Талiсман Стiвен Кiнг Пiтер Страуб За допомогою магiчного напою Джек вирушае у потойбiчний свiт на пошуки таемничого кристалу. Його мета – зберегти життя матерi. Проте в цьому новому свiтi вона е могутньою королевою, про що хлопець тим часом не знае. Йому доведеться зiштовхнутися зi страхiттям, магiею i навiть зрадою. Але головне – не надто довго блукати незнайомими мiсцями, адже у пошуках потрiбного можна загубити найдорожче. Обережно! Ненормативна лексика! Стiвен Кiнг Пiтер Страуб Талiсман © Stephen King and Peter Straub, 1984, стор. 797 е продовженням службовоi сторiнки © Shutterstock.сom / andreiuc88, обкладинка, 2016 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Обережно! Ненормативна лексика! Талiсман Ця книжка для РУТ КІНГ, ЕЛЬВІНИ СТРАУБ Отож коли ми з Томом видряпалися на самий вершечок горба й подивилися вниз, на мiстечко, там блимали лише три чи чотири вогники, – певно, свiтилося в тих будинках, де лежали хворi; над ними яскраво сяяли зорi, а внизу повз мiстечко рiчка текла майже цiлу милю завширшки, напрочуд спокiйна й велична.     Марк Твен. Пригоди Гекльберрi Фiнна[1 - «Пригоди Гекльберрi Фiнна» («Adventures Of Huckleberry Finn») – популярний роман Марка Твена, уперше опублiкований у груднi 1884 року. Епiграфи цитовано за виданням: Твен М. Пригоди Тома Сойера. Пригоди Гекльберрi Фiнна / Марк Твен. – К.: Веселка, 1990. (Тут i далi прим. пер.)] Мое нове вбрання було геть позакапуване свiчкою та вимащене глиною, а сам я втомився, як зацькований пес.     Марк Твен. Пригоди Гекльберрi Фiнна Частина I Джек ушиваеться[2 - Автори прозоро натякають на передостаннiй рядок роману Марка Твена «Пригоди Гекльберрi Фiнна»: «Мабуть, доведеться менi вшитися на iндiанську територiю…»] Роздiл перший Готель «Сади Альгамбри» 1 П’ятнадцятого вересня 1981 року хлопчик на iм’я Джек Сойер стояв там, де вода й суша зливаються воедино, та, засунувши руки в кишенi джинсiв, вдивлявся в непорушний Атлантичний океан. Хлопчику було дванадцять рокiв, i на свiй вiк вiн виглядав височеньким. Легкий океанiчний бриз звiював з його ясного та чистого чола пасмо трохи задовгого каштанового волосся. Вiн стояв, сповнений тривожних i болiсних вiдчуттiв, з якими жив останнi три мiсяцi – вiдколи мати замкнула дверi iхнього будинку на Родео-Драйв у Лос-Анджелесi та, закрутившись у вирi меблiв, чекiв та агентiв нерухомого майна, винайняла квартиру на Централ-Парк-Вест. Із тiеi квартири вони теж утекли на тихий курорт на Нью-Гемпширському узбережжi. Порядок i передбачуванiсть зникли з Джекового свiту. Життя видавалося йому таким же плинним i бурхливим, як i товща води, що простягалася попереду. Матiр гнала його свiтом, тягнула з мiсця на мiсце; але що гнало ii саму? Його мати тiкала, тiкала. Джек обернувся, обвiвши оком порожнiй пляж спершу по лiву, а потiм i по праву руку вiд себе. Лiворуч розкинувся «Дивосвiт Аркадiя» – парк розваг, гамiр i галас в якому не замовкали вiд Дня Пам’ятi й до Дня Працi[3 - День Пам’ятi i День Працi – нацiональнi свята в США. День Пам?ятi (Memorial Day) вiдзначають щорiчно в останнiй понедiлок травня. День присвячено пам’ятi американських вiйськовослужбовцiв, що загинули у всiх вiйнах i збройних конфлiктах, в яких США брали участь. Багато американцiв вважають День Пам?ятi фактичним початком лiта. Традицiйно у цей день вiдбуваються сiмейнi застiлля, пiкнiки, спортивнi змагання. День Працi (Labor Day) – вiдзначаеться першого понедiлка вересня. Цього дня розпочинаеться навчання в школах.]. Тепер вiн стояв, мовчазний i нерухомий, мов серце, що завмерло мiж двома ударами. Схожi на чудернацькi риштування «американськi гiрки» височiли на тлi безликого й захмареного неба, а чорнi стiйки та кутовi опори нагадували ескiзи вугiллям. Десь там був його новий друг, Спiдi Паркер, але зараз хлопчик не думав про нього. Праворуч стояв готель «Сади Альгамбри», i саме до нього нестримно поверталися Джековi мiркування. У день приiзду йому на мить здалося, що вiн побачив веселку над подвiйним дахом мансарди. Знак долi, передбачення на майбутнi кращi змiни. От тiльки не з’являлася там веселка. То крутився флюгер, захоплений вiтрами в полон – праворуч-лiворуч, праворуч-лiворуч… Тодi Джек вийшов iз орендованого авто i, не звертаючи уваги на безмовне мамине прохання витягнути багаж, поглянув угору. Над рухливим мiдним пiвником флюгера нависло тiльки порожне небо. – Синку, вiдчини багажник i витягни торби, – гукнула до нього мама. – Одна надiрвана пiдстаркувата акторка бажае зарееструватися в готелi й трохи хильнути. – Банального мартiнi, – вiдгукнувся на те Джек. – А я сподiвалася, ти скажеш, що я не така вже й пiдстаркувата, – мама важко виштовхала себе з автомобiльного сидiння. – Ти не така вже й пiдстаркувата. Вона зиркнула на сина звичним поглядом хвацькоi Лiлi Кавано (Сойер), яка два десятки рокiв поспiль була Королевою «бешок»[4 - «Бешки» – фiльми категорii «Б», тобто малобюджетнi трешевi стрiчки.]. Жiнка випросталася. – Тут буде добре, Джекi, – сказала вона. – Тут усе буде добре. Це хороше мiсце. Чайка повiльно пролетiла над дахом готелю, i на мить Джека охопило тривожне вiдчуття, нiби флюгер полетiв угору. – Ми на певний час утримаемося вiд телефонних дзвiнкiв, гаразд? – Звiсно, – вiдповiв Джек. Вона бажала сховатися вiд дядька Моргана, iй не хотiлося бiльше сварок iз колишнiм дiловим партнером покiйного чоловiка – кортiло тiльки заповзти в лiжко з келихом банального мартiнi та з головою сховатися пiд ковдру… Мамо, що з тобою не так? Надто багато смертей навколо; свiт наполовину злiплений зi смертi. У небi заквилила чайка. – Хутчiше, малий, хутчiше, – промовила мама. – Ходiмо в одне велике хороше мiсце[5 - Натяк на оповiдання Генрi Джеймса «Велике хороше мiсце» («The Great Good Place»).]. Джек подумав тодi: «Принаймнi, якщо стане зовсiм сутужно, завжди е дядько Томмi». Та дядько Томмi був уже мертвий. І саме ця новина зависла зараз iз того боку багатьох телефонних дротiв. 2 «Альгамбра» звисала над водою – велична вiкторiанська будiвля на гiгантських гранiтних брилах. Здавалося, вона майже поеднуеться з невисоким скелястим мисом, що стремiв на декiлька миль вздовж Нью-Гемпширського узбережжя. Із сушi готель оточували англiйськi сади; та коли Джек дивився на пляж, то боковим зором бачив лише темно-зелений живоплiт i бiльше нiчого. Мiдний пiвник бовванiв на тлi неба, вiддiляючи захiд вiд пiвнiчного заходу. На табличцi у вестибюлi повiдомляли, що саме тут 1838 року на Пiвнiчнiй Конференцii Методистiв провели перший мiтинг за аболiцiонiзм[6 - Аболiцiонiзм – рух кiнця ХVІІІ – початку ХІХ столiття за скасування рабовласництва в США.] у Новiй Англii. Денiел Вебстер[7 - Денiел Вебстер (1782–1852) – американський полiтичний дiяч, державний секретар США, сенатор, член Палати представникiв.] виголосив тодi довгу натхненну й полум’яну промову. Якщо вiрити табличцi, вiн сказав: «Вiд сьогоднi й надалi знайте, що рабство як американський соцiальний iнститут почало занепадати, а невдовзi зовсiм зникне в штатах та на всiх територiях». 3 Тож завiтали вони сюди минулого тижня, i той день поклав край iхнiй метушнi в Нью-Йорку, з якою вони жили впродовж декiлькох мiсяцiв. У «Аркадii» не з’являлися жоднi найнятi Морганом Слоутом адвокати, котрi вискакували з авто та махали перед носом папiрцями, якi треба заповнити, треба пiдписати, мiсiс Сойер. В Аркадiя-Бiч не було телефонiв, якi не замовкали вiд полудня й до третьоi ночi (дядько Морган, певно, забув, що мешканцi Централ-Парк-Вест жили зовсiм не за калiфорнiйським часом). Направду, телефони в Аркадiя-Бiч зовсiм не дзвонили. Коли вони заiхали в це курортне мiстечко, а мама, примруживши очi, зосереджено вела машину, Джек помiтив на вулицi одну-едину людину – божевiльного старигана, котрий безцiльно штовхав тротуаром порожнiй магазинний вiзок. Над ними височiло блiде, сiре небо – незатишне небо. Тут, на противагу Нью-Йорку, лише монотонне завивання вiтру порушувало тишу безлюдних вулиць, що здавалися надто широкими без машин. Скрiзь порожнювали крамницi з вивiсками «Вiдчинено лише на вiк-енд» або ще гiрше вiд того – «Зустрiнемося в червнi!». Перед «Альгамброю» простягалися сотнi вiльних паркувальних мiсць, а столики в сусiдньому кафетерii «Чай i варення Аркадii» стояли порожнем. Божевiльнi старигани, з яких сиплеться порох, штовхають магазиннi вiзки порожнiми вулицями. – У цiй чудовiй малесенькiй мiсцинi я провела найщасливiшi три тижнi свого життя, – розповiдала Лiлi, проiжджаючи повз старигана. Джек побачив, як той налякано та сторожко озирнувся i прошепотiв щось; от тiльки хлопчик не мiг розiбрати, що саме. Зрештою машина повернула на звивисту пiд’iзну дорiжку, що тяглася крiзь сади до готелю. Ось чому вони спакували все, без чого не могли жити, у валiзи, наплiчники та пластиковi пакети, замкнули дверi квартири, старанно iгноруючи пронизливе деренчання телефону, яке, здавалося, пролiзало крiзь замкову шпарину та наздоганяло iх навiть у холi; саме тому вони закинули в багажник i на задне сидiння орендованого авто всi своi переповненi коробки й торби, годинами рухались на пiвнiч магiстраллю Генрi Гудзона, по І-95[8 - I-95 (Interstate 95) – головне шосе Схiдного узбережжя США, що тягнеться берегом Атлантичного океану вiд штату Флорида до Новоi Англii. I-95 обслуговуе головнi мiста краiни, такi як Вашингтон та Нью-Йорк на пiвночi та пляжнi райони Оутер Бенкс та Маямi-Бiч на пiвднi.] – лишень тому, що Лiлi Кавано-Сойер колись була тут щасливою. Тисяча дев’ятсот шiстдесят восьмого, за рiк до Джекового народження, Лiлi номiнували на «Оскар» за роль у стрiчцi «Спалах». «Спалах» був найкращим iз фiльмiв Лiлi, i саме в ньому iй пощастило найглибше продемонструвати акторський талант, нiж це дозволяли ii звичнi ролi «поганих дiвчат». Нiхто не вiрив, що Лiлi переможе, i найменше – вона сама. Самий лише суспiльно прийнятий шаблон стосовно того, що номiнацiя вже е честю, пiдносив ii у власних очах. Щоб вiдсвяткувати цей успiх, Фiл Сойер мудро забрав ii на тритижневий вiдпочинок у готель «Сади Альгамбри». Тут, з iншого боку континенту, лежачи в лiжку й попиваючи шампанське, вони дивилися по телевiзору церемонiю «Оскара». Якби Джек був старшим i розкинув мiзками, то, вирахувавши, з’ясував би, що i його власна iсторiя почалася саме в «Альгамбрi». Коли зачитали iмена акторок, номiнованих на премiю за найкращу жiночу роль другого плану, Лiлi, за родинною легендою, прогарчала Фiлу: «Якщо я виграю ту штуку, коли мене немае на церемонii, то просто на твоiх грудях станцюю мавпячий танок на шпильках». Але коли перемогла Рут Гордон, Лiлi сказала: «Звiсно, вона заслужила, вона класнюча мала, – а тодi негайно штурхонула чоловiка в груди й додала: – Знайди менi ще схожу роль, якщо ти такий крутий агент». Але бiльше схожих ролей не було. За два роки по смертi Фiла Лiлi зiграла останню свою роль – цинiчноi екс-повii у фiльмi «Манiяки на мотоциклах». Саме тi часи згадувала Лiлi тепер, здогадався Джек, витягуючи валiзи iз заднього сидiння та багажника. Сумка «Д’Агостiно» розiрвалася саме на лiтерах «Д’Аг», i купа згорнутих шкарпеток, рiзноманiтних фотографiй, комiксiв, шахових фiгурок разом iз дошкою розсипались по багажнику. Джек позапихав усi цi манатки в iншi пакунки. Лiлi повiльно пiднiмалася сходами готелю, раз по раз чiпляючись за поручнi, мов стара бабуся. Потягавши важкi валiзи, Джек випростався i знову поглянув на небо, де – вiн був певен – бачив веселку. От тiльки веселки не було – лише неспокiйне, тривожне небо. А тодi: – Йди до мене, – тихо, але чiтко промовив хтось за його спиною. – Га? – запитав Джек, озирнувшись. Та перед ним простягалися тiльки безлюднi сади i дорога. – Так? – перепитала мама. Згорблена та пригнiчена, вона трималася за ручку великих дерев’яних дверей. – Здалося, – вiдказав Джек. Не було анi голосу, анi веселки. Вiн забув про них i подивився на маму – вона саме боролася з важкими дверима. – Зачекай, я допоможу, – гукнув вiн i швидко пiднявся сходами. Хлопчик незграбно нiс велику валiзу та тягнув за собою повний светрiв паперовий пакунок. 4 До зустрiчi зi Спiдi Паркером Джек безтямно проводив днi в готелi, немов сплячий пес, котрий втратив лiк часу. У цi днi життя здавалося йому дивним сном, сповненим тiней та непостiйноi мiнливостi. Навiть страшнi новини про смерть дядька Томмi, що надiйшли телефоном минулоi ночi, своiми жахiттями не змогли вивести його з цього стану. Якби Джек вiрив у забобони, то подумав би, що певнi зовнiшнi сили захопили його життя й тепер керують ним i мамою. У своi дванадцять рокiв Джек Сойер був достатньо активною людиною, i тому бездiяльнiсть цих днiв пiсля галасливого Мангеттену дивним чином тривожила i непокоiла його. Джек усвiдомив, що стоiть посеред пляжу; вiн зовсiм не пригадував, як дiстався сюди та чому взагалi прийшов. Спершу вiн подумав, що сумуе за дядьком Томмi, але насправдi його мозок просто заснув, надавши тiлу цiлковиту свободу дiй. Вiн навiть не мiг зосередитися та зрозумiти, про що йшлося в тих комедiях, якi вони з Лiлi дивилися минулого вечора; деталi миттю вивiтрилися з його пам’ятi. – Уся ця метушня втомила тебе, – сказала мама, глибоко затягнувшись цигаркою i примружено дивлячись крiзь дим на сина. – Джекi, маленький мiй, тобi лишень треба трiшечки вiдпочити. Це гарне мiсце. Давай же насолоджуватися ним якомога довше. Перед ними на червонястому екранi телевiзора Боб Ньюгарт[9 - Джордж Роберт «Боб» Ньюгарт (1929–1978) – американський актор i комедiант, лауреат премiй «Греммi» (1961), «Золотий глобус» (1962) та «Еммi» (2013).] здивовано розглядав черевик, який тримав у правiй руцi. – Я так i роблю, Джекi, – вона посмiхнулася йому. – Вiдпочиваю i насолоджуюсь. Джек поглянув на годинник. Минуло вже двi години, вiдколи вони дивилися телевiзор, а вiн зовсiм не пам’ятав, що демонструвалося ранiше. Джек уже збирався спати, коли пролунав телефон. Старий добрий дядько Морган Слоут таки знайшов iх. Новини вiд дядька Моргана нiколи не були особливо приемними, та ця, напевно, була невтiшною навiть за мiрками дядька Моргана. Джек стояв посеред кiмнати та спостерiгав, як материне обличчя дедалi бiлiшае та бiлiшае. Вона легенько стиснула рукою горло, на якому за останнi кiлька мiсяцiв з’явилися новi зморшки. Розмову слухала мовчки, прошепотiвши лише: «Дякую, Моргане», – й поклала слухавку. Коли повернулася до Джека, то виглядала набагато старшою та змарнiлiшою, нiж будь-коли. – Джекi, зараз тобi знадобиться вся мужнiсть, гаразд? От саме мужностi йому й бракувало. Вона взяла його за руку й промовила: – Джеку, сьогоднi дядька Томмi збив автомобiль. Водiй утiк. Джек почав задихатися, наче останне повiтря миттю вивiтрилось iз нього. – Його збив фургон, коли вiн переходив бульвар Ла Сьенега. Свiдок повiдомив, що автомобiль був чорного кольору з написом «Дике Дитя», але це… це все. Лiлi заплакала. І вже за мить Джек, сам собi дивуючись, теж заплакав. Вiдтодi минуло три днi, що здалися Джековi вiчнiстю. 5 П’ятнадцятого вересня 1981 року хлопчик на iм’я Джек Сойер стояв i дивився на непорушну воду на безликому пляжi бiля готелю, що нагадував замок iз роману сера Вальтера Скотта. Вiн хотiв заплакати, але не мiг навiть сльози iз себе вичавити. Навколо нього була тiльки смерть, що заповнила собою половину свiту, та жодних веселок. Фургон «Дике Дитя» забрав дядька Томмi в iнший свiт. Дядько Томмi помер у Лос-Анджелесi, дуже далеко вiд схiдного узбережжя, яке було його справжньою домiвкою, i про це знав навiть такий малюк, як Джек. Чоловiк, який уважав за потрiбне зав’язувати краватку перед вiзитом в «Орбiз»[10 - «Орбiз» («Arby?s Restaurant Group, Inc.») – друга за величиною в США мережа фастфудiв, що спецiалiзуеться на сандвiчах. Налiчуе понад 3400 закладiв.], щоб з’iсти ростбiф, не мав жодних справ на захiдному узбережжi. Його батько помер, дядько Томмi помер, його мама, можливо, помирае. Джек вiдчув смерть навiть тут, у Аркадiя-Бiч, де вона розмовляла голосом дядька Моргана з того боку дроту. Нема нiчого банальнiшого й очевиднiшого за меланхолiю, яку навiюе курорт у мертвий сезон, бо ти постiйно наштовхуешся на привидiв минулого. Здавалося, смерть уплiтаеться в текстуру буття та запах океанського бризу. Джек злякався… Уже тривалий час вiн боiться. І життя тут, в абсолютному спокоi, тiльки допомогло йому усвiдомити це – усвiдомити, що смерть, iмовiрно, весь час, поки вони iхали по І-95 iз Нью-Йорка, сидiла за кермом, примружено спостерiгала за ним крiзь цигарковий дим i просила знайти по радiо якийсь боп[11 - Бiбоп, Бi-боп, або просто боп (англ. bebop) – джазовий стиль, що розвинувся на початку 1940-х. Вiн вiдкривае перiод сучасного джазу та докорiнно вiдрiзняеться вiд попереднiх стилiв. Для бiбопу характерним е унiсонне проведення теми на початку та наприкiнцi композицii]. Джек якось невиразно пригадав, як батько казав, що вiн народився з головою старого, от тiльки його голова зараз зовсiм не вiдчувала себе старою. Цiеi митi вiн почувався надзвичайно юним. «Наляканим, – раптом подумав. – Чорт забирай, а менi ж страшно. Це тут закiнчуеться свiт, так?» Чайки ширяли над головою в сiрому небi. Тиша була такою ж сiрою, як i небо – i такою ж смертельною, як i темнi кола пiд ii очима. 6 Коли вiн блукав «Дивосвiтом» i зустрiв Лестера Спiдi Паркера, то вже втратив лiк дням. Вiн безцiльно вештався, марнуючи час. Та тоi митi бездiяльнiсть i тривале очiкування одразу полишили його. Лестер Паркер був чорношкiрим, мав кучеряве сиве волосся i глибокi зморшки на щоках. У буремнi молодi роки вiн був мандрiвним музикантом i грав блюз, але тепер його нiхто не помiчав. Та й не говорив вiн нiчого особливого. Проте коли Джек блудив «Дивосвiтом» i знiчев’я забрiв до зали з iгровими автоматами, то зустрiв Спiдi й, побачивши його вицвiлi очi, вiдчув, як неспокiй полишае його. Вiн знову став собою. Здалося, нiби якась магiчна хвиля вийшла зi старого й наповнила Джека. Спiдi всмiхнувся й сказав: – Еге, закладаюся, у мене з’явилась компанiя. Сюди завiтав маленький подорожнiй. Справдi, його бiльше не сковували тенета: ще мить тому вiн вiдчував, що його загорнули в мокру вовну та солодку вату, а тепер – звiльнили. На мить здалося, нiби над головою старого сяйнув срiбний нiмб, легенький променистий ореол, але щойно Джек клiпнув, той зник. Вiн познайомився зi Спiдi, коли той тримав у руках держак важкоi й широкоi швабри. – З тобою все гаразд, синку? – Чоловiк торкнувся спини хлопця. – Свiт котиться в провалля чи е й змiни на краще? – Ем-м, на краще, – вiдповiв Джек. – Тодi ти прийшов у потрiбне мiсце, кажу тобi. Як тебе прозивають? «Маленький подорожнiй, – сказав Спiдi того найпершого дня, – старий добрий Джек-Мандрiвник. – Спiдi всiм тiлом сперся на стiл для скiболу й обхопив руками держак швабри, нiби то була дiвчина на танцях. – Чолов’яга, якого ти отута бачиш – Лестер Спiдi Паркер, вiн теж колись був мандрiвником, синку, ги-ги, о так, Спiдi знав дорогу, вiн усi дороги знав у давнi деньки. У мене була своя банда, Джеку-Мандрiвнику, ми грали блюз. Блюз на гiтарах. Зробили кiлька записiв, та я не буду засмучувати тебе питаннями, чи ти, бува, iх не чув. І кожен склад мав свiй такт, кожна фраза – своi римшоти[12 - Римшот – удар барабанною паличкою по ободу барабана.] i фоновий ритм». Замiсть гiтари Спiдi Паркер тепер тримав швабру, проте так i залишився музикантом. Уже за перших п’ять секунд розмови Джек збагнув, що його небайдужий до джазу тато з радiстю провiв би час у компанii Спiдi. Наступнi три-чотири днi Джек майже весь час ходив слiдом за Спiдi, спостерiгаючи за його роботою i допомагаючи. Спiдi дозволяв забивати цвяхи, зачищати наждаком стовпцi, якi потрiбно було пофарбувати. Цi простi завдання пiд керiвництвом Спiдi були для нього единою розвагою i полiпшували настрiй. Тепер першi днi в Аркадiя-Бiч здавалися Джековi юдоллю печалi, вiд якоi врятував його новий друг. Бо Спiдi Паркер справдi став його другом – було навiть щось таемниче в тому, як швидко вони потоваришували. Через декiлька днiв по тому, як Джек звiльнився вiд зацiпенiння (чи то Спiдi зняв його, розвiявши злi чари поглядом ясних очей), Спiдi Паркер став для нього ближчим за всiх iнших друзiв, за винятком хiба що Рiчарда Слоута, якого Джек знав практично з колиски. І тепер, сприймаючи тепло, що випромiнював його новий друг, вiн вiдчував, що бiль вiд утрати дядька Томмi та страх, що його мама також може померти, вiдiйшли на заднiй план. І знову його охопила давня незатишна думка, що ним керують i манiпулюють, немов якiсь невидимi нитки прив’язують його з матiр’ю до цього занедбаного мiсця край моря. Вони хочуть, щоб вiн був тут, але хто вони? А може, це просто божевiлля? Внутрiшнiм зором Джек далi бачив згорбленого божевiльного стариганя, котрий щось нашiптував собi пiд нiс i котив униз тротуаром порожнiй магазинний вiзок. Квилiння чайки розрiзало повiтря, i Джек вирiшив, що поговорить про своi переживання зi Спiдi Паркером, хай навiть Спiдi подумае, що Джек здурiв, хай навiть покепкуе з нього. Проте в глибинi душi Джек знав, що Спiдi не смiятиметься. Вони були близькими друзями, i Джек розумiв, що старому доглядачевi можна розповiдати все. Але вiн був iще не готовий до цього. Бо все скидалося на суцiльне божевiлля, у якому вiн сам до кiнця не розiбрався. З неохотою Джек повернув вiд «Дивосвiту» й по пiску побрiв до готелю. Роздiл другий Вирва розверзаеться 1 Це сталося наступного дня, хоча Джек Сойер не порозумнiшав. Минулоi ночi йому наснився найстрашнiший сон у життi. У ньому жахливе створiння – карликовий монстр iз гнилою зотлiлою шкiрою та кривими очиськами – прийшло за його матiр’ю. – Твоя мати от-от помре, Джеку. Ти заспiваеш «алiлуя»? – прокумкала потвора, i Джек знав, як знають увi снi, що вона радiоактивна i якщо вiн доторкнеться до неi, то також загине. Джек прокинувся в холодному поту на найвищiй нотi сну й голосного крику. І лише рiвномiрне гуркотiння прибою нагадало йому, де вiн перебувае. Минула не одна година, перш нiж вiн знову заснув. Зранку вiн хотiв розказати цей сон матерi, але Лiлi похмуро ховалася вiд нього за стiною цигаркового непривiтного диму. Лише коли вiн пiд вигаданим приводом зiбрався йти з кав’ярнi готелю, вона ледь усмiхнулася. – Подумай, що ти хочеш на вечерю. – А можна? – Можна. Будь-що, крiм фаст-фуду. Я не для того приiхала з Лос-Анджелеса до Нью-Гемпшира, щоб труiтися хот-догами. – Можемо сходити в якийсь рибний ресторанчик у Гемптон-Бiч, – сказав Джек. – Чудово. Іди пограйся. «Іди пограйся, – подумав з непритаманною йому гiркотою Джек. – О так, матусю, ти просто молодець! Круто. А з ким? Мамо, чому ти тут? Чому ми тут? Наскiльки ти хвора? Чому ж ти не хочеш розказати менi про дядька Тома? І що на думцi в дядька Моргана? Що?..» Питання, питання. І жодне з них не варте анi шеляга, бо нiхто не мiг дати на них вiдповiдi. Хiба що Спiдi… Але це було смiшно; як мiг чорношкiрий стариган, котрого вiн нещодавно зустрiв, вирiшити хоч одну iз цих проблем? А втiм, думка про Спiдi Паркера витанцьовувала на краю Джекового мозку, поки вiн повiльно брiв дощаним помостом до депресивно порожнього пляжу. 2 «Край свiту тут, правда?» – знову подумав Джек. Над головою в сiрому небi кружляли чайки. За календарем досi тривало лiто, але в Аркадiя-Бiч воно закiнчувалося ще на День Пам’ятi. Тиша була такою ж сiрою, як i небо. Вiн поглянув на своi кросiвки. Вони були в липкому мазутi. «Пляжний бруд, – подумав вiн. – Якась гидота». Вiн навiть не уявляв, де так замастився, i з огидою вiдiйшов вiд берега. Чайки з криками стрiлою летiли до землi. Котрась iз них закиглила особливо голосно, i Джек почув майже металевий звук, немов трiснув помiст. Вiн озирнувся й побачив, як пташка незграбно приземлилася на купу камiння. Чайка, як робот, швидко покрутила головою, переконалася, що вона сама, i зiстрибнула з дощок на гладенький утрамбований пiсок, на який кинула молюска. Мушля розбилася, мов яйце, i Джек побачив усерединi сире м’ясо, яке ще ворушилося, чи, можливо, йому тiльки здавалося… Не хочу цього бачити. Та перед тим, як вiн вiдвернувся, жовтий вигнутий дзьоб чайки вп’явся в м’ясо, тягнучи його, наче гумку. Джек вiдчув, що шлунок зав’язало в слизький вузол. Здавалося, вiн чуе, як у головi горлають роздертi тканини – жодноi конкретики, лише тупий крик плотi в агонii болю. Вiн знову спробував вiдвести погляд вiд чайки, але не змiг. Крiзь роззявлений дзьоб на мить промайнула брудно-рожева горлянка пташки. Молюск втягнувся назад у свою розламану мушлю, i чайка деяку мить дивилася на нього; ii смертельно чорнi очi пiдтверджували жахну iстину: помирають батьки, помирають матерi, помирають дядьки, навiть якщо тi вчилися в Єльському унiверситетi, зодягненi в костюми-трiйки, вони скидаються на непорушнi кам’янi стiни Севiл Ров[13 - Севiл Ров – одна з вулиць у центральному кварталi Лондона – Мейфейрi. Вiдома численними ателье з iндивiдуального шиття чоловiчих костюмiв. А ще на Севiл Ров, 1, розташована штаб-квартира Королiвського географiчного товариства, а по сусiдству, на Севiл Ров, 3, студiя звукозапису, на даху якоi вiдiграли свiй останнiй концерт «Бiтлз» 30 сiчня 1969 року.]. Можливо, дiти також помирають… та кiнцем усьому може бути дурнувате й бездумне волання живих тканин. – Агов! – голосно крикнув Джек, заклопотаний думками й не контролюючи дiй. – Агов, може, досить? Чайка вп’ялася у свою здобич, спостерiгаючи за хлопчиком чорними маленькими намистинками-очима. Мить по тому вона заходилася знову порпатися в м’ясi. «Хочеш трохи, Джеку? Воно все ще сiпаеться! Боже милостивий, таке свiже, навряд чи воно знае, що вже померло!» Сильний жовтий дзьоб знову встромився в м’ясо та потягнув. Потя-я-ягну-у-ув… Шматок молюска вiдiрвався. Чайка здiйняла голову до сiрого вересневого неба, ковтнула. І знову Джековi здалося, що пташка спостерiгае за ним. Так очi деяких картин завжди стежать за тобою, в якiй би частинi кiмнати ти не стояв. Очi… вiн знав цi очi. Раптом Джек захотiв до мами – до ii темних синiх очей. Вiн не мiг пригадати, коли ще йому так вiдчайдушно хотiлося до неi; можливо, у ранньому дитинствi. «Люлi-люлi», – чув вiн ii спiв у головi, й голос той був голосом невловимого вiтру. «Люлi-люлi, засинай, малий Джекi, до свiтання, тато йде на полювання, ось такий-от джаз». Вiн пам’ятае, як його колисали та як мама викурювала одну за одною «Герберт Тарейтон»; певно, коли читала сценарiй, або «блакитнi сторiнки», як вона любила висловлюватись. Джек запам’ятав: «блакитнi сторiнки». «Люлi, Джекi, все чудово, засинай, любенький, знову. Тсс… спи. Люлi-люлi». Чайка дивилася на нього. З несподiваним жахом, що скував горло, мов гаряча солона вода, вiн збагнув, що чайка справдi дивилася на нього. Цi чорнi очi (чиi?) бачили його. І Джек знав цей погляд. Шматок сирого м’яса досi стирчав у дзьобi чайки, i поки хлопчик дивився на неi, вона проковтнула його. Вона дивно роззявила дзьоб, неначе шкiрилася. Джек вiдвернувся та побiг. Вiн схилив голову, солонi сльози обпiкали очi, кросiвки заривалися в пiсок, i якби хтось здiйнявся високо вгору, на висоту чаiного польоту, то серед сiрого дня побачив би тiльки хлопчика та його слiди; Джек Сойер, дванадцятирiчний та самотнiй, забувши про Спiдi Паркера, бiг назад до готелю. Його голос змiшувався зi сльозами й вiтром, а вiн i далi заперечно кричав i кричав: «Нi, нi, нi». 3 Засапано Джек зупинився на узвишшi пляжу. Сильний гострий бiль у лiвому боцi штрикав його мiж ребрами. Вiн сiв на котрусь iз лавок, призначених для лiтнiх людей, i вiдкинув волосся з очей. Вiзьми себе в руки. Якщо Сержант Ф’юрi йде з восьмою секцiею, хто мае очолити Горластих Командос[14 - «Сержант Ф’юрi Лють та його Горластi Командос» («Sgt. Fury and his Howling Commandos») – серiя комiксiв про вигаданий пiдроздiл армii США часiв Другоi свiтовоi вiйни, яку видавала «Marvel Comics у» 1963–1981 роках.]? Джек усмiхнувся – йому справдi стало трохи лiпше. Звiдси, з п’ятдесяти футiв над рiвнем океану, усе видавалося не таким уже й кепським. Можливо, через змiну атмосферного тиску чи чогось такого. Те, що трапилося з дядьком Томмi, – жахливо, але вiн упевнений, що переживе це i сприйме свiт таким, яким вiн е насправдi. Принаймнi так казала мама. Дядько Морган сильно набридав iм останнiм часом, проте, з iншого боку, дядько Морган набридав iм завжди. «А що з мамою… з нею буде все гаразд, чи не так?» – мiркував вiн, сидячи на лавцi та длубаючи кросiвком у пiску бiля помосту. Насправдi, з його матiр’ю все добре. І це цiлком можливо. Врештi-решт, нiхто ж не казав iй, що в неi невилiковна хвороба. Нi, якби в неi був рак, вона б не привезла його сюди. Найiмовiрнiше, вони зараз були б у Швейцарii, приймали б холоднi мiнеральнi ванни та наiдалися б козячими гландами[15 - Один iз шахрайських методiв лiкування раку, що набув особливоi популярностi в першiй половинi ХХ столiття.] чи щось на кшталт цього. Вона б учинила саме так. Тож, можливо… Повiльний сухий шепiт увiрвався в думки Джека. Вiн поглянув униз, i його очi розширилися. Пiсок пiд лiвим кросiвком заворушився. Дрiбнi бiлi пiщинки закрутились у маленьке коло дiаметром з палець. Посерединi кола пiсок опустився i утворилася ямка завглибшки два дюйми. Краi ямки також рухалися колом проти годинниковоi стрiлки. «Такого не може бути, – миттю подумав Джек, але серце мало не вискочило з грудей, пришвидшилось дихання. – Такого не бувае, це лишень мiраж або краб». Але це не був анi краб, анi мiраж. І мiсце це не було таким, яке вiн з острахом уявляв, нудьгуючи, i вже достоту воно не скидалося на краба. Із сухим шурхотом пiсок почав закручуватись швидше, наводячи його на думки про статичну електрику та дослiди з лейденською банкою[16 - Лейденська банка – найперше вiдоме втiлення електричного конденсатора. Прототип сучасноi батарейки.] на уроцi фiзики минулорiч. Проте найбiльше це нагадувало довгий i уривчастий подих; останне зiтхання смертника. Ще бiльше пiску сипалося всередину та закручувалося; тепер це нагадувало вир, такий собi перевернутий вихор. З’явилася яскрава жовта обгортка вiд жуйки… зникла-з’явилася, зникла-з’явилася – хлопчик щораз бачив ii знову i знову. У мiру того як бiльшав вихор, Джек мiг краще прочитати напис. Спершу «Дж», тодi «Джу», ще за мить «Джусi Ф». Вихор збiльшувався, i пiсок стягнуло з обгортки. Швидко та грубо, наче ворожа рука зiрвала покривало iз застеленого лiжка. «Джусi Фрут» – прочитав вiн, i обгортку понесло вгору. Пiсок крутився дедалi швидше й немовби шипiв вiд лютi. «Хххххх-хааааааааххххх», – Джек витрiщився на видиво спершу зачаровано, а тодi налякано. Пiсок розверзався, як велике темне око – це було око чайки, що кинула молюска на скелю, а тодi пожирала живе м’ясо, немовби канцелярську гумку. – Хххххх-хааааааааххххх, – насмiхався смерч мертвим сухим голосом. І вiн лунав не в головi хлопця. Хоч як сильно Джек хотiв би, щоб це була гра його уяви, але голос лунав насправдi: – Вставна щелепа випала, Джеку, коли «Дике Дитя» збило його, зуби розлетiлися врiзнобiч, трах-тарарах! Чи ти закiнчив Єльський унiверситет, чи нi, а коли старе добре «Дике Дитя» налетить на тебе та виб’е вставнi зуби, Джекi, тобi кiнець. І матерi теж… Пiсля цього вiн знову побiг – наослiп, не озираючись; вiтер здував волосся з його лоба, а широко розплющенi очi наповнювалися страхом. 4 Джек iшов через тьмяний вестибюль готелю настiльки швидко, наскiльки мiг. Хоча бiгти йому заважав навколишнiй iнтер’ер. Тут було тихо, як у бiблiотецi, сiре свiтло падало крiзь високi сегментованi вiкна й пом’якшувало кольори вицвiлих килимiв. Однак, дiйшовши до конторки адмiнiстратора, хлопчик усе-таки трохи пiдбiг. Одразу бiля арки, обшитоi деревом, з’явився згорблений денний портье з попелясто-сiрим обличчям. Вiн нiчого не сказав, але опущенi кутики вуст виказали його незадоволення. Неначе Джек наважився бiгти в церквi. Хлопчик витер лоб рукавом i примусив себе повiльно пiти до лiфта. Натиснувши на кнопку, вiн спиною вiдчув злий погляд портье. За цей тиждень вiн лише раз бачив, щоб портье всмiхнувся: коли впiзнав його матiр. Усмiшка вiдповiдала лише мiнiмальним вимогам ввiчливостi. – Це ж яким старим треба бути, щоб пам’ятати Лiлi Кавано, – сказала вона Джековi, щойно вони опинилися в номерi. Були часи, i то недавно, коли ii впiзнавали через один iз тих п’ятдесяти фiльмiв, у яких вона знiмалася в 50—60-х роках. Їi називали Королевою «бешок», хоча вона вибрала собi iнше прiзвисько – Королева автокiнотеатрiв. Байдуже, хто це був – таксист, офiцiантка чи жiночка, що продавала блузки в магазинi «Сакс»[17 - «Сакс» – один iз дорогих бутикiв у районi Беверлi-Гiллз у Лос-Анджелесi, популярний серед голлiвудських зiрок.] на бульварi Вiлшир, – це завжди пiдносило ii настрiй на декiлька годин. Але тепер ця маленька втiха втратила для неi свою принаднiсть. Джек пританцьовував перед нерухомими дверима лiфта, а в його вухах лунав знайомий голос, що пiднiмався з пiщаного виру. На мить вiн побачив Томаса Вудбайна – вiрного, доброго дядька Томмi Вудбайна, котрий був його опiкуном i надiйним захисником вiд негараздiв i проблем. Мертвий дядько лежав розчавлений на бульварi Ла Сьенега. Його зуби розсипались, мов поп-корн, i валялись за двадцять футiв вiд тiла у канавi. Джек знову клацнув по кнопцi. Та мерщiй же! Потiм вiн побачив дещо гiрше: двое позбавлених емоцiй чоловiкiв тягнуть його матiр до машини, що чекала на узбiччi. Раптом Джеку захотiлося вiдлити. Вiн iще раз ударив долонею по кнопцi, i сiролиций згорблений чоловiк за реестрацiйною стiйкою флегматично та з осудом форкнув. Другою рукою Джек натиснув на одне магiчне мiсце трохи нижче живота, аби зменшити тиск на сечовий мiхур. Тепер вiн розчув, як повiльно спускався лiфт. Заплющив очi й звiв ноги докупи. Мати виглядала невпевнено, розгублено i збентежено, а чоловiки штовхали ii в машину, мов змучену коллi. Проте цього не вiдбувалося насправдi; вiн знав, що це спогад, частина його згадки, одне з марив, що трапилося не з матiр’ю, а з ним самим. Дверi лiфта з червоного дерева розiйшлися, демонструючи нечiткi обриси кабiни, у якiй Джек зустрiвся з власним поглядом у старому дзеркалi, поцяткованому рудими плямами. Той епiзод семирiчноi давностi знову закружляв поряд. Вiн побачив, як око одного з чоловiкiв стало жовтим, вiдчув, як рука iншого обернулася на щось кiгтисте, важке i нелюдське… вiн заскочив у лiфт, наче його штрикнули виделкою. Це неможливо, видива – неможливi, вiн не бачив, як очi одного з чоловiкiв перетворювалися iз синiх на жовтi, а з його матiр’ю все було гаразд, не було чого боятися, нiхто не вмирав, а небезпекою була хiба що чайка, та й то для молюска. Джек заплющив очi, i лiфт важко рушив угору. Ця iстота з пiску смiялась з нього. Джек вийшов iз лiфта, щойно дверi вiдчинилися. Побiг повз шахти iнших лiфтiв, повернув праворуч до номера, в коридор, оздоблений канделябрами й картинами та обшитий дерев’яними панелями. Тут бiг не був таким непристойним. Вони мешкали в 407-му та 408-му номерах, що складалися з двох спалень, маленькоi кухнi та вiтальнi, з якоi розгортався краевид на довгий гладенький пляж та обшир океану. Його мати десь знайшла квiти, поставила iх у вази, а кругом них прилаштувала фотографii в маленьких рамках. Джековi п’ять рокiв, Джековi – одинадцять, Джек – немовля на руках у батька. Його батько, Фiлiп Сойер, за кермом старого «десото»[18 - «Десото» («DeSoto») – марка автомобiлiв, розроблених «Chrysler». Їх випускали в США з 1928 по 1961 рiк. Емблема «DeSoto» мiстить стилiзоване зображення iспанського конкiстадора Ернандо де Сото.], в якому вiн та Морган Слоут iздили до Калiфорнii, коли були настiльки бiдними, що часто спали в машинi. Джек вiдчинив дверi 408-го номера i голосно покликав: – Мамо? Мамо? Його зустрiли квiти. Фотографii всмiхнулися. Нiхто не вiдгукнувся. – Мамо! Дверi з хряскотом зачинилися в нього за спиною. Джек вiдчув, як зводить шлунок. Вiтальнею вiн побiг праворуч до спальнi. – Мамо! Ще одна ваза з високими красивими квiтами. Порожне, рiвно застелене лiжко виглядало настiльки бездоганним, що, здавалося, кинутий на нього четвертак вiдскочив би вiд ковдри. На столику бiля лiжка вишикувалися в ряд коричневi пляшечки з вiтамiнами та рiзноманiтними пiгулками. Джек позадкував. Через вiкно одна за одною накочувалися чорнi хвилi. Двое чоловiкiв вилiзли з непримiтноi машини, вони й самi були непримiтними. Вони волочили матiр… – Мамо! – закричав вiн. – Я чую тебе, Джеку, – голос матерi лунав з ванноi кiмнати. – Що там таке трапилося? – Ох, – вiдповiв вiн i вiдчув, як розслабилися м’язи. – Ох, пробач. Я просто не знав, де ти е. – Я приймаю ванну, – сказала вона. – Готуюся до вечерi. Цього ж поки що нiхто не заборонив? Джек зрозумiв, що йому бiльше не треба в туалет. Вiн бухнувся в м’яке крiсло та полегшено заплющив очi. З нею все гаразд… – Поки що все гаразд, – прошепотiв потаемний голос, i в хлопчиковiй головi знову майнула пiщана вирва. 5 Проiхавши сiм-вiсiм миль узбережжям, бiля Гемптона вони натрапили на ресторан «Шато лобстерiв». У Джека залишились доволi уривчастi враження вiд сьогоднiшнього дня: вiн потроху забував жахiття на пляжi; дозволив iм розтанути в пам’ятi. Офiцiант у червоному пiджаку з вишитим на спинi жовтим лобстером провiв iх до столика бiля широкого вiкна з патьоками дощу. – Мадам бажае замовити напiй? – У офiцiанта було холодне й кам’яне обличчя мешканця Новоi Англii. Джек пiдозрював, що за водянистими очима чоловiка приховуеться зневага до приталеного пiджака вiд Ральфа Лорена[19 - Ральф Лорен (нар. 1939) – американський модельер i бiзнесмен, удостоений титулу «Легенда моди» Радою дизайнерiв США.] та вечiрньоi сукнi його матерi вiд Голстона[20 - Рой Голстон Фровiк (1932–1990) – американський дизайнер, який сягнув пiку слави у 1970-тi роки.], в якi вони були зодягненi. У хлопця занило серце, що означало звичайну тугу за домiвкою. Мамо, якщо ти справдi не хвора, то що ми, в бiса, тут робимо? Це ж згубне мiсце! Тут волосся дибки стае. О Боже! – Принесiть менi банального мартiнi, – сказала вона. Брови офiцiанта вигнулися: – Мадам? – Кидаете льоду в склянку, – пояснила вона, – оливку на лiд, а «Танкерей»[21 - «Танкерей» – вiдома марка дуже дорогого джину, яка з’явилася на початку ХІХ столiття. Традицiйно подаеться в круглих пляшках, схожих на пожежнi гiдранти, що накачували воду для першоi винокурнi.] на оливку. Отже… ви зрозумiли? Заради Бога, мамо, ти що, не бачиш його очей? Ти гадаеш, що поводишся чарiвно, а вiн певен, що ти кепкуеш iз нього. Невже ти не бачиш його очей? Нi. Вона не бачила. І цей брак розумiння в його матерi, котра завжди гостро вiдчувала емоцii людей, упав iще одним каменем на його серце. Мати вiддалялася… в усiх сенсах. – Так, мадам. – Тодi, – вела вона далi, – вiзьмiть пляшку вермуту – марка не мае значення – i налийте в склянку. Пiсля цього поставте вермут назад на полицю, а склянку дайте менi. Гаразд? – Так, мадам, – холоднi водянистi новоанглiйськi очi втупилися в його матiр. У них не було жодноi приязнi. «Ми ж тут абсолютно самi, – подумав Джек, уперше по-справжньому усвiдомлюючи це. – Боже, так?» – Юний сер? – Я буду колу, – сумно вiдповiв Джек. Офiцiант пiшов. Лiлi обнишпорила сумочку, дiстала звiдти пачку «Герберт Террiтунс» (у його дитинствi вона так називала всi цигарки, i досi про себе Джек називав iх так само; мама просила його: «Принеси менi з полицi „Террiтунс“, Джекi») i закурила. Трьома рваними видихами вона викашляла дим. Ще одним каменем на серцi стало бiльше. Два роки тому мати кинула палити. Джек не повiрив iй i з дивним фаталiзмом чекав, що вона знову вiзьметься за старе. Це було зворотним боком дитячоi наiвноi недовiрливостi. Мати завжди палила; невдовзi вона закурить знову. Але вона трималася… трималася, аж доки три мiсяцi тому в Нью-Йорку не зiрвалася. «Карлтон»[22 - «Карлтон» – марка цигарок, яку виготовляла компанiя «Браун i Вiльямсон». Вiдрiзняються низьким рiвнем нiкотину. На сьогоднiшнiй день марка припинила свое iснування.]. Вона ходила вiтальнею iхньоi квартири на Централ-Парк-Вест, смалила, як паротяг, або вмощувалася перед шафкою з платiвками та перебирала iх – свiй старий рок-н-рол та класичний джаз покiйного чоловiка. – Ти знову палиш, мамо? – запитав вiн тодi у неi. – Ага, я палю капустяне листя. – Краще б ти цього не робила. – Чому б тобi не увiмкнути телевiзор? – вiдказала вона йому з незвичною рiзкiстю. Й повернулася до Джека, мiцно зцiпивши губи. – Може, натрапиш на виступ Джиммi Сваггерта[23 - Джиммi Сваггерт (нар. 1935) – американський пастор-п’ятдесятник (одна з протестантських сект), теле-i радiопроповiдник. Його шоу було особливо популярним у 1980-х. Однак популярнiсть рiзко впала, коли 1988 року його спiймали на вживаннi наркотикiв та регулярних вiзитах до повiй.] чи Преподобного Айка[24 - Преподобний Айк (1935–2009) – американський священик, телеевангелiст. Проповiдував Євангелiе Процвiтання (класичну для протестантства концепцiю стосовно того, що фiнансова забезпеченiсть е свiдченням Божоi ласки).]. Сядь в алiлуйному кутку iз сестрами-молiльницями. – Вибач, – пробурмотiв вiн. Що ж, це був лишень «Карлтон». Капустяне листя. Але тепер – «Герберт Террiтунс»: блакитно-бiла старомодна пачка, цигарки, фiльтр яких нагадував мундштук, але насправдi не був мундштуком. Джек нечiтко пригадував, як його батько розповiдав комусь, що вiн, мовляв, палить «Вiнстон», а його дружина – «Чорну чуму». – Помiтив щось дивне, Джеку? – запитала в нього мати. Їi яскравi очi пронизливо дивились на хлопчика, цигарку вона тримала в звичнiй для себе ексцентричнiй манерi, затискаючи ii мiж середнiм та пiдмiзинним пальцями. Наче перевiряла: ризикне вiн щось сказати? Ризикне сказати: «Мамо, я помiтив, що ти знову палиш „Герберт Террiтунс“ – це означае, що ти вирiшила, що тобi бiльше немае чого втрачати?» – Нi, – натомiсть вiдповiв Джек, i його знову охопила болюча i гнiтюча туга за домiвкою. – Хiба що це мiсце. Воно таки трохи дивне. Вона роззирнулася навколо й усмiхнулася. Двое офiцiантiв – один товстий, другий худий – обидва в червоних пiджаках iз лобстерами на спинах, – стояли бiля двостулкових дверей на кухню i тихо розмовляли. Оксамитова мотузка вiддiляла величезну обiдню залу вiд нiши, у якiй сидiли Джек iз матiр’ю. У цiй темнiй печерi перевернутi стiльцi зiкуратами вивищувалися над столами. У дальньому кiнцi крiзь вiкно на всю стiну виднiлася берегова лiнiя у готичному стилi. Вона навiвала Джековi думки про «Кохану Смертi», фiльм, у якому знiмалась його мати. Вона грала молоду дiвчину з купою грошей, яка без згоди батькiв вийшла замiж за похмурого i красивого незнайомця. Той забрав ii у великий будинок на узбережжi океану та спробував довести до божевiлля. «Кохана Смертi» була бiльш-менш типовим фiльмом у кар’ерi Лiлi Кавано – вона знялася в багатьох чорно-бiлих стрiчках, де красивi, але всiма забутi актори в капелюхах роз’iжджали в кабрiолетах «форда». З мотузки, що вiдмежовувала iхню темну печеру, до смiшного низько звисала табличка «Залу зачинено». – Тут трохи похмуро, еге ж? – спитала Лiлi. – Така собi «Сутiнкова зона»[25 - «Сутiнкова зона» («The Twilight Zone») – культовий американський серiал. Фантастична телеантологiя – у серiалi вiдсутнiй наскрiзний сюжет, кожна серiя е екранiзацiею певного короткого оповiдання. Цей серiал одним iз перших показав глядачам «серйозну фантастику». Серед сценаристiв були Рей Бредберi, Рiчард Метiсон, Стiвен Кiнг, Гарлан Еллiсон, Джордж Мартiн, Роберт Мак-Камон, Артур Кларк, Роберт Сiльверберг, Роджер Желязни. Серiал пережив три реiнкарнацii (1959–1964; 1985–1989; 2002–2003) та одну повнометражну екранiзацiю, продюсером якоi виступив Стiвен Спiлберг.], – вiдповiв Джек, i вона загримiла шорстким, заразним, але якимось милим смiхом. – Еге ж… Джекi, Джекi, Джекi. – Мати нахилилася до нього i, усмiхаючись, скуйовдила його надмiру довге волосся. Також усмiхаючись, вiн вiдвiв ii руку вiд себе. (Але ж у неi не пальцi, а самi кiстки! Джеку, вона майже вмерла!..) – Не чiпай мене за волосся тут. – Вiдвали! – Доволi хiпово, як для староi шкапи. – Боже мiй. Спробуй-но виканючити в мене грошi на кiно цього тижня. – Нема питань. Вони всмiхнулися одне одному, i Джек нiяк не мiг згадати, коли ще йому так вiдчайдушно хотiлося плакати чи коли ще вiн так сильно любив ii. Ця безнадiйна непохитнiсть… i те, що мати повернулася до «Чорноi чуми», було частиною цього. Принесли напоi. Вона легенько торкнулась його склянки. – За нас. – Валяй. Вони випили. Пiдiйшов офiцiант iз меню. – Я на нього не сильно тиснула, Джекi? – Ну, може, зовсiм трiшки. Вона помiркувала над цим якусь мить i знизала плечима. – Що будеш? – Гадаю, камбалу. – Я також. Джек замовив страви. Вiн був дуже збентежений i поводився надзвичайно незграбно, але знав, що це саме те, чого хоче мати, i, коли офiцiант пiшов, вiн побачив по ii очах, що непогано впорався iз завданням. У цьому була заслуга дядька Томмi. Коли вони повернулися з «Гардiс», дядько Томмi сказав: – Гадаю, ти не безнадiйний, Джеку. Звiсно, якщо нам пощастить подолати твiй огидний потяг до жовтого плавленого сиру. Принесли iжу. Джек накинувся на камбалу – гарячу, приправлену лимоном, смачну. Лiлi лише трохи поколупалася в тарiлцi, з’iла кiлька стручкiв квасолi, а тодi заходилася совати те, що залишилось, по тарiлцi. – Заняття в школi почалися два тижнi тому, – повiдомив Джек пiд час вечерi. Коли вiн побачив великий жовтий автобус iз написом на боцi «Районна школа Аркадii», то вiдчув провину. Зважаючи на обставини, вiн вирiшив, що це, iмовiрно, абсурдно, але так i було. Вiн начебто грався в прогульника. Лiлi запитально глянула на сина. Вона замовила й устигла спорожнити другу склянку. Офiцiант саме нiс третю. Джек знизав плечима. – Просто вирiшив, що варто згадати. – Хочеш пiти до школи? – Га? Нi! Не тут! – Чудово, – вiдповiла вона. – Бо у мене все одно немае твоiх чортових довiдок про щеплення. А без документiв до школи тебе не пустять, приятелю. – Не називай мене приятелем, – вiдповiв Джек, але Лiлi не вичавила iз себе й легкоi посмiшки на давнiй жарт. Хлопчику, чому це ти не в школi? Вiн клiпнув очима. Здавалося, що голос пролунав десь поруч iз ним, а не в головi. – Щось трапилося? – спитала мати. – Нi. Ну… в цьому парку атракцiонiв «Дивосвiт» е один чоловiк. Сторож, наглядач чи щось таке. Вiн негр. Так ось, вiн питав мене, чому я не в школi. Мати нахилилася вперед; вона припинила жартувати й була лякаюче жорстокою. – Що ти йому сказав? Джек укотре повiв плечима. – Сказав, що одужую пiсля мононуклеозу. Ти ж пам’ятаеш, що було з Рiчардом. Лiкар сказав дядьковi Моргану, що Рiчард не повинен ходити до школи шiсть тижнiв, але вiн може гуляти на вулицi й таке iнше. – Джек ледь усмiхнувся. – Я вважав, що вiн щасливчик. Лiлi трохи розслабилася. – Менi не подобаеться те, що ти розмовляеш iз незнайомцями, Джеку. – Мамо, вiн лише… – Мене не цiкавить хто вiн. Я не хочу, щоб ти розмовляв iз незнайомцями. Джек подумав про негра, його сiре, схоже на залiзну мийку волосся, темне зморшкувате обличчя, його дивнi, наповненi свiтлом очi. Вiн пiдмiтав щiткою велику залу з гральними автоматами на пiрсi. Ця зала була единою частиною «Дивосвiту Аркадii», що залишалася вiдчиненою цiлий рiк. Однак вона стояла пусткою; там були тiльки Джек, негр та двое старих у дальньому кутку. Поринувши в апатичну тишу, дiдусi грали в скiбол. Але зараз, коли Джек сидiв у цьому доволi лячному ресторанi разом з матiр’ю, не негр, а вiн сам ставив запитання: Чому я не в школi? Все так, як вона й сказала, синку. Жодних довiдок про щеплення. Жодних медичних карток. Гадаеш, вона захопила iз собою твое свiдоцтво про народження? Невже i справдi так вважаеш? Вона тiкае, синку, i ти тiкаеш разом iз нею. Ти… – Є новини вiд Рiчарда? – увiрвалася мати в хiд його думок, i, коли вона це сказала, Джек збагнув. Нi, надто м’яко. Вiн вiдчув, як усвiдомлення розчавило його. Руки смикнулися, склянка впала зi стола. Розбилася. Джеку, вона майже вмерла! Голос iз пiщаного виру. Той, що лунав у його головi. Це був голос дядька Моргана. Нiякого «можливо», нiякого «майже певен», нiякого «схоже на те». Це був справжнiй голос. Голос Рiчардового батька. 6 – Що там таке з тобою трапилося, Джеку? – запитала мама, коли вони iхали машиною додому. – Нiчого. Просто мое серце виконало той маленький великий рифф Джина Крупи[26 - Юджин (Джин) Бертрам Крупа (1909–1973) – американський барабанник-вiртуоз, зiрка «свiнговоi ери». Вiдомий своiм дуже енергiйним i яскравим стилем.], – хлопчик миттю затарабанив по «торпедi» для демонстрацii. Провiв вентиляцiю в картерi, як у «Головному Госпiталi»[27 - «Головний Госпiталь» («General Hospital») – американська мильна опера, що демонструеться з 1963 року по сьогоднiшнiй день. Входить до Книги рекордiв Гiннеса як третя найдовша мильна опера в США.]. – Ану не корчи менi тут мудрагеля, – у тьмяному свiтлi приладовоi дошки Лiлi виглядала блiдою та лютою. Мiж середнiм та пiдмiзинним пальцями вона, як завжди, стискала цигарку. Мама вела авто дуже повiльно, нiколи не перевищувала за сорок. Вона завжди так водила, коли випивала. Жiнка висунула сидiння до межi, спiдниця задерлася, оголивши тонкi журавлинi колiна з бокiв кермувальноi колонки, а пiдборiддя нависало над кермом. На мить вона стала схожою на якусь вiдьму, i Джек швидко вiдвiв погляд. – Я не… – пробурмотiв вiн. – Що? – Я не корчу. Це була лише судома, не бiльше. Вибач менi. – Усе гаразд, – вiдповiла вона. – Я гадала, що це якось пов’язано з Рiчардом Слоутом. – Нi. Його батько розмовляв зi мною крiзь дiрку в пiску там, на пляжi, ось i все. Вiн звертався до мене в моiй головi, наче у фiльмi, де ти чуеш голос за кадром. Вiн казав менi, що ти майже вмерла. – Ти сумуеш за ним, Джеку? – За ким? Рiчардом? – Нi! За Спiро Агню[28 - Спiро Теодор Агню (1918–1996) – вiце-президент США вiд Республiканськоi партii з 1969 по 1973 рiк в адмiнiстрацii Рiчарда Нiксона.]. Звiсно, що за Рiчардом. – Інодi. Рiчард Слоут тепер ходив до школи в Іллiнойсi. В одну з тих приватних шкiл, у яких завжди мае бути дзвiниця i завжди нi в кого немае прищiв. – Ти ще зустрiнешся з ним. – Вона скуйовдила його волосся. – Мамо, з тобою все гаразд? – слова просто випурхнули з нього. Джек вiдчув, як пальцi вп’ялися в стегна. – Так, – вiдповiла Лiлi, запалюючи нову цигарку (вона збавила швидкiсть до 20 миль за годину, щоб зробити це; повз них пролетiв старенький пiкап, його клаксон ревiв). – Нiколи не почувалася краще. – Наскiльки ти схудла? – Джекi, ти нiколи не можеш бути надто худим чи надто багатим. – Вона на мить замовкла, а тодi всмiхнулася до нього. Це була втомлена, болiсна усмiшка, яка виявила всю правду стосовно того, що вiн хотiв знати. – Мамо… – Годi-бо, – сказала вона. – Усе гаразд. Даю тобi слово. Глянь, може, натрапиш на якийсь бiбоп по радiо. – Але ж… – Знайди якийсь бiбоп, Джекi, i помовч. Вiн знайшов якийсь джаз на радiостанцii Бостона – альт-саксофон виводив «Усе, що ми е»[29 - «Усе, що ми е» («All the Things You Are») – пiсня 1939 року, написана Джеромом Керном та Оскаром Гаммерштайном. Серед вiдомих виконавцiв – Глен Мiллер, Френк Сiнатра, Елла Фiтцджеральд i Майкл Джексон.]. Але крiзь музику рiвномiрним безглуздим контрапунктом звучав океан. Пiзнiше Джек помiтив величезний скелет «американських гiрок», що самотньо стовбичив навпроти неба. А ще вiн бачив розправленi в рiзнi боки крила готелю «Альгамбра». Якщо це iхнiй дiм, то вони вже вдома. Роздiл третiй Спiдi Паркер 1 Наступного дня сонце повернулося – важке i яскраве, пломенистою барвою воно розсипалося по пласкому берегу та червоному зачерепиченому пологому даху, тонку смугу якого Джек бачив iз вiкна спальнi. Здавалося, що в далинi моря довгi повiльнi хвилi костенiли, обертаючись на слiпучий спис, спрямований прямiсiнько у вiчi. Джековi здавалося, що навiть сонячне свiтло тут вiдрiзняеться вiд калiфорнiйського – пронизливе й холодне, не таке життедайне. У глибинi темного океану хвилi помирали, щоб постати знову, й слiпуче золото охоплювало iх. Джек вiдвернувся вiд вiкна. Вiн уже прийняв душ i одягнувся, а внутрiшнiй годинник пiдказував, що час рухатися до зупинки шкiльного автобуса. П’ятнадцять по сьомiй. Але, звiсно ж, вiн не поiде сьогоднi до школи – нiчого не лишилося вiд нормального життя – вони з матiр’ю просто перепливуть через наступнi дванадцять годин, нiби привиди. Нi вимог, нi обов’язкiв, нi домашнiх завдань… i жодних обмежень, окрiм тих, якi накладае потреба поiсти. Та й узагалi, хiба сьогоднi робочий день? Джек завмер на мить бiля свого лiжка, зненацька захоплений несподiваним нападом панiки через те, як швидко свiт утрачае чiткi обриси… Вiн гадав, що сьогоднi не субота. Подумки Джек повернувся до першого з тих незлiченних днiв, що його свiдомiсть не виокремлювала в часi, – то була минула недiля. Спробував полiчити днi в прямому порядку – i виходив четвер. По четвергах у нього були заняття в комп’ютерному класi з мiстером Балго та спортивнi секцii. Принаймнi так було тодi, коли Джек жив iще нормальним життям. І хоча спокiй було порушено лише кiлька мiсяцiв тому, Джековi здавалося, що той час уже навiки втрачено. Вiн вийшов зi своеi спальнi та рушив до вiтальнi. Варто було Джековi смикнути за шворку гардин, як кiмнату залило яскраве свiтло. Матiр проспить iще хвилин з п’ятнадцять, не менше. А може, й довше, зважаючи на тi три келихи, якi вона випила вчора за вечерею. Джек кинув погляд на дверi, що вели до маминоi спальнi. А двадцять хвилин по тому легенько постукав у них. – Мамо? У вiдповiдь пролунало хворе бурмотiння. Джек гучно штовхнув дверi й зазирнув усередину. Мама намагалася вiдiрвати голову вiд подушки та дивилася на нього напiвзаплющеними очима. – Джекi. Ще ж ранок. Котра година? – Приблизно восьма. – О Боже. Ти голодний? – вона сiла, притиснувши долонi до очей. – Трохи. Менi зле вiд сидiння тут. Просто було цiкаво, чи не плануеш ти прокидатися. – Тiльки не цього разу. Ти не проти? Сходи в iдальню й поснiдай. Погуляй на пляжi, гаразд? Твоя мама виглядатиме значно краще, якщо ти даси iй ще годинку понiжитися в лiжку. – Звiсно, – вiдповiв хлопчик. – Гаразд, до зустрiчi. Їi голова вже знову впала на подушку. Джек вимкнув телевiзор i пiшов iз номера, попередньо переконавшись, що ключi лежали в кишенi його джинсiв. У лiфтi тхнуло камфорою та амiаком – пляшечка випала з возика покоiвки. Дверi розчинилися, i сивий портье похмуро зиркнув на малого й демонстративно вiдвернувся. Синку, те, що ти виплодок кiнозiрки, нiчого не означае… i чому це ти не в школi? Джек повернув i пройшов через прохiд, обшитий панелями, до iдальнi пiд назвою «Бараняча полядвиця» i побачив ряди порожнiх столикiв у затiненому просторi. Певно, зайнятими були десь шiсть iз них. Вбрана в бiлу блузку та червону мереживну спiдницю офiцiантка глянула на хлопчика, а тодi вiдвернулася. Двое зморених людей похилого вiку сидiли одне навпроти одного за столом у дальньому кутку зали. Інших охочих поснiдати не було. Джек побачив, як старий перехилився через стiл i звичним рухом порiзав яечню дружини на квадратнi шматочки по чотири дюйми кожен. – Столик на одного? – Панi, що вдень вiдповiдала за «Баранячу полядвицю», матерiалiзувалася перед ним i вже знiмала меню зi стiйки бiля книги замовлень. – Вибачте, я передумав, – вiдповiв Джек i втiк. Кав’ярня «Альгамбри», «Прибережний спочинок», простягалася вздовж вестибюля й довгого похмурого коридору, оздобленого порожнiми вiтринами. Бажання попоiсти зникло вiд самоi думки про те, що вiн сидiтиме за стiйкою наодинцi й споглядатиме, як знуджений кухар кидатиме смужки бекону на засмальцьований гриль. Вiн зачекае, доки мама прокинеться; або краще навiть пiде на вулицю i з’ясуе, чи можна роздобути пончик i маленький пакетик молока в якомусь iз магазинiв дорогою до мiста. Вiн прочинив великi й важкi готельнi дверi та вийшов на свiтло. На мить яскравий спалах ударив йому у вiчi – i свiт ураз став пласким, мерехтливим i слiпучим. Джек примружився, пошкодувавши, що забув узяти сонцезахиснi окуляри. Вiн пройшов по вкритому червоною цеглою паркiнгу та спустився чотирма крученими сходинками до головноi дорiжки, що пiрнала в сади перед готелем. А що трапиться, якщо вона помре? Що трапиться з ним? Куди вiн пiде, хто подбае про нього, якщо станеться найстрашнiше у свiтi й вона помре, навiки помре там, нагорi, у готельному номерi? Вiн затряс головою, намагаючись вiдiгнати моторошнi думки, перш нiж панiчний страх, що причаiвся в охайних садах «Альгамбри», не вирвався й не збив його з нiг. Нi, вiн не плакатиме i не дозволить вiдбутися цьому – i не дасть собi думати про «Террiтунс», про вагу, яку вона втратила, про впевненiсть, що вона зовсiм безпорадна та втратила орiентир. Вiн iшов дуже швидко та, коли зiскочив з кривоi стежки на пiд’iзну дорiжку готелю, запхав руки в кишенi. Вона тiкае, i ти тiкаеш разом iз нею. Так, але вiд кого? І куди? Сюди – саме сюди? На цей Богом забутий курорт? Вiн дiйшов до широкоi дороги, що тяглася вздовж берега аж до мiста, i весь пустельний безмiр перед ним обернувся на вир, ладний щомитi заковтнути його та викинути в якомусь темному мiсцi, де миру й безпеки не iснувало нiколи. Чайка летить над порожньою дорогою, кружляе навколо широкою дугою й спускаеться назад, до пляжу. Джек дивився, як вона летить геть, зменшуючись у повiтрi до бiлоi плями над химерним вигином «американських гiрок». Лестер Спiдi Паркер, темношкiрий чоловiк iз кучерявим сивим волоссям i глибокими зморшками, що врiзалися йому в щоки, був десь там, у «Дивосвiтi», i Джековi конче потрiбно було побачити саме його. Усвiдомлення цього було настiльки ж чiтким, як i несподiвана згадка про батька його друга Рiчарда. Чайка скрикнула, хвиля вдарила в обличчя пронизливим золотом, i Джек побачив дядька Моргана та свого нового друга Спiдi в алегоричнiй опозицii, наче статуi на постаментах, що втiлювали в собi НІЧ i ДЕНЬ, МІСЯЦЬ i СОНЦЕ – ТЕМРЯВУ i СВІТЛО. Варто було Джековi збагнути, що Спiдi Паркер мiг би сподобатися його батьковi, як вiн вiдчув, що колишнiй музикант не мав у собi нiчого лихого. А ось дядько Морган… Цей був зовсiм iншоi породи. Дядько Морган жив заради бiзнесу, заради угод i махiнацiй. Вiн був настiльки амбiтним, що оскаржував найменше сумнiвне рiшення суддi пiд час тенiсного матчу; настiльки амбiтним, що махлював навiть пiд час дитячоi гри в карти, коли синовi вдавалося вмовити його пограти. Принаймнi Джек гадав, що дядько Морган махлював пiд час кiлькох iхнiх iгор… Вiн був не з тих, хто вмiв гiдно прийняти поразку. НІЧ i ДЕНЬ, МІСЯЦЬ i СОНЦЕ; ТЕМРЯВА i СВІТЛО, i саме темношкiрий чоловiк був утiленням свiтла. Залишивши позаду охайнi готельнi сади, Джек начебто подолав свiй страх, але варто було думкам зайти так далеко, як вiн знову заволодiв ним… Джек вiдiрвав ноги вiд землi й помчав. 2 Малий побачив Спiдi за сiрим i облупленим примiщенням з автоматами – Лестер сидiв навпочiпки й обмотував iзоляцiйною стрiчкою товстий дрiт, схиливши срiблясту голову майже до самого пiрса; його кiстлявий зад випинався зi зношених зелених робочих штанiв, а запилюженi пiдошви черевикiв скидалися на двiйко поставлених вертикально дощок для серфiнгу. І тут Джек збагнув, що навiть гадки не мае, що хотiв би сказати доглядачевi, та й чи збирався вiн щось узагалi казати. Спiдi ще раз обкрутив дрiт чорною стрiчкою, кивнув, дiстав iз кишенi робочоi куртки обшарпаний нiж фiрми «Палмер» i з хiрургiчною точнiстю вiдрiзав шматок липкоi смужки. Джек утiк би й звiдси, якби мiг – зрештою, вiн прийшов i заважае людинi працювати, та й це справжне божевiлля: думати, що Спiдi допоможе йому. Яку допомогу може запропонувати лiтнiй доглядач порожнього парку розваг? І тут Спiдi повернув голову – абсолютно щира гостиннiсть вiдбилася на обличчi старого, коли той побачив Джека. На тлi глибоких зморшок засяяла привiтна усмiшка – i Джек вiдчув, що йому радi. – Джеку-Мандрiвнику, – мовив Спiдi. – Я вже став бояцця, шо ти цураешся мене, а ми ж тiльки оце стали друзяками. Радий знову бачити тебе, синку. – Ага, – вiдповiв Джек. – І я радий тебе бачити. Спiдi сховав нiж назад у кишеню сорочки i випростав кiстляве тiло так плавно й навiть атлетично, що, здавалося, був легким, як пiр’iнка. – Уся ця мiсцина, куди не глянь, розвалюецця, – сказав вiн. – Я тiко час вiд часу пiдрихтовую тее все, аби воно могло працювати бiльш-менш ловко. – Вiн змовк посеред речення й уважно зазирнув Джековi в обличчя. – Шось менi здаецця, шо старий добрий свiт став не таким уже й добрим. Джека-Мандрiвника тривожить купа клопотiв. Еге ж? – Угу, якось так, – почав був Джек, усе ще гадки не маючи, як розповiсти про те, що його хвилюе. Вiн просто не мiг укласти все у звичнi речення, адже звичнi речення завжди все рацiоналiзують. Один… Два… Три… А свiт Джека бiльше не вкладався в цi чiткi класичнi рамки. І все невисловлене важко тиснуло йому на груди. Хлопчик безпорадно глянув на високого худого чоловiка. Спiдi глибоко запхав руки в кишенi, його густi сивi брови сходилися на глибокiй вертикальнiй зморшцi мiж ними. Очi Спiдi – такi свiтлi, майже безбарвнi – звелися вiд пухирчастоi фарби пiрса й зустрiлися з поглядом Джека – i несподiвано хлопцю знову покращало. Вiн i сам не знав чому. Спiдi, здавалося, умiв передавати емоцii безпосередньо йому: нiби вони познайомилися не тиждень тому, а на багато рокiв ранiше; нiби мiж ними було щось вагомiше, нiж кiлька слiв у безлюднiй галереi iгрових автоматiв. – Гаразд, годi вже роботи на сьогоднi, – сказав Спiдi, зиркнувши в напрямку «Альгамбри». – Перестараюся – i просто перепаскудю все. Певно, ти ще не був у моему офiсi? Джек заперечно похитав головою. – Час трохи освiжитися, хлопче. Слушний час. Спiдi рушив униз по пiрсу своею легкою ходою довгоногого, а Джек подрiботiв за ним. Вони вже перескочили сходи й брели по миршавiй травi й потоптанiй чорнiй землi до будiвель у заднiй частинi парку, як Спiдi, добряче здивувавши цим Джека, заспiвав: Джек-Мандрiвник, Мандрiвник-Джек, Довго йтимеш ти туди, Довше ще назад iти. «Не те щоб вiн зовсiм спiвав, – подумав Джек, – радше в нього виходить щось мiж спiвом та речитативом». І, якби не цi думки, вiн мiг би просто з насолодою слухати грубуватий i заспокiйливий голос Спiдi. Довго-довго хлопцю йти, Довше лиш назад брести. Спiдi кинув на нього погляд через плече i пiдморгнув. – Чому ти називаеш мене так? – запитав Джек. – Чому я – Джек-Мандрiвник? Тому, що з Калiфорнii? Вони дiйшли до свiтло-синьоi квитковоi каси бiля входу до «американських гiрок», i Спiдi витягнув руки з кишень своiх мiшкуватих зелених робочих штанiв, рiзко повернувся i обперся спиною на невисоку блакитну огорожу. Швидкiсть i вправнiсть його рухiв видавалися майже театральними – неначе, подумалось Джеку, вiн точно знав, що хлопчик поставить саме це запитання саме цiеi митi. З Калiфорнii дорогу хлопчик подолав, Йти назад потрiбно – вiн iще не знав, — спiвав Спiдi, i Джековi здалося, що на його масивному обличчi з’явився смуток. І минувши довгий шлях, Бiдний Джек пiде назад… – Що? – запитав Джек. – Пiти назад? Гадаю, мама вже навiть продала той будинок – чи то здала його в оренду, чи ще щось. Спiдi, я не розумiю, що ти, в бiса, намагаешся зробити. На щастя для Джека, Спiдi вiдповiв йому не магiчним ритмiчним спiвом, а звичним голосом: – Джеку, закладаюсь, ти не пам’ятаеш, як ми зустрiчалися ранiше, еге ж? – Зустрiчалися ранiше? Де це було? – У Калiфорнii. Принаймнi я гадаю, що це трапилося саме там. Не дивно, що ти не пам’ятаеш про нашу зустрiч, Джеку-Мандрiвнику. Вона тривала всього кiлька хвилин. Це було в… дай подумать… це було чотири-п’ять рокiв тому. Тисяча дев’ятсот сiмдесят шостого. Джек вражено звiв на нього очi. Тисяча дев’ятсот сiмдесят шостого? Йому ж тодi було сiм рокiв. – Ходiмо шукати мiй маленький офiс, – мовив Спiдi й вiдхилився вiд квитковоi каси з тiею ж таки незбагненною грацiею. Джек рушив за ним, вигинаючись мiж високими опорами «американських гiрок», чорнi тiнi яких скидалися на об’емнi моделi сiтки для гри в хрестики-нулики, засипанi шаром смiття з пивних банок та обгорток вiд цукерок. Дорiжки «американських гiрок» нависали над ними, наче недобудованi хмарочоси. Джек бачив, як Спiдi рухався вперед iз грацiйною вправнiстю гравця-баскетболiста, його руки звисали вздовж тiла, а голова була високо пiдведена. У густому мороцi пiд опорами обриси його постатi видавалися зовсiм юними – Спiдi виглядав рокiв на двадцять. А тодi доглядач знову вийшов на палюче сонце, i п’ятдесят iз лишком рокiв посрiблили його волосся i вкрили зморшками низ шиi. Дiйшовши до останнього ряду опор, Джек завмер iз вiдчуттям того, що вдавана юнiсть Спiдi Паркера пiдказуе йому: Дивовиддя – десь тут, зовсiм поруч, чигае на нього. Тисяча дев’ятсот сiмдесят шостий? Калiфорнiя? Джек пiшов за Спiдi, який прямував до малесенькоi червоноi вартiвнi, що примостилася в дальньому кутку парку розваг бiля паркану iз сiтки-рабицi. Вiн був певен, що не зустрiчав Спiдi ранiше… та майже фiзична присутнiсть незбагненних фантазiй викликала в його пам’ятi iнший спогад iз давнiх днiв, враження i вiдчуття пiзнього пообiддя сiмдесят шостого року. Джекi бавився чорним iграшковим таксi за диваном у батьковому офiсi. Батько та дядько Морган знiчев’я розмовляли про магiю Дивовиддя. «Для них магiя, як для нас фiзика, розумiеш? Аграрна монархiя грунтуеться на магii, а не на науцi. Та коли, блядь, до тебе нарештi дiйде, скiльки влади ми отримаемо, якщо дамо iм електрику? Якщо подiлимося з потрiбними хлопцями там сучасною зброею? Ти хоч усвiдомлюеш?» «Пригальмуй трiшки, Моргане, я багато чого усвiдомив iз того, що ти, вочевидь, iще не збагнув…». Джек майже чув батькiв голос – i ось особлива тривожна атмосфера Дивовиддя влетiла в тiнистий смiтник пiд «американськими гiрками». Хлопчик знову рушив за Спiдi, котрий вiдчинив дверi маленькоi червоноi хижки та сперся на них, усмiхаючись без усмiшки. – Щось тебе тривожить, Джеку-Мандрiвнику. Щось, що гуде, наче бджола. Заходь у пiдсобку й поговори зi мною про це. Якби Спiдi зараз широко всмiхнувся, то Джек розвернувся б i втiк: привид кепкування блукав десь принизливо близько. Але старий усiм своiм виглядом, усiма зморшками на обличчi демонстрував доброзичливу увагу – i Джек пройшов повз нього у вiдчиненi дверi. «Офiс» Спiдi був маленькою прямокутною коробкою, усерединi також пофарбованою в червоне, як i знадвору, без столу i телефону. Бiля стiни стояли два перевернутих догори ящики з-пiд апельсинiв, а бiля них – вимкнений обiгрiвач, що нагадував радiатор «понтiака»[30 - «Понтiак» («Pontiac») – американська марка легкових автомобiлiв, що iснувала з 1926 по 2010 рiк.] п’ятдесятих рокiв. Посеред кiмнати стояв дерев’яний шкiльний стiлець iз круглою спинкою, а бiля нього – м’яке крiсло, оббите вицвiлою сiрою тканиною. Бильця м’якого крiсла виглядали так, нiби об них точили кiгтi декiлька поколiнь котiв: випатранi жмутки наповнювача стирчали з пiдлокiтникiв, нiби пасма волосся; на спинцi шкiльного стiльця було складне графiтi з видряпаними iнiцiалами. Меблi зi звалища. В одному з куткiв розташувалися два охайних стосики книжок у м’яких обкладинках у фут заввишки, а в iншому виднiлася квадратна кришка дешевого програвача, обтягнута штучною крокодилячою шкiрою. Спiдi кивнув на обiгрiвач та промовив: – Прийшов би ти сюди в сiчнi або лютому, хлопчику, зрозумiв би, навiщо вiн менi. Холодно! Бр-р! Та Джек уже розглядав малюнки, причепленi до стiни над обiгрiвачем та ящиками з-пiд апельсинiв. На всiх малюнках, крiм одного-единого, були оголенi кралi, вирiзанi з чоловiчих журналiв. Жiнки, груди яких були завбiльшки з iхнi голови, стояли, спершись на незручнi дерева та розставивши колоноподiбнi, натренованi ноги. Їхнi обличчя видавалися Джековi водночас чарiвними й хижими – неначе цi жiнки хотiли б вiдкусити шматочок його шкiри пiсля поцiлунку. Деякi жiнки були не молодшими за його маму, а iншi здавалися лише на кiлька рокiв старшими вiд нього самого. Джек пожадливо розглядав цю спраглу плоть – молоду й не дуже, рожеву, шоколадно-коричневу, медово-золоту, яка, здавалося, жадала, аби Джек доторкнувся до неi, – вiн чудово розумiв, що Спiдi Паркер стоiть за спиною i спостерiгае за ним. А тодi, посеред фотографiй оголених жiнок, хлопчина побачив краевид, i на мить йому перехопило подих. Це також була фотографiя; i також здавалося, що вона хоче, аби до неi доторкнулися – так, нiби вона була тривимiрною. Широка трав’яниста рiвнина – настiльки зелена, що вiд яскравостi аж болiли очi – простягалася до низького й пологого гiрського хребта. Над рiвниною й горами височiло глибоке, прозоре небо. Джек майже вiдчував свiжий аромат цього краевиду. Вiн знав це мiсце. Хоч нiколи направду там i не був, але знав. Це була одна з мiсцин Дивовиддя. – Притягуе погляд, правда? – запитав Спiдi, й Джек пригадав, де перебувае. Євразiйка, повернувшись до камери спиною, випнула сiдницю у формi серденька й посмiхнулася йому через плече. «Так», – подумав Джек. – Справдi лепське мiсце, – вiв далi Спiдi. – Це хвото я причепив сам. А дiвчата зустрiли мене, коли я сюди переiхав. Менi не стало духу познiмати iх зi стiни. Вони нiби нагадують менi про тi часи, коли я мандрував шляхами. Джек вражено глянув на Спiдi, i старий пiдморгнув йому. – Ти знаеш це мiсце, Спiдi? – запитав Джек. – Тобто чи знаеш ти, де воно? – Може, так, а може, й нi. Може, то Африка – десь у Кенii. А може, лише моi спогади. Сядь-но, Джеку-Мандрiвнику. Вибери зручне крiсло. Джек повернув стiлець так, щоби бачити фотографiю з Дивовиддя. – Це Африка? – Може, i щось поближче. Певно, туди можна дiстатися – дiстатися будь-коли, якщо дуже сильно захочеться побачити цю мiсцевiсть. Раптом Джек збагнув, що тремтить, i то вже протягом певного часу. Хлопчик стиснув кулаки та вiдчув, як тремтiння перемiстилося у живiт. Вiн не був певен, чи захоче побачити Дивовиддя, i все ж таки запитально дивився на Спiдi, який умостився на шкiльний стiлець: – Це мiсце не в Африцi, так? – Гаразд, я не знаю. Можливо. Я вигадав для нього власне ймення, синку. І називаю його Територiями. Джек знову поглянув на фотографiю – довга брижата рiвнина, низькi коричневi гори. Територii. Саме так; це була правильна назва. «Для них магiя, як для нас фiзика, розумiеш? Аграрна монархiя… подiлимося там з потрiбними хлопцями сучасною зброею…» – Дядько Морган вибудовуе плани. А батько вiдповiдае та тисне на гальма: «Нам варто бути обережними, втручаючись у iхнi справи, партнере… не забувай, ми перед ними в боргу, тобто справдi в боргу…» – Територii, – мовив вiн до Спiдi, ставлячи запитання i водночас упиваючись словом. – Повiтря там, нiби найкраще вино в погребi багатiя. Дощ – м’який. Ось яке те мiсце, синку. – Ти бував там, Спiдi? – запитав Джек, гарячково сподiваючись на чесну вiдповiдь. Та Спiдi лише заплутав його – i Джек майже напевно знав, що саме так воно i буде. Доглядач усмiхнувся йому, i тепер це був справжнiй усмiх, а не пiдсвiдомий спалах тепла. За мить Спiдi вiдповiв: – Чорт, та я ж нiколи не бував за межами Сполучених Штатiв, Джеку-Мандрiвнику. Навiть пiд час вiйни. Не бував далi вiд Техасу й Алабами. – А звiдки ти знаеш про… Територii? – це слово нарештi почало подобатися Джековi. – Такий чоловiк, як я, чуе рiзнi iсторii. Історii про двоголових папуг[31 - Імовiрно, автоалюзiя на роман Стiвена Кiнга «Очi дракона», антагонiст якого Рендал Флегг мав у домашнiх улюбленцях двоголового папугу.], про людей, якi лiтають на власних крилах, про людей, що обертаються на вовкiв, iсторii про королев. Про хворих королев. «…Магiя, як для нас фiзика, розумiеш?» Янголи й перевертнi. – Я чув iсторii про перевертнiв, – вiдказав Джек. – Вони навiть у мультиках е. Це нiчого не означае, Спiдi. – Може, й не означае. Але я чув, що коли одна людина витягуе редьку iз землi, то iнша за пiвмилi звiдти зможе почути ii аромат – повiтря настiльки солодке й чисте. – Але янголи… – Люди з крилами. – І хворi королеви, – сказав Джек, маючи намiр пожартувати – мовляв, чоловiче, ну й дивне ж мiсце ти вигадав, жартiвнику з мiтлою. Та варто було вимовити цi слова, як хлопчику самому стало зле. Вiн пригадав чорне око чайки, яка, видзьобуючи молюска з мушлi, нiби казала Джековi, що вiн також смертний: а ще вiн чув шум i гамiр, i дядька Моргана, коли той просив дати слухавку Королевi Лiлi. Королева «бешок». Королева Лiлi Кавано. – Еге ж, – м’яко сказав Спiдi. – Лихо всюди, синку. Хвора королева… Можливо, при смертi… При смертi, синку. І свiт – або й цiлих два – чекають, просто чекають, чи зможе хтось урятувати ii. Джек витрiщався на нього, роззявивши рот; почувався майже так, нiби сторож щойно вдарив його ногою простiсiнько в живiт. Урятувати ii? Урятувати його маму? Тривога знову охоплювала його – як вiн мiг урятувати ii? І чи не означала вся ця божевiльна розмова, що вона справдi помирае, там, у кiмнатi? – У тебе е справа, Джеку-Мандрiвнику, – вiв далi Спiдi. – Справа, яку я б не дав тобi робить, i, Бог свiдок, це правда. Хтiв би я, щоб усе було iнакше. – Я не розумiю, про що ти говориш, – сказав Джек. Здавалося, його дихання потрапило в пастку маленькоi гарячоi западини в нижнiй частинi шиi. Вiн глянув у iнший куток маленькоi червоноi кiмнати й побачив притулену до стiни розтрощену гiтару, що вiдкидала тiнь. Бiля неi – охайно скручений у валик матрац. Спiдi спав бiля своеi гiтари. – Не певен, – вiдповiв Спiдi. – Часи змiнюються, i ти знаеш, про що я. Ти знаеш значно бiльше, нiж гадаеш, що знаеш. Набагато бiльше. – Але я не… – почав був Джек, але швидко змовк. Йому щойно пригадалося дещо. Тепер вiн ще бiльше перелякався – iще один шар минулого торкнувся його i примусив зосередитись. Раптом вiн увесь спiтнiв, а шкiра миттево похолола – неначе його облили водою зi шланга. Вчора зранку бiля лiфтiв вiн намагався не звертати уваги на цей спогад, коли вiдчував, що його сечовий мiхур ось-ось вибухне. – Хiба я не казав, що це час для маленького перепочинку? – запитав Спiдi, нахиляючись, аби вiдсунути нещiльно припасовану дощечку. Джек знову побачив двох непримiтних чоловiкiв, що намагалися запхати його матiр у машину. Над автомобiлем нависало розлоге дерево, крислатi гiлки якого торкалися даху. З розщелини мiж дошками Спiдi обережно дiстав пiнтову пляшку. Через темно-зелене скло здавалося, що рiдина в пляшцi – чорна. – Це допоможе тобi, синку. Трiшки ковтнеш – i напiй вiдправить тебе в новi мiсця, допоможе виконати завдання, про яке я тобi говорив. – Я не можу лишитися, Спiдi, – раптом випалив Джек у вiдчайдушнiй спробi якнайшвидше повернутися до «Альгамбри». Старий явно здивувався, а тодi заховав пляшечку назад пiд вiльну дошку. Але Джек скочив i промовив: – Я хвилююся. – За маму? Джек кивнув, задкуючи до вiдчинених дверей. – Тодi краще заспокойся i переконайся, що з нею все гаразд. Ти можеш повернутися сюди, коли забажаеш, Джеку-Мандрiвнику. – Гаразд, – вiдповiв хлопчик i на мить завагався, перш нiж вибiгти надвiр: – Гадаю… Гадаю, я пам’ятаю, коли ми зустрiчалися ранiше. – О, нi-нi, то менi в мiзках усе переплуталося, – вiдказав Спiдi, хитаючи головою i розмахуючи руками вперед-назад. – Ти мав рацiю. До минулого тижня ми з тобою нiколи не бачилися. Повертайся до мами та заспокойся. Джек вискочив за дверi й побiг крiзь прозоре сонячне свiтло до широкоi арки, що вела на вулицю. Над нею на тлi неба бовванiли лiтери «ТІВСОВИД ЯІДАКРА»: назва парку, що читалася з обох бокiв, i вночi пiдсвiчувалася кольоровими лампами. Курява здiймалася пiд його черевиками. Джек напружив м’язи, примушуючи iх рухатися iнтенсивнiше та швидше, тому коли вiн вибiгав через арку, йому здавалося, нiби летить. Тисяча дев’ятсот сiмдесят шостий. Джек повiльно йшов по Родео-Драйв червневого пообiддя. Чи липневого?.. То була посушлива пора, але ще нiхто не переймався пожежами чагарникiв на пагорбах. Нинi вiн навiть пригадати не мiг, куди йшов тодi. До друга додому? Та прогулянка достоту не була з розряду потрiбних. Це було тодi, коли вiн щойно навчився не думати про батька кожноi вiльноi хвилини – пiсля того як Фiлiп Сойер загинув через нещасний випадок на полюваннi, його тiнь i скорбота багато мiсяцiв ходили за малим назирцi i охоплювали Джека, коли найменше чекав на них. Джеку було тiльки сiм рокiв, проте вiн уже розумiв, що в нього вкрали частину дитинства: шестирiчний вiн видавався самому собi неймовiрно наiвним i безтурботним – i все-таки вiн навчився довiряти маминiй силi. Здавалося, що люте, неокреслене зло бiльше не чатувало на них у темних кутках, шафах iз прочиненими дверцятами, порожнiх кiмнатах i на затiнених вулицях. Подii того марнотного лiтнього пообiддя тисяча дев’ятсот сiмдесят шостого року знищили усталений спокiй. Пiсля них Джек приблизно пiвроку ще спав з увiмкненим свiтлом, бо нiчнi жахiття вривалися в його сон. Машина рухалась вулицею лише за кiлька будинкiв вiд помешкання Сойерiв – триповерховоi споруди в колонiальному стилi. То була зелена машина – i це все, що Джек знав про неi, крiм того, це був не «мерседес»: «мерседеси» – единi автомобiлi, якi хлопчик упiзнавав одразу. Чоловiк за кермом опустив скло й посмiхнувся Джековi. Спершу хлопчик подумав, що знае цього чоловiка – вiн, певно, був знайомий Фiла Сойера i хотiв просто привiтатися з його сином. Той намiр якимось чином вiдбивався в посмiшцi чоловiка – легкiй, природнiй, знайомiй. Інший чоловiк нахилився вперед на пасажирському сидiннi та уважно поглянув на Джека крiзь круглi й чорнi окуляри слiпого. Другий чоловiк був убраний в бiлiсiнько-бiлий костюм. Водiй ще мить усмiхався до нього щирою приязною посмiшкою. А потiм запитав: – Синку, ти не знаеш, як проiхати до готелю «Беверлi-Гiллз»? – Зрештою виявилося, що вiн чужинець. І Джек вiдчув незначне й дивне розчарування. Джек показав на вулицю прямо. Готель розташовувався саме там, настiльки близько, що батько мiг ходити туди на ранковi зустрiчi на лiтнiй терасi. – Прямо? – запитав водiй, усе ще посмiхаючись. Джек кивнув. – А ти розумний малий, – вiдповiв йому водiй, а пасажир захихотiв. – Не знаеш, чи далеко це звiдси? – Джек похитав головою. – Кiлька кварталiв буде? – Ага. – Джек починав вiдчувати дискомфорт. Водiй досi посмiхався, от тiльки тепер ця посмiшка виглядала широкою, важкою i порожньою. А гиготiння пасажира стало хрипким i якимось аж вологим, неначе вiн водночас усмоктував щось мокре. – П’ять чи, може, шiсть? Що скажеш? – Гадаю, десь п’ять або шiсть, – вiдповiв, задкуючи, Джек. – Що ж, я дуже хотiв би вiддячити тобi, малий, – сказав водiй. – Ти часом не любиш цукерок? – Вiн простягнув крiзь вiкно стиснутий кулак, повернув догори й розтулив. На долонi лежала цукерка «Тутсi Ролл»[32 - «Тутсi Ролл» («Tootsie Roll») – шоколадна цукерка, яку виготовляють у США з 1896 року.]. – Це тобi. Бери. Джек непевно ступив крок уперед, у головi лунали тисячi попереджень щодо пiдозрiлих людей iз цукерками. Але ж цей чоловiк досi був у машинi, i якщо вiн спробуе щось зробити, Джек устигне пробiгти пiвкварталу. Та й вiдмовлятися вiд цукерки – невиховано. Джек наблизився ще на крок. Вiн глянув чоловiковi в очi – блакитнi, яснi та важкi, як i його посмiшка. Джековi iнстинкти волали, аби вiн вiдвiв руку та йшов геть. Але хлопчик дав руцi опуститися за дюйм чи два вiд «Тутсi Ролл», щоб за мить м’яко та легко вхопити цукерку пальцями. А тодi водiй стиснув Джекову руку, i пасажир в окулярах для слiпих гучно засмiявся. Вражений Джек витрiщився на очi чоловiка, який стискав його руку, i побачив, як вони почали змiнюватися – подумав, що побачив, як вони почали змiнюватися – з блакитних на жовтi. Але за мить вони вже були жовтими. Чоловiк на сусiдньому сидiннi прочинив дверцята та оббiг ззаду машину. Вiн носив маленький золотий хрестик на лацканi шовкового пiджака. Джек гарячково виривався, але водiй, посмiхаючись широко та порожньо, мiцно тримав його. – НІ! – волав Джек. – ДОПОМОЖІТЬ! Чоловiк у чорних окулярах вiдчинив заднi дверi з Джекового боку. – ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ! – кричав Джек. Тип, що тримав його, заходився згинати та скручувати Джека, аби можна було запхати його у вiдчиненi дверi машини. Хлопчик пручався, продовжуючи кричати, але чоловiк спокiйно ще сильнiше стиснув йому зап’ясток. Джек бив нападника по руках, намагаючись вiдштовхнути вiд себе. І раптом з жахом збагнув, що вiдчувае пiд пальцями зовсiм не шкiру. Вiн повернув голову й побачив, що те, що, висовуючись iз чорного рукава, вчепилося в його бiк, було не рукою, а якоюсь твердою штукою, яка стискала його, наче клiшня чи роздвоений кiготь. Джек знову закричав. З iншого боку вулицi пролунав гучний голос: – Агов, вiдчепiться вiд хлопчика! Ви! Дайте малому спокiй! Джек зiтхнув iз полегшенням i вигнувся, як тiльки мiг, у чоловiкових руках. З iншого краю кварталу, продовжуючи репетувати, до них бiг високий худий темношкiрий чоловiк. Тип, що тримав Джека, кинув малого на тротуар i оббiг автомобiль. Дверi одного з будинкiв позаду Джека гучно вiдчинилися – з’явився ще один свiдок. – Ходу, ходу, – казав водiй, натискаючи на акселератор. Чоловiк у бiлому костюмi знову скочив на пасажирське сидiння, машина заточилася i, вискнувши, помчала по дiагоналi по Родео-Драйв, ледь уникнувши зiткнення з довгим бiлим «кленетом»[33 - «Кленет» («Clеnet») – виробник рiдкiсних автомобiлiв класу «люкс». Вони поеднували ретро-дизайн (кiнець 1930-х) iз сучасними (як на час випуску) технологiями. Авто випускали лiмiтованою серiею з 1970 по 1980 роки.], за кермом якого сидiв засмаглий чоловiк у тенiснiй формi. Водiй «кленета» натиснув на клаксон. Джек пiдвiвся з тротуару. Його нудило. Лисий чоловiк у рудуватому костюмi сафарi постав перед ним i запитав: – Хто це був? Ти знаеш iхнi iмена? Джек заперечно похитав головою. – Як ти почуваешся? Нам варто викликати полiцiю. – Я хочу сiсти, – вiдповiв Джек, i чоловiк вiдступив на крок. – Хочеш, щоб я викликав полiцiю? – запитав вiн, i Джек знову заперечно похитав головою. – Не можу в це повiрити, – сказав чоловiк. – Ти живеш неподалiк? Я ж бачив тебе ранiше, правда? – Я Джек Сойер. Мiй дiм ось там. – А, той бiлий будинок, – кивнув чоловiк. – Ти син Лiлi Кавано. Я проведу тебе додому, якщо хочеш. – А де iнший чоловiк? – запитав Джек. – Темношкiрий, ну, той, що кричав. Вiн незграбно вiдступив вiд чоловiка в костюмi сафарi. Якщо не зважати на них двох, вулиця була порожньою. Саме Лестер Спiдi Паркер був тим чоловiком, що бiг до нього. Джек усвiдомив, що Спiдi тодi врятував йому життя – i хлопчик чимдуж побiг до готелю. 3 – Ти поснiдав? – запитала матiр, випускаючи з рота хмарки диму. Вона огорнула волосся шарфом, нiби тюрбаном, i тепер, коли кучерiв не було видно, ii обличчя видалося Джековi особливо вразливим i кiстлявим. Пiвдюйма цигарки тлiли мiж ii пiдмiзинним i середнiм пальцями. Помiтивши, як Джек зиркнув на куриво, Лiлi викинула сигарету в попiльничку на туалетному столику. – Та нi, майже, нi, – вiдповiв хлопчик, застрягши бiля дверей ii спальнi. – Скажи чiтко: так чи нi, – сказала вона, повернувшись до дзеркала. – Невизначенiсть убивае мене. – Вона накладала макiяж, i ii рука та зап’ясток, вiдбиваючись у свiчадi, здавалися тонкими, наче патички. – Нi, – вiдповiв вiн. – Гаразд, тодi зачекай трiшки, i коли твоя мама зробить себе гарною, то поведе вниз i купить усе, чого ти забажаеш. – Добре, – вiдповiв вiн. – Я просто вирiшив, що це надто сумно – сидiти там самому. – І чого б це тобi сумувати… – Вона нахилилася вперед i ретельно роздивлялася в люстерку свое обличчя. – Сподiваюся, ти не проти зачекати у вiтальнi, Джекi? Я б хотiла зробити це на самотi. Дамськi секретики. Джек мовчки розвернувся й пiшов назад у вiтальню. Коли пролунав телефонний дзвiнок, вiн аж на фут пiдскочив. – Менi вiдповiсти? – гукнув вiн. – Так, дякую, – сказала вона збентеженим голосом. Джек пiдняв слухавку й привiтався. – Привiт, малий, нарештi я вас знайшов, – сказав дядько Морган Слоут. – Що, заради Бога, коiться в головi у твоеi матусi? Господи, у нас могли би бути великi неприемностi, якби хтось не почав звертати увагу на деталi. Вона е? Скажи, що вона мусить зi мною поговорити. Менi байдуже, що вона скаже – вона мае зi мною поговорити. Довiряй менi, хлопче. Телефон ледь не випав iз Джекових рук. Йому хотiлося покласти слухавку, стрибнути разом iз матiр’ю в машину та iхати до iншого готелю в iншому штатi. Але вiн не поклав слухавки, а крикнув: – Мамо, телефонуе дядько Морган. Вiн каже, що ти маеш iз ним поговорити. З хвильку вона мовчала, i хлопчик пошкодував, що не бачить зараз ii обличчя. Зрештою вона сказала: – Джекi, я пiднiму слухавку в себе. Джек уже знав, що мае зараз зробити. Мама м’яко зачинила дверi спальнi. Вiн чув, як вона пiдходить до туалетного столика та пiднiмае рурку. – Усе добре, Джекi, – гукнула вона крiзь дверi. – Гаразд, – озвався вiн у вiдповiдь. А тодi знову приклав слухавку до вуха й затулив рот долонею, щоб нiхто не чув його дихання. – Чудовий трюк, Лiлi, – сказав дядько Морган. – Неймовiрний. Якби ти досi знiмалася в кiно, ми могли б заробити на цьому. Щось на кшталт «Чому зникла ця актриса?» Але, може, варто було б знову почати поводитися розсудливiше? – Як ти мене знайшов? – запитала вона. – Думаеш, тебе так складно знайти? Не смiши мене, Лiлi. Я б дуже хотiв, аби ти притягла свою дупу назад у Нью-Йорк. Час уже припинити втiкати. – А хiба я втiкаю, Моргане? – У тебе лишилося не так багато часу, Лiлi, та й у мене нема зайвого, щоб вистежувати тебе по всiй Новiй Англii. Гей, зачекай-но. Твiй малий так i не поклав слухавку. – Звiсно ж, поклав. Джекове серце завмерло кiлькома секундами ранiше. – Поклади слухавку, малий. – Не будь смiшним, Слоуте, – вiдказала мама. – Це я тобi зараз розкажу, що насправдi смiшно, ледi. Ти переховуешся на якомусь дивному курортi, коли насправдi мала би бути в лiкарнi, ось що смiшно. Господи, хiба ти не знаеш, скiльки дiлових рiшень нам потрiбно узгодити? А ще я дбаю про освiту твого сина, i це хороша штука, повiр. А ти, здаеться, плюнула на це. – Я не хочу бiльше розмовляти, – сказала Лiлi. – Не хочеш, але мусиш. Якщо доведеться, я приiду туди й силою покладу тебе в лiкарню. Нам потрiбно пiдписати угоди, Лiлi. Ти володiеш половиною компанii, якою я намагаюся керувати – i Джек отримае цю половину, коли тебе не стане. Я хочу переконатися, що про Джека подбають. І якщо ти гадаеш, що те, що ти робиш у тому грьобаному Нью-Гемпширi, i е турботою про Джека, то ти хвора значно серйознiше, нiж я вважав. – Чого ти хочеш, Слоуте? – спитала Лiлi втомленим голосом. – Ти знаеш, чого я хочу – я хочу, аби про всiх подбали. Хочу, щоб усе було чесно. Я потурбуюся про Джека, Лiлi. Я даватиму йому п’ятдесят тисяч доларiв на рiк – подумай про це, Лiлi. Подбаю, щоб вiн навчався в хорошому коледжi. Ти ж навiть до школи його не пускаеш. – Шляхетний Слоут, – вiдказала матiр. – Гадаеш, це вiдповiдь? Лiлi, тобi потрiбна допомога, i тiльки я пропоную ii. – У чому твоя вигода, Слоуте? – запитала матiр. – Ти пречудово це знаеш. Усе по-чесному. Я беру те, що належить менi. Твою частину в «Сойер & Слоут»: я дупу надiрвав, працюючи на цю компанiю, i вона мае бути моею. Ми могли б уладнати всi справи з папiрцями завтра зранку, а тодi подбати про тебе. – Так, як ти подбав про Томмi Вудбайна, – сказала вона. – Часом я думаю, що ви з Фiлом були аж надто успiшними, Моргане. Компанiею було значно легше керувати, доки ви не влiзли в iнвестування нерухомостi та продюсерство. Пам’ятаеш часи, коли вашими клiентами були тiльки кiлька комiкiв-невдах та ще з пiвдюжини перспективних акторiв i сценаристiв? Життя до мегаприбуткiв менi подобалося куди бiльше. – Легше керувати? Ти що, глузуеш? – заволав дядько Морган. – Ти навiть собою керувати не можеш! – Тодi вiн спробував угамуватися. – І я пропущу повз вуха твою згадку про Тома Вудбайна. Це занизько навiть для тебе, Лiлi. – Слоуте, я зараз покладу слухавку. Тримайся звiдси подалi. І тримайся подалi вiд Джека. – Лiлi, ти зараз поiдеш до лiкарнi, й ця бiганина тодi… Мама поклала слухавку, обiрвавши на серединi речення дядька Моргана. Сам Джек також тихо поклав слухавку. А тодi пiдiйшов на кiлька крокiв ближче до вiкна, щоб його не було видно бiля телефону у вiтальнi. З-за зачинених дверей спальнi не було чути нiчого, окрiм тишi. – Мамо? – гукнув вiн. – Так, Джекi? – У ii голосi вчувалося легке тремтiння. – Усе добре? З тобою все гаразд? – Зi мною? Звiсно. – Тихими кроками вона пiдiйшла до дверей i зi скрипом вiдчинила iх. Їхнi погляди перетнулися: блакить iз блакиттю. Лiлi вiдчинила дверi навстiж, i iхнi очi зустрiлися на довгу, напружену мить. – Звiсно, усе гаразд. Чому б це мало бути iнакше? – Погляди розчепилися. Якесь особливе знання майнуло зараз мiж ними, але яке? Джек питав себе, чи знала вона, що вiн пiдслуховував; а тодi збагнув, що тим знанням було – уперше за весь час – визнання ii хвороби. – Добре, – промовив вiн, цього разу збентежено. Хвороба його матерi, непристойно велика невисловлена примара, виросла мiж ними. – Я не знаю напевне. Просто здавалося, що дядько Морган… – Вiн знизав плечима. Лiлi затремтiла, i Джек зробив iще одне велике вiдкриття. Його матiр боялася – принаймнi не менше, нiж вiн сам. Вона взяла до рота цигарку та з клацанням вiдкрила запальничку. Ще один пронизливий погляд ii глибоких очей. – Джеку, не зважай на цю заразу. Я просто роздратована, бо здаеться, я нiколи не зможу втекти вiд нього. Твiй дядько Морган любить тероризувати мене. – Вона видихнула сiрий дим. – Боюся, менi бiльше не хочеться снiдати. Чому б тобi не спуститися вниз i не попоiсти по-справжньому? – Ходiмо зi мною, – вiдповiв хлопчик. – Менi б хотiлося трохи побути на самотi, Джеку. Спробуй це зрозумiти. Спробуй це зрозумiти. Довiряй менi. Коли дорослi говорять щось таке, то мають на увазi зовсiм не те, про що кажуть. – Коли ти повернешся, я буду приязнiшою, – сказала вона. – Обiцяю. А насправдi вона казала: «Я хочу закричати, я не можу бiльше, геть звiдси, геть!» – Тобi щось принести? Вона похитала головою, напружено всмiхаючись до нього, i хлопчику довелося вийти з кiмнати, хоча йому i поготiв не хотiлося снiдати. Джек пройшов коридором до лiфтiв. І знову лишалося тiльки одне мiсце, куди вiн мiг пiти, i цього разу вiн збагнув це ще до того, як дiйшов до темного вестибюля й суворого портье з попелястим волоссям. 4 Спiдi Паркера не було в маленькiй червонiй халупi, що правила йому за офiс; не було його й на довгому пiрсi, у залi iгрових автоматiв, де двое дiдуганiв грали в скiбол так, нiби це була вiйна, у якiй вони, як обидва знали, програють; не було його й у запилюженiй порожнечi пiд «американськими гiрками». Джек Сойер безцiльно роззирнувся на осоннi, роздивляючись безлюднi алеi та атракцiони парку. Вiн жахнувся ще бiльше. А раптом зi Спiдi щось трапилося? Це неможливо, але що, як дядько Морган дiзнався про Спiдi (дiзнався, власне, що?) i… Джек подумки побачив фургон «Дике Дитя», що вилiтае з-за рогу, перемикаючи передачi, аби набрати швидкiсть. Вiн змусив себе поворухнутися, заледве розумiючи, куди йому зараз iти. Крiзь призму панiчного затьмарення свiдомостi вiн бачив, як дядько Морган бiг повз кривi дзеркала, перетворений iхньою силою на низку жахливих i потворних фiгур. На його лисому лобi виросли роги, мiж м’ясистими плечима з’явився горб, а широкi пальцi обернулися на лопати. Джек рiзко розвернувся i збагнув, що рухаеться до чудернацькоi споруди майже круглоi форми, оббитоi бiлими дошками. Раптом вiн почув, як звiдти долинали ритмiчнi звуки: тук, тук, тук. Хлопчик побiг на той звук – чи то були удари гайкового ключа об трубу, чи то стук молота по ковадлу, але там хтось працював. Серед дощок Джек помiтив клямку та прочинив тендiтнi жалюзiйнi дверi. Вiн ступив у посiчену променями свiтла темряву, й звук став гучнiшим. Морок навколо нього змiнював форми, викривлював вимiри. Джек простягнув уперед руки та доторкнувся до брезенту. Вiн вiдсунувся вбiк, i хлопчик побачив перед собою яскраве жовте свiтло. – Джеку-Мандрiвнику, – пролунав голос Спiдi. Джек повернувся на голос i побачив, що сторож сидить на землi бiля напiврозiбраноi каруселi. У руцi вiн тримав гайковий ключ, а бiля нього лежав бiлий коник iз пухнастою гривою i довгим срiбним штирем, що пронизував його вiд голови до живота. Спiдi акуратно поклав гайковий ключ на землю. – Тепер ти готовий до розмови, синку? – запитав вiн. Роздiл четвертий Джек переходить 1 – Так, тепер я готовий, – вiдповiв Джек абсолютно спокiйним голосом, а тодi зайшовся слiзьми. – Кажи, Джеку-Мандрiвнику. – Спiдi опустив ключ i пiдiйшов до хлопчика. – Кажи, синку, i заспокойся, заспокойся вже… Але Джек не мiг заспокоiтися. Раптом усього навколо стало надто багато, надто. І лишалося або плакати, або зануритися у велику хвилю темряви – хвилю, яку не могла осяяти жодна золота iскра. Сльози пекли, але Джек вiдчував, що його вб’е жах, якщо вiн не виплачеться. – Поплач, Джеку-Мандрiвнику. – Спiдi пригорнув хлопчика. Джек притулився гарячим запухлим обличчям до тонкоi сорочки негра, вдихаючи його запах – трохи «Олд Спайс», трохи корицi, трохи книжок, яких дуже довго не брали з бiблiотеки. Гарнi запахи, затишнi. Вiн обхопив руками Спiдi; долонi намацали кiстки на спинi прибиральника. Вони були дуже близько до поверхнi – iх укривав лише тоненький шар шкiри. – Поплач, як тобi од того стане лiпше, – промовив чоловiк. – Часом воно помагае. Спiдi знае, як далеко ти був, Джеку-Мандрiвнику, наскiльки далеко ти пiдеш i як сильно ти втомився. Тож плач, коли тобi стане од того лiпше. Джек заледве розбирав почутi слова – тiльки iхне звучання: миролюбне, заспокiйливе. – Моя мати справдi хвора, – урештi сказав Джек Спiдi в груди. – Гадаю, вона приiхала сюди, щоби бути подалi вiд давнього батькового дiлового партнера, мiстера Моргана Слоута. – Хлопчик добряче шморгнув носом, вiдпустив Спiдi, вiдступив вiд нього та витер запухлi очi долонями. Джек навiть здивувався, що не вiдчувае жодного збентеження – ранiше сльози викликали в нього огиду й сором… це було майже як обмочити штани. Може, то через постiйну суворiсть матерi? Джек припускав, що частково, мабуть, так i е; тонкосльозою Лiлi Кавано не була. – Але ж це не едина причина, через яку вона приiхала сюди? – Нi, – сказав Джек, стишивши голос. – Гадаю, вона приiхала сюди… помирати. – На останньому словi його голос невiдь чому пiшов вгору i завищав, наче незмащений шарнiр. – Можливо. – Спiдi не вiдвертав вiд Джека очей. – І, можливо, ти тут, щоб ii врятувати. Їi… та iншу жiнку, таку саму, як вона. – Хто вона? – вимовив Джек терпкими губами. Вiн знав хто. Не знав ii iменi, але знав хто вона. – Королева, – вiдповiв Спiдi. – Їi звуть Лаура Делосiан. Вона королева Територiй. 2 – Допоможи менi, – пробурмотiв Спiдi. – Подерж стареньку Срiбну Ледi пiд хвостом. Ти поведешся трохи завiльно щодо Ледi, але певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш менi ii на мiсце поставити. – Ти ii так називаеш? Срiбна Ледi? – Агась. – Спiдi ощирився дюжиною зубiв, верхнiми та нижнiми. – Усi конi на каруселi мають iмена. Хiба ж ти не знав цього? Давай хапайся, Джеку-Мандрiвнику. Джек пiдсунув руки пiд дерев’яний хвiст бiлоi кобили i стиснув пальцi. З кректанням Спiдi обхопив великими коричневими руками переднi ноги Ледi. Разом вони перенесли дерев’яну лошицю до обертальноi платформи каруселi. Штир стирчав унизу, виблискуючи мастилом «Квакер Стейт». – Трохи лiвiше… – прохрипiв Спiдi. – Ага… тепер опусти ii, Джеку-Мандрiвнику! Опусти ii долу. Чудово. Вони встромили штирi та вiдступили. Джек хекав, а Спiдi щирився, хрипко вiдсапуючись. Негр витер долонею пiт iз брiв i осмiхнувся хлопчику. – Боже правий, ну хiба ми не крутi? – Ну раз ви так кажете, – усмiхнувся Джек. – Кажу! О так! – Спiдi потягнувся до задньоi кишенi та витяг звiдти темно-зелену пляшку. Вiн вiдкрутив закривку, ковтнув – на мить Джек вiдчув дивну впевненiсть: вiн може бачити крiзь Спiдi. Чоловiк ставав прозорим, ефемерним, наче один iз привидiв у серiалi «Топпер»[34 - «Топпер» («Topper») – американський фантастичний ситком (1953–1955), який базувався на фiльмi 1937 року «Топпер», за двома романами Торна Смiта. У центрi сюжету – консервативний i нудний вiце-президент банку Космо Топпер, який оселився разом iз родиною в будинку з привидами.], що крутили на однiй з iндi-станцiй у Лос-Анджелесi. Спiдi зникав. «Зникав, – мiркував Джек. – Чи переходив у iнше мiсце?» Але це була ще одна iдiотська думка; вона не мала жодного сенсу. Тодi Спiдi знову став таким же чiтким, як i ранiше. Очi просто зiграли з Джеком злий жарт, миттева… Нi! Неправда. На якусь мить його майже не стало тут! …галюцинацiя. Спiдi уважно подивився на нього. Явно вирiшив простягнути пляшку Джеку, тодi ледь помiтно захитав головою, закрутив закривку, й баклажка ковзнула в задню кишеню. Вiн повернувся до огляду Срiбноi Ледi, яка знову стала на свое мiсце на каруселi. Тепер залишалося тiльки надiйно закрiпити ii болтами. Чоловiк усмiхався. – Ми крутi, найкрутiшi, Джеку-Мандрiвнику. – Спiдi… – Усi вони мають iмена, – промовив Спiдi, повiльно обходячи навколо обертальноi платформи каруселi; його кроки гучно вiдлунювали у величезнiй будiвлi. Зверху, в затiнку перехрещених балок, тихо перемовлялися сiльськi ластiвки. Джек iшов за негром. – Срiбна Ледi… Пiвнiч… а ось цей чалий – Скаут… а ось цю кобилку звуть Прудконога Еллi. Негр вiдкинув голову та заспiвав, дивуючи ластiвок, що кружляли навколо: – Спiд з вогнем кохання гралась… І Бiлл Мартiн ii вбив, розкажу, що сталось[35 - Спiдi цитуе рядки з пiснi «Ella Speed», що належить до негритянського фольклору початку ХХ столiття. У центрi сюжету – окторонка (людина, що мае 1/8 негритянськоi кровi) Елла Спiд, замiжня жiнка, котра стала повiею, та ii коханець, Луiс «Бугай» Мартiн, iталiйський iммiгрант.]… Гай-гай. Поглянь, як вони лiтають! – Вiн зареготав, але коли повернувся до Джека, то знову посерйознiшав. – Ти ж хочеш спробувати врятувати життя своеi матерi, Джеку? Їi та тоi, iншоi, жiнки, про яку я тобi розповiдав? – Я… – «не знаю як» хотiв вiн сказати, але голос усерединi нього – голос, що прийшов з тоi, ранiше замкненоi, кiмнати, з якоi вранцi виринула згадка про двох чоловiкiв, що намагалися його викрасти – владно зрiс: «Ти чудово все знаеш! Тобi, можливо, для початку знадобиться Спiдi, але ти все знаеш, Джеку. Знаеш». Вiн гарно знав цей голос. Це був голос його батька. – Я спробую, якщо ви розкажете менi як. – Голос хлопчика звучав нерiвномiрно: то вищав, то нижчав. Спiдi пройшов залою до дальньоi стiни – великоi, заокругленоi, складеноi з дерев’яних колодочок, на яких було намальовано (примiтивно, але з дикою енергiею) коней, що кудись мчали. Джековi стiна нагадувала опущену кришку батькового секретера (того секретера, згадав Джек, що стояв у кабiнетi Моргана Слоута, коли вони з матiр’ю були там востанне; ця думка спричинила напад витонченого, невиразного гнiву). Спiдi дiстав величезне кiльце з ключами. Вiн перебирав iх, геть занурившись у власнi думки, потiм знайшов потрiбний i вставив його у навiсний замок. Витягнув вушко з гнiзда, клацнув ним та вкинув замок у нагрудну кишеню. Чоловiк вiдштовхнув стiну вбiк по рейках. Чарiвно-яскраве сонячне свiтло хлюпнуло всередину, примушуючи Джека мружитися. Вiдблиски води м’яко затанцювали по стелi. Вони зi Спiдi дивилися на неймовiрний океанiчний краевид, що простягався перед наiзниками Каруселi з «Дивосвiту Аркадii» щоразу, коли Срiбна Ледi, Пiвнiч та Скаут несли iх повз схiдний бiк круглоi будiвлi, у якiй стояла карусель. Легкий океанiчний бриз здмухнув волосся з Джекового лоба. – Краще, щоб було вдосталь сонячного свiтла, якщо ми хочемо про це говорити, – сказав Спiдi. – Ну ж бо, йди сюди, Джеку-Мандрiвнику, i я розкажу тобi все, що зможу… хай i не все, що знаю. І хай Бог милуе дiзнатися тобi коли-небудь усе. 3 Спiдi говорив лагiдним голосом – таким м’яким i заспокiйливим, що вiн був для Джека, наче добре вичинена шкiра. Джек слухав, часом супився, часом витрiщався. – Пам’ятаеш тi штуки, якi ти називаеш Дивовиддям? Джек кивнув. – Цi штуки – не сни, Джеку-Мандрiвнику. Анi деннi, анi нiчнi. Те мiсце – реальне. Або принаймнi доволi реальне. Багато в чому вiдрiзняеться вiд цього, але реальне… – Спiдi, моя мама каже… – Зараз це не мае жодного значення. Вона не знае про Територii… хоча, в якомусь сенсi, вона таки про них знае. Бо твiй таточко… Вiн знав. І той, iнший, чоловiк… – Морган Слоут? – Ага, гадаю. Вiн знав також. – Потiм Спiдi таемниче додав: – І я знаю, хто вiн там. Хто ж як не я? Хтоооооооо? – На картинi у твоiй комiрчинi… не Африка? – Не Африка. – Не брешеш? – Не брешу. – І мiй батько бував у тих мiсцях? – спитав хлопчик, але в душi вже знав вiдповiдь – вiдповiдь, яка кидала свiтло на стiльки речей, що не могла бути неправдою. Але правда то була чи нi, а Джек iще не знав, наскiльки в усе це вiрити. Магiчнi землi? Хворi королеви? Це вселяло в нього тривогу. Вселяло тривогу за власний здоровий глузд. Чи ж мати не повторювала йому знову i знову, коли вiн був маленьким, що вiн не повинен плутати Дивовиддя з тим, що по-справжньому справжне? Вона була дуже суворою щодо цього та трохи лякала Джека. Можливо, гадав вiн тепер, вона й сама боялася. Чи могла вона так довго жити з батьком Джека i нiчого не знати? Джек так не вважав. Можливо, мiркував вiн, вона знала небагато… саме достатньо, щоб боятися. Збожеволiти. Ось про це вона завжди казала. Люди, якi не вiдчувають рiзницi мiж вигадками та дiйснiстю, божеволiють. Але його батько знав iншу правду, хiба нi? Так. Вiн та Морган Слоут. «У них е магiя, так само, як у нас е фiзика, правильно?» – Твiй батько частенько там бував. Так. І той, iнший. Гроут[36 - Спiдi повсякчас плутае iм’я Слоута й кумедно перекручуе його. Інодi його мовнi покручi мають додатковий пiдтекст. Наприклад, «гроут» – дрiбна монета (англ.).]… – Слоут. – Агась. Вiн. Вiн також бував там. От тiльки твiй татко, Джеку, вiн приходив туди, щоб спостерiгати та вивчати. А той, iнший, приходив, аби поживитися. – Морган Слоут убив мого дядька Томмi? – спитав Джек. – Знать нiчо не знаю. Слухай сюди, Джеку-Мандрiвнику, бо часу в нас катма. Якщо ти певен, нiби той тип, Слоут, намiряеться тута об’явиться… – Судячи з голосу, вiн аж казиться з лютi, – сказав Джек. Лише думка, що дядько Морган може з’явитися в Аркадiя-Бiч, змусила його нервувати. – …Тодi часу мало, як нiколи. Бо, можливо, вiн не сильно побиватиметься, коли твоя мати помре. А його Двiйник, певен, сподiваеться, що королева Лаура помре. – Двiйник? – У цьому свiтi е люди, якi мають близнюкiв на Територiях, – сказав Спiдi. – Небагато, оскiльки там значно менше людей, нiж тут, – може, навiть одна на сто тисяч. Але Двiйникам подорожувати туди i назад значно легше. – Ця королева… вона… моя мама… ii Двiйник? – Так. Схоже на те! – Але моя мама нiколи?.. – Нi. Вона не подорожувала. Не було потреби. – А в мого батька був… Двiйник? – Так, насправдi був. Чудова людина. Джек облизнув губи – що за божевiльна розмова! Двiйники i Територii! – Коли мiй батько помер тут, його Двiйник помер там? – Еге ж. Не вiдразу тоi ж митi, але дуже швидко. – Спiдi? – Що? – А в мене е Двiйник? На Територiях? Спiдi глянув на хлопчика з такою серйознiстю, що Джек вiдчув, як спину облило холодом. – Нi, синку. Ти е тiльки один. І цей тип, Смоут… – Слоут, – Джек злегка всмiхнувся. – …Отож, не важливо, вiн знае про це. Це одна з причин, чому вiн скоро прибуде сюди. І одна з причин, чому ти маеш рухати звiдси. – Що? – вибухнув Джек. – Що корисного я можу зробити, якщо це рак? Якщо це рак, а вона тут, а не в якiйсь лiкарнi, це означае, що шансiв немае. Якщо вона тут, це означае… – сльози пiдступили знову, але вiн рiшуче iх поборов. – Це означае, що iй кiнець. Їй кiнець. Так. Ось iще одна правда, яку знало його серце; правда про ii швидку втрату ваги; правда про коричневi тiнi пiд очима. Їй крах, Господи, будь ласка, агов, будь ласка, Боже, гей, вона ж моя мама… – Я маю на увазi, – закiнчив вiн хриплим голосом. – Яка може бути користь iз краiни Дивовиддя? – Гадаю, ми вже з тобою достатньо наляскалися язиками, – сказав Спiдi, – Джеку-Мандрiвнику, просто повiр у це: я б нiколи не казав тобi кудись iти, якби ти не мiг зробити щось хороше. – Але… – Тихо, Джеку-Мандрiвнику. Нема сенсу говорити, поки я не покажу тобi, про що я. Дiла не буде. Ходiмо. Спiдi поклав руки Джековi на плечi та повiв його навколо каруселi. Вони вийшли крiзь дверi й побрели однiею з алей пустельного парку розваг. Злiва вiд них стояло примiщення атракцiону «Демонiчнi авто», уже замкнене на всi замки та з позабиваними вiкнами. Праворуч вiд них стояло декiлька будок: «Накинь i виграй»[37 - «Накинь i виграй» – популярна ярмаркова гра, мета якоi – з певноi вiдстанi накинути кiльце на приз.], «Класна пiца з пiрса & Пончики-хлоп’ята», дрiбнокалiберний стрiлецький тир (також позабиванi; вицвiлi дикi тварини мчали через дошки – леви, тигри, ведмедi тощо). Вони вийшли на широку головну вулицю, що називалася Променад-авеню[38 - «Променад» («Boardwalk») – одна з головних туристичних принад Атлантик-Сiтi. Збудований iще в 1870-х роках дерев’яний помiст на узбережжi океану. Вздовж набережноi розташованi казино, бутики та сувенiрнi крамнички.] – жалюгiдна iмiтацiя Атлантик-Сiтi: хоч «Дивосвiт Аркадii» i мав пiрс, але справжнього Променаду в ньому не було. Тепер будiвля з гральними автоматами стояла за сотню ярдiв злiва, а арка, що була входом у «Дивосвiт Аркадii», була за двiстi ярдiв праворуч. Джек чув розмiрений, важкий гуркiт прибою та поодинокi крики чайок. Хлопчик поглянув на Спiдi, збираючись запитати в нього, що тепер, що далi, усе по-справжньому чи то лише жорстокий жарт… але натомiсть промовчав. Спiдi простягнув йому пляшку iз зеленого скла. – Це… – почав Джекi. – Бери, – сказав Спiдi. – Багатьом iз тих, хто йде туди, не потрiбно нiчого такого, але ж ти давно там не був. Так, Джекi? – Не був. Коли вiн востанне заплющував очi в цьому свiтi, а розплющував iх у магiчному Дивовиддi, краi з багатими, насиченими запахами та глибоким прозорим небом? Минулого року? Нi. Ще ранiше… У Калiфорнii… по смертi батька. Тодi йому було… Очi Джека розширилися. Дев’ять рокiв? Так давно? Три роки тому? Було страшно замислюватися над тим, як легко та спокiйно цi видiння, часом приемнi, часом похмуро-тривожнi, просто вислизнули в нiкуди – наче значна частина його уяви померла, безболiсно, не сповiстивши його про свiй вiдхiд. Вiн швидко взяв пляшку з рук Спiдi, мало не впустив ii. Його охопила легка панiка. Деякi з Дивовидь тривожили, так, i маминi чiтко озвученi застереження не змiшувати реальнiсть i вигадки (iншими словами, не втрачай глузду, друзяко Джекi, гаразд?), звiсно, трохи лякали, але зараз вiн збагнув, що зрештою не хотiв утрачати той свiт. Вiн глянув у очi Спiдi та подумав: «Вiн i про це також знае. Знае все, про що я тiльки не подумаю. Хто ти, Спiдi?» – Якщо ти довго там не бував, можеш забути, як потрапити туди за власним бажанням. – Спiдi кивнув на пляшку. – Ось тому я й даю тобi цей магiчний сiк. Ця штука особлива. – Останню фразу Спiдi вимовив мало не побожним тоном. – Вона звiдти? З Територiй? – Неа. Трiшки магii е навiть тут, Джеку-Мандрiвнику. Небагато, але е. Цей магiчний сiк прибув iз Калiфорнii. Джек iз сумнiвом поглянув на негра. – Ну ж бо. Сьорбни крапельку, i ми дiзнаемося, чи не помандруеш ти. – Спiдi ощирився. – Коли напитися цього вдосталь, то опинишся, де тiльки забажаеш. Ти зараз дивишся на того, хто знае. – Господи, Спiдi, але… – Йому раптом стало трохи страшно. Рот пересох, сонце, здавалося, свiтило надто яскраво, i вiн вiдчував, як у скронях стугонить пульс. Пiд язиком з’явився мiдний присмак, i Джек подумав: «Ось яким на смак буде магiчний сiк – жахливим». – Якщо злякаешся i захочеш повернутися, сьорбни ще раз, – сказав Спiдi. – Вона перенесеться зi мною? Пляшка? Ви обiцяете? – думка, що вiн може застрягти в мiстичному свiтi в той час, як його мама хворiе, а Слоут дiймае ii, була жахливою. – Я обiцяю. – Добре. – Джек пiднiс пляшку до губ… тодi на мить опустив руку. Запах був огидним – гострим i гiрким. – Я не хочу, – прошепотiв хлопчик. Лестер Паркер подивився на Джека, губи його всмiхалися, але навiть натяку на усмiшку в очах не було – тiльки суворiсть. Немилосердна. Жахна. Джеку згадалися чорнi очi: око чайки, око виру. Його охопив жах. Вiн простягнув пляшку Спiдi. – Можете забрати ii назад? – запитав вiн, i голос його обернувся на безсилий шепiт. – Будь ласка. Спiдi не вiдповiв. Вiн не нагадав Джековi, що його мати вмирае чи що сюди iде Слоут. Вiн не назвав Джека боягузом, хоча хлопчик ще нiколи в життi не почувався бiльшим боягузом, нiж тепер. Навiть коли вiн у лiтньому таборi «Аккомак» вiдступив вiд вишки для стрибкiв у воду та дiти зашикали на нього, було легше. Спiдi просто вiдвернувся вiд нього та засвистiв на хмари. Тепер до жаху приедналася самотнiсть, що проймала його безсиллям. Спiдi вiдвернувся вiд нього. Спiдi стояв до нього спиною. – Добре, – раптом промовив Джек. – Якщо, на вашу думку, я маю зробити саме це. Вiн iще раз пiдняв пляшку i, не давши собi анi секунди на роздуми, ковтнув. Смак виявився ще гiршим, анiж вiн очiкував. Джек ранiше куштував вино, воно йому навiть трохи подобалося (особливо бiле сухе, яке подавали його матерi до камбали, снепера, риби-меча), а «сiк» трохи нагадував вино… проте разом iз тим вiн був якоюсь жорстокою насмiшкою над усiма винами, якi вiн коли-небудь куштував. Смак був рiзким, солодкавим iз гниллю; зовсiм не пахло живим виноградом, радше мертвим, якому й жилося не надто добре. Коли його рот заповнився цим солодко-слизьким смаком, Джек по-справжньому побачив той виноград – тьмяний, запилений, товстий i гидотний, вiн повз заштукатуреною стiною пiд густим, схожим на сироп сонячним свiтлом, у тишi, яку вряди-годи руйнувало дзижчання сотень мух. Хлопчик ковтнув, i вогонь зазмiiвся вниз, до шлунка. Джек замружився, скорчив гримасу, горлянка погрожувала вивернутися назовнi. Вiн не виблював, хоча був певен, що якби таки поснiдав, то це неминуче трапилося б. – Спiдi… Джек розплющив очi, i наступне слово застрягло в горлi. Вiн забув, що його нудило вiд цiеi огидноi пародii на вино. Вiн забув про матiр, про дядька Моргана, про батька та майже про все на свiтi. Спiдi зник. Привiтна арка «американських гiрок» зникла. Променад-авеню зникла. Вiн тепер був у якомусь iншому мiсцi. Вiн був… – На Територiях, – прошепотiв Джек. Усiм тiлом прокотилася дивна комбiнацiя жаху та радощiв. Вiн вiдчув, як на потилицi волосся стало дибки, вiдчував, як збентежений усмiх розтягував кутики вуст. – Спiдi, я тут! Боже правий, я тут, на Територiях. Я… Але захват полонив його. Вiн затулив рот долонею i повiльно обернувся навколо власноi вiсi, оглядаючи мiсцину, до якоi його перенiс «магiчний сiк» Спiдi. 4 Океан досi був там, де й ранiше. Вiн лишень був темнiшим, повнився синню – Джек iще нiколи не бачив настiльки глибокого iндиго. На якусь мить хлопчик застиг на мiсцi – бриз куйовдив волосся – вiн вдивлявся аж за небокрай, за яким iндиго океану зливалося з небом кольору вицвiлих джинсiв. Лiнiя небокраю ледь-ледь, але таки вигиналася. Джек похитав головою, насупився i повернувся в iнший бiк. Морська дика камка[39 - Морська камка – вид морських трав, що ростуть на узбережжях Пiвнiчноi Америки та Євразii.], висока та закрутиста, росла внизу, бiля мису, там, де хвилину тому стояло кругле примiщення каруселi. Пiрс iз гральними автоматами також зник. На його мiсцi аж до самого океану пролягли розкиданi громiздкi гранiтнi брили. Хвилi розбивалися об найнижчi з них i з неймовiрним гуркотом витiкали давнiми каналами i трiщинами. Густа, як збитi вершки, пiна сягала чистого неба, i ii розносило вiтром. Джек рiзко вхопив себе за лiву щоку. Боляче вщипнув. Очi зволожилися, але нiчого не змiнилося. – Усе справжне, – прошепотiв вiн, i ще одна хвиля розбилася об мис, здiймаючи в повiтря бiлi пластiвцi пiни. Джек раптом збагнув, що Променад-авеню все ще була тут… у якомусь сенсi. З вершини мису (у тому свiтi, який його розум досi вперто називав «реальним», Променад-авеню закiнчувалася перед залою з гральними автоматами) зритий колiями путiвець спускався до того мiсця, де стояв зараз хлопчик, а тодi повертав на пiвнiч, так само, як на пiвнiч повертала Променад-авеню, стаючи Аркадiя-авеню пiсля арки, що вiдмежовувала «Дивосвiт». Морська камка росла саме помiж рейками, але вона була прим’ята та заплутана, тож Джек вирiшив, що колiею досi користуються, принаймнi час вiд часу. Джек попрямував на пiвнiч, не випускаючи зелену пляшку з рук. Йому спало на думку, що десь, в iншому свiтi, Спiдi зараз тримав закривку вiд цiеi пляшки. Я зник просто в нього на очах? Певно, так i було. Господи! Приблизно сорок крокiв колiею – i Джек вийшов до плетива ожинових кущiв. Гронами помiж колючок росли найбiльшi, найтемнiшi, найсоковитiшi на вигляд ягоди в його життi. Шлунок Джека, безсумнiвно потерпаючи вiд «магiчного соку», голосно та протяжно забурчав. Ожина? У вереснi? Байдуже. Зрештою, пiсля всього, що сьогоднi трапилося (а ще навiть десятоi не було), дивуватися вересневiй ожинi – це все одно, що вiдмовлятися вiд аспiрину, коли ти проковтнув дверну ручку. Джек потягнувся, набрав жменю ягiд i закинув iх у рот. Вони були навдивовижу солодкими, навдивовижу смачними. Посмiхаючись (губи його вже стали специфiчного блакитнуватого вiдтiнку), думаючи, що вiн, цiлком iмовiрно, мiг просто з’iхати з глузду, Джек набрав iще одну жменю… а тодi ще одну. Вiн нiколи не куштував нiчого смачнiшого – хоча, мiркував вiн пiзнiше, справа тодi була не лишень у самих ягодах – свою лепту внесла й прозорiсть неба. Дiстаючи четверту жменю, вiн подряпався – кущi немовби казали йому зупинитися, мовляв, що занадто, те не здраво. Посмоктавши найглибшу з подряпин, на пучцi великого пальця, Джек знову попрямував колiею на пiвнiч. Рухався вiн повiльно, намагався нiчого не пропустити. Хлопчик спинився неподалiк вiд ожинових хащ i поглянув на сонце, яке нiби стало меншим, але пекло дужче. А часом воно не набувае легкого помаранчевого вiдтiнку, як на старих середньовiчних картинах? Джек вирiшив, що, напевно, так i е. І… Крик, рiзкий i неприемний, наче хтось повiльно витягував iз дошки цвях, раптово пролунав праворуч вiд хлопчика, припиняючи його роздуми. Джек озирнувся, плечi звелися, а очi розширилися. То була чайка – i ii розмiри вражали, видавалися неправдоподiбними (але факт залишався фактом: чайка була… мiцна, мов камiнь, реальна, наче будинки). Вона направду була така ж велика, як орел. Гладенька, бiла, кулеподiбна голова нахилилася на один бiк. Схожий на рибацький гачок дзьоб розтулявся та стулявся. Пташка махнула величезними крилами, пригинаючи камку навколо себе. А тодi абсолютно безстрашно пострибала до Джека. Хлопчику ледь-ледь вчувався чистий мiдний гул багатьох труб, що злилися в единий звук, i без жодноi на те причини подумав про матiр. Джек на мить поглянув на пiвнiч, у тому напрямку, у якому йшов. Звук приваблював його, наповнював нечiтким вiдчуттям нагальностi. Це нагадувало, подумав вiн, голод за чимось специфiчним, чимось, чого ти вже давно не куштував, – морозивом, картопляними чiпсами, можливо, таким. Ти не знаеш напевно, поки не побачиш це, а до того е тiльки потреба без назви, яка не дае тобi спокою, нервуе тебе. Вiн бачив на тлi неба прапорцi та вершину того, що могло бути величезним наметом, павiльйоном. «Там, де розташована Альгамбра», – подумав Джек, i тут чайка закричала. Хлопчик обернувся i з тривогою помiтив, що мiж ними залишилося менше нiж шiсть футiв. Дзьоб чайки знову розтулився, демонструючи свое брудно-рожеве нутро. Джек згадав учорашнiй день i ту, iншу, чайку, яка швиргонула молюска на скелю, а потiм так само, як i ця, витрiщилася на нього. Пташка щирилася – вiн був певен цього. Коли вона пiдскочила ближче, Джек вiдчув гидотний сморiд, що огортав ii, – дохла риба та зогнилi водоростi. Чайка зашипiла на нього та знову махнула крилами. – Забирайся звiдси, – голосно сказав Джек. Серце швидко качало кров, у ротi пересохло, але вiн не хотiв, щоб його лякала якась чайка, хай навiть велика. – Забирайся! – Ати ааааааеееее еееккк… ати аееееее… Мати вмирае, Джеку. Чайка ще раз незграбно стрибнула до нього: лускуватi лапи рвали траву, дзьоб розтулявся i стулявся, чорнi очi втупилися в Джека. Заледве розумiючи, що вiн робить, Джек пiдняв зелену пляшку та випив. І знову огидний смак змусив його мiцно заплющити очi, а коли вiн iх розплющив, то з’ясував, що вiн тупо витрiщаеться на жовтий знак iз чорними силуетами дiтей, що бiгли через дорогу, – маленький хлопчик i маленька дiвчинка. «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ!» – повiдомляв напис. Чайка, цього разу абсолютно нормального розмiру, з пронизливим криком полетiла геть. Вона, без сумнiву, злякалася несподiваноi появи Джека. Хлопчик роззирнувся навколо, усе ще не розумiючи, де вiн. Шлунок, наповнений ожиною i «магiчним соком» Спiдi, перекочувався i буркотiв. М’язи нiг неприемно затремтiли, та Джек миттю бухнувся на бордюр бiля знака з такою силою, що вiддача пройшлась по хребту i зуби клацнули. Раптом вiн нахилився вперед, похиливши голову помiж розведених колiн, i широко роззявив рот, переконаний, що зараз усе виблюе. Натомiсть вiн двiчi гикнув, мало не вдавився, а тодi шлунок заспокоiвся. «Це все ягоди, – подумав вiн. – Якби не ягоди, мене б достоту знудило». Джек поглянув угору, i його знову охопило вiдчуття цiлковитоi нереальностi. У свiтi Територiй вiн пройшов путiвцем не бiльше нiж шiстдесят крокiв. Вiн був певен цього. Припустiмо, що його крок – це два фути. Нi, для певностi – хай буде два з половиною. Це означало, що вiн пройшов лишень сто п’ятдесят футiв. Але… Джек озирнувся i побачив арку з величезними червоними лiтерами: «ДИВОСВІТ АРКАДІЯ». Напис тепер був так далеко, що вiн заледве мiг його прочитати, попри чудовий зiр. Праворуч вiд нього хаотично розкинулися будiвлi готелю «Альгамбра», з англiйськими садами попереду та океаном позаду. У свiтi Територiй вiн пройшов сто п’ятдесят футiв. Тут якимось чином аж пiвмилi. – Господи Ісусе, – прошепотiв Джек Сойер i затулив очi руками. 5 – Джеку! Джеку, хлопчику! Джеку-Мандрiвнику! Голос Спiдi перекривав гуркiт шестицилiндрового двигуна, що так нагадував звук пральноi машини. Джек пiдвiв погляд – голова в нього стала неймовiрно важкою, а кiнцiвки вiд утоми налилися свинцем – i побачив, що старезний «Інтернешнл Гарвестер» суне до нього. Прикрученi до кузова пiкапа саморобнi борти хилиталися, мов негодящi зуби. Саму машину було пофарбовано в огидний бiрюзовий колiр. За кермом сидiв Спiдi. Вiн повернув до бордюру, розiгнав двигун на повну (Гум! Гум! Гум-гум-гум!), а тодi приспав його (Хаххххххх…). Негр швидко вистрибнув iз кабiни. – З тобою все гаразд, Джеку? Джек простягнув пляшку Спiдi. – Твiй магiчний сiк – справжня погань, – мляво сказав хлопчик. Спiдi ображено глянув на нього… а тодi всмiхнувся. – А хто тобi сказав, що мiкстура неодмiнно мае бути смачною, Джеку-Мандрiвнику? – Мабуть, нiхто, – вiдповiв Джек. Вiн вiдчував, що сили – повiльно, у мiру того як минае нудотне вiдчуття дезорiентацii, повертаються до нього. – Тепер ти вiриш менi, Джеку? Хлопчик кивнув. – Нi! Так не пiде. Скажи це вголос. – Територii. Вони iснують. Вони справжнi. Я бачив… пташку… – Тут вiн замовк i весь затремтiв. – Яку ще пташку? – рiзко перепитав Спiдi. – Чайку! Величезну, чорти б ii забрали, чайку. – Джек затряс головою. – Ти просто не повiриш у це. – Вiн замислився, а тодi додав: – Нi, ти якраз повiриш. Іншi навряд чи, а от ти – повiриш. – Вона говорила? Багато з них там умiють це. Говорять переважно безмозкi. І деякi з iхнiх балачок мають сенс… але вони злi та майже завжди брешуть. Джек кивав. Коли вiн слухав Спiдi, який розповiдав про всi цi речi так, наче вони були абсолютно зрозумiлими та логiчними, йому ставало легше. – Та, гадаю, говорила. Але це було як… – вiн добряче замислився. – У Лос-Анджелесi, у школi, куди ми з Рiчардом ходили, був хлопчик на iм’я Брендон Левiс. У нього був якийсь дефект вимови, i коли вiн говорив, ми заледве його розумiли. Пташка була така сама. Але я знаю, що вона сказала. Вона сказала, що моя мама вмирае. Спiдi обняв Джека за плечi, i вони трохи посидiли на бордюрi, не зронивши анi слова. Худезний i блiдий портье «Альгамбри», що постiйно пiдозрював усiх живих iстот на планетi, вийшов на вулицю з великою пачкою конвертiв. Спiдi та Джек спостерiгали, як вiн iде до рогу Аркадiя-авеню та Бiч-Драйв, щоб опустити листи в поштову скриньку. Чоловiк повернувся, пильно зиркнув на Джека та Спiдi, а тодi вийшов на головну дорогу до «Альгамбри». Макiвка його голови ледь виднiлася над густим прямокутним живоплотом. Виразно почулося, як вiдчинилися i зачинилися масивнi вхiднi дверi, i Джека вразила осiння спустошенiсть цього мiсця. Дикi, безлюднi вулички. Довгий пляж iз порожнiми цукрово-бiлими дюнами. Порожнiй парк розваг зi схованими пiд брезентом вагончиками «американських гiрок» i зачиненими на замок кiосками. Йому спало на думку, що, можливо, мати привезла його сюди, щоб показати, який вiн – край свiту. Спiдi закинув голову та заспiвав своiм чистим, мелодiйним голосом: – Добре я награвся… у мiстечку цьому… гарно було тут… лiто вже згасае i снiги грядуть… i снiги грядуть, так, я вiдчуваю… мандри мене ждуть…[40 - «Мандри мене ждуть» («Gotta Travel On») – пiсня американського кантрi-спiвака Бiллi Граммера, яка 1959 року опинилася на верхiвцi чартiв як кантрi, так i поп-музики.]. Вiн замовк i поглянув на Джека. – Вiдчуваеш, що треба вирушити в мандри, Джеку-Мандрiвнику? Страх охопив хлопчика до самих кiсток. – Гадаю, що так, – сказав вiн. – Якщо це допоможе. Допоможе iй. Я можу iй допомогти, Спiдi? – Можеш, – серйозно промовив Спiдi. – Але… – Ох, е цiла купа «але», – сказав Спiдi. – Цiлий вагон «але», Джеку-Мандрiвнику. Я не обiцяю, що це буде безтурботна прогулянка. Я не обiцяю тобi успiху. Не обiцяю, що ти повернешся живим, а навiть якщо й вернешся, то не обiцяю, що голова в тебе триматиметься купи. Бiльшу частину шляху тобi доведеться брести через Територii, бо вони значно меншi. Ти ж помiтив це? – Так. – Я так i подумав. Бо ж уся та катавасiя закрутилася на дорозi, еге ж? Питання, яке ранiше хвилювало Джека, постало знову, i хоча воно не стосувалося iхньоi розмови, вiн мав це знати. – Я зник, Спiдi? Ти бачив, як я зник? – Ти пiшов, – промовив негр i рiзко ляснув долонями. – Ось так от. Повiльно, мало не проти його власноi волi, усмiшка розтягнула вуста Джека… i Спiдi всмiхнувся йому у вiдповiдь. – Хотiлось би менi зробити щось таке в комп’ютерному класi Мiстера Балго, – сказав хлопчик, i Спiдi загиготiв, як дитя. Джек приеднався. Вiд смiху йому покращало, майже так само, як тодi, коли вiн скуштував ожинових ягiд. Раптом Спiдi знову посерйознiшав i продовжив. – Є причина, через яку ти маеш побувати на Територiях, Джеку. Ти маеш звiдти дещо принести. Дещо надзвичайно могутне. – І воно там? – Еге ж. – Воно може допомогти моiй мамi? – Їй… та iншiй. – Королевi? Спiдi кивнув. – Що це? Де воно? Коли я… – Збав оберти. Не жени. – Спiдi звiв руку. Губи його всмiхалися, але очi були похмурими, майже зажуреними. – Усьому свiй час. І ще одне, Джеку, я не можу розповiсти тобi того, про що не знаю… чи про те, про що менi не дозволено говорити. – Не дозволено? – спантеличено перепитав Джек. – Хто… – Ну ось ти знову, – буркнув Спiдi. – Слухай сюди, Джеку-Мандрiвнику. Пiти ти маеш якомога хутчiше, до того, як цей Блоут об’явиться тут i закопае тебе… – Слоут. – Тобi треба пiти, перш нiж вiн з’явиться. – Але ж вiн дiйматиме мою маму, – кинув Джек i замислився, чому вiн сказав саме так: тому, що це була правда, чи тому, що вiн шукав приводу вiдмовитися вiд мандрiвки, в яку його виряджав Спiдi, наче вiд страви, що може бути отруеною. – Ти не знаеш його. Вiн… – Я його знаю, – спокiйно заперечив Спiдi. – Я його вiддавна знаю, Джеку-Мандрiвнику. А вiн знае мене. На ньому мiтки, якi поставив я. Вони схованi, але вони е. Твоя мамця сама може про себе подбати. Принаймнi iй доведеться подбати про себе. Бо тобi треба йти. – Куди? – На захiд, – вiдповiв Спiдi. – Вiд цього океану ген до iншого. – Що? – скрикнув Джек, нажаханий такою вiдстанню. Тодi вiн подумав про рекламу, яку вони дивилися три днi тому: чоловiк набирав смаколикiв зi шведського столу на висотi тридцяти п’яти тисяч футiв; вiн був спокiйним, неначе удав. Джек лiтав iз матiр’ю вiд одного узбережжя до iншого зо два десятки разiв, i йому завжди подобалося, що коли летиш iз Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, то сонце не заходить аж шiстнадцять годин поспiль. Здавалося, нiби ти дуриш час. І лiтати було так просто. – Я можу туди полетiти? – спитав вiн у Спiдi. – Нi! – чоловiк майже закричав, очi в нього розширилися вiд переляку. Вiн стис плече Джека сильною рукою. – Не давай аби щось пiдняло тебе в повiтря. Тобi нiзя! Якщо ти перейдеш на Територii, коли будеш в небi… Бiльше вiн нiчого не сказав, але йому й не треба було. Джек яскраво уявив себе; побачив, як падае з чистого, безхмарного неба, хлопчик-реактивний снаряд у джинсах i червоно-бiлiй регбiстськiй сорочцi; парашутист без парашута. – Ти пiдеш, – пiдкреслив Спiдi. – Лови попутки, якщо матимеш змогу… але будь пильним, остерiгайся всiляких чужинцiв. Серед них звичайнi психи, гомики, якi хотiли б помацати тебе, або горлорiзи, що можуть пограбувати тебе. Але е серед них i справжнi Чужинцi, Джеку-Мандрiвнику. Тi, що ногами стоять в обох свiтах, виглядають вони i так i сяк, як той клятий Янус[41 - Двуликий Янус – один iз римських богiв. Уявлення про нього iз часом зазнавало значних змiн. Спершу вiн був богом сонця i свiтла, який уранцi вiдчиняв небесну браму, випускаючи день, а ввечерi зачиняв ii. Згодом вiн став богом входiв та виходiв; покровителем мандрiвникiв. Зображували Януса чоловiком iз двома обличчями, одне з яких вважали зверненим у минуле, а друге – в майбутне. У сучаснiй фразеологii дволикий Янус – лицемiрна людина.]. Боюся, зовсiм скоро вони дiзнаються, що ти рушив у мандри. Вони будуть насторожi. – Вони? – допитувався Джек. – Двiйники? – Деякi так. Деякi нi. Наразi бiльше нiчого не можу сказати. Але ти точно доберешся туди, якщо захочеш. Дiстанься iншого океану. Йди, коли можливо, Територiями та опинишся там ранiше. Вiзьми сiк… – Ненавиджу його. – Байдуже, що ти там ненавидиш, – рiзко обiрвав його Спiдi. – Ти дiстанешся туди та знайдеш одне мiсце – iншу «Альгамбру». Тобi треба потрапити туди. Мiсцина та страшна й погана. Але ти мусиш пiти туди. – Як я ii знайду? – Вона кликатиме тебе. Ти почуеш ii поклик, синку. Голосний i чiткий. – Чому? – спитав Джек, облизнувши губи. – Чому я маю туди йти, якщо там так погано? – Тому що, – промовив Спiдi. – Там Талiсман. Десь в iншiй «Альгамбрi». – Я не розумiю, про що ти! – Ти зрозумiеш, – сказав Спiдi. Вiн пiдвiвся, а тодi взяв Джека за руку. Той також встав. Вони стояли вiч-на-вiч, чорний чоловiк i бiлий хлопчик. – Слухай, – сказав Спiдi, i його голос набрав подоби повiльного, ритмiчного заклинання. – Талiсман опиниться у твоiх руках, Джеку-Мандрiвнику. Не малий i не дебелий, наче куля, кришталевий. В Калiфорнiю пiдеш, нам ту кулю принесеш. Це тягар твiй i твiй хрест: його впустиш – втратим все. – Я не розумiю, про що ти! – вперто повторив переляканий Джек. – Ти мусиш… – Нi, – промовив Спiдi доброзичливо. – Я маю цим ранком завершити ремонт каруселi. Джеку, ось що я маю зробити. На балачки в мене часу бiльше нема. Менi треба повертатися до роботи, а тобi час вирушати в мандри. Гадаю, ще зустрiнемося. Тут… або там. – Але я не знаю, що робити! – крикнув Джек, коли Спiдi залiз у кабiну свого старого пiкапа. – Ти знаеш достатньо, щоб почати, – вiдповiв Спiдi. – Ти знайдеш Талiсман. Вiн притягне тебе до себе. – Я навiть не знаю, що таке Талiсман! Спiдi засмiявся i повернув ключ запалення. Пiкап завiвся i випустив велику хмару синього диму. – Подивись у словнику, – закричав чоловiк i ввiмкнув задню передачу. Спiдi розвернув вантажiвку та покотився назад до «Дивосвiту Аркадii». Джек стояв бiля бордюру та спостерiгав за машиною. Вiн iще нiколи в життi не почувався таким самотнiм. Роздiл п’ятий Джек та Лiлi 1 Коли вантажiвка Спiдi з’iхала з дороги та зникла пiд аркою «Дивосвiту», Джек рушив до готелю. Талiсман. Інша «Альгамбра». На краю iншого океану. Здавалося, його серце спустошилося. Коли Спiдi не було поруч, завдання видавалося важким, колосальним та на додачу – незрозумiлим: доки Спiдi говорив, Джек вiдчував, нiби майже розумiв той безлад натякiв, застережень та настанов. А тепер вони знову обернулися на той самий безлад. І все таки Територii були реальними. Джек щосили тримався за цю певнiсть, i вона зiгрiвала й водночас лякала його. Те мiсце було справжнiм, i вiн знову збирався туди. Навiть якщо вiн досi не все розумiв – навiть якщо вiн був лише невтаемниченим подорожнiм. Усе, що йому лишалося зробити зараз, – це спробувати переконати матiр. «Талiсман», – мовив вiн сам до себе, уживаючи це слово як оберiг. Хлопчик перетнув безлюдну Променад-авеню i скочив на сходи, що вели до дорiжки крiзь живоплiт. Коли Джек прочинив дверi готелю, то був вражений мороком всерединi «Альгамбри». Вестибюль скидався на довгу печеру, i бракувало свiтла навiть для того, щоб розрiзнити тiнi. Блiдий клерк бовванiв над довгим столом, пронизуючи хлопчика поглядом бляклих очей. Так, вiн щось хотiв сказати. Джек глитнув i вiдвернувся. Той погляд змiцнив Джека, пiдбадьорив його, хоча мав на метi лише висловити зневагу. Виструнчившись, вiн неспiшним кроком рушив до лiфта. «Злигався з чорними, га? Дозволяеш iм обiймати тебе, га?» Лiфт зi свистом полетiв донизу, наче великий i важкий птах. Дверi розчинилися, i Джек зайшов досередини. Вiн повернувся, щоб натиснути кнопку, на якiй свiтилася цифра «4». Клерк так само непорушно височiв над столом, гiпнотизуючи хлопчика своiм огидним повiдомленням: «Негролюб. Негролюб. Негролюб. (Гей, малий, любиш це саме так? Чорненькi, гаряченькi – якраз для тебе, га?)» Дверi зачинилися – Джека врятовано. Лiфт рiзко рушив угору, а шлунок хлопчика скотився в п’ятки. Вестибюль повнився ненавистю: навiть повiтря в лiфтi одразу посвiжiшало, коли той пiднявся над першим поверхом. Тепер усе, що лишалося Джековi, це сказати матерi, що вiн сам мае вирушити до Калiфорнii. Тiльки не дозволяй дядьковi Моргану пiдписувати за тебе жоднi папери… Коли Джек вийшов iз лiфта, йому вперше в життi стало цiкаво: а чи розумiе Рiчард Слоут, який насправдi в нього батько. 2 Вiн проминув порожнi канделябри, картини з маленькими човниками в бурхливих i хвилястих морях, дiйшов до прочинених усередину дверей номера «408» i вихопив поглядом фут вилинялого килима. Сонячне свiтло, що потрапляло в номер крiзь вiкна вiтальнi, великим прямокутником вiдбивалося на внутрiшнiй стiнi. – Привiт, мамо, – мовив Джек, заходячи досередини. – Ти не зачинила дверi. Що це на тебе… – у кiмнатi нiкого не було, – найшло? – звернувся вiн до меблiв. – Мамо? – Здавалося, безлад поширювався вiд цiеi завше прибраноi кiмнати: переповнена попiльничка, напiвпорожня склянка води, залишена на журнальному столику. Джек пообiцяв собi, що цього разу не панiкуватиме. Вiн повiльно роззирнувся довкола. Дверi маминоi спальнi було вiдчинено, у кiмнатi панувала напiвтемрява, так само, як i у вестибюлi, бо Лiлi нiколи не розсовувала фiранок. – Агов, я знаю, що ти тут, – промовив вiн i зайшов до порожньоi спальнi та постукав у дверi ванноi. Жодноi вiдповiдi. Джек вiдчинив дверi й побачив рожеву зубну щiтку бiля раковини, а на туалетному столику – самотнiй гребiнець, мiж зубцями якого заплуталося кiлька свiтлих волосин. «Лаура Делосiан», – промовив голос у Джековiй головi, i хлопчик вийшов iз ванноi кiмнати: це iм’я обпекло його. – Ох, тiльки не знову, – сказав вiн сам до себе. – Куди вона пiшла? Але вiн уже й сам усе зрозумiв. Зрозумiв, коли зайшов до своеi спальнi; зрозумiв, коли вiдчинив дверi й побачив свое зiбгане лiжко, приплюснутий наплiчник i невеликий стос книжок у паперовiй обкладинцi, шкарпетки, закинутi на верхiвку комода. Зрозумiв, коли зазирнув до власноi ванноi, де рушники валялися, як на схiдному базарi: долi, з бокiв ванноi, на пластмасових стiльницях. Морган Слоут вдираеться крiзь дверi, хапае маму за руки й волочить ii вниз… Джек хутко повернувся до вiтальнi та цього разу зазирнув за диван. …витягуе через чорний хiд i заштовхуе в машину; його очi починають набирати жовтоi барви… Вiн зняв слухавку й натиснув «0». – Це… е-е-е… Джек Сойер, i я в… е-е-е… чотириста восьмому номерi. Чи не лишала моя мама якесь повiдомлення для мене? Вона б мала бути тут, але… але чомусь… е-е-е… – Я перевiрю, – вiдповiла дiвчина, i Джек щосили стискае слухавку в жаданому очiкуваннi на ii повернення. – Вибачте, жодних повiдомлень для чотириста восьмого. – А як щодо чотириста сьомого? – Це та сама скринька, – вiдповiла дiвчина. – А в неi за останню годину не було вiдвiдувачiв? Нiхто не приходив цього ранку? Тобто на зустрiч iз нею. – Про це знають на реестрацii, – вiдповiла вона. – Я не маю iнформацii щодо цього. Хочете, пiдiйду й дiзнаюся? – Будь ласка. – О, я рада хоч чимось зайнятися в цьому морзi, – вiдповiла дiвчина. – Залишайтеся на лiнii. Ще одна мить болiсного очiкування. Повернувшись, дiвчина сказала: – Жодних вiдвiдувачiв. Може, вона лишила записку десь у вашому номерi. – Дякую, я перевiрю, – безнадiйно вiдповiв Джек i поклав слухавку. Чи сказав портье правду? Чи, може, Морган Слоут простягнув йому двадцятидоларову банкноту, складену до розмiрiв марки, на своiй м’ясистiй долонi? Джек мiг припустити й таке. Вiн упав на лiжко, тамуючи iррацiональне бажання зазирнути пiд подушки. Звiсно ж, дядько Морган не прийшов сюди й не викрав ii: вiн досi був у Калiфорнii. Та вiн мiг послати iнших людей зробити це для нього. Спiдi згадував про таких людей: чужинцiв, що вештаються обома свiтами. Джек бiльше не мiг лишатися в кiмнатi. Вiн зiскочив з лiжка й повернувся в коридор, зачиняючи за собою дверi. Ступивши кiлька крокiв, хлопчик розвернувся, знову пiдiйшов до дверей i вiдчинив iх своiм ключем. Прочинив десь на дюйм, а тодi рушив назад до лiфтiв. Може бути, що вона пiшла без ключа: до крамнички у вестибюлi чи в газетний кiоск – узяти газету або журнал. Ага, звiсно ж. Вiн не бачив, аби вона брала до рук газету з початку лiта. А всi новини, якi цiкавили ii, повiдомляли по внутрiшньому радiо. Тодi вона пiшла на прогулянку. О так, зробити зарядку та добре подихати. Або зайнятися спортивною ходьбою: певно, Лiлi Кавано раптом органiзувала собi стоярдовий забiг. Поставила на пляжi бар’ери й готуеться до наступних Олiмпiйських iгор… Коли лiфт привiз Джека у вестибюль, вiн зазирнув до крамнички, у якiй статечного вiку бiлявка з того боку прилавка глянула на нього поверх окулярiв. Іграшковi тварини, крихiтний стос тонких газет, полиця з ароматизованими гiгiенiчними помадами. Журнали «Пiпл», «Ас» та «Нью-Гемпшир мегезiн» стирчали з кишеньок у настiнному стендi. – Даруйте, – мовив Джек i пiшов геть. Вiн зловив себе на тому, що витрiщаеться на велику миршаву папороть бiля бронзовоi таблички… «почала хворiти i, певно, скоро помре». Жiнка в крамничцi прочищала горло. Джеку подумалося, що вiн, очевидно, кiлька хвилин роздивлявся тi слова Денiела Вебстера. – Так? – запитала жiнка за ним. – Даруйте, – повторив Джек i повернувся в центр вестибюля. Мерзенний клерк повiв бровою, а тодi вiдвернувся вбiк i втупився в безлюдний сходовий просвiт. Джек примусив себе наблизитися до чоловiка. – Мiстере, – сказав вiн, опинившись бiля столу. Портье вдавав, нiби намагаеться пригадати столицю Пiвнiчноi Каролiни чи основну статтю експорту Перу. – Мiстере. – Чоловiк набурмосився: вiн уже майже знайшов вiдповiдь, його не можна турбувати. Портье грав на публiку, i Джек про це знав, тому продовжував наполягати: – Будь ласка, скажiть, чи можете ви менi допомогти. Зрештою, чоловiк вирiшив глянути на нього: – Залежить вiд того, яка допомога тобi потрiбна, синку. Джек свiдомо вирiшив проiгнорувати прихованi кпини. – Ви не бачили, моя мама виходила останнiм часом? – Останнiм часом – це коли? – Тепер глузування стало майже явним. – Чи не виходила вона на вулицю? Це все, про що я запитую. – Боiшся, що вона бачила, як ви зi своiм любчиком трималися за ручки? – Господи, яке ж ти мурло, – вiдповiв Джек, сам дивуючись, що вимовив таке. – Нi, не боюся. Я лише цiкавлюся, чи не пiшла вона кудись, i якби ти не був таким мурлом, то сказав би менi. – Кров прилила хлопчику до обличчя, i вiн збагнув, що стиснув руки в кулаки. – Ну гаразд, вона виходила, – сказав портье, вiдступаючи до скриньок iз кореспонденцiею. – Стежив би ти за язиком, хлопче. Краще б тобi вибачитися передi мною, маленький мiстере Сойер. У мене теж е очi. І я багато чого знаю. – Ти керуй язиком, а я керуватиму справами[42 - Ключовий рядок пiснi «You Run Your Mouthand I?ll Run My Business» Луi Томаса Джордана (Louis Thomas Jordan) – афроамериканського блюзмена, джазмена, саксофонiста.], – сказав Джек, поцупивши цю фразу зi старих батькових платiвок. Може, вона й не дуже пасувала до ситуацii, однак тоi митi сама з’явилася на язику, i портье вражено заклiпав. – Можливо, вона в садах, я не знаю, – похмуро додав чоловiк, та Джек уже пiдходив до дверей. Улюбленицi автокiнотеатрiв i Королеви «бешок» не було нiде в широких садах бiля готелю: та вiн i знав, що не знайде маму там, бо не бачив ii, коли повертався. До того ж Лiлi Кавано достоту не блукала б там: це пасувало iй не бiльше, нiж ставити бар’ери на пляжi. Кiлька машин котилося вниз по Променад-авеню. Високо в небi скрикнула чайка, i Джекове серце стиснулося. Хлопчик провiв рукою по волоссю, а тодi подивився в обидва боки залитоi сонячним свiтлом вулицi. Може, ii зацiкавив Спiдi – певно, вона просто захотiла дiзнатися, хто цей новий друг ii сина, тому пiшла до парку розваг. Та Джек не уявляв ii в «Дивосвiтi Аркадii», як i не уявляв на мальовничiй прогулянцi в садах. Тому вiн обрав менш звичний напрямок – до мiста. Вiддiлена вiд територii «Альгамбри» високим живоплотом, крамничка «Чай i варення Аркадii» була першою в ряду рiзнобарвних магазинчикiв. Пiсля Дня Працi тiльки вона та «Лiки Новоi Англii» лишалися вiдчиненими. Джек затримався на мить на вкритому трiщинами тротуарi. Улюблениця автокiно не дуже любила кав’ярнi, не кажучи вже про забiгайлiвки. Та оскiльки це було перше з мiсць, де хлопчик сподiвався знайти ii, вiн рушив тротуаром та зазирнув у вiкно. На касi сидiла жiнка з високо зiбраним волоссям i палила. Офiцiантка в рожевiй вiскознiй сукнi притулилася до дальньоi стiни. Джек не бачив вiдвiдувачiв. А тодi за одним зi столикiв з боку «Альгамбри» вiн помiтив, як лiтня панi пiднiмае горнятко. Якщо не зважати на персонал, вона була единою. Джек бачив, як старенька обережно поставила чашку назад на блюдце, дiстала iз сумки цигарку – i раптом iз болем збагнув, що то його мама. За мить старечий образ зник. Але Джек запам’ятав його: так, нiби вiн дивився на неi крiзь бiфокальнi окуляри[43 - Бiфокальнi окуляри – тип окулярiв для людей, яким потрiбна корекцiя зору для рiзних вiдстаней. Замiнюють двi пари окулярiв: дозволяють бачити як близько, так i здалеку.] й бачив i Лiлi Кавано-Сойер, i тендiтну лiтню жiнку в одному тiлi. Джек прочинив дверi м’яко, але дзвоник усе одно задзеленчав – i хлопчик знав, що це неминуче. Бiлява жiнка на касi кивнула й усмiхнулася. Офiцiантка випросталася й розрiвняла подiл сукнi. Мама глянула на нього зi щирим здивуванням, а тодi приязно й привiтно всмiхнулася. – Що ж, Подорожнiй Джеку, ти вже такий високий, що скидався на батька, коли зайшов сюди, – промовила вона. – Часом я забуваю, що тобi лише дванадцять. 3 – Ти назвала мене «Подорожнiм Джеком», – сказав вiн, вiдсунувши стiлець i плюхнувшись на нього. Їi обличчя було надзвичайно блiдим, а темнi плями пiд очима нагадували синцi. – Хiба батько не називав тебе так? Я щойно подумала про це – ти ж цiлий ранок сьогоднi на ногах. – Вiн називав мене Подорожнiм Джеком? – Якось так… справдi називав. Коли ти був зовсiм крихiтним. Джек-Мандрiвник, – упевнено сказала вона. – Саме так. Вiн називав тебе Джеком-Мандрiвником, коли ми бачили, як ти ганяв морiжком. То було смiшно. Мiж iншим, я не зачиняла дверi. Не знала, чи додумався ти взяти iз собою ключ. – Я бачив, – вiдповiв хлопчик. Вiн досi тремтiв вiд новоi iнформацii, яку мама випадково повiдомила йому. – Хочеш поснiдати? Менi не вдалося ще раз змусити себе попоiсти в тому готелi. Бiля них вигулькнула офiцiантка. – Юначе? – запитала вона, пiднiмаючи нотатник для замовлень. – Звiдки ти знала, що я знайду тебе тут? – А куди ще тут можна пiти? – логiчно поцiкавилася матiр i звернулася до офiцiантки: – Принесiть йому тризiрковий снiданок. Вiн щодня росте на дюйм. Джек обперся об спинку стiльця. І як же йому почати? Матiр зацiкавлено зиркнула на нього, i вiн почав – вiн мав почати саме зараз: – Мамо, якби менi ненадовго довелося пiти, з тобою все було б гаразд? – Що ти маеш на увазi – «все гаразд»? І що ти маеш на увазi – «ненадовго пiти»? – Чи змогла б ти… Тобто чи не буде в тебе проблем iз дядьком Морганом? – Я можу дати раду старому Слоуту, – вiдповiла вона з натягнутою посмiшкою. – У будь-якому разi, певний час я можу давати йому раду. До чого це все, Джекi? Ти ж нiкуди не збираешся. – Я маю це зробити, – сказав вiн. – Справдi. Тодi вiн збагнув, що скидаеться на дитину, яка випрошуе iграшку. На щастя, пiдiйшла офiцiантка з тостами на пiдставцi й бокатою склянкою томатного соку. На мить вiн вiдвiв погляд, а тодi побачив, як мама намащувала на трикутничок тосту джем iз горнятка на столi. – Я маю пiти, – сказав вiн. Мама дала йому тост. Їi обличчям промайнуло вiдлуння якоiсь думки, але вона промовчала. – Мамо, можливо, певний час ти мене не побачиш, – вiв далi Джек. – Я спробую тобi допомогти. Саме тому я маю пiти. – Допомогти менi? – перепитала вона, i Джек припустив, що ii холодна недовiра на сiмдесят п’ять вiдсоткiв була справжньою. – Я хочу спробувати врятувати тобi життя, – вiдповiв хлопчик. – І це все? – Я можу зробити це. – Ти можеш урятувати менi життя. Дуже цiкаво, малюче Джекi; iз цього можна було б зробити шоу для суботнього прайм-тайму. Нiколи не думав про укладання сiтки телепередач? – Вона вiдклала вимащений у червоний колiр нiж й насмiшкувато розширила очi; але пiд маскою навмисного нерозумiння Джек розгледiв двi речi. Вiдблиск ii страху та незначну, ледь уловиму надiю на те, що вiн, можливо, i справдi зможе щось зробити. – Навiть якщо ти менi заборониш, я все одно це зроблю. Тож краще було б, якби ти дозволила. – О, та це просто чудова угода. Особливо зважаючи на те, що я зовсiм не тямлю, про що ти говориш. – Гадаю, все ж таки тямиш – гадаю, ти маеш певнi здогади, мамо. Бо тато точно зрозумiв би, про що я кажу. Їi щоки почервонiли, а вуста зацiпилися до тонкоi смужки. – Це настiльки несправедливо, що аж ницо, Джекi. Ти не можеш використовувати те, про що Фiлiп мiг би знати, проти мене. – Те, що вiн знав, а не те, що вiн мiг би знати. – Те, що ти верзеш, – лайно собаче, синку. Офiцiантка, що ставила перед Джеком тарiлку з яечнею-бовтанкою, смаженою картоплею по-домашньому та сосисками, гучно зiтхнула. Коли вона продефiлювала геть, мати стенула плечима. – Здаеться, я не здатна пiдiбрати правильний тон для спiлкування з персоналом тут. Але собаче лайно е собаче лайно, цитуючи Гертруду Стайн[44 - Гертруда Стайн (1874–1946) – американська письменниця-авангардистка, що прожила бiльшу частину життя у Францii. Наведений у романi рядок – перифраз вiдомоi цитати Г. Стайн «Rose is arose is arose is arose», значення якоi – всi речi такi, як е, як iх не називай.]. – Я збираюся врятувати тобi життя, мамо, – повторив вiн. – І менi доведеться здолати довгий шлях, аби знайти дещо i принести назад, щоб вилiкувати тебе. І саме це я збираюся зробити. – Менi б хотiлося знати, про що ти говориш. Звичайнiсiнька собi розмова, мовив Джек сам до себе: така ж банальна, як коли ти просиш дозволу провести кiлька ночей у будинку друга. Вiн розрiзав навпiл сосиску та поклав один шматок собi у рот. Мама напружено дивилася на нього. Розжувавши та проковтнувши сосиску, Джек засунув у рот повну виделку яечнi. Пляшка Спiдi каменюкою притискалася до його сiдниць. – А менi б хотiлося, щоб ти чинила так, нiби чуеш моi маленькi ремарки, якими б дурнуватими вони не були. Джек флегматично проковтнув яечню i поклав у рот солоний шматочок хрусткоi картоплi. Лiлi поклала руки на колiна. Чим довше Джек мовчатиме, тим уважнiше вона слухатиме його потiм. Вiн удавав, що зосередився на снiданку – яйця-сосиска-картопля, сосиска-картопля-яйця, картопля-яйця-сосиска, – аж доки не вiдчув, що зараз мама закричить на нього. «Батько називав мене Джеком-Мандрiвником, – подумав вiн. – І це правильно; як я сам розумiю, це правильно». – Джеку… – Мамо, – сказав вiн. – Бувало так, що тато телефонував тобi звiдкiлясь здалеку, хоча ти знала, що в той момент вiн мав бути в мiстi? Вона здiйняла брови. – І чи не заходила ти часом, е-е-е, в кiмнату, бо гадала, що вiн там, може, навiть знала, що вiн там – але тата там не було? Нехай вона помiркуе про це. – Нi, – вiдповiла вона. Вони обое дозволили цьому категоричному запереченню пiти в небуття. – Майже нiколи. – Мамо, це навiть зi мною траплялося, – мовив Джек. – Завжди було якесь пояснення, ти ж знаеш, що було. – Тато – i це вже ти знаеш – завжди вмiв непогано пояснювати. Особливо те, що, по правдi, неможливо пояснити. Вiн був дуже вправним у цьому. І це одна з причин, чому вiн був таким хорошим агентом. Вона знову змовкла. – Гаразд, я знаю, де вiн був, – вiв далi Джек. – Я вже там бував. Я був там сьогоднi зранку. І якщо я знову туди пiду, то можу спробувати врятувати тобi життя. – Мое життя не потрiбно рятувати нi тобi, нi комусь iншому, – прошипiла матiр. Джек поглянув на свою порожню тарiлку та щось пробурмотiв. – Що ти там кажеш? – вiдкарбувала вона. – Я сказав: гадаю, потрiбно. – Їхнi очi зустрiлися. – Припустiмо, я запитаю, яким чином ти пропонуеш рятувати мое життя, якщо на те пiшло. – Я не можу вiдповiсти. Бо насправдi ще сам не все розумiю. Мамо, я все одно не ходжу до школи… дай менi шанс. Мене ж не буде всього-на-всього тиждень. Вона звела брови. – Може, й довше, – визнав вiн. – Ти достоту з’iхав з глузду, – вiдповiла вона. Та Джек бачив, що якась частина ii хотiла повiрити йому, i ii подальшi слова пiдтвердили це: – Якщо – якщо – я збожеволiю настiльки, щоб вiдпустити тебе в цю потаемну прогулянку, то маю бути впевнена, що тобi нiчого не загрожуе. – Тато завжди повертався, – зауважив Джек. – Я б радше ризикнула своiм життям, нiж твоiм, – сказала вона, i ця правда також завмерла мiж ними на довгу мить. – Я зателефоную тобi, коли зможу. Але не дуже хвилюйся, якщо кiлька тижнiв промайнуть без мого дзвiнка. Я повернуся, як i тато, що завжди повертався. – Це все якесь божевiлля, – сказала вона. – І я також збожеволiла. Як ти збираешся дiстатися до того мiсця, куди йдеш? І де це? Чи вистачить у тебе грошей? – У мене е все потрiбне, – вiдповiв вiн, сподiваючись, що вона не прискiпуватиметься до перших двох пунктiв. Але тиша тривала й тривала, тож вiн зрештою сказав: – Гадаю, я здебiльшого йтиму пiшки. Не можу багато про це розповiдати, мамо. – Джек-Мандрiвник, – сказала вона. – Я майже можу повiрити… – Так, – вiдказав Джек. – Так, – кивав вiн. «І, можливо, – подумав, – ти знаеш щось iз того, про що знае вона, справжня королева, тому й так легко вiдпускаеш мене». – Це правильно. Я також вiрю. І тому все буде добре. – Гаразд… оскiльки ти кажеш, що пiдеш, що б я не сказала… – Так, пiду. – …тодi, гадаю, не мае значення, що я скажу, – вона смiливо глянула на нього. – Нi, усе ж таки мае. Знай. Я хочу, щоб ти повернувся якомога швидше, синку. Ти ж не йдеш просто зараз, правда? – Я мушу. – Вiн глибоко вдихнув. – Так. Я рушатиму просто зараз. Щойно пiду вiд тебе. – Я майже повiрила в цi байки. Ну звiсно, ти ж син Фiла Сойера. А ти часом не придивився десь тут собi дiвчинку, нi? – Вона дуже гостро глянула на нього. – Нi. Не придивився. Гаразд. Рятуй мое життя. Геть звiдси! – Вона похитала головою, i Джек, подумав, що ii очi по-особливому заблищали. – Якщо ти збираешся пiти, йди просто зараз, Джекi. Зателефонуй менi завтра. – Якщо зможу. – Вiн пiдвiвся. – Якщо зможеш. Звiсно. Вибач. – Вона опустила очi в порожнечу, i Джек побачив, що ii погляд розфокусований. На ii щоках горiли червонi плями. Джек нахилився i поцiлував ii, але вона лише кивнула йому на прощання. Офiцiантка витрiщалася на них, нiби вони двое виконували виставу. Що б там зараз мама не казала, Джек гадав, що вiн змiг знизити рiвень ii невiри десь до п’ятдесяти вiдсоткiв; а це означало, що вона бiльше не знала, у що вiрити. Вона на хвильку затримала на ньому свiй погляд, i Джек знову побачив той лихоманливий блиск в ii очах. Злiсть; сльози? – Бережи себе, – мовила вона та махнула офiцiантцi. – Я люблю тебе. – Нiколи не прощайся цими словами, – тепер вона майже всмiхалася. – Іди мандруй, Джеку. Йди, доки я не збагнула, яке це божевiлля. – Уже пiшов, – вiдповiв вiн, розвернувся i вийшов з ресторану. Здавалося, що голову щось стисло, так, нiби кiстки черепа розрослися настiльки, що бракувало плотi, аби вкрити iх. Порожне жовтаве сонячне свiтло било просто в очi. Джек почув, як дзенькнув маленький дзвiночок, а за мить – iз грюкотом затрiснулися дверi кав’ярнi «Чай i варення Аркадii». Вiн клiпнув; перебiг через Променад-авеню, не звертаючи уваги на машини. Опинившись на тротуарi по той бiк вулицi, збагнув, що доведеться заскочити назад у номер, щоб узяти трохи одягу. До часу, коли Джек вiдчиняв величезнi головнi дверi готелю, матiр досi не вийшла з кав’ярнi. Портье вiдступив на крок i зловiсно зиркнув. Джек вiдчував, що той чоловiк випромiнював якусь емоцiю, та з хвильку не мiг збагнути, чому ж портье настiльки бурхливо зреагував на його появу. Здавалося, що розмова з матiр’ю – насправдi, значно коротша, нiж вiн собi намислив – тривала кiлька днiв. На тому березi широкоi затоки часу, де вiн сидiв у кав’ярнi «Чай i варення», Джек назвав цього портье мурлом. Чи мае вiн вибачитися? По правдi, вiн навiть не пам’ятав, чому так визвiрився на цього портье… Матiр вiдпустила його – дала дозвiл вирушити в подорож; i тiльки тепер, рухаючись пiд шквальним вогнем погляду, вiн нарештi збагнув чому. Вiн не згадував прямо про Талiсман, та навiть якби й згадав – якби заговорив про найдивнiший аспект своеi мiсii – вона б i на це пристала. І якби вiн сказав, що збираеться принести метелика завдовжки з фут i запекти його в духовцi, то вона б погодилася з’iсти й запеченого метелика. І нехай би вона пiдсмiювалася, але ця згода була би щирою. Це ж наскiльки глибоким мае бути ii страх, якщо вона ладна хапатися навiть за такi соломинки. І все ж вона хапалася, бо пiдсвiдомо знала, що це була цегла, а не соломинки. Матiр дозволила йому пiти, бо глибоко всерединi також знала про Територii. Чи не прокидалася вона iнколи ночами вiд iменi Лаура Делосiан, що лунало в ii головi? Пiднявшись до номера 407–408, вiн, не розбираючи, накидав одяг у рюкзак: якщо знаходив у шафi щось не надто велике, то брав. Сорочки, шкарпетки, светр, боксерки. Джек щiльно згорнув пару рудуватих джинсiв i, доклавши зусиль, також запхав iх усередину; а тодi збагнув, що ноша виявляеться заважкою, тому повитягував бiльшу частину сорочок i шкарпеток. Светр також лишився в номерi. Останньоi митi Джек згадав про зубну щiтку. А тодi натягнув на плечi лямки та вiдчув вагу рюкзака за спиною – не настiльки вже й важко. Цi декiлька фунтiв вiн мiг би нести цiлий день. Джек просто стояв посеред вiтальнi в готельному номерi i раптом вiдчув – на диво, гостро – вiдсутнiсть певноi людини чи навiть речi, з якою вiн мiг би попрощатися. Мама не повернеться в номер доти, доки не буде впевнена, що вiн уже пiшов: бо якщо побачить його зараз, то накаже лишитися. Вiн не мiг попрощатися i з цими трьома кiмнатами, як iз будинком, який любив: готельнi номери були байдужими до вiд’iздiв. Зрештою вiн пiдiйшов до телефону, бiля якого лежав нотатник з емблемою готелю на тонкому, нiби яечна шкаралупа, паперi, а тодi тонким тупим олiвцем iз логотипом «Альгамбри» написав три рядки, якi втiлювали все те, що йому хотiлося сказати: Дякую! Я люблю тебе. І повернуся. 4 Джек рушив по Променад-авеню в променях розсiяного пiвнiчного сонця, думаючи, де б вiн мав… перенестися. Ось хороше слово для цього. І чи потрiбно йому знову побачитися зi Спiдi, перш нiж вiн «перенесеться» на Територii? Йому майже необхiдно було ще раз поговорити зi Спiдi, адже вiн iще так мало знав про мiсце, до якого вирушав, про тих, кого може зустрiти, про те, що вiн шукав… вiн мае вигляд кришталевоi кулi. Невже це i е всi iнструкцii, якi Спiдi мав намiр дати йому щодо Талiсмана? Це, а ще засторога нiзащо не впускати його? Вiд браку пiдготовки Джека мало не нудило – нiби йому потрiбно було здавати фiнальний iспит з предмета, який вiн нiколи не вчив. А ще вiн вiдчував, що мiг би перенестися просто там, де стояв – йому так кортiло почати, узятися до справи, рухатися. Вiн знову мае бути на Територiях, – раптом збагнув Джек; i це розумiння ясно засяяло у вирi його емоцiй та прагнень. Йому хотiлося дихати тим повiтрям; хлопчик зголоднiв за ним. Територii, просторi рiвнини, луки з високою травою й пологi гiрськi хребти, помережанi стрiмкими потоками, кликали його. Усiм тiлом Джек прагнув опинитися там. І вiн би вже витягнув пляшечку з кишенi й силком проштовхнув у горло ковток того бридотного пiйла, якби не побачив ii колишнього власника. Притулившись до дерева, Спiдi сидiв навпочiпки, примостивши сiдницi на п’ятки й обхопивши руками колiна. Коричневий пакет для продуктiв лежав бiля нього, а з краю пакета виднiвся велетенський сандвiч iз чимось на кшталт лiверноi ковбаси та цибулi. – Ти вже йдеш, – промовив Спiдi, усмiхаючись хлопчику. – Бачу, ти вже став на свiй шлях. З усiма попрощався? Мамка знае, що тебе певний час не буде вдома? Джек кивнув, i Спiдi продемонстрував сандвiч. – Ти голодний? А то вiн завеликий для мене одного. – Я вже трохи попоiв, – вiдповiв хлопчик. – І я радий, що можу попрощатися з тобою. – Друзяка Джек поспiшае, рветься вже йти, – сказав Спiдi, схиливши набiк довгасту голову. – Хлопчик зiбрався в дорогу. – Спiдi? – От тiльки не варто рушать без кiлькох дрiбничок, якi я для тебе взяв. Вони тут, у цiй торбi, хоч глянуть? – Спiдi? Примружившись, чоловiк зиркнув на Джека з пiднiжжя дерева. – Ти знав, що мiй батько називав мене Джеком-Мандрiвником? – О, гадаю, я десь чув про це, – вiдповiв Спiдi, усмiхаючись малому. – Йди сюди й поглянь, що я тобi принiс. До того ж менi тре’ розповiсти тобi, куди спершу йти, чи не так? Джек iз полегшенням перейшов через тротуар до Спiдi пiд дерево. Старий поклав сандвiч на колiна й пiдсунув сумку поближче до себе. – Щасливого Рiздва, – сказав Спiдi, витягнувши велику пошарпану книжку в паперовiй обкладинцi. Джек побачив, що то старий атлас дорiг «Ренд Мак-Неллi»[45 - «Ренд Мак-Неллi» – американська компанiя, що спецiалiзуеться на виробництвi карт дорiг, атласiв, путiвникiв та глобусiв. Заснована 1856 року.]. – Дякую, – сказав Джек i взяв книжку з простягненоi руки Спiдi. – Там нема жодних карт, тож тримайся за шляхи зi старого доброго «Ренда Мак-Неллi». Так ти прийдеш туди, куди потрiбно. – Гаразд, – сказав Джек i швидко зняв рюкзак, щоб запхати велику книжку всередину. – А наступну штуку тобi не доведеться класти в той ловкий агрегат, що ти носиш на спинi, – сказав Спiдi. Вiн поклав сандвiч на пласку паперову сумку й пiдвiвся одним м’яким зграбним рухом. – Нi, ти можеш це нести просто в кишенi. Спiдi засунув долоню в лiву кишеню робiтничоi сорочки. Мiж середнiм i пiдмiзинним пальцями старого зблиснув, нiби одна з «Террiтунс» Лiлi, якийсь бiлий трикутний об’ект. Наступноi митi хлопчик збагнув, що то був гiтарний медiатор[46 - Медiатор, або плектр, – кiсткова, пластмасова або металева пластинка, гусяче перо або кiльце з «кiгтем», що надягаеться на палець. За допомогою плектра защипують струни на музичних iнструментах.]. – Вiзьми це й зберiгай. Ти захочеш показати це одному чоловiковi. Вiн тобi допоможе. Джек покрутив медiатор у пальцях. Вiн такого ще не бачив – зроблений зi слоновоi кiстки, плектр був весь помережений рiзьбленими вiзерунками, що звивалися по ньому, нiби таемнi письмена. Попри свою красу, ця рiч була надто важкою, аби використовувати ii як медiатор. – Хто цей чоловiк? – запитав Джек i поклав медiатор до кишенi штанiв. – Великий шрам на обличчi – ти побачиш його невдовзi пiсля того, як опинишся на Територiях. Вiн вартовий. По факту вiн капiтан Зовнiшньоi Варти, i саме вiн вiдведе тебе до Ледi, з якою ти маеш побачитися. Точнiше, Ледi, з якою тобi варто було б побачитися, щоб ти знав iще одну причину, чому ризикуеш життям. Мiй друг звiдти, вiн зрозумiе, що ти робиш, i покаже шлях до Ледi. – Ця Ледi… – почав був Джек. – Ага, – пiдтвердив Спiдi. – Ти все правильно второпав. – Вона королева. – Добре подивися на неi, Джеку. Коли ти глянеш на неi, то побачиш те, що маеш побачити. Ти побачиш, яка вона, розумiеш? А тодi рушай на захiд. – Спiдi стояв i пильно вдивлявся в нього, так, нiби сумнiвався, чи зможе вiн ще раз побачити Джека Сойера, а тодi риси його обличчя здригнулися й вiн додав: – Тiльки тримайся подалi вiд старого Блоута. Вiд нього та його Двiйника. Якщо ти будеш необережним, той Блоут може дiзнатися, куди ти пiшов; а якщо таки дiзнаеться, то гнатиме тебе, як лис гусака. – Спiдi засунув руки в кишенi й знову глянув на Джека так, нiби йому хотiлося сказати щось iще, аби затриматися. – Добудь Талiсман, синку, – пiдсумував вiн. – Добудь i обережно принеси назад. Це буде твiй тягар, та ти маеш бути сильнiшим за нього. Джек так зосередився на тому, що Спiдi розповiдав йому, що аж примружився, роздивляючись зморшкувате обличчя старого. Чоловiк зi шрамом – капiтан Зовнiшньоi Варти. Королева. Морган Слоут, що мчить за ним, як хижак. Зле мiсце на iншому боцi краiни. Тягар. – Гаразд, – сказав вiн, хоча самому раптом дуже захотiлося повернутися в кав’ярню «Чай i варення» до мами. Спiдi тепло i трохи невпевнено всмiхнувся. – Так, малий. У старого доброго Джека-Мандрiвника все буде тiп-топ. – Усмiшка стала ширшою. – Саме час глитнути того, особливого, соку, що скажеш? – Гадаю, так, – вiдповiв Джек. Вiн дiстав темну пляшечку з кишенi штанiв i вiдкрутив закривку. Знову поглянув на Спiдi, свiтлi очi якого не вiдривалися вiд Джека. – Спiдi допомагатиме, коли зможе. Джек кивнув, клiпнув, а тодi пiднiс шийку пляшки до рота. Вiд гнилого, солодкавого запаху, що йшов iзсередини, горло хлопчика мало не стислося в мимовiльному спазмi. Вiн перевернув пляшечку, й домiрний запаху смак виповнив рот. Живiт стиснувся. Джек таки ковтнув, i жорстка, пекуча рiдина потекла вниз горлянкою. Навiть у тi довгi митi, коли хлопчик iще не розплющив очi, розмай i яснiсть запахiв пiдказали йому, що вiн таки перенiсся на Територii. Конi, трава, п’янкий аромат сирого м’яса; пил; чисте повiтря саме по собi. Інтерлюдiя Слоут у цьому свiтi (I) – Я знаю, що працюю надто багато, – казав того вечора Морган Слоут своему синовi. Вони розмовляли по телефону; Рiчард стояв бiля спiльного телефону в коридорi гуртожитку на першому поверсi, а його батько сидiв за столом найвищого поверху будiвлi в Беверлi-Гiллз. Їi купiвля була найпершою i найприемнiшою угодою зi сфери нерухомостi компанii «Сойер & Слоут». – Але скажу тобi, синку, таке. Дуже часто, якщо ти хочеш, аби все вийшло як треба, то маеш робити все сам. Особливо коли це стосуеться родини мого колишнього партнера. Сподiваюся, це лише коротка поiздка. Імовiрно, я все владнаю в тому клятому Нью-Гемпширi десь за тиждень. Коли все закiнчиться, я тобi ще раз зателефоную. Можливо, ми прокотимося потягом до Калiфорнii, як в старi добрi часи. Справедливiсть точно переможе. Повiр своему старому. Угода щодо цiеi будiвлi була особливо приемною для Слоута саме через його любов робити все самотужки. Вони iз Cойером спершу домовилися про короткострокову оренду, а тодi (пiсля потоку судових справ) i про оренду на постiйнiй основi. Вони поставили фiксовану цiну за квадратний фут, зробили потрiбний ремонт i розповсюдили рекламу, щоб привабити нових орендарiв. Залишився лише китайський ресторан на першому поверсi, що платив утричi меншу ренту, нiж вартувало те примiщення. Слоут намагався розважливо поговорити з китайцями, але коли тi збагнули, що вiн намагаеться торкнутися питання щодо збiльшення орендноi плати, то миттю втратили здатнiсть розмовляти англiйською i анi слова не розумiли. Слоутовi намагання домовитися зупинилися на кiлька днiв, аж доки вiн не побачив, як один iз робiтникiв виносив вiдро зi смальцем через заднi дверi кухнi. Настрiй у Слоута покращився, i вiн пiшов назирцi за робiтником у темний вузький провулок i побачив, як той виливае смалець у смiтниковий контейнер. Бiльшого Слоут i не потребував. Наступного дня сiтчастий паркан вiдгородив слiпий завулок вiд ресторану; а ще за день китайцi отримали вiд iнспектора управлiння здоров’я скаргу та повiстку в суд. Тепер кухарчуки були змушенi проносити всi вiдходи, включно зi смальцем, через обiдню залу та виливати все до сiтчастоi конструкцii, схожоi на собачий вольер, яку Слоут звiв перед рестораном. Справи пiшли гiрше не можна; вiдвiдувачi вiдчували дивнi, неприемнi запахи з того смiтника. Власники наново вiдкрили в собi знання англiйськоi i висловили бажання подвоiти свiй мiсячний платiж. Слоут вiдповiв на те все вдячною промовою, але по сутi нiчого не сказав. Тiеi ж ночi, заливши в себе три великих мартiнi, Слоут проiхався вiд свого дому до ресторану, дiстав iз багажника бейсбольну биту та розтрощив на друзки широкi вiкна. З них колись розгортався чудовий краевид, але тепер було помiтно лише коридор iз парканiв, який закiнчувався невпорядкованим нагромадженням металевих смiтникових контейнерiв. Вiн зробив те все… але в такi митi, по правдi, Слоут був не зовсiм собою. Наступного ранку китайцi попросили про ще одну зустрiч i цього разу запропонували вчетверо збiльшити орендну плату. – Ось тепер ви дiло кажете, – вiдповiв Слоут кам’янолицим китайцям. – І ось що я вам скажу. Аби довести, що ми з вами в однiй командi, ми оплатимо половину вартостi вiкон. Через дев’ять мiсяцiв по тому, як «Сойер & Слоут» стали власниками будiвлi, орендна плата зросла настiльки, що попереднi розрахунки прибуткiв стали видаватися навiть песимiстичними. Наразi ця будiвля була одним iз найскромнiших проектiв «Сойер & Слоут», але Морган Слоут пишався нею не менше, нiж новими масивними хмарочосами, якi вони збудували в центрi мiста. Зранку, коли вiн iшов на роботу (а таке траплялося щодня) повз мiсце, де колись стояв паркан, воно нагадувало йому про те, скiльки всього вiн зробив для компанii «Сойер & Слоут» i наскiльки логiчними були його претензii! Це вiдчуття цiлковитоi правильностi його найбiльших прагнень знову охопило його пiд час розмови з Рiчардом. Зрештою саме для нього Слоут прагнув забрати частку Фiла Сойера в компанii. Саме Рiчард у якомусь сенсi був запорукою його безсмертя. Його син навчатиметься в найкращiй бiзнес-школi краiни, а опiсля здобуде юридичну освiту, щоб потiм мати змогу приеднатися до компанii. І тодi Рiчард Слоут, цiлком пiдготовлений, зможе в наступному столiттi очолити складну та елегантну машину – «Сойер & Слоут» Смiшне бажання хлопчика стати хiмiком не могло протистояти батьковому намiру зробити з сина людину: Рiчард достатньо розумний, аби збагнути, що те, що батькова справа значно, чорт забирай, цiкавiша, не кажучи вже про те, що ще й набагато прибутковiша, нiж шпортання у пробiрках над Бунзенiвським пальником. Уся ця маячня про «хiмiка-дослiдника» зiйде нанiвець, щойно хлопчик побачить справжнiй свiт. А якщо Рiчард хвилюватиметься щодо справедливого ставлення до Джека Сойера, вiн допоможе йому зрозумiти, що п’ятдесят тисяч доларiв на рiк та гарантiя освiти в коледжi – це не тiльки справедливо, а й великодушно. По-королiвському. До того ж, хто сказав, що Джек захоче стати бiзнесменом чи що вiн виявить бодай найменшi схильностi до цього? А ще ж не треба забувати про нещаснi випадки. Може, Джек не доживе i до двадцяти? – Що ж, наразi треба тiльки отримати всi папери. Нарештi чiтко розмежувати питання власностi, – сказав Слоут синовi. – Лiлi ховалася вiд мене надто довго. Тепер у неi не мiзки, а сир, можеш менi повiрити. Жити iй залишилося, може, десь рiк. Тож якщо я не примчу до неi просто зараз, коли менi нарештi вдалося вiдшукати ii, вона й далi буде каламутити воду, а тодi оформить заповiт або вгатить усе, що мае, у трастовий фонд. І не думаю, що мамця твого друга дасть менi керувати ним. Ну годi-бо, не хочу завантажувати тебе своiми проблемами. Я лише хотiв сказати, що, як раптом ти телефонуватимеш, мене кiлька днiв не буде вдома. Надiшли листа абощо. І не забувай про потяг, добре? Ми ним точно поiдемо. Хлопчик пообiцяв писати, добре працювати та не хвилюватися нi про батька, нi про Лiлi Кавано, нi про Джека. І згодом, коли слухняний син навчатиметься на останньому курсi Стенфорду або Єлю, Слоут познайомить його з Територiями. Рiчарду буде лише на шiсть чи сiм рокiв менше, нiж було йому самому, коли Фiл Сойер, в дим обкурившись трави в iхньому першому маленькому офiсi в Пiвнiчному Голлiвудi, спершу здивував його, потiм розлютив (бо Слоут був певен, що Фiл кепкуе з нього), а опiсля заiнтригував партнера (якщо чесно, Фiл був надто обдовбаним, аби вигадати всю ту науково-фантастичну ахiнею про iнший свiт). А щойно Рiчард побачить Територii – якщо вiн до того часу не здiйснить це сам, – вони змусять його змiнити своi переконання. Навiть короткий погляд у бiк Територiй похитне його вiру у всезнання науки. Слоут провiв долонею по блискучiй макiвцi та манiрно пiдкрутив вуса. Голос сина завжди вселяв у нього дивний, незрозумiлий спокiй: поки Рiчард слухняно йде за ним, усе буде добре, добре i навiки-вiкiв добре[47 - Перифраз Юлiани Норвiцькоi, англiйськоi релiгiйноi вiдлюдницi (1342–1416), шанованоi римо-католицькою, англiканською та лютеранською церквами.]. У Спрiнгфiлдi, штат Іллiнойс, та в Нельсон-гаузi у Школi Тайера вже була нiч, тож Рiчард Слоут повертався зеленим коридорчиком назад до свого столу, можливо, згадуючи щасливi деньки, якi давно минули або ще будуть, коли вони проiдуться iграшковою залiзницею Слоута на узбережжi Калiфорнii. Вiн уже бачитиме сни, коли за сотню кiлометрiв на пiвнiч реактивний лiтак його батька збурить непорушну височiнь неба. Тодi Морган Слоут, сидячи в салонi першого класу, пiднiме шторку над iлюмiнатором у надii побачити мiсячне сяйво та просвiт у хмарах. Слоут хотiв одразу пiти додому. Його дiм був за якихось пiвгодини вiд офiсу – можна перевдягнутися, попоiсти, можливо, нюхнути дрiбку кокаiну, перш нiж iхати в аеропорт. Натомiсть йому доведеться мчати автострадою в Марiну[48 - Марiна дель Рей – фешенебельний район Лос-Анджелеса.]: консультацiя з клiентом, що був на межi нервового зриву та мiг вилетiти з фiльму, зустрiч iз натовпом шкiдникiв, якi заявляли, що проект «Сойер & Слоут» на Марiна дель Рей забруднюе пляж – i то були справи, якi неможливо вiдкласти. Але Слоут пообiцяв собi, щойно владнае все з Лiлi Кавано та ii сином, почне викреслювати деяких клiентiв зi свого списку – вiн зараз мав упiймати рибку жирнiшу. Тепер вiн керуватиме цiлими свiтами, i його акцii становитимуть куди бiльше, нiж нещаснi десять вiдсоткiв. Озираючись назад, Слоут не мiг збагнути, чому вiн узагалi так довго терпiв Фiла Сойера. Його партнер нiколи не грав по-справжньому, заради перемоги; вiн завше перебував у полонi сентиментальних переконань про вiдданiсть i честь. Його псувала вся та маячня, яку розповiдали дiтям, щоб трохи виховати iх, перш нiж остаточно здерти з iхнiх очей шори. Банальнiсть, якщо зважати на ставки, за якими вiн грав тепер, але Слоут не мiг забути, що Сойери перед ним у боргу, отож бо. У грудях запекло так сильно, як пiд час серцевого нападу, варто було йому подумати, наскiльки великим був той борг. По дорозi до свого авто, що стояло на сонячнiй стоянцi за будинком, Слоут засунув руку в кишеню пiджака та дiстав зiм’яту упаковку «Дi-Джел»[49 - «Дi-Джел» – марка препарату, що нейтралiзуе кислотнiсть шлункового соку.]. Фiл Сойер завжди недооцiнював його, i образа досi жалила Слоута. Оскiльки Фiл уважав його якоюсь дресированою гримучою змiею, яку можна випускати лише за певних, цiлком контрольованих ситуацiй, iншi були такоi ж думки про нього. Черговий на парковцi, селюк у ковбойському капелюсi з загнутими крисами, спостерiгав, як вiн обходив невеличку машину, перевiряючи ii на ум’ятини та подряпини. «Дi-Джел» майже загасив вогняну кулю в Слоутових грудях. Вiн вiдчував, як комiрець ставав липким вiд поту. Черговий добре розумiв, що краще не пiдлещуватися: минулого тижня Слоут три шкури з нього здер, коли знайшов маленьку подряпину на дверях «БМВ». Морган бачив, як пiд час прочуханки зеленi очi селюка потемнiли вiд лютi, i раптом вiдчув такий виплеск радощiв, що, не припиняючи лаятися, рушив до чергового з потаемними сподiваннями, що той таки наважиться його вдарити. Аж тут чолов’яга враз перегорiв; вибачився i спокiйно припустив, що, можливо, та мацюпунька прикрiсть трапилася деiнде? Може, то через паркувальникiв ресторану? Бо ж тi кретини з машинами поводяться так… ну ви знаете, свету там ночами бракуе, от i… – Заткни свою смердючу пельку, – гаркнув Слоут. – Ця мацюпунька прикрiсть, як ти ii назвав, коштуватиме менi вдвiчi бiльше, нiж ти заробляеш за тиждень. Я мав би звiльнити тебе негайно, i едина причина, чому я цього не робитиму, це ймовiрнiсть, вiдсоткiв зо два, що ти маеш рацiю. Вчора, коли я вийшов вiд «Чейзена», то мiг i не глянути пiд ручку, може, ГЛЯНУВ, а може, НЕ ГЛЯНУВ, але якщо ти ще хоч раз скажеш менi щось бiльше, нiж: «Доброго дня, мiстере Слоут» чи «До побачення, мiстере Слоут», я звiльню тебе так швидко, що ти вирiшиш, нiби тобi вiдтяли голову. Тож селюк спостерiгав, як Слоут оглядав машину, знаючи, що якщо чоловiк знайде хоч найменший недолiк на глянцi авто, то миттю схопиться за сокиру. Черговий остерiгався пiдходити ближче, навiть щоб вимовити ритуальне «До побачення». Часом iз вiкна, що виходило на паркувальний майданчик, Слоут бачив, як черговий щось стирае з капота його «БМВ»: пташине гiвно або плямку бруду. Ось тобi й ефективний менеджмент, друзяко. Коли вiн виiхав з паркiнгу, то перевiрив дзеркало заднього виду та побачив на обличчi селюка вираз, подiбний до того, що з’явився на фiзiономii Фiла Сойера в останнi хвилини його життя у вiддаленiй глушинi Юти. Слоут усмiхався до самого виiзду на автостраду. Фiл Сойер недооцiнював Моргана Слоута з часу iхньоi першоi зустрiчi, коли обидва були новенькими в Єлi. Можливо, припускав Слоут, його легко було недооцiнити – товстий вiсiмнадцятирiчний коротун з Акрона, неохайний, сповнений тривог та амбiцiй, вiн тодi вперше в життi вибрався кудись за межi Огайо. Слухаючи невимушенi розмови своiх однокурсникiв про Нью-Йорк, про «21»[50 - «21» («21 Club») – ресторан на Мангеттенi, заснований 1921 року, колишнiй спiкiзi (ресторан, де за часiв сухого закону можна було придбати спиртне). У цьому ресторанi обiдали всi президенти США, починаючи з Франклiна Рузвельта, окрiм Джорджа Буша-молодшого. Також це улюблене мiсце голлiвудських зiрок.], про «Сторк Клаб»[51 - «Сторк Клаб» – нiчний клуб у Нью-Йорку на Мангеттенi, який iснував з 1929 по 1965 рiк. Був одним iз найпрестижнiших клубiв свiту.] i про те, як вони бачили Брубека[52 - Дейв Брубек (1920–2012) – американський джазовий композитор, аранжувальник, пiанiст. Видатний представник кул-джазу («прохолодний», або «калiфорнiйський», джаз 1950–1960 рокiв).] на Бейзiн-стрит та Еролла Гарнера[53 - Еролл Гарнер (1921–1977) – американський джазовий пiанiст, керiвник ансамблю, композитор. Новатор i вiртуоз джазового роялю. Його називали «людиною з сорока пальцями».] у «Вангвардi»[54 - «Вiллидж Вангвард» («VillageVanguard») – вiдомий джазовий клуб, розташований на Сьомiй авеню в Нью-Йорку. Клуб засновано 1935 року Максом Гордоном.], вiн пiтнiв, намагаючись не виказати власного невiгластва. «Я справдi люблю центральну частину мiста», – кидав вiн з усiею невимушенiстю, на яку був здатен, iз мокрими вiд поту пальцями, що судомно стискалися в кулаки. (Ранками Слоут сотню разiв бачив, що долонi поцяткованi синцями вiд нiгтiв.) «Яка центральна частина?» – спитав його Том Вудбайн. Усi навколо загиготiли. «Ну ти знаеш, Бродвей та Вiллидж. Там от». Ще бiльше гиготiння, ще бiльше неприязнi. Вiн був непривабливим i погано вбраним; його гардероб складався з двох темно-сiрих костюмiв, якi, певно, шили на людину з плечима опудала. Лисiти Слоут почав iще в старшiй школi, i рожева шкiра просвiчувала крiзь коротке прилизане волосся. Нi, красивим Слоут не був нiколи, i нiкуди вiд цього не подiнешся. Люди навколо змушували його почуватися стиснутим кулаком: тi ранковi синцi були розмитими фотографiями його душi. У решти охочих до театру, на кшталт нього та Сойера, були гарнi профiлi, пласкi животи та невимушенi манери. Тi люди розсiдалися на своiх шезлонгах в «люксi» в «Девенпортi», тодi як Слоут сходив потом i далi стовбичив, аби не пом’яти штани та носити iх iще кiлька днiв поспiль. Це часом нагадувало йому посиденьки молодих богiв – кашемiровi светри лежали на iхнiх плечах, як золоте руно. Вони збиралися стати акторами, драматургами, авторами пiсень. Слоут бачив себе режисером: вiн мiг заманити всiх у химерну павутину задумiв, яку було пiд силу розплутати тiльки йому. Сойер та Том Вудбайн, якi, на думку Слоута, були неймовiрно багатими, жили в однiй кiмнатi гуртожитку. Вудбайн не виявляв особливого iнтересу до театру та крутився навколо студентськоi театральноi майстернi, бо туди ходив Фiл. Іще один золотий хлопчик iз приватноi школи, Томас Вудбайн вiдрiзнявся вiд решти цiлковитою серйознiстю та прямотою. Вiн планував стати юристом, i, здаеться, уже демонстрував непiдкупнiсть та неупередженiсть суддi. Щоправда, бiльшiсть Вудбайнових знайомих казали, що той опиниться у Верховному Судi, i юнак надзвичайно нiяковiв iз цього приводу. За термiнологiею Слоута, Вудбайн був позбавленим будь-яких амбiцiй. Йому бiльше хотiлося жити правильно, анiж жити добре. Звiсно, у нього було все, а якщо раптом i бракувало чогось, то люди навколо швидко йому це давали. Звiдки в нього могли взятися амбiцii, коли вiн був розбещеним природою та друзями? Слоут майже пiдсвiдомо зневажав Вудбайна та не мiг примусити себе називати його «Томмi». За чотири роки навчання в Єлi Слоут поставив двi вистави: «За зачиненими дверима»[55 - «За зачиненими дверима» («Huis clos») – п’еса Жана Поля Сартра 1943 року.], яку студентська газета назвала «скаженим бардаком», i «Вольпон, або Лис»[56 - «Вольпон, або Лис» («Volpone») – п’еса Бена Джонсона 1607 року.]. Про останню п’есу написали, що вона «бурхлива, цинiчна, похмура та надзвичайно метушлива». Бiльшiсть iз цих особливостей були на совiстi Слоута. Можливо, режисер насправдi з нього вийшов посереднiй – його бачення було надто напруженим i перенавантаженим. Амбiцiй у нього не поменшало, вони лишень трохи змiстилися. Якщо вiн не мiг стояти за камерою, то мiг стояти за людьми перед нею. Фiл Сойер також замислився про те саме – вiн не мiг збагнути, куди його приведе любов до театру, та почав мiркувати, що зможе доволi вправно представляти iнтереси акторiв та письменникiв. «Давай поiдемо в Лос-Анджелес i вiдкриемо агентство, – запропонував Фiл Слоуту в останнiй рiк навчання. – Це ще те божевiлля, i батьки нас зненавидять, але раптом це спрацюе. Ну поголодуемо ми кiлька рокiв, то й що?» Фiл Сойер, Слоут збагнув це з першого року навчання, зовсiм не був багатiем. Вiн лише виглядав багатим. – А коли ми зможемо це собi дозволити, то вiзьмемо Томмi нашим юристом. Вiн на той час уже закiнчить юридичну школу. – Добре, звiсно, – сказав Слоут, маючи намiр не дати вiдбутися цьому, коли настане час. – Як назвемося? – Як тобi заманеться? Може, «Слоут & Сойер»? Чи краще дотримуватися алфавiтного порядку[57 - Англiйською мовою прiзвища головних персонажiв пишуться так: Sawyer та Sloat.]? – «Сойер & Слоут», звiсно. В алфавiтному порядку звучить набагато краще, – вiдповiв Слоут, закипаючи вiд лютi. Морган вирiшив, що партнер обставив його, назавжди вказавши, що вiн на другому мiсцi пiсля Сойера. Як Фiл i припускав, iхнi батьки зненавидiли цю iдею, але партнери щойно народженоi агенцii талантiв переiхали до Лос-Анджелеса в старому «десото» (авто було Морганове, i це ще одне свiдчення того, наскiльки великий борг Сойера перед ним), вiдкрили офiс в однiй з будiвель Пiвнiчного Голлiвуда, де жив веселий виплодок щурiв та мух, i заходилися вештатися клубами, роздаючи своi новi, щойно вiддрукованi вiзитiвки. Жодних результатiв – близько чотирьох мiсяцiв абсолютних невдач. Був комiк, надто п’яний, щоб когось розсмiшити, письменник, що не вмiв писати, стриптизерка, яка вимагала платню готiвкою, аби не давати нiчого агентам. Аж раптом одного пiзнього пообiддя, угашений марихуаною та вiскi, Фiл Сойер, гигочучи, розповiв Слоуту про Територii. «Знаеш, що я можу, амбiтний ти мiй? О, партнере, я можу подорожувати. Далеко-далеко». Невдовзi пiсля того – обидва вже подорожували – Фiл Сойер зустрiв на вечiрцi студii молоду перспективну актрису та вже за годину у них був перший серйозний клiент. А ще в неi було трое подруг, яким так само не щастило з агентами. А одна з подруг мала хлопця, який написав справдi гiдний сценарiй, i йому потрiбен був агент. Ще до того, як завершився третiй рiк iхньоi спiвпрацi, вони заiхали в новий офiс i купили новi квартири – отримали свiй шмат голлiвудського пирога. Сойер працював iз клiентами; Слоут – iз грошима, iнвестицiями, дiловим аспектом дiяльностi агентства. Сойер витрачав грошi – ланчi, квитки на лiтаки. Слоут економив iх, й iншого виправдання, щоб знiмати трiшки вершкiв для себе, вiн не потребував. І це саме Слоут пiдштовхував iх до розширення сфер дiяльностi: будiвництво, нерухомiсть, продюсерство. Перш нiж Томмi Вудбайн прибув до Лос-Анджелеса, «Сойер & Слоут» уже приносила мiльйоннi прибутки. Слоут виявив, що досi зневажае свого колишнього одногрупника. Томмi Вудбайн погладшав на тридцять фунтiв, а у своiх синiх костюмах-трiйках виглядав i поводився, як справжнiй адвокат. Щоки його завжди заливалися рум’янцем (Слоут хвилювався, чи вiн, бува, не алкоголiк), а манери залишалися м’якими та поважними. Свiт залишив на ньому своi вiдзнаки – у кутиках очей з’явилися маленькi iнтелiгентськi зморшки, а самi очi стали куди настороженiшими, нiж у золотого хлопчика з Єлю. Слоут майже вiдразу збагнув i знав, що Фiл Сойер нiколи цього не помiтить, аж доки йому не скажуть, що Томмi Вудбайн жив iз величезною таемницею: ким би золотий хлопчик не хотiв стати, тепер вiн був гомосексуалiстом, або, як вiн мiг себе називати, геем. Це все спростило – врештi-решт, так навiть було легше позбутися Томмi. Бо педикiв завжди вбивають, хiба нi? Та й невже хоч хтось хотiв би, щоб вiдповiдальним за виховання пiдлiтка був двохсотфунтовий гомик? Можна сказати, що Слоут просто врятував Фiла Сойера вiд посмертних наслiдкiв серйозного промаху правосуддя. Якби Сойер призначив Слоута спадкоемцем свого майна та опiкуном сина, не виникло б жодних проблем. А так, убивцi з Територiй – тi, що завалили викрадення хлопчика – промчали на червоний, i iх мало не заарештували, перш нiж вони встигли повернутися додому. Усе було б значно простiше, повторював собi Слоут уже в тисячний раз, якби Фiл Сойер нiколи не одружувався. Не було б Лiлi – не було б Джека, не було б Джека – не було б проблем. Фiл, певно, навiть не зазирнув до складених Слоутом звiтiв про минуле життя Лiлi Кавано; а вiн же чiтко зазначив, де, як часто i з ким – це мало вбити романтику так само легко, як чорний фургон обернув Томмi Вудбайна на безформну масу посеред дороги. Якби Сойер проглянув тi скрупульознi викладки, то все одно залишився б на диво байдужим до них. Вiн хотiв одружитися з Лiлi Кавано – i вiн одружився. Так само, як його клятий двiйник одружився з королевою Лаурою. Ще один прорахунок, оплачений тiею ж монетою, що видавався цiлком доречним. А це означало, вдоволено мiркував Слоут, що пiсля вирiшення кiлькох нюансiв, усе нарештi владнаеться. Пiсля стiлькох рокiв очiкувань, вiн, щойно повернувшись з Аркадiя-Бiч, покладе всю «Сойер & Слоут» собi в кишеню. На Територiях також усе стане на своi мiсця: свiт, що балансуе на краю, готовий впасти Моргану до рук. Щойно королева помре, краiною керуватиме колишнiй помiчник ii покiйного чоловiка. Вiн запровадить невеличкi цiкавi змiни, якi так необхiднi йому та Слоутовi. І тодi грошi потечуть рiкою, подумав Слоут, повертаючи з автостради в Марiна дель Рей. Тодi все потече рiкою! Його клiент, Ашер Дондорф, жив у нижнiй половинi нового кондомiнiуму на однiй iз вузьких вуличок майже бiля узбережжя. Дондорф був пiдстаркуватим характерним актором, який у серединi сiмдесятих досягнув надзвичайного рiвня популярностi завдяки ролi в одному телесерiалi: вiн грав домовласника, що здавав в оренду квартиру молодiй парi – приватним детективам, милим, як дитинчата панди. Вони й були зiрками шоу. Пiсля своеi першоi появи на екранi Дондорф отримав стiльки листiв, що сценаристи розширили його роль, перетворивши його на турботливого татка для молодих детективiв. Дали розплутати одне-два вбивства, закинули в небезпеку i так далi, i тому подiбне. Його зарплата збiльшилася вдвое, втрое, вчетверо, а коли серiал закрили пiсля шести рокiв ефiру, вiн повернувся до роботи в кiно. І це було проблемою. Дондорф уважав себе зiркою, а от студii та продюсери досi бачили в ньому характерного актора – популярного, але не надто цiнного для проектiв. Дондорф вимагав квiти у гримерну, хотiв мати власного перукаря та спецiалiста зi сценмови, хотiв бiльше грошей, бiльше поваги, бiльше любовi, бiльше всього. Чесно кажучи, Дондорф поводився, як недоумок. Поставивши авто на стоянцi, Слоут вилiз iз машини, пильно стежачи, щоб не подряпати верхню частину дверцят об цегляну стiну. Вiн дещо збагнув: якщо найближчими днями вiн дiзнаеться чи хоча б запiдозрить, що Джеку Сойеру вiдомо про iснування Територiй, то вб’е його. Є така штука, як неприйнятний ризик. Слоут усмiхнувся сам до себе, закидаючи в рот iще один «Дi-Джел» i стукаючи в дверi кондомiнiуму. Вiн уже знав, як усе буде: Ашер Дондорф покiнчить життя самогубством. Вiн зробить це у вiтальнi, маючи намiр створити якнайбiльше проблем. Такi темпераментi бовдури, як його майбутнiй колишнiй клiент, вигадують якомога бруднiший спосiб самогубства, аби помститися банку, в якому лежить iхнiй заставний контракт. Коли блiдий Дондорф (вiн весь тремтiв) вiдчинив дверi, Слоут привiтав його з майже щирим теплом. Частина ІІ Шлях випробувань Роздiл шостий Павiльйон королеви 1 Зазубренi леза травинок просто перед очима Джека були високими та мiцними, мов шаблi. Вони не схилялися перед ним, а рiзали вiтер. Пiдводячи голову, Джек застогнав. Така гiдна поведiнка була йому не до снаги. У шлунку досi загрозливо булькало, лоб i очi пекли. Джек таки зiп’явся на колiна, а тодi змусив себе пiдвестися. Довгий, запряжений кiньми вiз торохкотiв пилюжною дорогою i прямував до нього. Вiзник – бородатий червонощокий чоловiк, що розмiрами та формою сильно нагадував дерев’янi дiжки, якi гримали в нього за спиною, – витрiщався на хлопчика. Джек кивнув, намагаючись удати iз себе безтурботного хлопчака, що вийшов прогулятися, i водночас якнайкраще вивчити чоловiка. У вертикальному положеннi його бiльше не нудило; насправдi вiн почувався краще, нiж будь-коли, вiдтодi як поiхав iз Лос-Анджелеса. Джек був не просто здоровим – вiн перебував у цiлковитiй гармонii зi своiм тiлом. Теплий вiтерець Територiй м’яко гладив обличчя, його нiжний квiтковий аромат пробивався крiзь ядучий запах сирого м’яса, яким повнилося повiтря. Джек провiв долонями по обличчю та глянув на вiзника – першу людину, яку вiн зустрiв на Територiях. Якщо вiзник звернеться до нього, як вiдповiдати? Чи вони тут розмовляють англiйською? Його англiйською? На мить Джек уявив, як намагаеться не виказати себе у свiтi, у якому люди кажуть одне одному: «Красно прошу» або «Повiдай, куди путь держиш, паже безбородий?» – i вирiшив, що в такому разi вдаватиме нiмого. Вiзник урештi вiдвiв погляд вiд Джека та пробурчав щось до коней достоту не американським варiантом англiйськоi вiсiмдесятих рокiв. Але, можливо, тут так говорили тiльки з конями. Шумсь, шумсь! Джек вiдступив у камку, шкодуючи, що не звiвся на ноги хоча б на кiлька секунд ранiше. Чоловiк зиркнув на нього ще раз i здивував Джека, кивнувши йому, – жест, у якому не було нiчого анi дружнього, анi ворожого – звичайнi перемовини мiж рiвними. Я радiтиму, коли день цей завершиться, брате. Джек iще раз кивнув, спробував засунути руки в кишенi та якусь мить мав вигляд здивованого бовдура. Вiзник незлостиво зареготав. Одяг Джека змiнився – замiсть вельветових джинсiв на ньому тепер були грубi й товстi шерстянi штани. Вище талii – обтисла куртка з блакитноi тканини. Замiсть гудзикiв на куртцi («Чи це камзол?» – запитав себе хлопчик) був ряд гачкiв i петельок. Так само як i штани, куртку, вочевидь, пошили вручну. «Найки» теж обернулися на шкiрянi сандалii. Рюкзак трансформувався в шкiряну сумку з тонким ремiнцем через плече. Вiзник одягався майже так само – його камзол був зi шкiри, так рясно усiяний плямами, що вони накладалися одна на одну, як рiчнi кiльця на серцевину дерева. Здiймаючи пил, вiз гучно покотився повз Джека. Вiд дiжок вiяло хмiльним ароматом пива. А за ними трьома стосами лежали, як спершу здалося Джеку, покришки вiд вантажiвки. Вiн принюхався до запаху «покришок», вiдзначивши, що всi вони абсолютно «лисi»: вершковий дух, сповнений таемничих глибин i нiжних утiх, миттю спричинив у нього вiдчуття голоду. Сир, але сир, якого вiн iще нiколи не куштував. За головками сиру, у заднiй частинi возу, лежала кучугура сирого м’яса: довгi, оббiлованi шари яловичини, величезнi, схожi на стейки шматки, нагромадження нутрощiв, якi вiн не змiг iдентифiкувати, – усе лежало пiд блискучим укривалом iз мух. Стiйкий сморiд сирого м’яса накинувся на Джека та геть вiдбив апетит, навiяний сиром. Хлопчик вийшов на середину дороги та дивився, як пiдвода, трясучись, посунула на вершину невисокого пагорба. За кiлька секунд вiн рушив слiдом, на пiвнiч. Вiн пройшов лише половину пiдйому, коли побачив вершечок величезного намету, що стримiв мiж вузьких прапорiв, якi майорiли на вiтрi. Джек припустив, що то й було його мiсце призначення. Ще за кiлька крокiв вiн надибав кущi ожини, де вже зупинявся минулого разу (згадавши, якими смачними вони були, хлопчик навiть запхав до рота кiлька чималих ягiд). Намет уже перебував у полi його зору. Це був цiлий павiльйон: два довгих крила з кожного боку, брама та подвiр’я. Так само, як i «Альгамбра», як пiдказувала Джековi iнтуiцiя, ця ексцентрична споруда, що височiла над самим океаном, була лiтнiм палацом. Невеличкi юрми людей сновигали всерединi та навколо павiльйону. Ними рухали сили настiльки ж могутнi та невидимi, як тi, що впливають на магнiт i залiзну стружку. Групки людей зустрiчалися, роздiлялися та зливалися знову. Дехто мав яскраве дороге вбрання, але бiльшiсть носили те ж саме, що i Джек. Кiлька жiнок у довгих бiлих чи то сукнях, чи то мантiях крокували двором, наче владнi генерали. За брамою стояло декiлька менших наметiв i збитих нашвидкуруч хижок. Там також снували люди; вони iли, купували, розмовляли, але вiльнiше та менш упорядковано. Десь там, у низинi, серед натовпу, Джек мав знайти чоловiка зi шрамом. Але спершу вiн озирнувся поглянути на второвану дорогу, аби дiзнатися, що сталося з «Дивосвiтом». Побачивши, як десь в ярдах п’ятдесяти вiд нього двое чорних конячок тягнули плуги, вiн вирiшив, що парк розваг став фермою, але за мить помiтив натовп, що спостерiгав за оранкою край поля, i збагнув, що це якесь змагання. Потiм його погляд звернувся до оголеного до пояса рудого здорованя, що крутився мов дзига. У витягнутих руках вiн тримав якийсь довгий i важкий предмет. Раптом чоловiк спинився i вiдпустив предмет. Той пролетiв значну вiдстань, перш нiж, бухнувшись на траву, прокотитися нею. Виявилося, що то був молот. «Дивосвiт» став не фермою, а ярмарком – тепер Джек бачив переповненi наiдками столи та дiтей на плечах у батькiв. Чи ходив тим ярмарком Спiдi Паркер, пильнуючи кожен ремiнець та збрую, перевiряючи, щоб у всiх печах були дрова? Джек сподiвався, що так. А його мати досi сидiла на самотi в «Чаi з варенням», дивуючись, чому вiдпустила сина? Джек озирнувся i побачив, як довга пiдвода проiхала крiзь браму лiтнього палацу i повернула лiворуч, роздiляючи людей, якi тiснилися там, мов авто, що, звертаючи з П’ятоi авеню, роздiляе перехожих на мiськiй вулицi. Десь за хвилину Джек рушив за нею. 2 Джек боявся, що всi люди бiля павiльйону здивовано озиратимуться на нього, негайно помiчаючи, що вiн не такий, як вони. Джек старанно намагався зовсiм не пiдводити очей i поводитися, як звичайний хлопчик зi складним дорученням – його вiдрядили знайти речi за списком, i тепер вiн зосереджено намагався його запам’ятати. «Лопата, двi кирки, мотанка шпагату, пляшка гусячого жиру…» Але поступово Джек зрозумiв, що жоден iз дорослих перед лiтнiм палацом не звертае на нього анi крихти уваги. Вони всi або кудись прямували, або, навпаки, вешталися без дiла, розглядаючи крам: килими, залiзнi казанки, браслети, – викладений у маленьких наметах, пили з дерев’яних кухлiв, смикали когось за рукав, щоб щось зауважити чи завести розмову, сперечалися з вартовими бiля брами – кожен робив своi справи. Тож Джекове бажання видати себе за когось iншого було настiльки ж смiшним, наскiльки й непотрiбним. Вiн випростався i рушив у потрiбному йому напрямку: неправильним пiвколом до брами. Майже одразу Джек зрозумiв, що просто так вiн крiзь неi не пройде – з обох бокiв стояли вартовi, якi зупиняли та допитували кожного, хто хотiв потрапити до лiтнього палацу. Людям доводилося показувати папери чи демонструвати значки або печатки, якi давали iм право проходу. У Джека був лише медiатор Спiдi Паркера, i вiн не думав, що це допоможе йому пройти охорону. Хтось саме пiднiмався до брами; чоловiк тримав у руцi круглий сiрий значок – його пропустили. А того, хто йшов за ним, – зупинили. Той заперечував. Згодом його тон змiнився: Джек побачив, що чоловiк благае. Вартовий похитав головою i наказав йому вiдiйти. – Його люди проходять без жодних проблем, – сказав хтось праворуч вiд Джека, i питання мови, якою говорили на Територiях, миттю вирiшилося. Джек повернув голову, щоб дiзнатися, чи зверталися до нього. Але чоловiк середнiх рокiв, що йшов поруч, розмовляв з iншим паном, який носив звичний для бiльшостi мiсцевих одяг. – Еге ж бо, – вiдповiв другий чоловiк. – Вiн уже iде сюди – припускаю, прибуде сьогоднi, невiдомо лиш коли. Джек пiшов назирцi за цими двома. Коли вони наблизилися до брами, варта ступила крок уперед, а оскiльки чоловiки попрямували до одного й того ж вартового, iнший жестом покликав чоловiка, що стояв ближче до нього. Джек вiдстав. Вiн досi не бачив нiкого зi шрамом, жодних офiцерiв. Єдиними солдатами тут були вартовi: пiд ретельно пiдперезаною гофрованою формою були двое звичайнiсiньких молодих селюкiв iз широкими червоними обличчями. Вони скидалися на фермерiв у маскарадних костюмах. Двое чоловiкiв, за якими брiв Джек, здаеться, пройшли перевiрку, бо пiсля короткоi розмови жевжики у формi розступилися, пропускаючи iх. Один вартiвник пильно глянув на Джека, та хлопчик, вiдвернувшись, вiдступив назад. Поки вiн не знайде капiтана зi шрамом, йому нiзащо не потрапити в палац. Ще кiлька людей наблизилися до вартового, що зиркнув на Джека, та миттю заходилися сперечатися з ним. Їм призначили аудiенцii, дуже важливi, iм конче треба потрапити всередину, великi грошi на кону, але в них немае документiв. Вартовий похитав головою, дряпаючи пiдборiддя об бiлий комiрець форми. Поки Джек, гадаючи, як йому знайти капiтана, спостерiгав за дiйством, очiльник маленькоi групки махав руками в повiтрi та бив кулаком об долоню. Обличчя в нього стало таким же червоним, як i у вартового. Зрештою вiн почав штурхати вартового пальцем у груди. До першого вартового пiдiйшов другий – вигляд у них був знуджений i похмурий. Бiля них безшумно матерiалiзувався високий, стрункий чоловiк. Його форма дещо вiдрiзнялася вiд форми вартових: вона, схоже, однаково пасувала як для бою, так i для оперети. Гофрованого комiру, як за мить помiтив Джек, у нього не було, а капелюх був гостроверхим, а не трикутним. Вiн поговорив iз вартовими, а тодi повернувся до очiльника групи. Бiльше нiхто не кричав i не штурхав нiкого пальцями. Чоловiк говорив тихо. Джек бачив, як тане лють натовпу. Вони тупцяли з ноги на ногу, опустивши плечi. Усi почали розходитися. Офiцер дивився, як вони йдуть, а тодi повернувся до вартових, аби сказати щось наостанок. На мить, поки офiцер повернувся до Джека обличчям, хлопчик побачив довгу блiду блискавку шраму, що йшла зигзагом вiд правого ока до самоi щелепи. Офiцер кивнув вартовим i квапно пiшов геть. Не озираючись анi лiворуч, анi праворуч, вiн торував собi шлях крiзь натовп, iмовiрно, прямуючи кудись неподалiк вiд лiтнього палацу. Джек кинувся за ним. – Сер! – закричав вiн, але офiцер i далi крокував крiзь неповоротке стовпище людей. Джек оббiг чоловiкiв та жiнок, що тягли свиню до одного з маленьких наметiв, проскочив мiж iще двома групами чоловiкiв, якi прямували до брами, i зрештою опинився так близько вiд капiтана, що торкнувся його лiктя. – Капiтане? Офiцер обернувся, i Джек закляк там, де стояв. Зблизька шрам здавався ширшим, наче окремим вiд тiла – жива iстота, що повзла людським обличчям. «Зi шрамом чи без, – подумав Джек, – а обличчя цього чоловiка демонструвало сильне нетерпiння». – Що таке, хлопче? – спитав вiн. – Капiтане, менi велiли поговорити з вами. Я повинен побачити Ледi, але я не думаю, що можу потрапити в палац. О, iще менi наказували дещо вам показати. – Джек засунув руку в простору кишеню чужих на собi штанiв i стиснув у пальцях трикутний предмет. Коли вiн розтулив долоню, побачене шокувало його – на руцi лежав не медiатор, а довгий зуб, можливо, акулячий, зi складною золотою iнкрустацiею. Коли Джек пiдвiв очi на капiтанове обличчя, готовий до удару, то побачив там вiдлуння власного подиву. Нетерплячка, що, певно, була в офiцера в кровi, миттево зникла. Могутнi риси викривили невпевненiсть i навiть страх. Капiтан простягнув руку до Джека, i хлопчик збагнув, що той збираеться взяти iнкрустований зуб: вiн вiддав би його, але чоловiк просто накрив зуб пальцями пiдлiтка. – Іди за мною, – сказав вiн. Вони обiйшли навколо однiеi стiни великого павiльйону, i капiтан повiв Джека у таемний закуток, що закривався вiтрилоподiбним шматком парусини. У мерехтливiй напiвтемрявi обличчя воiна виглядало так, наче хтось розмалював його рожевою крейдою. – Цей знак, – сказав вiн доволi спокiйно. – Звiдки вiн у тебе? – Я отримав його вiд Спiдi Паркера. Вiн сказав, що я маю вас знайти та показати його вам. Чоловiк похитав головою. – Менi це iм’я невiдоме. А тепер я хочу, щоб ти вiддав знак менi, – вiн мiцно стис Джекове зап’ястя. – Давай сюди та кажи, у кого вкрав. – Я не брешу, – вiдповiв Джек. – Я отримав це вiд Лестера Спiдi Паркера. Вiн працюе в «Дивосвiтi». Але коли вiн давав це менi, то був не зуб, а гiтарний медiатор. – Гадаю, ти навiть не уявляеш, що з тобою буде, хлопче. – Ви знаете його! – почав захищатися Джек. – Вiн описав вас: сказав, що ви – капiтан Зовнiшньоi Варти. Спiдi сказав знайти вас. Капiтан знову похитав головою i ще сильнiше стис Джекову руку. – Опиши менi цього чоловiка. Я миттю дiзнаюся, якщо ти менi збрешеш, тож раджу цього не робити. – Спiдi – старий, – почав Джек. – Вiн колись був музикантом. – Хлопчику здалося, нiби в чоловiкових очах щось промайнуло. – Вiн чорний – чорний чоловiк. – Чорний? Ти, мабуть, хотiв сказати коричневий чоловiк? – Ну, чорнi люди насправдi не зовсiм чорнi. Як i бiлi, по-правдi, не дуже бiлi. – Коричневий чоловiк на iм’я Паркер. – Капiтан м’яко вiдпустив хлопчикову руку. – Тут вiн зве себе Паркусом. Тож ти… – вiн кивнув у напрямку невидимоi точки десь за небокраем. – Так i е. – вiдповiв Джек. – І Паркус… Паркер… вiдрядив тебе поглянути на королеву. – Вiн сказав, що хоче, аби я побачив Ледi. І що ви можете мене провести до неi. – Дiятимемо швидко, – промовив капiтан. – Гадаю, я знаю, як це зробити, але ми не повиннi втрачати нi хвилини. – З абсолютно вiйськовою точнiстю вiн змiнив напрям думок. – А зараз слухай мене. Тут безлiч байстрюкiв, тож, коли вийдемо, удамо, що ти мiй син. Ти не виконав мое… маленьке доручення, i я розлютився на тебе. Певен, нiхто не зупинить нас, якщо ми переконливо зiграемо цю виставу. Принаймнi я зможу завести тебе до палацу – але всерединi все буде трохи складнiше. Як гадаеш, упораешся? Переконаеш людей, що ти мiй син? – Моя мама – актриса, – сказав Джек, вiдчуваючи давню гордiсть за неi. – Що ж, погляньмо, чого ти навчився, – сказав капiтан i здивував Джека, пiдморгнувши йому. – Спробую не завдавати тобi болю. – Вiн вразив Джека ще раз, сильною рукою схопивши його за плече. – Ходiмо! – промовив капiтан i вийшов з-пiд парусинового закутку, майже тягнучи хлопця за собою. – Коли я кажу тобi вимити кам’янi плити за кухнею, ти мусиш вимити кам’янi плити за кухнею, – голосно кричав капiтан, не дивлячись на хлопчика. – Зрозумiв? Ти робиш свою роботу. А якщо натомiсть ти ii не робиш, тебе каратимуть. – Але ж я вимив декiлька плит, – залементував Джек. – Я не казав тобi вимити декiлька плит! – горлав капiтан, тягнучи Джека позад себе. – Я збирався все доробити, чесно, я збирався повернутися до роботи за хвилинку… Солдат пiдтягнув хлопчика до стiни, i навiть не зиркнувши на вартових, швиргонув малого крiзь браму. – Татку, нi! – завищав Джек. – Ти робиш менi боляче! – Це ще тiльки початок! – гаркнув капiтан i потягнув хлопця через двiр, який Джек бачив з дороги. Там капiтан волочив малого дерев’яними сходами вгору, до великого палацу. – Тепер твоя гра мае бути ще кращою, – прошепотiв чоловiк i миттю закрокував довгим коридором, стискаючи Джекову руку достатньо сильно, щоб на нiй залишилися синцi. – Обiцяю бути хорошим, – закричав Джек. Вони пройшли до iншого, вужчого коридору. Всерединi палац зовсiм не скидався на павiльйон – Джек бачив це. Лабiринт переходiв i маленьких кiмнаток, що пахли димом i жиром. – Обiцяе вiн! – проревiв капiтан. – Так, обiцяю! Чесно! Перед ними (тепер вони простували новим коридором) група гарно вбраних людей, що або стояли попiд стiнами, або лежали на диванах, повернули голови в бiк iхнього галасливого дуету. Котрийсь чоловiк, що розважався роздаванням рiзноманiтних указiвок жiнкам, якi несли складенi стоси простирадл, пiдозрiло глянув на Джека та капiтана. – А я обiцяю вибити з тебе всю гидь! – голосно гаркнув капiтан. Кiлька вельмож засмiялися. Вони носили пiдбитi хутром крислатi капелюхи. А на ногах у них красувалися оксамитовi чоботи. У чоловiкiв були жадiбнi, егоiстичнi обличчя. Той, що говорив зi служницями i якому тут усi, здаеться, пiдкорялися, був високим i худим, як скелет. Вiн повернув напружене амбiтне обличчя услiд хлопчику й вартовому, коли тi пройшли повз. – Будь ласка, не треба! – кричав Джек. – Будь ласка! – Кожне «будь ласка» – це ще один удар батогом, – гаркнув капiтан, i чоловiки знову зареготали. Худий вичавив iз себе посмiшку – холодну, як лезо ножа – i повернувся до служниць. Капiтан заштовхав хлопчика в порожню кiмнату, у якiй було багато запилюжених меблiв, i лише тодi вiдпустив Джекову руку, яка вже почала болiти. – То були його люди, – прошепотiв вiн. – Яким стане життя, коли… – Вiн похитав головою, наче на мить забув про свiй поспiх. – «Книга Доброго Господаря» каже, що лагiднi успадкують землю, але в того люду лагiдностi не набереться i на чайну ложку. Вони здатнi тiльки брати. Вони хочуть багатств, хочуть… – Вiн пiдвiв очi, не маючи чи то змоги, чи то бажання сказати, чого ще хотiли тi люди. Тодi капiтан знову поглянув на хлопчика. – Ми мусимо поквапитись. У цьому палацi достатньо таемниць, про якi не вiдомо його посiпакам. – Вiн кивнув убiк, показуючи на збляклу дерев’яну стiну. Джек пiшов слiдом i все зрозумiв, коли капiтан натиснув на двi пласкi головки цвяхiв з краю дошки. Панель на стiнi хитнулася всередину, вiдчиняючи чорний прохiд – вузький, як поставлена вертикально труна. – Ти зможеш лише на мить побачити ii, але, здаеться, бiльше тобi й не треба. Та й усе одно, це едине, що в нас е. Хлопчик пiдкорився тихому наказу та ковзнув у прохiд. – Просто йди прямо, поки я не скажу зупинитися, – прошепотiв капiтан. Коли вiн затулив панель, Джек став повiльно рухатися крiзь абсолютну пiтьму. Коридор вигинався навсiбiч, iнодi пiдсвiчуючись маленьким сяйвом, що лилося крiзь шпарину таемних дверей чи крiзь вiкно над головою хлопчика. Джек швидко перестав орiентуватися в просторi та слiпо слухався тихих указiвок компаньйона. Інодi вiн вiдчував смачний аромат смаженого м’яса, а iнодi – сильний сморiд каналiзацii. – Зупинися, – врештi сказав капiтан. – Тепер менi доведеться пiдняти тебе. Пiдведи руки. – Я побачу ii? – За секунду дiзнаешся, – буркнув капiтан, схопив хлопчика пiд пахви та пiдняв над пiдлогою. – Перед тобою панель, – прошепотiв вiн. – Вiдсунь ii лiворуч. Джек наослiп випростав уперед руки та торкнувся гладкого дерева. Воно легко ковзнуло вбiк i надмiр свiтла залив прохiд. Хлопчик помiтив великого, завбiльшки з кошеня, павука, що повз стелею. Перед собою Джек побачив простору, як вестибюль готелю, кiмнату, заповнену зодягненими в бiлi шати жiнками. Меблi там були настiльки розкiшно оздобленi, що вiн миттю згадав усi музеi, якi вiдвiдував з батьками. У центрi кiмнати на гiгантському лiжку лежала жiнка; можливо, вона спала або ж просто знепритомнiла. Над простирадлом виднiлися тiльки ii голова та плечi. Раптом вражений Джек мало не закричав вiд жаху, бо жiнка на лiжку була його матiр’ю. Там лежала його мама, i вона вмирала. – Ти побачив ii, – прошепотiв капiтан, мiцнiше стиснувши руки. Джек iз роззявленим ротом дивився на власну матiр. Вона вмирала; вiн i хвилини бiльше не мiг у цьому сумнiватися: навiть ii шкiра здавалася блiдою i зморшкуватою, волосся втратило свiй звичний колiр. Медсестри метушилися навколо неi, поправляючи простирадла та переставляючи книжки на столi – бурхлива та нiбито надзвичайно важлива дiяльнiсть мала приховати те, що вони безпораднi перед хворобою. Медсестри достоту знали, що такiй пацiентцi насправдi немае чим допомогти. Усiх iхнiх можливостей вистачало лишень на те, щоб вiдтермiнувати смерть на мiсяць чи хоча б на тиждень. Джек iще раз поглянув на обличчя, що видавалося йому вощаною маскою, i врештi збагнув, що жiнка на лiжку не його мати. У неi було круглiше пiдборiддя, а нiс мав класичнiшу форму. Панi, яка вмирала, була Двiйником його матерi – Лаурою Делосiан. Навiть якщо Спiдi й хотiв, аби Джек побачив щось iще, йому це не вдавалося: бiле непорушне обличчя не казало йому нiчого про цю жiнку. – Гаразд, – прошепотiв вiн, ставлячи панель на мiсце. Капiтан опустив його на пiдлогу. У мороцi хлопчик спитав: – Що з нею? – Нiхто не знае, – вiдповiдь прийшла звiдкись зверху. – Королева не бачить, не розмовляе, не рухаеться… На мить запала тиша, а тодi капiтан торкнувся руки хлопчика та промовив: – Нам час вертатися. Вони тихо вийшли з пiтьми до запиленоi кiмнати. Капiтан струсив липку павутину з мундира. Схилив голову набiк i довго дивився на Джека. Обличчя виказувало тривогу. – Тепер ти маеш вiдповiсти на мое запитання, – зрештою сказав вiн. – Так. – Тебе вiдрядили врятувати ii? Урятувати королеву? Джек кивнув. – Певно, що так. Частково i це також. Скажiть-но менi дещо, – хлопчик завагався, – чому тi вишкребки не можуть взяти гору? Вона ж точно не може iх спинити. Капiтан усмiхнувся. Веселого в тiй усмiшцi не було нiчого. – Я. Моi люди. Ми зупинимо iх. Я не вiдаю, що коiться в дальнiх землях, де закон нiчого не вартий… але тут ми зберiгаемо вiрнiсть королевi. М’яз пiд оком на щоцi без шраму пiдстрибнув, як риба. Капiтан стиснув руки, долоня до долонi. – І тобi вказали, тобто наказали… ем… умм… iти на захiд, усе правильно? Джек буквально вiдчув, як чоловiка трусить. Вiн змiг керувати новими хвилями збудження лише завдяки виробленому протягом життя самоконтролю. – Так i е, – вiдповiв Джек. – Я збираюся йти на захiд. Чи не треба? Менi не йти на захiд? До iншоi «Альгамбри»? – Я не можу сказати… не можу сказати, – бовкнув капiтан, вiдступаючи: – Ми повиннi зараз же вивести тебе звiдси. Я не можу тобi сказати, що робити. – Хлопчик бачив, що капiтан не може навiть дивитися на нього. – Ти не можеш залишатися тут анi на хвилину довше. Погляньмо, чи пощастить нам вийти звiдси до прибуття Моргана. – Моргана? – перепитав Джек, сподiваючись, що недочув iм’я. – Морган Слоут? Вiн iде сюди? Роздiл сьомий Фаррен 1 Здавалося, що капiтан не почув Джекового запитання. Вiн дивився в куток порожньоi, занедбаноi кiмнати, неначе силувався щось побачити там. Вiн думав спроквола, болiсно та водночас швидко. Джек зрозумiв це. Тому що дядько Томмi вчив Джека, що перебивати дорослих, котрi розмiрковують, – так само неввiчливо, як i перебивати дорослих, котрi розмовляють. Але… Тiльки тримайся подалi вiд старого Блоута. Вiд нього та його Двiйника… вiн гнатиме тебе, як лис гусака. Спiдi казав йому про це, але Джек так зосередився на Талiсманi, що геть забув про застереження. А тепер слова зринули знову в його головi, усвiдомлення виявилося гучним i болiсним – неначе його стукнули ззаду по шиi. – Який вiн iз себе? – рiшуче запитав хлопчик у капiтана. – Морган? – перепитав капiтан, що, здавалося, поринув у внутрiшню задуму. – Вiн гладкий? Гладкий i скоро облисiе? А вiн не кульгае ось так, коли гнiваеться? – Джек удався до вродженого дару мавпування – дару, вiд якого його батько аж заходився зi смiху, навiть коли був утомленим або засмученим – i «зiграв» Моргана Слоута. Обличчя малого миттево постарiло, щойно вiн насупив чоло так, як це робив дядько Морган, коли через щось бiсився. Водночас вiн утягнув щоки й нахилив голову, щоб створити iлюзiю подвiйного пiдборiддя. Джек випнув губи у риб’ячу гримасу та заходився швидко водити бровами вгору-вниз. – Вiн ходить ось так? – Нi, – вiдповiв капiтан, але щось промайнуло в його очах, як тодi, коли Джек сказав йому, що Спiдi старий. – Морган високий i в нього довге волосся. – Капiтан торкнувся рукою правого плеча, щоб продемонструвати довжину. – А ще вiн шкутильгае. У нього деформована нога. Вiн носить спецiальний черевик, але… – вiн стенув плечима. – Я бачив, ви точно впiзнали, коли я копiював його! Ви… – Тсс! Не так, Боже забий, голосно, хлопче! Джек стишив голос: – Гадаю, я знаю цього типа, – сказав вiн i вперше збагнув, що йому справдi страшно… Вiн ще не до кiнця розумiв цей свiт, та одну рiч щойно усвiдомив повнiстю: «Дядько Морган тут? Боже!» – Морган – це просто Морган. І нема чого тут дуркувати, хлопче. Ходiмо! Гайда вибиратися звiдси. Рука капiтана стиснула Джековi передплiччя. Хлопчик здригнувся, але встояв. Паркер стае Паркусом… А Морган… Надто багато, як на збiг. – Ще нi, – сказав вiн. Інше питання спало йому на думку. – А в неi е син? – У королеви? – Так. – У неi був син, – знехотя вiдповiв капiтан. – Так. Хлопче, ми не можемо лишатися тут. Ми… – Розкажи менi про нього! – Немае чого тут розказувати, – вiдповiв капiтан. – Хлопчик помер iще немовлям, i шести тижнiв не минуло, як вийшов з материнського лона. Перешiптувалися, що один з Морганових прислужникiв – певно, Озмонд – задушив дитя. Та тi плiтки не вартi й шеляга. Хоча Морган з Оррiса не викликае в мене жодноi симпатii, та всi знають, що кожна дванадцята дитина помирае ще в колисцi. Нiхто не знае чому; iхня смерть е загадковою i не мае причини. Є такий вислiв: Господь забивае Своi цвяхи. І навiть королiвська дитина не виняток в очах у Теслi. Вiн… Хлопче? З тобою все гаразд? Джек вiдчув, як свiт навколо нього сiрiе. Хлопчик похитнувся, й коли капiтан спiймав його, то шорсткi руки здавалися м’якими, наче пуховi подушки. Вiн сам мало не помер немовлям. Матiр розповiдала йому, як одного разу вона пiдiйшла до Джека й побачила, що вiн не ворушиться й узагалi лежить без жодних ознак життя: його губи посинiли, а щоки набули барви згаслих поховальних свiчок. Розповiдала, як з криком вибiгла у вiтальню, тримаючи його на руках. Батько та Слоут сидiли на пiдлозi, нахлебтавшись вина й обкурившись травою, i дивилися матч iз реслiнгу по телевiзору. Батько вирвав тiльце з материних рук, рiзко затиснув нiздрi лiвою рукою («У тебе ще мiсяць там синцi були, Джекi», – розповiдала мама з тривожним смiхом), а тодi притиснувся ротом до маленького Джекового ротика, доки Морган кричав: «Гадаю, це не допоможе йому, Фiле. Не думаю, що це допоможе йому!» («Дядько Морган був кумедним, правда, мамо?» – спитав тодi Джек. «Так, дуже кумедним, Джекi», – вiдповiла мама з дивним нещирим смiхом, а тодi запалила ще одну «Герберт Террiтунс» об недопалок iншоi, що тлiла в попiльничцi.) – Хлопче! – прошепотiв капiтан. – Хлопче! Дiдько! Якщо ти зомлiеш… – Зi мною все гаразд, – вiдповiв Джек. Здавалося, що його голос лунае на вiддалi. Буцiмто вiн чув голос коментатора на матчi «Доджерсiв»[58 - «Лос-Анджелес Доджерс» – американська бейсбольна команда, що базуеться в Лос-Анджелесi, штат Калiфорнiя. Команду, яка е членом Захiдного Дивiзiону, Нацiональноi бейсбольноi лiги, Головноi бейсбольноi лiги, було засновано 1883 року.], проiжджаючи вночi повз стадiон «Чавез Ревайн»[59 - «Чавез Ревайн» – домашнiй стадiон бейсбольноi команди «Доджерс», названий на честь Джулiана Чавеза, лос-анджелеського мiського дiяча ХІХ столiття.] iз прикритим дахом кабрiолета, лункий i далекий – прямий репортаж iз солодкого сну про бейсбол. – Усе добре, вiдпустiть мене. Що ви там казали? Капiтан бiльше не трусив хлопчика, але погляд його залишався стурбованим. – Усе гаразд, – повторив Джек i раптом якомога сильнiше дав собi ляпаса. – Ай! І свiт знову повернувся до звичного фокусу. Вiн мало не помер у колисцi. Це трапилося в тiй старiй квартирi, яку сам Джек ледь пам’ятав, а мама називала Палацом омрiяного Технiколору[60 - Технiколор – один iз засобiв отримання кольорового кiнематографiчного i фотографiчного зображення, винайдений 1917 року. Як система кiнозйомки технiколор полягав у одночасному використаннi кiлькох кiноплiвок. Найбiльшоi досконалостi система досягла в «триплiвковому» процесi.], бо з вiкна вiтальнi розгортався чудовий краевид на Голлiвудськi пагорби. Вiн мало не помер у колисцi, коли його тато й Морган Слоут пили вино, а якщо ти п’еш багато вина, то маеш часто бiгати до вiтру. Вiн знав Палац омрiяного Технiколору досить добре, аби пам’ятати, що до найближчоi ванноi кiмнати з вiтальнi треба йти повз кiмнату, яка тодi була дитячою. Тепер Джек знав, що тодi трапилося: Морган Слоут пiдводиться, легко посмiхаеться, каже щось на кшталт «Секунду, Фiле, я вiдiйду»; батько навряд чи роззирався навкруги, бо Гейстек Калгун от-от був готовий кинути «з пiдвивертом» чи «задушливим захопленням» свого безталанного суперника; Морган вiдходить вiд яскравого телеекрана у вiтальнi в попелястий морок дитячоi, де спав маленький Джекi Сойер у повзунках з Вiннi-Пухом, маленький Джекi Сойер, якому тепло й затишно в сухому пiдгузнику. Вiн бачив, як дядько Морган потай кидае погляд на яскравий квадрат дверей до вiтальнi, його лисий лоб брижиться i морщиться, губи надимаються, як холодний рот озерного окуня. Вiн бачив, як дядько Морган узяв диванну подушку з найближчого крiсла, бачив, як вiн м’яко, але щiльно прикрив нею голову сплячого немовляти та притримував ii однiею рукою, доки друга ковзнула дитинi пiд спину. А коли всi рухи завмерли, вiн бачив, як дядько Морган поклав подушку назад на крiсло, куди зазвичай сiдала Лiлi, щоб погодувати малого, а тодi пiшов у вбиральню, щоб вiдлити. Якби матiр негайно не заскочила подивитися, як вiн… Холодний пiт запорошив усе тiло. Все було саме так? Можливо. І серце пiдказувало, що саме так усе i було. Надто вже бездоганним видавався збiг, i комар носа не пiдточить. У вiцi шести тижнiв син Лаури Делосiан, королеви Територiй, помер у колисцi. У вiцi шести тижнiв син Фiла та Лiлi Сойерiв мало не помер у колисцi… i Морган Слоут був там. Мама завжди завершувала цю iсторiю жартом: як Фiл Сойер мало не розтрощив iхнього «крайслера»[61 - «Крайслер» – американський автомобiльний виробник, штаб-квартиру якого розташовано в передмiстi Детройта. Корпорацiя «Крайслер» з’явилася 1925 року.] дорогою до лiкарнi, коли Джекi знову почав дихати. І справдi, весело. Аякже. 2 – А тепер ходiмо, – мовив капiтан. – Гаразд, – вiдповiв Джек. Хлопчик досi вiдчував млость, i його хитало. – Гаразд, ход… – Тссс! – Капiтан шпарко озирнувся на звук голосiв, що наближалися. Праворуч вiд них була стiна не з дерева, а з грубоi парусини. Їй бракувало чотирьох дюймiв до пiдлоги, i в просвiтку Джек бачив, як крокують ноги в чоботях. П’ять пар. Солдатськi чоботи. Один голос виокремлювався iз загального гомону: – …не знав, що в нього е син. – Ну що ж, – вiдповiв iнший. – Байстрюки самi плодять байстрюкiв – ти ж i сам добре це знаеш, Саймоне. У вiдповiдь на це пролунав вибух грубого, порожнього смiху – Джек чув такий смiх у школi вiд старших хлопчакiв, котрi забивали косяки з марихуаною за майстернею та називали молодших таемничими, але чомусь страшними iменами: гомик, чудо-юдо та покруч. Кожне з цих по-своему бридотних звертань супроводжували диким, карбованим смiхом на кшталт цього. – Стулiть пельку! Стулiть пельку негайно! – долучився третiй голос. – Якщо вiн почуе, то ще тридцять сонць не встигнуть зайти, як ти опинишся за Зовнiшнiм Форпостом. Бурмотiння. Ще один приглушений вибух смiху. Знову зубоскальство, цього разу нерозбiрливе. І знову смiх, коли вони пiшли далi. Джек глянув на капiтана, який витрiщався на коротку парусинову стiну. Його зуби вищирилися, а губи притислися до ясен. Не було сенсу запитувати, про кого це вони базiкали. А якщо вони базiкали, то хтось мiг i пiдслухати… хтось злий. Той, хто може зацiкавитись, хто ж насправдi цей байстрюк, що так несподiвано звiдкiлясь вигулькнув. Навiть такий малий, як вiн, знав це. – Ти достатньо почув? – запитав капiтан. – Нам потрiбно йти. – Здавалося, йому знову хочеться трусонути Джека… але вiн не наважувався. Твоi iнструкцii, накази чи щось там iще – це… ага, йти на захiд, правильно? «Вiн змiнився, – подумав Джек. – Змiнився двiчi». Уперше, коли Джек показав йому акулячий зуб, що був найфiлiграннiшим гiтарним медiатором у свiтi, де замiсть кiнних карет дорогами мчать автофургони. А тодi змiнився знову, коли Джек пiдтвердив, що рухаеться на захiд. Вiд погрози вiн перейшов до готовностi допомогти i до… чого? Я не можу сказати… Не можу сказати тобi, що робити. До чогось на кшталт благоговiйного трепету… або релiгiйного жаху. «Вiн хоче, щоб ми пiшли звiдси, адже боiться, що нас упiймають, – подумав Джек. – Та е тут щось iще, чи не так? Вiн боiться мене. Боiться…» – Ходiмо, – наполягав капiтан. – Заради Джейсона, ходiмо. – Заради кого? – тупо перепитав Джек, але капiтан уже штовхав його вперед. Вiн рiзко потягнув Джека лiворуч i чи то повiв, чи то поволiк його коридором, одна стiна якого була з дерева, а iнша – з грубоi парусини, що тхнула плiснявою. – Це не той шлях, яким ми прийшли, – прошепотiв Джек. – Не хочу йти повз тих хлопцiв, що бачили, як ми зайшли, – прошепотiв у вiдповiдь капiтан. – То люди Моргана. Бачив того, високого? Такий худющий, що аж свiтиться? – Так. – Джек пригадав вимушену посмiшку, а ще очi, якi не посмiхалися. Іншi здавалися м’якшими. А худий чоловiк виглядав суворим. Вiн скидався на божевiльного. І ще дещо: вiн видавався трохи знайомим. – Озмонд, – сказав капiтан i потягнув Джека цього разу праворуч. Запах смаженого м’яса все дужчав, i повiтря тепер наповнювалось ним. Нiколи в життi ще Джековi так сильно не хотiлося скуштувати такого запашного м’яса. Страх проймав Джека, його свiдомiсть i почуття напружилися до краю, i сам вiн був на межi божевiлля… але його рот дико повнився слиною. – Озмонд – це права рука Моргана, – пробурмотiв Капiтан. – Вiн завжди надто багато бачить, i менi б не хотiлося, аби вiн двiчi споглядав тебе, хлопче. – Що ви маете на увазi? – Тссс! – Вiн iще сильнiше стиснув Джекову руку, яка й так болiла. Вони наближалися до великоi завiси з тканини, що висiла у дверному прорiзi. Джеку вона нагадувала шторку в душi, от тiльки ця була з джутовоi мiшковини, i вiзерунок ii був настiльки широким i грубим, що вона радше скидалася на сiтку, а кiльця, з яких вона звисала, були кiстянi, а не хромованi. – А тепер реви. – Капiтан гаряче видихнув Джековi у вухо. Вiн вiдсунув штору та витягнув Джека на велику кухню, що повнилася розкiшними ароматами (усе ж найсмачнiше пахло м’ясо) та гарячою парою. Джек кинув збентежений погляд на жаровнi, на великий кам’яний димар, на обличчя жiнок, запнутих у хвилястi бiлi хустини, якi нагадали Джековi плати черниць. Деякi з них вишикувалися вздовж довгих металевих ночов на козлах; червонi обличчя жiнок укривалися намистинками поту, коли тi мили горщики й кухонне начиння. Іншi стояли бiля довгого столу, що тягнувся по всiй ширинi кухнi, i щось нарiзали скибками та кубиками, чистили й вирiзали. Одна несла дротянi грати, на яких лежали ще не спеченi пироги. Усi вони витрiщилися на Джека та капiтана, коли тi проштовхувалися крiзь кухню. – Нiколи бiльше! – Капiтан волав на Джека й трусив його, наче тер’ер щура… І водночас швидко тягнув через кiмнату до двостулкових дверей у дальньому кiнцi. – Нiколи бiльше, чуеш мене? Іще раз тiкатимеш вiд роботи, я розсiчу тобi шкiру на спинi й облущу, наче печену картоплю! І на межi слуху капiтан прошипiв: – Вони всi запам’ятають i всi будуть говорити про це, тож плач, грець би тебе взяв! І тепер, коли капiтан iз зарубцьованим обличчям тягнув його крiзь наповнену паром кухню за карк i болючу руку, Джек навмисно викликав у свiдомостi жаский образ матерi, що лежала в похороннiй залi. Вiн бачив ii в пишних складках бiлоi органдi[62 - Органдi – надзвичайно жорстка прозора тканина з дрiбновiзерунчатим плетивом. Використовуеться для оздоблення суконь, жабо.] – вона лежала в трунi у весiльнiй сукнi, яку одягала у фiльмi «Буча на автоперегонах» студii РКО[63 - РКО («PKO Pictures») – одна з п’яти студiй класичного Голлiвуда, заснована 1928 року. Спецiалiзувалася на недорогих фiльмах категорii «В», зокрема фiльмах жахiв. Але найвизначнiший внесок студii – «Громадянин Кейн» Орсона Веллса i раннi фiльми-нуар.] 1953 року. Їi обличчя все чiткiше й чiткiше проступало в Джековiй свiдомостi, наче бездоганна вощана статуя, а ще Джек запримiтив крихiтнi золотi сережки у формi хрестикiв, якi сам дарував iй два роки тому на Рiздво. А тодi обличчя перемiнилося. Пiдборiддя стало круглiшим, нiс – прямiшим i аристократичнiшим. Волосся на тон посвiтлiшало та якось аж потовщало. Тепер у тiй трунi вiн бачив Лауру Делосiан – та сама труна втратила своi нечiткi обриси в похороннiй залi: скидалося на те, що ii витесали в грубiй розпуцi зi староi колоди – наче труна вiкiнгiв, якщо в них узагалi щось таке було. Було легше уявити, що цю домовину поставлять на ношi з просякнутих олiею колод i пiдпалять смолоскипом, анiж що ii опустять в мовчазну землю. То була Лаура Делосiан, королева Територiй, та в цьому маревi, що набуло ясного видiння, королева була вбрана в мамину весiльну сукню з «Бучi на автоперегонах» та ii золотi сережки-хрестики, якi дядько Томмi допомiг йому вибрати в «Шарпсi» у Беверлi-Гiллз. І раптом сльози полилися з його очей гарячою, палючою повiнню – не фальшивi сльози, а справжнi, i не лише за своею матiр’ю, а за обома цими втраченими жiнками. Вони вмирали у рiзних всесвiтах, та iх еднала невидима струна, яка могла зотлiти, але розiрватися – нiколи, принаймнi, доки вони обидвi не пiшли у засвiти. Крiзь сльози вiн бачив велетня в бiлому вбраннi, що кинувся через кiмнату до них. Вiн носив червону бандану замiсть пухнастого ковпака шеф-кухаря, але, на думку Джека, призначення цих головних уборiв було однакове – представити власника як кухонного боса. А ще вiн розмахував тризубою дерев’яною виделкою загрозливого вигляду. – Геть ЗВІТСИ! – заверещав на них шеф, i голос, що лунав з велетенських, наче дiжка, грудей, був абсурдно писклявим – це голос гнучкого гея, що висловлюе свое «фе» продавцевi взуття. От тiльки у виделцi нiчого абсурдного не було; вона мала смертельно небезпечний вигляд. Жiнки розлiталися вiд нього, як сполоханi пташки. Найнижчий пирiг упав з тацi у жiнки, що несла ii, i вона пронизливо, вiдчайдушно закричала, коли вiн розкришився на долiвцi. Полуничний джем розхляпався й потiк, червоний, наче яскрава та свiжа артерiальна кров. – ЗАБИР-РАЙТЕСЯ З МОЄЇ КУХНІ, ФИ, БЕФЗІ! ЦЕ ФАМ НЕ НАФПР-РОСТЕЦЬ! ЦЕ ФАМ НЕ БІГОВА ДОРІЖКА! ЦЕ МОЯ КУХНЯ, І ЯКЩО ФИ НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ ПРО ЦЕ, ТО ЗАРАДИ БОГА ТЕСЛІ Я ФИРІЖУ ЦЕ НА ФАШИХ ДУПАХ! Вiн ткнув у них виделкою, вiдвернувши голову й примруживши очi настiльки, що вiд них лишилися тiльки щiлинки – так, наче, попри грубi слова, думка про потоки гарячоi кровi була для нього надто gauche[64 - Gauche – незграбний, безглуздий, абсурдний (фр.).]. Капiтан опустив руку, якою тримав Джека за карк, i виставив ii вперед – мало не ледаче, як здалося Джековi. Уже за мить шеф лежав на пiдлозi, усi його шiсть iз половиною фута. Виделка для м’яса валялася в калюжi полуничного соусу та шматках бiлоi сироi здоби. Шеф качався туди-сюди, стискаючи зламане праве зап’ястя i волаючи високим, писклявим голосом. Те, що вiн волав, звучало досить-таки трагiчно: вiн помер, капiтан точно вбив його (вiн казав «фпиф» дивним нiмецьким акцентом); його щонайменше скалiчено, жорстокий i безсердечний капiтан Зовнiшньоi Варти розтрощив його вiрну праву руку, а отже, й позбавив засобiв до iснування, прирiкаючи на жалюгiдне життя жебрака в роки прийдешнi; капiтан завдав йому жахливого болю, невимовного болю, i жодна людина у свiтi… – Стули пельку! – заволав капiтан, i шеф-кухар замовк. Одразу. Вiн лежав на пiдлозi, наче велика дитина, притуливши до грудей скручену праву руку. Червона бандана з’iхала на бiк, вiдкриваючи одне вухо (в мочку якого було вставлено маленьку чорну перлинку). Вгодованi щоки тремтiли. Куховарки вражено охнули й заторохтiли, коли капiтан нахилився до жахливого людожера, володаря задимленоi печери, де вони проводять ночi та днi. Джек, усе ще рюмсаючи, зиркнув на чорного хлопчика (коричневого хлопчика, виправила його свiдомiсть), що стояв на тому боцi найбiльшоi жаровнi. Рот хлопчика здивовано розтулився, обличчя смiшно скривилося, наче в актора менестрель-шоу[65 - Менестрель-шоу – форма американського народного театру ХІХ столiття, в якому загримованi пiд афроамериканцiв бiлi актори розiгрували комiчнi сцени з життя негрiв, а також виконували стилiзовану музику й танцi африканських рабiв.], але вiн досi крутив руками важiль, тому пiдвiшений над розпеченим вугiллям окiст продовжував обертатися. – А тепер слухай сюди, i я тобi дам пораду, яку ти не знайдеш у «Книзi Доброго Господаря», – промовив капiтан. Вiн так близько нахилився до шеф-кухаря, що iхнi носи мало не торкалися (паралiзуюча хватка на Джековiй руцi – яка тепер милосердно занiмiла – нi трохи не ослабла). – Нiколи… Нiколи… не налiтай на людину з ножем… чи виделкою… чи списом… чи ще якоюсь Богом забитою трiскою в руках, якщо не маеш намiру вбити ii цим. Усi знають, що шеф-кухарi – темпераментнi, але темперамент не розповсюджуеться на замахи на особу капiтана Зовнiшньоi Варти. Розумiеш мене? Шеф-кухар простогнав щось сльозливе, але разом iз тим i нахабне. Джек не мiг точно розiбрати – здавалося, що акцент чоловiка ставав усе насиченiшим – але там iшлося про матiр капiтана та бродячих собак за павiльйоном. – Цiлком можливо, – сказав капiтан. – Я нiколи не знав цiеi панi. От тiльки це точно не вiдповiдь на мое запитання. – Вiн штурхонув кухаря запилюженим, зношеним черевиком. Той поштовх був досить м’яким, але кухар заволав так, наче капiтан вiдвiв ногу назад i щосили копнув його. Жiнки знову загомонiли. – То ми все чи не все розумiемо щодо кухарiв, зброi та Капiтанiв? Бо якщо нi, доведеться ще трiшки пояснити. – Ми розумiемо! – уривчасто видихнув шеф-кухар. – Ми розумiемо! Ми розумiемо! Ми… – Добре. А то менi й так довелося багато чого пояснювати сьогоднi. – Вiн потрусив Джека за карк. – Так, хлопче? – Вiн трусонув його знову, i Джек абсолютно щиро заволав. – Добре… Гадаю, це все, що вiн може сказати. Хлопець дурбило, як i його мати. Капiтан обвiв темним блискучим поглядом кухню. – Хорошого вам дня, ледi. Най благословить вас королева. – І вас, добрий сер, – спромоглася вимовити найстарша з куховарок, присiвши в недоладному, позбавленому грацii реверансi. Іншi вчинили так само. Капiтан потягнув Джека через кухню. Хлопчик дуже боляче вдарився стегном об мийку та знову закричав. Потекла гаряча вода. Димучi краплi билися об дошки та з шипiнням витiкали крiзь них. «Тi жiнки тримають у цьому руки, – подумав Джек. – Як же вони витримують?» А тодi капiтан, який зараз практично тягнув малого на собi, проштовхнув Джека крiзь iще одну штору з мiшковини у передпокiй, розташований за нею. – Фу! – тихо промовив капiтан. – Менi це не подобаеться, зовсiм, тут дуже смердить. Лiворуч, праворуч, знову праворуч. Джек почав розумiти, що вони рухалися до зовнiшнiх стiн павiльйону, а ще вiн мордувався питанням, як одне й те саме мiсце може бути зсередини набагато бiльшим, нiж здаеться ззовнi. Тодi капiтан проштовхнув його крiзь дверцята, й вони знову опинилися на денному свiтлi; пообiдне сяйво було таким яскравим пiсля мiнливого мороку павiльйону, що Джеку довелося негайно заплющити очi вiд сильного болю. Капiтан не вагався. Бруд хляпав i пирскав пiд ногами. Пахло сiном, конями та лайном. Джек знову розплющив очi та помiтив, що вони перетинають дiлянку, яка може бути морiжком, кошарою для худоби чи просто оборою. Вiн побачив коридор мiж двома завiсами, по iнший бiк якого квоктали курчата. Худорлявий чоловiк, убраний лише в брудний кiлт i плетенi сандалii, скидав сiно в прочинений хлiв, орудуючи вилами з дерев’яними зубцями. У хлiвi стояв коник, не бiльший за шетлендського понi[66 - Шетлендський понi – один iз найдрiбнiших представникiв понi, що сформувався на Шетлендських островах на пiвночi Шотландii. Зрiст понi – вiд 71 до 107 см.], i понуро позирав на них. Вони вже проминули хлiв, коли мозок Джека зрештою прийняв те, що бачили його очi: у коня було двi голови. – Гей, – мовив вiн. – Можна я знову зазирну в той хлiв? Той… – Нема часу. – Але ж у коня було… – Нема часу, кажу. – Вiн пiдвищив голос i заволав: – Якщо я ще раз побачу, що ти байдикуеш, а не виконуеш роботу, – тобi перепаде вдвiчi бiльше! – Такого не буде! – крикнув Джек (по правдi, йому здавалося, що ця сцена вже не актуальна). – Присягаюся, це не повториться! Я ж казав тобi, що буду хорошим! Просто перед ними, у стiнi з дерев’яних брусiв, iз яких навiть не обдерли кору, забовванiла дерев’яна брама. Та стiна скидалася на частокiл зi старих вестернiв (його мати знiмалася в кiлькох таких). На брамi були важкi клямри, але замикальноi балки, яку вони мали пiдтримувати, на мiсцi не виявилося. Їi – товсту, наче залiзничний шлагбаум – притулили до купи дров, що лежала лiворуч. Брама прочинилася десь на шiсть дюймiв. Якийсь розладнаний внутрiшнiй компас пiдказував Джековi, що вони обiйшли павiльйон i вийшли з дальнього боку. – Дякувати Богу, – сказав капiтан звичним тоном. – Тепер… – Капiтане. – З-за спини покликав голос – низький, оманливо недбалий, але причепливий. Капiтан став як укопаний. Той голос покликав саме тоi митi, коли переляканий Джекiв компаньйон уже тягнувся до лiвоi частини ворiт, щоб вiдчинити iх. Так, наче власник голосу спостерiгав i очiкував саме на цю мить. – Можливо, ви були б настiльки люб’язними, щоб представити мене своему… ем… синовi. Капiтан обернувся, обертаючи за собою й Джека. Посеред пасовиська стояв схожий на скелет придворний, який своею присутнiстю руйнував гармонiю пейзажу. Це був той, кого так боявся капiтан, – Озмонд. Вiн глянув на них темно-сiрими меланхолiйними очима. І Джек побачив щось буремне в глибинi тих очей. Раптом його страх загострився, вiдростив жало та пронизав його. «Вiн божевiльний, – раптом сяйнув у мозку iнтуiтивний здогад. – Зовсiм з глузду з’iхав». Озмонд пiдступив до них двома обережними кроками. У лiвiй руцi вiн тримав укрите сирицею рукiв’я батога з телячоi шкiри. Пужално потроху звужувалося до темноi гнучкоi волосiнi, що тричi обвилася навколо його плеча, а рукiв’я було товстим, наче лiсовий гримучник[67 - Гримучник лiсовий – отруйна змiя з родини гадюкових. Живе на скелястих плоскогiр’ях iз розрiдженими чагарниками.]. Кiнчик рукiв’я породжував з дюжину менших пагонiв: кожен з переплетеноi сирицi, кожен увiнчаний кострубатим, але блискучим металевим шипом. Озмонд смикнув рукiв’я батога, i паростки сповзли з його плеча iз сухим шипiнням. Вiн поворушив пужалном – i шкiрянi пагони з металевими наконечниками повiльно зашурхотiли у змiшанiй iз соломою багнюцi. – Твiй син? – повторив Озмонд i ще на крок наблизився. І раптом Джек збагнув, чому цей чоловiк здавався йому знайомим. Того дня, коли хлопчика мало не викрали, чи ж не вiн був типом у бiлому костюмi? Джек подумав, що, напевно, то був вiн. 3 Капiтан стиснув руку в кулак, пiднiс ii до лоба й нахилився вперед. На мить завагавшись, Джек зробив те саме. – Мiй син Льюiс, – сухо промовив капiтан. Скосивши очi влiво, Джек побачив, що той досi стояв схилившись. Тож вiн також стояв схилившись, i серце його калатало. – Дякую, капiтане. Дякую, Льюiсе. Най буде з вами благословення королеви. Коли Озмонд доторкнувся до Джека рукiв’ям батога, той ледь не закричав. Так i стояв, знову випроставшись, i намагався потамувати крик. Зараз Озмонд був лише за два кроки вiд Джека й дивився на нього своiм скаженим меланхолiйним поглядом. Вiн був убраний у шкiряну куртку iз чимось схожим на дiамантовi запонки. Його сорочка була екстравагантно гофрована. Ланцюжковий браслет на правому зап’ястку хвальковито подзенькував (по тому, як Озмонд тримав рукiв’я батога, Джек здогадався, що його ведуча рука – лiва). Довге волосся вiн зав’язував на потилицi широкою стрiчкою, певно, з бiлого атласу. Вiн пахтiв двома ароматами. Верхня нота – це те, що його матiр називала «парфумами всiх чоловiкiв», тобто лосьйон пiсля голiння, одеколон тощо. Вiд Озмонда пахло задушливо й порошнисто. Цей запах нагадав Джековi про старi чорно-бiлi британськi фiльми, де якогось горопаху тягали на допити до Старого Бейлi[68 - Старий Бейлi – традицiйна назва центрального кримiнального суду в Лондонi.]. Суддi й адвокати в таких фiльмах завжди носили перуки, i Джек подумав, що скриньки, у яких цi перуки зберiгалися, мали б пахнути так, як Озмонд, – сухо й запилюжено-солодко, як найстарiший у свiтi пончик, присипаний цукровою пудрою. А пiд ним ховався живiший, але ще бридкiший запах: здавалося, Озмонд випромiнював його. То був запах поту, що нашаровувався на бруд, запах чоловiка, який мився дуже рiдко, якщо взагалi коли-небудь виконував цю дiю. Так. Вiн був однiею з тих iстот, що намагалися викрасти його тодi. Живiт Джека забуркотiв i стиснувся. – Не знав, що в тебе е син, капiтане Фаррен, – сказав Озмонд. Хоч вiн i звертався до капiтана, але не вiдводив очей вiд Джека. «Льюiс, – думав хлопчик. – Я Льюiс. Тiльки б не забути…» – Волiв би i я не знати про це, – вiдповiв капiтан, зиркаючи на Джека зi злiстю й огидою. – Я зробив йому честь, привiвши до великого павiльйону, а вiн тiкае, як псяка. Упiймав його, коли вiн грався в… – Так, так, – сказав Озмонд, удавано посмiхаючись. «Вiн не вiрить жодному слову, – нажахано подумав Джек i вiдчув, як його свiдомiсть незграбно ступае крок у напрямку панiки. – Жодному слову!» – Хлопцi поганi. Усi хлопцi поганi. Це аксiома. Вiн легенько торкнувся до Джекового зап’ястка пужалном батога. Нерви хлопчика напружилися до краю, i вiн скрикнув… i миттево спалахнув вiд сорому. Озмонд загиготiв. – Поганi, о так, це аксiома, усi хлопчики поганi. Я був поганим, i, закладаюся, ти був поганим, дуже поганим, капiтане Фаррен. Так? Так? Ти був поганим? – Так, Озмонде, – вiдповiв капiтан. – Дуже поганим? – перепитав Озмонд. Неймовiрно: вiн почав пританцьовувати в багнюцi. І водночас у ньому не було нiчого жiночного: Озмонд був гнучким i тендiтним, але Джек не вiдчував у ньому справжнього гомосексуалiзму; якщо в його словах i був сексуальний пiдтекст, то Джек iнтуiтивно вiдчував, що вiн безпiдставний. Нi, вiд нього йшла глибинна злiсть… i божевiлля. – Дуже поганим? Надзвичайно поганим? – Так, Озмонде, – дерев’яним голосом вiдповiв капiтан Фаррен. Його шрам виблискував у пообiдньому свiтлi й тепер видавався радше червоним, нiж рожевим. Озмонд закiнчив свiй iмпровiзований танок так само рiзко, як i розпочав. Вiн холодно глянув на капiтана. – Нiхто не знав, що в тебе е син, капiтане. – Вiн байстрюк, – сказав капiтан. – І дурко. А ще й ледацюга, як з’ясувалося сьогоднi. – Вiн несподiвано повернувся i вдарив Джека по обличчю. Насправдi удар був не сильним, але рука капiтана Фаррена була важкою, наче цеглина. Джек застогнав i гепнувся в бруд, тримаючись за вухо. – Дуже поганий, надзвичайно поганий, – сказав Озмонд, та зараз його обличчя стало моторошно порожнiм, тонким i замкненим. – Пiдводься, поганий хлопчику. Поганих хлопчикiв, якi не слухаються батькiв, треба покарати. А ще поганих хлопчикiв треба розпитати. – Вiн махнув батогом. Той сухо клацнув. Хистка свiдомiсть Джека вибудувала дивну асоцiацiю – як вiн збагнув пiзнiше, то була спроба повернутися додому будь-яким знаним йому способом. Клацання Озмондового батога нагадало пострiл iз духовоi рушницi «Дейзi», яку вiн мав у восьмирiчному вiцi. Вони з Рiчардом Слоутом обидва мали такi рушницi. Озмонд потягнувся i схопив вимащену брудом Джекову руку своею бiлою павучою долонею. Вiн смикнув Джека до себе, огортаючи хлопчика своiми запахами – староi солодкавоi пудри та старого згiрклого бруду. Його дивнi сiрi очi врочисто вдивлялися в блакитнi Джековi. Джек вiдчув, як сечовий мiхур важчае, тож намагався не пiдмочити штани. – Хто ти? – запитав Озмонд. 4 Цi слова зависли в повiтрi мiж ними трьома. Джек знав, що капiтан дивиться на нього iз суворим виразом обличчя, за яким не мiг сховати вiдчай. Вiн чув кукурiкання пiвнiв i гавкання собак. Звiдкiлясь долинав гуркiт карети, що наближалася. «Скажи менi правду; я розпiзнаю брехню, – казали тi очi. – Ти скидаешься на одного поганого хлопчика, якого я вперше зустрiв у Калiфорнii – ти вiн i е?» І якусь мить уся правда тремтiла в нього на вустах: «Джек, я Джек Сойер, так, я той малий iз Калiфорнii, королева цього свiту була моею матiр’ю, от тiльки я помер, i я знаю твого боса, я знаю Моргана – дядька Моргана, – i я розкажу тобi все, що ти захочеш знати, тiльки припини дивитися на мене так своiми гiпнотичними очима, бо я лише дитина, а дiти завжди роблять так – вони розповiдають, розповiдають усе…» А тодi вiн почув мамин голос, i суворiсть у ньому межувала з глумом: «Ти збираешся все вибовкати цьому типу, Джекi? ЦЬОМУ типу? Вiд нього ж тхне вiддiлом розпродажiв чоловiчоi парфумерii, а сам вiн скидаеться на середньовiчний варiант Чарлза Менсона[69 - Чарлз Мiллз Менсон – американський злочинець, серiйний убивця. У 1960-х роках очолював культову гiпi-комуну, членiв якоi спонукав до низки гучних та жорстоких убивств в околицях Лос-Анджелеса в Калiфорнii, зокрема до вбивства дружини Романа Поланскi. Цiкаво, що вiдомий музикант Мерiлiн Менсон «позичив» прiзвище саме в цього серiйного вбивцi, а iм’я – у Мерiлiн Монро.]… Але чини так, як вважаеш за потрiбне. Ти можеш надурити його, якщо захочеш – i навiть не спiтнiвши, – але чини, як вважаеш за потрiбне». – Хто ти? – перепитав Озмонд, пiдсуваючись iще ближче, i на його обличчi Джек прочитав абсолютну впевненiсть – вiн звик отримувати всi потрiбнi йому вiдповiдi вiд людей… i не тiльки вiд дванадцятирiчних дiтлахiв. Джек глибоко, рвучко вдихнув («Коли ти хочеш досягнути максимальноi гучностi – коли хочеш, щоб тебе почули на останньому ряду балкона, – застосовуй дiафрагму, Джекi. Тодi звук легко проходить крiзь голосовi зв’язки назовнi») i заверещав: – Я ЗБИРАВСЯ ПОВЕРНУТИСЯ! БОГОМ КЛЯНУСЯ! Озмонд, який нахилився ще ближче в очiкуваннi на розбитий, безсилий шепiт, вiдскочив, наче Джек простягнув до нього руку й ударив. Вiн наступив на хвостик однiеi зi стрiчок свого батога чоботом i мало не перечепився через них. – Ти Богом забитий малий виродок… – Я ЗБИРАВСЯ! БЛАГАЮ НЕ БИЙТЕ МЕНЕ, ОЗМОНДЕ, Я ЗБИРАВСЯ ПІТИ НАЗАД! Я НІКОЛИ НЕ ХОТІВ ПРИХОДИТИ СЮДИ. Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ… Капiтан Фаррен стрiмко кинувся вперед i вдарив його по спинi. Джек простягнувся в багнюцi, досi волаючи. – Вiн дурко, я ж казав тобi, – почув Джек капiтановi слова. – Я прошу вибачення, Озмонде. Будь певним, я виб’ю з нього дух. Вiн… – Та що вiн узагалi тут робить? – завищав Озмонд. Його писклявий сварливий голос скидався на вищання базарноi баби. – Що твiй сопливий плюгавий байстрюк тут робить? І не намагайся показати менi його пропуск! Знаю, що вiн його не мае! Ти протягнув його сюди, щоб нагодувати зi столу королеви… а ще, гадаю, щоб украсти срiбло королеви… вiн поганий… одного погляду на нього достатньо, щоб збагнути, що вiн дуже, неприпустимо, зовсiм поганий! Батiг знову клацнув, та цього разу не м’яко, як духова рушниця «Дейзi», а гучно та чiтко, наче гвинтiвка двадцять другого калiбру, i Джек устиг подумати: «Я знаю, що зараз буде», – а тодi велетенська гаряча рука схопила його за спину. Бiль пронизував його плоть i, здавалося, що вiн не стихае, а, навпаки, наростае. Вiн палив i доводив до божевiлля. Джек скрикнув i скорчився в багнi. – Поганий! Дуже поганий! Неприпустимо поганий! Кожне «поганий» супроводжувалося черговим клацанням Озмондового батога, ще одним палючим дотиком i Джековим криком. Його спина горiла. Вiн навiть не знав, як довго це тривае – здавалося, що з кожним ударом Озмонд тiльки ще бiльше розпалюеться, – коли почувся чужий вигук: – Озмонде! Озмонде! Ось де ти! Дякувати Богу! Дружний стукiт чобiт на бiгу. Голос Озмонда, розлючений i трохи засапаний: – Ну? Ну? Що там? Рука схопила Джека за лiкоть i допомогла йому пiдвестися. Коли вiн похитнувся, рука обняла його за талiю та пiдтримала. Важко було повiрити, що капiтан, такий суворий i рiшучий пiд час iхньоi бентежноi екскурсii павiльйоном, мiг тепер бути таким чуйним. Джек знову захитався. Свiт i далi поривався розмитися. Патьоки гарячоi кровi стiкали по спинi. З ненавистю, що дедалi зростала, вiн глянув на Озмонда. І Джековi подобалося вiдчувати цю ненависть. Це була чудова протиотрута вiд страху й хвилювання. Ти зробив це – ти завдав менi болю, поранив мене. А тепер слухай сюди, Джигсе[70 - Джигс (1929–1938) – шимпанзе, який грав роль Чiти у голлiвудських фiльмах 1930-х рокiв про Тарзана.], якщо я матиму нагоду вiдплатити тобi… – З тобою все гаразд? – прошепотiв капiтан. – Так. – Що? – репетував Озмонд до двох чоловiкiв, що перервали шмагання Джека. Повз одного з цих дендi Джек та капiтан проходили, коли йшли до таемноi кiмнати. А iнший скидався на вiзника, якого Джек бачив одразу пiсля повернення на Територii. Чолов’яга виглядав страшенно переляканим, вiн був пораненим: злiва на головi з рани юшила кров, заливаючи iз цього боку все обличчя. Лiва рука в нього була подряпана, а камiзелька – порвана: «Що ти там кажеш, нахабо?» – Мiй фургон перекинувся на поворотi бiля вiддаленоi околицi Селища Рiзномайстрiв, – говорив вiзник. Розмовляв вiн повiльно i спроквола, як людина, прибита горем. – Мiй син убитий, Володарю. Вiн загинув пiд дiжками. Йому виповнилося лишень шiстнадцять на День травневих пагонiв. Його мати… – Що? – знову заволав Озмонд. – Дiжки? З елем? Часом не з Кiнгсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перекинув цiлий фургон Кiнгслендського елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати менi, пра-а-а-а-а-вда ж? Голос Озмонда сягнув такоi високоi ноти, що здавалося, нiби на останньому словi вiн намагався злiсно пародiювати оперну дiву. Той голос тремтiв i мiнився. І тут Озмонд знову затанцював…от тiльки цього разу вiд лютi. Це поеднання було настiльки дивним, що Джек пiдвiв до рота обидвi руки, аби потамувати мимовiльне гигикання. Через цей рух сорочка дряпнула його побиту спину, i бiль миттево привiв його до тями; швидше, нiж капiтан прошепотiв попередження. Терпляче, нiби Озмонд просто пропустив единий важливий факт (певно, йому саме так i здавалося), вiзник почав знову: – Йому тiльки шiстнадцять виповнилося на День травневих пагонiв. Його матiр не хотiла, щоб вiн iхав зi мною. Навiть думати не смiю, що… Озмонд здiйняв батiг, i той просвистiв униз слiпуче й несподiвано швидко. Ще секунду тому його лiва рука вiльно стискала пужално – а вже за мить удар батога: не як пострiл iз двадцять другого калiбру, а як iграшкова рушниця. Вiзник вiдсахнувся i закричав, притискаючи руки до обличчя. Свiжа кров рiвномiрно стiкала його брудними пальцями. Вiн упав додолу, волаючи: «Володарю! Володарю! Володарю!» – приглушеним, булькотливим голосом. Джек застогнав: – Ходiмо звiдси, швидше! – Зачекай, – вiдповiв капiтан. Здавалося, напруженi риси його обличчя трiшки пом’якшилися, а в очах забринiла крихта надii. Озмонд повернувся до дендi, що вiдступив назад. Його тонкий червонястий рот не замовкав. – То був «Кiнгсленд»? – важко дихаючи, запитав Озмонд. – Озмонде, ти не маеш звинувачувати себе… Озмонд здiйняв угору лiвий зап’ясток; хвости батога з телячоi шкiри зi сталевими наконечниками дзенькнули об чоботи дендi. Той позадкував iще на крок. – Не розказуй менi тут, що я маю робити, а що нi, – сказав Озмонд. – Просто вiдповiдай на моi запитання. Я засмучений, Стiвене, неприпустимо, надзвичайно засмучений. То був «Кiнгсленд»? – Так, – вiдповiв Стiвен. – Менi прикро казати, але… – На Зовнiшнiй Дорозi? – Озмонде… – На Зовнiшнiй Дорозi, ти, обвислий хере? – Так, – проковтнув Стiвен. – Ну, звiсно ж, – мовив Озмонд, i жахливий блiдий осмiх розрiзав його витончене обличчя. – Де ж iще мало б розташовуватися Селище Рiзномайстрiв, як не на Зовнiшнiй Дорозi? Не вмiе ж село лiтати? А? Як може село перелетiти з однiеi дороги на iншу, Стiвене? Може? Може? – Нi, Озмонде, звiсно ж, не може. – Не може. Тож дiжки зараз котяться Зовнiшньою Дорогою, правильно кажу? Якщо я правильно все розумiю, то дiжки й перевернутий фургон з елем блокують Зовнiшню Дорогу, а найкращий ель на всiх Територiях стiкае на землю, щоб грунтовi черви могли напитися? Правильно кажу? – Так… так. Але… – Морган приiде Зовнiшньою Дорогою! – заверещав Озмонд. – Морган приiде, а ти знаеш, як швидко жене вiн своiх коней! Якщо його дилiжанс виiде на поворот i натрапить на той непотрiб, вiзник може не встигнути зупинитися. Вiн може перекинутися! Вiн може загинути! – Господи-Боже, – видихнув Стiвен одним словом. Його блiде обличчя зблiдло ще на два тони. Озмонд повiльно кивнув. – Гадаю, якщо дилiжанс Моргана перекинеться, краще нам би молитися за його загибель, нiж за одужання. – Але… але… Озмонд вiдвернувся вiд нього i мало не побiг туди, де стояли капiтан Зовнiшньоi Варти та його «син». За Озмондом у багнюцi досi звивався жалюгiдний вiзник, досi бурмочучи свое «Володарю». Озмондовi очi ковзнули по Джековi, а тодi глянули крiзь нього, наче хлопчика там i не було. – Капiтане Фаррен, – мовив вiн. – Ти стежив за подiями останнiх п’яти хвилин? – Так, Озмонде. – Чи добре ти за ними стежив? Ти iх проаналiзував? Чи ретельно ти iх проаналiзував? – Так. Гадаю, що так. – Ви так гадаете? Який чудовий у нас капiтан. Як на мене, то ми ще поговоримо про те, як такий зразковий капiтан мiг стати батьком отакого жаб’ячого виплодка. Його очi холодно й швидко глипнули на Джека. – Та зараз не час для цього, правда ж? Нi. Пропоную зараз зiбрати тобi дюжину найсильнiших твоiх людей, а тодi подвоiти – нi, потроiти – iхню кiлькiсть i iхати до Зовнiшньоi Дороги. Твiй нiс поведе тебе до мiсця аварii, чи не так? – Так, Озмонде. Озмонд кинув швидкий погляд на небо. – Ми чекаемо на Моргана десь о шостiй. Можливо, трiшки ранiше. Зараз – друга. Як, по-твоему, капiтане, зараз друга? – Так, Озмонде. – А що ти скажеш, маленький покидьку? Тринадцята? Двадцять третя? Вiсiмдесят перша година? Джек витрiщався на нього. Озмонд зневажливо скривився, i Джек вiдчув, як хвиля чистоi ненавистi знову здiймаеться в серединi нього. Ти завдав менi болю, i якщо я матиму нагоду!.. Озмонд перевiв погляд на капiтана. – Гадаю, тобi варто докласти зусиль, щоб до п’ятоi врятувати тi дiжки, що не розлилися. А пiсля п’ятоi треба буде просто якомога швидше розчистити дорогу. Зрозумiло? – Так, Озмонде. – Тодi геть звiдси. Капiтан Фаррен пiднiс кулак до лоба та вклонився. Джек i далi тупо витрiщався – ненависть була такою сильною, що його мозок, здавалося, аж вiбрував вiд неi, – а тодi повторив дiю капiтана. Озмонд вiдвернувся вiд них ще до того, як вони почали вiддавати честь. Вiн попрямував назад до вiзника, ляскаючи батогом, наче духовою рушницею «Дейзi». Вiзник почув наближення Озмонда та закричав. – Ходiмо, – сказав капiтан, востанне потягнувши Джека за руку. – Ти не хочеш бачити цього. – Нi, – вичавив Джек. – Господи, нi. Але щойно капiтан Фаррен штовхнув праву стулку брами й вони нарештi вийшли з павiльйону, Джек почув це – а потiм чув це в снах тiеi ночi: один свист карабiнового пострiлу за одним, i кожен супроводжувався криком приреченого вiзника. Озмонд також видавав певний звук. Йому бракувало дихання, тож складно було визначити, що то був за звук, не бачачи його обличчя – а цього Джековi не дуже хотiлося робити. Бо вiн i так знав. Джек подумав, що Озмонд смiеться. 5 Тепер вони опинилися серед людного мiсця павiльйонних угiдь. Мандрiвнi музиканти скоса зиркнули на капiтана Фаррена… i вiдiйшли вiд нього подалi. Капiтан рухався дуже швидко, його обличчя напружилося вiд чорних думок. Джековi довелося бiгти пiдтюпцем, аби встигати за ним. – Нам пощастило, – раптом сказав капiтан. – Збiса пощастило. Менi здалося, що вiн хоче вбити тебе. Джек витрiщився на нього, у сухому ротi пекло. – Знаеш, вiн божевiльний. Божевiльний, наче людина, що переслiдувала торт. Джек гадки не мав, про що говорить капiтан, але погодився з тим, що Озмонд божевiльний. – Що… – Стривай, – мовив капiтан. Вони повернули назад до маленького намету, у який капiтан потягнув Джека, коли той показав йому акулячий зуб. – Стiй тут i чекай на мене. Нi з ким не розмовляй. Капiтан зайшов до намету. Джек стояв, дивився i чекав. Повз нього прочимчикував жонглер, який зиркнув на хлопчика, навiть не збившись з ритму; вiн i далi пiдкидав з пiвдюжини м’ячикiв у грацiйному, хитромудрому вiзерунку. Зграйка брудних дiтей iшла за ним, наче за Гамельнським щуроловом[71 - Гамельнський щуролов – персонаж середньовiчноi нiмецькоi легенди, що оповiдае про музиканта, якого ошукав магiстрат мiста Гамельн. Чиновники вiдмовилися виплатити винагороду за позбавлення мiста вiд щурiв. Музика помстився: за допомогою чаклунства вивiв за собою мiських дiтей, якi потiм загинули.]. Молода жiнка, приклавши замурзане немовля до великих грудей, сказала, що коли в Джека знайдеться монетка або двi, то вона могла б навчити хлопчика робити дещо з його малюком, окрiм як пiсяти ним. Джек збентежено вiдвiв погляд i зашарiвся. Молодиця зайшлася смiхом, схожим на каркання. – О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ! Іди сюди, любчику! Іди… – Геть звiдси, курво, iнакше закiнчиш день у кухонному пiдземеллi. Це був капiтан. Вiн вийшов iз намету разом з iншим чоловiком. Цей, iнший, хоч i був огрядним i старим, а все ж мав дещо спiльне з Фарреном – вiн виглядав як справжнiй солдат, а не один iз ряджених акторiв Гiлберта та Саллiвана[72 - Драматург сер Вiльям Швенк Гiлберт (1836–1911) та композитор сер Артур Сеймур Саллiван (1842–1900) – англiйськi автори, що створили в другiй половинi ХІХ столiття чотирнадцять комiчних опер. Їхнi твори популярнi навiть сьогоднi.]. Вiн намагався застiбнути форму на гiгантському черевi, водночас тримаючи в руках закручений музичний iнструмент, схожий на валторну. Жiнка iз замурзаним немовлям подалася геть, навiть не глянувши на Джека. Капiтан узяв потримати рiжок товстуна, аби той мiг застiбнутися, й перекинувся з ним кiлькома словами. Товстун кивнув i, нарештi впоравшись iз курткою, забрав рiжок назад. А тодi рушив уперед, дмухаючи в рiжок. Цей звук був зовсiм не схожий на той, що його Джек чув, коли вперше опинився на Територiях. Тодi лунало багато рiжкiв, i в iхньому звучаннi вчувалося щось хвалькувате: то було сурмлiння герольдiв. А цей звук скидався на фабричний свисток, що нiби промовляв: час братися до роботи. Капiтан обернувся до Джека. – Ходiмо зi мною, – мовив вiн. – Куди? – На Зовнiшню Дорогу, – вiдповiв капiтан Фаррен i кинув на Джека Сойера задумливий погляд, на днi якого бринiв страх. – Батько мого батька називав ii Захiдною Дорогою. Вона прямуе на захiд повз усе меншi й меншi села, аж доки не сягае Форпостiв. А далi, за Форпостами, вона йде в нiкуди… або в пекло. Якщо ти рушаеш на захiд, хлопче, най поможе тобi Господь. От тiльки я чув, що навiть Вiн сам нiколи не потикаеться за Форпости. Ходiмо. Питання роiлися в Джековiй головi – цiлi мiльйони питань, – та капiтан обрав убивчо швидкий темп, i хлопчику просто бракувало дихання, аби поставити iх. Вони видерлися на схил пiвденнiше вiд великого павiльйону, а тодi минули мiсце, у якому Джек уперше опинився на Територiях. Веселий сiльський ярмарок був тепер зовсiм поруч: Джек чув, як закликайло припрошував шановну публiку випробувати долю в «Диявольського Вiслюка»: «Щоб виграти приз, достатньо протриматися на ньому двi хвилини», – гукав вiн. Океанiчний бриз розносив по всiх усюдах його голос, а разом iз ним i спокусливий аромат гарячих наiдкiв – смаженоi кукурудзи та м’яса. У животi в Джека забурчало. Опинившись у безпецi, далеко вiд Озмонда Великого i Грiзного, вiн збагнув, що смертельно зголоднiв. Вони вже майже дiйшли до ярмарку, як повернули праворуч на дорогу, що була значно ширшою за ту, котра вела до великого павiльйону. «Зовнiшня Дорога, – подумав Джек, але вже за мить, коли легкий страх охопив його нутрощi, вiн сам себе виправив: – Нi… Захiдна Дорога. Шлях до Талiсмана». А тодi знову поквапцем рушив за капiтаном Фарреном. 6 Озмонд мав рацiю: за потреби вони могли би просто йти за своiми носами. До селища з тiею дивною назвою лишалося не менше за милю, а бриз уже принiс iм кислий аромат розлитого елю. Дорожнiй рух у схiдному напрямку був перевантажений. Головним транспортом були фургони, запряженi змиленими кiньми (однак двоголових серед них не траплялося). Джеку спало на думку, що фургони були чимось на кшталт «Даямонд Рео» та «Петербiлтiв»[73 - «Даямонд Рео» та «Петербiлт» – американськi автомобiльнi компанii, що спецiалiзуються на виготовленнi вантажiвок.] цього свiту. Деякi з них – доверху заповненi торбами, пакунками й пакетами, iншi – сирим м’ясом, а третi – щебетливими клiтками з курчатами. На пiд’iздi до Селища Рiзномайстрiв вiдкритий фургон iз жiнками небезпечно похитувався. Жiнки смiялися й верещали. Одна з них пiдвелася, задерла спiдницю аж до волохатоi промежини, п’яно вигнулася i закрутила стегнами. Вона б точно впала з фургона прямiсiнько в канаву – i, певно, зламала б шию, – якби одна iз супутниць не схопила ii за заднiй край спiдницi й грубо не потягнула долу. Джек знову почервонiв: як тодi, коли побачив бiлi груди молодицi та сосок у ротi замурзаноi дитини. О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ! – О Боже! – пробурмотiв Фаррен i ще прискорив рух. – Вони ж усi п’янi! Напилися розлитого «Кiнгсленда»! І шльондри, i сам вiзник також! Вони ж можуть перевернутися на дорозi або звалитися в урвище – невелика втрата. Заразнi шльондри! – Принаймнi, – задихаючись мовив Джек, – дорогу вже мае бути розчищено, якщо весь цей люд приiхав сюди. Хiба нi? Вони вже були в Селищi Рiзномайстрiв. Широку Захiдну Дорогу змащували олiею, щоб прибрати пил. Фургони приiжджали та iхали геть, групи людей снували вулицею туди-сюди, гучно щось обговорюючи. Джек побачив двох чоловiкiв, що лаялися бiля чогось схожого на ресторан. Зненацька один iз них ударив суперника кулаком. Уже за мить обое чоловiкiв качалися по землi. «Не тiльки тi шльондри наклюкалися „Кiнгсленда“, – подумав Джек. – Гадаю, кожному в цьому мiстечку дiсталося трохи». – Усi великi фургони, що проiхали повз нас, приiхали звiдси, – сказав капiтан Фаррен. – Меншi, звiсно, могли якось проскочити, але дилiжанс Моргана не з маленьких, хлопче. – Морган… – Не думай зараз про Моргана. Запах елю став гострiшим, щойно вони проминули центр села та пiшли до дальнього кутка. Ноги в Джека болiли, бо вiн намагався встигати за капiтаном. Йому здавалося, що вони пройшли вже зо три милi. «Скiльки це в моему свiтi?» – подумав вiн, i це питання повернуло його до магiчного соку Спiдi. Хлопчик почав судомно мацати камзол, переконаний, що втратив магiчне пiйло, – але воно було на мiсцi, хай навiть його боксерки змiнилися на спiдню бiлизну Територiй. Коли вони сягнули захiдного краю селища, кiлькiсть фургончикiв зменшилася, проте кiлькiсть пiшоходiв, що рухалися на схiд, надзвичайно зросла. Бiльшiсть пiшоходiв вигиналися, хиталися та реготали. Вiд них усiх тхнуло елем. У деяких навiть текло по одягу так, наче вони вляглися долi й цмулили напiй, як тi собаки. Джек гадав, що так воно й було. Вiн побачив, як чоловiк, що без упину реготав, вiв за руку восьмирiчного хлопчика – i той реготав так само. Той чоловiк був страшенно схожий на ненависного портье з «Альгамбри», i Джек збагнув, що вони були Двiйниками. І чоловiк, i хлопчик, якого вiн вiв за руку, були п’яними, i коли Джек озирнувся на них, то побачив, як хлопченя почало блювати. Його батько – Джек гадав, що то був саме вiн – боляче й сильно смикнув малого за руку, коли той намагався доповзти до порослого чагарниками яру, де мiг би проблюватися у вiдноснiй приватностi. Хлопчик побрiв за батьком, наче пес на короткому повiдку, розприскуючи блювотиння на стариганя, що впав край дороги i хропiв. Обличчя капiтана Фаррена дедалi темнiшало й темнiшало. – Бог би iх усiх забив, – мовив вiн. Навiть тi, хто добряче нажлуктилися, трималися якомога далi вiд капiтана зi шрамом. Тодi, на вартi бiля павiльйону, капiтан носив на поясi короткi зручнi шкiрянi пiхви. Джек гадав (i не безпiдставно), що в них ховався короткий практичний меч. Якщо хтось iз п’яниць пiдходив надто близько, капiтан просто торкався меча, i пияк швиденько йшов собi геть. За десять хвилин – коли Джек уже був певен, що бiльше не витримае – вони дiсталися мiсця аварii. Вiзник саме завершував поворот, як фургон похилився i перекинувся. Через це дiжки розлетiлися по всiй дорозi. Бiльшiсть iз них розбилася, тому двадцять футiв дороги перетворилися на болото. Один кiнь лежав мертвий пiд фургоном, виднiвся тiльки його круп. Другий кiнь лежав у яру, i розбитий уламок дiжковоi клепки стирчав з його вуха. Джеку подумалося, що так сталося не випадково. Певно, кiнь дуже сильно поранився, i хтось вирiшив покласти край його стражданням пiдручними засобами. Інших коней нiде не було видко. Мiж конем пiд фургоном та другим, у яру, лежав розпростертий на дорозi син вiзника. Половина його обличчя вдивлялася в ясно-блакитне небо Територiй з тупим зачудуванням. Там, де колись була друга половина, виднiлася лише червона маса та схожi на шматочки гiпсу уламки бiлих кiсток. Джек побачив, що кишенi хлопця вивернуто. Навколо мiсця аварii блукало з дюжину людей. Вони повiльно брели, часто нахиляючись, щоб зачерпнути елю зi слiду вiд копита або щоб змочити в калюжцi носову хустинку чи просто вiдiрваний шматок сорочки. Бiльшiсть iз них хиталися. Голоси здiймалися до реготiв i сварливих вискiв. Пiсля довгих умовлянь Джекова матiр таки погодилася вiдпустити його з Рiчардом на опiвнiчний спарений сеанс «Ночi живих мерцiв» та «Свiтанку мерцiв» в один iз дюжини кiнотеатрiв Вествуда. П’янi люди, що тут вешталися, нагадували йому зомбi з тих двох фiльмiв… Капiтан Фаррен витягнув меч. Той був коротким i практичним, як Джеку й уявлялося, i дуже не схожим на мечi з лицарських романiв. Вiн бiльше скидався на тесак м’ясника – поточений, пошрамований i щербатий; його потемнiле вiд поту рукiв’я було обмотане старою шкiрою. Та й саме лезо було темним… за винятком рiзального краю. Вiн мав блискучий, заточений i дуже гострий вигляд. – Забирайтеся звiдси, хутко! – волав Фаррен. – Руки геть вiд королiвського елю, Бог вас всiх забий! Забирайтеся геть, iнакше всiм кишки повипускаю! У вiдповiдь йому пролунало невдоволене буркотiння, але все-таки п’яницi вiдiйшли вiд капiтана Фаррена – усi, крiм одного вайла, на лисому черепi якого де-не-де росли жмутки волосся. На думку Джека, його вага сягала трьохсот фунтiв, а зрiст – щонайменше семи футiв. – Як тя iдея побицця з нами всiма, рубако? – запитало вайло й махнуло рукою на гурт селян, якi за наказом Фаррена вiдiйшли вiд пивного болота й смiття з дiжок. – Залюбки, – вiдказав капiтан Фаррен i вищирився до велетня. – Я тiльки за, i найперше – з тобою, налиганий ти шматок лайна. – Фарренiв вищир поширшав, i велет вiдiйшов пiд впливом його небезпечноi сили. – Нападай, якщо бажаеш. Коли я зарубаю тебе, то це буде перша хороша подiя за весь сьогоднiшнiй день. Велетень позадкував iз бурмотiнням. – А тепер ви всi! – закричав Фаррен. – Забирайтеся звiдси! Дюжина моiх людей виiжджае зараз iз павiльйону королеви! Їх не надто тiшитиме робота, й менi нема в чiм дорiкнути iм за це, так що я за них не вiдповiдаю! Гадаю, у вас зараз саме достатньо часу, щоб повернутися в селище й сховатися по своiх пiдвалах до iхнього приiзду! Буде наймудрiшим учинити саме так! Забирайтеся геть! Вони всi кинулися бiгти до Селища Рiзномайстрiв, i попереду всiх громило, що кинув виклик капiтановi. Фаррен буркнув i повернувся до мiсця аварii. Вiн зняв куртку та накрив нею обличчя вiзникового сина. – Цiкаво, хто з них обнишпорив кишенi хлопця, що помер чи, може, тiльки помирав на дорозi, – задумливо сказав Фаррен. – Якби я дiзнався, то повiсив би iх на хрестi ще до настання сутiнок. Джек промовчав. Капiтан довго стояв i дивився вниз, на мертвого юнака, розтираючи однiею рукою м’яку нерiвну, пошрамовану шкiру на власному обличчi. Коли Фаррен глянув на Джека, то здавалося, нiби вiн щойно прийняв рiшення. – Тепер тобi потрiбно пiти, хлопче. Просто зараз. Перш нiж Озмонд не вирiшив, що хоче й далi допитувати мого придуркуватого синочка. – Вам дуже перепаде? – запитав Джек. Капiтан злегка всмiхнувся. – Якщо ти пiдеш, у мене не буде проблем. Я можу сказати, що вiдiслав тебе назад до матерi або що так розлютився, що забив тебе до смертi дерев’яною ломакою. Озмонд повiрить i в те, i в iнше. Вiн не про те зараз думае. Усi вони. Вони чекають на ii смерть. І це трапиться скоро. Якщо тiльки не… Вiн не завершив. – Іди, – сказав Фаррен. – Не барися. А коли почуеш наближення Морганового дилiжанса, тiкай з дороги й бiжи далеко в лiси. Далеко. Інакше вiн почуе тебе, як кiт чуе щура. Вiн миттево вiдчувае, коли щось виходить з-пiд контролю. Його контролю. Вiн диявол. – А я почую його наближення? Його дилiжанса? – нерiшуче запитав Джек. Вiн поглянув на дорогу, що простягалася за рештками дiжок. Вона здiймалася вгору, аж до краю соснового бору. Там буде темно, подумалося йому… А якщо Морган iхатиме з iншого боку… Страх i самотнiсть пронизали його найгострiшою, найлютiшою хвилею нещастя, знаного донинi. «Спiдi, я не можу зробити це! Хiба ж ти не знаеш? Я просто дитина!» – У дилiжанс Моргана запряжено шiсть пар коней, i тринадцятий кiнь – попереду, – сказав Фаррен. – І коли вони летять галопом, чортiв катафалк торохтить, наче грiм, що котиться землею. Ти точно почуеш його. Вистачить часу, щоб заховатися. Тiльки переконайся, що ти добре заховався. Джек щось прошепотiв. – Що? – рiзко перепитав Фаррен. – Я сказав, що не хочу йти, – лишень трiшки гучнiше повторив Джек. Сльози пiдступили так близько, що вiн розумiв: варто iм потекти, як вiн не зможе спинити цей потiк, втратить контроль над собою i благатиме капiтана Фаррена забрати його звiдси, захистити, що-небудь… – Гадаю, вже надто пiзно думати про те, чого ти хочеш, – сказав капiтан Фаррен. – Я не знаю нiчого про тебе, хлопче, i знати не хочу. Не хочу навiть знати твого iменi. Джек стояв i дивився на нього. Його плечi згорбилися, очi пекли, а губи тремтiли. – Розправ плечi! – несподiвано люто гаркнув капiтан Фаррен. – Кого ти збираешся рятувати? Куди ти йдеш? Та, судячи з усього, ти й десяти футiв не подолаеш! Ти надто малий, щоб бути чоловiком, але мiг би хоча б прикинутися, правда? Ти виглядаеш, як побитий пес! Зачеплений за живе, Джек виструнчився i висушив сльози. Його погляд упав на останки вiзникового сина, i в головi промайнуло: «Принаймнi я не там, поки що. Вiн мае рацiю. Жалiсть до себе – це розкiш, яку я не можу собi дозволити». Це правда. І все-таки вiн трохи сердився на капiтана зi шрамом через те, що той допiк його i так легко натиснув на потрiбнi важелi. – Краще, – сухо сказав капiтан. – Не набагато, але краще. – Дякую, – саркастично вiдповiв Джек. – Тобi нема куди вiдступати, хлопче. Озмонд женеться за тобою. Морган також скоро кинеться навздогiн. І, можливо… Там, звiдки ти прийшов, також будуть проблеми. Але вiзьми ось це. Якщо Паркус вiдрядив тебе до мене, то хотiв би, щоб я вiддав це тобi. Тож бери i йди. Капiтан простягнув на долонi монету. Джек завагався, а тодi взяв ii. Вона була завбiльшки з п’ятдесятицентовик Кеннедi, але значно важчою – наче золото, подумав хлопчик, хоча насправдi вона мала забарвлення матового срiбла. Коли вiн поглянув на профiль Лаури Делосiан, його знову вразила – хоч i на мить, але надзвичайно – ii схожiсть iз матiр’ю. Нi, не просто схожiсть: попри певнi фiзичнi вiдмiнностi на кшталт тоншого носа чи круглiшого пiдборiддя, це i була його мама. Джек знав це. Вiн перевернув монетку й побачив тварину з головою i крилами орла та тiлом лева. Здавалося, вона дивиться на Джека. Вiд цього стало трохи лячно, тому вiн поклав монету всередину камзола, до пляшечки з магiчним соком Спiдi. – Навiщо це? – запитав вiн у Фаррена. – Ти дiзнаешся, коли настане час, – вiдповiв капiтан. – Або, можливо, не дiзнаешся. У будь-якому разi, я виконав свiй обов’язок перед тобою. Скажи про це Паркусу, коли побачиш його. Джек вiдчув, як абсолютна iрреальнiсть знову поглинае його. – Іди, синку, – сказав Фаррен. Його голос стих, хоч i не став м’якшим. – Виконуй свою роботу… або те, що зможеш. Зрештою, саме це вiдчуття iрреальностi – усепоглинаюче переконання, що вiн – тiльки гра чиеiсь уяви – змусило його рушити. Лiва нога, права нога, лiва вперед, права вперед. Вiдкинув убiк уламок просякнутого елем дерева. Переступив через розтрощенi рештки колеса. Обiйшов з того боку вагона, зовсiм не здивований виглядом засохлоi кровi та дзижчанням мух. Що таке кров чи дзижчання мух увi снi? Вiн дiйшов до краю замуленого, засипаного уламками дерева й дiжок вiдрiзку дороги, а тодi озирнувся… але капiтан Фаррен вiдвернувся. Може, вiн видивлявся своiх людей, а може, просто став так, аби не дивитися на Джека. Зрештою, визнав Джек, скидалося на те ж саме. Спина лишалася спиною. Нема на що дивитися. Вiн запхав руку пiд камзол, навпомацки знайшов монетку, яку капiтан Фаррен дав йому, i мiцно стиснув ii. Так йому трiшки покращало. Вiн стиснув ii, як дитина, якiй дали четвертак, щоб купити ласощiв у цукернi, а тодi рушив далi. 7 Певно, не минуло й двох годин, i Джек почув той звук, який Капiтан Фаррен описував як «грiм, що котиться землею», – хоча, можливо, минули й усi чотири години. Коли сонце сховалося за захiдною межею лiсу (а трапилося це незадовго по тому, як Джек зайшов у бiр), стало складно орiентуватися в часi. Раз по раз iз заходу iхали екiпажi, ймовiрно, у напрямку павiльйону королеви. Коли Джек чув наближення кожного з них (а iх було добре й далеко чути; лункiсть цих звукiв нагадала Джековi слова Спiдi про те, що коли одна людина витягуе iз землi редьку, то iнша за пiвмилi чуе запах), то одразу думав про Моргана, i щоразу ховався спершу в глиб яру, потiм у iнший його бiк, а тодi вже в гущавину. Йому не подобалося перебувати в темрявi цього лiсу – навiть на узлiссi, звiдки вiн досi мiг роздивитися дорогу, визираючи з-за стовбурiв дерев. Джек не почувався в безпецi, та думка про те, що дядько Морган (хлопчик досi вiрив, що саме дядько Морган був Озмондовим господарем, хоч капiтан Фаррен i заперечував це) спiймае його на дорозi, подобалася йому ще менше. Тож щоразу, коли Джек чув наближення фургона чи екiпажа, вiн ховався, а коли транспорт iхав далi, знову повертався на дорогу. Одного разу, коли вiн проходив через болотяний i зарослий будяками яр, праворуч щось пробiгло – чи то ковзнуло по його нозi, i Джек закричав. Дорожнiй рух був iще тiею морокою i не надто покращував Джекiв стан, хоча було й щось позитивне в перiодичному русi фургонiв, це вказувало принаймнi, що вiн на шляху не сам. Йому до чорта хотiлося забратися з усiх цих Територiй. Магiчний сiк Спiдi – найбридкiшi лiки, якi йому доводилося приймати за життя, але вiн би з радiстю ковтнув тiеi гидоти, хай навiть вiд неi зведе шлунок, якби хтось – наприклад, Спiдi з’явився перед ним i запевнив, що коли вiн знову розплющить очi, то одразу побачить золотавi арки «Мак-Дональдса» – мама називала iх «Великi Американськi Цицьки». Щораз бiльше вiн вiдчував гнiтючу загрозу, немовби лiс чаiть небезпеку, нiби щось у ньому знае про його присутнiсть, може, навiть сам лiс знае це. Бо ж дерева пiдкрадалися ближче до дороги, хiба нi? Так. Ранiше вони зупинялися бiля ярiв, а тепер захопили iх повнiстю. Спершу здавалося, що в лiсi ростуть лише сосни та ялини, а зараз переховуються й iншi породи дерев, чорнi стовбури яких переплiталися мiж собою, наче зогнилi струни. Деякi з них нагадували дивнi гiбриди ялини та папоротi й мали гидотне сiре корiння, що чiплялося за землю, нiби липкi пальцi. «Наш хлопчик? – здавалося, нiби в головi шепотiли цi бридкi пагони. – НАШ хлопчик?» Це все у твоiй головi, Джекi. Ти просто мариш. От тiльки направду Джек не дуже вiрив у це. Дерева справдi змiнювалися. Повiтря сповнювалося напруги, i вiдчуття, що за ним стежать, здавалося абсолютно реальним. Джек почав був думати, що його свiдомiсть повертаеться до нав’язливих жахних думок через лiс, немовби самi дерева насилали на нього моторошнi марева. Пляшка Спiдi з магiчним соком була вже напiвпорожньою. А ii ж мало вистачити на весь шлях i щоб повернутися до Сполучених Штатiв. Але якщо вiн вiдпиватиме потроху, коли лякатиметься будь-чого, то напою не вистачить i до кордону з Новою Англiею. Подумки вiн пiдраховував величезну вiдстань, яку пройшов у своему свiтi, коли вперше повернувся з Територiй. Сто п’ятдесят футiв тут дорiвнювали пiвмилi там. Якщо вiн просуватиметься таким чином i надалi, за умови, що спiввiдношення пройденого шляху не змiнюеться (а Джек визнавав можливiсть i такого), – вiн мiг подолати десять миль тут – i опинитися аж ген за Нью-Гемпширом там. Немовби на ньому були семимильнi чоботи. От тiльки дерева… сiре, липке корiння… Коли почне справдi сутенiти – коли небо iз синього перетвориться на пурпурове, – перенесусь назад. Перенесуся, та й по всьому. Не буду я блукати цими лiсами, коли впаде темрява. І якщо в мене десь в Індiанi закiнчиться магiчний сiк, то старий добрий Спiдi може надiслати менi ще одну пляшку «ЮПСом»[74 - «ЮПС» («UPS») – американська компанiя, що спецiалiзуеться на експрес-доставцi та логiстицi. Одна з провiдних поштових компанiй у свiтi (представлена також в Украiнi).] абощо. Досi мiркуючи над тим, наскiльки ж краще йому стало, варто було скласти план (хай навiть цей план пошириться лише на найближчi двi години), Джек раптом збагнув, що чуе наближення чергового екiпажа, запряженого багатьма кiньми. Схиливши голову на бiк, вiн зупинився посеред дороги. Його очi широко розплющилися, i перед ними iз запаморочливою швидкiстю пронеслося два видiння: спершу велика машина, у якiй сидять двое чоловiкiв (то був не «мерседес»), а потiм – фургон «Дике Дитя», що мчить униз вулицею, усе далi вiд тiла дядька Томмi, i з розбитого пластмасового радiатора крапае кров. А за кермом фургона Джек побачив руки… але то не були руки. То були дивнi колiнчастi копита. І коли вони летять галопом, чортiв катафалк торохтить, наче грiм, що котиться землею. А тепер, коли цей звук лунав – далеко, та надзвичайно виразно, збурюючи чисте повiтря, – Джек сам себе запитав, як же вiн мiг ранiше мiркувати, що всi тi проiжджi екiпажi могли бути дилiжансом Моргана? Вiн достоту нiколи бiльше не помилиться. То був загрозливий звук, сповнений передчуття зла – вiрогiдно, саме так торохтить катафалк, звiсно, катафалк, яким керуе диявол. Хлопчик продовжував нерухомо стояти посеред дороги, немовби загiпнотизований, як кролик, зачарований свiтлом фар. Звук дедалi дужчав – грiм колiс i копит, брязкiт шкiряноi збруi. Тепер можна було навiть почути голос вiзника: «Гееей-яааа! ГЕЕЕЙ-ЯААА!» Вiн стояв посеред дороги, заклякнувши на нiй, а розум його розривався вiд жаху. «Не можу рухатися, о мiй Боже Ісусе милостивий, я не можу рухатися. Мамо… Мамо… Мааааааааам!..» Джек стояв посеред дороги, i в його уявi намалювалося щось велике та чорне, схоже на дилiжанс. Воно мчало трактом, i тягнули його чорнющi тварюки, що скидалися бiльше на пум, нiж на коней. Джек бачив, як чорнi штори совалися туди-сюди на вiкнах карети; бачив вiзника, що стояв на передку. Його чорне волосся розвiвалось на вiтрi, а дикi очi божевiльно блищали, наче у манiяка з викидним ножем. Джек бачив, як дилiжанс на повнiй швидкостi наближався. Бачив, як катафалк збив його. І саме це видiння зняло зацiпенiння. Хлопчик кинувся праворуч, ковзнув униз вiд дороги – нога зачепилася за котрийсь iз покарлючених коренiв – упав, покотився. Його спину, що трохи загоiлась упродовж останнiх кiлькох годин, знову пронизав нестерпний бiль, який спотворив скривлений Джекiв рот. Джек пiдскочив i, згорбившись, помчав до лiсу. Спочатку вiн заховався за чорним деревом, але сучкуватий стовбур був масним та неприемним на дотик i трохи нагадував баньян[75 - Баньян – рослина, гiлки i стовбур якоi здатнi утворювати множинне повiтряне корiння. Упродовж зростання корiння сягае землi й пагони перетворюються на додатковi стовбури. Одне дерево може мати кiлька сотень стовбурiв i розростатися на значну площу. До родини баньянових належать фiкуси.], який Джек бачив на Гавайях пiд час минулорiчних канiкул. Джек перебрався лiворуч, за сосну. Гуркiт дилiжанса та його ескорту наближалися. Щомитi Джек сподiвався побачити, як вони промайнуть перед ним та помчать у Селище Рiзномайстрiв. Джековi пальцi стискали й вiдпускали смолисту соснову кору. Хлопчик кусав губи. Просто попереду простягалася вузька i надзвичайно прозора просiка, через яку було видно дорогу та тунель, стiни якого встеляли листя, папороть i сосновi голки. Коли Джек почав був думати, що Морганiв екiпаж так i не прибуде, понад дюжину озброених вершникiв галопом полетiли на схiд. Перший з них тримав попереду стяг, але Джек не змiг розгледiти емблему… та й не був певен, що справдi хоче цього. А тодi дилiжанс промайнув у вузькому Джековому просвiтку. Це вiдбулося дуже швидко, якусь секунду, може, навiть менше, та Джек усе виразно запам’ятав. Велетенський дилiжанс сягав приблизно дюжину футiв заввишки. Валiзи й торби, закрiпленi на даху мiцною мотузкою, додавали ще три фути. Кожен запряжений кiнь мав на головi чорний плюмаж: вiд швидкiсноi гонитви вiтер здував пера назад, i вони ставали практично пласкими. Згодом Джек подумав, що Моргановi потрiбна нова запряжка на кожну поiздку, адже цi конi були вже на межi своiх сил. Згустки кровi та пiни вилiтали з ротiв, очi божевiльно оберталися, раз по раз блимаючи бiлками. А тодi, точнiсiнько як i в його маревi – чи то у видiннi, – чорнi креповi штори розлетiлися, оголюючи незаскленi вiкна. І раптом в одному з цих чорних проваль з’явилося блiде обличчя; блiде обличчя, обрамлене дивними, рiзьбленими пасмами. Несподiвана з’ява того лику вражала, неначе то постав привид у зруйнованому вiкнi зачарованого будинку. Те обличчя не належало Моргану Слоуту… i водночас належало. І власник того обличчя знав, що Джек – чи якась iнша загроза, така ж ненависна та особиста – десь тут. Джек побачив це в широко розплющених очах i в лиховiснiй гримасi, що враз викривила його рот. Капiтан Фаррен казав: «Вiн почуе тебе, наче щура», – i тепер Джек похмуро подумав: «Ну от, вiн учув мене. Вiн знае, що я тут, i що ж тепер буде? Вiн зупинить увесь ескорт i, закладаюся, вiдрядить солдатiв у лiс за мною». Інша група солдатiв – та, що захищала Морганiв дилiжанс iззаду – промчала далi. Джек дедалi чекав, прирощуючись долонями до сосновоi кори. Вiн був певен, що Морган обов’язково зупиниться. Однак цього не трапилося, i скоро важкий гуркiт дилiжанса та вершникiв стихнув. Його очi. Ось що однакове. Цi чорнi очi на блiдому обличчi. І… Наш хлопчик? НАШШШШ! Щось ковзнуло по його нозi… i вище, до кiсточки. Джек закричав i спробував вiдступати назад, подумавши, що то була змiя. Та варто було хлопчику глянути вниз, як вiн побачив, що в ногу вчепився один iз сiрих корiнцiв… i вже обплiтав литку. «Це неможливо, – тупо подумав вiн. – Коренi ж не рухаються». Джек рiзко позадкував, витягуючи ногу з грубих сiрих кайданiв, якi сплiв корiнь. Литку пронизав легкий бiль, наче вiд опiку мотузкою. Хлопчик пiдвiв очi й вiдчув, як липкий страх наповнюе його серце. Здаеться, вiн знав, чому Морган, уловивши його присутнiсть, усе одно поiхав далi. Морган знав, що гуляти в цьому лiсi – все одно що зайти в тропiчну рiчку, яка кишить пiраньями. Чому ж капiтан Фаррен не попередив його? Джековi спадало на думку лише те, що капiтан зi шрамом просто не знав цього, бо нiколи не заходив так далеко на захiд. Сiре корiння ялиново-папоротневих покручiв одночасно зарухалося – пiднiмалося, опадало, повзло до нього лiсовим дереном. «Енти та дружини Ентiв, – гарячково подумав Джек. – ЗЛІ Енти й дружини Ентiв». Котрийсь особливо грубий корiнь, шiсть останнiх дюймiв якого вкривала темна волога земля, раптом повстав перед ним i почав звиватися, наче кобра, яку заклинаннями викликав з кошика факiр. НАШ хлопчик! НАШШ! Корiнь кинувся на Джека, i хлопчик позадкував, чiтко усвiдомлюючи, що коренi сплелися в живу стiну мiж ним i безпечною дорогою. Вiн торкнувся спиною дерева… i з криком вiдскочив вiд нього, бо кора затрiщала та засмикалася – здавалося, нiби то скажено корчаться м’язи. Джек озирнувся i побачив одне з тих чорних дерев iз сучкуватими стовбурами. Його стовбур рухався, звивався. Перев’язанi вузли кори сплiталися у щось схоже на моторошне зрите борознами обличчя, одне око якого зяяло широченною чорною порожнечею, а друге заплющувалося в зловiсному пiдморгуваннi. Нижня частина дерева зi скреготанням розчахнулася, i з нього потiк бiлясто-жовтий сiк. НАШ! Нашшшшшшш! Коренi, мов пальцi, прослизнули мiж Джековою рукою i ребрами, нiби намагалися залоскотати. Вiн щодуху смикнувся i неймовiрним зусиллям волi, тримаючись за рештки логiчного мислення, обмацував камзол у пошуках пляшки Спiдi. Вiн чув: десь далеко рвалося щось велетенське. Йому спало на думку, що то дерева вириваються з грунту. У Толкiна такого достоту нiколи не було. Вiн схопив пляшку за шийку та витягнув ii. Джек уже взявся був за закривку, аж раптом якийсь сiрий корiнь плавно ковзнув i обкрутив його шию. А наступноi митi вiн стиснув ii так сильно, наче зашморг ката. Джековi перехопило подих. Доки вiн боровся з тiею штукою, що намагалася задушити його, пляшка випала з рук. Хлопчику вдалося просунути пальцi пiд коренем. Той був не холодним i твердим, а м’яким i гнучким, наче плоть. Джек боровся з ним, чудово розумiючи, що горлянка його булькае й хрипить, а слина стiкае пiдборiддям. Останнiм напруженим зусиллям йому вдалося звiльнитися вiд кореня. Натомiсть пагiн спробував огорнути зап’ясток хлопчика, але Джек з криком вiдсмикнув руку. Вiн глянув униз i побачив, як пляшечка звиваеться та вислизае вiд нього, бо сiрий корiнь схопив ii за шийку. Джек стрибнув за нею. Коренi хапали й огортали його ноги. Вiн важко упав на землю – але все ще тягнувся, риючи кiнчиками пальцiв декiлька дюймiв в’язкого лiсового грунту, щоб дiстатися… Вiн доторкнувся до гладкого боку зеленоi пляшки… i схопив ii. Щосили смикнув до себе, краем свiдомостi розумiючи, що коренi повнiстю захопили ноги, зв’язали й надiйно зафiксували, мов мотузки, Джек вiдкрутив закривку. Ще один корiнь, тонкий, неначе мереживо павутини, спускався вниз, щоб вихопити пляшку з рук. Хлопець вiдштовхнув його та пiднiс шийку до рота. Здавалося, запах зогнилих фруктiв наповнив усе, утворивши навколо Джека живу мембрану. Спiдi, благаю, хай воно подiе! Ще бiльше коренiв повзло по його спинi. Вони обнiмали безпорадного хлопця за талiю та скручували навсiбiч, але Джек уже ковтнув, i дешеве вино забризкало його щоки. Вiн пив, стогнав i молився, але щось було не так, воно не дiяло, i хоч очi досi залишалися заплющеними, Джек вiдчував, як коренi стискають йому руки й ноги, вiдчував, 8 як вода просочуеться крiзь джинси й сорочку, чув запах Вода? бруду й вологи, чув Джинси? Сорочка? монотонне кумкання жаб i Джек розплющив очi й побачив помаранчеве сяйво заграви, що вiдбивалося в широкiй рiчцi. На схiдному березi рiчки рiс незайманий лiс; на захiдному – а саме тут перебував Джек – простягалося довге поле, частково приховане присмерковим туманом, що стелився по землi аж до самоi води. Волога земля хлюпала пiд ногами. Джек лежав край самоi води, у найболотянiшiй мiсцинi. Все поросло густими бур’янами – до сильних морозiв, якi iх вб’ють, лишався ще мiсяць, а може, й бiльше – i Джек заплутався в них, так, неначе людина, що, прокидаючись вiд нiчного жахiття, заплуталася у власнiй постiльнiй бiлизнi. Наскрiзь мокрий, вiн зiп’явся на ноги та заточився. Вiд нього тхнуло багнюкою, а лямки наплiчника стискували пахви. Хлопчик iз жахом вiдкинув з обличчя i рук рештки бур’янiв. Вiдступив вiд води, а тодi озирнувся i побачив, що пляшка Спiдi лежала в багнюцi, а закривка – бiля неi. Частина «магiчного соку» розлилася, коли вiн боровся зi зловiсними деревами Територiй. Тепер у пляшцi лишилася тiльки третина рiдини. Вiн постояв там приблизно хвильку та подивився на рiчку. Його порепанi кросiвки занурилися в багнюку. Це достоту був його свiт: старi добрi Сполученi Штати Америки. Вiн не побачив таких сподiваних золотих арок, хмарочоса чи супутника Землi, що блимав десь у вишинi присмеркового неба, але вiн напевно знав, де перебувае, так само як знав власне iм’я. І тепер поставало питання, чи бував вiн узагалi в якомусь iншому свiтi? Джек поглянув на незнайому рiчку, такий же незнайомий сiльський пейзаж i прислухався до затишного мукання корiв. А тодi подумав: «Ти опинився деiнде. Це достоту не пляж Аркадii, Джекi». Нi, то точно не був пляж Аркадii, от тiльки Джек не настiльки добре знав околицi, щоб сказати напевно, що вiдiйшов далi, нiж на чотири-п’ять миль: знав тiльки, що достатньо просунувся в глиб суходолу, аби бiльше не вiдчувати запаху Атлантики. Вiн повертався, неначе прокидався пiсля страшного сну – а може, то i був сон? Усе, починаючи з вiзника та його пiдводи з м’ясом, засидженого мухами, i до живих дерев? Лишень пробудження вiд жахiття, частиною якого було блукання увi снi? У цьому був сенс. Його матiр помирала i, як подумав Джек, насправдi вiн уже давно про це знав: усе вказувало на це, i пiдсвiдомiсть давно вже дiйшла правильного висновку, хай навiть свiдомiсть i заперечувала очевидне. Все це сприяло атмосферi самонавiювання, а той божевiльний п’яниця Спiдi Паркер запустив усе в дiю. Усе сходилося. Дядьку Моргану таке б сподобалося. Джек затремтiв i тяжко глитнув. Ковтати було боляче. Бiль був не таким, як пiд час застуди, а iнакшим: так дошкуляють травмованi м’язи. Вiн пiдвiв лiву руку – ту, яка не тримала пляшку – i м’яко потер долонею горло. Якусь мить у нього був абсурдний вигляд: як у жiнки, що перевiряе, чи немае в неi другого пiдборiддя або зморшок. Вiн побачив садно саме над адамовим яблуком. Хоч воно й не сильно кривавило, але торкатися до нього було боляче. Це робота кореня, що схопив його за шию. – Правда, – прошепотiв Джек. Вiн дивився на помаранчеву воду, прислухався до кумкання жаб-бикiв i далекого мукання корiв. – Усе правда. 9 Джек почав пiднiматися схилом, ген до краю поля, залишаючи рiчку – а разом iз нею i схiд – позаду. Коли вiн здолав пiвмилi, постiйне тертя та човгання рюкзака об побатожену спину (а Озмондовi удари нiкуди не подiлися, i наплiчник, що совався туди-сюди, нагадував про це) викликало з небуття спогад. Тодi вiн вiдмовився вiд велетенського сандвiча Спiдi, та чи не поклав старий рештки до рюкзака Джека, доки той роздивлявся медiатор? Вiд цiеi думки живiт аж пiдскочив. Тодi Джек зняв рюкзак i зупинився прямiсiнько посеред туману пiд вечiрньою зорею. Вiн вiдгорнув одне вiддiлення i побачив там сандвiч: не шматочок чи навiть половину, а цiлий сандвiч, загорнутий у газету. Джековi очi наповнилися теплими слiзьми, i хлопчику до болю захотiлося, аби Спiдi опинився тут, щоб вiн мiг обняти друга. Десять хвилин тому ти називав його божевiльним старим п’яницею. Хлопчикове обличчя спалахнуло вiд сорому, однак це почуття не завадило згамати сандвiч за шiсть великих кусiв. Хлопчик запакував наплiчник i знову одягнув його на плечi. Вiн рушив далi. Йому стало краще: коли вдалося втамувати бурчання в животi, Джек знову став самим собою. А невдовзi у всеохопнiй темрявi заблимали вогники. Фермерський дiм. Загавкав пес – то був гучний гавкiт велетенського собацюри, i Джек на мить завмер. «Усерединi, – подумав вiн. – Або на ланцюзi. Сподiваюся». Вiн повернув праворуч, i через певний час собака замовк. Орiентуючись по вогнях фермерського будинку, Джек небавом вийшов на вузьку асфальтну дорогу. Вiн тiльки й дивився злiва направо, не маючи й гадки, куди йти далi. Гаразд, народ, ось i Джек Сойер, на пiвдороги з нiзвiдки в нiкуди: мокрий до нитки, кросiвки вимащенi багнюкою. Браво, Джеку! Самотнiсть i туга за домiвкою знову охопили його. Джек вiдiгнав цi почуття. Вiн плюнув на лiвий указiвний палець, а тодi рiзко вдарив по краплi слини. Бiльша частинка вiдлетiла праворуч – чи то лишень так здалося Джековi, – тому вiн повернув саме туди й рушив далi. За сорок хвилин зморений (i, що гiрше, голодний) Джек побачив кар’ер iз видобування гравiю, а за ним – якийсь хлiв, вiдмежований вiд дороги ланцюгом. Джек прошмигнув пiд ланцюгом i рушив до хлiва. На дверях висiв замок, але хлопчик побачив, що пiд однiею зi стiн халупки просiла земля. Зняти рюкзак, пролiзти пiд стiною, а тодi протягнути за собою речi – справа однiеi хвилини. А замок на дверях навiть дарував вiдчуття безпеки. Вiн роззирнувся довкола та побачив якiсь дуже старi iнструменти – вочевидь, цим мiсцем давно не користувалися, i Джека це влаштовувало. Вiн роздягнувся догола – вiдчувати на собi брудний та липкий одяг хлопчику не хотiлося. У кишенi штанiв намацав монетку, яку дав капiтан Фаррен: помiж звичайного дрiб’язку вона здавалася справдi велетенською. Джек витягнув ii та побачив, що монетка капiтана Фаррена – з профiлем Королеви з одного боку та з крилатим левом з iншого – перетворилася на срiбний долар 1921 року. Деякий час хлопчик ретельно роздивлявся профiль Ледi Свободи на срiбнику, а тодi кинув грошик назад у кишеню джинсiв. Джек витягнув iз наплiчника чистi речi; бруднi вiн вирiшив просушити до ранку, а тодi сховати назад, щоб за можливостi випрати iх у Ландроматi або ж просто в найближчому струмочку. Доки вiн шукав шкарпетки, його рука натрапила на щось вузьке та тверде. Джек витягнув знахiдку i побачив, що то зубна щiтка. Враз у його свiдомостi виникли образи: дiм, безпека, логiка. Усе, що втiлювала зубна щiтка, враз заполонило його думки. І хлопчик нiяк не мiг потамувати цi емоцii або ж уникнути iх. Зубна щiтка мае лежати в добре освiтленiй ваннiй кiмнатi i використовуватися разом iз пiжамою на тiлi й теплими капцями на ногах. І не було iй мiсця на днi рюкзака в холодному мороцi хлiва для iнструментiв край кар’еру з видобування гравiю в пустельному провiнцiйному мiстечку, назви якого вiн навiть не знав. Його охопила самотнiсть. Вiн повнiстю усвiдомив свiй статус вигнанця. І Джек заплакав. Вiн не побивався голосно й iстерично, як люди, котрi приховують злiсть пiд маскою слiз, – ридав рiвномiрно, як той, хто раптом збагнув свою самотнiсть i те, що вона триватиме довго. Вiн плакав, бо здавалося, що безпека й глузд полишили цей свiт. Вiдчуження набуло реальних обрисiв, що, вочевидь, наближало божевiлля. Джек заснув ще до того, як у нього висохли сльози. Вiн спав, обхопивши свiй рюкзак, лише у свiжих трусах та шкарпетках. Вiд патьокiв слiз зосталися чистi смужки на брудних щоках, а в руцi – затиснута зубна щiтка. Роздiл восьмий Тунель Оутлi 1 Шiсть днiв по тому Джек майже переборов свiй вiдчай. За кiлька перших днiв подорожi вiн немовби вирiс: здолав шлях вiд дитинства через юнiсть до дорослостi, – набув досвiду. Вiдколи вiн отямився на правому березi рiчки, то не повертався на Територii, пояснюючи це вимушене уповiльнення мандрiвки тим, що так вiн збереже сiк Спiдi на випадок, коли той знадобиться найбiльше. Та й сам Спiдi радив йому пересуватися дорогами цього свiту. Просто виконуй накази, приятелю. Коли сонце здiймалось на небосхил, а шлунок був наповнений, машини пiдвозили його на тридцять-сорок миль на захiд. У цей час Територii видавалися йому неймовiрно далекими та примарними: нагадували фiльм, що встиг забутися, мов коротка фантазiя. Інодi, вiдкинувшись на пасажирському сидiннi автомобiля якогось шкiльного вчителя i вiдповiдаючи на звичнi питання стосовно себе, Джек i справдi забував про Територii. Вони справдi забувалися, й вiн знову ставав – або майже ставав – таким самим хлопчиком, яким був на початку лiта. Особливо на великих автострадах, коли водii висаджували його бiля виiзду з дороги, а за десять чи п’ятнадцять хвилин, щойно вiн здiймав великий палець, перед ним зупинялася наступна машина. Зараз Джек перебував десь неподалiк вiд Батавii, в захiднiй частинi штату Нью-Йорк. Намагаючись дiстатися до Буффало, вiн задкував аварiйною смугою I-90 (палець догори), – згодом мав намiр рухатися пiвденнiше. Важливо, мiркував Джек, скласти план, а тодi просто дотримуватися його. «Ренд Мак-Неллi» та Історiя закинули його сюди; треба було лише трiшки щастя i знайти водiя, котрий би довiз його до Чикаго або Денвера (чи навiть до самого Лос-Анджелеса, якщо вже мрiеш про щастя, малий Джекi), – i тодi вiн повернеться додому ще до середини жовтня. Хлопчик засмаг, його м’язи змiцнiли. У кишенi лежали п’ятнадцять доларiв, заробленi на останньому мiсцi роботи (посудомийник у забiгайлiвцi «Золота ложка» в Обернi). Інколи ночами йому хотiлося плакати, але вiн не зронив жодноi сльозинки вiд часу тiеi першоi жахливоi ночi. Тепер Джек тримав усе пiд контролем, ось у чому полягала рiзниця. Тепер вiн знав, як дiяти, досконало розiбрався що й до чого та сам керував навколишнiми подiями. Здавалося, що вiн уже бачить кiнець своеi мандрiвки, хоча до нього було ще надзвичайно далеко. Мандруючи, як йому наказував Спiдi, переважно цим свiтом, Джек мiг рухатися доволi швидко та дуже скоро повернутися в Нью-Гемпшир iз Талiсманом. Це мало спрацювати, i проблем набагато менше, нiж вiн очiкував. Принаймнi так мiркував Джек Сойер, мружачись вiд сонця, що котилося на захiд, поки блакитний, запорошений «Форд-Ферлейн» з’iхав на узбiччя, очiкуючи доки хлопчик пiдбiжить до нього. «Миль тридцять-сорок», – мiркував вiн про себе. Вiн уявив сторiнку «Ренд Мак-Неллi», яку бачив сьогоднi вранцi, i вирiшив: «Оутлi». Звучить по-дурному, мiзерно та безпечно – вiн iшов уперед своiм шляхом, i нiщо тепер не могло йому завадити. 2 Перш нiж вiдчинити дверцята «ферлейна», Джек нахилився й зазирнув у машину. Грубi зразки книжок i флаери гамузом лежали на задньому сидiннi; на передньому громадились двi величезнi валiзи. Огрядний чоловiк iз чорним волоссям, що майже скопiював позу Джека, нахилившись над кермом, аби визирнути, був комiвояжером. Пiджак вiд синього костюму висiв на гачку за ним; краватка – напiврозв’язана; рукави – засуканi. Комiвояжер рокiв тридцяти п’яти, що з комфортом об’iжджав своi територii. Певно, як i всi торговцi, любить потеревенити. Чоловiк посмiхнувся i, взявшись за одну з величезних валiз, кинув ii на купу паперiв за сидiнням. Друга попрямувала туди ж само. – Дамо тобi трохи простору, – промовив вiн. Джек знав, що в першу чергу чоловiк запитае, чому вiн не в школi. Вiн вiдчинив дверцята, подякував i залiз досередини. – Далеко iдеш? – спитав комiвояжер, перевiряючи дзеркало заднього виду, перш нiж опустити вниз ручку перемикання передач i повернутися на дорогу. – В Оутлi, – вiдповiв Джек. – Гадаю, туди ще миль тридцять. – Ти щойно завалив географiю, – сказав комiвояжер. – До Оутлi понад сорок п’ять миль. Вiн повернув голову, глянув на Джека та здивував хлопчика, пiдморгнувши йому. – Нiчого особистого, – вiв далi чоловiк, – але я терпiти не можу, коли дiти голосують на дорогах. Тому i пiдвожу iх, коли зустрiчаю. Я хоча б знаю, що зi мною вони в безпецi. Нiяких обнiмань i обмацувань. Розумiеш, про що я? Навколо забагато психiв, хлопчику. Ти читаеш газети? Я про хижакiв кажу. Ти можеш опинитися пiд загрозою знищення. – Авжеж, ви маете рацiю, – сказав Джек. – Але я намагаюся бути дуже обачним. – Я так розумiю, ти мешкаеш десь неподалiк? Чоловiк усе ще дивився на Джека, вряди-годи коротко зиркаючи на дорогу, i хлопчик судомно шукав у пам’ятi назву мiстечка, яке залишилося позаду. – Пальмiра. Я мешкаю в Пальмiрi. Комiвояжер кивнув: – Приемна стара мiсцина. – І повернув голову до траси. Джек розслабився, розвалившись на зручному плюшевому сидiннi. Зрештою чоловiк промовив: – Сподiваюся, ти не втiк з урокiв, правда ж? – І ось настав час для Історii. Джек розповiдав ii так часто, змiнюючи тiльки назви мiст у мiру просування на пiвнiч, що цей монолог сам зiсковзував з язика. – Нi, сер. Менi просто треба потрапити в Оутлi. Я там деякий час поживу в моеi тiтки Гелен. Гелен Воген. Це сестра моеi матерi. Вона вчителька. Тато помер минулоi зими, розумiете, i справи стали зовсiм паршивi – а два тижнi тому мамин кашель значно погiршився i вона ледь могла пiднятися сходами. Лiкар сказав, що вона мусить максимально довго залишатися в лiжку, тож вона i попросила сестру, щоб я трохи пожив у неi. Вона вчителька, ну i все таке, тож я певен, що вчитимуся в школi Оутлi. Тiтка Гелен жоднiй дитинi не дасть утекти з урокiв, можете повiрити. – Тобто мама сказала тобi добиратися автостопом вiд Пальмiри до самого Оутлi? – спитав водiй. – О, нi, зовсiм нi – вона б нiколи так не вчинила. Вона дала менi грошi на автобус, але я вирiшив iх заощадити. Я доволi довго не отримуватиму з дому нiяких грошей, а у тiтки Гелен iх також майже немае. Мама б розiзлилась, якби дiзналася, що я голосую. Але, як на мене, це дурне марнування грошей. Ну, я маю на увазi, п’ять баксiв – це п’ять баксiв, i чого я повинен вiддавати iх водiю автобуса? Чоловiк скоса зиркнув на Джека. – Як довго, по-твоему, ти просидиш в Оутлi? – Важко сказати. Сподiваюся, мама скоро одужае. – Назад тiльки автостопом не iдь, гаразд? – У нас бiльше немае машини, – додав Джек, доповнюючи Історiю. Вiн почав насолоджуватися власною грою. – Можете в це повiрити? Вони прийшли посеред ночi та забрали ii. Бруднi боягузи. Вони знали, що всi спатимуть. Просто прийшли посеред ночi та вкрали машину просто з гаража. Мiстере, я б бився за ту машину – i тодi мiг би доiхати на нiй до тiтчиного будинку. Коли мама йде до лiкаря, iй доводиться спускатися узвозом, а тодi брести ще з п’ять кварталiв до автобусноi зупинки. Як вони могли таке вчинити? Просто припертися i вкрасти машину. Ми б продовжили виплати, щойно виникла б така можливiсть. Я маю на увазi, хiба це не крадiжка? – Якби таке трапилося зi мною, я б сказав, що так i е, – вiдповiв комiвояжер. – Що ж, сподiваюся, твоя мама швидко одужае. – Ми обидвое на це сподiваемося, – цiлком щиро вiдповiв Джек. Так вони i розмовляли, поки на узбiччi не почали з’являтися позначки про з’iзд до Оутлi. Комiвояжер повернув на аварiйну смугу вiдразу за з’iздом i знову посмiхнувся Джеку. – Щасти тобi, хлопче. Джек кивнув i вiдчинив дверцята. – Сподiваюся, довго ти в Оутлi не пробудеш. Хлопчик запитально глянув на нього. – Ну, ти ж знаеш, що це за мiсце, так? – Не дуже. Знаю зовсiм трохи. – О, це ще та дiра. Вони там iдять те, що переiдуть на дорозi. Горилавiлль. Спершу iси пиво, а тодi випиваеш кухоль. Щось таке. – Дякую за попередження, – сказав Джек i вилiз iз машини. Комiвояжер помахав рукою, i «ферлейн» помчав далi. За мить авто стало чорною цяткою, що гналась до низького помаранчевого сонця. 3 Приблизно милю дорога тяглася через нуднi та пласкi сiльськi краевиди – далеко попереду Джек запримiтив маленькi двоповерховi щитовi будиночки, що скупчилися на краю полiв. Поля були коричневими та порожнiми, а будинки зовсiм не скидалися на фермерськi. Безладно розкиданi, вони дивилися на спустошенi поля в сiрiй непорушностi, яку коли-не-коли переривало жалiбне скавулiння машин на далекiй I-90. Не мукали корови, не iржали конi – не було анi тварин, анi фермерськоi технiки. Бiля одного з будинкiв тулилося з пiвдюжини розбитих та iржавих машин. У цих будинках могли жити тiльки люди, якi настiльки не любили собi подiбних, що навiть Оутлi здавався iм перенаселеним. Порожнi поля були для них урвищем, що вiдмежовуе iхнi облупленi замки. Зрештою Джек вийшов на роздорiжжя, що виглядало точнiсiнько, як у мультиках: двi вузькi безлюднi дороги перетинають одна одну в цiлковитiй порожнечi, щоб розiйтися потiм в нiкуди. У Джека вже почали виникати сумнiви щодо правильностi обраного шляху, тому вiн поправив на спинi наплiчник i попрямував до високоi iржавоi труби з прибитими до неi не менш iржавими прямокутниками, на яких було написано назви вулиць. Може, зiйшовши з траси, треба було повернути лiворуч, а не праворуч? Згiдно зi знаком, дорога, що йшла паралельно до траси, називалася ДОГТАУН-РОУД. Догтаун[76 - Догтаун – собаче мiстечко (англ.).]? Джек поглянув на неi i побачив лише чорну смужку асфальту, яка тягнулася крiзь безкiнечнi абсолютно пласкi поля, порослi бур’яном. Згiдно з тим же дороговказом, смужка асфальту пiд його ногами називалася МІЛЛ-РОУД. Приблизно за милю вона пiрнала в тунель, вхiд до якого майже зник за кронами похилених дерев та дивним килимом iз плюща, що скидався на лобкове волосся. Крiзь плющ виднiвся бiлий знак, який, певно, ним же й пiдтримувався. Слова були надто дрiбними, щоб iх можна було прочитати. Джек засунув руку в кишеню та дiстав монету, яку йому дав капiтан Фаррен. Шлунок нагадав про себе. Треба було швидше пообiдати, тож хлопчик мав рухатися i знайти мiсце, у якому можна було б заробити на iжу. Вирiшив не сходити з Мiлл-роуд, принаймнi поки не пройде тунель i не погляне, що за ним. Джек почимчикував уперед, а пiтьма, що зяяла мiж переплетеними кронами дерев, згущувалася з кожним його кроком. Холодний, вогкий, насичений цегляним пилом i зораною землею тунель, здавалося, втягнув хлопчика в себе, а тодi почав стискатися навколо нього. Джек на мить злякався, гадаючи, що тунель веде його пiд землю – не було нiякого свiтла в кiнцi, – але тодi збагнув, що асфальт iде рiвно. «УВІМКНІТЬ ФАРИ», – попереджав знак перед в’iздом. Джек врiзався в цегляну стiну та вiдчув, як на руки йому посипалися кам’янi крихти. – Фари, – пробурмотiв вiн сам до себе, шкодуючи, що в нього iх немае. Імовiрно, тунель десь повертав, зрозумiв хлопчик. Обережно, повiльно та уважно, як слiпий з простягнутими вперед руками, iшов вiн уздовж стiни. Джек намацував собi шлях попереду. Коли так поводився Койот iз мультикiв про Дорожнього Бiгуна[77 - Хитрий Койот i Дорожнiй Бiгун – два персонажi однойменноi серii короткометражних мультсерiалiв «Looney Tunes» i «Merrie Melodies». З 1949 по 2012 рiк було створено 48 короткометражок i один 26-хвилинний мультфiльм.], його зазвичай розмазувало по капоту вантажiвки. Щось швидко зашкрябало по асфальту, i Джек завмер. «Щур», – подумав вiн. Може, кролик, що скорочуе шлях мiж полями. Але якщо вiрити звукам, тварина була значно бiльшою. Звук пролунав знову, десь далеко в пiтьмi, i Джек ступив наослiп iще один крок. Вiн почув, як попереду хтось вдихнув (один раз). Спинився, гадаючи, чи була то тварина? Джек притискав пучки пальцiв до вологоi цегляноi стiни, очiкуючи на видих. На тварину це вже не було схоже – анi пацюк, анi кролик так глибоко не вдихали. Джек просунувся ще на кiлька дюймiв уперед, не бажаючи визнавати, що його лякае те, що може ховатися в тунелi. Джек знову застиг, вчуваючи, як iз мороку перед ним лунае щось схоже на тихе рiзке хихотiння. Мить по тому на хлопця вiйнув знайомий, але незрозумiлий запах – грубий, мускусний, мiцний. Джек озирнувся через плече. Вхiд до тунелю, тепер ледь помiтний через вигин стiни, був далеко та за розмiрами здавався не бiльшим за кролячу нiрку. – Хто тут? – погукав хлопчик. – Агов! Є тут хто? Хто-небудь? Йому здалося, що десь далi, в тунелi, хтось зашепотiв. Вiн не на Територiях, нагадав собi Джек, – у найгiршому разi вiн нашугае якогось пса-iдiота, що забрiв у прохолоду покуняти. Таким чином вiн урятуе собацi життя, розбудивши його, перш нiж сердешного переiде машина. – Агов, песику! – закричав Джек. – Песику! Вiн миттю був винагороджений дрiботiнням лап через тунель. Але вони… наближалися чи вiддалялися? Наслухаючи м’яке «стук, стук, стук», хлопчик не мiг сказати напевне, тварина тiкае чи, навпаки, накидаеться. Тодi вирiшив, що звук може лунати в нього з-за спини, озирнувся i помiтив, що пройшов надто далеко, щоб досi бачити вхiд у тунель. – Де ти, песику? – промовив малий. Щось зашкрябало десь за фут або два позад нього. Джек стрибнув уперед i сильно забився плечем об вигин стiни. У пiтьмi вiн запримiтив силует – можливо, то був пес. Джек ступив крок i спинився настiльки дезорiентований, що йому здалося, нiби вiн знову повернувся на Територii. Тунель повнився мускусним, ядуче тваринним запахом, i що б там до нього не рухалося – це був не пес. Подув холодного повiтря принiс йому запахи смальцю та алкоголю. Хлопчик вiдчував, що силует наближаеться. Лише на мить Джек побачив зависле в повiтрi обличчя. Воно свiтилося, нiби пiдсвiчене власним дещо тьмяним, внутрiшнiм свiтлом – видовжене розгнiване лице, що тiльки здавалося юним, хоча насправдi не було таким. Істота смердiла потом, смальцем i випивкою. Джек втиснувся в стiну i стиснув кулаки навiть тодi, коли постать уже розчинилася в пiтьмi. Нажаханому Джеку раптом здалося, нiби вiн чуе швидкi та м’якi кроки, що виходять iз тунелю. Вiн поглянув назад iз пiтьми, у якiй перебував. Морок i тиша. Зараз тунель був порожнiм. Джек засунув руки пiд пахви i стукнувся об цегляну стiну, удар дiстався наплiчнику. Через мить вiн знову попрямував уперед. Джек вийшов iз тунелю i вирiшив поглянути на вихiд. З нього не долинало жодних звукiв, i жодна дивна iстота не пiдкралася там. Хлопчик пройшов три кроки вперед, зазирнув усередину. І його серце мало не зупинилося, бо два величезних помаранчевих ока наближалися до нього. Половину вiдстанi мiж ними та Джеком вони подолали за лiченi секунди. Джек не ворушився – ноги по литки занурились у асфальт. В iнстинктивному бажаннi затулитися вiд небезпеки вiн виставив руки долонями вперед. Очi наближались до нього, але загудiв клаксон. За мить до того, як з тунелю вилетiла машина, за кермом якоi сидiв червонопикий чоловiк i розмахував кулаком, Джек устиг вiдскочити з дороги. – ЛАЙНОГОЛОООО… – долинуло з перекошеного рота. Досi ошелешений Джек крутнувся на мiсцi та побачив, як машина несеться вниз по схилу до селища, – iмовiрно, Оутлi. 4 Розташований серед безкраiх та понурих на вигляд полiв, Оутлi заледве вiдходив вiд двох основних вулиць. Перша, продовження Мiлл-роуд, спускалася повз величезну обшарпану будiвлю, що стовбичила посеред широченного паркiнгу, – фабрика, вирiшив Джек, – поеднуючись iз рядами старих автомобiлiв (обтрiпанi прапорцi), фаст-фудних забiгайлiвок («Великi Цицьки Америки»), боулiнг iз гiгантською неоновою вивiскою (БОУЛ-О-РАМА!), гастрономи та заправки. Далi Мiлл-роуд перетворювалася на п’ять чи шiсть дiлових кварталiв, смугу старих двоповерхових будинкiв, бiля яких машини паркували капотом на тротуар. Найiмовiрнiше, що на iншiй вулицi розташувалися найважливiшi в Оутлi споруди – великi панельнi будинки з ганками та широкими газонами. Там, де цi вулицi перетиналися, у свiтлi пiзнього надвечiр’я блимав червоним кольором свiтлофор. Інший свiтлофор, десь за вiсiм кварталiв звiдти, замиготiв зеленим свiтлом перед високою i тьмяною будiвлею, що нагадувала лiкарню для душевнохворих, тож, очевидно, це була старша школа. Вiд цих двох вулиць неорганiзовано вiдгалужувались маленькi будиночки, що змiшувалися з незрозумiлими спорудами за високими парканами з дроту. Бiльшiсть вiкон фабрики було розбито, а деякi вiкнища в центрi мiста забито дошками. Кучугури смiття та папiрцi в повiтрi заповнювали бетонне подвiр’я за парканом. Навiть презентабельнi будинки здавалися занехаяними через вицвiлу фарбу на похилених ганках. Цi будинки, напевно, належали власникам салонiв, що продають старi автомобiлi, якi нiхто не купуе. На якусь мить Джеку навiть закортiло пiти з Оутлi та попрямувати в Догтаун, де б той не розташовувався. Але тодi вiн згадав про тунель на Мiлл-роуд, яким йому знову доведеться йти. У центрi торгового кварталу почулося гудiння клаксона, цей звук наповнив Джека нестерпним вiдчуттям самотностi та ностальгii. Вiдтодi як Джек залишив позаду тунель на Мiлл-роуд i опинився перед воротами фабрики, вiн нiяк не мiг розслабитися. Майже третину вiкон на брудно-цегляному фасадi фабрики було розбито, iншi – затуляли коричневi квадратики картону. Навiть стоячи на дорозi, Джек вiдчував запах мастила вiд прокопчених паскiв, вентиляторiв та шестерiнок. Зрештою вiн засунув руки в кишенi та пiшов униз схилом так швидко, як тiльки мiг. 5 Зблизька мiсто мало ще депресивнiший вигляд, нiж з боку пагорба. Торговцi старими автомобiлями стояли перед вiкнами своiх офiсiв, iм було лiньки навiть вийти надвiр. Їхнi пошарпанi та безрадiснi прапорцi обвисли; колись оптимiстичнi плакати, що висiли вздовж потрiсканого тротуару перед рядами машин iз закликами: «ОДИН ВЛАСНИК! ФАНТАСТИЧНА ПОКУПКА! МАШИНА ТИЖНЯ», – пожовкли. З деяких плакатiв попливло та стiкало чорнило, немовби iх вимило дощем. На вулицях було лише кiлька людей. Коли Джек iшов до центру мiста, то побачив старигана зi впалими щоками та сiрою шкiрою, який намагався закотити порожнiй вiзок iз магазину на бордюр. Коли хлопчик пiдiйшов ближче, старий налякано проскрипiв щось вороже, оголивши чорнi, як у борсука, ясна. Вiн вирiшив, що Джек хоче вкрасти його вiзок! – Перепрошую, – сказав Джек (серце його знову забилося). Старий намагався всiм своiм незграбним тiлом, захищаючи, обняти вiзок, повсякчас демонструючи чорнi ясна. – Перепрошую, – повторив Джек. – Я лише збирався… – Шраааний жлодiй! Шраний ЖЛОООДІЙ! – скрипiв старий, i сльози потекли по його зморшкуватих щоках. Джек хутко пiшов звiдти. Двадцять рокiв тому, в шiстдесятi, Оутлi, ймовiрно, процвiтав. Вiдносна привабливiсть кварталу розваг на Мiлл-роуд, що виходив за межi мiста, була продуктом тiеi епохи, коли з акцiями все було гаразд, бензин був дешевим i нiхто не чув про «дискрецiйний прибуток»[78 - Дискрецiйний прибуток – прибуток, який одержують вiд комерцiйних операцiй з особистою власнiстю (майном, коштами).], бо всього у всiх було вдосталь. Люди вкладали грошi у франшизи та маленькi магазинчики i деякий час якщо не процвiтали, то були впевненi у завтрашньому днi. Цi невеличкi квартали досi зберiгали непевну надiю, проте у франшизних ресторанах сидiло лише кiлька втомлених пiдлiткiв, що смоктали середню «Колу». У скляних вiтринах численних крамничок такi самi вицвiлi плакати, як i в автосалонах, повiдомляли: «ПРОДАЄТЬСЯ ВСЕ! РОЗПРОДАЖ ПЕРЕД ЗАКРИТТЯМ!». Джек не бачив оголошень про вiльнi робочi мiсця, тому йшов далi. У центрi Оутлi крiзь щасливi клоунськi кольори, що зосталися пiсля шiстдесятих, прозирала реальнiсть. Джек плентався повз пропеченi цеглянi будинки. Наплiчник дедалi важчав, а ноги гудiли ще бiльше. Зрештою, вiн би пiшов у Догтаун, якби не ноги та необхiднiсть знову пройти тунель на Мiлл-роуд. Звiсно, там не причаiлася людина-вовк iз гарчанням – вiн був певен цього. Нiхто не мiг розмовляти з ним у тунелi. Це ж не Територii. Спершу його вразила королева, потiм мертвий хлопець пiд возом без половини обличчя, далi Морган, а ще дерева. Але це було там, де таке можливе – де таке, iмовiрно, було природним. Тут природнiсть не припускае такого несмаку. Джек став перед довгим брудним вiкном, над яким на цеглянiй стiнi заледве можна було розiбрати полущений напис «МЕБЛЕВИЙ СКЛАД». Хлопчик приклав долоню до лоба та поглянув усередину. На широкiй дерев’янiй пiдлозi диван та крiсло, укритi бiлим простирадлом. Вони стояли на вiдстанi п’ятнадцять футiв одне вiд одного. Джек пiшов далi вздовж будинку, мiркуючи, а що, як йому доведеться просити iжу. Десь попереду четверо чоловiкiв сидiли в машинi перед магазином, забитим дошками. Джеку вистачило й секунди, аби помiтити, що старий чорний «десото», який виглядае так, нiби зараз iз нього вистрибне Бродерiк Кроуфорд[79 - Бродерiк Кроуфорд (1911–1986) – американський актор театру, кiно, радiо i телебачення. Один iз небагатьох акторiв, хто мае аж двi зiрки на Голлiвудськiй алеi слави.], не мае покришок. На лобовому склi виднiлася жовта картка п’ять на вiсiм iз написом «КЛУБ ГАРНОЇ ПОГОДИ». Чоловiки всерединi (двое спереду, двое ззаду) грали в карти. Джек пiдступив до переднього пасажирського вiкна. – Перепрошую, – промовив вiн, i картяр, що сидiв ближче, глипнув на нього сiрим риб’ячим оком. – Ви не знаете, де… – Згинь, – вiдказав тип. Голос його звучав в’яло та здавлено, нiби ранiше чоловiк узагалi нiколи не розмовляв. Наполовину повернуте до Джека обличчя вкривали шрами вiд вугрiв, а саме воно було на диво пласким. Здавалося, що хтось наступив на нього, коли чоловiк був iще немовлям. – Я тiльки хотiв запитати, може, ви знаете когось, у кого я мiг би попрацювати кiлька днiв. – Пошукай в Техасi, – сказав чоловiк з водiйського сидiння, i парочка, що сидiла позаду, вибухнула смiхом, розхлюпавши пиво на руки та карти. – Кажу тобi, малий, згинь, – буркнув плосколиций та сiроокий чоловiк, котрий був найближче до хлопчика. – Інакше я особисто виб’ю з тебе все лайно. Джек зрозумiв, що це правда – якщо вiн залишиться тут ще одну хвилину, гнiв чоловiка вийде з берегiв, вiн вилiзе з машини та поб’е його до безтями. Потiм вiн залiзе назад i вiдкоркуе ще одне пиво. Банки з-пiд «Роллiнг Рок»[80 - «Роллiнг Рок» – свiтлий лагер, який випускають iз 1939 року. З’явившись як мiсцевий напiй Пенсильванii, пиво швидко набуло популярностi та стало загальнонацiональним продуктом.] валялись скрiзь на пiдлозi: вiдкоркованi – гамузом, новi – запаянi бiлими пластиковими корками. Джек вiдступив назад, i рибоокий вiдвернувся вiд нього. – Напевне, справдi пошукаю чогось у Техасi, – сказав вiн. Хлопчик чекав, щойно вiн вiдiйде, то почуе, як клацнуть, вiдчиняючись, дверцята «десото», але почув лише, як вiдкоркували ще один «Роллiнг Рок». Клац! Шшшш! Джек не зупинявся. Вiн дiйшов до кiнця кварталу, вийшов на другу головну вулицю селища й побачив суху смужку жовтого бур’яну, з-пiд якого визирали фiбергласовi фiгурки, схожi на дiснеевських оленят. Огрядна баба, стискаючи в руках мухобiйку, витрiщалася на нього iз садовоi гойдалки. Джек вiдвернувся вiд ii пiдозрiлого погляду та побачив перед собою останнiй покинутий цегляний будинок на Мiлл-роуд. Три бетоннi сходинки вели до прочинених гратчастих дверей. У довгому темному вiкнi свiтилася реклама «БУДВАЙЗЕРА», футом правiше – назва «ПИВНИЦЯ АПДАЙКА В ОУТЛІ», а кiлькома дюймами нижче, на жовтiй картцi п’ять на вiсiм (такiй самiй, як на «десото»), було написано вiд руки чарiвнi слова: «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК». Джек стягнув наплiчник зi спини, повiсив його на одну руку та пiднявся сходами. На якусь мить, переходячи вiд утомленого сонячного свiтла у темряву бару, вiн згадав густi стебла плюща над тунелем на Мiлл-роуд. Роздiл дев’ятий Джек у мухоловцi[81 - Сарраценiя (iнша назва: жовта мухоловка) – рослина-хижак, що харчуеться комахами. Саме цю рослину мають на увазi автори твору в назвi роздiлу.] 1 Вже за шiстдесят годин Джек Сойер, свiтогляднi орiентири якого суттево змiнилися пiсля ризикованого переходу через тунель Оутлi в середу, перебував у холоднiй комiрчинi «Пивницi Оутлi». Свiй рюкзак вiн ховав за барилами з «Бушем»[82 - «Буш» – пиво американськоi броварноi компанii «Анхойзер-Буш», яка е другим у свiтi виробником пива.], якi стояли в дальньому кутку кiмнати, наче алюмiнiевi кеглi для гiгантського боулiнгу. Менш нiж за двi години, коли «Пивниця» нарештi зачиниться на нiч, Джек утече. І те, що вiн думав про це саме так – не пiде, не рухатиметься далi, а саме втече – показувало, у наскiльки безнадiйнiй ситуацii вiн опинився. Менi було шiсть, шiсть, Джону Б. Сойеру було шiсть, Джекi було шiсть. Шiсть. Ця думка, вочевидь позбавлена будь-якого змiсту, засiла в його головi цього вечора та постiйно виринала знову. Вiн гадав, що це пов’язано iз жахливим переляком, з вiдчуттям того, що навкруг нього починае стискатися коло. Вiн не мав жодноi гадки, про що ж була ця думка, але вона все кружляла та кружляла, неначе дерев’яний коник на каруселi. Шiсть. Менi було шiсть. Джекi Сойеру було шiсть. Знову й знову, по колу й по колу, летiла вона. Комiрчину вiд бару вiддiляла стiна, яка цього вечора аж вiбрувала вiд гамору; пульсувала, неначе напнута на барабанi шкiра. Ще двадцять хвилин тому це був вечiр п’ятницi, коли «Текстиль Оутлi» та «Гумова фабрика Догтауна» видавали зарплатню. А тепер бар був заповнений вщерть… i навiть бiльше. Лiворуч вiд бару висiв плакат: «ОДНОЧАСНЕ ПЕРЕБУВАННЯ ПОНАД 220 ЛЮДЕЙ Є ПОРУШЕННЯМ ПРАВИЛА 331 ПОЖЕЖНОГО КОДЕКСУ ОКРУГУ ДЖЕНЕСІ». Певно, по вихiдних правило 331 не дiяло, адже, на Джекову думку, в примiщеннi зараз перебувало понад три сотнi осiб, якi жваво витанцьовували в ритмi кантрi-вестерну пiд музику гурту, що називав себе «Хлопцi з долини Дженнi». То був жахливий гурт, зате вони мали стiл-гiтару[83 - Стiл-гiтара – особливий клас електро-та електро-акустичних гiтар. Грають на нiй винятково за допомогою слайда, що одягаеться на палець.]. «Мiсцевi хлопи аж трусяться за стiл-гiтару, Джеку», – казав Смоукi. – Джеку! – Лорi перекрикувала звукову стiну. Лорi була пасiею Смоукi. Джек досi не знав ii прiзвища. Вiн заледве розiбрав ii крик через трiщання музичного автомата, який вмикали на повну гучнiсть, доки гурт вiдпочивав. Джек знав, що зараз усi п’ятеро стирчали по той бiк бару та жлуктили «Чорного росiянина»[84 - «Чорний росiянин» – коктейль, що мiстить горiлку i кавовий лiкер. Дiстав свою назву через перiод Холодноi вiйни мiж США та СРСР.] за пiвцiни. Вона просунула голову у дверi комiрчини. Тьмяне бiляве волосся, зiбране дитячими бiлими пластмасовими шпильками, поблискувало у свiтлi флуоресцентних ламп. – Джеку, якщо ти бiгом не викотиш це барило, боюся, вiн захоче випробувати тебе на витривалiсть. – Ясно, – вiдказав Джек. – Скажи йому, що я зараз буду. Шкiра на руках у нього взялася сиротами, i зовсiм не через вологий холод комiрчини. Зi Смоукi Апдайком краще не жартувати. Смоукi – у паперовому кухарському ковпаку на вузькiй головi; Смоукi – з пластмасовими вставними щелепами, замовленими по поштi, у довершенiй рiвностi яких було щось жаске та навiть поховальне; Смоукi – з жорстокими карими очима на тлi пiдстаркуватих жовто-брудних бiлкiв. Смоукi Апдайк, якому дивним, незрозумiлим – а вiд того ще страшнiшим – чином удалося перетворити хлопчика на в’язня. Ненадовго музичний автомат змовк, але гучне ревiння натовпу тiльки посилилося як компенсацiя тишi. Якийсь ковбой з озера Онтарiо завiв гучним п’яним голосом: «Єеееее-ХОУ!». Жiнка скрикнула. Келих розбився. А тодi музичний автомат завiвся знову, i звучав вiн, наче ракета, яка розганялася до потрiбноi швидкостi, аби подолати земне тяжiння i полетiти на Сатурн. Така мiсцина, де iдять те, що зiб’ють на дорозi. Сирим. Джек нахилився над одним з алюмiнiевих барил i зсунув його десь на три фути. Рот скривився у гримасi болю; чоло спiтнiло попри пронизливий холод; спина не згиналася. Дiжка зi скреготом i вищанням котилася по голому цементу. Важко дихаючи, Джек зупинився. У вухах дзвенiло. Хлопчик пiдкотив до барила з «Бушем» вiзок, поставив його сторчма, а тодi знову пiдiйшов до пива. Йому вдалося пiдняти його за дужки та пронести вперед – до вiзка. Та коли Джек спробував поставити вантаж, то втратив контроль: велике пивне барило важило лише на кiлька фунтiв менше за нього самого. Воно тяжко приземлилося на платформу вiзка, застелену рештками килима для пом’якшення таких приземлень. Джек одночасно намагався прилаштувати барило i вчасно забрати руки вiд нього. Але це робив надто повiльно. Барило защемило пальцi у заднiй частинi вiзка. Пролунав гучний удар, та Джековi пощастило витягти звiдти розпухлi й пульсуючi пальцi лiвоi руки. Вiн поклав iх у рот i почав смоктати, мимовiльно на очах з’явилися сльози. Але було дещо значно гiрше за прищемленi пальцi: Джек почув тихе шипiння газу, що проходив крiзь дренажний клапан барила. Якщо Смоукi пiд’еднае барило до апарата, а звiдти пiде пiна… або, що навiть гiрше, вiн знiме корок i пиво потужним фонтаном пирсне йому в обличчя… Краще навiть не думати про це. Минулоi ночi, в четвер, коли вiн намагався притягнути Смоукi барило, воно завалилося просто на бiк. Дренажний клапан вискочив i перелетiв через кiмнату. Бiлясто-золота пивна пiна потекла по пiдлозi комiрчини до дренажноi труби. Джек закляк на мiсцi, переляканий i застиглий, байдужий до волання Смоукi. Це був не «Буш», а «Кiнгсленд». Не пиво, а ель королеви. Саме тодi Смоукi вперше вдарив його – швидкий потужний удар, який вiдкинув хлопчика на облуплену стiну комiрчини. – Ось твоя зарплата за сьогоднi, – сказав Смоукi. – І раджу тобi нiколи бiльше так не робити, Джеку. Проте найбiльше у фразi «Раджу тобi нiколи бiльше так не робити» Джека налякав подвiйний змiст: тобто в нього буде ще не одна нагода зробити таке; нiби Смоукi Апдайк упевнений, що Джек залишиться тут надовго. – Джеку, хутчiше! – Вже йду, – видихнув Джек. Вiн потягнув вiзок до дверей комiрчини, спиною вiдчув ручку, повернув ii та прочинив дверi. Ударився об щось велике, м’яке та пружне. – Господи, обережнiше! – Упс, вибачте, – сказав Джек. – Я покажу тобi «упс», гiвнюче! – вiдповiв голос. Джек дочекався, доки важкi кроки бiля комiрчини не стихли, а тодi знову спробував вiдчинити дверi. Вузький коридор пофарбовано жовтаво-зеленою фарбою. У ньому смердiло лайном, сцяками та «Тайдi Боулом»[85 - «Тайдi Боул» – американський бренд, що випускае засоби для чищення туалету.]. То тут, то там виднiлися дiрки в штукатурцi; нерiвнi графiтi розповзалися стiнами. Їх намалювали знудженi п’яницi в очiкуваннi можливостi скористатися «ПОЙНТЕРАМИ» чи «СЕТТЕРАМИ»[86 - «Пойнтери» i «Сеттери» – позначки на дверях туалету для чоловiкiв (пойнтери) i жiнок (сеттери). Власне, на дверi вiшають картинки iз зображеннями цих порiд собак. Походження цих позначок суто лiнгвiстичне i пов’язане воно зi способом походiв у туалет «по-маленькому» чоловiкiв (point – указувати) i жiнок (sit – сидiти).]. Найбiльший напис на зеленiй стiнi було нанесено чорним фломастером i, здавалося, вiн вiдображав усю нудьгу й безцiльну злобу Оутлi: «ВІДПРАВТЕ ВСІХ АМЕРИКАНСЬКИХ НІГЕРІВ І ЖИДІВ ДО ІРАНУ». Гамiр з бару чувся навiть у комiрчинi; тут вiн скидався на величезну звукову хвилю, якiй не було кiнця-краю. Джек ще раз окинув мiсце над барилом на вiзку, щоб переконатися, чи не видно його наплiчника. Йому треба було тiкати. Треба було. Мертвий телефон нарештi заговорив, закувавши його в капсулу з чорною кригою… це погано. А ще гiршим був Рендольф Скотт[87 - Джордж Рендольф Скотт (1898–1987) – американський актор, що за 35 рокiв кiнокар’ери з’являвся у фiльмах рiзних жанрiв, але найбiльшоi популярностi досягнув завдяки вестернам.]. Тобто насправдi той кадр не був Рендольфом Скоттом, але виглядав саме, як цей актор iз фiльмiв п’ятдесятих. Смокi Апдайк, певно, ще гiрший… хоча Джек уже не був у цьому певен. Особливо вiдтодi як побачив, що очi схожого на Рендольфа Скотта чоловiка змiнювали колiр. Та найгiрший – сам Оутлi… Щодо цього Джек був певен. Оутлi, штат Нью-Йорк, у самому серцi округу Дженесi, видавався тепер жахливою пасткою, розставленою для нього… така собi мунiципальна «жовта мухоловка». «Мухоловка» – одне з природних див. Легко в неi потрапити. І майже неможливо вирватися. 2 Перед ним стояв високий чоловiк iз гiгантським пузом, який чекав, доки звiльниться вбиральня. Вiн перекочував з одного кутика рота до iншого пластмасову зубочистку. Джеку спало на думку, що то, певно, вiн ударив дверима чоловiкове черево. – Гiвнюк, – повторив товстун, а тодi дверi туалету рiзко вiдчинилися. Звiдти вийшов чоловiк. І на одну бентежну мить його очi зустрiлися з Джековими. Цей чоловiк скидався на Рендольфа Скотта. От тiльки кiнозiркою вiн не був: звичайнiсiнький рiзноробочий з Оутлi, що пропивав свою тижневу платню. Потiм вiн поiде звiдти на напiвоплаченому «мустангу» з розхитаними дверцятама чи, може, на виплаченому на три чвертi мотоциклi – великому старому «гарлеi» з налiпкою «КУПУЙ АМЕРИКАНСЬКЕ». Його очi стали жовтими. Нi, це твоя уява, Джеку, просто твоя уява. Вiн лише… …лише рiзноробочий, що придивляеться до тебе, бо ти новачок. Певно, вiн ходив до старшоi школи в цьому ж мiстечку, грав у футбол, надув живота католичцi-чiрлiдерцi й одружився з нею, а та погладшала на шоколадках i заморожених вечерях «Стауферз»; просто один з оутлiйських бовдурiв, просто… Але його очi стали жовтими. Годi вже! Не стали! От тiльки було в ньому щось таке, що змусило Джека пригадати подiю, яка трапилася, щойно вiн прийшов до мiста… яка трапилася в темрявi. Товстун, що обiзвав Джека гiвнюком, вiдсахнувся вiд сухореброго чоловiка в «лiвайсах» i чистiй бiлiй футболцi. Рендольф Скотт рушив до Джека. Його великi жилавi руки хиталися з бокiв. Його очi виблискували крижаною блакиттю… а тодi почали мiнiтися, вкриватися плямами, свiтлiшати. – Малий, – мовив той, i Джек з незграбним поспiхом кинувся навтьоки, прочиняючи дупою двостулковi дверi. Тепер йому було абсолютно байдуже, кого вiн там збивав. Гамiр оглушив його. Кеннi Роджерс[88 - Кеннi Роджерс (нар. 1938) – американський вокалiст, пiанiст, композитор, продюсер.] жваво горлав вiншувальну пiсню якомусь типу на iм’я Рубен Джеймс. «Ти був з тих, хто другу щоку пiдставля – й удару ЖДЕ, – заявляв Кеннi залi похмурих п’яниць, якi ледь стояли на ногах, – i казав, що для смиренних кращий свiт ГРЯДЕ!» Серед усiх присутнiх Джек не бачив нiкого особливо смиренного. «Пацани з долини Дженнi» поверталися на сцену й знову бралися за iнструменти. Усi вони, крiм стiл-гiтариста, виглядали п’яними та збентеженими… можливо, навiть не розумiли, де перебувають. А вiд стiл-гiтариста вiяло тiльки нудьгою. Лiворуч вiд Джека якась жiнка жваво теревенила по телефону-автомату: Джек нiзащо у свiтi не торкався би його, якби мiг, навiть за тисячу доларiв. Доки вона трiскотiла, п’яний супутник мацав ii та запхав руки в напiврозстiбнуту ковбойку[89 - Блузка-ковбойка – жiноча сорочка чоловiчого фасону з вiдкладним комiром, накладними кишенями i невеликими погонами на плечах.]. На великому танцмайданчику човгали та вовтузилися близько сiмдесяти пар, якi, не надто зважаючи на бадьорий темп спiваноi пiснi, просто тулилися одне до одного та обiймалися: руки мацали сiдницi, губи зливалися воедино, пiт стiкав щоками i лишав великi кола пiд пахвами. – Ну слава тобi Госпадi, – сказала Лорi й вiдчинила для нього дверцята збоку вiд бару. Смоукi вже був на пiвдорозi до них, ставлячи на вiзок Глорii джин-тонiк, горiлку-сауер[90 - Горiлка-сауер – коктейль, до складу якого входить горiлка та лимонний (лаймовий) сiк.] та коктейль «Чорний росiянин», единий конкурент пива на звання «Напiй мiста Оутлi». Джек побачив, як Рендольф Скотт вийшов крiзь двостулковi дверi. Вiн зиркнув на Джека, i його блакитнi очi вкотре перехопили погляд хлопчика. Вiн ледь кивнув, нiби хотiв сказати: «Ми ще поговоримо. Таксссс серрр. Може, ми поговоримо про те, що могло чи не могло трапитися в тунелi Оутлi. Або про батоги з телячоi шкiри. Чи про хворих матерiв. Може, ми поговоримо про те, що ти сидiтимеш в окрузi Дженесi ще довго-довго… може, аж доки ти сам не перетворишся на стариганя, що плаче над магазинним вiзком. Як гадаеш, Джекi?» Джек здригнувся. Рендольф Скотт посмiхнувся, нiби вiн мiг бачити те тремтiння… або вiдчути його. А тодi вiн пiшов геть вiд натовпу й задушливого повiтря. Уже за мить тонкi, але сильнi пальцi Смоукi вчепилися Джековi в плече: вони шукали найболючiше мiсце i, як завжди, знайшли його. Тi пальцi були дуже вправнi в пошуку болючих точок. – Джеку, ти маеш рухатися жвавiше, – сказав Смоукi. У його голосi майже вчувалося спiвчуття, от тiльки пальцi й далi рухалися, мацали та вгризалися в плече. Його подих пахнув рожевими «Канада Мiнтс», якi вiн постiйно смоктав. Його фальшивi зуби, замовленi поштою, клацали й трiскотiли. Час вiд часу чулося огидне сьорбання, неначе тi зуби трохи сповзли, а вiн засмоктував iх назад, на мiсце. – Ти маеш рухатися хутчiше, а то менi доведеться пiдганяти тебе. Розумiеш, про що я? – Т-так, – вичавив Джек, намагаючись не стогнати. – Гаразд. Чудово. На пекельно болючу мить його пальцi залiзли ще глибше, ще стараннiше мацаючи маленький вузлик нервових закiнчень. Джек таки застогнав. Це задовольнило Смоукi. Тодi вiн припинив. – Допоможи менi поставити це барило, Джеку. І зробiмо це швидко. Вечiр п’ятницi, i люди мають пити. – Нiч на суботу, – тупо сказав Джек. – І тодi також. Уперед. Джековi якось удалося допомогти Смоукi пiдняти барило до квадратного вiддiлення пiд баром. Худi, жилавi м’язи Смоукi надималися пiд футболкою з логотипом «Пивниця Оутлi». Паперовий кухарський ковпак непорушно тримався на його вузькiй i слизькiй головi, торкаючись краем лiвоi брови, неначе наперекiр гравiтацii. Затамувавши подих, Джек дивився, як Смоукi легким ударом скинув дренажний клапан з барильця. Барило шипiло сильнiше, нiж мало б… але не пiнилося. Джек мовчки, рвучко видихнув. Смоукi котив до нього порожне барильце. – Вiднеси його назад у комiрчину. А тодi прибери в туалетах. І не забувай, що я казав тобi сьогоднi вдень. Джек усе пам’ятав. О третiй по обiдi пролунав свист, схожий на повiтряну сирену, i Джек мало не вискочив зi своiх штанiв. Лорi засмiялася i сказала: «Глянь на Джека, Смоукi: гадаю, вiн обпiсяв своi „тафскiнз“»[91 - «Тафскiнз» – джинси, вiдомi своею надiйнiстю. Коли вони вперше з’явилися, то позицiонувалися як дитячi штани з надiйною мiцнiстю на колiнах.]. Смоукi кинув на неi короткий, похмурий погляд, а тодi жестом покликав Джека. Розповiв хлопчику, що то був свисток, який сповiщав про видачу зарплатнi на пiдприемствi «Текстиль Оутлi». Розповiв, що такий самий свисток повiдомляе про початок виплат на «Гумовiй фабрицi Догтауна», компанii, що виготовляе пляжнi iграшки, надувнi гумовi ляльки i презервативи пiд назвою «Ребра екстазу». І скоро, казав вiн, «Пивниця Оутлi» почне заповнюватися. – І тодi ти, я, Лорi та Глорiя маемо рухатися швидко, як блискавки, – сказав Смоукi, – бо коли в п’ятницю в них заведуться грошенята, ми маемо вiдбити все, що недоотримали в недiлю, понедiлок, вiвторок, середу та четвер. І коли я кажу тобi, що треба витягти барило, ти маеш виконати наказ швидше, нiж я закiнчу кричати. І щопiвгодини ти маеш мити чоловiчий туалет. У п’ятницю ввечерi хлопи блюють кожнi п’ятнадцять хвилин. – У жiночих прибираю я, – сказала Лорi, наближаючись. Їi волосся скидалося на тонке хвилясте золото, а шкiра була бiлою, як у вампiрiв iз книжечок комiксiв. Вона чи то застудилася, чи то сидiла на кокаiнi, бо постiйно шморгала носом. Джек подумав, що то все ж таки застуда. Вiн дуже сумнiвався, що в Оутлi хтось мiг собi дозволити розважатися кокаiном. – Жiнки не такi бруднi, як чоловiки. Схожi, але все ж не зовсiм. – Заткни пельку, Лорi! – Сам заткни, – сказала вона, i рука Смоукi здiйнялася швидко, наче блискавка. Раптом почувся удар, i на блiдiй щоцi Лорi з’явився червоний вiдбиток долонi Смоукi, схожий на дитяче тату. Вона захлипала… але Джек iз жахом i здивуванням побачив у ii очах вираз абсолютного щастя. То був погляд жiнки, яка вважала таке ставлення втiленням любовi та турботи. – Не гальмуй – i в нас не буде проблем, – сказав Смоукi. – Просто не забувай мити щопiвгодини та вiдчищати блювотиння. Саме тодi вiн знову сказав Смоукi про те, що хотiв би звiльнитися, а Смоукi ще раз дав свою брехливу обiцянку про недiльне пообiддя… та навiщо думати про це все? Крики стали гучнiшими, вибухи смiху – рiзкiшими. З трiском зламався стiлець i пролунав тремтливий крик болю. На танцмайданчику почалася бiйка – вже третя за нiч. Смоукi вилаявся i проштовхався повз Джека. – Позбудься цього барила, – кинув вiн. Джек поставив порожне барило на вiзок i повiз до двостулкових дверей, налякано видивляючись Рендольфа Скотта. Розгледiвши його в натовпi цiкавих, що спостерiгають за бiйкою, вiн трiшки заспокоiвся. У комiрчинi вiн поставив порожне барило до решти на платформу: за вечiр у «Пивницi Апдайка в Оутлi» видудлили вже шiсть барилець пива. Зробивши це, вiн знову перевiрив, чи на мiсцi наплiчник. Якоiсь панiчноi митi хлопчику здалося, що вiн зник, i серце гучно загупало в грудях: там був i магiчний сiк, i монетка з Територiй, що перетворювалася у цьому свiтi на срiбний долар. Джек рушив праворуч – чоло його вкрилося потом – i понишпорив мiж двома iншими барилами. Ось де вiн був – Джек вiдчував округлiсть пляшки Спiдi крiзь зелений нейлон наплiчника. Серцебиття сповiльнилося, але його досi трусило, а ноги були як ватнi: так почуваешся, коли дивом уник катастрофи. Чоловiчий туалет був жахливим. Ще кiлька годин тому Джек мiг би виблювати тут за компанiю, але тепер, здавалося, вiн уже звик до смороду… i чомусь саме це було найгiршим з усього. Вiн налив гарячоi води, сипнув «Комета» та взявся шурувати мильною шваброю туди-сюди по загидженiй пiдлозi. Думками вiн повертався до подiй останнiх кiлькох днiв, переймаючись ними, наче тварина, що потрапила в пастку. 3 Коли Джек уперше зайшов до «Пивницi Оутлi», бар був темним, похмурим i смертельно порожнiм. Музичний, для «Космiчних завойовникiв» та пiнбольнi автомати були вимкненi. Єдиним джерелом свiтла в залi була реклама пива «Буш» над баром: електронний годинник мiж двома гiрськими вершинами нагадував найдивнiше з найможливiших НЛО. Ледь усмiхаючись, Джек пiдiйшов до бару. Вiн майже опинився на мiсцi, коли позад нього безбарвний голос промовив: – Це бар. Неповнолiтнiм не можна. Що ти за один, придурку? Забирайся звiдси. Джек мало не вискочив з власних штанiв. Намацав грошi в кишенi та подумав, що все вiдбудеться так само, як i в «Золотiй ложцi»: вiн усядеться на стiлець, щось замовить, а тодi запитае про роботу. Звiсно, наймати на роботу дiтей на кшталт нього – незаконно – принаймнi без дозволу на роботу, що пiдписали батьки чи опiкуни, – i це означало, що йому можуть платити менше за припустимий мiнiмум. Значно менше. Перемовини зазвичай розпочиналися з Історii № 2 – «Джек i Лихий Вiтчим». Вiн повернувся i побачив чоловiка, що сидiв сам-один у кабiнцi та дивився на нього з холодною i зневажливою увагою. Чоловiк був сухоребрий, однак на шиi та крiзь бiлу майку проступали натренованi м’язи. На ньому були бiлi мiшкуватi кухарськi штани. Паперовий ковпак нависав над лiвою бровою вузькоi, схожоi на тхорячу голови. Його коротке волосся сивiло на скронях. У руках вiн тримав стос рахункiв i калькулятор «Тексас Інструментс». – Я бачив ваше оголошення «Потрiбен помiчник», – почав був Джек без великих сподiвань на успiх. Цей тип не збирався його наймати, та й сам Джек не був певен, що хоче працювати на нього. Чоловiк скидався на пройдисвiта. – Отже, побачив? – перепитав чоловiк у кабiнцi. – Певно, навчився читати в один з днiв, коли не прогулював школу. На столi лежала пачка «Фiлiс Черутс». Чоловiк дiстав одну цигарку. – Ну я не знав, що це бар, – вiдказав Джек, задкуючи до дверей. Здавалося, сонячне свiтло просочувалося всередину крiзь брудну шибку та мертво падало на пiдлогу, немовби «Пивниця Оутлi» розташовувалася в iншому вимiрi. – Я гадав, що це… ну, знаете, бар iз грилем. Щось таке. Я пiду. – Іди сюди, – чоловiковi карi очi дивилися тепер просто на нього. – Та нi, все гаразд, – нервово сказав Джек. – Я просто… – Іди сюди. Сiдай. – Чоловiк черкнув нiгтем великого пальця об дерев’яний сiрник i запалив сигарету. Муха, що врочисто засiдала на паперовому капелюсi, вiдлетiла в темряву. Чоловiковi очi лишилися на Джеку. – Я не покусаю тебе. Джек повiльно пiдiйшов до кабiнки, за мить зайшов усередину та сiв навпроти чоловiка, охайно склавши руки. Через якихось шiстдесят годин, вимиваючи туалети о пiв на першу ночi, коли спiтнiле волосся застилало очi, Джек подумав – нi, вiн знав напевно, – що то його власна дурнувата довiрливiсть дозволила пастцi заклацнутися, i заклацнулася вона ще тоi митi, коли Джек сiв навпроти Смоукi Апдайка, хоча ще й не здогадувався про це. Венерина мухоловка закриваеться, коли в неi потрапляють безталаннi комахи; а сарраценiя, з ii витонченим запахом i смертельними м’якими та гладенькими стеблами, просто чекае, доки якесь летюче гiвно на кшталт жука не потрапить усередину… де зрештою потоне в дощовiй водi, яка назбиралася у квiтцi. В Оутлi сарраценiя замiсть дощовоi води повнилася пивом – ось i вся рiзниця. Якби вiн тодi втiк… Але вiн не втiк. І, можливо, думав Джек тодi, якщо вiн зустрiнеться з холодними карими очима, то зрештою отримае роботу. Майнет Банберрi, власниця i керiвник «Золотоi ложки» в Обернi, досить привiтно ставилася до Джека, навiть обняла його та поцiлувала, а також дала три великих сандвiчi на прощання, та його не надуриш. Привiтнiсть i навiть удавана доброта не суперечили холоднiй зацiкавленостi в прибутках чи навiть у вiдвертiй жадiбностi. Мiнiмальна зарплата в Нью-Йорку становила три долари сорок центiв на годину: за законом, ця iнформацiя висiла на кухнi «Золотоi ложки», написана на яскраво-рожевому великому плакатi. От тiльки кухар швидких страв був з Гаiтi та ледь-ледь розмовляв англiйською. І, як гадав Джек, вiн точно перебував у краiнi нелегально. Той хлопець готував, як бог, i нiколи не допускав, щоб картопля чи молюски хоч на мить довше, нiж треба, смажились у фритюрницi. Дiвчина, що допомагала мiсiс Банберрi в обслуговуваннi клiентiв, була гарненькою, але несерйозною, та потрапила до господинi за програмою для розумово вiдсталих iз Рима. Через це про мiнiмальну зарплату не могло бути й мови, i шепелява неадекватна дiвчина зi щирим захватом повiдомила Джековi, що отримуе долар i двадцять п’ять центiв щогодини i всi грошi тiльки ii. Сам Джек отримував пiвтора долара. Вiн сторгувався саме на таку суму, але знав, що якби мiсiс Банберрi не зашивалася – бо ii колишнiй мийник посуду щойно пiшов того ранку, просто вийшов випити кави та бiльше не повернувся, – вона б узагалi не торгувалася; сказала б йому: «Бери бакс i четвертак, малий, або йди собi далi. Це вiльна краiна». А тепер, гадав вiн iз невiдомим досi цинiзмом, який став частиною його новоi вiри в себе, перед ним мiсiс Банберрi в особi чоловiка. Жилаво-худий чоловiк замiсть огрядноi бабусi, нахмурений замiсть усмiхненоi, але, вочевидь, такий самий, як i мiсiс Банберрi. – Шукаеш роботу, га? – чоловiк у бiлих штанях i паперовому капелюсi поклав цигарку в стару бляшану попiльничку з написом «КЕМЕЛ», що був викарбуваний на денцi. Муха закiнчила мити лапки та полетiла геть. – Так, сер, але як ви й сказали, це бар i все… Тривога знову охопила його. Тi карi очi та жовтi бiлки схвилювали його: то були очi старого котиська-мисливця, що на своему вiку бачив безлiч бродячих мишей – таких як Джек. – Ага, це моя мiсцина, – сказав чоловiк. – Смоукi Апдайк. Вiн простягнув Джековi руку. Здивований хлопчик потиснув ii. То був короткий i сильний, майже болючий потиск. Тодi Смоукi послабив рукостискання… але Джекову руку не вiдпустив. – Ну? – запитав вiн. – Га? – перепитав Джек, розумiючи, що звучить тупо та трохи налякано – вiн i почувався тупо i трохи налякано. А ще вiн хотiв, щоб Апдайк вiдпустив його руку. – Тебе що, предки не вчили представлятися? Це було настiльки несподiвано, що Джек мало не вибовкав свое справжне iм’я замiсть того, яким користувався в «Золотiй ложцi», яке називав людям, якi, погодившись пiдвезти його, цiкавилися, хто вiн. Це iм’я – яке вiн звик уже вважати своiм «дорожнiм iменем» – Льюiс Фаррен. – Джек Со … ох … Сотель, – сказав вiн. Апдайк ще на мить затримав руку малого – його карi очi лишалися непорушними, – а тодi вiдпустив ii. – Джек Со-ох-Сотель, – сказав вiн. – Мабуть, найдовше, блядь, прiзвище в телефонному довiднику, еге ж, малий? Джек зашарiвся, але промовчав. – А ти не дуже великий, – сказав Апдайк. – Гадаеш, зможеш поставити дев’яностофунтове барило з пивом на дугу й дотягнути його до ручного вiзка? – Гадаю, так, – вiдповiв Джек, не знаючи напевне, чи справдi зможе. У будь-якому разi, вiн гадав, це не буде великою проблемою – у такому мертвому мiсцi, як це, барила, певно, треба мiняти тiльки якщо пиво в попередньому барилi прокисло. Нiби читаючи його думки, Апдайк сказав: – Ага, зараз тут нема нiкого. Та ближче до четвертоi-п’ятоi ми починаемо крутитися. А на вихiдних бар справдi переповнений. Ось тодi ти й вiдроблятимеш свое утримання. – Ну я не знаю, – вiдказав Джек. – Скiльки ви платите за роботу? – Долар за годину, – сказав Апдайк. – Хотiв би платити тобi бiльше, але… – Вiн стенув плечима та постукав по стосу рахункiв. Вiн навiть злегка посмiхнувся, нiби хотiв сказати: «Бачиш, малий, в Оутлi все занепадае, наче то дешевий кишеньковий годинник, який забули завести… З 1971-го все занепадае». Та його очi не всмiхалися. Вони вдивлялися в Джекове обличчя з незворушною котячою зосередженiстю. – Он як, це не дуже багато, – сказав Джек. Вiн говорив повiльно, але думав так швидко, як тiльки мiг. «Пивниця Оутлi» була домовиною: тут навiть не було жодного завалящого старого алкаша, який би жлуктив пиво бiля бару та дивився «Головний госпiталь» по «ящику». Вочевидь, в Оутлi п’ють у власнiй машинi, яка й править iм за клуб. Пiвтора долара – це тяжко зароблена плата, коли доводиться надривати дупу заради них; ну, а в такому мiсцi заробляти бакс на годину буде легко. – Ага, – погодився Апдайк, повертаючись до калькулятора, – не дуже. І в цьому голосi Джековi чулося: погоджуйся або йди геть, перемовин не буде. – Може, й нормально, – сказав Джек. – Що ж, це добре, – вiдказав Апдайк. – Давай одразу на чистоту. Вiд кого ти тiкаеш i хто розшукуе тебе? – Карi очi знову зосередилися на хлопчику i вiн мало не просвердлив у ньому дiрку. – Якщо хтось у тебе на хвостi, я не хочу, щоб вiн втручався в мое життя. Це питання не надто похитнуло Джекову самовпевненiсть. Вiн не був найгенiальнiшою дитиною в свiтi, та все ж мав достатньо кмiтливостi, аби збагнути, що не далеко дiйде без другоi легенди для майбутнiх роботодавцiв. Це й була Історiя № 2 – «Лихий Вiтчим». – Я з маленького мiстечка у Вермонтi, – сказав вiн. – З Фендервiлля. Моi мама та тато розлучилися два роки тому. Тато намагався взяти мене пiд опiку, але суддя вiддав мене мамi. Вони зазвичай чинять так. – Фiгово вони чинять. – Апдайк повернувся до своiх рахункiв i так низько схилився над калькулятором, що мало не торкався носом кнопок. І все одно Джек вважав, що чоловiк слухае. – Так-от, тато поiхав у Чикаго та влаштувався там на заводi на роботу, – вiв далi Джек. – Вiн пише менi щотижня, але бiльше не приiжджае з минулого року, коли Обрi побив його. Обрi – це… – Твiй вiтчим, – сказав Апдайк, i на якусь мить Джековi очi звузилися i до нього повернулася початкова недовiра. У голосi Апдайка не було спiвчуття. Бiльше того, здавалося, що Апдайк мало не насмiхався з нього, нiби вiн знав, що вся ця iсторiя – насправдi лише одна велика бабусина казочка. – Ага, – пiдтвердив Джек. – Мама вийшла за нього пiвтора року тому. Вiн постiйно гамселить мене. – Сумно, Джеку. Дуже сумно. – Тепер Апдайк пiдвiв очi, в яких свiтилися сарказм i недовiра. – Тож тепер ти йдеш до Мiста Сонця[92 - Мiсто Сонця – один iз нiкнеймiв Чикаго.], де ви з татком житимете довго й щасливо. – Ну так, я сподiваюся на це, – сказав Джек i враз вiдчув прилив натхнення. – Я точно знаю, що мiй справжнiй тато нiколи б не пiдвiсив мене за шию в комiрчинi. – Вiн вiдтягнув горло футболки, показуючи слiд на шиi. Вiн уже тьмянiв. А коли Джек працював у «Золотiй ложцi», шрам ще був яскравим, огидного червоно-фiолетового кольору – наче логотип. От тiльки в «Золотiй ложцi» хлопчик не мав нагоди продемонструвати цю позначку. Звiсно, то був слiд, залишений коренем, який ледь не вичавив iз нього життя в тому, iншому, свiтi. Винагородою для нього було те, як очi Смоукi Апдайка вражено чи навiть шоковано розширилися. Вiн нахилився вперед, розкидавши кiлька жовтих i рожевих папiрцiв. – Святий Ісусе, малий, – сказав вiн. – Це наробив твiй вiтчим? – От тодi я й вирiшив тiкати. – А вiн не збираеться заявитися сюди в пошуках свого авто, мотоцикла, гаманця чи грьобаноi заначки наркоти? Джек похитав головою. Смоукi ще з хвильку подивився на Джека, а тодi натиснув на калькуляторi кнопку «Вимкнути». – Ходiмо до комiрчини, малий, – сказав вiн. – Чому? – Я хочу побачити, чи ти справдi можеш поставити на вiсь одне з тих барилець. Якщо ти можеш притягти барило, коли воно буде менi потрiбно, отримаеш роботу. 4 На радiсть Смоукi Апдайка, Джек показав, що здатен поставити на обiдок одне з великих барил, прокотити його до вiзка та поставити на платформу. Хлопчик навiть удав, що це досить просто, – вiн випустить барило й отримае в нiс лише наступного дня. – Ну що ж, не так уже й погано, – сказав Апдайк. – Ти ще не дорiс до цiеi роботи та, можливо, заробиш собi срану грижу, але то вже твоi проблеми. Вiн сказав Джековi, що той може братися до роботи опiвднi та працювати до першоi ночi (чи, звiсно, доки тобi стане сил). Апдайк казав, що зарплату Джек отримуватиме щовечора пiсля закриття. Готiвкою. Коли вони повернулися до зали, там була Лорi, вбрана у темно-синi баскетбольнi шорти – такi короткi, що з-пiд них виглядали краi ii вiскозних трусикiв – i блузку без рукавiв, вочевидь куплену в «Маммот Мартi»[93 - «Маммот Мартi» – мережа магазинiв товарiв зi зниженими цiнами.] в Батавii. Їi тонке бiляве волосся було зачесане назад i фiксувалося пластмасовими шпильками. Вона палила «Пел Мел», i вологий край сигарети був щедро змащений губною помадою. Велике срiбне розп’яття висiло в неi мiж грудьми. – Це Джек, – сказав Смоукi. – Можеш прибрати з вiкна оголошення «Потрiбен помiчник». – Тiкай, малий, – сказала Лорi. – Ти ще маеш час. – Закрий iбало. – Змусь мене. Апдайк вдарив ii по заду, але не грайливо i з любов’ю, а досить сильно, щоб вона стукнулася об м’яку оббивку барноi стiйки. Джек клiпнув i згадав звук Озмондового батога. – Великий чоловiк, – сказала Лорi. В ii очах заблищали сльози, i все ж таки жiнка виглядала задоволеною, нiби так все й мало бути. Джекова тривога стала чiткiшою, гострiшою… готовою от-от перетворитися на страх. – Не варто зважати на нас, мальку, – сказала Лорi й рушила повз нього до оголошення на вiкнi. – Все буде гаразд. – Його звати Джек, а не мальок, – сказав Смоукi. Вiн повернувся назад до кабiнки, де «проводив спiвбесiду» з Джеком, i взявся збирати рахунки. – Мальок – це, блядь, дитина риби. Тебе хiба не вчили в школi? Ну, приготуй цьому мальку кiлька бургерiв. Йому опiвднi виходити на роботу. Вона прибрала з вiкна вивiску «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК» i поклала ii за музичним автоматом з таким виглядом, нiби робила це вже багато разiв. Проходячи повз Джека, вона пiдморгнула йому. Задзеленчав телефон. Усi трое повернулися до нього, захопленi зненацька рiзким звуком. На якусь мить апарат видавався Джековi чорним слимаком, що причепився до стiни. То була дуже дивна мить, нiби вирвана з часу та простору. Вiн устиг роздивитися блiдiсть шкiри Лорi: единою барвою на ii щоках були червонуватi плямки – спогад про пiдлiтковi прищi. Устиг вивчити жорстокi, потаемнi риси обличчя Смоукi Апдайка та помiтити вени, набряклi на довгих чоловiкових руках. Побачив жовтувату табличку над телефоном iз написом: «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ». Телефон усе дзвонив i дзвонив, розриваючи тишу. Раптом перелякавшись, Джек подумав: «Це за мною. Довга вiдстань… довга, ДОВГА вiдстань». – Вiзьми слухавку, Лорi, – сказав Апдайк. – Ти що, загальмована? Лорi пiшла до телефону. – «Пивниця Оутлi», – сказала вона слабким, кволим голосом. Тодi прислухалася. – Алло? Алло?.. Блядь. Вона з грюкотом кинула слухавку. – Там нiкого. Дiти. Часом вони цiкавляться, чи нема в нас «Принца Альберта» в бляшанцi[94 - Один iз популярних жартiв для телефонного хулiганства. Жартiвник телефонуе до крамницi й запитуе, чи е «Принц Альберт» у бляшанцi. Коли продавець, котрий не пiдозрюе нi про що, вiдповiдае «так» (тому що тютюн зазвичай фасували в бляшанi банки, хоча були й iншi варiанти), жартiвник казав на те: «Тодi чому б вам не випустити його?» або «Краще випустiть його, поки вiн не задихнувся».]. Якi бургери ти любиш, мальок? – Джек! – заволав Апдайк. – Джек, гаразд, гаразд, Джек. Якi бургери ти любиш, Джеку? Джек сказав, i Лорi приготувала iх – середньо просмаженi, саме такi, як треба, гарячi з китайською гiрчицею та бермудською цибулею. Вiн проковтнув iжу та запив усе склянкою молока. Його тривога розвiялася разом iз голодом. Дiтлахи, як сказала вона. Та все ж його погляд час вiд часу повертався до телефону – хлопчику було цiкаво. 5 Коли пробило четверту, дверi вiдчинилися – нiби та абсолютна порожнеча бару слугувала лише привабливою декорацiею, що мала на метi заманити Джека всередину, подiбно до невинноi на вигляд сарраценii зi смачним запахом – i з дюжину чоловiкiв у робочому одязi повiльно зайшли сюди. Лорi увiмкнула музичний автомат, пiнбол та «Космiчних завойовникiв». Дехто з чоловiкiв гучно привiтався зi Смоукi, що посмiхався своiм ехидним осмiхом, виставляючи напоказ великий набiр замовлених поштою зубiв. Бiльшiсть замовили пиво. Двое чи трое – «Чорного росiянина». Один iз них, член клубу «Хорошоi погоди» (Джек був майже певен щодо цього), – кидав четвертаки в музичний автомат, викликаючи голоси Мiкi Джиллi[95 - Мiкi Лерой Джиллi (нар. 1936) – американський кантрi-музикант, спiвак, композитор i пiанiст. За версiею журналу «People», е одним iз найпопулярнiших музикантiв у США, бо мае в активi 17 хiтiв № 1, а також зiрку на Голлiвудськiй алеi слави.], Еддi Реббiта[96 - Еддi Реббiт (1941–1998) – американський гiтарист, спiвак i композитор музики кантрi.], Вейлона Дженнiнгза[97 - Вейлон Дженнiнгз (1937–2002) – американський спiвак, один iз найпопулярнiших музикантiв кантрi. Вiн сформував гурт «The Texas Longhorns».] та iнших. Смоукi наказав йому взяти з комiрчини вiдро зi шваброю та помити танцмайданчик перед сценою, що самотньо стояла, очiкуючи на вечiр п’ятницi та «Хлопцiв з долини Дженнi». А коли пiдлога висохне, Смоукi хотiв, щоб Джек нанiс на неi «Пледж»[98 - «Пледж» – очищувальний засiб.]. – Ти зрозумiеш, що роботу виконано, коли побачиш власне усмiхнене вiдображення на пiдлозi, – сказав Смоукi. 6 Ось так i розпочалася його служба в «Пивницi Апдайка в Оутлi». Ближче до четвертоi-п’ятоi ми починаемо крутитися. Ну, якщо чесно, не мiг вiн сказати, що Смоукi аж надто збрехав йому. До митi, коли вiн, поiвши, вiдсунув тарiлку та почав працювати, бар був порожнiм. Але до шостоi вечора в пивницю натовклося з п’ятдесят вiдвiдувачiв, i дебела офiцiантка Глорiя прийшла на роботу. Деякi клiенти зустрiчали ii криками та тюгуканням. Глорiя приедналася до Лорi та взялася розносити кiлька карафок вина, багато «Чорного росiянина» i океани пива. Окрiм барил з «Бушем», Джек витягував один за одним ящики з пляшками пива. Там, звiсно ж, був «Будвайзер», а також деякi улюбленi завсiдниками мiсцевi марки: «Дженесi», «Ютiка Клаб», а також «Роллiнг Рок». Руки хлопчика почали вкриватися мозолями, а спина болiла. Мiж вiдвiдуванням комiрчини за ящиками пляшкового пива та походами туди ж, щоб «витягни менi барило, Джеку» (фраза, яка вже викликала в нього мало не тваринний жах), хлопчик повертався на танцмайданчик зi шваброю, вiдром та великою пляшкою «Пледжа». Одного разу прямiсiнько над його головою пролетiла порожня пивна пляшка, дивом оминувши лише на кiлька дюймiв. Джек вiдхилився, i його серце забилося швидше, коли пляшка розбилася об стiну. Смоукi вивiв п’яного хулiгана з бару, ощирившись фальшивими крокодилячими зубиськами. Коли Джек визирнув у вiкно, то побачив, що п’яниця з такою силою гамселив лiчильник на стоянцi, що з нього вискочив червоний прапорець «ПОРУШЕННЯ». – Ходи сюди, Джеку! – нетерпляче покликав Смоукi з бару. – Тебе ж не зачепило, правда? То прибери цей безлад! За пiвгодини Смоукi послав його в чоловiчий туалет. Обдовбаний чоловiк середнього вiку зi стрижкою в стилi Джо Пайна[99 - Джо Пайн (1924–1970) – американський теле-i радiоведучий, який одним iз перших запровадив агресивну тактику поведiнки з гостем програми, яка передбачала суперечки iз запрошеним та аудиторiею.] стояв бiля одного з двох засипаних льодом[100 - Один iз найдешевших способiв автоматичного зливу.] пiсуарiв. Однiею рукою вiн тримався за стiну, а другою розмахував великим необрiзаним членом. Калюжа блювоти парувала мiж його широко розставленими робочими черевиками. – Поприбирай тут, малий, – сказав чоловiк i, похитуючись, пiшов назад до дверей. По дорозi вiн так поплескав Джека по спинi, що той мало не впав. – Чоловiк мае звiльняти мiсце, як тiльки зможе, еге ж? Джек дочекався, доки дверi зачиняться, а тодi не мiг бiльше стримувати себе. Вiн виблював у едину в барi кабiнку, де побачив просто перед собою незмитi та нудотно смердючi випорожнення останнього вiдвiдувача. Джек виблював усе, що лишалося вiд його вечерi, кiлька разiв хапливо вдихнув, а тодi виблював знову. Навпомацки вiн знайшов кнопку змиву та тремкими руками натиснув на неi. Вейлон i Вiллi нудно гули за стiною, виспiвуючи щось про Лакенбах, штат Техас[101 - Waylon Jennings – Luckenbach, Texas («Back to the Basics of Love»), пiсня 1977 року.]. Раптом перед ним постало мамине обличчя, прекраснiше, нiж у будь-якому з ii фiльмiв. Їi великi темнi очi вiдображали сум. Вiн побачив ii зовсiм саму в номерi «Альгамбри», а забута цигарка тлiла в попiльничцi бiля неi. Мама плакала. Плакала за ним. Його серце заболiло так сильно, що вiн, здавалося, ладен був померти вiд любовi до неi i бажання опинитися поряд, знову потрапити в те життя, де не було потвор у тунелях, жiнок, якi чомусь хочуть, аби iх били та змушували плакати, чоловiкiв, що блювали мiж власними ногами, доки сцяли. Вiн хотiв бути з нею та ненавидiв Спiдi Паркера чорною ненавистю за те, що вiн скерував його на цю жахливу захiдну дорогу. Цiеi митi все, що лишалося вiд його вiри в себе, було знищено – знищено остаточно та навiки. Свiдоме мислення було затьмарене глибинним, первiсним, дитячим криком: «Я хочу до мами. Благаю, Боже, я хочу до МАМИ…» Вiн вийшов з кабiнки на тремтячих, ватних ногах, думаючи лише: «Ну все, з мене досить, на хер тебе, Спiдi. Цей хлопчик повертаеться додому. І називай це як хочеш». Тiеi митi вiн не думав про те, що його матiр, можливо, помирае. У ту мить невисловленого болю в ньому був тiльки вiн сам, Джек, i пiдсвiдомо вiн почувався загнаною твариною, яку може вполювати будь-який хижак: олень, кролик, вивiрка, бурундук. Тiеi митi вiн з легкiстю дав би iй померти вiд раку, що розпускав своi метастази вiд легень i по всьому тiлу, аби лишень вона обняла його, поцiлувала перед сном i сказала не вмикати в лiжку бiсiв приймач або не читати з лiхтариком пiд ковдрою пiвночi. Вiн уперся долонями в стiну та помалу опанував себе. Цей самоконтроль був несвiдомою мобiлiзацiею мозку, успадкованою вiд Фiла Сойера та Лiлi Кавано. Так, вiн припустився помилки, але назад не пiде. Територii були справжнiми, може, Талiсман також iснував. Вiн не збирався вбивати матiр легкодухiстю. Джек набрав у вiдро гарячоi води з крану в комiрчинi та прибрав весь бруд. Коли вiн знову зайшов до зали, було вже пiв на одинадцяту i натовп у барi зменшився: Оутлi – робiтниче мiстечко, i мiсцевi п’яницi-робiтники рано поверталися додому в буднi днi. Лорi сказала: – Ти блiдий, як смерть, Джеку. Все гаразд? – Як гадаеш, менi можна iмбирного елю? – запитав вiн. Вона принесла йому склянку i Джек випив ii, закiнчуючи натирати танцмайданчик. За п’ятнадцять хвилин до пiвночi Смоукi знову послав його в комiрчину «витягти барило». Джек ледь-ледь впорався iз завданням. Ще за годину Смоукi крикнув людям, що час завершувати. Лорi вимкнула музичний автомат – Дiк Керлесс помер з довгим, протяжним стогоном попри кiлька млявих вигукiв протесту. Глорiя вимкнула автомати, зодягнулася у светр (рожевий, як цукерки «Канада Мiнтс», якi постiйно iв Смоукi; рожевий, як фальшивi ясна його щелеп) i пiшла. Смоукi почав вимикати свiтло та випроваджувати останнiх чотирьох-п’ятьох клiентiв за дверi. – Добре, Джеку, – сказав вiн, коли вони пiшли. – Ти добре попрацював. Звiсно, можна й краще, але ти непогано почав. Можеш поспати в комiрчинi. Замiсть того щоб попросити свою платню (яку Смоукi, до речi, не запропонував), Джек поплентався до комiрчини; настiльки втомлений, що зараз вiн скидався на зменшену копiю тих п’яниць, яких щойно випхали з бару. У комiрчинi вiн побачив Лорi, що сидiла навпочiпки в кутку – через цю позу ii баскетбольнi шорти задерлися непристойно високо – й на мить Джек подумав з тупою тривогою, що вона залiзла в його рюкзак. А тодi побачив, як вона клала кiлька ковдр на шар мiшкiв з-пiд яблук. Лорi також поклала маленьку атласну подушечку з написом «НЬЮ-ЙОРКСЬКА ВСЕСВІТНЯ ВИСТАВКА» збоку. – Вирiшила облаштувати тобi маленьке гнiздечко, мальку, – сказала вона. – Дякую, – вiдповiв Джек. То був простий, iмпровiзований акт доброти, та Джековi здавалося, що вiн ось-ось заллеться слiзьми. Натомiсть вiн посмiхнувся. – Дуже дякую, Лорi. – Нема за що. Тобi буде тут добре, Джеку. Смоукi не такий уже й поганий. Як пiзнаеш його поближче, зрозумiеш, що зовсiм вiн не поганий. – Вона сказала це з несвiдомою печаллю, нiби хотiла, щоб усе було саме так. – Може, й непоганий, – вiдказав на те Джек, а тодi iмпульсивно додав: – Але завтра я пiду. Гадаю, Оутлi просто не для мене. – Може, й пiдеш, Джеку… А може, надумаеш трiшки залишитися. Чому б тобi не вiдкласти рiшення до завтра? У цiй маленькiй промовi було щось напружене й неприродне – в нiй не лишалося i краплi тiеi щироi усмiшки, з якою вона сказала йому: «Вирiшила облаштувати тобi маленьке гнiздечко». Джек звернув на це увагу, але почувався надто стомленим, щоб якось вiдреагувати. – Добре, побачимо, – сказав вiн. – Звiсно, – погодилася Лорi, рухаючись до дверей. Вона послала йому повiтряний поцiлунок з брудноi долонi. – Добранiч, Джеку. – Добранiч. Вiн уже почав знiмати сорочку… а тодi вiдмовився вiд цiеi iдеi та вирiшив зняти лише кросiвки. Комiрчина була холодною, навiть крижаною. Джек сiв на мiшки та взявся розплутувати шнурiвки; скинув один кросiвок, потiм другий. Вiн уже ладен був лягти на сувенiр Лорi з Нью-Йоркськоi Всесвiтньоi виставки – та заснув би ще до того, як його голова торкнеться подушки, – коли в барi знову пролунав телефонний дзвiнок, розриваючи тишу, вдираючись у неi – i нагадуючи Джековi про гнучке, брудно-сiре корiння, про батоги та двоголових понi. Дзелень-дзелень-дзелень у тишi, у мертвiй тишi. Дзелень-дзелень-дзелень, значно пiзнiше вiд того, як дiтлахи, що запитували про «Принца Альберта» в бляшанцi, полягали спати. Дзелень-дзелень-дзелень: «Привiт, Джекi, це Морган, i я вiдчув тебе в моему лiсi, ти, маленьке кмiтливе лайно, я ВІДЧУВ тебе в моему лiсi, i як тобi взагалi спало на думку, що у своему свiтi ти будеш у безпецi? Там теж моi лiси. Останнiй шанс, Джекi. Повертайся додому, або ми висилаемо вiйська. І в тебе не буде жодного шансу. У тебе не буде…» Джек пiдвiвся i побiг по пiдлозi комiрчини в самих шкарпетках. Здавалося, все його тiло вкрив колючий холодний пiт. Вiн зi скрипом прочинив дверi. Дзелень-дзелень-дзелень-дзелень. А тодi нарештi: – Алло, «Пивниця Оутлi». І краще б вам сказати щось хороше, – пролунав голос Смоукi. Пауза. – Алло? – Ще одна пауза. – Вiд’iбись! Смоукi з грюкотом кинув слухавку, i Джек чув, як Апдайк пiшов до сходiв, що вели до маленькоi квартирки на другому поверсi, де вони з Лорi жили. 7 Джек недовiрливо перевiв погляд iз зеленого бланку в лiвiй руцi на маленький стосик банкнот – усi по одному долару – i дрiб’язок у правiй. То була одинадцята година наступного ранку. Ранок четверга, й Джек попросив заробiтну плату. – А це що? – запитав вiн, досi не готовий повiрити власним очам. – Ти можеш прочитати, – вiдповiв Смоукi, – i можеш порахувати. Ти все ще не такий вправний, як менi хотiлося б – принаймнi досi, – але досить кмiтливий. Так Джек i сидiв, тримаючи в однiй руцi зелений бланк, а в другiй – грошi. Тупа злiсть пульсувала в його головi, мов вена. Зелений бланк називався «ГОСТЬОВИМ ЧЕКОМ». Мiсiс Банберрi в «Золотiй ложцi» використовувала такi самi папiрцi. Там було написано: 1 гмбргр $1,35 1 гмбргр $1,35 1 влк млк 0,55 1 iмб ель 0,55 Податок 0,30 Внизу великими цифрами було зазначено суму – $4,10 – i обведено ii. Джек заробив дев’ять доларiв за роботу з четвертоi по обiдi до першоi ночi. Смоукi вирахував майже половину заробiтку – у правiй руцi хлопчик тримав чотири долари та дев’яносто центiв. Джек розлючено пiдвiв очi – спершу на Лорi, яка дивилася кудись убiк, немовби трохи заклопотана, а тодi на Смоукi, який спокiйнiсiнько зиркнув на нього у вiдповiдь. – Це шахрайство, – делiкатно сказав вiн. – Джеку, це неправда. Глянь на цiни в меню… – Я не про це кажу, i ви чудово знаете, що я маю на увазi. Лорi злегка вiдступила, нiби чекала, що Смоукi добряче вiдгамселить його… але Смоукi тiльки дивився на Джека з жахливою терплячiстю. – Я ж навiть не брав з тебе за лiжко, правда ж? – Лiжко! – заволав Джек, вiдчуваючи, як кров приливае йому до щiк. – Надзвичайне лiжко! Порiзанi мiшки на бетоннiй пiдлозi! Нiчого собi лiжко! Я б подивився, як би ти спробував брати за нього грошi, брудний шахраю! Лорi злякано скрикнула та зиркнула на Смоукi… але той лише сидiв у кабiнцi навпроти Джека. Густий блакитний дим «Чiрут» звивався мiж ними. Новий паперовий ковпак з’iхав наперед на вузькiй головi Смоукi. – Ми обговорювали можливiсть ночiвлi, – зазначив Смоукi. – Ти запитував, чи найм на роботу передбачае це. Я сказав, що так. Про iжу ми нiчого не говорили. Якби ми порушили це питання, то, може, щось би й вигорiло. А може, й нi. Важливо те, що ти не запитував про це, тож нарiкай тепер тiльки на себе. Джека трусило, i вiн сiв, злi сльози застигли в його очах. Вiн спробував був заговорити, та з горла долинув лише тихий здавлений стогiн. Вiн буквально кипiв вiд лютi й не мiг говорити. – Звiсно, якщо ти хочеш зараз обговорити знижки на iжу для працiвникiв… – Ідiть до бiса! – вичавив нарештi Джек, пiдвiвши вгору руку з чотирма доларами та жменькою дрiб’язку. – Будете вчити iншого малька, що прийде сюди, як дбати про своi iнтереси! Я йду вiд вас! Вiн перейшов через залу в напрямку дверей i, попри злiсть, знав – не просто гадав, а точно знав, – що вiн не вийде на тротуар. – Джеку. Вiн доторкнувся до ручки дверей, думав уже схопити та повернути ii – але той голос не терпiв заперечень i повнився загрозою. Хлопчик опустив руку та повернувся, i злiсть покинула його. Раптом вiн вiдчув себе старим i зморшкуватим. Лорi пiшла за барну стiйку i пiдмiтала та мугикала щось собi пiд нiс. Вочевидь, вона вирiшила, що Смоукi не планував гамселити Джека кулаками, а оскiльки решта не мала значення, то все було гаразд. – Ти ж не хочеш лишити мене без пiдмоги на вихiднi, коли тут будуть цiлi натовпи. – Я хочу пiти звiдси. Ви надурили мене. – Нi, сер, – сказав Смоукi. – Я все пояснив. Якщо хтось i пiдмочив тобi репутацiю, то тiльки ти сам, Джеку. Тепер ми могли б обговорити твое харчування: п’ятдесятивiдсоткова знижка на iжу i, можливо, безкоштовна содова. Я нiколи не йшов на такi поступки юним помiчникам, яких час вiд часу наймаю, але цi вихiднi мають бути особливо людними через усiх тих приiжджих робiтникiв, що прибули в округ збирати яблука. І ти менi сподобався, Джеку. Тому я i не вiддухопелив тебе, коли ти пiдвищив на мене голос, хоча, певно, мав би. Але ти потрiбен менi на вихiднi. Джек вiдчув, як швидко в ньому наростае, а тодi знову вгамовуеться лють. – А якщо я все одно пiду? – запитав вiн. – У мене е п’ять доларiв прибутку, а можливiсть вибратися з цього гiвняного мiстечка не гiрша за премiю. Смоукi дивився на Джека та продовжував ехидно осмiхатися йому, а тодi сказав: – Пам’ятаеш, як ти вчора ходив у чоловiчий туалет прибирати пiсля одного типа, що виблював вечерю? Джек кивнув. – Пам’ятаеш, як вiн виглядав? – Стрижка iжак. Штани хакi. То й що? – То Землекоп Етвелл. Його справжне iм’я Карлтон, але вiн десять рокiв керував мiськими цвинтарями, тому всi називають його Землекопом. То було… десь двадцять чи тридцять рокiв тому. Вiн пiшов у мiськi копи, ще коли Нiксона[102 - Рiчард Нiксон – 37-й Президент Сполучених Штатiв Америки, обраний на посаду 1969 року.] обрали президентом. А тепер вiн Начальник полiцii. Смоукi пiдняв «Чiрут», дмухнув на цигарку, а тодi знову поглянув на Джека. – Ми iз Землекопом давнi друзi, – сказав Смоукi. – І якщо ти пiдеш на вулицю просто зараз, Джеку, не можу обiцяти, що в тебе не буде проблем iз Землекопом. Може закiнчитися тим, що тебе повернуть додому. Або тебе вiдрядять збирати яблука в мiськi сади: мiстечку Оутлi належать… ага, гадаю, сорок акрiв добрих дарiв. А може, все закiнчиться побиттям. Або… я чув, старий Землекоп любить дiток на дорозi. Особливо хлопчикiв. Джек подумав про той, схожий на булаву, пенiс. Його почало нудити й морозити водночас. – Тут ти, так би мовити, пiд моiм крилом, – сказав Смоукi. – А щойно ти вийдеш на вулицю, звiдки менi знати? Землекоп може iздити будь-де. Може, ти вийдеш за межi мiста навiть не спiтнiвши, але, з iншого боку, будь-якоi митi бiля тебе може пригальмувати великий «плiмут», у якому вiн iздить. Землекоп не надто кмiтливий, але часом у нього з’являеться нюх. Або… хтось може повiдомити йому про це. За баром Лорi мила посуд. Вона висушила руки, увiмкнула радiо та почала наспiвувати разом iз приймачем стару пiсню «Степпенвулфiв»[103 - «Степпенвулф» («Steppenwolf») – канадський рок-гурт, заснований у Торонто 1967 року. Основнi напрями – блюз-рок та хард-рок. Назву для гурту придумав менеджер, запозичивши ii в Германа Гессе.]. – Ось що я тобi скажу, – сказав Смоукi. – Лишайся тут, Джеку. Попрацюй на вихiдних. А тодi я посаджу тебе у свiй пiкап i сам вивезу за межi мiста. Як тобi таке? Ти виберешся звiдси у недiлю вдень з майже тридцятьма грьобаними баксами в гаманцi, яких по приходу сюди в тебе не було. І поiдеш з думкою про те, що Оутлi не таке вже й погане мiсце. Що скажеш? Джек глянув у карi очi з жовтими бiлками та тоненькими червоними прожилками. Звернув увагу на широку щиру посмiшку Смоукi, пiдкреслену вставними зубами. Навiть вiдчув дивне та моторошне дежавю, коли побачив, що муха знову прилетiла на кухарський ковпак, поважно всiлася i взялася мити своi тоненькi, нiби волосинки, переднi лапки. Джек пiдозрював, що Смоукi знае, що вiн знае, що всi слова Смоукi – це брехня, та йому було байдуже. Пропрацювавши до ранку в суботу та в недiлю, Джек, певно, спатиме в недiлю до другоi по обiдi. Смоукi скаже, що не може вiдвезти Джека, бо той прокинувся надто пiзно; а тепер вiн, Смоукi, зайнятий, бо дивиться матч мiж «Колтс» i «Петрiотс»[104 - Суперництво мiж «Колтс» («Indianapolis Colts») i «Петрiотс» («New England Patriots») вважаеться одним iз найвiдомiших в iсторii американського футболу. Воно розпочалося 1970 року й тривае донинi.]. А сам Джек не тiльки буде надто втомленим, щоб кудись iти, а й боятиметься, що Смоукi на певний час втратить iнтерес до «Колтс» i «Петрiотс» та зателефонуе своему доброму друговi Землекопу Етвеллу, щоб сказати: «Вiн iде вниз по Мiлл-роуд просто зараз. Землекопе, друже, чому б тобi не схопити його там? І приiжджай сюди на другу частину гри. З мене безкоштовне пиво, але не блюй у мiй пiсуар, доки не повернеш малого назад». Це був перший сценарiй. Іншi варiанти, якi спадали йому на думку, були трохи iнакшими, але закiнчувалися однаково. Посмiшка Апдайка стала трiшки ширшою. Роздiл десятий Елрой 1 Коли менi було шiсть… У барi, який двi попереднi ночi вже затихав у цей час, гульня тiльки розгорялася, наче вiдвiдувачi збиралися зустрiти тут свiтанок. Джек помiтив, що два столи зникли – стали жертвами кулачного бою, що почався саме перед його останнiм походом до нужника. Тепер там, де колись були столи, танцювали люди. – Саме вчасно, – сказав Смоукi Джековi, що, хитаючись, протягнув ящик уздовж усiеi барноi стiйки та поставив бiля холодильноi камери. – Постав це тут i шуруй назад за клятим «Бадом». Ти мав його принести першим. – Лорi не казала… Гарячий, нестерпний бiль пронизав ногу, коли Смоукi опустив важкий черевик на кросiвок Джека. Хлопчик приглушено скрикнув, а в очах запекло вiд слiз. – Стули пельку, – гаркнув Смоукi, – Лорi не вiдрiзнить гiвно вiд «Шiноли»[105 - «Шiнола» – американська компанiя, яка в першiй половинi ХХ столiття була популярним виробником кремiв для взуття.], а ти досить кмiтливий, аби це розумiти. Повертайся назад i притягни менi ящик «Бада». Хлопчик пiшов до комори, припадаючи на ногу, яку придушив Смоукi, й мiркуючи, що в нього, можливо, зламанi деякi пальцi. Цiлком можливо. Голова гудiла вiд диму, галасу та схожих на скавулiння ритмiв «Хлопцiв з долини Дженнi», двое з яких на сценi явно хиталися. Свiдомiсть свердлила едина думка: не можна чекати до закриття. Вiн справдi мiг не витримати так довго. Якщо Оутлi – в’язниця, а «Пивниця Оутлi» – його камера, то втома була таким самим тюремним наглядачем, як i Смоукi, а може, навiть суворiшим. Попри своi хвилювання щодо того, якими будуть тут Територii, чарiвний сiк здавався дедалi найнадiйнiшим засобом для втечi. Вiн мiг би ковтнути i перенестися… i якби йому там удалося пройти на захiд принаймнi милю (чи двi щонайбiльше), то ковтнув би ще трохи й повернувся б у США далеко за межами цього жахного мiстечка – може, десь бiля Бушвiла чи навiть Пемброка. Коли менi було шiсть, коли Джекi було шiсть, коли… Вiн знайшов «Бад» i знову потягнув його крiзь дверi… а там стояв i витрiщався на нього високий м’язистий ковбой iз довгими руками, який скидався на Рендольфа Скотта. – Здоров, Джеку, – сказав вiн, i Джек з наростаючим жахом помiтив, що очi чоловiка були жовтими, наче курячi лапи. – Хiба тобi не казали забиратися геть? Ти погано слухав, так? Джек стояв з ящиком «Бада», що вiдтягував руки, i вдивлявся у тi жовтi очi, та раптом неприемна думка пробилася в його голову: ось хто тодi причаiвся в тунелi – ця людина-потвора з мертвими жовтими очима. – Облиш мене, – слова зiрвалися з уст з крижаним шепотом. Чоловiк пiдiйшов ближче. – Ти вже мав би пiти геть. Джек спробував вiдступити… але тепер вiн стояв пiд стiною, i ковбой, що нагадував Рендольфа Скотта, нахилився до нього. Джек вiдчув у його подиху запах зогнилого м’яса. 2 У четвер мiж полуднем, коли Джек узявся до роботи, i четвертою дня, коли пiсля роботи усiлякий люд завалювався в «Пивницю», платний телефон iз повiдомленням «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ» дзвонив двiчi. Коли вiн задзеленчав уперше, Джек узагалi не вiдчув жодного страху – виявилося, що то дзвонив адвокат з «Юнайтед Фандс». Двома годинами по тому, коли Джек збирав останнi пляшки з попереднього вечора, телефон почав дзижчати знову. Цього разу хлопчик закинув голову, наче тварина, що вiдчула пожежу в сухому лiсi… от тiльки його охопив не вогонь, а холод. Джек повернув голову до телефону, що стояв за якихось чотири фути вiд мiсця його роботи, почув, як хрумкнули хребцi в шиi. Вiн гадав, що побачить автомат, забитий кригою, кригою, що сочиться крiзь чорну пластмасову коробку телефону, висовуеться крiзь отвори в слухавцi, а з мiкрофона лiзуть тонкi, як стрижнi олiвцiв, бурульки: вони звисають з диска набору, стирчать з пiддону для повернення монет. Але то був лише телефон, а весь холод i смерть ховалися всерединi. Наче загiпнотизований, хлопчик витрiщався на нього. – Джеку, – загорлав Смоукi. – Вiзьми ти ту кляту слухавку. За що я, блядь, тобi плачу? * * * Джек поглянув у бiк Смоукi з таким вiдчаем, наче був загнаною в кут твариною… але той дивився на нього, зцiпивши губи; вираз обличчя – «мiй терпець скоро урветься»: такий самий, що i перед тим, як вiн врiзав Лорi. Джек побрiв до телефону, навряд чи усвiдомлюючи, що його ноги рухаються. Вiн заходив дедалi глибше й глибше в ту капсулу холоду, вiдчуваючи, як на руках виступають сироти, а в носi потрiскують крижинки. Хлопчик потягнувся i схопився за телефон. Рука занiмiла. Пiднiс слухавку до вуха. Воно також занiмiло. – «Пивниця Оутлi», – промовив вiн у мертву пiтьму, i тепер уже й рот занiмiв. Голос, що долинув звiдти, був надламаним, хрипким кваканням чогось давно померлого, якогось створiння, не баченого нiким iз живих. Його вигляд звiв би людину з розуму або вбив би, залишивши з бурульками, що звисають з губ, та виряченими очима з катарактами криги. – Джеку, – прошепотiв зi слухавки щербатий, трiскучий голос, i в хлопчика занiмiло обличчя. Так бувае, коли треба провести важкий день у стоматологiчному крiслi, а лiкар ввiв завелику дозу новокаiну. – Пензлюй додому, Джеку. Дуже здалеку, наче з вiдстанi у свiтловi роки, хлопчик почув власний голос, що повторював: – «Пивниця Оутлi». Є там хто? Алло?.. Алло?.. Так нестерпно холодно. У нього занiмiло горло. Вдихнув – i легенi теж нiби замерзли. Скоро серцевi камери перетворяться на кригу й вiн просто звалиться трупом. Морозний голос шепотiв: – Із самотнiм хлопчиком, Джеку, на дорозi може трапитися багато поганого. Спитай кого завгодно. Джек швидким незграбним рухом повiсив слухавку. Вiн прибрав руку, а тодi вирячився на телефон. – Знову той кретин, Джеку? – спитала Лорi. Їi голос також линув здалеку… але все-таки здавався трохи ближчим, нiж його власний кiлькома секундами ранiше. Свiт повертався на мiсце. На слухавцi таксофону хлопчик запримiтив вiдбиток своеi долонi, навколо якого лежала iскриста паморозь. Поки вiн дивився, паморозь розтанула та побiгла краплями вниз по чорному пластику. 3 То був вечiр четверга, коли Джек уперше зiткнувся з Рендольфом Скоттом. Людей зiбралося дещо менше, нiж у вечiр середи – так завжди бувае за день до зарплати, – проте клiентiв вистачало, щоб забити барну стiйку та до краю заповнити столики та кабiни. Мешканцi сiльськоi мiсцевостi, де плуги давно iржавiли, закинутi в сараях; люди, якi, певно, хотiли бути фермерами, але забули, як це робиться. Насправдi, багато хто з них носив кепки з емблемою «Джон Дiр»[106 - «Джон Дiр» – компанiя, що е одним зi свiтових лiдерiв у сферi агропромислового машинобудування, заснована 1837 року.], але, на думку Джека, не так уже й багато людей тут почувалися б комфортно за кермом трактора. Серед них були чоловiки, що ходили в сiрих, коричневих, зелених чiносах[107 - Штани-чiноси – вiльнi м’якi штани з мiцноi легкоi бавовни або льону.]; чоловiки з iменами, вишитими золотою ниткою на синiх сорочках; чоловiки в тупоносих черевиках «Дiнго» або величезних та важких «Сурвайвзах»[108 - «Сурвайвзи» – надмiцнi черевики, якi виготовляла компанiя «Herman Survivors».]. Цi чоловiки носили ключi на пасках. Обличчя цих чоловiкiв вкривали зморшки, але не вiд смiху – уста у всiх були похмурими. Цi чоловiки носили ковбойськi капелюхи, i Джек помiтив, що принаймнi восьмеро за барною стiйкою були викапаними Чарлзами Денiелсами[109 - Чарлз Денiелс (нар. 1936) – американський спiвак, автор пiсень, що спецiалiзувався на музицi кантрi та пiвденнiй рок-музицi. Найвiдомiший хiт – «The Devil Went Down to Georgia».] з реклами жувального тютюну. Та цi чоловiки тютюн не жували, а смалили цигарки, i то багато. Джек витирав випуклу кришку музичного автомата, коли прийшов Землекоп Етвелл. Автомат не працював; по кабельному крутили гру «Янкiз»[110 - «Нью-Йорк Янкiз» («New York Yankees») – бейсбольна команда, що базуеться у Нью-Йорку. Команда е членом Схiдного Дивiзiону, Американськоi бейсбольноi лiги та Головноi бейсбольноi лiги. Цiкаво, що саме ця команда – головний суперник улюбленоi команди Стiвена Кiнга «Бостон Ред Сокс».], i нiхто за барною стiйкою не вiдводив погляду вiд екрана. Минулоi ночi Етвелл вдягнувся в типовий для Оутлi спортивний костюм (чiноси, сорочка кольору хакi з купою ручок в однiй iз нагрудних кишень, робочi чоботи зi сталевими носаками). Цього разу вiн був у блакитнiй полiцiйнiй формi. Великий пiстолет iз дерев’яними накладками на рукiв’i висiв у кобурi на скрипучому шкiряному ременi. Чоловiк зиркнув на Джека, той згадав слова Смоукi: «Я чув, старий Землекоп любить дiток на дорозi. Особливо хлопчикiв», – i здригнувся, наче чимось завинив. Землекоп Етвелл повiльно та широко ощирився. – Вирiшив трохи тут повештатися, хлопче? – Так, сер, – пробурмотiв Джек i плюхнув ще «Вiндекса» на випуклу кришку автомата, хоч вона й так уже була чистою. Хлопчик просто чекав, коли Етвелл пiде. Через деякий час вiн так i зробив. Джек вирiшив поглянути, як жирний коп прямуе до бару… i саме тодi чоловiк з лiвого краю стiйки обернувся i втупився поглядом у хлопця. «Рендольф Скотт, – раптом подумав Джек, – ось на кого вiн схожий». Та попри суворi й безкомпромiснi риси обличчя, справжнiй Рендольф Скотт мав вигляд беззаперечного героя; грубi лiнii – лише частина здатного на посмiшку обличчя. А цей чоловiк виглядав занудженим i трохи божевiльним. Справдi наляканий, Джек збагнув, що чоловiк дивиться на нього, на Джека. Не просто повернувся пiд час реклами, щоб поглянути, хто ще е в барi, а повернувся поглянути на Джека. Хлопчик зрозумiв, що так воно i е. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24150160&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 «Пригоди Гекльберрi Фiнна» («Adventures Of Huckleberry Finn») – популярний роман Марка Твена, уперше опублiкований у груднi 1884 року. Епiграфи цитовано за виданням: Твен М. Пригоди Тома Сойера. Пригоди Гекльберрi Фiнна / Марк Твен. – К.: Веселка, 1990. (Тут i далi прим. пер.) 2 Автори прозоро натякають на передостаннiй рядок роману Марка Твена «Пригоди Гекльберрi Фiнна»: «Мабуть, доведеться менi вшитися на iндiанську територiю…» 3 День Пам’ятi i День Працi – нацiональнi свята в США. День Пам?ятi (Memorial Day) вiдзначають щорiчно в останнiй понедiлок травня. День присвячено пам’ятi американських вiйськовослужбовцiв, що загинули у всiх вiйнах i збройних конфлiктах, в яких США брали участь. Багато американцiв вважають День Пам?ятi фактичним початком лiта. Традицiйно у цей день вiдбуваються сiмейнi застiлля, пiкнiки, спортивнi змагання. День Працi (Labor Day) – вiдзначаеться першого понедiлка вересня. Цього дня розпочинаеться навчання в школах. 4 «Бешки» – фiльми категорii «Б», тобто малобюджетнi трешевi стрiчки. 5 Натяк на оповiдання Генрi Джеймса «Велике хороше мiсце» («The Great Good Place»). 6 Аболiцiонiзм – рух кiнця ХVІІІ – початку ХІХ столiття за скасування рабовласництва в США. 7 Денiел Вебстер (1782–1852) – американський полiтичний дiяч, державний секретар США, сенатор, член Палати представникiв. 8 I-95 (Interstate 95) – головне шосе Схiдного узбережжя США, що тягнеться берегом Атлантичного океану вiд штату Флорида до Новоi Англii. I-95 обслуговуе головнi мiста краiни, такi як Вашингтон та Нью-Йорк на пiвночi та пляжнi райони Оутер Бенкс та Маямi-Бiч на пiвднi. 9 Джордж Роберт «Боб» Ньюгарт (1929–1978) – американський актор i комедiант, лауреат премiй «Греммi» (1961), «Золотий глобус» (1962) та «Еммi» (2013). 10 «Орбiз» («Arby?s Restaurant Group, Inc.») – друга за величиною в США мережа фастфудiв, що спецiалiзуеться на сандвiчах. Налiчуе понад 3400 закладiв. 11 Бiбоп, Бi-боп, або просто боп (англ. bebop) – джазовий стиль, що розвинувся на початку 1940-х. Вiн вiдкривае перiод сучасного джазу та докорiнно вiдрiзняеться вiд попереднiх стилiв. Для бiбопу характерним е унiсонне проведення теми на початку та наприкiнцi композицii 12 Римшот – удар барабанною паличкою по ободу барабана. 13 Севiл Ров – одна з вулиць у центральному кварталi Лондона – Мейфейрi. Вiдома численними ателье з iндивiдуального шиття чоловiчих костюмiв. А ще на Севiл Ров, 1, розташована штаб-квартира Королiвського географiчного товариства, а по сусiдству, на Севiл Ров, 3, студiя звукозапису, на даху якоi вiдiграли свiй останнiй концерт «Бiтлз» 30 сiчня 1969 року. 14 «Сержант Ф’юрi Лють та його Горластi Командос» («Sgt. Fury and his Howling Commandos») – серiя комiксiв про вигаданий пiдроздiл армii США часiв Другоi свiтовоi вiйни, яку видавала «Marvel Comics у» 1963–1981 роках. 15 Один iз шахрайських методiв лiкування раку, що набув особливоi популярностi в першiй половинi ХХ столiття. 16 Лейденська банка – найперше вiдоме втiлення електричного конденсатора. Прототип сучасноi батарейки. 17 «Сакс» – один iз дорогих бутикiв у районi Беверлi-Гiллз у Лос-Анджелесi, популярний серед голлiвудських зiрок. 18 «Десото» («DeSoto») – марка автомобiлiв, розроблених «Chrysler». Їх випускали в США з 1928 по 1961 рiк. Емблема «DeSoto» мiстить стилiзоване зображення iспанського конкiстадора Ернандо де Сото. 19 Ральф Лорен (нар. 1939) – американський модельер i бiзнесмен, удостоений титулу «Легенда моди» Радою дизайнерiв США. 20 Рой Голстон Фровiк (1932–1990) – американський дизайнер, який сягнув пiку слави у 1970-тi роки. 21 «Танкерей» – вiдома марка дуже дорогого джину, яка з’явилася на початку ХІХ столiття. Традицiйно подаеться в круглих пляшках, схожих на пожежнi гiдранти, що накачували воду для першоi винокурнi. 22 «Карлтон» – марка цигарок, яку виготовляла компанiя «Браун i Вiльямсон». Вiдрiзняються низьким рiвнем нiкотину. На сьогоднiшнiй день марка припинила свое iснування. 23 Джиммi Сваггерт (нар. 1935) – американський пастор-п’ятдесятник (одна з протестантських сект), теле-i радiопроповiдник. Його шоу було особливо популярним у 1980-х. Однак популярнiсть рiзко впала, коли 1988 року його спiймали на вживаннi наркотикiв та регулярних вiзитах до повiй. 24 Преподобний Айк (1935–2009) – американський священик, телеевангелiст. Проповiдував Євангелiе Процвiтання (класичну для протестантства концепцiю стосовно того, що фiнансова забезпеченiсть е свiдченням Божоi ласки). 25 «Сутiнкова зона» («The Twilight Zone») – культовий американський серiал. Фантастична телеантологiя – у серiалi вiдсутнiй наскрiзний сюжет, кожна серiя е екранiзацiею певного короткого оповiдання. Цей серiал одним iз перших показав глядачам «серйозну фантастику». Серед сценаристiв були Рей Бредберi, Рiчард Метiсон, Стiвен Кiнг, Гарлан Еллiсон, Джордж Мартiн, Роберт Мак-Камон, Артур Кларк, Роберт Сiльверберг, Роджер Желязни. Серiал пережив три реiнкарнацii (1959–1964; 1985–1989; 2002–2003) та одну повнометражну екранiзацiю, продюсером якоi виступив Стiвен Спiлберг. 26 Юджин (Джин) Бертрам Крупа (1909–1973) – американський барабанник-вiртуоз, зiрка «свiнговоi ери». Вiдомий своiм дуже енергiйним i яскравим стилем. 27 «Головний Госпiталь» («General Hospital») – американська мильна опера, що демонструеться з 1963 року по сьогоднiшнiй день. Входить до Книги рекордiв Гiннеса як третя найдовша мильна опера в США. 28 Спiро Теодор Агню (1918–1996) – вiце-президент США вiд Республiканськоi партii з 1969 по 1973 рiк в адмiнiстрацii Рiчарда Нiксона. 29 «Усе, що ми е» («All the Things You Are») – пiсня 1939 року, написана Джеромом Керном та Оскаром Гаммерштайном. Серед вiдомих виконавцiв – Глен Мiллер, Френк Сiнатра, Елла Фiтцджеральд i Майкл Джексон. 30 «Понтiак» («Pontiac») – американська марка легкових автомобiлiв, що iснувала з 1926 по 2010 рiк. 31 Імовiрно, автоалюзiя на роман Стiвена Кiнга «Очi дракона», антагонiст якого Рендал Флегг мав у домашнiх улюбленцях двоголового папугу. 32 «Тутсi Ролл» («Tootsie Roll») – шоколадна цукерка, яку виготовляють у США з 1896 року. 33 «Кленет» («Clеnet») – виробник рiдкiсних автомобiлiв класу «люкс». Вони поеднували ретро-дизайн (кiнець 1930-х) iз сучасними (як на час випуску) технологiями. Авто випускали лiмiтованою серiею з 1970 по 1980 роки. 34 «Топпер» («Topper») – американський фантастичний ситком (1953–1955), який базувався на фiльмi 1937 року «Топпер», за двома романами Торна Смiта. У центрi сюжету – консервативний i нудний вiце-президент банку Космо Топпер, який оселився разом iз родиною в будинку з привидами. 35 Спiдi цитуе рядки з пiснi «Ella Speed», що належить до негритянського фольклору початку ХХ столiття. У центрi сюжету – окторонка (людина, що мае 1/8 негритянськоi кровi) Елла Спiд, замiжня жiнка, котра стала повiею, та ii коханець, Луiс «Бугай» Мартiн, iталiйський iммiгрант. 36 Спiдi повсякчас плутае iм’я Слоута й кумедно перекручуе його. Інодi його мовнi покручi мають додатковий пiдтекст. Наприклад, «гроут» – дрiбна монета (англ.). 37 «Накинь i виграй» – популярна ярмаркова гра, мета якоi – з певноi вiдстанi накинути кiльце на приз. 38 «Променад» («Boardwalk») – одна з головних туристичних принад Атлантик-Сiтi. Збудований iще в 1870-х роках дерев’яний помiст на узбережжi океану. Вздовж набережноi розташованi казино, бутики та сувенiрнi крамнички. 39 Морська камка – вид морських трав, що ростуть на узбережжях Пiвнiчноi Америки та Євразii. 40 «Мандри мене ждуть» («Gotta Travel On») – пiсня американського кантрi-спiвака Бiллi Граммера, яка 1959 року опинилася на верхiвцi чартiв як кантрi, так i поп-музики. 41 Двуликий Янус – один iз римських богiв. Уявлення про нього iз часом зазнавало значних змiн. Спершу вiн був богом сонця i свiтла, який уранцi вiдчиняв небесну браму, випускаючи день, а ввечерi зачиняв ii. Згодом вiн став богом входiв та виходiв; покровителем мандрiвникiв. Зображували Януса чоловiком iз двома обличчями, одне з яких вважали зверненим у минуле, а друге – в майбутне. У сучаснiй фразеологii дволикий Янус – лицемiрна людина. 42 Ключовий рядок пiснi «You Run Your Mouthand I?ll Run My Business» Луi Томаса Джордана (Louis Thomas Jordan) – афроамериканського блюзмена, джазмена, саксофонiста. 43 Бiфокальнi окуляри – тип окулярiв для людей, яким потрiбна корекцiя зору для рiзних вiдстаней. Замiнюють двi пари окулярiв: дозволяють бачити як близько, так i здалеку. 44 Гертруда Стайн (1874–1946) – американська письменниця-авангардистка, що прожила бiльшу частину життя у Францii. Наведений у романi рядок – перифраз вiдомоi цитати Г. Стайн «Rose is arose is arose is arose», значення якоi – всi речi такi, як е, як iх не називай. 45 «Ренд Мак-Неллi» – американська компанiя, що спецiалiзуеться на виробництвi карт дорiг, атласiв, путiвникiв та глобусiв. Заснована 1856 року. 46 Медiатор, або плектр, – кiсткова, пластмасова або металева пластинка, гусяче перо або кiльце з «кiгтем», що надягаеться на палець. За допомогою плектра защипують струни на музичних iнструментах. 47 Перифраз Юлiани Норвiцькоi, англiйськоi релiгiйноi вiдлюдницi (1342–1416), шанованоi римо-католицькою, англiканською та лютеранською церквами. 48 Марiна дель Рей – фешенебельний район Лос-Анджелеса. 49 «Дi-Джел» – марка препарату, що нейтралiзуе кислотнiсть шлункового соку. 50 «21» («21 Club») – ресторан на Мангеттенi, заснований 1921 року, колишнiй спiкiзi (ресторан, де за часiв сухого закону можна було придбати спиртне). У цьому ресторанi обiдали всi президенти США, починаючи з Франклiна Рузвельта, окрiм Джорджа Буша-молодшого. Також це улюблене мiсце голлiвудських зiрок. 51 «Сторк Клаб» – нiчний клуб у Нью-Йорку на Мангеттенi, який iснував з 1929 по 1965 рiк. Був одним iз найпрестижнiших клубiв свiту. 52 Дейв Брубек (1920–2012) – американський джазовий композитор, аранжувальник, пiанiст. Видатний представник кул-джазу («прохолодний», або «калiфорнiйський», джаз 1950–1960 рокiв). 53 Еролл Гарнер (1921–1977) – американський джазовий пiанiст, керiвник ансамблю, композитор. Новатор i вiртуоз джазового роялю. Його називали «людиною з сорока пальцями». 54 «Вiллидж Вангвард» («VillageVanguard») – вiдомий джазовий клуб, розташований на Сьомiй авеню в Нью-Йорку. Клуб засновано 1935 року Максом Гордоном. 55 «За зачиненими дверима» («Huis clos») – п’еса Жана Поля Сартра 1943 року. 56 «Вольпон, або Лис» («Volpone») – п’еса Бена Джонсона 1607 року. 57 Англiйською мовою прiзвища головних персонажiв пишуться так: Sawyer та Sloat. 58 «Лос-Анджелес Доджерс» – американська бейсбольна команда, що базуеться в Лос-Анджелесi, штат Калiфорнiя. Команду, яка е членом Захiдного Дивiзiону, Нацiональноi бейсбольноi лiги, Головноi бейсбольноi лiги, було засновано 1883 року. 59 «Чавез Ревайн» – домашнiй стадiон бейсбольноi команди «Доджерс», названий на честь Джулiана Чавеза, лос-анджелеського мiського дiяча ХІХ столiття. 60 Технiколор – один iз засобiв отримання кольорового кiнематографiчного i фотографiчного зображення, винайдений 1917 року. Як система кiнозйомки технiколор полягав у одночасному використаннi кiлькох кiноплiвок. Найбiльшоi досконалостi система досягла в «триплiвковому» процесi. 61 «Крайслер» – американський автомобiльний виробник, штаб-квартиру якого розташовано в передмiстi Детройта. Корпорацiя «Крайслер» з’явилася 1925 року. 62 Органдi – надзвичайно жорстка прозора тканина з дрiбновiзерунчатим плетивом. Використовуеться для оздоблення суконь, жабо. 63 РКО («PKO Pictures») – одна з п’яти студiй класичного Голлiвуда, заснована 1928 року. Спецiалiзувалася на недорогих фiльмах категорii «В», зокрема фiльмах жахiв. Але найвизначнiший внесок студii – «Громадянин Кейн» Орсона Веллса i раннi фiльми-нуар. 64 Gauche – незграбний, безглуздий, абсурдний (фр.). 65 Менестрель-шоу – форма американського народного театру ХІХ столiття, в якому загримованi пiд афроамериканцiв бiлi актори розiгрували комiчнi сцени з життя негрiв, а також виконували стилiзовану музику й танцi африканських рабiв. 66 Шетлендський понi – один iз найдрiбнiших представникiв понi, що сформувався на Шетлендських островах на пiвночi Шотландii. Зрiст понi – вiд 71 до 107 см. 67 Гримучник лiсовий – отруйна змiя з родини гадюкових. Живе на скелястих плоскогiр’ях iз розрiдженими чагарниками. 68 Старий Бейлi – традицiйна назва центрального кримiнального суду в Лондонi. 69 Чарлз Мiллз Менсон – американський злочинець, серiйний убивця. У 1960-х роках очолював культову гiпi-комуну, членiв якоi спонукав до низки гучних та жорстоких убивств в околицях Лос-Анджелеса в Калiфорнii, зокрема до вбивства дружини Романа Поланскi. Цiкаво, що вiдомий музикант Мерiлiн Менсон «позичив» прiзвище саме в цього серiйного вбивцi, а iм’я – у Мерiлiн Монро. 70 Джигс (1929–1938) – шимпанзе, який грав роль Чiти у голлiвудських фiльмах 1930-х рокiв про Тарзана. 71 Гамельнський щуролов – персонаж середньовiчноi нiмецькоi легенди, що оповiдае про музиканта, якого ошукав магiстрат мiста Гамельн. Чиновники вiдмовилися виплатити винагороду за позбавлення мiста вiд щурiв. Музика помстився: за допомогою чаклунства вивiв за собою мiських дiтей, якi потiм загинули. 72 Драматург сер Вiльям Швенк Гiлберт (1836–1911) та композитор сер Артур Сеймур Саллiван (1842–1900) – англiйськi автори, що створили в другiй половинi ХІХ столiття чотирнадцять комiчних опер. Їхнi твори популярнi навiть сьогоднi. 73 «Даямонд Рео» та «Петербiлт» – американськi автомобiльнi компанii, що спецiалiзуються на виготовленнi вантажiвок. 74 «ЮПС» («UPS») – американська компанiя, що спецiалiзуеться на експрес-доставцi та логiстицi. Одна з провiдних поштових компанiй у свiтi (представлена також в Украiнi). 75 Баньян – рослина, гiлки i стовбур якоi здатнi утворювати множинне повiтряне корiння. Упродовж зростання корiння сягае землi й пагони перетворюються на додатковi стовбури. Одне дерево може мати кiлька сотень стовбурiв i розростатися на значну площу. До родини баньянових належать фiкуси. 76 Догтаун – собаче мiстечко (англ.). 77 Хитрий Койот i Дорожнiй Бiгун – два персонажi однойменноi серii короткометражних мультсерiалiв «Looney Tunes» i «Merrie Melodies». З 1949 по 2012 рiк було створено 48 короткометражок i один 26-хвилинний мультфiльм. 78 Дискрецiйний прибуток – прибуток, який одержують вiд комерцiйних операцiй з особистою власнiстю (майном, коштами). 79 Бродерiк Кроуфорд (1911–1986) – американський актор театру, кiно, радiо i телебачення. Один iз небагатьох акторiв, хто мае аж двi зiрки на Голлiвудськiй алеi слави. 80 «Роллiнг Рок» – свiтлий лагер, який випускають iз 1939 року. З’явившись як мiсцевий напiй Пенсильванii, пиво швидко набуло популярностi та стало загальнонацiональним продуктом. 81 Сарраценiя (iнша назва: жовта мухоловка) – рослина-хижак, що харчуеться комахами. Саме цю рослину мають на увазi автори твору в назвi роздiлу. 82 «Буш» – пиво американськоi броварноi компанii «Анхойзер-Буш», яка е другим у свiтi виробником пива. 83 Стiл-гiтара – особливий клас електро-та електро-акустичних гiтар. Грають на нiй винятково за допомогою слайда, що одягаеться на палець. 84 «Чорний росiянин» – коктейль, що мiстить горiлку i кавовий лiкер. Дiстав свою назву через перiод Холодноi вiйни мiж США та СРСР. 85 «Тайдi Боул» – американський бренд, що випускае засоби для чищення туалету. 86 «Пойнтери» i «Сеттери» – позначки на дверях туалету для чоловiкiв (пойнтери) i жiнок (сеттери). Власне, на дверi вiшають картинки iз зображеннями цих порiд собак. Походження цих позначок суто лiнгвiстичне i пов’язане воно зi способом походiв у туалет «по-маленькому» чоловiкiв (point – указувати) i жiнок (sit – сидiти). 87 Джордж Рендольф Скотт (1898–1987) – американський актор, що за 35 рокiв кiнокар’ери з’являвся у фiльмах рiзних жанрiв, але найбiльшоi популярностi досягнув завдяки вестернам. 88 Кеннi Роджерс (нар. 1938) – американський вокалiст, пiанiст, композитор, продюсер. 89 Блузка-ковбойка – жiноча сорочка чоловiчого фасону з вiдкладним комiром, накладними кишенями i невеликими погонами на плечах. 90 Горiлка-сауер – коктейль, до складу якого входить горiлка та лимонний (лаймовий) сiк. 91 «Тафскiнз» – джинси, вiдомi своею надiйнiстю. Коли вони вперше з’явилися, то позицiонувалися як дитячi штани з надiйною мiцнiстю на колiнах. 92 Мiсто Сонця – один iз нiкнеймiв Чикаго. 93 «Маммот Мартi» – мережа магазинiв товарiв зi зниженими цiнами. 94 Один iз популярних жартiв для телефонного хулiганства. Жартiвник телефонуе до крамницi й запитуе, чи е «Принц Альберт» у бляшанцi. Коли продавець, котрий не пiдозрюе нi про що, вiдповiдае «так» (тому що тютюн зазвичай фасували в бляшанi банки, хоча були й iншi варiанти), жартiвник казав на те: «Тодi чому б вам не випустити його?» або «Краще випустiть його, поки вiн не задихнувся». 95 Мiкi Лерой Джиллi (нар. 1936) – американський кантрi-музикант, спiвак, композитор i пiанiст. За версiею журналу «People», е одним iз найпопулярнiших музикантiв у США, бо мае в активi 17 хiтiв № 1, а також зiрку на Голлiвудськiй алеi слави. 96 Еддi Реббiт (1941–1998) – американський гiтарист, спiвак i композитор музики кантрi. 97 Вейлон Дженнiнгз (1937–2002) – американський спiвак, один iз найпопулярнiших музикантiв кантрi. Вiн сформував гурт «The Texas Longhorns». 98 «Пледж» – очищувальний засiб. 99 Джо Пайн (1924–1970) – американський теле-i радiоведучий, який одним iз перших запровадив агресивну тактику поведiнки з гостем програми, яка передбачала суперечки iз запрошеним та аудиторiею. 100 Один iз найдешевших способiв автоматичного зливу. 101 Waylon Jennings – Luckenbach, Texas («Back to the Basics of Love»), пiсня 1977 року. 102 Рiчард Нiксон – 37-й Президент Сполучених Штатiв Америки, обраний на посаду 1969 року. 103 «Степпенвулф» («Steppenwolf») – канадський рок-гурт, заснований у Торонто 1967 року. Основнi напрями – блюз-рок та хард-рок. Назву для гурту придумав менеджер, запозичивши ii в Германа Гессе. 104 Суперництво мiж «Колтс» («Indianapolis Colts») i «Петрiотс» («New England Patriots») вважаеться одним iз найвiдомiших в iсторii американського футболу. Воно розпочалося 1970 року й тривае донинi. 105 «Шiнола» – американська компанiя, яка в першiй половинi ХХ столiття була популярним виробником кремiв для взуття. 106 «Джон Дiр» – компанiя, що е одним зi свiтових лiдерiв у сферi агропромислового машинобудування, заснована 1837 року. 107 Штани-чiноси – вiльнi м’якi штани з мiцноi легкоi бавовни або льону. 108 «Сурвайвзи» – надмiцнi черевики, якi виготовляла компанiя «Herman Survivors». 109 Чарлз Денiелс (нар. 1936) – американський спiвак, автор пiсень, що спецiалiзувався на музицi кантрi та пiвденнiй рок-музицi. Найвiдомiший хiт – «The Devil Went Down to Georgia». 110 «Нью-Йорк Янкiз» («New York Yankees») – бейсбольна команда, що базуеться у Нью-Йорку. Команда е членом Схiдного Дивiзiону, Американськоi бейсбольноi лiги та Головноi бейсбольноi лiги. Цiкаво, що саме ця команда – головний суперник улюбленоi команди Стiвена Кiнга «Бостон Ред Сокс».