Шпигунка Пауло Коельйо Вона – Сонце, що заслiплюе зiрки… Вона – Мата Харi, танцiвниця i спокусниця найбагатших i наймогутнiших чоловiкiв, чие життя сповнене небезпек та iнтриг. Вона кинула виклик забобонам, ставши найлютiшим ворогом паризьких аристократок – iхнiх дружин… Добропорядна Маргарета вже ставала колись мiсiс Мак-Леод, аби вирватися на волю. Нове iм’я – нiмецький позивний Н21 – замiсть перепустки в покраянiй фронтами i кордонами Європi приведе ii до французькоi в’язницi. Найнебезпечнiша шпигунка i подвiйний агент? Хто вона, та, що пише листи-сповiдь для единоi людини, яку любила бiльше за життя, – своеi доньки? Пауло Коельйо Шпигунка Грунтуеться на реальних подiях О Марiе, зачата без грiха, молися за нас, тих, котрi звертаються до тебе. Амiнь Коли ти йдеш iз супротивником твоiм до старшини, то по дорозi постарайся звiльнитися вiд нього, щоб вiн не привiв тебе до суддi, а суддя щоб не вiддав тебе наглядачевi, а наглядач щоб не вкинув тебе до в’язницi. Повiдую тобi: Не вийдеш звiдти, доки не заплатиш останнього шеляга.     Євангелiе вiд Луки, 12; 58:59[1 - Переклад Олександра Гижi. (Тут i далi прим. пер.)] Пролог Париж, 15 жовтня 1917 року – Антон Фiшермен i Генрi Уельс для «Інтернешнл Ньюз Сервiс» Близько п’ятоi ранку група з вiсiмнадцяти чоловiкiв, бiльшiсть iз яких були офiцерами французькоi армii, пiднялася на другий поверх паризькоi жiночоi в’язницi Сен-Лазар i зупинилася перед дверима камери № 12. Їхнiм провiдником був тюремний наглядач, який нiс смолоскип, аби запалювати лампи. Черницi мали пiдготувати примiщення. Сестра Леонiда прочинила дверi та попросила всiх зачекати зовнi, поки вона знову зайде до камери, проведе сiрником по стiнi й запалить лампу. Потiм вона покликала на допомогу iншу сестру. Сестра Леонiда лагiдно й турботливо обвила руками тiло сплячоi жiнки, котра вiд цього навiть не прокинулася – так, нiби ii нiщо не цiкавило. За свiдченнями черниць, коли вона нарештi пробудилася – здавалося, просто вийшла зi спокiйного сну. Вона так i залишалася безтурботною, коли дiзналася, що iй вiдмовлено в клопотаннi про помилування, котре вона подала напередоднi президентовi Республiки. Неможливо було зрозумiти, вiдчувала вона сум чи полегшення вiд того, що все добiгало кiнця. За сигналом сестри Леонiди отець Арбо увiйшов до камери разом iз капiтаном Бушардоном i адвокатом метром Клюне. Ув’язнена передала останньому довгий лист-заповiт, який укладала цiлий тиждень, а також два темнi конверти з прорiзом. Вона надягла чорнi шовковi панчохи, котрi за таких обставин видавалися гротескними, взула оздобленi шовковими бантами черевики на високих пiдборах i пiдвелася з лiжка, потягнувши до себе шубу з вiшалки в кутку камери. Шуба, яка сягала п’ят, мала оздоблення на рукавах та комiрi iншим хутром, можливо, лисячим. Вона накинула цю рiч зверху на важке шовкове кiмоно, у якому спала. Їi чорне волосся недбало лежало на плечах; жiнка ретельно зачесала його й закрутила на потилицi. Зверху нап’яла повстяного капелюха, зав’язавши його на шиi шовковою стрiчкою, щоби не зiрвало поривом вiтру на вiдкритiй мiсцевостi, куди ii зараз повезуть. Вона повiльно нахилилася, щоб узяти пару чорних шкiряних рукавичок. Залишаючись байдужою, повернулася до новоприбулих i спокiйно сказала: – Я готова. Усi вийшли з камери в’язницi Сен-Лазар i попрямували до автомобiля, котрий уже чекав на них iз заведеним двигуном, аби вiдвезти до взводу стрiльцiв. Автомобiль iз шаленою швидкiстю помчав вулицями ще сплячого мiста в напрямку Венсенських казарм – мiсця, де ранiше був форт, зруйнований нiмцями 1870 року. За двадцять хвилин автомобiль зупинився, i супровiд вийшов. Мата Харi була останньою. Солдати вже вишикувалися для виконання вироку. Взвод стрiльцiв сформували з дюжини зуавiв. У кiнцi групи стояв офiцер iз шаблею наголо. Поки отець Арбо розмовляв iз засудженою, котра стояла в оточеннi двох черниць, наблизився французький лейтенант i простягнув сестрам бiлу тканину зi словами: – Будь ласка, зав’яжiть iй очi. – Я маю це надягти? – спитала Мата Харi, розглядаючи тканину. Адвокат Клюне поглянув на лейтенанта з нiмим запитанням. – Тiльки якщо мадам забажае; це не обов’язково. Мата Харi стояла незв’язаною, з незав’язаними очима: вона спостерiгала за своiми катами з удаваним спокоем. Отець, черницi й адвокат вiдiйшли вiд неi. Командир взводу стрiльцiв, який уважно спостерiгав за своiми пiдлеглими, аби вони не заглядали у гвинтiвки один одного (уже стало звичкою вкладати в одну з них холостий патрон – тодi кожен мiг думати, що це не його пострiл став смертельним), здавалося, дещо розслабився. Скоро все закiнчиться. – Готуйсь! Усi дванадцятеро виструнчилися й приклали гвинтiвки до плечей. Вона не поворухнула жодним м’язом. Офiцер попрямував до мiсця, звiдки його могли бачити всi солдати, i пiдняв шаблю. – Цiлься! Жiнка, котра стояла перед ними, залишалася байдужою й зовсiм не виказувала страху. Шабля окреслила дугу й опустилася, розрубуючи повiтря. – Вогонь! Сонце, котре на той момент уже пiднялося на небосхилi, осяяло полум’я й дим, який пiднiмався вiд гвинтiвок. Коли прогримiла черга пострiлiв, солдати одразу ж синхронно поставили гвинтiвки на землю. Мата Харi ще хвильку залишалася на ногах. Вона не померла так картинно, як показують у фiльмах, коли розстрiлюють людей. Вона не впала анi вперед, анi назад i не звела, не розкинула руки. Здавалося, що жiнка знепритомнiла сама по собi, так i залишившись iз пiднятою головою та розплющеними очима. Один iз солдатiв знепритомнiв. Їi колiна пiдкосилися, i тiло завалилося на правий бiк. Усе ще зiгнутi ноги вкривала шуба. Так вона й завмерла, повернувши обличчя до неба. Третiй офiцер, якого супроводжував лейтенант, дiстав револьвер iз кобури, котра висiла в нього на грудях, i рушив до нерухомого тiла. Вiн нахилився й приставив ствола до скронi шпигунки, намагаючись не торкнутися ii шкiри. Потiм натиснув на гачок i всадив iй кулю в голову. Повернувшись до присутнiх, офiцер урочисто промовив: – Мата Харi мертва. Частина 1 Шановний метре Клюне, я не знаю, що станеться наприкiнцi цього тижня. Я завжди була оптимiстичною жiнкою, однак час робить мене самотньою та сумною. Якщо все буде так, як я думаю, ви нiколи не отримаете цього листа. Мене помилують. Зрештою, сенсом усього мого життя було пiдтримання зв’язкiв iз впливовими людьми. Тому я збережу цей лист, щоб одного дня моя едина дочка могла прочитати його й зрозумiти, якою була ii мати. Однак, можливо, я помиляюся. Я не плекаю великоi надii, що цi аркушi, на котрi витратила останнiй тиждень свого земного життя, збережуться. Я завжди була реалiсткою й знаю, що адвокат пiсля закриття справи одразу береться до наступноi, не озираючись назад. Уявляю, що тодi вiдбуватиметься; ви – людина дуже зайнята, котра здобула популярнiсть, захищаючи вiйськову злочинницю. Пiд вашими дверима стоятиме натовп i благатиме взятися до iхнiх справ. Хоч ви й зазнаете поразки, однак також отримаете й широку рекламу. Ви зустрiчатиметесь iз журналiстами, котрих цiкавитиме ваша версiя подiй, i ходитимете до найдорожчих ресторанiв цього мiста. Вашi колеги дивитимуться на вас iз повагою й заздрiстю. Ви знаете, що нiколи не було жодних конкретних доказiв проти мене, а лише манiпуляцii з документами. Але ви нiколи не зможете визнати публiчно, що дали померти невиннiй людинi. Невиннiй? Мабуть, це не зовсiм те слово. Я втратила невиннiсть, щойно моя нога ступила на землю цього мiста, яке я дуже люблю. Я думала, що могла манiпулювати тими, хто хотiв знати державнi секрети; я думала, що нiмцi, французи, англiйцi й iспанцi нiколи не мали сили менi опиратися, а завершилося все тим, що зманiпулювали мною. Я уникла покарання за злочини, якi скоiла, оскiльки в бiльшостi випадкiв моя провина полягала лише в тому, що я була емансипованою жiнкою у свiтi, керованому чоловiками. Мене засудили за шпигунство, тодi як усi моi дii – це поширення плiток у салонах вищого свiту. Так, я перетворювала цi плiтки на «секрети», оскiльки хотiла здобути грошi й владу. Однак тi, хто зараз мене звинувачуе, знали, що я не розповiдала нiчого нового. Шкода, що нiхто нiколи про це не дiзнаеться. Цi конверти напевне зберiгатимуться в надiйному мiсцi – у якомусь запорошеному архiвi, заповненому iншими справами. Можливо, iнодi iх вийматимуть, коли наступник або наступник наступника вирiшить очистити простiр i викинути давнi справи. На той час мое iм’я вже забудеться. Але я пишу не для того, щоби мене пам’ятали. Усе, чого я хочу, – зрозумiти себе. Чому? Як могли засудити до смертi за таку малу провину жiнку, яка впродовж багатьох рокiв отримувала все, чого бажала? Я озираюся на свое життя й розумiю, що пам’ять – це рiчка, котра завжди тече назад. Спогади сповненi примх, картинок пережитих подiй, вiд яких перехоплюе подих, вiд найменшоi дрiбницi, вiд незначного шереху. До моеi камери долинае аромат свiжого хлiба, i це нагадуе часи, коли я була вiльною й могла вiдвiдувати кафе. Це руйнуе мене бiльше за страх смертi чи самотностi, у якому я зараз живу. Спогади приходять не самi, а з демоном, iм’я якому Меланхолiя. О, цей демон дуже жорстокий, вiд нього не втекти. Слухати, як спiвае ув’язнена, отримувати поодинокi листiвки вiд прихильникiв, якi нiколи не дарували троянд i жасмину, згадувати пiдмостки в якихось мiстах… Речi, що минали тодi непомiтно, – оце й усе, що тепер залишилося менi вiд тiеi чи iншоi краiни. Спогади завжди перемагають. Разом iз ними приходять iще жахливiшi демони, нiж Меланхолiя, – муки сумлiння. Вони моi единi товаришi в цiй камерi, окрiм тих моментiв, коли навiдуються сестри, щоб трохи поспiлкуватися. Вони не говорять про Бога й не засуджують мене за грiхи, якi в суспiльствi заведено називати плотськими. Зазвичай вони вимовляють лише одне чи два слова, i з мене починають струменем витiкати спогади, нiби я прагну повернутися в минуле, зануритися в рiчку, котра тече назад. Одна з них колись запитала в мене: – Якби Бог дав тобi другий шанс, ти прожила б життя по-iншому? Я вiдповiла ствердно, однак насправдi не знаю напевне. Менi лише вiдомо, що тепер мое серце – це мiсто-привид, населений пристрастями, ентузiазмом, самотнiстю, соромом, гордiстю, зрадою й печаллю. Вiд цього не вдаеться звiльнитися, i навiть коли я жалiю себе, то тихо плачу. Я – жiнка, народжена не в ту епоху, i цього нiщо не змiнить. Не знаю, чи в майбутньому мене пам’ятатимуть, однак якщо це станеться, то нехай мене вважають не жертвою, а тою, котра робила смiливi вчинки й безстрашно заплатила за це вiдповiдну цiну. Пiд час одного приiзду до Вiдня я познайомилася з чоловiком, який мав шалений успiх як серед чоловiкiв, так i серед жiнок Австрii. Його звали Фройд (iм’я менi не запам’яталося). Люди обожнювали його, бо вiн повернув iм можливiсть бути невинними. За його словами, насправдi всi нашi грiхи належать нашим батькам. Зараз я намагаюся зрозумiти, у чому помилялися моi батьки, але не можу звинувачувати свою сiм’ю. Адам Зелле й Антье дали менi все, що можна купити за грошi. Вони були власниками капелюшного магазину, успiшно iнвестували в нафтопереробку ще до того, як люди зрозумiли перспективнiсть цiеi галузi. Вони дозволяли менi навчатися в особливiй школi, вiдвiдувати уроки танцiв i верховоi iзди. Коли мене звинуватили в тому, що я – «жiнка легкоi поведiнки», батько написав цiлу книжку на мiй захист. Однак вiн не повинен був цього робити, оскiльки всi моi вчинки зробленi за власним бажанням, а його текст лише привернув бiльше уваги до звинувачень у проституцii та брехнi. Так, я була повiею, якщо пiд цим словом мають на увазi людину, котра отримуе покровительство й коштовностi в обмiн на ласку й задоволення. Так, я була брехункою. Але брехункою настiльки нав’язливою й настiльки безконтрольною, що неодноразово забувала сказане й мусила витрачати багато розумовоi енергii для подолання власноруч встановлених перешкод. Я можу звинувачувати своiх батькiв хiба лише в тому, що народилася не там. Леуварден – мiсто, про яке нiколи не чули навiть бiльшiсть моiх спiввiтчизникiв-голландцiв, мiсто, у якому абсолютно нiчого не вiдбуваеться й кожен день схожий на попереднiй. Ще юною я зрозумiла, що гарна, адже подруги часто мене наслiдували. 1889 року фортуна зрадила мою сiм’ю: Адам збанкрутував, Антье ж захворiла й за два роки померла. Вони не хотiли, щоб я за цим спостерiгала, тому вiдправили мене до школи в iнше мiсто – Лейден. Батьки мали тверде переконання, що я повинна здобути вишукану освiту й стати вихователькою в дитячому садку, очiкуючи, що якийсь чоловiк прийде й вiзьме на себе вiдповiдальнiсть за мене. У день вiд’iзду мама покликала мене й дала пакетик насiння: – Вiзьми це iз собою, Маргарето. Маргарета – Маргарета Зелле – ось мое справжне iм’я, яке я просто ненавидiла. Безлiч дiвчат назвали цим iм’ям на честь вiдомоi й шанованоi акторки. Я спитала, для чого це. – Це насiння соняшника. Попри те, воно означае бiльше. Ти маеш дечого навчитися вiд нього: воно завжди буде соняшником, навiть якщо ти якоiсь митi не вiдрiзниш його вiд насiння iнших квiтiв. Хоч як би сильно воно хотiло, нiколи не перетвориться на троянди чи тюльпани в символi нашоi краiни. Якщо воно захоче вiдмовитися вiд своеi сутi, усе закiнчиться гiрким життям i смертю. Тому навчися йти за своею долею iз радiстю, хай якою буде ця доля. Поки квiти ростуть, вони показують свою красу й подобаються всiм; потiм вони помирають i залишають свое насiння, щоб уже iншi продовжували Божу роботу. Вона поклала насiння до маленькоi торбинки, яку, я бачила, дбайливо плела кiлька днiв тому, незважаючи на свою хворобу. – Квiти навчають нас, що все змiнюеться: нi перiод цвiтiння, нi перiод в’янення не тривають вiчно. Але квiти дають нове насiння. Пам’ятай це, коли вiдчуватимеш радiсть, бiль чи печаль. Усе минае, старiе, вмирае й вiдроджуеться. Скiльки буревiiв я мусила пережити, поки це зрозумiла! А втiм, тiеi митi ii слова були для мене порожнiм звуком. Я хотiла якнайшвидше покинути це задушливе мiсто з абсолютно однаковими днями й ночами. Сьогоднi, коли я це пишу, розумiю, що мама говорила також i про себе. – Найвищi дерева теж виростають iз насiння, такого ж маленького. Пам’ятай про це й не намагайся квапити час. Вона поцiлувала мене на прощання, а батько вiдвiз до поiзда. Дорогою ми майже не розмовляли. Майже всi чоловiки, яких я знала, давали менi радiсть, дарували прикраси й забезпечували мiсце в суспiльствi, тож я нiколи не жалкувала про знайомство з ними. Винятком був мiй перший чоловiк – директор школи, котрий згвалтував мене шiстнадцятирiчну. Вiн покликав до свого кабiнету, зачинив дверi на засув, засунув руку менi мiж ноги й почав збуджувати. Спочатку я спробувала втекти, ввiчливо сказавши, що момент непiдходящий, але вiн нiчого не вiдповiв. Вiн скинув зi свого столу папери, нахилив мене долiлиць i увiйшов лише один раз, нiби чогось боявся, боявся, що хтось може увiйти до кiмнати й заскочити його за цим заняттям. Сповненою метафор розмовою мама мене навчала, що «iнтимнi стосунки» з чоловiком мають бути тiльки тодi, коли е кохання й коли воно тривае довго – усе життя. Я вийшла з кабiнету збентежена й налякана й вирiшила нiкому нiчого не розповiдати. Однак мовчання тривало лише доти, доки одна з дiвчат не зачепила цю тему пiд час розмови. Я дiзналася, що те саме сталося ще з двома школярками, але кому ми могли поскаржитися? Оскiльки iснував ризик виключення зi школи й повернення додому без можливостi все пояснити, ми мовчали. Те, що я не одна така, було розрадою. Згодом, коли я вже стала вiдомою танцiвницею в Парижi, весь Лейден дуже швидко дiзнався про той випадок. На той час директор уже звiльнився з роботи, i нiхто не насмiлювався його турбувати щодо цього питання. Навпаки! Дехто навiть заздрив йому, адже вiн був першим чоловiком великоi дiви тiеi епохи. Вiдтодi секс асоцiювався в мене з чимось механiчним, що не мае жодного стосунку до кохання. Але Лейден був iще гiрший за Леуварден: у цьому мiстi була вiдома школа виховательок дитячого садка, лiс, який пiдходив до проiжджоi частини, збiговисько людей, якi тiльки те й робили, що пхали носа в справи iнших, i бiльше нiчого. Одного дня, помираючи вiд нудьги, я взялася читати оголошення в газетi сусiднього мiста. Там було написано: «Рудольф Мак-Леод, офiцер збройних сил Голландii, шотландського походження, наразi на службi в Індонезii, шукае молоду дiвчину для одруження та життя за кордоном». Оце мiй порятунок! Офiцер. Індонезiя. Дивнi моря й екзотичнi свiти. Досить iз мене консервативноi кальвiнiстськоi Голландii з ii упередженнями та нудьгою. Я вiдповiла на оголошення, додавши до свого листа фото, найкраще й найчуттевiше з усiх, якi мала. Я не знала, що iдея розмiстити таке оголошення – жарт капiтанового друга й що моя листiвка надiйшла останньою з шiстнадцяти. Вiн прийшов на зустрiч так, нiби збирався на вiйну: у мундирi, iз шаблею на лiвому боцi та з довгими вусами в брильянтинi, котрi нiбито дещо приховували його непривабливiсть i вiдсутнiсть манер. Пiд час першоi зустрiчi ми трохи поговорили про якiсь неважливi речi. Я молилась, аби вiн повернувся, i моi молитви були почутi. За тиждень вiн знову був тут, на заздрiсть моiм подругам i до вiдчаю директора школи, який, можливо, досi мрiяв про повторення того дня. Я помiтила, що вiд чоловiка пахло алкоголем, але не надала цьому значення, гадаючи, що це нiяковiння перед молодою дiвчиною, котра, на думку подруг, найгарнiша в класi. У нашу третю й останню зустрiч вiн запропонував одружитися. Індонезiя. Капiтан збройних сил. Далекi подорожi. Чого ще молода дiвчина може чекати вiд життя? – Ти одружишся з чоловiком, старшим за тебе на двадцять один рiк? Вiн знае, що ти вже не незаймана? – запитала в мене дiвчина, яка мала той самий досвiд iз директором школи, що й я. Я не вiдповiла. Повернулася додому, де вiн шанобливо попросив моеi руки. Для посагу моя сiм’я позичила грошi в сусiдiв, i ми одружилися 11 липня 1895 року, за три мiсяцi пiсля того, як я прочитала в газетi оголошення. «Змiнювати» й «змiнювати на краще» – це геть рiзнi речi. Якби не танцi й не Андреас, моi роки життя в Індонезii були б нескiнченним жахiттям. Іще бiльшим кошмаром було знову проходити через усе: чоловiк, який живе далеко i завжди оточений жiнками, неможливiсть просто втекти й повернутися додому, самотнiсть через незнання мови, яке змушувало мiсяцями не виходити на вулицю; окрiм того, за мною постiйно наглядали iншi офiцери. Народження дiтей, котре несе радiсть iншим жiнкам, стало для мене жахом. Пiсля пережитого болю перших пологiв мое життя наповнилося смислом, коли я вперше доторкнулася до малесенького тiла дочки. Рудольф почав поводитися краще, проте на якихось кiлька мiсяцiв. Дуже швидко вiн повернувся до того, що любив найбiльше, – до своiх мiсцевих коханок. Вiн вважав, що жодна европейська дiвчина не зрiвняеться з азiатською жiнкою, для котроi секс – це танець. Вiн говорив це менi без жодного сорому, можливо, напiдпитку або ж навмисне принижував. Андреас розповiдав, що однiеi ночi, коли вони обое блукали без мети, iдучи нiзвiдки в нiкуди, Рудольф сказав йому в припливi алкогольноi щиростi: – Маргарета мене лякае. Ти помiчав, як на неi дивляться iншi офiцери? Вона може пiти вiд мене будь-якоi митi. Керуючись цiею хворобливою логiкою, котра перетворюе чоловiка зi страхом когось втратити на монстра, вiн ставав дедалi гiршим. Називав мене повiею, оскiльки я не була незайманою, коли ми зустрiлися. Вiн хотiв знати подробицi про всiх чоловiкiв, яких (у його уявi) я мала. Коли я крiзь сльози розповiдала iсторiю про директора в кабiнетi, вiн iнодi бив мене, називаючи брехухою, а iнодi мастурбував, вимагаючи бiльше подробиць. Хоч яким це було жахiттям для мене, та я мусила вигадувати подробицi, не розумiючи навiщо. Вiн дiйшов до того, що вiдправив мене зi служницею купити сукню, максимально подiбну до форми, котру я носила в школi, де ми познайомилися. Коли Рудольфом заволодiвав якийсь невiдомий менi демон, вiн змушував мене надягати цю сукню. Найбiльше задоволення йому приносило вiдтворення сцени насильства: вiн клав мене на стiл i жорстоко входив. Тодi вiн так горлав, що, мабуть, чула вся прислуга. Так чоловiк давав зрозумiти, що я повинна це обожнювати. Інколи вiн вимагав, щоб я поводилася, як чемна дiвчинка, i опиралася його насильству, iншим разом змушував кричати й благати ще бiльшоi жорстокостi, оскiльки я повiя й менi це мае подобатися. Потроху я переставала розумiти, ким е насправдi. Я проводила днi в турботах про доньку, походжала з незадоволеним, але гордим виглядом, приховуючи синцi пiд товстим шаром макiяжу. А проте знала, що нiкого цим не обдурю, геть нiкого. Я знову завагiтнiла й провела кiлька справдi щасливих днiв, пiклуючись про сина. Та невдовзi його отруiла одна з няньок, яка навiть не встигла пояснити своi дii, бо iншi служники вбили ii в день смертi дитини. Зрештою, багато хто трактував це як бiльш нiж справедливу помсту, оскiльки служницю постiйно били, гвалтували й змушували працювати цiлодобово. Тепер у мене залишилися тiльки донька, порожнiй будинок, чоловiк, який нiкуди зi мною не ходив через острах, що я зраджу його, та мiсто, настiльки красиве, що аж душило. Я була в раю, але насправдi жила у своему власному пеклi. Одного дня все змiнилося. Командир полку надiслав усiм офiцерам та iхнiм дружинам запрошення на виступ колективу мiсцевих танцiвникiв, органiзований для вшанування адмiнiстрацii острова. Рудольф не мiг вiдмовити керiвництву. Вiн попросив мене купити собi дороге й еротичне вбрання. Я ще розумiю «дороге», оскiльки це стосувалося бiльше його можливостей, нiж моiх даних. Але якщо вiн боявся за мене (як я згодом дiзналася), то чому хотiв, аби я була еротично вдягнена? Коли ми прибули на мiсце виступу, жiнки дивилися на мене iз заздрiстю, а чоловiки – iз бажанням. І я помiтила, що це збуджувало Рудольфа. Мабуть, ця нiч погано б закiнчилася, оскiльки треба було б описувати, що «я у своiй уявi хотiла робити» з кожним iз цих офiцерiв, у той час, коли б вiн входив i бив мене. Я мусила якось захистити едине, що мала, – себе. Усе, що спало менi на думку, – це вести безкiнечнi розмови зi знайомим офiцером, Андреасом. Його дружина дивилася на мене з острахом i подивом, водночас пiдливаючи випивку до келиха мого чоловiка з надiею, що вiн упаде вiд великоi кiлькостi алкоголю. Я волiю зупинити на цьому подальший опис Яви: коли минуле приносить спогади, котрi роз’ятрюють рани, раптово зринають iншi, аж поки душа не починае кровити й ти падаеш на колiна й плачеш. Але я не можу перервати цю частину, не написавши про три речi, якi тодi змiнили життя: мое рiшення, танець, який ми побачили, i Андреаса. Мое рiшення: я не могла далi нагромаджувати проблеми й страждати бiльше, нiж людина здатна витерпiти. Поки я це обдумувала, колектив, який готувався до виступу перед мiсцевим командуванням, вийшов на сцену. Танцiвникiв було дев’ятеро. На вiдмiну вiд скаженого, веселого та експресивного ритму, до якого я звикла за кiлька вiдвiдин мiсцевих театрiв, усе, здавалося, вiдбувалося наче в уповiльненому кiно. Спочатку я мало не померла вiд нудьги, але невдовзi вiдчула, що мене охоплюе нiби релiгiйний транс. Водночас захопленi музикою танцiвники приймали такi пози, якi видавалися неможливими. В однiй iз них тiло згиналося i вперед, i назад у формi лiтери S – це мало бути дуже боляче. Так танцiвники певний час залишалися нерухомими, а потiм мiняли позу так рiзко, нiби були леопардами, готовими до несподiваного нападу. Усi були розмальованi блакитною фарбою, вдягненi в саронги (традицiйнi мiсцевi костюми) i шовковi стрiчки, котрi пiдкреслювали чоловiчi м’язи й закривали жiночi груди. Жiнки мали ще й тiари ручноi роботи з коштовного камiння. Солодкi танцi iнколи змiнювалися постановочними баталiями, де шовковi стрiчки слугували уявними шаблями. Я дедалi бiльше впадала в транс. Уперше я зрозумiла, що Рудольф, Голландiя, убитий син – усе це було частиною свiту, померлого й вiдродженого, як насiння, котре колись дала менi мама. Я глянула на небо й побачила зiрки й листя пальм. Я наповнювалась рiшучiстю й була готова дозволити забрати себе в iншi вимiри й простори, коли голос Андреаса перервав моi думки: – Ви все розумiете? Я гадала, що так, адже мое серце припинило кровити й тепер споглядало красу в ii найчистiшiй формi. Проте чоловiки вiдчувають необхiднiсть постiйно щось пояснювати, тож вiн розповiв менi, що цей вид танцю походить вiд давньоi iндiйськоi традицii, котра поеднуе йогу й медитацiю. Вiн не мiг зрозумiти, що танець – це поезiя, де кожен рух вiдображае слово. Моя уявна йога й спонтанна медитацiя одразу перервалися, i виникла потреба пiдтримувати розмову, щоб не здатися неосвiченою. Дружина Андреаса спостерiгала за ним. Андреас дивився на мене. Рудольф дивився на мене, Андреаса й одну з гостей губернатора, котра усмiшками вiдповiдала на поклони. Ми розмовляли, попри осудливi погляди мешканцiв острова, адже нiхто з нас – iноземцiв – не поважав цього священного ритуалу. Можливо, саме через це вистава завершилася ранiше: усi танцiвники вийшли в процесii, дивлячись лише на своiх землякiв. Нiхто з них навiть не глянув на групу бiлих варварiв iз широкими усмiшками та вкритими вазелiном бородами й вусами в товариствi ошатно вбраних жiнок. Манери цих чоловiкiв були жахливi. Я вкотре наповнила келих Рудольфа, i вiн попрямував до мiсцевоi дiвчини, котра всмiхалася й абсолютно безсоромно його роздивлялася. Дружина Андреаса наблизилася до свого чоловiка, узяла попiд руку, посмiхнулася так, нiби промовляла «Вiн – мiй», i вдала зацiкавленiсть його непотрiбними детальними коментарями стосовно танцю. – Усi цi роки я була вiдданою тобi, – сказала вона, перериваючи розмову. – Ти завжди керував моiм серцем i жестами. Бог свiдок, що кожноi ночi я просила його, щоб ти повернувся додому живим i здоровим. Якби знадобилося, то вiддала б за тебе життя без жодного страху. Андреас запитав мого дозволу й повiдомив, що вже йде: церемонiя всiх сильно втомила. Однак його дружина сказала, що не зiйде з мiсця. Жiнка говорила настiльки владно, що чоловiк навiть не наважився поворухнутися. – Я терпляче чекала, поки ти зрозумiеш, що е найважливiшим у моему життi. Я поiхала з тобою сюди, у мiсце, котре, незважаючи на красу, стае жахiттям для всiх жiнок. Також i для Маргарети. Вона обернулася до мене, великими блакитними очима благаючи пiдтримки. За тисячолiтньою традицiею жiнки завжди були одночасно i ворогами, i спiльницями одна однiй, однак менi забракло смiливостi кивнути. – Я боролася за це кохання з усiх сил, i сьогоднi вони вичерпалися. Камiнь у мене на серцi став розмiром iз цiлу скелю й вже не дае йому битися. Мое серце у своему останньому подиху говорить, що iснують iншi свiти, у яких менi не треба буде благати товариства чоловiка, щоб наповнити цi порожнi днi й ночi. Щось менi вiщувало наближення трагедii. Я попросила ii заспокоiтися. Вона була дуже милою до всiх присутнiх, а ii чоловiк був зразковим офiцером. Жiнка похитала головою й усмiхнулася так, нiби вже багато разiв це чула. Вона продовжила: – Мое тiло дихае, але душа вже мертва, оскiльки я не можу нi поiхати звiдси, нi дати тобi зрозумiти, що ти маеш бути поряд зi мною. Було помiтно, що Андреас, офiцер голландських збройних сил, який мав захистити свою репутацiю, дуже хвилювався. Я розвернулася впiвоберта й вирiшила вiдiйти, однак жiнка вiдпустила свого чоловiка й вхопила мене попiд руку. – Тiльки кохання може дати сенс тому, що його не мае. Отже, у мене нема кохання. Вiдчуваючи таке, навiщо продовжувати жити? Їi обличчя впритул наблизилося до мого. Я спробувала вловити в подиху жiнки запах алкоголю, але нi – вона була тверезою. Я подивилася iй у вiчi, щоби помiтити хоча б сльозинку, але, можливо, вони вже всi висохли. – Будь ласка, Маргарето, залишiться! Ви гарна жiнка, яка втратила сина. Знаю, що це означае, хоча нiколи не була вагiтною. Я роблю це не заради себе, а заради тих, хто е в’язнем своеi гаданоi свободи. Дружина Андреаса дiстала iз сумочки маленький пiстолет, направила його в серце й вистрiлила, перш нiж хто-небудь iз нас устиг iй перешкодити. Хоча частково гуркiт пострiлу притишила ii вечiрня сукня, присутнi повернулися в наш бiк. Спочатку вони подумали, що то я скоiла злочин, оскiльки перед тим вона вчепилася в мене. Однак вiдразу ж побачили мiй переляканий погляд i Андреаса навколiшках бiля дружини: вiн намагався зупинити кров, з якою з неi витiкало життя. Вона померла в нього на руках. Їi погляд випромiнював лише спокiй. Усi – i Рудольф теж – пiдiйшли до нас. Мiсцева дiвчина зникла в невiдомому напрямку, оскiльки побоювалася можливих неприемностей у товариствi озброених п’яних чоловiкiв. Іще до того, як присутнi поцiкавилися, що сталося, я попросила чоловiка негайно пiти звiдти. Вiн мовчки погодився. Коли ми повернулися додому, я одразу ж попрямувала до своеi кiмнати й узялася пакувати речi. Рудольф упав на диван, п’яний, як чiп. Наступного ранку вiн прокинувся, випив мiцноi ранковоi кави, поданоi служниками, i, зайшовши до моеi кiмнати, побачив валiзи. Вiн уперше порушив цю тему. – Куди ти плануеш iхати? – До Голландii наступним кораблем. Або ж до раю, щойно матиму таку саму можливiсть, як дружина Андреаса. Вирiшуеш ти. До цього моменту тiльки вiн вiддавав накази. Але, мабуть, мiй погляд повнiстю змiнився, i за кiлька хвилин вагань чоловiк вийшов iз дому. Коли ж повернувся того вечора, сказав, що ми можемо використати належну йому вiдпустку. За два тижнi на першому ж кораблi ми вирушили до Роттердама. Я охрестилася кров’ю дружини Андреаса. І пiсля цього хрещення стала назавжди вiльною, хоча нi вiн, нi я не знали, куди приведе ця свобода. Я досi плекала надiю на помилування вiд президента Республiки, оскiльки маю багато друзiв серед мiнiстрiв. Однак частину дорогоцiнного часу, котрий менi залишився, забрала сьогоднi сестра Лоранс. Вона принесла менi перелiк речей, що були в моему багажi пiд час арешту. Черниця запитала, що мае робити з цими речами в разi найгiршого сценарiю, котрий видавався едино можливим. У ii голосi вмiстилася вся теплота свiту. Я попросила ii залишити мене й повернутися пiзнiше, оскiльки не могла дозволити собi гаяти час. Але якщо найгiрший сценарiй справдi втiлиться, вона може робити все, що забажае. В усякому разi я напишу перелiк речей, бо все-таки вiрю, що вирiшиться на добро. Валiза 1 1 золотий годинник iз блакитною емаллю, куплений у Швейцарii; 1 кругла коробка з шiстьма капелюшками, трьома золотими шпильками iз перлами, кiлькома довгими пiр’iнами, вуаллю, двома хутряними боа, трьома прикрасами для капелюха, брошкою у формi грушi й вечiрньою сукнею. Валiза 2 1 пара чобiт для верховоi iзди; 1 щiтка для коней; 1 коробка воску для взуття; 1 пара гетрiв; 1 пара шпор; 5 пар шкiряних туфель; 3 бiлi сорочки для костюма вершницi; 1 серветка (не знаю, чому вона займае мiсце в моiй валiзi, можливо, я використовувала ii для чищення чобiт); 1 пара шкiряних гетрiв для захисту нiг; 3 спецiальнi захисти для знерухомлення грудей пiд час галопу; 8 пар шовкових i 2 пари бавовняних трусикiв; 2 ременi для рiзних костюмiв вершницi; 4 пари рукавичок; 1 парасолька; 3 козирка проти потрапляння прямих сонячних променiв в очi; 3 пари вовняних шкарпеток, з яких одна вже зношена вiд тривалого використання; 1 спецiальна сумка для суконь; 15 гiгiенiчних прокладок для менструацii; 1 вовняний светр; 1 повний костюм вершницi, iз жакетом i комбiнованими штанами; 1 коробка зi шпильками для волосся; 1 шиньйон зi шпилькою, щоб крiпити до волосся; 3 боа з лисячого хутра; 2 коробки з рисовою пудрою. Валiза 3 6 пар пiдв’язок; 1 коробка зволожувача для шкiри; 3 пари лакових чобiткiв на високих пiдборах; 2 корсети; 34 сукнi; 1 полотняний пакетик ручноi роботи, у якому, здаеться, було насiння невизначених рослин; 8 бодi; 1 шаль; 10 пар найзручнiших трусикiв; 3 жилети; 2 жакети з рукавами; 3 гребiнцi; 16 блуз; iще 1 вечiрня сукня; 1 рушник i 1 шматок запашного мила (я не використовую готельне мило, бо з ним можуть передаватися хвороби); 1 перлове намисто; 1 ручна сумочка з люстерком на внутрiшньому боцi; 1 мармуровий гребiнь; 2 коробки для зберiгання коштовностей уночi; 1 мiдна коробка з вiзитiвками на iм’я Вадима Маслова, капiтана спецiального полку збройних сил Росiйськоi iмперii; 1 дерев’яний ящик iз чайним сервiзом iз порцеляни, отриманим пiд час поiздки; 2 пiжами; 1 пилочка для нiгтiв з перламутровою ручкою; 2 портсигари: один зi срiбла й один iз золота (або позолочений, я не впевнена); 8 сiточок для волосся для сну; коробки з намистом, сережками, каблучкою зi смарагдом, iще однiею каблучкою зi смарагдом i дiамантами, а також iншими прикрасами; сумка з шовковоi тканини iз 21 шарфом; 3 вiяла; помада й рум’яна найкращоi французькоi марки; французький словник; гаманець iз кiлькома моiми фотографiями i… І багато дурниць, вiд яких я хочу звiльнитися, коли вийду звiдси, наприклад любовнi листи на спецiальних шовкових стрiчках, використанi квитки на опернi вистави, на яких я бувала, тощо. Бiльшiсть речей конфiсковано готелем «Мьорiс» у Парижi, оскiльки вони вирiшили (звiсно, помилково), що я не мала грошей для оплати свого перебування там. Як вони могли таке подумати? Зрештою, Париж завжди був моею долею, i я нiколи не хотiла, щоби мене вважали шахрайкою. Я не просила щастя, просила тiльки не бути такою нещасною й злиденною, якою почувалася. Можливо, якби мала бiльше терпiння, то приiхала б до Парижа за iнших обставин… але я не могла далi терпiти докори своеi новоi мачухи, чоловiка, дитину, котра постiйно плакала, спiвiснування з тими самими упередженими провiнцiйними жителями, хоча вже була одруженою й поважною дамою. Одного дня, не повiдомивши нiкому (що вимагало вiд мене гарноi iнтуiцii та вправностi), я сiла на поiзд до Гааги й вирушила просто до французького консульства. Сурми вiйни ще не кликали до бою. Тож в’iхати до краiни все ще було неважко, адже Голландiя завжди залишалася нейтральною пiд час конфлiктiв у Європi, а я в собi була впевнена. Я познайомилась iз консулом, тож за двi години, проведенi в кафе, йому вдалося мене звабити, а я вдала, що потрапила до нього в лабети, випросила квиток в один бiк до Парижа й пообiцяла чекати на нього, якщо вiн зможе приiхати туди на кiлька днiв. Я натякнула, що вмiю бути щедрою з тими, хто менi допомагае. Вiн зрозумiв це послання й поцiкавився моiми вмiннями. – Я танцюю класичнi схiднi танцi. Схiднi танцi? Це пробудило в ньому ще бiльшу цiкавiсть. Я запитала, чи допомiг би вiн менi знайти роботу. Консул пообiцяв представити мене доволi впливовiй людинi в мiстi – месье Гiме, котрий обожнював усе схiдне. Окрiм того, вiн був великим колекцiонером творiв мистецтва. Посадовець запитав, коли я зможу поiхати. – Сьогоднi, якщо ви забезпечите мiсце, де я могла б зупинитися в Парижi. Вiн зрозумiв, що я манiпулюю ним i насправдi е однiею з тих жiнок, якi приiжджають до мiста мрiй з усього свiту, щоб знайти багатого чоловiка й легке життя. Я передчувала, що вiн вiддалиться. Консул слухав мене, спостерiгаючи водночас за кожним моiм жестом, словом, рухами тiла. А я, на вiдмiну вiд його очiкувань, виявилася найсором’язливiшою людиною у свiтi, адже почала поводитися як фатальна жiнка. – Якщо ваш друг захоче, можу показати один чи два традицiйнi танцi з Яви. Якщо йому не сподобаеться, я повернуся назад поiздом того самого дня. – Але панi… – Панна. – …просила квиток лише в один кiнець. Я дiстала iз сумочки кiлька асигнацiй i показала, що менi вистачить на дорогу додому. Я мала грошi i на квиток «туди», але, якщо дозволити чоловiковi допомогти жiнцi, вiн завжди стае вразливiшим. Вони всi про це мрiють, як розказували подружки офiцерiв на Явi. Вiн розслабився й запитав мое iм’я, щоб написати його на рекомендацiйному листi для месье Гiме. Я нiколи про це не думала! Мое iм’я? Воно приведе його до моеi сiм’i. А Францiю в останню чергу зацiкавила б конфлiктна ситуацiя з нейтральною краiною через доведену до вiдчаю жiнку, котра намагаеться втекти. – Ваше iм’я? – повторив вiн уже з ручкою й аркушем паперу в руках. – Мата Харi. Кров дружини Андреаса знову мене охрещувала. Я не могла повiрити очам: гiгантська залiзна вежа майже сягала неба. Їi не було на жоднiй поштовiй листiвцi iз зображенням мiста. На обох берегах Сени рiзнi конструкцii подекуди нагадували Китай, подекуди – Італiю, а подекуди одну з iнших знаменитих краiн. Я спробувала знайти Голландiю, але не змогла. Що являла собою моя краiна? Старовиннi вiтряки? Незграбнi кломпи?[2 - Кломпи – голландська назва традицiйних европейських дерев’яних черевикiв.] Усьому цьому не мiсце серед численних сучасних предметiв – плакати на залiзних кругових опорах розповiдали про такi речi, в iснування яких менi зовсiм не вiрилося: – Дивiться! Лiхтарi, якi вмикаються й вимикаються без допомоги газу чи вогню! Лише в палацi електрики! – Пiднiмiться сходами, не поворухнувши ногами! Сходинки зроблять це за вас. Я стояла пiд малюнком iз зображенням конструкцii, подiбноi до вiдкритого тунелю з перилами з обох бокiв. – Art Nouveau:[3 - Ар-Нуво.] потужна модна тенденцiя. У цьому випадку не було жодного знаку оклику, а лише фото вази з двома порцеляновими лебедями. Унизу – малюнок чогось на кшталт будiвлi з металу у формi гiгантськоi вежi з пишномовною назвою «Гранд Палац». «Синеорама», «Мареорама», «Панорама»[4 - Синеорама, мареорама – кругорамнi панорамнi технiки кiнематографа, уперше представленi на Мiжнароднiй виставцi в Парижi в 1900 роцi.] – усi вони обiцяли показати рухливi картини, якi переносили вiдвiдувача в мiсця, де вiн ранiше нiколи i не мрiяв побувати. Що бiльше я це розглядала, то бiльше почувалася загубленою. А також дедалi бiльше жалкувала. Можливо, я переоцiнила своi сили. Мiсто вирувало: люди ходили туди-сюди, жiнки були одягненi з такою елегантнiстю, якоi я нiколи в життi не бачила, чоловiки, здавалося, займалися дуже важливими справами, але щоразу, коли я озиралася, помiчала, що вони стежили за мною поглядами. Не випускаючи з рук словника, – говорити менi було складно, хоч у школi й викладали французьку, – я невпевнено наблизилася до дiвчини приблизно мого вiку й поцiкавилася, де готель, заброньований для мене консулом. Вона подивилася на мiй багаж та одяг i, хоча я була одягнена в найкраще з привезеного з Яви, мовчки пройшла повз. Мабуть, тут не радi iноземцям або ж парижани вважають себе вищими за iншi народи Землi. Я пробувала двiчi чи тричi – вiдповiдь завжди була однакова, аж поки я не втомилася й не сiла на лавку в саду Тюiльрi, де мрiяла побувати ще з юностi. Дiйти туди – це вже бiльша перемога, нiж можна собi уявити. Повертатися назад? Протягом деякого часу я боролася iз собою, знаючи, як важко буде знайти мiсце для ночiвлi. Тiеi митi втрутилася доля: повiяв сильний вiтер, i просто менi пiд ноги впав цилiндр. Я обережно пiдхопила його й пiдвелася назустрiч чоловiковi, який бiг до мене. – Я бачу, що мiй капелюх у вас, – мовив чоловiк. – Вiн упав менi просто пiд ноги, – вiдповiла я. – Можу уявити чому, – сказав вiн, навiть не приховуючи спроби мене спокусити. На вiдмiну вiд кальвiнiстiв моеi краiни, французи мали славу абсолютно вiльних людей. Вiн простягнув одну руку, щоб забрати цилiндр, а другою завiв за спину мою руку з карткою, на котрiй було написано адресу готелю. Прочитавши, вiн поцiкавився, що це. – Там живе моя подруга. Я приiхала в гостi на кiлька днiв. Я не могла сказати, що збиралася лише повечеряти з нею, адже вiн бачив поряд зi мною багаж. Вiн нiчого не сказав. Я припустила, що, мабуть, це мiсце не витримувало жодноi критики, але його вiдповiдь стала для мене сюрпризом: – Вулиця Рiволi – прямiсiнько за лавкою, на якiй ви сидите. Дозвольте допомогти вам iз багажем, а дорогою можемо зайти в один iз барiв. Ви погодитеся випити зi мною анiсового лiкеру, мадам?… – Мадемуазель Мата Харi. Я не мала чого втрачати, а вiн став моiм першим другом у цьому мiстi. Ми попрямували до готелю, а дорогою зупинилися в ресторанi, де офiцiанти ходили у фартухах аж до п’ят та й загалом були вдягнутi так, нiби тiльки-но прийшли зi свята. Вони практично нiкому не всмiхалися, окрiм мого супутника, чие iм’я я вже встигла забути. Ми знайшли столик, прихований у кутку ресторану. Вiн поцiкавився, звiдки я приiхала. Я розповiла, що прибула з Голландськоi Ост-Індii, де народилася й виросла. Також я похвалила красиву вежу й сказала, що вона, напевно, така едина у свiтi. Мимохiть я його цим лише розлютила. – За чотири роки ii демонтують. Ця свiтова виставка коштувала для державноi скарбницi бiльше, нiж двi останнi вiйни, котрi охоплювали нашу краiну. Вони хочуть усiм навiяти вiдчуття, що вiдтепер ми маемо щось на кшталт союзу всiх европейських краiн i що нарештi житимемо в мирi. Ви в це вiрите? Я абсолютно не знала, що вiдповiсти, тому промовчала. Колись я вже казала, що чоловiки обожнюють пояснювати й мати про все свою думку. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23178306&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Переклад Олександра Гижi. (Тут i далi прим. пер.) 2 Кломпи – голландська назва традицiйних европейських дерев’яних черевикiв. 3 Ар-Нуво. 4 Синеорама, мареорама – кругорамнi панорамнi технiки кiнематографа, уперше представленi на Мiжнароднiй виставцi в Парижi в 1900 роцi.