона з якимось гiпнотичним зачудуванням вирячилася на тiло Паскоу. – Агов, «карамелько»! – жорстко мовив Луiс, i погляд ii врештi вiдiрвався вiд трупа. – Щ-ш-ш-ш… – Як звуть ту, iншу дiвчину? – К-к-кого? – Ту, що проблювалася, – навмисно грубо кинув вiн. – Дж-ж-ж-жудi… Джудi Делессiо. – Тебе як звуть? – Карла, – тепер голос дiвчини звучав упевненiше. – Карло, iди поглянь, як там Джудi. Потiм принеси ковдру. Їх цiлий стос у комiрчинi бiля оглядового кабiнету № 1. Уперед, ворушiться. Давайте будемо схожi на професiоналiв. Вони заметушилися. Невдовзi крики в сусiднiй кiмнатi стихли. Зате знову задзеленчав телефон, який нещодавно змовк. Луiс натиснув на важiль, навiть не пiднявши слухавку. Другий коп кампусу виглядав привiтнiше, тому Луiс заговорив до нього. – Кого ми повиннi повiдомити? Дасте менi список? Коп кивнув: – У нас такого вже останнi рокiв шiсть не було. Паршиво починаеться новий семестр. – Так, – погодився Луiс. Вiн пiдняв слухавку апарата i натиснув на важiль. – Алло! Хто… – почав було знервований голос, але Луiс скинув його. Йому самому треба було подзвонити. 14 Того дня божевiлля не припинялося аж до четвертоi години, доки Луiс i Рiчард Ірвiн, голова служби безпеки, не зробили заяву для преси. Юнак, Вiтор Паскоу, вийшов на пробiжку з двома iншими особами, серед яких була його наречена. Машина, якою кермував двадцятитрирiчний Тремонт Вiзерс iз Гевена, штат Мен, мчала вiд жiночоi гiмназii Ленджил до центру кампусу на шаленiй швидкостi. Авто Вiзерса збило Паскоу i вiдкинуло його до дерева. Паскоу загорнули в ковдру i принесли в лазарет друзi та двое випадкових перехожих. За кiлька хвилин по тому вiн помер. Вiзерса заарештували за недбале водiння, водiння в нетверезому станi та порушення правил дорожнього руху, яке призвело до смертi потерпiлого. Редактор унiверситетськоi газети поцiкавився, чи стала травма голови причиною смертi Паскоу. Луiс, пригадавши дiру, крiзь яку було видно мозок хлопця, сказав, що окружний слiдчий Пенебскота краще вiдповiсть на це запитання. Тодi редактор запитав, чи тi четверо людей, якi принесли Паскоу в ковдрi, не могли випадково сприяти його смертi. – Нi, – вiдповiв Луiс. – У жодному разi. На жаль, Паскоу був смертельно поранений, коли його збила машина. Було iще кiлька запитань, але та Луiсова вiдповiдь поставила жирну крапку в цiй прес-конференцii. Тепер Луiс сидiв у своему кабiнетi (Стiв Мастертон ще годину тому побiг додому, одразу пiсля конференцii – мабуть, щоб побачити себе у випуску вечiрнiх новин) i намагався зiбрати докупи уламки розтрощеного дня. Та, мабуть, вiн просто прагнув хоч якось пояснити для себе те, що сталося, накинути на подii тонкий серпанок повсякдення. Вони з Чарлтон гортали медичнi картки «спецгрупи» – студентiв, якi вперто йшли крiзь унiверситетськi роки попри своi фiзичнi вади. У «спецгрупi» було двадцять три дiабетики, п’ятнадцять епiлептикiв, чотирнадцять часткових паралiтикiв i деякi iншi: студенти з лейкемiею, з м’язовою дистрофiею, слiпi та глухонiмi студенти та навiть один випадок серпоподiбноклiтинноi анемii, з чим Луiс ранiше не стикався. Мабуть, найспокiйнiшими за весь день були хвилини, коли Стiв пiшов додому. Тодi зайшла Чарлтон i приклеiла стiкер на стiл Луiса. Там був напис: «Килим з Бенгора привезуть о дев’ятiй ранку». – Килим? – здивувався вiн. – Але ж його треба замiнити, – трохи знiяковiло вiдповiла медсестра. – Не лишати ж тут пляму, докторе. Звiсно ж, нi. Луiс пiшов до провiзорськоi комори i прийняв «Т?нел».[52 - Седативнi та снодiйнi лiки, якi складаються з двох барбiтуратiв. Психотропна речовина, яка викликае залежнiсть.] Сусiд по кiмнатi з медичноi школи називав його «Тунерс». «Нумо кататися на Тунервiльському Трамваi,[53 - Популярна серiя американських комiксiв про персонажiв, якi подорожують на трамваi. Друкувалися з 1908 до 1955 року. Образ набув популярностi у мас-культурi.] Луiсе, – часто казав вiн. – А я поставлю щось iз “Крiденс”[54 - «Creedence Clearwater Revival» (вiдомi ще як «Creedence», або «CCR») – американський музичний гурт, популярний наприкiнцi 60-х та на початку 70-х рокiв XX столiття. Засновники музичного напрямку кантрi-рок.]». Луiс частiше вiдхиляв пропозицiю проiхатися до магiчного Тунервiля, анiж приймав ii. І це, мабуть, було на краще, адже його друга вигнали з унiверситету пiсля третього семестру, i Тунервiльський Трамвай повiз його до В’етнаму санiтаром. Луiс часто уявляв, як його колишнiй сусiд, обдовбаний у хлам, слухав там «Крiденсiв» – «Бiгти крiзь джунглi».[55 - Пiсня «Run Through the Jungle» гурту «Creedance Clearwater Revival».] Однак зараз йому точно була потрiбна ця таблетка. Якщо вiн збирався дожити до кiнця дня з цiею жахливою рожевою плямою на килимi, вона була йому просто необхiдна. Вiн уже добре розслабився, коли мiсiс Бейлiнгс, медсестра нiчноi змiни, просунула голову в дверний отвiр: – Докторе Крiд, ваша дружина телефонуе. На першiй лiнii. Луiс глянув на годинник i побачив, що вже майже пiв на шосту: його робочий день завершився пiвтори години тому. – Добре, Ненсi, дякую. Вiн пiдняв слухавку й обрав першу лiнiю. – Привiт, люба. На моiх… – Луiсе, з тобою все гаразд? – Ага. Лади. – Я чула новини. Лу, менi так прикро, – вона змовкла на мить. – Я чула тебе по радiо, ти вiдповiдав на якесь запитання. Звучало солiдно. – Правда? Добре. – З тобою точно все гаразд? – Так, Рейчел. Усе добре. – Повертайся додому, – мовила вона. – Так, – вiдповiв Луiс. Йому сподобалося слово «дiм». 15 Вона зустрiла його у дверях, i в Луiса вiдвисла щелепа. На нiй був сiтчастий бюстгальтер, який вiн так любив, напiвпрозорi трусики i бiльше нiчого. – Виглядаеш апетитно, – промовив вiн. – А дiти де? – Їх забрала Мiссi Дендрiдж. Ми будемо самi до восьмоi тридцять… Тож у нас десь двi з половиною години. Не марнуймо iх. Вона притиснулася до нього. Луiс вiдчував м’який, пристрасний аромат. Невже трояндова олiя? Вiн обiйняв ii – спершу за талiю, потiм руки ковзнули вниз до сiдничок дружини, а тим часом ii язик витанцьовував у нього на губах, пiрнаючи глибше до рота. Коли вони припинили цiлуватися, Луiс спитав Рейчел трохи охриплим голосом: – Тобто ти – моя вечеря? – Я – десерт, – посмiхнулась вона i почала повiльно й чуттево тертися стегнами об його пах. – Обiцяю, ти не отримаеш нiчого такого, що було б тобi не до смаку. Вiн потягнувся до неi, але вона спинила його, взявши за руку: – Спершу нагору! Рейчел приготувала для нього надзвичайно теплу ванну. Дуже повiльно роздягнула i занурила у воду. Дружина надягнула доволi шорстку мочалку-рукавичку, яка зазвичай без дiла висiла на лiйцi душа, i почала нiжно намилювати його тiло. Луiс вiдчував, як день – цей жахливий день – повiльно спадав з нього. Рейчел також намокла, i трусики облягали ii, немов друга шкiра. Луiс уже почав вилазити з ванни, але вона м’яко штовхнула його назад. – Що?… Тепер Рейчел нiжно обхопила його мочалкою i почала нестерпно повiльно рухати ii вгору-вниз. – Рейчел… – вiн весь спiтнiв, i зовсiм не через гарячу воду. – Чшшшш. Здавалося, це триватиме вiчно – щоразу, коли вiн був на межi екстазу, рука сповiльнювалася, майже зупинялася. Вона стискала його, вiдпускала i стискала знову, доки вiн не кiнчив з такою силою, що йому аж вуха позакладало. – Боже мiй, – тремтячим голосом сказав Луiс, коли врештi змiг говорити. – Де ти цього навчилася? – У скаутах, – манiрно вiдповiла Рейчел. Вона приготувала бефстроганов. Поки вони бавилися у ваннiй, той добре прогрiвся, i Луiс, який ще о четвертiй дня поклявся, що не з’iсть нiчого до самого Гелловiну, попросив добавки. Потiм Рейчел знову повела його нагору. – А тепер ти покажеш, на що здатен заради мене. «Зважаючи на все, що сталося, – подумав Луiс, – можна сказати, що я ще непогано тримаюся». Рейчел вдягнула стару блакитну пiжаму. Луiс натягнув фланелеву сорочку й абсолютно безформнi вельветовi брюки (Рейчел називала iх дрантям) i пiшов по дiтей. Мiссi Дендрiдж хотiла знати все про нещасний випадок, i Луiс переповiв iй подii, повiдомивши при цьому ще менше, нiж вона могла б прочитати в завтрашньому номерi «Бенгор дейлi ньюз». Йому не подобалися подiбнi балачки – усе це вiдгонило протухлими плiтками, – але Мiссi вiдмовлялася брати грошi за сидiння з дiтьми, а вiн все ж таки був вдячний iй за нагоду провести вечiр з Рейчел. Гейдж миттево заснув, а Еллi, поки вони з милю йшли додому вiд будинку Мiссi, постiйно позiхала й сонно клiпала очима. Вiн помiняв Гейджевi пiдгузок, надягнув на нього пiжаму i поклав малого в лiжечко. Потiм прийшов до Еллi читати казку на нiч. Вона, як завжди, просила «Там, де живуть чудовиська», книжку, яку вона затерла до дiрок. Луiс умовив ii послухати «Кота в капелюсi».[56 - Найвiдомiша казка американського дитячого письменника i мультиплiкатора Теодора Сьюза Гейзеля (1904–1991), який писав пiд псевдонiмом Доктор Сьюз.] Через п’ять хвилин Еллi вже заснула, i Рейчел добре ii вкрила. Коли вiн врештi пiднявся нагору, Рейчел сидiла у вiтальнi зi склянкою молока в руцi. У неi на стегнi лежав розкритий роман Доротi Сеерз.[57 - Доротi Лi Сеерз (1893–1957) – англiйська письменниця, одна iз засновниць британського детективного клубу.] – Луiсе, з тобою справдi все добре? – Кохана, все гаразд. Дякую тобi. Дякую за все! – Будь-який ваш каприз, – Рейчел зневажливо осмiхнулася. – Ти збираешся до Джада на пиво. Вiн затряс головою. – Не сьогоднi. Я абсолютно виснажений. – Сподiваюся, що в цьому i я трiшки винна. – Так i е. – Тодi бери склянку молока, лiкарю, i гайда в лiжко. Вiн думав, що не зможе заснути, як тодi, коли ще був iнтерном, i все прокручуватиме в головi днi своеi патлатоi юностi. Проте вiн майже миттево ковзнув у сон, немовби на легкiй гладенькiй дошцi. Луiс десь читав, що людинi необхiдно сiм хвилин, щоб повнiстю звiльнитися вiд накопичених за день переживань. Сiм хвилин для свiдомостi й пiдсвiдомостi на повне перезавантаження, майже як проектору в будинку з привидами десь у парку розваг. Є в цьому щось моторошне. Вiн уже майже потрапив у царство сну, як почув голос Рейчел, що лунав наче здалеку: – …пiслязавтра. – Що? – Джоландер. Ветеринар. Вiн забере Черча пiслязавтра. «О, друзяка Черч. Абрикоски – то справжнiй скарб. Але це поки вони в тебе е», – подумав вiн i, вiдключившись вiд усього, провалився в глибоку прiрву без сновидiнь. 16 Посеред ночi вiн прокинувся вiд жахливого грюкоту. Розплющив очi й сiв на лiжку, гадаючи, що то впала Еллi або ж перевернулося Гейджеве лiжечко. Мiсяць повiльно вислизнув з-за хмар, сповнюючи спальню холодним срiблястим сяйвом. І раптом у дверному отворi вiн побачив Вiктора Паскоу. Це Вiктор Паскоу гримнув дверима i розбудив його. Хлопець стояв у спальнi, череп над лiвою скронею розтрощений вщент. Засохла кров вкривала його обличчя коричневими смугами, подiбними до iндiанського бойового розфарбування. Ключиця бiлiла в мiсячному свiтлi. Вiн посмiхався. – Ходiмо, докторе, – запросив Паскоу. – Нам треба сходити в одне мiсце. Луiс роззирнувся. Його дружина, закутана, немов у кокон, у свою жовту ковдру, мiцно спала. Вiн знову глянув на Паскоу, мертвого, але чомусь i не мертвого. Та Луiс не боявся. І вже за мить зрозумiв чому. «Сон, – подумав вiн. – Лише сон». Мертвi не повертаються: це фiзично неможливо. Цей хлопець зараз лежить у бенгорському морзi з класичним автографом вiд патологоанатома – клинцюватим розрiзом на грудинi. Певно, лiкар уже запхав його мозок у грудну порожнину, коли взяв зразок тканин, а череп набив коричневим папером, щоб рештки не витiкали: це простiше, нiж намагатися припасувати мозок назад у черепну коробку. Дядько Карл, батько нещасноi Рутi, колись розповiдав йому, що патологоанатоми роблять саме так. Говорив вiн i про iншi речi, вiд яких у Рейчел, з ii iстеричним страхом смертi, волосся стало б дибки. Тож Паскоу просто не могло бути тут. Вiн лежав у замкненому холодильнику з биркою на великому пальцi ноги. І з нього точно вже зняли червонi спортивнi шорти. Тим не менш з лiжка вилiзти довелося: очi Паскоу дивилися прямо на нього. Луiс вiдкинув ковдру й поставив ноги на пiдлогу. Килимок, весiльний подарунок бабусi Рейчел, холодними ворсинками притискався до його стоп. Цей сон був навдивовижу реальним. Вiн був таким реальним, що Луiс пiшов за Паскоу тiльки тодi, коли той спустився сходами. Треба було рухатися за провiдником, однак небажання торкатися до ожилого трупа, хай навiть увi снi, було надто сильним. Але все ж таки Луiс iшов слiдом. Червонi шорти Паскоу виблискували у свiтлi мiсяця. Вони перетнули вiтальню, iдальню, кухню. Луiс гадав, що зараз Паскоу вiдiмкне дверi мiж кухнею та гаражем, де стоять «унiверсал» та «Цiвiк», однак вiн цього не зробив. Паскоу не вiдчинив дверей. Натомiсть вiн просто пройшов крiзь них. І Луiс подумав з легким зачудуванням: «Як вiн це зробив? Неймовiрно! Це ж, мабуть, кожен так може!» Вiн теж так спробував, але, на свое розчарування, лише наштовхнувся на тверду деревину. Вочевидь, вiн лишався твердолобим реалiстом навiть увi снi. Луiс вiдiмкнув ельський замок,[58 - Навiсний замок, при вiдмиканнi якого дужка автоматично вiдкидаеться набiк, створений 1877 року фiрмою «Yale&Towne».] натиснув на клямку i зайшов у гараж. Але Паскоу там не було. Тодi Луiсу спало на думку, що Паскоу взагалi зник – фiгури у снах часто так роблять. Таке ж трапляеться i з мiсцями: ось ти стоiш голяка бiля басейну, з охрiненним стояком, i обговорюеш перспективу обмiну дружинами, наприклад, з Роджером i Мiссi Дендрiдж, а вже за мить повзеш угору схилом вулкана на Гаваях. Мабуть, вiн згубив Паскоу з поля зору, бо починаеться другий акт. Та коли Луiс вийшов з гаража, то знову помiтив юнака у слабкому мiсячному свiтлi по той бiк галявини – мрець стояв на початку стежки. Ось тепер прийшов страх. Вiн м’яко входив у нього, проникаючи в кожну западину тiла i виповнюючи його ядучим димом. Луiсовi не хотiлося туди йти. Вiн зупинився. Паскоу озирнувся через плече, i в мiсячному сяйвi його очi здавалися срiблястими. Луiс вiдчув, як безнадiйний жах ворухнувся в його животi. Ця кiстка, цi засохлi згустки кровi… Однак тим очам не можна було опиратися. Вочевидь, це сон про гiпноз, про пiдкорення… про неможливiсть щось змiнити, наприклад, смерть самого Паскоу. Ти можеш двадцять рокiв вивчати медицину, i все одно тобi не вдасться зробити нiчого, коли до тебе приносять хлопчину, який так сильно вдарився об дерево, що пробив дiрку в черепi. Вiд тебе було стiльки ж користi, як вiд сантехнiка, ворожбита чи там дядька з реклами «Глед».[59 - «Глед» – американська компанiя, яка спецiалiзуеться на виробництвi пакетикiв та пластикових контейнерiв. Усмiхнений чоловiк середнього вiку з реклами «Глед» – вiзитна картка компанii.] Але навiть поки вiн про це думав, ноги самi понесли Крiда до стежини. Вiн орiентувався на спортивнi шорти, такi ж багрянi в нiчнiй темрявi, як i цiвки засохлоi кровi на обличчi Паскоу. Луiсу не подобався цей сон. О Боже, геть не подобався. Тi холоднi ворсинки килимка, те, що вiн не мiг проходити крiзь стiни та дверi, як мало б бути в будь-якому порядному снi… а тепер холоднi краплi роси на босих ногах, нiчний вiтер, що пронизуе його практично голе тiло, прикрите лише сiмейками. А пiд деревами сосновi голки боляче кололи пiдошви – ще одна деталь, трохи реальнiша, нiж мала б бути. Не зважати. Не зважати. Я вдома, у своему лiжку. Це просто сон; i яким би реалiстичним вiн не здавався i як би не вiдрiзнявся вiд iнших снiв, на ранок вiн видаватиметься смiшним. Прокинувшись, мозок швидко збагне його недоладнiсть. Маленька суха гiллячка боляче штурхнула його в бiцепс, i вiн здригнувся. Паскоу, подiбний до леткоi тiнi, був далеко попереду, i раптом у мозку Луiса викристалiзувалась чiтка картинка того, що вiдбуваеться: «Я чалапаю за трупаком через лiс, я чалапаю за трупаком до «Кладвишча домажнiх тварин», i це не сон. Боже, помагай, це не сон. Це все насправдi». Вони далi спускалися схилом лiсистого пагорба. Стежина зигзагами петляла помiж дерев, пiрнаючи в чагарники. От тiльки тепер не було черевикiв. Багниста земля пiд ногами нагадувала холоднi драглi, в’язкi й тягучi. Ноги ледве пересувалися, видаючи бридке чавкання. Луiс вiдчував, як багнюка сочиться мiж пальцями. Вiн усе ще безнадiйно намагався переконати себе, що це лише сон. Однак це не подiяло. Вони дiйшли до галявини, i мiсяць знову визирнув з-за хмар, сповиваючи могильник моторошним блиском. Надгробки – уламки дощок та бляшанки, незграбно розрiзанi батьковими ножицями для металу, встромленi в землю сланцевi брили – постали з тривимiрною яснiстю, вiдкидаючи чорнi чiткi тiнi. Паскоу спинився бiля напису «КІТ ПОЛЯ. ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ» i обернувся до Луiса. Чоловiк вiдчував, як пiднiмаються в ньому страх i огида, як вони м’яко, але невблаганно стискають його у своiх лаписьках. Паскоу посмiхався: зуби стирчали з-пiд скривавлених губ, а здорова засмага сховалася пiд саваном мертвотноi блiдостi у млявому нiчному свiтлi. Мрець пiдняв руку i вказав напрямок. Луiс глянув туди i застогнав. Його очi широко розплющилися, i вiн притис руку до рота, щоб стримати крик. Вiн вiдчув сльози на щоках i зрозумiв, що розплакався посеред усього цього кошмару. Бурелом, з якого стривожений Крендал стягнув Еллi, перетворився на гору кiсток. І тi кiстки рухалися. Вони гуркотiли i трiщали, сплiтаючись у фантасмагоричного монстра – щелепи, стегна та лiктьовi кiстки, кутнi зуби й рiзцi; людськi та тваринячi черепи моторошно посмiхалися. Фаланги пальцiв клацали. Рештки нiг згинали своi скам’янiлi суглоби. Усе рухалося, двигтiло. А Паскоу наближався до нього, його скривавлене обличчя зловiсно бiлiло на тлi нiчного неба. Замкнена на самiй собi думка поглинала рештки свiдомостi Луiса: «Ти маеш закричати щоб прокинутися байдуже що налякаеш Рейчел Еллi Гейджа розбудиш увесь дiм розбудиш усю околицю треба закричати щоб прокинутися закричатизакричатизакричатищобпрокинутисяпрокинутисяпрокинутися…» Однак з його вуст злетiв лише приглушений шепiт; вiн був схожим на дитину, яка сидить на сходах ганку i тiльки вчиться свистiти. Паскоу пiдiйшов ближче i заговорив: – Дверi мають бути зачиненi, – промовив Паскоу. Вiн дивився на Луiса згори вниз, бо той впав до його нiг. На обличчi трупа з’явився вираз, який Луiс спершу хибно прийняв за спiвчуття. Однак то аж нiяк не було спiвчуття: лише жахлива терплячiсть. Паскоу досi вказував на гору кiсток. – Не ходи туди, докторе. Як би сильно тобi не хотiлося – не ходи. Кордони створювалися не для того, щоб переступати через них. Пам’ятай: тут бiльше сили, нiж ти можеш собi уявити. Вона стара i нiколи не вiдае спокою. Пам’ятай. Луiс знову спробував крикнути, але йому не вдалося. – Я прийшов як друг, – продовжив Паскоу. Вiн справдi сказав слово «друг» чи Луiсу просто почулося? Здавалося, нiби Паскоу говорив iноземною мовою i тiльки магiя сну допомагала Луiсовi розумiти його… І слово друг було найближчим до того, у що можна було скласти вимовленi Паскоу звуки. – Загибель твоя i всiх, кого ти любиш, наближаеться, докторе. Вiн пiдiйшов так близько, що Луiс мiг вiдчути нудотний запах смертi. Паскоу простягнув до нього руки. Луiс вкотре спробував закричати, але свiт закрутився навколо пiд моторошний гуркiт кiсток у могильнику, осяяному млявим нiчним свiтлом. 17 Пересiчнiй людинi необхiдно сiм хвилин, щоб заснути, але, якщо вiрити «Психологii для чайникiв», для пробудження iй необхiдно десь п’ятнадцять-двадцять хвилин. Буцiмто сон – це басейн, з якого випiрнути не так легко, як пiрнути. Коли сплячий прокидаеться (байдуже, вiн чи вона), то проходить рiзнi стадii сну: вiд безпробудноi нетями до легкоi дрiмоти – стану, коли вже може чути звуки i навiть вiдповiдати на запитання, але потiм не пам’ятае про це. Хiба що згадае якийсь уривок сну. Луiс чув клацання i гуркiт кiсток. Поступово звук ставав гострiшим, бiльш металевим. Пролунав удар. Крик. Ще металевi звуки… щось заторохтiло. Звiсно, його мозок лiг у дрейф. Клятi костi торохтять. Вiн чув, як дочка репетувала: «Ану наздожени, Гейдже! Давай наздоганяй!» Вiдразу за криками Еллi почалося радiсне белькотiння Гейджа, звук, який змусив Луiса врештi розплющити очi i втупити iх у стелю власноi спальнi. Вiн майже не ворушився, чекаючи, коли реальнiсть, стара добра благословенна реальнiсть, повнiстю заповнить кiмнату. Усе це був сон. Байдуже, наскiльки жахливим, наскiльки реальним вiн був, але то просто сон. Просто скам’янiлiсть на днi його розбурханоi свiдомостi. Металевий звук пролунав знову. То Гейдж торохтiв однiею зi своiх машинок у коридорi. – Наздожени, Гейдже. – Наздозени, – лепетав Гейдж. – Наздозени. Наздозени. Гупа-гупа-гуп. Гейджевi голi нiжки протупцяли коридором. Вони з Еллi голосно гиготiли. Луiс глянув направо. Бiк Рейчел був порожнiм, ковдра вiдкинута. Сонце вже давно зiйшло. Вiн поглянув на годинник i побачив, що вже близько восьмоi. Рейчел його не розбудила… цiлком iмовiрно, навмисне. Зазвичай це його роздратувало б, але не цього ранку. Вiн зробив глибокий вдих, потягнувся, радiючи, що може поки понiжитися на сонцi й вiдчувати реальнiсть у всiй ii повнотi. Дрiбнi порошинки витанцьовували в косих променях свiтла. Знизу Рейчел покликала: – Еллi, спускайся: з’iж свiй снiданок i бiгом на автобус. – Добре! – Гучне ляп-ляп дитячих нiг. – Тримай свою машинку, Гейдже. Менi час iти в школу. Гейдж обурено залементував. Усi слова зливалися в одне. Геж, бiка, добле, Еллi-Буськ – його iдею можна було зрозумiти: Еллi повинна залишитися. Загальна освiта може обiйтися i без неi. Знову пролунав голос Рейчел: – Еллi, перш нiж спускатися, обнiми на прощання татка. Еллi забiгла до нього – волосся стягнуте хвостиком, а сама вона вбрана в червону сукенку. – Я вже прокинувся, доцю, – сказав вiн. – Давай бiжи, а то запiзнишся на автобус. – Добре, татку! – вона пiдбiгла до лiжка, чмокнула Луiса в брудну щоку i кинулася вниз сходами. Сон почав тьмянiти, втрачати чiткiсть. Хай йому грець, це було чудово. – Ну ж бо, Гейдже, – покликав Луiс. – Іди поцiлуй татка. Гейдж не звернув на нього жодноi уваги. Вiн бiг за Еллi так швидко, як тiльки мiг. – Наздозени-наздозени-наздозени-НАЗДОЗЕНИ! – кричав вiн на всi своi маленькi легенi. Луiс змiг побачити тiльки силует його мiцного дитячого тiльця в пiдгузку. Рейчел крикнула: – Луiсе, з тобою все гаразд? Ти прокинувся? – Тааак! – озвався вiн, сiдаючи в лiжку. – Кажу ж тобi, вiн прокинувся, – сказала Еллi. – Я пiшла. Бувайте! Дверi хряснули, i Гейдж обурено заревiв. – Одне яйце чи два? – спитала Рейчел. Луiс вiдкинув з нiг ковдру i спустив ноги на ворсинки килима. Вiн уже збирався вiдповiсти, що не буде яечню, а з’iсть миску вiвсянки i вже бiгтиме на… як слова застрягли в горлi. Його ноги були всi в багнi та соснових голках. Серце заходилося гупати так, що ризикувало вистрибнути з грудей, наче чортик iз табакерки. Очi вилiзли з орбiт i швидко забiгали, зуби мiцно прикусили задерев’янiлого язика. Луiс рiзко скинув ковдру. В ногах лiжка все було засипано глицею. Простирадла були абсолютно бруднi. – Луiсе? Вiн помiтив кiлька соснових гiлок на своiх колiнах i раптом зиркнув на праву руку. На його бiцепсi виднiлась подряпина, свiжа подряпина там, де увi снi по ньому вдарила суха гiлка. Я зараз закричу. Я це вiдчуваю. І вiн справдi мiг. Крик котився знизу до горла – нiчого, крiм великоi холодноi кулi страху. Реальнiсть розмивалася. Справжньою реальнiстю були, як вiн думав, голки, бруд на простирадлах, кривава подряпина на голiй руцi. Я зараз закричу, остаточно збожеволiю i вже не повинен буду про це думати. – Луiсе? – знову голос Рейчел. – Луiсе, ти що, заснув? Вiн боровся з собою наступнi пару секунд; вiн боровся з собою так само люто, як i в ту мить зростаючого збентеження, коли Паскоу, якого принесли в лазарет, помирав на ковдрi. І Луiс таки перемiг. Одна з шальок терезiв переважила, i вiн вирiшив, що Рейчел не мае цього бачити: його брудних нiг у хвоi, скинутих на пiдлогу ковдр, заляпаних багном простирадл. – Я вже прокинувся, – радiсно вiдповiв вiн. Язик у ротi кривавив через те, що Луiс несподiвано його прикусив. Його свiдомiсть закружляла, i десь глибоко всерединi, в найпотаемнiшому закутку його ества, виникло питання, чи завжди це iррацiональне божевiлля було так близько до нього. Так близько до всiх. – Одне яйце чи два? – Рейчел зупинилася на другiй чи третiй сходинцi. Слава Богу. – Два, – гукнув вiн, вiдверто остерiгаючись того, що каже. – Хай буде випускна. – Гарний вибiр! – сказала дружина i повернулася на кухню. На одну секунду вiн полегшено замружився, але в пiтьмi побачив срiбнi очi Паскоу. Його власнi очi тоi ж митi розплющилися. Луiс почав рiзко рухатися, женучи будь-якi думки. З ковдрами все було гаразд. Вiн здер з лiжка простирадла. Зiжмакав iх i, вийшовши в коридор, жбурнув у жолоб для брудноi бiлизни. Майже бiгцем кинувся до ванни, ввiмкнув душ i ступив пiд воду. Таку гарячу, що в нiй можна було зваритися. Луiс змив бруд з нiг. До нього потроху поверталася впевненiсть, вiн уже мiг дати ситуацii раду. Витираючись, Крiд раптом подумав, що поводиться як убивця, який певен, нiби приховав усi докази. Вiн реготав. Витирався i все ще реготав. Здаеться, вiн не мiг зупинитися. – Агов, ти, там нагорi, – покликала його Рейчел. – Чого смiешся? – Жарт один крутий згадав, – вiдповiв Луiс, усе ще регочучи. Вiн боявся, але страх не мiг пересилити смiх. Вiн пiднiмався знизу, вiд живота, який став твердим, наче вмурований у стiну камiнь. Крiд вирiшив, що не придумае нiчого кращого, анiж просто кинути брудну бiлизну до жолоба. Мiссi Дендрiдж приходила щоп’ять днiв прибирати в домi, помити все i попрати речi. Рейчел нiколи не побачить простирадла доти, доки вони не повернуться на лiжко… чистими. Ну хiба що Мiссi сама розкаже про них Рейчел, але це навряд чи. Вона, ймовiрнiше за все, перешiптуватиметься з чоловiком про дивнi секс-iгри Крiдiв, котрi передбачають вимазування лiжка багном та посипання хвоею. Через цю думку Луiс знову пирснув зо смiху. Останнi схлипи та смiшки лунали, коли вiн вдягався, i вiн збагнув, що почуваеться трохи краще. Як це подiяло, вiн не знав, але воно таки подiяло. Кiмната виглядала нормальною, хiба що лiжко здавалося голим. Луiс позбувся отрути. Можливо, словом, яке вiн шукав, було «докази», але свiдомiсть чомусь пiдкинула йому «отруту». Певно, люди роблять з iррацiональним саме це, подумав вiн. Вони чинять саме так, коли воно вриваеться у звичнi причиново-наслiдковi зв’язки, до яких звикли в захiдному свiтi. Напевно, ваш мозок так само впораеться з лiтаючим блюдцем, яке одного ранку мовчки зависне над вашим подвiр’ям, вiдкидаючи в’язкi пасма тiней, з дощем iз жаб, з рукою з-пiд лiжка, яка раптом вчепиться у вашу ногу глупоi ночi. Напад смiху, як i напад страху… Якщо вiн почався, спинити його неможливо. Ти просто чекаеш, коли вiн мине, як камiнь у нирках. Гейдж сидiв на своему стiльчику. Вiн iв «Особливу К»[60 - Популярна у США торгова марка готових снiданкiв, круп тощо.] i активно кидався нею на стiл. Малий, безсумнiвно, вирiшив прикрасити вiвсянкою пiдлогу, а на додачу ще й помити нею голову. Рейчел вийшла з кухнi з яечнею i кухликом кави. – Що ж то був за жарт такий веселий, Лу? Ти гелготiв, наче гагара. Налякав мене трохи. Луiс роззявив рота, поняття не маючи, що вiн мае казати, але врештi згадав один анекдот, почутий тиждень тому в крамницi на розi, – щось про еврейського кравця, який купив папугу, що вмiв говорити тiльки: «Арiель Шарон[61 - Вiдомий iзраiльський полiтик, герой Вiйни Судного дня. На момент написання роману був мiнiстром оборони Ізраiлю.] – дрочун». Коли вiн закiнчив розповiдати, Рейчел гучно зареготала, i Гейдж засмiявся також. «Чудово! Нашому герою вдалося приховати всi докази, i то добре. Бруднi простирадла i гагарячий смiх у ваннiй. Тепер наш герой читае ранкову газету – чи, принаймнi, витрiщаеться в неi, – ставлячи печатку нормальностi на цей ранок». Десь такi думки роiлися в Луiсовiй головi, коли вiн розгорнув газету. Ось як треба (ясно?), думав вiн з безмiрним полегшенням. Ви просто проходите крiзь це, i воно зника… ну хiба що ви сидите з друзями бiля багаття, i пiд протяжне завивання вiтру розмови звертають на тему надприродних подiй. Бо зазвичай бiля вогнища, коли вас шарпае вiтер, розмови ведуться про всякi дурницi. Луiс доiв яечню, чмокнув на прощання Гейджа з Рейчел, зиркнув на бiлий прямокутник дверей пральнi, якi були за якийсь фут лiворуч вiд нього. Усе гаразд! Ще один нокаут за ранок. Рання осiнь усiм своiм виглядом демонструвала, що все буде просто чудово, цiлу вiчнiсть. Вiн пильно оглянув дорогу пiсля того, як вивiв машину з гаража, але нiчого не змiнилося. Жодного переляку. Вiн просто минувся. Вийшов, як камiнь iз нирок. Усе було чудово, аж поки Луiс не проiхав миль десять трасою. Тодi його почала бити пропасниця, i вiн був змушений з’iхати з шосе № 2 на практично порожню вранцi парковку китайського ресторану «У Сiнга», неподалiк вiд Медичного центру Схiдного Мену, куди забрали тiло Паскоу. Та медичний центр то далеко не ресторан. Ха-ха-ха… Вiк Паскоу бiльше нiколи не попросить ще одну порцiю му гу гай пана.[62 - Китайська страва (курка з грибами в соусi).] Судоми стрясали тiло. Луiс почувався безпорадним i нажаханим. Вiн боявся не чогось надприродного. (Нi! Тiльки не цього сонячного ранку!) Чоловiк боявся припустити, що, можливо, поступово втрачае здоровий глузд. Луiс почувався так, наче йому крiзь голову протягнули довгий невидимий дрiт. – Не треба, – пробурмотiв вiн. – Будь ласка, не треба. Вiн намацав радiо i натрапив на Джоан Баез, котра виспiвувала про дiаманти та iржу.[63 - «Diamonds & Rust» – пiсня Джоан Баез 1975 року про ii колишнi стосунки з Бобом Дiланом.] Їi милий холодний голос заспокоював його, i коли вона доспiвала, Луiс вiдчув, що може iхати далi. Приiхавши в лазарет, вiн кинув: «Вiтаю, Чарлтон!» – i миттю сховався за дверима вбиральнi. Луiс був переконаний, що зараз вiн схожий на привида. Але нi! Невеличкi мiшки пiд очима навiть Рейчел не помiтила. Вiн хлюпнув холодною водою собi на обличчя, витерся, пройшовся гребiнцем по волоссю i пiшов у кабiнет. Стiв Мастертон i Суррендра Харду, лiкар-iндус, сидiли на диванi, пили каву й далi гортали картки «спецгрупи». – Доброго ранку, Лу! – вигукнув Стiв. – Доброго. – Сподiваюся, сьогоднiшнiй ранок буде не таким, як вчора, – промовив Харду. – О, ти пропустив усе найцiкавiше! – У Суррендри й без нас учора вистачало цiкавого, – Мастертон вишкiрив зуби. – Розкажи йому, Суррендро! Харду посмiхався, полiруючи рушником склянки. – Двое хлопцiв притягли свою подругу близько першоi години ночi, – почав вiн. – Розумiете, вона була п’яна вiд щастя, що повернулася в рiднi пенати. Дiвчина дещо собi врiзала, i я сказав, що треба накласти принаймнi чотири шви, але шраму не буде. «Валяй», – ляпнула вона менi, i я нахилився перед нею отак. Харду продемонстрував класичне схiдне привiтання, звертаючись до когось невидимого. Луiс тихо захихотiв, розумiючи, що сталося. – І, поки я ii зашивав, вона наблювала менi на голову. Мастертон пирснув зо смiху, Луiс приеднався. Харду спокiйно всмiхнувся, наче таке з ним уже траплялося тисячу разiв у тисячi його життiв. – Суррендро, скiльки ти вже на чергуваннi? – спитав Луiс, коли смiх затих. – З пiвночi, – вiдповiв той. – Я вже збирався йти. Просто затримався, аби ще раз з тобою привiтатися. – Що ж, привiт! – сказав Луiс, потиснувши його маленьку коричневу руку. – А тепер iдь додому i поспи. – Ми вже майже закiнчили зi «спецгрупою», – повiдомив Мастертон. – Скажи «Алiлуя», Суррендро! – Краще утримаюся, – посмiхнувся Харду. – Я не християнин. – Ну тодi давайте хором заспiваемо «Миттеву Карму»[64 - «Instant Carma» – пiсня Джона Леннона, випущена 6 лютого 1970 року. Одна з трьох пiсень Леннона (решта двi – «Imagine» та «Give Peace a Chance»), якi потрапили в залу слави рок-н-ролу. Найпопулярнiший роман Стiвена Кiнга «Сяйво» було написано пiд враженням вiд одного з рядкiв пiснi: «…Weall shine on». Іронiчне прощання Сурренди е перифразом цього рядка.] чи щось таке. – Сяйте собi на здоров’я, – Харду всмiхнувся i зник за дверима. Луiс i Стiв Мастертон провели його поглядами. На мить запанувала тиша, а потiм вони розреготалися. Луiс нiколи ще не почувався так добре… так природно. – Ну от, ми щойно завершили зi «спецгрупою», – мовив Стiв. – А сьогоднi до нас табунами пертимуть драгдилери. Луiс кивнув. Дистриб’ютори лiкiв мали приiхати о десятiй. Як любив наголошувати Стiв, може, середа й для «Принца Спагетi»,[65 - Алюзiя на рекламний слоган спагетi: «Середа – для “Принца Спагетi”». Реклама, поширена у Новiй Англii.] зате у вiвторок в Унiверситетi Мену точно настае «День Д».[66 - Загальноприйнятий термiн, яким позначаеться день початку вiйськовоi операцii. Найчастiше маеться на увазi операцiя Оверлорд – 6 червня 1941 року, висадка повiтряного i морського десантiв союзникiв на узбережжi Нормандii.] «Д» означае «Дарвон».[67 - Сильний транквiлiзатор.] – Великий Босе, моя вам порада, – сказав Стiв. – Не знаю, що за жевжики були у вас там у Чикаго, але цi пройди готовi на все, аби впарити вам свiй товар: вiд кухля пива в мiсцевiй броварнi до абонементу на боулiнг у Бенгорi. Один хлопець намагався навiть втелющити менi надувну Джудi. І це менi! А я ж лише помiчник адмiнiстратора. Якщо вони не зможуть привезти зiлля вам, вони привезуть вас до нього. – Треба було погоджуватися на надувну Джудi! – Не-е-е. Вона була рудою. Не мiй тип. – Що ж, я згоден з Суррендрою, – сказав Луiс. – День сьогоднiшнiй вже точно не такий, як вчорашнiй. 18 Коли працiвник фармацевтичноi компанii «Апджон» так i не приiхав до десятоi, Луiс махнув рукою i вирiшив зателефонувати в реестрацiйне бюро. Слухавку пiдняла мiсiс Степлтон, яка пообiцяла негайно надiслати копiю всiх даних про Вiктора Паскоу. Коли Луiс завершив розмову, працiвник «Апджон» уже прибув. Вiн не запропонував жодних лiкiв, лише запитав, чи не хоче Луiс придбати зi знижкою сезонний квиток на iгри «Новоанглiйських патрiотiв».[68 - Професiйна команда з американського футболу. Штаб-квартира розташована в мiстi Фоксборо в штатi Массачусетс.] – Не, – вiдповiв Луiс. – Та я й не сподiвався, що ви погодитеся, – похмуро мовив продавець i пiшов геть. В обiд Луiс пiшов перекусити в кафе «Беарз Ден». Замовив сандвiч з тунцем i кока-колу. Взяв обiд з собою i з’iв його, переглядаючи данi про Паскоу. Вiн намагався знайти хоч якийсь зв’язок мiж загиблим хлопцем i собою або Пiвнiчним Ладлоу, де розташовувалося «Кладвишче домажнiх тварин»… Туманна надiя, що мае бути хоч якесь рацiональне пояснення навiть такiй дивовижi, як ця. Може, юнак вирiс у Ладлоу або ж навiть поховав на «Кладвишчi» кота чи собаку. Однак жодного зв’язку знайти не вдалося. Паскоу походив з Бергенфiлда, штат Нью-Джерсi. В Унiверситет Мену приiхав вивчати електронну iнженерiю. На тих кiлькох друкованих сторiнках Луiс не знайшов нiчого, що могло б видати хоч найменший зв’язок мiж ним i хлопчиною, який пiшов з життя у кiмнатi очiкування, – якщо, звiсно, не брати до уваги те, що Паскоу помер у нього на руках. Крiд вицiдив залишки кока-коли пiд шкрябання соломинки по дну банки, а потiм викинув усе смiття в кошик. Обiд був легким, та вiн з’iв його з апетитом. Насправдi нiчого страшного не було. Не зараз. Луiс бiльше не тремтiв, i ранковий жах щодалi скидався на безглузду прикрiсть, марення наяву, без жодних наслiдкiв. Вiн постукав пальцями по журналу, знизав плечима i знову зняв слухавку. Цього разу вiн зателефонував у медичний центр i попросив з’еднати з моргом. Коли працiвник моргу вiдповiв, Луiс представився i сказав: – У вас лежить один iз наших студентiв, Вiктор Паскоу… – Уже нi, – вiдповiли на тому кiнцi дроту. – Бiльше не лежить. Луiсовi враз забракло повiтря. – Що? – тiльки i спромiгся видушити вiн. – Минулоi ночi тiло вiдправили батькам. Його забрав представник похоронного бюро «Брукiнгз-Смiт». Потерпiлого вiдправили на «Дельтi»… – шурхотiння папiрцiв, – на «Дельтi 109». Ну а куди ж вiн мав подiтися? Пiшов на гульки, чи як? – Нi, – вiдповiв Луiс. – Звiсно ж, нi. Я просто… – Що «просто»? Якого чорта вiн взагалi це робить? Не було адекватного способу владнати цю справу. Треба прийняти це i забути. А все iнше могло наробити лише купу нових проблем. – Менi лише здалося, що це надто швидко, – мовив вiн, затинаючись. – Ну, його розiтнули вчора, – знову тихе шарудiння папiрцями. – Це зробив доктор Рiндзвiк десь о третiй двадцять. Ще до того його батько вже все органiзував. Гадаю, тiло прибуло в Ньюарк близько другоi ночi. – Зрозумiло. У такому разi… – Якщо, звiсно, носii нiчого не наплутали i не надiслали його не туди, – жваво зазначив працiвник. – Бувае всяке, та з «Дельтами» зазвичай пригод не трапляеться. Вони надiйнi, цi «Дельти». Було якось, один хлопець у нас помер на риболовлi, десь в окрузi Арустук. У якомусь iз тих мiстечок, назва яких у кращому разi наявна на картi. Довбень так пожадливо цмулив пиво, що вдавився кiльцем вiд банки. Бiда сталася якраз тодi, коли вiн намагався вiдкрити банку пива. Його друзякам знадобилося два днi, аби доперти його до цивiлiзацii. Ще й не знали, чи хоч якийсь лiтак його вiзьме. Та вони все одно тягнули його i сподiвалися на краще. Вiдправили його додому в Гренд-Фолз, штат Мiннесота, у вантажному вiддiленнi якогось авiалайнера. Однак тут iм не пощастило. Спершу його привезли у Маямi, потiм у Де-Мойн i врештi аж у Фарго, штат Пiвнiчна Дакота. Потiм хтось таки догнав, що з ним не так, але ж минуло ще три днi. З таким успiхом вони могли наколоти його «Кул-ейдом»[69 - Безалкогольний розчинний напiй, популярний в Америцi. Продаеться у виглядi порошку, який треба розчинити у водi i додати цукор на смак. Існуе шiсть смакiв.] замiсть рiдини для бальзамування: невдаха весь почорнiв, а тхнуло вiд нього, як вiд зiпсованоi свинячоi печенi. Отаке-то я чув. Шiстьох вантажникiв знудило, – голос по той бiк дроту щиро розсмiявся. Луiс заплющив очi: – Добре, дякую вам. – Якщо хочете, можу вам дати домашнiй номер доктора Рiндзвiка, щоб ви могли зателефонувати йому. Але зранку вiн зазвичай грае в гольф в Ороно. – Нi, не варто, – вiдповiв Луiс. Вiн опустив слухавку. «Час уже покласти цьому край, – подумав вiн. – Коли тобi наснився той поганий сон чи що воно таке, в бiса, було, то труп Паскоу точно лежав у Бенгерфiльдському похоронному бюро. Усе, питання знято. Пора зав’язувати з цим усiм». Поки вiн iхав додому, йому спало на думку абсолютно просте i рацiональне пояснення, чому його ноги були вимазанi багном, i вiн полегшено зiтхнув. У нього трапився одиничний випадок лунатизму, спричинений несподiваним i жахливим фактом: у перший же робочий день до нього принесли смертельно пораненого студента, який вiддав Богу душу прямо у нього на руках. Це все пояснювало. Сон видався надзвичайно реальним, бо справдi мiстив дуже багато реальностi: килимок, холодна роса й особливо суха гiлляка, яка подряпала йому руку. Це також пояснюе, чому Паскоу мiг проходити крiзь зачиненi дверi, а вiн – нi. У Луiса перед очима постала картина: Рейчел минулоi ночi спускаеться сходами i бачить, як чоловiк б’еться об заднi дверi, намагаючись увi снi пройти крiзь них. Вiн осмiхнувся. О, вона б вiд такого збожеволiла. Ухопившись за iдею лунатизму, Крiд мiг проаналiзувати причину саме такого сну, що вiн одразу ж i зробив. Вiн пiшов на кладовище домашнiх тварин, бо це мiсце у нього асоцiюеться з iншим нещодавно пережитим стресом, який спричинив серйозну сварку мiж ним i дружиною… І звiсно ж, думав вiн iз наростаючим збудженням, те мiсце асоцiюеться у нього з першим знайомством його дочки зi смертю. Усi цi деталi наклалися одна на одну в його свiдомостi, коли вiн вчора пiшов спати. Йому ще дуже пощастило, що вiн якось добрiв додому – це в його пам’ятi не збереглося. Мабуть, повернувся на автопiлотi. Хороша штука, цей автопiлот. Вiн не мiг навiть уявити, що було б, якби вiн таки прокинувся сьогоднi зранку бiля могили кота Полi – дезорiентований, промоклий вiд роси та ще й до бiса нажаханий. А Рейчел би як перелякалась! Обмiркувавши це, Луiс полегшено зiтхнув. «Це все добре, але що робити з тими словами, якi Паскоу сказав при смертi?» – нiяк не вгамовувався мозок Луiса, проте лiкар швидко закрив йому рота. Того вечора Рейчел прасувала речi, а Еллi та Гейдж, всiвшись на одне крiсло, захопилися переглядом «Маппет-шоу».[70 - Англо-американська лялькова гумористична телепрограма, створена Джимом Хенсоном. Виходила в ефiр у 1976–1981 роках. Персонажi: жабеня Кермiт, свинка Мiс Пiггi та iншi.] Луiс сказав дружинi, що хотiв би вийти трiшки подихати свiжим повiтрям. – Ти повернешся до того, як я вкладатиму Гейджа спати? – запитала вона, не вiдводячи погляду вiд праски. – Ти ж знаеш, вiн краще засинае, коли ти поруч. – Звiсно. – Куди ти йдеш, татку? – поцiкавилась Еллi, теж не вiдриваючись вiд телевiзора. На екранi Мiс Пiгi от-от мала зацiдити Кермiту в око. – Скоро повернуся, сонечку. За п’ятнадцять хвилин вiн уже був на «Кладвишчi домажнiх тварин». Роззирався навколо i боровся з сильним дежавю. Без сумнiву, вiн приходив сюди вночi: маленька табличка на честь кота Полi була повалена. Це трапилося, коли привид Паскоу наблизився, майже наприкiнцi свiдомоi частини його сну. Луiс байдуже поправив ii i пiдiйшов до бурелому. Той йому не сподобався. Спогади про те, як усi цi поваленi вiтром дерева перетворилися були на купу кiсток, досi змушували його тремтiти. Вiн присилував себе простягнути руку i доторкнутися до однiеi гiлки. Загрозливо тримаючись на купi, гiлляка раптом захиталася й гепнулася вниз. Луiс ледве встиг вiдскочити, аби вона не придавила йому черевика. Вiн пройшовся вздовж бурелому. Спершу – лiворуч, потiм – праворуч. З обох бокiв чагарники так щiльно притискалися до нього, що здавалися непроникними. «Нi, тут точно не варто лазити, якщо маеш клепку в головi», – подумав Луiс. Усюди виднiлися заростi отруйного плюща, який вився по землi (усе життя Луiс слухав, як люди хвалилися, що в них до таких штук iмунiтет, але вiн, як лiкар, знав, що практично нi в кого його нема), а також найбiльшi колючки з усiх, якi Луiсу коли-небудь доводилося бачити. Крiд повернувся назад, до середини купи. Вiн дивився на неi, поклавши руки в заднi кишенi джинсiв. «Ти ж не збираешся туди лiзти, правда?» «Нi, босе. І чого б це я робив таку дурiсть?» «Чудово. Я лише на хвильку занепокоiвся, Лу. Виглядае як непоганий спосiб потрапити у власний лазарет зi зламаною щиколоткою, еге ж?» «Є таке. До того ж смеркае». Отак домовившись iз собою про все, Луiс раптом почав дертися на бурелом. Уже коли вiн опинився на пiвдорозi до вершини, дерева пiд ним затремтiли з характерним трiском. Клятi костi торохтять, док. Коли купа знову задвигтiла, вiн вирiшив спускатися. Краi сорочки висмикнулися зi штанiв. Луiс ступив на тверду землю неушкодженим i без пригод, обтрусив руки вiд пилу i тирси. Рушив стежиною, яка приведе його додому – до дiтей, якi хочуть казочку на нiч, до Черча, який сьогоднi проводив останнiй день як пiдкорювач дамських сердець, та до вечiрнього чаювання з дружиною, коли дiти поснуть. Перш нiж пiти, вiн ще раз оглянув галявину, вражений ii непорушною тишею. Мацаки землистого туману виникали нiзвiдки, звиваючись навколо табличок. Цi концентричнi кола… Це ж треба: самi того не знаючи, дiти Пiвнiчного Ладлоу своiми руками витворили власну модель Стоунхенджу. «Це точно все, Луiсе?» Попри те що вiн тiльки краем ока побачив те, що лежить по той бiк бурелому, перш нiж двигтiння пiд ногами налякало його i змусило спуститися, вiн мiг би заприсягтися, що бачив продовження стежки, яка вела в лiсовi хащi. «Не твоя справа, Луiсе. Хай вона йде, куди хоче». «Так, босе». Луiс розвернувся i пiшов додому. Коли Рейчел уклалась спати, вiн ще з годину не мiг заснути, перебираючи старi медичнi журнали. Вiн вiдмовлявся визнати, що iдея лягти в лiжко – заснути – лякала його. Ранiше в нього нiколи не бувало сомнамбулiчних станiв, тож вiн не мiг бути певен, що це одиничний випадок, поки це станеться або не станеться знову. Вiн почув, як Рейчел пiдвелась з лiжка i нiжно гукнула його: – Лу, любий, ти йдеш? – За мить буду, – вiдповiв Луiс i погасив настiльну лампу. Тiеi ночi йому знадобилося значно бiльше, нiж сiм хвилин, щоб вимкнути свою обчислювальну машину. Вiн слухав глибоке дихання Рейчел, яка мiцно спала бiля нього, i прихiд Вiктора Паскоу не видавався аж таким неможливим. Вiн боявся, що варто заплющити очi – i дверi з грюкотом розчахнуться, i у дверному прорiзi стоятиме вiн – наша запрошена суперзiрка – Вiктор Паскоу, у спортивних шортах, мертвотно блiдий i з випнутою ключицею. Луiс часом провалювався в сон, i йому уявлялося, як це – прокинутися на страшному i холодному «Кладвишчi домажнiх тварин», помiж отих концентричних кiл, залитих мiсячним сяйвом, а потiм повертатися назад тiею стежкою в глушинi. Вiн думав про це i знову прокидався. Лише пiсля пiвночi сну нарештi вдалося пiдкрастися до нього й полонити. Жодних видiнь не було. Луiс прокинувся о пiв на восьму, почувши стукiт осiннього дощу об шибки. З легким острахом вiдкинув ковдру i глянув на простирадло: воно було бездоганним. Звiсно, нiхто б не змiг так сказати про його ноги, вкритi мозолями на п’ятках, але вони були хоча б чистими. Стоячи пiд душем, вiн пiймав себе на тому, що мугикае якийсь мотивчик. 19 Мiссi Дендрiдж посидiла з Гейджем, поки Рейчел вiдвезла Вiнстона Черчилля до ветеринарноi клiнiки. Тоi ночi Еллi не спала до одинадцятоi. Вона сварливо пояснювала, що не може спати без Черча, i просила води склянку за склянкою. Нарештi Луiс вiдмовився постачати ii рiдиною, пояснюючи, що вона може напудити пiд себе. Це викликало таку бурхливу iстерику, що Луiс i Рейчел перезирнулися мiж собою, здивовано клiпаючи очима. – Вона боiться за Черча, Луiсе, – промовила Рейчел. – Дай iй випустити пару. – Вона не зможе так горлати вiчно. Колись вона таки припинить, – пробурчав Луiс. – Принаймнi я сподiваюся на це. Вiн мав рацiю. Хрипи Еллi та розлюченi крики перейшли в гикання i тихе скавулiння. Нарештi вона остаточно затихла. Коли Луiс пiднявся глянути, як там дочка, то побачив, що вона спить на пiдлозi, мiцно обiйнявши котяче лiжко, яке Черч навряд чи взагалi коли-небудь використовував. Луiс забрав кошик з ii рук, вклав малу пiд ковдру, прибрав волосся з ii спiтнiлого лоба i поцiлував. Пiддавшись миттевому пориву, зайшов до маленькоi кiмнатки, яка була кабiнетом Рейчел, написав на аркушi паперу великими друкованими лiтерами коротенького листа (Я ПОВЕРНУСЯ ЗАВТРА. ЦІЛУЮ, ЧЕРЧ.) – i прикрiпив його до подушки на днi котячого лiжка. Потiм пiшов до спальнi в пошуках Рейчел. Вона була там. Вони кохались, а потiм заснули в обiймах. Черч повернувся додому в п’ятницю першого Луiсового повного тижня на роботi. Еллi багато зробила для нього – витратила частину кишенькових на коробку котячих смаколикiв i практично всипала Гейджу, коли той спробував полiзти до «кииисi». Той засмутився так, як нiколи не засмучувався через гримання батькiв. Догана вiд Еллi дорiвнювала для нього доганi вiд Бога. Луiсу було сумно дивитися на Черча. Смiшно, але результат нiяк не вплинув на його думки щодо кастрацii. Нiщо не вказувало на те, що Черч колись був живчиком: вiн бiльше не ходив бадьоро, як стрiлець, його хода стала повiльною й уважною, як у хворого в санаторii. Вiн дозволяв Еллi годувати себе з руки i не виявляв жодного бажання вийти надвiр чи хоча б у гараж. Черч змiнився. Зрештою, можливо, це було i на краще. Але, здаеться, нi Рейчел, нi Еллi нiчого не помiтили. 20 Бабине лiто прийшло i швидко минуло. Дерева вкрилися мiдною барвою, недовго виблискували на сонцi i потьмянiли. А пiсля одного холодного, проливного дощу в серединi жовтня почався падолист. Еллi приносила зi школи море гелловiнських прикрас i розважала Гейджа iсторiями про Вершника без голови. Весь вечiр Гейдж весело лепетав про таемничого хлопа на iм’я Ічибод Брейн,[71 - Перекручене дитиною iм’я Ікабода Крейна – головного героя найвiдомiшого оповiдання Вашингтона Ірвiнга «Легенда про Сонну Лощину».] чим викликав шалений напад реготу в Рейчел. Та рання осiнь була для них радiсною i щасливою. Робота Луiса в унiверситетi увiйшла в звичне русло, ставши нелегким, але приемним обов’язком. Вiн приймав пацiентiв, вiдвiдував засiдання Ради коледжiв, писав обов’язковi статтi для студентськоi газети, у яких радив звернутися в лазарет по абсолютно конфiденцiйну допомогу щодо венеричних захворювань та вмовляв зробити щеплення проти грипу, адже цiеi зими може розбушуватися штам «А». Крiд брав участь у засiданнях, iнодi на них виступав. А в серединi жовтня поiхав на Новоанглiйську конференцiю з питань медицини у вищих навчальних закладах у Провiденс,[72 - Легендарне мiсце для поцiновувачiв лiтератури жаху. Саме тут народився, жив i помер батько американського хоррору Говард Фiлiпс Лавкрафт. На встановленому 1977 року надгробку на його могилi е коротка епiтафiя: «Я – Провiденс». Стiвен Кiнг неодноразово висловлював захват роботами Лавкрафта. Його оповiдання «Крауч Енд» можна вважати омажем лiтературному генiю Лавкрафта.] де читав доповiдь про юридичний аспект лiкування студентiв. Вiктор Паскоу згадувався там пiд вигаданим iм’ям Генрi Монтеса. Колеги добре прийняли доповiдь. Луiс уже почав розробляти бюджет лазарету на наступний рiк. Його вечори також перетворилися на рутину: спiлкування з дiтьми пiсля вечерi, одна-двi банки пива з Джадом Крендалом опiсля. Часом Рейчел ходила разом з ним, якщо Мiссi погоджувалася посидiти з дiтьми годинку, а iнодi й Норма приеднувалася до них, та частiше це були посиденьки Джада i Луiса. Луiсовi подобалося розмовляти зi старим, а той так переповiдав усi триста рокiв iсторii Ладлоу, немов пережив кожен з них. Вiн любив поговорити, та не балакав надто довго. Луiс нiколи вiд нього не стомлювався i не нудьгував, хоча й помiчав часом, що Рейчел ледве стримуе позiхання. Зазвичай вiн до десятоi повертався додому, а потiм вони з Рейчел кохалися. Ще нiколи вiдтодi, як побралися, вони не робили цього так часто i з таким задоволенням. Рейчел вважала, що у всьому винна якiсна артезiанська вода, а Луiс перекладав вiдповiдальнiсть на менське повiтря. Жахлива смерть Вiктора Паскоу в перший день осiннього семестру поступово вивiтрювалася як зi студентськоi пам’ятi, так i з голови Луiса; хоча, без сумнiву, родина хлопця досi була в жалобi. Луiс розмовляв по телефону з безутiшним батьком Паскоу: запевняв його, що зробив усе можливе для порятунку юнака. Вiн не розповiдав йому про весь той жах, про мозок, який витiкав на килим, про те, що рани його сина були несумiснi з життям, але знав, що сам нiколи не зможе цього забути. Для решти ж людей Паскоу практично розтанув у минулому. Луiс досi пам’ятав про сон i про сомнамбулiчний досвiд, пов’язаний з ним, однак тепер йому здавалося, що це сталося з кимось iншим – по телевiзору абощо. Це було схоже на його перший i единий похiд до повii в Чикаго шiсть рокiв тому – цi подii не мали нiчого спiльного з його життям i лишень вiдбивалися в ньому фальшивою луною. І вiн бiльше не думав про те, що сказав чи не сказав смертельно поранений Паскоу. Нiч на Гелловiн була морозною. Луiс та Еллi почали похiд за цукерками з Крендалiв. Еллi радiсно гиготiла i вдавала, начебто вона лiтае на своiй мiтлi кухнею Норми, за що отримала схвалення старенькоi: – О Джаде, вона наймилiша дiвчинка з усiх, правда ж? Джад погодився i запалив цигарку. – А де Гейдж, Луiсе? Я думав, ви i його одягнете в якийсь костюмчик. Насправдi вони планували взяти його з собою – Рейчел особливо цього хотiлося, адже вони з Мiссi Дендрiдж пошили для нього чудовий костюм жучка з вусиками, зробленими iз зiгнутих вiшалок, обгорнених гофрованим папером. Але хлопчик не дуже добре почувався – мабуть, застудився. Луiс прослухав його легенi i почув легкi хрипи, та й термометр за вiкном показував лише 40 градусiв[73 - 40 градусiв за шкалою Фаренгейта ~ 4,4 °C.] о шостiй годинi вечора, тому вирiшили, що малому краще залишитись удома. Хоч Рейчел це й засмутило, вона погодилася. Еллi пообiцяла Гейджевi одну зi своiх цукерок, але ii непомiрний жаль i спiвчуття наштовхнули Луiса на думку, що насправдi дочка трохи радiла, що братик не плентатиметься за нею i не вiдбиратиме на себе частину уваги. – Бiдненький Гейдж, – ii голос звучав так, немов вона розмовляла зi смертельно хворим. А Гейдж, поки що не усвiдомлюючи, яку нагоду пропускае, вмостився бiля сонного Черча i дивився телевiзор. – Еллi – вiдьма, – вiдповiв Гейдж без особливого iнтересу i повернувся назад до телевiзора. – Бiдненький Гейдж, – промовила Еллi, жалiсливо зiтхаючи. Луiс подумав про крокодилячi сльози й осмiхнувся. Еллi вхопила його за руку i потягнула: – Ходiмо, татку! Ходiмо-ходiмо-ходiмо! – Гейдж трохи занедужав, – вiдповiв зараз Луiс Джаду. – О, це i справдi прикро, – сказала Норма. – Але наступного року йому буде навiть цiкавiше. Вiдкривай сумку, Еллi… Упс! Норма взяла з миски на столi яблуко i «Снiкерс», та i те, й iнше випало з ii рук. Луiса вразило, наскiльки ii покрученi артритом руки були схожi на клешнi. Вiн нахилився i пiдняв яблуко, яке котилося пiдлогою, а Джад пiдхопив «Снiкерс» i кинув його до Еллi в сумку. – Ой, люба, давай я дам тобi iнше яблучко, – запропонувала Норма. – Це ж, мабуть, побилося. – Нi, не варто, i це хороше, – вiдповiв Луiс, намагаючись вкинути яблуко в торбинку Еллi. Однак дiвчинка вiдступила на крок i завбачливо прикрила торбинку. – Я не хочу побите яблуко, татку! – мовила вона до Луiса, немов той зовсiм здурiв. – На ньому ж будуть коричневi плямки… Фу. – Еллi, це, чорт забирай, неввiчливо! – Луiсе, не свари ii за те, що каже правду. Щирiсть i вiдрiзняе дiтей вiд дорослих. А коричневi плями – бридкi. – Дякую, мiсiс Крендал! – Еллi переможно зиркнула на батька. – Прошу, люба, – всмiхнулася Норма. Джад провiв iх до ганку. Повз пройшли двое маленьких привидiв, i Еллi впiзнала в них друзiв зi своеi школи. Вона потягнула iх до Норми на кухню, i на якусь мить Джад i Луiс лишилися сам на сам. – Їi артрит погiршився, – мовив Луiс. Джад ствердно кивнув i викинув недопалок у попiльничку. – Їй завжди гiршае восени i взимку, але так погано ще нiколи не було. – Що каже лiкар? – Нiчого. Вiн не може нiчого сказати, бо Норма не хоче його бачити. – Що? Чому? Джад подивився на Луiса: у свiтлi вогнiв «унiверсала», який чекав на гостей, старий виглядав на диво беззахисним. – Мабуть, варто було б обрати кращий час для того, щоб попросити про це, але, гадаю, в дружбi немае поняття «хорошого» i «поганого» часу. Чи не мiг би ти ii оглянути? З кухнi чулося завивання привидiв i гиготiння Еллi – вона цiлий тиждень вчилася смiятися як справжня вiдьма. Усе повнилося гелловiнськими веселощами. – Норму щось iще турбуе? – запитав Луiс. – Вона чогось боiться? – Їi болить у грудях, – тихо вiдповiв Джад. – І вона бiльше не хоче бачити доктора Вейбрiджа. Я трохи хвилююся. – А чи хвилюеться вона сама? Джад завагався, але все ж таки сказав: – Гадаю, вона налякана. Мо’, то основна причина, чом вона не хоче йти до лiкаря. Одна з ii лiпших подруг, Беттi Кослоу, померла в лiкарнi минулого мiсяця. Рак. А вони з Нормою однолiтки. Вона боiться. – З радiстю ii огляну, – погодився Луiс. – Жодних проблем. – Дякую, Луiсе, – вдячно вiдповiв Джад. – Якщо ми разом схопимо ii, то мо’… Джад раптово змовк i запитально схилив голову набiк. Його погляд перетнувся з Луiсовим. Крiд не пригадував, як одне почуття змiнилося iншим. А вiд спроб розiбратися в цих причиново-наслiдкових зв’язках тiльки паморочилося в головi. Певен вiн був тiльки в одному: якоiсь митi цiкавiсть змiнив острах, що сталося щось лихе. Вiн знову перехопив той беззахисний погляд в очах Джада. – Гуууууу-гууууу… – завивали привиди на кухнi. – Гуууу… І раптом цей звук перерiс у перелякане: – Аааааааааа!!! Один iз привидiв закричав. – Татку! – високий голос Еллi пульсував дикою тривогою. – Татку, мiсiс Крендал упала! – О Боже! – простогнав Джад. Еллi вибiгла на ганок, ii чорна сукня трiпотiла на вiтрi. В однiй руцi вона тримала свою мiтлу. Їi зелене обличчя, витягнувшись вiд хвилювання, нагадувало тепер перекошену гримасу п’яного карлика. Двое маленьких привидiв вийшли слiдом за нею в сльозах. Джад кинувся на кухню, на диво меткий як на своi вiсiмдесят з гаком. Та нi, не просто меткий – моторний. Вiн гукав дружину на iм’я. Луiс нахилився до Еллi i поклав руки iй на плечi: – Еллi, стiй тут, на ганку. Домовились? – Татку, менi страшно, – прошепотiла вона. Двое маленьких привидiв пролетiли повз них – вони торохкотiли сумками з цукерками i кликали своiх матусь. Луiс побiг у кухню, хоч Еллi й кричала, щоб вiн повернувся. Норма лежала на горбкуватому лiнолеумi в оточеннi розкиданих яблук i «Снiкерсiв». Мабуть, вона зачепила миску, коли падала, i перевернула ii. Поруч валялась тарiлка «Пайрекс».[74 - Товарний знак посуду з термостiйкого скла.] Джад тримав дружину за зап’ясток i з надiею дивився на Луiса. – Допоможи менi, Луiсе! Допоможи Нормi. Боюся, вона помирае. – Суньтеся ближче до мене, – сказав Луiс, розчавивши колiном яблуко на пiдлозi. Сiк просочився крiзь його старi вельветовi штани, i вся кухня враз сповнилася сидровим ароматом. «Отак ти й нагадав про себе, Паскоу», – спало Луiсовi на думку, та вiн щосили намагався виштовхнути нав’язливий образ зi своеi свiдомостi. Вiн перевiрив пульс Норми – дуже слабкий, млявий, уривчастий. То було навiть не серцебиття, а просто спазми. Гранична аритмiя: так i до зупинки серця недалеко. «Усе як у Елвiса Преслi, Нормо», – подумав Луiс. Вiн розстiбнув ii сукню i жовту шовкову сорочку. Повернув ii голову набiк i почав робити штучне дихання. – Джаде, слухайте сюди, – Луiс поклав лiву долоню на чотири дюйми над мечоподiбним вiдростком. Права рука притримувала лiве зап’ястя, посилюючи тиск. Тисни сильно, але не надмiру: старi ребра можуть не витримати. Ще рано панiкувати. І заради Бога, не роздави немолодi легенi. – Я тут, – вiдгукнувся Джад. – Вiзьмiть Еллi та вiдведiть ii додому. Обережно, стежте, щоб вас не збила машина. Скажiть Рейчел, що сталося i що менi потрiбен мiй саквояж. Не той, що в кабiнетi, а той, що у ваннiй, на верхнiй полицi, вона знае. А ще хай зателефонуе в бенгорську лiкарню i викличе «швидку». – Але ж Бакспорт ближче, – зауважив Джад. – А з Бенгора швидше приiдуть. Ідiть. І хай телефонуе вона, а не ви. Менi потрiбен саквояж. Як тiльки Рейчел дiзнаеться, що тут трапилося, вона точно зрозумiе, що потрiбно. Джад вийшов. Луiс чув, як гримнули вхiднi дверi. Вiн лишився сам на сам з Нормою Крендал i ароматом яблук. З вiтальнi долинало мiрне цокання годинника. Раптом Норма глибоко вдихнула. Їi повiки затремтiли. І тут Луiса пронизало страшне i невiдворотне передчуття: ось зараз жiнка розплющить очi… О Боже, вона розплющить очi i заговорить про «Кладвишче домажнiх тварин»… Та вона лише розгублено зиркнула на Луiса, навряд чи впiзнаючи його, i знову заплющила очi. Луiсу стало соромно за напад цього дурного страху. В той же час вiн вiдчув полегшення. У Норминих очах був бiль, але не смертельна агонiя. Нi, вона ще побореться. Луiс важко дихав i витирав пiт. То лише парамедики з телевiзора можуть без зусиль робити штучне дихання. Хороший непрямий масаж серця з’iдав багато калорiй, тож завтра в нього болiтимуть руки i плечi. – Я можу чимось допомогти? Вiн озирнувся. Жiнка, вбрана в брюки та коричневий светр, нерiшуче стояла в дверях, притиснувши руки до грудей. «Мама привидiв», – здогадався Луiс. – Нi, дякую, – вiдповiв вiн, а потiм додав: – Так. Намочiть, будь ласка, ганчiрку, викрутiть ii i покладiть Нормi на лоба. Жiнка пiшла шукати ганчiрку. Коли Луiс знову глянув на Норму, то побачив, що вона розплющила очi. – Я впала, Луiсе, – сказала вона. – Мо’, зомлiла. – У вас було щось на кшталт серцевого нападу, – мовив Луiс. – Але нiчого серйозного. Зараз вiдпочиньте трохи й менше говорiть, Нормо. Вiн хвильку перепочив, а потiм знову намацав ii пульс. Серцебиття було прискореним i нагадувало морзянку: спершу рiвномiрне, потiм прискорювалося ледь не до стану фiбриляцii i, врештi, вирiвнювало свiй ритм. Тук, тук, тук, ТУК-ТУК-ТУК, тук, тук, тук… Це було не дуже добре, та все ж краще за аритмiю. Жiнка повернулася з ганчiркою i поклала ii Нормi на лоба. Вiдтак непевно вийшла. Повернувся Джад iз саквояжем Луiса. – Луiсе? – З нею все буде гаразд, – мовив Луiс, дивлячись на Джада, але насправдi звертаючись до Норми. – «Швидка» вже iде? – Твоя дружина ii викликала, – доповiв старий. – Я недовго там вештався. – Нi… Не в лiкарню, – прошепотiла Норма. – Так, у лiкарню, – наполiг Луiс. – П’ять днiв обстеження та лiкування, а потiм можна повернутися додому на своiх двох, люба Нормо. А якщо ви будете сперечатися, змушу вас з’iсти всi цi яблука. Разом iз зернятами. Вона змучено усмiхнулася i знову заплющила очi. Луiс вiдкрив наповнений всякою всячиною саквояж, дiстав звiдти «Ісодiл» i висипав одну таблетку. Вона була такою дрiбною, що могла легко помiститися на кiнчику нiгтя. Вiн закрутив ковпачок пляшечки i взяв таблетку двома пальцями. – Нормо, ви чуете мене? – Так. – Вiдкрийте, будь ласка, рота. Я покладу вам таблетку пiд язика. Ви нам – шкоду, ми вам – частування.[75 - Вислiв «Пригости, бо нашкодимо» (Trick-or-treat) е звичним гелловiнським вiтанням дiтей, якi ходять збирати цукерки. Уперше його використання зафiксовано 1934 року, а сам вираз почав активно поширюватися лише з 1939 року.] Оцю маленьку. Потримайте ii там, доки вона розсмокчеться. Вона трiшки гiрка, але то нiчого. Згода? Вона розтулила рота. На нього вiйнуло затхлим запахом, i Луiс вiдчув пекучий жаль за цю стару – розхристану, простоволосу, розпластану на пiдлозi власноi кухнi посеред розкиданих яблук i цукерок. Враз вона уявилася йому сiмнадцятирiчною – тодi, мабуть, ii груди викликали цiкавiсть у молодикiв з усiеi околицi, у неi ще були всi зуби, а серце безперебiйно качало кров, як маленький потужний моторчик. Вона взяла таблетку пiд язик i трiшки скривилася. Лiки справдi виявилися гiркими. Що ж, так завжди бувае. Та вона – не Вiктор Паскоу, якому вже не можна було нiяк допомогти. Норма ще побореться за життя. Вона пiдняла руку, i Джад нiжно до неi доторкнувся. Луiс пiдвiвся, узяв перевернуту миску i почав складати до неi частування. Жiнка, що представилася як мiсiс Баддiнджер з iншого кiнця вулицi, допомогла йому, а потiм сказала, що повернеться до машини, бо ii хлопчики, мабуть, перелякалися. – Дякую за допомогу, мiсiс Баддiнджер, – мовив Луiс. – Та я ж нiчого не зробила, – спокiйно вiдповiла вона. – Але коли я повернуся додому, то стану на колiна й подякую Господу за те, що ви опинилися поруч, лiкарю Крiд. Луiс трохи збентежено помахав iй рукою на прощання. – І я зроблю так само, – сказав Джад i пильно глянув у вiчi Луiсу. Погляд старого знову був спокiйним i стриманим. Коротка мить збентеження i страху минула. – Я твiй боржник. – Та годi-бо. – Луiс знову помахав рукою мiсiс Баддiнджер. А вона всмiхнулася у вiдповiдь. Луiс узяв яблуко i став його iсти. Фрукт був настiльки солодким, що смаковi рецептори миттево завили… Луiсовi подобалося це духмяне яблуко, солодкий приз за нiчну перемогу. Тим бiльше вiн дуже зголоднiв. – Я абсолютно серйозно, – продовжував Джад. – Якщо потребуватимеш допомоги, одразу звертайся до мене. – Згода, – мовив Луiс. – Я так i зроблю. За двадцять хвилин прибула «швидка» з Бенгора. Луiс стояв i дивився, як санiтари поклали Норму в машину. Побачив Рейчел у вiкнi вiтальнi й пiдняв руку на знак привiтання. Дружина махнула йому у вiдповiдь. Разом з Джадом вони спостерiгали, як машина iде геть, з блимавками, та без сирени. – От би поiхати зараз у лiкарню! – зiтхнув Джад. – Вас усе одно сьогоднi до неi не пустять. Їй треба зробити кардiограму й покласти у вiддiлення iнтенсивноi терапii. А це означае, що у найближчi дванадцять годин жодних вiдвiдувачiв. – З нею все буде гаразд, Луiсе? Справдi гаразд? Луiс знизав плечима: – Нiхто не може цього гарантувати. У неi був серцевий напад. Та все ж думаю, що, наскiльки це можливо, з нею все буде добре. Вона почуватиметься навiть краще, нiж зазвичай, бо пройде курс лiкування. – Еге ж, – вiдповiв Джад i запалив «Честерфiлд». Усмiхнувшись, Луiс глянув на годинника. І дуже здивувався, коли побачив, що зараз лише десять хвилин по сьомiй. Йому здавалося, що минуло набагато бiльше часу. – Джаде, я, мабуть, пiду: нехай Еллi ще позбирае свое гелловiнське частування. – Ну звiсно ж. Скажи iй, хай забирае всi цукерки, якi iй трапляться. – Так i передам, – пообiцяв Луiс. Коли Луiс повернувся додому, Еллi все ще не зняла свiй костюм вiдьмочки. Рейчел намагалася переконати ii переодягнутися в нiчну сорочку, однак дiвчинка вперто не погоджувалася: вона досi сподiвалася, що весела гра, перервана тим дивним серцевим нападом, продовжиться. Коли Луiс сказав iй знову надягати пальто, вона вiд щастя заплескала в долоньки. – Але вже надто пiзно, Луiсе. – Тодi вiзьмемо машину, – вiдповiв Луiс. – Рейчел, вона ж цiлий мiсяць на це чекала! – Гаразд, – усмiхнулася Рейчел. Еллi радiсно кинулася знiмати пальто з вiшака. – З Нормою все добре? – Гадаю, так, – Попри втому вiн добре почувався. – Їi серцевий напад був незначним. Звiсно, iй доведеться бути обережнiшою. Та коли тобi сiмдесят п’ять, доводиться прийняти, що всi бурхливi деньки вже позаду. – Добре, що ти був там, справжня удача. Неначе Господне провидiння. – Менi бiльше подобаеться удача, – вiдповiв Луiс i посмiхнувся, коли побачив Еллi вже в пальто. – Ну що, готова, Вiдьмо Хейзел?[76 - Персонаж мультфiльму «Луна Тюнз» i «Веселих мелодiй» компанii «Ворнер Бразерс».] – Готова! – вигукнула дiвчинка. – Вперед-вперед-вперед! Дорогою назад, за годину, назбиравши з пiвторбинки цукерок (Еллi протестувала, коли Луiс оголосив кiнець рейду по будинках, але не дуже бурхливо, бо сама була втомленою), Еллi приголомшила Луiса запитанням: – Татку, це через мене у мiсiс Крендал стався серцевий напад? Через те, що я не захотiла взяти побите яблуко? Луiс глянув на неi i вкотре здивувався, звiдки дiти беруть такi химернi й забобоннi думки. Якщо ступиш пiд драбину, твоя мама зламне спину. Любить – не любить. В тата пузо, в тата очi, руки до труда охочi; як опiвнiч зарегочеш, то твiй тато жить не схоче. Цi зразки дитячого фольклору нагадали йому про концентричнi кола на кладовищi домашнiх тварин. Вiн хотiв усмiхнутися, але не мiг. – Нi, люба. Коли ти була всерединi з тими двома привидами… – То не привиди, а всього-на-всього близнюки Баддiнджери. – Не важить. Коли ви з ними були там, мiстер Крендал розповiдав менi, що останнiм часом у його дружини бувають болi в грудях. Насправдi саме ви допомогли врятувати iй життя чи, принаймнi, уникнути найгiршого. Тепер уже Еллi вражено на нього дивилася. Луiс кивнув: – Їй потрiбен був лiкар, люба. А я i е лiкар. Та я опинився там лише тому, що прийшов разом з тобою збирати гелловiнськi цукерки. Еллi довго обдумувала це i кивнула. – Але ж вона в будь-якому разi помре, – зауважила вона абсолютно прагматичним тоном. – Люди з серцевими нападами зазвичай помирають. Навiть якщо вони виживають, то потiм трапляються новi й новi напади, а тодi… беркиць! І все. – І де ж ти таке почула, скажи на милiсть? Еллi лише знизала плечима, i Луiс iз подивом вiдзначив, що цей жест такий схожий на його власний. Дiвчинка дозволила йому нести свою торбинку з цукерками – це був вияв неабиякоi довiри. Тим часом Луiс обмiрковував сказане дочкою. Думка про те, що Черч може померти, довела ii до iстерики. Однак думка про те, що Норма Крендал, яка стала iй майже за бабусю, помирае… Еллi сприйняла це спокiйно, як данiсть. Як же вона сказала? «Потiм трапляються новi й новi напади, потiм… беркиць! І все». Кухня було порожньою, та Луiс чув, як Рейчел ходила на горiшньому поверсi. Вiн висипав цукерки Еллi на стiл i сказав: – Усе не завжди вiдбуваеться так, як ти сказала, Еллi. У Норми був дуже маленький серцевий напад, до того ж я встиг надати допомогу, тож не думаю, що ii здоров’ю було завдано непоправноi шкоди. Вона… – О, я знаю, – майже життерадiсно погодилася дiвчинка. – Та вона вже стара, тож скоро помре. І мiстер Крендал також. Татку, можна я з’iм яблуко перед сном? – Нi, – задумливо мовив вiн, дивлячись на дочку. – Йди нагору i чисть зуби, мала. «Невже хтось справдi вiрить, що розумiе дiтей?» – зачудувався вiн. Коли в будинку запанувала темрява i подружжя лежало у своему подвiйному лiжку, Рейчел м’яко запитала: – Це дуже налякало Еллi, Лу? Вона засмутилася? «Нi», – подумав вiн. Вона знае, що старi люди час вiд часу конають, як i знае про те, що коника-стрибунця краще вiдпустити, коли вiн плюеться. Знае, що, коли ти стрибаеш на скакалцi i збиваешся на рахунок тринадцять, твоя найкраща подруга скоро помре… І як, певно, знае, що могили на «Кладвишчi домажнiх тварин» треба розташовувати колами. – Та нi, – вiдповiв вiн дружинi. – Вона трималася дуже добре. Давай спати, Рейчел. Тiеi ночi, коли вони вже поснули, а Джад лежав у лiжку без сну i спокою, вдарив сильний мороз. Пiднявся вiтрюган, який зривав з дерев останнi листочки, тепер нудноi коричневоi барви. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22181074&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Джонстаун – iдейна громада американськоi релiгiйноi органiзацii «Храм народiв». Названа на честь ii засновника Джима Джонса. 18 листопада 1978 року сектанти здiйснили «акт революцiйного самогубства». Того дня загинуло 909 людей, з них 270 – дiти. (Тут i далi примiтки пер.) 2 Одне з iндiанських племен Пiвнiчноi Америки. Проживають на сходi Канади та на прикордонних територiях Новоi Англii, зокрема штату Мен. На сьогоднi чисельнiсть мiкмакiв становить двадцять тисяч осiб. 3 Маеться на увазi ХХІ ст. Книга вийшла 1983 року. 4 Канатний («манiльський») папiр свiтло-жовтого кольору використовуеться для пересилання великоi кореспонденцii. 5 Речовина слабкоi антисептичноi дii, певний час мала шалену популярнiсть як замiнник пекучого йоду. У 1998 роцi FDA (Управлiння продовольства i медикаментiв) заборонило цей засiб через наявнiсть у його складi ртутi. Попри це в Америцi «Меркурохром» усе ще доступний у продажу. 6 Такий спосiб запалення сiрника вказуе на те, що це був фосфорний сiрник. Цiкавий нюанс, оскiльки такий тип сiрникiв на момент виходу книги вийшов з ужитку. 7 4 фути ~ 1,2 м. 8 «Сrayola» – бренд художнiх виробiв, що належить компанii «Crayola LLC.». Заснована 1885 року пiд назвою «Binney & Smith». Основна продукцiя – вощанi крейдки, олiвцi, маркери, акварельнi фарби та розмальовки. Вироби не токсичнi й абсолютно безпечнi для дiтей. 9 «Вулиця Сезам» – одна з найпопулярнiших у свiтi дитячих передач. Уперше вийшла в ефiр 11 листопада 1969 року. Трансляцiя тривае досi. 10 Улюблена бейсбольна команда Стiвена Кiнга. 11 «Black Label» – вiдома марка пива. 12 Загальна назва для дешевих сирiв, якi зазвичай кладуть у мишоловки (наприклад, чедер). 13 Алюзiя на роман Стiвена Кiнга «Куджо» (1981). 14 Американська електронна корпорацiя, найбiльший свiтовий виробник усiх видiв комп’ютерiв i програмного забезпечення, один з найбiльших провайдерiв глобальних iнформацiйних мереж. 15 Приладова дошка. 16 «Old Macdonald had a farm» – популярна дитяча пiсенька, яка допомагае дiтям вивчити звуки тварин. Перший запис було зроблено 1927 року. Найбiльшоi популярностi пiсня набула у виконаннi «короля рок-н-ролу» Елвiса Преслi. 17 Неточна цитата з «Рiздвяноi iсторii» Чарльза Дiккенса. 18 10 фунтiв ~ 4,54 кг. 19 Спецiальна пiдтримувальна пов’язка для мошонки у виглядi мiшечка. Застосовують при деяких захворюваннях мошонки, а також при спортивних вправах та верховiй iздi. 20 Фiрмова назва ранцевого вогнегасника з ручним насосом. 21 Пса було названо на честь Джорджа Смiта Паттона-молодшого (1885–1945), командувача Третьоi армii США пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Його бойове прiзвисько – Кров i Кишки. Нiмецький генерал-фельдмаршал Герд фон Рундштедт казав про нього: «Паттон. Вiн був вашим найкращим». 22 Головний персонаж серii дитячих книжок Г’ю Лофтiнга. Вiдома книга Корнiя Чуковського «Лiкар Айболить», за словами самого автора, була багато в чому скопiйована з повiстей про лiкаря Дулiтла. 23 Загальна назва для будь-якого цвинтаря, притаманна Заходу США. У ХІХ столiттi назва використовувалася для цвинтарiв, де були похованi померлi насильницькою смертю. 24 Французький бiплан часiв Першоi свiтовоi вiйни. 25 Американська компанiя – виробник пластикових мiнi-моделей. Заснована Луiсом Х. Глазером 1943 року, на сьогоднi е свiтовим лiдером у виробництвi збiрних моделей. 26 Легендарний револьвер 70-х рокiв XIX столiття з надмiру довгим стволом. Його популярнiсть нiчим не виправдана. Було виготовлено всього 18 штук, i власники фактично одразу обрiзали стволи бiльшостi з них до нормальноi довжини. 27 Океанський лайнер, який 7 травня 1915 року торпедувала нiмецька субмарина «U-20». Загинуло 1198 людей. Формальний привiд для вступу США у Першу свiтову вiйну. 28 Італiйський трансатлантичний лайнер. 26 липня 1956 року затонув через 11 годин пiсля зiткнення з лайнером «Стокгольм» бiля узбережжя Нью-Йорка. Одна з найуспiшнiших рятувальних операцiй в iсторii сучасного мореплавства. 29 Поетична назва мiста Чикаго. 30 Логотипом торговоi марки «Rolls-Royce» е здвоенi великi лiтери Р («RR»). 31 Нiмецький важкий танк часiв Другоi свiтовоi вiйни, розроблений у 1941–1942 роках фiрмою «Хеншель» пiд керiвництвом Ервiна Адерса. 32 Першi автомобiлi були обладнанi свiтильниками зi свiчками, успадкованими вiд каретних екiпажiв. Згодом iх почали виготовляти на нафтi та ацетиленi. Виконуючи функцiю примiтивних фар, вони все одно зберiгали форму каретних лiхтарiв. 33 Левант – поетична назва краiн, розташованих у схiднiй частинi середземноморського регiону. 34 «Форест-Лаун» – приватний цвинтар у Глендейлi – пiвнiчному передмiстi Лос-Анджелеса. Являе собою величезний комплекс на згадку про золоте столiття голiвудськоi кiноiндустрii. 35 Популярна марка кухонного комбайна. 36 Найбiльша за смертнiстю пандемiя грипу за всю iсторiю людства. У 1918–1919 роках у всьому свiтi вiд iспанки померло вiд 50 до 100 мiльйонiв людей. 37 Вiльям Говард Тафт, 27-й президент США. Роки на посадi: 1909–1913. 38 Популярна в Англii та США картярська гра. Мета гри – ранiше противника набрати 121 очко, складаючи i рiзнi комбiнацii за допомогою своiх карт i карт суперника. 39 Жувальнi таблетки проти проблем зi шлунком. 40 Індiанський звичай, який передбачав закопування бойовоi сокири (томагавка) супротивниками по завершеннi конфлiкту. Звичай став вiдомий завдяки кiно i лiтературi. 41 «Rock n Roll Animal» – концертний альбом Лу Рiда 1974 року. 42 «Boogie Shoes» – популярна пiсня з однойменного альбому 1975 року групи «KC and the Sunshine Band». Луiс цитуе рядок: «Я вдягну моi моi моi «бугi-шузи»…» («I wanna put on my, my, my, my, my. Boogie shoes…») 43 Сильний транквiлiзатор. 44 72 ?F = 22 ?C. У книзi температура зазначена в градусах за Фаренгейтом. Це температурна шкала, що використовуеться для ненаукових цiлей у США та кiлькох iнших краiнах. 45 Пiсня «Rockaway Beach» групи «Ramones» з альбому 1977 року «Rocket To Russia». 46 Професiйна органiзацiя, яка об’еднуе компанii, що займаються страхуванням здоров’я. Створена у 1982 роцi. 47 Загальна назва для медичних працiвниць, яких лiкарня залучае на волонтерських засадах. Таке звернення виникло через iхнiй смугастий фартушок, який кольорами (червонi смужки на бiлому тлi) нагадуе рiздвяний льодяник. 48 Кiнг говорить про найперше в Америцi й у свiтi ранкове шоу «Today», яке транслювалося каналом «NBC» з 1952 року. Дейв Герровей – iдейний натхненник i ведучий шоу з 1952 до 1961 року. 49 Шимпанзе – талiсман раннiх випускiв цього шоу. Мавпочка народилася в 1952 роцi. Станом на липень 2015 року – мешкае у штатi Флорида. 50 За давньогрецьким мiфом, богиня мудростi Афiна народилася з голови свого батька, верховного бога Зевса. 51 Американський дитячий письменник, художник-iлюстратор, продюсер, режисер, актор. Найвiдомiша його книга – «Там, де живуть чудовиська» 1963 року. Вважаеться класикою дитячоi лiтератури. 52 Седативнi та снодiйнi лiки, якi складаються з двох барбiтуратiв. Психотропна речовина, яка викликае залежнiсть. 53 Популярна серiя американських комiксiв про персонажiв, якi подорожують на трамваi. Друкувалися з 1908 до 1955 року. Образ набув популярностi у мас-культурi. 54 «Creedence Clearwater Revival» (вiдомi ще як «Creedence», або «CCR») – американський музичний гурт, популярний наприкiнцi 60-х та на початку 70-х рокiв XX столiття. Засновники музичного напрямку кантрi-рок. 55 Пiсня «Run Through the Jungle» гурту «Creedance Clearwater Revival». 56 Найвiдомiша казка американського дитячого письменника i мультиплiкатора Теодора Сьюза Гейзеля (1904–1991), який писав пiд псевдонiмом Доктор Сьюз. 57 Доротi Лi Сеерз (1893–1957) – англiйська письменниця, одна iз засновниць британського детективного клубу. 58 Навiсний замок, при вiдмиканнi якого дужка автоматично вiдкидаеться набiк, створений 1877 року фiрмою «Yale&Towne». 59 «Глед» – американська компанiя, яка спецiалiзуеться на виробництвi пакетикiв та пластикових контейнерiв. Усмiхнений чоловiк середнього вiку з реклами «Глед» – вiзитна картка компанii. 60 Популярна у США торгова марка готових снiданкiв, круп тощо. 61 Вiдомий iзраiльський полiтик, герой Вiйни Судного дня. На момент написання роману був мiнiстром оборони Ізраiлю. 62 Китайська страва (курка з грибами в соусi). 63 «Diamonds & Rust» – пiсня Джоан Баез 1975 року про ii колишнi стосунки з Бобом Дiланом. 64 «Instant Carma» – пiсня Джона Леннона, випущена 6 лютого 1970 року. Одна з трьох пiсень Леннона (решта двi – «Imagine» та «Give Peace a Chance»), якi потрапили в залу слави рок-н-ролу. Найпопулярнiший роман Стiвена Кiнга «Сяйво» було написано пiд враженням вiд одного з рядкiв пiснi: «…Weall shine on». Іронiчне прощання Сурренди е перифразом цього рядка. 65 Алюзiя на рекламний слоган спагетi: «Середа – для “Принца Спагетi”». Реклама, поширена у Новiй Англii. 66 Загальноприйнятий термiн, яким позначаеться день початку вiйськовоi операцii. Найчастiше маеться на увазi операцiя Оверлорд – 6 червня 1941 року, висадка повiтряного i морського десантiв союзникiв на узбережжi Нормандii. 67 Сильний транквiлiзатор. 68 Професiйна команда з американського футболу. Штаб-квартира розташована в мiстi Фоксборо в штатi Массачусетс. 69 Безалкогольний розчинний напiй, популярний в Америцi. Продаеться у виглядi порошку, який треба розчинити у водi i додати цукор на смак. Існуе шiсть смакiв. 70 Англо-американська лялькова гумористична телепрограма, створена Джимом Хенсоном. Виходила в ефiр у 1976–1981 роках. Персонажi: жабеня Кермiт, свинка Мiс Пiггi та iншi. 71 Перекручене дитиною iм’я Ікабода Крейна – головного героя найвiдомiшого оповiдання Вашингтона Ірвiнга «Легенда про Сонну Лощину». 72 Легендарне мiсце для поцiновувачiв лiтератури жаху. Саме тут народився, жив i помер батько американського хоррору Говард Фiлiпс Лавкрафт. На встановленому 1977 року надгробку на його могилi е коротка епiтафiя: «Я – Провiденс». Стiвен Кiнг неодноразово висловлював захват роботами Лавкрафта. Його оповiдання «Крауч Енд» можна вважати омажем лiтературному генiю Лавкрафта. 73 40 градусiв за шкалою Фаренгейта ~ 4,4 °C. 74 Товарний знак посуду з термостiйкого скла. 75 Вислiв «Пригости, бо нашкодимо» (Trick-or-treat) е звичним гелловiнським вiтанням дiтей, якi ходять збирати цукерки. Уперше його використання зафiксовано 1934 року, а сам вираз почав активно поширюватися лише з 1939 року. 76 Персонаж мультфiльму «Луна Тюнз» i «Веселих мелодiй» компанii «Ворнер Бразерс».