Тримай мене мiцно Богдан Рута Сучасна Украiна. Карпатський мольфар Божедар збирае чотирьох людей, надiлених особливою силою, щоб перешкодити темному чаклуну Лео зiбрати 13 крiсел диявола, останне з яких знаходиться у Львiвському iсторичному музеi, i отримати владу над свiтом. Іронiчний знахар Данило та саркастична вiдьма Богдана, мужнiй характерник Захар i сильна духом знахарка Марiя, якi володiють здiбнiстю перетворюватись на птахiв та керувати стихiями, намагаються захистити Книгу Влади та останне крiсло… Рута Богдан Тримай мене мiцно – Цiкавий екземпляр. 16 сторiччя, Захiдна Європа. Нiмецькою мовою. Книга Влади. Богдана, студентка магiстратури Львiвського нацiонального унiверситету, задумливо дивилася на великий старий фолiант, який вона тримала в руках. Вона вже мiсяць вивчала у запаснику рiзнi раритети, але такий екземпляр iй ще не траплявся. Дiвчина вiдкинула з плечей за спину довге лискуче каштанове волосся i вiдiрвала вiд книги великi свiтло-карi очi. Раптом вона здригнулась i ледь не впустила фолiант додолу. – Обережно! Хлопець, що стояв поряд, швидко пiдхопив його, але Богдана вчепилася у книгу. – Що з тобою? – вiн занепокоено розглядав ii обличчя. – Не знаю, щось у головi запаморочилось. Василь забрав у Богдани фолiант. – Давай потримаю. – Добре. – Богдана неохоче вiддала книгу. – Я, мабуть, уже пiду. Сьогоднi ще стрибаю з парашутом. Ти не будеш? – Нi, сьогоднi не зможу. Є ще деякi справи. Я тебе проведу. Василь обережно поклав фолiант на полицю до iнших раритетних видань i повернувся до Богдани. Вона уважно слiдкувала за його рухами, проводжаючи книгу задумливим поглядом. Василь був аспiрантом, писав дисертацiю i працював у запасниках з рiзними раритетними виданнями. Вони познайомилися цього року, коли Богдана почала працювати у запаснику. Крiм захоплення iсторiею iх поеднувало спiльне хобi – парашутний спорт. Василь i Богдана разом вийшли iз запасника i неспiшно покрокували через дальню залу. Богдана в котрий раз розглядала експонати, намагаючись уявити iх колишнiх хазяiв, та придумуючи, як i чому всi цi предмети опинилися в музеi. У залi бiля дзеркала стояв ii улюблений експонат – крiсло Сатани – зроблене з чорного дерева, прикрашене дивними фiгурами та рiзьбленням. Але найголовнiше – це його форма. Такого вона нiде не бачила. Голова, крила, хвiст. Дракон неначе зiбрався злетiти… Богдана застигла перед крiслом. – Це останне. Скоро всi вони будуть разом. І тодi нiщо вже нас не врятуе! Богдана здригнулася вiд несподiванки. Вона швидко оглянулася. Бiля крiсла стояв дивний чоловiк у чорному костюмi, тримаючи руки над головою дракона. – Пробачте, ви про що? – не втрималася Богдана. – А ви хто? – запитав чоловiк. Його слова рiзко застукотiли по паркетнiй пiдлозi. – Я студентка, вчуся у магiстратурi. А тут вивчаю давнi артефакти. А ви, пробачте, хто? Чоловiк пильно подивився на Богдану. Несподiвано вона побачила, як над його головою з’явилася темна хмара. – Ти одна iз них. Я це вiдчуваю. – Та про що це ви? Із кого iз них? Із студентiв? Богдана здивовано розглядала темну фiгуру спiврозмовника. – Вони скоро прийдуть по тебе. Ти маеш бути готова. Його блакитнi, майже прозорi очi неначе поглинали ii. Вона струсонула головою, щоб прийти до тями. – Що це ви таке верзете? До чого готова? Нiчого не розумiю. Раптом незнайомець рiзко повернувся i покрокував iз зали. Богдана провела його здивованим поглядом. – Якийсь ненормальний. Про що це вiн? Василь пильно подивився на Богдану. – Не маю уявлення. Богдана уважно роздивлялася крiсло. – Дивний усе ж таки цей раритет. Нiяких документiв про те, звiдки така рiдкiсна рiч узялася в музеi, немае. І енергетика у нього дуже темна. Богдана обiйшла крiсло, оглядаючи його з рiзних бокiв. Дiвчина провела рукою по дивовижному орнаменту на спинцi i вiдчула сильне бажання сiсти у крiсло. Вона зробила над собою зусилля i вiдiйшла на декiлька крокiв убiк. – А ти вiриш у легенду про нього? – задумливо промовила вона. – Як можна вiрити легендi, це ж не iсторично пiдтверджений факт, а просто чиiсь оповiдки, – знизав плечима Василь, вдивляючись у чудернацький орнамент. – Нi, все ж таки кожна легенда мае пiд собою певне пiдгрунтя. Ось тiльки треба з’ясувати, яке саме. – Ти вже запiзнюешся, – нагадав iй Василь. В його голосi чомусь прозвучало роздратування. – Так, iдемо. Богдана ще раз пильно подивилася на крiсло, потiм вийшла iз зали. Хлопець швидко крокував услiд за нею. * * * Променi сонця, що заглядали крiзь iлюмiнатори, блимали на пiдлозi, сплiтаючи тiнi у дивовижних вiзерунках. Лiтак нарештi набрав потрiбну висоту, i парашутисти приготувалися до стрибка. Богдана, як завжди, пiдiйшла до дверей перша. – Ну що, з Богом! – сказала вона. Дiвчина посмiхнулася i пiдморгнула iншим парашутистам. – Удачi! – почула вона у вiдповiдь, проте ii свiдомiсть була вже там, у прозорiй глибинi неба. – Перший пiшов! Богдана вистрибнула. Довгоочiкуване вiдчуття свободи звично увiрвалося в мозок, наповнило ii всю, перелилося через край i змило нудотну буденнiсть, яка залишилася там, у iншому вимiрi. – Привiт, друже! – закричала Богдана вiтру. – Привiт! – вiдповiв вiтер i поцiлував темнi хвилi ii волосся. – Я щаслива! – почули хмари i привiтно помахали дiвчинi у вiдповiдь. Але вже час повертатися. Вона розкрила парашут. Ще декiлька хвилин у небi, i ii ноги знову вiдчули землю. Навколо один за одним приземлялися iншi парашутисти. Богдана розпрямилася, i раптом перед ii очима нiзвiдки з’явився незнайомий чоловiк рокiв шестидесяти, у гуцульськiй вишитiй жилетцi. В руках вiн тримав палицю. На пальцi у яскравих променях виблискував старовинний перстень. Чоловiк декiлька секунд пильно дивився на Богдану i так само несподiвано зник. Богдана оторопiло застигла на мiсцi. До неi пiдiйшов iнструктор. – Як ти? – у його голосi почулося занепокоення. – Все нормально. Струснувши головою, дiвчина нарештi опанувала себе i почала знiмати парашут. Вона на повнi груди вдихала п’янкий аромат розпашiлих вiд спеки лугових трав, насолоджуючись вiдчуттям свободи, яке наповнювало ii, як i завжди, пiсля стрибка. Потiм вона повiльно пiшла по травi, роздумуючи над побаченим. * * * Яскраво свiтило сонце, i чудовий аромат духмяноi трави наповнював груди Данила. Вiн сидiв у ямi, тримаючи в руцi одну iз знахiдок. У слiпучих променях перед ним виблискували чудернацькi старовиннi перснi та залiзнi амулети у формi кола. – Цiкавi знахiдки. Тобi знову пощастило. Везучий ти. Данило пiдняв голову i побачив колегу, що схилився над краем розкопки. – Та нi, просто випадок, – посмiхнувся Данило. – Не знаю, що за випадок, але чомусь вiн постiйно тiльки у тебе трапляеться. Я у своi тридцять ще майже нiчого путнього не знайшов, а ти у своi 25 вже лабораторiею керуеш. Данило пiдняв амулет вище, щоб краще його роздивитися, i раптом позаду колеги побачив над ямою чоловiка рокiв шестидесяти, у гуцульськiй вишитiй жилетцi. В руках вiн тримав палицю, а на його пальцi у променях сонця яскраво блимав незвичайноi форми перстень. Чоловiк уважно спостерiгав за Данилом. Потiм раптово зник. Данило опустив амулет i замислено подивився перед собою. Думки його були десь далеко. – То ти коли назад до лабораторii збираешся? – голос колеги повернув Данила до реальностi. – Завтра. Треба усе занести до реестру та класифiкувати. Залишишся замiсть мене, проконтролюеш, щоб усе закiнчили, як слiд. Я на вас чекатиму. – Добре. Данило пiднявся наверх i приклав руку до очей. Вiдчуття безмежностi степу та свободи наповнило його груди. Вiтер стиха колихав траву. П’янкий аромат заповнював мозок… * * * По лiсовiй стежцi неквапно крокувало двое чоловiкiв. Один iз них – той самий, якого бачили Богдана та Данило. В руках вiн, як i тодi, тримав палицю, а на його пальцi виблискував старовинний металевий перстень. Поряд iз ним iшов високий кремезний темноволосий чоловiк рокiв сорока. В руках у нього була мисливська рушниця. Вiн працював лiсником i якраз обходив свою територiю, перевiряючи, чи все так, як мало бути. – Ну що, Божедаре, ти усiх бачив? – запитав молодший. – Ще нi. – І коли ти iх повiдомиш? – Скоро. – Поквапся, ти ж знаеш, що в нас обмаль часу. – Ти це менi кажеш, Захаре? – Ну ти ж не квапишся, – посмiхнувся Захар i зазирнув у темнi глибокi очi Божедара. – Ще е трохи часу. Божедар зупинився i турботливо прибрав убiк гiлку, що звисала прямо над його головою. – А четверта знае, що володiе даром? – синi очi Захара стали серйозними. – Нi. – То як вона буде четвертою силою? У нас обмаль часу, ти сам казав. – Їi навчить третiй. Так сказали духи пращурiв. – А про того, хто шукае книгу, щось сказали? – поцiкавився Захар, спостерiгаючи, як бiлка стрибала у гiлках, несучи щось iстiвне у лапках. – Вiн сам не зможе все зробити. – То буде шукати помiчника. – Так, буде. – Ми маемо перешкодити. Треба поспiшати. – Так, через декiлька днiв. Будь готовий, – сказав Божедар. – Я вже давно готовий. Раптом вдалинi почувся жiночий голос. – Захаре! Ти де? – Софiя кличе, маю йти, – промовив лiсник. – Бувай! – Бувай! Захар оглянувся на Божедара, але того вже не було поряд. Лiсник вийшов на галявину. Йому назустрiч швидко йшла гарненька жiнка рокiв тридцяти. – Захаре, iди швидше, а то обiд захолоне! Я щойно принесла. – Дякую! Вже йду! Софiя i Захар попрямували через галявину до сторожки лiсника. Жiнка прослизнула у дверi. Захар злегка нахилив голову, щоб не зачепитися за одвiрок. У кiмнатi вже був накритий стiл. У глиняному посудi – борщ, пампушки, смажена риба. Пахло свiжоспеченим хлiбом. Захар поставив рушницю в куток i сiв за стiл. Вiн перехрестився на iкону, промовив коротку молитву та вiдламав вiд буханця великий шмат. Повiльно, з насолодою вiдкусив хлiб та зачерпнув дерев’яною ложкою борщ. Софiя сидiла навпроти, пiдперши рукою щоку, i турботливо спостерiгала за братом. – Одружитися тобi треба. Скiльки можна отак жити вiдлюдником? Захар невдоволено зиркнув поверх тарiлки. – Знов за рибу грошi. Ну що ти все про одруження. Як прийде час, одружуся. Поки менi достатньо твоеi родини. Двое племiнникiв, твiй чоловiк – що ще потрiбно для щасливого життя? – Своiх би дiточок тобi вже. – Будуть ще, не хвилюйся. – А iжу я так i буду тобi кожен день носити? – То не носи, я сам можу приготувати. – Атож, знаю я, як ти приготуеш. Будеш корiнцями харчуватися. – Корiнцi дуже кориснi, – вiдбивався Захар, з насолодою запихаючи шматок риби до рота. – Так, коли немае нiчого iншого. Захар закiнчив iсти, витер руки серветкою i пiднявся. – Дякую, люба сестричко! Що б я без тебе робив! – На здоров’я! – Ну, я пiшов. Менi ще одну дiлянку треба оглянути. Вiн узяв рушницю i рушив до дверей. – Будь обережний! – Добре! Бувай! – сказав Захар. – Хай щастить! – вiдповiла Софiя i перехрестила його у повiтрi. Вона декiлька хвилин стояла замислена, потiм почала швидко збирати посуд. * * * Променi сонця виблискували на стiнах та пiдлозi, рухаючись у срiблястому танку. На лiжку в невеликiй затишнiй кiмнатi лежала дiвчинка рокiв семи. Вона спостерiгала за дивним танком, уявляючи себе одним iз чарiвних променiв. Раптом дверi вiдчинилися, i на порозi з’явилася ii мати, висока ставна жiнка рокiв тридцяти. Темно-руде густе волосся спускалося нижче плечей, яскраво-зеленi очi нiжно дивилися на доньку. У руках вона тримала склянку з водою. – Випий, люба, i живiт одразу перестане болiти. – Мамусю, ти ii замовила? – запитала Даринка. Їi блакитнi оченята насилу вiдiрвалися вiд казкового танка. – Звичайно, як завжди. Марiя усмiхнулася та присiла на краечок лiжечка. Дiвчинка з насолодою випила воду. – Смачно, – сказала вона i вiддала склянку. – Так, вода – це життя, – вiдповiла Марiя. – А коли ти й мене навчиш замовляти? – Ти вже багато чого вмiеш. Скоро i замовлянь навчишся. – Швидше б. Марiя посмiхнулася, обняла Даринку i погладила ii по голiвцi. До кiмнати зайшла бабуся Іванна. Марiя пiдняла на неi очi. – Мамо, менi вже час. Запiзнююсь. – То поспiши. Я посиджу з Даринкою. Ти випила лiки? – запитала вона дiвчинку. – Аякже! Смачно було! – Чудово, люба! Марiя пiдхопилася з лiжка. – Ну все, я побiгла, повернуся увечерi. Бувайте! Вона поцiлувала Даринку та Іванну i вийшла. Іванна сiла поряд iз Даринкою та обняла ii. – Бабусю, а розкажи про наш рiд. – Я вже стiльки разiв розповiдала, ти напам’ять знаеш, – посмiхнулася жiнка. – Ну то й що, менi подобаеться слухати, ти так гарно розповiдаеш. Іванна замислилась, потiм перевела задумливий погляд на Даринку. – Ну добре, слухай. Всi нашi пращури жили в Украiнi. Рiд наш дуже-дуже давнiй. Ще в тi часи, коли люди вiрили у великого бога Ярила, жили нашi пращури. Тодi люди багато воювали. І от одного разу наш пращур, гарний та сильний чоловiк, був поранений. Його привезли додому, але рана довго не заживала. І тодi його дружинi наснився сон. До неi прийшла увi снi гарна жiнка, одягнена у блакитне, неначе сяюче, вбрання, i звелiла набрати води iз трьох джерел. А потiм сказала iй замовляння, яке треба промовити над тiею водою i пiсля цього дати ту воду випити чоловiковi. Прокинувшись, жiнка так i зробила. І ii чоловiк одужав. От iз тоi пори у нашому роду всi жiнки народжуються знахарками. Даринка мрiйливо подивилася на променi, що виблискували на стiнi. – Я теж буду гарною знахаркою! Я буду добре навчатися! – Так, люба, ти будеш чудовою знахаркою! Іванна обняла та поцiлувала Даринку. Фантастичнi тiнi на стiнах та пiдлозi продовжували рухатися у своему казковому танку… * * * Променi миготiли i блимали, гаптуючи стiну дивовижними вiзерунками, стрибаючи з полотна на полотно та наповнюючи уяву чудернацькими образами. Люди ходили по галереi, повiльно перемiщуючись уздовж стiн та роздивляючись картини. Марiя стояла бiля однiеi iз картин та розмовляла з власницею галереi Катериною, своею давньою подругою. Несподiвано погляд Марii вихопив iз натовпу дивну постать чоловiка рокiв шестидесяти, одягненого у вишиту сорочку та полотнянi штани, з палицею у руцi. Його чорнi очi пильно дивилися на неi. Раптом сонячний промiнь впав на його перстень. Вiн зблиснув, наче вогник, i Марiя на секунду замружилась. Коли вона вiдкрила очi, чоловiка вже не було. Жiнка розгублено шукала його очима, оглядалася, намагаючись спiймати мить, яка невтримно вислизала вiд неi, але все марно… – Агов, Марiе, ти мене чуеш? Марiя, зненацька вихоплена з паралельноi реальностi, розгублено повернула голову. – Що? – Я кажу, вiн хоче купити твою картину «Польовi квiти». Марiя вже майже повернулася з iншоi реальностi. Ще одне зусилля. – А, чудово! А хто вiн? Ти про нього щось знаеш? – Знаю тiльки, що приiхав iз Нiмеччини, мае там власний маеток. Неначе дворянського роду чоловiк. Непростий, коротше кажучи. Дивися, не впусти можливiсть познайомитися. – Ти ж знаеш, я не полюю за чужими грошима i титулами, – сказала Марiя. У ii зелених очах промайнула посмiшка. – А раптом прийде кохання? – Ну от як прийде, тодi буду думати, що з цим робити. – А ось i вiн. Марiя подивилася у той бiк, куди показувала Катерина. Доволi симпатичний чоловiк середнього вiку, у темному костюмi та бiлiй сорочцi, пробирався до них крiзь юрбу. – Доброго дня! – сказав вiн. Низький голос з легким акцентом. Приемна усмiшка. Холоднi сiрi очi. – Доброго дня! Рада вас бачити! – вiдповiла Катерина i грацiйно простягла руку для привiтання. – Навзаем! – промовив чоловiк. Вiн злегка нагнувся i поцiлував руку. – Познайомтесь – це Марiя. А це Лео. Марiя простягла руку, Лео поцiлував ii та пiдняв на жiнку очi. Несподiвано iй стало якось незатишно. – Дуже приемно! – сказала Марiя i зiщулилась. – Давно мрiяв познайомитися з вами. Ви не тiльки чудовий художник, але i дуже гарна жiнка. – Дякую! Вiн перевiв погляд на Катерину. – То коли я можу забрати картину? – Коли вам буде зручно. – Завтра я пришлю по неi свого менеджера. – Добре, я чекатиму. Вiн подивився на Марiю. Сiро-сталевий погляд. Вона вiдчула, як раптом сильний холодний вiтер овiяв ii обличчя, хоча у галереi не було протягiв. – Панi Марiе, у мене е одна мрiя, i ви могли б ii здiйснити, – сказав Лео i глянув на неi. Вона мимоволi здригнулася вiд холоду. – Я? Яким чином? – Я завжди хотiв подивитися, як народжуеться справжне мистецтво. То чи не дозволили б ви побувати у вас у студii та бути присутнiм на ваших замальовках з натури? Ввiчлива посмiшка з’явилася на ii гарних вустах. – Добре, буду рада допомогти здiйснити вашу мрiю. Приходьте завтра. Катя дасть вам адресу. – Я вам дуже вдячний! Ви добра фея! А зараз я маю йти. Бувайте! – Бувайте! Лео вклонився i пiшов до виходу. – Ну як враження? – запитала Катерина. Марiя намагалася зiбрати докупи своi вiдчуття. – Симпатичний. Але я вiдчуваю якусь дивну ауру навколо нього. – Не придумуй. Гарний чоловiк, i не бiдний. «Адже вона дiйсно бажае менi найкращого». – Добре, я подумаю, – сказала Марiя. – А то ти не вiдчепишся. Їх дзвiнкий смiх розчинився у натовпi. – Просто я хочу, щоб у тебе все було добре не тiльки в роботi, а i в особистому життi, – вiдповiла Катерина. – Дякую, менi приемно, що ти за мене переживаеш, – посмiхнулася Марiя i з любов’ю подивилася на подругу. * * * Теплий легкий вiтерець лагiдно торкався обличчя, колихав фiранки, тихо муркотiв неспiшну пiсню. Троянди кивали у такт мелодii та щасливо посмiхалися. Раптом у цей затишний казковий свiт увiрвався вхiдний дзвiнок. Марiя вiдiйшла вiд вiкна i вiдчинила дверi. На порозi стояв Лео з величезним букетом троянд. – Доброго ранку! – сказав вiн i посмiхнувся. – Доброго ранку! Рада вас бачити. Вiтерець несподiвано перестав спiвати свою пiсню. Лео простягнув букет. – Це для вас! – Дякую! Вони дуже гарнi! – Не настiльки, як ви, – вiдповiв Лео. Марiя посмiхнулася. – Будь ласка, проходьте! – сказала вона. – Почувайтеся, як удома! Лео повiльно пройшов до вiтальнi, роздивляючись навкруги. Марiя взяла вазу i поставила у неi троянди. – Яка незвичайна кiмната! – промовив Лео. – Все таке нетривiальне. Інтер’ер завжди розкривае характер свого власника. Марiя поглянула на нього, але холоднi сiрi очi не пускали ii вглиб. За ними вона нiяк не могла роздивитися його внутрiшню сутнiсть, хоча зазвичай вона робила це з першого разу, як тiльки зазирала людинi в очi. Дивний чоловiк. Незвичайний. – І що вiн вам розповiв про мене? – поцiкавилася Марiя. – Ну, наприклад, що ви дуже творча i неординарна особистiсть. Хоча про це менi вже давно розповiли вашi картини. Несподiвано почулися швидкi кроки, i до кiмнати влетiла Даринка. Раптом вона рiзко зупинилася i пiдозрiло подивилася на Лео. Марiя пiдiйшла до Даринки та обняла ii за плечi. – Познайомтеся – це моя дочка Даринка. – Яка гарна дiвчинка! Привiт! Даринка притулилася до Марii i мовчки втупилась у чоловiка. – Даринко, чому ти не вiдповiдаеш на привiтання? – лагiдно запитала жiнка, пильно вдивляючись у обличчя доньки. – Доброго ранку! – вiдповiла дiвчинка. Їi великi блакитнi оченята роздратовано дивилися на незнайомця. Раптом Даринка побачила троянди. Вона обняла Марiю i спiдлоба подивилася на Лео. – А мама бiльше любить польовi квiти. – Дуже шкода, що я не спитав про це завчасно. – Троянди дуже гарнi! – сказала Марiя i мило посмiхнулася чоловiковi. Лео пiдiйшов до Марii трохи ближче. – То чи пощастить менi сьогоднi зазирнути у ваш творчий процес? Чи ви передумали? – запитав вiн. – Звичайно, пощастить. Я зазвичай дотримую обiцянки. Прошу. Марiя поцiлувала Даринку, потiм пiдiйшла до столу, взяла палiтру та мольберт. – Дозвольте вам допомогти, – промовив Лео i забрав у неi мольберт. – Дякую! – Жiнка подивилася на доньку. – Слухайся бабусю, люба! Я ненадовго! – Добре, мамусю! – пухкi рожевi губки нiжно посмiхнулися мамi. Марiя i Лео вийшли з будинку. Даринка пiдскочила до столу, вийняла iз вази троянди i викинула iх у вiдчинене вiкно. Теплий легкий вiтерець нiжно огорнув ii миле личко та свiтлi коси i знову заспiвав свою тиху пiсню. * * * Марiя та Лео iшли по квiтучому лугу. Пташиний спiв завмер десь у його глибинi. Запашнi трави неначе застигли в нiмому здивуваннi. Навiть комахи не порушували цiеi безмовностi природи. Тиша поглинула ii. – То ви одна виховуете доньку? Марiя здригнулася вiд несподiванки. В його поглядi була неприхована цiкавiсть. Їi очi iнстинктивно замружились. – Разом iз моею мамою. – Вибачте, що запитую… Ви розлучена? – Нi. Я вдова. – Пробачте. – Нiчого. Марiя зупинилася. Вдалинi було видно рiчку. – Ось це мiсце. Воно особливе. Таке дивовижне повiтря. Лео поставив мольберт i теж почав роздивлятися навкруги. – Так, гарне мiсце. – погодився вiн. – Ви любите природу? – Дуже. Вона чудодiйна. Дае менi сили. Я тут неначе вiдроджуюсь. Вода у рiчцi так виблискувала, аж очам було боляче. – Обожнюю воду, – сказала Марiя. – Люблю на неi дивитися. Вона – це саме життя. Лео став обличчям до Марii трохи навкiс вiд мольберту, щоб не заважати, i уважно спостерiгав за жiнкою. Вона почала малювати. Марiя дивилася вперед, потiм опускала голову i замальовувала побачене. Темно-рудi з мiдним вiдблиском хвилi волосся струменiли по ii плечах, падали на чоло. Вона чергового разу пiдняла очi i раптом завмерла. Марiя побачила перед собою того ж самого чоловiка у гуцульськiй жилетцi. Вона вiдчула, як його погляд iз кожною секундою все глибше i глибше поглинав ii. Дивовижний перстень виблискував у променях сонця так яскраво, що Марiя мимоволi на мить прикрила повiки. Лише на мить. Але чоловiк уже зник. І марно було шукати його тут, серед цiеi нiмоi тишi. – Що сталося? Чому ви так злякано дивитесь? – у голосi Лео почулося збентеження. – Нi, нiчого. Просто здалося. Марiя ще декiлька хвилин стояла, замислившись. Потiм знову взялася за пензлик. Вдалинi яскравим срiблом виблискувала рiка. Пахощi диких лугових трав наповнювали застигле повiтря. * * * Чудовий теплий лiтнiй ранок заглядав у вiкна будинку. Марiя стояла бiля столу у вiтальнi, розкладаючи пензлi та фарби. Раптом на сходах почулися гучнi кроки, i до вiтальнi влетiла Даринка. За нею швидкими кроками зайшла Іванна. – Даринко, обережно! Не бiжи так швидко! – сказала вона. – Бабусю, це я повiльно! Даринка з розбiгу мiцно обняла матусю. Марiя поклала замальовки на стiл, нахилилася i поцiлувала Даринку. – Не затримуйтесь! Я на вас чекатиму! Даринка заглянула в маминi очi. – Мамусю, така гарна погода! Чому б нам не погуляти разом? – Вибач, люба, сьогоднi не можу. Треба закiнчити замовлення. Ми обов’язково погуляемо iншим разом, обiцяю. – Добре! Марiя поцiлувала Даринку та Іванну. – Бувай, люба! – Бувай, мамусю! – Я на вас чекаю! – лагiдно промовила Марiя. Даринка та Іванна вийшли на подвiр’я. Марiя зачинила за ними дверi та рушила до вiтальнi. Раптом почувся вхiдний дзвiнок. Невже щось забули? Марiя повернулася назад i вiдчинила дверi. На порозi стояв вiн, той, кого вона так боялася i так прагнула знову побачити. Але не знала, де його шукати… І ось вiн тут, перед нею. Марiя декiлька секунд злякано дивилася на нього. І раптом вона рiзко зачинила дверi. Потiм повернулася до них спиною, а перед нею стояв Божедар. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=28715991&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.