Сирiтський потяг Крiстiна Бейкер Клайн Роман засновано на реальних iсторичних подiях Твiр нагадае про забутi сторiнки iсторii Америки ХХ столiття. Не одну прийомну родину змiнила Моллi за своi 17 рокiв, але так i не знайшла по-справжньому рiдних людей. Дiвчинi дивом вдалося уникнути в’язницi, вона отримала 50 годин примусових робiт i… опинилася на горищi староi Вiвiан. Розбираючи речi разом зi старенькою, дiвчина почула приголомшливу iсторiю про «сирiтський потяг». На ньому восьмирiчна Вiвiан разом з iншими безбатченками вирушила з Нью-Йорка на Середнiй Захiд – до нового життя. Поневiряння i зрадженi мрii, любов i вiдданiсть… Саме це мала почути Моллi, щоб знайти власну дорогу в життi. «Сирiтський потяг» став для обох жiнок символом мрii про родинне щастя. І Моллi здiйснить цю мрiю. Для староi Вiвiан. І для себе теж. Крiстiна Бейкер Клайн Сирiтський потяг Крiстiнi Лупер Бейкер, яка вручила менi нитку, i Керол Робертсон Клайн, яка дала менi полотно * * * Переправляючись iз однiеi рiчки на iншу, iндiанцi вабанакi [1 - Індiанське плем’я. – Тут i далi прим. пер.] були змушенi перетягувати своi каное та решту майна. Усi вони знали, як добре подорожувати з невеликою поклажею, а для цього доводиться щось залишати. Нiщо так не заважае перемiщенню, як страх – ноша, вiд якоi часто найважче вiдмовитися.     Баннi Макбрайд. Жiнки ранковоi зорi Пролог Я вiрю в привидiв. Вони – тi, хто до нас навiдуються, тi, що вiдiйшли першi. За свое життя я не раз вiдчувала iх поруч себе, вiдчувала, як вони спостерiгають, присутнi, коли нiхто серед живих про це не знав i не хотiв знати. Менi дев’яносто один, i мало не всi, що колись були частиною мого життя, тепер привиди. Інодi цi духи здавалися менi реальнiшими за людей, реальнiшими за Бога. Вони заповнюють тишу своею вагою, пружнi й теплi, мов тiсто на хлiб, що пiдходить пiд рушником. Бабуня, з ii добрими очима й припудреною тальком шкiрою. Татко – тверезий, усмiхнений. Мама, що наспiвуе мелодiю. Цi примари, позбавленi злостi, алкоголiзму й депресii, втiшають i захищають мене по смертi, як нiколи при життi. Тепер я думаю, що це i е рай – мiсце в спогадах iнших, де ми й далi живемо в найкращих своiх о`бразах. Може, це добре, що в дев’ять рокiв менi дiсталися привиди найкращих образiв моiх батькiв, а в двадцять три – коханого. А моя сестра, Мейсi, завжди зi мною, мов янгол на плечi. Їй було пiвтора року, менi – дев’ять, iй – тринадцять, менi – двадцять. Тепер iй вiсiмдесят чотири, а менi – дев’яносто один, а вона й досi зi мною. Напевно, вони не рiвня живим, але вибору в мене не було. Або знайти розраду в iхнiй присутностi, або ж занепасти духом, побиваючись над своею втратою. Привиди шепотiли до мене, щоб я продовжувала жити. Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рiк Крiзь стiну своеi кiмнати Моллi чуе, як опiкуни розмовляють про неi у вiтальнi, просто за дверима. – Ми на це не пiдписувалися, – каже Дiна. – Якби я знала, що в неi стiльки проблем, то нiзащо не погодилася б. – Знаю, знаю. У Ралфа втомлений голос. Моллi вiдомо, що з них двох саме вiн хотiв стати опiкуном. Колись давно, в юностi, вiн був «проблемним пiдлiтком» (про що iй розповiв, не вдаючись у подробицi) i соцiальна працiвниця зi школи записала його на програму «Старший брат». Ралфовi завжди здавалося, що його старший брат – так вiн називае свого напутника – допомiг йому не збитися зi шляху. Але Дiна вiд самого початку поставилася до Моллi з пiдозрою. Цьому посприяло те, що до Моллi в них жив хлопець, який спробував пiдпалити молодшу школу. – Менi досить стресу на роботi, – каже Дiна, пiдвищуючи голос. – Я не хочу приходити додому в це лайно. Дiна працюе диспетчером у полiцiйному вiддiлку Спрюс-Гарбора, i, на думку Моллi, це не надто напружена робота – кiлька п’яних водiiв, рiдкiснi бiйки, дрiбнi крадiжки, аварii. З усiх посад диспетчера у свiтi, напевно, менш напружену роботу, нiж у Спрюс-Гарборi, годi уявити. Але Дiна вiд природи нервова. Їй дошкуляють найменшi дрiбницi. Як наче вона сподiваеться, що все буде гаразд, а коли це не справджуеться – що бувае, звiсно, досить часто, – вона сповнюеться здивування й образи. Моллi – повна ii протилежнiсть. За сiмнадцять рокiв життя стiльки всього складалося не на ii користь, що вона навчилася цього очiкувати. Коли щось i справдi вдаеться, вона не знае, що й думати. І саме так нещодавно сталося з Джеком. Коли Моллi торiк перевели до старшоi школи острова Маунт-Дезерт, у десятий клас, здавалося, що бiльшiсть учнiв з усiх сил старалися ii обходити. У них були своi друзi, своi компанii, до яких Моллi не пасувала. Правду кажучи, вона сама цьому теж посприяла. Моллi з досвiду знае, що бути грубою й дивною краще, нiж жалюгiдною й вразливою; вона носить свiй образ дiвчинки-гота, мов броню. Джек виявився единим, хто спробував до неi достукатися. Це сталося в серединi жовтня, на заняттi з суспiльних наук. Коли настав час об’еднуватися для роботи над проектом, Моллi, як завжди, залишилася без пари. Джек запросив ii приеднатися до нього i його партнера, Джодi, що явно був не в захватi вiд цiеi iдеi. Усi п’ятдесят хвилин заняття Моллi скидалася на кицьку з вигнутою спиною. Чого це вiн поводився так приязно? Що вiн вiд неi хотiв? Чи належав вiн до тих хлопцiв, яким подобаеться дражнити дивних дiвчат? Хай що ним рухало, вона не збиралася поступатися нi на йоту. Вона трималася позаду, схрестивши руки на грудях, втягнувши голову в плечi, ховаючи очi за темним жорстким волоссям. Вона знизувала плечима й бурчала, коли Джек ставив iй питання, хоч i досить добре орiентувалася й виконала свою частину роботи. – Та дiвчина збiса дивна, – почула Моллi бурмотiння Джодi, коли вони виходили з класу пiсля дзвiнка. – Менi поряд iз нею незатишно. Коли Моллi обернулася й ззирнулася з Джеком, той здивував ii усмiшкою. – А як на мене, вона кльова, – вiдказав вiн, усе ще дивлячись Моллi в очi. Уперше, вiдколи почала вчитися в цiй школi, вона не змогла втриматися й усмiхнулась у вiдповiдь. Упродовж наступних кiлькох мiсяцiв Моллi по дрiбочках складала для себе уявлення про Джекове життя. Його батько, робiтник-мiгрант iз Домiнiканськоi Республiки, познайомився з його матiр’ю на плантацii чорницi в Черрiфiлдi, а коли вона завагiтнiла, повернувся додому й став зустрiчатися з мiсцевою дiвчиною, забувши про минуле. Його матiр, так i не вийшовши замiж, працюе на багату стару панi, що живе в маетку на березi моря. За законами життя, Джек мав би теж опинитися на задвiрках суспiльства, та сталося iнакше. Вiн багато чим вирiзняеться: ефектними рухами на футбольному полi, слiпучою усмiшкою, гарними великими очима й неймовiрно довгими вiями. І навiть якщо вiн сам вiдмовляеться сприймати себе серйозно, Моллi знае, що вiн куди розумнiший, нiж визнае, можливо, навiть розумнiший, нiж думае. Моллi байдужiсiнько до його майстерностi на футбольному полi, але його розум вона поважае. (Великi очi – це приемний бонус.) Для неi самоi допитливiсть – це единий спосiб не втратити здорового глузду. Вiд гота нiхто не очiкуе традицiйностi, тож Моллi вiдчувае, що мае свободу бути дивною водночас у багато чому. Вона весь час читае – у коридорах, у iдальнi – переважно романи з неспокiйними головними героями: «Незайманки-самогубки», «Ловець у житi», «Пiд скляним ковпаком».[2 - Роман, вiдповiдно, Джефрi Євдженiдiса, Джерома Дейвiда Селiнджера, Сiльвii Плат.] Вона виписуе словниковi слова у записник, бо iй подобаеться iхне звучання: карга, легкодушний, талiсман, вдiвець, виснажливий, лакеюватий… Спочатку в новiй школi Моллi подобалася дистанцiя, створювана ii образом, сторожкiсть i недовiра, якi вона бачила в очах однолiткiв. Але хоч iй i не хотiлося цього визнавати, та вiднедавна ii образ здавався тiсним. Щоранку iй потрiбна цiла вiчнiсть, щоб правильно причепуритися, а ритуали, колись сповненi важливостi, – фарбування волосся у смоляний колiр, пiдкреслений фiолетовими або бiлими пасмами, обведення очей олiвцем, накладання крему, на кiлька тонiв свiтлiшого за ii шкiру, вбирання й закрiплення рiзноманiтного незручного одягу – тепер ii дратують. Вона почуваеться, мов той цирковий клоун, що якогось ранку прокидаеться й бiльше не хоче приклеювати собi червоного гумового носа. Бiльшостi людей не треба витрачати стiльки сил, щоб вiдповiдати своему образовi. Нащо це iй? Вона уявляе, як на новому мiсцi – бо завжди буде нове мiсце, нова сiм’я, нова школа – почне заново з iншим, простiшим виглядом. Панка? Юноi спокусницi? Ймовiрнiсть того, що це станеться швидше ранiше, нiж пiзнiше, росте з кожною хвилиною. Дiна вже якийсь час хотiла позбутися Моллi й тепер мае вагомий привiд. Ралф поручився за Моллi, вiн доклав багатьох зусиль, аби переконати Дiну, що за ii образом ховаеться хороша дiвчинка. Що ж, тепер це все коту пiд хвiст. Моллi опускаеться на колiна й пiднiмае крайку покривала. Витягае з-пiд лiжка двi яскравi спортивнi сумки, якi Ралф колись купив на розпродажi в магазинi «Л. Л. Бiн» в Елсворсi (на червонiй написано «Бреден», а на помаранчевiй iз гавайськими квiтами – «Ешлi». Моллi важко сказати, за що iх забракували: за колiр, стиль чи просто дивнiсть цих iмен, вишитих бiлою ниткою). Коли вона висовуе горiшню шухляду свого комода, вiбрацii пiд ковдрою перетворюються на коротеньку версiю «Імпакто» Деддi Янкi. «Це щоб ти знала, що це я, i взяла бiсову слухавку», – сказав Джек, коли купив iй цю мелодiю для дзвiнка. – Hola, mi amigo, – каже Моллi, коли нарештi знаходить телефон. – Привiт, як справи, chica? – Та як. Дiна гнiваеться. – Справдi? – Ага. Дуже. – Як дуже? – Ну, напевно, мене виженуть. – Вона вiдчувае, як до горла пiдступае клубок. Це дивуе, враховуючи, що вже стiльки разiв вона переживала подiбне. – Та нi, – вiдказуе вiн. – Навряд чи. – Виженуть, – каже Моллi, витягаючи купу шкарпеток i бiлизни й закидаючи iх у сумку «Бреден». – Я чую, як вони це обговорюють. – Але ж ти маеш вiдпрацювати своi години виправноi роботи. – Менi не буде як. – Вона пiднiмае золотий ланцюжок iз дармовисами, що лежить сплутаний на комодi, i тре його мiж пальцiв, намагаючись послабити вузол. – Дiна каже, що нiхто мене не вiзьме. Я неблагонадiйна. – Вузол послаблюеться, й вона його розв’язуе. – Та нiчого. Я чула, що в колонii для неповнолiтнiх не так i погано. І це ж лише на кiлька мiсяцiв. – Але ж ти не крала тiеi книжки. Притуляючи до вуха плаский телефон, Моллi надягае ланцюжок, наослiп упоравшись iз застiбкою, й дивиться у дзеркало над комодом. Чорний олiвець розмазався в неi пiд очима, як у гравця в футбол.[3 - Гравцi в американський футбол iнодi малюють пiд очима чорнi смужки.] – Правда ж, Моллi? Рiч у тому, що вона ii таки вкрала. Чи намагалася вкрасти. Це ii улюблена книжка, «Джен Ейр», i Моллi хотiлося ii мати. У «Книгарнi Шермана» в Бар-Гарборi ii не було в продажу, i вона посоромилася попросити працiвника замовити для неi. Дiна не дала б iй номера своеi кредитки, щоб купити книжку в iнтернет-магазинi. Моллi нiколи нiчого так сильно не хотiлося. (Ну… вже давно.) Отак вона й опинилася в бiблiотецi, на колiнах у вузькому проходi мiж полиць iз романами, дивлячись на три примiрники «Джен Ейр», два – в м’яких обкладинках i один у твердiй. Вона вже двiчi оформляла той, що у твердiй обкладинцi, – пiдходила до столу й записувала його на свою бiблiотечну картку. Моллi взяла з полицi всi три книжки, подумки зважила iх у руцi. Поставила назад примiрник у твердiй обкладинцi поруч iз «Кодом да Вiнчi». Новiшу з двох iнших теж повернула на полицю. Той примiрник, який вона запхнула за пояс джинсiв, був старий i пом’ятий, з жовтими сторiнками й пiдкресленими олiвцем абзацами. Дешева оправа з висохлим клеем почала вiдставати вiд сторiнок. Якби ii виставили на продаж на щорiчному бiблiотечному ярмарку, то дали б за неi щонайбiльше десять центiв. Нiкому ii не бракуватиме, вирiшила Моллi. Залишилися два iншi, новiшi примiрники. Але нещодавно в бiблiотецi запровадили магнiтнi протикрадiжковi налiпки, а кiлька мiсяцiв тому четверо волонтерок, панi солiдного вiку, якi присвятили себе пристрасному служiнню бiблiотецi Спрюс-Гарбора, тижнями наклеювали iх на внутрiшню сторону обкладинок усiх одинадцяти тисяч книжок. Отож коли того дня Моллi виходила з бiблiотеки крiзь, як потiм виявилося, дверi з протикрадiжковою системою, головна бiблiотекарка, Сьюзен Лебланк, кинулася до неi, мов яструб, зачувши гучне, наполегливе гудiння. Моллi вiдразу зiзналася, точнiше спробувала сказати, що мала намiр оформити книжку. Але Сьюзен Лебланк не повiрила жодному слову. «Заради всього святого, не ображай мене брехнею, – сказала вона. – Я спостерiгала за тобою. Я знала, що ти щось задумала». Як шкода, що ii припущення виявилося слушним! Їй хотiлося б, щоб ii здивували в хорошому сенсi, хоч цього разу. – От чорт. Ти серйозно? Дивлячись у дзеркало, Моллi проводить пальцями по ланцюжку, що висить у неi на шиi. Вона тепер нечасто його носить, але щоразу, коли щось стаеться й вона знае, що ще раз доведеться переiжджати, знову його надягае. Моллi купила цей ланцюжок у магазинi здешевлених товарiв «Марденс» в Еллсвортi й почепила на нього три дармовиси – синьо-зелену емальовану рибку, олов’яного ворона й крихiтного брунатного ведмедя, – що батько подарував iй на восьмi iменини. Вiн загинув в автомобiльнiй аварii через кiлька тижнiв пiсля того, перевищивши швидкiсть на вкритiй льодом трасi І-95, пiсля чого мама почала скочуватися вниз i вже не змогла вибратися назад. На наступнi iменини Моллi вже жила з новою сiм’ею, а ii мама була у в’язницi. Цi дармовиси – це все, що iй лишилося вiд того, що колись було ii життям. Джек – хороший хлопець. Але вона цього чекала. З часом, як i всiм iншим – соцiальним працiвникам, учителям, опiкунам, – йому набридне, вiн почуватиметься обманутим, усвiдомить, що зв’язуватися з Моллi собi ж дорожче. Хай як iй хочеться бути до нього небайдужою i хай як вона дае йому пiдстави так думати, насправдi вона собi цього не дозволяе. Не те щоб вона прикидалася, але все-таки щось у нiй примушуе ii стримуватися. Вона збагнула, що може контролювати своi емоцii, уявляючи на мiсцi своiх грудей велику коробку з навiсним замком. Вона подумки вiдкривае коробку, й запихае туди всiлякi випадковi некерованi почуття, непокiрний сум чи жаль, i щiльно ii закривае. Ралф теж намагався знайти в нiй хорошi риси. Вiн до цього схильний; вiн бачить навiть те, чого немае. І хоча якоюсь мiрою Моллi вдячна йому за вiру в неi, вона не покладаеться на це повнiстю. З Дiною iй, можна сказати, краще – та не намагаеться приховати своi пiдозри. Легше думати, що на тебе мають зуб, нiж розчаруватися, коли показують спину. – «Джен Ейр»? – питае Джек. – Яка рiзниця? – Я купив би ii для тебе. – Що ж… Навiть вскочивши в таку халепу й, напевно, вимушена поiхати геть, вона знае, що нiколи не попросила б Джека купити iй ту книжку. В життi з опiкунами вона ненавидить найбiльше оцю залежнiсть вiд людей, яких заледве знае, беззахиснiсть перед iхнiми забаганками. Вона навчилася нiчого нi вiд кого не очiкувати. Про ii iменини часто забувають; на свята про неi думають останньою чергою. Їй доводиться задовольнятися тим, що дають, а те, що дають, – це рiдко те, що вона просила. – Ти така збiса вперта! – каже Джек, наче читаючи ii думки. – Подивися, в яку халепу себе втягнула. У дверi Моллiноi кiмнати гучно стукають. Вона притискае телефона до грудей i дивиться, як повертаеться ручка. Ще одне, з чим iй доводиться жити, – нi замка, нi особистого простору. Дiна заглядае в кiмнату, мiцно стиснувши нафарбованi рожевою помадою губи. – Ми маемо поговорити. – Гаразд. Я тiльки закiнчу розмову. – З ким ти говориш? Моллi вагаеться. Чи зобов’язана вона вiдповiдати? Ой, та яка рiзниця. – З Джеком. Дiна насуплюеться. – Поквапся. Ми не можемо витратити на це весь вечiр. – Я за хвилинку буду. Моллi чекае, дивлячись просто на Дiну, доки та зникае за дверима, й знову прикладае телефона до вуха. – Настав час розстрiлу. – Нi, нi, послухай, – вiдказуе Джек. – Я маю iдею. Але вона трохи… божевiльна. – Вибач, – каже Моллi похмуро. – Менi треба йти. – Я поговорив зi своею мамою… – Джеку, ти серйозно? Ти iй розповiв? Вона й так мене ненавидить. – Зажди, вислухай мене. По-перше, вона тебе не ненавидить. А по-друге, вона мала розмову з тiею панi, на яку працюе, i, здаеться, ти зможеш там вiдпрацювати своi години. – Що? – Ага. – Але як? – Ну, ти ж знаеш, що моя мама – найгiрша доморядниця у свiтi. Моллi подобаеться, як вiн це каже – буденно, без осуду, наче повiдомляе, що його мама – шульга. – Отож ця панi хоче навести лад у себе на горищi – поскладати старi папери, коробки й усе таке, а для моеi мами це страх Господнiй. Отож менi спало на думку, щоб ти це зробила. Закладаюся, що там легко можна буде провести п’ятдесят годин. – Чекай, ти хочеш, щоб я навела лад на горищi староi панi? – Ага. Справа на твiй смак, хiба нi? Годi тобi, я знаю, яка ти акуратна. Навiть не намагайся заперечити. Усi речi ставиш рiвненько. Усi папери в теках. І хiба твоi книжки стоять не за алфавiтом? – Ти це помiтив? – Я знаю тебе краще, нiж ти думаеш. Моллi i справдi не може заперечити, що хай яка вона дивна, а любить, щоб скрiзь був лад. Їi навiть можна назвати фанаткою порядку. Так багато переiжджаючи з мiсця на мiсце, вона навчилася дбати про свое нехитре майно. Але вона не впевнена, що це вдала iдея. Сидiти на самотi на плiснявому горищi, перебирати непотрiб якоiсь староi? Але враховуючи альтернативу… – Вона хоче з тобою зустрiтися, – продовжуе Джек. – Хто? – Вiвiан Дейлi. Стара панi. Вона хоче, щоб ти прийшла на… – Бесiду. Ти маеш на увазi, що я маю пройти бесiду. – Це частина угоди. Ти на це згодна? – А в мене е вибiр? – Звiсно. Можеш пiти в колонiю. – Моллi! – гиркае Дiна, грюкаючи у дверi. – Ану бiгом сюди! – Іду! – гукае вона, а тодi до Джека: – Гаразд. – Гаразд що? – Я це зроблю. Сходжу й зустрiнуся з нею. Пройду бесiду. – Чудово, – вiдказуе вiн. – А, i ще – може, краще вбрати спiдницю абощо, ну ти знаеш. І, може, зняти кiлька сережок. – А що з тiею, яка в носi? – Менi вона подобаеться. От тiльки… – Ясно. – Лише на першу зустрiч. – Гаразд. Слухай – дякую. – Не дякуй менi за егоiстичнiсть. Менi просто хочеться провести з тобою ще трохи часу. Коли Моллi вiдчиняе дверi й бачить напруженi й сторожкi обличчя Дiни й Ралфа, вона всмiхаеться. – Не хвилюйтеся. Я знайшла, як вiдпрацювати своi години. – Дiна зиркае на Ралфа з виразом, який Моллi розумiе, маючи багаторiчний досвiд розпiзнавання думок рiзних опiкунiв. – Але я зрозумiю, якщо ви хочете, аби я пiшла. Я знайду щось iнше. – Ми не хочемо, щоб ти пiшла, – каже Ралф, i водночас iз ним Дiна говорить: – Нам треба про це поговорити. Вони втуплюються одне в одного. – Хай там як, – мовить Моллi. – Якщо у нас iз вами не складеться, не страшно. І в той момент, сповнена позиченоi в Джека напускноi смiливостi, вона й справдi так думае. Якщо не складеться – значиться, не складеться. Моллi вже давно зрозумiла, що з бiльшiстю розчарувань i вiроломства, яких iншi люди бояться все свое життя, вона вже зiткнулася. Батько помер. Матiр пустилася берега. Їi передавали з рук у руки й вiдмовлялися вiд неi раз у раз. Та вона все одно дихае, спить i росте. Прокидаеться щоранку i вбираеться. Отож, кажучи, що це не страшно, вона мае на увазi, що здатна пережити мало не будь-що. А тепер, вперше, вiдколи вона себе пам’ятае, знайшовся хтось, хто дбае про неi. (Власне, а що це йому заманулося?) Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рiк Моллi набирае повнi легенi повiтря. Будинок бiльший, нiж вона уявляла, – бiлий вiкторiанський монолiт iз завитками й чорними вiконницями. Виглядаючи з авта, помiчае, що вiн у бездоганному станi – нiчого не вiдлущуеться й не гние, а це означае, що його, напевно, нещодавно пофарбували. Безсумнiвно, ця стара панi постiйно наймае людей для догляду за ним, цiлу армiю бджiл-трударiв. Стоiть приемний квiтневий ранок. Земля ще сира вiд талого снiгу й дощу, але сьогоднi один iз тих рiдкiсних, майже теплих днiв, якi натякають, що попереду – чудове лiто. Яскраво-блакитне небо помережали пухнастi хмарки. Здаеться, скрiзь заквiтли кущики крокусiв. – Отож, – каже Джек, – справа така. Вона приемна панi, але трохи сувора. Ну знаеш, жартами не сипле. – Вiн вимикае двигун й лагiдно стискае плече Моллi. – Просто кивай i всмiхайся, й усе буде добре. – Нагадай-но, скiльки iй рокiв? – мимрить Моллi. Вона сердиться на себе за те, що нервуеться. Подумаеш! Якась стара карга, якiй треба, щоб хтось розгрiб ii барахло. Хоч би воно не виявилося огидним i смердючим, як будинки тих скнар, що показуе телебачення. – Не знаю. Багато. До слова, маеш гарний вигляд, – додае Джек. Моллi сердито на нього зиркае. Вона вбрана в рожеву блузку вiд «Лендс Енд», що iй позичила Дiна з такоi нагоди. «Я тебе ледве впiзнаю, – кинула сухо, коли Моллi вийшла в нiй зi спальнi. – Ти в нiй така… жiночна». На Джекове прохання Моллi витягла з носа кiльце й залишила тiльки по двi сережки в кожному вусi. І з макiяжем теж постаралася – сьогоднi вона просто блiда, а не схожа на привида, й очi обведенi не так густо. Вона навiть купила рожеву помаду «Мейбелiн» вiдтiнку «мальвовий», посмiявшись над його вигадливою назвою. Вона зняла всi своi численнi каблучки з крамницi вживаних речей i залишила тiльки ланцюжок iз дармовисами вiд свого батька, замiсть звичного численного набору хрестикiв i срiбних черепiв. Волосся залишилось чорним, з бiлими пасмами, що обрамляють лице, i нiгтi в неi теж помальованi начорно, але ясно, що вона постаралася, як зазначила Дiна, «бути схожiшою на нормальну людину». Пiсля Джекового вiдчайдушного втручання Дiна знехотя погодилася дати Моллi ще один шанс. – Наводити лад на горищi? – пирхнула вона. – Ага, вже. Може, з тиждень i протримаеться. Певна рiч, Моллi не сподiвалася вiд Дiни вотуму довiри, але й сама сумнiваеться. Чи справдi вона збираеться присвятити п’ятдесят годин свого життя допомозi якiйсь буркотливiй карзi, сидячи на горищi з протягами, перебираючи коробки, повнi молi, пилових клiщiв i ще бозна-чого? У колонii вона могла б проводити цей час на груповiй психотерапii (що завжди цiкаво) й дивитися ток-шоу «Погляд» (що досить непогано). Там можна було б спiлкуватися з iншими дiвчатами. А так вдома ii чекатиме Дiна, а ця стара панi пильнуватиме за кожним ii рухом. Моллi зиркае на годинника. Вони приiхали на п’ять хвилин ранiше завдяки Джековi, який ii пiдганяв. – Не забувай дивитися в очi, – каже вiн. – І обов’язково всмiхайся. – Ти вже як мама. – Знаеш, у чому твоя проблема? – У тому, що мiй хлопець поводиться як мама? – Нi. У нерозумiннi того, що на карту поставлений твiй зад. – На яку карту? Де? – Вона озираеться, соваючись на сидiннi. – Послухай… – Вiн тре пiдборiддя. – Моя мама не розповiла Вiвiан про колонiю й усе таке. Їй вiдомо лише, що це громадський проект, який задали у школi. – Тож вона не знае про мое кримiнальне минуле? Боягуз. – Ay diablo [4 - От дiдько (iсп.).], – вiдповiдае Джек, виходячи з авта. – Ти пiдеш зi мною? Вiн зачиняе дверцята, обходить авто й вiдчиняе пасажирськi дверцята з iншого боку. – Нi, проведу тебе до сходiв. – Який джентльмен. – Вона ступае на землю. – Чи боiшся, що я втечу? – Правду кажучи, i те, й те, – вiдказуе вiн. Стоячи перед колосальними дверима з горiхового дерева з величезним мiдним кiльцем, Моллi вагаеться. Озираеться на Джека, що вже повернувся в авто, надiв навушники й гортае пошарпану збiрку оповiдань Джуно Дiаса, який завжди тримае в бардачку. Вона виструнчуеться, розправляе плечi, прибирае волосся за вуха, пригладжуе комiрець блузки (коли вона востанне мала на шиi комiр? Хiба що собачий) i стукае у дверi. Тихо. Вона стукае знову, трохи гучнiше. А тодi помiчае кнопку дзвiнка лiворуч вiд дверей i натискае ii. У будинку голосно звучить передзвiн, i за мить з’являеться Джекова мама, Террi, що поспiшае iй назустрiч iз занепокоеним виглядом. Завжди дивно бачити Джековi великi карi очi на широкому, приемному обличчi його матерi. Хоч Джек i запевнив Моллi, що його мама дала згоду – «та бiсова справа з горищем висiла над ii головою так довго, ти навiть не уявляеш», – вона знае, що насправдi все куди складнiше. Террi обожнюе свого единого сина i, щоб його порадувати, зробить майже все. Але хай скiльки йому хочеться думати, що Террi не мае нiчого проти його плану, Моллi знае, що Джековi довелося на неi натиснути. Коли Террi вiдчиняе дверi, вона оглядае Моллi з голови до нiг. – Ну, причепурилася ти гарно. – Дякую. Напевно, – бурмоче Моллi. Їй важко сказати, чи вбрання Террi – це унiформа, чи щось таке нудне, що на неi скидаеться: чорнi штани, грубi чорнi черевики з гумовими пiдошвами, проста футболка персикового кольору. Моллi йде за нею слiдом по довгому коридору, оздобленому написаними олiею картинами й гравюрами в золотих рамах, звуки iхнiх крокiв стишуе схiдний килимок. У кiнцi коридору зачиненi дверi. Террi на якусь мить прикладае до дверей вухо й тихенько стукае. – Вiвiан? – вона трохи прочиняе дверi. – Дiвчина прийшла. Моллi Аер. Так, добре. Вона розчахуе дверi у велику, залиту сонцем вiтальню з видом на море, повну книжкових полиць вiд пiдлоги до стелi й антикварних меблiв. Стара панi, вбрана в чорний кашемiровий светр з високою шиею, сидить у нiшi бiля вiкна у вицвiлому червоному крiслi, склавши помережанi венами руки на колiнах, вкритих вовняним пледом у клiтинку. Пiдiйшовши до неi, Террi каже: – Моллi, це мiсiс Дейлi. – Добридень. – Моллi простягае руку, як ii навчив батько. – Добридень. Долоня старенькоi у Моллiнiй руцi суха й холодна. Вона бадьора худа жiнка, з вузьким носом i пильними карими очима, по-пташиному проникливими. Шкiра у неi тонка, майже прозора, а хвилясте сиве волосся зiбране в гульку. Свiтлi веснянки – чи це старечi плями? – розсипанi по ii обличчю. Вени на ii руках нагадують карту, а шкiра навколо очей брижиться безлiччю зморшок. Вона схожа на монашок з католицькоi школи, яку Моллi недовго вiдвiдувала в Авгу?стi (пiд час короткого перебування в непiдхожiй опiкунськiй сiм’i), що здавалися, з одного боку, старими, а з iншого – на диво молодими. Як i тi черницi, ця жiнка мае трохи владну манеру, наче звикла наполягати на своему. Та чом би й нi, думае Моллi. Вона справдi до цього звикла. – Що ж, якщо буду потрiбна – я на кухнi, – каже Террi й зникае в iнших дверях. Старенька нахиляеться в бiк Моллi, суплячись. – Як тобi вдалося досягнути такого ефекту? Вибiлити пасма, – питае вона, погладжуючи скроню. – Гм-м… – Моллi здивована, ii нiхто про це ще не питав. – За допомогою освiтлювача й фарби. – Де ти цього навчилася? – Подивилася вiдео на ютубi. – На ютубi? – В Інтернетi. – Ага. – Вона задирае пiдборiддя. – Комп’ютер. Я надто стара, щоб пiдхоплювати таку моду. – Навряд чи можна назвати модою те, що змiнило наше життя, – мовить Моллi, а тодi винувато всмiхаеться, розумiючи, що вже заходить у суперечку зi своею потенцiйною наймачкою. – Мое не змiнило, – вiдказуе жiнка. – Напевно, це забирае досить багато часу. – Що саме? – Отак фарбувати волосся. – А. Ну, не так i багато. Я вже звикла. – А який твiй природний колiр, якщо не секрет? – Зовсiм нi. Темно-каштановий. – А мiй – рудий. Моллi лише за мить усвiдомлюе, що це стара панi жартуе зi своеi сивини. – Менi подобаеться, що ви з ним зробили. Вам личить. Панi кивае й знову спираеться на спинку крiсла. Здаеться, вона це схвалюе. Моллi вiдчувае, як напруга в ii плечах трохи зменшилася. – Перепрошую за свою грубiсть, але в моему вiцi вже немае сенсу ходити околяса. Твiй вигляд досить стилiзований. Ти належиш до – як iх називають? – готiв? Моллi несила не всмiхнутися. – Щось таке. – Гадаю, цю блузку ти позичила. – Ну… – Не варто було перейматися. Вона тобi не пасуе. – Вона жестом вказуе Моллi, щоб та сiла навпроти неi. – Можеш кликати мене Вiвiан. Менi не подобаеться, коли мене називають мiсiс Дейлi. Адже мiй чоловiк уже на тiм свiтi. – Спiвчуваю. – Не треба. Вiн помер вiсiм рокiв тому. Крiм того, менi дев’яносто один. Мало хто з тих, кого я знала, ще серед живих. Моллi не знае, як вiдповiсти – чи чемно казати людям, що вони на вигляд здаються молодшими? Вона нiколи не здогадалася б, що цiй жiнцi дев’яносто один, але iй небагато з ким е порiвнювати. Батьки ii тата померли, коли той був молодий; батьки ii мами одруженi не були, тож вона нiколи не мала нагоди познайомитися зi своiм дiдусем. З усiх родичiв Моллi пам’ятае лише свою бабусю з маминого боку, що померла, коли iй було три. – Террi розповiла менi, що ти живеш з опiкунами, – каже Вiвiан. – Ти сирота? – Моя мама жива, але я вважаю себе сиротою. – Однак насправдi це не так. – На мою думку, людина, що не мае батькiв, якi б про неi дбали, може вважати себе ким завгодно. Вiвiан довго на неi дивиться, наче зважуе цю думку. – Справедливо, – вирiшуе вона. – Отож розкажи менi про себе. Моллi прожила в штатi Мен усе свое життя i навiть нiколи не бувала в iнших штатах. Вона уривками пам’ятае свое дитинство в Індiан-Айлендi[5 - Резервацiя iндiанцiв-пенобскотiв.] перед тим, як стала жити в опiкунiв: сiробокий трейлер, у якому вона мешкала з батьками, громадський клуб iз заставленим пiкапами паркувальним майданчиком, гральний дiм для бiнго «Сокалексiз», церкву Святоi Анни. Вона пам’ятае iндiанську ляльку з кукурудзяного качана з чорним волоссям, вбрану в традицiйний костюм, яку тримала на полицi у себе в кiмнатi, однак iй бiльше подобалися Барбi, подарованi благодiйними органiзацiями та роздаванi в громадському клубi на Рiздво. Звiсно, серед них нiколи не було популярних – Попелюшки чи Королеви краси, лише дивачки з розпродажiв: Барбi-водiй чи Барбi-дикунка. Це не мало значення. Хай яке дивне у цих ляльок було вбрання, iхнi риси залишалися втiшно однаковими: дивнi витягнутi ступнi, наче готовi взути високi пiдбори, крутi стегна й безреберний тулуб, гладенький нiс i блискуче пластикове волосся… Але це не те, що Вiвiан хоче почути. З чого почати? Що розповiсти? Нелегко вирiшити. Їi iсторiя не з веселих, i Моллi з досвiду знае, що люди або сахаються, або не вiрять iй, чи, навiть гiрше, починають ii жалiти. Отож вона навчилася розказувати скорочену версiю. – Ну, – починае вона, – з батькового боку я iндiанка з племенi пенобскотiв. Коли я була мала`, ми жили в резервацii бiля Олд-Тауна. – Он як. Це тому ти так малюешся й фарбуеш волосся. Моллi ошелешена. Їй нiколи не спадало на думку таке пояснення. Чи й справдi це так? Ще у восьмому класi, пiд час особливо непростого року – сердитi, крикливi опiкуни; ревнивi названi брати й сестри; група задерикуватих дiвчат у школi, – вона купила коробку швидкодiйноi фарби для волосся «Лореаль» й чорний олiвець для очей «Кавер гьорл», i перемiнилася в домашнiй ваннiй. У найближчi вихiднi ii подруга, що працювала в «Клерс», зробила iй пiрсинг: по декiлька дiрок у кожному вусi, вставила сережку-гвiздочок у нiс i кiльце у брову (однак ненадовго – швидко почалося запалення й кiльце довелося витягти, вiд чого залишився схожий на павутинку шрам). Пiрсинг став останньою краплею, через яку ii вигнали з того опiкунського дому. Мiсiю виконано. Моллi продовжуе розповiдати – як ii батько помер, а мама не мала змоги про неi дбати, як вона опинилася у Ралфа й Дiни. – Отже, Террi розповiла, що тобi доручили виконати якийсь громадський проект для школи. І iй спала на думку чудова iдея залучити тебе до прибирання в мене на горищi, – каже Вiвiан. – На мiй погляд, це невигiдна домовленiсть, але що там я знаю. – Хочете вiрте, хочете нi, але я можу назвати себе акуратисткою. Менi подобаеться наводити лад. – Тодi ти ще дивнiша, нiж здаешся. – Вiвiан вiдкидаеться на спинку крiсла й переплiтае пальцi. – Менi теж е що розповiсти. За твоiм визначенням, я теж залишилася сиротою, i майже в такому самому вiцi. Тож це у нас iз тобою спiльне. Моллi не певна, як вiдповiсти. Чи хоче Вiвiан, щоб вона ii про це розпитала, чи розказуе просто так? Важко сказати. – Вашi батьки… – наважуеться спитати вона, – не дбали про вас? – Вони намагалися. Була пожежа… – Вiвiан знизуе плечима. – Це було так давно, я майже не пам’ятаю. Отож коли тобi хотiлося б почати? Нью-Йорк, 1929 рiк Мейсi перша вiдчула бiду. Вона плакала без упину. Через мiсяць пiсля ii народження, коли наша мама занедужала, Мейсi стала спати зi мною на моему вузькому лiжечку в маленькiй кiмнатi без вiкон, яку ми дiлили з братами. Було так темно, що я, вже не вперше, подумки запитала себе, чи оце так вiдчуваеться слiпота – як суцiльна порожнеча. Я заледве розрiзняла чи, точнiше, лише вiдчувала силуети хлопцiв, якi час вiд часу ворушилися, але ще не прокинулися: Домiнiка i Джеймса, шестирiчних близнюкiв, що вiд холоду тулилися один до одного на лежанцi на пiдлозi. Сидячи на лiжку, спершись об стiну, я тримала Мейсi так, як показала менi мама, – приклавши до плеча. Я спробувала все, що могла, аби ii заспокоiти, все, що ранiше допомагало: гладила ii спинку, проводила двома пальцями по носику, тихенько наспiвувала батькову улюблену пiсню, «Моя пташка спiвоча», iй на вушко: Чув я трелi дрозда, солов’я й конопляночки, Та солодший за них голос твiй, моя панночко. Але вона тiльки верещала голоснiше, здригаючись у спазмах плачу. Мейсi виповнилося пiвтора року, але важила вона, мов пiр’iнка. За кiлька тижнiв пiсля ii народження мама злягла з лихоманкою й бiльше не могла ii годувати, тож ми обходилися теплою пiдсолодженою водою, вареною вiвсянкою й молоком, коли могли його собi дозволити. У нас усiх свiтилися ребра. Їжi бракувало; бували днi, коли ми iли мало не саму жорстку картоплю в рiдкому бульйонi. Навiть при здоров’i мама не вирiзнялася кухарським хистом, а iнодi вона навiть не докладала зусиль. Не один раз, перш нiж я навчилася куховарити, ми iли сиру картоплю з вiдра. Минуло два роки, вiдколи ми покинули свiй дiм на захiдному узбережжi Ірландii. Життя й там було важке; наш батько раз за разом втрачав роботу, а коли мав заробiтки, то iх було недосить, щоб нас годувати. Жили ми в крихiтнiй кам’яницi без опалення в невеличкому селi Кiнвара в графствi Голуей. Повсюди нашi сусiди тiкали до Америки; нам переказували байки про помаранчi завбiльшки з картоплю; про поля збiжжя, що колишеться пiд сонячним небом; про чистi сухi дерев’янi будинки з електрикою та каналiзацiею. Про те, що роботи там стiльки, як фруктiв на деревах. Востанне зробивши для нас добре дiло – чи, можливо, позбавивши себе тягаря безперестанного хвилювання, – татковi батьки й сестри разом нашкребли грошей на подорож через океан для нас п’ятьох, i одного весняного дня ми сiли на «Агнес Паулiну», яка тримала курс на острiв Еллiс. Нашою единою сполучною ланкою з майбутнiм був шматок паперу з написаним на ньому iменем, який батько поклав у кишеню своi сорочки, коли ми пiднiмалися на борт, – iменем чоловiка, що емiгрував десять рокiв тому й тепер, за словами наших родичiв iз Кiнвари, був власником поважного ресторану в Нью-Йорку. Хоч ми й прожили все свое життя в прибережному селi, та нiколи не бували в човнi, не кажучи вже про корабель у вiдкритому океанi. Окрiм мого брата Дома, що був сильний, мов бик, ми нездужали мало не всю мандрiвку. Ще важче було мамi, яка на кораблi виявила, що знову завагiтнiла, i не могла й рiсочки втримати в шлунку. Але навiть з усiма цими негараздами, стоячи на нижнiй палубi, а не в наших темних тiсних каютах четвертого класу, дивлячись, як масна вода пiниться пiд «Агнес Паулiною», я вiдчувала, що на душi менi ставало легше. Безсумнiвно, думала я, ми знайдемо собi мiсце в Америцi. Того ранку, коли ми прибули в Нью-Йорк, у гаванi було так туманно й похмуро, що, хоч ми з братами й стояли бiля поруччя, вглядаючись у мряку, та заледве розрiзняли розмитий силует статуi Свободи, яка стояла недалеко вiд пристанi. Нас зiбрали в довгi черги на огляд, опитування та проставляння печаток, а тодi вiдпустили мiж сотнi iнших iммiгрантiв, якi розмовляли мовами, що менi скидалися на ревiння домашньоi худоби. Я не бачила нi полiв зi збiжжям, нi завеликих помаранчiв. Ми сiли на пором до Мангеттену й блукали вулицями: ми з мамою – хитаючись пiд вагою нашого майна, близнята – просячись на руки, батько – з валiзами пiд пахвами, стискаючи в одному кулацi карту, а в другому – потертий шмат паперу, на якому нерозбiрливим почерком його матерi було написано «Марк Фланнерi, “Ірландська троянда”, Делансi-стрiт». Кiлька разiв загубившись, батько кинув спроби зорiентуватися за картою й почав питати дорогу в людей на вулицi. Мало не щоразу вони вiдверталися, не вiдповiдаючи; один чоловiк сплюнув на землю, його обличчя скривила огида. Але врештi ми таки знайшли це мiсце – iрландський паб, так само убогий, як i найжалюгiднiшi паби на задвiрках Голуея. Ми з мамою й хлопцями чекали на тротуарi, доки батько був усерединi. Дощ припинився; з мокрих вулиць у вологе повiтря пiдiймалася пара. Ми стояли в сирому одязi, задубiлому вiд поту й бруду, чухаючи вкритi струпами голови (вiд корабельних вошей, так само повсюдних, як i нудота), з ногами, натертими вiд нових черевикiв, якi бабуня купила нам перед вiдплиттям, але мама не дозволяла нам iх взувати, доки ми не ступимо на американську землю, й думали, в яку халепу себе втягнули. Окрiм цiеi жалюгiдноi копii iрландських пабiв, бiля якоi ми стояли, нiщо на цiй новiй землi не було хоч трохи подiбне до знайомого нам свiту. Марк Фланнерi одержав листа вiд своеi сестри й очiкував на нас. Вiн найняв нашого батька посудомийником i вiдвiв нас у район, подiбних до яких я нiколи не бачила, – високi цеглянi будiвлi тулилися одна до одноi на вузьких вулицях, повних люду. Вiн знав, що там шукали наймачiв у квартиру за десять доларiв на мiсяць, на третьому поверсi п’ятиповерхового будинку на Елiзабет-стрiт. Коли вiн залишив нас бiля дверей, ми почимчикували за поляком-власником будинку, мiстером Камiнськi, вздовж викладеного кахлями коридору, а потiм угору сходами, насилу тягнучи своi пожитки в спецi й темрявi, доки вiн напучував нас щодо переваг охайностi, цивiлiзованостi та працелюбства, чого, як вiн дав зрозумiти, на його думку, нам бракувало. «Я нiчого не маю проти iрландцiв, якщо тiльки ви триматиметеся вiд грiха подалi», – сказав вiн низьким голосом. Глянувши на батькове обличчя, я угледiла вираз, який менi ще не випадало бачити, але вiдразу зрозумiла – то було потрясiння через усвiдомлення, що тут, на чужiй землi, його суворо ганитимуть, щойно вiн заговорить. Власник помешкання назвав його квартирою-трамваем, бо кожна кiмната вела до iншоi, як вагончики в трамваi. У самому кiнцi розмiщувалася крихiтна батькiвська спальня, вiкно якоi виходило на тильний бiк iншоi будiвлi; перед нею були кiмната, яку я дiлила з хлопцями й Мейсi, кухня й невеликий передпокiй, з якого два вiкна виходили на людну вулицю. Мiстер Камiнськi смикнув за шнурок, що звисав з пiдбитоi штампованим металом стелi, й загорiлася лампочка, заливаючи тьмяним свiтлом грубий дерев’яний стiл, маленьку поржавiлу раковину з холодною водою й газову плиту. В коридорi, за дверима нашоi квартири, була вбиральня, яку ми дiлили з сусiдами – бездiтною парою нiмцiв, як сказав нам власник, на прiзвище Шацман. «Вони не галасують й очiкують того самого вiд вас», – мовив вiн, спохмурнiвши, коли моi брати, невгамовнi й непосидючi, стали граючись штовхати один одного. Попри несхвалення власника, задушливу спеку, тьмянi кiмнати та какофонiю дивних звукiв, таких незвичних моему вуховi мешканки села, я вiдчула ще одну хвилю надii. Оглянувши нашi чотири кiмнати, я вирiшила, що ми почали спочатку, залишивши позаду безлiч труднощiв життя в Кiнварi: сирiсть, що пробирала до кiсток, убогу перехняблену хатину, пияцтво нашого батька – я це вже згадувала? – що дамокловим мечем висiло над навiть найменшими заробiтками. Тут батьковi пообiцяли роботу. Тут можна було вмикати свiтло, смикаючи за шнурiвку, а воду – крутнувши ручку крана. Просто за дверима, в сухому коридорi, були туалет i ванна. Хай який скромний, та це шанс на новий початок. Я не знаю, як сильно на моi спогади впливае мiй вiк тепер i як сильно вiн вплинув тодi, – менi було сiм, коли ми покинули Кiнвару й дев’ять тiеi ночi, коли Мейсi безперестанку плакала, тiеi ночi, що, навiть бiльше за вiд’iзд з Ірландii, назавжди змiнила перебiг мого життя. Минуло вiсiмдесят два роки, а звук ii плачу й досi менi вчуваеться. Якби ж я звернула бiльше уваги на те, чому вона плакала, замiсть просто намагатися ii заспокоiти. Якби ж я звернула бiльше уваги. Я так боялася, що нашi життя знову розваляться на частини, що менi хотiлося забути те, чого найбiльше боялася: неминулу любов батька до випивки, яку не змiнив переiзд до iншоi краiни; мамин поганий настрiй та напади лютi; безперестаннi сварки мiж ними. Менi хотiлося, щоб усе було добре. Я притуляла Мейсi до грудей i шепотiла iй на вухо: «…та солодший за них голос твiй, моя панночко», намагаючись ii заспокоiти. Коли вона нарештi змовкла, я вiдчула лише полегшення, не розумiючи, що Мейсi, як канарка в шахтi, попереджала нас про небезпеку, але було вже запiзно. Нью-Йорк, 1929 рiк Через три днi пiсля пожежi мiстер Шацман пробуджуе мене зi сну, щоб сказати, що вони з мiсiс Шацман знайшли гiдегальне рiшення (так, вiн каже «iдеальне», з нiмецьким акцентом; я тодi, за секунду, дiзналася про жахливу владу гiпербол). Вони вiдведуть мене до Товариства допомоги дiтям – установи з приязними соцiальними працiвниками, якi надають дiтям притулок i харчування. – Менi не можна iти, – заперечила я. – Я потрiбна буду мамi, коли вона повернеться з лiкарнi. Я знала, що мiй батько й брати загинули. Я бачила iх у коридорi, накритих простирадлами. Але маму винесли на ношах, i я бачила, як Мейсi ворушилася, хникаючи, коли чоловiк в унiформi нiс ii коридором. Мiстер Шацман похитав головою. – Вона не повернеться. – Ну, тодi Мейсi… – Твоя сестра, Маргарет, не вижила, – каже вiн, вiдвертаючись. Моi мама й тато, двое братiв i сестра, так само дорогi менi, як я сама, – цю втрату неможливо описати словами. І навiть якби я й знайшла слова, щоб виразити своi почуття, слухати мене було нi?кому. Всi, до кого я була прихильна у свiтi – у цьому новому свiтi, – померли або жили десь далеко. Тiеi ночi, коли сталася пожежа, коли вони взяли мене до себе, я чула, як мiсiс Шацман у себе в спальнi сварилася зi своiм чоловiком, вирiшуючи, що зi мною робити. «Я про це не просила. – Їi сичання прозвучало так виразно, наче ми були в однiй кiмнатi. – Цi iрландцi! Стiльки дiтей у такiй маленькiй квартирi. Дивно, що таке не стаеться частiше». Доки я слухала крiзь стiну, в моiх грудях ширилася порожнеча. «Я про це не просила». Лише за кiлька годин до цього мiй тато повернувся додому з роботи в пабi й перевдягнувся, як завжди пiсля змiни, з кожним шаром скинутого вбрання позбуваючись огидного смороду. Мама церувала одяг, за що iй платили грошi. Домiнiк чистив картоплю. Джеймс грався в кутку. Я малювала на аркушi паперу, навчаючи Мейсi лiтер, вiдчуваючи ii тепло й вагу в себе на колiнах i липкi пальцi у волоссi. Я намагаюся забути жах того, що сталося. Хоча, певно, забути – неправильне слово. Як я можу забути? Але як менi йти далi хоч на крок, не гамуючи вiдчаю, що переповнюе мене? Заплющивши очi, я чую плач Мейсi й маминi крики, вiдчуваю iдкий запах, жар вогню на шкiрi й рiзко сiдаю на свою убогу постiль у сiнях у Шацманiв, обливаючись холодним потом. Маминi батьки померли, брати – в Європi, один за одним пiшли служити в армiю, i я не маю жодного уявлення, як iх знайти. Але менi здаеться, i я кажу про це мiсiс Шацман, що можна спробувати сконтактувати з батьковими матiр’ю та сестрою, що залишилися в Ірландii, хоча ми не спiлкувалися з ними, вiдколи прибули до цiеi краiни. Я нiколи не бачила листiв вiд бабусi й нiколи не бачила, аби батько що-небудь iй писав. Наше життя в Нью-Йорку було таке гнiтюче, й ми за нього трималися так непевно, що навряд чи батьковi багато про що хотiлося розповiдати. Я знала лише назву села й прiзвище батьковоi родини, однак, можливо, цього виявиться досить. Але мiсiс Шацман супиться й хитае головою, i тодi я усвiдомлюю, яка я самотня. З цього боку Атлантики немае жодного дорослого, який би мною цiкавився, який би привiв мене до корабля й заплатив за мiй квиток. Я – тягар для громади, нiхто за мене не вiдповiдае. – Ти, дiвчинка-iрландка. Пiдiйди. – Худа, насуплена наглядачка в бiлому чепчику робить знак кiстлявим пальцем. Напевно, вона дiзналася, що я iрландка, з документiв, якi заповнив мiстер Шацман, коли привiв мене до Товариства допомоги дiтям кiлька тижнiв тому, або ж, мабуть, з мого акценту, й досi дуже вiдчутного. – Гм! – мовить вона, стиснувши губи, коли я стаю перед нею. – Рудоволоса. – Як шкода, – вiдказуе пухкенька жiнка поряд з нею, а тодi зiтхае. – І цi веснянки. У ii вiцi й так важко дiстати мiсце. Худорлява облизуе свого великого пальця i вiдкидае волосся з мого обличчя. – Ти ж не хочеш вiдстрашити людей, правда? Не дозволяй волоссю закривати обличчя. Якщо будеш акуратна й чесна, може, вони не робитимуть передчасних висновкiв. Вона защiпае гудзики на моiх рукавах, а коли нахиляеться, щоб перев’язати шнурiвки на моiх чорних туфлях, з ii чепчика пiднiмаеться запах плiсняви. – Украй важливо мати пристойний вигляд. Бути схожою на дiвчинку, яку жiнка хотiла б бачити в себе вдома, охайною й поштивою. Але не надто… – Вона зиркае на iншу панi. – Не надто що?… – питаю я. – Деякi жiнки не надто доброзичливо ставляться до гарненьких дiвчат, якi сплять iз ними пiд одним дахом, – вiдповiдае вона. – Не те, щоб ти була аж така… Та все одно. – Вона вказуе на мiй ланцюжок. – Що це таке? Я пiднiмаю руку й торкаюся олов’яного кладдахського кельтського хрестика, який носила з шестирiчного вiку, обводячи пальцем обриси серця. – Ірландський хрестик. – У потяг не дозволяеться брати з собою сувенiри. Мое серце б’еться так гучно, що менi здаеться, нiби вона його чуе. – Вiн належав моiй бабунi. Жiнки розглядають хрестика, i я бачу, як вони вагаються, намагаючись вирiшити, що робити. – Вона дала менi його в Ірландii, перш нiж ми поiхали. Це… Це все, що в мене залишилося. Це правда, але правда також i те, що я це сказала, аби iх переконати. І це подiяло. Ми чуемо потяг, перш нiж вiн показуеться нам на очi. Низьке гудiння, дрижання пiд ногами, глибокий свисток, спочатку тихий, а тодi дедалi гучнiший, коли потяг наближаеться. Ми витягуемо шиi, вглядаючись у колii вдалинi (навiть коли одна з наших покровительок, мiсiс Скетчерд, кричить своiм пронизливим голосом: «Дi-i-iти! На мiсця, дi-i-iти!»), й ось раптом вiн з’являеться: на нас суне чорний паровик, кидаючи тiнь на платформу, випускаючи струмiнь пари, як величезна задихана тварина. Я серед двадцяти iнших дiтей рiзного вiку. Нас вiдмили й вбрали в пожертвуваний кимось одяг: дiвчатка в сукенках з бiлими фартушками й у грубих панчохах, хлопчики – у бриджах, якi защипуються на гудзики пiд колiном, бiлих сорочках, краватках, товстих вовняних пiджаках. Стоiть незвично теплий жовтневий день, бабине лiто, як його називае мiсiс Скетчерд, i ми чекаемо на платформi, знемагаючи вiд спеки. Мое волосся прилипло до шиi, сукня тiсна й незручна. В однiй руцi я стискаю маленьку брунатну валiзку, яка мiстить усе майно, крiм хрестика, що належить менi в цьому свiтi, усе новонадбане: Бiблiю, два комплекти одягу, капелюх, чорне пальто, на кiлька розмiрiв замале, пару черевикiв. На пiдкладцi пальта – мое iм’я, вишите волонтеркою з Товариства допомоги дiтям: Нiiв Пауер. Так. Нiiв. Досить поширене iм’я в графствi Голуей, i не таке вже й незвичне серед iрландських iммiгрантiв Нью- Йорка, але точно неприйнятне там, хай куди завезе мене цей потяг. Панi, що вишила цi лiтери кiлька днiв тому, цокала язиком, працюючи. – Сподiваюся, ти не прив’язана до цього iменi, юна мiс, бо я певна, що, коли тобi пощастить потрапити в сiм’ю, твоi новi батьки змiнять його в одну мить. Моя Нiiв, любив називати мене батько. Однак я не прив’язана до цього iменi. Я знаю, що його важко вимовляти, що воно iноземне й негарне для тих, хто не розумiе, – дивний набiр звукiв. Нiхто не жалiе мене, що я втратила сiм’ю. У кожного сумна iсторiя, iнакше нас би тут не було. Згiдно з поширеною думкою, лiпше не говорити про минуле, найшвидше полегшення настане, якщо його забути. Товариство допомоги дiтям поводиться з нами так, наче ми народилися тiеi митi, коли нас привели; нiби метелики, що скидають своi кокони, ми залишили старе життя позаду i, як на те Божа воля, скоро вступимо в нове. Мiсiс Скетчерд та мiстер Курран, соромливий чоловiк iз каштановими вусами, вишикували нас за зростом, вiд найвищого до найнижчого, тобто загалом вiд старшого до молодшого, а найменшеньких тримають на руках дiти старше восьми. Мiсiс Скетчерд дае менi в руки маля, перш нiж я встигаю заперечити, – косоокого хлопчика з оливковою шкiрою, якому рiк i два мiсяцi, на iм’я Кармiн (якого, я вже здогадуюся, скоро кликатимуть iнакше). Вiн чiпляеться за мене, мов злякане кошеня. В однiй руцi стискаючи валiзку, а другою надiйно притримуючи Кармiна, я хитаючись iду до приступки вагона, коли мiстер Курран пiдбiгае взяти в мене валiзку. – Май хоч трохи здорового глузду, дiвчинко, – каже вiн. – Якщо впадеш, то розiб’еш голову, й тодi нам доведеться залишити вас обох. Усi дерев’янi сидiння у вагонi потяга зверненi вперед, окрiм двох рядiв попереду, вiддiлених вузьким проходом. Я знаходжу три вiльнi сидiння для себе й Кармiна, й мiстер Курран кладе мою валiзку на полицю в мене над головою. Скоро Кармiн починае злазити з лавки, i я так стараюся вiдволiкти його вiд спроб утекти, що заледве помiчаю, як iншi дiти заходять у вагон i той заповнюеться. Мiсiс Скетчерд стоiть спереду вагона, тримаючись за шкiрянi спинки двох сидiнь, рукави ii чорноi накидки колишуться, мов воронячi крила. – Цей потяг називають сирiтським, дiти, i вам пощастило на нього потрапити. Ви залишаете позаду згубне мiсце, повне невiгластва, бiдностi й аморальностi, задля шляхетностi замiського життя. Доки ви тут, маете виконувати кiлька простих правил. Ви маете бути згiдливi й слухатися вказiвок. Маете шанувати своiх наставникiв. Маете бережливо ставитися до вагонного майна, щоб нiчого не попсувати. Ви заохочуватимете своiх сусiдiв поводитися належним чином. Словом, ми з мiстером Курраном хочемо пишатися вашою поведiнкою. – Їi голос гучнiшае, коли ми всiдаемося. – Коли вам дозволять вийти з вагона, ви не повиннi виходити за ту територiю, яку ми визначимо. Ви нiколи не вiдбиватиметеся вiд групи. Якщо ваша поведiнка виявиться незадовiльною, якщо ви не дотримуватиметеся цих простих правил гречностi, вас вiдправлять туди, звiдки забрали, й залишать на вулицi напризволяще. Меншi дiти здаються спантеличеними цiею проповiддю, але тi з нас, кому за шiсть чи сiм, уже кiлька разiв чули ii версiю ще в сиротинцi, до подорожi. Слова проходять повз моi вуха. Наразi на куди бiльше занепокоення заслуговуе те, що ми з Кармiном зголоднiли. На снiданок нам дали тiльки по кусневi сухого хлiба й чашечцi молока, i це було багато годин тому, ще до зорi. Кармiн метушиться й посмоктуе свою руку – напевно, ця звичка його заспокоюе. (Мейсi смоктала палець.) Але я розумiю, що не варто питати про iжу. Їi дадуть, коли нашi опiкуни будуть готовi ii дати, i нiякi прохання на це не вплинуть. Я щосили тримаю Кармiна на колiнах. Цього ранку за снiданком, додаючи цукру до чаю, я непомiтно опустила два кубики собi в кишеню. Тепер я розтираю один iз них мiж пальцiв, щоб вiн розсипався на пiщинки, а тодi облизую вказiвного пальця, встромляю його в цукор i запихаю Кармiновi до рота. Вираз здивування на його обличчi, захват, коли вiн усвiдомлюе свою удачу, викликають у мене усмiшку. Вiн хапаеться за мою руку своiми пухкенькими долоньками, мiцно тримаеться за неi й засинае. За якийсь час мене теж заколихуе рiвний стукiт колiс. Коли я прокидаюся вiд того, що Кармiн ворушиться й тре оченята, надi мною стоiть мiсiс Скетчерд. Вона так близько, що менi видно маленькi рожевi судини, схожi на прожилки на зворотному боцi крихкого листка, що помережали ii щоки, волосинки в неi на пiдборiддi й щетинистi чорнi брови. Вона уважно на мене дивиться крiзь маленькi круглi окуляри. – Напевно, у тебе вдома були малi дiти. Я киваю. – Здаеться, ти знаеш, як iз ним поводитися. Наче за командою, Кармiн у мене на колiнах схлипуе. – Думаю, вiн голодний, – кажу я iй. Я мацаю ганчiрку, що слугуе за пiдгузок, яка на дотик суха, але пружна. – І потрiбен чистий пiдгузок. Вона обертаеться до передньоi частини вагона, махаючи менi рукою через плече. – Тодi ходiмо. Притуляючи малюка до грудей, я хитаючись пiдводжуся з мiсця i йду за нею по проходу. Дiти, що сидять по двое й по трое, пiдводять жалiсливi очi, коли я проходжу повз них. Жоден iз нас не знае, куди ми прямуемо, i, напевно, всi ми, крiм найменшеньких, настороженi й наляканi. Нашi опiкуни розповiли нам небагато; ми лише знаемо, що iдемо туди, де ряснiють яблука на нахилених гiлках, а корови, свинi й вiвцi вiльно бродять на свiжому замiському повiтрi. Туди, де люди – сiм’i – прагнуть узяти нас до себе. Вiдколи поiхала з графства Голуей, я не бачила нi корiв, нi якихось iнших тварин, власне кажучи, крiм вуличних собак та час вiд часу пташок, що не бояться холоду, й радiла можливостi знову iх побачити. Але поставилася до неi скептично. Я надто добре знала, що бувае, коли прекраснi о`брази, почутi вiд когось, не збiгаються з реальнiстю. Багато дiтей на цьому потязi стiльки часу провели в Товариствi допомоги дiтям, що не пам’ятають своiх матерiв. Вони можуть почати заново, прийнятi в лоно единоi в iхньому життi сiм’i. Я ж пам’ятаю забагато: пишнi груди своеi бабунi, ii маленькi сухi долонi, темний будиночок з напiвзруйнованим кам’яним парканом, що вiдгороджуе вузький сад. Густий туман, що осiдав на бухту рано-вранцi та по обiдi, баранину й картоплю, якi бабуня приносила нам, коли мама була надто втомлена, щоб куховарити, або коли в нас не було грошей на продукти. Купiвлю молока й хлiба в крамничцi на розi Привид-стрiт, названоi так, бо кам’янi будинки в тiй частинi мiста були збудованi на мiсцi цвинтаря. Маминi потрiсканi губи й скороминущу усмiшку, печаль, яка наповнювала наш дiм у Кiнварi й переправилася з нами через океан й оселилась у темних закутках винайнятоi квартири в Нью-Йорку. І от тепер я в цьому потязi, витираю Кармiнову дупку, тодi як мiсiс Скетчерд нависае над нами, закриваючи мене ковдрою, щоб приховати цю процедуру вiд мiстера Куррана, i даючи вказiвки, яких я не потребую. Коли Кармiн стае знову сухий i чистий, я пригортаю його до плеча й повертаюся на свое сидiння, доки мiстер Курран роздае обiд, що складаеться з хлiба, сиру й фруктiв, а також молока у бляшаних кружках. Годуючи Кармiна вмоченим у молоко хлiбом, я згадую iрландську страву, що називаеться чамп, яку я часто готувала для Мейсi й хлопцiв, – картопляне пюре з молоком, зеленою цибулею (зрiдка, коли в нас вона була) й сiллю. В тi ночi, коли ми лягали спати голоднi, нам усiм снився чамп. Роздавши iжу й кожному по ковдрi, мiстер Курран оголосив, що е вiдро з водою й кiвшик, i тому, хто пiднiме руку, можна буде пiдiйти напитися. У вагонi е туалет, каже вiн нам (однак, як ми незабаром довiдалися, «туалет» – це жахлива вiдкрита дiра в пiдлозi). Кармiн, ситий вiд солодкого молока з хлiбом, вмостився в мене на колiнах, поклавши темноволосу голову менi на згин лiктя. Я накидаю на нас шорстку ковдру. У ритмiчному стукотi потяга й живiй, залюдненiй тишi вагона я почуваюся в безпецi. Кармiн приемно пахне заварним кремом, а його вага така заспокiйлива, що менi навертаються сльози. Його пружна шкiра, пухкi ручки, темнi пiдкрученi вii, та навiть його дихання нагадуе менi (а як iнакше?) про Мейсi. Менi несила терпiти, що вона помирала в лiкарнi самотня, страждаючи вiд болючих опiкiв. Чому я жива, а ii немае? У нашому будинку iншi сiм’i ходили одне до одного в гостi, пригощали iжею та допомагали доглядати за дiтьми. Чоловiки працювали разом у продуктових крамницях та в кузнi. Жiнки працювали з дому, плели мереживо чи церували шкарпетки. Коли я проходила повз iхнi квартири й бачила, як вони всi сидiли колом, схилившись над роботою, розмовляючи незрозумiлою менi мовою, мое серце стискалося. Батьки покинули Ірландiю, сподiваючись на краще майбутне, вiрячи, що прямують до благодатного краю. Так сталося, що вони зазнали невдачi на цiй новiй землi, зазнали невдачi мало не в усьому. Можливо, вони були слабкi люди, непридатнi до суворих випробувань емiграцii, до ii принизливого становища та компромiсiв, до ii рiзноманiтних вимог самодисциплiни та авантюризму. Але я подумки питаю себе, чи склалося б усе iнакше, якби мiй батько мав свое мiсце в родиннiй справi, яка забезпечувала б йому стабiльнiсть i постiйну платню, замiсть того, щоб працювати у барi – найнепiдхожiшому мiсцi для такого чоловiка, як вiн, або якби моя мама була в товариствi жiнок, сестер i племiнниць, що, напевно, полегшили б тягар злиднiв, самотностi й незнайомого оточення. У Кiнварi, хай як бiдно жили й нетвердо стояли на ногах, ми принаймнi мали родину поблизу, людей, якi нас знали. Ми подiляли традицii й погляди на свiт. Лише коли поiхали, ми усвiдомили, що не цiнували цього. Потяг iз Нью-Йорка, 1929 рiк Доки минали години, я звикла до руху потяга, стукоту важких колiс на стиках рейок, машинного гудiння пiд сидiнням. Присмерк розмивае гострi верхiвки дерев за моiм вiкном; небо повiльно темнiшае, а тодi зовсiм чорнiе навколо мiсячноi кулi. Через кiлька годин слабкий блакитний вiдтiнок поступаеться м’яким кольорам свiтанку, й незабаром уже ллеться сонячне свiтло, уривчастий рух потягае створюе враження фотографii, коли тисячi знiмкiв, зроблених послiдовно, дають зображення в русi. Ми перебуваемо час, споглядаючи краевиди, що виднiються за вiкном, розмовляючи, граючи в iгри. У мiсiс Скетчерд е набiр шашок i Бiблiя, i я гортаю ii, шукаючи Псалом 120/121, мамин улюблений: «Своi очi я зводжу на гори, звiдки прийде менi допомога, менi допомога вiд Господа, що вчинив небо й землю!..»[6 - Переклад І. Огiенка.] Я одна з небагатьох дiтей у потязi, що вмiють читати. Мама навчила мене абетки кiлька рокiв тому, ще в Ірландii, а потiм i читати по складах. Коли ми приiхали в Нью-Йорк, вона просила мене читати iй вголос, будь-що, де були слова – написи на ящиках i пляшках, якi я знаходила на вулицi. – Напiй газо… газо… – Газований. – Газований. З лимонним смаком. Штуц… – Штучний. Цю лiтеру читають як «ч». – Штучний барвник. Додано лимонну кислоту. – Молодчина. Коли менi почало вдаватися лiпше, мама вiдчинила пошарпану валiзу, що стояла бiля ii лiжка, й дiстала збiрку вiршiв у твердiй обкладинцi, синiй iз золотистою облямiвкою. Френсiс Фаi був поетом iз Кiнвари, що народився в родинi з сiмнадцятьма дiтьми. У вiцi п’ятнадцяти рокiв вiн став замiсним учителем у мiсцевiй школi для хлопчикiв, перш нiж поiхав до Англii (як усi iрландськi поети, зазначила мама), де вiн крутився в колi Єйтса й Шоу. Вона обережно гортала сторiнки, проводячи пальцем по чорних рядках на тонкому паперi, читаючи про себе, доки не знаходила те, що хотiла. – «Бухта Голуей», – казала вона. – Мiй улюблений. Почитай менi вголос. І я читала. Одного разу я пiдвела очi пiсля свого невмiлого декламування й побачила двi дорiжки слiз, що текли по маминих щоках. «Святий Боже, – мовила вона. – Не варто було нам звiдти iхати». Інодi ми спiвали в потягу. Мiстер Курран навчив нас однiеi пiснi (про дiтей, що iдуть iз мiста в село, «де вiють запашнi вiтри»), перш нiж ми вiдбули, i спонукав нас ii спiвати принаймнi раз на день. Ми зупинилися на якiйсь станцii купити харчiв на бутерброди, свiжих фруктiв i молока, але вийшов тiльки мiстер Курран. Я бачила його за своiм вiкном, взутого в бiлi черевики, як вiн розмовляв iз фермерами на платформi. Один тримае кошик яблук, iнший – повну торбу хлiба. Чоловiк у чорному фартусi простягае руку в коробку й розгортае брунатний папiр, з якого показуеться жовтий кусень сиру, й у мене бурчить у животi. За останню добу нас мало годували: трохи хлiба, молока й по яблуку кожному, i я не знаю, чи вони бояться вигрошитися, чи думають, що це укрiплюе нашу мораль. Мiсiс Скетчерд ходить туди-сюди проходом, дозволяючи двом групам дiтей за раз пiдвестися й потягнутися, доки потяг стоiть. «Потрусiть ногами, – наставляе вона. – Це добре для кровообiгу». Наймолодшi дiти метушаться, а старшi хлопцi влаштовують колотнечу за найменшоi нагоди. Я й знати не хочу цих хлопцiв, що здаються так само дикими, як i зграя собак. Власник нашоi квартири, мiстер Камiнськi, називав таких хлопцiв, свавiльних волоцюг, що мандрували бандами, залазячи в кишенi, а то й гiрше, дiтьми вулицi. Коли потяг рушае зi станцii, один iз таких хлопцiв запалюе сiрника, викликаючи гнiв мiстера Куррана, який б’е його по головi й кричить, щоб чув увесь вагон, називаючи його нiкчемним, непутящим шматком бруду на благословеннiй Господнiй землi, з якого нiчого доброго не вийде. Цей сплеск лютi тiльки пiдвищуе статус хлопця серед його товаришiв, якi починають вигадувати хитрi способи подратувати мiстера Куррана, не виказуючи себе. Паперовi лiтаки, гучне мекання, стогони, що iмiтують привидiв, пiсля яких чути здавлений смiшок, – це розлючуе мiстера Куррана, бо ж вiн не може спiймати когось одного й покарати за все це. Та що вiн може вдiяти, крiм як вигнати iх геть на наступнiй зупинцi? Чим вiн нарештi й погрожуе, нависаючи над сидiннями двох особливо докучливих хлопцiв, на що старший iз них вiдповiдае, що радо житиме сам, як робив уже не один рiк, i нiчого йому не зробилося, в Америцi в будь-якому мiстi можна чистити черевики, i що вiн готовий закластися – це, напевно, куди краще, нiж жити в хлiвi з худобою i харчуватися лише свинячими помиями або опинитися серед iндiанцiв. Дiти на своiх сидiннях перемовляються. Що вiн сказав? Мiстер Курран збентежено оглядаеться навкруги. – Ти налякав цiлий вагон дiтей. Задоволений? – Це правда, хiба нi? – Звiсно нi, це неправда. Дiти, заспокойтеся. – Я чув, що нас продадуть на аукцiонi тому, хто найбiльше заплатить, – каже iнший хлопець гучним шепотом. У вагонi стае тихо. Мiсiс Скетчерд пiдводиться, як завжди, сердито дивлячись з-пiд чепчика з широкими крисами. Вона куди грiзнiша, у своему товстому чорному плащi та блискучих окулярах iз металевою облямiвкою, нiж мiстер Курран навiть у мить найбiльшого гнiву. – Я досить наслухалася, – повiдомляе вона пронизливим голосом. – Менi кортить вигнати всю вашу зграю геть iз цього потяга. Але це було б… – вона повiльно озираеться навкруги, зупиняючи погляд на кожному стривоженому личку, – не по-християнськи. Хiба нi? Наше з мiстером Курраном завдання – супроводити вас у краще життя. Будь-якi натяки на протилежне – грубi й обурливi. Ми вiд щирого серця сподiваемося, що ви знайдете вихiд зi свого порочного минулого i пiд впливом суворого наставництва та тяжкоi працi перетворитеся на гiдних поваги громадян, здатних трудитися на благо суспiльства. Послухайте. Я не така наiвна, аби думати, що це вдасться всiм. – Вона нищiвно зиркае на бiловолосого хлопця, одного з баламутiв. – Але надiюся, що бiльшiсть iз вас вважатимуть це можливiстю. Напевно, единим шансом стати порядною людиною. – Вона поправляе плащ на плечах. – Мiстере Курран, може, тому юнаковi, який говорив до вас так безпардонно, варто пересiсти туди, де його сумнiвнi чари не будуть оцiненi з таким ентузiазмом. – Вона задирае пiдборiддя, виглядаючи з чепчика, наче черепаха з панцира. – Ага, ось е мiсце поруч iз Нiiв, – каже вона, вказуючи в моему напрямку кривим пальцем. – З додатковим бонусом у виглядi метушливого малюка. Мене обсипае морозом. О нi. Але я розумiю, що мiсiс Скетчерд не в тому настроi, аби передумати. Отож я пiдсовуюся якомога ближче до вiкна й опускаю Кармiна i його ковдру на сидiння поруч себе, посерединi ряду. За кiлька рядiв попереду, з iншого боку вагона, хлопець пiдводиться, гучно зiтхае, натягае на потилицю яскраво-синю фланелеву кепку. Вiн театрально виходить у прохiд, а тодi йде, волочачи ноги, наче засуджений до страти. Пiдiйшовши до мого ряду, вiн зиркае на мене, потiм на Кармiна, а тодi кривиться в бiк своiх товаришiв. – Напевно, буде весело, – голосно каже вiн. – Помовчiть, шановний, – наказуе мiсiс Скетчерд. – Сiдайте й поводьтеся, як джентльмен. Вiн падае на сидiння, витягае ноги в прохiд, знiмае свою кепку й ляпае нею по сидiнню навпроти нас, пiднiмаючи невеличку хмарку пилу. Дiти довкола нас обертаються й дивляться. – Трясця ii матерi, – бурмоче вiн пiд нiс, – що за стара коза. Вiн простягае Кармiновi пальця, той розглядае його й зазирае хлопцевi в обличчя. Хлопець крутить пальцем, i Кармiн ховае голову в мене на колiнах. – Сором’язливiсть нiчого хорошого не дасть, – говорить хлопець. Вiн дивиться на мене, його погляд затримуеться на моему обличчi та тiлi так, що я паленiю. В нього пряме свiтле волосся й блакитнi очi. На мою думку, йому десь дванадцять чи тринадцять, хоча поводиться вiн, як старший. – Руденька. Це гiрше, нiж бути чистильником взуття. І хто тебе вiзьме? Я знаю, що в його словах е зерно правди, але пiдiймаю пiдборiддя. – Принаймнi я не злочинниця. Вiн смiеться. – Це так ти про мене думаеш? – У тебе треба спитати. – А ти менi повiриш? – Напевно, нi. – Значиться, немае сенсу. Я не вiдповiдаю, й ми втрьох сидимо мовчки. Присутнiсть хлопця зробила Кармiна непорушним. Я дивлюся на суворi й безлюднi краевиди, що миготять за вiкном. Увесь день дощ то лив, то припинявся. Сiрi хмари низько висять на безбарвному небi. – У мене забрали мiй набiр, – продовжуе хлопець за якийсь час. Я обертаюся й дивлюся на нього. – Що? – Забрали мiй набiр для чищення взуття. Усi моi пасти й щiтки. Як, на iхню думку, я тепер маю заробляти на життя? – Нiяк. Тобi знайдуть сiм’ю. – Ага, звiсно, – пирхае вiн. – Маму, що вкриватиме мене вночi, й татка, який навчить мене ремесла. Не вiрю я в усе це. А ти? – Не знаю. Я про це не думала, – кажу я, хоча це, звiсно, не так. Я збирала iнформацiю по дрiбочках: малих дiтей забирають найпершими, далi – старших хлопцiв, яких беруть до себе фермери за iхнi сильнi м’язи. Останнiми залишаються такi дiвчата, як я, надто дорослi, щоб стати ледi, надто юнi, щоб надавати вагому допомогу по господарству, не надто помiчнi в полi. Тих, кого не забирають, вiдправляють назад у сиротинець. – Хай там як, що ми можемо вдiяти? Опустивши руку в кишеню, вiн дiстае цент. Перекочуе монету мiж пальцiв, затискае мiж вказiвним i великим, торкаеться нею Кармiнового носа, а тодi затискае ii в кулацi. Коли вiн розтискае кулак, монети там нема. Вiн простягае руку й дiстае ii з-за Кармiнового вуха, каже: «Вуаля!» – i вручае ii малому. Кармiн дивиться на неi, вражений. – Можеш змиритися, – звертаеться хлопець до мене. – Або втекти. Або, можливо, тобi пощастить i ти житимеш довго й щасливо. Лише Господь знае, що з нами буде, але щось вiн не поспiшае повiдати. Залiзнична станцiя Чикаго, 1929 рiк Ми стали дивною маленькою сiм’ею – хлопець, якого, як я дiзналася, насправдi звали Гансом, але на вулицi прозвали Голландчиком, я i Кармiн – у нашому пристановищi на трьох. Голландчик розповiв менi, що народився у Нью-Йорку, що його батьки були вихiдцi з Нiмеччини, мама померла вiд пневмонii, а батько виганяв його на вулицю заробляти грошi чищенням взуття i бив паском, коли той приносив менше, нiж треба. Тож якогось дня вiн не повернувся додому. Ганс прибився до ватаги хлопцiв, що ночували влiтку на сходах чи тротуарах, а взимку – в бочках, пiд’iздах, у викинутих коробках, що стояли на крицевих гратках на задвiрках друкарського кварталу, де з-пiд землi крiзь гратки пiднiмалося тепле повiтря й пара з двигунiв. Вiн самотужки навчився грати на пiанiно на слух в заднiй кiмнатi пiдпiльного бару й ночами награвав мелодii п’яним завсiдникам, бачив таке, чого дванадцятирiчним не годилося б. Хлопцi старалися дбати один про одного, однак, якщо хтось iз них занедужував – пiдхоплював пневмонiю, падав з пiднiжка трамвая чи потрапляв пiд колеса вантажiвки, – вони нiчим не могли зарадити. Кiлька хлопцiв з ватаги Голландчика з нами на потязi – вiн показуе на Незграбу Джека, що мае звичку обливатися, коли п’е, i на Блiдолицього, хлопця з напiвпрозорою шкiрою. Їх виманили з вулицi обiцянкою гарячоi iжi, й ось де вони опинилися. – А що з гарячою iжею? Вас нагодували? – Ще б пак! Ростбiф з картоплею. І чисте лiжко. Та мене цим не вiзьмеш. Закладаюся, iм платять за кожного, от вони й збирають нас, як iндiанцi скальпи. – Це благодiйнiсть, – вiдказую я. – Хiба ти не чув, що казала мiсiс Скетчерд? Це iхнiй християнський обов’язок. – На моему вiку нiхто нiчого для мене не робив з почуття християнського обов’язку. Я вiдчуваю з iхнiх слiв, що доведеться працювати до сьомого поту й цента за цю роботу не бачити. Ти дiвчинка. Може, в тебе все й складеться – пектимеш пироги на кухнi й глядiтимеш дитину. – Вiн зиркае на мене. – Якщо не брати до уваги руде волосся й веснянки, на вигляд ти нiчого. Ти не будеш проти сидiти за столом iз серветкою на колiнах. Тiльки не я. Я надто дорослий, щоб навчитися манер чи жити за чиiмись правилами. Я тiльки й придатний для важкоi роботи. Те саме з усiма нами: газетярами, розносниками, афiшниками й чистильниками взуття. – Вiн кивками вказуе на iнших хлопцiв у вагонi. На третiй день ми перетинаемо кордон штату Іллiнойс. На пiд’iздi до Чикаго мiсiс Скетчерд пiдводиться, щоб виголосити ще одне напучування. – За кiлька хвилин ми прибудемо на станцiю, де пересядемо на iнший потяг i продовжимо подорож, – каже вона нам. – Якби моя воля, я б вишикувала вас рядочком, перевела через платформу й завела в iнший вагон, i митi не хвилюючись, що ви можете втрапити в халепу. Але нам дозволять сiсти на потяг лише за пiвгодини. Юнаки, вбирайте пальто, а ви, юнi ледi, маете надягнути фартушки. Обережно, не забруднiть iх. Чикаго – шляхетне й величне мiсто, що лежить на березi великого озера. Через це озеро в мiстi гуляють вiтри, звiдси його назва – Мiсто вiтрiв. Обов’язково берiть своi валiзи, а також ковдри, аби було у що загорнутися, бо ми проведемо на платформi щонайменше годину. Добропоряднi мешканцi Чикаго, безсумнiвно, вбачатимуть у вас негiдникiв, злочинцiв та жебракiв, закiнчених грiшникiв, без надii на порятунок душi. Вони небезпiдставно дивитимуться на вас iз пiдозрою. Ваше завдання – довести, що вони помиляються: демонструвати бездоганнi манери i поводитися, як це личить зразковим громадянам, якими, на переконання Товариства допомоги дiтям, ви можете стати. Вiтер на платформi продувае мою сукню. Я щiльно обгортаю ковдрою плечi, уважно пильнуючи Кармiна, що дибуляе туди-сюди, наче й не помiчаючи холоду. Вiн вимагае називати йому все: потяг, колесо, мiсiс Скетчерд, яка осудно дивиться на кондуктора. Мiстер Курран, що зосереджено розглядае документи разом iз начальником станцii. Лiхтарi, якi, на великий подив Кармiна, загорiлися, доки ми дивилися на них, немов вiд чарiв. Усупереч очiкуванням мiсiс Скетчерд – чи, можливо, у вiдповiдь на ii прочуханку – ми стояли тихою групою, навiть старшi хлопцi. Ми збилися в гурт, невиннi, мов худоба, тупцяючи на мiсцi, щоб зiгрiтися. Окрiм Голландчика. Куди вiн подiвся? – Пс-с, Нiiв. Почувши свое iм’я, я озирнулася i краем ока побачила його свiтле волосся у сходовому просвiтi. А тодi вiн зник. Я оглядаюся на дорослих, зайнятих планами й формами. Великий щур пробiгае по дальнiй цеглянiй стiнi, й коли решта дiтей вказують на нього й вищать, я беру на руки Кармiна, залишаючи нашу невелику купку валiз, i прослизаю за колону й гору дерев’яних ящикiв. У просвiтi, так, щоб його було непомiтно з платформи, Голландчик стоiть, спершись на криву стiну. Побачивши мене, вiн, не змiнивши виразу, обертаеться й пiднiмаеться сходами, зникаючи за рогом. Озирнувшись через плече й нiкого не побачивши, я притуляю до себе Кармiна i йду за ним, не вiдриваючи погляду вiд широких сходiв, щоб не впасти. Кармiн нахиляе голову й спираеться на моi руки, м’який, як мiшечок рису. «Таi», – бурмоче вiн, показуючи пальцем. Я дивлюся туди, куди вказуе його пухкий палець, i розумiю, що це неймовiрна, пiвциркульна стеля залiзничноi станцii, помережана лiхтарями. Ми заходимо у величезний термiнал, повний людей рiзного зросту, розмiру та кольору: заможнi жiнки в хутрi, за якими дрiбушать прислужники, чоловiки в цилiндрах i сюртуках для ранкових вiзитiв, продавчинi в яскравих сукнях. Це все неможливо осягнути одразу: скульптури й колони, балкони й сходи, величезнi дерев’янi лавки. Голландчик стоiть посеред зали, дивлячись на небо крiзь скляну стелю, а тодi знiмае кашкета i пiдкидае його. Кармiн намагаеться звiльнитися, й щойно я опускаю його на пiдлогу, вiн кидаеться до Голландчика й обiймае його за ногу. Голландчик нахиляеться й садить малого собi на плечi, i, пiдходячи ближче, я чую, як вiн каже: «Розкинь руки, хлопче, я тебе покручу». Вiн хапае Кармiновi ноги й крутиться, а Кармiн розкидае руки й закидае голову назад, дивлячись на лiхтарi, вищачи вiд захвату, i в цей момент, вперше, вiдколи сталася пожежа, моi страхи вiдступають. Я вiдчуваю радiсть таку сильну, що аж наче болючу, – укол радостi. А тодi повiтря пронизуе свист. Трое полiсменiв у темних унiформах кидаються до Голландчика, витягнувши дубинки, i все стаеться так швидко: я бачу мiсiс Скетчерд згори на сходах, яка показуе рукою, мiстера Куррана, що бiжить у своiх недолугих бiлих черевиках, Кармiна, який перелякано чiпляеться Голландчиковi за шию, коли тлустий полiсмен кричить: «Лягай!» Менi заламують руки за спиною, i якийсь чоловiк сичить менi у вухо: «Що, намагалися втекти, га?», у його диханнi чуеться запах лакрицi. Вiдповiдати немае сенсу, тож я мовчу, коли вiн силою примушуе мене стати на колiна. У просторому залi настае тиша. Краем ока я бачу Голландчика на пiдлозi, пiд дубинкою полiсмена. Кармiн реве, i його плач пронизуе тишу. Щоразу, коли Голландчик ворушиться, його ко`пають у бiк. А тодi йому одягають кайданки й тлустий полiсмен примушуе його пiдвестися на рiвнi, штовхаючи так грубо, що вiн спотикаеться, зачiпаючись ногою за ногу. У цей момент я розумiю, що вiн уже бував у таких халепах. Обличчя у нього невиразне, вiн навiть не пручаеться. Я знаю, що думають випадковi глядачi: звичайний злодюжка, що порушив закон i, напевно, не раз. Полiсмени захищають добропорядних мешканцiв Чикаго, дякувати Боговi за них. Тлустий полiсмен тягне Голландчика до мiсiс Скетчерд, а пан Лакричний Подих, беручи приклад, рiзко смикае мене за руку. Мiсiс Скетчерд мае такий вираз, наче вiдкусила лимон. Їi губи стиснутi гузкою, здаеться, вона дрижить. – Я приставила цього юнака до тебе, – каже вона страхiтливо тихо, – сподiваючись, що пiд твоiм впливом вiн, можливо, навчиться добре поводитися. Схоже, я дуже помилилася. Моi думки бiжать одна поперед одноi. Якби тiльки переконати ii, що вiн не хотiв нiчого поганого. – Нi мем, я… – Не перебивай. Я опускаю очi. – Тож що ти можеш сказати на свiй захист? Я знаю, що, хай що скажу, це не змiнить ii думки про мене. Й усвiдомивши це, я почуваюся дивно вiльною. Найбiльше, на що я можу сподiватися, – це зробити так, щоб Голландчика не вiдправили назад жебрати на вулицi. – Це моя провина, – кажу я. – Я попросила Голландчика – себто Ганса – провести нас iз малюком нагору. – Я зиркаю на Кармiна, який намагаеться випручатися з рук полiсмена, що його тримае. – Я подумала… може, ми могли б краем ока глянути на те озеро, може, малюковi хотiлося б його побачити. Мiсiс Скетчерд суворо на мене дивиться. У поглядi Голландчика помiтне здивування. Кармiн каже: «Осео?» – А тодi Кармiн побачив лiхтарi. – Я показую вгору й дивлюся на Кармiна, який закидае голову назад i верещить: «Таi!» Полiсмени вагаються, що робити далi. Лакричний Подих вiдпускае мою руку, напевно, переконаний, що я не збираюся тiкати. Мiстер Курран зиркае на мiсiс Скетчерд, чий вираз обличчя трiшечки пом’якшився. – Ти недоумкувата i вперта дiвчинка, – каже вона, але ii голос уже не рiзкий, i я вiдчуваю, що вона не така сердита, якою хоче здаватися. – Ти порушила моi вказiвки залишатися на платформi. Ти наразила на ризик усiх дiтей й осоромилася. Ба гiрше, ти осоромила мене. І мiстера Куррана, – додае вона, обертаючись до нього. Вiн здригаеться, наче кажучи: «Не треба мене вплутувати». – Але, на мою думку, це не полiцiйна справа. Ми самi розберемося, – уточнюе вона. Тлустий полiсмен показово знiмае з Голландчика кайданки й вiшае iх собi на пояс. – Ви точно не хочете, щоб ми його забрали, мем? – Дякую, сер, але ми з мiстером Курраном придумаемо йому достатню кару. – Як скажете. Вiн торкаеться козирка свого кашкета, вiдступае крок i обертаеться на п’ятах. – Будьте певнi, – каже мiсiс Скетчерд серйозно. – На вас чекае покарання. Мiсiс Скетчерд кiлька разiв б’е Голландчика по пальцях довгою дерев’яною лiнiйкою, однак менi це покарання здаеться таким собi. Вiн майже не здригаеться, а тодi двiчi струшуе руками й моргае менi. Насправдi iй мало що вдалося б додати. Позбавленi сiм’i та гурту, приреченi на жорсткi дерев’янi сидiння, аж доки, як натякнув Незграба Джек, нас не продадуть у рабство; вже саме наше життя – достатня кара. Хоч вона й погрожуе роздiлити нашу трiйцю, врештi-решт таки залишае нас разом – за ii словами, щоб не заражати iнших злочиннiстю Голландчика, i, вочевидь, вирiшивши, що без нього менi буде не так легко глядiти Кармiна й вiд цього покарання постраждае вона сама. Мiсiс Скетчерд наказуе нам не розмовляти й навiть не дивитися одне на одного. – Якщо я почую навiть шепiт, хай менi поможе… – каже вона, i ця погроза вiдразу ж лускае, як проштрикнута кулька. На той час, коли ми виiжджаемо з Чикаго, вже настае вечiр. Кармiн сидить у мене на колiнах, приклавши долонi до пiдвiконня, притулившись обличчям до скла, дивлячись на вулицi й будiвлi, освiтленi лiхтарями. «Таi», – вимовляе вiн тихо, коли мiсто зникае вдалинi. Я дивлюся у вiкно разом iз ним. Незабаром опускаеться темрява; мiж землею й небом зникае межа. – Добре виспiться, – гукае мiсiс Скетчерд спереду вагона. – Зранку ви маете бути якомога бадьорiшi. Вам просто необхiдно справити хороше враження. Ваша млявiсть може бути сприйнята за ледачiсть. – А що як нiхто мене не захоче взяти? – питае один iз хлопцiв, i весь вагон наче затамовуе подих. Це питання у кожного на думцi, питання, на яке жоден iз нас не певний, чи справдi хоче почути вiдповiдь. Мiсiс Скетчерд переводить погляд на мiстера Куррана, наче чекала цього. – Якщо станеться так, що вас на першiй зупинцi не виберуть, у вас буде кiлька додаткових можливостей. Я не пригадую такого… – Вона замовкае i стискае губи. – Дуже рiдко дiти повертаються з нами в Нью-Йорк. – Перепрошую, мем, – каже дiвчинка десь з переднього сидiння, – а що як я не захочу пiти з людьми, якi мене виберуть? – А що як вони нас битимуть? – вигукуе якийсь хлопець. – Дiти! – Маленькi окуляри мiсiс Скетчерд блискають, коли вона повертае голову з боку в бiк. – Годi мене перебивати! – Здаеться, iй кортить сiсти й не вiдповiдати на цi запитання, але вона змiнюе думку. – Я скажу так. Смаки й особистi риси не враховуватимуться. Деякi батьки шукають здорового хлопця для роботи на фермi – як усiм нам вiдомо, важка праця корисна для дiтей, i кожен iз вас, хлопцiв, мае бути щасливий потрапити до благочестивоi сiм’i, що живе зi своеi землi. Деякi люди хочуть малюкiв. Інодi люди думають, що бажають одного, а потiм змiнюють думку. Хоча ми щиро сподiваемося, що ви всi знайдете собi домiвку на першiй зупинцi, iнодi так не виходить. Отож, крiм бути поштивими й чемними, ви маете ще й зберiгати вiру в Бога, яка вестиме вас уперед, коли шлях не буде безперешкодний. Хай якою довгою чи короткою виявиться ваша подорож, Вiн допоможе вам, якщо ви на Нього покладатиметеся. Я зиркаю на Голландчика, а вiн дивиться на мене. Мiсiс Скетчерд знае не бiльше за нас, чи виберуть нас люди, якi ставитимуться до нас iз добротою. Ми прямуемо в невiдомiсть, i в нас немае вибору, крiм як тихенько сидiти на жорстких сидiннях i коритися долi. Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рiк Повертаючись до авта, Моллi бачить Джека крiзь вiтрове скло – вiн заплющив очi й насолоджуеться пiснею, якоi iй не чути. – Привiт! – гукае вона, вiдчиняючи пасажирськi дверцята. Вiн розплющуе очi й витягае навушники. – Як усе минуло? Моллi трусить головою й залазить усередину. Важко повiрити, що вона там провела лише двадцять хвилин. – Вiвiан дивна. П’ятдесят годин! Боже мiй. – Але вона погодилася? – Здаеться, так. Ми домовилися почати в понедiлок. Джек гладить ii ногу. – Чудово. Цi години пролетять, не встигнеш i оком змигнути. – Не кажiмо «гоп». Моллi завжди так робить – буркотливо опираеться його ентузiазму, але це вже стало звичним. Вона каже: «Я не така, як ти, Джеку. Я злiсна й недоброзичлива», але глибоко в душi вiдчувае полегшення, коли вiн перетворюе все на жарт. Вiн мае оптимiстичну певнiсть, що натурою вона хороша людина. І якщо вiн у неi вiрить, то, мабуть, вона непогана, правда? – Просто повторюй собi: «Краще, нiж у колонii», – пропонуе Джек. – Ти гадаеш? Напевно, було б легше вiдбути там, скiльки треба, й викинути з голови. – Окрiм маленькоi проблеми – це занесуть до твоеi справи. Дiвчина знизуе плечима. – Це наче й круто, хiба ти так не думаеш? – Ти серйозно, Мол? – Вiн зiтхае й повертае ключ запалювання. Моллi всмiхаеться, щоб показати, що жартуе. Нiби. – «Краще, нiж у колонii». Хороша фраза для тату. – Вона вказуе на свою руку. – Отут, упоперек бiцепса, двадцятим кеглем. – Навiть не жартуй, – вiдповiдае вiн. Дiна ставить сковорiдку з магазинною запiканкою на пiдставку посеред столу й важко опускаеться на стiльця. – Ох. Я така виснажена. – Важкий робочий день, так, люба? – питае Ралф, як завжди, хоча Дiна нiколи не цiкавиться, як минув його день. Може, робота сантехнiка не така захоплива, як полiцiйного диспетчера в сонному Спрюс-Гарборi. – Моллi, давай свою тарiлку. – Спина просто шалено болить, бо доводиться сидiти на тому паршивому стiльцi, – вiдповiдае Дiна. – Присягаюся, якби я сходила до мануального терапевта, то могла б подати до суду. Моллi дае Ралфовi свою тарiлку, й той кладе iй запiканки. Моллi навчилася вибирати м’ясо, навiть iз такоi страви, в якiй заледве зрозумiло, з чого вона, й усе перемiшане, бо Дiна вiдмовляеться звертати увагу на те, що вона вегетарiанка. Дiна слухае консервативнi радiобесiди, належить до фундаменталiстськоi християнськоi церкви й мае на бамперi автiвки наклейку з написом «Не рушницi вбивають людей, це абортарii». Бiльших протилежностей, як вони, не iснуе, що влаштовувало б Моллi, якби Дiна не сприймала ii погляди за особисту образу. Дiна повсякчас закочуе очi, бурмоче собi пiд нiс про численнi промахи Моллi: не склала свiй випраний одяг, залишила миску в раковинi, лiнуеться застелити лiжко, й усе це – невiд’емна частина лiберальноi полiтики, що руйнуе iхню краiну. Моллi знае, що iй краще iгнорувати цi коментарi – «як з гуски вода», каже Ралф, – але вони ii зачiпають. Вона сприймае iх гостро, наче мае якийсь особливий сенсор. Дiна так робить, бо намагаеться донести до неi: будь вдячна. Вдягайся, як нормальна людина. Не май своеi думки. Їж те, що перед тобою поставили. Моллi не до кiнця розумiе, як Ралф примудрився з нею одружитися. Вона знае, що вони з Дiною познайомилися в старшiй школi, далi зустрiчалися, як безлiч пар футболiстiв i дiвчат iз групи пiдтримки, й вiдтодi не розлучалися, але чи Ралф справдi погоджуеться з партiйною лiнiею Дiни, чи дотримуеться ii, щоб полегшити собi життя? Інодi вона бачить спалах незалежностi – пiдняту брову, обережно висловлену, можливо, iронiчну заувагу на кшталт: «Ну, ми не можемо ухвалити рiшення щодо цього, доки нашоi начальницi немае вдома». Хай там як, а загалом Моллi усвiдомлюе, що живе досить непогано: мае власну кiмнату в чистенькому домi, працевлаштованих i тверезих опiкунiв, непогану школу, уважного хлопця. Вiд неi не очiкують доглядати за купою дiтей, як в одному мiсцi, де вона мешкала, або прибирати пiсля п’ятнадцяти неохайних котiв, як в iншому. За останнi дев’ять рокiв вона жила в десятку названих сiмей, у деяких не бiльш нiж тиждень. Їi били кухонною лопаткою, давали ляпаса, примушували спати на неопалюваному балконi взимку, один iз опiкунiв навчив ii робити самокрутку, ii оббрiхували перед соцiальним працiвником. У шiстнадцять Моллi тайкома зробила собi тату, його набив ii двадцятитрирiчний друг iз бангорськоi сiм’i, «татуювальник-практикант», як вiн себе назвав, який тiльки починав i зробив це задурно – чи ж, ну… нiби. Вона все одно не надто цiнувала свою цноту. Виделкою Моллi розминае котлету на тарiлцi, сподiваючись, що та зникне в небуття. Вона прожовуе й усмiхаеться Дiнi. – Смачно. Дякую. Дiна стискае губи й нахиляе голову, явно намагаючись визначити, чи похвала Моллi щира. Ну, Дiно, думае Моллi, вона i щира, i нi. Спасибi, що взяла мене до себе й годуеш. Але коли ти думаеш, що можеш придушити моi переконання, примусити мене iсти м’ясо, тодi як я сказала, що його не iм, очiкуеш, що я не буду байдужа до твоеi зболiлоi спини, коли не виявляеш анi найменшого iнтересу до мого життя, то навiть не мрiй про це. Я гратиму в твою довбану гру. Але не за твоiми правилами. Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рiк Першою швидко пiднiмаеться на третiй поверх Террi, Вiвiан iде за нею повiльнiше, а Моллi замикае процесiю. Будинок великий i повний протягiв – аж надто великий, думае Моллi, як на лiтню жiнку, що живе сама. У ньому чотирнадцять кiмнат, бiльшiсть яких у зимовi мiсяцi закритi. Доки Террi показуе шлях на горище, Моллi дiзнаеться, що Вiвiан зi своiм чоловiком володiли й керували унiвермагом у Мiннесотi, а коли продали його двадцять рокiв тому, домовилися про морську подорож на схiдне узбережжя, щоб вiдзначити свiй вихiд на пенсiю. Вони побачили цей будинок, маеток колишнього корабельного капiтана, з гаванi, i, пiдкорившись iмпульсовi, придбали його. Це визначило iхне майбутне: вони спакували речi й переiхали до штату Мен. По смертi Джима вiсiм рокiв тому Вiвiан жила тут сама. На майданчику вгорi сходiв Террi, вiддихуючись, упираеться рукою в бiк й озираеться навкруги. – Пфе! Звiдки почати, Вiвi? Вiвiан доходить до останньоi сходинки, тримаючись за поручень. Вона знову вбрана в кашемiровий светр, цього разу сiрий, i мае на шиi срiбний ланцюжок iз дивним маленьким дармовисом. – Ну, погляньмо. Роззираючись навкруги, Моллi бачить, що третiй поверх будинку складаеться з житлового простору – двох спалень пiд похилим дахом i старомодноi вбиральнi з ванною на декоративних нiжках – та власне горища, великого й вiдкритого, в якому пiдлога з грубих мостин де-не-де вкрита шматками витертого лiнолеуму. Мiж балками виднiються вкритi утеплювачем бруси. І хоч пiдлога й бруси темнi, на горищi на диво свiтло. З похилих мансардних вiкон добре видно бухту й причал унизу. На горищi повно коробок i меблiв, складених так щiльно, що заледве е куди ступати. В одному кутку – довгий пiдлоговий вiшак для одягу, вкритий пластиковим чохлом на блискавцi. Кiлька скринь з кедрового дерева, таких громiздких, що Моллi аж цiкаво, як вони взагалi сюди потрапили, стоять уздовж стiни поруч зi стосом корабельних валiз. Над головою кiлька голих лампочок свiтять, мов крихiтнi мiсяцi. Ступаючи мiж картонними коробками, Вiвiан проводить кiнчиками пальцiв по них згори, вглядаючись у загадковi написи: «Магазин, 1960. Нiлсени. Цiнностi». – Напевно, саме тому люди мають дiтей, хiба нi? – задумано каже вона. – Аби хтось подбав про те, що вони залишили пiсля себе. Моллi зиркае на Террi, яка хитае головою з виразом похмуроi приреченостi. Дiвчинi спадае на думку, що, може, Террi не хотiла братися за цю справу, не так намагаючись уникнути самоi роботи, як отаких сентиментальних моментiв. Нишком глянувши на телефон, Моллi бачить, що на годиннику лише 4:15 – вiдколи вона прийшла, минуло лише п’ятнадцять хвилин. Сьогоднi вона мала б залишитися до шостоi, а потiм приходити на двi години чотири рази на тиждень i на чотири години у вихiднi, аж доки… ну, аж доки вона не вiдпрацюе своi години чи доки Вiвiан не вiддасть Боговi душу, залежно вiд того, що станеться ранiше. За ii пiдрахунками, знадобиться приблизно мiсяць. Щоб вiдпрацювати своi години, а не щоб убити Вiвiан. Однак, якщо наступнi сорок дев’ять годин i сорок п’ять хвилин виявляться так само нудними, вона не певна, що зможе це витримати. На заняттях з американськоi iсторii вони вивчали те, як Сполученi Штати були заснованi на скрiпленому угодою рабствi. Учитель, мiстер Рiд, сказав, що в сiмнадцятому столiттi близько двох третин англiйських колонiстiв переiхали саме так, продаючи роки своеi свободи за обiцянку колись-таки мати краще життя. Бiльшостi з них не було й двадцяти одного. Моллi вирiшила думати про цю роботу як про скрiплене угодою рабство, в якому кожна вiдпрацьована година наближае ii до свободи. – Буде добре розiбрати цi речi, Вiвi, – каже Террi. – Що ж, я вiзьмуся за прання. Гукайте, якщо буду потрiбна! – Вона кивае Моллi, наче кажучи: «Вона вся твоя!», i спускаеться сходами. Моллi все знае про розпорядок роботи Террi. «Ти вже, як я у спортзалi, так, ма’? – каже Джек, пiддражнюючи ii. – Одного дня – бiцепси, наступного – квадрицепси». Террi рiдко вiдхиляеться вiд свого саморозписаного розкладу; вона каже, що в такому великому домi доводиться кожного дня займатися iншою дiлянкою: прибирання у спальнях i прання – у понедiлок, ваннi кiмнати й рослини – у вiвторок, кухня й закупiвля продуктiв – у середу, наведення ладу в iнших кiмнатах – у четвер, а в п’ятницю – готування iжi на вихiднi. Моллi пробираеться мiж стосами коробок, заклеених блискучим бежевим скотчем, до вiкна й трохи його вiдчиняе. Навiть тут, на останньому поверсi цього старого великого будинку, вона вiдчувае солоний запах моря. – Цi коробки не складенi в якомусь певному порядку, правильно я розумiю? – питае вона Вiвiан, озираючись. – Скiльки вони тут простояли? – Я не торкалася iх, вiдколи ми переiхали. Отож десь… – Двадцять рокiв. Вiвiан сухо до неi всмiхаеться. – Ти справдi слухала. – Вам нiколи не кортiло просто викинути це все на смiтник? Вiвiан стискае губи. – Я не хотiла… перепрошую. – Моллi здригаеться, усвiдомлюючи, що зайшла трохи задалеко. Гаразд, слiд визнати, що iй треба трiшки змiнити ставлення. Чого вона така неприязна? Вiвiан нiчого iй не зробила. Їй варто бути вдячною. Без Вiвiан вона скочувалася б темним схилом у чорну прiрву. Але це аж наче приемно плекати в собi неприязнь, ростити ii. Це те, чим вона може володiти й насолоджуватися, – оце вiдчуття несправедливого ставлення з боку свiту. Те, що вона виконала свою роль злодiйкуватоi представницi нижчих прошаркiв суспiльства, а тепер мае допомагати цiй iнтелiгентнiй бiлiй панi, для цього пiдходить якнайкраще. Глибоко вдихнути. Усмiхнутися. Як Лорi, приставлена судом соцiальна працiвниця, з якою Моллi зустрiчаеться двiчi на мiсяць, завжди каже iй робити, вона подумки складае перелiк усiх позитивних моментiв цiеi ситуацii. Отже. По-перше, якщо вона протримаеться, iнцидент iз крадiжкою не занесуть до ii справи. По-друге, iй е де жити, нехай навiть вона там почуваеться напруженою й незахищеною. По-трете, якщо вже вона мусить провести п’ятдесят годин на неутепленому горищi в штатi Мен, напевно, весна – найкраща для цього пора року. По-четверте, Вiвiан стара, але, здаеться, не маразматична. По-п’яте – хтозна? Може бути, що в цих коробках виявиться щось цiкаве. Нахилившись, Моллi оглядае налiпки на коробках навколо себе. – На мою думку, варто iх розбирати в хронологiчному порядку. Ось на цiй написано «Друга свiтова». Це найстарiшi речi? – Нi. – Вiвiан протискаеться мiж двох стосiв i пробираеться до кедрових скринь. – Здаеться, найстарiшi речi отут. Однак цi скринi такi важкi, що iх не зрушиш. Тож доведеться почати з цього кутка. Ти не проти? Моллi кивае. Унизу Террi дала iй дешевий зазубрений нiж iз пластмасовим рукiв’ям, кiлька слизьких бiлих пластикових мiшкiв для смiття i записник на пружинi з прикрiпленою ручкою, щоб вести «перелiк iнвентарю», як вона його назвала. Тепер Моллi бере ножа i проколюе ним скотч на коробцi, яку вибрала Вiвiан, «1929–1930». Вiвiан терпляче чекае, сидячи на дерев’яному ящику. Вiдкривши коробку, Моллi витягае пальто кольору гiрчицi, й обличчя Вiвiан набувае похмурого вигляду. – Боже мiй! – каже вона. – Невже я й справдi зберегла це пальто?! Воно менi нiколи не подобалося. Моллi розправляе пальто й оглядае його. Взагалi воно цiкаве, крiй схожий на вiйськовий, великi чорнi гудзики. Сiра шовкова пiдкладка струхлявiла. Обшукуючи кишенi, Моллi вивуджуе складений аркуш розлiнiяного паперу, майже до дiрок витертого на згинах. Вона розгортае його й бачить охайний дитячий похилий почерк, одне й те саме речення, написане знову й знову: «Чистi думки й добрi дiла вкупi дають хороше життя. Чистi думки й добрi дiла вкупi дають хороше життя…» Вiвiан забирае в неi аркуш i розгладжуе на колiнi. – Я це пам’ятаю. У мiс Ларсен був найгарнiший почерк. – Це ваша вчителька? Вiвiан кивае. – Хай як я старалася, у мене не виходило виписувати лiтери так, як у неi. Моллi дивиться на iдеальнi закруглення й поеднання лiнiй. – На мiй погляд, досить гарно. Бачили б ви моi кривулi. – Я чула, що тепер чистописання майже не вчать. – Ага, все на комп’ютерi. – Раптом Моллi вражае те, що Вiвiан написала слова на оцьому аркушi паперу понад вiсiмдесят рокiв тому. «Чистi думки й добрi дiла вкупi дають хороше життя…» – Багато що змiнилося, вiдколи ви були мого вiку, так? Вiвiан пiдводить голову. – Напевно. Але бiльшiсть цих змiн мене не стосуються. Я й досi сплю на лiжку. Сиджу на стiльцi. Мию посуд у раковинi. Точнiше, це Террi мие посуд у раковинi, думае Моллi. – Я мало дивлюся телевiзор. Ти знаеш, що комп’ютера в мене немае. Багато в чому мое життя точнiсiнько таке саме, як двадцять чи навiть сорок рокiв тому. – Менi шкода це чути, – випалюе Моллi, а тодi вiдразу ж жалiе про це. Але, здаеться, Вiвiан не образилася. З байдужим виразом вона каже: – Навряд чи я багато пропустила. – Бездротовий Інтернет, цифровi фотографii, смартфони, фейсбук, ютуб… – Моллi загинае пальцi. – Увесь свiт змiнився за останне десятилiття. – Але не мiй свiт. – Ет, ви багато чого себе позбавляете. Вiвiан смiеться. – Навряд чи фейстуб, хай що це таке, покращить якiсть мого життя. Моллi хитае головою. – Фейсбук. І ютуб. – Однаково! – безтурботно каже Вiвiан. – Менi байдуже. Я задоволена своiм тихим життям. – Але ж бувае й рiвновага. Чесно, я навiть не знаю, як ви можете жити в цiй… бульцi. Вiвiан усмiхаеться. – А ти не соромишся висловлювати свою думку. Моллi вже не вперше це чуе. – Чому ви не викинули це пальто, якщо воно вам не подобалося? – питае вона, змiнюючи тему. Вiвiан бере пальто й розглядае його, тримаючи перед собою. – Це дуже хороше питання. – То що, покласти його до речей, призначених на пожертвування? Складаючи пальто на колiнах, Вiвiан вiдказуе: – Ага… мабуть. Погляньмо, що там ще в цiй коробцi. Потяг на Мiлуокi, 1929 рiк Останньоi ночi в потязi я погано сплю. Кармiн прокидаеться кiлька разiв за нiч, дратiвливий i вертлявий, i, хоч я й намагаюся його заспокоiти, вiн подовгу судомно плаче, будячи дiтей навколо нас. Коли жовтими смугами починае вставати сонце, вiн нарештi засинае, поклавши голову на пiдiгнуту ногу Голландчика, а нiжки – менi на колiна. Я цiлком бадьора, через знервованiсть така сповнена енергii, що вiдчуваю, як мое серце прокачуе кров. Мое волосся було зiбране в неакуратний хвостик на потилицi, але тепер я розв’язую стару стрiчку, розпускаю його по плечах, розчiсую пальцями i пригладжую пасма, що обрамляють лице. Я зав’язую хвостик так туго, як можу. Обертаючись, я ловлю Голландчика на тому, що вiн на мене дивиться. – У тебе гарне волосся. Я крадькома на нього зиркаю в напiвтемрявi, щоб зрозумiти, чи вiн дражниться, а вiн не зводить з мене сонного погляду. – Кiлька днiв тому ти не це говорив. – Я сказав, що тобi буде важко. Менi хочеться вiдштовхнути i його доброту, i його чеснiсть. – Нам не пiд силу себе змiнити, – каже вiн. Я витягаю шию подивитися, чи мiсiс Скетчерд нас почула, але попереду нiхто не ворушиться. – Пообiцяймо одне одному, – веде вiн далi, – що знайдемося. – Як саме? Напевно, ми опинимося в рiзних мiсцях. – Я знаю. – І в мене буде iнше iм’я. – Та й у мене теж. Але можна спробувати. Кармiн перевертаеться, пiдгинае пiд себе ноги й розкидае руки, i ми обое сiдаемо iнакше, щоб йому було досить мiсця. – Ти вiриш у долю? – питаю я. – Нагадай-но, що це таке? – У те, що все визначено наперед. Що ми просто… ну… живемо, як написано. – Що Бог усе наперед спланував. Я киваю. – Хтозна. Поки що менi його план не подобаеться. – І менi теж. Ми смiемося. – Мiсiс Скетчерд каже, що нам варто почати спочатку, – нагадую я. – Вiдпустити минуле. – Я можу вiдпустити минуле, без проблем. – Вiн пiднiмае вовняну ковдру, що впала на пiдлогу, й укривае Кармiна. – Але я не хочу забувати все. За вiкном я бачу три пари колiй, паралельних тим, якими iде наш потяг, брунатних i срiблястих, а за ними – широкi рiвнi поля переораноi землi. Небо ясне й сине. У вагонi смердить пiдгузками, потом i квасним молоком. Попереду вагона мiсiс Скетчерд пiдводиться, нахиляеться перекинутися словом iз мiстером Курраном i знову випрямляеться. Вона вбрана у свiй чорний чепчик. – Гаразд, дiти. Прокидайтеся! – гукае вона, оглядаючись навкруги й кiлька разiв плескаючи в долонi. Їi окуляри виблискують у ранковому сонцi. Навколо себе я чую тихе бурчання й зiтхання, доки тi, кому пощастило поспати, потягуються, розминаючи затерплi кiнцiвки. – Час опорядитися. У кожного з вас у валiзах, якi, як ви знаете, лежать на полицях угорi, е змiнний одяг. Старшенькi, будь ласка, допоможiть малим. Неможливо перебiльшити важливiсть доброго першого враження. Чистi лиця, розчесане волосся, заправленi сорочки. Яснi очi й усмiшки. Не метушiться й не торкайтеся свого обличчя. І що треба казати, Ребекко? Цей сценарiй нам знайомий: «Будь ласка й дякую», – каже Ребекка заледве чутним голосом. – Будь ласка й дякую хто? – Будь ласка й дякую, мем. – Не починайте говорити, доки не заговорять до вас, а тодi кажiть «будь ласка» та «дякую, мем». Треба почекати доки що, Ендрю? – Доки до нас не заговорять? – Саме так. Не метушитися й чого не робити, Нормо? – Не торкатися обличчя. Мем. Мем. З сидiнь долинае хихотiння. Мiсiс Скетчерд дивиться на нас. – Вас це веселить, так? Навряд чи вам буде так само смiшно, коли всi дорослi подякують: «Нi, спасибi, я не хочу грубоi, недолугоi дитини», i вам доведеться повернутися в потяг i iхати до наступноi зупинки. Як думаете, мiстере Курран? Голова мiстера Куррана показуеться, щойно звучить його iм’я. – Звiсно нi, мiсiс Скетчерд. Западае тиша. Не бути вибраним – це те, про що нам не хочеться думати. Маленька дiвчинка на сидiннi попереду починае плакати, й скоро я чую навколо себе придушенi схлипування. На чiльному мiсцi мiсiс Скетчерд плескае в долонi й розтягуе губи в щось на кшталт усмiшки. – Годi, годi. Не треба цього. Як майже з усiм у життi, якщо поводитиметеся чемно й добре себе покажете, певно, на вас чекатиме успiх. Благочестивi мешканцi Мiннеаполiса сьогоднi прийдуть до зали засiдань зi щирим намiром забрати одного з вас – а може, й не одного – до себе. Отож пам’ятайте: дiвчатка, акуратно зав’язуйте стрiчки у волоссi. Хлопцi: чистi лиця й розчесанi чуби. Правильно застебнутi сорочки. Коли ми зiйдемо з потяга, вишикуйтесь в одну лiнiю. Нiчого не кажiть, доки до вас не заговорять. Словом, робiть усе, що зможете, щоб котромусь дорослому було легко вас вибрати. Зрозумiло? Сонце таке яскраве, що доводиться дивитися скоса, й так спекотно, що я пересiдаю на середне сидiння, подалi вiд сонячних променiв, що падають з вiкна, посадивши Кармiна собi на колiна. Коли ми проiжджаемо пiд мостами й через станцii, свiтло брижиться й Кармiн ловить «зайчикiв» по моему бiлому фартушку. – Ти добре влаштуешся, – промовляе Голландчик тихо. – Принаймнi тобi не доведеться гарувати на фермi. – Ти не можеш цього знати, – вiдповiдаю я. – Як i не можеш знати, чи доведеться тобi. Залiзничне депо в Мiлуокi, штат Мiннеаполiс, 1929 рiк Потяг прибувае на станцiю, пронизливо скрегочучи гальмами й випускаючи стовп пари. Кармiн поводиться тихенько, вражено розглядаючи будiвлi, дроти та людей за вiкном пiсля споглядання сотень кiлометрiв полiв та лiсiв. Ми пiдводимося й починаемо збирати своi речi. Голландчик дiстае нашi валiзи й ставить iх у проходi. У вiкнi я бачу мiсiс Скетчерд та мiстера Куррана на платформi, якi розмовляють iз двома чоловiками в костюмах, краватках i чорних капелюхах, а за iхнiми спинами стоять кiлька полiсменiв. Мiстер Курран потискае iм руки, а тодi махае нам рукою й ми починаемо виходити з вагона. Менi кортить щось сказати Голландчиковi, але я не знаю, що саме. У мене холоднi й вологi долонi. Вiд очiкування стае страшно, коли не знаеш, що буде далi. Останнього разу я так почувалася у залi чекання на островi Еллiс. Ми були втомленi, мама нездужала, й ми не знали, куди пiдемо i яке в нас буде життя. Але тепер я розумiю, що тодi сприймала це як належне – я мала сiм’ю. Я вiрила: хай що станеться, ми будемо разом. Полiсмен дмухае в свисток i пiдносить руку, й ми розумiемо, що маемо вишикуватися. Важкенький Кармiн у мене на руках, на щоцi я вiдчуваю його гаряче дихання, трохи кисле й густе вiд ранкового молока. Голландчик несе нашi валiзи. – Швиденько, дiти, – наказуе мiсiс Скетчерд. – У двi шеренги. Молодцi. – Їi голос м’якший, нiж зазвичай, i я подумки цiкавлюся: це через те, що ми серед iнших дорослих, чи вона знае, що буде далi. – Сюди. Ми йдемо за нею по широких кам’яних сходах, стукiт наших твердих пiдошов звучить, як барабанний дрiб. Пiднявшись, ми ступаемо коридором, освiтленим яскравими газовими лампами, в головну залу чекання – не таку пишну, як у Чикаго, та однаково розкiшну. Вона простора й свiтла, з великими вiкнами. Попереду нас чорне пальто мiсiс Скетчерд розвiваеться в неi за спиною, мов вiтрило. Люди показують пальцями й перешiптуються, i я подумки цiкавлюся, чи знають вони, чому ми тут. А тодi помiчаю афiшу, причеплену до колони. Великими чорними лiтерами на бiлому паперi написано: ПОТРІБНІ ДОМІВКИ ДЛЯ СИРІТ ГРУПА ПОКИНУТИХ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ ПРИБУДЕ НА ЗАЛІЗНИЧНУ СТАНЦІЮ МІЛУОКІ У П’ЯТНИЦЮ, 18 ЖОВТНЯ. РОЗПОДІЛ ВІДБУДЕТЬСЯ О 10-й ГОДИНІ. ЦІ ДІТИ РІЗНОГО ВІКУ Й ОБОХ СТАТЕЙ, ПОКИНУТІ В ЦЬОМУ СВІТІ НАПРИЗВОЛЯЩЕ… – А що я казав? – питае Голландчик, побачивши, куди я дивлюся. – Мов свинi в загонi. – Ти вмiеш читати? – дивуюсь я, i вiн широко всмiхаеться. Наче хтось повернув ключика у мене на спинi, я рiзко рушаю. Какофонiя звукiв на станцii стае в моiх вухах слабким шумом. Я вiдчуваю запах чогось солодкого – яблук у карамелi? – коли ми проходимо повз ятку. Волосся прилипае до шиi, спиною потроху стiкае пiт. Кармiн неймовiрно важкий. Як дивно, спадае менi на думку, що я там, де моi батьки нiколи не бували й не побувають. Як дивно, що я тут, а iх уже немае. Я торкаюся кладдахського хрестика на шиi. Старшi хлопцi бiльше не здаються аж такими бравими. Зникли маски, я бачу на iхнiх обличчях страх. Деякi дiти шморгають носами, але бiльшiсть дуже стараються поводитися тихенько, робити те, чого вiд них очiкують. Попереду нас мiсiс Скетчерд стоiть бiля великих дубових дверей, зчепивши руки. Пiдiйшовши до неi, ми збираемося в пiвколо, старшi дiвчатка тримають малюкiв, молодшi дiти взялися за руки, хлопцi запхнули руки в кишенi. Мiсiс Скетчерд схиляе голову. – Марiя, Матiр Божа, просимо тебе, змилосердься над цими дiтьми, спрямовуй iх i благослови на iхньому шляху у свiт. Служимо тобi в iм’я Господне. Амiнь. – Амiнь, – швидко кажуть кiлька побожних, а решта повторюють. Мiсiс Скетчерд знiмае окуляри. – Ми прибули до мiсця свого призначення. Звiдси, якщо буде воля Господня, ви розiйдетеся по сiм’ях, де вас хочуть мати i потребують. – Вона прокашлюеться. – Пам’ятайте, не всiх заберуть одразу. Це очiкувано, i цим не варто перейматися. Якщо не знайдете собi батькiв тут, ви просто повернетеся на потяг зi мною та мiстером Курраном, i ми поiдемо на наступну станцiю десь за годину звiдси. А якщо ви i там не знайдете собi мiсця, то поiдете з нами до наступного мiста. Дiти навколо мене переминаються з ноги на ногу, мов метушливе стадо. Менi крутить у животi. Мiсiс Скетчерд кивае. – Гаразд, мiстере Курран, ми готовi? – Готовi, мiсiс Скетчерд, – вiдказуе той i натискае плечем на великi дверi, вiдчиняючи iх. Ми опиняемося вглибинi простороi, обшитоi деревом кiмнати без вiкон, повноi людей i рядiв порожнiх стiльцiв. Коли мiсiс Скетчерд веде нас центральним проходом до низькоi сцени попереду, натовп затихае, а потiм чуеться перешiптування. Люди в проходi розступаються, щоб дати нам пройти. Може, думаю я, тут хтось захоче мене взяти. Може, я матиму життя, про яке не наважувалася й мрiяти, затишний дiм, де вдосталь iжi – теплий пирiг, чай з молоком i цукру скiльки заманеться. Але, пiднiмаючись сходами на сцену, я тремчу. Ми вишиковуемося за зростом, вiд найнижчого до найвищого, деякi з нас i досi тримають малюкiв. Хоча Голландчик i на три роки старший за мене, я височенька як на свiй вiк, тож нас у шерензi роздiляе лише один хлопець. Мiстер Курран прокашлюеться i починае виголошувати промову. Окидаючи його оком, я помiчаю, що в нього розчервонiлi щоки й зляканi очi, довгi й пишнi каштановi вуса й жорсткi брови, пузо, що виступае з-пiд краю жилета, наче заледве прикрита повiтряна кулька. – Лише кiлька заповнених документiв, – каже вiн благочестивим громадянам Мiннесоти, – вiддiляють вас вiд одного з цих дiтей, що стоять на сценi, мiцних, здорових, готових працювати на фермi й допомагати з хатньою роботою. Ви маете можливiсть врятувати дитину вiд нужденностi та, напевно, мiсiс Скетчерд погодиться – без перебiльшення, ще й вiд грiха та зiпсутостi. Мiсiс Скетчерд кивае на знак згоди. – Отож у вас е можливiсть зробити добру справу з вигодою для себе, – веде далi вiн. – Вiд вас очiкуватиметься годувати, одягати i вчити дитину до вiсiмнадцятирiчного вiку, а також, звiсно, давати релiгiйну освiту, й ми щиросердо сподiваемося, що ви з часом не лише прихилитеся до дитини, а й ставитиметеся до неi, як до рiдноi. Вибрану дитину ви можете забрати безоплатно, – додае вiн, – на пробний перiод тривалiстю дев’яносто днiв. По закiнченнi цього термiну, якщо забажаете, ви зможете вiддати ii назад. У дiвчинки, що стоiть поруч мене, вириваеться тихий звук, схожий на собаче скавучання, i вона бере мене за руку. Їi долоня холодна й волога, мов жаб’яча спина. «Не хвилюйся, все буде гаразд…» – починаю я, але вона дивиться на мене з такою безвихiддю, що я змовкаю. Коли ми бачимо, як люди стають у чергу й починають пiднiматися сходами на сцену, я почуваюся, мов корова на сiльськогосподарськiй виставцi, на яку мене брав дiдусь у Кiнварi. Передi мною зупиняеться молода свiтловолоса жiнка, худенька й блiда, i на вигляд серйозний чоловiк iз випуклим адамовим яблуком, вбраний у фетрового капелюха. Жiнка робить крок уперед. – Можна? – Перепрошую? – кажу я збентежено. Вона простягае руки. Он воно що. Вона хоче взяти Кармiна. Той зиркае на жiнку й ховае обличчя на моiй шиi. – Вiн сором’язливий, – говорю я iй. – Привiт, хлопчику. Як тебе звати? Вiн вiдмовляеться пiдводити голову. Я його гойдаю. Жiнка обертаеться до чоловiка й каже м’яко: – Очi можна вилiкувати, як думаеш? – Не знаю. Напевно. Іншi жiнка й чоловiк спостерiгають за нами. Вона дебела, насуплена, вбрана у засмальцьований фартух, а в нього на кiстлявiй головi тоненькi пасма волосся. – Як тобi оця? – каже чоловiк, показуючи на мене пальцем. – Не подобаеться менi ii вигляд, – вiдповiдае жiнка, скривившись. – Ви iй на вигляд теж не подобаетеся, – шпигае Голландчик, i ми всi здивовано на нього озираемося. Хлопець мiж нами вiдступае назад. – Що ти сказав? – Чоловiк пiдходить i стае перед Голландчиком. – Вашiй дружинi не обов’язково таке говорити, – голос у Голландчика тихий, але менi чути кожне слово. – А ти не втручайся. – Чоловiк пiднiмае Голландчикове пiдборiддя вказiвним пальцем. – Моя дружина може казати про вас, сирiт, усе, що iй, у бiса, хочеться. Лунае шурхiт, мелькае чорний плащ, i, наче змiя iз заростiв, з’являеться мiсiс Скетчерд. – Що тут сталося? – Їi голос тихий i рiшучий. – Оцей хлопець огризнувся на мого чоловiка, – скаржиться жiнка. Мiсiс Скетчерд дивиться спочатку на Голландчика, а тодi на подружжя. – Ганс… енергiйний, – мовить вона. – Вiн не завжди думае, перш нiж щось сказати. Перепрошую, не знаю вашого iменi… – Барнi Маккалум. А це моя дружина, Ева. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22181267&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Індiанське плем’я. – Тут i далi прим. пер. 2 Роман, вiдповiдно, Джефрi Євдженiдiса, Джерома Дейвiда Селiнджера, Сiльвii Плат. 3 Гравцi в американський футбол iнодi малюють пiд очима чорнi смужки. 4 От дiдько (iсп.). 5 Резервацiя iндiанцiв-пенобскотiв. 6 Переклад І. Огiенка.