Крила кольору хмар Тала Владмирова Дара Корнiй День i нiч, свiтло i темрява, життя i смерть… Мабуть, свiт взагалi iснуе завдяки тонкiй рiвновазi мiж двома боками – темним i свiтлим. Та в зламнi моменти цей баланс може порушитися, i тодi доля свiту завмирае на шальках терезiв… Зеленоока львiв’янка Ада – з роду сiрих янголiв, якi iснують на межi мiж добром i злом. Та настае час, коли потрiбно зробити вибiр. Вона може урiвноважити темнi i свiтлi сили або схилити ваги на чийсь бiк… Усе залежить вiд того, який колiр крил вона обере. Дара Корнiй, Тала Владмирова Крила кольору хмар Передмова Крила янгола, або Про вибiр, який е завжди Кожен янгол народжуеться iз бiлоснiжними крилами, i лише потiм, коли дорослiшае, визначаеться його кольорова приналежнiсть до певноi янгольськоi раси. Темнi мають протидiяти добру, яке захищають свiтлi, а сiрi… сiрi зберiгають умовний нейтралiтет чи ж просто вичiкують слушного моменту, коли знесиленi супротивники втратять контроль над ситуацiею i настане час третьоi сiроi сили. Не дуже шляхетно? Проте вже як е. У сiрого янгола Аделаiди на згадку про бiлоснiжну незайманiсть власних крил залишилася сама маленька пiр’iнка-оберiг. Здаеться, у дiвчини-янгола нема особливого вибору, бо ж народилася вона в давньому родовi сiрих i спадковiсть сама владно проступить з часом у всiх вчинках i думках, а отримане покликання Воротаря, хранителя ключа до примарного Раю, геть перекреслить усi дiвочi мрii i сподiвання, але… Право обирати е завжди, i навiть душа сiрого за правом народження янгола може врiвноважити власнi шальки терезiв добра i зла або й схилити iх на котрийсь бiк, i цiею стороною не конче буде темрява. Новий роман Дари Корнiй i Тали Владмировоi «Крила…» розширюе фантастичний вимiр у сучаснiй украiнськiй прозi, i це е водночас важким i цiкавим творчим завданням. Здавалося б, стiльки зараз написано i перекладено текстiв у жанрi фентезi, що вiднайти власний унiкальний, органiчний шлях доволi непросто, i все ж письменницям це вдалося. «Яким чином?» – може поцiкавитися скептично налаштований читач. Шляхом сакралiзацii i десакралiзацii звичайного й усталеного! І це не просто гра слiв, а властивiсть тексту Дари Корнiй i Тали Владмировоi. Почнемо iз сакрального, що його у «Крилах…» передусiм набувае Львiв як мiсто, що е на географiчнiй мапi свiту i якого там нема, бо воно iснуе у паралельному, прихованому вiд людського ока вимiрi. Це таемничий Знесiнський парк i Свiтовидове поле, Гора Лева i Сарматське море, а також iще низка мiсць – порталiв до мiстичного вимiру вiчного мiста. Дивовижне навколо нас, i це не просто такий собi оптимiстичний слоган, бо все й насправдi приховуе у собi подвiйну, iрреально-реальну проекцiю. Ада, на перший погляд, пересiчна, нiчим не прикметна дiвчина, яка мешкае у Львовi, навчаеться на психолога, а у вiльний час ще змушена пiдробляти в нiчному клубi з промовистою назвою «Темний янгол», насправдi ж старанно приховуе сiрi крила. Це оманлива видимiсть звичайностi, бо крок за кроком письменницi занурюють свою героiню, а заразом i читача, у карколомний вир небезпечних пригод i смертельних пасток, де опирi й химернi колекцiонери-викрадачi душ, вовкулаки й вiдьмаки чатують на кожному кроцi. Десакралiзацiя ж стосуеться найцiннiшого у життi кожноi iстоти, незалежно вiд того, чи вона е янголом, чи ж народилася простою собi людиною. Батькоборство i батьковбивство – ось той страшний у своiй сутi i майже неможливий вибiр, який також мае здiйснити Ада. Не важливо, що Аделаiдин батько Мечислав також «вiдзначився» у подiбному, вбивши рiдну матiр Ядвiгу, несуттево, що вiн е втiленням егоцентричного зла i ладен спалити свiт заради власноi насолоди, проте вiн той, хто народив дiвчину-янгола, дав iй життя, хiба нi? Чим вона, зрештою, вiдрiзнятиметься вiд чорноi скам’янiлостi його душi, якщо позбавить Мечислава життя? Чи ж буде кращою за зло, хай навiть покаравши його? І все ж таки хтось мае спинити Мечислава Свiтлозаровича, i очевидно, що це пiд силу лише його доньцi. Як воно – вiдмовитися вiд батька, щойно його пiзнавши? Чи здатна на це сiрий янгол Ада, бо все, зрештою, залежить лише вiд неi? Одвiчна боротьба добра i зла тривае, i роман «Крила…» е чи не найцiкавiшим епiзодом у нiй, бо ж тут у двобiй втручаеться третя, сiра сила, загадкова, таемнича, яка ще, здаеться, не зробила остаточного вибору i не збагнула свого призначення. Один iз останнiх епiзодiв великого протистояння свiтiв, але чи остаточний? За ким буде перемога? Усi цi запитання мають вiдповiдi, що iх приховали на сторiнках свого нового роману Дара Корнiй i Тала Владмирова, i завдання читача допитливого – знайти iх i зв’язати в одне цiле. А естетична насолода? Естетична насолода гарантована, бо ж мiсцем розгортання подiй вже традицiйно е неповторний Львiв, що зачаровуе з першого погляду! Тож можна побажати лише приемного кавування… тобто читання усiм, хто вiзьме до рук чи примiряе на себе загадковi «Крила…» Тетяна Белiмова, письменниця Янголи сплять І бачать у снi тi днi, Коли вони були людьми, Як ми…     Гурт «Хорта». Янголи сплять Пролог Випадковiсть – це прихована присутнiсть Бога. – Бабуню-бабусечко, ну, ще одну iсторiю, будь ласка. Страшнючу. І, я обiцяю, спатиму, як янголя, аж до ранку… Чесне слово! Худеньке кирпате дiвча, надто дрiбне як на десятирiчний вiк, щиро просить стареньку бабуню, зазираючи iй в очi. Зеленкуватi оченята, свiтлi кучерики довкола мiнiатюрного личка, вiдкритий усмiх на калинових губенятах – дiвчинка дуже нагадуе янгола з листiвки чи… iз стародавньоi картини, творець якоi бачив тих крилатих вiсникiв, принаймнi увi снi. Очi малоi так благально дивляться на стареньку, що та не витримуе, усмiхаеться, пригортае онуку своiми сухими кiстлявими руками до серця. Мала не пручаеться, бо добре знае: бабуня ii любить, бабуня ii не скривдить. Дiвчинка слухае, як спокiйно та трохи заповiльно б’еться бабусине серце. Вона любить свою бабусечку. Дуже-дуже любить i потай хвилюеться через те, що та вже аж така старенька. У бабунi ж, крiм «малоi горопахи», – то так бабуня ii нiжно називае, – нiкого нема. Зрештою, i в самоi Адки, крiм бабунi, – майже нiкого. Тато й мама? Ну, вони таки е десь та-а-ам чи принаймнi колись були. Свого татка Адка нiколи не знала. Мама говорить, що його вбили якiсь грабiжники ще до Адчиного народження. Бабуся Ядвiга – то мама ii батька, i вона розповiдае геть iнше. Був такий час, що мала Адка замучила стареньку розпитуваннями про нього: яким був, що любив, а що нi. Та бабуня чомусь завжди неохоче згадуе про сина. Говорить, що непутящий був, любив чарчину i випадково втрапив пiд машину. Так i загинув. На могилу до батька вони не ходять. Нiкуди ходити. Бабуня каже, що могила далеко, десь аж у Магаданi. Адка знае тепер, де той Магадан. Бачила на мапi. Це – край свiту. Дуже-дуже далеко. А ще, звiсно, дорого туди iхати. Але нiчого, от Адуся виросте, вивчиться, знайде гарну роботу, заробить купу грошей, вiзьме бабуню i вони разом поiдуть до тата на могилу. Вона хоче побачити таткову могилу. Чому? Сама не знае. Може, для того, щоб переконатися, що все в неi, як у iнших дiтей: i мама е, i тато, хай колись, але був. А може, ще ось чому. Їi однокласниця та подруга Юлька теж не мае тата. Зате знае, де той похований, i, коли аж украй непереливки, бiжить на цвинтар i розмовляе з батьком. Ада на власнi очi бачила i навiть одного разу пiдслухала. Але нiкому про це не розповiдае. Бо Юлька не тому це робить, що скиглiйка чи дивачка. Мама Юльки, як i Адусина, до речi, теж, мае нового чоловiка, а той час вiд часу добряче напиваеться. І от, коли нап’еться, починае збиткуватися над усiма, хто пiд руку пiдвернеться. Пiдвертаються, зазвичай, усi домашнi. Спасу вiд нього нема. Юлька пробувала ховатися – то пiд лiжком, то на грушi, а одного разу навiть у вулику старому укрилася. Інодi це допомагае, але коли вже вiтчим тебе знайде, то… Без пояснень чи погроз починае бити. Заломлюе руки, затуляе дитинi рота, щоб не верещала, тягне до хати та… Вiтчим умiе «правильно виховувати» – то вiн це так називае. Вiн – колишнiй мент. А менти рано йдуть на пенсiю. Бабуся каже, через психiчнi розлади. Тодi чому тi психiчнi розлади не лiкувати, а дозволяти зганяти iх на ближньому? Так, колишнiй мент бити умiе. Синцiв та ран на тiлi не залишае. Юльчина мама, тьотя Света, називае це професiоналiзмом. Як на Адку – це дебiлiзм. Бо хiба можна такого виродка бiля себе терпiти? Вiн колись усiх iх повбивае. Бабуня каже, що Ада ще мала i багато чого не розумiе. Ага, гарну вiдмовку придумали дорослi. Як тiльки справа торкаеться чогось серйозного, то вiдразу чуеться: «Мала ще. Хай молоко на губах обсохне». Тю на тих дорослих. А от Юльку Адцi й справдi шкода. Єдине мiсце, де вiтчим малу Юльку не може дiстати, – то цвинтар. Одного разу, коли той знову не на жарт «розбушувався», ноги самi понесли дiвча на кладовище. А вiтчим на цвинтар не потикаеться. У нього алергiя на церковнi хрести, йому там чорти рогатi ввижаються. Хоча, Адка вважае так, що тим чортам робити мiж мертвими? Це мiж живими iх аж забагато. От i стала Юлька переховуватися вiд п’яного вiтчима на цвинтарi. Сiдала на могилку батька та розмовляла з ним. Адка навiть трохи заздрила Юльцi. Бо единий, хто вислуховував, не питав, не повчав, а просто спiвчутливо огортав цвинтарною тишею, був хрест на могилi Юльчиного тата. От тому Адка i мрiе хоч один разочок побачити батькiв хрест, побути на батьковiй могилi, поскаржитися йому на маму, яка заради нового чоловiка скинула ii на стареньку бабуню. І вiдвiдувала Аду лишень на великi свята… Спочатку малiй усе здавалося, що мама от-от забере ii з собою до великого мiста. І вони житимуть великою дружною родиною: вона, мама, бабуся, маленький братик, якого Адка дуже-дуже любить, хоч i бачить того ще рiдше, анiж маму, i навiть дядя Вася, мамин теперiшнiй чоловiк. Вiн не гiрший вiд Юльчиного вiтчима, принаймнi не б’еться. І вiд нього досить гарно пахне дорогим одеколоном та тютюном. Але мама Аду не забирала, щоразу вiдшукуючи новi та новi вiдмовки, аж поки Ада не перестала й проситися до мiста та чекати на мамин приiзд. Скiльки всього розумiе дитина, коли iй 10 рокiв? Адка себе про це не запитувала, вона розумiла та бачила аж забагато, як на своi лiта. Бабуня називала ii iнколи «стара мала». Ада не ображалася. Бо хiба можна ображатися на правду? – Ой, Аделаiдочко, моя маленька… – То тiльки бабусi дозволялося так ii називати. Бо для решти свiту вона була Адкою. Себе ж для себе називала Адусею, Адочкою. – Моя солоденька, та хiба можна страшнi iсторii слухати на нiч? Он мiсяць уповнi, пiдглядае. Наслухаешся – спати не будеш. І коли це вона не спала? Навпаки, пiсля почутого завжди спиться мiцно i сниться щось хороше, то вона точно знае, що хороше, бо на ранок сну не пригадае. Якби снилися жахи, то кричала б i щось би таке запам’ятала. – Буду-буду спати. Обiцяю! Будь ласочка. Я так тебе люблю, бабуню! – І Ада цiлуе стареньку в помережену зморшками щоку. Хiба можна вiдмовити? – Ох, бешкетниця моя маленька. Та ти всi сiльськi бувальщини лiпше мене знаеш. – Не всi, не всi! Бабуню, а ти колись казала, що, коли я пiдросту, розкажеш менi бувальщину про вдову Горпину. Я вже пiдросла. Розкажи, будь ласка. – Про вдову Горпину? – Бабуня завагалася. То була геть не дитяча iсторiя. Хоча, може, якщо вона розкаже малiй цю придибенцiю, та хоч трохи налякаеться i перестане аж надто любити страшнi оповiдi. Он iншi дiвчатка, сусiдськi, про принцес та замки волiють слухати, а ii онучцi страшнi iсторii давай. Замислилася стара i вже примирливо додала: – Та що з тобою вдiеш, не вiдчепишся ж! Ну гаразд! Ада плескае задоволено, бiжить до стiни, вимикае свiтло та навпомацки пiрнае пiд ковдру. Бабуся зiтхае. Знае, що то такий ритуал: страшнi iсторii мають розповiдатися вночi й обов’язково в темрявi. – Жила собi на свiтi бiлому вдова Горпина з двома дiтками, – починае бабуся. – Так сталося, що чоловiк ii рано пiшов iз життя. Посеред лiта утопився в сiльському ставi горопаха. Нiхто не знае чому. Сталося то посеред дня. Рiзнi чутки ходили. Однi стверджували, що судома вхопила, коли купався. Дехто лякав рiчковими русалками, мовляв, залоскотали до смертi чоловiка. Хоча якi там русалки посеред бiлоi днини i чи взагалi вони iснують? А ще були мудрагелi, котрi переконували, що то через любу дружиноньку трапилося. Начебто довела. Та то була неправда. Любила Горпина свого Устима палко. І так побивалася за ним, що на похоронi аж трiйко людей ii вiд могили вiдтягали, ледве за чоловiком у яму не кинулася. Малi дрiбнi дiти – три та п’ять рочкiв – не зовсiм розумiли, що вiдбуваеться… Але всi плакали – i вони ридали, всi кидали землю на труну – i вони по жменьцi кинули. Поховали Устима, поставили на могилi хрест, хоч старi люди i казали панотцю, що не можна цього робити, бо, мовляв, загинув чоловiк наглою смертю i е закладеним мерцем, а ховати таких слiд бiля перехрестя чотирьох дорiг i ставити хреста, аж коли рiк мине. – А чому, бабуню? – запитуе Адуся. Вона i справдi не боiться, iй i справдi цiкаво. – Душа людини, яка померла наглою смертю, кажуть старi люди, е закладеною. Тобто тiло померло, а iй ще не час – i на небо не пускають, i до пекла не приймають. То бiдолашна душа мусить никатися невiдпущеною по землi аж рiк. Вiдбувати покуту. – Цiкаво! Але ж, бабуню, Устим не зумисне втопився. Пра’? – Мала пробувала розiбратися. – Так, дитино, i не зовсiм так, – каже бабуня. – Устим не маленький, i йому нянька не потрiбна. Мав сам знати, що одному посеред лiта, в спеку, в холодну воду лiзти не можна. Перепад температури i… Ох, дитино! Є певнi закони, i iх слiд дотримуватися. – На все свiй час, бабуню? – перепитуе мала. – І на всiх свiй час! – вiдповiдае старенька. – Тож поховали Устима, а Горпина щодня на могилу бiгае. Так побиваеться i так за чоловiком тужить, що аж-аж… Припаде губами до хреста i щось там шепоче або плаче, наче божевiльна трохи. Люди через це боятися ii стали, сторонитися. Здурiла вiд горя зовсiм жiнка, про дiтей геть забула, до церкви не ходить, господарку та город занедбала. Навiть панотець пробував ii повчати. А вона йому на те: «Повернiть менi чоловiка, отче! Будь ласка! Ви ж iз Богом розмовляете, вiн вас почуе!» Ну що тут скажеш? І панотець змирився – бiдолашна. Геть очманiла вiд горя. Минав час, i сусiди помiтили перемiну в самiй Горпинi. Вона рiдше стала на цвинтар бiгати, навiть щось по господарству почала робити. І iсти дiтям наварить, i попере, i до церкви щонедiлi справно ходить. Але тут нове лихо жiнку спiткало. Дуже худнути почала. Наче якась напасть до неi через пережите горе причепилася – так знаючi люди говорили. І от колись красива повновида панi враз перетворилася на худющу бабу, яку, здаеться, й легким вiтерцем могло здути. І до бабок-шептух Горпина ходила, i рiзне зiлля пила, i часто сповiдалася, i службу Божу в сорока церквах за здоров’я замовляла – нiчого не допомагало. Уже й до смертi зачала готуватися. Бо на силi геть-чисто пiдупала. Найбiльше, на що жiнку вистачало, то ввечерi до ворiт вийти та подивитися на захiд сонця. Схоже, що вона скоро теж слiдком за Устимом пiде. Дiтей тiльки шкода, бо кому сироти на цьому свiтi треба? Та хто вона, аби долi противитись? Одного вечора йшов повз удовину хату старий чоловiк – сивий бородань iз цiпком у правицi та з клунком за плечима. – Доброго здоров’ячка, славна панi! – І вам най здоров’я прибуде, пане! Дякую на добрiм словi, – прожебонiла жiнка, бо вiдповiдати голоснiше сил не було. – Чи ти дозволиш менi у тебе на нiч залишитися? – запитав старий. – Я йду здаля, ноги стомилися, а дорога ще далека. Тож нiч мене наздожене в полi, а там, сама знаеш, i твердо спати, i холодно лягати, i вогко вставати. Горпина замислилася. Чи гоже самотнiй жiнцi, удовi, котра носить жалобу по чоловiку, приймати у себе чужинця? Що люди скажуть? Але то була тiльки мить вагання. Махнула рукою. А що вони скажуть? Вона й так не жилець, а старий виглядае безпечним, та й добрий вчинок наостанок зробить. Мо’, старий за неi колись у церквi свiчечку поставить, згадавши добрим словом. Старому Горпина постелила в сiнях, на лавi. Той не знав, як дякувати жiнцi, бо i вечерю сяку-таку зготувала, i розмовою дiти душу звеселили. То вiд них старий i дiзнався про Горпинине горе – i про смерть чоловiка, i про болячки. Полягали спати. І тiльки-но стала дванадцята година, як рипнули вхiднi дверi й до сiней зайшов високий ставний чоловiк. Постояв на порозi, наче через щось перечепився, тодi стрiпнув головою i рушив далi. Мiсяць був уповнi, отак, як нинi, онучко, i старий добре розгледiв чоловiка. А вранцi вiн то все розповiв жiнцi. І описав того пана, що був уночi в хатi. Та здивовано дивилася на старого, наче мару побачила. А потiм розплакалася. Вона ж думала, що то сон. Бо хiба так бувае? Чоловiк ii помер, пiвроку минуло. А те, що вiн iй щоночi сниться, то спочатку вона навiть рада була. А останнього мiсяця стала вранцi прокидатися виснажена, наче з неi хтось усi сили спивав. Виходить, до неi i справдi щоночi покiйник ходить. Але хто в таке повiрить? Як лиху зарадити? Розповiла про все старому. Той слухав уважно, не перебиваючи. А коли Горпина вмовкла, заговорив: – Я тобi допоможу, удовице! За твое добре серце i за прихисток. Тiльки маеш вчинити так, як я скажу. Горпина погодилася. Принаймнi то не нашкодить бiльше, анiж уже е. Настала нiч, рипнули сiнешнi дверi, тодi вiдчинилися дверi хатнi. Зайшов високий ставний чоловiк та вкляк. Хату заливало свiтло вiд свiчок-громовиць, котрi стояли по кутах свiтлицi. Посерединi кiмнати у святочному весiльному вбраннi стояла Горпина. До неi тулилися малi переляканi дiти. Вони сполохано розглядали чоловiка, котрий зовсiм був не схожий на iхнього батька, принаймнi вони його пам’ятали геть iншим. – Горпино, жiнко, ти чого так вирядилася? І куди це ви зiбралися посеред ночi? – заговорила примара. – На весiлля, Устиме. – На яке таке весiлля? – здивовано витрiщилася проява на жiнку. – Брат на сестрi одружуеться. – Який брат на якiй сестрi? Ти збожеволiла? То хiба можливо? – Можливо, Устиме, як можливо, що мертвий говорить, мертвий ходить i мертвий iз живою спить. Тодi вона взяла у руки стрiтенську свiчку, дала ще по однiй дiтям, запалила iх та змусила i себе, i дiтей подивитися крiзь полум’я свiчок на примару в хатi… Бабуся вмовкла. Прислухаючись, як, майже не дихаючи, слухае ii Аделаiдочка. – А далi, бабуню, далi? – Тобi не страшно? – запитала стиха. – Нi, – вiдразу вiдповiла дiвчинка. – Далi. – Свiча горiла, потрiскуючи. Хатня примара почала на очах танути, аж поки зовсiм щезла. Вiдтодi покiйник бiльше не приходив до Горпини. От i вся iсторiя, а тепер – спати. Адка хмикнула пiд ковдрою, прожебонiла «надобранiч» i, коли бабуся була вже бiля дверей кiмнати, раптом запитала: – Бабуню, а можна душу просто так закласти? Спецiально тобто, задля чогось? В Устима то випадково вийшло, правда ж? – Спи. Мала ще про таке питати. – Бабуня взялася за ручку дверей, повернула ii вниз, почулося звичне рипiння. – Бабуню, а мiй тато також закладений? Бо помер наглою смертю. – Нi. Із татком твоiм усе гаразд. Спи вже. – Але ж… Ти ж сама щойно розповiдала. Стара завмерла, мовчала якусь хвилинку. Адка подумала, що та не стане нiчого вiдповiдати, а просто пiде. Та бабуня заговорила, лагiдно та трiшки сумно: – Ця iсторiя, доню, – вигадка. Нiяких закладених душ насправдi не iснуе. Спи, зiронько моя. Ранок вiд вечора все мудрiший. – І хай менi насняться янголи, так? – запитувала Адка. – Моя маленька! Нехай насниться добрий сон, бо хiба можуть янголам снитися янголи? Ти ж мiй янгол, хороший, допитливий, свiтлий. І янголятку потрiбно виспатися. Спи, мiй маленький янголе! І сон тiеi ночi Адцi справдi наснився добрий. Стiльки рокiв минуло, i бабунi давно немае, i вона вже не пригадае всiх дрiбниць, таких тодi для неi важливих… Та тiльки сон… Сон. Адцi справдi тiеi ночi снилися янголи, i мали вони кольоровi крила. Частина перша «Темний янгол» 1. Вечiр Коли будете працевлаштовуватися, на стандартне запитання «Чому вирiшили пiти на роботу саме до нас?» слiд вiдповiдати розумно. У жодному разi не бовкати щось на кшталт: «Насправдi я йшла на спiвбесiду в зовсiм iнше мiсце. Аж ураз менi впала в око iнтригуюча назва вашого закладу та розкiшна вивiска на додачу!» Здебiльшого пiсля такоi вiдповiдi чемно вказують на дверi, культурно натякаючи, що спiвбесiду ви завалили i вам колись, може, за царя Гороха, «неодмiнно» зателефонують. Проте бувають винятки. Знаю з власного досвiду. А назва нiчного клубу менi справдi сподобалася й вивiска, мiж iншим, теж. Однак… Випадковостей не бувае, а якщо й трапляються, то не вiрте в них. Це – iлюзiя. Добре та якiсно кимось спланована. Може, навiть вашим янголом… Жартую, звiсно. Нiчний клуб «Темний янгол». Що й казати, звучить трохи претензiйно. Та, поки вивiску не встигають пiдсвiтити цинiчним неоновим свiтлом, тендiтна фiгура янгола, що ледь вiдвернув голову, нiби не бажаючи зустрiчатися поглядом iз перехожими, i якось аж соромливо загорнувся у довгi темнi крила, таки справляе враження. А темно-червоне плетиво лiтер лишень пiдкреслюе його самотнiсть. Колись запитувала себе: що таке темрява? Невже лише вiдсутнiсть свiтла? А якщо в душi? Вiдсутнiсть любовi? А як щодо свiтлих чи сiрих янголiв? Це вiдсутнiсть чи присутнiсть когось або чогось? Чи мае янгол право любити, зрештою, чи умiе? А ненавидiти? Чи вiн лишень виконуе примарний обов’язок, якусь там мiсiю – оберiгае, застерiгае, спокушае? Зараз байдуже. Вiдповiдi на моi запитання дасть час. Я в тому впевнена. Бо iнколи найскладнiше легше пояснити найпростiшим. Оце сказонула. А поки… Стою на тротуарi навпроти нiчного клубу i витрiщаюся на добре знайому постать-вивiску. Укотре зiтхаючи вiд банального розумiння: самотнiми можуть бути i янголи. Тю, авжеж, це лишень грамотно зроблена вивiска, реклама. Ще кiлька митей дозволяю собi такi витрiшки. Куди поспiшати? Однаково нiчого не вдiеш iз моею «непунктуальнiстю навпаки» – з’являтися на роботу дуже-дуже завчасно. І до цього вже всi звикли. От i сьогоднi охоронець бiля входу зовсiм не дивуеться моiй раннiй з’явi. Лише мимохiдь, для годиться, iмiтуючи фейсконтроль, ковзае по менi поглядом. Зовнi вiн нагадуе такого собi лiнивця: неквапливий, нiби напiвсонний, попри всю свою мускулатуру. Але це омана. У «Темному янголi» багато оман. Зрештою, як i в повсякденному життi. Не завжди суть е такою, якою ти ii бачиш чи хочеш бачити. * * * Я всерединi «Янгола». Простую далi. Павло, наш незмiнний начальник охорони, ледь помiтно кивае замiсть привiтання. Очевидячки, мае чим собi голову заморочити. Довкола знаменитий розгардiяш! Мабуть, якби бiльшiсть наших вiдвiдувачiв побачили, на що схожа ошатна, вмiло пiдсвiчена зала нiчного клубу за пiвтори, а то й за пiвгодини до вiдкриття, вирiшили б протринькати своi грошi деiнде. Хоча навряд чи в iнших закладах лiпше. Звiсно, наш шеф, Вiкторович, вимагае, аби ми з дiвчатами бралися до прибирання зранку, щойно зачиняться дверi за останнiм клiентом. Та на практицi сил на це банально не вистачае нi в кого. І начальниця змiни поблажливо дозволяе офiцiантам затягти весь брудний посуд на кухню, переодягтися та й забиратися додому. За умови, що ввечерi на роботу ми з’явимося завчасно. Завчасно настiльки, щоб встигнути розгребти сотворений гармидер. Вiдчиняю навстiж зачиненi вiкна клубу. Упускаю мiське задимлене повiтря до «затишноi» атмосфери зали, що пропахла цигарковим димом i випарами спiтнiлих тiл. Звiсно, охоронцi вже увiмкнули кондицiонери. Та все ж, як на мене, аби сучасна технiка освiжила повiтря, треба його спершу роздобути, хоч якесь. Нiхто не звертае уваги на цi моi вибрики. Звикли. Єдина вимога – встигнути зачинити вiкна до приходу начальства. Та нiхто й не розумiе, що справа тут i не в повiтрi. Менi подобаеться в застiнки цього нiчного закладу впускати трiшки справжнього мiста: деренчання трамваiв, стукання високих пiдборiв поважних модних панi по старiй вiдполiрованiй роками брукiвцi, переливчасте звучання медових дзвонiв церковиць i соборiв, бiй годинника на львiвськiй ратушi. Так, я не почуваюся у «Темному янголi» чужинкою, котра втрапила сюди з iншого вимiру чи невiдомого королiвства. Це нагадування менi, що тут дiють тi самi закони, що й за вiкнами клубу, хай би як дехто старався вiдгородитися вiд свiту гучною музикою, штучним свiтлом, дорогими напоями та наiдками й блюзнiрською зарозумiлiстю. Гукнувши привiтання у бiк кухнi, прямую до «кiмнати вiдпочинку». Хоча, думаю, то таки занадто гучна назва для крихiтного закапелка, який, крiм усього iншого, слугуе гардеробом для всiеi обслуги «Темного янгола». Перш за все перевiряю свою унiформу. Так, чорна мiнi-спiдничка та яскраво-червона напiвпрозора блузка не зiжмаканi. Колготи новiсiнькi, набiйки на високих закаблуках цiлi – все в нормi. Нашвидкуруч накладаю перший шар косметики на обличчя. Із дзеркала на мене дивиться доволi симпатична дiвчина. Натуральна зеленоока бiлявка з ямочкою на пiдборiддi. Скептично пiдморгую власному вiдображенню. Нiколи не фарбуюся вдома, як роблять бiльшiсть дiвчат. Не пхатися ж у мiському транспортi з вечiрнiм макiяжем на мармизi? Останнi штрихи залишаю на потiм. Так само, як перевдягання. Ще встигну. Джинси i кросiвки таки бiльше пасують для пересування брукiвкою гонорового мiста Лева. Досi дивуюся тим вiдданим культу жiночностi львiвським панянкам та паням, якi спацерують, нiколи не поспiшаючи i завжди запiзнюючись, стометрiвкою чи площею Ринок. Капелюшок, високi пiдбори, елегантне платтячко чи плащик (залежно вiд пори року) розмiру а-ля Коко Шанель, розкiшне декольте, завiшене прегарними прикрасами. Чоловiкам дах зносить вiд такоi жiночностi та елегантноi краси. О, менi до тих панi далеко. Я – заiжджа босячка, закохана в це мiсто, яке радо впустило мене до себе. Так, я люблю його, але поки не навчилася любити себе в ньому, як усi цi вишуканi панi. Вони – львiв’янки, то правдивий витвiр мистецтва, ними можна милуватися безкiнечно. Не одного хлопа погубила ця краса. Згадати хоча б польського короля Владислава IV Вазу. Якось, прогулюючись Львовом, вiн побачив на балконi кам’яницi Мазанчiвськоi [1 - Кам’яниця Мазанчiвська (пол. Dom Mazanczowski) – будинок № 31 на площi Ринок, зведений у ХVІІ столiттi.], що на площi Ринок, вродливу панну Ядвiшку й до безтями закохався. Король забрав красуню-львiв’янку з собою до палацу у Варшавi. Звiсно, вiн хотiв iз нею одружитися. Однак полiтична доцiльнiсть виявилася сильнiшою за бажання короля, але не сильнiшою за кохання. Королю Владиславу довелося взяти шлюб iз австрiйською принцесою Цицилiею Ренатою, а по ii смертi – з француженкою Людвiкою Марiею. Натомiсть Ядвiшку видали замiж за шляхтича, котрий мав маеток у Литвi. Мiсцина була доволi лiсистою, а король вважався пристрасним мисливцем, часто туди навiдувався i жив там безвилазно по декiлька мiсяцiв. І до кiнця життя вiн не залишив свою кохану. Навiть помер на руках у Ядвiги навеснi 1648 року. * * * – Пожартував, та й годi! І то вже вiддай, – охоронець Мишко бурмотить це собi пiд нiс надто голосно. І втрете ревно обнишпорюе той самий закуток комiрчини. Пiдсмiююся подумки. Звична приповiдка, яку й я сама не раз чула в дитинствi вiд бабунi й iнколи користалася нею. Вiктор, напарник Мишка, теж усмiхаеться кутиками губ i продовжуе нишпорити пiдлогою, шукаючи запаснi ключi вiд клубу. А ключi сьогоднi конче потрiбнi. Неждано вони «кров з носа» знадобилися начальству. Востанне iх тримав у руках Мишко. А коли так, то вони справдi можуть виявитися у найнесподiванiших мiсцях. Павло вельми скептично спостерiгае за дiями пiдлеглих. – Горе менi з вами! – Павло недвозначно зиркае на годинник. – Чесне слово, серед домовикiв менше клептоманiв, нiж роззяв серед працiвникiв нашого клубу. Михайло спантеличено стенае плечима, мимохiдь позирае на годинник. З полегшенням зiтхае: до з’яви начальства час iще е. – До чого тут клептоманiя?! – iз вiдвертим обуренням озиваеться Мишко. – То порiддя таке. Люблять, бач, домовики брати без дозволу рiзнi речi, аби побавитися. Павло та Вiктор перезираються, не приховуючи посмiшки. Добре, що Михайло цього не бачить, уже, напевно, всоте навкарачки обмацуючи пiдлогу пiд зваленими на купу пакунками. Не те щоб менi було цiкаво, знайдуться тi клятi ключi чи нi, – просто щоб мене не мали за ледачого спостерiгача, i собi починаю нишпорити закапелками. – Ти руками, руками воруши, Михайле, а не язиком. Теж менi, домовикознавець, – незлостиво радить Вiктор, намагаючись дiстатися вузеньким проходом мiж поламаними стiльцями до найдальшого закутка. – А я що роблю? Та шукаю ж! – щиро обурюеться Мишко, продовжуючи пошуки. – Домовикознавець чи нi, але дещо про домовикiв знаю. Одного разу ось такий помiчник, ну, домовик тобто, взагалi душу в господаря стирив. Павло стиха хмикае – це вiн так ховае посмiшку. Вiктор здивовано зупиняеться та витрiщаеться на Михайла: – Друже! А ти певен, що домовика нi з ким не сплутав? Нащо домовику душа? – Та ну вас, – вiдмахуеться Михайло. – Тут геть iнше. Випадково це трапилося. Жив на свiтi бiлому в ошатному чистенькому будинку один пан. Нiби й непоганий чолов’яга, нiчим не гiрший за нас iз вами, але боягуз страшенний. Ледь що трапиться – душа його вiдразу аж у п’яти шугае. А, думаете, легко отак щодня у п’ятах трiпатися? Отож бо, жах! От одного разу до нього посеред ночi зателефонували. То власник тоi фiрми дзвонив, де переляканий пан працював. Вiн випадково ключi вiд власноi квартири разом iз ключами вiд офiсу в кабiнетi на столi забув. І телефонував нашому пану-боягузу, щоб ключi вiд офiсу до ранку позичити. А бiдний пан-боягуз так перестрашився, що душа не лише у п’яти скочила, а й узагалi в тiлi не втрималася… – Мишко, коли розпочинае виплiтати нову iсторiйку, вiдразу збадьорюеться, навiть хитрi iскри в очах з’являються. – Тю! І справдi страхопуд, – вставляе своiх п’ять грошикiв Вiктор. – Виходить, твiй пан-боягуз вiд переляку переставився, а домовик загублену душу пiдiбрав? – От iще, Вiтю! Чого б це йому вмирати?! – щиро дивуеться Михайло. – Вiддихався чолов’яга, вiдчув, що бiльше серце у п’ятах не гупае, та й почав заспокоюватися. А душа лежить собi на пiдлозi, крильцями трiпоче. Побачив таку красу домовик, уявив, як ii шукати будуть, скiльки галасу зчинять, ну й того, не втримався… Забрав собi. День ходив, носа задерши, бо таку цяцьку отримав, другий, третiй, п’ятий… А потiм уже не до гордощiв. Негаразд якось виходить, треба б повернути рiч, не злодiй же вiн, направду. Так як повернути, коли тебе жодного разу не попрохали, не задобрили? Це неподобство, серед домовикiв не заведено просто так щось вiддавати. Таргани засмiють. А господар, ще вчора полохливий пан, живе собi спокiйнiсiнько без душi та й вухом не веде. Без душi, виявляеться, прожити можна. Весь його страхополохiзм як вiтром здуло. І справи в усьому пiшли на краще. – А що домовик? – мимоволi зацiкавився Павло. – Хе! Домовик довго не витримав, совiсть замучила. Вирiшив повернути душу власнику. А тут ще й душа сумувати стала, хоч вiн i доглядав ii, розважав, як мiг. Навiть колисковi спiвав. Ага-ага, не смiйтеся. Спiвав. І, значить, пiдкинув домовик трохи не пiд ноги колишньому господарю його душу, от, мовляв, тримай свое добро, владарюй. А чолов’яга байдуже пройшов повз, ледь не наступив. Не помiтив навiть. – І…? – вже Вiктор завмирае посеред кiмнати. – Що «i»? – У руцi Мишка раптом з’являеться зв’язка ключiв. Вiн дивиться на неi з ледь помiтним докором i веде далi: – Ну, таке! Куди душа подiлася, нiхто не знае. Може, на небо пурхнула, може, малим привидом стала i ii зловили творцi спецефектiв та й продали в цирк чи на якесь ток-шоу. Домовик, зганьблений та присоромлений тарганами, дременув свiт за очi. А колишнiй легкодух несподiвано розбагатiв, став поважною людиною, а згодом i володарем усього мiста. Мером тобто став. Харкова, здаеться. Звiсно, то вiдразу видно, що душi в людини нема. Але щоб уголос таке озвучити – борони Боже, хiба що тихо-тихо й наодинцi з собою. Бо бездушна людина – то… Коротше, кiнець iсторiйки, хепi-енд! – Нiчо собi хепi-ендик! – Павло бере з рук Михайла ключi й зазирае тому в очi: – Слухай, Мишко, а хiба годиться особу без душi людиною називати, га? * * * На порозi кiмнати з’являеться офiцiантка Інна, наша мiсцева плiткарка. У ii круглих блискучих оченятах неприховане збудження. – Хей, пiпл! От ви тут стоiте, витрiшками торгуете, а там таке-е-е-е-е… – Новина настiльки грандiозна, що дiвчина демонструе артистичний випад, начебто iй бракне слiв. – Умгу. Торгуемо. Так стараемося, а вони, гади, нiяк не продаються. Мо’, ти купиш? – не втримуеться вiд млявого коментаря Мишко. – Та до чого тут витрiшки? – Інна не вгавае. – Ви ж геть нiчого не знаете! А тут таке-е-е-е! – О! До нас iде ревiзор? – припускае Мишко. Інна невдоволена копилить губки. – Інно, ми вже чули, що Клара захворiла, – кажу аж спiвчутливо. Новину в плiткарки з горла видерла, що називаеться. Клара – танцiвниця, i, здавалося б, нам i дiла не мае бути до танцiвниць, тобто до учасниць розважального вечiрнього шоу. Ми – обслуговуючий персонал – з iншоi, нижчоi, касти. От хiба що заради «трiшки поплiткувати». – Як захворiла?! Реалi? – Інна зовсiм по-пташиному схиляе гладенько зачесану голiвку набiк: – Вона ж iн йестерди була здоровiсiнька! Що трапилося? Мене нервуе ця ii звичка вставляти по приколу iноземнi слiвця. Тому вiдповiдаю роздратовано: – Нiчого не трапилося. Розпочався сезон застуд i нежитю. Інна кривиться. * * * Метелик? Блакитний, убраний у кольори весняного неба з дивними пiстрявими вкрапленнями, вiд яких аж хочеться вiдтерти тендiтнi крильця, аби не заважали милуватися такою досконалою красою. Звiсно, нiхто й пальцем не зачепить цього красеня – крихiтну живу коштовнiсть, дбайливо вилiплену природою. Бо то означае занапастити живу квiтку, яка довiрливо вигрiваеться на закiптюженому склi вiкна багатоповерхiвки. О, так, iй не мiсце посеред кам’яних пасток, де бракуе сонця i зеленi, повiтря та волi. Приглядаюся пильнiше до вродливця-метелика i розчаровано хапаю повiтря – вiн несправжнiй. Колись малою школяркою втрапила на огляд пересувноi виставки живих метеликiв. Тонкосльозiсть – то не про мене i тепер, i в дитинствi, а там розревiлася так, що й не зупинити. Прийшло болюче розумiння, що всi метелики приреченi на повiльну загибель у засклених коробках. Замiсть померлих купують нових i везуть далi, аби похизуватися перед натовпом красою та унiкальнiстю витончених створiнь i, звичайно, заробити грошi. Бо шоу завжди мае тривати. Вчителька, аби втишити мою iстерику, вмiло вдаючи впевненiсть, пояснила, що усi цi метелики несправжнi, хай i ворушать крильцями. Це лишень майстерно зроблена iмiтацiя, аби ними милуватися, тож i не загинуть вони нiколи. Я iй не повiрила, звiдкись знала: штучних метеликiв не бувае. Аж ось саме таку майстерну пiдробку бачу зараз на сподi душi Інни. От тiльки чому ця штука тягнеться до свiтла i волi, мов справжня?… І головне, чого мене потягло зазирати у зiницi Інни? От уже. Знайшла час на такi вправляння! * * * Павло раптово втрачае цiкавiсть до нашоi розмови. Схоже, вiн збираеться ще раз оглянути клуб, аби дiзнатися, що ж так зачепило Інну. Звiсно, цокотуха здатна перетворити i муху на слона, та для цiеi алхiмiчноi операцii таки слiд мати справжню муху. Так, наша Інна – ще та штучка. Заради сенсацii не обмине жодноi халепи. Востанне вона так сяяла кiлька тижнiв тому, коли в залi клубу спалахнула справжнiсiнька бiйка. – Пхе, застуда якась! Тут геть iнше: Ірка повернулася! Уявляете! Як побита собака! – випалюе Інка, не маючи сили втриматися. Вона в щирому захватi вiд власного хисту приносити несподiванi новини. – Ірка? Яка? – по-дурному перепитуе Мишко, блiднучи так, що на обличчi проступае зазвичай непомiтне ластовиння. – Хей, бой, Сокольська, звiсно! Михайло зловiсно зирить на Інку. Йому завжди дуже подобалася Ірен. – Інно, думай, що говориш. Ірина ще позавчора звiльнилася i зараз, очевидно, летить до Стамбула. Може, то на ii мiсце заступила новенька танцiвниця, зовнi схожа на Іренку. А ти й переплутала. – Оу. Ще чого? Менi окуляри не потрiбнi, – вiдрубуе Інна. – Не долетить Іронька до Туреччини. Таку тупоголову нездару навiть туди не взяли. Теж менi, видатна танцiвниця! – Ах ти лайно соб… – Мишко не втримуеться вiд оцiнки розумових здiбностей Інки. У «Темному янголi» дiе залiзне правило: кожне нецензурне чи жаргонне слiвце вiд працiвникiв навiть у спiлкуваннi мiж собою на територii клубу в робочий та й не робочий час караеться штрафом. А колоритний монолог вiд Мишка тягне на чималу суму. Це, звiсно, якщо Інна ризикне жалiтися. Бо щось не схоже, що Павло чи Вiктор робитимуть зауваження порушнику. Мене ж цiкавить зовсiм iнше. – Де зараз Ірен? – Знаеш, саннi, а я вiдразу ii й не впiзнала. Видочок у цiеi вертихвiстки – сiсти-не-впасти! Колготи подертi, спiдниця брудна. Мейкап сяк-так пiдреставрований. А ще, кажуть, iн вiз дей повинен сюди зазирнути наш Господар, тобто власник «Янголяти»… – втриматися вiд патякання Іннi понад силу. – Тю! Теж менi новина! Шеф припхаеться! Тут iнше важливо, народ! Клара хвора, а Танька ледве оговталася пiсля операцii. І витягти всю танцювальну програму iй поки не до снаги. Ну, масовка, може, трохи пiдсобить, але ж… Не думаю, що публiка вiд халтурного шоу буде в захватi. Обсвищуть. Та й, зрештою, наш вимогливий шеф, через якого ти так хвилюешся, Інно, навряд чи тiшитиметься цим. То хiба на часi «наганяти» Ірину? Подумайте! Рятувати ситуацiю треба. – Адо! Тебе справдi так хвилюе доля шоу чи, може, доля Ірени? – У комiрчину зазирае Софiя, наша начальниця змiни, очевидно, не розумiючи, де це запропастився майже весь обслуговуючий персонал клубу. – Тодi б пiшла i розповiла про своi сумнiви начальству, передбачлива та безкомпромiсна ти наша! Що дарма язиком патякати? – І пiду, – кидаю з викликом в очi Софii. Чи я не пан собi? Що хочу, те й роблю. – Посунься. – Забагато скрiзь цiеi Інни. От зараз заступила собою весь прохiд. – Ти що здурiла, саннi? Пiдеш за Ірку просити? Просто тобi мед горл, тобто мати Тереза! – iз щирим запалом видихае Інна. Здаеться, iншi цiлком згоднi з таким дiагнозом. От тiльки захоплення вiн у них не викликае. Тим часом Мишко намагаеться втрутитися в розмову, запевнити всiх, що просити за Ірен до начальства слiд iти йому. А кому ж iще? Вiн-бо мужчина! Смiшний аргумент. Це розумiе i Павло, знаючи запальну вдачу колеги. І тому якнайдохiдливiше пояснюе пiдлеглому, що той нiкуди не пiде, хiба що додому: вiдчергував, ключi знайшов – i спатоньки, нема чого пiд ногами плутатися. – Адо… – Аж тепер помiчаю, що Мишко стоiть у мене за спиною i мае вигляд винуватий i трохи збентежений. – Дякую, Адо. За мною борг. А я борги вiддаю. Я мовчки киваю. Навiть не кидаю звичну iдiотичну фразу, що недолюблюю боржникiв. Бо я Мишку завинила. І вiн мае рацiю: борги слiд вiддавати. А от цiкаво, чи вiн узагалi пригадуе, як колись «випадково» допомiг однiй малолiтнiй дурепi, що втекла з дому та опинилася посеред ночi одна-однiсiнька в незнайомому мiстi? Погане товариство, бруднi думки, вчинки та слова… Стiльки рук та огиди, що ти розумiеш: з усiм тим навiть тобi не впоратися. Скiльки рокiв минуло? Три, здаеться, чи чотири… Хоча це дуже схоже на Михайла: погратися в захисника стражденних, урiзати одному п’яному гадовi по писку, другому – по ребрах, третьому зламати нiс, а потiм довести, ледь хизуючись подвигами, до безпечного мiсця перелякану жертву. Помахати рукою на прощання, мовляв, хай щастить. І… не впiзнати те дiвчисько, коли воно через кiлька рокiв влаштуеться на роботу до «Темного янгола». Бо дiвчинка виросла. 2. Нiч – Мам, даремно ти так! Ми з Юлею на концертi! На благодiйному! – гукае в мобiлку чорнявий хлопець, затискаючи друге вухо вiльною рукою, аби не так допiкала гучна музика. – Ну, тут iще знайомi виступають, попросили пiдтримати, квитки купити! Його супутниця, фарбована в яскраво-рудий колiр, пiсля почутого мало не проливае коктейль на куценький топик, густо всiяний мерехтливими блискiтками. Зрозумiти ii легко: не можна брехати аж так нахабно, навiть любим-дорогим родичам. Та хлопець ще не закiнчив: – А потiм ми пiдемо в кiно… Ну, мам, нiчого не пiзно… Я, врештi, дорослий! Останнiй аргумент не видаеться його матерi переконливим. Рейтинг хлопця рiзко падае в очах рудуватоi Юлi. Дiвчина презирливо кривиться, не вiдриваючи губ вiд коктейльноi соломинки. Хлопець розумiе все правильно, тож таки наважуеться натиснути на вiдбiй стiльникового, уриваючи материнське повчання. Кивнув менi. Ох, нарештi, бо вже втомилася патрулювати цей столик. І, аби вiдновити повагу супутницi, хлопець робить щедре замовлення, вдавано солiдно пiдвищивши голос. За сусiднiм столиком двi подруги, чи то й сестри (однаковi зачiски, схожий макiяж i навiть спiднички однаковiсiнькi) вiдразу пожвавилися. Ураз вiдсунули вбiк своi напоi. На столi з’являються косметички, дзеркальця, бiлявки нашвидкуруч причепурюються. Та, що впоралася ранiше, заклично-кокетливо всмiхаеться сусiду. Що далi? А нiчого. Зараз не до буденних спостережень. Адже в мене справдi важливий клiент. Уявiть собi таке: сидить собi за столиком нестарий iще чоловiк у дорогому костюмi при краватцi. Так, буцiмто не до нiчного клубу прийшов, а до найвишуканiшого ресторану мiста. Нiби знiчев’я уважно вивчае темну обкладинку папки з меню. Збоку може видатися, що вiн заклопотаний своiми думками чи просто з показною терплячiстю чекае непоквапливу офiцiантку. Та це лишень iлюзiя. Бо щоразу я чую вiд нього одне i те саме: «Будь-ласка, шановна панночко, каву без кофеiну й помаранчевий фреш». І щоразу вiдбуваеться одне й те саме з ретельним дотриманням усiх дрiбниць. Вiдвiдувач сидить за двома фiлiжанками кави цiлiсiньку нiч. Якоiсь середи цього поважного пана не виявилося на звичному мiсцi. Ох i сполошилося наше начальство! І знати б, чому всi зiтхнули iз полегкiстю, коли вiн наступноi середи з’явився за своiм столиком? Я не стала вивiдувати причину, розпитувати чи вголос чудуватися. Зрештою, менi байдуже. У кожного власнi джмелi в головi. Тож i не здивувалася, коли саме менi довiрили обслуговувати цього таемничого клiента. От i сьогоднi та сама iсторiя. Інна: «Адо, твiй клiент чекае!» Перечiпаюся через ii тривожний погляд i вимушено посмiхаюся. Дратуе вона мене сьогоднi. Тож намагаюся думати про стороннi речi. Скажiмо, навiщо людина щоразу прискiпливо вивчае меню, якщо однаково робить одне i те ж замовлення, не вiдступаючи вiд нього нi на крок? Випещенi чоловiчi пальцi з доглянутими нiгтями дрiбно постукують по обкладинцi меню. Вiн нервуе, чого не виказував нiколи досi. Це погано. Не люблю, коли хтось порушуе церемонiю. Нiчого гарного це не вiщуе. І справдi. Замiсть байдуже зробленого стандартного замовлення раптом чуеться: – Скажiть, панночко Адо, – його погляд на мить затримуеться на моему бейджику. І це вперше. Дивно, ранiше його не цiкавило мое iм’я. Зрештою, очевидно, як i я сама. – Скажiть, шановна, чи буде сьогоднi виступ такоi бiлявки, ну, натуральноi? Вона й справдi талановито танцюе. – Так, Ірен сьогоднi виступатиме. – Зрештою, нормальне запитання. Невже клiент не може поцiкавитися можливими змiнами в програмi? Менi ж слiд лише ввiчливо вiдповiдати. – Ірен доволi гарно танцюе, бо займалася цим професiйно. – Невже? Що ж, це чудово… – Схоже, вiн думае про щось iнше, говорить автоматично. А я от не певна, що все справдi гаразд. Ще трохи – i почну сумнiватися, чи варто було допомагати Іринi. Чи, радше, Мишковi. За роздумами не зауважую, коли настрiй клiента знову змiнюеться. Мало не з полегкiстю отримую традицiйне замовлення. Усмiхаюся, для годиться черкаю в записнику i збираюся вiдiйти на кухню. Аж раптом… Навздогiн чую: – Панночко Адо, скажiть, будь ласка, чи вам подобаеться ваша робота? * * * Не знаю, чи хто в курсi, але навiть у найзавантаженiший вечiр, коли клiенти немов змагаються, хто замовлятиме частiше, iнколи випадають невеличкi п’ятихвилиннi перерви. От i зараз нiкому за моiми столиками не прагнеться замовити щось iстiвне, нiкому не потрiбнi запальнички i навiть нiхто не бажае, щоб йому саме зараз i нi хвилиною пiзнiше витрусили попiльничку. Тому миттево зникаю у курилцi. І, звiсно, натикаюся на Інну. Та, ледь звузивши очi, зацiкавлено ковзае поглядом по моему обличчю. Невже знову почне щось патякати про Ірен? Чи вирiшить уточнити, як там справи у Клари й чи справдi та захворiла? Я недолюблюю Інну. Тому розмовляти нам нема про що. Інна тим часом квапливо простягае менi надiрвану пачку з ментоловими цигарками. Єдине, що я перiодично забуваю, – це купити цигарки. Можливо, сподiваюся, що врештi зможу кинути курити? Проте, вiдмиваючи зранку, перед заняттями в унiверситетi, пропахле цигарковим димом волосся, переконую себе, що одна-двi цигарки на день критичноi шкоди здоров’ю не завдадуть. Тож мовчки, лиш кивнувши на знак подяки, беру цигарку. Усе ж сподiваюся, що Іннi зараз не до балачок. Та де там! – От скажи, чим ти, саннi, так сподобалася Господарю? Вiд несподiванки – от чого-чого, а такого не очiкувала – давлюся димом. Інна надае менi першу допомогу – стукае по спинi. Увертаюся i, продовжуючи кахикати, кручу пальцем бiля скронi: – Схибнулася? Коли ж таке вiдбулося?! – Цiкаво-цiкаво. Невже ти не в курсi? – силувано посмiхаеться Інна. – Ну, гаразд, залишимо це на потiм. А ось щодо iншого… Адо, ти ж в юнiверситi своему навчаешся, на психiатра… Так? – Психолога! – поспiхом поправляю дiвчину. – Йес, на психолога. То, може, поясниш, чого ми всi так тримаемося за мiсце в цьому факiн клубi? Мiсце ж паскудне. – Чому паскудне? Я бачила й гiршi, – намагаюся вiдповiдати якомога нейтральнiше. – Ох, ноу! Не забивай баки, психологине! Просто дай вiдповiдь: чому? – не вгавае Інна. – А тому, що «чому» закiнчуеться на «у», – передражнюю Інку. – А коли вiдверто, то… Скажу про себе. Не так уже й легко пiдшукати хороший приробiток, якщо ти студентка. Зрештою, ми з тобою поки не такi високоосвiченi фахiвцi, щоб нас завалювали пропозицiями вартiсноi роботи. Інна розчарована. Очевидно, вона чекала iншоi вiдповiдi. Можна було б, звiсно, додати, що здебiльшого спрацьовуе ще один важливий фактор: завжди приемно, коли на роботi до тебе ставляться хоч трохи по-людськи. Та я промовчу краще. Нащо спiвбесiдницi знати, що я в курсi, хто вона насправдi така? * * * Хто така Інна? Ви справдi хочете знати? Що ж… От скажiть, як ви уявляете собi упирiв, тобто вампiрiв? Голлiвудськi жахастики переконали майже всiх, що упирi – це такi собi звабливi темноволосi красунi чи красенi, котрi несподiвано вiдрощують велетенськi зуби i ладнi випити усю до краплi кров якогось необережного горопахи. А якщо я вам скажу, що насправдi вампiри можуть мати й iнший вигляд? Такi собi худорлявi бiлявки, тендiтнi та безпечнi на вигляд. І довгi зуби iм зовсiм не потрiбнi. І кров вони навряд чи п’ють. Зрештою, правильно роблять, що не п’ють. Ви хоч уявляете, що можна вiдшукати у кровi мешканця сучасного мегаполiса? Готова отрута для будь-якого вампiра, чесне слово! Енергетичнi вампiри? Це вже ближче до iстини. До зустрiчi з Інною якось не вельми цим цiкавилася. Та, дослiдивши ii зблизька, багато що зрозумiла. Душу енергетичнi вампiри не випивають. А от емоцii, i що бiльше, то краще, – саме те, що iм треба. І якщо пощастить вампiру вiднайти мiсце, де вiн мае необмежений доступ до безлiчi емоцiй i почуттiв, далеко не завжди вишуканих, але справжнiх, – то це просто вампiрячий рай. Нi, таке мiсце роботи не кинеш. І тому ти досi тут, Інно. Вважаете, що у мене остаточно дах поiхав i я звинувачую бiдну дiвчину в бозна-чому? Це не зовсiм так. Бо насправдi Інна менi по-своему iмпонуе. Хоч здебiльшого дратуе. Вона найчеснiша серед усiх моiх знайомих, а це не так уже й мало. До того ж дiзнаватися вчасно свiжi клубнi плiтки iнколи бувае корисно. А ще Інна мае хватку, якiй може позаздрити найуспiшнiший журналiст столичного скандального видання. Моя спроба вiдкараскатися вiд ii запитань, натякнувши, що нам уже час братися до роботи, якщо не хочемо нарватися на справжнi неприемностi, виявилася марною. От i зараз не заспокоiться. – Адко, шет ап! Я ж конкретно запитала: за якi такi заслуги тебе приставили обслугою до самого Господаря «Дак енджеал»? Тiльки не виляй. – Я й не виляю. Інно! Чого ти? До чого тут Вiкторович, тобто Господар, по-твоему? Що ти собi навигадувала? – вимовляю звичну для таких випадкiв фразу. – Ти справдi така наiвна чи прикидаешся? – Інна глибоко затягуеться цигаркою i на видиху, випускаючи хмару ментолового диму, промовляе: – Не грай вар’ята, Адко! Який, у сраку, Вiкторович? Господар – то чоловiк, який е власником закладу, а наш Вiкторович лишень топ-менеджер. Із правом пiдпису, щоправда. Торопiю. Так i не затягнувшись по-доброму жодного разу. Цигарка в моiх руках самостiйно догоряе до фiльтра, попiл зависае ненадовго, а тодi не втримуеться купи i падае вниз. Я за цим спостерiгаю, як за кадрами сповiльненого кiно. Боже, я таки дуринда! Скiльки тут працюю i досi не второпала головного. Вiкторович – це просто Вiкторович, а не солiдний власник «Темного янгола». Поважний представник мiсцевого бомонду чи випадково, чи спецiально стае власником нiчного клубу. Бо йому таке життя подобаеться. Однак вiн трохи соромиться подiбного заробiтку, може, перед «родиною» соромно, може, у нього брат чи дiдо ксьондзом були… Однак вiн не хоче залишати свое дiтище зовсiм без нагляду. І керуе, так би мовити, вiртуально. А що, цiлком можливий сценарiй. Якби побачила десь у фiльмi схожий сюжетик, повiрила б без особливих нарiкань. А хто сказав, що мое життя логiчнiше, нiж кiно? Ох, якщо все так насправдi, як каже Інка, то менi час бiгти. – Інно, я не знаю, чому Вiкторович приставив мене до того, кого ти називаеш Господарем. Бо якщо твоя правда, то менi пора повертатися до своiх обов’язкiв. Мо’, пану Господарю сьогоднi закортить не кави, а вiскi з льодом? Заперечити на це нема чого. Інна стенае плечима, вагаеться, але так i не наважуеться дати менi пораду, яка аж рветься з ii уст. Та сьогоднiшнi несподiванки ще не закiнчилися. У спину менi лунае: – Слухай, Адо, а про що вiн тебе запитував? Ви ж ранiше з ним майже не спiлкувалися? Ше-е-ет! Це справдi важливо. Скажи! Не можу втриматися вiд маленькоi помсти: – Запитав, чи подобаеться менi працювати в «Янголi». Я вiдповiла правду. – Часу на театральнi ефекти немае, та таки роблю крихiтну паузу i додаю: – Сказала, що тут незле. * * * – Дiвчино, скажiть, а скiльки коштуе у вас склянка? – Перепрошую, пане, склянка чого? – ввiчливо перепитую, вслухаючись у нерозбiрливу п’яну скоромовку. Клiент тим часом намагаеться власноруч змiшати «викрутку». Вiн нервово трясе порожнiм паком з-пiд соку над напiвпорожньою склянкою. – Ну от, i сiк у вас бракований, – промовляе щиро i з образою. – Текти не хоче… Зберiгаю незворушнiсть i пропоную клiенту замiнити порожнiй пакет на повний. Той погоджуеться. Отримавши новий пак помаранчевого нектару, вiн таки доводить справу iз саморобним коктейлем до кiнця, однак усе не вгамуеться. – Ну, дiвчино, ви менi скажете нарештi: скiльки коштуе склянка? Звичайна склянка. – Певно, я видаюся йому не надто меткою, тож менi пояснюють спрощено, на прикладi: – От якщо офiцiант розгепае склянку, скiльки йому доведеться за неi заплатити? Не роздумуючи, завищую цiну недбалостi в пiвтора рази. Залишаеться сподiватися, що моему спiвбесiднику просто нема до чого вчепитися, от i пристае з дурнуватими запитаннячками. – У вас що, посуд порцов… процов… Поки вiн намагаеться впоратися зi словом «порцеляновий», я ловлю його погляд. І враз чiтко розумiю: передi мною актор. Хай i не генiальний, але цiлком пристойний. Але для чого вiн так старанно вдае з себе п’яного? Пiдкреслено ввiчливо пояснюю, що посуд – не порцеляновий, але в цiну розбитоi склянки входить i штраф за недбалiсть. Здаеться, це виглядае досить серйозним аргументом. Чоловiк на мить замислюеться i вiдразу замовляе пляшку горiлки та десять склянок. У пристойному закладi, як любить говорити Вiкторович, клiент мае отримати все на перше прохання, звiсно, якщо здатен за це розплатитися. А судячи з дорогого годинника на зап’ястку (здаеться, це Bovet Fleurier Classical цiною десь у $20000) та краватки на шиi клiента (ще один любитель виряджатися до нiчного клубу, як до Букiнгемського палацу), десять склянок розгатити вiн собi легко може дозволити. Здаеться, ситуацiя зацiкавила всiх. Софiя стовбичить неподалiк, нервово покусуе нижню губу. І, що найгiрше, раптом перехоплюю погляд Інни, який аж кричить: «Адко, тiльки попроси!» Ой, недооцiнила я цю милу упирку. Хто iз захмелiлих вiдвiдувачiв зауважить, що до столика пiдiйшла не та офiцiантка? І, коли раптом п’яний клiент ткнеться носом у скатертину, це теж нiкого не здивуе. Помiчати таке – моветон. Охоронцi швиденько викличуть таксi. Якщо кiлька купюр iз гаманця пiде на те, аби сплатити за випивку та поiздку додому, то зрозумiти обслугу клубу буде легко. Не те щоб цiлком законно, але в межах норми. А вже завтрашне небажання вчорашнього вiдвiдувача нiчного клубу пiднiматися з лiжка i взагалi жити спишеться на те, що не закусував. А коли такий жахливий стан затягуеться на кiлька днiв? Ну, в кожного похмiлля проходить по-своему… Так, Інка в цьому – профi. Але вона добре знае, що я в такi забавки не граю. Не через принциповiсть, а тому, що надто легко перейти межу, за якою нема дороги назад. А ще не люблю бути винною, особливо вампiрам. У залi лунае дзвiн розбитого скла. І це мене анiтрохи не дивуе. Клiент бере нову склянку. Пiдносить до очей. Так, щоб на неi падало свiтло. Морщиться. Цiкаво, чого б це?! У «Янгола» чимало недолiкiв, ладна визнати першою. Але посуд тут iдеально чистий. Це ж не третьосортна забiгайлiвка! Чоловiк розвертаеться, вiдшукуючи когось поглядом. Знаходить. Клiент-бешкетник дивиться прямiсiнько на Господаря? Так iз легкоi руки Інни називаю тепер свого особливого клiента. Господар незворушно п’е свiй фреш. Устигаю вiдзначити, що, здаеться, от-от надiйде час подавати йому наступну фiлiжанку кави. Друга склянка летить на пiдлогу. Дзень! Зазвичай скандали намагаються загасити у зародку. Зараз же всi немов змовилися, бо, схоже, затягують його зумисне. Можливо, тому що Господар, чи як там його, не виглядае незадоволеним. Недбало, без особливоi охоти вiн врештi вiдриваеться вiд соку i запитально дивиться на бешкетника. Мовляв, ну, тобi таки вдалося привернути мою увагу. І як ти цим скористаешся? Усе оточення трохи розчароване. Двобоi поглядiв нiколи не бувають видовищними. І точно не потребують втручання стороннiх. Здаеться, решта склянок уцiлiе. А в мене виникае пекуча потреба доплюсувати до рахунка ще й моральний збиток. Придушую бажання тихенько вшитися подалi – хтось же повинен у цiй божевiльнi зберiгати здоровий глузд. За хвилину безгучно ставлю на столик перед Господарем чергову каву i пiдхоплюю порожню склянку. Господар, здаеться, не звертае жодноi уваги на мою iнiцiативу. Я ж на едину мить перехоплюю погляд його супротивника. Той уже видихався настiльки, що радий був навiть незначнiй перервi. Справдi, чому б не глипнути сердито на дурепу, яка крутиться пiд ногами, якщо вже не можеш гiдно боротися iз справжнiм супротивником? * * * Кажуть, цiкавiсть – не вада. Не вiрте. Той, хто це ляпнув, не замислювався, скiльки нерозважливих вчинкiв або й вiдвертих злочинiв виникло з миттевого жагучого бажання дiзнатися трохи бiльше, нiж тобi дозволено. Навiть якщо, дiзнавшись, ти не отримаеш нiякого матерiального зиску. От i зараз… Ну що я сподiвалася побачити в переляканих напiвп’яних очах нахаби? Щось незвичайне? Вигорiла пустка без кiнця-краю. Навiть не можу сказати, що було там, пiд шаром захололого попелу. Степова трава? Пiщаний, майже безплiдний грунт? Може, залишки якихось будiвель… Думаете, справжнi нiчнi кошмари – то безкiнечна втеча? Бiйки, якiсь монстри з примiтивних фiльмiв жахiв чи падiння з високоi вежi? Знаете, я вам заздрю. Значить, ви нiколи не бачили безкрайню сiру спалену пустку. Ноги вгрузають у попiл так само, як у гидку трясовину, над головою – сiре небо. Навiть не зрозумiти, день тут чи нiч. Навколо нiкого та нiчого. І ти не маеш права навiть на секунду спинитися та перепочити. Та й хто ти такий? У тебе забрали все, ти не маеш нi iменi, нi уявлення про те, як виглядаеш, нi споминiв про минуле, нi планiв на майбутне… Єдине бажання – врештi добрести до краю пустелi. Бо щось таки повинно бути там, за видноколом… А якщо повiрити, що немае нiчого? Тодi так легко сiсти просто на попiл (не такий вiн i неприемний на дотик, як видавалося мить тому) i залишитися в пустелi назавжди. Пiсля подiбних снiв бiльшiсть жахастикiв викликають посмiшку. А потiм зазираеш до чужих душ iз острахом. Бо насправдi важко збагнути, що треба зробити з собою або з iншими, аби перетворити свою сутнiсть, себе на таке?… * * * Певно, тут була б доречною фраза, що зненацька я знепритомнiла. Мене швиденько винесли iз зали, вибачившись перед вiдвiдувачами, сяк-так привели до тями i почали з’ясовувати, що зi мною трапилося. Насправдi нiчого такого не трапилося. Я вирiшила, що з вiдвiдувачiв доста видовища розбитих склянок. Тож змогла самостiйно доплентатися до кухнi, лише кiлька разiв похитнулася на високих пiдборах. Спиною вiдчуваючи – двобiй завершився. Звiсно, з передбачуваним результатом. Так, переможений мiг би спересердя скинути вцiлiлi склянки зi столу на пiдлогу, та, очевидно, сил навiть на такий супротив уже не залишилося. Тож клiент-дебошир залпом, мов гидкi лiки, допив горiлку, кинув купюри на столик i, заточуючись, уже не придурюючись, побрiв до виходу. Налили i менi. Звiсно, не горiлки. Лiна мовчки нахлюпала в склянку мiнеральноi води з напiвпорожньоi пляшки. Видавивши слова подяки, я влила в себе ледь теплу воду. Раптово полегшало. Вистачило сил навiть здивуватися: чому я, та й решта, майже не звертаемо уваги на ще одну нашу офiцiанточку, Лiну? Непогана ж дiвчина, без явних недолiкiв, досить симпатична. І що цiкаво, найнормальнiша серед нас. Це я вам як майбутнiй психолог кажу. А от менi чомусь легше знайти спiльну мову з тою ж Інною, хай i виникае перiодично бажання прибити ii, чи iз завжди заклопотаною Софiею. У вiдповiдь на мою вдячну усмiшку Лiна нiяково вiдводить очi. Раптом менi здаеться, що в них майнуло щось дивне: чи то болiсна заздрiсть, чи остаточна рiшучiсть. Певно, таки здалося. Тут i слонiв, що лiтають, побачиш – i не здивуешся пiсля таких пригод. Часу на стороннi роздуми, як завжди, обмаль. Кидаю погляд на годинник: нiч закiнчуеться. Не хочу себе переконувати, що неприемностi, мовляв, позаду. Не те щоб я була надто забобонна, та все ж… Незабаром свiтанок. День – не час для таемниць. А iз буденними справами я впораюся. Не вперше. 3. Свiтанок – Чорт… – Софiя безсило падае на найближчий стiлець i, не вiдриваючи очей вiд щойно вимкнутого мобiльника, методично повторюе: – Чорт-чорт-чорт… Це звучить безнадiйно як для звичайноi лайки. Цiкаво, чи iй вiдомо, що iснують слова, котрими не варто розкидатися намарно, якщо не готовий до прогнозованих наслiдкiв? Жужмом вiдправляю використанi серветки до майже повного смiттевого бака. Намагаючись не грюкнути, вивантажую брудний посуд у мийку. Нiж iз дзенькотом падае на кахель пiдлоги. Це хто ж отак квапиться до мене? Овва! Таки роблюся надто забобонною. Софiя пiдводить на мене почервонiлi очi, а я майже демонстративно переводжу погляд на кухонне вiкно. Нащось вiдзначаю, що не завадило б його протерти, бо геть запилене та закiптюжене. Для мене з’ява сонця у цьому вiкнi – це наче вiтання зi мною мого мiста. Маленька молитва до Творця, який починае ранок, нове коло доби з сонячних паросткiв, щедро засiваючи ними землю. І закiптюжене вiкно, мiж iншим, теж. – Адо, обережнiше з посудом, не розкидай ножi, – автоматично зауважуе Софiя. І несподiвано змiнюе тему, не чекаючи моiх виправдань. – Слухай, дiвко, а в п’ять рокiв людина може бути нещасною? Цього тебе в унiверi на твоiй психологii випадково не вчили? Мало не випускаю з рук склянку. Чого це раптом жiнку потягло на психологiчнi консультацii? – Ну… Якраз на п’ять рокiв припадае вiкова криза. Перiод формування самостiйностi. Неслухнянiсть – норма. Хоч малий i любить своiх батькiв, i, цiлком вiрогiдно, щасливий. Софiя сумно всмiхаеться. – А ти здiбна студентка. Коли й встигаеш учитися? Неслухнянiсть – то норма, кажеш? А як щодо так званоi «типовоi поведiнки» за п’ять днiв до повного мiсяця? – Тобто чотирьох днiв? – уточнюю якнайспокiйнiше. – Мiсяць буде уповнi якраз через чотири днi. А нiяк. Жоден поважний навчальний заклад не вводить до програми парапсихологiю. Перевертнi iснують у бульварному чтивi, голлiвудських фiльмах, бабських забобонах. Ну, i ще у свiдомостi iстерично налаштованих суб’ектiв. Менi таки вдалося допекти iй останнiми словами. – Істерично налаштованих, кажеш? – Софiя нервово кривиться. Я ствердно киваю. Вона квапливо додае: – І чого тодi вартують такi навчальнi заклади, скажи, га? Багато вважить усе суспiльство, якщо не в силi справитися з… Вона говорить дедалi швидше та швидше, щораз голоснiше та голоснiше. Може розпочатися iстерика. Стараюся не реагувати активно на монолог Софii. Тим часом до кухнi зазирае Інна. Вона далеко не дурепа, бо примудряеться майже безгучно причинити дверi до зали з того боку, i це iз повною тацею в руках. Для чого всiм чути Софiiн галас? Зрештою, з ким не бувае? – Звiсно, легко переконати себе, що перевертнi – то вигадка чи забобони. Найлегше запхати голову в пiсок. Звiдтам точно проблема не проглядаеться. А що робити з тими, хто встряв у те, чого офiцiйно не iснуе? Авжеж, звiсно. Вiдповiдь на поверхнi – сам винен. У мене е подруга, дуже гарна подруга, але трохи безголова… Їi хлопець кинув. А вона з ним ще зi школи зустрiчалася. І гидко кинув, при всiх знайомих вiдставку дав, принизливо так. От вона й вирiшила довести свiту, що варто лишень по-справжньому зажадати, як вдасться вiдхопити багатого залицяльника, а не якогось там шмаркача. Подрузi пощастило, вона навiть не докладала великих зусиль. Доволi швидко вiдшукався солiдний залицяльник. От тiльки кiлька днiв на мiсяць вiн прохав, нi, наказував, щоб вона навiть не телефонувала йому. У тi саме днi, коли мiсяць уповнi. Софiя вмовкае. Наливаю iй води в першу-лiпшу склянку. Їi зуби дрiбно цокотять об скло. Подруга-дурепа, кажеш? – Вона вирiшила простежити за ним у такi днi й була неприемно вражена? – дуже обережно перекидаю мiсток до найважчоi частини розмови. – Нi! Вона не стежила за ним у такi днi! У неi вистачало на це гонору! У той клятий день мiсяць ледь народжувався, та коли вона сiла в розкiшну машину залицяльника, то ii ледь не знудило. У салонi пахло не лише дорогими парфумами, а й рiзким тваринним духом. Нi, Адко, вона не намагалася втекти, поки не пiзно, розумiеш? Бо просто не знала, що для того, аби втратити над собою контроль, деяким… iстотам… потрiбний не мiсяць уповнi, а, скажiмо, бiй. Виграний бiй iз рiвним суперником. І самиця… Це для того, щоб остаточно вiдчути себе переможцем. А чи залишиться живою жiнка пiсля сексу зi звiром? Пхе, кого такий дрiб’язок цiкавить? – Софiе, чому ж твоя подруга зберегла цю дитину? Пiсля такого… Нiж поклади на стiл, гаразд?! Вона слухняно кладе на стiл гостро наточений нiж. Здаеться, навiть не зауважила, що вертiла його в руцi. Це вже не iстерика. Я ненароком розiтнула давнiй нарив, тепер слiд допомогти вичавити увесь гнiй. – Вона вiдразу i не зрозумiла, що залетiла. Переховувалася кiлька тижнiв. Старалася забути жах вiд пережитого. І навiть, дурненька, тiшилася, що жива залишилася. А коли втямила, що дитя пiд серцем носить, то було запiзно. Нiхто не брався зробити легальний аборт, а загинатися у якiйсь бруднiй дiрi пiд рукою акушера-покидька не захотiла. Надто подруга любить життя! От i носила маля. Рiзнi думки навiдували ii у той час, навiть хотiла народити i вбити майбутне чудовисько. Ей, дiвчино, ти чомусь почутим не дуже шокована? Скептично посмiхаюся. Брехати не випадае, i, здаеться, це викликае у Софii щире розчарування. Та вона веде iсторiю далi: – А потiм… Потiм вирiшила, що нiкого вона не вбиватиме. А просто вiддасть малого до притулку. Бо в чому дитина винна? Хай собi живе. Але… Дiвчинка народилася, не хлопець. Маля народилося передчасно, пологи були складнi, навiть дивувалися педiатри, як тiльки вижило? Та попри все лiкарi запевняли матусю, що немовля напрочуд гарненьке i дуже-дуже сильне. Їх у пологовому будинку хтозна-скiльки протримали, вмовляли маму власним молоком доню годувати. Вона категорично вiдмовлялася. Це доволi просто пояснювалося: у матерi депресiя пiсля складних пологiв, от молоко й перегорiло. А родичiв, щоб пiдтримати в таку хвилину, в породiллi не виявилося. Рiдна матiнка гайнула за океан, обкрутивши якогось там пристаркуватого мiстера-твiстера, коли подруга ще в школi вчилася. Так жодного разу матiнка i не зателефонувала з далекоi Америки. Батько спився. А рiдний татко малоi навiть не знав, що у нього народилася донька з упослiдженою спадковiстю звiра. От скажи, невже вона не могла зробити так, щоб ii хоч хтось любив? – Скажу, що ти перебiльшуеш, Софiе. Хiба ти не любиш ii? А пораду все-таки твоiй подрузi дам. Якщо вона перiодично, коли мiсяць уповнi, буде перейматися через те, що донька няню не слухае, чи з подругами свариться, чи iграшки на мiсце не покладе, то доведе себе до божевiльнi. Дiтлахи не можуть бути завжди чемними янголятами. А певна агресивнiсть – це навiть непогано, Софiе. Хе, у школi точно знадобиться. Зрештою, як i в дорослому життi. Коли ж припустити, що твоя подруга не просто жертва багатого покидька, а й справдi iснують перевертнi, то… Усе одно, поки малiй п’ять, шiсть, навiть десять, хай мати не переймаеться – ще зарано для перетворень. Пiдлiтком та може стати геть нестерпною, але для цього не обов’язково мати батька-вовкулаку. Якщо материнська кров цiлком людська, то все може обiйтися. Хай лише мати оберiгае дитя вiд захоплення магiею та вiд пiдозрiлих знайомств. Я зараз не про компанii, де смалять що попало та п’ють дешеве пиво чи порошкове вино, хоч i вiд них теж варто триматися подалi. Я про тих, хто здатен iнiцiювати дiвчисько, розбудити в нiй звiра. Ну, чи ще когось там. Таки я заповзялася за добу виконати мiсячну, як не пiврiчну, норму дурних вчинкiв. Виявляеться, що «очi стали круглими вiд подиву» – то не просто фразеологiчний зворот. Поспiхом додаю: – Е, той, Софiе! Ти не думай, нiчого надзвичайного в цьому немае. У мене знайомий навчаеться на фiлфаку. І вони влiтку пiд час практики сучасний мiський фольклор збирали, то такого наслухалися! Про упирiв, вовкулак, домовикiв i навiть русалок. Ну, от вiн i розповiдав якось про перевертнiв. А ми ще обговорювали згодом це, тобто з погляду психологii аналiзували. Ти спитала, i менi пригадалося… Хочеш, попитаю в унiверситетi своiх викладачiв, де у мiстi гарний дитячий психолог приймае? Про всяк випадок… Бо, знаеш, дитяча агресiя коректуеться без огляду на нiчнi свiтила. – Зрозумiло, – якимось дерев’яним голосом вiдгукуеться Софiя. Потiм майже демонстративно поглядае на годинник. – Дякую, Адо. Еге ж, можеш запитати про дитячого психолога. Не нашкодить. Зрештою, можливо, моя подруга таки мае хвору уяву. Софiя поривчасто схоплюеться зi стiльця i рiшуче додае: – І взагалi, Адко, якого ти так довго стирчиш на роботi? Забирайся просто зараз додому, нiч видалася нелегкою. Киваю i рушаю до дверей. Мене наздоганяють слова: – Той, Адо! І обережнiше, будь ласка, гаразд? Симпатичнiй дiвчинi ходити самотиною мiстом доволi небезпечно. Навiть удень. Нiчого не вiдповiдаю на цю мудру нiсенiтницю. Таких, як я, самотнiх, симпатичних, доволi багато, я не унiкальна. Думаеться геть про iнше: чого це раптом любi спiвробiтники так почали перейматися моею безпекою? Інна, тепер от Софiя… Звiсно, я зворушена. Та попри все… * * * Слава Богу, таке зворушливе ставлення до мене – не патологiчне. Це я зрозумiла, щойно опинилася в кiмнатi вiдпочинку, де збиралася переодягтися. Ще можу припустити, що якось не помiтила збоку на своiй кофтинцi дiрку майже на всю довжину. Ну, шов розiйшовся випадково. Із ким не бувае… Але кiлька дiрок iз торочками на джинсах, до того ж свiжiсiньких, я не помiтити не змогла б. Мовчки розглядаю зiпсований одяг. Лiна з Інною спiвчутливо обурюються. На шум до роздягальнi зазирае Павло. Здаеться, побачене викликае в нього ще менше захвату, нiж у дiвчат. Та iмпровiзований блiц-допит присутнiх терпить фiаско. Нiчого дивного, враховуючи, що сам «слiдчий» не спав другу добу, а бiльшiсть працiвникiв розбрелися по домiвках. Залишаеться вдовольнятися запевненнями Павла, що так це зловмиснику чи зловмисницi не минеться. – Вiдшкодуе гад збитки стовiдсотково, а потiм вилетить iз роботи, аж загуркотить. Нам тут iще психiв бракувало, – бубонить сердито. Авжеж! Із останньою тезою не погодитися важко. Павло вшиваеться, а за ним слiдком i дiвчата. Тим часом я мушу вирiшити дилему: або добиратися додому в робочiй унiформi, або ж сяк-так привести до ладу пошкоджене. Принаймнi кофтинку. Грець уже з джинсами. Зрештою, минулого сезону була мода на схоже «неподобство» – дiрка на дiрцi i дiркою поганяе. М-да… Хай краще я виглядатиму жертвою моди, анiж вийду на вулицю в кросiвках, мiнi-спiдничцi та напiвпрозорiй блузцi. Бо то взагалi капець. Бабусi-ягусi, якi чемно пильнують з ранку до пiзньоi ночi на лавочцi пiд моiм будинком, розрив серця отримають i привiд для плiток. І в побрехеньки, що я пiдпрацьовую вночi нянечкою у лiкарнi, бiльше не вiритимуть. Потiм хтось обережно про мою аморальну поведiнку натякне тiтцi, а та мамi, i рознесеться новина, як туман яром… Узагалi-то менi до дупи всi цi суди-пересуди, але краще iх уникати, анiж на рiвному мiсцi нариватися. Зiтхаючи, дiстаю голку та бiлу нитку, бо iншоi просто немае. Роблю перший стiбок на жовто-зеленiй тканинi. * * * – Тобi допомогти? Вiд несподiванки вганяю голку в палець. Швиденько починаю зализувати рану, немов кiшка. – Ой, будь ласка, вибач, що налякала, – на щастя, Ірен обмежуеться лишень однiею фразою, не починаючи перепитувати, чи менi не боляче, i запевняти, що вона зовсiм не хотiла нiчого такого. Дiвчина сiдае напроти, на самiсiнький краечок пластикового стiльця, наче ладна щомитi пiдiрватися на ноги та дременути куди подалi. Трохи насторожено слiдкуе за мною. Гарячково повертаюся до шитва, намагаючись пiдправити кривуватий стiбок. Капець моiй кофтинцi вже остаточно. – Слухай, – урештi Ірен зважуеться заговорити про те, що ii цiкавить. – Слухай, Адо. Спасибi за… за все. Скажи, тобi сильно влетiло через мене, через те, що заступилася? – Ну? Якого дiдька тобi не однаково? – у мене заплуталася нитка, i я роздратовано вiдповiдаю риторичним питанням на запитання. Це ображае Ірку. Тьху ти! Нащо я так? Вона ж менi геть нiчого поганого не зробила. Тож уриваю спiврозмовницю, перш нiж вона встигае щось уiдливе вiдповiсти. – Ірен, Іро тобто, ти вибач. Це все шиття кляте. Я лише хотiла сказати, що не варто дякувати. Якби не хвороба Клари, то навряд чи б вийшло щось путне з мого заступництва. – Та нiчого. Можна просто Іра. Ірен записано в паспортi, а для своiх – Іра, – вона нiяково всмiхаеться. Уперше бачу ii щиру усмiшку. Не сценiчну гримаску, що зображае радiсть, не рух губами, яким ввiчливi люди пiдкрiплюють деякi слова. Справжнiсiньку усмiшку, котра трiпоче, мов метелик, на ii ледь бляклих без звичноi помади вустах. Раптом розумiю, що вона не просто гарненька. Ірен – красуня. Хай зараз вона в чужих завеликих колготах та пожмаканiй i бруднiй джинсовiй спiдницi, без крихти макiяжу, iз синцями пiд очима i потрiсканими губами. Зiтхаю. Наче зашила. Мовчки, не надто переймаючись свiдком, перевдягаюся у дiрявi джинси. Натягаю пiдреставровану кофтинку. М-да, якщо надумаю переквалiфiкуватися у швачки, то цiею працею не прогодуюся. Факт. Хоча… Я ж не до театру зiбралася i не на побачення. Що ж, як немае кращого, то й це гаразд буде. Краем ока слiдкую за Ірен. Дiвчина знiчена сценою мого перевдягання. Зараз обов’язково бовкне якусь дурницю. І справдi: – Адо, може, тобi варто користуватися трохи iншими тiнями? У тебе ж не сiрi, а зеленавi очi. От зараз, за денного свiтла, це дуже помiтно. Пiдтiни вдало фон – i очi перетворяться на зеленi-зеленi. Знизую плечима. Зараз менi зовсiм не хочеться обговорювати мiй невдалий макiяж. Іра розумiе, що бовкнула дурницю, тому, як умiе, змiнюе тему. – У Клари справдi звичайна застуда? – Клара наковталася пiгулок, – дивлюся Іренi прямо в очi. Люди люблять слухати iсторii про чужi бiди. Уважаючи, що iх таке неодмiнно омине. Тiльки не зараз. Бо Іринi спiвчуття справжнi. Жалiемо конкурентку? Хм, це цiкаво. Веду далi. – Пощастило Кларi, ii сусiдка по квартирi повернулася додому ранiше. Невдале побачення чи щось таке. А там… Самогубство. Зараз Клара в лiкарнi. Вичухуеться. Сподiваемося, що все обiйдеться. А застуда – то так, щоб Інка менше плiткувала. – Адо, а навiщо Клара це зробила? Вона ж надто сильна, аби так, по-дурному, померти. – Люди багато що роблять по-дурному. Не думаючи. Менi розповiли, що в неi був хлопець. Не просто друг, а справдi коханий. Вiн, звичайно, запевняв ii, що теж безтямно закоханий, що вона – найдорожчий скарб у його життi. Та в справу втрутилася матiнка пацанчика, дiзнавшись про професiю синовоi обраницi… – Тут можна було б схаменутися i вибачитися, та я вже не можу спинитися i виплiтаю далi: – Ну, заявилася, значить, матiнка до потенцiйноi невiстки в гостi, бучу влаштувала. Не допомогло. Клара вiд свого не вiдступила. Тодi мати схожу сцену вдома перед синочком органiзувала, вхопилася за серце. Навiть «швидку» довелося викликати. Хлопчик виявився слиньком. Ну, i кинув Клару. От вона й… – Це ти сама вигадала чи хто пiдказав? Вiд несподiванки опускаю занесену вгору руку iз щiткою для волосся. Нi, на таке точно не чекала. Та слiд хоч спробувати тримати марку. – Навряд чи я б зумiла, Іро. Це я почула. За що купила, за те i продаю. Із викликом вiдвертаюся до тьмяного дзеркала i таки приводжу до ладу зачiску. Виглядаю як малолiтня дурка, що хтозна-де прошвендяла цiлу нiч i тепер плентаеться додому в очiкуваннi материних повчань та гарячого снiданку. Ірен уважно слiдкуе за моiми дiями. Звiсно, вона могла б продовжити розмову про Клару, переконливо довести, що та не з тих, хто ладен померти через нещасне кохання. Бо не було у дiвчини того кохання. Бо коли ти закоханий, це бачать усi. Та, певно, Іра нiяк не вирiшить, чи потрiбно iй аж так щось менi доводити, чи дати менi спокiй i повернутися до власних справ. До речi… – Іро, ти зараз куди? І взагалi, у тебе е де жити? – У знайомоi переднюю, – вiдмахуеться так недбало, нiби це ii не надто обходить. – А тебе, Адо, хiба вдома рiднi не чекають? – Не чекають. Нема кому, – сумно вiдповiдаю. – Я ж не тутешня. Я з тих, що «панаехалi». Мене якась там далека родичка, тiтка енно-юрiдна по матерi, пiдселила в свою квартиру. Сама вона зараз в Італii на заробiтках, повернеться не скоро. Я ж типу наглядаю за ii неповнолiтньою шiстнадцятирiчною донькою, якоюсь там, знову ж таки, енно-юрiдною сестричкою. Слiдкую, щоб панночка чемно ходила до школи, не вплутувалася в iсторii, поганi компанii, не курила i теде. Тож коли мене довго вдома нема, то мала шмаркля з того щиро радiе. Чомусь вiдповiдаю, нiц не вигадуючи. Зрештою, чеснiсть теж непогана полiтика, якщо на думку не спадае щось бiльш суттеве. – Що ж… Хай там як, нам по дорозi! Принаймнi до трамвайноi зупинки точно. То як? Звичайна пропозицiя. Чому нi? Мало радостi самотньо брести ранковими вуличками поки порожнього мiста. Інша справа, що з Ірен ми не подруги. Певно, iй щось вiд мене треба. А я так хочу, щоб менi нарештi нинi дали спокiй. Поки розмiрковую, як вiдмовитися, аби не викликати пiдозри, до кiмнати зазирае Павло: – Дiвки! Ви що, подурiли? Ночувати тут зiбралися, чи як? – Та наче вже переночували. Ранок надворi, – бубонить Іра. – Ранок? Ага. То тим бiльше нема вам тут що робити. Гайда додому. Ну ж бо! Не сперечаемося. Ще раз позираю у дзеркало. М-да. Таки варто було вчора прихопити куртку, хоча поки ще по- лiтньому спекотно. Та хто ж знав, що мiй одяг так «удосконалиться»? * * * – О! Дiвчата! Привiт! Щось ви довгенько сьогоднi. Може, вас пiдвезти? Миттю домчимо! Правда, Антоне?! Лiна стоiть бiля новенького «порше» кольору мокрого асфальту, обiпершись рукою на капот, та сяе такою щирою усмiшкою, що будь-хто стороннiй вирiшив би: ми як не кращi подруги, то дуже близькi до цього. Лiна гордо нам щось демонструе – чи то новеньку машину, чи русявого пацанчика, який сидить за ii кермом. Нам його трохи видно, бо водiйськi дверцята навстiж вiдчиненi. Моi губи мимоволi розтягуються у поблажливiй посмiшцi. – Цiкаво, чим вона займалася, поки ми в клубi теревенi правили? Нас пiджидала, чи що? – Здивовано та трохи безцеремонно роздивляюся i новеньку машину, i Лiну, i ii пацанчика. Останнiй не поспiшае дивитися на нас, щось там вишукуючи в гальмах. – Хм. Чим займалася, кажеш? Думаю, вона чекала на глядачiв. – Останнi слова Ірен навмисно ледь видiляе для кращого мого розумiння. – Сидiла Лiна у «порше» зi своiм хлопцем. Може, цiлувалися. І захотiлося дiвчинi повимахуватися перед нами. Тобто показати, як iй круто пiдфартило. Можливо, й правда. У голосi Іри нотки заздростi. Я ж тiльки морщуся вiд споглядання тонованого скла машини. Не люблю таких вiкон, за ними нiби прагнуть щось лихе приховати. Хоча здебiльшого то звичайнi iграшки для дорослих хлопчикiв, символ крутизни типу. Лiна чекае вiдповiдi. Звiсно, я б легко вiдкараскалася вiд люб’язного запрошення дiвчини, але менi важливо знати, що Ірка живою та неушкодженою доплентаеться до свого тимчасового прихистку. Я трохи невпевнено пiдiйшла до запопадливо прочинених Лiною заднiх дверцят машини. – А з нами ще Антонiв брат, але мiсця усiм вистачить. «Порше» – простора машина! – кокетливо озиваеться Лiна, зручно влаштовуючись на передньому сидiннi. За мить я переконуюся, що таки ii правда. «Порше» – простора машина. А таемничий брат хлопця Лiни чемно забився у протилежний куток, бажаючи залишити нам побiльше простору. Тож розташувалися ми цiлком комфортно. Я автоматично натиснула на вiдповiдну кнопку на дверях – е у мене дурна звичка перевiряти, чи щiльно зачиненi дверцята. Та раптом виявилося, що вони i так уже надiйно заблокованi. Автiвка у кращих традицiях детективного жанру блискавично зiрвалася з мiсця. Заревiла гучна музика, яку не перекричати. Звiсно, я чула про випадки кiнднепiну, та, розмiрковуючи об’ективно, важко знайти хоч одну причину, яка змусила б викрадачiв побачити в менi цiнну здобич. Ще раз, уже не криючись, нервово смикаю за ручку впертих дверцят. Залишалася слабка надiя, що мене прихопили так, за компанiю з Ірен. – Не випендрюйся, суко, а то гiрше буде! Це не до мене, це до Ірен. Та миттево зорiентувалася в ситуацii. Навiть не стала витрачати час на лемент, заходилася допомагати менi вiдчиняти дверi. Ледь стискаю ii руку, краем ока вiдзначивши, що супротивник тримае в руках шокер. – Тихо, Іро. А ти… Ти… Не чiпай ii. – Голос мене пiдводить i виходить не дуже переконливо. Ледь помiтне дрижання, цунамi обурення, слiпоi надii, що все якось обiйдеться, що це – просто дурний жарт. Зойк Іри пiдтверджуе, що я взяла не той тон. Менi зараз плювати на глузливу посмiшку Лiни. Хай насолоджуеться вiдступництвом на повну, потiм розрахуемося з вiдсотками. Вдивляюся в очi чоловiка, котрий зараз сидить бiля Іри, i бридливо морщуся. Абзац. Якийсь дурень вiдправив на завдання навiть не садиста, а справжнiсiнького наркомана. Як iще назвати iстоту, котра i пiвдня не протягне без дози людського страху чи хоч його сурогату? Молодий iще зовсiм! Коли ж устиг перетворити себе на зомбi? Тьху, нащо здався такий огидний прислужник? Тим часом iстота, яку Лiна назвала «брат», мерзенно шкiриться, загрозливо розмахуючи шокером. Переводжу погляд на так званого хлопця Лiни, Антона, здаеться. Той упевнено тисне на газ, навiть не дивлячись у дзеркало. От халепа. – Слухай, Антоне! – Дiю навмання, немае часу для роздумiв та аналiзу. – Ти ж не дурень. Хiба тобi не казали доправити нас до мiсця призначення без тiлесних ушкоджень? Із тебе ж спитають, як iз розумнiшого! Брату своему скажи, хай не бешкетуе. Менi щастить хоч у цьому. Водiй Антон невдоволено вишкiряеться, стиха гмикнувши, що вiн i без мене знае, що i як робити, та все ж кидае декiлька заспокiйливих фраз так званому «брату». Напарник-брат невдоволено застигае у своему кутку. Цього разу пощастило. Хоча його погляд красномовно свiдчить, що вiн менi ще помститься. Лiна запитально та трохи розгублено дивиться на Антона. Той щойно мене, тобто жертву, послухав. Чому? Отже, вона, погодившись заманити нас у пастку, могла i продешевити? Еге ж, зрадникам завжди важко. Вартiсть зради завжди номiнальна. Ірен чи то настiльки налякалася, що не вистачило сил утнути якусь дурню, чи то раптом збагнула бiльше, нiж я. Далi вона чемно сидiла мовчки. Я також стишуюся. Легкий здогад настiйливо свердлить мозок. Так, я мушу трiшки вiдпочити, хай навiть за таких умов, бо, здаеться, менi незабаром знадобляться усi моi сили. Усi, до дрiбки. Чула свого часу пораду, що добре накопичувати iх, хоч трохи подрiмавши перед важливою справою. Звiсно, зараз це неможливо. А от хвилька спокою перед буревiем – будь ласка. І за таке дякую. Якщо просити небагато, то iнколи бажання здiйснюються. 4. Ранок – Дуринда, справжнiсiнька штурпачка! – сичу крiзь стиснутi зуби, опускаючись на м’який килим. Не раз шановний Вiкентiй Леонiдович, викладач психоаналiзу, наголошував на важливостi позитивного мислення. Навiть помилившись, варто використовувати фрази на кшталт: «Я – розумниця, от тiльки цього разу дещо схибила. І тому менi трiшки не пощастило. Але я таки розумниця, велика розумниця!» Авжеж. У моему випадку без позитивного мислення самокритичнiше вдатися до виразу «дуринда зацофана». Та каяття в менi нема нi грама. Якщо виплутаюся, то розберуся i з власними розумовими здiбностями, i з сумлiнням. Зараз моi реплiки – бiльше гра на публiку. Змовкаю й обережно торкаюся правоi вилицi. Як i думала, не дуже боляче. І синець, певно, невеликий, хоч i цiлком виразний. Точно сказати не можу, бо в кiмнатi нема дзеркала. І жодноi матовоi поверхнi, де можна розгледiти свое зображення, а ще краще – зазирнути у власнi очi. Професiонал бив, майстер своеi справи. У менi закипае злiсть. І зовсiм не через продажнiсть Лiни. Вона сама швидко збагне, що зрада – не такий уже й вигiдний бiзнес. І, звiсно, злюся не на того кiнченого наркомана, типу брата, ладного за дозу на все. На таких не варто витрачати своi сили. А от водiй… Може, його i справдi звуть Антоном? Могла б здогадатися, чого йому вiд мене треба, щойно вiн мене окликнув у напiвтемнiй вiтальнi будинку, куди нас привезли. Урештi, вiн також, як i його «брат», лишень виконавець. До того ж хороший. Приемних емоцiй полоненi у нього не викликали, та свого напiвбожевiльного брата- напарника вiн завбачливо вiдiгнав. Вирiшив вiдконвоювати переляканих дiвчисьок до потрiбного мiсця самостiйно. Навiть попередження про можливi наслiдки недоречного героiзму (спробу втекти) прозвучало майже сухо, мовляв, нiчого особливого, та, якщо змусите… – Той, дiвко, – гукае до мене, – на кiлька слiв. Зупиняюся та, зцiпивши зуби, спiдлоба обережно зиркаю на нього. Раптом мою щоку обпiкае бiль. А цей негiдник дивиться прямо у вiчi. Так i не дочекавшись нi зойку, нi того, щоб я пiднесла до обличчя руку, намагаючись втамувати бiль. І несподiвано кидае найбезглуздiшу в цiй ситуацii реплiку: – Вибач, дорогенька, але iнакше нiяк… Бог iз ним, iз синцем. Хоч я нiкому не дозволяю знущатися над собою безкарно. Тож поки мовчки ковтаю образу. Ковтаю, але не забуваю. Антон, здаеться, встиг себе переконати, що я – «своя», одна з них. І, звiсно, тому не може мати нiчого проти мене особисто, певно, навiть спiвчувае дiвцi, що опинилася не в той час i не в тому мiсцi. Та, якщо накажуть, уб’е без вагань. І не через те, що ненавидить мене, чи тому, що так уже нерозривно пов’язаний iз теперiшнiм босом. Такий i сам зможе дати собi раду. Усе набагато простiше. Навiщо зайвi клопоти в пошуку хлiбного «мiсця пiд сонцем», якщо воно вже е? Знати б iще, чого менi так гидко вiд цих здогадiв? * * * Вампiри, навiть енергетичнi, дуже нагадують розумних хижих тварин. Думок вони не читають – це точно. Хто твердить зворотне, той або надивився голлiвудських фiльмiв, або ж переспiлкувався з самими упиряками. Тi люблять плести байки i щедро присмачувати iх неперевершеними вимислами. Але, певно, Антон таки вмiе вловлювати загальний напрям емоцiй «жертви». Бо помiчаю на його обличчi вагання: а чи не вдарити мене ще разок? Не через обов’язок, а так, вiд душi, аби вiдтягнутися. А потiм чинить геть не професiйно. Кинувши швидкий погляд на вкрай знiчену, перелякану та блiду аж до синявостi Іру, ледь здивовано зводить брови: було б через кого турбуватися. Тому поспiшно запихае нас до спецiально пiдготовленоi кiмнати. Із гратами, мiцними дубовими дверима та надiйними замками. Синець на щоцi – додатковий мiнус для мене, якщо справдi дiйде до серйозноi боротьби, зайва можливiсть для супротивника хапонути частку моеi сили. Так само, як i моя безсонна нiч… Урештi, цей список можна продовжувати. Користi ж вiд Іри, якщо взагалi йтиметься хоч про шанс на боротьбу, небагато. Але якби я сказала, що зараз прагну залишитися на самотi, то безсоромно збрехала б. * * * Сиджу на килимi, уважно розглядаю стелю iмпровiзованоi в’язницi. Химерно переплетенi багрянi, чорнi та сiрi лiнii. Трохи нагадуе кольорову гаму «Темного янгола». Хоч у клубi в це мереживо вплiтаються поодинокi бiлi мазки, що скидаються на розтрiпанi пiр’iнки. Із янголиних крил, чи що? Та тут дизайнер не став заморочуватися такими додатками. Невже комусь приемно жити в кiмнатах iз такою дивною стелею? Хоча всерединi будинок виглядае не так похмуро, як зовнi. Першi враження бувають оманливими. Чому подiбнi банальностi завжди вiдповiдають iстинi? І взагалi, про що я зараз думаю? Тьху! – Ну що, влипли? Здаеться, це не вельми доречне питання-твердження ми виголосили одночасно. Можливо, iншим разом це i викликало б усмiх. Та зараз не до веселощiв. Іра помiтно нервуе. Здаеться, саме в такому станi дехто вбивае собi в голову дурнющу думку, що втрапив у халепу випадково i може вибратися з iсторii неушкодженим. Ірка, на щастя, так не думае. Рiшуче пiдводжуся з килима. Скiльки можна займатися самоiдством? Буркаю собi пiд нiс: «Бувало гiрше», – тодi уважно оглядаю мiцнi дубовi дверi, перевiряю надiйнiсть замкiв, а потiм уважно вивчаю густе плетиво грат на вiкнах. Навiть не розiбрати, чи й справдi завчасно планували перетворити одну з кiмнат на комфортний каземат, чи просто вирiшили прикрасити вiкна не гiрше, нiж у сусiдiв. Краем ока вiдзначаю, що Ірен заспокоiлася, бо я, на ii думку, тепер поводжуся бiльш-менш адекватно. Сумно зiтхаю. Користi вiд моiх оглядин жодноi. Просочитися крiзь грати нам не вдасться, ми ж не вiтер. – Адочко, думаеш, у нас е хоч трохи часу до того, як?… – Нiчого собi питання! Та ще й у пестливiй формi. Адочкою мене доволi рiдко називають. Стенаю безвiльно плечима. Нащо пояснювати очевидне? Хоча оте «трохи часу» не завадило б. Звiсно, не для того, аби виглядати у вiкнi славного лицаря-визволителя. Ха, на прекрасних дам ми з Іренкою аж нiяк не тягнемо, особливо зараз. Та й лицарi у наш час майже перевелися. Чому «майже»? Навiть настiльки розчарована особа, як я, все ж мае надiю, що, може, одненький таки залишився. Трохи часу потрiбно для iншого – слiд спробувати набратися хоч крихту сил. * * * Дверi вiдчиняються. Як i належить за канонами жанру, спуртом. Та навряд чи краще було, якби iх штовхали повiльно, а вони пiддавалися неохоче, з натужним скрипом. Надто дешевий ефект, якраз для фiльмiв. Поспiхом розвертаюся спиною до вiкна. Переляк переляком, а спина у мене зараз хоч трохи захищена. – Ви ж обiцяли! За що? – лепече сполохано та безвiльно розпатлана Лiна. Їi зневажливо заштовхують до кiмнати. Виглядае дiвка неабияк нажаханою. Цiкаво, iй встигли щось навигадувати про мене? Що ж це вони так неекономно розкидаються запроданцями? Дверi вiдразу зачиняються. Звiсно, нiхто Лiнi й не збирався вiдповiдати на вiдчайдушне «За що?». Нiчого собi, отак урiзноманiтнили нам дозвiлля. Єдине, що добре, – трохи часу в мене таки, здаеться, е. А з цiею хай розбираеться, якщо матиме бажання, Ірен. Мовчки спостерiгаю, як Лiна поступово оговтуеться, осмикуе себе. У ii позi раптово з’являеться виклик. Та все ж iй вистачае розуму збагнути, що порушувати напружену, аж загуслу тишу не варто. Ірен не втримуеться першою. Пауза, на жаль, не затягуеться. – Навiщо, Лiно? Як на мене, не дуже доречне запитання. Та хай уже… Лiна рiзко розвертаеться до Іри. – А як ти думаеш?! Хочеш сказати, що ти вчинила б iнакше? Просто до тебе не зверталися з такою вигiдною пропозицiею. Певно, не такий ви цiнний матерiал, якщо вас вирiшили отак використати! А ти що витрiщилася, мала? – Це до мене. – Теж менi, принципова фея! Ірку я зрозумiти можу. Вона, крiм виляння дупою пiд музику, анiчогiсiнько не втне. А ти? Психолог недороблений, бляха-муха. Якби дуже-дуже захотiла, то давно б уже на мiсцi плаксiйки Соньки була. Так нi. Ми дуже благороднi. Ми дiемо за правилами, ми зачекаемо. О, бачиш, дочекалася! Нiчим ти насправдi не краща за мене. Ну що за день? Стае гидко вiд безглуздостi почутого. Дивлюся Лiнi не в очi, а на перенiсся. Фокус простiсiнький. Та з неi i такого стане. Слабачка ж. – О, нi, Лiно, я краща за тебе. Бо без дозволу нiколи не лiзу в душу. А ще вмiю людей слухати. Саме людей. Чуеш, ЛЮДЕЙ! Перекладаю доступною остолопам мовою: нiкого не цiкавить, чому така нездара, як ти, заздрить iншим. Тебе спитали, задля якого зиску ти це зробила? Продалася тобто. На яку вигоду сподiвалася? Лiна криво посмiхаеться i розтягуе на обличчi щось подiбне до посмiшки. Але це не посмiшка – це вишкiр: – Що, цiкавить, мала, скiльки ви оптом коштуете?! Недорого. Певно, як глянути збоку, ситуацiя досить дика. Замiсть гризнi чи вiдвертоi бiйки (звiсно, на це i розраховували?) розмова от-от перетвориться на зiзнання. Може, i з повинною. Продовжую свердлити Лiну поглядом: – То не ми коштуемо недорого, то знайшли дурку, яка за копiйки вплуталася в iсторiю, вiд якоi мудрi голови трималися б подалi. Тобi дали цiну, за яку ти згодилася продатися. Так? Так. І не заплатили. Та й по всьому. Дивно, схоже, лише пiсля моiх слiв до Лiни доходить, наскiльки все серйозно. Вiдчуваю певне задоволення. Не даю отямитися: – Але ж справа навiть не в цьому, Лiно. Пра’? Хочеш, розповiм, як усе було насправдi? – Вигадую на льоту. Усе чистiсiнькоi води блеф. Дуже хотiлося б, аби вiн не вдався. – Тебе втягнули у своерiдну фiнансову пiрамiду. От тiльки замiсть грошей тут iншим платять. Лiна щось сердито гукае, та я не зважаю. Я таки влучила в яблучко. – Що, найпростiша схема?! Допоможи iм отримати двi новi душi – i можеш забирати назад стару? Тобi ii хоч пообiцяли почистити i попрасувати перед поверненням? Чи i так зiйде, бо недовго користувалися i не така вона важлива та значуща?! Певно, ми б таки зчепилися, мов дикi кiшки. Надто безнадiйний у Лiни вираз обличчя. Тiльки от Ірен не вважае моi слова маячнею. – Припини, Адо. Було б на кого сили витрачати… – з такою гiркою зневагою кидае вона, що стае ясно: шоу «Покарання зрадницi» не буде. Здаеться, Ірен таки забагато знае як для випадкового свiдка. Та моi трохи «фентезiйнi» розмисли чомусь спрацьовують, мов холодний душ. Обходячи супротивницю широкою дугою, зупиняюся перед дверима. Рiшуче стукаю. Тиша. За кiлька секунд уже сердито гамселю в дверi. На порозi Антон. Миттю оцiнивши ситуацiю, стиха лаеться. Здаеться, стурбований вiн щиро. Певно, справдi не знав про жарти свого напарника. Ледь пiдштовхую його у потрiбному напрямку. – Забери цю-от. Узагалi-то я бридлива, але зараз вибирати не доводиться, згодиться будь-що. Тобi ж нагорить, як у мене будуть сили для супротиву. І за своiм другом-братом прослiдкуй, його без пiдживлення надовго не стане. – Знайшла менi друга-брата, – вiн ледь мружиться. Навпроти вiкна свiтло б’е в очi, дратуе. Не те щоб вiн боявся промiння сонця, та гарного настрою воно не додае. А ще натяк на напарника як на брата нервуе його. Бо вампiри – справжнiсiнькi чи й енергетичнi – з презирством ставляться до тих, кого привчили до висмоктування чужих сил чи емоцiй без проведення вiдповiдного обряду… До того ж, певно, бос десь таки затримуеться, якщо сторожовий пес от-от перетвориться без рятiвноi дози на скажену тварину. А кому вiдповiдати? Антону, звiсно. Тому вiн через роздратування не помiчае явну нелогiчнiсть моiх слiв: якщо знаю, що от-от менi буде непереливки, то чому не скористаюся Лiною, щоб вiдновити власнi ресурси? Отже, я цього не можу зробити. Значить, я таки не «своя»… Та вiн не робить належного висновку. Мовчки вказуе Лiнi на дверi. Та, здаеться, сприймае запрошення з полегшенням. Дарма. Хiба можна довiряти вампiрам, хай i бiлий день надворi й вони не iкластi? Можливо, я б змогла щось змiнити, якби попередила Лiну. Чи варто пояснювати, що я цього не зробила? Антон затримався на порозi: – Благородство помiчне у помiрних дозах, дiвчино! Запам’ятай це. Ковтаю вiдповiдь. Щось на зразок: «Тебе не спитали». Бо щойно самостiйно осягнула те саме. Дверi зачиняються, клацае замок. І за хвилю ледве втримуюся вiд того, щоб не затулити мiцно вуха. Усе одно не допоможе. Дiвочий вереск, сповнений болi та жаху, долинае з коридора. А ще кажуть, що дуб гарно поглинае звуки. Оперативно дiе Антон. Позбувся вiдразу двох проблем: i платити Лiнi не треба, i напарника вкоськав, навiть шантажувати потiм зможе. Іра блiдне, дивиться на мене перелякано. Розсудливо зауважую: – Ми нiчим не зарадимо. Вона ще мае шанс вижити. Запроданцi – вони такi, живучi. Якусь мить слухаемо цiлковиту тишу. Це гiрше, нiж будь-якi звуки. Надто легко домалювати в збудженiй уявi, що там зараз вiдбуваеться. – Адо… – Будь-якi питання зайвi. Та байдуже, мовчати ще гiрше. – Клара у лiкарнi, бо так само, як Лiна, когось заклала, а потiм стала непотрiбною? Так? – Нi, Іро. – Брехати немае нi сил, нi сенсу. – Клара якраз сказала «нi» там, де Лiна вiдповiла «так». Тому Клара ще мае шанс вижити. І ти не повiриш, але ми поки що теж. * * * – Та звiдки я знаю, Адо, де «самiсiнький», як ти кажеш, початок моеi iсторii? Може, дитинство?! – Непогана думка, – ледь помiтно всмiхаюся. За великим рахунком, менi байдуже, про що зараз говоритиме Ірен. Було б пiд рукою хоч якесь спиртне, змусила б ii випити. Бо хоч щось треба робити, аби не допустити iстерики. Та будь-якi напоi, звiсно, i спиртнi, до сервiсу цього гостинного мiсця не входять. А всi жарти про те, що жiнкам розмови потрiбнi, як повiтря, мiстять дрiбку правди. Може, iй стане трохи легше, коли виговориться. – А ти сама, Адо, чому нiчого про себе не розповiдаеш? Скiльки ти вже вислухала iсторiй, подiбних до моеi, поки працювала в «Темному янголi»? Та й до того, певно, ще бiльше. А от хоч щось про себе повiдаеш, га? Ледве втримуюся, аби не почати запевняти, що менi майже нема чого розповiсти. Звичайнiсiньке собi життя. Життя-буття майбутнього психолога, основне завдання якого – вмiти слухати, а не давати дурнi поради. Слухати стiльки, скiльки людина ладна тобi сказати, аж поки зрозумiе, де вихiд iз ситуацii, у якiй сама ж i винувата, i з якоi самiй виплутуватися, i дорогу самiй шукати. Є така притча про чоловiка, який нарiкав на свое прикре життя. Жив вiн в однiй хатi з дружиною, двома дорослими дiтьми, тещею та тестем. Прийшов вiн до Мудреця за порадою. Той сказав чоловiку: «Я тобi допоможу, якщо ти менi пообiцяеш чесно виконувати всi моi приписи». Чоловiк пообiцяв, бо знемагав вiд постiйних чвар та тiсняви. «Тодi зроби от що, – сказав Мудрець, – посели в своiй хатi корову, вiвцю, свиню, собаку та кота, а рiвно через мiсяць прийдеш до мене знову». Чоловiк так i зробив, бо ж пообiцяв. Коли нещасний через мiсяць ледве живий приплентався до Мудреця, чекаючи слушноi поради, то почув замiсть неi простi слова: «А тепер поверни корову, вiвцю, свиню, собаку та кота туди, звiдки iх узяв». Чоловiк вiдразу так i вчинив. Коли вiн вичистив свою хату вiд бруду та провiтрив ii, то, задоволений собою та своiми рiдними, подумав, що зараз вiн – найщасливiша людина на землi. Як там говорили давнi? Хто буде пильнувати сторожу? Хто вислухае i зрозумiе тих, чия професiя – слухати сповiдi iнших? Тож дурне твердження, що я – звичайнiсiнька i нема чого витрачати час на мою розповiдь, може видатися невеликим… е-е-е… перебiльшенням. Швиденько вдаюся до компромiсу, оперуючи справедливим судженням, що спитала першою, тому маю право на першу вiдповiдь. – Із самого дитинства почати, Адо, так? От як тобi таке: я з пелюшок хотiла бути балериною! – Чому? Нормальна мрiя! А я в дитинствi хотiла бути чарiвницею. І нiчого, живу, – трохи вагаюся, потiм, вирiшивши, що зараз точно не до правил етикету, влаштовуюся просто на широкому пiдвiконнi, пiдiгнувши пiд себе праву ногу. Ірен усмiхаеться, хоч, здавалося б, дурнувата реплiка (до речi, зараз я не збрехала нi на йоту, от i кажи пiсля такого правду) нiяк не змiнила наше становище. Та це лiпше, нiж витирати сльози безнадii. – І, якщо зовсiм щиро, Іро, танцювати для тебе – то не така вже й велика кара. Пра’? Ти чудово це робиш! – Що ти називаеш танцями? Моi щонiчнi кривляння на сценi? – У ii словах, усупереч змiсту, немае безнадii чи гiркоти. Тiльки легкий сум. – Танцi, Адо, це мое життя! Знаеш, а моi предки були переконанi, що в iхнiй сiм’i народилася справжня балерина. Навiть батько. Хоч i вдавав, що його зовсiм не цiкавлять цi жiночi витребеньки. Мовляв, що це за професiя така – бути четвертим лебедем у п’ятому ряду? Бо на приму доньку нiяк не витягти. Тут грошi та зв’язки потрiбнi. Та усе ж пишався мною. Я ж чула, як вiн перед знайомими та приятелями вихвалявся: «Мала Ірка на мене схожа, незграбою точно не буде. Ондечки вчителi в балетнiй студii ii завжди за приклад ставлять». Смiшний такий. Перебiльшував навiть. Ну, ти знаеш, як то у батькiв бувае! Не знаю, Іро. На жаль, не знаю. Добре, що ти не зазираеш зараз у моi очi, бо прочитала б там справжнiй бiль. То щоразу таке зi мною, коли мова заходить про люблячих батькiв. Ех! Та сама ж напросилася на сповiдь, тож не варто тепер жалкувати. – Ми тодi, того злощасного дня, з татом на дачу не поiхали. У мене сольний виступ, мама в першому рядi, щоб пiдтримати майбутню знаменитiсть. А треба ж комусь i про урожай дбати. Мама ту городину ледь не в сотню банок консервувала. Коротко кажучи, дача нас годувала. Так от, ми з мамою на концертi, а батько на дачi. А пiсля важкого робочого дня вiн iз сусiдом-приятелем за пивком вирiшили попаритися. Попарилися… Сусiда ледве вiдкачали. Певно, мав здоровiше серце. Пiзнiше мама його такими словами проклинала, що вiн навiть спився. Жалiв, що вижив. Та сенсу в цих прокляттях, Адо? Татка ж не повернеш… А матiнка заповзялася ще й себе звинувачувати. Мовляв, аби з ним на дачу тодi поiхала та не пустила в баню, усе було б добре… Ірен замовкае. Удивляеться у вiкно, зирить нiби крiзь мене. Дарма, Іро, так не варто робити. Сонце, хоч уже й осiнне, та ще досить потужне. Набереш повнi очi, потiм навiть якщо заплющиш, то пiд повiками яскравi кола плаватимуть… Хоча це – не найгiрший розвиток подiй. Вiн передбачае майбутне у виглядi «потiм». Ще трохи вичiкую, а тодi чиню геть не професiйно. Скiльки чула, що не можна проговорювати за спiврозмовника речi, котрi йому особливо важко даються. Користi вiд такоi «допомоги» нiякоi, лише шкода. – А потiм якийсь гад запропонував iй випити на поминках, мовляв, стане легше, так? І легше таки стало. От тiльки грошей вiд такого «легше» у сiм’i не прибавляеться. А за заняття в хореографiчному гуртку треба платити. От зараз вона запитае, звiдки я знаю, може, розсердиться, та все ж припинити свою сповiдь уже не зможе. І я таки почую те, заради чого й розпочала розмову: яким вiтром ii занесло до «Янгола». Ото буде весело, коли з’ясуеться, що все вирiшив випадок! Байдуже, що я в нього не вiрю. Он дехто не вiрить у вампiрiв, та щось не схоже, що це останнiм перешкоджае. – Із тебе таки буде непоганий психолог, Адко, якщо тiльки… – Іра затинаеться. Схоже, вона з тих, хто переконаний: варто сказати про страхи вголос – i вони стануть реальнiстю. Тож швидко викручуеться: – Якщо позбудешся звички перейматися чужими халепами. Ти майже вгадала. Чи це моя iсторiя настiльки типова, що ii легко передбачити? Хоча… Знаеш, а наша вчителька-хореограф погодилася займатися зi мною безкоштовно. Певно, вважала, що виросте з дiвчиська щось путне. Незгiрше за неi. Тодi вона вже була на пенсii. Так, у балетi проводи на пенсiю раннi… Цього разу пауза не задовга. Навряд чи Іра прагне сховати вiд мене якiсь таемницi. Словами складно пояснити, що вiдчувае дiвча, яке до сьомого поту розучуе складнi фiгури, а потiм i танцювальнi партii, хай i другого плану. Музика, яскраве свiтло, оплески, вiдчуття, що тобою захоплюеться публiка… У такi митi можна забути, що трико для буденних репетицiй давно протерлося i старанно зашите в кiлькох мiсцях та й чешки варто було б придбати новi. А ровесницi знущально хихотять за спиною, обзиваючи жебрачкою чи, мо’, ще гiрше. І повертаешся ти додому, як на плаху. Бо там п’яниця-мати, i часто-густо не сама, а з додатком у виглядi нетверезого кавалера. І щоденнi мамчинi нарiкання-нагадування, мовляв, якби тодi не залишили батька самого, усе було б гаразд, не додають пiдлiтку веселощiв. Менi доводилося чути схожi iсторii. Щасливi закiнчення? Їх не бувае. Буденнiсть накривае з головою. Ірен веде далi: – А потiм… А потiм я на льоду послизнулася випадково. Дуже спину забила. Треба було лiкуватися, а я рукою махнула. Дурниця! Бо так не хотiлося на свята вдома з п’яними маминими кавалерами сидiти. Краще вже виступи, концерти. Ну й, сама розумiеш… Киваю. Не надто уважно слухаю розповiдь, бо й так приблизно домислюю основнi вiхи Ірчиноi танцювальноi кар’ери. Насторожуюся лише коли лунае сакраментальне: – Скажи, Адо, як би ти повелася, коли б тобi запропонували продати душу? – Хм… О, я б щиро здивувалася, Іро. Навiщо комусь саме моя душа? Що це за товар такий? – Прикушую язик, певно, вiдповiдь могла бути i бiльш вдалою. – Здивувалася? – Ірен просвердлюе мене поглядом. – Знаеш, а мене така пропозицiя розсердила! Що за маячня? Хiба це можливо, хiба таким торгують? І надто театрально все виглядало. Детективно, чи що. Якась задрипана забiгайлiвка на околицi мiста, в районi Стрийського автовокзалу, куди я влаштувалася працювати. Пiзньоосiння мряка, настрiй так само паскудний, як i погода. Грошей у кишенi катма. Ледве на проiзд у тролейбусi вистачае. І що я чую: «Продай душу!» Хочеш – грошима заплатять, хочеш – таланом, везiнням, коханням вiзьми. Я вiд обурення аж закипiла. Де це чувано? Бог дав, i тiльки вiн може взяти. А люди? Хiба ми боги? Лисий зухвалець шкiрився тодi на мене своею беззубою посмiшкою i скептично вiдповiдав: «Бог? Бога нема, дiвчино! Є тiльки ми – тi, хто знае, що його нема! І готовi платити за дурничку щастям». Утримуюся вiд коментаря, як може «пощастити» пiсля такого торгу. Бо тодi довелося б згадати Лiну. Не варто про це зайвий раз. Щось я теж забобонною стаю. – Отаке, Адо! Душа продаеться за грубi грошi. У той час я саме товаришувала з одним хлопцем. Сергiем його звали. От уяви собi: я, лиха й недобра, повертаюся з того брудного генделика додому та все в головi прокручую пережите. Невже це менi всерйоз запропонували душу продати-закласти чи, може, то чийсь поганий жарт? Мабуть, Сергiй таки мене любив. Бо тiльки-но я йому про оту пропозицiю розповiла, розлютився дуже. Звелiв негайно роботу кинути та триматися подалi вiд таких мiсць i таких людей. А коли ще хоч раз, випадково навiть, доведеться зустрiтися з «торговцем душами», негайно бiгти куди подалi й не озиратися. І якось так щиро i вiдверто вiн сказав, що я повiрила. Стиха переводжу подих. Менi цiкаво, менi справдi дуже цiкаво знати, як це вiдбуваеться – закладання душi? І враз стае трохи соромно. Не байку ж людина розповiдае вигадану, душу вивертае менi, а я? А що я? Я слухаю, уважно слухаю. – Наступного дня мене викинули з роботи. І звiльнятися не довелося. Я вже потiм подумала, що то Сергiя робота. Вiн у свiй час менi той генделик i нараяв. А потiм… Потiм ми з Сергiем розсталися. Несподiвано так, сварка на порожньому мiсцi вийшла. А через тиждень я дiзналася, що вiн трагiчно загинув – випав iз сьомого поверху дев’ятиповерхiвки. Мо’, самогубство, а мо’, i допомогли. – Так. Необов’язково, Іро. Ну, п’яним був та вирiшив свiжим повiтрям подихати, на балкон вийшов, голова закрутилася i… – Атож. Тiльки вiн того дня абсолютно тверезим був. Розтин показав. До того ж не страждав алергiями, не мав задишок, хронiчних болячок чи вроджених патологiй. А мешкав на другому поверсi в протилежному вiд мiсця пригоди кiнцi мiста. І тут таке: випав iз вiкна сходовоi клiтки зовсiм чужого будинку посеред бiлого дня. До кого приходив, чому – так i не з’ясували. Свiдкiв також не знайшли. Я пiсля почутого вiдразу до церкви сходила, свiчку за упокiй раба Божого Сергiя поставила, на парастас дала. Тодi до мене ще якась бабця причепилася. Лиха така, прикра. Ну, нема в мене довгоi спiдницi й хустини на головi, то що – i до церкви не заходити? Гiрко, Адо. Бо все намарно… Пiзнiше менi сказали, що за самогубцiв молитися нема сенсу. Думаеш, правда? – Думаю, брехня. Якщо молитися щиро, то обов’язково допоможе. Навiть найбiльшi грiшники заслуговують на свiчку. А Сергiй i поготiв, бо ж не потягнув за собою молоденьку дурепу, застерiгав та оберiгав ii, скiльки мiг. І подужав поставити крапку сам. Цiкаво, це ж яке завдання купiвельникiв душ вiн не схотiв виконувати? – Думаеш, його вбили? – Ірен застигае з роззявленим ротом. Здогад i впевненiсть, що я кажу правду, бентежать ii. Ствердно киваю. Що тут додати? Навiть посеред найчорнiшого пекла можна вiднайти пломiнь свiчки, яку хтось за твою душу в церквi перед образами поставив. Мовчимо якусь мить. Кожна думае про свое. І знову озиваеться Ірена. Вона, врештi, зрозумiла, що я та, кому можна «виговоритися»: – Пам’ятаеш, Адко, ти колись казала, що влаштувалася до «Янгола» випадково, тобi назва клубу сподобалася? Пам’ятаю, звiсно. Знала б, що хтось серйозно сприйме, притримала б свое почуття гумору. – Смiятися будеш, у мене майже та сама iсторiя. От iшла вулицею, угледiла ту згорьовану вивiску… i все. Такий нещасний i збентежений янгол на нiй… Опам’яталася лише через добу. Я ж перед тим до непоганого мiсця прибилася, вар’ете з реальною трудовою книжкою на руках i реальною зарплатнею, не в конвертi. І на думцi не було чогось кращого шукати. Ага, шило на мило змiнила: грошi приблизно тi самi, хай i в конвертi, робота – теж, люди здебiльшого нормальнi, трапляються гiршi. Умгу, в «Янголi» усе прекрасно. І то настiльки, що слiв бракуе. І ми тут з тобою, Іренко, випадково. І я на цьому клятому пiдвiконнi аж втомилася дзигою вертiтися, усе визираючи, чи не пiд’iде машина з тим, хто так палко прагне з нами поспiлкуватися, та ще й таким пiдступним способом. Чорний джип пронiсся повз глухi ворота. Не наш. Що ж, тодi слухаемо сповiдь далi. – Трохи тодi здивувалася, що пiд час спiвбесiди мене не дуже й випитували. Так, для годиться. Думаеш, Адко, у них усi працiвники отакi – заблудлi вiвцi, випадковi? І в разi чого – нiхто не шукатиме… – Оце вже нi, – заперечую вiдразу. – Той же Мишко, наприклад. Вiн пристав на прохання приятеля замiнити когось там тимчасово. Ну, а грошi непоганi, робота не гiрша, нiж деiнде, люди нормальнi в цiлому. Сама ж казала. Сподобалося. І вакансiя саме була. Залишився. А в нього з родиною все гаразд – батьки, сестра, племiнники. Цiкаво, здаеться, вона таки ревнуе свого Мишка, он як очi блиснули. Авжеж, здивована, що я так багато про хлопця знаю. – Ще й ти йому подобаешся на додачу, – веду далi, нiби кажу загальновiдомi речi, i, не змiнюючи тону, запитую: – А коли тобi, Іро, той самiсiнький беззубий лисий торгаш повторно запропонував душу продати? Іра приголомшена запитанням, але вiдразу вiдповiдае. – Нi, Адо, не той самий. Той був дрiбнотою, як це називаеться у них, – на пiдхватi, служка, пiдшивайло. Вiн i права не мав на такi складнi оборудки. – Хто ж тодi? Я його знаю? – Губи зненацька терпнуть. Чого б це? Адже питання риторичне. Майже. Іра може теж його не знати, i цього разу могли пiдiслати служку. Та вона вiдповiдае несподiвано чiтко та впевнено: – Ти його знаеш. І зараз ми у нього вдома. Це той, кого ми називаемо Господарем нiчного клубу «Темний янгол». Пестунчик долi. Крутий бiзнесмен, нардеп, колишнiй мер мiста, заслужений суддя i теде i тепе. Уявляеш, вiн «спромiгся» опуститися до рiвня якоiсь там танцiвнички. Перша наша зустрiч менi нагадувала побачення: квiти, шампанське, музика, подарунки, дорогий ресторан. Ми, жiнки, часто буваемо надто романтичними, i я вже була повiрила, що вiн – мiй принц на бiлому лiмузинi. Нехай старий i пiдтоптаний, але принц, котрий мае випещенi руки, манери, голос та порожне серце i голий розрахунок в усьому. Тодi я ще не знала, що вiн власник нiчного клубу, а «Янгол» – його улюблена iграшка. Природно, Адо, я не думала, що буде саме така пропозицiя, а не, примiром, намiр зробити мене своею коханкою чи принаймнi дiвчиною на одну нiч. І замiсть цього – слова, котрi я вперше почула у брудному генделику вiд лисого беззубого покидька. Небожитель, той, хто мае все, захотiв для повного щастя побавитися в Бога. Менi паморочиться в головi. Починають тремтiти руки. Ірка це помiчае: – Адко, ти чого? Тобi погано? От вiзьму i скажу, що менi дуже добре! Чого питати очевидне? Але навiщо Господарю так пiдставлятися? Навiщо займати обслугу? Клара… Ірка… Я… Я? Навiщо так уперто чiплятися до людей, якi душами не торгують? Уперто не торгують. Кожна з рiзних причин. Тьху. І навiщо ламати дiвчат силою? Ну, отримав вiдкоша. Заспокойся. Силою душу не взяти. Охочих позбутися душi – сила-силенна. І полювати не треба, самi в чергу вишиковуються. Іще якого чорта Ірцi пам’ять не пiдчистив i вона усе пам’ятае?! Гаразд. Нехай красуня Ірен – то примха багатого чувачка, так? Можливо. А вiд мене що йому тре’? – І все ж, Іро, чому ти вiдмовилася вiд пропозицii? Я думаю, цього разу тобi за душу пропонували набагато бiльше, анiж «щастя»: шаленi грошi, золотi гори, казкову розкiш i теде, – говорю автоматично, бо це вже неважливо. Та не мовчати ж тепер. – А вiдмовилася, i то без роздумiв. Бо… Удруге такi пропозицii просто так не роблять. От i подумалося: значить, у звичайнiй менi, доньцi алкашки, нещаснiй, побитiй життям дiвцi, е щось справдi вартiсне. Щось таке, чого немае в iнших. Те, що навiть найбагатшi не гiднi мати, але прагнуть усiм серцем. І я твердо пообiцяла собi, що нiзащо вони вiд мене оте цiнне не отримають. І знову до церкви сходила, i помолилася, i зрозумiла: все чиню правильно. Ну, як iще можна пояснити тобi очевидне? Я киваю, гiрко посмiхаючись: – Зрозумiло, Іро. Дуже все зрозумiло. Ти молодець! Певну симпатiю до Іри я вiдчувала i до нашоi теперiшньоi розмови. А вiдкриття, що вона не просто випадковий подорожнiй, а друг, нехай у нещастi, та все ж друг, остаточно розставило усе по мiсцях. Фiг вiн змусить мене грати проти неi. Хоча, може, це я зараз така смiлива? – А до Туреччини ти якого милого зiбралася? Чому просто не звiльнилася, та й по всьому? Можна не тiльки роботу, а й мiсто змiнити за бажання. – Та ну? А ти пробувала добровiльно покинути «Янгола»? Нi? Це тобi не на iншу квартиру переiхати чи перефарбуватися з блондинки в брюнетку. З-пiд землi дiстануть. Знаеш, я до матерi якось приперлася, вперше за кiлька мiсяцiв. Вона нiби й твереза була того дня. Сидить, передачу по телеку дивиться. Телек у неi старий, ще чорно-бiлий «Електрон». Такий зараз i не продати, i на пляшку оковитоi не обмiняти, мабуть, тому i вцiлiв. Передача була про дiвчат, котрi потрапляють за кордон у секс-рабство. Маман сидить, очi шматою брудною замiсть носовичка втирае, мовляв, бiдолашки, утi-путi. Ну, я й ляпнула iй, на понт тодi брала, мовляв, сьогоднi була в компанii, що танцiвниць до Туреччини вербуе. Збираюся iхати теж. Думаеш, на неi подiяло?! Хоч би сцену влаштувала, чи що? Навiть не скривилася. І так менi гидко стало, що захотiлося крiзь землю провалитися. І я серед оголошень на стовпах знайшла фiрму, що дiвчат за кордон набирае, уявляеш! Пройшла спiвбесiду. Матерi зателефонувала, повiдомила, коли потяг, куди iду i з ким. Нас через Киiв збиралися везти… Мати так на вокзал i не прийшла, хоч i обiцяла наче. Мишко прийшов i так палко вiдмовляв мене, навiть благав не iхати. А що йому скажеш? Яку правду? Що не вiд себе я втiкаю i не вiд нього. А вiд бездушноi матерi та вiд ловцiв душ… Снайперiв, блiн, сраних… Ледве стримуюся, щоб не ухопитися за голову. Щиро, не награно. Та що ж ви робите, люди?! Коментар, що е бiльш швидкi та й приемнi, врештi, способи самогубства залишаю при собi. – Сiла у потяг, перон почав вiддалятися. Туду-тудух, туду-тудух – i раптом мене попустило. Якесь прояснення настало, чи що… Зрозумiла: вiд себе все одно не втечеш. Тодi який сенс бiгати, ховатися, боятися? На зло кому? Вони мене i в Туреччинi знайдуть. От я на ходу з потяга i зiтрибнула. Спочатку сумку поперед себе, а вже за нею й сама. Потяг, слава Богу, поки не розiгнався. Добре, що лише брудною спiдницею та порваними колготами вiдбулася. Знаеш, я ж до «Янгола» не просто так повернулася. Хотiла попрощатися з деким. Та й з тобою хотiла поговорити. Чесно! Менi завжди здавалося, Адко, що ти знаеш значно бiльше, нiж говориш. Тому зможеш допомогти, хоч порадою, а як нi й я помиляюся, то принаймнi тебе попереджу про небезпеку. – Дякую, – зiтхаю тяжко, але без жодноi iронii. Я б сама не квапилася попереджати хоч когось. – От тiльки натворила ти справ, Іренко. Паспорта, звiсно, в тебе немае? Ще один головний бiль: подавай заяву, переконуй, що загубила. Жити хоч маеш де? У знайомоi одна нiч – не рахуеться. – Адо. – Вона дивиться на мене з легким докором, мовляв, ти мене взагалi чуеш? – Який паспорт? Яка нiч? Думаеш, нас так легко вiдпустять? Дива не буде… Крити нiчим. Тим бiльше, що я, на вiдмiну вiд неi, чую кроки в коридорi, котрi впевнено наближаються до нашоi в’язницi. Слух у мене вiд народження – наче радар. Без особливого бажання злiзаю з пiдвiконня. У головi крутяться рядки пiснi, що ii так необережно згадала Іра: Я ненавиджу вас, Ненавиджу, люди, Це ви виннi в тому, Що дива не буде… [2 - Рядки з пiснi «Дива не буде» гурту «Хорта».] 5. День – Яка ще молодша сестра по батьку?! Ви не помилилися адресатом, шановний? Старша, може, десь i е, не сперечаюся, всяке бувае, однак не молодша. Мати казала, що батька вбили грабiжники. Бабуню називала божевiльною, бо та мене переконувала, що його збила машина. Хай там як, а вже двi нечужi для мене людини, зрештою, рiдна мати батька насамперед, в один голос твердять: батько мертвий. Є у мене молодший брат по матерi – не заперечую, але й тiльки. Вiн поглядае на мене з вiдвертим скептицизмом. Сплетенi у вузол руки, довгi випещенi пальцi з доглянутим манiкюром. Чомусь витрiщаюся саме на них, i вiд iх доглянутостi менi стае гидко. Тьху ти, знайшла коли гидитися. Чоловiк впевнено та масно посмiхаеться. Однак за мить до цього я ладна була заприсягтися, що його вiльготна поза у зручному крiслi – фiкцiя. Ковтаю слину. Хай йому грець! Що за розмови? До чого тут моi родиннi зв’язки? І чому почали «допит» саме з мене? Хоча… Те, що вирiшили почати з мене, а не з Іри, пояснити можна. Жену подалi спогад про розширенi вiд страху зiницi дiвки на зблiдлому обличчi. Похапцем роздивляюся кiмнату. Крiм нас, у кiмнатi нiкого. Звiсно ж, Господар не сприймае мене як небезпечного супротивника. Отже, охорона i зайвi вуха йому не потрiбнi. Але все-таки, чому я тут? Невже рiч тiльки в родинних зв’язках? Бо зараз чоловiк анiскiлечки не придурюеться i не грае. Йому справдi кров з носа треба знати, як здоров’ячко та справи у моеi молодшоi сестри? І, коли я чесно вiдповiдаю, що вперше чую про щось таке, Господар розчаровано кривиться. Навiть незадоволено смикаються куточки його тонких вуст. Це ледь помiтно, певно, мiмiчних зморшок стережеться. – Хм… Кажеш, що не знаеш про сестру? Дуже дивно, дiвчино! Ада, здаеться? Принаймнi це iм’я було на твоему бейджику. Я ствердно киваю у вiдповiдь. Вiн веде далi: – Я – Валерiй Едуардович. То про всяк випадок, якщо призабула. Знаеш, рiднi часто дурять своiх кревних. Особливо матерi, особливо дiтей i особливо у схожих ситуацiях. Краще сказати: помер татусь, i кiнцi у воду. Бо зiзнатися, що вiн промiняв розумну та красиву тебе на хтозна-що, якусь примарну волю чи молоду коханку, а вiд дитини взагалi вiдмовився, – то треба мати мужнiсть. Вiн пiдводиться зi зручного м’якого фотеля, пiдводиться неквапливо, навiть елегантно. Руки, якими вiн так любить хизуватися, схрещуе на грудях. Перебирае пальцями та прискiпливо вивчае мене. Але вивчае лишень мою зовнiшнiсть – статуру, обличчя, не стараючись влiзти в голову, принаймнi поки. – Пригадуеш, Адо, про що я тебе вночi в клубi запитував? Чи подобаеться тобi твоя робота? Ти вiдповiла, що робота як робота. Справно платять. До речi, щоб справно платили, регулярно нагадую бухгалтерii. Правда, через одного бовдура я не встиг тебе запитати. Чому ти влаштувалася на роботу саме в нiчний клуб «Темний янгол»? Тiльки не обманюй. Випадковостей не бувае. Моi руки захованi за спиною. Я не хочу показувати супернику, що хвилююся i вони у мене тремтять. Криво посмiхаюся i злiсно додаю: – Так ось чому я тут? Ви не встигли мене запитати, якого милого я роблю у «Темному янголi»? Це ж треба бути аж таким цiкавим! Витрачати час, зусилля, прислугу. Могли б i в клубi знайти мiсце для розпитувань. Наприклад, викликати в кабiнет Вiкторовича, i все. А то ескорт-доставку органiзували. Чи не забагато честi для якоiсь там офiцiанточки? Не можу себе стримати. Іронiзую. Легка тiнь невдоволення пробiгае обличчям Валерiя Едуардовича. Вiн хмикае незадоволено. Ну хто мене за язик тягнув, скажiть? З того, як злiстю наливаються його очi, витiсняючи звичайну цiкавiсть, розумiю: зараз почнеться найважливiше. – Погратися захотiла? Смiлива дiвчинка! Ну що ж. Давай пограемося. Тiльки зваж: це дорослi iгри. О, не думай, що ти всi розуми поiла i от-от Бога за бороду вхопиш. Хто ти там? Психолог недороблений? Менi добре вiдомо, що ти «забула» начебто зовсiм випадково у «Темному янголi», i знаю, хто ти насправдi, i про батька твого аж забагато знаю, i про ту стару вiдьму, твою бабусю, теж. Самаритянка срана. А могла б досi жити, якби мудрiшою була. Чоловiк робить паузу, вичiкуючи моеi реакцii. Я вiдчуваю, як починае прискорено битися мое серце, та я з усiх сил намагаюся тримати себе в руках. Поки вдаеться. Вiн трохи розчаровано веде далi: – «Темний янгол» – мое улюблене дитя, i всi, хто там працюють, мають вiдповiдати рiвню закладу. А ти зовсiм не вписувалася в рамки контингенту, який до нас приходить працевлаштовуватися. Та тобi не сказали «нi» вiдразу по спiвбесiдi. У нас нiкому не кажуть «нi» вiдразу. Спiвбесiда записуеться на вiдео, потiм ii переглядаю я i вже особисто вирiшую, чи годиться людина, щоб працювати у «Янголi». Не стримуюся. Голосно пхикаю. Вiн замовкае, питально зазирае в очi. – Невже? Тобто обслуга «Янгола» – це, так би мовити, збiговисько збоченцiв. А нормальних людей ви близько до себе не пiдпускаете? – Чому ж? Хтось мае робити i брудну роботу, – вiдповiдае вiн глумливо i зухвало. – У мене свiй пiдхiд до пiдбору кадрiв, вишуканий. В обслузi i «Янгола», й решти моiх закладiв повнiсiнько людей. Правда, завжди трохи специфiчних, особливих, виняткових. А ти? Я вiдразу впiзнав тебе, дитинко. Тiльки-но побачив на монiторi компа, переглядаючи вiдео спiвбесiди. Ти так схожа на свою бабусю. А коли зiбрав на тебе iнформацiю, зрозумiв: не помиляюся. Пригадуеш приказку про надто цiкавих i що з ними вiдбуваеться? Схожа халепа трапилася з тобою. Захотiла дiзнатися, на кого тато помiняв маму? Глянути хоч разок на ту нещасну, яка йому народила дитя. Зрештою, i сестру побачити кортiло. Правда ж, Адо? Вiн робить паузу. Я мовчу. Я справдi нiчого не розумiю. Це якась дурна помилка. Звичайна помилка. Яка сестра, яка звабниця-суперниця? Якщо навiть так i мама сестрицi працюе в «Янголi», то хто вона? Гарячково силуюся згадати, хто з обслуги мае доньок, якi за вiком молодшi мене. І несподiвано розумiю, хто вона. – Дiдько! Невже це Софiя? У Софii е дитина? І пригадую сьогоднiшню нашу розмову з Софiею про доньку подруги, яка народилася вiд покруча. Той покруч – мiй батько? Не може такого бути. Чи може? Господар задоволено шкiриться. – Так. Софiя мае доньку. Христина, здаеться, малу назвали. Рокiв чотири, може, трохи бiльше. Невже ти не знала? Вiн не вiрить. Вiн пропiкае, свердлить мене поглядом. Я вперто не вiдводжу очi. Менi легко це робити, адже я й справдi анiчогiсiнько не знала досi про свою сестру. Вiн невдоволено випалюе: – Гаразд. Якщо навiть я повiрю в те, що ти нi сном, нi духом про свою сестру не вiдала, тодi мое запитання залишаеться вiдкритим. Що ти забула у «Янголi»? – У його голосi щось схоже на розчарування. Мiй страх раптом кудись зникае. Я фiзично вiдчуваю, як усерединi тане льодяна кулька, що досi заважала менi дихати. А на ii мiсцi – порожнеча. Є у мене знайома, вчиться на фiлолога. То вона безупинно твердить, що життя – суцiльна комедiя помилок. Нiхто не знае, що спонукае до дiй оточуючих, тож завжди помиляеться сам. Щось не багато гумору в цiй комедii, яка зараз вiдбуваеться. – Шановний Валерiю Едуардовичу! Я працюю у «Темному янголi» звичайною офiцiанткою. І всi цi вашi фантазii, проше пана, геть купи не тримаються. Якщо вiрити у вашi домисли про мое походження, то я мала б бути вродженою вовкулакою. Та нетипова якась, вам не здаеться? У повню на мiсяць не вию, шерстю не вкриваюся, вiд вигляду теплоi кровi не судомить… В очах Господаря вперше майнув сумнiв. Вiн укотре уважно вдивляеться в мое обличчя, перевiряючи, чи не сталася-таки прикра помилка. Намагаюся не клiпати. Вiн ледь кивае, майже вдоволено. – Ось ти i впiймалася. А про вовкулацтво батька звiдки тодi знаеш, раз така вже чесна – нiчого не бачила i нiчого не чула. – А я й не сказала, що нiчого не чула. Софiя менi сьогоднi баечку розповiдала про погану спадковiсть по батьковiй лiнii доньки своеi подруги. Але так жалiбно розповiдала, що я враз i зрозумiла: про власну дитину йдеться. Отже, якщо батько у нас iз Христиною спiльний, то й спадковiсть по його лiнii схожа… Я легко парирую випад. Господар зацiкавлено хмикае i цього разу звертаеться до мене несподiвано спокiйним тоном. – Можливо, не брешеш. Що ж, розберемося. Мене ще одне питання бентежить. От скажи менi, Адо, дев’ятнадцять рокiв – то багато чи мало? Як гадаеш? – Дивлячись що ви маете на увазi, – виявляю дива дипломатii. Щось я остаточно перестала розумiти логiку запитань та самоi розмови. Укотре себе питаю: що я тут роблю, тобто нафiга було нас викрадати? – Молодець. Обережно вiдповiдаеш. Так, Адо! Для тебе твоi роки – ледь не все життя, для тоi дiвки, котра очiкуе на нас у сусiднiй кiмнатi, – теж, а для твого батька що? Пригадую часи, коли тебе ще не було, а вiн по вуха закохався в твою матiр та активно з нею спiлкувався. Сильним був, гад. Дехто навiть щиро заздрив його силi. А дехто заздрив по-чорному. Й не без пiдстав, звiсно. Та одного дня все змiнилося, щось пiшло не так. Його свiт перевернувся, вiн забагато забажав. Знаеш, а дехто ще й досi боiться його. Можливо, через те, що добре пам’ятае, яким небезпечним вiн може бути. – Досi боiться? – Я не стримуюся. – Валерiю Едуардовичу, ви мене точно нi з ким не сплутали? Який батько? Мiй тато давно мертвий, чи ви не чули, що я вам розповiдала? Чоловiк пiдходить до вiкна. Мовчки щось там розглядае. На вiкнi цiеi кiмнати також гратки. Озираеться, кидае через плече: – Який батько? Рiдний по кровi. Твiй батько живий, Адо! Думаеш, легко вбити янгола? Дивно, що стара Ядвiга тебе нiчого не навчила. Мати силу – ще не все. Потрiбно вмiти нею користатися. Дурень твiй батько, Адо. Себе занапастив i дiтей, вважай, також. Неуки ростуть. Зрештою, хiба ти винна? А яка користь iз дiвок? Що за дурощi вiн верзе? Звiдки вiн знае мою бабусю? І сестри менi не треба, менi брата з головою вистачае. І батька, та ще й якогось такого незрозумiлого, теж не треба. Вiд мене особисто що це падло хоче?! І до чого тут убити янгола? Скажiть, до чого? Не стримуюся: – А у вас, либонь, самi хлопцi в родинi, та ще й гарно всьому навченi?! Саме такi-от безглуздi реплiки i потрапляють у «яблучко». От i його обличчям майнула тiнь, швидко вiдводжу погляд. З власноi волi, немов пiдкреслюючи: мене зовсiм не цiкавить, що в когось можуть бути хвилиннi слабкостi. Та запiзно: тiло затоплюе хвиля болю. Хвацький ляпас. На щастя, це поки лише нагадування, що не варто забувати, дiвко, на чиiй територii ти перебуваеш. Сильно закушую губу, та вчасно похоплююсь: краще стогiн, перед ким тут викаблучуватися, демонструючи силу волi? Вiн може й повторити, i вдарити сильнiше. У вiдповiдь на мiй стогiн лунае спокiйний, розважливий голос, так, нiби щойно нiчого не трапилося. Чергове безглузде запитання: – Що ти знаеш про сiрих янголiв, Адо? – Це щось типу з легенди про повстання янголiв. Сiрi – то тi, котрi боязливо вирiшили вiдсидiтись у хмарах, поки арханголи з Люцифером та його вiйськом рубалися. Тiльки дещо прорахувалися. І вчасно не встигли стати пiд знамена переможцiв. Задоволений кивок. Ще трохи – i менi запропонують взяти цукерку за стараннiсть. – Я б не називав це боязливiстю, Адо, швидше розумом, – поправляе мене Валерiй, як школярку, котра не надто добре засвоiла урок. – І що ж далi було з тими обережними? Дикiсть ситуацii мене вже не бентежить. Говорили про батька, тепер поговоримо про створення свiту. Старанно морщу лоба, бо ж не вiдчепиться. – Хтозна. І свiтлi, i темнi iх вважали зрадниками, а не просто розумними та обережними. Навряд чи iм пробачили. Певно, скинули донизу. Лишень не в пекло. Там мiсце темними зайняте. Так сiрi потрапили на землю. Цього разу моi роздуми не розсердили, а зацiкавили чоловiка. Так, певно, дивляться на вихованця iнтернату для психiчно вiдсталих, який, урештi, ощасливив-таки втомленого вчителя вiдкриттям, що два на два – чотири. А ось i наступне запитання. А ти що собi гадала? Тут навряд чи дозволять розслабитися: – А на землi з сiрими що сталося, як вважаеш? – Ну, темнi, тi, що не долетiли до пекла, хто де впав, там i залишився. Звiсно, якщо вiрити казкам. У рiчку впав – став водяником, у лiс – лiсовим господарем, у хатинку – домовиком… Ой, а тодi хатки вже були чи нi? Може, лишень печери? Це менi нагадуе семiнар, де терплячий викладач пiдштовхуе студента-невдаху до потрiбноi вiдповiдi. Найгiрше те, що менi справдi цiкаво i згадувати десь-колись прочитане чи почуте, i логiчно мiркувати, i дещо вигадувати. – Навряд чи. Невже ти, розумниця, та з такими генами, справдi вiриш у фольклорнi побрехеньки? Запам’ятай на майбутне: нiкому i нiчому не вiр, навiть тому, що люди звуть першоджерелами. – Отаке! Тодi звiдки вампiри вкупi з вовкулаки взялися? Чи ви скажете, що вони теж фольклор? – Не фольклор. Це нащадки сiрих янголiв. У деяких випадках виродження неминуче. Усесильнiсть породжуе вседозволенiсть… А то потiм вилазить боком. Яка вседозволенiсть? Подумки ставлю запитання, бо щось не дуже хочеться перепитувати про таке. Цiкаво, вiн хоч трохи вiрить у те, що я йому щойно наплела? – Історiю пишуть переможцi, Адо. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/dara-korn-y/tala-vladmirova/krila-koloru-hmar/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Кам’яниця Мазанчiвська (пол. Dom Mazanczowski) – будинок № 31 на площi Ринок, зведений у ХVІІ столiттi. 2 Рядки з пiснi «Дива не буде» гурту «Хорта».