Шопенгауер як лiки
Ірвiн Ялом


Звичайний психотерапевт Джулiус Герцфельд дiзнаеться, що в нього виявили меланому i жити йому залишаеться щонайбiльше рiк. Кардинально переосмисливши свое минуле, вiн раптово вирiшуе дiзнатися, як склалося життя тих пацiентiв, яким вiн не змiг допомогти. Зокрема життя Фiлiпа Слейта – сексуально одержимого хiмiка-соцiопата. Пiд час зустрiчi Джулiус розумiе, що Фiлiпу вдалося вилiкуватися самотужки завдяки… фiлософii Артура Шопенгауера. Тепер лiкар та пацiент у певному сенсi мiняються мiсцями…





Ірвiн Ялом

Шопенгауер як лiки



Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва








© Irvin D. Yalom, Dr, 2005

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018


* * *


Присвячуеться моiм давнiм друзям, якi благословили мене своею дружбою, роздiляли зi мною втрати й печалi та продовжують пiдтримувати мене з усiею мудрiстю й вiдданiстю iнтелектуальному життю: Роберту Бергеру, Мюррею Бiлмсу, Мартелу Браянту, Дагфiнну Фьоллесдалю, Джозефу Франку, Вану Гарвею, Джулiусу Каплану, Герберту Котцу, Мортону Лiберману, Волтеру Сокелю, Солу Спiро та Ларрi Зароффу.







Подяка


Ідея цiеi книги зародилася досить давно, i я щиро вдячний усiм, хто допомiг iй з’явитися на свiт. Редакторам, якi допомагали менi у створеннi цього дивакуватого сплаву вигадки, психобiографii та психотерапевтичноi педагогiки: Марджорi Бремен iз HarperCollins, яка всiляко мене пiдтримувала й скеровувала в правильному напрямку, Кенту Керролу, а також моiм неймовiрним «домашнiм» редакторам – синовi Бену та дружинi Мерiлiн. Я хочу подякувати численним друзям та колегам, якi ознайомилися з рукописом частково або повнiстю й мали важливi зауваги: Вану й Маргарет Гарвi, Волтеру Сокелю, Рутеллен Йоссельсон, Каролiн Зарофф, Мюррею Бiлмсу, Джулiусу Каплану, Скотту Вуду, Гербу Котцу, Роджеру Волшу, Солу Спiро, Джин Роуз, Гелен Блау, Девiду Спiгелю. Я вдячний моiй групi пiдтримки – колегам-терапевтам, якi всiляко пiдтримували мене в процесi написання цiеi книги. Моему неймовiрному й напрочуд талановитому агенту – Сендi Дiйкстрi, яка зробила неоцiненний внесок у мою роботу, а також запропонувала назву для цiеi книги (як i для попередньоi – «Дар психотерапii»). Я також дякую моему науковому спiвробiтнику Герi Дорану.

Бiльша частина листування Шопенгауера, що збереглася, залишаеться неперекладеною або ж досить незграбно викладена англiйською. Я щиро вдячний моiм нiмецьким асистентам – Маркусу Бьоргiну й Фелiксу Рейтеру – за iхню допомогу з перекладом та масштабнi бiблiотечнi дослiдження. Волтер Сокель запропонував менi свою наукову пiдтримку й допомiг перекласти англiйською бiльшiсть епiграфiв, що передують кожному роздiлу, – i зробив це так, що вони максимально iлюструють потужнiсть i барвистiсть прози Шопенгауера.

Я безмежно вдячний своiй дружинi Мерiлiн, моiй незмiннiй опорi, за ii любов i пiдтримку.

Пiд час написання цiеi книги я звертався до багатьох чудових праць. Передусiм я дякую Рудiгеру Сафранськи за його неймовiрну бiографiю «Шопенгауер i буремнi роки фiлософii» (Schopenhauer and the Wild Years of Philosophy, Harvard University Press, 1989), а особливо за те, що автор люб’язно погодився надати менi консультацiю пiд час нашоi тривалоi розмови в берлiнському кафе. Ідея бiблiотерапii – самозцiлення через читання цiлого корпусу фiлософських праць – належить Браяну Меджi, саме ii вiн виклав у своiй генiальнiй книзi «Зiзнання фiлософа» (Confessions of a Philosopher, New York: Modern Library, 1999). Крiм того, пiд час роботи я звертався i до таких книг: Bryan Magee The Philosophy of Schopenhauer (Oxford: Clarendon Press, 1983; перевидана 1997 року); John E. Atwell Schopenhauer: The Human Character (Philadelphia: Temple University Press, 1990); Christopher Janeway Schopenhauer (Oxford, U.K.: Oxford Univ. Press, 1994); Ben-Ami Scharfstein The Philosophers: Their Lives and the Nature of their Thought (New York: Oxford University Press, 1989); Patrick Gardiner Schopenhauer (Saint Augustine’s Press, 1997); Edgar Saltus The Philosophy of Disenchantment (New York: Peter Eckler Publishing Co., 1885); Christopher Janeway The Cambridge Companion to Schopenhauer (Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1999); Michael Tanner Schopenhauer (New York: Routledge, 1999); Frederick Copleston Arthur Schopenhauer: Philosopher of Pessimism (Andover, UK: Chapel River Press, 1946); Alain de Botton The Consolations of Philosophy (New York: Vintage, 2001); Peter Raabe Philosophical Counseling (Westport, Conn.: Praeger); Shlomit C. Schuster’s Philosophy Practice: An Alternative to Counseling and Psychotherapy (Westport, Conn.: Praeger, 1999); Lou Marinoff Plato Not Prozac (New York: HarperCollins, 1999); Pierre Hadot and Arnold I. Davidson, eds., Philosophy As a Way of Life: Spiritual Exercises from Socrates to Foucault (Michael Chase, trans., New Haven: Blackwell, 1995); Martha Nussbaum The Therapy of Desire (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 1994); Alex Howard Philosophy for Counseling and Psychotherapy: Pythagoras to Postmodernism (London: Macmillan, 2000).




1


Кожний наш подих протистоiть смертi, яка невпинно нас атакуе… Зрештою смерть мае перемогти, адже це наш жереб вiд самого народження – якусь мить вона просто граеться зi своею здобиччю, щоб потiм ii проковтнути. Утiм, ми живемо далi з великим зацiкавленням та турботою, наскiльки це можливо, подiбно до того, як видуваемо мильну бульбашку – довго дмухаемо, щоб вона була якомога бiльшою, хоч i знаемо наперед, що ця бульбашка лусне.

Як i будь-хто iнший, Джулiус знав, що? зазвичай кажуть, коли йдеться про смерть. Вiн погоджувався зi стоiками, якi стверджували: «Щойно народившись, ми починаемо вмирати», а також з Епiкуром, який зауважував: «Там, де я, смертi немае. Там, де смерть, немае мене. Тож навiщо боятися смертi?» Як лiкар i психiатр, вiн часто бурмотiв цi заспокiйливi слова, сидячи коло тих, хто от-от покине цей свiт.

Хоч вiн i вiрив, що цi сумнi рефлексii допомагають пацiентам, Джулiус нiколи не припускав, що колись вони стосуватимуться i його. Принаймнi до тiеi жахливоi митi, яка чотири тижнi тому назавжди змiнила його життя.

Це трапилося пiд час щорiчного медичного огляду. Його терапевт Герб Катц, старий приятель i колишнiй однокурсник, щойно закiнчив огляд i сказав Джулiусу вдягнутися та зайти до його кабiнету, щоб обговорити результати.

Герб сидiв за столом, проглядаючи його медичну картку.

– Загалом маеш непоганий вигляд як для потворного шiстдесятип’ятирiчного стариганя, – зауважив вiн. – Щоправда, простата трохи збiльшена, але в мене та сама проблема. Аналiз кровi, холестерин, лiпiдний обмiн – усе в межах норми, тож лiки та дiета роблять свою справу. Ось рецепт на «Лiпiтор» – до речi, завдяки йому та пробiжкам рiвень твого холестерину знизився. Тож можеш трохи розслабитися – i подеколи дозволяй собi з’iсти яйце. Я щонедiлi iм два – на снiданок. А ось рецепт на синтироiд – як бачиш, я трохи збiльшив дозування. Твоя щитоподiбна залоза потроху здае позицii – здоровi клiтини вiдмирають, натомiсть з’являеться фiброзна тканина. Процес типовий i доброякiсний, ти й сам знаеш. Трапляеться з усiма, я й сам приймаю тиреоiднi препарати. Що й казати, Джулiусе, жодному з нас не до снаги уникнути старiння. Окрiм цього, колiнний хрящ добряче зносився, волосянi фолiкули вiдмирають, а верхнi поперековi диски вже не такi, як ранiше. Понад те – пружнiсть шкiри значно погiршилася, клiтини епiтелiю банально виснаженi. Поглянь-но на всi цi прояви старечого кератозу на щоках – бачиш оцi пласкi коричневi бляшки? – вiн узяв невеличке люстерко, щоб Джулiус мiг себе роздивитися. – Я помiтив, що з’явилося з десяток нових вiдтодi, як ми востанне бачилися. Скiльки часу ти проводиш на сонцi? Носиш капелюха з широкими крисами, як я радив? Я хочу, щоб ти сходив до дерматолога – нехай кине на них оком. Боб Кiнг – спецiалiст що треба. Приймае пацiентiв у сусiднiй будiвлi. Ось його номер телефону. Ти з ним знайомий?

Джулiус кивнув.

– Вiн може випалити найбiльш помiтнi за допомогою рiдкого азоту. Минулого мiсяця вiн i менi кiлька таких штук видалив. Нiчого особливого – усе тривае хвилин iз п’ять-десять. Багато хто з лiкарiв зараз власноруч робить собi таку процедуру. Ще я хочу, щоб вiн поглянув на одну родимку на твоiй спинi – тобi ii не видно, вона розташована якраз пiд бiчною частиною правоi лопатки. Ця родимка вiдрiзняеться вiд iнших – неоднорiдна пiгментацiя, нечiткi краi… Найiмовiрнiше, це дрiбничка, але нехай усе-таки перевiрить. Гаразд, друже?

«Найiмовiрнiше, це дрiбничка, але нехай усе-таки перевiрить», – у голосi Герба Джулiус вiдчув напруження i вдавану безтурботнiсть. Та помилки бути не могло: фраза «неоднорiдна пiгментацiя, нечiткi краi», що ii один лiкар сказав iншому, була тривожним дзвiночком. То була «кодова назва» для потенцiйноi меланоми – i тепер, озираючись назад, Джулiус вiдчував, що з тiеi фрази, тiеi самоi митi й почався вiдлiк. Безтурботне життя скiнчилося, а смерть – незнаний донинi ворог – матерiалiзувалася у своiй жахливiй реальностi. Вона прийшла, щоб залишитися, й не покидала його нi на мить, а жахи, що ii надалi супроводжували, були цiлком передбачуваними.

Колись Боб Кiнг i сам був пацiентом Джулiуса, як i значна частина лiкарiв Сан-Франциско. Джулiус верховодив на олiмпi мiсцевоi спiльноти психiатрiв протягом тридцяти рокiв. Ще вiн працював професором психiатрii в Калiфорнiйському унiверситетi, де мав безлiч студентiв, а п’ять рокiв тому обiймав посаду президента Американськоi асоцiацii психiатрiв.

Його репутацiя? Вiн був лiкарем вiд Бога – лiкарем-спасiнням, спритним чарiвником, готовим на все, щоб допомогти своему пацiенту. Саме через це десять рокiв тому Боб Кiнг i вирiшив проконсультуватися з ним щодо лiкування своеi тривалоi залежностi вiд вiкодану (цей препарат спричиняе залежнiсть у багатьох лiкарiв через свою доступнiсть). Тодi Кiнг мав дуже серйознi проблеми. Потреба у вiкоданi стрiмко зростала, шлюб був пiд загрозою, страждала його практика, щовечора йому доводилося приймати снодiйне, щоб заснути.

Боб спробував розпочати лiкування, однак перед ним зачинялися усi дверi. Кожен психотерапевт, до якого вiн звертався, наполягав на спецiальнiй програмi вiдновлення для лiкарiв, однак Боб усiляко опирався, оскiльки не хотiв скомпрометувати себе вiдвiдуванням подiбних груп разом з iншими залежними лiкарями. Та нiхто навiть слухати його не хотiв. Якби хтось iз них спробував лiкувати медпрацiвника вiд залежностi в обхiд офiцiйноi програми лiкування, ризик зазнати покарання вiд медичноi комiсii або отримати судовий позов (якщо, наприклад, пацiент припустився помилки у своiй клiнiчнiй роботi) був би надто високим.

Джулiус став його останньою надiею – Боб уже налаштувався було кинути практику та взяти вiдпустку, щоби пройти курс анонiмного лiкування в iншому мiстi. Джулiус згодився йому допомогти, усвiдомлюючи, чим ризикуе, i взявся самотужки витягувати Боба Кiнга iз залежностi вiд вiкодану. І, хоча лiкування було складним (а так зазвичай i бувае, коли йдеться про залежнiсть), Джулiус продовжував лiкувати Боба протягом наступних трьох рокiв, не вдаючись до програми вiдновлення. То був один iз секретiв, що iх мае кожен психотерапевт: лiкування було успiшним, однак його не можна було обговорювати, не кажучи вже про те, щоб публiкувати результати.

Вийшовши з офiсу свого лiкаря, Джулiус сiв у машину. Серце так гупало в грудях, що, здавалося, машина почала хитатися в унiсон. Чоловiк глибоко вдихнув, щоб угамувати жах, який ширився його тiлом, потiм зробив iще один вдих, i ще. Опiсля взяв свiй мобiльний телефон – його руки тремтiли – i зателефонував Бобу Кiнгу, щоб домовитися про термiнову консультацiю.

– Менi вона не подобаеться, – сказав Боб наступного ранку, уважно розглянувши спину Джулiуса за допомогою великоi круглоi лупи. – Я хочу, щоб i ти ii побачив – зараз вiзьму ще одне дзеркало.

Боб всадовив його перед дзеркалом на стiнi, а сам тримав велике ручне люстерко бiля родимки. Джулiус поглянув на дерматолога в дзеркалi – бiляве волосся, здоровий рум’янець, окуляри в товстiй оправi на довгому м’ясистому носi. Вiн згадав, як Боб розповiв йому, що в дитинствi через цей нiс iншi дiтлахи дражнили його «огiрком». За десять рокiв вiн майже не змiнився. Мав стурбований вигляд – як i тодi, коли був пацiентом Джулiуса i завжди приходив засапаний на кiлька хвилин пiзнiше. Коли Боб вривався в його кабiнет, це нагадувало Бiлого Кролика з «Алiси в Дивокраi»: «Ох, бiднi моi вушка! Моi вусики! Як же я запiзнююсь». Вiн набрав вагу, але залишився таким самим коротуном. На вигляд – чистiсiнький тобi дерматолог. Хiба хтось коли-небудь бачив високого дерматолога? А тодi погляд Джулiуса зустрiвся з очима Боба – ой-йой, вони були стривоженi, зiницi розширилися.

– А ось i вона, – Боб показав на щось олiвцем iз гумкою на кiнцi. Джулiус поглянув у люстро. – Пласка родимка трохи нижче правого плеча, якраз пiд лопаткою. Бачиш?

Джулiус кивнув.

Приклавши до неi маленьку лiнiйку, Боб вiв далi:

– Трохи менша, нiж сантиметр. Я певен, ти пам’ятаеш класичне правило ABCD з курсу дерматологii…

– Я нiчогiсiнько не пам’ятаю з курсу дерматологii. Розповiдай, як для «чайникiв».

– Гаразд. Отже, правило АВСD. А – це асиметрiя. Поглянь на це, – вiн обвiв олiвцем краi утворення. – Вона не iдеально кругла, як iншi родимки на твоiй спинi – можеш порiвняти з цiею. Чи он тiею, – Боб показав олiвцем на двi невеличкi сусiднi родимки. – B – це краi, межi. А тепер дивись – так, я знаю, це важкувато роздивитися, – Боб знову вказав на утворення пiд лопаткою. – Бачиш, у верхнiй частинi край чiткий, а от у середнiй вiн розпливаеться – просто-таки зливаеться зi шкiрою. С – це забарвлення, колiр. З цього боку вона свiтло-коричнева. Та пiд збiльшувальним склом можна побачити вкраплення червоного, чорного та навiть сiрого. І нарештi D – дiаметр. Як я вже сказав, розмiри – десь до сантиметра, приблизно сiм восьмих. Розмiр цiлком у межах норми, але ми не знаемо, як давно вона з’явилася, тобто як швидко росте. Герб Катц сказав, що пiд час минулорiчного огляду вiн ii не бачив. Пiд лупою в центрi помiтно виразкову дiлянку – тут жодних сумнiвiв. – Вiн вiдклав люстерко i сказав: – Джулiусе, можеш вдягнути сорочку.

Коли пацiент застебнув усi гудзики, Кiнг сiв на маленький стiльчик посеред оглядовоi кiмнати й заговорив:

– Отже, Джулiусе, ти й сам розумiеш, про що йдеться. Поза сумнiвом, е привiд непокоiтися.

– Послухай, Бобе, – сказав Джулiус. – Я знаю, що це складно, зважаючи на нашi попереднi стосунки, але благаю: не проси мене зробити цю роботу замiсть тебе. Не треба припускати, що я в цьому розбираюся. Просто пам’ятай, що я зараз у такому станi, коли переляк активно трансформуеться у панiку. Я хочу, щоб ти серйозно за це взявся, був зi мною чесним – i подбав про мене. І, Бобе, прошу: дивись менi в очi! Коли ти уникаеш мого погляду, це лякае до всирачки.

– Авжеж. Вибач, – вiн подивився йому в очi. – Ти про мене добряче тодi подбав. Я зроблю те саме для тебе.

Боб вiдкашлявся, прочищаючи горло.

– Отже, як на мене, клiнiчна картина свiдчить про те, що це меланома. – Вiн помiтив, як сiпнувся Джулiус, i похапцем додав: – Навiть якщо це справдi так, дiагноз – це ще не все. Бiльшiсть – запам’ятай це – бiльшiсть меланом легко лiкуються, хоча деякi з них ще тi сучки. Отож для початку треба звернутися до патолога й дiзнатися, чи це точно меланома. Якщо так, то наскiльки вона глибока та наскiльки поширилася? І перший крок – це бiопсiя. Маемо надiслати зразок патологу. Коли закiнчимо з цим, я покличу головного хiрурга, щоб вiн оглянув утворення, i буду поряд iз ним. Далi патолог дослiдить заморожений зразок, i якщо результат негативний – тодi все гаразд i можна заспокоiтися. Якщо позитивний (якщо це таки меланома), ми видалимо найбiльш пiдозрiлий вузол, а за потреби пiзнiше здiйснимо й повторну резекцiю. Шпиталiзацiя не знадобиться – процедуру проведуть у хiрургiчному центрi. Я переконаний, що пересадка шкiри теж не знадобиться – щонайбiльше доведеться пропустити один робочий день. Кiлька днiв вiдчуватимеш певний дискомфорт у тому мiсцi. Поки що важко ще щось сказати, доки не дiзнаемося бiльше з результатiв бiопсii. Ти мене попросив – i я про тебе подбаю. Можеш на мене покластися: я бачив тисячi таких випадкiв. Домовилися? Трохи пiзнiше тобi зателефонуе моя медсестра й повiдомить деталi щодо мiсця й часу, а також ти отримаеш iнструкцii з пiдготовки до процедури. Гаразд?

Джулiус кивнув. Обидва пiдвелися.

– Менi дуже шкода, – мовив Боб. – Хотiв би я тебе вiд цього звiльнити, але не можу.

Вiн простягнув Джулiусу iнформацiйний буклет.

– Я розумiю, що тобi навряд чи захочеться це читати, але я завжди пропоную його пацiентам, якi опинилися в такiй ситуацii. Усе дуже iндивiдуально: для когось ця iнформацiя як заспокiйливе, а хтось не бажае знати деталi й викидае буклет у смiтник, щойно вийшовши з офiсу. Сподiваюся, пiсля процедури матиму для тебе кращi новини.

Та кращих новин тепер годi було шукати – здавалося, звiдусiль насувалася темрява. Через три днi пiсля процедури бiопсii вони зустрiлися знову.

– Хочеш прочитати це сам? – запитав Боб, простягаючи заключний звiт патолога. Коли Джулiус заперечно похитав головою, Боб ще раз проглянув звiт i сказав: – Гаразд, зараз пройдемося разом. Маю сказати, що новини невтiшнi. Це таки меланома, i вона мае кiлька… гм… специфiчних ознак: глибока, за розмiрами бiльш нiж чотири мiлiметри, виразкова, мае п’ять виражених вузлiв.

– І що це означае? Послухай-но, Бобе, не треба ходити околяса. «Специфiчнi», «чотири мiлiметри», «виразкова», «п’ять вузлiв»… Кажи вже, як е. Розтлумач менi все так, нiби я повний профан у справi.

– Це означае, що новини поганi. Меланома досить велика i поширилася настiльки, що почали формуватися вузли. Справжня небезпека полягае в ii подальшому поширеннi, але ми не дiзнаемося бiльше, доки не зробимо КТ – я призначив ii на завтра, на восьму ранку.

Два днi по тому вони повернулися до обговорення. Боб повiдомив, що результати комп’ютерноi томографii негативнi – ознак розповсюдження меланоми органiзмом виявлено не було. То була перша гарна новина.

– Незважаючи на це, Джулiусе, меланома дуже небезпечна.

– Наскiльки небезпечна? – голос Джулiуса тремтiв. – Про що йдеться? Якi шанси щодо виживаностi?

– Ти ж розумiеш, що ми можемо розглядати це питання виключно з точки зору статистики. Усе дуже iндивiдуально. Та, коли йдеться про меланому з виразковою поверхнею завглибшки чотири мiлiметри та п’ятьма вузлами, статистика прогнозуе до п’яти рокiв життя у менш нiж 25 % випадкiв.

Якусь мить Джулiус сидiв, похиливши голову, його серце калатало, а в очах стояли сльози. А потiм сказав:

– Продовжуй. Дякую тобi за чеснiсть. Я маю знати, що повiдомити своiм пацiентам. Скiльки менi лишилося? Чого чекати?

– Зараз неможливо щось сказати з абсолютною точнiстю. З тобою нiчого особливого не трапиться, доки меланома не проявиться в якомусь iншому мiсцi. А коли це станеться (i особливо якщо з’являться метастази), тодi кiнець може настати досить швидко – за кiлька тижнiв або мiсяцiв. Що ж до пацiентiв – знову-таки важко прогнозувати, але цiлком можна сподiватися на рiк нормального життя.

Не пiднiмаючи голови, Джулiус поволi кивнув.

– Джулiусе, а де твоi рiднi? Чому ти нiкого не привiв з собою?

– Гадаю, ти знаеш, що моя дружина померла десять рокiв тому. Син зараз живе на Пiвденному узбережжi, а донька в Санта-Барбарi. Я ще нiчого iм не казав, бо не хочу iх тривожити. Зазвичай я «зализую рани» самотужки, але впевнений, що донька одразу б приiхала, якби дiзналася.

– Джулiусе, менi шкода, що я вимушений усе це говорити. Наостанок маю для тебе гарну новину. Зараз у цьому напрямi провадяться активнi дослiдження – вже е з десяток лабораторiй i в нас, i за кордоном. З невiдомих причин меланому дiагностують дедалi частiше – протягом останнiх десяти рокiв захворюванiсть зросла вдвiчi – тож це актуальна галузь дослiдження. Можливо, скоро буде здiйснено справжнiй прорив.

Увесь наступний тиждень минув, як у туманi. Його донька Евелiн – професор античноi фiлологii – скасувала своi заняття i приiхала, щоб провести з ним кiлька днiв. Вiн детально поговорив iз нею, сином, братом та сестрою, а також iз близькими друзями. Джулiус часто прокидався о третiй ночi вiд власного крику, йому бракувало повiтря. Вiн на два тижнi скасував iндивiдуальнi консультацii та заняття з групою, годинами мiркуючи про те, як iм про все сказати.

Дзеркало пiдказувало, що вiн геть не схожий на чоловiка на схилi вiку. Завдяки щоденним п’ятикiлометровим пробiжкам його тiло було молодим i пiдтягнутим – анi грама жиру. Кiлька зморщок навколо очей та рота. Небагато – у його батька iх не було до самоi смертi. Зеленi очi – Джулiус завжди ними пишався. Сильний i щирий погляд. Цим очам можна було довiряти, вони могли витримати будь-який погляд. Зовсiм молодi, як у шiстнадцятирiчного Джулiуса. Чоловiк на порозi смертi та шiстнадцятирiчний юнак дивилися одне на одного через десятилiття.

Вiн поглянув на своi губи. Повнi, доброзичливi губи. Навiть зараз, у часи розпачу, вони були готовi до того, щоб тепло всмiхнутися. На головi – кучма неслухняного кучерявого чорного волосся, сивина торкнулася тiльки скронь. Коли вiн був пiдлiтком та жив у Бронксi, старий i сивий перукар-антисемiт iз червоним обличчям, який тримав крихiтну перукарню мiж кондитерською Мейера та м’ясною крамничкою Моррiса, проклинав його густе волосся, продираючись крiзь нього за допомогою металевого гребiнця та прорiджуючи ножицями. Тепер уже немае анi Мейера, анi Моррiса, анi перукаря, та й шiстнадцятирiчний Джулiус уже потрапив до перелiку кандидатiв, яких по черзi викликае до себе смерть.

Якось вiн спробував опанувати себе й почитати про меланому в бiблiотецi медичного коледжу, але з’ясувалося, що це марна справа. Навiть гiрше, нiж марна – усе видавалося ще жахливiшим. Щойно вiн зрозумiв, наскiльки жахлива ця хвороба, то почав сприймати меланому як ненаситне чудовисько, що запустило своi чорнi щупальця глибоко в його плоть. Дивно було усвiдомлювати, що ти вже не е найвищою формою життя. Тепер вiн був хазяiном для паразита, джерелом живлення, iжею для органiзму, який швидко адаптувався та чиi ненажерливi клiтини дiлилися з неймовiрною швидкiстю. Цей органiзм пiдступно атакував та захопив прилеглi протоплазми й тепер, поза сумнiвом, готував до наступу новi загони клiтин, що мали потрапити в кровоносну систему, а потiм колонiзувати вiддаленi органи – скажiмо, солодкавi й пухкi землi печiнки або ж пружнi та соковитi луки легень.

Джулiус вiдклав читання. Минув майже тиждень – час вийти iз зацiпенiлого стану. Подивитися правдi в очi й усвiдомити, що вiдбуваеться. «Посидь, Джулiусе, – сказав вiн сам до себе. – Посидь i помiркуй про смерть». Вiн заплющив очi.

Отже, думав вiн, на сценi нарештi з’явилася смерть. Яка банальна поява – завiсу вiдкрив пухкий дерматолог iз носом-огiрком, вдягнений у лiкарняний халат зi своiм iменем, вишитим темно-синiми нитками на нагруднiй кишенi, та з лупою в руцi.

А фiнальна сцена? Найiмовiрнiше, буде такою ж банальною. Його костюмом буде зiм’ята смугаста нiчна сорочка з емблемою нью-йоркських «Янкi» та цифрою 5 – номером Дiмаджiо – на спинi. Декорацii? Велетенське лiжко, у якому вiн спить уже понад тридцять рокiв, купа речей на крiслi, а на тумбочцi – стос непрочитаних романiв. Вони ще не вiдають, що iм i не судилося бути прочитаними. Плаксивий фiнал, суцiльне розчарування. Звiсно, Джулiус вважав, що ця славна пригода – його життя – заслуговувала на щось бiльше… бiльше… бiльше, нiж що?

Вiн пригадав картину, свiдком якоi став пiд час своеi вiдпустки на Гаваях. Пiд час тривалоi пiшоi прогулянки вiн випадково натрапив на великий буддистський центр духовного вiдновлення. Там вiн помiтив молоду жiнку, яка йшла спiралеподiбним лабiринтом, викладеним маленькими камiнцями лави. Опинившись у центрi, жiнка зупинилася й надовго завмерла, медитуючи.

Джулiус зазвичай реагував на такi «релiгiйнi» ритуали не надто приязно – здебiльшого його реакцiя перебувала на межi глузування й вiдрази.

Однак тепер, згадуючи цю молоду жiнку, вiн вiдчував щось зовсiм iнше – його неначе огорнув потiк спiвчуття до неi та до всiх його побратимiв, якi стали жертвами дивного викрутасу еволюцii: вона надiлила iх свiдомiстю замiсть необхiдного психологiчного обладнання, що могло б допомогти впоратися зi стражданнями нетривалого буття. А тому протягом рокiв, столiть, тисячолiть ми невгамовно вибудовуемо тимчасовi заперечення того факту, що життя не вiчне. Чи припинимо ми – кожен iз нас – шукати вищу силу, з якою можна було б злитися й iснувати вiчно? Може, годi чекати iнструкцiй вiд Бога, шукати ознак вищого замислу, ритуалiв та церемонiй?

Але тепер, уявляючи свое iм’я в перелiку померлих, Джулiус гадав: може, невеличка церемонiя була б i доречною. Та щойно це спало йому на думку, вiн пiдстрибнув, мов обпечений – настiльки ця iдея дисонувала з його антагонiстичним ставленням до будь-яких ритуалiв. Вiн-бо завжди зневажав iнструменти, за допомогою яких релiгii позбавляли своiх послiдовникiв здорового глузду й свободи – усi цi церемонiальнi ряси, ладан, священнi книги, гiпнотичнi григорiанськi спiви, молитовнi колеса, молитовнi килимки, хустки та тюбетейки, епископськi митри та посохи, священнi облатки та вино, соборування, схиленi голови й похитування у такт старовинним спiвам. Для нього то були атрибути найбiльш масштабноi i тривалоi шахрайськоi гри, в результатi якоi однi отримували можливiсть керувати, а iншi – пiдкорятися.

Але тепер, коли смерть стояла поряд, Джулiус помiтив, що його нетерпимiсть втратила свiй запал. Можливо, йому не iмпонували саме нав’язанi ритуали, а от для невеличкоi творчоi церемонii можна й знайти добре слiвце? Його розчулювали газетнi колонки про те, як пожежники, якi розбирали завали на мiсцi башт-близнюкiв у Нью-Йорку, щоразу зупинялися й знiмали каски, коли на поверхню виносили черговi останки. Немае нiчого поганого в тому, щоб ушанувати померлих… iдеться навiть не про власне померлих, а про життя тих, хто покинув цей свiт. Чи це було щось бiльше, нiж ушанування? Можливо, цей жест, «ритуал» пожежникiв свiдчив про еднiсть? Усвiдомлення iхнього зв’язку з кожною жертвою?

Джулiус i сам вiдчув цей зв’язок через кiлька днiв пiсля доленосноi консультацii з дерматологом, коли вiн зустрiвся з групою пiдтримки своiх колег-психотерапевтiв. Їх приголомшила новина про меланому. Вони заохотили його виговоритися, а пiсля того, як вислухали, кожен iз присутнiх висловив свiй жаль i потрясiння. А тодi Джулiусу просто забракло слiв, як i всiм iншим. Кiлька разiв хтось намагався було заговорити, але марно; то було щось на кшталт мовчазноi згоди про те, що слова не потрiбнi. Протягом останнiх десяти хвилин нiхто не зронив анi словечка. Така тривала мовчанка зазвичай змушуе почуватися нiяково, але цього разу все було iнакше – вона була майже заспокiйливою. Джулiус був збентежений, але мусив визнати, що ця мовчанка була «священною». Пiзнiше вiн усвiдомив, що члени групи не тiльки висловлювали свое спiвчуття, але й поштиво знiмали капелюхи, виструнчившись, щоб ушанувати його життя.

Джулiусу спало на думку, що, можливо, для них то був спосiб ушанувати i свое життя. Хiба в нас е ще щось? Чи маемо ми щось, окрiм дивовижноi благословенноi митi буття та самосвiдомостi? Якщо е щось, варте шанування й благословення, то це мае бути саме вiн – безцiнний дар чистого iснування. Жити у вiдчаi через те, що життя колись скiнчиться або що в ньому бракуе вищоi мети чи замислу – чорна невдячнiсть. Вигадувати всемогутнього творця й присвячувати свое життя поклонiнню йому – безглуздо. Та й марна ця праця: навiщо витрачати всю любов на фантом, коли на Землi ii так бракуе? Чи не краще вдатися до рiшення Спiнози й Ейнштейна: просто схилися перед вишуканими законами й загадковiстю природи, поштиво торкнися капелюха, а тодi берися до життя.

Цi думки не були для Джулiуса одкровенням – вiн завжди знав, що свiдомiсть мае свою кiнцеву точку – i зрештою мае колись щезнути. Але мiж знаттям i усвiдомленням е рiзниця. Поява смертi на сценi наблизила його до справжнього усвiдомлення. І не тому, що вiн став мудрiшим: зникнення тих факторiв, що його вiдволiкали – амбiцiй, сексуального потягу, грошей, престижу, визнання, популярностi – дозволило йому бачити все напрочуд чiтко i ясно. Хiба не про таку безпристраснiсть говорив Будда? Можливо, та Джулiус надавав перевагу пiдходовi стародавнiх грекiв: помiрнiсть в усьому. Багато що може пройти повз нас, якщо ми залишаемося у своiй шкаралупi замiсть насолоджуватися життям. Навiщо бiгти до виходу, поки не пiшли титри?

Через кiлька днiв, коли Джулiус трохи заспокоiвся, а панiчнi атаки траплялися вже не так часто, вiн замислився про майбутне. «Рiк, – сказав йому тодi Боб Кiнг. – Важко прогнозувати, але цiлком можна сподiватися на рiк нормального життя». Але як прожити цей рiк? Одне вiн знав напевне: не варто перетворювати нормальне життя на погане тiльки тому, що йому залишилося жити не бiльше року.

Однiеi ночi вiд довго не мiг заснути й без кiнця-краю переглядав книжки у своiй бiблiотецi, щоб заспокоiтися. Серед книжок iз його галузi вiн не знайшов нiчого, що хоча б вiддалено торкалося його життевоi ситуацii – нiчого, що могло б пiдказати, як треба жити чи як вiднайти сенс життя, коли стоiш на порозi смертi. А тодi його погляд упав на примiрник «Так говорив Заратустра» Нiцше iз загнутими кутиками сторiнок. Джулiус чудово знав цю книгу – кiлька десяткiв рокiв тому вiн ретельно вивчав ii, працюючи над статтею про суттевий, але невизнаний вплив Нiцше на Фройда. То була смiлива книга, яка, на думку Джулiуса, вчила цiнувати й славити життя бiльше, нiж будь-яка iнша. Це може бути якраз те, що треба. Надто схвильований, щоб читати все пiдряд, Джулiус безладно гортав сторiнки, i його погляд зупинявся на рядках, якi вiн сам колись i пiдкреслив. «Перетворити “так було” на “я так хотiв” – ось що я можу назвати спасiнням». Для Джулiуса слова Нiцше означали: вiн мае сам обрати свое життя i прожити його, бо iнакше воно зробить це замiсть нього. Іншими словами, вiн мав полюбити свою долю. А ще було запитання, яке так полюбляв Заратустра: чи хотiли б ми проживати свое життя таким, як воно е, знову i знову – цiлiсiньку вiчнiсть? Цiкавий експеримент для уяви – утiм, що бiльше вiн про це думав, то бiльше розумiв: Нiцше хотiв донести, що ми маемо прожити свое життя так, щоб його хотiлося повторювати знову й знову.

Джулiус продовжував гортати сторiнки, i його погляд зупинився на двох фразах, обведених яскраво-рожевим кольором: «Доводь життя до кiнця». «Помирай у потрiбний час».

Оце воно! Живи на повну, до останнього, а тодi – тiльки тодi! – вмирай. Не залишай по собi непрожитого життя. Джулiус часто порiвнював слова Нiцше з тестом Роршаха: в них було стiльки суперечностей, що свiдомiсть читача сама обирала те, що iй до вподоби. Тепер вiн читав текст зовсiм з iншим настроем. У присутностi смертi процес читання став iншим – бiльш глибоким: на кожнiй сторiнцi вiн помiчав докази пантеiстичноi едностi, на якi ранiше нiколи не звертав увагу. Та як би Заратустра не вихваляв, ба навiть возвеличував самотнiсть, як би не потребував усамiтнення, щоб дати життя своiм великим думкам, вiн усе-таки вiддано любив i пiдтримував iнших людей, прагнув допомогти iншим змiнитися й удосконалитися, прагнув подiлитися своею зрiлiстю. Подiлитися зрiлiстю – краще й не скажеш.

Повернувши «Заратустру» на мiсце, Джулiус якийсь час сидiв у темрявi, глипаючи на вiдблиски фар автiвок, що перетинали мiст «Золотi Ворота», й мiркуючи про слова Нiцше. За кiлька хвилин Джулiуса враз осяяло: тепер вiн точно знав, що йому робити i яким буде останнiй рiк його життя. Вiн проживе його так само, як прожив минулий рiк – i позаминулий, i той, що йому передував. Джулiус любив свою роботу – йому подобалося встановлювати з людьми зв’язок i пробуджувати щось у iхньому життi. Можливо, його робота була своерiдною сублiмацiею через втрату зв’язку з дружиною; можливо, вiн потребував аплодисментiв, визнання та вдячностi тих, кому допомiг. Хай навiть так – навiть якщо ним керували не зовсiм щирi мотиви – вiн дякував своiй роботi. Благослови ii, Боже!

Джулiус пiдiйшов до своеi картотеки, що займала всю стiну, i вiдкрив ящик, ущерть заповнений старими медичними картками та касетами з аудiозаписами розмов. Вiн проглянув iмена – кожна картка була своерiдним пам’ятником гострiй людськiй драмi, яка колись розгорталася просто-таки в цiй кiмнатi. Вiн почав переглядати картки – i бiльшiсть облич миттево з’явилися перед його очима. Іншi майже стерлися з пам’ятi, але кiлька рядкiв його власних записiв вiдродили iхнi образи. А кiлькох пацiентiв вiн i справдi забув – iхнi обличчя й iсторii було назавжди втрачено.

Подiбно до бiльшостi психотерапевтiв, Джулiус не мiг убезпечити себе вiд нескiнченних атак на галузь психотерапii. Удари сипалися звiдусiль: з боку фармацевтичних компанiй i клiнiк, якi виступали спонсорами поверхових дослiджень, що пiдтверджували ефективнiсть лiкiв чи методiв лiкування; з боку ЗМІ, якi невтомно висмiювали психотерапевтiв; бiхевiористiв, мотивацiйних спiкерiв, натовпу цiлителiв та шаманiв новоi ери – i всi вони боролися за серця й розум нужденних. Звiсно, не обходилося й без сумнiвiв, що подеколи з’являлися i в самiй галузi: про революцiйнi вiдкриття в галузi молекулярноi нейробiологii повiдомляли так часто, що навiть найдосвiдченiшi спецiалiсти починали перейматися доцiльнiстю своеi роботи.

Джулiуса такi напади теж не оминали, i його часто огортали сумнiви щодо ефективностi роботи, але так само часто вiн заспокоював себе, запевняючи, що все гаразд. Звiсно, вiн був гарним цiлителем. Звiсно, вiн максимально допомагав бiльшостi своiх пацiентiв, а може, й усiм без винятку.

Утiм, його все одно точив маленький черв’ячок сумнiву: «А ти впевнений, що справдi допомiг своiм пацiентам? Може, ти просто навчився вибирати пацiентiв, яким би стало краще й без твоеi допомоги?»

Нi! Усе не так! Хiба ж я не приймав справжнi робочi виклики?

Авжеж, та можливостi, як то кажуть, не безмежнi. Коли ти востанне реально напружував мозок – скажiмо, брався за хворого в жахливому межовому станi? Або тяжкого шизофренiка? Чи пацiента з бiполярним розладом?

Джулiус продовжував переглядати старi картки i з подивом зауважив, як багато посттерапевтичноi iнформацii вони мiстили: вiд тимчасового нагляду чи сеансiв корекцii до випадкових зустрiчей iз пацiентами або ж iхнiх листiв, якi приносили новi пацiенти – за рекомендацiею вiд попереднiх. Та все-таки: чи мало лiкування тривалий ефект? Може, воно не давало вiдчутних результатiв? І, можливо, бiльшiсть «успiшних» пацiентiв зрештою стикалися з рецидивом, однак приховували цю iнформацiю вiд нього, аби не засмучувати?

Вiн пам’ятав i про своi невдачi – Джулiус завжди запевняв себе в тому, що цi пацiенти просто не були готовi до його надсучасних пiдходiв. «Зажди, – подумки мовив вiн до себе. – Не поспiшай, Джулiусе. Звiдки ти знаеш, що то справдi були невдачi? Безповоротнi невдачi? Ти ж iх вiдтодi не бачив. Хтось розквiтае ранiше, а хтось – пiзнiше».

Його погляд зупинився на грубiй медичнiй картцi Фiлiпа Слейта. «Хочеш невдачу? – запитав вiн себе. – Ось вона!» Давнiй i першокласний провал. Фiлiп Слейт – минуло вже понад двадцять рокiв, але його образ i досi був чiткий. Зачесане назад свiтло-каштанове волосся, тонкий елегантний нiс, високi вилицi – ознака аристократичностi – i гострий погляд зелених очей, що нагадував води Карибського моря. Вiн згадав, що в зустрiчах iз Фiлiпом його дратувало буквально все. Все, крiм одного: задоволення, яке вiн отримував вiд споглядання його обличчя. Фiлiп Слейт був настiльки вiдчуженим вiд самого себе, що йому й на думку не спадало зазирнути у свiй внутрiшнiй свiт. Вiн просто ковзав поверхнею життя й витрачав усю життеву енергiю на сексуальнi розваги. Гарненького личка було досить – охочих нiколи не бракувало. Гортаючи карту Фiлiпа, Джулiус хитав головою – три роки терапевтичних сесiй, встановлення зв’язку, пiдтримка, турбота… численнi iнтерпретацii – й анi краплi прогресу. Дивовижно! Можливо, насправдi вiн не був спецiалiстом, яким себе уявляв?

Агов, друже, не варто поспiшати з висновками, сказав вiн собi. Хiба Фiлiп лiкувався б у нього протягом рокiв, якби не отримував чогось натомiсть? Чи витрачав би силу-силенну грошей намарно? Бачить Бог, Фiлiповi аж надто не подобалося прощатися з грiшми. Можливо, лiкування його таки змiнило. Можливо, вiн i був тiею «пiзньою квiткою» – пацiентом, якому потрiбен час, щоб засвоiти все те, що вiн отримав вiд терапii. Такий пацiент ретельно збирае цiннi думки психотерапевта, а тодi несе iх додому, мов пес кiстку – щоб пiзнiше поласувати нею на самотi. У практицi Джулiуса траплялися й страшенно зарозумiлi пацiенти – вони навiть приховували вiд нього позитивнi результати лiкування тiльки тому, що не бажали, аби лiкар був задоволений тим, що допомiг iм (а тому мав над ними владу).

Згадавши про Фiлiпа Слейта, Джулiус не мiг викинути його з голови. Вiн оселився в нiй i пустив корiння – просто-таки як меланома. Невдача з Фiлiпом перетворилася на символ усiх поразок у його психотерапевтичнiй практицi. У справi Фiлiпа Слейта було щось особливе – iнакше чому вона так врiзалася в його пам’ять? Джулiус вiдкрив карту й прочитав свiй перший запис, зроблений двадцять п’ять рокiв тому.

ФІЛІП СЛЕЙТ – 11 грудня 1980 року

Пацiент 26 рокiв, неодружений, бiлий, працюе хiмiком у компанii «DuPont» – розробляе новi пестициди. Напрочуд приваблива зовнiшнiсть, вдягнений недбало, однак тримаеться гордовито. Сидить непорушно, жодних проявiв емоцiй, серйозний, почуття гумору вiдсутне. Жодноi усмiшки чи гримаси, дiловий тон розмови, навички соцiалiзацii вiдсутнi. Направлення виписав його лiкар на прiзвище Вуд.

ГОЛОВНА СКАРГА: «Я не можу протистояти своiм сексуальним бажанням».

Чому звернувся саме зараз? «Останньою краплею» стала ситуацiя, що трапилася тиждень тому, – вiн описав ii досить детально:

«Я прилетiв до Чикаго на дiлову зустрiч, i щойно зiйшов з лiтака, як одразу помчав до найближчого таксофона. Почав телефонувати всiм знайомим чиказьким жiнкам iз мого перелiку, аби переспати з кимось того ж вечора. Марно! Усi вони були зайнятi. Ще б пак – то був вечiр п’ятницi. Я знав про цю поiздку, тож мiг зателефонувати iм за кiлька днiв чи навiть тижнiв. Зателефонувавши за останнiм номером з перелiку, я поклав слухавку й сказав собi: «Дякувати Богу, тепер я можу почитати й гарно виспатися – адже саме це я й хотiв би зробити».

Пацiент зауважуе, що ця парадоксальна фраза – «адже саме це я й хотiв би зробити» – переслiдувала його цiлiсiнький тиждень i стала поштовхом до того, щоб подумати про психотерапiю. «Ось чому я хочу зосередитися на лiкуваннi, – каже чоловiк. – Якщо почитати книжку й добре виспатися – це саме те, чого я хочу, то скажiть менi, лiкарю Герцфельд, чому, на Бога, я не можу цього зробити? Чому я цього не роблю?»

У пам’ятi поволi зринали й iншi деталi його роботи з Фiлiпом Слейтом. Цей пацiент дуже зацiкавив його як дослiдника. На момент iхньоi першоi зустрiчi Джулiус уже певний час працював над матерiалом про силу волi у психотерапii, i запитання Фiлiпа: «Чому я не можу робити те, що насправдi хочу?» – було б iдеальним початком для статтi. Та найбiльше вiн згадував про те, наскiльки непробивним був цей пацiент: за три роки Фiлiп абсолютно не змiнився, залишившись на тому ж рiвнi – i його сексуальний потяг теж не зазнав жодних змiн.

Що трапилося з Фiлiпом Слейтом? Вiн нiчого про нього не чув вiдтодi, як той рiзко припинив лiкуватися двадцять два роки тому. Знову ж таки, Джулiус гадав: а раптом, незважаючи нi на що, вiн таки допомiг цьому пацiентовi? Йому закортiло дiзнатися про це тiеi ж митi, немовби то було питання життя i смертi. Вiн схопив телефон i набрав 411.




2


Екстаз у мить злиття… оце воно! Справжня сутнiсть та основа всiх речей, мета й призначення самого буття.

– Алло, це Фiлiп Слейт?

– Так, я слухаю.

– Це лiкар Герцфельд, Джулiус Герцфельд.

– Джулiус Герцфельд?

– Голос iз минулого.

– Далекого минулого. Я б сказав – з епохи плейстоцену. Джулiус Герцфельд. Навiть не вiриться – це ж скiльки… мабуть, рокiв iз двадцять минуло? То в чому рiч?

– Бачиш, Фiлiпе, я телефоную з приводу оплати за моi послуги. Скидаеться на те, що я не отримав повну суму за нашу останню зустрiч.

– Що? Остання зустрiч? Але я певен, що…

– Фiлiпе, я жартую. Як бачиш, дещо в цьому життi залишаеться незмiнним – я так i залишився жвавим i невгамовним стариганем. Гаразд, буду серйозним. Постараюся коротко пояснити мету мого дзвiнка. Я маю певнi проблеми зi здоров’ям та якраз мiркую про те, щоб вийти на пенсiю. І через усi цi думки в мене з’явилося непереборне бажання зустрiтися з колишнiми пацiентами – так би мовити, пiдбити пiдсумки, задовольнити цiкавiсть. Якщо схочеш, поясню детальнiше пiзнiше. Тож маю до тебе таке запитання: ти не проти зi мною зустрiтися й годинку потеревенити? Пригадаемо нашi зустрiчi, розкажеш, як склалося твое життя… Для мене це було б корисно й цiкаво – i хто його зна, можливо, для тебе теж?

– Гм, годинку… Гаразд – чом би й нi? Сподiваюся, зустрiч безкоштовна?

– Хiба що ти захочеш, щоб я оплатив твiй час – це ж я наполягаю на зустрiчi. Як щодо цього тижня? Скажiмо, у п’ятницю вдень?

– П’ятниця? Добре. Мене влаштовуе. Зустрiнемося о першiй. Я не братиму грошей за свiй час, але цього разу зустрiнемося в моему офiсi – вiн розташований на Юнiон-стрит, 4-31. Юнiон-стрит, що бiля Франклiн. Знайдете номер офiсу на покажчику – «Лiкар Слейт». Тепер я теж працюю терапевтом.

Джулiус поклав слухавку й аж здригнувся. Вiн розвернув крiсло й витягнув шию, щоб кинути погляд на мiст «Золотi Ворота». Пiсля такого дзвiнка йому було конче необхiдно побачити щось красиве. А ще – чимось зiгрiти руки. Вiн набив пiнкову люльку тютюном «Balkan Sobranie», запалив сiрника й затягнувся.

О та-а-ак – цей теплий насичений аромат латанii, медовий, терпкий – чи е в свiтi те, що може з ним зрiвнятися? Вiн поринув у спогади й пригадав той день, коли кинув курити. Майже одразу пiсля вiзиту до стоматолога – то був його сусiд, старенький лiкар Денбоер, який двадцять рокiв тому вiдiйшов у кращий свiт. Двадцять рокiв – це ж треба! Його видовжене голландське обличчя й окуляри в золотiй оправi зринули в пам’ятi так ясно, нiби лiкар стояв перед ним. Старий Денбоер пiд землею вже понад двадцять рокiв, а вiн, Джулiус, ще топче ii. Принаймнi поки що.

– Мене турбуе ось це утворення на твоему пiднебiннi, – злегка похитав головою Денбоер. – Треба б зробити бiопсiю.

І хоча результати бiопсii були негативними, Джулiус стрепенувся, бо того ж таки тижня вiн був на похоронi Ела – його партнера по тенiсу. Той теж був курцем i помер вiд раку легень. А ще вiн саме читав книжку Макса Шура «Фройд: життя i смерть», у якiй автор яскраво змальовував, як Фройдова залежнiсть вiд сигар спершу зруйнувала його пiднебiння, потiм щелепи i нарештi забрала життя. Шур пообiцяв, що допоможе Фройду, коли настане його час, i коли той сказав, що йому вже несила терпiти жахливий бiль, дотримав свого слова й зробив йому смертельну iн’екцiю морфiну. Ото був лiкар! Хiба зараз знайдеш такого? Понад двадцять рокiв без тютюну, яець, сиру i тваринних жирiв. Здорове й щасливе життя, хоч i з певними обмеженнями. До того клятого огляду, що перевернув усе догори дригом. Тепер усе було дозволено: курiння, морозиво, зайве реберце, яйця, сир… усе, що забажаеш. Хiба тепер щось мало значення? Годi було й шукати в чомусь сенсу – через рiк Джулiус Герцфельд лежатиме в землi й годуватиме черв’якiв, а його молекули хаотично шукатимуть нових з’еднань. Рано чи пiзно, через кiлька мiльйонiв рокiв, уся Сонячна система лежатиме в руiнах.

Джулiус вiдчув, як його знову огортае вiдчай, i спробував вiдволiктися, подумки повернувшись до телефонноi розмови з Фiлiпом Слейтом. Фiлiп – терапевт? Чи це можливо? У його пам’ятi вiн залишився холодним i байдужим до iнших людей – i, зважаючи на iхню розмову, нiчого не змiнилося. Джулiус знову взявся до люльки i похитав головою в мовчазному здивуваннi. Вiн розгорнув медичну карту Фiлiпа й почав перечитувати те, що надиктував пiсля iхньоi першоi зустрiчi.

НАЯВНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ: сексуальна одержимiсть iз тринадцяти рокiв, нав’язлива мастурбацiя, починаючи з пiдлiткового вiку й донинi – подеколи чотири-п’ять разiв на день. Постiйно думае про секс, мастурбуе, щоб заспокоiтися. Витратив бiльшу частину життя на думки про секс, зiзнаеться, що «за той час, який я витратив на гонитву за жiнками, можна було отримати ступiнь доктора фiлософii, вивчити китайську чи астрофiзику».

СТОСУНКИ: Одинак. Живе разом зi своiм собакою у маленькiй квартирi. Жодних друзiв-чоловiкiв – анi однiсiнького. Жодних контактiв iз колишнiми однокласниками чи однокурсниками з коледжу. Абсолютно самотнiй. Нiколи не мав тривалих стосункiв iз жiнкою – свiдомо iх уникае. Надае перевагу сексу на одну нiч, подеколи пiдтримуе стосунки з жiнкою близько мiсяця, пiсля чого вона iх сама припиняе, бо хоче чогось бiльшого, ii дратуе той факт, що ii використовують, або ж те, що вiн продовжуе бачитися з iншими жiнками. Для нього важливе вiдчуття новизни – пацiентовi подобаеться отримувати новi сексуальнi перемоги, але й це його не задовольняе. Інодi пiд час подорожей знайомиться з жiнкою, а пiсля сексу кидае ii – i вже за годину вирушае на пошуки новоi партнерки. Занотовуе всi своi перемоги, оцiнюе iх. За останнiй рiк переспав iз дев’яноста жiнками. Розповiдае про це без жодних емоцiй – анi сорому, анi вихваляння. Якщо ввечерi залишаеться наодинцi з собою, його огортае тривога. Секс для нього мае заспокiйливий ефект. Пiсля сексу легко заспокоюеться й може цiлий вечiр читати. Гомосексуальнi схильностi й фантазii вiдсутнi.

ІДЕАЛЬНИЙ ВЕЧІР? Якомога ранiше вийти на «полювання», пiдчепити жiнку в барi, переспати з нею (бажано до вечерi), а потiм якнайшвидше позбутися – бажано не пригощаючи вечерею (та зазвичай таки доводиться пригощати). Мае велике бажання швидше задовольнити своi потреби, щоб почитати перед сном. Абсолютно байдуже ставиться до перегляду телевiзора, кiно, зустрiчей iз друзями та спорту. Ідеальний вiдпочинок – читання або класична музика. Палкий прихильник класики, iсторii та фiлософii – не любить художньоi лiтератури, сучасних авторiв. Охоче говорить про працi Зенона й Аристарха, бо вiднедавна ними захопився.

БІОГРАФІЯ: Вирiс у Коннектикутi, один син у батькiв, родина досить заможна. Батько – iнвестицiйний банкiр – вчинив самогубство, коли Фiлiповi було тринадцять рокiв. Нiчого не знае про причини такого вчинку, хоча висловив припущення, що пiдштовхнути батька до такого кроку могла невпинна критика з боку матерi. Очевидна дитяча амнезiя – майже нiчого не пам’ятае про першi роки життя, а також про похорон батька. Коли йому було двадцять чотири, мати вийшла замiж вдруге. У школi тримався вiддалiк вiд iнших, фанатично занурювався в навчання. Близьких друзiв нiколи не мав, а коли у вiцi сiмнадцяти рокiв вступив до Йелю, повнiстю розiрвав стосунки з родиною. Телефонуе матерi раз чи двiчi на рiк. Нiколи не бачився з вiтчимом.

РОБОТА: Успiшний хiмiк – займаеться розробкою гормональних пестицидiв для компанii «DuPont». Робочий день чiтко з восьмоi до п’ятоi, особливого задоволення вiд роботи не отримуе, останнiм часом навiть нудиться. Стежить за актуальною iнформацiею, що стосуеться його галузi, але виключно в робочий час. Високий дохiд плюс вигiднi опцiони на акцii компанii. Справжнiй скнара – обожнюе контролювати своi активи й iнвестицii; обiдае зазвичай удома, вивчаючи iнформацiю щодо ринку цiнних паперiв.

ВРАЖЕННЯ: Шизоiдний тип, сексуально одержимий. Поводиться вiдсторонено, не дивиться в очi – нашi погляди жодного разу не зустрiлися. Уникае особистого контакту, i гадки не мае, як вибудовувати стосунки, на мое раптове запитання про те, яке враження склалося в нього про мене, кинув спантеличений погляд, немовби я говорив каталонською мовою чи суахiлi. Був дуже напружений, менi з ним було некомфортно. Почуття гумору вiдсутне. Абсолютно. Освiчений, говорить правильно, але не щедрий на слова, тож менi довелося добряче попрацювати. Страшенно переймаеться з приводу вартостi лiкування (хоча може собi це дозволити). Просив ii зменшити, однак я вiдмовився. Засмутився, що сеанс розпочався на кiлька хвилин пiзнiше, одразу поцiкавився, чи зустрiч триватиме на кiлька хвилин довше, щоб не платити грошi задарма. Двiчi запитував, наскiльки завчасно потрiбно поiнформувати мене про припинення лiкування, щоб не платити зайвого.

Коли Джулiус закрив карту, йому спало на думку: «Отже, минуло двадцять п’ять рокiв – i Фiлiп тепер психотерапевт. Чи е в свiтi ще хтось, кого годi й уявити в такiй ролi? Скидаеться на те, що вiн зовсiм не змiнився: анi краплинки гумору, все ще зациклений на грошах (мабуть, краще було нiчого не казати про несплачений рахунок). Психотерапевт без почуття гумору? І такий холодний. А ця непохитна вимога – зустрiтися в його офiсi?» Джулiус знову здригнувся.




3


Життя – жалюгiдна штука. Я вирiшив присвятити свое життя роздумам на цю тему.

На Юнiон-стрит панував сонячний i святковий настрiй. Дзенькiт виделок i ножiв та жвавi розмови долинали з боку численних закладiв з лiтнiми терасами – «Prego», «Beetlenut», «Exotic Pizza», «Perry’s»… Бiрюзовi й пурпуровi повiтрянi кульки, що ними прикрасили мiсця для паркування, закликали завiтати на вуличний розпродаж. Та коли Джулiус прямував до офiсу Фiлiпа, вiн навiть не дивився анi в бiк людей, якi обiдали за столиками, анi на вуличнi прилавки, що вгиналися пiд дизайнерським одягом минулих сезонiв. Вiн навiть не зупинявся бiля вiтрин своiх улюблених магазинiв – антикварноi крамнички японських меблiв, тибетськоi крамнички й навiть «Азiатських скарбiв», де було виставлено розкiшну барвисту черепицю вiсiмнадцятого столiття iз зображенням казковоi войовничоi жiнки – вiн рiдко проминав ii без того, щоб помилуватися нею.

Про смерть вiн теж не думав. Загадки, пов’язанi з Фiлiпом Слейтом, розiгнали цi неприемнi й тривожнi думки. Передусiм вiн дивувався, що той взагалi зринув у пам’ятi – i до того ж настiльки ясно. Де ж ховалося все, що стосувалося Фiлiпа, протягом цих рокiв: його обличчя, iм’я, iсторiя? Довелося визнати той факт, що про його спогади про Фiлiпа подбала нейрохiмiя, записавши iх десь на корi головного мозку. Скидалося на те, що весь цей час Фiлiп перебував в окремiй нейроннiй системi з аналогiчною назвою – «Фiлiп», а внаслiдок стимуляцii цiеi системи вiдповiдними нейротрансмiтерами миттю збадьорився i на примарному екранi його вiзуальноi кори проступив його чiткий образ. Джулiусу було трохи моторошно вiд думки про те, що в його мозку живе мiкроскопiчний робот, який вiдроджуе спогади, коли йому заманеться.

Та ще бiльше iнтригувало його бажання зустрiтися з Фiлiпом особисто. Чому з усiх колишнiх пацiентiв iз глибин його пам’ятi зринув саме Фiлiп? Можливо, тому, що лiкування було суцiльною невдачею? Звiсно, тут було щось бiльше. Зрештою, в нього були й iншi пацiенти, яким так i не вдалося допомогти. Проте бiльшiсть iмен та облич стерлися з його пам’ятi, не залишивши по собi жодного слiду. А можливо, бiльшiсть його «невдач» просто швидко припиняли лiкування, а Фiлiп був «унiкальним», бо приходив знову i знову? Та ще й як приходив! За три роки, що були справжньою мукою, вiн не пропустив жодноi зустрiчi. Жодного разу не спiзнився, навiть на хвилину, бо не хотiв змарнувати навiть дещицю оплаченого часу. А тодi одного дня – без жодного попередження – наприкiнцi терапевтичноi сесii Фiлiп безапеляцiйно оголосив, що це iхня остання зустрiч.

Та навiть коли Фiлiп припинив лiкування, Джулiус все одно не вважав його безнадiйним хворим. Щоправда, тодi в нього часто з’являлися думки про те, що насправдi вилiкувати можна все. Чому ж вiн зазнав поразки? Фiлiп був серйозно налаштований працювати зi своiми проблемами, вiн був наполегливим, розумним, кмiтливим… Проте симпатii до нього не виникало. Джулiус рiдко працював iз пацiентами, якi йому не подобалися, однак вiн знав: у тому, що Фiлiп йому не подобаеться, немае нiчого особистого – вiн нiкому не сподобався б. Згадати хоча б те, що в нього нiколи не було друзiв!

І хоча Фiлiп йому страшенно не подобався, Джулiус був у захватi вiд того, наскiльки складною iнтелектуальною загадкою той виявився. Його головна скарга: «Чому я не можу робити те, що насправдi хочу?» – була яскравим прикладом паралiчу волi. Незважаючи на те, що терапiя не сприяла покращенню стану Фiлiпа, вона була напрочуд корисною для Джулiусових дослiджень: безлiч iдей, що народилися пiд час iхнiх бесiд, вiн виклав у своiй славнозвiснiй статтi «Психотерапевт i сила волi», а пiзнiше й у книзi «Бажання, воля i дiя». На якусь мить йому сяйнула думка: можливо, вiн використовував Фiлiпа? Може, саме зараз, коли його огорнуло вiдчуття еднання з iншими, вiн зможе спокутувати свою провину та навiть завершити те, що йому не вдалося тодi?

Номер 4-31 на Юнiон-стрит був скромною двоповерховою будiвлею з поштукатуреним фасадом. У вестибюлi Джулiус побачив табличку з iменем Фiлiпа: «Фiлiп Слейт, д-р фiлос. наук. Фiлософське консультування». Фiлософське консультування? Це що, в бiса, таке? Джулiус насмiшкувато гмикнув: iз таким успiхом зовсiм скоро можна буде пройти перукаротерапiю чи терапiю бобовими культурами. Вiн пiднявся сходами й натиснув кнопку дзвiнка.

Пролунав дзвiнок, клацнули дверi – i Джулiус опинився у крихiтнiй приймальнi з голими стiнами, де не було жодних меблiв, крiм чорного дерматинового диванчика, що аж нiяк не вабив до себе. За кiлька метрiв, бiля входу в кабiнет, стояв Фiлiп. Вiн кивнув Джулiусу, щоб той проходив далi, однак сам не зробив жодного кроку назустрiч. Рукостискання теж нiхто не пропонував.

Джулiус подумки порiвнював реального Фiлiпа з образом, що зринув у його пам’ятi. Ну дуже схоже. За останнi двадцять п’ять рокiв той майже не змiнився, хiба що навколо очей з’явилися незначнi зморшки та трохи обвисла шкiра на шиi. Свiтло-каштанове волосся так само зачесане назад, погляд зелених очей не втратив своеi гостроти, але Фiлiп так само його вiдводить. Джулiус пригадав: протягом усього часу, що тривало лiкування, iхнi погляди майже нiколи не зустрiчалися. Фiлiп нагадав йому одного з неймовiрно пихатих i самовпевнених студентiв, якi сидять на лекцiях i нiколи нiчого не записують, тодi як Джулiус та iншi похапцем занотовують кожну крихту iнформацii, що може знадобитися на iспитi.

Увiйшовши до кабiнету Фiлiпа, Джулiус одразу зауважив його «спартанський» стиль – потертий стiл, завалений паперами, стiльцi, що не пасували один до одного й були страшенно незручними на вигляд… Стiну прикрашав самотнiй диплом у рамцi. Джулiус хотiв було кинути саркастичну реплiку, проте стримався, сiв на стiлець, на який показав Фiлiп, i почав чекати, доки господар скаже свое слово.

– Стiльки часу спливло. Справдi немало, – Фiлiп говорив спокiйно i впевнено, як годиться професiоналу. Вiн зовсiм не нервувався з приводу того, що вони зi старим психотерапевтом помiнялися своiми ролями.

– Двадцять два роки. Я нещодавно переглядав своi старi записи.

– А чому саме зараз, лiкарю Герцфельд?

– Це означае, що наша свiтська бесiда вже добiгла кiнця?

Чорт забирай, нi! Джулiус подумки вилаяв себе. Негайно припини! Вiн геть забув, що в Фiлiпа зовсiм немае почуття гумору.

Однак той нiяк на це не вiдреагував.

– Основнi принципи ведення бесiди, лiкарю Герцфельд. Ви знаете, що й до чого. Спершу слiд окреслити межi. Ми вже домовилися про мiсце й час – i я пропоную вам цiлу годину, на вiдмiну вiд ваших 50-хвилинних консультацiй, а потiм оплата послуг – або ж ii вiдсутнiсть. Отже, наш наступний крок – визначити мету й цiлi. Лiкарю Герцфельд, я повнiстю до ваших послуг – i докладу всiх зусиль, щоб наша зустрiч була для вас максимально корисною.

– Гаразд, Фiлiпе, дуже дякую. Твое запитання «Чому саме зараз?» – напрочуд доречне, я й сам його завжди використовую. Воно допомагае зосередитися на головному. Не гаяти час та одразу взятися до справи. Як я вже казав пiд час нашоi телефонноi розмови, я маю певнi проблеми зi здоров’ям – власне, вони досить суттевi. І от – у мене з’явилося бажання озирнутися назад. Оцiнити свою працю, успiхи й поразки. Можливо, це вiк такий, коли хочеться пiдбити пiдсумки. Гадаю, коли тобi виповниться шiстдесят п’ять, ти мене зрозумiеш.

– Я приймаю вашi слова щодо пiдбиття пiдсумкiв на вiру. Я не розумiю вашого прагнення знову зустрiтися зi мною чи з будь-яким iншим клiентом, бо менi такi бажання не притаманнi. Пацiенти платять менi грошi, а натомiсть отримують мою експертну думку. На цьому наша спiвпраця закiнчуеться. Коли ми прощаемося, вони знають, що отримали дещо цiнне, а я не маю сумнiвiв, що доклав до цього максимум зусиль. Але я навiть не можу уявити, щоб менi забажалося побачити когось iз них знову. Утiм, я до ваших послуг. З чого почнемо?

Зазвичай Джулiус не приховував своiх думок пiд час бесiди. То була одна з його сильних рис – пацiенти довiряли йому, оскiльки вiн був вiдвертим i щирим. Але сьогоднi вiн змусив себе прикусити язика. Його спантеличила рiзкiсть Фiлiпа, однак вiн прийшов не для того, щоб давати йому якiсь поради. Джулiус хотiв почути вiдверту думку Фiлiпа про iхню спiльну роботу, тож що менше вiн розповiдатиме про свiй психiчний стан, то краще. Якби Фiлiп знав про його вiдчай, невпинний пошук сенсу, бажання переконатися в тому, що вiн таки вiдiграв важливу роль у його життi, то, звiсно, пожалiв би його й запевнив у тому, що саме так i було. Або ж, зважаючи на свiй складний характер, зробив би абсолютно протилежне.

– Що ж, дозволь менi спершу подякувати за те, що ти зголосився зi мною зустрiтися. Ось що менi потрiбно: по-перше, я хочу дiзнатися твою думку про нашу спiвпрацю: що допомогло, а що нi. По-друге – i це вже серйознiше – я хочу дiзнатися, яким було твое життя з моменту нашоi останньоi зустрiчi. Менi завжди подобалося слухати про те, як закiнчилася та чи iнша iсторiя.

Навiть якщо Фiлiпа здивувало таке прохання, вiн цього не показав. Просто кiлька хвилин сидiв мовчки, заплющивши очi й склавши пальцi. А тодi без поспiху заговорив:

– Історiя ще не закiнчилася. Власне, за останнi кiлька рокiв мое життя зробило настiльки крутий поворот, що в мене з’явилося вiдчуття: це тiльки початок. Однак дотримуватимуся чiткоi послiдовностi подiй i почну з терапii. Загалом мушу сказати, що лiкування, яке ви проводили, було повним фiаско. Марнування часу й грошей – ось чим воно насправдi було. Гадаю, як пацiент я робив усе, що вiд мене вимагалося. Пригадую, що я активно з вами спiвпрацював, докладав усiх можливих зусиль, регулярно приходив на зустрiчi, сплачував рахунки, запам’ятовував сни, виконував усi вашi вказiвки. Ви згоднi?

– Чи згоден я, що ти був готовим до активноi спiвпрацi? Безперечно. Скажу навiть бiльше – ти залишився в моiй пам’ятi як напрочуд самовiдданий пацiент.

Фiлiп знову витрiщився на стелю, а тодi кивнув i продовжив:

– Пригадую, що лiкування тривало протягом трьох рокiв. Здебiльшого ми зустрiчалися двiчi на тиждень. Це багато годин – як мiнiмум, двi сотнi. І близько двадцяти тисяч доларiв.

Почувши це, Джулiус хотiв було втрутитися – щоразу, коли пацiент порушував цю тему, вiн зазвичай зауважував, що це «крапля в морi». А тодi наголошував на тому, що проблеми, з якими пацiент прожив добру частину свого життя, неможливо швидко вирiшити навiть за найефективнiшоi терапii. А ще Джулiус часто говорив про власний досвiд – про те, що пiд час своеi практики вiн вiдвiдував заняття п’ять разiв на тиждень протягом трьох рокiв – загалом сiмсот годин! Але тепер Фiлiп не був його пацiентом i вiн не мусив у чомусь його переконувати. Вiн прийшов, щоб слухати. А тому прикусив губу й не зронив анi слова. Фiлiп вiв далi:

– Коли я до вас прийшов, мое життя просто розвалювалося, та якщо точнiше, я був у повнiй «ямi». Хiмiк, який розробляе новi способи вбивства комах, – менi остогидла моя робота, набридло життя, остогидло все, крiм фiлософських книжок та великих загадок iсторii. Утiм, до вас я звернувся через своi сексуальнi проблеми. Пригадуете?

Джулiус кивнув.

– Я не мiг себе контролювати. Усе, що менi було потрiбно, – це секс. Повна одержимiсть. Я просто не мiг насититися. Зараз, коли я згадую, як я жив, яким було мое життя, мене аж дрож проймае. Я ж бо намагався спокусити якомога бiльше жiнок. Пiсля коiтусу вiдчував тимчасове полегшення, та невдовзi все починалося знову – бажання перемагало.

Джулiус насилу стримав посмiшку, коли почув слово «коiтус» – вiн пригадав, що Фiлiп, хоч i провадив розпусне життя, завжди уникав «поганих» слiв.

– Саме в той короткий промiжок часу – одразу пiсля коiтусу, – вiв далi Фiлiп, – я мiг жити на повну, в гармонii з собою. Отодi я нарештi мiг звернутися до генiiв минулого.

– Авжеж, я пам’ятаю твое захоплення працями Аристарха й Зенона.

– Так, ними, а пiзнiше й багатьма iншими. Однак цi «просвiтлення», митi, коли я не був одержимим, були надто короткими. Але тепер я вiльний – я пiднявся вгору над самим собою. Мабуть, час повернутися до аналiзу мого лiкування. Ви ж про це хотiли дiзнатися передусiм?

Джулiус знову кивнув.

– Я пам’ятаю, що дуже прив’язався до нашоi терапii. Вона перетворилася на ще одну одержимiсть, але, на превеликий жаль, не посiла мiсце сексуальноi одержимостi – тож вони просто спiвiснували. Пам’ятаю, що з нетерпiнням чекав кожного сеансу, однак через годину йшов додому абсолютно розчарований. Зараз менi важко пригадати, що ми тодi загалом робили – гадаю, намагалися зрозумiти природу моеi одержимостi з точки зору мого минулого. Щось з’ясовували – ми повсякчас намагалися щось з’ясувати. Однак кожний висновок я сприймав з пiдозрою. Жодне з припущень не було досить обгрунтованим, не пiдтверджувалося фактами, а найгiрше було те, що жодне з них аж нiяк не вплинуло на мою одержимiсть. А то таки була одержимiсть, я це добре знав. Як знав i те, що мушу з цим покiнчити, причому раз i назавжди. Час минав, i врештi-решт я усвiдомив, що ви не знаете, як менi допомогти, тож я просто втратив вiру в результативнiсть нашоi спiльноi працi. Пригадую, що ви витрачали силу-силенну часу на аналiз моiх стосункiв з iншими людьми, i особливо з вами. Як на мене, то була суцiльна нiсенiтниця. Такоi думки я дотримувався тодi й дотримуюся зараз. З часом нашi зустрiчi стали для мене болiсними, менi було непросто продовжувати дослiджувати нашi стосунки, немовби вони iснували, немовби тривали певний час чи були чимось бiльшим, анiж простим «наданням платних послуг».

Пiсля цих слiв Фiлiп замовк i поглянув на Джулiуса, розвiвши руками, немовби хотiв сказати: «Ну вибач – ти сам хотiв почути правду!»

Джулiус був приголомшений. Здавалося, замiсть нього заговорив хтось чужий:

– Дякую за чеснiсть, Фiлiпе. Чекаю на продовження iсторii: що трапилося з тобою потiм?

Фiлiп склав долонi докупи й притулився пiдборiддям до кiнчикiв пальцiв. Вiн дивився на стелю, немовби збираючись iз думками. А тодi нарештi сказав:

– Гаразд, iдемо далi. Почну з роботи. Моi заслуги в галузi розробки гормональних речовин, якi запобiгали активному розмноженню комах, принесли компанii гарнi прибутки, i моя зарплата суттево зросла. Але на той час мене вже просто нудило вiд хiмii. Коли ж менi виповнилося тридцять, я отримав права на один iз трастових фондiв, що належали моему батьковi. І вiдчув себе вiльним. Кiлька рокiв я мiг узагалi не думати про грошi, тож скасував передплату на всi перiодичнi видання з хiмii, звiльнився з роботи й присвятив себе тому, чого прагнув – пошуку iстини. Вiдчуття нещастя, тривоги, сексуальна одержимiсть – вони нiкуди не зникли. Я намагався працювати з iншими психотерапевтами, однак вони змогли дати менi не бiльше, нiж ви. А один iз них – до речi, вiн навчався разом iз Юнгом – припустив, що менi потрiбно дещо бiльше, анiж звичайна психотерапiя. Вiн сказав, що людинi з такою залежнiстю, як моя, найкраще було б вдатися до духовного переродження. Його припущення спонукало мене звернутися до релiгiйноi фiлософii – особливо течiй i практик Далекого Сходу – з-помiж iнших вони, на мiй погляд, мали сенс. Усi iншi релiгii не вдавалися до грунтовного розгляду фiлософських питань – натомiсть вони використовували Бога, уникаючи iстинного фiлософського аналiзу. Я навiть провiв кiлька тижнiв у духовних центрах, де займалися медитацiею. Мушу зiзнатися, було досить цiкаво. Це не допомогло подолати одержимiсть, але водночас у мене з’явилося вiдчуття, що там таки криеться щось важливе. Просто я ще не був до цього готовий.

Тим часом, за винятком перiоду вимушеного «утримання» в ашрамi, хоч навiть там менi вдалося прослизнути в кiлька «шпарин», я продовжував свою гонитву за сексуальними задоволеннями. Як i ранiше, я спав iз багатьма жiнками – десятками, сотнями. Інодi в мене було по двi жiнки на день – будь-де, будь-коли, я шукав iх постiйно, так само, як i тодi, коли ми з вами зустрiчалися. Секс на один-два рази – а тодi знов усе спочатку. А опiсля – жодного вiдчуття захвату. Знаете, е таке прислiв’я: «Перший раз бувае тiльки раз». – Фiлiп пiдвiв голову й обернувся до Джулiуса: – Я пожартував, лiкарю Герцфельд. Пригадую, ви якось сказали, що вас вражае той факт, що пiд час наших зустрiчей я жодного разу не пожартував.

Настрiй Джулiуса аж нiяк не спонукав його до веселощiв, однак вiн вичавив iз себе щось схоже на усмiшку, хоч i впiзнав у цьому bon mot1 власну саркастичну заувагу, яку колись зробив пiд час розмови з Фiлiпом. Той нагадував йому механiчну ляльку, з голови якоi стирчав великий заводний ключ. Час знову його завести.

– Що ж було потiм?

Не вiдводячи погляду вiд стелi, Фiлiп знову почав говорити:

– А тодi одного дня менi сяйнула думка. Оскiльки жоден iз психотерапевтiв не годен був менi допомогти – перепрошую, лiкарю Герцфельд, але ви теж потрапили до цього перелiку…

– Я вже починаю про це здогадуватися, – втрутився Джулiус i похапцем додав: – Не треба вибачень. Я цiную твою чеснiсть.

– Перепрошую, не хотiв про це розводитися. Отже, оскiльки терапiя не була ефективною, я вирiшив вдатися до самозцiлення за допомогою курсу бiблiотерапii, що охоплював би думки наймудрiших людей, якi будь-коли жили на цьому свiтi. Тож я взявся до систематичного читання фiлософських праць, починаючи з давньогрецьких досократикiв i закiнчуючи Поппером, Роулзом i Квайном. Через рiк навчання моя одержимiсть залишилася незмiнною, однак я зробив кiлька важливих висновкiв: я на правильному шляху, фiлософiя – це мое. То був суттевий крок уперед – пригадайте, як часто ми говорили про те, що я нiде у свiтi не почуваюся як удома.

– Авжеж, це я теж пам’ятаю, – кивнув Джулiус.

– А тодi менi спало на думку таке: оскiльки я планую присвятити найближчi роки читанню фiлософських праць, чому б не перетворити це на свiй фах? Грошi все одно колись закiнчаться. Тому я вирiшив здобути ступiнь доктора фiлософських наук у Колумбiйському унiверситетi. Навчання було успiшним – я написав солiдну дисертацiю i вже за п’ять рокiв отримав бажаний ступiнь. Розпочав свою викладацьку кар’еру, а потiм, буквально кiлька рокiв тому, зацiкавився прикладною або ж «клiнiчною фiлософiею» – особисто я надаю перевагу саме останньому термiну. Як бачите, тепер я тут.

– Ти не закiнчив розповiдi про свое зцiлення.

– Саме тодi, коли я читав усi цi працi в Колумбii, я познайомився з одним психотерапевтом. То був iдеальний терапевт: вiн запропонував менi те, чого не мiг дати жодний iнший спецiалiст.

– У Нью-Йорку? А як його звали? Вiн працював у Колумбiйському унiверситетi? До якоi школи належав?

– Його звали Артуром… – на мить Фiлiп замовк i глянув на Джулiуса з ледь помiтною посмiшкою.

– Артуром?

– Так. Артур Шопенгауер – мiй психотерапевт.

– Шопенгауер? Фiлiпе, це ще один жарт?

– Я нiколи не був таким серйозним.

– Зiзнаюся, я не надто з ним знайомий – чув тiльки рiзнi клiше про притаманний йому похмурий песимiзм. Нiколи не чув, щоб його iм’я вживали в контекстi психотерапii. Як вiн тобi допомiг? Що…

– Не хочеться вас перебивати, лiкарю Герцфельд, але до мене скоро прийде клiент. А я, як i ранiше, не люблю запiзнюватися – тут я зовсiм не змiнився. Я розповiм про це детальнiше iншим разом. Як терапевт вiн вiдiграв важливу роль у моiй iсторii. Скажу без перебiльшення: своiм життям я завдячую генiю Артура Шопенгауера.

1

Bon mot (фр.) – смiшний вислiв, жарт. (Тут i далi прим. перекл.)




4



1787 рiк. Генiй: бурхливий початок i фальстарт

Талант нагадуе вправного стрiльця, який влучае в цiль, недосяжну для iнших. Генiй схожий на вправного стрiльця, який влучае в цiль, якоi iншi не здатнi навiть розгледiти.

Бурхливий початок. Коли розпочалася буря, генiй був усього чотири дюйми завдовжки. У вереснi 1787 року води амнiотичного моря, що його омивали, схвилювалися й почали кидати його в рiзнi боки, немовби прагнучи розiрвати немiцний зв’язок iз берегами утроби. Вони клекотали люттю i жахом. Генiя огорнув кислий присмак ностальгii та вiдчаю. Спокiйнi й безтурботнi днi повного штилю залишилися в минулому. Вiн не знав, куди тiкати – жодноi надii на порятунок – i його крихiтнi нейрональнi синапси безладно спалахували та «вистрiлювали» в рiзнi боки. Засвоене змалку не зiтреш iз пам’ятi. Артур Шопенгауер нiколи не забував своi першi уроки.

Фальстарт (або як Артур Шопенгауер мало не став англiйцем). Артур-р-р, Артур-р-р, Артур-р-р. Генрiх Флорiо Шопенгауер вiдчував кожен звук цього iменi на своему язицi. Артур – чудове, iдеальне iм’я для майбутнього очiльника величного торгового дому Шопенгауерiв.

Був 1787 рiк, i його молода дружина Йоганна саме перебувала на другому мiсяцi вагiтностi. Тодi Генрiх Шопенгауер вирiшив: якщо в нього народиться син, вiн назве його Артуром. Як людина шляхетна Генрiх знав, що обов’язок – понад усе. Вiн передасть кермо торгового дому Шопенгауерiв своему синовi так само, як свого часу передали йому предки. Часи були буремнi, та Генрiх був певний, що його ненароджений син гiдно введе компанiю в дев’ятнадцяте столiття. Артур – iдеальне iм’я для такоi посади. Це iм’я однаково пишеться усiма европейськими мовами, йому нiщо не завадить перетинати будь-якi кордони. І найважливiше – воно англiйське!

Протягом столiть предки Генрiха докладали всiх зусиль, щоб справа була успiшною. Його дiд якось приймав росiйську iмператрицю Катерину Велику. Щоб гостi почувалися максимально комфортно, одного разу в гостьовiй частинi будинку розлили брендi, а потiм пiдпалили його, щоб повiтря в кiмнатах було сухим i ароматним. А батька Генрiха одного разу вiдвiдав прусський король Фредерiк, який годинами намагався переконати його (щоправда, марно) перенести компанiю з Данцига до Пруссii. Тепер за кермом великого торгового дому стояв Генрiх, який не мав жодних сумнiвiв у тому, що з Шопенгауером на iм’я Артур на сiмейну справу чекае прекрасне майбутне.

Зерно, деревина й кава – саме на цих напрямах зосереджувався торговий дiм Шопенгауерiв, який досить довго був однiею з провiдних компанiй Данцига, славетного ганзейського мiстечка, що було напрочуд впливовим у балтiйськiй торгiвлi. Та для величного й вiльного мiста настали важкi часи. Із заходу сунулася загрозлива Пруссiя, зi сходу – Росiя, а ослаблена Польща вже не могла гарантувати сувереннiсть Данцига. Генрiх Шопенгауер не мав сумнiвiв щодо того, що днi вiльноi та стабiльноi торгiвлi в Данцигу скоро залишаться в минулому. Уся Європа захлиналася у вирi полiтичних i фiнансових iнтриг, але не Англiя. Англiя стояла непорушно, мов скеля. То було майбутне. Саме тут Шопенгауери зможуть вiднайти спокiй i для себе, i для своеi справи. І не тiльки спокiй – але й процвiтання, якщо майбутнiй керiвник торгового дому народиться англiйцем i матиме англiйське iм’я. Гер Артур-р-р Шопенгауер – нi, мiстер Артур-р-р Шопенгауер, англiйський пiдданий на чолi компанii. Ось вiн – щасливий квиток у майбутне.

Отже, абсолютно байдужий до протестiв ще зовсiм юноi вагiтноi дружини, яка благала про те, щоб залишитися вдома з матiр’ю, де iй було б значно спокiйнiше очiкувати народження свого первiстка, вiн вирушив у далеку подорож до Англii, тягнучи дружину за собою. Юна Йоганна була нажахана, однак мусила пiдкоритися непохитнiй волi свого чоловiка. Та коли вони облаштувалися в Лондонi, ii настрiй значно пожвавився – вона звеселiла. Невдовзi нею вже захоплювався весь вищий свiт Лондона. У своему подорожньому щоденнику Йоганна написала, що новi англiйськi друзi надали iй щиру пiдтримку i що вона давно не вiдчувала такоi уваги й любовi.

Очевидно, для ревнивого Генрiха «уваги й любовi» було забагато, i невдовзi тривожнi ревнощi переросли у справжню панiку. Йому було несила впоратися зi своiми вiдчуттями: напруження в грудях наростало, i, здавалося, воно от-от розiрве його на шматки. Треба було негайно щось робити. А тому вiн рiзко змiнюе свiй курс i покидае Лондон у каретi з дружиною майже на шостому мiсяцi вагiтностi, незважаючи на ii протести. Вони повертаються до Данцига в одну з найлютiших зим столiття. Згодом Йоганна опише цю «втечу» з Лондона у своему щоденнику так: «Менi нiхто не допомiг, я мала пережити свое горе самотужки. Цей чоловiк волочив мене через пiв-Європи, щоб побороти свою тривогу».

Тож внутрiшньоутробний розвиток генiя не обiйшовся без бурхливих штормiв: шлюб без кохання, налякана мати, яка намагалася чинити опiр, стривожений i ревнивий батько та два жахливi переiзди через зимову Європу.




5


Щасливе життя неможливе. Найкраще, чого може досягти людина, – це героiчне життя.

Джулiус вийшов вiд Фiлiпа геть приголомшений. Ухопившись за перила, вiн насилу спустився сходами вниз i, хитаючись, вийшов на сонце. Джулiус стояв перед будинком Фiлiпа, намагаючись второпати, куди йому йти – лiворуч чи праворуч. Вiльний час, не обмежений жодним розкладом, його аж нiяк не тiшив, а швидше спантеличував. Джулiус звик бути зосередженим на чомусь. Якщо вiн не приймав пацiентiв, то зазвичай займався iншими важливими справами – писав, викладав, грав у тенiс, брався до науковоi роботи – геть усе вимагало його уваги. Та сьогоднi нiщо не видавалося важливим. У нього навiть з’явилася пiдозра, що насправдi нiщо нiколи не було важливим i його розум просто додавав певним справам ваги, а тодi хитро «замiтав слiди». Та сьогоднi вiн бачив його наскрiзь. Важливих справ у нього не було, а тому Джулiус без особливоi мети пiшов уздовж Юнiон-стрит.

Бiля Фiлмор-стрит, де якраз закiнчувалися дiловi будiвлi, до нього наблизилася стара бабця, яка торохтiла своiми ходунками. «Господи, оце так видовище!» – спало на думку Джулiусу. Спершу вiн вiдвернувся, але потiм усе-таки знов озирнувся, щоб краще ii роздивитися. На нiй було кiлька светрiв, а зверху ще й важезне пальто – геть недоречний ансамбль для такого сонячного дня. Щоки, мов у бурундука, активно рухалися – поза сумнiвом, вона щосили намагалася втримати своi зубнi протези на мiсцi.

Та найбiльшу огиду викликав велетенський нарiст пiд однiею нiздрею – яскраво-пурпурова бородавка завбiльшки з виноградину, iз якоi стирчало кiлька довгих щетинок.

«Стара iдiотка, – такою була його наступна думка, однак вiн похапцем виправився: – Мабуть, вона не набагато старша за мене. Насправдi це мое майбутне – бородавка, ходунки, iнвалiдний вiзок». Коли жiнка пiдiйшла ближче, вiн почув ii бурмотiння: «Ану ж бо, подивимося, що в тих крамницях. Що там е? Що я знайду?»

– Панi, я й гадки не маю. Просто тут гуляю, – гукнув iй Джулiус.

– Я не з вами розмовляю.

– Але ж тут бiльше нiкого немае.

– Це не означае, що я звертаюся до вас.

– Якщо не до мене, то до кого? – Джулiус приклав руки до обличчя так, нiби оглядав безлюдну вулицю.

– Тебе це не мае обходити. Клятi вуличнi iдiоти! – пробурмотiла стара й заторохтiла своiми ходунками.

Джулiус на мить завмер. Вiн роззирнувся, щоб переконатися, що цього iнциденту нiхто не помiтив. «Господи, – подумав вiн, – я вже геть з глузду з’iхав. Що, чорт забирай, я роблю? Добре, що сьогоднi в мене немае пацiентiв. Факт е фактом: спiлкування з Фiлiпом Слейтом менi аж нiяк не на користь».

Його увагу привернув насичений аромат кави зi «Старбаксу» – Джулiус вирiшив, що година з Фiлiпом вимагае подвiйного еспресо. Вiн умостився бiля вiкна й почав спостерiгати за перехожими. Жодноi сивоi голови – анi в кав’ярнi, анi на вулицi. У своi шiстдесят п’ять рокiв вiн був тут найстарiшим, ба навiть прадавнiм, i щомитi старiшав ще швидше, бо ж меланома не гаяла часу й продовжувала свiй мовчазний загарбницький похiд.

Двi кралi за стiйкою флiртували з клiентами. Такi дiвчата нiколи не звертали на нього уваги й не флiртували з ним, коли вiн був молодим, а тим паче не намагалися впiймати його погляд, коли настала зрiлiсть. Треба б усвiдомити, що його час уже нiколи не настане i що цi красунi зi спокусливими грудьми та обличчями Бiлоснiжок нiколи не звернуться до нього з лукавою усмiшкою, щоб сказати щось на кшталт: «Привiт, щось ти давно не заходив. Як життя?» Цього нiколи не станеться. Життя прямуе виключно вперед, тож минуле не повернути. Годi вже. Скiльки можна себе жалiти? Вiн завжди знав, що говорити тим, хто звик скаржитися: не замикайтеся в собi, виходьте за межi. Так i е – треба знайти спосiб зробити з лайна цукерочку. Чому б про це не написати – в особистому щоденнику чи блозi? Або ж зробити щось бiльш суттеве (хтозна, що саме?), наприклад написати статтю для журналу «Американськоi асоцiацii психiатрiв» i назвати ii «Психiатр проти смертi». Або ж щось для журналу «Sunday Times» – звiсно, за грошi. Це вiн може. А чом би й не книгу? Щось на кшталт «Однiею ногою в могилi». Непогано! Інодi варто дiбрати влучну назву – i текст з’являеться сам собою. Джулiус замовив еспресо, дiстав ручку й розгорнув паперовий пакет, який знайшов на пiдлозi. Вiн почав шкрябати першi рядки з ледь помiтною усмiшкою – надто скромними були обставини народження його потужноi книги.

П’ятниця, 2 листопада 1990 року. ДДД (День Доленосного Дiагнозу) +16

Тепер жодних сумнiвiв: пошук Фiлiпа Слейта був поганою iдеею. Як i припущення, що я вiд нього щось отримаю. Та найбiльшим божевiллям було те, що я надумав iз ним зустрiтися. Нiколи знову! Фiлiп – психотерапевт? Не смiшiть мене – вiн не здатний спiвпереживати, нiчого не вiдчувае, не вiдае, що таке турбота. По телефону я сказав йому, що маю проблеми зi здоров’ям i почасти саме з цiеi причини хочу з ним зустрiтися. Утiм, вiн жодного разу не поцiкавився, як я почуваюся. Навiть руки не потиснув. Холодний. Нiчого людського. Тримався вiд мене на вiдстанi. Я працював, мов проклятий, заради нього – аж три роки. Усе йому вiддав. Усе найкраще, що мав. Невдячний покидьок.

Авжеж, я знаю, що вiн на це вiдповiв би. Просто-таки чую цей безбарвний нудний голос: «Ми з вами уклали комерцiйну угоду: я платив грошi, а ви надавали менi своi експертнi послуги. Я платив вам за кожну зустрiч. Тепер нашу спiвпрацю завершено. Я нiчого вам не винен, як i ви менi». А тодi додав би: «Навiть менше, нiж нiчого, лiкарю Герцфельд. Ви ж бо отримали свою вигоду – повну оплату за послуги, тодi як я натомiсть не отримав нiчого».

А найгiрше те, що вiн мае рацiю. Фiлiп менi нiчого не винен. Я ж бо розпинаюся, що психотерапiя – то покликання, справа всього життя. Послуги, що iх надають з любов’ю. Я не маю жодного права вимагати чогось вiд нього. На що можна взагалi сподiватися? У будь-якому разi, чого я не прагнув би, вiн все одно не годен це дати. «Ця людина не здатна вам це дати», – як часто я сам говорив такi слова пацiентам про iхнiх чоловiкiв, жiнок чи батькiв. І все-таки я не можу вiдпустити Фiлiпа – цього непохитного, закостенiлого й байдужого типа. Може, варто написати оду про одвiчний борг, що його пацiенти мають сплатити своiм психотерапевтам через роки? І з якого дива це мене мае хвилювати? І чому з усiх своiх пацiентiв я захотiв зустрiтися саме з ним? І гадки не маю. Щоправда, я знайшов пiдказку у своiх записах – скидаеться на те, що я розмовляв зi своiм юним фантомом. Можливо, в менi е набагато бiльше вiд Фiлiпа, анiж я припускаю, бо ж i мене у моi шiстнадцять, двадцять, тридцять рокiв повсякчас пiдбурювали гормони. Я гадав, що знаю, через що йому доводиться пройти, гадав, що маю «внутрiшнiй радар», який допоможе його зцiлити. Чи не тому я так старався? Чому вiн отримував вiд мене бiльше уваги й енергii, анiж бiльшiсть моiх пацiентiв загалом? У практицi кожного психотерапевта завжди е пацiент, який висмоктуе значно бiльше сил, анiж iншi. Для мене таким пацiентом був Фiлiп – i це тривало три роки.

Увечерi, коли Джулiус нарештi повернувся додому, його зустрiв холодний i темний дiм. Син Ларрi, який приiжджав до нього на вихiднi, ще вранцi поiхав до Балтимора, де займався нейробiологiчними дослiдженнями в унiверситетi Джона Гопкiнса. Тож Джулiус вiдчув щось на кшталт полегшення, оскiльки на обличчi сина застиг болiсний вираз, а його люблячi, але водночас недоладнi спроби втiшити батька швидше засмучували, а не заспокоювали. Вiн хотiв було зателефонувати Мартi, колезi з групи пiдтримки, однак вiдчув себе надто знесиленим, а тому поклав слухавку й натомiсть увiмкнув комп’ютер, щоб занотувати все, що нашкрябав на паперовому пакетi зi «Старбаксу». На екранi з’явився напис «У вас е нове повiдомлення» – i, на превеликий подив, то був лист вiд Фiлiпа. Джулiус одразу взявся до читання:

Сьогоднi наприкiнцi нашоi розмови ви запитали про Шопенгауера та про те, як саме менi допомогла його фiлософiя. Також ви натякнули, що хотiли б дiзнатися про нього бiльше. Тож я припускаю, що вам буде цiкаво вiдвiдати мою лекцiю в коледжi Костал наступного понедiлка о 19:00 (Тойон-голл, 340, Фултон-стрит). Я викладаю курс з европейськоi фiлософii, а власне ця лекцiя буде присвячена огляду дiяльностi Шопенгауера (загалом протягом дванадцяти тижнiв я маю охопити двi тисячi рокiв). До речi, пiсля лекцii ми могли б поспiлкуватися.

Фiлiп Слейт

Без жодних вагань Джулiус вiдписав: «Дякую, обов’язково прийду». А потiм вiдкрив свiй дiловий щоденник i зробив нотатку на наступний понедiлок: «Тойон-голл, 340, Фултон-стрит, 19:00).

Щопонедiлка з пiв на п’яту до шостоi Джулiус проводив груповi заняття. З самого ранку вiн вагався, чи варто розповiдати групi про свiй дiагноз. Незважаючи на те, що вiн вирiшив не поспiшати говорити про це своiм iндивiдуальним пацiентам, доки трохи не прийде до тями, група – то було зовсiм iнше. Для ii членiв вiн часто був центром уваги, тож iмовiрнiсть того, що хтось помiтить змiни в його настроi та прокоментуе це, була надто великою.

Утiм, його побоювання виявилися безпiдставними. Учасники охоче прийняли його вибачення щодо того, що два попереднi заняття йому завадив провести грип, а тодi вiдразу перейшли до обговорення новин останнiх двох тижнiв. Стюарт, невисокий опецькуватий педiатр, який зазвичай мав вiдсторонений вигляд, немовби мав уже бiгти до наступного пацiента, був досить розгублений i першим попросив уваги групи. Це було досить-таки несподiвано – попри те, що чоловiк перебував у групi протягом року, вiн рiдко прохав про допомогу. Стюарт потрапив до групи з примусу: дружина надiслала йому електронного листа, в якому повiдомляла, що покине його, якщо вiн не звернеться до психотерапевта та кардинально не змiнить свое життя. Ще вона додала, що повiдомляе все це електронною поштою, бо вiн здебiльшого звертае увагу на електронне спiлкування, а не на живi розмови. А минулого тижня «пiдняла ставки» – почала спати окремо вiд чоловiка, тож бiльшiсть часу група присвятила тому, щоб допомогти Стюарту зрозумiти своi вiдчуття у зв’язку з такими дiями дружини.

Джулiус обожнював свою групу. Часто йому аж подих перехоплювало – настiльки смiливими були цi люди: вони дослiджували новi територii, не уникали ризикiв. Сьогоднiшня зустрiч теж не була винятком. Усi пiдтримували Стюарта, який не боявся викрити свою вразливiсть, i час спливав непомiтно. Наприкiнцi заняття Джулiус почувався набагато краще. Його настiльки поглинули драматичнi перипетii зустрiчi, що протягом пiвтори години вiн жодного разу не згадав про власний розпач. Але й не дивно. Усi груповi психотерапевти чудово знають про цiлющi властивостi атмосфери групових занять. Подеколи Джулiус приходив на зустрiчi у досить пригнiченому станi, однак пiсля них зазвичай почувався значно краще, хоч i не дiлився з iншими особистими проблемами.

Джулiус мав трохи вiльного часу, щоб пiдвечеряти, а тому пiшов до сушi-бару «We Be Sushi» неподалiк вiд офiсу. Вiн був постiйним клiентом, а тому щойно сiв на звичне мiсце, як його голосно привiтав шеф-кухар Марк. Коли вiн приходив сюди сам, то зазвичай сiдав бiля стiйки – як i всiм його пацiентам, йому було некомфортно iсти на самотi за столиком.

Джулiус зробив звичне замовлення: роли «Калiфорнiя», копчений вугор та сет вегетарiанських макi. Вiн обожнював сушi, однак обачливо уникав сироi риби, остерiгаючись паразитiв. Протистояння зовнiшньому ворогу – яким смiшним воно видавалося тепер! Гiрка iронiя – у результатi тобi наносять смертельний удар зсередини… До дiдька! Джулiус вiдкинув своi побоювання й замовив у спантеличеного шефа ахi-сушi. З’iв iх iз неабияким задоволенням, а тодi поспiхом рушив до Тойон-голлу – на свою першу зустрiч з Артуром Шопенгауером.




6



Матуся й татусь Шопенгауери: Zu Hause2

Мiцний фундамент нашого свiтогляду – i водночас його глибина чи поверховiсть – закладаеться ще в дитинствi. Згодом вiн шлiфуеться й удосконалюеться, однак загалом залишаеться незмiнним.

Якою людиною був Генрiх Шопенгауер? То був жорсткий, похмурий, стриманий, непохитний i гордовитий чоловiк. Кажуть, що 1783 року, за п’ять рокiв до народження Артура, Данциг перебував в облозi прусськоi армii, а запаси iжi та фуражу майже вичерпалися. Шопенгауери були змушенi розквартирувати у своему замiському маетку генерала ворожоi армii. На знак подяки прусський военачальник запропонував Генрiху фураж для його коней. Що на це вiдповiв Генрiх? «У моiй стайнi е все необхiдне, сер, а коли запаси вичерпаються, я просто заб’ю коней».

А як щодо Артуровоi матерi, Йоганни? Сентиментальна, жвава, схильна до фантазiй i кокетування жiнка. Незважаючи на те, що 1787 року весь Данциг вважав iхнiй шлюб неймовiрною подiею, вiн виявився трагiчною помилкою. Трозiнери – родина Йоганни – мали скромне походження й протягом тривалого часу захоплювалися шляхетними Шопенгауерами. А тому, коли тридцятивосьмирiчний Генрiх почав залицятися до сiмнадцятирiчноi Йоганни, вони поставилися до цього дуже схвально. Йоганна ж не могла опиратися волi батькiв.

Чи вважала вона свiй шлюб помилкою? Висновок робiть самi – ось що вона написала багато рокiв по тому, немовби застерiгаючи молодих дiвчат, якi зiткнулися з проблемою вибору: «Розкiш, статус, титули – усе це надто спокусливо для серця юноi дiвчини, усе це спонукае жiнок якнайшвидше вступити у шлюб… хибний крок, через який вони жахливо страждатимуть решту свого життя».

«Жахливо страждатимуть решту свого життя» – сильнi слова з вуст Артуровоi матерi. У своiх щоденниках вона зiзнавалася, що перш нiж до неi почав залицятися Генрiх Шопенгауер, вона вже кохала одного юнака, однак доля iх розлучила. Їi смуток був таким сильним, що вона вирiшила прийняти пропозицiю Генрiха. Чи мала Йоганна вибiр? Навряд чи. Традицiйний шлюб вiсiмнадцятого столiття, вигiдний для обох, влаштували ii родичi з мiркувань збiльшення статкiв та соцiального статусу. А кохання? Про це мiж Генрiхом та Йоганною Шопенгауерами нiколи не йшлося. Пiзнiше у своiх мемуарах вона напише: «Я зображала пристрасну любов не бiльше, нiж вiн того вимагав». Любовi бракувало й iншим членам родини: i юному Артуру Шопенгауеру, i його сестрi Адель, молодшiй вiд нього на дев’ять рокiв.

Любов мiж батьками породжуе любов до дiтей. Нерiдко ми чуемо iсторii про батькiв, яких любов поглинула настiльки, що iхнiм дiтям залишаються тiльки крихти. Однак ця «нульова» економiчна модель любовi позбавлена сенсу. Насправдi усе навпаки: що бiльше любиш, то бiльше вiддаеш не тiльки дiтям, але й усiм довкола, ставишся до всього з любов’ю.

У дитинствi Артуру бракувало любовi, i це серйозно вплинуло на його майбутне. Дiти, якi не вiдчувають зв’язку з матiр’ю, ii нiжностi, не здатнi розвинути в собi впевненiсть, що дозволяе полюбити себе, повiрити в те, що iх полюблять iншi, у те, що це почуття взагалi iснуе. У дорослому вiцi iм притаманна вiдчуженiсть, вони занурюються в себе й часто сприймають iнших людей як своiх суперникiв. Саме такими були психологiчнi передумови, що вплинули на формування свiтогляду Артура Шопенгауера.

2

Удома (нiм.).




7


Яким смiшним видаеться життя, коли бачиш його в найдрiбнiших проявах. Це видовище подiбне до краплi води, що ii розглядають пiд мiкроскопом, коли вона кишить найпростiшими одноклiтинними. Ми смiемося, спостерiгаючи за iхньою жвавою дiяльнiстю, за iхньою боротьбою. І тут, i в короткому промiжку людського життя ця невпинна активнiсть мае достоту комiчний ефект.

За п’ять сьома Джулiус витрусив зi своеi пiнковоi люльки попiл i увiйшов до лекцiйноi зали Тойон-голлу. Вiн обрав мiсце в четвертому рядi збоку й кинув оком на амфiтеатр. Вiд кафедри пiднiмалися вгору двадцять рядiв стiльцiв. Бiльшiсть iз двохсот мiсць були порожнiми, а близько тридцяти стiльцiв зламанi – iх обв’язали жовтою пластиковою стрiчкою. На останньому рядi розташувалися двое безпритульних з купою своiх газет. Загалом по всiй аудиторii розсипалося зо тридцять неохайних студентiв, тодi як першi три ряди були геть порожнi. Джулiусу спало на думку, що як i в терапii, тут нiкому не хотiлося сидiти ближче до керiвника. Вiн згадав, що того-таки дня на заняттi з групою стiльцi обабiч нього теж залишалися порожнiми, аж доки не прийшли тi, хто запiзнився. Вiн навiть пожартував, що сидiти поряд iз ним – то покарання для неквапливих. Згiдно з фольклором груповоi терапii, найбiльш залежнi особи зазвичай сiдають по праву руку вiд керiвника, тодi як параноiки обирають мiсця навпроти. Однак iз власного досвiду Джулiус одне знав напевне: небажання сидiти бiля керiвника було правилом, яке регулярно пiдтверджувалося реальними прикладами.

Занедбанiсть i розпад Тойон-голлу iлюстрували реалii всього студмiстечка калiфорнiйського коледжу Костал, який свого часу започаткували як вечiрню бiзнес-школу, пiзнiше вiн розрiсся й досить-таки успiшно (хоч i недовго) функцiонував як коледж переддипломноi пiдготовки. Тепер тут, поза сумнiвом, панувала фаза ентропii.

Поки Джулiус пробирався крiзь огиднi «нетрi» студмiстечка, йому було непросто вiдрiзнити неохайних студентiв вiд безпритульних. Чи знайдеться той викладач, який за таких обставин зможе уникнути повноi деморалiзацii? Джулiус почав розумiти, чому Фiлiповi закортiло змiнити роботу й узятися до клiнiчноi практики.

Вiн зиркнув на свiй годинник. Рiвно сьома – i тiеi ж митi до лекцiйноi зали увiйшов Фiлiп у традицiйному «професорському» вбраннi: картатi штани кольору хакi, сорочка й коричневий вельветовий пiджак iз захисними латками на лiктях. Дiставши своi записи iз добряче витертого портфеля й навiть не глянувши на аудиторiю, вiн розпочав лекцiю:

Продовжуемо дослiджувати захiдну фiлософську думку – лекцiя вiсiмнадцята «Артур Шопенгауер». Сьогоднi я дотримуватимуся iншого пiдходу й дозволю собi кiлька вiдступiв. Якщо моя розповiдь видасться вам незрозумiлою, я прошу вас бути терплячими й обiцяю якнайшвидше повернутися до головноi теми нашоi розмови. Отже, пропоную звернути увагу на великi дебюти в iсторii людства.

Фiлiп кинув оком на слухачiв, немовби шукаючи пiдтвердження того, що вони його зрозумiли, проте марно. Тодi вiн поманив студента, який сидiв найближче, до себе, вказавши на дошку. Пiсля цього чiтко вимовив три слова: «н-е-з-р-о-з-у-м-i-л-и-й», «т-е-р-п-л-я-ч-и-й», «д-е-б-ю-т», а студент сумлiнно записав iх на дошцi. Коли ж той хотiв було повернутися на свое мiсце, Фiлiп жестом наказав йому сiсти в першому рядi.

Отже, великi дебюти… Довiртеся менi – ви скоро зрозумiете, до чого я все це веду. Пригадаймо Моцарта, який у дев’ятирiчному вiцi вразив вiденський королiвський двiр своею iдеальною грою на клавесинi. Або ж, якщо Моцарт не здатний торкнутися «знайомоi струни» (майже невловима усмiшка), вiзьмiмо для прикладу щось ближче – скажiмо, «Бiтлз», якi у вiцi дев’ятнадцяти рокiв презентували власнi композицii у Лiверпулi.

З-помiж iнших визначних дебютiв можна пригадати незвичайний дебют Йоганна Фiхте. (Знак студентовi, щоб той записав на дошцi прiзвище «Ф-i-х-т-е».) Хтось iз вас пам’ятае його iм’я? Воно вже лунало пiд час моеi останньоi лекцii, коли я розповiдав про нiмецьких фiлософiв-iдеалiстiв, якi були послiдовниками Канта наприкiнцi вiсiмнадцятого та на початку дев’ятнадцятого столiття, – Гегеля, Шеллiнга та Фiхте. Якщо брати до уваги всiх трьох, то найбiльш унiкальними, поза сумнiвом, були життя й дебют Фiхте, адже в дитинствi вiн був звичайним неосвiченим хлопчиком, який пас гусей у Рамменау – крихiтному нiмецькому селi, що славилося натхненними недiльними проповiдями мiсцевого священика.

Однiеi недiлi до селища прибув багатий аристократ, який хотiв послухати проповiдь, але вона вже закiнчилася. Розчарований, вiн саме стояв коло церкви, коли до нього пiдiйшов старенький селянин, який сказав, що засмучуватися не варто, адже юний пастух Йоганн може переказати йому всю проповiдь. Старий привiв хлопця, i той справдi дослiвно переказав усю проповiдь. Вельможа був настiльки вражений неймовiрною пам’яттю Йоганна, що оплатив його навчання у Пфортi – славетнiй школi, в якiй згодом навчалися провiднi нiмецькi мислителi, включно iз Фрiдрiхом Нiцше, про якого ми поговоримо на нашiй наступнiй лекцii.

Йоганн успiшно вчився i в школi, i пiзнiше в унiверситетi, однак коли його опiкун помер, хлопець зiткнувся з фiнансовими труднощами. А тому влаштувався гувернером в одну з нiмецьких родин – батьки найняли його, щоб вiн викладав iхньому синовi фiлософiю Канта, працi якого Йоганн доти й сам не читав. Уже зовсiм скоро його зачарують працi божественного Канта…

Раптом Фiлiп вiдiрвався вiд своiх записiв i поглянув на слухачiв. Не побачивши в iхнiх очах анi краплини розумiння, вiн прошипiв:

Агов, тут хтось е? Кант, Еммануiл Кант, Кант, Кант, згадали? (Жестом вiн знову показав на дошку, щоб студент записав на нiй «К-а-н-т».) Минулого тижня ми присвятили йому двi години. Кант, як i Платон, е одним iз найвеличнiших свiтових фiлософiв. Запам’ятайте моi слова: на iспитi я обов’язково вас про нього запитаю. Ага, подiяло… Бачу ознаки життя – хтось заворушився, очi почали розплющуватися, а ручка – шкрябати…

То на чому я зупинився? Авжеж. Хлопець, який пас гусей. Фiхте запропонували посаду гувернера у Варшавi. Не маючи анi копiйки за душею, вiн пройшов увесь шлях пiшки тiльки для того, щоб отримати вiдмову. То було якраз за кiлька сотень миль вiд Кенiнгсберга, де мешкав Кант, тож Фiхте вирушив туди, щоб особисто побачитися з учителем. Через два мiсяцi вiн прибув до Кенiнгсберга й безстрашно постукав у дверi Канта, однак йому не дозволили засвiдчити свою пошану. Кант був людиною звички й нiколи не приймав незнайомих вiдвiдувачiв. Минулого тижня я вже розповiдав вам про те, наскiльки точним був його графiк – мiстяни навiть звiряли своi годинники, коли бачили його на прогулянцi.

Фiхте спало на думку, що його не допустили до Канта через вiдсутнiсть рекомендацiйних листiв. Вiн вирiшив написати iх самостiйно, щоб таки домогтися омрiяноi зустрiчi. То був справжнiй вибух творчого натхнення, у результатi якого з’явилася перша праця Фiхте – «Досвiд критики всякого одкровення», у якiй вiн проаналiзував релiгiю з точки зору кантiвських поглядiв на етику й обов’язок. Кант перебував пiд таким сильним враженням вiд цiеi працi, що не тiльки зголосився зустрiтися з Фiхте, але й пообiцяв допомогти з публiкацiею.

Унаслiдок дивного збiгу обставин – можливо, це була своерiдна хитрiсть видавця – «Критика» побачила свiт без iменi автора на обкладинцi. Праця була настiльки генiальна, що критики й читачi помилково вирiшили, що це новий витвiр самого Канта. Врештi-решт той був змушений зробити публiчне звернення, у якому розповiв, що вiн не е автором цього прекрасного рукопису i що це праця талановитого юнака Фiхте. Похвала Канта стала запорукою майбутнього Фiхте в галузi фiлософii, i вже за пiвтора року йому запропонували посаду професора в унiверситетi Єни.

– Саме це, – Фiлiп знову вiдiрвався вiд своiх записiв з нестямним виразом на обличчi й «струснув» повiтря у поривi недоладного ентузiазму, – саме це я й називаю дебютом!

Утiм, жоден зi студентiв навiть голови не пiдвiв. Нiхто не звернув увагу на цей невдалий прояв ентузiазму лектора. Навiть якщо Фiлiпа й зачепила абсолютна байдужiсть аудиторii, вiн i вухом не повiв i незворушно вiв далi:

А тепер пропоную розглянути те, що з бiльшою вiрогiднiстю знайде вiдгук у ваших серцях – спортивнi дебюти. Хiба можна забути дебюти Крiса Еверта, Трейсi Остiна чи Майкла Чанга, якi здобули перемогу в професiйних тенiсних турнiрах Великого шолома у вiцi п’ятнадцяти-шiстнадцяти рокiв? Чи юних i неймовiрно талановитих шахiстiв Боббi Фiшера або Пола Морфi? Або згадаймо Хосе Рауля Капабланку, який став переможцем шахового турнiру на Кубi у вiцi одинадцяти рокiв.

І нарештi я хочу звернутися до лiтературного дебюту – найбiльш великого дебюту всiх часiв та народiв. Ідеться про молодого автора, якому було трохи за двадцять, коли вiн увiрвався на лiтературну арену з винятковим романом…

На цiй високiй нотi Фiлiп раптом замовк, немовби прагнучи ще бiльше заiнтригувати слухачiв, i подивився в лекцiйну залу впевненим сяючим поглядом. Вiн знав, що робить, це було очевидно. Джулiус не йняв вiри власним очам. Що вiн хотiв там побачити? Студентiв, якi нетерпляче соваються на своiх мiсцях, тремтять вiд цiкавостi й бурмочуть: «Хто ж цей лiтературний генiй?» Джулiус крутнувся на мiсцi й оглянув усю залу: знудженi погляди, студенти розвалилися в крiслах, хтось малюе каракулi, хтось читае газету чи розгадуе кросворди… Лiворуч вiд нього якийсь студент заснув, витягнувшись на двох крiслах. А праворуч, у кiнцi його ряду, двое натхненно цiлувалися. Спереду двое студентiв штовхали один одного лiктями, глипаючи на щось у заднiй частинi лекцiйноi зали. Незважаючи на цiкавiсть, Джулiус не озирнувся, щоб туди подивитися – iмовiрно, вони просто заглядали пiд спiдницю якiйсь дiвчинi. Вiн знову прислухався до Фiлiпа.

Хто ж був цим генiем? (Голос Фiлiпа скидався на монотонне гудiння.) Його звали Томасом Манном. У вашому вiцi – так-так, саме у вашому вiцi – вiн почав працювати над своiм шедевром, славетним романом «Будденброки». Твiр побачив свiт, коли авторовi було двадцять шiсть рокiв. Томас Манн, як ви, сподiваюся, знаете, згодом став провiдною фiгурою у лiтературному свiтi двадцятого столiття й отримав Нобелiвську премiю в галузi лiтератури. (Фiлiп продиктував слова «М-а-н-н» i «Б-у-д-д-е-н-б-р-о-к-и» своему помiчниковi, щоб той записав iх на дошцi.) Роман опублiкували 1901 року, i в ньому можна спостерiгати за життям чотирьох поколiнь нiмецькоi родини бюргерiв, з усiма найдрiбнiшими змiнами, яких вони зазнали. Як це пов’язано з фiлософiею та зокрема темою сьогоднiшньоi лекцii? Як я обiцяв, я трохи вiдiйшов вiд теми, але зробив це з тим, щоб повернутися до сутi ще з бiльшим ентузiазмом.

У залi стало гамiрно, почулися чиiсь кроки. Двое вуайеристiв, якi штовхали одне одного лiктями перед Джулiусом, гучно шарудiли, збираючи своi речi, а тодi покинули аудиторiю. Юнак iз дiвчиною, якi обiймалися в кiнцi ряду, вже пiшли, i навiть студент, який мав занотовувати слова на дошцi, немовби розчинився в повiтрi. Фiлiп тим часом вiв далi:

Найбiльш сильними в романi «Будденброки» для мене е роздiли наприкiнцi книги. Саме там герой-протагонiст, голова родини Томас Будденброк, стоiть на порозi смертi. Дивовижно – як автор у своi двадцять з чимось так глибоко вiдчував переживання, пов’язанi iз завершенням життевого шляху. (Коли вiн пiдняв у повiтря книгу iз загнутими кутиками сторiнок, на його губах з’явилася ледь помiтна усмiшка.) Я рекомендую це тим, хто мае намiр померти.

Джулiус почув трiск сiрникiв – двое студентiв закурили, виходячи з лекцiйноi зали.

Коли смерть заявила про своi права, Томаса Будденброка охопили жах i розпач. Нiщо з-помiж того, у що вiн вiрив, не могло дати йому необхiдну пiдтримку: анi релiгiйнi переконання, якi вже давно не задовольняли його метафiзичних потреб, анi набутий разом iз досвiдом скептицизм, анi матерiалiстичне вчення Дарвiна. За словами Манна, «перед всевидющим оком близькоi смертi все те завалилося, впало, нездатне бодай на годину заспокоiти його, дати йому певнiсть, що вiн готовий до кiнця»3.

Пiсля цих слiв Фiлiп знову пiдняв очi й поглянув на аудиторiю:

– Те, що сталося потiм, дуже важливо, i саме зараз ми наблизимося до сутi нашоi сьогоднiшньоi лекцii.

Отже, коли його огорнув вiдчай, Томас Будденброк випадково знайшов у своiй книжковiй шафi дешевий пошарпаний томик фiлософii, який вiн багато рокiв тому придбав у букiнiстичнiй крамничцi. Вiн почав його читати – i невдовзi заспокоiвся. За словами Манна, його вразило те, як «могутнiй високий розум змагаеться з життям, дужим, жорстоким i лукавим життям». Виняткова яснiсть думок, викладених у цiй фiлософськiй працi, просто-таки зачарувала вмираючого, i вiн годинами не вiдривався вiд читання. А тодi вiдкрив роздiл «Про смерть i ii стосунок до безсмертного в нашому ествi». Цi слова знайшли вiдгук у його серцi – i вiн узявся до читання з подвiйним ентузiазмом, неначе вiд цього залежало його життя. А коли Томас Будденброк закiнчив читати, вiн вiдчув себе зовсiм iншою людиною – то був чоловiк, який вiднайшов мир та спокiй, якi так довго його оминали. То що вiн вiдкрив для себе, стоячи на порозi смертi? (Цiеi митi Фiлiп зненацька заговорив пророчим голосом.) А тепер слухайте уважно, Джулiусе Герцфельде, бо це стане вам у пригодi на випускному iспитi життя…

Джулiус був шокований, що до нього звернулися особисто пiд час публiчноi лекцii, й аж пiдстрибнув на мiсцi. Вiн стривожено роззирнувся навсiбiч, але, на превеликий подив, побачив, що аудиторiя геть порожня – тут не було анi душi, i навiть двое безпритульних десь подiлися.

Але Фiлiп не зважав на те, що його слухачi зникли, i спокiйно вiв далi:

Зараз я процитую уривок iз «Будденброкiв». (З цими словами вiн розкрив пошарпану книжку в паперовiй обкладинцi.) Ваше завдання – уважно прочитати цей роман, а особливо його дев’ятий роздiл. Для вас це буде безцiнний досвiд, вiн принесе набагато бiльше користi, анiж спроби вiднайти сенс у спогадах ваших колишнiх пацiентiв. Отже:

«Я сподiвався жити далi в своему синовi? Тiй ще лякливiшiй, кволiшiй особистостi? Дитяча вигадка, дурощi! Що менi син? Менi не треба сина!.. Де я буду, коли помру? Це ж ясно, як Божий день, так навдивовижу просто! Буду в усiх тих, хто будь-коли вимовляв, вимовляе чи вимовлятиме «я», а особливо в тих, хто каже це «я» смiливiше й радiснiше…

Хiба я коли ненавидiв життя, це чисте, грiзне й могутне життя? Дурниця, непорозумiння! Я тiльки себе ненавидiв, тому що не мiг його витримати. Але я люблю вас, щасливi, всiх вас люблю, i скоро мене перестане вiддiляти вiд вас тiсна в’язниця, скоро те в менi, що любить вас, моя любов, звiльниться i буде з вами… з вами i у вас, у всiх!..»

Фiлiп закрив книгу й повернувся до своiх записiв.

То хто був автором твору, який кардинально змiнив Томаса Будденброка? У своему романi Манн не розкривае його iменi, однак сорок рокiв по тому вiн написав чудове есе, в якому йшлося про те, що автором тiеi книжки був Артур Шопенгауер. Манн розповiдае, як у вiцi двадцяти трьох рокiв вiн уперше вiдчув неймовiрну радiсть вiд читання Шопенгауера. Його зачарувала не тiльки милозвучнiсть слiв автора, якi вiн змальовуе як «iдеально чистi й округлi, з напрочуд потужним викладом думок та мовою, слова настiльки вишуканi, iдеально припасованi, пристраснi, генiальнi, неймовiрно й прекрасно суворi – таких годi шукати в iсторii нiмецькоi фiлософii», але й суть поглядiв Шопенгауера, якi вiн описав як «емоцiйнi, такi, вiд яких перехоплюе подих, якi балансують на межi контрастiв, мiж розумом та iнстинктом, пристрастю i спокутою». Манн повсякчас зауважував, що Шопенгауер став для нього надто цiнним досвiдом, щоб тримати його при собi, тож у своему творi вiн запропонував працю цього фiлософа персонажу, який втомився вiд страждань.

Не тiльки Томас Манн, але й багато iнших мислителiв зiзнавалися, що багато в чому завдячують Артуру Шопенгауеру. Толстой називав його «найвеличнiшим генiем з-помiж людей». Для Рiчарда Вагнера вiн був «дарунком небес». Нiцше говорив, що його життя змiнилося назавжди пiсля того, як вiн купив пошарпаний томик Шопенгауера в букiнiстичнiй крамничцi в Лейпцигу – вiн зiзнавався, що «дозволив цьому невгамовному похмурому генiю попрацювати над моею свiдомiстю». Шопенгауер назавжди змiнив iнтелектуальну мапу захiдного свiту, без нього ми мали б зовсiм iнших (i значно слабших) Фройда, Нiцше, Гардi, Вiттгенштейна, Бекетта, Ібсена, Конрада.

Фiлiп дiстав кишеньковий годинник, якусь мить уважно на нього дивився, а тодi урочисто сказав:

На цьому ми завершуемо наше знайомство з Артуром Шопенгауером. Його фiлософiя настiльки широка й глибока, що ii неможливо викласти коротко. Тож я вирiшив пiдiгрiти вашу цiкавiсть, сподiваючись, що ви уважно прочитаете роздiл на шiстдесят сторiнок у вашому пiдручнику. Маемо ще двадцять хвилин до кiнця лекцii, i я хотiв би присвятити iх запитанням та обговоренню. В аудиторii е запитання, лiкарю Герцфельд?

Джулiуса спантеличив тон Фiлiпа – вiн знову оглянув порожню лекцiйну залу i м’яко зауважив:

– Фiлiпе, ти взагалi помiтив, що твоi слухачi пiшли з лекцii?

– Якi слухачi? А, вони. Так званi студенти, – Фiлiп зневажливо махнув рукою, показуючи, що вони не заслуговують на його увагу: йому було абсолютно байдуже, прийшли вони чи пiшли. – Сьогоднi моiм слухачем були ви, лiкарю Герцфельд. Ця лекцiя була виключно для вас, – мовив Фiлiп, якого, здавалося, аж нiяк не бентежила розмова з тим, хто стояв за тридцять футiв вiд нього у порожнiй аудиторii.

– Гаразд, скажiмо, я на це купився. Чому ж саме я став сьогоднi твоiм слухачем?

– А ви помiркуйте, лiкарю Герцфельд…

– Краще називай мене просто Джулiусом. Я ж називаю тебе Фiлiпом – припускаю, ти не проти, тож буде правильно, якщо й ти звертатимешся до мене на iм’я. О, знову це вiдчуття дежавю – пригадую, як колись сказав тобi: «Називай мене Джулiусом – ми ж не чужi люди».

– Я не маю звички називати своiх клiентiв на iм’я, бо я iхнiй професiйний консультант, а не друг. Але якщо бажаете – нехай буде Джулiус. То на чому ми зупинилися? Ти запитав, чому я викладався сьогоднi саме для тебе? Гаразд, я вiдповiм – це була реакцiя на твое прохання про допомогу. Помiркуй-но, Джулiусе: ти прийшов до мене з проханням про розмову, однак у цьому проханнi крилося багато iнших нюансiв.

– Та невже?

– Саме так. Дозволь менi пояснити. По-перше, тон твого голосу свiдчив про те, що справа термiнова: тобi було вкрай важливо зi мною зустрiтися. Очевидно, за твоiм проханням не крилася звичайна цiкавiсть i це було не просте бажання дiзнатися, як у мене справи. Нi, це було щось iнше. Ти сказав, що стан твого здоров’я погiршився, а для чоловiка у вiцi шiстдесяти п’яти рокiв це означае, що вiн скоро зустрiнеться зi смертю. Тому я припустив, що ти наляканий i шукаеш того, що могло б тебе заспокоiти. Тож моя сьогоднiшня лекцiя була своерiдною реакцiею на твое прохання.

– Досить розмитою реакцiею, Фiлiпе.

– Не бiльш розмитою, анiж твое прохання, Джулiусе.

– Туше! Але наскiльки я пригадую, тобi завжди iмпонувала неяснiсть.

– Я й зараз сприймаю це абсолютно нормально. Ти попросив про допомогу – i я вiдгукнувся, познайомивши тебе з людиною, яка може стати тобi в пригодi значно бiльше, анiж усi iншi.

– Отже, ти вирiшив допомогти менi вiднайти спокiй, змальовуючи те, як Будденброк на порозi смертi знайшов умиротворення в працi Шопенгауера?

– Авжеж. І те, що я тобi запропонував, – це тiльки «закуска», зразок того, що ти можеш отримати згодом – чогось значно бiльшого. І я, як гiд, який поведе тебе творчiстю Шопенгауера, хотiв би зробити тобi одну пропозицiю. Повiр, це дуже вигiдна угода.

– Угода? Фiлiпе, ти не припиняеш мене дивувати. Я просто-таки заiнтригований.

– Я вже завершив свою роботу в межах програми консультування, а також зiбрав усi необхiднi документи, щоб отримати лiцензiю психотерапевта. Але менi ще потрiбно попрацювати двiстi годин пiд професiйним наглядом. Звiсно, я можу й далi провадити дiяльнiсть клiнiчного фiлософа – ця галузь нiяк не регулюеться законодавством штату. Однак лiцензiя психотерапевта-консультанта матиме для мене безлiч переваг, включно зi страхуванням вiд лiкарських помилок та бiльш ефективним просуванням себе на ринку. На вiдмiну вiд Шопенгауера, я не маю анi незалежного джерела фiнансовоi пiдтримки, анi потужноi науковоi пiдтримки. Гадаю, ти на власнi очi бачив, як зневажливо ставляться до фiлософii йолопи з цього свинарника, який гордо iменують унiверситетом.

– Фiлiпе, чому ми мусимо кричати одне одному? Лекцiя вже закiнчилася. Чому б тобi не сiсти ближче, щоб ми могли продовжити нашу бесiду за бiльш неформальних обставин?

– Гаразд.

Фiлiп зiбрав своi нотатки, запхав iх до портфеля i вмостився у крiслi першого ряду. І хоча тепер вони сидiли ближче одне до одного, iх усе ще роздiляли чотири ряди крiсел, а Фiлiп був змушений незручно вигинати шию, щоб дивитися на Джулiуса.

– Отож, якщо я правильно тебе зрозумiв, ти пропонуеш своерiдний обмiн: я стаю твоiм супервiзором, а ти навчатимеш мене мудростi Шопенгауера? – вже тихiше поцiкавився Джулiус.

– Саме так! – Фiлiп повернув до нього голову, однак iхнi погляди не зустрiлися.

– І ти вже мiркував над тим, якою саме буде наша спiвпраця?

– У мене було багато думок з цього приводу. Насправдi, лiкарю Герцфельд…

– Джулiусе.

– Авжеж, Джулiусе. Я хотiв сказати, що протягом кiлькох тижнiв мiркував над тим, щоб зателефонувати тобi й попросити про супервiзiю, однак щоразу вiдмовлявся вiд цiеi думки – переважно з фiнансових причин. А потiм ти сам менi зателефонував – i я був вражений. Неймовiрний збiг! Щодо нашоi спiвпрацi я пропоную зустрiчi у щотижневому форматi. Ми роздiлимо годину навпiл: половина часу пiде на твоi експертнi поради щодо моiх пацiентiв, а iнша половина – на моi розповiдi про Шопенгауера.

Джулiус заплющив очi й поринув у роздуми.

Фiлiп зо двi-три хвилини почекав, а тодi сказав:

– То що думаеш про мою пропозицiю? Хоч я й певен, що студенти бiльше не з’являться, за розкладом пiсля лекцii я маю працювати в адмiнiстрацii, тож менi вже треба поспiшати.

– Розумiеш, Фiлiпе, такi пропозицii отримуеш не щодня. Менi треба трохи бiльше часу, щоб усе обмiркувати. Давай зустрiнемося на цьому тижнi. Я вiльний у середу по обiдi. Тобi буде зручно о четвертiй?

Фiлiп кивнув:

– У середу я закiнчую о третiй. Зустрiнемося в моему офiсi?

– Нi, Фiлiпе, в моему. Зараз я працюю вдома – Пасифiк-авеню, 249. Це неподалiк вiд мого старого офiсу. Ось, тримай вiзитiвку.

Уривок зi щоденника Джулiуса

Я почувався неабияк спантеличеним, коли пiсля своеi лекцii Фiлiп запропонував менi бартер: я стаю його супервiзором, а вiн моiм учителем. Дивовижно, наскiльки швидко людина може знову пiдпасти пiд знайомий вплив iншоi людини. Це схоже на те, як увi снi бачиш якесь мiсце i воно видаеться таким знайомим, а тодi згадуеш, що ти таки бував тут – щоправда, в iнших снах. Те саме можна сказати i про марихуану: кiлька затяжок – i раптом ти опиняешся у знайомому мiсцi, тобою оволодiвають знайомi думки, i все це можна пережити виключно «пiд марихуаною».

З Фiлiпом та сама iсторiя. Провiв iз ним зовсiм мало часу – i ось тобi, маеш – зринули спогади iз самiсiньких глибин пам’ятi, повернувся особливий «фiлiповий» настрiй. Який же вiн зарозумiлий, який презирливий! Йому байдуже до всiх iнших. Та все одно е в ньому щось напрочуд сильне (хотiв би я знати, що саме?), i це «щось» тягне мене до нього. Його iнтелект? Пихатiсть i вiдiрванiсть вiд реальностi, помноженi на виняткову наiвнiсть? До речi, за двадцять два роки вiн геть не змiнився. Хоча нi, таки змiнився. Звiльнився вiд своеi сексуальноi одержимостi, тож бiльше не бiгае, мов той пес за сучкою, винюхуючи ii слiди. Тепер стиль його життя бiльш пiднесений – саме цього вiн завжди й прагнув. А от бажання манiпулювати iншими не зникло – воно й досi тут, воно очевидне. А вiн i гадки не мае, що я бачу його наскрiзь – гадае, що я вхоплюся за його пропозицiю й подарую йому двiстi годин свого часу, щоб натомiсть слухати про Шопенгауера. Ще й робить вигляд, що я сам це запропонував, що я цього хочу, що менi це потрiбно. Не заперечуватиму, що Шопенгауер мене таки трохи цiкавить, однак провести з Фiлiпом кiлька сотень годин, щоб дiзнатися про цього фiлософа бiльше, зараз не е моiм прiоритетом. А якщо той уривок про Будденброка, який вiн менi цитував, i е яскравим прикладом того, що менi може запропонувати Шопенгауер, тодi це мене взагалi не цiкавить. Ідея унiверсальноi едностi – без мого власного «я», моiх спогадiв та унiкальноi свiдомостi – аж нiяк мене не зiгрiвае. Аж нiяк.

Що ж вабить Фiлiпа до мене? Це гарне запитання. Вiн було прохопився про двадцять тисяч доларiв, що iх витратив на моi консультацii, – можливо, Фiлiп i досi сподiваеться, що вiдшкодуе своi «збитки»? Стати його супервiзором? Перетворити його на законного, кошерного психотерапевта? Дилема ще та. Чи хочу я його пiдтримати? Чи зможу «благословити» його на практику, якщо сам не вiрю, що цей ненависник (а вiн таким i е) здатний комусь допомогти?

3

Тут i далi цитати з роману Томаса Манна «Будденброки» наводяться в перекладi Євгена Поповича.




8



Безтурботнi днi раннього дитинства

Геть усе на боцi релiгii: одкровення, пророцтва, урядовий захист, найвища шана й визнання… Ба бiльше – безцiнне право впроваджувати своi вчення у нiжному дитячому вiцi, внаслiдок чого вони перетворюються практично на вродженi переконання.

Пiсля народження Артура в лютому 1788 року Йоганна написала у своему щоденнику, що iй, як i всiм молодим матерям, подобаеться гратися з «новою лялькою». Але новi ляльки швидко стають старими, тож не минуло й кiлькох мiсяцiв, як мати втомилася вiд своеi iграшки – у Данцигу ii огорнули нудьга i самотнiсть. Усерединi неi пробуджувалося якесь абсолютно нове вiдчуття – неясне усвiдомлення, що материнство не е ii iстинним призначенням, що iй уготоване зовсiм iнше майбутне. А влiтку в замiському маетку Шопенгауерiв iй було особливо важко. Хоча Генрiх i приiздив до неi на вихiднi разом зi священиком, решту часу Йоганна проводила на самотi з Артуром та слугами. Через жахливi ревнощi Генрiх заборонив дружинi запрошувати сусiдiв чи покидати дiм без вагомоi причини.

Коли Артуровi виповнилося п’ять рокiв, його родина пережила великий стрес. Пруссiя захопила Данциг, i перш нiж прибули прусськi вiйська, на чолi яких стояв той самий генерал, якого Генрiх образив за кiлька рокiв до цих подiй, уся родина Шопенгауерiв поспiхом виiхала до Гамбурга. Там, у незнайомому мiстi, Йоганна народила другу дитину, Адель. Вiдчуття, що вона потрапила в пастку, посилилося, i жiнку огорнув глибокий розпач.

Генрiх, Йоганна, Артур, Адель – батько, мати, син, донька – усiх iх об’еднував родинний зв’язок, однак насправдi в них не було нiчого спiльного.

Для Генрiха Артур був лялечкою, з якоi мав згодом розвинутися майбутнiй очiльник торгового дому Шопенгауерiв. Як батько Генрiх був типовим представником роду Шопенгауерiв: передусiм вiн дбав про справу, а на сина не зважав, бо гадав, що почне виконувати своi батькiвськi обов’язки тiльки пiсля того, як Артур «вийде» з дитячого вiку.

А дружина – ким ii бачив Генрiх? З неi мало прорости наступне поколiння Шопенгауерiв, i ця жiнка мала стати iхньою колискою. Їi, небезпечно жваву, слiд було стримувати, захищати i всiляко обмежувати.

А Йоганна? Що вiдчувала вона? Здобич у пастцi! Їi чоловiк i годувальник Генрiх став для неi трагiчною помилкою, похмурим тюремником, який висотував iз неi життя. А ii син Артур? Хiба ж вiн не був частиною цiеi пастки, цвяхом у ii домовинi? Як талановита жiнка, Йоганна мала велике бажання проявити, реалiзувати себе, i воно зростало iз загрозливою швидкiстю, тодi як Артур став для неi надто малою винагородою за подiбне самозречення.

А молодша донька? Генрiх ii майже не помiчав, i Адель зiграла незначну роль у сiмейнiй драмi – iй судилося все життя пропрацювати особистою секретаркою Йоганни.

Отак кожен iз Шопенгауерiв iшов власним шляхом.

Пiд тягарем тривог i вiдчаю батько Шопенгауер добровiльно пiшов iз життя через шiстнадцять рокiв пiсля народження Артура: вiн пiднявся на верхнiй поверх складу Шопенгауерiв i кинувся з вiкна в холоднi води Гамбурзького каналу.

Матуся Шопенгауер, яку цей стрибок визволив iз шлюбноi пастки, струсила зi своiх черевичкiв гамбурзький пил i, мов нестримний вiтер, чкурнула до Веймара, де невдовзi започаткувала один iз найвiдомiших лiтературних салонiв Нiмеччини. Там вона близько потоваришувала з Гете й iншими славетними лiтераторами, а також написала з десяток популярних любовних романiв. Їi персонажами переважно були жiнки, яких змусили взяти шлюб iз нелюбами, однак вони вiдмовилися народжувати дiтей, бо все ще чекали на справжне кохання.

А як щодо юного Артура? Артур Шопенгауер мав стати одним iз наймудрiших людей, якi будь-коли жили на цьому свiтi. А ще – одним iз найбiльш нещасних людей, який ненавидiв саме життя. Людиною, яка у вiцi п’ятдесяти п’яти рокiв напише такi слова:

«Якби ж то ми могли бачити майбутне… Подеколи дiти скидаються на невинних в’язнiв, яких, щоправда, засудили не на смерть, а на життя – i при цьому вони навiть не усвiдомлюють, що означае цей вирок. Утiм, кожна людина бажае дожити до старостi… того стану, про який можна сказати: “Сьогоднi погано, а з кожним днем буде ще гiрше, доки не станеться найгiрше”».




9


У нескiнченному всесвiтi е незлiченнi сяючi сфери, навколо яких обертаються меншi пiдсвiченi кулi – всерединi гарячi, а зовнi вкритi холодною i твердою корою, на якiй шар плiсняви подарував життя всiм живим органiзмам, – це i е реальнiсть, це i е свiт.

Просторий будинок Джулiуса в Пасифiк Гайтс був набагато розкiшнiший, порiвняно з усiм, що вiн мiг собi дозволити зараз: Джулiус був одним iз тих щасливчикiв-мiльйонерiв Сан-Франциско, яким тридцять рокiв тому вдалося придбати собi житло – будь-яке житло. Вони змогли його купити завдяки тридцяти тисячам доларiв, що iх успадкувала його дружина Мiрiам, i, на вiдмiну вiд iнших iнвестицiй, з часом вартiсть цього будинку виключно зростала. Пiсля смертi Мiрiам Джулiус мiркував над тим, щоб його продати, надто вже вiн був великий для однiеi людини, але натомiсть зробив собi офiс на першому поверсi.

Чотири сходинки з вулицi вели до майданчика з фонтаном, облицьованим блакитними кахлями. Кiлька сходинок лiворуч вели до офiсу Джулiуса, а праворуч розташовувалися сходи до будинку. Фiлiп прибув вчасно. Джулiус зустрiв його бiля дверей i провiв до свого кабiнету, жестом показавши на коричневе шкiряне крiсло.

– Кави, чаю?

Сiдаючи в крiсло, Фiлiп навiть не роззирнувся довкола. Вiн проiгнорував пропозицiю Джулiуса й сказав:

– То що ти вирiшив щодо супервiзii?

– Ага, усе як завжди – не гаемо часу й одразу беремося до справи. Мушу зiзнатися, для мене це непросте рiшення. Надто багато запитань. У твоему проханнi е щось таке… якась суперечнiсть, i вона мене збiса тривожить.

– Либонь, ти хочеш дiзнатися, чому я прошу тебе про супервiзiю, зважаючи на те, що не був задоволений твоiми психотерапевтичними послугами?

– Точнiше й не скажеш. Ти напрочуд чiтко висловив думку про те, що терапiя була повним провалом – ти змарнував три роки, а на додачу ще й купу грошей.

– Тут немае жодноi суперечностi, – без вагання вiдповiв Фiлiп. – Лiкар може бути компетентним терапевтом i супервiзором, незважаючи на те, що зазнав поразки з конкретним пацiентом. Дослiдження свiдчать, що терапiя (i байдуже, хто ii проводить) для третини пацiентiв виявляеться марною. Крiм того, у цiй невдачi, поза сумнiвом, вiдiграв чималу роль i я – моя впертiсть, негнучкiсть. Твоею помилкою було те, що ти обрав для мене не той тип лiкування i надто довго на ньому наполягав. Однак це зовсiм не означае, що я не оцiнив твоiх зусиль, якщо хочеш, навiть твое бажання менi допомогти.

– Непогано звучить, Фiлiпе. Усе логiчно. Але все-таки як можна просити про супервiзiю терапевта, який не змiг тебе вилiкувати? Дiдька лисого я б так вчинив – я б на твоему мiсцi знайшов когось iншого. Припускаю, тут криеться ще щось i ти це приховуеш.

– Можливо, я маю надати додатковi пояснення. Якби я сказав, що ти менi нiчого не дав, це було б не зовсiм точно. Ти зробив два зауваження, якi знайшли вiдгук у моему серцi i, цiлком можливо, вiдiграли певну роль у моему одужаннi.

На якусь мить Джулiуса охопило роздратування з приводу того, що вiн мае випитувати всi деталi. Невже Фiлiп гадав, що йому це не буде цiкаво? Невже можна бути настiльки вiдiрваним вiд реальностi? Та врештi-решт вiн здався й запитав:

– А якi саме зауваження?

– Гм, перше не таке вже й суттеве, однак для мене воно мало неабияке значення. Я якраз розповiдав тобi про свiй типовий вечiр: сам розумiеш, пiдчепив десь жiнку, запросив на вечерю, а потiм спокусив ii – усе як завжди, та сама iсторiя. Пригадую, тодi я запитав, що ти про це все думаеш – чи не вважаеш, що це аморально чи огидно.

– Навiть не пригадую, що я тодi вiдповiв.

– Ти сказав, що це анi аморально, анi огидно, а просто нудно. Це змусило мене замислитися над тим, що я живу нудним життям, немовби ходжу по колу.

– Он воно що. Що ж, це цiкаво. То це одне зауваження. А як щодо другого?

– Ми обговорювали епiтафii на могильних плитах. Не пам’ятаю чому, але, якщо не помиляюся, ти поцiкавився, яку епiтафiю я обрав би для себе…

– Цiлком може бути. Зазвичай я використовував це запитання, коли розмова заходила в глухий кут i треба було «розбурхати» спiврозмовника. І що?

– Ти запропонував написати на моему надгробному каменi фразу: «Вiн любив трахатися». А тодi додав, що вона стала б непоганою епiтафiею i для мого собаки – i що, власне, ми могли б мати одну могильну плиту на двох.

– Крутий поворот. Невже я справдi був таким грубим?

– Грубим чи нi – наразi це байдуже. Важливо те, що це було ефективно й дiево. Згодом, рокiв iз десять по тому, менi це стало в пригодi.

– Запiзнiлий ефект лiкування! Я завжди припускав, що вiн набагато важливiший, анiж усi гадають. Завжди хотiв дослiдити цю тему. Але, зважаючи на те, що зараз у нас е спiльнi iнтереси, скажи, чому пiд час нашоi останньоi зустрiчi ти про це навiть словом не прохопився? Чому не зiзнався, що я тобi допомiг – нехай навiть зовсiм трiшечки?

– Джулiусе, я не певен, що це якось пов’язано з темою нашоi розмови. Ти маеш вирiшити, чи хочеш стати моiм супервiзором iз психотерапii. І чи дозволиш менi натомiсть бути твоiм консультантом iз Шопенгауера?

– Той факт, що ти не бачиш зв’язку, робить його ще бiльш очевидним. Фiлiпе, я не намагатимусь бути дипломатичним. Тому скажу прямо: я не впевнений, що ти маеш досить грунтовну базу, щоб стати терапевтом, а тому маю певнi сумнiви щодо доцiльностi цiеi супервiзii.

– Кажеш, я не маю «грунтовноi бази»? А можна детальнiше? – сказав Фiлiп, абсолютно не образившись.

– Гаразд, я спробую пояснити. Я завжди вважав, що психотерапiя – це радше покликання, анiж фах, що це спосiб життя для тих, хто дбае про iнших. У тобi я такоi схильностi до турботи не бачу. Гарний психотерапевт прагне зменшити страждання, допомогти людям розвиватися. А в тобi я бачу тiльки зневагу до iнших – зауваж, iз яким презирством ти ставишся до своiх студентiв. Психотерапевти мають налагоджувати зв’язок зi своiми пацiентами, тодi як тобi байдуже, як почуваються iншi. Вiзьмiмо для прикладу нас iз тобою. Пiсля нашоi телефонноi розмови ти припустив, що я смертельно хворий. І водночас я не почув вiд тебе анi словечка спiвчуття чи розради.

– Невже ти гадаеш, що я допомiг би тобi, пробурмотiвши кiлька порожнiх спiвчутливих слiв? Я дав тобi бiльше, значно бiльше – пiдготував i прочитав цiлу лекцiю.

– Тепер розумiю. Просто це важко було зрозумiти, Фiлiпе. Я вiдчув, що мене просто використовують, що тобi до мене байдуже. Для мене було б краще (i значно краще), якби ти висловлювався прямо, якби говорив з усiм серцем. Це не обов’язково мало би бути щось монументальне – ти мiг би просто поцiкавитися моею ситуацiею чи настроем. Господи, та ти мiг просто сказати: «Менi дуже шкода про це чути». Невже це було так складно?

– Якби хворим був я, менi цього аж нiяк не хотiлося б. Перед обличчям смертi я хотiв би отримати iнструменти, iдеi, бачення, що його пропонуе Шопенгауер, – i саме цим я подiлився з тобою.

– Фiлiпе, ти навiть зараз не хочеш поцiкавитися, чи твое припущення щодо моеi хвороби е правильним.

– А я помиляюся?

– Ну ж бо, Фiлiпе. Просто скажи – це ж не боляче.

– Ти сказав, що маеш серйознi проблеми зi здоров’ям. Може, розкажеш детальнiше?

– Непоганий початок, Фiлiпе. Вiдкрите запитання наприкiнцi фрази – це, поза сумнiвом, найкращий вибiр.

Джулiус зробив паузу, намагаючись зiбратися з думками й вирiшити, наскiльки вiн готовий вiдкритися Фiлiпу.

– Отже, зовсiм нещодавно я дiзнався, що в мене рак шкiри – злоякiсна меланома, яка серйозно загрожуе моему життю, хоча моi лiкарi запевняють, що принаймнi протягом року мое здоров’я не погiршуватиметься.

– Тепер я ще бiльше певен, що погляди Шопенгауера, про якi я говорив пiд час лекцii, тобi дуже допомогли б, – зауважив Фiлiп. – Пам’ятаю, як пiд час мого лiкування ти якось сказав, що життя – це «тимчасовий стан iз постiйним результатом». Це чистий Шопенгауер.

– Фiлiпе, але то був жарт.

– Ми обидва знаемо, що сказав би про жарти твiй гуру Зигмунд Фройд, чи не так? Я стоятиму на своему: у мудростi Шопенгауера е те, що стане тобi в пригодi.

– Фiлiпе, я не твiй супервiзор (до цього питання ми ще повернемося), але ось тобi мiй перший урок з психотерапii – абсолютно безкоштовний. Найбiльш важливими у психотерапii е не iдеi, бачення чи iнструменти. Якщо наприкiнцi лiкування ти поцiкавишся в пацiентiв, якими були iхнi враження вiд процесу вашоi спiвпрацi, що вони згадають? Вони нiколи не згадують про iдеi, але завжди пам’ятають про стосунки. Пацiенти рiдко запам’ятовують важливу думку, що пролунала з вуст iхнього психотерапевта, але зазвичай iз неабиякою нiжнiстю згадують особистi стосунки з ним. І я навiть ризикну припустити, що з тобою – та сама iсторiя. Чому ти так добре мене запам’ятав, чому те, що мiж нами сталося, настiльки на тебе вплинуло, що тепер, коли минуло стiльки рокiв, ти звернувся до мене з проханням про супервiзiю? Ідеться аж нiяк не про тi два зауваження, якими б провокацiйними вони не були. Нi, я гадаю, йдеться про певний зв’язок мiж нами, який ти вiдчував. Гадаю, саме через нього, а також тому, що нашi стосунки, якими складними вони не були, мали сенс, ти знову звернувся до мене, сподiваючись на вiдновлення цього зв’язку.

– Помилка на помилцi, лiкарю Герцфельд…

– Авжеж-авжеж, такi помилки, що сама лишень згадка про зв’язок змушуе тебе знову повернутися до офiцiозу.

– Помилка на помилцi, Джулiусе. По-перше, я не хочу, щоб ти хибно вважав, що твое бачення реальностi i е реальнiстю – res naturalis, – а твоя мiсiя полягае в тому, щоб нав’язувати це бачення iншим. Ти прагнеш стосункiв, високо iх цiнуеш, а тому робиш помилкове припущення про те, що я – i всi люди загалом – мають чинити так само, а якщо я стверджую протилежне, то просто пригнiчую свою потребу в стосунках. Скидаеться на те, – вiв далi Фiлiп, – що фiлософський пiдхiд значно бiльше iмпонуе таким людям, як я. Правда ж у тому, що ми з тобою абсолютно рiзнi. Я нiколи не вiдчував задоволення вiд спiлкування з iншими людьми. Їхнi задуми, вимоги, ефемернi дрiбнi прагнення, iхне позбавлене сенсу життя – усе це суцiльнi нiсенiтницi, перепони на моему шляху до спiлкування з воiстину великими свiтовими мислителями, яким справдi е що сказати.

– То навiщо ставати психотерапевтом? Чому б тобi не залишитися з великими свiтовими мислителями? Навiщо змушувати себе допомагати тим, чие життя позбавлене будь-якого сенсу?

– Якби ж то я отримав спадок, як Шопенгауер, i не мусив дбати про те, як триматися на плаву, запевняю: мене тут сьогоднi не було б. Ідеться виключно про грошi. Витрати на навчання геть спустошили мiй банкiвський рахунок, за викладацьку роботу я отримую копiйки, коледж от-от збанкрутуе, тож я маю великi сумнiви щодо того, чи запропонують менi продовжити угоду. Зважаючи на моi потреби, менi вистачило б кiлькох клiентiв на тиждень. Я живу ощадливо, тож менi потрiбна виключно свобода, щоб займатися тим, що менi найбiльше подобаеться: читати, мiркувати, медитувати, слухати музику, грати в шахи i ходити на прогулянки з моiм псом Регбi.

– Ти й досi не вiдповiв на мое запитання: навiщо звертатися до мене, коли цiлком зрозумiло, що моi методи роботи вiдрiзняються вiд тих, за якими хочеш працювати ти? І ти нiяк не вiдреагував на мое припущення щодо того, що в наших колишнiх стосунках е те, що тягне тебе до мене.

– Я не вiдреагував, бо це не мае жодного стосунку до нашоi справи. Та якщо для тебе це важливо, я висловлюся щодо твого припущення. Не варто робити висновок, що я ставлю пiд сумнiв наявнiсть базових мiжособистiсних потреб. Шопегауер i сам казав, що двоногi (так, це його термiн) мусять триматися близько одне до одного коло вогнища, аби зiгрiтися. Утiм, вiн також застерiгав, що надто щiльний контакт бiля вогнища може призвести до загоряння. Йому iмпонували дикобрази – вони теж тулилися одне до одного, щоб зiгрiтися, однак використовували своi голки, щоб триматися на вiдстанi. Вiн цiнував свою самотнiсть понад усе – для того щоб бути щасливим, йому не потрiбно було вiд чогось залежати. Цiеi думки дотримувалися й iншi видатнi люди – скажiмо, Монтень… Я теж остерiгаюся двоногих, – говорив далi Фiлiп, – i погоджуюся з його думкою про те, що щаслива людина – це та, якiй вдаеться уникати своiх ближнiх. Хiба ж ти не погоджуешся з тим, що саме двоногi створили на Землi справжне пекло? Шопенгауер казав: «Homo homini lupus» – людина людинi вовк; я переконаний, що це вiн надихнув Сартра на його працю «Виходу немае».

– Усе це так, Фiлiпе. Але ти тiльки пiдтверджуеш мою думку: ти ще не готовий до роботи психотерапевтом. Твiй пiдхiд не враховуе дружнiх стосункiв.

– Щоразу, як я до когось тягнувся, у результатi я втрачав частину себе. Ранiше в мене нiколи не було друзiв, i я не маю намiру розвивати такi стосунки. Імовiрно, ти пам’ятаеш, що я був единою дитиною в сiм’i, мати мною геть не цiкавилася, а батько був нещасним i врештi-решт вкоротив собi вiку. Якщо чесно, я нiколи не зустрiчав людини, яка запропонувала б менi те, що мене справдi цiкавить. І не тому, що я ii не шукав. Щоразу, коли я намагався з кимсь потоваришувати, мiй досвiд скидався на досвiд Шопенгауера. Вiн бо зауважував, що зустрiчав тiльки жалюгiдних негiдникiв, дурникiв, злих i пiдлих людей. Звiсно, я кажу про живих людей, а не про великих мислителiв минулого.

– Але ж ти зустрiв мене, Фiлiпе.

– То були професiйнi стосунки. Я мав на увазi дружбу.

– Цi переконання чудово iлюструе твоя поведiнка. Зважаючи на твое презирство та брак соцiальних навичок (до речi, саме презирство його й спричинило), чи зможеш ти взагалi спiлкуватися з пацiентами як психотерапевт?

– Тут нашi думки збiгаються – я погоджуюся з тим, що маю попрацювати над соцiальними навичками. Як говорив Шопенгауер, трохи приязностi й тепла допомагають манiпулювати людьми, адже, якщо ми хочемо вилiпити щось iз воску, спершу треба його нагрiти.

Хитаючи головою, Джулiус пiдвiвся. Вiн налив собi чашку кави й почав ходити кiмнатою туди-сюди.

– Вилiпити з воску? Ця метафора не просто погана – це, чорт забирай, одна з найгiрших метафор для психотерапii, яку я будь-коли чув. Точнiше, вона найгiрша з усiх. Я бачу, ти не надто переймаешся добором слiв. І тим самим, зiзнаюся, робиш свого друга й терапевта Артура Шопенгауера для мене ще бiльш неприйнятним.

Джулiус знову сiв на мiсце, зробив кiлька ковткiв кави, а тодi сказав:

– Не пропонуватиму тобi кави, бо припускаю, що тобi потрiбне одне – вiдповiдь на твое прохання щодо супервiзii. Ти настiльки на цьому зациклений, що я вирiшив бути милостивим i припинити цю дискусiю. Отже, ось що я вирiшив щодо твоеi супервiзii…

Фiлiп, який пiд час усiеi розмови вiдвертав свiй погляд, уперше подивився на Джулiуса.

– Фiлiпе, ти маеш гострий розум. Ти багато що знаеш. Можливо, ти знайдеш спосiб застосувати свое знання на благо психотерапii. Можливо, ти навiть зробиш суттевий внесок у цю галузь. Я щиро на це сподiваюся. Але ти не готовий стати психотерапевтом. Як не готовий i до супервiзii. Твоi навички спiлкування, здатнiсть спiвпереживати, усвiдомлення потреб iнших людей – над усiм цим треба попрацювати. І неабияк попрацювати. І я хочу тобi допомогти. Одного разу менi це не вдалося, але тепер я отримав ще один шанс. Фiлiпе, чи можу я стати твоiм союзником?

– Я вiдповiм на це запитання, коли почую твою пропозицiю – як я розумiю, вона от-от прозвучить.

– О Господи! Гаразд, ось моя пропозицiя. Я, Джулiус Герцфельд, погоджуюся стати супервiзором Фiлiпа Слейта за умови – i виключно за умови – що вiн пiвроку вiдвiдуватиме заняття моеi групи як пацiент.

Такий вражений вигляд Фiлiп, мабуть, мав уперше. Такого повороту вiн аж нiяк не очiкував.

– Ти жартуеш?

– Я ще нiколи не був таким серйозним.

– Невже ти не розумiеш, що пiсля стiлькох рокiв купання в лайнi я нарештi зiбрав свое життя докупи? Я ж сказав, що хочу заробляти на життя як психотерапевт – i для цього менi потрiбен супервiзор. Це все, що менi потрiбно. Натомiсть ти пропонуеш менi те, чого я не хочу й не можу собi дозволити.

– Повторюю: ти не готовий анi до супервiзii, анi до того, щоб стати психотерапевтом-практиком, однак я гадаю, що групова терапiя допоможе вiдновити брак певних навичок. Це моi умови. Спершу ти пройдеш курс груповоi терапii – i тiльки потiм я стану твоiм супервiзором.

– А яка цiна занять?

– Невисока. Сiмдесят доларiв за пiвтори години. Одразу зауважу, що плата е обов’язковою, навiть якщо пропустив заняття.

– Скiльки пацiентiв у групi?

– Я стараюся, щоб iх було не бiльше, нiж сiм.

– Сiмдесят помножити на сiм – чотириста дев’яносто доларiв за пiвтори години. Цiкавий комерцiйний пiдхiд. А в чому суть груповоi терапii, якщо розглядати саме твiй пiдхiд?

– Суть? Про що ми взагалi говоримо? Послухай-но, Фiлiпе, скажу тобi прямо: як ти можеш бути психотерапевтом, якщо ти, чорт забирай, нiчого не тямиш у своiх стосунках з iншими людьми?

– Стоп-стоп. Це я якраз зрозумiв. Просто не зовсiм точно висловився. Я нiколи не вiдвiдував групову терапiю, тому потребую пояснень – як це взагалi працюе? Яка менi користь iз того, щоб слухати, як хтось iнший виносить свое життя й проблеми на загал? Ідея такого хору нещасних менi геть не iмпонуе, хоч Шопенгауер i зазначав: завжди приемно дiзнаватися про тих, хто страждае бiльше, нiж ти сам.

– То ти хочеш, щоб я тобi все розтлумачив. Це справедливо. Я завжди надаю всi необхiднi пояснення кожному пацiентовi, який приеднуеться до групи. Так мае чинити будь-який психотерапевт. Дозволь менi пояснити мою думку. По-перше, мiй пiдхiд зосереджений на аналiзi мiжособистiсних стосункiв. Я припускаю, що кожен пацiент приеднуеться до групи через труднощi в розвитку тривалих стосункiв…

– Але ж це маячня. Я не хочу й не потребую…

– Знаю, знаю. Просто послухай – бiльше я нiчого не прошу. Зауваження про труднощi у спiлкуваннi – це мое припущення. Я припускаю, що причина саме в цьому, погоджуешся ти зi мною чи нi. Що ж до мети моеi груповоi терапii, тут усе чiтко: я хочу допомогти кожному членовi групи якомога краще зрозумiти, як вiн або вона ставиться до iнших учасникiв, включно з психотерапевтом. Я дотримуюся принципу «тут i зараз» – як психотерапевт ти неодмiнно маеш його опанувати. Іншими словами, група працюе аiсторично: ми зосереджуемося на тому, що вiдбуваеться зараз. Немае жодноi потреби глибоко дослiджувати минуле кожного члена групи – важливим е виключно оцей конкретний промiжок часу. І отут не треба зважати на те, що говорять про своi колишнi стосунки члени групи. Я припускаю, що вони поводяться у групi так само, як i в реальному життi, i стикаються з аналогiчними труднощами. А ще я переконаний, що в результатi вони застосовуватимуть досвiд спiлкування, отриманий у групi, у спiлкуваннi з людьми поза ii межами. Це зрозумiло? Можу надати тобi iнформацiйнi матерiали, якщо в цьому е необхiднiсть.

– Зрозумiло. Чи е якiсь основнi правила перебування в групi?

– По-перше, повна конфiденцiйнiсть: ти не можеш розповiдати iншим про членiв групи. По-друге, ти маеш бути максимально вiдкритим i чесно дiлитися своiми враженнями про iнших учасникiв. По-трете, усе вiдбуваеться тiльки в межах групи. Якщо хтось iз учасникiв починае спiлкуватися за ii межами, про це обов’язково треба повiдомити iншим – зазвичай це обговорюеться на зустрiчi.

– І тiльки за цiеi умови ти погодишся стати моiм супервiзором?

– Саме так. Хочеш, щоб я тебе навчив? Ось моя обов’язкова умова.

Якусь мить Фiлiп сидiв мовчки – вiн заплющив очi i сперся чолом на переплетенi руки. А тодi розплющив очi i сказав:

– Я пристану на твоi умови, якщо ти зарахуеш години роботи в групi як супервiзiю.

– Це вже занадто, Фiлiпе. Ти уявляеш, наскiльки це проблематично з точки зору професiйноi етики?

– А ти можеш собi уявити, наскiльки проблематичною е для мене твоя пропозицiя? Працювати над стосунками з iншими людьми – i це при тому, що я нiколи не хотiв нi до кого прив’язуватися. До того ж ти сам сказав, що вдосконалення соцiальних навичок сприятиме моему професiйному розвитку.

Джулiус пiдвiвся, вiднiс чашку до раковини й похитав головою. У що вiн взагалi дозволив себе втягнути? А тодi знову сiв на мiсце, повiльно видихнув i сказав:

– Досить справедливо. Я зарахую години груповоi терапii як супервiзiю.

– І ще одне. Ми так i не обговорили деталi нашого бартеру – зокрема те, як я знайомитиму тебе з Шопенгауером.

– Фiлiпе, усе, що стосуеться цього напряму нашоi спiвпрацi, зачекае. Ось ще один важливий момент: уникай подвiйних стосункiв iз пацiентами – вони заважатимуть терапii. Ідеться про будь-якi неформальнi стосунки: романтичнi, дiловi – й навiть стосунки мiж учителем та учнем. Отже, я хотiв би (i тобi це теж буде на користь), щоб нашi стосунки були абсолютно зрозумiлими. Саме тому й пропоную почати з групових занять. Згодом, у майбутньому, ми перейдемо до супервiзii, а тодi вже, можливо, настане час (хоча я не обiцяю) i для фiлософських занять. Щоправда, зараз я не вiдчуваю анi найменшого бажання вивчати Шопенгауера.

– Але ми все-таки могли б домовитися щодо оплати за моi майбутнi консультацii з фiлософii.

– Фiлiпе, про це ще рано думати. До цього ще так далеко.

– Я все одно хотiв би обговорити оплату.

– Фiлiпе, ти не припиняеш мене дивувати. Ти хвилюешся з приводу всiляких дрiбниць, а серйознi речi взагалi не сприймаеш.

– Байдуже. То як щодо грошей?

– Зазвичай я беру за супервiзiю стiльки ж, скiльки менi платять за iндивiдуальну терапiю – з невеликою знижкою для початкiвцiв.

– Гаразд, – кивнув Фiлiп.

– Зажди-но, Фiлiпе, я хочу переконатися, що ти зрозумiв: iдея консультацiй, заснованих на творчостi Шопенгауера, менi зараз не надто iмпонуе. Коли ми вперше про це заговорили, я просто поцiкавився, як Шопенгауер тобi допомiг. А ти з готовнiстю за це вхопився й заявив, що ми просто-таки уклали угоду.

– Сподiваюся, менi вдасться тебе зацiкавити. Вiн може дати нашiй галузi багато цiнного. Вiн багато в чому випередив Фройда, який тiльки те й зробив, що запозичив його iдеi – всi до одноi, причому без дозволу.

– Гаразд, я зроблю все можливе. Але скажу ще раз: бiльшiсть iз того, що ти розповiдав про Шопенгауера, аж нiяк не розпалило моеi цiкавостi – менi не хочеться дiзнатися про нього бiльше.

– Включно з тим, що я говорив на лекцii про його погляди на смерть?

– Особливо це. Ідея про те, що пiсля смертi ми возз’еднуемося з якоюсь розмитою, ефемерною i всеохопною життевою силою, мене аж нiяк не заспокоюе. Що менi з того, якщо моя свiдомiсть припинить свое iснування? Так само – що менi дасть усвiдомлення того факту, що молекули мого тiла розсiються у всесвiтi, а моя ДНК колись стане частиною iншого живого створiння?

– Було б добре, якби ми разом почитали його роздуми на тему смертi й незнищенностi ества. І тодi, я певен…

– Не зараз, Фiлiпе. Смерть мене зараз мало цiкавить – я хочу вiдчути всю повноту життя, скiльки б часу менi не лишилося. Ось що мене турбуе.

– Смерть завжди поряд – це небокрай усiх наших турбот i переживань. З цього приводу дуже чiтко висловився Сократ: «Щоб навчитися правильно жити, спершу навчися правильно вмирати». І Сенека: «Нiхто не здатен так насолоджуватися життям, як той, хто хоче i готовий з ним попрощатися».

– Авжеж, авжеж, менi знайомi цi мудрi вислови, i, можливо, в них щось е – теоретично. І я зовсiм не проти запровадження фiлософськоi мудростi в галузь психотерапii. Я обома руками за. Я знаю, що Шопенгауер дуже допомiг тобi в багатьох аспектах. Але не в усiх – очевидно, що ти ще маеш над собою попрацювати. Отут нам i стане в пригодi групова терапiя. Сподiваюся побачити тебе на заняттi у понедiлок о пiв на п’яту.




10



Найщасливiшi роки Артурового життя

Тiльки тому, що невситима активнiсть статевоi системи перебувае в пригнiченому станi, тодi як мозок уже працюе на повну силу, дитинство i е перiодом невинностi та щастя. Це той рай, втрачений Едем, на який ми озираемося з неабиякою тугою протягом усього життя.

Коли Артуровi виповнилося дев’ять, його батьковi спало на думку, що настав час подбати про синову освiту. Спершу вiн вирiшив вiдправити його на два роки до Гавра, де хлопець оселився в будинку його дiлового партнера Грегуара де Блеземiра. Там Артур мав вивчати французьку, етикет i, за словами Генрiха, «набиратися мудростi з усiх книжок свiту». Вiдiрватися вiд рiдноi домiвки й батькiв у вiцi дев’яти рокiв? Чи знайшлася б дитина, яка не сприйняла б такий розрив як справжню життеву трагедiю? Утiм, пiзнiше Артур описуватиме цi два роки як «найщасливiшi в життi».

У Гаврi трапилося щось важливе – можливо, вперше в життi Артур вiдчув, що про нього пiклуються, i почав насолоджуватися життям. Мине багато рокiв – i вiн з любов’ю згадуватиме гостинних Блеземiрiв, з якими вiн вiднайшов те, що скидалося на батькiвську любов. Вiн так пiднесено описував iх у своiх листах до батькiв, що мати була змушена нагадати Артуровi про неабияку щедрiсть i чесноти його батька. «Пригадай-но, як батько дозволив тобi купити флейту зi слоновоi кiстки за один луiдор», – написала вона.

Пiд час перебування Артура в Гаврi трапилася ще одна важлива подiя. У хлопця з’явився друг – один iз небагатьох у його життi. З Антiмом, сином Блеземiрiв, вони були однолiтками. Хлопцi потоваришували у Гаврi, а коли Артур повернувся до Гамбурга, обмiнялися кiлькома листами.

Згодом, коли iм виповнилося двадцять, вони знову зустрiлися – i навiть кiлька разiв шукали разом любовних пригод. А тодi iхнi стежки й iнтереси розiйшлися. Антiм обрав комерцiю i зник з Артурового життя на тридцять рокiв, пiсля чого вони трохи листувалися – Артуровi знадобилися фiнансовi поради. Та коли Антiм сказав, що мiг би керувати статками Артура за грошi, той грубо обiрвав спiлкування. На той час вiн нiкому не довiряв i ставився до всiх iз пiдозрою. Вiн вiдклав Антiмового листа вбiк, написавши на зворотному боцi конверта цинiчний афоризм Грасiана (його батько дуже любив цього iспанського фiлософа): «Чом би й не впхати свого носа до чужих справ, якщо й сам матимеш iз того зиск».

Через десять рокiв вони зустрiлися востанне – пiд час тiеi зустрiчi вони почувалися досить незручно й фактично iм не було чого сказати один одному. Артур описав свого друга як «нестерпного стариганя» й зазначив у своему щоденнику, що «вiдчуття двох друзiв, якi зустрiлися через цiле поколiння, – то одне з найбiльших розчарувань у життi».

Коли Артур жив у Гаврi, трапилася ще одна непересiчна подiя – хлопець уперше познайомився зi смертю. Помер Готтфрiд Янiш – товариш, iз яким вони в дитинствi разом гралися в Гамбурзi. І хоча нiщо не свiдчило про те, що це його справдi вразило (Артур навiть говорив, що з того часу вiн нiколи не згадував Готтфрiда), однак було цiлком очевидно, що вiн нiколи не забував свого померлого друга, як не забував i свiй шок вiд першого знайомства зi смертю. Тридцять рокiв по тому вiн опише у щоденнику свiй сон: «Я бачив себе у незнайомiй мiсцинi – на полi стояли якiсь люди, серед яких я помiтив високого й стрункого чоловiка. Навiть не знаю чому, але я точно знав, що то – Готтфрiд Янiш, i вiн зi мною привiтався».

Розтлумачити той сон було нескладно. Артур саме мешкав у Берлiнi, де лютувала епiдемiя холери. Возз’еднання з Готтфрiдом увi снi могло означати тiльки одне: то була пересторога щодо близькоi смертi. Щоб уникнути ii, Артур негайно покинув Берлiн i переiхав до Франкфурта. Там вiн прожив останнi тридцять рокiв свого життя, бо був переконаний, що це мiсто надiйно захищене вiд холери.




11



Перше заняття Фiлiпа

Найбiльша мудрiсть – це насолоджуватися теперiшнiм як найвищою метою життя, бо тiльки воно е реальним, тодi як усе iнше – то просто гра уяви. Та водночас це можна назвати й найбiльшою дурiстю, бо воно скороминуще й зникае, мов сон, а тому не варте серйозних зусиль.

Фiлiп прийшов на свое перше заняття з груповоi терапii за п’ятнадцять хвилин до його початку. На ньому був той самий одяг, що й пiд час двох попереднiх зустрiчей iз Джулiусом: пожмакана й вилиняла картата сорочка, штани кольору хакi й вельветовий пiджак. Джулiуса вкотре вразило те, з якою байдужiстю Фiлiп ставився до свого одягу, меблiв в офiсi, своiх студентiв, та й загалом до всiх, iз ким вiн спiлкувався, i його знову охопили сумнiви. Чи правильно вiн учинив, запропонувавши Фiлiповi групову терапiю? То було виважене професiйне рiшення або ж просто прояв огидного зухвальства?

Зухвальство: банальна самовпевненiсть, нахабство. Зухвальство: найкраще цю рису iлюструе iсторiя про хлопця, який убив своiх батькiв, а тодi благав про помилування суддiв – вiн-бо тепер сирота. Це слово часто зринало в пам’ятi Джулiуса, коли вiн мiркував про власний пiдхiд до життя. Можливо, зухвальство було його вродженою рисою, однак вiн уперше усвiдомив це восени того року, коли йому виповнилося п’ятнадцять, – його родина якраз переiхала з Бронкса до Вашингтона, округ Колумбiя. Його батько, який саме мав певнi фiнансовi труднощi, перевiз родину до невеличкого будиночка з терасою на Фаррагут-стрит у пiвнiчно-захiднiй частинi Вашингтона.

Про те, якi саме то були труднощi, у родинi нiхто не говорив, однак Джулiус був певен, що йшлося про iподром «Акведук» та Кралю – конячку, якою вiн володiв спiльно з Вiком Вiчелло, своiм партнером iз покеру. То був слизький тип iз рожевим носовичком у кишенi жовтого спортивного пiджака. Вiн нiколи не приходив до них додому, якщо там була мати Джулiуса.

Пiсля переiзду батько знайшов нову роботу – тепер вiн був директором крамнички алкогольних товарiв. Власника, його двоюрiдного брата, у вiцi сорока п’яти рокiв звалила з нiг iшемiчна хвороба серця – лютий ворог, який покалiчив або вбив цiле поколiння п’ятдесятирiчних ашкеназьких евреiв, якi зростали на густiй сметанi та жирнiй грудинцi. Батько ненавидiв нову роботу, однак саме завдяки iй родина не мала фiнансових проблем. Йому добре платили, i, крiм того, саме завдяки роботi батько тримався подалi вiд «Лауреля» i «Пiмлiко» – двох мiсцевих iподромiв.

У вереснi 1955 року, у свiй перший день у школi Рузвельта, Джулiус вирiшив стати iншою людиною, i це рiшення стало доленосним. У Вашингтонi його нiхто не знав – чиста душа, не заплямована минулим. За три останнi роки, якi вiн провiв у публiчнiй школi № 1126 у Бронксi, йому не було чим пишатися. Джулiус значно бiльше цiкавився азартними iграми, анiж навчанням, i щодня валандався в боулiнг-клубi, роблячи ставки на себе або свого друга Мартi Геллера, який класно подавав лiвою. А ще трохи заробляв дрiбним букмекерством, пропонуючи ставки десять до одного на будь-яких трьох гравцiв, за участю яких у будь-який обраний день буде здiйснено шiсть ударiв. Байдуже, на кого робили ставки жертви його махiнацiй: на Мантла, Келайна, Аарона, Вернона чи Стена (Чувака) М’юзiла – вигравали вони рiдко, хiба що раз на двадцять-тридцять iгор. Джулiус тусувався з компанiею однодумцiв, намагався поводитися як жорсткий вуличний боець, щоб залякати тих, кому забажалося б повернути своi грошенята, на навчання здебiльшого не зважав, щоб залишатися «крутим хлопцем», й iнодi тiкав з урокiв, щоб спостерiгати, як Мантл захищае центр на стадiонi «Янкi».

Усе змiнилося того дня, коли Джулiуса разом iз батьками викликали до директора. Той показав iм букмекерський облiковий журнал, який хлопець марно намагався знайти протягом останнiх кiлькох днiв. Незважаючи на те, що покарання йому уникнути не вдалося (жодних вечiрнiх прогулянок аж до кiнця навчального року, жодних боулiнг-клубiв, жодних походiв на стадiон «Янкi», жодних кишенькових грошей), Джулiус помiтив, що батько на нього не сердиться – ба навiть навпаки, його заiнтригували деталi схеми «три гравцi – шiсть ударiв». Утiм, Джулiус поважав директора школи, i те, що вiн упав у його немилiсть, стало вирiшальним фактором для того, щоб хлопець захотiв змiнити свое життя. Але цього було замало, та й було вже запiзно, тож едине, що йому таки вдалося зробити, це витягнути оцiнки на слабенькi четвiрки. Про те, щоб знайти нових друзiв, годi було й думати: вiн настiльки вжився у свою «роль», що нiхто не змiг би розгледiти в ньому «нового» Джулiуса, яким вiн вирiшив стати.

Як наслiдок – пiзнiше Джулiуса завжди неабияк цiкавив феномен людини, яка «застрягла в однiй ролi»: вiн часто спостерiгав за тим, як пацiенти груповоi терапii ставали зовсiм iншими людьми, тодi як члени групи продовжували сприймати iх такими, якими тi були ранiше. Те саме нерiдко спостерiгаеться i в родинах. Багато хто з пацiентiв скаржився, що поiздки до батькiв перетворюються для них на справжне пекло: iм доводилося опиратися бажанню iнших знову втягнути iх у звичну для них роль, а також докладати колосальних зусиль, щоб переконати родичiв у тому, що вони справдi змiнилися.

Джулiусiв експеримент iз перевтiлення збiгся з переiздом родини. У свiй перший шкiльний день у Вашингтонi, округ Колумбiя (тодi якраз почалося бабине лiто), хлопець шурхотiв опалим листям платанiв, прямуючи до школи Рузвельта й мiркуючи над стратегiею змiн у своему життi. Бiля класу вiн побачив на стiнi плакати кандидатiв на посаду президента класу – i йому одразу сяйнула думка. Ще до того, як вiн дiзнався, де розташований хлопчачий туалет, Джулiус запропонував свою кандидатуру на вибори.

Як кандидат вiн мав надто мало шансiв на перемогу – iх практично не було. Порiвняно з ним бейсбольна команда «Вашингтонськi сенатори» Кларка Грiффiта мала значно бiльше шансiв пiднятися з останнього мiсця. Хлопець нiчого не знав про нову школу i ще не встиг познайомитися з жодним зi своiх однокласникiв. Чи брав би участь у виборах колишнiй Джулiус? Нiзащо. Та саме про це i йшлося: новий Джулiус мав кинути собi цей виклик. Хiба це могло призвести до чогось поганого? Усi дiзнаються про його iм’я, про те, що Джулiус Герцфельд – це сильна особистiсть, потенцiйний лiдер, на якого треба зважати. Крiм того, вiн був людиною дiяльною.

Звiсно, опоненти сприйматимуть його як невдалий жарт – як набридливу муху, нахабного незнайка. Джулiус це передбачив, а тому пiдготував цiлу промову про здатнiсть новачка побачити всi тi негативнi риси, якi залишаються невидимими для тих, хто надто довго живе при «корупцiйнiй» владi. Вiн був говiрким хлопцем – чого тiльки вартий його досвiд улещування простачкiв у боулiнг-клубi, щоб тi на нього поставили. Новому Джулiусу не було чого втрачати, тож вiн безстрашно пiдходив до групок школярiв i казав: «Привiт, я Джулiус. Я тут новенький i сподiваюся, ви пiдтримаете мене у виборах на посаду президента класу. Я нi чорта не тямлю у шкiльнiй полiтицi, але самi розумiете: iнодi свiжий погляд – це саме те, що треба. Крiм того, я абсолютно незалежний – нi з ким не тусуюся, бо ще нiкого не знаю».

Як з’ясувалося пiзнiше, Джулiусу вдалося не тiльки змiнити свое життя – вiн, чорт забирай, мало не виграв вибори. Школа Рузвельта була геть деморалiзована: футбольна команда програла вiсiмнадцять iгор поспiль, а баскетбольна аж нiяк не тiшила. Позицii двох iнших кандидатiв теж були вразливими: Кетрiн Шуманн, розумна донечка миршавого священика з видовженим обличчям, який читав проповiдь перед кожними шкiльними зборами, була всезнайкою, яка не мала особливоi популярностi, а Рiчард Гайшман, симпатичний рудий футбольний пiвзахисник iз бичачою шиею, мав забагато ворогiв. Джулiуса несли до успiху потужнi хвилi протесту. На додачу (i це його добряче здивувало) його охоче пiдтримали майже всi еврейськi школярi, а це була третина класу. До виборiв вони були абсолютно аполiтичними. Цi учнi полюбили його – то була любов незграбних i нерiшучих провiнцiалiв до вiдважного й нахабного еврея з Нью-Йорка.

Тi вибори стали переломним моментом його життя. Вiн отримав таку пiдтримку за свое зухвальство, що вирiшив розвивати свою нову особистiсть виключно навколо цiеi риси. За нього боролися три еврейськi братства, його вважали неабияким смiливцем, а також володарем такого безцiнного «священного грааля» юностi, як «особистiсть». Уже зовсiм скоро школярi гуртувалися довкола Джулiуса пiд час обiду у шкiльнiй iдальнi, а ще пiсля урокiв його часто помiчали з чарiвною Мiрiам Кайе – редакторкою шкiльноi газети i единою школяркою, яка була настiльки розумна, що змогла перевершити Кетрiн Шуманн i виступила з промовою на випускному. Зазвичай Джулiус i Мiрiам iшли разом, тримаючись за руки, а зовсiм скоро стали нерозлучними. Вона познайомила його з мистецтвом i вiдчуттям прекрасного; йому ж так i не вдалося зацiкавити ii драматичнiстю боулiнгу чи бейсболу.

Авжеж, зухвальство далеко його завело. Вiн плекав цю рису, пишався нею, а пiзнiше просто-таки сяяв, коли чув, що його називають оригiналом, смiливцем, який не йде за юрбою, лiкарем, якому не бракуе мужностi братися за випадки, що iх iншi не здатнi були подужати. Однак зухвальство мае й темний бiк – схильнiсть до грандiозних планiв. Надто вже часто Джулiус намагався зробити бiльше, анiж йому було до снаги, надто часто вимагав вiд своiх пацiентiв майже неможливого, змушуючи iх проходити тривале й не завжди ефективне лiкування.

То що змусило Джулiуса вважати, що вiн зможе перевиховати Фiлiпа – здатнiсть спiвпереживати чи вроджена впертiсть? Або ж це було грандiозне зухвальство? Насправдi вiн не знав вiдповiдi на це запитання. Коли вони йшли до кiмнати груповоi терапii, Джулiус уважно подивився на свого впертого пацiента. Пряме свiтло-брунатне волосся зачесане назад без продiлу, шкiра щiльно обтягуе високi вилицi, напружено-уважний погляд, важкi кроки… Фiлiп мав такий вигляд, неначе його вели на страту.

Джулiусу стало його шкода. Щоб заспокоiти Фiлiпа, вiн м’яко мовив:

– Знаеш, Фiлiпе, групова терапiя – рiч напрочуд складна, проте в нiй е одна риса, яку можна дуже легко передбачити…

Якщо Джулiус сподiвався, що Фiлiпа природно зацiкавить ця «риса, яку можна легко передбачити», то вiн помилився. Утiм, психотерапевт приховав свое розчарування й вiв собi далi, немовби Фiлiп таки спитав, що ж то за риса:

– Це те, що перша зустрiч для новачка зазвичай бувае цiкавою – i вiн зовсiм не вiдчувае дискомфорту, хоч i гадав, що все буде навпаки.

– Джулiусе, я не вiдчуваю жодного дискомфорту.

– Гаразд, тодi просто вiзьми це до уваги – на той випадок, якщо таки вiдчуеш.

Фiлiп зупинився коло дверей до кабiнету, в якому вони зустрiчалися кiлька днiв тому, однак Джулiус торкнувся його лiктя й провiв коридором до наступних дверей. За ними розташовувалася кiмната – з трьох бокiв вiд пiдлоги й до стелi ii стiни закривали книжковi полицi. На четвертiй стiнi з трьох вiкон, облицьованих дерев’яними панелями, можна було побачити японський сад, прикрашений кiлькома карликовими соснами, двома невеличкими альпiйськими гiрками та вузьким ставком завдовжки вiсiм футiв, у якому плескалися золотi коропи. Меблi були простi й функцiональнi: маленький стiл неподалiк вiд дверей i сiм зручних ротангових крiсел, розташованих колом. Два додатковi крiсла стояли в кутках кiмнати.

– Ну от ми й прийшли. Це моя бiблiотека i кiмната для групових занять. Поки всi зберуться, я поясню тобi основнi моменти нашоi роботи. Щопонедiлка я вiдкриваю вхiднi дверi за десять хвилин до початку заняття, i члени групи приходять сюди самостiйно. Я приходжу о пiв на п’яту, ми одразу починаемо й закiнчуемо о шостiй. Щоб менi було простiше контролювати своi фiнанси, оплата здiйснюеться наприкiнцi кожноi зустрiчi – просто залишай чек на столику коло дверей. Є запитання?

Фiлiп заперечно похитав головою i роззирнувся, глибоко вдихаючи повiтря. Вiн пiдiйшов до книжкових полиць, наблизив свого носа до рядiв книжок у шкiряних палiтурках i знову глибоко вдихнув, не приховуючи неабиякого задоволення. Вiн залишився там стояти, уважно розглядаючи назви томiв.

Протягом наступних п’яти хвилин до кiмнати зайшли ще п’ять членiв групи; перш нiж сiсти на мiсце, кожен iз них кидав погляд на спину Фiлiпа. Незважаючи на гамiр, Фiлiп навiть не обернув голови – вiн продовжував вивчати бiблiотеку Джулiуса.

За тридцять п’ять рокiв проведення груповоi психотерапii Джулiус бачив рiзних людей. Зазвичай сюжет був досить передбачуваний: новачок приходить iз певним острахом, несмiливо вiтаеться з iншими учасниками, а тi, у свою чергу, вiтають неофiта й називають своi iмена. Подеколи в нещодавно сформованiй групi побутуе думка про те, що переваги лiкування прямо пропорцiйно залежать вiд кiлькостi уваги, що ii кожен отримуе вiд психотерапевта, а тому пацiенти можуть висловлювати протест проти новачкiв. Утiм, у стабiльних групах iх сприймають абсолютно нормально, вважаючи, що новi учасники на користь терапii й аж нiяк не применшують ii ефективностi.

Інодi новачки одразу приеднуються до дискусii, але зазвичай пiд час свого першого заняття вони мовчать, силкуючись зрозумiти «правила гри» й чекаючи, доки хтось запропонуе iм приеднатися до розмови. Але щоб бути настiльки байдужим – обернутися спиною до всiх присутнiх? Такого Джулiус ще не бачив, навiть на групових заняттях iз пацiентами психiатричноi клiнiки.

Авжеж, вiн таки схибив, запросивши Фiлiпа до групи. Досить i того, що сьогоднi вiн мае розповiсти пацiентам про свiй рак. А тут ще й додатковий тягар, яким треба перейматися.

Але що не так iз Фiлiпом? Можливо, його просто охопив страх – чи сором’язливiсть? Навряд чи. Нi, найiмовiрнiше, вiн роздратований тим, що Джулiус наполiг на його участi в груповiй терапii – i в такий пасивно-агресивний спосiб показуе нам, що йому на все це начхати. «Господи, – подумав Джулiус, – як би я хотiв просто на це не зважати. Нiчого не робити. Нехай випливае або потопае. Не можу дочекатися тiеi митi, коли група почне на нього «нападати». А вона таки почне».

Джулiус нечасто згадував анекдоти, але в пам’ятi саме зринув жарт, який вiн почув багато рокiв тому. Одного ранку син сказав матерi: «Не хочу сьогоднi йти до школи». «Чому?» – запитала мати. «З двох причин – я ненавиджу учнiв, а вони ненавидять мене». Мати ж на це вiдповiла: «Ти маеш пiти до школи з двох причин: по-перше, тобi вже сорок п’ять рокiв, а по-друге, ти директор школи».

Авжеж, вiн уже дорослий. Психотерапевт, мае свою групу. І його завдання – вводити в неi нових пацiентiв та захищати iх вiд iнших i вiд самих себе. І хоча вiн нiколи не починав заняття, вважаючи, що краще заохотити учасникiв робити це самостiйно, сьогоднi Джулiус не мав вибору.

– Пiв на п’яту – час починати. Фiлiпе, чому б тобi не сiсти на мiсце?

Фiлiп обернувся на звук його голосу, однак не зробив жодного руху в напрямку крiсла. Вiн глухий, чи що? Чи просто iдiот? Тiльки пiсля того, як Джулiус почав енергiйно вказувати своiм поглядом на порожне крiсло, Фiлiп нарештi вмостився в ньому.

– Це наша група, – Джулiус звернувся до Фiлiпа. – Сьогоднi з нами не буде однiеi учасницi – Пем. Вона поiхала в подорож на два мiсяцi. А тодi, повернувшись до iнших пацiентiв, додав: – Нещодавно я говорив про те, що, можливо, до нас приеднаеться ще одна людина. Минулого тижня ми з Фiлiпом зустрiлися – i сьогоднi вiн починае своi заняття.

«Звiсно, вiн починае сьогоднi, – подумки скреготнув зубами Джулiус. – Дурна, iдiотська заувага. Ну все, годi з мене. Жодноi пiдтримки з мого боку. Випливай або ж потопай».

Тiеi ж митi до кiмнати увiрвався Стюарт – очевидно, вiн примчав просто з дитячоi лiкарнi й навiть не встиг зняти лiкарняного халата. Вiн упав у свое крiсло й почав вибачатися за запiзнення. А тодi всi учасники обернулися до Фiлiпа й четверо з них привiтали його: «Я Ребекка, Тонi, Боннi, Стюарт. Привiт. Радий познайомитися. Ласкаво просимо. Я рада, що ти з нами. Нам потрiбна свiжа кров, тобто нове вливання».

П’ятий член групи, досить привабливий чоловiк iз залисиною на потилицi, кружальцем свiтло-русявого волосся та обважнiлою фiгурою дещо пошарпаного футбольного тренера, сказав несподiвано м’яким голосом:

– Привiт, я Гiлл. Фiлiпе, сподiваюся, ти не образишся, але менi термiново потрiбна увага групи. Я ще нiколи не потребував ii так, як сьогоднi.

Жодноi реакцii.

– То як, Фiлiпе? – повторив Гiлл.

Той здригнувся, широко розплющив очi й ствердно кивнув. Гiлл повернувся до знайомих облич i почав розповiдати:

– Новин чимало – i всi вони хаотично крутяться в моiй головi. Моя дружина пiсля зустрiчi зi своiм психоаналiтиком сьогоднi вранцi була сама не своя. Я вже кiлька тижнiв торочу вам про те, як цей лiкар дав Роуз книжку про жорстоке поводження з дiтьми, i тепер вона переконана, що в дитинствi з неi познущалися. Це як фiкс-iдея – чи як ii називають – iдея-фiксе? – З цими словами Гiлл повернувся до Джулiуса.

– Idеe fixe, – миттю втрутився Фiлiп. Його вимова була iдеальною.

– Ага, дякую, – мовив Гiлл, кинувши погляд на Фiлiпа, а тодi, вже тихiше, додав: – Ого! Непогано! – І знову почав розповiдати: – Тож у Роуз з’явилася Idеe fixe, що батько сексуально розбещував ii, коли вона була дитиною. І з цим неможливо щось вдiяти. Чи пам’ятае вона конкретний випадок цього розбещування? Нi. Чи е свiдки? Немае. Але ii психотерапевт переконаний, що якщо вона перебувае у пригнiченому станi, боiться сексу, якщо в неi трапляються провали в пам’ятi та неконтрольованi емоцii – особливо лють на чоловiкiв, тодi вона очевидно постраждала вiд сексуального насильства. Оце i е головна iдея тiеi клятоi книженцii. І психотерапевт ii сповiдуе. Як я вам розповiдав, уже кiлька мiсяцiв ми тiльки про це й говоримо. Тепер ii психотерапiя стала нашим життям. У нас просто немае часу на щось iнше – немае iнших тем для розмов. Про сексуальне життя взагалi мовчу. Нiц нема – i сподiватися не варто. Кiлька тижнiв тому вона попросила мене зателефонувати ii батьковi, бо сама не хотiла з ним говорити, i запросити його на зустрiч iз ii психотерапевтом. А ще зажадала, щоб я теж там був – так би мовити, для «захисту». Отже, я йому таки зателефонував – i вiн одразу погодився приiхати. Учора виiхав автобусом iз Портленда, а сьогоднi вранцi на зустрiч прийшов зi своею потертою валiзою, бо пiсля розмови мав повертатися на станцiю. Зустрiч була справжньою катастрофою. Суцiльний хаос. Роуз не вгавала – говорила й говорила. Нападала на нього. Навiть не намагалася якось стримуватися, навiть не оцiнила той факт, що ii старий проiхав кiлька сотень миль, щоб потрапити на ii пiвторагодинну консультацiю. Звинувачувала його в усiх грiхах: буцiмто, коли вона була малою, вiн запрошував сусiдiв, партнерiв iз покеру, колег з пожежноi станцii (ii батько працював пожежником), щоб вони займалися з нею сексом.

– А вiн що зробив? – запитала Ребекка, висока й струнка сорокарiчна жiнка, справжня красуня. Вона нахилилася вперед, уважно слухаючи Гiлла.

– О, вiн повiвся, як справжнiй чоловiк. Вiн приемний старий – йому десь сiмдесят – доброзичливий, милий. Я його бачив уперше. Я був просто вражений – Господи, хотiв би я мати такого батька! Вiн просто сидiв там i казав Роуз, що, якщо ii настiльки розпирае лють, найкраще, що вона може зробити, – це виплеснути ii. Старий просто м’яко вiдкидав усi ii божевiльнi звинувачення i припускав (до речi, я теж схиляюся до цього припущення), що насправдi вона сердиться на нього через те, що вiн покинув родину, коли Роуз було дванадцять. Сказав, що ii лють пiдживлювала (вiн фермер, тож висловився саме так) ii мати, яка всiляко обмовляла його з того часу, як Роуз була дитиною. А ще додав, що мусив пiти вiд них, бо життя з матiр’ю загнало його в жахливу депресiю, i якби вiн залишився, то вже був би на тому свiтi. Тут теж е рацiональне зерно: я знайомий iз матiнкою Роуз, тож знаю, що й до чого. Авжеж, вiн мав рацiю. Наприкiнцi заняття вiн попросив, щоб ми вiдвезли його на станцiю, та перш нiж я встиг вiдповiсти, Роуз сказала, що не почуватиметься в безпецi, перебуваючи з ним в однiй автiвцi. «Зрозумiло», – мовив вiн i пiшов, тягнучи за собою свою валiзу. А коли через десять хвилин ми з Роуз iхали вздовж Маркет-стрит, я побачив його – сивий, згорблений чоловiк волочить за собою валiзу. Якраз почав накрапати дощ, i я сказав собi: «От лайно собаче!» Менi урвався терпець, i я сказав Роуз: «Вiн приiхав сюди заради тебе, заради твоеi психотерапii, вiн дiстався сюди iз самiсiнького Портленда. Лле дощ, i, чорт забирай, я таки вiдвезу його на станцiю». А тодi пiд’iхав до тротуару й запропонував йому сiсти в машину. Роуз кинула на мене вбивчий погляд. «Якщо вiн сяде, я вийду», – сказала вона. «Зроби таку ласку», – вiдповiв я. Показав iй на «Старбакс» на вулицi й запропонував зачекати, доки я не повернуся. Вона вийшла з автiвки й пiшла собi. То було п’ять годин тому. У «Старбаксi» ii не було. Я поiхав до парку «Золотi Ворота» й тинявся там увесь цей час. А зараз мiркую про те, щоб узагалi не повертатися додому.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=28509232&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.