Тринадцята казка Дiана Сеттерфiлд Маргарет Лi працюе в батьковiй книжковiй крамницi й iз задоволенням читае старовиннi та рiдкiснi книжки. Якось вона натрапляе на книжку вiдомоi письменницi Вiди Вiнтер «Тринадцять казок про чудеснi перетворення i розпач», у якiй насправдi лише дванадцять оповiдей. Тодi ж вона дiстае пропозицiю вiд знаноi вигадницi записати правдиву iсторiю ii життя. Допитливiй та кмiтливiй Маргарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятоi казки», а й зустрiтися зi своею сестрою-близнючкою… яка померла пiд час народження. Дiана Сеттерфiлд Тринадцята казка © Diane Setterfield, 2006 © Hemiro Ltd., видання украiнською мовою, 2007, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2007, 2016 Висловлюю вдячнiсть Джо Енсоновi, Мартiновi Бедфорду, Емiлi Бестер, Полi Кейтлi, Росовi й Колiн Кейтлi, Джимовi Крейсу, Пенi Долану, Марiаннi Доунi, Мендi Франклiн, Аннi та Натановi Франклiнам, Вiв’ен Грiн, Дугласовi Гару, Дженi Джейкобс, Каролiнi ле Маршаль, Полiнi та Джеффрi Сеттерфiлдам, Крiстiнi Шiнглер, Джанет i Вiл Вiтол, Джоновi Вiлiсу та Джейн Вуд. Особлива вдячнiсть Овену Стейлi, який активно сприяв написанню цiеi книжки вiд самого ii початку, а також Пiтеровi Вiтолу, якому «Тринадцята казка» завдячуе своею назвою та ще багато чим. Тринадцята казка Присвячую цю книжку пам’ятi Айви Дорi, Фреда Гарольда Морiсса, Корiни Етель, Амброса Чарльза Сеттерфiлда Усi дiти мiфологiзують свое народження. Це – iхня спiльна риса. Хочете когось пiзнати? Пiзнати його розум, серце i душу? Тодi поцiкавтеся, де i як вiн народився. І ви не почуете правди у вiдповiдь. Натомiсть почуете вигадку. Та хiба е щось бiльш промовисте i правдиве, анiж вигадка?..     Вiда Вiнтер Початок Лист Був листопад. Коли я звернула у проiзд Лондрес, вже стемнiло, хоча година була ще не пiзня. Батько, скiнчивши свiй робочий день, вимкнув свiтло у крамницi, але над сходами до квартири залишив увiмкненим – щоб я не поверталася додому навпомацки. Крiзь шибу у дверному вiконцi це свiтло падало на мокрий тротуар бiло-блiдим прямокутником, зi стандартний письмовий аркуш завбiльшки. Саме стоячи на цьому прямокутнику i збираючись повернути ключ у замку, я й помiтила вперше той лист – iще один бiло-блiдий прямокутник, що лежав на п’ятiй сходинцi знизу, де його просто неможливо було прогледiти. Замкнувши дверi, я поклала ключ вiд крамницi на звичне мiсце – за книжкою Бейлi «Новiтнi принципи геометрii». Бiдолаха Бейлi! Упродовж тридцяти рокiв нiхто так i не виявив бажання придбати цей товстелезний сiрий фолiант. Інколи мене бере цiкавiсть: як же його автор почуваеться в ролi сторожа ключiв вiд крамницi? Нi, зовсiм не такою уявляв пан Бейлi долю свого шедевра, на створення якого пiшло аж двадцять рокiв! Отже – лист. До мене. Що не кажи, а таке не щодня трапляеться. На конвертi з цупкими краями, напханому туго згорнутими аркушами, було зазначено адресу – але таким нерозбiрливим письмом, що поштар явно мусив чимало потрудитися над його прочитанням. Спочатку почерк видався менi химерним – iз надзвичайно ретельно, красиво виписаними великими лiтерами та всiлякими завитками, – та все ж я не могла позбутися враження, що автор листа – дитина. Слова нiби нашкрябано невмiлою рукою: через нерiвномiрний натиск вони то ледь виднiлися, то, навпаки, здавалися вдавленими в папiр. Лiтери мого iменi не створювали вiдчуття цiлiсностi, бо кожну з них виведено окремо: МАРГАРЕТ ЛІ. Невже написання iменi та прiзвища – справа настiльки незвична для дивного дописувача?.. Але жодних дiтей серед моiх знайомих не було… Менi спало на думку: таке письмо бувае в калiк. У мене виникло дивне вiдчуття. Учора чи позавчора, коли я тихо, нiкому не заважаючи, займалася своiми справами, якась невiдома особа – хтось чужий – не полiнувався позначити мое iм’я на цьому конвертi. У чиi ж думки я увiйшла, сама того не пiдозрюючи? Так i не знявши пальта й капелюха, я всiлася на сходинку, щоб прочитати листа. (Я нiколи не читаю, не пересвiдчившись спершу в надiйностi та безпечностi свого положення. Так у мене ведеться iз семирiчного вiку: тодi я якось, сидячи на високiй стiнi й читаючи повiсть «Малюки, що живуть у водi», настiльки захопилася розповiддю про пiдводне життя, що мимоволi розслабилася й утратила контроль над своiм тiлом; але замiсть води, яка так виразно уявлялася менi довкола, мене зустрiла тверда земля, i я втратила свiдомiсть. У мене на чолi, пiд чубчиком, i досi можна намацати шрам. Тож iнколи читання бувае шкiдливим для здоров’я.) Я розкрила конверт i витягла з нього шiсть аркушiв, списаних однаковим старанним почерком. Завдяки досвiдовi, набутому на роботi, я вправно читаю рукописи. Жодного особливого секрету тут немае. Усе, що для цього необхiдно, – це терплячiсть та практичнi навички, а ще – бажання розвивати iнтуiцiю. Коли маеш справу з рукописом, вигорiлим на сонцi, пошкодженим водою, вогнем або просто плином рокiв, очi мають приглядатися не лише до форми лiтер, а й до iнших характерних для письма ознак, як-от: ретельнiсть написання, натиск ручки на папiр, розриви та iнтервали в потоцi слiв… Треба розслабитись. Нi про що не думати. Аж поки ваша уява не зробить вас одночасно i пером, що ширяе над пергаментом, i самим пергаментом, поверхню якого приемно лоскоче дотик чорнила. Ось тодi ви спроможетеся прочитати рукопис, проникнути в намiри письменника, у його думки, його вагання, його прагнення; тодi ви збагнете той сенс, що його вiн вклав у написанi рядки. Ви зможете побачити все так чiтко i ясно, наче ви – сама свiчка, що освiтлювала папiр, коли його торкалося легкокриле перо. Цей лист виявився зовсiм не таким важким для прочитання, як деякi iншi. Незрозумiлi знаки поволi перетворювалися на лiтери, лiтери складалися у слова, а слова – у речення. І ось що я прочитала: Одного разу я давала iнтерв’ю для «Бенберi Геральд» – здаеться, рокiв сорок тому. До речi, треба буде знайти те iнтерв’ю – для бiографii… І дивного ж парубiйка прислали вони до мене! Це був iще зовсiм юний хлопчик, уже по-чоловiчому високий, але незграбний, як цуценя. Костюм – вочевидь, новий – сидiв на ньому кепсько; це огидне брунатне вбрання явно призначалося для чоловiка набагато старшого. Комiр, крiй, тканина – все було не так. Такий витвiр кравецького мистецтва могла купити хiба що мати синовi на його першу пiсля школи роботу, сподiваючись, що ii дитина з часом так-сяк «вросте» у костюм. Але зазвичай хлопчаки, розлучаючись зi шкiльною формою, не розлучаються з отроцтвом. У його поведiнцi було щось незвичне: якась дивна настирливiсть, якась знервованiсть… Не встигла я на нього глянути, як у мене промайнула думка: «Цiкаво, а йому чого вiд мене треба?» Нiчого не маю проти людей, якi люблять правду. Незважаючи на те, що спiврозмовники вони найнуднiшi. Але я терплю iх лише доти, доки вони не починають кепкувати з чийогось умiння розповiдати вигаданi iсторii. Ось тодi мiй терпець уриваеться. Та коли вони мене не чiпають, то не чiпаю iх i я. Мене дратують не правдолюбцi, а сама правда. На вiдмiну вiд вигадки – яку втiху, яку допомогу у скрутну хвилину може надати правда? Яка користь iз правди, коли посеред ночi у димарi ведмедем реве вiтер? Коли блискавка вiдбивае химернi тiнi на стiнi у спальнi, а дощ стукае у вiкно своiми довгими пальцями? Жодноi! Коли ви клякнете вiд страху i холоду у своему лiжку, не ждiть, що худюча кiстлява правда примчить вам на допомогу. Вам потрiбен м’який комфорт вигадки i фантазii. Заспокiйлива, заколислива надiйнiсть брехнi. Певна рiч, деякi письменники не люблять давати iнтерв’ю, це iх злить i дратуе. «Знову тi самi обридлi запитання!» – скаржаться майстри пера. А на що вони розраховують? Репортери – це роботяги. Ставити запитання – iхнiй обов’язок. Головне – ми, письменники. Ми ж не повиннi давати однi й тi самi вiдповiдi лише через те, що нам ставлять однi й тi самi запитання! Треба вигадувати новi вiдповiдi, щоразу новi – адже саме фантазiею ми й заробляемо собi на життя. Тому я й даю десятки iнтерв’ю на рiк. За свое життя я дала iх уже сотнi. Бо нiколи не вважала, що талант розквiтае лише тодi, коли його ховають подалi вiд людей за сiмома замками. Мiй талант не настiльки кволий, щоб зiв’янути зi страху у грубих та брудних руках газетярiв. Колись давно, ще на початку моеi кар’ери, репортери намагалися захопити мене зненацька, щоби витягти якомога бiльше iнформацii. Вони десь там порпалися, про щось там рознюхували, а потiм приходили до мене з маленьким, схованим у кишенi шматочком правди, щоб у слушний момент видобути з мене решту. Вони чекали моменту, коли я розгублюся i вiд несподiванки розкажу iм щось сенсацiйне. Тож менi доводилося бути дуже обережною. Потихеньку пiдштовхувати iнтерв’юерiв у потрiбному менi напрямковi, поволi, непомiтно, своею власною «наживкою» принаджуючи iх, наче хижу рибину, до iсторii привабливiшоi за ту, яка була у них на прикметi. Це заняття потребувало витонченоi майстерностi. Очi спраглих iнформацii репортерiв загорялися, мiцна хватка, якою вони тримали отой маленький шматочок правди, слабла, аж поки вiн зовсiм не вислизав у них iз рук i не падав додолу, геть забутий i вже непотрiбний. Цей прийом спрацьовував завжди, бо захоплива оповiдь завжди цiкавiша за жалюгiдний, розколотий на друзки шматочок правди. Опiсля, коли я вже була знаменитою, iнтерв’ю з Вiдою Вiнтер стало чимось на кшталт обряду посвячення в журналiсти. Репортери вже приблизно знали, чого вiд мене чекати, i тому були б дуже розчарованi, якби iм довелося пiти, так i не почувши черговоi цiкавоi оповiдки. Спочатку – традицiйний перелiк уже звичних запитань («А звiдки ви черпаете натхнення? Чи змальованi вашi персонажi з реальних людей? Наскiльки головний герой вiдповiдае вашiй власнiй вдачi?»); i що коротшими були моi вiдповiдi на цi ритуальнi запитання, то дужче вони подобалися репортерам. (Це вже я фантазую. Насправдi – не подобалися. Нiкому i жодна.) А потiм наставала черга отого ласого шматочка, якого вони з нетерпiнням ждали, через який вони насправдi й приходили до мене. На iхнiх обличчях мимоволi з’являвся перебiжний вираз замрiяного очiкування. У цю мить вони нагадували менi дiтлахiв, готових слухати казочку перед сном. «Мiс Вiнтер, будь ласка, – благав кожен з них. – Розкажiть про себе». І я розказувала – простi, безхитрiснi iсторii. Власне, нiчого особливого в них не було. Так собi – лише двi-три канви, сплетенi в гарний вiзерунок, тут – оригiнальний лейтмотив, там – кiлька прикрас-блискiток. Звичайнiсiнькi сюжети iз самiсiнького дна моеi письменницькоi торбини, де я зберiгала «обрiзки» своеi творчостi. Їх там були сотнi. Шматки з романiв та повiстей, так i не закiнченi сюжети, мертвонародженi персонажi, мальовничi пейзажi, якi я не знала куди прилаштувати. Усяка всячина, що вiдпала при редагуваннi. Щоб зробити з усього цього зв’язне оповiдання, треба було лише заокруглити гострi краi, з’еднати нашвидкуруч кiнцi з кiнцями i – гоп, усе готове. Ще одна – новiтня – версiя моеi бiографii. Ущасливленi, репортери йшли вiд мене, стискаючи в руках записники, як тi дiти, що повертаються додому з дня народження iз цукерками та печивом у руках. Буде що розповiсти своiм онукам: «Якось зустрiвся я з Вiдою Вiнтер, i вона розповiла менi одну iсторiю…» Так от, прийшов, значить, до мене хлопець iз «Бенберi Геральд» i каже: «Мiс Вiнтер, розкажiть менi правду». Ну що це за прохання, прости Господи! Журналiстам доводилося вигадувати всiлякi хитрощi, щоб заманити мене в пастку i змусити розповiсти щось цiкаве, я цi хитрощi ще за кiлометр розпiзнавала, а тут – таке! І смiх, i грiх. «Що ж вiн хоче вiд мене почути?» – подумала я. А й дiйсно – що? Гарне запитання. Його очi аж горiли вiд нетерплячки, немов у лихоманцi. Може, в нього якась хвороба? Вiн так пильно-пильно до мене приглядався, наче чогось шукаючи. Випробовував поглядом. Я не сумнiвалася: його цiкавило щось конкретне. – Розкажiть менi правду, – повторив хлопець. Менi на мить здалося, наче в моему тiлi оживае минуле. Збурилася хвилями поверхня колишнього життя; воно завирувало, заворушилося в моiх стегнах i животi, вдарило припливом у жилах, озвалося дрiбними хвильками у скронях. І навiщо менi оце огидне збудження, оце непотрiбне хвилювання! Ти ба – «розкажiть менi правду!» Я замислилася над його проханням. Усiляко обдумала i зважила можливi наслiдки. Цей хлопчик iз блiдим обличчям i палаючими очима зчинив неспокiй у моiй душi. – Гаразд, – сказала я. За годину вiн пiшов. Мляво, якось вiдсторонено попрощався i вийшов, так i не озирнувшись. Я не сказала йому правди. Хiба ж я могла? Просто розповiла йому ще одну iсторiю. Вона, та iсторiя, нагадувала жалюгiдну, слабку i виснажену повсякчасним недоiданням людину. Не було в нiй анi iскринок гумору, анi блискiток-прикрас, лише кiлька сюжетних смужок тьмяного кольору, бляклих, похапцем стулених докупи i розтрiпаних по краях. Це була iсторiя з тих, що схожi на реальне життя. Чи радше з тих, що iх люди зазвичай сприймають як реальне життя… хоча це зовсiм не одне i те саме. Письменниковi з моiм талантом таку iсторiю вигадати нелегко. Я спостерiгала за хлопцем у вiкно. Зморено ступаючи, вiн почовгав собi геть, опустивши плечi й похнюпившись. Його енергii, жвавостi, запалу як i не було. Це я вбила iх. Нi, я не почувалася винною. Вiн мав бути обачнiшим, не довiрятися менi i не брати всього за щиру монету. Бiльше я його не бачила. А оте вiдчуття, що виникло у мене в животi, скронях та кiнчиках пальцiв, – воно лишилося, час вiд часу то посилюючись, то послаблюючись – коли я згадувала про розмову з отим хлопцем-репортером, а потiм забувала про неi. «Розкажiть менi правду!» – «Нi! – вiдказувала я. І ця уявна розмова повторювалася знову i знову. – Нi, не скажу! – Але воно, це вiдчуття, нiяк не заспокоювалося. Воно вiдволiкало мою увагу. Гiрше: воно ставало небезпечним. І я змушена була пiти на поступку. – Гаразд, але трохи згодом». Вiдчуття зiтхнуло, трохи знервовано пововтузилося, але врештi-решт угамувалося. І так угамувалося, що я про нього й думати забула. Це було так давно! Тридцять рокiв тому? Сорок? Мабуть, бiльше. Час летить швидше за думку. Але останнiм часом цей хлопець знов не йде менi з голови. «Розкажiть менi правду!» І оте давно забуте химерне вiдчуття знову повернулося. У мене всерединi щось набухае, дiлиться й розмножуеться. Я його просто фiзично вiдчуваю, ось воно – у мене в животi, округле, тверде, розмiром iз грейпфрут. Воно висмоктуе повiтря з легень i вгризаеться у кiстковий мозок. Тривале приховування змiнило це вiдчуття до невпiзнанностi. Із сумирноi та розважливоi iстоти воно перетворилося на дратiвливу нахабу: навiдрiз вiдмовляеться вести переговори, ухиляеться вiд дискусiй, наполягае на своiх правах. Вiдповiдь «Нi!» його вже не вдовольняе. «Розкажи менi правду! – повторюе воно, як луна, за отим хлопцем, дивлячись йому услiд. Потiм обертаеться до мене, мiцно хапае мене за нутрощi й погрозливо стискае iх. – Ми ж домовилися, що ти розкажеш, – чи ти забула?» Що ж, мабуть, таки й справдi настав час. Приiздiть у понедiлок. Я пришлю по Вас авто; воно забере Вас iз поiзда, що прибувае о четвертiй тридцять до станцii Гаррогейт.     Вiда Вiнтер Скiльки я просидiла на схiдцях пiсля того, як прочитала цього листа? Не знаю… Я була мов зачарована. Таки е магiя у словах. Якщо ними манiпулюють вправнi та досвiдченi руки, ви перетворюетеся на iхнього заручника. Слова обплiтають вас, наче павутиння, а коли ви настiльки заворожуетесь ними, що вже не в змозi поворухнутися, вони проходять крiзь вашу шкiру, проникають у кров, паралiзують думки, а потiм беруть iх у полон. Потрапивши у ваше тiло, вони творять свое чаклунство. Коли ж я, нарештi, прийшла до тями, то могла лише здогадуватися, що вiдбувалося у сутiнках моеi пiдсвiдомостi. Що ж цей лист зробив зi мною? Про Вiду Вiнтер я знала дуже мало. Безперечно, менi доводилося чути тi рiзноманiтнi схвальнi епiтети, якими зазвичай супроводжувалося ii iм’я: найпопулярнiша письменниця Англii, Дiккенс нашоi доби, найзнаменитiший у свiтi з нинi живих лiтераторiв тощо. Згодом я знайшла ще деякi вiдомостi, якi вразили мене: протягом п’ятдесяти шести рокiв вийшло друком п’ятдесят шiсть ii книжок; iх переклали сорока дев’ятьма мовами; двадцять сiм разiв мiс Вiнтер здобувала звання письменника, найчастiше запитуваного в англiйських бiблiотеках; за ii романами зняли дев’ятнадцять художнiх фiльмiв. У суто статистичному планi найцiкавiшим було ось яке питання: «Чого було продано бiльше: книжок мiс Вiнтер чи примiрникiв Бiблii?» Складнiсть полягае тут не стiльки в пiдрахунку кiлькостi проданих книжок мiс Вiнтер (це число вже сягнуло кiлькох мiльйонiв i надалi постiйно зростае), скiльки у вiдсутностi достовiрних даних стосовно Бiблii: можна по-рiзному ставитися до слова Божого i до самого Бога, але звiти про Його видавничу дiяльнiсть традицiйно вiдзначаються неточнiстю i недостовiрнiстю. Було ще одне число, яке могло б зацiкавити мене, коли я сидiла на схiдцях, – це число двадцять два. Саме стiльки бiографiв полишили спроби дiзнатися правду про мiс Вiнтер – чи то через брак iнформацii, чи то через брак натхнення, чи то через те, що письменниця сама вiдмовила iм, можливо, навiть удавшись до погроз. Але тiеi митi я нiчого про це не знала. У сферi статистики менi було вiдоме лише одне число: скiльки книжок Вiди Вiнтер я, Маргарет Лi, спромоглася прочитати? Жодноi. Нуль. Сидячи на схiдцях, я позiхнула й потяглася. Остаточно прийшовши до тями, я виявила, що за час мого перебування у гiпнозi, навiяному листом, хтось устиг переiнакшити моi думки. Із незайманого мотлоху моеi пам’ятi цей «хтось» виокремив два конкретнi спогади i подав менi до розгляду. Спогад перший являв собою короткий епiзод у нашiй крамницi, у якому брав участь i мiй батько. Ми розкриваемо пакунок книжок, отриманих на розпродаж з однiеi приватноi бiблiотеки, й серед них – кiлька творiв Вiди Вiнтер. Узагалi-то ми не торгуемо сучасною художньою лiтературою. – Пiд час обiдньоi перерви я вiднесу iх до благодiйноi крамницi, – кажу я i залишаю цi книжки край стола. Але до обiду трьох iз чотирьох книжок уже нема. Їх купили. Одну – священик, другу – картограф, а третю – вiйськовий iсторик. Обличчя наших постiйних покупцiв – зазвичай блiдi, але наче пiдсвiченi зсередини вогнем пристрастi iстинного бiблiофiла – спалахують радiсним збудженням, коли покупцi бачать пишнi кольоровi суперобкладинки. До обiду ми з батьком устигли закiнчити розпакування книжок, унести iх до каталогу й розставити на полицях. Покупцiв немае, тож ми сидимо i, як завжди, читаемо. Надворi – пiзня осiнь, репiжить дощ, вiкна у крамницi попiтнiли. Позаду нас сичить газовий обiгрiвач; його сичання чуеться, але не сприймаеться, бо ми з батьком, сидячи поруч, заглибилися у читання; ми поруч i водночас далеко-далеко одне вiд одного… – Може, чаю зробити? – питаю я, виринаючи з книжкових глибин. У вiдповiдь – мовчання. Але я все одно роблю чай i ставлю фiлiжанку бiля батька на стiл. Годину по тому невипитий чай уже холодний. Я знову нагрiваю чайник i знову ставлю паруючу фiлiжанку на стiл бiля батька. Але вiн, здаеться, мене взагалi не помiчае. Я потихеньку вiдхиляю книжку в його руках, щоб побачити ii назву. Виявляеться, це четверта – непродана – Вiда Вiнтер. Прибравши руки, я пильно вдивляюся в батькове обличчя. Вiн мене не чуе й не бачить. Вiн – десь у iншому свiтi, i я для нього – не бiльше нiж примара. Таким був мiй перший спогад. Другий являв собою зображення. Величний жiночий профiль у ракурсi три чвертi, наче викарбуваний iз свiтла i тiнi; вiн царствено височить над хирляво-жалюгiдними пасажирами, що чекають на примiський поiзд. Цей профiль – усього-на-всього рекламний плакат на огорожi залiзничноi станцii; але в моiй уявi вiн набувае монаршоi величi, притаманноi образам давно забутих цариць i богинь стародавнiх цивiлiзацiй, вирiзьбленим з каменю. Споглядаючи витончену лiнiю очей, красивий вигин широких вилиць i бездоганнi пропорцii носа, мимоволi починаеш дивуватися: як могло статися, що серед безлiчi рiзновидiв людських облич трапилося одне – таке надзвичайно прекрасне? Коли археологи майбутнього знайдуть череп цiеi жiнки, вони, безперечно, визнають його за артефакт, за витвiр, що вийшов не з-пiд грубого долота природи, а з-пiд тонкого рiзця скульптора, який перебував на вершинi свого творчого натхнення. Матова, немов алебастр, шкiра здавалася ще блiдiшою на тлi чудових мiдно-червоних кучерiв; надзвичайно ретельно вкладенi на витончених скронях, вони елегантно спадали на бездоганну шию. Цю небачену красу довершували очi: неприродно зеленi завдяки якомусь фотографiчному трюковi, зеленi, як скло у вiкнi церкви, як смарагди або льодяники, цi широко розкритi очi з абсолютною байдужiстю дивляться кудись понад головами пасажирiв. Не знаю, чи збудив у когось iще того дня цей портрет такi самi вiдчуття, що i в мене; мабуть, нi, бо майже всi пасажири читали книжки i тому бачили усе довкола в iншiй перспективi. Але я, вглядаючись у цi великi зеленi очi, не змогла не пригадати розхожоi фрази про те, що очi – дзеркало душi. І цi очi здавалися такими байдужими, що менi подумалося: в цiеi жiнки душi немае. Такими були моi знання про Вiду Вiнтер у той вечiр, коли я отримала вiд неi листа. Негусто. Але не думаю, що багато хто змiг би з пам’ятi розповiсти про цю письменницю бiльше. Так, усi знали, хто така Вiда Вiнтер – знали ii iм’я, знали ii в обличчя, знали про ii книжки, але водночас нiхто не знав, хто вона. Уславлена своiми таемницями не менше, нiж своiми книжками, ця людина являла собою абсолютну загадку. І ось, якщо вiрити тому листу, Вiда Вiнтер забажала розповiсти менi правду про себе. Але чому саме менi? Історiя Маргарет Пiдвiвшись зi сходiв, я увiйшла у темряву крамницi. Щоб зорiентуватися, менi не треба вмикати свiтло. Запах шкiри i старого паперу враз подiяв на мене заспокiйливо. Я пробiглася пальцями по корiнцях книжок, наче пiанiст по клавiшах. Кожна книжка мае свое, iй однiй притаманне «звучання»: i Данiелiвська «Історiя складання мап»; i потрiскана шкiра виданих Лакунiним протоколiв зборiв Картографiчноi академii у Санкт-Петербурзi; i потерта тека, що мiстить лакунiнськi мапи, нарисованi й розмальованi вiд руки… Ви можете зав’язати менi очi й поставити будь-де на будь-якому з трьох поверхiв нашоi крамницi – доторкнувшись до книжок, я скажу вам, де перебуваю. У своiй букiнiстичнiй крамницi ми з батьком бачимо небагато покупцiв. Переважно це жалюгiднi п’ять-шiсть вiдвiдувачiв на день, не бiльше. У вереснi – пiк активностi: студенти приходять купувати посiбники на новий навчальний рiк. Ще один пiк припадае на травень, коли пiсля екзаменiв тi самi студенти здають задешево цi посiбники назад. Батько називае iх «кочовими книжками». А у промiжках мiж цими пiками ми, бува, цiлими днями жодного вiдвiдувача не бачимо. Щолiта до нас випадково заблукае якийсь поодинокий турист, що вiдхилився вiд традицiйного маршруту; цiкавiсть спонукае його покинути залиту сонцем вулицю й увiйти до крамницi, де вiн якийсь час стоiть, мружачись, призвичаюючись до напiвтемряви, що пануе всерединi. Залежно вiд того, наскiльки цей турист утомився вiд поiдання морозива та споглядання плоскодонних човнiв на рiчцi, вiн може залишитися у нас, щоби недовго побути у тишi i спокоi, – або не залишитися. Зазвичай вiдвiдувачi нашоi крамницi – це люди, якi, випадково дiзнавшись про ii iснування й опинившись неподалiк Кембриджа, навмисне змiнюють свiй маршрут, щоб до нас потрапити. Коли вони заходять усередину, iхнi обличчя свiтяться передчуттям зустрiчi з цiкавою книжкою; до того ж такi вiдвiдувачi нерiдко вибачаються за клопiт, який нам завдали. Це приемнi люди, спокiйнi й доброзичливi, як i книжки, що iх вони обирають. Але здебiльшого у крамницi немае нiкого, окрiм тата, мене та книжок. «Як же вони примудряються зводити кiнцi з кiнцями?» – запитаете ви, дiзнавшись, як мало приходить до нас покупцiв. А рiч у тiм, що наша букiнiстична крамниця е, якщо вжити економiчний термiн, лише побiчним видом дiяльностi. Основнi ж грошi ми заробляемо в iнший спосiб. Наш добробут грунтуеться на приблизно шести дiлових операцiях на рiк. Ось як це вiдбуваеться: батько знае усiх видатних колекцiонерiв свiтового рiвня; усi видатнi колекцii свiтового рiвня також йому вiдомi. Якби вам довелося бачити його на аукцiонах та книжкових ярмарках, якi вiн часто вiдвiдуе, то ви б помiтили, що до нього нерiдко пiдходять тихi й непримiтно вдягненi особи та вiдводять його вбiк для конфiденцiйноi розмови. «А чи знаете ви…», «чи не доводилося вам чути про…» – запитують вони мого батька, називаючи книжку, яка iх цiкавить. Батько вiдповiдае туманно i непевно. Негоже безпiдставно подавати надiю людинi – а найчастiше подiбнi прохання так i залишаються проханнями. Але коли батьковi справдi щось вiдомо про ту чи iншу книжку… Якщо предмета чиiхось пристрасних бажань у нього ще немае, вiн занотовуе адресу клiента у своему зеленому записнику. Потiм певний час не вiдбуваеться нiчого. Але згодом – через мiсяць-два або через багато мiсяцiв (тут не вгадаеш) – на наступному аукцiонi чи книжковому ярмарку батько, про всяк випадок, цiкавиться в когось iншого, чи той, бува, не мае… а потiм називае книжку, яка його цiкавить. Часто результат дорiвнюе нулю. Але iнколи така розмова дае поштовх до листування. Тато проводить багато часу за складанням листiв. Вiн пише iх французькою, нiмецькою, iталiйською, подекуди навiть латиною. У дев’яти випадках з десяти вiн дiстае чемну вiдмову з двох рядкiв. Але iнколи – приблизно шiсть разiв на рiк – вiдповiдь стае прелюдiею до подорожi, пiд час якоi батько купуе книжку в одному мiсцi, а перепродуе в iншому. Такi подорожi рiдко коли тривають довше вiд двох дiб. І так – шiсть разiв на рiк. Ось цим ми й заробляемо собi на прожиття. Сама по собi наша крамниця майже не дае прибутку. Але вона е тим мiсцем, де тато пише листи й отримуе на них вiдповiдi. Мiсцем, де можна перечекати до наступного мiжнародного книжкового ярмарку. На думку менеджера нашого банку, крамниця – це той привiлей, який тато здобув завдяки успiшнiй посередницькiй дiяльностi. Однак у дiйсностi – тобто в тiй дiйсностi, якою вона являеться моему татовi й менi (бо я не наважилася б стверджувати, що дiйснiсть для всiх однакова), – ця букiнiстична крамниця е осердям усього нашого бiзнесу. Вона – умiстище книжок, безпечний притулок для прекрасних, з любов’ю написаних творiв, яких наразi чомусь нiхто не хоче купувати. А ще крамниця – це мiсце, де можна почитати. О означае Остiн, Б – Бронте, Ч – Чарльз, Д – Дiккенс. У нашiй крамницi я вивчила абетку. Тато походжав бiля полиць, тримаючи мене на руках, i вчив мене вимовляти слова по лiтерах, одночасно пояснюючи принцип розташування книжок за абеткою. Писати я теж навчилася у крамницi: виписувала iмена та назви у каталожнi картки; цi картки й досi тут, у реестрацiйнiй шухлядi, хоча вiдтодi минуло вже тридцять рокiв. Наша крамничка була менi i домiвкою, i робочим мiсцем. Вона була для мене школою, набагато кращою за ту, до якоi я ходила, а згодом стала моiм власним приватним унiверситетом. Крамниця була моiм життям. Батько нiколи не давав менi порад, яку книжку читати, i нiколи не забороняв менi обирати будь-яку. Вiн дозволяв менi «пастися» серед книжок, щоб таким чином я мала змогу зробити бiльш-менш гiдний вибiр. Я читала про героiчнi вчинки видатних iсторичних дiячiв; це були жорстокi i кривавi легенди, якi у дев’ятнадцятому столiттi батьки чомусь вважали цiлком прийнятними для дiтей. Я читала готичнi романи з привидами, а такi романи, радше за все, у дев’ятнадцятому столiттi прийнятними для дiтей не вважалися. Я читала розповiдi про виснажливi мандрiвки, що iх здiйснювали манiрнi дiвицi в кринолiнах через незнанi i сповненi небезпек краi. Я читала посiбники з етикету, призначенi для молодих дiвчат iз благопристойних родин; я читала книжки з iлюстрацiями i книжки без iлюстрацiй. Книжки англiйською, книжки французькою, книжки мовами, яких я не розумiла, але змiст яких додумувала сама завдяки окремим словам, про значення яких здогадувалася. Книжки, книжки, книжки… У школi я волiла мовчати про книжки, що читала у крамницi. Скалки старофранцузькоi зi старих пiдручникiв граматики час вiд часу потрапляли до моiх шкiльних творiв, але вчителi вважали iх орфографiчними помилками, яких, тим не менш, моiм шкiльним словесникам так i не вдалося викорiнити. Подекуди щось почуте на уроцi iсторii змушувало мене звертатися до глибокого шару хаотичних знань, нагромаджених завдяки безсистемному читанню. – «Карл Великий? – бува, спадало менi на думку. – Який це Карл Великий? Наш, чи що? З нашоi крамницi?» У такi митi я приголомшено замовкала, вражена блискавичним i скороминущим зiткненням двох свiтiв, якi досi перебували страшенно далеко один вiд одного. У промiжках мiж сеансами занурення у книжки я допомагала батьковi. Щодня о дев’ятiй я, з його дозволу, загортала книжки у брунатний папiр i надписувала адреси наших найвiддаленiших клiентiв. О десятiй, знову ж таки з дозволу батька, я вiдносила цi пакунки на пошту. Об одинадцятiй я заступала маму на тiй единiй роботi, яку вона виконувала у крамницi, – це було прибирання. Надiйно захистившись панциром iз хустки та халата проти пилу, мiкробiв, словом, проти всiеi тiеi небезпеки, яку криють у собi «антикварнi книжки», мати ходила, бува, мiж полицями й чистила корiнцi тонкою щiточкою з пiр’я, щiльно стиснувши губи й намагаючись робити неглибокi вдихи. Час вiд часу iй здавалося, що щiточка здiйняла хмару пилюки, й тодi мати кашляла, рiзко вiдсахувалася й задкувала. При цьому вона обов’язково чiплялася панчохою за гострий край пакунку з книжками, який, звiсна рiч, навмисне опинявся саме тiеi митi позаду неi – адже книжки, як вiдомо, е предметами вкрай недоброзичливими i пiдступними. Я пропонувала допомогу. Мати була не в захватi вiд цiеi роботи, тому з радiстю погоджувалася: коли я приберу на полицях, iй уже не треба буде заходити до крамницi. Коли менi виповнилося дванадцять, батько довiрив менi пошук загублених книжок. Книжка вважалася загубленою, якщо за документами була в наявностi, але на вiдповiднiй полицi ii не знаходили. Книжку могли, звичайно ж, поцупити, але найчастiше ii затикав кудись навмання неуважний покупець. У нашiй крамницi було сiм кiмнат, заставлених вiд пiдлоги до стелi тисячами книжок. – Заодно перевiряй i правильнiсть алфавiтного розташування, – напучував мене батько. Ця робота могла тривати цiлу вiчнiсть; цiкаво, чи й справдi батько так серйозно ставився до завдання, яке менi давав? Утiм, для мене це не мало особливого значення: головне, що я сама, беручись до роботи, ставилася до неi дуже й дуже серйозно. Упродовж цiлого лiта я щоранку копирсалася у книжках, i на початок вересня виявлялося, що кожну загублену книжку знайдено i всi томи повернено на iхнi мiсця. Це було важливо; але тепер, коли минуло скiльки рокiв, я розумiю: ще важливiшим для мене було навчитися розпiзнавати пальцями кожен корiнець на сотнях полиць. Тепер для цього менi вистачае одного перебiжного дотику. У пiдлiтковому вiцi я вже цiлими днями допомагала батьковi, причому так ретельно, що надвечiр роботи майже не залишалося. Пiсля виконання вранiшнiх рутинних справ, коли всi новi надходження було зареестровано i розставлено на полицях, усi листи написано, а всi бутерброди пiд час обiдньоi прогулянки до рiчки з’iдено або згодовано качкам, менi тiльки й лишалося, що повернутися до крамницi й читати. Поступово мое читання ставало системнiшим. Дедалi частiше я мимоволi опинялася на другому поверсi крамницi. Там була лiтература дев’ятнадцятого столiття, переважно бiографii, автобiографii, мемуари, щоденники та листи. Батько помiтив мою цiкавiсть до цього жанру. Часто вiн повертався з ярмаркiв та розпродажiв iз книжками, якi, на його думку, могли мене зацiкавити. Це були потертi книжечки, здебiльшого рукописнi, з пожовклими сторiнками, зв’язаними стрiчкою чи мотузком, iнколи в палiтурках, виготовлених вручну. Оповiдi про звичайне життя звичайних людей. Я iх не просто читала. Я iх ковтала. Апетит до iжi у мене ледь жеврiв, натомiсть апетит до книжок постiйно зростав. Так починалося мое покликання. Я – «неправильний» бiограф. Власне, мабуть, я зовсiм не бiограф. Просто – головним чином задля власного задоволення – я написала кiлька коротких бiографiчних розвiдок про малозначущих персонажiв лiтературноi iсторii. Менi завжди було цiкаво писати бiографii хронiчних невдах, якi все життя прожили у тiнi чужоi слави, а пiсля смертi й поготiв упали в прiрву безвiстi. Менi подобаеться ексгумувати життя, похованi у непрочитаних щоденниках, якi протягом сотнi й бiльше лiт укривалися пилом на полицях архiвiв. Нiщо не дае менi такого задоволення, як черпання натхнення з мемуарiв, що не друкувалися вже десятки рокiв. Час вiд часу теми моiх розвiдок бувають достатньо значущими, щоб пробудити iнтерес мiсцевого наукового видавництва, тож я вже маю кiлька власних публiкацiй. Але не книжок. До власноi книжки менi ще далеко. Так собi – звичайнiсiнькi есе, кiлька тоненьких аркушiв у паперовiй обкладинцi. Одне з них, «Братня Муза», де йшлося про братiв Ландье – Жуля та Едмона – i про iхнiй написаний спiльними зусиллями щоденник, потрапило на очi одному редакторовi з вiддiлу iсторичноi лiтератури i завдяки йому було вмiщене в солiднiй, у палiтурцi, збiрцi есе про лiтературну працю та родиннi взаемини у дев’ятнадцятому столiттi. Вочевидь, саме цей мiй твiр i привернув увагу Вiди Вiнтер, хоча його присутнiсть у збiрцi випадкова; рiч у тiм, що мое есе вийшло в оточеннi праць вiдомих учених та професiйних лiтераторiв, тож цiлком могло скластися враження, нiби я досвiдчений бiограф, хоча насправдi я – лише дилетант, обдарований аматор. Писати про життя давно померлих людей – мое захоплення. Справжня ж моя робота зосереджуеться у крамницi. Мiй обов’язок – не продавати книжки (цим займаеться батько), а доглядати iх. Досить часто я беру з полицi перший-лiпший томик i прочитую сторiнку-двi… Зрештою, у певному сенсi читання – теж догляд. Недостатньо старi, щоб привертати увагу самим лише поважним вiком, i недостатньо значущi та цiкавi, щоб на них полювали колекцiонери, моi пiдопiчнi все одно менi любi, навiть якщо вони так само нецiкавi всерединi, як непоказнi зовнi. Яким би банальним не був змiст, у ньому завжди е щось здатне зворушити. Адже хтось, кого вже давно немае на свiтi, одного дня вирiшив: цi слова вартi того, щоб iх записати. Помираючи, люди зникають. Зникае iхнiй голос, iхнiй смiх, тепло iхнього подиху. Руйнуеться iхня плоть. З часом зотлiвають i кiстки. Зникае всяка жива пам’ять про них. Це жахливо i водночас природно. Однак для письменникiв е виняток iз цього правила – правила неминучого зникнення. У книжках вони продовжують жити. І ми можемо вiднайти iх. Вiднайти iхнiй гумор, iнтонацiю, iхнi настроi. Написаним словом вони здатнi розлютити вас або, навпаки, потiшити. Цi люди здатнi змiнити вас – попри той факт, що самi вони давно померли. Як комахи в бурштинi, як мертвi тiла, вмерзлi сотнi рокiв тому у кригу, люди, якi за законами природи вже давно мали зникнути, i досi iснують завдяки такому диву, як папiр та чорнило. Хiба ж це не магiя? Як люди доглядають могили, так я доглядаю книжки. Я чищу iх, пiдклеюю, зберiгаю в гарному станi. І щодня, щодня розгортаю якийсь томик, прочитую кiлька рядкiв, навiть кiлька сторiнок, доки в моiй головi не почнуть лунати голоси давно забутих мерцiв… Цiкаво, а чи вiдчувають вони, отi померлi письменники, той момент, коли хтось бере до рук iхнi книжки? Чи з’являеться тодi у вiчнiй темрявi довкола них хоч малесенька цяточка свiтла? Як хочеться думати, що так воно i е! Адже померлим, либонь, дуже, дуже самотньо… Ось я й розповiла побiжно про своi улюбленi заняття, а до найголовнiшого пiдiйти нiяк не можу. Загалом менi не притаманна схильнiсть до саморозкриття. Навiть змусивши себе подолати звичну стриманiсть i пишучи про себе, я писала про що завгодно, аби тiльки уникнути розповiдi про справдi важливе. Проте я неодмiнно про все розповiм. – Мовчання не е природним середовищем для iсторiй, – сказала менi якось мiс Вiнтер. – Історiям потрiбнi слова. Без слiв вони стають хирлявими, починають хворiти i, зрештою, помирають. А потiм iхнi привиди переслiдують вас. Сказано достеменно точно. Тож ось вона, моя iсторiя. Менi було десять рокiв, коли я розкрила таемницю, яку приховувала вiд мене мати. Але рiч у тiм, що приховувати це мала б не моя мати, а я. Бо то насправдi була моя таемниця… Того вечора батьки кудись пiшли – чи то в кiно, чи то до кафе. Таке траплялося нечасто, а коли й траплялося, то мене вiдводили до сусiдки, мiсiс Робб, i я стирчала там у кухнi. Сусiдський будинок був точнiсiнько такий, як i наш, але з плануванням у протилежний бiк. І через оту дiаметральну протилежнiсть усього, що було в тому будинку, в мене починали з’являтися симптоми морськоi хвороби. Тож щоразу, коли наближався черговий «батькiвський» вечiр, я починала вперто наполягати, що вже достатньо велика та розумна, щоб мене можна було залишати вдома саму, без няньки. Я не надто сподiвалася на успiх, але того разу батько погодився, i мати ласкаво дозволила переконати себе, щоправда, тiльки за умови, що мiсiс Робб таки навiдаеться до нас о пiв на дев’яту. Батьки пiшли з дому о сьомiй вечора, i я вiдсвяткувала цю знаменну подiю тим, що налила собi склянку молока й випила ii, сидячи на канапi й пишаючись власною величчю. Я, Маргарет Лi, вже достатньо велика, щоб залишатися вдома без няньки!.. Покiнчивши з молоком, я несподiвано для самоi себе занудилася. Що ж менi робити зi своею довгоочiкуваною волею? І я помандрувала з кiмнати в кiмнату, окреслюючи територiю своеi нововiдкритоi свободи: через iдальню, через залу – вниз, до туалету. Усе було таким, як i завжди. Не знаю, з якоi речi, але раптом менi пригадався один iз моiх дитячих страхiв, у якому фiгурував вовк i трое поросят. «Начувайтеся! Ось як дуну, як свисну – i вщент розсиплеться ваш будинок!» Менi здавалося, що злому сiрому вовковi було б зовсiм неважко розвалити будинок моiх батькiв ущент. Просторi, але тьмянi кiмнати видавалися якимись несолiдними i явно нездатними до тривалого опору, а меблi, з iхньою крихкою ненадiйнiстю, мабуть, вiдразу б обрушилися, мов купки сiрникiв, вiд самого лише погляду сiроманця. І справдi – отой злий вовк запросто рознiс би наш будинок одним тiльки посвистом, а ми втрьох умить перетворилися б на його снiданок. Вiд цiеi думки менi вiдразу схотiлося зiйти до крамницi: там я нiкого й нiчого не боялася. Там сiрий вовк мiг дути i свистiти скiльки завгодно, хай би хоч луснув: книжки подвоювали товщину стiн, i ми з батьком могли б почуватися безпечно, як за фортечними мурами. Я пильно приглядiлася до себе у дзеркалi ванноi кiмнати, щоб iще раз переконатися, яка я велика та розумна дiвчинка. Нахиляючи голову то праворуч, то лiворуч, я вивчала свое вiддзеркалення, наче сподiваючись побачити замiсть себе когось iншого. Але у дзеркалi був лише мiй двiйник, i вiн так само витрiщався на мене, як i я на нього. Дослiдження моеi кiмнати не обiцяло нiчого цiкавого. У нiй я знала кожен куточок, а вiн – мене. Тож я поштовхом розчахнула дверi у кiмнату для гостей. Шафа з невиразною «фiзiономiею» та оголений комод iз дзеркалом натякали, що тут можна вдягтися й зачесатися, але щось безпомилково пiдказувало, що за всiма цими дверцятами та шухлядами – порожнеча. Лiжко з ретельно заправленими простирадлами та ковдрами мало непривiтний вигляд, лягати на нього не хотiлося. Тонкi, наче змарнiлi, подушки були схожi на кволих, ледь живих iстот. Цю кiмнату завжди називали гостьовою, але гостей у нас нiколи не було. Натомiсть тут спала моя мати. Я спантеличено позадкувала з кiмнати й зупинилася на майданчику. Оце i все? Оце i е обряд дорослiшання – побути самiй удома? На мене чекало влиття в лави старших дiтей: завтра, прийшовши на майданчик для iгор, я вже зможу сказати: «Учора ввечерi я не пiшла до няньки. Я була вдома сама». Знайомi дiвчатка аж роти пороззявляють зi здивування… Я так довго прагнула подорослiшати, що коли це нарештi сталося, я розгубилася й не знала, що зi своею дорослiстю робити. Я сподiвалася, що, ставши «великою», одразу ж набуду необхiдного досвiду й побачу себе такою, якою менi судилося бути в дорослому життi. Менi гадалося, що навколишнiй свiт вiдкине свою звичну дитячу подобу i враз вiдкрие свiй таемничий, «дорослий» бiк. Але натомiсть я, здобувши таку бажану незалежнiсть, вiдчула себе навiть молодшою i беззахиснiшою, нiж дотепер. А що, як зi мною не все гаразд? І я так нiколи й не подорослiшаю?! «Може, все ж-таки пiти до мiсiс Робб? – спало менi на думку. – Нi, не пiду. Я знаю краще мiсце», – вирiшила я i заповзла пiд батькове лiжко. Вiдтодi як я була там востанне, простiр мiж рамою лiжка та пiдлогою помiтно зменшився. У плече менi боляче вперлася валiза – я пам’ятала цю валiзу, ми ii брали iз собою, коли iздили на вiдпочинок; i вдень, i зараз, у темрявi пiд лiжком, вона була однаково сiрою й непоказною. У нiй було складено наше лiтне причандалля: сонцезахиснi окуляри, плiвки для фотоапарата, купальний костюм (мати його нiколи не вдягала, але чомусь так i не викинула) та всяка всячина. З протилежного боку лежала картонна скринька. Я намацала гофровану вiдкидну накривку, пiдняла ii й заходилася порпатися всерединi. Ось сплутана гiрлянда для новорiчноi ялинки. А ось укрита пiр’ям одежинка iграшкового янгола. Коли я востанне була пiд батьковим лiжком, я ще вiрила у Санта-Клауса. Тепер – уже нi. Може, це теж означае, що я дорослiшаю?.. Вивертаючись iз-попiд лiжка, я зачепила рукою стару бляшанку з-пiд печива, й вона наполовину висунулася з-пiд мережки покривала. Я згадала цю бляшанку: вона лежала там завжди. На накривцi – зображення скель та ялин пiвнiчноi Шотландii. Ранiше менi нiяк не вдавалося цiеi накривки зняти – дуже вже щiльно вона прилягала; не надто сподiваючись на успiх, я зробила нову спробу – i пiд моiми «дорослими», сильнiшими пальцями накривка раптом пiддалася, пiддалася так легко, що я аж злякалася вiд несподiванки. Усерединi лежав батькiв паспорт, а також кiлька папiрцiв рiзного розмiру: це були бланки – частково друкованi, частково заповненi вiд руки. Пiдпис там, пiдпис тут. Бачити для мене означало читати. Так було завжди. Я стала перебирати документи. Свiдоцтво про одруження моiх батькiв. Їхнi свiдоцтва про народження. Мое свiдоцтво про народження. Червонi друкованi лiтери на кремовому паперi. Пiдпис батька. Я обережно склала папери, поклала разом з iншими документами, що iх уже встигла переглянути, а потiм узяла ще один бланк. Вiн був цiлком тотожний з моiм свiдоцтвом про народження. Дивно… Навiщо менi два свiдоцтва?.. І тут я збагнула, в чому справа: той самий батько, та сама мати, тi самi дата i мiсце народження, але iм’я – iнше! Що сталося зi мною в ту мить!.. У моiй головi все наче розпалося на шматочки, а потiм знову склалося, але вже по-iншому, як у калейдоскопi. Із людською свiдомiстю таке подекуди трапляеться. Отже, я маю сестру-близнючку. Усупереч збентеженню, я, спонукана цiкавiстю, розгорнула ще один папiрець. Це було свiдоцтво про смерть. Моя сестра померла. Тепер ясно, чому я завжди вiдчувала якийсь дискомфорт. Вiдкриття ошелешило мене, але не здивувало. Бо я завжди це вiдчувала. Я завжди знала – i це знання, таке природне i звичне, навiть не потребувало слiв: був хтось iще. Якесь iнакше повiтря праворуч вiд мене. Якесь iнакше, менш прозоре, свiтло. Щось дивовижне, що змушувало вiбрувати порожнiй простiр праворуч вiд мене. Моя блiда тiнь. Притиснувши руки до правого боку, я схилила голову так, що нiс ледь не торкався плеча. Це був давнiй жест, який я завжди робила, коли менi було боляче, коли була чимось спантеличена, коли мене до чогось примушували. Цей жест був надто звичним i буденним, i я не замислювалася над його причиною ранiше. І ось тепер я вiдкрила його таемницю. Схиляючи голову праворуч, я шукала свою сестру. Шукала там, де вона мала бути, – поруч зi мною. Праворуч вiд мене. Коли мiй усесвiт оговтався i знову заходився повiльно обертатися навколо своеi осi, коли я знову побачила перед собою отi два шматочки паперу, менi подумалося: «Так он воно як!» Бiль утрати. Печаль. Самотнiсть. Якесь дивне вiдчуття завжди тримало мене осторонь вiд iнших людей, усе життя складаючи менi компанiю, i ось тепер, знайшовши цi свiдоцтва, я нарештi дiзналася, що то було за вiдчуття. То була моя сестра. Минуло ще багато часу, доки я не почула, як у кухнi скрипнули дверi. Вiд хвилювання ноги не слухалися мене, але я пiдскочила й вибiгла аж на майданчик. Унизу, бiля сходiв, стояла мiсiс Робб. – Усе гаразд, Маргарет? – Так. – Тобi нiчого не треба? – Нi. – Коли захочеш – заходь до нас. – Гаразд. – Тато i мама незабаром повернуться. І вона пiшла. Я поклала документи у бляшанку, а бляшанку засунула назад пiд лiжко. Потiм вийшла зi спальнi i зачинила за собою дверi. Знову поглянувши у дзеркало, я аж здригнулася, зустрiвшись очима з незнайомкою. Пiд ii пильним поглядом по спинi аж мурашки побiгли. Здавалося, вона прозирае мене наскрiзь, бачить кожну кiсточку мого скелета. Трохи згодом на сходах почулися кроки. То поверталися батьки. Я вiдчинила дверi, вийшла на майданчик – i потрапила в батьковi обiйми. – Молодець, доню! – сказав батько. – За все – вiдмiнна оцiнка. Мати здавалася блiдою i змореною. Вiд прогулянки в неi розболiлася голова. Таке траплялося нерiдко. – І справдi молодець! – докинула вона. – От любенька! – То що скажеш, мала? – спитав батько. – Як воно – бути самiй удома? – Усе було добре. – Я так i знав, що все буде добре, – вiдказав вiн та, не в змозi стриматися, знов обiйняв мене – радiсно, обiруч – i поцiлував у макiвку. – А тепер – у лiжечко. І довго не читай. – Не буду. Згодом я почула, як батьки починають звичну процедуру пiдготовки до сну: тато вiдчинив дверцята невеличкоi шафи для лiкiв, видобув звiдти маминi пiгулки i налив води у склянку. Потiм пролунала його звична фраза: – Гарненько виспишся – краще почуватимешся вранцi. Пiсля цього дверi кiмнати для гостей зачинилися, а трохи згодом рипнуло лiжко у батьковiй спальнi, i я почула, як тато клацнув вимикачем. Я дещо знала про близнюкiв. Це коли одна клiтина, замiсть того щоб перетворитися, як звичайно, на одну людину, якимось незбагненним чином перетворюеться на двох абсолютно однакових людей. Виявляеться, я теж була близнюком. Але сестра моя померла. І що на мене чекае попереду?.. Лежачи пiд ковдрою, я натиснула рукою на маленький срiбно-рожевий серпик у нижнiй частинi тулуба. Це слiд, що його колись залишила моя сестра. Наче археолог, який шукае залишки живих органiзмiв, я дослiджувала свое тiло, намагаючись знайти свiдчення його давньоi iсторii. І тiло мое було холодне, як тiло мерця. …І досi тримаючи листа в руцi, я вийшла з крамницi й пiшла нагору, до помешкання. Сходи вужчали з кожним наступним iз трьох поверхiв. Сходячи нагору й на ходу вимикаючи за собою свiтло, я почала вигадувати фрази для чемноi вiдмови, яку збиралася написати. «Я не той бiограф, який вам потрiбен, – напишу я мiс Вiнтер. – Сучасна лiтература мене не цiкавить. До того ж я не читала жодноi з ваших книжок. Мое покликання – порпатися в бiблiотеках та архiвах, i за все життя менi нiколи не доводилося брати iнтерв’ю в нинi живого автора. Я почуваюся комфортнiше з мертвими, а живi, чесно кажучи, мене дратують i нервують». А може, цiеi останньоi фрази не писати?.. Порпатися з приготуванням iжi менi не хотiлося. Вистачить i чашки какао. Чекаючи, поки нагрiеться молоко, я поглянула у вiкно. У склi з’явилося мое обличчя – таке прозоре й блiде, що крiзь нього виднiлася нiчна темрява осiннього неба. Я притислася до холодноi скляноi щоки мого вiддзеркалення. Коли б не оте скло, нас неможливо було б вiдрiзнити одну вiд одноi. Тринадцять казок «Розкажiть менi правду». Це нiяк не йшло менi з голови – наче моя свiдомiсть була пасткою, до якоi потрапили цi три слова. Здавалося, вони ширяли у мансардi, пiд похилим дахом моеi квартири, як та пташка, що спiймалася, залетiвши до помешкання через димар камiна. Недивно, що благання хлопчика-репортера зачепило мене. Так i мало бути, бо вiд мене теж приховували правду, i менi самiй судилося дiзнатися про неi – i теж потайки. Розкажiть менi правду. І нiчого, крiм правди. Але я твердо вирiшила викинути з голови i цi слова, i сам лист. Часу обмаль, менi слiд поквапитися. У ваннiй я вимила з милом обличчя й почистила зуби. За три хвилини до восьмоi, в нiчнiй сорочцi та капцях, я вже стояла бiля чайника й нетерпляче чекала, поки вiн закипить. Хутчiш, хутчiш! Уже за хвилину восьма. Грiлка готова, лишилося тiльки наповнити склянку водою з крана. Найголовнiше – встигнути. Бо о восьмiй увесь величезний свiт припиняе свое iснування. І настае час читання книжок. Години мiж восьмою вечора та першою-другою ночi завжди були для мене годинами чарiв. Бiлi аркушi розгорнутоi книжки на тлi блакитноi бiлизни, осяянi кружальцем свiтла нiчноi лампи, були вiкном у iнший свiт. Але тiеi ночi магiя не спрацювала. Сюжетнi нитки, полишенi минулоi ночi в солодкому й напруженому передчуттi продовження, чомусь за день обм’якли та провисли, i я зi здивуванням виявила, що менi не надто й цiкаво знати, як вони сплетуться докупи наприкiнцi твору. Не без зусилля зосередилася я на однiй iз сюжетних лiнiй – аж тут раптом знов невiдь-звiдки втрутився голос: Розкажiть менi правду! – i вузлик розв’язався, й нитка знов обвисла, безсило телiпаючись. Я заходилася похапцем гортати своiх давнiх улюбленцiв: «Жiнку в бiлому», «Грозовий перевал», «Джейн Ейр»… Нiчого не допомагало. Розкажiть менi правду… Читання нiколи досi мене не зраджувало. Воно завжди лишалося тим единим, на що можна було покластися. Вимкнувши свiтло, я вiдкинулася на подушку i спробувала заснути. І знову вiдлуння голосу. Знову фрагменти оповiдi. У темрявi вони лунали ще гучнiше. Розкажiть менi правду… О другiй ночi я встала з лiжка, сяк-так натягла шкарпетки, вiдiмкнула дверi i, кутаючись у халат, обережно рушила вузькими сходами вниз до крамницi. У вiддаленому кутку примiщення розташовувалася малесенька кiмнатка, трохи бiльша за гардероб. Там ми пакуемо книжки, щоб вiднести на пошту. Там стоiть столик, а на поличцi лежать аркушi брунатного паперу, ножицi й котушка ниток. Є там також проста засклена шафка, а на нiй – iз десяток книжок. Вмiст цiеi шафки майже нiколи не змiнюеться. Якби ви зазирнули до неi сьогоднi, то побачили б точнiсiнько те саме, що я побачила тiеi ночi: ось якась книжка без обкладинки, поряд – незграбний, грубо оправлений шкiрою фолiант. Он стоять двi книжки латиною, далi – стара потерта Бiблiя. Три томики з ботанiки, один – з iсторii, одна-едина, розтрiпана на лахмiття, книжка з астрономii. Книжка японською, книжка польською i томик вiршiв староанглiйською. Чому, спитаете, ми тримаемо цi книжки окремо вiд решти? Чому вони не стоять на акуратно пронумерованих полицях у крамницi серед своiх природних сусiдiв? Тому що шафка – це мiсце, де ми тримаемо надзвичайнi, дуже цiннi й раритетнi видання. Цi фолiанти вартi решти наших книжок, а може, навiть i бiльшого. Книжка, яку я шукала (невеличкий томик у твердiй палiтурцi, приблизно десять на дванадцять сантиметрiв завбiльшки, виданий усього-на-всього п’ятдесят рокiв тому), була явно не своему мiсцi серед такого «антикварiату». Ця книжка з’явилася в нас мiсяцi зо два тому, а в шафцi опинилася, мабуть, через батькову неуважнiсть; я цими днями хотiла нагадати батьковi про цей томик, щоб виставити його на продаж. Перш нiж узяти книжку до рук, я про всяк випадок одягла бiлi рукавички – ми тримаемо iх у шафцi й завжди користуемося ними, коли маемо справу зi старими книжками. (Парадоксально: беручи книжки до рук, ми повертаемо iм життя – але жир з наших пальцiв це життя i вбивае…) Хоча саме ця книжечка була у доброму станi – суперобкладинка цiла, краi не загнутi. Вона вийшла в серii масових видань, досить якiсно оформлених видавництвом, яке вже припинило iснування. Чудова книжка, до того ж перше видання, хоча й не з тих, яким мiсце серед книжкових «скарбiв»: на благодiйних розпродажах та сiльських ярмарках iншi видання цiеi серii можна було придбати всього за кiлька пенсiв. Суперобкладинка була кремово-зелена; на досить простенькому тлi з обрисiв, що нагадували риб’ячу луску, виокремлювались два бiлi прямокутники: в одному було графiчне зображення русалки, у другому – назва книжки та iм’я автора. Тринадцять казок про чудеснi перетворення i розпач Вiда Вiнтер Я замкнула шафку, поклала ключ та лiхтарик на звичне мiсце i в рукавичках iз книжкою подалася сходами назад, до своеi спальнi. Читати я не збиралася. Майже не збиралася. Усе, що менi потрiбно було, – це кiлька фраз, не бiльше. Я хотiла знайти в цiй книжечцi щось достатньо рiшуче й сильне, щоб нейтралiзувати отi слова з листа, що нiяк не йшли менi з голови. Як то кажуть, «клин вибити клином». Може, два-три речення, може – сторiнку… а потiм – спати. Знявши обгортку, я поклала ii до спецiальноi шухляди – щоб ненароком не пошкодити; обережнiсть не завадить, навiть у рукавичках. Розгортаючи книжку, я глибоко вдихнула. О, цей запах старих книжок! Вiн такий гострий, такий пряний – як приправа… Передмова. Усього кiлька слiв. Але очi моi, похапцем проскочивши перший рядок, потрапили у пастку. Усi дiти мiфологiзують свое народження. Це – iхня спiльна риса. Хочете когось пiзнати? Пiзнати його розум, серце i душу? Тодi поцiкавтеся, де i як вiн народився. І ви не почуете правди у вiдповiдь. Натомiсть почуете вигадку. Та хiба е щось бiльш промовисте i правдиве, анiж вигадка?.. І я наче опинилася у вирi. Селяни i принци, управителi маеткiв i сини булочникiв, торговцi й русалки… Давно знайомi персонажi, ранiше я читала подiбнi iсторii сотнi, тисячi разiв – це були оповiдки, вiдомi всiм i кожному. Але в мiру того, як я вчитувалася в цей текст, звичнiсть i знайомiсть персонажiв поступово кудись зникала. Вiдпадала, мов та луска. У них з’являлася новизна, у них з’являлася загадковiсть. Це бiльше не були розмальованi манекени з iлюстрованих дитячих книжок, що бездумно – вже вкотре – виконують завчену роль. Це були живi люди. Кров, що капала з пальчика принцеси, коли та поранила його веретеном, була справжньою кров’ю – принцеса, перш нiж заснути, лизнула пальчик, i кров зберiгала металевий присмак; а коли королю принесли заснулу летаргiйним сном доньку, то виплаканi сльози залишили на його щоках пекучi солонi слiди. Цi iсторii пронизував незвичний мотив. На перший погляд, заповiтне бажання кожного здiйснилося: донька короля ожила вiд поцiлунку незнайомця; потвора позбулася смуху й перетворилася на красеня; русалонька знову набула здатностi ходити; але лише тодi, коли було надто пiзно, зрозумiли всi вони, яку страшну цiну доведеться iм заплатити за втечу вiд своеi долi. На кожен happy-end[1 - Щасливий фiнал (англ.).] упала тiнь безвиходi й приреченостi. Доля, спершу така розважлива й помiркована, така схильна до компромiсiв, жорстоко помстилася у фiналi за примарне щастя. Це були немилосерднi, зловiснi й розпачливi казки – i тим не менш вони дуже, дуже сподобалися менi. Коли я читала казку про русалоньку – дванадцяту за лiком казку, – в мене з’явилися першi ознаки якогось неясного неспокою, безпосередньо з цим оповiданням не пов’язаного. Я вiдволiклася вiд читання. Великий та вказiвний пальцi моеi правоi руки посилали менi попереджувальний сигнал: сторiнок лишилося обмаль. Думка про це дедалi глибше вгризалася у мою свiдомiсть, тож я нахилила книжку й поглянула на ii торець. І справдi: тринадцята казка мала бути дуже короткою. Я продовжила читати, закiнчила дванадцяту казку й перегорнула сторiнку. А там – порожньо. Я погортала сторiнки туди-сюди. Порожньо. Нiякоi тринадцятоi казки не було. Я раптом вiдчула приплив кровi до голови й нудоту, наче глибоководний водолаз, що надто швидко пiднявся на поверхню. Поволi, один за одним, навколишнi предмети почали з’являтися перед моiми очима. Лiжко, книжка в руцi, досi увiмкнена лампа, свiтло якоi зблякло на тлi свiтанкового промiння, що починало проникати до кiмнати через тонкi фiранки… Був ранок. Цiлiсiньку нiч я читала. А тринадцятоi казки у книжцi не було. Батько сидiв у крамницi за столом, обхопивши голову руками. Зачувши, що я спускаюся схiдцями, вiн пiдвiв голову й поглянув на мене. Його обличчя було бiле як крейда. – Що трапилося?! – кинулася я до нього. Але вiд потрясiння батьковi й мову вiдняло; у нiмому вiдчаi вiн звiв догори руки, а потiм знову затулив ними обличчя i застогнав. Я пiднесла була руку, щоб спiвчутливо обiйняти його, але в мене немае звички торкатися людей, тож моя долоня, на мить зависнувши над батьковим плечем, зрештою опустилася на джемпер, що висiв на бильцi стiльця. – Може, чимось допомогти? – спитала я. Нарештi батько заговорив. Голос його лунав тремтливо i згорьовано. – Треба зателефонувати до полiцii. Мерщiй, мерщiй… – До полiцii? Тату, що трапилося? – Пограбування. – У його вустах це слово прозвучало як оповiщення про кiнець свiту. Я спантеличено озирнулася довкола. Усе було на своiх мiсцях, у бездоганному порядку. Шухляд не вивернуто, полиць не зламано, шибок не вибито. – Шафка, – простогнав батько, i я почала здогадуватися, в чому справа. – А, «Тринадцять казок», – спокiйно мовила я. – То ця книжка в моiй кiмнатi. Я взяла ii почитати. Батько звiв очi. На його обличчi вiдбилося полегшення, змiшане з отетерiнням. – Ти взяла ii почитати? – Так. – Отже, це ти взяла ii почитати?! – Так, – вiдповiла я зi здивуванням. Хiба ж батько не знае, що я повсякчас беру почитати книжки з крамницi? – Але чому саме Вiду Вiнтер? Тут менi треба дещо пояснити. Рiч у тiм, що я читаю переважно старовиннi романи. Я надаю перевагу традицiйно-правильному завершенню твору. Одруження i смерть, шляхетнi самопожертви й чудеснi воскресiння, трагiчнi розлучення i несподiванi возз’еднання, болiснi падiння i здiйснення мрiй – усе це, на мiй погляд, мае бути в кiнцiвцi твору, й тiльки тодi вiн вартий прочитання. Така кiнцiвка мае приходити як природне завершення пригод, поневiрянь, небезпек i, здавалося б, нерозв’язних суперечностей. Подiбнi фiнали притаманнi радше старовинним романам, а не сучасним, тому саме старовинним романам я вiддаю перевагу. Сучасна лiтература – маловiдомий менi свiт. За нашими щоденними бесiдами про книжки батько подекуди намагався зацiкавити мене цiею темою. Вiн читае так само багато, як i я, але коло його вподобань ширше за мое, i я дуже поважаю його думку. Точними, виваженими словами описуе вiн те вiдчуття самотностi i спустошення, яке виникае в нього пiсля читання романiв, основною думкою яких е нескiнченнiсть людських страждань i необхiднiсть довготерпiння. Батько розповiдав менi про фiнали невиразнi й притлумленi, вiдлуння яких, одначе, зберiгаеться у пам’ятi довше, нiж гучнi та ефектнi розв’язки. Вiн пояснював, чому саме двозначнiсть i незавершенiсть зворушують його серце глибше й витонченiше, нiж тi класичнi фiнали зi смертю або одруженням, що iх цiную я. Пiд час таких розмов я завжди слухаю надзвичайно уважно, киваю головою й погоджуюсь, але опiсля ми з батьком усе одно дотримуемося своiх старих звичок. Нi, батько менi за це не дорiкае. В одному ми таки погоджуемося: книжок у свiтi так багато, що й за все життя не прочитати, тому треба читати тi, якi найдужче до вподоби. Одного разу батько згадав про Вiду Вiнтер. – Хоч вона й сучасний автор, вона мае тобi сподобатися. Та я все одно не бралася до творiв Вiди Вiнтер. А з якоi речi? Адже лишилося ще так багато незнаних менi померлих авторiв! І ось тепер, посеред ночi, я спустилася до крамницi, щоб узяти iз шафки «Тринадцять казок»… – Учора я отримала листа, – почала я. Батько кивнув. – Це був лист вiд Вiди Вiнтер. Батько здивовано звiв брови, але не став мене перепитувати. – Вона запрошуе мене до себе. Хоче, щоб я написала ii бiографiю. Батьковi брови злетiли ще на декiлька мiлiметрiв. – Я не могла заснути, тож зiйшла до кiмнатки i взяла цю книжку. Я чекала, що батько щось скаже, але вiн промовчав. Зосереджено зсунувши брови, вiн про щось думав. Трохи згодом я знову заговорила. – А чому ця книжка потрапила до шафки? Що у нiй такого цiнного? Не без зусилля вiдволiкаючись вiд думок, батько вiдповiв: – Частково тому, що це – перше видання першоi книжки найвiдомiшого з нинi живих авторiв, що пишуть англiйською. Але головним чином через те, що цей томик – бракований. Наступнi видання називалися просто «Казки про чудеснi перетворення i розпач». Жодноi згадки про число тринадцять. Ти ж, напевне, помiтила, що там тiльки дванадцять казок? Я кивнула. – Імовiрно, спочатку iх мало бути тринадцять, але одну чомусь вилучили. З обкладинкою вийшла плутанина, i книжку надрукували з початковим варiантом назви, але казок було лише дванадцять. Цi бракованi примiрники довелося вилучати з продажу. – Але як цей примiрник потрапив до нас? – Проскочив крiзь тенета. Одну з партiй помилково надiслали до крамницi у Дорсетi, де один покупець устиг придбати примiрник, перш нiж надiйшла iнструкцiя запакувати книжки i вiдiслати назад. Тридцять рокiв тому цей покупець, збагнувши цiннiсть свого придбання, продав його одному колекцiонеровi. У вереснi нинiшнього року колекцiю виставили на аукцiон, i я купив цю книжку. За грошi вiд авiньйонськоi посередницькоi операцii. – Авiньйонськоi операцii? Переговори з цiеi угоди тривали два роки. Це була одна з найприбутковiших операцiй, здiйснених моiм батьком. – Сподiваюсь, ти вдягала рукавички? – боязко запитав вiн. – За кого ти мене маеш? Вiн посмiхнувся i продовжив: – Скiльки клопоту надаремне! – Ти про що? – Про вилучення з продажу усiх отих примiрникiв через неправильну назву. Однак люди й досi звуть цю книжку «Тринадцять казок», хоча вiдтодi вона пiвстолiття друкувалася пiд назвою «Казки про чудеснi перетворення i розпач». – Ну то й що? – Ось до чого призводить поеднання слави i таемничостi. Через брак реальних вiдомостей про письменницю будь-якi крихти iнформацii, на кшталт iсторii про вилучене видання, набувають надмiрноi значущостi й ваги. Цей випадок став частиною мiфу про Вiду Вiнтер. Таемниця тринадцятоi казки… Вона дае людям поживу для пересудiв. Запала нетривала тиша. А потiм батько промимрив – обережно так, дивлячись убiк, промовляючи невимушено-вiдсторонено, тим самим даючи менi можливiсть або продовжити розмову, або проiгнорувати його слова: – І ось тепер – бiографiя… Так несподiвано… Я пригадала лист, i в мене виник острах перед нещирiстю письменницi. Я пригадала ту наполегливiсть, iз якою хлопчина-репортер домагався: «Розкажiть менi правду». Я пригадала, що книжка «Тринадцять казок» зачарувала мене з перших же слiв i цiлiсiньку нiч тримала в полонi. І менi знову схотiлося стати ii заручницею. – Не знаю, що й дiяти, – озвалась я до батька. – Це не те, що тобi доводилося робити ранiше. Вiда Вiнтер – живий предмет дослiдження. Замiсть порпатися в архiвах муситимеш брати iнтерв’ю. Я кивнула на знак згоди. – А ти справдi хочеш познайомитися з людиною, яка написала «Тринадцять казок»? Я знову кивнула. Батько поклав руки на колiна й зiтхнув. Вiн знае, що то за штука – читання. Знае, як воно заволодiвае тобою. – Вона хоче, щоб ти приiхала? Коли? – У понедiлок. – Я пiдвезу тебе до станцii, гаразд? – Дякую. Крiм того… – Що? – Ти даси менi невеличку вiдпустку? Перш нiж вирушати до Вiди Вiнтер, менi треба дещо прочитати. – Гаразд, – вiдказав батько з посмiшкою, яка, однак, не приховала його занепокоення. – Певна рiч, звичайно ж. І настав один з найпрекраснiших перiодiв мого дорослого життя. Уперше за весь час на моему нiчному столику з’явилася купка новiсiньких лискучих книжок у м’якiй обкладинцi, придбаних у звичайнiй, а не в букiнiстичнiй крамницi. «Мiж i помiж» Вiди Вiнтер; «Двiчi – означае назавжди», Вiди Вiнтер; «Спiритичнi сеанси» Вiди Вiнтер; «З Ковчега Заповiту» Вiди Вiнтер; «Настанови для охочих страждати» Вiди Вiнтер; «Дiвчинка i день народження» Вiди Вiнтер; нарештi, «Ляльковий театр» – теж Вiди Вiнтер… Усi обкладинки – плiд працi того самого художника – випромiнювали запал i енергiю: кольори насичено-жовтi й яскраво-червонi, блискучо-золотi й темно-пурпуровi… Я навiть купила примiрник «Казок про чудеснi перетворення i розпач»; правда, його назва здавалася куцою, неповною без слова «тринадцять», завдяки якому батькова книжечка i стала такою цiнною. До речi, батькiв примiрник я поклала назад у шафку. Звiсно, читаючи досi незнайомого автора, чекаеш чогось незвичного, тож книжки мiс Вiнтер я читала з таким самим нервовим збудженням, як i колись вiднайденi мною щоденники братiв Ландье. Але цього разу тут було дещо бiльше. Я завжди була читачем; я читала на кожному етапi свого життя, i читання завжди було моею найбiльшою радiстю. Однак я не вдаватиму, нiби в дорослому вiцi читання чинить на мене так само потужний вплив, як i у дитинствi. Так, я й досi вiрю у вигаданi iсторii. Я й досi про все забуваю, читаючи гарну книжку. Одначе того, що було ранiше, вже нема. Мушу сказати, що книжки для мене – важливiшi за цiлий свiт; однак я пам’ятаю час, коли вони становили для мене цiлий свiт. Менi здаеться, нiби я щось втратила вiдтодi, i я вiдчуваю ностальгiю за цiею втратою. Нi, це не та туга, що пов’язуеться з надiею на повернення втраченого. Але – о, диво! – тепер, коли я читаю цiлiсiнький день i половину ночi, коли я засинаю пiд стьобаною ковдрою, на якiй розкидано книжки, коли сон мiй, глибокий i без сновидiнь, пролiтае блискавично швидко i коли я прокидаюся, щоб знову взятися до книжки, – тепер втрачена радiсть читання знову повернулася до мене. Спочатку мiс Вiнтер вiдновила в менi вразливiсть читача-неофiта, а потiм i цiлком полонила мою душу. Час вiд часу батько стукае у дверi моеi горiшньоi кiмнати. Здивовано витрiщаеться на мене. Певно, я маю отой отетерiло-зацiпенiлий вигляд, який зазвичай з’являеться в людини пiсля надмi?ру тривалого читання. – Ти поiсти не забула? – питае батько, подаючи менi пакунок зi снiданком та пакет iз молоком. На все життя лишилася б iз цими книжками у своiй кiмнатi! Але у понедiлок я збиралася iхати до Йоркширу на зустрiч iз мiс Вiнтер, тож менi треба було виконати ще дещо. Вiдiрвавшись на один день вiд читання, я подалася до бiблiотеки. У вiддiлi перiодики переглянула книжковi ревю в усiх загальнонацiональних газетах, якi вийшли безпосередньо пiсля публiкацii останнiх романiв мiс Вiнтер. Виявилося, що з виходом кожноi новоi книжки вона запрошувала кiлькох журналiстiв на зустрiч у готелi в Гаррогейтi. Там письменниця зустрiчалася з кожним журналiстом окремо i кожному розповiдала «iсторiю свого життя». Таких iсторiй ходило десятки, а може, й сотнi. Без особливих зусиль я розшукала майже двадцять. Пiсля публiкацii «Мiж i помiж» виявилося, що мiс Вiнтер – позашлюбна донька священика й директорки школи; рiк по тому, рекламуючи «Спiритичнi сеанси», мiс Вiнтер вiдрекомендувалася як донька паризькоi куртизанки i розповiла, що втекла вiд своеi матерi. Коли вийшов «Ляльковий театр», кiлька газет написали, що вiдома письменниця була сиротою i мала десятьох гамiрливих братiв, якi ii весь час кривдили; пiсля багатьох поневiрянь маленькоi Вiди добрi люди взяли нещасну бродяжку з глухоi вулички в Іст-Ендi й виховали у швейцарському жiночому монастирi. Особливо менi сподобалася байка про те, як Вiда, будучи ще маленькою дiвчинкою, загубилася в Індii, вiдставши вiд своiх батькiв, шотландських мiсiонерiв, i потiм тяжко заробляла собi на хлiб, розповiдаючи дивовижнi iсторii на вулицях Бомбея. Дiвчинка розповiдала про височеннi сосни, що пахли найсвiжiшим корiандром, про гори, прекраснi, як Тадж-Махал, про гаггiс[2 - Шотландська страва – телячi фляки, фаршированi м’ясом iз гострими спецiями.], смачнiший за будь-який коржик iз м’ясом, куплений на розi. І про волинку. О, цей дивовижний, невимовно прекрасний звук волинки!.. Коли через багато рокiв майбутня письменниця повернулася до Шотландii, яку покинула ще маленькою дитиною, на неi чекало страшне розчарування. Запах сосен i близько не був схожий на запах корiандру. Снiг виявився дуже холодним. Хаггiс був нiякий на смак. А про «дивовижний звук волинки» краще взагалi помовчати… Іронiчнi й сентиментальнi, трагiчнi й суворi, комiчнi й хитруватi – кожна з цих iсторiй, без винятку, являла собою мiнiатюрний шедевр. Для iншого письменника цi вигадки могли б стати вершиною творчостi, а для Вiди Вiнтер вони були звичайнiсiнькою забавою, не бiльше. Навряд чи хто всерйоз вiрив у iхню правдивiсть. Переддень вiд’iзду припадав на недiлю, тож пiсля обiду я пiшла вiдвiдати батькiв. Їхне помешкання залишилося таким, як i ранiше: варто злому вовковi дунути й свиснути, як воно враз перетвориться на купу уламкiв. За чаем мати вимушено посмiхалася, з удаваним ентузiазмом пiдтримуючи розмову. Про сусiдський садок, про дорожнi роботи у нашому мiстi, про новi парфуми, вiд яких у неi пухирцi повискакували. Легка пустопорожня бесiда – аби не мовчати. Бо в тишi оживають материнi злi демони… Утiм, трималася мати добре: примудрилася i словом не обмовитися, що вже рiдко коли бувае в змозi вийти з будинку, бо найдрiбнiша раптова подiя спричинюе в неi мiгрень, що вона вже не може навiть книжки прочитати, оскiльки боiться зазнати сильних переживань. Дочекавшись, коли мати пiде заварювати нову порцiю чаю, ми з батьком заговорили про мiс Вiнтер. – Це ii вигадане iм’я, – почала я. – Було б воно справжнiм, ii б легко можна було «вирахувати». Усi, хто намагався це зробити, полишили спроби через брак iнформацii. Нiхто не знае про неi нiчогiсiнько. – Ото дивина! – Таке враження, наче вона з неба впала. Наче до того, як Вiда Вiнтер стала письменницею, ii взагалi не iснувало. Наче вона сама себе створила одночасно зi своею першою книжкою. – Нехай це i псевдонiм, але в ньому вже, либонь, криеться якась iнформацiя, – припустив батько. – Вiда. Це, мабуть, з латини. Vita – «життя». Але водночас на думку спадае i французьке слово vide… Vide означае «порожнiй». Порожнеча. Пустка. Нiщо. З огляду на материну хворобу ми намагаемося уникати подiбних слiв у батькiвському будинку, тож я промовчала. Нехай тато сам здогадуеться. – Зрозумiло, – кивнув вiн. – А як щодо Вiнтер? Winter. Зима. Шукаючи пояснення, я глянула у вiкно. Крiзь примарне обличчя моеi померлоi сестри виднiлися темнi гiлки, що простягали до неба своi голi руки, а внизу – оголенi клумби зi скопаною чорною землею. Шибки кепсько захищають вiд морозу: незважаючи на газовий обiгрiвач, у кiмнатi вiдчувався якийсь холод – мовчазний, закляклий, розпачливий. Що означала для мене зима? Лише одне: смерть. Запанувала тиша. Вiдчувши необхiднiсть сказати хоч що-небудь, аби не руйнувати недавнього дiалогу нестерпним емоцiйним тягарем, я мовила: – Це якесь гостре, шпичакувате iм’я. V i W. Вiда Вiнтер. Гостро i гонористо. Повернулася мати. Поставивши фiлiжанки на тарiлочки, знову заговорила. Знову намагалася надати своему голосовi невимушеностi й енергiйностi, наче життя ii – безмежна нива, а не простiр, обмежений ii будинком. На якусь мить я вiдволiклася вiд розмови й поглянула довкола. На полицi камiна стояв единий предмет у цiй кiмнатi, який iз натяжкою можна було б назвати прикрасою. Це була фотографiя. Час вiд часу мати повторюе, що сховае ii в шухляду, аби не запилювалася. Але батьковi свiтлина подобаеться, i мати погоджуеться залишити ii – мабуть, тому, що в усьому iншому тато дуже рiдко з нею сперечаеться. На фото – молоде подружжя. У батька – звичний вигляд: вiн спокiйний, вродливий, iз задумливими очима; роки не змiнили його. Матерi ж майже неможливо впiзнати. Безпосередня, щира посмiшка, очi iскряться радiстю; сповнений нiжностi погляд посилае вона чоловiковi. Жiнка, що випромiнюе щастя. Трагедiя змiнюе все до невпiзнання. Коли на свiт з’явилася я, жiнка, зображена на весiльному фото, зникла. Я знову поглянула у вiкно на мертвий зимовий сад. На тлi слабкого вечiрнього свiтла з’явилася моя миготлива тiнь; вона теж поглянула у вiкно на сумну, наче мертву кiмнату. Цiкаво, подумалось менi, як моя померла сестра ставиться до нас? Що вона думае про нашi намагання переконати самих себе, що дiйсно варто жити тим життям, яким ми живемо?.. Приiзд Пересiчного зимового дня я виiхала з дому, i поiзд пiд полотняно-бiлим небом помчав мене у безвiсть, миля за милею. Потiм я зробила пересадку; почало хмаритися. Я iхала на пiвнiч; хмари товстiшали й темнiшали, ставали брезклими й роздутими. Я чекала, що ось-ось у вiкно заторохкотять краплi дощу. Але дощ так i не пiшов. У Гаррогейтi мене зустрiв водiй мiс Вiнтер. Це був чорнявий бородань, не надто схильний до розмови. Ця обставина мене втiшила: небажання водiя спiлкуватися дало менi змогу милуватися незнайомими ландшафтами, що розгорнулися передi мною, тiльки-но ми виiхали з мiста. Досi я нiколи на пiвночi не бувала. У моiх лiтературно-дослiдницьких справах менi доводилося iздити до Лондона, а ще двiчi чи тричi – через Ла-Манш до паризьких бiблiотек та архiвiв. Про графство Йоркшир я знала тiльки з романiв, причому з романiв дев’ятнадцятого столiття. Коли ми виiхали за межi мiста, по дорозi нам майже не траплялося жодних ознак сучасного свiту, тож цiлком можна було припустити, що подорожую я не лише у провiнцiю, а й у минуле. Села з церквами, барами та кам’яницями вабили незвичнiстю i старовиною. Чим далi ми iхали, тим меншими ставали села, тим бiльшими – вiдстанi мiж ними, аж поки поодинокi хутори не стали единими вкрапленнями серед голих зимових полiв. А згодом зникли й хутори, а потiм упала темрява. У свiтлi автомобiльних фар мигтiли уривки якогось незрозумiлого безликого ландшафту: нi тобi парканiв, нi мурiв, нi загорож, нi будiвель. Лише дорога без чiтких узбiч, а круг неi – темрява, що хвилями розпливалася навколо. – Це що, торф’янi болота? – запитала я. – Так, торф’яники, – вiдповiв водiй, i я притулилася до вiкна, але единим, що я спромоглася побачити, було набрякле водою небо, яке так гнiтюче тисло на землю, на дорогу й на авто, що я мало не вiдчула напад клаустрофобii. Через деякий час зникло навiть свiтло фар, немовби розчинилося в сiрiй iмлi. На якомусь непозначеному перехрестi ми звернули зi шляху i трусилися кiлька миль вибоiстою польовою дорогою. Потiм двiчi зупинялися, коли водiй виходив вiдчиняти i зачиняти ворота, потiм рушили далi i протряслися ще приблизно милю. Будинок мiс Вiнтер розташовувався мiж двома положистими узвишшями, майже пагорбами; у темрявi цi два узвишшя зливалися в одне, й лише за останнiм поворотом пiд’iзноi алеi нам показалася, наче з неохотою, долина мiж ними та будинок у нiй. На цей час небо встигло розквiтнути вiдтiнками пурпурового, темно-синього й сiро-зеленого кольорiв; пiд ним, нiби злякавшись негоди, розпластався довгий низький будинок, у якому не було анi вогника. Водiй вiдчинив менi дверцята i допомiг вийти. Не встигла я обдивитися, як вiн поiхав, залишивши мене – разом iз моею валiзою – перед неосвiтленим ганком. Через загратованi вiконницi не проникало анi промiнчика свiтла; взагалi – нiде не було жодноi ознаки життя. Здавалося, будiвля замкнулася сама в собi i всiляко намагалася уникати вiзитерiв. Я подзвонила. У вологому повiтрi дзвiнок пролунав незвично глухо. Чекаючи, доки менi вiдчинять, я знов поглянула на небо, побоюючись, що ось-ось хлюпне дощ або сипне снiг. Через пiдошви моiх черевикiв почав заповзати холод. Я знову подзвонила. І знову до дверей нiхто не пiдiйшов. Тiльки-но я зiбралася подзвонити втрете, як дверi раптом вiдчинилися – без жодного звуку. Жiнка в одвiрку завчено посмiхнулася й вибачилася, що змусила мене чекати. На перший погляд вона здалася менi дуже непоказною. Коротко пiдстрижене, ретельно причесане волосся мало невиразний вигляд, так само як i блiдувата шкiра; очi теж були нiякi – нi блакитнi, нi сiрi, нi зеленi. Але непоказною цю жiнку робив не стiльки брак кольорiв, скiльки брак експресii. «Якби додати ii очам трохи емоцiйностi, – подумалося менi, – вони б iскрилися життям». Жiнка спокiйно витримала мiй допитливий погляд, i меня здалося, що вона навмисне напускае на себе байдуже-вiдсторонений вираз. – Добривечiр, – привiталася я. – Мене звуть Маргарет Лi. – Ага, значить, ви бiограф. Ми на вас чекали. Цiкаво, що дае змогу одним людям безпомилково вiдчувати хитрощi, до яких удаються iншi? Тiеi ж митi я абсолютно чiтко вiдчула: жiнка нервуе. Можливо, емоцii мають запах чи присмак; можливо, ми, про те не здогадуючись, передаемо iх коливаннями повiтря. Але хай там як – я збагнула, що стурбувало мою спiврозмовницю не щось конкретне у моему зовнiшньому виглядi чи поведiнцi, а сам лишень факт мого вiзиту – вiзиту незнайомки. Жiнка впустила мене й зачинила дверi. Беззвучно повернувся ключ у замку; так само беззвучно – i не скрипнувши – ковзнули в отвори добре змащенi клямки. Одягнена в пальто, я стояла в коридорi – i перебувала пiд враженням цього дивовижного помешкання. У домi мiс Вiнтер панувала цiлковита тиша. Жiнка сказала менi, що звуть ii Джудiт i що вона економка. Спитавшись, як менi подорожувалося, вона повiдомила години харчування, а також найзручнiший час, коли можна скористатися гарячою водою. Їi вуста розтулялися й стулялися, а слова, ледь злетiвши, тут-таки потрапляли у ковдру задушливоi тишi, яка хапала iх i, заглушуючи, знищувала. Ця тиша ковтала i нашi кроки, i звуки, з якими вiдчинялися та розчинялися дверi, коли Джудiт одну за другою показала менi iдальню, вiтальню та кiмнату для музичення. Нiчого магiчного у цiй тишi не було: ii створювали м’якi меблi й тiльки. Аж надмiру пухкi дивани потерпали пiд вагою численних вельветових подушечок; скрiзь стояли обтягнутi тканиною ослiнчики для нiг, шезлонги i крiсла; повсюдно виднiлися килими – i на стiнах, i навiть на м’яких меблях. Кожен клаптик пiдлоги був засланий килимом, а кожен килим був засланий накидкою. Вiзерунчаста тканина була i на вiкнах, i на стiнах. Подiбно до промокашки, що всотуе чорнило, усi цi вовни й вельвети вбирали звук. З однiею лише рiзницею: якщо промокашка всотуе тiльки надлишок чорнила, то в цьому будинку тканини всотували, здавалося, саму сутнiсть мовлених слiв. Я пiшла слiдом за економкою. Ми повертали то лiворуч, то праворуч, то пiднiмалися сходами, то спускались, аж поки я зовсiм не заплуталася. Хитромудра звивистiсть усерединi дивно спiввiдносилася iз зовнiшньою простотою оселi. Мабуть, iз часом у планування будинку вносили змiни: вiн добудовувався то тут, то там. Схоже, мене привели у крило, якого не видно з фронтону. – Ви незабаром призвичаiтеся, – мовила економка, забачивши спантеличений вираз на моему обличчi; ii слова я радше прочитала з губ, анiж почула. Нарештi ми зiйшли з промiжного майданчика й зупинилися. Джудiт вiдчинила дверi, i ми опинились у вiтальнi. Тут було трое дверей. – Це ванна, – сказала економка, вiдчиняючи першi, – це спальня, – вiдчиняючи другi, – а це кабiнет. Як i решта примiщень, кiмнати були напханi подушечками, пiдстилками й завiсками. – Ви де будете iсти: у iдальнi чи тут? – спитала Джудiт, вказуючи на маленький столик та единий стiлець бiля вiкна. Я не знала, чи доречно менi буде iсти разом iз господинею (це залежало вiд того, яку роль я тут вiдiграю – гостi чи найманого працiвника), тож завагалася. Джудiт iнтуiтивно збагнула причину мого вагання i, вдаючи, що долае звичку не розводитися про господиню, зауважила: – Мiс Вiнтер завжди iсть сама. – Тодi, якщо не заперечуете, я iстиму тут. – То, може, вам вiдразу ж принести суп i бутерброди? Ви довго iхали поiздом i, певне, зголоднiли. Усе необхiдне для приготування кави i чаю е тут, у кiмнатi. Із цими словами економка вiдчинила дверцята буфета, що стояв у кутку, i я побачила там чайник та iнше приладдя для приготування напоiв. Був там навiть маленький холодильник. – Це звiльнить вас вiд необхiдностi зайвого разу йти до кухнi, – пояснила вона i винувато посмiхнулася, наче вибачаючись за те, що не надто радiтиме, побачивши мене у своiй кухнi. Економка пiшла, i я попрямувала до спальнi – розпаковувати речi. Витягти з валiзи свою нечисленну одiж, книжки та туалетне приладдя я спромоглася за кiлька хвилин. Чай та каву я вiдсунула вбiк i на те мiсце поставила привезений з дому пакет какао. Пiсля цього я оглянула високе старовинне лiжко (воно було так щедро вкрите подушками, що скiльки горошин не пiдкладай пiд матрац, iх усе одно не вiдчути!); та не встигла я на ньому вмоститися, як знов увiйшла Джудiт iз тацею в руках. – Мiс Вiнтер запрошуе вас зустрiтися з нею у бiблiотецi о восьмiй. Джудiт дуже постаралася, щоб ii слова пролунали як запрошення, але я вiдразу ж збагнула (i господиня, без сумнiву, розраховувала на мою здогадливiсть), що нiяке це не запрошення, а справжнiсiнький наказ. Зустрiч iз мiс Вiнтер Не знаю, чи менi пощастило, чи то була звичайна випадковiсть, але я дiсталася до бiблiотеки аж на двадцять хвилин ранiше, нiж менi наказали. І не пошкодувала про це. Бо де ще можна з приемнiстю згаяти час, як не у бiблiотецi? І взагалi – хiба е кращий спосiб пiзнати людину, нiж побачити, якi книжки вона читае i як до них ставиться? Спершу на мене справила неабияке враження власне кiмната, яка здивувала своею несхожiстю з рештою будинку. Іншi кiмнати буквально повнилися трупами задушених слiв, а тут, у бiблiотецi, можна було вiльно дихати. Тут не було килимiв i подушок, а переважало дерево: пiд ногами простягалася дерев’яна пiдлога, дерев’яними були вiконницi високих вiкон, а бiля стiн стояли масивнi дубовi полицi з книжками. Це була висока кiмната, значно бiльша завдовжки, нiж завширшки. З одного боку п’ять арочних вiкон простягалися вiд стелi майже до пiдлоги, закiнчуючись пiдвiконнями. П’ять дзеркал аналогiчноi форми були встановленi напроти, щоб вiддзеркалювати пейзаж за вiкном, але наразi вони не вiдбивали нiчого, крiм рiзьбленоi поверхнi вiконниць. Довгi полицi з книжками утворювали нiшi, i в кожнiй заглибинi на столику стояла лампа iз жовтим абажуром; окрiм камiна, що палахкотiв у вiддаленому кiнцi кiмнати, це було едине освiтлення. Лампи кидали на пiдлогу нiжнi, приемнi для ока кружальця свiтла, за якими танули у темрявi шереги книжок. Я поволi йшла до центру кiмнати, зазираючи в заглибини праворуч i лiворуч. Перше враження спонукало мене схвально покивати головою: бiблiотека була дуже пристойна й належним чином упорядкована. Усi книжки розставлено в алфавiтному порядку i згiдно з категорiями, скрiзь чисто i ладно – я б сама органiзувала цю справу точнiсiнько так. Крiм усiх моiх улюблених книжок, тут була ще безлiч рiдкiсних i дорогоцiнних видань, доповнених простiшими, добряче зачитаними екземплярами. Я побачила не тiльки «Джейн Ейр», «Грозовий перевал» i «Жiнку в бiлому», але й «Замок Оранто», «Таемницю ледi Одлi» i «Наречену-привид». Менi аж подих перехопило вiд захвату, коли я узрiла раритетне видання «Доктора Джекiла i мiстера Гайда», що його мiй батько вважав зниклим. Зачудована багатющим вибором, я розглядала книжки, поволi наближаючись до камiна у вiддаленому кiнцi кiмнати. В останнiй нiшi праворуч одна етажерка з полицями вирiзнялася навiть здалеку: замiсть бляклих, здебiльшого брунатних корiнцiв давнiших книжок там виднiлися срiблясто-блакитнi, сiрувато-зеленi й рожево-бежевi кольори пiзнiших видань. Це були единi сучаснi книжки у кiмнатi. Твори самоi мiс Вiнтер. На верхнiх полицях етажерки я побачила заголовки раннiх книжок авторки, пiзнiшi ж твори мiстилися на нижнiх полицях. Кожен твiр був представлений численними виданнями, декотрi з них навiть фiгурували в iншомовних перекладах. «Тринадцяти казок» – книжки з помилковою назвою – я не виявила, натомiсть виправленоi версii, «Казок про чудеснi перетворення та розпач», було аж дванадцять рiзних видань… утiм, може, i бiльше. Я взяла примiрник останньоi книжки мiс Вiнтер. Сторiнка перша: лiтня черниця приiжджае до невеличкого будинку на околицi неназваного мiста – здогадно, десь в Італii. Вона заходить до кiмнати, де ii з неприхованим подивом вiтае пихатий молодик – чи то англiець, чи то американець. (Я перегорнула сторiнку. Першi ж абзаци полонили мою увагу не менше, нiж при першiй зустрiчi з книжкою Вiди Вiнтер, i я, сама того не бажаючи, безоглядно поринула у читання.) Спочатку молодик не може збагнути того, що вже давно встиг второпати читач: черниця приiхала до нього з дуже поважними намiрами, i це спричинить у його життi такi змiни, про якi вiн i не здогадуеться. Обережно, поволi розпочинае гостя розмову (тут я знову перегорнула сторiнку, вже забувши i про бiблiотеку, i про мiс Вiнтер, i про себе саму), та молодик ставиться до почутого з несерйознiстю легковажноi молодостi… Раптом щось пронизало мене й вiдволiкло вiд читання. Наче хтось злегка штрикнув мене голкою у спину. За мною хтось стежив. Я не раз чула про поколювання у спинi; кажуть, воно е досить поширеним вiдчуттям, однак зi мною це трапилося вперше. Як i в бiльшостi самотнiх людей, моi органи чуття настроенi так, щоб чiтко вiдзначати присутнiсть iнших, тож я бiльшою мiрою звикла до тих ситуацiй, коли отим невидимим шпигуном у кiмнатi е я сама, нiж до тих, коли шпигують за мною. І ось тепер хтось за мною дiйсно стежив, i не просто стежив, а стежив уже давно. Цiкаво, в яку саме мить виникло в мене оте неприемне вiдчуття? Я пригадала останнi кiлька хвилин, намагаючись поеднати у часi спогади про свое тiло i спогади про книжку. Може, воно з’явилося саме тодi, коли черниця вперше звернулася до молодика? Тодi, коли ii провели до будинку? Чи ранiше? Намагаючись жодним порухом не виявити своiх почуттiв, удаючи, наче нiчого не вiдбуваеться, я знову схилила голову над книжкою i спробувала пригадати. І пригадала. Колюче вiдчуття у спинi з’явилося ще до того, як я взяла книжку до рук. Менi потрiбен був час, щоб оговтатись, тому я перегорнула сторiнку i вдала, нiби читаю далi. – Не треба мене дурити! Голос письменницi прозвучав владно, урочисто, повчально. Менi нiчого не лишалося робити, як озирнутися й поглянути на неi. Вiда Вiнтер не збиралася приховувати свою зовнiшнiсть. Це була зовнiшнiсть прадавньоi царицi чи чаклунки… а може, богинi?.. Їi застигла постать велично здiймалася зi скупчення товстих пурпурових i червоних подушок. Фалди бiрюзовоi шалi, накинутоi на плечi, не пом’якшували кутастостi ii фiгури. Мiдно-червоне волосся було вкладене вишуканим конфекцiоном з локонiв та завиточкiв. Обличчя, вигадливо розкреслене зморшками, наче географiчна мапа, вкривав шар пудри, а губи були зухвало пiдведенi яскраво-червоною помадою. Руки, що лежали на колiнах, являли собою своерiдну комбiнацiю з рубiнiв, смарагдiв i кiстлявих пальцiв; нiгтi ж, схожi на моi (так само коротко остриженi i прямокутнi), створювали явний дисонанс. Але найбiльше мене вивели з рiвноваги ii сонцезахиснi окуляри. Очей Вiди Вiнтер видно не було, але менi пригадалася ота пекельно-зелена райдужна оболонка з плаката на залiзничнiй станцii; схоже, темнi лiнзи ii окулярiв набули потужностi пошукового прожектора: менi здалося, що за iхньою допомогою письменниця дiстала здатнiсть проникати крiзь шкiру в самiсiньку душу людини. Я щiльнiше закуталася в накидку, вдягла маску байдужостi й сховалася в обладунки безсторонностi. На мить менi здалося, що моя непроникнiсть здивувала письменницю; утiм, вона хутко оговталась i сконцентрувала своi сили. – Що ж, прекрасно, – мовила мiс Вiнтер iз сарказмом у голосi, посмiхаючись радше до себе, нiж до мене. – Перейдiмо до справи. У листi ви даете менi зрозумiти, що маете певнi застереження щодо запропонованих умов оплати вашоi роботи. – Власне, так. Тобто… Їi владний голос лунав далi – вона нiяк не вiдреагувала на моi намагання щось вiдказати. – Я пропоную вам збiльшення щомiсячноi платнi й заключного гонорару. Я облизнула губи, похапцем метикуючи, що сказати. Але не встигла я й рота розтулити, як сонцезахиснi окуляри Вiди Вiнтер застрибали вгору-вниз: вона оцiнювала поглядом мiй рiвно пiдстрижений темно-брунатний чубок, пряму спiдницю й темно-синiй джемпер. Обличчя письменницi скривилося в подобi спiвчутливоi усмiшки. – Але ж прагнення матерiальноi вигоди явно не у вашому характерi. Як дивно. – У ii голосi з’явилася холодна нотка. – Я писала про людей, яким байдуже до грошей, але нiколи не думала, що колись доведеться зустрiтися саме з такою людиною. – Вона вiдкинулася на подушки. – Я висновую, що проблема тут у браковi внутрiшньоi цiлiсностi. Люди, чие життя не врiвноважуеться здоровим потягом до грошей, страждають на вражаючу, просто манiакальну одержимiсть цiлiснiстю своеi особистостi. Помахом руки вона знов зупинила слова, вже ладнi злетiти з моiх вуст. – Ви не бажаете братися до авторизованоi бiографii через побоювання, що вашу неупередженiсть поставлять пiд сумнiв. Ви припускаете, що я маю намiр контролювати процес створення та змiст книжки. Ви також знаете, що я не пускала до себе бiографiв у минулому, i тому вам цiкаво, яку мету я переслiдую, раптово змiнивши свою думку. А ще, – i знову пронизливий погляд окулярiв-прожекторiв, – ви боiтеся, що я збираюся ввести вас в оману. Я розтулила було рот, щоби заперечити, але так i не знайшла, що сказати. Мiс Вiнтер мала рацiю. – Ага, не знаете, що сказати? Вам незручно звинувачувати мене у намiрi брехати? Люди не люблять винуватити одне одного у брехнi. Заради Бога, сiдайте. Я сiла. – Я нi в чому не збираюся вас винуватити, – обережно почала була я, але мiс Вiнтер вiдразу ж перервала мене. – Не будьте такою ввiчливою. Якщо i е щось, чого я не дотримуюся, то це правила ввiчливостi. Вона наморщила лоба, i над окулярами з’явилася чiтка i вельми виразна арка чорних брiв, яка враз надала ii обличчю неприродного виразу. – Увiчливiсть… Знайте, що це – чеснота нiкчем, якщо ii взагалi можна назвати чеснотою. І що е такого захопливого у беззубостi, пояснiть, коли ваша ласка? Зрештою, бути беззубим i нешкiдливим дуже легко. Щоб бути ввiчливим, нiякого таланту не потрiбно. Навпаки, ввiчливiсть – це едине, що лишаеться тодi, коли у всьому iншому ви зазнали поразки. Людям амбiтним начхати, що про них думають iншi. Не думаю, що Вагнер втратив би сон, побиваючись, що вiн мiг образити чиiсь почуття. Бо Вагнер був генiй. Невтомно i наполегливо звучав голос Вiди Вiнтер, коли вона наводила приклад за прикладом, розповiдаючи про генiiв та iхнiй вроджений егоiзм. Поки вона говорила, складки ii шалi жодного разу не поворухнулися. «Вона що, з каменю витесана?» – подумалося менi. Нарештi вона закiнчила свою лекцiю такими словами: – Увiчливiсть – це риса, якоi я не маю сама i не цiную в iнших. Тож забудьмо про неi. Нехай вона вас не турбуе. – І з виглядом людини, чие слово на цю тему е вирiшальним, письменниця замовкла. – Ви згадали про неправду, – сказала я. – Саме вона мене й турбуе. – У якому розумiннi? Через темнi лiнзи я бачила лише, як рухалися вii мiс Вiнтер. Вони вигиналися i трiпотiли навколо ii очей, наче довгi лапи павука навколо тулуба. – Тiльки за останнi два роки ви розповiли журналiстам дев’ятнадцять абсолютно рiзних версiй вашого життя. І це лише тi, якi я знайшла в результатi побiжного пошуку. Насправдi iх набагато бiльше. Можливо, сотнi. Письменниця знизала плечима. – Такий уже в мене фах. Я оповiдачка-вигадниця. – А я бiограф. Я працюю тiльки з фактами. Вона трiпонула головою, i тугi кучерi гойднулися. – Ну якi ж ви, бiографи, нуднi! От я б нiколи не стала бiографом. Вам не здаеться, що правда бувае набагато кращою, коли ii приправлено якоюсь вигаданою iсторiею? – Це не стосуеться тих вигадок, якi ви вже встигли оповiсти журналiстам. Мiс Вiнтер вимушено кивнула на знак згоди. – Мiс Лi, – почала вона. Мова ii вповiльнилася. – Повiрте, я мала вагомi пiдстави створювати димову завiсу навколо свого минулого. Але цi пiдстави, запевняю вас, уже втратили свою значущiсть. – Якi пiдстави? – Життя – це компост. Я здивовано клiпнула очима. – Вас дивують моi слова, але це так. Усе мое життя, увесь мiй досвiд, усе, що менi довелося пережити, люди, яких я знала, всi моi спогади, мрii, фантазii, все, що я прочитала, – все це було кинуто у компостну купу. З часом воно перегнило i перетворилося на чорну родючу органiчну мульчу. Процес клiтинного розпаду робить речi невпiзнанними. Дехто називае це багатою уявою. А для мене це – купа перегною. Час вiд часу я беру задум, висаджую його, як рослину, в компост i чекаю. Задум живиться отiею чорною речовиною, що колись була життям, використовуе ii енергiю. Вiн проростае. Укорiнюеться. Дае пагiнцi. І ось одного дня з нього виростае оповiдання або роман. Аналогiя менi сподобалася, i я кивнула. – Читачi, – вела далi Вiда Вiнтер, – це бовдури. Вони гадають, що все написане е автобiографiчним. І справдi е, але зовсiм не так, як вони це собi уявляють. Якась частина письменницького життя мае вiдпасти й перегнити, щоби потiм дати поживу художньому творовi. Треба дати життю перегнити. Саме тому я й не дозволяла журналiстам порпатися в моему минулому, витягувати на загальний огляд його шматки i на свiй розсуд тлумачити iх. Щоб мати можливiсть писати книжки, я мусила забезпечити спокiй своему минулому, дати змогу Часовi зробити свою справу. Я помiркувала над ii словами, а потiм запитала: – І що ж сталося? Чому ви передумали? – Я стара. Я хвора. Складiть цi два факти докупи, панi бiограф. Що це означае? Напевне, кiнець iсторii. Я прикусила губу. – А чому б вам самiй не написати книжку про себе? – Уже запiзно, я не встигну. До того ж – хто тепер менi повiрить? Надто довго дурила я журналiстiв. – А менi ви збираетеся розповiсти правду? – поцiкавилася я. – Так, – вiдповiла мiс Вiнтер, i я встигла вiдчути в ii голосi вагання, хоча тривало воно якусь невловиму часточку секунди. – А чому ви збираетеся розказати правду саме менi? Письменниця трохи помовчала. – Уявiть собi, останнi чверть години я ставлю собi те саме запитання. А що ви за людина, мiс Лi? Я знову надала своему обличчю вигляду непроникноi маски. – Я продавець. Працюю в букiнiстичнiй крамницi. А ще я, як ви вже знаете, бiограф-аматор. Ви ж читали мою роботу про братiв Ландье? – Щось для початку негусто… Якщо ми збираемося працювати разом, менi слiд довiдатися про вас трохи бiльше. Як же я вiдкрию секрети свого життя людинi, про яку нiчогiсiнько не знаю? Розкажiть менi про себе. Якi вашi улюбленi книжки? Про що ви мрiете? Кого кохаете? Це вже було занадто. – Ну ж бо, вiдповiдайте! Благаю вас! Як же я житиму пiд одним дахом iз незнайомкою? Незнайомкою, яка на мене працюе? Так не годиться. Скажiть менi, ви вiрите у привидiв?.. Пiдштовхувана чимось сильнiшим за здоровий глузд, я пiдвелася зi стiльця. – Що ви робите? Куди ж ви? Стривайте! Я йшла не поспiшаючи, намагаючись не зiрватися на бiг, вiдчуваючи ритм, що його вистукували моi ноги по дощанiй пiдлозi, i в цей момент мiс Вiнтер знов гукнула до мене. У ii голосi цього разу вчувався панiчний вiдчай. – Повернiться! Я розповiм вам iсторiю, просто прекрасну iсторiю!.. Я не зупинялася. – Був собi колись будинок iз привидами… Ось я дiйшла до дверей; ось моi пальцi стиснули ручку. – Була собi колись бiблiотека… Я вже вiдчинила дверi i збиралася була зробити крок у порожнечу за ними, як тут голосом, хрипким зi страху, Вiда Вiнтер жбурнула в мене слова, вiд яких я заклякла на мiсцi. – Були собi колись близнята… Дочекавшись, поки цi слова розтануть у повiтрi, я обернулася й побачила потилицю мiс Вiнтер. Тремтячими руками вона затуляла обличчя. Вагаючись, я ступила назад до кiмнати. Зачувши моi кроки, письменниця рiзко повернулася до мене, трiпонувши мiдно-червоними кучерями. Я заклякла зi здивування. Окуляри кудись зникли. З почуттям, схожим на благання, на мене дивилися зеленi очi, яскравi, наче мозаiчне скло, але вiд того не менш реальнi. Якусь мить ми лише мовчки дивилися одна на одну. Нарештi почувся тремтливий голос, одночасно схожий i несхожий на голос Вiди Вiнтер. – Будь ласка, мiс Лi, сiдайте. Сила, якiй я не могла опиратися, пiдштовхнула мене до стiльця, i я сiла. – Але я нiчого не обiцяю, – стомлено попередила я. – А я нiчого вiд вас не вимагаю, – почувся у вiдповiдь слабкий, невпевнений голос. Отже, перемир’я. – Чому ви зупинили свiй вибiр саме на менi? – знову запитала я. І цього разу вона вiдповiла: – Через ваше есе про братiв Ландье. А ще тому, що ви розумiетеся на близнятах. – А тепер ви менi розкажете правду? – Так, я розкажу вам правду. Цi слова прозвучали досить переконливо, але я все одно вiдчула, що за ними криеться невпевненiсть. Так, письменниця мала намiр розповiсти менi правду, вона дiйсно вирiшила, що розповiсть правду, – ось тiльки не могла Вiда Вiнтер до кiнця повiрити, що i справдi це зробить. Обiцяючи бути чесною, вона переконувала передовсiм не мене, а себе. Тому я зробила пропозицiю: – Я спитаю у вас про три речi. Вони мають стосунок до державного архiву. Коли я звiдси пiду, я зможу перевiрити те, що ви менi скажете. І якщо я переконаюся, що ви сказали правду, я погоджуся взяти вiд вас винагороду. – А, правило трьох… Магiчне число… Три випробування для принца, перш нiж вiн здобуде право на руку прекрасноi принцеси. Три бажання, що iх рибалка загадуе золотiй рибцi. Золотокоса дiвчинка i трое ведмедiв. Трое непривiтних цапiв. Мiс Лi, якби ви поставили менi два або, скажiмо, чотири запитання, тодi я б, може, i збрехала вам; але ж три… Я витягла ручку з пружинного крiплення записника i розгорнула його. – Ваше справжне iм’я? Їй аж забракло повiтря вiд несподiванки. – А ви впевненi, що це найкращий спосiб розпочинати iнтерв’ю? Давайте краще я розповiм вам iсторiю з привидами, дуже цiкаву iсторiю, слово честi. Може, так вам буде легше збагнути суть… Я похитала головою. – Назвiть ваше справжне iм’я. Плетиво кiстлявих пальцiв та рубiнiв заворушилося на ii колiнах; камiнцi поблискували у тремтливому вогнi камiна. – Мене справдi звуть Вiда Вiнтер. Я виконала всi необхiднi юридичнi процедури, щоб мати змогу називати себе так абсолютно чесно i на законних пiдставах. Вам, мабуть, цiкаво знати iм’я, пiд яким мене знали ранiше. Мене звали… Письменниця зробила паузу, вочевидь, намагаючись подолати якусь внутрiшню перешкоду, i коли вона вимовила свое колишне iм’я, то прозвучало воно пiдкреслено нейтрально, без будь-якоi iнтонацii, наче це були якiсь iноземнi слова, значення яких мiс Вiнтер зовсiм не цiкавило: – Мене звали Аделiна Марш. – Нiби бажаючи перервати й ту мiнiмальну вiбрацiю, спричинену цими словами, мiс Вiнтер вiдразу ж продовжила, i досить уiдливо: – Сподiваюся, ви не питатиметесь про дату мого народження. Я вже в тому вiцi, коли етикет вимагае про неi забути. – Можете не казати. Буде цiлком достатньо, якщо ви повiдомите мiсце народження. Мiс Вiнтер роздратовано зiтхнула. – Ви б дiзналися набагато бiльше, якби дозволили менi розповiсти про це по-своему. – Але ж ми домовилися. Три факти з державного архiву. Вона ображено стулила губи. – У архiвi ви дiзнаетеся, що Аделiна Марш народилася в пологовому будинку святого Варфоломiя у Лондонi. Навряд чи я можу надати якiсь особистi гарантii достовiрностi цього факту. Так, я видатна особа, але не настiльки видатна, щоб пам’ятати обставини власного народження. Я зробила вiдповiдну позначку в записнику. Час на трете запитання… Чесно кажучи, я не знала, про що ii спитати. Мiс Вiнтер не схотiла повiдомити менi свого вiку – i байдуже: мене мало цiкавила дата ii народження. Знаючи час виходу ii першоi книжки, можна було зробити висновок, що письменницi було щонайменше сiмдесят три роки, а щонайбiльше вiсiмдесят (варто зробити поправку на косметику та хворобу). Крiм того, знаючи iм’я й мiсце ii народження, я легко можу з’ясувати й дату. Я пересвiдчуся, чи iснувала насправдi особа на iм’я Аделiна Марш. Що б iще спитати, га? Мабуть, менi й справдi хотiлося почути вiд мiс Вiнтер якусь iсторiю… але коли вже в мене з’явилася нагода скористатися з третого запитання, немов iз джокера у грi в покер, то я цiеi нагоди не змарную й пiду з потрiбноi карти. – Розкажiть менi… – я почала повiльно, обережно. В iсторiях про чаклунiв саме трете запитання могло непоправно зiпсувати те, що вдалося досягти першими двома… – Розкажiть менi про щось таке, що пiдтверджувалося б архiвними даними за той перiод, коли ви ще не встигли змiнити iм’я. «Успiхи у навчаннi, – подумалося менi. – Досягнення у шкiльних спортивних змаганнях. Невеличкi трiумфи, зареестрованi на радiсть щасливим батькам, приклад для вдячних нащадкiв». Запала тиша. Здавалося, мiс Вiнтер iз головою сховалася до своеi мушлi. Я починала розумiти, чому я ii не помiтила, стоячи бiля етажерки й читаючи книжку. Ця непроникнiсть мiс Вiнтер дивувала, iнтригувала мене. Вiда Вiнтер знову визирнула з-пiд панцира. – Як ви гадаете, чому моi книжки мають такий успiх? – Ну, на це багато причин… – Можливо. Але головне – це те, що в них е початок, середина i кiнцiвка. Дотримуватися цiеi послiдовностi вкрай важливо. Письменниця зiтхнула i почала нервово совати руками. – Я вiдповiм на ваше запитання. Я розповiм про те, що трапилося зi мною ще до того, як я стала письменницею i змiнила iм’я; цi вiдомостi мають офiцiйне пiдтвердження. Це взагалi найважливiше з усього, що будь-коли зi мною траплялося. Але я не думала, що змушена буду вам про це так швидко розповiсти. І цього разу менi доведеться порушити мое золоте правило. Спершу я розповiм вам кiнець цiеi iсторii, а вже потiм – ii початок. – Кiнець? Чому кiнець? Це нелогiчно, зважаючи на те, що ця iсторiя трапилася ще до початку вашоi письменницькоi кар’ери. – Дуже просто, мiс Лi. Моя iсторiя – iсторiя мого життя – скiнчилася ще до того, як я почала писати. Моя лiтературна творчiсть завжди була лише способом скоротати час пiсля того, як усе iнше втратило сенс. Я промовчала, й мiс Вiнтер глибоко зiтхнула, наче шахiст, що потрапив у цугцванг. – Я могла б вам цього й не розповiдати. Але ж я пообiцяла! Правило трьох. Його неможливо уникнути. Чарiвник може вмовляти хлопчика, щоб той вiдмовився вiд третього побажання, бо воно неодмiнно накоiть лиха, але хлопчиковi дуже кортить, i чарiвник просто змушений надати йому цю можливiсть – такими е правила казки. Ви попросили мене розповiсти вам правду про три речi, i я мушу задовольнити ваше прохання – згiдно iз правилом трьох. Але спершу дозвольте менi теж дещо попрохати навзамiн. – Що саме? – А те, що опiсля не повинно бути нiяких карколомних стрибкiв туди-сюди щодо моеi розповiдi. Завтра я почну розповiдати вам свою iсторiю: вiд початку, через середину i до кiнцiвки. Усе як годиться. Але жодного ошуканства. Жодних забiгань наперед. Жодних запитань. Жодних хитромудрих зазирань на останню сторiнку. Чи мала мiс Вiнтер право висувати своi вимоги пiсля прийняття моiх умов?.. Певно, що нi. Але все одно я кивнула головою. – Згода. Письменниця заговорила, i я помiтила, що вона намагаеться уникати мого погляду. – Я мешкала в Енджелфiлдi. Їi голос на мить затремтiв, i вона знервовано потерла долоню. – Менi було шiстнадцять. Голос мiс Вiнтер став уривчастим; невимушенiсть покинула ii. – Трапилася пожежа. Слова були важкi й грубi, наче камiння; вона нiби силою виштовхувала iх iз себе. – Я втратила все. І тут з ii вуст зiрвався зойк, якого вона не встигла стримати. – О Еммелiно!.. У багатьох культурах свiту вважаеться, що iм’я мiстить усю мiстичну силу особи, якiй воно належить, i що його повинен знати лише Господь, сам власник iменi та дуже обмежене коло втаемничених. Промовити iм’я всуе означае в таких культурах накликати бiду. У мене тiеi митi виникло схоже зловiсне вiдчуття. Мiс Вiнтер стиснула губи – але запiзно. Я побачила, як пiд ii шкiрою затремтiли м’язи. Ось тепер я переконалася, що не можу поiхати звiдси просто так, не зазирнувши в самiсiньке осердя iсторii. Без сумнiву, це була iсторiя про любов. І втрату. Бо чим iще пояснити отой розпачливий вигук, як не втратою близькоi людини?.. Мить – i я зазирнула за маску з бiлоi пудри, за обладунки з вишуканого одягу… На кiлька секунд менi здалося, що я зазирнула просто в серце мiс Вiнтер, у ii думки. Я пiзнала саму ii сутнiсть; а як iнакше, коли це була i моя сутнiсть? Ми обидвi були одинокими близнючками. Коли я це збагнула, уявний вузол, яким мiс Вiнтер прив’язала мене до своеi iсторii, затягнувся на моiх зап’ястках iще мiцнiше. Мою цiкавiсть, мiй захват умить пронизав страх. – А де можна прочитати офiцiйний звiт про цю пожежу? – запитала я, намагаючись не видати голосом своiх розбурханих почуттiв. – У мiсцевiй газетi. У «Бенберi Геральд». Я кивнула, зробила помiтку i швидко згорнула записник. – Хоча, – додала письменниця, – iснуе ще одне свiдчення. Свiдчення дещо iншого характеру. Я можу пред’явити вам його просто зараз. Я здивовано звела брови. – Пiдiйдiть сюди. Уставши з крiсла, я пройшла половину вiдстанi, що нас роздiляла. Вiда Вiнтер повiльно пiднесла вгору праву руку i простягла в мiй бiк стиснутий кулачок, який, здавалося, на три чвертi складався з коштовного камiння, за оправу якому служили зiгнутi, наче кiгтi, пальцi. Порухом, який коштував iй великого зусилля, вона вивернула руку й розтулила долоню, наче в нiй був несподiваний подарунок, призначений для мене. Але подарунку там не було. Несподiванкою виявилася сама рука. Знищена вогнем, плоть ii долонi скидалася на мiсцевiсть, яку назавжди спотворив потiк розжареноi лави з жерла вулкана. Пальцi повнiстю не розгиналися: iх стягувала в кулак зморщена й порубцьована шкiра. У центрi пошрамованоi долонi виднiвся якийсь химерний знак, настiльки глибоко впечений у плоть, що я, переборюючи несподiваний напад нудоти, подумала: адже там мае бути кiстка?! Цей химерний знак нагадував коло, вiд якого у напрямку великого пальця вiдгалужувалася коротка лiнiя; вiн був схожий на лiтеру Q. Утiм, я була настiльки шокована, що до пуття й не розглядiла його; вiн справив на мене таке враження, яке могла б справити поява на англомовнiй сторiнцi якогось нерозбiрливого напису незрозумiлою чи давно забутою мовою. Менi запаморочилося в головi, i я позадкувала до свого крiсла. – Вибачте, – почулося менi крiзь пелену мороку. – Людина настiльки призвичаюеться до власних жахiв, що геть забувае про те враження, яке вони можуть справити на iнших. Я сiла, й морок довкола мене почав рiдшати. Мiс Вiнтер притисла пальцi до пошкодженоi долонi, перевернула руку i знову сховала всiяний коштовним камiнням кулачок на колiнах, обхопивши його пальцями другоi руки, наче вiд чогось захищаючи. – Менi дуже шкода, що ви не схотiли послухати мою iсторiю з привидами, мiс Лi. – Ще буде час. Інтерв’ю скiнчилося. Ідучи до своеi кiмнати, я пригадала лист, що його отримала вiд мiс Вiнтер. Пригадала письмо, не схоже на всi тi, що менi доводилося бачити. Менi подумалося тодi, що людина так химерно пише внаслiдок якоiсь хвороби, можливо, чогось на кшталт артриту. Але тепер я втямила. Починаючи з першоi книжки i впродовж усiеi лiтературноi кар’ери мiс Вiнтер писала своi шедеври лiвою рукою. У моему кабiнетi на вiкнах висiли зеленi вельветовi штори, а стiни вкривав свiтло-золотистий атлас iз розводами. Незважаючи на пухку вовняну тишу, ця кiмната менi подобалася, особливо широкий дерев’яний стiл бiля вiкна i простий стiлець iз прямою спинкою. Увiмкнувши настiльну лампу, я видобула iз сумки й поклала бiля себе стос паперу для писання та звичнi дванадцять олiвцiв, новi-новiсiнькi: незагострений червоний шерег, iз яким я зазвичай розпочинала кожну роботу. Останнiм, що я виклала з дорожньоi сумки, була стругачка для олiвцiв; я прикрутила ii фiксатором до краю столу, а пiд нею поставила кошик для смiття. Потiм, недовго думаючи, вилiзла на стiл, вiдсунула вишуканий бордюр i взялася за карниз. Пальцями я намагалася намацати гачки й петлi, якими краi штор крiпилися до карниза: я вирiшила зняти штори. Для жiнки моеi статури це була важка робота: довжелезнi штори – з накладками i теплими пiдкладками – звисали аж до пiдлоги, й коли я перекинула iх через плече, вони немилосердно тисли на мене своею вагою. Тим не менш за кiлька хвилин штори опинилися в шафi, а я, стоячи посеред кiмнати, прискiпливо оглядала результати своеi роботи. А з великого обширу вiконноi шибки до мене – так само прискiпливо – приглядався напiвпрозорий привид моеi сестри. Їi свiт дещо вiдрiзнявся вiд мого: блiдi обриси стола по той бiк шибки, позаду – крiсло iз пледами та покривалами, розташоване в самiсiнькому центрi кружальця свiтла вiд торшера. Їi крiсло було сiрим, а мое червоним; мое крiсло стояло на кашмiрському килимi в оточеннi свiтло-золотистих стiн, а ii – витало, нiби привид, у якiйсь непевнiй, нескiнченно темнiй площинi, де, наче дихаючи, звивалися якiсь утворення, схожi на хвилi. Разом iз сестрою ми розпочали маленький ритуал приготування наших столiв до роботи. Стос паперу ми роздiлили на меншi купки i струснули кожну з них, щоб мiж аркушiв потрапило повiтря. Один за одним ми загострили нашi олiвцi, обертаючи ручку стругачки i спостерiгаючи, як довгi остружки скручуються, звисають i нарештi падають у кошик. Коли до належноi гостроти було доведено останнього олiвця, ми не поклали його разом з iншими, а залишили в руках. – Ну от, – сказала я сестрi. – Усе готове до роботи. Вона розтулила рота i, здавалося, щось вiдповiла. Але я ii не почула. Стенографувати я не вмiю. Пiд час iнтерв’ю я просто занотовувала ключовi слова, сподiваючись, що iх вистачить, аби згадати найголовнiше, коли я вiзьмуся безпосередньо до писання. І цей прийом спрацював добре. Час вiд часу зазираючи до свого записника, я заповнювала центральну частину аркуша словами, що iх сказала мiс Вiнтер, потiм створювала у своiй уявi ii образ, намагалася вiдтворити подумки ii голос, згадати, як вона поводилася. Невдовзi я забувала, що передi мною нiкого немае, i починала писати, наче пiд диктовку самоi мiс Вiнтер. Я залишала широкi поля. Лiворуч занотовувала всi особливостi мiмiки й жестикуляцii письменницi, якi, на мою думку, тим чи iншим чином впливали на значення сказаного нею. Поле праворуч я залишала незаповненим. Саме тут, перечитуючи власний текст, занотовувала я своi думки, коментарi й запитання. У мене з’явилося вiдчуття, нiби я працюю вже кiлька годин. Вiдволiкшись, я зробила собi чашку какао, але робочий час наче завис в очiкуваннi, й коротка перерва на вiдпочинок нiяк не вплинула на його перебiг: повернувшись до роботи, я увiйшла в неi так, наче жодних зупинок не було. «Людина настiльки призвичаюеться до власних жахiв, що зовсiм забувае про те враження, яке вони можуть справити на iнших», – написала я в центральному стовпчику, а лiворуч додала примiтку про те, як письменниця затуляла пальцями здоровоi руки кулачок скалiченоi. Двiчi пiдкресливши останнiй рядок написаного, я потягнулася. Та, що за вiкном, потягнулася теж, потiм узяла списанi олiвцi i знову iх загострила. Не встигла вона позiхнути, як з ii обличчям почало щось коiтися. Спочатку в центрi ii лоба несподiвано виникло щось схоже на пухир. Потiм такий самий знак з’явився у неi на щоцi, потiм – пiд оком, на носi, на губах. Кожен новий нарив супроводжувався глухим стуком, який невдовзi перетворився на безперервне стукотiння. Через кiлька секунд обличчя розпалося на шматки. Але це не була робота смертi. Це був усього-на-всього дощ. Довгожданий дощ. Я розчинила вiкно, випростала руку й почекала, доки в долоню не набралася вода, потiм умила нею очi й обличчя – i затремтiла вiд холоду. Час спати. Я залишила вiкно трохи прочиненим, щоб чути стукiт дощу. Рiвномiрно, приглушено i м’яко вiн падав i падав на землю. Я чула його, коли роздягалася, коли читала i коли спала. Вiн супроводжував моi сни, як ненастроений радiоприймач, який забули вимкнути на нiч i з якого лине розпливчастий звуковий фон, а за тим фоном ледь угадуеться шепiт якимись чужоземними мовами та уривки незнайомих мелодiй. І почалося… Наступного ранку о дев’ятiй мiс Вiнтер прислала по мене, i я пiшла до бiблiотеки. Удень примiщення мало зовсiм iнший вигляд. Вiконницi вже розчинили, i потiк свiтла, що линув через височеннi вiкна з бляклих небес, затопив кiмнату. Сад, i досi вологий вiд рясного нiчного дощу, весело виблискував пiд вранiшнiм сонцем. Створювалося враження, нiби екзотичнi рослини у горщиках на пiдвiконнях намагаються доторкнутися стеблами до стебел своiх загартованих негодою вологих родичiв по той бiк скла, а вишукана рама вiкна здавалася не грубiшою за блискуче павутиння, що перегородило садову стежину вiд куща до куща. Сама ж бiблiотека, яка пiсля вчорашнього вечора наче стала ще вужчою й довшою, скидалася на книжковий мiраж посеред мокрого зимового саду. За контрастом iз блiдо-блакитним небом i молочно-бiлим сонцем, мiс Вiнтер була наче вогонь i жар – дивовижна теплична квiтка у зимовому пiвнiчному саду. Сьогоднi на нiй не було темних окулярiв, але ii очi з повiками, пiдфарбованими у пурпуровий колiр, були пiдведенi темною смугою у стилi Клеопатри й оправленi, як i вчора, важкими чорними вiями. При денному свiтлi я побачила те, чого не побачила учора ввечерi: обабiч прямого, як лiнiйка, продiлу мiдно-червоного волосся мiс Вiнтер пролягла сива – майже бiла – смужка. – Пам’ятаете, про що ми домовлялися? – почала вона, коли я сiла у крiсло з протилежного боку камiна. – Зав’язка, розвиток дii й розв’язка; усе в належному порядку. Жодних хитрощiв. Без забiгання наперед. Жодних запитань. Я почувалася кволою. Незнайоме лiжко у незнайомому мiсцi… Спала я погано, i спозаранку в моiй головi вертiлася якась нудна й немелодiйна пiсня. – Починайте звiдки хочете, – погодилася я. – Почнiмо спочатку. Хоча початок не завжди там, де може здатися на перший погляд. Наше життя видаеться нам надзвичайно важливим, тому ми схильнi думати, що його iсторiя мае починатися з нашого народження. Спочатку не було нiчого, потiм народилася я… Одначе це не так. Людське життя – не нитка, яку можна виокремити з мотузки, розрiвняти i покласти для загального огляду. Родинне життя – це павутина. Неможливо доторкнутися до якоiсь ii нитки, не змусивши при цьому вiбрувати решту. Неможливо зрозумiти одну частину без усвiдомлення сенсу цiлого. І моя iсторiя – не лише моя. Це iсторiя Енджелфiлду. Енджелфiлду як маетку. Енджелфiлду як села. Енджелфiлдiв як конкретноi родини: Джорджа i Матильди; iхнiх дiтей, Чарлi та Ізабель; дiтей Ізабель – Еммелiни та Аделiни. Історiя iхньоi домiвки, iхнiх доль, iхнiх страхiв. А також iсторiя iхнього привида. Привидам завжди слiд придiляти належну увагу, чи не так, мiс Лi? Із цими словами вона кинула на мене пронизливий погляд; я ж удала, що не звертаю на нього уваги. – Насправдi народження не е початком. У цей час ми не розпоряджаемося власним життям – життя наше е лише продовженням життя чужого. Вiзьмiмо для прикладу мене. Якщо поглянути на мене зараз, то можна запросто подумати, що мое народження було чимось надзвичайним, чи не так? Що воно супроводжувалося дивними провiщеннями чарiвниць, якi за сумiсництвом були моiми хресними матерями? Нi, все було не так. Зовсiм не так. Фактично, коли я народилася, я була не бiльш нiж побiчною сюжетною лiнiею… Я вже передчуваю ваше запитання: а звiдки менi вiдома iсторiя подiй, що передували моему народженню? З яких джерел? Звiдки надiйшла iнформацiя? А звiдки взагалi береться будь-яка iнформацiя у родинi на кшталт Енджелфiлдiв? Вiд слуг, звичайно ж. А ще – вiд Хазяйки. Це не означае, що я дiзналася про все безпосередньо вiд неi. Справдi, iнколи вона вголос розмiрковувала про минуле, пораючись зi столовим срiблом, i часто забувала при цьому про мою присутнiсть. Пригадуючи сiльськi чутки i плiтки, вона невдоволено насуплювалася. Слова, виходячи з вуст Хазяйки, схиленоi над кухонним столом, немов починали жити новим життям. І рано чи пiзно ii розповiдь доходила до тем, якi аж нiяк не призначалися для дитячих вух, зокрема для моiх; тут Хазяйка раптово помiчала, що я поруч, переривалася на пiвсловi й починала терти столове начиння з такою завзятiстю, немов заодно iз брудом прагнула стерти й минуле. Але в оселi, де е дiти, таемниць бути не може. З окремих шматочкiв я все одно примудрялася скласти цiлiсну iсторiю. Коли Хазяйка вранцi за чаем базiкала iз садiвником, я вчилася правильно тлумачити несподiвану мовчанку, яка була немов пунктуацiя у начебто безневиннiй розмовi. Удаючи, що нiчого не помiчаю, я розгадувала значення мовчазних поглядiв. Урештi-решт, коли Хазяйка та садiвник гадали, що вони нарештi самi i мають змогу поговорити вiдверто… насправдi вони були не самi. Ось як менi стало вiдомо, звiдки я взялася. І згодом, коли Хазяйка була вже не та, що ранiш, коли похилий вiк заплутав ii думки i розв’язав iй язика, ii безладне бурмотiння й пiдтвердило ту iсторiю, на розплутування якоi менi знадобилися роки. Саме цю iсторiю, яка прийшла до мене через натяки, погляди i мовчання, я й збираюся переповiсти вам звичайними зрозумiлими словами. Мiс Вiнтер прокашлялася, готуючись почати. – Ізабель Енджелфiлд була не така, як усi. На якусь мить здалося, що голос утiк вiд неi, й вона здивовано замовкла. Потiм заговорила знову, але вже з обережнiстю, наче побоюючись, що голос знову втече. – Ізабель Енджелфiлд народилася пiд час зливи з буревiем. І знову раптова втрата голосу. Мiс Вiнтер настiльки звикла приховувати правду, що та в нiй атрофувалася. Письменниця зробила один фальстарт, потiм iще один. Але, як талановитий музикант, що пiсля багатьох рокiв без практики врештi-решт знов опановуе свiй iнструмент, так i вона – пiсля численних спроб – оволодiла своiм голосом. І розповiла менi iсторiю про Ізабель i Чарлi. * * * Ізабель Енджелфiлд була не така, як усi. Ізабель Енджелфiлд народилася пiд час зливи з буревiем. Наразi неможливо сказати, чи був якийсь зв’язок мiж цими двома фактами. Але коли через двадцять п’ять рокiв Ізабель удруге покинула дiм, то люди в селi замислилися й таки пригадали оту нескiнченну зливу в день, коли вона з’явилася на свiт. Дехто згадав – так чiтко, наче це сталося вчора, – що лiкар спiзнився через повiнь, бо рiчка вийшла з берегiв. Іншi – без тiнi сумнiву – твердили, що пуповина обмоталася навколо шиi немовляти, ледь не задушивши дiвчинку ще до народження. Так, це були дiйсно важкi й трагiчнi пологи, бо хiба ж з ударом шостоi години, вiдразу пiсля того як лiкар задзвонив у дзвоник, сповiщаючи про народження дiвчинки, – хiба ж не покинула ii мати цього свiту, перейшовши у потойбiчний?.. Тож якби погода була гарна, якби лiкар прибув ранiше, якби пуповина не позбавила дiвчинку повiтря, якби ii мати не померла… Якби, якби… Мiркувати в такий спосiб – безглуздiсть. Ізабель з’явилася на цей свiт так, як з’явилася, – i додати з цього приводу бiльше нема чого. Немовля – бiльше несамовитого крику, нiж людини, – залишилося без матерi. Здавалося, що воно може залишитися й без батька. Джордж Енджелфiлд цiлковито занепав духом: вiн замкнувся у бiблiотецi й навiдрiз вiдмовився виходити. Могло здатися, що це вже занадто: десяти рокiв подружнього життя загалом бувае достатньо для того, щоб вилiкуватися вiд кохання до дружини, але Енджелфiлд був дивак, та й годi. Вiн кохав свою дружину – свою дратiвливу, лiнькувату, егоiстичну i вродливу Матильду. Вiн любив ii дужче, нiж своiх коней, i навiть дужче, нiж свого собаку. Що ж до сина Чарлi, дев’ятирiчного хлопчака, то про нього Джордж нiколи не думав узагалi. Зазнавши непоправноi втрати, Джордж Енджелфiлд, мало не божевiльний вiд горя, цiлими днями сидiв у бiблiотецi, вiдмовляючись вiд iжi й не бажаючи нiкого бачити. Там вiн i ночував, на кушетцi; але не спав, а витрiщався почервонiлими очима на мiсяць. Так тривало багато тижнiв. Його блiдi щоки ще дужче зблiдли; вiн схуд i, здавалося, геть вiдучився розмовляти. З Лондона викликали досвiдчених лiкарiв. Прийшов i пiшов священик. Через брак хазяйськоi любовi врiзав дуба собака – та Джордж Енджелфiлд цього майже не помiтив. Зрештою Хазяйцi все це страшенно обридло. Вона взяла з колиски манюню Ізабель i понесла ii нагору. Рiшучою ходою проминувши дворецького i проiгнорувавши його протести, вона без стуку увiйшла до бiблiотеки. Так само рiшучим кроком наблизилася вона до столу i, не промовивши анi слова, плюхнула дитинча прямiсiнько в руки отетерiлого Джорджа Енджелфiлда. Потiм гордо повернулася до нього спиною i вийшла, грюкнувши дверима. Дворецький був рушив до кiмнати, маючи намiр забрати дитя, але Хазяйка погрозливо пiднесла палець i просичала: «Анi руш!» Той був настiльки ошелешений, що послухався команди. Уся челядь зiбралася бiля дверей бiблiотеки, перезираючись i не знаючи, що сказати. Але вагома переконливiсть Хазяйчиного наказу паралiзувала iх. Вони так i не наважилися нiчого вдiяти. У виснажливому очiкуваннi минув день, i ось надвечiр до дитячоi кiмнати увiрвалася засапана молодша служниця й вигукнула: «Вiн вийшов! Пан Енджелфiлд вийшов!» Спокiйно, нiкуди не поспiшаючи, Хазяйка зiйшла униз послухати, що сталося. Годинами слуги стояли у залi, прислухаючись i пiдглядаючи крiзь замкову шпарину. Спочатку iхнiй хазяiн просто сидiв i спантеличено витрiщався на дитину. Немовля крутилося й белькотiло. Зачувши, як трохи згодом Джордж Енджелфiлд у вiдповiдь заворкотiв i захихикав, слуги здивовано перезирнулися. Але ще дужче вони здивувалися, коли почули з-за дверей бiблiотеки колисанку. Потiм настала тиша – немовля, вочевидь, заснуло. Як розповiдали слуги, батько дивився на доньку, не вiдводячи очей. Згодом вона прокинулася й заплакала, бо зголоднiла. Їi вереск ставав дедалi пронизливiшим, i врештi-решт дверi розчинилися. В одвiрку стояв мiй дiд iз малою Ізабель на руках. Узрiвши слуг, що байдикували поруч, вiн грiзно поглянув на них i басовито заволав: – Ви що, збираетеся дитину голодом морити?! Вiдтодi Джордж Енджелфiлд став особисто доглядати доньку. Вiн годував ii, купав, перемiстив ii лiжечко до своеi кiмнати, щоб вона не плакала вночi вiд самотностi, змайстрував спецiальну заплiчну сумку, щоб у нiй брати дитинча iз собою на прогулянки верхи, читав малiй Ізабель дiловi листи, спортивнi роздiли в газетах i романи про кохання, дiлився з нею всiма думками i планами – словом, поводився так, наче Ізабель була розсудливим, доброзичливим товаришем, а не примхливим i наiвним дитям. Ізабель росла дуже гарною дiвчинкою – мабуть, саме через це батько душi в нiй не чув. Його первiсток, Чарлi, про якого Джордж Енджелфiлд i думати забув, був воiстину сином свого батька, в усьому на нього схожим: це був занехаяний, незграбний, хворобливий хлопець iз рудою кучмою та недоумкуватим виразом обличчя. Ізабель зосередила в собi найкращi риси обох батькiв: рудувате волосся, «подарунок» батька, набуло в дiвчинки лискучого, насиченого червоно-брунатного кольору; притаманна Енджелфiлдам блiда шкiра пiдкреслювала вишукане «французьке» чоло й вилицi. З батькового боку Ізабель мала гарнiше пiдборiддя, а з материного – гарнiшу форму вуст; дiвчинка успадкувала Матильдинi мигдалуватi очi й довгi вii, але пiд цими вiями ховалися вражаючi смарагди – своерiдна емблема Енджелфiлдiв. Словом, зовнi Ізабель була втiленням досконалостi. Челядь швидко пристосувалася до дивовижного стану речей. Не змовляючись, слуги стали поводитися так, наче це абсолютно звична справа, коли батько шаленiе вiд своеi маленькоi донечки. І те, що вiн з нею не розлучався, аж нiяк не слiд було вважати чимось негiдним мужчини та джентльмена, чимось смiховинним. А як же Чарлi, брат маленькоi Ізабель? Це був нетямущий хлопчик, чиi iнтереси оберталися довкола нечисленних нав’язливих iдей. Вiн нiяк не хотiв учитися логiчно мислити. Вiн iгнорував свою маленьку сестру, але радо сприйняв тi змiни в життi родини, до яких спричинилася ii поява. До народження Ізабель було двое батькiв, яким Хазяйка могла доповiсти про його, Чарлi, погану поведiнку, i реакцiю двох батькiв передбачити було неможливо. Мати була непослiдовним вихователем: iнколи за погану поведiнку могла наказати вiдшльопати сина, а iнколи просто смiялася. Батько ж був суворий, але неуважний, i часто задуманi ним покарання так i залишалися невиконаними. Коли хлопець потрапляв йому на очi, у Джорджа Енджелфiлда виникало неясне вiдчуття необхiдностi покарати сина за якусь провину, i вiн давав йому добрячого прочухана – з упевненiстю, що навiть коли цей прочухан незароблений, то все одно згодиться як аванс у рахунок наступного прогрiшення. Це стало для хлопця гарним уроком: вiн став усiляко уникати зустрiчей з батьком. З появою ж маленькоi Ізабель усе змiнилося. Мами не стало, тата фактично теж не стало: Джордж Енджелфiлд надто вже переймався своею донькою, щоб звертати увагу на iстеричнi й розпачливi доповiдi служниць про пiдсмажену на пательнi мишу чи про голки, пiдступно втиснутi в мило чиiмись лихими руками. Чарлi дiстав волю робити все, що йому було до душi, а до душi було йому висмикувати дошки на самiсiнькому вершечку сходiв на горище i спостерiгати, як служницi гепаються донизу, зазнаючи при цьому вивихiв та розтягiв зв’язок. Звiсно, йому могло перепасти на горiхи й вiд Хазяйки, але вона була економкою – усього-на-всього економкою. Словом, у своему новому, вiльному життi Чарлi мiг iз насолодою калiчити й ранити кого завгодно, точно знаючи, що йому за це нiчого не буде. Уважаеться, що послiдовна i виважена поведiнка дорослих справляе позитивний вплив на дiтей; Чарлi й не думав скаржитися на послiдовний недогляд i нехтування з боку батька – роки напiвсирiтського дитинства стали для Чарлi Енджелфiлда найщасливiшими роками його життя. Захоплене обожнювання, з яким Джордж Енджелфiлд ставився до своеi доньки, витримало всi мислимi випробування, через якi дитина тiльки здатна провести власного батька. Щойно Ізабель навчилася говорити, батько виявив у нiй надприродний талант наставницi, просто-таки оракула, i почав радитися з нею з усiх питань, аж доки все хатне господарство не стали вести вiдповiдно до примх трирiчноi дитини. Гостi й без того бували в Енджелфiлдiв нечасто, а коли домiвка зi стану ексцентричностi поволi занепала до стану хаосу, iх стало ще менше. Потiм почали висловлювати свое невдоволення слуги. Дворецький звiльнився, коли дiвчинцi ще не виповнилося й двох. Кухарка протрималася на рiк довше, стоiчно терплячи порушення режиму харчування, бо вередлива Ізабель бажала iсти тiльки тодi, коли iй заманеться. Але й кухарцi одного дня урвався терпець, i вона подала прохання про звiльнення. Полишаючи Енджелфiлд, вона прихопила iз собою дiвчинку-помiчницю, тож Хазяйцi самiй довелося потурати забаганкам Ізабель i приносити iй у неурочнi години рiзноманiтнi ласощi. Служницi не вважали за потрiбне надсаджуватися на хатнiй роботi: вони були переконанi – i небезпiдставно – що iхньоi невеличкоi платнi явно замало, щоб компенсувати садна, синцi, розтяги сухожиль та шлунковi розлади, на якi вони страждали через садистичнi експерименти Чарлi. Незабаром вони теж звiльнилися, а iхне мiсце заступили тимчасовi наймити й наймички, якi змiнювалися з калейдоскопiчною швидкiстю. Зрештою господарство залишилось i без цих тимчасових працiвникiв. Коли Ізабель виповнилося п’ять, чисельнiсть мешканцiв у домiвцi «всохла» до власне Джорджа Енджелфiлда, двох його дiтей, Хазяйки, садiвника й егеря, що охороняв дичину вiд браконьерiв. Собака наказав довго жити, коти, побоюючись витiвок Чарлi, трималися вiд будинку подалi, а в дощову погоду знаходили притулок у садовому сараi. Якби Джордж Енджелфiлд i помiтив те запустiння й зубожiння, до якого докотилося його господарство, вiн усе одно й оком не змигнув би, бо був сам не свiй вiд щастя: адже в нього була Ізабель. Якщо хто й жалкував за тим, що челядь розбiглася, так це Чарлi. Залишившись без слуг, бiдолаха залишився без об’ектiв для своiх експериментiв. Вишукуючи, кому б завдати лиха, вiн зупинив свiй погляд на сестрi (рано чи пiзно це мусило трапитися). Вiн не мiг дозволити собi такоi розкошi, як змусити Ізабель плакати у присутностi батька, а оскiльки той дуже рiдко вiдпускав ii вiд себе, то Чарлi зiткнувся з чималою проблемою. Як же ii виманити? Спокусою – он як! Нашепотiвши iй обiцянок про небаченi дива й цiкавi несподiванки, Чарлi вивiв Ізабель через чорний хiд i краем клумби, по межi, а потiм крiзь сад iз пiдстриженими деревами повiв ii до лiсу. Там Чарлi знав одну потаемну мiсцину. Це була стара халабуда, сира й темна, без вiкон. Саме те, що треба для всiляких таемниць. Чарлi полював на жертву, i сестра, менша i слабша, iдеально, на його думку, годилася для такоi ролi. Але вона була розумною. Вона була дивачкою. Тому все вийшло зовсiм не так, як вiн сподiвався. Чарлi задер сестрi рукав i дряпонув жовтим вiд iржi дротом по бiлiй шкiрi внутрiшньоi сторони ii руки вище лiктя. Ізабель спантеличено витрiщилася спочатку на червонi краплi кровi, що поволi виступали на синьо-багровiй подряпинi, а потiм на любого братика. Їi зеленi очi широко розкрилися вiд здивування i чогось схожого на… задоволення. Ізабель простягла руку по дрiт, i Чарлi вiд несподiванки мимоволi вiддав iй його. Вона задерла другий рукав i, проткнувши шкiру, зробила в нiй подряпину аж до зап’ястка. Цей порiз вийшов глибшим, нiж той, що зробив iй Чарлi; кров виступила одразу й потекла тоненькою цiвочкою. Ізабель задоволено зiтхнула, подивилася на кров i почала ii злизувати. Потiм подала дрiт братовi, жестом показуючи, щоб вiн теж задер свiй рукав. Чарлi отетерiв. Але таки встромив дрiт собi в руку, бо так хотiла Ізабель, – i захихотiв, долаючи бiль. Ось так: замiсть жертви Чарлi, сам того не чекаючи, знайшов собi найвiрнiшу спiльницю. Так i жили Енджелфiлди – без гостей, без полювання, без служниць i без бiльшостi того, що в тi роки вважалося обов’язковим для представникiв iхнього класу. Вони iгнорували сусiдiв, управлiння маетком переклали на орендарiв, а у тих щоденних дiлових зносинах iз зовнiшнiм свiтом, вiд яких залежало iхне виживання, цiлком покладалися на сумлiннiсть Хазяйки та садiвника. Джордж Енджелфiлд забув про iснування довколишнього свiту, а свiт – на певний час – забув про iснування Джорджа Енджелфiлда. Але потiм усе одно згадав. Ішлося про грошi. Окрiм маетку Енджелфiлдiв, в околицi були й iншi великi володiння. Там мешкали iншi бiльш-менш аристократичнi родини. Серед власникiв тих маеткiв був один господар, який прагнув розпоряджатися своiми грiшми щонайдбайливiше. Дослухаючись до порад компетентних осiб, вiн обачливо вкладав великi суми грошей туди, де ризик був мiнiмальним, а незначнi суми використовував там, де ризик був значно вищим, але значно вищим був i потенцiйний прибуток. Життя ж розпоряджалося його грiшми по-iншому: великi суми грошей вiн втрачав безповоротно, а на маленьких заробляв значно менше, нiж сподiвався. І врештi-решт потрапив у скрутне становище. Ситуацiя ускладнювалася тим, що вiн мав ледачого сина-марнотратника i некрасиву товстоногу дочку. Треба було щось робити. Оскiльки Джордж Енджелфiлд нi з ким не бачився, то вигiдних фiнансових пропозицiй йому нiхто й не робив. Коли його повiрений надсилав йому рекомендацii, вiн iгнорував iх, як iгнорував i листи з банку. Унаслiдок цього грошi родини Енджелфiлдiв, замiсть брати участь у «вигiдних» операцiях, лежали собi спокiйнiсiнько в банкiвському сейфi у пiдвалi й потихеньку приростали. Як вiдомо, останне слово в цьому найкращому зi свiтiв завжди залишаеться за грiшми. От i вилетiло слово. І поширилася чутка про енджелфiлдiвське багатство. – Здаеться, Джордж Енджелфiлд мае сина? – спитала якось дружина невдахи-iнвестора, що перебував на межi банкрутства. – Скiльки це йому вже зараз? Двадцять шiсть? «І якщо не iхнiй син для нашоi Сибiли, то чому б не iхня донька для нашого Роланда? – спало на думку жiнцi. – Незабаром та дiвчина досягне шлюбного вiку. Кажуть, батько в нiй душi не чуе, отже, вона прийде до нас не з порожнiми руками». – Яка чудова погода! Саме час влаштувати пiкнiк, – сказала вона чоловiковi, а ii чоловiк, як i притаманно всiм чоловiкам, не вловив мiж сказаними фразами жодного зв’язку. Запрошення на пiкнiк пролежало два тижнi на пiдвiконнi у вiтальнi й там би, мабуть, i вицвiло на сонцi, якби не Ізабель. Якось удень, не знаючи, чим зайнятися, вона зiйшла сходами, шумно зiтхнула вiд нудьги, пiдняла лист i розгорнула його. – Що то? – спитав Чарлi. – Запрошення, – вiдповiла Ізабель. – На пiкнiк. – На пiкнiк?.. Мозок Чарлi почав повiльно прокручувати цю новину. Дивно – який такий пiкнiк? Та потiм Чарлi знизав плечима й забув про почуте. Натомiсть Ізабель пiдвелася й попрямувала до дверей. – Ти куди? – До себе. Чарлi був кинувся за нею, але сестра жестом зупинила його. – Дай менi спокiй, я не маю настрою, – сказала вона. Вiн незадоволено гмикнув, ухопив у руку жмут ii волосся, пробiг пальцями по потилицi й намацав синцi, залишенi ним минулого разу. Але Ізабель вирвалася, побiгла нагору й замкнулася у своiй кiмнатi. За годину, почувши, як вона знову спускаеться сходами, Чарлi рушив до виходу. – Ходiмо зi мною до бiблiотеки, – попрохав вiн. – Нi. – Тодi ходiмо до оленячого заповiдника. – Не хочу. Вiн помiтив, що вона перевдяглася. – Навiщо ти це начепила? – спитав. – Ти маеш вигляд форменоi дурепи. На нiй була материна лiтня сукня, пошита з тонкоi бiлоi матерii й облямована зеленим кантом. Замiсть звичних тенiсних черевикiв iз розтрiпаними шнурками Ізабель взула сандалi iз зеленого атласу – теж материнi, на розмiр бiльшi. До волосся вона приколола квiтку й напомадила губи. Серце Чарлi затьмарилося. – Ти куди це зiбралася?! – На пiкнiк. Вiн ухопив ii за руку, вп’явся у шкiру нiгтями й потягнув до бiблiотеки. – Нi! Вiдпусти! Вiн потягнув ii ще дужче. Ізабель люто вирячилася на нього й засичала: – Чарлi, я ж сказала – нi! І Чарлi вiдпустив ii. Коли вона каже «нi» таким голосом, це i справдi означае «нi». Демонстративно повернувшись до нього спиною, вона розчинила параднi дверi й вийшла. У нестямi вiд лютi, Чарлi оглянувся довкола – що б його гепнути? Але вiн i так розтрощив уже все, що тiльки можна було розтрощити. Тi речi, що лишилися, могли завдати йому бiльшоi шкоди, нiж вiн iм. Його кулаки обм’якли, i вiн пiшов за Ізабель – на пiкнiк. Здалеку картина пiкнiка здавалася iдилiчною: молодi люди край озера, вбранi в лiтнi сукнi та бiлi сорочки, тримають келихи, наповненi рiдиною, що iскриться на сонцi, а трава пiд ногами така м’яка, що по нiй можна ходити босонiж… Насправдi ж вiдпочивальники знемагали вiд спеки, шампанське було огидно теплим, а якби хтось наважився зняти черевики, йому б довелося ступати по гусячому лайнi. Однак молодь уперто вдавала, нiби веселиться, сподiваючись, що вдавана веселiсть змiниться справжньою. Один парубок помiтив якийсь рух поодаль, бiля будинку. Звiдти до компанii наближалася дивовижно вбрана дiвчина, а за нею чвалав якийсь вайло. У зовнiшностi дiвчини та ii ходi було щось незвичне. Зi здивування той парубок аж забув фальшиво розсмiятися у вiдповiдь на жарт свого товариша; той теж поглянув: що ж там таке цiкаве вiдволiкае увагу? – та й собi замовк вiд несподiванки. Кiлька дiвчат, якi ловили кожне слово й кожен порух своiх молодих компаньйонiв, навiть тодi, коли хлопцi йшли позаду них, – i тi обернулися поглянути: чому ж запала така несподiвана тиша? Це було схоже на ефект хвильок по водi: один за одним усi вiдпочивальники обернулися до новоприбульцiв, а поглянувши, заклякли на мiсцi. Через широку галявину до них крокувала Ізабель. Ось вона наблизилася. Даючи дорогу, всi розступилися перед нею, як море перед Мойсеем, а вона пiдiйшла аж до краю води й вибралася на плаский камiнь, що випинався в озеро. Дехто рушив був до неi з пляшкою та келихом, але вона вiдмахнулася. Ізабель довелося довго йти пiд немилосердно пекучим сонцем, тому самого лише шампанського iй було замало для охолодження. Вона зняла своi сандалi, повiсила iх на дерево, розпростала руки – i кинулася у воду. Усi аж роти пороззявляли зi здивування, а коли вона з’явилася на поверхнi, то вода, що струменiла з ii спокусливих форм, змусила присутнiх згадати легенду про народження Венери. І знову всi роти пороззявляли. Цього разу вiд захвату. Це пiрнання теж багато хто пригадав багатьма роками пiзнiше, коли Ізабель удруге покинула домiвку. А пригадуючи, люди хитали головами – чи то iз жалем, чи то з осудом: ця дiвчина завжди була якоюсь дивною. Але того дня таку поведiнку пояснили ii веселим настроем, за який присутнi були iй дуже вдячнi. Самотужки, без сторонньоi допомоги, Ізабель умить розважила всю компанiю. Один бiлявий молодик – найсмiливiший – гучно розсмiявся, зняв черевики, краватку i стрибнув у воду слiдом за Ізабель. Потiм трiйко його друзiв. Ще мить – i всi парубки вже були у водi, пiрнаючи, вигукуючи, репетуючи, борюкаючись i бризкаючи один на одного. Хутенько помiзкувавши, дiвчата второпали, що е лише один вихiд. Вони порозвiшували сандалi по гiлках, зобразили на своiх обличчях неймовiрний захват i теж повскакували в озеро, здiймаючи купи бризок. Опинившись у водi, дiвчата почали пiдкреслено емоцiйно скрикувати i плескатися – утiм, плескалися вони так, щоб не надто намочити волосся. Та марними були iхнi зусилля. Чоловiки не помiчали нiкого, крiм Ізабель. Чарлi не стрибнув у воду за своею сестрою. Вiн стояв трохи осторонь i спостерiгав. Блiдолиций, iз рудим волоссям, вiн був схожий на людину, якiй до вподоби не сонячна, а дощова погода, не пiкнiки, а розваги пiд дахом. На сонцi його обличчя порожевiло, а очi нестерпно болiли, бо iх заливав пiт, що капав з лоба. Але Чарлi майже не клiпав очима. Вiн не мiг надивитися на Ізабель. Скiльки годин йому ще доведеться чекати, перш нiж вiн знову опиниться поруч iз нею?.. Здавалося, що цiлу вiчнiсть. Збадьорений появою Ізабель та ii витiвкою, пiкнiк тривав довше, нiж сподiвалися, але все одно усiм здалося, що вiн пролетiв блискавично швидко, i всiм кортiло залишитися якомога довше. Гуляння скiнчилося, i молодь розходилася з утiшливою думкою про наступнi пiкнiки й новi поцiлунки у водi й на суходолi. Коли Чарлi нарештi наблизився до Ізабель, на ii плечах був парубочий пiджак, а самого парубка вона тримала за руку. Неподалiк непевно тинялася якась дiвчина, в очах якоi читався неприхований сумнiв у доречностi ii присутностi. Повновида i неприваблива, вона, тим не менш, була схожа на супутника Ізабель, з чого можна було зробити висновок, що це його сестра. – Ходiмо додому, – грубо кинув Чарлi в бiк сестри. – Так швидко? А я думала, що ми трохи погуляемо. З Роландом та Сибiлою. – Ізабель люб’язно всмiхнулася до Роландовоi сестри, й Сибiла, надзвичайно здивована таким проявом доброти, аж засяяла з радощiв. Удома Чарлi мiг домогтися вiд Ізабель усього, чого хотiв, iнколи завдаючи iй болю й ображаючи, але тут, на людях, вiн не насмiлився й тому скорився. Що ж сталося пiд час тiеi прогулянки? Свiдкiв того, що трапилося в лiсi, не було. А через вiдсутнiсть свiдкiв не було й плiток – принаймнi спочатку. Але не треба бути генiем, щоб з подальших подiй здогадатися, що саме вiдбулося того вечора пiд склепiнням зеленого листя. – Моi сандалi! Я забула iх на деревi! – розпачливо вигукнула Ізабель i послала Роланда по сандалi, а Чарлi, здаеться, по Сибiлину шаль. До цiеi хитростi вона вдалася, аби позбутися чоловiкiв. Дiвчата повмощувалися на маленькiй м’якiй галявинцi. Темрява ставала дедалi густiшою, а вони все сидiли, куняючи вiд випитого шампанського i вдихаючи терпке повiтря, ще не вистигле вiд сонячного тепла, та вже торкнуте нiчною прохолодою. Сукнi на iхнiх розпашiлих тiлах поволi висихали, i брижi тканини, в мiру того як з них випаровувалася волога, вiдставали вiд тiла, приемно його лоскочучи. Ізабель знала, що iй потрiбно: залишитися наодинцi з Роландом. Але для цього вона мусила спекатися свого брата. Лiниво спершись на дерево, вона заговорила. – То хто з них твiй кавалер, Сибiло? – Та в мене нема кавалера. І нiколи не було, – зiзналася Сибiла. – Як нема, то треба завести. Ізабель схилилась набiк, зiрвала схожий на перо листок папоротi й провела ним по своiх губах, потiм – наче ненароком – по губах своеi випадковоi компаньйонки. – Як лоскотно й приемно! – прошепотiла Сибiла. Ізабель знову зробила те саме. Сибiла всмiхнулася, напiвзаплющила очi й не стала зупиняти спокусницю, коли та нiжно вела листком по ii шиi, потiм навколо декольте i – вниз, особливо довго затримуючись на пагорбках грудей. Сибiла млосно хихотiла, а коли листок дiстався ii талii й спустився ще нижче, розплющила очi. – Ти чому зупинилася? – спитала вона з ноткою образи. – А я й не зупинялася, – вiдповiла Ізабель. – Просто сукня заважае тобi вiдчувати. Вона задерла край Сибiлиноi сукнi й почала водити листком папоротi по оголенiй литцi. – Так краще? Сибiла знов заплющила очi й почала щось заворожено мимрити собi пiд нiс. Вiд товстуватоi литки зелене перо помандрувало до колiна, а потiм до стегна. Коли на змiну листку прийшли нiжнi пальцi Ізабель, Сибiла солодко зiтхнула. Ізабель тим часом гострим поглядом вивчала обличчя своеi старшоi компаньйонки i, коли повiки Сибiли ось-ось мали затрiпотiти у пристрасному передчуттi, хутко прибрала руку. – Так я i знала, – мовила Ізабель дiловим тоном, наче ставлячи дiагноз, – тобi справдi потрiбен кавалер. Сибiла, мимоволi вирвана зi стану повного блаженства, не вiдразу прийшла до тями. – Так от, стосовно приемного лоскотання, – вимушено вдалася до пояснення Ізабель, – коли це робить кавалер, то виходить набагато приемнiше. – А ти звiдки знаеш? – запитала Сибiла новоспечену подругу. Ізабель уже мала готову вiдповiдь: – Чарлi. Перш нiж повернулися хлопцi, несучи iз собою сандалi та шаль, Ізабель вдалося досягти задуманого: Сибiла, з кокетливо задертою спiдницею, розглядала Чарлi з неприхованою цiкавiстю та ентузiазмом. Однак Чарлi проiгнорував ii настирливий погляд: вiн прикипiв очима до Ізабель. – Ти, часом, не помiтив, наскiльки схожi Ізабель i Сибiла? – зумисне грайливо спитала його сестра. Чарлi отетерiло витрiщився на неi. – Я маю на увазi iмена. Вони дуже подiбно звучать. Їх легко переплутати. Що скажеш, га? – Сестра кинула на брата гострий погляд, немов пiдштовхуючи його до здогадки. – Ми з Роландом пiдемо трохи погуляемо. А Сибiла стомилася. Залишайся з нею, – сказала Ізабель i взяла Роланда пiд руку. Чарлi байдужно зиркнув на Сибiлу й помiтив ii задерту спiдницю. Сибiла дивилася на нього широко розкритими очима, трохи розтуливши рота. А там, де тiльки-но сидiла Ізабель, уже нiкого не було. Лише з темряви долинав ii смiх, змiшаний iз глухим бубонiнням Роланда. «Дарма! Я ще вiзьму свое, – подумав Чарлi. – Неодмiнно. Вона за це ще заплатить. Не раз i не два!» А вiн тим часом мав хоч якось розрядитися. Згадавши про Сибiлу, вiн обернувся до неi. Лiто повнилося пiкнiками. Чарлi вiдкрив для себе Сибiлу та iнших дiвчат, але для Ізабель iснував лише Роланд. Щодня вона вислизала з-пiд нагляду свого брата, уникала його чiпких рук i вшивалася кудись на велосипедi. Чарлi нiяк не вдавалося дiзнатися, де ж зустрiчаеться ця парочка закоханих, бо вiн був надто нетямущий i вайлуватий, щоб устигнути простежити за сестрою пiсля ii черговоi втечi: колеса крутяться, вiтер розмаюе волосся – шукай вiтру в полi! Інколи вона поверталася, коли було вже поночi, iнколи – аж пiд ранок. Чарлi несамовито лаяв ii, але Ізабель тiльки насмiхалася з нього й вiдверто iгнорувала, наче вiн для неi – порожне мiсце. Чарлi намагався завдати iй болю, скалiчити, але позаяк iй знову i знову вдавалося втекти вiд нього, прослизнувши крiзь пальцi, як вода, то вiн нарештi второпав, що iхнi забави майже повнiстю залежали вiд ii бажання чи небажання. Яким би дужим не був Чарлi, завдяки своiй прудкостi i кмiтливостi Ізабель могла втекти вiд нього будь-коли. Вiн лишався безпорадним, як той розлючений боров проти бджоли. Але час вiд часу, щоб угамувати його злiсть, вона пiддавалася на його вмовляння. На годину-другу Ізабель скорялася волi брата i дозволяла йому тiшитися iлюзiею, що вона повернулася до нього назавжди i все в них тепер знову буде так, як колись. Але незабаром Чарлi збагнув, що це нiщо iнше, як тiльки iлюзiя, i кожна чергова втеча сестри пiсля такого нетривалого возз’еднання була ще болiснiшою, ще нестерпнiшою. Чарлi вгамовував свою жагу iз Сибiлою та iншими дiвчатами, але це допомагало на якусь мить, не бiльше. Спершу такi зустрiчi влаштовувала його сестра, але з часом усю ii увагу поглинув лише Роланд, тож Чарлi довелося самому виконувати «пiдготовчу роботу», хоча для цього вiн не мав анi розуму, анi проникливостi, анi хитростi, властивих сестрi. Одного разу в однiй iз сусiдських родин виник скандал, i розлючена Ізабель сказала братовi, що коли вiн i надалi поводитиметься таким чином, йому доведеться мати справу iз жiнками iншого штибу. Тож довелося Чарлi переквалiфiкуватися з дочок дрiбних аристократiв на дочок ковалiв, фермерiв i лiсникiв. Особисто вiн нiякоi рiзницi не вiдчув, але, здавалося, його оточенню такий стан справ був бiльше до вподоби. Моменти забуття з iншими жiнками були для Чарлi навдивовижу скороминущими. Очi, в яких вiдбилося потрясiння, руки в синцях, кров на стегнах – усе це стиралося з його пам’ятi, щойно вiн вiдвертався вiд черговоi коханки. І нiщо не могло похитнути великоi пристрастi його життя: кохання до власноi сестри. Якось уранцi наприкiнцi лiта Ізабель перегорнула незаповненi сторiнки свого щоденника й порахувала днi; потiм згорнула зошит, знову поклала до шухляди i про щось замислилася. А коли ухвалила рiшення, спустилася вниз i зайшла до батькового кабiнету. Джордж Енджелфiлд пiдвiв очi. – Ізабель! Вiн зрадiв ii появi. Останнiм часом дочка нечасто бувала вдома, i батько був дуже вдячний, коли вона таки навiдувалася до нього. – Мiй любий тату! – звернулася до нього Ізабель, усмiхаючись. Джордж Енджелфiлд стривожився: вiн зрозумiв, що слiд очiкувати чогось прикрого. – Щось трапилося? Ізабель увiп’ялася поглядом у куток на стелi й знову всмiхнулася. А потiм, не зводячи погляду з брудного кутка, повiдомила, що йде з дому. Спершу батько ледь збагнув значення ii слiв. А потiм кров ударила йому в голову, запульсувала у скронях, у вухах. Очi затьмарилися. Вiн заплющив iх, але в головi вивергалися вулкани, падали метеорити, лунав гуркiт вибухiв. Коли ж вляглося полум’я i душа Джорджа Енджелфiлда перетворилася на мовчазний спустошений ландшафт, вiн знову розплющив очi. Що ж вiн накоiв?! У руцi вiн тримав вiдiрване пасмо червоно-каштанового волосся, на якому телiпався закривавлений шматочок шкiри. Ізабель стояла поодаль, притиснувшись до дверей i склавши руки за спиною. Одне з ii прекрасних очей являло собою суцiльний синець; одна щока почервонiла i злегка набрякла. З чола – оминаючи брову й око – збiгала цiвочка кровi. Панiчний страх охопив Джорджа Енджелфiлда – страх за себе й за дочку. Вiн одвернувся вiд неi, й вона прожогом вибiгла з кiмнати. А опiсля вiн сидiв годинами, обкручуючи пасмо каштанового волосся навколо пальця, дедалi мiцнiше й мiцнiше, аж доки воно не увiп’ялося глибоко у шкiру, пронизавши ii так, що витягти його звiдти було вже неможливо. А коли вiдчуття болю завершило свою неквапливу мандрiвку вiд пучки до мозку, Джордж Енджелфiлд дико заволав. Того дня Чарлi був десь у гостях i повернувся додому тiльки опiвночi. Не знайшовши Ізабель у ii кiмнатi, вiн став бродити будинком, якимось шостим чуттям здогадуючися, що сталося лихо. Так i не знайшовши Ізабель, Чарлi пiшов до кабiнету. Лише один погляд на батькове посiрiле обличчя повiдав йому про все. Якусь мить батько й син мовчки розглядали один одного, але спiльна бiда так i не поеднала iх. Вони не могли – i не бажали – один одному допомогти. Увiйшовши до своеi кiмнати, Чарлi сiв бiля вiкна i просидiв так кiлька годин. Його силует чiтко виокремлювався на тлi чотирикутника мiсячного свiтла. У якусь мить вiн висунув шухляду, витяг звiдти пiстоль, вiдiбраний шантажем у мiсцевого браконьера. Кiлька разiв вiн приставляв зброю до скронi – i щоразу сила тяжiння швидко повертала пiстоль на колiна. О четвертiй ранку Чарлi поклав пiстоль на мiсце i взяв натомiсть довгу голку, яку вiн поцупив у Хазяйки зi скриньки для шитва ще десять рокiв тому. Вiдтодi ця голка не раз ставала йому в пригодi. Чарлi задер халяву, стягнув донизу шкарпетку i глибоко, до самiсiнькоi кiстки простромив м’яз гомiлки. Плечi його затремтiли вiд болю, але рука не здригнулася. Кривавими лiтерами у його плоть увiп’ялося едине iм’я: Ізабель. Тим часом сама Ізабель була вже далеко. Перш нiж пiти, вона на кiлька хвилин повернулася до своеi кiмнати, а потiм спустилася через чорний хiд у кухню. Там вона якось незвично сердечно й мiцно обiйняла Хазяйку, чого ранiше майже нiколи не робила, потiм вислизнула чорним ходом i прожогом майнула через присадибний город до садовоi хвiртки у кам’янiй стiнi. Хазяйка вже давненько недобачала, натомiсть у неi розвинулася здатнiсть визначати рухи людей з коливань повiтря; iй здалося, що перш нiж зачинити за собою хвiртку, Ізабель хоч на мить, але таки завагалася. Джордж Енджелфiлд, збагнувши нарештi, що дочка справдi пiшла з дому, подався до свого кабiнету й замкнувся там. Вiн вiдмовився вiд iжi i нiкого не бажав бачити. Покликали священика i лiкаря, але з-за дверей почулося: – Дайте пораненому звiру спокiйно померти! А Боговi своему скажiть, нехай iде к бiсу!.. На цiй емоцiйнiй нотi не надто чемний прийом i завершився. Кiлька днiв по тому священик та лiкар повернулися й наказали садiвниковi вибити дверi. У кабiнетi знайшли мертвого Джорджа Енджелфiлда. Побiжного огляду було достатньо для висновку: вiн помер вiд зараження кровi, спричиненого кiльцем людського волосся, що глибоко врiзалося у плоть безiменного пальця. Чарлi ж не помер, хоча так i не розумiв, чому вiн досi живий. Вiн блукав будинком, протоптав у пилюцi стежку й ходив нею щодня вгору та вниз. Вiн обшукував спальнi на мансардi, що не використовувалися роками, кiмнати для слуг, кiмнати членiв родини, кабiнет, бiблiотеку, кiмнату для музичення, вiтальню та кухню. Це був безглуздий, нескiнченний i безнадiйний пошук. Уночi Чарлi виходив блукати маетком. Невтомнi ноги несли його далi, далi й далi. Увесь цей час вiн обертав у пальцях поцуплену в Хазяйки голку – i пальцi його перетворилися на криваво-коростяве мiсиво. Вiн дуже, дуже сумував за Ізабель. Отак Чарлi й прожив вересень, жовтень, листопад, грудень, сiчень i лютий. А на початку березня повернулася Ізабель. Чарлi саме крокував через кухню прокладеною в пилюцi стежиною, як знадвору донiсся стукiт копит i шум колiс екiпажа, що наближався до будинку. Вовкувато набурмосившись, Чарлi рушив до вiкна. Тiльки вiзитерiв йому не вистачало! З екiпажа вийшла знайома постать – i серце Чарлi завмерло. Вiн прожогом кинувся у дверi, злетiв по схiдцях i вмить опинився бiля екiпажа. Ізабель повернулася! Чарлi спантеличено оглядав сестру широко розкритими очима. Ізабель розсмiялася. – Ось, – сказала вона. – Вiзьми. – І подала йому важкий пакунок з матерii. Потiм простягла руку, витягла ще щось iз задка екiпажа й знову подала братовi. – І оце вiзьми. А тепер менi хочеться лише одного: хильнути добрячу порцiю брендi. Ошелешений Чарлi почвалав за сестрою до будинку, й вони пройшли до кабiнету. Не зупиняючись, Ізабель пiдiйшла просто до буфета з напоями, витягла звiдти пляшку й келихи. Щедро наливши собi, Ізабель вихилила рiдину одним ковтком, закинувши голову так, що стало видно ii рожеве пiднебiння, потiм знов наповнила свiй келих i налила братовi. А той стояв, наче спаралiзований, позбавлений дару мови, з пакунками у руках. У його вухах лунав гучний смiх Ізабель. Чарлi здалося на мить, що вiн стоiть пiд великим церковним дзвоном. У головi йому паморочилося, на очах з’явилися сльози. – Поклади це додолу, – наказала Ізабель. – Випиймо пiд тост. Чарлi взяв келих i вдихнув випари спиртного. – За майбутне! – вигукнула Ізабель. Чарлi випив брендi й закашлявся, вiд незвички обпiкши рота. – Хочеш, дещо покажу? – спитала сестра. Чарлi насупився. – Ось поглянь. Ізабель пiдiйшла до пакункiв, якi Чарлi поклав на стiл, розгорнула м’яку матерiю i вiдступила, щоб йому було видно. Брат поволi повернув голову й поглянув. То були немовлята. Двое немовлят. Двое близнюкiв. Чарлi заклiпав очима. Десь у глибинi душi вiн розумiв, що треба якось вiдреагувати, але не знав, як саме. – Чарлi, та прокинься ж, урештi-решт!.. Сестра взяла його за руки й потягла в пустотливий i химерний танець по кiмнатi. Вона крутила його сюди-туди, аж поки в головi йому не закрутилося, але це, як не дивно, повернуло його до реальностi. Зупинившись, Ізабель обома руками взяла його обличчя. – Роланд помер, Чарлi. Залишилися тiльки ти i я. Зрозумiв? Чарлi кивнув. – От i добре. До речi, де тато? Коли брат розповiв iй, що трапилося з батьком, Ізабель впала в iстерику. Хазяйка, розбуджена несамовитим вереском, вийшла з кухнi i вклала Ізабель спати в ii кiмнатi. Коли Ізабель прокинулася, Хазяйка спитала: – Як звуть дiтей? – Їхне прiзвище Марш, – вiдповiла Ізабель. Та про це Хазяйка вже встигла дiзнатися ранiше. Чутки про одруження Ізабель iз Роландом Маршем дiйшли до маетку Енджелфiлдiв кiлька мiсяцiв тому, пiсля чого надiйшла й звiстка про народження близнюкiв. (Хазяйка не мала особливоi потреби вираховувати на пальцях кiлькiсть мiсяцiв мiж одруженням та народженням, але подумки вона все одно це зробила, i результат змусив ii осудливо стулити губи.) Про те, що кiлька тижнiв тому Роланд помер вiд пневмонii, Хазяйка також знала. Мiстер i мiсiс Марш, спустошенi втратою единого сина й шокованi вражаючою байдужiстю невiстки, стали всiляко уникати Ізабель та ii дiтей, бажаючи забутися своiм невимовним горем. – То якi iмена iм дали? – Аделiна i Еммелiна, – вiдповiла Ізабель сонним голосом. – А як ти iх розрiзняеш? Але молода вдова вже знову забулася сном. І поки вона бачила сни у своему такому звичному старому лiжку, все бурхливе минуле: i ii демонстративна втеча з дому, i нетривале подружне життя – якимось незбагненним чином пiшло в небуття, а натомiсть до неi повернулося ii колишне, незаймано-дiвоче дозамiжне iм’я. Коли вона прокинеться вранцi, iй здасться, що нiякого шлюбу насправдi не було, а немовлята – зовсiм не ii власнi дiти (Ізабель нiколи не мала анi крихти материнських почуттiв), а такi собi ельфи, що невiдь-звiдки й узялися. Немовлята теж спали. Хазяйка i садiвник, схилившись у кухнi над iхнiми чистенькими блiдуватими личками, потихеньку перемовлялися. – То хто з них Аделiна, а хто Еммелiна? – запитав садiвник. – Не знаю. Стоячи по обидва боки староi колиски, Хазяйка i садiвник спостерiгали за крихiтними дiвчатками. Два «комплекти» вигнутих пiвмiсяцем вiй, два ротики-бантики, двi голiвки, вкритi нiжним пухом. Аж ось в однiеi iз сестричок затремтiла повiка, й одне вiчко наполовину розплющилося. Садiвник i Хазяйка аж подих затамували. Але вiчко знову заплющилося, й дитинча поринуло в сон. – Оце, мабуть, Аделiна, – прошепотiла Хазяйка. Вона взяла з буфета смугастий кухонний рушник i нарiзала з нього смужок. Потiм сплела з них двi стрiчки й пов’язала червону на зап’ясток немовляти, що клiпнуло вiчком, а бiлу – на зап’ясток немовляти, що лежало тихо й не ворушилося. Отак i стояли Хазяйка iз садiвником, кожне поклавши руку на колиску, й очей не зводили з немовлят. Нарештi Хазяйка повернула втiшене обличчя до садiвника й знову заговорила: – Лишень уяви собi, Дiгу! Аж двое дитинчат! Таке щастя нам у нашому вiцi! Вiдiрвавши погляд вiд немовлят, Дiг помiтив, що ii великi карi очi застелили сльози радостi. Садiвник простягнув зашкарублу руку через колиску. Швидко змахнувши недоречнi, як iй здалося, сльози, Хазяйка посмiхнулася й поклала свою маленьку пухку руку в його велику долоню. І вiн вiдчув вологу ii слiз на своiх пальцях. А пiд аркою з iхнiх рук, пiд тремтливою лiнiею iхнiх з’еднаних невiдривними поглядами очей тихенько сопiли двое немовлят i бачили сни. * * * Була вже пiзня нiч, коли я скiнчила записувати iсторiю Ізабель i Чарлi. Надворi панувала темрява, будинок спав. Увесь день, вечiр i частину ночi сидiла я, зiгнувшись, за столом. Історiя наче переповiдала сама себе, лунаючи у вухах, а олiвець слухняно шкрябав папiр, рееструючи почуте. Усi моi аркушi були густо списанi: вони вмiстили, наче резервуар, увесь потiк слiв, що iх промовляла мiс Вiнтер. Час вiд часу моя рука рухалася до лiвого стовпчика, i я нашкрябувала примiтку, якщо iнтонацiя письменницi або якийсь ii жест видавалися менi невiд’емною частиною самоi розповiдi. Нарештi я вiдсунула останнiй аркуш, вiдклала олiвець, стиснула й розтиснула закляклi пальцi. Упродовж кiлькох годин голос мiс Вiнтер описував давно зниклий свiт, воскрешаючи мертвих i вiдтворюючи подii, але я так i не побачила нiчого, окрiм створеного ii словами вже звичного лялькового театру. Та коли голос нарештi змовк, образ ii все одно залишився в моiй головi, i я пригадала сiрого кота, який наче за помахом чарiвноi палички з’явився в неi на колiнах. Мiс Вiнтер гладила його, а вiн сидiв собi тихенько, невiдривно стежачи за мною своiми круглими жовтувато-зеленими очима. Може, вiн навiть примудрився узрiти моiх привидiв i моi таемницi, але йому, либонь, було до того абсолютно байдуже: вiн тiльки клiпав очицями й апатично розглядав мене. – Як його звуть? – спитала я. – Привид, – недбало кинула письменниця. Дiбравшись нарештi до лiжка, я вимкнула свiтло й заплющила очi. На подушечцi пальця й досi вiдчувалася вм’ятина вiд олiвця, а пiд серцем i досi ворушився той невидимий вузол, що зв’язував мене з дивовижною iсторiею Вiди Вiнтер. Було темно, я лежала iз заплющеними очима, але менi здавалося, що я й досi бачу аркуш паперу, рядки посерединi й широкi поля по краях. Мою увагу привернуло поле праворуч. Цей стовпчик я залишала для своiх власних коментарiв, примiток i запитань. Моi пальцi вхопили в пiтьмi привид олiвця й почали рухатися, нiби записуючи запитання, що дiсталися до моеi свiдомостi крiзь пелену сну. Я згадала iм’я Ізабель, яке Чарлi глибоко, аж до кiстки вкарбував у свое тiло. Чи назавжди залишився з ним цей напис? Невже до самоi смертi? І коли пiд землею, у домовинi, плоть вiдгнила вiд кiстки – невже й могильнiй темрявi судилося побачити iм’я Ізабель?.. Роланд Марш, померлий чоловiк, так швидко забутий… Ізабель i Чарлi… То хто ж був батьком двiйнят? Аж ось iз виру моiх думок поволi виринув отой шрам на долонi мiс Вiнтер. Лiтера Q, схожа на знак питання, глибоко впечений в людську плоть. Коли ж увi снi я стала записувати своi запитання, поле праворуч наче почало ширитися. Папiр, здавалося, засвiтився, запульсував життям. Вiн набух, поглинув мене, i з почуттям трепетного остраху й зачудування я усвiдомила, що стала частиною структури паперу, невiд’емною складовою нутрощiв записаного тексту. Ставши невагомою, я цiлу нiч блукала в цiй iсторii, вивчаючи ii ландшафт, вимiрюючи ii обриси, навшпиньки пiдходячи до ii краiв i зазираючи за межi. Парк Прокинулася я рано. Надто рано. Монотонний уривок якоiсь мелодii шкрябав менi мозок. Ще залишалася цiла година до того, як Джудiт мала постукати у дверi й занести менi снiданок, тож я зробила собi чашку какао, не охолоджуючи випила його i вийшла надвiр. Парк бiля будинку мiс Вiнтер виявився чимось на зразок головоломки. З першого ж погляду розмiри його вражали: тисовий живоплiт за симетричними клумбами, що спочатку здався менi межею, виявився лише чимось на кшталт внутрiшньоi стiни, що вiдокремлювала одну частину парку вiд iншоi. Парк повнився такими межами: це були живоплоти з глоду, бирючини й лiсового буку, кам’янi стiни, вкритi звивистим плющем та зимостiйким клематисом, а також хаотично розкиданi голi кущi троянд i акуратнi дерев’янi парканчики, де-не-де обплетенi верболозом. Блукаючи стежками, я переходила з однiеi частини парку в iншу, але нiяк не могла збагнути його конфiгурацiю. Живоплоти, що здавалися суцiльними, якщо дивитися спереду, подекуди вiдкривали моiм очам дiагональнi проходи при поглядi збоку. У чагарники було легко потрапити, але вибратися з них було майже неможливо. Фонтани i статуi, полишенi, здавалося, далеко позаду, знову несподiвано виринали передi мною. Я подовгу стояла як укопана, ошелешено озираючись довкола й хитаючи головою вiд здивування. Природа сама iз себе витворила лабiринт i наче навмисне намагалася збити мене з пантелику. За одним iз поворотiв я натрапила на того мовчазного бороданя, який привiз мене сюди з вокзалу. – Морiс – так мене звуть, – вiдрекомендувався вiн. – А як вам вдаеться тут не заблукати? – поцiкавилася я. – Чи е тут якась хитрiсть? – Немае, потрiбен тiльки час, щоб звикнути, – вiдповiв чоловiк, не вiдводячи очей вiд своеi роботи. Вiн стояв навколiшках над клаптиком скопаноi землi, розрiвнював ii й обгортав корiння рослин. Морiс, здавалося, був не в захватi вiд моеi присутностi в парку. Утiм, я не образилася, бо й сама маю схильнiсть до усамiтнення. Надалi ж я, забачивши його, навмисне звертала в iнший бiк. Кiлька разiв краем ока я встигла помiтити, як вiн теж, узрiвши мене, задкував i кудись зникав або несподiвано змiнював напрямок. Ось так нам i вдавалося не турбувати одне одного. Тут було достатньо мiсця, щоб обминати одне одного, не завдаючи нiкому незручностей. Того ж дня я знову прийшла до мiс Вiнтер, i вона продовжила свою розповiдь про родину Енджелфiлдiв. * * * Хазяйку звали мiсiс Дюн, хоча для всiх дiтей вона завжди була просто Хазяйкою. Нiхто точно не мiг сказати, скiльки вона прожила разом iз родиною. Здавалося, що цiлу вiчнiсть. Це було рiдкiстю: служники в Енджелфiлдiв швидко з’являлися i так само швидко зникали, а оскiльки кiлькiсть зникнень переважала над кiлькiстю появ, то настав день, коли мiсiс Дюн лишилася единою хатньою робiтницею. Формально вона вважалася економкою, неформально ж iй доводилося займатися геть усiм. Вона шкребла горщики й розтоплювала пiч, як найнижча за рангом служниця; коли приходив час куховарити, вона ставала кухаркою, а коли треба було подавати на стiл – старшим лакеем. На той час, коли з’явилися двiйнята, вона була вже старенька: недочувала, недобачала, тож робiтниця з неi була вже слабенька, хоча сама вона визнавала це неохоче. Натомiсть Хазяйка зналася на вихованнi дiтей: регулярне харчування, регулярний сон, регулярне купання. Ізабель та Чарлi зростали водночас i розпещеними, i занехаяними, тому в мiсiс Дюн серце краялося: що ж iз них вийде?.. Ізабель нехтувала дiтлахами, i це давало мiсiс Дюн шанси сподiватися, що вона самотужки змiнить усталений в Енджелфiлдi стан речей. У неi визрiв план. Пiд самiсiньким носом Чарлi та Ізабель, у самiсiнькому центрi створеного ними хаосу сподiвалася вона зростити двох нормальних, здорових дiвчаток. Триразове повноцiнне харчування, о шостiй – до лiжка, у недiлю – до церкви. Але не так сталося, як гадалося. Почалося з бiйок. Аделiна налiтала на свою сестру, лупцювала ii кулаками й ногами, смикала за волосся, гамселила по чому прийдеться. Вона ганялася за нею з розпеченими вуглинами в обценьках, а коли ловила, то обсмалювала бiдолашнiй волосся. Хазяйка не могла второпати, що ж ii засмучуе дужче: безперестанна й немилосердна войовничiсть Аделiни чи безперестанна й покiрлива терплячiсть Еммелiни? Еммелiна благала сестру не мучити ii, але жодного разу не дала iй вiдсiчi – тiльки ховала голову й чекала, доки скiнчиться цей град ударiв, що сипався на ii плечi й спину. Нiколи не бачила Хазяйка, щоб Еммелiна здiйняла на Аделiну руку. Мiсiс Дюн вирiшила, що Еммелiну Господь надiлив подвiйним запасом доброти, а Аделiну – подвiйним запасом злостi. Із харчуванням теж виникла несподiвана проблема. У належний для iжi час дiтей неможливо було знайти – вони пропадали в саду або невiдь-де. Еммелiна дуже любила чимось поласувати, i ii апетит нiяк не вдавалося вмiстити у триразовий рацiон. Це було капризне i ненажерливе створiння: iй давай iсти десять, двадцять, п’ятдесят разiв на день! Коли ж ii настирливi домагання задовольнялися, вона хутко набивала пельку кiлькома жменями якоiсь страви i на певний час угамовувалася. Кишенi Еммелiни завжди були напханi хлiбом i ласощами – такий собi пересувний бенкет, який завжди з тобою. Еммелiна й до столу пiдходила тiльки для того, щоб поповнити запаси в кишенях, а потiм знову йшла собi нiжитися бiля камiна чи десь на галявинцi. Аделiна ж скидалася на шматок дроту з вузлами замiсть колiн та лiктiв. Живилася вона, либонь, не тим, чим живляться звичайнi смертнi, принаймнi iжа ii анiтрохи не цiкавила. Нiхто не бачив, як вона iсть: подiбно до колеса вiчного двигуна, ця дiвчинка являла собою подобу замкненоi схеми, що працюе вiд енергii, видобутоi з якогось чарiвного джерела. Але колесо вiчного двигуна – мiф; тож коли вранцi Хазяйка виявляла порожнечу на тарiлцi, де ще вчора увечерi лежав добрячий шмат м’яса або хлiба, вона таки здогадувалася, куди подiлися харчi, й тiльки мовчки зiтхала. І чому ii дiвчатка не iдять як нормальнi дiти?.. Може, старенька б так запросто не здалася, якби була молодшою чи якби замiсть двох дiвчаток була одна. Утiм, енджелфiлдiвськоi кровi неможливо було змiнити анi регулярним харчуванням, анi суворим розкладом. Мiсiс Дюн не хотiла цього визнавати, але врештi-решт таки визнала: як не крути, а двiйнята якiсь дивнi, не такi, як усi. Вони iншi – цiлковито i наскрiзь, аж до кiнчикiв волосся. Узяти хоча б iхню манеру перемовлятися. Коли мiсiс Дюн помiчала крiзь кухонне вiкно iхнi силуети й починала дослухатися, було чути, що дiвчата торохтiли без упину. Інколи серед iхнього бубонiння можна було розрiзнити окремi фрази. Але ось вони заходять. Повна тиша. «Продовжуйте!» – щоразу наказувала iм Хазяйка. Але сестри знiяковiло мовчали. Їхне базiкання призначалося тiльки для них двох – i нi для кого бiльше. – Не мели дурниць, – вiдповiла Хазяйка Дiговi, коли той сказав iй, що дiвчата не вмiють як слiд говорити. – Коли вони почнуть, iх уже не зупинити! Усвiдомлення того, що Дiг таки мав рацiю, прийшло взимку. Трапилося диво: дiвчата залишилися вдома, бо Еммелiнi вдалося переконати Аделiну не виходити пiд дощ, а посидiти бiля камiна. Хазяйка через свою пiдслiпуватiсть i глухуватiсть уже жила як у туманi – але того дивного дня вона вiдчула щось на кшталт несподiваного прояснення зору й покращення слуху. Проходячи повз дверi, що вели до вiтальнi, мiсiс Дюн раптом почула звiдти голоси i зупинилася. Двiйнята невпинно торохтiли, i звуки розмови скакали вiд сестри до сестри, як тенiснi м’ячики. Це були звичайнi звуки звичайноi розмови, яка змушуе людей смiятися i плакати, сваритися й кидати один на одного сердитi погляди. Голоси сестер то злiтали до вереску, то спадали до шепоту. Здалеку здавалося, що iхня розмова – просто жвава, невимушена бесiда двох звичайних дiтлахiв. Але в Хазяйки аж серце защемiло: дiвчата говорили мовою, яку iй нiколи не доводилося чути. Це не була англiйська. Це не була й французька, до якоi мiсiс Дюн призвичаiлася, коли ще була жива Матильда, i якою Чарлi й досi iнколи озивався до Ізабель. Так, Джон Дiг мав рацiю. Дiвчата справдi говорили не так, як слiд. Шокована усвiдомленням цього факту, Хазяйка аж заклякла у дверях. І, як це iнколи трапляеться, одне осяяння потягло за собою друге. Раптом на камiннiй полицi задзвонив годинник, i його засклений механiзм випустив iз клiтки маленьку пташку, яка мала зробити коло й повернутися до клiтки з iншого боку. Як тiльки дiвчата почули перший удар, вони вiдразу ж поглянули на годинник. Двi пари широко розкритих очей спостерiгали, не клiпаючи, за пташкою, яка поволi рухалася всерединi пристрою: крильцями вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз. І не було нiчого аж занадто холодного чи нелюдськи жорстокого в iхнiх поглядах. Зазвичай саме так дiти i спостерiгають за неживими рухомими предметами. Але Хазяйку цi погляди пробрали аж до кiсток. Їй стало лячно. Саме так двiйнята дивилися й на неi, коли вона докоряла iм, умовляла iх або ж лаяла. «Вони i близько не усвiдомлюють, що я – жива iстота, – подумалось iй. – Вони не розумiють, що е ще хтось живий, окрiм них». Треба вiддати належне добротi мiсiс Дюн: вона не визнала дiвчат огидними й жорстокими. Вона iх пожалiла. «Вони, мабуть, такi самотнi! Дуже-дуже самотнi». А потiм обернулася та почовгала собi геть вiд дверей. Пiсля болiсних роздумiв мiсiс Дюн нарештi – як iй здалося – збагнула причину такого ставлення дiвчат до навколишнього свiту. Адже вони двiйнята! Завжди разом. Завжди удвох. Якщо в iхньому свiтi вважалося нормальним бути вдвох, то що ж тодi цi створiння могли думати про iнших людей, якi ходять не парами, а поодинцi?.. «Напевне, вони дивляться на нас як на половинки», – мiркувала Хазяйка. І тут iй пригадалося слово, яке спершу видалося дивним: воно позначало людей, що втратили якусь частину тiла. Ампутованi. «Ось хто ми для них – ампутованi». «Це що, нормально? Нi, ненормально. Цi дiвчата нiколи не були й не будуть нормальними. Але, – спробувала мiсiс Дюн переконати себе, – коли вже так сталося, що вони двiйнята, то, напевне, iхня вiдмiннiсть вiд iнших е абсолютно природною». Того дня Хазяйка переглянула своi сподiвання i свое ставлення до дiвчат. Регулярне харчування, регулярне купання, церква щонедiлi – усе це пiшло коту пiд хвiст. Тепер залишився один клопiт: уберегти двiйнят вiд лиха. Ясна рiч, що всi ампутованi пристрасно прагнуть поновити повноцiнний стан подвiйностi. Звичайнi люди, не двiйнята, шукають собi вiрного друга, заводять собi коханок i коханцiв, одружуються, врештi-решт. Болiсно переживаючи свою незавершенiсть, вони дуже хочуть стати половинкою пари. І Хазяйка в цьому нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших. Вона теж мала свою половину. І звали цю половину Джон Дiг, тобто Джон-копач. Вони не були парою в традицiйному розумiннi цього слова. Вони не були одруженi; вони навiть не були коханцями. На кiльканадцять рокiв старша, мiсiс Дюн була замолодою для названоi матерi Дiга, але застарою для дружини. Коли вони зустрiли одне одного, Хазяйка була вже в тому вiцi, коли про замiжжя думати не заведено. Вiн, мужчина у повному розквiтi сил, мав намiри оженитися, та якось так вийшло, що цi намiри так i залишилися намiрами. Крiм того, призвичаiвшись працювати разом iз Хазяйкою, пити з нею вранцi чай i щодня разом вечеряти в кухнi, Джон-копач мало-помалу втратив бажання шукати товариства молодих жiнок. Якби Хазяйка й садiвник мислили ширше, вони б, може, й могли переступити через стереотипи й вiдверто визнати своi почуття. А почуття iхнi були нiчим iншим, як справжньою, великою любов’ю, такою, що грунтуеться на великiй повазi одне до одного. В iншi часи, в iнших суспiльних умовах вiн мiг би попросити ii руки, i вона б вiдповiла «так». Уявiмо собi: у п’ятницю, пiсля традицiйноi вечерi вдвох – смаженоi риби та яблучного пирога iз солодким кремом – вiн бере ii за руку (або вона – його), i вони йдуть разом, сором’язливо й мовчки, до одного лiжка… Нi, ця iдея нiколи не спадала iм на думку. Лiтнi подружнi пари часто насолоджуються нiжною дружбою, яка чекае на щасливцiв на зворотному боцi палкоi пристрастi; таку дружбу плекали мiж собою i Хазяйка iз садiвником, хоча самоi пристрастi iм так нiколи й не довелося пiзнати. Його звали Джон Дiг, хоча для незнайомцiв вiн був Джон Дiгенс. Нiколи не вiдзначаючись великою любов’ю до писанини (його шкiльнi роки давно проминули i проминули досить швидко, бо вчився вiн недовго), Джон призвичаiвся обходитися без трьох останнiх лiтер свого прiзвища – задля економii часу. А першi три видалися йому вельми пiдхожими: вони значно промовистiше, нiж повне прiзвище, свiдчили про його фах[3 - To dig – копати (англ.).]. Тож вiн почав пiдписуватися Джон Дiг, а для дiтлахiв став просто Джоном-копачем. Садiвник був колоритною особистiстю: блакитнi очi, схожi на пiдсвiчену сонцем блакитну смальту, сиве волосся, яке росло на макiвцi сторчма, наче порiсть, що тягнеться до сонця, i щоки, якi яскраво рожевiли вiд натуги, коли вiн копав. Нiхто не вмiв скопати землi так, як Джон. Вiн мав свою особливу методику садiвництва й городництва, що грунтувалася на фазах мiсяця: рослини вiн висаджував тодi, коли мiсяць прибував, i увесь час вимiрював мiсячними циклами. Вечорами Джон сидiв, схилившись над числовими таблицями, вираховуючи найкращий час для всякоi городини. Так садiвникували його прадiд, його дiд i його батько. У родинi зберiгали й примножували знання та досвiд. Предки Джона-копача завжди були в Енджелфiлдi садiвниками. У старi добрi часи, коли в маетку був старший садiвник i семеро помiчникiв, прадiд Джона викорчував пiд вiкном самшитовий живоплiт i для економii нарiзав з нього сотнi пагiнцiв кiлька дюймiв завдовжки кожен. Спочатку вiн пiдростив iх у розсаднику, а коли вони досягли заввишки десятьох дюймiв, посадив у парку. Деякi вiн потiм обрiзав, надаючи iм форми низьких, гостроверхих парканiв, iншим дозволяв буйно розростатися, а коли вони ставали достатньо широкими, своiми ножицями пiдстригав цi заростi так, що вони ставали схожими на кулi. Прадiд бачив, що деякi рослини буквально просилися, щоби з них вистригли пiрамiди, конуси i цилiндри. Щоб мати змогу працювати з цим зеленим матерiалом та, наче скульптор, надавати йому форми, цей чоловiк iз великими грубими руками навчився терплячостi i витонченоi скрупульозностi мереживницi. Фiгур людей та тварин вiн не вистригав. Велосипедисти у натуральну величину, павичi, леви, що iх можна було побачити в iнших парках, – усе це було не для нього. До вподоби йому були форми або чiтко геометричнi, або абстрактно-гротескнi. Прадiдовi Джона подобався класичний стиль створеного його руками парку, i, якомога швидше покiнчивши iз щоденною роботою, садiвник поспiшав до своеi зеленоi оази, гладив руками поверхнi чудернацьких фiгур i уявляв iх через п’ятдесят, через сто рокiв, коли вони, на його думку, мали набути цiлковитоi довершеностi. По його смертi садовi ножицi перейшли до рук його сина, а кiлька десяткiв рокiв по тому – до онука. А коли помер його онук, естафету перебрав Джон-копач. На той час вiн саме скiнчив свое навчання як помiчник в одному великому парку за тридцять миль вiд Енджелфiлду. І хоча починати йому довелося теж помiчником, його вiдразу ж призначили вiдповiдальним за увесь парк – а хiба могло бути iнакше?.. Джон узяв ножицi, дерев’янi ручки яких за довгi роки набули форми батькових долонь, i вiдчув, як пальцi потрапили точно у виiмки: це було його покликання, тут вiн був на своему мiсцi. Пiсля смертi Матильди Енджелфiлд челядь почала тiкати з маетку; усi iншi садiвники пiшли, а нових так i не найняли. Отак Джон-копач, тодi ще досить молодий чоловiк, став старшим – i единим – садiвником. Роботи було хоч греблю гати, але господар взагалi не цiкавився парком i тому не мiг гiдно оцiнити нелегку працю Джона. Були й iншi робочi мiсця, iншi парки. Йому б iз радiстю дали роботу будь-де, варто було лише запропонувати своi послуги: самим лише своiм виглядом садiвник вселяв довiру. Але вiн так нiколи й не покинув Енджелфiлду. Хiба ж вiн мiг?.. Коли на схилi дня, пiсля роботи Джон ховав ножицi у шкiрянi пiхви, йому не треба було зайвий раз нагадувати, що дерева, якi вiн доглядав, – це тi самi дерева, що iх посадив його прадiд. Пов’язанi з Джоновою роботою прийоми i рухи залишалися тими самими прийомами i рухами, що iх виконували до Джона три поколiння його роду. Усе це вкорiнилося в серцi Джона надто глибоко, щоб вiн мiг пiддавати це сумнiву. І вiн сприймав це як щось цiлком природне. Як i дерева, Джон прирiс своiм корiнням до Енджелфiлду. * * * Отже, можна уявити почуття садiвника, коли одного злощасного дня вiн пiшов у свiй сад i… застав його скалiченим i спустошеним. У тисових насадженнях зяяли величезнi випили, вiдкриваючи коричневу деревину осердя. «Патлатi голови» хтось вiдрiзав, i iхнi сферичнi макiвки було розкидано по землi. Бездоганний баланс пiрамiд було безнадiйно порушено, конуси тут i там порубано, цилiндри понiвечено. Затуманеними вiд горя очима дивився Джон на розкиданi по галявинi довгi вiти – i досi зеленi, i досi не зiв’ялi. Невдовзi вони скоцюрбляться, зiв’януть i помруть. Як громом уражений, з дрожем, що йшов, здавалося, вiд серця, пронизував усе тiло i через тремтячi ноги передавався землi, намагався Джон збагнути, що ж сталося. Може, це кара небесна? Та чому вона впала саме на його парк? І хiба бувають бурi без шуму? Нi. Це справа людських рук. За поворотом вiн знайшов докази: на росянiй травi блищали великi ножицi з роззявленими лезами, а поряд iз ними – пилка. …Коли Джон не прийшов на обiд, Хазяйка занепокоiлася й подалася його шукати. Дiйшовши до класичного парку, вона, вжахнувшись, пiднесла до рота руку, а потiм, задерши фартух, поспiшила далi, очiкуючи найгiршого. Джон безсило лежав на землi; вона обережно допомогла йому пiдвестися. Вiн важко сперся на неi, i вона – нiжно та дбайливо – повела його до кухнi й посадовила у крiсло. Поки Хазяйка робила чай, садiвник сидiв непорушно, втупивши невидющi очi у простiр перед собою. Не кажучи нi слова, мiсiс Дюн пiднесла чашку до його вуст i почала потроху вливати гарячу рiдину Джоновi до рота. Нарештi очi його поворухнулися, зустрiлися з ii очима, i вона побачила в них такий бiль утрати, що й сама не втрималася – заплакала. – О Джоне! Я знаю. Я все бачила. Вiн обiйняв подругу за плечi й увесь затрясся вiд ридань, передаючи iй невтримний дрож свого тiла. * * * Того дня двiйнят не було видно, та Хазяйка iх i не шукала. Коли ж надвечiр вони з’явилися, Джон i досi сидiв у крiслi в кухнi, сивий i змарнiлий. Побачивши сестер, вiн аж здригнувся, наче вiд болю. Вони ж ковзнули цiкавим i байдужним поглядом зелених очиць по його обличчi – так, наче перед ними була механiчна пташка з годинника у вiтальнi. Перш нiж вкласти близнючок спати, Хазяйка перев’язала на iхнiх руках порiзи вiд пилки та ножиць. – Не чiпайте iнструментiв у Джоновому сараi, – невдоволено пробурчала вона. – Вони гострi, об них можна порiзатись. А потiм, не сподiваючись, однак, що ii почують, докинула: – Навiщо ви це зробили? Ну навiщо ви це зробили, га? Джон тепер сам не свiй. Раптом Хазяйка вiдчула дотик дитячоi руки. – Бабусi сумно, – сказала дiвчинка. То була Еммелiна. Не вiрячи своiм вухам, Хазяйка заклiпала повiками – заклiпала так швидко, що туман, який застив ii очi, зник, i вона здивовано витрiщилася на дитину. Еммелiна знову заговорила: – І Джону-копачевi сумно. – Так, – прошепотiла мiсiс Дюн. – Нам iз Джоном сумно. Дiвчинка посмiхнулася. Це була посмiшка без злостивостi, але й без почуття провини. Просто посмiшка дитини, яка помiтила якесь явище i правильно його визначила. Дитина помiтила сльози. Сльози пробудили в неi зацiкавлення. І ось вона знайшла вiдповiдь: причиною слiз був сум. Хазяйка зачинила дверi й пiшла вниз. На ii думку, це вже було велике досягнення. Початок справжнього спiлкування, а може, навiть початок чогось важливiшого. Невже колись ця дiвчинка щось таки дiйсно зрозумiе? Мiсiс Дюн вiдчинила кухоннi дверi й пiшла дiлити iз Джоном його горе. * * * Тiеi ночi менi наснився сон. Гуляючи в парку мiс Вiнтер, я зустрiла свою сестру. Сяючи вiд щастя, вона розгорнула своi широкi золотистi крила, наче збираючись мене обiйняти. Я невимовно зрадiла. Але, наблизившись до неi, помiтила, що вона слiпа й мене не бачить. І серце мое сповнилося вiдчаем. Прокинувшись, я скрутилася калачиком i лежала так доти, доки не вгамувався гострий бiль у грудях. Меррiлi й дитячий вiзок Будинок мiс Вiнтер був такий усамiтнений, а життя його мешканцiв – таке тихе, що пiсля першого тижня перебування в гостях я дуже здивувалася, почувши, як до будинку пiд’iхала автомашина. З вiкна бiблiотеки я побачила, як розчинилися дверцята великого чорного авта, i краем ока встигла помiтити високого чорнявого чоловiка. Вiн хутко зник пiд дахом ганку, i я почула, як коротко дзенькнув дзвоник. Наступного дня я побачила його знову. Я саме була у парку, може, метрiв за десять вiд ганку, коли знову почула, як по гравiю зашарудiли колеса. Я завмерла й зiщулилась, наче сховавшись сама в собi. Якби хтось i подивився в мiй бiк, то навряд чи мене помiтив би; а коли люди не сподiваються нiкого помiтити, вони зазвичай нiкого i не помiчають. Тому й я лишилася непомiченою. Чоловiк мав серйозний i суворий вигляд. Масивнi брови, нависаючи, кидали тiнь на повiки, а решта обличчя була позначена якоюсь закляклою непорушнiстю. Вiн простяг руку в авто, витяг звiдти саквояж, грюкнув дверцятами, зiйшов на ганок i подзвонив. Я почула, як вiдчинилися дверi. Не обмовившись анi словом iз Джудiт, вiн зник всерединi будинку. Пiзнiше, того ж дня, мiс Вiнтер розповiла менi iсторiю про Меррiлi й дитячий вiзок. * * * Двiйнята пiдростали, i територiя iхнiх дослiджень ширилася; незабаром вони знали всi господарськi споруди i всi парки в маетку. Вони не мали жодного уявлення про межi, про приватну власнiсть i тому нишпорили, де iм заманеться. Вiдчиняли ворота i не завжди iх зачиняли. Перелазили через паркани, коли тi ставали iм на завадi. Вiдчиняли кухоннi дверi (зазвичай це iм вдавалося, бо в тi часи в Енджелфiлдi люди майже не замикали дверей) i заходили всередину. Двiйнята залюбки ласували усiм смачненьким, що знаходили в коморi, якщо почувалися втомленими, вилежувалися годину-двi на лiжках у горiшнiх кiмнатах, а потiм знов кудись бiгли, прихопивши з собою ложки й каструлi, щоб стукотом лякати пташок у полi. Мiсцевих мешканцiв це почало злити. І де б що не трапилося, завжди знаходилася людина, яка бачила двiйнят на мiсцi прогрiшення або неподалiк, а хтось iнший теж бачив iх у вiдповiдному мiсцi у вiдповiдний час; або принаймнi одну з сестер, або принаймнi комусь здавалося, що бачив… А там i давнi iсторii про привидiв пригадалися… Немае старого будинку без власних iсторiй, немае старого будинку без привидiв. Уже в тому, що дiвчат було двое, вбачали щось лячне, щось таке, що вiдгонило примарами i злими духами. Усi сходилися на тому, що з дiтьми щось негаразд. Невдовзi в мiсцевого люду – як у дорослих, так i в дiтей – геть пропала охота наближатися до старого будинку Енджелфiлдiв, бо всi боялися узрiти там якесь жахiття. Та незабаром невдоволення через набiги непроханих гостей таки взяло гору над страхом перед привидами, i мiсцевi хазяйки страшенно розлютилися. Кiлька разiв вони ловили дiвчат на гарячому, лаяли iх; вiд гнiву обличчя жiнок гротескно спотворювались, а роти розтулялися i стулялися так швидко, що це смiшило дiвчат. Жiнки ж не могли второпати, чому двiйнята смiються. Їм було невтямки, як кумедно вискакують з iхнiх пельок безладнi прокльони. Хазяйки сприймали дитячий смiх за бiсiвську злобну радiсть i лютилися ще дужче. Якийсь час двiйнята стояли, спостерiгаючи цю селянську лють, а потiм вiдверталися i йшли собi геть. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22778653&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Щасливий фiнал (англ.). 2 Шотландська страва – телячi фляки, фаршированi м’ясом iз гострими спецiями. 3 To dig – копати (англ.).