Мiсто кiсток Кассандра Клэр Сумеречные охотникиОрудия Смерти #1 П’ятнадцятирiчна Клерi вважала себе звичайнiсiньким пiдлiтком, доки одного чудового дня не з’ясувала, що належить до давнього роду таемничих Мисливцiв за тiнями. Багато столiть ii предки захищали свiт вiд темних сил. І тепер хай стережуться демони, чаклуни, вовкулаки та вампiри! Настав ii час взяти до рук зброю… Касандра Клер Мiсто кiсток Моему дiдусевi Подяки Я хотiла б подякувати своiй робочiй групi, усiм зiркам Массачусетсу: Еллен Кушнер, Делii Шерман, Келлi Лiнк, Гевiну Гранту, Холлi Блек i Сарi Смiт. А також Тому Холту та Пег Керр – за те, що пiдбадьорювали мене до появи книги, а Джастiн Ларбалестье й Івi Сiнайко – за iхнi думки щодо книги пiд час роботи над рукописом. Моiй мамi i батьковi – за iхню вiдданiсть, прихильнiсть i непохитну вiру в те, що зрештою я створю щось варте друку. Джиму Хiллу й Кейт Коннор – за iхне пiдбадьорення i пiдтримку. Ерiку – за мотоцикли вампiрiв, якi працюють на демонiчнiй енергii, й Елцi – за те, що виглядае в чорному краще, нiж удови ii ворогiв. Тео та Велу – за створення гарних зображень до моеi прози. Моему чарiвному агентовi Баррi Голдблатту i моему талановитому редактору Карен Войтилi. Холлi – за те, що прожила цю книгу зi мною, i Джошу – за фiнансову допомогу. Я зовсiм сну не маю. Мiж виконанням пагубного вчинку І первим побудом до нього цiла Середина, се мов якась фантазма, Якесь гидке, страшенне сновидiнне. Тодi наш генiй кличе на пораду Усi знаряддя смертноi природи, І чоловiче естество страждае, Мов невеличке царство в часi бунту.     Вiльям Шекспiр. Юлiй Цезар[1 - Переклад П. Кулiша. (Тут i далi примiтки перекладача.)] Частина 1 Спуск у темряву Оспiвував я Хаос й Вiчну Нiч, й, натхненний Музою небес, спускався в темряву та сходив до висот.     Джон Мiлтон. Втрачений рай[2 - Переклад Н. Хаецькоi.] Роздiл 1 «Пекельне лiгво» – Ти, певно, жартуеш зi мною, – сказав вишибайло, схрестивши руки на своiх кремезних грудях. Вiн подивився згори вниз на юнака в червонiй куртцi з блискавкою та похитав головою. – Із цим сюди не можна. Близько пiвсотнi пiдлiткiв, що стояли в черзi перед дверима клубу «Пекельне лiгво», нашорошили вуха. Щоб потрапити до цього клубу, треба було довгенько постояти в черзi, особливо в недiлю, i зазвичай тут нiчого цiкавого не вiдбувалося. Охоронцi жорстко й швидко заспокоювали тих, iз ким могли бути неприемностi. П’ятнадцятирiчна Клерi Фрей та ii найкращий друг Саймон разом з усiею чергою затамували подих, сподiваючись на щось цiкаве. – Слухай, – хлопець пiдняв щось над головою. Предмет нагадував дерев’яну загострену з одного кiнця палицю. – Це деталь мого костюму. Вишибайло недовiрливо поглянув на нього. – І хто ж ти в нас? «Вiн досить нормально виглядае як для „Пекельного лiгва“», – подумала Клерi. Волосся, пофарбоване в насичений блакитний колiр, стирчало на його головi, наче щупальцi переляканого восьминога, але нi тату на обличчi, нi пiрсингу на вухах i губах не було. – Мисливець на вампiрiв, – посмiхнувся юнак. Вiн легко зiгнув палицю. – Це ж бутафорiя. Поролон. Бачиш? Великi очi хлопця були насиченого зеленого кольору. «Наче колiр антифризу чи весняноi трави, – зауважила Клерi. – Напевне, контактнi лiнзи». Вишибайло знизав плечима, раптом втративши цiкавiсть. – Ну, гаразд, проходь. Юнак прошмигнув швидко, наче вугор. Клерi сподобалося те, як грацiйно вiн повiв плечима, як, iдучи, порухом голови вiдкинув волосся. Їi мама казала про таких: безтурботнi. – Запала на нього, – голос Саймона змiнився. – Правда? Клерi мовчки штурхонула його лiктем пiд ребра. Всерединi клубу утворилася завiса зi штучного густого диму. Кольоровi вогники вигравали на танцмайданчику, перетворюючи його на веселкову казкову краiну блакитних та отруйно-зелених, яскраво-рожевих та золотистих барв. Юнак у червонiй куртцi торкнувся довгого гострого леза у своiх руках, i на його вустах заграла самовдоволена посмiшка. Все вiдбулося так легко. Трiшки чар – i лезо виглядало невинною дрiбничкою, а очi… Тiеi митi, коли вишибайло глянув у них, вiн попався. Звичайно, хлопець мiг би пройти в клуб без будь-яких проблем, але це було частиною гри: дурити приземлених, робити все це вiдкрито, просто перед ними, перед порожнiми поглядами на iхнiх овечих обличчях. Та люди мали свое призначення. Зеленоокий юнак розглядав танцмайданчик, де стрункi постатi, вбранi у вузькi смужки шовку та чорноi шкiри, час вiд часу зникали та з’являлися у стовпах диму. Приземленi танцювали. Дiвчата метеляли довгим волоссям, хлопцi похитували своiми затиснутими в шкiру стегнами, й оголена плоть виблискувала краплинами поту. Їхня життева енергiя била через край, i ii хвилi п’янили. Його губа презирливо смикнулася. Вони не знали, як iм пощастило, не знали, як це – виживати у свiтi мертвих, де диск сонця висить на небi, як напiвзотлiла вуглина. Їхнi життя горiли яскраво, як вогник свiчки, й так само легко було iх загасити. Вiн мiцнiше стиснув лезо, яке тримав у руцi, й уже рушив був на танцмайданчик, коли вiд гурту пiдлiткiв, що танцювали, вiдiйшла дiвчина й попрямувала до нього. Юнак не зводив iз неi очей. Вона була гарна як на людину: довге волосся насичено-чорного кольору, темно-сiрi очi. Бiла сукня до пiдлоги – такi носили тодi, коли цей свiт був молодшим. Мереживнi рукави-дзвiночки прикривали тонкi руки дiвчини. Їi шию прикрашав товстий срiбний ланцюжок, на якому висiла темно-червона пiдвiска завбiльшки з кулачок дитини. Глянувши лише раз, юнак зрозумiв, що камiнь – справжнiй i дорогоцiнний. Вiн ковтнув слину, коли дiвчина почала наближатися. Життева енергiя пульсувала в нiй, наче кров у вiдкритiй ранi. Проходячи повз нього, дiвчина всмiхнулася й поманила його поглядом. Юнак попрямував за нею, уже вiдчуваючи п’янкий присмак смертi на своiх губах. Це завжди було легко. Вiн уже вiдчував силу, з якою ii згасле життя розiллеться рiдким вогнем по його жилах. Люди такi дурнi. Вони володiли чимось надзвичайно цiнним, але взагалi не берегли це. Вони гинули за грошi, пакетики з наркотою чи за чарiвну усмiшку незнайомця. Дiвчина, що вiдступала у хмарах рiзнобарвного диму, здавалася фантомом. Вона дiйшла до стiни, озирнулася на нього та всмiхнулася, пiдiбравши спiдницю. На нiй були високi чоботи-панчохи. Юнак пiдходив повiльно, вiд ii близькостi по шкiрi бiгли дрижаки. Тепер дiвчина вже не виглядала бездоганно. Вiн бачив розмиту туш пiд очима, прилипле до спiтнiлоi шиi волосся, смакував запах ii смертностi, солодкий запах гниття. «От i попалася», – подумав хлопець. Холодна посмiшка викривила ii губи. Вiн побачив, що юнка вiдiйшла вбiк i притулилася до зачинених дверей. На них червоною фарбою було наляпано: «Службове примiщення. Стороннiм вхiд заборонено». Дiвчина намацала позад себе клямку, повернула ii та прослизнула досередини. Погляд юнака вихопив купи коробок i поплутаних кабелiв. Звичайна комiрчина. Вiн озирнувся: нiде нiкого. То й на краще, якщо вона хоче усамiтнитися з ним. Хлопець проник до кiмнати слiдом за нею, не пiдозрюючи, що за ним стежать. – О, – сказав Саймон, – а музика нiчогенька, правда? Клерi не вiдповiла. Вони танцювали, чи принаймнi вдавали, погойдуючись вперед-назад, час вiд часу рiзко нахиляючись, наче в когось iз них вилетiла контактна лiнза. Поряд рухалися гурт пiдлiткiв у металевих корсетах i молода азiйська пара. Вони цiлувалися так пристрасно, що iхне кольорове нарощене волосся сплелося докупи, наче виноградна лоза. Хлопець iз пiрсингом на губi та наплiчником у формi плюшевого ведмедика без перешкод роздавав таблетки «екстазi», його штани-парашути лопотiли на вiтрi з вентилятора. Клерi не звертала особливоi уваги на тих, хто iх оточував. Вона не зводила очей з блакитноволосого юнака, що переконав вишибайла впустити його. Хлопець пробирався крiзь натовп, наче шукаючи щось. Його рухи дещо нагадали iй… – Менi, наприклад, – вiв далi Саймон, – тут надзвичайно подобаеться. Це здавалося неправдоподiбним. Саймон виглядав у клубi бiлою вороною: у джинсах i старiй футболцi з написом спереду «Виготовлено в Бруклiнi». Його гладенько причесане волосся було каштановим, а не зеленим або рожевим, i на кiнчику його носа криво сидiли окуляри. Вiн бiльше нагадував шахiста, що йде на гурток, нiж того, хто спостерiгае за силами темряви. – Ага. Клерi чудово знала, що вiн прийшов iз нею до «Пекельного лiгва» лише тому, що вона любила це мiсце. На думку Саймона, тут було нудно. Дiвчина навiть не тямила, чому тут iй так подобалося. Яскравий одяг, клубна музика перетворювали заклад на мрiю, на можливiсть пожити чужим життям, яке дуже вiдрiзнялося вiд ii марудного, рутинного iснування. Але Клерi завжди була занадто сором’язливою, щоб поспiлкуватися з кимось iще, крiм Саймона. Блакитноволосий юнак пробирався через натовп на танцмайданчику. Вiн виглядав трохи розгубленим, наче не знайшов того, кого шукав. Клерi стало цiкаво, що станеться, якщо вона пiдiйде до нього, назветься й запропонуе показати йому клуб. Можливо, хлопець просто гляне на неi як на божевiльну. А якщо й вiн соромиться? Може, юнак буде тiльки радий i вдячний, хоч намагатиметься не виказати себе (що так типово для хлопцiв), але вона це зрозумiе. А… Раптом хлопець випростався, звернувши на щось увагу, наче мисливський собака, що зачув дичину. Клерi простежила за його поглядом i побачила юнку в бiлiй сукнi. «Ну от, – подумала Клерi, намагаючись не почуватися здутою повiтряною кулькою. – Такi справи…» Дiвчина була вродлива, саме таких Клерi хотiлося малювати. Висока, струнка мов смерека, з важкими чорними косами, що спали на груди. Навiть звiдси Клерi чудово бачила червоний кулон на ii шиi. Вiн мерехтiв у свiтлi прожекторiв, наче окремiшне серце. – Здаеться, сьогоднi ввечерi дiджей Бет перевершив себе. Правда? – не вгавав Саймон. Клерi закотила очi, але промовчала. Вона чудово знала, що Саймон ненавидiв транс. Їi увага була прикута до дiвчини в бiлiй сукнi. Серед темряви, штучного диму й туману ii вбрання свiтилося, неначе маячок. Не дивно, що блакитноволосий юнак зачаровано прямував за нею, не помiчаючи нiчого довкола. Не звертаючи увагу навiть на двi темнi постатi, що нишком iшли за ним по п’ятах крiзь натовп. Клерi припинила танцювати й витрiщилася на них. Вона помiтила, що силуети чоловiчi. Хлопцi були високi й одягненi в чорне. Хтозна, чому дiвчина вирiшила, що тi двое стежать за зеленооким юнаком, та була впевнена, що все саме так. Вона бачила це з того, як переслiдувачi намагаються не вiдставати, з iхньоi пильностi, грацiйноi настороженостi рухiв. У грудях ворухнулося погане передчуття. – До речi, – додав Саймон, – давно хотiв тобi сказати, що я трансвестит. Крiм того, у мене з твоею мамою роман. Думаю, ти маеш це знати. Дiвчина дiйшла до дверей з написом «Стороннiм вхiд заборонено» i вiдчинила iх. Вона поманила блакитноволосого юнака за собою, i вони прослизнули у дверi. Клерi й ранiше бачила таке. Пари часто прокрадалися в темнi закутки клубу, щоб усамiтнитися, та було дивно, що за ними стежили. Вона пiдвелася навшпиньки, намагаючись побачити юнакiв у чорному крiзь натовп. Тi двое зупинилися бiля дверей i, здавалося, про щось радилися. Один був блондин, iнший брюнет. Блондин полiз до кишенi куртки й витягнув довгий гострий предмет, який сяйнув у вiдблисках вогнiв. Нiж. – Саймоне! – закричала Клерi, схопивши його за руку. – Що? – стривожився хлопець. – Знаеш, нiчого в нас iз твоею мамою немае. Я просто намагався привернути твою увагу. Хоча твоя мама дуже приваблива жiнка як на свiй вiк… – Ти бачиш тих хлопцiв? – Вона схвильовано махнула рукою, випадково штовхнувши кучеряву темношкiру юнку, яка танцювала поруч. Дiвчина кинула на неi сердитий погляд. – Менi шкода, вибач! – Клерi повернулася до Саймона. – Бачиш хлопцiв он там, бiля дверей? Саймон примружився, потiм знизав плечима. – Нiчого не бачу. – Їх там двое. Вони стежили за хлопцем з блакитним волоссям. – За тим, хто тобi здався красунчиком? – Так, та зараз не про це. Блондин витягнув ножа. – Ти впевнена? – Саймон витрiщився на дверi й похитав головою. – Я нiкого не бачу. – Так, я впевнена. Саймон враз став серйозним, випростався. – Я покличу охоронця, а ти залишайся тут. Вiн пiшов, пробираючись через натовп. Клерi помiтила, як блондин прошмигнув у службове примiщення. Брюнет зробив те саме. Клерi озирнулася. Саймон досi намагався проштовхнутися через танцмайданчик, але безуспiшно. Навiть якщо вона закричить, нiхто не почуе. А допоки Саймон приведе охоронця, може трапитися щось жахливе. Знервовано кусаючи нижню губу, Клерi почала пробиратися крiзь юрбу. – Як тебе звуть? Вона повернулася й усмiхнулася. Високо з-пiд стелi крiзь загратованi запилюженi вiкна до примiщення пробивалися слабкi променi свiтла. На пiдлозi валялися сплутанi електрокабелi, друзки дзеркальних куль для дискотек i використанi банки з-пiд фарби. – Ізабель. – Гарне iм’я, – вiн пiдiйшов до неi, обережно переступаючи кабелi, бо якийсь iз них мiг бути пiд напругою. У тьмяному освiтленнi вона виглядала напiвпрозорою, блiдою, загорнутою в бiле, наче ангел, якого було б приемно зробити трохи грiшним… – Я не бачив тебе тут ранiше. – Хочеш знати, чи часто я тут буваю? – Юнка захихотiла, прикривши рота рукою. Рукав закотився й оголив зап’ястя з якимось браслетом на ньому. Наблизившись, хлопець побачив, що це не браслет, а нанесений чорнилом на шкiру вiзерунок з лiнiй, що переплiталися. Хлопець завмер. – Ти… Вiн не договорив. З блискавичною швидкiстю дiвчина вдарила його. Людину такий удар у груди збив би з нiг. Та юнак лише поточився. У руцi Ізабель з’явився скручений золотавий батiг. Блиснувши в повiтрi, вiн обвився петлею довкола щиколоток жертви. Хлопець упав на землю, скорчившись вiд болю, ненависний метал уп’явся в шкiру. Стоячи над ним, дiвчина засмiялася, i, непритомнiючи, вiн картав себе, що мусив здогадатися ранiше. Жодна юнка iз раси людей не носитиме таку сукню, як Ізабель. Вона одягла ii, щоб сховати свою шкiру, все свое тiло, повнiстю. Ізабель смикнула батiг, закрiпивши його. Їi усмiшка скидалася на отруену воду. – Вiн весь ваш, хлопцi. Позаду нього почувся тихий смiх. Хтось пiдвiв юнака на ноги й кинув на одну з бетонних колон. Спиною вiн вiдчув вологiсть каменю. Його руки були зв’язанi за спиною, в зап’ястя впився дрiт. Поки блакитноволосий юнак намагався визволитися, з-за колони вийшов хлопець, що виглядав як ровесник Ізабель i був такий же вродливий. Його жовтувато-коричневi очi виблискували, наче шматочки бурштину. – Ну, – сказав вiн, – скiльки вас тут? Блакитноволосий хлопець вiдчував, як у ньому гупае затиснута металом кров i нiмiють зап’ястя. – Про що ти? – Давай, зiзнавайся. – Хлопець iз бурштиновими очима звiв руки, i його темнi рукави сковзнули, оголивши повнiстю вкритi знаками зап’ястя, руки й долонi. – Ти знаеш, хто я? Десь далеко в головi у зв’язаного юнака заскреготiв другий ряд зубiв. – Мисливець за тiнями, – прошипiв вiн. – Попався, – сказав iнший хлопець, i його обличчя осяяла усмiшка. Клерi штовхнула дверi й увiйшла до службового примiщення. На мить iй здалося, що там нiкого немае. Загратованi вiкна були високо, через них всередину потрапляли притишенi звуки вуличного шуму, автомобiльних гудкiв i виску гальм. У кiмнатi пахло старою фарбою, а пiдлогу вкривав товстелезний шар пилюки. «Тут нiкого немае», – зрозумiла дiвчина, спантеличено роззираючись. Попри серпневу спеку, в примiщеннi було холодно. Їi спину вкрив холодний пiт. Вона зробила крок уперед, ноги заплуталися в електрокабелi. Дiвчина нахилилася, щоб звiльнити кросiвок, i почула голоси. Дiвочий смiх, рiзка вiдповiдь хлопця. Випроставшись, Клерi побачила iх. Вони виникли нiзвiдки, вона й оком не встигла змигнути. Дiвчина була в довгiй бiлiй сукнi, ii чорне волосся спадало на плечi, як вологi морськi водоростi. З нею було двое юнакiв. Вищий – брюнет, як i вона, а нижчий – блондин, його волосся виблискувало мiддю у тьмяному свiтлi. Бiлявий стояв, поклавши руки в кишенi, i дивився на блакитноволосого панка, що був прив’язаний до стовпа дротами, подiбними до струн. Руки бранця були заведенi назад, а щиколотки зв’язанi. Його обличчя витягнулося вiд болю i страху. Серце Клерi гупало в грудях, та вона, схилившись, дiсталася найближчоi бетонноi колони й виглянула з-за неi. Дiвчина спостерiгала за свiтловолосим хлопцем, що ходив туди-сюди, склавши руки на грудях. – Ти й досi не сказав менi, чи е тут iще хтось iз ваших, – сказав вiн. «Хтось iз ваших? – Клерi здивувалася. – Про що це вiн?» Можливо, вона нарвалася на якусь гангстерську вiйну? – Не розумiю, про що ти, – зболеним, але зухвалим тоном вiдповiв бранець. – Вiн про iнших демонiв, – долучився до розмови брюнет. – Ти чудово знаеш, хто такi демони, правда? Прив’язаний до стовпа юнак щось прошепотiв. – Демони, – повiльно вiв далi блондин, виписуючи слово пальцем у повiтрi, – релiгiею визначаються як мешканцi пекла, слуги сатани. Та, на нашу думку, це може бути будь-який злий дух, що походить з-за меж нашого рiдного вимiру. – Досить, Джейсе, – сказала дiвчина. – Ізабель мае рацiю, – погодився високий. – Урок семантики або демонологii тут нiкому не потрiбний. «У них дах поiхав, – подумала Клерi. – Зовсiм здурiли». Джейс пiдвiв голову та посмiхнувся. Його трохи несамовитий рух нагадав Клерi левiв iз документального фiльму, який вона колись дивилася на каналi «Дискаверi». Великi кiшки так само пiднiмали своi голови, вдихаючи запах жертви. – Ізабель з Алеком вважають, що я забагато говорю, – довiрливо повiдомив вiн полоненому. – Ти теж так думаеш? Хлопець не вiдразу вiдповiв. Його губи прошепотiли якусь лайку. – Можу подiлитися iнформацiею, – сказав вiн. – Я знаю, де зараз Валентин. Джейс глянув на Алека. Той знизав плечима. – Валентин уже давно в землi, – сказав Джейс. – Ця iстота граеться з нами. Ізабель вiдкинула волосся з обличчя. – Вбий його, Джейсе, – сказала вона. – Це створiння нiчого нам не скаже. Джейс здiйняв руку, i Клерi побачила тьмяний блиск леза. Воно було навдивовижу прозорим, чистим, мов кришталь, i гострим, як уламок скла. Рукiв’я оздоблене червоними каменями. Полонений глибоко вдихнув. – Валентин повернувся! – крикнув вiн, намагаючись послабити пута. – Увесь пекельний свiт це знае. Я це знаю. Я можу розповiсти вам, де вiн… Раптом крижанi очi Джейса спалахнули люттю. – Клянуся ангелом, щоразу, коли ми ловимо одного з ваших виродкiв, вiн стверджуе, що знае, де тепер Валентин. Та ми теж у курсi. Вiн у пеклi. І ти, – Джейс мiцнiше стиснув ножа. Край леза спалахнув вогнем, – зараз приеднаешся до нього. Клерi не могла бiльше витримати. Вона вибiгла з-за колони. – Стiйте! – вигукнула вона. – Ви не маете права. Джейс повернувся до неi. Вiд подиву вiн випустив нiж, i той брязнув об бетонну долiвку. Ізабель й Алек також обернулися зi схожими виразами обличчя. Блакитноволосий юнак приголомшено застиг iз роззявленим ротом. Першим отямився Алек. – А це що? – запитав вiн, дивлячись то на Клерi, то на своiх приятелiв, начебто iм це було вiдомо. – Це дiвчина, – вiдповiв Джейс, оговтавшись. – Ти ж ранiше бачив дiвчат, Алеку. Твоя сестра – одна з них. Вiн зробив крок до Клерi, скоса зиркаючи на неi, нiби не вiрив своiм очам. – Приземлена, – промовив вiн, швидше сам до себе. – І вона нас бачить. – Певна рiч, що бачу, – сказала Клерi. – Знаете, я не слiпа. – Саме слiпа, – Джейс нахилився, щоб пiдняти свого ножа. – Ти просто не знаеш про це. – Вiн випростався. – Ти б краще йшла звiдси, поки не пiзно. – Я нiкуди не пiду, – сказала Клерi, – бо ви вб’ете його. – Вона вказала на юнака з блакитним волоссям. – Це правда, – визнав Джейс, граючись iз ножем. – А тобi не байдуже, що з ним стане? – Не-не-не можна, – пролопотiла Клерi. – Не можна вбивати людей. – Правильно, – вiдповiв Джейс. – Не можна вбивати людей. Вiн махнув рукою в бiк блакитноволосого юнака, очi якого звузились. Клерi злякалася, чи не знепритомнiв той. – Це не людина, люба. Вiн може виглядати, говорити й навiть стiкати кров’ю як людина. Та це чудовисько. – Джейсе, – застерегла Ізабель. – Припини. – Ви хворi, – сказала Клерi, вiдступаючи назад. – Знаете, я подзвонила в полiцiю. Вони приiдуть будь-якоi митi. – Вона бреше, – втрутився Алек, але на його обличчi вiдбився сумнiв. – Джейсе, ти… Вiн так i не закiнчив. Бранець iз пронизливим криком вирвався з пут, якими був прив’язаний до стовпа, i кинувся на Джейса. Вони впали на землю й покотилися. Колишнiй полонений вчепився в Джейса руками, кiнчики його пальцiв виблискували, наче на них були металевi наконечники. Клерi хотiла тiкати, але, ступивши назад, заплуталася в дротах i гепнулася на пiдлогу, аж забило дух. Дiвчина почула вереск Ізабель. Обернувшись, Клерi побачила блакитноволосого юнака, що сидiв на Джейсових грудях. На кiнчиках його кiгтiв, гострих як лезо, блищала кров. Ізабель та Алек бiгли до них. Дiвчина розмахувала батогом. Дивний хлопець шматував Джейса кiгтями, що збiльшувалися на очах. Джейс спробував захиститися рукою, i кiгтi вп’ялися в неi, розбризкуючи кров. Нападник спробував ще раз, але батiг Ізабель хльоснув його по спинi. Той скрикнув i впав на бiк. Швидко, як i батiг Ізабель, Джейс перекотився на нього. В його руцi блиснуло лезо. Нiж увiйшов у груди юнака. Чорнувата рiдина розлилася довкола рукiв’я. Вигнувшись, той упав на долiвку, булькочучи й корчачись. Зцiпивши зуби, Джейс пiдвiвся. Навiть на його чорнiй сорочцi було видно ще чорнiшi плями свiжоi кровi. Вiн глянув на iстоту, що смикалася пiд його ногами, нахилився та висмикнув ножа. Рукiв’я було слизьким вiд чорноi рiдини. Раптом смертельно поранений розплющив очi. Здавалося, вiн спопелить Джейса своiм поглядом. Зцiпивши зуби, блакитноволосий прошипiв: «Хай буде так. Приреченi дiстануть вас усiх». Клерi здалося, що Джейс зараз загарчить. Очi блакитноволосого юнака закотилися. Його тiло почало сiпатися i смикатися, зморщуватися i складатися, стаючи дедалi меншим, аж поки зовсiм зникло. Вивiльнивши ноги з електродротiв, Клерi насилу пiдвелася i позадкувала до виходу. Нiхто з них не звертав на дiвчину уваги. Алек дiстався до Джейса i тримав його за руку, вiдгортаючи рукав, щоб краще бачити рану. Клерi почала бiгти, та шлях iй заблокувала Ізабель iз золотим батогом у руцi. На ньому виднiлися чорнi плями. Вона ляснула бiля Клерi – й кiнець батога обвився довкола зап’ястя й тiсно затягнувся. Клерi перехопило подих вiд болю та здивування. – Дурненька земна дiвчино, – сказала Ізабель крiзь зуби. – Через тебе Джейс мало не загинув! – Та вiн псих, – сказала Клерi, намагаючись визволити зап’ястя. Батiг глибше в’iвся в шкiру. – Ви всi тут несповна розуму. Про що ви думали, коли вчиняли самосуд? Полiцiя… – Полiцiю це не зацiкавить, допоки ти не пред’явиш iм тiло, – сказав Джейс. Притискуючи до себе поранену руку, вiн пробирався через дроти до Клерi. За ним iшов Алек, похмуро дивлячись пiд ноги. Клерi глипнула на те мiсце, де зник юнак, i промовчала. Там не було нi краплини кровi, нiчого не вказувало на те, що юнак колись iснував. – Пiсля смертi вони повертаються у рiднi вимiри, – пояснив Джейс. – Якщо тобi раптом стало цiкаво. – Джейсе, – прошипiв Алек. – Обережнiше. Джейс лише махнув рукою. Моторошнi плями кровi залишили слiд на його обличчi. Та, як i ранiше, вiн здавався iй левом. Такi ж широко посадженi свiтлi очi та волосся кольору бурштину. – Вона бачить нас, Алек, – сказав вiн. – Вона й так уже забагато знае. – Що менi з нею робити? – запитала Ізабель. – Вiдпусти ii, – тихо мовив Джейс. Ізабель глянула на нього здивовано, майже сердито, але сперечатися не стала. Батiг сковзнув, звiльняючи руку Клерi. Вона потерла зап’ястя i задумалася, як iй звiдси вибратися. – Може, варто взяти ii з собою? – спитав Алек. – Б’юсь об заклад, Годж хотiв би поговорити з нею. – Нiзащо ми не приведемо ii до iнституту, – сказала Ізабель. – Вона з приземлених. – Хiба? – м’яко заперечив Джейс. Його тихий голос був для Клерi страшнiшим, нiж роздратування Ізабель чи гнiв Алека. – Чи стикалася ти з демонами, мала? Зависала з чаклунами, спiлкувалася з Дiтьми Ночi? В тебе… – Мене звуть не «мала», – перебила Клерi. – І я уявлення не маю, про що ти говориш. – Тiеi ж митi внутрiшнiй голос перепитав ii: «Хiба? На твоiх очах безслiдно зникло тiло. Джейс не божевiльний, ти просто хочеш у це вiрити». – Я не вiрю в демонiв, чи що там ще… – Клерi? – почувся голос Саймона. Вона обернулася. Вiн стояв бiля дверей службового примiщення. Один зi здоровенних вишибайл, якi бiля входу ставили на руки штампи, був поруч iз ним. – З тобою все гаразд? – Вiн вдивлявся в темряву. – Чому ти тут, сама? А де ж тi хлопцi з ножами? Клерi здивовано поглянула на нього, потiм повернулася до Ізабель, Алека та Джейса, що досi стояв у своiй закривавленiй сорочцi з ножем у руцi. Вiн посмiхнувся iй i знизав плечима, немов вибачаючись. Очевидно, Джейс знав, що нi Саймон, нi вишибайло не бачать iх. Клерi вже також не дивувалася. Вона повiльно обернулася до Саймона, уявляючи, як виглядае, стоячи сама в сирому службовому примiщеннi, з ногами, заплутаними в яскравi пластмасовi дроти. – Менi здалося, що вони ховаються тут, – сказала вона невпевнено. – Але бачу, що нi. Перепрошую. Вона перевела погляд iз Саймона, вираз обличчя якого зi стурбованого став присоромленим, на вишибайла, який виглядав лише роздратованим. – Я помилилася. За ii спиною захихотiла Ізабель. – Я не можу в це повiрити, – торочив Саймон, а Клерi, стоячи на узбiччi, вiдчайдушно намагалася пiймати таксi. Поливально-мийнi машини вже пройшлися вулицею, поки пiдлiтки були в клубi, i пiд ногами виблискував вологий чорний асфальт. – Я знаю, – погодилася вона. – Думаеш, ми таки зупинимо хоч якусь таксiвку. Куди всi зiбралися опiвночi в недiлю? – Вона повернулася до нього, знизуючи плечима. – Як гадаеш, на Х’юстон-Стрiт нам би пощастило бiльше? – Я не про таксi, – пояснив Саймон, – я про тебе. Я не вiрю, що тi юнаки з ножами просто зникли. – Може, й не було нiяких хлопцiв iз ножами, Саймоне, – зiтхнула Клерi. – Можливо, у мене багата уява. – Не може бути, – Саймон пiднiс руку, але зустрiчнi таксi промчали повз, обливши iх водою з калюж. – Я бачив твое обличчя, коли увiйшов. Ти виглядала такою шокованою, наче побачила примару. Клерi згадала Джейса з його хижими котячими очима. Вона глянула на свое зап’ястя, де досi виднiвся тонкий червоний слiд вiд батога Ізабель. «Нi, не примару. Дещо дивнiше», – подумала вона. – Я просто помилилася, – сказала дiвчина втомлено. Цiкаво, чому вона не хоче сказати йому правду? Можливо, вiн вважатиме ii божевiльною. Було щось у тому, що сталося, щось у тiй чорнiй кровi, що скрапувала з Джейсового ножа, щось у його голосi, коли вiн спитав: «Чи спiлкувалася ти з Дiтьми Ночi?» – що вона не хотiла нi з ким дiлити. – Це була до бiса прикра помилка, – сказав Саймон. Вiн озирнувся на клуб, до якого, як i ранiше, на пiвкварталу тонкою лiнiею розтяглася черга. – Сумнiваюся, що нас iще колись пустять сюди. – А тобi що з того? Ти ж не терпиш «Пекельного лiгва». – Клерi знову здiйняла руку, побачивши жовте авто, що наближалося до них крiзь туман. Цього разу таксi з виском зупинилося бiля них. Водiй посигналив, наче це вiн мав привернути iхню увагу. – Нарештi нам пощастило, – Саймон вiдчинив дверцята таксi й прошмигнув на вкрите пластиком задне сидiння. Клерi всiлася поряд, вдихаючи знайомий запах усiх нью-йоркських таксi: сумiш сигаретного диму, шкiри та лаку для волосся. – У Бруклiн, будь ласка, – звернувся Саймон до таксиста, а тодi повернувся до Клерi. – Ти ж знаеш, що менi можна довiритися, правда? Клерi хвильку повагалася й кивнула. – Звичайно, Саймоне, – сказала вона. – Я знаю. Вона зачинила дверцята, i таксi помчало в нiч. Роздiл 2 Таемницi та брехня Темний Принц сидiв верхи на баскому конi, позаду розвiвалася соболина накидка. Золотий вiнець пiдтримував його бiлявi кучерi, а вродливе обличчя було сповнене холодного бойового запалу, i… «І його рука була схожа на баклажан», – роздратовано пробурмотiла Клерi. Малюнок нiяк не вдавався. Зiтхнувши, вона вирвала ще один аркуш зi свого альбому, зiжмакала його й кинула в помаранчеву стiну своеi спальнi. Пiдлога була встелена забракованими паперовими м’ячиками – безперечною ознакою того, що творча енергiя лилася не так, як вона очiкувала. В тисячний раз дiвчина загадала собi стати хоч трiшки схожою на свою матiр. Усi малюнки, картини, ескiзи Джоселiн Фрей були чудовими, здавалося, без будь-яких зусиль з ii боку. Клерi витягнула навушники, перервавши пiсню на серединi, й потерла скронi. І лише тодi вона усвiдомила, що у квартирi лунав гучний пронизливий звук телефонного дзвiнка. Кинувши етюдник на лiжко, вона схопилася i побiгла до вiтальнi, де на столику бiля вхiдних дверей стояв червоний телефонний апарат у стилi ретро. – Кларисса Фрей? – Голос на iншому кiнцi звучав знайомо, хоча вона не вiдразу впiзнала його. Клерi нервово накручувала телефонний шнур на палець. – Так. – Привiт, я один iз тих хулiганiв iз ножами, яких ти зустрiла минулоi ночi в «Пекельному лiгвi». Боюся, що я справив на тебе погане враження, та сподiваюся, що ти даси менi шанс спокутувати свою провину. – Саймоне! – Клерi вiдставила слухавку подалi вiд вуха, поки вiн реготав. – Це зовсiм не смiшно! – Смiшно. Ти просто не розумiеш гумору. – Дурень, – Клерi зiтхнула й прихилилася до стiни. – Тобi було б не до смiху, якби ти був тут, коли я повернулася додому минулоi ночi. – А що сталося? – Моя мама. Вона не дуже зрадiла, що я прийшла так пiзно. Вона немов сказилася. Просто жах. – Що? Це ж не наша провина, що на вулицях був такий рух! – заперечив Саймон. Вiн був молодшим iз двох дiтей i мав неабияк вiдшлiфоване почуття сiмейноi несправедливостi. – Знаеш, мама бачить все по-iншому. Вона розчарована i засмучена, перехвилювалася через мене i тому подiбне. Я справжня кара, – сказала Клерi, перекривлюючи матiр з невеликим вiдчуттям провини. – Ти пiд домашнiм арештом? – голосно запитав Саймон. На задньому фонi Клерi почула гул голосiв, якiсь люди щось обговорювали. – Не знаю. Вранцi мама поiхала з Люком, i поки що вони не повернулися. А ти де? У Ерiка? – Угу. Щойно закiнчили репетицiю. – Бiля Саймона брязнули тарiлки. Клерi здригнулася. – Ерiк затiяв вечiр поезii у «Джава Джонс», – продовжував Саймон, згадавши кав’ярню за рогом неподалiк вiд будинку Клерi, де iнколи вечорами лунала жива музика. – Весь гурт iде, щоб пiдтримати. Хочеш пiти? – Звичайно… – почала Клерi, але тут же прикусила язика, стривожено смикнувши кабель телефону. – Почекай. Я не можу. – Заткнiться, пацани! – крикнув Саймон, та його голос пролунав якось вiддалено. Клерi запiдозрила, що вiн вiдставив слухавку подалi вiд рота. За мить хлопець знову звернувся до неi, запитавши дещо стурбовано: – Коротше, ти йдеш чи нi? – Не знаю, – Клерi знервовано вкусила губу. – Мама досi злиться на мене за вчорашне. Не хочу зайве дратувати ii, попросивши про послугу. Якби я i хотiла нових неприемностей, то не через паршивi вiршики Ерiка. – Та ну, вони не такi вже й поганi, – заперечив Саймон. Ерiк був сусiдом Саймона, вони зналися з дитинства. Хоча Саймон був не такий близький з Ерiком, як iз Клерi, на початку другого року навчання в коледжi хлопцi органiзували рок-гурт разом iз друзями Ерiка – Меттом та Керком. Музиканти сумлiнно репетирували щотижня в гаражi Ерiкових батькiв. – До речi, це не послуга, – додав Саймон. – Це поетичний слем приблизно за квартал вiд твого будинку. Я ж не запрошую тебе на якусь оргiю в Хобокен. Можеш прийти з мамою, якщо вона захоче. – Оргiя в Хобокенi! – почула Клерi чийсь крик, напевне Ерiка. Черговий барабанний дрiб i брязкiт тарiлок. Клерi уявила, як ii мама слухае вiршi Ерiка, i в душi здригнулася. – Ну не знаю. Якщо ви всi завалитеся сюди, думаю, мама цього не витримае. – Тодi я прийду сам. Я зайду за тобою, i ми пiдемо туди разом, а там зустрiнемося з iншими. Твоя мама буде не проти. Вона мене любить. Клерi розсмiялася: – Як на мене, вона завжди мала чудернацький смак. – Тебе нiхто не питае, – Саймон закiнчив розмову пiд крики своiх приятелiв. Клерi поклала слухавку й оглянула вiтальню. Свiдчення маминих художнiх уподобань були повсюди: вiд декоративних оксамитових подушок ручноi роботи, що лежали на темно-червоному диванi, до стiн, обвiшаних картинами Джоселiн у рамках, дiбраних зi смаком. Здебiльшого тут були пейзажi: звивистi вулички Пiвденного Мангеттена, залитого золотистим свiтлом, поруч зимовi замальовки Проспект-парку – темнi ставки, укритi мереживною стрiчкою бiлого льоду. На поличцi над камiном у рамцi стояла фотографiя батька Клерi. Свiтловолосий задуманий чоловiк у вiйськовiй формi. В кутиках його розумних очей виднiлися зморшки, якi з’явилися вiд смiху. Кiлька його медалей Джоселiн зберiгала в невеличкiй скриньцi бiля свого лiжка. Та цi нагороди нiчим нiкому не допомогли, коли Джонатан Кларк врiзався на автомобiлi в дерево неподалiк вiд Олбанi та помер ще до народження власноi доньки. Пiсля його смертi Джоселiн повернула свое дiвоче прiзвище. Вона нiколи не розказувала Клерi про батька, але берегла скриньку, на якiй було вигравiрувано iнiцiали «Д. К.». Окрiм медалей, там було кiлька свiтлин, обручка та пасмо свiтлого волосся. Інодi Джоселiн брала скриньку до рук, вiдмикала ii, виймала золотаве пасмо, нiжно погладжувала його та, поклавши назад, бережно замикала скриньку. Звук ключа у замку вхiдних дверей вивiв Клерi iз задуми. Поспiхом вона кинулася на диван i спробувала вдати, що захоплена читанням однiеi з книжок у м’якiй обкладинцi, якi ii мати залишила на журнальному столику. Джоселiн вважала читання сакральним заняттям i зазвичай не переривала Клерi на серединi книги навiть щоб насварити ii. Дверi з глухим стуком вiдчинилися, i з’явився Люк зi стосом великих квадратних аркушiв картону. Коли вiн опустив iх на пiдлогу, Клерi зрозумiла, що це складенi картоннi коробки. Люк випростався i повернувся до неi, всмiхаючись. – Привiт, дя … Люку, – промовила вона, перервавшись на пiвсловi. Рiк тому Люк попросив Клерi не називати його дядьком, оскiльки це змушуе його почуватися старшим, й окрiм цього нагадуе йому про «Хатину дядька Тома». Крiм того, Люк делiкатно додав, що вiн iй не дядько, а просто близький друг ii матерi, який знае ii все свое життя. – А де мама? – запитала Клерi. – Припарковуе пiкап, – вiдповiв Люк i потягнувся, задоволено розпростовуючи свое довге тiло. Вiн був у своему звичному одязi: старих джинсах i фланелевiй сорочцi. На перенiссi косо сидiли вигнутi окуляри в золотiй оправi. – Нагадай-но менi ще раз, чому в цiй будiвлi немае вантажного лiфта? – Тому що вона стара, i це ii родзинка, – одразу ж знайшлася Клерi. Люк усмiхнувся. – А для чого цi коробки? – запитала вона. Його усмiшка зникла. – Твоя мати хотiла зiбрати деякi речi, – сказав Люк, уникаючи ii погляду. – Якi речi? – запитала Клерi. Вiн махнув рукою. – Все зайве, що перекидаеться будинком. Зробимо мiсце, де буде зручно ходити. Ти ж знаеш, що вона нiколи нiчого не викидае… А ти чим зайнята? Вчишся? Люк узяв книгу з рук Клерi й прочитав уголос: – «Свiт досi кишить рiзноманiтними створiннями, iснування яких офiцiйна наука не визнае. Феi та гоблiни, привиди та демони все ще ширяють…». – Люк вiдклав книжку й уважно подивився на Клерi поверх окулярiв: – Це для школи? – «Золота гiлка» Фрейзера? Нi. До школи ще два тижнi. – Вона забрала книжку. – Це мамина. – Я так i думав. Вона поклала ii назад на стiл. – Люку? – Га? Книжку вже забуто. Люк рився в ящику з iнструментами, що стояв бiля камiна. – А, ось вiн, – зрадiв Люк i витягнув помаранчевий пiстолет для клейкоi стрiчки. – Що б ти робив, якби бачив те, що не помiчають iншi? Пiстолет для скотчу випав з рук Люка i дзенькнув об облицьований кахлями камiн. Вiн став на колiна, щоб пiдняти його, не дивлячись на неi. – Ти маеш на увазi, якби я став единим свiдком злочину, щось таке? – Нi, не це. Якби довкола були люди, але ти единий, хто це бачить. Наче для всiх iнших це невидиме. Вiн роздумував, стоячи на колiнах i затиснувши в руцi надщерблений пiстолет для клейкоi стрiчки. – Я знаю, це звучить дивно, – Клерi зважувала кожне слово. – Але… Вiн обернувся. Його очi, такi блакитнi за скельцями окулярiв, дивилися на неi з незмiнною прихильнiстю. – Клерi, ти художник, як твоя мати. Це означае, що ви по-iншому сприймаете свiт. У вас е дар бачити красиве i жахливе у звичайних речах. Ти не божевiльна, а просто особлива. У цьому немае нiчого поганого. Клерi пiдняла ноги на диван i вперлася пiдборiддям у колiна. В ii головi промайнули картинки зi службового примiщення: золотий батiг Ізабель, передсмертнi конвульсii блакитноволосого юнака, бурштиновi очi Джейса. Красиве i жахливе. Вона спитала: – Якби жив мiй батько, думаеш, вiн теж був би художником? Люк виглядав приголомшеним. Перш нiж вiн устиг вiдповiсти, дверi вiдчинилися, i до кiмнатi поважно увiйшла мама Клерi, вистукуючи каблуками по блискучiй дерев’янiй пiдлозi. Вона з дзенькотом кинула Люку ключi вiд авто й повернулася, щоб поглянути на доньку. Джоселiн Фрей була тендiтною приемною жiнкою з рудим волоссям, трохи темнiшим та вдвiчi довшим, нiж доньчине. Сьогоднi воно було закручене у темно-рудий вузол i скрiплене просунутим крiзь нього графiтовим олiвцем. Джоселiн була в комбiнезонi, забризканому фарбами, футболцi кольору лаванди та коричневих туристичних черевиках, пiдошви яких також були обляпанi олiйною фарбою. Клерi завжди говорили, що вона схожа на маму, та дiвчина цього не помiчала. Єдине, чим вони були подiбнi, – це фiгури. Обидвi стрункi, з невеликими грудьми та вузькими стегнами. Але вона знала, що мама була справдi красивою. Щоб бути гарною, треба бути гнучкою та високою. А коли ти на зрiст трохи бiльше за пiвтора метра, ти – симпатична. Не гарна чи красива, а просто мила. Врахуйте волосся морквяного кольору та обличчя, вкрите веснянками, – i Клерi здавалося, що вона була Реггедi Енн, ганчiрною лялькою, натомiсть ii мама нагадувала Барбi. Джоселiн навiть рухалася так грацiйно, що люди озиралися, коли вона проходила повз. Клерi, навпаки, завжди спотикалася. Лише одного разу вона привернула увагу перехожих, коли промчала повз них i розтяглася на сходах. – Спасибi, що допомiг з коробками, – сказала Джоселiн, усмiхаючись. Вiн не всмiхнувся у вiдповiдь. Шлунок у Клерi наче стиснувся. Очевидно, що щось вiдбуваеться. – Вибачте, я затрималася, бо шукала мiсце на парковцi. Там сьогоднi море людей. – Мам? – перебила ii Клерi. – Для чого коробки? Джоселiн прикусила язика. Люк зиркнув на Клерi, безмовно натякаючи Джоселiн, щоб та продовжувала. Нервово посiпуючи рукою, жiнка заправила за вухо обвисле пасмо та присiла на диванi поруч iз дочкою. Зблизька Клерi помiтила, наскiльки втомленою була ii мама. Темнi круги пiд очима та червонi повiки видавали безсонну нiч. – Це через минулу нiч? – запитала Клерi. – Нi, – швидко сказала мама i, провагавшись, додала: – Частково. Не треба було тобi вчора цього робити. Та ти знаеш. – Я ж попросила вибачення. І що далi? Якщо збираешся тримати мене пiд домашнiм арештом, так i скажи. – Я не збираюся робити цього, – голос мами був напружений мов струна. Вона поглянула на Люка, але той заперечно похитав головою. – Просто скажи iй, Джоселiн, – сказав вiн. – Не говорiть так, наче мене тут немае! – пробурчала Клерi. – Що ти маеш менi сказати? – Ми iдемо у вiдпустку, – важко зiтхнувши, видавила з себе Джоселiн. Люк виглядав незворушним, наче полотно, з якого витерли всi фарби. – І в цьому вся проблема? Ви iдете у вiдпустку? – хитнувши головою, Клерi вiдкинулася на спинку дивана. – Не розумiю. З чого робити проблему? – Не думаю, що ти зрозумiеш. Я мала на увазi, що iдуть усi: ти, я i Люк. Ми вирушаемо в замiський будинок. Клерi глянула на Люка. Вiн, зцiпивши зуби i схрестивши руки на грудях, дивився у вiкно. Дивно, що ж його засмутило? Люк дуже любив цей будинок у пiвнiчнiй частинi штату. Вiн купив його десять рокiв тому, сам лагодив i iздив туди за найменшоi можливостi. – Надовго? – До кiнця лiта, – вiдповiла Джоселiн. – Я принесла коробки на випадок, якщо ти захочеш взяти з собою книги чи художне приладдя… – До кiнця лiта? – Клерi аж випрямилася вiд обурення. – Я не можу, мам. У мене своi плани. Ми з Саймоном хочемо влаштувати вечiрку перед початком навчання, у мене кiлька зустрiчей з моею мистецькою групою, а ще десять урокiв у художнiй школi «Тiш»… – Менi шкода, що так вийшло з художньою школою. А решту можна легко скасувати. Саймон зрозумiе, та й твоя мистецька група теж. Клерi з тону матерi зрозумiла, наскiльки все серйозно. – Але я вже оплатила весь курс у школi! Цiлий рiк збирала. Ти ж менi обiцяла! – Клерi повернулася до Люка. – Скажи iй! Скажи, що це несправедливо! Люк незворушно дивився у вiкно. Лише м’яз на його щоцi нервово смикався. – Джоселiн – твоя мама. Їй це й вирiшувати. – Нiчого не розумiю. – Клерi знову повернулася до матерi. – Що сталося? – Менi потрiбно поiхати, – сказала Джоселiн. Кутики ii губ тремтiли. – Менi потрiбнi спокiй i тиша. Та й з грошима зараз туго. – То вiзьми з батькових запасiв, – сердито мовила Клерi. – Ти ж завжди так робиш. – Це не дуже гарна iдея, – вiдрубала Джоселiн. – Їдьте куди хочете! Менi байдуже! Залишуся сама. Я можу працювати. Пiду на роботу в «Старбакс». Саймон каже, там завжди потрiбнi працiвники. Я вже не маленька й подбаю про себе! – Нi! Рiзкий голос Джоселiн змусив Клерi здригнутися. – Грошi за уроки в «Тiш» я тобi поверну. Але ти iдеш з нами. Це не обговорюеться! Тобi ще зарано залишатися самiй. Хтозна, що може трапитися. – І що? Що може статися? – зажадала вiдповiдi Клерi. Раптом почувся грюкiт. Клерi здивовано озирнулася й виявила, що Люк перевернув одну з картин, спертих на стiну. Виглядаючи засмученим, вiн поправив ii, вирiвнявся i пробурчав: – Я йду. Джоселiн прикусила язика. – Почекай, – вона вибiгла за ним i наздогнала аж бiля вхiдних дверей. Згорнувшись на диванi, Клерi чула схвильований шепiт матерi. – Бейн, – казала Джоселiн, – я дзвоню йому вже три останнi тижнi. Голосова пошта повiдомляе, що вiн у Танзанii. Що ще менi робити? – Джоселiн, – Люк затнувся, – ти ж не зможеш постiйно до нього звертатися. – Але Клерi… – …не Джонатан, – прошепотiв Люк. – Ти сама не своя вiдтодi, як це трапилося. Але Клерi – не Джонатан. «А до чого тут мiй тато?» – подумала Клерi, здивувавшись. – Я ж не можу просто тримати ii вдома та не пускати на вулицю. Вона не буде це терпiти. – Звичайно! – Люк розiзлився. – Вона не хатня тварина. Клерi вже пiдлiток. Майже доросла. – Якби ми виiхали з мiста… – Поговори з нею, Джоселiн, – наполягав Люк. – Саме про це. Вiн повернув ручку дверей, i… Джоселiн скрикнула вiд несподiванки. – Господи! – вигукнув Люк. – Нi, це лише я, – сказав Саймон, що стояв за дверима. – Хоча менi вже казали, що ми разюче подiбнi. Вiн махнув Клерi з порогу: – Ти готова? Опанувавши себе, Джоселiн запитала: – Саймоне, ти часом не пiдслуховував? Хлопець заклiпав очима: – Нi, я щойно пiдiйшов. – Саймон перевiв погляд зi зблiдлоi Джоселiн на похмурого Люка. – Щось трапилося? Я невчасно? – Не переймайся, – вiдповiв Люк. – Ми вже закiнчили. – Посунувши Саймона, вiн швидко спустився сходами. Внизу з грюкотом зачинилися дверi пiд’iзду. Саймон нерiшуче тупцював бiля дверей: – Я можу заскочити пiзнiше. Справдi. Це не проблема. – Рiч у тому… – почала Джоселiн, та Клерi вже була на ногах. – Забудь, Саймоне. Ходiмо, – Дiвчина схопила з гачка свою сумку й закинула ii через плече, сердито дивлячись на маму. – Побачимося, мамо. Джоселiн знервовано закусила губу. – Клерi, думаю, нам потрiбно поговорити. – У нас буде повно часу у вiдпустцi, – ущiпливо вiдповiла дiвчина i задоволено вiдзначила, як маму аж пересмикнуло вiд розпачу. – Мене не чекай, повернуся пiзно, – додала вона i потягла приголомшеного Саймона до вхiдних дверей. Саймон обернувся через плече. Джоселiн стояла у дверях, схрестивши руки на грудях, самотня та нещасна. – До побачення, мiсiс Фрей! – крикнув вiн. – Гарного вечора! – Замовкни, Саймоне! – Клерi перервала його i з гуркотом зачинила дверi, заглушивши вiдповiдь своеi матерi. – Господи, жiнко, ти зараз вiдiрвеш менi руку! – протестував Саймон, поки Клерi тягла його за собою. Їi зеленi кросiвки сердито виляскували дерев’яними сходами. На мить дiвчина глянула вгору, потай сподiваючись, що мама вийде на сходовий майданчик, але дверi квартири залишалися зачиненими. – Вибач, – пробурмотiла Клерi, випустивши руку Саймона. Вона зупинилася бiля останньоi сходинки, сумка вдарилася об ii стегно. Будинок, у якому Клерi жила з мамою, ранiше цiлком належав однiй багатiй родинi. Вiдголосками колишньоi розкошi залишилися гвинтовi сходи, мармурова пiдлога у вестибюлi першого поверху та одностулкове вiкно над головою. Тепер будинок був роздiлений на окремi квартири. Клерi з мамою дiлили триповерхову будiвлю з лiтньою жiнкою, що займала перший поверх. Стара влаштувала у своiй квартирi салон медiума. Вона нечасто виходила з квартири, вiдвiдувачi також бували в неi дуже рiдко. Позолочена табличка на дверях свiдчила: «Мадам Доротея, ясновидиця та пророчиця». З напiввiдчинених дверей квартири просочувався густий солодкуватий запах ладану. Клерi розчула за дверима тихе шепотiння. – Радий, що бiзнес у бабусi процвiтае, – сказав Саймон. – У наш час важко пророкам мати постiйну роботу. – Навiщо цей сарказм? – гаркнула Клерi. Саймон оторопiв. – А я гадав, що тобi подобаються моi розумнi й iронiчнi зауваження. Не встигла Клерi вiдповiсти, як дверi розчахнулися i з квартири мадам Доротеi вийшов чоловiк. Вiн був високий, зi смаглявою шкiрою, котячими золотисто-зеленими очима i скуйовдженим чорним волоссям. Незнайомець слiпуче всмiхнувся iй, блиснувши гострими бiлими зубами. У Клерi запаморочилося в головi. Здавалося, що вона зараз знепритомнiе. Саймон стривожено покосився на Клерi: – Тобi погано? – Що? Нi, все нормально, – неуважно вiдповiла вона. – Ти наче привида побачила, – не вгамовувався Саймон. Клерi заперечливо похитала головою. Здаеться, вона справдi щось побачила, але коли спробувала сконцентруватися, спогади розтеклися, мов вода. – Нi. Я подумала, що з квартири Доротеi вибiг кiт, та, здаеться, то просто гра свiтла. Саймон здивовано подивився на неi. – До речi, вiдучора я нiчого не iла, – спробувала виправдатися Клерi. – Може, я трохи не в собi. Саймон лагiдно обiйняв ii за плечi. – Не перемайся, зараз я тебе нагодую. – Не розумiю, що на неi найшло! – вчетверте повторила Клерi, витираючи залишки соусу гуакамоле шматочком начос. Вони сидiли у крихiтнiй мексиканськiй забiгайлiвцi «Начо Мама». – Наче садити мене пiд домашнiй арешт через тиждень iй було замало, тепер узагалi хоче до кiнця лiта вiдправити в заслання. – Інодi на твою маму щось таке находить, коли вона вдихае чи видихае повiтря! – пожартував Саймон i продовжив iсти свое вегетарiанське бурiто. – Вдам, що це було дотепно, – сказала йому Клерi. – Тебе не тягнуть в якусь глухомань хтозна на скiльки часу! – Клерi, – обiрвав ii тираду Саймон, – а на мене ти за що злишся? До того ж, це не назавжди. – Звiдки ти це знаеш? – Ну, я ж знаю твою маму, – сказав Саймон пiсля паузи. – Ми з тобою вже десять рокiв дружимо, не менше. Перiодично на неi щось находить, але потiм вона передумуе. Клерi взяла з тарiлки шматочок гострого перцю i задумливо вiдкусила краечок: – Думаеш? Інодi менi здаеться, що по-справжньому ii не знае нiхто. Саймон заклiпав очима. – Ти не зрозумiла мене. Клерi шумно втягнула повiтря в палаючий рот. – Я про те, що мама нiчого про себе не розповiдае. Я не знаю нi про ii дитинство, нi про сiм’ю. Майже не знаю, як вона зустрiла тата. У неi немае жодноi весiльноi фотографii. Таке враження, що ii життя почалося, коли народилася я. Саме так вона й каже щоразу, коли я намагаюся ii розговорити. Саймон iронiчно скривився: – О, дуже зворушливо. – Нi, це просто дивно. Я досi не знаю нiчого про бабусь та дiдусiв. Тобто батьки мого батька не дуже ii любили, але ж вони не могли бути такими поганими? Що це за люди, якi не хочуть навiть зустрiтися з онукою? – Може, це твоя мама ненавидить iх. Мабуть, вони образили ii, чи ще щось, – припустив Саймон. – У неi на тiлi шрами. Клерi витрiщилася на нього. – Що в неi на тiлi? Вiн проковтнув великий кусень бурiто. – Тонкi, ледь помiтнi шрами по всiй спинi та руках. Знаеш, я бачив твою матiр в купальнику. – Я нiколи не помiчала нiяких шрамiв, – рiшуче сказала Клерi. – Гадаю, ти собi щось нафантазував. Вiн проникливо подивився на неi i, здавалося, хотiв щось сказати, та з сумки дiвчини почувся наполегливий дзвiнок мобiлки. Клерi дiстала ii, глянула на екран i спохмурнiла. – Це мама. – Подивившись на твое обличчя, я зрозумiв, що ти хочеш поговорити з нею. – Не зараз, – сказала Клерi. Телефон замовк, i дзвiнок автоматично перевiвся на голосову пошту. Клерi вiдчула докори сумлiння. – Не хочу знову сваритися. – Можеш пожити в мене, – сказав Саймон. – Скiльки забажаеш. – Подивимося, може, вона першою заспокоiться. Клерi натиснула кнопку голосовоi пошти на своему телефонi. Голос матерi звучав напружено, хоча Джоселiн намагалася говорити м’якiше: «Дитинко, я перепрошую, якщо ошелешила тебе своiми планами щодо вiдпустки. Приходь додому, i ми поговоримо». – Клерi повiсила слухавку ще до того, як повiдомлення закiнчилося, досi почуваючи провину i злiсть водночас. – Вона хоче поговорити. – А ти хочеш поговорити з нею? – Не знаю. – Клерi потерла очi тильною стороною руки. – То ти таки йдеш на вечiр поезii? – Я ж пообiцяв. * * * Клерi пiдвелася, вiдсунувши свiй стiлець. – Тодi я пiду з тобою, а мамi подзвоню, коли все закiнчиться, – ремiнець сумки ковзнув з ii руки. Саймон неуважно поправив його, затримавши своi пальцi на ii оголеному плечi. Повiтря на вулицi було насичене вологою, вiд якоi волосся Клерi завилося, а синя футболка Саймона прилипла до його спини. – Отже, що там iз вашим гуртом? – запитала дiвчина. – Що нового? Коли ми розмовляли, я чула в трубцi iхнi крики. Обличчя Саймона загорiлося. – Все чудово, – сказав вiн. – Метт каже, що мае знайомого, який допоможе органiзувати концерт у «Скреп-бар». А ще ми знову обговорювали назву. – Та невже? – Клерi приховала посмiшку. Саймоновий гурт нiколи не займався музикою. Переважно вони сидiли в його вiтальнi й сперечалися щодо ймовiрних назв i логотипiв. Інодi iй було цiкаво, чи хтось iз них справдi вмiе грати на музичному iнструментi. – Якi варiанти? – Вибираемо мiж назвами «Змова водоростей» та «Кам’яна панда». Клерi заперечно похитала головою. – Обидвi жахливi. – Ерiк запропонував «Криза садових стiльцiв». – Може, Ерiку варто переключити увагу на азартнi iгри? – Але тодi нам потрiбно шукати нового барабанщика. – А чим займаеться Ерiк? Менi здавалося, вiн просто виманюе у вас грошi та розповiдае дiвчатам у школi, що вiн у музичному гуртi, щоб справити на них враження. – Та нi, – безтурботно сказав Саймон. – Ерiк почав життя з чистого аркуша. У нього е дiвчина. Вони вже три мiсяцi зустрiчаються. – Майже одруженi, – сказала Клерi, обходячи пару з малюком у вiзочку. Маленька дiвчинка з жовтими пластиковими заколками-клiпсами у волоссi стискала ляльку-пiксi з золотаво-синiми крильцями. Краем ока Клерi помiтила, що крила пурхають. Вона поспiхом вiдвернулася. – А це означае, – продовжував Саймон, – що я единий член гурту без дiвчини. А, як тобi вiдомо, головний сенс бути в гуртi – це подобатися дiвчатам. – Я гадала, усе це заради музики, – чоловiк iз цiпком перетнув iй дорогу, прямуючи на Берклi-стрiт. Дiвчина вiдвернулася, боячись, що, якщо вона дивитиметься на людей трохи довше, у них виростуть крила, додатковi руки чи довгий роздвоений язик, мов у змii. – Зрештою, кому який клопiт, чи маеш ти дiвчину? – Менi, – похмуро сказав Саймон. – Скоро единими людьми, що залишилися без дiвчини, будемо ми зi шкiльним двiрником Венделлом. А вiд нього завжди чимось тхне. – Принаймнi, ти знаеш, що вiн досi без пари. Саймон сердито зиркнув на неi. – Не смiшно, Фрей. – І завжди е королева стрингiв Шейла Барбарiно, – пiдказала дiвчина. Клерi сидiла позаду неi на уроках математики в дев’ятому класi. Щоразу, коли Шейла впускала олiвець, а це траплялося досить-таки часто, Клерi була змушена споглядати нижню бiлизну дiвчини, що виглядала з-пiд Шейлиних джинсiв iз надто заниженою талiею. – З нею i зустрiчаеться Ерiк останнi три мiсяцi, – казав Саймон. – До речi, вiн порадив менi вирiшити, яка дiвчина в школi мае найкрутiшу фiгуру, i запросити ii кудись у перший день занять. – Ерiк – свиня, – сказала Клерi, не бажаючи знати, кого Саймон вважав найпривабливiшою дiвчиною школи. – Може, назвете гурт «Свинi й сексисти»? – Цiкава назва, – Саймон здавався байдужим. У сумцi знову завiбрував i задзвенiв телефон. Клерi скривилася i видобула його з кишенi на блискавцi. – Знову мама? – запитав Саймон. Клерi кивнула. Вона все подумки бачила свою маму бiля дверей, самотню та якусь здрiбнiлу. На грудях тягарем лежала провина. Дiвчина зиркнула на Саймона, який занепокоено дивився на неi. Клерi так вивчила його обличчя, що могла вiдтворити його в пам’ятi, заплющивши очi. Подумавши про майбутнi самотнi тижнi без Саймона, Клерi поклала телефон назад до сумки. – Давай, – сказала вона. – Ми запiзнюемося на шоу. Роздiл 3 Мисливець за тiнями Коли вони дiсталися кав’ярнi «Джава Джонс», Ерiк уже був на сценi перед мiкрофоном, похитуючись туди-сюди iз заплющеними очима. На честь такоi подii вiн пофарбував кiнчики волосся в рожевий колiр. Позаду нього Метт iз кам’яним виразом обличчя щось неритмiчно вибивав на джембе[3 - Джембе – один iз рiзновидiв барабанiв.]. – Буде до дiдька нудно, – передбачила Клерi. Вона схопила Саймона за рукав i потягла до дверей. – Якщо ми зараз вийдемо, то ще зможемо втекти. Саймон рiшуче похитав головою. – Ти ж знаеш, я – людина слова. – Вiн розправив плечi. – Я по каву, а ти знайди вiльний столик. Що тобi взяти? – Тiльки каву. Чорну, як i моя душа. Саймон подався по каву, бурмочучи собi пiд нiс, що сьогоднi все було зроблено набагато краще, нiж у попереднi рази. Клерi пiшла пошукати iм мiсце. Як для понедiлка, кав’ярня була переповнена. Бiльшiсть потертих диванiв та крiсел були зайнятi пiдлiтками, що насолоджувалися вiльним вечором. Довкола пахло кавою та димом сигарет. Нарештi Клерi знайшла вiльний «диванчик для поцiлункiв» у затемненому кутку далеко вiд сцени. Єдиною ii сусiдкою була бiлявка в помаранчевому топi, що заглибилася у гру на своему айподi. «Чудово, – подумала Клерi. – Ерiк не знайде нас тут пiсля шоу, щоб поговорити про свою поезiю». Бiлявка перехилилася через бильце свого стiльця й торкнулася плеча Клерi. – Перепрошую… Клерi здивовано глянула на неi. – Це твiй хлопець? – запитала бiлявка. Клерi прослiдкувала за поглядом дiвчини i вже збиралася вiдповiсти: «Нi, я його не знаю». Аж раптом зрозумiла, що та мала на увазi Саймона. Вiн прямував до них iз пластиковими чашками i був цiлком зосереджений на тому, щоб не пролити каву. – Нi, – вiдповiла Клерi. – Ми просто друзi. Дiвчина засяяла: – Вiн милий. А в нього е дiвчина? Клерi трохи зам’ялася, перш нiж вiдповiсти. – Нi. – Вiн часом не гей? – пiдозрiло глянула дiвчина. На щастя, пiдiйшов Саймон, i Клерi не треба було вiдповiдати на останне запитання. Дiвчина квапливо повернулася на свое мiсце. Юнак поставив на стiл чашки та вмостився бiля Клерi. – У них знову закiнчилися чашки. А цi пластиковi такi гарячi. – Спохмурнiвши, вiн подув на пальцi. Клерi спостерiгала за ним, намагаючись приховати усмiшку. Вона нiколи не думала про те, що Саймон симпатичний. У нього були красивi темнi очi, i за останнiй рiк вiн змужнiв. От якби йому пiдiбрати стрижку… – Ти витрiщаешся на мене, – сказав Саймон. – Чому ти так дивишся? У мене щось на обличчi? «Я мушу сказати йому, – думала вона, хоча якась частина ii повставала проти цього. – Я була би поганим другом, якщо промовчала б». – Не обертайся, але он та бiлявка вважае тебе милим, – прошепотiла Клерi. Саймон швидко поглянув убiк, щоб оцiнити дiвчину, яка старанно вивчала журнал «Шонен Джамп»[4 - «Шонен Джамп» – один з найпопулярнiших манга-журналiв для хлопчикiв.]. – Дiвчина в помаранчевому топi? Клерi кивнула. Саймон глянув на неi з недовiрою. – Чому ти так вирiшила? «Скажи йому. Давай, скажи йому». Та коли Клерi вiдкрила рот, щоб вiдповiсти, ii перервав жахливий свист мiкрофона. Вона здригнулася i затулила вуха, поки на сценi Ерiк намагався впоратися з мiкрофоном. – Вибачте, чуваки! – прокричав вiн. – Починаемо! Мене звати Ерiк, а на барабанах – мiй друзяка Метт. Мiй перший вiрш називаеться «Без назви». Вiн скривив обличчя, наче вiд болю, i завив у мiкрофон: О, моя сило руйнiвна, моi нечестивi чресла! Змасти всi виступи з нудним завзяттям! Саймон сповз нижче у крiслi. – Будь ласка, не кажи нiкому, що я його знаю. Клерi захихотiла. – Хто зараз використовуе слово «чресла»? – Ерiк, – похмуро мовив Саймон. – У нього всi вiршi про це. – Розпухла моя муко! – завивав Ерiк. – Нестерпний бiль, що розростаеться в менi! – Ти мав рацiю! – сказала Клерi i ковзнула поближче до Саймона. – До речi, щодо тоi дiвчини, що запала на тебе. – Навiть не хочу думати про це, – сказав Саймон. Клерi здивовано глянула на нього. – Я давно хотiв поговорити з тобою. – «Розлючений крiт» – не надто гарна назва для гурту, – несподiвано сказала Клерi. – Не про те, – заперечив Саймон. – Мова про те, що ми обговорювали ранiше. Про те, що в мене немае дiвчини. – А! Ну, не знаю, – Клерi знизала плечима. – Запроси на побачення Джейду Джонс. – Вона назвала одну з небагатьох дiвчат у Сейнт Ксав’ер, якi iй подобалися. – Вона мила i кохае тебе. – Я не хочу ходити на побачення з Джейдою Джонс. – Чому? – раптом обурилася Клерi. – Не подобаються розумнi дiвчата? Шукаеш чудову фiгуру? – Нi, – сказав схвильовано Саймон. – Я не хочу зустрiчатися з нею, бо це було б нечесно щодо Джейди. Вiн замовк. Клерi нахилилася до нього. Краем ока вона помiтила, що бiлявка також нахилилася аж занадто вперед, пiдслуховуючи iх. – Чому нi? – Бо менi подобаеться дехто iнший, – сказав Саймон. – Добре. Саймон виглядав таким блiдим, як тодi, коли вiн, граючи у футбол у парку, зламав щиколотку та довелося на нiй кульгати додому. Вона здивувалася, що в цiй розмовi його зачепило i викликало таку реакцiю. – Ти ж не гей, правда? Саймон зблiд iще сильнiше: – Якби я ним був, я б одягався краще. – Ну, i хто ж тодi? – поцiкавилася Клерi. Вона хотiла додати, що якщо вiн закоханий у Шейлу Барбарiно, то Ерiк надере йому дупу, та враз почула, як хтось голосно кашлянув позаду неi. Звук кашлю був якийсь насмiшкуватий, наче хтось намагався не розсмiятися вголос. Вона обернулася. За якийсь метр вiд неi на вицвiлому зеленому диванi сидiв Джейс. Хлопець був одягнений в той самий темний одяг, що й у клубi попередньоi ночi. Його оголенi руки були вкритi ледь помiтними бiлими лiнiями, наче вiд старих шрамiв, а зап’ястя охоплювали широкi металевi браслети. З-пiд лiвоi руки виглядало кiстяне рукiв’я ножа. Вiн дивився прямо на неi. Кутики його тонких уст ледь вигнулися вiд задоволення. Гiрше за вiдчуття, що над нею смiються, була абсолютна впевненiсть Клерi, що п’ять хвилин тому Джейса там не було. – Що там? – Саймон простежив за ii поглядом, але з його незворушного виразу обличчя було зрозумiло, що Джейса вiн не бачив. «Але я тебе бачу», – подумала вона, дивлячись на Джейса. Мов прочитавши ii думки, той пiдняв лiву руку i помахав iй «привiт». Юнак пiдвiвся та неквапливо попрямував до дверей. Клерi аж рота роззявила вiд подиву. Вiн iшов, так просто. Вона вiдчула руку Саймона на своiй. Вiн кликав ii, питав, що не так, але дiвчина майже не чула його. – Я зараз повернуся, – почула вона свiй голос нiби збоку, зiстрибнула з дивана, ледь не забула поставити чашку з кавою на столик i помчала до дверей, залишивши Саймона, який дивився iй услiд. Клерi вилетiла з дверей, боячись, що Джейс зникне у провулку, як примара. Але вiн стояв там, притулившись до стiни. Юнак витягнув щось iз кишенi та клацав кнопками. Вiн здивовано пiдвiв очi, коли дверi кав’ярнi зачинилися за нею. У сутiнках, що швидко наростали, його волосся виглядало мiдно-золотавим. – Вiршi твого знайомого просто жахливi, – сказав вiн. Клерi ледь не впала вiд несподiванки. – Що? – Я сказав, що його поезiя жахлива. Було схоже, що вiн проковтнув словника i почав блювати словами навмання. – Менi байдуже на вiршi Ерiка, – Клерi не на жарт розiйшлася. – Я хочу знати, чому ти за мною стежиш! – Чому ти так вирiшила? – Гарна спроба. Ти ще й пiдслуховував. Розкажеш менi, що вiдбуваеться, чи менi просто подзвонити в полiцiю? – І що ти iм скажеш? – спитав Джейс iз сарказмом. – Що тебе турбують невидимки? Повiр менi, мала, полiцiя не буде заарештовувати тих, кого вони не можуть побачити. – Я вже казала тобi, мене звати не мала! – процiдила дiвчина крiзь зуби. – Я – Клерi. – Знаю, – мовив вiн. – Гарне iм’я. Як зiлля, один iз видiв шавлii латиною. В давнину люди вiрили, що, з’iвши ii насiння, можна побачити Чарiвний Народ. Ти це знала? – Я поняття не маю, про що ти. – Ти багато чого не знаеш, чи не так? – сказав вiн. У його бурштинових очах виблискувало легке презирство. – Ти, здаеться, приземлена, як i всi iншi, хоча те, чому ти можеш мене бачити, залишаеться загадкою. – Що таке «приземлена»? – Хтось зi свiту людей. Такi, як ти. – Але i ти людина, – вiдказала Клерi. – Так, – погодився вiн. – Але я не такий, як ти. – Джейс не переконував ii. В його голосi звучала байдужiсть до того, чи повiрить йому Клерi, чи нi. – Ти думаеш, що кращий за нас. Саме тому ти смiявся з нас. – Я смiявся, бо прояви кохання завжди мене смiшать, особливо нероздiльного, – сказав вiн. – І тому, що такого приземленого, як твiй Саймон, я ще в життi не стрiчав. І тому, що Годж думав, що ти можеш бути небезпечною, але якщо й насправдi так, то ти навiть не здогадуешся про це. – Я небезпечна? – повторила з подивом Клерi. – Я на власнi очi бачила, як ти вбив когось минулоi ночi, як ти заiхав йому ножем пiд ребра, i… «я бачила, як вiн рвав тебе пальцями, схожими на леза бритви. Ти був пошматований i стiкав кров’ю, а зараз виглядаеш неушкодженим». – Може, я i вбивця, – сказав Джейс, – але усвiдомлюю це. А ти можеш сказати те саме? – Як ти i сказав, я – звичайна людина. А хто такий Годж? – Мiй наставник. І на твоему мiсцi я б не поспiшав зараховувати себе до звичайних людей. – Вiн нахилився вперед. – Покажи менi свою праву руку. – Мою праву руку? – повторила Клерi. Вiн ствердно кивнув. – Якщо я покажу ii тобi, ти даси менi спокiй? – Звичайно, – у його голосi були нотки втiхи. Вона неохоче простягла праву руку. У слабкому свiтлi, що лилося з вiкон кав’ярнi, рука з ледь помiтним ластовинням виглядала блiдою. Клерi почувалася незручно, наче вона пiдняла свою блузу, оголивши груди. Хлопець взяв ii за руку й перевернув долонею догори. – Нiчого, – в його голосi почулося легке розчарування. – Ти ж не шульга, так? – Нi, а що? Вiн вiдпустив ii руку та знизав плечима: – Всiм дiтям Мисливцiв за тiнями наносять руну voyance, пророкування долi, на праву руку або на лiву, якщо дитина – шульга, як i я, коли вони ще дуже малi. Це постiйна руна, яка допомагае нам побачити Чарiвний Свiт. Джейс показав iй тильну сторону долонi. Клерi не побачила нiчого незвичного. – Я нiчого не бачу, – мовила вона. – Розслаб свiй розум, – запропонував хлопець. – Почекай, i вона вiдкриеться тобi. Наче щось спливае на поверхню води. – Ти – божевiльний, – сказала вона, але розслабилася, розглядаючи його руку, крихiтнi лiнii на суглобах пальцiв, довгi фаланги… І раптом наче знак «Стiй» на свiтлофорi перед очима Клерi з’явився символ. Чорнi лiнii утворювали малюнок, що нагадував око. Вона клiпнула – i все зникло. – Тату? Джейс самовдоволено всмiхнувся й опустив руку. – Я знав, що ти зможеш побачити ii. Це не тату, а Знак. Цi руни випаленi на нашiй шкiрi. Кожна руна мае свою функцiю. Деякi з них – постiйнi, але бiльшiсть зникають пiсля використання. – Це тому твоi руки сьогоднi ними не вкритi? – запитала вона. – Навiть коли я сконцентровуюсь? – Саме тому, – задоволено вiдказав Джейс. – Я знав, що у тебе дар Бачення як мiнiмум. – Вiн зиркнув на небо. – Вже зовсiм темно. Нам час йти. – Нам? Я думала, ти вiдчепишся вiд мене. – Я збрехав, – зовсiм не збентежився Джейс. – Годж наказав привести тебе в Інститут. Вiн хоче поговорити з тобою. – Чому це? – Тому що ти знаеш про нас. – Про нас? – повторила вона. – Тобто про таких, як ти? Людей, що вiрять у демонiв? – Що вбивають iх, – сказав Джейс. – Ми – Мисливцi за тiнями. Принаймнi, ми себе так називаемо. Жителi Нижньосвiту мають для нас менш приемнi назви. – Жителi Нижньосвiту? – Дiти Ночi. Чаклуни. Неземний люд. Чарiвний Народ цього свiту. Клерi похитала головою. – Давай, продовжуй. Що там ще: русалки, перевертнi, зомбi… – Так, звичайно, вони iснують, – повiдомив iй Джейс. – Історii про них з’явилися не безпричинно. Вони базуються на фактах, навiть якщо приземленi думають, що це – мiф. У Мисливцiв за тiнями е приказка: всi iсторii правдивi. Хоча, правду кажучи, – додав вiн, – зомбi можна зустрiти трохи пiвденнiше, де практикують вуду. – А мумii? Вони тиняються лише Єгиптом? – Не смiши мене. В мумiй нiхто не вiрить. – Їх не iснуе? – Звичайно, нi, – сказав Джейс. – Слухай, Годж пояснить усе це тобi, коли ви зустрiнетесь. Клерi схрестила руки на грудях. – А що як я не хочу його бачити? – Твоя проблема. Ти прийдеш, добровiльно чи нi – залежить вiд тебе. Клерi не вiрила своiм вухам. – Ти погрожуеш викрасти мене? – Звiсно, якщо ти так на це дивишся, – сказав Джейс. Клерi уже вiдкрила рот, щоб розгнiвано заперечити, та почулося рiзке деренчання. Їi телефон знову дзвонив. – Давай, вiдповiдай, якщо хочеш, – шляхетно дозволив Джейс. Телефон стих, та за мить завiвся знову, гучно та настирливо. Клерi нахмурилась. Схоже, у мами здали нерви. Вiдвернувшись вiд Джейса, дiвчина почала копирсатися в сумочцi. Коли вона натрапила на телефон, вiн дзвонив уже втрете. Вона пiднесла його до вуха. – Мамо? – Клерi, слава Богу! – Гострi шпичаки тривоги побiгли по спинi Клерi. В маминому голосi була панiка. – Слухай мене… – Все гаразд, мамо. Все чудово. Я уже вирушаю додому. – Нi! – голос Джоселiн скував жах. – Не йди додому! Ти зрозумiла мене, Клерi? Не смiй iти додому. Йди до Саймона. Іди просто до його будинку та залишайся там, поки я … Їi перебив якийсь шум, наче щось важке впало на пiдлогу, розбившись на друзки. – Мамо! – закричала Клерi. – Мам, з тобою все гаразд? У трубцi почулося голосне дзижчання. Крiзь нього проривався голос Джоселiн: – Тiльки обiцяй менi, що не пiдеш додому. Йди до Саймона й подзвони Люку. Скажи, що вiн знайшов мене… Їi слова поглинув шум, схожий на трiск сухого дерева. – Хто тебе знайшов? Мамо, ти викликала полiцiю? Ти… Потiк ii запитань перервали звуки, якi Клерi нiколи не забуде: рiзке шарудiння й глухий удар. Клерi почула, як ii мама голосно вдихнула й сказала моторошно спокiйним голосом: – Я люблю тебе, Клерi. Телефон замовк. – Мамо! – скрикнула Клерi. – Мамо, алло? «Виклик завершено», – висвiтилося на екранi. Чому мама поклала слухавку? – Клерi, – сказав Джейс. Це вперше вiн звернувся до неi на iм’я. – Що вiдбуваеться? Клерi проiгнорувала його. Вона розпачливо натискала кнопку виклику, намагаючись додзвонитися додому. Лiнiя постiйно була зайнята. Руки Клерi почали труситися. Коли вона вкотре намагалася додзвонитися, телефон вислизнув з ii тремтячих рук i важко вдарився об тротуар. Дiвчина опустилася на колiна, щоб пiдняти його, та телефон не подавав ознак життя. Через весь екран виднiлася довга трiщина. – От лайно! – ледь стримуючи сльози, вона викинула його. – Припини, – Джейс звiв ii на ноги, схопивши за зап’ястя. – Щось трапилося? – Дай менi телефон, – попросила Клерi й вихопила чорний продовгуватий металевий предмет iз кишенi його сорочки. – Я повинна… – Це не телефон, – сказав Джейс, навiть не намагаючись вiдiбрати його. – Це сенсор. Ти не зможеш ним користуватися. – Я повинна подзвонити в полiцiю! – Спершу поясни менi, що сталося. Вона намагалася висмикнути зап’ястя, але Джейс не послаблював хватку. – Я можу допомогти тобi. Лють захлиснула Клерi, гарячим потоком ринула ii венами. Не роздумуючи, дiвчина вдарила його по обличчю, нiгтями роздерши щоку. Вiд несподiванки Джейс вiдсахнувся. Вирвавшись, Клерi кинулася в напрямку залитоi свiтлом Сьомоi авеню. Добiгши до вулицi, вона озирнулася, очiкуючи побачити позаду Джейса. Але алея була порожня. Якусь мить дiвчина непевно вдивлялася в тiнi. Не помiтивши нiяких рухiв, Клерi розвернулася й помчала додому. Роздiл 4 Равенер Нiч ставала дедалi спекотнiшою, Клерi здалося, що вона не бiжить, а пливе додому крiзь киплячий суп. На розi рiдного кварталу ii спинило червоне свiтло свiтлофора. Вона нетерпляче переминалась iз ноги на ногу, поки повз неi мчав потiк автомобiлiв у розсiяному свiтлi фар. Вона спробувала знову подзвонити додому, але Джейс не збрехав iй. Це був зовсiм не телефон. Принаймнi, вiн не був схожий на жоден iз телефонiв, якi Клерi бачила ранiше. На кнопках сенсора замiсть цифр були якiсь дивнi символи, й екран був вiдсутнiй. Добiгаючи до будинку, Клерi помiтила свiтло у вiкнах другого поверху, – незаперечна ознака того, що ii мама вдома. «Добре, – сказала вона собi. – Все гаразд». Але коли дiвчина увiйшла в пiд’iзд, ii шлунок стиснувся. Верхня лампочка перегорiла. У вестибюлi було темно. Здавалося, тiнi зловiсно рухалися. Тремтячи вiд жаху, вона почала пiднiматися нагору. – І куди це ти йдеш? – почувся голос. Клерi повернулася. – Що за… Вона замовкла. Очi вже звикли до присмерку, i дiвчина змогла розгледiти велике крiсло, що стояло перед зачиненими дверима мадам Доротеi. Стара вписувалася в нього, як роздута подушка. У напiвтемрявi Клерi бачила тiльки кругле напудрене обличчя, бiле мереживне вiяло в руцi та темну прогалину рота, коли та говорила. – Твоя мати, – сказала Доротея, – наробила такого страшнючого галасу. Що вона робить? Перемiщуе меблi? – Не думаю. – І свiтло над сходами перегорiло, ти помiтила? Доротея постукала вiялом по пiдлокiтнику крiсла: – Чи не могла б твоя мама попросити свого хлопця замiнити лампочку? – Люк не… – Вiконце нагорi також необхiдно вимити. Воно брудне. Не дивно, що тут майже непроглядна темрява. «Люк – не власник цих квартир», – хотiла сказати Клерi, та промовчала. Це було характерно для лiтньоi сусiдки. Якось Люк погодився замiнити iй лампочку, то вона попросила його зробити ще цiлу низку речей, зокрема принести продукти i позатирати шви в ii душовiй. Одного разу стара змусила Люка порубати сокирою старий диван, щоб вона змогла винести його з квартири, не знiмаючи дверi з петель. – Я запитаю, – зiтхнула Клерi. – Ото ж бо й воно. – Доротея згорнула вiяло помахом руки, голосно ним клацнувши. Непевнi вiдчуття Клерi тiльки збiльшилися, коли вона наблизилася до своеi квартири. З незамкнених, ледь вiдчинених дверей на сходовий майданчик лився клиноподiбний потiк свiтла. З острахом дiвчина розчахнула дверi. Все свiтло у квартирi було ввiмкнене. Лампи яскраво горiли. Свiтло рiзало очi. Як завжди, маминi ключi та ii рожева сумочка лежали на невеликiй кованiй залiзнiй поличцi бiля дверей. – Мамо? – покликала Клерi. – Мамо, я вдома. Вiдповiдi не було. Вона зайшла до вiтальнi. Обидва вiкна були вiдчиненi. Тонкi бiлi фiранки трiпотiли на вiтрi, мов неспокiйнi примари. Лише тодi, коли вiтер вщух i штори вгамувалися, Клерi помiтила, що диваннi подушки розкиданi по кiмнатi. Деякi з них були розiрванi, а наповнення валялося на пiдлозi. Книжковi полицi з усiм iхнiм вмiстом були перекинутi. З розчиненоi лавочки для фортепiано вивалилися маминi улюбленi збiрники з нотами. Найстрашнiше виглядали картини. Кожна з них була вирiзана з рами та розiрвана на смужки, що лежали по всiй пiдлозi. Напевне, це зробили ножем: полотно майже неможливо порвати голими руками. Порожнi рами нагадували обгризенi кiстки. З грудей Клерi вирвався крик: – Мамо! Де ти? Мамусю! Вона не називала Джоселiн «мамусею» з восьми рокiв. Коли Клерi побiгла на кухню, серце ледь не виплигувало з грудей. Там нiкого не було. Дверi шафки були вiдчиненi. Там лежала розбита пляшка з-пiд соусу «Табаско», на лiнолеум скапувала червона пекуча рiдина. Їi колiна стали ватними. Дiвчина розумiла, що потрiбно втiкати з цiеi квартири, дiстатися телефону та подзвонити в полiцiю. Але все це здавалося далеким. Спершу iй треба знайти свою маму та переконатися, що з нею все гаразд. А якщо то були грабiжники, а якщо мама оборонялася? «Якi це грабiжники не прихоплять iз собою гаманець, телевiзор, dvd-плеер чи дорогi ноутбуки?» Клерi стояла бiля дверей маминоi спальнi. На мить iй здалося, що принаймнi цю кiмнату не зачiпали. Клаптикове покривало, яке Джоселiн зробила власноруч, лежало на ковдрi акуратно складене. На тумбочцi бiля лiжка – фото: п’ятирiчна Клерi сяяла щербатою усмiшкою, личко обрамлене рудуватим волоссям. Вона розчулено схлипнула. «Мамо, – заплакала вона в душi, – що з тобою сталося?» А у вiдповiдь – тиша. Нi, не тиша, – квартиру струснув шум, вiд якого у Клерi аж мурашки побiгли. Наче щось перевернулося й упало на пiдлогу з глухим стуком. За цим почулося якесь шаркання, чвакання, що наближалося до спальнi. Шлунок стиснувся вiд страху. Клерi зiрвалася на ноги й повiльно повернулася. На якусь мить iй здалося, що дверний прохiд порожнiй, i дiвчина вiдчула полегшення. Та потiм подивилася вниз. По пiдлозi плазувало воно – довге лускате створiння з безлiччю плоских чорних очей, посаджених якраз посерединi передньоi частини куполоподiбного черепа. Істота нагадувала гiбрид алiгатора й стоноги з товстою пласкою мордою та колючим хвостом, що грiзно цьвохкав з боку в бiк. Множиннi ноги зiбралися докупи. Монстр готувався до стрибка. З Клерi вирвався крик. Вона похитнулася назад, спiткнулася i впала саме тiеi митi, коли iстота кинулася на неi. Дiвчина перевернулася на бiк – i монстр, гепнувшись за кiлька сантиметрiв, ковзнув по пiдлозi, залишаючи кiгтями глибокi борозни. З його горла чулося низьке гарчання. Вона схопилася на ноги й кинулася в коридор, та створiння рухалося швидше. Воно стрибнуло на стiну над дверима i повисло над ними, як гiгантський розлючений павук, дивлячись на неi згори вниз усiма своiми очиськами. Вiн повiльно роззявив пащеку, демонструючи ряд отруйних зубiв, з яких капала зеленувата слина. Довгий чорний язик з’являвся i зникав у пащi з клекотом i шипiнням. Клерi iз жахом зрозумiла, що цi звуки були словами. – Дiвчисько, – прошипiв монстр. – Плоть. Кров. Їжа, iсти… Істота почала повiльно сповзати по стiнi. Клерi раптом вiдчула, що жах змiнився на крижаний спокiй. Створiння вже злiзло на долiвку й пiдповзало до неi. Задкуючи, вона схопила з комоду важку фотографiю в рамцi (вона з мамою i Люком у Конi-Айлендi бiля атракцiону з електромобiлями) i жбурнула ii в монстра. Фотографiя поцiлила йому в черево й вiдскочила на пiдлогу. Задзеленчало розбите скло. Здавалося, iстота цього не помiтила. Вона наближалася, дроблячи бите скло своiми кiнцiвками. «Кiстки, хрустiти, висмоктати мозок, випити кров…» Клерi вдарилася спиною об стiну. Далi вiдступати нiкуди. Вона вiдчула, як щось зарухалося бiля ii стегна, i мало не вистрибнула зi шкiри. Це ii кишеня. Дiвчина витягла з неi пластикову рiч, яку вiдiбрала у Джейса. Сенсор дрижав, як стiльниковий телефон у режимi вiбрацii. Тверда речовина сенсора була гаряча, ледь не обпiкала ii долоню. Коли монстр стрибнув, Клерi лише мiцнiше стиснула сенсор. Істота налетiла на дiвчину, збиваючи ii з нiг. Головою та плечима Клерi вдарилася об пiдлогу. Вона намагалась вивернутися вбiк, але потвора була занадто важка. Важенна слизька маса, вiд якоi нудило, стогнала над нею. «Їжа, iсти. Але менi не дозволено. Проковтнути. Смакота». Гаряче дихання монстра смердiло кров’ю. Клерi не могла дихати. Здавалося, ребра не витримають i зламаються. Руку дiвчини затиснуло мiж нею та монстром. Сенсор в’iвся в ii долоню. Вона викручувалась, намагаючись вивiльнити руку. «Валентин нiколи не знатиме. Вiн не згадував про дiвчину. Не розсердиться». Його безгубий рот смикнувся, й пащека повiльно рознялася, смердючий гарячий подих обпалив ii обличчя. Клерi вивiльнила руку. З криком вона врiзала тварюцi, прагнучи розчавити, ослiпити ii. Вона майже забула про сенсор. Коли монстр кинувся до неi з роззявленою пащею, вона запхала сенсор йому мiж зубiв i вiдчула, як гаряча кислотна слина огортае ii зап’ястя i скапуе палючими краплями на обличчя та шию. Неначе здалеку вона почула свiй крик… Заскочена зненацька, iстота пересмикнулася, сенсор застряг мiж двома зубами. Монстр глухо гарчав, закинувши голову назад. Клерi побачила, як вiн проковтнув сенсор, помiтила, як той рухаеться горлом. «Я наступна, – подумала вона, запанiкувавши. – Я…» Раптом звiр почав сiпатися. У конвульсiях вiн скотився з Клерi на спину, збиваючи ногами повiтря. З пащi витекла чорна рiдина. Хапаючи ротом повiтря, Клерi перевернулася на живiт i почала вiдповзати вiд монстра. Вона майже дiсталася дверей, коли щось просвистiло бiля ii голови. Дiвчина пригнулася, але було запiзно. Щось поцiлило iй у потилицю, й вона провалилася в темряву. Крiзь ii повiки пробивалося свiтло – сине, бiле та червоне. Пронизливе завивання переросло у звук, що нагадував вереск переляканоi дитини. Клерi вiдчула порив нудоти й розплющила очi. Вона лежала на холоднiй вологiй травi. Нiчне небо гойдалося над головою, олов’яний блиск зiрок затьмарювали вогнi мiста. Джейс стояв на колiнах бiля неi та рвав на смужки якусь тканину. Його срiбнi браслети виблискували спалахами свiтла. – Не ворушись. Завивання глушило ii вуха. Не послухавши Джейса, Клерi повернула голову вбiк – i ii пронизав гострий бiль. Вона лежала на галявинi, за маминими ретельно доглянутими трояндовими кущами. Крiзь листя дiвчина розгледiла вулицю, де до тротуару припаркувався полiцейський автомобiль iз сиреною i синьо-бiлою мигалкою. Уже навiть кiлька сусiдiв пiдiйшли повитрiщатися. Дверi автомобiля вiдчинилися, з авто вийшли двое полiцейських у блакитнiй формi. Полiцiя. Клерi спробувала сiсти, i ii знову почало нудити. Вона схопилася пальцями за вологий грунт. – Я ж просив не ворушитися, – прошипiв Джейс. – Демон-хижак вжалив тебе ззаду в шию. Вiн майже здихав, тому укус несильний, але тебе необхiдно забрати в Інститут. Не рухайся! – Та iстота… монстр… вiн говорив, – Клерi аж затремтiла. – Ти вже чула, як розмовляе демон. – Руки Джейса делiкатно просунули смужку тканини попiд ii шию i зав’язали ii. Тканина була покрита чимось воскоподiбним, схожим на садовий бальзам, який ii мама використовувала для пом’якшення рук, пересушених фарбою та скипидаром. – Демон у «Пекельному лiгвi» нагадував людину. – Це був ейдолон, демон-фантом. Вони змiнюють свiй вигляд. А от равенери так i виглядають. Не надто привабливi, але страшенно дурнi, щоб iх це хвилювало. – Вiн збирався з’iсти мене. – Але ж не з’iв. Ти його вбила, – Джейс закрiпив вузол i вiдсiв. Клерi з полегшенням вiдчула, що бiль у потилицi послабився. Вона помалу сiла. – Тут полiцiя, – ii голос прозвучав, як кумкання жаб. – Ми повиннi… – Вони нiчого не вдiють. Хтось, напевно, почув твiй крик i подзвонив у полiцiю. Десять до одного, що полiцейськi – несправжнi. Демони знають, як замести своi слiди. – Моя мама, – слова Клерi насилу проривалися через розпухле горло. – Твоiми венами бiжить отрута равенера. Якщо не пiдеш зi мною, помреш протягом години. Вiн звiвся на ноги i простягнув руку дiвчинi, щоб допомогти iй пiдвестися. – Ідемо. Свiт захитався перед ii очима. Джейс притримав Клерi рукою за спину. Вiд нього пахло брудом, кров’ю та металом. – Ти можеш iти? – Думаю, так. Вона поглянула крiзь густi квiтучi кущi. Стежкою йшли полiцейськi. Одна з них, тендiтна бiлявка, тримала в руцi лiхтарик. Коли вона пiдняла його вище, Клерi побачила безтiлесну руку, що була заточена до гостроти на кiнчиках пальцiв. – Їi рука… – Я ж казав, що це можуть бути демони. – Джейс подивився на задню частину будинку. – Нам треба вибратися звiдси. Ми пройдемо через цей провулок? Клерi заперечно похитала головою. – Там замуровано. Дороги немае. – Вона закашлялася i прикрила рукою рот. Забравши руку, дiвчина помiтила на нiй кров. Вона застогнала. Вiн схопив ii за зап’ястя i повернув руку долонею догори. При свiтлi мiсяця оголена блiда плоть виглядала особливо уразливою. Пiд шкiрою виднiлися блакитнi вiзерунки вен, що несли до серця та мозку отруену кров. Колiна Клерi пiдгиналися. У Джейсовiй руцi з’явився якийсь гострий срiблястий предмет. Вона намагалася вихопити руку, але вiн занадто мiцно схопив ii. Дiвчина вiдчула на шкiрi пекучий поцiлунок. Коли вiн вiдпустив ii, Клерi побачила трохи нижче вiд згину зап’ястя чорний символ, схожий на тi, що покривали його шкiру. Це були кiлька кiл, що переплiталися. – Навiщо це? – Цей символ сховае тебе, – сказав вiн. – Тимчасово. Вiн уклав предмет, що здався Клерi ножем, назад за ремiнець. Це був довгий свiтлий цилiндр завтовшки з вказiвний палець, загострений з одного кiнця. – Мое стило, – сказав вiн. Клерi не допитувалася, що саме це було. Вона намагалася не впасти. Земля ходила ходором пiд ногами. – Джейсе, – сказала дiвчина й упала на нього. Вiн пiймав ii, наче щодня лише тим i займався, що ловив непритомних дiвчат. Хтозна. Юнак пiдхопив Клерi на руки, сказав iй на вухо щось схоже на Завiт. Дiвчина ворухнула головою, щоб подивитися на нього, та побачила тiльки зоряне небо, що крутилося над нею. Раптом усе пропало, вона наче падала у провалля, i навiть руки Джейса не могли ii втримати. Роздiл 5 Конклав та Завiт – Як думаеш, вона колись прокинеться? Вже минуло три днi. – Їй треба дати час. Отрута демона – сильна штука, а вона – приземлена. У неi немае рун, щоб пiдтримувати ii силу, як у нас. – Люди так просто помирають. – Ізабель, ти ж знаеш, що говорити про смерть в кiмнатi хворого – погана прикмета. «Три днi, – мляво подумала Клерi. Всi ii думки текли повiльно, наче кров чи мед. – Я повинна прокинутися». Але вона не могла. Сни змiнювали один одного. Потiк образiв нiс ii за собою, мов листя. Клерi побачила маму, що лежала на лiкарняному лiжку, в неi пiд очима темнiли круги. Вона бачила Люка, що стояв на вершинi купи кiсток; Джейса, з-за спини якого виглядали бiлi пухнастi крила; оголену Ізабель, огорнуту батогом, наче золотистою сiткою; Саймона з випаленими на його долонях хрестами. Палаючих ангелiв, що падали з неба. – Я ж кажу, що це та сама дiвчина. – Я знаю. Та манюня. Джейс сказав, що вона вбила равенера. – Так. Коли ми вперше ii побачили, менi здалося, що вона – пiксi. Хоча вони набагато симпатичнiшi. – Ну, нiхто не у формi, коли його венами тече отрута демона. Годж збираеться викликати Братiв? – Сподiваюся, що нi. В мене вiд них мурашки по шкiрi. Тi, хто так себе калiчать… – Ми калiчимо себе. – Я знаю, Алеку, але ми це робимо ненадовго, i це не завжди боляче… – Якщо ти досить дорослий. До речi, щодо дорослих: а де Джейс? Вiн урятував ii, чи не так? Менi здавалося, що йому буде цiкаво знати, як вона. – Годж сказав, що Джейс не заходив до неi вiдтодi, як привiз ii. Думаю, йому байдуже. – Інодi менi цiкаво, чи… Дивись! Вона ворухнулась! – Отже, вона таки вижила, – зiтхнула. – Скажу Годжу. Повiки Клерi були наче зшитi. Дiвчинi здалося, що шкiра повiк розiрвалася, коли вона повiльно розплющила очi i моргнула вперше за три днi. Перед очима було чисте блакитне небо, бiлi пухнастi хмари та круглолицi ангелятка з позолоченими стрiчками на зап’ястях. «Я померла? – подумала Клерi. – Чи можуть небеса так насправдi виглядати?» Дiвчина заплющила очi й знову розплющила iх. Цього разу вона зрозумiла, що дивилася на дерев’яну склепiнчасту стелю, розписану хмарами та херувимами в стилi рококо. Клерi насилу сiла. Болiло скрiзь, особливо мiсце укусу на шиi. Вона роззирнулася. Дiвчина лежала на лiжку, заправленому лляною бiлизною. Поруч стояла тумбочка з бiлим глечиком i чашкою. У кiмнатi був цiлий ряд однакових лiжок з металевими спинками. Мереживнi фiранки повнiстю закривали вiкна, приглушуючи сонячне свiтло, хоча вона чула, що десь далеко шумiв вiчний Нью-Йорк. – Нарештi ти прокинулася, – сказав сухий голос. – Годж буде задоволений. Ми всi думали, що ти так i помреш увi снi. Клерi повернулася. На сусiдньому лiжку сидiла Ізабель, ii довге синяво-чорне волосся було скручене у двi товстi коси, що спадали аж до стегон. Замiсть бiлоi сукнi на дiвчинi були джинси та синiй топ, що вигiдно пiдкреслював фiгуру. Червоний кулон ще гойдався на шиi. Темнi татуювання у формi спiралей зникли, залишилася лише руна voyance на тильнiй сторонi правоi руки. – Шкода, що не виправдала ваших сподiвань, – прохрипiв голос Клерi. Горло нагадувало наждак. – Я в Інститутi, так? Ізабель закотила очi. – Є щось, що Джейс iще не розказав тобi? Клерi закашлялася. – Це ж Інститут, правда? – Так. Якщо ти ще не здогадалася, то ти в лазаретi. Раптом Клерi скорчилася вiд рiзкого болю в шлунку. Вона зойкнула. Ізабель подивилася на неi з тривогою. – Що з тобою? Бiль слабшав, але Клерi вiдчувала кислий присмак у горлi та легке запаморочення. – Шлунок. – Ой, зовсiм забула. Годж просив дати тобi це, щойно прокинешся. Ізабель схопила керамiчний глечик i налила в чашку, яку передала Клерi. Там була якась каламутна рiдина, що ще парувала. До запаху трав домiшувався якийсь густий насичений аромат. – Ти три днi нiчого не iла, – зауважила Ізабель. – Напевне, тому тобi стало зле. Клерi обережно вiдсьорбнула. Вiдвар був смачним, поживним, з масляним присмаком. – Що це? Ізабель знизала плечима: – Одна з настоянок Годжа. Завжди спрацьовуе. – Вона зiсковзнула з лiжка, приземлившись на пiдлогу з котячою грацiею: – До речi, мене звати Ізабель Лайтвуд. Я тут живу. – Я вже знаю твое iм’я. А я – Клерi. Клерi Фрей. Це Джейс принiс мене сюди? Ізабель кивнула. – Краще б не нiс. Твоя пасока[5 - Пасока – драглиста жовтувата рiдина з домiшкою кровi, що видiляеться з уражених тканин; сукровиця.] та кров по всьому килиму в передпокоi. Якби Джейс зробив це тодi, коли тут були моi батьки, то, певне, сидiв би пiд домашнiм арештом. – Вона подивилася на Клерi з пiдозрою. – Джейс казав, що це ти вбила равенера. Швидкий образ скорпiоноподiбноi iстоти з роззявленою злою пащею промайнув у головi Клерi. Вона здригнулася i стиснула чашку: – Думаю, так. – Але ти приземлена. – Дивно, правда? – мовила Клерi, насолоджуючись виглядом погано прихованого здивування на обличчi Ізабель. – Де Джейс? Вiн поряд? Ізабель знизала плечима. – Напевне, – сказала вона. – Пiду скажу всiм, що ти прийшла до тями. Годж хоче поговорити з тобою. – Годж – наставник Джейса, так? – Годж – наставник усiх нас, – вiдповiла вона. – Ванна кiмната он там, на вiшалцi для рушникiв я повiсила дещо зi свого старого одягу. Раптом захочеш переодягнутися. Клерi хотiла зробити ще один ковток, та виявила, що чашка вже порожня. Вона бiльше не вiдчувала голоду чи запаморочення, що свiдчило про полегшення. Дiвчина поставила чашку i загорнулася в простирадло. – А що з моiм одягом? – Все було заляпане кров’ю та отрутою. Джейс спалив його. – Серйозно? – перепитала Клерi. – Слухай, а вiн завжди такий грубiян, чи приберiгае це лише для приземлених? – О, вiн грубий зi всiма, – невимушено вiдповiла Ізабель. – Але це робить його до бiса принадним. Це i те, що вiн убив бiльше демонiв, нiж його ровесники. Клерi здивовано глянула на неi. – Хiба вiн не твiй брат? Це привернуло увагу Ізабель. Вона голосно розсмiялася. – Джейс? Мiй брат? Нi! З чого ти це взяла? – Ну, вiн же з вами живе, – зауважила Клерi. – Чи не так? Ізабель кивнула. – Так, але… – Чому ж вiн не живе зi своiми батьками? На мить Ізабель виглядала знiяковiло. – Тому що вони померли. Клерi аж рота роззявила вiд здивування. – Вони загинули вiд нещасного випадку? – Нi, – затнулася Ізабель, заправляючи пасмо чорного волосся за лiве вухо. – Його мама померла пiд час пологiв. Тата вбили на Джейсових очах, коли йому було десять рокiв. – О, – тихо мовила Клерi. – То були… демони? Ізабель зiрвалася на ноги. – Слухай, краще скажу всiм, що ти прокинулася. Вони вже три днi на це чекають. А, мило у ваннiй кiмнатi, – додала вона. – Може, захочеш освiжитися. Вiд тебе тхне. Клерi блиснула очима: – Красно дякую. – Звертайся. Одяг Ізабель виглядав кумедно. Клерi кiлька разiв пiдкочувала штанини джинсiв, перш нiж перестала спотикатися об них, а глибокий вирiз червоного топу лише пiдкреслював вiдсутнiсть того, що Ерiк назвав би «цицерони». Вона вимилася бруском лавандового мила. Витершись невеликим бiлим рушником, дiвчина залишила вологе волосся безладно звисати пахучими пасмами. Скоса зиркнула на свое вiдображення в дзеркалi. Над лiвою щокою багрiв синець, а потрiсканi губи спухли. «Треба подзвонити Люку», – подумала Клерi. Звичайно, тут мае бути телефон. Може, вони дозволять iй скористатися ним пiсля розмови з Годжем. Дiвчина виявила, що ii кросiвки акуратно поставленi пiд лiкарняним лiжком, до шнурiвок прив’язанi ключi. Взувшись, вона зiбралася з духом й вирушила на пошуки Ізабель. Коридор був порожнiй. Клерi розгублено оглядала його. Такими коридорами, темними та нескiнченними, вона iнодi бiгла у своiх нiчних кошмарах. Свiтильники у формi троянд висiли на стiнах через рiвнi промiжки. У повiтрi був запах пилу та свiчкового воску. Десь далеко почувся слабкий мелодiйний звук, нiби китайськi дзвiночки дзеленчали на вiтрi. Клерi повiльно пiшла коридором, торкаючись рукою стiни з вiкторiанськими бордово-сiрими шпалерами, вицвiлими вiд часу. По обидва боки коридору були зачиненi дверi. Звук, на який iшла дiвчина, ставав голоснiшим. Клерi розпiзнала звуки фортепiано. Хтось грав уривчасто, але з незаперечною майстернiстю. Правда, вона нiяк не впiзнавала мелодiю. Повернувши за рiг, дiвчина пiдiйшла до навстiж розчахнутих дверей. Кинувши туди оком, вона побачила, що то був музичний зал. В одному з куткiв стояв рояль, бiля стiни навпроти були ряди крiсел, центр кiмнати займала запнута арфа. Джейс сидiв за роялем, його тонкi руки швидко рухалися клавiшами. Хлопець був босонiж, у джинсах i сiрiй футболцi, його мiдне волосся стирчало навсiбiч, нiби вiн щойно прокинувся. Спостерiгаючи за швидкими, упевненими рухами рук по клавiшах, Клерi згадала, як це – вiдчувати цi руки на собi. Вони пiдтримували ii, коли над нею кружляли зiрки, наче дощ зi срiблястих лелiток. Вона, мабуть, якось привернула до себе увагу, бо Джейс обернувся на стiльцi, вдивляючись у темряву. – Алеку? – спитав Джейс. – Це ти? – Це не Алек. Це я. – Вона ступила в кiмнату. – Клерi. Клавiшi фортепiано бринькнули, коли вiн пiдвiвся. – Наша спляча красуня. Хто розбудив тебе поцiлунком? – Нiхто. Я прокинулася сама. – Хтось був бiля тебе? – Ізабель, але вона пiшла, щоб покликати когось, здаеться, Годжа. Вона сказала, щоб я почекала, але… – Забув попередити ii про твою звичку нiколи не робити те, що тобi кажуть. – Джейс глянув на неi скоса. – Це речi Ізабель? Кумедно виглядають на тобi. – Забув, що саме ти спалив мiй одяг? – Тiльки з обережностi, – вiн закрив блискучу чорну кришку фортепiано. – Ходiмо, вiдведу тебе до Годжа. Інститут був величезний, просторий, з чималою кiлькiстю кiмнат. Здавалося, його проектувала не людина, просто гiрська порода роками руйнувалася пiд дiею грунтових вод. Через напiвпрочиненi дверi Клерi побачила безлiч однакових невеликих кiмнат, у кожнiй з яких були розстелене лiжко, тумба i велика дерев’яна шафа з вiдчиненими дверцятами. Блiдi кам’янi арки утримували високу стелю, багато арок прикрашали витiюватi фiгурнi рiзьблення. Мотиви повторювалися: ангели та мечi, сонця та троянди. – Чому тут стiльки спалень? – запитала Клерi. – Я думала, що це науково-дослiдний iнститут. – Це житлове крило. Ми зобов’язалися пропонувати безпеку i житло будь-якому Мисливцю за тiнями на його прохання. Ми можемо одночасно розмiстити тут до двохсот людей. – Але бiльшiсть iз цих кiмнат порожнi. – Люди приходять i йдуть. Нiхто не залишаеться надовго. Зазвичай тут тiльки ми: Алек, Ізабель, Макс, iхнi батьки, я та Годж. – Макс? – Ти ж бачила прекрасну Ізабель? Алек – ii старший брат. Макс – молодший, але вiн за кордоном iз батьками. – У вiдпустцi? – Не зовсiм, – вагався Джейс. – Можеш вважати iх iноземними дипломатами, а цей Інститут – посольством. Зараз вони у рiднiй краiнi Мисливцiв за тiнями, задiянi в дуже важливих мирних переговорах. А Макса взяли з собою, бо той ще замалий. – Батькiвщина Мисливцiв за тiнями? – У Клерi голова пiшла обертом. – І як вона називаеться? – Ідрис. – Нiколи про таку не чула. – І не дивно, – у його голосi звучала дратлива зарозумiлiсть. – Приземленi не знають про неi. Є особливi захиснi заклинання по всьому кордону краiни. Якби ти спробувала проникнути в Ідрис, то перетнула б краiну за мить, навiть не помiтивши. Ти б i не знала, що сталося. – Отже, ii немае на жоднiй картi? – Не на ваших. Можеш вважати ii маленькою краiною мiж Нiмеччиною i Францiею. – Але мiж ними нiчого немае. Крiм Швейцарii. – Власне, – сказав Джейс. – Я зрозумiла, що ти там був. У Ідрисi. – Я вирiс там, – голос Джейса був спокiйним, але з його тону вона зрозумiла, що бiльше розпитувати про це не варто. – Як i бiльшiсть iз нас. Звичайно, Мисливцi за тiнями розкиданi по всьому свiту. Ми маемо бути всюди, бо i демони дiють скрiзь. Але вiтчизною для Мисливцiв завжди залишаеться Ідрис. – Як Мекка чи Єрусалим, – задумливо сказала Клерi. – Отже, бiльшiсть iз вас виховують там, а потiм, коли ви дорослiшаете… – Нас вiдправляють туди, де ми потрiбнi, – продовжив Джейс. – А деякi, як-от Ізабель i Алек, ростуть далеко вiд рiдноi краiни, тому що тут iхнi батьки. Всi ресурси Інституту, навчання в Годжа… – Вiн обiрвав тему. – Це бiблiотека. Вони пiдiйшли до аркоподiбних дерев’яних дверей. Перед ними лежав, згорнувшись калачиком, блакитний персидський кiт iз жовтими очима. Побачивши пiдлiткiв, вiн пiдвiв голову i занявкав. – Привiт, Черче, – сказав Джейс, погладжуючи спину кота босою ногою. Кiт аж очi примружив вiд задоволення. – Почекай, – сказала Клерi. – Алек, Ізабель i Макс – единi знайомi Тiньолови, з якими ти проводиш свiй час? Джейс перестав погладжувати Черча. – Так. – Напевне, тобi трохи самотньо. – У мене е все, що потрiбно, – вiн навстiж розчинив дверi. За якусь мить Клерi зайшла слiдом за ним. Бiблiотека була круглоi форми, стеля звужувалася в одну точку, наче ii побудували у вежi. Уздовж стiн стояли височезнi полицi з книжками. Поруч розташувалися пересувнi драбини на колесах. То були не простi книжки, а фолiанти в шкiряних та оксамитових палiтурках iз мiцними замками та петлями з латунi та срiбла. Їхнi «спинки» були всiянi тьмяними коштовними каменями та блискучими золотими лiтерами. Вони виглядали протертими, та було видно, що, хоч цi книжки старi, але з ними бережно поводилися i любили iх. На пiдлозi блищав полiрований паркет, iнкрустований склом, мармуром i шматочками напiвдорогоцiнного камiння. З декору складався малюнок, який Клерi ще не розiбрала – чи то сузiр’я, чи карта свiту. Вона пiдозрювала, що iй доведеться пiднятися на башту та подивитися вниз, щоб як слiд його роздивитися. У центрi кiмнати стояв добротний стiл, вирiзаний iз цiльного шматка дуба, i поблискував глухим полиском рокiв. Стiльниця спиралася на спини двох мармурових ангелiв iз позолоченими крилами. Обличчя фiгур виражало страждання, наче вага стiльницi лягла на них нестерпною ношею. За столом сидiв худорлявий чоловiк iз сивиною у волоссi та довгим орлиним носом. – Бачу, ти книголюбка, – сказав вiн, усмiхаючись Клерi. – Ти не казав менi цього, Джейсе. Джейс тихо пирхнув. Клерi могла сказати напевне, що вiн стояв позаду, поклавши руки в кишенi, й посмiювався тiею усмiшкою, що доводила ii до сказу. – Наше знайомство було надто коротким для таких розмов, – сказав вiн. – Боюся, що до книг ми ще не дiйшли. Клерi повернулася i кинула погляд на чоловiка за столом. – Як ви це дiзналися? – запитала вона. – Я про те, що люблю книги. – З твого вигляду, коли ти сюди увiйшла, – сказав вiн, встаючи та виходячи з-за столу, – сумнiвно, що саме я так вразив тебе. Клерi насилу стримала здивований подих, коли вiн пiдвiвся. На мить iй здалося, що тiло чоловiка було дивно деформоване, лiве плече горбате та вище, нiж праве. Та коли вiн наблизився, дiвчина побачила, що то був не горб, а птах. Птиця з блискучим пiр’ям та чорними намистинами очей спокiйно сидiла на плечi. – Це Г’юго, – сказав чоловiк, указавши на пташку на плечi. – Г’юго – ворон, тому вiн знае багато речей. До речi, а я – Годж Старкветер, професор iсторii, тому я всього не знаю. Клерi трохи посмiялася i потисла простягнуту руку. – Клерi Фрей. – Для мене честь познайомитися з тобою, – сказав вiн. – Це честь – познайомитися з тою, що голiруч убила равенера. – Не голiруч. – Дивно, коли вiтають за чиесь убивство. – А Джейсовим… не пам’ятаю, як ця штука називаеться. – Вона про мiй сенсор, – пiдказав Джейс. – Запхала його тварюцi просто в пащеку. Певне, руни його задушили. Думаю, менi потрiбний iнший, – додав вiн за мить. – Я мав повiдомити ранiше. – У зброярнi е кiлька запасних, – вiдповiв йому Годж. Коли вiн усмiхнувся Клерi, тисячi дрiбних зморшок розiйшлися вiд його очей, як трiщини на старiй картинi. – Швидко здогадалася. Що пiдказало тобi, що сенсор можна використати як зброю? Перш нiж вона встигла вiдповiсти, у кiмнатi почувся рiзкий смiх. Клерi була так захоплена книжками та Годжем, що не помiтила Алека, який розвалився у м’якому червоному крiслi бiля порожнього камiна. – Не можу повiрити, що ви купилися на цю iсторiю, Годже, – сказав вiн. Спершу Клерi навiть не зреагувала на його слова. Вона здивовано витрiщилася на нього. Як i багатьох iнших одинакiв, ii зачаровувала схожiсть мiж братами i сестрами, i тепер, при свiтлi дня, вона бачила, наскiльки Алек був схожий на сестру. Те саме чорне як смола волосся, тi ж тонкi брови, що вигинались у кутиках, та ж блiда шкiра й рум’янi щоки. Але якщо Ізабель була самовпевненою, то Алек провалився у крiслi, наче сподiвався, що його не помiтять. Його вii були такi ж довгi й темнi, як i в Ізабель, але якщо ii очi були чорними, то в нього – синi, як пляшкове скло. Ворожiсть у його очах була такою концентрованою, якою бувае лише кислота. – Я не зовсiм зрозумiв, про що ти, Алеку, – Годж повiв бровою. Клерi задумалася, скiльки йому рокiв. Незважаючи на сивизну у волоссi, чоловiк був якогось невизначеного вiку. Одягнений в акуратний, старанно випрасуваний сiрий твiдовий костюм, вiн був би подiбний на доброзичливого професора коледжу, якби не глибокий шрам, що розсiкав праву сторону його обличчя. Цiкаво, звiдки вiн у Годжа. – Ти хочеш сказати, що це не вона вбила цього демона? – Звичайно, не вона. Погляньте на неi, Годже: дiвчина з приземлених, й, крiм того, ще мала. Вона нiяк не могла впоратися з равенером. – Я не мала, – перебила Клерi. – Менi вже шiстнадцять… буде… в недiлю. – Ровесниця Ізабель, – сказав Годж. – Їi ти теж вважаеш дитиною? – Ізабель походить з однiеi з найвидатнiших династiй Мисливцiв за тiнями, – сухо мовив Алек. – А це дiвчисько родом з Нью-Джерсi. – Я з Бруклiна! – обурилася Клерi. – І що? Я вбила демона у власному будинку, а ти ледь не луснеш вiд заздрощiв, тому що це зробила я, а не якiсь розпещенi самовпевненi пуцьвiрiнки з багатоi родини, як-от ти чи твоя сестра! Алек подивився на неi, наче громом уражений. – Як ти мене назвала? Джейс розсмiявся. – Щось у тому е, Алеку, – сказав вiн. – Саме демона погорди тобi слiд остерiгатися. – Не смiшно, Джейсе, – перервав його Алек, пiдводячись. – Ти дозволиш iй стояти тут i ображати мене? – Так, – люб’язно сказав Джейс. – Це пiде тобi на користь. Дивись на це, як на тренування витривалостi. – Може, ми i паработай[6 - Паработай – найближчий друг та напарник Мисливця за тiнями. Обираеться ним до повнолiття i зв’язаний з ним на все життя.], – процiдив крiзь зуби Алек. – Але твоя зухвалiсть випробовуе мое терпiння. – А твоя впертiсть випробовуе мое. Коли я знайшов ii, дiвчина лежала на пiдлозi в калюжi кровi поряд з помираючим демоном. Вiн зник на моiх очах. Якщо не вона його вбила, то хто? – Равенери дурнi. Можливо, вiн сам вжалив себе в шию. Таке уже траплялося ранiше. – Ти вважаеш, демон вчинив самогубство? Алек стиснув рота. – Їй тут не мiсце. Приземлених не допускають в Інститут, i для цього е вагомi причини. Якщо хтось дiзнаеться, на нас донесуть Конклаву. – Не зовсiм так, – сказав Годж. – Закон дозволяе нам надавати притулок приземленим за певних обставин. Равенер уже напав на матiр Клерi, цiлком вiрогiдно, що дiвчина могла стати наступною. «Напав». Клерi подумала, що цим словом могли замiнити «вбив». Ворон на плечi Годжа тихо каркнув. – Равенери – машини для розшуку та знищення, – сказав Алек. – Вони дiють за наказом чаклунiв або могутнiх повелителiв демонiв. Що зацiкавило чаклуна чи повелителя демонiв у звичайнiй приземленiй родинi? – Вiн глянув на Клерi, його очi свiтилися неприязню. – Якiсь iдеi? – Напевне, це якась помилка, – сказала Клерi. – Таких помилок демони не припускаються. Якщо вони прийшли по твою маму, була якась причина. Якби вона була невинна… – Як це «невинна»? Про що ти? – тихо спитала Клерi. Питання захопило Алека зненацька. – Я… – Вiн мае на увазi, – продовжив замiсть Алека Годж, – що вкрай незвично для всесильного демона, який може керувати безлiччю слабших демонiв, зацiкавитися справами людських iстот. А проста людина не в змозi керувати демоном. Для цього iм не вистачае могутностi, хiба що деякi дурнi звертаються до чаклунiв по допомогу. – Моя мати не знайома з чаклунами. Вона не вiрить у магiю. – Раптом дещо спало Клерi на гадку. – Мадам Доротея, сусiдка з першого поверху, – вiдьма. Може, демони прийшли по неi, а маму схопили помилково? Брови Годжа полiзли вгору вiд здивування. – Пiд вами живе вiдьма? – Як i бiльшiсть вiдьом, вона несправжня, – сказав Джейс. – Я вже з цим розiбрався. Немае жодноi причини, щоб якийсь чаклун зацiкавився нею. Хiба що вiн хотiв викупити ii несправну кришталеву кулю. – Вiн повернувся до Клерi. – Чаклунами народжуються, а вiдьми – люди, що трохи вивчали магiю. Але дуже мало з них – справжнi. – Ми знову там, звiдки прийшли, – Годж погладив пташку на плечi. – Здаеться, пора сповiстити Конклав. – Нi! – сказав Джейс. – Не можна… – Був сенс тримати присутнiсть Клерi в таемницi, коли ми не були впевненi, що вона виживе, – сказав Годж. – Та тепер вона видужала i стала першою приземленою, що перейшла порiг Інституту за останнi сто рокiв. Джейсе, ти ж знаеш правила щодо того, якщо приземленi дiзнаються про Мисливцiв за тiнями. Треба поiнформувати Конклав. – Безумовно, – погодився Алек. – Я можу зв’язатися з батьком i… – Вона не приземлена, – тихо сказав Джейс. Брови Годжа знову полiзли на лоба. Алек, якого перебили на пiвсловi, так i застиг у здивуваннi. У тишi, що запанувала, Клерi чула шурхiт крил Г’юго. – Не може бути! – сказала вона. – Може, – сказав Джейс. Вiн повернувся до Годжа, i Клерi побачила, як вiн схвильовано ковтнув. Цей проблиск нервозностi був переконливiшим, нiж його слова. – Тiеi ночi бiля будинку Клерi були переодягненi в полiцейських демони Ду-Шен. Ми мусили пройти повз них. Клерi була занадто слабка, щоб бiгти, i не було часу ховатися, бо вона б померла. Тому я нанiс iй на долоню руну mendelin[7 - Mendelin – руна, яка робить Мисливцiв за тiнями тимчасово невидимими, що дозволяе iм ховатися вiд людей та iнколи демонiв. Також виконуе функцiю лiкувальноi руни.]. Я подумав… – Ти що, зовсiм здурiв? – Годж гепнув рукою по столу з такою силою, що Клерi подумала, що стiльниця зараз трiсне. – Ти ж знаеш, що закон говорить про нанесення знакiв на звичайних людей! Ти ж мав це знати краще за всiх! – Але це спрацювало, – сказав Джейс. – Клерi, покажи iм свою руку. Збентежено кинувши погляд на Джейса, вона простягнула руку. Клерi пригадала, якою вразливою здавалася та вночi в провулку. Тепер трохи нижче вiд зап’ястя виднiлися три слабкi лiнii кiл, що переплiталися, наче давнiй шрам, який зник з роками. – Бачите, слiду майже не лишилося, – сказав Джейс. – Це не завдало iй болю. – Не в тому рiч, – Годж ледве стримував свiй гнiв. – Ти мiг перетворити ii на одну зi Зречених. Щоки Алека яскраво спалахнули. – Я тобi не вiрю, Джейсе. Тiльки Мисливцi за тiнями можуть мати знаки iз Сiроi Книги, звичайних людей вони просто вб’ють. – Дiвчина не приземлена. Ти що, не чуеш мене? Це пояснюе, чому вона бачить нас. В нiй тече кров когось iз Конклаву. Клерi опустила руку. Їй раптово стало холодно. – Нi, це неможливо. – Можливо, – сказав Джейс, не дивлячись на неi. – Інакше той знак, що я зобразив на твоiй руцi… – Годi, Джейсе, – сказав Годж. У його голосi звучало невдоволення. – Не треба лякати ii ще бiльше. – Але я мав рацiю, чи не так? Це пояснюе те, що сталося з ii матiр’ю. Якщо вона була Тiньоловом у вигнаннi, то могла мати ворогiв у Нижньосвiтi. – Моя мати не могла бути Тiньоловом! – А батько? – продовжував Джейс. – Що ти знаеш про нього? Клерi глянула на нього порожнiм поглядом. – Вiн помер ще до мого народження. Джейс ледь помiтно здригнувся. Бесiду продовжив Алек. – Це можливо, – сказав вiн невпевнено. – Якщо ii батько був Мисливцем за тiнями, а мати – приземлена. Звичайно, це протизаконно, але, можливо, вони були в бiгах. – Мама сказала б менi, – сказала Клерi, хоча подумала, що лише один знiмок тата i те, що мама нiколи про нього не розповiдала, наводило на певнi роздуми. – Не обов’язково, – сказав Джейс. – У всiх е секрети. – Люк, – сказала Клерi. – Наш друг. Вiн мав би знати. – Згадка про Люка викликала почуття провини й жаху. – Минуло три днi, вiн, напевне, божеволiе. Можна йому подзвонити? Тут е телефон? – Вона глянула на Джейса. – Будь ласка! Завагавшись, Джейс глянув на Годжа. Той кивнув i вiдiйшов вiд столу. Позаду нього був латунний глобус, зовсiм не схожий на iншi, якi вона бачила ранiше. Було щось невловимо дивне у формi краiн i континентiв. Поруч стояв старомодний чорний телефон зi срiблястим диском. Клерi приклала до вуха слухавку. Знайомий звук гудка подiяв на неi заспокiйливо. Люк вiдгукнувся пiсля третього дзвiнка. – Слухаю? – Люку, – вона оперлася на стiл. – Це я, Клерi. – Клерi… – До полегшення в його голосi додалося ще щось незрозумiле iй. – З тобою все гаразд? – Так, усе добре, – сказала вона. – Пробач, що не дзвонила ранiше. Люку, мама… – Я знаю. Тут була полiцiя. – Отже, нема нiяких новин… – Зникла остання надiя, що ii мати втекла з дому та десь переховуеться. Інакше вона б обов’язково зв’язалася з Люком. – Що сказала полiцiя? – Повiдомили, що вона зникла. Клерi пригадала жiнку-полiцейського з кiстяною рукою i здригнулася. – Ти де? – В мiстi, – вiдповiла Клерi. – Я точно не впевнена, де саме. З друзями. Мiй гаманець зник. Якщо заплатиш за мене, я вiзьму таксi та приiду до тебе. – Нi, – обiрвав вiн. Телефон вислизнув з ii спiтнiлоi руки. Дiвчина зловила його в повiтрi. – Що? – Нi, – сказав вiн. – Тобi сюди не можна. Тут дуже небезпечно. – Можна подзвонити… – Слухай, – його голос був суворим. – Незалежно вiд того, у що замiшана твоя матiр, я тут нi до чого. Тобi краще залишатися там, де ти зараз. – Але я не хочу залишатися тут. – Вона захникала мов дитина. – Я не знаю цих людей. Ти… – Я тобi не тато, Клерi. Я вже це тобi казав. Сльози обпалили кутики ii очей. – Пробач, просто… – Не звертайся бiльше до мене по допомогу, – сказав вiн. – У мене безлiч власних проблем, ще твоiх менi бракуе, – додав вiн i поклав слухавку. Дiвчина стояла, втупившись у телефон, тоновий сигнал гудiв у вухо, як велика потворна оса. Вона знову набрала номер Люка. Дзвiнок перевели на голосову пошту. Тремтячими руками Клерi грюкнула слухавкою. Присiвши на пiдлокiтник Алекового крiсла, за нею спостерiгав Джейс. – Я так зрозумiв, що вiн не зрадiв тобi. Клерi вiдчула, як ii серце стиснулося до розмiрiв волоського горiха. Крихiтний твердий камiнець у грудях. «Я не заплачу! Тiльки не перед ними!» – подумала вона. – Гадаю, менi варто поговорити з Клерi, – сказав Годж. – Вiч-на-вiч, – додав вiн твердо, побачивши вираз обличчя Джейса. Алек пiднявся. – Гаразд. Залишимо вас на самотi. – Це несправедливо, – заперечив Джейс. – Саме я знайшов ii, врятував iй життя! Ти ж хочеш, щоб я залишився, правда? – звернувся вiн до Клерi. Клерi вiдвела погляд, знаючи, що, якщо лиш вiдкрие рот, почне плакати. Неначе здалеку, почувся смiх Алека. – Не всi та не завжди хочуть тебе, Джейсе, – iронiчно сказав вiн. – Не смiши, – почула вона слова Джейса. Вiн був розчарований. – Гаразд. Ми – у зброярню. Дверi за ними зачинилися з характерним клацанням. Очi Клерi пекли, так бувало, коли вона щосили намагалася не розплакатися. Годж виглядав метушливою сiрою плямою. – Сiдай, – сказав вiн. – Тут, на диванi. Дiвчина з вдячнiстю опустилася на м’якi подушки. Їi щоки стали вологими. Клерi намагалася витерти сльози рукою, часто клiпаючи. – Як правило, я не плачу. Нiчого такого. Зараз все буде в порядку. – Здебiльшого люди плачуть не тодi, коли засмученi або наляканi, а коли розгубленi. Твоя реакцiя зрозумiла. В тебе був важкий перiод. – Важкий? – Клерi витерла очi подолом топу Ізабель. – Навiть не уявляете. Годж витягнув з-за столу стiлець i сiв перед нею. Дiвчина помiтила, що в його очах, такого ж кольору, як i волосся й костюм, свiтилася доброта. – Принести тобi щось? Хочеш пити? Чаю? – запитав вiн. – Я не хочу чаю, – сказала Клерi приглушено. – Я хочу знайти свою матiр. А потiм з’ясувати, хто ii забрав, i вбити iх. – На жаль, гiрка помста вже скiнчилася, – спробував пожартувати Годж. – Тому або чай, або нiчого. Клерi впустила подiл топу, весь у мокрих плямах, i спитала: – Що менi тепер робити? – Почнiмо з того, що ти трохи розповiси менi, що сталося, – сказав Годж, порпаючись у кишенi. Вiн витягнув чистий новий носовичок i простягнув iй. Вражена Клерi взяла його. Вона нiколи досi не зустрiчала людей, що носили iз собою носовичок. – Істота, на яку ти натрапила у своiй квартирi, була першим демоном, якого ти побачила? Ти до того здогадувалася, що такi створiння iснують? Клерi заперечно похитала головою, потiм спинилася. – Ще одного я бачила напередоднi, та я не розумiла, хто це. Коли я вперше побачила Джейса… – Так, звичайно, як я мiг забути, – кивнув Годж. – У «Пекельному лiгвi». То було вперше? – Так. – А твоя мама нiколи не розповiдала тобi про iнший свiт, який бiльшiсть людей не можуть бачити? Може, вона особливо цiкавилась мiфами, казками, легендами, фантастичним?.. – Нi. Мама ненавидiла всi цi речi. Вона навiть диснеiвськi мультики не любила. Мама не любила, коли я читала манга[8 - Манга – японський рiзновид комiксiв.]. Вважала, що це для малюкiв. Годж почухав голову. Його волосся й не поворухнулося. – Дуже дивно, – пробурмотiв вiн. – Не зовсiм, – сказала Клерi. – Моя мати не була дивачкою. Вона була цiлком нормальною людиною. – Будинки нормальних людей зазвичай не обшукують демони, – спокiйно сказав Годж. – Можливо, це якась помилка? – Якби це було помилкою, – вiдповiв Годж, – i ти була б звичайною дiвчиною, то не побачила б демона, що напав на тебе. Твiй розум сприйняв би його як щось абсолютно iнше: злого собаку чи навiть iншу людину. А ти бачила його, вiн говорив з тобою… – Як ви дiзналися, що демон говорив зi мною? – Вiд Джейса. Ти ж сама йому сказала. – Вiн шипiв, – здригнулася Клерi, згадавши демона. – Вiн хотiв з’iсти мене, але, наскiльки я зрозумiла, йому заборонялося. – Равенерiв, як правило, контролюе бiльш могутнiй демон. Самi вони не дуже розумнi чи здiбнi, – пояснив Годж. – Вiн не обмовився, що саме шукав його господар? Клерi задумалася. – Вiн згадував якогось Валентина. Годж так рiзко випрямився, що Г’юго, який зручно вмостився на плечi, злетiв у повiтря, роздратовано каркаючи. – Валентина? – Так, – пiдтвердила Клерi. – Те саме iм’я я чула вiд хлопця в «Пекельному лiгвi», тобто вiд демона. – Ми всi чудово знаемо це iм’я, – сказав Годж. Його голос був спокiйним, та Клерi помiтила, що руки трохи трусилися. Г’юго знову сидiв на плечi, настовбурчивши пiр’я. – Це демон? – Нi. Валентин був Мисливцем за тiнями. – Мисливець за тiнями? А чому ви сказали «був»? – Тому що вiн помер, – прямо сказав Годж. – Вiн мертвий уже шiстнадцять рокiв. Клерi вiдкинулася на диванну подушку. В головi пульсувало. Може, не треба було вiдмовлятися вiд чаю? – Можливо, це хтось iнший? Тезко? Смiшок Годжа був зовсiм невеселий. – Нi. Але, мабуть, хтось використовуе його iм’я, щоб вiдправити нам повiдомлення, – Вiн пiдвiвся i пiдiйшов до столу, зчепивши руки за спиною. – Тепер саме час для таких iгор. – Чому зараз? – Через Угоду. – Мирнi переговори? Джейс згадував про них. Мир з ким? – З Нижньосвiтом, – пробурмотiв Годж. Вiн подивився на Клерi i спохмурнiв. – Пробач. Напевне, я заплутав тебе. – Хiба? Вiн оперся на стiл, неуважно погладжуючи пiр’я Г’юго. – Жителi Нижньосвiту подiляють Свiт Тiней разом з нами. Ми завжди жили з ними в хиткому мирi. – З вампiрами, перевертнями i… – Чарiвним Народом, – сказав Годж. – Феi. І Дiти Лiлiт, що, будучи напiвдемонами, е чаклунами. – А куди належите ви, Тiньолови? – Нас iнодi називають нефiлiмами, – сказав Годж. – У Бiблii iх описують як нащадкiв людей i ангелiв. За легендою, Мисливцi за тiнями були створенi понад тисячу рокiв тому, коли людей захопили демони, що вторглися з iнших свiтiв. Чаклун викликав ангела Разiеля, який змiшав трохи власноi кровi з кров’ю чоловiкiв у Чашi i дав тим людям надпити з неi. Тi, хто пив кров Ангела, стали Мисливцями за тiнями, так само, як i iхнi дiти та дiти iхнiх дiтей. Чаша згодом стала вiдома як Чаша Смертi. Хоча легенду можна не сприймати буквально, та правда в тому, що протягом багатьох рокiв, коли лави Мисливцiв за тiнями рiдiли, для iхнього поповнення використовували Чашу. – Використовували? – Чаша зникла, – сказав Годж. – Їi знищив Валентин незадовго до своеi смертi. Вiн влаштував велику пожежу i спалив себе разом зi своею сiм’ею – дружиною та дитиною. Аж випалена земля почорнiла. І досi нiхто не хоче нiчого там будувати. Кажуть, земля проклята. – Справдi? – Можливо. Як покарання за порушення закону. Рада, орган голосування Конклаву (Мисливцi за тiнями, що приймають остаточнi полiтичнi та законодавчi рiшення), накладае прокляття. Валентин порушив найголовнiший закон, здiйнявши зброю проти своiх побратимiв-мисливцiв i повбивавши iх. Вiн i його група, Коло, знищили десятки своiх братiв разом iз сотнями нечистi пiд час останнiх переговорiв щодо пiдписання Угоди. Їх ледве перемогли. – Чому ж вiн нападав на iнших Мисливцiв за тiнями? – Валентин не схвалював Угоду. Вiн зневажав нечисть i вважав, що iх усiх потрiбно знищити, щоб очистити цей свiт для людей. Хоча жителi Нижньосвiту – не демони i не загарбники, вiн вважав, що вони демонiчнi у своiй природi, i цього досить. Конклав не погоджувався, допомога нечистi необхiдна, якщо ми зберемося колись прогнати демонiв назавжди. І хто сперечатиметься, що Чарiвному Народу не мiсце в цьому свiтi, якщо вони живуть тут довше, нiж ми? – А Угоду пiдписали? – Так, ii було пiдписано. Коли жителi Нижньосвiту побачили, що Конклав став на iхнiй захист проти Валентина i його оточення, вони зрозумiли, що Мисливцi за тiнями – не iхнi вороги. За iронiею долi, повстання Валентина зробило можливим продовження переговорiв. Годж знову сiв у крiсло. – Перепрошую за цей урок iсторii. Тобi, певне, було нудно. Саме таким був Валентин. Баламут, фантазер, людина величезноi харизми та твердих переконань. І вбивця. А тепер хтось використовуе його iм’я. – Але хто? – запитала Клерi. – І як iз цим пов’язана моя мама? Годж знову пiдвiвся. – Я не знаю. Але робитиму все можливе, щоб дiзнатися. Я повiдомлю Конклав, а також Безмовних Братiв. Може, вони захочуть поговорити з тобою. Клерi не питала, хто такi Безмовнi Брати. Вона втомилася ставити питання, вiдповiдi на якi ще бiльше все заплутували. Дiвчина встала. – Може, менi краще повернутися додому? Годж виглядав стурбованим. – Нi, я не думаю, що це було б розумно. – Менi потрiбнi деякi речi, одяг… – Ми дамо тобi грошей на новий одяг. – Будь ласка, – благала Клерi. – Я маю побачити те, що там лишилося. Годж завагався, тодi кивнув. – Якщо Джейс погодиться провести тебе, то можете йти. – Повернувшись до столу, вiн продовжив перебирати папери. Потiм озирнувся через плече, згадавши, що дiвчина все ще була там. – Вiн у зброярнi. – Я не знаю, де вона. Годж хитро всмiхнувся. – Черч проведе тебе. Клерi глянула на дверi, бiля яких, немов маленький пуф, згорнувшись калачиком, лежав товстий блакитношерстий перс. Коли дiвчина пiдiйшла, вiн пiдвiвся i з владним «мняв!» повiв ii коридором. Його хутро пiд час руху нагадувало брижi на гладенькiй поверхнi води. Коли Клерi озирнулася через плече, то побачила, що Годж уже строчив щось на аркушi паперу. «Вiдправляе повiдомлення в таемничий Конклав», – здогадалася вона. Вони не здавалися iй гарними людьми. Цiкаво, якою буде iхня вiдповiдь. Червоне чорнило на бiлому паперi здавалося кров’ю. Насупившись, Годж Старкветер ретельно та скрупульозно скрутив аркуш у трубочку i свиснув Г’юго. Тихо каркаючи, птах примiстився на його зап’ястi. Годж здригнувся. Багато рокiв тому, пiд час Повстання, його поранили в плече, тому навiть щось неважке, як Г’юго, змiна пори року, перепад температури чи вологостi, раптовий рух рукою – все це провокувало напади болю i спогади про те, що краще забути. Однак були спомини, що нiколи не тьмянiли. Образи поставали перед ним, щойно вiн заплющував очi. Кров та тiла, затоптана земля, бiлий п’едестал у червоних плямах. Крики вмираючих. Зеленi хвилi полiв Ідрису та нескiнченна блакить неба, пронизана вежами Мiста Скла. Бiль втрати хвилею накрив його. Годж стиснув кулак, i Г’юго, залопотiвши крилами, сердито дзьобнув господаря за пальця. Потекла кров. Вiдпустивши руку, Годж випустив птаха, який, покрутивши головою, пiдлетiв до вiконця в даху, а потiм зник. Вiдганяючи вiд себе погане передчуття, Годж потягнувся за iншим шматком паперу, не помiчаючи червоних крапель, що розмазувалися по аркушу, поки вiн писав. Роздiл 6 Приреченi Зброярня виглядала саме так, як i мала б виглядати кiмната зi зброею. Вкритi полiрованим металом стiни були обвiшанi рiзними видами мечiв, кинджалiв, ангонiв, списiв, рунок, багнетiв, батогiв, булав, гакiв та лукiв. На гачках погойдувалися м’якi шкiрянi сагайдаки зi стрiлами, лежали купи чобiт, поножi, наручi та латнi рукавицi. Пахло залiзом, шкiрою та засобами для догляду за металом. Алек i Джейс, уже не босонiж, сидiли за довгим столом у центрi кiмнати, схилившись над якимось предметом. Коли дверi за Клерi зачинилися, Джейс пiдвiв голову. – Де Годж? – запитав вiн. – Пише Безмовним Братам. Алека мало не пересмикнуло. – Тьху! Клерi повiльно наблизилась до столу, вiдчуваючи на собi погляд Алека. – Чим займаетеся? – Ось, полiруемо це, – Джейс вiдсунувся вбiк, i Клерi побачила на столi три довгi тонкi срiбнi жезли, що тьмяно поблискували. На перший погляд, вони не були гострими або надто небезпечними. – Їх зробили Залiзнi Сестри, нашi зброярi. Це – леза Серафимiв. – Вони не схожi на ножi. А як ви iх зробили? За допомогою магii? Алек виглядав таким нажаханим, наче вона попросила його вдягнути балетну пачку та виконати iдеальний пiрует. – Це найсмiшнiше про приземлених, – Джейс сказав, нi до кого конкретно не звертаючись. – Наскiльки одержимi магiею можуть бути тi, хто навiть не знае, що означае це слово. – Я знаю, що воно означае, – огризнулася Клерi. – Не знаеш, тобi це лише здаеться. Магiя – темна стихiйна сила, а не тiльки мерехтливi чарiвнi палички, магiчнi кришталевi кулi та золотi рибки, що розмовляють. – Я i не говорила про золотих рибок… Заперечно похитавши рукою, Джейс перервав ii. – Якщо просто назвати електричного вугра гумовою качечкою, вiн нею не стане, правда? І хай Бог допоможе бiдоласi, що вирiшить прийняти ванну з такою «iграшкою». – Ти щось вигадуеш, – зауважила Клерi. – Нi! – сказав Джейс з неабиякою гiднiстю. – Так, вигадуеш, – досить несподiвано сказав Алек. – Слухай, ми не займаемося магiею, гаразд? – додав вiн, не дивлячись на Клерi. – Це все, що тобi потрiбно знати. Клерi хотiла щось вiдповiсти йому, але стрималася. Було схоже на те, що Алеку вона давно не подобалася. Не було сенсу загострювати цi стосунки. Вона повернулася до Джейса. – Годж дозволив менi пiти додому. Джейс мало не впустив лезо Серафима, яке тримав у руцi. – Що вiн сказав? – Щоб переглянути маминi речi, – виправилася вона. – Якщо ти пiдеш зi мною. – Джейсе, – видихнув Алек, але Джейс проiгнорував його. – Якщо ти справдi хочеш довести, що моi мама чи тато були Мисливцями за тiнями, потрiбно переглянути маминi речi. Те, що вiд них залишилося. – Вниз кролячою норою, – криво посмiхнувся Джейс. – Гарна думка. Якщо ми пiдемо просто зараз, у нас буде три-чотири години до смеркання. – Пiти з вами? – запитав Алек, коли Клерi та Джейс рушили до дверей. Клерi озирнулася. Вiн вже зводився з крiсла, в очах була надiя. – Нi, – Джейс навiть не обернувся. – Все гаразд. Ми з Клерi самi впораемося. Алек обпiк Клерi кислотним поглядом. Вона зрадiла, коли дверi зачинилися. Джейс пiшов уперед коридором, Клерi майже бiгла, аби встигати за його замашними кроками. – Маеш ключi вiд будинку? Клерi глянула на своi кросiвки. – Так. – Добре. Ми могли б проникнути до квартири i без них, та тодi бiльше шансiв привернути непотрiбну увагу. – Як скажеш. Хол переходив у вестибюль з мармуровою пiдлогою. В однiй зi стiн були чорнi металевi дверцята. Лише тодi, коли Джейс натиснув на кнопку поруч з ними й стiна засвiтилася, Клерi зрозумiла, що це лiфт. Вiн пiд’iхав до них зi скрипом та трiском. – Джейсе? – Що? – Як ти дiзнався, що в менi тече кров Мисливцiв за тiнями? Звiдки ти це взяв? Востанне скрипнувши, лiфт зупинився. Джейс зняв засувку та вiдчинив дверцята. Усерединi лiфт нагадував Клерi пташину клiтку: чорний метал з елементами декоративноi позолоти. – Я здогадався, – сказав вiн, замкнувши за собою дверцята. – Це здавалося найбiльш вiрогiдним поясненням. – Ти здогадався? Ти мав бути цiлком упевнений, враховуючи те, що мiг убити мене. Вiн натиснув на кнопку в стiнi, i з вiбруючим скрипом, який Клерi вiдчувала всiм тiлом, лiфт рушив. – Я був упевнений на дев’яносто вiдсоткiв. – Я бачу, – сказала Клерi. Напевне, в ii голосi було щось таке, що змусило хлопця повернувся до неi. Клерi влiпила йому такого дзвiнкого ляпаса, аж Джейс похитнувся. Вiн приклав руку до щоки, скорiше вiд подиву, нiж вiд болю. – Якого бiса? – Це за тi десять вiдсоткiв, – сказала вона. Далi в лiфтi вони iхали мовчки. Пiд час поiздки потягом до Бруклiна Джейс був оповитий гнiвною тишею. Клерi, тримаючись поближче до нього, почувалася трохи винною, особливо коли дивилася на червоний слiд вiд ляпаса на його щоцi. Вона була не проти помовчати. Це дало можливiсть подумати. Дiвчина знов i знову прокручувала в головi розмову з Люком. Згадувати це було боляче, наче натискаеш на хворого зуба, але вона не могла зупинитися. На помаранчевому сидiннi неподалiк хихотiло двiйко дiвчат-пiдлiткiв. Клерi нiколи не любила такий тип дiвчат у школi: прозорi рожевi спортивнi шльопанцi та штучна засмага. Якусь мить Клерi думала, що вони смiялися з неi, а потiм здивовано зрозумiла, що вони дивилися на Джейса. Вона згадала дiвчину з кав’ярнi, що вирячувалася на Саймона. У дiвчат завжди такий вираз обличчя, коли iм хтось подобаеться. Враховуючи все, що сталося, Клерi майже забула, що Джейс був симпатичний. Зовнiшнiсть Алека була витончена та яскрава, але риси обличчя Джейса були цiкавiшими. При денному свiтлi його очi набули кольору золотистого сиропу i… дивилися просто на неi. Вiн повiв бровою. – Щось трапилось? Клерi миттево зрадила жiночу стать. – Дiвчата з iншого кiнця вагону витрiщаються на тебе. Джейс промовив з глибоким задоволенням: – Ясна рiч, – сказав вiн. – Я неймовiрно привабливий. – Ти нiколи не чув, що приваблива риса – це скромнiсть? – Тiльки вiд негарних людей, – зiзнався Джейс. – Може, лагiднi й успадкують землю, та на сьогоднi вона належить марнославним. Таким, як я, наприклад. – Вiн пiдморгнув дiвчатам, якi пирснули та сховалися за своiм волоссям. Клерi зiтхнула. – А як це вони тебе бачать? – Чари доволi клопiтно використовувати. Інодi ми обходимося без них. Здавалося, випадок з дiвчатами в потязi трохи покращив настрiй Джейса. Коли вони вийшли зi станцii й попрямували до квартири Клерi, вiн витягнув з кишенi одне з лез Серафимiв i почав крутити ним мiж пальцями, щось наспiвуючи собi пiд нiс. – Ти без цього не можеш? – запитала Клерi. – Це дратуе. Джейс почав намугикувати голоснiше. Мелодiя нагадувала щось середне мiж наспiвом «З днем народження вас» та популярною патрiотичною пiснею. – Пробач за ляпаса, – сказала вона. Вiн перестав наспiвувати. – Радiй, що вдарила мене, а не Алека. Вiн дав би здачi. – У нього аж рука свербiла, – визнала Клерi, вiдкинувши ногою порожню бляшанку з-пiд безалкогольного напою, що трапилася на ii шляху. – Як це тебе Алек назвав? Пара… що? – Паработай, – сказав Джейс. – Це означае «пара воiнiв, якi борються разом i ближчi, нiж брати». Алек бiльше, нiж мiй найкращий друг. Нашi батьки були паработай замолоду. Його тато був моiм хресним батьком. Тому я i живу з ними. Вони – моя прийомна сiм’я. – Але твое прiзвище не Лайтвуд. – Нi, – сказав Джейс. Дiвчина хотiла розпитати про його прiзвище, але вони пiдiйшли до ii будинку. Серце Клерi голосно загупало в грудях, напевне, його було чутно за багато кiлометрiв. У вухах шумiло, а долонi спiтнiли. Вона зупинилася перед живоплотом i повiльно пiдвела очi, очiкуючи побачити жовту полiцейську стрiчку, що охороняла переднi дверi, розбите скло на газонi та довкола розгардiяш. Але жодних ознак руйнування не було. Купаючись у приемному полуденному свiтлi, фасад iз бурого пiсковику, здавалося, аж блищав. Бджоли лiниво гули навколо трояндових кущiв пiд вiкнами мадам Доротеi. – На перший погляд, нiчого не змiнилося, – сказала Клерi. – Зовнi, – Джейс засунув руку в кишеню джинсiв i витягнув ще один хитромудрий пристрiй з металу та пластику, який Клерi помилково прийняла за мобiльний телефон. – Отже, це сенсор? Для чого вiн? – запитала дiвчина. – Вiн приймае частоти, як i радiо, але цi частоти демонiчного походження. – Демонiчнi хвилi? – Щось таке, – Джейс пiдiйшов до будинку та провiв перед собою сенсором. Щось слабо клацнуло, коли вони пiднiмалися сходами, та потiм перестало. Джейс спохмурнiв. – Вiн вловив слабку активнiсть. Напевне, це залишилося пiсля тiеi ночi. Нiщо не вказуе, що зараз поряд демони. Клерi видихнула з полегшенням. – Добре, – Вона нахилилася, щоб вiдв’язати з кросiвка своi ключi. Коли дiвчина випросталася, то побачила подряпини на вхiдних дверях. Мабуть, минулого разу було надто темно, щоб вона помiтила iх. Довгi глибокi паралельнi подряпини виглядали, як слiди кiгтiв. Джейс торкнувся ii руки. – Я увiйду першим, – сказав вiн. Клерi хотiла сказати йому, що вона не збираеться ховатися за його спиною, але слова застрягли в горлi. Вона вiдчувала той самий жах, як тодi, коли вперше побачила равенера. В ротi з’явився рiзкий металевий присмак, як вiд старих монет. Однiею рукою Джейс штовхнув дверi, а iншою, в якiй був сенсор, поманив Клерi за собою. Опинившись усерединi пiд’iзду, Клерi заморгала, призвичаюючи очi до напiвтемряви. Лампочки досi не було, вiконце нагорi було надто брудне, щоб пропускати якесь свiтло, а на облупленiй пiдлозi лежали чорнi тiнi. Дверi мадам Доротеi були щiльно зачиненi. Через шпарину пiд ними не пробивалося свiтло. Клерi стривожилася, чи не сталося чогось iз нею. Джейс провiв рукою вздовж перил. Долоня стала вологою, вкритою шаром чогось, що здавалося темно-червоним у тьмяному свiтлi. – Кров. – Напевне, це моя, – продеренчала Клерi. – З тоi ночi. – Вона б уже давно висохла, – сказав Джейс. – Ходiмо. Вiн пiднiмався сходами, Клерi йшла за ним назирцi. На поверсi було темно. Вона тричi обмацувала ключi, перш нiж iй вдалося вiдiмкнути замок. Джейс нетерпляче схилився над нею. – Не дихай менi в спину, – прошипiла вона. Їi руки тремтiли. Нарештi механiзм спрацював, замок клацнув i вiдiмкнувся. Джейс поплескав ii по спинi. – Я перший. Вона завагалася, та потiм вiдiйшла вбiк, щоб дозволити йому пройти. Їi долонi були липкими, але не вiд спеки. Насправдi в квартирi було прохолодно, майже холодно. Морозне повiтря, що повiяло з пiд’iзду, жалило шкiру. Коли Клерi пiшла за Джейсом коротким коридором до вiтальнi, в неi аж мурашки по шкiрi побiгли. Тут було порожньо. Зовсiм порожня кiмната, як i колись, коли вони в’iжджали сюди: стiни та пiдлога – голi, меблi зникли, навiть штори з вiкон пропали. Тiльки свiтлiшi квадрати на стiнi вказували, де колись висiли маминi картини. Мов сновида, Клерi повернулася й рушила в напрямку кухнi. Джейс пiшов за нею, уважно роздивляючись довкола. Кухня була також порожня, навiть холодильник зник, а з ним i стiльцi, i стiл. Кухоннi шафки були вiдчиненi, а iхнi пустi полицi нагадали iй дитячого вiршика. Вона прокашлялася. – Навiщо демонам наша мiкрохвильовка? – запитала дiвчина. Джейс похитав головою, кiнчики його губ вигнулись у легкiй усмiшцi. – Я не знаю, але зараз тут немае жодного демона. Я б сказав, що вони давно зникли. Вона оглянула кухню ще раз i зауважила, що хтось прибрав пролитий соус табаско. – Ти задоволена? – запитав Джейс. – Тут нiчого немае. Вона заперечно похитала головою. – Я хочу оглянути свою кiмнату. Джейс виглядав так, нiби збирався щось сказати, але передумав. – Якщо ти наполягаеш, – сказав вiн, сховавши лезо Серафимiв у кишеню. Свiтла в коридорi не було, але Клерi добре орiентувалася у власному будинку. Джейс слiдував за нею. Бiля входу до спальнi дiвчина зупинилася та взялася за круглу ручку дверей. Вона була дуже холодною, аж обпiкала руку. Клерi здалося, що вона схопилася за бурульку. Джейс швидко поглянув на неi, але вона вже повертала дверну ручку. Та рухалася повiльно i туго, наче щось липке та в’язке заважало iй. Раптом дверi рiзко вiдчинилися, збиваючи дiвчину з нiг. Їi вiдкинуло аж до стiни. У вухах гуло. Вона перекотилася на живiт i стала на колiна. Притиснувшись до стiни, Джейс рився у кишенi зi здивованим обличчям. Навислий над ним чоловiк нагадував велетня з казки: величезний, наче дуб, а в гiгантськiй смертельно-бiлiй руцi – сокира з широким лезом. Його засмальцьоване тiло було загорнуте в рванi ганчiрки, а липке волосся на головi нагадувало суцiльний заплутаний клубок. Вiд нього смердiло отруйним потом та гнилою плоттю. Клерi була рада, що не бачила його обличчя, iй i огидноi спини було досить. В руцi Джейса блиснуло лезо Серафимiв. Вiн здiйняв його над собою з криком «Сансавi!» Лезо вистрiлило з жезла. Клерi згадалися старi фiльми, де всерединi тростини були прихованi багнети, що вискакували вiд натискання на кнопку. Але такого леза вона нiколи ранiше не бачила: прозоре, мов скло, з рукiв’ям, що свiтилося, хитро загострене, завдовжки десь до Джейсового лiктя. Вiн всадив лезо у велетня. Той похитнувся та загарчав. Джейс обернувся i побiг до Клерi. Вiн схопив дiвчину за руку, звiвши ii на ноги, i, штовхнувши перед собою, побiг коридором. Вона чула, як створiння переслiдувало iх. Його кроки звучали, як свинцевi гирi, що падали на пiдлогу, але рухався монстр швидко. Вони пробiгли через вестибюль i вискочили на сходовий майданчик. Джейс повернувся i захлопнув вхiднi дверi. Клерi почула клацання автоматичного замка i затамувала подих. Петлi дверей захиталися вiд потужних ударiв, що лунали зсередини квартири. Клерi позадкувала до сходiв. Джейс глянув на неi. Його очi сяяли вiд дикого збудження. – Спускайся! Виходь з… Ще один удар – i дверi злетiли з петель. Вони збили б Джейса з нiг, якби вiн блискавично не вiдскочив. Раптом юнак опинився на верхнiй сходинцi. Лезо горiло в його руцi, як летюча зiрка. Клерi бачила, що Джейс дивився на неi i щось кричав, але вона не чула його через рев гiгантськоi iстоти, яка кинулася вiд дверей просто на нього. Дiвчина притислася до стiни. Коли монстр промчав повз, ii огорнуло гарячою хвилею смороду. Розсiкаючи повiтря, його сокира полетiла в голову Джейса. Юнак пригнувся – i вона глибоко ввiгналася в перила. Джейс розсмiявся. Смiх, здавалося, розлютив велетня. Вiн рвонув до Джейса, розмахуючи своiми величезними кулаками. Джейс замахнувся лезом Серафимiв i ввiгнав його по саме рукiв’я в плече гiганта. Якусь мить велет стояв похитуючись. Потiм вiн рвонувся вперед з витягнутими руками. Джейс швидко вiдступив убiк, але не встиг викрутитися. Величезнi кулаки схопили його, гiгант захитався i впав, тягнучи Джейса за собою. Юнак скрикнув, почулися важкi удари, трiск, а потiм тиша. Клерi зiрвалася на ноги i помчала вниз сходами. Простягнувшись бiля нижньоi сходинки, Джейс лежав на своiй неприродно зiгнутiй руцi. В його ногах розпростерся велет, рукiв’я Джейсового ножа стирчало з його плеча. Вiн був ще живий, але вже ледь ворушився, з рота витiкала кривава пiна. Тепер Клерi побачила його обличчя: смертельно-бiла пергаментна шкiра, вкрита чорним мереживом жахливих шрамiв, що майже стерли його риси. Його очницi були схожi на кривавi гнiйнi ями. Ледь не зблювавши, Клерi перечепилася через останнi кiлька сходинок, переступила через велетня, що ще посiпувався, та опустилася на колiна поруч iз Джейсом. Вiн не ворушився. Дiвчина поклала руку йому на плече. Сорочка хлопця була липкою вiд кровi. Вона не знала вiд чиеi – Джейсовоi чи велетовоi. – Джейсе? Вiн розплющив очi. – Вiн сконав? – Майже, – похмуро вiдповiла Клерi. – Дiдько, – скривився вiн. – Моi ноги… – Не ворушись, – Клерi пiдповзла до його голови, просунула руки пiд пахви i потягла. Вiн скрикнув вiд болю, коли його ноги вислизнули з-пiд велета, що був в агонii. Коли Клерi вiдпустила його, Джейс насилу звiвся на ноги, притиснувши лiву руку до грудей. Вона також пiдвелась. – З рукою все гаразд? – Нi. Зламав, – простогнав вiн. – Можеш дiстати дещо з кишенi? Завагавшись, вона ствердно кивнула. – З якоi? – Усерединi куртки, справа. Витягни одне з лез Серафимiв та дай менi. Вiн не ворушився, коли дiвчина нервово просунула руку в кишеню. Вона стояла так близько, що вiдчула його запах – сумiш поту, мила i кровi. Його дихання лоскотало iй шию. Клерi намацала жезл та, не дивлячись, витягнула його. – Спасибi, – мовив вiн. Його пальцi пробiгли по трубцi, перш нiж вiн назвав ii: «Санвi». Як i попереднiй, цей жезл перетворився на зловiсний кинджал, що тьмяно освiтлював Джейсове лице. – Не дивись, – сказав вiн, пiдiйшовши до вкритого шрамами тiла. Юнак здiйняв лезо над головою велетня й опустив його. Кров фонтаном бризнула з велетового горла, окропивши чоботи Джейса. Вона майже очiкувала, що гiгант зникне, склавшись у кiлька разiв, як той хлопець iз «Пекельного лiгва». Та нi. У повiтрi був важкий металевий запах кровi. Джейс видав горловий звук. Його обличчя було бiле: чи то вiд болю, чи од вiдрази, вона не знала. – Я ж просив не дивитися, – повторив вiн. – Я думала, вiн зникне, – вiдповiла вона. – Повернеться у власний вимiр. Ти ж сам колись казав. – Так помирають демони… – Кривлячись вiд болю, Джейс скинув з плеча куртку, оголивши верхню частину лiвоi руки. – То був не демон. Правою рукою вiн витягнув щось з-за пояса. То був гладкий предмет, що нагадував паличку, якою вiн колись зробив на шкiрi Клерi кола, що переплiталися. Дивлячись на нього, вона вiдчула, що ii зап’ястя почало припiкати. Джейс побачив ii пильний погляд й спробував усмiхнутися. – Це, – сказав вiн, – стило. Взявши його, мов олiвець, хлопець почав малювати по шкiрi руки. Жирнi чорнi лiнii створювали знак, схожий на татуювання. – Ось що вiдбуваеться, коли Мисливець за тiнями поранений, – пояснив Джейс. Коли вiн опустив руку, знак почав занурюватися в його шкiру, як важкий предмет у воду, залишивши лиш примарне нагадування: блiдий, тонкий, майже невидимий шрам. В уявi Клерi виникло видiння: мамина спина в купальнику, лопатки та хребет укритi павутиною бiлих лiнiй. Це було схоже на сон, бо дiвчина знала, що спина у мами зовсiм не така. Але образ насторожив ii. Джейс полегшено зiтхнув, його обличчя розслабилося. Вiн поворушив рукою, спочатку повiльно, потiм швидше, рухаючи ii вгору та вниз, стискаючи кулак. Певне, рука вже зрослася. – Дивовижно, – сказала Клерi. – Як ти це?.. – Це iratze – руна зцiлення, – сказав Джейс. – Довершення руни стилом активуе ii. – Вiн сховав тонку паличку за ремiнець i натягнув свою куртку. Кiнчиком черевика вiн тицьнув труп велетня. – Треба повiдомити про це Годжа, – сказав юнак. – Вiн буде шокований, – додав хлопець таким тоном, нiби ця думка приносила йому задоволення. Клерi подумала, що Джейс належав до того типу людей, якi люблять, коли щось вiдбуваеться, нехай i погане. – Чому вiн буде шокований? – спитала Клерi. – І ще, я правильно зрозумiла, що сенсор не розпiзнав його, бо то не демон? Джейс кивнув. – Бачиш шрами на його обличчi? – Так. – Їх зроблено стилом. Таким, як оце. – Вiн постукав по ремiнцю. – Ти питала мене, що вiдбуваеться, коли вирiзати знаки на комусь, у кому не тече кров Мисливцiв за тiнями. І один знак може опалити людину або й убити, а якщо знакiв багато й вони потужнi? Вирiзавши iх на плотi звичайноi людини, не з роду Мисливцiв за тiнями, отримаеш це. – Вiн кивнув пiдборiддям на труп. – Руни нестерпно болючi. Позначенi ними божеволiють, бiль зводить iх з розуму. Вони стають жорстокими, бездумними вбивцями. Вони не спатимуть i не iстимуть, якщо ти не змусиш iх, i, як правило, довго не живуть. Руни мають велику силу, i iх використовують не тiльки на добро, але i для злих вчинкiв. Приреченi – зло. Клерi з жахом подивилася на нього: – Але навiщо комусь робити це з собою? – Нiхто й не робить. Це роблять з ними. Приреченi вiрнi тим, хто iх позначив, i ще вони жорстокi вбивцi. Також вони виконують простi команди. Це немов мати… власну армiю рабiв. Вiн переступив мертвого Зреченого й озирнувся на неi через плече. – Я збираюся повернутися нагору. – Там же нiчого немае. – Раптом там iще хтось iз них, – сказав вiн, наче сподiвався на це. – А ти чекай тут. Вiн почав пiднiматися сходами. – На твоему мiсцi я б не робила цього, – сказав рiзкий знайомий голос. – Там iх ще кiлька. Джейс, що майже пiднявся, розвернувся i широко розплющив очi. Як i Клерi, хоча вона вiдразу впiзнала голос. Його скрипучiсть не можна було сплутати. – Мадам Доротее? Стара схилила голову з гiднiстю королеви. Вона стояла у дверях своеi квартири, одягнена в щось, що нагадувало намет з багряного шовку-сирцю. Золотi ланцюжки виблискували на зап’ястях та шиi. Довгi пасма ii темного з сивизною волосся вибилися з гульки, закрiпленоi високо на головi. Джейс усе ще витрiщався. – Але.. – Кiлька чого? – перепитала Клерi. – Кiлька Зречених, – вiдповiла Доротея з такою радiстю, що, на думку Клерi, зовсiм не вiдповiдала ситуацii. Вона озирнулася довкола. – Ну й наробили ви безладу! А прибрати за собою й не планували? Як завжди. – Але ж ви приземлена, – продовжив Джейс, нарештi завершивши речення. – Як спостережливо, – пробурчала Доротея, блиснувши очима. – Ти зламав усi стандарти Конклаву. Здивування на обличчi Джейса згасло, змiнившись гнiвом. – Ви знаете про Конклав? – вiн вимагав пояснень. – Ви знали про нього й про те, що в цьому будинку був Зречений, але не повiдомили iм? Саме iснування Зречених е злочином проти Завiту… – Нi Конклав, нi Завiт нiчим менi не допомагали, – сказала панi Доротея, сердито блискаючи очима. – Я iм нiчого не винна. – На мить ii скрипуча нью-йоркська вимова зникла, змiнившись якоюсь iншою, грубiшою, з бiльш вираженим акцентом, який Клерi не впiзнавала. – Джейсе, припини, – попросила Клерi. Вона повернулася до мадам Доротеi. – Якщо ви знаете про Конклав та Зречених, то, можливо, вам вiдомо, що сталося з моею мамою? Доротея заперечно похитала головою, ii сережки загойдалися. На обличчi промайнула жалiсть. – Моя тобi порада, – вiдказала вона, – забудь про свою матiр. Вона зникла. Пiдлога пiд ногами Клерi захиталася. – Ви маете на увазi, що вона – мертва? – Нi, – вимовила Доротея неохоче. – Я впевнена, що вона жива. Поки що. – То я маю знайти ii, – сказала Клерi. Свiт перестав хитатися. Джейс стояв позаду, притримуючи рукою ii лiкоть, немовби обнiмаючи, та вона навiть не помiтила. – Ви розумiете? Я мушу знайти ii до того… Мадам Доротея зупинила ii, виставивши руку. – Я не хочу встрягати в справи Мисливцiв за тiнями. – Але ви знали мою матiр. Вона була вашою сусiд… – Це офiцiйне розслiдування Конклаву, – обiрвав ii Джейс. – Я завжди можу повернутися з Безмовними Братами. – Заради… – Доротея глянула на дверi, потiм на Джейса i Клерi. – Я думаю, ви могли б зайти, – зiтхнула вона нарештi. – Розкажу, що менi вiдомо. – Вона попрямувала до дверей, але потiм зупинилася на порозi й сердито глянула на них. – Але якщо ви скажете комусь, що я допомогла вам, то прокинетесь завтра зi змiями замiсть волосся i зайвою парою рук. – Додаткова пара рук завжди стане в пригодi, – сказав Джейс. – Зручно у бою. – Нi, якщо вони ростуть iз твоеi… – Доротея перервалася та ехидно посмiхнулася йому, – …шиi. – Ой-ой, – посумирнiшав Джейс. – От-от, Джейсе Вейленде, – Доротея увiйшла в квартиру, ii багряний намет розвiвався довкола неi, як недоладний стяг. Клерi глянула на Джейса. – Вейленд? – Це мое прiзвище, – Джейс виглядав приголомшеним. – Не сподобалося менi, що вона його знае. Клерi кинула оком слiдом за Доротеею. Всерединi квартири вже свiтилося; насичений запах ладану наповнював пiд’iзд i змiшувався з важким смородом кровi. – Думаю, можна спробувати поговорити з нею. Що ми втрачаемо? – Коли проведеш трохи бiльше часу в нашому свiтi, то не питатимеш про це, – сказав Джейс. Роздiл 7 П’ятивимiрнi дверi Помешкання мадам Доротеi нагадувало Клерi ii власну квартиру, але тут усе розмiщувалося трохи iнакше. У передпокоi пахло ладаном; на входi занавiски з намистинок та астрологiчнi плакати. На одному з них було зображено зодiакальнi сузiр’я, на другому – китайськi магiчнi символи, а на третьому – розгорнута долоня з пiдписаними лiнiями та латинським написом «In Manibus Fortuna» – «Удача у твоiх руках». Бiля дверей уздовж стiни висiли вузькi полицi з безлiччю книжок. Одна з занавiсок захиталась, i з неi виринула голова мадам Доротеi. – Захоплюешся хiромантiею, чи це звичайна цiкавiсть? – запитала вона, помiтивши погляд Клерi. – Нi те, нi iнше, – вiдповiла дiвчина. – Ви справдi пророкуете майбутне? – Моя матiр була справжньою вiщункою. Вона передбачала майбутне за лiнiями на руцi або чайному листi на днi чашки. Мама i мене дечого навчила. Жiнка перевела погляд на Джейса. – До речi про чай: бажаете чаю, молодий чоловiче? – Що? – схвильовано промовив Джейс. – Чаю. Цей чудовий напiй покращуе травлення та сприяе роботi мозку, – сказала мадам. – Я хочу чаю, – вiдповiла Клерi, згадавши, як довго вона вже нiчого не iла та не пила. Дiвчина наче жила на одному адреналiнi вiдтодi, як прокинулася. – Добре, – пiддався Джейс, – але тiльки не «Ерл Грей», – покрутивши носом, додав вiн. – Я ненавиджу бергамот. Мадам Доротея голосно засмiялась i зникла за занавiсками. Намистини загойдалися. Клерi пильно поглянула на Джейса. – Ненавидиш бергамот? Джейс тим часом вивчав вмiст вузьких полиць iз книжками. – Так, а що, якiсь проблеми? – Ти единий хлопець серед моiх ровесникiв, котрий знае, що таке бергамот, бiльше того, що вiн входить до складу чаю «Ерл Грей». – Так, я не схожий на iнших хлопцiв, – гордовито сказав Джейс. – Крiм того, – додав вiн, беручи книгу з полицi, – в Інститутi ми обов’язково вивчаемо лiкувальнi властивостi рослин. – А я вважала, що всi вашi заняття обмежувалися «Курсом Рiзникiв» та «Обезголовленням для початкiвцiв». Джейс перегорнув сторiнку. – Дуже дотепно, Фрей. Дiвчина обернулася, вiдводячи погляд вiд плаката з хiромантii. – Не називай мене так. Вiн здивовано подивився на неi. – Але чому? Це ж твое прiзвище, правда? Перед очима Клерi промайнув образ Саймона. Востанне вона його бачила, коли вибiгала з кав’ярнi «Джава Джонс». Дiвчина вiдвернулася до плаката, i ii очi заблищали. – Не зважай. – Зрозумiло, – промовив Джейс, i було очевидно, що вiн зрозумiв бiльше, нiж Клерi хотiлося. Юнак поставив книжку на полицю. – Цим мотлохом вона намагаеться справити враження на приземлених, – сказав вiн презирливо. – Тут немае жодноi серйозноi книжки. – Лише тому, що це не та магiя, якою займаешся ти? – рiзко запитала Клерi. – Я не займаюсь магiею! – розлючено мовив Джейс. – Зрозумiй, людськi iстоти не володiють магiею. Саме в цьому iхня особливiсть. Чаклуни можуть ворожити, тому що в iхнiх жилах – кров демонiв. Клерi задумалася. – Але я бачила, як ти чаклуеш. У тебе була магiчна зброя… – Я не чаклую, а лише використовую магiчнi знаряддя. До того ж, щоб робити це, я довго навчався i маю на тiлi захиснi руни. Якби ти, наприклад, спробувала кинути в мене лезо Серафимiв, iмовiрно, воно обпекло б тобi шкiру, а то i вбило б тебе. – Якби у мене теж були руни? – поцiкавилась Клерi. – Я змогла б ними користуватися? – Нi, – рiзко вiдповiв Джейс. – Знаки – це ще не все. Існують тести, випробування, рiзнi навчання. Тож забудь i тримайся подалi вiд моiх лез. І взагалi, не чiпай нiчого без мого дозволу. – А я тiльки подумала продати iх на iнтернет-аукцiонi, – пробурмотiла Клерi. – Де продати? Клерi м’яко всмiхнулася. – Це мiфiчне мiсце з неймовiрною силою. Джейс спантеличено поглянув, потiм знизав плечима. – Бiльшiсть мiфiв – це правда, хоча б часткова. – Я починаю це розумiти, – сказала Клерi. Занавiска знову захиталася, i з-за неi виринула голова мадам Доротеi. – Чай на столi, – сказала вона. – Не стiйте мов укопанi. Заходьте до покою. – Тут е покiй? – здивувалася Клерi. – Звiсно, е, – вiдповiла мадам Доротея. – Де ж iще менi приймати гостей? – Тодi я залишу свого капелюха служнику, – пожартував Джейс. Мадам Доротея пронизливо глянула на нього. – Ти не такий дотепний, яким хочеш видаватися. Ти мав би бути набагато веселiшим. Їi зневажливий смiх зник за шелестом занавiсок з намистин. Джейс задумався. – Навряд чи я зрозумiв хiд ii думок. – Справдi? – сказала Клерi. – А менi все зрозумiло. І, не чекаючи вiдповiдi, вона гордо пройшла крiзь занавiски. Невеликий зал був тьмяно освiтлений, тому Клерi знадобилося трохи часу, щоб роздивитися. Тонкий промiнь свiтла окреслював чорнi оксамитовi штори, якi повнiстю закривали стiну злiва. Опудала птахiв i кажанiв iз блискучими темними очима-намистинками звисали на тонких мотузках зi стелi. Пiдлога була встелена старезними персидськими килимами, з яких вiд ходiння пiднiмався пил. Кiлька великих набивних м’яких рожевих крiсел стояли навколо низенького столика. Перев’язана шовковою стрiчкою колода карт Таро лежала на одному краю столу, з iншого краю стояла кришталева куля на золотiй пiдставцi. Посерединi – срiбний чайний сервiз, розрахований на кiлькох осiб, тарiлочка з апетитними акуратними канапками, блакитний чайник, з якого тоненько струмувала пара, та двi чашки з блюдцями, що стояли точно навпроти м’яких крiсел. – Нiчого собi! – Клерi сiла у крiсло з полегшенням. Доротея хитро всмiхнулася. – Пригощайтесь, – сказала вона, беручи чайник. – Молока? Чи, може, цукру? Клерi скоса поглянула на Джейса, що сидiв поруч та вивчав тарiлочку з канапками. – Цукру, – вiдповiла вона. Джейс знизав плечима, взяв канапку та поставив тарiлочку на мiсце. Клерi крадькома дивилась, як вiн вiдкусив шматочок. Джейс знову знизав плечима. – Це огiрок, – зауважив вiн у вiдповiдь на ii пронизливий погляд. – Я переконана, що канапки з огiрком – це саме те, що потрiбно до чаю, правда ж? – мовила панi Доротея, не звертаючись нi до кого конкретно. – Ненавиджу огiрки, – пробуркотiв Джейс, вiддаючи Клерi надкушену канапку. Вона спробувала ii. У канапцi було вдосталь майонезу та перцю. Їi шлунок задоволено забурчав – це вперше дiвчина iла пiсля вiдвiдин мексиканського ресторану iз Саймоном. – Є ще щось, чого ти не можеш терпiти, окрiм огiрка та бергамоту, i про що я мала б знати? – промовила вона. Джейс подивився на Доротею поверх своеi чашки. – Брехунiв, – вiдказав вiн. Стара жiнка спокiйно поставила свою чашку на стiл. – Можеш називати мене брехухою, якщо хочеш. Це правда, що я не чаклунка. Але моя мати була нею. Джейс мало не вдавився чаем. – Цього не може бути! – Чому? – здивовано запитала Клерi, сьорбаючи гiркий, iз сильним присмаком диму чай. Джейс зiтхнув: – Чаклуни – напiвлюди i напiвдемони. Вони – гiбриди. Саме через це чаклуни не можуть мати дiтей. Вони безплiднi. – Подiбно до мулiв, гiбридiв коня та вiслюка, якi теж безплiднi, – задумливо промовила Клерi, пригадуючи своi уроки бiологii. – Твоi глибокi знання про тварин вражають, – сказав Джейс. – Нечисть – це також певним чином демони, проте лише чаклуни е дiтьми демонiв. І саме тому вони надiленi найбiльшою силою. – А вампiри та перевертнi теж iз роду демонiв? І феi? – Вампiри та перевертнi народилися внаслiдок хвороб, принесених демонами зi своiх вимiрiв. Бiльшiсть таких хвороб смертельнi для людей, але в цих випадках вони дивно вплинули на хворих, не вбивши iх. А феi… – Феi – це грiшнi ангели, – втрутилася Доротея, – вигнанi з небес за свою гордiсть. – Це легенда, – додав Джейс. – Кажуть, i я теж схиляюсь до цiеi думки, що вони нащадки ангелiв та демонiв. Сумiш добра та зла. Феi такi ж гарнi, якими мали б бути ангели, але iм водночас притаманнi зло та жорстокiсть. – Якими мали б бути ангели? То ти вважаеш, що ангели не?.. – продовжувала Клерi. – Годi про ангелiв, – зненацька рiзко сказала мадам Доротея. – Це правда, що чаклуни не можуть мати дiтей. Моя мати удочерила мене, бо хотiла, щоб хтось був тут i пiсля ii смертi. Я не мушу чаклувати. Я повинна лише наглядати й оберiгати. – Що оберiгати? – запитала Клерi. – Справдi, що? – примружившись, стара жiнка нахилилася до тарiлочки з канапками, але та вже була порожня. Клерi з’iла все. Доротея всмiхнулася. – Приемно бачити, коли молода жiнка добре iсть. Коли я була молода, дiвчата були дужими та високими, зовсiм не схожими на сучасних, худих як трiска. – Дякую, – вiдповiла Клерi, пригадуючи вузеньку талiю Ізабель i почуваючись товстою. Вона з брязкотом поставила свою чашку на стiл. Мадам Доротея зненацька схопила ii чашку та уважно подивилася всередину, насупивши пiдмальованi брови. – Щось не так? Я побила чашку чи що? – знервовано запитала Клерi. – Вона передбачае долю, – неохоче вiдповiв Джейс. Проте разом iз Клерi вiн нахилився вперед, щоб подивитись, як мадам Доротея, насупившись, крутила чашку своiми товстими пальцями. – Щось погане? – запитала дiвчина. – Нi те, нi iнше. Дивно, – мадам Доротея поглянула на Джейса i наказала вiддати його чашку. – Але я ще не допив… – ображено подивився Джейс. Але мадам вихопила чашку з його рук i вилила рештки чаю в чайник. Вона пильно вдивлялася у чашку. – Я бачу насилля, багато кровi, пролитоi тобою та iншими в майбутньому. Ти закохаешся не в ту людину. До речi, у тебе теж е ворог… – Лише один? Гарна новина, – Джейс вiдкинувся у своему крiслi, а Доротея поставила його чашку, знову схопила горнятко Клерi i похитала головою. – Я нiчого не можу розiбрати. Образи змiшанi, безглуздi, – вона кинула погляд на Клерi. – Твоя свiдомiсть закрита. Клерi не могла зрозумiти. – Що там? – Якесь закляття, що приховуе пам’ять чи заблокувало твiй дар Бачення. Клерi заперечливо похитала головою. – Нi, не може бути. Джейс швидко нахилився вперед. – Не поспiшай з висновками, ти справдi не здогадувалася до цього тижня, що маеш дар Бачення. Можливо… – Може, я просто запiзно про це дiзналася, – вiдрiзала Клерi. – І не дивись на мене скоса через те, що я сказала. Джейс вдихнув повiтря. – Я i не думав. – Я ж побачила, що ти якось скоса на мене глянув. – Мабуть, – визнав Джейс. – Але це не означае, що я помиляюся. Щось таки блокуе твою пам’ять, я майже впевнений у цьому. – Дуже добре, спробуймо iнакше, – Доротея вiдставила чашку i простягла руку до перев’язаноi шовковою стрiчкою колоди карт Таро. Вона дмухнула на карти i простягнула iх Клерi. – Проведи по них рукою, доки вiдчуеш холод чи тепло, або поки якась iз них не причепиться до твоеi руки. Потiм витягни ту одну i покажи ii менi. Клерi покiрно провела пальцями по картах. Вони були прохолоднi та гладенькi на дотик, але жодна не була надто тепла чи холодна i не чiплялася до пальцiв. Нарештi дiвчина вибрала навмання i показала ii. – Туз Кубкiв, – спантеличено промовила Доротея. – Карта любовi. Клерi повернула карту та подивилася на неi. Карта здавалася важкою, малюнок на передньому планi виконаний товстим шаром фарби. На картi було зображено руку з чашею на тлi золотавих променiв сонця. Чаша була золота, з вирiзьбленими маленькими сонцями i обрамлена рубiнами. Стиль цього витвору мистецтва був до болю знайомий iй. – Це ж гарна карта? – Не обов’язково. Найстрашнiшi вчинки люди роблять заради любовi. – Очi мадам Доротеi заблищали. – Проте це могутня карта. Що вона означае для тебе? – Те, що ii намалювала моя мати, – вiдповiла Клерi впустивши карту на стiл. – Це ж вона, чи не так? Доротея кивнула iз задоволеним виразом обличчя. – Вона намалювала всю колоду як подарунок для мене. – За вашими словами, – пiдвiвся Джейс, поглянувши холодно, – наскiльки добре ви знали матiр Клерi? Клерi пiдвела голову i глянула на нього. – Джейсе, ти не мусиш… Доротея вiдкинулася в крiслi, тримаючи перед собою вiяло з карт. – Джоселiн знала, хто я, а я знала, ким була вона. Ми не часто про це говорили. Інодi вона робила менi послугу, таку, як ця колода карт, а на знак подяки я розповiдала iй плiтки з Нижньосвiту. Вона цiкавилася деким звiдти, а я розповiдала iй. – І ким це? – запитав Джейс незворушно. – Валентином. Клерi випрямилась у своему крiслi: – Але… – Але коли ви кажете, що знали, ким була Джоселiн, що ви маете на увазi? Ким вона була? – запитав Джейс. – Джоселiн була собою, – вiдповiла Доротея. – Але в минулому вона була така, як ти. Мисливець за тiнями. Одна з Конклаву. – Нi, – прошепотiла Клерi. Доротея поглянула на неi сумно, майже по-доброму. – Це правда. Вона обрала цей дiм саме тому, що… – Тому що це схованка, – промовив Джейс до Доротеi. – Чи не так? Ваша матiр була чаклункою. Вона створила це мiсце, приховувала його, оберiгала, оточувала пiдопiчними. Це iдеальна схованка для нечистi в бiгах. Ось що ви тут робите, правда? Ви переховуете злочинцiв. – Ти iх так називаеш, – сказала Доротея. – Тобi знайомий девiз Завiту? – Dura lex sed lex, – автоматично вiдповiв Джейс. – Закон суворий, але це закон. – Інколи закон занадто суворий. Конклав забрав би мене вiд матерi, якби мiг. Хочеш, щоб я дозволила зробити це з iншими також? – Отже, ви – фiлантроп, – скривився Джейс. – Думаете, я повiрю, що жителi Нижньосвiту не платять вам добре за ваш прихисток? Доротея всмiхнулася так широко, що було помiтно, як блищать ii золотi зуби. – Не всiм пощастило народитися таким красунчиком, як ти. От ми i виживаемо, як можемо. Джейса не зворушили такi лестощi. – Я мушу повiдомити про вас Конклаву. – Ти не зробиш цього! Ти ж обiцяв! – пiдхопилася на ноги Клерi. – Я нiчого не обiцяв, – вiдрiзав Джейс. Вiн пiдiйшов до стiни i вiдкинув вбiк одну з оксамитових занавiсок. – Ви не хочете пояснити, що це таке? – вимогливо промовив вiн. – Це дверi, Джейсе, – вiдповiла Клерi. Це справдi були дверi, дивно вмiщенi помiж двох еркерних вiкон. Було зрозумiло, що вони нiкуди не вели, до того ж iх не було видно з вулицi. Здавалося, що вони були виготовленi з м’якого розпеченого металу, бiльш маслянистого, нiж латунь, але такого ж важкого, як залiзо. Ручку було вилито у формi ока. – Замовкни, – злiсно наказав Джейс. – Це ж портал, чи не так? – Це п’ятивимiрнi дверi, – вiдповiла Доротея, вiдкладаючи карти Таро на стiл. – Вимiри не е прямими лiнiями, тобi це вiдомо, – додала вона у вiдповiдь на спантеличений погляд Клерi. – У них е прихованi провалля та складки, кутки та закутки. Трохи складно пояснити тому, хто нiколи не вивчав теорiю вимiрiв, але суть у тому, що цi дверi можуть перенести, куди забажаеш у цьому вимiрi. Це… – Це аварiйний вихiд, – сказав Джейс. – Ось чому твоя матiр хотiла жити тут. Вона завжди могла втекти, якщо в цьому була необхiднiсть. – Чому ж вона цього не зробила? – розпочала Клерi i зупинилася, раптом злякавшись. – Через мене, – продовжувала вона. – Вона не пiшла б тiеi ночi, залишивши мене. Джейс захитав головою. – Ти не мусиш звинувачувати себе. Вiдчуваючи, що зараз розплачеться, Клерi пiдбiгла до дверей. – Я хочу знати, куди вона збиралась втекти, – промовила вона. – Клерi, не треба! – Джейс рушив за нею, але ii пальцi зiмкнулися навколо ручки, яка закрутилася в руцi Клерi. Дверi вiдчинилися, нiби вона iх штовхнула. Доротея з криком кинулася до ii нiг, але було вже запiзно. Не договоривши до кiнця, Клерi вiдчула, як ii потягло вперед i понесло крiзь порожнiй простiр. Роздiл 8 Улюблена зброя Клерi була занадто здивована, щоб кричати. Вiдчуття падiння було найжахливiшою частиною: ii серце гупало десь аж у горлi, а живiт зм’як, мов вода. Дiвчина розкинула руки, намагаючись ухопитися хоч за щось, щоб уповiльнити свое падiння. Їi руки схопилися за якiсь гiлки. Зi жмутом листя в руках Клерi впала на утрамбовану землю, сильно вдарившись стегном i плечем. Вона перевернулася на живiт, утягуючи повiтря в легенi. Тiльки-но дiвчина почала сiдати, як хтось приземлився зверху на неi. Вона знову вiдкинулася на землю. Хтось гупнувся лобом до ii лоба i стукнувся об ii колiна. Сплутана по руках i ногах, Клерi викашляла з рота чиесь волосся i спробувала вибратися з-пiд маси, яка розпластала ii. – Ой, – почувся обурений голос Джейса. – Ти вдарила мене лiктем. – Це ти приземлився на мене. Вiн сперся на руки i спокiйно подивився на неi згори вниз. Клерi бачила блакитне небо над головою, частину гiлки i рiг сiрого будинку, обшитого дошками. – Ти ж не залишила менi вибору, так? – запитав вiн. – Хiба не ти безтурботно вирiшила застрибнути в цей портал, наче у вагон поiзда. Тобi просто пощастило, що вiн не викинув нас у Іст-Рiвер. – Ти не мусив стрибати за мною. – Мусив, – сказав юнак. – Ти занадто недосвiдчена, щоб самiй захиститися в небезпечнiй ситуацii. – Дуже мило. Можливо, я пробачу тобi. – Пробачиш менi? За що? – За те, що сказав «Замовкни». Його очi звузилися. – Я не… Ну, сказав, але ти… – Забули… Рука, на якiй вона лежала, почала терпнути. Повертаючись з боку на бiк, щоб вивiльнити ii, Клерi побачила коричневу траву мертвого газону, паркан iз рабицi i до болю знайомий сiрий будинок. Вона завмерла. – Я знаю, де ми. Джейс перестав щось бубонiти. – Що? – Це будинок Люка. Вiдсунувши Джейса вбiк, Клерi сiла. Вiн грацiйно скочив на ноги i простягнув руку, щоб допомогти iй пiднятися. Дiвчина проiгнорувала його i пiдвелася сама, потираючи онiмiлу руку. Вони стояли перед невеликим сiрим будинком стрiчковоi забудови, розташованим серед таких самих будинкiв, що тягнулися вздовж набережноi Вiльямсбургу[9 - Вiльямсбург – район у Бруклiнi, Нью-Йорк.]. Легкий вiтерець, що дмухав з боку Іст-Рiвер, погойдував невелику вивiску над цегляним ганком. Джейс прочитав уголос: «Гарроуей Букс. Новi, вживанi та раритетнi книги в гарному станi. Субота – вихiдний». Вiн подивився на темнi вхiднi дверi, дверну ручку, закуту важким замком. Купка кiлькаденноi пошти лежала неторканою на килимку пiд дверима. Вiн подивився на Клерi. – Люк живе в книгарнi? – Вiн живе за магазином. Клерi оглянула безлюдну вулицю, яка з одного кiнця межувала з арковим прольотом Вiльямсбурзького мосту, а з другого – iз покинутим цукровим заводом. На другому березi повiльноплинноi рiчки за хмарочосами Нижнього Мангеттена сiдало сонце, окреслюючи iхнi контури золотом. – Джейс, як ми сюди потрапили? – Через портал, – сказав Джейс, оглядаючи замок. – Вiн переносить людину в те мiсце, про яке вона подумае. – Але я не думала про це, – заперечила Клерi. – Я взагалi не думала про якесь конкретне мiсце. – Ти мусила… – Вiн вирiшив змiнити нецiкаву тему. – Отже, оскiльки ми тут… – Так? – Що ти збираешся робити? – Забиратися звiдси, – з гiркотою сказала Клерi. – Люк наказав менi не приходити сюди. Джейс заперечно похитав головою. – І ти так просто це зробиш? Клерi обняла себе руками. Незважаючи на те, що денна спека тiльки почала спадати, iй стало холодно. – А в мене вибiр? – У нас завжди е вибiр, – сказав Джейс. – На твоему мiсцi я б дуже зацiкавився Люком. У тебе е ключi вiд будинку? Клерi похитала головою. – Нi, але iнодi вiн залишае заднi дверi незамкненими. Вона вказала на вузький провулок мiж будинком Люка та сусiднiм домом. Пластиковi урни стояли акуратним рядком поруч зi стосами складених газет та пластиковим баком, заповненим порожнiми пляшками з-пiд содовоi. Принаймнi, Люк вiдповiдально ставився до сортування вiдходiв. – Ти впевнена, що вiн не вдома? – запитав Джейс. Вона подивилася на порожнiй тротуар. – Ну, його вантажiвки немае, магазин зачинений, i свiтло вимкнене. Я б сказала, що його немае. – То веди. Вузький прохiд мiж будинками закiнчувався високою сiтковою огорожею. Вона оточувала невеликий заднiй двiр Люка, де единими рослинами, що буяли там, були бур’яни, якi проростали крiзь брукiвку, розколюючи ii на дрiбнi уламки. – Пiдйом з переворотом, – сказав Джейс, просунувши носок чобота у щiлину в огорожi. Вiн почав пiднiматися. Паркан так голосно задеренькотiв, що Клерi нервово озирнулась, але в сусiдньому будинку свiтло не з’явилося. Джейс перемахнув через огорожу i зiстрибнув на iнший бiк, приземлившись у кущi пiд чиесь оглушливе завивання. На мить Клерi здалося, що вiн приземлився на бездомну кiшку. Вона чула, як Джейс скрикнув вiд подиву, коли впав навзнак. Темна тiнь, занадто велика для кота, вирвалася з кущiв i пронеслася по подвiр’i, пригнувшись. Скочивши на ноги, Джейс побiг за нею з убивчим виразом обличчя. Клерi почала пiднiматися. Коли вона перекинула ногу через огорожу, Ізабеллинi джинси зачепилися за шматок дроту та порвалися. Дiвчина впала на землю, взуття вгрузло в багнюку. І тут почувся трiумфальний крик Джейса: «Спiймав!» Клерi повернулася i побачила, що хлопець сидiв верхи на непроханому гостi. Джейс схопив «гостя» за руку. – Давай, давай подивимося на твое обличчя. – Забирайся вiд мене, придурку, – прогарчав зловмисник, штовхаючи Джейса. Вiн уже майже сiв. На носi перекосилися побитi окуляри. Клерi зупинилася як укопана. – Саймоне? – О Боже, – сказав Джейс розчаровано. – А я сподiвався, що це щось цiкаве. – Що ти робив у Люкових кущах? – запитала Клерi, вибираючи листя з волосся Саймона. Вiн неохоче терпiв цю процедуру. Дiвчина уявила собi, що, коли все це закiнчиться, вони помиряться, i вiн буде в кращому настроi. – Я не розумiю. – Все, досить. Я сам поправлю свое волосся, Фрей, – сказав Саймон, ухиляючись вiд неi. Вони сидiли на сходах ганку Люка позаду будинку. Джейс усiвся на поручнi ганку i старанно вдавав, що не помiчае iх, пiдпилюючи стилом кiнчики нiгтiв. Клерi стало цiкаво, що сказав би на це Конклав. – Я про те, чи Люку вiдомо, що ти був тут? – запитала вона. – Звичайно, вiн не знав, – роздратовано сказав Саймон. – Я нiколи не питав його, але впевнений, що Люк би досить суворо поставився до випадкових гостей, якi причаiлися в кущах бiля його будинку. – Ти не випадковий, Люк знае тебе. – Їй захотiлося простягнути руку й доторкнутися до його щоки, де ще трохи кровила подряпина, напевне, вiд гiлки. – Головне, що з тобою все гаразд. – Що зi мною все гаразд? – Саймон неприемно засмiявся. – Клерi, ти хоч уявляеш, що я пережив за цi останнi кiлька днiв? Востанне я бачив тебе, коли ти вилетiла з «Джава Джонс», як кажан iз пекла, а потiм просто зникла. Не вiдповiдала на дзвiнки мобiльного, а ваш домашнiй телефон узагалi вимкнений. Люк сказав менi, що ти поiхала до якихось родичiв за мiсто. Але я ж знаю, що у тебе немае iнших родичiв. Я подумав, що зробив щось не те, i ти образилася. – Що ж ти мiг таке зробити? – Клерi потягнулася до його руки, але Саймон забрав ii, не дивлячись на дiвчину. – Я не знаю, – сказав вiн. – Щось. Джейс, що досi грався стилом, усмiхнувся собi пiд нiс. – Ти мiй найкращий друг, – сказала Клерi. – Я не сердилася на тебе. – Звiсно, ти навiть не потурбувалася зателефонувати менi й повiдомити, що волочишся з якимось фарбованим блондином, що косить пiд гота. Здаеться, ти зустрiла його в «Пекельному лiгвi», – кисло зазначив Саймон. – А я останнi три днi хвилювався, чи ти жива! – Я не волочилася, – сказала Клерi, радiючи, що в темрявi не помiтно, як кров ринула iй в обличчя. – А мое волосся свiтле вiд природи, – сказав Джейс. – Просто, для iнформацii. – І що ж ви тодi робили в цi останнi три днi? – спитав Саймон, пiдозрiливо звузивши своi темнi очi. – У тебе й справдi е двоюрiдна бабуся Матильда, яка пiдхопила пташиний грип i потребувала догляду? – Люк справдi таке ляпнув? – Нi. Вiн просто сказав, що ти поiхала провiдати хворого родича, а телефон, iмовiрно, просто не працюе в тiй мiсцинi. Так я йому i повiрив. Пiсля того як вiн прогнав мене з ганку, я обiйшов будинок ззаду i подивився у вiкно. Спостерiгав, як вiн пакуе зелену дорожню сумку, нiби збираеться кудись виiхати на вихiднi. Саме тодi я й вирiшив залишитися i постежити тут. – Чому? Тому що Люк спаковував сумку? – Вiн напхав туди повно зброi, – сказав Саймон, витираючи кров зi щоки рукавом футболки. – Ножi, пара кинджалiв i навiть меч. Дивна рiч, деяка зброя наче свiтилася. – Вiн перевiв погляд з Клерi на Джейса i назад. Його голос став таким же металiчним, як i ножi Люка. – Тепер ти скажеш, що я це все вигадав? – Нi, – вiдповiла Клерi. – Не скажу. – Вона подивилася на Джейса. Останнi променi сонця вiдбивалися золотом у його очах. – Я хочу розказати йому правду. – Я знаю. – Будеш мене зупиняти? Вiн подивився на стило в руцi. – Клятва Завiту зв’язуе мене, а ти клятви не давала. Дiвчина повернулася до Саймона, зробивши глибокий вдих. – Добре, ось що ти маеш знати. Сонце зовсiм сховалося за обрiй, i коли Клерi завершила розповiдати, на ганку панувала темрява. Саймон слухав ii розлоге пояснення майже байдуже, лише трохи скривившись, коли вона дiйшла до частини про равенера. Коли дiвчина закiнчила говорити, вона прокашлялася – страшенно хотiлося пити. – Ось так, – сказала Клерi. – Якiсь запитання? Саймон пiдняв руку. – У мене е запитання. Кiлька. Клерi обережно видихнула. – Добре, давай. Вiн вказав на Джейса. – Отже, вiн… Пiдкажи, як називають таких людей? – Вiн – Мисливець за тiнями, – сказала Клерi. – Мисливець на демонiв, – пояснив Джейс. – Я вбиваю демонiв. Насправдi, це не так уже й складно. Саймон знову подивився на Клерi. – Серйозно? Його очi звузилися, наче в душi вiн очiкував, що дiвчина вiдповiсть: усе це неправда, а Джейс насправдi небезпечний псих, що втiк з божевiльнi, й вона вирiшила здружитися з ним лише з гуманностi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=20627677&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Переклад П. Кулiша. (Тут i далi примiтки перекладача.) 2 Переклад Н. Хаецькоi. 3 Джембе – один iз рiзновидiв барабанiв. 4 «Шонен Джамп» – один з найпопулярнiших манга-журналiв для хлопчикiв. 5 Пасока – драглиста жовтувата рiдина з домiшкою кровi, що видiляеться з уражених тканин; сукровиця. 6 Паработай – найближчий друг та напарник Мисливця за тiнями. Обираеться ним до повнолiття i зв’язаний з ним на все життя. 7 Mendelin – руна, яка робить Мисливцiв за тiнями тимчасово невидимими, що дозволяе iм ховатися вiд людей та iнколи демонiв. Також виконуе функцiю лiкувальноi руни. 8 Манга – японський рiзновид комiксiв. 9 Вiльямсбург – район у Бруклiнi, Нью-Йорк.