Пасажир
Жан-Крiстоф Гранже


Намагаючись повернути пам’ять пацiенту, що може бути свiдком жахливого вбивства, психолог Матiас Фрер усвiдомить: вiн – такий самий «пасажир без пам’ятi». Вiн теж зiйшов iз потяга в невiдомому мiстi, прихопивши з минулого життя лише вигаданi спогади. Матiас Фрер не народжувався, не вчився, не працював… То чому його переслiдують загадковi люди у чорному? Чому незнайомий чоловiк назвав його iменем убивцi, якого розшукуе полiцiя? Лейтенант полiцii Анаiс Шатле впевнена, що вiн невинний. Та лише сам Фрер може повернутися власними слiдами у свое минуле життя в пошуках iстини. Але скiльки буде цих життiв?…





Жан-Крiстоф Гранже

Пасажир



Мiшелi Рока-Фелiппо присвячуеться







І

Матiас Фрер


Дзвiнок прошив його свiдомiсть, немов розпечена голка.

Йому снився мур, осяяний сонцем. Вiн простував за своею тiнню уздовж бiлоi огорожi. У того муру не було нi початку, нi краю. Мур був цiлим усесвiтом. Гладеньким, слiпучим, байдужим…

Дзвiнок прозвучав знову.

Вiн розплющив очi. Побачив свiтлянi числа кварцового будильника, що стояв поруч. Двi хвилини на п’яту. Вiн звiвся на лiктя. Помацав, щоб знайти телефон. Рука потрапила в порожнечу. Згадав, що перебувае в кiмнатi для вiдпочинку. Понишпорив у кишенях халата i знайшов мобiльника. Глянув на екрана. Номер був незнайомий. Вiн мовчки натиснув кнопку.

Темряву в кiмнатi розiтнув чийсь голос:

– Фрер?

Вiн не вiдповiв.

– Ви Матiас Фрер, черговий психiатр?

Голос лунав неначе десь iздаля. Знову марення. Мур, слiпуче бiле сяйво, тiнь…

– Так, це я, – нарештi буркнув вiн.

– Мое прiзвище Фiйон, я лiкар. Чергую у кварталi Сен-Жан Бельсье.

– Чому ви телефонуете менi за цим номером?

– Бо менi його дали. Я часом не заважаю вам?

Очi його нарештi звикли до пiтьми. Негатоскоп. Металевий стiл. Шафка для лiкiв, замкнена на два оберти ключа. Кiмната для вiдпочинку була у звичайнiсiнькому консультацiйному кабiнетi, тiльки свiтло вимкнули. Вiн спав на оглядовому столi.

– Що там сталося? – буркнув вiн, пiдводячись.

– Чудернацька iсторiя на вокзалi Сен-Жан. Опiвночi сторожi знайшли там якогось чолов’ягу. Волоцюгу, що ховався в мастильнi бiля залiзничних колiй.

Лiкар вочевидь нервував. Фрер знову зиркнув на будильника: п’ять по четвертiй.

– Вони припровадили його до медпункту, а потiм зателефонували до комiсарiату на бульварi Капуцинiв. Полiцаi забрали його i зв’язалися зi мною. Я приiхав i оглянув його.

– Вiн поранений?

– Нi. Але вiн геть утратив пам’ять. Мене це вразило.

Фрер позiхнув.

– А вiн не симулюе?

– Ви фахiвець, то вам i судити. Та, гадаю, нi. У нього такий вигляд, наче вiн… десь далеко. Або, швидше, нiде.

– Менi телефонуватимуть iз полiцii?

– Нi, патруль iз вулицi Бак уже везе його до вас.

– Красненько дякую, – зiронiзував вiн.

– Я не жартую. Ви можете допомогти йому, я певен.

– Ви написали медичний висновок?

– Вiн у нього. Нехай щастить.

Чолов’яга повiсив слухавку, видно було, що йому кортiло скiнчити ту розмову. Матiас Фрер якусь хвилю сидiв нерухомо. У вухах знай дзумкотiли короткi гудки. Ох, таки недобра видалася ця нiч! Розважатися почали ще о дев’ятiй вечора. У стацiонарi новий пацiент навалив купу в палатi, а потiм нажерся власного лайна i зламав зап’ястя санiтаровi. За пiвгодини по тому в захiдному корпусi одна пацiентка перерiзала собi вени клаптем лiнолеуму. Фрер надав iй першу допомогу i перевiв до Пеллегрена.

Лiг вiдпочити вiн опiвночi. Не минуло й години, як один пацiент вирвався голий надвiр i заходився сурмити у пластмасову дудку. Довелося вколоти йому три ампули седативного препарату, а потiм заспокоювати всiх, кого вiн збурив тим концертом. Тодi ж таки хлопчину з вiддiлення токсикологii спiткав напад епiлепсii. Поки Фрер прибiг туди, той неборак прикусив собi язика. З рота в нього бурхала кров. Щоб погамувати корчi, довелося тримати його вчотирьох. У тiй веремii пацiент поцупив у Фрера мобiльника. Психiатр мусив зачекати, аж доки той зомлiе, щоб видерти з його пальцiв закривавленого телефона.

Знову вклався спати вiн о пiв на четверту. Вiдпочивав десь iз пiвгодини, коли його збудив оцей дурнуватий дзвiнок. А нехай йому!

Вiн сидiв у пiтьмi й не рухався з мiсця. У динамiку телефона знай дзумiли короткi гудки, пронизуючи безформний морок примарними звуками.

Вiн поклав телефон до кишенi й пiдвiвся. Увiччю знову виринув той бiлий мур зi сну. Жiночий голос пробурмотiв: «Feliz…» Іспанською те слово означало «щасливий». Чому iспанською? Чому це сказала жiнка? У лiвому оцi почав шпигати звичний колючий бiль, що зазвичай дошкуляв йому тодi, коли вiн прокидався. Вiн потер повiки, а потiм нахилився над раковиною i напився води з крана.

Помацки дiстався до дверей i вiдiмкнув iх своiм ключем.

Вiн замкнувся в кiмнатi – тут стояла шафка з медикаментами, а це святе.

За п’ять хвилин вiн уже простував лискучою алеею, що поеднувала корпуси лiкарнi. Ще вiдучора Бордо огорнула iмла. Густа, молочно-бiла, незрозумiла iмла. Вiн звiв комiра дощовика, якого надiв на халата. У носi лоскотало вiд напоеного морськими пахощами туману.

Вiн iшов центральною алеею. За кiлька крокiв нiчогiсiнько не було видно, та вiн знав довколишню мiсцевiсть i так. Присадкуватi корпуси в сiрому тиньку, горбатi дахи, квадратнi морiжки. Можна було б послати санiтара по того пацiента, але волiв сам приймати своiх «клiентiв»…

Вiн пройшов через центральне дворисько, обсаджене пальмами. Зазвичай цi дерева, що iх завезли з Антильських островiв, викликали в нього ентузiазм. Але не цiеi ночi. Холоднеча i вогкiсть дедалi дужче дошкуляли йому. Вiн пiдiйшов до брами, махнув охоронцевi й вийшов за ворота. Полiцаi вже були там. Мигтючий лiхтар на даху iхнього авто обертався поволi й безгучно, наче маяк на краю свiту.

Фрер заплющив очi. Бiль за повiкою зростав. Вiн нiколи не придiляв уваги цьому вiдчуттю, бо вважав його психосоматичним явищем. Цiлими днями вiн лiкував душевнi хвороби, що давалися взнаки й на тiлi. То чом у нього мало бути iнакше?

Вiн розплющив очi. Перший полiцай уже вилазив iз авто, а за ним i якийсь цивiльний. Вiн зрозумiв, чому той лiкар перелякано розмовляв телефоном. Безпам’ятний пацiент був справжнiсiнький велет. Майже два метри на зрiст, понад сто тридцять кiлограмiв ваги. На ньому був капелюх – справжнiй техаський стетсон – i гостроносi шкiрянi чоботи зi скошеними закаблуками. Темно-сiрий плащ був аж замалий для нього. У руцi вiн тримав пластикову торбину з логотипом Г20 i конверта з цупкого паперу, напханого адмiнiстративними паперами.

Полiцай рушив було вперед, та Фрер перепинив його i сам пiдiйшов до того ковбоя. З кожним кроком бiль дошкуляв ще гострiше, ще дужче. Кутик його ока почав сiпатися.

– Доброго вечора, – сказав вiн, коли до того чолов’яги лишилося декiлька метрiв.

Нiякоi вiдповiдi. Чолов’яга i не поворухнувся. Його постать невиразно мрiла в iмлистому покотьолi вiд лiхтаря. Фрер зиркнув на полiцая, що тримався насторожi, поклавши долоню на кобуру, i ладен був щомитi втрутитися.

– Гаразд. Можете покинути нас.

– А як щодо звiту?

– Надiшлiть менi завтра вранцi протокола.

Полiцай кивнув, одступив i залiз в авто, що за мить розчинилося в iмлi.

Чоловiки лишилися вiч-на-вiч, i тiльки туман бiлiв помiж ними.

– Я лiкар Матiас Фрер, – озвався вiн нарештi. – Працюю у вiддiленнi невiдкладноi допомоги в цьому шпиталi.

– Ви будете лiкувати мене?

Глухий голос звучав мляво. Фрер не мiг розгледiти рис його обличчя, бо iх затуляли поли стетсонiвського бриля. Голова була здоровезна, як у велета з комiксiв. Чималий носяра, рот як у людожера, тяжке пiдборiддя.

– Як ви почуваетеся?

– Треба, щоб мене вилiкували.

– Ходiмо зi мною?

Чолов’яга не рухався.

– Ходiмо, – сказав Фрер, простягаючи руку. – Вам допоможуть.

Пацiент несамохiть позадкував. Обличчя його осяяв лiхтар. Фрер побачив те, що вже й так угадав. Обличчя дитяче й нiби непропорцiйне. На вигляд рокiв п’ятдесят. З-пiд капелюха вибивалися пасма сивого чуба.

– Ходiмо. Усе буде гаразд.

Фрер удався до найпереконливiшого тону. Душевнохворi гостро сприймають усе. Вони вiдразу вiдчувають, коли ними манiпулюють. З ними нема чого гратися. Всi карти треба вiдкривати вiдразу.

Забудько ступнув крок уперед. Фрер обернувся, застромив руки в кишенi i з байдужим виглядом попрямував до шпиталю. Намагався не озиратися – хотiв показати, що довiряе.

Вони пiдiйшли до брами. Матiас хапав ротом студене вогке повiтря, наче смоктав крижинки. Вiн був страшенно зморений. Брак сну, iмла, а особливо це почуття безсилля перед навiженством, яке щодня множить своi обличчя…

Що наготував йому цей новий пацiент? Що зможе вiн зробити для нього? Фрер знав, що в нього небагато шансiв дiзнатися про минуле цiеi людини. А вилiкувати ii – ще менше.

Оце таке воно, бути психiатром.

Наче вичерпувати воду наперстком iз дiрявого човна.



Була дев’ята ранку, коли вiн сiв у свое авто – старе «вольво», придбане у зв’язку з переiздом до Бордо пiвтора мiсяця тому. Мiг вiн пiти додому й пiшки – до помешкання було майже кiлометр, – та вiн звик бодай трохи побути за кермом свого потовченого дряпака.

Спецiалiзований медичний центр iменi П’ера Жане мiстився у пiвденно-захiднiй частинi мiста, неподалiк вiд медичного комплексу iменi Пеллегрена. Фрер мешкав у кварталi Флемiнга, помiж Пеллегреном та унiверситетським мiстечком, точнiсiнько на кордонi Бордо, Пессака й Талянса. Квартал його був нудним нагромадженням однакових рожевих кам’яниць iз черепичними дахами, пiдстриженими живими загородами i малесенькими садочками, що гордо прозивалися «приватною власнiстю». Щастя рядовоi людини, що повторювалося вулиця за вулицею, наче iграшки з фабричного конвеера.

Фрер iхав помалу, пливучи в густiй iмлi, що нiяк не хотiла танути. Небагато було йому видно, та це мiсто його i не цiкавило. Йому казали: «Ось побачите, це маленький Париж». Або: «Це престижне мiсто». Або ж: «Це винний Олiмп!» Багато чого казали йому. Та вiн нiчогiсiнько тут не побачив. Невиразно вiдчував, що Бордо – це буржуазне мiсто, чванливе i мертвотне. Холодне i плоске скупчення будинкiв, де на кожному розi тхнуло задушною атмосферою провiнцiйностi.

Не доводилося йому зустрiчатися i з iншим утiленням Бордо – його славетною буржуазiею. Його колеги-психiатри були давнi лiваки, що боролися з цiею традицiею. Крикуни, що самi того не помiчаючи, становили невiддiльну частину того класу, який так ревно критикували. Спiлкування з ними вiн обмежив розмовами за снiданком, де розповiдали чудернацькi iсторii про те, як навiженцi ковтають виделки, нарiкали на систему французькоi психiатрii, балакали про плани на вакацii та пенсii.

Хоч би й кортiло йому належати до свiтського товариства, та нiчого з того не вийшло б, тому що була в нього одна дуже серйозна вада: вiн не пив вина. В Аквiтанii це все одно, що виявитися глухим, слiпим чи паралiзованим. Нiхто за те не докоряв йому, але мовчання довкола нього промовляло саме за себе. У Бордо так: якщо не п’еш вина, то й друзiв не маеш. Просто, та й годi. Йому нiхто нiколи не дзвонив, не надсилав листiв електронною поштою чи повiдомлень на мобiльник. Тiльки спiлкування з фахових питань – внутрiшньою шпитальною мережею.

Вiн дiстався до свого кварталу.

Кожен будинок тут мав назву якогось коштовного каменя. Топаз, самоцвiт, бiрюза… То був единий спосiб вiдрiзнити тi озiяки одну вiд одноi. Фрер мешкав у «Опалi». Попервах йому здавалося, що вiн обрав цю кам’яницю, бо вона була близенько вiд клiнiки. Та вiн помилявся. Оселився в цьому кварталi, бо вiн був нiякий. Не мав свого обличчя. Це було iдеальне мiсце для втечi, для маскування, щоб розчинитися у його масi. Вiн приiхав сюди, щоб перегорнути сторiнку свого паризького минулого. Сторiнку, що на нiй iшлося про людину, якою вiн колись був, – вiдомим лiкарем, якого поважали i навiть шанували колеги.

Вiн поставив авто за декiлька метрiв од будинку. Туман був такий густий, що мiсцева влада залишила лiхтарнi засвiченими.

Гаражем вiн нiколи не користувався. Насилу випхавшись iз авто, вiн зазнав прикрого вiдчуття, неначе пiрнув у басейн iз молочно-каламутною водою. У повiтрi висiли мiрiади крихiтних краплинок, немов на полотнi пуантилiста.

Вiн пiшов хутчiй, мимохiдь порпаючись у кишенях плаща. Ще раз вище звiв комiра – шию колов зимний дотик iмли. «Їй-богу, – подумав собi вiн, – геть як той детектив iз давнього голiвудського фiльму, самотнiй герой у пошуках свiтла».

Пхнувши хвiртку, вiн перетнув лискучого вiд вологи морiжка, що тягнувся з кiлька крокiв, i обернув у замковiй шпаринi ключа.

Усерединi будинку обстава теж не тiшила самобутнiстю. Розташування кiмнат таке саме, як i в десятках, якщо не в сотнях таких самих будинкiв: передпокiй, вiтальня, кухня, спальня. Навiть матерiали тi самi. Рипучий паркет. Потинькованi бiлi стiни. Дверi з фанери. Мешканцi району виражали свою неповторнiсть за допомогою меблiв.

Вiн скинув плаща i, не запалюючи свiтла, увiйшов до кухнi. Фрерова самобутнiсть полягала в тому, що в нього взагалi (чи майже) не було меблiв. Коробки з його лахами стояли нерозпакованi попiд стiнами й видавалися немовби декорацiями для цього примiщення. Вiн мешкав у типовiй зразковiй квартирi, яку показують майбутнiм власникам. Тiльки зразок той не такий як слiд…

Вiн запарив чаю при свiтлi вуличноi лiхтарнi. Зважив своi шанси на те, щоб заснути бодай на кiлька годин. Виснував, що шанси нульовi. О першiй удень йому знову йти на чергування. Либонь, за той час, що ще лишився, лiпше попрацювати з iсторiями хвороб. Наступна робоча змiна скiнчиться о десятiй вечора. Тодi вiн i вкладеться спати, навiть вечеряти не буде, лише подивиться напiвзаплющеними очима якусь музичну програму. Наступного дня, у недiлю, вiн повторить те саме. Нарештi, добряче поспавши, вiн зможе взятися до працi в понедiлок згiдно з нормальним робочим розкладом.

Спостерiгаючи за чайними листочками, що запарювалися на денцi чайничка, вiн умовляв себе змiнити спосiб життя. Не хапатися до чергувань. Змусити себе провадити здоровiший спосiб життя. Зайнятися спортом. Регулярно харчуватися… Утiм, такi мiркування вже стали часткою його безладного, одноманiтного i безцiльного iснування.

Досi стоячи на кухнi, вiн вийняв чайне ситечко i якусь мить дивився на брунатну рiдину, що ставала дедалi темнiшою, – точнiсiньке вiдображення його мозку, охопленого похмурими думами. Авжеж, мовив вiн до себе, знову занурюючи ситечко з листям, вiн хотiв сховатися вiд чужого навiженства. Щоб хутчiй забути про свое.

Два роки тому сорокатрирiчний Матiас Фрер, який працював у спецiалiзованому медичному центрi в Вiльжуiфi, порушив лiкарську етику, а це був найстрашнiший з-помiж усiх грiхiв. Вiн спав iз пацiенткою. Анна-Марiя Штрауб. Дiагноз: шизофренiя i манiакально-депресивний психоз. Хронiчна хвора, що мала прожити всеньке життя у психлiкарнi й у нiй померти. Згадуючи про свiй грiх, Фрер i сам не вiрив у нього. Адже вiн порушив найголовнiше табу медика.

І водночас у всiй тiй iсторii не було нiчого нi розпусного, нi нездорового. Якби вiн познайомився з Анною-Марiею поза клiнiкою, то вмить закохався б у неi по вуха. І почував би до неi ту самiсiньку нездоланну i нерозсудливу тягу, яку вiдчув, коли побачив ii вперше у себе в кабiнетi. Нi одномiсна палата, нi лiки, нi галас iнших пацiентiв не змiг би зупинити ту пристрасть, що ото спалахнула в нiм. Кохання з першого погляду, та й годi.

У тому Вiльжуiфi Фрер мешкав на територii лiкарнi, у будинку, що був розташований на ii околицi. Щоночi прямував вiн до корпусу, де була Анна-Марiя. Вiн нiби увiч знову все те бачив. Коридор iз пiдлогою, вкритою лiнолеумом. Дверi з вiконцями. У нього були ключi до всiх примiщень. Вiн скрадався, мов тiнь власноi тiнi, його спонукало чи, точнiше, несамовито пхало бажання. Щоночi вiн прокрадався крiзь залу для занять художньою творчiстю й опускав очi, щоб не дивитися на картини Анни-Марii, що висiли на стiнах. Вона малювала чорнi рани, кособокi, вiдразливi – на червоному тлi. Часом вона, як ото Лючiо Фонтана, дерла своi полотна шпателем. Розглядаючи тi картини в денному свiтлi, Матiас казав собi, що Анна-Марiя – одна з найнебезпечнiших пацiенток лiкарнi. А вночi бiг до неi в палату, вiдвертаючись од ii мальовидл.

Тi ночi геть його випалили. Жагучi обiйми в замкненiй на ключ кiмнатi. Таемничi, натхненнi, чарiвливi пестощi. Маячня, що палючим шепотом промовлялася на вухо. «Не дивися на них, любий. Вони зовсiм не злi». Вона мала на увазi духiв, що, як вона гадала, оточували iх у пiтьмi. Матiас нiчого не вiдповiдав, але й очей вiд пiтьми не ховав. «Я замуровую себе, – казав вiн собi. – Просто замуровую».

Якось пiсля такого кохання вiн заснув. На годину чи й менше. Але прокинувшись годинi о третiй ночi, побачив, що голе тiло Анни-Марii висiло над лiжком. Вона повiсилася. На його паску.

На мить вiн завмер, не тямлячи, що ж сталося. Йому здавалося, нiби вiн iще спить. Вiн навiть захопився красою ii силуету з тяжкими персами i знову вiдчув збудження. Потiм у кров шугонула панiка. Вiн раптом збагнув, що всьому край. Для неi. Для нього. Вiн убрався, покинувши тiло висiти на паску, зачепленому за вiконну клямку. Промчав коридорами, не зустрiвши жодного санiтара, i повернувся додому, немов злочинець, що намагаеться забитися в нору.

Задихаючись вiд гонитви, сам себе не тямлячи, вiн уколов собi у лiктьовий згин добрячу дозу снодiйного i впав у лiжко, напнувши на голову ковдру.

Коли за дванадцять годин вiн прокинувся, новина вже облетiла весь шпиталь. Нiхто не здивувався – Анна-Марiя вже не раз намагалася накласти на себе руки. Розпочали розслiдування, щоб з’ясувати, кому ж належить той пасок. Та його походження так i лишилося для всiх загадкою. Матiаса Фрера нiхто й не запiдозрив, навiть не допитував. Анна-Марiя Штрауб уже понад рiк не була його пацiенткою. Близькоi рiднi в неi не знайшлося. Нiхто не звертався в полiцiю. І справу закрили.

Вiдтодi Фрер виконував свою роботу мов на автопiлотi, чергуючи антидепресанти i транквiлiзатори. Як у тiй приказцi: нарештi i кравець виявився в цiлому жупанi. Вiн майже нiчого не пам’ятав про цей перiод свого життя. Наче в туманi, приймав недужих. Ставив приблизнi дiагнози. Уночi крутився з боку на бiк, бо сон не брав його. Доки не випала нагода переiхати в Бордо. Вiн ухопився за неi. Видерся зi звичних обставин. Запхав своi лахи у валiзи i стрибнув у потяг. І навiть не озирнувся.

Улаштувавшись на новому мiсцi, вiн обрав зовсiм iнший фаховий пiдхiд до пацiентiв. Не давав, щоб робота захопила його. Хворi перестали для нього бути людьми й обернулися iсторiями хвороб, якi вiн ретельно заповнював, рядок за рядком. Шизофренiя, депресiя, iстерiя, токсикоманiя, параноя, аутизм… Вiн ставив помiтки в потрiбних клiтинках, призначав вiдповiдне лiкування i тримав дистанцiю. Про нього казали, що вiн холодний, бездушний чоловiк, не людина, а робот якийсь. То й нехай. Вiн бiльше не зблизиться iз жодним пацiентом. І бiльше нiколи не порине у працю з головою.

Лiкар Фрер помалу повертався до тями. Як i ранiше, стояв вiн бiля кухонного вiкна, дивлячись на пустельну вулицю, що тонула в iмлi. Чай у нього вийшов чорний, барвою бiльше схожий на каву. Днiло. За тими самими огорожами стояли тi самi будинки. За iхнiми вiкнами точилося те саме життя, щоправда, воно ще не прокинулося. Суботнiй ранок для того й iснуе, щоб добряче виспатися.

Та одна деталь не вписувалася в обстановку.

Бiля хiдника, метрiв за п’ятдесят вiд його будинку, стояв чорний всюдихiд iз засвiченими фарами.

Фрер протер запiтнiле скло. Тiеi ж таки митi з авта вийшли двое чоловiкiв у чорних пальтах. Фрер примружився. Видно було погано, та постатi тих чоловiкiв скидалися на фебеерiвцiв iз кiно. Або ж комiчну пару з «Людей у чорному». Що iм треба тут?

«Може, це хлопцi з приватноi охоронноi компанii, яких найняли мешканцi кварталу?» – запитував себе Фрер. Та нi, навряд. Надто вже розкiшне авто. Надто дорогi пальта. Тепер вони стояли, спершись на капот всюдихода, не звертаючи уваги на мжичку. І дивилися в одному напрямку. Матiасовi знову заболiло у глибинi ока.

Те, на що дивилися тi два змоклi чоловiки, був його дiм. Точнiше, на його силует, що завмер у квадратi кухонного вiкна.



Фрер повернувся до шпиталю о першiй годинi дня, устигнувши трохи подрiмати на диванi. За ковдру йому були теки з iсторiями недуг. У вiддiленнi швидкоi допомоги не було нiкого. Нi змордованих депресiею пацiентiв, нi п’яних мов чiп волоцюг, нi навiжених психопатiв, яких загарбували просто на вулицi. Ото вже пощастило. Вiн поздоровкався з медсестрами, забрав у них свою пошту i видрукованi напередоднi iсторii й подався до свого кабiнету, що був йому i кiмнатою для консультацiй, i заразом покоем для вiдпочинку.

Спершу вiн вiдкрив конверта з протоколом затримання чолов’яги з амнезiею в районi вокзалу Сен-Жан. Пiдписав його якийсь Нiколя Пеляс, капiтан полiцiйноi дiльницi на майданi Капуцинiв. Учора вночi Фрер не став розпитувати ковбоя i навiть не намагався з’ясувати, що з ним сталося. Просто оглянув його, призначив знеболювального укола i послав спати. Завтра буде видно.

Першi рядки протокола змусили Фрера забути про все.

Незнайомця знайшли залiзничники приблизно опiвночi у мастильнi бiля першоi колii. Вiн зiрвав замка й ховався у повiтцi. Коли його спитали, що вiн там робив, той нiчого не змiг вiдказати до ладу, навiть iменi свого не назвав. Крiм стетсонiвського бриля i техаських чобiт iз вузькими носаками, на ньому було сiре вовняне пальто, пошарпаний вельветовий пiджак, бавовняний светр iз написом «Чемпiон» i подертi джинси. Документiв, що дозволяють з’ясувати особу, в нього не було. Чоловiк вочевидь перебував у шоковому станi, насилу балакав i, напевно, не завжди розумiв, про що його запитують.

Ще й надто, у руках вiн тримав два предмети, з якими не хотiв розлучатися. Величезного розвiдного ключа завдовжки 450 мiлiметрiв i телефонного довiдника Аквiтанii за 1996 рiк – одну з тих цеглин, надрукованих на цигарковому паперi, де налiчуються тисячi сторiнок. На ключi й на довiднику були слiди кровi. Пояснити, звiдки в нього цi предмети, «техасець» не змiг, як i не змiг сказати нiчого про кров на них.

Спiвробiтники залiзничноi охорони привели його до вокзального медпункту, гадаючи, що вiн поранений. Та огляд не виявив на ньому й подряпини. Отож, кров на ключi й на довiднику належала iншiй людинi. Старший охоронець зателефонував до полiцii. За чверть години пiдкотив Пеляс зi своiми людьми. Вони забрали чолов’ягу i викликали чергового районного лiкаря, який зв’язався з Фрером.

Допит у полiцiйнiй дiльницi нiчого не дав. Чолов’ягу сфотографували i зняли вiдбитки пальцiв. Кримiналiсти взяли проби слини i волосся, щоб перевiрити його ДНК у базi даних автоматизованоi нацiональноi системи генетичноi iнформацii. Крiм того, на долонях i пiд нiгтями у нього виявилися частинки пилу, якi вiдразу ж послали на аналiз, – на його результати ще й досi чекали. Звiсно ж, полiцiя вилучила розвiдного ключа й телефонного довiдника як речовi докази. А докази чого?

Задзеленчав сигнал виклику. Фрер зиркнув на годинника – 15.00. Еге ж, розпочинаеться. З недужими, що iх привозила швидка, i пацiентами стацiонару йому не загрожувало бездiлля. Вiн прочитав повiдомлення на екранi ручного монiтора: проблема в одномiснiй палатi для несамовитих у захiдному корпусi. Узявши лiкарського саквояжа, вiн побiг центральною алеею, що так i тонула в iмлi. У шпиталi було з десяток корпусiв. У частинi з них утримувалися хворi з рiзних краiв Аквiтанii, iншi спецiалiзувалися на певних захворюваннях – токсикоманii, сексуальних збоченнях, аутизмi тощо.

Захiдний корпус був третiй злiва. Фрер кинувся вперед центральним коридором. Бiлi стiни, брунатний лiнолеум, зовнiшнi рури опалення – кожен корпус iзсередини мав однаковий вигляд. Нiчого дивного, що, повертаючись сюди на повторне лiкування, пацiенти ходили манiвцями в пошуках своеi палати.

– Що тут скоiлося?

Інтерн розлютився вiд того запитання.

– А ви що, самi не бачите, що скоiлося, еге?

Фрер не звернув уваги на ту грубiсть. Вiн зазирнув крiзь оглядове вiконце у палату. Там у кутку, зiбгавшись клубком, сидiла гола жiнка з дуже бiлою шкiрою, замурзана лайном i сечею. Закривавленими пальцями вона здирала зi стiн вапно, пхала до рота i старанно жувала.

– Зробiть iн’екцiю, – незворушно звелiв Фрер. – Три одиницi локсапаку.

Вiн упiзнав ii, хоч iменi й не пам’ятав. Вона вже тут лiкувалася. Певно, ii привезли вранцi. Шкiра в неi була бiла, немов пiгулка аспiрину. На обличчi жах. Страшенно худа, самий скелет, кiстки аж стирчать. Вона знай дерла зi стiни вапно i жменями, немов кукурудзянi пластiвцi, запихала до рота. Кров була в неi на пальцях, на шматках вапна i на губах.

– Чотири, – поправив себе вiн. – Чотири iй зробiть.

Фрер давно вже вiдмовився мiркувати над безсиллям психiатрiв. Із хронiчними навiженцями можна було вчинити тiльки одне: приголомшити добрячою дозою заспокiйливого i чекати, аж поки буря ущухне. Не бозна-що, але лiпше, як нiчого.

Повертаючись назад, вiн завернув до свого вiддiлення iменi Анрi Ея. Тут було двадцять вiсiм пацiентiв, усi зi сходу. Шизофренiя. Депресiя. Параноя. І декiлька не дуже зрозумiлих випадкiв.

У приймальнi йому дали ранковий звiт. Істеричний напад. Кухонна сварка. Наркоман, який десь знайшов мотузка i перепнув собi ним прутня. Рутина.

Фрер поминув iдальню, де висiв задавнений тютюновий чад – навiженцям дозволялося палити. Вiдчинив ще однi дверi. У нiс ударило запахом спирту – то була процедурна. Привiтався з декiлькома давнiми пацiентами. Гладун у бiлому костюмi певен, що вiн директор iнституту. Негр, що уважно вивчав долiвку в коридорi, якою пройшов уже чимало кiлометрiв. Ще один чоловiк iз глибоко посадженими очима – вiн розгойдувався на носаках, наче iванець-киванець.

В ординаторськiй вiн поцiкавився, як справи у безпам’ятного. Інтерн погортав журнала. Нiч минула спокiйно. Ранок теж без пригод. О десятiй ранку ковбоя забрали до Пеллегрена, щоб провести нейробiологiчне обстеження, де вiн категорично вiдмовився вiд рентгену i будь-яких iнших просвiчувань. Лiкарi, що оглядали його, не виявили в нього нiяких фiзичних ушкоджень. Вони схилялися до думки, що це випадок дисоцiативноi амнезii, викликаноi травмою емоцiйного характеру. Це означало, що той «техасець» або сам зазнав, або став свiдком чогось такого, що геть вiдбило йому пам’ять. І що ж це було?

– Де вiн зараз, у палатi?

– Нi. У залi Камiли Клодель.

Одна з особливостей новiтньоi психiатрii – звичай називати корпуси, алеi, вiддiлення iменами славетних пацiентiв. Навiть у божевiлля е своi iдоли. У залi Камiли Клодель проводили арт-терапiю. Фрер завернув у коридор, вiдiмкнув однi з-помiж дверей праворуч i опинився в кiмнатi, де пацiенти малювали, лiпили, плели вироби з верболозу або складали фiгурки з паперу.

Вiн поминув скульпторiв i художникiв i пiдiйшов до столу, де сидiли кошикарi, що зосереджено робили не лише кошики, а й кiльця для серветок i пiдставки пiд гарячi страви. Гнучка лоза гойдалася у повiтрi, та обличчя залишалися непорушними, наче закам’янiлi. Тут нiби росли рослини, а люди пускали корiння.

Ковбой умостився бiля самiсiнького краю стола. Навiть навсидячки вiн сантиметрiв на двадцять височiв над рештою пацiентiв. Шкiра немов порiзана павутинням зморшок. Вiн так i не зняв свого недоладного капелюха. Великi блакитнi очi свiтилися на його грубому обличчi.

Фрер пiдiйшов ближче. Велетень працював над кошиком у виглядi човника. У нього були мозолястi руки. «Робiтник або селянин», – подумав Фрер.

– Добридень.

Чолов’яга звiв очi й заклiпав. Свiтла крайка довкола його зiниць скидалася на рiдкий перламутр.

– Привiт, – вiдказав вiн i вказiвним пальцем, як справжнiй герой родео, трохи пiдняв бриля.

– Що це ви робите? Корабель? Чи рукавичку для баскськоi пелоти?[1 - Баскська пелота – сукупнiсть рiзновидiв спортивних iгр з м’ячем на майданчику; використовуеться рука, ракетка супроти стiни; гра може бути одноосiбна, але найчастiше в нiй беруть участь двi команди, роздiленi або лiнiею на долiвцi, або сiткою. – Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше.]

– Поки що не знаю.

– Ви бували у Краiнi Баскiв?

– Не знаю.

Фрер узяв стiльця i сiв до нього на три чвертi оберту.

Свiтлi очi вiдразу ж знову втупилися в нього.

– Ти спихiатр?

Вiн зазначив собi переставу лiтер. Дислексiя? Та й звертаеться на «ти». Та це швидше добра прикмета. Матiас вирiшив, що теж буде так звертатися до нього.

– Мене зовуть Матiас Фрер. Я завiдувач цього вiддiлення. Це я вчора пiдписав постанову про твою госпiталiзацiю. Ти добре спав?

– Менi весь час мариться той самий сон.

Чолов’яга плiв косички з лози. У кiмнатi стояв дух болота i вогкого очерету. Крiм разючого капелюха, на ньому були майка i бавовнянi штани, якi видали в шпиталi. Грубi мускулястi руки поросли шпакувато-рудими волосинами.

– І який це сон?

– Спершу спека. Потiм усе бiле…

– Що бiле?

– Сонце… Адже сонце, знаеш, воно ж люте, знищуе все довкруги.

– А де все воно вiдбувалося? Ну, в цьому снi?

Ковбой стенув плечима, не покидаючи плетiння. Збоку могло здаватися, нiби вiн в’яже на спицях. Вигляд у всього цього був кумедний.

– Та я наче йду селом. Мури бiлi. Це iспанське село. А, мо’, грецьке? Хтозна. І раптом бачу свою тiнь. Вона йде попереду мене. По стiнi. І по землi теж. Дуже пряма тiнь, така, бач, вертикальна. Як опiвднi.

Фреровi стало недобре. Йому снився точнiсiнько такий самий сон якраз перед зустрiччю з цим безпам’ятним. Що це, провiщення недуги? Нi, вiн у те не вiрив. Та йому подобалася теорiя Карла Густава Юнга про синхроннiсть. Славетний приклад: пацiентка розповiдала йому про золотого скарабея, а тим часом у вiкно кабiнету вдарилася срiбляста кузька. Золотавоi барви.

– А далi? – не вгавав вiн. – Що далi було?

– Якийсь спалах, ще бiлiший. Наче вибух, тiльки безгучний. А далi я бiльше нiчого не бачив. Наче ослiп.

Праворуч захихотiли. Фрер здригнувся. За ними спостерiгав малесенький чоловiчок, майже курдупель, з потворною головою горгулii,[2 - Горгулiя – архiтектурна оздоба у виглядi статуi кам’яноi потвори в готичнiй архiтектурi; кам’яний або металевий виступ водостiчного жолоба, найчастiше скульптурно оформлений у виглядi гротескного персонажа, призначений для ефективного вiдведення дощового стоку.] вiн сидiв бiля нiжок стола. Антуан, прозивають його Тото. Нешкiдливий.

– Постарайся згадати.

– Я почав тiкати. Отими бiлими вулицями.

– І все?

– Еге ж. Нi. Коли я втiк, моя тiнь застигла. Там, на стiнi. Як ото в Хiросiмi.

– У Хiросiмi?

– Коли на них кинули бомбу, на камiннi лишилися тiнi загиблих людей. Ти що, не чув про це?

– Ага, справдi, – кивнув Фрер, невиразно згадавши, що таке явище спостерiгалося.

Вони помовчали. Чолов’яга сплiв докупи декiлька вербових лозин. Раптово звiв голову. У тiнi, яку вiдкидав на смагляве лице стетсонiвський бриль, його очi спалахнули.

– Що скажеш, лiкарю? Що все воно означае?

– Напевно, це символiчна версiя тiеi подii, яка сталася з тобою, – навмання припустив Фрер. – Бiлий спалах може означати втрату пам’ятi. Шок, якого ти зазнав, накрив твоi спогади бiлим аркушем паперу.

То була, звiсно, дурня, псевдопсихiатрична маячня, та звучала вона цiлком переконливо, хоча й не мала жодного обгрунтування. Хоч вiн достеменно знав, що ураженому мозковi геть начхати на гарнi фрази й логiчнi конструкцii.

– Так, але воно купи не держиться… – тихо сказав хворий. – Цей сон… вiн давно вже менi мариться.

– Тобi просто так здаеться, – вiдказав Фрер. – Було б дивно, якби ти пам’ятав, що тобi снилося до того, як ти втратив пам’ять. Цi спогади належать твоiй внутрiшнiй пам’ятi. Твоiй особистiй пам’ятi. Тiй, що була уражена. Розумiеш?

– А в нас хiба iх декiлька?

– Можна сказати й так. У нас е культурна пам’ять, загальна пам’ять – з нею, наприклад, пов’язанi твоi спогади про Хiросiму. Та е й автобiографiчна пам’ять – вона стосуеться лише твоiх особистих переживань. Як тебе зовуть. Яка в тебе родина. Ким ти працюеш. Що тобi сниться.

Велетень поволi похитав головою.

– Не уявляю я, що зi мною буде. Порожньо в моiй довбешцi.

– Не хвилюйся. Усi твоi спогади з тобою. Найчастiше такi провали у пам’ятi досить швидко минають. І в нас е способи стимулювати твою пам’ять, якщо це триватиме довше. Рiзнi тести i вправи. Ми розбудимо твiй мозок.

Незнайомець звiв на нього погляд своiх сiрих очей.

– Чому сьогоднi вранцi ти вiдмовився вiд рентгену?

– Не до душi менi все те дiло.

– Тобi вже робили рентген?

Вiдповiдi не було. Фрер вирiшив не наполягати.

– А як щодо минулоi ночi, – знову озвався вiн, – нiчого не пощастило згадати?

– Ти маеш на увазi, чому я опинився в тiй халупi?

– Та хоча б.

– Нi.

– А про розвiдного ключа? І про телефонного довiдника?

Чолов’яга насупився.

– На них наче кров була, еге?

– Так, на них була кров. Звiдки вона взялася?

Фрер промовляв упевненим i владним голосом. Обличчя велетня напружилося, потiм на ньому з’явилася досада.

– Не… не пам’ятаю я…

– А твое прiзвище? Твое iм’я? Звiдки ти родом?

Фрер пошкодував, що вивалив на того неборака стiльки запитань. Надто вже гостро. Надто вже швидко. Переляк пацiента переростав у панiку. Губи його затремтiли.

– Ти погодишся на сеанс гiпнозу? – дуже м’яко запитав вiн.

– Оце простiсiнько зараз?

– Та лiпше завтра. Спершу треба вiдпочити.

– І це менi допоможе?

– Певностi нема. Але гiпноз дасть нам змогу…

На поясi в нього задзеленчав сигнал виклику. Зиркнувши на дисплей, вiн хутко пiдвiвся.

– Пора вже. Термiновий виклик. А ти поки що подумай над моею пропозицiею.

Ковбой помалу пiдвiвся з-за столу – на зрiст вiн був десь iз метр дев’яносто – i простягнув лiкаревi розкриту долоню. То був цiлком приязний жест, але його порухи здiйняли такий вiтер, що Фрер жахнувся.

– А про що тут мiркувати? Я згоден. Я вiрю тобi, лiкарю. Завтра зустрiнемося.



Чоловiк замкнувся у вбиральнi, що була в холi вiддiлення швидкоi допомоги. Вiн сидiв там уже пiвгодини й геть вiдмовлявся виходити. Фрер стояв перед комiркою. Поруч переступав з ноги на ногу слюсар iз валiзкою знаряддя в руцi. Пiсля численних закликiв i попереджень, що залишилися без вiдповiдi, Фрер звелiв слюсаревi ламати дверi. Чоловiк сидiв на долiвцi бiля унiтаза, зiгнувши колiна й обхопивши руками голову. Свiтла в комiрцi не було. У тiсному закутку стояв страшенний сморiд.

– Я психiатр, – сказав Фрер, плечем зачиняючи за собою дверi. – Вам потрiбна допомога?

– Катайте звiдсiля.

Фрер присiв на одне колiно, намагаючись не втелющитися в калюжу сечi.

– Як вас зовуть?

Мовчання. Чоловiк так само стискав долонями голову.

– Ходiмо до мого кабiнету, – запропонував Фрер i поклав чоловiковi руку на плече.

– Катайте, я вам сказав!

У чоловiка вочевидь були проблеми з вимовою. Вiн дуже шепелявив, наче рясно зрошував слиною кожен промовлений склад. Здригнувшись вiд дотику, вiн звiв голову. Навiть у пiтьмi Фрер побачив його потворне обличчя. Брезкле i виснажене, воно нiби аж перехнябилося i складалося з окремих клаптiв, що були зшитi нашвидкуруч помiж собою.

– Пiдводьтеся, – звелiв вiн.

Чоловiк витягнув шию вперед, i все стало зрозумiло. Вона була геть понiвечена: кривавi садна, гулi, забоi. Просто жах.

– Довiртеся менi, – сказав Фрер, насилу стримуючи вiдразу.

Нi, це не опiки, подумалося йому, це, напевно, лепра. Страшенна недуга, що з’iдае людину, поступово нiвечачи ii подобу. Та, примружившись, вiн збагнув, що помилився: шрами i вавки були несправжнi. Той чоловiк зiбгав шкiру на шиi, а потiм склеiв ii синтетичним клеем. Вiн сам заподiяв собi цю шкоду, щоб люди повiрили, що в нього такий тяжкий стан, i поклали до стацiонару. Синдром Мюнхгаузена, виснував психiатр, потiм повторив:

– Ходiмо.

Чоловiк, нарештi, пiдвiвся. Фрер вiдчинив дверi, з полегшенням повертаючись до свiтла i вiдносно чистого повiтря. Обое переступили порога вбиральнi. Вiн вийшов з клоаки, та не з жахiття. Цiлiсiньку годину розмовляв iз тим склееним чоловiком i впевнився у правильностi попереднього дiагнозу. Той ладен був пiти на все, аби лиш його поклали до лiкарнi й пiклувалися про нього. Поки що Фрер послав його до лiкарнi Пеллегрена, щоб там узялися до його обличчя та шиi, бо клей уже почав нiвечити тiло.

Пiв на шосту.

Фрер здав чергування у швидкiй допомозi й повернувся до свого вiддiлення. Влаштувався у своему КП (консультацiйному пунктi), де був розташований його кабiнет i секретарiат. Не було нi душi. Вiн з’iв канапку, потроху приходячи до тями пiсля пережитого жахiття. В унiверситетi йому казали: «Звикнеш до всього». Та його це поминуло. Вiн так i не звик. Ще й надто, що далi, то гiрше йому велося. Його вразливiсть на божевiлля обернулася тонкою надчутливою мембраною, що постiйно зазнавала подразнення, а може, й зараження…

Шоста година.

Знову вiддiлення швидкоi допомоги.

Тут усе було бiльш-менш спокiйно. Усього декiлька пацiентiв – прийшли самi. Вiн уже знав iх. За пiвтора мiсяця вже встиг познайомитися з цiею категорiею хворих. У лiкарнi вони отямлюються, потiм виписуються, та вдома припиняють вживати нейролептики i знову зсуваються з глузду. І знову «добридень, лiкарю».

Сьома година.

Ще трохи, та й край. Вiд утоми в нього вже й повiки злипалися. Вiн згадав ковбоя з амнезiею. Щоправда, вiн i не переставав думати про нього цiлий день. Цей випадок його зацiкавив. Замкнувшись у кабiнетi, вiн знайшов номери полiцiйноi дiльницi на майданi Капуцинiв i попросив до телефону Нiколя Пеляса, того самого капiтана, що склав протокола затримання невiдомого чолов’яги. Йому сказали, що цiеi суботи в того капiтана вихiдний. Фрер наполiг, i йому продиктували номера капiтанового мобiльника.

Пеляс вiдповiв пiсля другого гудка. Матiас назвав себе.

– І що вам треба? – невдоволено запитав той.

Мабуть, вiн не любив, щоб його турбували вихiдного дня.

– Менi хотiлось би знати, чи ви просунулись у розслiдуваннi.

– Я зараз удома. Дiтей гляджу.

– Але ж ви почали розробляти якiсь версii. І, напевне, маете вже якiсь результати.

– А вас хiба це стосуеться?

Фрер насилу змусив себе розмовляти спокiйно.

– Я вiдповiдаю за цього пацiента. Лiкувати його – моя робота. А це, зокрема, означае, що необхiдно з’ясувати його особу й допомогти йому повернути пам’ять. Ми з вами в цьому дiлi партнери, розумiете?

– Нi, не розумiю.

Фрер вирiшив пiдiйти з iншого боку.

– В районi зареестровано випадки зникнення людей?

– Нi.

– Ви зв’язувалися з асоцiацiями, що опiкуються безпритульними?

– Якраз робимо це.

– Вокзали бiля Бордо ви перевiрили? Може, помiж пасажирами потягiв е свiдки того, що сталося?

– Ми надiслали запит.

– Оголошення подали? У мережi? З вашим номером телефону? А звернулися…

– Коли в нас не стане власних iдей, ми вам зателефонуемо.

Фрер удав, нiби не помiтив сарказму, i пiдступив до супротивника з iншого флангу.

– Ви отримали результати аналiзу кровi на ключi й телефонному довiднику?

– Кров першоi групи. Резус позитивний. Така кров може бути у половини населення Францii.

– Якiсь злочини вночi скоювалися?

– Нi.

– А довiдник? Ви не помiтили, може, в ньому щось позначено? Якась окрема сторiнка? Чиесь прiзвище?

– У мене таке враження, наче вам кортить погратися в детектива.

Матiас зцiпив зуби.

– Я лише намагаюся з’ясувати особу цiеi людини. Ще раз повторюю: у нас iз вами та сама мета. Завтра я збираюся провести з ним сеанс гiпнозу. Якщо у вас е хоч якiсь вказiвки, бодай якась iнформацiя, що допоможе менi правильно дiбрати запитання, зараз саме пора подiлитися зi мною.

– Нема в мене нiчого, – буркнув полiцай. – Скiльки вже вам казати це?

– Я телефонував до комiсарiату. Менi здалося, наче сьогоднi цiею справою взагалi нiхто не клопочеться.

– Я виходжу працювати завтра, – дуже невдоволено вiдтяв Пеляс. – І я проваджу цю справу.

– А що ви зробили з довiдником i ключем?

– Прискорили юридичну процедуру й оформили постанову про конфiскацiю.

– А якщо простiше?

Полiцай реготнув, вочевидь, те запитання його розвеселило.

– Зараз над цим працюють кримiналiсти. Результати будуть у понедiлок. Влаштовуе вас це?

– Я можу розраховувати на те, що, тiльки-но з’явиться нова iнформацiя, ви подiлитеся нею зi мною?

– Гаразд, – примирливо вiдказав Пеляс. – Та це обопiльна домовленiсть. Якщо вам поталанить щось витягнути з нього тим вашим гiпнозом, ви зобов’язуетеся менi зателефонувати. – І, трохи подумавши, докинув: – Це у ваших iнтересах.

Матiас усмiхнувся. Рефлекс погрози. До кожного полiцая треба було б застосувати психоаналiз, щоб з’ясувати, якi причини спонукали його обрати цю професiю. Фрер пообiцяв зателефонувати, коли щось дiзнаеться, i продиктував своi координати. Нi той, нi той не вiрили, що таке спiвробiтництво буде. Кожен був сам за себе, i нехай переможе найдужчий.

Фрер повернувся до вiддiлення швидкоi допомоги. Залишилося протриматися двi години. Добра новина полягала в тому, що його чергування скiнчиться до початку великого сум’яття. Адже це суботнiй вечiр. Вiн оглянув декiлькох пацiентiв, призначив кому антидепресанти, кому заспокiйливе i вiдправив iх у палати.

Десята вечора.

Матiас привiтався з лiкарем, що прийшов його змiнити. І повернувся до свого кабiнету. Імла так i стояла надворi, не поступаючись анi дюймом завойованого простору. Увечерi вона, здаеться, навiть густiшою стала. Фрер навiть подумав собi мимохiдь, що це через ту мжичку так усе шкереберть iшло в нього цiлий день. Таке, наче самiсiнька реальнiсть розпливалася, губила своi контури.

Вiн скинув халата. Потiм зiбрав своi речi. Удягнув плаща. Перш нiж пiти, вирiшив заглянути ще раз до чолов’яги у стетсонiвському капелюсi. Пiшов до свого вiддiлення й пiднявся на другий поверх. У коридорi ще вiдчувався дух iдальнi, що перемежовувався зi звичним смородом сечi, ефiру та лiкiв. То тут, то там чутно було м’яке шелепання капцiв по лiнолеуму, бубонiння телевiзора, бряжчання металевих смiтниць, де нишпорили збирачi недопалкiв.

Раптом на Фрера налетiла якась жiнка. Вiн аж сахнувся, та вiдразу ж упiзнав ii. Мiстенге. Так усi тут ii звали. Яке ii справжне громадянство, вiн зараз не пам’ятав. Шiстдесят рокiв. З них сорок вона збула на заходi краiни. Нешкiдлива, дарма що ii зовнiшнiсть хоч кого могла перелякати. Розпатланi сивi коси. Брезкле землисте обличчя. Жорстокi очi з поволокою, якi палають несамовитим, гарячковим блиском. Жiнка вхопила його за рукава плаща.

– Спокiйно, Мiстенге, спокiйно, – мовив вiн, вивiльняючи рукава з ii чiпких пальцiв. – Вам пора в лiжко.

З ii горлянки вирвався регiт, наче кров бурхнула з роззявленоi рани. Та регiт вiдразу обернувся обуреним сичанням, а потiм його заступило сумовите зiтхання.

Фрер мiцно тримав ii за руку – вiд неi тхнуло маззю i давньою сечею.

– Ви не забули ковтнути пiгулки?

Скiльки разiв щодня повторював вiн цi слова? То вже було не запитання, а прохання, молiння, заклинання. Вiн допровадив Мiстенге до ii палати й, не чекаючи, аж поки вона скаже щось, зачинив дверi.

І побачив, що автоматично прихопив iз собою тривожну магнiтну картку. Варто тiльки торкнутися нею залiзноi поверхнi батареi чи водопровiдноi труби, i сюди примчить цiлий гурт санiтарiв. Вiн пересмикнув плечима i сховав картку до кишенi. Питаеться, яка рiзниця помiж його професiею i працею в’язничного наглядача?

Вiн дiстався до палати ковбоя. Тихо постукав у дверi. Вiдповiдi не було. Обернувши клямку, увiйшов до неосвiтленоi кiмнати. Чолов’яга лежав на лiжку, величезний i непорушний. Поруч долi стояли ковбойськi чоботи i лежав стетсонiвський бриль. Наче двое хатнiх звiрят.

Тихенько, щоб не налякати велетня, Фрер пiдiйшов до його лiжка.

– Мене звати Мiшель, – прошепотiв здоровань.

Вiн несподiванки Фрер аж сахнувся.

– Мене звати Мiшель, – повторив чолов’яга. – Я оце поспав iз годинку чи двi, й ось вам результат. – Вiн обернув голову до лiкаря. – Непогано, правда ж?

Матiас вiдкрив портфеля, дiстав блокнота i ручку. Очi його потроху звикали до темряви.

– Мiшель – це твое iм’я?

– Нi. Прiзвище.

– Як воно пишеться?

– Мiшелль.

Фрер записав, хоч i не дуже вiрив хворому. Надто вже швидко воно згадалося. Найпевнiше, це якийсь спотворений клапоть пам’ятi. А може, i геть вигадка.

– Щось iще тобi згадувалось увi снi?

– Нi, бiльш нiчого.

– Щось тобi снилося?

– Здаеться, так.

– І що?

– Те саме, лiкарю. Бiле село. Вибух. І моя тiнь залишаеться на мурi…

Вiн промовляв повiльним, тягучим i якимось аж напiвсонним голосом. Матiас записував. Погортати лiтературу зi сновидiнь. Пошукати легенди, пов’язанi з тiнями. Вiн уже знав, до чого вiзьметься цього вечора. Звiвши голову вiд нотаток, прислухався: велетень дихав глибоко i спокiйно. Заснув. Фрер вiдступив на крок. Добра прикмета. Може, завтрашнiй сеанс гiпнозу дасть результати.

Вiн вийшов у коридор i подався до виходу. Лампи вже погасили. Спати.

На вулицi огорнутi туманом пальми та лiхтарi здавалися вiтрилами величезного примарного корабля. Фрер згадав про художника Крiсто, що написав в iмлi мiст Пон-Неф або рейхстаг. Раптом його осяяла чудернацька думка. А може, це дух того амнестика, iмла його пам’ятi, огортав шпиталь та все мiсто?… І Бордо тепер накритий цим пасажиром туману…

На шляху до паркувального майданчика Фрер раптом зупинився.

Їсти вiн не хотiв, iхати додому теж.

То лiпше буде перевiрити негайно першi крихти iнформацii.



Вiн повернувся до свого КП, замкнувся в кабiнетi, сiв, не скидаючи плаща, перед комп’ютером i пiд’еднався до медичноi довiдково-iнформацiйноi системи, де зберiгалася iнформацiя про кожного пацiента, який був госпiталiзований на територii Францii, а також про лiкування, яке йому призначили.

Нiякого Мiшелля вiн тут не знайшов.

Фрер нiколи не користувався цiею програмою. Можливо, е обмеження доступу, зважаючи на конфiденцiйнiсть деяких даних. Зрештою, недоторканнiсть приватного життя у Францii ще не скасували.

Ця перша невдача спонукала копнути глибше. Пiд час затримання в чолов’яги з розвiдним ключем не виявилося нiяких документiв. Одежина в нього була зношена. До того ж його видублена шкiра i засмаглi на сонцi руки потверджували, що вiн багато часу проводив надворi. Волоцюга?

Матiас узяв слухавку i зателефонував до комунальноi ради соцiальноi допомоги населенню, що дiяла цiлодобово. Вiн назвав iм’я. Помiж особами без певного мiсця проживання, зареестрованими на територii Аквiтанii, нiякого Мiшелля не було. Вiн зв’язався з вiддiлом соцiальноi реабiлiтацii, потiм iз спецiалiзованим вiддiлом невiдкладноi допомоги. Усi цi служби дiяли цiлу добу, проте в жоднiй з них не було нiякого слiду Мiшелля.

Фрер знов увiмкнув комп’ютера й увiйшов в iнтернет. Помiж абонентами телефонноi мережi краiв Аквiтанii та Пiвдень-Пiренеi людини з таким прiзвищем теж не було. Матiаса це не здивувало. Як вiн i очiкував, чолов’яга несвiдомо спотворив свое прiзвище. На цьому етапi короткi просвiтлення в його пам’ятi могли мати лише фрагментарний характер.

Матiасовi спала на думку ще одна iдея. Як написано у полiцiйному протоколi, коли чоловiка затримали, вiн держав у руках телефонного довiдника 1996 року.

Пiсля тривалих пошукiв Фрер урештi вийшов на сайт, що дозволяв вiдкривати давнi телефоннi довiдники. Вiн обрав 1996 рiк i почав шукати слово «Мiшелль». Марно. У жодному з п’яти департаментiв адмiнiстративного краю Аквiтанiя на той рiк не було абонента з таким прiзвищем. Може, вiн i не тутешнiй?

Фрер повернувся до гугла i написав у пошуку МІШЕЛЛЬ. Тут йому поталанило не бiльше. Один користувач пiд псевдо «Мiшелль» виклав на сторiнцi МуSpace.com вiдеомонтаж серiалу «Секретнi матерiали» з Малдером i Скаллi. Ще йому пропонували послухати пiснi якоiсь Томмi Мiшелл. Інший сайт був присвячений якiйсь Патрiцii Мiшелль зi штату Мiссурi, США. Спробував пошукати за орфографiею «Мiтчелл».

Бралося до пiвночi. Мабуть, дiйсно, прийшов час повертатися додому. Матiас вимкнув комп’ютера i поскладав своi речi. Уже прямуючи до шпитальноi брами, вiн вирiшив, що треба буде показати свiтлину ковбоя в усiх притулках для волоцюг, як у самому Бордо, так i по околицях. Ще б звернутися до центрiв медико-психологiчноi допомоги i медпунктiв iз надання першоi допомоги потерпiлим. Вiн знав iх геть усi. І всi особисто вiдвiдае: вiн майже не сумнiвався, що його безiменний пацiент у минулому вже потерпав од якогось психiчного розладу.

Через туман iхати довелося помалу. Шлях додому забрав у нього майже чверть години. Хiдники бiля садових живоплотiв були геть заставленi авто – та певно ж, суботнiй вечiр, у всiх гостi. Не знайшовши мiсця для паркування, вiн покинув авто метрiв за сто вiд хати i ступнув у молочну iмлу. Вулиця втратила чiткiсть контурiв. Лiхтарi примарами ширяли над землею. Усе довкруги здавалося безтiлесним, нематерiальним. Коли в нього з’явилося це почуття, то втямив, що заблукав. Вiн рухався навмання, минаючи вогкi лискучi огорожi й обходячи автомобiлi, i бiля кожного дому зводився навшпиньки, щоб розгледiти табличку з назвою.

Аж майнули перед ним знайомi лiтери: ОПАЛ.

Вiн помацки вiдчинив хвiртку. Шiсть крокiв. Оберт ключа в замковiй шпаринi. Зачинивши за собою дверi i пройшовши коридором, вiн чомусь вiдчув полегшення. Покинувши валiзку i жбурнувши плаща на картоннi коробки, що височiли тут горою, вiн, не запалюючи свiтла, пiшов до кухнi. Типове помешкання. Типова поведiнка самотнього чоловiка.

За кiлька хвилин вiн уже запарював чай, стоячи перед вiкном. У тишi будинку йому й досi вчувалося бурмотiння його пацiентiв. Кожному психiатровi знайоме це вiдчуття. У них це називаеться «мелодiя навiжених». Їхня невиразна балаканина. Їхне човгання. Їхня маячня. В головi трохи гуло вiд тих звукiв – так у викинутiй на берег мушлi чутно невиразне шемрання моря. Навiженцi нiколи не покидали його назавжди. Або, точнiше, вiн нiколи не розлучався назавжди з вiддiленням Анрi Ея.

Аж iз голови його вмить вилетiли всi думки.

З iмли допiру виплив учорашнiй чорний всюдихiд.

Авто помалу, дуже помалу рухалося вулицею, аж загальмувало бiля його будинку. Фрер вiдчув, як закалатало його серце. Із авто одночасно вилiзли двое чоловiкiв у чорному одязi. Вийшли i стали в нього пiд вiкнами.

Фрер спробував проковтнути кiм’ях у горлi. Та марно. Не ховаючись, Фрер розглядав тих чоловiкiв. На зрiст кожен був з метр вiсiмдесят. Пiд розстебнутими пальтами – темнi, застебнутi на всi гудзики костюми, що ледь лиснiли у свiтлi лiхтаря. Бiлi сорочки, темнi краватки. В обох було щось вiд гордовитоi суворостi чиновникiв найвищого рангу та заразом i щось вiд безжальноi рiшучостi зарiзяк.

Матiас наче закляк. Вiн чекав, що чоловiки увiйдуть у хвiртку i подзвонять у дверi. Таж нi. Вони не рушали з мiсця. Просто стояли пiд лiхтарем, навiть не намагаючись заховатися. Їхнi обличчя цiлком узгоджувалися з iхнiм загальним виглядом. Перший, iз високим чолом i зачесаним назад чубом, де проглядала сивина, носив окуляри в металевiй оправi. У другого був небезпечнiший вигляд. Довга, хоч i рiдка чуприна. Кущуватi брови. Похмуре обличчя.

Двi мармизи з пересiчними рисами.

Два самовпевненi сорокарiчнi плейбоi в iталiйських костюмах.

Хто вони такi? Що iм вiд нього треба?

Знову спалахнув гострий бiль у лiвому оцi. Вiн заплющив очi й помасажував повiки. Коли розплющив, примари вже зникли.



Анаiс Шатле не вiрила своему щастю.

Оце вже поталанило!

Тiльки вона заступила на вечiрне суботне чергування, як ось тобi – труп. І не просто труп, а вбивство! Справжнiсiньке, за всiма правилами. Із дотриманням зловiсного ритуалу i калiченням жертви. Щойно iй зателефонували, вона плигнула у свое особисте авто i помчала до вокзалу Сен-Жан, де виявили тiло. Дорогою вона весь час подумки повторювала отриману iнформацiю. Голий хлопчина. Слiди численних ран. Усе свiдчить про збочення. Наче нiчого особливого, та вiдчуваеться навiженство, жорстоке i темне… Не просто сварка, що недобре скiнчилася, чи банальне вбивство з пограбуванням. Нi, це щось серйозне.

Насилу вгледiвши бiля вокзалу фургони з лiхтарями, що знай крутилися на дахах, – iхне свiтло ледь просягало крiзь густу iмлу – i полiцаiв у лискучих од вологи дощовиках, якi вешталися довкола тих авт, неначе примари, вона зрозумiла, що так воно все i е. Їi перше вбивство в чинi капiтана. Вона збере собi групу. Скористаеться правом на проведення позачергових слiдчих дiй. І розкрие злочин. Знайде вбивцю i потрапить на першi шпальти всiх газет. У двадцять дев’ять рокiв!

Вона вилiзла з авта i вдихнула вогкого повiтря. Останнi тридцять двi години Бордо просто-таки тонуло в молочному туманi. Мiсто неначе поринуло в мочарище, насотало його випарiв, його гнилого смороду i жаб’ячого слизу. Що ж, добре. Тим колоритнiше виглядатиме це вбивство – ще б пак, воно сталося в туманi. Вона аж здригнулася вiд нетерплячки. І тодi до неi пiдiйшов полiцай iз дiльницi на майданi Капуцинiв.

Тiло знайшов машинiст, який переганяв поiзди помiж механiчними майстернями i вокзалом. Вiн заступив на чергування об одинадцятiй вечора. Пiд’iхав своiм автомобiлем i припаркувався на майданчику для працiвникiв залiзницi, розташованому на пiвдень вiд пакгаузу. Подався проходом, що йшов збоку до колiй, побачив труп у занедбанiй ремонтнiй ямi мiж першою колiею i старими ремонтними майстернями. Подзвонив черговому начальниковi, той вiдразу ж дав знати залiзничнiй полiцii i приватнiй охороннiй компанii, що стежила за порядком на вокзалi Сен-Жан. Вони викликали полiцiю – найближчий комiсарiат був на майданi Капуцинiв.

Анаiс знала, що було далi. О першiй ночi розбудили прокурора республiки. Той уже зателефонував до головного полiцiйного управлiння Бордо, на вулицi Франсуа-де-Сурдi, й наказав викликати чергового офiцера. Тобто ii. Бiльше нiкого там i не виявилося. Решта роз’iхалася на виклики, яких через iмлу було бiльше, нiж завжди. Дрiбницi всiлякi – дорожнi пригоди, пограбування, запропащi люди… І ось iй, Анаiс Шатле, яка нещодавно здобула звання капiтана, попрацювавши в Бордо два роки, дiсталася найлiпша за все чергування справа.

Вони рушили вокзальним будинком. Спiвробiтник залiзничноi полiцii видав iм флюоресцентнi помаранчевi камiзельки. Застiбаючи на грудях липучку, Анаiс на мить зупинилася, щоб iз захватом глянути на тридцятиметровi сталевi конструкцii, що губилися в iмлi. Вони поминули платформу i вийшли на колii. Чолов’яга iз залiзничноi полiцii весь час балакав. У них такого ще не бувало. За наказом прокурора рух потягiв перекрили на двi години. Небiжчик у ямi – це жахiття якесь! Усi просто приголомшенi…

Анаiс не слухала його. Липка вогкiсть осiдала на шкiру, проймаючи холодом до самiсiньких кiсток. Крiзь iмлу сяяли червонi вогнi вокзалу, що зливались у якiсь кривавi миготливi сузiр’я. З висячих кабелiв скапувала вода. Запiтнiлi вiд конденсату рейки губилися вдалинi в непроникливiй в’язкiй iмлi.

Переступаючи шпали, Анаiс пiдвихнула гомiлку.

– Можна посвiтити пiд ноги?

Залiзничник опустив лампу нижче i знову заходився балакати. Анаiс дiзналася з його розповiдi декiлька технiчних подробиць. Колiями пiд парними номерами iшли потяги до Парижа, пiд непарними – на пiвдень. Електричнi кабелi над колiями називаються «зчепленнями», а отi залiзяки, що стирчать на дахах локомотивiв, – струмоприймачами. Поки що вся ця iнформацiя була для неi зайва, та бодай створювала враження, що вона знайомиться з мiсцем злочину.

– Отут.

Встановленi експертами-кримiналiстами лiхтарi пронизували нiчну пiтьму, наче довкола вiдразу спалахнуло декiлька дрiбних зимних мiсяцiв. Бiлястi пасмуги вiд них неначе прорiзали темряву. Трохи далi був Центр технiчного обслуговування, де видно було швидкiснi потяги i крайовi експреси, дрезини i моторовi вагони, укритi срiблястою патиною.[3 - Патина – налiт рiзних вiдтiнкiв на поверхнi виробiв iз мiдi, бронзи та латунi або бiляста плiвка на поверхнi крем’яних знарядь, що утворюеться внаслiдок дii атмосферних опадiв i т. iн. чи завдяки обробцi спецiальними окиснювачами, зазвичай з декоративною метою. – Прим. ред.] Тут-таки стояли товарнi вагони i тягачi – аналог портових буксирiв, за допомогою яких потяги виводять на вокзал. Усi тi могутнi чорнi механiзми скидалися на мовчазних титанiв.

Вони пролiзли попiд обгороджувальною стрiчкою з написом: «Полiцiя. Проходити заборонено». То було мiсце скоення злочину. Ремонтна яма. Хромованi стояки прожекторiв. Експерти в бiлих комбiнезонах iз синьою смугою. Анаiс здивувалася, як хутко вони приiхали: найближча кримiналiстична лабораторiя була в Тулузi.

– Хочете поглянути на тiло?

Перед нею стояв офiцер антикримiнальноi бригади, пiд флюоресцентною камiзелькою в нього був дощовик. Надавши обличчю вiдповiдного виразу, вона кивнула. Мусила стримувати нетерпляче збудження, що охопило ii. А ще ж ця iмла! Якось, ще як була вона студенткою, професор права прошепотiв iй у коридорi: «Ви – справжнiсiнька Алiса у Краiнi див! Головне для вас – знайти свiт, що був би вам сумiрний…» Вiдтодi минуло вiсiм рокiв. І ось вона чвалае шпалами, щоб поглянути на труп. Свiт, що був би вам сумiрний…

У ямi завдовжки п’ять i завширшки два метри панувала звична для мiсця злочину метушня, хiба що ще й тiсно там було. Кримiналiсти пхали одне одного лiктями, наступали на ноги, знiмали за допомогою монохромних ламп, що працюють у дiапазонi вiд iнфрачервоного до ультрафiолетового свiтла, вивчали кожен мiлiметр грунту i брали його зразки, пакуючи iх в окремi торбинки.

У цьому безладi Анаiс удалося розгледiти труп. Двадцятирiчний хлопчина. Голий. Виснажений. Геть увесь у татуюваннях. Кiстки напинають шкiру, блiду до майже фосфорноi бiлизни. Рейки, що йшли угорi ями, здавалися рамою для тiеi картини, яка вiдкрилася перед нею. Їй спали на думку полотна мистцiв епохи Вiдродження. Страдник з безкровним тiлом, що в неприроднiй позi закляк у глибинi церкви…

Та найдужчий жах чекав ii попереду.

Мерця увiнчувала не людська, а бичача голова.

Величезна чорна довбешка, вiдтята по самiсiньку шию, важила вона, либонь, iз пiвцентнера.

До Анаiс нарештi дiйшов сенс того, що вона побачила. Усе це було реально. У неi задилькотiли колiна. Погамувавши млiсть, що навалилася на неi, вона схилилася i змусила себе зiбратися з думками. Варiантiв було тiльки два. Або ж убивця вiдрубав жертвi голову i притулив до плечей бичачу довбешку, або нахромив свою страшну здобич просто на небiжчикового черепа. Символiка обох варiантiв була зрозумiла: вiн забив Мiнотавра. Сучасного Мiнотавра, загубленого у плетивi залiзничних колiй. Тобто в лабiринтi.

– Можна спуститися?

Їй дали бахiли i паперового капелюха, схожого на чепчика. Вона почала спускатися залiзною драбинкою, що стояла в ямi. Кримiналiсти одiйшли, щоб дати iй дорогу. Вона присiла навпочiпки, оглянула все i побачила, що голову тварини нахромили на людську голову.

Отже, друге припущення виявилося правильним. Убивця надiв бичачу голову на голову мерця, доклавши, мабуть, неабиякого зусилля. Навряд чи вiд черепа вбитого лишилися рештки, якi можна буде iдентифiкувати.

– Певне, вiн видовбав iзсередини бичачу шию…

Анаiс обернулася. То був судмедексперт Мiшель Лонго. Через накидку з каптуром, що робила iх схожими на примари, вона не вiдразу впiзнала його.

– Коли настала смерть? – запитала вона, зводячись на ноги.

– Поки що зарано назвати точний час. Але не менш нiж добу тому. Холоднеча i туман дуже ускладнюють працю.

– І вiн увесь цей час лежить тут?

Лiкар розвiв руками в рукавичках. Із-пiд складок каптура блищали його протисонячнi окуляри фiрми «Персол».

– Можливо, вбивця перетягнув тiло сюди сьогоднi ввечерi. Хтозна…

Анаiс подумала про туман, що просто поглинув усе мiсто. Авжеж, у цiй гороховiй юшцi вбивця мiг зробити це коли завгодно.

– Вiтаю!

Вона звела очi, притуливши до чола долоню дашком. У бiлому свiтлi прожекторiв бiля ями виднiла чiтка жiноча постать. Обличчя вона не бачила, та вiдразу впiзнала заступницю прокурора Веронiку Руа. Та була, сказати б, ii двiйником. Тридцятирiчна Веронiка, яка походила iз заможноi бордоськоi родини, рухалася тими самими шляхами, що й Анаiс. Обидвi навчалися у найпрестижнiших приватних школах, потiм вступили до Унiверситету iменi Монтеск’е. Їхнi шляхи перетиналися у вбиральнях наймоднiших нiчних клубiв мiста. Вони нiколи не були анi подругами, анi ворогами. Тепер iхнi шляхи регулярно перетиналися на професiйнiй нивi. Вiшальник. Труп жiнки з понiвеченим обличчям – чоловiк жбурнув у неi мiкрохвильову пiч. Дiвчина-пiдлiток iз перерiзаною горлянкою. Що ж, це не найлiпшi причини для приязноi балачки.

– Вiтаю, – буркнула Анаiс.

Вона так i стояла в ямi, а заступниця прокурора нависала над нею. Веронiка була у фiрмовiй шкiрянцi вiд «Задек енд Вольтер», яку давно вже нагледiла собi Анаiс у вiтринi крамницi на бульварi Жоржа Клемансо.

– Здурiти можна, – буркнула Веронiка. Вона побачила тiло.

Анаiс була вдячна iй за ту дурнувату фразу, що так добре вiдбивала увесь жах тiеi ситуацii. Отже, в неi тi самi почуття вiд побаченого. Жах i заразом збудження. Сталося те, про що обидвi так мрiяли, – мрiяли i боялися цього. Гучна справа про вбивство. Злочинець-манiяк. Усi iхнi однолiтки i колеги виросли на фiльмi «Мовчання ягнят» i прагнули примiряти на себе роль Кларiси Старлiнг.

– Щось можеш сказати про причини смертi? – спитала Анаiс судмедексперта.

Лонго невизначено розвiв руками.

– Очевидних травм на тiлi нема. Може, вiн задихнувся, коли на нього надiли бичачу голову. Може, його зарiзали. Або ж отруiли. Треба дочекатися результатiв розтину i токсикологiчного аналiзу. Може, й передозування сталося.

– Чому це?

Вiн нахилився i взяв лiву руку жертви. Загрубiлi вени на лiктевому згинi були поцяткованi вавками, саднами i набряками.

– Запеклий наркоман. Дiйшов до краю. Ще за життя, маю на увазi. Виснаження. Загальна антисанiтарiя. Повнiсiнько давнiх незагоених ран. Зараз я сказав би, що це двадцятирiчний наркоман. Волоцюга. Або ж мешканець примiських нетрищ. Одне слово, щось таке.

Анаiс глянула на офiцера антикримiнальноi бригади, що стояв бiля заступницi прокурора.

– А його одяг?

– Нi одягу, нi паперiв нема.

Отож, хлопчину вбили деiнде i притягли сюди. Щоб заховати тiло? Чи навпаки – щоб усi бачили? Одне було ясно: ця яма вочевидь вiдiгравала важливу роль у ритуалi вбивства.

Вона востанне глянула на труп i полiзла нагору драбиною. Мертве тiло встигло вкритися памороззю i скидалося на сталеву скульптуру. Яма, що просмердiлася мастилом i металом, була йому iдеальною могилою.

Вибравшись на поверхню, вона скинула бахiли i ковпака. Веронiка Руа, вiдповiдно до раз i назавжди заведеноi процедури, почала була:

– Офiцiйно доручаю тобi взятися до…

– Надiшлеш папери менi на роботу.

Заступниця прокурора образилася. І почала допитуватися, як збираеться Анаiс провадити це розслiдування. Та вiдповiдала знехотя, перелiчуючи звичайнi заходи, а сама знай мiркувала про особу вбивцi. Вiн добре знайомий iз цiею мiсцевiстю. Напевно обiзнаний i з графiком маневрування потягiв. Може, вiн залiзничник? А може, до вбивства готувався заздалегiдь?

Раптом перед ii очима постала картина. Ось убивця несе на плечах брунатного пластикового лантуха з тiлом. Прямуе крiзь iмлу, згинаючись пiд вагою тiеi ношi. Вона подумала собi: тiло i бичача голова мали важити понад сто кiлограмiв. Отож, убивця мав бути фiзично дуже сильним чоловiком. Або вiн натягнув на мерця бичачу голову тут? Але тодi йому довелося проходити вiд авто до ремонтноi ями двiчi. Де вiн припаркувався? На стоянцi?

– Що?…

– Я питаю, ти вже створила слiдчу групу? – повторила Веронiка Руа.

– Ось вона, та група.

До них незграбною ходою, спотикаючись на жорствi, наближався Ле Коз, на ньому була обов’язкова флюоресцентна камiзелька. Заступниця прокурора здивовано зиркнула на неi; в ii очах майнули блискавицi. А вона нiчогенька, мусила визнати Анаiс.

– Вибач, саме зiрвалося з вуст, – усмiхнулася вона. – Дозволь познайомити тебе з лейтенантом Ерве Ле Козом, найближчим моiм помiчником i заступником. Ми з ним сьогоднi самi на чергуваннi. Склад групи затвердимо за годину.



Пiд камiзелькою на Ле Козовi було чорне вовняне пальто. У темнiй чупринi, старанно укладенiй за допомогою гелю, блищали краплi дощу. З рота iз соковитими вустами виривалися хмарки пари. Вiд нього вiяло таким невiдпорним чаром, що Веронiка Руа несамохiть напружилася, наче перейшла до захисту. Анаiс усмiхнулася. Напевно, заступниця прокурора живе сама – зрештою, як i вона оце. Хворому легко помiтити ознаки своеi недуги в iншоi людини.

Вона виклала Ле Козовi коротку версiю подiй i вiдразу ж узяла з командного тону. Але тепер вона вже не жартувала.

– По-перше, треба з’ясувати особу жертви. Потiм вивчити коло його спiлкування.

– Гадаеш, убивця i жертва знали одне одного? – встряла Веронiка Руа.

– Я нiчого не думаю. Спершу треба з’ясувати, хто вбитий. Потiм почнемо вiдстежувати його зв’язки, вiд найближчих до найвiддаленiших. Найближчi друзi. Знайомi.

Анаiс знову обернулася до лейтенанта.

– Зателефонуй рештi. Прогляньте всi записи з вокзальних вiдеокамер. І не лише за останню добу.

Потiм махнула рукою в бiк автомобiльноi стоянки.

– Не думаю, що наш клiент iшов через вокзальнi примiщення. Вочевидь, вiн вийшов на колii зi службовоi стоянки. Вiзьмися до вiдеозаписiв. Випиши всi номери автомобiлiв, що стояли тут останнiми днями. З’ясуй, хто iхнi власники, i кожного допитай. Начальникiв, охоронцiв, технiчний персонал. І нехай подумають, але таки згадають, якщо бачили щось пiдозрiле.

– Коли розпочинати?

– Вже розпочали.

– Третя година ночi…

– Пiднiмай усiх з лiжка. Обшукайте старi ремонтнi майстернi. Там завжди ночують якiсь волоцюги. Може, вони щось бачили. Ага, до речi, щодо машинiста…

– Якого машинiста?

– Того, що знайшов тiло. Протокол його допиту мае лежати в мене на столi завтра вранцi. Крiм того, менi потрiбнi будуть усi без винятку тут, на вокзалi. Простiсiнько зараз. Прочешемо територiю по периметру. Опитаемо мiсцевий люд.

– Недiля ж!

– А ти хочеш чекати до понедiлка? Залучи хлопцiв iз антикримiнальноi бригади i службовцiв мунiципалiтету.

Ле Коз мовчки записував iнструкцii до вогкого нотатника.

– Іще менi потрiбен чоловiк, який знаеться на великiй рогатiй худобi.

Помiчник допитливо зиркнув на неi.

– Оця бичача голова звiдкись узялася, правда ж? Зв’яжися iз жандармерiею Аквiтанii, Ландiв i Краiни Баскiв.

– А чому так далеко?

– Бо це бойовий бугай. Toro bravo.

– А ти звiдки знаеш?

– Знаю. Найближчi ферми розташованi поблизу Мон-де-Марсана. Далi треба iхати до Дакса.

Ле Коз писав, лаючи крiзь зуби мжичку, що розмивала його нотатки.

– Звичайно, у мене геть нема бажання просто зараз оце зустрiчатися з журналiстами.

– І як, цiкаво, ти зможеш вiд них вiдкараскатися? – здивувалася заступниця прокурора.

Вона була посадова особа i мала забезпечувати зв’язки з пресою. Напевне, вже запланувала прес-конференцiю i навiть вирiшила, що надягне з такоi нагоди. Анаiс без ножа ii зарiзала, сказавши:

– Зачекаемо. Поки що нiякоi iнформацii. Якщо нам бодай трохи пощастить, цей хлопчина i справдi виявиться безпритульним.

– Не втямлю.

– Його нiхто не буде шукати. І можна буде зволiкати iз заявою про його загибель. Наприклад, добу. Але й пiсля цього про бичачу голову нi слова. Просто безпритульний волоцюга, що вмер вiд переохолодження. Усе. Гаплик.

– А якщо це не безпритульний?

– Хоч що кажiть, нам потрiбен час. Щоб розпочати слiдство без зайвого галасу.

Ле Коз кивнув, прощаючись iз жiнками, i щез у туманi. Якби була iнша пора й iншi обставини, вiн неодмiнно випробував би свiй чар на обох, але зараз вiн уторопав, що справа таки нагальна. Отож, найближчим часом доведеться забути про сон, про iжу, про сiм’ю i взагалi про все, що не мае стосунку до розслiдування.

Анаiс обернулася до офiцера з антикримiнальноi бригади, який увесь цей час тримався вiддалiк, та не пропустив жодного слова з iхньоi розмови.

– Знайдiть менi координатора бригади кримiналiстiв.

– Гадаеш, це початок серii? – тихо запитала заступниця прокурора.

У ii голосi бринiли подвiйнi почуття. Пристрасне бажання i вiдраза. Анаiс усмiхнулася.

– Поки що рано робити висновки, люба моя. Зачекаемо звiту судмедексперта. Модус операндi[4 - Фраза з латини, яка означае «метод дii». У кримiналiстицi використовуеться при визначеннi профiлю злочинця, де можуть бути знайденi ключi до психологii злочинця.] щось пiдкаже i про особу злочинця. А поки що перевiрю, чи не випускали з «кадилака» чергового навiженця.

Цю назву добре знали в мiстi. Так звалося вiддiлення психiатричноi клiнiки, де тримали особливо небезпечних пацiентiв. Несамовитих шаленцiв iз кримiнальними схильностями. То була мiсцева цiкавинка – нарiвнi зi славетними бордоськими винами i Пiлатовою дюною.

– Крiм того, я перевiрю базу даних по всiй краiнi, – провадила Анаiс. – Треба з’ясувати, чи не скоювалися ранiше такi злочини в Аквiтанii та iнших краях.

Анаiс казала, що iй на думку спадало, аби лише справити враження на суперницю. Єдиною нацiональною базою даних, де мiстилися вiдомостi про злочини, скоенi на територii Францii, була програма, що ii оновлювали самi працiвники полiцii або жандарми, вiдповiдаючи на спецiальний перелiк запитань, але робили це задля годиться.

Зненацька завiса iмли перед ними розiйшлася. У прогалинi стояв працiвник кримiналiстичноi служби, що у своему скафандрi скидався на космонавта.

– Абделятiф Дiмун, – вiдкидаючи вiдлогу, сказав вiн. – Координатор кримiналiстичноi служби.

– Ви з Тулузи?

– Авжеж. Тридцять перша лабораторiя.

– Як це ви так швидко до нас дiсталися?

– Поталанило, якщо можна так висловитися.

Вiн широко усмiхнувся. У нього були бiлi-бiлiсiнькi зуби, що видiлялися на тлi брунатноi шкiри. Рокiв тридцять, вигляд трохи дикий i дуже сексуальний.

– Нас прислали в Бордо з iншого приводу. Забруднення на промисловому пiдприемствi Лормона.

Анаiс дещо чула про ту справу. Пiдозрювали колишнього працiвника тiеi фiрми – насправдi великого хiмiчного концерну, – який начебто з помсти навмисне допустився порушення деяких технологiчних процесiв. Капiтан i заступниця прокурора назвалися. Кримiналiст скинув рукавички i потиснув обом жiнкам руки.

– Успiшно попрацювали? – запитала Анаiс, намагаючись, щоб голос звучав нейтрально.

– Майже на нулi. Дуже вогко. Тiло близько десяти годин кисло у водi. За таких умов, вважайте, нiякоi надii на папiлярнi мiтки немае.

– На що, перепрошую?

Анаiс обернулася до заступницi прокурора, пишаючись, що може продемонструвати свою обiзнанiсть.

– На вiдбитки пальцiв.

Веронiка Руа закопилила губи.

– Фрагментiв органiки не знайшли. Бiологiчних рiдин теж, – провадив Дiмун. – Нi кровi, нi сперми, нiчогiсiнько. Дощ, нехай йому дiдько. Поки що ми впевненi тiльки в одному: злочин скоiли не тут. Убивця просто покинув тут тiло. Убив цього хлопчину вiн в iншому мiсцi.

– Ви зможете якомога хутчiй надiслати менi звiт i результати аналiзiв?

– Авжеж. Ми тут усе i зробимо, в якiй-небудь приватнiй лабораторii.

– Якщо у мене будуть запитання, я вам зателефоную.

– Нема проблем.

Чоловiк записав номера свого мобiльника на зворотi вiзитки.

– А я вам свого дам, – сказала Анаiс, видираючи сторiнку iз записника. – Телефонуйте о будь-якiй порi дня i ночi. Я живу сама.

Кримiналiст трохи звiв брови, здивований таким несподiваним зiзнанням. Анаiс зашарiлася. Веронiка Руа дивилася на неi з неприхованою насмiшкою. Анаiс порятував офiцер iз антикримiнальноi бригади, який щойно повернувся.

– Можна вас на хвилину? Шеф просить пiдiйти. Вiн мае вам сказати щось важливе…

– Що саме?

– Достеменно не знаю. Наче вчора тут зловили якогось химерного чолов’ягу. З утратою пам’ятi. Мене тодi тут не було.

– Де конкретно його знайшли?

– На колiях. Неподалiк вiд ремонтноi ями.

Вона кивнула Руа i Дiмуновi й тицьнула йому аркуша зi своiми координатами. І почвалала за офiцером через колii. Удалинi, помiж занедбаними спорудами, промайнули три постатi в бiлих халатах, що прямували вiд автостоянки. Служба перевезення трупiв. За ними з тихим вурчанням рухався автовантажник. Либонь, замовили його, щоб пiдняти з ями тiло i величезну голову.

Прямуючи за своiм проводирем, вона обернулася i зиркнула через плече. Заступниця прокурора приязно щебетала до кримiналiста. Вони вiдiйшли подалi вiд стрiчки огородження i закурили. Веронiка Руа кудкудакала мов курка. Анаiс роздратовано загорнула на грудях арафатку, яку носила замiсть шалика. Що ж, допiру вона здобула зайве пiдтвердження своiм звичним мiркуванням. З трупом чи без трупа, солiдарнi чи нi, але правило не мiняеться: перемагае найдужчий.



У середмiстi iмла погустiшала. Вiд асфальту, вiд мурiв, од каналiзацiйних грат химерними сувоями здiймалися бiлi хмари. За п’ять метрiв нiчогiсiнько не було видно. Утiм, для Анаiс це не становило нiякоi проблеми. До полiцiйноi дiльницi вона могла дiстатися iз заплющеними очима. Вислухавши досить заплутанi пояснення начальника патрульноi служби – вiн розповiв, що минулоi ночi неподалiк вiд мiсця знаходження трупа виявили дивного чолов’ягу, убраного як ковбой, з цiлковитою втратою пам’ятi, – вона дала ще декiлька розпоряджень i сiла в авто.

Звернувши з набережноi на бульвар Вiктора Гюго, вона попрямувала до собору Сент-Андре. Збудження вщухло, i на неi налягла втома. Чи впораеться вона з цiею справою? Чи ii не вiдберуть у неi взагалi? За кiлька годин ця новина пошириться у найвищих колах мiського товариства. Префект, мер, депутати – всi почнуть телефонувати старшому комiсаровi Жановi-П’еру Деверса. Труп iз бичачою головою в столицi вина – це вам не жарт. Усi будуть одностайнi: справу потрiбно розкрити якомога ранiше. І перше запитання, що виникне в кожного: а кому ii доручили? Скiльки рокiв керiвниковi слiдчоi групи? Який мае досвiд? Стать? І головне – iм’я? І тодi неухильно випливе скандал, пов’язаний з ii батьком. Та iсторiя приклеiлася до неi мов шевська смола, не вiдiрвати.

Чи захищатиме ii Деверса? Нi, не захищатиме. Вони ледь знайомi. Вiн знае про неi те саме, що й усi: молода працiвниця судовоi полiцii з блискучою освiтою i яскравими талантами, що посварилася зi своiм батьком. Та для успiху слiдства все це не мае нiякого значення. Тут потрiбен досвiд старого полiцiйного хорта. Вона заспокоювала себе, кажучи, що час скоення злочину був на ii користь, адже труп знайшли пiд час ii чергування. Їi, а не когось iншого.

Вона розумiла, що в неi е приблизно тиждень, перш нiж втрутиться суддя, який ухвалюе постанови. Упродовж цього часу вона може допитувати кого завгодно. Нишпорити там, де iй подобаеться. Залучати до роботи будь-яких партнерiв i необмежено використовувати будь-якi матерiальнi ресурси. Як по правдi, вiд такоi перспективи iй аж дух забило. Чи здатна вона правильно застосувати цю владу?

Вона перемкнула авто на нижчу передачу i завернула праворуч, до бульвару Пастера. Раптом у пам’ятi постало обличчя координатора з експертно-кримiналiстичноi служби. Отого араба з чарiвливою усмiшкою. Ото вже дурна вона, що поквапилася тицьнути йому номера свого мобiльника… Ну шерепа, та й годi! Сама iз себе посмiховисько зробила. Їй i досi вчувалося насмiшкувате хихотiння Веронiки Руа за плечима.

Вона загальмувала перед червоним сигналом свiтлофора, що вогненною кулею сяяв у миготливiй iмлi, потiм, не чекаючи, доки загориться зелений, стрiмко взяла з мiсця. На даху авта вона заздалегiдь поставила блимавку, та сирени вмикати не стала. Блакитний маячок у каламутнiй вечiрнiй iмлi…

Анаiс подумки спробувала зосередитися на розслiдуваннi, та в неi нiчого не вийшло. Їi душив гнiв. На саму себе вона гнiвалася. Ну чому вона, мов дурнувата, кидаеться на кожного чоловiка? Постiйна невдоволенiсть, постiйне бажання сподобатися… Як можна бути такою схибленою на коханнi? Мабуть, самотнiсть перейшла в неi у патологiю. Звiдси надчутливiсть до всього, що стосуеться кохання…

Коли вона бачила закоханi пари на вулицях, у неi стискалося горло. Якщо в кiно героi цiлувалися, з очей у неi котилися сльози. Звiстка про те, що якась зi знайомих дiвчат виходить замiж, змушувала ii вiдкривати упаковання лексомiлу. Їй було нестерпно дивитися на чуже кохання. Серце стало суцiльним наривом, що гострим болем вiдгукувався на кожен дотик. Вона знала, як зветься ця недуга. Невроз. Знала також, хто iй потрiбен, щоб зцiлитися. Психоаналiтик. Лихо тiльки в тому, що з ранньоi юностi вона побувала в цiлого легiону психоаналiтикiв. Безрезультатно.

Анаiс припаркувала свого «гольфа» бiля собору й, не знiмаючи рук iз керма, заплакала. На декiлька довгих хвилин вона дала вихiд рясним сльозам. Це дало iй полегшу. Вона витерла сльози, висякалась i постаралася зiбрати думки. Про те, щоб приiхати до полiцiйноi дiльницi в такому виглядi, не могло бути й мови. Там чекають лiдера. А не шмаркате дiвча.

Вимкнувши радiо, вона проковтнула пiгулку лексомiлу. Дiстала айпода, надiла навушники. Поки подiе заспокiйливе, не зашкодить трохи музики. Поллялися звуки «Райз» Габрiелi. Журлива пiсня початку двотисячних, написана пiд впливом семпла Боба Дiлана. У пам’ятi один за другим спливали спогади. А тим часом диво-препарат долав журбу.

Вона не завжди була така. Нервова. Неврiвноважена. Схильна до депресii. Колись вона була зразком рiшучоi i надзвичайно привабливоi дiвчини. Певноi свого становища, свого чару, свого майбутнього. Батько був чiльний фахiвець iз виноробства, коло нього упадали виробники найславетнiших марок бордоських вин. Кам’яниця в Медоцi. Вiдмiнне навчання в лiцеi Тiволi. Атестат зрiлостi в сiмнадцять рокiв. У вiсiмнадцять – студентка правового факультету. Життева програма: здобути магiстерський ступiнь iз юриспруденцii, а потiм, як батько, другу вищу освiту зi спецiальностi «наукове виноробство», пiсля чого зробити кар’еру в царинi правового захисту виноробiв. Не програма, а цукерка.

До двадцяти рокiв Анаiс нi на крок не вiдступила вiд того плану. Навiть коли часом цей план передбачав певнi поблажки. Молодiсть повинна взяти свое… Вона бувала на бундючних балах, що iх влаштовували найлiпшi бордоськi родини для своiх синiв та доньок, й на менш формальних вечiрках, що вiдбувалися, щоправда, у тому-таки товариствi, де учасники його впивалися найвишуканiшими винами, – слава Богу, доста було спуститися в батькiв льох. Частенько поверталася вона додому пiсля вiдвiдин чергового нiчного клубу – вiп-зал, прошу – i приятелювала з футбольними зiрками департаменту Жиронда.

Не викликали в неi захвату однолiтки. Однi пиячили, другi нюхали кокаiн, i навпаки. Їхнi прагнення не виходили за межi танцмайданчика. Жоден iз цих таткових синочкiв не хотiв навiть грошенят заробити побiльше, бо iх у кожного й так був повен капшук. Часом iй спадало на думку, що вона волiла б народитися вбогою i стати якоюсь хвойдою, походюхою, щоб без найменших докорiв сумлiння видурювати грошенята в цих багатих телепнiв. Та нiчого не вдiеш, вона була така сама, як i вони. І неухильно йшла тим шляхом, що накреслив ii батько.

Мати ii, щира чилiйка, за декiлька мiсяцiв пiсля пологiв зсунулася з глузду. Вони тодi жили в Сантьяго, де Жан-Клод Шатле працював над селекцiею виноградного сорту Карменер – у Францii вiн геть зiйшов до пропащого стану, зате буйно розрiсся в узгiр’ях Анд. Занепокоiвшись здоров’ям дружини, Жан-Клод вирiшив повернутися до рiдноi Жиронди, певен, що не залишиться тут без роботи.

Отож, гармонiю iхнього щасливого життя псувала тiльки божевiльна матiнка, яку вони щотижня вiдвiдували у психлiкарнi в сусiдньому Тор’яцi. В Анаiс iз тих вiдвiдин збереглися тiльки невиразнi спогади: вона збирае жовтець, а тато гуляе попiд руку з мовчазною жiнкою, що так ii i не впiзнала. Вона померла, коли Анаiс було вiсiм рокiв. Розум до неi так i не повернувся.

Пiсля цього гармонiю iдеальноi родини нiщо вже не порушувало. Батько чимало працював i паралельно виховував любу донечку, яка вiддячувала йому покiрною слухнянiстю. Вони були чимось на кшталт подружньоi пари, хоча, скiльки вона пам’ятала, в iхнiх взаеминах не було нiчого образливого чи такого, що обмежувало ii свободу, тим паче й нездорового. Тато хотiв лише одного: щоб вона була щаслива, а щастя для неi мало полягати у вiдповiдностi до визнаних норм. Іншими словами, доня мае бути вiдмiнницею i чемпiонкою з iзди верхи.

Скандал вибухнув у 2002 роцi.

Їй був двадцять один рiк, як свiт довкола неi став iз нiг на голову. Газети. Чутки. Погляди. Люди витрiщалися на неi. Закидали ii запитаннями. На жодне в неi не було вiдповiдi. Це було фiзично неможливо. Вона втратила голос. Упродовж майже трьох мiсяцiв неспроможна була вимовити бодай одного звуку. Чисто психосоматичне явище, виснували лiкарi.

Передовсiм вона вибралася з батькiвського дому. Спалила всi своi сукнi, розпрощалася зi своiм конем, якого колись подарував iй батько, – якби могла, то застрелила б того бiдолашного коника. Порвала стосунки з давнiми друзями. Скрутила дулю всiй тiй золотiй молодi. Про дотримання пристойностi вже й мови не могло бути. Тим паче про якiсь контакти з батьком.

Настав 2003 рiк.

Вона скiнчила магiстратуру з правознавства. Захопилася бойовими мистецтвами, засвоiла крав-магу й кiкбоксинг. Узялася до спортивноi стрiльби. Вона вже поклала собi, що пiде працювати в полiцiю. Присвятить себе захистовi справедливостi. І вiдмиеться вiд довгих лiт облуди, що вiд самiсiнького народження отруiла ii життя, ii душу i кров.

2004 рiк.

Вона вступила до Вищоi державноi школи офiцерiв полiцii в Канн-Еклюзi. Пiвтора року навчання. Процедурнi тонкощi. Методи слiдства. Суспiльнi стосунки. Анаiс закiнчила школу перша у випуску i здобула право самостiйного вибору майбутнього мiсця працi. Спершу вона вирiшила попрацювати у звичайнiй полiцiйнiй дiльницi в Орлеанi, спробувати, що воно за професiя. Та незабаром звернулася до керiвництва з проханням перевести ii в Бордо – те саме мiсто, де й вибухнула скандальна iсторiя. Мiсто, де ii iм’я обiлляли брудом. Нiхто не зрозумiв ii вибiр.

Все було дуже просто.

Вона хотiла показати, що не боiться iх.

А головне, показати йому, що вiднинi вона на боцi правосуддя та справедливостi.

Навiть зовнi вона мало скидалася на себе колишню. Коси вона постригла. Носила джинси або камуфляжнi штани i шкiрянки. Взувалася в рейнджери. Тiло в неi стало, як у справжнього спортсмена, нехай невеличке, проте мiцно збите i з швидкою реакцiею. Манера розмовляти, слова, тон – усе це стало шорстким. Та попри всi тi зусилля, вона так i лишилася гожою тендiтною дiвчиною з надто бiлою шкiрою i великими здивованими очима, наче вийшла з казки про фей.

Ото й добре.

Хто не довiрятиме офiцеровi судовоi полiцii з ляльковою зовнiшнiстю?

Що ж до стосункiв iз чоловiками, то вiдколи вона повернулась у Бордо, Анаiс перебувала в постiйному i поки що марному пошуку. Попри бравий вигляд, iй так хотiлося спертися на тверде чоловiче плече. Пригорнутися до великого i дужого чоловiка й вiдчути на собi тепло його рук. Минуло два роки, та вона так нiкого й не знайшла. Холодна звабниця пори розкiшних вечiрок, недоступна «снiгова королева» вже не приваблювала чоловiкiв. А якщо iй i щастило заманити когось у своi тенета, утримати його вона все одно не могла.

Чи це було через ii поведiнку? Їi неврози, що давалися взнаки в уривчастому мовленнi, рвучких порухах i поглядах спiдлоба? Чи ii професiя, що всiх лякала? Вона ставила собi всi тi запитання i знизувала плечима. Яка рiзниця? Так чи так, нiчого не змiнити, бо запiзно. Вона втратила жiночiсть, як ото втрачають цноту, тобто безповоротно.

Тепер вона сидiла на сайтi для знайомств.

Три мiсяцi марних зустрiчей i дурнуватих балачок iз заплiшеними телепнями. Приниження i нульовий результат. Кожна така халепа додавала iй ще бiльшоi втоми i ще дужчоi пригнiченостi чоловiчою жорстокiстю. Вона шукала приятелiв, а знаходила ворогiв. Мрiяла про «Нiколи не забувай», а iй тицяли «Дванадцять мерзотникiв».

Вона звела очi. Сльози вже висохли. Тепер вона слухала «Райт вее iт бiлонз» групи «Найн iнч нейлз». Крiзь iмлу на неi дивилися потвори iз соборного даху. Тi камiннi страховиська нагадали iй про всiх чоловiкiв, з якими вона мала справу, всiх тих клятих брехунiв, що намагалися затягти ii до лiжка. Студент-медик, що виявився насправдi носiем пiци. Пiдприемець, що жив на мiнiмальну платню. Одинак у пошуках рiдноi душi, в якого жiнка мала народити третю дитину.

Потвори.

Чорти.

Зрадники.

Вона обернула ключа запалювання. Лексомiл уже дiяв. Та головне – до неi повернувся гнiв, а разом iз ним i ненависть. Вони стимулювали ii дужче, нiж наркотики.

Рушаючи з мiсця, вона згадала про головну подiю цiеi ночi. В ii мiстi хтось забив невинну людину i насадив на неi бичачу голову. На тлi цього злочину всi ii дiвочi прикрощi здавалися нiкчемними. Хiба ж це не дурня – потерпати через такi дрiбницi, коли вулицями Бордо вештаеться манiяк-убивця?

Зцiпивши зуби, вона вела авто по вулицi Франсуа-де-Сурдi. Слава Богу, хоч ця нiч не пропала намарне.

У неi е труп.

А це набагато лiпше, нiж живий телепень.



– Учора ти менi казав, що тебе зовуть Мiшелль.

– Ага. Паскаль Мiшелль.

Фрер записав iм’я. Дарма, справжне воно чи облудне. Принаймнi це додаткова iнформацiя. Загiпнотизувати ковбоя виявилося дуже легко. Амнезiя наче спонукала його вiдiмкнути вiд зовнiшнього свiту. Вiдiграв роль i чинник довiри, що вiн вiдчував до психiатра. Нема довiри, то не буде i розслаблення. А як нема розслаблення, то й гiпнозу не буде.

– Ти знаеш, де твiй дiм?

– Нi.

– Подумай.

Велетень сидiв на стiльцi, випроставши спину i поклавши долонi на колiна. Капелюха вiн так i не скинув. Фрер провадив сеанс у себе в кабiнетi, де зазвичай приймав пацiентiв. Ідеальне мiсце в недiлю, нiхто тут iх не потурбуе. Вiн опустив штори i замкнув дверi на ключ. У кiмнатi панували сутiнки i тиша.

Була дев’ята ранку.

– Менi здаеться… Авжеж, так i е. Мiсто називаеться Оданж.

– Де це?

– Неподалiк вiд Аркашона.

Фрер записав.

– Ким ти працюеш?

Мiшелль вiдповiв не вiдразу. Чоло пiд крисами стетсонiвського бриля насупилося в глибокiй задумi.

– Бачу цеглини.

– Будiвельнi?

– Так. Я беру iх у руки. І вкладаю.

Не розплющуючи очей, пацiент, немов слiпий, заходився показувати руками, як вiн кладе цеглу. Фрер згадав, що на руках i пiд нiгтями в нього виявили дрiбнi частинки якоiсь речовини. Цегляний пил?

– Ти будiвельник?

– Муляр я.

– Де ти працюеш?

– Я… здаеться… тепер я працюю на будовi в Кап-Ферре.

Фрер знай нотував усе. Вiн i не збирався вiрити цим зiзнанням. Пам’ять Мiшелля цiлком могла спотворити правду, витворити вигаданi спогади. Тi вiдомостi служили психiатровi швидше гаслами, що вказують напрямок пошуку. Все воно потребувало перевiрки.

Вiн вiдiрвав ручку вiд записника i трiшки почекав. Не слiд ставити забагато запитань. Нехай дiе обстановка кабiнету. Його й самого охопила сонливiсть. Пацiент не казав нi слова.

– Пам’ятаеш, як зовуть начальника будови? – запитав Фрер.

– Тiбодье.

– Можеш продиктувати по лiтерах?

Мiшелль зробив це, не вагаючись.

– Бiльше нiчого не пам’ятаеш?

Помовчавши, ковбой сказав:

– Дюна… З тiеi будови видно Пiлатову дюну.

Кожна вiдповiдь була рiвнозначна новому штриховi, що доповнював ескiз.

– Ти одружений?

Знову пауза.

– Нi, не одружений. Але в мене е подруга.

– Як ii звати?

– Елен. Елен Офер.

Те iм’я Фрер теж попросив продиктувати по лiтерах, а потiм почав ставити запитання зi швидкiстю кулемета.

– Ким вона працюе?

– У мерii.

– У сiльськiй мерii? Чи в мерii Оданжа?

Мiшелль затулив обличчя долонею. Рука його тряслася.

– Я не… я бiльше нiчого не знаю.

Фрер вирiшив урвати сеанс. Наступний буде завтра. Треба обережно ставитися до динамiки пам’ятi, що прокладае собi шлях до свiтла.

Вiн промовив декiлька слiв, виводячи пацiента зi стану гiпнотичного сну, i вiдтулив штори. Його заслiпило яскраве свiтло. Лiве око вмить вiдгукнулося на нього гострим болем. Вiд iмли i слiду не було. Над Бордо сяяло зимове сонце. Бiле, холодне, мов снiгова грудомаха. Фрер подумав, що це добра прикмета для роботи з пацiентом-забудьком.

– Як ти почуваешся?

Ковбой i не поворухнувся. На ньому була полотняна куртка такого ж кольору, як i штани, все те йому видали в лiкарнi. Чи то пiжама, чи то в’язничний однострiй. Фрер струснув головою. Вiн терпiти не мiг лiкарняного вбрання.

– Добре, – вiдказав Мiшелль.

– Пам’ятаеш, про що ми балакали?

– Невиразно. Я казав щось важливе?

Вiдповiдаючи, психiатр зважував кожне слово. Вiн уживав звичнi для лiкарського жаргону вислови, та не уточняв, якi саме вiдомостi здобув щойно вiд пацiента. Спершу вiн мае перевiрити iх. Фрер через стiл дивився Мiшеллевi прямо у вiчi. Сказавши декiлька заспокiйливих слiв, вiн запитав, чи не снилося йому чогось.

– Знову бачив той самий сон.

– Із сонцем?

– Еге ж, iз сонцем. І з тiнню.

А що снилося йому? Пiсля iсторii з людьми в чорному вiн запав у сон, буцiм той камiнь у воду. Заснув на диванi, навiть не роздягнувшись. Наче волоцюга якийсь…

Вiн пiдвiвся й обiйшов довкола сидячого велета.

– Ти пробував згадати, що сталося з тобою тiеi ночi… на вокзалi?

– Авжеж. Марно.

Фрер мiряв кроками кiмнату в нього за спиною. Раптом збагнув, що в його крокуваннi було щось загрозливе, гнiтюче – вiн же не полiцай, що допитуе в’язня, – i зупинився праворуч вiд ковбоя.

– Жодноi деталi?

– Анi однiсiнькоi.

– А розвiдний ключ? А телефонний довiдник?

Мiшелль декiлька разiв моргнув. Обличчя його нервово сiпнулося.

– Нi. Геть нiчого не пам’ятаю.

Психiатр знову сiв за стiл. Цього разу вiн добре вiдчув опiр розмовника. Той боявся. Боявся згадати. Фрер приязно всмiхнувся йому. Це означало кiнець сеансу i заразом бажання заспокоiти пацiента. Либонь, Фрер повiвся з ним недостатньо обережно. Його пам’ять була немов зiжмаканий аркуш паперу: почни розгортати – ще порвеш.

– Ну, на сьогоднi доста.

– Нi. Я хочу розповiсти тобi про мого батька.

Отож, механiзм почав дiяти – хоч iз гiпнозом, хоч без нього. Фрер знову дiстав записника.

– Слухаю.

– Вiн помер. Два роки тому. Вiн був муляр. Як i я. Я казав тобi, що працюю муляром?

– Так.

– Я дуже його любив.

– А де вiн жив?

– У Марсацi. Це село бiля Аркашона.

– А твоя мати?

Пацiент вiдразу не вiдповiв i вiдвернувся. Здавалося, його очi шукають вiдповiдь у крижаному свiтлi, що струмувало з вiкна.

– Вона тримала бар iз тютюновою крамничкою, – нарештi озвався вiн. – На головнiй вулицi Марсака. Вона теж померла. Торiк, одразу пiсля батька.

– Ти пам’ятаеш, як це сталося?

– Нi.

– У тебе е брати чи сестри?

– Я… – Мiшелль завагався. – Не знаю.

Фрер пiдвiвся. Цього разу вiн твердо вирiшив закiнчувати. Погукав медбрата i звелiв зробити Мiшеллевi укол седативного препарату. Головне, щоб вiн вiдпочив.

Лишившись на самотi, вiн зиркнув на годинника. Майже десята. Чергування у вiддiленнi швидкоi допомоги розпочиналося о першiй дня. Вiн цiлком устигав поiхати додому, але що йому там робити? Напевно, лiпше буде заглянути до своiх хворих у стацiонарi. Потiм можна буде повернутися до кабiнету i спробувати перевiрити ту iнформацiю, яку дав йому Паскаль Мiшелль.

Уже виходячи в коридор, вiн раптом усвiдомив одну просту iстину.

Сам того не помiчаючи, вiн намагався бiльшу частину свого життя збувати тут, у лiкарнi. У повнiй безпецi. Точнiсiнько так, як i його пацiенти.



– Оце все, що мiг я зробити, – злiпив сяк-так ту голову.

– Бачу.

Була десята година ранку. Анаiс Шатле спала всього двi години, уклавшись на диванi у своему кабiнетi. Притиснувши до плеча телефонну слухавку, вона розглядала на екранi монiтора те, що лишилося вiд обличчя жертви убивства на вокзалi Сен-Жан. Нiс геть розплесканий. Надбрiвнi дуги розтрощенi. Праве око глибоко запало i на кiлька сантиметрiв змiстилося вiдносно лiвого. За набряклими губами видно уламки вибитих зубiв. Не лице, а страшна машкара, неприродна i наче зшита з окремих клаптiв.

Судмедексперт Лонго прислав iй свiтлину для впiзнання i вiдразу ж зателефонував.

– Нiчого й казати, обличчя скалiчене бичачою головою. Убивця справдi видовбав ii вiд шиi до мозку, а потiм надiв цього страшного ковпака на черепа жертви як суцiльну машкару. Та всерединi були хребцi й частина м’язовоi тканини. Ото вони й понiвечили обличчя тому хлопчинi.

Хлопчина… Добре дiбране слово. Убитому було рокiв iз двадцять. Фарбоване чорним волосся, сяка-така стрижка. Напевне, гот. Кримiналiсти вже перевiрили вiдбитки його пальцiв у загальнонацiональнiй базi даних – марно. Вiн нiколи не вiдбував покарання i навiть жодного разу не затримувався полiцiею за дрiбнi правопорушення. Результатiв iз Автоматизованоi нацiональноi системи генетичноi iнформацii ще не було – для проведення всiх необхiдних аналiзiв потрiбен час.

– Це його й погубило?

– Нi, вiн уже був мертвий.

– Причина смертi?

– Чуття не пiдвело мене. Передозування. Сьогоднi вранцi надiйшли результати токсикологiчного аналiзу. У кровi виявили майже два грами героiну.

– Ти впевнений, що вiн помер вiд цього?

– Нiхто не може витерпiти таку дозу. Я кажу про майже чистий героiн. Проте iнших ушкоджень нема.

Анаiс перестала писати.

– Що ти називаеш майже чистим героiном?

– Ну, скажiмо, вiсiмдесят вiдсоткiв.

Анаiс добре знала свiт наркотикiв. Встигла познайомитися з ними в Орлеанi, який був перехрестям наркоторгiвлi в регiонi Іль-де-Франс. І добре знала, що дурману такого ступеня чистоти на ринку не бувае. Нiде. Надто ж у Бордо.

– Що ти ще можеш сказати про результати токсикологiчного аналiзу?

– Тебе цiкавить iм’я й адреса дилера?

Анаiс не звернула уваги на кпини.

– Зрозумiло тiльки одне, – озвався за мить Лонго. – Наша жертва – давнiй наркоман. Я ж показував тобi його руку. Слiди iн’екцiй е навiть на п’ястях. Носовi перегородки менi дослiдити не пощастило з огляду на жалюгiдний стан кiсток i хрящiв, та менi й не потрiбнi були пiдтвердження. Хлопчина давно вживав героiн. І нiзащо не ризикнув би вколотися, якби знав, що йому пропонують. Передозування наркотикiв – це завжди результат помилки. Наркомани постiйно ходять на гранi життя i смертi, та iнстинкт самозбереження не дозволяе iм свiдомо перетинати ii. Отож, хлопчинi продали – чи й просто так дали – дозу героiну, не попередивши про ii склад. Задихнувся, – пiдвiв риску судмедексперт. – Усi ознаки наявнi. Типовий випадок ГНЛ.

– Чого-чого?

– Гострого набряку легень. Зiницi звуженi пiд дiею героiну i через мозкову кисневу недостатнiсть. Крiм того, в ротi накопичилося трохи рожевоi пiни. Задихаючись, вiн плювався плазмою. Серце ще функцiонувало, але вже з останнiх сил. Довго воно не витримало б.

– Ти можеш встановити точний час смертi?

– Вiн помер не цiеi ночi, а попередньоi. О котрiй годинi, хтозна.

– А чому саме вночi?

– А в тебе е iншi мiркування?

Анаiс подумала про iмлу, що оповила мiсто ще добу тому i стояла цiлiсiнький день. Убивця мiг дiяти коли завгодно, хоча, звiсно, елементарна обережнiсть диктувала йому необхiднiсть пересуватися з таким вантажем пiд захистом нiчноi пiтьми. Нiч i туман, подумалося iй. «Нахт унд небель». Документальний фiльм Алена Рене. Найстрашнiший iз фiльмiв, якi вона бачила про нiмецькi концтабори. «Облиш надiю, як заходиш сюди». Щоразу, як вона знову проглядала цей фiльм, тобто часто, на думку iй спадав батько.

– Є ще одна дивина, – докинув Лонго.

– Яка?

– У мене таке враження, неначе з нього виточили кров. Тiло аномально блiде. Я перевiрив iншi тканини. Слизовi оболонки повiк, вуст, нiгтi… Скрiзь те саме.

– Але ж ти сказав, що на тiлi немае ран чи iнших ушкоджень.

– Так отож. Менi здаеться, убивця виточив iз нього лiтр чи два кровi. Слiдiв од нещодавнiх уколiв так багато, що неможливо визначити, куди зробили смертельну iн’екцiю. Та помiж ними може бути i слiд вiд зовсiм iншого уколу – зробленого, щоб виточувати кров.

– За життя його зробили?

– Авжеж. У мерця кровi не вiзьмеш.

Анаiс зазначила в записнику: «Опир?»

– Щось iще?

– Шрами вiд давнiх ран. Переважно незалiкованi порiзи. Крiм того, рентген показав численнi переломи кiсток, i то давнi, ще дитячi. Як я i казав, цей хлопчина безпритульний. Із безталанноi родини. Змалку його лупцювали, а кiнець його i геть був кепський.

Анаiс згадала виснажене худе тiло в татуюваннях. Авжеж, судмедексперт мае рацiю. Його гiпотезу пiдтверджував iще один факт. Нiяких заяв про зникнення людини, схожоi на жертву, не надходило. Або хлопець приiхав з iнших краiв, або нiхто й не засмутився вiд того, що його нема…

– Якiсь е ще ознаки на користь цього припущення?

– Цiла купа. По-перше, вiн був страшенно брудний.

– Це ти менi ще там казав.

– Маю на увазi хронiчний, давнiй бруд. Щоб його вiдмити, довелося застосувати мийнi засоби. Руки геть збитi. Шкiра на лицi засмагла, що свiдчить про життя просто неба. Слiди вiд укусiв блiх. Не кажу вже про вошi, зокрема лобковi. Труп у морзi аж ворушився.

Анаiс не оцiнила того гумору. Уявила собi, як цей п’ятдесятирiчний, завжди незворушний сивий чоловiк iз диктофоном у руках ходить довкола тiла, що лежить на столi для розтину, а вгорi сяе нещадне свiтло хiрургiчних ламп. Лонго завжди був для неi загадкою.

– Із приводу внутрiшнiх органiв, – знову озвався вiн. – Та сама картина. Печiнка на межi цирозу. Зарано для такого молодого хлопчини.

– То вiн ще й пиячив?

– Особисто я гадаю, що це швидше наслiдок гепатиту С. Точнiше знатиму, як надiйдуть результати аналiзiв. Та я певен, що в нього знайдеться ще цiла купа недуг. До сорока йому було не дожити.

Анаiс вже подумки малювала портрета можливого вбивцi. Зарiзяка волоцюг. Навiжений кат, що скоюе ритуальнi вбивства, озлившись на зайвих людей. Вона вiдчула, як ii аж морозом пройняло. Та чи не забiгае вона вперед? Ще нема нiяких доказiв того, що перед нею серiйний убивця. Утiм, у неi не було нiяких сумнiвiв. Якщо Мiнотавр – перша жертва, то будуть i наступнi.

– А щодо його сексуальних стосункiв, вiн часом не був згвалтований?

– Нiчого. Нiяких слiдiв сперми. Жодного ушкодження анального отвору.

– Що можна сказати про останнi години його життя?

– Ми знаемо, що вiн iв. Крабовi палички. Локшину з курятиною. Щось iз «Макдональдзу». Одне слово, рiзний непотрiб. Напевне, нишпорив у смiтницях. Одне ми з’ясували достеменно: його остання вечеря супроводжувалася добрячою пиятикою. Рiвень алкоголю в його кровi становив 2,4 промiле. Це означае, що перед тим, як зробити собi смертельну iн’екцiю, вiн був п’яний мов чiп.

Анаiс пробувала уявити собi, як цi двое, убивця i його жертва, сидять i вечеряють, запиваючи iжу пивом. Пiсля вечерi хлопчину чекала ще й добряча доза героiну. Нi, не так. Вона уявила iншу картину. Убивця зустрiвся з хлопцем пiсля того, як той справив бенкет. І запропонував йому вколотися «найлiпшим на свiтi героiном»…

– А що ти можеш сказати менi про вбивцю?

– Та небагато. Тiло вiн не покалiчив. Задовольнився тим, що надiв йому на голову ту страшенну бичачу довбешку. Як на мене, вiн холоднокровний чоловiк. Звик дiяти методично. Принаймнi всi своi дурнуватi задуми вiн здiйснюе старанно i послiдовно.

– Чому ти кажеш «методично»?

– Я помiтив одну подробицю. На крильцях носа, у кутиках вуст, над правою ключицею й обабiч пупа на тiлi виднiють крихiтнi дiрочки.

– І що ж воно таке?

– Слiди вiд пiрсингу. Убивця видалив увесь метал. Не знаю, нащо вiн утнув таке, та, вочевидь, не хотiлося йому, щоб у тiлi жертви залишалися металевi предмети. Психопат, нема чого й казати. Холодний, мов гадюка.

– Як, на твою думку, сталося вбивство?

– Ти забула давне правило? Судмедексперт не мае права висловлювати гiпотези.

Вона зiтхнула. Лонго страшенно кортiло висловити свою думку.

– Не вдавай iз себе незайманку, добре?

Лiкар глибоко вдихнув повiтря i почав:

– Як на мене, злочин скоiли позавчора. Убивця здибав хлопчину десь надвечiр. Або знав, де його шукати, або прилiпився до першого-лiпшого волоцюги. Може, у шинку, може, пiд час пиятики, може, у вiдселеному будинку, а може, й узагалi надворi. Та вiн достеменно знав, що жертва його – наркоман. Звабив його пекельною дозою. Одвiв у затишний закуток i наповнив шприца. Вiдразу перед цим чи, може, вiдразу пiсля цього, виточив iз нього певну кiлькiсть кровi. Найпевнiше, до уколу, щоб гемоглобiн не просякнув героiном. Утiм ми все одно не дiзнаемося, нащо йому потрiбна була та кров…

Анаiс подумки зазначила ще одну обставину. Жертва знала вбивцю. Попри ломку, наркоман не дасть себе колоти незнайомцевi, навiть страшенну ломку. Мiнотавр довiряв своему катовi. Треба пошукати помiж дилерами. Або помiж людьми, з якими останнiм часом водився цей хлопчина.

Друга важлива деталь. Грошей за дозу з нього не взяли. Бодай тому що в жертви не було змоги заплатити сто п’ятдесят евро за грам героiну.

– Дякую, Мiшелю. Коли надiшлеш менi звiт?

– Завтра вранцi.

– Що-о?

– Сьогоднi недiля. Цiлу нiч я порався коло цього небiжчика. Отож, якщо ти не проти, менi хотiлося б прикупити круасанiв до снiданку моiм хлопцям.

Анаiс глянула на обличчя жертви, що немовби з клаптiв було зшите. Вона збуде недiлю з цим хлопчиною, що наче вилiз iз фiльму жахiв. Буде опитувати жебракiв i наркодилерiв. На очi навернулися сльози. Вiшай слухавку.

– Надiшли менi фотографiю трупа.

– А що з головою робити?

– З якою головою?

– Бичачою. Куди ii подiти?

– Склади на неi окремий звiт. Опиши, як саме вбивця ii вiдрубав i видовбав.

– Худоба – не мiй профiль, – зневажливо вiдказав Лонго. – Тобi потрiбен ветеринар. Або ж звернися в Париж, в училище, де готують рiзникiв.

– Ветеринара доведеться шукати тобi, – гостро вiдтяла вона. – Ця голова – частина твого трупа. Значить, це твоя робота.

– Та де ж менi знайти його в недiлю? Це ж прiрву часу треба згайнувати!

Вона уявила собi недiльний обiд лiкаря в колi родини i, не стримавшись, жорстоко докинула:

– Та впораешся сяк-так. Ми всi в одному човнi.



Анаiс зiбрала у себе в кабiнетi Ле Коза i решту членiв слiдчоi групи. Поки вони надходили, вона окинула поглядом кiмнату. Їi вiдносно просторе лiгво було розташоване на другому поверсi комiсарiату. Одне велике вiкно виходило на вулицю Франсуа-де-Сурдi, друге, трохи менше, у коридор. Щоб уберегтися вiд нескромних поглядiв, на цьому внутрiшньому вiкнi була штора. Анаiс нiколи ii не опускала – iй подобалося вiдчувати свою причетнiсть до метушнi в комiсарiатi.

Поки що тут панувала незвична тиша. Тиша недiльного ранку. Анаiс чула тiльки невиразне шемрання на першому поверсi. Грюкали дверi витверезника, випускаючи тимчасових мешканцiв. Згiдно з рекомендацiею прокуратури, вранцi вiдправляли додому затриманих напередоднi дрiбних правопорушникiв – водiiв без прав, молодикiв, яких зловили з кiлькома грамами героiну чи кокаiну, бешкетникiв, якi зняли бучу на дискотецi. Жнива суботнього вечора…

Анаiс перевiрила електронну пошту. Лонго вже надiслав обiцянi свiтлини у форматi педееф. Вона вiдправила iх на принтер i вийшла в коридор по каву. Коли повернулася, на неi чекав уже цiлий стос жахливих знiмкiв.

Вона уважно розглянула численнi татуювання жертви. Кельтський хрест, маорiйський вiзерунок, гадюка у трояндовому вiнку… Еге, у хлопчини були еклектичнi уподобання. А ось i остання свiтлина: бичача голова на столi для розтинiв, наче на прилавку в крамницi рiзника. Тiльки жмуточка петрушки в носi бракуе. Може, Лонго вирiшив виявити своерiдне почуття гумору або ж хотiв подратувати ii. Та вона не образилася. Та свiтлина здалася iй дуже корисною, бо служила доказом очевидного божевiлля вбивцi. Вона бачила перед собою втiлення його шаленоi, звiрячоi лютi.

Широкi нiздрi, могутнi роги, чорна шкура, наче обсмалена полум’ям спадковостi. Очi, двi великi лискучi кулi, не втратили блиску, попри смерть, холод i довгий час на днi ремонтноi ями.

Анаiс, так само навстоячки, вiдклала свiтлини набiк i ковтнула трохи кави. У животi вiдразу ж забурчало. А певно, вона ж не iла кiлька годин. А може, кiлька днiв? Решту ночi вона присвятила тому, що обдзвонила психлiкарнi та в’язницi, щоб поспитатися, чи не було помiж iхнiми пацiентами i в’язнями, якi недавно вийшли на волю, таких, що захоплювалися грецькою мiфологiею чи калiченням худоби. Та розмовляти iй довелося лише iз заспаними охоронцями. Нiчого не вдiеш, доведеться ще спробувати.

Зателефонувала вона й у Форт-Ронi, де був розташований Інститут кримiналiстичних дослiджень при нацiональнiй жандармерii i зберiгалися данi про всi злочини, якi скоенi на територii Францii. І знову намарне. У недiлю, о п’ятiй ранку, розмовляти там не було з ким.

Потiм вона пiд’едналася до мережi й заходилася вивчати мiф про Мiнотавра. Як i всi, вона пам’ятала його дуже загально, чимало подробиць стерлося з пам’ятi й потребувало уточнення.

Історiя ця розпочиналася з батька потвори, який звався Мiнос. Син земноi смертноi жiнки Європи i головного бога Зевса, вiн рiс при дворi критського царя, а потiм сам став господарем острова. Щоб довести свою причетнiсть до богiв, Мiнос звернувся до бога Посейдона з проханням створити для нього з морських бурунiв прегарного бугая. Посейдон погодився, та взяв iз Мiноса клятву, що, здобувши бика, той принесе його в жертву йому ж таки, Посейдоновi. Мiнос не дотримався клятви. Бугай був такий гарний, що вражений Мiнос не забив його i пустив у свое стадо. Посейдон розлютився i зробив так, що Мiносова дружина, Пасiфая, вiдчула шалений потяг до того бугая. Вона зляглася з ним, i внаслiдок цього на свiт прийшло чудовисько з бичачою головою i людським тулубом – Мiнотавр. Плiд забороненоi пристрастi треба було кудись заховати, i Мiнос звелiв своему будiвничому Дедалу спорудити лабiринт i там ув’язнив потвору.

Минув час, i, вигравши вiйну з Афiнами, Мiнос наклав на переможених страшну данину: кожного року вони зобов’язанi були надсилати на острiв семеро хлопцiв i семеро дiвчат, яких з’iдав Мiнотавр. Афiнський цар чесно виконував умови угоди, аж якоiсь днини його син Тесей вирiшив податися на Крит разом з iншими жертвами, щоб убити чудовисько. Завдяки допомозi однiеi з доньок Мiноса, Арiадни, вiн забив Мiнотавра i знайшов вихiд iз лабiринту.

Якщо Анаiс не зраджувала iнтуiцiя: жертва вбивства символiзувала заразом i мiфiчну потвору, i принесених iй у жертву юнакiв. Адже хлопчину зi скалiченим у бичачiй головi обличчям у певному розумiннi теж убив Мiнотавр.

Вона сiла за столом i потягнулася. В думках вона полишила мiфологiю, щоб перейти до конкретних справ. Вiсiмдесятивiдсотковий героiн. Оце справдi надiйний слiд. У пам’ятi знову спливли згадки. Насилу вступивши у крайовий вiддiл судовоi полiцii в Орлеанi, вона вiдразу збагнула, що займатися буде переважно незаконним обiгом наркотикiв, i тодi ж таки вирiшила влаштувати собi невеличке особисте стажування. Взяла вiдпустку на тиждень, замкнула до сейфа полiцiйне посвiдчення i табельну зброю i поiхала до Нiдерландiв.

В одному передмiстi Амстердама вона познайомилася з кiлькома наркодилерами. Тi хлопцi мешкали в порожнiх квартирах, де з меблiв був тiльки журнальний столик зi скляною стiльницею, на якiй зручно було насипати дорiжку. Звiсно ж, вона заздалегiдь потурбувалася про вiдповiдне маскування. Прийшла до них начебто геть задурманена i сказала, що iй треба сто грамiв щiльно спресованого героiну у пластиковому пакетi, а потiм заплатила за нього. Замкнулася у вбиральнi й запхала того пакета собi у пряму кишку, як робили всi, перш нiж вирушити додому.

Прямуючи до хати, вона вiдчувала всерединi наявнiсть дурману. Тодi й охопило ii таке вiдчуття, наче вона не лише душею, а й тiлом вiддана своiй справi. Вона не промикнулася в iхне середовище – це середовище промикнулося в неi. Звичайно, вона нiкого не заарештувала, бо не мала таких прав на чужiй територii. Вона просто пожила трохи iхнiм життям. Вiдтодi вона присягнулася, що завжди буде працювати лише в такий спосiб. Цiлком поринати в розслiдування. І бiльше нiчого iй не треба.

У дверi постукали.

За хвилю в кабiнетi вже було четверо ii пiдлеглих. Ле Коз був у бездоганно випрасуваному костюмi з краваткою i мав такий вигляд, наче збирався на недiльну вiдправу до церкви. Амар на прiзвисько Джафар був йому цiлковитою протилежнiстю – неголений, кепсько причесаний, у пожмаканому одязi, бурлака, та й годi. Конант у довгiй куртцi з каптуром, що накривав лисувату голову, мав такий пересiчний вигляд, що це саме собою видiляло його в натовпi. Закрауi, чи просто Зак, у маленькому чепурному капелюсi скидався б на сумного блазня, якби не шрам бiля рота, що звався тунiською посмiшкою, – вiн надавав його обличчю страшного виразу. Чотири мушкетери. Один за всiх, i всi за неi…

Вона роздала iм розмножену свiтлину трупа i спокiйно чекала iхньоi реакцii. Ле Коз скривився. Джафар посмiхнувся. Конант збентежено покрутив головою. Зак недовiрливо поправив капелюха. Анаiс пояснила стратегiю розслiдування. Якщо знайти убивцю неможливо, треба спробувати з’ясувати особу жертви.

– З оцим? – запитав Джафар i помахав свiтлиною.

Вона переказала iм свою розмову iз судмедекспертом. Смертельна iн’екцiя. Винятково висока якiсть наркотику. Припущення, що потерпiлий був волоцюга. Усе воно звужувало поле пошуку.

– Джафаре, ти будеш шукати помiж безпритульними. Знаеш, де вони товчуться?

– Та в багатьох мiсцях…

– Якщо судити iз зачiски й вiку, родом наш клiент, найпевнiше, з якогось нетрища. Волоцюга не за покликанням, а за життевими обставинами. Молодик, який полюбляв неформальну музику i рейв.

– Тодi бульвар Вiктора Гюго, вулиця Сент-Катрiн, майдан Генерала Саррая, майдан Гамбетти, майдан Сен-Проже.

– Не забувай про вокзал. Із нього й розпочни.

Джафар кивнув.

– Як перевiриш тi мiсця, пройди по церквах, безплатних iдальнях i порожнiх будинках. Показуй цю свiтлину всiм прошакам, панкам, бурлакам – геть усiм. Заглянь до нiчлiжок, лiкарень i вiддiлiв соцiальноi допомоги. Одне слово, скрiзь побувай, де надають допомогу бiднотi.

Джафар розглядав скалiчене обличчя на свiтлинi й понуро чухав пiдборiддя. Хоч вiн i був полiцай, та в сорок рокiв не мав своеi домiвки. Пiсля розлучення вiдмовився платити алiменти дружинi й тепер ховався вiд судового виконавця. Ночував у дешевих готелях. Пиячив. Курив траву. Грав на перегонах i в покера. Казали навiть, що вiн не гидуе брати грошенята у повii з вулицi Етабль. Добре товариство, що й казати. Зате мiське дно Джафар знав як своi п’ять пальцiв.

– Ти, – обернулася Анаiс до Ле Коза, – вiзьмеш на себе дилерiв.

– А де iх шукати?

– Запитай Зака. Якщо на ринку з’явився бiлий героiн, цього не могли не помiтити.

– Хiба героiн не завжди бiлий?

Ле Коз був добре обiзнаний iз питаннями процедури слiдства, та польового досвiду йому бракувало.

– Героiн нiколи не бувае бiлого кольору. Вiн брунатний. Наркомани вживають так званий браун, порошок або у виглядi грудочок. Зазвичай у ньому мiститься вiд десяти до тридцяти вiдсоткiв чистого героiну. Наш клiент помер вiд дози, де мiстилося вiсiмдесят вiдсоткiв трутизни. Такий дурман на дорозi не валяеться.

Ле Коз усе нотував, немов старанний школяр.

– Зателефонуй до жандармерii мiжкрайовоi групи Бордо-Аквiтанii. У них е вiдповiдна база даних. З iменами й адресами.

– Хтозна, чи зустрiнуть вони мене з розкритими обiймами.

– Вiйнi помiж полiцаями край. Поясниш iм, у чому рiч, i вони допоможуть тобi. Пiди до в’язницi в Бордо. Допитай кожного в’язня, який вiдбувае покарання за наркотики.

– Та якщо вони у в’язницi…

– Не турбуйся, вони завжди в курсi. Й усiм показуй фото.

Ле Коз старанно записував тi поради блискучою ручкою «Монблан». У нього була матова шкiра, довгi, немов у жiнки, вii, загнутi догори, тонка шия i лискуча вiд гелю чуприна. Дивлячись на нього, чепурного наче актор нiмого кiно, Анаiс засумнiвалася, чи варто посилати його на таке небезпечне завдання.

– Обiйди ще аптекарiв, – докинула вона. – Наркомани – найлiпша iхня клiентура.

– Таж недiля сьогоднi!

– Розпочни з чергових аптек. А там дiзнайся хатнi адреси решти аптекарiв.

Анаiс обернулася до Конанта. Той звiв на неi червонi очi – цiлу нiч переглядав кадри вокзальних камер спостереження.

– Знайшов щось?

– Дiдька лисого! Та й ремонтна яма знаходиться поза об’ективами тих камер.

– А на паркувальному майданчику?

– Нiчого особливого. Пiдняв iз лiжка двох стажерiв, звелiв записати номери всiх авто, що стояли там упродовж останнiх двох дiб, знайти власникiв i викликати на допит.

– А очевидцi? Працiвники вокзалу? Мешканцi найближчих нетрищ?

– З ними балакали хлопцi з антикримiнальноi бригади. Та, найпевнiше, марно. Нiхто нiчого не бачив.

Анаiс i не розраховувала на диво.

– Повертайся на вокзал. Покажи фото охоронцям, працiвникам залiзничноi полiцii i вокзальним прошакам. Може, той хлопчина вештався десь поблизу.

Конант кивнув з-пiд каптура куртки. Анаiс обернулася до Зака. Колишнiй бешкетник, наркоман i крадiй автомобiлiв прийшов працювати в полiцii, як ото iншi вступають до Іноземного легiону. Перекресливши колишне життя i розпочавши його наново. Йому вона доручила дослiдити бичачий слiд.

Притулившись до стiни спиною i не виймаючи рук iз кишень, Зак монотонно звiтував:

– Зранку я зателефонував до ферм. У районi Великих Ланд, Краiни Баскiв i Гасконi iх приблизно з десяток. Разом iз Камаргом i Альпiями десь iз сорок. Поки що нiчого не викопав.

– Ветеринарам телефонував?

Закрауi пiдморгнув iй, та вона не звернула уваги на ту фамiльярнiсть.

– Розбудив усiх, шефе.

– Бойнi? Великi пiдприемства з перероблення м’яса?

– Працюемо з ними.

Вiн вiдхилився вiд стiни.

– Шефе, можна запитання? З цiкавостi.

– Ага.

– Звiдки ти дiзналася, що це голова бойового бугая?

– Мiй батько страшенно захоплювався коридою. Я змалку бувала на аренах. У toro bravo роги не такi, як у звичайних бугаiв. Є ще й iншi ознаки. Не буду тобi зараз читати лекцiю.

На мить вона вiдчула втiху. Згадала батька, i це ii нiтрохи не схвилювало. Навiть голос не здригнувся. Утiм, вона не збиралася пiддаватися iлюзiям. Цього ранку сильною ii зробило збудження й адреналiн.

– Ми оце все про жертву товчемо, – розпочав Джафар. – А що з убивцею? Кого ми шукаемо?

– Бездушного, жорстокого манiпулятора.

– Сподiваюся, у моеi колишньоi дружини тверде алiбi, – струснув вiн головою.

Усi зареготали.

– Годi дурня клеiти, – перепинила iх Анаiс. – Враховуючи мiзансцену, ми скидаемо з рахунку ненавмисне вбивство, а також убивство у станi афекту. Вiн усе пiдготував заздалегiдь. Обдумав найменшi подробицi. Шансiв на те, що це вбивство з помсти, теж мало. Залишаеться одне – чистiсiньке божевiлля. Холодне, розважливе навiженство на основi грецькоi мiфологii.

Анаiс пiдвелася, даючи всiм на здогад, що iнструктаж скiнчився. Пора до працi. Полiцаi попрямували до дверей.

На порозi Ле Коз зупинився й озирнувся.

– Мало не забув. Знайшли того чолов’ягу з вокзалу. Отого, що втратив пам’ять.

– Де?

– Поруч. Клiнiка П’ера Жане. Вiн у них у божевiльнi.



Скiнчивши опiвднi обхiд пацiентiв i давши необхiднi вказiвки у вiддiленнi швидкоi допомоги, Матiас Фрер знову сiв до комп’ютера. Йому кортiло перевiрити вiдомостi, отриманi вiд Паскаля Мiшелля. Спершу вiн, як i напередоднi, проглянув телефонного довiдника. В Оданжi, район Аркашона, нiякого Паскаля Мiшелля i близько не було. Вiн зайшов на сторiнку медичноi довiдково-iнформацiйноi системи. Чоловiка з таким iменем i прiзвищем нiколи не лiкували в жодному департаментi Аквiтанii, як, утiм, i на рештi територii Францii. Фрер зателефонував до секретарiату лiкарнi й попросив чергового адмiнiстратора перевiрити iнформацiю в базi даних системи соцiального забезпечення. Але про Паскаля Мiшелля там нiчого не було.

Фрер повiсив слухавку. Надворi зчинилася веремiя – пацiенти грали в петанк.[5 - Петанк – популярна вулична гра, щось середне мiж боулiнгом i бiльярдом.] Чутно було гупання куль i регiт. Із голосiв можна було легко визначити, хто саме бере участь у турнiрi.

Вiн знову сягнув рукою до телефона i подзвонив до мерii Оданжа. На тому кiнцi нiхто не брав слухавки. Недiля. Вiн набрав номера мiсцевоi жандармерii. Упевненим голосом, пересипаючи мову медичною термiнологiею пояснив, що йому потрiбно, i без труднощiв дiстав вiдповiдь. Оданж – маленьке мiстечко, i тут добре знали всiх працiвникiв мерii. Жiнка на ймення Елен Офер нiколи в нiй не працювала.

Фрер подякував жандармам. Інтуiцiя його не пiдвела. Пiдсвiдомiсть ковбоя спотворила його спогади або створила на мiсцi провалу штучнi. Дiагноз потроху уточнювався.

Матiас знов увiйшов у мережу i вiдкрив кадастр Кап-Ферре. Зi сторiнки, присвяченоi об’ектам, що будувалися в мiстi та на його околицях, вiн виписав назви всiх фiрм, знайшов у мережi iмена iхнiх власникiв i начальникiв будов. Прiзвище Тiбодье не промайнуло жодного разу.

Надворi так само гупали кулi, лунав радiсний або засмучений галас, що iнколи супроводжувався безпричинним реготом. Задля годиться Фрер перевiрив останнi зiзнання Мiшелля. Батько його народився в Марсацi, «селi бiля Аркашона», а мати тримала на головнiй вулицi бар iз тютюновою крамничкою. Ретельно вивчивши карту краю, вiн не знайшов села з такою назвою.

Фрер ще раз пробiг очима по картi, пописанiй географiчними назвами. Аркашонський басейн, Пташиний острiв, мис Ферре, Пiлатова дюна… Ковбой збрехав, та ключ до його таемницi треба було шукати десь тут.

Задзеленчав телефон. Медсестра з приймальнi швидкоi допомоги.

– Вибачте, що потурбувала, пане лiкарю. Намагалася додзвонитися вам на мобiльник, але…

Фрер зиркнув на годинника: 12.15.

– Мое чергування розпочинаеться о першiй.

– Так, але до вас тут прийшли.

– Де це «тут»?

– Тут. У вiддiленнi швидкоi допомоги.

– І хто ж це?

– Полiцiя, – помовчавши, вiдказала медсестра.



Працiвниця судовоi полiцii мiряла кроками хол приймальнi. Невисока на зрiст, коротко пiдстрижена, у шкiрянцi, джинсах i мотоциклетних черевиках, як-от у пiснi. Шкода, що вона не народилася хлопцем. При цьому ii обличчя, попри мокрi пасма кiс, що чорними водоростями поприлипали до щiк, вражало красою. «Серденятко», спало йому на думку старосвiтське слово.

Фрер назвав свое прiзвище. Жiнка привiтно сказала:

– Добридень, я капiтан Анаiс Шатле.

Матiас насилу зумiв приховати подив. Вiд цiеi дiвчини вiяло непереборною, просто-таки магнетичною привабою. Їi присутнiсть неможливо було iгнорувати, надто вона iнтенсивна. Такi не пiдкоряються обставинам, а домагаються, щоб обставини улягали iм. Фрер декiлька секунд розглядав ii.

Обличчя ляльки з минулого сторiччя. Широке i кругле, з надто бiлою шкiрою, наче вирiзане з паперу, а на ньому рiшучим жестом намальованi риси. Зграбнi рожевi вуста схожi на полуничку у вазочцi з цукром. На думку спали ще два слова, вочевидь не пов’язанi помiж собою: «крик» i «молоко».

– Ходiмо до мого кабiнету, – тоном досвiдченого джигуна сказав вiн. – Там нам нiхто не заважатиме.

Дiвчина мовчки рушила до дверей. Рипнула шкiра ii куртки. Фрер помiтив квадратне рукiв’я пiстолета пiд полою. І збагнув, що помилився. Гадав, що розмовлятиме з гарненькою дiвчиною, а його чекала бесiда з капiтаном полiцii.

Вони попрямували до вiддiлення Анрi Ея. Працiвниця полiцii зиркнула на гравцiв у петанк. Психiатр помiтив ii нервознiсть, ii приховану тривогу. Вона була не з тих, кого лякае вигляд психiчно хворих людей. Швидше це мiсце збудило в нiй якiсь прикрi спогади…

Вони увiйшли до будинку, поминули хол приймальнi й пiдiйшли до кабiнету. Фрер зачинив дверi й сказав:

– Може, кави? Або чаю?

– Нi, дякую.

– Можу поставити чайника.

– Дякую, не варто, я ж вам сказала.

– Сiдайте.

– Сiдайте ви! А я й постою.

Вiн усмiхнувся знов. Застромивши руки в кишенi, вона намагалася видаватися грiзною, та залишалася тим, ким i була, – дiвчиною. Усе воно мало зворушливий вигляд. Вiн обiгнув стола i сiв. Вона не рухалася з мiсця. Його знову вразила ii молодiсть: вiн не дав би iй бiльше двадцяти рокiв. Вона таки була старша, та всiею своею поведiнкою скидалася на студентку чи принаймнi нещодавню випускницю унiверситету. Крик. Молоко. Тi два слова знай крутилися в його головi.

– Чим я можу допомогти вам?

– Позавчора, вночi з дванадцятого на тринадцяте число, до вас припровадили чоловiка iз втратою пам’ятi. Його знайшли на вокзалi Сен-Жан, на залiзничних колiях.

– Авжеж.

– Ви розмовляли з ним? До нього повернулася пам’ять?

– Та не зовсiм.

Дiвчина ступнула декiлька крокiв.

– Учора ви телефонували лейтенантовi Пелясу на мобiльник. Сповiстили, що хочете провести сеанс гiпнозу. Провели?

– Так. Сьогоднi вранцi.

– Пощастило щось дiзнатися?

– Пацiент згадав деякi деталi свого минулого, та я iх перевiрив i з’ясував, що вони не вiдповiдають дiйсностi. Менi… – вiн замовк i рiшуче поклав долонi на стiл. – Капiтане, я не зовсiм вас розумiю. Чому ви ставите цi запитання? Лейтенант Пеляс сказав, що вiд сьогоднi вiн продовжить розслiдування цiеi лихоi пригоди. Ви працюете разом iз ним? Чи, може, у вас з’явилося щось нове?

Вона пустила повз вуха його запитання.

– Як вам здаеться, в нього справдi амнезiя? Вiн не симулюе ii?

– Стовiдсотковоi гарантii я вам не дам. Нiхто вам ii не дасть. Але у мене враження, що вiн каже правду.

– А не могла цю амнезiю викликати травма? Чи якесь захворювання?

– Вiн рiшуче вiдмовився пройти рентгенологiчне обстеження i сканування мозку. Та все воно свiдчить про те, що синдром утрати пам’ятi виник у результатi емоцiйного шоку.

– Якого роду той шок?

– Хтозна.

– А та iнформацiя, що вiн ii сповiстив, про що вона?

– Я ж вам сказав, що вона не вiдповiдае дiйсностi.

– У нас е своi способи перевiрки.

– Вiн каже, що його звати Паскаль Мiшелль. З двома «л».

Вона дiстала записника i фломастера. Записник у палiтурцi з цупкоi шкiри. Точнiсiнька копiя знаменитих записникiв Гемiнгвея i Ван Гога. Наречений подарував? Вона писала, вiд старанностi трохи висолопивши кiнчик язика, рожевого, немов у кицьки. Обручки на пальцi в неi не було.

– Що ще?

– Каже, що вiн муляр. Родом iз Оданжа. Тепер нiби працюе на будовi в Кап-Ферре. Я, звiсно, перевiрив…

– Далi, будь ласка.

– Ще вiн розповiв, що його батьки мешкали в якомусь глухому селi бiля Аркашона, та населеного пункту з такою назвою нема.

– З якою назвою?

Фрер стомлено зiтхнув.

– Марсак.

– А що вiн каже про те, що з ним сталося?

– Нiчого. Вiн геть нiчого про те не пам’ятае.

– Чому вiн уночi опинився на вокзалi?

– Те саме. Вiн не може нiчого згадати.

Вона так само дивилась у записника, та вiн вiдчував, що крiзь опущенi вii вона нишком розглядае його.

– Якi шанси на те, що найближчим часом вiн щось згадае про цю нiч?

– Цi спогади повернуться до нього останнiми. Будь-який шок передовсiм вражае короткочасну пам’ять. Я цiлком певен того, що зараз вiн i про давнiше минуле мае хибну уяву. Все, що вiн начебто згадуе, цiлковита вигадка. Ім’я, мiсце народження, фах. А ви не могли б сказати, що конкретно вас цiкавить?

– Вибачте, я нiчого не можу вам сказати.

Матiас Фрер згорнув руки на грудях i засмучено сказав:

– Полiцiя не дуже прагне до спiвпрацi. Якби ви самi сповiстили мене про щось нове, це дуже допомогло б менi в подальшiй роботi, дало б напрямок пошуку…

Вiн замовк, бо Анаiс Шатле, що вже встигла пiдiйти до вiкна, голосно зареготалася. Потiм, знай регочучи, обернулася до нього. Виявляеться, в ii обличчя був ще один секрет. У неi дрiбнi зуби, наче в дикого звiряти, укритi сяйливою емаллю.

– Що це так звеселило вас?

– Люди, якi граються он там. Коли одному з них надходить черга кидати кулю, iншi ховаються за деревами.

– Це Стен. Шизофренiя. Вiн плутае петанк iз боулiнгом.

Анаiс Шатле похитала головою.

– Не уявляю собi, як вам оце вдаеться…

– Що вдаеться?

– Самому не зсунутися з глузду iз цими… схибнутими.

– Либонь, як i вам. До всього звикаеш.

Працiвниця полiцii знову заходилася вештатися кабiнетом, стукаючи фломастером по палiтурцi записника. Видно було, що вона чимдуж намагаеться здаватися стрiляним горобцем, та всi ii зусилля справляли протилежний ефект, лише пiдкреслюючи ii разючу жiночiсть.

– Зробiмо так. Або ви розповiдаете менi, що сталося, або я бiльше не вiдповiдаю на вашi запитання.

Вона вмить зупинилась i втупилася в обличчя психiатра. У неi були великi карi очi, i в iхнiй глибинi сяяв золотавий пломiнець.

– Уночi знайшли труп, – безпристрасно вiдказала вона. – На вокзалi Сен-Жан. За двiстi метрiв од мастильнi, де залiзничники знайшли вашого забудька. І це робить його iдеальним пiдозрюваним.

Фрер пiдвiвся. Якщо вiйна, то рiвними потугами.

– Минулоi ночi вiн спокiйнiсiнько спав у мене у вiддiленнi. І я можу засвiдчити це.

– Жертву забили попередньоi ночi. Удень стояла iмла, i тiла нiхто не бачив. Тобто о тiй порi, коли ваш пацiент ще мiг користуватися цiлковитою свободою пересування. Ще й надто, вiн був на мiсцi злочину.

– Де саме знайшли тiло? На колiях?

Вона якось невизначено всмiхнулася йому – чи то солодко, чи то кисло.

– У ремонтнiй ямi. Бiля старих ремонтних майстерень.

У кiмнатi запала тиша. Фрера здивував власний спокiй. Звiстка про вбивство його не приголомшила. У ньому навiть цiкавiсть не прокинулася. Набагато дужче цiкавив його колiр обличчя працiвницi судовоi полiцii. Вiн уявив собi перегородку з рисового паперу, крiзь яку просягае таемничий вогник: либонь, за нею дрiбними крочками тихенько ходить японочка в бiлих шкарпетках iз лампою в руках…

Вiн струснув головою. Анаiс Шатле стояла бiля його столу, наче давала в такий спосiб дозвiл розглядати ii скiльки влiзе. Так жiнки пiдставляють обличчя i тiло лагiдному сонячному промiнню.

І раптом дiвчина теж стрепенулася, скидаючи iз себе навiяння.

– Жертва померла вiд передозування героiном.

– То це не вбивство?

– Убивство героiном. У вас е героiн?

– Нема i не було нiколи. Ми використовуемо опiати. Морфiн. Синтетичнi препарати. А героiн – нiколи. Вiн не лiкуе. Та й вiн незаконний, правда ж?

Анаiс мляво махнула рукою – як дуже захотiти, то цей порух мiг означати й вiдповiдь.

– Ви з’ясували особу жертви? – запитав Фрер.

– Нi.

– Це жiнка?

– Чоловiк. Точнiше, молодий хлопець.

– А на мiсцi злочину… маю на увазi, в тiй ямi… щось незвичайне було там?

– Убитий був голий. І вбивця надiв на нього бичачу голову.

Цього разу Матiас не був байдужий. Вiн наче справдi побачив те жахливе видовисько. Рейки. Імла. Голе тiло на днi ями. І чорна бичача довбешка. Мiнотавр. Анаiс зиркала на нього, пильнуючи за кожним порухом.

Щоб замаскувати свою нiяковiсть, Фрер заговорив гучнiше:

– То що ви хочете вiд мене?

– Почути вашу думку про цього… пацiента.

Вiн уявив собi того велетня, що втратив пам’ять. Ковбойський капелюх. Шкiрянi чоботи. Поведiнка здорованя з мультикiв.

– Вiн геть нешкiдливий. Присягаюся.

– Коли його знайшли, в руках у нього були закривавленi предмети.

– Але ж вашу жертву забили не розвiдним ключем, еге ж? І не телефонним довiдником?

– Кров на них збiгаеться з кров’ю жертви.

– Перша група, позитивний резус. Найпоширенiша група кровi…

Фрер замовк на пiвсловi. Здогадався, куди манить його ця полiцайка.

– Та добре, – сказав вiн. – Не треба ловити мене на словi. Ви й самi знаете, що вiн не вбивця. Що ж тодi вас цiкавить?

– Я нiчого не знаю напевно. Крiм того, е ще одна можливiсть. Вiн був на мiсцi злочину тодi, коли вбивця кидав тiло в яму. І мiг щось бачити. – Вона трохи помовчала, потiм сказала: – Можливо, шок, який викликав амнезiю, спричинило те, що вiн побачив тiеi ночi.

Матiас збагнув – насправдi вiн вiд першоi ж хвилини це вiдчував – що перед ним неабиякий детектив, набагато вищий од пересiчного рiвня.

– Можна менi з ним порозмовляти? – запитала вона.

– Нi, це передчасно. Вiн ще не зовсiм отямився.

Вона зиркнула на нього через плече. Оце дiвчина! Не збагнеш, як треба з нею розмовляти. То балакае нечемно, то поводиться немов пустотливе дiвча!

– А чом би вам не сказати правди?

Фрер насупився.

– Що ви маете на увазi?

– Адже ви поставили цьому чоловiковi точний дiагноз.

– Звiдки ви знаете?

– Мисливський iнстинкт.

Вiн зареготав.

– Нехай буде по-вашому. Ходiмо зi мною.



Архiв був розташований за шiсть корпусiв од вiддiлення Анрi Ея. Вони прямували шпитальним двориськом, що було осяяне сонцем. Надворi пiдморозило. Сiрi дорiжки. Будинки з випуклими покрiвлями. Пальми. Була недiльна днина, i, попри холоднечу, iм весь час зустрiчалися люди, якi вийшли погуляти, – гуртами до кiлькох душ, що оточували одного, з поведiнки якого можна було вiдразу здогадатися, що саме його i прийшла вiдвiдати рiдня. Анаiс Шатле вiдверто розглядала вiдвiдувачiв i вiдвiдуваних. Траплялися й одинаки. Лiтня жiнка, що колисала ляльку, якою iй служила пляшка з-пiд мiнеральноi води. Юнак, який тримав у пазурястих пальцях цигарку i щось голосно доводив сам собi. Дiдуган, що молився пiд деревом i гладив долонями свою бороду.

– І чого у вас тут тiльки не побачиш…

Дiвчина не вдавала, нiби не звертае уваги на дивацтва пацiентiв, i йому це сподобалося. Зазвичай вiдвiдувачi вважали своiм обов’язком робити кислi гримаси. Либонь, щоб заховати за ними власний страх i нiяковiсть. Анаiс теж боялася, та волiла дивитися небезпецi у вiчi.

– У вас бувае таке, що хворi тiкають звiдси?

– Тепер iх називають клiентами.

– Як ото в таксi?

– Еге ж, – усмiхнувся вiн. – Тiльки звiдси далеко не заiдеш.

– То бувають у вас втечi чи не бувають?

– Нiколи. Спецiалiзованi клiнiки дiють за зворотним принципом.

– Не зрозумiла.

Фрер показав iй на наступну дорiжку, i вони попрямували далi. Сонце вже пiдбилося височенько, осяваючи все довкола яскравим промiнням, що вiдганяло похмурi думки.

– Упродовж останнiх п’ятдесяти рокiв психiатрiя працюе пiд гаслом вiдчинених дверей. Завдяки нейролептикам бiльшiсть пацiентiв дiстала змогу стати майже такою ж, як i решта людей. Принаймнi вони можуть повернутися в родину або жити окремо пiд наглядом лiкаря. Та багато хто волiе не покидати клiнiки, бо тут вони почуваються в безпецi. Вони бояться зовнiшнього свiту.

– Залишаються невилiковнi?

– Авжеж. Хронiчно хворi.

– І нiякоi надii на одужання?

– У психiатрii цей термiн не використовуеться. Інколи в станi людини, наприклад, шизофренiка, настае певне полiпшення. Рештi необхiдно постiйно вживати лiки. За ними потрiбно спостерiгати, корегувати дозування, не допускати значних вiдхилень…

– Одне слово, напихати наркотиками.

Вони дiйшли до архiву. Цегляна споруда з димарем на даху, де мiг так само мiститися й паровий казан або зберiгатися садове знаряддя. Фрер пошукав у кишенi ключi. Розмова тiшила його.

– Усi зизом дивляться на нашi методи лiкування. Наче ми вбираемо пацiентам хiмiчну гамiвну сорочку. Але ж перш за все самим пацiентам це дае полегшення. Якщо ви певнi того, що ваш мозок весь час точать щури або з вами вдень i вночi балакають якiсь люди, то, повiрте менi, деяка млявiсть нiтрохи не страшна.

Вiн одiмкнув дверi, застромив руку досередини, щоб увiмкнути свiтло. Його охопив азарт – недiля, будиночок на вiдлюддi, чарiвна працiвниця полiцii поруч… Наче подруга з дитинства, яку вiн веде до свого куреня в садку.

Анаiс Шатле мовчки розглядала примiщення. Завiдувачка архiву довго провадила пiдпiльну вiйну проти стружкових плит, ламп денного свiтла i килимового покриття. І потроху перетягла сюди всi шпитальнi меблi з натурального дерева – шафи для книг i картотек, полицi й усе таке. Тому тут панувала тепла, майже хатня атмосфера, що схиляла до медитацii й була просякнута пахощами винятковоi охайностi.

– Зачекайте мене тут.

Вони стояли в читальному залi, помiж шкiльними партами i стiльцями у стилi Жана Пруве. Фрер пройшов до самоi бiблiотеки: довгi шереги полиць, напхом напханi спецiальною лiтературою, монографiями, томами дисертацiй iз саморобними палiтурками, медичними журналами за останню сотню рокiв. Матiас достеменно знав, де шукати потрiбнi книги.

Повернувшись до читальноi зали, вiн побачив, що Анаiс сидить за столом, i те видовисько захопило його: гарна була ця мотоциклiстка, у джинсах i шкiрянцi, й так вона контрастувала з м’яким затишком цiеi кiмнати… Вiн узяв стiльця i сiв напроти Анаiс, поклавши перед нею обрану лiтературу.

– Гадаю, в Мiшелля – чи в людини, що видае себе за нього – яскраво виражена реакцiя втечi.

Анаiс широко розплющила своi темнi очi.

– Спершу я вирiшив був, що ми маемо справу iз синдромом ретроградноi амнезii. Це класичний випадок утрати пам’ятi, тобто особистоi, персональноi пам’ятi пацiента. Уже наступного дня пiсля надходження до пацiента почали повертатися спогади. Минуле начебто потроху спливало на поверхню. Та насправдi вiдбувався протилежний процес.

– Протилежний процес?

– Наш ковбой не згадуе, а вигадуе. Створюе собi нову особистiсть. Ми називаемо це явище психотичною, або дисоцiативною, втечею. У психiатричному жаргонi е ще один термiн – синдром «пасажира без багажу». Це дуже рiдкiсна патологiя, хоч i вiдома ще з ХІХ столiття.

– Пояснiть, будь ласка.

Фрер узяв першу книжку з тих, якi принiс, погортав ii (вона була англiйською) i розгорнув на потрiбному роздiлi. Обернув книгу, щоб Анаiс могла прочитати ii назву – «Лабiринт особистостi». Автор – такий собi Мак-Фелд iз Шарлоттського унiверситету, штат Пiвнiчна Каролiна.

– Деколи трапляеться, що людина, яка зазнала потужного стресу або була приголомшена, звертае за рiг вулицi й раптом губить пам’ять. Згодом iй починае здаватися, наче вона щось i згадуе, та насправдi вона створюе собi нову особистiсть i нове минуле, аби лише не повертатися подумки до того, що скоiлося з нею. Це своерiдна втеча, але нiби втеча в самого себе.

– А така людина усвiдомлюе, що вона робить?

– Нi, не усвiдомлюе. Мiшелль, наприклад, щиро вiрить, що вiн згадуе подробицi свого життя. Хоча вiн просто мiняе свою шкуру.

Анаiс замислено погортала книжку, навiть не намагаючись щось там прочитати. Вона мiркувала. Матiас уважно спостерiгав за нею. Вуста ii були мiцно стиснутi. Раптом вона клiпнула. Щось пiдказувало йому: iй вiдомо, що таке психiчний розлад. Раптом вона звела на нього очi, i Фрер аж здригнувся од несподiванки.

– І давно наука вивчае такi випадки?

– Першi випадки психогенноi реакцii втечi були зафiксованi в ХІХ столiттi у США. Зазвичай причиною були нестерпнi умови життя: борги, родиннi чвари, тяжка праця. Утiкач виходить у справах i бiльше не повертаеться до хати. Дорогою вiн усе забувае. А коли згадуе, то виявляеться, що вiн став геть iншою людиною.

Фрер узяв iншу книжку й розгорнув ii перед працiвницею полiцii на потрiбнiй сторiнцi.

– Найвiдомiший випадок – Ансель Борн, проповiдник-евангелiст, що перебрався до Пенсильванii й пiд iменем А. Дж. Браун вiдкрив крамничку канцтоварiв.

– Борн? Як ото Джейсон Борн?

– Роберт Ладлем узяв його iм’я для свого персонажа, що потерпав од амнезii. В Америцi воно стало загальною назвою.

– А це не те саме, що так званий синдром множинноi особистостi?

– Нi. У тих, що потерпають вiд цього синдрому, усерединi спiвiснуе вiдразу декiлька особистостей. Та у випадках, про якi я кажу, вiдбуваеться навпаки: людина нiби стирае свою попередню особистiсть i обертаеться iншою. Нiякого спiвiснування немае.

Анаiс неуважно переглядала статтi, присвяченi феноменовi, навiть не намагаючись читати тексту. Їi бiльше влаштовували живi пояснення лiкаря.

– І ви вважаете, що це i сталося з Мiшеллем?

– Я певен цього.

– Чому?

– По-перше, всi його спогади несправжнi. Це ви й самi легко перевiрите. По-друге, в них вiдчуваеться штучнiсть. Вони зробленi нашвидкуруч, але, звiсно ж, пiдсвiдомо.

– Наприклад?

Матiас пiдвiвся i пройшов за грубий дубовий прилавок, що служив завiдувачцi штаб-квартирою. У шухлядi знайшов те, що шукав, i виклав перед нею коробку з грою «Ерудит».

– Наш незнайомець каже, що звати його Мiшелль.

Вiн виклав iз пластикових квадратикiв з лiтерами iм’я МІШЕЛЛЬ.

– Досить часто пiдказане пiдсвiдомiстю iм’я – анаграма iншого iменi.

Вiн перемiшав квадратики i склав з них iнше iм’я: ШЛЕМІЛЬ.

– І що все це означае?

– А ви нiколи не чули про Петера Шлемiля?

– Нi, – вiдказала вона.

– Це герой роману ХІХ столiття, написаного Адельбертом фон Шамiссо. Чоловiк, що згубив свою тiнь. Либонь, наш пацiент, створюючи собi нову особистiсть, згадав про цю книжку.

– А як це пов’язано з ним?

– Може, пiд утратою тiнi розумiеться втрата своеi минулоi особистостi. Вiдтодi як Мiшелль надiйшов до нас, йому сниться той самий сон. Вiн iде пiд спекотним сонцем безлюдним селом. Раптом вiдбуваеться безгучний вибух зi слiпучо-бiлим свiтлом. Вiн тiкае, але його тiнь залишаеться на стiнi будинку. Мiшелль залишае за собою свого двiйника.

Зараз, коли вiн повторював свою версiю працiвницi судовоi полiцii, вона здавалася йому ще обгрунтованiшою. Напевне Мiшеллiв сон являв собою образ його втечi.

– Повернiмося до моеi справи, – сказала Анаiс i пiдвелася. Вона так i не скинула тоi своеi шкiрянки. – Кризу мiг викликати шок, еге ж? Вiд того, що вiн там побачив?

– Убивство або труп? – усмiхнувся Фрер. – Ви цiлком логiчно мiркуете. Авжеж, така можливiсть iснуе.

Анаiс пiдiйшла до стола, що за ним сидiв Матiас. Спiввiдношення сил повернулося до первiсного стану.

– Якi шанси, що до нього повернеться справжня пам’ять?

– Зараз мiнiмальнi. Менi необхiдно з’ясувати, хто вiн такий насправдi, а потiм я крок за кроком спробую повернути його собi. Лише тодi вiн щось згадае.

Дiвчина вiдступила на крок i завмерла в рiшучiй позi.

– Ми вiзьмемося до цього вдвох. Що конкретно можна видiлити з того, що вiн вам сповiстив?

– Та небагато. Вiн будуе нову особистiсть iз клаптiв давньоi. Проте всi цi складники спотворенi, затьмаренi, часом вивернутi наопаш.

– Я можу отримати вашi записи?

– Про це й мови не може бути.

Фрер теж пiдвiвся i легенько вклонився iй, намагаючись пом’якшити категоричнiсть вiдмови.

– Менi дуже шкода, але це i справдi неможливо. Медична таемниця.

– У нас убивство, – раптом владно вiдтяла вона. – І я можу викликати вас для допиту як прямого свiдка.

Вiн обiгнув стiл i став перед нею. Фрер був на голову вищий од неi, але, здаеться, це не справило на неi нiякого враження.

– Звiсно, ви можете мене викликати. Та спершу вам потрiбно буде здобути дозвiл ради професiйноi медичноi асоцiацii. А вона вам його не дасть. І ви це знаете не гiрше, нiж я.

– Дарма ви так, – з докором сказала вона i знову заходилася мiряти кроками кiмнату. – Ми могли б поеднати нашi зусилля. Адже обидвi справи пов’язанi помiж собою, тут i сумнiватися нема чого. Хiба ви не готовi зробити все, щоб дiзнатися правду?

– До певноi межi. Я хочу вилiкувати пацiента, а не запроторити його до в’язницi.

– У вас усе одно нiчого не вийде. Не забувайте, що вiн мiй головний пiдозрюваний.

– Ви погрожуете менi?

Вона пiдiйшла до нього, не кажучи нi слова i не виймаючи рук iз кишень. Зараз вона поводилася точнiсiнько так, як i на початку iхньоi зустрiчi. Ладна була воювати з цiлим свiтом. Вiн теж застромив руки в кишенi. Шкiрянка проти бiлого халата.

Мовчання тривало. І раптом йому набридла ця дурнувата гра.

– У вас усе?

– Не зовсiм.

– Що ще?

– Я хочу поглянути на вашого звiра.



За годину, повернувшись на паркувальний майданчик бiля шпиталю П’ера Жане, Анаiс проглядала повiдомлення на мобiльнику. Ле Коз телефонував тричi. Вона хутко набрала його номера.

– Ми з’ясували особу клiента.

– Ім’я?

– Дюрюi Фiлiпп. Двадцять чотири роки. Безробiтний. Без певного мiсця проживання. Дохляк.

Вона взяла записника i швидко все занотувала.

– Вiдомостi достеменнi?

– Цiлком. Із дилерами в мене нiчого не вийшло, та потiм я опитав чотирьох аптекарiв i врештi вийшов на таку собi Сiльвiю Жантiй, адреса: Талянс, вулиця Камiй-Пеллетан, будинок сiмдесят чотири. У неi аптека на майданi Перемоги.

– Знаю, де вона. Далi.

– Вiдправив iй свiтлину на мобiльник. І вона вiдразу впiзнала хлопця, попри шви i гулi. Упродовж останнiх трьох мiсяцiв вiн регулярно заходив до неi по субутекс.

– Чудово.

– Це ще не все. Я зателефонував Джафаровi. Жебраки з бульвару Вiктора Гюго теж його впiзнали. Щоправда, знали вони його пiд прiзвиськом Фiфi, та це таки той самий хлопчина. Гот. То з’являвся, то зникав. Мiг по кiлька тижнiв пропадати бозна-де. За iхнiми словами, останнiм часом вiн мешкав у занедбаному будинку неподалiк вiд вулицi Виноградникiв.

Вона вiдчинила дверцята авто i залiзла досередини.

– Коли його бачили востанне?

– Аптекарка – три тижнi тому. Жебраки – два-три днi. І нiхто не знае, що вiн робив напередоднi тiеi днини, коли його забили.

– А друзi в нього були? Хтось такий, що мiг би розповiсти про нього бiльше?

– Нi. Дюрюi був сам. Якщо вiн не виходив на люди, то нiхто не знав, де вiн i що робить.

– Пса в нього не було?

– Був. Здоровезний собацюра. Вiн теж пропав. Напевне, убивця порiшив i його.

– Перевiр усе-таки в собачих притулках.

Анаiс подумала про спостережнi камери. Треба розширити поле пошуку. Прочесати ретельно всеньке мiсто. На однiй iз плiвок обов’язково буде Фiлiпп Дюрюi. Може, навiть у товариствi вбивцi? Ох, цi мрii…

– А його лахи?

– Десь закопанi, мабуть. Разом iз псом.

Вона ще раз подумки уявила собi сцену вбивства. Спробувала детально вiдтворити все, що сталося. Вбивця не належав до волоцюг, вiн навiть знайомий не був iз Дюрюi. Обрав майбутню жертву за декiлька днiв до злочину. Щось пообiцяв. Утерся до нього в довiру. Вiн знав, що той вживае героiн. Знав i те, що живе сам, то його легше буде закатрупити, щоб нiхто не похопився. І про пса знав, то надумав, як позбутися його.

Подробицi. П’ятниця 12 лютого. Наприклад, восьма вечора. На Бордо спадають сутiнки. Темрява й iмла. Може, убивця обрав той день через iмлу. Або заздалегiдь призначив день для вбивства, а негода виявилася для нього додатковим бонусом. Вiн знав, де шукати Фiлiппа Дюрюi. Запропонував йому пекельну дозу i припровадив до затишноi мiсцини, де вже все було готове. Зокрема, знаряддя для швидкого знищення слiдiв. Пса, наплiчника, вбрання. Надзвичайно органiзований злочинець. Залiзнi нерви. Профi у своему дiлi.

– Ти записав прiзвище його лiкаря? – поспиталася вона.

– Ох, забув! Так зрадiв, що поталанило…

– Добре, облиш. Вишли менi повiдомленням номер телефона аптеки. Сама дiзнаюся.

– А менi що робити?

– Тепер, коли тобi вiдомо, хто вбитий, з’ясуй, що Дюрюi робив у Бордо. І в iнших мiсцях.

– Це буде важкенько. Цi хлопцi…

Анаiс вiдразу второпала, що вiн хоче сказати. Волоцюги – останнi вiльнi бурлаки в сучасному суспiльствi. У них немае нi кредитних карток, нi чекових книжок. Нi авт, нi мобiльникiв. У свiтi, де можна простежити за кожним дзвiнком, за кожною покупкою, за кожним кроком, лише вони не залишають жодного слiду.

– Таж вiн наркоман! Спробуй звернутися до НАСОІСН.

У Нацiональнiй автоматизованiй системi з облiку iндивiдуального споживання наркотикiв зберiгалася iнформацiя про всi арешти на територii Францii, що були пов’язанi з дурманом. Абревiатура була дурнувата, але Анаiс давно вже не звертала уваги на логiку найменування полiцiйних пiдроздiлiв.

– Вiдбитки пальцiв нiчого не дали, – доповiв Ле Коз.

– Це свiдчить лише про те, що технологiя i точнi науки – рiзнi речi. Я певна, що Дюрюi вже не раз затримували. Перевiр ще раз. Його бодай раз, але все ж таки клали до стацiонару. Через наркоманiю i все iнше. Може, вiн отримував соцiальну допомогу? Зокрема, за картотекою iхньоi асоцiацii. Одне слово, зроби цiлковите розслiдування.

– А з дилерами як?

Анаiс не вiрила в той слiд. Продавцi дурману нiчого не скажуть. І бiлий героiн продали вбивцi не вони. У нього було окреме джерело.

– Забудь. Зосередься на адмiнiстративних пошуках. Крiм того, менi потрiбен детальний звiт про фiзичний стан Дюрюi. Зателефонуй Джафаровi. Нехай трусоне соцiальнi мережi. Нiчлiжки. Асоцiацii. Нехай ще раз пройде занедбаними будинками i мiсцями, де кишить волоцюгами. І ще. Зв’яжися з Конантом. Нехай далi проглядае вiдеозаписи. Ми повиннi знайти на плiвках Дюрюi. І менi потрiбен похвилинний графiк його пересувань останнiми днями перед смертю. Це найголовнiше.

Анаiс закiнчила розмову i рушила з мiсця. Їй хотiлося хутчiй вiд’iхати вiд божевiльнi, де все було просякнуте атмосферою ув’язнення i навiженства. За кiлька хвилин вона дiсталася до унiверситетського мiстечка, що було розташоване неподалiк вiд кварталу Таланс. Знову паркувальний майданчик. Зупинка. Вона перевiрила повiдомлення. Ле Коз надiслав номер телефона аптекарки. Анаiс негайно його набрала. У Сiльвii Жантiй не було пiд рукою журналу реестрацii – тiеi недiлi вона була вдома, – та вона згадала iм’я лiкаря, що виписував рецепти тому хлопчинi. Давiд Тiо. Дiльничний терапевт.

Ще один дзвiнок. Слухавку взяла лiкарева дружина. Як i щонедiлi, той грав у гольфа в Лежi. Анаiс знала, де це. Увiмкнула запалювання i подалася до Кешака, де було поле для гольфа.

Дорогою вона мiркувала про того забудька, якого показав iй Фрер. До якогось певного висновку вона так i не дiйшла. Зовнi чолов’яга справляв враження силаня. Та загалом дуже скидався на юродивого. Із тих, якi мухи не скривдять. Що ж, за те iй i платили, щоб вона не довiряла першому враженню. Одне було iй зрозумiле: здоровань не мае нiякого стосунку до органiзованоi злочинностi i не торгуе дурманом.

Пiв на третю. Анаiс прямувала до Медока. Тепер вона згадувала свою зустрiч iз психiатром. Ласощi наостанок.

Матiас Фрер був типовий зразок понурого красеня. Риси обличчя правильнi, а ось мiмiка! Мiмiка виказувала його внутрiшнiй неспокiй. Темнi, аж чорнi очi, якi надiйно берегли всi таемницi свого власника. Ще чорнiша хвиляста чуприна. Просто-таки романтичний герой, нехай йому всячина! Убрання… До вбрання вiн байдужий. Халат пожмаканий, наче вiн спав у ньому. Хоч як не дивно, це тiльки додавало йому сексуальностi…

Заспокойся, Анаiс! Їй уже траплялося змiшувати докупи роботу й почуття, i нiякого добра вiд того не було. Хоч там як, психiатрова позицiя ii геть не влаштовувала. Вiн буде до останку боронити iнтереси свого пацiента, начхавши на ii розслiдування. І не побiжить до телефона, почувши щось нове…

Вона помiтила вказiвник на гольфове поле в Лежi. Як по правдi, вона радiла нагодi попрацювати в недiлю. Принаймнi не треба буде сидiти на диванi i слухати «Дикi конi» у виконаннi «Роллiнг стоунз» чи «Ідеальний день» Лу Рiда. Праця – остання надiя людей, що зазнали краху в особистому життi.



Гольфовий морiжок розпочинався вiдразу за шерегою довгих дерев’яних попелястих споруд, що за своею конструкцiею скидалися на хатини Багамських островiв, – модриновi споруди, оббитi вагонкою й укритi гонтом iз вiргiнського ялiвцю. Зеленi долини оточували iхнi сiрi стiни зусiбiч, неначе додатки до обов’язковоi програми.

Анаiс поставила авто на паркувальному майданчику, пропхавши свiй «гольф» помiж всюдиходами «Порше-Каен» i «Астон-Мартiн». Вилазячи надвiр, вона страшенно хотiла плюнути на iхнi сяйливi капоти чи й розтрощити кiлька люстерок заднього огляду. Вона ненавидiла гольф. Ненавидiла буржуазiю. Ненавидiла Бордо. Так ненавидiла, що поставало закономiрне питання: нащо вона сюди повернулася? Утiм, ненависть теж потребуе насичення. Їi треба живити, як ото хижого звiра годують. Їй ця негативна енергiя допомагала вцiлiти пiд час тяжких перiодiв у життi.

Вона пiшки дiйшла до «Клаб-гауза». І, вже переступаючи порога, раптом уявила собi, що зараз зiткнеться з батьком. Весь час вона боялася, що ранiше чи пiзнiше це станеться. Зайва причина, щоб триматися поодаль вiд цього мiста.

Вона окинула оком салони i крамнички зi спорядженням. Жодного знайомого обличчя. В отаких мiсцях, де збиралося так зване свiтське товариство, вона зi страхом чекала, що хтось упiзнае в нiй дочку Шатле. Пов’язаний iз цим iменем скандал, що прогримiв у свiтських колах Бордо, не забувся й досi.

Вона увiйшла до бару. Дивно, але поки що нiхто не попросив ii покинути примiщення, хоч вона прийшла сюди у джинсах i пiдбитих залiзом черевиках. Гравцi у гольфа, переважно чоловiки, з’юрмилися довкола полiрованого барного шинквасу. Усi були вбранi в костюми, що личили цiй мiсцинi. Картатi штани. Щiльнi плетенi светри поло. Пiдбитi цвяхами черевики. Марки наввипередки кричали про себе – «Ральф Лорен», «Гермес», «Луi Вiттон»…

Анаiс гукнула бармена, непомiтно показала йому посвiдчення i пояснила, що iй тут треба. Бармен погукав начальника хлопчакiв, що подавали ключки. З беджа[6 - Бедж – значок-iдентифiкатор учасника, працiвника (установи, виставки, ярмарку, трейдера на торгах), на якому е реестрацiйний номер, фотокартка, iм’я учасника та назва установи, яку вiн представляе. – Прим. пер.] на зеленому пуловерi видно було, що звати його Нiколя. Авжеж, лiкар Давiд Тiо зараз на полi. І Нiколя повiв Анаiс за собою. Вони вже збиралися сiсти в мiнiкар, аж iх перепинили: лiкар щойно подався до роздягальнi. Анаiс знову попрямувала за своiм проводирем.

– Оце тут, – сказав Нiколя, коли вони дiсталися до дерев’яноi лазнi бiля пагорба. – Але туди можуть заходити лише чоловiки.

– Проведiть мене.

Вони увiйшли до чоловiчого примiщення. Їх оточило хлюпання води в душi, галас, запахи поту вперемiш iз пахощами парфумiв. Декотрi чоловiки вбиралися перед шафками з дерев’яними дверцятами. Іншi виходили з душовоi, мокрi й голi. Третi зачiсувалися або натирали тiло зволожувальним кремом.

В Анаiс виникло таке вiдчуття, наче вона просто-таки фiзично вдерлася до царства чоловiчоi всемогутностi. Тут розмовляли про грошi, владу, полiтику та спортивнi перемоги. І, звiсно ж, про секс. Кожен розповiдав про своi перемоги в лiжку i хвалився коханками так само, як ото з гордiстю сповiщав про те, скiльки очок набрав на гольфовому морiжку. На неi нiхто поки що не звертав уваги.

– Хто тут Тiо? – запитала вона Нiколя.

Хлопець показав на чоловiка, що застiбав ременя. Кремезний, високий, рокiв п’ятдесяти, з сивиною на скронях. Анаiс пiдiйшла, i ii знову охопив неспокiй. Чоловiк виразно скидався на ii батька. Те саме смагляве i величне обличчя. Той самий вираз на ньому – власника, що прагне твердо стояти на своiй землi.

– Лiкар Тiо?

Чоловiк усмiхнувся. Їi дискомфорт лише посилився. На неi дивилися тi самi крижанi очi, як i в батька. Прозорi очi, що прагнули втопити тебе у своiй безоднi.

– Це я.

– Анаiс Шатле, капiтан судовоi полiцii Бордо. Я хотiла б побалакати з вами про Фiлiппа Дюрюi.

– А, про Фiлiппа! Розумiю…

Вiн поставив ногу на лавку i заходився зав’язувати шнурки. Метушня в роздягальнi наче i не стосувалася його. Анаiс зачекала кiлька секунд.

Лiкар узявся до другого черевика.

– У нього якiсь неприемностi?

– Вiн помер.

– Передозування?

– Авжеж.

Тiо випростався i з фатальним виразом на обличчi похитав головою.

– Здаеться, новина вас не дуже здивувала.

– Я знаю, що вiн колов собi у вени, тож не дивуюся.

– Ви йому виписували субутекс. Вiн намагався покiнчити з дурманом?

– У нього були перiоди полiпшення i погiршення. Коли вiн був у мене останнього разу, ми дiйшли до чотирьох мiлiграмiв препарату. Здавалося, вiн став на правильний шлях, та я не мав особливих надiй. І ось доказ…

Лiкар надiв пальто зi щiльноi вовни.

– Коли ви бачили Фiлiппа востанне?

– Треба глянути в нотатках. Десь тижнiв зо два тому.

– Що ви про нього знаете?

– Небагато. Раз на мiсяць вiн приходив до диспансеру. Пса залишав надворi. Про себе нiчого не розповiдав.

– До диспансеру? Ви приймали його не у своему кабiнетi?

Вiн застебнув дерев’янi гудзики i зашморгнув блискавку спортивноi валiзки.

– Нi. У четвер я зазвичай чергую у кварталi Сен-Мiшель. У МПЦ – медико-психологiчному центрi.

Анаiс i так не дуже могла збагнути, як це такий пещений буржуа погодився впустити до свого кабiнету такого брудного бурлаку, як Фiлiпп Дюрюi. Та уявити, що Тiо приймае в обдертому примiщеннi диспансеру мiсцевий простолюд, iй було ще важче.

Вiн буцiм прочитав ii думки.

– Вас дивуе, що такий лiкар, як я оце, погоджуеться чергувати в диспансерi? Безумовно, у такий спосiб я заспокоюю мое сумлiння.

Вiн промовив це з неприхованою iронiею в голосi. Анаiс вiдчувала, як у нiй скипае роздратування. Галас, що стояв у роздягальнi, заважав iй зосередитися. Звуки цих самовдоволених самцiв, щасливих, що вони вкупi, що можуть смакувати усвiдомлення своеi могутi й заможностi, аж свердлили ii слух.

Тiо тим часом провадив:

– Для вас, полiцаiв, та й узагалi для всiх лiвих, ми джерело лиха. Хоч що робили б, ми нiколи не маемо рацii. Бо спонукае нас тiльки зиск або буржуазне лицемiрство.

Вiн попрямував до виходу, помахавши на прощання рукою декому з друзяк. Анаiс наздогнала його.

– Фiлiпп Дюрюi розповiдав вам про свою рiдню?

– Сумнiваюся, що вона в нього була. Менi вiн принаймнi такого нiчого не казав.

– А друзi?

– І друзiв не було. Вiн був волоцюга. Самiтник. І культивував оцей свiй образ мовчазного, замкненого хлопця. Мандрував краiною. Цiкавили його тiльки двi речi – музика i дурман.

Тiо вийшов за порога, Анаiс услiд за ним. О четвертiй пополуднi надворi вже смеркало. Тут замiсть чоловiчого гомону було каркання ворони. Анаiс аж затремтiла у своiй куртцi.

– Але ж усе-таки вiн вважав своею домiвкою Бордо?

– Домiвка – це вже було б занадто. Раз на мiсяць вiн приходив до мене в диспансер. Значиться, був о тiй порi в мiстi.

Лiкар дiйшов до стоянки i дiстав iз кишенi ключi. Анаiс усе було зрозумiло без слiв: вiн не збираеться балакати з нею без кiнця.

Вона вирiшила спробувати ще раз.

– Вiн розповiдав вам про свое минуле? Про те, звiдки вiн родом?

– Ви погано уявляете собi, на що скидаеться спiлкування диспансерного лiкаря i такого наркомана, як Дюрюi. Добридень i до побачення, та й годi. Я оглядаю його, виписую рецепта, i хлопчина зникае. Я ж не психоаналiтик.

– Вiн ходив до психоаналiтика в МПЦ?

– Сумнiваюся. Фiлiпп нi в кого не просив допомоги. Вiн цiлком свiдомо обрав безпритульнiсть.

– У нього були ще проблеми зi здоров’ям?

– Кiлька рокiв тому вiн заразився гепатитом С. Та не вживав нiяких лiкiв, не дотримувався дiети. Чистiсiньке самогубство.

– Вам вiдомо, як вiн приохотився до героiну?

– Гадаю, за класичною схемою. Спершу трава. Для того, хто ходить на рейви,[7 - Велике молодiжне зiбрання («збiговисько»), що розпочинаеться увечерi й закiнчуеться вранцi i на якому слухають головно танцювальну музику.] це дiло звичне. Потiм екстазi. Та якщо в недiлю вранцi ви вколете собi першу дозу героiну, щоб зняти ломку пiсля екстазi, то в понедiлок уранцi прокинетеся запеклим наркоманом. Усе воно, як i в усiх.

Лiкар зупинився бiля чорного «мерседеса» класу С. Тiеi митi вперше стало видно, який вiн зморений. Усього на декiлька секунд, та вiн утратив контроль над собою. Завмер перед авто з ключами в руцi. Але наступноi митi знову розправив плечi й рiшуче натиснув на кнопку розблокування дверей.

– Не розумiю, нащо розпитувати про все це. Якщо Фiлiпп загинув од передозування, чому його смерть цiкавить судову полiцiю?

– Дюрюi справдi вмер вiд передозування, але це було вбивство. Хтось упорснув йому у вену смертельну дозу героiну. Надзвичайно чистого героiну. А потiм йому понiвечили обличчя, насадивши на шию голову бугая.

Тiо допiру вiдчинив багажника. Анаiс побачила, як вiн зблiд, i вiдчула задоволення. Уся його самовпевненiсть танула на очах.

– Що це було? Серiйне вбивство?

За нашого часу це словосполучення всi знають. Немов iдеться про добре вiдоме суспiльне явище. Нiби щось середне помiж безробiттям i фаховим самогубством.

– Якщо це серiя, то вона щойно розпочалася. Вiн розповiдав вам про своiх дилерiв?

Лiкар кинув валiзку в багажника i рвучко зачинив його.

– Нiколи.

– Коли ви бачили його останнього разу, вiн не казав вам, що в нього з’явився новий дилер? Той, що постачае героiн найвищоi якостi?

– Нi. Навпаки, вiн здавався як нiколи повний рiшучостi покинути це дiло.

– Пiсля цього ви з ним бачилися? За iнших обставин?

Тiо вiдчинив дверцята авто.

– Нi, жодного разу.

– Ми перевiримо, – пообiцяла вона, засовуючи руки в кишенi.

І вiдразу ж пошкодувала. Таке мiг казати лише полiцай, та ще й дурнуватий. Лiкаря нема в чому пiдозрювати. Тiею фразою вона хотiла лише налякати його. Кожному полiцаевi вiдома ця владна спокуса.

Лiкар сперся на дверцята машини.

– Панночко, ви робите все, щоб викликати в мене неприязнь, та, попри це, ви подобаетеся менi. Ви просто дiвча, яке гнiваеться на цiлий свiт. Як i всi тi, кого я раз на тиждень приймаю в диспансерi.

Анаiс згорнула руки на грудях. Спочутливий лiкарiв тон сподобався iй ще менше, нiж гордовитий.

– Вiдкрию вам одну таемницю, – провадив вiн, нахиляючись до неi. – Знаете, чому я чергую в диспансерi, хоч до мене в кабiнет стоiть черга з найзаможнiших людей у Бордо?

Анаiс не рухалася, тiльки тупала ногою i мовчки кусала губи. Еге ж, як мале хиже звiрятко.

– Мiй син помер вiд передозування в сiмнадцять рокiв. У мене не було й найменшоi пiдозри, що вiн курить травку. Як ви гадаете, достатня це пiдстава? Я нiчого не можу повернути чи поправити. Але я можу допомогти кiльком дiтлахам, коли iм буде зле. І це лiпше, нiж нiчого.

Грюкнули дверцята. Анаiс дивилася, як «мерседес» ховаеться за деревами i щезае в сутiнках. Їй раптом згадався Колюшiв скетч про полiцаiв. Голос його: «Авжеж, я знаю, що трохи схожий на дурника». Здавалося, наче вiн сказав це про неi особисто.



Дев’ята вечора.

Чергування нарештi скiнчилося. Матiас Фрер повертався додому, думаючи про чоловiка в стетсонiвському брилi та про Мiнотавра. Пiсля того, як пiшла Анаiс Шатле, вiн весь час мiркував про зв’язок, що, можливо, поеднував оцi двi подii. Цiлий день, приймаючи хворих, вiн подумки ставив собi це запитання. Який стосунок мае Мiшелль до вбивства? Що саме вiн бачив насправдi? Фрер уже шкодував, що не погодився на пропозицiю тiеi дiвчини про спiвробiтництво. Вiн геть не уявляв собi, що ще зробити, щоб розбудити пам’ять ковбоя.

Йому спало це на думку, коли вiн обертав ключа в замку дверей свого дому. Можна вдатися до блефу. Вiн запалив свiтло в передпокоi й увiйшов до мережi. І за хвилю – хто б мiг подумати, що це так просто? – знайшов координати найближчоi до Бордо кримiналiстичноi лабораторii № 31, що була розташована в Тулузi. Якщо у справi цього забудька працювала група з цiеi лабораторii, якщо саме ii працiвники брали зразки з рук Мiшелля, то вони ж таки займалися i справою Мiнотавра.

Найкращий спосiб отримати бiльше iнформацii – зателефонувати iм.

Слухавку взяв черговий. Фрер назвався психiатром, якого залучили як експерта до розслiдування вбивства на вокзалi Сен-Жан. Чоловiк на тому кiнцi дроту вже знав про нього – ще вранцi вони отримали додатковi матерiали для проведення аналiзiв.

Фреровi здогади пiдтвердилися. І з незнайомцем, якого виявили на колiях уночi на 13 лютого, i з трупом, який знайшли за добу по тому, працювали тi самi фахiвцi. Допомiг простий збiг: група вже була в Бордо, хоч викликали ii зовсiм з iншого приводу.

– Ви не могли б дати менi номера мобiльника керiвника групи?

– Координатора, хочете ви сказати?

– Авжеж, координатора.

– Узагалi, це суперечить усiм правилам. Запит мае надiслати офiцер, який очолюе розслiдування.

– Ви маете на увазi Анаiс Шатле? Але це ж саме вона попросила мене вам зателефонувати.

Ім’я капiтана було немов пароль. Продиктувавши номера, чоловiк докинув:

– Координатора звати Абделятiф Дiмун. Вiн ще у вас, у Бордо. Залучив до спiвробiтництва приватну лабораторiю i хоче дочекатися результатiв.

Фрер подякував черговому, поклав слухавку i вiдразу ж набрав нового номера.

– Алло?

Вiн повторив свою побрехеньку про експерта-психiатра. Та чоловiк, який звався Абделятiф Дiмун, вочевидь не вчора народився.

– Я повiдомлю про результати особисто капiтана, що очолюе розслiдування. Копiю надiшлю слiдчому суддi, коли його призначать.

– Мiй пацiент потерпае вiд амнезii, – вiдповiв йому Фрер. – Я намагаюся повернути йому пам’ять. Будь-яка деталь, будь-який натяк можуть надати менi неоцiненну допомогу.

– Я розумiю вас. Але вам слiд звернутися до Анаiс Шатле.

Фрер удав, нiби не почув тих слiв.

– У звiтi написано, що на руках виявили слiди пилу…

– Добродiю, не будьте такий упертий. Завтра вранцi Шатле отримае мiй звiт. Зателефонуйте iй.

– Ми можемо заощадити час. Завтра вранцi я проведу сеанс гiпнозу з цим пацiентом. Бодай натякнiть менi! А то я згайную цiлий день.

Дiмун мовчав. Певне, вагався. Паперова тяганина всiм уже сидiла в печiнках. Фрер поспiшив розвинути успiх.

– Скажiть бодай основне. За словами мого пацiента, до якого починають повертатися деякi спогади, частинки пiд нiгтями можуть бути цегляним пилом…

– Нiтрохи.

– А що ж воно?

– Рiзновид фiтопланктону.

– Як ви сказали?

– Морський планктон. Мiкроорганiзми, що живуть у прибережних водах Атлантичного океану на пiвднi Францii. Здебiльшого на Баскському узбережжi.

Фрер подумав про Мiшеллевi вигадки з приводу Оданжа, Кап-Ферре i неiснуючого села Марсак бiля Пташиного острова. Спотворення i деформацii, що за ними ховаеться справжне мiсце його народження – Краiна Баскiв.

– То вже визначили, що це за планктон?

– Довелося звернутися до Інституту океанологiчних дослiджень i Вiддiлу iз захисту довкiлля узбережжя. Планктон належить до родини Mesodinium harum, тобто до диноджгутиконосiiв. Коли вiрити людям, iз якими ми розмовляли, це рiдкiсний вид фiтопланктону, що належить до пiдводноi флори Баскського Карнизу.

Матiас хутко записав це i вiдразу ж – хапай, дяче, поки гаряче! – запитав:

– Ще щось знайшли?

Його розмовник трохи повагався, а потiм усе-таки сказав:

– Полiцiю зацiкавить той факт, що цей самий вид планктону виявили ще в одному мiсцi.

– Де?

– На мiсцi злочину. На днi ремонтноi ями. Ми встановили вiдповiднiсть помiж зразками, взятими з рук вашого пацiента, i зразками з ями.

Фрер мовчав, намагаючись осмислити ту новину. Анаiс Шатле мала рацiю: ковбой бачив трупа. А може, i ще щось…

– Дякую, – сказав вiн. – Я поки що утримаюся вiд використання цiеi iнформацii пiд час проведення гiпнозу. Розслiдування – це справа полiцii.

– Авжеж, – схвально вiдгукнувся Дiмун. – Нехай щастить.

Матiас поклав слухавку. Тремтячою рукою записав усе, що почув од фахiвця. Морський планктон свiдчив про Баскське узбережжя. Може, вказував на професiю, що пов’язана з морем. Вiн i досi був певен, що Мiшелль працюе руками, до того ж надворi. Рибалка? Вiн декiлька разiв пiдкреслив те слово.

Та заразом планктон пов’язував Мiшелля i з трупом. Фрер поклав ручку. Його охопило вiдчуття, що той зв’язок стане петлею на шиi його пацiента…

І водночас увесь його лiкарський досвiд, уся iнтуiцiя запевняли у протилежному: ковбой не винен. Може, вiн застав убивцю на мiсцi злочину. Може, навiть зчепився з ним, озброений ключем i телефонним довiдником. І кров на тих предметах цiлком могла виявитися кров’ю вбивцi…

Та думка немовби пiдштовхнула його до iншоi, i Фрер подався до кухнi. Не запалюючи свiтла, вiн пiдiйшов до вiкна i глянув надвiр.

Людей у чорному там i близько не було.



– Шато-лесаж – одна з шести зареестрованих у Медоцi марок вина найвищоi якостi, що виробляеться в Лiстрак-Медоцi…

Анаiс змерзла. У сховищi, де стояли високi хромованi резервуари, схожi на домовини, гуляли протяги. Добре, хоч куртку не скинула. І ще вона подумки радiла, що зовнi не видiляеться помiж iншими членами клубу, якi теж не належали до панiв.

– Наша винарня мае давню iсторiю. Сорти винограду, якi ми використовуемо, вiдомi з XV столiття…

Група помалу рухалася залою, слухаючи розповiдь власника i розглядаючи своi вiдображення у срiблястих боках резервуарiв для вина. Щонедiлi надвечiр Анаiс вирушала в екскурсiю до новоi винарнi – вона була членом клубу дегустаторiв, що органiзовував вiдвiдування рiзних шато, розташованих бiля Бордо.

І щоразу вона запитувала себе: навiщо iй воно? Що вона забула на цих нудних походеньках? Хiба не лiпше було б збути вечiр перед телевiзором, iз тарiлкою на колiнах, дивлячись черговий серiал? Не кажучи вже про те, що можна було присвятити цей час вивченню символiки мiфу про Мiнотавра. Або дослiдженню шляхiв поширення наркоторгiвлi в Європi.

Вона не поставила перед собою жодне з цих запитань. Як i щонедiлi, точнiсiнько о восьмiй вечора, вона подалася до виноградника. Розслiдування наприкiнцi дня не дало нiчого нового. Джафар дуже ретельно прочесав усi притулки бурлак, але марно. Ле Коз працював над детальною бiографiею Фiлiппа Дюрюi, та сподiватися на успiх у цьому напрямку в недiлю було неможливо. Конант закiнчив перегляд вiдеозаписiв зi спостережних камер на вокзалi – потерпiлого там i близько не було – i перейшов до вивчення записiв, зроблених у кварталах для безпритульних. Вiд Зака зовсiм звiсток не було. Склалося таке враження, нiби вiн зник у пошуках скотарiв.

Анаiс телефонувала до Форт-Ронi. Їй пощастило поговорити зi спiвробiтником архiву – справжньою живою енциклопедiею злочинного свiту. Та вiн геть нiчого не пам’ятав про вбивство з мiфологiчною пiдкладкою. Не пам’ятав, щоб якась сцена убивства вiдбувалася за таких моторошних обставин. Нi у Францii, нi в Європi. Анаiс побалакала телефоном зi своiми помiчниками i вiдпустила всiх додому, загадавши завтра зранку зiбратися в комiсарiатi.

Коли вона виходила з дiльницi, ii зупинив старший комiсар Деверса i затримав на кiлька слiв. Змiст його розмови був claro.[8 - Недвозначний (iсп.). – Прим. пер.] Нiчого не казати засобам масовоi iнформацii. Прокуратура призначить слiдчого суддю не ранiше, нiж за шiсть днiв. Доти Анаiс вiльна у своiх дiях i може провадити розслiдування на власний розсуд. Тiльки нехай не втрачае пильностi: полiтичнi кола Жиронди, депутатський корпус i взагалi всi, хто мае вагу в суспiльствi, будуть стежити за кожним ii кроком. Анаiс подякувала йому за довiру i з незворушним виглядом попрощалася, хоча насправдi вiд стресу шлунок ii вже зiбгався в кiм’ях.

– У листопадi ми розливаемо вино в дiжки, де розпочинаеться процес малолактозноi ферментацii. Пересiчно вино витримуеться в дiжках вiд дванадцяти до тринадцяти мiсяцiв…

Анаiс знову почало морозити. Вона уявила собi, що ii руки вкритi шрамами. Вiдчуття, що вони весь час голi, виставленi напоказ, нiчим не захищенi, не покидало ii нiколи. І не було на свiтi такоi тканини й такого одягу, що мiг би подолати цей холод. Адже струмував вiн iзсередини.

– Ми не прагнемо затягувати достигання вин у дерев’яних дiжках. Наша мета – виробництво гармонiйних вин, що поеднують у собi фруктовi пахощi, кислоту i мiцнiсть. Це круглi, приемнi на смак вина, що дарують вiдчуття свiжостi…

Анаiс бiльше його не слухала. Вона поринула сама в себе. На дно своеi душi. Свого болю. Мимоволi вона мiцно зцiплювала долонi, а в головi весь час шугала та сама думка. Не витримаю я… Тепер дрижаки пiшли й у ноги. Вона стояла i дригонiла всеньким тiлом. Та заразом почувалася так, неначе геть закам’янiла. Коли надходив черговий напад панiки, вона могла повалитися додолу чи впасти на якусь лавку i не рухатися декiлька годин. Їi нiби паралiч змагав. Жах сковував ii своiм крижаним подихом i тримав у цупких обiймах.

– Сьогоднi ми продегустуемо вино двi тисячi п’ятого року, що у Медоцi видався надзвичайно врожайним. Зараз можна тiльки гадати, якоi цiнностi сягнуть вина врожаю цього року в майбутньому. Як по правдi, дегустувати це вино поки що зарано. Та ми взяли декiлька зразкiв iз дiжок i…

Гурт попрямував до льоху замку. Перед самими сходами Анаiс завагалася, та все-таки вирiшила йти за всiма. Їй насилу пощастило спуститися. У льоху тхнуло плiснявою. Ферменти поволi, але надiйно робили свое. Анаiс любила вино. На жаль, воно завжди нагадувало iй про батька. Адже це вiн навчив ii всього, що вона знала про виноробство. Навчив куштувати i дегустувати вино. Навчив його колекцiонувати. Коли полуда спала з ii очей, iй довелося зректися всього, що бодай краем стосувалося ii наставника. Але вино… Вiн i так украв у неi все. Вона не дозволить йому вкрасти ще й любов до вина.

– Ще раз повторюю, термiн дегустацii цього вина ще не настав…

Зненацька Анаiс розвернулася i пiшла вiд групи. Спотикаючись, пiднялася схiдцями. Так само потираючи руки, побiгла залою з резервуарами. Надвiр. Поди?хати. Заквилити, щоб нiхто не почув. Вона бiгла, i ii спотворений, карикатурний вiдбиток слiдував за нею, перескакуючи з одноi випуклоi блискучоi стiни на другу. Спогади охопили ii неначе повiнь. Жах дедалi зростав, i мозок ii ось-ось мав вибухнути. Як завжди.

Їй конче треба було надвiр, пiд нiчне небо.

Майданчик перед винарнею був порожнiй. Збавивши ходу, Анаiс поминула виннi комори i попрямувала до виноградникiв. Усе довкола здалося синiм. Земля i небо помалювалися в мiсячнi барви. Грунт пiд ногами сiрiв, наче посипаний попелом, i з нього стирчали винограднi лози.

ВИНО…

БАТЬКО…

З рота в неi виривалися хмарки пари, змiшуючись iз сивим серпанком випарiв, що курiлися iз землi. Пагорб спадисто спускався до естуарiю[9 - Естуарiй – лiйкоподiбне розширене гирло рiчки, що впадае в океан або море. – Прим. ред.] Жиронди, й Анаiс попрямувала стежиною в дiл. Галузки i тички виноградноi лози люто чiплялися за джинси, наче не хотiли ii пропускати.

ВИНО…

БАТЬКО…

Аж у самiсiнькiй гущавинi виноградника попустила вона вiжки своiм спогадам. Змалку i за юних лiт у ii життi була тiльки одна людина. Їi батько. Нiчого дивного для дiвчинки, що втратила матiр, коли iй було вiсiм рокiв. Дивне було iнше – у батьковому життi теж була одна жiнка. Його донька. Вони були iдеальною платонiчною синкретичною парою.

Зразковий батечко. Сам допомагав iй робити завдання. Сам зустрiчав ii пiсля занять у школi iзди верхи. Сам водив ii на пляж у Сулак-сюр-Мер. Розповiдав iй про матiнку-чилiйку, що згасла у психiатричнiй клiнiцi, наче квiтка в оранжереi. Вiн був завжди з нею. Завжди поруч. Завжди досконалий.

Деколи Анаiс почувала якийсь дискомфорт. Незрозумiлий. Їi охоплювала панiка. Їi змагав жах у присутностi батька. Наче ii тiло знало те, що залишалося невiдомим ii свiдомостi. Що саме?

Вiдповiдь вона отримала 22 травня 2002 року.

Вона була надрукована на сторiнках газети «Сюд-Вест».

Стаття вийшла пiд заголовком «Кат у наших виноградниках». Автор ii був тележурналiст, що незадовго перед тим подивився документальний фiльм, знятий для каналу «Арте» i присвячений ролi французьких вiйськових у дiяльностi пiвденноамериканських диктатур у 70-х роках. Активiсти ультраправих рухiв, колишнi члени Секретноi вiйськовоi органiзацii, вiдставнi агенти Служби громадянського сприяння спiврацювали з кривавими режимами як iнструктори. Знайшлися i такi французи, що брали безпосередню участь у репресiях. Так, вiдомий винар, що працював у Чилi, особисто орудував ескадронами смертi. Вiн i не збирався ховатися пiд псевдо. Усi знали його як уродженця Аквiтанii Жана-Клода Шатле. Удень – винар. Уночi – кат i вбивця.

Пiсля публiкацii статтi телефон удома дзвонив без угаву. Новина поширилася мiстом наче пожежа. В унiверситетi Анаiс чула приглушений шепiт у себе за спиною. На вулицi перехожi озиралися на неi. Незабаром фiльм продемонстрували на каналi «Арте». Істина вихлюпнулася назовнi. У кадрах були свiтлини ii батька – вiн був молодший i не мав такого iмпозантного вигляду, до якого звикла Анаiс. Про нього казали як про «чiльну постать в органiзацii тортур у Сантьяго». Свiдки згадували його виправку, сивуватого чуба i свiтлi очi, а головне, кульгавiсть, через яку його неможливо було переплутати з кимось iншим. Жан-Клод Шатле кульгав на одну ногу змалку, бо якось невдало впав iз коня.

Люди, яких вiн катував, розповiдали про його м’який голос i тi звiрства, що вiн коiв: електрошок, понiвечення, видалення кiсток i впорскування камфори. В арсеналi у Кульгавого, El Cojo, як його прозивали, була улюблена витiвка: щоб спровадити на той свiт чергового в’язня, вiн пускав йому в горлянку живу гадюку. Свiдки протилежноi сторони, переважно вiйськовi, казали, що Шатле, молодий учень генерала Осареса, який служив в Аргентинi, зробив неоцiненний внесок у формування i пiдготування загонiв бойовикiв…

Анаiс дивилася фiльм у гостях, у подруги. Приголомшена, вона втратила голос. Наступними днями мiсцева преса оприлюднила вiдразу декiлька статей. Батько вiд тих атак замкнувся в гордому мовчаннi й покропив дiм святою водою – вiн-бо завжди був ревний католик. Анаiс була приголомшена; вона зiбрала своi речi. Їй був уже двадцять один рiк, i вiд матерi, що призначила ii своею единою спадкоемицею, у неi залишалися сякi-такi грошенята вiд продажу землi в Чилi.

Вона винайняла двокiмнатне помешкання на центральнiй торговiй вулицi Фондодеж i вiдтодi жодного разу не бачилася з батьком. Та ii невiдступно переслiдували слова свiдкiв, що змальовували Кульгавого. Його балачку. Його жести. Його руки.

Тi самi руки, що звично бралися за електричнi контакти picana.[10 - Електричний батiг для худоби (iсп.). – Прим. пер.] Руки, що мордували, рiзали, кололи iнших людей. Тi руки купали ii, коли вона була дитиною. Тримали ii, проводжаючи до школи. Боронили вiд усього на свiтi.

Як по правдi, вона передчувала все це. Наче ii матiнка, замурована в божевiллi, встигла подумки сповiстити iй свою страшенну таемницю: вона побралася з дияволом. І Анаiс була донька цього диявола. На нiй лежало прокляття кровi.

Голос до неi потроху повернувся, так само як i вона повернулася до нормального життя. Навчання на правничому факультетi. Диплом. Вища державна школа офiцерiв полiцii. Скiнчивши ii, Анаiс попросила мiсяць на роздуми. І подалася до Чилi. Вона добре розмовляла iспанською, недарма ж у ii жилах бiгла чилiйська кров. Розшукати батькiв слiд виявилося просто. Гадюка уславився в Сантьяго. За мiсяць вона провела розслiдування. Зiбрала речовi докази, свiдчення, свiтлини. Матерiалу виявилося досить, щоб домагатися екстрадицii батька iз Францii до Чилi чи принаймнi для пiдтримання позовiв чилiйських утiкачiв у Францii.

Та вона нiчого цього не зробила. Не звернулася до суду. Не зв’язалася з адвокатами потерпiлих. Просто повернулася до Бордо. Орендувала в банку панцерну шафу i заховала там зiбранi документи. Замикаючи ту залiзну коробку, вона оцiнила чорний гумор ситуацii: то було ii перше розслiдування, ii бойове хрещення в ролi працiвницi полiцii. Та вона розумiла, що програла. У неi забрали все. Дитинство. Походження. Особистiсть. І майбутне вiднинi уявлялося iй чистим аркушем.

Вона звелася на ноги й розсунула галуззя. Напад минувся. Як завжди, Анаiс дiйшла до того ж висновку, що й переднiше. Їй треба знайти собi чоловiка. Термiново. Чоловiка, що в його обiймах минуться всi ii згадки, всi ii страхи i весь ii бiль. Вона втерла сльози, обтрусила колiна i почвалала вгору по схилу. Чоловiк у ii життi. Вона думала не про координатора з кримiналiстичноi служби, отого привабливого араба, i не про дурнiв у мережi.

Вона думала про психiатра.

Рафiнований iнтелектуал у бiблiотецi з полицями зi сполiрованого дерева.

Їй хотiлося поринути у мрii, та образ Фрера повернув ii до вбивства. Вона перевiрила мобiльника. Нових повiдомлень нема. Ото й добре. Можна буде хоч поспати трохи. А завтра зранку взятися до розслiдування. Для неi вже розпочався зворотний вiдлiк.

Вона пiдiйшла до авто. Холоднечi вже не вiдчувала. Тiльки в очах трохи пекло – забагато плакала. У горлi стояв гiрко-солоний присмак.

Вона вiдчинила дверцята, аж задзеленчав телефон.

– Алло?

– Це Зак.

– Де ти пропадав, скажи на милiсть?

– На пiвднi. Знайшов твого бугая.



– Ви певнi цього?

– На всi сто вiдсоткiв. Це Патрiк. Патрiк Бонфiс.

Медсестра стояла напроти його стола, узявшись у боки. Мiрiам Феррарi. Тридцять п’ять рокiв. Зрiст один метр сiмдесят сантиметрiв. Вага вiсiмдесят кiлограмiв. Фрер добре знав ii. Дужа, як чоловiк, та добра, мов нянька. Вона ще не скинула пальта, i з плеча звисала сумка. Вона прийшла до вiддiлення вранцi у понедiлок i почала вимагати зустрiчi з Матiасом Фрером.

Вона щойно впiзнала ковбоя-забудька у коридорi вiддiлення.

Психiатровi аж не вiрилося в такi збiги обставин.

– Я з баскiв, пане. Моя родина мешкае в Гетарi, в селi на узбережжi, неподалiк вiд Бiаррiца. Кожними вихiдними я iду додому. У мого зятя продуктова крамниця бiля фронтону. І ось…

– І що ж?

– Приходжу сьогоднi на роботу i бачу його. Я вiдразу його впiзнала. Та це ж, думаю, Патрiк! Патрiк Бонфiс. Рибалка. Його в нас усi знають. У нього свiй човен бiля причалу.

– Ви з ним розмовляли?

– Авжеж. Здоров, кажу, Патрiку. Що ти тут робиш?

– А вiн щось вiдказав на те?

– Та нiчого. Але ж i це вiдповiдь, правда?

Фрер сидiв, опустивши очi, i вивчав предмети на столi. Записник. Ручка. Довiдник французьких лiкарських препаратiв «Вiдаль». Книга з англiйською назвою «Diagnostic and Statistical Manual», американський довiдник iз класифiкацii душевних розладiв. Вiн дивився на тi звичнi речi й розумiв, що вони нiме свiдчення обмеженостi його знань. Свiдчення його безпомiчностi.

Якби не випадок, хiба зумiв би вiн з’ясувати особу пацiента?

– Розкажiть про нього детальнiше, – попросив вiн медсестру.

– Та я не знаю, що й розповiдати.

– У нього е дружина чи дiти?

– Дружина е. Ну, не зовсiм дружина. Нiби подруга. Вони не одруженi.

– Як ii звати?

– Сiльвiя. Або нi, Софi. Не пам’ятаю гаразд. Вона в каварнi працюе, бiля порту. Як сезон, звiсно. А решту часу допомагае Патрiковi. Невода полагодити чи ще там щось…

Фрер записував усе. Вiн згадав про планктон, що виявили пiд нiгтями пацiента. Гетарi розташоване в зонi, де водиться цей мiкроорганiзм. Патрiк Бонфiс. Вiн пiдкреслив iм’я.

– Давно вони мешкають у Гетарi?

– Я й не знаю. Принаймнi поселилися там ранiше, нiж ми. А ми в Гетарi вже чотири роки.

Знаючи, хто вiн такий, Фрер мiг поступово оживити пам’ять пацiента, що стосувалася його достеменноi особистостi. А потiм узятися до причин, якi викликали амнезiю. З’ясувати, що той бачив на вокзалi.

– Дякую, Мiрiам, – сказав вiн, пiдводячись. – Цi новi факти сприятимуть лiкуванню… Патрiка.

– Ви вже вибачте менi, лiкарю, але… Не дуже насiдайте на нього, добре? Щось менi вигляд його не до вподоби. Якийсь такий… засмучений.

– Не турбуйтеся. Ми будемо потроху просуватися.

Медсестра вийшла.

Так само навстоячки Фрер перечитав своi нотатки. І сказав собi, що, навпаки, не можна було гаяти часу. Вiн замкнув дверi й посунув до себе телефону. Дзвiнок у довiдкове бюро, i ось перед ним уже лежав номер телефону Патрiка Бонфiса в Гетарi.

Пiсля третього дзвiнка слухавку взяла жiнка.

– Це Сiльвiя Бонфiс? – навпрямки запитав Фрер.

– Не Бонфiс мое прiзвище. Мене звати Сiльвiя Робен.

– Ви подруга Патрiка Бонфiса?

– А ви хто?

У голосi вчувалася сумiш надii та неспокою.

– Я лiкар Матiас Фрер, психiатр зi шпиталю П’ера Жане в Бордо. Патрiк Бонфiс тепер перебувае у мене у вiддiленнi. Вiн прибув до нас три днi тому.

– О Боже…

Голос жiнки урвався, i Матiас почув щось на кшталт легенького свисту. Вона плакала. Безгучно, але гiрко.

– Панi…

– Я так хвилювалася, – схлипуючи, видихнула вона. – Вiн же пропав, i нiчого не чутно було про нього…

– Коли вiн зник?

– Сьогоднi шостий день.

– Ви зверталися до полiцii?

Замiсть вiдповiдi пролунав той самий свистючий звук.

Матiас вирiшив не наполягати.

– Ви подруга Патрiка Бонфiса, рибалки з Гетарi?

– Авжеж.

– За яких обставин вiн зник?

– Це сталося минулоi середи. Вiн пiшов у банк.

– У Гетарi?

Вона засмiялася крiзь сльози.

– Гетарi – це село. Вiн подався до Бiаррiцу нашим авто.

– Якоi марки авто?

– «Рено». Давня модель.

– Коли ви захвилювалися?

– Вiдразу ж. По-перше, я потерпала за те, що йому скажуть у банку. У нас проблеми… великi проблеми.

– Борги?

– Кредит. За човна. Розумiете… одне слово… рибалити стало нелегко. Багато податкiв. Та ще й правила весь час мiняються. Та й цi iспанцi… Вони просто-таки обдирають нас. Хiба ви не дивитеся теленовини?

Матiас хутко нотував.

– То що ж усе-таки сталося?

– Нiчого! У тiм i рiч. Вiн не прийшов додому. Я зателефонувала до банку. Вони сказали, що вiн до них не заходив. Я пiшла в порт. Обнишпорила всi каварнi, де вiн полюбляв бувати.

– Вiн пиячив?

Вона нiчого не сказала. Вiн зрозумiв ii мовчання. Заразом вiн далi писав. Виходило, що Патрiк Бонфiс був типовий випадок. Пiд гнiтом фiнансових проблем вiн скинув iз себе власну особистiсть мов незручне пальто. Потiм сiв на потяга до Бордо. Гаразд, але до чого тут випадок на вокзалi? Вiн i справдi став свiдком якогось страхiття? І звiдки в нього взявся розвiдний ключ i телефонний довiдник?

– А далi що було?

– Увечерi я пiшла до жандармерii. Вони оголосили його в розшук.

Либонь, у жандармерii не надали особливого значення зникненню рибалки, який до того ж i чарчину полюбляв хильнути. Принаймнi до Жиронди повiдомлення про розшук так i не дiсталося.

– Вiн уперше отак щезае?

– Авжеж! Патрiк, вiн, знаете, трохи загальмований. Наче мiшком його втелющили. Але таке вiн уперше оце утнув.

– Давно ви живете разом?

– Три роки.

У балачцi настала пауза. Потiм Сiльвiя тихо запитала:

– Як вiн там?

– З ним усе гаразд. У нього деякi проблеми з пам’яттю. Гадаю, вiд тих ваших прикрощiв мiзки його трохи… е-е… заклинило. У нього амнезiя. Мабуть, його пiдсвiдомiсть намагаеться стерти минуле, щоб дати йому змогу розпочати все з нуля.

– Як це з нуля? Що все це означае?

Сiльвiя розгубилася. Справдi, Фрер дiяв неначе танк.

– Вiн не хотiв од вас утекти, – похопившись, якомога м’якше сказав вiн. – Та на нього забагато навалилося. Борги, проблеми з роботою… Усе це змусило його втiкати вiд самого себе.

Спiврозмовниця мовчала. Фрер теж не поспiшав поновлювати розмову. Адже правди вiн теж не знав. Усе могло вiдбуватися цiлком iнакше. Патрiк поiхав до банку. Дорогою десь хильнув чарчину. Сiв на потяга до Бордо. І тут, на вокзалi, щось таке побачив. І воно було таке жахливе, що геть стерло йому пам’ять. Ковбой ховався у мастильнi, цiлком згубивши уяву про те, хто вiн такий.

– А можна менi вiдвiдати його?

– Авжеж. Тiльки зачекайте мого дзвiнка. Я незабаром вам зателефоную.

Фрер попрощався з жiнкою. На годиннику було пiв на десяту. Історii хвороб нових пацiентiв, що вiн iх переглядав завжди вранцi, нехай зачекають. Вiн замкнув кабiнет, попередив секретаря, що на часину пiде, i подався до зали художньоi терапii. Чомусь певен був, що чолов’яга у стетсонiвському брилi буде там.

Вiн вибрав iз в’язки вiдповiдного ключа i вiдiмкнув дверi. Мимохiдь поздоровкався з кiлькома колегами. Як вiн i припускав, Бонфiс був у майстернi. Сьогоднi вiн вирiшив лiпити i тепер працював над чимось, що скидалося на примiтивну глиняну машкару.

– Вiтаю.

Обличчя пацiента осяяла широка усмiшка, аж ясна стало видно.

– Як ся маеш?

– Добре.

Фрер сiв поруч. Почав здалеку:

– Ти вже думав про те, що розповiв менi вчора?

– Ти маеш на увазi моi… спогади? Навiть не знаю. Сьогоднi вранцi до мене пiдiйшла якась жiнка, дуже приемна. Вона назвала мене Патрiком…

Вiн замовк. Сидiв, не вiдводячи очей вiд своеi машкари. Наче в’язень, що невдало втiк iз буцегарнi. Фрер чув, як вiн гучно ковтае слину.

І тодi Матiас зважився.

– Я допiру розмовляв iз Сiльвiею.

– Сiльвiею?

Здоровань завмер. Зiницi його розширилися, наче у звiра, що провадить нiчний спосiб життя. Напевне, в цiлковитiй пiтьмi безпам’ятностi для нього засяяв тоненький промiнчик свiтла. Фрер i так хотiв пiд час майбутнього сеансу розворушити його глузд, щоб показати пацiентовi правильний шлях до себе. Та зараз йому стало зрозумiло, що механiзм вiдновлення пам’ятi вже почав дiяти – Патрiк Бонфiс просто-таки на очах ставав самим собою. Лiкаревi залишалося тiльки прискорити той процес.

– Я одвезу тебе додому, Патрiку.

– Коли?

– Сьогоднi.

Ковбой помалу похитав головою. Незакiнчена машкара випала в нього з рук, i вiн перевiв на неi погляд. Ось i все. Це квиток в один кiнець, i дороги назад не буде. Що ж стосуеться Фрера, то вiн як психiатр усi своi надii пов’язував iз поверненням пацiента до Краiни Баскiв. Там, у знайомiй обстановцi та за пiдтримки близькоi людини, вiн знайде свое Я.

Але тепер Матiаса охопили сумнiви. Коли до втiкача повертаеться пам’ять, вiн найчастiше забувае вигадану особистiсть. І Фрер боявся, що Патрiк заразом забуде i про те, що бачив на вокзалi. Однак заводити розмову з ним про Паскаля Мiшелля вiн не буде.

Фрер пiдвiвся i приязно торкнувся Патрiкового плеча.

– Вiдпочивай. Я зайду по тебе пiсля обiду.

Чолов’яга у стетсонiвському брилi кивнув. Із його обличчя неможливо було збагнути, чи радий вiн новому поворотовi подiй, чи, навпаки, вони засмутили його. Фрер хутко iшов назад, до свого кабiнету. Дверi. Ключi. Столи i лiжка, наглухо прикрученi до пiдлоги. І непозбутне враження, наче вiн наглядач, що стереже чужi душi.

Вiн попросив секретаря придбати йому свiжих газет i подзвонив Сiльвii, щоб попередити про iх приiзд. Жiнка, здавалося, була й досi приголомшена.

Наприкiнцi розмови вiн iз пафосом сказав:

– Найкоротший шлях Патрiка до самого себе – це ви.

Вони домовилися зустрiтися о третiй годинi дня в порту Гетарi, i Фрер поклав слухавку. Вiн просувався вперед навмання. Ще нiколи йому не доводилося стикатися з такою ситуацiею. На мить у нього виникла спокуса зателефонувати капiтановi Шатле i сповiстити iй ту новину. Потiм вiн згадав, що розлучилися вони не друзями. А головне, вiн пошив у дурнi експерта з кримiналiстичноi служби. Цiкаво, за таке карають?

Залишалася ще одна проблема. Уранцi Анаiс мала отримати результати аналiзiв, про якi вiн довiдався минулоi ночi. Наявнiсть планктону на руках ковбоя i в ямi посилить ii пiдозри до нього. Може, вона захоче взяти його пацiента пiд варту. Найлiпше буде завезти його подалi. Якщо вже геть не пощастить, вони пошлють когось за Патрiком до Гетарi, та в нього буде день чи два, щоб у знайомiй обставi згадати, хто вiн такий.

Думки Ферра урвав стук у дверi. Прийшла секретарка з купою мiсцевих часописiв: «Сюд-Вест», «Нувель репюблiк де Пiрене», «Депеш», «Журналь дю Медок»… Матiас проглянув заголовки на першiй сторiнцi. Усi вони присвяченi були однiй темi – iмлi, що минулими вихiдними вкрила щiльною запоною всю Жиронду. Перелiк лихих пригод, якi сталися через погану виднiсть, забирав половину шпальти.

У дописi, набраному дрiбним кеглем, сповiщали також, що «на вокзалi Сен-Жан знайшли тiло безпритульного, який загинув од переохолодження». Фрер оцiнив хитромудрiсть полiцаiв. Вiн не знав, як iм пощастило пошити в дурнi журналiстiв, та факт залишався фактом: вони вмiло знешкодили мiну, що могла викликати панiку помiж людьми i насторожити злочинця. Звiсно, вони вiдступали, щоб мати дорогу для стрибка, та зайвий галас довкола цiеi справи слiдству не потрiбен.

Що стосуеться Бонфiса, то його випадок згадали десь аж у серединi номера, на сторiнках, присвячених мiсцевим новинам. Уночi з 12 на 13 лютого, писала газета, на вокзалi виявили невiдомого чоловiка з ознаками психiчного розладу; хворого доправили до клiнiки П’ера Жане.

Фрер згорнув газети. Як пощастить, журналiсти не зацiкавляться його новим пацiентом. Вiн глянув на годинника. Десята ранку. Потiм посунув до себе стос iсторiй хвороб тих пацiентiв, що потрапили до вiддiлення в понедiлок. У нього був цiлий ранок, щоб заповнити iх, провести обхiд у своему вiддiленнi i прийняти амбулаторних пацiентiв. А потiм вiн поiде до Краiни Баскiв. У товариствi Патрiка Бонфiса i його таемниць.



Цiлу нiч iй марилася бiйня.

Темнi просторi примiщення. Згори висять якiсь металевi конструкцii. Пiд ними парують тушi. Чутно гупання сокир, що падають на бичачi спини. Жолобами бiжать потоки темноi рiдини. Височать купи бiлих черепiв. Розвiваються розвiшанi шкури, схожi на пелерини. Чоловiки в картузах гарують мов проклятi – чикрижать, вiдтинають, пускають кров. Гучно хекають. Те хекання вчувалося iй усеньку нiч.

Прокинувшись, вона здивувалася навiть, що не замурзалася кров’ю.

Анаiс взяла душ. Зварила каву. І сiла за письмовий стiл, щоб перечитати написанi вночi нотатки.

Безголову тушу бугая виявили вранцi 13 лютого на пасовиську Жельди, ферми з розведення бугаiв для кориди, розташованоi бiля мiста Вiльнев-де-Марсан. Анаiс привiтала Закрауi i звелiла йому вкладатися до лiжка. Сказала, що з господарем побалакае сама. Хлопець наче образився, та не став сперечатися: як i всi члени групи, вiн уже цiлу добу був на ногах.

Анаiс повернулася додому. Зателефонувала фермеровi й попередила, що приiде завтра вранцi. Потiм пошукала в мережi посилання на згадки про калiчення худоби, скоенi останнiми роками. Найгучнiшою справою була серiя нападiв на коней у Нiмеччинi в 90-х роках. Їх знаходили з вiдрiзаними вухами i статевими органами, декотрi були зарiзанi ножами. У численних статтях, присвячених цiй проблемi, мовилося, що полiцiя заарештувала декiлькох пiдозрюваних, та злочини тривали й далi. Схожi випадки спостерiгались у Великобританii та Нiдерландах рокiв iз десять тому. Анаiс ознайомилася з кожним, та нiчого спiльного з ii вбивством не було. Жодноi зачiпки, що допомогла б iй у розслiдуваннi.

У 80-х роках у Америцi чимало галасу накоiли випадки так званоi пiдпiльноi хiрургii. На полях почали знаходити трупи великоi рогатоi худоби, до того ж спостерiгачi зазначали, що тi операцii проводили невiдомим науцi знаряддям. Висновок був такий: в актах варварства виннi або чужопланетяни, або ж самi фермери. Дочитавши до того мiсця, Анаiс згорнула сторiнку.

Настала пiвнiч, та спати iй не хотiлося. Вона поринула в читання матерiалiв про розведення toro bravo. Дiзналася, чим iх годують. Як утримують. Як проводять селекцiю. Дiзналася, як вони гинуть на аренi. Уся iнформацiя, що ii вона здобула з численних статей, лише пiдтверджувала те, що вiдомо було iй i переднiше: корида – це лайно. Бугаiв тримають в iзоляцii, годують до звалу, таврують розпеченим залiзом i без будь-якого пiдготування в чотирирiчному вiцi випускають на арену. А бугай, до речi, за нормальних умов може жити до двадцяти рокiв.

О другiй годинi ночi вона вже дрiмала над клавiатурою, та ii роззбудив телефонний дзвiнок. То був ветеринар Анош, який сказав, що вдень до нього звернувся Лонго. О восьмiй вечора йому привезли бичачу голову, i вiн вiдразу ж узявся до роботи. Його й ранiше залучали до спiвробiтництва з правоохоронними органами як експерта у справах, пов’язаних з отруенням i зараженням свiйськоi худоби. Говорив вiн швидко, нервував, та Анаiс була вдячна йому, бо вiн дозволив iй заощадити час, якого було небагато.

Перш нiж дослiджувати голову, експерт узяв пробу кровi й вiдправив ii на аналiз до лабораторii токсикологii при iнспекцii з контролю над якiстю м’яса. Результати вже прийшли: у кровоносних судинах мозку виявили слiди кетамiну, потужного анестетика, який використовуеться для того, щоб приспати худобу. Активна речовина кетамiн, пояснив ветеринар, мiститься в багатьох препаратах, та особисто вiн схиляеться до iмальгену, бо той найпоширенiший. Отож, перед тим, як вiдтяти голову бугаевi, вбивця приспав його великою дозою снодiйного. Анаiс це не здивувало: бойовi бугаi не пiдпускають до себе абикого.

Ветеринар вважав, що вбивця або додав препарату тваринi до iжi, або, найпевнiше, скористався спецiальним пiстолетом для пiдшкiрних упорскувань. Знайти його легко – вiн е в кожного ветеринара, е в рятiвникiв i працiвникiв звiринцiв. Зате iмальген продають лише за рецептом лiкаря i лише в аптеках при ветеринарних клiнiках. Оце може бути i слiд. Треба тiльки перевiрити, хто останнiми тижнями купував iмальген на територii Аквiтанii й за яким рецептом. І, звiсно ж, з’ясувати, чи не зареестрованi випадки незаконного проникнення до ветеринарних клiнiк i лабораторiй, що виробляють той препарат.

Що стосуеться технiки вiдокремлення голови, то, як вважав Анош, вони мали справу зi справжнiм фахiвцем. Вiдчуваеться рука майстра, тобто хiрурга чи рiзника. Спершу вiн розiтнув шкуру i м’якi тканини, потiм усадив ножа помiж потилицею й атлантом, тобто першим шийним хребцем, i вiдчахнув спинний мозок i сухожилля, що проходить над другим шийним хребцем. Ветеринар вважав, що в такий спосiб голову можна легко вiдокремити вiд тiла за допомогою простiсiнького скальпеля. Убивця чомусь вирiзав i язика. Записуючи за експертом, Анаiс подумала собi, що вiн зробив це задля краси, бо не хотiв, щоб у його Мiнотавра з рота висолоплювався язик, наче в корови, яка потерпае вiд спраги.

Потроху перед нею вимальовувалися подробицi картини. Убивця не мiг бути нi жебраком, нi тим паче звичайним дилером. Звiсно ж, це був i не отой забудько з вокзалу Сен-Жан. Це людина зi сталевими нервами, що ретельно пiдготувалася до жертвопринесення. Не рiзник, не фермер, не ветеринар – у цьому Анаiс не сумнiвалася. Та в нього був досвiд, необхiдний для постановки цiеi страшноi вистави.

Думка про те, що iй доведеться зiткнутися з таким противником, змусила ii здригнутися. Вiд страху чи вiд збудження – вона й сама не второпала. Либонь, i вiд того, й вiд iншого заразом. Крiм того, для неi не було таемницею, що здебiльшого вбивцю-психопата ловлять або тодi, коли вiн робить помилку, або ж якщо полiцii просто поталанить. Розраховувати на те, що цей убивця помилиться, не доводилося. А що ж до талану…

Вона подякувала ветеринаровi й попросила надiслати iй письмовий звiт. Потiм лягла i декiлька годин купалася в бичачiй кровi. О восьмiй ранку вона вже сидiла за кермом авта, прямуючи до Мон-де-Марсана.

Щойно вона поiхала, пiшов дощ. Мляво, немовби насилу, благословлялося на свiт. Вона iхала, i краевиди знай мiнялися за вiкном – сосновi лiси та дiброви поступалися мiсцем пасовиськам i виноградникам. Нiчого не тiшило ii. Що ще гiрше, вона страшенно застудилася: голову наче обценьками стиснуло, в горлi дерло, в носi заклало. Отаке бувае, як вештаешся уночi горами та долинами, обливаючись сльозами…

Із магiстралi А62 (може, то була Е05?) вона звернула на шосе Д651, що належало департаментовi й провадило на пiвдень. Добре, хоч ферма далеко, то в неi був час на роздуми. Двiрники човгали по склу, виконуючи мелодiю, що скидалася на похоронний марш. Шлях за стiною дощу ледь було видно. Вона декiлька разiв повторила собi, що злочинець теж iхав тут, тiльки у зворотному напрямку. І вiз iз собою здобич. Голову в торбi.

Вона поминула Мон-де-Марсан i попрямувала на Вiльнев-де-Марсан. Дорогою зупинилася бiля аптеки. Накупила лiкiв. Долiпран. Фервекс. Юмекс. У сусiднiй пекарнi придбала плящину коли без цукру, щоб запити пiгулки. І закiнчила свою екзекуцiю, щедро попирхавши в горло i закапавши носа.

Знову за кермо. Виiжджаючи з мiста, вона помiтила праворуч дорожнього щита з написом «Ganaderia de Gelda» i попрямувала мокрим прослiдком. Хоч куди глянь, не видно було жодного бугая. Та й не дивно. Вона знала, що основний принцип розведення toro bravo полягае в тому, щоб до кориди тримати iх подалi вiд людей. Щоб вони були якомога лютiшi й агресивнiшi, а головне, гiрше пiдготовленi до зустрiчi з матадором.

Узагалi, iй слiд було попередити про свiй приiзд жандармерiю. Нащо кривдити мiсцеву владу? До того ж вони дали б iй змогу ознайомитися з матерiалами справи. Та вона свiдомо волiла провадити розслiдування сама, не хотiла, щоб пiд час розмови з фермером щось давило на неi. «А з дипломатiею панькатися будемо потiм», – подумала вона собi.

Вона заiхала до вузького входу. Безлисте гiлля дерев, що оточувало його, схрещувалося над головою, розтинаючи небо нерiвними рисками, вiд чого воно скидалося на плетиво шпарин. Наприкiнцi шляху з’явився будинок iз фахверковою[11 - Фахверк – каркас стiни, в якiй промiжки закладено цеглою.] стiною. Анаiс проiхала ще декiлька метрiв i зупинилася. Типова ландська ферма. Просторе земляне дворисько з кiлькома дубами обiч. Дiм господаря – темнi сволоки, бiла глина. Потинькованi дерев’янi прибудови…

Усе вкупi воно справляло шляхетне враження, та заразом вiяло вiд нього тугою i якоюсь непевнiстю. Мешканцi ферми десятки рокiв, якщо не сотнi, боролися за виживання, далекi вiд технiчного поступу i сучасних зручностей. Анаiс уявила собi житловi примiщення без центрального опалення i водогону. Вона навмисне уявляла все тяжчим, i при цьому iй було гiрко й недобре.

Вона вийшла з авто i попрямувала до хати, напнувши на голову вiдлогу i намагаючись не вшевкатися в калюжi. Десь загавкав пес. Тхнуло гноем. Вона постукала у дверi. Тиша.

Анаiс ще раз озирнулася. Помiж двома хлiвами стало видно arena de tienta. Тут влаштовували пробнi боi, та не бикiв, яких до настання великоi днини взагалi не випускали на арену, а iхнiх матерiв. Корiв заганяли на майданчик i кололи списами. Вважалося, що тi з-помiж них, якi аж казяться вiд тих уколiв, приведуть на свiт найлiпших toro bravo. Наче в природi iснував ген агресивностi.

– Це ви телефонували менi вчора з полiцii?

Анаiс обернулася. Позаду стояв худий мов тичка чоловiк у чорнiй куртцi. «Легкий мов пух», – подумала вона. Не бiльш нiж п’ятдесят кiлограмiв, а зрiст метр сiмдесят. Як його ще вiтром не звiяло? Анаiс дiстала посвiдку.

– Капiтан Анаiс Шатле, центральна полiцiйна дiльниця Бордо.

– Бернар Рампаль, – сказав чолов’яга i без ентузiазму потиснув простягнуту руку. – Я тут скотар. Mayoral[12 - Старший пастух (iсп.). – Прим. пер.]i conocedor.[13 - Тут: фахiвець (iсп.). – Прим. пер.]

– Ви фахiвець?

– Із генеалогii тварин. Із хронологii боiв. Розведення бугаiв для кориди – це передовсiм пам’ять. – Вiн тицьнув себе пальцем у скроню. – Усе тут.

Дощ поливав його шпакувату чуприну i пацьорками збiгав з неi. «Як iз гусака», – подумала собi Анаiс. Вигляд у нього i справдi був чудернацький. Вузькi плечi. Маленьке, мало не дитяче обличчя землистоi барви, хоч укрите густою мережею зморщок. Голос був не лiпший вiд статури, високий i писклявий. Вона iнакше уявляла собi чоловiка, що глядить бугаiв вагою з пiвтонни. Та, либонь, мужнiсть цього дядька виявлялася в iншому. У глибокому знаннi свого ремесла. У звичцi командувати. І вiн був без сантиментiв.

– Ви знайдете того негiдника, що уколошкав мого бугая?

– Для мене важливiше те, що вiн забив людину.

– Люди одвiку вбивають одне одного. А цей мерзотник напав на беззахисну худобину. Це вже щось нове.

– А хiба ви цiлий рiк не те саме робите?

Conocedor насупився.

– А ви з фанатикiв, що виступають проти кориди?

– Я змалку ходила на кориду.

Вона не стала казати, що завжди поверталася звiдти хвора. Фермерове обличчя трохи пом’якшало.

– Кому належить пасовиcько?

– Одному пiдприемцевi з Бордо. Справжнiй знавець кориди.

– Ви сповiстили його?

– Авжеж.

– І як вiн реагував?

– Як i всi. Обурився.

Анаiс записала iм’я й координати пiдприемця. Треба буде його допитати. А також i всiх наймитiв з пасовиська. Поки що не можна скидати з рахунку, що злочин скоiв хтось зi своiх. Хоча жандарми, напевно, з усiма поговорили.

– Ходiмо зi мною, – запропонував чолов’яга. – Ми занесли тiло до хлiва. Для страховоi компанii.

Цiкаво, за яким пунктом угоди фермер збираеться отримати страхування, подумала собi Анаiс. Може, псування матерiалу? Вони увiйшли до великого хлiва. Усерединi було купами складене сiно. Пiд ногами чвакала грязюка, було дуже холодно. Вогкий дух силосу перебивав сморiд органiчного тлiну. Так смердить тухле м’ясиво.

Бичачий труп був накритий плiвкою i займав середину примiщення.

Чоловiк рiшуче смикнув до себе плiвку, випустивши на волю цiлiсiньку хмару мух. Сморiд посилився. Анаiс глянула на величезну тушу, яку вже добряче рознесло. До неi неначе повернулося нiчне жахiття: безликi чоловiки, що махають сокирами, трупи худоби, що висять на гаках, телята, з яких обдерли шкiру i тепер iхне голе м’ясо мерехтить матовими блищиками…

– Сьогоднi чекаемо експерта. Потiм уже закопаемо.

Анаiс не вiдповiла. Вона мiцно стискала долонею рота i носа. Величезна безголова туша наводила на згадки про античнi жертвопринесення, що мали вивiльнити живлющi сили природи i збiльшити плодючiсть землi.

– Оце лихо, – зiтхнув фермер. – Cuatre?o.[14 - Чотирирiчний (iсп.). – Прим. пер.] Саме збиралися випустити його.

– Вперше i востанне.

– Ви кажете те саме, що й отi базiки, якi нам дихнути не дають.

– Дякую за комплiмент.

– Виходить, я маю рацiю. За милю таких бачу…

Треба помiняти тему. А то з нього нiчого не витягнеш.

– Я з полiцii, – твердо вiдтяла вона. – Моi особистi мiркування нiкого не стосуються. Скiльки важив цей бугай?

– Десь п’ятсот п’ятдесят кiлограмiв.

– До нього можна було доступитися?

– Ми тримали його на пасовиську. Туди взагалi нема доступу. Дороги нема, розумiете? Тiльки верхи можна дiстатися.

Анаiс обiйшла довкола тушi. Їi думки звернулися до вбивцi. Щоб напасти на такого бугая, треба мати неабияку рiшучiсть. Та вбивцi для його страшноi вистави конче потрiбна була бичача голова, то вiн i не вагався.

– Скiльки у вас бугаiв?

– Двi сотнi. На рiзних пасовищах.

– Скiльки тварин утримувалося разом iз цим бичком?

– Десь голiв iз п’ятдесят.

Так само притуляючи долоню до рота, Анаiс пiдiйшла до тушi. Чорна шкура потьмянiла i здавалася просякнута вологою. Анаiс не могла не вiдчути, як перегукувалося видовище мертвого бичка, що безформною купою лежав долi, з тим жахом, що його вона на власнi очi бачила в ремонтнiй ямi. Тiльки там у жертву принесли Фiлiппа Дюрюi. Та якщо той утiлював собою i Мiнотавра, i його жертву, то безголовий бугай символiзував i верховного бога, i жертовну худобину.

– Як, на вашу думку, злочинець зумiв упоратися з бичком?

– Стрельнув капсулою зi снодiйним. Бичок упав, i той одтяв йому голову.

– А вiн не боявся iнших бичкiв?

– Вони, мабуть, розбiглися. Перша реакцiя бичка на небезпеку – це втеча.

Анаiс i ранiше знала про той парадокс. Бугаi для кориди не вiдзначаються агресивнiстю. Просто iхня захисна реакцiя проявляеться в такiй безладнiй метушнi, що складаеться враження, нiби вони страшенно лютi.

– А вiн не мiг додати йому снодiйного в корм?

– Нi. Взимку ми даемо iм сiно й pienso.[15 - Сухий корм (iсп.). – Прим. пер.] Харчовi добавки. Годiвницi наповнюють лише нашi пастухи. Та й уся худоба iсть iз тих самих ясел. Нi, вiн таки стрельнув у нього капсулою. По-iншому нiяк.

– У вас на фермi е запас снодiйних препаратiв?

– Нi. Як треба приспати бичка, ми викликаемо ветеринара. А в нього своi лiки. І свiй пiстолет.

– А ви не знаете когось, хто цiкавився б худобою для кориди?

– Знаю. Їх тисячi. Щороку приiздять до нас на свято.

– Маю на увазi людину, що вешталася коло вашоi ферми. Нiхто тут не тинявся, не пхав носа?

– Нi, таких не було.

Анаiс вдивлялася в перерубану шию худобини. Мертвi тканини прибрали темно-синьоi барви. Наче кошик зi стиглою ожиною, подумала вона. Поверх рани лиснiли якiсь дрiбнi кришталики.

– Розкажiть, як вони гинуть.

– Що?

– Як бугай гине на аренi?

Фермер стенув плечима.

– Матадор заганяе йому в загривок шпагу по самiсiньку гарду.[16 - Гарда – металева пластинка на рукiв’i шпаги або шаблi для захисту руки вiд поранення.]

– Який завдовжки клинок шпаги?

– Вiсiмдесят п’ять сантиметрiв. Щоб сягнув артерii або легеневоi вени.

Анаiс нiби навiч побачила, як гострий клинок пронизуе чорну шкiру, прошиваючи органи i тканини. А ось i вона маленьким дiвчам сидить на кам’яних схiдцях амфiтеатру. Вiд жаху вона притуляеться до батька, а вiн обнiмае ii, захищаючи. І регоче. Мерзотник.

– Але перед цим пiкадор перерубуе бичковi потиличне сухожилля списом, – сказала вона.

– Авжеж.

– Потiм до дiла беруться бандерильеро. Вони розширюють рану, щоб побiгла кров.

– Якщо у вас на це е вiдповiдь, то нащо питати?

– Я хочу скласти чiтке уявлення про всi етапи умертвiння бичка. Це ж досить кривава картина?

– Нiтрохи. Усi травми мають внутрiшнiй характер. Матадор не повинен зачiпати легенi. Публiка не любить, як бугай харкае кров’ю.

– Ви мене дивуете. То матадор своею шпагою просто завдае милосердного удару?

– Послухайте, чому ви до мене прискiпались оце? Що вам насправдi од мене треба?

– Я хочу з’ясувати, чи убивця мiг бути матадором.

– Швидше рiзником.

– Хiба це не те саме?

Mayoral подався до дверей, показуючи, що балачцi край. І знову вона все зiпсувала. Анаiс наздогнала його на порозi. Дощ уже вщух, крiзь хмари проглянуло сонечко, i калюжi засяяли мов люстерка.

Замiсть того, щоб спробувати прихилити до себе фермера, вона не втерпiла i поставила ще одне запитання.

– А правда, що бичкiв для кориди нiколи не пiдпускають до самок? Щоб лютiшi були?

Бернар Рампаль обернувся до неi i процiдив крiзь зуби:

– Тавромахiя – це мистецтво. І, як i кожне мистецтво, воно мае своi закони. Вiковiчнi закони.

– А менi казали, нiби в оборах вони намагаються вилiзти один на одного. Як ви гадаете, якби публiка дiзналася, що всi вашi бугаi – гейки, iй це сподобалося б?

– Забирайтеся вiдсiля.



На бiса! На бiса! На бiса!

Вона сидiла за кермом i вголос проклинала себе. Учора зiпсувала розмову з лiкарем, що полюбляе гольф. Сьогоднi з фермером, який знав про бичкiв усе. Вона просто не може не бути агресивною. Не може не псувати все своiми дитячими наскоками i жалюгiдними провокацiями. Їй доручили серйозне кримiнальне розслiдування, а вона граеться в пiдлiтковий бунт проти буржуазного способу життя.

Кров гупала у скронях. Лице вкрилося холодним потом. Якщо хтось iз них зателефонуе до прокуратури, iй гаплик. Справу передадуть iншому працiвниковi полiцii. Досвiдченiшому. І не такому iмпульсивному.

Дiставшись Вiльнев-де-Марсана, вона зупинила авто. Висякалася. Ще раз попирхала лiками в горло i закапала носа. Треба було заглянути до жандармерii, та ii опосiли сумнiви. Тепер як нiколи треба бути дипломатом, а вона просто нездатна до цього. Надто ж тепер. Та нехай. Пошле до них Ле Коза. У нього талант на такi речi.

Вона ввiмкнула запалювання i натисла на газ. Цього разу вона не стала кружляти по шосе департаменту, а якомога хутчiше виiхала спершу на магiстраль N10, а потiм на Е05. І подалася до Бордо.

Задзеленчав мобiльник. Не вiдриваючи погляду вiд шосе – авто рухалося зi швидкiстю сто вiсiмдесят кiлометрiв на годину, – вона плечем притиснула до вуха телефон.

– Це Ле Коз. Я цiлу нiч прочiсував мережу. А вранцi обдзвонив усi загси i служби соцiального захисту.

– Кажи, але коротко.

– Фiлiпп Дюрюi народився в Каенi у вiсiмдесят восьмому роцi. Батьки невiдомi.

– Навiть мати?

– Навiть вона. Мати вiдмовилася вiд нього, а в цих випадках гарантуеться анонiмнiсть. Звичайно, можна дiзнатися, але тут потрiбен офiцiйний запит…

– Далi.

– Його взяв пiд опiку дитячий вiддiл служби соцiальноi допомоги населенню. Вiн помiняв декiлька iнтернатiв i родин. Поводився тихо, принаймнi бiльш-менш. У п’ятнадцять рокiв опинився в Лiллi. Вступив до профтехучилища, на вiддiл пiдготовки працiвникiв громадського харчування широкого профiлю. Потiм мав працювати у iдальнi. Провчившись там декiлька мiсяцiв, раптом усе покинув. Знайшов десь пса i вирушив у мандри. За два роки його бачили на фестивалi в Орiльяцi.

– Що за фестиваль?

– Вуличного театру. Там його затримали за вживання наркотикiв. Та незабаром вiдпустили – адже вiн був неповнолiтнiй.

– Якi наркотики вiн вживав?

– Амфетамiни, екстазi, кислоту. Потiм його ще два рази затримували, тобто принаймнi двiчi. І завжди на фестивалях. Року або рейву. У квiтнi 2008 року – в Камбре, а в 2009 – у Мiйо.

– Знову за дурман?

– Нi, за бiйки. Хлопчина вiн був задерикуватий. Надто ж не любив викидайлiв у барах.

Анаiс не забула, який вигляд мало тiло вбитого хлопчини. Шкiра i кiстки. Та, певне, вiн був не з боязливих. А може, просто завжди пiд дурманом? Принаймнi навряд чи дозволив уколоти собi невiдому дозу, не з власноi волi. Отож, убивця задурив йому голову…

– Гаразд. А що останнiм часом?

– Найсвiжiша iнформацiя стосуеться сiчня цього року.

– У Бордо?

– У Парижi. Ще один концерт. 24 сiчня 2010 року в залi «Елiзе-Монмартр». Дюрюi там знову встряв у бiйку. У нього знайшли два грами героiну. Його забрали до комiсарiату Гут-д’Ор. Спершу до витверезника, а потiм до камери попереднього ув’язнення. За вiсiмнадцять годин за рiшенням суду вiдпустили.

– Справи не завели?

– Два грами – це для особистого споживання.

– Що потiм?

– Потiм нiчого. Аж до ремонтноi ями. Можна припустити, що вiн повернувся в Бордо наприкiнцi сiчня.

Не варто детально простежувати життя цього бурлаки. Увагу слiд звернути на останнi його днi. Тодi вiн i зустрiвся з убивцею, i той не належав до волоцюг.

– Вiд решти новини е?

– Джафар цiлу нiч згаяв iз волоцюгами.

У неi потеплiло на серцi. Усупереч ii наказу нi Ле Коз, нi Джафар не розбiглися спати додому. Один за всiх, i всi за неi…

– Щось дiзнався?

– Та небагато. Дюрюi майже нi з ким не водився.

– А що в нiчлiжках? У безплатних iдальнях?

– Вiн зараз ходить по них.

– Що в Конанта? Усi плiвки переглянув?

– Ще дивиться. Але в нього поки що нуль. Дюрюi на жоднiй нема.

– А Зак?

– Про нього нiчого не знаю. Наче зранку мав трусонути дилерiв. Як я второпав, ти його лишила замiсть себе.

Ле Коз говорив сухо, та Анаiс не мала часу порпатися в його кривдах. Їй спала на думку нова iдея.

– Зателефонуй Джафаровi. Нехай шукае собаку.

– А що з тим собакою? Ми обдзвонили всi притулки. Нiяких слiдiв того пса. Тим паче що ми навiть породи його не знаемо. Найпевнiше, убивця порiшив його i десь закопав.

– Треба побалакати з рiзниками. Обiйти ринки. Особливу увагу звернути на гуртових продавцiв. Сам подумай, адже Дюрюi повинен був якось годувати того пса.

Ле Коз мовчав, здаеться, вiн був розгублений.

– Не втямлю, що ти хочеш дiзнатися…

– Нам потрiбен свiдок. Хтось мiг бачити Дюрюi в товариствi iншого чоловiка. Того, що врештi i зробив йому смертельного укола.

– Рiзники навряд чи розкажуть нам про нього.

– І щодо вбрання. Де купував собi одяг Дюрюi? Або на складах, де за копiйки вiддають нелiквiди, або в «Еммаусi». Перевiрте iх усiх. З’ясуйте, коли вiн там з’являвся востанне.

– Менi здаеться, вiн переважно сидiв у своему лiгвi.

– Авжеж. Тож потрiбно знайти мiсце, де вiн зазвичай жебракував. Не забувай, що ранiше цю саму роботу виконав убивця. Вiн його помiтив. Простежив за ним. Вивчив усi його звички. Нам доведеться зробити те саме. Може, нам пощастить зловити його тiнь. Новi фото Дюрюi вже готовi?

– Так, пiсля затримання його фотографували.

– Показуйте цi свiтлини всiм, iз ким будете розмовляти. А менi надiшли iх на айпод.

– Добре. То що менi зараз робити?

Анаiс звелiла йому розробляти слiд лiкiв. Перевiрити всi рецепти на iмальген i кетамiн, виписанi в Аквiтанii. З’ясувати, чи не було випадкiв пограбування у клiнiках i фармацевтичних лабораторiях. Ле Коз вiдказав, що все виконае, та особливого ентузiазму в його голосi не було.

Перш нiж скiнчити розмову, вона попросила його зателефонувати до жандармерii Вiльнев-де-Марсана i чемно – вона особливо пiдкреслила це – поцiкавитися, чи немае в них новин.

Вона вже пiд’iжджала до Бордо. Думала вона зараз про того пещеного колегу, з яким допiру балакала. Лейтенант вiдзначався однiею цiкавою особливiстю – жив розкiшно, а заробляв небагато. Пояснити це родинною заможнiстю теж не можна було: його батько, простий iнженер, уже був на пенсii. Ранiше чи пiзнiше цими обставинами мав зацiкавитися вiддiл внутрiшнiх розслiдувань, та Анаiс запитань собi не ставила, бо знала на них вiдповiдь.

Та метаморфоза сталася з ii колегою 2008 року, пiсля пограбування кам’яницi на проспектi Фелiкса Фора. Нi, Ле Коз не був грабiжник, та вiн провадив слiдство в цiй справi. І декiлька разiв розмовляв iз господинею кам’яницi, вже не надто молодою баронесою, що володiла однiею з найлiпших марок вина, яке вироблялося в районi Медока. Пiсля того знайомства в Ле Коза з’явився годинник «Ролекс», авто «Аудi-ТТ» i чорна кредитна картка «Інфiнiт». Грабiжникiв вiн так i не знайшов, зате знайшов свое кохання. І те кохання суттево полiпшило його добробут, як подейкували в коридорах комiсарiату. До речi, якби сталося навпаки, це нiкого не здивувало б.

Знову задзеленчав телефон. Джафар.

– Ти де? – запитав вiн.

– Пiд’iжджаю до Бордо. Щось викопав?

– Рауля.

– Це хто?

– Останнiй, хто розмовляв з Дюрюi до того, як його закатрупили.

На скронях Анаiс знову виступив пiт. Напевне, в неi температура. Не кидаючи керма, вона ковтнула з аптечноi пляшечки.

– Розповiдай.

– Рауль – це жебрак, живе на набережнiй. Бiля Сталiнградського майдану, на лiвому березi. Дюрюi вряди-годи ходив до нього.

– Коли вони бачилися востанне?

– У п’ятницю 12 лютого, десь надвечiр.

Либонь, тодi, коли його забили. Дуже важливий свiдок.

– Як вiн сказав, Дюрюi збирався на якусь зустрiч. Того ж таки вечора.

– З ким?

– З янголом.

– З ким?!

– Так сказав Рауль. А йому таке сказав Дюрюi.

Анаiс почувалася розчарованою. Алкогольна маячня. Або маячня пiд дурманом.

– Ти привiз його до дiльницi?

– Не до нашоi. У комiсарiат на вулицi Дюко.

– Чому туди?

– Найближче було. Вiн зараз у витверезнику.

– О десятiй ранку?

– Зачекай, то сама побачиш.

– Я на хвильку загляну на Франсуа-де-Сурдi, а потiм вiдразу до них. Хочу сама його допитати.

Вона завершила розмову. До неi поверталася надiя. Зрештою iхня ретельна праця виправдае себе. Вони детально з’ясують пересування i вчинки жертви i дiстануться до його вбивцi. Вона перевiрила, чи прийшли на айпод свiтлини Дюрюi. Прийшли, i то декiлька. Молодий панк був не дуже гарний собою. Кудлата темна чуприна. Темнi очi з кружалами довкола них. Пiрсинг на скронях, на крильцях носа, у кутиках вуст. Чудернацький хлопчина. Наполовину панк, наполовину гот. І стовiдсотковий фанат неформальноi музики.

Вона вже рухалася мiстом, уздовж набережноi. Над еспланадою Кенконс сяяло сонце. З неба, наче промитого зливою, на ще мокрi дахи струмувала слiпуча блакить. Анаiс звернула на бульвар Клемансо, поминула розкiшний квартал Гранз-Ом i, щоб не потикатися до середмiстя, подалася вулицею Жудаiк. Вона не думала над маршрутом: рефлекс служив iй навiгатором i провадив ii сам.

На вулицi Франсуа-де-Сурдi вона хутко побiгла до свого кабiнету i перевiрила пошту. Надiйшов звiт вiд координатора кримiналiстiв, того красеня араба. Вони зробили сенсацiйне вiдкриття: у глибинi ями знайшлися часточки особливого рiзновиду планктону, що водиться в морi бiля Баскського узбережжя. Та головне, точнiсiнько такий самий планктон виявили пiд нiгтями того чолов’яги, що згубив пам’ять, – ковбоя з клiнiки П’ера Жане.

Анаiс нетерпляче зняла слухавку телефона. Це прямий зв’язок помiж злочином i велетнем-забудьком! Дiмун повторив усе, що виклав у своему звiтi, а потiм спитав:

– Ви знаете психiатра на ймення Матiас Фрер?

– Так.

– Вiн експерт у цiй справi?

– Ми не залучали експертiв. Нащо, як у нас нема поки що жодного пiдозрюваного? А чому ви запитуете?

– Вiн телефонував менi вчора ввечерi.

– І що вiн хотiв?

– Дiзнатися про результати аналiзiв.

– З мiсця злочину?

– Нi. Зi зразкiв, якi взяли з рук чолов’яги з амнезiею.

– І ви все йому розповiли?

– Вiн казав, що телефонуе вiд вашого iменi.

– А про планктон у ямi ви теж йому сказали?

Дiмун нiчого не вiдповiв, та його мовчання було досить промовисте. Вона не могла гнiватися нi на психiатра, нi на кримiналiста. У кожного тут свiй iнтерес. На вiйнi, як на вiйнi.

Вона вже хотiла було повiсити слухавку, аж Дiмун раптом знову озвався.

– Маю для вас iще дещо. Саме тодi, як я надсилав вам свiй звiт, з’явилися новi результати. Я спершу очам своiм не повiрив.

– І що ж воно?

– Ми обробили стiни ями методом хiмiчноi трансмутацii. Це новий спосiб, завдяки йому можна знiмати вiдбитки навiть iз мокроi поверхнi.

– І ви знайшли вiдбитки?

– Декiлька. І це не вiдбитки пальцiв жертви.

– Ви порiвняли iх iз вiдбитками забудька?

– Щойно. Це не його слiди. В ямi побував iще хтось.

Їй аж морозом продерло. Третiй. Убивця?

– Надiслати iх вам? – не дочекавшись вiдповiдi, запитав Дiмун.

– Давно вже треба було це зробити.

Навiть не попрощавшись, вона кинула слухавку. Авжеж, гарна стратегiя зваблення вродливого чоловiка! Та iй зараз воно було анiдесь. Тiльки розслiдування важило. Перш нiж податися до комiсарiату на вулицю Дюко, вона набрала номер Закрауi, бо у вiддiлку його не було.

– Заку, в тебе е новини?

– Поки що нема. Опитую дилерiв. Дехто знав Дюрюi, та нiхто не чув про чистий героiн. А ти що дiзналася на фермi?

– Потiм розкажу. Зроби менi ласку, добре? Заiдь до клiнiки П’ера Жане i перевiр, чи там ще забудько з вокзалу Сен-Жан. І попередь психiатра, його звати Матiас Фрер, що вдень я заiду з ним побалакати.

– Із психiатром чи iз забудьком?

– З обома.



– Дивне вiдчуття – повертатися додому.

Вони котили по магiстралi N10, прямуючи до Краiни Баскiв. Вибралися ранiше, нiж планували, ще до пiвдня. Фрер посадив Бонфiса на задньому сидiннi. Здоровань умостився точнiсiнько посерединi й обiруч вчепився у спинки крiсел. Наче дiтвак.

За декiлька годин вiн геть змiнився. До нього на очах поверталася достеменна особистiсть разом iз поведiнкою рибалки. Наче його психiка складалася з якоiсь податливоi тканини i зараз набувала звичноi форми.

– А що Сiльвiя? Що вона тобi сказала?

– Вона рада твоему приiздовi. Хвилювалася за тебе.

Бонфiс енергiйно струснув головою. Широкi криси його бриля затуляли огляд, i Фреровi доводилося стежити за дорогою через зовнiшнi люстерка.

– Я не можу отямитися, лiкарю. Так i не можу отямитися… Що ж ото зi мною скоiлося, га?

Фрер не вiдповiв. Мжичка вкривала лобове скло. Обабiч шляху росли сосни. Ох i ненавидiв вiн Ланди! І цей нескiнченний лiс, i цi дерева – надто вже тонкi та прямi, що глибоко сягають корiнням у пiсок. Ненавидiв океан, береговi дюни i пляжi, що схожi були мов двi краплi води. Нескiнченна монотоннiсть краевиду викликала в нього невиразне почуття тривоги.

Вiн непомiтно ввiмкнув диктофона.

– Патрiку, розкажи менi про свою родину.

– Та там i розповiдати нема чого.

Перед вiд’iздом Фрер трохи поговорив iз пацiентом у себе в кабiнетi. Йому вдалося скласти його фрагментарного портрета. П’ятдесят чотири роки. Останнi шiсть рокiв рибалить у Гетарi. Доти жив на пiвднi Францii, перебивався випадковими заробiтками. Спершу працював на сходi, потiм на заходi. Зокрема, i на будовi – того складника пiдсвiдомiсть використала для створення новоi особистостi. Якось йому щастило впоратися з труднощами, та вiн завжди був на межi бурлакування.

– У тебе е брати чи сестри?

Здоровань засовався на сидiннi. Фреровi здавалося, наче вiд кожного його поруху авто аж хилитаеться.

– Нас було п’ятеро, – нарештi сказав Патрiк, – два брати i три сестри.

– Ти спiлкуешся з ними?

– Нi. Ми з Тулузи. Там вони i лишилися.

– А батьки?

– Померли давно.

– То твое дитинство минуло в Тулузi?

– Бiля Тулузи. В Геренi. Передмiстя таке. Нас було сiм душ, мешкали ми в двокiмнатнiй.

Пам’ять поверталася до нього, в головi оживали яснi й точнi деталi. Не тi безформнi уривки, що iх можна видерти за допомогою гiпнозу чи хiмii.

– А до Сiльвii ти мав серйознi стосунки з жiнками?

Велет помовчав, потiм сказав:

– Менi з жiнками нiколи не таланило.

– Тобто в тебе нiкого не було?

– Та була одна… Наприкiнцi 80-х.

– Де?

– Коло Монпелье. У Сен-Мартен-де-Лондр.

– Як ii звали?

– Про це обов’язково розповiдати?

Фрер мовчки кивнув. Вiн так само пильно стежив за дорогою. Бiскарос. Мiмiзан. Мезос. Сосни, сосни, сосни. І мжичка. Одноманiтнiсть ландшафту дедалi дужче гнiтила.

– Марина, – видушив нарештi Патрiк. – Вона хотiла, щоб ми побралися.

– А ти?

– Та не дуже. Але ми все ж таки побралися.

Матiас здивувався. Отож, Бонфiс таки зважився якось на сiмейне життя.

– А дiти у вас були?

– Нi. Я був проти.

– Чому?

– Не забув свого дитинства. Нiчого доброго.

Фрер не став заглиблюватися в цю тему. Цiеi iнформацii досить, щоб навести довiдки в архiвах соцiальних служб. Либонь, Бонфiс рiс у злиднях, iз батьками-пияками, що, може, лупцювали своiх дiтлахiв як гамана. Схильнiсть до дисоцiативноi втечi сягае корiнням у нещасливе дитинство.

– То що в тебе вийшло з Мариною? Ви розлучилися?

– Та нi, що ти. Просто я дременув од неi, та й годi. Здаеться, вона тепер у Нiмi.

– А чому ти втiк?

Вiн не вiдповiв. Отож, у його життi вже була одна втеча, щоправда, без змiни особистостi. Фрер уявив собi людину, що категорично не бажае брати на себе вiдповiдальностi. Життя, що складаеться iз ухилянь, вивертiв i вагань…

Вiн не поспiшав порушити мовчання, що повисло в салонi. Крiзь хмари проглянуло сонце, розмалювавши небо жовтяво-рудими барвами. За шибами пропливали вказiвники з назвами нових сiл. Осгор. Капбретон. Ще трохи, i ландськi гаi будуть позаду. Вiд тiеi думки Матiасовi аж легше стало. Вiн вирiшив, що Бонфiс заснув, аж у дзеркалi заднього огляду знову забовванiла його кремезна постать.

– Лiкарю, а воно знову може спiткати мене?

– Та нi, нема пiдстав.

– Я ж нiчогiсiнько не пам’ятаю. Що я там наплiв?

– Не будемо про це.

Як по правдi, Фрер волiв би детально побалакати з пацiентом про кожну деталь його облудних спогадiв. Розшифрувати кожен символ, що видала пiдсвiдомiсть. Свою вигадану подругу вiн назвав Елен Офер. Їi прiзвище могло б писатися з двома «ф». Матiасовi дуже кортiло лишити Бонфiса у своему вiддiленнi й дослiдити кожну стежину в лабiринтi його психiки.

Либонь, Патрiк думав те саме, бо раптом запитав:

– А ти й далi будеш мною опiкуватися?

– Авжеж. Вiдвiдуватиму тебе. Але ми працюватимемо в контактi з мiсцевими лiкарями.

– Я iнших спихiатрiв не хочу. – Здаеться, вiн згадав якусь iншу подробицю. – А звiдки ж узявся розвiдний ключ? І телефонний довiдник? Чому на них була кров?

– Патрiку, я знаю про це не бiльше, нiж ти. Та якщо ти менi довiряеш, обiцяю, що ми все це з’ясуемо.

Здоровань понурився. Вони поминули вказiвника, що позначав виiзд iз Бiаррiца.

– Отут зверни, – сказав Бонфiс. – Треба забрати мое авто. Я його на майданчику тут лишив.

– У тебе було авто? Ти точно пам’ятаеш?

– Та начебто.

– А ключi де?

– От халепа, – буркнув той, лапаючи по кишенях. – І справдi. Нiчогiсiнько не пам’ятаю.

– А документи?

Бонфiс геть занепав духом.

– Нiчого не пам’ятаю! Куди я мiг iх запроторити?

Фрер звернув праворуч i подався до Бiаррiца. Розпогодилося. У небi вже сяяло сонце. Вони iхали вуличками, якi то п’ялися угору, то круто спускалися в дiл, наче пiд впливом мiнливого настрою. Почали траплятися будинки з червоними i блакитними фахверковими мурами, що були вiдбитком iншоi пори й iншоi культури. На вершинi кожного пагорба виднiли рожевi черепичнi дахи, що тiсно лiпилися один до одного, аж до самого моря. Мiсто пишалося незайманою, яскравою, майже первiсною красою.

– Дiдько з ним, iз тим авто, – глухо сказав Бонфiс. – Їдь берегом. Зараз буде Бiдар. А потiм Гетарi.

Вони попрямували шляхом, що звивався помiж заростями ялiвцю i вересу. Курортнi будиночки стояли тут щiльно, мало не один на одному. В цих хистких спорудах уже не видно навiть натяку на традицiю чи бодай гармонiю. Та хоч там як, над усiм висiв дух якоiсь баскськоi старосвiтчини, що перебивав решту. Сосни, ломикамiнь i тамариск пiдступали простiсiнько до порогiв осель. І над усiм узбережжям шугав солоний вiтер iз моря й осявав усе довкруги золотавою барвою.

Матiас аж заусмiхався. Треба переселитися сюди, подумалося йому. Дорога раптом повужчала, що й два авта не розминулися б, i припровадила iх на тiнявий сiльський майдан. Гетарi. Знову кам’яницi з фахверками, що стояли тiсно, плiч-о-плiч, наче молодицi, якi зiбралися поплiткувати, несхвально позираючи на тераси каварнi, що притулилася внизу. Удалинi видно було стiну для гри в пелоту, вона схожа була на руку, що звелася, вiтаючи того, хто приiхав до Краiни Баскiв.

– Прямо, – хрипким вiд хвилювання голосом сказав Бонфiс. – Ось i порт уже.



Матiас Фрер вважав себе людиною черствою, та зустрiч Патрiка i Сiльвii навiть його зворушила мало не до слiз. Немолодий вiк обох цих людей, iхня закоханiсть, од якоi аж дрож проймала, iхня нiяковiсть i сором перед стороннiм чоловiком, iхнi погляди, перешiптування i стриманi обiйми – все воно хвилювало дужче, нiж вираження найбурхливiших емоцiй.

Та й вигляд у них, як по правдi, не дуже був. Сiльвiя виявилася куцою жiночкою з червоним личком, зморшкуватим, нiби печене яблуко. Їi червона одутла шкiра виказувала, що колись вона полюбляла хильнути чарчину. Мабуть, iй, як i Патрiковi, доводилося жити просто неба. Обое доста натерпiлися в життi, аж доки знайшли одне одного.

Декорацii, в яких розгорталася ця сцена, цiлком вiдповiдали скромнiй поетичностi тiеi мiсцини. Порт у Гетарi насправдi виявився забетонованим узгiр’ям, де стояло кiлька човнiв, помальованих яскравими барвами. Погода встигла зiпсуватися. Небо затягло хмарами, крiзь якi вперто намагалося промикнутися сонячне промiння, осяваючи землю тьмяним шклистим свiтлом. І люди, i краевид неначе були на днi плящини, такоi, в яку вставляють мiнiатюрного вiтрильника.

– Ох, не знаю, як вам i дякувати, – обернувшись до Матiаса, сказала Сiльвiя.

Вiн мовчки вклонився. Сiльвiя махнула в бiк дерев’яного помосту, що провадив уздовж бескиду, який нависав над морем.

– Пройдiмо трохи.

Фрер зиркнув на неi. Немитi коси, безформний светр, бахматi спортивнi штани, стоптанi кросiвки… Пiсля всього, що утнуло життя з цiею жiночкою, вцiлiли тiльки ii очi, живi i блискучi, наче два камiнчики, виполiрованi дощем.

Вона обiйшла човни, що лежали на березi, i попрямувала до мiстка. Патрiк уже йшов до човна, що погойдувався на хвилях за декiлька метрiв од пiрсу. Напевне, то й було його славетне судно, що стало причиною тiеi халепи, яка сталася з ним. На кормi гордовито сяяв напис жовтими лiтерами: «ЮПІТЕР».

Фрер наздогнав Сiльвiю, чiпляючись за поруччя хисткого помосту. Вона стояла, не похитнувшись жодного разу, i одною рукою скручувала цигарку.

– Ви можете пояснити менi, що сталося?

Фрер розповiв iй усю ту iсторiю. Вокзал Сен-Жан. Психотична Патрiкова втеча. Його пiдсвiдоме бажання стати кимось iншим. Випадкова зустрiч iз медсестрою з Гетарi. Про слiди кровi на розвiдному ключi й телефонному довiднику, а також про труп на вокзалi Сен-Жан вiн вирiшив не розповiдати: нехай цим клопочеться Анаiс Шатле, що незабаром примчить сюди.

Сiльвiя слухала його й не перебивала. В ii пальцях звiдкись узялася велика важка запальничка. Вона запалила самокрутку.

– Не вiриться, та й годi, – помовчавши, хрипко видихнула вона.

– Останнiми днями ви не помiчали нiчого дивного в його поведiнцi?

Вона стенула плечима. Переплутанi пасма кiс прилипли до ii худих щiк. Вона курила, глибоко затягуючись i, наче паротяг, випускаючи хмари диму, що iх вiдразу пiдхоплював морський вiтер.

– Патрiк не дуже про себе розповiдае…

– А ранiше вiн нiколи не пропадав? Не потерпав од утрати пам’ятi?

– Нi.

– Розкажiть менi про його проблеми.

Вона мовчки ступнула кiлька крокiв уперед. Пiд ногами в них бурхало море. Воно тяжко дихало й вiдступало назад, щоб iз новою силою кинутися на берег.

– Грошi, ось якi проблеми. Нiчого нового. Патрiк узяв у банку кредит, щоб придбати човна. Хотiв сам собi бути паном. Та сезон видався нiякий.

– За рiк бувае декiлька рибальських сезонiв, еге ж?

– Я про найважливiший. Жовтневий. Коли йде бiлий тунець. А ми заробили тiльки на життя та щоб розрахуватися з хлопцями, якi допомагали нам. На сплату кредиту нiчого не лишилося…

– А як вiдбувалася купiвля човна? Ви зробили перший внесок?

– Я заплатила внесок.

Фрер не мiг приховати подиву, i Сiльвiя всмiхнулася.

– Може, я й не схожа на багату, та в мене е сякий-такий маеток. Точнiше, був. Будиночок у Бiдарi. Ми продали його i вклали грошi в човна. Та не поталанило нам. Постачальникам виннi. Вiдсотки банку виплачували. Вам не збагнути цього.

Для Сiльвii вiн належав до мiльярдерiв. Утiм, вiн не образився на неi. Його захопили емоцii, що заважали йому думати. Хвилi накочувалися на берег, здiймаючи хмари бризок, що сяяли срiблом на сонцi. На вустах Матiас вiдчув присмак солi, увiччю танцювали сонячнi блищики.

Жiнка оберталася поглянути, що там робить Патрiк. Вiн уже залiз у човна i порпався на днi, певне, перевiряв двигуна. Вона дивилася на нього материнським поглядом.

– Вiн щось розповiдав вам про свое… про свое минуле життя?

– Про жiнку свою, еге? Вiн не любить багато балакати, та я про неi знаю. Це не секрет.

– Вiн спiлкуеться з нею?

– Нi. Вони посварилися.

– А чому вiн не розлучився з нею?

– А грошенята де взяти?

Фрер вирiшив не заглиблюватися в цю тему, бо геть був необiзнаний у нiй. Одруження. Заручини. Розлучення. Усi тi поняття були для нього чистiсiнькою абстракцiею.

– А про свое дитинство вiн з вами балакав?

– То ви i справдi нiчого не знаете, – з вiдтiнком легкоi зневаги вiдказала вона.

– Чого я не знаю?

– Вiн убив свого батька.

Матiас i оком не моргнув.

– Батько його був залiзячник. Патрiк допомагав йому.

– В Геренi?

– Не пам’ятаю. Якесь передмiстя. Там жила iхня родина.

– І що ж сталося?

– Вони побилися. Татусь п’яний був як чiп. І гепнув у чан iз кислотою. Вони там травили iржавi залiзяки. Патрiк витягнув його, але старий уже гигнув. Патрiковi було тодi всього п’ятнадцять рокiв. Я особисто вважаю, що то була просто лиха пригода.

– А слiдство було?

– Хтозна. Принаймнi Патрiка не запроторили до в’язницi.

Це легко перевiрити. Матiасiв здогад пiдтверджувався. Тяжке дитинство. Родинна трагедiя, що розколола пiдсвiдомiсть пiдлiтка. І ця шпарина ширшала, аж цiлком поглинула його особистiсть.

– А що з ним потiм сталося? Вiн не пiшов iз дому?

– Вiн у легiон завербувався.

– В Іноземний легiон?

– Вiн вважав себе винним у батьковiй смертi. Вiн дiяв, як злочинець.

Вони дiйшли до краю мiстка. Не змовляючись, повернули назад i помалу пiшли до причалу. Сiльвiя весь час зиркала на Патрiка. А той порпався у нутрощах двигуна i, здавалося, забув про iх iснування.

– Патрiк мав iншi проблеми з полiцiею? – озвався психiатр.

– Та що ви оце думаете! Як ми люди небагатi, то обов’язково й розбишаки? Авжеж, йому бувало непереливки, та на манiвцi вiн не звертав!

Фрер не наполягав. Вiн намагався зiставити облуднi спогади Паскаля Мiшелля з достеменними фактами бiографii Патрiка Бонфiса.

– Ви бували в районi Аркашона?

– Нi, нiколи не була.

– Вам щось каже прiзвище Тiбодье?

– Нiчого не каже.

– А Елен Офер?

– А це ще хто така?

Фрер усмiхнувся, давши на здогад, що тут iй нiчого не загрожуе. Жiнка знову дiстала капшука з тютюном i аркушика цигаркового паперу. Не надто довiрлива, за кiлька секунд вона спритно скрутила ще одну цигарку.

– Вiн розповiдав вам про сон, який часто йому сниться?

– Який iще сон?

– Наче вiн сонячноi днини йде селом. Потiм лунае вибух, i його тiнь залишаеться на стiнi.

– Уперше чую.

Ось тобi ще одне пiдтвердження. Сон почав маритися Патрiковi внаслiдок тiеi психiчноi травми. Що там розповiдав Паскаль Мiшелль? Вiн же Пiтер Шлемiль? Щось про Хiросiму…

– Патрiк любить читати?

– Од книжок не вiдiрвеш. У нас не дiм, а мунiципальна бiблiотека.

– А якi книжки вiн читае?

– Бiльше з iсторii.

Фрер вирiшив, що час поставити головне запитання.

– Скажiть, а того дня, коли Патрiк поiхав до банку, вiн не згадував, що в нього е ще якась зустрiч? Вiн бiльше нiкуди не збирався?

– Послухайте, ви що, полiцай? Чого це ви розпитуете мене?

– Я повинен збагнути, що ж iз ним сталося. Маю на увазi, що сталося в його головi. Менi треба поступово вiдновити подii того дня, що скiнчився для нього цiлковитою втратою пам’ятi. Я хочу його вилiкувати, ви розумiете?

Вона нiчого не сказала, тiльки махнула недопалком. Курила вона жадiбно, глибоко затягуючись. Вони мовчки дiйшли до причалу. Бонфiс так само порпався у двигунi. Вряди-годи над бортом човна вигулькувало його обличчя. Навiть iз такоi вiдстанi видно було, який вiн щасливий i спокiйний.

– Менi доведеться ще раз приiхати, щоб побалакати з Патрiком, – сказав Фрер.

– Нi! – вiдтяла Сiльвiя, кидаючи в море недопалка. – Дайте йому спокiй. Ви багато для нього зробили, щиро вам дякую. Та тепер я сама вiзьмуся до нього. Може, я не така вчена, як ви, та я знаю Патрiка. Усе, що йому треба, – це хутчiй забути всю цю iсторiю.

Фрер зрозумiв, що торгуватися з нею марно, принаймнi зараз.

– Гаразд, – сказав вiн. – Та я все-таки залишу вам координати когось iз моiх колег в Байоннi чи в Сен-Жан-де-Люзi. Ви повиннi зрозумiти: те, що з ним сталося, не жарт. Йому необхiдна медична допомога.

Жiнка промовчала. Фрер потис iй руку i, прощаючись, махнув Патрiковi, який радiсно помахав йому теж.

– Завтра я вам зателефоную, добре?

Вона знову промовчала; а може, ii слова вiднесло вiтром? Фрер помалу пiднявся бетонним узвозом. Дiйшовши до свого авто, вiн знову обернувся. Сiльвiя хибкою ходою вже поспiшала до свого коханого.

Психiатр сiв за кермо i рушив iз мiсця.

Вiн допоможе цим двом бiдолахам, хочуть вони цього чи нi.



– Я шукаю шпарину у свiтобудовi.

Темна рука мацала порепану стiну камери витверезника.

– І нехай-но знайду, то побачите ви мене тут…

Анаiс i не думала коментувати тi слова. Вона вже десять хвилин слухала маячню жебрака на ймення Рауль. І терпiння ii вичерпалося.

– Треба лише тримати курс, – провадив бурлака, пильно вдивляючись у чергову шпарину.

Анаiс вирiшила дiяти. Дiстала iз пластикового пакета картонну коробку з вином, яку придбала дорогою. Раулевi очi аж загорiлися, як вiн ii вгледiв. Схопивши коробку, вiн хутко викрутив корка i вицмулив ii вмент.

– То що ти там казав про Фiлiппа Дюрюi?

Волоцюга втерся рукавом i гучно вiдригнув. Його червона мармиза була мов дохле звiря, що заплуталося в колючому дротi. Щетина на бородi, чуб i брови стояли сторч, наче спицi, застромленi в закривавлене тiло.

– Фiфi? Знаю я його! Вiн завжди каже, що серце в нього дiе в режимi сто двадцять, а мiзки – в режимi вiсiм i шiсть.

Анаiс зрозумiла, про що вiн. Сто двадцять ударiв за хвилину – в такому ритмi виконуеться музика техно. А вiсiм i шiсть градуса – мiцнiсть пива «Баварiя». Пива чемпiонiв – панкiв, рокерiв та iнших маргiналiв. Рауль говорив про Фiфi в теперiшньому часi. Отож, не знав про його смерть.

– Як по правдi, вiн схибнутий.

– Менi здавалося, ви з ним друзi.

– Дружба не заважае об’ективним оцiнкам.

Анаiс мало не зареготалася. А це жалюгiдне створiння провадило:

– Фiфi то такий, то сякий. То героiн коле, то нi. То слухае метал, то техно. Сьогоднi гот, завтра вже панк…

Анаiс спробувала собi уявити спосiб життя покiйного хлопчини. Мандри, дурман, бiйки. Утiха вiд героiну, галюцинацii вiд екстазi, ночi пiд тином, пробудження в невiдомих мiсцях. Хтозна, як потрапив сюди i що робив напередоднi. І так день крiзь день. А в глибинi душi – надiя на те, що таки колись злiзе з голки.

Рауль почав розпатякувати про музичнi вподобання Дюрюi.

– Я казав йому: гiвно твоя музика. Вони ж нiчого не вигадують, лише крадуть. Мерiлiн Менсон – це Елiс Купер. Техно – той-таки Крафтверк. А ар-енд-бi…

– Айзек Гейз.

– Авжеж! Крадуть чужi пiснi й подають як своi.

– А на що Фiфi жив?

– На жебрущому хлiбi був. Як i я оце.

– У Бордо?

– І в Бордо, i в iнших мiсцях. Чуй, а в тебе випити бiльш нема?

Анаiс дiстала з пакета ще одну коробку. Рауль видудлив ii вмить. Цього разу не вiдригував, та Анаiс перелякалася, щоб вiн не надзюрив у штани. На ньому було пальто з якоiсь ряднини, але таке брудне, що малюнка тканини вже й не видно було. Штани вiд спортивного костюма вiд бруду аж сторчма стояли. Зi стертих до корду сандалiв виглядали голi чорнi ноги. Анаiс намагалася не дихати носом, хоч про всяк випадок намастила нiздрi запахущою маззю «Вiкс Вапораб».

Рауль замахнувся i жбурнув коробку в стiну камери. Анаiс утямила, що треба клепати залiзо, поки гаряче.

– Кiлька днiв тому Фiфi казав тобi про янгола…

Рауль забився в куток, сiв долi й, соваючи плечима, заходився чухати спину, немов худобина.

– Еге, янгол! – озвався вiн урештi. – Той чолов’яга пообiцяв дати йому янгольського дурману.

Його убивця. Нарештi балачка звернула в потрiбне рiчище.

Анаiс нахилилася до Рауля i, чiтко вимовляючи кожне слово, запитала:

– Вiн добре його знав?

– Нi, допiру зазнайомилися.

– Що саме розповiв вiн тобi про нього?

– Що той вiдправить його на небо. І чомусь весь час верзякав про якогось святого Юлiана…

– Святого Юлiана Гостинного?

– Еге ж, про нього.

– А чому?

Рауля раптом осяяло.

– Фiфi в школу недовго ходив, та цю легенду вiн добре запам’ятав. Один принц помилково вбив своiх батькiв. Утiк iз дому, став перевiзником через рiчку. І тут якось приходить до нього лепрак i просить перевезти на той берег. Юлiан його прийняв у себе, нагодував i зiгрiв своiм тiлом. І тодi той лепрак узяв його на небо. Бо то ж був Ісус Христос. Так ось, Фiфi казав, що той янгол i до нього прийшов. І що вiн вiдправить його на сьоме небо…

– Чому вiн згадав саме цю легенду?

– Тому що його ангел теж був лепрак.

– Лепрак?

– У нього всенька морда була ганчiр’ям обмотана.

Анаiс спробувала уявити собi, як усе воно дiялося. Чоловiк iз замотаним обличчям знайомиться з Фiлiппом Дюрюi. Пропонуе йому небувалу втiху. Хлопець починае мiркувати про особу милостивця, i уява пiдказуе йому рiзнi версii, зокрема й геть казковi. Цiкаво, чи потрапила iхня бесiда бодай на одну спостережну камеру?

– Коли ти бачився з Фiфi востанне, що вiн тобi сказав?

– Що ввечерi в нього зустрiч iз лепраком. І що вони разом переправляться через рiчку. Дурня, одне слово.

– А де вони мали зустрiтися?

– Не знаю.

– А ти де з ним бачився?

– На набережнiй. У районi Сталiнградського майдану. Фiфi мало зi шкури не пнувся, так йому кортiло до того лепрака бiгти.

– О котрiй годинi воно було?

– Та не пам’ятаю. Надвечiр.

Анаiс не збиралася пропускати жодноi подробицi.

– У Фiфi е пес?

– А певно! Як i в кожного бурлаки. Послухай, а ще випити в тебе нема?

– Нi, нема. Як звати собаку?

– Мiрван. На честь грузинського святого. Кажу ж тобi, Фiфi геть дурний.

– Пес того вечора був iз ним?

– Еге ж.

– А потiм ти десь бачив того пса?

– Нi, не бачив. Нi пса, нi Фiфi.

Вiн балакав дедалi тихiше. Ненадовго вистачило йому снаги. Ось його очi згасли. Може, вино й оживило б його, та в Анаiс бiльше нiчого не було iз собою. Вона випросталася, намагаючись не торкатися того смiття, що валялося перед нею.

– Зараз тебе випустять.

Вона постукала в заскленi дверi камери. З’явився вартовий.

Позаду почувся Раулiв голос.

– А з Фiфi що сталося?

– Поки що невiдомо.

Рауль зареготався; заскленi дверi вiдчинилися.

– Ви, полiцаi, думаете, що ми дурнi, та найбiльшi дурники – це ви самi. Гадаеш, я не второпав, що Фiфi простягнув копита?

Вона мовчки вийшла з камери. Не вийшла, а вискочила, немов кiсточка iз гнилого персика. Рукавом витерла мазь пiд носом. Зиркнула на годинника: дванадцята. Просто-таки фiзично вiдчувала вона, як цокаючи спливають секунди, нагадуючи iй, що зворотний вiдлiк давно вже йде. Як надiялася вона на ту розмову! Та вона майже нiчого не додала.

Сiдаючи в авто, вона зателефонувала Ле Козовi. За двi години ii колега став експертом iз виробництва i продажу iмальгену. Вiн склав повного списка тих, що протягом останнiх чотирьох тижнiв виписували рецепти на препарат. Тепер залишалося тiльки зателефонувати всiм ветеринарам i в усi установи, що спецiалiзуються на лiкуваннi худоби. Жадi слiд було перевiрити комори, замовлення i звiти про продажi. На цiлий день вистачить.

Пощастило з’ясувати, що в сiчнi були пограбованi двi ветеринарнi клiнiки, одна бiля Бордо, друга на околицях Лiбурна. Та слiд цей був безнадiйний. Ле Коз попросив консультацii i з’ясував, що кетамiн мае галюциногенну дiю. Існуе навiть щось на кшталт пiдпiльноi мережi, яка поширюе цей препарат. Як гадали полiцаi, що займалися розслiдуванням обох випадкiв, пiдозрювати треба швидше наркодилерiв…

Анаiс поцiкавилася, як справи у Джафара. Той не дiзнався нiчого важливого нi про пса Дюрюi, нi про те, де вiн добував собi одяг. Вiд Зака й Конанта новин теж не було нiяких.

– Ти в офiсi? – закiнчуючи розмову, запитала вона.

– Ага.

– Вiдбитки вiд кримiналiстiв надiйшли?

– Годину тому.

– І що?

– Ще не перевiрили. У нас вiрус.

Полiцiйнi комiсарiати забезпечують найдешевшими комп’ютерами i найпримiтивнiшими програмами. І те, що вони виходять iз ладу мало не щодня, звичне явище.

– А що каже наш експерт?

Експертом вони прозивали мiж собою лейтенанта, що тиждень провчився на курсах iнформатики. Ле Коз промовисто мовчав.

– Ото халепа! – буркнула Анаiс. – Покличте фахiвця. Справжнього.

– Вiн уже працюе.

– Хто?

– Сусiд зi сходового майданчика. Програмiст. Ігри пише.

Анаiс нервово зареготалася. Це вже було занадто. Уявила собi схибнутого на програмуваннi дивака, що допомагае полiцii. Контркультура у спiлцi з правоохоронцями.

– І що?

– Уже полагодив усе.

– То ти увiйшов до центральноi картотеки?

– Нi.

– Чому?

– Ми зошита згубили.

Ще одна халепа! Начальство запровадило правило, що для роботи з кожною програмою треба ввести пароль, тобто комбiнацiю лiтер i чисел, якi неможливо запам’ятати. Усю ту нiсенiтницю записували до особливого зошита, одного для всiх.

Нема зошита, то нема i пароля.

Нема пароля, нема i доступу до бази даних.

Анаiс увiмкнула запалювання. Експерти! Цокання годинника дедалi дужче дратувало ii. Вона сховала телефона i знову згадала про Зака. Вiн дiстав завдання поiхати до клiнiки i перевiрити, чи там ще той забудько, адже вiн пiдозрюваний номер один! Чому ж вiн не дзвонить? Вона знову взяла мобiльника.



– Це що ще за дурня?

Вона не розмовляла, а гарчала. Фрер спробував заспокоiти ii.

– Як лiкар я взяв на себе смiливiсть перевезти пацiента…

– Свiдка номер один?

– Пацiента з утратою пам’ятi.

– Ви повиннi були сповiщати нас про кожне його слово i вчинок.

– Та невже?

Фрер прямував автострадою N10. Ось уже й Анаiс Шатле дiзналася про те, що вiн сам вивiз iз клiнiки Бонфiса. Крiм того, вона встигла побалакати з координатором експертно-кримiналiстичноi служби, i той розповiв iй про вчорашнiй обман, а головне, розповiв, що на Бонфiсових руках i ремонтнiй ямi виявили слiди планктону. Що ж, вона мала право обурюватися.

– Мене вже нудить од вас! Ким ви оце себе вважаете? – репетувала Анаiс.

– Як це розумiти – ким я себе вважаю?

– Так ото ж! Корчите тут знавця людських душ! Ставите вбивчi дiагнози! Рятiвник людства, ти ба! Тут наразi йдеться про вбивство, а це – справа полiцii, чорт забирай!

– Повторюю, мiй пацiент…

– Ваш пацiент – пiдозрюваний номер один!

– Ви не казали менi цього.

– А ви вiд учора вже знаете, що вiн лишив слiди в ямi. Мало вам цього?

– Нема нiяких доказiв того, що вiн…

– Сприяння втечi – раз. Незаконне отримання iнформацii у справi про розслiдування кримiнального злочину – два. Знаете, скiльки вам за це дадуть?

Довкола Фрера знову були нескiнченнi ландськi лiси. Корабельнi сосни впиралися верховiттями простiсiнько в небо. Знову почав накрапати дощ.

– Послухайте, – заговорив вiн поважно, як ото балакав завжди з шаленими пацiентами, – у мене е для вас новина. Ми з’ясували особу цього чоловiка.

– Що?!

Матiас коротко виклав подii, що сталися в першiй половинi дня. Анаiс слухала його i не перебивала. Вiн уже вирiшив був, що заслужив у неi на милiсть, аж вона накинулася на нього мов фурiя.

– Ви кажете, що до нього повернулася пам’ять, а потiм спокiйнiсiнько везете його до хати?!

– Не вся пам’ять. Вiн не пам’ятае, що сталося на вокзалi Сен-Жан. Йому…

– Завтра вранцi я пошлю по нього полiцiю. Ми заарештуемо вашого ковбоя!

– Не робiть цього! Дайте йому бодай декiлька днiв. Вiн повинен заспокоiтися, отямитися…

– Ви що там собi думаете? Що ви на морських купальнях?

Фрер вiдчув, як йому уриваеться терпець, i перемiгся.

– Ми з вами однаково зацiкавленi в тому, щоб Патрiк Бонфiс цiлком вiдновив свою колишню особистiсть. Тiльки так вiн зможе згадати те, що сталося перед тим, як вiн згубив пам’ять…

– Не його, а вас я першого заарештую!

Вона урвала зв’язок.

Якусь хвилю Фрер ще тримав слухавку бiля вуха. Обабiч шляху бiгли i бiгли сосни. Вiн допiру поминув Лiпосте i пiд’iжджав до повороту на магiстраль А63. І тiеi ж секунди вгледiв у люстерку заднього огляду вiдблиск фар. За ним iшов чорний всюдихiд. Фрер ладен був заприсягнутися, що пiвгодини тому бачив це авто.

Вiн запевняв себе, що це ще нiчого не значить. За нинiшнього часу водiння стало суто механiчною справою. Авто прямують одне за одним, на кожному стоiть обмежувач швидкостi, а люди, якi сидять за кермом, тiльки й клопоту мають, щоб не натрапити на радар або дорожню полiцiю. Та бiле свiтло фар i далi переслiдувало його…

Вiн знову спробував заспокоiтися, аж йому здалося, неначе вiн упiзнав двох чоловiкiв, якi сидiли в авто. То були тi хлопцi в чорному, що вешталися бiля його хати. Лише тодi вiн звернув увагу на марку авто. Всюдихiд «аудi». Модель Q7.

Матiас рiзко скинув швидкiсть, кiлометрiв на тридцять. Крiзь завiсу дощу вiн побачив, що «аудi» точнiсiнько повторило його маневр. У глибинi ока спалахнув бiль, неначе пiд черепом, пульсуючи, увiмкнувся червоний сигнал тривоги.

Вiн притиснув акселератора. Всюдихiд теж пiддав ходу, не вiдпускаючи його вiд себе нi на метр. Бiль за оком дедалi посилювався. Матiасовi здалося, нiби в його головi спалахнув лiхтар. Пальцi вкрилися липким потом, аж нелегко стало тримати кермо. Дощ шалено бив прямо в лобове скло, заслiплючи Фрера, здавалося, наче потiк намагався змити все з поверхнi землi.

Раптом вiн побачив вiдгалуження вiд шосе. Не замислюючись, Фрер крутнув кермо праворуч. Вiн навiть не встиг прочитати на вказiвнику назву населеного пункту. Зараз вiн був у самiсiнькому осердi Ланд. Шлях вивiв його на шосе департаменту, вiн ще раз звернув праворуч i додав газу. Кiлометр. Два кiлометри. Довкола стiною стояли сосни. Нi села, нi хатини, нi станцii автосервiсу. Нiчого. Ідеальне мiсце для нападу. Вiн зиркнув у люстерко заднього огляду. «Аудi» йшла за ним наче приклеена. З увiмкнутими фарами.

Фрер понишпорив у кишенi й добув мобiльника. Знизив швидкiсть до сiмдесяти кiлометрiв за годину. Обрав у меню опцiю «Фото» i спрямував об’ектива на авто. Потiм збiльшив масштаб i спробував зловити в кадр решiтку радiатора, по якому рiкою текла вода. Його цiкавили номери автомобiля. Вiн зробив декiлька знiмкiв, мiняючи ракурс, потiм знову притиснув педаль газу. Попереду нiчого не було видно, крiм прямовисних цiвок дощу i дерев, що стояли щiльними лавами. У нього було враження, наче вiн пропихаеться крiзь гратчасту огорожу.

І тут праворуч з’явився грунтовий прослiдок.

Наче вiдкрита рана, що зяяла в зеленому тiлi того лiсу.

Фрер звернув, i авто вiдразу ж загрузло в грязюцi. Вiн позадкував, потiм рвонув уперед. Двигун аж гарчав, але авто буксувало на мiсцi. Лобове скло заляпало брунатними бризками. Тут потрiбне було авто з чотирма тяговими колесами. Вiн зиркнув у люстерко заднього огляду. Всюдихiд зник.

Вiн знову притиснув акселератора. Авто завищало, гаркнуло, але видряпалося з ями. Знову сосни. Папороть. Ялiвець. Фрер насилу просувався вперед. У шибки стукали гiлляки, з-пiд колiс летiла грязюка, зусiбiч лунав трiск галуззя. Авто ледве повзло, продираючись крiзь чагарi, провалюючись у вирви i пiдстрибуючи на горбках.

Фрер сидiв, учепившись за кермо, i не зводив очей iз дороги. Пiдсвiдомо вiн чекав якоiсь завади у себе на шляху. Здоровезноi калюжi. Рову. Бурелому.

У свiтлi фар промайнуло дерево, що лежало впоперек прослiдку. Фрер натиснув на гальма i заразом крутонув кермо. Кiлька секунд – це зовсiм небагато, та iх було доста, щоб вiдчути, що зараз загинеш. Авто вихнуло вбiк i втелющилося в болото. Двигун заглух. Колеса заклинило.

Фреровi й дух забило. Кермо впиралося в ребра. Чолом вiн стукнувся в лобове скло. Всеньке тiло болiло. На обличчi була кров. Утiм, вiн розумiв, що ще легко вiдбувся. Якусь часину вiн посидiв, скоцюрбившись над кермом, вiдчуваючи, як iз кожною хвилиною кров хутчiй струмуе жилами.

Дощ барабанив по даху i шибах авто, шмагав по гiлляках дерев. Матiас насилу розстебнув ременя безпеки. Зачепив двома пальцями клямку дверей i натиснув плечем. Вилетiв iз розгону надвiр i шубовснув у калюжу. Потiм звiвся на одне колiно. Дощ перiщив мов несамовитий. Всюдихода не видно було нiде. Таки вiдiрвався вiн од них.

Вiн ледве зiп’явся на ноги. Зiпершись спиною на авто, глянув на своi руки. Вони дрiбно тремтiли. І в тому ж таки шаленому ритмi калатало серце. Отак вiн постояв декiлька хвилин. Шум дощу перемежовувався з квилiнням вiтру у верховiттях дерев. Матiас заплющив очi. Його охопило вiдчуття, наче вiн стоiть по шию у водi. Вiн справдi змок мов хлющ, та вода змивала з нього залишки страху, що його допiру зазнав. Вiн вдихав запахи живицi, моху й опалого листя. Аж усвiдомив, що закляк.

Коли вiн страшенно промерз i серце перестало шалено гамселити, то знову залiз в авто. Зачинив дверцята. Увiмкнув опалення до краю. І замислився. Хто тi двое? Чому вони його переслiдували? Може, вони на шляху його чекають? Вiдповiдi на тi запитання не було.

Вiн увiмкнув запалювання i поправив авто назад. Адже хтозна, як глибоко воно загрузло. Колеса буксували, здiймаючи фонтани грязюки, аж торкнулися твердоi землi. Авто помалу поповзло назад, немов корабель, якого тягнуть суходолом. Матiас дивився назад, вистромивши голову з вiкна. Метрiв за сто вiн зумiв розвернутися.

Уже виiхавши на шосе, що провадило до Бордо, спробував спокiйно проаналiзувати те, що з ним сталося. Тiло болiло, напевне, кiлька ребер таки зламав, та бiль не давав розслабитися i задрiмати. І вiн почав згадувати, коли ж уперше помiтив тих чоловiкiв на чорному «аудi».

Уночi з п’ятницi на суботу. Того вечора вiн чергував.

Тiеi ночi в його вiддiленнi з’явився Патрiк Бонфiс.

Фрер знай складав фрагменти тiеi головокрутки. Забудько Бонфiс. Отi нишпорки пiд хатою. Убивство на вокзалi Сен-Жан. Чи iснуе зв’язок помiж тими фактами? Може, Патрiк Бонфiс бачив, як убивця затягуе до ями тiло Мiнотавра. Може, i ще щось бачив. Те, що страшенно цiкавить хлопцiв у жалобних костюмах. Або те, чого вони страшенно бояться.

Може, вони бояться, що Бонфiс проговорився?

Кому? Своему «спихатровi».



– Що це?

На порозi стояла Анаiс iз пляшкою червоного вина в руках.

– Бiлий прапор. Пропоную замирення.

– Заходьте, – усмiхнувся Матiас Фрер.

Вона легко знайшла хатню адресу психiатра. На годиннику була восьма вечора – iдеальна пора для несподiваного вiзиту. Задля такого випадку Анаiс вбрала сукню з iндонезiйського батику, гаптовану золотавими вiзерунками, що були моднi в 70-х роках. Щоправда, останньоi митi злякалася й надягнула ще джинси пiд неi. Результатом вона лишилася не дуже задоволена, хоч надiла пiд блузку ще й лiфика, що позiрно збiльшував груди, – вона берегла його для отаких випадкiв. Трохи блищикiв на щоки, шпильки в коси, пiгулка долiпрану, i вона вирiшила, що готова до штурму.

– То що, пустите мене до хати?

– Ох, вибачте!

Вiн вiдступив, пропускаючи ii досередини. Як завжди, одяг був на ньому пожмаканий. Светр без шиi, сорочка iз криво застебнутим комiром, почовганi джинси, закустрана чуприна. Такий собi унiверситетський професор, звабливий нечупара, вiд якого аж не тямляться студентки, хоча вiн про те й не здогадуеться.

– Як ви дiзналися, де я мешкаю?

– Уся група над цим працювала.

Вона ввiйшла до вiтальнi. Бiлi стiни. Рипучий паркет. Дверi, оббитi фанерою. Майже нiяких меблiв, крiм старого дивана. І шерега картонних коробок, що вишикувалися попiд стiною, – в такi коробки пакують речi пiд час переiзду.

– Ви лиш переiхали чи ще збираетеся переiхати?

– Щоранку я те саме в себе запитую.

Вона тицьнула йому пляшку.

– Медоцьке вино. Я член клубу дегустаторiв. Учора купила декiлька пляшок. Пречудове вино, ось побачите. Букет у нього тонкий, та густий. Смак яскравий, терпкуватий. Його…

Матiас розгублено дивився на неi, й Анаiс замовкла.

– Щось не те?

– Ох, вибачте менi, заради Бога. Та рiч у тому, що я не п’ю вина.

Анаiс завмерла з роззявленим ротом. Хоч скiльки жила вона в Бордо, а таке вперше чула.

– А що ж ви п’ете?

– Колу без цукру.

Вона мимохiть зареготалася.

– Що ж, тодi й мене пригостiть.

– Зараз принесу склянки, – сказав вiн i подався до кухнi. – А ви поки що сiдайте.

Анаiс пильно озирнула кiмнату. Бiля стiни напроти дивана стояв плазмовий телевiзор. Бiля заскленоi стiни на пiдпорах лежала дошка, що була господаревi за письмового стола. Вiд лампи, що стояла долi, струмувало нерiвне свiтло. Із хати лiкар зробив якесь лiгво, де живуть волоцюги.

Вона несамохiть усмiхнулася. Здаеться, Фрер живе сам. Жодноi свiтлини, жодного натяку на присутнiсть жiнки. У нього нема нi друзiв, нi коханки, тiльки робота. Вона довiдалася: вiн почав працювати в клiнiцi на початку сiчня. Перевiвся з Парижа. Нi з ким не спiлкуеться. Цiкавиться лише своiми пацiентами. Запеклий одинак, iз тих, що гарячi страви iдять лише обiдньоi перерви в iдальнi або як хтось запросить до себе на вечерю.

Вона пiдiйшла до письмового столу. Нотатки. Книги iз психiатрii, чимало англiйською мовою. Роздрукованi тексти з мережi. Клаптi паперу з написаними на них телефонами. Усе свiдчило про те, що психiатр провадить власне розслiдування. І про кого ж вiн збирае iнформацiю? Про того забудька?

Бiля принтера лежало декiлька щойно видрукуваних свiтлин. Номери автомобiля. Знiмали пiд дощем. Кого це вiн вистежував? Вона схилилася, щоб роздивитися знiмки, аж позаду пролунали кроки. Матiас нiс iз кухнi келихи i бляшанки з кока-колою.

– А у вас тут нiчого, – сказала вона, знову пiдiйшовши до дивана.

– Жартуете?

Вiн поставив бляшанки долi. Вони були чорнi, у краплях вологи.

– Перепрошую, у мене навiть журнального столика нема.

– Не турбуйтеся.

Фрер по-турецькому сiв долi.

– А ви сiдайте на диванi, – сказав вiн.

Анаiс так i вчинила. Вона височiла над ним, немов королева над пiдданцем. Вони взяли по бляшанцi. На склянки обое не глянули. Цокнулися, дивлячись одне одному в вiчi.

– Не знаю, котра година зараз… – пробурмотiв вiн. – Може, ви iсти хочете? У мене, щоправда, нiчого такого нема, але…

– Та облиште. Я прийшла до вас вiдсвяткувати добрi новини.

– З якого приводу?

– Із приводу розслiдування.

– То ви не заарештуете мене?

Вона всмiхнулася.

– Я погарячкувала.

– Насправдi це я поводився, мов дурник. Треба було вас попередити. Та я тодi думав тiльки про мого пацiента. Про те, що буде добре для нього, розумiете? – Вiн ковтнув з бляшанки. – То що у вас за новини?

– По-перше, ми впiзнали жертву. Безпритульний хлопчина. Їздив по фестивалях рок-музики. Вживав героiн. Бував у Бордо. Убивця впорснув йому дозу концентрованого героiну. І той помер. Потiм убивця почав облаштовувати мiзансцену. Бичача голова й усе iнше…

Фрер уважно слухав ii. Досi правильнi риси його обличчя виказували певну розгубленiсть, та вони застигли в зосередженостi, коли гостя заговорила про справу.

І тодi Анаiс викинула головного свого козира.

– Ми з’ясували й особу злочинця.

– Що?!

Вона звела руки, щоб погамувати його подив.

– Скажу так: кримiналiстам пощастило знайти в ямi вiдбитки пальцiв, якi не належать нi жертвi, нi вашому ковбоевi. Ми пропустили iх крiзь базу даних i здобули iм’я. Вiктор Януш, волоцюга з Марселя. Декiлька мiсяцiв тому його затримували за бiйку.

– Ви знаете, де вiн зараз?

– Ще нi. Ми оголосили його в розшук. Отож, знайдемо. За це я не турбуюся. Колеги з Марселя обнишпорять усi нiчлiжки, всi пункти надання соцiальноi допомоги, всi доброчиннi центри «Еммаус» i всi безплатнi iдальнi. З’ясуемо, як i коли вiн прибув до Бордо, та й зловимо його. Колись так затримали дорожнього вбивцю Франсiса Ольма.

Фрер нiби засмутився. Вiн знай крутив у руках бляшанку з колою, наче намагався вгледiти на ii поверхнi свiй вiдбиток.

– Що вам про нього вiдомо? – пiсля мовчанки спитався вiн.

– Ще нiчого. Я чекаю матерiали з Марселя. У нас сьогоднi цiлий день комп’ютери затиналися. Єдиний справжнiй ворог сучасноi полiцii – комп’ютерний глюк.

Психiатр не вiдреагував на той жарт. Звiв очi й цiлком серйозно запитав:

– Гадаете, таку сцену вбивства мiг органiзувати волоцюга?

– Нiтрохи. Та ми знайдемо всьому пояснення. Може, Януш тiльки спiвучасник.

– Або свiдок.

– Свiдок, що спускався до ями? І залишив там слiди? Знаете, в нас це називаеться речовими доказами.

– Це знiмае пiдозри з Патрiка Бонфiса?

– Не поспiшайте. Залишаеться ще ця iсторiя з планктоном. Та тепер ми розробляемо слiд Януша. Як випаде часина, я подамся до Гетарi й побалакаю з вашим пiдопiчним. Хоч як воно там буде, а за кiнчика нитки ми вхопилися.

Фрер тихенько засмiявся.

– Ага, ось що таке гарнi новини вiд працiвника полiцii!

Вона вiдчула в його iнтонацii легку iронiю, та не стала на це зважати.

– А ви?

– Що я?

– Що з вашим рибалкою?

– Вiн потроху набувае своеi колишньоi особистостi. І вже не пам’ятае про те, кого з себе корчив.

– І про те, що бачив на вокзалi Сен-Жан?

Фрер стомлено струснув головою.

– Я вже вам казав. Вiн згадае про це останнiм. Якщо взагалi згадае…

– І все-таки я мушу його допитати.

– Сподiваюся, ви не збираетеся його заарештовувати?

– Це я так сказала, щоб залякати вас.

– Полiцаi люблять лякати людей. А то iм i жити нецiкаво.

Що ж, це iй не вчулося: в його голосi звучала справжня ворожiсть. З ним усе зрозумiло. Один iз тих психiатрiв-лiвакiв, якi виховувалися на тiй дурнi, що писав Мiшель Фуко. Нелегко зваблювати чоловiка, якщо ти полiцайка i в кобурi в тебе пiстолет марки «Глок». Два фалiчнi символи – цього для одноi пари багатенько…

Вона поставила бляшанку долi. Надii причарувати лiкаря танули мов дим. Надто вже рiзнi вони…

Вона вже хотiла була пiдвестися, аж Фрер тихо сказав:

– Я сам поiду в Гетарi.

– Навiщо?

– Хочу побалакати з Патрiком. З’ясую, хто вiн такий насправдi. Дiзнаюся, що сталося на вокзалi Сен-Жан. – Вiн пiдняв свою бляшанку. – Зрештою, ми з вами провадимо те саме розслiдування…

Вона всмiхнулася. До неi повернулася надiя, i на душi вiдразу потеплiло. Нiколи б не подумала, що завдяки роботi познайомиться з таким гарним чоловiком.

– Ви певнi, що не хочете вiдкоркувати мою плящину?



За двi години Фрер узявся до працi.

Анаiс Шатле як прийшла, так i пiшла, хiба що була трохи напiдпитку. Вони пили вино, балакали i реготалися. Фрер звик вечорами бувати сам, то i мрiяти не мiг про таке спiлкування. Тим паче в розпалi всiеi цiеi халепи з убивством i амнезiею.

Вiн не дозволив собi нiчого зайвого. Жодного смiливого жесту, жодного провокативного натяку. Хоч вiдчував, що шлях вiдкритий. Певна рiч, вiн i не був фахiвець iз жiночоi психологii, та два плюс два мiг скласти. Вечiрнiй вiзит. Пляшка вина. Гарна сукня – щоправда, вiн не мiг уторопати, нащо вона вбрала пiд ту сукню джинси: може, то мода така пiшла? Одне слово, вистачало ознак, якi свiдчили про те, що молода працiвниця полiцii вiдкрита i до iнших пропозицiй.

Та вiн i пальцем не ворухнув. Із двох причин. По-перше, вiн дав собi чудернацьку клятву, що бiльше нiколи не буде плутати роботу з особистим життям. А Анаiс Шатле, хоч як там воно було, пов’язана з його роботою, хоч i не безпосередньо. Другою причиною, глибшою i почасти iнтуiтивною, був страх. Незмiрний страх. А якщо вона дасть йому одкоша? А якщо в нього нiчого не вийде? Коли вiн востанне був у лiжку з жiнкою? Вiн i сам не пам’ятав. Боявся, що вкрие себе ганьбою…

На порозi його домiвки вони попрощалися як добрi друзi. Домовилися, що будуть обмiнюватися iнформацiею. Останньоi митi Фрер зопалу розповiв iй про тих двох чоловiкiв в «Аудi Q7». Пояснив, що вони вже декiлька днiв стежать за ним. І навiть дав кiлька свiтлин iз номерами того авто. Їi та iсторiя не дуже зацiкавила, та вона пообiцяла перевiрити номери всюдихода своiми каналами.

І ось перевалило за пiвнiч, i вiн знову був сам. Страшенно болiла голова. Од вина. Вiн терпiти не мiг алкоголю. Знову спалахнув бiль в оцi. Та спати не хотiлося. Вiн зварив кави, увiмкнув диктофона i сiв за письмовий стiл.

Навiть цiеi пiзньоi пори вiн мiг перевiрити й уточнити iнформацiю, що здобув од Патрiка Бонфiса. Перш нiж узятися до вивчення його психiки, хотiв скласти чiтке уявлення про його достеменну особистiсть.

Вiн приготувався робити нотатки i натиснув кнопку «Вiдтворення». Ковбой народився в селi Герен, бiля Тулузи. Фрер хутко написав у пошуковiй програмi слово «Герен».

Перша несподiванка.

Жодного населеного пункту з такою назвою в департаментi Верхня Гаронна не було. Вiн поширив пошук на весь край Пiвдень-Пiренеi. Жодноi назви, бiльш-менш схожоi на цi два склади.

Матiас написав «Патрiк Бонфiс» i заходився методично перевiряти iнформацiю в рiзних установах, що дiяли тодi в тiм краю, у загсах, школах, вiддiлах державноi служби з працевлаштування. Нiчогiсiнько.

Вiн прослухав той шмат запису, де рибалка розповiдав про свою дружину. Як вiн казав, Марина Бонфiс мешкала тепер у Нiмi чи десь поблизу. Фрер знову почав шукати. І знову нiчого.

По спинi в нього пройшовся мороз. Шия намокла вiд поту. В лiвому оцi пульсував бiль, наче там хтось гамселив у барабана: бум-бум-бум…

Вiн вимкнув диктофона i заходився перевiряти данi, що здобув од Сiльвii. Зокрема, iсторiю про батька, що загинув, гепнувшись в чан iз кислотою. Незабаром йому стало зрозумiло, що в нього було недосить точних даних для пошуку в мережi. Що в нього було? Назва несущого села з несущим прiзвищем?

Службу Бонфiса в Іноземному легiонi вiн i перевiряти не став – армiйське командування обiцяло кожному вояковi цiлковиту анонiмнiсть.

Так чи iнакше, дiзнався вiн чимало. Патрiка Бонфiса не iснувало. Так само, як i Паскаля Мiшелля.

Особистiсть Бонфiса теж постала внаслiдок дисоцiативноi втечi.

Фрер ще раз перечитав своi нотатки. Сiльвiя Робен жила з Бонфiсом три роки. Напевне, познайомилася вона з ним ще тодi, коли вiн перебував у станi втечi вiд самого себе, про що вона, звiсно ж, i не пiдозрювала. І вiдтодi вiн постiйно брехав iй, хоч i сам того не усвiдомлював.

Ким вiн був ранiше?

Скiльки особистостей устиг створити, вигадати i пристосувати до себе?

Фрер спробував уявити собi, як дiе психiка цього чоловiка. У глибинi його свiдомостi множаться рiзнi персонажi, що переслiдують ту саму мету: витiснити того, хто здаеться небезпечним. Одним словом, справжнього. Патрiк Бонфiс утiкае вiд свого корiння i вiд своеi долi. Найпевнiше, ця втеча зумовлена психiчною травмою.

Вiдповiддю на це запитання чи принаймнi початком вiдповiдi було прiзвище, яке вiн дав собi. І як вiн ранiше не здогадався? Бонфiс – промовисте прiзвище.[17 - Bon fils – добрий син (фр.). – Прим. пер.] Вiн чимдуж намагаеться стати «добрим сином». Чи означае це, що насправдi вiн був недобрий? У цьому контекстi iсторiя про вбивство батька набувала зовсiм iншого звучання. Це реальна подiя, хоча пiдсвiдомiсть ii якомога замаскувала, спотворила, деформувала.

Фрер пiдвiвся з-за стола i, застромивши руки в кишенi, заходився мiряти кроками вiтальню. У головi було справжнiсiньке сум’яття. Щоб вилiкувати здорованя, йому доведеться одну за одною розвiнчати всi його облуднi особистостi, аж доки вiн дiстанеться до справжньоi.

Та поки що вiн не знав, яка психотична втеча, друга, третя чи, може, й десята, породила ковбоя Паскаля Мiшелля. Зате вiн не вiдчував навiть найменших сумнiвiв у тому, що психiка цiеi людини зберiгае в собi слiди кожного вигаданого iменi та характеру. Вони криються в закутках його душi. Так льодовик зберiгае слiди щорiчних дощiв. Значить, треба копати. Зондувати грунт. Аналiзувати кожну деталь. Щоб промикнутися крiзь нашарування пiдсвiдомоi пам’ятi, вiн застосуе всi засоби, якi в нього е. Гiпноз. Амобарбiтал. Психотерапiю…

Фрер подався до кухнi випити холодноi води. Мимохiть визирнув у вiкно. Нiкого. Нiяких людей у чорному. Може, вони йому наснилися? Вiн випив ще. І, вже поставивши склянку в раковину, раптом збагнув одну дуже важливу для себе рiч. Чому вiн так уперто домагаеться мети – розшифрувати iсторiю Бонфiса? Бо це дозволяе йому закреслити власнi спогади про смерть Анни-Марii Штрауб. Про вiдповiдальнiсть психiатра, що порушив фахову етику.

Зосередитися на чужому болi, щоб забути про свiй…



Прямуючи наступного ранку до Гетарi, Матiас Фрер весь час думав про Анаiс Шатле. Вiн i прокинувся з думками про неi. Згадував ii обличчя й голос.

– Ви замiжня? У вас е дiти?

– Невже я схожа на замiжню жiнку? Тим паче на матiр? Нi, я ще не готова до цього.

– А до чого ж готовi?

– Для знайомства в iнтернетi. Через соцiальнi мережi.

– І як, вдало?

– Та в мене надто вже тонкий нюх, як для нишпорки…

Трохи згодом вона запитала його:

– Чому ви стали психiатром?

– За покликанням.

– Невже вам подобаеться порпатись у чужих мiзках?

– Я не порпаюся в чужих мiзках. Я лiкую людей. Намагаюся полегшити iхнi страждання. Як по правдi, менi здаеться, що нiчого цiкавiшого на свiтi нема.

Дiвчина прикусила спiдню губу. Як i за першоi зустрiчi, вiн раптом iнтуiтивно вiдчув, що Анаiс Шатле колись була пацiенткою психiатричного вiддiлення. Або принаймнi мала поважнi психологiчнi проблеми.

Пiдтвердження свого здогаду вiн здобув за кiлька хвилин. Вона наливала йому вина в келих, i вiн звернув увагу на ii зап’ястя, покресленi кривими i вузлуватими рисками шрамiв. Йому вистачило тiльки глянути, щоб визначити iхню природу. То були слiди не вiд спроби вкоротити собi вiку. Навпаки, шрами свiдчили про прагнення вцiлiти.

Матiас нерiдко стикався у своiй практицi з таким психiчним розладом. Пiдлiтки самi собi завдають ран, сподiваючись позбутися вiдчуття нестерпноi туги. Вони вiдчувають потребу випустити з душi те, що не дае iм дихати. Вони не бояться вигляду кровi. Фiзичний бiль витiсняе моральнi страждання i дае полегшення. А зяюча рана справляе враження, нiби трутизна, що проникла в душу, вибiгае разом iз кров’ю…

Коли Анаiс уперше з’явилася в його кабiнетi, Фрер iнстинктивно збагнув, яка це сильна жiнка. Із тих, що залишають свiй слiд у свiтi. Вона була сильна, бо зазнала страждань. Та водночас вона була тендiтна i вразлива. І з тiеi ж таки причини. Кiнець ХХ столiття геть заялозив банальну iстину, що ii суть найлiпше сформулював Нiцше у «Сутiнках богiв»: «Що не губить мене, робить мене дужчим». Та це геть дурня. Принаймнi в сучасному примiтивному тлумаченнi. Щоденне страждання нiкого не загартовуе. Воно виснажуе людину. Робить ii слабшою. Вразливою. Кому ж про це знати, як не Фреровi! Людська душа – це не волова шкура, що стае мiцнiшою пiсля дубiння. Людська душа – це надчутлива, трепетна i дуже тендiтна мембрана. Вiд ударiв вона мертвiе i вкриваеться вавками. І починае боятися свiту.

І тодi страждання обертаеться хворобою. Набувае чогось на кшталт власного життя. Зi своiми ритмами i коливаннями. Ця недуга настае без попередження, та найстрашнiше те, що вона живить саму себе. Напади частiшають, i вже неможливо встановити iхнiй зв’язок iз теперiшнiстю навколишнього свiту. Та навiть якщо той зв’язок iснуе, вiн так глибоко ховаеться i так надiйно замаскований, що нiхто, навiть найдосвiдченiший психiатр, не може витягти його назовнi.

Над Анаiс Шатле висiла така сама загроза. І криза могла спiткати ii щохвилини. Без будь-якоi очевидноi причини. Без будь-якого мотиву. Лише тому що бiль стане нестерпним i душа захоче звiльнитися вiд трутизни. Навiть iз кров’ю. Страждання приходить не ззовнi, а народжуеться всерединi. Можна назвати його неврозом. Дисфункцiею. Тривожним синдромом. Слiв було кiлька десяткiв, i Фрер знав iх усi. Вони були для нього знаряддям його працi.

Але таемниця була таемницею. Згiдно з легендою – бо це тiльки легенда – джерела нервових розладiв слiд шукати в дитинствi. Зло торуе собi шлях у першi роки формування психiки. Сексуальнi збочення. Брак любовi. Занедбанiсть. Із цим Фрер погоджувався. Вiн був фройдист. Та ще нiхто не дав вiдповiдi на головне питання: чому в одних випадках мозок вразливiше реагуе на дитячi травми i фрустрацii, а в iнших – нi?

Йому доводилося зустрiчати дiвчаток, якi зазнали групового згвалтування, iнцесту, голоду, грязюки i побоiв, та вiн вiдчував, що попри все вони одужають. Бачив вiн i дiтей, якi виросли в добрих родинах, та з’iжджали з глузду вiд якоiсь дрiбницi, вiд натяку чи навiть вiд пiдозри на натяк. Декотрi дiти, яких б’ють у дитинствi, божеволiють. Іншi – нi. І нiхто не може пояснити чому. Може, людськi душi вiдзначаються рiзною чутливiстю? І в однi бiль, страх i зло проникають легше, нiж в iншi?

Що ж сталося з Анаiс Шатле? То була справдi страшенна травма? Чи щось незначне, а вона внаслiдок пiдвищеноi чутливостi сприйняла його як трагедiю?

На вказiвнику промайнуло «БІАРРІЦ», i вiн отямився вiд роздумiв. Вiн уже прямував уздовж узбережжя. Поминув Бiдар i наближався до Гетарi. Проiхав невеличкий майдан, побачив мур для гри в пелоту i звернув до причалу. Припаркувався за декiлька метрiв од пристанi й пiшки попрямував у дiл цементним узвозом.

Був приплив. Океан котив буруни за бурунами, штурмуючи темний пiщаний берег. Пiняве кипiння хвиль наводило на думку про сiру слину, iнфiковану якоюсь хворобою. Вода мерехтiла всiма вiдтiнками чорноi та брунатно-зеленоi барви. Їi поверхня скидалася на лискучу зморшкувату шкуру ропухи.

Човен був коло берега, та здорованя у стетсонiвському брилi нiде не видно. Фрер зиркнув на годинника. Десята ранку. Рибальськi судна з нахиленими до причалу щоглами i згорнутими вiтрилами були на мiсцi, та довкола не видно нi душi. Вiдчинена тiльки крамничка, де торгували рибальським причандаллям. Фрер поспитав продавця, i той порадив йому пошукати Бонфiса вдома. Вiн мешкав у хатинi коло берега, десь за кiлометр вiдсiля.

Матiас знову сiв в авто. Його охопив невиразний неспокiй. Згадалися вчорашнi переслiдувачi, а також його припущення. Вони з’явилися в його життi разом iз Патрiком Бонфiсом. І цiкавилися тим, що мiг розповiсти йому ковбой. З того вiн виснував, що йому загрожуе небезпека. Та вiн прогавив найголовнiше: якщо небезпека загрожувала йому, то ще дужче загрожувала вона i Патрiковi. І навiщо вiн вiдпустив його з лiкарнi? У клiнiцi П’ера Жане, у палатi, пасажир iмли був у повнiй безпецi.

Матiас помiтив будиночок, що височiв над узбережжям. Вiн був з бетонних плит, нагорi виднiла дерев’яна вивiска у виглядi тунця. Фрер полишив авто бiля схилу й рушив до хати, звiвши комiра та застромивши руки в кишенi. Почав накрапати дощ. Лiворуч стало видно залiзницю, що вiдокремлювала решту хат вiд океанського узбережжя. Праворуч збiгали до моря хащi чагарнику. Приморськi сосни, ломикамiнь, що цвiв жовтими квiточками, яскраво-бузковi заростi вересу – все воно немовби танцювало пiд акомпанемент вiтру.

Вiн постукав. Тихо. Вiн знову постукав. І знову нiчого. Неспокiй перерiс у тривогу. Вiн обiйшов довкола хати i глянув у бiк моря. І вiдразу ж усмiхнувся. Вони сидiли внизу, пiд узгiр’ям. Патрiк Бонфiс умостився на бескидi по-турецькому i лагодив невода. Сiльвiя, у тiй самiй куртцi, ходила туди-сюди своею хибкою ходою вздовж берега, який штурмували темнi буруни.

За хвилю Фрер погукав Сiльвiю.

– Що вам треба?

Його тут не чекали. Зненацька вiн усе збагнув. Жiнка все знала. І знала давно. Втеча, що сталася 13 лютого, тiльки одна з багатьох.

– Чому ви вчора не сказали менi правди?

– Якоi правди?

– Патрiк – нiякий не Патрiк. Це вигаданий персонаж. Перша дружина, батько, який упав у кислоту, Іноземний легiон – усе це дурня. І ви це чудово знаете.

Сiльвiя насупилася.

– То й що? Нам i так добре.

Фрер мав бути з нею обережний. Без ii пiдтримки вiн нiчого не доможеться. І правда нiколи не випливе назовнi, якщо ця вперта жiночка вiдмовиться допомагати йому.

– Усе це не так просто, – спокiйно сказав вiн. – Патрiк хворий. Ви ж не будете цього заперечувати. І нiколи не одужае, якщо ми дозволимо йому жити цим облудним життям.

– Не второпаю, що ви оце кажете.

Матiас бачив на ii обличчi страх. Вона боялася дiзнатися правду. Боялася дiзнатися, ким був насправдi Патрiк. Чому? Може, в ii ковбоя були дiти, дружина, борги? Або кримiнальне минуле?

– Може, пройдемо?

Сiльвiя мовчки обiйшла його i рушила уздовж звивистоi лiнii прибою. Фрер глянув на Патрiка, що, трохи пiднявши каптура, допiру вгледiв його. Рибалка приязно помахав йому рукою, та невода не покинув. Вiн i справдi безвинний.

Фрер наздогнав Сiльвiю. Ноги його грузли в темному пiску. Пiд дощем над ними шугали птахи. Чайки, морянки, баклани… Принаймнi згадалися йому тi назви. Їхнiй галас вирiзнявся серед гуркоту океану.

– Я не хочу, щоб ви турбували Патрiка.

– Я повинен розпитати його. Понишпорити в його пам’ятi. Вiн не матиме спокою, поки не вiдновить своеi достеменноi особистостi. Пiдсвiдомiсть обманюе його. Вiн живе в полонi iлюзiй, у полонi облуди, i ця облуда точить його розум i позбавляе його опори в життi. Вам нема чого боятися. Згадавши себе, вiн не змiнить свого ставлення до вас. Навпаки, зможе як слiд оцiнити вас.

– А певно! А як вiн згадае, що в нього е iнша? Що в нього…

Вона замовкла i раптом сiпнула головою, наче ii увагу вiдвернув якийсь шум. Фрер здивувався: вiн не чув нiякого гамору. Вона хитнулася в один бiк, потiм у другий, наче пiдкошена якоюсь невiдомою силою.

– Сiльвiе?

Вона впала навколiшки. Ошелешений, Матiас побачив, що в неi немае пiвголови. Мозок оголився i парував у холодному повiтрi. Наступноi митi з ii грудей зацебенiла кров. Вiн обернувся до скелi, де сидiв Патрiк. Здоровань скоцюрбився, голова його була розтрощена неначе вiд укусiв невiдомоi звiрюки. Дощовик заляпаний червоними цятками. Тiеi ж таки митi його груди вибухнули фонтаном бризок, що на тлi похмурого неба здавалися чорними.

За мить, не розумом, а швидше пiдсвiдомiстю Фрер збагнув, на що схожа ця сцена – вбивство президента Кеннедi. І тiльки потiм здогадався: у них стрiляють. Із безгучноi зброi.

Опустивши очi долi, вiн побачив, що пiсок у нього пiд ногами здiймаеться фонтанчиками, яких не можуть збивати дощовi краплi. Це кулi. А стрiляють iз глушником. Імлу i зливу зi свистом прошивав безжалiсний смертельний град.

Фрер бiльше не ставив собi запитань.

Вiн утiкав стежиною до свого авто.



Стрiлець був не сам. Другий, напевне, чекав його бiля насипу, там, де Фрер покинув свое «вольво». Продираючись чагарями, Матiас звiв очi. Нiкого. Вiн хутко озирнувся через плече. З протилежного пагорба, метрiв за триста, пiщаною стежиною спускався чоловiк, розсуваючи тiлом кущi. В руках у нього було щось чорне, либонь, пiстолет. Снайпер? Чи його помiчник? Тiеi ж митi з куща бiля Фрера бризнуло навсiбiч листя i галуззя. То була вiдповiдь на його запитання.

Стрiлець помiтив його i зловив у прицiл.

Фрер рачкував, аж поки опинився у хащах чагарнику. Сосни, ожина, дрiк… Вiн рухався туди навколiшки, намагаючись вiдiйти вiд стежки соснами, ялiвцем i колючими батогами ожини. «Треба переповзти вiд стежки i пiднятися по схилу», – думав вiн. Просувався уперед, обдираючи руки, i силкувся упорядкувати своi думки, та не мiг. Увiччю стояло те, що вiн допiру побачив. Розтрощена голова Сiльвii. Розстрiляне тiло велетня.

Вiн вилiз iз чагарiв напроти Бонфiсовоi хати. До «вольво» було метрiв iз п’ятдесят. Вiн побiг до авто уздовж залiзницi, спотикаючись i мало не ламаючи нiг на жорствi. Чолов’яги з пiстолетом вiн бiльше не бачив, та й другого, снайпера, теж. Залишалося пробiгти декiлька метрiв, аж лобове скло його авто зазмiiлося шпаринами, наче його посипали цукром. Гучно бахнуло колесо. Бризнуло бiчне скло.

Фрер упав пiд соснами, що росли поруч. Легенi його роздиралися. Вiн не розумiв, що робить. Чутно було, як кулi цвьохкають довкола авто. До керма йому не дiстатися. Може, перебiгти за колii, на шосе? Нi, вiн буде чудовою мiшенню для стрiльця. Повернутися до берега? Ще гiрше. Виходу не було. Нiякого виходу. Був тiльки дощ, який перiщив по землi, лопотiв у листi й дудонiв у його гарячкових мiзках.

Вiн несамохiть обернув голову. Чолов’яга з пiстолетом допiру виринув iз чагарiв i бiг уздовж колiй до нього, не звертаючи уваги на рясну зливу. Авжеж, це той. Один iз чоловiкiв у темному вбраннi. Чиновник iз густими бровами i лисуватою головою. Вiн тримав пiстолета перед собою i весь час роззирався навсiбiч. Фрер здогадався, що його вiн ще не бачив.

Вiн присiв навпочiпки. Що ж удiяти? По його обличчю бiгла вода. Довкруги лопотiло листя. Пахло мокрою землею. Як би ж оце розчинитися у краевидi. Зiллятися з мокрим грунтом, заховатися помiж корiнням дерев…

Удалинi задудонiв грiм. Земля пiд ногами здригнулася. На мить вiн подумав, що зараз його поцiлить блискавка. Або свiт розколеться навпiл i безодня проковтне його. Вiн насторожився немов звiр i прислухався. То був потяг. Брязкаючи, вiн рухався залiзничною колiею, i земля аж вiбрувала. Крайовий експрес, зрозумiв вiн.

Поiзд помалу котився праворуч вiд нього. Жовто-червоний локомотив тягнув за собою низку вагонiв, як ото в’язень волочить своi кайдани. Фрер хутко зиркнув лiворуч: убивця вже був близько, та ще не помiтив його. Якби якимось дивом йому пощастило опинитися потойбiч колiй, вiн урятувався б. Поки потяг буде повзти, вiн зумiе врятуватися. Гуркiт уже став оглушливим. Потяг був за декiлька метрiв i ще збавив ходу. Фрер заховався за сосною. Та встиг побачити, як убивця позадкував.

Туди, за колii.

Ховаючись за потягом, Фрер схопився на ноги. Вагон… Другий… Секунди тривали i тривали, неначе були виллятi з олива. Всього кiлька метрiв… Третiй вагон… Четвертий… Колеса грюкали по рейках, викрешуючи iскри. Коли п’ятий вагон, останнiй, порiвнявся з Фрером, вiн вибiг навздогiн.

Простягнувши вперед руку, ухопився за клямку дверей. Ноги ковзали по жорствi, вiн мало не впав, та втримався i дотягнувся до клямки другою рукою. Його пальцi вхопили холодний метал. Декiлька метрiв його просто тягнуло за поiздом, та потiм вiн зiбрався на силi, шарпнувся i вискочив на пiднiжку.

Несамохiть натиснув на клямку. Замкнено. Вiн спробував ще раз. Струменi дощу шмагали його по обличчю. Вiтер притиснув його до вагонних дверей. Фрер уперто сiпав за клямку. Вона мусить вiдчинитися. Вiн повинен вибратися з цiеi…

І тодi крiзь вii, що злиплися вiд дощу, вiн угледiв iх. Двох озброених чоловiкiв, якi стояли трохи вiддалiк бiля залiзничних колiй. В одного в руках був чорний футляр iз хромованими кутиками, як ото в музик чи дiджеiв. Другий ховав зброю пiд плащем. Фрер притиснувся до дверей.

Тепер вiн був як на долонi. Убивцям досить обернути голови, i вони побачать його. Та диво все ж таки сталося. Коли вiн, зважившись, усе ж таки глянув на них, стало видно, що вони бiжать до «вольво». Либонь, подумали, що вiн ховаеться за ним. Поки второпають, що вiн обрав iнший спосiб порятунку, вiн буде вже далеко.

Хоч, може, не так i далеко. Потяг збавив ходу, пiд’iжджаючи до станцii Гетарi. Фрер ще раз сiпонув клямку. І вона пiддалася. Вiн залiз до вагона.

Потяг зупинився.



У нього втупилися десятки здивованих очей. Мокрий, розхристаний, облiплений листям з пiском й пиляками дроку. Вiн ледве усмiхнувся, перепрошуючи й одночасно силкуючись довести до ладу костюм. Пасажири вiдвернулися. Матiас знесилено опустився на сидiння i голову втягнув у плечi.

– Гей, з вами все гаразд?

До нього промовляв якийсь дiдуган, що сидiв за декiлька метрiв далi.

– Я бачив, як ви мчали. Ви що, з глузду зсунулися?

Фрер промовчав, бо не змiг знайти слiв, щоб погамувати ту лють. Вiд дiдугана аж пашiло ненавистю i в’iдливiстю.

– Що ви оце коiте, га? Ви ж ризикуете не лише собою, а й життям iнших людей! А якби ви впали? Спершу вам начхати на правила, а потiм дивуетеся, що скрiзь такий безлад!

Фрер насилу всмiхнувся, наче перепрошував.

– Еге ж, смiйся, дурнику! – дiд уже звертався до нього на «ти». – Таких, як ти, треба до в’язницi запроторювати!

Сказавши, вiн пiдвiвся i рiшуче попрямував до виходу. Фрер звiв дух. Серце його калатало, вiн тихенько поглядав на перон. Убивцi могли з’явитися щохвилини. Що iм варто обiйти вагони й оглянути пасажирiв? То були найдовшi секунди в його життi. Аж дверi зачинилися. Потяг помалу рушив уперед.

Йому трохи полегшало.

Вiн навiть злякався, щоб не розслабився сфiнктер.

– Не гнiвайтеся на нього…

Ще один пасажир пiдвiвся зi свого мiсця i сiв навпроти Фрера. Господи, та що iм треба вiд мене? Вiн мовчки глянув на чоловiка, що приязно усмiхався йому.

– Не кожен може збагнути чужi труднощi…

Фрер i далi стежив за проходом поза його спиною, що закiнчувався дверима до тамбура, який поеднував п’ятий i четвертий вагони. Вони ж могли сiсти до будь-якого вагона… І зараз з’являться…

– Ти що, не впiзнаеш мене?

Фрер здригнувся. Чому цей чолов’яга каже йому «ти»? Вiн глянув йому в обличчя. Геть незнайомий. Колишнiй пацiент центру П’ера Жане? Чи сусiд iз кварталу Флемiнг?

– Марсель. Рiк тому, – тихо сказав той. – Пуент-Руж. Гуртожиток «Еммаус».

Матiас утямив, що це якесь непорозумiння. Чоловiк поплутав його з якимось бурлакою, якого, певне, знав у Марселi. З огляду на його зовнiшнiй вигляд, воно й не дивно.

– Данiель Ле Ген, – сказав чолов’яга, потискаючи йому долоню. – Я завiдував продажами в «Еммаусi». Мене прозивали Лакi-Страйк, бо я не випускаю iз зубiв цигарки. – Вiн пiдморгнув Фреровi. – Що, згадав тепер?

Фрер насилу розтулив губи i видушив iз себе:

– Вибачте, ви помиляетесь. Я нiколи не був у Марселi.

– Хiба ти не Вiктор? – чоловiк нахилився нижче i змовницьки прошепотiв: – Хiба ти не Вiктор Януш?

Матiас не вiдповiв. Це iм’я йому говорило щось, та вiн нiяк не мiг згадати, де i за яких обставин чув його.

– Нi. Мене звати Фрер. Матiас Фрер.

– Ох, тодi перепрошую!

Фрер знай дивився в його обличчя. Те, що вiн прочитав у його очах, йому геть не сподобалося. Сумiш спiвчуття i хитростi. Либонь, цей добрий самарянин звернув увагу, хоч i з запiзненням, на якiсть його вбрання. І подумав, що Вiктор Януш зумiв вилiзти з багна, тож не хоче, щоб йому нагадували про його ганебне минуле. Але де ж вiн чув це прiзвище?

Фрер пiдвiвся. Чоловiк торкнувся його руки i дав йому вiзитну картку.

– Ось, вiзьмiть… Про всяк випадок. Я буду тут ще декiлька днiв.

Фрер глянув на картку i прочитав:


Данiель Ле Ген


Компаньйон «Еммауса»


06 17 35 44 20

Вiн поклав вiзитку до кишенi, навiть не подякувавши тому, хто ii дав, i пересiв на iнше мiсце, за декiлька рядiв. У головi було справжнiсiньке сум’яття. Вiн думав про вбивць. Про Патрiка i Сiльвiю, якi щойно загинули в нього перед очима. А тепер його ще й мають за когось iншого…

Вiн сидiв, притулившись чолом до шибки, i дивився на море, розмите пацьорками дощу. По хребту повз вогкий i заразом палючий страх. Та напруга потроху покидала його. Потяг мчав чимдуж уперед. Пасажири дрiмали, тож вiн заспокоювався. Незабаром вiн буде в Бордо. Спершу пiде до комiсарiату. Розкаже все Анаiс. Може, вона вже з’ясувала, чие то «аудi» моделi Q7. Вона проведе розслiдування. Знайде пояснення всьому. Зловить убивць. І життя повернеться до норми…

Аж мозок його прошила думка про Вiктора Януша, i вiн здригнувся всеньким тiлом. Хто вiн, той Януш? Подумки повернувся до цього запитання. Його посiли сумнiви. Швидко вiн прокрутив у головi подii цих останнiх днiв. Чому Фрер iз такою пристрастю, якщо не запалом, заходився вивчати пацiента на прiзвище Бонфiс? Чому так розлютився, дiзнавшись що вiн не той, за кого себе видае? Чому поклав собi будь-що з’ясувати, хто вiн такий насправдi Бонфiс? Адже Фрер присягнувся собi, що нiколи не порушить дистанцii помiж собою i пацiентами! Що змусило його змарнувати стiльки сили й потуги, аби розiбратися у причинах психiчного розладу того ковбоя?

Сумнiви потроху руйнували його певнiсть. А що, як i вiн сам – не той, за кого вважае себе? Якщо вiн теж «пасажир без багажу»?

Людина, що перебувае у станi психотичноi втечi?

Вiн стенув плечима i провiв по обличчi тим самим жестом, яким жмакають чернетку листа, перш нiж викинути ii до смiтницi. Дурня, геть дурня! Його звати Матiас Фрер. Вiн психiатр. Працював у Вiльжуiфi. Викладав у Парижi, в клiнiцi Святоi Анни. Невже вiн сумнiваеться у тверезостi свого глузду лише тому, що якийсь незнайомець помилився i взяв його за iншу людину?




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zhan-kristof-g-ranzhe/pasazhir/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Баскська пелота – сукупнiсть рiзновидiв спортивних iгр з м’ячем на майданчику; використовуеться рука, ракетка супроти стiни; гра може бути одноосiбна, але найчастiше в нiй беруть участь двi команди, роздiленi або лiнiею на долiвцi, або сiткою. – Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше.




2


Горгулiя – архiтектурна оздоба у виглядi статуi кам’яноi потвори в готичнiй архiтектурi; кам’яний або металевий виступ водостiчного жолоба, найчастiше скульптурно оформлений у виглядi гротескного персонажа, призначений для ефективного вiдведення дощового стоку.




3


Патина – налiт рiзних вiдтiнкiв на поверхнi виробiв iз мiдi, бронзи та латунi або бiляста плiвка на поверхнi крем’яних знарядь, що утворюеться внаслiдок дii атмосферних опадiв i т. iн. чи завдяки обробцi спецiальними окиснювачами, зазвичай з декоративною метою. – Прим. ред.




4


Фраза з латини, яка означае «метод дii». У кримiналiстицi використовуеться при визначеннi профiлю злочинця, де можуть бути знайденi ключi до психологii злочинця.




5


Петанк – популярна вулична гра, щось середне мiж боулiнгом i бiльярдом.




6


Бедж – значок-iдентифiкатор учасника, працiвника (установи, виставки, ярмарку, трейдера на торгах), на якому е реестрацiйний номер, фотокартка, iм’я учасника та назва установи, яку вiн представляе. – Прим. пер.




7


Велике молодiжне зiбрання («збiговисько»), що розпочинаеться увечерi й закiнчуеться вранцi i на якому слухають головно танцювальну музику.




8


Недвозначний (iсп.). – Прим. пер.




9


Естуарiй – лiйкоподiбне розширене гирло рiчки, що впадае в океан або море. – Прим. ред.




10


Електричний батiг для худоби (iсп.). – Прим. пер.




11


Фахверк – каркас стiни, в якiй промiжки закладено цеглою.




12


Старший пастух (iсп.). – Прим. пер.




13


Тут: фахiвець (iсп.). – Прим. пер.




14


Чотирирiчний (iсп.). – Прим. пер.




15


Сухий корм (iсп.). – Прим. пер.




16


Гарда – металева пластинка на рукiв’i шпаги або шаблi для захисту руки вiд поранення.




17


Bon fils – добрий син (фр.). – Прим. пер.