Ваш вихiд, або Блазнiв ховають за огорожею Генри Лайон Олди Безодня Голодних очей #8 Генрi Лайон Олдi Ваш вихiд, або Блазнiв ховають за огорожею Глядач – це я. Я сплю в обiймах залу. Мiй сон жене Те, як життя загиблому сказало: "Пробач мене".     Нiру Бобовай Бери мое добро, i горе-злощастя на додачу…     С. Маршак 1 Ненавиджу «приватний сектор». Нашу мiсцеву «одноповерхову Америку». Авжеж, недiльним днем, звичайно, чудово вибратися сюди з друзями: шашличок, «Ізабелла», «Берi шинель, пошлi домой». Розслаблено привалитися до стовбура староi грушi, вiдчуваючи спиною його тепло навiть крiзь сорочку… Злитися з природою, без зайвоi фамiльярностi з ii боку. Але вночi або пiзно увечерi, як зараз – красно дякую! Особливо коли ти не грушi пiд шашлик оббиваеш, а матюкаючись крiзь зуби i спотикаючись через два кроки на третiй шкандибаеш по тутешнiх канавах. І добре б п'яний! – тверезий я сьогоднi. Сотка «Борисфену», розпитого на швидку чарку в Будинку Офiцерiв, не рахуеться. По-перше, по стогону, який тут пiснею зветься, тiльки на танку линвою iздити. По-друге, лiхтарi вiдсутнi як класово чужий елемент, а винятки з правила розбитi пустунчиками-аборигенами. По-трете ж, оскiльки я нечастий гiсть на околицях, е чималий шанс блукати цiею самою Гиiвкою, як Мойсей пустелею, сорок рокiв, доки виберуся до землi обiтованоi. Вирiшив, називаеться, «дорогу зрiзати», дурень… Неподалiк, здаеться, з боку «Червоного Жовтня», щось бабахае: раз, другий. Шпана петардами граеться. Або саморобними вибуховими пакетами. Якщо в наше освiчено-ринкове столiття комусь ще не лiньки набивати iх сумiшшю магнiевих ошуркiв i перманганату калiя, вiдомiшого в народi пiд назвою «марганцiвки». Ех, пам'ятаю, в золотi шкiльнi роки… Ч-чорт! Так i ноги переламати можна. А вони, рiднi, мене-вовка годують. Повернути назад? Переживе Наташчина бабуся без моеi двадцятки до недiлi, нiчого iй не зробиться! Вона всiх нас переживе, ця бабуленцiя. Так, Мальбрук повернувся з походу: здаеться, до метро звiдси праворуч. На поворотi, на щастя, була визначна пам'ятка мiсцевоi архiтектури: кривий вiд гордощiв лiхтар iз лампою, вщент засидженою мухами. Чи хто вже там ii засиджував, цю лампу. От прямо пiд стовпом iз кущiв бузку на мене й випала людина. – Д-до… поможи! «Швидку»… поранений я… Пальцi, вкритi iржавою коростою крови, лещатами чiпляються за лацкани куртки. Трiщить тканина. Прямо перед очима – блиск металу. Наручники! Мабуть, злочинець, з-пiд конвою втiк… в'язниця ж поряд, на Полтавському!.. – Напали, гади… грошi! грошi забрали!.. Менти… або бандюги у формi… м-ментовськiй… Лiве вухо у нього надiрване, стримить хрящем. Очi каламутнi, обличчя, як i руки, вщент залите кров'ю. У мертвотному свiтлi лiхтаря воно видаеться неживим, наче в мене вчепився небiжчик. Або клоун у гримi. Цирковий грим зблизька – сильне видовище. Не для слабкодухих. – Врятуй, б-брате… Вирватися й дати драла? – Я… вибачите, я… У цю мить сили залишають людину. Мабуть, всi пiшли на останнiй ривок. Хватка розтискаеться, я ледве встигаю пiдхопити пораненого пiд пахви. Важкий, зараза, дарма що зрiст, як у горобчика. – Тримайся, мужик! Я зараз… зараз… Мало не звалюючи його на землю, притуляю спиною до огорожi. Начебто сидить, не падае. І дихае… поки. Кленучи свою м'якотiлiсть, стукаю в найближчу хвiртку: – Хазяi|хазяi|! Людинi погано! «Швидку» викличте! Ей, хазяi!.. А може, у них телефону немае? Повинен бути. Хоча б мобiльник. Будинок багатий: двоповерховий, з балкончиком… Господарi вдома: он, вiкно блакитним свiтиться. «Поле чудес» дивляться. «Користуючись нагодою, хочу передати привiт сестрi Марусi з Пупирцiв, а також ii чоловiковi, почесному стрiлочнику Івану Кузьмiчу…» – Агов, е хто-небудь?! – Вася, жени ракло! П'янички, тварюки, життя вiд них немае… На ганку спалахуе свiтло, на порозi з’являеться шафа з головою – мабуть, Вася. Класичний. У руцi – сучкувате знаряддя насильства. – Чого кричиш? Вали звiдси, алкаш! – Та не алкаш я! Лiкарiв треба… тут мужику погано… Про те, що «мужик» поранений i в наручниках, розсудливо замовчую. – Чуеш, Ірко? Викликати? – шафа розвертае фасад углиб будинку. – А потiм штраф платити? Жени втришиi! Амбал в дверях якось невизначено, по-бабськи, знизуе плечима. Свiтло на ганку гасне. Ось такi у нас люди. Добрi самаритяни. Ера милосердя во плотi. Мене бере зло. Кидаюся до огорожi навпроти – i чую тупiт нiг. – Не рухатися! Стрiлятиму! Руки на огорожу! Заслiплений лiхтариками, краем ока встигаю помiтити трьох у формi. Все. Приплив. Сушiть весла. Серце вiдчайдушно тренькае, провалюючися кудись до шлунку. У животi – крижаний спазм, i дуже хочеться в сортир. Поволi, немов у страшному снi, кладу руки на огорожу. – Ноги ширше! Так i стiй. Так i стою. Якщо це бандити, iм зайвий свiдок – кiстка в горлi. А якщо i справдi мiлiцiя – на мене справу i «повiсять». Застали на мiсцi злочину, руки в кровi, коньяком пахне… М-мать! У мене ще i ножик на поясi! Швейцарський «Victorinox», подарунок любоi тещi… Маленький? – ну i що?! Людину при бажаннi олiвцем зарiзати можна. – Не вiн це, Сеня! – Точно… Б-блiн! – Повернiться. Повертаюся|обертаюся|. Всi дивляться на мене. Трое|три| ментiв, два лiхтарики i два стволи. Менти дивляться пильно, лiхтарi – яскраво, стволи – нервово. Нарештi стволи з лiхтарями неохоче опускаються. – Старший лейтенант Стратичук, – козиряе безлiхтарний i беззбройний мент, звично розкриваючи посвiдчення у мене перед носом. Розгледiти нiчого не встигаю: «корочка» вiдразу повертаеться до нагрудноi кишенi. – Ви тут не бачили людину в наручниках? Можливо, поранену. Брехати безглуздо: все одно вони його самi ось-ось помiтять. Та й не збираюся я брехати! Менти, схоже, справжнi, нiякi не бандити. Хоча… одне iншого не виключае. – Оно, бiля огорожi, – показую рукою, щоб вже напевно. Двое зриваються з мiсця. Миттю опиняються поруч iз пораненим. – Вiн! Живий… – Двi дiрки, Семен! Ну ти стрiлець! Ворошиловський!.. – «Швидку» треба… загинаеться, п-падла… – Чорт, рацiя в машинi залишилася – чортихаеться старший лейтенант Стратичук. – Стiйте тут i не намагайтеся тiкати. Нам треба буде взяти у вас свiдчення. Тон у старлея майже доброзичливий. Мiй живiт потихеньку вiдпускае. Натомiсть все тiло починае тiпатися дрiбним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уiллiса. Нi хрiна з мене не вийде. Тим часом старлей починае стукати в знайому хвiртку. – Вася, знову ракли! Знову! – верещить з будинку стервозна Ірка. – Я заре мусарню викличу! Мимохiдь спiвчуваю Васi. І довго, ретельно спiвчуваю собi. Гумор прорiзався… Шибеника. – Мусарня вже тут! Лiкарiв викликай, громадянко! – гаркае старлей. Із вiкна несподiвано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привiт…» Напевно, Ірка з переляку дистанцiйку впустила. Кому хочуть передати привiт, залишаеться загадкою: телевiзор булькае i замовкае. – Та викликали iх, лiкарiв ваших, – басом вiдгукуеться Шафа-Вася. – Ломився тут один козел… Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться. – Це я козел, – служивi дивляться на мене, як на психа. – Я ломився. Цей… утiкач… Вiн iз кущiв на мене вивалився. Весь у кровi. «Допоможiть» – стогне. Я й почав стукати… Старлей кивае iз задоволенням: – Добре. Ви все правильно зробили. З-за повороту долинае шум машин. Провулок осявае нервове мерехтiння блималок, i до нас пiдкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом iз брезенту. Із другого, новiшого, вибираеться огрядний дядько в цивiльному. Старлей Стратичук квапиться назустрiч, пiдкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета. – Узяли, товариш пiдполковник! Узяли! Тут свiдок е, вiн «Швидку» викликав… – Ясно. Погляд у пiдполковника генеральський. Наскрiзь. У поглядi – табори без права на листування. Рокiв сто, не менше. – Поiдете з нами, громадянине. Хворостов, перевiрте факт виклику. Хай пiдтвердять. А у мене в головi, долетiвши з неабияким запiзненням, б'еться одне-едине слово: «Свiдок! Свiдок!» Ф-фух, гора з плечей… Напевно, з боку я виглядаю повним iдiотом: стою, не знаючи, куди подiти закривавленi руки, безглуздо посмiхаюся всiм одразу й водночас – нiкому. Самому собi. Ляскають дверцята, стае галасно. Старлей нарештi розслабляеться, дiстае пачку цигарок. Пiдходжу. – перепрошую, у вас цигарку можна? – Треба, – посмiхаеться мент, простягаючи менi пачку «LM», i вiдразу стае дуже милим хлопцем. Схоже, сьогоднi вночi вiн нап'еться до повноi чарiвностi.– Палiть. Взагалi-то я курю рiдко i тому цигарок зазвичай не ношу, але зараз органiзм владно вимагае заспокiйливоi дози нiкотину. Коли прикурюю вiд дешевоi «одноразки» старлея, руки у мене вже майже не тремтять. Затягуюся – так, щоб легенi й мiзки продерло наскрiзь. З провулка пiдтягуються ще двое. Обидва в цивiльному одязi. За ними плентаеться розфарбована дiвчина, тягнучи по землi драний жакет. Дiвчинi холодно. При свiтлi лiхтаря видно: на вилицi в неi набухае неабиякий синець. Губи танцюють, дiвчина щось плутано говорить, косметика «попливла», i вона розмазуе ii по обличчю. Машинально прислухаюся. – …зовсiм псих! Зовсiм! Ненормальний. З нiг збив – i в яр… А ви де були? Де ви були, дебiли?! Вiн же мене… Вiн мене ледве не вбив! Нiж до горла: читай, кричить, вiршi! – Якi вiршi? Це пiдполковник. – Не знаю! – дiвчина на межi iстерики. – Ну, вiршi! Як там… зараз… «Ви страшнi, коли поводите очима… чому, я не знаю… я почуваю…» – «…Ви – страшнi, коли отак поводите очима… Чого менi так страшно – я не знаю; таж я нiчим не винна перед вами – i все ж я почуваю, що боюсь!» Чесне слово, саме вирвалося. Дiвчина замовкае, жалюгiдно плямкаючи губами. Пiдполковник стрiмко обертаеться до мене: – Що ви сказали? – Це Шекспiр. «Отелло». Дiалог Дездемони й Отелло, дiя п'ята, сцена друга, – лепечу я. – Звiдки ви це знаете? – пiдполковницька брова повзе вгору. По схилу Фудзi, до самих висот. – Як – звiдки? Із п'еси. Я Шекспiра читав… у театрi бачив… Таке враження, нiби я виправдовуюся. – Ясно. По обличчю пiдполковника видно, що нiчого йому не ясно, крiм того, що я – чоловiк пiдозрiлий. Язик мiй – ворог мiй! Мовчав би нишком… На щастя, з’являеться «Швидка». Пораненого в наручниках вантажать на ношi. Коли двое санiтарiв проносять його повз мене, вiн раптом пiдводиться й чiтко, дикторським голосом вимовляе: «Ваш вихiд». Пiсля чого знову падае на ношi. – Що вiн сказав? – «Ваш вихiд». Нiсенiтниця. Маячня. Марить, напевно. – Ви знайомi? – Нi. Вперше його бачу. Пiдполковник вагомо покашлюе. Ловить за плече лiкаря, який проходить повз нього: – Куди повезете? – У невiдкладну допомогу, куди ж iще? – Стратичук, вiзьми кого-небудь. Супроводжуватимеш. Потiм подзвоните у вiддiлення, доповiсте. А ви, – це менi, – поiдете з нами. 2 Де розташовано вiддiлення, я так i не зрозумiв. «Бобiк» довго петляв, пiдстрибуючи на вибоiнах, променi фар дiловито обмацували огорожi, цеглянi стiни будинкiв – i раптом ми зупинилися. Табличку бiля входу я теж прочитати не встиг. Якесь вiддiлення. А яке? Здаеться, в районi Пiвденного вокзалу. Брати у мене свiдчення узявся особисто пiдполковник. Зробив велику ласку, нарештi назвався: – Качка Матвiй Андрiйович. Старший слiдчий iз особливо важливих справ, пiдполковник МВС. – Смоляков Валерiй Якович. Культпрацiвник широкого профiлю. – Широкого? Це як? – Масовик-заводiй. Трохи режисер, почасти сценарист, де-не-де гример, мiсцями артист, трошки… Я прикусив язик. Коли мене «несе», важливо вчасно зупинитися. Про «трохи пiротехнiка» слiдчому знати не обов'язково. Щоб уникнути зайвих питань. – І швець, i жнець… – Матвiй Андрiйович випромiнюе здоровий скепсис. – Працюете де? – Переважно за разовими контрактами. Клуби, БК, масовi заходи. День Мiста, Проводи Зими, КВК… – Ясно. Значить, так i запишемо: «Постiйного мiсця роботи не мае». Формулювання менi не сподобалося. – Документи з собою? – Нi. Тiльки вiзитiвки. Ось… Пiдполковник бере вiзитку за краечок, наче не бажаючи залишати вiдбиткiв. Пiдносить до свiтла настiльноi лампи пiд напiвкруглим сталевим ковпаком. У фiльмах такi лампи зазвичай направляють в обличчя допитуваному. Добре, що я свiдок. У мене вiд яскравого свiтла очi болять несамовито. Професiйне захворювання. П'ять хвилин пiд лампою, i я зiзнаюся у змовi з Шекспiром. – Вдома зараз е хто-небудь? – Є. Мають бути. Дружина, син… – Подзвонiть додому. Хай дружина приiде, привезе вашi документи. Телефон у них старий, чорний. Метал диска вiдполiрований до блиску; слухавка трiснула, i ii перев'язали синьою iзоляцiйною стрiчкою. Гуде, як Іерихонська труба. У цей антикварiат хочеться кричати до хрипоти: «Панно! Панно! Дайте Смольний!» – Алло, Наташа? Це я… Що? З мiлiцii дзвоню, з вiддiлення… Ну чому вiдразу п'яний?! Нiчого не трапилося. Свiдок я. Свiдок! Паспорт мiй привези – iм для протоколу треба… Потiм розповiм. Так, все гаразд. Живий, здоровий, тверезий, нiчого не накоiв… Одну хвилину! Матвiй Андрiйович, яке це вiддiлення? Номер i адресу скажiть, вона зараз приiде. Коли кладу трубку на важiль, ловлю на собi спiвчутливий погляд пiдполковника. – Продовжимо, Валерiю Яковичу. Гадаю, до приiзду вашоi дружини встигнемо закiнчити. Отже, розкажiть, як ви опинилися на мiсцi подii? – З Будинку Офiцерiв повертався. Ювiлейний концерт допомагав готувати. Засидiвся потiм з директором… – А як опинилися в районi Нижньоi Гиiвки? Вам що, по дорозi? – Там у дружини бабуся живе. Грошей iй хотiв занести. А тут цей тип… з кущiв… – Ось тепер давайте докладнiше. І я дав докладнiше. Вже наприкiнцi розповiдi (Матвiй Андрiйович час вiд часу робив позначки на аркушi паперу) мене перервав вимогливий зумер телефону. Пiдполковник зняв трубку, щось буркнув i потiм довго слухав, а я знiчев'я став оглядати кабiнет. Грубо бiлена стеля, стiни фарбованi емалевою «зеленкою». Пiд стелею – тьмяна лампочка без абажура, щiльно вкрита багаторiчними нашаруваннями пилу. Пара стiльцiв iз жорсткими спинками. У кутку – облiзлий сейф; iз замка, недвозначно засвiдчуючи втрату кимось пильностi, стирчить ключ. Завiска на вiкнi запнута недбало, без щонайменшого бажання приховати грубу прозу грат. З особливою гостротою вiдчулося: часу немае. Зараз зайде Берiя або Залiзний Фелiкс. Або Малюта Скуратов. – …чудово! Що лiкарi кажуть? Днi три? У свiдомостi? Добре. Буде йому завтра нотарiус, так i скажи. Залишайтеся чергувати в палатi. Обое. Можете спати по черзi. Щоб живий був! У разi чого, всю лiкарню на вуха став. Вранцi вас змiнять. Все. Пiдполковник бухнув трубку на важiль. На його повному, круглощокому обличчi сяяла усмiшка ситого кота. Несподiвано Матвiй Андрiйович пiдморгнув менi: – А чи не прийняти нам iз вами, Валерiю Яковичу, по п'ятдесят крапель? Нiч у обох важка видалася, а головне – е за що. Ви, мабуть, добра душа, i поняття зеленого не маете, кого рятували? – Не маю, – менi вдалося хитнути головою вiдразу ствердно i заперечувально. – Злочинець? – Х-ха! – Матвiй Андрiйович уже чаклував над сейфом. На превеликий подив, дверцята вiдчинилися без щонайменшого скрипу. – Злочинець! Ми цього… цього фрукта четвертий рiк ловимо!.. Як у кiно, зар-разу… Серiйний манiяк-убивця на прiзвисько Скоморох – чистий Голлiвуд! Із цими словами пiдполковник урочисто поставив на стiл пляшку дорогоi «Каховки». Знову пiрнув до сейфу. Унаслiдок чого на столi з’явилися двi чистi чарки, лимон i поламана часточками (коли й устиг?!) плитка шоколаду «Цирк». Мiй ножик став у нагодi. – За ним не менше десятка трупiв – продовжував розповiдати Матвiй Андрiйович, вправно вiдкоркувавши пляшку. – Але ж що головне: почерк рiзний! Ну, давайте, – коньяк забулькав до чарок, я потягнув носом: аромат виявився вельми непоганим. – За успiх нашоi безнадiйноi справи! Ох, попив вiн моеi крiвцi… Почаркувавшись, випили. – …почерк, кажу, плавае. Студента-заочника ножем штрикнув, касирку з «Познанi» душив. Когось топив, потiм – тупi важкi предмети… Як ви: працiвник широкого профiлю. – Порiвняння пiдполковника викликае у мене легкий острах, але я вирiшую, що краще змовчати. – Аж поки додумалися другоряднi деталi зiставити! Виявилось, е-таки почерк. Тiльки неявний. Потiм кiлька свiдкiв знайшлися. Ось тодi ми його Скоморохом охрестили. Вiн з жертвами чорт-зна-що розiгрував. Футболiсти з ДЮСШ буквально повз них крос бiгли, в Лiсопарку увечерi – посмiялися i далi рвонули. Вирiшили: актори п'янi дурiють. Ще по однiй? Свято у нас сьогоднi. Не щодня серiю береш. Ну що, рiдне мiсто може спати спокiйно?! Дзiнь. – Вам, мiж iншим, ще пощастило, що вiн у наручниках був i поранений. Коли його, гада, в'язали – вiн всю бригаду розкидав. Мало не пiшов. З двома вогнестрiльними в корпус. Ну, е Бог на небi, е! – узяли Скомороха. Речдоки зiбранi, свiдки е… Менi зараз Стратичук по телефону доповiв: готовий чистосердечне пiдписати. Натомiсть, сучий син, нотарiуса вимагае. Заповiт скласти вирiшив. Ну нiчого, днi три, лiкарi сказали, протягне – буде йому нотарiус. І можна справу закривати. До речi, нагадаете ще раз, звiдки тi вiршi були? – Якi? А-а… Шекспiр, «Отелло». – Це де негр бабу свою душить? – Так. – А ну ж бо, ану! – «…Ви – страшнi, коли отак поводите очима… Чого менi так страшно – я не знаю; таж я нiчим не винна перед вами – i все ж я почуваю, що боюсь!» Матвiю Андрiйовичу, вiн ii пiсля цього не вiдразу душить! Там у них дiалог. Потiм Отелло душить Дездемону, i, не додушивши, двiчi ударяе кинджалом. – Точно! Нiж у нього вiдiбрали. Значить, збирався спершу душити, а потiм ножем… Ясно. Шкода, Валерiю Яковичу, що ми з вами ранiше не познайомилися! Залучили б як експерта! Ми обидва смiемося цьому несмiшному жарту, пiдполковник наливае знову: «За все, що добре закiнчуеться!» – i якраз коли ми чаркуемося, лунае стукiт в дверi. На порозi у супроводi чергового з’являеться моя Наталя. 3 Поки ми iхали додому – за шаленi грошi, опiвнiчним таксi – Наталя спершу ображалася: я, мовляв, рознервувалася, а вiн iз ментами коньяк глушить! Потiм раптом замовкла, притислася до мене, i так ми сидiли, обнявшись, до самого будинку. Мир. Все обiйшлося, все добре. Все вона чудово розумiе. І я ii розумiю: перехвилювалася за коханого чоловiка. Денис вже спав, а ось ми довго не могли заснути. Лежали в лiжку, я Наташцi переповiдав своi пригоди, барвисто, в особах, розплiскуючи залишки переляку, переплавляючи iх на смiх, на дрiб'язкову клоунаду, а далi якось раптом… Нi, не заснули. Навпаки. Розбудив мене телефонний дзвiнок. О пiв на десяту. Дзвонив круглощокий пiдполковник Качка. Просив зайти, звiрити i пiдписати свiдчення. Але вже не в привокзальне вiддiлення, а на Совнаркомiвську, в «Сiрий Будинок». На аудiенцiю до слiдчого я вирушив пiшки – на щастя, вiд вулицi Фрунзе до Совнаркомовськоi рукою подати. Символiчно, однак: Фрунзе начебто i сам був наркомом, якщо я не помиляюся. А у нас зараз наркомами наркоманiв звуть. Чергового на входi про мiй вiзит попередили заздалегiдь. Мигцем поглянув у журнал, у пред'явлений паспорт i вiдразу ж видав пропуск, суворо попередивши: «Не забудьте здати на виходi!» Спробуй-но тут забути, аякже! Це в Австралii один мiй приятель примудрився заначити разовий пропуск у тамтешне Мiнiстерство Оборони – просто так, як сувенiр на згадку! Вартовому на виходi сказав, що пропуск загубив, i поки бiдолаха-абориген, жертва цивiлiзацii, мiркував, що робити – спокiйнiсiнько собi пiшов. А нам Австралiя не указ! Загубиш пропуск – мабуть, взагалi звiдси не випустять. Поневiрятимешся зi стогоном поверхами, як безпритульна примара комунiзму, i гримiтимеш ланцюгiв до кiнця своiх днiв… – Пробачте, де тут 36-а кiмната? – П'ятi дверi по коридору. Оце вже було по-дорослому! Справжнi апартаменти старслiда з особливо важливих. Певно, у вiддiленнi йому тимчасову «хижку» видiлили, яка вже знайшлася. Величезний стiл: лiтера «Т» червоного дерева. На стiнах – панелi «пiд дуб» (або насправдi дубовi?!), книжковi полицi, тяжкi портьери на вiкнах. Розкiшне письмове приладдя (чорнена бронза…), два телефони «пiд старовину». Новенький комп'ютер виглядав у цьому оточеннi пiдозрiлим iноземцем. – Здрастуйте, Валерiю Яковичу. Сiдайте. Крiсла оббитi скрипучою шкiрою. Сядеш – потонеш. – Ось, ознайомтеся, – беру пачку листкiв, роздрукованих на «лазерцi». Навздогiн вручаеться зелений маркер. – У разi розбiжностей – правте. Оперативно працюють! І коли встигли? Читаю. Фрази сухi, казеннi, не моi – але по сутi, нiбито, все вiрно. Хороша пам'ять у пiдполковника Качки! Стоп. А це що? – Вибачте, Матвiю Андрiйовичу… Тут написано: «Почувши пiдряд три пострiли»… – Щось не так? – Ну, спочатку я взагалi не зрозумiв, що це пострiли. Думав, хлопчаки з петардами. І, крiм того, пострiлiв були два. – Ви упевненi? Не помиляетеся? – Ну… – я завагався, спробував пригадати. – Начебто, два. Але ручатися не стану. – Я розумiю вас, Валерiй Якович. Йшли, думали про свое, пiд ноги дивилися, щоб не впасти… А пострiлiв насправдi були три. Один попереджувальний, в повiтря, i два в нього. Качка дивиться на мене. Ласкаво, по-батькiвськи. Вiн дивиться – а менi вже, загалом, все ясно. Звичайно, пострiлiв були два. Обидва – у злочинця. А пiдполковнику треба, щоб три. Щоб перший – попереджувальний. Ясна рiч, начальство у будь-якому разi закрие очi – небезпечний манiяк, не якийсь там задрипаний кишеньковий злодiй. Чому б не пiти назустрiч хорошiй людинi? – Гадаю, ви маете рацiю. Хай залишаеться три пострiли. Я, швидше за все, помилився. Качка кивае. Ми чудово один одного зрозумiли. Читаю далi. Пару дрiбних неточностей виправив. Бiля кожноi правки вивiв на полях: «Виправленому вiрити» – i пiдпис. Ще один пiдпис – в кiнцi, пiсля «З моiх слiв записано правильно». – Велике спасибi, Валерiю Яковичу. Ви нам дуже допомогли. Ну, бувайте здоровi. Якщо знадобиться, ми вас ще викличемо, але, думаю, потреби такоi не виникне. До суду Скоморох, судячи з дiагнозу, не доживе… Всього найкращого. Попри те, Матвiй Андрiйович подзвонив менi наступного тижня. 4 Знайомий кабiнет. Зате сам пiдполковник Качка, друг-товариш по чарцi, сьогоднi незнайомий. Немовби заново до мене придивляеться. Сидить, цигарку в пальцях крутить. Але прикурювати не поспiшае. Мовчить. Я теж мовчу. Врештi-решт, це вiн мене викликав. Йому i говорити першому. – Скажiть, громадянине… е-е-е… пане Смоляков. Чи були ви знайомi з громадянином Кожум'якою Миколою Ігоревичем? Щось ми сьогоднi занадто офiцiйнi. Інтригуеш, начальнику? Кривлюся. – Та начебто нi. Прiзвище не пам'ятаю. Може, в обличчя… – Ось фотографiя. Упiзнаете? Чоловiк. Приблизно одного зi мною вiку. Пласке, рябе обличчя, нiс картоплею, каштанове волосся недбало розчесане на косий продiл. – Нi, не знаю. Хоча… – ще раз вдивляюся у фотографiю. – Спробуйте пригадати. Чесно намагаюся. У головi прокручуеться калейдоскоп облич. Примiряю iх, немов маски, до фотографii. Маски… грим… обличчя – клоунський типаж, кров на щоцi, надiрване вухо… – Скоморох?! – А хто ж, як не вiн. Так ви були знайомi? – Нi. Тодi, на Гиiвцi, побачив уперше. – З одного боку, у мене немае пiдстав вам не вiрити, – голос Матвiя Андрiйовича звучить скрадливо. Не голос, а котяча лапа: оксамит приховуе гострi пазурi. – Але з iншого боку: як ви у такому разi поясните, що покiйний Кожум'яка Микола Ігоревич, вiн же Скоморох, згадуе вас у своему заповiтi? Стеля валиться на голову. – …Мене?! Мабуть, все, що я думаю з цього приводу, написано аршинними буквами на моiй фiзiономii. Тому пiдполковник питань бiльше не задае. Щоб порятувати мене вiд iнфаркту. Вправно, немов картковий шулер, пускае по столу два аркуша ксерокопiй. – Ознайомтеся. У моiх руках – копiя завiреного нотарiусом заповiту Кожум'яки Миколи Ігоревича, що знаходився на момент пiдписання «при повному розумi i тверезiй пам'ятi». У останньому я, правду кажучи, сумнiвався. Наступнi рядки пiдтверджують сумнiви: «Рiзьблений же вирiб з кiстки домашньоi тварини, зроблений згiдно китайськоi традицii „Куля-в-кулi“, заповiдаю Смолякову Валерiю Яковичу, що проживае за адресою…» Адреса правильна. Моя адреса. – А ось i вiн… Рiзьблений вирiб, – Матвiй Андрiйович витягуе з ящика столу якусь дрiбничку. – Вiзьмiть, не бiйтеся. Дiйсно: «Куля-в-кулi». Найкрупнiша, зовнiшня – трохи бiльше кульки для пiнг-понгу. Скiльки ж iх тут, куль цих? Чотири? П'ять? Майстерне рiзьблення, фiгурнi отвори у формi листя, квiтiв, значкiв «Інь-Ян» i хитрих закарлюк. А всерединi, в самiй глибинi, щось тьмяно мерехтить, переливаеться бузковим… бордовим?.. нi, все-таки бузковим свiтлом. Красива цяцька. І тут я збагнув! – Ви що тут, зовсiм охрiнiли?! – здаеться, я з посвистом шепочу, але скло у вiкнах вiдгукуеться слабким деренчанням. – Якого… бiса?! Я питаю: якого бiса ви сказали вашому манiяку, як мене звуть?! І адресу?! А якщо його приятелi тепер завiтають?! У мене син-пiдлiток! Дружина! А якщо… Не можу зупинитися. Кричу, сам себе лякаючи: «наiхати» на пiдполковника мiлiцii у його власному кабiнетi?! А Качка знiтився, клiпае, безуспiшно намагаючись вставити хоч слово: – Не давали ми йому вашоi адреси!.. – Це свавiлля! Гiрше! Це спiвучасть у злочинi! – …не давали! Адже вiн i не питав! Ми взагалi нiчого… – Звiдки ж вiн тодi дiзнався?! Кулька випадае з пальцiв. Котиться до слiдчого. Гасне блиск в серцевинi. Нiби фiнальний прожектор наприкiнцi спектаклю. Я поступово вихолоджуюсь, i менi стае соромно за хлоп'ячий спалах. Але, як не дивно, Матвiй Андрiйович, схоже, зовсiм не образився. Навпаки: розцвiв, заусмiхався. – Ось i ми думали: звiдки? Може, знайомi ви були? Може, приховуете? Тепер-бо ясно… Кулька ця, до речi, у Скомороха при собi була на момент арешту. А приятелiв не бiйтеся: немае у нього приятелiв, один працював, гад. І претензiй з боку родичiв теж не бiйтеся: заповiт законний, завiрено нотарiусом. Вiн же вам не квартиру, як дружинi, заповiдав! Кулька – безглузда дрiбничка, нашi експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотарiус уведе вас у право спадкоемства… Справдi, тiльки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабiнетi з’явився досить молодий iще чоловiк у ореолi «пiвнiчного сяйва»: блиск лисини, лакованi черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкiй золотiй оправi. Вивалив на стiл купу паперiв, показав, де поставити пiдпис, здер дванадцять гривень п'ятдесят копiйок мита (добре, що грошi при собi були!), потиснув менi руку i дематерiалiзувався. Я очманiло дивився на спадок. – Що ж, вiтаю, – встав з-за столу пiдполковник, показуючи, що аудiенцiя закiнчена. – Бiльше у мене до вас питань немае. Йду вже, йду… Удома я продемонстрував кульку Наталi. Разом iз копiею заповiту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потiм оглянула кульку уважнiше i дещо скептичнiше. Вчиталася в текст заповiту. А коли я, знiчено затинаючись, пояснив, хто е наш добродiйник Скоморох-Кожум'яка – пролунав грiм: – Лерка, з глузду з'iхав? Якого дiдька ти дав манiяку нашу адресу?! Я навiть не образився. Пригадав миролюбнiсть пiдполковника. Проте виправдовуватися довелося аж пiвгодини. – Може, вона антикварна? Дорога? – поцiкавилася врештi дружина, змiнивши гнiв на ласку. – Ага, аякже! Тодi б з мене не дванадцять п'ятдесят мита злупили! Аргумент видався Наталi досить переконливим, i вона втратила до кульки рештки зацiкавлення. Денис, що саме повернувся зi школи, повертiв iграшку в руках, скривився: «Фiгня якась,» – i пiшов у свою кiмнату. На сервантi кулька виглядала недоречно, тому я закинув ii до найближчоi вази. Хай лежить. 5 – Там Денис з ящика епiстолу витяг, – Наташка вказала пальцем на телевiзор, на якому бiлiв довгий конверт. – Поминальну. Тобi, бiженцю ти наш! Цiкавляться, коли врештi добiжиш!.. Це був звичний для нашоi сiм'i жарт. Десять рокiв тому, коли мама з дiдом зiбралися чкурнути в Штати, я примудрився отримати статус бiженця. За компанiю. Настав час великих змiн: рок-н-рол i Союз були вже мертвi, хоча прикидались живчиками, а ми – ще нi, i нам залишалося тiльки тупо дивитися на ряди банок з хрiном у «Гастрономах». Телевiзор заливався, як цвинтарний соловей; грошi мутували в шпалери для сортирiв. Мама силомiць витягнула нас iз Наталiею i шестирiчним Дениском до Москви, у посольство США, ми простирчали там у натовпi пiвдня на спецi, не маючи змоги вийти хоч на хвилину. Анкети, бланки, довiдки… Найчiткiше закарбувалася в пам’ятi грудаста баба-зоотехниця Арiна Тихонiвна Шапiро. Вона народилася у селi Великi Варнаки, на собi мала поцяцьковану квiточками шаль i ситцевий сарафан iз рюшами, та активно страждала вiд погромiв. Будь-хто охочий мiг отримати про ii пригноблення детальний звiт. Попри те, жертву насильства слухали неохоче, спiвчувати й зовсiм не бажали, а потай навiть заздрили ii непохитному здоров'ю: примара медогляду жахала багатьох. Вже не знаю, чому. Дениско просився у туалет, хотiв iсти; пiзнiше, коли ми вже покинули гостинну будiвлю, вiн зупинився бiля смiтника у дворi й сумно сказав: «Кашею пахне!..» Коли передi мною нарештi постав похмурий Вiдповiдальний Спiвробiтник Служби Іммiграцii й Натуралiзацii, осатанiлий вiд багатогодинноi спiвбесiди з вiд’iжджантами, я поспiвчував йому i собi. Вголос. Це був перший випадок, коли моя балакучiсть виявилась доречною. «Ви збираетеся iхати?» – з цiкавiстю запитав Вiдповiдальний Спiвробiтник, який раптом став схожим на людину. Нi, чесно вiдповiв я. І виправився: думаю, що нi. Хiба якщо танки на вулицях… «Вас гнобили?» – у Вiдповiдального Спiвробiтника пробився легкий, майже невловний акцент. Або просто натяк. Нi, чесно вiдповiв я. І не дуже ревно виправився: ну, не особливо… «А навiщо ви тодi подали документи?!» – Вiдповiдальний Спiвробiтник схилився до мене, щоб уважно роздивитися мое обличчя. Нiби дивовижну рибу в акварiумi. Не знаю, чесно вiдповiв я. Мама дуже просила, а дiд старенький, його засмучувати не можна. Ось i подав. Адже все одно не приймете. Зовнi, вислухавши нашу бесiду, вся черга дружно поставила менi дiагноз: дегенерат. І дарма. Я здобув жаданий ними статус, «вiдповiдно до розд. 207 (с) Закону США про Іммiграцiю i Нацiональнiсть (INA), з урахуванням поправок…», а бiльшiсть iз цих досвiдчених, битих, заздалегiдь готових на будь-якi пiдступи прохачiв залишилася нi з чим. Вiдтодi й до цього дня (слава заокеанськоi бюрократii!) я отримую регулярнi нагадування: «Якщо ви в такий-то термiн… будете позбавленi… вашi данi…» «Поминальнi епiстоли», смiеться Наташка. Я дегенерат. Я викидаю епiстоли у смiтник. Бiжи, Лоло, бiжи… Абсолютно не уявляю, що робитиму за океаном. Жити на допомогу? Кому я там здався iз моею професiею, точнiше, з повною ii вiдсутнiстю?! Інодi, матюкаючи життя за марноту марнот, направду розумiю: iнакше я вже просто не зможу iснувати. Вода для щипавки, бруд для черв'яка – ось що таке для мене щоденна метушня, гризня, безглузда самодiяльнiсть i посиденьки з такими ж бiдахами, як я сам. Вiднiми – здохну. Думаю, патрiотизмом тут пахне менш за все. Егоiзмом пахне. – Денис знову прогуляв школу, – сказала Наташка. Я спиною вiдчував ii погляд: напружений, очiкувальний. – Менi дзвонила завуч. Намагаючись вiдмовчатися, ховаю конверт у бюро. Вдаю, нiби порпаюсь у паперах. Як на те, пiд руку не трапляеться нiчого путнього, окрiм старезного вiрша, написаного до народження сина. «Тiлi-бом, тiлi-бом, йде пологовий обертом…» Папiр потерся на згинах, чорнило вицвiло. Давно минулi днi… – Ти абсолютно не займаешся дитиною. Вчора вiд нього пахло пивом. Вечiрнiй моцiон. Наталi треба скинути напругу дня. Насправдi Дениско не такий вже й поганий. Вчиться нормально. Ходить на карате: я поряд з ним – немiчна нiкчема. Леонiд Петрович, Денисiв тренер, дуже добре про нього вiдгукуеться. Отже, пивом? У його роки я пив за гаражами нудотно-солодку настоянку «Полуничка», закушуючи скибочкою «Докторськоi». А одного разу, пiдгулявши в компанii друзiв-телепнiв, став розкидати по двору порожнi пляшки – цiлковито впевнений, що за нiч вони ляжуть у борозну, зiйдуть i заколосяться. Менi теж завуч додому дзвонила. – Йому через рiк вступати! А вiн сам не знае, чого хоче! – Я теж не знав… Оце дарма. З дружиною, що захотiла виговоритись, треба мовчати. Як партизан. Як Аладдiн у казцi. «І зустрiне тебе в пiдземеллi жiнка, лицем подiбна до матерi твоеi, кличучи „Сину! Сину мiй!“ – але стережися, бо, вимовивши хоч слово, пропадеш i навiки залишишся там…» Тепер це надовго. Коли прийде Дениско, йому вже нiчого не залишиться. Крiм курки iз захололими макаронами. Решту отримаю я. – Воно i видно! Подивися на себе! Ти хочеш сину такоi ж долi? Наташка розчервонiлася, очi горять праведним гнiвом. Ми дуже любимо один одного. Це правда. Ми обидва дуже любимо Дениска. Це теж правда. Ми – всi трое – дуже часто чiпляемося гострими кутами. Вiд любовi. І це куди беззаперечнiша правда, нiж двi попереднi. Сiдаю на диван. Я знаю, що вiдбуватиметься у найближчi двадцять хвилин. Архiтектонiка п'еси, зiграноi вже тисячу разiв. Експозицiя i зав’язка благополучно вiдбулися. Тепер – розвиток дii, кульмiнацiя i розв'язка. Постановочний план затверджений худрадою нинi, i повсякчас, i на вiки вiкiв, амiнь. Головне – вчасно подавати реплiки, терпляче чекаючи завiси. Не пускаючи драму досередини. Формально будучи учасником, залишатися глядачем. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/genri-oldi/vash-vih-d-abo-blazn-v-hovaut-za-ogorozheu/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.