Спотикаючись об щастя. Позитивна психологiя Денiел Гiлберт Ми все життя плануемо щастя в майбутньому часi. Уявляемо, як придбаемо нову квартиру чи нарештi вiдвiдаемо Париж. Мрiемо про iдеальнi стосунки та блискучу кар’еру. Тодi чому ж, отримуючи бажане, ми не вiдчуваемо задоволення? У чому проблема? Насправдi ми нiчого не знаемо про те, що таке щастя i що робить нас по-справжньому щасливими. На вiдмiну вiд професора Денiела Гiлберта, засновника наукового напряму «щастязнавства». Вiн переконаний, що головна проблема – у безкiнечному плануваннi та невiдповiдностi мрiй реальностi. Насолоджуватися життям необхiдно не завтра, а сьогоднi. Спираючись на теорii й факти з психологii, когнiтивноi неврологii та фiлософii, автор розбирае феномен щастя на атоми. Годi дивитися навсiбiч, чекаючи на появу чогось особливого! Справжне щастя – у нас пiд ногами. Денiел Гiлберт Спотикаючись об щастя. Позитивна психологiя Присвячуеться Олi, пiд яблунею Не можна завбачити або передбачити умови, якi принесуть щастя; на них можна натрапити лише випадково, у щасливу годину, десь на краю свiту, i тодi треба вчепитися й триматися за тi днi, як за фортуну або славу.     Вiллi Кейтер. Ле Лаванду (1902) Подяка У цьому роздiлi автор зазвичай заявляе, що нiхто не пише книжки самостiйно, i перераховуе всiх, хто нiбито писав книжку за нього. Либонь, добре мати таких друзiв. Але, на жаль, цю книжку я сам написав за них, i тому дозвольте менi просто подякувати тим, чий хист дозволив менi написати все самостiйно. Насамперед я вдячний нинiшнiм i колишнiм науковцям, якi провели чимало описаних тут дослiджень i дозволили менi скористатися результатами. Це Стiвен Бламберг, Раян Браун, Дейвiд Сентербар, Ерiн Драйвер-Лiнн, Лiз Данн, Джейн Еберт, Майк Джил, Серiт Голуб, Карим Кассам, Деббi Кермер, Метт Лiбермен, Джей Меес, Кейрi Морведж, Крiстiан Мiрсет, Бекка Норвiк, Кевiн Окснер, Лiз Пайнел, Джейн Райзен, Тодд Роджерс, Бен Шиной, Талiя Вiтли. І як це менi пощастило працювати з усiма вами? Особливо вдячний своему друговi й давнiшньому спiвробiтниковi Тiму Вiлсону з Вiрджинського унiверситету, розум i творчi здiбностi якого були постiйним джерелом натхнення, заздростi й дослiдницьких грантiв. Попередне речення – едине в усiй книжцi, яке я, здаеться, написав без нього. Кiлька колег читали деякi роздiли, радили, надавали iнформацiю i допомагали. Це Сиссела Бiк, Еллан Брендт, Петрiк Кавана, Нiк Еплi, Ненсi Еткофф, Том Гiлович, Рiчард Гекмен, Денне Канемен, Боаз Кiсар, Джей Келер, Стiв Косслiн, Дейвiд Лейбсон, Ендрю Освальд, Стiв Пiнкер, Ребека Сейкс, Джонатан Шулер, Ненсi Сiгал, Ден Саймонс, Роберт Трайверс, Ден Вегнер i Тiм Вiлсон. Дякую вам усiм. Мiй агент Катинка Метсон вимагала, щоб я припинив розбалакувати про цю книжку й почав нарештi ii писати. І хоча то не едина людина, яка вимагала цього, вона залишилася единою, хто менi й досi до душi. Мiй редактор у видавництвi «Кнопф» умiе слухати й мае велику синю ручку для виправлень. І якщо вам i тепер не здаеться, буцiм ця книжка – приемне читання, вам слiд було б ii побачити, перш нiж Мартi Ешер почав працювати над нею. Чималу частину книжки я написав пiд час спецiальних вiдпусток, що субсидуються президентом i членами ради Гарвардського коледжу, Меморiальним фондом Джона Саймона Гуггенгайма, фондом Джеймса Маккiна Кеттелла, Американським фiлософським товариством, Нацiональним iнститутом психiчного здоров’я i Вищою школою бiзнесу Чиказького унiверситету. Дякую цим органiзацiям за iнвестицii в мою вiдсутнiсть. І нарештi – данина сентиментальностi. Я вдячний своiй дружинi i кращому друговi, якi мають те ж саме iм’я – Мерилiн Олiфант. Кого б iще могло цiкавити все те, що спливало менi на гадку? Хоча дехто все-таки тими думками переймався. Члени кланiв Гiлберта й Олiфант – Ларрi, Глорiя, Шеррi, Скотт, Даяна, мiстер Майкi, Джо, Деннi, Шона, Арло, Аманда, Великий Зет, Сера Б., Рен i Дейлiн – припали менi до серця й турбувалися про мене. Нарештi дозвольте згадати з любов’ю i вдячнiстю двi душi, яких не гiднi навiть небеса, – мого вчителя Неда Джонса й мою матiр Дорiс Гiлберт. Ну а тепер – рушаймо.     18 липня 2005 року, Кембридж, Массачусетс Передмова …гадючi зуби Це менший страх, як вiд дiтей невдячнiсть.     Шекспiр. Король Лiр[1 - Пер. Максима Рильського. (Прим. ред.)] Що б ви зробили, якби просто зараз дiзналися, що за якихось десять хвилин маете померти? Кинетеся нагору й запалите «Мальборо», якi ви переховували в шухлядi для шкарпеток iз часiв адмiнiстрацii Форда? Чи впевнено ввiйдете до кабiнету начальника й нарештi викладете все, що про нього думаете? А може, поiдете до м’ясного ресторану бiля нового молу й замовите стейк на кiсточцi середнього просмаження з купою непотрiбного холестерину? Важко, звичайно, вiдповiсти, але напевно можна сказати: серед розмаю справ, яким ви могли б присвятити останнi десять хвилин, мало того, чим ви справдi переймалися сьогоднi. Дехто, може, зажуриться, насварить пальцем i суворо нагадае, що кожну хвилину треба прожити, як останню. З цього випливае, що дехто впродовж останнiх десяти хвилин життя роздаватиме дурнi поради. Те, чим ми переймаемося, сподiваючись, що життя триватиме й далi, цiлком i природно вiдрiзняеться вiд того, що ми могли б зробити, дiзнавшись про близький кiнець. Ми не вiдмовляемося вiд палiння й жирноi iжi, покiрно усмiхаемося у вiдповiдь на безглуздi жарти керiвництва, читаемо такi книжки, як ось ця, а могли б начепити паперовий ковпак i, лежачи у ваннi, ласувати фiсташковим мигдальним печивом. І все це на благо тих, ким скоро станемо. Ми переймаемося своiми майбутнiми «я», нiби то нашi дiти, i цiлiсiнький день конструюемо для них день завтрашнiй, аби вони були щасливi. Замiсть того щоб потурати своiм миттевим примхам, ми беремо на себе вiдповiдальнiсть за добробут наших майбутнiх «я». Щомiсяця вiдкладаемо з платнi, щоб вони могли порадiти на пенсii: бавити час на майданчику для гольфу, бiгати пiдтюпцем, регулярно користуватися зубною ниткою, щоб уникнути проблем iз серцем та яснами. Ми бабраемося з брудними пелюшками i раз по раз читаемо до отупiння «Кiт у капелюсi», щоб колись щокастi онучата гарцювали в них на колiнах. Навiть зайвий долар, витрачений у вечiрнiй крамницi, е доброчиннiстю, що дозволить особi, якою ми ось-ось станемо, насолодитися щойно оплаченим тiстечком твiнкi. Щоразу, коли ми чогось хочемо – просування по службi, одруження, автiвки, чiзбургера, – сподiваемося, що пiсля отримання людина з нашими вiдбитками пальцiв за мить, годину, десятирiччя насолоджуватиметься свiтом, успадкованим вiд нас. Вона оцiнить нашi офiри, споживаючи плоди наших завбачливих iнвестицiйних рiшень i режиму стриманостi. Атож. І не треба затамовувати дух. Наше порiддя, нашi наступники часто бувають невдячними. Ми у потi чола хочемо дати iм те, що, на нашу думку, мае iм сподобатися. Вони ж кидають роботу, вiдрощують волосся, iдуть до Сан-Франциско або виiздять з нього й дивуються, чому ми були такi тупi, гадаючи, нiби це iм припаде до душi. Не про нас тi гордощi й винагороди, якi ми вважаемо критичними для iхнього добробуту. І вони, зрештою, дякують Боговi за те, що все склалося всупереч нашим недалекоглядним i хибним планам. І той, хто куштуе щойно придбане нами твiнкi, може скривитися та звинуватити, що ми не те купили. Звичайно, критика нiкому не подобаеться. Але, якщо те, чого ми успiшно прагнемо, не ощасливлюе нашi майбутнi «я» або ощасливлюе те, чого ми даремно прагнемо уникнути, вони слушно (хоч, може, й не дуже гречно) озираються в минуле й розчаровано питають, про що ж ми думали. Вони можуть визнати нашi добрi намiри i знехотя погодитися, що ми зробили все можливе, але психоаналiтикам однаково скаржитимуться, що наше «все можливе» недостатньо добре для них. Чому так вiдбуваеться? Хiба не повиннi ми знати смаки, вподобання, потреби й бажання людей, якими станемо через рiк… навiть уже сьогоднi ввечерi? Хiба не повиннi ми добре розумiти своi майбутнi «я», щоб формувати iхне життя – обирати фах i кохану людину, купувати на довгi роки чохли для канапи? Чому ж усе завершуеться мансардою i життям, наповненим усячиною, що здавалася такою необхiдною, а для них стала непотрiбною, обтяжливою та марною? Чому вони критикують наш вибiр коханих i сумнiваються в нашiй стратегii фахового зростання, а ще чимало платять за виведення татуювання, в яке ми вгатили стiльки грошей? Чому вони думають про нас iз жалем чи полегшенням, а не з гордiстю i задоволенням? Усе це ми б зрозумiли, якби занедбали iх, проiгнорували, уiлись iм до живого, але ж, нехай йому бiс, ми вiддали iм кращi роки свого життя! Як вони можуть розчаровуватися, якщо ми досягли бажаного? І чому вони такi легковажнi й постiйно потрапляють у халепу, яку ми намагалися вiд них вiдвернути? Може, щось iз ними не так? Чи це з нами щось не так? Коли менi було десять, мою увагу привернула книжка про оптичнi iлюзii. Вона ознайомила мене з лiнiями Мюллера-Лаера, що через стрiлкуватi кiнцi здавалися рiзними за довжиною, хоча пiсля вимiрювання виявлялися однаковими; з кубом Неккера, який бачився вiдкритим то згори, то збоку; з келихом, що раптом перетворювався на два обриси облич, а тодi – знов на келих (мал. 1). Я сидiв на пiдлозi в батьковому кабiнетi й годинами роздивлявся iх, загiпнотизований тим, як цi простi малюнки змушували розум вiрити в те, що було безперечно неправильним. Саме тодi я збагнув, що такi помилки – це цiкаво, i вирiшив знайти для них мiсце в подальшому життi. Проте головна привабливiсть оптичноi iлюзii не в тому, що вона змушуе людину помилятися, а в тому, що кожен робить ту саму помилку. Я мiг бачити келих, ви – Елвiса, наш приятель – китайську му-гу-гай-пен у пакетику, а згодом перед нами буде просто гарна ляпка – оптична iлюзiя. В оптичнiй iлюзii вражае те, що кожна людина бачить спочатку келих, потiм обличчя, а потiм – блим-блим – знову келих. Оптичнi iлюзii змушують наше сприйняття помилятися, i цi омани закономiрнi, постiйнi й систематичнi. Це не безглуздi, а розумнi помилки, що дозволяють тому, хто iх зрозумiв, розгледiти витончену конструкцiю та внутрiшню роботу системи зору. Мал. 1 Помилки, якi ми робимо, намагаючись уявити свое майбутне, так само закономiрнi, постiйнi й систематичнi. Вони теж мають свiй патерн[2 - Патерн – об’ект, з якого робляться копii або набори повторюваних об’ектiв. (Прим. ред.)], що свiдчить про можливостi й межi передбачення майже стiльки ж, скiльки оптичнi iлюзii свiдчать про можливостi та обмеження зору. Цьому присвячена моя книжка. У нiй немае iнструкцiй, як стати щасливими. Книжки з ними ви знайдете в роздiлi «Зроби сам» кожноi книгарнi. Тож можете купити такий порадник, виконати все, що там написано, i на своему досвiдi переконатися: щасливiшими ви не стали. Отодi повертайтеся до цiеi книжки, щоб дiзнатися чому. Натомiсть ця книжка з наукового погляду розповiдае про здатнiсть людського мозку уявляти майбутне i про те, як i наскiльки точно вiн здатний передбачити, якому саме майбутньому вiддасть перевагу. Ця книжка – про загадку, якою сушили собi голову мислителi впродовж двох останнiх тисячолiть. У нiй використанi iхнi iдеi (i кiлька моiх), що пояснюють нашi мiзернi знання про почуття й умонастрiй людей, якими незабаром станемо. Виклад схожий на плин рiчки, що перетинае кордони держав без паспорта, бо жодна наука ще не запропонувала переконливоi вiдгадки. Зiбравши докупи теорii й факти з психологii, когнiтивноi неврологii, фiлософii та поведiнковоi економiки, я викладаю свою концепцiю, про слушнiсть якоi ви складете власну думку. Винагорода для автора – в самому твореннi книжки, а читач одержить дивiденди, витративши на неi час i грошi. Якщо ви не отримаете нi задоволення, нi нових знань, маете право не перейматися розповiдями про майбутне й повернути своi витрати. Звичайно, цього не буде, бо я писав книжку, яка мала б зацiкавити й розважити вас, якщо ви при цьому не сприймаете себе надто серйозно та маете ще принаймнi десять хвилин життя. Важко сказати, з якими почуттями ви дочитаете книжку, враховуючи вас сьогоднiшнiх, коли тiльки беретеся до читання. Але, якщо ваше майбутне «я» залишиться незадоволеним, дiставшись останньоi сторiнки, воно принаймнi зрозумiе, чому ви помилково припускали зворотне[3 - Примiтки мiстять посилання на науковi дослiдження, якi пiдтверджують сказане в текстi. Інодi вони подають iнформацiю, що може зацiкавити читача, але не е суттевою для викладу. Якщо вас джерела не обходять, вам не потрiбна додаткова iнформацiя i вас дратують книжки, в яких постiйно треба зазирати до примiток аж у кiнцi, можете заспокоiтись i вважати, що ця примiтка е единою важливою примiткою в книжцi. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)]. Частина I Погляд у майбутне Погляд у майбутне – це перенесення в будуччину або роздуми про майбутне. Роздiл 1 Подорож у будь-куди Якби-то знать заранi, Чим закiнчиться виступ наш сьогоднi!     Шекспiр. Юлiй Цезар[4 - Пер. Василя Мисика. (Прим. ред.)] Священики дають обiтницю целiбату, лiкарi дають обiтницю не зашкодити, а листоношi дають обiтницю розносити листи вчасно, не звертаючи уваги на снiг, сльоту i помилки в адресах. Психологи, про що знае небагато хто, теж дають обiтницю – опублiкувати на якомусь етапi кар’ери книжку, роздiл або принаймнi статтю, в яких буде таке речення: «Людина – едина тварина, яка…» Звичайно, дописати речення ми можемо так, як нам заманеться, але починатися воно мае з цих чотирьох слiв. Бiльшiсть iз нас вiдкладае виконання обiтницi на якомога пiзнiший час, бо знае, що наступнi поколiння психологiв проiгнорують усе, що ми понаписуемо, i згадуватимуть нас переважно за тими словами, якими ми закiнчимо ЦЕ РЕЧЕННЯ. І ще ми знаемо: що гiрше це зробимо, то краще нас запам’ятають. Наприклад, тих психологiв, якi дописали «може використовувати мову», згадували особливо часто, коли шимпанзе вчили спiлкуватися жестами. А коли з’ясували, що шимпанзе на волi використовують палички, щоб добувати смачних термiтiв (i бити один одного по головi вряди-годи), свiт несподiвано згадав повне iм’я й поштову адресу всiх психологiв, якi завершували речення словами «використовуе знаряддя працi». Через це психологи здебiльшого зволiкають iз дописуванням речення якомога довше, сподiваючись померти ранiше, нiж iх прилюдно принизить якась мавпа. Я такого РЕЧЕННЯ ще не писав, але хотiв би це зробити, приохотивши вас як свiдкiв. Людина – едина тварина, яка дбае про майбутне. Визнаю щиро: у мене були кiшки, собаки, пiщанки, мишi, золотi рибки та краби (тiльки не того гатунку, про який ви подумали), i я згоден з тим, що тварини часто поводяться так, наче вони здатнi дбати про майбутне. Але лисi чоловiки в дешевих перуках теж завжди забувають, що вдавання, нiби в них е щось, чого вони насправдi не мають, – це не те саме. І той, хто уважно придивиться, конче це помiтить. Примiром, я живу в передмiстi, i щоосенi бiлки в моему дворi (який, власне, завбiльшки зо двi бiлки) поводяться так, нiби знають, що не матимуть що iсти згодом, якщо не приховають трохи iжi. У моему мiстi люди достатньо освiченi, щоб сказати, що цi бiлки не вирiзняються особливими здiбностями. Радше в них звичайний бiлячий мозок, який умикае програму ховання iжi, коли кiлькiсть сонячного свiтла, яка потрапляе до ока бiлки, зменшуеться на критичну величину. Днi коротшають, запускаеться механiзм запасання без роздумiв про завтрашнiй день, i бiлка, що ховае горiшок у моему дворi, «знае» про майбутне приблизно стiльки ж, скiльки камiнь, який падае, «знае» про закони гравiтацii, – тобто нiчого. Доки шимпанзе не заплаче вiд роздумiв про наближення самотньоi старостi, не всмiхнеться на думку про лiтню вiдпустку й не вiдмовиться вiд яблучноi тофi, бо вже не влазить у шорти, я буду обстоювати свiй варiант РЕЧЕННЯ. Ми думаемо про майбутне так, як не вмiе i нiколи не навчиться думати жодна тварина, i ця проста, поширена, звичайна дiя е визначником саме людей[5 - W. A. Roberts, «Are Animals Stuck in Time?» Psychological Bulletin, 128:473—489 (2002).]. Радiсть наступностi Якщо вам запропонують назвати найбiльше досягнення людського iнтелекту, на думку можуть спасти його чудовi творiння: Пiрамiда Хеопса, МКС або мiст «Золота Брама». Це справдi великi досягнення, за якi наш мозок заслуговуе на пишний парад iз серпантином. Але це не найвищi. Розумна машина могла б спроектувати i побудувати будь-який iз цих об’ектiв, бо проектування й побудова потребують знання, логiки й терпiння, а в розумних машин цього вдосталь. Насправдi е лише одне досягнення, настiльки чудове, що претендувати на нього розумна машина не може, i це – свiдомий досвiд. Бачення пiрамiди Хеопса, пам’ять про мiст «Золота Брама», уявлення МКС – набагато дивовижнiшi дii, нiж створення цих об’ектiв. Ба бiльше, одна з цих дiй перевершуе своею незвичайнiстю решту. Бачити – означае засвiдчувати свiт таким, яким вiн е, пам’ятати – засвiдчувати свiт таким, яким вiн був, а от уявляти – означае засвiдчувати свiт таким, яким вiн нiколи не був, але яким може стати. Найвище досягнення людського розуму – це здатнiсть уявляти об’екти й подii, яких немае в реальностi. І саме ця здатнiсть дозволяе нам мислити майбутне. Як зауважив один фiлософ, наш мозок – це «передбачлива машина», i «творення майбутнього» – найважливiше, що вiн умiе робити[6 - D. Dennett, Kinds of Minds. (New York: Basic Books, 1996).]. Але що таке «творення майбутнього»? Є принаймнi два способи творення мозком майбутнього, якщо можна так сказати; один iз них у нас спiльний з багатьма iншими тваринами, а iнший властивий тiльки нам. Кожен мозок – людини, шимпанзе, навiть бiлки, яка ховае iжу, – передбачае найближче, локальне, персональне майбутне. Вiн це робить, використовуючи iнформацiю про поточнi («Я чую якийсь запах») i минулi подii («Коли я чув цей запах востанне, щось велике намагалося мене з’iсти»), щоб передбачити подiю, яка, найiмовiрнiше, ось мае статися («Щось велике збираеться –»)[7 - M. M. Haith, (1997). «The Development of Future Thinking as Essential for the Emergence of Skill in Planning», у вид.: The Developmental Psychology of Planning: Why, How, and When Do We Plan?, eds. S. L. Friedman and E. K. Scholnick (Mahwah, N. J.: Lawrence Erlbaum, 1997), 25—42.]. Але звернiть увагу на двi особливостi цього так званого пророцтва. По-перше, попри дотепи в дужках, таке пророцтво не вимагае вiд мозку хоч вiддаленого уподiбнення себе свiдомiй думцi. Абак[8 - Абак – вид рахiвницi в стародавнiй Грецii та Римi, а також (до XIX столiття) у Захiднiй Європi. (Прим. ред.)] додае два i два й отримуе чотири, не думаючи при цьому про арифметику. Так i мозок додае минуле до сьогодення й отримуе майбутне, не думаючи нi про те, нi про iнше. Власне, розумова дiяльнiсть i не потрiбна для таких передбачень. Пiсля недовгого навчання гiгантський морський молюск Aplysia parvula здатний передбачати й не пiдставляти зябра пiд електрошок. І будь-хто, узявши скальпель, може переконатися, що в молюскiв мозку немае. Комп’ютери теж не мають мозку, але дiють так само, як згаданий карлуватий морський заець, вiдкидаючи вашу кредитку, коли ви намагаетеся оплатити обiд у Парижi пiсля того, як розрахувалися за ланч у Гобокенi (США). Тобто i машини, i безхребетнi доводять, що для такого простого передбачення не потрiбний тямущий розум з його самоусвiдомленням. По-друге, подiбнi передбачення недалекосяжнi. Вони не належать до, скажiмо, таких, як прогноз щорiчного зростання iнфляцii, iнтелектуального впливу постмодернiзму, тепловоi смертi Всесвiту чи наступного кольору волосся Мадонни. Радше це передбачення того, що може статися саме в цьому мiсцi, саме наступноi митi, саме з вами. І ми називаемо це передбаченням, бо кращого слова в нашiй мовi немае. Проте, використовуючи цей термiн – з його неуникною конотацiею прорахованоi, вдумливоi рефлексii[9 - Рефрексiя – самоаналiз, роздуми людини над своiм душевним станом. (Прим. ред.)] про подii, що можуть вiдбуватися будь-де, з ким завгодно, будь-коли, – ми ризикуемо притьмянити той факт, що мозок безперервно прогнозуе найближче, локальне, персональне майбутне власника без його вiдома. Тому замiсть «мозок передбачае або прогнозуе» ми будемо говорити про некстування[10 - У психологii: безперервний процес прогнозування ймовiрноi наступноi подii пiд упливом зовнiшнiх впливiв. Вiд англ. next – наступний. (Прим. ред.)]. Ваш мозок зараз некстуе. Наприклад, ви усвiдомлено розмiрковуете про щойно прочитане речення, або про в’язку ключiв у кишенi, що муляе стегно, або чи варто було починати Англо-американську вiйну 1812—1815 рокiв. Про що б не були вашi думки, вони напевно були не про те, яким словом закiнчиться це речення. Але й зараз, коли цi слова вiдлунюють вам у головi й ви мислите навiянi ними думки, ваш мозок використовуе слово, що читаеться цiеi митi, й слова, щойно прочитанi, аби сформувати припустимий здогад про наступне слово, слово-«некст», щоб читати швидко[11 - E. Bates, J. Elman, and P. Li, «Language In, On, and About Time», у вид.: The Development of Future Oriented Processes, eds. M. M. Haith, et al. (Chicago: University of Chicago Press, 1994).]. Мозок, вихований на фiльмах-нуарах i дешевих детективах, чекае, що пiсля слiв «була темна горобина» йтиме слово нiч. Тому, коли це слово з’являеться, воно сприймаеться без зупинок. Доки кожний здогад вашого мозку щодо наступного слова справджуеться, ви зручно перебiгаете очима рядки, перетворюючи чорнi карлючки на думки, сцени, характери й концепти, блаженно не усвiдомлюючи, що ваш мозок пiд час некстування з фантастичною швидкiстю передбачае кiнець речення. Лише коли мозок помиляеться, ви раптом опиняетеся на слизькому. Тобто дивуетеся. Еге ж? Тож розгляньмо сутнiсть цiеi митi здивування. Здивування – це вiдчуття, яке з’являеться при зустрiчi з несподiванкою. Скажiмо, ми заходимо додому з пакетом продуктiв i переповненим сечовим мiхуром, а тридцять чотири приятелi в паперових ковпаках волають: «З днем народження!» Тодi здивування розкривае сутнiсть наших очiкувань. Здивування, яким закiнчився абзац вище, показуе, що, доки ви читали фразу «Лише коли мозок помиляеться, ви раптом почуваетеся…», ваш мозок логiчно «пророкував» завершальне слово. Вiн передбачив, що в наступнi мiлiсекунди ви побачите низку чорних карлючок, в яких закодована назва якогось почуття (як-от засмучений, скрушний або навiть здивований). Натомiсть ви вiдчули хисткiсть. Вона вирвала вас iз дрiмотноi завченостi й розкрила природу ваших очiкувань присутнiм. Здивування свiдчить про те, що ми чекали iншого, навiть якщо й самi не знали, що на щось сподiвалися. Оскiльки здивування зазвичай супроводжують реакцii, якi можна побачити i вимiряти, – брови лiзуть на лоба, очi вирячуються, щелепи вiдвалюються, вириваються вигуки, – психологи можуть визначити, чи мозок некстуе. Наприклад, коли мавпи бачать, що дослiдник кидае м’яч в один iз жолобiв, вони вiдразу дивляться на низ жолоба, чекаючи м’яча. Якщо через дослiдницькi хитрощi м’яч викочуеться з iншого жолоба, мавпи виявляють здивування, бо, мабуть, iхнiй мозок некстував[12 - B. M. Hood et al., «Gravity Biases in a Nonhuman Primate?» Developmental Science 2: 35—41 (1999). Див. також: D. A. Washburn and D. M. Rumbaugh, «Comparative Assessment of Psychomotor Performance: Target Prediction by Humans and Macaques (Macaca mulatta)», Journal of Experimental Psychology: General 121: 305—312 (1992).]. Дiти так само реагують на незрозумiлi фiзичнi явища. Скажiмо, коли iм показують вiдео, де велика червона цеглина б’е по жовтiй цеглинцi, вони байдуже дивляться, як остання вилiтае з екрану геть. Але якщо, перш нiж вилетiти, жовта цеглинка на мить завагаеться, малеча широко розплющить очi, як дорослi, що дивляться на аварiю потяга, нiби затримане вилiтання порушило в iхньому мозку некстинг[13 - L. M. Oakes and L. B. Cohen, «Infant Perception of a Causal Event», Cognitive Development 5: 193—207 (1990). Див. також: N. Wentworth, and M. M. Haith, «Event-Speci?c Expectations of 2- and 3-Month-Old Infants», Developmental Psychology 28: 842—850 (1992).]. Такi дослiди свiдчать, що мозок мавпи «знае» про тяжiння (предмети падають униз, а не вбiк), а мозок дитини «знае» про кiнетику (рухомi предмети передають енергiю нерухомим у момент контакту, а не через кiлька секунд). Проте головнiше те, що свiдчать вони й про важливiше: мозок мавпи й дитини додае вже вiдоме (минуле) до баченого зараз (сьогодення), щоб передбачити, що станеться далi (майбутне). Якщо реальна подiя вiдрiзняеться вiд передбаченоi, мавпи й дiти вiдчувають подив. Наш мозок був створений для некстування, цим вiн i переймаеться. Коли ми гуляемо пляжем, мозок передбачае, наскiльки твердим виявиться пiсок, коли його торкнеться нога, i вiдповiдно регулюе натяг у колiнi. Коли ми ловимо фрiзбi[14 - Фризбi – пластмасовий спортивний снаряд у формi диска дiаметром 20—30 сантиметрiв iз загнутими краями. (Прим. ред.)], мозок передбачае, де опиниться диск, якщо ми перетнемо його траекторiю, i саме туди ми скеровуемо руки. Коли ми дивимося на краба-привида, що, прямуючи до води, ховаеться за деревинкою, мозок передбачае час i мiсце його появи та спрямовуе наш погляд саме туди. Цi передбачення прикметнi швидкiстю й точнiстю, i важко уявити, яким було б наше життя, якби мозок цим не переймався й покидав нас у «цiй митi», позбавляючи змоги зробити наступний крок. Проте не цi дивовижнi й повсюднi автоматичнi, безперервнi, несвiдомi передбачення найближчого, локального, персонального майбутнього дозволили нашому виду спуститися з дерев i одягти слакси. Це тi самi передбачення, до яких вдаються жаби на лататтi, але не про них iдеться в моему РЕЧЕННІ. Нi, рiзновид майбутнього, який творимо лише ми, – зовсiм iншого типу. Мавпа, що дивилася в майбутне Дорослi люблять ставити дiтям iдiотськi питання, бажаючи пореготати з таких же вiдповiдей. Одне з найдурнiших питань таке: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» Дiтлахiв таке питання спантеличуе i тривожить. Їм здаеться, що питання натякае на можливiсть i не вирости. Якщо вони й вiдповiдають, то звучить щось на кшталт «буду продавцем цукерок» або «дереволазом». Ми регочемо, бо знаемо: шанси стати дереволазом або продавцем цукерок у них жалюгiднi. Жалюгiднi вони ще й тому, що, коли дiтлахи достатньо подорослiшають, щоб теж запитувати такi дурницi, для них цi професii втратять привабливiсть. Але зауважте: хоч подiбнi вiдповiдi й здаються неправильними, вони справедливi щодо питання: «Ким ти хочеш бути зараз?» Малята не можуть сказати, ким вони хочуть стати згодом, бо не розумiють, що означае «згодом»[15 - C. M. Atance and D. K. O’Neill, «Planning in 3-Year-Olds: A Re?ection of the Future Self?» у вид.: The Self in Time: Developmental Perspectives, eds. C. Moore and K. Lemmon (Mahwah, N. J.: Lawrence Erlbaum, 2001); and J. B. Benson, «The Development of Planning: It’s About Time», у вид.: Friedman and Scholnick, Developmental Psychology of Planning.]. Тож, як виверткi полiтики, вони iгнорують поставлене питання й вiдповiдають на те, на яке можуть вiдповiсти. Дорослим, звичайно, легше. Якщо запитати мешканку Мангеттену рокiв за 30, де вона хотiла б жити на пенсii, вона назве Маямi, Фенiкс або iнший осередок соцiальних установ. Їi може влаштовувати нинiшне дражливе життя в мiстi, але вона здатна уявити, що через кiлькадесят рокiв цiнуватиме бiнго й невiдкладну лiкарську допомогу бiльше, нiж художнi музеi та мийникiв вiтрового скла. На вiдмiну вiд дитини, яка уявляе поточний стан, дорослий умiе роздумувати про прийдешнiсть. У якусь мить на довгому шляху вiд високого дитячого стiльчика до крiсла-каталки ми пiзнаемо, що таке згодом[16 - Попри те що дiти починають говорити про майбутне роки у два, вони, схоже, до ладу цього не розумiють рокiв до чотирьох. Див.: D. J. Povinelli and B. B. Simon, «Young Children’s Understanding of Brie?y Versus Extremely Delayed Images of the Self: Emergence of the Autobiographical Stance», Developmental Psychology 34: 188—194 (1998); and K. Nelson, «Finding One’s Self in Time», у вид.: The Self Across Psychology: Self-Recognition, Self-Awareness, and the Self Concept, eds. J. G. Snodgrass and R. L. Thompson (New York: New York Academy of Sciences, 1997), 103—116.]. Згодом! Справдi дивовижна iдея! Який потужний концепт. Казкове вiдкриття. Як люди навчилися уявляти послiдовностi подiй, якi ще не вiдбулися? Який доiсторичний генiй першим зрозумiв, що можна втекти iз сьогодення, просто заплющивши очi й перенiсшись у день завтрашнiй? На жаль, навiть великi iдеi не залишають викопних решток для радiовуглецевого датування. І тому iсторiя згодом втрачена назавжди. Але палеонтологи й нейроанатоми запевняють, що цей кардинальний прорив у драматичнiй еволюцii людини стався впродовж останнiх трьох мiльйонiв рокiв, причому раптово. Мозок сформувався близько 500 мiльйонiв рокiв тому, потiм помалу еволюцiонував протягом 430 мiльйонiв рокiв у мозок перших приматiв i ще 70 мiльйонiв – у мозок протолюдини. Потiм невiдь-що трапилося, версii розбiгаються: вiд клiматичних змiн до переходу до готування iжi. І тодi маса вже майже людського мозку раптово бiльше нiж подвоiлася за понад два мiльйони рокiв: вiд 570 грамiв у Homo habilis до 1360 грамiв у Homo sapiens[17 - C. A. Banyas, «Evolution and Phylogenetic History of the Frontal Lobes», у вид.: The Human Frontal Lobes, eds. B. L. Miller and J. L. Cummings (New York: Guilford Press, 1999), 83—106.]. Якби людину посадили на низьковуглеводневу дiету з фаджем[18 - Фадж – назва молочного iрису в англомовних краiнах, де розрiзняють iрис без додавання молока (toffee) та iрис з молоком (fudge). (Прим. ред.)], вона швидко подвоiла б масу тiла, але годi при цьому сподiватися, що всi його частини збiльшаться однаковою мiрою. Жировi накопичення припали б в основному на живiт i сiдницi, а язик i пальцi нiг залишилися б колишнiми. Так само драматичне збiльшення мозку не подвоiло рiвномiрно масу решти тiла, i тому структурно новий мозок залишився таким самим, лише збiльшив вагу. Точнiше, збiльшилася лише одна його частина – лобова частка, що, як випливае з назви, розташована в переднiй частинi мозку, над очима (мал. 2). Низьке похиле чоло випнулося й стало окресленим i прямовисним. Тепер на головi мiг утриматися капелюх. Структурнi змiни будови черепа сталися через раптове збiльшення розмiрiв мозку. За що ж вiдповiдае лобова частка, що змiнила архiтектуру черепа? Нащо природа вирiшила ii збiльшити? Що вона робить? Мал. 2. Лобова частка – пiзнiй додаток до людського мозку, що дозволяе нам уявляти майбутне. (Джерело: http:/cnnstudentnews.cnn.com/fyi/interactive/news/II/brain/frontal.jpg) Донедавна науковцi вважали, що нiчого особливого вона не робить, бо люди, в яких лобова частка пошкоджена, чудово давали собi раду без неi. Фiнеас Гейдж працював майстром на Ратлендськiй залiзницi. Якось чудового осiннього дня 1848 року вiн улаштував невеличкий вибух, запустивши в повiтря метровий аншпуг[19 - Аншпуг – шарнiрно-важiльний лом для пересування вручну окремих залiзничних вагонiв. (Прим. ред.)], який влучив йому в обличчя. Аншпуг увiйшов до лiвоi щоки та вийшов через верх черепа, пробивши чималу дiрку й вiдiтнувши значну частину лобовоi частки (мал. 3). Фiнеас упав i пролежав кiлька хвилин. Потiм, усiм на подив, пiднявся й попросив спiвробiтника провести його до лiкаря, запевняючи, що везти його не обов’язково, бо вiн пречудово дiйде й сам, без жодноi допомоги, спасибi. Лiкар прочистив рану, спiвробiтник зняв фрагменти мозку з аншпуга, Фiнеас забрав аншпуг i повернувся до роботи[20 - Схоже, Фiнеас усе подальше життя ходив iз цим стрижнем i, мабуть, зрадiв би, знаючи, що стрижень i череп згодом стали експонатами Гарвардського антропологiчного музею iм. Воррена.]. Його характер помiтно погiршав, – завдяки чому вiн i знаменитий досi, – але набагато дивовижнiшим е факт його нормальностi в усьому рештi. Якби аншпуг зробив гамбургер з iншоi частини мозку, – зоровоi кори, центру Брока, стовбура, – Фiнеас мiг би померти, ослiпнути, занiмiти або прожити решту життя, як овоч. Натомiсть вiн прожив ще дванадцять рокiв, бачив, розмовляв, працював, був геть несхожим на овоч, i неврологи мимоволi виснували, що чоловiковi непогано велося й без лобовоi частки[21 - Сучаснi автори посилаються на випадок Гейджа, який вважають прикладом важливостi лобноi частки, але в тi давнi часи люди думали iнакше. Див.: M. B. Macmillan, «A Wonderful Journey Through Skull and Brains: The Travels of Mr. Gage’s Tamping Iron», Brain and Cognition 5: 67—107 (1986).]. У 1884 роцi один невропатолог писав: «Випадок зi знаменитим американським аншпугом показав, що ушкодження цiеi частки не обов’язково породжуе якусь симптоматику»[22 - M. B. Macmillan, «Phineas Gage’s Contribution to Brain Surgery», Journal of the History of the Neurosciences 5: 56—77 (1996).]. Мал. 3. На давньому малюнку видно, як аншпуг пробив череп Фiнеаса Гейджа. (Джерело: J. M. Harlow, Recovery from the Passage of an Iron Bar Through the Head, Publications of the Massachusetts Medical Society 2:327—347 [1868].) Проте вiн помилявся. У ХІХ столiттi знання про функцii мозку спиралося переважно на спостереження таких людей, як Фiнеас Гейдж, яким не пощастило стати пiддослiдними пiсля нещасливоi пригоди або пiд час неточного неврологiчного експерименту. У ХХ столiттi хiрурги продовжили справу природи й почали ставити точнiшi експерименти, що змальовували зовсiм iншу картину з функцiею лобовоi частки. У 1930-х роках португальський лiкар Антонiу Егаш Монiш шукав спосiб заспокоiти буйних пацiентiв, хворих на психопатiю. Вiн почув про нову хiрургiчну процедуру – фронтальну лоботомiю, яка полягала в хiмiчнiй або механiчнiй деструкцii[23 - Деструкцiя – порушення або руйнування нормальноi структури чого-небудь. (Прим. ред.)] частин лобовоi частки. Процедурi пiддавали мавп, якi починали лютувати, коли iх вчасно не годували. Пiсля операцii вони реагували на таку образу з незворушним спокоем. Егаш Монiш випробував лоботомiю на пацiентах i виявив той же заспокiйливий ефект (за це вiдкриття 1949 року вiн отримав Нобелiвську премiю). У наступнi кiлька десятирiч методику операцii було вдосконалено. Хiрургiчне втручання робили пiд мiсцевою анестезiею за допомогою лейкотома, i небажаних побiчних ефектiв (як-от зниження iнтелекту й нiчне нетримання сечi) поменшало. Деструкцiя частини лобовоi частки стала стандартним лiкуванням у випадках безпричинного страху й депресii, що не пiддавалися iншiй терапii[24 - S. M. Weingarten, «Psychosurgery», у вид.: Miller and Cummings, Human Frontal Lobes, 446—460.]. Всупереч традицiйним уявленням у медицинi попереднього сторiччя з’ясувалося, що наявнiсть чи брак лобовоi частки мае значення. І полягало воно в тому, що деяким людям без лобовоi частки велося краще. Але доки однi лiкарi розхвалювали переваги вiдсутностi лобовоi частки, iншi звертали увагу на хиби. Хоча пацiенти з ушкодженою лобовою часткою найчастiше легко виконували тести на рiвень iнтелекту, тестування пам’ятi тощо, iм складно було впоратися навiть з найпростiшими тестами, пов’язаними з плануванням. Наприклад, вони опинялися в безвиходi перед лабiринтом або пазлом, де треба було продумати багатоходiвку перед першим ходом[25 - D. R. Weinberger et al. (1994). «Neural Mechanisms of Future-Oriented Processes», у вид.: Haith et al., Future Oriented processes, 221—242.]. Пов’язанi з плануванням ускладнення спостерiгалися не лише в лабораторних умовах. У звичайних ситуацiях пацiенти поводилися впевнено, пили чай i не проливали його, могли поговорити про штори, але не могли сказати, що робитимуть пiсля полудня. Пiдсумовуючи науковi данi з цього питання, видатний науковець виснував: «Серед iнших симптомiв ураження лобовоi частки найчастiше повiдомляеться про нездатнiсть планувати… Цей симптом виявляеться унiкальною дисфункцiею передньоi частини мозку… i вiн не пов’язаний з клiнiчним ушкодженням iнших нейроструктур»[26 - J. M. Fuster, The Prefrontal Cortex: Anatomy, Physiology, and Neuropsychology of the Frontal Lobe (New York: Lippincott-Raven, 1997), 160—161.]. Отже, на основi цих двох спостережень – що ушкодження певних частин лобовоi частки заспокоюе, але також позбавляе здатностi планувати – можна зробити один-единий висновок. Який концептуальний зв’язок мiж тривожнiстю й плануванням? Їх об’еднуе, звичайно, роздум про майбутне. Ми тривожимося, коли передбачаемо якiсь неприемнi подii, i творимо плани, уявляючи, як подii розвиватимуться з часом. При плануваннi слiд дивитися в майбутне, а тривожнiсть – одна з можливих супутнiх реакцiй[27 - A. K. MacLeod and M. L. Cropley, «Anxiety, Depression, and the Anticipation of Future Positive and Negative Experiences», Journal of Abnormal Psychology 105: 286—89 (1996).]. Той факт, що ушкодження лобовоi частки так специфiчно впливае на здатнiсть планування й тривожнiсть, свiдчить: лобова частка – украй потрiбна частина головного мозку. Вона дозволяе нормальному дорослому проектувати себе на майбутне. Без неi ми застрягаемо в нинiшнiй митi, не здатнi уявити завтрашнiй день, i, отже, не тривожимося про те, що вiн принесе. Науковцi тепер визнають, що лобова частка «дае змогу здоровим дорослим бачити iснування своеi особи в часi»[28 - M. A. Wheeler, D. T. Stuss, and E. Tulving, «Toward a General Theory of Episodic Memory: The Frontal Lobes and Autonoetic Consciousness», Psychological Bulletin 121: 331—354 (1997).]. Дослiдники описують людей з ушкодженою лобовою часткою як «прив’язаних до поточних стимулiв»[29 - F. T. Melges, «Identity and Temporal Perspective», у вид.: Cognitive Models of Psychological Time, ed. R. A. Block (Hillsdale, N.J.: Lawrence Erlbaum, 1990), 255—266.], «замкнутих у миттевому часi й просторi»[30 - P. Faglioni, «The Frontal Lobes», у вид.: The Handbook of Clinical and Experimental Neuropsychology, eds. G. Denes and L. Pizzamiglio (East Sussex, U.K.: Psychology Press, 1999), 525—569.], «схильних до часовоi конкретики»[31 - J. M. Fuster, «Cognitive Functions of the Frontal Lobes», у вид.: Miller and Cummings, Human Frontal Lobes, 187—195.]. Тобто вони, як продавцi цукерок i дереволази, живуть у свiтi, позбавленому згодом. Зазирнути в цей свiт допомагае сумний випадок з пацiентом N. N. У 1981-му, у 30 рокiв, у ДТП вiн одержав закриту черепно-мозкову травму. Обстеження показало значнi ушкодження лобовоi частки. Через кiлька рокiв пiсля аварii психолог записав з N. N. це iнтерв’ю: Психолог: Що ви збираетеся робити завтра? N. N.: Не знаю. Психолог: Ви пам’ятаете питання? N. N.: Про те, що я робитиму завтра? Психолог: Так. Ви можете описати стан вашого розуму в той момент, коли намагаетеся думати про завтрашнiй день? N. N.: Порожнеча, менi здаеться… Це схоже на сон… неначе перебуваеш у кiмнатi, де нiчого немае, i хтось каже знайти стiлець, а там нiчого немае… неначе пливеш посеред озера. І вхопитися немае за що, i зробити нiчого не можеш[32 - E. Tulving, «Memory and Consciousness», Canadian Psychology 26: 1—12 (1985). Той самий випадок розглянув фахiвець пiд псевдонiмом «K. C.» у вид.: E. Tulving et al., «Priming of Semantic Autobiographical Knowledge: A Case Study of Retrograde Amnesia», Brain and Cognition 8: 3—20 (1988).]. Нездатнiсть N. N. думати про майбутне властива пацiентам з ушкодженнями лобовоi частки. Завтрашнiй день для N. N. завжди буде порожньою кiмнатою. І, коли вiн намагаеться уявити собi згодом, почуваеться так само, як ми, коли намагаемося уявити небуття або нескiнченнiсть. Але, якщо заговорити з N. N. десь у метро або в черзi на поштi, ви навряд чи здогадалися б, що вiн утратив щось, притаманне людинi. Адже N. N. розумiе час i майбутне як абстракцii. Вiн знае, що таке години та хвилини, скiльки хвилин у годинi й що означае до i пiсля. Психолог, що iнтерв’ював його, писав: «Вiн багато що знае про свiт, свiдомий цього знання й може з легкiстю це висловити. У цьому сенсi вiн не надто вiдрiзняеться вiд нормального дорослого. Але, схоже, в нього немае змоги сприймати протяжнiсть суб’ективного часу… Вiн живе неначе в “постiйному сьогоденнi”»[33 - Tulving, «Memory and Consciousness».]. Невiдчепна фраза: постiйне сьогодення! Щось е в нiй химерне та сюрреалiстичне – довiчне ув’язнення в однiй митi, у пастцi вiчного зараз, у свiтi без кiнця, в часi без згодом. Подiбне iснування бiльшостi з нас уявити важко, бо воно чуже нашому буттю. Нам кортить позбутися цiеi халепи – прикроi, рiдкiсноi, химерноi аберацii[34 - Аберацiя – хибнiсть, вiдхилення вiд iстини, спотворення, омана. (Прим. ред.)] внаслiдок травматичного ураження голови. Але насправдi таке незвичайне iснування – норма, i це ми – виняток. Першi кiлька сотень мiльйонiв рокiв пiсля появи мозок перебував у постiйному сьогоденнi, i в бiльшостi живих iстот так залишаеться й досi. Але не у вас i не в мене, бо два-три мiльйони рокiв тому нашi предки розпочали велику втечу з тут i зараз. І транспортом для втечi стала дуже специфiчна маса сiроi тканини – нiжний зморшкуватий додаток до основноi маси мозку. Лобова частка – остання частина в еволюцii мозку, що найповiльнiше дозрiвае та першою занепадае в старостi. Це машина часу, яка дозволяе нам звiльняти сьогодення й завчасно передбачати майбутне. У жодноi iншоi тварини немае такоi лобовоi частки. І тому ми – единi тварини, якi так уявляють майбутне. І хоча iсторiя лобовоi частки пояснюе нам, як люди мислять про уявне завтра, вона не каже, чому й нащо це вiдбуваеться. Мiнливiсть долi Наприкiнцi 1960-х рокiв гарвардський викладач психологii почав приймати ЛСД, вiдмовився вiд посади (не без заохочення адмiнiстрацii), подався до Індii, познайомився з гуру[35 - Гуру, гуру – в iндуiзмi, сикхiзмi, а також буддизмi та нових релiгiйних ученнях – духовний наставник, учитель. (Прим. ред.)] i, повернувшись, написав популярну книжку «Бути тут i зараз», основна думка якоi мiститься в ii назвi[36 - R. Dass, Be Here Now (New York: Crown, 1971).]. Колишнiй викладач запевняв, що, аби знайти ключ до щастя, досконалостi й просвiтлення, слiд припинити так багато думати про майбутне. Невже для того, щоб навчитися не думати про майбутне, варто було iхати до Індii й витрачати там час, грошi та мозковi клiтини? Бо кожний, хто намагався навчитися медитацii, знае, що не думати про майбутне – завдання набагато складнiше, нiж викладати психологiю. Щоб не думати про майбутне, слiд переконати лобову частку не робити те, для чого вона iснуе, а вона, як наше серце, якому раптом наказали б не битися, цьому опираеться. На вiдмiну вiд N. N., бiльшiсть iз нас не докладае зусиль, щоб мислити про майбутне, бо ментальне[37 - Ментальний – належний до сфери мислення. (Прим. ред.)] моделювання майбутнього в нашiй свiдомостi тривае постiйно i довiльно, залучаючи всi закутки нашого розуму. Коли людей просять повiдомляти, скiльки вони думають про минуле, сьогодення й майбутне, вони вiдповiдають, що найчастiше мiркують про майбутне[38 - L. A. Jason et al., «Time Orientation: Past, Present, and Future Perceptions», Psychological Reports 64: 1199—1205 (1989).]. Коли дослiдники пiдраховують подii в плинi свiдомостi пересiчноi людини, виявляеться, що близько 12 % повсякденних думок – про майбутне[39 - E. Klinger and W. M. Cox, «Dimensions of Thought Flow in Everyday Life», Imagination, Cognition, and Personality 72: 105—128 (1987—1988); а також E. Klinger, «On Living Tomorrow Today: The Quality of Inner Life as a Function of Goal Expectations», у вид.: Psychology of Future Orientation, ed. Z. Zaleski (Lublin, Poland: Towarzystwo Naukowe KUL, 1994).]. Тобто на кожнi вiсiм годин мислення припадае одна година думання про те, що ще мае статися. Якби ви одну годину з восьми жили в моему штатi, мали б платити податки, адже кожен iз нас цiлком реально частково мешкае в майбутньому. Чому ж ми не можемо перебувати тут i зараз? Чому в нас не виходить те, що легко робить золота рибка? Чому мозок так наполегливо переносить нас у майбутне, якщо й сьогоднi е багато такого, що слiд обдумати? Погляд у майбутне та емоцii Очевидна вiдповiдь на це питання: про майбутне думати приемно. Ми маримо про завершальний виграшний гоум-ран[40 - Гоум-ран – бейсбольний удар, пiсля якого бетер (гравець нападу з битою) пробiгае через усi бази й повертаеться в дiм. (Прим. ред.)] на дружньому пiкнiку, про позування з представником лотерейноi комiсii та величезним виграшним чеком або про жарти з гарненькою касиркою в банку. Ми робимо так не тому, що чекаемо або хочемо, щоб це справдилось, а тому, що сам процес уявлення можливостей приносить задоволення. Дослiдження пiдтверджують те, про що ви, можливо, здогадуетеся: коли люди мрiють про майбутне, вони уявляють себе радше щасливими та переможцями, анiж невправними чи невдахами[41 - J. L. Singer, Daydreaming and Fantasy (Oxford: Oxford University Press, 1981); E. Klinger, Daydreaming: Using Waking Fantasy and Imagery for Self-Knowledge and Creativity (Los Angeles: Tarcher, 1990); G. Oettingen, Psychologie des Zukunftdenkens (On the Psychology of Future Thought) (Goettingen, Germany: Hogrefe, 1997).]. Думки про майбутне й справдi бувають такими приемними, що iнодi ми охочiше мислимо iх, нiж намагаемося реалiзувати. В одному дослiдженнi пiддослiдним сказали, що вони виграли безкоштовний обiд у казковому французькому ресторанi, i запитали, коли вони хочуть туди пiти. Зараз? Увечерi? Завтра? Хоча насолода вiд наiдкiв була очевидною та спокусливою, бiльшiсть вирiшила вiдкласти вiдвiдини принаймнi до наступного тижня[42 - G. F. Loewenstein and D. Prelec, «Preferences for Sequences of Outcomes», Psychological Review 100: 91—108 (1993). Див. також: G. Loewenstein», Anticipation and the Valuation of Delayed Consumption», Economy Journal 97: 666—684 (1987); i J. Elster and G. F. Loewenstein, «Utility from Memory and Anticipation», у вид.: Choice Over Time, eds. G. F. Loewenstein and J. Elster (New York: Russell Sage Foundation, 1992), 213—234.]. Чому? Бо, чекаючи тиждень, вони не лише кiлька годин просто ковтали устрицi й попивали Chateau Cheval Blanc’47, але ще й цiлих сiм днiв до подii смакували. Завчасне задоволення подвоюе насолоду. Деякi подii насправдi приемнiше уявляти, нiж самостiйно переживати. Бiльшiсть iз нас може пригадати ситуацiю, коли ми кохалися з бажаним партнером або споживали неприпустимо смачний десерт i водночас розумiли, що уява була кращою за втiлення мрii. І в такому разi людина навiть може вiдкласти подiю назавжди. Наприклад: охочим в одному дослiдженнi запропонували уявити, нiби вони прохають про побачення з особою, в яку вони втелющились. І тi, хто мав найбiльш вишуканi й чарiвливi фантазii про свою любку, кiлька мiсяцiв найменше хотiли це здiйснити[43 - G. Oettingen and D. Mayer, «The Motivating Function of Thinking About the Future: Expectations Versus Fantasies», Journal of Personality and Social Psychology 83: 1198—1212 (2002).]. Схоже, що нам подобаеться розважатися в найдосконалiших уявленнях про завтра, а чом би й нi? Зрештою, ми бережемо у фотоальбомах свiтлини з вiдпустки в тропiках i днiв народження, а не ДТП й вiддiлення екстреноi медичноi допомоги, бо хочемо почуватися щасливими, гуляючи алеею пам’ятi. Тож чом би нам не бажати того ж, гуляючи проспектом уяви? Уявляючи щасливе майбутне, ми почуваемося щасливими, але наслiдки бувають i непередбаченими. Як виявили дослiдники, коли людям нескладно уявити якусь подiю, вони переоцiнюють iмовiрнiсть того, що вона насправдi станеться[44 - A. Tversky and D. Kahneman, «Availability: A Heuristic for Judgment Frequency and Probability», Cognitive Psychology 5: 207—232 (1973).]. Через те що переважно уявляемо значно бiльше хороших подiй, нiж поганих, ми схильнi переоцiнювати ймовiрнiсть того, що з нами стануться хорошi подii. І це робить нас непоправними оптимiстами стосовно майбутнього. Наприклад, студенти американського коледжу сподiваються жити довше, довше перебувати в шлюбi й бiльше подорожувати Європою, нiж пересiчнi студенти[45 - N. Weinstein, «Unrealistic Optimism About Future Life Events», Journal of Personality and Social Psychology 39: 806—820 (1980).]. Вони вiрять, що в них народяться обдарованi дiти, з’являться власнi будинки, а iхнi свiтлини опублiкують у газетах, i майже не ймуть вiри в можливiсть майбутнiх iнфарктiв, венеричних хвороб, проблем з алкоголем, ДТП, пародонтиту. Американцi рiзного вiку вважають, що iхне майбутне – це полiпшене сьогодення[46 - P. Brickman, D. Coates, and R. J. Janoff-Bulman, «Lottery Winners and Accident Victims: Is Happiness Relative?», Journal of Personality and Social Psychology 36: 917—927 (1978).]. І хоча громадяни в iнших краiнах не такi оптимiстичнi, вони теж схильнi уявляти майбутне лiпшим, нiж у своiх сучасникiв[47 - E. C. Chang, K. Asakawa, and L. J. Sanna, «Cultural Variations in Optimistic and Pessimistic Bias: Do Easterners Really Expect the Worst and Westerners Really Expect the Best When Predicting Future Life Events?»Journal of Personality and Social Psychology 81: 476—491 (2001).]. Таких надто оптимiстичних уявлень про майбутне нелегко позбуватись. Люди, що пережили землетрус, на якийсь час починають реалiстичнiше оцiнювати ризик загинути в черговiй катастрофi. Але вже за кiлька тижнiв навiть тi, хто пережив землетрус, повертаються до звичайного безпiдставного оптимiзму[48 - J. M. Burger and M. L. Palmer, «Changes in and Generalization of Unrealistic Optimism Following Experiences with Stressful Events: Reactions to the 1989 California Earthquake», Personality and Social Psychology Bulletin 18: 39—43 (1992).]. Насправдi подii, що суперечать нашим оптимiстичним очiкуванням, часом роблять нас бiльш, а не менш оптимiстичними. В одному дослiдженнi показано, що хворi на рак оптимiстичнiше оцiнюють свое майбутне, нiж здоровi[49 - H. E. Stiegelis et al., «Cognitive Adaptation: A Comparison of Cancer Patients and Healthy References», British Journal of Health Psychology 8: 303—318 (2003).]. Звичайно, майбутне, яке наш мозок наполегливо моделюе, не завжди пов’язане з вином, поцiлунками та смачними двостулковими молюсками. Часто-густо воно приземлене, дражливе, дурне, неприемне або й страшне. І тих, хто прагне вилiкуватися й припинити про таке думати, майбутне зазвичай тривожить, а не викликае приемнiсть. Як хиткий зуб спонукае розгойдувати його язиком, так i ми радше уявляемо собi всiлякi трагедii та нещастя. Дорогою до аеропорту ми малюемо варiант майбутнього, в якому лiтак вiдлiтае без нас i зриваеться зустрiч iз важливим клiентом. Дорогою на проханий обiд створюемо сценарiй майбутнього, де гостi вручають господинi по пляшцi вина, а ми стоiмо розгубленi з порожнiми руками. Дорогою до медичного центру малюемо сценарiй, в якому лiкар вивчае рентгенiвський знiмок наших грудей, супиться й каже щось зловiсне, як-от: «Поговорiмо, який у вас вибiр». Такi видива справдi лякають нас. То чому ж ми продовжуемо iх створювати? На те е двi причини. Перша: передбачення неприемних подiй може послабити iхнiй вплив. Примiром, в одному дослiдженнi охочих пiддавали 20 розрядам струму, про якi щоразу попереджали за три секунди[50 - A. Arntz, M. Van Eck, and P. J. de Jong, «Unpredictable Sudden Increases in Intensity of Pain and Acquired Fear», Journal of Psychophysiology 6: 54—64 (1992).]. Деяким пiддослiдним (група розрядiв високоi напруги) давали 20 потужних розрядiв у праву щиколотку. Рештi пiддослiдних (група низькоi напруги) давали три сильнi розряди i 17 слабких. Попри те що вольтаж у другоi групи був менший, серцебиття та спiтнiлiсть у них були бiльшi й вони говорили, що боялися дужче. Чому? Тому, що друга група одержувала розряди рiзноi потужностi та з рiзними iнтервалами, що позбавляло ii змоги передбачити майбутне. Виходить, що три потужнi розряди, якi неможливо передбачати, болючiшi, нiж 20, якi передбачити можна[51 - Говорячи про електрошок, ймовiрно, саме час згадати, що подiбнi психологiчнi експерименти завжди проводяться вiдповiдно до суворих етичних вимог Американськоi психологiчноi асоцiацii i перед проведенням мають бути схваленi унiверситетськими комiтетами. Тi, хто беруть участь у дослiдженнi, роблять це добровiльно; вони завжди повнiстю поiнформованi про будь-якi ризики, якi дослiдження може мати для iхнього здоров’я або щастя, i iм надаеться можливiсть пiти в будь-який час, не побоюючись покарання. Якщо в ходi експерименту людям дають неправдиву iнформацiю, то пiсля закiнчення iм кажуть правду. Коротко кажучи, ми справдi дуже хорошi люди.]. Друга причина, з якоi ми мучимо себе уявленням неприемностей, така: страх, неспокiй, тривожнiсть нам кориснi. Ми мотивуемо працiвникiв, дiтей, подружжя i домашнiх тварин чинити правильно, драматизуючи наслiдки неправильноi поведiнки. Ми й себе мотивуемо, уявляючи неприемностi завтра, якщо сьогоднi перегрiемося на сонцi або переiмо еклерiв. Прогноз таким чином стае «попередженням про страх»[52 - M. Miceli and C. Castelfranchi, «The Mind and the Future: The (Negative) Power of Expectations», Theory and Psychology 12: 335—366 (2002).], мета якого не передбачити майбутне, а радше запобiгти йому. І дослiдження показали, що така стратегiя е ефективним способом мотивувати людей поводитися розсудливо й завбачливо[53 - J. N. Norem, «Pessimism: Accentuating the Positive Possibilities», у вид.: Virtue, Vice, and Personality: The Complexity of Behavior, eds. E. C. Chang and L. J. Sanna (Washington, D.C.: American Psychological Association, 2003), 91—104; J. K. Norem and N. Cantor, «Defensive Pessimism: Harnessing Anxiety as Motivation», Journal of Personality and Social Psychology 51: 1208—1217 (1986).]. Тобто iнодi ми уявляемо похмуре майбутне, щоб просто нагнати холоду. Погляд у майбутне i контроль Погляд у майбутне може принести задоволення й запобiгти болю. І це одна з причин, чому мозок наполегливо генеруе думки про прийдешне. Але це не найважливiша причина. Американцi щороку охоче витрачають мiльйони, – а може, й мiльярди – доларiв на послуги екстрасенсiв, iнвест-консультантiв, духовних лiдерiв, синоптикiв та iнших дiлкiв, якi запевняють, нiби здатнi передбачати майбутне. Люди, якi субсидують цю ворожбитську iндустрiю, бажають знати, що мае статися, не просто заради радостi передбачення. Ми бажаемо знати, що мае статися, щоб якось до цього приготуватися. Якщо через мiсяць норма вiдсотка зросте, нам слiд негайно вкласти грошi в облiгацii. Якщо по обiдi йтиме дощ, зранку варто захопити парасольку. Знання – сила. І найважливiша причина подальшого моделювання майбутнього навiть тодi, коли ми охочiше б залишилися тут i зараз, радiючи зустрiчi з золотою рибкою, в тому, що мозок хоче контролювати одержуваний досвiд. Але нащо нам контроль майбутнього досвiду? На перший погляд це питання здаеться майже таким же безглуздим, як i те, нащо нам контроль над телевiзорами й автiвками. Дуже перепрошую. В нас е лобова частка, щоб зазирати в майбутне. Ми зазираемо в майбутне, щоб зумiти його передбачити, а передбачаемо для того, щоб мати змогу контролювати. Але навiщо нам узагалi його контролювати? Чом би просто не дозволити майбутньому розвиватися своiм ходом i сприймати його в процесi настання? Чом би не перебувати зараз тут, а згодом – там? На це е двi вiдповiдi, одна з яких напрочуд правильна, а iнша – напрочуд неправильна. Напрочуд правильна вiдповiдь: людям приемно здiйснювати контроль. Їх обходить не стiльки майбутне, скiльки сам процес. Ефективнiсть – змiнювати речi, впливати на речi, сприяти появi речей – одна з основних природних потреб людського мозку. І змалечку наша поведiнка здебiльшого е вираженням схильностi до контролю[54 - A. Bandura, «Self-Ef?cacy: Toward a Unifying Theory of Behavioral Change», Psychological Review 84: 191—215 (1977); та «Self-Ef?cacy: Mechanism in Human Agency», American Psychologist 37: 122—147 (1982).]. Ледве з’явившись на свiт, ми жадаемо смоктати, спати, бруднити i сприяти появi речей. Нам треба трохи часу, щоб призвичаiтися до виконання останнього бажання, бо не вiдразу усвiдомлюемо, що маемо пальцi, але вiдтак – стережися, свiте! Малюки вищать, коли розсипають кубики, штовхають ногою м’ячик, розмазують капкейк[55 - Капкейк – торт (кекс, тiстечко) невеликого розмiру, призначений для вживання в iжу однiею людиною, запечений в тонкому паперi або алюмiнiевiй формi для випiчки. (Прим. ред.)] собi на чолi. Чому? А тому, що це вони зробили, ось чому. Поглянь, мамуню, я сам це зробив. Кiмната стала iншою, бо в нiй е я. Я подумав про те, щоб кубики впали, i – торох – вони впали. Ой, леле! Чиста робота! Насправдi люди приходять у свiт, жадаючи його контролювати, i покидають його з тим же бажанням. Дослiдження показують: якщо в якийсь момент мiж приходом i вiдходом люди втрачають можливiсть контролю, вони стають нещасливими, безпорадними, втрачають надiю i впадають у депресiю[56 - M. E. P. Seligman, Helplessness: On Depression, Development, and Death (San Francisco: Freeman, 1975).]. А iнколи й помирають. Пiд час одного дослiдження мешканцям у мiсцевому платному iнтернатi для людей похилого вiку дали домашню рослину. Половинi сказали, що вони мають ii доглядати й пiдживлювати (група високого контролю), а рештi – що рослину доглядатиме хтось iз персоналу (група низького контролю)[57 - E. Langer and J. Rodin, «The Effect of Choice and Enhanced Personal Responsibility for the Aged: A Field Experiment in an Institutional Setting», Journal of Personality and Social Psychology 34: 191—98 (1976); and J. Rodin and E. J. Langer, «Long-Term Effects of a Control-Relevant Intervention with the Institutional Aged», Journal of Personality and Social Psychology 35: 897—902 (1977).]. Через пiвроку в групi низького контролю померло 30 % учасникiв, а в групi високого контролю – лише 15 %. Перевiрочне дослiдження пiдтвердило важливiсть усвiдомленого контролю для добробуту мешканцiв, хоча й мало несподiваний i сумний фiнал[58 - R. Schulz and B. H. Hanusa, «Long-Term Effects of Control and Predictability-Enhancing Interventions: Findings and Ethical Issues», Journal of Personality and Social Psychology 36: 1202—1212 (1978).]. Дослiдники домовилися з охочими студентами, що тi регулярно вiдвiдуватимуть iнтернат для людей похилого вiку. Членам першоi групи дозволили контролювати графiк i тривалiсть вiдвiдувань студентiв («Будь ласка, прийдiть до мене наступного четверга на годинку»), а учасникам групи низького контролю такоi можливостi не надали («Я прийду до вас наступного четверга на годинку»). Через два мiсяцi перша група мала щасливiший, здоровiший та активнiший вигляд i приймала менше лiкiв порiвняно з другою. На цьому дослiдження завершилося й студентськi вiдвiдини скасували. За кiлька мiсяцiв вони з сумом довiдалися, що за цей час померла непропорцiйно велика кiлькiсть учасникiв групи високого контролю. І лише в ретроспекцii з’ясувалася причина трагедii. Інтернатiвцiв, яким було дозволено контролювати й на яких це впливало позитивно, необдумано позбавили цiеi можливостi пiсля завершення дослiдження. Очевидно, що змога контролювати позначаеться на здоров’i та добробутi позитивно, але втрата контролю впливае набагато гiрше, нiж його вiдсутнiсть вiд самого початку. Наше бажання контролю настiльки сильне, а вiдчуття впливу на щось таке приемне, що ми часто поводимося так, нiби можемо контролювати навiть те, що не контролюеться. Наприклад, в азартних iграх роблять бiльшi ставки, якщо грають зi слабкими гравцями, нiби вiрять, що зумiють проконтролювати витягування випадкових карт iз колоди й так отримають перевагу над суперником[59 - E. J. Langer, «The Illusion of Control», Journal of Personality and Social Psychology 32: 311—28 (1975).]. Люди бiльше переконанi, що виграють в лотерею, коли можуть контролювати вибiр номера на своему бiлетi[60 - Там само.], а при грi в костi бiльш упевненi в перемозi, якщо роблять це самi[61 - D. S. Dunn and T. D. Wilson, «When the Stakes Are High: A Limit to the Illusion of Control Effect», Social Cognition 8: 305—323 (1991).]. Вони ставлять бiльше грошей, коли костi не кинутi, а результат ще не вiдомий[62 - L. H. Strickland, R. J. Lewicki, and A. M. Katz, «Temporal Orientation and Perceived Control as Determinants of Risk Taking», Journal of Experimental Social Psychology 2: 143—51 (1966).], i поставлять бiльше, якщо саме iм буде дозволено призначити виграшну комбiнацiю[63 - Dunn and Wilson, «When the Stakes Are High».]. Їхня поведiнка в кожнiй iз цих ситуацiй здавалася б абсурдною, якби вони вважали, що контролювати неконтрольованi подii не можуть. Але, якщо десь у глибинi душi вони вiрять, що можуть впливати – хоч трошечки, – iхня поведiнка здаватиметься обгрунтованою. І, здаеться, десь у глибинi душi бiльшiсть iз нас у це вiрить. Чому нецiкаво дивитися вчорашнiй футбол, навiть якщо ми не знаемо, хто перемiг? Бо сам факт, що гра вже вiдбулася, перекреслюе можливiсть докричатися через екран телевiзора, через кабельну систему до стадiону i вплинути на траекторiю м’яча, що летить у ворота! Либонь, найдивнiше в цiй iлюзii контролю не те, що вона е, а те, що вона дозволяе вiдчути психологiчнi вигоди загального контролю. Єдинi, хто цiй iлюзii не пiддаеться, це тi, хто перебувае у клiнiчнiй депресii[64 - S. Gollin et al., «The Illusion of Control Among Depressed Patients», Journal of Abnormal Psychology 88: 454—457 (1979).], бо схильнi докладно оцiнювати ступiнь контролю в бiльшостi ситуацiй[65 - L. B. Alloy and L. Y. Abramson, «Judgment of Contingency in Depressed and Nondepressed Students: Sadder but Wiser?», Journal of Experimental Psychology: General 108: 441—485 (1979). Протилежна думка викладена у вид.: D. Dunning and A. L. Story, «Depression, Realism and the Overcon?dence Effect: Are the Sadder Wiser When Predicting Future Actions and Events?», Journal of Personality and Social Psychology 61: 521—532 (1991); та R. M. Mset? et al., «Depressive Realism and Outcome Density Bias in Contingency Judgments: The Effect of the Context and Intertrial Interval», Journal of Experimental Psychology: General 134: 10—22 (2005).]. Цi та iншi вiдкриття змусили деяких дослiдникiв виснувати, що вiдчуття контролю – як справжнього, так i iлюзорного – одне iз джерел психiчного здоров’я[66 - S. E. Taylor and J. D. Brown, «Illusion and Well-Being: A Social Psychological Perspective on Mental Health», Psychological Bulletin 103: 193—210 (1988).]. Тому на питання «Нащо нам потрiбен контроль над майбутнiм?» напрочуд правильною вiдповiддю буде: це приемно робити i крапка. Вiдчуття впливу благотворне. Потрiбнiсть робить нас щасливими. Якщо ми самi керуемо човном, пливучи рiкою часу, це дае нам задоволення, яким би не був порт призначення. Зараз, iмовiрно, ви вiрите у двi речi. Перша: якщо ви нiколи не чули фразу «рiка часу», незабаром почуете. Амiнь. Друга: ви, мабуть, вiрите, що стернування метафоричного човна вздовж рiчища з клiше е джерелом задоволення й добробуту i набагато важливiше за те, куди човен прямуе. Гратися в капiтана надзвичайно приемно, але справжня причина нашоi любовi до стернування в тому, що ми можемо скерувати свiй човен до Ханалеi на Гаваях, а не до Джерсi-Сiтi[67 - Джерсi-Сiтi – захiдне передмiстя Нью-Йорка. (Прим. ред.)]. Мiсце прибуття визначае, як ми будемо почуватися. Унiкальна людська здатнiсть думати про вiддалене майбутне дозволяе обрати найкращий пункт призначення. Ми – мавпи, якi навчилися зазирати в майбутне, бо це дае змогу роздивитися навколо й вибрати найкращу долю. Іншi тварини мають пережити подiю, щоб з’ясувати, що приемно, а що – боляче. Наша ж здатнiсть передбачати дозволяе уявити те, що ще не вiдбулося, i так уникати жорстоких урокiв практичного досвiду. Нам не треба чiпати полум’я, щоб дiзнатися, що буде боляче. І не треба реально пережити покинутiсть, зневагу, виселення, пониження на посадi, хворобу й розлучення, щоб дiзнатися, що це небажанi ситуацii i краще iх уникати. Ми хочемо – i повиннi хотiти – стернувати нашим човном, бо е й кращi, i гiршi варiанти майбутнього. І розрiзняти iх слiд заздалегiдь. Ця думка настiльки очевидна, що ледве варта згадки. Але я далi до неi раз по раз повертатимуся, бо нiбито очевидна думка насправдi може виявитися неправильною вiдповiддю на наше питання. Ми наполягаемо на самостiйному стернуваннi човнами, бо впевненi, що чудово знаемо, куди слiд плисти. Але насправдi багато наших спроб стернування виявляються марними не тому, що човен не слухаеться i ми не можемо знайти потрiбний пункт призначення, а тому, що майбутне фундаментально вiдрiзняеться вiд того, яким ми бачимо його крiзь далекоглядну трубу передбачення. Бувае омана зору («Чи не дивно: одна лiнiя здаеться довшою за iншу, хоча обидвi однаковi!»). Бувае омана бачення пiсля подii («Хiба не дивно: не можу згадати, як винiс смiття, хоча й зробив це!»). Так само трапляеться омана передбачення. І всi три випадки пояснюються тими ж самими психологiчними засадами. Уперед Правду кажучи, я не просто згадуватиму неправильну вiдповiдь, а товктиму ii доти, доки вона не здасться й не вiдступить. Напрочуд неправильна вiдповiдь настiльки чутлива й мае стiлькох прихильникiв, що лише повторювана прочуханка допоможе вигнати ii з життевоi мудростi. Тож, перш нiж перейти до розбирайлiвки, дозвольте подiлитися моiм планом нападу. • У другiй частинi, що називаеться «Суб’ективнiсть», я розповiм про науку щастя. Усi ми прямуемо до майбуття, яке, гадаемо, зробить нас щасливими, але що означае щастя? І як ми сподiваемося дати грунтовнi науковi вiдповiдi на питання про таку тонку матерiю, як почуття? • Ми користуемося очима, щоб бачити простiр, i уявою, щоб бачити час. І як очi iнодi бачать речi в iншому свiтлi, так i уява iнодi передбачае те, чого не буде. Уява мае три вади, що породжують iлюзорнi передбачення, розгляду яких i присвячена ця книжка. У третiй частинi, «Реалiзм», розповiм про першу ваду: уява дiе так швидко, тихо i ефективно, що ми ще недостатньо скептично трактуемо ii результати. • У четвертiй частинi, названiй «Презентизм», йтиметься про другу ваду: творива уяви… не надто уявнi, i тому уявне майбутне часто так схоже на реальне сьогодення. • У п’ятiй частинi, «Рацiоналiзацiя», буде розповiдь про третю ваду: уявi важко сказати нам, що ми будемо думати Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=54931878&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Пер. Максима Рильського. (Прим. ред.) 2 Патерн – об’ект, з якого робляться копii або набори повторюваних об’ектiв. (Прим. ред.) 3 Примiтки мiстять посилання на науковi дослiдження, якi пiдтверджують сказане в текстi. Інодi вони подають iнформацiю, що може зацiкавити читача, але не е суттевою для викладу. Якщо вас джерела не обходять, вам не потрiбна додаткова iнформацiя i вас дратують книжки, в яких постiйно треба зазирати до примiток аж у кiнцi, можете заспокоiтись i вважати, що ця примiтка е единою важливою примiткою в книжцi. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.) 4 Пер. Василя Мисика. (Прим. ред.) 5 W. A. Roberts, «Are Animals Stuck in Time?» Psychological Bulletin, 128:473—489 (2002). 6 D. Dennett, Kinds of Minds. (New York: Basic Books, 1996). 7 M. M. Haith, (1997). «The Development of Future Thinking as Essential for the Emergence of Skill in Planning», у вид.: The Developmental Psychology of Planning: Why, How, and When Do We Plan?, eds. S. L. Friedman and E. K. Scholnick (Mahwah, N. J.: Lawrence Erlbaum, 1997), 25—42. 8 Абак – вид рахiвницi в стародавнiй Грецii та Римi, а також (до XIX столiття) у Захiднiй Європi. (Прим. ред.) 9 Рефрексiя – самоаналiз, роздуми людини над своiм душевним станом. (Прим. ред.) 10 У психологii: безперервний процес прогнозування ймовiрноi наступноi подii пiд упливом зовнiшнiх впливiв. Вiд англ. next – наступний. (Прим. ред.) 11 E. Bates, J. Elman, and P. Li, «Language In, On, and About Time», у вид.: The Development of Future Oriented Processes, eds. M. M. Haith, et al. (Chicago: University of Chicago Press, 1994). 12 B. M. Hood et al., «Gravity Biases in a Nonhuman Primate?» Developmental Science 2: 35—41 (1999). Див. також: D. A. Washburn and D. M. Rumbaugh, «Comparative Assessment of Psychomotor Performance: Target Prediction by Humans and Macaques (Macaca mulatta)», Journal of Experimental Psychology: General 121: 305—312 (1992). 13 L. M. Oakes and L. B. Cohen, «Infant Perception of a Causal Event», Cognitive Development 5: 193—207 (1990). Див. також: N. Wentworth, and M. M. Haith, «Event-Speci?c Expectations of 2- and 3-Month-Old Infants», Developmental Psychology 28: 842—850 (1992). 14 Фризбi – пластмасовий спортивний снаряд у формi диска дiаметром 20—30 сантиметрiв iз загнутими краями. (Прим. ред.) 15 C. M. Atance and D. K. O’Neill, «Planning in 3-Year-Olds: A Re?ection of the Future Self?» у вид.: The Self in Time: Developmental Perspectives, eds. C. Moore and K. Lemmon (Mahwah, N. J.: Lawrence Erlbaum, 2001); and J. B. Benson, «The Development of Planning: It’s About Time», у вид.: Friedman and Scholnick, Developmental Psychology of Planning. 16 Попри те що дiти починають говорити про майбутне роки у два, вони, схоже, до ладу цього не розумiють рокiв до чотирьох. Див.: D. J. Povinelli and B. B. Simon, «Young Children’s Understanding of Brie?y Versus Extremely Delayed Images of the Self: Emergence of the Autobiographical Stance», Developmental Psychology 34: 188—194 (1998); and K. Nelson, «Finding One’s Self in Time», у вид.: The Self Across Psychology: Self-Recognition, Self-Awareness, and the Self Concept, eds. J. G. Snodgrass and R. L. Thompson (New York: New York Academy of Sciences, 1997), 103—116. 17 C. A. Banyas, «Evolution and Phylogenetic History of the Frontal Lobes», у вид.: The Human Frontal Lobes, eds. B. L. Miller and J. L. Cummings (New York: Guilford Press, 1999), 83—106. 18 Фадж – назва молочного iрису в англомовних краiнах, де розрiзняють iрис без додавання молока (toffee) та iрис з молоком (fudge). (Прим. ред.) 19 Аншпуг – шарнiрно-важiльний лом для пересування вручну окремих залiзничних вагонiв. (Прим. ред.) 20 Схоже, Фiнеас усе подальше життя ходив iз цим стрижнем i, мабуть, зрадiв би, знаючи, що стрижень i череп згодом стали експонатами Гарвардського антропологiчного музею iм. Воррена. 21 Сучаснi автори посилаються на випадок Гейджа, який вважають прикладом важливостi лобноi частки, але в тi давнi часи люди думали iнакше. Див.: M. B. Macmillan, «A Wonderful Journey Through Skull and Brains: The Travels of Mr. Gage’s Tamping Iron», Brain and Cognition 5: 67—107 (1986). 22 M. B. Macmillan, «Phineas Gage’s Contribution to Brain Surgery», Journal of the History of the Neurosciences 5: 56—77 (1996). 23 Деструкцiя – порушення або руйнування нормальноi структури чого-небудь. (Прим. ред.) 24 S. M. Weingarten, «Psychosurgery», у вид.: Miller and Cummings, Human Frontal Lobes, 446—460. 25 D. R. Weinberger et al. (1994). «Neural Mechanisms of Future-Oriented Processes», у вид.: Haith et al., Future Oriented processes, 221—242. 26 J. M. Fuster, The Prefrontal Cortex: Anatomy, Physiology, and Neuropsychology of the Frontal Lobe (New York: Lippincott-Raven, 1997), 160—161. 27 A. K. MacLeod and M. L. Cropley, «Anxiety, Depression, and the Anticipation of Future Positive and Negative Experiences», Journal of Abnormal Psychology 105: 286—89 (1996). 28 M. A. Wheeler, D. T. Stuss, and E. Tulving, «Toward a General Theory of Episodic Memory: The Frontal Lobes and Autonoetic Consciousness», Psychological Bulletin 121: 331—354 (1997). 29 F. T. Melges, «Identity and Temporal Perspective», у вид.: Cognitive Models of Psychological Time, ed. R. A. Block (Hillsdale, N.J.: Lawrence Erlbaum, 1990), 255—266. 30 P. Faglioni, «The Frontal Lobes», у вид.: The Handbook of Clinical and Experimental Neuropsychology, eds. G. Denes and L. Pizzamiglio (East Sussex, U.K.: Psychology Press, 1999), 525—569. 31 J. M. Fuster, «Cognitive Functions of the Frontal Lobes», у вид.: Miller and Cummings, Human Frontal Lobes, 187—195. 32 E. Tulving, «Memory and Consciousness», Canadian Psychology 26: 1—12 (1985). Той самий випадок розглянув фахiвець пiд псевдонiмом «K. C.» у вид.: E. Tulving et al., «Priming of Semantic Autobiographical Knowledge: A Case Study of Retrograde Amnesia», Brain and Cognition 8: 3—20 (1988). 33 Tulving, «Memory and Consciousness». 34 Аберацiя – хибнiсть, вiдхилення вiд iстини, спотворення, омана. (Прим. ред.) 35 Гуру, гуру – в iндуiзмi, сикхiзмi, а також буддизмi та нових релiгiйних ученнях – духовний наставник, учитель. (Прим. ред.) 36 R. Dass, Be Here Now (New York: Crown, 1971). 37 Ментальний – належний до сфери мислення. (Прим. ред.) 38 L. A. Jason et al., «Time Orientation: Past, Present, and Future Perceptions», Psychological Reports 64: 1199—1205 (1989). 39 E. Klinger and W. M. Cox, «Dimensions of Thought Flow in Everyday Life», Imagination, Cognition, and Personality 72: 105—128 (1987—1988); а також E. Klinger, «On Living Tomorrow Today: The Quality of Inner Life as a Function of Goal Expectations», у вид.: Psychology of Future Orientation, ed. Z. Zaleski (Lublin, Poland: Towarzystwo Naukowe KUL, 1994). 40 Гоум-ран – бейсбольний удар, пiсля якого бетер (гравець нападу з битою) пробiгае через усi бази й повертаеться в дiм. (Прим. ред.) 41 J. L. Singer, Daydreaming and Fantasy (Oxford: Oxford University Press, 1981); E. Klinger, Daydreaming: Using Waking Fantasy and Imagery for Self-Knowledge and Creativity (Los Angeles: Tarcher, 1990); G. Oettingen, Psychologie des Zukunftdenkens (On the Psychology of Future Thought) (Goettingen, Germany: Hogrefe, 1997). 42 G. F. Loewenstein and D. Prelec, «Preferences for Sequences of Outcomes», Psychological Review 100: 91—108 (1993). Див. також: G. Loewenstein», Anticipation and the Valuation of Delayed Consumption», Economy Journal 97: 666—684 (1987); i J. Elster and G. F. Loewenstein, «Utility from Memory and Anticipation», у вид.: Choice Over Time, eds. G. F. Loewenstein and J. Elster (New York: Russell Sage Foundation, 1992), 213—234. 43 G. Oettingen and D. Mayer, «The Motivating Function of Thinking About the Future: Expectations Versus Fantasies», Journal of Personality and Social Psychology 83: 1198—1212 (2002). 44 A. Tversky and D. Kahneman, «Availability: A Heuristic for Judgment Frequency and Probability», Cognitive Psychology 5: 207—232 (1973). 45 N. Weinstein, «Unrealistic Optimism About Future Life Events», Journal of Personality and Social Psychology 39: 806—820 (1980). 46 P. Brickman, D. Coates, and R. J. Janoff-Bulman, «Lottery Winners and Accident Victims: Is Happiness Relative?», Journal of Personality and Social Psychology 36: 917—927 (1978). 47 E. C. Chang, K. Asakawa, and L. J. Sanna, «Cultural Variations in Optimistic and Pessimistic Bias: Do Easterners Really Expect the Worst and Westerners Really Expect the Best When Predicting Future Life Events?»Journal of Personality and Social Psychology 81: 476—491 (2001). 48 J. M. Burger and M. L. Palmer, «Changes in and Generalization of Unrealistic Optimism Following Experiences with Stressful Events: Reactions to the 1989 California Earthquake», Personality and Social Psychology Bulletin 18: 39—43 (1992). 49 H. E. Stiegelis et al., «Cognitive Adaptation: A Comparison of Cancer Patients and Healthy References», British Journal of Health Psychology 8: 303—318 (2003). 50 A. Arntz, M. Van Eck, and P. J. de Jong, «Unpredictable Sudden Increases in Intensity of Pain and Acquired Fear», Journal of Psychophysiology 6: 54—64 (1992). 51 Говорячи про електрошок, ймовiрно, саме час згадати, що подiбнi психологiчнi експерименти завжди проводяться вiдповiдно до суворих етичних вимог Американськоi психологiчноi асоцiацii i перед проведенням мають бути схваленi унiверситетськими комiтетами. Тi, хто беруть участь у дослiдженнi, роблять це добровiльно; вони завжди повнiстю поiнформованi про будь-якi ризики, якi дослiдження може мати для iхнього здоров’я або щастя, i iм надаеться можливiсть пiти в будь-який час, не побоюючись покарання. Якщо в ходi експерименту людям дають неправдиву iнформацiю, то пiсля закiнчення iм кажуть правду. Коротко кажучи, ми справдi дуже хорошi люди. 52 M. Miceli and C. Castelfranchi, «The Mind and the Future: The (Negative) Power of Expectations», Theory and Psychology 12: 335—366 (2002). 53 J. N. Norem, «Pessimism: Accentuating the Positive Possibilities», у вид.: Virtue, Vice, and Personality: The Complexity of Behavior, eds. E. C. Chang and L. J. Sanna (Washington, D.C.: American Psychological Association, 2003), 91—104; J. K. Norem and N. Cantor, «Defensive Pessimism: Harnessing Anxiety as Motivation», Journal of Personality and Social Psychology 51: 1208—1217 (1986). 54 A. Bandura, «Self-Ef?cacy: Toward a Unifying Theory of Behavioral Change», Psychological Review 84: 191—215 (1977); та «Self-Ef?cacy: Mechanism in Human Agency», American Psychologist 37: 122—147 (1982). 55 Капкейк – торт (кекс, тiстечко) невеликого розмiру, призначений для вживання в iжу однiею людиною, запечений в тонкому паперi або алюмiнiевiй формi для випiчки. (Прим. ред.) 56 M. E. P. Seligman, Helplessness: On Depression, Development, and Death (San Francisco: Freeman, 1975). 57 E. Langer and J. Rodin, «The Effect of Choice and Enhanced Personal Responsibility for the Aged: A Field Experiment in an Institutional Setting», Journal of Personality and Social Psychology 34: 191—98 (1976); and J. Rodin and E. J. Langer, «Long-Term Effects of a Control-Relevant Intervention with the Institutional Aged», Journal of Personality and Social Psychology 35: 897—902 (1977). 58 R. Schulz and B. H. Hanusa, «Long-Term Effects of Control and Predictability-Enhancing Interventions: Findings and Ethical Issues», Journal of Personality and Social Psychology 36: 1202—1212 (1978). 59 E. J. Langer, «The Illusion of Control», Journal of Personality and Social Psychology 32: 311—28 (1975). 60 Там само. 61 D. S. Dunn and T. D. Wilson, «When the Stakes Are High: A Limit to the Illusion of Control Effect», Social Cognition 8: 305—323 (1991). 62 L. H. Strickland, R. J. Lewicki, and A. M. Katz, «Temporal Orientation and Perceived Control as Determinants of Risk Taking», Journal of Experimental Social Psychology 2: 143—51 (1966). 63 Dunn and Wilson, «When the Stakes Are High». 64 S. Gollin et al., «The Illusion of Control Among Depressed Patients», Journal of Abnormal Psychology 88: 454—457 (1979). 65 L. B. Alloy and L. Y. Abramson, «Judgment of Contingency in Depressed and Nondepressed Students: Sadder but Wiser?», Journal of Experimental Psychology: General 108: 441—485 (1979). Протилежна думка викладена у вид.: D. Dunning and A. L. Story, «Depression, Realism and the Overcon?dence Effect: Are the Sadder Wiser When Predicting Future Actions and Events?», Journal of Personality and Social Psychology 61: 521—532 (1991); та R. M. Mset? et al., «Depressive Realism and Outcome Density Bias in Contingency Judgments: The Effect of the Context and Intertrial Interval», Journal of Experimental Psychology: General 134: 10—22 (2005). 66 S. E. Taylor and J. D. Brown, «Illusion and Well-Being: A Social Psychological Perspective on Mental Health», Psychological Bulletin 103: 193—210 (1988). 67 Джерсi-Сiтi – захiдне передмiстя Нью-Йорка. (Прим. ред.)