Проклята краса
Дарина Гнатко


Полтавщина, 30-тi роки XX столiття. Сiльська дiвчина Ганнуся надiлена фатальною красою, тому стае найбажанiшою нареченою. Але серед ii залицяльникiв е й одруженi чоловiки. Один iз них – агроном Павло Гребенко, який мае дружину та дворiчного сина. З часом його залицяння до Ганнусi стае настiльки явним, що селом ширяться чутки й батьки змушенi «сховати» дочку в мiстi. Там доля зводить ii з майором Дмитром Солодовим. Вони закохуються з першого погляду. Але на завадi iхньому щастю знову стае жiноча пiдступнiсть… Мимоволi Ганнуся руйнуе чужi родини, а ii краса стае справжнiм прокляттям!





Дарина Гнатко

Проклята краса




Вибiр видавця Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»


«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту



Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

    koronatsiya.com




Частина перша

Ганнуся





1


Там, де невеличка рiчка Сухий Кагамлик повертае течiю до ревучих вод Днiпра, розкинулося в густих заростях очерету село Пироги, одне з багатьох сiл Полтавщини. Саме там, в убогiй хатi пiд дахом зi старого, подекуди зiгнилого очерету, що стояла на крутому схилi, майже бiля самоi рiчки, i з’явилася на свiт Ганна Микитiвна Кравецька, яка вiдразу ж стала зватися Ганнусею. Породiлля, виснажена недоiданням, постiйними хвилюваннями та тривогами, часто схилялася над колискою немовляти, довго вдивлялась у яснi очi, якi безтурботно зустрiчали ii погляд, i, зiтхаючи, шепотiла:

– Ганнусю, Ганнусю, сонечко!

Дитя у вiдповiдь мружило оченята та посмiхалося беззубим ротиком, i молода мати, ще така юна Ярослава Кравецька, зовсiм забувала в такi хвилини про те, що йде зима, що цьогорiчний недорiд пшеницi залишив родину майже голодною, що чимось треба вiддавати борги – грошi, на якi купили страшненьку стару козу, аби мати бодай краплину молока для дитини. І скiльки його було, того усього, важкого для дум, вiд чого й жити на цьому свiтi не хотiлося, та все ж доводилося терпiти, бо живим до могили не влiзеш. А iнодi залiзти хотiлося, аби тiльки не бачити життя цього важкого, яке ранiше не могло наснитися навiть у страхiтному снi. Та хiба ж думала вона, едина донька з-помiж чотирьох дiтей селищного та доволi заможного коваля Степана Роменка, що колись житиме в завалюсi, де плiснява повзала по стiнах i де зовсiм не трималося тепло, i з острахом замислюватися, а чи буде завтра що iсти, чи знову не доведеться лягати на порожнiй шлунок, слухаючи його нудотне буркотiння. І понад усе мрiяти повернутися у те лiто, коли ще були живi тато, брати та рiдна матiнка i стояла посеред села iхня чимала хата, де всього було удосталь, а потiм ураз не стало, пiсля того як трьох братiв привезли вбитими, у закривавленому ряднi, на пiдводi, у котру був запряжений вороний батькiвський кiнь. І навiть зараз, коли минуло майже три роки з того похмурого зимового дня, Ярослава добре пам’ятала, як з хати вибiгла в кофтинi мати, простоволоса та боса, упала бiля ворiт на ту пiдводу, мов птаха, що iй зламано крила, й заридала, заволала, схопившись руками за голову. А слiдком вийшов i батько, дивлячись застиглим поглядом на тiла синiв, а в глибинi очей його горiв такий вогонь, вiд якого аж моторошно робилося. Через день, ледь устигнувши поховати синiв у мерзлу землю, батько вскочив на коня й помчав мститися за iхню смерть. Та не вийшло помсти. За тиждень повернувся додому також, як i сини його, в окривавленому ряднi. Тiеi ж ночi iхню хату спалили, й у нiй згорiли тiло батька та жива мати. Саму Ярославу врятувало те, що вона була в той день у двоюрiдноi сестри, затрималася до ночi, допомагаючи бiля малоi дитини, i ii вiдмовили йти через яр iз сусiднього села. Так вона й залишилася сиротою, за декiлька днiв утративши всю свою родину. Майже рiк прожила вона в тiтки своеi Олени, почорнiла вiд горя, опухла вiд слiз. А потiм потрохи прийшла до тями й побачила нарештi бiля себе тiтчиного сусiду Микиту Кравецького, похмурого та мовчазного хлопця, що кидав на неi довгi й сумнi погляди, а потiм узяв та й зiзнався в коханнi. А вона, чи любила, чи нi, пiшла за нього, не бажаючи бути тягарем та завадою для тiтки. Пiсля Рiздвяного посту стала пiд вiнець, увiйшовши дружиною в убогу оселю родини Кравецьких, де, окрiм Микити, жили ще його батьки та старший брат з дружиною та дiтьми. Але щасливою себе не вiдчула. Життя в родинi Кравецьких не було для неi безхмарним та щасливим. Свекор, Якiв Харитонович, виявився людиною не дуже доброю, з важким характером, а свекруха, Оляна Йосипiвна, хоч i була доброi вдачi, але на той час тяжко хворiла. Брат Микити з дружиною жили якось вiдокремлено. Залишалася в неi тiльки одна втiха – кохання Микити. А ось зараз з’явилося ще й оце маленьке сонечко, Ганнуся, з темним чубчиком на голiвцi та прозорими, мов сльоза, блакитними оченятками, зовсiм як у мами. І як би не важко було iй, наслухавшись за день гiрких докорiв вiд свекра та стогонiв помираючоi свекрухи, а схилиться над колискою, зазирне в оченята, чистi та прозорi, посмiхнеться у вiдповiдь на беззубу старечу посмiшку, й робиться на серцi свiтлiше, мов сонцем зiгрiто та осяяно.

А Ганнуся росла й дедалi бiльше посмiхалася, показуючи двi чарiвнi ямочки на гладеньких дитячих щiчках, i щораз частiше тишу похмуроi кравецькоi хати порушував дитячий смiх, який кришталевим дзвоником торкався вуха та проганяв геть смуток i тривогу, що, мов чорнi тiнi, зачаiлися по кутках. Дiд Якiв тiльки хмурив густi, сиво-чорнi брови, плював та цiдив скрiзь зуби:

– Тьху, пустунка дiвка буде!

На що свекруха ледь чутно суперечила:

– Облиш, Якове, то з дитинчам янголи бавляться.

Дiд Якiв замовкав, презирливо стискав вуста, але не переставав хмуритися. Ганнусю вiн незлюбив вiдразу ж, i невiдомо було, з якого то дива з’явилася в нього ота нелюбов до рiдноi своеi онуки. Проте Ярослава намагалася не звертати на те уваги, бо любила свою донечку понад усе.

Так минав день за днем, Ганнусi виповнився рiк, коли тихо померла свекруха. А дiд Якiв, утративши дружину, зробився ще сварливiшим, геть нестерпним. Брат Микити, Данило, з дружиною Глашкою через деякий час нарештi здiйснили свою заповiтну мрiю. Дядько Глашки мав у мiстi будинок, дiтей у нього не було, й пiсля смертi дружини вiн покликав Глашку до себе, бо не хотiв жити сам. З того часу вже Ярослава стала в хатi господинею й була б майже щасливою, аби тiльки не невдоволення свекра та убогiсть, що придавила iх важким тягарем, дихаючи в спину смердючим подихом страху та розпачу.

А Ганнуся зростала, незважаючи на тяжкi часи, коли в краiнi панувала нова влада, тi самi червонi, що колись убили ii бабу та дiда, трьох дядькiв, росла такою ж веселою та смiхотливою, якою була з самого свого народження. На бурчання завше невдоволеного дiда вона тiльки посмiхалася, сяяла блакитними оченятами, не звертаючи уваги.

Ганнусi минуло одинадцять, коли Украiну накрила чорна хмара голоду. Ярослава до того часу вже мала, окрiм Ганнусi, ще трьох дiтей, двох синiв та доньку. Голод не пожалiв iхню родину, вiддавши смертi дiда Якова та двох дiток, середнiх. Ярослава божеволiла, кожного дня встаючи лише з однiею думкою – чим нагодувати дiточок, якi жадiбно дивилися на неi своiми великими оченятами на схудлих личках. Вона ночами повзала в полi, збираючи гнилу пшеницю, терла ii та смажила коржi. Дiд помер, Микита подався до мiста заробити яку копiйчину, а Ярослава з дiтьми залишилася. Не смiялася бiльше Ганнуся дзвiнко, не спiвала безтурботно пiсень, а тiльки мовчки ходила по хатi, iнодi притискаючись до Ярославиних колiн i зазираючи матерi в очi.

– Мамо, iсточки так хочеться, – тихо шепотiла вона, нестерпним болем торкаючись тими словами серця Ярослави, – але ж маленьким теж хочеться, правда?

– Справдi, – затерплими вустами вiдповiдала Ярослава й тихо молилася, аби пошвидше повернувся Микита. Як то боляче було для серця материнського спостерiгати, як потроху згасають яснi оченята ii кровинок, ii дiточок, як гаснуть яснi очi Ганнусi. Одного дня оченята сина Тараса та доньки Люби згасли назавжди, i для Ярослави головним тепер стало зберегти життя Ганнусi та найменшого Івасика. А Микити все не було. Щось допомагала тiтка, але скоро вже й вона не мала чого дати. Ярослава трималася, падаючи з нiг вiд голоду, й у вiдповiдь на ii молитви прийшов Данило. Прийшов з цiлим мiшком наiдкiв. Зi сльозами на очах iла Ярослава маленький шматок хлiба зi справжнього борошна, слухаючи про несподiвану хворобу чоловiка, його бiль за ними, про те, як намагався прийти додому, ледь тримаючись на ногах.

Так i вижили вони в тi страшнi роки, спершу завдяки тому мiшку Даниловому, а потiм уже й Микита почав приносити додому харчi. Поступово на ясне личко Ганнусi повернулася та чарiвна посмiшка, що квiтла на ньому з самого дитинства i була ii вдачею.



Прохолодна вода Сухого Кагамлика лагiдно торкнулася оголених нiг Ганнусi й, вдоволено прошелестiвши, вiдступила назад. Ганнуся задерла голову догори, пiдставила обличчя сонцю, яке торкнулося ii теплом, i радiсно посмiхнулася. Завмерла на деякий час, вдивляючись у пронизливо-блакитне, зовсiм як ii очi, небо. Навiть не повертаючись у бiк ферми, вона знала, що там, бiля розгалуженоi гiллястоi верби, причаiвся, застигнувши, агроном Павло Гребенко. Вона кожною клiтиною свого молодого тiла вiдчувала жадiбно-напружений погляд очей i вiд того почувалася якось незвично. Та i як ще могла почувати себе вiсiмнадцятирiчна дiвчина, на яку посеред ватаги ще зелених та безвусих хлопчакiв, що настирливо домагались ii уваги, звернув увагу справжнiй чоловiк. Агроном Гребенко до Пирогiв прибув не так давно, десь з пiвроку тому, й приiхав вiн не сам, а з галасливою дружиною, хворобливою дитиною рокiв двох i тещею, яка була завжди невдоволена усiм та усiма. Ганнуся ще пам’ятала, як усi дiвчата села ходили бiля контори, аби тiльки оком поглянути на красеня-агронома, який мав i поставу, i зовнiшнiсть дуже примiтнi. Чого тiльки були вартi очi його, пильнi та уважнi, у глибинах яких ледь-ледь вгадувалося щось таке, що непокоiло, вабило слабкi серця жiночi, ще такi молодi та немiцнi. Ганнуся до ватаги отих занепокоених дiвчат спершу не приедналась, бо поталанило iй набагато бiльше. Агроном оселився поряд у хатi, у якiй ранiше жили Брегеди, котрi не забажали вiддати до колгоспу свого господарства, i за те iх вислали до Сибiру. Вона спершу не звернула на нього уваги, а от весною, коли повезли iх на лани, де крутився весь час новий агроном, щось таке мiж ними сталося, чого Ганнуся й сама не могла втямити. Жартуючи з дiвчатами, заливаючись своiм веселим та дзвiнким смiхом, стала вона помiчати на собi довгi, замисленi погляди кремезного агронома, вiд чого робилося iй i дивно, i приемно, бо помiтив ii чоловiк, за яким потай зiтхали майже всi дiвчата, вiдчайдушно заздрячи гостроносiй, галасливiй Галинi, його дружинi. Щоправда, на початку вона ще вiдвертала вiд нього гордовиту голiвку, павою пропливаючи повз високу та широкоплечу постать Павла Гребенка, але з часом мов якийсь бiсик штовхав ii кинути на нього то один погляд, то iнший, бо ж кожна жiнка хоче, щоб перед нею схилялись чоловiки. І чомусь наявнiсть в агронома галасливоi Галини ii не надто бентежила.

Поглянувши знову на воду та зачепивши краем ока застиглу постать агронома, Ганнуся ледь помiтно посмiхнулася й раптом, стрiмко та несподiвано, кинулася в прохолодну, але таку приемну в спекотний день воду, а потiм попливла, вiдчуваючи, як свiжiсть води огортае ii спiтнiле та запорошене тiло. Сягнувши середини рiчки, вона повернула назад, намацала босими ногами замулене дно рiчки i повiльно вийшла з води на берег, густо порослий яскраво-зеленою травою, вдаючи, що не помiчае Гребенка, що майорiв уже бiля молодоi берiзки, зовсiм поряд. Вона зупинилася бiля бузкового куща, на якому покинула одяг, i, перекинувши товсту чорну косу через плече, почала витискати з неi воду. І за хвилину бiля неi впала довга тiнь.

– Здоровенька була, сусiдонько, – пролунав зовсiм поряд, над самiсiньким ii вухом, трiшки глухуватий голос Гребенка. Ганнуся зойкнула тихенько, з вiчним жiночим лукавством вдавши, що поява його для неi була несподiванкою й налякала ii, нiжне дiвча, а потiм стрiмко обернулася, ударивши косою агронома по його сорочцi. Вiн стояв зовсiм поряд, затуляючи вiд неi яскраве сонячне промiння, нависаючи дубом кремезним, поглядом обпiкаючи лице, молоде та чорноброве, з ясними зорями очей блакитних, прямим носиком та достиглими вишнями червоних вуст. І щось ворухнулося в Ганнусi вiд того погляду, зробилося водночас i гаряче, i трiшки зимно. Ледь помiтно пригасивши сяйво очей довгими та густими вiями, вона мовчки дивилася на лице його, чимале та добряче вiдгодоване, зi свiтлими густими бровами, прямим носом i чiтким ротом.

Потiм Ганнуся опустила очi й прошепотiла:

– Доброго дня!

Нiяковостi та хвилювання перед цим молодиком вона не вiдчувала, а от цiкаво було, що ж вiн далi вчинить? Адже бiлий день, десь за деревами гуде своiм життям село, гомонять люди, i будь-якоi митi з боку села чи ферми може з’явитися чия-небудь постать… Нi, Ганнуся зовсiм не боялася Гребенка, а цiкаво було, що ж вiн скаже, на що буде здатний, позаяк наважився пiдiйти та заговорити з нею, чого ранiше нiколи не траплялося. Вона запитально глянула на нього, а Павло збентежено вiдступив на один крок, а потiм пробурмотiв так тихо, що Ганнуся не зрозумiла його слова.

– А… часто ти сюди приходиш?

Вона знизала плечима.

– Та нечасто. Як хвилька виявиться вiльна.

– Зрозумiло, – знову ледь чутно пробурмотiв Гребенко й затих, дивуючи своею невпевненiстю. Вона почекала ще трiшки, сподiваючись, що вiн заговорить. Але Павло мовчав, тому вона помiтно знизала плечима й зробила кiлька крокiв до гурту молодих берiзок.

– Вибачте, менi час на ланку.

Гребенко промовчав, замислено поглянув на неi, немов щось собi надумавши, а потiм, коли Ганнуся вже вiдiйшла, раптом рвонувся до неi, ухопив мiцною рукою ii за лiкоть та видихнув:

– Ганно, постривай!

Вона зупинилась, скосила очi на його руку з товстими засмаглими пальцями, що зараз тримали ii за сорочку, i запитала байдуже:

– Чого вам, Павле Микитовичу?

Гребенко завагався, далi глибоко вдихнув i випалив:

– А приходь сьогоднi ввечерi сюди. – Сказав i замовк, наляканий своiми зухвалими та недоречними словами, бо ж мае родину, дружину законну з дитиною, а тут призначае зустрiч молодiй, незамiжнiй дiвцi, мов жовторотий юнак, плутаючи слова i червонiючи.

Ганнуся застигла, вражена його зухвалiстю, а потiм пирхнула.

– І чого це ви, товаришу агрономе, призначаете дiвцi зустрiч, коли дружину маете? – Вона посмiхнулася. – Галина у вас он яка голосиста, як довiдаеться, то такий гвалт учинить, що й до мiста дiйде.

Гребенко нахмурився, важко глянув на Ганнусю своiми свiтлими очима, а потiм раптом схопив ii за стан, притягнув до свого кремезного гарячого тiла й зашепотiв пристрасно:

– Глузуеш? Я не раз спостерiгав за тобою, першою реготухою на селi. А що ти знаеш, жорстока красо, про серце чоловiка, коли запалае в ньому вогонь кохання, коли вiн нiчого вже не бачить, окрiм очей твоiх звабливих, не може нi про що думати, окрiм тебе, такоi жаданоi, такоi вродливоi, близькоi й недосяжноi. Скажи, Ганнусю, що?

Ганнуся мовчала, важко та нерiвно дихаючи, затиснута в палких та мiцних його обiймах. Мовчала, бо не мала чого сказати, бо й справдi не знала, що ж вiдбуваеться з серцем цього великого чоловiка, не знала, тому що не торкнулося ще ii серця юного те почуття дивне, про яке тiльки й мови у всiх дiвчат i яке в невiдомий iй спосiб зводило разом двох зовсiм чужих, несхожих мiж собою людей. Вона не могла сказати, що закохалася в цього мовчазного агронома, та все ж палкi слова тiшили ii дiвоче самолюбство, той маленький паросток справжньоi жiнки, який ще глибоко ховався у нiй. Його слова були як волога, вiд якоi паросток починав тягнутися вгору. О, ця вiковiчна жiноча потреба – iнодi прихована, iнодi вiдверта – подобатися чоловiкам, чарувати iх до шалу. Котра з дочок Єви хоч раз у життi не мрiяла, бодай потайки, щоб заради неi хтось зовсiм утратив голову, дивився пристрасно та вiдверто, шепотiв звабливi слова зiзнання?

Ганнуся не була винятком. Звикла до мовчазного та майже благоговiйного захоплення сiльських хлопчакiв, яких вона знала ще замурзаними дiтлахами, а вiдтак потребувала чогось бiльшого. Принаймнi, уваги дорослого чоловiка, мужнього i вродливого, який бентежить та хвилюе юнi серця пирогiвських дiвчат. А тим, що цей красень уже мав дружину, нi дiвчата, нi сама Ганнуся не надто переймалися, уважаючи, що гостроноса i худюща Галина зовсiм не заслуговувала на такого чоловiка.

Гребенко злегка ii потряс.

– Ну, то що, Ганнусю, прийдеш?

Ганнуся швидко поглянула на нього, сяйнувши небесною блакиттю очей, потiм повiльно посмiхнулася.

– Подивлюся, – ледь чутно прошепотiла вона i раптом, одним рiзким рухом вирвавшись з його рук, вiдбiгла вбiк i, мов та молода кiзочка, гайнула помiж дерев туди, де вже гомонiли дiвчата, знов збираючись на ланку. Їi босi ноги майже торкалися густого шовку соковитоi трави, а на червоних вустах квiтла посмiшка. І вона голосно зойкнула, коли бiля розгалуженоi верби ледь не налетiла на матiр.

– Мамо?!

Ярослава тiльки мовчала, з прихованим докором i незрозумiлим сумом вдивляючись у яснi та безтурботнi очi своеi единоi доньки. І коли встигла вона, ii блакитноока Ганнуся, зрости та перетворитися на цю красуню? Й звiдки в неi оця несерйознiсть, оця геть негарна звичка вабити до себе чоловiкiв? Саме чоловiкiв, а не отих безвусих хлопчакiв, що ще з дитинства нерiвно дихають до неi, ii чарiвноi Ганнусi? Чого тiльки не вiдчувала сама Ярослава, випадково помiчаючи, якими очима задивляються на ii дитину пирогiвськi молодики, але ж то були своi, тутешнi хлопчаки, яких Ярослава знала ще дiтьми, й вони б не посмiли образити Ганнусi, але ж агроном Гребенко… Вiн був чужим, зовсiм чужим у селi, i Ярослава навiть не могла уявити, чого можна чекати вiд цього чоловiка, особливо тепер, коли побачила, як обiймав вiн ii Ганнусю бiля рiчки, як притискав до себе струнке тiло ii своiми мiцними ручищами, а донька навiть i не думала вириватися, тiльки дивилася на нього й уже потiм засмiялася та вiдбiгла. Невже вона закохалася, невже серденька ii торкнулося це почуття, але ж почуття до кого? До агронома, що мае дружину й дитину! Ярослава з острахом та болем вдивлялася в блакитнi очi Ганнусi, немов сподiваючись, що зможе побачити в них щось таке, що пiдкаже, якi почуття переповнюють серце доньки. Але нiчого, окрiм безтурботностi, веселостi та незрозумiлого задоволення, як жiнка не намагалася, та помiтити не змогла.

А глибоко в серцi, скрутившись клубком та дряпаючи гострими пазурами, сидiв острах. Побоювання, що не зможе вона вгледiти Ганнусi й звабить ii вродливий агроном, а потiм, розчавивши, викине геть, назавжди зламавши молоде життя. Ярослава й сама не знала, звiдки в неi з’явилися оцi негарнi думки, але вони вперто лiзли в голову, ще з того весняного дня, як помiтила, якими очима дивиться на Ганнусю агроном.

– То ось чому ти не прийшла додому обiдати, Ганно, – не втримавшись, з докором сказала вона, i Ганнуся винувато опустила очi, кинувши крадькома погляд назад, на рiчку, туди, де все ще стовбичив Гребенко. Вiн тепер був обернутий широкою спиною i замислено вдивлявся в сiрi води Сухого Кагамлика.

Дiвчина зiтхнула й вичавила iз себе:

– Це зовсiм нiчого не означае.

Ярослава кинула на неi гострий погляд.

– Що нiчого не означае? Те, що ти серед Божоi днини з чужим чоловiком безсоромно обiймаешся?

Блакитнi очi Ганнусi спалахнули.

– Я з ним не обiймалася.

– Ганнусю! Я все бачила!

– Мамо, нiчого ти не бачила й не дивися на мене такими очима, – промовила Ганнуся, перекидаючи через плече довгу чорну косу, i виклично поглянула на матiр. – А ти не подумала, що вiн, може, кохае мене?

Ярослава зблiдла.

– Ганно, у нього ж дружина з дитиною.

– Ну то й що? – Ганнуся зневажливо знизала плечима й знову скосила очi на Гребенка, який уже повiльно йшов у протилежний бiк. – Мамо, ти ж знаеш ту Галину. Та хiба вона йому пара? Чи не чула ти, яка вона сварлива баба, спокою йому не дае. Хiба ж такий чоловiк вартий такого життя з тiею вороною, на яку й глянути бридко?

Озирнувшись, Ярослава перехрестилась.

– Боже збав тебе, доню, вiд таких думок. Галина дружина йому, хоч, може, й не вiнчана, та все одно, ну i дитя ж у них, про нього грiх i думати.

Ганнуся гордовито задерла носа.

– А я грiха не боюся! То Івасика можеш грiхом лякати, а я вже виросла й не боюся грiха, як i татко.

Ярослава прикрила очi, сховавши вiд доньки свiй бiль. Уже двадцять рокiв на землi ii рiднiй панувало безбожне невiр’я – гидота, що торкнулася серця Микити, а тепер пiдбиралася до доньки, отруюючи ii душу своiм подихом.

– Ганнусю!

Ганна глянула на неi поглядом, у якому сковзнула непокора, але вiдповiсти не встигла, над полем пролунав хрипкий та гучний крик бригадиршi Омелянiвни.

– Дiвчата! Дiвчата! На ланку!

Ганнуся аж пiдскочила, клюнула Ярославу в щоку й, не сказавши бiльше жодного слова, побiгла туди, де виднiлися бiлi хусточки ланкових дiвчат.

Пiсля цiеi непростоi та неприемноi розмови на серцi лишився неприемний осад, як завжди, коли вона виявляла непокору й мiж матiр’ю та донькою спалахували сварки. Прополюючи свiй рядок бурякiв, Ганнуся зовсiм не дослухалася до жартiвливих розмов дiвчат. З одного боку, ii пекла, мов вогнем, згадка про жагучi та пристраснi слова Гребенка, такi звабливi для юного дiвочого серця. А з iншого – слова мами та Галина. А що, як полюбить вона цього агронома, невiльного та забороненого, переплутавши дiвочу гру з життям, i дiйсно закохаеться в Павла? Що ж iй тодi робити? Родину розбивати? Може, i справдi не гратися з вогнем, аби не спалити усього свого життя?

Замислившись, вона майже не помiтила, як сполола декiлька яскраво-зелених бурякових паросткiв, i вже пiдрубала наступний, коли ii зупинив голос Надiйки, що сапала поряд.

– Ганно, не спи!

Ганнуся кинула на неi похмурий погляд.

– А я й не сплю.

– А що ж ти тодi робиш, що в тебе позаду гичок бурякових бiльше, нiж бур’яну? – посмiхнулася Надiя Карпенкова, поблискуючи лукавим поглядом темно-карих очей на засмаглому вiд сонця обличчi, що виглядало геть чорним на тлi бiлоi хустини.

Ганнуся скосила на неi очi.

– Уже й задуматися не вiльно?

Надiя весело засмiялась.

– Скажiть, будь ласка, якi ж ми замисленi! І про кого ж це ти думу думаеш? Чи не про ясного пана нашого агронома, який зараз розмовляе, а сюди очi вилупив, мало шию не виламуе? – лагiдним голосочком запитала Надiя i знову не втрималася – зареготала на всю ланку.

Ганнуся завмерла на якусь мить, кинувши погляд туди, де лунав басовитий голос Омелянiвни, й, угледiвши там кремезну постать агронома, опустила очi.

– Ну й дурницi ти, Надько, верзеш, – пробурмотiла вона й замахала сапою, ретельно оминаючи молоде бадилля бурякiв та виполюючи бур’ян. Вона сподiвалась, що Надiя на цьому зупиниться. Але та й не збиралась.

– Чула я сьогоднi сварку нашого агронома з дружинонькою, – мовила Карпенкова, позиркуючи на Ганнусю. – Верещала так бiля двору, що гусаки дiда Харитона не до дому, а до рiчки дременули.

Ганнуся знизала плечима.

– Менi ii вереск не в диво.

– Та не скажи, такого ти, напевне, ще не чула, – загадково мовила Надiя, виблискуючи тернистими очима своiми. – Голосила вона, що агроном iй зраджуе, що вона йому не потрiбна, а коли вiн огризнувся до неi, щоб не молола дурниць, вона закричала, мов несамовита: «А хто всю нiч кликав якусь Ганю?»

Промовивши останнi слова, Карпенкова затихла, пильно, насмiшкувато позираючи на розпашiле вiд спеки лице Ганнусi. Вона чекала, що та злякаеться, засоромиться, але дiвчина тiльки байдуже зиркнула на неi й запитала похмуро:

– І до чого ти все це менi розповiдаеш?

– А хто ж у нас Ганна…

– Та по селу дiвок з десяток набереться, не рахуючи молодиць, – сказала як вiдрiзала Ганнуся, хоч самiй зробилося водночас i страшно, i радiсно. Он як, то вiн уже й у снi ii бачить та гукае. – А ти б, Надько, замiсть того, щоб чужi та непотрiбнi сварки вислуховувати, краще б пильнувала свого Василя, а то Довбушиха його вкраде в тебе. – Надiя кинула на неi злий погляд, потiм поглянула туди, де виднiлася синя сукня Настини Довбушихи, й, помiтивши бiля неi юнака, з яким зустрiчалася, потемнiла на лицi ще бiльше. Постоявши так якусь хвилю, вона кинула сапу й рiшуче попрямувала туди, де заклята подружка крала ii щастя.

Ганнуся похмурим поглядом подивилась iй у спину й схилилась знову над своiм рядком. Гребенка вже не було нiде видко, що зараз ii навiть втiшило. Чого-чого, а от плiток, та ще про себе, та ще таких глузливих, вона зовсiм не полюбляла, i слова Надьки вразили ii сильнiше, нiж здавалось би. Дiвчина раптом зрозумiла, що не ii шкодуватиме подруга, а оту Галину, з якоi всi глузували i якiй водночас усi заздрили. Але якщо стане вiдомо, що агроном покохав ii, Ганнусю Кравецьку, то вся нелюбов, що палала зараз до Галини, повернеться до неi, Ганнусi. А чи вартий вiн того, цей Гребенко?

Ганна вже й не знала, що думати.

– Узявся вiн на мою голову, – прошепотiла вона, знову виполюючи молоде бурякове бадилля й прислухаючись до свого серця. Але воно, серце, уперто мовчало, й Ганнуся облишила цi недоречнi зараз думки, доки не дополола половину свого ряду. Додому вона потрапила майже о шостiй вечора, вправно зiстрибнувши бiля свого двору з причепа великоi машини та уникнувши зi смiхом жадiбних рук Митька-водiя, який не встиг вискочити iз кабiни. Помахавши дiвчатам, Ганнуся обернулася, пiдiйшла до ворiт й, узявшись за дерев’яну хвiрточку, раптом вiдчула, як до спини хвилею холодноi води дiткнулося щось чуже, недобре та зле. Завмерла, i, вчепившись зимною рукою в старе дерево хвiрточки, вона повiльно обернулася й здригнулась усiм тiлом, наштовхнувшись поглядом на палаючi неприязним вогнем чорнi очi.

Навпроти двору, на вузькiй смужцi стежки, що вела до городiв, зловiсною тiнню стояла Галина Гребенко.

Вона стояла мовчки, але вся ii постать, невисока на зрiст та хворобливо худа, вдягнена у стареньку вицвiлу ситцеву куцу сукенку, пов’язана темним фартухом, видавала внутрiшню напругу та неприязнь, а очi… Зазирнувши в них, Ганнуся вiдчула, що Галина знае, знае якимось чином, що Павло саме ii кликав серед ночi.

Ганнусi раптом зробилося нiяково, i вона опустила очi.

– Доброго вечора, Галю, – пробурмотiла, вiдчувши два протилежнi та несхожi мiж собою почуття: переваги над цiею убогою жiнкою, чия сiрiсть зовсiм не личила Гребенку, i провини, що десь глибоко заворушилась у нiй, за те, що приваблювала ii чоловiка, вiдкидаючи думки про те, що й у Галини можуть бути почуття до нього, що ця занадто худорлява та галаслива жiнка теж його кохае, можливо, навiть до божевiлля.

Галина сяйнула у вiдповiдь холодом очей.

– Доброго й тобi вечора, Ганнусю, – досить непривiтно вiдгукнулася вона, й Ганнуся здригнулася вiд тону, котрим було названо ii iм’я. Ой, знала, знала ця гостроноса Галька, що в неi, Ганнусю, зачмарено закохався ii Павло. Знала й ненавидiла ii за те, ой як ненавидiла. – Павла мого не бачила? – нiбито й спокiйним голосом запитала Галина, але Ганнусi раптом здалося, що та ii ударила, ударила силою своеi ненавистi.

Блакитнi очi спалахнули у вiдповiдь.

– На полi бачила твого Павла, – вiдповiла вона, уже не вiдчуваючи добрих почуттiв до цiеi жiнки. Яка провина може бути перед злою павучихою, що он зиркае з такою ненавистю.

Гордовито поглянувши на притихлу Галину, Ганнуся обернулася й увiйшла в двiр з високо пiднятою головою. Їi босi ноги, запиленi та втомленi пiсля довгого дня, майже вiдразу ж потонули у м’якому шовковi трави, яку мама розсiяла по всьому обiйстi. Пройшовши бiля вибiленоi стiни хати з вузькими прорiзами вiкон та синiми вiконницями, вона штовхнула дверi й голосно гукнула:

– Мамо, я вдома!

У сiнях вiйнуло на неi пахощами свiжозвареного борщу та смаженоi на вишкварках картопельки, й запах цей, запах дому та мами, торкнувшись ii, нагадав, як вона зголоднiла. Та вiд маминих смаколикiв i не в голодноi слина тече, а вже зараз… Посмiхнувшись про себе, Ганнуся витерла ноги й увiйшла до великоi кiмнати, котру батьки називали залою, обвiвши поглядом звичнi з дитинства вже старi та подекуди поламанi меблi, серед яких особливо пишно виглядала кована скриня з ii посагом. Бiля стiни стояв довгий стiл, застелений блiдо-сiрою, буденною скатертиною, над ним, обрамлене вишитими рушниками, зображення невiдомоi квiтки. Ганнуся знала ще з дитинства, яким болем для мами був отой куточок бiля вiкна, що виходило на схiд сонця. Колись, ще за життя дiда Якова – Ганнуся це пам’ятала, – пiд цими ж вишитими трояндами рушниками красувалися двi iкони, бiля яких завжди свiтив крихiтний вогник i мама так часто щось шепотiла, навiть не помiчаючи слiз, що котилися по ii щоках… А для малоi Ганнусi дивно було бачити маму, яка розмовляла з кимось невидимим. Вона не чiпала ii в такi хвилини, а коли питала, мама коротко вiдповiдала:

– Господу я молилася, доню. Колись, як порозумнiшаеш, я й тебе навчу.

І допитлива Ганнуся чекала. Але дочекалась тiльки того, що татко, повернувшись з мiста, зiрвав тi двi потемнiлi вiд часу дощечки й закинув iх на горище, зовсiм не звертаючи уваги на сльози та крик мами. То був единий на пам’ятi Ганнусi випадок, коли батьки посварились, i до цих пiр не забула вона бiль в очах мами, бiль та розгубленiсть, якi були вiдповiддю на жорстокi, зовсiм незвичнi для татка слова.

– Для мене вiднинi твого Бога не iснуе. Був би вiн, нашi дiти не лежали б зараз у сирiй землi.

Мама промовчала. Другого дня вона вiднесла iкони до тiтки, але вiрити в Бога не перестала, терпляче переживаючи безвiр’я чоловiка.

– Утомилася, Ганнусю? – лагiдно запитала Ярослава Ганнусю, i та, поглянувши на маму, помiтила в очах ii неспокiй. Вона стояла бiля столу, насипаючи у велику миску борщу, а праворуч сидiли татко та Івасик, виблискуючи блакитними хитрими оченятами.

Ганнуся захитала головою.

– Якби не так спекотно було, – вiдповiла вона, сiдаючи на лавку та цiлуючи Івасика. – А от зголоднiла я вже добряче.

Мама тiльки посмiхнулась, проте настороженiсть та занепокоення в ii очах не зникли. Ганнуся вдала, що не помiчае тiеi ii напруги. Смачно попоiвши маминого борщу та смаженоi картопельки, запивши кухлем свiжого молока, розiмлiла вiд ситоi вечерi Ганнуся сiла на стiльчик бiля вiкна, примружила очi й замислилась. Поряд щось цвiрiнчав Івасик, батько збирався на другу змiну до райцентру, де вiн працював на цукровому заводi. Ганнуся дуже полюбляла ось такi тихi родиннi вечори, коли в хатi тепло й затишно, мама тихенько розмовляе з татком, а вона просто сидить, примружившись та вiдпочиваючи пiсля важкого дня на полi.

Проте сьогоднi насолоджуватися цими простими хвилинами iй заважали думки про Павла Гребенка. За вiкном швидко вечорiло, десь на заходi червоним полум’ям горiло втомлене сонце, i Ганнуся знала, що Гребенко буде чекати на неi бiля рiчки. А вона сама не знала, чи йти iй на те побачення, злодiйкувате та заборонене й, можливо, саме тому таке жадане. З маленького вiконця iй добре було видко i тин, що межував iхне подвiр’я з Гребенковим, i хату, що виходила дверима до iхнього двору. Бачила вона й Галину, яка швидкою тiнню мигтiла то вiд хати до повiтки, то вiд повiтки до городу. Дiвчина напружено вдивлялася в надвечiрнi сутiнки, навiть самiй собi боячись зiзнатися, що чекае з нетерпiнням, допоки з’явиться постать Павла, аби… Аби, вiдкинувши усi сумнiви та побоювання, пiти за ним туди, де у вечiрньому туманi сонливоi рiчки буде чекати вiн, аби знову обiйняти, аби знову шепотiти схвильованим i жагучим голосом тi слова, вiд яких то завмирае, то божевiльно бухкае серце. Слова, що у якийсь незбагненний спосiб здатнi наповнити чи то невиразною силою, чи то незвичною слабкiстю.

Замислившись, Ганнуся ледь не прогавила, коли на майже темному подвiр’i з’явився Павло. Одягнений у бiлу сорочку, вiн щось сказав Галинi, що в’юном звивалась за ним до самих ворiт, вiдчинив хвiртку й рiшуче попрямував у бiк центру, протилежний вiд рiчки. Ганнуся застигла на своему стiльчику, вiдчуваючи, як важко та нерiвно б’еться серце в грудях, як швидше побiгла кров по жилах, розпашiлою хвилею приливаючи до лиця.

– Щось набачила цiкаве, доню?

Тихий та спокiйний голос мами, що пролунав майже над головою, примусив Ганнусю здригнутися i ледь не пiдскочити на мiсцi. Вона рвучко вiдхилилася вiд вiкна, пiдняла на Ярославу блакитнi прозорi очi.

– Нi, мамо, просто замислилась.

Ярослава недовiрливо поглянула на неi, потiм важко зiтхнула й примостилась поряд на лаву. Узявши в своi теплi, шерехуватi вiд мозолiв долонi прохолоднi руки Ганнусi, вона деякий час посидiла мовчки, немов не наважуючись сказати щось головне, те що полишало ii спокою, гнiтило.

Ганнуся ж сидiла, немов на мiшку з гострими голками. Побачена у вiкно ставна постать Гребенка, що зникала в темрявi в бiлiй своiй сорочцi, вабила ii, позбавляючи спокою, i серце стискало передчуття чогось невiдомого та хвилюючого, того, що чекало на неi за порогом хати, там, у туманнiй темрявi бiля сiроi стрiчки рiки.

Нарештi Ярослава заговорила.

– Тебе щось непокоiть, люба? – тихо i якось несмiливо запитала вона, погладжуючи руку доньки.

Ганнуся знизала плечима.

– Та нi.

– Доню, невже ти гадаеш, що я геть на старiсть ослiпла й не бачу, що ти з недавнiх пiр сама не своя зробилася. Я ж добре тебе знаю.

Ганнуся скоса глянула на маму.

– То вам здалося, мамо.

Ярослава зiтхнула.

– Та нi, доню, нiчого менi, на жаль, не здалося. Скажи менi чесно, донечко, хiба ж мiг привидiтися менi твiй потяг до агронома Гребенка, вашi обiйми бiля рiчки? Нi, – вона захитала головою, помiтивши, що Ганнуся намагаеться заперечити, – нi, люба, не кажи нiчого. Не думай, що я тебе не розумiю, це не так. Усе я добре розумiю, я ж не каменюка, а жива людина. І я не засуджую тебе, доню, анi на хвилинку не засуджую. Павло Микитович надто гарний iз себе, аби могло встояти перед ним слабке жiноче серце. Але ж… – Ярослава замовкла, пильно та сумно вдивляючись у замислене, напружене лице Ганнусi, яка намагалася сидiти спокiйно, щосили гамуючи бажання негайно ж пiдхопитися й побiгти туди, де в темрявi ховаються сiрi води рiчки. – Але ж, Ганнусю, вiн не для тебе, у нього вже е жiнка, дитина, й Галина кохае його, ти ж бачиш, як вона його кохае, вiн же для неi е всiм у цьому свiтi.

Ганнуся вихопила в руку й рвучко скочила зi стiльчика.

– А чи вiн кохае ii, мамо, ти про це подумала? – дзвiнким голосом запитала вона, забiгавши по залi та скошуючи око на дверi.

Ярослава теж пiдвелася.

– Певно, що кохае, бо iнакше б не одружився.

Ганнуся блимнула на неi роздратованим поглядом.

– Певно? Ой, мамочко, як же мало ви знаете, хоч i живете через тин. Та невже ти не бачиш, мамо, що вiн страждае поряд iз тiею сварливою вороною, задихаеться вiд кохання ii того божевiльного, яке душить його, не дае вiльно дихати. Вона не закохана в нього, мамо, вона ним просто хвора, i те кохання ii слiпе, бо не помiчае вона його страждання…

Ярослава кинула на неi гострий погляд.

– А ти, Ганнусю, ти не хвора ним?

Ганнуся застигла бiля тiеi самоi намальованоi квiтки, що зайняла мiсце в куточку, де колись висiли старi iкони, й прошепотiла щиро:

– Не знаю, мамо, не знаю. – Їй раптом закортiло вiдкинути свою впертiсть, непокiрнiсть i кинутись до маминих грудей, як робила вона це ще в дитинствi, припасти до неi, такоi лагiдноi, мудроi, що пахне м’ятою та теплим молоком, розповiсти те, що зiбралося в неi на серцi, краяло його та забирало спокiй. Вона заклiпала очима, намагаючись вiдiгнати непроханi сльози, i не помiтила, як опинилась у материнських обiймах.

– Скажи менi, доню, скажи, люба, що в тебе на серцi, що непокоiть? Невже закохалася?

Ганнуся тяжко зiтхнула.

– Не знаю, мамо, але вабить мене до нього, тягне Гребенко до себе, немов ярмо на шию одягнув. А я ж не хотiла всього цього, мамо, для мене все це грою було, та, напевно, я загралась. Тягне мене до нього, спокою нема… – Ганнуся дивилась жалiбно i розгублено. – Що ж менi робити, мамо? Я казала тобi вдень, що не боюся грiха, я й зараз його не боюся, але ти знаеш, менi сьогоднi Надька Карпенкова зi смiхом розповiла, що агроном мене увi снi гукав… а Галина почула… І хоч Ганн у селi не бракуе, але вона знае, що то я, мамо, по очах ii бачила.

Ярослава нахмурилась.

– Ганнусю! Господи, цього тiльки не вистачало!

Ганнуся похитала головою.

– Менi й самiй якось нiяково зробилось, як очi ii страшнi побачила, та все одно Гребенко з голови не йде…

– Жени його, жени, донечко, нiчого доброго тебе вiд стосункiв iз ним не чекае. На чужому нещастi власного щастя не побудуеш, так казали ще нашi пращури, так воно i е. Згадай тiльки тiтку Марину Вушквариху, забрала вона чужого чоловiка та що отримала? Прокляла ii Золотенчиха, зоставшись iз трьома дiтками, i що?

Ганнуся здригнулась, згадавши брудну, божевiльну тiтку Марину, що жила в холоднiй повiтцi бiля згорiлоi своеi хати й блукала по селу наче примара, кутаючись у брудне лахмiття, з повислими довгими пацьорками нiколи не митого волосся та божевiльним, страшним блиском в очах. Вона все шукала, все кликала своiх дiток, зачiпала сiльську дiтвору… А якою ж красунею була колись ця удова, коли граючись зманила з родини гарного дядька Золотенка, а потiм ще й насмiхалась з його покинутоi дружини. Два роки прожили вони душа в душу, вона й сина народила, а як поiхала одного разу лiтом до райцентру, дядько Золотенко хильнув лишку та й заснув, зачинившись у хатi, i, що там трапилось, невiдомо, але згорiв вiн заживо разом iз трьома дiтьми.

– Ти ще така дитина, Ганнусю, – прошепотiла Ярослава, приголублюючи доньку, – й не розумiеш, де воно, справжне кохання. Можливо, агроном тобi тiльки подобаеться, вабить тебе його краса. Але, доню… Ти ж у мене сильна дiвчинка, обiцяй, що не будеш шукати зустрiчi з Гребенком, що покинеш думки про нього. Ти така красуня, тобi ще трапиться гарна людина, вiльна.

Ганнуся з жалем поглянула на дверi, котрi так i вабили ii в густу темну нiч за порогом, туди, де чекае Павло, й зiтхнула важко. Мама мае рацiю, не варто, не варто йти iй туди, не варто занапащувати собi життя, якою б сильною не була спокуса. Вона промовчала i на рiчку не пiшла.




2


Штовхнувши скрипучi сiнешнi дверi, Павло увiйшов до хати, кинувши похмурий погляд на сусiдню хату, у вiкнах якоi було темно та сонно.

Не прийшла.

Невдоволення, розчарування та образа переповнювали його, коли вiн увiйшов до хати. Галина сидiла бiля столу iз сорочкою та голкою в руках, проте вiн знав, що вона не шила, бачив це по тремтiннi ii пальцiв i гарячковому блиску очей. Петрик тихенько скиглив у колисцi, марно намагаючись звернути на себе материнську увагу. Теща, Олена Миронiвна, уже, певно, спала в своiй кiмнатi, тому що навiть сюди було чутно, як вона смачно хропе та посвистуе увi снi.

З його появою Галина рвучко пiдвела голову вiд латання й вп’ялась у його лице напруженим поглядом своiх чорних, мов терен, очей.

Похмуро глянувши на неi у вiдповiдь, Павло, важко ступаючи, пiдiйшов до темно-вишневоi тещиноi шафки з блискучою поверхнею, мовчки витягнув бутля з самогонкою, поставив на стiл, потiм налив склянку, сiв на лаву i моторно перелив пекучу рiдину в рот, вiдчуваючи на собi погляд дружини, що мовчазним докором застигла поряд на стiльчику. Вiн скривився, потiм смачно захрумтiв свiжим зеленим огiрком, що лежав на столi. Самогон розлився всерединi приемним теплом i трiшки пригасив вогонь розчарування, бо вiн даремно прочекав Ганнусю три години, доки не зрозумiв, що вона не прийде. А Павло так сподiвався, так чекав, глибоко вдихаючи чисте, прохолодне нiчне повiтря та дослухаючись до кожного звуку, до кожного шелесту трави або листя.

Але Ганнуся так i не прийшла.

Можливо, ii не пустила мати, а можливо, й сама не захотiла, красуня жорстока та насмiшкувата. Зiтхнувши, вiн знову простягнув руку до високого бутля з темного скла, але його зупинив голос дружини, що так i дзвенiв вiд напруги.

– Гарно посидiли з Даниловичем?

Павло буркнув, не дивлячись на неi:

– Гарно.

Увечерi, коли вiн iшов на те таемне побачення з Ганнусею, довелось бовкнути набридливiй Галинi, що голова Петро Данилович запросив його до себе посидiти. Ця брехня зiрвалась з його вуст легко, й Галина тiльки пiдiбгала губи, а чи повiрила, бо попленталась проводити. Довелось iти в бiк центру, а вже звiдти до рiчки.

Галина раптом роздратовано засичала, мов потурбована гадюка, жбурнула на стiл недолатану сорочку й скочила на ноги, войовниче блимаючи очима.

– Гарно? – перепитала вона його, розмахуючи руками. – Гарно, кажеш, Павлику? Зовсiм з мене дурепу зробив, думав, що не втямлю я, куди ти нагогошився, поголившись та вбравшись у нову бiлу сорочку?

«Почалося», – приречено подумав Павло, тужно глянувши на порожню склянку, куди так i не встиг налити самогону. Провiдала-таки, клята баба, його тугу, його тяжiння до Ганнусi.

Галина пiдiйшла ближче.

– Ну, чого мовчиш?

Павло пiдвiв на неi втомлений погляд.

– А що я тобi сказати?

Їi очi запалали.

– А правду скажи.

– Та хто ти така, щоб тобi розказувати правду? – досить грубо огризнувся Павло, й Галина розлютилась ще сильнiше. Їi худе, нервове лице поблiдло, а на щоках, навпаки, спалахнули двi червонi цяточки. Вона заверещала так, що дитина злякано заплакала, а могутне хропiння Олени Миронiвни раптово урвалось.

– Паскудник! Бугай ти вiдгодований! Невже гадав, що я повiрю тобi та не пiду назирцi? Що, Даниловича чекав три години бiля рiчки?

Петрик уже заходився несамовитим криком, налякавшись материнськоi лютi, на порозi з’явилась невдоволена та заспана теща, але Павло мовчав. Мовчав, думаючи про те, як усе це йому набридло, як набридла ця жiнка, яка не подарувала йому жодного свiтлого та щасливого дня, хiба що за винятком того вечора, коли народила Петрика. Мовчав, бо вiдчував, якщо почне суперечку, то не втримаеться, ударить, зробить те, чого хотiв давно.

Олена Миронiвна взяла на руки Петрика.

– Галю, чого ви знову гризетесь?

Галина озирнулася на матiр.

– Чого гриземося? А ти в чоловiчка мого про це запитай, мамо. Запитай його, кого вiн серед ночi чекав бiля рiчки? Невже товариша, нашого голову? – Вона реготнула, але так огидно та бридко, що Павла занудило. – А я й так знаю, кого вiн чекав. Сусiдоньку нашу, гадюку ту волооку, яка тiльки й знае, що реготати та чужих чоловiкiв приманювати.

Павло кинув на неi важкий погляд.

– Рота закрий, Галино.

Вона вiдповiла йому злiстю в поглядi.

– А не закрию! Що, пече правдонька? А я ж весь день думала та гадала, яку ж бо ти Ганну гукав посеред ночi? Грiшним дiлом подумала на Ганку Борчиху, бачила, якими очима вона тебе пожирала. Але ввечерi, коли машина з ланки приiхала, раптом зрозумiла, хто крадiйка мого щастя, очi ii побачила наляканi.

Павло пiдвiвся.

– Що ти iй сказала?

Запитав i вiдразу ж зрозумiв, що видав себе з головою. Чорнi очi Галини запалали несамовитим вогнем, i, пiдскочивши на мiсцi, вона заверещала:

– Так то е правда? Вона розлучниця? Що, гарненька та молоденька тебе привабила, Павлусю, а я вже не така? – Їi блiде обличчя раптом перекосилося вiд такоi страшноi, нелюдськоi злостi, що в Павла аж мурашки заповзали шкiрою й наче мороз пройшовся спiтнiлою спиною. – Але ж я тебе не вiддам, нiкому не вiддам, на вбивство пiду, на каторгу, але ти будеш належати тiльки менi, Павле, а от ця Ганька в мене отримае, я iй вiддячу…

Галина зойкнула, не доказавши, й скривилася вiд болю, коли Павло одним рiзким рухом вхопив ii за руку та мiцно здавив великими своiми пальцями.

– Не смiй чiпати Ганни!

Галина вишкiрилась.

– А вона нехай не смiе чiпати чужих чоловiкiв.

Лице Павла потемнiло.

– Ще раз повторюю – не смiй ii чiпати! А тiльки спробуеш зачепити хоч пальцем, я забуду, що ти, на нещастя, е моею дружиною та матiр’ю мого сина. Задушу i закопаю на городi.

Галина зблiдла ще бiльше, а Олена Миронiвна боязко зойкнула, але Павло майже не звернув на те уваги, з напругою та огидою вдивляючись у палаючi вогнем ненавистi очi дружини.

– Ти мене зрозумiла?

Вона мовчала, здригаючись усiм тiлом. Їi блiдi, тонкi вуста теж здригались, а рот негарно кривився, але вона вперто мовчала, напевно, у глибинi душi проклинаючи i його, й Ганнусю.

Павло мiцнiше стиснув ii руку.

– Зрозумiла?

– Зрозумiла, – вичавила з себе Галина, роздуваючи нiздрi тонкого носа вiд стримуваноi всерединi лютi.

Вiдпустивши ii руку, Павло обернувся до дверей i, важко ступаючи, пiшов у сiни, вiдчуваючи, що не може бiльше знаходитися поряд з цiею жiнкою, яка самим своiм iснуванням отруiла найкращi роки його життя. Вiн був уже на порозi, коли в спину йому, мов живе, ударилось ii прокляття.

– Будь ти проклятий!

Важкi дверi зачинились за ним, i майже вiдразу почувся важкий удар, немов у дверi жбурнули каменюкою, й дзвiн розбитого скла.

«Бутля розбила», – здогадався Павло, виринаючи з темних сiней у ще бiльш темну нiч. Тяжкi, темнi хмари повисли над самою хатою, а в долинi, коло Днiпра, спалахували блискавки. Павло вдихнув жадiбно свiжого повiтря, вiдчуваючи, як свiтлiшае вiд того голова. Хата Кравецьких виднiлась за тином чорною примарою, i, кинувши у ii бiк сумний погляд, Павло зiтхнув i поволi поплентався до комори. Там, на горищi, вiн кинув на суху солому якусь ряднину та вклався зверху в найкращiй своiй сорочцi з тонкого бiлого сатину, котру вдягав лиш на свята. Полежав так хвильку, слухаючи далеке гуркотiння грому, та й заснув, насолоджуючись тишею.



Вранiшнiй промiнь сонця, просковзнувши помiж щiлиною в занавiсках, торкнувся сонного лиця Ганнусi теплим своiм дотиком, ледь вiдчутно полоскотавши нiжну шкiру. Дiвчина ворухнула бровами, нахмурила гладеньке чоло, а потiм розплющила очi. Зо хвильку полежала так, приходячи до тями, слухала звичнi, майже непомiтнi звуки сiльського ранку: оглушливе, навiть надривне кукурiкання пiвнiв, цвiрiнчання горобцiв та глухе мукання корiв, яких вели на випас. Було також чутно, як обережно дзвенить посудом мама, готуючи снiданок.

Сонячний промiнчик, награвшись, сковзнув далi, торкнувшись Ганнусиних рук, i вона знову заплющила очi, все ще залишаючись у полонi вранiшньоi дрiмоти. І, напевно, знову б заснула, якби не рудий з чорним iхнiй пiвень, що, вистрибнувши на лаву бiля вiкна, прокукурiкав так голосно, що Ганнуся навiть кинулась на своему лiжку. Невдоволено забурчавши, вона припала до шибки i пригрозила розбiйнику кулаком.

– Ну, шибенику, ти в мене доспiваешся! У борщ укину.

Пiвень скосив на неi вологе темне око, подумав, а потiм, немов насмiхаючись, заспiвав ще голоснiше.

Ганнуся роздратовано засичала.

– Зарiжу! – пообiцяла вона i вiдкинула ковдру. Все одно рудий розбiйник заснути не дасть, а там скоро вже й на ланку. Краще встати та допомогти мамi зварити борщ, нема чого подушку давити, хоч мама завше ii шкодувала, наполягаючи, щоб добре вiдпочивала.

– Уже прокинулась, доню?

Ганнуся звела на маму ще сонний погляд, усмiхнулась, а потiм повiльно звелася на ноги.

– Та з отим паскудником, що горланить пiд вiкном кожного ранку, не схочеш, а прокинешся, – весело вiдповiла вона, поглядаючи на маму.

Ярослава тiльки посмiхнулась.

– Не сердься на нього, доню. Вiн же у нас такий красень!

Ганнуся потягнулась.

– Доспiваеться в мене той красень, що в борщ утрапить, – пробурмотiла вона, розплiтаючи свою довгу чорну косу, заплетену на нiч, та торкаючись волосся товстим гребiнцем.

– А як ти спала, Ганнусю?

Ганнуся згадала, як крутилась, намагаючись заснути, слухала буркотiння грози за вiкном i думала про Гребенка, але мамi того не сказала, тiльки знизала плечима та всмiхнулась.

– Добре, мамо. А що?

– Вигляд у тебе втомлений.

– То тобi здалось, мамо.

Ярослава промовчала, пильно вдивляючись у спокiйне лице Ганнусi, зiтхнула та пiшла до сiней. У хатi стояла тиша, порушувана тiльки оглушливим спiвом пiвня за вiкном та цокотiнням курей пiд хатою. Ганнуся все чекала, що мама ось-ось знову заговорить за Павла, але та мовчала, не наважуючись торкатись цiеi болiсноi теми.

Сонце пiдiймалось усе вище, ранок поволi минав, i вже зовсiм скоро бiля двору зупинилась вантажiвка, набита, мов стручок горохом, дiвчатами та жiнками. Митько оглушливо загудiв, i Ганнуся, поцiлувавши маму, вискочила стрiмко у хвiрточку. Та так i застигла на мiсцi.

Бiля машини, ледь помiтно посмiхаючись, стояв Гребенко.

Ганнуся ледь не спiткнулась на рiвному мiсцi, зустрiвшись очима з його пильним та гострим поглядом, i мимоволi задивилась на нього, такого ставного та вродливого, у сяйвi золотистого вранiшнього сонця. Їй перехопило подих, загупало серце. Вiдчуваючи, як важко забилось серце, вона пiшла до вантажiвки. А Гребенко стояв у неi прямо на дорозi, зовсiм не звертаючи уваги на жiноче товариство, котре з жадiбною увагою пильнувало кожен рух Ганнусi й кожен подих агронома.

Нарештi Ганнуся зупинилась на вiдстанi кроку вiд його високоi постатi, з неймовiрним зусиллям намагаючись зберегти спокiйний вираз обличчя, не видати перед оцими плiткарками свого хвилювання.

Гребенко посмiхнувся.

– Доброго ранку, Ганнусю!

Вона кинула на нього швидкий погляд, у якому не було нiчого, окрiм байдужостi, потiм пробурмотiла:

– Доброго ранку.

Дерев’яними руками взявшись за драбинку, вона занесла ногу, аби залiзти на машину, й ледь не звалилась назад, коли ii тонкого дiвочого стану торкнулись гарячi та широкi долонi Гребенка, а поряд пролунав його голос.

– Я допоможу!

Ганнуся змовчала, тiльки сердито блимнула на нього своiми ясними очима i хутко полiзла наверх, туди, де ii чекали притихлi дiвчата. Гордовито закинувши темноволосу голiвку, намагаючись не зустрiчатися поглядом з iншими, вона примостилась скраечку, краем ока з жахом спостерiгаючи, як Павло лiзе за нею. Вiн ледве встиг перекинути ноги через перекладину, коли Митько рвучко зiрвався з мiсця та погнав машину вниз по дорозi. Дiвчата дзвiнко та дружно зареготали.

– Що це ви, товаришу агрономе, вирiшили приеднатися до нашого жiночого товариства? – зблиснувши бiлими зубами на засмаглiй шкiрi, насмiшкувато запитала Надiя Карпенкова, стрельнувши на Ганнусю швидким поглядом. – Чи то вам пiшки набридло швендяти?

Гребенко посмiхнувся.

– Набридло.

– Ой, то глядiть, – обiзвалась Настуся Климиха, огрядна рудоволоса дiвка з веселими зеленими очима на заквiтчаному веснянками широкому обличчi. – Дiзнаеться ваша дружина, то ще коси нам повидирае.

– Або Митька вiдлупцюе, аби агронома не возив, – додала Карпенкова, i всi дiвчата та молодицi так i скорчились вiд смiху, що голосним вiдлунням прокотився тихим вранiшнiм берегом, сколихнувши спокiйнi рiчковi води та наполохавши зграйку качок, якi повагом походжали бiля води. Не смiялись тiльки двое: Павло, якому жарти про ревнивiсть Галини завжди дiяли на нерви, та Ганнуся, яка вбачала в тому смiховi кпини над собою, недобрi та неприемнi. Вона вперто уникала вiдкритих поглядiв Гребенка, вiдчуваючи iх на собi, але не повертаючи голови. Той погляд його тепло торкався ii шкiри, примушуючи червонiти лице. Але вона жодним чином не виказала перед жадiбно-допитливими поглядами дiвчат свого неспокою, удаючи, нiби ii цiкавлять безмежнi зеленi поля, що вiльно розкинулись за рiчкою, широкi схиленi верби та пронизливо-сине небо, на котрому не зосталось навiть слiду нiчноi негоди. Тiльки одного разу не втрималась вона, кинула на нього крадькома погляд, коли Митько з веселим гудiнням оббризкав сварливу бабу Наталку, що випасала кiз за фермою. Вона замахала услiд скарлюченим пальцем, вигукуючи щось неприемним, пронизливим голосом. Дiвчата вiдволiклись, а Ганнуся тiеi ж митi поглянула на Павла, замилувавшись несподiвано його вродливим обличчям пiд густою шапкою свiтлого волосся, котре зухвало ворушив зустрiчний вiтер. А Гребенко вiдразу ж перехопив той ii погляд, перехопив з посмiшкою, вiд якоi Ганнусi зробилось важко у грудях. Вона вiдразу ж вiдвернулась, занiмiлими пальцями вчепившись у темне дерево машини. Так i проiхала решту дороги до ланки, уже не озираючись на нього.

Нарештi машина зупинилась, дiвчата загомонiли, а з кабiни визирнула кучерява голова Митька.

– Приiхали, бабоньки!

Вiн зареготав, знаючи, як не полюбляють лановi, коли iх так називають, i спритно сховав голову назад, ухилившись вiд недогризка яблука, що котрась iз молодиць пожбурила у нього. Дiвчата заворушились, скидаючи сапи на чорну масну землю, щедро напоену нiчним дощем. Починався новий робочий день, i Ганнуся зiтхнула з полегшенням, коли висока постать Гребенка зникла серед зелених насаджень бурякiв та картоплi. А далi потягнувся спекотний звичайний робочий день. Ганнуся полола свiй ряд, намагаючись зосередитися на працi й не думати зовсiм про Павла, голос якого чувся то з одного боку поля, то з iншого. Вона вперто не пiдiймала голови, з несамовитою злiстю виполюючи всюдисущий бур’ян. Нi, вона не буде на нього витрiщатись, мов нерозумне дiвча, мама каже правду. Нема чого лiзти до чужоi родини, хоч би який був з нього красень.

– Нашому агрономовi тепер зосталось тiльки сапу в руки взяти та стати з нами у рядочок, – пролунав у Ганнусi майже над самим вухом насмiшкуватий голос Карпенковоi, вiдриваючи ii вiд думок. Але вона змовчала, не бажаючи розмовляти з настирливою дiвкою, але ж вiд Карпенковоi так просто не вiдчепишся. Надька помахала перед Ганнусею рукою i вигукнула ледь не на всю ланку:

– Агов, Ганнусю, ти мене чуеш?

Ганнуся повiльно випросталась.

– Тебе, оглашенну, й мерцi на цвинтарi почули, – утомленим голосом одiзвалась вона, неприязно глянувши на Надiю. – Чого репетуеш? Працюй краще.

У тоi спалахнули очi.

– Невиннiсть iз себе вдаеш? Невже гадаеш, що не помiтно, якi iскри мiж вами з Гребенком в машинi лiтали? Чи не видко, як пожирае вiн тебе поглядом…

Блакитнi очi Ганнусi погрозливо звузились.

– Рота закрий, Надько!

– А не закрию, – вишкiрилась та у вiдповiдь. – Чи ти менi накажеш? Носа задерла, еге, Ганнусю? Що, краща на все село, Гребенка звабила?

– Заздриш?

– Чому заздрити? Почекай, добереться до тебе ще Галина, очi повидряпуе та й правильно вчинить!

– А звiдки ж вона дiзнаеться? Чи не вiд тебе?

Надiя недобре посмiхнулась.

– Може й вiд мене, – зухвало вигукнула вона, й Ганнуся вiдчула нестерпне бажання кинутись на цю злiсну плiткарку i закрити ii широкого рота. Але втрималась, неймовiрною силою волi примусивши себе залишитись на мiсцi. Тiльки зневажливо глянула в темнi очi Надii, що свiтились недобрим насмiхом, i знову схилилась над своiм рядком. Нi, вона не зробить нiчого такого, аби ще бiльше не розпалити те вогнище людського осуду та плiток, що його, без сумнiву, роздула Карпенкова. Та й чи були на селi двi бiльшi плiткарки, анiж Надька та мати ii Харитина Якiвна? Напевне, нi. Все вони бачили, нiчого не пропускали, а чого не знали, те легко доповнювали вигадками. Вона полола якусь хвильку, коли знову почувся отруйний голос Надiйки.

– Ганнусю! Невже засоромилась?

– Кого? Тебе?

– А чому ж очi ховаеш?

– А щоб не бачити пики твоеi огидноi, – кинула Ганнуся, не пiдiймаючи голови. Карпенкова щось засичала у вiдповiдь, але змушена була вiдчепитись, зачувши роздратований голос Омелянiвни.

Полегшено зiтхнувши, Ганнуся з подвiйною силою запрацювала сапою, аби опинитися подалi й вiд Карпенковоi, й вiд ii отруйного язика та недоброго погляду. Вона так заходилась, що й незчулась, як минув ранок i настав час обiду. Двi години вiдпочинку, коли можна було й попоiсти, й додому сходити. Край поля вже виднiлась висока тiтка Машка Золотенчиха, яку привезли на пiдводi з великими каструлями. Але Ганнуся полюбляла ходить додому, де i борщ у мами смачнiший та й спокiйнiше. А по дорозi можна до рiчки зайти, змити бруд зi спiтнiлого тiла. Вона пiшла просто до села. Не було щось настрою хлюпатись у водi. Хотiлось спокою, щоб на самотi обмiркувати, як бути з оцим тяжiнням до одруженого агронома, який вабив ii до себе, незважаючи нi на що. Дiвчина повiльно пленталась, коли раптом ii боса нога потрапила на гострий камiнець, що валявся у прибитiй дощем пилюцi. Ганнуся зойкнула, скривилась i затанцювала на однiй нозi. Вона нахилилась, аби пожбурити зi злiстю клятого камiнця, а коли випросталась – iй перехопило подих.

На дорозi перед нею стояв Гребенко.

Ганнусю охопили суперечливi почуття. Вона начебто й зрадiла, побачивши його, i водночас iй стало страшно. Проте очi, що палко дивились на неi, виявились сильнiшими. Вони вабили до себе з такою силою, що вона не мала волi iм протистояти, з жiночою слабкiстю вiдчуваючи той потяг, що вiками кидав жiнок у мiцнi чоловiчi обiйми.

Павло зробив до неi кiлька крокiв, а Ганнуся мов укопана застигла бiля розгалуженого гiлля староi верби, спостерiгаючи за його наближенням. Вона зробила тiльки один малесенький крок назад, коли вiн зупинився на вiдстанi витягнутоi руки вiд неi.

– Забилась, Ганнусю? – запитав тихо, чаруючи поглядом.

– На камiнець натрапила.

– Боляче?

– Трiшки.

Гребенко пiдiйшов ще ближче.

– А чому ти вчора не прийшла? – похмуро раптом запитав вiн, i Ганнуся з подивом зачула в його голосi образу, й очi в неi засяяли.

– Мама не пустили.

Тепер вiн ледь помiтно посмiхнувся.

– А сама б прийшла?

– Можливо, – знизала вона плечима й зойкнула, коли Павло раптом схопив ii в обiйми, мiцно притиснувши до свого великого тiла. – Що ви робите? Плiток вам мало з ранку? Чи ви з розуму зiйшли? – запротестувала вона, але вiн тiльки лагiдно посмiхнувся й тихо вiдповiв:

– Зiйшов, Ганнусю, геть зiйшов! Вiд тебе!

Й не встигла вона отямитись, як вiн нахилив голову й припав до ii рожевих, нiжних вуст першим палким поцiлунком. Ганнуся завмерла, вiдчуваючи як сильно б’еться власне серце, а пiд рукою, ще сильнiше, – серце Павла. Дiвчина несмiливо вiдповiла йому, але думка про те, що вона не повинна цього робити, що чинить неправильно, цiлуючи чужого чоловiка, отруювала всю солодкiсть його пестощiв. Не повиннi вони цього робити, нi! Але Гребенко тримав ii так мiцно, що вирватись з його обiймiв було просто неможливо. І тiльки коли десь поблизу, в чагарях раптом загавкав собака, вiн вiдпустив ii.

– Ганнусю!

– Нi! Облиште мене! – Ганнуся вперлась гострими кулачками йому в груди, вiдхиляючись якомога далi. – Облиште мене!

Павло гiрко всмiхнувся.

– Облишити тебе? Пiзно, пiзно, Ганнусечко, мое сонце. Невже не бачиш ти, що я пропав, пропав вiд кохання до тебе й нiщо вже не потрiбно менi в життi цьому. Нiщо, окрiм тебе, окрiм очей твоiх чарiвних, личка твого милого та коханого, окрiм тебе, единоi та жаданоi?

Котрiй жiнцi, а тим паче дiвчинi, не було б приемно чути такi слова та ще ж вiд такого красеня, i юна, ще наiвна Ганнуся не була винятком. Не треба було iх казати, цi слова, але як солодко вони лунають! Слухаючи iх, Ганнуся вiдчувала себе так, немов стоiть бiля самого краю глибокоi прiрви й тiльки один маленький крок вiддiляе ii вiд падiння. Крок, який вона може зробити, пiддавшись чарам Гребенка.

– Ви одруженi! – силомiць виштовхнула вона з себе два слова, ненависнi слова, й помiтила, як потемнiло та насупилось його вродливе обличчя. Вона спробувала випручатись з його обiймiв, вiдiйти далi, але теплi чоловiчi долонi не пустили ii, тримаючи мiцно за стан. А слова, що пролунали потiм, змусили завмерти.

– Я покину Галину, – гаряче зашепотiв Павло, й вона зрозумiла, що слова цi не е пустими. Вiн i справдi покине дружину, покине заради неi! – Ми поiдемо звiдси далеко-далеко, туди, де будемо тiльки удвох, а поряд – наше кохання, наше щастя! Скажи тiльки слово, Ганно, одне слово, i я все покину!

Якi жаданi та в той же час страшнi слова! Вона була надто розгублена i схвильована, щоб вiдповiсти на його заклик. Ганнуся вiдчувала, як все ество ii роздiляеться на двi ворогуючi половини, коли одна бажала погодитись, а iнша закликала отямитись, не руйнувати чужоi родини.

Гребенко вхопив ii ще мiцнiше.

– Погоджуйся, Ганнусю, погоджуйся, моя люба. Повiр, ти не пожалкуеш, жодноi хвилини не пожалкуеш.

На вродливому обличчi Ганнусi вiдобразились усi почуття, що розривали ii зсередини.

– Я… я не знаю, – невпевнено прошепотiла вона й здригнулась, раптом зачувши зовсiм поряд скрипiння важких колiс та свист шкiряного батога.

– Цоб-цоб-цобе, – почувся каркаючий старечий голос, й Ганнуся ледь не застогнала, упiзнавши голос дiда Опанаса, батькового дядька. Вона вiдчула, як розтислись сильнi долонi Павла, вiдпускаючи ii, i ледь втрималась на ослаблих ногах. Потiм вiдступила на декiлька крокiв i повiльно поглянула туди, звiдки було чутно скрипiння колiс. На велику дерев’яну гарбу було навалено свiжоi темно-зеленоi трави, а на самiй горi, похитуючись з боку на бiк, сидiв дiд Опанас, худий, як жердка, старий, виблискуючи неприязним поглядом вицвiлих сiрих очей. Ледь помiтно прижмурившись, вiн лупцював по спинах двох волiв, не зводячи з Ганнусi гострого погляду.

– Здоров, Ганко, – нарештi проскрипiв вiн, i Ганнуся помiтила подив та осуд в його очах, вiдчула, як наливаеться жаром ii лице вiд сорому.

Вона ще вiдступила вiд застиглого Гребенка.

– Здоров, дiду, – ледь вичавила вона нарештi з себе i, кинувши на похмурого дiда Опанаса збентежений погляд, раптом не втрималась, стрiмко обернулась i побiгла по дорозi вгору, до села, з жахом думаючи про те, що дiд Опанас неодмiнно розбовкае татковi про побачене, а вона не знала, навiть уявити не могла, як до всього цього поставиться батько.




3


Худими тремтячими пальцями Галина зiбрала докупи свое тонке, рiдке та змарнiле чорне волосся, заплела його в неохайну косу та затягнула мотузкою. Потiм глянула в дзеркало, болiсно скривившись вiд побаченого. Марне, виснажене постiйною нервовою напругою обличчя, яке ця безсонна нiч у сльозах зробила зовсiм потворним. Пригадавши сяюче вродою та молодiстю, з тонкими рисами та повними червоними вустами, блакитнооке лице сусiдки Ганни, Галина ледь чутно застогнала й тихенько заплакала, заскиглила, порушуючи тишу пустоi хати.

– Павле, Павле, – скрiзь сльози завела вона, сiдаючи на лаву та розгойдуючись з боку на бiк. Петрик, дивлячись на неi широко, здивовано вiдкритими свiтлими, Павловими, оченятами, й собi тихенько заскиглив, але до матерi не пiшов, забився в куток бiля пiчки, час вiд часу кидаючи швидкi погляди в бiк дверей. Бабуню виглядав. Галина тiльки байдуже сковзнула по ньому поглядом, а потiм знову заревiла, нервово жмакаючи грубу тканину своеi сукнi.

Невже вона втратить його? Втратить назавжди. Невже ця ясноока дiваха зможе зробити те, чого не зумiла зробити нескiнченна ватага вродливих, гарненьких жiнок та дiвчат, що траплялись йому в життi? Невже вона закохала його в себе? Галина не бажала в це вiрити, вiдчуваючи, що обманюе саму себе. Потяг Павла до цiеi дiвицi був надто сильним, аби вона могла залишатися спокiйною, знаючи, що його пристрасть мине досить скоро. Нi, iз Ганкою було все iнакше, Галина вiдчувала то, холонучи вiд думки, що вiн, можливо, уже й закохався в це кирпате дiвчисько.

Невже, невже ii чоловiк кохае цю Ганну?

Думки про це гострими пазурами вп’ялись у серце, не бажаючи вiдпускати, наповнюючи його розпачем та болем. Як же ненавидiла вона його за це можливе почуття, почуття злочинне та злодiйкувате. Ненавидiла i кохала. Кохала завжди, ще з самого дитинства, й буде кохати, кохати завжди, допоки подих смертi не обiрве життя в ii серцi. Вона вирiшила давно, що Павло створений для неi i мае належати тiльки iй, й усе зробила для того, аби вiн належав тiльки iй, аби отримати його, забувши про все, про сором та власну гiднiсть. І не для того перетерпiла вона стiльки, аби вiддати його якiйсь негiдницi, що ледь вилiзла з пелюшок, а вже краде чужих чоловiкiв.

Нi, вона, Галина, без боротьби його не вiддасть…

Заскрипiли тихо дверi, вiдриваючи Галину вiд думок та змушуючи здригнутися. Обiрвавши плач, вона повернула голову та невдоволено поглянула на низькорослу, товстувату постать матерi, яка заходила до хати з цеберкою свiжого молока в пухких руках. Петрик теж затих i зачеберяв до бабусi на нетвердих своiх, слабеньких нiжках.

– Баба!

Блимнувши на дочку похмурим поглядом, Олена Миронiвна поставила на припiчок цеберко з молоком, пiдхопила на руки заплакану дитину й лагiдно притулила до своiх широких грудей.

– Знову цюмриш? – зле, глухо запитала вона Галину, посилюючи роздратування.

Галина звузила очi.

– А що менi, радiти та пiсень спiвати, коли в мене чоловiка крадуть, а в дитини батька?

Олена Миронiвна декiлька важких хвилин вдивлялась у блiде, змарнiле, спухле вiд слiз обличчя доньки, а потiм роздратовано повела плечима, скривила лице.

– Дура ти, Галько, дура, – промовила, наче виплюнула, вона, легенько погойдуючи Петрика на руках. – І чого вчепилась ти, мов той реп’ях, у того Павла? Чому не жилось тобi спокiйно? Бачила ж ти, що не потрiбна йому, що не кохае вiн тебе й не покохае, а все одно лiзла, як те слiпе теля в яму. Чи не було в тебе хлопцiв? Той же Мишко Татаренко, чим гiрший був вiн вiд твого Павла? А як упадав за тобою, як кохав, на руках був ладен носити.

Галина скосила на матiр заплаканi очi, вологу в яких поступово висушувало роздратування.

– Замовчiть, мамо, – вигукнула вона, схоплюючись з лави та пiдбiгаючи спочатку до пiчки, а потiм до вiкна. – Ви нiчого не розумiете. Я кохаю Павла, чуете, кохаю! І без нього менi життя на цьому свiтi немае.

Олена Миронiвна плюнула собi пiд ноги.

– Кохаю Павла, – передражнила вона Галину, – життя без нього нема. А про дитину, про Петрика ти подумала? А про те дитя, що в тебе пiд серцем? Кого народиш, як будеш отак себе зводити? Чи Петрика хворобливого тобi замало?

Галина мовчки вислухала материнськi докори, важко дихаючи та метаючись мiж пiчкою та дверима, мов загнана в клiтку дика тварина. Дитина! Інодi вона жалкувала, що народила Петрика, який виявися таким слабким та хворобливим. Не такого сина мрiяла вона подарувати Павлушi, зовсiм не такого. І хоч вiн i любив дитину, вона знала, бачила по очах його, наскiльки вiн би був радий мiцному, здоровому сину, яким би мiг пишатися, якому б радiв кожну хвилину, а не жалкував постiйно, не досипаючи тих ночей, коли Петрику бувало зле i вiн своiм жалiбним плачем не давав iм заснути. Народження слабкого сина, особливо вiд такого ставного та здорового чоловiка, як Павло, було кривавою застарiлою раною на серцi Галини, ii постiйним потаемним болем, який вона приховувала в самiй глибинi свого ества, приховувала навiть вiд матерi, а iнодi й вiд самоi себе. Їй здавалось, що якби вона народила Павлу здорового, мiцного сина, то вiн би забув про все минуле i змiг би ii покохати. Покохати хоча б iз вдячностi за сина… А вона була б згодна й на таке кохання, та що там казати, вона була згодна на все, навiть на жалюгiднi крихти його почуттiв, мов той зголоднiлий i безпритульний пес, аби тiльки коханий був поряд. Але вона не мала навiть цих крихт, вiн весь час тримав багатство серця свого при собi, тримав, аби одного дня, проклятого небесами, кинути пiд ноги якогось дiвчиська.

Згадавши про Ганну, Галина раптом зупинилась, поглянула в невеличке вiкно надвiр, туди, де за тином було видко стареньку, похилену хатку Кравецьких. Там, у тiй убогiй оселi, живе та, на появу якоi вона завжди чекала. Появу тiеi, яка вiдбере в неi Павла. Колись, пiсля повернення його з навчання, в ii серцi жила свята впевненiсть у тому, що одного дня щастя неодмiнно постукае у ii дверi й Павло покохае ii, покохае так сильно, як вона про то мрiяла. Але день минав за днем, мiсяць спливав за мiсяцем, складаючись у роки, але дива все не траплялось. Павло продовжував залишатись таким самим, як i ранiше, болiсно-байдужим. Та що там казати. Замiсть того жаданого й очiкуваного кохання в його очах усе частiше спалахували iскорки глухого роздратування та тихоi ненавистi. Ненавистi до неi, людини, що любила його так, як нiхто у свiтi. А тепер вона втрачае його, втрачае раптово… Втрачае того, у кому единому зосередився для неi весь сенс життя, зосередилось саме? життя. Нехай вiн навiть не кохав ii, а тiльки терпiв, але ж все одно був поруч, роздiляючи з нею свое життя, проживаючи поряд кожен день, засинаючи бiк у бiк з нею та iнколи даруючи скупу нiжнiсть свого великого тiла. Як же зможе вона прожити без усього цього? Без його присутностi в своему життi, без змоги бачити його кожного дня, люблячим поглядом вдивлятися в його вродливе лице, у цi прозорi, свiтлi очi. Життя без нього буде для неi вже не життям, а тiльки iснуванням, iснуванням пустим, скорботним та темним. Й те не лякало ii, що залишиться сама з двома дiтьми, те б вона пережила, перетерпiла, а ось втрату Павла не переживе, не перетерпить.

– Що ж менi робити? – ледь чутно прошепотiла вона, напружено вдивляючись у сусiдню хату, нiби там, серед чисто вибiлених стiн, могла знайти вiдповiдь. Як втримати Павла, як вiднадити його вiд Ганни. – Як? – застогнала вона знову, вже не звертаючи уваги на материне бурмотiння за спиною.

А з хати Кравецьких, мов у вiдповiдь на ii палкий заклик, повiльно вийшов Микита, батько Ганни. Високий, дещо худорлявий чоловiк середнього вiку, ще досить привабливий лицем, вiн постояв бiля порогу, потягнувся й попрямував у бiк повiтки. Галина якусь мить, мов зачарована, дивилась йому вслiд, а потiм раптом зрозумiла. Зрозумiла, що мае робити, аби не вража донька перемогу святкувала, а вона сама.

Стрiмко обернувшись, вона кинулась до дверей, краем вуха зачувши крик матерi, але не звернула на нього уваги.

– Галько, ти куди?

Галина промовчала, тiльки гучно гримнула дверима в сiнях та вискочила у нагрiте повiтря спекотного полудня. Вона мусить, неодмiнно мусить боротись за свое щастя. Й зараз у цьому мовчазному, статечному чоловiковi вона вбачала свое спасiння, спасiння свого кохання. Швидко пробiгши помiж коморою та хлiвом, Галина опинилась на городi, а вже звiдти увiрвалась на подвiр’я Кравецьких. Вхопивши краем ока застиглу постать Ярослави, що терла кабаки на великiй iржавiй тертушцi, вона кинулась до Микити, який порався бiля старого воза.

– Микито Яковичу, голубчику, допоможiть, – зриваючись на крик, заволала вона, хапаючи збентеженого Кравецького за тверду, мозолисту та суху долоню i зазираючи в його суворi, досить непривiтнi очi. – Благаю вас, допоможiть!

Кравецький заклiпав.

– Галино, що трапилось?

– Горе в мене, Микито Яковичу, – захлипала Галина, не зводячи з нього наполегливого погляду.

Кравецький нахмурився.

– Помер хтось?

– Я помру, – раптом зi злiстю вигукнула Галина, вiдпускаючи його суху долоню та притискаючи руки до своiх пласких грудей. – Помру, якщо ви дочки своеi на ланцюг не посадите.

Микита спохмурнiв ще бiльше.

– Що таке? Не розумiю.

– А що ж тут розумiти? Погано ви виховали доньку, Микито Яковичу, дуже погано, коли вона залицяеться до чужих чоловiкiв та вiдбирае в дiтей батька, – промовила, мов виплюнула, Галина, з напругою вдивляючись у потемнiле обличчя сусiда. Десь за спиною налякано зойкнула Ярослава, але Галина навiть не озирнулась, зосередивши всю свою увагу на цьому дещо похмурому чоловiковi. Бо вiдчувала, що тiльки вiн спроможний iй допомогти.

– Що ти таке мелеш, Галино?

– Правду.

– Яку правду?

– А про те, що дочка ваша волочиться з моiм чоловiком, – з наболiлою зсередини злiстю мовила Галина, вiдчуваючи, як наповнюються очi гарячою та пекучою вологою. Бо уявила, як ii Павло, такий рiдний i вродливий, десь обiймае та цiлуе ту кляту Ганну, даруючи iй свою нiжнiсть та пристрасть, притискаючи до себе жадiбно й мiцно.

Лице Кравецького закам’янiло.

– Це серйозне звинувачення, Галино.

Вона хлюпнула носом.

– Так Павло сам зiзнався.

Кравецький глянув на неi важко, недовiрливо, потiм перевiв погляд на дружину, вдивляючись у неi пильно, допитливо. Галина теж озирнулась. Озирнулась, аби побачити на виразному обличчi своеi сусiдки чiткий острах та провину.

– То правда, Ярославо? – спокiйно запитав Микита дружину, але Галинi його спокiй видався досить оманливим.

Ярослава важко зiтхнула.

– Не зовсiм, – тихо вiдповiла вона, зводячи невпевненого погляду з чоловiка на Галину, – нiхто нi з ким не волочиться, – уже суворiше додала вона, – просто Ганнуся у нас дiвчина гарна, ось i подобаеться усiм, а чи то ii провина?

Микита насупився.

– Що, й агроному сподобалась?

Ярослава знизала плечима.

– А почiм я знаю почуття агронома? Та Ганнуся менi сама казала, що не мае з ним нiяких стосункiв…

Галина аж пiдскочила на мiсцi.

– Еге ж, не мае! Менше вiрте iй, донечцi своiй. Та вiн убити мене присягнувся, якщо я хоч слово iй скажу. То немае мiж ними нiчого? Та зроду не повiрю. – Вона знову заридала, негарно скрививши тонкi, блiдi своi вуста, розумiючи, як жалюгiдно виглядае в очах цих людей. Але зараз iй було байдуже. Все було байдуже, окрiм несамовитого бажання втримати Павла, й заради цього вона була згодна на все, навiть на приниження. Знову обернувшись до напруженого i мовчазного Микити, Галина жалiбно прошепотiла: – Благаю вас, Микито Яковичу, не дайте моiм дiткам – Петрику та ще ненародженому немовлятi, – при цих словах вона охопила себе за ще плаский живiт, – залишитись без батька!

За спиною знову зойкнула Ярослава, чоло ж Кравецького спохмурнiло ще бiльше, i вiн вiдповiв:

– Можеш не хвилюватись, Ганнуся не завдасть тобi бiльше клопоту. – Вiн деякий час мовчки дививсь на Галину, потiм поглянув на дружину й рiшуче додав: – За тиждень я вiдвезу дочку до брата в мiсто – нехай охолоне.

– Микито! – голосно, налякано й, у той же час дещо розгублено, вигукнула Ярослава, а Галина ледь встояла на ногах вiд почуття полегшення i знову вхопила Кравецького за руку.

– Дякую, Микито Яковичу, дякую!

– Йди вже та заспокойся, – трохи сердито пробурмотiв той, i Галина, сяйнувши невпевненою вдячною посмiшкою, попрямувала до свого двору, вiдчуваючи, як оживае в нiй надiя, а разом з нею оживае й весь свiт, що було вже погас i геть стемнiв, заслiплений чорним маревом несамовитих ревнощiв. І хай вiн не кохатиме, то нiчого, ii палкого кохання вистачить на двох, головне – ця дiвка щезне з його очей.

Повернувшись до свого двору, вона краем ока вхопила струнку постать Ганни, яка пробiгла бiля iхнього тину, голосно грюкнувши своею хвiрткою. Завмерши бiля староi, геть висохлоi вишнi, Галина напружено спостерiгала, як ненависна розлучниця увiрвалась до хати, а майже слiдом за нею попрямував i Кравецький, вiдкинувши роздратовано руку Ярослави, яка теж рушила туди, плачучи та крадькома хрестячись.

Галина застигла на мiсцi, розумiючи, що зараз усе мае й вирiшитись. Уп’явшись похололими пальцями у висохлий стовбур старого дерева, вона широко розплющеними застиглими очима вдивлялась у зачиненi сiнешнi дверi сусiдньоi хати, закликаючи, волаючи до неба, аби клята Ганна не взяла над нею верху та не вмовила батька дозволити зостатися в Пирогах.

Раптом десь поряд заскрипiла хвiртка, i Галина здригнулась, вiдiрвала погляд вiд сусiдньоi хати та глянула на чоловiка, котрий прямував до порога з похмурим обличчям. Не помiтивши ii, Павло зупинився бiля порогу та так i завмер, напружено вдивляючись у бiлу стареньку хатинку. І за мить, немов у вiдповiдь на його жагучий погляд, дверi тiеi хатини вiдчинились, й у темному отворi забiлiло округле лице Ганни. Вона рвонулась було на вулицю, але побачила Павла i завмерла на порозi. А Галина, вiдчуваючи, як повiльно згасае в нiй радiсть, подивилась на Павла. На його обличчi застигла пристрасть i ще щось, чого вона не бачила на ньому нiколи, бо навiть у часи подружньоi близькостi не дивився вiн так на неi, як дивився зараз на Ганну. Вiд побаченого рана, що майже нiколи не гоiлась у серцi, допiкала ще сильнiше. Захлинаючись сухим, нечутним плачем, до болю вп’явшись занiмiлими пальцями в грубу вишневу кору, ледь тримаючись на ногах, Галина вдивлялась у чоловiкове обличчя, на якому квiтло захоплення iншою, а у неi всерединi все волало, охрипало вiд крику: «Йому вона, Ганна, потрiбна, а я нi!»

Ганна, зачувши голос батька, вiдступила вiд порогу i стрiмко зачинила за собою дверi. А Павло, зiтхнувши, опустив голову i зайшов до хати. Вiн не помiтив худорлявоi постатi дружини, що причаiлась бiля стовбура староi вишнi. А вона ще довгенько стояла так, дивлячись перед собою застиглим поглядом, не вiдчуваючи нiчого, окрiм бурхливоi, невпинноi хвилi ненавистi, що пiдiймалась iз самих глибин ii ества, заповнюючи серце та переливаючись через край. Ненавистi, густо замiшанiй на болю та стражданнi зрадженоi жiнки. Ненавистi, котра змусила ii розтулити занiмiлi вуста та випустити iз себе прокляття.

– Будь ти проклята, Ганно! Будь же ти проклята!



Зачинивши дверi та повернувшись до великоi кiмнати, Ганнуся стала бiля дверей, з мовчазним докором вдивляючись у похмуре закам’янiле обличчя батька, що сидiв бiля столу, не зводячи з неi важкого, невдоволеного погляду. Мама безмовною тiнню завмерла поряд, й по тому, як ледь помiтно ворушились вуста, Ганнуся здогадалась, що та молиться. Молиться, аби татко не впав у лють та не пiдняв на Ганнусю руку. Сама ж Ганнуся батька не боялась, бо ще нiколи не бив вiн ii – лаяти лаяв, але не бив.

– Сядь, Ганно, – порушив напружену тишу хати досить спокiйний голос Микити. Але Ганнуся i не подумала сiдати.

Вона лише вперто задерла голову.

– Я постою.

– Краще сядь.

– Менi на ланку повертатись скоро!

Микита звузив очi.

– Про ланку можеш забути, – так само тихо та спокiйно промовив вiн, а Ганнуся вiдчула, як по спинi проповзли мурашки недоброго передчуття. – На цю роботу свою ти вже не повернешся, можеш бути певна. Чи тобi замало того, що накоiла, осоромила нас перед усiм селом…

Ганнуся аж пiдстрибнула.

– А що я такого накоiла? – ображено вигукнула вона. – Ви, тату, наслухались Галчиних плiток, iй вiрите, а доньку рiдну ладнi брудом полити? А хiба ж моя провина в тому, що привабила я того Гребенка, хiба я просила його про те? І що ж менi тепер лице хусткою обв’язати чи по селу не ходити?

– Не знаю я, що там мiж вами трапилось, – похмуро обiзвався батько, – але менi тут сорому не потрiбно! Чи думав я, що доживу до такоi години, коли до мене прибiжить сусiдка, звинувачуючи мою доньку в перелюбi з ii чоловiком? Нi, не потрiбно менi таке. – Микита помовчав, а потiм рiшуче додав: – За два днi вiдвезу тебе до мiста, до дядька Данила, нема чого тут тобi Гребенку цьому очi мозолити.

Ганнуся застигла, зневiрливо вдивляючись у похмуре лице татка. Дядька Данила, завжди мовчазного, а тим бiльше його сварливу дружину Ганнуся не надто любила, а щоб жити поряд з тiею набундюченою тiткою Глашкою…

– Нi, тату, я нiкуди не поiду, – прошепотiла вона, захитавши головою i зробивши крок назад.

Батько нахмурився ще бiльше.

– Нi, Ганно, поiдеш, iнакше не батько я тобi, – заперечив вiн, i в його спокiйному голосi Ганнуся зауважила ледь помiтний гнiв, ще прихований, але вже досить вiдчутний. І ще щось, ледь вловиме, ледь помiтне, змусило Ганнусю проковтнути всi слова заперечення, що вже рвались з ii вуст, та придивитись пильно до таткового обличчя. Вiн i ранiше сварив ii за пустощi, за якiсь провини та непослух, але такого виразу на його обличчi вона ще не бачила. Та то було дитинство, провини були незначними, дитячими, а зараз… зараз все по-iншому. Те, що йому наговорила про них з Павлом Галина, вже не було анi дитячими пустощами, анi дрiб’язковою провиною, за яку тато посварить-посварить, далi й заспокоiться, забуде. Вiдчуття того, що ось саме в цi хвилини ii дитинство минае, йде вiд неi назавжди, було таким гострим та несподiваним, що Ганнуся аж похитнулась, раптом знесилившись та прихилившись до стiни. І здавалось iй, що очима тата, гнiвливими та осудливими, дивиться на неi зараз оте доросле життя, про яке вона мрiяла i до якого прагнула всi останнi роки.

– Ганнусю, донечко, що з тобою? – пролунав мов здалеку голос мами, й за якусь мить вiдчула вона, як торкаються ii та обiймають лагiдно теплi натрудженi материнськi руки. Зовсiм як у дитинствi. У дитинствi, якому не судилось уже повернутись. – Ганнусю, ти чуеш мене? – знову наполегливо запитала мама, i дiвчина кволо посмiхнулась.

– Чую, мамо, чую. Все гаразд, просто щось у головi запаморочилось.

Мама поглянула на Ганнусю якось дивно, з незрозумiлим острахом, i посмiхнулась, трiшки боязко, але нiжно та лагiдно, мов намагаючись пом’якшити ласкою своею рiзкi, образливi слова татка, а потiм взяла Ганнусю за руку.

– Ходiмо, донечко, ходiмо до кiмнати, ти ляжеш, трiшки перепочинеш, а то он як зблiдла, а я тобi потiм борщику наллю, ряжанки свiженькоi, а вже тодi ми з батьком спокiйно все обговоримо, – ласкаво приговорювала мама, пiдштовхуючи Ганнусю до кiмнати та кидаючи на чоловiка застережнi погляди. Той сидiв бiля столу мовчки все такий же похмурий та замислений. Ганнуся розумiла, що вiн свого не полишить. Надто впертою була вдача Кравецьких, Ганнуся це добре знала, по собi знала. Вона дозволила мамi вiдвести себе до кiмнати, де майже впала на лiжко, i байдужим поглядом втупилась у побiлену стелю. Мама примостилась поряд, мовчки погладжуючи ii натомленi руки. Заговорила вона тiльки тодi, коли за батьком грюкнули сiнешнi дверi й вони залишились у хатi самi.

– Ганнусю, що з тобою коiться?

Ганнуся вiдвернула голову.

– Не знаю, мамо. Я нiчого не знаю.

– Гребенко не полишае? – немов не зачувши ii слiв, запитала Ярослава, стискаючи долоню. – Бачу, доню, по очах твоiх бачу, що не полишае. Але ж ти обiцяла, Ганночко, обiцяла з серця його гнати…

– А якщо я не можу? Якщо це сильнiше вiд мене, мамо? – пiдхопилась на мiсцi Ганнуся, наполегливо вдивляючись у материнськi очi, в котрих докiр був змiшаний зi спiвчуттям. – Чому я маю заради щастя Галини вiдмовлятись вiд свого власного, страждати, аби не страждала вона?

– Ганнусю, ти не повинна казати таких слiв! Так уже склалось життя, i тут нiчого вже не вдiеш. – Ярослава помовчала, мов не наважуючись сказати щось, а потiм все-таки додала: – До того ж… до того ж Галина чекае на другу дитину, ти це розумiеш, доню?

Ганнуся розумiла, о, як добре вона це розумiла. Але вражена гордiсть заважала iй погодитись зi словами мами, небажання поступатись якiйсь гостроносiй воронi так i кипiло всерединi, хоч й знала вже, що не для неi той Гребенко, що нiколи не зможе вона бути щасливою з ним, вiдiбравши батька в дiтей. Та i як можна бути щасливою вiд прокльонiв Галини. А бунтувала в нiй зараз та маленька дiвчинка, що ще залишалась десь у глибинi, не бажаючи поступатись тим, що так подобалось iй, хоч i не належало по праву.

– Що ж менi робити, мамо? – жалiбно запитала вона. – Чому вона мене перемагае, та Галька, чим гiрша я од неi? А вiн страждае поряд з нею.

– Тут нiчого не вдiеш, доню, така вже його доля. Сам з нею одружився – бачили ж очi, що брали. А ти ж у мене сильна дiвчинка, мине час, забудеш все. І як менi того не хочеться, але буде краще, якщо ти поiдеш до мiста.

Ганнуся скривилась.

– Ой, мамо, нi…

– Так, люба, так, – заперечила на те Ярослава. – Ну помiркуй сама, що ж буде, якщо залишишся ти в Пирогах? Гребенко вiд тебе все одно не вiдчепиться, а батьковi з ним битись, чи що? А Галина? Вона ж все одно спокою тобi не дасть. А осуд? Бачить Господь, важко менi вiдпускати тебе вiд себе, я й не хотiла одразу, сперечалась iз батьком, та все ж вiн, певно, правий – так буде краще.

Ганнуся свiркнула очима.

– Для кого краще? Для Галини?

– Для всiх.

– Нi, мамо, неправда.

– Правда, – ласкаво заперечила Ярослава Ганнусинi гiркi слова. – І колись ти згадаеш мене, згадаеш цi слова. А зараз вiдпочинь, прийди до тями, помiркуй про все спокiйно та без запалу. А ще краще – поспи, подрiмай.

Ганнуся промовчала, покiрно заплющила очi й несподiвано заснула, забувши i про Павла, й про дружину його. А коли вiдкрила очi, то вiдразу ж почула тихий голос мами, що лунав з великоi кiмнати.

– Микито, не треба, нехай вiдпочине, – тихо казала вона, i Ганнуся зрозумiла, що батько хоче з нею поговорити. Але вона не могла. Просто не могла та й не хотiла, ображена його словами. Тому мiцно заплющила очi, вдаючи, що ще не прокинулась, та так i пролежала, поки батько не пiшов на змiну.

– Ганнусю? Ти не спиш? – зачувся поряд голос мами, яка нечутно увiйшла до ii кiмнати. Ганнуся розплющила очi.

– Не сплю.

– То, може, борщику?

– Нi, я не голодна.

– Ганнусю, – тепер у голосi мами виразно було чутно докiр. – Не можна ж так.

– Можна, – байдуже вiдповiла Ганнуся, здригаючись вiд думки про те, що доведеться поiхати з рiдноi домiвки й все через ту Гальку з ii ревнощами дурними та довгим язиком.

– Випий хоча б ряжанки, – знову звернулась до неi занепокоена мама, й Ганнуся доволi кволо погодилась.

– Добре, тiльки трiшки.

– Зараз принесу.

Мама вийшла, а за мить бiля Ганнусi вже опинився Івасик. Вiн дещо несмiливо наблизився до ii лiжка, витрiщивши блакитнi оченята, намагаючись рухатись якомога тихiше. Потiм зiтхнув.

– Ти захворiла, Ганнусю?

Ганнуся не втрималась вiд слабкоi посмiшки.

– Трiшки.

– А що в тебе болить?

– Серце, – сказала Ганнуся правду. Бо воно, серце, й справдi болiло, напевне, вперше за усе ii життя.

Івасик помовчав, роздивляючись ii з подивом та розгубленiстю, з якимось невимовним виразом, а потiм запитав:

– То ти тепер будеш, як баба Климiвна, щоразу хапатися за груди, коли тобi хто щось не так скаже, чи хлюпатись додолу, коли на тебе хтось гримне?

– Нi, дурненький, – вiдповiла Ганнуся, зводячись з лiжка та пригортаючи до себе брата. – Я просто сумую, тому що татко хоче вiдправити мене до мiста.

Івасик скривився.

– А я не хочу, щоб ти iхала.

Ганнуся зiтхнула.

– Я теж, любий. Але так вирiшив татко.

Хлопчик поморщив лоба.

– То татко негарно вирiшив! Я от ублагаю його не робити цього!

– Ну спробуй, – вiдказала Ганнуся, але вiри в те, що батько полишить ii в Пирогах, чомусь не мала. І в очах мами, що мовчки застигла на порозi з глиняним кухлем та куснем хлiба в руках, вона теж побачила зневiру в тому, що тато ще передумае.

Поволi минув вечiр, мама з Івасиком лягли спати, але Ганнусi не спалося. Поглядаючи у вiкно, вона посидiла деякий час на лiжку, а потiм, глибоко зiтхнувши, повiльно пiдвелась, постояла, дослухаючись сонливоi тишi хати, й попростувала до дверей. Постояла так деяку мить, а потiм швидко шмигнула на вулицю, не помiтивши мами, що застигла на порозi своеi кiмнати, прокинувшись вiд невiдступноi тривоги за доньку. Могла, але не зупинила. Нехай попрощаеться з тим Гребенком, хоч так утiшить свое серденько, а вона вже вимолить у Господа, щоб забувся вiн, вiдпустив ii любу донечку, щоб там, у мiстi, Господь послав iй гарну пару, послав щастя, щоб вiдвернуло ii вiд того Гребенка.



Прохолодне повiтря зоряноi ночi неприемно торкнулось тiла Ганнусi, прикритого тiльки тонкою довгою сорочкою. Вона зiщулилась, але рiшуче вiдiйшла вiд порога хати, щоб уже посеред двору застигнути в нерiшучостi. Прямо перед нею, серед дерев, причаiлось обiйстя Павла, але воно було темним, тихим та пустим. Хата витрiщалась на неi чорними очицями вiконниць, у котрих не було видко навiть проблиску свiтла. Нiхто не чекав на неi в цiй темрявi – тiльки тиша та повний мiсяць десь високо в небi.

Постояла ще, коли раптом у густих кущах порiчок щось зашарудiло. Вона завмерла, дослухаючись. Невже вiн, поважний агроном, немов безвусий зухвалий хлопчисько, може сидiти в кущах, чекаючи на ii появу? Та у срiблястому свiтлi мiсяця побачила Ганнуся не його вродливе лице, а бiленьку мордочку песика Колобка.

– Не спиться тобi, розбiйнику?

Собака пiдбiг, завилявши хвостом. Ганнуся погладила його, а коли випросталась, здригнулась.

Бiля ворiт у свiтлi мiсяця стояв Гребенко.

Вiн постояв якусь мить, а тодi рiшуче попрямував до неi, пропалюючи палким, вiдвертим поглядом. Коли вiн простягнув руки, аби схопити Ганнусю в обiйми, дiвчина раптом, несподiвано для себе, вигукнула:

– Не треба!

Павло розгублено опустив руки.

– Ганнусю, але чому?

– А ви не знаете?

– Нi!

– Невже Галина не повiдомила вас про те, про що вже встигла розказати моiм батькам? Невже ви не знаете, що маете вдруге стати батьком?

У мiсячному свiтлi було видко, як Павло нахмурився та скривився. Вiдчайдушним жестом запустив руку в густе свiтле волосся, важко зiтхнув.

– Знаю я, Ганно, все знаю. На жаль.

– На жаль, – вiдлунням вiдгукнулась Ганнуся й затихла. Примара важкоi Галини, знервованоi та зi злим поглядом, мов жива, стала бiля Павла, нагадуючи, що не належить iй цей чоловiк i нiколи не належатиме.

Павло зробив до неi крок, упiймав слабку, якусь мляву руку i мiцно стис мiж своiх долонь.

– Але ж то нiчого не змiнюе, Ганнусю, мое свiтелко. Заради тебе я все покину, як би важко то не було…

– Не кажiть так, – вiдсахнулась вiд нього Ганнуся, вивiльнивши руку. – Нiколи нам щастя не буде, нiколи не збудуемо ми його на сльозах Галини. Та i я не зможу так жити.

– А кому вона потрiбна, Ганю, ця твоя жертва? – розсердився Гребенко. – Гадаеш, що менi? Нi, люба, помиляешся. Вона нiкому, окрiм Гальки, не потрiбна. Я так стомився вiд неi, настраждався. Досить! Тепер я щастя хочу, не з нею, обридлою та нелюбою, бути, а з тобою.

– Нiчого не вдiеш, так уже доля склалась, – повторила Ганнуся маминi слова.

– А ми можемо ii змiнити, – заперечив Гребенко, ухопивши Ганнусю за плечi й примусивши ii глянути на себе. – Ми поiдемо далеко звiдси, туди, де будемо тiльки удвох. Там не буде Галини, не буде ii ревнощiв та остогидлого невдоволення.

Ганнуся гiрко усмiхнулась. Нi, не зможе вона бути з ним щасливою, не для неi вiн, а то якесь затьмарення, примха молодого та ще недосвiдченого серця, котрому забажалось мати те, що було таким гарним i звабливим. І мама мае рацiю: воно мине, колись мине.

– Нi, – коротко вiдповiла вона, – я не зможу так учинити, зрозумiйте мене!

Павло нахмурився.

– Зрозумiти? Нi, Ганю, я не можу. Менi теж нелегко наважитись покинути дiтей, нехай та дитина ще й ненароджена, але Петрик завжди був моiм сумом та болем.

– Ось бачте…

– Але заради тебе я згоден покинути i його, зрозумiеш ти це чи нi? – якось знервовано запитав вiн, i пальцi його вже досить болiсно вп’ялися в ii плечi. Ганнуся здригнулась, але вiн не вiдпустив.

– Розумiю, але не можу, не можу погодитись.

– Батьки нацькували?

– Нi.

– Ганю, не бреши. Тiльки одного я не розумiю, чому вночi вийшла до мене…

– Я вийшла, бо хотiла з вами попрощатися, – прошепотiла вона, доторкаючись пальчиком до його напруженого та нахмуреного лиця. – За два днi татко вiдвезе мене до мiста, до свого брата.

Гребенко застиг.

– Ганнусю…

– Так буде краще, – зупинила його заперечення Ганнуся i на якусь мить дозволила йому доторкнутися до себе поцiлунком, а потiм рiзко вирвалась iз його рук та вiдступила.

– Прощавайте!

– Ганнусю, стривай!

– Нi, прощавайте!

Але Гребенко, мов не чуючи, рушив до неi, простягаючи руки.

– Ганнусю!

Вона птахою полинула до хати, забiгла до сiней, зачинила за собою дверi на защiпку та притулилась до неi спиною. За дверима щось бубнiв Павло, дряпався, але вона мовчала. І здригнулась, коли почувся тихий голос мами.

– Не спиться, доню?

Ганнуся поглянула у всерозумiючi блакитнi очi мами, в котрих свiтилось спiвчуття, i тихо прошепотiла:

– Не спиться, мамо.

– Воно забудеться, – прошепотiла Ярослава, притуляючи ii до себе. – Йди, сонечко, поспи, а туга ця… вона мине. Повiр менi.




4


Наступний день промайнув для Ганнусi мов у туманi. Забувшись на свiтанку важким та чутливим сном, вона прокинулась через деякий час вiд галасу, що вчинив Івасик. Дзвiнкий голос брата лунав так пронизливо, що вона налякано пiдхопилась на лiжку.

– Та-а-а-тку, – тягнув братик у великiй кiмнатi, – та-а-ту, любий, не вiдсилай Ганнусю!

У вiдповiдь лунав утомлений голос батька.

– Заспокойся, Івасику!

– Заспокоюся тiльки тодi, коли ви скажете, що не будете вiдвозити Ганнусю до мiста, – тримався свого Івасик. – Як же ми без неi, татку?

– Так треба, синку.

– Не треба, – гучно заводив знов малий. Серце Ганнусi було ладне вискочити з грудей вiд нiжностi до брата, i вона тихо плакала, застигши на лiжку, дослухаючись, як батько щось бубнить, намагаючись заспокоiти сина.

Нарештi почувся голос мами.

– Що трапилось, синку? – занепокоено запитала вона. – Що за галас? Що за сльози? Та тебе, певне, на тому боцi села чутно.

– Татко Га-а-ннусю забирають, – протягнув Івасик i заридав ще гiрше та гучнiше.

– Цить, малий, а то Ганнусю збудиш, – обiзвалась мама, й Ганнуся не втрималась бiльше, пiдвелась з лiжка та понуро прошвендяла босими ногами по зiтканих мамою дорiжках, вiдкинула занавiску й стала на порозi.

– А я вже прокинулась, – промовила вона, з нiмим докором та застиглою в очах образою торкнувшись поглядом спохмурнiлого таткового лиця. Потiм пiдiйшла до братика, обняла його, мiцно притиснувши до себе, а потiм прошепотiла, зазирнувши у вологi оченята. – Заспокойся, Івасику, заспокойся, любий. Я ж не помираю, а просто вiд’iжджаю до дядька Данила. І раз татко не хоче нас зрозумiти, збагнути того, як нам важко, то не залишаеться нiчого iншого, як тiльки пiдкоритись. – Вона помовчала, кинувши на батька погляд, а потiм додала з несподiваною злiстю. – Пiдкоритися, але не пробачити!

Батько спохмурнiв ще бiльше, а мама, перехрестившись, ухопилась за щоку.

– Ганнусю, хiба ж можна таке татку… – почала вона, але батько, рiзко пiдхопившись з мiсця, обiрвав ii.

– Облиш ii, Славо, – напруженим, чужим якимсь голосом звелiв вiн мамi, кидаючи на Ганнусю важкий та осудливий погляд. – Промiняла батька рiдного на якогось пiвня красного, осоромила на усе село, то нехай iде з мого дому, може, в чужому хоч краплю розуму набереться. А пробачення менi не потрiбне, бо вини не маю, а чиню так, як годиться.

Сказав, як вiдрiзав, i вийшов геть на вулицю. Важкими краплями образи та болю впали цi слова батькiвськi на серце Ганнусi. Кортiло кинутись за ним, вхопити татка за суху, натруджену долоню, попросити вибачення… Але вона залишилась на мiсцi. Ярослава несмiливо порушила тишу.

– Доню, хiба…

– Облиште мене, мамо, – роздратовано обiрвала ii Ганнуся i, майже вiдштовхнувши притихлого Івасика, кинулась до себе.

День вiд’iзду видався досить похмурим, iз самого рання небо затягнуло важкими темними, майже чорними хмарами. Ось-ось мав пiти дощ, але поки Ганнуся мовчки сидiла у великiй кiмнатi, чекаючи на Митька, який мав вiдвезти iх з батьком до мiста, надворi було сухо. Мама, мовчки ковтаючи ряснi сльози, поспiхом цiдила молоко, аби передати родичам на гостинець. Незвично притихлий Івасик стежив за батьком, що краяв великий шмат товстого, на три пальцi сала. Теж на гостинець. Вiн жадiбно вхоплював кожен його рух, кожен погляд, мов чекаючи, що ось зараз, саме в цю хвилину, вiн раптом передумае i Ганнуся нiкуди не поiде.

Але батько й не думав про те, аби змiнювати свое рiшення.

Так у напруженому цьому мовчаннi минула майже година, за яку мама вправно запакувала й молоко, й сало, й декiлька десяткiв яець, й дещо з городини, а батько винiс все це на вулицю, до ворiт. А Ганнуся i здригнулась, i зрадiла, коли нарештi за двором оглушливо загула Митькова вантажiвка, пiдхопилась з мiсця й так i застигла посеред кiмнати, останнiм поглядом оглядаючи оселю, у якiй народилась, де минуло все дитинство. І наче прокинувшись зi сну, засумувала за цими старими, мазаними бiлою глиною рiдними стiнами, за вишитими мамою рушниками, ii турботливою рукою зiтканими застилками та яскравим килимом на стiнi. Все воно, навiть отой клишоногий стiльчик у кутку, на якому сидiв завжди Івасик, було таким знайомим, таким дорогим серцю.

В хату зазирнув батько.

– Готова?

Ганнуся вiдчужено хитнула головою.

– Готова.

– То пiшли, Митько вже чекае, – коротко кинув, узяв торбину з ii речами i вийшов з хати.

Ганнуся зробила декiлька крокiв, вiдчуваючи, як ноги робляться раптом дерев’яними та неслухняними, i майже одразу опинилась у гарячих обiймах мами, яка притисла ii до себе мiцно-мiцно, ледь чутно видихнувши:

– Ганнусю, донечко моя, кровинко рiднесенька!

Та так i завмерла, обiймаючи доньку незграбними вiд хвилювання руками. Заплакала тихо, ледь чутно, але з такою гiркотою, що серце Ганi краялось на шматки вiд гострого жалю до мами, такоi невеличкоi на зрiст i такоi тендiтноi.

– Мамо, – прошепотiла Ганнуся, стискаючи маминi худi плечi, – ну що ви так ридаете, я ж не на край свiту iду, а тiльки в мiсто, а воно ж поряд.

Ярослава захитала головою.

– А для мене й мiсто, то вже той край свiту, – скрiзь сльози зiзналась вона, а потiм вiдхилилась вiд Ганнусi, взяла у своi шерехуватi, мозолистi долонi ii лице, вдивилася в нього з жадiбнiстю та любов’ю. – Яка ж ти в мене красуня, доню, чисто намальована. І що ж то чекае на тебе в того Данила? Що в мiстi тому чекае? Я день та нiч молитиму Господа, щоб послав тобi щастя й захистив на усiх шляхах. І ще… – вона невпевнено стихла, з незрозумiлим для Ганнусi сумнiвом вдивляючись у ii лице й мов не наважуючись сказати тих слiв, що так i рвались з ii вуст. Потiм наважилась й видихнула: – І ще я хотiла б подарувати тобi дещо на згадку… якщо вiзьмеш. – Й тремтячими пальцями витягнула з простенькоi своеi сiроi кофтини мiдну дощечку, котра виявилась iконою.

Ганнуся поглянула на iкону досить байдуже. Головним для неi було те, що ця рiч вiд мами.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22037371&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.