Мости округу Медiсон Роберт Джеймс Воллер Вiн кохае ii, а вона – його. Вона замiжня, мае сина й дочку, а йому невдовзi доведеться залишити мiсто. Франческа бажала бути з Робертом, проте не могла покинути чоловiка та дiтей. Вiн хотiв забрати ii з собою, але кохав по-справжньому й тому вiдпустив… Їхня iсторiя починаеться за п’ять хвилин до народження великого кохання, а закiнчуеться за п’ять хвилин до його згуби. Роберт Джеймс Воллер Мости округу Медiсон Пiлiгримам присвячуеться Початок Є на свiтi пiснi, якi народжуються самi собою з синьооких трав, з куряви тисячi сiльських дорiг. І ця – одна з них. Якось восени тисяча дев’ятсот вiсiмдесят дев’ятого року, пiзно ввечерi, я сидiв за робочим столом, не зводячи очей з курсора, що блимав передi мною на екранi комп’ютера. Раптом задзвонив телефон. На другому кiнцi дроту був колишнiй мешканець Айови на iм’я Майкл Джонсон, який на той час проживав у Флоридi. Друг з рiдного штату надiслав йому одну з моiх книжок. Майкл Джонсон прочитав ii, i його сестра Керолiн прочитала ii, i в них е iсторiя, яка, на думку обох, могла б мене зацiкавити. З обачностi вiн не схотiв удаватися в подробицi, сказавши лише, що вони з сестрою волiють приiхати до Айови, щоб обговорити все зi мною. Попри мое скептичне ставлення до таких пропозицiй, твердий намiр незнайомцiв докласти значних зусиль заiнтригував мене. Тож я погодився зустрiтися з ними наступного тижня в Де-Мойнi. І от ми знайомимося в готелi «Голiдей» бiля аеропорту. Нiяковiсть потроху вщухае. Вони двое сидять навпроти мене. Надворi вечорiе, падае легкий снiг. Вони беруть з мене слово: якщо я не писатиму про це, то нiколи й нiкому не переповiм нi iсторii, що сталася тисяча дев’ятсот шiстдесят п’ятого року в окрузi Медiсон, у штатi Айова, нi iнших пов’язаних з нею подiй, якi вiдбулися протягом наступних двадцяти чотирьох рокiв. Що ж, у цьому е певна рацiя. Зрештою, це iхня iсторiя, не моя. Отож я слухаю. Слухаю уважно i ставлю нелегкi запитання. А вони говорять, говорять, говорять… Часом Керолiн вiдверто плаче, а Майкл бореться зi сльозами. Вони показують менi документи, журнальнi вирiзки, а також щоденники iхньоi матерi – Франчески. Покоiвка заходить i виходить. А ми все замовляемо каву. Поки вони оповiдають, я починаю уявляти образи. Спочатку ти маеш побачити образи, слова прийдуть значно пiзнiше. І от, нарештi, я чую тi слова, бачу iх на паперi. І десь попiвночi погоджуюся написати книжку – чи принаймнi спробувати ii написати. Рiшення оприлюднити iнформацiю далося iм нелегко. Адже делiкатнi обставини цiеi iсторii стосуються iхньоi матерi i значною мiрою батька. Майкл i Керолiн усвiдомлювали, що розголос може спричинити ницi плiтки й образливу зловтiху з пам’ятi про Рiчарда та Франческу Джонсонiв. І все ж вони вдвох постановили, що в свiтi, де, здаеться, особиста вiдданiсть у всiх ii проявах розлiтаеться на друзки, а любов обернулася на питання особистоi зручностi, цю дивовижну iсторiю варто розказати. Я вважав тодi, що вони мають цiлковиту рацiю, а тепер ще бiльше впевнений у цьому. Пiд час роботи над книжкою я ще тричi просив Майкла й Керолiн про зустрiч. І щоразу без жодноi скарги вони iхали до Айови, бо прагнули, щоб iсторiя була викладена якнайточнiше. Інодi ми просто розмовляли, iнодi сiдали в машину й неквапно iздили дорогами округу Медiсон, оглядаючи мiсця, що вiдiграли важливу роль у цiй iсторii. Але в основi моеi оповiдi лежать не лише факти, почутi вiд Майкла й Керолiн, а й матерiали щоденникiв Франчески Джонсон, результати дослiдження, проведеного на пiвнiчному заходi Сполучених Штатiв, особливо в Сiетлi та Беллiнгемi, у штатi Вашингтон, спостереження, зробленi в окрузi Медiсон, у штатi Айова, iнформацiя, взята з фотонарисiв Роберта Кiнкейда, вiдомостi вiд редакторiв журналiв, подробицi, з’ясованi в постачальникiв плiвки та iнших фототоварiв, а також нескiнченнi спогади кiлькох чудових лiтнiх людей з окружного притулку в Барнесвiллi, у штатi Огайо, якi пам’ятали Кiнкейда ще юнаком. Однак, попри всi моi дослiдницькi зусилля, в цiй iсторii е ще чимало прогалин. Подекуди я вдався до власноi уяви, але тiльки там, де був упевнений, що моi висновки спираються на правильне розумiння особистостей Франчески Джонсон i Роберта Кiнкейда, якi стали менi дуже близькими. Ретельна, копiтка праця, гадаю, дала менi змогу впритиск пiдiйти до подiй, що вiдбулися насправдi. Годi, мабуть, достеменно вiдтворити подробицi подорожi Кiнкейда пiвнiчними штатами. Ми знаемо про неi з численних фотографiй, опублiкованих згодом у журналах, з коротких згадок у щоденниках Франчески Джонсон, а також iз нотаток самого Кiнкейда, якi вiн залишав журнальному видавцевi. Уважаю, що, використавши цi джерела за путiвник, я змiг досить точно змалювати обставини, якi привели його вiд Беллiнгема до округу Медiсон у серпнi тисяча дев’ятсот шiстдесят п’ятого року. Наприкiнцi своiх мандрiв, iдучи до округу Медiсон, я й сам, здаеться, вiдчув себе Робертом Кiнкейдом. І все ж найбiльшим викликом у моему дослiдженнi й написаннi цiеi книжки стала спроба осягнути ество Кiнкейда. Вiн був дуже неоднозначною особою. Часом Роберт видавався цiлком звичайним. Інколи – якимсь безплотним, майже примарним. У своiй справi вiн був неперевершений професiонал. І все ж вiн мав себе за чоловiчу iстоту особливоi породи, що iй немае мiсця у свiтi з таким надмiром органiзованостi. Якось вiн сказав, що чуе всерединi себе безжальне виття часу, а Франческа Джонсон описала його як людину, що живе в дивних, заселених примарами мiсцях, десь коло самих початкiв дарвiнiзму. На жаль, два питання так i лишилися без вiдповiдi. По-перше, нам не вдалося з’ясувати, що сталося з фотографiчним доробком Кiнкейда. З огляду на те, що вiн висококласний фотограф, ми сподiвалися знайти сотнi тисяч свiтлин. Але в його помешканнi iх не виявлено. Найiмовiрнiше – i ця версiя, зважаючи на його бачення себе i свого мiсця у свiтi, небезпiдставна, – що вiн знищив iх перед смертю. Друге питання стосуеться його життя з тисяча дев’ятсот сiмдесят п’ятого до тисяча дев’ятсот вiсiмдесят другого року. Про цей перiод нам вiдомо небагато. Ми знаемо, що кiлька рокiв вiн сяк-так перебивався фотопортретами в Сiетлi, працюючи водночас i в районi затоки П’юджет-Саунд. Оце й усе. Та одна цiкава деталь таки не випала з нашоi уваги: усi листи, надiсланi Кiнкейдовi з управлiння соцiального захисту й комiтету у справах ветеранiв, були вiдiсланi назад iз позначкою «Повернути вiдправниковi», написаною його рукою. Робота над цiею книжкою, мушу признатись, iстотно змiнила мiй свiтогляд i напрям думок, а найголовнiше – тепер я зi значно меншим цинiзмом ставлюся до того, що зветься людськими взаеминами. Глибше пiзнаючи Франческу Джонсон i Роберта Кiнкейда, я збагнув: межi цих взаемин можуть бути куди ширшими, нiж менi уявлялося. Сподiваюся, ви прийдете до такого самого розумiння, прочитавши цю iсторiю. Вам буде непросто. Ми всi живемо в огрублому свiтi у власних мушлях, покритих струпом, що на нього обернулася колишня чуттевiсть. Я не можу з певнiстю сказати, де закiнчуеться велика пристрасть i починаеться солодкава сентиментальнiсть. Проте наша схильнiсть глузувати з першоi й визнавати за щире та глибоке почуття другу ускладнюе доступ до тiеi царини нiжностi, без якоi годi зрозумiти iсторiю Франчески Джонсон i Роберта Кiнкейда. Менi самому довелося перебороти в собi ту схильнiсть, перш нiж я змiг розпочати писати цю книжку. Коли ви розгорнете ii, свiдомо облишивши невiру, як казав Колрiдж, то неодмiнно вiдчуете те саме, що i я. І, може, в прохолодних закутках серця ви знайдете, як Франческа Джонсон, мiсце для танцю. Лiто 1991 року Роберт Кiнкейд Уранцi восьмого серпня тисяча дев’ятсот шiстдесят п’ятого року Роберт Кiнкейд замкнув дверi своеi двокiмнатноi квартири на третьому поверсi розлогого будинку в Беллiнгемi, у штатi Вашингтон. З рюкзаком, повним фотографiчного приладдя, та валiзою вiн зiйшов униз дерев’яними сходами й рушив коридором на задне подвiр’я, де на паркованнi для мешканцiв будинку стояв його старенький пiкап «шевроле». Ще один рюкзак, переносний холодильник середнiх розмiрiв, два штативи, кiлька блокiв цигарок «Кемел», термос i сумка з фруктами були вже в машинi. Валiза зайняла мiсце в кузовi, коло футляра з гiтарою. Кiнкейд примостив рюкзаки на пасажирському сидiннi, а холодильник i штативи поклав на пiдлогу кабiни. Потiм вiн забрався в кузов i засунув футляр з гiтарою та валiзу аж у куток, пiдперши iх запасною шиною i для певностi прив’язавши бiлизняною мотузкою, а пiд стару шину заштовхав чорний брезент. Сiвши за кермо, Кiнкейд витяг пачку цигарок «Кемел», закурив i заходився подумки перебирати все, що вiн мав прихопити з собою: двiстi коткiв плiвки, здебiльшого свiтлостiйкоi «Кодахром», штативи, холодильник, три фотокамери з п’ятьма об’ективами, джинси та широкi штани кольору хакi, сорочки й жилет фотографа. Здаеться, нiчого не забув. Решту можна купити в дорозi. На ньому були вилинялi лiвайси з помаранчевими шлейками, добряче поношенi високi чоботи марки «Ред вiнгз» i сорочка кольору хакi. На широкому шкiряному ременi висiв зачохлений швейцарський армiйський нiж. Кiнкейд глянув на годинник – сiмнадцять хвилин на восьму. Машина завелася з другоi спроби. Вiн дав заднiй хiд, перемкнув швидкiсть i повiльно рушив алеею пiд блiдим сонцем. Його шлях спочатку пролягав вулицями Беллiнгема, потiм – на пiвдень Одинадцятою вашингтонською трасою, яка тягнеться вздовж узбережжя затоки П’юджет-Саунд на кiлька миль, а далi – автострадою, що повертае на схiд перед самiсiнькою Двадцятою федеральною трасою. Звiдси Кiнкейд розпочав довгу мандрiвку звивистою дорогою через Каскади. Вiн любив цю землю i почувався тут невимушено, зупиняючись час вiд часу, щоб зробити нотатки про майбутнi цiкавi експедицii або, як сам казав, сфотографувати щось на пам’ятку. Цi побiжнi знiмки згодом нагадували йому про мiсця, якi вiн хотiв вiдвiдати знову й дослiдити ретельнiше. Надвечiр у Спокенi вiн звернув на пiвнiч, виiхавши на Другу федеральну трасу, якою мав перетнути добру половину пiвнiчних штатiв i дiстатися до мiста Дулут у Мiннесотi. І втисячне Кiнкейд пошкодував, що так i не завiв собаки – наприклад, золотистого ретривера, який супроводжував би його в таких подорожах i був би йому за товариша вдома. Однак чоловiковi частенько доводилося iздити у довгi вiдрядження, переважно за океан, а це несправедливо щодо тварини. Проте вiн i далi плекав свою мрiю. Ще кiлька рокiв – i вiн стане застарим для важкоi працi у польових умовах. – Отодi я вже зможу завести собаку, – сказав вiн, звертаючись до зеленоi хвоi, що миготiла за вiкном його автiвки. Тривалi мандрiвки завжди наводили його на фiлософськi роздуми про здобутки. Собака становив невiдривну частину цих роздумiв. Роберт Кiнкейд був самотнiй, наскiльки це взагалi можливо: единий син, батьки померли, далекi родичi давно забули про нього, як, зрештою, i вiн про них. І жодного близького друга. Кiнкейд знав, як звуть господаря продуктовоi крамницi на розi в Беллiнгемi i власника фотомагазину, де вiн купував усе приладдя. Також вiн мав формальнi дiловi стосунки з видавцями кiлькох журналiв. А бiльше, здаеться, вiн нi з ким i не знався. Циганам важко вживатися з iншими людьми, а в Робертовi Кiнкейдi було щось циганське. Вiн згадав Мерiен. Жiнка покинула його дев’ять рокiв тому пiсля п’ятирiчного подружнього життя. Йому тепер п’ятдесят два; отже, iй десь пiд сорок. Мерiен мрiяла стати музиканткою, виконавицею народних пiсень. Вона знала напам’ять усi пiснi гурту Вiверз i чудово виспiвувала iх у каварнях Сiетла. У давнi добрi часи, буваючи вдома, вiн возив ii на такi виступи, а сам сiдав серед публiки i слухав. Його довгi вiдрядження – iнодi на два-три мiсяцi – стали тяжким випробуванням для iхнього шлюбу. Кiнкейд розумiв це. Та й Мерiен, коли вони надумали побратися, знала про його роботу, однак кожне з них плекало якусь примарну надiю, нiби все якось уладнаеться. Але не владналося. І коли вiн одного разу повернувся додому з Ісландii, де робив фоторепортаж, ii вже не було. У прощальнiй записцi Кiнкейд прочитав: «Роберте, нiчого не вийшло. Залишаю тобi гiтару. Телефонуй». Вiн не телефонував. Так само, як i вона. Лише пiдписав папери про розлучення, надiсланi рiк по тому, i наступного ж дня полетiв до Австралii. Мерiен не просила нiчого, крiм свободи. Пiзно ввечерi Кiнкейд зупинився в Калiспеллi, у штатi Монтана. Готель «Ковзi» видався йому недорогим. Зрештою, таким вiн i був. Чоловiк занiс свое майно до кiмнати з двома настiльними свiтильниками, один з яких не свiтився. Лежачи в лiжку, вiн читав «Зеленi пагорби Африки» i цмулив пиво. У номер просочувався запах з мiсцевих паперових фабрик. Зранку вiн, як звичайно, сорок хвилин придiлив пробiжцi, потiм вiджався п’ятдесят разiв i наостанцi зробив кiлька вправ iз гантелями, за якi слугували його фотокамери. Перетнувши Монтану, вiн в’iхав на територiю Пiвнiчноi Дакоти, i ця безмежна рiвнинна земля бачилася йому не менш захопливою, нiж гори чи моря. Тут панувала сувора краса, i вiн кiлька разiв зупинявся, встановлював штативи й фотографував старi фермерськi будинки. Мiсцевий пейзаж вiдповiдав його мiнiмалiстським смакам. Індiанськi резервацii занепадали з вiдомих усiм i замовчуваних причин. Не в кращому станi такi поселення були й на пiвнiчному заходi штату Вашингтон – утiм, як i всюди, де вони траплялися. Уранцi 14 серпня, коли до Дулута ще лишалося iхати двi години, Кiнкейд рiзко звернув на пiвнiчний схiд i виiхав на сiльську дорогу, що вела до Гiббiнга та залiзних копалень. У повiтрi висiв рудий пил, на очi раз у раз потрапляли великi машини та поiзди, якi везли руду до вантажних суден у Ту-Гарборзi на озерi Верхньому. Другу половину дня вiн провiв у Гiббiнгу, роззираючись довкола, i дiйшов висновку, що мiсто йому не до смаку, хай навiть тут народився сам Боб Циммерман-Дiлан.[1 - Боб Дiлан (нар. 1941; справжне iм’я – Роберт Аллен Циммерман) – американський спiвак, композитор, поет, гiтарист i кiноактор. Культова постать у популярнiй музицi останнiх п’яти десятирiч. (Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше.)] Та й серед Дiланових пiсень йому по-справжньому подобалася тiльки одна – «Дiвчина з пiвнiчноi краiни». Роберт умiв грати й спiвати ii. І тепер, покидаючи цей край з величезними червоними дiрами в землi, вiн мугикав собi пiд носа ii слова. Колись Мерiен показала йому кiлька акордiв i навчила виконувати арпеджiо. «Вона залишила менi бiльше, нiж я iй», – сказав вiн якось одному п’яному лоцмановi в забiгайлiвцi пiд назвою «Бар Мак-Елроя», десь у басейнi Амазонки. І то була щира правда. А от нацiональний заповiдник коло озера Верхнього славний. Справдi славний. Земля мандрiвцiв. Замолоду Роберт шкодував, що минули тi часи, коли вiн мiг стати одним з них. Кiнкейд проминув луки, побачив трьох лосiв, руду лисицю й чимало оленiв. Бiля ставка вiн зупинився i, помiтивши химерну гiлку, зробив кiлька знiмкiв ii вiддзеркалення у водi. Закiнчивши, вiн присiв на пiднiжок автiвки, щоб випити кави, викурити цигарку й послухати вiтер у березовому гiллi. «Добре було б мати когось поряд, жiнку, – подумав вiн, дивлячись, як дим вiд цигарки пливе над ставком. – Старiючи, мимоволi замислюешся про це». Але, зважаючи на його постiйнi роз’iзди, важко було б тiй, що чекатиме на нього вдома. Це вiн вже знав напевно. У Беллiнгемi Роберт зустрiчався з творчою директоркою однiеi з рекламних агенцiй Сiетла. Вiн познайомився з нею, коли виконував замовлення. То була сорокадвохрiчна жiнка, яскрава й приемна, однак вiн не кохав ii i нiколи б не змiг покохати. Часом вони обое почувалися трохи самотнiми й проводили вечори разом: ходили в кiно, випивали кiлька склянок пива, а потiм цiлком пристойно любилися. У неi за плечима було вже два шлюби. Колись вона працювала офiцiанткою в кiлькох барах i водночас навчалася в коледжi. І щоразу, як вони пiсля любощiв лежали поряд, вона казала йому: «Ти найкращий, Роберте. Понад усяку конкуренцiю. Нiхто нiколи не дорiвняеться до тебе». Такi слова, певно, хотiв би почути кожний чоловiк, але через брак досвiду вiн не мiг розпiзнати, чи вона каже правду, чи нi. Та одного разу жiнка промовила те, що досi переслiдуе його: «Роберте, в тобi сидить iстота, до якоi я не годна анi дiбрати слiв, анi наблизитися. Інодi менi здаеться, нiби ти на цьому свiтi вже дуже довго – довше за цiле людське життя, i живеш у якихось таемничих свiтах, що жодному з нас навiть не снилися. І хоч ти завжди нiжний зi мною, проте я тебе побоююся. Якби я щосили не намагалася володiти собою, то давно б уже збожеволiла, i нiщо не змогло б мене вилiкувати». Вiн iнстинктивно розумiв, про що вона каже. Але сам того висловити не мiг. Роберт вiдзначався мiнливим плином думок. Тужливе передчуття трагiчного поеднувалося в ньому з чималою фiзичною та iнтелектуальною силою – ще тодi, як вiн юнаком жив у маленькому мiстечку в Огайо. Коли iншi дiти спiвали «Веслуй, веслуй, веслуй», вiн учив мелодiю й вигадував англiйський текст легковажноi французькоi пiсеньки. Вiн смакував слова та образи. Одним з його найулюбленiших слiв була блакить. Йому подобалося вiдчуття на губах i язику, коли вiн вимовляв його. «Адже слова можна вiдчувати фiзично, а не тiльки позначати ними тi чи iншi речi», – думав Роберт замолоду. Йому подобалися й iншi слова, як-от: далекий, димучий, магiстраль, прадавнiй, перехiд, мореплавець та Індiя, за iхне звучання й присмак, за тi образи, що iх вони пробуджували в уявi. У своiй кiмнатi вiн мав цiлi списки улюблених слiв, розвiшенi на стiнах. Згодом Роберт почав сполучати слова у фрази, якi вивiшував так само: Заблизько до вогню. Я прибув зi Сходу з купкою мандрiвцiв. Постiйний щебет моiх рятiвникiв i зрадникiв. Талiсмане, талiсмане, розкрий таемницi. Керманичу, керманичу, розвертай додому. Лежати голим там, де плавають синi кити. Вона зичила йому поiздiв, що вiдходять вiд зимових станцiй. Перш нiж стати людиною, я був стрiлою – колись дуже давно. А ще йому подобалися назви мiсцин: Сомалiйська течiя, гори Великого Томагавка, Малаккська протока i багато-багато iнших. Зрештою аркушi паперу зi словами, фразами та географiчними назвами вкрили всi стiни його кiмнати. Навiть мати помiтила в ньому дещо незвичайне. До трьох рокiв вiн не промовив жодного слова, зате потiм вiдразу заговорив повними реченнями, а в п’ять рокiв уже вмiв напрочуд добре читати. У школi вiн розчаровував учителiв цiлковитою байдужiстю до всiх предметiв. Побачивши його результати iнтелектуального тесту, вони довго торочили хлопцю про здобутки, про роботу, яка мае вiдповiдати його здiбностям, про можливiсть стати ким вiн забажае. Один з учителiв середньоi школи написав у його характеристицi таке: «Уважае, що iнтелектуальнi тести – поганий спосiб оцiнювати людськi здiбностi, який не бере до уваги магii, а вона, на його думку, мае величезну вагу i сама по собi, i в поеднаннi з логiкою. Пропоную поговорити з батьками». Його мати зустрiчалася з кiлькома вчителями. Коли тi заводили мову про тиху, але непокiрливу поведiнку Роберта та його здiбностi, вона вiдповiдала: «Роберт живе у власному вигаданому свiтi. Я знаю, що вiн мiй син, проте iнодi складаеться враження, нiби вiн походить не вiд нас iз чоловiком, а з якогось невiдомого мiсця, куди вiн прагне повернутися. Я вдячна, що ви придiляете йому увагу, i спробую ще раз заохотити його до навчання». Натомiсть Роберт полюбляв брати в бiблiотецi книжки про пригоди та мандри – усi, якi мiг знайти. Вiн читав iх, збуваючи цiлi днi коло рiчки на околицях мiстечка й уникаючи шкiльних балiв, футбольних матчiв та багатьох iнших заходiв, що наганяли на нього нудьгу. Хлопець плавав i рибалив, гуляв i лежав у високiй травi, дослухаючись до далеких голосiв, що iх, як йому здавалося, мiг чути тiльки вiн. «Чарiвники iснують, – часто казав вiн собi. – Якщо сидiтимеш тихо й вiдкриешся iм, то неодмiнно пересвiдчишся в цьому». І вiн шкодував, що не мае собаки, який роздiлив би з ним цi митi. Грошей на коледж не було. Як не було й бажання там навчатися. Батько тяжко працював i був добрий до нього з матiр’ю, але робота на ламповому заводi майже не лишала часу на iншi справи, зокрема й на догляд собаки. Робертовi Кiнкейду було тiльки вiсiмнадцять, коли помер батько, а Велика депресiя навалилася на всiх важким тягарем. Хлопець пiшов до армii, побачивши в цьому можливiсть забезпечити себе й матiр. Вiн провiв у вiйську чотири роки, однак вони змiнили все його життя. З якихось незбагненних мiркувань, що ними керуеться розум вiйськовикiв, його призначили асистентом фотографа, хоч вiн навiть гадки не мав, як заряджати фотоапарат. Але саме в цьому вiн вiднайшов власне покликання. Технiчнi моменти Кiнкейд опанував дуже легко й уже за мiсяць не лише допомагав друкувати фотографii двом штатним фотографам, а й дiстав дозвiл самому знiмати нескладнi об’екти. Один з фотографiв, Джим Пiтерсон, полюбив його i на дозвiллi знайомив новачка з тонкощами професii. Роберт Кiнкейд переглядав фотоальбоми та мистецькi книжки з мiсцевоi бiблiотеки у Форт-Монмутi, старанно вивчаючи iх. Йому вiдразу припала до душi творчiсть французьких iмпресiонiстiв i Рембрандта – майстра свiтла. З часом вiн зрозумiв, що й сам фотографуе свiтло, а не предмети, якi тiльки вiддзеркалюють його, слугуючи за допомiжний засiб. І якщо освiтлення добре, то фотограф завжди знайде щось варте уваги. Тодi саме почали з’являтися тридцятип’ятимiлiметровi фотокамери, i вiн купив собi вживану «Лейку» в мiсцевiй крамничцi фототоварiв. Вiн узяв ii з собою на мис Кейп-Мей у Нью-Джерсi й провiв там тиждень своеi вiдпустки, фотографуючи життя на узбережжi. Іншим разом вiн добувся автобусом до штату Мен i проiхався автостопом уздовж узбережжя, а тодi в Стонiнгтонi сiв на поштове судно й доплив на ньому до острова Айл-о-Го, де й отаборився. Потiм сiв на пором i, перетнувши на ньому затоку Фандi, опинився в Новiй Шотландii. Отодi вiн i почав занотовувати тi мiсця, де хотiв би побувати знову, а також особливостi тамтешнього фотографування. У двадцять два роки, звiльнившись з вiйськовоi служби, вiн уже вмiв робити цiлком пристойнi знiмки й улаштувався асистентом вiдомого фотографа моди в Нью-Йорку. Жiнки-моделi були вродливi. Вiн ходив на побачення з кiлькома й навiть майже закохався в одну з них, проте вона переiхала до Парижа i iхнi дороги розiйшлися. Вона сказала йому: «Роберте, хто ти i що ти, я не знаю напевно, та, будь ласка, приiзди до мене в Париж». Вiн пообiцяв, що приiде, i справдi мав такий намiр, але так нiколи й не поiхав. Багато рокiв по тому, знiмаючи репортаж про пляжi Нормандii, вiн знайшов ii iм’я в паризькiй телефоннiй книжцi, зателефонував, i вони зустрiлися, щоб випити кави у вуличному кафе. Вона була одружена з кiнорежисером i мала трьох дiтей. Саму iдею моди вiн не надто сприймав. Люди викидали дуже добрий одяг або нашвидкуруч переробляли його на догоду европейським законодавцям моди. Це видавалося йому такими дурощами, тож вiн вiдчув, що ця робота його знецiнюе. «Ти – те, що сам твориш», – сказав вiн, iдучи зi своеi посади. Кiнкейд уже понад рiк жив у Нью-Йорку, коли померла його мати. Вiн повернувся до Огайо, поховав ii та вислухав адвоката. Той зачитав заповiт, у якому було небагато. Роберт навiть не сподiвався дiстати щось у спадок i вельми здивувався, довiдавшись, що крихiтний будиночок батькiв на Франклiн-стрит – це скромний капiтал, який вони надбали за все свое подружне життя. Вiн продав будинок i на цi грошi купив першокласну апаратуру. Розраховуючись iз продавцем фототоварiв, вiн думав про те, скiльки довгих рокiв його батько працював, щоб заробити цi долари, i як невибагливо жила його родина. Кiнкейдовi роботи почали з’являтися на сторiнках невеличких журналiв. А тодi йому зателефонували з «Нейшенел джiографiк». Їм потрапив на очi календар iз його знiмком, зробленим на мисi Кейп-Мей. Поспiлкувавшись iз ним, вони доручили йому маленьке замовлення, що його вiн виконав з усiею майстернiстю. Вiдтодi Роберт вийшов нарештi на свою стежку. Тисяча дев’ятсот сорок третього року його знову покликали до вiйська. Вiн вступив до корпусу морськоi пiхоти США i подолав довгий важкий шлях пiвденним узбережжям Тихого океану з фотокамерами на плечах. Лежачи на спинi, вiн фотографував десантникiв, якi висаджувалися на берег iз застиглим жахом на обличчях, i сам вiдчував моторошний трепет. Йому не раз доводилося бачити, як кулеметним вогнем воякiв розтинае навпiл i як вони благають Господа й просять матерiв про допомогу. Це все вiн зняв, вижив i не попався на гачок так званоi слави й романтики професii вiйськового фотографа. Демобiлiзувавшись тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, вiн зателефонував до «Нейшенел джiографiк». Там чекали на нього будь-коли. Роберт купив у Сан-Франциско мотоцикл i помчав на пiвдень до Бiг-Сюру, де любився на пляжi з вiолончелiсткою з Кармела. А тодi вiн подався на пiвнiч, щоб дослiдити Вашингтон. Йому сподобалися тамтешнi краевиди, i вiн надумав осiсти в цьому штатi. У своi п’ятдесят два роки вiн ще бачив перед собою свiтло. Вiн побував у бiльшостi тих мiсць, чиi назви прикрашали його стiни в дитинствi, i дивувався цьому, то сидячи в барi готелю «Раффлз» у Сiнгапурi, то пливучи вгору Амазонкою на запихканому човнi, то гойдаючись на спинi верблюда в Раджастханськiй пустелi. Узбережжя озера Верхнього тiшило очi – саме таким вiн i уявляв його собi з розповiдей. Вiн вiдзначив для себе кiлька мiсцин на майбутне, сфотографував iх, щоб згодом легше було освiжити спогади, i рушив на пiвдень уздовж Мiссiсiпi до Айови. Роберт нiколи не бував у Айовi, але був заворожений ii гiрськими хребтами, що простягалися на пiвнiчному сходi штату вздовж великоi рiчки. Вiн зупинився в маленькому мiстечку Клейтон, оселившись у рибальському мотелi, i два днi поспiль виходив на свiтанку знiмати буксирнi судна. У мiсцевому барi Кiнкейд познайомився з капiтаном одного з буксирiв, i той запросив Роберта на борт, де вiн i провiв вечiр другого дня. У понедiлок, шiстнадцятого серпня тисяча дев’ятсот шiстдесят п’ятого року, промчавши вранцi Шiстдесят п’ятою федеральною трасою й перетнувши Де-Мойн, вiн звернув на Дев’яносто другу айовську трасу й попрямував до округу Медiсон, де, вiдповiдно до iнструкцiй «Нейшенел джiографiк», мали бути критi мости. Вони й справдi там були – чоловiк з автозаправноi станцii «Тексако» пiдтвердив це й детально пояснив, як доiхати до кожного з семи мостiв. Шiсть мостiв Роберт знайшов дуже легко й вiдразу обдумав, у якому порядку знiматиме iх. Однак сьомий – мiст Роузмен – повсякчас вислизав вiд нього. Стояла спека. Гаряче було i йому самому, i його пiкаповi Гаррi, але вiн невтомно кружляв рiнистими дорiжками, яким, здавалося, не було кiнця. В iнших краiнах вiн дотримувався правила «Спитай тричi». Це означало, що навiть три хибнi вiдповiдi помалу скеровують тебе туди, куди ти хочеш потрапити. Може, тут вистачить i двох. Раптом на узбiччi показалася поштова скринька. Вiд неi до ферми вiв вузький пiд’iзд – метрiв з дев’яносто завдовжки. На скриньцi стояв напис: «Рiчард Джонсон, поштова фiлiя № 2». Роберт уповiльнив хiд i звернув до будинку, сподiваючись розпитати господарiв про дорогу. В’iхавши на подвiр’я, вiн побачив жiнку, що сидiла на парадному ганку. Кругом вiяло прохолодою, i жiнка, як йому здалося, пила щось iще холоднiше за повiтря. Вона рушила йому назустрiч. Кiнкейд вилiз iз пiкапа й глянув на неi, а тодi придивився уважнiше, ще уважнiше… Вона була гарненька, чи була колись, чи могла стати такою знов. І враз на нього напала недоладна сором’язливiсть, властива йому тiльки тодi, коли поруч з’являлися жiнки, що хоч трохи приваблювали його. Франческа День народження Франчески припадав на глибоку осiнь, i холодний дощ заливав ii будиночок посеред просторiв Пiвденноi Айови. Вона спостерiгала за дощем, дивлячись крiзь нього на пагорби вздовж Мiддл-Рiвер, i згадувала Рiчарда. Вiн помер у такий самий день вiсiм рокiв тому вiд недуги, назву якоi жiнка волiла б забути. Але тепер Франческа думала про нього та його незмiнну доброту, про його непохитнi принципи i те спокiйне життя, яке вiн iй дав. Телефонували дiти. Цього року знову нiхто з них не змiг приiхати додому на ii день народження, хоч iй уже минув шiстдесят сьомий рiк. Як i ранiше, вона все зрозумiла. Вона завжди розумiла iх. І розумiтиме надалi. Обое робили кар’еру, тяжко працюючи, керуючи лiкарнею, навчаючи студентiв. Майкл брав другий шлюб, Керолiн бурхливо переживала перший. Потай жiнка радiла, що дiтям нiколи не вдавалося навiдати ii в день народження: цього дня вона виконувала власнi ритуали й не хотiла, щоб хтось iй заважав. Зранку до неi завiтали друзi з Вiнтерсета й принесли iменинний торт. Франческа зварила каву. Вони розмовляли про онукiв та мiсто, про День подяки й про те, що кому подарувати на Рiздво. У вiтальнi лунали звуки бесiди й тихий смiх, то стихаючи, то пожвавлюючись знову. Це все створювало затишок i нагадувало жiнцi, чому вона зосталася тут пiсля Рiчардовоi смертi. Майкл розхвалював Флориду, Керолiн – Нову Англiю. Та вона все одно залишилася серед пагорбiв пiвденноi Айови, щоб на особливий випадок зберегти стару адресу. І радiла, що так учинила. По обiдi Франческа дивилась, як гостi на своiх «фордах» i «б’юiках» вiд’iздять дорiжкою вiд ii ворiт, а тодi звертають на брукiвку в бiк Вiнтерсета, розганяючи двiрниками дощ. Добрi друзi. Хоч вони нiколи б не зрозумiли, що ховаеться в ii душi. Навiть якби вона розповiла iм усе. Чоловiк, який пiсля вiйни привiз ii сюди з Неаполя, обiцяв, що вона знайде тут добрих друзiв. Вiн казав: «Мешканцi Айови мають своi вади, але турботливiсть властива кожному з них». І то була правда. Щира правда. Їй було двадцять п’ять, коли вони зустрiлися. Франческа вже три роки як закiнчила iнститут i викладала в приватнiй школi для дiвчат, мiркуючи про свое майбутне. Бiльшiсть молодих iталiйцiв були або мертвi, або скалiченi, або вiйськовополоненi, або зламанi вiйною. Їi роман з Нiкколо скiнчився рiк тому пiд тиском ii консервативних батькiв. Нiкколо був викладачем живопису в унiверситетi. Цiлими днями вiн малював, а вечорами пускався у вiдчайдушнi мандри нетрями Неаполя, беручи ii з собою. Вона тодi носила стрiчки у своiх чорних косах i не полишала мрiй. Проте красенi-солдати не сходили з кораблiв у пошуках Франчески. Нiхто не стояв пiд вiкнами й не гукав ii. Сувора реальнiсть змусила дiвчину визнати, що великого вибору вона не мае. Рiчард запропонував iй розумну альтернативу – свою добрiсть i перспективи солодкого життя в Америцi. Сидячи з Рiчардом у залитому середземноморським сонцем кафе, вона уважно розглядала його, чоловiка в солдатському одностроi, i помiтила, як серйозно цей американець iз Середнього Заходу дивиться на неi. Та й поiхала з ним до Айови. Поiхала, щоб народити йому дiтей, а потiм споглядати, як холодними жовтневими вечорами грае у футбол Майкл, i возити Керолiн до Де-Мойна по сукнi для шкiльних балiв. Кiлька разiв на рiк вона надсилала листи своiй сестрi до Неаполя i двiчi iздила туди, коли померли батько та мати. Однак тепер ii домiвкою був округ Медiсон, i iй уже зовсiм не хотiлося повертатися назад. Дощ ущух пополуднi, проте надвечiр пiшов знову. Смеркома Франческа налила собi маленьку чарку брендi й вiдчинила нижню шухляду Рiчардового секретера – вiн був частиною горiхового гарнiтура, що пережив уже три поколiння. Вона дiстала конверт iз манiльського паперу й повiльно провела по ньому рукою, як робила цього дня щороку. На поштовому штемпелi можна було прочитати: «Сiетл, Вашингтон, 12 вересня 1965 року». Спершу вона своiм звичаем глянула на штемпель – це був початок ритуалу. Потiм ii очi перебiгли на адресу, зазначену на конвертi: «Франческа Джонсон, поштова фiлiя № 2, Вiнтерсет, Айова». Вiдтак вона подивилася на зворотну адресу, недбало нашкрябану у верхньому лiвому кутi: «642, Беллiнгем, Вашингтон». Франческа сiла в крiсло бiля вiкна, не вiдриваючи очей вiд обох адрес, i поринула в спогади, адже за кожним написом ховався порух його рук, а вона хотiла вiдживити в пам’ятi iхнiй дотик. Вiдчути його, як уперше, двадцять два роки тому. Уявивши, нарештi, як його руки торкаються ii, жiнка розкрила конверт, обережно дiстала три листи, короткий рукопис, двi фотографii та примiрник «Нейшенел джiографiк» разом iз вирiзками з iнших номерiв журналу. Сiрий сутiнок густiшав, а вона ковтала брендi, дивлячись поверх чарки на записку, приколоту до друкованих сторiнок рукопису. Лист був написаний на канцелярському паперi – на звичайному канцелярському паперi з вiдбитком «Роберт Кiнкейд, письменник-фотограф» угорi. 10 вересня 1965 року Люба Франческо! У цьому конвертi ти знайдеш двi фотографii. Одна з них – твiй портрет, зроблений на пасовищi зi сходом сонця. Сподiваюся, вiн сподобаеться тобi так само, як сподобався менi. На другiй фотографii – мiст Роузмен i записка. Я сиджу й нишпорю тьмяними закутками своеi свiдомостi, пригадуючи кожну деталь, кожну мить, проведену разом з тобою. Знов i знов питаю себе: «Що сталося зi мною в окрузi Медiсон, у штатi Айова?» І з усiеi сили намагаюся скласти все докупи. Ось чому я написав коротенькке есе «Вириваючись iз вимiру Зет», що його я так само вклав у конверт. Це була спроба розiбратися з плутаниною у власнiй душi. Я дивлюся в об’ектив – i бачу тебе. Починаю працювати над статтею – i пишу про тебе. Я навiть не пам’ятаю чiтко, як повернувся сюди з Айови. Мiй старенький пiкап, подолавши чимало миль, якось довiз мене додому. Кiлька тижнiв тому я був замкнутим у собi й бiльш-менш задоволеним. Може, не дуже щасливим i трохи самотнiм, проте явно задоволеним. Усе змiнилося. Сьогоднi менi зрозумiло, що довгий час я просто йшов назустрiч тобi, а ти – назустрiч менi. І хоч до самоi зустрiчi ми навiть не здогадувалися про iснування одне одного, але якась бездумна впевненiсть, що блаженно озивалася з глибин нашого незнання, звела нас разом. Наче двое самотнiх птахiв, що з волi небес перелiтають безмежнi прерii, цi всi прожитi роки ми рухалися назустрiч одне одному. Дивне мiсце – дорога. Одного серпневого дня я петляв собi й петляв, а тодi пiдняв очi – аж тут ти йдеш по травi до моеi автiвки. Озираючись у минуле, я розумiю, що iнакше й бути не могло. Я називаю це високою ймовiрнiстю неймовiрного. Тепер усерединi мене живе iнша людина. Хоч, мабуть, найкраще я змiг висловити це вiдчуття в той день, коли ми розсталися. Я сказав тодi, що з нас обох ми створили третю iстоту, яка з того часу невiдчепно переслiдуе мене. Не знаю як, та ми маемо зустрiтися знову. Будь-де i будь-коли. Зателефонуй, коли тобi щось знадобиться чи просто захочеш побачити мене. Я миттю примчу. Повiдом, якщо надумаеш приiхати до мене. Я чекатиму на тебе завжди. Якщо треба, то всi витрати, пов’язанi з перельотом, я вiзьму на себе. Наступного тижня я вiд’iжджаю на пiвденний схiд Індii, однак повернуся наприкiнцi жовтня. Я кохаю тебе,     Роберт P. S. Фотоматерiали, знятi в окрузi Медiсон, вийшли чудовi. Шукай iх у «Нейшенел джiографiк» наступного року. Або, коли хочеш, дай менi знати, i я надiшлю тобi примiрник журналу, в якому iх опублiкують. Франческа Джонсон поставила чарку на широке дубове пiдвiконня й удивилася в чорно-бiле фото вiсiм на десять, що зафiксувало ii саму. Тепер iй уже не завжди вдавалося пригадати, якою вона була з себе тодi, двадцять два роки тому. У тiсних вилинялих джинсах, сандалiях i бiлiй майцi, з волоссям, що маяло на вранiшньому вiтрi, вона стояла, схилившись на стовп огорожi. Зi свого мiсця бiля вiкна крiзь пелену дощу Франческа бачила той стовп, а стара огорожа досi оточувала пасовище. По смертi Рiчарда вона здала землю в оренду, проте застерегла, що пасовище чiпати не можна, усе мае лишитись, як е, i вiдтодi воно зовсiм спорожнiло й обернулося на трав’янисту луку. На тiй фотографii ii обличчя тiльки починали борознити першi глибокi зморшки. Робертова фотокамера вловила iх. І все ж Франческа подобалася собi. Їi волосся було чорним, а тiло – пишним i теплим. Джинси в мiру облягали всi пiкантнi мiсця. Але найбiльшу увагу привертало до себе обличчя. То було обличчя жiнки, без тями закоханоi в чоловiка, що робив знiмок. Його вона теж чiтко бачила у плинi спогадiв. Щороку вона подумки просiювала крiзь свiдомiсть картини з минулого, ретельно пригадуючи все, нiчого не проминаючи i прагнучи наново закарбувати в пам’ятi кожну деталь – так первiснi племена передавали свою iсторiю через поколiння, з вуст у вуста. Вiн був худий, високий та цупкий i рухався, наче та трава, грацiйно, без зусиль. Його срiблясто-сиве волосся цiлком прикривало вуха i майже завжди куйовдилося, наче вiн щойно ступив на землю пiсля довгоi морськоi подорожi пiд безупинним вiтром. Раз у раз Роберт намагався пригладити шевелюру руками. Його вузьке обличчя, високi вилицi й волосся, що спадало на чоло, ефектно вiдтiняли свiтлий погляд блакитних очей, якi повсякчас бiгали, шукаючи нових сюжетiв. Вiн усмiхався iй, кажучи, якою чудовою й теплою вона видаеться у вранiшньому свiтлi, просив ii схилитися на стовп i кружляв з камерою довкола неi, то припадаючи на колiно, то знову зводячись на рiвнi, а потiм лiг горiлиць i сфотографував ii знизу вгору. Франческа була трохи збентежена тим, скiльки плiвки вiн витрачае на неi, однак iй подобалося, що вiн придiляе iй стiльки уваги. Вона сподiвалася, що нiхто з сусiдiв не виiде на тракторi о такiй раннiй порi. Хоч саме того дня, правду кажучи, iй було байдуже, що подумають сусiди. Вiн знiмав, заряджав плiвку, мiняв об’ективи та фотокамери, знiмав ще й тихо говорив до неi, працюючи. І без упину повторював, яка вона чудова i що дуже кохае ii. «Франческо, ти неймовiрно вродлива», – казав вiн. Інодi Роберт зупинявся й просто дивився на неi, крiзь неi, навколо неi, в неi… На фотографii ii соски пiд бавовняною майкою були чiтко окресленi. Дивно, але тодi це ii зовсiм не хвилювало. Ба бiльше – вона радiла з цього, i ii зiгрiвала думка, що вiн так чiтко бачить ii перса крiзь об’ектив своеi фотокамери. При Рiчардовi вона нiколи б так не вдяглася. Вiн би не схвалив такого вигляду. Насправдi ж до зустрiчi з Робертом Кiнкейдом вона взагалi нiколи так не вдягалася. Роберт попросив ii ще трохи вигнути спину i прошепотiв: – Так, так, оце добре. Так i стiй. Отодi вiн i зробив знiмок, на який вона тепер дивилася. Освiтлення було iдеальним – Роберт називав його розсiяно-яскравим, – i затвор рiвномiрно клацав, поки Кiнкейд рухався навколо неi. Вiн був гнучкий – саме це слово спало iй на думку, коли вона спостерiгала за ним. У п’ятдесят п’ять рокiв його тiло було наче суцiльний довгий м’яз – м’яз, що рухався з певним напруженням i силою, властивими лише чоловiкам, якi тяжко працюють i водночас дбають про себе. Роберт розповiв iй, що був вiйськовим фотографом i служив на Тихому океанi, тож Франческа уявила, як вiн простуе задимленим узбережжям у лавi морськоi пiхоти, з начепленими камерами, одна з яких – бiля ока, i ii затвор аж розпiкся вiд швидкостi, з якою робляться знiмки. Франческа знов подивилася на фотографiю, вивчаючи ii. «А я тут нiчогенька, – подумала вона й усмiхнулася, милуючись собою. – Власне кажучи, я нiколи не була такою гарною анi перед тим, анi опiсля. Це все вiн». І Франческа випила ще трохи брендi, а дощ тим часом посилювався й важко гатив у вiкна, пiдхоплений листопадовим вiтром. Роберт Кiнкейд до певноi мiри був чарiвник, що жив на самотi у нiкому не вiдомих мiсцях, таемничих i грiзних. Франческа миттю вiдчула це, щойно вiн ступив на землю, вийшовши зi свого пiкапа того гарячого сухого понедiлка в серпнi тисяча дев’ятсот шiстдесят п’ятого року. Рiчард з дiтьми були на ярмарку в штатi Іллiнойс, демонструючи там бичка-призера, якому виявляли бiльшу увагу, нiж iй. Тож жiнка могла цiлий тиждень присвятити собi. Вона сидiла на гойдалцi, прилаштованiй на парадному ганку, i пила чай з льодом, спостерiгаючи за курявою, яка звивалася з-пiд колiс пiкапа, на окружнiй дорозi. Машина рухалася повiльно, так, наче водiй шукав чогось, i пригальмувала зовсiм поряд iз пiд’iздом до ii ферми, а тодi повернула й попрямувала просто до будинку. «О Боже! – подумала вона. – Хто це?» Франческа була боса, в джинсах i вицвiлiй синiй сорочцi iз закачаними рукавами, вдягненiй навипуск. Їi довге чорне волосся було сколоте черепаховим гребiнцем – подарунком батька перед вiд’iздом з Італii. Машина пiдкотила до подвiр’я й зупинилася коло ворiт у дротянiй огорожi, що оточувала маеток. Франческа зiйшла з ганку й небавом рушила по травi до пiкапа. А з нього вистрибнув Роберт Кiнкейд, неначе з’явився з ненаписаноi книжки пiд назвою «Ілюстрована iсторiя шаманiв». Його рудувато-коричнева сорочка вiйськового зразка просякла потом i прилипла до спини, пiд пахвами проступали широкi темнi кружала. Три верхнi гудзики були розстiбнутi, i в око iй упали мiцнi груднi м’язи пiд звичайним срiбним ланцюжком. Поверх сорочки проходили широкi помаранчевi шлейки – такi зазвичай носять люди, звиклi проводити безлiч часу посеред дикоi природи. Вiн усмiхнувся: – Пробачте, що турбую вас, але я розшукую критий мiст десь поблизу i не можу його знайти. Мабуть, я заблукав. Вiн витер чоло синьою банданою й усмiхнувся знову. Його очi дивилися просто на неi, i в ii душi щось ворухнулося. Погляд, голос, обличчя, срiблясте волосся, легкiсть, з якою вiн рухався, прадавнiй дух, бентежний дух, дух, що захоплюе з першоi хвилини. Дух, який шепоче до тебе в останню мить перед сном, коли впали вже всi перешкоди. Дух, що змiнюе молекулярну вiдстань мiж чоловiком i жiнкою на всiх щаблях еволюцiйного розвитку. «Не можна, щоб рiд людський звiвся», – диктуе пошепки дух едину умову, нiчого бiльше не вимагаючи. Могутнiсть його безмежна, втiлення бездоганне, спрямування непохитне i мета чiтка. А шляхи до мети простi, тiльки ми чомусь примудряемося iх ускладнювати. Це все Франческа вiдчула, сама не знаючи як, – можливо, на клiтинному рiвнi. І почалося те, що змiнило ii назавжди. Дорогою, здiймаючи куряву, промчав автомобiль i посигналив iй. Франческа помахала у вiдповiдь на привiтний жест загорiлоi руки Флойда Кларка, що просунулась у вiкно «шевроле», i знов обернулася до незнайомця: – Ви дуже близько. Мiст лише за двi милi звiдси. І тодi, по двадцяти роках замкнутого життя з приписами й прихованими почуттями, до якого зобов’язували сiльськi звичаi, Франческа Джонсон здивувала сама себе, промовивши: – Якщо хочете, я радо покажу вам дорогу. Чому вона це сказала, жiнка так нiколи до кiнця й не зрозумiла. Може, по тих марудних роках зринули давнi юнацькi почуття, наче повiтрянi бульбашки на поверхню води. Зринули – i вибухнули. Вона не вiдзначалася сором’язливiстю, але й розв’язною теж не була. Нарештi Франческа дiйшла думки: Роберт Кiнкейд якось прихилив ii до себе за тi кiлька секунд, що вона дивилася на нього. Їi пропозицiя явно заскочила його зненацька. Однак вiн швидко оговтався i з серйозним виразом на обличчi вiдповiв, що був би вдячний за допомогу. Вона пiдбiгла до ганку, взяла з верхньоi сходинки робочi чоботи й рушила за чоловiком до пiкапа. – Дайте лише хвилинку, щоб звiльнити для вас мiсце, а то там купа речей i всiлякого мотлоху, – пробурмотiв вiн бiльше до себе, пораючись у кабiнi. Жiнка була впевнена, що вiн почувався трохи збудженим i знiяковiлим через такий розвиток подiй. Вiн перекладав полотнянi сумки i штативи, термос i паперовi пакунки. У кузовi автiвки лежала стара жовто-коричнева валiза марки «Самсонiт» i футляр з гiтарою – запиленi та зношенi, ще й прив’язанi до запасноi шини бiлизняною мотузкою. Дверцята пiкапа хитались i злегка били незнайомця по спинi, поки той з бурмотiнням пiдбирав i заштовхував у коричневий пакет паперовi стаканчики з-пiд кави й банановi шкiрки. Закiнчивши, вiн жбурнув пакет у кузов i переставив туди бiло-блакитний переносний холодильник. На зелених дверцятах машини Франческа помiтила вицвiлий червоний напис: «Фотомайстерня Кiнкейда, Беллiнгем, Вашингтон». – Ну ось, тепер, гадаю, ви зможете протиснутися сюди. Вiн притримав дверцята й зачинив iх за нею, потiм обiйшов кругом i з характерною грацiею дикого звiра стрибнув у кабiну. Скинувши оком на жiнку, вiн злегка всмiхнувся й промовив: – То куди iхати? – Праворуч. – Вона махнула рукою. Вiн повернув ключ запалювання, i двигун заревiв. Машина рушила з мiсця, пiдстрибуючи на вибоiнах. Його довгi ноги автоматично натискали на педалi. Краi старих лiвайсiв зачiпалися за шкiрянi шнурiвки високих коричневих чобiт, у яких, з усього було видно, господар ви?ходив чимало миль. Вiн нахилився вперед i вiдчинив бардачок, випадково ковзнувши рукою вздовж ii стегна. Раз у раз поглядаючи на дорогу й озираючи кабiну, вiн вийняв з бардачка вiзитiвку з написом «Роберт Кiнкейд, письменник-фотограф» i простяг iй. Там-таки, поряд iз телефонним номером, була надрукована його адреса. – Я тут на завданнi вiд «Нейшенел джiографiк», – сказав вiн. – Ви знаете цей журнал? – Так, – кивнула Франческа, подумавши: «А хто ж його не знае?» – Вони хочуть зробити нарис про критi мости, а тут, в окрузi Медiсон, в Айовi, е кiлька цiкавих екземплярiв. Я виявив шiсть, але, гадаю, е принаймнi ще один, десь неподалiк. – Вiн зветься Роузмен, – сказала Франческа, перекрикуючи шум вiтру, шин i двигуна. Їi голос звучав дивно, наче належав комусь iншому – отiй юнцi, що висувалася в Неаполi з вiкна, дивлячись униз на далекi мiськi вулички, якi ведуть до залiзничних вокзалiв чи порту, i думаючи про далеких ще не зустрiнутих коханцiв. Говорячи, вона спостерiгала, як напружуються м’язи його руки, коли вiн перемикае швидкостi. Поруч неi були два рюкзаки. Один з них був застiбнутий, а клапан другого загнувся вгору. Вона побачила срiблястий верх i чорну задню стiнку фотокамери, що визирала звiдти. До корпусу камери липкою стрiчкою була прилаштована плiвка з написом «Кодахром ІІ, 25. 36 кадрiв». За пакунками вона помiтила рудувато-коричневий жилет iз багатьма кишенями. З однiеi кишенi звисав тоненький дрiт зi штоком на кiнцi. Просто пiд ногами в неi лежали штативи. Вони були страшенно подряпанi, проте на одному з них жiнка побачила напiвстерту емблему «Джiтсо». Бардачок був завалений блокнотами, мапами, ручками, пустими коробками з-пiд плiвки, дрiбними грошима. Поверх усього лежав блок цигарок «Кемел». – На наступному перехрестi повертайте праворуч, – сказала вона i, скориставшись iз нагоди, мигцем глянула на профiль Роберта Кiнкейда. Його шкiра блищала вiд поту й була загорiла та гладенька. Вiн мав гарнi губи – чомусь вона вiдразу це завважила, а нiс – достоту такий, як в iндiанцiв, що iх вона бачила, вiдпочиваючи з родиною на заходi, коли дiти були ще маленькi. Вiн не був уродливий у звичному розумiннi цього слова, однак i простакуватим вона б його не назвала. Нi перше, нi друге означення до чоловiка зовсiм не пасували. Але в ньому таiлося щось таке первiсне, дуже давне, на чому роки лишили вiдбиток, – не в самiй зовнiшностi, звiсно ж, а в очах. На його лiвому зап’ястку був хитромудрий годинник з коричневим шкiряним браслетом, заляпаним потом. Другий браслет – срiбний, з вигадливим орнаментом – красувався на правiй руцi. «Його не завадило б добре почистити й виполiрувати», – подумала вона, а тодi дорiкнула собi за те, що пiддалася впливу буденного провiнцiйного життя, якому роками сама мовчки опиралася. Роберт Кiнкейд витяг з кишенi пачку цигарок, витрусив одну й запропонував жiнцi. Удруге за останнi п’ять хвилин Франческа здивувала себе й узяла цигарку. «Що я роблю?» – замислилася жiнка. Вона курила багато рокiв тому, проте пiд безперестанним тиском Рiчардового осуду кинула. Вiн витрусив ще одну цигарку, затис губами i, клацнувши золотою запальничкою «Зiппо», простяг iй, не зводячи очей з дороги. Франческа долонями прикрила вогник вiд вiтру i злегка торкнулася руки чоловiка, щоб утримати ii рiвно, бо машина знову застрибала на вибоiнах. Знадобилася лише мить, щоб запалити цигарку, однак цього вистачило, щоб вiдчути тепло його шкiри й крихiтнi волосинки на нiй. Жiнка вiдкинулася назад. Вiн пiднiс запальничку до своеi цигарки i спритно затулив вогник долонями, вiдiрвавши руки вiд керма не бiльш нiж на секунду. Франческа Джонсон, фермерова дружина, спочивала на запилюженому сидiннi пiкапа, курила i показувала дорогу: – Он там, просто за поворотом. Старий мiст слiпучо-червоного кольору, трохи просiлий iз часом, нависав над маленькою рiчкою. Роберт Кiнкейд усмiхнувся, а тодi швидко глянув на неi й сказав: – Чудово. Знiматиму на свiтанку. Вiн зупинився метрiв за тридцять вiд моста й вийшов, узявши з собою розстiбнутий рюкзак. – Ви не проти, якщо я трохи роздивлюся довкола? Вона похитала головою й усмiхнулась у вiдповiдь. Франческа спостерiгала, як вiн простуе сiльською дорогою, виймаючи камеру з рюкзака й закидаючи рюкзак на лiве плече. З легкостi рухiв було видно, що вiн робив це тисячi разiв. Ідучи, вiн нi на мить не припиняв крутити головою, дивлячись то туди, то сюди, потiм – на мiст, а тодi – на дерева за мостом. Одного разу вiн озирнувся i з серйозним виразом глянув на неi. Як порiвняти з тутешнiми мешканцями, що iли здебiльшого картоплю з червоним м’ясом та пiдливою, iнодi навiть тричi на день, Роберт Кiнкейд мав такий вигляд, нiби споживав самi горiхи, фрукти та овочi. «Вiн дужий», – подумала Франческа. Вона звернула увагу на його вузький таз, який так туго був обтягнутий джинсами, що проглядали обриси гаманця в лiвiй кишенi й бандана в правiй. Здавалося, Роберт плив над землею, не роблячи жодного зайвого руху. Довкола панувала тиша. Червонокрилий дрiзд сидiв на дротянiй огорожi й дивився на Франческу. З придорожньоi канави долинало цiнькання польового жайворонка. А бiльше нiщо не виявляло себе пiд бiлим серпневим сонцем. Неподалiк моста Роберт Кiнкейд зупинився. Вiн трохи постояв на мiсцi, потiм присiв до землi i глянув на мiст крiзь об’ектив. За мить вiн перетнув дорогу i зробив те саме. Тодi зайшов пiд дах i почав обдивлятися бруси та дошки настилу, а вiдтак крiзь просвiт у стiнi скинув очима на потiк, що шумiв унизу. Франческа струсила свою цигарку в попiльничку, вiдчинила дверцята й зiстрибнула на рiнисту дорiжку. Вона озирнулась i, переконавшись, що сюди не наближаеться жодна сусiдська автiвка, попрямувала до моста. Передвечiрне сонце пекло нестерпно, а пiд дахом, здавалося, була прохолода. Робертiв силует майнув по той бiк споруди i зник. Чоловiк почав спускатися крутим схилом до рiчки. Усерединi нiжно туркали голуби, що звили гнiздечка пiд карнизами. Вона поклала руку на дощану стiну й вiдчула ii тепло. На дошках тут i там виднiли карлючкуватi графiтi: «Джимбо – Денiсон, Айова», «Шеррi + Даббi». «Уперед, соколи!» Голуби не вгавали нi на хвилину. Франческа вихилила голову в шпарину мiж двома дошками i глянула вниз – туди, куди рушив Роберт Кiнкейд. Вiн стояв на каменюцi посеред води, роззираючись на мiст, i раптом махнув iй рукою. Жiнка зчудувалася. Вiн скочив на берег i почав звiльна пiдiйматися вгору. Проте вона й далi дивилася на воду, аж поки почула його кроки по дерев’яному настилу. – Тут дуже гарно. Справжня краса, – сказав вiн, i його голос вiдбився пiд дахом луною. – Так, гарно, – кивнула Франческа. – Ми сприймаемо цi старi мости як належне й уже навiть не помiчаемо iх. Вiн пiдступив до неi й простяг маленький букет польових квiтiв-чорноочок. – Дякую за екскурсiю, – м’яко всмiхнувся вiн. – Я приiду днями на свiтанку й пофотографую тут. Вона знову вiдчула, як щось ворухнулося в ii душi. Квiти. Нiхто не дарував iй квiтiв, навiть з особливоi нагоди. – Я не знаю вашого iменi, – сказав вiн. Аж тодi жiнка згадала, що не вiдрекомендувалася йому, i знiяковiла через це. Почувши ii iм’я, вiн кивнув i сказав: – Я вловив легкий акцент. Приiхали з Італii? – Так. Дуже давно. І знову – зелений пiкап. Вони iдуть рiнистими дорогами, а сонце хилиться до обрiю. Двiчi iм назустрiч траплялися автiвки, проте людей за кермом Франческа не знала. До ферми доiхали за чотири хвилини. Думками жiнка витала у хмарах, почуваючись розкуто й дивно. Бути довше поряд iз Робертом Кiнкейдом, письменником-фотографом, – ось чого iй тепер хотiлося. Вона прагнула дiзнатися про нього бiльше i захоплено стискала квiти на колiнах, тримаючи iх прямо, наче школярка пiсля замiськоi прогулянки. Кров прилинула iй в обличчя – жiнка вiдчувала це. Вона не сказала й не зробила нiчого особливого, але малася так, нiби вчинила щось недозволене. З приймача крiзь рев вiтру й гуркiт двигуна долинули звуки пiснi в супроводi гiтари, а потiм вiдразу ж почалися п’ятигодиннi новини. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=27067625&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Боб Дiлан (нар. 1941; справжне iм’я – Роберт Аллен Циммерман) – американський спiвак, композитор, поет, гiтарист i кiноактор. Культова постать у популярнiй музицi останнiх п’яти десятирiч. (Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше.)