Моя неймовiрна подруга Елена Ферранте Чи iснуе жiноча дружба? Нiжна Елена й запальна Лiла зростають на вузьких вуличках робiтничого району Неаполя. На дворi 1950-тi, i свiт не надто приязно ставиться до подруг-розумниць, якi вирiшили за будь-яку цiну розбагатiти й вирватися на справжнiй простiр. Вони в усьому будуть найкращi – найрозумнiшi, найкрасивiшi, найпопулярнiшi. І завжди одна – на крок попереду другоi… Елена Ферранте Моя неймовiрна подруга © Edizioni e/o, 2011 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Моя неймовiрна подруга ГОСПОДЬ: Приходь сюди безпечно завше, На ваш-бо рiд не маю ворожди; А з духiв заперечення, лукавче, Ти був менi найстерпнiший завжди. Людина не всякчас дiяльностi радiе, Понад усе кохае супокiй; Потрiбен iй супутник ворушкий, Щоб бiсом грав i збуджував до дii.     Й. В. Гете Список персонажiв Родина Черулло (родина чоботаря) Фернандо Черулло, чоботар Нунцiя Черулло, мати Лiли Рафаелла Черулло, яку всi називають Лiною, лише Елена ii називае – Лiла Рiно Черулло, найстарший брат Лiли, також чоботар. Рiно також назвуть одного iз синiв Лiли Іншi дiти Родина Греко (родина швейцара) Елена Греко, яку називали Ленучча або Лен?. Найстарша дитина в родинi, за нею йдуть Пеппе, Джаннi й Елiза Батько працюе швейцаром у мiськрадi Мати, домогосподарка Родина Карраччi (родина дона Акiлле) Дон Акiлле Карраччi, l’orco delle favole Марiя Караччi, дружина дона Акiлле Стефано Карраччi, син дона Акiлле, м’ясник у сiмейнiй м’яснiй лавцi Пiнучча та Альфонсо Карраччi, двое iнших дiтей дона Акiлле Родина Пелузо (родина столяра) Альфредо Пелузо, столяр Джузеппiна Пелузо, дружина Альфредо Пасквале Пелузо, найстарший син Альфредо та Джузеппiни, муляр Кармела Пелузо, яку ще називають Кармен, сестра Пасквале, продавщиця в галантерейному магазинi Іншi дiти Родина Капуччо (родина божевiльноi вдови) Мелiна, родичка матерi Лiли, божевiльна вдова Чоловiк Мелiни, який розвантажував коробки на овочевому ринку Ада Капуччо, донька Мелiни Антонiо Капуччо, ii брат, механiк Іншi дiти Родина Сарраторе (родина залiзничника-поета) Донато Сарраторе, провiдник Лiдiя Сарраторе, дружина Донато Нiно Сарраторе, найстарший син iз п’ятьох дiтей Донато та Лiдii Марiза Сарраторе, донька Донато та Лiдii Пiно, Клелiя та Чiро Сарраторе, меншi дiти Донато та Лiдii Родина Сканно (родина продавця фруктiв) Нiколо Сканно, продавець фруктiв Асунта Сканно, дружина Нiколо Енцо Сканно, син Нiколо та Ассунти, також продавець фруктiв Іншi дiти Родина Солара (родина власника сiмейного кафетерiю) Сiльвiо Солара, власник кафетерiю Мануела Солара, дружина Сiльвiо Марчелло та Мiкеле Солара, дiти Сiльвiо та Мануели Родина Спаньюоло (родина кондитера) Синьйор Спаньюоло, кондитер у кафетерii Солара Роза Спаньюоло, дружина кондитера Джильйола Спаньюоло, донька кондитера Іншi дiти Джино, син фармацевта Вчителi Ферраро, вчитель та бiблiотекар Олiв’еро, вчителька Джерачче, професор гiмназii Галiянi, професорка лiцею Нелла Інкардо, двоюрiдна сестра вчительки Олiв’еро, iз острова Іск’я Пролог Стерти слiди 1 Сьогоднi вранцi менi зателефонував Рiно, я спочатку подумала, що вiн знову хоче попросити грошей, i вже налаштувалася вiдмовити йому, та причиною дзвiнка виявилося iнше: вiн не мiг знайти свою маму. – Як давно вона зникла? – Вже десь зо два тижнi. – І ти телефонуеш менi лише зараз? Тон, яким я вiдповiла, мiг здатися йому ворожим, хоча я не була нi розлючена, нi обурена, це був звичайнiсiнький сарказм. Вiн спробував перебити мене, але ця спроба була плутаною, знiяковiлою, частково на дiалектi, частково класичною iталiйською мовою. Вiн сказав, що був впевнений, що мама десь вештаеться Неаполем, як завжди. – Навiть вночi? – Ти знаеш, як вона зазвичай поводиться. – Я це знаю, але два тижнi ii вiдсутностi тобi здалися нормальними? – Так. Ти ii не бачиш тривалий час, iй погiршало: вона взагалi не спить, заходить, виходить, робить що хоче. Тож врештi це схвилювало i його. Вiн усiх опитав, обiйшов лiкарнi, навiть у полiцiю звернувся. Нiщо не дало результату, його матерi не було нiде. Який же гарний син: здоровий чоловiк, сорока рокiв, який не пропрацював жодного дня за все свое життя, займався лише торгiвлею на чорному ринку та розтратами. Я собi вже уявляла, з яким заповзяттям вiн займався пошуками. З вiдсутнiм. У нього немае мозку, i серця, як виявилося, також. – Вона не в тебе? – раптово запитав. Мама? Тут, у Туринi? Вiн добре все розумiв, але говорив, аби хоч щось говорити. Вiн, так, вiн був мандрiвником, приходив до мене додому принаймнi з десяток разiв без запрошення. Його ж мама, яку б я з радiстю прийняла в себе, жодного разу в життi не виiжджала за межi Неаполя. Я вiдповiла йому: – Нi, вона не в мене. – Ти в цьому впевнена? – Рiно, я тебе прошу, я тобi вже сказала, що ii в мене немае. – Тодi куди вона пiшла? Вiн заридав, i я не заважала цiй сценi вдаваного вiдчаю, штучним схлипуванням, якi поступово ставали справжнiми. Коли ж вiн заспокоiвся, я сказала: – Я тебе прошу, хоч раз поводься так, як хотiла б вона: не шукай ii. – Що ти таке говориш? – Кажу, що чув. Це марно. Вчися жити самостiйно i не намагайся розшукувати ii й мене. Я повiсила слухавку. 2 Маму Рiно звали Рафаелла Черулло, але всi ii завжди кликали Лiна. Тiльки не я, я не називала ii нi першим, нi другим iменем. Понад шiстдесят рокiв вона була для мене Лiлою. Якби я назвала ii Лiна чи Рафаелла, вона одразу ж подумала б, що наша дружба закiнчилася. Принаймнi три десятилiття вона менi говорила, що хоче зникнути, не лишивши й слiду по собi, i тiльки я добре розумiла, що саме вона мала на увазi. В неi нiколи й на думцi не було втекти, змiнити iм’я чи зажити новим життям в iншому мiсцi. Вона нiколи й не думала про самогубство, в неi викликала вiдразу iдея Рiно зробити щось зi своiм тiлом, змусити турбуватися про нього. В неi завжди був зовсiм iнший намiр: вона хотiла щезнути, розсiяти кожну свою клiтинку, щоб не лишити по собi нiчого. І оскiльки я добре ii знаю чи, принаймнi, сподiваюся, що знаю ii, я вважаю, що вона винайшла спосiб не лишити в цьому свiтi навiть жодноi своеi волосинки. 3 Минали днi. Я переглядала електронну пошту, паперовi листи, та нi на що не сподiвалася. Я дуже часто писала iй, вона ж менi майже нiколи не вiдповiдала, це стало традицiею. Вона надавала перевагу телефонним дзвiнкам чи тривалим нiчним розмовам, коли я приiжджала до Неаполя. Я повисувала своi шухлядки, металевi скриньки, у яких зберiгала рiзнi речi. Їх було мало. Я витрусила багато речей, особливо тi, що нагадували менi ii i вона про них знала. Для мене стало вiдкриттям, що не лишилося жодноi ii речi, жодного малюнка, листа чи подаруночка. Я сама цьому здивувалася. Чи може бути так, що впродовж усiх цих рокiв вона не лишила менi нiчого на згадку про себе, чи – ще гiрше – я не захотiла зберегти нiчого, що нагадувало б ii? Можливо. Цього разу вже я зателефонувала Рiно, хоча зробила це дуже неохоче. Вiн не вiдповiдав нi по домашньому, нi по мобiльному. Пiзно ввечерi вiн передзвонив. Говорив таким тоном, нiби набивав собi цiну: – Я бачив, що ти телефонувала. У тебе е новини? – Нi, а в тебе? – Жодних. Вiн говорив менi якiсь незв’язнi речi: що хоче звернутися на телебачення, на передачу з розшуку людей, зробити звернення, попросити в матерi пробачення за все, благати ii повернутися. Я спокiйно вислуховувала його, а тодi запитала: – Ти заглядав у свою шафу? – Навiщо? Звичайно ж, йому на думку не спала найочевиднiша рiч. – Пiди i заглянь туди. Вiн сходив, подивився i зрозумiв, що там немае жодноi материноi речi, нi лiтньоi, нi зимовоi, лише старi вiшалки. Я вiдправила його обшарювати весь дiм. Зникли черевики, окремi книжки, всi фотографii, кiноплiвки, зник ii комп’ютер, навiть старi дискети, якими вона колись користувалася, зникло все, кожна рiч, весь ii досвiд в електроницi, якого вона набула ще починаючи з електронних обчислювальних машин наприкiнцi шiстдесятих, в епоху перфокарток. Рiно був приголомшений. Я сказала йому: – Не поспiшай, передивись усе i зателефонуй менi, якщо знайдеш хоча б одну шпильку, яка належала iй. Вiн зателефонував через день, був збуджений. – Нема нiчого. – Зовсiм-зовсiм? – Нi. Вона вирiзана з усiх фотографiй, на яких ми були разом, навiть з часiв мого дитинства. – Ти добре все передивився? – Так, я все перерив. – Навiть пiдвал? – Я ж тобi сказав, я подивився скрiзь. Зникла навiть скринька з документами: старими свiдоцтвами про народження, телефонними договорами, квитанцiями. Що це може значити? Хтось усе викрав? Що вони шукали? Чого вони хочуть вiд моеi матерi та вiд мене? Я запевнила його, що вiн мае зберiгати спокiй. Особливо за себе, не може бути й мови, щоб хтось хотiв щось вiд нього. – Я можу приiхати i побути якийсь час у тебе вдома? – Нi. – Будь ласка, я не наважуюся спати. – Заспокойся, Рiно, я не можу допомогти. Я повiсила слухавку i, коли вiн передзвонив, не вiдповiла. Я сидiла за письмовим столом. Роздумувала над тим, що Лiла, як завжди, любить усе перебiльшувати. Вона значно розширила поняття слiду. Вона хотiла не просто зникнути, зараз, у своi шiстдесят шiсть рокiв, вона стерла все свое життя, яке лишилося позаду. Я дуже розлютилася. Подивимося, хто цього разу перевершить ii, сказала я, вмикаючи комп’ютер i описуючи в найменших дрiбницях нашу iсторiю, все, що лишилося серед моiх спогадiв. Дитинство Історiя про дона Акiлле 1 Коли ми з Лiлою вирiшили зiйти темними сходами, якi надихали на поезiю, сходинка за сходинкою, сходовий марш за сходовим маршем, впритул до дверей квартири дона Акiлле, розпочалася наша дружба. Я пам’ятаю фiолетове свiтло двору, пахощi теплуватого весiннього вечора. Мами готували вечерю, наставав час повертатися, але ми спiзнювалися, наражаючи себе на проблему, проте, не кажучи анi слова, доводячи нашу мужнiсть. З якогось часу як у школi, так i поза ii межами ми тiльки це й робили. Лiла просунула кисть до чорного рота водостоку, i я своею чергою робила це одразу ж пiсля неi, в обтяжливому очiкуваннi, сподiваючись, що таргани не побiжать по моiй шкiрi згори та щури мене не покусають. Лiла вилiзала на саме вiкно на першому поверсi синьйори Спаньюоло, пiдвiшувалася на залiзнiй поперечинi, де проходив дрiт для вивiшування бiлизни, розгойдувалася, дозволяла собi спуститися на тротуар, i я своею чергою це робила одразу ж по тому, просто боячись впасти та забитися. Лiла просунула собi пiд шкiру iржаву французьку шпильку, яку знайшла на дорозi, не знаю, коли саме, яку вона зберiгала у кишенi, немов дарунок долi; я спостерiгала за металевим вiстрям, яке прорiзало iй у долонi бiлястий тунель, а потiм, коли вона його витягла i вiддала менi, зробила те саме. У певний момент вона окинула мене одним зi впевнених поглядiв своiх вузьких очей i попрямувала в напрямку будинку, де вона мешкала разом з Акiлле. Я замерзала вiд страху. Дона Акiлле скрутило через боби, менi було суворо заборонено наближатися до нього, розмовляти з ним, дивитися на нього, показуватися перед ним, менi треба було вдавати, нiби не iснуе анi його, анi його родини. Пiд час зустрiчей з ним у моему домi, проте не тiльки в ньому, вiдчувалися острах та ненависть, якi невiдомо звiдки бралися. Мiй батько розмовляв з ним так, що я його уявляла собi великим, наповненим фiолетовими бульбашками, гнiвним на противагу «доновi», який навiював менi непохитний авторитет. Вiн був iством, зробленим не знаю навiть з якого матерiалу, з залiза, скла, кропиви, але живим, живим, завдяки найтеплiшому диханню, яке виходило у нього з носа та з рота. Я гадала, що якби тiльки побачила його здалека, менi в очi уштрикнулося б щось загострене та пекуче. Що якби потiм йому вистачило безумства наблизитись до мене коло дверей свого дому, вiн би мене вбив. Я трохи зачекала, аби побачити, чи не передумае вона i чи не повернеться. Я знала, що вона хоче зробити, я даремно сподiвалася, що вона про це забуде, проте не так сталося, як гадалося. Вуличнi лiхтарi ще не були ввiмкнутi, так само як i вогнi на сходах. З дому долинали знервованi голоси. Аби вiдстежити, звiдки вони долинають, я мала полишити синяву двору й увiйти до чорноти ворiт. Коли я нарештi наважилася на це, спочатку нiчого не бачила, я тiльки вiдчувала запах старого одягу i чогось подiбного. Потiм я призвичаiлася до темряви i виявила, що Лiла сидить на першiй сходинцi першого сходового маршу. Вона звелася – i ми почали пiдiйматися. Ми просуваемося вперед, притримуючись стiни, вона – на двi сходинки попереду, а я – на двi сходинки позаду, намагаючись з одного боку скоротити вiдстань, з iншого – збiльшити ii. В мене залишився вiдбиток на спинi, що терлася об облуплену стiну, а також залишилася думка, що схiдцi були дуже високими, вищими за схiдцi того будинку, де мешкала я. Я тремтiла. Будь-який шум крокiв, будь-який голос асоцiювався з доном Акiлле, який наближався до нас сходами або йшов нам на зустрiч з довгим ножом, iз тих, якими розтинають груди куркам. Вiдчувався запах смаженого часнику. Марiя, дружина дона Акiлле, помiстила б мене на пательню, мене з’iли б дiти, вiн обсмоктав би мою голову, як мiй тато – червоноборiдок. Ми часто зупинялися, i щоразу я сподiвалася, що Лiла вирiшить повернути назад. Я сильно спiтнiла, що ж до неi – не знаю. Час вiд часу вона дивилася увись, але я не розумiла, що саме вона визирае, виднiлися лише тьмянi вiконця на кожному сходовому маршi. Освiтлювальнi прилади вмикалися зненацька, але свiтло було блiдим, вони були запиленими, залишали просторi затiненi дiлянки, сповненi небезпек. Ми чекали, аби зрозумiти, чи був саме дон Акiлле тим, хто обернув вимикач, але ми нiчого не чули, анi крокiв, анi того, що дверi вiдчинялися чи зачинялися. Потiм Лiла пiшла далi, а я йшла позаду неi. Вона пам’ятала, що слiд робити доцiльнi та необхiднi речi, я геть забула про будь-якi доречнi доводи, i, звiсно ж, я була там тiльки тому, що там була вона. Ми повiльно пiдiймалися до найбiльшоi з наших тодiшнiх територiй, ми йшли, аби наразитися на небезпеку та допитати його. На четвертому сходовому маршi Лiла повелася неочiкувано. Вона зупинилася, аби почекати на мене i, коли я дiсталася туди, простягнула менi руку. Цей жест змiнив усе мiж нами назавжди. 2 Це була ii провина. Не так давно – десять днiв тому, мiсяць тому, хтозна, ми iгнорували одна одну весь час, аж раптом вона взяла у мене ляльку i жбурнула вглиб пiдвалу. Тепер ми пiдiймалися, незважаючи на страх, потiм вiдчули, що ми були зобов’язанi спуститися – i зробити це бiгом, назустрiч непiзнаному. Вгорi, внизу, нам постiйно здавалося, що ми йшли назустрiч чомусь жахливому, що, можливо, iснувало задовго до нас, було нами та лише на нас завжди й чекало. Трохи складно зрозумiти, якi лиха стоять бiля витокiв нашого передчуття бiди, можливо, воно i не вiдчуваеться. Масштабнi лиха, в очiкуваннi завтрашнього дня, переходять у сьогодення, за яким слiдують переходи у вчора та позавчора, або ж максимум – у минулий тиждень: про решту люди думати не хочуть. Маленькi дiти не мають уявлення про те, що означае «вчора», «позавчора», а тим паче – «завтра», все, що вони знають, – це лише «тут», i «зараз»: це – вулиця, це – крiсло, це – сходи, оце – мама, це – тато, оце – день, а це – нiч. Я була маленькою, тому, ретельно все зваживши, можу сказати, що про певнi речi моя лялька знала бiльше, нiж знала я. Я балакала з нею, вона балакала зi мною. Їi обличчя було зроблене з целюлози, на ньому було волосся з целюлози та очi з целюлози. Вона була вбрана у синiй костюмчик, який iй зшила моя мама одного рiдкiсного щасливого моменту, i лялька була найвродливiшою. Що ж стосуеться ляльки Лiли, ii тiло було зроблено зi шматка блiдо-рожевого матерiалу i наповнене тирсою, менi вона здавалася страшною та брудною. Ляльки стежили одна за одною, вони трималися на вазi, ляльки були готовi вирватися з наших обiймiв, якщо вибухала негода, якщо лунали перекоти грому, якщо хтось бiльший та сильнiший, з гострими зубами хотiв ухопити iх кiгтями. Ми гралися у внутрiшньому дворi, але ми нiби не гралися разом. Лiла сидiла на землi, по один бiк вiд вiконця пiдвалу, я – по iнший. Нам подобалося це мiсце, передусiм тому, що ми могли розмiститися на цементi, мiж загородженнями пройми, навпроти грат, так само, як могли розмiститися i речi Тiни, моеi ляльки, i так само, як i речi Ну, ляльки Лiли. Ми розташувалися серед каменiв, коркiв вiд пляшок з газованою водою, квiточок, цвяхiв, скляних скалок. Те, що Лiла казала Ну, я розумiла i казала це тихо Тiнi, але трохи змiнюючи слова. Якщо вона брала корок i розмiщала його на головi своеi ляльки, неначе це був капелюх, я казала моiй ляльцi, на дiалектi: Тiно, вдягни корону королеви, якщо ти цього не зробиш, то застудишся. Якщо Ну дзвонила у дзвони в обiймах Лiли, я, трохи згодом, змушувала Тiну робити те саме. Але ще не ставалося такого, щоб ми узгоджували гру та щоб вона починала взаемодiяти. Навiть те мiсце ми обирали без узгодження. Лiла йшла туди, а я тинялася, вдавала, нiби йду з iншого боку. Потiм, нiби нiчого не сталося, я також розташовувалася поруч iз душником, але з протилежного боку. Холодне повiтря пiдвалу, подмух, що освiжав нас навеснi та влiтку, були тим, що притягувало нас найбiльше. Крiм того, нам подобалися загородження з павутинням, темрява й закрiплена решiтка, яка, червонкувата вiд iржi, вилася як з мого боку, так i з боку Лiли, створюючи два паралельнi просвiти, крiзь якi ми могли кидати у темряву каменi та слухати шум, спричинений ними, коли вони торкалися землi. Тодi все було прекрасним та страхiтливим. Крiзь тi пройми темрява могла раптово пiднести нам ляльок, якi iнодi перебували у безпецi в наших обiймах, та частiше вони бували покладенi навмисно бiля звивистоi решiтки i, вiдповiдно, пiдданi холодному диханню пiдвалу, страхаючим шумам, якi долинали звiдти, шерехам, скрипам, скреготовi. Але Тiна i Ну не були щасливi. Тi жахи, якими ми насолоджувалися щодня, були iх жахами. Ми не наважувалися вийти на свiтло, на каменi, до особнякiв, на сiльську мiсцевiсть, до людей поза будинками та в них. Ми вiдчували iхнi чорнi кути, вiдчуття були скудними, але завжди близькими до того, аби вибухнути. І ми приписували iх тим похмурим ротам, печерам, якi, за iхнiми межами, вiдкривалися пiд особняками району, усьому тому, що нас лякало у денному свiтлi. Дон Акiлле, наприклад, був не лише у своему домi на останньому поверсi, але також i там, пiд ним, павуком серед павукiв, щуром серед щурiв, тiлом, що набувае будь-якоi форми. Я уявляла це собi з роззявленим ротом, за допомогою довгих iкол, заскленого скам’янiлого тiла та отруйних трав, будучи постiйно готовою прийняти до величезноi чорноi торби все те, що ми розкидували по вирваних кутах решiтки. Та торба була основоположним творiнням дона Акiлле, завжди була при ньому, також i в його домi, i вiн клав ii усередину живоi та мертвоi речовини. Лiла знала, що мене охоплював той страх, моя лялька голосно розмовляла з нею. Тому, саме в той день, в який, навiть не домовляючись, лише за допомогою поглядiв та жестiв, ми вперше обмiнялися нашими ляльками, вона тiльки-но отримавши Тiну, вiдштовхнула ii вiд себе крiзь решiтку i зронила ii у темряву. 3 Лiла з’явилася в моему життi у першому класi початковоi школи i швидко справила на мене враження, тому що була дуже бридкою. Ми всi були трохи бридкими у тому класi, але лише тодi, коли вчителька Олiв’еро не могла нас бачити. Лiла ж була бридкою завжди. Якось вона розiрвала на шматочки промокальний папiр, спочатку нанизала клаптики один на одний на отвiр чорнильницi, потiм почала виловлювати iх пером, i ми почали шпурляти iх одна в одну. В мене влучили два рази у капелюх i один раз на бiлий комiрець. Вчителька заволала так, як тiльки вмiла, протяжливо та уiдливо, глибоким голосом, який навiював нам жах, i наказала Лiлi негайно йти вiдбувати покарання за дошкою. Лiла не послухалася й навiть не вдала, що злякалася, навпаки, вона продовжила жбурляти один за одним шматки паперу, змоченi у чорнилi. І тут вчителька Олiв’еро, незграбна жiнка, яка видавалася нам дуже старою, навiть незважаючи на те, що iй мало бути ледве за сорок рокiв, зiйшла з кафедри, погрожуючи iй, перечепилася бозна-через що, iй не вдалося втримати рiвновагу, i вона наштовхнулася обличчям на край письмового столу. Вона залишилася лежати на долiвцi таким чином, що видавалася мертвою. Я не пам’ятаю, що сталося одразу ж по тому, я пам’ятаю тiльки нерухоме тiло вчительки, cхоже на темний тюк, i Лiлу, яка iз серйозним виразом на обличчi зупинила на ньому погляд. Я можу пригадати безлiч подiбних випадкiв. Ми жили у свiтi, в якому дiти та дорослi часто зазнавали поранень, з ран текла кров, наставало нагнивання, i iнодi вони помирали. Одна з дочок синьйори Ассунти, продавальниця фруктiв та овочiв, поранилася цвяхом i померла вiд правця. Найменший з синiв синьйори Спаньюоло помер через круп у горлi. Один мiй двоюрiдний брат у вiцi двадцяти рокiв пiшов порпатися у руiнах, а вже ввечерi помер через те, що його розчавило i з його вух та рота лилася кров. Батько моеi матерi загибнув через те, що будував палац i впав вниз. У батька синьйора Пелузо не було руки, ii вiдрiзало токарним станком. Сестра Джузеппiни, дружина синьйора Пелузо, померла вiд туберкульозу у двадцять два роки. Старший син дона Акiлле – я нiколи його не бачила, проте менi здавалося, що я його пам’ятаю, – пiшов на вiйну i загинув два рази, вперше – потонувши у Тихому океанi, а потiм його з’iли акули. Вся родина Мелькьйорре померла в обiймах, волаючи вiд страху, потрапивши пiд бомбардування. Стара синьйорина Клорiнда померла, дихаючи газом замiсть повiтря. Джiаннiно, котрий перебував у кiмнатi, коли ми були там вперше, помер через те, що знайшов бомбу та торкнувся ii. Луiджина, з якою ми гралися у внутрiшньому дворi, а може, й нi, тепер це було лише iм’я. Вона померла вiд висипного тифу. Отаким вже був наш свiт, вiн був сповнений слiв, що вбивали: круп, правець, висипний тиф, газ, вiйна, токарний станок, руiни, робота, бомбардування, бомба, туберкульоз, нагнивання. Знов нагадали про себе численнi страхи, якi супроводжували мене впродовж усього життя, страхи перед тими словами та перед тими роками. Можна було померти навiть вiд тих речей, якi видавалися повсякденними. Наприклад, можна було померти, якщо людина спiтнiвала, а потiм випивала холодну воду з крану, не помивши спершу руки: пiсля цього ставалося так, що людина вкривалася червоними цяточками, розпочинався кашель i вона бiльше не могла дихати. Можна було померти, з’iвши вишень, не виплюнувши кiсточки. Можна було померти, пожувавши жуйку та проковтнувши ii через неуважнiсть. Насамперед смерть могла настати вiд завдання удару у скроню. Скроня була найвразливiшим мiсцем, ми всi були дуже уважними. Вистачило б одного удару каменем, а удари каменем були нормою. На виходi зi школи хлопчача банда з сiльськоi мiсцевостi, очолювана хлопцем, якого звали Енцо – або Енцуччiо, – одним з синiв продавальницi фруктiв та овочiв Ассунти, почала шпурляти у нас камiння. З iхнього боку чулися образи через те, що ми були красивiшi вiд них. Коли летiли каменi, ми всi тiкали, проте Лiла не тiкала, вона крокувала рiвномiрним поступом i iнодi просто зупинялася. Їй дуже добре вдавалося вiдстежувати траекторiю польоту каменiв та ухилятися вiд них неквапливим рухом, як я сказала б сьогоднi – витонченим. У неi був старший мужнiй брат, i, можливо, вона навчилася у нього, навiть не знаю, у мене теж були брати, проте вони були молодшими за мене, тож у них я нiчого не навчилася. Тим не менше, коли я усвiдомлювала, що вона залишилася позаду, певним чином, дуже боячись за неi, я зупинилася, аби ii почекати. Вже було щось таке, що не давало менi покинути ii. Я не знала ii добре, ми нiколи анi словом не зверталися одна до одноi, просто постiйно перебували у суперечцi одна з одною, як у класi, так i поза його межами. Але я вiдчувала зi збентеженням, що якби я втекла разом з iншими, то залишила б у неi щось вiд себе, те, що вже до мене не повернулося б. На початку я залишалася у схованцi за рогом i висовувалася, аби побачити, чи йшла Лiла. Потiм, побачивши, що вона не рухалася, я змушувала себе дiстатися неi, я передавала iй каменi, я також жбурляла iх. Але я робила це без упередження, я багато чого зробила в моему життi, але я нiколи не робила нiчого через упередження, я завжди почувалася трохи розклееною через такi самi дii з мого боку. Лiла ж, навпаки, змалку – зараз вже й не знаю, чи то вже з шости рокiв чи з семи рокiв, чи вiдтодi, коли ми разом йшли сходинками, що вели до домiвки дона Акiлле, а iх було вiсiм, майже дев’ять, – була беззастережно рiшучою. Трикольорова рукоятка ручки, або камiнь, або поруччя темних сходiв, вони свiдчили про призначення, яке мали передавати, – увiгнати точним рухом перо у деревину письмового столу, розподiлити кульки, обмурзанi чорнилом, потрапляти у хлопчакiв з сiльськоi мiсцевостi, пiдiйматися до дверей дона Акiлле – вона б це зробила без вагань. Банда йшла вiд земляного насипу залiзницi, вона запасалася камiнням, схованим мiж залiзничними платформами. Енцо, ватажок, був дуже небезпечним, старшим вiд нас щонайменше на три роки, вiн був другорiчником, з надзвичайно коротким волоссям та свiтлими очима. Вiн жбурляв маленькi камiнцi з загостреними бортами мiтко, i Лiла очiкувала на своi «патрони», аби показати, як вона вiд них ухилялася, змусити хлопцiв роздратуватися ще бiльше й одразу ж вiдповiсти настiльки ж небезпечними «патронами». Якось ми влучили Енцо у праву щиколотку, i я кажу, що ним влучили саме «ми», оскiльки саме я передала Лiлi плаский камiнь з надзвичайно загостреними краями. Камiнь «пригладив» Енцо шкiру, немов бритва, залишивши на ньому червону плямочку, з якоi одразу ж полилася кров. Хлопчик дивився на поранену ногу, вона була в нього просто перед очима: мiж великим та вказiвним пальцями – камiнець, що був готовий до пострiлу, рука вже була трохи пiдiйнята для кидка, проте вiн ошелешено завмер. Навiть хлопцi пiд його керiвництвом дивилися на кров не вiрячи. Лiла ж не виказувала анi найменшого задоволення i нахилилася, аби пiдiбрати iнший камiнь. Я торкнулася ii руки, це був наш перший дотик, дотик неочiкуваний та сповнений страху. Я вiдчувала, що банда стала б iще жорстокiшою, i я хотiла, щоб ми якнайшвидше полишили те мiсце. Але часу в нас не було. Енцо, не зважаючи на щиколотку, що кровоточила, оговтався та жбурнув камiнь, який був у нього у руцi. Я все ще стискала Лiлу, коли камiнець влучив у неi спереду i розлучив мене з нею. Мить по тому вона розтягнулася на тротуарi з розбитою головою. 4 Кров. Зазвичай вона витiкала з ран лише пiсля того, як люди обмiнювалися жахливими прокльонами та брудною лайкою. За цим завжди слiдувала тяганина. Мiй батько, який все ж таки, здавався менi доброю людиною, впродовж тривалого часу сипав образами та погрозами, якщо хтось, за його словами, не був гiдний того, аби перебувати на обличчi землi. Саме так у нього йшли справи з доном Акiлле. Вiн завжди мав за що його пожурити, й iнодi вiн затуляв менi вуха руками, аби мене не надто вражали його грубi слова. Коли батько розмовляв про нього з моею матусенькою, вiн називав його «твiй кузен», проте моя мама одразу ж заперечувала цей кровний зв’язок (у неi з доном Акiлле був родичiвський зв’язок, проте дуже далекий), i тому вiн збiльшував кiлькiсть образ. Мене лякали напади гнiву, i, передусiм, мене лякало те, що у дона був настiльки сприйнятливий слух, що вiн мiг уловлювати образи, навiть сказанi на великiй вiдстанi вiд нього. Я боялася, що вiн прийде, щоб iх вбити. Заклятим ворогом дона Акiлле, у всякому разi, був не мiй батько, а синьйор Пелузо, надзвичайно вправний тесляр, який завжди був без грошей, оскiльки вiн програвав усе, що заробляв, у пiдсобному примiщеннi бару «Солара». Пелузо був батьком однiеi нашоi шкiльноi товаришки, Кармели, сестри Пасквале, а також батьком ще двох синiв, ще бiльш жалюгiдних, нiж ми, з якими я та Лiла час вiд часу гралися, а ще, як у школi, так i поза ii межами, вони завжди намагалися поцупити нашi речi, ручку, гумку, варення з айви таким чином, що поверталися додому всi в синцях через стусани, яких ми iм давали. Коли ми його бачили, синьйор Пелузо видавався самим втiленням вiдчаю. З одного боку, вiн все програвав, а з iншого – приймав ляпаси на людях, оскiльки не знав, як iще бiльше знеславити родину. З невiдомих причин вiн приписував доновi Акiлле беззастережний занепад. Вiн звинувачував його в тому, що дон Акiлле був задiяний у зрадi, так нiби його понуре тiло було зроблене з бiди, всi iнструменти для роботи по дереву в майстернi ставали непридатними для застосування. Йому дорiкали через те, що вiн взявся також i за майстерню, перетворивши ii на ковбасну крамницю. Роками я уявляла собi щипцi, пилу, обценьки, молоток, лещата та тисячi, тисячi гвiздкiв, якi засмоктувало у форму металевого рядка усерединi матерii, з якоi складався дон Акiлле. Роками я бачила, як з його тiла виходить сирець та важкiсть рiзнорiдних матерiй, ковбас, сирiв, лiверних ковбас, топлене свиняче сало та шинка, зажди у формi плетеницi. Настали темнi часи. Дон Акiлле, напевне, проявив усю свою почварну сутнiсть iще до нашого народження. До. Лiла вживала це формулювання часто, як у школi, так i поза ii межами. Але здавалося, що ii не надто цiкавило те, що сталося до нашоi появи, – подii, загалом незрозумiлоi, про яку видатнi люди або мовчали, або висловлювалися зi значною стриманiстю, оскiльки це справдi могло статися ранiше. Саме це у той перiод залишало ii у нерiшучостi, i навпаки – iнодi ii нервувало. Коли ми стали друзями, я так багато розмовляла з нею про ту абсурдну рiч – до нас – яка, зрештою, змусила i мене нервувати. Ми там не були вже впродовж тривалого, дуже тривалого промiжку часу; промiжку часу, впродовж якого дон Акiлле продемонстрував усiм, що вiн собою являв: лиходiйську iстоту iз невпевненою фiзiономiею тваринноi породи, яка, видавалося, лiтала i змушувала кров’яний тиск iнших людей пiдвищуватися, але з нього кров нiколи не витiкала, ймовiрно, було неможливо навiть подряпатися. Ми, напевно, навчалися у другому класi початковоi школи, i ми ще не розмовляли одна з одною, коли пролунав голос, схожий на пострiл, просто навпроти церкви Святого Сiмейства, синьйор Пелузо гнiвно заволав на дона Акiлле, а дон Акiлле полишив старшого сина Стефано, Пiнуччу, Альфонсо, який був нашим однолiтком, дружину i, поставши на мить у своiй найбiльш несамовитiй подобi, накинувся на Пелузо, пiдняв його, жбурнув його об дерево i полишив там непритомним, у той час, коли з ран у головi текла кров, так, що бiдолаха навiть не мiг сказати: «Допоможiть». 5 Я не сумую за нашим дитинством, бо воно було сповнене насильства, яке переслiдувало нас усюди: у домi та за його межами, але я не пам’ятаю, щоб коли-небудь думала, що те, що сталося з нами в життi, було особливо страшним. Життя було таким, яким воно було, – й годi, ми росли iз зобов’язанням ускладнювати життя iншим, перш нiж вони ускладнять його нам. Звiсно, менi б сподобались делiкатнi методи, за допомогою яких нас наставляли вчителька та парафiяльний священник, але я чула, що тi методи не були пристосованi до нашого району, попри те що вiн був жiночим. Жiнки билися бiльше за чоловiкiв, вони билися через капелюхи, завдавали одна однiй болю. Завдання болю було справжньою хворобою. Ще з дитинства я уявляла собi найменших тварин, майже невидимих, якi вночi проходили по району, виходили зi ставкiв, з вагонiв поiздiв, що вже не використовувалися, або ж iз земляного насипу, зi сморiдних трав, що називалися смердючками, з жабок, iз саламандр, з мишей, з каменiв, з пилу, та входили у воду i iжу, доводячи наших матусь i бабусь до лютi, немов спраглих сук. Їх обпоганювали бiльше за чоловiкiв, оскiльки чоловiки впадали в лють постiйно, але врештi-решт заспокоювалися, а от жiнки, якi на вигляд видавалися мовчазними, поступливими, коли сердилися, йшли у лютi до кiнця, не зупиняючись. Лiла дуже запам’яталася тим, що слiдувала за Мелiною Каппуччо, родичкою ii матерi. Так само як i я. Мелiна жила в особняку моiх батькiв, ми – на другому поверсi, вона – на третьому. Їй було трохи бiльше тридцяти рокiв, i в неi було шестеро дiтей, але вона здавалася нам старою. Чоловiк був одного вiку з нею, вiн розвантажував ящики на плодо-овочевому ринку. Я пам’ятаю його низьким та широким, але вродливим, з суровим обличчям. Одного разу вiн вийшов з дому, як завжди, i помер, можливо, внаслiдок убивства, а може, вiд втоми. Його похорон був найсумнiшим, на ньому був увесь район, в тому числi i моi батьки, а також батьки Лiли. Потiм минуло трохи часу – i з Мелiною сталося бозна-що. Ззовнi вона залишалася такою, як i ранiше, сухорлявою жiнкою з великим носом, вже посивiлим волоссям, рiзким голосом, яка вечорами кликала дiтей з вiкна одного за одним, на iм’я, з подовженими складами через шалений вiдчай: Ааа-дааа, Мiii-ке. Спочатку ii дуже допомогав Донато Сарраторе, який жив якраз над ii квартирою, на четвертому – i останньому поверсi. Донато був постiйним вiдвiдувачем парафii Святого Сiмейства i, будучи щирим християнином, докладав великих зусиль заради неi, збираючи грошi, вживанi костюми та взуття, долучаючи до цього Антонiо, найстаршого сина, за допомоги офiсу Горрезiо, одного з його знайомих. Мелiна була йому настiльки вдячна, що вдячнiсть змiнилася в ii грудях покинутоi жiнки закоханiстю i пристрастю. Невiдомо, чи не був Сарраторе передбачливим iз нею. Вiн був найщирiшою людиною, проте дуже серйозною: дiм, церква й робота, вiн виконував обов’язки поiзного бригадира державноi залiзницi, вiн мав фiксований оклад, за допомогою якого гiдно утримував дружину Лiдiю та чотирьох синiв, найстаршого з яких звали Нiно. Коли вiн не перебував у подорожi за маршрутом Неаполь – Паола i у зворотньому напрямку, вiн присвячував себе налагодженню всього в домi, ходив на закупи, возив на прогулянку у дитячiй колясцi наймолодшого сина. Це було доволi нетипово для того району. Нiкому й не спадало на думку, що Донато викладався на повну, аби вгамувати втому дружини. Нi: усi чоловiки й мiй батько вважали його чоловiком, якому подобалось залицятися до жiнок, тим паче що вiн писав вiршi та охоче читав iх кому завгодно. Нiкому це не спадало на думку, навiть Мелiнi. Вдова надавала перевагу тим думкам, що вiн, в силу тендiтностi душi, став би залiзати на шию дружинi, i тому вирiшила завзято протистояти Лiдii Сарраторе, аби звiльнити його та дозволити йому постiйно бути з самою вдовою. Вiйна, що слiдувала за цим, спочатку видалася менi захопливою, про неi говорили в моему домi та поза його межами iз жахливим реготом. Лiдiя розстилала свiжi простинi з пральнi, i Мелiна вилазила на пiдвiконня та стоячи забруднювала iх очеретиною, яку вона обпалювала спецiально вiд одного кiнця до iншого, на вогнi; Лiдiя проходила попiд вiкнами, а Мiлена плювала iй на голову або перекидала на неi вiдра з брудною водою; Лiдiя шумiла вдень, йдучи за нею, разом iз бiснуватими дiтьми, дошкуляючи, а Мiлена шаленiла впродовж усiеi ночi, б’ючи об горище палицею. Сарраторе намагався поширювати мир будь-якими засобами, але вiн був занадто чуттевою людиною, занадто почтивою. Таким чином, вiд образи до образи, обидвi жiнки почали вдаватися до лайки, якщо вони просто перетиналися на вулицi або на сходах, рiзкими, жорсткими звуками. Вони почали лякати мене. Одна з численних жахливих сцен мого дитинства почалася з завивання Мелiни та Лiдii, з образами, що долинали з вiкон, а потiм – на сходах; таким чином, це тривало за участi моеi матусi, яка кинулася до дверей дому, вiдчинила iх та висунулася на сходовий майданчик, а за нею слiдували ми, дiти; а закiнчилося все картиною, яку я не могла витримати, картиною з двома сусiдками, якi котяться донизу, обхопивши одна одну, зi сходiв, а голова Мелiни б’еться об долiвку сходового майданчика, за кiлька сантиметрiв вiд моiх туфель, немов бiла диня, що вислизнула в тебе з рук. Менi важко про це говорити, бо в тi часи ми, дiти, як я вважаю, були на боцi Лiдii Сарраторе. Можливо, тому що вона мала акуратнi риси обличчя та бiляве волосся. Або тому, що Донато належав iй i ми зрозумiли, що Мелiна хотiла позбутися його. Або тому, що дiти Мелiни були вбранi в лахмiття, в той час як дiти Лiдii були вимитi, зачесанi, а старший, Нiно, який був на кiлька рокiв старший вiд нас, був прекрасним, вiн нам подобався. Лiла була прихильною лише до Мелiни, але вона нiколи не поясняла нам чому. Вона тiльки сказала повiреним людям зi свого оточення, що якби Лiдiю Сарраторе було б вбито, то що ж, вона послiдувала б за нею, а я думала, що бачила ii такою, частково оскiльки вона була пiдступною в душi, а ще частково – оскiльки вони з Мелiною були далекими родичками. Одного дня ми поверталися зi школи, нас було четверо чи п’ятеро. З нами була Марiза Сарраторе, яка зазвичай супроводжувала нас не тому, що ми iй симпатизували, а оскiльки ми сподiвалися, що за ii допомогою зможемо встановити зв’язок з ii старшим братом, тобто – з Нiно. Саме вона здогалася про це ранiше за Мiлену. Жiнка крокувала з iншого боку вулички повiльною ходою, тримаючи в однiй руцi кульочок, з якого другою рукою вона брала i iла щось. Марiза вказала на неi, називаючи ii шльондрою, але без презирства, тiльки тому, що вона повторювала формулювання, яке використовувала ii мати вдома. Лiла одразу ж, незважаючи на те, що вона була меншою за зростом та найстрункiшою, дала iй такого ляпаса, що вiдправила ii на землю та обдала ii холодом, як зазвичай i робилося в усiх випадках, пов’язаних з насильством, не волаючи на початку та не волаючи наприкiнцi, без жодного слова попередження, не заплющуючи очей, холодно та рiшуче. Я спочатку допомогла Марiзi, яка плакала, знову звестися на ноги, потiм обернулася, аби побачити, що робила Лiла. Вона зiйшла з тротуару i крокувала до Мелiни, перетинаючи вуличку, не звертаючи уваги на вантажiвки, що проiжджали повз. Я радше бачила iхнi пози, анiж бачила iх в обличчя, бачила у цьому щось таке, що мене стурбувало i що менi постiйно було важко визначити, настiльки важко, що на той момент доречно було б сказати таким чином: хоч вона й поворухнулася, перетинаючи вуличку, маленьку, темну, хоч вона це й зробила, маючи лише рiшучiсть, вона була непохитною. Непохитною в тому, що робила родичка ii матусi, непохитною в покараннi, непохитною, немов статуя. Вона немов приросла. При всьому цьому в Мелiни на долонi було м’яке темне мило, тiльки-но придбане у пiдвальному примiщеннi дона Карло, i вона брала його рукою i iла його. 6 Того дня, коли вчителька Олiв’еро впала з кафедри та вдарилася об парту, я, як i сказала, вважала ii померлою, померлою на роботi, як мiй дiдусь або чоловiк Мелiни, i менi здавалося, що слiдом за ними помре також i Лiла, внаслiдок жахливоi покари, яку вона отримала б. Навпаки, впродовж перiоду часу, який я не можу визначити – чи був вiн довгим, чи коротким, – нiчого не вiдбувалося. Не помирали обидвi, анi вчителька, анi учениця, анi у реальностi, анi у пам’ятi. Але тодi все було предивним. Вчителька Олiв’еро повернулася до школи та почала займатися Лiлою, не для того, аби покарати ii, що для нас здавалося природним, а для того, аби ii похвалити. Ця нова фаза почалася, коли до школи викликали маму Лiли, синьйору Черулло. Одного ранку Лiла побила шкiльного сторожа i заявила про це. Одразу по тому увiйшла Нунцiя Черулло, ii неможливо було впiзнати. Вона, так само як i бiльша частина жiнок району, жила, заплутавшись у туфлях та старих зношених костюмах, привертаючи увагу в церемонiальному костюмi (для шлюбу, причастя, миропомазання, похорону), геть похмура, з блискучою чорною дамською сумочкою, у туфлях з невеликими пiдборами, якi катували ii опухлi ноги, i вона запропонувала вчительцi два паперовi мiшечки, один – з цукром, а другий – з кавою. Вчителька прийняла дар охоче i сказала iй та всьому класовi, дивлячись на Лiлу, яка в той час лагодила письмовий стiл, тi фрази, загальний сенс яких збив мене з пантелику. Ми були у першому класi початковоi школи. Ми тiльки-но вивчали алфавiт та числа вiд одного до десяти. Найбiльш вправною у класi була я, я вмiла розпiзнавати усi лiтери, я вмiла казати: «один, два, три, чотири», i так далi, мене постiйно хвалили за почерк, я вигравала триколiрнi кокарди, якi шила вчителька. Проте Олiв’еро, хоч як дивно це виглядало, незважаючи на те що через Лiлу вона впала i потрапила у лiкарню, сказала, що Лiла найкраща з нас. А насправдi вона була найбiльш мерзотною. Насправдi вона зробила ту жахливу рiч – налiплювала шматочки паперу, вимазанi у чорнилi, на нас. Правда полягае в тому, що, якби та дiвчина не була вихована настiльки погано, вона, наша вчителька, не впала б з кафедри, поранившись. Правда полягае в тому, що наша вчителька була змушена постiйно карати ii дерев’яною палкою або ж вiдправляти ii стояти навколiшки на твердiй пшеницi за дошкою. Але було фактом, що ii, як вчительку i як людину, сповнював радiстю дивовижний факт, який було викрито кiлькома днями ранiше, випадково. Пiсля цього вона зупинилася, так, нiби iй не вистачало слiв, або так, нiби iй було необхiдно указати матерi Лiли i нам, що майже завжди вчинки мають бiльше значення, нiж слова. Вона взяла крейду i написала на дошцi (зараз я вже не пам’ятаю, що саме написала, я ще не вмiла читати: тож я вигадувала слова, що iх писала на нiй) – сонце. Потiм я спитала у Лiли: – Черулло, що саме тут написано? У класi запанувала iнтригуюча тиша. На обличчi Лiли з’явився непевний посмiх, майже гримаса, i вона накинулася збоку, одна проти своеi товаришки по партi, яка подавала багато знакiв, якими давала зрозумiти, що нудьгуе. Потiм вона прочитала ображеним тоном: – Сонце. Нунцiя Черулло подивилася на вчительку, i ii погляд був невпевненим, майже сповненим страху. Здавалося, що Олiв’еро трохи не зрозумiла, як же у тих очах матерi не було ii власного ентузiазму. Але, зрештою, вона повинна була здогадатися, що Нунцiя не вмiла читати або ж що в будь-якому разi вона не була впевнена в тому, що на дошцi було написано саме слово «сонце», i вона нахмурилася. Тому, аби трохи прояснити ситуацiю для Черулло, з метою трохи похвалити нашу компанiю, сказала Лiлi: – Молодець, там справдi написано слово «сонце». Потiм вона наказала iй: – Ходи-но, Черулло, ходи-но до дошки. Лiла неохоче пiшла до дошки, вчителька простягнула iй крейду. – Пиши, – сказала вона iй, – крейда. Лiла, будучи дуже зосередженою, тремтливим почерком, розмiщуючи одну лiтеру вище, а iншу нижче, написала: крейа. Олiв’еро додала лiтеру «д», а синьйора Черулло, спостерiгаючи за виправленням, розпачливо сказала доньцi: – Ти помилилася. Але вчителька швидко запевнила ii: – Нi нi, нi. No no no. Лiла повинна займатися: правописанням – так, але вона вже вмiе читати, вона вже вмiе писати. Хто ii навчав? Синьйора Черулло сказала, опустивши очi: – Я цим не займалася. – Але ж у вашому домi або дворi е хтось, хто мiг би це зробити? Нунцiя енергiно замотала головою на знак заперечення. Тодi вчителька прийняла рiшення щодо Лiли та з непiдробним захватом спитала у неi перед усiма нами: – Хто навчив тебе читати та писати, Черулло? Черулло, маленька, з темним волоссям та очима та у фартушинi, з рожевим бантом на комiрцi та лише шести рокiв зроду-вiку, вiдповiла: – Я. 7 На думку Рiно, найстаршого брата Лiли, дiвчинка навчилася читати приблизно у вiцi трьох рокiв, дивлячись на лiтери й на зображення у букварi. Вона сiдала коло нього на кухнi, поки вiн робив домашне завдання, та зробила бiльше чотирьох способ навчити його. Рiно був майже на шiсть рокiв старший вiд Лiли, вiн був вiдважним хлопцем, який славився успiхами у всiх iграх надворi та на вулицi, передусiм у запуску дзиги. Проте читання, писання, лiчба, вивчання вiршiв напам’ять були справами не для нього. У вiцi менше десяти рокiв батько, Фернандо, аби навчити його мистецтву майстра з ремонту взуття, почав водити його щодня до власноi взуттевоi комiрчини на вуличцi по той бiк провулка. Ми, дiти, коли зустрiчали його, вiдчували запах брудних нiг, що йшов вiд нього, запах староi союзки, мастики, i ми жартували з нього, ми називали його пiдбивачем в’етнамок. Можливо, саме тому вiн хвалився тим, що саме вiн стояв бiля витокiв умiлостi своеi сестри. Але насправдi у нього й близько не було букваря i вiн нiколи, анi хвилинки, не сидiв за домашнiми завданнями. Це було неможливо, а Лiла, натомiсть, вчилася до виснаження. Було бiльш ймовiрним те, що вона зрозумiла передчасно, яке призначення абетки, завдяки газетним аркушам, у якi клiенти загортали старе взуття, яке тато iнодi взував удома, аби почитати родинi найцiкавiшi факти з хронiки у газетi. В будь-якому разi, як би не йшли справи, незаперечним фактом був такий: Лiла вмiла читати й писати, i того похмурого ранку, коли вчителька виявила це, у мене в розумi залишилося, перш за все, вiдчуття слабкостi, яку навiяла ця новина. Школа з першого ж дня видалася менi мiсцем, прекраснiшим за мiй дiм. Це було те мiсце району, в якому я почувалася найбiльш упевнено, я приходила туди, коли мною оволодiвало хвилювання. Я була уважною на уроках, я виконувала з максимальною стараннiстю те, що мене прохали виконати, я вчилася. Менi понад усе подобалось подобатися всiм. Вдома я була улюбленицею батька, i брати мене теж любили. Проблема у мене була з матiр’ю, справи з нею нiколи не йшли належним чином. Менi здавалося, що вже тодi, коли менi було трохи бiльше шести рокiв, я зробила б усе, аби мати змогу зрозумiти, що у ii життi я була зайвою. Я iй не iмпонувала, i так само вона не iмпонувала менi. У мене викликало вiдразу ii тiло, це було щось, напевне, подiбне до передчуття. Вона була бiлявою, з блакитними зiницями, розкiшною. Але у неi було праве око, яке невiдомо куди дивилося. А також у неi не рухалася права нога, вона називала ii ображеною ногою. Вона кульгала, i ii хода мене тривожила, особливо вночi, коли вона не могла заснути i рухалася коридором, йшла на кухню, верталася назад i все починалося знову. Інодi я чула, як вона несамовито била тараканiв, що бiгли вiд вхiдних дверей, i я уявляла ii з несамовитими очима, як це було, коли вона сердилася на мене. Звiсно ж, вона не була радiсною, домашнi клопоти ii вимотували, а грошей нiколи не вистачало. Вона часто сердилася на мого батька, зазвичай вона виходила, горлала на нього, що iй треба щось придумувати, що так уперед не вирватись. Вони сперечалися. Але оскiльки мiй тато не пiдвищував голос, навiть коли його терпiння вичерпувалося, я завжди стояла за ним навпроти неi, навiть якщо iнодi вiн ii гамселив, а зi мною вiн вмiв поводитися погрозливо. Саме вiн, а не мама, сказав у мiй перший день у школi: – Ленуччо, ти вправно вiдповiдаеш вчительцi, i ми не змушуемо тебе вчитися. Але якщо ти не будеш вправною, найвправнiшою, то знай, що татовi потрiбна допомога – i ти пiдеш працювати. Тi слова дуже налякали мене, адже навiть манера, у якiй вiн вимовляв iх, створювала враження, нiби це мама запропонувала йому цю iдею. Я пообiцяла iм обом, що вчитимусь вправно. І справи швидко пiшли настiльки добре, що вчителька часто менi говорила: – Гречанко, ходи-но, посидь коло мене. Це був надзвичайний привiлей. Бiля Олiв’еро завжди знаходився порожнiй стiлець, куди вона кликала найвправнiших учнiв задля винагороди. Спочатку я сидiла поруч iз нею впродовж тривалого промiжку часу. Вона заохочувала мене за допомогою багатьох обнадiйливих слiв, казала комплiменти з приводу моiх бiлявих кучерiв i таким чином посилювала в менi бажання вчиняти добре: геть на противагу моiй мамi, яка, коли я була вдома, так часто сипала на мою адресу докорами, iнодi й образами, аби пробудити у менi бажання забитися у кут i сподiватися, що вона мене бiльше не знайде. Потiм сталося так, що до класу зайшла синьйора Черулло, i вчителька Олiв’еро показала нам, що Лiла далеко попереду порiвняно з нами. І не тiльки це: вона кликала набагато частiше ii, а не мене, аби вона посидiла поруч. Навiть i не знаю, що вiдбувалося у мене в душi внаслiдок такого декласування, менi важко, прийнаймнi сьогоднi, достовiрно й чiтко висловити те, що я вiдчула. Одразу ж по тому, як це сталося, – напевне нiчого, трохи ревнощiв. Але, безсумнiвно, саме у цей перiод на мене найшло занепокоення. Я думала, що хоча моi ноги функцiонували добре, я постiйно знижувала ризик того, що можу стати кульгавою. Я прокидалася з цiею думкою й одразу ж вставала з лiжка, аби пересвiдчитися, що моi ноги все ще в порядку. Можливо, саме тому я зосередилась на Лiлi, у якоi були найстрункiшi, гнучкi ноги i вона завжди ворушила ними, вона брикалася, навiть коли сидiла бiля вчительки, настiльки, що та нервувалася i швидко вiдсилала ii на мiсце. Щось тодi переконало мене в тому, що, коли завжди слiдувати за нею, ii ходою, то поступ матерi, який увiйшов до мого розуму i вже звiдти не виходив, перестав би менi погрожувати. Я вирiшила, що менi треба рiвнятися на ту дiвчинку, нiколи не втрачати ii з поля зору, навiть якби вона дратувалася i проганяла мене. 8 Цiлком ймовiрно, що це був мiй спосiб реагувати на заздрiсть, ненависть i задушити iх. Або, може, таким чином я хотiла позбутися почуття пiдпорядкування, чаклунства, вiд якого страждала. Звичайно, я охоче привчалася приймати перевагу Лiли у всьому, навiть ii знущання. До того ж вчителька поводилася дуже проникливо. Щоправда, часто запрошувала Лiлу сидiти поруч з нею, але здавалося, що робила вона це бiльше для того, щоб та отримала добру оцiнку. Насправдi продовжувала хвалити Марiзу Сарраторе, Кармелу Пелузо й особливо мене. Менi залишалося свiтитися яскравим свiтлом, надихатися, щоб стати бiльш дисциплiнованою, бiльш ретельною, бiльш гострою. Коли Лiла виходила з своеi невгамовностi, то випереджала мене без зусиль, Олiв’еро помiрно хвалила ii першою, нiж мене, а потiм вихваляла ii вiртуознiсть. Я вiдчувала в найвищому ступенi отруту поразки, коли мене обганяли Сарраторе або Пелузо. Якщо мiй результат був другим пiсля Лiли, я погоджувалася з поразкою. У тi роки, думаю, я боялася тiльки одного: не бути спарованою в iерархii, встановленiй Олiв’еро до Лiли; не чути бiльше вчительку, яка казала з гордiстю: Черулло i Греко найбiльш стараннi. Якби в один прекрасний день вона сказала: кращi е Черулло i Сарраторе або Черулло i Пелузо, я померла би миттево. Тож я витрачала всю свою дитячу енергiю на те, щоб не стати першою в своему класi – менi здавалося неможливим цього досягти, – але не скотитися до третього, четвертого, останнього мiсця. Я присвятила себе вивченню i багатьох iнших складних речей, далеких вiд мене, тiльки щоб залишитися в курсi дiй цiеi жахливоi та блискучоi дiвчинки. Для всiх iнших учнiв Лiла була просто жахливою. Вiд першого до п’ятого класу початковоi школи вона була провиною директора, а також трохи вчительки Олiв’еро, найбiльш ненависною дiвчинкою в школi та районi. Щонайменше двiчi на рiк директор був змушений влаштовувати змагання мiж класами, щоб визначити найбiльш блискучих учнiв i, отже, найбiльш компетентних вчителiв. Олiв’еро любила цi змагання. У постiйному конфлiктi з колегами, з якими часом, здавалося, була близька до бiйки, вчителька використовувала Лiлу та мене як найяскравiший доказ того, що вона найкраща вчителька початковоi школи в нашому районi. Тому часто траплялося, що вона брала нас у класи, щоб конкурувати з iншими дiтьми, жiнками та чоловiками, навiть незалежно вiд випадкiв, схвалених директором. Мене зазвичай вона посилала вперед, щоб оцiнити рiвень знань противника. Взагалi-то я вигравала, але, без перебiльшення, без приниження анi вчителiв, анi учнiв. Я була маленькою дiвчинкою з бiлявими локонами, красивою, щасливою, що мене демонструють, але не нахабною, i справляла враження делiкатноi, що всiх зворушувало. Таким чином, коли я була найкращою при декламацii вiршiв, виконаннi вправ з таблицi множення, при виконаннi дiлення та множення, при нагадуваннi, що Альпи омивалися морем, в якому водилися мiдii, а на березi гнiздилися каравайки, що вони складалися з мiнералу пенiну, i так далi, вчителi ставилися мене ласкаво, школярi вiдчували, скiльки сил я витратила, щоб вивчити на пам’ять всi цi речi, тому не мали причин ненавидiти мене. Зовсiм iнше було з Лiлою. Вже в першому класi початковоi школи вона була, без сумнiву, поза всякою конкуренцiею. Вчителька казала, що насправдi без великих зусиль вона вже була б готова негайно скласти iспит за другий клас i, незважаючи на те що iй не було ще семи рокiв, могла б перейти в третiй. Далi розрив збiльшився. Лiла робила обчислення, в ii диктантах не було жодноi помилки, завжди говорила на дiалектi, як i всi ми, але в разi потреби переходила на вишукану iталiйську мову, в тому числi використовувала й такi слова, як avvezzo, lussureggiante, ben volentieri. Тож, коли вчителька посилала ii на свою ниву або, iншими словами, просила назвати види та часи дiеслiв чи вирiшити якусь проблему, вона робила все можливе для хорошоi мiни при поганiй грi, думки загострювалися. Лiли було занадто багато для будь-кого. Крiм того, вона не залишала жодноi щiлини для доброзичливостi. Визнання ii таланту означало для нас, дiтей, визнання, що з нею марно конкурувати, для вчительок i вчителiв ми були бiдними дiтьми. Жвавiсть ii розуму означала шипiння гадюки, стрибок, смертельний укус. І не було нiчого в ii зовнiшностi, щоб це якось скорегувати. Вона була розкуйовджена, брудна, на колiнах i лiктях завжди були струпи вiд ран, i нiколи не було часу iх залiкувати. Великi жвавi очi миттево ставали щiлинами, iхнiй погляд здавався не тiльки не дитячим, а, можливо, й не людським. Кожен ii рух демонстрував, що зробити iй боляче неможливо, тому що для неi все зрозумiло i вона знайде спосiб впоратися з цим. Ненависть була вiдчутна, це я розумiла. Це було в неi, як ненависть мiж самцями й самицями, але мiж самцями бiльш вiдкрита. Однiею з причин ii таемницi, насправдi, було те, що вчителька Олiв’еро намагалася приводити нас, передусiм, у класи, де можна було б принижувати не стiльки школярок i вчительок, скiльки школярiв i вчителiв. А директор з причин його не меншоi таемницi пiдтримував передусiм змагання цього типу. Пiзнiше я подумала, що в школi б’ються об заклад на грошi, можливо, навiть великi, з приводу тих наших змагань. Але я перебiльшувала: можливо, це був просто спосiб дати вихiд старим образам або дозволити директору тримати пiд каблуком менш майстерних або неслухняних вчителiв. Справа в тому, що одного ранку нас двох, а тодi ми були в другому класi, привели не бiльш i не менш як у четвертий клас, четвертий клас вчителя Ферраро, де були Енцо Сканно, злий син продавця овочiв i фруктiв, i брат Марiзи Нiно Сарраторе, якого я любила. Енцо знали всi. Вiн був другорiчником i принаймнi двiчi носив по класi на шиi плакат, на якому був зображений вчитель Ферраро, чоловiк iз сивим волоссям, стриженим пiд йоржика, високий i худий, з маленьким вiспуватим обличчям, стривоженими очами, а пiд малюнком було написано «осел». Нiно, навпаки, був таким добрим, таким нiжним, таким тихим, що було видно всiм, а особливо вiн подобався менi. Звичайно Енцо був менше нуля, по-школярськи кажучи, рахувалися з ним тiльки тому, що вiн був жорстоким. Нашими супротивниками щодо розумових здiбностей були Нiно i – першою чергою – Альфонсо Карраччi, третiй син дона Акiлле, дуже пiдготовлений хлопчик, з другого класу, як i ми, який виглядав менш нiж на своi сiм рокiв. Було очевидно, що вчитель викликав його в четвертий клас, тому що бiльше покладався на нього, нiж на Нiно, який був майже на два роки старший. Було трохи нервозностi мiж Олiв’еро та Ферраро через це несподiване покликання Карраччi, але змагання почалося перед класами, зiбраними в одному примiщеннi. Нас попросили провiдмiнювати дiеслова, виконати вправи з таблицi множення, виконати чотири математичнi операцii, спочатку на дошцi, а потiм порахувати в думцi. З цих конкретних обставин менi запам’яталося три речi. По-перше, маленький Альфонсо Карраччi розгромив мене вiдразу, вiн був спокiйний i точний, але було добре, що вiн не насолоджувався перемогою надi мною. По-друге, Нiно Сарраторе, як не дивно, не вiдповiв майже на жодне запитання, його погляд був осклянiлий, нiби вiн не розумiв, про що його питають вчителi. По-трете, Лiла лiниво вистояла проти сина дона Акiлле, ii нiби не хвилювало, що вiн мiг ii перемогти. Картина пожвавилася тiльки тодi, коли ми перейшли до арифметичних дiй, додавання, вiднiмання, множення та дiлення. Альфонсо, незважаючи на лiнощi Лiли, яка iнодi стояла мовчки, нiбито не почула запитання, почав давати збоi, першою чергою роблячи помилки при множеннi та дiленнi. Проте, якщо син дона Акiлле вiдступав, Лiла також була не на висотi, тодi здавалося, що вони бiльш-менш рiвнi в майстерностi. Але в якийсь момент сталося непередбачене. Двiчi, коли Лiла не вiдповiла й коли Альфонсо помилився, можна було почути сповнений презирства голос Енцо Сканно, який з задньоi парти повiдомляв правильний результат. Це здивувало клас, вчителiв, директора, мене i Лiлу. Як це було можливо, щоб хтось такий, як Енцо, ледачий, нездiбний негiдник, знав, як робити складнi обчислення в думцi краще, нiж я, Альфонсо Карраччi, Нiно Сарраторе? Раптом Лiла нiби прокинулася. Альфонсо швидко закiнчив гру i за згодою гордого вчителя, який швидко змiнив думку про майбутнього переможця, подав знак на поединок мiж Лiлою й Енцо. Вони змагалися протягом тривалого часу. У якийсь момент директор, зайнявши мiсце вчителя, викликав до кафедри, поруч з Лiлою, сина продавця овочiв i фруктiв. Енцо пiднявся з останньоi парти з нервовим смiхом, залишив своiх поплiчникiв, а потiм став перед дошкою напроти Лiли, похмуроi та знiяковiлоi. Поединок тривав з обчисленням в думцi дедалi складнiших арифметичних прикладiв. Хлопчик повiдомляв результат на дiалектi, нiби вiн був на вулицi, а не в класi, тому вчитель виправляв його, але цифра завжди була правильною. З цього моменту слави Енцо видавався дуже гордим, водночас вiн дивувався, що все йшло так добре. Потiм вiн почав вiдступати, тому що Лiла остаточно прокинулася i тепер виразно можна було побачити цi щiлиннi очi, дуже рiшучi, вона давала точнi вiдповiдi. Енцо врештi-решт здався. Вiн програв, але без покiрностi. Вiн почав лаятися, вигукувати страшнi лайки. Вчитель хотiв поставити його за дошкою на колiна, але вiн не пiшов. Його почали бити по суглобах, а потiм протягли за вуха в кут для покарання. Так закiнчився шкiльний день. Але вiдтодi банда хлопчикiв почала жбурляти камiнням. 9 Цей ранок, коли сталася дуель мiж нею й Енцо, е важливим для нашоi тривалоi iсторii. Там вони встановили багато правил поведiнки, важких для розшифрування. Наприклад, вiн ясно бачив, що Лiла може за бажання дозувати використання його можливостей. Ось що трапилося з сином дона Акiлле. Мало того, що вона не хотiла перемогти його, вона калiбрувала мовчання та вiдповiдi так, що ii не можна було перемогти. Тодi ми ще не були подругами, тому я не могла запитати ii, чому вона так поводиться. Насправдi не було жодноi необхiдностi ставити запитання, причину я змогла зрозумiти iнтуiтивно. Як i менi, iй було заборонено ображати не тiльки дона Акiлле, а й членiв усiеi його родини. Це було так. Ми не знали, звiдки народжуеться ця боязнь-ненависть-заздрiсть-податливiсть, що нашi батьки протестували проти змагання з Карраччi та передавали нам, але це було, це був факт, як район, з його бiлястими будинками, з запахом бiдацтва сходiв, пилом вулиць. При всiй ймовiрностi, також Нiно Сарраторе мовчав для того, щоб дозволити Альфонсо бути кращим за самого себе. Вiн бурмотiв про деякi речi, красивий, добре зачесаний, з довгими вiями, стрункий i нервозний, i, нарештi, замовкав. Для того щоб любити його, я хотiла думати, що все минуло добре. Але в глибинi душi в мене були сумнiви. Вiн зробив такий самий вибiр, як Лiла? Я не була впевнена. Я вiдiйшла вбiк, тому що Альфонсо був дiйсно кращий за мене. Лiла могла б його перемогти вiдразу, але зробила вибiр на нiчию. А вiн? Там було щось, що заплутало мене, мабуть, навiть боляче: не його нездатнiсть, навiть вiдмова, але сьогоднi я б сказала, падiння. Це бормотiння, блiдiсть, червонiння, що раптом нападали на нього: це було красиво, майже млосно, i тим не менш, неприемною для мене була його слабкiсть. Лiла також у якийсь момент видалася менi красивою. Насправдi це я була красунею, вона ж була настiльки сухою, як солений анчоус, видавала дикий запах, мала довге обличчя, вузьке на скронях, закрите двома смугами прямого чорного волосся. Але коли вона вирiшила знищити Енцо й Альфонсо, вона свiтилася, як свята воiтелька. Рум’янець виступив на ii щоках, що було знаком вогню, який виривався з кожного куточка ii тiла, тож я вперше подумала: Лiла красивiша за мене. Отже, я була другою в усьому. Я сподiвалася, що нiхто нiколи цього не помiтить. Але найголовнiшою подiею цього ранку було вiдкриття, що формула, яку ми часто використовували, рятуючись вiд покарання, зберiгала деяку правду, тому некерована вона була небезпечною. Формула була така: я не робила це навмисно. Енцо, насправдi, ненавмисно увiйшов в азартну гру та навмисно не перемiг Альфонсо. Лiла навмисно перемогла Енцо, але ненавмисно також перемогла Альфонсо i ненавмисно принизила його, це все було лише необхiдним кроком. Подальшi подii переконали нас у тому, що всi домовилися зробити це навмисно, свiдомо, для того щоб знати, чого слiд було очiкувати. Насправдi те, що сталося далi, вдарило нас несподiвано. Майже нiчого не було зроблено навмисно, тож раптово насунулася цiла лавина подiй, одна за другою. Альфонсо прийшов додому в сльозах – через поразку. Його чотирнадцятирiчний брат Стефано, учень м’ясника в магазинi ковбасних виробiв (колишньому магазинi теслi Пелузо), власником якого був його батько, який нiколи й ногою не ступав на подвiр’я школи, наступного дня був у школi, казав Лiлi поганi слова, погрожував iй. У якийсь момент вона вигукнула дуже непристойну образу, вiн притиснув ii до стiни i спробував схопити ii за язик, кричачи, що вона хотiла вколоти його голкою. Лiла прийшла додому та розповiла про це своему братовi Рiно, та чим бiльше вона розповiдала, тим бiльше вiн червонiв, а його очi палали. У той же час Енцо, коли ввечерi повертався додому без своеi банди, був перехоплений Стефано та отримав вiд нього кiлька ляпасiв, ударiв кулаком i стусанiв. Рiно вранцi пiшов шукати Стефано та почав бiйку, побившись як слiд бiльш-менш на рiвних. Через декiлька днiв у дверi Черулло постукала дружина дона Акiлле, тiтка Марiя, та влаштувала Нунцii сцену з криками й образами. Минуло небагато часу, коли в недiлю пiсля меси швець Фернандо Черулло, батько Лiли та Рiно, маленький чоловiк, дуже худий, несмiливо пiдiйшов до дона Акiлле та вибачився, нiчого не сказавши про те, за що вiн вибачився. Я цього не бачила, або, принаймнi, цього не пам’ятаю, але казали, що вибачення було виголошено голосно i так, щоб кожен мiг почути, хоча дон Акiлле вдав, начебто швець до нього й не говорив. Через деякий час я та Лiла поранили каменем щиколотку Енцо, а Енцо жбурнув камiнь, що вдарив Лiлу по головi. У той час як я голосно кричала вiд страху, а Лiла пiднiмалася на ноги i кров капала з-пiд ii волосся, Енцо спустився з насипу, вiн також був скривавлений, а побачивши Лiлу в такому станi, неочiкувано для всiх – ми не могли повiрити власним очам – заплакав. Минуло небагато часу, коли Рiно, улюблений брат Лiли, прийшов у школу та завдав ударiв Енцо, який навiть не захищався. Рiно був бiльш кремезним i мав бiльшу мотивацiю. Мало того: Енцо нiчого не сказав про побиття анi бандi, анi матерi, анi батьковi, анi братам, анi двоюрiдним братам, якi працювали в сiльськiй мiсцевостi та продавали фрукти й овочi з вiзка. З цього моменту завдяки йому закiнчилися кривавi помсти. 10 Через деякий час Лiла вийшла на прогулянку, гордо ступаючи, з перебинтованою головою. Потiм вона зняла пов’язку i показала ii всiм, хто запитав у неi про чорну рану, почервонiлу по краях, що виглядала спереду з-пiд волосся. Нарештi вона забула, що трапилося, i якщо хто-небудь придивлявся до бiлястого слiду, що залишився на шкiрi, робила агресивний жест, що означало: чому придивляетесь, робiть своi справи. Менi вона нiколи нiчого не сказала, навiть слова подяки за камiння, що я, немов вiтер, iй принесла, за те, що я витирала кров краем фартуха. Але з цього моменту вона пiддавала мене випробуванням на мужнiсть, що взагалi не було бiльше пов’язане зi школою. Ми бачилися надворi дедалi частiше. Там ми демонстрували нашi ляльки, але не показуючи iх одна другiй, що виглядало, начебто ми були поодинцi. У якийсь момент ми почали зустрiчатися заради iспиту, заздалегiдь домовляючись про це. І ось настав той день, коли ми були бiля пiдвального вiкна та робили обмiн, вона трохи потримала мою ляльку, я ж трохи потримала ii ляльку, а Лiла раптом вiдпустила Тiну та дозволила iй впасти в отвiр решiтки. Я вiдчула нестерпний бiль. Я ставилася до своеi ляльки з целулоiду як до найдорожчого, що в мене було. Я знала, що Лiла дуже погана дiвчинка, але я нiколи не очiкувала, що вона може зробити менi таку злу рiч. Для мене лялька була живою, я уявляла ii в пiдвалi, серед тисячi тварин, якi там жили, я була в розпачi. Але з цього приводу я набула здiбностей, якими потiм користувалася дуже добре. Я стримала вiдчай, стримала його на краю свiтлих очей до такого ступеню, що Лiла сказала менi на дiалектi: – Для тебе це не важливо? Я не вiдповiла. Я вiдчувала сильний бiль, але я вiдчувала, що було б iще сильнiшим болем сперечатися з нею. Я була як здавлена мiж двох страждань, одне вже дiяло, це – втрата ляльки, а iншим було – можлива втрата Лiли. Я нiчого не сказала, зробила тiльки жест без злоби, нiби це було природно, хоча це не було природно, i я знала, що дуже ризикувала. Я просто кинула в пiдвал ii Ну, ляльку, яку вона щойно дала менi. Лiла подивилася на мене недовiрливо. – Те, що ти робиш, роблю також i я, – промовила вiдразу ж я, дуже перелякана. – Тепер iди та принеси ii менi. – Якщо ти пiдеш i принесеш мою. Ми пiшли разом. При входi в будiвлю, з лiвого боку, були маленькi дверi, що вели в пiдвал, це ми добре знали. Зiрванi з петель – одна зi стулок трималася на однiй петлi – дверi були заблокованi за допомогою болта, що погано утримував двi стулки. Кожна дитина мала спокусу, а разом була й налякана можливiстю зусиллям змусити дверцята пiддатися, щоб потрапити на iнший бiк. Ми це зробили. Для нас там було достатньо простору, тому нашi тонкi й гнучкi тiла легко проникли в пiдвал. Опинившись всерединi, спочатку Лiла, а потiм я, ми спустилися по кам’яних сходах у вологе мiсце, погано освiтлюване дрiбними отворами на рiвнi вулицi. Я боялася, я намагалася йти в ногу з Лiлою, яка здавалася сердитою та рiшуче прямувала вперед, щоб знайти свою ляльку. Я просовувалася навпомацки. Я вiдчувала пiд пiдошвами сандалiв предмети, що хрустiли, скло, камiння, комах. Навколо були речi, що не пiддаються визначенню, темнi маси, загостренi, або квадратнi, або округлi. Недостатне свiтло, що проникало крiзь темряву, падало на речi, що iнодi можна було впiзнати: каркас стiльця, держак люстри, ящики з-пiд фруктiв, нижнi та бiчнi частини шаф, залiзнi планки. Я була дуже перелякана, тому що менi здалося, що на мене падае обличчя з величезними скляними очами, з витягнутим пiдборiддям у формi коробки. Я бачила, що воно з виразом вiдчаю висить на дерев’янiй пiдставцi для сушiння бiлизни, я закричала та вказала на нього, щоб це побачила Лiла. Вона повернулася, повiльно пiдiйшла, обернувшись до мене спиною, обережно простягнула руку, доторкнулася до пiдставки. Потiм вона обернулася. Обличчя з величезними скляними очима було над ii обличчям, i тепер у неi було величезне обличчя, круглi очi без зiниць, не було також рота, тiльки чорне пiдборiддя, що звисало на груди. Є моменти, що назавжди закарбувалися в пам’ятi. Я не впевнена, але з моiх грудей повинен був вийти справжнiй крик жаху, тому вона швидко сказала гучним голосом: це була просто маска, маска протигазу – так це називав ii батько, iдентична до тiеi, що була в коморi в iхньому домi. Я тремтiла та верещала зi страху, що, очевидно, переконало ii зiрвати це обличчя з пiдставки та кинути в куток, з сильним шумом i хмарами пилу, що клубилися в шпарах свiтла з вiкон. Я заспокоiлася. Лiла озирнулася, подивилася в отвiр, крiзь який ми викинули Тiну та Ну. Ми пiдiйшли до грубоi кам’яноi стiни, подивилися в тiнь. Ляльок там не було. Лiла повторювала на дiалектi: «Немае iх, немае iх, немае», – та тикала в землю руками, що я не зумiла б зробити. Минали довгi хвилини. Одного разу менi здалося, що я побачила Тiну, з завмиранням серця нахилилася, щоб пiдняти ii, але це був просто старий, зiм’ятий в кулю газетний лист. – Немае iх, – повторила Лiла та пiшла до виходу. Тодi я почулася покинутою, не мала сил залишатися там, щоб шукати самостiйно, була не в змозi вийти з нею, якби не знайшла свою ляльку. На верхнiй частинi сходiв Лiла сказала: – Якщо iх захопив дон Акiлле, то вiн покладе iх у чорний мiшок. І в той самий момент, коли я почула це «дон Акiлле», вiн протискувався, просовувався мiж нечiткими формами речей. Тодi я залишила пошуки Тiни, побiгла нагору, щоб не втратити Лiлу, яка вже швидко проповзала у похилi дверi. 11 Я вiрила всьому, що Лiла менi казала. В моiй пам’ятi залишилася безформна маса дона Акiлле, який проходив пiдземнi тунелi з опущеними руками, тримаючи грубими пальцями з одного боку голову Ну, а з другого – голову Тiни. Я багато страждала. Я захворiла на гарячку зростання, одужала, потiм знову захворiла. Я страждала на своерiдну тактильну дисфункцiю, iнодi в мене складалося враження, що кожна iстота навколо прискорювала ритми свого життя, твердi поверхнi для мене ставали м’якими пiд пальцями або опухали, залишаючи промiжки мiж iх внутрiшньою масою та поверхнею аркуша. Менi здавалося, що мое тiло, коли помацати його, опухае, а це засмучувало мене. Я була впевнена, що моi щоки були повiтряними кулями, руки були заповненi тирсою, мочки вух, як менi здавалися, були стиглими ягодами горобини, ступнi були у формi буханця. Коли я по вулицi йшла до школи, вiдчувала, що простiр також змiнився. Здавалося, що вiн прикутий до двох темних полюсiв, з одного боку, пiдземний повiтряний мiхур, який натискав на фундаменти будинкiв, похмура печера, в яку впали ляльки; з другого боку, шар на вершинi, на четвертому поверсi дому, де мешкав дон Акiлле, який вкрав нашi ляльки. Двi кулi були нiби прикрученi до кiнцiв залiзного стержня, який у моiй уявi перетинав по похилiй площинi квартири, вулицi, села, тунелi, дорiжки та поеднував iх. Я вiдчувала себе затиснутою в лещатах з масою речей i людей щодня, в мене був неприемний присмак у ротi, я постiйно вiдчувала нудоту, що мене вичерпувала, нiби все це, таке стиснуте, таке вузьке, перемололо мене в огидну масу. Це була важка хвороба, можливо, вона тривала декiлька рокiв, аж до кiнця пiдлiткового вiку. Але якраз тодi, коли вона тiльки почалася, неочiкувано для мене сталося перше освiдчення. Я й Лiла не залишали спроб потрапити до дона Акiлле, горе вiд втрати Тiни було все ще нестерпним. Я пiшла неохоче, щоб купити хлiба. Мене вiдправила туди мати, i я поверталася додому з iншими, затискаючи його в руцi та притискаючи до грудей, коли помiтила, що за мною сунувся Нiно Сарраторе зi своiм маленьким братом, якого вiн вiв за руку. Мати, Лiдiя, влiтку дозволяла йому виходити з дому – завжди в компанii Пiно, якому тодi було не бiльше п’яти рокiв, iз зобов’язанням не залишати його. Неподалiк рогу вулицi (дещо далi був м’ясний магазин Карраччi) Нiно збирався обiгнати мене, але замiсть обiйти вiн пхнув мене до стiни, поклав вiльну руку на стiну як бар’ер, щоб запобiгти моiй втечi, а з iншого боку вiн поруч зi своiм братом, мовчазним свiдком. Вiн невиразно промовив щось, чого я не зрозумiла. Вiн був блiдий, спочатку посмiхався, а потiм ставав серйозним, а потiм знову посмiхався. Нарештi промовив iталiйською лiтературною мовою: – Коли ми будемо дорослими, я хочу с тобою одружитися. Потiм вiн запитав мене, чи хотiла б я бути його нареченою. Вiн був трохи вищий за мене, дуже худий, з довгою шиею, з трохи вiдстовбурченими вухами. В нього було неслухняне волосся, очi з довгими вiями, упертий погляд. Розчулювало зусилля, яке вiн робив, щоб стримувати свою сором’язливiсть. Хоча я хотiла б вийти замiж за нього, вiдповiла йому: – Нi, я не можу. Вiн стояв з вiдкритим ротом, Пiно сильно потягнув його за руку. Я втекла. З цього моменту я почала вислизати щоразу, коли бачила його. Проте це виглядало красиво. Скiльки разiв я була в районi, де мешкала його сестра Марiза, щоб тiльки пiдiйти до нього та пройтися з ним вулицею, щоб повернутися додому. Але, мабуть, вiн освiдчився менi в невiдповiдний час. Вiн не мiг знати, якою розчавленою я почувалася, скiльки душевних мук я стерпiла пiсля зникнення Тiни, скiльки доклала зусиль, щоб бути поруч з Лiлою, як менi не вистачало дихання, затиснутого простором дворiв, будiвель, району. Пiсля довгих переляканих поглядiв, вiд яких я далеко втiкала, вiн також почав мене уникати. Через деякий час я почала боятися, що вiн розповiсть iншим дiвчатам i першою чергою своiй сестрi про пропозицiю, яку менi зробив. Було вiдомо, що Джильйола Спаньюоло, дочка кондитера, поводилася так, коли Енцо запропонував iй бути його нареченою. І Енцо про це знав i був злий, кричав бiля школи, що вона брехуха, погрожував вбити ii ножем. Менi дуже хотiлося розповiсти все самiй, але через деякий час я вiдмовилася вiд цього намiру, не розповiвши про нього нiкому, навiть Лiлi, коли ми стали подругами. Поступово я й сама забула про це. Ця справа менi пригадалася, коли через деякий час уся сiм’я Сарраторе переiхала. Одного ранку в дворi з’явився вiзок з конем, господарем якого був Нiкола, чоловiк Ассунти: з цим самим вiзком i з тим самим конем старий продавав разом зi своею дружиною фрукти й овочi, кружляючи вулицями району. У Нiкола було широке обличчя та такi ж великi блакитнi очi, таке ж свiтле волосся, як у його сина Енцо. Вiн займався не тiльки продажем фруктiв та овочiв, а й перевезеннями. А насправдi вiн, Донато Сарраторе, сам Нiно, а також Лiдiя почали все зносити вниз, дрiбницi всiх видiв, матраци, меблi, та складати у вiзок. Жiнки, щойно почули шум колiс у дворi, почали визирати у вiкна, а також i моя мати, а також i я. Це було дуже цiкаво. Здавалося, що в Донато був новий будинок безпосередньо бiля державноi залiзницi, поблизу площi пiд назвою Пьяцца Нацiонале. Або, сказала моя мати, його дружина була змушена переiхати, щоб уникнути переслiдувань з боку Мелiни, яка хоче забрати ii чоловiка. Ймовiрно. Моя мати завжди бачила зло там, де воно, що викликало мое незадоволення, виявлялося рано чи пiзно, але зло було реальним, i ii косе око, здавалося, було пристосоване для виявлення таемних подiй у районi. Як на це буде реагувати Мелiна? Чи це було правдою, коли я чула шепотiння, що вона мала дитину з Сарраторе, а потiм вбила ii? І це було можливо, що вiн мiг би викрикувати потворнi речi, в тому числi навiть i про це? Всi, дорослi й дiти, ми виглядали з вiкон, можливо, щоб попрощатися з сiмейкою, що випроваджувалося, можливо, щоб подивитися гнiвний спектакль, що його давали некрасива суха жiнка та вдова. Я бачила, що Лiла та ii мати Нунцiя також вихиляються, щоб це побачити. Я намагалася впiймати погляд Нiно, але вiн, здавалося, був зайнятий зовсiм iншими справами. Мене опанувала, як зазвичай, без будь-якоi причини, така слабкiсть, що всi речi навколо видавалися гнучкими. Я подумала, що, можливо, вiн освiдчився менi, тому що вже знав, що повинен буде переiхати, i перед тим хотiв менi сказати, якi почуття вiн мав до мене. Я спостерiгала за ним, коли вiн пiклувався про коробки, набитi речами, та вiдчувала провину, бiль через те, що сказала йому «нi». Тепер вiн вiдлiтав, як птах. Врештi-решт процесiя з меблями та предметами домашнього ужитку зупинилася. Нiкола з Донато почали прив’язувати мотузками до вiзка все, що на ньому було. Лiдiя Сарраторе з’явилася одягнена так, нiби збиралася на вечiрку, на головi в неi був лiтнiй капелюх з синьоi соломи. Вона штовхала коляску з маленьким сином, а з боку йшли двое дочок, Марiза, яка була мого вiку, iй було вiсiм або дев’ять рокiв, i Клелiя, якiй було шiсть рокiв. Раптом почувся звук речей, що розбивали на третьому поверсi. Майже одночасно Мелiна закричала. Це були крики, сповненi такоi муки, що я побачила, як Лiла затулила вуха руками. Також було чутно скорботний голос Ади, другоi дочки Мелiни, яка кричала: «Мама, нi, мама!» Через момент невпевненостi я також затулила вуха руками. Але тим часом з вiкна почали вилiтати предмети, i це було так цiкаво, що я вiдкрила вуха, нiби менi потрiбно було чути чiткi звуки. Але Мелiна не вигукувала слiв, а тiльки «ааа, ааа», начебто вона була поранена. Нiхто не мiг ii бачити, час вiд часу у вiкнi з’являлася тiльки рука або долоня, з яких вилiтали рiзнi речi. Мiднi каструлi, склянки, пляшки, тарiлки, здавалося, що вони вилiтають з вiкна по своiй волi, а по вулицi проходила Лiдiя Сарраторе, схиливши голову, згорбивши спину в напрямку коляски, позаду дочки; Донато залiз на свiй вiзок, дон Нiкола тримав коня за вудила, а тим часом речi вдарялися об асфальт, вiдскакували, розбивалися на уламки, начебто вони потрапляли в лапи розлюченого звiра. Я намагалася впiймати поглядом Лiлу. Тепер я побачила iнше ii обличчя, сповнене здивування. Вона повинна була помiтити, що я подивилася у вiкно та вiдразу зникла. У той же час вiзок почав рухатися. Уздовж стiни, без знаку прощання для будь-якоi людини, прослизнули в напрямку ворiт також Лiдiя i четверо маленьких дiтей, в той час як Нiно, здавалося, не бажав вiд’iжджати, нiби загiпнотизований видом розбитих тендiтних предметiв на асфальтi. Нарештi я побачила, що з вiкна вилiтае своерiдна чорна пляма. Це була праска, залiзна праска: залiзна ручка, залiзний корпус. Коли в мене ще була Тiна i я бавилася з нею вдома, я користувалася такою самою праскою моеi матерi, з загостреною носовою частиною, уявляючи собi, що це був човен у штормову погоду. Предмет упав з грюкотом i з глухим стуком зробив отвiр у землi, за декiлька сантиметрiв вiд Нiно. Ще б трохи – трошечки – i вiн би його вбив. 12 Жоден хлопець нiколи не заявляв про свою любов до Лiли, а вона нiколи не говорила менi, що через це страждала. Джильйола Спаньюоло отримувала безперервнi пропозицii стати нареченою, i я би також цього хотiла. Лiла, однак, не подобалася, першою чергою, не тому, що була як суха гiлка, брудна i завжди з якоюсь раною, але ще й тому, що у неi був гострий язик, вона вмiла придумувати принизливi прiзвиська, а щоб ii похвалила вчителька, вживала такi слова iталiйськоi мови, яких жоден iнший не знав, мiж собою ми говорили тiльки на вульгарному дiалектi, переповненому поганими словами, що не сприяло народженню будь-якого любовного почуття. Тiльки Енцо зробив одну рiч, що не була насправдi пропозицiею стати нареченою, але була сигналом захвату i поваги. Через деякий час пiсля того, як вiн розбив iй голову каменем, i перед тим, як менi здаеться, був вiдторгнутий Джильйолою Спаньюоло, вiн переслiдував нас до шосе, та в мене на очах, чому я не могла повiрити, подарував Лiлi вiнок з ягодами горобини. – Що я з цим зроблю? – Я iх iм. – Незрiлi? – Вони дозрiють. – Я iх не хочу. – Тодi викинь iх. Ось i все. Енцо повернувся до неi спиною та побiг працювати. Ми з Лiлою засмiялися. Ми трохи поговорили, але кожна рiч викликала у нас смiх. Я тiльки сказала глузливим тоном: – А менi подобаеться горобина. Насправдi я брехала, це був плiд, який я не любила. Мене приваблював червоно-жовтий колiр, коли вiн був незрiлий, його компактнiсть, те, що вiн свiтився в сонячнi днi. Але коли горобина дозрiвала на балконах i ставала коричневою та м’якою, як зiв’ялi малi грушi, а шкiрка легко вiдшаровувалася, показуючи зернисту м’якоть непоганого смаку, я вiдчувала до неi вiдразу, тому що вона нагадувала менi тушки мишей уздовж шосе, я навiть не могла доторкнутися до них. Я вимовила цю фразу на спробу, сподiваючись, що Лiла погодиться зi мною: потримае iх, прийме iх. Я вiдчувала, що якби вона менi дала подарунок, який iй зробив Енцо, я була б бiльше задоволена, нiж якби вона дала менi якусь свою рiч. Але вона цього не зробила, а я до цього часу пам’ятаю почуття зради, коли вона понесла iх додому. Вона сама вбила цвях у вiкно. Я бачила ii, коли вона на нього вiшала вiнок. 13 Енцо бiльш нiколи не робив iй подарункiв. Пiсля сварки з Джильйолою, яка розповiла всiм про пропозицiю, що вiн iй зробив, ми бачили його не дуже часто. Хоча вiн i показав дуже добрi результатi в арифметичних обчисленнях, вiн був лiнивим, тож вчитель не рекомендував його для вступних iспитiв для переведення в середнi класи, а вiн не був незадоволений, насправдi вiн був радий. Вiн вступив до професiйноi початковоi школи, але насправдi вже працював з батьками. Вiн прокидався рано, щоб пiти з батьком на плодово-овочевий ринок або бiгати з вiзком по району, продаючи продукти, отже, зi школою найближчим часом було скiнчено. Нам, однак, коли ми збиралися закiнчити п’ятий клас, було повiдомлено, що ми зробили все можливе, щоб продовжувати навчання. Вчителька зателефонувала моiм батькам, а також, своею чергою, батькам Джильйоли i Лiли i сказала iм, що ми абсолютно це пiдтримали, а також iспит для одержання свiдоцтва про початкову освiту, а також вступний iспит у середню школу. Я вчила все, щоб переконати мого батька в тому, щоб вiн не посилав до вчительки мою мати, кульгаву, з тремтливим оком i, перш за все, завжди сердиту, що вiн сам повинен туди пiти, бо вiн був швейцаром i знав, як використовувати ввiчливi манери. Вiн цього не зробив. До неi пiшла мати, порозмовляла з вчителькою i повернулася додому, коли було вже дуже темно. – Вчителька хоче грошей. Вона каже, що повинна провести бiльш урокiв, тому що iспит важкий. – Але що хорошого дае цей iспит? – запитав батько. – Вивчати латину. – Для чого? – Вона сказала, що наша донька старанна. – Але якщо це добре, чому вчителька повинна давати цi уроки за окрему плату? – Щоб iй було краще, а нам гiрше. Вони багато говорили. Спочатку моя мати була проти, а мiй батько був невпевнений; потiм батько обережно погодився, а мати змирилася й перестала суперечити; врештi-решт вони вирiшили, що я буду складати iспит, але за умови, що коли не буду примiрною, то вони вiдразу ж заберуть мене зi школи. Навпаки, батьки Лiли сказали «нi». Нунцiя Черулло зробила кiлька половинчастих спроб, але батько не хотiв це обговорювати та навiть дав ляпаса Рiно, який сказав йому, що вiн помиляеться. Батьки навiть не були схильнi йти до вчительки, однак iх викликав директор, тому Нунцiя повинна була пiти через силу. Почувши соромливу, але тверду вiдмову переляканоi жiнки, Олiв’еро, похмура, але спокiйна, малювала чудовi перспективи для Лiли, пропонувала блискучi вирiшення складних проблем i навiть демонструвала барвистi малюнки в класнiй кiмнатi, коли були розвiшанi, вони зачарували всiх нас, тому що були зробленi з пастелей Джотто, вона дуже реалiстично зображала принцес з зачiсками, ювелiрними виробами, одяг, взуття, чого нiколи не можна було побачити в жоднiй книзi та навiть у парафiяльному кiнотеатрi. Але коли вiдмова була пiдтверджена, Олiв’еро розлютилася i потягнула мати Лiли до директора, начебто та була невгамовною ученицею. Однак Нунцiя не могла вiдступати, вона не мала чоловiкового дозволу. Отже, постiйно повторювала «нi» i перед вчителькою, i перед директором. Наступного дня, коли ми були в школi, Лiла сказала менi своiм звичайним тоном: так чи сяк, але цей iспит я складу. Я iй повiрила, тому що забороняти для неi будь-яку рiч було марною справою, ми всi це знали. Вона вважалася найсильнiшою з нас, дiвчат, сильнiшою, нiж Енцо, Альфонсо, Стефано, сильнiшою, нiж ii брат Рiно, сильнiшою, нiж нашi батьки, сильнiшою, нiж всi великi, вчителi i карабiнери, якi могли тебе посадити до в’язницi. Хоча в неi був тендiтний зовнiшнiй вигляд, будь-яка заборона для неi була втратою консистенцii. Вона знала, як пройти крiзь межi без будь-яких дiйсно страшливих наслiдкiв. Врештi-решт люди поступалися i навiть, хоча й неохоче, були змушенi ii хвалити. 14 Ходити до дона Акiлле було заборонено, але вона вирiшила зробити також i це, тому я повернулася. Насправдi, в цьому випадку вона мене переконала, що нiщо б не могло ii зупинити, i дiйсно, кожна ii непокора мала вихiд, що вiд подиву кожному перехоплювало дихання. Ми хотiли, щоб дон Акiлле повернув нашi ляльки. Таким чином, ми пiшли вгору по сходах, на кожнiй сходинцi я збиралася повернутися спиною та пiти на подвiр’я. Я досi вiдчуваю руку Лiли, що схопила мою, i менi подобаеться думати, що було вирiшено зробити це не тiльки тому, що вона вiдчувала, що менi забракло б смiливостi пiти на верхнiй поверх, а й тому, що вона сама цим жестом шукала сили духу, щоб продовжувати. Таким чином, плiч-о-плiч, я з боку стiни, а вона з боку билець, стиснувши руки з пiтними долонями, ми подолали останню сходинку. Перед дверима дона Акiлле мое серце билося дуже сильно, я вiдчувала його биття в вухах, але я втiшала себе, думаючи, що це також биття серця Лiли. З квартири долинали голоси, можливо, Альфонсо, або Стефано, або Пiнуччи. Лiла, пiсля довгого мовчання перед дверима, натиснула кнопку дзвiнка. Була тиша, потiм почулося шльопання капцiв. Дверi вiдчинила донна Марiя, на нiй був зелений, дуже поношений халат. Коли вона заговорила, я побачила в ii ротi блискучий золотий зуб. Вона думала, що ми шукали Альфонсо, тому була трохи здивована. Лiла сказала на дiалектi: – Нi, нам потрiбен дон Акiлле. – Пiдiйди до мене. – Нам потрiбно поговорити з ним. Жiнка закричала: – Акi! Почулося шльопання iнших капцiв. З пiвтемряви висунулася кремезна фiгура. У чоловiка був довгий торс, короткi ноги, руки, що спадали до колiн, у ротi вiн тримав сигарету, можна було бачити вуглинки. Вiн хрипко запитав: – Хто це? – Дочка шевця зi старшою дочкою Греко. Дон Акiлле вийшов на свiтло, i вперше ми його добре роздивилися. Жодних мiнералiв, жодного блиску скла. Обличчя було м’ясисте, продовгувате, а його волосся спадало тiльки на вухах, посерединi голови була блискуча лисина. У нього були свiтлi очi, з бiлим вiдтiнком з червоними прожилками, широкий тонкий рот, велике пiдборiддя з ямкою в центрi. Вiн видавався менi поганим, але це було не те, що я собi уявляла. – Ну? – Ляльки, – сказала Лiла. – Якi ляльки? – Нашi. – Тут не потрiбнi вашi ляльки. – Ви iх узяли в пiдвалi. Дон Акiлле обернувся й крикнув у бiк внутрiшньоi частини квартири: – Пiну, ти взяла ляльку дочки шевця? – Я – нi. – Альфо, ти взяв ii? Смiх. Лiла сказала спокiйно, не знаю, звiдкiля вона брала всю цю вiдвагу: – Їх взяли ви, ми це бачили. Був момент мовчання. – Ви мене звинувачуете? – запитав дон Акiлле. – Так, i ви поклали iх у чорний мiшок. Чоловiк, почувши останнi слова, заклопотано насупився. Я не могла повiрити, що ми були там, перед доном Акiлле, а Лiла розмовляла з ним таким чином i вiн перед нею розгубився, а на задньому планi нечiтко видiлялися Альфонсо, Стефано, Пiнучча та донна Марiя, яка накривала стiл до вечерi. Я не могла повiрити, що це був звичайний чоловiк, трохи низький, трохи лисий, трохи непропорцiйний, але звичайний. Тому я очiкувала, що в будь-який момент вiн перетвориться на iншого. Дон Акiлле повторив, нiби не зрозумiв сенсу слiв: – Я взяв вашi ляльки та поклав iх у чорний мiшок? Я вiдчувала, що я не злилася, але раптовий бiль був нiби пiдтвердженням того, що я вже знала. Вiн сказав щось на дiалектi, чого я не зрозумiла, Марiя вигукнула: – Акi, все готово! – Я йду. Дон Акiлле засув велику широку руку в задню кишеню брюк. Ми очiкували, що вiн витягне ножа. Замiсть цього вiн вийняв гаманець, вiдкрив його, заглянув всередину й протягнув Лiлi грошi, не пам’ятаю скiльки. – Купiть собi ляльки, – сказав вiн. Лiла схопила грошi, й ми побiгли вниз по сходах. Вiн пробурмотiв, спершись на бильця: – І пам’ятайте, що я iх вам подарував. Я сказала iталiйською мовою, намагаючись не впасти вниз по сходах: – Доброго вечора, i приемного апетиту. 15 Джильйола Спаньюоло i я, вiдразу пiсля свят, почали ходити додому вчительки, щоб пiдготуватися до вступного iспиту. Вчителька мешкала праворуч вiд церкви Святого Сiмейства, ii вiкна виходили на садочок, i звiдти ви могли бачити за селом опори залiзничноi лiнii. Джильйола проходила пiд моiм вiкном i кликала мене. Я була вже готова, тому залишила курс навчання. Менi сподобалися цi приватнi уроки, двiчi на тиждень, так менi здаеться. Вчителька наприкiнцi уроку пропонувала нам цукерки у формi серця та газовану воду. Лiла нiколи не приходила, ii батьки не погодилися платити вчительцi. Але вона, тепер, коли ми були вже добрими подругами, продовжувала казати менi, що вона буде складати iспит i буде переведена в той самий клас середньоi школи, що й я. – А книги? – Ти менi iх позичиш. У той же час за грошi дона Акiлле вона купила роман «Маленькi жiнки». Вона вирiшила зробити це, тому що вже його знала i вiн дуже подобався iй. Олiв’еро в четвертому класi давала нам багато хороших книжок для читання. Вона була зворушена романом «Маленькi жiнки». Вона супроводжувала свое враження такими словами: «Це для дорослих, але буде добре», а менi дала книгу «Серце», навiть без слова пояснення, про що там йдеться. Лiла прочитала обидва романи, як «Маленькi жiнки», так i «Серце», в найкоротший термiн i сказала, що не може бути жодного порiвняння, на ii думку, роман «Маленькi жiнки» був кращим. Я не була в змозi прочитати це, я ледве закiнчила «Серце» в термiни, встановленi вчителькою, щоб повернути книжку. Я була повiльним читачем, це й досi так. Лiла, коли iй довелося повертати книгу Олiв’еро, пошкодувала, що не зможе постiйно перечитувати «Маленьких жiнок» та поговорити на цю тему зi мною. Так одного разу вранцi вона вирiшила. Покликала мене на вулицю, ми пiшли до ставкiв, у мiсце, де ми закопали в металевiй коробцi грошi дона Акiлле, взяла грошi й пiшли запитати в продавчинi канцелярських товарiв Іоланди, чи немае в неi на вiтринi другого екземпляру «Маленьких жiнок», нас би влаштувала й книга, що пожовкла вiд сонця. Щойно ми стали власниками книги, ми почали зустрiчатися в дворi, щоб почитати або про себе, або одна другiй вголос. Ми читали протягом декiлькох мiсяцiв, так багато разiв, що книга стала брудною, обiрваною, загубилася ii спинка, почали випадати сторiнки, почали вiдриватися зошити. Але це була наша книга, вона нам дуже сподобалась. Хоча я й не була власницею книги, тримала ii в себе вдома серед шкiльних пiдручникiв, тому що Лiла не хотiла тримати ii в своему домi. Батько останнiм часом лютився, що вона тiльки й робила, що читала. Рiно ж ii захищав. Коли знову виникало питання про вступний iспит, мiж ним i його батьком починалися безперервнi сварки. Рiно в той час було близько шiстнадцяти рокiв, вiн був дуже нервовий хлопець, i вiн починав свiй бiй для того, щоб отримувати платню за роботу, яку вiн робив. Його мiркування були такими: я встаю о шостiй годинi; я приходжу в магазин i працюю до восьмоi вечора; я хочу, щоб менi платили. Але цi слова ображали й батька, й мати. У Рiно було лiжко, щоб спати, було що iсти, чому ж вiн хотiв грошей? Його завдання полягало в тому, щоб допомагати родинi, а не збiднювати ii. Але хлопець наполягав на тому, що це несправедливо стосовно нього, що вiн гне спину так, як i батько, а не отримуе за це анi копiйки. Тодi Фернандо Черулло вiдповiв з напускним спокоем: «Я плачу тобi вже зараз, Рiно, я плачу тобi сторицею, навчаючи тебе певноi професii: найближчим часом ти не будеш нiчого вмiти, як тiльки налагодити каблуки або ранти або помiняти пiдошву; твiй батько все, що вiн знае, передае тобi, i незабаром тобi також доведеться це робити, опановувати правила мистецтва, щоб зробити повноцiнне взуття». Але ця плата в формi навчання для Рiно була недостатньою, тому вони й сварилися, особливо за вечерею. Вiн починав говорити про грошi, а закiнчував сваркою з приводу Лiли. – Якщо ти будеш менi платити, то я подумаю про ii навчання, – казав Рiно. – Навчання? А я навчався? – Нi. – А ти навчався? – Нi. – Тодi чому ми повиннi навчати твою сестру, яка е жiнкою? Це майже завжди закiнчувалися ляпасом для Рiно, який в тiй чи iншiй формi, навiть ненавмисно, був нешанобливим стосовно свого батька. Хлопець без слiз вибачався – бридким голосом. Лiла мовчала пiд час цих дискусiй. Вона про це менi нiколи не оповiдала, але в мене складалося враження, що в той час, як я ненавидiла свою матiр, а я дiйсно ii люто ненавидiла, вона робила все, щоб не мати нiчого спiльного з батьком. Вона казала, що вiн був сповнений доброти, казала, що, коли вiн перераховував, що вiн робив для неi, казав, що вiн чув, як його друзi розповiдали про те, що його донька найрозумнiша людина в районi, казав, що, коли були ii iменини, вiн приносив iй гарячий шоколад у лiжко i чотири печива. Але цього було мало, вiн не подiляв ii точкуи зору, не розумiв, чому вона повинна навчатися. Знову й знову повертався до фiнансових можливостей: сiм’я була велика, вона ледь зводила кiнцi з кiнцями завдяки маленькому магазиновi, були також двi незамiжнi сестри Фернандо, а ще й батьки Нунцii. Тож говорити про навчання було те саме, як розмовляти зi стiною, врештi-решт, i ii мати дотримувалася такоi ж думки. Тiльки брат думав по-iншому i мужньо боровся з батьком. І Лiла, з причин, яких я не розумiла, була переконана, що Рiно переможе. Вiн отримае платню й направить ii в школу за своi грошi. – Якщо необхiдно внести суму, я ii сплачу, – пояснювала вона менi. Вона була впевнена, що брат дав би грошi на шкiльнi пiдручники i навiть на ручки, пенали, кольоровi олiвцi, мапу земських пiвкуль, фартух i бантик. Вона обожнювала його. Вона менi казала, що пiсля навчання хотiла б заробити багато грошей i зробити свого брата найбагатшою людиною в районi. Багатство в останньому класi початковоi школи стало нашою iдеею фiкс. Ми говорили про це, як у романах говорять про пошук скарбiв. Ми казали: коли ми станемо багатими, то зробимо це, зробимо те. Нам здавалося, що багатство було приховано десь у районi, в сейфах, в яких пiсля вiдкриття ми побачили сяйво багатства, а вони очiкують тiльки на те, щоб ми iх знайшли. Потiм, не знаю, з якою причини, все змiнилося, i ми почали асоцiювати навчання з грошами. Ми думали, що ми будемо багато вчитися, щоб потiм писати книги, i книги зроблять нас багатими. Багатство завжди було золотим сяйвом монет, що зберiгалися в незлiченних сейфах, але, щоб його досягнути, достатньо було б навчання та написання книги. – Ми напишемо ii разом, – сказала одного разу Лiла, i це сповнило мене радостi. Можливо, ця iдея виникла, коли вона з’ясувала, що автор «Маленьких жiнок» заробила стiльки грошей, що могла переказати частину свого багатства сiм’i. Але я б не стала клястися. Ми розмiрковували про це, я сказала, що ми могли б почати вiдразу ж пiсля вступного iспиту. Вона погодилася, тому що не могла супротивитися. Коли у мене було багато чого, що треба було вивчити, також уроки в другiй половинi дня зi Спаньюоло у вчительки, вона мала бiльше вiльного часу, тому вона почала працювати й написала роман без мене. Менi стало зле, коли вона принесла його менi, щоб я прочитала, але я нiчого не сказала, хоча стримувала розчарування й очiкувала великоi насолоди. Там було близько десяти квадратних аркушiв, складених i скрiплених швацькою шпилькою. Була обкладинка, розмальована олiвцями, я пам’ятаю назву. Роман називався «Блакитна фея» та був дуже захопливим, там було багато складних слiв. Я сказала iй, що треба дати його прочитати вчительцi. Вона вiдмовилася. Я благала ii, запропонувала сама його вiднести. Переконана, вона кивнула. Одного разу, коли я була в домi Олiв’еро на уроцi, скористалася тим, що Джильйола пiшла в туалет, i витягнула «Блакитну фею». Я сказала, що цей гарний роман написала Лiла i що Лiла хотiла дати його прочитати. Але вчителька, яка протягом останнiх п’яти рокiв хвилювалася про все, що стосувалося Лiли, крiм ii поганоi поведiнки, холодно вiдповiла: – Скажи Черулло, що краще було б, коли б вона вчилася для отримання свiдоцтва, а не гаяла час. І, взявши роман Лiли, вона залишила його на столi, навiть не подивившись на нього. Таке ставлення мене спантеличило. Що ж трапилося? Вона розсердилася на матiр Лiли? Цей гнiв вона поширила також i на Лiлу? Було шкода грошей, яких батьки моеi подруги не хотiли дати iй? Я не зрозумiла. Через декiлька я обережно запитала, чи вона прочитала «Блакитну фею». Вона вiдповiла незвичайним тоном, загадково, нiби тiльки вона i я могли по-справжньому це зрозумiти. – Ти знаеш, що таке плебс, Греко? – Так: плебеi, трибуни плебеiв, Гракхи. – Плебс – це дуже негарно. – Так. – І якщо хтось хоче залишитися плебсом, вiн, його дiти, дiти його дiтей, вiн нi на що не заслуговуе. Забудь про Черулло та думай про себе. Вчителька Олiв’еро нiколи нiчого не говорила про «Блакитну фею». Лiла запитувала мене декiлька разiв, потiм здалася. Вона сказала похмуро: – Тiльки-но в мене буде час, я напишу про щось iнше, цей не був добрим. – Цей був прекрасним. – Цей був поганим. Але вона стала менш жвавою, особливо в класнiй кiмнатi, ймовiрно, тому що вона зрозумiла, що Олiв’еро бiльш ii вже не хвалила, а навпаки, декiлька разiв демонструвала свою незадоволенiсть ii бравурною поведiнкою. Коли були змагання в кiнцi року, результати ще покращилися, але без нахабства, як це було одного разу. Наприкiнцi дня директор представив тих, хто залишився в змаганнях, – Лiлу, Джильйолу й мене – та запропонував дуже складне завдання, придумане ним особисто. Джильйола i я дуже втомилися, так i не отримавши результату. Лiла замiнила, як зазвичай, своi очi на двi шпари, що вона завжди застосовувала. Була останньою, хто капiтулював. Вона сказала соромливим тоном, незвичайним для неi, що це завдання не можна вирiшити, тому що в текстi помилка, але вона не знае яка. Все пекло вирвалося на волю, тому що Олiв’еро влаштувала iй велику прочуханку. Я бачила струнку Лiлу перед класною дошкою, з крейдою в руцi, дуже блiду, коли вона потрапила пiд шквал поганих фраз. Я вiдчувала страждання, я не могла витримати тремтiння ii нижньоi губи й збиралася розплакатися. – Якщо ви не знаете, як розв’язати завдання, – холодно закiнчила Олiв’еро, – ви не кажете: завдання з помилкою, ви кажете: я не в змозi розв’язати це завдання. Директор мовчав. Наскiльки я пам’ятаю, так закiнчився цей день. 16 Незадовго до iспиту для отримання свiдоцтва про закiнчення початковоi школи Лiла спонукала мене зробити ще одну з багатьох речей, яку я сама нiколи б не наважилися зробити. Ми вирiшили не йти в школу, а прогулятися за межi нашого району. Цього нiколи не траплялося. Наскiльки я пам’ятаю, я нiколи не вiддалялася вiд бiлих чотириповерхових будiвель, вiд двору, вiд церковного приходу, вiд садiв, у мене нiколи не було бажання зробити це. По сiльськiй мiсцевостi безперервно проходили потяги, проходили автомобiлi й вантажiвки вверх i вниз по широкiй автострадi, але я навiть не можу згадати жодного випадку, щоб я запитала саму себе, свого батька, вчительку: куди iдуть автомобiлi, вантажiвки, потяги, в якi мiста, в який свiт? Лiла також нiколи не виявляла особливого зацiкавлення, але цього разу вона все органiзувала. Вона сказала менi, щоб я повiдомила матерi, що пiсля школи ми всi пiдемо до нашоi вчительки, щоб вiдсвяткувати закiнчення навчального року, i, хоча я намагалася нагадати iй, що вчительки нiколи не запрошували всiх нас, дiвчат, до себе додому для святкування, вона сказала, що тому ми й повиннi були так сказати. Подiя здавалася б настiльки великою, що жоден з наших батькiв не наважився б пiти в школу й запитати, чи це правда, чи нi. Я повiрила iй, як зазвичай, i зробила так, як вона сказала. В мене вдома всi повiрили, не тiльки мiй батько й моi брати, а й моя мати. Напередоднi вночi я не могла спати. Що було за межами району, уздовж його дивовижного периметра? Позаду нас був густо засаджений лiсистий пагорб i декiлька будiвель за блискучими рейками. Перед нами, за автострадою, була дорога з вибоiнами, що йшла вздовж ставкiв. Праворуч, коли ми вийшли за ворота, простягалася сiльська мiсцевiсть без дерев пiд величезним небом. Злiва був тунель iз трьома арками, але, якщо пiднятися до залiзничноi колii, у погожi днi можна було побачити за окремими невисокими будинками та мурами з туфу та густою рослиннiстю блакитну гору з однiею бiльш низькою вершиною та другою трохи вищою, що називаеться Везувiй, i це був вулкан. Але нiчого з того, що ми мали перед очима щодня, або могли бачити, пiднявшись на пагорб, не справляло на нас враження. Ми звикли зi шкiльних пiдручникiв говорити з великою компетенцiею про те, чого ми нiколи не бачили, що було невидимим, i це збуджувало нас. Лiла казала, що саме в напрямку Везувiю було море. Рiно, який ходив туди, розповiдав iй, що це була блакитна вода, що вiдблискувала, найкраще видовище. У недiлю, особливо лiтньоi пори, але часто навiть взимку вiн бiгав з друзями купатися, i обiцяв взяти ii з собою. Звичайно, вiн був не один, який бачив море, його бачили й iншi, кого ми знали. Одного разу вiн розмовляв з Нiно Сарраторе та його сестрою Марiзою та заявив беззаперечним тоном, що вiн вважае нормальним ходити туди досить часто, щоб з’iсти таралло та морепродукти. Навiть Джильйола Спаньюоло була там. У неi, Нiно, Марiзи були, на щастя для них, такi батьки, якi дозволяли дiтям далекi прогулянки, не тiльки короткi прогулянки в парку навпроти церковного приходу. Нашi були не такими, то в них не було часу, то не було грошей, то не було бажання. Це правда, що менi здавалася пам’ять про море неясною блакиттю, моя мати вiдвезла мене туди зовсiм маленькою, коли треба було посипати морським пiском хвору ногу. Але матерi я мало вiрила та погоджувалася з Лiлою, яка про це нiчого не знала, що й я про це нiчого не знаю. Таким чином, вона запланувала зробити, як Рiно, – вирушити в дорогу самiй. Вона переконала мене, щоб я ii супроводжувала. Завтра. Я встала рано, зробила все, начебто повинна була пiти в школу, взяла суп з хлiба в гарячому молоцi, портфель, фартух. Я чекала, як зазвичай, Лiлу бiля ворiт, але замiсть повернути вправо ми перейшли через автостраду та пiшли лiворуч, у бiк тунелю. Був раннiй ранок, а вже добре припiкало. Був сильний запах землi й трави, що сушилися на сонцi. Ми пробралися через високi кущi непримiтними стежками, що вели до рейок. Дiйшовши до опори електропередач, ми зняли нашi фартухи та поклали iх у портфелi, якi сховали в кущах. Потiм ми швидко пройшли через сiльську мiсцевiсть, ми знали ii дуже добре, та полетiли дуже збудженi по схилу, що привiв нас до захисноi огорожi тунелю. Арка праворуч була чорнiсiнька, як смола, ми нiколи не були в такiй темрявi. Ми взялися за руки та пiшли. Це був довгий прохiд, свiтлове коло виходу здавалося далеким. Пiсля того як ми звикли до темряви, оглушенi гуркотом крокiв, побачили струмочки срiблястоi води, що поволi стiкали по стiнах, великi калюжi. Ми йшли дуже напруженi. Потiм Лiла вигукнула та смiялася, як довго не стихав вибухлий звук. Пiсля того настала моя черга кричати та смiятися. З того моменту ми не робили нiчого iншого, а тiльки кричали, разом i окремо: смiх i крики, крики i смiх, для задоволення, щоб почути, як воно посилюеться. Напруження спало, почалася подорож. У нас попереду було ще так багато годин, протягом яких жоден з членiв нашоi родини не буде нас шукати. Коли я думаю про задоволення бути вiльною, я думаю про початок цього дня, коли ми вийшли з тунелю та опинилися на прямiй дорозi, кiнця якоi не можна було побачити неозброеним оком, все це погоджувалося з тим, що Рiно казав Лiлi, ii треба було всю подолати, щоб дiйти до моря. Я вiдчувала радiсть пiд впливом невiдомого. Нiчого подiбного до спуску в пiдвал або пiдйому до будинку дона Акiлле. Сонце було в хмарах, сильний запах гару. Ми йшли протягом тривалого часу мiж повалених стiн, зарослих бур’янами, малоповерхових домiв, з яких долинали голоси на дiалектi, iнодi звуки труби. Ми побачили коня, що сходив обережно вниз по насипу та з iржанням iшов по дорозi. Ми побачили молоду жiнку, яка виглядала з балкона та розчiсувала волосся щiльним гребiнцем проти вошей. Ми побачили багато дiтей, якi перестали грати та грiзно дивилася на нас. Ми також побачили товстого чоловiка в майцi, який вийшов зi зруйнованого будинку, розстiбнув ширiнку та показав нам пенiс. Але ми цього не злякалися: дон Нiкола, батько Енцо, iнодi дозволяв нам погладити свого коня, дiти в нашому дворi також були сопливими, а ще там був старий дон Мiм?, який показував нам свою погану рiч кожного разу, коли ми поверталися зi школи. Принаймнi, протягом трьох годин ходьби по головнiй дорозi ми не побачили нiчого особливого, що б вiдрiзнялося вiд того, з чим ми стикалися кожного дня. І я не вiдчувала жодноi вiдповiдальностi за правильний шлях. Ми трималися за руки, йшли плiч-о-плiч, але менi, як завжди, здавалося, нiби Лiла йшла на десять крокiв вперед i точно знала, що робити, куди йти. Я звикла вiдчувати себе другою в усьому, тому я була упевнена в нiй, вона завжди була першою, все було абсолютно ясно: темп, пiдрахунок часу, щоб пiти й повернутися, шлях, щоб дiйти до моря. Я вiдчувала, щонiби все в ii головi впорядковане так, що в усьому свiтi нiхто й нiколи не буде в змозi зробити там розлад. Я вiдмовлялася вiд себе радiстю. Я пам’ятаю, м’яке свiтло, що, здавалося, виходило не з неба, а з глибин землi, але, якщо побачити його на поверхнi, воно буде бiдним, некрасивим. Потiм ми почали втомлюватися, вiдчували спрагу та голод. Про це ми не подумали. Лiла сповiльнила крок, я також. Я здивувалася двiчi або тричi, коли вона дивилась на мене так, начебто розкаювалась у тому, що змусила мене скоiти погане. Що вiдбувалося? Я зауважила, що вона часто озиралася, i також почала озиратися. Їi рука почала потiти. Вже довгий час у нас позаду не було тунелю, який був кордоном району. Шлях, що ми вже пройшли, здавався бiльш приязним, нiж той, що вiдкривався перед нами. Люди здавалися абсолютно байдужими до нашоi долi. В той же час навколо нас поширювався пейзаж запустiння: пом’ятi бiдони, обвуглена деревина, каркаси автомобiлiв, колеса вiзкiв з виламаними спицями, напiвзруйнованi меблi, iржавий металобрухт. Чому Лiла озиралася? Чому вона перестала говорити? Що було не так? Я придивилася краще. Небо, що на початку було дуже високим, тепер знизилося. Позаду нас воно ставало зовсiм чорним, там були густi важкi хмари, що спочивали на деревах, крiзь них проривалися стовпи свiтла. Попереду нас, навпаки, свiтло було ще слiпучим, але, нiби оточене з бокiв пурпурно-сiрим кольором, що хотiв його задушити. Почувся далекий грiм. Я злякалася, але те, що найбiльше налякало мене, це вираз обличчя Лiли, новий для мене. Їi рот був вiдкритий, очi широко розплющенi, вона нервово дивилася вперед, назад, убiк i стискала мене дуже сильною рукою. Можливо, задавалася я питанням, вона боiться? Що з нею вiдбуваеться? Впали першi краплi, вдарили в пил дороги, залишаючи невеликi коричневi плями. – Повертаемося, – сказала Лiла. – А море? – Це занадто далеко. – А дiм? – Також. – Тодi ми йдемо до моря. – Нi. – Чому? Я бачила, що вона заклопотана, чого я нiколи ранiше не бачила. Було щось – щось, що було на кiнчику язика, але не могла змусити себе сказати це – чому раптом вона вимагала, щоб затягти мене швидесенько додому? Я не розумiла: чому ми не йдемо далi? У нас був час, море було не далеко, незалежно вiд того, чи ми поверталися б додому, чи рухалися б вперед, ми так само вимокли б, коли б пiшов дощ. Це була схема мiркувань, що я дiзналася вiд неi, i я була вражена тим, що вона ii не застосувала. Свiтло-фiолетове свiтло розкололо чорне небо, загримiло сильнiше. Лiла штовхнула мене, хотiла мене переконати, щоб я бiгла в напрямку нашого району. Пiднявся вiтер, краплi ставали все густiшими, протягом декiлькох секунд вони перетворилася на водоспад. У жодноi з нас не виникла iдея шукати сховища. Ми бiгли ослiпленi дощем, одяг швидко намок, ii босi ноги в зношених сандалях погано тримали ii на тепер уже бруднiй землi. Ми побiгли щодуху. Потiм ми вже бiльше не могли, ми призупинили бiг. Блискавка, грiм, лавина дощовоi води бiгла по краю дороги, гучнi вантажiвки пролiтали повз нас, пiднiмаючи бруднi хвилi. Ми подолали дорогу в швидкому темпi, серце калатало, спочатку пiд зливою, а потiм пiд слабким дощем, нарештi пiд сiрим небом. Ми промокли до нитки, волосся прилипло до черепа, синi губи, переляканi очi. Ми знову пройшли тунель, а також сiльську мiсцевiсть. Ми ледве доторкалися до чагарникiв, важких пiсля дощу, змушуючи iх тремтiти. Ми знайшли портфелi, вдягнули на мокрий одяг сухi фартухи та вирушили додому. Напружена, потупивши очi, Лiла бiльше не давала менi своеi руки. Ми незабаром зрозумiли, що все минуло не так, як ми планували. Небо почорнiло над району, коли ми повиннi були виходити зi школи. Моя мати пiшла в школу з парасолькою, щоб супроводжувати мене на святкування до вчительки. Вона з’ясувала, що мене там не було, що не було жодного святкування. Вона шукала мене протягом кiлькох годин. Коли я побачила здалеку ii тяжко кульгаву фiгуру, то негайно залишила Лiлу, щоб вона не побачила мене з нею, та побiгла iй назустрiч. Вона навiть не дала менi нiчого сказати. Вона давала менi ляпаси, навiть парасолькою, вигукуючи, що вона мене вб’е, якщо я ще раз зроблю таку рiч. Лiла клялася, що в ii домi нiхто нiчого не помiтив. Увечерi моя мати все розповiла батьковi i змусила його бити мене. Вiн був знервований, насправдi вiн цього не хотiв, все закiнчилося сваркою мiж ними. Спочатку вiн надавав менi ляпасiв, а потiм, розлютившись на себе, дав менi прочухана. Всю нiч я намагалася зрозумiти, що ж насправдi сталося. Ми повиннi були пiти на море, та не дiйшли, ми дарма намагалися це зробити. Вiдбувся таемничий поворот вiдносин: незважаючи на дощ, я б продовжувала свiй шлях, я вiдчувала себе далеко вiд всього та всiх, а вiдстань – я вiдкрила це для себе вперше – погасила в менi будь-який зв’язок i будь-яке занепокоення; Лiла раптом розкаялася в своему власному планi, вона вiдмовилася вiд моря, вона хотiла повернутися в межi нашого району. Я цього не розумiла. Наступного дня я не чекала ii бiля ворiт, я пiшла в школу сама. Ми зустрiлися в парку, вона побачила синцi в мене на руках i запитала, що сталося. Я знизала плечима, а потiм вiдбулася така розмова. – Вони тебе тiльки били? – А що я повинна була робити? – Вони, як i ранiше, посилають тебе вивчати латинську мову? Я виглядала здивованою. Чи це можливо? Вона потягнула мене з собою, сподiваючись, що моi батьки для покарання не пошлють мене в середню школу? Чи вона повернула мене в поспiху та з лютiстю, щоб я уникла цього покарання? Або – запитайте мене сьогоднi – вона хотiла в рiзнi моменти й того, й iншого? 17 Ми разом склали iспит для отримання свiдоцтва про закiнчення початковоi школи. Коли вона зрозумiла, що я хотiла би також, щоб мене перевели в старшi класи, вона втратила енергiю. Так сталося, що одна рiч здивувала всiх: з нас двох я склала всi iспити з десятьма балами; в свiдоцтвi Лiли були всi дев’ятки та одна вiсiмка з арифметики. Вона не сказала менi жодного слова гнiву або невдоволення. Замiсть цього вона знюхалася з Кармелою Пелузо, дочкою теслi-гравця, начебто для неi мене вже не вистачало. Через декiлька днiв ми стали трiо, в якому, однак, я, хоча й була першою в школi, як правило, майже завжди була третьою. Вони говорили та постiйно жартували одна з другою, або, вiрнiше, Лiла говорила й жартувала, Кармела слухала й насолоджувалася. Коли ми йшли на прогулянку мiж церковним приходом i шосе, Лiла завжди була в центрi, а ми по обидва боки. Менi здавалося, що вона все бiльше зближуеться з Кармелою, вiд чого я страждала та вiдчувала, що менi хочеться повернутися додому. Останнiм часом вона була приголомшена, здавалася жертвою сонячного удару. Було вже дуже жарко, тому ми часто змочували голову в фонтанi. Я пригадую ii з мокрим волоссям й обличчям, по якому стiкали краплi, вона хотiла постiйно говорити про те, що буде, коли ми пiдемо до школи наступного року. Це стало ii улюбленим аргументом, а я чинила цьому опiр, начебто це була одна з iсторiй, яку вона мала намiр написати, щоб стати багатою. Тепер, коли вона говорила, то переважно зверталася до Кармели Пелузо, в якоi було свiдоцтво з усiма семiрками, й вона не склала iспиту, щоб бути переведеною в старшi класи. Лiла вмiла дуже гарно розповiдати, так все видавалося правдою: школа, куди ми пiдемо, вчителi, а мене це змушувало смiятися, змушувало хвилюватися. Але одного ранку я ii перебила. – Лiло, – сказала я, – ти не можеш ходити в школу, ти не склала вступного iспиту. Нi ти, нi Пелузо не можете ходити. Вона розсердилася. Вона сказала, що також буде ходити, з iспитом чи без iспиту. – Навiть Кармела? – Навiть. – Ви не можете. – Потiм побачиш. Але цi моi слова мали дати iй сильний струс. Вiд того часу вона перестала розповiдати про наше майбутне навчання в школi й стала мовчазною. А потiм, з раптовою рiшучiстю, вона почала мучити всiх членiв сiм’i, кричала, що вона хотiла б вивчати латинську мову, як ii будемо вивчати я й Джильйола Спаньюоло. Особливо це стосувалося Рiно, який обiцяв допомогти, але нiчого не зробив для неi. Марно було пояснювати iй, що тепер уже нiчого не зробиш, вона ставала ще бiльш нерозсудливою i ще бiльш поганою. На початку лiта в мене було неприемне враження, що дарма ii щось доводити словами. Я бачила, якою вона стала нервовою, якою агресивною, як це було завжди, та я була задоволена, що знову ii впiзнаю. Але я також вiдчувала за ii старими способами поведiнки покарання, що мене непокоiло. Вона страждала, й ii муки менi не подобалися. Я вважала за краще, коли вона вiдрiзнялася вiд мене, була далекою вiд моiх турбот. І дискомфорт, який я вiдчувала, коли для мене вона виявилася тендiтною, змiнювався таемними шляхами на мою потребу в перевазi. Як тiльки могла, обережно, особливо коли з нами була Кармела Пелузо, я знаходила спосiб, щоб нагадати iй, що в мене кращий табель, нiж у неi. Як тiльки могла обережно, я натякала, що я пiду в середню школу, а вона нi. Перестати бути другою, перемогти ii, вперше менi здавалося успiхом. Вона повинна була це помiтити й ставала ще бiльш запеклою, але не зi мною, а зi своею сiм’ею. Часто, поки я чекала, коли вона спуститься на подвiр’я, я чула ii крики, що долинали з вiкон. Вона вигукувала образливi слова на найпоганiшому вуличному дiалектi, такi непристойнi, що, коли я iх чула, менi спадало на думку, що ii треба було б закликати до порядку та поваги, менi здавалося неправильним, що вона таким чином ставиться до дорослих, навiть до брата. Звичайно, батько, швець Фернандо, коли слухав це протягом п’яти хвилин, ставав розлюченим. Але й на всiх iнших батькiв часами находила лють. Тим бiльше що ii батько, коли вона його не провокувала, був хорошою людиною, доброзичливим, великим роботягою. Вiн був схожий обличчям на актора, якого звали Рендольф Скотт, але без будь-якоi вишуканостi. Вiн було бiльш грубим, жодних яскравих кольорiв, у нього була чорна борода, що сягала очей, сильнi широкi та короткi руки, бруднi в кожнiй складцi та пiд нiгтями. Вiн охоче жартував. Інодi, коли я приходила в гостi до Лiли, вiн стискав мого носа мiж великим i вказiвним пальцями та вдавав, що хоче його вiдiрвати. Вiн хотiв, щоб я повiрила в те, що вiн його вкрав i тепер мiй нiс став бранцем у його пальцях, але хоче втекти та повернутися на мое обличчя. Через це я вважала його забавним. Але якщо Рiно, або Лiла, або iншi дiти змушували його бути сердитим, я, почувши його ще на вулицi, також лякалася. Я не знаю, що сталося одного дня пiсля обiду. Гарячоi пори року ми залишилися на свiжому повiтрi до вечерi. Цього разу Лiла не з’являлася, я пiшла покликати ii пiд ii вiкна, що були на першому поверсi. Я кричала: «сюди, сюди, сюди», а в моему голосi чулися й низький голос Фернандо, й високий голос його дружини, й настiйний голос моеi подруги. Я чiтко вiдчувала, що щось було не на мiсцi, щось, що викликало в мене жах. З вiкон долинали вульгарний неаполiтанський дiалект i грюкiт речей, що розбивалися. Мабуть, це було те саме, що вiдбувалося в моему домi, коли мати сердилася, бо не вистачало грошей, а батько сердився, бо вона вже витратила частину зарплати, що вiн iй дав. Насправдi була суттева рiзниця. Мiй батько стримувався, навiть коли був розлючений, насильно приглушував голос, запобiгаючи вибуху, хоча в нього також набухали i спалахували вени на шиi. Фернандо ж кричав, ламав речi та розпалював внутрiшнiй гнiв, вiн не мiг зупинитися, навiть спроби, що робила його дружина, аби зупинити його, ще бiльш його розлючували, а iнодi наприкiнцi сварки вiн ii навiть бив. Отже, я спробувала покликати Лiлу також для того, щоб витягнути ii з цiеi бурi крикiв, лайки, шумiв спустошення. Я кричала: «сюди, сюди, сюди», але вона – я це чула – не припиняла ображати свого батька. Нам було по десять рокiв, через деякий час повинно було виповнитися одинадцять. Я ставала дедалi повнiшою, Лiла залишалася невеликою на зрiст, була дуже худа, легка i струнка. Раптом кричати перестали, а через декiлька секунд моя подруга вилетiла з вiкна, пролетiла над моею головою та впала на асфальт позаду мене. Я залишалася з вiдкритим ротом. Менi здавалося, що Фернандо продовжуе викрикувати жахливi погрози на адресу своеi дочки. Вiн викинув ii, як рiч. Я перелякано подивилася на неi, коли вона намагалася пiднятися та подивилася на мене майже з виразом здивування: – Я нiчого не зробила. Але вона стiкала кров’ю, зламала руку. 18 Батьки можуть зробити це або iнше для своiх неслухняних маленьких дiвчаток. Пiсля цього Фернандо став iще похмурiшим, iще працьовитiшим, нiж зазвичай. Протягом усього лiта часто траплялося, що я, Кармела та Лiла прогулювалися перед його невеликим магазином з майстернею, в той час, коли Рiно завжди вiтав нас радiсним кивком, швець, поки рука його дочки була рука в гiпсi, навiть не дивився на неi. Було видно, що вiн був жалкував. Його насильство як батька було нiчим, якщо порiвнювати його з насильством, поширеним у районi. У барi Солара, у сильну спеку, мiж програшами та безпробудним пияцтвом часто доходило до вiдчаю (на дiалектi це слово означало «втратити будь-яку надiю», а також «бути жебраком»), а потiм до биття дубинкою. У власника бару Сiльвiо Солара, величезноi людини з солiдним животом, блакитними очами та високим чолом, пiд прилавком була темна дубинка, якою вiн, не вагаючись, бив тих, хто не заплатив за своi напоi, хто взяв грошi в борг i не хотiв iх повертати, хто укладав якiсь домовленостi, але не дотримувався iх, i часто йому в цьому допомагали сини, Марчелло i Мiкеле, за вiком хлопцi були, як брат Лiли, але били вони сильнiше за батька. Там удари дубинкою завдавалися, отримувалися. Пiсля чого чоловiки поверталися додому озлобленi програшем, алкоголем, боргами, закiнченням термiну дii умови, побоями та першим образливим словом звинувачували членiв своеi сiм’i, це була ланцюгова реакцiя образ, що генерувала новi образи. У розпал цiеi довгоi пори року сталася подiя, що приголомшила всiх, але на Лiлу це справило особливе враження. Дон Акiлле, жахливий дон Акiлле, був убитий у своему будинку по обiдi одного надзвичайно дощового серпневого дня. Вiн був на кухнi, тiльки-но вiдчинив вiкно, щоб впустити свiжого повiтря пiсля дощу. Вiн встав з лiжка, перервавши пiсляобiднiй сон. Вiн був одягнений у дуже зношену свiтло-блакитну пiжаму, на ногах були тiльки шкарпетки жовтуватого кольору, почорнiлi на п’ятках. Тiльки-но вiн вiдчинив вiкно, йому в обличчя вдарили краплi дощу, а в правий бiк шиi, якраз мiж щелепою та ключицею, вдарив нiж. Кров бризнула з його шиi та вдарила по мiднiй каструлi, що була пiдвiшена на стiнi. Мiдь була настiльки блискучою, що кров здавалося чорнильною плямою, з якоi – про це менi розповiдала Лiла – повiльно сочилася чорна смужка. Вбивця – а вона припускае, що вбивцею була жiнка, – увiйшла без злому, в той час, коли дiвчатка та хлопчики були на вулицi, а дорослi, якщо не були на роботi, вiдпочивали пiсля обiду. Звичайно, вона вiдчинила дверi пiдробленим ключем. Звичайно, вона мала намiр вдарити його в серце, поки вiн спав, але вiн не спав, тому вона вдарила його в шию. Дон Акiлле озирнувся, з повнiстю зануреним в шию лезом, з широко розплющеними очами, а кров витiкала з нього рiкою та стiкала по пiжамi. Потiм вiн впав на колiна, а потiм обличчям на землю. Вбивство настiльки вразило Лiлу, що майже щодня, з серйозним виглядом, завжди додаючи новi деталi, вона знову нав’язувала нам цю iсторiю, начебто вона була при цьому присутня. Як я, так i Кармела Пелузо, коли слухали ii, лякалися, Кармела навiть не могла спати ночами. У найжахливiшi моменти, коли чорна смужка кровi стiкала по мiдний каструлi, очi Лiли ставали двома жорсткими шпарами. Звичайно, вона уявляла собi, що вбивця був жiночоi статi, тому що iй було легше ототожнюватися з нею. У той час ми часто ходили в дiм Пелузо, щоб пограти в шашки чи карти, бо це стало пристрастю Лiли. Мати Кармели змушувала нас пiти в iдальню, де всi меблi були зробленi ii чоловiком, коли дон Акiлле ще не прийняв його iнструменти та майстерню теслi. Ми сидiли за столом, який стояв мiж двома буфетами з дзеркалами, та грали. Кармела для мене ставала дедалi бiльше неприемною, але я вдавала, що я ii подруга, принаймнi коли була присутня Лiла, насправдi в деяких обставинах змушувала ii повiрити в те, що вона моя найкраща подруга. Натомiсть синьйора Пелузо була менi дуже симпатичною. Вона працювала на тютюновiй фабрицi, але вже протягом кiлькох мiсяцiв була безробiтною, тому завжди була вдома. Вона не була анi хорошою, анi поганою, просто була веселою людиною, товстою, з великими грудьми, з рум’яними щоками, хоча в неi було мало грошей, вона завжди знаходила щось хороше, щоб менi подарувати. Їi ж чоловiк здавався менi трохи тихiшим. Тепер вiн працював офiцiантом в пiцерii та намагався не ходити в бар Солара, щоб не програвати в карти невеликi грошi, що вiн заробляв. Одного ранку ми були в iдальнi, щоб пограти в шашки, я та Кармела проти Лiли. Ми сидiли за столом, ми з одного боку, вона з iншого. Позаду Лiли та позаду мене й Кармели були iдентичнi меблi з дзеркалами. Вони були з темного дерева й обрамленi сувоями. Я дивилася на нас трьох, вiддзеркаленню не було кiнця, я не могла зосередитися, тому що менi не подобалися нашi зображення чи тому що мене дратували крики Альфредо Пелузо, який в той день був дуже нервовим i лаявся зi своею дружиною Джузеппiною. У якийсь момент постукали в дверi й сеньйора Пелузо пiшла вiдчиняти. Крики, зойки. Ми всi разом виглянули в коридорi й побачили карабiнерiв, яких ми дуже боялися. Карабiнерi схопили Альфредо та потягли його на вулицю. Вiн розмахував руками, кричав, називав iмена дiтей, Пасквале, Кармела, Чiро, Іммаколата, вiн чiплявся за меблi, зробленi власноруч, за стiльцi, клявся Джузеппiнi, що вiн не вбивав дона Акiлле, що вiн невинний. Кармела вiдчайдушно плакала, плакали всi, я також плакала. Лiла – нi. У неi був погляд, як декiлька рокiв тому, коли вона дивилася на Мелiну, але з деякою рiзницею: тепер, щоб залишатися спокiйною, вона начебто була в русi разом з Альфредо Пелузо, який хрипко кричав «а-а-а-а». Це була найжахливiша з подiй, свiдками яких ми були протягом нашого дитинства, що справила на мене велике враження. Лiла турбувалася про Кармелу, втiшала. Вона сказала iй, що коли це дiйсно був ii батько, то вiн зробив добре, щоб вбив дона Акiлле, але, на ii думку, це був не вiн: вiн напевно невинний, i незабаром його випустять з в’язницi. Вони безперервно шепотiлися, вiдходячи далi вiд мене, щоб я нiчого не почула. Юнiсть Історiя черевикiв 1 31 грудня 1958 року з Лiлою трапився перший випадок розмиття. Це не мiй термiн, його завжди використовувала вона, пiдсилюючи звичайне значення слова. Вона казала, що в такi моменти несподiвано починають розчинятися межi людей та речей. Якось, тiеi ночi, нагорi на балконi, де ми святкували прихiд нового 1959 року, ii раптом вразило та налякало водночас це почуття, яке вона й досi вiдчувае в собi, не знаючи, як його можна виразити словами. Лише кiлька рокiв по тому, одного вечора, у листопадi 1980 року, коли нам обом уже виповнилося по тридцять шiсть рокiв, ми вже були одруженi та мали дiтей, вона менi розповiла у подробицях про те, що сталося того дня, що ще з нею було, i вперше ужила це слово. Незважаючи на те, що стало вже досить морозно, а ми були одягненi у легкi декольтованi сукнi, щоб виглядати по-святковому привабливiшими, ми залишалися на свiжому повiтрi, на балконi одного мiського будиночка, спостерiгаючи за чоловiками, якi були веселими, рiшучими, захопленими святкуванням, iжею та шампанським. Час вiд часу спалахували новорiчнi вогнi, органiзацii яких Лiла, як вона сама потiм розповiдала, присвятила немало часу. Проте затраченi сили були вартi того вiдчуття щастя, яке сповнювало ii при спогляданнi вогняних спалахiв у небi. В якийсь момент, як вона менi потiм сказала, не зважаючи на мороз, вона раптово спiтнiла, iй здалося, що всi навколо кричать занадто голосно i рухаються дуже швидко. Це почуття супроводжувалося нудотою й вiдчуттям чогось цiлком матерiального, що оточувало ii, всiх i все, проте без можливостi розпiзнати, що ж це таке, воно руйнувало обриси людей та речей. Їi серце почало битися так швидко, що, здавалося, просто вистрибне з грудей. Лiла почала вiдчувати жах вiд крикiв людей, якi рухалися на терасi серед диму та вибухiв. Здавалося, весь цей галас пiдпорядковуеться якимось новим i невiдомим iй законам. Нудота пiдступала до горла. Дiалект втратив для неi свою звичнiсть, iй стало нестерпно, як у наших горлах слова купалися у слинi, охопило почуття вiдрази до всiх тих рухомих тiл. Це почуття було настiльки шаленим, що ii тiло затрусилося вiд лютi. Голову переповнювали думки, якi ж ми недовершенi iстоти, як ми погано складенi, маемо заширокi плечi, а руки, ноги, вуха, носи та очi ввижалися iй органами потворних iстот, якi зiйшлися з якогось закутку чорного неба. Особливу вiдразу в неi викликало тiло ii брата Рiно, хтозна чому, це ж була як-не-як близька iй людина, яку вона любила та цiнувала понад усе. Здавалося, вона вперше по-справжньому роздивилася його, тiло мало форму кремезноi, приземкуватоi тварини, яка кричала голоснiше за всiх та була найлютiшою, найжадiбнiшою та наймiзернiшою. Серцебиття все наростало, вона почала задихатися. Було забагато диму, смороду, пахощiв, вогняних спалахiв. Лiла намагалася заспокоiтися, говорила самiй собi: «Я маю схопити цей струмiнь, що проходить крiзь мене, та маю викинути його iх геть». Але в якусь мить вона розпiзнала, серед всiх тих радiсних крикiв, остаточний вибух, пiсля чого повз неi промайнуло щось на кшталт помаху крила. Хтось продовжував гримiти, та вже не святковими ракетами чи грою в трiк-трак, а пострiлами з пiстолета, в той час як ii брат Рiно вигукував нестерпнi непристойностi на жовтуватi блискавки. Описавши менi той випадок, Лiла зауважила, що та рiч, яку вона називае розмиттям, стала iй зрозумiлою саме того разу, хоча в цiлому ii не можна називати зовсiм новою. Наприклад, в неi нерiдко бувало вiдчуття, що вона перевтiлювалась в iншу людину, або рiч, або число, або склад, вiдбираючи у них обриси, це почуття тривало впродовж долi секунди. В день, коли батько викинув ii з вiкна, вона була впевнена, що вiдчувала саме це. В момент, коли вона летiла в напрямку асфальту, маленькi рудi, дуже дружнi тваринки перетравлювали вулицю, перетворюючи ii на однорiдну м’яку речовину. Проте те, що трапилося в нiч Нового року, було для неi вперше. Це було вiдчуття невiдомих iстот, якi ламали обриси свiту i демонстрували свою жахливу сутнiсть. Саме це ii збентежило. 2 Коли Лiлi зняли гiпс i ii рука була цiлком здорова, хоча ще бiла-бiлiсiнька, ii батько, Фернандо, вирiшив допустити дiвчину до занять у школi, обдумавши це рiшення самостiйно та передавши через Рiно та свою дружину Нунцiю. Школа, яку мала вiдвiдувати дiвчина, була з вивчення вже точно не пам’ятаю яких дисциплiн, чи то стенографii та машинопису, чи то бухгалтерськоi справи, чи домогосподарства, а може, й усiх цих трьох предметiв разом. Туди Лiла вiдправилася зовсiм неохоче. Нунцiю викликали до школи викладачi, бо дочка часто пропускала заняття без поважноi причини, зривала лекцii; коли ii опитували, вона вiдмовлялася вiдповiдати, коли мала виконувати завдання, ii вистачало максимум на п’ять хвилин, пiсля чого вона починала вiдволiкати однокласникiв. Одного разу, захворiвши на страшну форму грипу, та ще й запустивши хворобу, дiвчина, яка вiдрiзнялася мiцним здоров’ям, нiби втратила всi своi сили та енергiю. Минали днi, а вона не одужувала. Тiльки-но вона пробувала повернутися до свого звичного образу життя, правда, блiдiша, нiж завжди, хвороба поверталася до неi. Колись, побачивши ii на вулицi, я подумала, що зустрiла привид зображеноi в книзi вчительки Олiвiерo дiвчинки, яка скуштувала отруйних ягiд. Пiсля чого з’явилася чутка, що дiвчина скоро помре, i це мене неймовiрно налякало. Проте Лiла, не зважаючи нi на що, одужала. Але заняття вона пропускала, пiд приводом поганого самопочуття, i наприкiнцi навчального року провалила iспити. Я також почувалася не дуже добре в середнiй школi. На початку в мене були гарнi сподiвання, i бiльш того, якщо я цього й не говорила вголос, я була рада навчатися разом з Джильйолою Спанюоло, а не з Лiлою. Кажучи по секрету, менi було приемно навчатися в школi, в яку нiколи не взяли б ii, де я могла би бути найкращою i розповiдаючи про яку, я завжди могла б похвалитися. Проте я одразу ж вiдстала вiд iнших учнiв, якi виявилися значно розумнiшими за мене. Я нiби бовталася у болотi разом з Джильйолою, ми були такими собi наполоханими власною посереднiстю тваринками, якi боролися круглий рiк, щоб не залишитися серед невстигаючих. Залишатися там було нестерпно. У мене почала зароджуватися думка, що без Лiли менi нiколи не стати частиною вузького кола найкращих. Час вiд часу на входi я зiштовхувалась з Альфонсо, сином дона Акiлле, та при зустрiчi ми обое вдавали, що не знайомi. Я не знала, що йому сказати i як його втiшити, думала, що Альфредо Пелузо зробив правильно, вбивши його батька. Мене навiть не могло розчулити те, що вiн став сиротою, було так, неначе страх, який наганяв на мене дон Акiлле, був частково i його провиною. Хлопець завжди був сам по собi, похмурий, у залатанiй чорнiй курточцi. Ми навчалися у паралельних класах, i ходили чутки, що вiн був вiдмiнником. Наприкiнцi року стало вiдомо, що вiн отримав середнiй бал вiсiм, це мене зовсiм засмутило. Джильйола мала перескладати латину та математику, а я, отримавши шiсть зi всiх дисциплiн, перейшла до наступного класу. Видаючи табелi, професорка викликала мою маму i сказала iй у моiй присутностi, що я склала латину лише завдяки ii доброзичливостi, але без додаткових приватних занять, наступного року скласти iспит точно не зможу. В той момент я вiдчувала подвiйне приниження: по-перше, менi було соромно, що я не була такою ж розумною i гарною ученицею, як у початковiй школi, по-друге, я почувалася нiяково вiд такоi помiтноi рiзницi мiж професоркою, довершеною, сповненою гiдностi, яка розмовляла чистою iталiйською, як з «Ілiади», мовою, та моею понiвеченою мамою, яка розмовляла на неправильному граматично дiалектi, була взута у старi туфлi, та мала поблякле волосся. Моя мама також була змушена терпiти це приниження. Додому вона повернулась розлюченою, сказала татовi, що викладачi не задоволенi мною, що iй потрiбна допомога по дому, тому я маю покинути навчання. З цього приводу вони ще довго сварилися, та врештi-решт батько постановив, що, оскiльки я все таки перейшла в наступний клас, тодi як Джильйолу вiдправили перескладати два предмети, я заслуговую на продовження навчання. Лiто промайнуло непомiтно. Я весь час проводила у дворi та на озерi з Джильйолою, яка постiйно менi розповiдала про молодого студента, приставленого до неi репетитором, який, за ii словами, по вуха закохався в неi. Я намагалася ii слухати, та менi це набридало. Час вiд часу я бачила Лiлу, яка розважалася з Кармелою Пелузо, вона також вiдвiдувала якусь школу, де теж провалилася на iспитах. Я вiдчувала, що Лiла бiльше не хоче дружити зi мною, i це мене ще бiльше пригнiчувало, неначе менi хотiлось спати. Інколи сподiваючись, що моя мама перестала мене помiчати, я просто йшла, лягала в лiжко та дрiмала. Одного дня, так лежачи в лiжку, я насправдi заснула та раптово прокинулася вiд вiдчуття вологостi. Зiрвавшися, я кинулася у вбиральню, щоб зрозумiти, що трапилося. Там я побачила, що труси забрудненi кров’ю. Сповнена жаху вiд нерозумiння, що трапилося, можливо, ще й побоюючись докорiв матерi за те, що поранилася, я добре вимилася, випрала i вiджала бiлизну, надягла ii мокрою та вийшла на тепле подвiр’я. Мое серце неупинно стукало в грудях вiд остраху. На вулицi я зустрiла Лiлу та Кармелу, з якими ми влаштували прогулянку до церковного приходу. Я знову вiдчувала вологiсть та намагалася заспокоiти себе думками, що, можливо, це просто ще волога вiд прання бiлизна. Коли страх сягнув апогею, я прошепотiла Лiлi: – Я маю тобi сказати одну рiч. – Яку? – Я хочу сказати це лише тобi. Схопивши за руку, я намагалася вiдтягнути ii подалi вiд Кармели, та вона нас переслiдувала. Нарештi хвилювання взяло гору, i я вирiшила зiзнатися iм обом, але зверталася я лише до Лiли. – Що це може бути? – спитала я. Кармела знала i все одразу зрозумiла. В неi це вже впродовж року траплялося щомiсяця. – Це нормально, – вiдповiла вона. – Так влаштований жiночий органiзм, кiлька днiв iде кров, може болiти живiт i спина, але потiм все проходить. – Ти в цьому впевнена? – Так. Мовчання Лiли мене ще бiльше зблизило з Кармелою. Та натуральнiсть, з якою вона розповiдала те, що знала, привабила мене. Весь день, аж до вечора, я проговорила iз нею, переконавшися, що вiд такого поранення не помирають. Бiльш того: «Це означае, що ти стала дорослою i здатною народжувати дiтей, якщо чоловiк покладе тобi у живiт ту свою штуку». Лiла так i залишалася мовчазною, не сказавши нiчого або майже нiчого. Ми запитали, чи траплялося з нею те саме. Було видно, що вона вагаеться, та врештi-решт неохоче вiдповiла, що нi. Для мене стало вiдкриттям бачити ii молодшою, молодшою, нiж я ii коли-небудь сприймала до того. Вона була на шiсть чи сiм сантиметрiв нижчою за мене, худюща, а ii шкiра залишалася блiдою, незважаючи на цiлi днi, проведенi на сонцi i свiжому повiтрi. Вона провалила iспити, та в неi нiколи не йшла кров. А ще жоден хлопець не освiдчувався iй. – У тебе теж буде, – сказали ми вдвох вдавано утiшливим тоном. – Менi це байдуже, – вiдповiла вона. – У мене цього нема, тому що я не хочу, це в мене викликае вiдразу. Бiльш того, менi огиднi й тi, в кого це е. Вона забралася йти геть, та потiм зупинилася, щоб запитати в мене: – Як твоя латина? – Чудово. – Легко даеться? – Дуже. Замислившись, вона пробурмотiла: – Я спецiально завалила iспити. Не хочу бiльше навчатися в жоднiй школi. – І що ж ти робитимеш? – Те, що менi подобаеться. І, залишивши нас посеред двору, вона кудись попрямувала. Залишок лiта ми не бачилися. Я дуже здружилася з Кармелою Пелузо, незважаючи на те що ii настрiй весь час коливався вiд надмiрних веселощiв до надмiрних скарг. Вона одразу ж пiдхопила ту жахливу форму грипу Лiли та стала цiлковитою ii копiею. Крiм того, Кармела намагалася говорити, повторюючи iнтонацii, вирази, жести Лiли, вона навiть намагалася ходити так само, незважаючи на те, що ззовнi вона бiльше походила на мене: була грацiйна, пухкенька та сповнена здоров’я. Така форма наслiдування поведiнки менi частково не подобалася, та якоюсь мiрою, навпаки, приваблювала. Я коливалася мiж роздратуванням вiд такого iмiтування, яке ввижалося менi карикатурним, i в той же час захоплювалася цим, оскiльки трохи розбавленi риси Лiли мене зачаровували. Тож в цiлому таке поводження Кармели мене прив’язало до неi. Вона розповiдала, якою жахливою виявилася нова школа: як всi ii ображали, а викладачi ii не помiчали. Розказувала, як ходила з мамою та братами провiдувати батька у Поджореале i як вони плакали через це. Казала, що ii батько був невинним, що вбивство дона Акiлле було справою одного темного створiння, яке сумiщало в собi щось вiд чоловiка та в основному вiд жiнки, мешкало разом з мишами та виповзало з глибин каналiзацii вдень i вночi, щоб зробити свою жахливу справу, пiсля чого тiкало назад у пiдземелля. А ще дiвчина раз зiзналася, з легкою усмiшкою, що закохалася в Альфонсо Карраччi. І, як завжди, пiсля посмiшки ii очi наповнилися сльозами. Це кохання мучило ii та доводило до нестями, який каламбур, дочка вбивцi закохалася в сина жертви. Вона тiшилася можливiстю споглядання хлопця, коли вiн перетинав подвiр’я чи йшов вздовж дороги, i вона не вiдводила вiд нього погляду, аж поки вiн не зникав за горизонтом. Вона довiрила менi найпотаемнiшi почуття, чим вразила мене й остаточно прив’язала. Кармела заприсяглася, що нiколи й нiкому цього ще не казала, навiть Лiлi, та менi вона вiдкрилася лише тому, що iй було несила бiльше тримати це почуття в собi. Мене вабила така ii драматичнiсть. Пiсля цього зiзнання ми стали обговорювати рiзнi можливi варiанти ii захоплення. Та школи вiдкрилися знов, пiсля канiкул, i в мене вже не вистачало часу вислуховувати ii iсторii. Яка ж вийшла чудова iсторiя. Навiть Лiлi не вдалося б так вдало ii розповiсти. 3 Почався наступний складний перiод у моему життi. Я погладшала, на грудях, з-пiд шкiри почали виступати двi твердi кульки, пiд пахвами та внизу живота з’явилося волосся, а в цiлому я стала сумною та нервовою. Напруження вiд навчання все наростало, попередне вивчення теорii нiяк не допомагало розв’язувати задачi чи приклади, фразам латини, здавалося, нема нi початку нi кiнця. Коли тiльки випадала можливiсть, я зачинялася у вбиральнi та роздивлялася себе голою. Я бiльше не впiзнавала себе. В мене наростала пiдозра, що я змiнилася аж занадто, врештi-решт я почала в собi помiчати свою маму, яка шкутильгае та косить очима, здавалося, що мене бiльше нiхто не любить. Я часто плакала нi з того нi з сього. Моi груди, мiж тим, з твердих перетворилися на бiльшi та м’якшi. Я постiйно вiдчувала страх i свою залежнiсть вiд внутрiшньоi похмуроi сили, яка мною керувала зсередини. Одного ранку на виходi зi школи мене перестрiв Джино, син аптекаря, i супроводжував, iдучи по вулицi i кажучи, що, на загальну думку всiх його товаришiв, моi груди не справжнi, що я пiдкладаю вату. Вiн це казав i посмiхався. Зауважив, що вiн заклався на двадцять лiр, що вони справжнi. Врештi-решт сказав, що дасть десять з них менi в разi виграшу, але для цього я маю показати йому, що там насправдi нема вати. Це прохання мене дуже налякало, я не знала, як реагувати. Тому пiдсвiдомо прибiгла до звичноi манери поведiнки Лiли: – Давай десять лiр. – Чому, я виявився правим? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24151393&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.