Львiв. Вишнi. Дощi (збiрник) Анастасiя Нiкулiна Наталя Лапiна Дара Корнiй Свiтлана Горбань Нiка Нiкалео Любов Долик Наталка Лiщинська Тетяна Белiмова Алла Рогашко Анна Хома Нова збiрка вiд улюблених авторiв – про неймовiрне кохання i красу весняного Львова. Коли природа пробуджуеться пiсля зимового сну, люди переживають разом з нею: повороти долi, несподiванi зустрiчi, новi вiдчуття… Дощi розказують старiй брукiвцi пiдслуханi на небi думки та побаченi на землi iсторii про жагучу пристрасть; вони захлинаються вiд обурення, оповiдаючи про зраду й пiдлiсть. Знайте, що особливi львiвськi вишнi-морелi теж мають душу. Вони творять дива, поеднуючи людськi долi! Львiв Вишнi Дощi © Хiдченко В. О., укладання, 2017 © DepositPhotos.com / Denira, bhofack2, Dr.PAS, elenathewise, germanopoli, обкладинка, 2017 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017 Дякую кожному з вас, хто читае цi рядки, перед тим залюбившись у нашi попереднi збiрки. Дякую редакторам i видавництву КСД за те, що повiрили в задум «Львiв. Кава. Любов», а згодом у «Львiв. Смаколики. Рiздво» i так красиво та грамотно з рiзних позицiй, не лише лiтературноi, його втiлили. Окриленi успiхом попереднiх видань, автори вирiшили писати й далi, за що iм теж уклiнно дякую! Життя вельми пришвидшилося у наш час – ми встигаемо зробити купу справ, про якi у минулому навiть не можна було й мрiяти. Ми постiйно поспiшаемо, бiжимо й не встигаемо: вчасно подякувати, де треба – всмiхнутися, сказати добре слово або просто не бовкнути щось, коли можна було й промовчати, якби був час подумати. Перевага книги – у нiй завжди е мiсце i час. У нiй завжди можна знайти ту зайву хвилину, i навiть годину, i день, коли зупинишся, подумаеш, проаналiзуеш, вiдчуеш до найглибшоi западинки свого ества i зрозумiеш суть того чи iншого явища, повз яке проходиш-пробiгаеш у реальностi. Даремно закидати тому, хто живе i творить у Львовi, що вiн ним захоплений. Натомiсть усi, хто бував у мiстi Лева, а найбiльше тi, хто тут живе, знають про його едину ваду. І це не брукiвка, яка радше додае йому особливостi й вишуканостi, i не подекуди обшарпанi фасади будинкiв, якi й у Римi на кожному кроцi. Це банальнiсть, яка зробила б його iдеальним, та мудра природа зберiгае баланс. Мiсто позбавлене великоi водойми. Навiть маленького потiчка немае поблизу. І влiтку, коли спека душить i виснажуе, вичавлюе бадьорiсть i ранковий запал, то мрiеш про море, про прохолоду тiнi, про краплинку дощу, ковток води, соку або кави глясе – знову ж, мiсцевий винахiд… Та Львiв вабить i чаруе будь-коли, будь-кого, а особливо його творчих мешканцiв, тому на цих сторiнках ви знову зустрiнетеся з улюбленими авторами, якi знають, чим притягуе мiсто. А також познайомитеся з новими, твори яких, сподiваюся, теж припадуть вам до душi. Бо кожен з нас вкладае часточку себе у те, що пише. Наша нова колективна праця цього разу не просто оспiвуе красу i неповторнiсть Львова, вона знайомить з особливою львiвською говiркою, особливими назвами, якi так рiзняться вiд загальновживаних по Украiнi. Усiм вiдомi абрикоси-морелi у Львовi трансформувалися у вишнi-морелi. Назва, яка зазвичай пов’язуеться з абрикосами, у Львовi асоцiюеться iз солодкими, м’ясистими плодами абсолютно неймовiрного гематитового кольору. І мало кому вiдомо, що розмножилися вони з садiв пана Ернеста Кортума, губернського радника, який заклав iх ще за часiв Австро-Угорщини. Принаймнi так говорить давня легенда. Це мiсце – Кортумова гора на Клепаровi – багате на iсторичнi подii та знаковi iмена. Але саме морелi – ягоди кохання – привернули нашу увагу своею оригiнальнiстю у назвi, що так пахне суто львiвським ароматом i смаком. Тож приемного вам занурення у «Львiв. Вишнi. Дощi», бо який же Львiв без дощу? Щиро ваша, Нiка Нiкалео Львiв Вишнi Дощi Дара Корнiй Львiвськi зливи Дощ не просто падав з неба, вiн опустив на львiвську брукiвку свою важку сiру завiсу i не поспiшав ii забирати. Оксана притулилася щокою до стiни кам’яницi, вкотре пошкодувавши, що не прихопила з собою парасольку. Їi, не львiв’янку, попереджали, що навiть коли за вiкном розкiшна безхмарна та безвiтряна погода, не варто пiддаватися оманi. Все може за мить перемiнитися. Бо зараз початок травня – на часi сезон дощiв. До того ж це Львiв, де сезон дощiв тривае ледь не цiлорiчно. А яке веселе та миле вранцi було сонце! У небi – й натяку на хмаринки. Бодай однiеi, найзухвалiшоi, не видко. Не послухалася, парасолi не взяла. І маеш – уже вдруге за день. Перша злива застала ii в кав’ярнi, i навiть приемно було спостерiгати з вiкна, як шаленiе негода, як змоклi перехожi поспiшають заховатися вiд дощу пiд дахiвками будинкiв, застрибуючи в пiд’iзди, забiгаючи у крамнички та кнайпочки. Львiв – мiсто, яке вмiе закохати в себе з перших звукiв. Навiть якщо ти лишень слухаеш оповiдi про нього. Оксану на це побачення зi Львовом привело кохання. Точнiше, ii закохане серденько. Досi закохане. Закохане в чоловiка, у львiв’янина, який тут живе i нiколи не стане рiдним. Тому що так склалися обставини. Як вiн красиво говорив про свое мiсто! І з кожною оповiддю росло вiдчуття, що вона таки мусить його побачити, цей легендарний Львiв, мусить пройтися старими вуличками, вимощеними брукiвкою, послухати, як доладно та мелодiйно звучать дерев’янi сходи в старих кам’яницях, вдихнути аромату щойно змеленоi кави на площi Ринок, зiйти на Високий Замок, видряпатися на оглядовий майданчик Ратушi чи храму Ельжбети, поблукати старими скверами, Стрийським парком, ветхими церквами, модними кав’ярнями i, можливо, музеями, якщо, звiсно, на це вистачить часу… Оксана завжди себе вважала домашньою кiшечкою, яка вiд власного обiйстя вiдходить ненадовго, лишень для того, щоб переконатися – вдома все ж найкраще. За все свое життя далi Гайсина дiвчина майже не виiжджала. Поiздки на сесiю до Вiнницi не рахувалися. Оксана навчалася на заочному у Вiнницькому кооперативному iнститутi та двiчi на рiк по тижню бувала там. Мiсто iй здавалося затишним, тихим, спокiйним, неквапливим. Зеленi парки, широкi вулицi, вимучений людьми та лiтами Пiвденний Буг робили його дуже комфортним для проживання. Цим Вiнниця нiчим не вiдрiзнялася вiд ii рiдного Гайсина. Хiба що вдома галасу менше, машини мчать не так шалено, будинки не такi високi, люди простiшi i повiтря набагато чистiше. Музеi та театри вони з одногрупницями обiйшли ще в першу сесiю. Чогось такого, щоб повторити цi походеньки, Оксана не побачила. Може, тому, що не вважала себе анi знавцем та поцiновувачем iсторii, анi великим театролюбом. Тому вислiв «всюди добре, а вдома найкраще» ще раз утвердився в Оксанинiй головi як аксiома. І коли одного разу iй запропонували мандрiвку в Хмельницький, «туди-назад» – подивитися мiсто, людей-музеi-церкви i так далi, вона вiдмовилася. Вдома таки почувалася найлiпше. І раптом оце сама себе здивувала. І маму здивувала, i навiть свого працедавця. Вiктор Олегович звiв угору своi кошлатi брови та прогудiв: «Вiдпустити тебе у Львiв? Куди-куди? Ого! Звичайно, iдь. Бо наступного разу з твоiми темпами рокiв десять чекати доведеться». Василь з’явився в ii життi наче випадково. Але чому тодi, щойно вiн зайшов у вузькi дверi крамнички, де вона працювала, серце забилося часто-часто й усмiшка сама собою приклеiлася до вуст? Вона цього не знала. Вченi кажуть, що виною всьому феромони. Такi маленькi бiологiчно активнi речовини, що iх видiляють усi на свiтi живi органiзми. Однi феромони нас притягують, iншi – вiдштовхують. Тож недарма е люди, якi без слiв, а просто зовнiшньо нас ваблять. Навiть якщо ми знаемо про них якiсь ганебнi речi. А е й такi, що вiдштовхують навiть тодi, коли вчинки iхнi найблагороднiшi. На першому поверсi торговельного центру, де Оксана працювала i який всенький належав ii шефовi Вiктору Олеговичу, мiсцевому магнату, мiстилася крихiтна кав’ярня. Там i справдi варили добру каву. Може, тому, що власник був справжнiм турком i знався на кавi, а може, тому, що це робила машинка, а той, хто працював за нею, все виконував чiтко за iнструкцiею. Оксана не дуже розумiла палку любов деяких мiстян до цього смоляного гiркого трунку. Та хоч як там було, але до кав’ярнi з усього мiста стiкалися любителi пахучого напою й аншлаг був беззмiнним, особливо в обiдню пору. Саме пiд час обiдньоi перерви у дверi ii крамнички увiйшов високий, стрункий, чорнявий юнак. Був убраний у зелену спецiвку, з кишень стирчали робочi рукавицi. У кожнiй руцi тримав по горнятку кави. Одне поставив перед Оксаною, по-змовницьки пiдморгнув i проказав: – Мене звати Василь. Так сi стало, дорога… – зробив паузу, уважно прочитав iм’я на ii бейджику i продовжив: – Тож, чарiвна Ксеню, давайте знайомитися. І почнемо, мабуть, з кави. Ось так вони познайомилися. Унизу, в кав’ярнi, всi столики, звiсно, були зайнятi. І приятель Василя вiд кави вiдмовився, бо що то за задоволення – пити каву стоячи та похапцем. Тож Василь повештався торговим центром у пошуках якогось приемного мiсця, де спокiйно можна помедитувати та випити каву. І знайшов. Розговорилися. Василь – львiв’янин, i в Гайсинi, разом iз бригадою свого вуйка Ростика, будуе готельний комплекс для ii шефа. – А ви знаете, Ксеню, – несподiвано Оксанi сподобалося, що хлопець так ii називае. – А каву пити Європу навчив украiнець. Не вiрите? Бiгме, не дурю. Думаю, що про Юрiя Кульчицького, украiнського шляхтича та австрiйського дипломата, ви чули? Не чули? О, то я вам розповiм. Давно то було. Ще в ХVІІ столiттi у Вiднi. Хлопака з Самбiрщини, Юрко Кульчицький, тодi трiшки пiдсобив вiденцям у вiйнi. Допомiг зняти облогу з мiста. Кажуть, що пiд час облоги Вiдня турками, коли ситуацiя в мiстi загострилася, почалися хвороби й не вистачало харчiв, то Юрiй Кульчицький зголосився пробратися через табiр туркiв, щоб зв’язатися з герцогом Лотаринзьким Карлом V та попросити про допомогу. Мудрий був чолов’яга, знав багато рiзних мов, у тому числi й турецьку. Перебраний на турецького купця, разом зi слугою-сербом пiзнього вересневого вечора через одну з захiдних брам мiста вирушив у подорож. І, знаете, яке дивацтво з ними трафилося? Прикра дощова погода. Тобто це не дивацтво, але звiдси все почалося. Бо турецький ага, побачивши, як вони змокли, чемно запросив iх до свого шатра обсохнути. Пiд час розмови вони наплели нiсенiтниць про те, що нiбито торгують виноградом, i iм повiрили. І навiть бiльше – ага розповiв мандрiвникам, як уникнути пасток та небезпек. Звiсно, вiн пригостив iх кавою. Напiй Кульчицькому дуже сподобався. Ага радо подiлився секретами його приготування. На ранок мандрiвники вирушили далi в дорогу. В результатi все вдалося. Вiдень було врятовано. А вдячнi мiстяни визнали Кульчицького героем. Мiська рада нагородила Юрiя Кульчицького чималою сумою грошей, подарувала будинок, вiдзначила його подвиг срiбною медаллю. А iз трофеiв, здобутих у туркiв, Кульчицькому вiддали 300 мiшкiв кави, знайдених у захопленому таборi пашi Кари Мустафи. Пан Кульчицький доволi просто розпочинав свiй кавовий бiзнес. Вiн варив напiй та розносив його вулицями Вiдня, пропонуючи всiм охочим. Правду кажучи, спочатку цей божественний напiй не дуже подобався мiстянам, бо вiд тоi гiркоти iм сльози з очей текли. Як уже вони кривили пички! Аж поки пiдприемливий галичанин не здогадався класти до напою цукор чи забiлювати його вершками або молоком. І до сьогоднi у нас у Львовi люблять приказувати: «Цукор зробить каву несмачною, якщо забудеш його туди покласти». Згодом Юрiй Кульчицький вiдкрив у Вiднi першу кав’ярню «Пiд синьою пляшкою». З часом вона перетворилася на найвiдомiшу в мiстi. Колориту кав’ярнi додавало те, що пан Кульчицький i його обслуга були зодягненi у турецьке вбрання. То що, приiдете, Ксеню, до Львова на каву? Поп’емо з вами отоi самоi вiденськоi кави, за рецептом самого Кульчицького, i посидимо у його товариствi. Не вiрите? Та я про пам’ятник. Його у Львовi тому пану поставили. Із вдячностi за каву. Василь поводився з Оксаною як давнiй приятель. Обiдня пора, кава, гарна iсторiя i тiльки… За тиждень Оксана почала звикати до постатi молодика в обiдню пору. Василь був фантастичним оповiдачем. І дякуючи цьому Львiв поступово ставав якщо не рiдним, то дуже-дуже близьким – точно. Одного дня вона несподiвано познайомилася навiть з бригадиром Василя, тим самим вуйком Ростиком. Пан Ростик шукав шефа, а Василь у той час звично пив коло Оксани свою каву. Чолов’яга здивовано витрiщився на дiвчину: – О, на, маеш! Я Вiктора Олеговича шукав, а Василя Невтухату знайшов. Холера! Вiн тут кавусю попивае, а менi каже, що мае обiдню прогулянку. То ти мiсцевих дiвчат зваблюеш, голубе? Бригадир рентгеном прошив Оксану. Та зашарiлася. Василь невдоволено процiдив крiзь зуби: – Ну, i що не так, вуйку? То Оксана – моя мiсцева знайома. Гарна i розумна дiвчина. Ми розмовляемо, розумiете? Я ii не зваблюю. І не думав. І що ви всi вiд мене хочете? Мати виховуе, батько нотацii читае, тепер от ви. Наче з немовлям, чесне слово. Василь сердито поставив горня на прилавок i вийшов швидким кроком з крамницi. – Ой, вибачте, – пролепетала невпопад Оксана. – А ви тут до чого? Вiн мiй небiж, рiдня. Син моеi сестри, от i няньчуся тепер, соплi пiдтираю. Непоганий хлопець, трохи з птахом, правда, в головi. Але будьте обережною з ним, Оксано. Ви – гарна дiвчина. Не закохайтеся. Баламут. Вам тут жити, а вiн – перекотиполе. Завтра – тут, пiслязавтра у Варшавi чи Вiднi. Оксана змовчала. Вона, напевне, не все знала про Василя. Баламут, перекотиполе, Вiдень, Варшава, районний Гайсин? Така дивна географiя мандрiв. А як дiзнатися бiльше, якщо вiн не розповiдае? Згiдливо кивнула до чоловiка i втупила очi в горнятко. Можливо, вуйко i розповiв би Оксанi бiльше про Василя, та до крамницi увiйшов новий покупець i дiвчина подалася його обслуговувати. Пiсля цього випадку Василь на тиждень зник. Потiм не було Оксани – мала вихiднi. Дiвчина встигла скучити i за Василем, i за його розмовами, i навiть за кавою. З’явився Василь пiсля ii вихiдних, з кавою в руках та з гарним настроем на додачу. А настрою додавала нова цiкава бувальщина про Львiв. Цього разу про унiкальну каплицю Боiмiв, котра розташована у самому серцi Львова. – Коли дивишся на неi, Ксеню, то таке вiдчуття, наче традицiйну каплицю вивернули й iконостас опинився назовнi. Бо фасад повнiстю вкритий рiзьбою, внизу леви з кляпами кiлець у мордах, вигадливi квiти, а на вершечку сидить на якомусь ослiнчику зажурений Христос. Львiвськi легенди стверджують, що родина Боiмiв могла пiдземним ходом дiстатися зi свого помешкання на Староеврейськiй вулицi до каплицi. Того вечора, крiм iсторii про каплицю Боiмiв та вечiрньоi, а не обiдньоi кави, Оксана вiд Василя отримала ще два подарунки – маленький букетик волошок, який хлопець весь час тримав пiд сорочкою i вручив Оксанi, вже коли вони прощалися, та несмiливий поцiлунок в губи i слова: «Пробач за все. Такi, як ти, вартують справжнього»… Вона промовчала. Стояла занiмiла та приголомшена. Хто вона для нього? Хто? І за що вона мае пробачити? За те, чого не було? За те, що, не хотячи, викликав у ii серцi щемку хвилю? Ось так минуло лiто. В приемному товариствi, за розмовами, в очiкуваннi бiльшого… Того бiльшого так прагло юне серденько дiвчини, але так i не дочекалося. Василь як з’явився у ii життi, так i роз’явився. Зник. Пiсля першого вересня вiн просто перестав приходити. Не було анi прощань, анi обiцянок – нiчого. Вона знала вiд шефа, що готель ще не добудований, хоча деякi робiтники змушенi були припинити роботу. Здебiльшого студенти. Василь не був студентом, Оксана це знала. Але яка б причина його не гнала з Гайсина, вона була вагомiшою, анiж Оксана. В той останнiй вечiр – то завтра з’ясуеться, що вiн був останнiм, – говорили про неi. Вона чи не вперше розповiла комусь чужому сумну iсторiю власного життя. Їi тато з мамою познайомилися ще у дитячому будинку. Вони були сиротами. Закохалися. Потiм з’ясувалося, що в тата е родина. Є сестра i брат, купа рiзних родичiв. А вiн – пiзня дитина. І от коли батькiв позбавили батькiвських прав, то чомусь нiхто не захотiв дрiбноту брати до себе. Тож батько майже не признавав своiх родичiв. Не змiг пробачити зради. Вперше i востанне Оксана бачила iх на похоронi батька. Тi чужi люди вдавано сумно хустинками витирали сухi очi та шморгали сухими носами. Мали вигляд несправжнiх, бутафорних, i Оксана дуже швидко про них забула. Тато помер увi снi. У нього завжди було хворе серце. Вiн народився з цiею патологiею. Лiкарi казали, що то вже диво – дожити з таким серцем до сорока рокiв. Тато пропрацював усе свое життя чоботарем. Не пив, не курив, любив тiльки свою родину. А родина любила його. У нього завжди був легкий усмiх на вустах. Вiн не вмiв сваритися. Вiн не лаявся. Вiн був таким лагiдним, як весняне сонце. Тому i не дивно, що Оксана по-справжньому любила свого тата. Вона пишалася ним. Нехай не така благородна у нього професiя, але вiн справжнiй чоловiк. Вiн поважае свою дружину. Бо яких слiв вона наслухалася вiд однокласникiв про iхнiх батькiв, а якi приклади ходили-лаялися-жили поруч? Оксана чи не щодня батька згадуе, розмовляе, навiть радиться з ним. Звiсно, в думках. Запитала Василя, чи не вважае вiн це збоченням, коли живi розмовляють, навiть бiльше – радяться з покiйниками. Василь стенув плечима i серйозно вiдповiв: «Нi. Хтозна, може, вiн тебе i справдi чуе?» Того вечора, коли Василь виходив з крамницi, на порозi на мить затримався. Наче зважував: казати – не казати. Сказав: «Дуже легко пiддатися спокусi – вiдрiзати крила, замiнити iх чимсь iншим. От, наприклад, сiсти за кермо машини. Та чи варто? Навiщо птаховi машина? Будь здорова, Ксеню! Постарайся стати щасливою! І коли заборонять лiтати, не слухай. Бо крила птаховi лишень для цього й даються». І пiшов… Ось так. Назавжди? Сама не знала. Але пiсля того, як вiн зник, свiт трiшки змiнився. У ньому поблякли кольори, стишилися звуки. А одного разу пiдслухала розмову свого шефа з Василевим вуйком. Той прийшов у жовтнi за остаточним розрахунком. Готель добудовано, роботу прийнято. Чемно з нею привiтався, навiть пiдморгнув по-змовницьки, i говорив чомусь надто голосно з шефом. Мо’, спецiально, щоб вона почула? Розповiдав весело, що його племiнник Василь оце врештi оженився. Ага, спецiально ж для цього i в бригаду записався – грошi на весiлля збирав. Бо який з нього робiтник? Історик вiн за освiтою та й за покликанням. Син сестри, тож не вiдмовив. Говорити Василько до ладу гарно вмiе, але то хiба для iсторика файно. Он i вчителем iсторii працюе, i екскурсii мiстом водить… І незле наче заробляе, та наречена жадiбна трапилася. Забагла пишного весiлля, на яке тре’ багато грошей, от i… Оксана проревiла всю нiч. Зла на себе i на Василя. Що вона собi навигадувала? Але ж вiн так на неi дивився? «Ну, як вiн на тебе дивився, дiвко дурнувата?! – лаяла себе. – Вiн львiв’янин, iсторик, а ти хто така? Якась продавчиня iз задрипаного Гайсина, районного мiстечка, Богом забутого i людьми теж. Ото все життя продаватимеш нижню бiлизну – чужу та чужим, ото все життя!» Ох, що вона таке меле? Гайсин – прекрасне мiсто, i люди тут хорошi. І вона не пропаща душа. Вона ж навчаеться. Так, заочно, так, на економiста, i що? Робота не гiрша вiд iнших. Мама працюе бухгалтером у Вiктора Олеговича, ii в мiстi люблять та поважають. А те, що Оксана в мами на шиi не сидить, – то хiба злочин? Чи вона бiльше б знала, якби вчилася на стацiонарi? Та ii мама будь-якому профi фору дасть. А от зайва копiйчина в хатi не завадить. Часи такi – непростi. До того ж… Ось надумае вона, наприклад, поiхати до Львова. Ну, це так, риторично вона себе запитуе. Тобто якби захотiлося поiхати, то хiба б не поiхала? А запросто. А чому нi? На екскурсiю. І вона таки назбирае на ту поiздку, якщо треба буде, то вечорами посуд в кафешцi митиме i в мами не проситиме. Приiде вона у Львiв i почуватиметься у ньому своею. Точно-точно. І подивиться в очi Василю. Як? Не знала, не запитувала себе. Бо у Львовi майже мiльйон люду i як того Василя вiднайти, коли анi прiзвища, анi адреси не знаеш? Про це вона подумае потiм, не зараз, не тепер. Якось воно буде. Але до Львова вона точно добереться! Оксана травень любила найбiльше. Може, тому, що народилася на початку травня? Коли мама запитала, що доня хоче на двадцятирiччя, забажала мандрiвки до старого Львова. Мама спочатку спробувала вiдмовити. Потiм махнула рукою. Добра дитина у неi, то хiба не мае права на хоч одне химерництво? І так надто чемна. Он ii однолiтки – вже дехто по другому колу замiж йде, розлучаються, дiтей народжують, одна навiть в наркодиспансерi на облiку стоiть. А тут… Чемна i тиха у неi донька, наче вода в криницi. Тож треба шанувати й дякувати Богу за таку ласку. А з iншого боку? Кому та тиха криниця тепер потрiбна? Коли вода в кранi – зручно i все пiд боком. Хоч i хлорована, i здебiльшого несмачна, та чоловiчому порiддю все едно. Чим думають? Вже точно не верхньою головою. То, може, й добре, що Оксанка хоч на пару днiв гайне в мандри? Нехай. Може, з кимось познайомиться. А вона зателефонуе сестрi чоловiка. Їй корона з голови не впаде. Та сестра завинила iм дуже багато. Сестра ж львiв’янка. То хiба на пару ночей небогу не приймуть? Зателефонувала. Родичка наговорила купу малу рiзного i непотрiбного, про страшнi цiни на житло у Львовi, високi тарифи на воду-електрику-газ, про те, що у неi навiть на килимi при входi хтось спить, – двi кiмнати i шестеро людей – то не жарти. І сплавила дорогу родичку до сестри свекрухи. У тоi хоч i однокiмнатне помешкання, та в старому мiстi, i до того ж лишень три ночi за досить умовну платню, можна помучитися. Оксана була згiдна на все. З розповiдей Василя вона Львiв знала, наче близького сусiда чи рiдного брата, i, як iй здавалося, гiдiв чи проводирiв мiстом геть не потребувала. Оксана збиралася до Львова i шкодувала за одним – що iде сама. Бодай з подругою – i то не так сумно. Але де ii взяти, ту подругу? Пiсля того, як у десятому класi ii найкраща колiжаночка виiхала разом з батьками до Ізраiлю, новоi вона собi так i не надибала. Дуже важко сходилася з людьми. Батьки Лесi не були евреями. Але iнколи добрi вчинки предкiв наздоганяють i нащадкiв. Таке трапилося цього разу. У далекому 1941 роцi, в розпал Другоi свiтовоi вiйни, прадiд Леськи у своему пiдвалi довгих три роки переховував вiд нiмцiв родину мiсцевого ребе. А по вiйнi допомiг переправитися iм на захiд. Це з’ясувалося вже згодом. Вiрнiше, тодi, коли в мiсто приiхала цiла еврейська делегацiя i з такою пошаною та повагою клала квiти до похиленого хреста на надгробку Лесьчиного прадiда, що аж завидки брали роззяв. Той самий ребе заповiв своiм нащадкам, коли випаде можливiсть, вiддячитися украiнцю Івану за врятованi еврейськi життя. Можливiсть випала аж тепер. Коли анi ребе, анi прадiда Івана вже не було серед живих. Зате зустрiлися iхнi нащадки. І еврейськi, дивлячись на ту бiдосю, в якiй жила родина Леськи, – п’ятеро дiтей, батько-п’яниця i постiйне безгрошiв’я, – запропонувала усiм переiхати до них. Онук равина був доволi успiшним бiзнесменом в Ізраiлi й мiг собi дозволити i будиночок родинi украiнцiв купити, i утримувати iх безбiдно. Чоловiк розумiв, що якби не пращур оцiеi украiнськоi родини, то вiн би не те що цього нiколи не мав, вiн взагалi не народився б. До того ж його внутрiшня релiгiя вимагала вмiти легко повертати борги. От вiн i повертав. Леська про подругу не забувае, часто телефонуе. Родина живе у Хайфi. Батько кинув пити, працюе на нафтопереробному заводi. Добре заробляе. Мама вдома з дiтьми. Леся, як найстарша, вчиться в унiверситетi. Меншi братики i сестричка ще учнi. Тож е ким батькам опiкуватися. Леська досi лишаеться для Оксани найкращою подругою. Як i Оксана для Лесi. Мрiють часто, що коли врештi стане хоч трiшки краще жити, то вони неодмiнно зустрiнуться, щоб нiколи не розлучатися. І придумають якийсь спiльний бiзнес. І ось зараз Оксана у Львовi, без Василя, без Лесi, без парасолi, трохи мокра, але й трохи щаслива… Але як у Львовi та без Василя? Вже на вокзалi його голос незмiнно звучав у ii головi. Розповiдав про те, що Львiвськiй залiзницi, цiй старiй поважнiй панi, аж 150 лiт. І що вже 4 листопада 1861 р. до Львова з Вiдня через Кракiв i Перемишль прибув перший на теренах сучасноi Украiни поiзд. Оксана це добре запам’ятала. Посмiхнулася гостинцю, людям, вокзал iй подобався. Передпокiй мiсто мало прекрасний. Пригадала, як вона смiялася над iсторiею самого будiвництва залiзничноi колii. Василь оповiдав, що траса була спроектована таким чином, що залiзничне полотно пролягало мiж селами. І коли почали будувати залiзницю, мiсцевий люд не дуже розумiв, що вiдбуваеться. Ходили чутки, що от-от i селами зачнуть iздити «залiзнi конi», перестануть нестися кури, корови не даватимуть молока i так далi. А напередоднi вiдкриття залiзничною колiею iздила дрезина з ручним приводом. На нiй сидiли трое – як писали тодi газети – «моцних хлопiв». Двое змушували дрезину рухатися, а третiй кричав у розтрубу (це такий собi прообраз сучасного мегафона): «Увага, увага! Ховайте худобу, псiв i дiтей, бо буде iхати локомотива!» І справдi, тодiшнiй поiзд, що йшов зi страшенним гуркотом, свистом, оповитий чорним димом i клубком бiлоi пари, справляв шокуюче враження, особливо на селян – провiнцiйних i патрiархальних. Оксана дивиться на львiвську зливу, яка все не вщухае. То вона загнала дiвчину в старий пошарпаний пiд’iзд. І це додае спогадiв i гiркоти. Травневий Львiв, який мав стати подарунком на ii уродини, ставав ii сумом. Василя вона досi так i не вiдшукала i не прикликала. Хоч i впiзнавала очима, вимацувала поглядом… Все був не вiн, все чужi ходили, гуляли, смiялися, сумували. Стара панi, до якоi з легкоi руки мами вона вселилася, була доволi милою особою. Панi Стефа майже не виходила на двiр. Закупи робив син, щодня стареньку навiдували онуки, а вона любила сидiти на «бальконi» свого помешкання i розмовляти з сусiдами, з такими ж давнiми панянками та панами. Балкон виходив у двiр пiд’iзду, i панi Стефi було добре видно, хто, коли, до кого i на скiльки пiшов, коли вийшов. Панi Стефа виконувала мiсiю мiсцевого довiдкового бюро i дуже пишалася з того. Вона навiть втiшилася з присутностi у своему помешканнi когось нового. За пiвгодини випитала в Оксани всю iнформацiю, яка ii цiкавила, – хто, чия, звiдки, чи надовго, i врештi заспокоiлася – зайнявши знайому локацiю – на «бальконi». Блиснуло сонце. Отак раптово хмари розiйшлися, i знову тепло, i затишно, i, певно, вкотре збираеться на дощ. Оксана вистромила голову зi свого сховку. Куди зараз? Поруч Андрiiвська церква. Вона там ще не була. Ось по Сербськiй вона якраз i вийде до неi. І тiльки-но набрала швидкiсть, як з розгону втелющилася в якогось здорованя, який наче з-пiд землi вичаклувався. Чолов’яга вигулькнув з-за рогу, i Оксана його не помiтила. Сумочка в ii руках перевернулася, i весь ii вмiст посипався брукiвкою. – От же ж розтелепа, – вилаяла себе Оксана, заходившись визбирувати те, що випало з торбинки: косметичка, гаманець, вiзитка, намисто… Той, у кого вона влетiла, заходився допомагати, вибачаючись перед Оксаною дуже знайомим голосом. І коли все було зiбрано до торби i Оксанi треба було подякувати винуватцю пригоди за допомогу, як вона несподiвано почула: – Господи, Оксано, ви? Гайсин. Точно. Знайома паненка з Гайсина. Ну, це ж треба? Свiт такий тiсний. Як ваша крамничка? Як там маеться пан Вiктор? Нiчого будувати нового не збираеться? Бо якщо задумае, то я завжди готовий! Оксана стояла з напiввiдкритим ротом. Тим здорованем, в якого вона щойно втелющилася, був пан Ростик, вуйко ii Василя. Той самий, який попереджав ii щодо пiдступностi власного племiнника. За мить вони сидiли на Соборнiй та пили холодне пиво, як давнi добрi друзi. Звiсно, перед тим вона чемно запитала у пана Ростика про його здоров’я i про племiнника, про Василя теж запитала. І пан Ростик, важко зiтхнувши, сказав, що то довга розмова, особливо про племiнника, а довгi розмови у Львовi волiють проводити не за фiлiжанкою кави, а за кухлем пива. Оксана не любила пива, але почути про Василя хоч щось жадала якнайдужче. – То батьки заставляли Василя одружитися. А з примусу нiц доброго не бувае. Дiвчина, Света, тобто наречена, тобто вже тепер дружина, точнiше, колишня дружина – то донька багатеньких друзiв мого зятя. Ет, геть заплутався. Давай по порядку. – Пан Ростик причесав лiвою п’ятiрнею свою неслухняну солом’яну чуприну, правою вхопив кухля, пiднiс до рота, ковтнув пива i продовжив: – Света на той час була неповнолiтня. Сiмнадцять лiт. У школi погано вчилася. Сяк-так закiнчила дев’ять класiв та вступила в якийсь коледж. Його теж ледве домучила. Розволочилася. А шо хотiти? Дитиною нiхто не займався. Матуся – собою, батько – бiзнесом. Вiдкуповувалися вiд дитини грiшми. Света Василя собi вподобала, щойно побачила, впала хлопцю на шию, наплела романтичноi дурнi. Ну й десь по п’янi вони переспали. Всього один раз. А скiльки треба? Дурна справа нехитра. Так, винен Василько. Дуже винен. Ото йому i кара за легку поведiнку. Попався в капкан до пiраньi. Чи куди там попадаються. Свiтлана батькам наплела, що вагiтна. Що тут зчинилося! Сестра ледве не посивiла за той мiсяць. Чутки про Свiтлану лихi ходили, бо навiть вороговi такоi невiстки не бажалося. А тут? Ну, стали ладувати весiлля. Василь свое торочить: не його то дитина i Свiтлану вiн не любить. Один раз всього з нею, i то на п’яну голову. Було чи не було – то навiть не дуже пам’ятае. А батьки iншоi спiвають – ти не пацанчик сiмнадцятилiтнiй i знаеш добре, що не бузьки дiтей приносять. Зробив дiло – то й вiдповiдати маеш за це. «До того ж, Василечку, Свiтлана наче партiя непогана, – торочив сину батько, – на все готове прийдеш. Батьки мають свiй бiзнес, будеш весь у марципанах. Вони i весiлля самi справлять, i квартиру та машину молодятам подарують». Отут Василь i почав показувати характер. Сказав, що нi копiйки на весiлля вiд батькiв Свети не вiзьме. От зi мною в Гайсин i подався. Тим бiльше, що твiй шеф таки незле платив. Я не знаю, чим ви там, крiм кави, займалися, але те, що моцно ти його зачепила, дiвко, – факт. Вiн i втiк iз Гайсина ранiше, щоб не передумати женитися. Ех, лiпше б таки передумав. Чого ти його вiдпустила, га? Може б, тодi й бiда пройшла боком. Добре, що тiльки розписом те весiлля обiйшлося. Василь категорично вiдмовився вiнчатися в церквi. Сказав, що Боговi обiтницю дати не може. Бо для цього треба принаймнi поважати свою дружину. Уявляеш? Батьки заспокоювали наречену. Казали – от народиш первiстка, i серце чоловiка зм’якне, хiба один так жениться? Та майже всi тепер по зальоту чи по розрахунку вiддаються, i нiчого… Але пiсля весiлля стало ще гiрше, бо вся неправда почала лiзти наверх. Свiтлана не була вагiтною. Їй справдi подобався Василь, i вередлива дитина небiдних батькiв захотiла собi гарну iграшку. Отримала. Василь оскаженiв. Почалися сварки. Рано йшов з дому, пiзно приходив. То тривало десь до кiнця жовтня. Бо коли привезли у закритiй трунi зi Сходу однокласника та приятеля Василя, той наче здурiв. Записався добровольцем i зник на довгих три мiсяцi. Коли повернувся додому на пару днiв, то застукав дружину в лiжку з якимось пройдисвiтом. Мовчки зiбрав речi i пiшов жити до батькiв. Квартира належала Светцi, точнiше, ii батькам. До машини i ключiв, подарованих на весiлля, вiн нi разу так i не торкнувся. Зрештою, посiеш вiтер, вродить буря… Василь подав на розлучення. Знову повернувся на фронт. Дружина вперто на розлучення не погоджувалася. Щось белькотiла про любов до гроба i що коханий все невiрно зрозумiв, i до всього… Вона вагiтна. Знову? Сестра за тих пару мiсяцiв з серцевим нападом двiчi в лiкарню потрапляла. Дорога родина сiмейства крокодилiв i син на вiйнi. Цього разу Светка справдi була вагiтна, але точно не вiд Василя. Вiн присягався, що пiсля весiлля навiть не торкався до неi, потiм пiшов на вiйну – i все. І йому ми вiрили. Але як це доведеш? Лишень через аналiз на батькiвство. Стали чекати народження первiстка. Та все вирiшилося безболiсно i досить швидко. Василь повернувся з вiйни назавжди, на початку квiтня. Без ноги та руки. І кохана дружина сама пiшла вiд нього. Без претензiй. Кому калiка потрiбен? Ну, добре. Най на протезi нога, бо то лишень стопу задiто, а рука? Калiка. В тридцять лiт. Кому, скажи, дiвчино, потрiбен калiка? – Менi, – вiдповiла тихо Оксана. – Тому я тут. Я ж тут… Вуйко уважно подивився в очi Оксанi i прошепотiв: – Ти ж розумiеш, що це вже не той самий Василь з його розповiдями про Мазоха чи про львiвську дефiляду. Це мужчина, якого вiйна зробила тим, ким вiн став. Чесним, жорстоким, рiзким, справедливим… Оксана схопила чоловiка за руку: – Нехай. Вiн той, хто менi потрiбен. Навiть такий. Свiт довкола мiнявся. Навпроти, у скверику бiля Андрiiвськоi церкви, квiтли вишнi. Їхнi бiлi льолi трохи встидливо виглядали з-за ще майже голих гiлок. Галасували дiти, поважно прогулювалися пари. – Алло, Василю, то вуйко. Героям слава! Тут волонтер тебе один на лавцi бiля Андрiiвськоi церкви дожидаецi. А я знаю? Каже, що вони якраз iдуть в район Красногорiвки, де твоi. Пiдiйди, сконтактуйси. Я твiй телефон дав. Що? Ну, ти ж поруч зара, я знаю. Дуй сюда… Та йой. Вони тебе самi впiзнають. Серцем, Василю, серцем. Оксана сидiла пiд вишнями. Пiсля зливи Львiв пахнув не кавою i не марципанами, вiн пахнув весною. Вишнi губили на асфальтi свое вiдцвiле пелюстя, зафарбовуючи дорiжки в бiле, голуби купалися в теплих калюжах, якi залишила по собi львiвська злива. Оксана озирнулася. Дорiжкою вiд церкви Андрiя назустрiч Оксанi йшов чоловiк з чубом, у камуфляжi, накульгуючи на одну ногу та спираючись на палицю. То був ii Василь. Їi Василько. І вона нiколи, нiзащо вiд нього не вiдмовиться. Тихi i спокiйнi вмiють бути впертими. Тетяна Белiмова Слiпе кохання То е Львiв, шановнi, Вбирайте шлюбнi споднi, Краватку, маринарку — І вйо по Стрийськiм парку…     Андрiй Кузьменко. То е Львiв Зоряна потягнулася i перевернулася в лiжку на iнший бiк. Першi хвилини пiсля пробудження волiла не розплющувати очi, щоб якийсь час не бачити голомозого Яркового черепа поруч. Аби хтось iй сказав рiк тому, що саме лисий хлоп, у якого ще й стирчать вуха, стане ii законним чоловiком, напевно, нiколи б тому не повiрила. Зоряна завжди упереджено ставилася до чоловiкiв, якi повнiстю голили голови, бо вважала це нешляхетним. І ось маеш… Уже три мiсяцi минуло вiдтодi, як вони з Ярославом Нечипоринським стали на шлюбний рушничок. – Ярку… Ти спиш? Ярослав рiвномiрно дихав. Вiн жодним чином не вiдреагував на звертання дружини. Його повiки були зiмкнутi, а тiло – нерухоме. Якщо й вдавав сон цим пiзнiм недiльним ранком, то робив це дуже майстерно. Про Ярослава не можна було сказати, що вiн гарний, як i те, що вiн негарний. Доволi мiцноi статури, iз правильними рисами обличчя, яке дещо псували свiтлi брови та вii. Також Ярослав мав маленькi очi каламутного блакитного кольору. На перший погляд, вiн справляв враження цiлковитого флегматика. Але то було геть оманливе враження. А от Зоряна була справжньою красунею в тому розумiннi, яке зазвичай вкладають у визначення «бiлявка». Їi висвiтлене волосся i довгi красивi ноги не могли залишити байдужим жодного чоловiка. Зоряна звикла подобатися старим i молодим, одруженим i розлученим, зарученим i вiльним, товстим i худим, словом, усiм без винятку чоловiкам. І коли в минулому роцi вона випадково почула в компанii, що пiднялася на Гарай бiля ii рiдноi Жовкви, промовлене про неi незнайомим, вперше баченим хлопцем: «Хто-хто менi мав сподобатися? Зоряна? Вона ж геть звичайна… Нiчим не особлива…», – свiт навколо дав збiй. Зорянина шкала цiнностей була зрушена, а звичне уявлення про себе дало велику трiщину. Як таке може бути, аби вона не сподобалася якомусь лисому вухатому хлоповi? Можливо, краще б для неi було, аби вона вдала, що не почула цiеi «характеристики», вимовленоi вголос, але зовсiм не про неi. Незнайомець не пiдозрював, що Зоряна сидить з iншого боку великого куща лiщини, просто розмовляв собi з Назаром, який його, власне, i запросив до сходження на гору з iхньою шкiльною компанiею. Але якась рушiйна сила, не знана дiвчинi до того моменту, змусила дiяти, говорити, рухатися, робити все, аби таки закохати у себе нечемного нахабу… – Ярку… – знову покликала Зоряна чоловiка. Цього разу Ярослав потягнувся i розплющив очi. – Ти вже прокинувся? – для чогось перепитала, цього разу стишивши голос до шепоту. – Авжеж… – буркнув Ярослав. – Хiба ж ти даси виспатися? – спробував пожартувати вiн пiсля невеликоi паузи. – Ну, як ти вже прокинувся, зроби менi кавусi, будь ласочка! – Зоряна виставила звабливе плечико з-пiд ковдри i погладила наманiкюреним пальчиком щетину на його щоцi. – Я? А чому не ти? Хто у нашiй хатi господиня? – Ярославове подивування виглядало дещо театральним. До того ж вiн навiть не намагався приховати глузування, а слово «господиня» навмисне вимовив по складах, натякнувши на нелюбов дружини до рiзних хатнiх справ. – А кому з нас треба бiльше рухатися? – намагалася пiдтримати чоловiчий жарт Зоряна. – Подивися на свiй животик! Хто таке видiв – хлоповi щойно тридцять лiт, а вже такого живота наiв… – У тебе теж… животяра! – Ярослав пiдняв край ковдри i присвиснув, роздивляючись абсолютно плаский, пiдтягнутий живiт дружини. Зоряна закiнчила Львiвський педагогiчний коледж, де здобула фах хореографа, i вже два роки працювала в танцювальнiй школi «Естетика» на Театральнiй. Звiсно, Ярослав пiдiймав дружину на кпини, але Зоряна вже перетнула межу грайливостi. Їй вкотре закортiло довести чоловiковi, що вона – найкраща. – Животяра? У мене? Чого ж тодi я, така вся «животата», перемогла на конкурсi «Жовкiвська панна» минулого року? – Зоряна вже завелася. – Маю iдеальнi параметри! Дев’яносто – шiстдесят – дев’яносто! Кобiти тiльки мрiють про такi! – Авжеж! Усi мрiють здобути титул «Мiс Жовква»! Чи як вiн там зветься? – щиро розреготався Ярослав. Його настрiй стрiмко покращав. Вiн спостерiг, як Зорянине обличчя заливае рум’янець, i вiдчув, що в ньому прокидаеться мисливський азарт. Навiть собi самому не змiг би докладно пояснити, чому йому так подобалося дерти лаха з дружини, доводити ii до сказу, а ще пiдсмiювати й показово зневажати все те, що було цiнним для неi. Чоловiковi подобалося, коли дружина заводилася. У такi моменти ii гарненьке личко набувало для нього ще бiльшоi привабливостi. Ярослав довго не одружувався, хоча жодних перепон для шлюбу не мав. Єдиний син заможних батькiв, сам теж непогано заробляв, обiймаючи посаду топ-менеджера у великiй корпорацii. Мав власне помешкання, миттево зреагувавши на пропозицiю купити житло поруч iз батькiвським (на одному сходовому майданчику). Вiдтак залишився на престижнiй львiвськiй вулицi Франка i вже не мислив свого проживання у Львовi деiнде. Ярослав, здавалося, нiкуди не квапився, тож дотягнув, парубкуючи, майже до тридцяти. Бiльшiсть знайомих дiвчат, на його погляд, були нецiкавими мiщанками. Нечипоринському зводило щелепи вiд однiеi лише думки, що котрась iз них переiде до нього i буде щодня маячити перед очима та доймати щоденним дурним пашталаканням… Звiсно, Ярослав одразу, чи не з першоi хвилини свого знайомства iз Зоряною, зрозумiв, що вона його «клеiть». Певно, хтось iй бовкнув – оно, дивись, завидний жених зi Львова, iз солiдним прибутком, квартирою-машиною-i-банкiвським-рахунком… Тож Ярославовi важило натякнути бiлявцi, що такi фiглi з ним не пройдуть. Для цього мусив зробити чи сказати щось таке, щоб вiдразу прибити усiляку ii iнiцiативу – у самому зародку. Проте реакцiя Зоряни на свiдомо завданi образи несподiвано зачепила його самого. Чи мiг вiн подумати, що ii вмiння за мить почервонiти, припечатати значущим поглядом, скласти губки в ображений бантик пробудить у ньому досi не знану гаму почуттiв? – Ти куди? Каву готувати? – продовжував глузувати Ярослав, коли Зоряна зiрвалася на рiвнi й гепнула дверима до лазнички. Вiн розумiв, що перестарався, але не мiг спинитися. Бажання будь-що продовжити «забаву» поки що переважало над усвiдомленням того, що вже годi. Така форма флiрту, де дружину спершу треба було принизити, а тодi, купивши великого букета чи якусь коштовну дрiбничку, перепросити, йому подобалася. Це скидалося на щось дражливо-пiдлiткове, коли дуже кортiло смикнути вподобану дiвчинку за косичку, або ще лiпше – задерти iй спiдничину. – Ти там довго? Менi треба голову поголити! Зарiс! – Ярослав згадав, чим можна ще дошкулити дружинi. Вона не раз просила його вiдростити волосся i ходити хоча б iз коротенькою зачiскою. Це був ще один пункт нескiнченних сперечань iз Зоряною. Поступитися навiть у такому дрiбному питаннi означало для Ярослава поставити масну пляму на своiй чоловiчiй гiдностi. Вiн лише на хвильку вийшов до вiтальнi, щоб увiмкнути ноутбук i продивитися, за звичкою, вранiшнi новини, коли почув, як дружина гепнула вхiдними дверима. Ярослав розумiв, що, вочевидь, перегнув палицю i мав би перепросити, але знову якась незбагненна сила не дозволила навiть зрушити з мiсця. «Жiнки не трамваi, аби за ними бiгати…» – спливла у пам’ятi почута колись фраза. І нiби на пiдтвердження цих слiв пiд вiкнами продзеленчала четвiрка. «До центру», – безпомильно визначив Ярослав. Вiн мешкав у цьому будинку вiд народження i мiг за одним звуком трамвайного ходу зорiентуватися, куди той прямуе. Тим часом Зоряна зупинилася на хвильку, щоб защипнути ремiнцi на босонiжках, бо не встигла цього зробити у квартирi. Вона привiтно помахала до прозурки у дверях сусiдського помешкання (була впевнена, що свекруха вже стоiть на вартi i дивиться крiзь вiчко на неi), а тодi швидко побiгла сходами донизу. Панi Стефа й справдi стояла по той бiк дверей i спостерiгала. Вона ще зранку наслухалася до звукiв у помешканнi за стiною, але не могла вловити нiчого путнього. Чи молодята довго спали у недiлю, чи стали сваритися тихiше? Хтозна? Проте щойно вона отримала-таки нагороду за свое двогодинне вартування. – Куди це ii понесло? – розмiрковувала вголос панi Стефа. – Урокiв у неi в недiлю нема… До церкви вона не пiде, поки не нагадаеш… Булочок чоловiковi не купляе до снiданку… Усе, бачте, хоче, аби вiн схуд… – То ти до мене? – Пан Омелян висунув поголену голову до коридору. – Нi-нi, Мiлечку! То я так… Сама до себе… – Панi Стефа замилувалася досконалою будовою черепа свого чоловiка. Вже скiльки рокiв вони одруженi, а вона й досi дивиться на нього закоханими очима. – Вiдпочивай! – Закрила дверi до кiмнати i знову визирнула крiзь вiчко до пiд’iзду. У ранковiй тишi було чутно, як глухо подае голос сетер з помешкання панi Галини на першому поверсi. Вибiр породи ii домашнього улюбленця потай ганили всi мешканцi будинку. Проте уголос висловити незгоду чи зробити зауваження нiхто не наважувався, знаючи крутий сусiдчин норов. Та й, зрештою, нiхто б не дозволив собi нечемного втручання в чуже особисте життя. Панi Стефа перечекала ще хвилин десять, майже не вiдриваючись вiд прозурки у дверях. Зоряна не поверталася, сетер без угаву гавкав, нiби заведений, одинока муха залетiла через прочинене мiж першим i другим поверхом вiконечко i билася в зачинене мiж наступними поверхами, дратуючи нестерпним дзижчанням. Панi Стефа вiдзначила, що, як на ii шiстдесят п’ять рокiв, вона мае бездоганний слух. Врештi жiнка таки зважилася i тихесенько вiдчинила дверi, так само тихенько вислизнула до пiд’iзду, ступнула до сусiдських дверей i, нiби досвiдчений злодiй, вставила ключа у замкову щiлину. – Ма?.. Ну скiльки я тебе просив дзвонити… Я ж тепер не сам живу! – Ярослав не мiг приховати розчарування. Вирiшив замаскувати його пiд роздратування. Зовсiм не панi Стефу вiн сподiвався побачити у дверях… – Та я ж бачила, що Зоряна кудись побiгла… – почала виправдовуватися панi Нечипоринська. Вона хотiла зазирнути до спальнi, аби провести швидку «ревiзiю» невiстчиному вмiнню господарювати. Була свято переконана, що, окрiм «влаштовувати рейвах», та нi на що не здатна, але син стояв у дверях, нiби вкопаний. – Вона хоч снiдати тобi дала, перед тим як здимiти? – Панi Стефа хотiла промацати обстановку та вивiдати у сина щось новеньке про його сiмейне життя. – Нi, ми не снiдали… – Ярослав не розумiв, як воно так виходить, що мама завжди опиняеться поруч у складнi моменти його бiографii. Вiн не хотiв заглиблюватися в подробицi сьогоднiшнього ранку. Не мав жодного бажання анi засмучувати маму, анi жалiтися на дружину, анi переповiдати ще одну прикру сiмейну сценку. Навiть не був певен, що те, що майже щодня вiдбуваеться мiж ним i Зорянкою, можна назвати сваркою. Може, це у них така притирка характерiв? Може, його дружина мае занадто вразливу натуру i реагуе на дурнички так, нiби йдеться щоразу про вселенську катастрофу? У такому разi iй би не завадило трохи загартуватися, а його жарти – це таке собi щеплення на майбутне… А може, матуся таки мае рацiю i йому не варто було одружуватися з Зоряною?.. Ярослав i сам не помiтив, як вiн слово за слово оповiв панi Стефi усю ранкову пригоду, аж до того моменту, який вона вже побачила на власнi очi, коли Зоряна вибiгла з квартири. – І вона тобi навiть не сказала, куди йде? – Панi Стефа акуратно переклала щойно зготовану яечню на велику тарелю, що ii вже встигла прикрасити маленькими помiдорчиками «черi» i шматочками тоненько нарiзаноi вудженини. Вочевидь, той харч придбала невiстка, бо мала таку звичку: купляти генномодифiкованi та iншi шкiдливi для здоров’я продукти. – Де у вас тепер кава? Чи це вона менi на зло все тут попереставляла? – укотре розсердилася Зоряниним нововведенням, реагуючи не так на перестановку круп i приправ, як на те, що тепер на кухнi сина господарюе iнша жiнка. – Нi… не сказала… – трохи розгублено вiдповiв Ярослав. – То подзвони iй! Ти маеш знати, де вештаеться твоя дружина! – Не дзвонитиму! – зiзнався Нечипоринський пiд схвальне потакування панi Стефи. – Їi мобiлка залишилася у спальнi, на столику… Я ii вимкнув… – завершив удавано буденним голосом. У завислiй паузi знову почулося глухе, нiби застуджене бухикання сетера з першого поверху. Аби заповнити цю прикру порожнечу в iхнiй розмовi, яка, здавалося, ще мить – i затягне iх у якусь безодню непорозумiння, панi Стефа почала швидко оповiдати усi новини, якi назбирала за суботнiй день по будинку. Проте Ярослав якось мляво реагував на всi ii спроби розважити його балаканиною i навiть не пожвавився, коли вона докладно, нiби сама там була, оповiла про аварiю, у яку потрапили Влачковськi з третього поверху на своему новому «опелi». Врештi панi Нечипоринська згадала, що пан Мiльо сидить удома негодований i недоглянутий… – Не переймайся! Зараз вона прийде! Їсти захоче i вiдразу до хати повернеться! От побачиш! – наостанок пiдбадьорила сина панi Стефа, знову примiрявши ситуацiю на себе. – Я буду весь час удома! – зачиняючи дверi, гукнула углиб синового помешкання. Натякнула, що невiдривно вартуватиме бiля дверного вiчка. Минула майже година. Сонце заховалося за рiг будинку i вже не заливало по-лiтньому щедрим свiтлом усi три вiкна невеличкого помешкання на вулицi Франка, вiдчуженого, здавалося, вiд усього свiту. Трамваi надворi дзеленчали все рiдше, нiби червнева розморена спека впливала на iхнiй графiк, змушуючи охолоджувати залiзнi тiла десь у затiнку. Раптом у передпокоi задзеленчав вхiдний дзвоник. Його мажорна тональнiсть ураз наповнила Ярослава надiею i передчуттям солодкого, аж до завмирання десь на сподi, щастя. Це, напевно, повернулася Зоряна. Вже, мабуть, упокорена, бо пересердилася, наганялася мiстом, а може, й справдi зголоднiла, як казала мама. Зараз вони швидко зготують обiд, а тодi зачиняться на випадок непередбачуваного вторгнення мами i кохатимуться. Це завжди було найважливiшим етапом iхнього примирення, i Ярослав навiть помiчав, що коли вони iз Зоряною жили мирно i не сварилися, його менше тягнуло до неi. На порозi стояла теща Ольга Іванiвна Красько i вовком дивилася на зятя… – Поможи… Ледь дотягла… – замiсть привiтання вона простягнула Ярославовi величенький кошик стиглих морель, прикритих бiлим рушничком. – Стою на автостанцii, чекаю… Набираю Зоряну… Вона поза зоною… – засопiла ще сердитiше, коли дверi за нею зачинилися. Ольга Іванiвна стягнула з голови прозору хустинку, яку завжди надягала в дорогу, аби захистити вiд пороху все ще розкiшнi русi коси, зiбранi на потилицi важким вузлом. Зять мовчав i стояв iз кошиком, нiби двiечник, який укотре нiчого не вивчив i сам не знае, для чого прийшов до школи. А Ользi Іванiвнi самiй перед собою було соромно через те, що вона i досi не забила номер Ярослава до свого мобiльного. Може, якби мала телефон зятя, не потрапила б у таке дурне становище… – Ви чого мене не зустрiли?.. Нечипоринському здалося, що перед ним стоiть його Зоряна, тiльки на тридцять рокiв старша, i вичитуе йому за черговий, на ii думку, негречний вчинок. «Незле виглядае…» – пронеслося десь на задвiрках свiдомостi, й одразу без жодного зв’язку йому уявилася його мати, роздобрiла на домашнiх смаколиках. Вiн згадав, що Зоряна попереджала його вчора про приiзд ii матiнки iз Жовкви, яка мала привезти морелi з iхнього садка. – Та, власне… – почав було виправдовуватися Нечипоринський, проте не встиг швидко нiчого вигадати. – А де Зорянка? Пiду руки помию… Такi порохи в тiй маршрутцi… – Виглядало, що теща вже не сердилася на зятя з донькою за те, що тi забули зустрiти ii на автостанцii. – Такий у вас псисько на першому поверсi… Як теля, iй богу! Я заходила до пiд’iзду, а воно як вискочить… Таке руде, пелехате… Ще й господиня у нього така нервова… Я бiгом до пiд’iзду, а тота панi ще й гукае менi в спину: «Жiночко! Ви до кого?» Чи я маю iй сповiдатися, де йду? У вас же домофон, iду, бо мене впустили, не? – Ольга Іванiвна не зачинила дверей до лазнички i продовжувала говорити, перекрикуючи шум води. – То де Зорянка? – Панi Красько пiшла вiдразу до кухнi i вiдчинила дверцята холодильника. – Е нi! Сюди кошика з морелями не втиснути. Давай якусь миску. А краще – двi, – почала вона командувати зятем, який стояв нi в сих нi в тих, не знаючи, що б його таке краще вигадати, аби пояснити вiдсутнiсть Зоряни. – То де, ти кажеш, Зоряна? – знову звернулася теща до Ярослава, який за весь час ще жодного путнього слова не вимовив. – Невже знову викликали в ту школу танцювальну на пiдмiну? – висловила уголос перше, що спало iй на думку. – Так! Викликали… – Ярослав вчепився за тещин здогад, нiби за рятiвне коло. – Власне, сама директорка захворiла… Грипуе… Попросила пiдмiнити ii у цю недiлю… – вичавлював iз себе малими порцiями брехню, нiби пасту з майже порожнього тюбика. – Грипуе? – звела красивi брови Ольга Іванiвна. – Так! Тобто нi! У неi ангiна… Кондицiонер, напевно… Знаете, як бувае влiтку… – Та що ти кажеш! Ви хоч своiм не зловживайте! Бо бачиш, як воно може обернутися, – спiвчутливо кивала головою теща. Ольга Іванiвна уникала називати Ярослава по iменi, як, власне, i вiн ii, проте ставилася до нього приязно. Інодi Нечипоринському здавалося, що теща цiнуе його через статки, i навiть закрадалася крамольна думка, у якiй i самому собi страшно було зiзнатися, що й молодша Красько погодилася стати його дружиною з тiеi самоi причини. У такi хвилини на душi ставало маркiтно i хотiлося образити Зоряну, утнути щось таке, аби ii красиве личко знову почервонiло вiд образи. Теща всiлася на кухнi бiля вiкна точнiсiнько на те мiсце, на якому любила сидiти Зоряна, i стала визирати на вулицю. Ярослав згадав, що на обiд вони ще вчора придбали замороженi вареники. Зоряна хотiла приготувати до недiльного обiду щось «домашне», iгноруючи лекцii панi Стефи про шкiдливий вплив напiвфабрикатiв на синове здоров’я. Нечипоринський хутко дiстав пароварку, вийняв iз морозилки пiвкiлограмову упаковку вареникiв i став розкладати iх на металеве сито. Ольга Іванiвна байдуже спостерiгала за його дiями, що знову наштовхнуло Нечипоринського на думку, що перед ним його Зоряна, така, якою вона буде в п’ятдесят рокiв. Ярослав подумав, що добре було б ще зробити салат, i став викладати з холодильника огiрки, помiдори, перець, зеленi оливки, дiстав пучечок базилiка i пластикове вiдерце з бринзою. Теща й не думала йому допомагати, натомiсть завела вже не раз чуту Ярославом пiсню про те, що Зорянка багато працюе, марнiе i губить свiй талант за копiйки. Нечипоринському вкотре здалося, що теща дивиться на нього з осудом, так, нiби це вiн сидить на шиi у дружини, мов якийсь трутень, i змушуе ii тяжко працювати. – Нашоi Зорянки стiльки впливових чоловiкiв добивалося… Ти гляди ii… Бо красива жiнка – то така коштовна рiч, що потребуе вiдповiдного оточення… Розумiеш, про що я? – Теща сидiла на кухонному дзиглику i дивилася на зятя знизу, проте Ярославовi здалося, що це вiн сидить перед нею, немов на iспитi, i вона звисока поглядае на нього. Нечипоринський розтлумачив тещинi слова по-своему: не такого зятя вона сподiвалася, проте дае йому шанс виправитися… Вiд цих думок Ярославова рука сама потягнулася до бару i дiстала звiдти невiдкорковану пляшку «Martini Rose», яку вони з Зоряною придбали пiд час весiльноi подорожi до Кракова i планували вiдкрити на першу рiчницю весiлля. – За ваше здоров’я! – пiднiс Ярослав повний келих тещi. – У таку спеку… – завагалася Ольга Іванiвна. – Ну хiба один келишок, бо ще такого не куштувала, – смакувала напоем поволi, принюхуючись до незнайомого трунка. Ярослав подумки вiдзначив, що таки догодив тещi. Недаремно старався. Вiн теж перехилив чарку, заiв вареником. Бiльше у горло не лiзло, хоча перед тим мав твердий намiр напитися. Їсти теж не хотiлося. Годинникова стрiлка на Ярославовому зап’ястку нахабно вперлася у шосту вечора. День промайнув, залишивши по собi неприемну оскому зiпсутого вихiдного, що його не винесеш на смiтник, мов несвiжу страву, – вiн буде стримiти в пам’ятi контуром нездiйсненого, але можливого щастя, поки щось значнiше чи емоцiйнiше не заступить його i не перетворить у спогад минулого. Ольга Іванiвна почала збиратися додому, не перестаючи нарiкати на Зоряниних роботодавцiв. Ярослав теж зголосився ii провести на автостанцiю. Залишитися самому й чекати невiдомо скiльки й чого – це вже було понад силу. Вечiр крався за Ярославом, намагаючись ступати слiд у слiд, i щоразу прикидався тiнню, коли той обертався. Нечипоринський шукав у натовпi недiльних львiв’ян бiляву струнку дiвчину у зеленiй футболцi i джинсових шортах, проте щоразу наштовхувався на лiтнiх пань, що шпацирували з песиками, або матусь, якi котили у возиках малечу. Всi поспiшали у своiх справах, а якщо й спинялися, то лише для того, аби потеревенити про щось свое, далеке вiд проблеми глобального непорозумiння в родинi Нечипоринських, яка вже, здавалося, у своiх розборках зайшла у глухий кут. – Люди ми тiльки тодi, як дуже сильно любимо… – На лiтнiй терасi невеличкоi кав’ярнi хтось увiмкнув музику на повну гучнiсть, i слова цього хiта наздогнали Ярослава i вразили своею вiдвертiстю. – Тiльки тодi, коли любимо ми, можемо зватись людьми… – Чоловiчий голос (про такi зазвичай кажуть «на надривi») добивав iнверсiею попередньоi фрази. Нечипоринський тiкав вiд цих слiв, що врiзалися у свiдомiсть, мов буравчики, жалили, нiби дикi оси, наздоганяли i падали свинцевим тягарем на плечi. «Бумбокс» спiвав про кохання, сильне, нетривiальне, таке, яке трапляеться раз у життi. Дивно, але Нечипоринський вiдчував зараз те саме. Ярослав зловив себе на думцi, що нiколи не говорив про свое почуття дружинi, навiть коли освiдчувався – буркнув невиразно: «Ну… той-во… я тебе люблю…» Вiн не мiг вимовити навiть пошепки у власнiй спальнi Зорянi те, що спiвав iншiй чоловiк своiй коханiй на всю краiну. – Навiть коли я не я – ти все одно зi мною… бiдам усiм на зло, коли обое рябое… ти моя, що б не було, ось чому я з тобою… – Ярослав бiг, мов марафонець, аби лише подалi вiд цих визнань. Нарештi знайоме перехрестя. Вiн звернув у свiй двiр, де знав кожен камiнчик, кожне деревце, i який мiг би спокiйно пройти iз зав’язаними очима. Пiдiйшов до дитячоi гойдалки, що ii встановили нещодавно – до чергових виборiв, i хитнув пластикове сидiння. Воно iз противним скрипом незмащеного металевого механiзму хитнулося i повернулося на свое мiсце. А люди так не можуть. Вони не повертаються, коли iх вiдштовхуеш вiд себе… Темнi вiкна Ярославового помешкання зримо контрастували з усiма трьома освiтленими батькiвського поруч. Вiн бачив, як рухався повний силует матерi за напiвпрозорими фiранками кухнi, бачив, як вийшов на балкон батько, ретельно пiдлив пишну червону сульфiнiю у подовгастих ящиках над огорожею балкону, постояв трохи над нею замрiяно i повернувся до кiмнати. – Ярчику, ви кудись переiжджаете? Чи просто iдете на вiдпочинок? – Панi Галина ледь стримувала свого сетера, який рвався з повiдця, принюхуючись до звукiв нiчного Львова. Сусiдка перестрiла Ярослава перед дверима пiд’iзду й загородила йому прохiд. Нечипоринський здивовано витрiщив очi. Куди вiн мав переiздити? Який вiдпочинок? – Зоряна щойно винесла велику спортивну сумку… То я собi подумала, що ви речi до машини носите. Десь маете iхати? – Панi Галина не хотiла вступитися з дороги, не почувши докладно, куди й на скiльки iдуть молодята. Проте Нечипоринський повiвся геть нечемно. Вiн не лише не вiдповiв на ii запитання, а, ледь не перекинувши, забiг до пiд’iзду i помчався сходами нагору. На кухнi було прибрано, хоча, коли вони йшли з тещею три години тому, була гора немитого посуду. Лiжко теж було застелене – зранку Ярослав просто зачинив дверi до спальнi й не заходив туди бiльше. Усе було на своiх мiсцях, по-святковому прибрано, нiби хтось мав прийти в гостi й господарям важило продемонструвати зразковий лад в оселi. Лише порожнi вiшаки у шафi й самотня зубна щiтка у прозорiй склянцi в лазничцi свiдчили про те, що такий iдеальний порядок був результатом вилучення Зоряниних речей. Ярослав знову зайшов на кухню, увiмкнув свiтло i вiдкрив холодильник. Чи не весь нижнiй простiр займали стиглi морелi, рiвномiрно пересипанi до двох великих мисок. У спецiальнiй пiдставцi Нечипоринський побачив майже порожню пляшку «Martini Rose», замислився на мить, витягнув ii i вилив залишок просто у порцелянове горнятко. Тишу пiзнього недiльного вечора прорiзав стукiт крапель. Львiв нiби мстився за спекотний день, змиваючи залишки духоти зi своiх вулиць. Раптом огидний скреготливий звук незмащеного металевого механiзму привернув увагу Нечипоринського. Ярослав пiдiйшов до вiкна i визирнув надвiр. На дитячiй гойдалцi, зовсiм не ховаючись вiд лiтньоi зливи, сидiла Зоряна. Анна Хома Інша Вона вдягнула сукню з леопардовим принтом i закружляла по кiмнатi. – Ну як? Марiчка глянула на неi з висоти своiх восьми мiсяцiв i зневажливо хекнула, а тодi роззирнулася у пошуках чогось, що можна запхати до рота. Нiчого не знайшла i встромила до рота пальчики лiвоi руки усi одразу, заходившись енергiйно iх смоктати. Правою рукою мацьопа трималася за перила лiжечка, нетерпляче тупцяючи на мiсцi в очiкуваннi, коли ii нарештi вiзьмуть на ручки. – Не подобаеться? Ну гаразд, а як тобi це? Наступними предметами гардеробу, якi вона продемонструвала вибагливiй публiцi, були вузькi джинси i блузка навипуск, темно-синя, без рукавiв, з глибоким декольте. Марiчка примружилася i заходилася смоктати пальчики ще iнтенсивнiше. – Теж нi? Що ж ти така перебiрлива сьогоднi, моя крихiтко? Минуло трохи часу, перш нiж вона вибрала ще один стрiй – темно-сiрий костюм з класичною спiдницею, верхом на один гудзик та тричвертовим рукавом. Малеча вийняла пальчики з рота, розпливлася в усмiшцi вiд вуха до вуха i активно застрибала на лiжечку, вiд чого те заскрипiло i затрiщало, але видно було, що дiвчинцi це подобаеться. – Отже, вирiшено! Що би я без тебе робила, щастячко мое ненаглядне! Марiчка погоджувалася, що вона щастячко, але не розумiла, чому це щастячко досi не на ручках у мами. А мама збиралася на побачення. Давно цього не робила, тому так нервувала. Дiвчата, якi гуляли з вiзочками в iхньому дворi, провiдали, що вона сама виховуе дитину, i взялися ii знайомити. Вона вiдбивалася-вiдбивалася, аж раптом до iхнього гурту пiдiйшов чоловiк непримiтноi зовнiшностi i почав говорити про погоду та iншi загальнi речi, нiчого особливого в ньому не було, вiн не вражав вишуканими манерами i влучними фразами, але i не зазирав запопадливо в очi. Раз пiдiйшов, два пiдiйшов, а на третiй раз вона сама вже виглядала його у натовпi. І ось побачення. Доньку планувала вiдвести до бабусi, а сама… чесно кажучи, все ще вагалася. Обпiкшись на гарячому – на холодне дмухаеш. Залишилося нанести макiяж i парфуми. Посунула до себе дверцята дзеркальноi шафи-купе i… на мить побачила в них, мов у фiльмi Гiчкока, образ тiеi, iншоi. Талановитоi i таемничоi. Негiдницi, яка посмiла привласнити чуже. Суперницi, що перемогла ii у нерiвному бою. Майже перемогла. Згадка про неi не вiдпускае ii досi. Чи правильно вона вчинила? Може, треба було по-iншому дiяти? Бути бiльш наполегливою або навпаки – бiльш виваженою? Зустрiлися вони на поетичних читаннях майже два роки тому. Стояла така ж чудова погода… Леся зiбралася швидко. Вона нiколи не витрачала на вдягання багато часу, хiба що вбиралася трохи теплiше, анiж iншi. Надворi стояла погожа днина, i читання вирiшили перенести на природу. Зiбралися, як на пiкнiк, – з пледами, канапками, печивом i червоним вином – i влаштувалися на вiдкритому майданчику пiд Високим Замком. Часто отак збиралися майже сталим колективом поетiв i поцiновувачiв поезii, але того разу все було особливим. Краевид вiдкривався неймовiрний, з одного боку – старi будинки з галереями вздовж зовнiшнiх стiн i таемничими «колодязями» дворiв, з iншого – залiзнична станцiя Пiдзамче на мiсцi колишнього Папарiвського цвинтаря. Люди були пiднесенi, сонце яскраве, вiршi, як нiколи, влучнi i насиченi енергiею по вiнця. Усi були трiшки п’янi, чи то вiд вина, чи вiд тiеi незвичайноi енергii, яка бризкала тут фонтаном. Хоча близькiсть знищеного цвинтаря мала б iх насторожити. Що може зародитися доброго над зруйнованими могилами? Цього разу до них приедналися гостi з Ужгорода. Двi поетки i один журналiст. Нiчого особливого, Львiв звик до гостей. Але не Леся. До неi гостi навiдувалися рiдко. А може, вона не запрошувала?.. Журналiст попросив прихистити на нiч двох «подорожнiх», маючи на увазi дiвчат, сам вiн збирався переночувати у хостелi. Попросив i так подивився на неi, наче нiкого iншого не було. І Леся одразу погодилася. – У мене можна заночувати! Сказала – i сама налякалася власних слiв. Нiколи нiчим не видiлялася з натовпу, намагалася вести себе, як атоми повiтря: вони е, але iх не помiчають. Поки вони не зникають iз вашого життя. Тодi ii починали благати, щоб повернулася, обiцяли золотi гори, але вона завжди спалювала за собою усi непотрiбнi мости. Може, тому досi залишалася сама… Пiсля ii слiв вiн так посмiхнувся, що вона не втрималася i посмiхнулася у вiдповiдь. І тiльки тодi уважнiше придивилася до запрошених гостей. Одна з дiвчат – Настя – мала коротку стрижку, джинсовий костюм i наплiчник без прибамбасiв. І вiршi ii були такi ж: стриманi, короткi i непретензiйнi. А от друга… Серце раптом закалатало сильнiше, а в головi нi з якого дива зродилося питання: «Цiкаво, скiльки душ було тут поховано i чи всi вони знайшли спочинок?» Інна мала довгу-предовгу косу, яка струменiла через плече до пояса, у неi вона повтикала польовi квiти, на шию почепила нашийник з жовтого бiсеру, довга чорна сукня з поясом, каптуром i без рукавiв та чорнi босонiжки на високiй платформi рiзко контрастували з пшеничного кольору волоссям… «Вiдьма», – раптом промайнуло в головi, i сонце потьмарилося. Як у час затемнення: наче i день довкола, i хмар немае, а сонця не стало. Зате воно з’явилося у поглядi журналiста, коли той помiж виступами пiдiйшов до неi. – Вiктор, – вiдрекомендувався, простягнувши руку i кивнувши головою у бiк Високого Замку. – Хотiлося б зiйти на цю гору, зможете бути нашим поводирем? – Спробую, – кивнула вона, а в горлi пересохло. Бо в центр людського кола вийшла Інна. Розкутою ходою, стрiляючи очима по тутешнiх чоловiках, спокусливо закусивши губу… i без вступу, без сигналу, без шпаргалки почала читати. Завмерши, речитативом, голосно, немов рубаючи словами повiтря, аж воно застигло в здивуваннi разом iз присутнiми. І не попустило, поки вiршi не вiдгримiли. А тодi вибухнуло аплодисментами. Інна знову перетворилася на грайливу кiшечку i послала усiм повiтрянi поцiлунки. А Вiктор прошепотiв, нахилившись до ii вуха: – Обожнюю таку поезiю. Правда, сильно? – Угу, – ледве спромоглася вiдповiсти i навiдрiз вiдмовилася читати свою. Виступати пiсля такого виступу було б самогубством. А потiм був Високий Замок. І вони тiльки удвох, бо дiвчата послалися на втому i пiшли в найближчу кав’ярню святкувати свiй приiзд. – Я на них i не розраховував, – махнув рукою Вiктор i, пiдтримуючи ii за лiкоть, повiв до серпантинових сходiв, що пiдносили вiдвiдувачiв до найвiдомiшого у Львовi оглядового майданчика, з якого iй тепер захотiлося злетiти увись, але так, щоб вiн не вiдпускав ii лiктя. Стильний, усмiхнений, з м’якими лiнiями обличчя i тiла, з голубими очима, що лагiдно дивилися на неi крiзь скельця модних окулярiв без оправи. – Ви так багато знаете про свое мiсто… І вона розповiдала i розповiдала… Аж поки нiзвiдки налетiв шквал захiдного вiтру i розбурхав рознiжене спекою мiсто. І, граючись, перекинув гiгантське вiдро води з небесноi криницi на землю. Вони змокли одразу i до нитки. Сховалися у брамi австрiйськоi кам’яницi, на другому поверсi якоi розташувався весiльний салон. «Знак?» – майнуло в головi. – О, у вас навiть пiд’iзди не такi, як в нормальних мiстах, – вигукнув Вiктор, протерши окуляри хустинкою i нею ж обтерши обличчя вiд крапель дощу. Їй захотiлося побути цiею хустинкою в його руках, але вона одразу засоромилася власних думок i прослiдкувала за його поглядом. «Райськi морелi», – напис над сходовою клiткою. І намальована стрiлка в напрямку масивних дерев’яних сходiв. І райський сад з Адамом i Євою на стiнах кам’яницi, тiльки замiсть яблунi тут росла вишня з великими темно-вишневими ягiдками. Малював професiонал, розмаiтi рослини п’ялися разом зi сходами угору, а соковита трава стелилася при самiй пiдлозi, наче проросла сюди знадвору, утiкаючи вiд закованоi у брук землi. На Адамi були фрак та цилiндр, на Євi – пишна весiльна сукня зi шлейфом та довга iмлиста фата. Але вiдчувалося, що прабатьки людства зазвичай нагi, просто на церемонiю зодягнулися як годиться. А як годиться?.. Змiя художник не намалював, але вiн десь там обов’язково був, бо як же ж у райському саду та й без змiя… Їх наче магнiтом потягнуло слiдом за стрiлкою. Над входом у весiльний салон замiсть банальних перехрещених обручок чи голубкiв висiли шабля i троянда, а на стiнах салону, стилiзованого пiд старовинну танцювальну залу, помiж канделябрiв, запалених свiч i дзеркал святково вбранi пари завмерли у танцi. Самi ж сукнi i костюми, розвiшанi повсюди на манекенах, якi були також розбитi на пари, доповнювали вiдчуття присутностi на королiвському балу. – Вiтаемо вас у «Райських морелях», – виросла наче з-пiд землi, точнiше, з-пiд ламiнату з паркетним рисунком, працiвниця салону. Професiйний глянець умiлого менеджера проглядав крiзь зовнiшню простоту одягу, який не мав затьмарювати собою красу i блиск довколишнього. Тут усе продумували до дрiбниць. – Коли у вас весiлля? Вони перезирнулися. – Нi-нi, ви помилилися… точнiше, це ми… ми помилилися… ми вже йдемо… – перелякано заторохтiла Леся i посунула до виходу, але Вiктор… – Ну чому ж… ми дату ще не призначали, але можемо подивитися, що тут у вас. Вона витрiщилася на нього, а вiн задоволено пiдморгнув, мовляв, а чому б i нi. Їi серце опустилося до п’ят i там забилося-затрiпотiло. Немовби пташка, яка побачила змiя. Запiзно побачила. – Але чому морелi? – вiв своеi несправжнiй наречений. – Чому не яблука? Коротка усмiшка на устах салонноi працiвницi засвiдчила, що це запитання звучить тут не вперше. – А де написано, що то було яблуко? Сказано – плiд цього дерева ти не з’iси, якого дерева – не сказано, а яблуко вже нафантазовано наступними поколiннями. Власник салону каже, що його можна було б спокусити саме вишнями, вони часто ростуть попарно, колiр пристрасний i смак кисло-солодкий, не може та й не повинно життя завжди бути солодким. Я вiдповiла на ваше питання? – Аякже. Менi чим далi, тим бiльше тут подобаеться, а тобi, Лесюню? – Ми вже перейшли на ти? – рiзко поцiкавилася вона. Дуже не любила цього пестливого варiанту свого iменi. Крiм того, вона почала замерзати. Чи то вiд мокрого одягу, чи вiд крикливоi розкошi салонних суконь. – Звiсно, ми ж вибираемо нам весiльне вбрання, – знову пiдморгнув вiн. – Не треба так жартувати, – випалила i побiгла сходами вниз. На вулицю, пiд дощ, геть iз раю. – Зачекай! Вiктор вибiг слiдом, наздогнав, схопив за плечi. Вона обернулася, не витираючи слiз. Не мала хустинки i не бажала бiльше ховатися вiд дощу, а може, й вiд життя. Хоча, швидше за все, просто не хотiла, щоб вiн побачив ii руки… – Менi треба йти додому гостей приймати, а тобi в хостел, поiсти, вiдпочити… – Я б хотiв… – Не зараз, я трохи змерзла. Як дiйшла до зупинки – не пам’ятала. Перед очима – його розгублений погляд. Наче нiчого поганого не зробив, а вона… Ледве змогла розрахуватися з водiем маршрутки. Бiль застав ii на порозi квартири. Видобути iз сумочки ключi виявилося дуже важко. Але ще важчим було стояти на порозi власноi квартири i картати себе за скоене. Чому вона не пiшла додому ранiше? Навiщо було марнувати час на нездiйсненне? Невже довгi роки боротьби за нормальне iснування нiчого не навчили? Є люди, якi люблять дощ. А вона могла любити тiльки сонце. Ну i ще морелi, щоб iм добре було… iх вона теж любила. А увечерi прийшли гостi. І стало зовсiм кепсько. – Ти сама живеш? Не страшно уночi? Заведи собi коханця, помагае! Інна поводилася у ii квартирi, як у себе вдома. Перевдягнулася у м’якенький спортивний костюм i, наче грайлива кiшечка, обнюхувала все довкола. – Я спатиму ось тут, менi тут найбiльше подобаеться, але зранку не шумiть, бо я можу встати не з тiеi ноги, а тодi начувайтеся, правда, Настю? Приступ хвороби минув, але почалася мiгрень, а вiд неi спасiння взагалi не iснувало. А Інна все не заспокоювалася. – А штори я б сюди не вiшала. Тiльки тюль, легку, мов серпанок. Ого, скiльки лiкiв? Трентал, нiфедипiн, амiтриптилiн… І ти все це п’еш? А що за хвороба? Ранiше назва ii хвороби мало кому про щось говорила, а зараз е Інтернет i невiдомого у свiтi залишилося обмаль. – Правда, Настю, коханець – це найкращий рецепт вiд усiх хворiб? Набрид – вигнала i знайшла собi iншого. А ти, мабуть, мрiеш про законного чоловiка? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24255608&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.