Крiстiна Стiвен Кiнг Якось дорогою зi школи Арнi побачив ii – Крiстiну. Розвалену та заiржавiлу «плiмут-фурiю» 1958 року, що дивом не потрапила на звалище… І закохався, як досi не закохувався в жодну дiвчину. Доводячи до iдеалу стару машину, придбану в навiженого старигана, тихий i зацькований невдаха Арнi й сам перетворюватиметься на найпопулярнiшого хлопця школи. Але разом з упевненiстю з’явиться жорстокiсть. Вони з машиною стануть наче единим цiлим. Коли одержимiсть Крiстiною по-справжньому налякае друзiв Арнi i вони схочуть звiльнити його вiд цiеi небезпечноi залежностi, прокинеться справжне зло. І Крiстiна вирушить на полювання… Стiвен Кiнг Крiстiна Обережно! Ненормативна лексика! Дозволи SOMETHIN’ ELSE. Eddie Cochran © Unart Music Corporation, 1959. Використано з дозволу. Усi права застережено. YAKETY-YAK. Jerry Leiber, Mike Stoller © Tiger Music, Inc., 1958. Авторськi права передано Chappell amp; Co, Inc., Quintet Music, Inc. та Bienstock Publishing Co. Усi права контролюе Chappell amp; Co, Inc. (видавець – Intersong Music). HOT ROD LINCOLN. Charles Ryan and W. S. Stevenson © Acuff-Rose Songs, 1960. Використано з дозволу видавця. Усi права застережено. THIS CAR OF MINE. Brian Wilson, Mike Love © Irving Music Co., Inc. (BMI), 1964. Усi права застережено. Мiжнародне авторське право захищено. Використано з дозволу. SURF CITY. Jan Berry, Brian Wilson © Screen Gems-EMI Music Inc., 1963. Використано з дозволу. Усi права застережено. PARTY TOWN. Glenn Frey, Jack Tempchin © Red Cloud Music, Night River Publishing, 1982. Усi права застережено. ROAD RUNNER. Ellas McDaniel © Arc Music Corporation, 1960. Використано з дозволу. NO PARTICULAR PLACE TO GO. Chuck Berry © Arc Music Corp., 1964, 1965. Використано з дозволу. MERCURY BLUES. K. C. Douglas © B-Flat Music Company, Tradition Music Company, 1970. Усi права застережено. Використано з дозволу. CADILLAC WALK. Moon Martin © Bug Music/Rockslam Music (BMI), 1977. Мiжнародне адмiнiстрування – Bug Music. Усi права застережено. Використано з дозволу. DRIVE MY CAR. John Lennon, Paul McCartney © Northern Songs Limited, 1965. Усi права для США, Мексики та Фiллiппiн контролюе Mclein Music, Inc., за посередництвом ATV Music Corp. Використано з дозволу. Усi права застережено. CADILLAC RANCH. Bruce Springsteen © Брюс Спрiнгстiн, 1980. Використано з дозволу. Усi права застережено. ROADRUNNER. Jonathan Richman © Modern Love Songs, 1975. Використано з дозволу. Усi права застережено. MAYBELLENE. Chuck Berry, Russ Fratto, Allan Freed. Arc Music Corp. Використано з дозволу. Усi права застережено. LESS THAN ZERO. Elvis Costello © Visions Music Inc., 1977. Використано з дозволу. Усi права застережено. DEACON BLUES, слова i музика – Walter Becker, Donald Fagen © Duchess Music Corporation. New York, NY. Керування правами – MCA Music, пiдроздiл MCA Inc., 1977. Використано з дозволу. Усi права застережено. LITTLE DEUCE COUPE, Roger Christian, музика – Brian Wilson © Irving Music Co., Inc. (BMI), 1963. Усi права застережено, мiжнароднi авторськi права захищено. Використано з дозволу. MY MUSTANG FORD. Chuck Berry © Isalee Music Corp., 1966. Використано з дозволу. Усi права захищено. MERCEDES-BENZ. Janis Joplin © Strong Arm Music. Використано з дозволу. SHUT DOWN. Brian Wilson, Roger Christian © Irving Music Co., Inc. (BMI), 1963. Усi права застережено. Мiжнароднi авторськi права захищено. Використано з дозволу. NO MONEY DOWN. Chuck Berry © Arc Music Corp., 1956. Використано з дозволу. SHE’S IN LOVE WITH MY CAR. Jude Cole, Moon Martin © Collision Music/Rockslam Music (BMI), 1982. Мiжнародне адмiнiстрування – Bug Music. Усi права застережено. Використано з дозволу. RIDING IN MY CAR. Woodie Guthrie © Folkways Music Publishers, Inc., 1954, права поновлено 1982. Використано з дозволу. RACING IN THE STREETS. Bruce Springsteen © Брюс Спрiнгстiн, 1978. Використано з дозволу. Усi права застережено. TRANSFUSION, Paul Barrett © Paul Barrett Music Company. Використано з дозволу. BUICK ‘59, Dootsie Williams © Дутсi Вiльямс. Використано з дозволу. Усi права застережено. THE MAGIC BUS. Peter Townshend © Fabulous Music Ltd., Лондон, Англiя, 1967 та 1969. Використано з дозволу Essex Music, Inc. Нью-Йорк. Усi права застережено. YOU CAN’T CATCH ME, Chuck Berry © Big Seven Music Corp., 1956. Використано з дозволу власника авторських прав. Усi права застережено. WHO DO YOU LOVE? Ellas McDaniel © Arc Music Corp., 1956–1963. Використано з дозволу. «409», Gary Usher, Brian Wilson © Irving Music Co., Inc. (BMI), 1962. Усi права застережено. Мiжнароднi авторськi права захищенi. Використано з дозволу. RIDE ON, JOSEPHINE. Ellas McDaniel © Arc Music Corp, 1960. Використано з дозволу. Усi права застережено. BRAND NEW CADILLAC. Vince Taylor. © Belinda (London) Ltd., 1959. Опублiковано в США Unichapel Music Inc. Мiжнароднi авторськi права захищено. Використано з дозволу. Усi права застережено. MEXICAN BLACKBIRD. Billy Gibbons, Dusty Hill, Frank Beard © Hamstein Music Company, 1975, 1977. Використано з дозволу. Усi права застережено. I CAN’T SLEEP. P. Staines © Carlin Music Corporation. Carbert Music Inc., 1979. Використано з дозволу. Усi права застережено. RIDING IN THE MOONLIGHT. Chester Brunett, Jules Taub © Arc Music Corporation, 1951 (поновлено). Використано з дозволу. MY CUSTOM MACHINE, слова i музика – Brian Wilson © Irving Music Co., Inc. (BMI). Усi права застережено. Мiжнароднi авторськi права захищенi. Використано з дозволу. MARY LOU. Jessie Young, Sam Ling © Big Seven Music Corp., 1959. Використано з дозволу власника авторських прав. Усi права захищено. RAMROD. Bruce Springsteen © Брюс Спрiнгстiн, 1980. Використано з дозволу. Усi права застережено. FROM A BUICK 6. Bob Dylan © Warner Bros. Inc., 1965. Усi права застережено. Використано з дозволу. A YOUNG MAN IS GONE. Bobby Troup © Fred Raphael Music, Inc., 1963, 1975. Мiжнароднi авторськi права захищенi. Використано з дозволу. Усi права застереженi. TEEN ANGEL, Jean Surrey © Acuff-Rose Publishing, Inc., 1960. Використано з дозволу видавця. Усi права застережено. WRECK ON THE HIGHWAY. Bruce Springsteen © Брюс Спрiнгстiн, 1980. Використано з дозволу. Усi права застережено. RIDERS ON THE STORM. James Morrison, Robert Crieger, Ray Manzarek, John Densmore © Door Music Co., 1971. Використано з дозволу. Усi права застережено. DEAD MAN’S CURVE, Jan Berry, Roger Christian, Art Cornfeld © Screen Gems-EMI Music Inc., 1963. Використано з дозволу. Усi права застережено. LAST KISS, Wayne Cochran © Fort Knox Music Company, 1964. Використано з дозволу. Усi права застережено. I KNOW A MAN. Robert Creely (вiрш) © Роберт Крiлi, 1962. Використано з дозволу видавництва «Charles Scribner’s Sons». Усi права застережено. Примiтка вiд автора Слова пiсень, якi я цитую в цiй книжцi, приписано спiваковi чи спiвакам, чи гурту, якi найчастiше з ними асоцiюються. Це може образити пуриста, який уважае, що текст пiснi належить бiльше його авторовi, нiж спiваку. «Те, що зробили ви, – може заявити пурист, – однаково, що взяти й приписати Гелу Голбруку[1 - Гарольд «Гел» Роув Голбрук (нар. 17 лютого 1925 р.) – американський театральний та кiноактор. Перше визнання вiд критикiв дiстав ще в коледжi, коли у виставi одного актора зiграв роль Марка Твена. (Тут i далi прим. перекл.)] твори Марка Твена». Але я з цим не згоден. У свiтi популярноi пiснi все вiдбуваеться так, як спiвають «Роллiнг Стоунз»: головне – це спiвак, а не пiсня.[2 - «The Singer Not The Song» – пiсня гурту «The Rolling Stones».] Але я дякую iм усiм, поетам i спiвакам – зосiбна Чаку Беррi, Брюсу Спрiнгстiну, Браяну Вiлсону… а ще Яну Беррi з дуету «Ян i Дiн».[3 - Ян Беррi (1941–2004) i Дiн Торренс (нар. 10 березня 1940 р.) – рок-дует «Jan&Dean»; разом почали спiвати 1957 р. «Dead Man’s Curve» – назва iхньоi пiснi 1963 року, у якiй iдеться про автоперегони на дорозi й так званий Поворот мерця, за яким усi гинуть i нiхто звiдти не повертаеться.] Вiн справдi повернувся з-за Повороту мерця. Здобути всi необхiднi юридичнi дозволи на використання текстiв пiсень – нелегка праця, тому я хочу подякувати тим кiльком людям, якi допомагали менi згадати пiснi, а потiм перевiрити, чи можна iх зацитувати. Серед них: Дейв Марш, критик та iсторик рок-музики; Джеймс Ф’юрi, також вiдомий як «Могутнiй Джон Маршалл», який качае мое рiдне мiстечко на рок-хвилях радiо WACZ; його брат Пет Ф’юрi, який крутить старi хiти в Портлендi; Деббi Геллер, Патрицiя Даннiнг та Пiт Бетчелдер. Друзi, спасибi вам усiм, i нехай вашi старi платiвки нiколи не жолобляться так сильно, щоб iх бiльш не можна було ставити. С. К. Присвячуеться Джорджевi Ромеро й Крiсовi Форресту Ромеро. І Бургу Пролог Це iсторiя про любовний трикутник, так, напевно, сказали б ви. Арнi Каннiнгем, Лi Кебот i, звiсно, Крiстiна. Але я хочу, щоб ви розумiли – Крiстiна була спочатку. Вона була першим коханням Арнi. І хоч на сто вiдсоткiв точно я стверджувати не можу (особливо з тих вершин житейськоi мудростi, яких я сягнув у своi двадцять два), але менi здаеться, що вона була його единим справжнiм коханням. Тому все, що сталося, я вважаю трагедiею. Ми з Арнi росли в одному кварталi, разом ходили до початковоi школи Овена Ендрюса, потiм – до середньоi школи Дарбi та врештi – до старших класiв у Лiбертiвiлльськiй школi. Здогадуюся, що в старших класах Арнi не знищили тiльки через мене. Я там у них був здоровилом – ага, я знаю, що це ослячого гiвна варте; через п’ять рокiв пiсля випуску ти собi навiть пляшки пива на дурняк не вициганиш за те, що був капiтаном футбольноi та бейсбольноi команд i пловцем збiрноi. Але завдяки тому, що я був здорованем, Арнi хоча б не вбивали. Товкли його частенько, але не вбивали. Розумiете, вiн був лузером. У кожнiй старшiй школi таких е як мiнiмум двое; це типу як закон державний. Один хлопець, одна дiвчина. Боксерськi грушi для всiх. Був невдалий день? Провалив важливу контрольну? Погризся з предками, i тебе на тиждень посадили пiд замок? Нема питань. Просто, поки не продзеленчав дзвiнок на продовженку, вiдшукай одне з тих нiкчемиськ, яке скрадаеться коридором, наче скоiло якийсь злочин, i випиши йому чортiв. Деколи iх справдi вбивають, знищують у них усе, що е, крiм тiла; деколи вони знаходять собi якусь вiддушину, учепляться за неi i тримаються щосили, i таким чином виживають. В Арнi був я. Потiм була Крiстiна. Лi з’явилася пiзнiше. Просто хочу, щоб ви це розумiли. Арнi вiд природи нiкуди не вписувався. У спортсмени його не брали, бо був миршавий, п’ять футiв десять дюймiв на зрiст, i важив сто сорок фунтiв[4 - Близько 155 см; 63 кг.] разом з усiм своiм одягом, наскрiзь мокрим, i в парi важезних черевикiв. Інтелектуали старших класiв його теж не приймали до себе (у такому задрипанську, як Лiбертiвiлль, вони й самi були не надто шанованою групкою), бо в нього не було спецiалiзацii. Арнi був розумний, але прикипiти розумом до чогось одного не мiг… якщо то була не автомеханiка. Тут уже його нiхто не мiг перевершити. Малий був поведений на всьому, що стосувалося машин, йому це вiд природи легко давалося. Але його батьки викладали в Горлiкському унiверситетi й не могли дозволити, щоб iхнiй синочок, який за шкалою iнтелекту Стенфорда-Бiне показав крутий результат – найвищi п’ять вiдсоткiв, пiшов на робiтничi заняття. То йому ще дуже пiдфартило, що вони дозволили записатися на курси «Автомайстерня-І, ІІ i ІІІ». Воював вiн iз ними за це ого як, ледве сраку собi не порвав. З наркошами вiн теж не зависав, бо не обдовбувався. У мачо-мени (подертi-джинси-i-лакi-страйки) його не приймали, бо не квасив i мiг розплакатися, коли гупнеш його кулаком. А, так, i з дiвчатами вiн теж був у прольотi. Гормональна машинерiя в нього геть ошизiла. Тобто Арнi ходив увесь уквiтчаний прищами. Умивався вiн разiв зо п’ять на день, двадцять разiв на тиждень мився в душi й перепробував усi креми та унiверсальнi патентованi засоби, вiдомi сучаснiй науцi. Але нi чорта не допомагало. Лице Арнi нагадувало пiцу, навантажену всiма можливими iнгредiентами, i загрожувало з часом навiки залишитися посiченим ямками прищових кратерiв. Та все одно я його любив. За чудернацьке почуття гумору, а ще – за допитливий розум, що нiколи не припиняв ставити запитання, грати в iгри й займатися своею примхливою акробатикою. То Арнi показав менi, як зробити мурашину ферму, коли менi було сiм рокiв, i ми чи не цiле лiто спостерiгали за тими малими кузьками, зачарованi iхньою стараннiстю й убивчою серйознiстю. То Арнi запропонував, коли нам обом було по десять, якось уночi крадькома пiдкласти купку сухих кiнських яблук-кiзякiв зi стайнi на трасi 17 пiд бридкого пластмасового коня на морiжку перед лiбертiвiлльським мотелем на межi мiста, у Монровiллi. Арнi першим навчився грати в шахи. Першим навчився грати в покер. Показав менi, як збiльшити до максимуму свiй рахунок у «Скреблi». У тi днi, коли зранку дощило, аж до того часу, коли я закохався (ну, можна так сказати – вона була з групи пiдтримки, мала фантастичне тiло, у яке я й закохався, i коли Арнi сказав, що розум у неi глибокий i непересiчний, як платiвка з пiснями Шона Кессiдi, я не змiг вiдповiсти йому, що вiн бреше, гiвнюк такий, бо то була правда), я першим дiлом згадував про Арнi, бо Арнi знав, як витиснути максимум iз дощових днiв так само, як i зi «Скреблу». Може, якраз за цим i можна розпiзнати дуже самотнiх людей – вони завжди знають, чим таким прикольним можна зайнятися дощовоi днини. Їм завжди можна подзвонити. Вони завжди вдома. Завжди, трясця iм. А я, зi свого боку, навчив його плавати. Тренував його й примушував iсти зеленi овочi, щоб хоч трохи пiдкачав м’язи на тому своему щупляковому тiльцi. Улаштував його на роботу в дорожню бригаду за рiк до випускного класу в Лiбертiвiлльськiй школi, i за це ми з ним обидва рвали собi сраки, воюючи з його батьками, якi вважали себе великими друзями селюкiв у Калiфорнii та сталеварiв у Бургу, але вiдчували непереборний жах перед думкою про те, що в iхнього обдарованого синочка (найкращi п’ять вiдсоткiв за Стенфордом-Бiне, щоб ви собi пам’ятали) рученята забрудняться, а шийка пiд потиличкою почервонiе. А тодi, ближче до кiнця тих лiтнiх канiкул, Арнi вперше побачив Крiстiну – i закохався. Я був з ним того дня (ми верталися додому з роботи), тому смiливо зможу свiдчити перед Престолом Господнiм, якщо мене прикличуть. Народ, вiн втюрився, i то сильно. Це було б смiшно, якби не було так сумно – i швидко не стало так страшно. Це було б смiшно, якби не було так зле. Чи дуже було зле? Вiд самого початку. А вже зовсiм скоро стало ще гiрше. 1. Деннiс – пiдлiтковi пiснi про машини 1 / Першi погляди Гей, глянь туди! Через дорогу! Така там тачка, що якраз для мене. Таку собi мати – прикольна тема… Машина-лялечка, кажу, Просто вiдпадна.[5 - Hey, looky there! / Across the street! / There’s a car made just for me, / To own that car would be a luxury… / That car’s fine-lookin, man, / She’s something else (англ.).]     Еддi Кокран – Боже мiй! – зненацька вигукнув мiй друг Арнi Каннiнгем. – Що таке? – спитав я. Його очi за скельцями окулярiв у сталевiй оправi полiзли з орбiт; рукою вiн залiпив собi обличчя так, що пiд долонею частково зник рот, а шия, здавалося, оберталася на шарнiрi, так вiн ii вигнув, озираючись через плече. – Деннiсе, зупини машину! Здай назад! – Чого ти… – Здай назад, я хочу на неi ще раз глянути. І раптом до мене дiйшло. – Ой, чувак, забудь, – сказав я. – Якщо ти про те… чуперадло, яке ми оце щойно проiхали… – Здай назад! – вiн ледь не кричав. Я послухався, думаючи, що це Арнi так тонко жартуе. Але я помилявся. Вiн пропав, остаточно i безповоротно. Арнi закохався. То була якась жалюгiдна пародiя, i менi нiколи не зрозумiти, що в нiй того дня побачив Арнi. На вiтровому склi злiва розповзлося сплутане павутиння трiщин. Верх iззаду праворуч був увiгнутий вiд удару, i в обдертому вiд фарби видолинку вгнiздилася бридка iржа. Заднiй бампер перекособочився, кришка багажника була прочинена, а на сидiннях як спереду, так i ззаду з кiлькох довгастих порiзiв лiзла вата. Схоже було на те, що по крiслах добряче хтось пройшовся ножем. Одну шину спустило. Іншi були такими лисими, що крiзь гуму проступали нитки тканини. Та найгiрший вигляд мала темна масляниста калюжа пiд двигуном. Арнi закохався в «плiмут-фурiю» 1958 року випуску, одну з тих довгастих, з великими плавцями. Була в нiй старезна вигорiла пiд сонцем табличка «ПРОДАЄТЬСЯ», зiперта праворуч на вiтрове скло – там, де не було трiщин. – Деннiсе, ти тiльки поглянь, якi лiнii! – пошепки вимовив Арнi. Вiн бiгав довкруг машини, неначе одержимий. Змокрiле вiд поту волосся ляпало йому по лобi й розвiвалося на вiтрi. Арнi натиснув на ручку заднiх дверцят з пасажирського боку, i вони з вереском вiдчинилися. – Арнi, ти надi мною приколюешся, правда ж? – спитав я. – Сонце голову напекло. Скажи менi, що це сонячний удар. Я вiдвезу тебе додому, посаджу пiд довбаний кондюк, i ми про це забудемо, домовились? – але все це я промовив без особливоi надii. З почуттям гумору в нього було все гаразд, але саме тiеi митi анi тiнi жарту не вiдбивалося на його обличчi. Натомiсть я бачив на ньому дурнувате шаленство, яке менi зовсiм не сподобалось. Клопоту вiдповiсти вiн собi не завдав. З вiдчинених дверцят випливла хмара гарячого спертого повiтря, вiйнуло старiстю, мастилом i розкладом на пiзнiх стадiях. Але цього Арнi теж, здавалося, не помiтив. Вiн залiз усередину й сiв на порепане, вицвiле задне сидiння. Колись давно, двадцять рокiв тому, воно було червоним, та тепер змарнiло до акварельно-рожевого. Я пiдчепив пальцями шматочок набивки, роздивився його i здмухнув з руки. – Здаеться, росiйська армiя промарширувала по нiй дорогою на Берлiн, – прокоментував я. І тут вiн нарештi помiтив, що я досi поряд iз ним. – Ага… ага. Але ii можна поремонтувати. Вона може… вона може стати крутою. Рухливою й цiлiсною, Деннiсе. Красуня. Справжня… – Ану! Ану! Що це ви, малi, надумали? До нас iшов старий, який, судячи з вигляду, насолоджувався вже сiмдесятим лiтом – плюс-мiнус. Мабуть, мiнус. Бо здатнiсть цього чувака взагалi чимось насолоджуватися особисто в мене викликала великi сумнiви. Жалюгiднi рештки волосся тонкими патлами звисали додолу. А на лисiй частинi черепа щедро квiтнув псорiаз. Одягнутий вiн був у зеленi старечi штани, на ногах – кеди з низьким верхом. Сорочки не було; натомiсть пояс йому стягувала якась штука, подiбна до дамського корсета. Та коли вiн пiдiйшов ближче, я роздивився, що то спинний ортопедичний корсет. І на вигляд, я б навздогад сказав, що мiняли його десь приблизно в той самий час, коли помер Лiндон Джонсон.[6 - 1973 рiк.] – Що це ви, малi, надумали? – Голос у нього був пронизливо-рипучий. – Мiстер, це ваша машина? – поцiкавився Арнi. Не те щоб це було запитання. «Плiмут» стояв на газонi перед повоенним типовим будинком, з якого вигулькнув старий. Газон був страшенно занедбаний, але на тлi припаркованого «плiмута» виглядав абсолютно по-королiвському. – А як i моя, то що? – грубо вiдрубав стариган. – Я… – в Арнi пересохло в горлi, i вiн був змушений проковтнути слину. – Я хочу ii купити. У старого додiка аж очиська загорiлися. Де й подiвся злющий вираз обличчя, а на змiну йому прийшли злодiйкуватий блиск в очах i певний зголоднiлий вигин губ. А затим вiн розплився в широчезнiй осяйнiй посмiшцi самовдоволеного гiвнюка. І здаеться, то був якраз той момент – лише одна мить, не бiльше, – коли я вiдчув, як холоне всерединi вiд чогось синього. У той момент – лише тодi – я вiдчув бажання врiзати Арнi кулаком i вiдтягти його звiдти подалi. Щось проступило в очах того старого. Не лише проблиск надii; то було щось таке, що за проблиском ховалося. – То тре’ ж було так i сказать, – вiдповiв старий. Вiн простягнув руку, i Арнi ii взяв. – Лебей мене звуть. Роланд Д. Лебей, армiя Сполучених Штатiв, у вiдставцi. – Арнi Каннiнгем. Стариган енергiйно потиснув йому руку, а менi лише мляво махнув. Я був поза грою; вiн уже пiдчепив на гачок свою жертву. Арнi, вважай, уже вiддав Лебею свiй гаманець. – Скiльки? – спитав Арнi. І, не дочекавшись вiдповiдi, стрiмголов рвонув уперед: – Скiльки б ви за неi не попросили, цього буде замало. Я подумки не зiтхнув, а застогнав. До гаманця щойно долучилася чекова книжка. На якусь мить Лебеева посмiшка зблякла, i очi пiдозрiливо звузилися. Думаю, вiн замислився, чи не шиють його цi двое в дурнi. Вiн уважно придивився до обличчя Арнi, шукаючи на ньому ознак пiдступу, а потiм поставив убивчо досконале у своiй простотi запитання: – Синку, а в тебе коли-небудь була машина? – У нього е «другий мустанг-мак», – швидко втрутився я. – Йому предки купили. Там коробка передач «Герст», двигун з наддувом, i вiд нього вже на першiй передачi асфальт скипае. Та вiн… – Нi, – тихо озвався Арнi. – Я тiльки навеснi цього року права отримав. Лебей скинув на мене побiжним, однак чiпким поглядом, i знову зосередився цiлком i повнiстю на своiй головнiй мiшенi. Обома руками впершись у поперек, вiн потягнувся. На мене вiйнуло кислим потом. – В армii собi спину пiдвередив, – пояснив Лебей. – Повна iнвалiднiсть. Лiкарi так i не змогли ii менi назад управити. Як хтось у вас, хлопцi, спитае, що не так iз цим свiтом, то кажiть iм от що: лiкарi, комуняки й нiгери-радикали. З них трьох найбiльшi паскуди – то комуняки, а лiкарi йдуть зразу за ними. А як спитають, хто вам таке сказав, то кажiть – Роланд Д. Лебей. Отак-от. І вiн з якоюсь недовiрливою любов’ю торкнувся старого пошарпаного верху «плiмута». – Це найкраща машина, яка тiко в мене була. Купив ii у вереснi п’ятдесят сьомого. То був рiк випуску новоi моделi, у вереснi. Усе тоте лiто нам показували картинки з накритими автами, пiд брезентом, поки ти вже аж здихав, так хтiв видiти, що там, пiд сподом. Не те що тепер, – з його слiв скрапувало презирство до теперiшнього часу, що зiпсувся, поки вiн до нього дожив. – Новiсiнька вона була. Пахтiла новiсiнькою машиною, а то чи не найприемнiший запах у свiтi. Вiн трохи подумав. – Ну, крiм бабськоi поцьки хiба. Я подивився на Арнi, люто прикушуючи щоки зсередини, щоб з усього цього не розреготатися. Той вiдповiв менi приголомшеним поглядом. Старий, здавалося, бiльше не помiчав жодного з нас; вiн перенiсся кудись на свою власну планету. – Я тридцять чотири роки носив хакi, – не знiмаючи руки з даху машини, повiдомив нам Лебей. – У шiстнадцять пiшов, у тисяча дев’ятсот двадцять третьому. Я жер пилюку в Техасi й крабiв бачив, таких здоровецьких, як отi вашi омари, у курв’ятниках Ногалеса. Я бачив, як у мужикiв з вух кишки лiзли в Другу свiтову. У Францii то бачив. Їхнi кишки вилазили iм з вух. Синку, ти в це вiриш? – Так, сер, – кивнув Арнi. Здаеться, жодного слова з того, що сказав Лебей, вiн не чув. Тiльки переминався з ноги на ногу, наче йому припекло в туалет. – Але повертаючись до машини… – В унiверситет ходиш? – зненацька гаркнув Лебей. – У Горлiксi? – Нi, сер, я ще в школi вчусь, у Лiбертiвiлльськiй. – Добре, – зловiсно схвалив Лебей. – Тримайся подалi вiд коледжiв. Там повно нiгеролюбiв, якi хочуть вiддати Панамський канал. «Мозковi центри» – так iх прозивають. «Гiвнярськi центри», – кажу я. Поглядом, сповненим любовi, вiн окинув машину, що стояла на своiй спущенiй шинi; фарба м’яко поблискувала iржею пiд сонцем пiзньоi днини. – Спину пiдвередив у п’ятдесят сьомому, – повiдомив вiн. – Армiя вже сходила на пси. Я вчасно вибрався. Вернувся в Лiбертiвiлль. Пiшов на залiзопрокатний. Пiдзаробив грошенят. Потiм пiшов до Нормана Кобба, який «плiмути» продавав… там, на тому мiсцi, зара’ боулiнг на Мейн-стрит… i замовив цю-во тачку. Я сказав: щоб вона менi була червоно-бiлою, модель наступного року. Червоною, як пожежна машина всерединi. Так воно й вийшло. Коли я ii забирав, на лiчильнику було шiсть миль. Отак-от. І вiн сплюнув. Через плече Арнi я глянув на лiчильник пробiгу. Скло на ньому було тьмяним, але масштаб руйнувань я таки прочитати змiг: 97 432. І шiсть десятих. Ісус би заплакав. – Якщо ви цю машину так любите, навiщо продаете? – спитав я. Лебей повернувся до мене, i в його каламутних очах майнуло щось лячне. – Що, синку, розумника iз себе корчиш? Я не вiдповiв, але й очей не опустив. Через двi хвилини, протягом яких тривала наша дуель поглядiв (Арнi на неi анi найменшоi уваги не звернув – вiн повiльно i з любов’ю водив рукою по задньому плавцю), вiн сказав: – Не можу бiльше водити. Спина болить нелюдськи. Та й очi почали здавати. І раптом до мене дiйшло. В усякому разi, так я подумав. Якщо вiн правильнi дати нам назвав, то йому вже сiмдесят один. А починаючи з сiмдесяти рокiв у цьому штатi вас примушують щороку проходити перевiрку зору й тiльки пiсля цього поновлюють права. Лебей або провалив перевiрку зору, або боявся, що провалить. Так чи iнакше, усе зводилося до одного. Аби не миритися з тiею ганьбою, вiн виставив «плiмут» на продаж. І пiсля цього машина швидко зiстарiла. – Скiльки ви за неi хочете? – знову спитав Арнi. О, вiн дочекатися не мiг, коли ж його нарештi зарiжуть. Лебей пiдняв погляд у небо, неначе роздумував, чи скоро задощить. А коли знову подивився на Арнi, то обдарував його широчезною приязною посмiшкою до вух, яка аж занадто нагадувала менi ту, попередню, вiд самовдоволеного гiвнюка. – Та я оце просив три сотнi, – вiдказав вiн. – Але ти менi до душi припав, хороший хлопчина. Як для тебе, то двiстi пiйсят. – Господи Ісусе, – тiльки й промовив я. Але вiн добре розумiв, хто його жертва, i достеменно знав, як забити мiж нами клин. Як казав мiй дiдуньо, цей не вчора з вантажiвки з сiном навернувся. – Добро, – грубо вiдрiзав Лебей. – Не хоч – як хоч. У мене там серiал о пiв на п’яту скоро починаеться. «На порозi ночi». Стараюся не пропускати. Почесали язиками, хлоп’ята, i харе. Бувайте здоровi. Арнi зиркнув на мене з таким болем i злiстю, що я мимоволi вiдступив на крок назад. А вiн наздогнав старого й узяв його за лiкоть. Вони стали розмовляти. Усього я не чув, але бачив бiльш нiж достатньо. Старий комизився через уражену гордiсть. Арнi щиро й вiд душi перепрошував. Старий лише сподiвався, що Арнi розумiе – вiн не може дивитися на те, як ображають машинку, що була йому вiрною й безпечною супутницею аж до золотого вiку. Арнi погодився. Мало-помалу старий дозволив, щоб його привели назад. І знову я вiдчув, що в ньому таiться щось свiдомо лихе й страшне… нiби листопадовий вiтер, якби вiн був живою iстотою i мiг думати. Описати це якось влучнiше я не зможу. – Хай-но тiльки вiн ще хоч слово бевкне, я умиваю руки, – пригрозив Лебей, тицьнувши в мене зашкарублим мозолястим великим пальцем. – Не бевкне, не бевкне, – похапцем запевнив Арнi. – Триста, ви сказали? – Та, по-мойму, це я i… – Початкова цiна була двiстi п’ятдесят, – голосно заявив я. В очах Арнi спалахнув переляк – вiн боявся, що старий знову розвернеться й пiде, однак Лебей бiльше ризикувати не збирався. Тепер, коли практично витяг рибку зi ставка. – То й хай буде двiстi пiйсят, – погодився Лебей, але знову зиркнув у мiй бiк, i я побачив, що ми з ним порозумiлися – йому не подобався я, а менi не подобався вiн. На мiй превеликий подив i жах, Арнi витяг гаманця й заходився шукати в ньому купюри. Мiж нами трьома повисла мовчанка. Лебей спостерiгав. Я вiдвiв погляд i дивився на мале хлопчисько, яке намагалося вбитися на своему блювотно-зеленого кольору скейтбордi. Десь гавкав собака. Повз нас, хихочучи, пройшли двi дiвчини, на вигляд восьми- чи дев’ятикласницi; вони притискали до набубнявiлих грудей бiблiотечнi книжки. У мене лишалася тiльки одна надiя безболiсно витягти Арнi з цiеi халепи – той день був передзарплатним. Якби минуло трохи часу, хоча б двадцять чотири години, ця дика лихоманка могла зникнути без слiду. А так Арнi почав нагадувати менi мiстера Жабса з Жабс-холу.[7 - Натяк на дитячу книжку англiйського письменника Кеннета Грема «Вiтер у вербах» та одного з ii персонажiв.] Коли я знову перевiв на них погляд, Арнi й Лебей дивилися на двi п’ятiрки й шiсть одиничок – усе, що, очевидячки, було в нього в гаманцi. – Може, чек? – запропонував Арнi. У вiдповiдь Лебей тiльки iронiчно посмiхнувся й нiчого не сказав. – Цей чек приймуть, – запротестував Арнi. І вiн правду казав. Ми все лiто гнули спину в бригадi братiв Карсонiв на дiлянцi траси 376, тоi, про яку аборигени околиць Пiтсбурга впевнено говорили, що ii нiколи не добудують. Інколи Арнi нагадував, що «ДТ-Пен»[8 - Департамент транспорту штату Пенсильванiя.] оголосив тендер на дорожнi роботи на трасi 376 невдовзi пiсля закiнчення Другоi свiтовоi. Але жалiтися жодному з нас не випадало; того лiта багато дiтей або гарували за рабськi копiйки, або не працювали взагалi. Ми заробляли пристойно i навiть брали трохи понаднормових. Бред Джеффрiз, наш бригадир, дуже сильно сумнiвався попервах, чи брати в бригаду такого чахлика, як Арнi, але врештi погодився, що йому потрiбен сигнальник; дiвчина, яку вiн планував найняти, залетiла й утекла, щоб вийти замiж. Так Арнi в червнi почав сигналити, але мало-помалу втягнувся й став до важчоi роботи – виiжджаючи в основному на своiй хоробростi й рiшучостi. То була перша його справжня робота в життi, i вiн не хотiв ii просрати. Бред був помiрно вражений, а лiтне сонце навiть трохи пiдсушило вулканiчнi прищi Арнi. Мабуть, ультрафiолет справив свiй вплив. – Синку, та я не сумнiваюся, що приймуть, – сказав Лебей, – але хочу отримати на руки готiвку. Ти ж розумiеш. Не знаю, чи розумiв це Арнi – зате розумiв я. Зупинити виплату за мiсцевим чеком було б дуже просто, якби це iржаве вiдро з болтами дорогою додому вiдкинуло стрижень чи викашляло поршень. – Ви можете зателефонувати в банк, – з вiдчаем у голосi промовив Арнi. – Не, – сказав Лебей i почухав себе пiд пахвою над замурзаним корсетом. – Пiв на шосту вже скоро. Банк зачинився. – Тодi даю завдаток, – Арнi простягнув йому шiстнадцять доларiв. Вигляд у нього був геть знавiснiлий. Може, вам i важко повiрити в те, що хлопчина, який майже досягнув вiку, коли дозволяеться голосувати, мiг за чверть години так себе накрутити через якийсь старий драндулет. Менi й самому в це насилу вiрилося. От тiльки Роланд Д. Лебей, здавалося, нiтрохи не був здивований, i я тодi вирiшив, що вiн просто всякого на своему вiку набачився. І тiльки згодом я переконався, що його дивна впевненiсть могла мати пiд собою геть iншi причини. Так чи iнакше, а молоко людськоi доброти, якщо воно колись i бiгло його венами, давно вже перевелося на кисляк.[9 - Алюзiя на п’есу В. Шекспiра «Макбет».] – Менi треба мати як мiнiмум десять вiдсоткiв од суми, – заявив Лебей. Рибка вже трiпотiла над водою i от-от мала втрапити в сiтку. – Як дасте десять вiдсоткiв, то я ii ще якусь добу для вас потримаю. – Деннiсе, – попросив Арнi. – Можеш позичити дев’ять баксiв до завтра? У моему власному гаманцi лежало дванадцять, i податися з ними менi особливо не було куди. Коли день у день розсипаеш пiсок, розрiвнюеш його й копаеш траншеi для пiдземних водостокiв, це творить дива в пiдготовцi до футбольних тренувань, але розваг у мене взагалi нiяких не було. Останнiм часом я навiть не пробивав браму тiлесноi фортецi моеi подружки з групи пiдтримки так, як вона звикла. Я був багатий, але одинокий. – А пiдiйди сюди, подивимося, – сказав я. Лебей спохмурнiв. Але вiн розумiв, що хоч-не-хоч, а все залежить вiд того, докладу я своi грошi чи нi. Його пухнате сиве солосся розвiвалося на вiтерцi. Руку вiн усе ще ревниво тримав на даху «плiмута». Ми з Арнi пiдiйшли до моеi тачки, «дастера» 1975 року, який я припаркував бiля бордюру. Я обiйняв Арнi за плечi. І чомусь згадав, як ми вдвох сидiли в його кiмнатi одного дощового осiннього дня, коли нам було по шiсть рочкiв, не бiльше. На старезному чорно-бiлому телику блимали мультики, а ми розмальовували картинки старими олiвцями з пом’ятоi бляшанки з-пiд кави. Той спогад навiяв на мене смуток i водночас трохи налякав. Знаете, бувають у мене днi, коли здаеться, що шiсть рокiв – це оптимальний вiк, i саме тому в реальному часi вiн тривае приблизно 7,2 секунди, не бiльше. – Деннiсе, у тебе е грошi? Я завтра вдень тобi поверну. – Ага, е, – вiдповiв я. – Але, заради Бога, Арнi, подумай, що ти робиш. Те старе пердло повнiстю втратило працездатнiсть. Йому не потрiбнi цi бабки, а ти – не доброчинна установа. – Я не доганяю. Про що ти говориш? – Вiн тебе намахуе. Просто так, щоб порозважатися. Та якби вiн вiдтарабанив ту тачку до Дарнелла, йому б i п’ятдесяти баксiв за неi не дали. Це шматок гiвна. – Нi. Нi, це неправда, – якби не поганюча шкiра, мiй друг Арнi мав би абсолютно пересiчний вигляд. Але Бог даруе кожнiй людинi принаймнi одну гарну рису, так я собi думаю. В Арнi то були очi. За скельцями окулярiв, якi звичайно iх затемнювали, тi очi були прегарного сiрого вiдтiнку, дуже розумнi, кольору хмар у несонячну осiнню днину. Пiд iхнiм пронизливим i намацувальним поглядом, коли вiн по-справжньому чимось цiкавився, могло стати й незатишно. Але зараз у них застиг вiддалений i замрiяний вираз. – Зовсiм це не шматок гiвна. Отодi я й запiдозрив, що насправдi в цьому криеться щось бiльше, нiж просто раптове бажання Арнi купити машину. Ранiше вiн нiколи не виявляв цiкавостi до того, щоб стати власником авто; його цiлком задовольняло iздити зi мною й давати на бензин чи педалити на своему тришвидкiсному. Та й для того, щоб на танцi iздити, машина йому не була потрiбна; наскiльки менi вiдомо, в Арнi ще нiколи в життi не було жодного побачення. То було щось iнше. Любов чи щось до неi дуже подiбне. – Арнi, примусь його хоча б завести ii, – сказав я. – І пiднiми капот. Там пiд сподом калюжа натекла. Я думаю, десь може бути трiщина. Я правда вважаю… – Дев’ять баксiв позичити можеш? – вiн невiдривно дивився менi в очi. І я здався. Витяг гаманець i дав йому дев’ять доларiв. – Дякую, Деннiсе. – Сам на себе тодi нарiкатимеш. Вiн не звернув уваги. Просто доклав моi дев’ять до своiх шiстнадцяти й пiшов туди, де бiля машини стояв Лебей. Вiн простягнув грошi, i Лебей ретельно iх перерахував, слинячи великого пальця. – Бронь лише на двадцять чотири години, ти ж розумiеш, – сказав вiн. – Так, сер, цього вистачить, – вiдповiв Арнi. – Зара’ пiду в хату й випишу тобi розписку. Як ти сказав, тебе звуть, солдате? Арнi злегка всмiхнувся. – Каннiнгем. Арнольд Каннiнгем. Щось нерозбiрливо буркнувши, Лебей рушив через свiй недоглянутий газон до дверей чорного ходу. Зовнiшнi дверi в нього були химерно-комбiнованi, з алюмiнiю, з лiтерою посерединi, перевитою стрiчкою, – великою «Л». Дверi за ним грюкнули. – Арнi, вiн такий дивний. Вiн реально найобуе т… Але Арнi вже не було поряд. Вiн сидiв за кермом машини. З тим самим прицуцуватим виразом на обличчi. Я пiдiйшов спереду й пошукав, де вiдчиняеться капот. Потягнув за трос, i з iржавим вереском капот пiднявся, нагадавши менi записанi на платiвку звуковi ефекти дому з привидами. З нього посипалися пластiвцi металу. Акумулятор був старезний «Оллстейт», а контакти так заросли зеленою корозiею, що годi було розiбрати, де плюс, а де – мiнус. Я потягнув за повiтряний фiльтр i безрадiсно втупився в чотирикамерний карбюратор, чорнющий, неначе вугiльна шахта. Я опустив капот i подався туди, де сидiв Арнi, водячи рукою по краю приладовоi панелi над спiдометром, вiдкалiброваним на безмежно абсурднi 120 миль на годину. Хоч якiсь машини так швидко iздять? – Арнi, по-моему, блок двигуна трiснутий. Я правда так думаю. Ця тачка – брухт. Повний брухт. Якщо тобi треба колеса, за двiстi п’ятдесят пiдшукаемо щось набагато краще. Серйозно. Набагато краще. – Їй двадцять рокiв, – вiдказав Арнi. – Ти розумiеш, що машина, коли iй двадцять рокiв, автоматично стае предметом антикварiату. – Ага, – кивнув я. – На звалищi за Дарнеллом повно такого автоматичного антикварiату. Вкурюеш, про що я? – Деннiсе… Грюкнули дверi. Повертався Лебей. Але то було й на краще: подальшi обговорення не мали б сенсу; я, може, i не найрозважливiша людина у свiтi, але коли сигнали досить сильнi, я iх вловлюю. Арнi вирiшив, що йому кров з носа потрiбна ця тачка, i я не збирався його вiдмовляти. Та думаю, що й нiхто на свiтi не змiг би його вiдмовити. Лебей широким, розмашистим жестом простягнув йому розписку. На простому аркушi паперу з нотатника старечим павучим i злегка тремким почерком було нашкрябано: «Отримано вiд Арнольда Каннiнгема $ 25,00 як завдаток на 24 години за “плiмут” 1958 року, Крiстiна». А нижче вiн пiдписався своiм iменем та прiзвищем. – Крiстiна – це що? – спитав я, бо подумав, що не так щось прочитав чи вiн неправильно записав. Його губи стислись, а плечi припiднялися так, неначе вiн чекав, що його зараз висмiють… або кидав менi виклик: ану ж, мовляв, глузуй. – Крiстiна, – сказав Лебей, – це так я ii весь час називав. – Крiстiна, – повторив Арнi. – Менi подобаеться. Деннiсе, а тобi? Тепер йому закортiло тiй клятiй потворi дати iм’я. Усе це починало дiставати трохи бiльше, нiж повнiстю. – Що скажеш, Деннiсе, симпатично? – Нi, – сказав я. – Якщо вже так необхiдно ii охрестити, Арнi, то чому б тобi не назвати ii Халепою? Вiн ображено зиркнув на мене, але мене вже не гребло. Я розвернувся й пiшов до своеi машини, щоб чекати його там, – шкодуючи тимчасом, що не поiхав додому iншим шляхом. 2 / Перша сварка Твоi друзi – шпана бродяча, Кататися не пiдеш, значить! (Рот на замок!) Не огризайся, пуцьвiрiнок![10 - Just tell your hoodlum friends outside, / You ain’t got time to take a ride! / (yakety-yak!) / Don’t talk back! (англ.)]     The Coasters Я вiдвiз Арнi до нього додому й зайшов разом з ним з’iсти шматок пирога й випити склянку молока перед тим, як поiду до себе. І вже зовсiм скоро я про це свое рiшення пожалкував. Арнi жив на Лорел-стрит, у тихому приватному секторi на захiдному боцi Лiбертiвiлля. Узагалi бiльша частина Лiбертiвiлля була такою. Житло там не елiтне, як у сусiдньому передмiстi Фокс-Чепел (де бiльшiсть будинкiв – такi маетки, як щотижня показують у серiалi «Коломбо»), але й не Монровiлль, з його кiлометрами торговельних центрiв, складiв, де продають за зниженою цiною автомобiльнi покришки, та брудних книжкових супермаркетiв. Нiяких пiдприемств важкоi промисловостi там нема – це такий собi спальний район для унiверситету, що неподалiк. Не елiтний, але, у кожному разi, мозковитий. Усю дорогу додому Арнi сидiв притихлий i замислений; я намагався витягти його з задуми, але витягатися вiн не хотiв, тому я спитав, що вiн збираеться робити з тiею тачкою. – Поремонтувати, – неуважно вiдказав вiн i знову поринув у мовчанку. Ну, хто ж, як не вiн – у його спроможностi я не сумнiвався. З iнструментами вiн був на «ти», умiв слухати, умiв знаходити неполадки. Руки в нього були чутливi й спритнi з машинерiею; незграбними й нервовими вони ставали тiльки тодi, коли вiн опинявся в компанii iнших людей, особливо дiвчат, – хряцали кiсточками, ховалися в кишенi, або, що найгiрше, самi лiзли до обличчя й роздирали вкритий засохлою кiркою ландшафт його щiк, пiдборiддя й лоба, привертаючи до них увагу. Машину вiн полагодити мiг, але грошi, заробленi того лiта, призначалися для оплати навчання в коледжi. Дотепер у нього ще не було автомобiля, i менi здаеться, вiн навiть не здогадувався, як зловiсно старi тачки вмiють смоктати грошi. Вони висмоктують iх так само, як вампiри – кров. За роботу механiкам вiн мiг не платити, виконуючи ремонт самостiйно, але вартiсть самих лише запчастин наполовину зажене його в могилу, коли до кiнця ремонту буде ой як далеко. Щось iз цього я озвучив i йому, але вiн пустив моi слова повз вуха. Його очi все ще зберiгали той вiдсторонений, замрiяний вираз. Здогадатися, про що вiн думае, я не мiг. Майкл i Реджина Каннiнгеми були вдома. Вона складала один зi своiх нескiнченних дурнуватих пазлiв (цього разу вiн мав зображати шiсть тисяч рiзних шестерень i зiрочок на простому бiлому тлi; у мене б вiд такого вже через п’ятнадцять хвилин скальп поiхав), а вiн слухав магнiтофон у вiтальнi. Шкодувати про те, що зайшов на пирiг з молоком, я почав уже зовсiм скоро. Арнi розповiв iм про свiй вчинок, показав розписку, i вони обое мигцем пiдскочили до стелi. Ви повиннi зрозумiти, що Майкл i Реджина до мозку кiсток були унiверситетськими людьми. Вони захоплювалися доброчинством, а для них чинити добро означало чинити протести. На початку 60-х вони протестували на користь iнтеграцii, потiм плавно перейшли до В’етнаму, а коли ця тема вичахла, перекинулися на Нiксона, питання расовоi рiвноваги в школах (вони могли тобi цитувати цiлi роздiли справи Алана Баккi,[11 - Рiшення Верховного суду США у справi «Рада правлiння Унiверситету Калiфорнii проти Баккi» (1978) було iсторичним, оскiльки пiдтримувало полiтику так званоi позитивноi дискримiнацii, тобто надання привiлеiв при вступi в коледж на пiдставi расовоi приналежностi.] поки не заснеш), брутальнiсть полiцii та батькiв. Були ще балачки – суцiльнi балачки. Язиками вони чесали майже так само самовiддано, як i протестували. Вони з пiвоберта були готовi брати участь у нiчних студентських посиденьках на тему космiчноi програми, чи в дискусii на тему «Поправки про рiвнiсть прав», чи в семiнарi про можливi альтернативи викопному паливу. Вони вiдпрацювали свое на бозна-скiлькох «гарячих лiнiях» – присвячених окремо згвалтуванню, наркотикам, дiтям-утiкачам, щоб вони могли поговорити з другом, а також на старiй-добрiй ЛІНІЇ ДОВІРИ, куди люди, якi думають, чи не накласти iм на себе руки, можуть подзвонити й почути спiвчутливий голос, що iм скаже: «Не роби цього, друже, у тебе е соцiальне зобов’язання перед космiчним кораблем “Земля”[12 - Назва культового атракцiону в Дiснейлендi.]». Двадцять-тридцять рокiв викладання в унiверситетi – i ти ладен ворушити щелепами, як тi собаки Павлова готовi були заслинитися, коли дзеленчав дзвiночок. І, мабуть, з часом тобi навiть починае це подобатись. Сорокап’ятирiчна Реджина (вони наполягли, щоб я називав iх на iмена) була вродливою, але ii врода видавалася трохи холодною, напiваристократичною – тобто вона примудрялася виглядати аристократично навiть у джинсах, а носила вона iх майже постiйно. Їi спецiальнiстю була англiйська мова й лiтература, але, звичайно, коли викладаеш на унiверситетському рiвнi, цього замало; це те саме, що на запитання – звiдки ти родом, вiдповiсти: «з Америки». Вона вигострила й вiдкалiбрувала свою сферу професiйних зацiкавлень, як картинку на екранi радара. Спецiалiзувалася на давнiх англiйських поетах i писала дисертацiю про Роберта Геррiка.[13 - Роберт Геррiк (1591–1674) – поет i клiрик XVII столiття. Найвiдомiшою е його збiрка «Геспериди».] Майкл розважався iсторiею. Вираз обличчя в нього був такий само жалобний i меланхолiйний, як i та музика, яку вiн слухав на своему магнiтофонi, хоча жалобнiсть i меланхолiйнiсть в принципi не були йому властивi. Часом вiн нагадував менi тi слова, якi буцiмто сказав Рiнго Стар, коли «Бiтлз» уперше приiхали в Америку i якийсь репортер на прес-конференцii спитав у нього, чи вiн правда такий сумний, яким здаеться. «Та нi, – вiдповiв Рiнго, – то в мене лице таке». От i Майкл таким був. А ще його тонке обличчя з окулярами в товстiй оправi надавало йому вигляду карикатурного професора в недружньому полiтичному шаржi. На головi в нього були залисини, а на пiдборiддi росла пухнаста козляча борiдка. – Привiт, Арнi, – сказала Реджина, коли ми зайшли. – Вiтаю, Деннiсе. – І то були, мабуть, останнi добрi слова, якi ми почули вiд неi того дня. Ми привiталися й дiстали по шматку пирога з молоком. Посiдали в куточку, де стояв снiданковий стiл. У духовцi пеклася вечеря, i хоч прикро таке казати, але запах по кухнi розливався не надто апетитний. Реджина i Майкл уже давно загравали з вегетарiанством, i того дня пахло так, наче жiнка запхнула в духовку старий добрий кiш iз морськими водоростями чи ще щось гiрше. Я сподiвався, що на вечерю мене не запросять. Магнiтофонна музика стихла, i на кухню вийшов Майкл. У шортах з вiдрiзаних синiх джинсiв, а на обличчi застиг такий вираз, наче в нього щойно помер найкращий друг. – Хлопцi, ви пiзно, – прокоментував вiн. – Щось поламалося? – Вiн вiдчинив дверцята холодильника й заходився в ньому порпатися. Мабуть, запах коша i його не надто надихав. – Я купив машину, – сказав Арнi, вiдрiзаючи собi ще шмат пирога. – Ти що зробив? – вигукнула його мати з iншоi кiмнати. Вона пiдвелася занадто швидко, i ii стегна гупнули об край столика для карт, на якому вона складала своi пазли. Слiдом за гупанням почувся швидкий шурхiт вiд падiння фрагментiв пазла на пiдлогу. Отодi я й почав шкодувати, що не поiхав одразу додому. Майкл Каннiнгем виткнув носа з холодильника, щоб витрiщитися на сина. В однiй руцi вiн тримав зелене яблуко, а в iншiй – пачку простого йогурту. – Ти жартуеш, – сказав вiн, i з якоiсь абсурдноi причини я вперше за весь час помiтив, що в його борiдцi, яку вiн носив року десь так iз 1970-го, уже пробиваеться чимало сивини. – Арнi, ти жартуеш, так? Скажи, що пожартував. Зайшла Реджина – висока, напiв-аристократична i дуже, блiн, сердита. Вона уважно подивилася в обличчя Арнi й одразу зрозумiла, що вiн не жартуе. – Ти не можеш купити машину, – сказала вона. – Про що ти говориш узагалi? Тобi лише сiмнадцять рокiв. Арнi повiльно перевiв погляд зi свого батька бiля холодильника на свою матiр у дверях, що вели у вiтальню. На його обличчi з’явився впертий, жорсткий вираз, якого я там ранiше не бачив, якщо пам’ять не пiдводить. Якби вiн частiше так у школi дивився, то пацани з мехмайстернi, може, не так охоче б його зачiпали. – Узагалi ви помиляетесь, – вiдказав вiн. – Я можу ii купити без найменших проблем. Фiнансово я ii не потягну, але купити за готiвку проблеми не становить. Авжеж, зарееструвати машину в сiмнадцять – це вже питання iншого порядку. Для цього менi потрiбен ваш дозвiл. Вони дивилися на нього з подивом, легкою тривогою i – я це побачив i вiдчув, як шлунок кудись опускаеться – з невпинним наростанням гнiву. Попри все свое лiберальне мислення й вiдданiсть робiтникам ферм, i побитим дружинам, i матерям-одиначкам, i всьому такому iншому, вони тримали Арнi пiд ковпаком. І Арнi дозволяв себе там тримати. – Тобi нiхто не дозволяв так розмовляти з матiр’ю, – сказав Майкл. Вiн поставив йогурт назад у холодильник, яблуко залишив у руцi й повiльно зачинив дверцята. – Ти занадто молодий, щоб мати машину. – У Деннiса вона е, – не задумуючись бовкнув Арнi. – Отакоi! Ого! Ви подивiться, як пiзно вже! – вигукнув я. – Менi додому пора! Зараз уже й поiду! Я… – Рiшення батькiв Деннiса i твоiх батькiв – це абсолютно рiзнi речi, – викарбувала Реджина Каннiнгем. Я ще нiколи не чув, щоб ii голос звучав так холодно. Нiколи. – Ти не мав права так вчиняти, не порадившись попередньо зi своiм батьком i мною… – Радитися з вами! – зненацька прогорлав Арнi. І розлив свое молоко. На шиi в нього рельефно проступили товстi вени. Реджина сахнулася й вiд несподiванки впустила щелепу додолу. Тiеi митi я мiг закластися на що завгодно, що ii гидке каченя ще нiколи в життi не пiдвищувало на неi голосу. У Майкла вигляд був не менш приголомшений. Вони щойно скуштували того, що я вже вiдчув ранiше, – з непоясненних причин Арнi нарештi натрапив на рiч, якою справдi хотiв володiти. Тож тепер не дай Боже комусь стати йому на завадi. – Радитися з вами! Та я все життя й кроку ступити не мiг, щоб з вами не порадитися! Для всього скликалися наради, i коли то було щось таке, що менi не треба було робити, проти мого голосу було два вашi! Але тепер нiякоi наради не буде. Я купив машину, i… i все! – Помиляешся, це аж нiяк не все, – Реджининi губи витягнулися в одну суцiльну лiнiю, i на диво (а може, й зовсiм нi) вона перестала здаватися лише наполовину аристократкою; тепер у неi, попри джинси й усе таке iнше, був вигляд королеви Англii чи ще якоi краiни. А Майкл тимчасово випав з процесу. У нього вигляд був точнiсiнько такий самий спантеличений i нещасний, як i моi внутрiшнi вiдчуття, i зненацька менi на хвилю стало цього чоловiка до болю шкода. Вiн не мiг вiд усього цього вiдкараскатись, утiкши додому вечеряти. Бо вiн уже був удома. Тут точилася в чистому виглядi боротьба за владу мiж старою гвардiею та молодою, i вирiшитися все мало таким чином, як майже завжди вирiшуються такi ситуацii, – показовим ритуальним убивством, щедро приправленим гiркотою та уiдливiстю. Реджина вочевидь була до цього готова, незважаючи на Майклову неготовнiсть. Але я не хотiв бути до цього причетним. Тому встав i попрямував до дверей. – І ти йому дозволив? – Реджина так зверхньо глянула на мене, наче ми нiколи разом не смiялися, не пекли пирогiв i не iздили на природу ночувати в наметах. – Деннiсе, ти мене дивуеш. Це зачепило мене за живе. У принципi, матуся Арнi завжди менi подобалась, але я нiколи не довiряв iй повнiстю, в усякому разi, пiсля одного випадку, коли менi було вiсiм рокiв чи десь так. Ми з Арнi поiхали на великах у центр, на суботнiй кiносеанс по обiдi. Дорогою назад Арнi впав з велосипеда, коли викрутив кермо, щоб не наiхати на собаку, i розгатив собi ногу. Я вiдвiз його додому. А Реджина повезла Арнi в приймальне вiддiлення лiкарнi, де йому наклали з пiвдюжини швiв. А потiм, незрозумiло чому, пiсля того, як усе скiнчилося i стало ясно, що Арнi в повному ажурi, вона обернулася до мене й роззявила рота. Пiстонiв менi вставила, як сержант – взводу. А коли замовкла, то мене всього трясло й на очi наверталися сльози – а чого б i нi, менi було всього вiсiм рочкiв i я побачив багато кровi. Я вже не згадаю, що Реджина там менi горланила, але загальне враження вiд того всього лишилося тривожне. Наскiльки пам’ятаю, почала вона з того, що звинуватила мене, що я за ним не дивився, нiби Арнi був набагато молодшим, а не практично мого вiку, i закiнчила тим, що заявила (чи так менi здалося): «На його мiсцi мав бути ти». І зараз усе мало от-от повторитися знову – Деннiсе, ти не дивився за ним як слiд, – i в менi почав закипати гнiв. Мабуть, лише на якусь частку вiд мого сторожкого ставлення до Реджини, i якщо вже бути до кiнця чесним, то частка та була зовсiм незначна. Коли ти малий (а врештi, що таке сiмнадцять рокiв, як не крайня межа буття малим?), ти схильний бути на боцi iнших малих. Чiткий i непомильний iнстинкт тобi пiдказуе, що коли ти не завалиш бульдозером кiлька огорож i не переiдеш ним же кiлька ворiт, то твоi предки (iз щонайкращих намiрiв) з радiстю залишать тебе в загонi для малих навiки. Я розлютився, проте з усiх сил себе стримував. – Я нiчого йому не дозволяв, – вiдказав я. – Вiн захотiв, вiн купив. – Ранiше я мiг би сказати, що нiчого там такого нема, вiн лише завдаток дав, але тепер з принципу не збирався цього робити. Я затявся. – І, до речi, я старався його вiдрадити. – Сумнiваюся, що дуже старався, – вiдрубала Реджина. З таким самим успiхом вона могла пiдiйти до мене й просичати: «Не компостуй менi мiзки, Деннiсе, я знаю, що ти його спiльник». На ii вилицях палахкотiв рум’янець, а з очей летiли iскри. Вона намагалася зробити так, щоб я знову вiдчув себе восьмирiчним хлоп’ям, i досить-таки непогано в неi це виходило. Але я дав iй бiй. – Знаете, якби ви дослухали до кiнця, то зрозумiли б, що нема тут чого на стiну дертися. Вiн купив ii за двiстi п’ятдесят доларiв, i… – Двiстi п’ятдесят доларiв! – перебив Майкл. – Яку машину можна купити за двiстi п’ятдесят доларiв? – Його випадiння в осад (якщо то було воно, а не просто шок вiд того, що його синочок-тишко раптом подав голос i запротестував) скiнчилося. До його свiдомостi пробилася цiна машини. І вiн подивився на сина з неприкритим презирством, вiд якого мене трохи занудило. Я сподiваюся, що колись у мене будуть своi дiти, i якщо будуть, то дуже хочеться вiрити, що такого виразу обличчя в моему репертуарi не буде. Подумки я все повторював собi, що треба зберiгати спокiй, це не мое дiло й не моя сварка, нема чого тут на стiну дертися… але пирiг, який я з’iв, стояв у мене посеред шлунка великим липким клубком, а шкiра пашiла жаром. Змалечку Каннiнгеми були моею другою сiм’ею, i всi болючi тiлеснi симптоми сiмейноi сварки я зараз вiдчував нутром. – Коли ремонтуеш стару машину, можна багато про них дiзнатися, – сказав я. І раптом самому здалося, нiби я – прибацана пародiя на Лебея. – Над нею треба буде добряче потрудитися, перш нiж ii допустять до громадських дорiг. – («Якщо взагалi допустять», – подумав я.) – Дивiться на це, як… як на хобi… – Я дивлюся на це, як на божевiлля, – сказала Реджина. І тут менi захотiлося просто забратися звiдти. Мабуть, якби емоцiйнi вiбрацii в кiмнатi не були такими важкими, я б роздивився в цьому всьому щось кумедне. Незрозумiло як, але я опинився в становищi захисника машини Арнi, тодi як вiд початку вважав ту потвору незугарною. – Як скажете, – пробурмотiв я. – Тiльки мене в це не вплутуйте. Я iду додому. – Добре, – вiдрубала Реджина. – Ну все, – безбарвним голосом промовив Арнi. І встав. – Я валю звiдси нахрiн. Реджина охнула, а Майкл заклiпав, наче йому ляпаса дали. – Що ти сказав? – вичавила з себе Реджина. – Що ти… – Я не розумiю, що вас так стурбувало, – сказав iм Арнi зловiсним добре контрольованим голосом, – але я не збираюся сидiти тут i вислуховувати вашу маячню. Ви хотiли, щоб я записався на курси пiдготовки до коледжу. Я записався, – вiн перевiв погляд на матiр. – Ви хотiли, щоб я ходив на шаховий гурток, а не грав у шкiльнiй групi – окей, я туди ходжу. Я сiмнадцять рокiв зумiв прожити так, щоб не осоромити вас перед вашим бридж-клубом i не сiсти в тюрму. Широко розкритими очима вони витрiщалися на нього так, нiби на кухоннiй стiнi раптово виросли губи й вона заговорила. Арнi дивився на них, i його очi були дивними, i бiлими, i небезпечними. – Я вам кажу – цю рiч я матиму. Цю одну-едину рiч. – Арнi, страхування… – почав Майкл. – Перестань! – заверещала Реджина. Вона не хотiла починати розмову про окремi проблеми, бо то був перший крок дорогою до можливого порозумiння; вона просто хотiла розчавити повстання каблуком, швидко, цiлком i повнiстю. Бувають моменти, коли дорослi викликають у тебе страшну огиду, але iм нiколи цього не зрозумiти; я в це вiрю, знаете. Один з таких моментiв я пережив тодi, i це лише погiршило мое самопочуття. Коли Реджина кричала на чоловiка, я побачив ii вульгарною й переляканою, але я ii любив, тому не хотiв такою бачити, нiколи й нiзащо. Та все ж я залишився стояти у дверях: бажаючи втекти, але воднораз вiдчуваючи нездорове зацiкавлення тим, що вiдбувалося – першою повномасштабною сваркою в сiм’i Каннiнгемiв, яку я бачив на власнi очi, а може, i взагалi за все життя першою. І насправдi то було щось iз чимось – як мiнiмум десять балiв за шкалою Рiхтера. – Деннiсе, тобi краще пiти, ми самi розберемося, – похмуро сказала Реджина. – Так, – погодився я. – Але невже ви не розумiете, що робите з мухи слона? Ця машина… Реджино… Майкле… якби ви ii бачили… та вона з нуля до тридцятки розганяеться хвилин за двадцять, якщо взагалi заведеться… – Деннiсе! Іди! І я пiшов. Уже коли я сiдав у свiй «дастер», у дверях заднього ходу показався Арнi, явно замiряючись виконати погрозу покинути дiм. Батьки вийшли слiдом, тепер не лише роздраконенi, а й стурбованi. Я трохи розумiв, як вони почуваються. Це все сталося так раптово, наче серед ясного блакитного неба вибухнув циклон. Я завiв двигун i задом виiхав на тиху вулицю. Багато ж усього сталося, вiдколи ми розписалися про закiнчення робочого дня о четвертiй – двi години тому. Тодi я був такий голодний, що мiг би з’iсти що завгодно (за абсолютним винятком коша з морськими водоростями). Але тепер у шлунку було таке збурення, що я боявся виблювати, якби щось проковтнув. Коли я вiд’iжджав, вони втрьох стояли на пiд’iзнiй дорiжцi перед своiм гаражем на двi машини (всерединi комфортно вмостилися Майклiв «порше» та Реджинин унiверсал «вольво» – «У них-то машини е, – трохи злостиво подумав я, – яке iм дiло») i сварилися далi. «Ну от i все, – подумав я, вiдчуваючи тепер не лише порушення душевноi рiвноваги, а й смуток. – Вони його загноблять, i Лебей забере собi його двадцять п’ять доларiв, i той “плiмут” п’ятдесят восьмого року простоiть там ще тисячу рокiв чи бiльше». Вони вже не раз таке з ним провертали, бо Арнi був невдахою. Навiть його батьки це знали. Розумний, сором’язливий i невпевнений, але якщо зазирнути глибше, то веселий, вдумливий i… милий, напевно, ось це слово, яке я намагався пiдiбрати. Милий, але лузер. Його предки знали це так само добре, як фанати «Вайт Соксiв» з робiтничих курсiв, якi кричали на нього в коридорах i лiзли великими пальцями в окуляри. Вони знають, що вiн лузер, i вони його загноблять. Так я думав. Але цього разу помилився. 3 / Наступного ранку Сказав мiй тато: «Сину, Литиму гiрку до рота, Як ще раз сядеш за кермо того “лiнкольн-хот-рода”».[14 - My poppa said ‘Son, / You’re gonna drive me to drink / If you don’t quit drivin that / Hot-rod Lincoln (англ.).]     Чарлi Раян Я завернув до будинку Арнi наступного ранку о пiв на сьому i просто припаркувався бiля бордюру, не палаючи бажанням заходити всередину, хай навiть його мати й батько ще сплять, – напередоднi увечерi на тiй кухнi лiтало забагато поганих вiбрацiй, щоб я мiг там перед роботою спокiйно з’iсти звичний пончик i випити чашку кави. Арнi не виходив майже п’ять хвилин, я вже почав подумувати, чи вiн, бува, не здiйснив свою погрозу виiхати. Та потiм дверi заднього ходу вiдчинилися, i вiн вийшов на пiд’iзну дорiжку, бiля ноги телiпався лоточок з обiдом. Залiз у машину, хряснув дверцятами й сказав: – Кермуйте, Дживс. Один зi стандартних дотепiв Арнi, коли вiн перебував у доброму гуморi. Я рушив, подивився на нього обережно, хотiв уже щось сказати, та потiм вирiшив, краще зачекаю, коли вiн почне… якщо йому взагалi е що сказати. Тривалий час здавалося, що сказати йому нема чого. Майже всю дорогу до роботи ми iхали без жодних розмов, лише в супроводi рок- i соул-хiтiв на мiсцевому радiо WMDY. Арнi розсiяно вiдбивав на колiнi ритм. І врештi вiн сказав: – Слухай, менi шкода, що тобi довелося вчора це все побачити. – Та нiчого, Арнi. – А ти нiколи не думав, – раптово спитав вiн, – що батьки залишаються дiтьми-переростками, поки iхнi власнi дiти не витягнуть iх у дорослiсть? А вони при цьому вищать i вiдбиваються? Я похитав головою. – Скажу тобi, що я думаю, – вiв далi Арнi. Ми вже наближалися до дiлянки будiвництва; до трейлера братiв Карсонiв лишалося два пiдйоми пагорбом. Машин у таку ранню пору було мало й рухалися вони сонно. Небо забарвилося в нiжно-персиковий вiдтiнок. – Я думаю, що бути батьком, з-помiж iншого, значить намагатися вбити своiх дiтей. – Здаеться, це розумне мiркування, – кивнув я. – Моi так завжди намагаються мене вбити. Учора, наприклад, мати прокралася в кiмнату з подушкою й поклала менi на лице. А напередоднi вночi тато ганявся за мною i сестрою з викруткою. Я, звiсно, жартував, але цiкаво, що б подумали Майкл i Реджина, якби почули цi дурницi. – Так, спершу здаеться, що це трохи маячня, – незворушно провадив Арнi, – але е багато такого, що здаеться вигадками психiчно хворого, поки як слiд над цим не замислишся. Заздрощi до пенiса. Едиповi конфлiкти. Туринська плащаниця. – По-моему, повна хрiнь собача, – сказав я. – Ти посварився з предками, от i все. – Але я справдi так вважаю, – задумливо мовив Арнi. – Ну, не те, щоб вони робили це навмисно; у таке я зовсiм не вiрю. А знаеш чому? – Кажи. – Тому, що коли в тебе народжуеться дитина, ти остаточно розумiеш, що помреш. Коли в тебе народжуеться дитина, ти бачиш у нiй свiй надгробок. – Арнi, знаеш що? – Що? – Я думаю, це довбана чорнуха якась, – сказав я, i ми обидва розреготалися. – Я не хотiв, щоб це так прозвучало, – пояснив вiн. Ми заiхали на парковку, i я заглушив двигун. На хвилину-двi затрималися в машинi. – Я сказав iм, що випишуся з курсiв пiдготовки до унiверу, – розповiв вiн. – Сказав, що запишуся на ПРС, на всi уроки. «ПРС» розшифровувалось як «пiдготовка робочоi сили». Таке саме навчання проходять хлопцi у виправних колонiях – тiльки вони, звiсно, не повертаються ввечерi додому. У них, можна сказати, примусовий пансiон. – Арнi, – почав я, не знаючи точно, що казати далi. Мене досi лякало те, як з нiчого роздмухався грандiозний скандал. – Арнi, ти ще неповнолiтнiй. Вони ж повиннi поставити пiдписи пiд твоею програмою, схвалити ii… – Так, авжеж, – кивнув Арнi. Вiн безрадiсно всмiхнувся i в тому холодному свiтанковому свiтлi видався менi одночасно старшим i набагато-набагато молодшим… якимось нiби цинiчним немовлям. – Якщо схочуть, вони зможуть легко скасувати всю мою програму на наступний рiк i замiнити ii своею. Вони можуть записати мене на курси «Хатне господарювання» i «Свiт моди», якщо iм заманеться. За законом, вони мають повноваження так вчинити. Але в якому законi написано, що я зобов’язаний скласти iспити з того, що вони менi виберуть? І тут до моеi свiдомостi дiйшло, на яку вiдстань вiн насправдi вiддалився. Як та чортова старезна розвалюха так швидко стала для нього багато значити? Протягом наступних днiв це питання часто так чи iнакше зринало в моему мозку – так, менi завжди здавалося, попервах даеться взнаки горе. Коли Арнi повiдомив Майкловi та Реджинi, що вiн усерйоз налаштований забрати ту машину, вiн, звичайно, не жартував. Вiн звернувся до тих найпотаемнiших сподiвань, якi вони на нього покладали, i абсолютно безжально внiс туди своi корективи. І така його цiлеспрямованiсть мене здивувала. Я не впевнений, що менш рiшуча тактика могла спрацювати проти Реджини, але те, на що виявився здатним Арнi, мене здивувало. Власне, здивувало до всирачки. Усе зводилося до простого: якби Арнi свiй випускний рiк витратив на ПРС, унiверситету можна було помахати ручкою. А для Майкла й Реджини то було щось зi сфери неможливого. – То вони просто… здалися? – пора було йти вiдмiчатися на роботi, але я не мiг так усе облишити, не дiзнавшись головного. – Не так просто, нi. Я пообiцяв iм, що знайду для неi гаражне мiсце й не намагатимуся провести техогляд чи зарееструвати ii без iхнього дозволу. – То ти думаеш, у тебе вигорить? Вiн показав зуби в зловiснiй посмiшцi, що була водночас упевненою та страшною. То була посмiшка машинiста бульдозера D-9, що опускае кiвш на особливо впертий пень. – У мене вигорить, – сказав вiн. – Коли буду готовий, отримаю все. І знаете що? Я йому повiрив. 4 / Арнi одружуеться Пам’ятаю той день, Коли я вибрав ii серед усiх драндулетiв, Здалося, побачив у нiй золота проблиск, а не халепу…[15 - I remember the day / When I chose her over all those other / junkers, / Thought I could tell / Under the coat of rust she was gold, / No clunker… (англ.)]     The Beach Boys Тiеi п’ятницi ввечерi нам пропонували двi години попрацювати понаднормово, але ми вiдмовились. Забрали в конторi своi чеки й поiхали в лiбертiвiлльську фiлiю пiтсбурзького банку, а там перевели iх у готiвку. Бiльшу частину власних грошей я скинув на свiй накопичувальний рахунок, п’ятдесятку вiдклав на чековий (навiть простий факт, що в мене е такий рахунок, розбурхував у менi неспокiйне вiдчуття дорослостi – яке, думаю, далi потроху зникае), а в гаманцi залишив двадцятку готiвкою. Арнi перевiв усе, що мав, у готiвку. – Тримай, – простягнув вiн менi десятку. – Нi, – вiдповiв я. – Залиш собi. Поки доведеш до пуття той брухт, тобi кожен цент буде потрiбен. – Бери, – наполягав вiн. – Я своi борги вiддаю. – Нi, серйозно. Не треба. – Вiзьми, – вiн невблаганно простягав купюру. Я взяв ii. Але змусив його забрати той зайвий долар. Тепер уже вiн вiдмовлявся брати грошi. Дорогою через усе мiсто до типового будинку Лебея Арнi рознервувався не на жарт: занадто гучно увiмкнув радiо, вистукував рифи бугi спочатку на стегнах, потiм на приладовiй дошцi. На радiохвилях з’явився гурт «Форинер» i заспiвав пiсню «Брудний бiлий хлопчисько».[16 - «Брудний бiлий хлопчисько» («Dirty White Boy») – пiсня британсько-американського рок-гурту «Foreigner» з третього студiйного альбому «Head Games» (1979).] – Історiя мого життя, пацан, – сказав я, i Арнi смiявся надто гучно й довго. Поводився вiн як чоловiк, що жде, коли його дружина народить. І нарештi до мене дiйшло – вiн боiться, що хтось перехопив у нього машину, i Лебей ii продав. – Арнi, – сказав я, – не кiпiшуй. Вона там, на мiсцi. – Я спокiйний, я спокiйний, – i вiн менi всмiхнувся, широкою, осяйною, фальшивою усмiшкою. На обличчi того дня в нього був бiльший кошмар, нiж я будь-коли бачив, i менi подумалося (вже не вперше i не востанне), як воно, бути Арнi Каннiнгемом, застряглим у пастцi того гнiйного обличчя, секунда за секундою, i хвилина за хвилиною, i… – Ну то перестань сiпатися. А то надзюриш у штани лимонаду ще до того, як ми туди доiдемо. – Не надзюрю, – i вiн знову вистукав швидкий нервовий риф на приладовiй дошцi, просто щоб показати менi, який вiн не знервований. «Брудний бiлий хлопчисько» гурту «Форинер» закiнчився, i почалася композицiя «Героi музичного автомата»[17 - «Героi музичного автомата» («Juke Box Heroes») – пiсня рок-гурту «Foreigner» з iхнього сьомого платинового альбому «4» (1981).] того самого гурту. То був вечiр п’ятницi, i на радiо «FM-104» почався «Вiкенд вуличних вечiрок». Коли я згадую той рiк, свiй випускний рiк у школi, то менi здаеться, що я мiг би вимiряти його блоками рок-музики… i сновидного наростання вiдчуття жаху. – То що в нiй таке? – спитав я. – Можеш сказати, що такого е в тiй машинi? Арнi довго сидiв i дивився на Лiбертiвiлль-авеню, не промовивши нi слова, а потiм одним рвучким рухом вимкнув радiо, увiрвавши полiт «Форинера». – Я точно не знаю, – урештi почав вiн. – Може, це тому, що вперше, вiдколи менi виповнилося одинадцять i в мене почали лiзти прищi, я побачив щось бридкiше за мене самого. Ти це хочеш вiд мене почути? Це дозволить тобi вписати мене в охайну маленьку категорiю? – Гей, Арнi, ти чого? Це ж я, Деннiс, пам’ятаеш мене? – Я пам’ятаю, – вiдповiв вiн. – І ми досi друзi, так? – Звiсно. Зранку ще були друзями. Але при чому тут… – А це значить, що ми не повиннi одне одному брехати, принаймнi я думаю, що суть у цьому. Тому я маю тобi сказати, може, це й не зовсiм порожня балаканина. Я знаю, хто я такий. Я – потвора. Менi важко знаходити собi друзiв. Я… чомусь вiдштовхую людей. Не з власноi волi, але в мене просто так виходить. Ти розумiеш? Трохи знехотя я кивнув. Як вiн i сказав, ми були друзями, а це означало зводити брехню до голого мiнiмуму. Арнi кивнув у вiдповiдь, констатуючи факт. – Іншi… – мовив вiн, а потiм обережно додав: – От наприклад, ти, Деннiсе… Іншi не завжди розумiють, що це означае. Коли ти потворний i люди з тебе регочуть, то ти iнакше дивишся на свiт. Тобi важче зберiгати почуття гумору. Важче дихати носом. А iнодi навiть важкувато залишатися психiчно здоровим. – Ну, це я розумiю. Але… – Нi, – тихо сказав вiн. – Не розумiеш. Нехай тобi навiть здаеться, що ти можеш зрозумiти, але ти не можеш. Справдi. Але ти менi симпатизуеш, Деннiсе… – Чувак, та я люблю тебе. Ти ж знаеш. – Може, i так, – погодився вiн. – І я це дуже цiную. Але якщо й любиш, то тiльки тому, що бачиш у менi щось пiд сподом усiх цих вулканiв i мого дурного обличчя… – Арнi, твое обличчя не дурне, – заперечив я. – Може, трохи гейське, але не дурне. – Ну тебе в сраку, – усмiхнувся вiн. – І коняку, на якiй ти приiхав, рейнджере. – Ну, тобто ця машина така сама. У нiй е щось пiд сподом. Щось iнше. Краще щось. Я це бачу, от i все. – Чесно бачиш? – Так, Деннiсе, – тихо сказав вiн. – Бачу. Я повернув на Мейн-стрит. Ми вже наближалися до будинку Лебея. І раптом менi стрiлила справдi мерзенна iдея. А що, як батько Арнi вiдправив когось зi своiх друзiв чи студентiв бiгом бiгти до Лебея i перекупити машину, вихопити ii в сина з-пiд носа? Це якось по-маккiавелiвському – могли б сказати ви, але розум у Майкла Каннiнгема був навiть не трохи винахiдливим i пiдступним. Його спецiальнiстю була вiйськова iсторiя. – Я побачив ту машину… i вiдчув такий сильний потяг до неi… я навiть собi самому не можу це як слiд пояснити. Але… Арнi замовк на пiвсловi; тi сiрi очi дивилися мрiйливо поперед себе. – Але я побачив, що зможу зробити так, щоб вона почувалася краще, – закiнчив вiн зрештою. – Тобто поремонтувати? – Ага… ну, тобто нi. Це занадто холодно звучить. Поремонтувати можна стiл, стiлець, ще щось. Газонокосарку, коли не заводиться. І звичайнi машини. Мабуть, вiн побачив, як повзуть на лоба моi брови. Та все ж розсмiявся – трохи наче захищаючись. – Ага, я розумiю, як це звучить, – сказав вiн. – Навiть уголос не дуже хочеться вимовляти, бо я розумiю, як це звучить. Але ти друг, Деннiсе, а це означае мiнiмум брехнi. Я думаю, вона – не звичайна машина. Не знаю, чому я так думаю, але… але думаю. Я розкрив рота, щоб сказати таке, про що мiг згодом пошкодувати, щось про те, аби вiн не надавав цьому надто великого значення чи, може, навiть не поводився, нiби манiяк. Та саме тiеi митi ми завернули за рiг, на вулицю Лебея. Рiзким зболеним охканням Арнi набрав у легенi повiтря. На газонi перед будинком Лебея виднiвся прямокутник трави, ще жовтiший, лисiший i бридкiший, нiж решта його газону. Ближче до одного краю того клаптя була отруйна на вигляд масна калюжа, яка просочилася в землю i вбила все живе, що колись на нiй росло. Той прямокутний шматок землi був такий херово-вiдразливий, що я мимоволi подумав: «Якщо на нього дивитися занадто довго, ослiпнути можна». Саме там напередоднi стояв «плiмут» 1958 року. Земля була на мiсцi, а от «плiмут» щез. – Арнi, – сказав я, зупиняючи машину бiля бордюру, – спокiйно. Не панiкуй, заради Бога. Але вiн не звернув анi найменшоi уваги. Сумнiваюся, що вiн мене бодай чув. Його обличчя зблiдло. Прищi, якi рясно його вкривали, вирiзьблювалися пурпуровим палахкотливим рельефом. Вiн вiдчинив пасажирськi дверцята мого «дастера» й вискочив з нього, коли я ще навiть не встиг зупинитися. – Арнi… – Це батько, – розлючено й наполохано промовив вiн. – Бачу почерк цiеi тварюки. І вiн бiгцем припустив через морiжок до дверей будинку Лебея. Я вилiз i поспiхом пiшов за ним, думаючи дорогою, що ця божевiльня хрiнь нiколи не скiнчиться. Насилу вiрилося, що я тiльки- но почув, як Арнi Каннiнгем називае батька тварюкою. Не встиг Арнi пiдняти кулака, щоб загупати в дверi, як вони вiдчинилися. На порозi стояв Роланд Д. Лебей власною персоною. Сьогоднi на ньому була сорочка, яка прикривала спинний корсет. Лебей з доброзичливо-користолюбною посмiшкою подивився на розлючене обличчя Арнi. – Здрастуй, синку, – сказав вiн. – Де вона? – люто гаркнув Арнi. – У нас була угода! Чорт забирай, угода була! У мене е розписка! – Охолонь, – мовив Лебей. І помiтив мене. Я стояв на нижнiй сходинцi ганку, запхавши руки глибоко в кишенi. – Синку, що це з твоiм другом? – Машина десь дiлась, – вiдповiв я. – Ось що з ним. – Хто ii купив? – закричав Арнi. Я ще нiколи не бачив його таким розсатанiлим. Якби в нього був пiстолет, то не сумнiваюся, що вiн приставив би його Лебею до скронi. Але, всупереч собi, я вiдчув захват. То було так, неначе кролик раптом став м’ясожером. Хай поможе менi Бог, у мене навiть промайнула думка, чи не росте в нього раптом пухлина в мозку. – Хто ii купив? – м’яко повторив Лебей. – Та ще нiхто, синку. Але в тебе на неi право завдатку. Я вiдiгнав ii в гараж, та й по всьому. Поставив запаску, масло помiняв. Вiн випнув колесом груди й подарував нам обом безглуздо великодушну усмiшку. – От ви молодець, – прокоментував я. Арнi невпевнено глянув на нього, а потiм повiльно повернув голову до зачинених дверей скромного гаража на одне авто, що крiпився до стiни будинку дахом критого проходу. Як i все навколо дому Лебея, накриття того проходу бачило й лiпшi часи. – До того ж, я не хотiв лишати ii надворi, коли вже ти поклав на неi такi-сякi грошi, – сказав хазяiн. – Я на цiй вулицi з кiлькома хлопами вже клопоти мав. Одноi ночi якийсь малий кинув у мою машину каменюкою. О так, у мене тут е кiлька сусiдiв прямо з БГ. – А що це? – не зрозумiв я. – Бригада гiвнярiв, синку. Вiн окинув дальнiй бiк вулицi злостивим поглядом снайпера, затримуючись на акуратних економiчних машинах тих, хто повернувся додому з роботи в мiстi, на дiтях, що гралися у квача й стрибали на скакалцi, на людях, що сидiли на своiх ганках i випивали у раннiй вечiрнiй прохолодi. – Хотiв би я знати, хто кинув ту каменюку, – лагiдно промовив вiн. – Так, сер, дуже б хотiв знати, хто то був. Арнi прокашлявся. – Пробачте, що я так на вас напав. – Та нiчого, – поспiхом вiдказав Лебей. – Люблю, коли хлопець захищае свое… тобто майже свое. То що, малий, грошенята принiс? – Так, вони при менi. – Ну, то заходь у дiм. Обое заходьте. Вiдпишу ii тобi, i вiдсвяткуемо це кухликом пивасику. – Нi, дякую, – сказав я. – Якщо ви не проти, я тут залишуся. – Як хочеш, синку, – вiдповiв на це Лебей… i пiдморгнув. Я й до сьогоднi не знаю, що те пiдморгування мало означати. Вони зайшли всередину, i за ними бахнули, зачиняючись, дверi. Рибинка опинилася в сiтцi, i ii от-от мали випатрати. Пригнiчений, я пройшов до гаража й поторсав дверi. Вiдчинилися вони легко, i зсередини вирвався той самий сморiд, який менi вдарив у нiздрi напередоднi, коли я вiдчинив дверцята «плiмута» – мастило, оббивка й накопичений жар довгого лiта. Уздовж однiеi стiни вишикувалися граблi та трохи старого садiвничого реманенту. На протилежному боцi валялося рiзне: дуже старий шланг, велосипедна помпа й старезна торба для гольфу з iржавими ключками. А посерединi, носом у напрямку назовнi, стояла тачка Арнi, Крiстiна, така довжелезна, наче тяглася на милю, тодi як сучаснi авта, навiть кадилаки, старалися виглядати стиснутими й коробкоподiбними. Павутинчастий оскал трiщин збоку на вiтровому склi враз посрiблили променi свiтла, що проникли в гараж. Якийсь малий з каменюкою, сказав Лебей… або ж хтось вертався додому пiсля засiдання Органiзацii ветеранiв iноземних воен i втрапив у невеличку аварiю, бо цiлий вечiр глушив вiскi з пивом i травив байки про битву за виступ чи за узвишшя Свинячих вiдбивних.[18 - Битва за виступ («Battle of the Bulge», 16 грудня 1944 – 25 сiчня 1945) – американська назва Арденнськоi операцii, контрнаступу нiмецьких вiйськ в Арденнах проти англо-американських армiй. Пагорб Свинячих вiдбивних (Pork Chop Hill) – назва узвишшя в Кореi; неподалiк пагорба Порк-Чоп 23 червня 1951 року вiдбулася одна з найзапеклiших битв Корейськоi вiйни 1950–1953 рокiв. Автор iронiчно обiгруе обидвi назви, натякаючи на боротьбу лiтнiх ветеранiв iз зайвою вагою.] Старi добрi часи, коли можна було побачити Європу, Тихий океан i загадковий Схiд крiзь прицiл базуки. Хто мiг знати… та й яке це мало значення? У кожному разi, знайти замiну для такого панорамного вiтрового скла, як це, буде непросто. І недешево. «Ох, Арнi, – подумав я. – Вляпався ж ти, чувак, по самi помiдори». Спущену шину, яку зняв Лебей, було притулено до стiни. Я опустився навкарачки й зазирнув пiд машину. На бетонi вже почала збиратися свiжа масляниста пляма, чорна на тлi коричневуватоi примари давнiшоi й ширшоi калюжi, що за багато рокiв всоталася в покриття. Це нiяк не допомогло розвiяти ту гнiтючiсть, яку я вiдчував. У блоцi двигуна точно була трiщина. Я обiйшов тачку спереду й пiдiйшов до дверцят водiя, а коли вже взявся за ручку, побачив у дальньому кутку гаража смiтник. З нього стирчала велика пластикова пляшка. Понад краем вiдра можна було прочитати лiтери «САПФ». Я застогнав. О, так, вiн помiняв масло. Яка щедрiсть. Спустив старе (тi його жалюгiднi залишки) i налив кiлька кварт[19 - 1 кварта = 946 мл.] «Моторноi оливи “Сапфiр”». Цю гидоту продають у «Мамонт-Мартi»[20 - «Mammoth Mart» – мережа крамниць, що продавали товар зi знижкою; iснувала до 1978 року.] в п’ятигалонових канiстрах за 3,50. Роланд Д. Лебей – великодушний, мов султан. Роланд Д. Лебей – сама доброта. Я вiдчинив дверцята машини й сiв за кермо. Тепер сморiд гаража не здавався вже таким важким i таким сповненим присмаку поразки та пустки. Кермо в машини було широким i червоним – дуже впевнене кермо. Я знову кинув погляд на той дивовижний спiдометр, вiдкалiбрований не на 70 чи 80, а на всi 120 миль на годину. Жодних тобi кiлометрiв маленькими червоними циферками знизу; коли ця крихiтка зiйшла з конвеера, думка про метричну систему ще навiть не визрiвала в чиемусь свiтлому вашингтонському розумi. І жодного великого червоного «55» на спiдометрi також. У тi часи бензин продавали по 29,9 за галон,[21 - Близько 3,8 л.] а може, й менше, якщо у вашому мiстi точилася вiйна цiн. До арабського ембарго на нафту й обмеження швидкостi до двох п’ятакiв за годину лишалося цiлих п’ятнадцять рокiв. «Старi добрi часи», – подумав я i не стримав усмiшки. Понишпорив з лiвого боку сидiння й знайшов маленьку панель iз кнопками, якi вiдсували крiсло вперед-назад, угору та вниз (якщо, звiсно, воно ще вiдсувалося). Бiльше сили тобi – от i гiвнянкуватий каламбурчик наспiв. Тут був кондицiонер (вiн точно не працював), i круiз-контроль, i радiоприймач iз великими кнопками, хромований – але, звiсно, лише з середнiми хвилями. У 1958-му FM-дiапазон був ще незвiданим пустищем. Я поклав руки на кермо, i щось змiнилося. Навiть тепер, пiсля тривалих роздумiв, я не можу сказати напевно, що то було. Видiння, може… але якщо так, то нiчого суперкрутого в ньому не було. Просто на секунду-двi подерта оббивка сидiнь зникла. Покриття крiсел було новим i приемно пахло вiнiлом… чи то навiть був запах справжньоi шкiри. З керма щезли потертостi; у свiтлi лiтнього вечора, що просочувалося крiзь гаражнi дверi, привiтно зблискував хром. «Їдьмо на прогулянку, здорованю, – немовби прошепотiла Крiстiна в гарячiй лiтнiй тишi Лебеевого гаража. – Покатаймося». І лише на секунду-двi здалося, що все перемiнилося. Та потворна плутанина трiщин у вiтровому склi зникла – начебто. Клаптик Лебеевого газона, який менi було видно з мiсця водiя, бiльше не був пожовклим, лисуватим i бур’янистим, бо став темно-зеленим, розкiшним, свiжопiдстриженим. Тротуар за ним був щойно зацементований, анi трiщини на виднотi. Я побачив (чи подумав, що побачив, чи намрiяв у напiвснi) перед гаражем кадилак 1957 року. Той марнотратець життя вiд «Дженерал Моторз» був темно-м’ятно-зелений, без найменшоi плямки iржi, з великими гангстерськими бiлими накладками на колеса й дисками, такими блискучими, що в iхнiй глибинi все вiддзеркалювалося. Кадилак завбiльшки з човен, та чому б i нi? Бензин тодi був майже так само дешевий, як вода з крана. Їдьмо на прогулянку, здорованю… покатаймося. Звiсно, чому нi? Я мiг би виiхати й розвернутися в бiк центру мiста, до староi старшоi школи, яка ще стояла – згорить вона тiльки через шiсть рокiв, у 1964-му, – а ще я мiг би увiмкнути радiо й зловити Чака Беррi, який спiватиме «Мейбелiн», чи братiв Еверлi з iхньою пiснею «Прокинься, маленька Сюзi», чи, може, Робiн Люк завиватиме «О, Сюзi, мила».[22 - Чак Беррi (нар. 1926 р.) – американський гiтарист, спiвак i поет, один з пiонерiв рок-н-ролу. «Мейбелiн» («Maybelline») – його пiсня-хiт 1955 року «Брати Еверлi» («The Everly Brothers») – американський рок-гурт, що сформувався у 1950-тi пiд впливом музики кантрi; iхнiй хiт «Прокинься, маленька Сюзi» («Wake Up Little Susie», 1957) потрапив у список «500 найкращих пiсень усiх часiв» за версiею журналу «Rolling Stone». Робiн Люк – американський спiвак рокабiллi, найбiльш вiдомий за своею пiснею «Сюзi, мила» («Susie Darling», 1958).] А потiм я б… А потiм я вискочив з тiеi машини – стрiмголов, чимшвидше. Дверцята вiдчинилися з iржавим пекельним скреготом, i я добряче трiснувся лiктем об стiну гаража. Пхнув тi дверцята, щоб зачинити iх (по правдi, то я навiть торкатися iх не хотiв), а потiм просто стояв i дивився на «плiмут», який, коли не станеться дива, невдовзi належатиме моему друговi Арнi. Я потер забитий лiкоть. Серце стукотiло занадто швидко. Нiчого. Нi нового хрому, нi новоi оббивки. Навпаки – повно вм’ятин та iржi, немае однiеi передньоi фари (напередоднi я цього не помiтив), радiоантена похилилася пiд нестямним кутом. І той порохнявий, брудний сморiд старостi. Тут-то я й визначився: нова машина мого друга Арнi менi не подобаеться категорично. Я вийшов з гаража, раз у раз озираючись через плече – не знаю чому, але менi було незатишно вiд того, що вона в мене за спиною. Я розумiю, що це звучить по-дурному, але таке в мене було вiдчуття. А вона просто стояла на мiсцi, зi своею покоцаною iржавою решiткою радiатора, i нiчого в нiй не було зловiсного чи навiть дивного, просто дуже старий автомобiль «плiмут» з налiпкою техогляду, термiн дii якоi закiнчився 1 липня 1976 року – дуже давно. З будинку саме вийшли Арнi та Лебей. Арнi тримав у руцi бiлий аркуш паперу – розписку про отримання грошей за авто, здогадався я. У Лебея руки були порожнi; фокус зi зниканням грошей вiн уже показав. – Сподiваюся, моя ластiвка зробить тебе щасливим, – сказав Лебей, i я бозна-чому уявив собi, що це старий пiдтоптаний сутенер нав’язуе свiй товар дуже юному хлопцевi. Мене затопила хвиля вiдрази до нього – з його псорiазом черепа й пожовклим вiд поту корсетом для хребта. – Думаю, так i буде. Не зразу, але з часом. Трохи сльозливi очi Лебея зловили мiй погляд, на мить затрималися, а потiм вiн знову подивився на Арнi. – З часом, – повторив старий. – Так, сер, я певен, що так i буде, – розсiяно вiдповiв Арнi. До гаража вiн пiдiйшов, наче сновида, i зупинився, роздивляючись свою машину. – Ключi в нiй, – сказав Лебей. – Сам будеш ii виводити. Ти ж розумiеш, правда? – А вона заведеться? – У мене вчора ввечерi завелась, – сказав Лебей, але очi вiдвiв кудись у бiк обрiю. А потiм тоном людини, яка вмила руки, додав: – Я ж думаю, у твого друзяки знайдеться в багажнику кiлька стартових кабелiв. Ну, узагалi стартовi кабелi в моему багажнику були, але вiд цiеi Лебеевоi пропозицii я був не в захватi. А не в захватi я був, тому що… i тут я тихо зiтхнув. Тому що не хотiв нiяким боком бути причетним до майбутнiх стосункiв Арнi зi старою розвалюхою, яку вiн купив на свою голову, але я бачив, що, попри мое небажання, мене в цi стосунки втягують, крок за кроком. Арнi повнiстю втратив цiкавiсть до розмови. Вiн пiшов у гараж i сiв у машину. Навскiснi променi вечiрнього сонця тепер зазирали в гараж нахабнiше, i я побачив, як здiйнялася догори хмарка пилюки, коли всiвся Арнi, i рука машинально потяглася обтрусити зад моiх власних штанiв. Секунду-двi вiн просто сидiв за кермом, немiцно тримаючись за нього руками, i мене знову охопив неспокiй. Бо здалося, що машина його проковтнула. Я намагався позбутися цих думок, казав собi, що поводжуся, мов дурнувата семикласниця, хоча для цього немае жодних пiдстав. А тодi Арнi злегка нахилився вперед. Двигун почав обертатися. Я кинув на Лебея сердитий обвинувачувальний погляд, але вiн знову уважно вивчав очима небо, мовби цiкавлячись, чи буде дощ. Заводитись вона не збиралась; нiзащо у свiтi не збиралась. Мiй «дастер» був у непоганiй формi, але двi тачки перед ним були драндулетами (пiдрихтованими драндулетами; Крiстiна i близько не стояла); i я дуже добре знав той звук, з холодних зимових ранкiв, те повiльне втомлене прокручування, яке означало, що акумулятор шкребе дно цилiндра. Рурр-рурр-рурр…рурр…руррр…руррр…рурр… – Арнi, не мучся даремно, – сказав я. – Вона нiзащо не стартоне. Вiн навiть голови не пiдняв. Повернув ключ, вимикаючи запалення, потiм знов увiмкнув. Двигун крутнувся повiльно й болiсно. Я пiдiйшов до Лебея. – Ви не могли ii завести навiть ненадовго, щоб заряд набрати, правда? – спитав я. Лебей зиркнув на мене своiми жовтуватими сльозистими очима, нiчого не вiдповiв i знову пошукав поглядом у небi дощу. – А може, вона й не заводилася. Може, ви попросили кiлькох друзiв допомогти вiдтягнути ii в гараж. Якщо в такого старого гiвнюка, як ви, узагалi е друзi. Лебей презирливо змiряв мене поглядом. – Синку, – сказав вiн. – Не корч iз себе всезнайка. У тебе ще й молоко на губах не обсохло. От поживеш iз мое, парочку воен пройдеш, як я… – До сраки вашу парочку воен, – вiдрiзав я i пiшов до гаража, де Арнi досi намагався завести свою машину. «З таким самим успiхом можна спробувати осушити Атлантичний океан через соломинку чи полетiти на повiтрянiй кулi на Марс», – подумав я. Рурр…рурр…рурр. Зовсiм скоро останнiй ом та ерг буде висмоктано з того старого поiржавiлого акумулятора «Сiрз», i тодi не буде нiчого, крiм найзловiснiшого з усiх автомобiльних звукiв, який водii найчастiше чують на дощових путiвцях i порожнiх автострадах: глухе безрадiсне клацання соленоiда, а слiдом за ним – жахливий, як передсмертне хрипiння, трiск. Я вiдчинив дверцята водiя. – Принесу кабелi, «прикуримо», – запропонував я. Арнi подивився на мене знизу вгору. – Я думаю, заради мене вона заведеться, – сказав вiн. Я вiдчув, як моi губи розтягуються в широкiй непереконливiй посмiшцi. – Ну, я все одно iх принесу, про всяк випадок. – Звiсно, якщо хочеш, – з вiдсутнiм виразом обличчя вiдповiв вiн, а потiм майже нечутно проказав: – Ну ж бо, Крiстiно. Що скажеш? Тiеi ж митi той голос ожив у моiй головi й заговорив знову: «Їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося», – i я затремтiв. Арнi знову повернув ключ. Я очiкував глухого клацання соленоiда й передсмертного хрипу. Та натомiсть почув повiльне запускання двигуна, що зненацька почало наростати. Двигун завiвся, трохи попрацював i згас. Арнi знову повернув ключ. Двигун заторохкотiв швидше. Стрельнула вiддача – у закритому просторi гаража це пролунало, нiби вибух феерверка. Я аж пiдскочив. Але не Арнi. Вiн нiчого не бачив i не чув, загублений десь у своему свiтi. Я б уже не витримав i кiлька разiв вилаявся, просто щоб допомогти собi: «Та заводься ж ти, курво» завжди безпрограшний варiант; «Їдь уже, членососка» мае своi переваги; а часом навiть простеньке «от гiвно, ЗАВОДЬСЯ!» спересердя може запустити двигун. Бiльшiсть хлопцiв, яких я знаю, зробили б так само; здаеться, це те, що ми запозичуемо собi вiд батька. Що залишае тобi мати, то це здебiльшого добрi практичнi поради. Якщо зрiзатимеш двiчi на мiсяць нiгтi на ногах, шкарпетки не так швидко рватимуться; поклади це, ти не знаеш, де воно побувало; iж моркву, вона корисна. Але магiю, талiсмани, слова сили ти перебираеш саме вiд батька. Коли машина не заводиться, виматюкай ii… i обов’язково як жiнку. От якби повернутися на сiм поколiнь тому, то, iмовiрно, ви б побачили, як один з ваших попередникiв лаеться на проклятущу вiслючку, яка вперто спинилася посеред платного моста десь у Суссексi чи Празi. Проте Арнi ii не лаяв. Тiльки промимрив собi пiд носа: – Ну давай, лялечко, що скажеш? Вiн повернув ключ. Двигун двiчi дав зворотний удар, знову стався зворотний спалах, а потiм вiн завiвся. Звук був жахливий, такий, наче чотири з восьми поршнiв узяли вихiдний, але Арнi таки його запустив. Менi насилу в це вiрилося, та стовбичити там i обговорювати це з ним менi не хотiлося. Гараж швидко наповнювався синiм димом i вихлопами. Я вийшов надвiр. – Таки все добре? – спитав Лебей. – І тобi своiм дорогоцiнним акумулятором дiлитися не доведеться. Вiн сплюнув на землю. Я не мiг придумати, що вiдповiсти. Правду кажучи, менi було трохи соромно. Машина поволi виiхала з гаража, така абсурдно довжелезна, що хотiлося смiятися чи плакати, чи ще щось. Менi аж не вiрилось, яка вона довга. То була наче оптична iлюзiя. А Арнi за кермом здавався дуже маленьким. Вiн опустив скло й жестом пiдкликав мене до себе. Нам довелося пiдвищувати голоси, щоб добре одне одного чути – то була ще одна риса Крiстiни, улюбленоi дiвчинки Арнi: голос у неi був звiрячо голосний i буркотливий. Їi доведеться термiново «мiдасувати».[23 - Вислiв зi староi телевiзiйноi реклами глушникiв «Мiдас».] Звiсно, якщо вiд ii вихлопноi системи лишилося щось, окрiм iржавого мережива, до чого можна причепити глушника. Вiдколи Арнi сiв за те кермо, маленький бухгалтер з автомобiльного вiддiлу мого мозку пiдсумував витрати й оцiнив iх у шiстсот доларiв, без урахування трiснутого вiтрового скла. Бог його знае, скiльки грошей зжере його замiна. – Я повезу ii до Дарнелла! – закричав Арнi. – У його газетнiй рекламi сказано, що за двадцять доларiв на тиждень я можу тримати ii в задньому вiдсiку iхнього гаража! – Арнi, двадцятка на тиждень за iхне стiйло – то забагато! – проревiв у вiдповiдь я. То була ще одна обдирайлiвка для юних i невинних. «Гараж» Дарнелла сусiдив зi звалищем старих машин, що розкинулося на чотири акри й звалося фальшиво-радiсно – «Уживанi автозапчастини Дарнелла». Я бував там кiлька разiв: раз купував стартер для свого «дастера», iншим разом – шукав перероблений карбюратор для «форда-мерк’юрi», своеi першоi машини. Вiлл Дарнелл був великою жирною свинею, пиячив i курив довгi смердючi сигари, хоча й мав репутацiю астматика, причому важкого. Вiн сповiдував ненависть практично до кожного пiдлiтка з авто в Лiбертiвiллi… хоч це й не заважало йому iх обслуговувати й обдирати, як липку. – Я знаю! – прогорлав Арнi, перекрикуючи рев двигуна. – Але це тiльки на тиждень-два, поки не знайду дешевшого мiсця. Деннiсе, я не можу везти ii додому в такому станi, тата з мамою порве на клаптi! І то була однозначно правда. Я розтулив рота, щоб сказати ще щось – може, слiзно попросити його зупинити це божевiлля, поки все не вийшло з-пiд контролю остаточно. Але так я й заткнувся. Угоду вже закрили. До того ж, я бiльше не хотiв нi змагатися з ревiнням того глушника, нi стояти там, набираючи повнi легенi гидких токсичних вихлопiв. – Гаразд, – змирився я. – Поiду слiдом. – Так i бути, – розплився вiн в усмiшцi. – Я поiду по Волнат-стрит i Бейсiн-драйв. Краще триматися подалi вiд великих дорiг. – Добре. – Спасибi, Деннiсе. Вiн перевiв важiль гiдроматичноi коробки передач у положення «D»,[24 - D, Drive (англ.) – рух уперед.] i «плiмут» рвонув уперед на два фути, та ледь не заглух. Арнi трохи натиснув на акселератор, i Крiстiна зiпсувала повiтря своiми газами. «Плiмут» поповз пiд’iзною дорiжкою Лебея до вулицi. Коли Арнi натиснув на гальма, спалахнула лише одна задня фара. Мiй внутрiшнiй автомобiльний бухгалтер безжально дзенькнув, додаючи ще п’ять доларiв. Арнi вивернув кермо лiворуч i виiхав на проiжджу частину. На найнижчому мiсцi пiд’iзноi дорiжки рештки глушника iржаво зашкряботiли. Арнi додав газу, i машина заревiла, наче втiкачка з перегонiв у Фiладельфii. Сусiди через дорогу вже виходили на ганки й показувалися у дверях своiх будинкiв, щоб глянути, що це там таке коiться. Так, завиваючи й гарикаючи, Крiстiна покотила вулицею зi швидкiстю приблизно десять миль на годину, випускаючи великi смердючi хмари синього масного диму, що повисали в повiтрi, а потiм неквапом розтiкалися в стиглому серпневому вечорi. Бiля знаку «стоп» через сорок ярдiв вона заглухла. Якийсь малий, що проiжджав повз громадину на своему велику «Ралей», щось порадив, i до мене долетiв його нахабний, безсоромний викрик: «Мiстере, пустiть цей брухт пiд прес!» У вiкно вистромився стиснутий кулак Арнi. Його середнiй палець злетiв догори в красномовному жестi. Ще один кулак. Я ще нiколи в життi не бачив, щоб Арнi показував комусь «фак». Стартер завив, двигун розплювався й забуксував. Цього разу вiддача пiшла чергою, наче на Лорел-драйв у мiстi Лiбертiвiлль, США, хтось вiдкрив кулеметний вогонь. Я застогнав. Ще трохи – i хтось iз сусiдiв викличе копiв, зi скаргами на порушення громадського порядку, i Арнi загребуть за водiння незареестрованого, без техогляду транспортного засобу… ну i за порушення порядку також. Це не полегшить анiтрохи ситуацiю в нього вдома. Останнiй оглушливий пострiл луною прокотився по вулицi, наче мiна вибухнула, – i «плiмут» повернув лiворуч, на Мартiн-стрит, яка через милю вливалася у Волнат-стрит. Сонце, що вже хилилося до заходу, омило золотом пошарпаний червоний корпус машини, коли вона вже зникала з очей. Я побачив, що Арнi виставив лiкоть у вiкно. Я обернувся до Лебея, знову розлючений i готовий дати йому ще трохи чортiв. Чесно вам кажу, менi так хрiново на серцi було, що аж нудило. Але те, що я побачив, змусило мене застигнути нерухомо. Роланд Д. Лебей плакав. То було огидне, жахливе, гротескне видовище, та понад усе воно було жалюгiдним. Коли менi було дев’ять рокiв, у нас був кiт на кличку Капiтан Яловичина, i його збила вантажiвка кур’ерськоi служби. Ми повезли його до ветеринара. Мама мусила кермувати повiльно, бо вона плакала й погано бачила дорогу, а я сидiв позаду з Капiтаном Яловичиною. Вiн лежав у коробцi, а я все повторював йому, що ветеринар його врятуе, усе буде добре, але навiть малий дев’ятирiчний дурко, як я, розумiв, що для Капiтана Яловичини бiльше нiколи нiчого доброго не буде, – бо його кишки виглядали назовнi, з дупи лилася кров, у коробцi й на шерстi було лайно й вiн помирав. Я спробував його погладити, але вiн вкусив мене за руку, прямо в чутливу перетинку мiж великим i вказiвним пальцями. Бiль був сильним, та ще гiршим було те жахливе вiдчуття жалю. Вiдтодi я нiчого подiбного нi до кого не вiдчував. Не те щоб я скаржився, розумiете; я думаю, людям якомога рiдше треба таке вiдчувати. Як будеш часто таке вiдчувати, то невдовзi тебе заберуть у божевiльню плести кошики з лози. Лебей стояв на своему полисiлому газонi недалеко вiд того мiсця, де великий клапоть мастила все збезлистив, i тримав у руцi велетенський старечий носовик для сякання, i голова в нього була похилена, i вiн витирав тiею ганчiркою очi. Сльози маслянисто зблискували на його щоках, бiльше схожi на пiт, нiж на справжнi сльози. Його кадик неспокiйно рухався вгору-вниз. Я вiдвернувся, щоб не бачити, як вiн плаче, i ненароком спотикнувся поглядом об його гараж на одну машину. Перед тим вiн здавався наповненим – мотлох уздовж стiн, звiсно, справляв свое враження, та найбiльше мiсця займала та велетенська стара тачка з ii подвiйними переднiми фарами, панорамним вiтровим склом i довжелезним капотом. А тепер тi речi, що валялися вздовж стiн, лише пiдкреслювали порожнечу гаража. Вiн зяяв, наче беззубий рот. Це видовище було ненабагато кращим за Лебея. Та коли я озирнувся на нього знову, старий козел уже опанував себе – майже. Вiн перестав пускати сльозу й запхав шмату для шмарклiв у задню кишеню старечих штанiв. Але вираз обличчя в нього досi був тужливий. Дуже тужливий. – От i все, – хрипко мовив вiн. – Я вже без неi, синку. – Мiстере Лебей, – вiдповiв йому я, – менi одного тiльки шкода – що те саме не може зараз сказати мiй друг. Якби ви знали, що йому довелося вислухати через це iржаве дiряве вiдро вiд батькiв… – Іди звiдси, – вiдрiзав вiн. – Мекаеш тут, як та проклятуща вiвця. Бее, меее, бее, мее – от i все, що я чую з твоеi дiрки. Твiй друг знае бiльше за тебе. Їдь за ним, а то йому там, може, пiдсобити тре’. Я пiшов через газон до своеi машини. Бiльше нi на хвилину не хотiв затримуватися бiля Лебея. – Бее, меее, бее, мее, i бiльш нiчого! – сварливо прокричав старий менi навздогiн, i я згадав ту стару пiсню «Янгбладiв» – «Я людина однiеi ноти, граю, скiльки е охоти». – Ти й наполовину стiльки не знаеш, як ото про себе думаеш! Я сiв у машину й поiхав геть. Тiльки раз обернувся, повертаючи на Мартiн-стрит, i побачив, що вiн стоiть на своему газонi, а променi сонця виблискують на його лисiй головi. Як згодом виявилося, вiн мав рацiю. Я й уполовину стiльки не знав, як менi здавалося. 5 / Як ми доiхали до Дарнелла 34-го року машина в нас, фургон, звемо ii полiном. Вона хоч i зачухана, та чуйте-но: Стара, але ж надiйна…[25 - I got a ‘34 wagon and we call it a woody, / You know she’s not very cherry, / She’s an oldy but a goody… (англ.)]     Ян i Дiн Я поiхав по Мартiн до Волнат i повернув праворуч, до Бейсiн-драйв. Щоб наздогнати Арнi, багато часу не знадобилося. Його занесло на тротуар, а кришка багажника Крiстiни була пiднята. До покривленого заднього бампера тулився автомобiльний домкрат, такий старезний, наче за його допомогою колись мiняли колеса на критих кiнних возах. Праву задню шину спустило. Я зупинився позаду нього й тiльки-но встиг вийти, як зi свого будинку перевальцем рушила до нас молода жiнка, в обхiд неабиякоi колекцii пластиковоi фантастики, яка прикрашала ii газон (два рожевi фламiнго, чотири чи п’ять кам’яних каченят вервечкою позаду великоi кам’яноi мами-качки й дуже гарноi пластиковоi кринички для загадування бажань з пластиковими квiтами, посадженими в пластикове вiдро). Жiнка вiдчайдушно потребувала послуг дiетолога й особистого тренера. – Не ставте тут цю гидоту, – сказала вона ротом, повним жувальноi гумки. – Не можна, щоб перед нашим будинком стояла ця купа брухту, я сподiваюсь, ви це розумiете. – Мiсiс, – вiдповiв iй Арнi. – У мене спустило колесо. Я заберу машину звiдси одразу ж, як тiльки… – Не можна залишати тут цей брухт, я сподiваюсь, ви це розумiете, – до сказу тупо твердила вона. – Мiй чоловiк от-от буде вдома. Вiн буде проти, щоб перед будинком стояла списана на брухт машина. – Це не брухт, – вiдрубав Арнi, i щось у його тонi змусило жiнку вiдступити на крок назад. – Синку, ти зi мною таким тоном не говори, – гордовито мовила у вiдповiдь розкоровiла королева бiбопу. – Мiй чоловiк може й на пустому мiсцi озвiрiти. – Слухайте, – почав Арнi тим самим загрозливим рiвним голосом, яким вiдповiдав Майкловi та Реджинi, коли вони поперли на нього катком. Я сильно стиснув його плече. Нам не потрiбнi були ще якiсь сварки. – Дякую, мiсiс, – сказав я. – Ми зараз же ii звiдси заберемо. Вона так швидко зникне, що ви будете думати, чи не галюцинацiя вам з цiею машиною привидiлася. – Дивiться менi, – сказала вона й тицьнула великим пальцем у мiй «дастер». – А твоя машина перекривае менi дорiжку. Я вiдiгнав «дастер» назад. Вона подивилась, як я це зроблю, а потiм посунула назад у будинок, де у дверях уже скупчилися хлопчик i дiвчинка, обое малi. І вже свинуватi. Кожне наминало смачне поживне шоколадне тiстечко у виглядi хот-дога. – Що там таке, ма? – спитав хлопчик. – Що з машиною того дядька, ма? Що там? – Заткнися, – вiдрiзала королева бiбопу й потягла обох дiтлахiв усередину. Обожнюю бачити таких освiчених батькiв; це дае менi надiю на майбутне. Я пiдiйшов до Арнi. – Ну, – сказав я, здобувшись на один-единий дотеп, до якого мiг додуматися, – нiчого страшного. Їi ж тiльки внизу спустило, правда ж, Арнi? Вiн блякло всмiхнувся. – Деннiсе, у мене проблемка, – сказав вiн. Я знав, у чому його проблема: немае запаски. Арнi знову витягнув свiй гаманець (менi щоразу було боляче дивитись, як вiн це робить) i зазирнув усередину. – Треба купити нову шину, – сказав вiн. – Та напевно. Вiдновлену… – Нiяких вiдновлених. Не хочу починати з такого. Я промовчав, але озирнувся на свiй «дастер». У мене самого були двi вiдновленi шини, i, як на мене, бiгали вони зовсiм непогано. – Як думаеш, скiльки може коштувати новий «Гуд’ер» чи «Фаерстоун»? Я знизав плечима й подумки порадився зi своiм внутрiшнiм автомобiльним бухгалтером, який вважав, що Арнi змiг би купити нову шину з чорними стiнками без наворотiв приблизно за тридцять п’ять доларiв. Дiставши двi двадцятки, вiн простягнув iх менi. – Якщо вийде бiльше, з податками там i всiм таким, я тобi поверну. Я зажурено подивився на нього. – Арнi, скiльки в тебе лишилося з твого заробiтку за тиждень? Його очi звузились, i вiн вiдвiв погляд. – Достатньо, – сказав вiн. Я вирiшив спробувати ще раз, востанне – не забувайте, що менi було лише сiмнадцять, я досi вiрив, що людям можна показати, як для них буде найкраще, i вони послухаються. – Ти ранiше не мiг навiть на п’ятак у покер зiграти, – сказав я. – А на цю машину ставиш цiлу срану пачку доларiв. Витягати гаманець, Арнi, у тебе вже ввiйшло у звичку. Друже, прошу тебе. Подумай ще раз. Його обличчя скам’янiло. Такого виразу очей я в нього ще нiколи не бачив. І можете вважати мене тодiшнього найнаiвнiшим пiдлiтком в усiй Америцi, але я не мiг пригадати, щоб узагалi в когось такий вираз помiчав. На мене накотило здивування, навпiл змiшане з переляком, – виникло таке вiдчуття, нiби зненацька виявилось, що я намагаюся вести рацiональну розмову з хлопцем, а вiн насправдi божевiльний псих. Однак вiдтодi я вже не раз бачив такий вираз; думаю, ви теж. Повне закриття. То вираз, який з’являеться на обличчi в чоловiка, коли ти кажеш йому, що його кохана жiнка блядуе в нього за спиною. – Деннiсе, краще не продовжуй, – сказав вiн. Я роздратовано пiдняв руки долонями догори. – Гаразд! Гаразд! – І ти не мусиш iхати по ту чортову шину, якщо не хочеш, – кам’яний, невблаганний та – чесне слово, це правда – дурнувато-впертий вираз усе не сходив з його обличчя. – Я знайду спосiб. Я розтулив було рота, щоб вiдповiсти, i мiг би сказати щось дуже дошкульне, та потiм випадково глянув лiворуч. Двое свинуватих дiтлахiв повиходили на край свого газона й сидiли на однакових триколiсних великах, а iхнi пальчики були вимащенi шоколадом. Урочисто-серйозними поглядами вони спостерiгали за нами. – Та не проблема, – сказав я. – Привезу я тобi шину. – Тiльки якщо ти хочеш, Деннiсе. Я знаю, що вже скоро стемнiе. – Усе нормально, – запевнив я. – Мiстере? – озвався хлопчик, злизуючи шоколад з пальчикiв. – Що? – спитав Арнi. – Мама каже, ця машина – какашка. – Так, – проспiвала дiвчинка. – Бяка-кака. – Бяка-кака, – повторив Арнi. – Як глибокодумно, правда ж, дiтки? Ваша мама хто, фiлософ? – Нi, – заперечив хлопчик. – Вона Козорiг. А я Терези. А моя сестра… – Я туди й назад, – грубувато перебив я. – Добре. – Не гарячкуй. – Не бiйся, я нiкого кулаками не мiситиму. Я бiгцем припустив до своеi машини. А вже сiдаючи за кермо, почув, як дiвчинка голосно питае в Арнi: – А чому в тебе таке страшнюче лице? Я проiхав пiвтори милi до вулицi, названоi на честь Джона Фiцджеральда Кеннедi – Дж-Ф-К-драйв. Моя мати, яка виросла в Лiбертiвiллi, розповiдала, що за часiв, коли Кеннедi вбили в Далласi, це була центральна вулиця одного з найжаданiших районiв для мешканцiв мiстечка. Імовiрно, перейменування старого Барнсволоу-драйв на честь убитого президента було нещасливим, бо з початку шiстдесятих район довкола тiеi вулицi занепав i перетворився на примiський торговельний ряд. Був тут кiнотеатр просто неба, а ще «Макдональдз», бургернi «Бургер Кiнг» та «Арбiс» i боулiнг «Бiг Твентi Лейнз». Також були штук iз вiсiм-десять автосервiсiв, бо Дж-Ф-К-драйв веде до платноi швидкiсноi магiстралi «Пенсильванiя». Купити шину для Арнi – що, здавалося, могло бути простiше? Але в перших двох сервiсах, куди я заiхав, було самообслуговування, там навiть мастила не продавали; тiльки бензин i недоумкувате дiвчисько в будцi з куленепробивного скла, яке сидить перед комп’ютером, почитуе жовтий журнальчик i катае в ротi клубок жуйки «Баблiшез», такий великий, що ним мiг би вдавитися мiссурiйський мул. Третiм автосервiсом виявився «Тексако», i шини там продавали. Я змiг купити для Арнi чорну шину, яка би пiдiйшла до його «плiмута» (змусити себе називати ii, цю машину, на iм’я, тобто Крiстiною, навiть подумки, я не мiг) лише за двадцять вiсiм п’ятдесят плюс податок, але там працював лише один продавець, i вiн мусив надiвати шину Арнi на колесо й одночасно наливати бензин. Операцiя затяглася бiльш нiж на сорок п’ять хвилин. Я запропонував хлопцевi заправляти машини замiсть нього, а вiн хай займеться колесом, але вiн сказав, що бос його пристрелить, якщо про це почуе. На той час, коли змонтована шина лежала в моему багажнику, а я заплатив хлопцевi два бакси за роботу, свiтло раннього вечора вже розчинилося в темному фiолетi сутiнкiв. На землi лежали довгi оксамитовi тiнi вiд кущiв, i повiльно виiжджаючи назад на вулицю, я побачив, як останне свiтло дня майже горизонтально лягае на засмiчену смугу простору мiж «Арбiс» та боулiнгом. Те свiтло, його золотавий потiк, було майже жахливим у своiй дивнiй несподiванiй красi. Раптом задушлива панiка поповзла, неначе сухий вогонь, моiм горлом угору. То вперше за той рiк – той довгий дивний рiк – на мене накотило таке вiдчуття. Але не востанне. І все ж менi важко його пояснити чи навiть описати словами. Щось у ньому було вiд того, що я усвiдомив – зараз 11 серпня 1978 року, наступного мiсяця я стану учнем випускного класу, i що коли знов почнеться школа, це означатиме кiнець довгого спокiйного етапу мого життя. Я готувався стати дорослим – i чомусь я це побачив, побачив дуже чiтко й уперше, у тому прегарному, але якомусь старезному потоцi золотавого свiтла, що лився провулком мiж боулiнг-клубом i закусочною. І по-моему, тодi я зрозумiв, що насправдi лякае людей у дорослiшаннi. Ти перестаеш примiряти маску життя й починаеш мiряти другу. Якщо бути малим – це вчитися жити, то бути дорослим – це вчитися помирати. Те вiдчуття минулося, але мене все нiяк не вiдпускали неспокiй i меланхолiя. А я в таких станах бути не звик. Коли я повертав знову на Бейсiн-драйв, менi вже було не до проблем Арнi – я намагався впоратися зi своiми. Думки про дорослiшання, звичайно ж, привели до таких гiгантських (в усякому разi менi вони здавалися гiгантськими) i досить-таки неприемних iдей, як коледж, i життя далеко вiд дому, i спроби потрапити в унiверiвську футбольну команду, змагаючись за мiсце з шiстдесятьма квалiфiкованими людьми, а не з десятьма-двадцятьма. Ви, мабуть, скажете: «Деннiсе, iй-богу, у мене для тебе новина: одному мiльярду червоних китайцiв насрати на те, що ти не потрапиш у перший склад футбольноi команди на першому курсi». Згоден. Я просто хочу сказати, що все це менi вперше здалося дуже реальним… i дуже страшним. Інодi твiй розум возить тебе в такi мандрiвки – а як не хочеш iхати, тебе однаково повезуть. Те, що чоловiк королеви бiбопу справдi повернувся додому й що вони з Арнi стояли майже нiс до носа, явно готовi от-от зчепитися, нiяк не допомогло менi розвiяти той настрiй. Двое малькiв досi сидiли на триколiсниках i переводили погляди з Арнi на татка i назад на Арнi, нiби глядачi в апокалiптичному тенiсному матчi, у якому суддя радiсно застрелить того, хто програв. Здавалося, вони чекають спалаху, коли татко розкатае мого хирлявого друга на асфальтi й станцюе «кул джерк»[26 - «Cool Jerk» – пiсня 1966 року, танцювальний хiт, який спершу виконував гурт «The Capitols».] на його поламаних кiстках. Я тихо зупинив машину й вийшов з неi, мало не побiг до них. – Усе, набридло з твоiми прищами ляси точити! – проревiв татусь. – Ану забрав ii, кажу! Зараз же! У нього був великий приплюснутий нiс iз сiткою судин. Щоки почервонiли до кольору новоi цегли, а пiд комiром сiроi саржевоi робочоi сорочки напиналися на шиi вени. – Я на спущеному колесi не поiду, – заявив Арнi. – Я вже вам це казав. Ви б теж не поiхали, якби це була ваша машина. – Ти зараз в мене сам на спущенiй шинi поiдеш, пiццомордий, – татусь явно налаштувався на те, щоб показати своiм дiткам, як дорослi люди вирiшують своi проблеми в Реальному Свiтi. – Ти свою брудну чортопхайку перед моiм будинком не паркуватимеш. І не дратуй мене, малий, бо буде боляче. – Нiкому боляче не буде, – утрутився я. – Заспокойтеся, мiстере. Дайте нам усе виправити. Арнi кинув на мене погляд, сповнений вдячностi, i я побачив, який вiн переляканий – був i досi е. Як вiчний аутсайдер, вiн знав, що е в ньому щось таке, Бог його знае, що, але через це «щось» мужикам певного типу вiчно хотiлося вимiсити його кулаками до напiвсмертi. Напевно, вiн був переконаний, що це станеться знову – та тiльки цього разу вiн не вiдступить. Чоловiк метнув погляд на мене. – Ще один, – сказав вiн, мовби дивуючись, скiльки ж це гiвнюкiв у свiтi розплодилося. – То вам обом дати прикурити? Цього ви хочете? Я можу, не сумнiвайтеся. Так, я добре знав таких типiв. Якби вiн скинув десять рокiв, то був би одним з тих у школi, хто вважав, що це збiса весело – вибити Арнi пiдручники з рук, коли вiн iде в клас, чи запхати його в душ пiсля фiзри в одязi. Вони, такi пацани, нiколи не мiняються. Просто дорослiшають i захворюють на рак легенiв через усi тi викуренi «Лакi Страйки» чи виходять з ладу через емболiю судин головного мозку в п’ятдесят три або десь так. – Ми не хочемо давати вам прикурити, – сказав я. – Господи, та в нього ж шину спустило! Невже у вас самого нiколи не спускало? – Ральфе, я хочу, щоб вони звiдси забралися, – свинувата дружина вийшла на ганок. Їi голосок звучав пискучо i схвильовано. Видовище було куди кращим, нiж у «Шоу Фiла Донаг’ю».[27 - Фiл Донаг’ю (нар. 1935 р.) – американський журналiст, телеведучий i режисер, якому приписують створення такого телевiзiйного жанру, як ток-шоу.] За розвитком подiй уже спостерiгали iншi сусiди, i я, знову вiдчуваючи величезну втому, яка раптом навалилася, подумав, що скоро хтось неодмiнно викличе копiв, якщо вже не викликали. – У мене нiколи не спускало, i я нiколи не лишав старий уламок брухту перед чиiмсь будинком на три години, – прогримiв Ральф. Я бачив, як на його вишкiрених зубах у сяйвi захiдного сонця блищить слина. – Минула година, – тихо виправив я, – чи менше. – Ти тут менi не мудряч, малий, – сказав Ральф. – Менi воно до лампади. Я не такий, як ви. Я заробляю на життя. Додому приходжу втомлений, нема часу на суперечки. Зараз же приберiть це. – У мене в багажнику лежить запаска, – пояснював я. – Якби ми змогли ii поставити… – І якби ви були хоч трохи порядною людиною… – не вгавав Арнi. То була остання крапля. Чого наш друзяка Ральф не потерпiв би в присутностi своiх дiтей, то це сумнiвiв у його порядностi. Вiн замахнувся на Арнi. Не знаю, чим би це все закiнчилося – iмовiрно, Арнi потрапив би у в’язницю, а його дорогоцiнну тачилу забрав би евакуатор – але якось менi вдалося пiдняти свою руку перехопити Ральфiв кулак бiля зап’ястя. Зчепились обидвi нашi руки в присмерку з глухим виляском. Жирненька дiвчинка зайшлася плаксивим квилiнням. Жирненький хлопчик сидiв на своему триколiснику, i нижня щелепа в нього вiдвисала ледь не до грудей. Арнi, який завжди старався прошмигнути повз мiсце для курiння в школi, наче за ним гналися привиди, зараз навiть оком не змигнув. Насправдi здавалося, що вiн навiть хоче, щоб його вдарили. Ральф вихором розвернувся до мене. Його очi лiзли з орбiт вiд лютi. – Добре, мале гiвно, – сказав вiн. – Ти перший. Я напружено стримував його руку. – Будьте людиною, – тихим голосом попросив я. – Колесо в мене в багажнику. Дайте нам п’ять хвилин його помiняти й забратися з ваших очей. Будь ласка. Мало-помалу тиск його руки ослаб. Вiн зиркнув на своiх дiтей: заплакане дiвча, хлопчика з широко розплющеними очима, – i це пiдштовхнуло його до рiшення. – П’ять хвилин, – погодився вiн. І глянув на Арнi. – Тобi збiса пощастило, що я ще полiцiю не викликав. Ця потвора без техогляду, на нiй нема талона. Я очiкував, що Арнi бовкне ще що-небудь запальне i гра продовжиться пiсля фiнального свистка, але, схоже, вiн ще не до кiнця забув, що таке стриманiсть i розважливiсть. – Дякую, – сказав вiн натомiсть. – Вибачте, що я так скипiв. Ральф щось буркнув i сердитими рухами заправив сорочку назад у штани. А потiм ще раз озирнувся через плече на своiх дiтей. – Ану пiшли в дiм! – гаркнув вiн. – Чого це ви повилазили? Хочете, щоб я вам надавав лясь-лясь-ой-ой-ой? «Господи, до чого ж звуконаслiдувальна сiмейка, – подумав я. – Будь ласка, не давайте iм лясь-лясь-ой-ой-ой, татусю, бо вони нароблять собi бяки-каки в штанцi». Малеча побiгла до матерi, покинувши своi триколiсники на газонi. – П’ять хвилин, – повторив Ральф, злостиво нас оглядаючи. Пiзнiше того вечора, коли перехилятиме чарку з мужиками, вiн зможе розказати iм, який вiн був молодець – дав чосу поколiнню наркотикiв i сексу. «Так, пацани, я сказав iм, щоб забирали той сраний брухт з-пiд мого будинку, поки я iм лясь-лясь-ой-ой-ой не зробив. І повiрте, вони драпали так, наче в них пiдошви горiли й от-от мала зайнятися срака». І закурить «Лакi». Або «Кемел». Ми поставили домкрат Арнi пiд бампер. Та не встиг Арнi пiдняти й опустити важiль бiльш нiж три рази, як домкрат переломився навпiл. Вiн порохняво крекнув, i вгору пiднялася хмарка iржi. Арнi подивився на мене, i його очi знову були невпевненi й переляканi. – Не страшно, – сказав я. – Вiзьмемо мiй. На той час уже посутенiло, i насувалася темрява. Серце в мене досi билося надто швидко, а в ротi було кисло вiд сутички з великим цабе з Бейсiн-драйв, 119. – Деннiсе, вибач менi, – тихо мовив Арнi. – Бiльше я тебе в таке не втягуватиму. – Та забудь. Давай мiняти колесо. Ми пiдняли «плiмут» моiм домкратом (кiлька жахливих секунд я думав, що заднiй бампер зi скреготом гнилого металу вiдiрветься) i зняли колесо. Поставили запаску, затягнули трохи гайки й опустили машину на асфальт. Менi аж полегшало, коли вона знову стояла на дорозi; на те, як гнилий бампер угинався пiд домкратом, страшно було дивитися. – Ну от, – сказав Арнi, приплескуючи старезний погнутий диск на гайках крiплення колеса. Я стояв i дивився на «плiмут», i зненацька те вiдчуття, яке я пережив у гаражi в Лебея, повернулося. Його викликав вигляд новенькоi шини «Фаерстоун» злiва праворуч. На нiй досi була налiпка виробника i яскраво-жовтi крейдянi позначки балансування, якi похапцем зробив хлопець iз заправки. Я здригнувся – але передати словами ту раптову дивину не змiг би. Було таке вiдчуття, наче я побачив змiю, яка от-от скине стару шкiру, що частина тiеi староi шкiри вже вiдлущилась, а пiд нею вiдкриваються проблиски новизни. Ральф стояв на своему ганку й сердито глипав на нас. В однiй руцi вiн тримав гамбургер-сендвiч на «Диво-хлiбi», з якого скрапував соус. Інша рука зiмкнулася на бляшанцi пива «Айрон-Сiтi». – Скажи, красунчик? – поробурмотiв я до Арнi, опускаючи його поламаний домкрат у багажник «плiмута». – Чисто тобi Роберт Гадфорд,[28 - Саркастичний натяк на американського актора Роберта Редфорда.] – промимрив у вiдповiдь Арнi, i це подiяло – ми обидва пiдхопили хихотунцiв, як бувае, коли вирiшуеться довга й напружена ситуацiя. Арнi вкинув спущену шину в багажник, на домкрат, а потiм не втримався – пирхнув i затулив рота долонями. Вигляд у нього був, як у малого, якого запопали над банкою з варенням. І варто було менi про це подумати, як я й сам розреготався. – Чого це ви, босота, регочете там? – проревiв Ральф. І пiдiйшов до сходинок ганку. – Га? Хочете, щоб я вам голови скрутив? Я це можу, повiрте! – Тiкаймо звiдси швидше, – сказав я Арнi й прожогом кинувся до свого «дастера». Регiт уже було не спинити; вiн просто викочувався з нас хвилями. Я впав на сидiння водiя й завiв двигун, не перестаючи тихо iржати вiд смiху. «Плiмут» Арнi передi мною заревiв i випустив смердючу велетенську хмару синього вихлопу. Та на тлi того шуму я чув його писклявий безпорадний смiх, i звучав вiн бiльше як iстерика. Ральф на всiх парах понiсся до нас через свiй газон, не випускаючи з рук крапаючий бургер i пиво. – Ви чого регочете, босото? Га? – Ти, ти зануда! – трiумфально прокричав Арнi й рушив пiд акомпанемент автоматноi черги вихлопiв. Я вдарив по педалi газу своеi власноi машини й мусив рiзко викрутити кермо, щоб уникнути Ральфа, котрий вочевидь намiрявся на вбивство. Я все ще смiявся, але то вже був не добрий смiх (якщо вiн узагалi був добрим), а пронизливий задиханий регiт, бiльше схожий на крик. – Я тебе вб’ю, чмо! – гримiв Ральф. Я знов натиснув на акселератор i цього разу ледь не в’iхав у зад Арнi. Я показав Ральфу середнiй палець. – Викуси! – прокричав я. Потiм вiн уже був позаду нас. Намагався наздогнати; кiлька секунд тупотiв по тротуару, та незабаром спинився, важко дихаючи й шкiрячи зуби. – Що за божевiльний день, – промовив я вголос i сам трохи злякався слiзного тремтiння у власному голосi. У ротi знову було кисло. – Що за божевiльний хрiновий день. Гараж Дарнелла на Гемптон-стрит був видовженою будiвлею з iржавими рифлено-металевими стiнами та iржавим рифлено-металевим дахом. Заляпана брудом табличка перед входом повiдомляла: «ЗАОЩАДЖУЙТЕ! ВАШЕ НОУ-ХАУ, НАШІ ІНСТРУМЕНТИ!» А нижче iнша табличка меншими лiтерами обiцяла «Мiсце в гаражi потижнево, помiсячно чи рiчно». За автосервiсом Дарнелла лежало звалище старих авто. Простягалося воно на квартал i з усiх бокiв було оточене п’ятифутовою огорожею з того самого рифленого металу – млявий реверанс Вiлла Дарнелла в бiк мiськоi комiсii iз зонування. Не те щоб комiсiя могла притиснути до нiгтя Вiлла Дарнела, i не тому, що двое з трьох членiв комiсii iз зонування були його друзями. У Лiбертiвiллi Вiлл Дарнелл був знайомий практично з усiма людьми, якi мали бодай якийсь вплив. Вiн був одним iз тих хлопцiв, якi е майже в кожному маленькому мiстi, – сiрий кардинал, що тихо стоiть за багатьма подiями. Я чув, що вiн замiшаний в активному наркотрафiку в Лiбертiвiлльськiй старшiй школi й Дарбiйськiй середнiй; також чув, що вiн мав якесь знайомство з крутими бандюками в Пiтсбурзi та Фiладельфii. Я в це не вiрив, принаймнi свiдомо, але точно знав – якщо тобi потрiбнi феерверки, «бомби з вишнями» чи ракети в пляшках на четверте липня, Вiлл Дарнелл iх тобi продасть. А ще я чув, вiд свого батька, що за дванадцять рокiв до тих подiй, коли я був ще зовсiм п’ятирiчним юнаком, Вiлла Дарнелла судили, як одного з головних фiгурантiв у справi викрадення автомобiлiв на великiй територii, яка простягалася вiд наших широт на схiд вiд мiста Нью-Йорк аж до Бенгора, що в штатi Мен. Зрештою обвинувачення з нього зняли. Але тато сказав, що вiн не сумнiваеться – Вiлл Дарнелл по вуха замiшаний в iнших махiнацiях, в усьому: вiд викрадення вантажiвок до пiдробок антикварiату. «Гарне мiсце, Деннiсе, вiд якого краще триматися подалi», – казав тато. Було то рiк тому, невдовзi пiсля того, як я отримав свого першого драндулета й iнвестував двадцять доларiв в оренду мiсця в гаражi Дарнелла, щоб спробувати помiняти карбюратор, хоча врештi цей експеримент закiнчився повним провалом. Гарне мiсце, вiд якого краще бути подалi, – i ось я тут, заiжджаю в головнi ворота слiдом за своiм другом Арнi в темрявi, коли вiд денного свiтла не залишилося нiчого, крiм розпечено-червоного мазка на обрii. Моi фари вихоплювали з пiтьми достатньо розкиданих автозапчастин, смiття й загального довколишнього вiдстiйного пейзажу, щоб менi, i без того втомленому, на душi стало ще каламутнiше, нiж дотепер. Я згадав, що не подзвонив додому, i що мама з татом, напевно, сушать собi голови, де це я подiвся. Арнi пiд’iхав до великих гаражних ворiт, з табличкою поряд «СИГНАЛЬ – ЗАЇДЕШ». Крiзь укритi шаром бруду шибки вiконця поряд iз дверима просочувалося кволеньке свiтло. Хтось був удома, i я ледве стримався, щоб не вихилитися з вiкна й не сказати Арнi, хай везе свою машину до мене додому, там вона й переночуе. Я уявив собi, як ми завалюемо до Дарнелла й бачимо, як Вiлл iз дружбанами рахують перехопленi на дорозi кольоровi телики чи перефарбовують краденi кадилаки. Хлоп’ята Гардi[29 - Вигаданi персонажi численних книжок рiзних авторiв, опублiкованих пiд колективним псевдонiмом Френклiн В. Дiксон; хлопцi-пiдлiтки, що граються в детективiв.] приiздять у Лiбертiвiлль. Арнi просто сидiв за кермом, не сигналив, не робив нiчого, i я вже збирався вийти й спитати в нього, що таке, коли вiн сам пiдiйшов до того мiсця, де я зупинив машину. Навiть в останнiх променях догорiлого свiтла менi було видно, що вигляд у нього дуже присоромлений. – Деннiсе, а ти не мiг би посигналити замiсть мене? – несмiливо спитав вiн. – Здаеться, Крiстiна не працюе. – Звiсно. – Дякую. Я двiчi натиснув на клаксон, i пiсля невеликоi паузи великi гаражнi ворота з гримотiнням поiхали вгору. А за ними стояв Вiлл Дарнелл власною персоною, i живiт вивалювався йому над ременем штанiв. Вiн нетерпляче махнув Арнi рукою: мовляв, заiжджай. Я розвернув свою машину, припаркував ii передом до виiзду, а тодi й сам зайшов у гараж. Усерединi вiн був порожнiй, велетенський i нагадував сховище, а ще наприкiнцi дня тут панувала страхiтлива тиша. Кожен з п’яти десяткiв похилих паркувальних боксiв був обладнаний прикрученим до пiдлоги ящиком з iнструментами для майстрiв-на-всi-руки, якi мали роздовбанi драндулети, але не мали iнструментiв до них. Стеля була високою i навхрест перетятою голими кроквами, що нагадували стрiли будiвельного крана. Усюди були поприлiплюванi написи-попередження: «ПЕРЕД ВИХОДОМ ПЕРЕВІРТЕ ІНСТРУМЕНТИ», «ПРО ПІДЙОМНИК ДОМОВЛЯТИСЯ НАПЕРЕД», «ІНСТРУКЦІЇ ДО АВТО В ПОРЯДКУ ЖИВОЇ ЧЕРГИ», «МАТЮКАТИСЯ І ЛАЯТИСЯ ЗАБОРОНЕНО». І ще десятки iнших; усюди, куди не кинь оком, вони наче кричали тобi в лице. Великим фанатом попереджень був Вiлл Дарнелл. – Двадцятий бокс, двадцятий! – закричав Дарнелл на Арнi своiм роздратованим хрипливим голосом. – Заведи ii туди й заглуши, поки ми всi тут не задихнулися! «Ми всi» виявилося групкою чоловiкiв за велетенським столом для гри в карти в дальньому кутку. По всiй поверхнi столу були розкиданi покернi фiшки, карти, стояли пляшки з пивом. Чоловiки витрiщалися на нове надбання Арнi, i на iхнiх обличчях були написанi дуже рiзнi емоцii – вiд огиди до веселощiв. Арнi поiхав до двадцятого боксу, припаркувався й заглушив двигун. Неозорим печерним простором плив синiй димок вихлопiв i розсiювався в повiтрi. Дарнелл обернувся до мене. На ньому була широчезна, як вiтрило, бiла сорочка й штани кольору хакi. Великi складки жиру випирали на шиi i спадали донизу другими пiдборiддями. – Синку, – тим самим хрипливим голосом сказав вiн, – якщо це ти продав йому той шматок гiвна, тобi мае бути зараз соромно. – Я його йому не продавав, – якась абсурдна причина пiдштовхувала мене до того, щоб виправдовуватися перед цiею горою жиру так, як я б у життi не став виправдовуватися перед рiдним батьком. – Я намагався його вiдговорити. – Сильнiше тре’ було намагатися, – вiн пiшов туди, де саме виходив з машини Арнi, котрий пристукнув дверцята, i з порога на тому боцi сипким червоним дощем полилась iржа. З астмою чи без неi, а рухався Дарнелл грацiйно, майже по-жiночому, – як людина, що вже давно була товстою й бачить перед собою довге майбутне товстуна. І закричав вiн на Арнi ще до того, як той розвернувся, з астмою чи без неi. Мабуть, можна сказати, що вiн був з тих, хто не дозволяе своiм недугам брати над собою гору. Як i хлопцi в шкiльнiй курилцi, як той Ральф на Бейсiн-драйв, як Баддi Реппертон (на жаль, ми до нього вже зовсiм скоро дiйдемо), вiн незлюбив Арнi одразу ж – то був випадок ненавистi з першого погляду. – Так, бiльше ти сюди це механiчне гузно без шланга для вихлопiв не заведеш! – розкричався вiн. – Побачу ще раз – вилетиш звiдси, це ясно? – Так, – Арнi здавався маленьким, i втомленим, i побитим. Та дика невгамовна енергiя, на якiй вiн досi тримався, вичахла. Бачити його таким менi було трохи боляче. – Я… Дарнелл не дав йому договорити. – Хочеш вихлопний шланг – це буде два п’ятдесят на годину, як забронюеш. І зараз я тобi ще щось скажу, i ти, мiй юний друже, поставишся до цього з усiею серйознiстю. Я ваших сраних дитячих вибрикiв не терпiтиму. Менi воно не треба. Цей гараж – для мужикiв, якi цiлими днями пашуть, щоб прогодувати сiм’i, i для того ремонтують своi машини, а не для багатеньких студентикiв, якi полюбляють задля розваги таскатися на оранжевому поясi. І курити я тут забороняю. Хочете посмалити – виходьте на смiтник. – Я не ку… – Не перебивай мене, синку. Не перебивай i не мудруй, – сказав Дарнелл. Тепер вiн стояв перед Арнi. Вищий i ширший за нього, вiн повнiстю затуляв собою мого друга. У менi знову почала наростати злiсть. Я буквально вiдчував, як мое тiло стогне вiд протесту через те, що, вiдколи ми зупинилися перед будинком Лебея й побачили, що тоi чортовоi тачки бiльше нема на газонi, моi емоцii були бiльше схожi на гойдалку чи iграшку йо-йо. Дiти – пригноблений клас; через кiлька рокiв ти навчишся вiдповiдати таким дiтоненависникам, як Вiлл Дарнелл, у дусi дядечка Тома: так, сер, нi, сер, ще б пак. Але, Боже мiй, зараз вiн явно переборщував. Раптом я вхопив Дарнелла за руку. – Сер? Вiн крутнувся, розвертаючись до мене. Я про себе зрозумiв одну штуку: що бiльше менi не подобаеться хтось iз дорослих, то бiльше я схильний називати iх «сер». – Що? – А он тi чоловiки курять. Скажiть iм, хай перестануть, – я показав на тих, що сидiли за покерним столом. Вони саме почали нову партiю. Дим висiв над столом синьою запоною. Дарнел глянув на них i перевiв погляд на мене. Вираз обличчя в нього був дуже серйозним. – Це ти зараз, молодшенький, так своему другу допомогти намагаешся? – Нi, – вiдповiв я. – Сер. – Тодi завали свiй хавальник. Вiн знову повернувся до Арнi й уперся м’ясистими руками в своi широчезнi боки з пухким прошарком жиру. – Я потвор упiзнаю вiдразу, – сказав вiн, – i зараз я на одного такого дивлюся. Малий, у тебе випробувальний термiн. Один раз облажаешся – i плювати, скiльки ти заплатив наперед, я викину тебе на сраку за дверi. Тупа лють здiйнялася в менi вiд шлунка до голови й спричинила бiль. Я подумки благав Арнi послати цього жирного уйобка на поршень, хай засадить його собi у свiй старий анус, наскiльки глибини вистачить. Звiсно, пiсля цього до розмови долучаться Дарнелловi гравцi в покер i ми обидва, скорiше за все, завершимо цей чарiвний вечiр у приймальному вiддiленнi лiбертiвiлльськоi лiкарнi з численними швами на головах… але воно буде майже того варте. «Арнi, – благав я подумки, – скажи йому, хай валить на три букви, i iдьмо звiдси. Дай йому вiдсiч, Арнi. Не дозволяй змiшувати тебе з лайном. Не будь лузером, Арнi, – якщо ти своiй матерi змiг дати вiдсiч, то й цього кретина подолаеш. Хоч цього единого разу не будь лузером». Арнi довго стояв мовчки, з похиленою головою, а потiм сказав: – Так, сер. І прозвучало це дуже тихо, майже нечутно. Слова неначе застрягли в нього у горлi. – Що ти сказав? Арнi пiдвiв погляд. Його обличчя було мертвотно-блiдим. Очi налилися слiзьми. Я не мiг на це дивитися. Менi було надто боляче на це дивитись. Я вiдвернувся. Покеристи призупинили гру, щоб спостерiгати за подiями бiля двадцятого боксу. – Я сказав: «Так, сер», – дрижачим голосом промовив Арнi. Вiн наче щойно поставив пiдпис пiд якимось страхiтливим зiзнанням. Я знову подивився на машину, «плiмут» 1958 року, яка стояла тут замiсть бути за гаражем, на звалищi старих машин, гнити з рештою Дарнеллового непотребу, i знову всiм серцем ii зненавидiв за те, що вона робила з Арнi. – Тодi вимiтайтеся звiдси, – сказав Дарнелл. – Ми зачинилися. Арнi наослiп пошкандибав геть. І ледь не врiзався в стiс староi лисоi гуми, але я вчасно пiдхопив його за лiкоть i потягнув геть. Дарнелл пiшов у протилежний бiк, до покерного стола. А вже там своiм свистячим голосом сказав щось iншим. І вони вибухнули реготом. – Деннiсе, я в порядку, – сказав Арнi, наче я його питав. Його зуби були мiцно стиснутi, а груди пiднiмалися й опускалися вiд швидкого поверхневого дихання. – Я в порядку, пусти мене, я в порядку, я в нормi. Я вiдпустив його руку. Ми пiшли до вхiдних дверей, i тут Дарнелл проревiв нам услiд: – І друзяк своiх вiдморозкiв сюди не води, бо вилетиш, як корок iз пляшки! – І наркоту дома лишай! – пiдгавкнув один з покеристiв. Вiд страху Арнi зiщулився й облесливо кивнув. Вiн був моiм другом, але в ту мить я ненавидiв його за те, що вiн так щулиться. Ми порятувалися втечею в прохолодну пiтьму. Ворота за нашими спинами загримотiли, зачиняючись. Отак ми й поставили Крiстiну в гараж до Дарнелла. Весело погуляли, га? 6 / Назовнi У мене е тачка i повний бак, І сказати всiм – така краса: «Поцiлуй мене в зад»…[30 - I got me a car and I / got me some gas, / Told everybody they could / Kiss my ass… (англ.)]     Гленн Фрай Ми сiли в мою машину, i я виiхав з подвiр’я. Непомiтно стрiлки годинника пiдкралися до дев’ятоi години й перевалили за неi. Ось як летить час, коли тобi весело. У небi висiла половинка мiсяця. Через нього, а ще через оранжевi лiхтарi просторого паркувального майданчика торговельного центру «Монровiлль», не видно було жодних зiрок, навiть якщо вони падали. Першi два-три квартали ми проiхали в гробовiй тишi, а потiм Арнi зненацька зайшовся в несамовитих схлипуваннях. Я й думав, що вiн може розплакатись, але сила цього нападу мене перелякала. Я негайно зупинив машину. – Арнi… І тут же я облишив спроби. Йому потрiбно було виплакати все. Сльози й схлипи лилися пронизливим гiрким потоком, i нестримним до того ж – свою квоту стриманостi на той день Арнi вичерпав. Спочатку здавалося, що то просто реакцiя; я вiдчував те саме, тiльки моя реакцiя вдарила менi в голову, i вiд цього вона болiла, наче гнилий зуб, а ще в шлунок, який хворобливо стиснувся. Тому так, спочатку я подумав, що то просто якась реакцiя, мимовiльний вихлюп емоцiй, i може, попервах так воно й було. Але через хвилину-двi я зрозумiв, що тут е щось бiльше, набагато бiльше, усе значно глибше, нiж проста розрядка. І в тих звуках, якi вiн видавав, я почав виокремлювати слова: спочатку поодинокi, а потiм цiлi речення. – Я iм покажу! – викрикував вiн крiзь ридання. – Я покажу тим йобаним сучим синам, я iм покажу, Деннiсе, вони в мене пошкодують, вони в мене подавляться… ПОДАВЛЯТЬСЯ… ПОДАВЛЯТЬСЯ! – Перестань, – налякано попросив я. – Арнi, припини. Але припиняти вiн не хотiв. Натомiсть загупав кулаками по м’якiй приладовiй панелi мого «дастера», та так сильно, що залишалися вм’ятини. – Я iм покажу, от побачиш, покажу! У тьмяному свiтлi мiсяця й найближчого лiхтаря його обличчя здавалось абсолютно порожнiм i потворно-старим, наче в якоiсь карги. Поряд зi мною сидiв незнайомець. Арнi кудись подiвся – вiн блукав тими холодними закутками всесвiту, якi ласкавий Господь залишае для таких людей, як вiн. А цього хлопця я не знав. І не хотiв його знати. Я мiг лише сидiти безпомiчно на своему мiсцi й сподiватися, що Арнi, якого я знаю, повернеться. І через якийсь час вiн повернувся. Істеричнi викрики розчинилися знову в риданнях. Ненависть випарувалася, i вiн лише плакав. Те голосiння йшло десь iз глибини грудей: надривне, спантеличене. Я сидiв за кермом своеi машини, не знаючи, що менi робити, бажаючи опинитися деiнде, де завгодно: мiряти черевики в крамницi Тома Макена, заповнювати заяву на отримання кредиту в магазинi здешевлених товарiв, стояти перед платним туалетом з поносом i без жодноi монети в кишенi. Де завгодно, блiн. Не обов’язково в Монте-Карло. Але в основному я сидiв i мрiяв бути старшим. Мрiяв, щоб ми обидва були старшими. Але то була дурна вiдмазка. Я знав, що треба робити. Неохоче, не маючи нi найменшого бажання, я пiдсунувся ближче до краю свого сидiння, обiйняв Арнi й притиснув до себе. Його обличчя, гаряче та лихоманкове, розплескалося на моiх грудях. Так ми й сидiли, хвилин, може, зо п’ять, потiм я вiдвiз його додому й висадив. А сам поiхав. Пiсля того ми про це не розмовляли, про те, як я його до себе пригортав. По тротуару тодi нiхто не йшов, нiхто не бачив моеi машини, припаркованоi бiля бордюру. Мабуть, якби хтось побачив, то подумав би, що ми парочка педикiв. Я сидiв, i пригортав його, i любив так, як мiг, i не розумiв, як так вийшло, що я – единий друг Арнi Каннiнгема, бо в ту мить, повiрте менi, я зовсiм не хотiв бути його другом. Проте (тодi я вже це усвiдомив, хай навiть нечiтко), можливо, вiдтепер Крiстiна теж мала стати йому другом. Я ще не визначився, чи менi це подобаеться, хоча в той довгий божевiльний день ми з ii ласки пережили велику хрiнотiнь. Коли ми пiдкотили до тротуару перед його будинком, я спитав: – Чувак, з тобою все буде в порядку? Арнi вимучено всмiхнувся. – Ага, не пропаду, – i зi смутком в очах подивився на мене. – Знаеш, знайди собi краще щось iнше для доброчинностi. Фонд для сердечникiв. Ракове товариство. Щось таке. – Ой, та ну тебе. – Ти розумiеш, що я маю на увазi. – Якщо ти маеш на увазi, що ти плаксiй, то Америку ти для мене не вiдкрив. На ганку загорiлося свiтло, i з будинку вилетiли Майкл i Реджина – мабуть, хотiли подивитися, хто це приiхав: ми чи полiцiя штату, яка мае повiдомити, що iхне едине укохане дитятко збила машина на хайвеi. – Арнольд? – пронизливо-верескучим голосом погукала Реджина. – Деннiсе, звалюй пошвидше, – Арнi всмiхався тепер бiльш щиро. – Тобi ця хрiнь не потрiбна. Вiн вибрався з машини й слухняно сказав: – Привiт, мамо. Привiт, тату. – Де ти був? – спитав Майкл. – Ми тут з твоею матiр’ю, юначе, мiсця собi не знаходимо! Арнi казав правду. Сцени сiмейного возз’еднання менi були нi до чого. Я глипнув у дзеркало заднього виду й побачив, як вiн стоiть – такий самотнiй i вразливий. А потiм тi двое налетiли на нього, огорнули собою й повели, наче вiвцю, у свое гнiздо за 60 000 баксiв, стопроцентно виливаючи на нього всю силу своiх найсвiжiших знань про батькiвство, почерпнутих на тренiнгу з батькiвськоi ефективностi чи ще якомусь семiнарi. Рiч була в тому, що в них це все було дуже рацiонально. У тому, яким став Арнi, була дуже велика iхня заслуга, але вони були занадто, трясця твоiй матерi (i батьку), рацiональнi, щоб це помiтити. Я ввiмкнув радiо й зловив хвилю «FM-104», де тривав блок розваг вихiдного дня i Боб Сiгер та «Сiлвер Буллет Бенд» спiвали «Досi такий самий».[31 - Роберт Кларк «Боб» Сегер (нар. 1945 р.) – американський спiвак, композитор, гiтарист i пiанiст. 1973 року заснував гурт «Silver Bullet Band». Їхня пiсня «Досi такий самий» («Still the Same») була одним iз численних хiтiв гурту.] Випадковий збiг був дещо аж занадто жахливо iдеальним, тому я покрутив ручку й знайшов гру «Фiллiз».[32 - Професiйна бейсбольна команда з мiста Фiладельфiя, штат Пенсильванiя.] «Фiллiз» програвали. Нiчого дивного. Усе згiдно з ходом подiй. 7 / Нiчнi жахiття Я «роудраннер», кицю, Не спiймати мене. Я ж «роудраннер», кицю, Стережися мене. Може, спробуеш взяти гору. Ось побачиш, мала. Вiдiйди! Назад! Хай не бачать цi очi твiй сором![33 - I’m a roadrunner, honey, / And you can’t catch me. / Yes, I’m a roadrunner, honey, / And you can’t keep up with me. / Come on over here and race, / Baby, baby, you’ll see. / Move over, honey! Stand back! / I’m gonna put some dirt in your eye! (англ.)]     Бо Дiддлi Коли я приiхав додому, тато з сестрою сидiли на кухнi, iли сендвiчi з коричневим цукром. Одразу дав про себе знати голод, i я згадав, що так i не повечеряв. – Де це тебе, Бос, носило? – спитала Елейн, не пiдводячи погляду вiд свого «16», чи «Крiм», чи «Тайгер Бiт»,[34 - Назви пiдлiткових журналiв.] не знаю, що вона там читала. Босом вона мене називала вiдтодi, як минулого року я вiдкрив для себе Брюса Спрiнгстiна i став його фанатом.[35 - Прiзвисько «Бос» американський спiвак i композитор Брюс Спрiнгстiн (нар. 1949 р.) отримав за те, що в 1960-тi роки, коли вiн грав у гуртi «Earth», його завданням було забирати платню гурту у власникiв клубiв i розподiляти мiж музикантами.] За ii задумом, це повинно було мене болюче вжалити. У чотирнадцять Елейн почала з дитини перетворюватися на повноцiнну американську красуню, якою вона зрештою й стане – високу, темноволосу та блакитнооку. Але того пiзнього лiта 1978-го вона ще була абсолютно пiдлiтковою стадною твариною. Почала з «Доннi та Марi»[36 - Телевiзiйне музичне шоу з естрадною музикою 1976 року, ведучими якого були брат i сестра, поп-дует Доннi та Марi Осмонди.] в дев’ять рокiв, потiм запала на Джона Траволту в одинадцять (одного разу я дуже круто схибив, назвавши його Джоном Гидолтою, i вона подряпала мене так сильно, що ледве не шви довелося на щоку накладати, – але я типу заслужив, тому не жалiюся). У дванадцять вона гинула через Шона.[37 - Шон Пол Кессiдi (нар. 1958 р.) – американський телевiзiйний продюсер, сценарист i актор-спiвак.] Потiм був Ендi Гiбб.[38 - Ендрю Рой «Ендi» Гiбб (1958–1988) – британсько-австралiйський спiвак, кумир пiдлiткiв.] А вiднедавна ii смаки стали зловiснiшими: хевi-метал-рокери типу «Дiп Перпл» i нова група – «Стикс». – Я допомагав Арнi владнати справи з його машиною, – сказав я, звертаючись як до Еллi, так i до батька. Бiльше до батька насправдi. – Та потвора, – зiтхнула Еллi й перегорнула сторiнку журналу. Раптом я вiдчув разюче сильну потребу видерти журнал iй з рук, порвати навпiл i жбурнути шматки iй в обличчя. І це було найкращим свiдченням того, що деньок у мене видався дуже важкий. Насправдi Елейн не вважае Арнi потворою; вона просто хапаеться за будь-яку можливiсть мене подiставати. Але, мабуть, я за останнi кiлька годин забагато разiв чув, як Арнi називають потворою. Його сльози висихали на моiй сорочцi, чорт забирай, i може, я й сам почувався трохи бридко. – А як там Губастик, дорогенька? – поцiкавився я солодким голосом. – Понаписувала вже листiв Ерiку Естрадi? «Ох, Ерiку, я помру заради тебе, у мене стаеться повна зупинка серця щоразу, коли я уявляю, як твоi товстi маснi губи цмакають моi…» – Ти тварина, – холодно вiдповiла вона. – Просто тварина, ось хто ти. – І я не розумiю, чому це погано. – Так отож, – вона взяла зi столу журнал, сендвiч i стрiмко почимчикувала у вiтальню. – Еллi, гляди не розсип усе по пiдлозi, – попередив ii тато, трохи пiдпсувавши iй вихiд. Я понишпорив у холодильнику й витяг шматок болонськоi копченоi ковбаси та сумний на вигляд помiдор. Ще там лежало пiвпачки плавленого сиру, але надмiрне захоплення цим лайном у початкових класах геть знищило мою любов до нього. Я вирiшив задовольнитися квартою молока до сендвiча й вiдкрив бляшанку супу «Кемпбелз» iз консервованою яловичиною. – Вiн ii забрав? – поцiкавився в мене тато. Мiй тато працюе податковим консультантом у «Ейч amp;Ар Блок», а ще позаштатно надае послуги, пов’язанi з податками. Колись вiн був штатним бухгалтером найбiльшоi архiтектурноi фiрми в Пiттсбурзi, але потiм у нього стався iнфаркт, i вiн звiльнився. Вiн добра людина. – Ага, забрав. – Таке ж страхопудало, як i спершу здалося? – Гiрше. А де мама? – На заняттi. Тато зустрiвся зi мною поглядом, i ми обидва ледве не захихотiли. Та одразу ж подивилися в рiзнi боки, бо стало соромно – але навiть щирий сором допомiг не сильно. Мамi сорок три, працюе гiгiенiстом у стоматологiчнiй клiнiцi. Вона довго не працювала за фахом, та пiсля татового iнфаркту повернулася на роботу. Чотири роки тому мама вирiшила, що в нiй загинула письменниця. І почала строчити вiршi про квiти й оповiдання про милих стареньких чоловiкiв у жовтнi своiх лiт. Час вiд часу з-пiд ii пера виходила жорстка реалiстична рiч про юну дiвчину, перед якою виникала спокуса «ризикнути», та потiм вона вирiшувала, що незрiвнянно краще буде, якщо вона Збереже Їi Для Шлюбного Ложа. Цього лiта вона записалася на письменницький курс у Горлiксi – а там, як ви пам’ятаете, викладали Майкл i Реджина, – i записувала всi своi теми та iсторii в блокнот, який назвала книжкою «Нарисiв про любов i прекрасне». Так i чую, як ви зараз думаете (i добре, коли так), що немае нiчого смiшного в жiнцi, яка примудряеться i працювати, i про сiм’ю пiклуватися, коли вона вирiшуе спробувати щось нове, трошки розширити своi горизонти. Звiсно, ви будете правi. А ще ви можете подумати, що в нас iз батьком були всi причини соромитися самих себе, що ми просто двi шовiнiстичнi свинi чоловiчоi статi, якi рохкають там щось у себе на кухнi – i знову будете абсолютно правi. Я не сперечатимуся за жодним iз цих пунктiв, скажу лише, що якби вам так само часто читали вголос iз «Нарисiв про любов i прекрасне», як нам з татом (i Елейн), то ви б трохи краще зрозумiли, звiдки ростуть ноги в наших пiдсмiювань. Ну, вона була i е класною мамою; здогадуюся, що й для тата вона класна дружина – принаймнi я нiколи не чув, щоб вiн скаржився, а ще вiн нiколи не пиячив цiлу нiч поза домом, i все, що я можу сказати на наш захист, – iй в обличчя ми не смiялися нiколи, жоден з нас цього не робив. Виправдання таке собi, я розумiю, але в усякому разi, це краще, нiж нiчого. Нiхто з нас нiзащо у свiтi не завдав би iй такого болю. Я затулив рота долонею й намагався задушити смiшки. Тато моментально вдавився хлiбом з коричневим цукром. Не знаю, про що подумав вiн, але в мене в пам’ятi спливло порiвняно свiже творiння пiд назвою «Чи був в Ісуса песик?» Укупi з усiма пригодами дня то було трохи занадто. Я пiдiйшов до шафок над раковиною й витяг склянку для молока, а коли озирнувся, тато вже взяв себе в руки. Це допомогло менi теж опанувати собою. – Ти, коли зайшов, був якийсь смутний, – сказав вiн. – Деннiсе, з Арнi все гаразд? – Арнi в ажурi, – вiдповiв я, виливаючи суп у каструльку й ставлячи на плиту. – Вiн сьогоднi купив собi машину, вона роздовбана, але Арнi в порядку. Звiсно, Арнi був не в порядку, але iнодi ти просто не можеш зiбратися з духом i сказати деякi речi своему татовi, не важливо, яких успiхiв вiн досягнув у цiй видатнiй американськiй дiяльностi – бути батьком. – Інодi люди слiпi, поки самi не побачать, – сказав вiн. – Ну, – вiдповiв на це я, – сподiваюся, вiн дуже скоро сам побачить. Вiн поставив машину в Дарнелла за двадцятку на тиждень, бо його батьки не хотiли, аби вiн тримав ii вдома. – Двадцятка на тиждень? Лише за мiсце в гаражi? Чи за мiсце й iнструменти? – Лише за мiсце. – Це грабунок на великiй дорозi. – Ага, – сказав я, вiдзначивши про себе, що пiсля цiеi констатацii тато не запропонував, щоб Арнi ставив ii в нас. – Хочеш зiграти в крибiдж? – Мабуть, так, – сказав я. – Деннiсе, вище носа. Ти не можеш робити за iнших людей iхнi помилки. – Ага, точно. Ми зiграли три чи чотири партii в крибiдж, i щоразу вiн мене перемагав – вiн майже завжди виграе, крiм випадкiв, коли дуже втомлений чи трохи випив. Але менi нормально. Так тi рази, коли я його переграю, стають цiннiшими. Ми грали в крибiдж, i через якийсь час прийшла мама – на ii щоках грав рум’янець, а книжку оповiдань i нарисiв вона притискала до грудей. Вона поцiлувала тата – не звичайним побiжним торканням губ, а по- справжньому, так, що я раптом знiяковiв i схотiв опинитися десь в iншому мiсцi. У мене вона спитала все те саме про Арнi та його машину, бо в нашому домi це швидко перетворилося на найбiльшу тему для розмов вiдтодi, як збанкрутiв мамин брат Сiд i попросив у тата позику. Я повторив ту саму пiсню, гарну й нову. Потiм подався нагору спати. Я ледве тягнув ноги, та й у мами з татом, як менi здалося, були своi справи… хоча на цю тему я собi забагато думати не дозволяв, та ви, напевно, i самi це розумiете. Елейн була в себе, лежала на лiжку й слухала найновiшу добiрку суперхiтiв. Я попросив ii зробити звук тихiше, бо лягаю спати. Вона висолопила менi язика. Я такого не дозволяю. Тому зайшов у кiмнату й лоскотав ii, аж поки вона не пожалiлася, що зараз виблюе. Я сказав: «Ну, блюй, це твое лiжко», – i ще трохи ii полоскотав. Потiм вона натягнула на лице свiй коронний вираз «Деннiсе, будь ласка, не смiйся надi мною, бо це страшенно важливе питання», стала дуже серйозна й спитала, чи правда, що коли пердиш, гази можна пiдпалити. Так сказала одна ii подружка, Керолiн Шемблiс, але Керолiн майже завжди брехала. Я сказав iй, щоб спитала у свого мудакуватого бойфренда, Мiлтона Додда. Тодi Елейн сильно розлютилася, хотiла мене вдарити й спитала: «Деннiсе, ну чому ти завжди такий придурок?» Тому я сказав iй, що гази можна пiдпалити, це правда, порадив нiколи не пробувати, а потiм обiйняв (хоча намагався цього уникати – вiдколи в неi почали рости груди, менi це було нiяково, i лоскотати теж, правду кажучи) i пiшов спати. А роздягаючись, подумав: «Не так уже й погано скiнчився цей день. Навколо мене люди, якi вважають мене людиною, i Арнi таким вважають теж. Покличу його завтра в гостi чи в недiлю, позависаемо просто, подивимось гру «Фiллiз» по ящику чи в якусь дурну настiльну гру пограемо, у «Кар’ери», чи «Життя», чи в те старе-добре «Клу», яке завжди напохватi, i позбудемося цього химерного вiдчуття. Знов усе буде нормально». Отож, я лiг спати з повним порядком у головi й мав би одразу ж заснути, але не заснув. Бо порядку не було, i я це знав. Бувае так, що все закрутиться, а що воно, у бiса, таке, ти й не знаеш. Двигуни. Це ще один момент буття пiдлiтком. Навколо стiльки двигунiв, i часом у тебе в руках опиняються ключi запалювання до кiлькох iз них, i ти iх заводиш, але не знаючи, що то, у срацi, за двигуни чи що вони мають робити. Ти маеш якесь уявлення, i бiльш нiчого. З наркотиками все так, i з бухлом, i з сексом, i часом з iншими штуками – лiтня робота, завдяки якiй у тебе з’являються новi iнтереси, якась поiздка, навчальний курс у школi. Двигуни. Тобi дають ключi, кiлька пiдказок i кажуть: «Заводь-но, побачиш, як пiде», – i часом цей двигун везе тебе прямцем у кльове життя, сповнене сенсу, а iнодi везе навпростець автострадою до пекла й викидае тебе, скалiченого i скривавленого, на узбiччя дороги. Двигуни. Великi. Як 382-i, якi ставили в тi старi тачки. Як Крiстiна. Я лежав у темрявi, перевертаючись iз боку на бiк, поки простирадло пiдi мною остаточно зiбгалося жужмом, i згадував, як Лебей сказав: «Їi звати Крiстiна». І чомусь Арнi за це вчепився. Коли ми були малими, у нас були самокати, потiм з’явилися велики, i я своiм давав iмена, але Арнi – нiколи. Вiн вважав, що iмена – це для собак, котiв i рибок. Але то було тодi, а це – тепер. Тепер вiн називав той «плiмут» Крiстiною, а ще гiрше те, що вона для нього була нiби жива iстота, а не просто машина. Менi це не подобалось, i я не знав, чому. Та навiть мiй батько говорив про неi так, наче Арнi не старий шматок брухту купив, а одружився. Але все було не так. Зовсiм нi. Правда? Деннiсе, зупинися. Здай назад… Я хочу ще раз на неi подивитися. Отак-от просто. Без жодних роздумiв – а це було дуже не схоже на Арнi, який завжди ретельно все обмiрковував – життя навчило його болiсно вiдчувати, що бувае з такими хлопцями, як вiн, коли вони без пiдготовки роблять щось (зойк!) iмпульсивно. Але цього разу вiн був схожий на чоловiка, який зустрiв актрисульку з пiдтанцьовок, закрутив з нею бурхливий романчик i понедiлкового ранку прокинувся з похмiллям i новою дружиною. То було… ну… неначе кохання з першого погляду. «Та нехай, – подумав я. – Ми почнемо все спочатку. От завтра i почнемо. Подивимося на все новими очима». І по тому я нарештi заснув. І бачив сни. Квилiння стартера, який обертаеться в темрявi. Тиша. Стартер квилить знов. Двигун зловив iскру, згас, потiм таки пiдхопив. Двигун працюе в темрявi. Потiм увiмкнулися фари, дальне свiтло, старомоднi фари-близнюки, що прохромили мене, мов жука на склi. Я стояв у вiдчинених дверях гаража Роланда Д. Лебея, а Крiстiна стояла всерединi – новiсiнька, без найменшоi вм’ятини чи плямки iржi. Бездоганно чисте вiтрове скло темнiло аж до поляризованоi синьоi смуги вгорi. З радiо линуло ритмiчне звучання спiву Дейла Гокiнса, який виконував «Сузi-К’ю» – голос iз мертвого вiку, сповнений якоiсь моторошнуватоi життевоi сили. Мотор бурмоче слова сили через подвiйнi глушники. І звiдкись я знав, що всерединi стоiть коробка передач «Герст», а дуги оббивки стелi – фiрми «Ф’юеллi»; моторне масло «Квакер Стейт» щойно замiнили – i було воно чистого бурштинового кольору, барви автомобiльноi кровi. Раптово вмикаються двiрники, i це дивно, бо за кермом нiкого нема, машина порожня. …iдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося. Я хитаю головою. Я не хочу туди заходити. Я боюся туди заходити. Я не хочу кататися. І тут двигун починае гарчати, прискорюеться i затухае, прискорюеться i затухае, це голодний звук, страшний, i щоразу, як двигун гарчить, Крiстiна нiби рветься вперед, мов злий пес на слабкому повiдку… i я хочу рухатись… але ноги наче приросли до асфальту пiд’iздноi дорiжки. …останнiй шанс, здорованю. І перш нiж я встигаю вiдповiсти – чи навiть придумати вiдповiдь – пронизливо верещить гума колiс, цiлуючи бетон, i Крiстiна кидаеться на мене, щирячись решiткою радiатора, наче ротом, повним хромованих зубiв; ii фари сердито спалахують… Я прокинувся вiд власного крику в мертвiй пiтьмi другоi години ночi; власний голос прозвучав страшно для моiх вух, але ще страшнiшим був хуткий гупiт босих нiг у коридорi. Обома руками я мiцно вхопився за простирадло, яке витяг з-пiд себе цiлком, воно лежало, усе зiжмакане, посеред лiжка. Усе мое тiло було слизьким вiд поту. Далi по коридору Еллi з власним жахом викрикнула: «Що це було?» Мою кiмнату залило електричне свiтло, i на порозi стояла мама, в короткiй нiчнiй сорочцi, яка показувала бiльше, нiж мама собi дозволяла, хiба що ситуацiя була найекстренiшою, а одразу позаду неi тато зав’язував пояс халата, пiд яким нiчого не було. – Сонечко, що таке? – спитала мама, дивлячись на мене широко розплющеними переляканими очима. Я вже й не пригадаю, коли вона отак називала мене «сонечком» – коли менi було чотирнадцять? дванадцять? може, десять? Не знаю. – Деннiсе? – мовив тато. Елейн стояла позаду них i дрiбно тремтiла. – Ідiть спати, – сказав я. – Менi просто поганий сон наснився, от i все. Пусте. – Ого, – протягнула Елейн, шокована пiзньою годиною та нагодою, i тому з повагою. – То, видно, цiлий фiльм жаху був. Деннiсе, що тобi снилося? – Що ти вийшла замiж за Мiлтона Додда й ви переiхали жити до мене. – Деннiсе, не дражни сестру, – сказала мама. – Що тобi снилося? – Я не пам’ятаю, – вiдповiв я. Раптом я зрозумiв, що простирадло в мене зiжмакане й назовнi виглядае темний жмут лобкового волосся. Я бiгом прикрився, а в головi блискавкою промчали винуватi думки про мастурбацiю, полюцii та ще бозна-що. Повна дезорiентацiя. Мить чи двi голова йшла обертом, i я навiть не мiг згадати, великий я чи малий – була тiльки та темрява, сповнена жаху, i всепоглинаючий образ машини, що трохи виривалася вперед, коли двигун ревiв, потiм вiдкочувала назад, знову кидалася вперед, капот вiбрував над двигуном, решiтка щирилася сталевими зубами… Останнiй шанс, здорованю. Потiм рука матерi, прохолодна й суха, лягла на мiй лоб, пильнуючи жар. – Мам, та все нормально, – сказав я. – Це дрiбницi. Просто жахiття наснилось. – Але ти не пам’ятаеш… – Нi. Уже все вивiтрилось. – Я злякалася, – сказала вона i невпевнено й тихо засмiялася. – Ти не знаеш, що таке боятися по-справжньому, доки хтось iз твоiх дiтей не закричить у темрявi. – Фу, гидота, не згадуй про це, – скривилась Елейн. – Повертайся в лiжко, малеча, – сказав тато й дав iй легкого ляпанця по задку. Вона пiшла – з невдоволеним виглядом. Може, позбувшись свого переляку, вона сподiвалася, що я почну битися в iстерицi. Ото було б про що з подружками на ранковiй фiзкультурi почесати язиками. – З тобою правда все добре? – перепитала мама. – Деннiсе? Сонце? Знову те слiвце, що принесло з собою спогади про зчесанi колiна, коли я випав зi свого червоного фургончика; ii обличчя, що постiйно схилялося над моiм лiжечком, коли я лежав у гарячкових муках усiх дитячих хвороб – свинки, кору, нападу скарлатини. Вiд цього менi безглуздо хотiлося плакати. Я був вищий од неi на дев’ять дюймiв i важчий на сiмдесят фунтiв.[39 - Близько 22 см, 30 кг.] – Так, – пiдтвердив я. – Добре, – сказала вона. – Хай свiтло горить. Інодi це допомагае. І кинувши останнiй сповнений сумнiву погляд на тата, вона вийшла. А я залишився з поживою для роздумiв – чи снилися моiй мамi коли-небудь жахiття? Напевно, це одне з тих питань, яке нiколи не спадае тобi на думку. Та, хоч би якими були ii жахiття, жодне з них не проникло в «Нариси про любов i прекрасне». Тато сiв на край лiжка. – Ти справдi не пам’ятаеш, про що був той сон? Я похитав головою. – Мабуть, вiн дуже страшний був, якщо ти так кричав. Вiн подивився менi в очi, i його серйозний погляд запитував, чи я, бува, чогось вiд нього не приховую. Менi дуже хотiлося розказати йому все – машина, чортова машина, Крiстiна, iржава королева бензину, двадцятирiчний брухт, гидке потворне металеве мурло. Я ледве йому не розказав. Та чомусь слова застрягли в горлi, наче заговорити означало б зрадити свого друга. Старий добрий Арнi, якого веселун-Господь вирiшив шарахнути цiпком потворностi. – Гаразд, – i вiн поцiлував мене в щоку. Я вiдчув, як колеться його борода, тi шорсткi щетинки, якi вилазять лише вночi; на мене вiйнуло його потом i його любов’ю. Я мiцно його обiйняв, а вiн стиснув мене в обiймах у вiдповiдь. Кiмната спорожнiла, i я залишився сам, лежати iз ввiмкненим нiчником на тумбочцi й боятись заснути. Я взяв книжку й знову лiг, знаючи, що батьки не сплять у своiй спальнi на першому поверсi, а обговорюють, чи не вляпався я в якусь пригоду, чи, може, когось iншого – дiвчину з групи пiдтримки, наприклад, – втягнув у пригоду. Я вирiшив, що сон неможливий. Читатиму до свiтанку, а подрiмаю завтра вдень, пiд час бейсболу, може, якщо нудно стане. І з цiею думкою я заснув i прокинувся вже вранцi; книжка так i лежала на пiдлозi бiля лiжка, нерозгорнута. 8 / Першi змiни Аби грошi, я б от що зробив, Я подався б у мiсто й «меркурiй» чи два купив, І «меркурiй» мiй був би в змозi Поганяти туди-сюди по дорозi.[40 - If I had money I will tell you / what I’d do, / I would go downtown and buy / a Mercury or two, / I would buy me a Mercury, / And cruise up and down this road (англ.).]     The Steve Miller Band Тiеi суботи я думав, що Арнi зайде в гостi, тому тинявся будинком – постриг газон, поприбирав у гаражi, навiть усi три машини вимив. Мама з подивом спостерiгала за всiею цiею працелюбнiстю, а за обiдом з хот-догiв i салату прокоментувала, що менi варто частiше бачити нiчнi жахiття. Телефонувати до Арнi додому не хотiлося, особливо пiсля всього того неподобства, свiдком якого я був останнiми днями, та коли почалося шоу, яке передувало матчу, а Арнi все ще не з’явився, я зiбрав мужнiсть у кулак i подзвонив. Вiдповiла Реджина. І хоч як добре вона грала роль «нiчого-не-змiнилося», я вiдчув у ii голосi прохолоднi нотки. Вiд цього стало сумно. Його единого сина звабила морхла стара шльондра на iм’я Крiстiна, а старий друзяка Деннiс напевно був спiльником. Може, вiн iх навiть зводив. «Арнi не вдома. Вiн у гаражi в Дарнелла. З дев’ятоi ранку там пропадае». – А, – непереконливо сказав я. – Ого. Я не знав. Прозвучало це як брехня. Ба бiльше – це вiдчувалось як брехня. – Нi? – своiм новим прохолодним тоном спитала Реджина. – До побачення, Деннiсе. У трубцi, яку я тримав, стало глухо. Я кiлька секунд на неi дивився, а потiм поклав. Тато припаркувався перед телеящиком у своiх огидних фiолетових бермудах i плетених капцях, з шiстьма пляшками пива «Строуз» у холодильничку поряд. У «Фiллiз» був непоганий день: давали чортiв «Атлантi». Мама пiшла в гостi до своеi однокласницi (думаю, вони читали одна однiй своi нариси й вiршi та разом впадали в екзальтацiю). Елейн вiдправилася до своеi подруги Делли. У нашому будинку було тихо; надворi сонце грало в квача з кiлькома пухнастими бiлими хмарками. Тато дав менi пляшку пива – а таке вiн робить лише тодi, коли перебувае в надзвичайно добродушному станi. Але однаково субота видалася нудною. Я все думав про Арнi, який не дивився гру «Фiллiз», не засмагав i навiть не стриг у себе бiля дому траву так, що ноги вкривалися зеленню. Арнi в просякнутiй мастилом напiвтемрявi гаража Вiлла Дарнелла для майстрiв-на-всi-руки грався в iгри з тим мовчазним iржавим громаддям, пiд крики чоловiкiв i дзеленчання iнструментiв об бетон з тим пронизливим стуком бiлого металу, автоматною чергою пневматичних молоткiв, що розкручують старi болти. Дихавичний голос Вiлла Дарнелла й астматичний кашель… А ще, чорт забирай, невже я ревнував? Уся суть була в цьому? Коли розпочався сьомий iннiнг, я встав i пiшов на вихiд. – Ти куди? – спитав тато. А й справдi, куди це я? Туди? Дивитися на нього, квохтати над ним, слухати, як його на всi заставки лае Вiлл Дарнелл? По нову дозу страждань? Та нахер. Арнi вже дорослий хлопчик. – Нiкуди, – сказав я. За хлiбницею знайшовся акуратно захований батончик «Твiнкi». Я забрав його з сумною зловтiхою, уявляючи, як Елейн пришльопае на кухню пiд час реклами в «Сетедей Найт Лайв»[41 - «Saturday Night Live» – вечiрня музично-гумористична передача на американському каналi NBC, одна з найпопулярнiших в iсторii телебачення США; прем’ера вiдбулася 11 жовтня 1975 року.] i побачить, що «Твiнкi» зник. – Зовсiм нiкуди. Я повернувся у вiтальню, сiв, вициганив у тата ще одне пиво, з’iв сестрин «Твiнкi» i навiть облизав його картонну упаковку. Ми подивились, як «Фiллiз» довели свою справу до кiнця й методично знищили «Атланту» («Деннi, вони iх розбомбили, – так i почув я надтрiснутий голос свого дiда, п’ять рокiв як покiйного. – Геть розбомбили!»), i зовсiм не думали про Арнi Каннiнгема. Майже зовсiм. Вiн приiхав наступного дня, на своему старому дешевенькому тришвидкiсному велику, коли ми з Елейн грали в крокет на задньому газонi. Елейн усе звинувачувала мене, що я махлюю. Вона була вся на нервах. Елейн завжди була «на нервах», коли в неi були «мiсячнi». Елейн дуже пишалася своiми мiсячними. Вони в неi були регулярними вже цiлих чотирнадцять мiсяцiв. – Привiт, – сказав Арнi, легкою ходою завертаючи за рiг будинку. – Це або Створiння з Чорноi лагуни й наречена Франкенштейна, або Деннiс i Еллi. – Приеднуйся, – запропонував я. – Бери молоток. – Я далi не граю, – заявила Елейн i кинула свiй молоток. – Вiн махлюе ще гiрше, нiж ти. Чоловiки! І коли вона роздратовано пошвендяла геть, Арнi тремтячим вiд афектацii голосом проказав: – Деннiсе, вона вперше назвала мене чоловiком. З екзальтованим обожнюванням на обличчi вiн упав на колiна. Я розреготався. Вiн мiг дати жару, коли хотiв, Арнi такий. Зокрема й через це я так його любив. І насправдi то була таемна фiшка, розумiете. Навряд чи цю дотепнiсть бачив ще хтось, окрiм мене. Я колись чув iсторiю про мiльйонера, який у пiдвалi тримав украденого Рембрандта, щоб нiхто не мiг ту картину бачити, крiм нього. І я того чувака розумiв. Я не маю на увазi, що Арнi був Рембрандтом чи хоча б першокласним гумористом, але я мiг зрозумiти, у чому привабливiсть знання про щось хороше… щось хороше, але таемне. Ми ще трохи подуркували на крокетному майданчику – не грали, а просто лупили по м’ячах. Зрештою один з них залетiв через огорожу на подвiр’я до Блекфордiв, я лазив його дiставати, а потiм уже нiкому з нас не хотiлося грати далi. Ми посiдали на газоннi стiльцi. Досить скоро з-пiд ганку виповз наш кiт, Крикливий Джей Гокiнз, який замiнив собою Капiтана Яловичину; мабуть, сподiвався знайти собi якогось пухкенького бурундучка, щоб замордувати – повiльно i з роздиранням кишок. Його бурштиново-зеленi очi свiтилися в пiсляполуденному свiтлi, хмарному й приглушеному. – Думав учора, ти на гру прийдеш, – сказав я. – Вона була крута. – Я був у Дарнелла, – вiдповiв вiн. – Але слухав по радiо. – І голосом, вищим на три октави, вiн дуже добре зiмiтував мого дiда: – «Вони iх розбомбили! Розбомбили, Деннi!» Я розсмiявся й кивнув. Було в ньому щось таке того дня (може, такий ефект справляло тiльки свiтло, досить яскраве, та все ж чомусь похмуре й мiзерне), щось наче змiнилося. Вiн здавався втомленим, хоча б тому, що пiд очима в нього були темнi кола – але колiр обличчя став трошки кращим, нiж був останнiм часом. На роботi вiн дудлив багато «коли», знаючи, звiсно, що йому не можна, але час вiд часу неспроможний опиратися спокусi. Його проблеми зi шкiрою були циклiчнi, як i в бiльшостi пiдлiткiв, i залежали вiд настрою – от тiльки в Арнi цикл зазвичай вiдбувався так: вiд поганого до гiршого, а потiм назад до поганого. А може, то було лише свiтло. – І що ти встиг зробити? – спитав я. – Небагато. Помiняв масло. Передивився блок. Вiн не трiснутий, Деннiсе, це по-перше. Лебей чи хтось iнший витяг заглушку й забув вставити, от i все. Витекло багато старого масла. Пощастило ж менi, що я поршень не пiдпалив, коли iхав у п’ятницю ввечерi. – А як ти потрапив на пiдйомник? Я думав, його треба резервувати заздалегiдь. Арнi швидко вiдвiв погляд. – Це було неважко, – сказав вiн, але в його голосi чувся обман. – Я виконав кiлька доручень для мiстера Дарнелла. Я розтулив рота, щоб поцiкавитися, що то були за доручення, але потiм вирiшив, що не хочу цього чути. Може, «кiлька доручень» зводилися до того, щоб побiгти за рiг у забiгайлiвку до Шiрмера й принести кави та ще щось для завсiдникiв гаража або спакувати в ящики вживанi автозапчастини на продаж, але я не хотiв мати нiчого спiльного з тим боком життя Арнi, у якому була Крiстiна, а це включало в себе не знати, як вiн дае собi раду (чи не дае) у гаражi Дарнелла. І було дещо iнше – вiдчуття примирення. Тодi я або не мiг дати чiтке визначення цьому вiдчуттю, або не хотiв. А тепер, мабуть, я б сказав, що це те вiдчуття, яке тебе навiдуе, коли твiй друг закохуеться й одружуеться з вiдверто пихатою запеклою сукою. Тобi ця сука не подобаеться, i в дев’яноста дев’яти вiдсотках зi ста суцi не подобаешся ти, тому ти просто зачиняеш дверi в ту кiмнату вашоi дружби. Коли все вже зроблено, ти або маеш облишити цю тему… або твiй друг облишить тебе, i сука зазвичай iз запалом це схвалюе. – Ходiмо в кiно, – запропонував невгамовний Арнi. – А що показують? – Ну, у «Стейт Твiн» iде блювотний фiльм про кунг-фу, як тобi? Іii-ха! – вiн зобразив, що завдае рiзкого удару ногою, нiби в карате, коту, Крикливому Джею Гокiнзу, i Крикливий Джей вiдскочив, як ужалений. – Цiкаво. Брюс Лi? – Не, якийсь iнший чувак. – А як називаеться? – Не знаю. «Кулаки небезпеки». «Летючi руки смертi». А може, «Лютi генiталii», я не запам’ятав. То що скажеш? Можемо вернутися й переказати Еллi найблювотнiшi сцени, нехай проригаеться. – Добре, – погодився я. – Якщо зможемо пройти за бакс iз носа. – Ага, до третьоi ще зможемо. – Ходiмо. І ми пiшли. Фiльм виявився з Чаком Норрiсом i був дуже навiть непоганим. А в понедiлок ми знову прокладали далi федеральну трасу. Я забув про свiй сон. Мало-помалу прийшло усвiдомлення, що я вже не так часто бачуся з Арнi, як ранiше; знову ж таки, це дуже нагадувало поступову втрату зв’язку з другом, який щойно одружився. До того ж, десь якраз у той час у нас усе розгорiлося з дiвчиною з групи пiдтримки. У мене так точно все розгоралося – не однiеi ночi я проводжав ii додому пiсля зажиманцiв на пляжi, i моi яйця болiли так сильно, що важко було йти. Арнi ж тимчасом майже всi своi вечори проводив у Дарнелла. 9 / Баддi Реппертон І я знаю, хай би кому просто в лоб, Цей подвiйний удар: хлоп-хлоп, І так солодко тепер мотор гуде, Мов «кадилак», моя мила йде.[42 - And I know, no matter what the cost, / Oooooh, that dual exhaust / Makes my motor cry, / My baby’s got the Cadillac Walk (англ.).]     «Мун» Мартiн[43 - Джон Девiд «Мун» Мартiн (нар. 1950 р.) – американський спiвак, композитор i гiтарист.] Наш останнiй повний робочий тиждень перед початком школи передував Дню працi. Коли я того ранку пiд’iхав до будинку Арнi, щоб його забрати, вiн вийшов надвiр з велетенським синьо-чорним фiнгалом пiд оком i бридкою подряпиною, що перетинала все обличчя. – Що з тобою сталося? – Я не хочу про це говорити, – понуро вiдказав вiн. – Менi батькам довелося так довго пояснювати, що я думав, дуба дам. Вiн кинув лоток з обiдом на задне сидiння й пiрнув у понуру мовчанку, яка тривала аж до самоi роботи. Хтось iз хлопцiв пустив шпильку з приводу його фiнгала, та Арнi лише плечима знизав. Дорогою додому я не сказав про це нi слова, просто крутив радiо i тримав свою думку при собi. І я мiг би взагалi не почути цiеi iсторii, якби дорогою, якраз перед поворотом на Мейн-стрит, мене не перепинив той жирний iрландський макаронник «Джино». У той давнiй час «Джино» завжди мене перепиняв. Вiн мiг простягнути руку прямо крiзь зачинене вiкно машини й зупинити ii. «Смачна iталiйська пiца вiд Джино» розташована на розi Мейн i Бейсiн-драйв, i щоразу коли я бачу ту вивiску, на якiй пiца злiтае в повiтря i над усiма «i» – цятки у формi листочкiв конюшини (уночi вона блимала, загоралася й гасла, немае меж несмаку, правда?), я вiдчуваю, що менi не уникнути «Джино». А того вечора моя мама мала бути на заняттi, тобто вечерю вдома треба буде шукати. Перспектива не надто радiсна. Ми з татом були такi собi кухарi, а Елейн – та взагалi навiть воду спалить. – Ходiмо на пiцу, – сказав я, заiжджаючи на паркувальний майданчик до «Джино». – Що скажеш? Велика й жирна пiца, смердить пахвами. – Господи, Деннiсе, яка гидота! – Чистими пахвами, – уточнив я. – Ходiм. – Та нi, у мене мало грошей, – мляво вiдказав Арнi. – Я пригощаю. Можеш на свою половину навiть тих кошмарних сраних анчоусiв замовити. Що скажеш? – Деннiсе, я правда не… – І пепсi. – Вiд пепсi в мене прищi. Ти ж знаеш. – Так, я знаю. Велике-превелике пепсi, Арнi. Його сiрi очi просяяли вперше за весь той день. – Велике-превелике пепсi, – луною озвався вiн. – Подумати тiльки. Деннiсе, ти пiдступний. Дуже. – Два, якщо схочеш, – сказав я. Так, то було пiдступно – як пропонувати цирковiй товстунцi шоколадний батончик «Гершi». – Два, – вiн стиснув мое плече. – Два пепсi, Деннiсе! І вiн завовтузився на сидiннi, роздираючи собi нiгтями горло й волаючи: – Два! Швидко! Два! Швидко! Я розреготався так сильно, що ледь не в’iхав у шлакобетонний блок, i коли ми виходили з машини, подумав: «Чому вiн повинен вiдмовлятися вiд кiлькох шипучок? Видно ж, що вiн iх уже давненько не пив». Те легке полiпшення стану його шкiри, яке я помiтив хмарноi недiлi два тижнi тому, стало тепер помiтнiшим. У нього досi було повно горбкiв i кратерiв, але вже не так багато з них – пардон, але я повинен це сказати, – стiкали гноем. Щось у ньому ще змiнилося, вiн краще виглядав. За цiле лiто в дорожнiй бригадi його тiло вкрилося темною засмагою i мало тепер кращу форму, нiж будь-коли в життi. Тож, як на мене, вiн заслужив свое пепсi. Трофей дiстаеться переможцевi. Пiцерiею «Джино» керуе чудовий iталiець, якого звати Пет Донаг’ю. У нього на касовому апаратi е налiпка з написом «ІРЛАНДСЬКА МАФІЯ», вiн розливае зелене пиво на день Святого Патрика (17 березня до «Джино» навiть наблизитися не можна, а в музичному автоматi Розмарi Клунi[44 - Розмарi Клунi (1928–2002) – американська естрадна спiвачка 40 – 50-х рокiв ХХ столiття. Тiтка актора Джорджа Клунi.] спiвае «Коли iрландськi очi смiються») i любить чорний капелюх-казанок, який носить зсунутим на макiвку. Автомат – старий «Вуртiцер», релiкт iз кiнця сорокових, i всi платiвки в ньому (не лише Розмарi Клунi) – вiнiловi, зi студii «Прехiсторiк». Це, мабуть, останнiй музичний автомат в Америцi, де можна за четвертак послухати три пiснi. У тих нечастих випадках, коли я покурював травку, я фантазував про «Джино» – просто як заходжу туди й замовляю три напханi рiзним добром пiци, кварту пепсi й шiсть чи сiм фiрмових домашнiх браунi з помадкою вiд Пета Донаг’ю. А далi я уявляю, як сiдаю за стiл i поглинаю те все, а з автомата рiвним потоком ллються хiти «Бiч Бойз» i «Роллiнг Стоунз». Ми зайшли, зробили замовлення й посiдали, споглядаючи, як три пiцайоло пiдкидають тiсто в повiтря й ловлять. Вони обмiнювалися гострими iталiйськими дотепами, такими як: «Говi, а я вчора видiв тебе на танцях у Шрайнерi, що то за курва, з якою прийшов твiй брат?» «А, та то ж твоя сестра була». Це ж треба, типу дух Старого свiту й усе таке. Люди заходили й виходили, основна маса – школярi. Уже зовсiм скоро я знову бачитиму iх у коридорах, i знову накотила та люта наперед-ностальгiя i той переляк. В уявi я чув, як дзеленчить дзвоник, але чомусь його довгий галас звучав як сигнал тривоги: «Наша пiсня гарна й нова, Деннiсе, останнiй раз, пiсля цього року ти муситимеш навчитися бути дорослим». Я чув, як грюкають дверцята шафок у роздягальнi; чув рiвномiрне «ка-чонк, ка-чонк, ка-чонк» форвардiв-нападникiв, якi стукали по манекенах для вiдбирання м’яча; чув, як Мартi Беллерман збуджено волае: «Моя срака i твое лице, Педерсен! Запам’ятай це! Моя срака i твое лице! Довбаних двiйнят Боббсi[45 - Двiйнята Боббсi – хлопчик i дiвчинка, героi циклу, що складався з 72 книжок, якi виходили друком з 1904 по 1979 рiк пiд псевдонiмом Лора Лi Гоуп.] й то легше розрiзнити!» Сухий запах крейдяного пороху в класних кiмнатах математичного крила. Стукiт друкарських машинок з великих секретарських залiв на другому поверсi. Пан Мiчем, директор, сухим причепливим голосом роздае вказiвки наприкiнцi дня. Обiд надворi, на трибунах, у гарну погоду. Новий урожай дев’ятикласникiв, придуркуватих на вигляд i розгублених. А в кiнцi цього всього ти маршируеш проходом у великому фiолетовому купальному халатi, i все закiнчуеться. Школа скiнчилася. Тебе випускають у свiт, який ще нiчого не пiдозрюе. – Деннiсе, ти знаеш Баддi Реппертона? – зненацька вирвав мене iз задуми голос Арнi. Принесли нашу пiцу. – Якого-якого Баддi? – Реппертона. Прiзвище було знайомим. Я взявся за свiй бiк пiци й одночасно спробував уявити обличчя, що за цим iменем стояло. І через кiлька секунд воно спливло. У мене з ним була сутичка, коли я був придуркуватим малим дев’ятикласником. Це сталося на танцях. Гурт, що виступав, узяв перерву, i я стояв у черзi за газованкою. Реппертон мене штовхнув i сказав, що малi повиннi чекати, поки всi старшокласники не вiзьмуть своi напоi. Вiн тодi був у десятому класi – великий, кремезний, лютий десятикласник. Його квадратна щелепа випиналася вперед, на головi росло масне сплутане чорне волосся, а маленькi очицi були посадженi надто близько до перенiсся. Але тi очi були не зовсiм дурнi; у них таiвся неприемний розум. Вiн був одним iз тих хлопцiв, якi в старших класах здобувають основну спецiалiзацiю в «Мiсцях для курiння». Я висунув еретичне припущення, що класова вищiсть не мае жодного значення в черзi по напоi. Реппертон запросив мене пiти разом з ним вийти. На той час черга до напоiв розсипалася й перегрупувалася в коло, одне з тих сторожких, але жвавих, поява яких так часто вiщуе бiйку. Пiдiйшов хтось iз дорослих i всiх розiгнав. Реппертон пообiцяв, що вiн мене дiстане, але так i не дiстав. То був единий раз, коли я з ним контактував, крiм випадкiв, коли його iм’я час вiд часу попадалося в списках залишених пiсля урокiв, якi приносили в класнi кiмнати продовженки наприкiнцi дня. Менi здавалося, що його й зi школи кiлька разiв виганяли, а таке в принципi промовисто свiдчило про те, що хлопець не був учасником Лiги молодих християн. Я розповiв Арнi про ту мою едину сутичку з Реппертоном, i вiн стомлено кивнув. Потiм торкнувся фiнгала, який уже наливався огидним лимонним кольором. – Це вiн. – Реппертон розбив тобi обличчя? – Ага. Арнi розповiв, що знае Реппертона зi шкiльних автомобiльних курсiв. Іронiею зацькованоi й безперечно нещасноi шкiльноi долi Арнi було те, що його зацiкавлення й здiбностi незмiнно приводили його до прямого контакту з тими людьми, якi вважають своiм святим обов’язком товкти пики Арнi Каннiнгемам цього свiту. Коли Арнi був у десятому класi й слухав курс, який називався «Основи двигунiв» (проста стара «Автомеханiка І», але потiм школа отримала купу грошви на профпiдготовку вiд федерального уряду, i назва курсу ускладнилася), один пацан, Роджер Гiлман, вибив з нього все лайно. Я розумiю, це срана вульгарщина – так казати, але я не знаю, як про це висловитися елегантно й вишукано. Побиття було таке сильне, що Арнi кiлька днiв до школи не ходив, а в Гiлмана з люб’язного дозволу керiвництва школи були тижневi канiкули. Зараз Гiлман сидить за збройне пограбування. Баддi Реппертон належав до кола друзiв Роджера Гiлмана i бiльш-менш успадкував лiдерство в Гiлмановому гуртку. Для Арнi вiдвiдування занять iз механiки приблизно дорiвнювало походам у демiлiтаризовану зону. А коли вдавалося дожити до сьомого уроку, то пiсля нього вiн мчав на всiх парах на iнший бiк школи з шаховою дошкою, затиснутою пiд пахвою, на засiдання шахового клубу чи гру. Я пам’ятаю, як одного дня минулого року пiшов на мiський шаховий турнiр у Сквiрел-Гiлл i побачив там те, що, на мою думку, символiзувало шизофренiчне шкiльне життя мого друга. Вiн сидiв там, зосереджено згорбившись над дошкою в густiй опуклiй мовчанцi, яку завжди чуеш на таких заходах. Пiсля тривалоi сповненоi задуми паузи вiн перемiстив туру рукою, у яку так глибоко в’iлися моторне масло й бруд, що навiть «Бораксо»[46 - Американська марка борного мила, призначеного спецiально для усунення значного забруднення рук, наприклад, в автомеханiкiв i фермерiв.] не могло iх до кiнця вимити. Авжеж, не всi «механiки» були налаштованi проти нього; на тих курсах було чимало добрих дiтей, але багато з них або мали своi тiснi кола друзiв, або весь час ходили пiд кайфом. Тi, що трималися своiх тiсних маленьких клiк, зазвичай були вихiдцями з бiдних кварталiв Лiбертiвiлля (i не слухайте, якщо вам хтось казатиме, що учнiв старших класiв не дiлять за принципом «з якоi частини мiста походить»; ще й як дiлять), дуже серйознi й такi тихi, що ти мiг помилково сприйняти iх за тупакiв. Бiльшiсть iз них ходили як пережитки 1968 року – з довгим волоссям, зав’язаним ззаду в хвiст, у джинсах i кислотних психоделiчних футболках, але в 1978-му нiхто з цих дiтлахiв не хотiв скинути уряд; вони хотiли вирости й стати мiстерами Гудренчами.[47 - «Мiстер Гудренч» (Goodwrench, букв. англ. «добрий гайковий ключ») – назва програми сервiсного обслуговування автомобiлiв виробництва компанii «General Motors», що дiяла в 1980-х – на початку 1990-х рокiв. Ім’я та прiзвище вигаданого автомеханiка увiйшло в лексикон 1980-х.] І майстерня досi е кiнцевим пунктом призначення для непристосованих i безголових гевалiв, якi не так вiдвiдують школу, як вiдбувають у нiй термiн ув’язнення. Тепер, коли Арнi вимовив прiзвище Реппертона, я згадав кiлькох хлопцiв, якi оберталися довколо нього, як планетарна система. Бiльшостi з них було по двадцять рокiв, i вони все ще нiяк не могли виборсатися зi школи. Дон Ванденберг, Сендi Гелтон, Канючi Велч. Канючi насправдi звали Пiтером, але всi хлопцi називали його Канючi, бо вiн вiчно ошивався перед залами, де проходили рок-концерти в Пiттсбурзi, i канючив копiечку. Баддi Реппертон розжився дворiчним синiм «камаро», який кiлька разiв перевертався на трасi 46 поблизу державного парку Сквонтик-Гiллз. Машину вiн, за словами Арнi, узяв в одного з покерних друзяк Дарнелла. Двигун був у порядку, але корпус реально постраждав, коли тачка перекидалася. Реппертон привiз ii до Дарнелла приблизно через тиждень пiсля того, як Арнi притягнув Крiстiну, хоча Баддi зависав там ще до того. Першi кiлька днiв Реппертон наче й зовсiм не помiчав Арнi, а той, звiсно, не менш радий був, що його не помiчають. Утiм, Реппертон був у добрих стосунках з Дарнеллом. Вiн без проблем брав iнструменти, на якi завжди був великий попит i якi зазвичай можна було дiстати, лише забронювавши iх. А потiм Реппертон вирiшив узятися за Арнi безпосередньо. Вiн неквапливо прогулювався дорогою вiд автомата з «колою» чи з туалету, перекидав коробку, i насадки на ключi для шарових шарнiрiв, якими користувався Арнi, розсипалися по всiй пiдлозi у його боксi. Або, якщо в Арнi на полицi стояла кава, Реппертон примудрявся зачепити ii лiктем i розлити. Пiсля цього вiн трубно гарчав «Ну пробааааач… ТЕ!», як Стiв Мартiн,[48 - «Ну пробачте!» (1977) – комедiйний номер американського актора Стiва Мартiна, назва й вiдповiдний рядок з якого стали модним висловом у США.] зi своею гидкою самовдоволеною посмiшкою на всю мармизу. Дарнелл кричав на Арнi, щоб той позбирав насадки, поки якась у дiрку в пiдлозi не провалилася абощо. Небавом Реппертон навмисне звертав зi шляху, яким iшов, щоб аж зi свистом гепнути Арнi по спинi й прогорлати: «Як ся маеш, Пиздопикий?» Цi залпи Арнi витримував зi стоiцизмом людини, яка вже бачила це все ранiше, через усе це проходила. Вiн, мабуть, сподiвався, що станеться одне з двох – або знущання сягнуть стабiльного рiвня роздратованостi й припиняться, або Баддi Реппертон знайде собi iншу жертву й вiдчепиться. Було також i трете сподiвання, занадто прекрасне, щоб у нього повiрити – завжди iснувала можливiсть, що Баддi по заслузi посадять за щось i вiн просто зникне з очей, як перед тим його давнiй кореш Роджер Гiлман. До стусанiв дiйшло однiеi суботньоi днини, одразу по обiдi. Арнi саме змащував деталi своеi машини, переважно тому, що ще не назбирав достатньо коштiв на сотню iнших необхiдних манiпуляцiй, яких ледь не криком вимагала машина. Реппертон проходив повз нього, з колою i пакетиком арахiсу в однiй руцi й важелем для домкрата – в iншiй. Проминаючи двадцятий бокс, вiн розмахнувся важелем i навiдлiг угатив по фарi Крiстiни. «Розтрощив ii нахрiн», – розповiдав менi Арнi за пiцою. – Ой, ви гляньте, що я наробив! – вигукнув Баддi Реппертон, перебiльшено кривлячись у масцi трагедii. – Ну пробаааааач… Але бiльш нiчого сказати не встиг. Напад на Крiстiну спричинив те, на що сам Арнi дотепер не наважувався, – вiн спровокував його на вiдплату. Арнi обiйшов «плiмут» збоку, стискаючи руки в кулаки, i вдарив наослiп. У книжцi або фiльмi вiн би поцiлив Реппертону прямо в кнопку нокаутування й кинув його на пiдлогу для вiдлiку. У реальному життi, проте, подii нечасто розгортаються таким чином. Арнi й близько не влучив Реппертону в пiдборiддя. Натомiсть вiн потрапив йому в руку, вибив пакетик арахiсу на пiдлогу й розлив «кока-колу» Реппертону на обличчя й сорочку. – Ну все, гiвно мале йобане, ти догралося! – заволав Реппертон. Вигляд у нього був комiчно приголомшений. – Хана твоiй срацi! І вiн кинувся на Арнi з важелем домкрата. Кiлька чоловiкiв з тих, що були в гаражi, кинулися до них, один сказав Реппертону кинути залiзяку й битися чесно. Реппертон жбурнув важiль i кинувся в бiй. – А Дарнелл не намагався все зупинити? – спитав я. – Його там не було. Вiн зник за чверть чи пiвгодини до того, як почалося. Схоже, вiн знав, що мае статися. За словами Арнi, основноi шкоди Реппертон завдав майже одразу. Першим був бланш; одразу ж потому не забарилася й подряпина на обличчi (завдана шкiльним перснем, який Реппертон купив пiд час одного зi своiх численних пробних забiгiв у десятий клас). – А ще купа iнших рiзних синцiв, – сказав Арнi. – Якi це iншi синцi? Ми сидiли в кабiнцi в глибинi пiцерii. Арнi роззирнувся навколо, щоб переконатися, що нiхто на нас не дивиться, i пiдняв футболку. Побачивши, я зi свистом втягнув крiзь зуби повiтря. Груди й живiт Арнi вкривав страшелезний присмерк синцiв – жовтих, червоних, фiолетових, коричневих. Вони щойно почали тьмянiти. Як вiн спромiгся прийти на роботу пiсля такоi м’ясорубки, було за межами мого розумiння. – Ого, а вiн точно тобi ребер не потрощив, ти впевнений? – спитав я, вiдчуваючи реальний переляк. Порiвняно з цiею хрiнню фiнгал i подряпина здавалися квiточками. Я, звiсно, не раз бачив шкiльнi бiйки, у кiлькох навiть сам участь брав, але на результати важкого побиття дивився вперше в життi. – Так, я впевнений, – незворушно вiдповiв Арнi. – Менi пощастило. – Та мабуть. Бiльше Арнi нiчого особливого не сказав, але ту бiйку бачив мiй знайомий хлопець, Рендi Тернер, тож коли почалася школа, вiн мене просвiтив стосовно того, що там сталося, детальнiше. За його словами, Арнi мiг постраждати набагато сильнiше, але вiн дав Баддi вiдсiч значно лютiше й несамовитiше, нiж очiкував сам Баддi. По сутi, розказував Рендi, Арнi налетiв на Баддi Реппертона з такою силою, неначе сам диявол дмухнув йому в сраку пекучим червоним перцем. Його руки молотили повiтря, мов вiтряки, кулаки знай мигтiли. Вiн горлопанив, матюкався, бризкав слиною. Я намагався уявити собi цю картину й не мiг. Натомiсть бачив перед внутрiшнiм зором тiльки Арнi, який лупить кулаками по моiй панелi приладiв, залишаючи вм’ятини, викрикуючи пронизливо, що вони в нього подавляться. Вiн погнав Реппертона через половину гаража, розквасив йому носа (то була скорiше удача, нiж прицiльна мета) i врiзав противнику по горлу так, що той розкашлявся до блювотних покликiв i загалом втратив iнтерес до того, щоб товкти пику Арнi Каннiнгему. Баддi вiдвернувся, тримаючись за горло й силкуючись зблювати, Арнi копнув ногою в робочому черевику з металевим носком сраку Реппертона, обтягнену джинсами, i той полетiв сторчголов, приземлившись на живiт i лiктi. Вiн усе ще кавкав i тримався рукою за горло, з носа, як дурна, юшила кров i (знову ж таки, якщо вiрити Рендi Тернеру) Арнi вочевидь мав намiр забити сучого сина на смерть, коли раптом магiчним чином у гаражi матерiалiзувався Вiлл Дарнелл i закричав своiм сипливим голосом, щоб «гей там припинили бiйку, припинiть, бля, цю херню, припинiть». «Арнi пiдозрював, що бiйка буде, – сказав я Рендi. – Вiн думав, що все це пiдстроiли». Рендi знизав плечима. «Може, i так. Усе могло бути. Але дивно, як Дарнелл з’явився саме тодi, коли Реппертон почав програвати». Семеро мужикiв схопили Арнi й вiдтягли геть. Спочатку вiн вiдбивався вiд них, як ненормальний, кричав, щоб пустили його, кричав, що як Реппертон не заплатить за розбиту фару, вiн його порiшить. Та потiм стих, спантеличений, не розумiючи, як так сталося, що Реппертон лежить, а вiн досi тримаеться на ногах. Зрештою Реппертон пiдвiвся, у замащенiй тепер брудом i мастилом бiлiй футболцi. Пiд носом усе ще пухирилася кров. Вiн зробив випад у бiк Арнi. Рендi сказав, що той порух був якийсь неохочий, лише для проформи. Декiлька iнших клiентiв гаража стримали його й вiдвели вбiк. Дарнелл пiдiйшов до Арнi й наказав йому вiддати ключ вiд коробки з iнструментами та забиратися. – Господи, Арнi! Чого ж ти не подзвонив менi в суботу вдень? Вiн зiтхнув. – Настрiй був поганий. Ми доiли пiцу, i я замовив для Арнi третю пепсi. Ця штука вбивча для шкiри обличчя, зате настрiй пiдiймае незлецьки. – Я не знаю, що вiн мав на увазi: забиратися лише до кiнця суботи чи взагалi, – дорогою додому сказав менi Арнi. – Що скажеш, Деннiсе? Думаеш, вiн мене назавжди вигнав? – Ти ж кажеш, вiн забрав у тебе ключ вiд коробки з iнструментами. – Ага. Так, забрав. Мене ще нiколи нiзвiдки не виганяли. І вiн скривився, наче от-от заплаче. – Однаково там вiдстiйник. Вiлл Дарнелл – мудак. – Тепер уже було б тупо намагатися тримати ii там i далi, – сказав вiн. – Навiть якщо Дарнелл i впустить мене, там буде Реппертон. Я з ним знову поб’юся… Я почав наспiвувати тему з «Роккi». – Ага, ну тебе в сраку, тебе й коняку, на якiй ти приiхав, рейнджере, – злегка всмiхнувся Арнi. – Серйозно, я б з ним побився. Але Реппертон мiг вiдiгратися на нiй тим важелем для домкрата, коли мене не буде. І навряд чи Дарнелл став би його зупиняти. Я не вiдповiдав, i ймовiрно, Арнi подумав, що це означае мою згоду. Але я з ним не був згоден. Я не вважав, що Реппертон замiрявся на його старе iржаве дiряве вiдро, той «плiмут-фурiю». А якщо знищення головноi цiлi самотужки Реппертону здавалося непiдйомним, вiн мiг просто звернутися по допомогу до своiх корешiв – Дона Ванденберга, Канючi Велча та iнших. Пацани, дiставайте своi мотоциклетнi чоботи, сьогоднi в нас у клюбi гоцанки. Менi подумалося, що вони могли його забити. Не просто забити, а насправдi, Господи Боже, усерйоз забити, знищити. У таких хлопцiв iнодi до цього доходить. Варто бiйцi вийти з-пiд контролю, i якийсь малий виявляеться мертвим. Часом про таке пишуть у газетах. – …ii тримати? – Га? – я трохи випав з розмови. Попереду вже показався будинок Арнi. – Я спитав, чи е в тебе iдеi, де ii можна тримати. Тачка, тачка, тачка – от i все, про що вiн мiг думати. Вiн уже почав нагадувати заiжджену платiвку. А що найгiрше – постiйно талдичив «вона, вона, вона». Вiн був досить тямущим, щоб помiтити – його пристрасть до неi вже набувае рис одержимостi. Але жодних висновкiв вiн з цього не робив. Зовсiм. – Арнi, – сказав я. – Друже. У тебе е важливiшi проблеми, щоб про них турбуватися, нiж де тримати машину. Менi б хотiлося знати, де ти збираешся тримати себе. – Га? Ти про що взагалi? – Я питаю, що ти робитимеш, якщо Баддi та його корешi вирiшать, що iм хочеться тебе попресувати. Раптом його обличчя на очах порозумнiшало. Воно порозумнiшало так несподiвано, що спостерiгати за цим було навiть лячно. Вираз його обличчя був розумним, i безпорадним, i незламним. Такi обличчя я бачив у новинах, коли менi було вiсiм чи дев’ять рокiв, обличчя всiх тих солдатiв у чорних пiжамах, якi бадьоро вибивали лайно з найкраще оснащеноi й забезпеченоi армii свiту. – Деннiсе, – сказав вiн. – Я зроблю, що зможу. 10 / Лебей вiдходить Я без машини – це серце краiть, Але ж водiй е, тож починаймо…[49 - I got no car and it’s breakin my heart, / But I got a driver, and that’s a start… (англ.)]     Леннон i Маккартнi У кiнотеатрах щойно почали показувати повнометражну версiю «Брiолiну», i того вечора я повiв на нього дiвчину з групи пiдтримки. Менi фiльм здався тупим. Чiрлiдерка була в захватi. Я сидiв, дивився на тих абсолютно нереалiстичних пiдлiткiв, як вони танцюють i спiвають (коли менi схочеться подивитись на реалiстичних – ну, бiльш-менш – пiдлiткiв, я знайду краще «Шкiльнi джунглi»,[50 - «Шкiльнi джунглi» (англ. «Blackboard Jungle») – фiльм, що вийшов на екрани 1955 року. Екранiзацiя однойменного роману Евана Гантера.] коли iх крутитимуть по ящику), i мiй розум непомiтно кудись помандрував. Зненацька мене осяяло (так бувае, коли нi про що особливе не думаеш). Я попросив вибачення й пiшов у вестибюль, до таксофону. Зателефонував додому до Арнi, набираючи цифри швидко i впевнено, бо його номер я знав напам’ять з восьми рокiв. Я мiг би дочекатися, коли закiнчиться фiльм, але iдея була нездоланно й диявольськи привабливою. Трубку взяв сам Арнi. – Алло? – Арнi, це Деннiс. – А. Деннiс. Голос у нього звучав так дивно й безбарвно, що я трохи перелякався. – Арнi? З тобою все в порядку? – А? Так. Я думав, ти пiшов з Розанною в кiно. – Я з кiно й дзвоню. – Судячи з усього, фiльм не дуже цiкавий, – вiдзначив Арнi, досi безбарвним голосом – безбарвним i безрадiсним. – Розанна вважае, що фiльм кайфовий. Я сподiвався, що це його розсмiшить, але натомiсть почув лише терплячу вичiкувальну тишу. – Слухай, – сказав я. – Я придумав вiдповiдь. – Вiдповiдь? – Так, – сказав я. – І ця вiдповiдь – Лебей. – Ле… – дивним голосом з високими нотками сказав вiн… i знову тиша. Яка тепер налякала мене бiльше, нiж трохи. Я ще його таким нiколи не бачив i не чув. – Ага, – пробелькотiв я. – Лебей. У Лебея е гараж, i менi здаеться, що цей i сендвiча з дохлим щуром зжере, якщо йому за це дати кругленьку суму. Якщо ти запропонуеш йому, скажiмо, шiстнадцять-сiмнадцять баксiв на тиждень… – Дуже смiшно, Деннiсе, – його голос тепер був холодний i сповнений ненавистi. – Арнi, що… Вiн повiсив трубку. Я так i застиг з телефоном у руках, не розумiючи, що, чорт забирай, сталося. Якесь нове западло вiд його батькiв? Чи, може, вiн повертався до Дарнелла й побачив, що його машину пошкодили ще бiльше? Чи… Раптом мене прошив розряд раптовоi iнтуiцii – майже певностi. Я повiсив трубку на важiль i пiшов до торговоi ятки, спитати, чи е в них сьогоднiшня газета. Цукерково-попкорнова дiвчина довго копирсалася, поки ii знайшла, а потiм стояла й лускала пухирi жувальноi гумки, поки я прогортав до кiнця, де друкують некрологи. Мабуть, вона хотiла простежити, щоб я не утнув iз газетою чогось збоченського або, наприклад, не з’iв. У некрологах не було нiчого – принаймнi так менi здалося спочатку. А потiм я перегорнув сторiнку й побачив заголовок. «ЛІБЕРТІВІЛЛЬСЬКИЙ ВЕТЕРАН ПОМЕР У ВІЦІ 71 РІК». Пiд ним було фото Роланда Д. Лебея у вiйськовiй формi, на двадцять рокiв молодшого й зi значно яснiшими очима, нiж в усiх тих випадках, коли ми з Арнi його бачили. Некролог був коротким. Смерть спiткала Лебея раптово, в суботне пообiддя. З родичiв залишилися брат Джордж i сестра Марсiя. Похорон вiдбудеться у вiвторок о другiй годинi. Раптово. У некрологах завжди пишуть «пiсля тривалоi хвороби», «пiсля нетривалоi хвороби» чи «раптово». Раптово може означати будь-що: вiд емболii судин головного мозку до власноруч заподiяноi смертi вiд електричного струму у ваннi з водою. Я згадав, що я зробив з Еллi, коли вона була ще зовсiм маленькою, практично немовлям, рочкiв три, не бiльше. Я перелякав ii ледве не на смерть чортиком з табакерки. Старший братик Деннiс крутив маленьку ручку, зi скриньки долинали звуки музики. Непогано. Навiть весело. А потiм – трах-БАХ! З неi вилiтае чувачок з посмiшкою на всю мармизу й бридким гачкуватим носом, i мало не вибивае iй око. Захлинаючись вiд ридань, Еллi побiгла шукати маму, а я сидiв i зажурено дивився на чортика, який погойдувався туди й назад, знаючи, що на мене майже напевно кричатимуть, знаючи, що я заслуговую, щоб на мене накричали, – бо я розумiв, що вона злякаеться, коли вiн вискочить отак, з музики, зненацька, з гидким «хлоп!» Вискочить так раптово. Я повернув газету й застиг нерухомо, порожнiм поглядом дивлячись на плакати, що рекламували «НАСТУПНУ АТРАКЦІЮ» та «СКОРО НА ЕКРАНАХ». У суботне пообiддя. Раптово. Дивно, як часом усе складаеться. Моя iдея була в тому, щоб Арнi спробував повернути Крiстiну туди, де вона стояла ранiше; може, заплатити Лебею за мiсце. А тепер виявилося, що Лебей помер. Власне, вiн помер того самого дня, коли Арнi встряг у пересварку з Баддi Реппертоном – того ж дня, коли Баддi розтрощив Крiстiнi фару. Зненацька в головi виникла картинка, що геть не мала пiд собою рацiонального пiдгрунтя: Баддi Реппертон змахуе важелем для домкрата, i тiеi ж митi з ока Лебея порскае кров, вiн спотикаеться, падае, i раптово, дуже раптово… «Облиш цю хрiнь, – менторським тоном наказав я сам собi. – Просто облиш цю…» І тут, десь у надрах моеi свiдомостi, зовсiм близько до центру, зашепотiв голос: «Їдьмо, здорованю. Покатаймося…» – прошепотiв i затих. Дiвчина за прилавком луснула жувальний пухир i сказала: – Ти пропустиш кiнець картини. У кiнцi там найкраще. – Ага, дякую. Я рушив назад до дверей кiнотеатру, та потiм завернув до фонтанчика з питною водою. У горлi було дуже сухо. Та перш нiж я встиг напитися, дверi вiдчинилися i з них висипала юрба людей. За iхнiми спинами й понад головами на великому екранi бiгли кiнцевi титри. Розанна вийшла, роззираючись на всi боки, шукаючи мене. Вона ловила на собi багато зацiкавлених поглядiв i у властивiй iй соннiй стриманiй манерi проходила крiзь них. – Ден-Ден, – вона взяла мене за руку. Коли тебе звуть «Ден-Ден», це, напевно, не найгiрша рiч у свiтi, бувае й гiрше – наприклад, коли тобi виколюють око розпеченою кочергою чи ампутують ногу бензопилкою, але мене це нiколи не впирало. – Де ти був? Ти пропустив кiнець. А кiнець… – …там найкращий, – закiнчив я разом з нею. – Вибач. Природа покликала. Дуже раптово якось вийшло. – Я тобi розкажу, якщо поведеш мене на набережну гуляти, – сказала вона, притискаючись до моеi руки м’якою опуклiстю грудi. – Якщо, звiсно, ти хочеш поговорити. – А кiнець був щасливим? Вона всмiхнулася менi. Їi очi були широко розплющенi, у них застиг приемний i трохи сторопiлий, як завжди, вираз. Грудьми вона ще мiцнiше притислася до моеi руки. – Дуже щасливий. Я люблю щасливi кiнцi, а ти, Ден-Ден? – Обожнюю. Може, менi слiд було думати про манливу обiцянку, яку дарували ii груди, але натомiсть я зловив себе на тому, що думаю про Арнi. Тiеi ночi менi знову наснився сон, тiльки в ньому Крiстiна була старою – нi, не просто старою, а старезною, страхiтливим машинним громаддям, якимось арканом з колоди карт Таро: замiсть Повiшаного – Машина смертi. Щось не менш стародавне за египетськi пiрамiди, i в це легко було повiрити. Двигун гарчав, працював з перебоями, плювався брудним синiм масним димом. Вона була не порожня. За кермом розсiвся Роланд Д. Лебей. Очi в нього були розплющенi, але осклянiлi й мертвi. Щоразу, коли двигун ревiв i побите iржею тiло Крiстiни вiбрувало, Лебей стрiпувався, нiби ганчiр’яна лялька. Його облущений череп хилитався вперед i назад. Потiм пронизливо заверещали шини, «плiмут» кинувся з гаража просто на мене, i на очах iржа з нього станула, старе затуманене вiкно очистилося, хром заблищав з несамовитою новизною, а старi лисi шини зненацька розквiтли, перетворившись на пухкi новi «Вайд Овалз», i кожен прорiз у малюнку здавався глибоким, як Великий каньйон. Вона пронизливо кричала на мене, фари горiли бiлими колами ненавистi, i я безглуздо пiдняв руку, марно намагаючись захиститися, i подумав: «Господи, ii нескiнченна лють…» І прокинувся. Без крику. Тiеi ночi я втримав його у горлi. Ледь-ледь. Я сiв у лiжку. Холодна калюжа мiсячного сяйва вихопила мене з темряви зi зiбганим простирадлом на колiнах, i я подумав: «Смерть спiткала раптово». Тiеi ночi заснути досить швидко менi не вдалося. 11 / Похорон Бiлобокi шини, плавцi i крила «Ельдорадо», Їхати в авто – розкiш райськоi принади. І, друже, коли я життя довезу до стоп-знаку, Хай тiло поiде на цвинтар у цьому «кадилаку».[51 - Eldorado fins, whitewalls and skirts, / Rides just like a little bit of heaven here on earth, / Well buddy when I die throw my body in the back / And drive me to the junkyard in my Cadillac (англ.).]     Брюс Спрiнгстiн Бреду Джефрiзу, нашому дорожньому бригадировi, було рокiв сорок п’ять. Лисуватий, присадкуватий, вiчно засмаглий. Вiн дуже любив горлопанити – особливо коли ми вiдставали вiд графiка, – але загалом був досить пристойним чоловiком. Я пiдiйшов до нього пiд час перекуру, щоб спитати, чи не вiдпросився Арнi на кiлька годин або на всю другу половину дня. – Вiн попросив двi години, щоб на похорон сходити, – вiдповiв Бред. Знявши окуляри в сталевiй оправi, вiн помасажував червонi цятки, що лишилися вiд них на носi. – Тiльки ти не просися, я й так втрачу вас обох наприкiнцi тижня, самi ледарi залишаться. – Бреде, я мушу вiдпроситися. – Чому? Хто цей дядько такий? Каннiнгем сказав, що вiн продав йому машину, ото й усе. Господи, я й не думав, що на похорони продавцiв уживаних авто хтось ходить, крiм iхнiх родичiв. – То не був продавець уживаних машин, то був просто чоловiк. Бреде, в Арнi через це виникли проблеми. Я вiдчуваю, що мушу пiти з ним. Бред зiтхнув. – Гаразд. Добре, добре, добре. Можеш iти, з першоi до третьоi, як i вiн. Якщо погодишся працювати без обiду, а в четвер увечерi побути до шостоi. – Згода. Дякую, Бреде. – Робочий час я вам запишу, як завжди. А якщо в «ДТ-Пенi» хтось про це взнае, мою сраку пiдсмажать на повiльному вогнi. – Нiхто не взнае. – Менi вас, хлопцi, буде не вистачати, – вiн узяв газету й прогортав до рубрики «Спорт». Почути таке вiд Бреда було рiвнозначно великiй похвалi. – Для нас це лiто теж було хорошим. – Я радий, Деннiсе, що це так. А зараз вимiтайся, дай менi почитати газету. І я пiшов. О першiй годинi я попросився на грейдер, щоб пiдкинув мене до головноi побутовки будiвельникiв. Усерединi вже був Арнi: вiшав свою жовту каску й надягав чисту сорочку. Вiн ошелешено подивився на мене. – Деннiс! Що ти тут робиш? – Готуюся йти на похорон, – вiдповiв я. – Так само, як i ти. – Нi, – миттю озвався вiн, i саме це слово бiльше, нiж будь-що iнше – усi тi суботи, коли вiн не приходив, холодок у голосах Майкла й Реджини по телефону, його поведiнка того разу, коли я зателефонував йому з кiнотеатру, – змусило мене усвiдомити, що вiн усунув мене зi свого життя, i що сталося це так само, як помер Лебей. Раптово. – Так, – сказав я. – Арнi, вiн менi сниться. Ти чуеш, що я тобi кажу? Я бачу про нього сни. Я пiду. Можемо пiти разом чи окремо, але я пiду. – То ти не жартував? – Га? – Коли дзвонив менi з того кiнотеатру. Ти правда не знав, що вiн помер. – Господи Ісусе! Думаеш, я здатен над таким жартувати? – Нi, – вiдповiв вiн. Але не одразу. «Нi» вiн сказав лише тодi, як ретельно все обмiркував. Вiн розумiв, що зараз проти нього можуть обернутися всi. Вiлл Дарнелл уже обернувся, i Баддi Реппертон, i пiдозрюю, що мати з батьком також. Але рiч була не тiльки в них, i навiть не переважно в них, бо основною причиною нiхто з них не був. Головною була машина. – Вiн тобi сниться. – Так. Арнi стояв з чистою сорочкою в руках i обмiрковував почуте. – У газетi було написано «Цвинтар Лiбертiвiлль-Гайтс», – урештi озвався я. – Автобусом поiдеш чи зi мною? – З тобою. – От i правильно. Ми стояли на пагорбi, що здiймався над тим мiсцем, де бiля могили провадили службу, не наважуючись i не бажаючи спускатися й приеднуватися до жменьки скорботних. Загалом iх було з дюжину, i половина – старi чоловiки у формах, таких старих i дбайливо збережених на вигляд, що вiд них наче аж вiяло нафталiном. Труна з Лебеем стояла на напрямних над могилою. На нiй був прапор. Слова священика дрейфували до нас на хвилях гарячого пiзньосерпневого вiтру: людина – нiби трава, що росте, а потiм ii стинають, людина – нiби квiтка, що цвiте навеснi й в’яне влiтку, людина – у любовi й любить минуще.[52 - «Людина в любовi й любить минуще» – дещо перефразованi слова з вiрша «1919» (збiрка «Вежа», 1928), що належить перу Вiльяма Батлера Єйтса – «людина е в любовi й любить зникоме».] Коли служба скiнчилася, прапор зняли, i чоловiк рокiв шiстдесяти з гаком кинув на труну жменю землi. Грудочки полилися струмками вниз i попадали в яму пiд труною. У некролозi було сказано, що в покiйного залишилися брат i сестра. То мав бути його брат: подiбнiсть не надто впадала в око, але вона була. Сестра, очевидно, не приiхала; навколо тiеi ями не було нiкого, крiм хлопцiв. Двое, з вигляду – ветерани «Американського легiону», згорнули прапор пiлоткою, i один з них простягнув його брату Лебея. Священик попросив Господа спасти iх i вберегти, осяяти iх свiтлом Свого лику, прийняти до себе iхнi душi й подарувати iм спокiй. Вони почали розходитися. Я роззирнувся навколо в пошуках Арнi, але його бiля мене вже не було. Вiн вiдiйшов на невелику вiдстань. Стояв пiд деревом. По щоках котилися сльози. – Арнi, ти як? – спитав я. Раптом спало на думку, що там, унизу, я нiяких слiз точно не бачив, i якби Роланд Д. Лебей знав, що Арнi Каннiнгем буде единою людиною, яка зронить сльозу на його малопомiтному похоронi на одному з невiдомих кладовищ у Захiднiй Пенсильванii, вiн би, може, скинув п’ятдесят баксiв вiд цiни своеi гiвняноi тачки. Зрештою, Арнi все одно переплатив на сто п’ятдесят бiльше вiд того, що вона реально коштувала. Арнi несамовито, ледь не шалено витер щоки долонями. – Нормально, – хрипким вiд слiз голосом сказав вiн. – Ходiм. – Так. Я подумав, що Арнi мае на увазi – пора йти, але вiн пiшов не в той бiк, де я припаркував свiй «дастер»; вiн рушив пагорбом униз. Я хотiв було спитати, куди це вiн, але так i закрив рота. Бо й так знав – вiн хоче поговорити з братом Лебея. Брат стояв з двома «легiонерами» й тихо перемовлявся, тримаючи прапор пiд пахвою. Одягнений вiн був у костюм людини, яка наближаеться до пенсiйного вiку, маючи ненадiйне джерело прибутку: синiй у тонку смужку з трохи лискучими ззаду штанами. Його краватка була пожмакана внизу, а бiла сорочка пожовкла на комiрi. Вiн озирнувся й побачив нас. – Перепрошую, – сказав Арнi, – ви брат мiстера Лебея, адже так? – Так, брат, – вiн запитально i, як менi здалося, трохи сторожко, дивився на мого друга. Арнi простягнув руку. – Мене звати Арнольд Каннiнгем. Я трохи знав вашого брата. Недавно купив у нього машину. Коли Арнi подав йому руку, брат Лебея автоматично простягнув йому свою – в американських чоловiкiв цей жест так глибоко закорiнений, що позмагатися з ним у закорiненостi може хiба що перевiрка, чи застiбнута в тебе ширiнька пiсля туалету. Та коли Арнi сказав, що купив у Лебея машину, рука застигла на пiвдорозi. Секунду-двi менi здавалося, що цей чоловiк усе-таки не стане ручкатися з Арнi, що вiн передумае й просто залишить його руку висiти на свiжому повiтрi. Але вiн так не вчинив… не зовсiм, принаймнi. Вiн дуже легко, символiчно стиснув руку Арнi й одразу ж вiдпустив. – Крiстiна, – сухо сказав вiн. Так, фамiльна схожiсть була очевидна – у тому, як лоб нависав над очима, у лiнii щелепи, у блакитi очей. Але в цього чоловiка вираз обличчя був м’якший, майже добрий; я подумав, що пiсного лисячого виразу Роланда Д. Лебея в нього не буде, мабуть, нiколи. – В останньому листi Роллi писав, що продав ii. Господи Боже, i цей про неi говорить як про жiнку! А ще Роллi! Менi важко було уявити, щоб Лебея, з його облущеним черепом i зашмарованим спинним корсетом, хтось нiжно називав Роллi. Але його брат вимовив те пестливе iм’я таким самим сухим тоном. У тому голосi не було любовi, принаймнi я ii не чув. А Лебей тим часом провадив: – Брат нечасто менi писав, але вiн, мiстере Каннiнгем, любив позловтiшатися. Менi б хотiлося назвати це якимось м’якшим словом, але боюся, що його нема. У своiй записцi Роллi вiдгукнувся про вас як про «молокососа» i сказав, що влаштував вам, за його словами, «королiвське намахалово». У мене вiдвисла щелепа. Я обернувся до Арнi, майже очiкуючи, що зараз вiн знов розлютиться й вибухне гнiвом. Але вираз його обличчя не змiнився зовсiм. – Королiвське намахалово, – м’яким тоном проказав Арнi, – завжди в очах того, хто дивиться. Ви так не думаете, пане Лебей? Лебей розсмiявся… але, як менi здалося, трохи неохоче. – Це мiй друг. Вiн був зi мною того дня, коли я купував машину. Мене вiдрекомендували, i я потис Джорджевi Лебею руку. Солдати вже розiйшлися. А ми втрьох – Лебей, Арнi та я – залишилися нiяково поглядати одне на одного. Лебей переклав прапор свого брата з однiеi руки в iншу. – Мiстере Каннiнгем, я можу вам чимось допомогти? – нарештi спитав вiн. Арнi прочистив горло. – Я все думаю про гараж, – вiдповiв вiн незабаром. – Розумiете, я ремонтую цю машину, намагаюся довести ii до такого стану, щоб ii можна було знову легально вивести на дорогу. Батьки не хочуть, щоб я тримав ii в нас удома, i я подумав… – Нi. – …може, я б його орендував… – Нi, про це не може бути й мови, справдi… – Я платитиму двадцять доларiв за тиждень, – не вгавав Арнi. – Двадцять п’ять, якщо хочете. Я скривився. Вiн нагадував хлопчака, який забрiв у сипучi пiски й тепер намагаеться покращити собi настрiй, перекусивши кiлькома браунi, притрушеними миш’яком. – …неможливо, – Лебей дедалi сильнiше тривожився. – Тiльки гараж, – терпець Арнi вже дав трiщину. – Лише гараж, де вона завжди стояла. – Не можна, – вiдказав Лебей. – Я сьогоднi вранцi виставив будинок на продаж в агенцiях «21 столiття», «Лiбертiвiлльське бюро нерухомостi» й «Житло Пiттсбурга». Вони показуватимуть будинок… – Так, звiсно, але поки не… – …i не годиться, щоб ви там вовтузилися. Ви ж розумiете, правда? – вiн нахилився ближче до Арнi. – Будь ласка, зрозумiйте мене правильно. Я нiчого не маю проти пiдлiткiв загалом… якби мав, то вже давно загримiв би в божевiльню, бо я майже сорок рокiв учителював у старшiй школi мiстечка Передайз-Фоллз, в Огайо… а ти видаешся дуже iнтелiгентним, чемним представником цього юного класу. Але все, що я хочу зробити тут, у Лiбертiвiллi, – продати будинок, а виручену суму роздiлити з сестрою, яка живе в Денверi. Я хочу позбутися цього будинку, мiстере Каннiнгем, i позбутися життя свого брата. – Я розумiю, – сказав Арнi. – А якщо я пообiцяю доглядати за будинком, ви не передумаете? Стригти газон? Пофарбувати оздоблення? Дрiбний ремонт поробити? Я можу стати вам у пригодi. – Вiн i правда добре всяке таке вмiе, – докинув я, бо подумав, що не зашкодить – Арнi потiм згадае, що я був на його боцi… хай навiть я й не був. – Я вже найняв чоловiка, щоб наглядав за домом i трохи там попорядкував, – вiдповiв Лебей. Прозвучало це правдоподiбно, але я миттю вiдчув упевненiсть у тому, що це брехня. Думаю, Арнi теж це зрозумiв. – Гаразд. Спiвчуваю вам з приводу смертi брата. Менi вiн здавався… дуже вольовою людиною, – коли вiн це сказав, у мене мимоволi зринув спогад: ось я розвертаюся й бачу, як по щоках Лебея повзуть великi маснi сльози. «От i все. Я вже без неi, синку». – Вольовою? – Лебей цинiчно посмiхнувся. – О, так. Вiн був дуже вольовим виродком, – шокованого виразу на обличчi Арнi вiн мовби й не помiтив. – А зараз даруйте, джентльмени. Боюся, що в мене вiд сонця трохи шлунок розладнався. На цих словах вiн пiшов геть. Ми стояли недалеко вiд могили й проводжали його поглядами. І тут раптом вiн зупинився, i обличчя Арнi прояснiло: вiн подумав, що Лебей зненацька змiнив думку. Якусь мить той просто собi стояв на травi, похиливши голову, як людина, що напружено думае. А потiм розвернувся до нас. – Моя тобi порада – забудь про ту машину, – сказав вiн Арнi. – Продай ii. Якщо цiлу нiхто не схоче, продай на запчастини. Якщо запчастин нiхто не схоче, вiддай на брухт. Зроби це швидко й зразу. Наче кидаеш погану звичку. Я думаю, так ти будеш щасливiшим. Вiн стояв i дивився на Арнi, очiкуючи, що той щось скаже, але Арнi не вiдповiдав. Вiн просто витримував погляд Лебея. Його очi набули того сланцевого вiдтiнку, як i завжди, коли вiн ухвалював тверде рiшення й мiцно стояв ногами на землi. Лебей прочитав це все в його очах i кивнув. Вигляд у нього був нещасний i трохи недужий. – Вдалого дня, джентльмени. Арнi зiтхнув. – Тодi все, – з якоюсь неприязню вiн проводжав Лебея поглядом. – Ага, – сказав я, сподiваючись, що мiй голос виражае бiльшу нещаснiсть, нiж я вiдчував. То все було через моi сни. Менi не подобалась iдея повернути Крiстiну в той гараж. Це занадто вже схоже було на мiй сон. Ми пiшли до моеi машини, i жоден з нас не промовив дорогою нi слова. Лебей мене дiстав. Обидва Лебеi дiстали. Раптом менi спало на думку iмпульсивне рiшення – i Бог його знае, як усе могло обернутися, якби я не пiддався цьому iмпульсу. – Слухай, – сказав я. – Менi треба вiдлити. Почекаеш хвилинку? – Давай, – не пiдводячи очей, вiдповiв Арнi. І пiшов далi, руки в кишенях, очима втупившись у землю. Я вiдiйшов улiво, туди, де маленька непомiтна табличка та ще менша стрiлка вказували дорогу до туалетiв. Та коли я спустився першим пiдйомом пагорба й Арнi бiльше не було видно, я зрiзав кут праворуч i щодуху побiг до паркувального майданчика. Джорджа Лебея застав якраз вчасно: вiн саме запихував себе за кермо крихiтного «шевроле-шеветт» з наклейкою «Герц» на вiтровому склi. – Мiстере Лебей! – засапано видихнув я. – Мiстере Лебей? Вiн запитально пiдвiв погляд. – Вибачте, – сказав я. – Менi шкода, що знову вас турбую. – Та нiчого, – вiдповiв на це вiн, – але, на жаль, те, що я сказав твоему друговi, досi в силi. Я не можу йому дозволити тримати машину в гаражi. – Це добре, – видихнув я. Його кущастi брови поповзли вгору. – Машина, – сказав я. – Та «фурiя». Вона менi не подобаеться. Вiн усе так же дивився на мене, мовчки, не кажучи нi слова. – Менi здаеться, вона не надто корисна для нього. Може, звiсно, я й… не знаю… – Ревнуеш? – тихо запитав вiн. – Той час, який вiн проводив з тобою, тепер безроздiльно належить iй? – Ну, так, ага, – кивнув я. – Ми з ним уже давно дружимо. Але я… я думаю, це ще не все. – Не все? – Нi, – я роззирнувся, щоб глянути, чи не бачить нас Арнi, i поки я на Лебея не дивився, нарештi зiбрався з духом викласти все як е. – Чому ви сказали йому здати ii на брухт i забути? Чому сказали, що вона – нiби погана звичка? Лебей не вiдповiдав, i я злякався, що йому нема чого сказати – принаймнi менi. Та зрештою, так тихо, що я ледь розчув, вiн спитав: – Синку, а ти впевнений, що це твое дiло? – Я не знаю. – Раптом менi здалося дуже важливим подивитися йому в очi. – Але, ви розумiете, я переживаю за Арнi. Не хочу бачити, як вiн вляпуеться в неприемностi. А через цю машину вiн уже в них устряг. Я не хочу, щоб ситуацiя погiршувалася. – Приходь до мене сьогоднi ввечерi в мотель. Вiн недалеко вiд виiзду з триста сiмдесят шостоi на Вестерн-авеню. Зможеш знайти? – Я латав асфальтом боки того з’iзду, – я простягнув руки. – Досi мозолi на руках. Я всмiхнувся, але вiн менi усмiшкою не вiдповiв. – Мотель «Райдуга». Бiля початку виiзду iх два. Мiй – дешевий. – Дякую, – не в тему вiдповiв я. – Слухайте, справдi, це… – Може, це й не твое дiло, i не мое, i взагалi нiчие, – сказав Лебей тихим учительським голосом, що так разюче вiдрiзнявся вiд несамовитого рипу голосу його брата (та водночас моторошно його нагадував). (а то чи не найприемнiший запах у свiтi… ну, крiм бабськоi поцьки хiба) – Але прямо зараз можу тобi сказати от що. Мiй брат був нехорошою людиною. Я пiдозрюю, що единим, що вiн по- справжньому любив у своему життi, був той «плiмут-фурiя», який купив твiй друг. Тому це дiло може бути мiж ними двома й тiльки мiж ними, хоч би що там ти менi розказував чи я тобi. Вiн посмiхнувся менi. Посмiшка була неприемною, i в ту мить я виразно побачив, як його очима на мене дивиться Роланд Д. Лебей. І здригнувся. – Синку, ти ще замолодий, щоб шукати мудрiсть у чиiхось словах, крiм своiх власних, але от що я тобi скажу: любов – це ворог, – вiн повiльно, дивлячись на мене, кивнув. – Так. Поети постiйно й часом навмисне заплутують нас iз любов’ю. Любов – це старий убивця-рiзник. Любов не слiпа. Любов – це людожер iз надзвичайно гострим зором. Любов як та комаха; вона вiчно голодна. – А чим вона харчуеться? – спитав я несподiвано сам для себе, бо не думав, що взагалi збираюся про щось питати. Усi частини мого тiла, крiм рота, вважали цю розмову маячнею. – Дружбою, – вiдповiв Джордж Лебей. – Вона харчуеться дружбою. На твоему мiсцi, Деннiсе, я б готувався зараз до найгiршого. Вiн зачинив дверцята «шеветта» з тихим «клок!» i завiв крихiтний, як у швейноi машинки, двигун. А потiм поiхав геть, залишивши стояти мене на краю асфальтового покриття. І тут я згадав, що Арнi чекатиме мого виходу з того боку, де вбиральнi, тому попрямував туди так швидко, як тiльки мiг. А поки йшов, подумалося, що копачi могил, чи могильники, чи iнженери вiчностi або як там вони себе тепер називають, зараз уже б мали опускати труну з Лебеем у землю. Земля, яку Джордж Лебей кинув наприкiнцi церемонii, напевно, розсипалася по вiку домовини, як переможна рука. Я старався позбутися цiеi картинки, але замiсть неi уява намалювала ще одну, навiть гiршу: Роланд Д. Лебей на бiлому шовку внутрiшнього оздоблення труни, вдягнений у свiй найкращий костюм i свое найкраще спiдне – без смердючого пожовклого спинного корсета, звичайно. Лебей був у землi, Лебей лежав у своiй домовинi, з руками, схрещеними на грудях… але чому мене не полишала впевненiсть у тому, що на його обличчi зараз розпливаеться широчезна самовдоволена посмiшка? 12 / Оце так сiмейна iсторiя Вам не чути? Це у Нiдгемi. Траса 128, бiля електролiнiй… Тут так холодно у темрявi, Тут так весело у темрявi…[53 - Can’t you hear it out in Needham? / Route 128 down by the power lines… / It’s so cold here in the dark, / It’s so exciting here in the dark… (англ.)]     Джонатан Рiчмен i «Modern Lovers» Мотель «Райдуга» справдi був досить хрiновим. Одноповерховий, з потрiсканим покриттям паркувального майданчика, двi лiтери в неоновiй вивiсцi не горiли. То було якраз таке мiсце, де можна очiкувано знайти пристаркуватого вчителя англiйськоi. Я розумiю, яке депресивне враження це все справляе, але така правда. А завтра вiн здасть свою машинку «Герц» в аеропорту й полетить додому в Передайз-Фоллз, штат Огайо. Мотель «Райдуга» нагадував гериатричну палату. Старенькi сидiли перед своiми номерами в дачних крiслах, наданих керiвництвом мотелю для цих потреб, схрестивши своi кiстлявi колiна, у пiдтягнутих догори на волохатi гомiлки бiлих шкарпетках. Усi чоловiки, худорлявi й жилавi, скидалися на лiтнiх альпiнiстiв. Бiльшiсть жiнок були пухкi вiд пост-п’ятдесятирiчного жиру й безнадii. Вiдтодi я не раз помiчав, що iснують мотелi, населенi людьми, яким за п’ятдесят, – нiби вони дiзнаються про такi мiсця, коли телефонують на гарячу лiнiю «Старiсть, але радiсть». «Привозьте свою гiстеректомiю[54 - Гiстеректомiя – видалення матки.] та збiльшену простату в не надто мальовничу мiсцину, де розташовано мотель “Райдуга“». «Кабельного ТБ нема, зате в нас е “Магiчнi пальцi”,[55 - «Магiчнi пальцi» – лiжко, що вiбруе; винахiд 1958 року, що став типовою послугою, яку надавали готелi середнього класу й мотелi з 1960-х до початку 1980-х.] усього четвертак за сеанс!» Перед тими номерами я не побачив жодноi молодоi людини, а iржавi гiрки дитячого майданчика збоку стояли порожнi, i гойдалки вiдкидали на землю довгi тiнi. Над вивiскою вигнулася неонова веселка. І дзижчала, як рiй мух, зловлених у пляшку. Лебей сидiв перед номером 14 зi склянкою в руцi. Я пiдiйшов до нього й потиснув руку. – Хочеш газованки? – спитав вiн. – В офiсi е автомат, який ii видае. – Нi, дякую, – вiдповiв я. Потiм узяв перед порожнiм номером пластмасове крiсло i вмостився в ньому поруч. – Тодi я розповiм тобi все, що знаю, – своiм тихим культурним голосом сказав вiн. – Я на одинадцять рокiв молодший за Роллi, i досi тiльки вчуся бути старим. Я нiяково посовався в крiслi й нiчого не сказав. – Нас у сiм’i було четверо. Роллi був найстарший, я – наймолодший. Наш брат Дрю загинув у Францii в сорок четвертому. Вiн i Роллi намiрялися на кар’еру в армii. Ми виросли тут, у Лiбертiвiллi. Тiльки Лiбертiвiлль тодi був значно, значно менший – розумiеш, таке собi село. Досить мале, щоб тут були своi й чужi. Ми були чужi. Злидота. Слабаки. З бiдного району. Який завгодно штамп обирай, не помилишся. Вiн iронiчно всмiхнувся в присмерку й налив собi в склянку ще «Севен-Апу». – Насправдi про дитинство Роллi менi врiзалося в пам’ять лише одне… зрештою, коли я народився, вiн був у п’ятому класi… але це одне я пам’ятаю дуже добре. – І що ж це? – Його лють, – вiдповiв Лебей. – Роллi завжди був злий. Вiн лютував на те, що йому треба ходити до школи в одязi з чужого плеча, лютував, що наш батько – п’яничка, який не може знайти собi постiйну роботу на будь-якому з металургiйних заводiв. Вiн сердився, що наша мати не могла змусити батька, щоб вiн перестав пиячити. Вiн злився на трьох меншеньких – Дрю, Марсiю й на мене, – бо через нас злиднi були нездоланнi. Вiн витягнув уперед руку й закотив рукав сорочки, щоб показати менi висохлi напнутi сухожилля своеi старечоi руки, що проглядали одразу пiд поверхнею лискучоi натягнутоi шкiри. Вiд лiктя до зап’ястка тягнувся i зрештою зникав помiтний шрам. – Подарунок вiд Роллi, – сказав Джордж. – Дiстав його, коли менi було три, а йому – чотирнадцять. Я грався з кiлькома розфарбованими дерев’яними кубиками, якi повиннi були зображати машинки й вантажiвки, на дорiжцi перед будинком, коли вiн, грюкнувши дверима, вискочив надвiр, бо саме йшов до школи. Мабуть, я заважав йому пройти. Вiн штовхнув мене, вийшов на тротуар, а потiм повернувся i напiддав. Я полетiв у бур’яни й кiлька соняхiв, якi моя мати наполегливо величала своiм «городом», i напоровся рукою на штахетину загорожi навколо нього. Кровi з мене тодi витекло порядно, я всiх перелякав до слiз – усiх, крiм Роллi, який знай кричав: «Щоб ти менi бiльше пiд ноги не лiз, мала шмарката гидота, не лiзь пiд ноги, ти мене чув?» Я зачудовано подивився на задавнений шрам, розумiючи, що вiн схожий на гальмiвний шлях тому, що маленька пухкенька ручка трирiчноi дитини виросла протягом рокiв i стала худою лискучою рукою старого, на яку я тiеi митi й дивився. Рана, що була тодi, року 1921-го, потворним рiвчаком, з якого на всi боки ляпала кров, повiльно видовжилася в цю срiблясту прогресiю слiдiв, подiбних до щаблiв драбини. Рана закрилася, а от шрам… розрiсся. Моiм тiлом пробiг жахливий дрож безнадii. Я згадав, як Арнi лупив кулаками по приладовiй панелi мого авто, як Арнi хрипко кричав, що вони в нього подавляться, подавляться, подавляться. Джордж Лебей дивився на мене. Я не знаю, що вiн побачив на моему обличчi, але повiльно вiдкотив рукав донизу, i коли застiбнув гудзика над тим шрамом, то неначе опустив завiсу над майже нестерпним минулим. Вiн вiдпив «Севен-Апу». – Батько прийшов додому того вечора… вiн десь пиячив, хоча називав це «пiду, мо’, роботу яку найду»… i коли почув, що накоiв Роллi, то дав йому добрячого прочухана. Але Роллi не розкаявся. Плакав, але не розкаявся, – Лебей ледь помiтно всмiхнувся. – Урештi мама злякалася й закричала на батька, щоб вiн перестав, бо вiн його вб’е. Сльози котилися по щоках Роллi, але вiн усе одно не каявся. «Вiн не давав менi пройти, – крiзь ридання казав Роллi. – А як ще раз не даватиме пройти, я знов його штурхону, i нiчого ти менi не зробиш, триклятий старий п’яндалига!» Пiсля цього батько вдарив його в обличчя, розквасив носа, i Роллi впав на пiдлогу, стримуючи пальцями потiк кровi, який лився крiзь них. Мати кричала, Марсiя плакала, Дрю зiщулився в кутку, а я верещав так, що вуха закладало, тримаючи перев’язану руку. А Роллi все говорив i говорив: «Я його знов штурхону, п’яндалига ти, п’яндалига, сраний-старий-п’яндалига». Над нашими головами вже запалювалися першi зiрки. З номера трохи вiддалiк вийшла стара жiнка, витягла з форда пошарпану валiзу й занесла з собою. Десь грало радiо. Не налаштоване на рок-хвилю «FM-104». – Його нескiнченна лють – це те, що менi закарбувалося в пам’ятi найлiпше, – тихо повторив Лебей. – У школi вiн бився з усiма, хто глузував з його одягу чи з того, як пострижене волосся… вiн бився з усiма, кого бодай пiдозрював у насмiшках. Його знову й знову вiдсторонювали вiд занять. Зрештою вiн кинув школу й пiшов в армiю. Двадцятi роки були не найкращим часом, щоб потрапити у вiйсько. Там не було нi гiдностi, нi просування по службi, нi прапорiв i корогов. Не було величi. Вiн переходив з бази на базу, спочатку на пiвднi, потiм на пiвденному заходi. Кожнi три мiсяцi ми одержували вiд нього листа. Вiн усе ще був злий. Злий на тих, кого називав «гiвнярами». В усьому завжди були виннi «гiвнярi». Гiвнярi не давали йому пiдвищення, на яке вiн заслуговував, гiвнярi скасували його вiдпустку, гiвнярi не могли намацати власну задницю обома руками i з лiхтариком. Гiвнярi бiльш нiж двiчi вiдправляли його на гауптвахту. У вiйську трималися за нього, бо вiн був вiдмiнним автомеханiком – мiг пiдтримувати старi й напiврозваленi транспортнi засоби, усе, що Конгрес видiляв для армii, у станi, бiльш-менш придатному для користування. У мене знову виникла тривожна думка про Арнi – Арнi, який так вправно працював руками. Лебей нахилився вперед. – Але той талант був просто ще одним невичерпним джерелом, з якого, юначе, бив ключем його гнiв. І той гнiв не закiнчувався, аж поки вiн не купив ту машину, яка тепер належить твоему друговi. – Що ви маете на увазi? Лебей скупо посмiхнувся. – Вiн ремонтував армiйськi вантажiвки, армiйськi штабнi машини, вантажiвки для транспортування зброi. Лагодив бульдозери й примудрявся якимись шаманськими дiями тримати на ходу штабнi автомобiлi. А якось, коли один конгресмен навiдався з вiзитом у Форт-Арнольд, що в захiдному Техасi, i в нього зламалося авто, командир, який вiдчайдушно прагнув справити гарне враження, наказав моему брату поремонтувати дорогий серцю конгресмена «бентлi». О, так, ми отримали чотиристорiнкового листа про того «гiвняра» – чотири сторiнки сердитоi тиради, струмiнь гнiву й отрути вiд Роллi. Дивно, як тi слова не пропалили папiр. Стiльки автомобiлiв… але в самого Роллi авто з’явилося тiльки пiсля Другоi свiтовоi. Та й то, едине, що вiн змiг собi дозволити купити, – старий «шевроле», що погано iздив i був побитий iржею. У двадцятi й тридцятi грошей катастрофiчно бракувало, а у военнi роки вiн був надто зайнятий тим, щоб вижити. Стiльки рокiв провести в автопарку, вiдремонтувати тисячi автомобiлiв для гiвнярiв i нiколи не мати свого власного. То знову був суцiльний Лiбертiвiлль. Угамувати той гнiв не мiг навiть старий «шевроле» i старий «гадзон-горнет», який вiн купив потриманим через рiк пiсля одруження. – Одруження? – А вiн вам цього не розказував? Авжеж, нi, – сказав Лебей. – Про свою роботу в армii – а також досвiд вiйни та нескiнченнi сутички з гiвнярами – вiн мiг розводитися рiвно стiльки, скiльки ви з другом змогли б витримати, не засинаючи… одночасно промацуючи вашу кишеню на предмет гаманця в нiй. Але до того, щоб розказати про Веронiку чи Риту, вiн не опускався. – А ким вони були? – Веронiка була його дружиною. Вони побралися в п’ятдесят першому, якраз перед тим, як Роллi вирушив у Корею. Вiн мiг залишитися в Штатах. Одружений, дружина була вагiтна, вiн сам наближався до середнього вiку. Але вiн вирiшив поiхати. Лебей задумливо подивився на неживе обладнання грального майданчика. – Розумiеш, як – вiн був двоеженцем. На початку п’ятдесят першого йому було сорок чотири, i вiн уже був одружений. Одружений з армiею. І гiвнярами. Вiн знову примовк. У його мовчанцi було щось нездорове. – З вами все в порядку? – зрештою не витримав я. – Так, – вiдповiв вiн. – Просто задумався. Погано подумав про мертвого, – вiн подивився на мене спокiйним поглядом – от тiльки очi були темними й зраненими. – Знаеш, усе це завдае менi болю, юначе… як ти сказав, тебе звати? Я не хочу сидiти тут i виспiвувати тi сумнi старi пiснi людинi, яку я не можу назвати на iм’я. Як тебе? Дональд? – Деннiс. Послухайте, мiстере Лебей… – Менi болить сильнiше, нiж я очiкував, – вiв далi вiн. – Але, раз уже ми почали, то треба закiнчити, адже так? З Веронiкою я бачився лише двiчi. Вона була iз Захiдноi Вiрджинii. Поблизу Вiлiнга. З пiвденськоi злидоти, як ми iх називали, розумом не вирiзнялася. Роллi мiг над нею домiнувати й сприймати як належне, i це все, що йому було треба. Але я думаю, вона його любила… принаймнi до тiеi гнилоi справи з Ритою. А що стосуеться Роллi, то навряд чи вiн одружився з живою жiнкою. Вiн одружився з якоюсь… стiною плачу. Тi листи, якi вiн нам надсилав… ну, ти маеш пам’ятати, що вiн рано покинув школу. Тi листи, хоч i безграмотно написанi, вимагали вiд мого брата величезних зусиль. Вони були його висячим мостом, його романом, його симфонiею, його вершинним твором. Я не думаю, що вiн писав iх, щоб позбутися отрути, яку носив у своему серцi. Я думаю, вiн iх писав, щоб розприскувати ii навколо. Коли в нього з’явилася Веронiка, листи надходити перестали. Тепер у нього був свiй комплект вух напохватi, тому вже можна було не згадувати про нас. Припускаю, що протягом тих рокiв, якi вiн провiв у Кореi, вiн писав листи iй. Я за весь той перiод отримав лише одного листа, а Марсiя, здаеться, два. Там не було радостi вiд народження його доньки на початку п’ятдесят другого, лише кислi скарги на те, що тепер треба ще один рот годувати, а гiвнярi йому платню знов урiзали. – Його так нi разу й не пiдвищили у званнi? – спитав я. За рiк до того я бачив по телевiзору шматок телесерiалу, одного з тих телероманiв, пiд назвою «Колишнiй орел».[56 - «Колишнiй орел» (англ. «Once an Eagle») – дев’ятигодинний мiнi-серiал 1976 року.] Наступного дня угледiв в аптечному магазинi книжку в паперовiй обкладинцi й купив ii, розраховуючи, що всерединi на мене чекатиме цiкава iсторiя про вiйну. А виявилося, що там i про вiйну, i про мир, плюс я дiзнався дещо нове про збройнi сили. Наприклад, про те, що поiзд пiдвищення в час вiйни котить iз прискоренням. Тож менi важко було зрозумiти, як Лебей мiг пiти на службу на початку двадцятих рокiв, продертися крiзь двi вiйни й усе ще бути на побiгеньках, коли Айк[57 - Айк – прiзвисько Дуайта Ейзенхауера, 34-го Президента США (з 20 сiчня 1953 по 20 сiчня 1961 року).] став президентом. Лебей розсмiявся. – Вiн був як Прюiтт у «Вiднинi й довiку».[58 - «Вiднинi й довiку» (англ. «From Here to Eternity») – американський фiльм режисера Фреда Циннемана, що розповiдае про буднi солдатiв напередоднi нападу на Перл-Гарбор. Фiльм знято 1953 року за однойменним романом Джеймса Джонса, виданим 1951 року.] Просувався, а потiм викидав якесь колiнце i його понижували – за порушення субординацii, хамство чи пиятику. Я розказував тобi, що вiн потрапляв на гауптвахту? Один раз за те, що надзюрив у чашу з пуншем в офiцерському клубi у Форт-Дiкс перед вечiркою. За ту витiвку вiн вiдсидiв усього десять днiв – я так собi думаю, офiцери подумали-подумали й вирiшили, що то був усього-на-всього п’яний жарт, вони й самi таких не цуралися, коли були студентами – але вони не знали (i не могли знати), яка ненависть, яке смертельне презирство крилися за тим вчинком. Але пiдозрюю, що на той час Веронiка могла б iм багато про це розказати. Я глянув на свiй годинник. Чверть по дев’ятiй. Лебей говорив уже близько години. – Мiй брат повернувся додому з Кореi в п’ятдесят третьому й уперше зустрiвся зi своею донькою. Як я розумiю, вiн дивився на неi хвилину чи двi, потiм передав назад на руки дружинi й пiшов до кiнця дня вовтузитися зi своiм старим «шевроле»… знудився, Деннiсе? – Нi, – чесно вiдповiв я. – Усi тi роки единим справжнiм бажанням Роллi була нова-новiсiнька машина. Не кадилак чи лiнкольн; вiн не прагнув долучитися до вищих прошаркiв суспiльства, офiцерiв, тих гiвнярiв. Вiн хотiв собi новий «плiмут» чи, може, «форд» або «додж». Веронiка час вiд часу менi писала й розповiдала, що недiлi вони проводили, катаючись по автосалонах у тiй мiсцевостi, у якiй на той час було розквартировано частину Роллi. Вона сидiла з немовлям у старому «горнетi», який тодi водив Роллi, i читала Ритi дитячi книжечки, а Роллi крокував по запорошених майданчиках щоразу з iншим продавцем машин, балакаючи про компресiю, i кiнськi сили, i сферичнi голiвки цилiндрiв, i передатнi числа… я часом думаю про маленьку дiвчинку, яка росла пiд звуки тих пластикових прапорцiв, що лопотiли на гарячому вiтрi пiвдюжини армiйських хутiрських мiстечок, i не знаю, плакати менi чи смiятися. Думками я повернувся знову до Арнi. – А як ви думаете, можна сказати, що вiн був одержимий? – Так, я б сказав, що вiн був одержимий. Вiн давав Веронiцi грошi, щоб вона вiдкладала. Окрiм неспроможностi просунутися по службi далi звання старшини, мiй брат мав ще одну проблему – зi спиртним. Алкоголiком вiн не був, але раз на шiсть чи вiсiм мiсяцiв iшов у запiй. Пiсля якого тi грошi, якi вiн мав, випаровувалися. І вiн нiколи точно не знав, де iх позбувся. Веронiка повинна була покласти цьому край. То була одна з причин, чому вiн з нею одружився. Коли починався запiй, Роллi приходив до неi витрушувати грошi. Раз пригрозив iй ножем, приставив лезо до горла. Я про це довiдався вiд сестри, вона iнодi розмовляла з Веронiкою по телефону. Дружина не вiддавала йому грошi, близько восьми сотень доларiв, якi вони назбирали на той час, у п’ятдесят п’ятому. «Любий, згадай про машину, – казала вона йому, шкiрою горла вiдчуваючи вiстря ножа. – Ти нiколи не купиш новоi машини, якщо проп’еш цi грошi». – Вона, мабуть, любила його, – зауважив я. – Ну, може, i так. Але, будь ласка, не роби романтичних припущень, що ii любов хоч трохи змiнила Роллi. Вода камiнь точить, але це вiдбуваеться за сотнi рокiв. А люди смертнi. Здавалося, вiн вагався, чи не сказати щось iще, та потiм передумав. І те замовчування викликало в мене неабиякий подив. – Але нi до неi, нi до дитини вiн рук не прикладав, – сказав Лебей. – І потiм, пам’ятай, що того разу, коли вiн притиснув iй до горла нiж, вiн був п’яний. Зараз здiйнявся великий галас щодо наркотикiв у школах, i я не заперечую проти цього, бо на мою думку, це обурливо – коли п’ятнадцяти- й шiстнадцятирiчнi дiти тиняються кругом, накачанi наркотою, але я досi вважаю, що найвульгарнiший i найнебезпечнiший наркотик, винайдений людством, – це алкоголь. І вiн легальний. Коли в п’ятдесят сьомому мiй брат урештi-решт пiшов у вiдставку, у Веронiки було вiдкладено трохи бiльше тисячi двохсот доларiв. До них додавалася чимала пенсiя з iнвалiдностi за його травму спини – як казав Роллi, вiн воював за неi з гiвнярами й виграв. Отож, грошi нарештi були. Вони купили будинок, до якого навiдувалися ви з другом, але перш нiж будинок взагалi з’явився на порядку денному, звiсно, була машина. Машина завжди була першочерговою. Гонитва по продавцях автомобiлiв сягнула свого апогею. І зрештою вiн зупинився на Крiстiнi. Я отримав присвяченого iй довгого листа. То була спортивна «фурiя» 1958 року, i у своему листi вiн виклав менi всi факти й цифри. Я iх уже не пам’ятаю, але певен, що твiй друг може перелiчити ii основнi характеристики вздовж i впоперек. – Їi параметри, – сказав я. Лебей невесело всмiхнувся. – Так, ii параметри. Але я добре пам’ятаю, як вiн написав, що ii продажна цiна була на крихту менша за три тисячi доларiв, але вiн продавця «обжидив», як вiн сам це сформулював, до двох тисяч ста за рахунок зданоi староi машини. Вiн ii замовив, заплатив десять вiдсоткiв, а коли вона прибула, сплатив решту готiвкою – десяти- i двадцятидоларовими купюрами. Наступного року Рита, якiй тодi було шiсть рочкiв, удавилася й померла. Вiд несподiванки я аж пiдскочив у крiслi й заледве його не перекинув. Його тихий учительський голос мав здатнiсть заколисувати, а я був змучений i вже наполовину був заснув. Та останнi слова мали ефект вiдра холодноi води в обличчя. – Так, саме так, – у вiдповiдь на мiй запитальний приголомшений погляд сказав вiн. – Вони поiхали на цiлий день «моторувати». Ось що замiнило експедицii з полювання на машину. «Моторувати». Так вiн це називав. Те слiвце вiн вичепив з однiеi з тих рок-н-рольних пiсень, якi вiчно слухав. Щонедiлi вони втрьох виiжджали «моторувати». Спереду i ззаду в машинi були пакети для смiття. Дiвчинцi було заборонено кидати будь-що на пiдлогу, iй було заборонено смiтити взагалi. Вона добре засвоiла цей урок. Вона… Вiн знову поринув у свою дивну сповнену задуми мовчанку, а потiм вирiшив зайти з iншого боку. – Роллi завжди тримав попiльничку чистою. Завжди. Курив вiн багацько, але попiл струшував у вiкно, а не в попiльничку, а коли докурював, то гасив, знiмаючи кiнчик, i у вiкно ж викидав. Коли з ним iхала людина, яка таки користувалася попiльничкою, то вiн пiсля поiздки витрушував усе й протирав паперовим рушником. Саму машину вiн мив двiчi на тиждень, а воском полiрував двiчi на рiк. Дрiбний ремонт виконував сам, сплачуючи за час у мiсцевому гаражi. Я подумав, чи то був не гараж Дарнелла. – Тiеi недiлi вони дорогою додому зупинилися бiля придорожноi ятки, щоб купити гамбургерiв. У тi часи ще не було «Макдональдзiв», лише придорожнi ятки. А те, що сталося, було… напевно, досить просто… Знову та мовчанка, так, наче вiн подумки зважував, скiльки можна менi розказати чи як вiдокремити те, що вiн знав, вiд його власних здогадiв. – Вона вдавилася на смерть шматком м’яса, – зрештою сказав вiн. – Коли вона почала задихатися й приклала руки до горла, Роллi зупинився, витяг ii з машини й постукав по спинi, намагаючись той шматок вибити. Зараз, авжеж, е спецiальний метод – прийом Гаймлiха, який у таких ситуацiях спрацьовуе доволi ефективно. Лише торiк молода дiвчина, учителька-стажерка, по сутi, урятувала хлопчика, який вдавився в кафетерii моеi школи, за допомогою прийому Гаймлiха. Але в тi часи… Моя племiнниця померла на узбiччi дороги. Я iнодi думаю, як брудно i страшно було так помирати. Голос Лебея знову став сонним i вчительським. От тiльки менi вже було не до сну. Зовсiм. – Вiн намагався ii врятувати. Я в це вiрю. І стараюся повiрити, що померла вона тiльки волею нещасного випадку. Вiн дуже довгий час пробув у жорстоких умовах, та й дочку свою навряд чи дуже сильно любив, якщо взагалi любив. Але часом, у справах смертних, вiдсутнiсть любовi може стати рятiвною благодаттю. Інодi безжальнiсть – це те, що треба. – Але не цього разу, – сказав я. – Наприкiнцi вiн перевернув ii догори ногами й тримав за щиколотки. Ударив ii в живiт, сподiваючись, що вона виблюе. Та вiн би iй i трахеотомiю спробував зробити кишеньковим ножем, якби мав хоч найменше уявлення, як до цього взятися. Але вiн, звiсно, не знав. Вона померла. Марсiя з чоловiком i рiдними приiжджали на похорон. Я теж. То був останнiй раз, коли вся наша родина зiбралася разом. Пам’ятаю, як подумав: «Машину вiн, звичайно, продав i взяв iншу». Дивно, але я чомусь навiть засмутився трохи. Вона так часто фiгурувала у Веронiчиних листах i тих нечисленних, якi написав Роллi, що в мене було таке вiдчуття, нiби вона стала ледь не членом iхньоi сiм’i. Але вiн ii не продав. Вони пiд’iхали на нiй до Методистськоi церкви Лiбертiвiлля, i вона була вся вiдполiрована… i блискуча… i злобна. Вона була злобна, – повернувши голову, вiн подивився на мене. – Деннiсе, ти в це вiриш? Перш нiж я змiг вiдповiсти, довелося проковтнути слину. – Так, – сказав я. – Вiрю. Лебей похмуро кивнув. – Веронiка сидiла на пасажирському сидiннi, схожа на восковий манекен. Та людина, якою вона була, усе, що жило в неi всерединi, – зникло. У Роллi була машина, у неi була дочка. Веронiка не просто горювала. Вона вмерла. Я сидiв i намагався це уявити – намагався уявити, що б зробив я, якби таке сталося зi мною. Моя донька вдавилася й почала задихатися на задньому сидiннi моеi машини, а потiм померла на узбiччi. Чи став би я продавати машину? Навiщо? То ж не машина ii вбила, а те, чим вона подавилася: шматочок гамбургера й булки, що закоркували ii дихальне горло. Тож нащо продавати машину? От тiльки малесенький факт: я б не змiг на неi дивитися, навiть думати про неi не змiг би без почуття жаху й скорботи. Чи продав би я ii? Блiн, а чи сере ведмiдь у лiсi? – А ви в нього про це питали? – Так-так, я питав. Зi мною тодi була Марсiя. Це було пiсля служби. Брат Веронiки приiхав з Глорi, що в Захiднiй Вiрджинii, i забрав ii додому пiсля поховальноi церемонii – вона була мов сновида. Ми з Марсiею пiдловили його, коли вiн був сам. То було справжне сiмейне возз’еднання. Я спитав, чи збираеться вiн обмiняти машину. Вона була припаркована одразу за катафалком, який привiз його дочку на цвинтар – на той самий цвинтар, де сьогоднi поховали самого Роллi, ти розумiеш. Вона була червоно-бiла. «Крайслер» не випускав «плiмутiв-фурiй» п’ятдесят восьмого року в таких кольорах; Роллi замовляв ii перефарбування. Ми стояли футiв за п’ятдесят вiд неi, i в мене з’явилося найдивнiше з вiдчуттiв… найдивнiше прагнення… вiдiйти вiд неi ще далi, так, неначе вона могла нас пiдслухати. – І що ж ви сказали? – Я спитав, чи не збираеться вiн обмiняти цю машину. І на його обличчя миттю набiг упертий ослячий вираз, який я так добре пам’ятав ще з раннього дитинства. З таким виразом вiн жбурнув мене на штахетник. З таким виразом вiн продовжував обзивати мого батька п’яндалигою, навiть пiсля того, як батько розбив йому кулаком носа. І вiн сказав: «Ото наче я дурний ii продавати, Джордже, iй же всього один рiк, i пробiгу лише одинадцять тисяч миль. Сам знаеш, як невигiдно обмiнювати машину, поки iй ще нема трьох рокiв». – Роллi, якщо для тебе це питання грошей, – сказав я, – тодi хтось украв рештки твого серця й натомiсть поклав каменюку. Ти хочеш, щоб твоя жiнка щодня на неi дивилася? Їздила в нiй? Брате, побiйся Бога! Той вираз не змiнився. Не змiнився, поки вiн не глянув на машину, що стояла, купаючись у променях сонця… стояла позаду катафалка. Тiльки тодi, одного-единого разу, його обличчя пом’якшало. Пам’ятаю, як промайнула думка, чи дивився вiн хоч колись так на Риту. Сумнiваюся. Думаю, то було йому невластиво. Лебей на кiлька секунд замовк, а тодi продовжив. – Марсiя йому те саме сказала. Вона завжди боялася Роллi, але того дня була бiльше сердита, нiж налякана – не забувай, що вона отримувала вiд Веронiки листи й знала, як та обожнювала свою донечку. Марсiя сказала йому, що коли хтось помирае, то спалюють матрац, на якому ця людина спала, вiддають ii одяг Армii спасiння i таке iнше, ставлять крапку з тим життям у будь-який прийнятний спосiб, щоб живi могли жити далi. Вона сказала йому, що його дружина нiколи не зможе жити далi, поки машина, у якiй померла ii донька, стоятиме в гаражi. Роллi у своiй неповторнiй гидкiй i саркастичнiй манерi поцiкавився в неi, чи не хоче вона, щоб вiн облив свою машину бензином i пiднiс до неi сiрника тiльки тому, що в нiй подавилася й померла його донька. Моя сестра розплакалася й вiдповiла, що, на ii думку, це чудова iдея. Зрештою я взяв ii за лiкоть i вiдвiв подалi. Розмовляти з Роллi (тодi чи будь-коли) сенсу не було. Машина належала йому, i вiн скiльки завгодно мiг розводитися про те, що невигiдно ii обмiнювати, поки ще нема трьох рокiв, мiг до посинiння чесати язиком про пробiг у милях, але насправдi все було просто – вiн збирався ii залишити, бо хотiв ii залишити. Марсiя з сiм’ею повернулися в Денвер на автобусi «Грейхаунд», i наскiльки менi вiдомо, вона бiльше нiколи не бачилася з Роллi й навiть записки йому жодного разу не написала. На похорон Веронiки вона не приiхала. Його дружина. Спочатку дитя, а потiм i дружина. Але я чомусь знав, що так i буде. Бах-бах. Угору по ногах поповзло i провалилося в живiт якесь зацiпенiння. – Вона померла через пiвроку. У сiчнi п’ятдесят дев’ятого. – Але з машиною це пов’язано не було, – уточнив я. – З машиною це не було пов’язано, адже так? – Ще й як це було пов’язано з машиною, – тихо i м’яко вiдповiв вiн. «Я не хочу цього слухати», – подумав я. Але, звичайно, слухав би. Тому, що власником тiеi машини тепер став мiй друг, а ще тому, що вона тепер займала в його життi занадто багато мiсця, ii важливiсть розрослася до непропорцiйно великих розмiрiв. – Пiсля смертi Рити у Веронiки почалася депресiя. І вона так нiколи з неi й не вийшла. У Лiбертiвiллi вона знайшла собi кiлькох друзiв, вони намагалися iй допомогти… вiднайти сенс життя – так, мабуть, можна сказати. Але вона не зумiла його вiднайти. Бiльше нiколи. В усьому iншому справи йшли непогано. Уперше в життi мого брата грошей було бiльш нiж удосталь. Вiн отримував свою пенсiю вiйськовослужбовця, пенсiю по iнвалiдностi, а ще влаштувався на роботу нiчним сторожем на фабрику покришок на захiдному боцi мiста. Я iздив туди пiсля похорону, але фабрики на тому мiсцi вже нема. – Вона збанкрутувала дванадцять рокiв тому, – сказав я. – Я був ще зовсiм малим. Там тепер фастфуд стоiть з китайською iжею. – Вони швидко виплачували кредит на будинок, по два платежi за мiсяць. І, авжеж, маленькоi дiвчинки, про яку треба було пiклуватися, вони вже не мали. Але у Веронiки бiльше не було нi свiтла попереду, нi стимулiв одужувати. До вчинення самогубства вона пiдiйшла з усiею холоднокровнiстю, на яку була здатна, – судячи з того, що менi вдалося взнати. Якби iснували пiдручники для суiцидникiв, то ii самогубство могли б у них розглядати як взiрець для наслiдування. Вона сходила в магазин «Вестерн Авто», тут, у мiстi – це в ньому я багато-багато рокiв тому отримав свiй перший велосипед – i купила двадцять футiв[59 - 6 м.] гумового шланга. Один кiнець вона приеднала до вихлопноi труби Крiстiни, а iнший вставила в задне вiкно. Водiйських прав у неi зроду не було, але вона знала, як завести машину. А бiльше нiчого iй i не треба було знати. Я стиснув губи, зволожив iх язиком i почув свiй голос, трохи гучнiший за iржавий хрип. – Пiду вiзьму собi газованки. – Може, будеш такий ласкавий i ще одну менi принесеш? – попросив Лебей. – Вона прожене сон, так завжди бувае, але пiдозрюю, що я сьогоднi навряд чи рано засну. Я це саме пiдозрював щодо себе. Пiшов, узяв прохолоджувальних напоiв в офiсi мотелю, а дорогою назад зупинився на серединi паркувального майданчика. Лебей був лише темною тiнню перед своiм мотельним номером; його бiлi шкарпетки свiтилися, наче маленькi примари. Я подумав: «Може, та машина проклята. Може, уся штука в цьому. На страшилку з привидами дуже схоже. Там, попереду, стовп iз вказiвником… наступна зупинка – “Зона сутiнкiв”!» Але ж це просто смiшно, правда? Авжеж, то була правда. Я попростував паркувальним майданчиком далi. Машини носили в собi прокляття не бiльше за людей; то була туфта з фiльмiв жаху, таким можна розважитися в суботу ввечерi, заiхавши в кiнотеатр просто неба, але все це дуже далеко вiд буденних фактiв, з суми яких складаеться реальнiсть. Я простягнув Лебею його бляшанку газованки й дослухав до кiнця iсторiю, яку можна пiдсумувати одним рядком: жив вiн довго й нещасливо. У единого й неповторного Роланда Д. Лебея залишився його типовий будиночок i його «плiмут» 1958 року. У 1965 роцi вiн повiсив свiй кашкет нiчного сторожа i свiй годинник для визначення робочого часу. Десь приблизно тодi вiн облишив копiткi старання пiдтримувати Крiстiну в бездоганному станi й виглядi, щоб була, як новенька, – вiн занедбав ii так само, як людина дозволяе закiнчитися заводу механiчного годинника, коли перестае його накручувати. – Ви маете на увазi, що вона просто так стояла? – не повiрив я. – З шiстдесят п’ятого? Тринадцять рокiв? – Нi, вiн, звичайно, завiв ii в гараж, – вiдповiв Лебей. – Сусiди б нiзащо не стерпiли, щоб чиясь машина потроху розвалювалася на чиемусь газонi. У селi, може, таке б i пройшло, але ж не в нашому Передмiстi, США. – Але вона стояла на газонi, коли ми… – Так, я знаю. Вiн виставив ii з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» у вiкнi. Я спитав про це. Менi було цiкаво, тому я спитав. У легiонерiв. Бiльшiсть iз них втратили зв’язок з Роллi, але один сказав, що йому здавалося, нiби вiн уперше побачив машину на газонi в травнi цього року. Я хотiв було щось сказати, але так i замовк. У мене виникла жахлива думка, i була та думка до болю простою: «Це все надто зручно». Аж занадто зручно. Крiстiна стояла в тому темному гаражi багато рокiв – чотири, вiсiм, дванадцять, ще бiльше. А потiм, за кiлька мiсяцiв до того, як з’явилися ми з Арнi й мiй друг ii побачив, Роланд Лебей зненацька витяг ii й влiпив вивiску «ПРОДАЄТЬСЯ». Уже згодом – значно пiзнiше – я передивився випуски пiттсбурзьких газет i лiбертiвiлльськоi «Кiстоун». Вiн нiколи не давав оголошення про продаж «фурii», принаймнi в тих газетах, де рекламують машини, якi хочуть продати. Вiн просто виставив ii на свою передмiську вулицю – навiть не автомагiстраль – i чекав, коли нагодиться покупець. До кiнця всю ту думку я тодi осягнути не змiг (бо не було жодноi логiчноi iнтелектуальноi послiдовностi ланцюжка, за яку я мiг би вхопитися), але зрозумiв достатньо, щоб вiдчути, як повертаеться той холодний синiй страх. Лебей наче знав, що покупець от-от прийде. Якщо не в травнi, то в червнi. Чи в липнi. Або в серпнi. Уже скоро. Нi, цю думку менi пiдказала не логiка чи рацiональне мислення. У мене виник цiлковито пiдсвiдомий образ: венерина мухоловка[60 - Вид хижих рослин родини росичковi.] на краю трясовини, ii зелена пащека широко роззявлена, вона чекае, коли сяде комашина. Пiдходяща комашина. – Пам’ятаю, як я подумав, що вiн, напевно, ii занедбав, бо не хоче провалитися на водiйському iспитi, – зрештою промовив я. – Коли людина вже сильно постарiе, ii щороку чи щодва роки змушують проходити такий тест. Поновлення прав перестае бути автоматичним. Джордж Лебей кивнув. – Це схоже на Роллi, – сказав вiн. – Але… – Але що? – Пригадую, я десь читав… але не можу згадати, хто це сказав чи написав, хоч убий… що в людському iснуваннi е «часи». Що коли настав час парових двигунiв, з десяток людей винайшли паровi двигуни. Може, патент i визнання в книжках з iсторii отримав тiльки один з них, але раптом i зненацька вони вигулькнули, цi люди, що працювали над тiею единою iдеею. І як це пояснити? Просто настав час парового двигуна. Лебей ковтнув газованки й пiдвiв погляд у небо. – Тривае Громадянська вiйна, i раптом настае «час броньованих кораблiв». Потiм – «час кулеметiв». Далi не зогледишся, як ось уже «час електрики» i «час бездротового зв’язку», i нарештi – «час атомноi бомби». Усе вiдбуваеться так, наче всi цi iдеi походять не вiд окремих людей, а вiд якоiсь великоi хвилi розуму, яка нiколи не перестае пливти… якоiсь хвилi iншого розуму, що надходить з-поза меж людського. Вiн подивився на мене. – Деннiсе, ця iдея мене лякае, якщо я забагато ii обдумую. У нiй неначе е щось таке… ну, однозначно нехристиянське. – І для вашого брата настав «час продати Крiстiну». – Можливо. Екклезiаст сказав, що кожнiй справi пiд небом е своя година – час садити й час виривати посаджене, час вiйни i час миру, час скласти зброю i час збирати камiння. Погане на кожне хороше. Тож якщо в життi Роллi був «час Крiстiни», то, можливо, настав i час для нього розпрощатися з Крiстiною. – Якщо так, то вiн мусив про це знати. Вiн був звiриною, а звiрi дуже чуйно дослухаються до своiх iнстинктiв. – А може, вiн зрештою просто втомився вiд неi, – закiнчив Лебей. Я кивнув на знак згоди, переважно тому, що вже хотiлося йти, а не тому, що це пояснення цiлком i повнiстю мене задовольняло. Джордж Лебей не бачив тiеi машини того дня, коли Арнi верещав на мене, що треба повертатися. Зате я ii бачив. «Плiмут» 1958 року не мав вигляду автомобiля, який тихо-мирно спочивав у гаражi. Вiн був брудний, пом’ятий, з трiщиною на вiтровому склi, з майже вiдiрваним бампером. Вiн скидався на труп, викопаний з могили й покинутий гнити на сонцi. Я подумав про Веронiку Лебей i здригнувся. Немовби прочитавши моi думки (принаймнi частково), Лебей сказав: – Менi дуже мало вiдомо про те, як мiй брат жив i що вiдчував протягом останнiх рокiв свого життя, але знаеш, Деннiсе, я впевнений в одному. Коли вiн вiдчув, у 1965-му чи коли там, що настала пора вiдправити машину на вiдпочинок, вiн поставив ii в гараж. А коли вiдчув, що час виставити ii на продаж, вiн виставив ii на продаж. Джордж ненадовго замовк. – І я не маю чого бiльше тобi сказати, крiм того, що я вважаю, твiй друг буде щасливiшим, якщо спекаеться тiеi машини. Я уважно до нього придивився, до твого друга. Зараз вiн зовсiм не схожий на дуже щасливого юнака. Чи я помиляюся? Це запитання змусило мене глибоко замислитися. Нi, зi щастям Арнi був на «ви», причому завжди. Але, поки не закрутилося те все з «плiмутом», вiн здавався принаймнi задоволеним, нiби уклав з життям якийсь modus vivendi.[61 - Тимчасова угода мiж сторонами в суперечцi (лат.).] Не зовсiм щасливий, але бодай придатний для роботи. – Нi, – вiдповiв я. – Не помиляетесь. – Я не думаю, що братова машина зробить його щасливим. Якщо вже на те пiшло, то все буде якраз навпаки, – i вiн, наче прочитавши думки, що крутилися в моiй головi кiлька хвилин тому, продовжив: – Знаеш, я не вiрю в прокляття. І в привидiв теж, i взагалi в надприродне. Зате я вiрю, що емоцii й подii лишають по собi, як би це сказати… тривкий резонанс. Може бути навiть так, що емоцii комунiкують мiж собою за певних обставин, якщо обставини були достатньо дивними… так пакет з молоком насититься пахощами харчiв зi спецiями, якщо лишити його вiдкритим у холодильнику. А може, це просто моi смiховиннi вигадки. Може, менi просто було б легше на душi, якби я знав, що автiвку, у якiй подавилася на смерть моя небога й наклала на себе руки моя невiстка, спресували в куб металу, позбавленого будь-якого значення. Імовiрно, усе, що я вiдчуваю, – це гнiвне прагнення зробити все як слiд. – Мiстере Лебей, ви казали, що найняли людину, яка доглядатиме за будинком вашого брата, поки ви його не продасте. Це правда? Вiн неспокiйно посовався в крiслi. – Нi, неправда. Я збрехав пiд дiею iмпульсу. Менi не сподобалася думка про те, що та машина може повернутися в той гараж… наче дорогу додому знайде. Якщо iснують емоцii та почуття, що досi живуть, то вони живуть там, як i в самiй тiй iстотi, – i дуже швидко вiн виправився: – У машинi. Невдовзi пiсля того я попрощався й поiхав додому, свiтячи собi фарами в темрявi й розмiрковуючи над усiм, що почув од Лебея. Цiкаво було б дiзнатись, чи для Арнi мало б якесь значення, якби я розказав йому, що в тiй машинi з однiею людиною стався нещасний випадок, який призвiв до смертi, а iнша всерединi й померла. Насправдi я здогадувався, що на нього це не вплине зовсiм нiяк; по-своему Арнi мiг бути достоту таким же впертим i непоступливим, як i Роланд Лебей. Цiлком переконливо це довела гарна сценка мiж ним i його батьками, що розiгралася через машину. Те, що вiн i далi вiдвiдував курси автомеханiки в лiбертiвiлльськiй шкiльнiй версii ДМЗ,[62 - Демiлiтаризована зона.] теж було тому пiдтвердженням. Згадалося, як Лебей сказав: «Менi не сподобалася думка про те, що та машина може повернутися в той гараж… наче дорогу додому знайде». Також вiн сказав, що брат возив ii кудись на технiчне обслуговування. А единим автосервiсом в Лiбертiвiллi, де можна було робити це власноруч, був гараж Вiлла Дарнелла. Звичайно, в 1950-тi мiг бути ще якийсь такий, але я в цьому дуже сумнiвався. У душi я вiрив в iнше: Арнi ремонтував Крiстiну там, де над нею вже працювали ранiше. Працювали. Саме в минулому часi. Через бiйку з Баддi Реппертоном Арнi тепер боявся ii там залишати, тож, можливо, та дорога до минулого Крiстiни тепер теж була закрита. І, авжеж, нiяких проклять не iснувало. Навiть Лебеева iдея про тривкi емоцii була дуже притягнута за вуха. Я сумнiвався, що вiн сам у це вiрив. Лебей показав менi давнiй шрам i промовив слово «помста». І то було значно ближче до правди, нiж якась надумана надприродна хрiнь. Авжеж. Нi; я мав сiмнадцять рокiв, наступного року збирався в коледж i не вiрив у такi штуки, як прокляття й емоцii зi шлейфом, який потроху гiркне, розлите молоко мрiй. Я б нiзащо не визнав перед вами, що минуле мае здатнiсть тягнути своi страхiтливi руки мерця в бiк живих. Але зараз я трохи старший. 13 / Пiзнiше того вечора Коли моторував я через схил, То бачив Мейбелiн у «Купе-де-Вiлл». І «кадилак» той гнав, мов чорт, Йому не обiгнати мiй «V8-форд».[63 - As I was motorvating over the hill / I saw Maybelline in a Coupe de Ville. / Cadillac rollin down the open road / But nothin outrun my V8 Ford… (англ.)]     Чак Беррi Мама з Елейн уже полягали спати, але тато сидiв перед телевiзором, дивився новини об одинадцятiй. – Деннiсе, де ти був? – спитав вiн. – У боулiнгу, – вiдповiв я. Брехня зiрвалася з губ природно й невимушено. Я не хотiв, щоб тато довiдався про всю цю iсторiю. Вона була дивною, але недостатньо, щоб становити бiльш нiж помiрну цiкавiсть. Принаймнi таке розумне пояснення я собi вигадав. – Телефонував Арнi, – сказав тато. – Просив, щоб ти йому передзвонив до пiв на дванадцяту чи десь так. Я зиркнув на наручний годинник. Ще тiльки одинадцята двадцять. Але чи не досить з мене Арнi та його проблем як на один день? – Ну? – Що «ну»? – Ти йому передзвониш? Я зiтхнув. – Так, мабуть, треба. Я пiшов на кухню, збацав собi холодний сендвiч iз курятиною, налив склянку гавайського пуншу (гидота, але я люблю) i набрав номер телефону Арнi. Трубку пiдняв вiн сам, пiсля другого гудка. Голос у нього звучав щасливо й радiсно. – Деннiс! Де ти був? – У боулiнгу, – сказав я. – Слухай, я сьогоднi ходив до Дарнелла. І вгадай що! Деннiсе, це так круто! Вiн вигнав Реппертона! Реппертона вже нема, i я можу лишитися! Знову в животi заворушилося те вiдчуття несформованого жаху. Я поклав сендвiч на стiл. Їсти раптом розхотiлося. – Арнi, ти думаеш, повертати ii в той гараж – така вже вдала думка? – Ти про що? Реппертона виперли. Ти вважаеш, що це погана iдея? Я згадав, як Дарнелл наказав Арнi заглушити двигун, поки його машина не зачмихала весь простiр його бруднющого гаража, i як Дарнелл сказав Арнi, що не терпiтиме хернi вiд такого малого, як вiн. Я згадав, як присоромлено Арнi вiдвiв очi, коли розказував, що йому видiлили час на пiдйомнику, щоб помiняти масло, за те, що вiн виконав «кiлька доручень» для Дарнелла. Я здогадувався, що для Дарнелла перетворити Арнi на свою ручну морську свинку – неабияка розвага. Іншi завсiдники й друзяки з покеру животи собi понадривають вiд смiху. Арнi, збiгай по каву, Арнi, принеси пончикiв, Арнi, занеси туалетний папiр у нужник i заклади паперових рушникiв у пристрiй «Нiброк». «Гей, Вiлле, а що то за чотириокий у туалетi шуруе?» – «А, той? Та то Каннiгем. Його предки – учителi в коледжi. А вiн тут пiслядипломну гiмнячу пiдготовку проходить». І всi зарегочуть. Арнi стане мiсцевим блазнем у гаражi Дарнелла на Гемптон-стрит. Про все це я подумав, але вголос не сказав. Подумав, що Арнi й сам може визначитися, у що вступае: у воду чи в лайно. Так не могло тривати вiчно – Арнi був занадто розумним. В усякому разi, я на це сподiвався. Вiн був негарним, але не дурним. – Вигнання Реппертона – це якраз хороша iдея, – сказав я. – Просто я думав, що перекантуватися в Дарнелла – то типу тимчасово. Арнi, двадцятка на тиждень – це дуже жирно, там же ще за iнструменти платити треба, за пiдйомник i всi тi фiглi-мiглi. – Тому я й подумав, що орендувати гараж у пана Лебея було б дуже класно, – вiдповiв Арнi. – Навiть за двадцять п’ять на тиждень – i то менi було б не так скрутно. – Ну от, власне. Якщо даси в газету оголошення, що тобi потрiбен гараж, то неодмiнно щось… – Нi, нi, дай договорити, – Арнi все ще був на пiдйомi. – Коли я прийшов туди сьогоднi вдень, Дарнелл одразу вiдвiв мене вбiк. Попросив вибачення за знущання, якi менi довелося терпiти вiд Реппертона. Сказав, що недооцiнював мене. – Вiн таке сказав? – повiрити я ще мiг, а от довiряти цим словам би не став. – Ага. Вiн спитав, чи не хочу я пiдзаробити в нього – десять чи, може, двадцять годин на тиждень пiсля школи. Ховати деталi на зберiгання, змащувати пiдйомники – усяке таке. І мiсце для машини вiн менi видiлить за десятку на тиждень, за iнструменти й пiдйомник платитиму половину вартостi. Як тобi таке? Я подумав, що, по-моему, це занадто, бля, привабливо, аби бути правдою. – Арнi, обережнiше там, бережи свiй зад. – Що? – Тато каже, Дарнелл – шахрай. – Я нiчого такого не бачив. Деннiсе, я думаю, то все балачки. Вiн просто галасливий, i бiльш нiчого, така моя думка. – Я просто кажу, щоб ти нашорошив вуха, от i все, – я переклав телефонну слухавку до iншого вуха i вiдсьорбнув гавайського пуншу. – Тримай очi широко розплющеними й бiгом вшивайся за перших ознак халепи. – Ти зараз говориш про щось конкретне? Я згадав про темнi iсторii з наркотиками й ще конкретнiшi – про краденi тачки. – Та нi, – сказав я. – Просто я йому не довiряю. – Ну… – iз сумнiвом протягнув вiн, потiм трохи помовчав, а далi перескочив на вихiдну тему – Крiстiну. Про що б не була розмова, вiн завжди повертався до Крiстiни. – Але, Деннiсе, для мене це прорив, справжнiй прорив. Якщо все вдасться. Крiстiна… на неi боляче дивитися. Я вже трохи ii пiдрихтував, але таке враження, що на кожну вiдремонтовану деталь виникае чотири невiдремонтованi. Є такi, що я навiть не знаю, як до них братися, але я навчуся. – Ага, – сказав я i вiдкусив шматок сендвiча. Пiсля розмови з Джорджем Лебеем мiй ентузiазм щодо Крiстiни, коханоi дiвчини Арнi, пробив позначку нуль градусiв i попрямував у вiд’емнi регiони. – Їй потрiбно вiдрегулювати кути встановлення переднiх колiс… чорт, iй i переднi колеса потрiбнi, i новi гальмiвнi колодки… з кiльцями ще повозитися… я можу спробувати вiдполiрувати поршнi… але всього цього я не зможу зробити зi своiм набором iнструментiв за сорок чотири бакси. Деннiсе, ти розумiеш, що я маю на увазi? Вiн говорив так, наче благав у мене схвалення. Вiдчуваючи, як шлунок каменем опускаеться в надра живота, я раптом згадав хлопця, з яким ми разом ходили до школи. Фреддi Дарлiнгтон, так вiн звався. Фреддi не був запальним i веселим заводiякою, зате мав добре почуття гумору та й взагалi був нормальним хлопцем. А тодi стрiв якусь простигосподи з Пенн-Гiлл – реальну простигосподи, таку, що радiсно роту солдат через себе пропустить, футбольну команду, будь-який пейоратив на вибiр. Пика в неi була лиха й тупа, схожа на задню частину вантажiвки «Мак», а ще вона вiчно жувала жуйку. Навколо неi вiчно незнищенною хмарою висiв сморiд «Джусi Фрут». Вона завагiтнiла десь приблизно пiд ту саму пору, як на неi запав Фреддi. Я завжди здогадувався, що його на нiй повело тому, що вона була першою дiвчиною, з якою вiн дiйшов до кiнця, бо вона йому дозволила. І от що вiдбуваеться: вiн кидае школу, знаходить собi роботу на складi, принцеса розроджуеться немовлям i вiн приходить iз нею на вечiрку пiсля випускного в передостанньому класi, i хоче, щоб усе було по-старому, тодi як усе зовсiм не по-старому; вона своiми дохлими презирливими очиськами задивляеться на нас, усiх хлопцiв, ii щелепи ходять ходором, наче в корови, яка надибала особливо смачну пережовану жуйку, i всi ми чуемо новини: вона знову ходить у боулiнг, знов ходить у спортзал, на пiцу до Джино, катаеться на машинi, поки Фреддi гне спину на роботi; вона знов пропускае через себе футбольнi команди й роти солдат, гаруе дуже тяжко. Я знаю, кажуть, що стоячий прутень совiстi не мае, але зараз я вже можу вам сказати, що деякi пизди мають зуби, i коли я дивився на Фреддi, ззовнi старiшого на десять рокiв за свiй вiк, менi плакати хотiлося. І коли вiн говорив про неi, то в його голосi лунали тi самi благальнi нотки, як оце зараз в Арнi – «Пацани, правда ж, вона нiчого така? Правда ж, вона хороша, пацани, скажiть? Я ж не сильно все проiбав? Тобто це ж, мабуть, просто сон, нiчне жахiття, i я скоро прокинусь, адже так? Так? Так?» – Авжеж, – сказав я в трубку. Цiла та тупа й бридка iсторiя з Фреддi Дарлiнгтоном промчала перед моiм внутрiшнiм зором приблизно за двi секунди. – Я розумiю, що ти маеш на увазi, Арнi. – Добре, – з полегкiстю видихнув вiн. – Просто бережи свiй зад. А коли повернешся в школу, бережи вдвiчi сильнiше. Тримайся подалi вiд Баддi Реппертона. – Угу. Ясний пень. – Арнi… – Що? Я замовк. Хотiлося спитати в нього, чи не згадував Дарнелл, бува, про те, що Крiстiна вже бувала в його майстернi, якщо вiн ii впiзнав. А ще бiльше кортiло розказати, що сталося з панi Лебей та ii маленькою донечкою Ритою. Але я не мiг. Вiн би одразу викупив, звiдки в мене iнформацiя. А у своему вразливому станi через ту срану машину вiн би ще, чого доброго, подумав, що я в нього за спиною щось мутив – i загалом, так воно й було. Та сказати йому про це означало поставити хрест на нашiй дружбi. Крiстiни з мене було бiльш нiж досить, але я любив Арнi. А це значило, що цi дверi потрiбно зачинити назавжди. Бiльше жодних розпитувань тихцем. І жодних нотацiй. – Нiчого, – вiдповiв я. – Просто хотiв сказати, що ти знайшов дiм для своеi iржавоi бляшанки. Вiтання. – Деннiсе, ти там щось iси? – Ага, сендвiч з курятиною. А що? – Ти жуеш менi у вухо. Такi гидкi звуки. Я став плямкати, та так гучно, як тiльки мiг. Арнi вдав, що ригае. Ми обидва розсмiялися, i це було весело – як у старi добрi часи, до того, як вiн одружився з тiею тупою йобаною тачкою. – Деннiсе, ти засранець. – Точно. У тебе навчився. – Вiдвали, – сказав вiн i повiсив трубку. Я прикiнчив свiй сендвiч i гавайський пунш, помив тарiлку та склянку й пiшов у вiтальню, готуючись у душ i спати. Я був розбитий. Десь у процесi нашоi телефонноi розмови я чув, як вимкнувся телевiзор, i вирiшив, що батько пiшов нагору. Але вiн не пiшов. Вiн сидiв у своему м’якому крiслi з вiдкидною спинкою, сорочка була розстебнута на грудях. З якоюсь непевною тривогою я вiдзначив, як посивiло вже в нього на грудях волосся i як просвiчуе крiзь волосся на головi настiльна лампа, показуючи рожеву шкiру. Воно рiдшало. Мiй батько вже не був юним хлопцем. Зi ще бiльшим неспокоем я усвiдомив, що за п’ять рокiв, на той час, коли я теоретично закiнчу унiверситет, йому буде вже п’ятдесят i на головi з’явиться лисина – утiлення стереотипного бухгалтера. П’ятдесят за п’ять рокiв, якщо його не доб’е ще один iнфаркт. Перший був не важким – без рубця в мiокардi, сказав вiн менi якось, коли я спитав. Але вiн не намагався мене переконати, що наступний iнфаркт малоймовiрний. Я знав, що це не так, i мама знала, i вiн сам. Тiльки Еллi досi вважала його невразливим – але чи не помiтив я, як у ii очах раз чи два промайнув сумнiв? Здаеться, помiтив. Раптова смерть. Я вiдчув, як ворушиться волосся на головi. Раптово. Випростуючись бiля стола, хапаючись за груди. Раптово. Випускаючи з рук ракетку на тенiсному кортi. Вам не хочеться думати, що таке може статися з вашим батьком, але iнодi цi думки просто приходять. Бог свiдок, приходять. – Я випадково дещо пiдслухав, – сказав вiн. – Справдi? – з пересторогою. – Деннiсе, Арнi Каннiнгем вступив у вiдро чогось теплого й коричневого? – Я… я точно не знаю, – повiльно вiдповiв я. Ну бо, насправдi, що там я знав? Плiтки, та й усе. – Хочеш про це поговорити? – Не зараз, тату, якщо ти не проти. – Добре, – кивнув вiн. – Але якщо… як ти сказав по телефону, за перших ознак халепи, заради Бога, розкажи менi, що вiдбуватиметься. Згода? – Так. – Добре, – я вже рушив до сходiв i майже до них дiйшов, коли вiн зупинив мене, сказавши: – Знаеш, я майже п’ятнадцять рокiв вiв бухгалтерiю Вiлла Дарнелла й заповнював для нього декларацii з податку на прибуток. Дуже здивований, я обернувся до нього. – Нi. Я цього не знав. Тато посмiхнувся. Такоi посмiшки я в нього не бачив нiколи. Мама, може, й бачила кiлька разiв лише, а сестра – то, мабуть, анi разу. Спершу могло видатися, що та посмiшка сонна, але якби ви придивилися, то помiтили б, що нiяка вона не сонна – вона цинiчна, жорстка i цiлком свiдома. – Деннiсе, зможеш тримати язика за зубами, якщо я тобi щось розкажу? – Так. Думаю, що так. – «Думаю» не годиться. – Так. Зможу. – Так краще. Я пiдбивав йому баланс до сiмдесят п’ятого, а потiм вiн найняв Бiлла Апшо з Монровiлля. Батько уважно на мене подивився. – Я не казатиму, що Бiлл Апшо – шахрай, скажу тiльки, що моральнi принципи в нього такi прозорi, що крiзь них газету можна читати. А торiк вiн купив собi будинок в англiйському стилi Тюдорiв у Свiклi[64 - Мiстечко в штатi Пенсильванiя.] за триста тисяч доларiв. К бiсу процентну ставку, повний уперед. Жестом правоi руки вiн обвiв наш власний будинок i опустив ii на колiна. Вони з матiр’ю купили його за рiк до мого народження за 62 тисячi доларiв (тепер вiн, напевно, коштував 150 тисяч) i тiльки недавно отримали повiдомлення вiд банку про повну сплату iпотеки. Наприкiнцi минулого лiта ми влаштували з цiеi нагоди невеличку вечiрку на задньому дворi: тато розпалив мангал, настромив рожевий аркуш на довгу виделку й дав кожному з нас потримати над жаром, аж поки папiрець не згорiв повнiстю. – Не тюдорiвський особняк, правда, Деннiсе? – спитав вiн. – Та нiчого, – я повернувся вiд сходiв i сiв на канапу. – Ми з Дарнеллом розiйшлися нормально, досить-таки по-дружньому, – провадив тато, – хоча я про нього був не надто високоi думки. Я вважав його падлюкою. Я пiдтвердив легким кивком голови, бо менi сподобалося: це слово описувало моi iнтуiтивнi вiдчуття щодо Вiлла Дарнелла краще за будь-якi матюки. – Але мiж особистими стосунками i дiловими величезна рiзниця. У цьому бiзнесi одне з двох: або ти швидко цього вчишся, або ти здаешся й iдеш по хатах продавати щiтки «Фуллер». Нашi дiловi взаемини були хорошими, поки вони тривали… от тiльки далi так тривати не могло. Саме тому я й вирiшив з ним розпрощатися. – Я щось не дуже розумiю. – Постiйно припливала готiвка. Великi суми готiвкою без чiткого походження. За вказiвкою Дарнелла я вкладав ii у двi корпорацii – «Сонячний обiгрiв Пенсильванii» та «Продаж квиткiв у Нью-Йорку». Тупiших назв для корпорацiй я зроду не чув. Зрештою я не витримав i поiхав з ним побачитись, бо хотiв викласти всi карти на стiл. Я висловив йому свою професiйну думку: якщо його перевiрить Податкове управлiння чи податкiвцi зi Спiвдружностi Пенсильванiя,[65 - Офiцiйна назва штату Пенсильванiя.] йому доведеться чимало пояснювати, i невдовзi я забагато знатиму, щоб бути для нього цiнним кадром. – І що вiн сказав? – Вiн почав танцювати, – вiдповiв тато; та сонна цинiчна посмiшка все ще не сходила з його обличчя. – У моiй справi ти починаеш ознайомлюватися з кроками цього танцю на той час, коли тобi виповниться тридцять вiсiм чи десь так… тобто якщо ти добре знаеш свою справу й досягнув у нiй сяких-таких успiхiв. А я все-таки дещо вмiю. Починаеться танець iз того, що людина питае тебе, чи задоволений ти своею роботою, чи вистачае платнi. Якщо ти скажеш, що любиш свою роботу, але заробляти мiг би й бiльше, людина заохочуе тебе розказати про всi тягарi на твоiй спинi: будинок, машину, унiверситетську освiту дiтей – а може, у тебе дружина любить одягатися трохи дорожче, нiж вона може на даний момент собi дозволити… розумiеш? – Промацуе? – Зондуе грунт, – i вiн розсмiявся. – Але так. Цей танець точнiсiнько такий самий манiрний, як менует. Тi самi фрагменти малюнку, паузи, кроки. Пiсля того, як людина довiдаеться, якi фiнансовi тягарi тобi прагнеться з себе скинути, тебе починають розпитувати, якi речi тобi хотiлося б мати. «Кадилак», лiтнiй будиночок у горах Кетскiллз[66 - Гiрський масив у пiвденно-схiднiй частинi штату Нью-Йорк, улюблене мiсце вiдпочинку жителiв мiста Нью-Йорк у серединi ХХ столiття. Поконо – гiрський масив у штатi Пенсильванiя.] чи Поконо. Чи, може, яхту. Почувши це, я аж скинувся, бо знав, що тато хоче яхту понад усе на свiтi; кiлька разiв у сонячнi лiтнi пообiддя я ходив з ним на пристанi для яхт на озерх Короля Георга i Пассiонкi. Вiн прицiнювався до маленьких яхт, i я бачив у його очах тужливий i замрiяний вираз. Тепер я розумiв. Вони були для нього недосяжнi. Може, якби його життя повернуло в iнший бiк – якби не було дiтей, яких треба вивчити в унiверситетi, примiром – усе б склалося iнакше. – І ти вiдмовився? – спитав я. Вiн знизав плечима. – Я чiтко дав зрозумiти, що танцювати не хочу. По-перше, це б означало вгрузати в подальшi стосунки з ним, а як я вже сказав, на мою думку, вiн – непотрiб. А по-друге, усi цi люди феноменально тупi в усьому, що стосуеться цифр, – ось чому стiлькох iз них засудили за несплату податкiв. Вони думають, що нелегальнi прибутки можна заховати. Вони цього певнi, – тато розсмiявся. – Вони всi подiляють мiстичну iдею про те, що грошi можна вiдмити так, як вiдмиваеш одяг, тодi як усе, що з ними можна зробити насправдi, – жонглювати доти, доки якийсь уламок не гепнеться вниз i не розтрощить тобi голову. – То причини були в цьому? – Двi з трьох, – тато подивився менi в очi. – Деннiсе, я не якийсь там сраний шахрай. Тiеi митi мiж нами виник дивний електричний зв’язок. Навiть зараз, коли минуло вже чотири роки, у мене бiжать мурахи по шкiрi на саму згадку про це, хоча не певен, чи зможу вам адекватно пояснити. Не те, щоб того вечора вiн уперше за весь час поставився до мене як до дорослого; i навiть не те, щоб вiн показав менi мрiйника, мандрiвного лицаря, що ховався пiд личиною стриманого чоловiка, який бореться за виживання в брудному шахрайському свiтi. Я думаю, головним було те, що я вiдчув його як реальнiсть, як людину, яка iснувала задовго до того, як на сцену вийшов я, людину, яка вже з’iла свою частку бруду. У ту мить, здаеться, я мiг, не соромлячись, уявити, як вiн кохаеться з моею матiр’ю, як вони обое пiтнiють i щосили стараються дiйти до фiнiшу. А тодi вiн опустив погляд, знiяковiло всмiхнувся й хрипким голосом спародiював Нiксона (а це вiн дуже добре вмiв): – Ви, народ, заслуговуете знати, чи ваш батько – крутiй. Так от, я не крутiй. Я мiг узяти грошi, але це… кгм-кгм!… це було б неправильно. Я розсмiявся – може, занадто голосно, через полегшення напруги. Я вiдчув, як тiкае та мить, i хоч десь глибоко в душi я не хотiв, щоб вона минала, та водночас менi цього й хотiлося. Надто вже вона була iнтенсивна. Мабуть, i тато це вiдчував. – Ц-с-с, матiр розбудиш, вона нам обом чортiв дасть за те, що так пiзно, а ми не спимо. – Так, вибач. Тату, а ти знаеш, чим вiн промишляе? Дарнелл? – Тодi я не знав. Та й не хотiв знати, бо в такому разi був би спiвучасником. Своi здогади в мене були, дещо чув. Краденi машини, здаеться, – не те щоб вiн пропускав iх через той свiй гараж на Гемптон-стрит; вiн же не зовсiм бовдур, а лише iдiоти серуть там, де iдять. Може, ще й грабунки до всього. – Зброя i все таке? – трохи хрипким вiд хвилювання голосом спитав я. – Та нi, це занадто романтично. Якби довелося вгадувати, я б сказав «цигарки». Цигарки й алкоголь, два давнi безвiдмовнi резерви. Контрабанда – наприклад, феерверки. Може, зрiдка партii мiкрохвильовок чи кольорових телевiзорiв, якщо ризик не надто значний. Було йому чим займатися всi цi роки. Тато подивився на мене спокiйним i розсудливим поглядом. – Деннiсе, вiн робив правильнi ставки. Але й щастило йому довгий час теж. Хоча, може, йому й не потрiбне було везiння тут, у цьому мiстечку. Якби йшлося тiльки про Лiбертiвiлль, то вiн мiг провертати своi оборудки довiку, в усякому разi доти, доки не впаде мертвим вiд серцевого нападу. Але податкiвцi штату – пiщанi акули, а федерали – акули-людожери. Йому щастило, але одного прекрасного дня вже зовсiм скоро вони всi зваляться йому на голову, як Великий китайський мур. – А ти… ти щось чув? – Анi шепоту. Та й не хочу. Але менi дуже подобаеться Арнi Каннiнгем, i я знаю, що тебе непокоiть уся ця iсторiя з машиною. – Ага. Вiн… тату, вiн не зовсiм адекватно поводиться через неi. Знай торочить: машина, машина, машина. – Так найчастiше трапляеться з людьми, у яких у життi майже нiчого немае, – сказав тато. – Часом це машина, часом – дiвчина, iнодi кар’ера чи музичний iнструмент, або ж нездорова одержимiсть якоюсь вiдомою особою. Я вчився в унiверситетi з високим потворним хлопцем, якого ми всi називали Лелекою. У Лелеки то була його iграшкова залiзниця… вiн на iграшкових поiздах був повернутий з третього класу, а його залiзниця була ледве не восьмим чудом свiту. З «Брауна» вiн вилетiв у другому триместрi першого курсу. Учився чортзна-як, геть з’iхав у навчаннi, а все зводилося до вибору мiж коледжем i «Лайонелом».[67 - «Lionel» – компанiя, що виготовляе iграшковi поiзди й залiзницi.] Лелека вибрав поiздики. – І що з ним сталося? – Наклав на себе руки в шiстдесят першому, – тато пiдвiвся. – Я просто хочу сказати, що добрi люди часом слiпнуть, i не завжди це iхня вина. Можливо, Дарнелл забуде про нього – Арнi стане просто ще одним хлопцем, що куйовдиться пiд машиною на своiй пiдкатцi. Але якщо Дарнелл спробуе його використати, ти, Деннiсе, повинен стати його очима. Не дозволяй затягти його в танець. – Гаразд. Я спробую. Але не знаю, чи багато зможу вдiяти. – Так. Менi це знайомо. Ходiмо нагору? – Авжеж. Ми пiднялися на другий поверх, i попри виснажливу втому, я ще довго не мiг заснути. День видався насичений. Нiчний вiтер за вiкном тихо пошкрябував гiлкою об стiну будинку, а десь далеко, у центрi мiста, чути було, як розганяеться на своему «родi»[68 - «Хот-род» – автомобiль американського виробництва з модифiкованим двигуном i переробленим кузовом. Головна мета цих змiн – досягти максимальноi швидкостi. Походження термiна «хот-род» пов’язують з «hot roadster» – «швидкий (крутий) родстер», де «родстер» – двомiсний спортивний автомобiль без даху. Саме «родстери» через iхню невелику масу частiше за iншi моделi брали для переробки на «хот-роди». Першi «хот-роди» з’явилися в Калiфорнii на початку 30-х рокiв ХХ столiття. «Стрiт-род» – автомобiль, у якому увагу придiлено елегантностi i унiкальностi зовнiшнього вигляду та внутрiшньому оздобленню, а також комфорту.] якийсь малий – з таким звуком, наче вiдчайдушно схлипуе-смiеться в iстерицi жiнка. 14 / Крiстiна i Дарнелл Вiн, каже, чув про пару, Що в Штатах десь живе, Дитину обмiняли Вони на «Шевроле»: Ідеться ж нам про завтра, Минуле кинем геть.[69 - He said he heard about a couple / living in the USA, / He said they traded in their baby / for a Chevrolet: / Let’s talk about the future now, / We’ve put the past away… (англ.)]     Елвiс Костелло Днями пропадаючи на будiвництвi, а ночами вовтузячись iз Крiстiною, Арнi не надто часто бачив своiх батькiв. Стосунки в iхнiй сiм’i потроху ставали дуже напруженими й супроводжувалися тертям. Будинок Каннiнгемiв, де в минулому завжди панувала така приемна й спокiйна атмосфера, перетворився на армiйський табiр збройного протистояння. Думаю, такий стан справ багато людей пам’ятають зi своiх пiдлiткових рокiв; власне, занадто багато людей пам’ятають. Тiнейджеру вистачае егоiзму, щоб вважати, що вiн чи вона – перша людина на свiтi, яка вiдкрила для себе дещо (найчастiше це дiвчина, але не обов’язково), а батьки занадто переляканi, i дурнi, i ревнивi власники, аби вiдпустити недоуздок. І батьки, i пiдлiтки не без грiха. Часом робиться боляче й зашкалюе жорстокiсть – нема вiйни бруднiшоi та запеклiшоi, нiж вiйна громадянська. А у випадку Арнi вона була особливо запеклою, бо розрив стався так пiзно i його батьки звикли, що завжди все виходить по-iхньому. Якщо я скажу, що вони розписали йому план життя, нiчого несправедливого в цих словах не буде. Тож коли Майкл i Реджина запропонували чотириденний вiкенд у iхньому озерному котеджi на пiвночi штату Нью-Йорк перед початком школи, Арнi погодився, хоча йому до зарiзу потрiбнi були тi останнi чотири днi, щоб попрацювати над Крiстiною. Усе частiше й частiше на роботi вiн менi розказував, як вiн iм «покаже»; вiн збирався перетворити Крiстiну на справжнiй «стрiт-род» i «показати iм усiм». Вiн уже запланував вiдреставрувати машину так, щоб повернути iй оригiнальний колiр – червоний i слонова кiстка, пiсля того, як завершить роботу з корпусом. Але вiн усе-таки поiхав з ними, рiшуче налаштований пiдтакувати й тягати себе за чуприну всi чотири днi та гарно провести час зi своiми предками – чи розважливо вдавати. Я заiхав до них ввечерi напередоднi iхнього вiд’iзду i з полегкiстю вiдзначив, що батьки Арнi простили менi грiх участi в аферi з машиною (якоi вони досi навiть не бачили). Очевидно, вони вирiшили, що то була приватна одержимiсть сина. А мене це влаштовувало. Реджина клопоталася з пакуванням речей. Арнi, Майкл i я закинули iхне олдтаунiвське каное[70 - Old Town Canoe Company – виробник каное з м. Олд-Таун, штат Мен.] на багажник iхнього «скаута» i прив’язали. Коли це було зроблено, Майкл розпорядився (з усiею величчю могутнього короля, що звертаеться до двох своiх улюблених пiдданих, надiляючи iх неймовiрною ласкою), щоб Арнi пiшов у будинок i принiс кiлька пляшок пива. Арнi, старанно витримуючи вираз i тон приголомшеноi вдячностi, сказав, що це було б супер. А йдучи, пiдморгнув у мiй бiк. Майкл сперся на «скаут» i закурив сигарету. – Деннi, йому коли-небудь набридне та веремiя з машиною? – Не знаю, – вiдповiв я. – Хочеш зробити менi послугу? – Так, звiсно, якщо зможу, – обережно вiдгукнувся я. Чомусь не сумнiвався, що вiн зараз попросить пiти до Арнi, зiграти роль голландського родича[71 - «Голландський родич» – той, хто вiдкрито тебе повчае i критикуе на правах родича. Низка висловiв, у яких прикметник «голландський» вживаеться з негативним, ба навiть лайливим вiдтiнком, в англiйськiй мовi з’явилася в ХVII столiттi, пiд час англо-голландських воен.] й спробувати «вiдговорити його». Але натомiсть вiн сказав: – Якщо матимеш час, поiдь до Дарнелла, поки нас не буде, i подивись, що вiн там уже встиг зробити. Менi цiкаво. – Чого це? – спитав я й одразу прикусив язика, бо запитання було збiса неввiчливим. Але воно вже зiрвалося. – Бо я хочу, щоб вiн досягнув успiху, – просто вiдповiв Майкл i кинув на мене швидкий побiжний погляд. – Реджина досi категорично проти. Якщо в нього е машина, це значить, що вiн дорослiшае. А якщо вiн дорослiшае, це значить… усяке рiзне, – не до ладу закiнчив вiн. – Але я не так однозначно все сприймаю. Про мене не скажеш, що я категорично проти. Тепер уже нi. Ой, спершу вiн мене заскочив зненацька… уява вже намалювала менi картини, як перед нашим будинком висиджуе якийсь дохлий собака, поки Арнi вчиться в коледжi, або як на ранок ми знаходимо його мертвим, коли вiн уночi задихнеться вiд вихлопiв. Зненацька, зовсiм непрохана, у головi зринула думка про Веронiку Лебей. – Але тепер… – Майкл знизав плечима, ковзнув поглядом по дверях мiж гаражем i кухнею, кинув недокурок i розтер носком черевика. – Помiтно, що вiн вiддано працюе. Вiн поставив на карту свою самоповагу. Я б хотiв побачити, що вiн хоча б ii заведе. Можливо, на моему обличчi промайнув якийсь вираз; коли Майкл заговорив знову, у його голосi лунали виправдальнi нотки. – Я ще не зовсiм забув, як це – бути молодим, – сказав вiн. – Я знаю, що для хлопця вiку Арнi мати машину – це важливо. Реджинi цього не зрозумiти. Їi завжди забирали на машинi. Вона нiколи не стикалася з проблемою того, хто мае забирати. Я пам’ятаю, що машина важлива… якщо хлопець розраховуе взагалi коли-небудь сходити на побачення. Так от як Майкл собi це уявляв. Вiн вважав, що Крiстiна – це засiб для досягнення мети, а не мета сама в собi. Цiкаво, що б вiн подумав, якби я сказав йому, що Арнi навряд чи зазирае далеко в майбутне, йому б привести «плiмут-фурiю» в робочий стан, щоб легально можна було iздити. Цiкаво, чи не викликало б це в нього занепокоення. Стукнули, зачиняючись, дверi кухнi. – То як, з’iздиш, подивишся? – Мабуть, так, – вiдповiв я. – Якщо хочете. – Дякую. Арнi повернувся з пивом. – За що тобi дякують? – спитав вiн у Майкла. Голос у нього звучав легко i з гумором, але погляд насторожено перебiгав од батька до мене. Я знову вiдзначив про себе, що зi шкiрою на обличчi в нього проблем поменшало, вона вирiвнялася. Уперше цi два поняття – «Арнi» та «побачення» – не здавалися взаемовиключними. Менi спало на думку, що його обличчя тепер було майже гарним – не таким гарним, як у кремезного короля випускного з квадратною щелепою, але цiкавим, одухотвореним. Хлопцем у Розанниному стилi вiн би не був нiколи, але… – За допомогу з каное, – недбало вiдповiв Майкл. – А. Ми випили пиво. Я поiхав додому. Наступного дня щаслива трiйця вирушила разом у Нью-Йорк, на мiй здогад – аби вiднайти сiмейну еднiсть, утрачену в останнiй третинi лiта. За день до того, як вони мали повернутися, я з’iздив у гараж до Дарнелла – щоб задовольнити не лише цiкавiсть Майкла Каннiнгема, а й власну. Гараж, що стояв перед звалищем уживаних машин, яке простягалося вперед на квартал, у свiтлi дня був десь приблизно таким самим привабливим, як i того вечора, коли ми привезли Крiстiну – вражав усiею чарiвнiстю дохлого ховраха. Я поставив свою машину на порожне мiсце перед пересувною автомайстернею, якою теж володiв Дарнелл, – добре укомплектованою головками блокiв цилiндрiв «Ф’юеллi», коробками передач «Гарст» i нагнiтачами «Рем-Джетт» (для всiх тих роботяг, яким доводилося пiдтримувати своi старi авта в робочому станi, щоб безперебiйно добувати своiм сiм’ям хлiб, жодних сумнiвiв), не кажучи вже про широчезний вибiр гiгантських шин-мутантiв i розмаiття колiсних дискiв. Зазирати у вiкно пересувноi автомайстернi Дарнелла було однаково що дивитися на якийсь божевiльний автомобiльний Дiснейленд. Я вийшов з машини й попростував гудроновим покриттям до гаража, туди, де лунав перестук iнструментiв, перегукувалися люди, стрекотiли автоматнi черги пневматичних гайковертiв. Бiля одного з гаражних боксiв слизький на вигляд тип у потрiсканiй шкiрянцi робив щось дивне зi старим моциком Бе-Ес-A – чи то знiмав випускний колектор, чи то ставив його назад. На лiвiй щоцi в нього розсипалися слiди асфальтовоi хвороби.[72 - Синцi на обличчi внаслiдок зустрiчi з асфальтом; асфальтова хвороба – супутниця мотоциклiстiв i алкоголiкiв.] На спинi куртки був намальований череп у зеленому беретi з чарiвним гаслом унизу: «УБИВАЙ ЇХ УСІХ, А ГОСПОДЬ СВОЇХ УПІЗНАЄ».[73 - Фразу приписують Арно Амальрiку (помер 1225 р.), папському легату й iнквiзитору, який вiдiграв значну роль в Альбiгойському хрестовому походi.] Вiн вирячився на мене налитими кров’ю, божевiльними очиськами Распутiна й перевiв погляд на те, що робив. Бiля нього лежав на землi розкладений хiрургiчний набiр iнструментiв, i на кожному стояв тиснений штамп «ГАРАЖ ДАРНЕЛЛА». Простiр усерединi гаража повнився виразними вiдлуннями стукоту iнструментiв i голосiв людей, що ремонтували машини й вигукували прокльони тим купам залiза на колесах, над якими трудилися. Незмiннi матюки, i незмiнно адресованi iстотам жiночоi статi: ану йди сюди, сука така, та злазь же ти, пизда смердюча, Рiку, а йди-но сюди, поможи зняти цю манду. Я роззирнувся в пошуках Дарнелла й нiде його не побачив. На мене нiхто не звернув особливоi уваги, тому я рушив до двадцятого боксу, де носом уперед стояла Крiстiна, так, неначе я мав повне право бути в тому гаражi. У боксi праворуч двое товстунiв у футболках лiги боулiнгу чiпляли дах на кузов пiкапа, що бачив кращi часи. Бокс з iншого боку був порожнiм. Наближаючись до Крiстiни, я вiдчув, як у душу закрадаеться знайомий холодок. Нiби й безпричинно, але я нiчого не мiг удiяти, щоб його зупинити – i, навiть не думаючи, повернув трохи лiворуч, до порожнього боксу. Я не хотiв опинитися перед нею. Першою думкою було те, що шкiра Арнi покращуеться в тандемi з Крiстiною. Другою – що вiн робить ремонт якось дивно й безсистемно… не схоже на Арнi, вiн зазвичай дiяв дуже методично. Покручену, погнуту антену замiнила нова, рiвнесенька, що виблискувала пiд лампами денного свiтла. Половину передньоi решiтки «фурii» було замiнено; на iншiй половинi досi красувалися цятки та ямки вiд iржi. І було ще дещо… Я обiйшов ii справа й, хмурячись, наблизився до заднього бампера. «Ну, вона була на iншому боцi, от i все», – подумав я. Тому я пiдiйшов до iншого боку, але й там ii теж не було. Я став бiля задньоi стiни боксу, усе ще хмурячись, намагаючись пригадати. Мене чомусь не покидала впевненiсть, що коли ми вперше ii побачили на газонi в Лебея, з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» на вiтровому склi, то з одного боку чи з iншого ближче до заднього бампера на нiй була добряча iржава вм’ятина – глибока така, мiй дiдусь завжди iх називав iх «кобила хвицьнула». Коли ми, бувало, iхали платною дорогою i проминали авто з великою вм’ятиною в корпусi, то дiдо казав: «Гей, Деннi, глянь! Їi кобила ногою хвицьнула!» Мiй дiдо був з тих людей, у яких для всього знайдеться домашньо-ужитковий вислiв. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24074578&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Гарольд «Гел» Роув Голбрук (нар. 17 лютого 1925 р.) – американський театральний та кiноактор. Перше визнання вiд критикiв дiстав ще в коледжi, коли у виставi одного актора зiграв роль Марка Твена. (Тут i далi прим. перекл.) 2 «The Singer Not The Song» – пiсня гурту «The Rolling Stones». 3 Ян Беррi (1941–2004) i Дiн Торренс (нар. 10 березня 1940 р.) – рок-дует «Jan&Dean»; разом почали спiвати 1957 р. «Dead Man’s Curve» – назва iхньоi пiснi 1963 року, у якiй iдеться про автоперегони на дорозi й так званий Поворот мерця, за яким усi гинуть i нiхто звiдти не повертаеться. 4 Близько 155 см; 63 кг. 5 Hey, looky there! / Across the street! / There’s a car made just for me, / To own that car would be a luxury… / That car’s fine-lookin, man, / She’s something else (англ.). 6 1973 рiк. 7 Натяк на дитячу книжку англiйського письменника Кеннета Грема «Вiтер у вербах» та одного з ii персонажiв. 8 Департамент транспорту штату Пенсильванiя. 9 Алюзiя на п’есу В. Шекспiра «Макбет». 10 Just tell your hoodlum friends outside, / You ain’t got time to take a ride! / (yakety-yak!) / Don’t talk back! (англ.) 11 Рiшення Верховного суду США у справi «Рада правлiння Унiверситету Калiфорнii проти Баккi» (1978) було iсторичним, оскiльки пiдтримувало полiтику так званоi позитивноi дискримiнацii, тобто надання привiлеiв при вступi в коледж на пiдставi расовоi приналежностi. 12 Назва культового атракцiону в Дiснейлендi. 13 Роберт Геррiк (1591–1674) – поет i клiрик XVII столiття. Найвiдомiшою е його збiрка «Геспериди». 14 My poppa said ‘Son, / You’re gonna drive me to drink / If you don’t quit drivin that / Hot-rod Lincoln (англ.). 15 I remember the day / When I chose her over all those other / junkers, / Thought I could tell / Under the coat of rust she was gold, / No clunker… (англ.) 16 «Брудний бiлий хлопчисько» («Dirty White Boy») – пiсня британсько-американського рок-гурту «Foreigner» з третього студiйного альбому «Head Games» (1979). 17 «Героi музичного автомата» («Juke Box Heroes») – пiсня рок-гурту «Foreigner» з iхнього сьомого платинового альбому «4» (1981). 18 Битва за виступ («Battle of the Bulge», 16 грудня 1944 – 25 сiчня 1945) – американська назва Арденнськоi операцii, контрнаступу нiмецьких вiйськ в Арденнах проти англо-американських армiй. Пагорб Свинячих вiдбивних (Pork Chop Hill) – назва узвишшя в Кореi; неподалiк пагорба Порк-Чоп 23 червня 1951 року вiдбулася одна з найзапеклiших битв Корейськоi вiйни 1950–1953 рокiв. Автор iронiчно обiгруе обидвi назви, натякаючи на боротьбу лiтнiх ветеранiв iз зайвою вагою. 19 1 кварта = 946 мл. 20 «Mammoth Mart» – мережа крамниць, що продавали товар зi знижкою; iснувала до 1978 року. 21 Близько 3,8 л. 22 Чак Беррi (нар. 1926 р.) – американський гiтарист, спiвак i поет, один з пiонерiв рок-н-ролу. «Мейбелiн» («Maybelline») – його пiсня-хiт 1955 року «Брати Еверлi» («The Everly Brothers») – американський рок-гурт, що сформувався у 1950-тi пiд впливом музики кантрi; iхнiй хiт «Прокинься, маленька Сюзi» («Wake Up Little Susie», 1957) потрапив у список «500 найкращих пiсень усiх часiв» за версiею журналу «Rolling Stone». Робiн Люк – американський спiвак рокабiллi, найбiльш вiдомий за своею пiснею «Сюзi, мила» («Susie Darling», 1958). 23 Вислiв зi староi телевiзiйноi реклами глушникiв «Мiдас». 24 D, Drive (англ.) – рух уперед. 25 I got a ‘34 wagon and we call it a woody, / You know she’s not very cherry, / She’s an oldy but a goody… (англ.) 26 «Cool Jerk» – пiсня 1966 року, танцювальний хiт, який спершу виконував гурт «The Capitols». 27 Фiл Донаг’ю (нар. 1935 р.) – американський журналiст, телеведучий i режисер, якому приписують створення такого телевiзiйного жанру, як ток-шоу. 28 Саркастичний натяк на американського актора Роберта Редфорда. 29 Вигаданi персонажi численних книжок рiзних авторiв, опублiкованих пiд колективним псевдонiмом Френклiн В. Дiксон; хлопцi-пiдлiтки, що граються в детективiв. 30 I got me a car and I / got me some gas, / Told everybody they could / Kiss my ass… (англ.) 31 Роберт Кларк «Боб» Сегер (нар. 1945 р.) – американський спiвак, композитор, гiтарист i пiанiст. 1973 року заснував гурт «Silver Bullet Band». Їхня пiсня «Досi такий самий» («Still the Same») була одним iз численних хiтiв гурту. 32 Професiйна бейсбольна команда з мiста Фiладельфiя, штат Пенсильванiя. 33 I’m a roadrunner, honey, / And you can’t catch me. / Yes, I’m a roadrunner, honey, / And you can’t keep up with me. / Come on over here and race, / Baby, baby, you’ll see. / Move over, honey! Stand back! / I’m gonna put some dirt in your eye! (англ.) 34 Назви пiдлiткових журналiв. 35 Прiзвисько «Бос» американський спiвак i композитор Брюс Спрiнгстiн (нар. 1949 р.) отримав за те, що в 1960-тi роки, коли вiн грав у гуртi «Earth», його завданням було забирати платню гурту у власникiв клубiв i розподiляти мiж музикантами. 36 Телевiзiйне музичне шоу з естрадною музикою 1976 року, ведучими якого були брат i сестра, поп-дует Доннi та Марi Осмонди. 37 Шон Пол Кессiдi (нар. 1958 р.) – американський телевiзiйний продюсер, сценарист i актор-спiвак. 38 Ендрю Рой «Ендi» Гiбб (1958–1988) – британсько-австралiйський спiвак, кумир пiдлiткiв. 39 Близько 22 см, 30 кг. 40 If I had money I will tell you / what I’d do, / I would go downtown and buy / a Mercury or two, / I would buy me a Mercury, / And cruise up and down this road (англ.). 41 «Saturday Night Live» – вечiрня музично-гумористична передача на американському каналi NBC, одна з найпопулярнiших в iсторii телебачення США; прем’ера вiдбулася 11 жовтня 1975 року. 42 And I know, no matter what the cost, / Oooooh, that dual exhaust / Makes my motor cry, / My baby’s got the Cadillac Walk (англ.). 43 Джон Девiд «Мун» Мартiн (нар. 1950 р.) – американський спiвак, композитор i гiтарист. 44 Розмарi Клунi (1928–2002) – американська естрадна спiвачка 40 – 50-х рокiв ХХ столiття. Тiтка актора Джорджа Клунi. 45 Двiйнята Боббсi – хлопчик i дiвчинка, героi циклу, що складався з 72 книжок, якi виходили друком з 1904 по 1979 рiк пiд псевдонiмом Лора Лi Гоуп. 46 Американська марка борного мила, призначеного спецiально для усунення значного забруднення рук, наприклад, в автомеханiкiв i фермерiв. 47 «Мiстер Гудренч» (Goodwrench, букв. англ. «добрий гайковий ключ») – назва програми сервiсного обслуговування автомобiлiв виробництва компанii «General Motors», що дiяла в 1980-х – на початку 1990-х рокiв. Ім’я та прiзвище вигаданого автомеханiка увiйшло в лексикон 1980-х. 48 «Ну пробачте!» (1977) – комедiйний номер американського актора Стiва Мартiна, назва й вiдповiдний рядок з якого стали модним висловом у США. 49 I got no car and it’s breakin my heart, / But I got a driver, and that’s a start… (англ.) 50 «Шкiльнi джунглi» (англ. «Blackboard Jungle») – фiльм, що вийшов на екрани 1955 року. Екранiзацiя однойменного роману Евана Гантера. 51 Eldorado fins, whitewalls and skirts, / Rides just like a little bit of heaven here on earth, / Well buddy when I die throw my body in the back / And drive me to the junkyard in my Cadillac (англ.). 52 «Людина в любовi й любить минуще» – дещо перефразованi слова з вiрша «1919» (збiрка «Вежа», 1928), що належить перу Вiльяма Батлера Єйтса – «людина е в любовi й любить зникоме». 53 Can’t you hear it out in Needham? / Route 128 down by the power lines… / It’s so cold here in the dark, / It’s so exciting here in the dark… (англ.) 54 Гiстеректомiя – видалення матки. 55 «Магiчнi пальцi» – лiжко, що вiбруе; винахiд 1958 року, що став типовою послугою, яку надавали готелi середнього класу й мотелi з 1960-х до початку 1980-х. 56 «Колишнiй орел» (англ. «Once an Eagle») – дев’ятигодинний мiнi-серiал 1976 року. 57 Айк – прiзвисько Дуайта Ейзенхауера, 34-го Президента США (з 20 сiчня 1953 по 20 сiчня 1961 року). 58 «Вiднинi й довiку» (англ. «From Here to Eternity») – американський фiльм режисера Фреда Циннемана, що розповiдае про буднi солдатiв напередоднi нападу на Перл-Гарбор. Фiльм знято 1953 року за однойменним романом Джеймса Джонса, виданим 1951 року. 59 6 м. 60 Вид хижих рослин родини росичковi. 61 Тимчасова угода мiж сторонами в суперечцi (лат.). 62 Демiлiтаризована зона. 63 As I was motorvating over the hill / I saw Maybelline in a Coupe de Ville. / Cadillac rollin down the open road / But nothin outrun my V8 Ford… (англ.) 64 Мiстечко в штатi Пенсильванiя. 65 Офiцiйна назва штату Пенсильванiя. 66 Гiрський масив у пiвденно-схiднiй частинi штату Нью-Йорк, улюблене мiсце вiдпочинку жителiв мiста Нью-Йорк у серединi ХХ столiття. Поконо – гiрський масив у штатi Пенсильванiя. 67 «Lionel» – компанiя, що виготовляе iграшковi поiзди й залiзницi. 68 «Хот-род» – автомобiль американського виробництва з модифiкованим двигуном i переробленим кузовом. Головна мета цих змiн – досягти максимальноi швидкостi. Походження термiна «хот-род» пов’язують з «hot roadster» – «швидкий (крутий) родстер», де «родстер» – двомiсний спортивний автомобiль без даху. Саме «родстери» через iхню невелику масу частiше за iншi моделi брали для переробки на «хот-роди». Першi «хот-роди» з’явилися в Калiфорнii на початку 30-х рокiв ХХ столiття. «Стрiт-род» – автомобiль, у якому увагу придiлено елегантностi i унiкальностi зовнiшнього вигляду та внутрiшньому оздобленню, а також комфорту. 69 He said he heard about a couple / living in the USA, / He said they traded in their baby / for a Chevrolet: / Let’s talk about the future now, / We’ve put the past away… (англ.) 70 Old Town Canoe Company – виробник каное з м. Олд-Таун, штат Мен. 71 «Голландський родич» – той, хто вiдкрито тебе повчае i критикуе на правах родича. Низка висловiв, у яких прикметник «голландський» вживаеться з негативним, ба навiть лайливим вiдтiнком, в англiйськiй мовi з’явилася в ХVII столiттi, пiд час англо-голландських воен. 72 Синцi на обличчi внаслiдок зустрiчi з асфальтом; асфальтова хвороба – супутниця мотоциклiстiв i алкоголiкiв. 73 Фразу приписують Арно Амальрiку (помер 1225 р.), папському легату й iнквiзитору, який вiдiграв значну роль в Альбiгойському хрестовому походi.