Вiдьмак. Сезон гроз Анджей Сапковський Вiдьмак #8 У королiвствi Керак на Геральта чекають новi випробування. Зараз вiн – мисливець за чудовиськами, якого найняли для вбивства. Пiсля знищення черговоi небезпечноi потвори трое одягнених у чорне мосьпанiв арештовують Геральта. Тепер i вiн у бiдi: його позбавили двох вiдьмацьких мечiв. Вiдьмак змушений докласти всiх зусиль, аби повернути зброю… Обережно! Ненормативна лексика! Анджей Сапковський Вiдьмак Сезон гроз © Andrzej Sapkowski, Warszawa, 2013 © CD PROJEKT S.A., карта, обкладинка © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017 Обережно! Ненормативна лексика! * * * Вiд упирiв, вiд анахтемцiв, вiд створiнь довголапих i вiд iстот, що вночi стукають, збав нас, Боже!     Благальна молитва, вiдома як «The Cornish Litany», датована мiж XIV–XV ст. Кажуть, начебто прогрес розганяе морок. Але завжди, завжди буде iснувати темрява. І завжди буде в темрявi Зло, завжди будуть у темрявi iкла й пазурi, убивство й кров. Завжди будуть iстоти, якi вночi стукають. А ми, вiдьмаки, iснуемо для того, аби стукнути iх.     Весемiр iз Каер Морену Хто змагаеться зi страховищами, тому слiд стерегтися, щоб самому не перетворитися на страховище. І коли довго споглядаеш у прiрву, прiрва також споглядае в тебе[1 - Пер. iз нiм. А. Онишко (зi змiною). (Тут i далi прим. пер.)].     Ф. Нiцше. По той бiк добра й зла Споглядання в прiрву я вважаю суцiльним iдiотизмом. На свiтi е достатньо речей набагато вартiснiших, щоб у них споглядати.     Любисток. Пiвстолiття поезii Роздiл 1 Вiн жив, тiльки щоб убивати. Лежав на нагрiтому сонцем пiску. Вiдчував тремтiння грунту, донесене притиснутими до землi перистими вусиками та щетинками. Хоча тремтiння лишалося вiддаленим, Ідр вiдчував його виразно й чiтко; орiентуючись на нього, мiг окреслити не тiльки напрямок i темп пересування жертви, але i ii вагу. Для бiльшоi частини хижакiв, що полювали схожим чином, вага здобичi мала вирiшальне значення – скрадання, атака та переслiдування призводили до втрати енергii, яку треба було компенсувати енергетичною вартiстю поживи. Бiльшiсть подiбних до Ідра хижакiв вiдмовлялися вiд нападу, якщо здобич була занадто малою. Але не Ідр. Ідр iснував не для того, аби iсти та пiдтримувати рiд. Не для того його створили. Жив вiн, щоб убивати. Обережно пересуваючи нiжки, вiн вилiз iз ями вiд поваленого дерева, переповз замшiлу колоду, трьома стрибками подолав вiтролом; наче дух, промайнув галявину, занурився в зарослий папороттю пiдлiсок, розтанув у гущавинi. Рухався швидко та безшелесно, чи бiгом, чи стрибаючи, наче величезний коник. Занурився в сухостiй, припав до пiдлiску сегментованим панциром черева. Тремтiння грунту ставало все виразнiшим. Імпульси вiд вiбрисiв та щетинок Ідра вкладалися в картину. У план. Ідр уже знав, як дiстатися до жертви, у якому мiсцi перетяти iй шлях, як змусити втiкати, як довгим стрибком упасти на неi ззаду, на якiй висотi вдарити та тяти гострими, наче бритви, жувальцями. Тремтiння та iмпульси вже вибудовували в ньому радiсть, що ii вiдчуе, коли жертва заборсаеться пiд його тягарем, ейфорiю, яку дасть йому смак гарячоi кровi. Розкiш, яку вiн вiдчуе, коли повiтря роздере вереск болю. Вiн трохи тремтiв, розкриваючи та закриваючи клешнi й педiпальпи. Вiбрацii землi були надто виразнi, а ще вони роздiлилися. Ідр уже знав, що жертв бiльше, скорiше трое, а може, i четверо. Пiд двома грунт трусився звично, тремтiння третьоi вказувало на малi вагу й масу. Четверта ж – якщо й справдi була якась четверта – породжувала тремтiння нерегулярнi, слабкi та невпевненi. Ідр знерухомiв, напружився й виставив антени над травою, дослiджував рух повiтря. Тремтiння грунту нарештi просигналiзувало про те, на що Ідр чекав. Жертви роздiлилися. Одна, найменша, лишилася позаду. А та четверта, невиразна, зникла. Був то фальшивий сигнал, брехливе вiдлуння. Ідр не став звертати на нього увагу. Мала здобич iще бiльше вiддалилася вiд iнших. Грунт затрясся сильнiше. І ближче. Ідр напружив заднi нiжки, вiдштовхнувся й стрибнув. * * * Дiвчина жахливо закричала. Замiсть утiкати завмерла на мiсцi. І кричала без перерви. * * * Вiдьмак кинувся в ii бiк, у стрибку витягаючи меч. І вiдразу зрозумiв, що щось не так. Що його надурили. Чоловiк, який тягнув вiзок iз хмизом, крикнув, у Геральта на очах його пiдкинуло на сажень угору, а кров бризнула з нього широко та рясно. Вiн упав, аби вiдразу пiдлетiти знову, цього разу двома стiкаючими кров’ю шматками. Уже не кричав. Тепер пронизливо кричала жiнка, яка, як i ii донька, завмерла, паралiзована страхом. Хоча й не вiрив, що це йому вдасться, вiдьмак зумiв ii врятувати. Пiдскочив i пхнув iз силою, вiдкидаючи забризкану кров’ю жiнку зi стежини в лiс, на папороть. І вiдразу зрозумiв, що й цього разу це був пiдступ. Фортель. Сiрий, плаский, багатонiжковий i неймовiрно швидкий абрис уже вiддалявся вiд вiзка та першоi жертви. Сунув у напрямку другоi. До дiвчини, яка продовжувала вищати. Геральт кинувся слiдом. Якби дитина й надалi стирчала на мiсцi, вiн би не встиг. Але дiвчинка продемонструвала притомнiсть i стрiмголов кинулася навтьоки. Сiра потвора наздогнала б ii легко й без зусиль, наздогнала б, забила й повернулася, щоб прикiнчити й жiнку також. І так би воно й сталося, якби не було там вiдьмака. Вiн наздогнав потвору, стрибнув, придавлюючи пiдбором одну iз заднiх нiжок. Якби не миттевий вiдскiк, втратив би ногу: сiре створiння крутнулося з несамовитою спритнiстю, а його серпоподiбнi жувальця клацнули, схибивши на волосину. Ранiше, нiж вiдьмак вiдновив рiвновагу, потвора вiдштовхнулася вiд землi та атакувала. Геральт захистився рефлекторним, широким i досить хаотичним ударом меча, вiдкинув потвору. Рани iй не завдав, але перехопив iнiцiативу. Скочив, дострибнув, тнучи вiд вуха, розрубуючи панцир на пласкому цефалотораксi[2 - Головогруди – частина тiла головоногих, до якоi крiпляться кiнцiвки та ротовi частини.]. Ранiше, нiж приголомшене створiння оговталося, другим ударом вiдсiк йому лiве жувальце. Потвора кинулася на нього, махаючи лапами, намагаючись жувальцем, що лишилося, заколоти його, наче тур. Вiдьмак вiдрубав iй i те, друге. Швидким зворотним ударом вiдхльоснув одну з педiпальп. І знову рубанув по цефалотораксу. * * * До Ідра врештi дiйшло, що вiн у небезпецi. Що мусить тiкати. Вiн мусив тiкати, тiкати далеко, заховатися десь, закопатися в укриття. Жив вiн тiльки для того, щоб убивати. Щоб убивати, вiн мусив регенерувати. Мусив утiкати… Тiкати… * * * Вiдьмак не дав йому втекти. Наздогнав, наступив на заднiй сегмент тулуба, тяв згори з розмаху. Цього разу панцир головогрудей пiддався, з трiщини бризнула й полилася густа зеленувата кров. Потвора борсалася, ii кiнцiвки дико били об землю. Геральт тяв мечем, цього разу повнiстю вiддiляючи пласку голову вiд решти. Важко дихав. Звiддаля загримiло. Вiтер, що оце раптом здiйнявся, i небо, яке почало швидко темнiшати, сповiщали про наближення грози. * * * Альберт Смулька, новопризначений гмiнний жупан[3 - …новопризначений гмiнний жупан – жупаном у правовiй системi давньоi Польщi називався королiвський чиновник, який мав повноту адмiнiстративноi влади на рiвнi окремих територiальних одиниць; гмiною ж в адмiнiстративному подiлi Польщi зветься найменша територiальна одиниця (походить вiд нiм. Gemeinde – «спiльнота», «громада»).], уже пiд час першоi зустрiчi нагадував Геральтовi брукву: був кругленький, неохайний, товстошкiрий i взагалi-то зовсiм нецiкавий. Інакше кажучи, не дуже вiн вiдрiзнявся вiд iнших урядникiв гмiнного рiвня, з якими доводилося вiдьмаковi контактувати. – Значить, то правда, – сказав жупан. – Шо як вiдьмак ти на клопоти валечний. Йонас, мiй попередник, – продовжив за мить, не дочекавшись iз боку Геральта жодноi реакцii, – нахвалитися тобою не мiг. Вiриш, шо я його за брехуна вважав. Значить, шо йому не до кiнця вiрив. Знаю, як дiла вмiють казочками обростати. Особливо серед люду темного: там, куди не плюнь, чи диво, чи чудо, чи iнший який вiдьмак iз силами нелюдськими. А ти, бач, показав, шо воно правда щира. Там, у бору, за рiчечкою, людей зникло – i не полiчити. А як тудой до мiстечка дорога коротша, то й ходили, дурнi… На власну погибель. Не зважаючи на перестороги. А нинi такий уже час, шо краще не швендяти по пустках, по лiсах не лазити. Усюди потвори, усюди людоiди. У Темерii, на Тукайському узгiр’i, осьо ось як страшенна справа сталася, п’ятнадцятеро людей у поселеннi вугiльникiв якийсь упир лiсовий повбивав. Роговизною те поселення звалося. Чув ти напевне. Не? Але, шоб я здох, правду кажу. Начебто й чорнокнижники слiдство в тiй Роговизнi вчиняли. Ну, шо там казати. Ми теперички тута, в Ансегiсi, у безпецi. Тобi дякуючи. Вийняв iз комода скринечку. Розклав на столi аркуш паперу, макнув у каламар перо. – Обiцяв ти, шо страшидло вб’еш, – промовив, не пiдводячи голови. – Тож слова на вiтер не кидав. Чесний ти, як на волоцюгу… Та й тим людиськам життя врятував. Бабi й дiвулi. Подякували вони хоч? У ноги кинулися? «Не кинулися, – зцiпив зуби вiдьмак. – Бо ще не цiлком опритомнiли. А я звiдси поiду ще до того, як вони опритомнiють цiлком. До того, як зрозумiють, що я використав iх наче принаду, у пихатому зарозумiннi повiривши, що зумiю врятувати всю трiйцю. Поiду ще до того, як до дiвчинки дiйде, доки зрозумiе вона, що з моеi провини вона тепер напiвсирота». Почувався вiн поганюще. Напевне, був то результат використаних перед битвою елiксирiв. Напевне. – Ото монструмо, – жупан посипав папiр пiском, тодi струсив пiсок на пiдлогу, – справжнiсiнька огиднiсть. Глянув я на трупа, як той принесли… Шо воно таке було? Геральт не мав щодо цього впевненостi, але не хотiв це виказувати. – Арахноморф. Альберт Смулька ворухнув губами, даремно намагаючись повторити. – Тьху, хай йому: як звати, так звати, псу на нього насрати. То тим мечем ти його засiк? Отим клинком? Можна глянути? – Не можна. – Ха, бо зачароване напевне лезо. І дорогим мусить… Ласий шматочок… Ну, але ми тут гала-гала, а час сплива. Умову виконано, час на платню. А передусiм формальностi. Розпишися на фактурi. Значиться, хрестик або який iнний знак постав. Вiдьмак узяв поданий йому рахунок, повернув до свiтла. – Гляньте на нього, – покрутив головою жупан, скривившись. – Нiби шо, читати вмiе? Геральт поклав папiрець на стiл, пiдiпхнув у бiк урядника. – Мала помилка, – сказав спокiйно й тихо, – вкралася до документа. Умовлялися ми на п’ятдесят крон. А фактура виставлена на вiсiмдесят. Альберт Смулька склав долонi, спер на них пiдборiддя. – То не помилка, – також знизив голос. – То, скорiше, доказ визнання. Ти забив страшенне страшидло, напевне ж була то непроста працечка… тож i ставка нiкого не здивуе… – Не розумiю. – Аякже. Не вдавай невинне дитятко. Хочеш мене переконати, що Йонас, як тут радив, не виставляв тобi таких ото фактур? Голову дам, шо… – Що «шо»? – перебив його Геральт. – Що вiн завищував рахунки? А рiзницю, на яку полегшував королiвську скарбницю, дiлив зi мною навпiл? – Навпiл? – Жупан скривив губи. – Не перебирай, вiдьмаче, не перебирай. Подумати тiльки, який важнячий. З рiзницi ти отримаеш третину. Десять крон. Для тебе воно й так чимала премiя. А менi бiльше належить, хоча б i через мою функцiю. Державнi урядники повиннi бути статечними. Чим урядник державний статечнiший, тим престиж держави вищий. А зрештою, шо ти про таке можеш знати? Шось мене ця розмова знудила. Пiдпишеш фактуру чи нi? Дощ дудонiв по даху, надворi лило, наче з цебра. Але вже не гримiло, гроза вiддалялася. Інтерлюдiя За два днi пiсля того – Дуже просимо, шановна, – владно кивнув Белогун, король Кераку. – Дуже просимо. Слуги! Стiльця! Стелю кiмнати оздоблював плафон, фреска, що зображувала вiтрильник серед хвиль, тритонiв, гiпокампiв[4 - …фреска, що зображувала вiтрильник серед хвиль, тритонiв, гiпокампiв – тритонами, згiдно з античною (а потiм – i середньовiчною та ренесансною традицiею), називалися морськi iстоти, яких зображали з риб’ячим хвостом (або й двома) замiсть нiг, iз мушлею, у яку вони сурмлять, викликаючи на морi бурi або стишуючи iх; гiпокампом же у давнiх грекiв називався морський кiнь iз риб’ячим хвостом (а iнколи – з риб’ячим хвостом замiсть задньоi пари нiг); згiдно з переказами, саме гiпокампiв запряжено в колiсницi морських богiв, зокрема й Посейдона.] i створiнь, що нагадували омарiв. А фреска на однiй зi стiн була мапою свiту. Мапою, як давно вже ствердила Корал, абсолютно фантастичною, що небагато спiльного мала зi справжнiм розташуванням суходолу та морiв. Але красива та зроблена зi смаком. Двое пажiв притягли та встановили важкезне рiзьблене карло. Чародiйка всiлася, поклавши руки на бильця так, аби ii вкритi рубiнами браслети стало добре видно й щоби неможливо було не звернути на них уваги. На завитому волоссi мала вона ще й рубiнову дiадемку, а в глибокому декольте – рубiнове колье. Усе спецiально для королiвськоi аудiенцii. Хотiла справити враження. І справляла. Король Белогун витрiщав очi, не зрозумiти, чи на рубiни, чи на декольте. Белогун, син Осмика, був, можна сказати, королем у першому поколiннi. Татко його згромадив досить значний маеток на морськiй торгiвлi, а також, здаеться, на морському розбоi. Прикiнчивши конкурентiв i монополiзувавши каботажнi плавання в регiнi, Осмик проголосив себе королем. Акт самозванчоi коронацii, по сутi, лише формалiзував статус-кво, тож не породив великих застережень i не викликав протестiв. Трохи ранiше в результатi приватних вiйн i военок Осмик уладнав прикордоннi та владнi конфлiкти iз сусiдами – Верденом та Цiдарiсом. Стало вiдомо, де Керак починаеться, де закiнчуеться й хто там володарюе. А раз володарюе, то е вiн королем, а тому надаеться йому такий титул. Природним чином титул та влада переходять вiд батька до сина, тож нiкого не здивувало, що пiсля смертi Осмика на тронi сiв його син Белогун. Щоправда, синiв Осмик мав бiльше – ще, здаеться, чотирьох, але всi вони зреклися прав на корону, один навiть начебто добровiльно. Таким ото чином Белогун владарював у Керацi вже рокiв бодай бiльше двадцяти, згiдно з родинною традицiею отримуючи зиски з корабельного будiвництва, транспорту, риболовлi та пiратства. Тепер же, сидячи на тронi, на пiдвищеннi, у соболиному ковпаку, iз берлом у руцi, король Белогун давав аудiенцii. Величний, наче жук-гнойовик на коров’ячiй купi. – Шановна й мила нам панi Литто Нейд, – привiтав вiн. – Наша улюблена чародiйка Литта Нейд. Вирiшила знову провiдати Керак. І, напевне, знову надовго? – Корисне менi морське повiтря. – Корал провокацiйно поклала ногу на ногу, демонструючи туфельки на моднiй пробцi. – За ласкавим дозволом вашоi королiвськоi милостi. Король обвiв поглядом синiв, що сидiли поряд. Обидва рослi, наче жердини, нiчим не нагадували батька, кiстлявого, жилавого, але не дуже показного зростом. Самi вони на братiв схожi не були. Старший, Егмунд, чорний, наче крук, Зандер – трохи молодший, майже блондин-альбiнос. Обидва поглядали на Литту без симпатii. Очевидним чином дратував iх привiлей, згiдно з яким чародii в присутностi королiв сидiли, тож на аудiенцiях iм надавали стiльцi. До того ж привiлей той мав загальне розповсюдження, i не можна було не звертати на нього уваги нiкому, хто хотiв би вважатися цивiлiзованим. А сини Белогуна дуже хотiли такими вважатися. – Ласкавий дозвiл, – повiльно промовив Белогун, – ми надамо. За однiеi умови. Корал пiдняла руку й уважно придивилася до своiх нiгтiв. Мало то просигналiзувати, що умови Белогуна мала вона деiнде. Король сигнал не вловив. А якщо й уловив, то вмiло це приховав. – Дiйшло до вух наших, – сапнув гнiвно, – що бабам, якi дiтей мати не бажають, шановна панi Нейд магiчнi декокти надае. А тим, що вже вагiтнi, допомагае плiд скинути. А ми тут, у Керацi, процедуру таку за неморальну вважаемо. – Те, на що жiнка мае природне право, – сухо вiдповiла Корал, – неморальним бути не може ipso facto[5 - У силу факту (лат.).]. – Жiнка, – король випростав на тронi худу постать, – мае право очiкувати вiд чоловiка лише двох подарункiв: на лiто вагiтностi, на зиму – лаптiв iз тонкого лика. Як перший, так i другий подарунок мае завданням своiм заякорити жiнку в домi. Бо дiм е мiсцем для жiнки вiдповiдним, приписаним iй природою. Жiнка з великим черевом та з потомством, вчепленим у ii спiдницю, вiд дому не вiддалиться, i не спадуть iй на думку жоднi дурнуватi iдеi, а це гарантуе душевний спокiй i чоловiковi. Спокiйний душевно чоловiк може важко працювати заради примноження багатства й добробуту свого володаря. Чоловiковi ж, який працюе в потi чола свого й без передиху, спокiйному за свое стадо, також не спадуть на думку жоднi дурнуватi думки. А коли жiнку хтось намовить, що може вона народжувати, якщо захоче, а якщо не захоче, то й не мусить, коли хтось до того ж пiдкаже iй спосiб та пiдсуне засiб, тодi, шановна, тодi-то порядок суспiльний починае хитатися. – Так воно i е, – втрутився княжич Зандер, уже вiддавна видивляючись нагоди, аби втрутитися. – Власне так! – Жiнка, яка не бажае материнства, – продовжував Белогун, – жiнка, яку не прив’яжуть до дому черево, колиска й дiтлахи, скоро пiддасться хтивостi, це справа будь-кому очевидна та неминуча. Тодi й чоловiк втратить душевний спокiй i рiвновагу духу, а в попереднiй гармонii його щось заскрегоче та засмердить, та що там: виявиться, що нiякоi гармонii там немае, як немае й жодного ладу. Особливо того ладу, у якому природною е щоденна важка праця. А також i те, що вiд важкоi працi тоi отримую i я. А вiд думок таких лише один крок до безладдя. До комплоту, бунту, заколоту. Ти зрозумiла, Нейд? Хто дае бабам засоби, що запобiгають вагiтностi чи роблять можливим ii переривання, той нищить суспiльний порядок, пiд’юджуе до крамоли та бунту. – Так воно i е, – втрутився Зандер. – Вiрно! Литта якось мало переймалася збереженням вдаваного авторитету та владностi Белогуна, бо ж достеменно знала, що як чародiйка вона недоторканна, а едине, що король може, – це теревенити. Утiм, стрималася вiд того, щоби прямо повiдомити йому, що в королiвствi його скрегоче та смердить уже вiддавна, що ладу в ньому стiльки, як кiт наплакав, а едина гармонiя, яку знають мешканцi, – то iнструмент музичний, рiзновид акордеона. І що вплутувати в те жiнок, материнство чи його небажання – доказ не лише мiзогенii, але й кретинiзму. – У твоему другому висновку, – сказала вона натомiсть, – уперто повертався мотив помноження багатства й добробуту. Я чудово тебе розумiю, бо й мiй власний добробут дивовижно менi до вподоби. І я нi за що у свiтi не вiдмовлюся вiд усього, що добробут менi забезпечуе. Я вважаю, що жiнка мае право народжувати, коли хоче, i не народжувати, коли не хоче, але через це не стану дискутувати, бо кожен мае право на якiсь там погляди. Зверну лише увагу, що за надану жiнкам медичну допомогу я беру платню. Це досить посутне джерело моiх прибуткiв. У нас, королю, економiка вiльного ринку. Не втручайся, дуже прошу, у джерело моiх прибуткiв. Бо прибутки моi, як ти добре знаеш, це також прибутки Капiтулу й усього братства. А братство геть погано реагуе на спроби ущемлення своiх прибуткiв. – Чи не намагаешся ти менi погрожувати, Нейд? – З чого б то? Мало того, я заявляю про допомогу й спiвпрацю, що заходить ген як далеко. Знай, Белогуне, що якщо через експлуатацiю та грабунки, якi ти впроваджуеш, дiйде в Керацi до безладдя, якщо запалае тут, пишномовно кажучи, смолоскип бунту, якщо пiднiметься бунтiвний мотлох, аби витягнути тебе звiдси за шию, скинути з трону й вiдразу пiсля того повiсити на сухiй гiлляцi… Тодi зможеш розраховувати на моiх побратимiв. На чародiiв. Прийдемо ми з допомогою. Не допустимо анi заколотiв, анi анархii, бо й нам вони не з руки. Тож отримуй i примножуй багатство. Примножуй спокiйно. І не перешкоджай примножувати iншим. Дуже прошу й добре тобi раджу. – Радиш?! – аж захлинувся, устаючи зi стiльця, Зандер. – Ти радиш?! Батьковi?! Батько е королем! Королi порад не слухають, королi наказують! – Сiдай, сину, – скривився Белогун, – i сиди тихенько. А ти, чарiвнице, слухай сюди. Маю тобi дещо сказати. – Ну? – Я беру собi нову дружину… Сiмнадцять рочкiв… Вишенька, скажу тобi. Вишенька на кремi. – Вiтаю. – Роблю я це з поглядiв династичних. Через турботу про спадкоемнiсть i лад у державi. Егмунд, який доти мовчав, наче камiнь, пiдвiв голову. – Спадкоемнiсть? – гарикнув, а злий блиск його очей не оминув уваги Литти. – Яку таку спадкоемнiсть? Ти маеш шiстьох синiв i вiсiм дочок, враховуючи побiчних! Мало тобi? – Сама бачиш, – махнув кiстлявою рукою Белогун. – Сама бачиш, Нейд. Мушу подбати про спадкоемнiсть. Чи маю залишити корону й королiвство тому, хто таким ото чином звертаеться до батька? На щастя, я ще живу й правлю. І правити маю намiр довго. Як уже сказав, я одружуюся… – І? – Якби… – Король почухав за вухом, глянув на Литту з-пiд примружених повiк. – Якби вона… Моя нова дружина, значить… Звернулася до тебе по тi засоби… Забороняю тобi iх давати. Бо я проти таких засобiв! Бо воно аморально! – Можемо про те домовитися, – усмiхнулася чарiвно Корал. – Твоiй вишеньцi, якщо вона звернеться, я iх не надам. Клянуся. – Оце я розумiю, – просяяв Белогун. – Ось, прошу, як ми чудово зумiли домовитися. На грунтi взаемноi поваги й обопiльного порозумiння. Бо навiть вiдрiзнятися треба ладно й складно. – Це вiрно, – втрутився Зандер. Егмунд напружився, вилаявся стиха. – У межах поваги й порозумiння, – Корал накрутила рудий локон на палець, глянула уверх, на плафон, – а також пiклуючись про гармонiю та лад у твоiй державi… Маю певну iнформацiю. Довiрену iнформацiю. Менi огидне доносительство, але шахрайство та злодiйкуватiсть огиднi менi ще бiльше. А йдеться, мiй королю, про нахабнi фiнансовi зловживання. Є тi, якi намагаються тебе обкрадати. Белогун нахилився на тронi, а обличчя в нього по-вовчому скривилося. – Хто? Прiзвища! Роздiл 2 Керак, мiсто у пiвнiчному королiвствi Цiдарiс, у гирлi рiчки Адалатте. Колись столиця окремого королiвства К., яке в результатi невмiлого правлiння та згасання панiвноi гiлки наслiдування захирiло, втратило значення й було подiлене сусiдами та поглинутим виявилося. Мае порт, кiлька фабрик, морський маяк i десь зо 2000 мешканцiв.     Еффенберг i Тальбот.     Encyclopaedia Maxima Mundi, т. VІІІ Затока iжачилася щоглами й повнилася вiтрилами, бiлими та рiзнокольоровими. Бiльшi кораблi стояли на рейдi, захищенi мисом та хвилеломом. У самому порту, бiля дерев’яних молiв, чаiлися судна меншi й зовсiм маленькi. На пляжах чи не кожне вiльне мiсце займали човни. Або рештки човнiв. На кiнчику мису, пошмаганий бiлими хвилями прибою, поставав морський маяк iз бiлоi та червоноi цегли, оновлений релiкт ельфiйських часiв. Вiдьмак штурхнув бiк кобили острогою. Плiтка пiдвела голову, роздула нiздрi, наче й вона втiшалася запахом моря, який доносив вiтер. Пiдгонена, рушила крiзь дюни. До вже близького мiста. Мiсто Керак, столиця так само називаного королiвства, розлiгшись на двох берегах пригирлового вiдрiзка рiчки Адалатте, було подiлене на три окремi, чiтко вiдмiннi райони. На лiвому березi Адалатте знаходився комплекс порту, доки та промислово-торговельний осередок, що охоплював верфi й майстернi, а також фабрики з переробки, склади, торжища та базари. Протилежний бiк рiчки, район, що звався Пальмiрою, заполонили халупи та хатинки бiдноти й працюючого люду, будинки й крами дрiбних торговцiв, бiйнi, м’яснi лавки та чисельнi кабаки й корчми, що оживали тiльки пiсля заходу сонця, бо Пальмiра була й районом розваг та заборонених утiх. Досить легко також, як знав Геральт, можна було тут втратити гаманець чи отримати нiж пiд ребро. Далi вiд моря, на лiвому березi, за високим гостроколом iз товстих колод, простягався, власне, Керак, квартал вузьких вуличок мiж кам’яницями багатих купцiв i фiнансистiв, факторiями, банками, ломбардами, шевськими та кравецькими закладами, магазинами та магазинчиками. Розташовано було тут також i корчми та будинки розпусти вищоi категорii, у тому числi заклади, що пропонували те саме, що в припортовiй Пальмiрi, але за значно вищу цiну. Центр кварталу утворювали чотирикутний ринок, будинок мiськоi ратушi, театр, суд, митниця й кам’яницi мiськоi елiти. Посеред ратушноi площi стояв на постаментi страшезно обiсраний чайками пам’ятник засновниковi мiста, королю Осмику. Була то явна липа, бо приморське мiсто iснувало задовго до того, коли Осмик прилiз сюди дiдько його знае звiдки. Вище на пагорбi стояв замок i королiвський палац, за формою та виглядом досить нетиповий, бо був то колись старий храм, перебудований та розбудований пiсля того, коли залишили його жерцi, скривдженi повною вiдсутнiстю зацiкавлення з боку мiсцевого люду. Пiсля храму залишилася навiть кампанiла, чи то дзвiниця з великим дзвоном, у який дотепер пануючий король Кераку Белогун наказував бити щоденно опiвднi та – вочевидь, на зло пiдданим – опiвночi. Дзвiн вiдiзвався, коли вiдьмак заiхав помiж першими хатами Пальмiри. Пальмiра смердiла рибою, пранням та кружалом, тiснява на вулицях була потворна, проiзд ними коштував вiдьмаковi чимало часу та терплячки. Вiн зiтхнув, коли нарештi дiстався до мосту й перебрався на лiвий берег Адалатте. Вода смердiла й несла грудки збитоi пiни – результат працi фарбарнi, що стояла вище за течiею. Звiдти вже недалеко було до шляху, що вiв до оточеного гостроколом мiста. Вiн залишив кобилу в стайнях перед мiстом, заплативши наперед за два днi й залишивши стаенному бакшиш, аби гарантувати Плiточцi потрiбний догляд. Скерував свiй шлях до вартiвнi. До Кераку ввiйти можна було лише крiзь вартiвню, пiсля проходження контролю та малоприемних процедур, що його супроводжували. Вiдьмака та необхiднiсть трохи дратувала, але вiн розумiв ii мету: мешканцiв району за гостроколом не дуже радувала думка про вiзити гостей iз портовоi Пальмiри, особливо в особi мореплавцiв iз чужих краiв, якi сходили там на берег. Вiн увiйшов до вартiвнi, дерев’яноi споруди зрубноi конструкцii, що мiстила, як вiн знав, кордегардiю. Думав, що розумiе, що на нього чекае. Помилявся. За свое життя вiн вiдвiдав чимало кордегардiй. Малi, середнi й великi, у закутках свiту близьких i цiлком далеких, у регiонах цивiлiзованих бiльше, менше або й узагалi поза цивiлiзацiею. Усi кордегардii свiту смердiли затхлiстю, потом, шкiрою й сечею, як i залiзом та маззю для його консервацii. У кордегардii Керака було так само. А скорiше було б, якби класичних запахiв кордегардii не перебивав важкий, задушний, стелi сягаючий сморiд пердiння. У меню гарнiзону тутешньоi кордегардii – у цьому не могло бути сумнiвiв – домiнували зернобобовi, як то горох, бiб i кольорова квасоля. А от тутешнiй гарнiзон був винятково дамський. Складався вiн iз шiстьох жiнок. Вони сидiли за столом i були поглинутi пiдвечiрком. Усi панi жадiбно сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало там у рiдкому перцевому соусi. Найвища зi стражниць, мабуть, комендантка, вiдсунула вiд себе миску, встала. Геральт, який завжди вважав, що бридких жiнок немае, раптом вiдчув, що його змушують ревiзувати цей погляд. – Зброю на стiл! Як i всi присутнi тут, стражниця була пiдстрижена пiд нуль. Волосся вже встигло трохи вiдрости, створюючи на лисiй головi неохайну щетину. З-пiд розiпнутих камзолу й сорочки виглядали м’язи живота, що породжували думку про великий зашнурований рулет. Бiцепси стражницi, аби залишатися в межах рiзницькоi образностi, мали розмiр свинячих окорокiв. – Зброю на стiл клади! – повторила вона. – Оглух? Одна з ii пiдвладних, досi схилена над мискою, трохи пiдвелася й перднула гучно й протягло. Їi товаришки зареготали. Геральт помахав рукавичкою. Стражниця дивилася на його мечi. – Гей, дiвчатка! Ідiть-но сюди! «Дiвчатка» встали досить неохоче, потягуючись. Усi, як помiтив Геральт, одягненi були в стилi, скорiше, вiльному й напiвоголеному, а головно – такому, що дозволяв похвалитися м’язами. Одна мала на собi короткi шкiрянi штани зi штанинами, розпоротими по швах, аби влiзли туди стегна. А за одяг вiд талii вгору слугували iй головно хрест-навхрест сплетенi ременi. – Вiдьмак, – заявила. – Два мечi. Сталевий та срiбний. Друга, висока й широка в плечах, як й iншi, безцеремонним рухом полiзла пiд сорочку Геральта, схопилася за срiбний ланцюжок, витягла медальйон. – Знак вiн мае, – пiдтвердила. – Вовк на знаку, з вишкiреними зубами. Виходить, i справдi вiдьмак. Пропустимо? – Правила не забороняють. Мечi вiн здав… – Власне. – Геральт спокiйно включився в перемовини. – Я здав. Обидва вони, сподiваюся, будуть у депозитi пiд охороною? З отриманням за розпискою? Яку я зараз отримаю? Стражницi, шкiрячи зуби, оточили його. Одна штурхнула наче неохоче. Інша голосно перднула. – Отим розписуюся, – пирхнула. – Вiдьмак! Найманий убивця потвор! А мечi вiддав! Вiдразу! Покiрний, наче який молокосос! – Морквинку свою також би здав, якби наказали! – То накажемо йому! Га, дiвулi? Нехай виймае з матнi! – Погляньмо, якi в тих вiдьмакiв морквинки! – Досить, – гарикнула комендантка. – Щось розiгралися ви, дiрки! Гонсхореку, сюди, швидко! Гонсхореку! З примiщення поруч вигулькнув лисий i немолодий мосьпан у бурiй опанчi та вовняному беретi. Вiдразу як увiйшов, розкашлявся, зняв берет i розпочав ним обмахуватися. Мовчки взяв обкрученi ременями мечi, зробив Геральтовi знак, аби вiн iшов слiдом. Вiдьмак не зволiкав. У мiшанцi газiв, що наповнювали кордегардiю, гази кишковi починали вже рiшуче переважати. Примiщення, до якого вони увiйшли, роздiляли солiднi залiзнi грати. Мосьпан в опанчi заскрипiв у замку величезним ключем. Повiсив мечi на вiшак поряд з iншими мечами, шаблями, кордами й кортеласами[6 - Повiсив мечi на вiшак поряд з iншими мечами, шаблями, кордами й кортеласами – серед досить вiдомоi читачевi зброi автор згадуе корди – бойовi ножi з широким лезом та односторонньою заточкою (зокрема, вiд тiеi назви походить слово «кортик») – та кортеласи (або iнколи «корделанси», назву яких виводять вiд «великий нiж, корд») – короткi масивнi шаблi, якi часто застосовували пiд час абордажних боiв на морi.]. Вiдкрив обшарпаний реестр, шкрябав у ньому поволi й довго, безперестанно кашляючи, ледь переводячи подих. Нарештi тицьнув Геральтовi розписку. – Я так розумiю, що моi мечi тут у безпецi? Пiд ключем i пiд охороною? Бурий мосьпан, важко дихаючи та сапаючи, зачинив грати, показав йому ключ. Геральта це не переконало. Кожнi грати можна розкрити, а звуковi ефекти флатуленцii[7 - …звуковi ефекти флатуленцii – флатуленцiя (вiд лат. flatus – «пердiж») – це надлишкове накопичення газiв у кишечнику; iнакше кажучи – метеоризм.] панi стражниць могли заглушити спроби вторгнення. Утiм, виходу не було. Треба було вирiшити те, заради чого вiн прибув до Керака. І якнайшвидше полишити мiсто. * * * Корчму, або ж – як називала ii вивiска – австерiю «Natura Rerum»[8 - Природа речей (лат.).] було розташовано в не дуже великому, але елегантному будинку з кедрового дерева з гострим дахом та високим комином. Фасад будинку оздоблював ганок зi сходами, обставленими великими алое в дерев’яних пiддонах. Із закладу линули кухоннi запахи, головним чином м’яса, що запiкалося на решiтках. Запахи були настiльки запаморочливими, що вiдьмаковi «Natura Rerum» вiдразу здалася Едемом, садом насолоди, щасливим островом, затишком благословенних, що стiкае молоком та медом. Швидко з’ясувалося, що Едем той – як i будь-який Едем – охороняеться. Мав свого цербера, сторожа з вогняним мечем. Геральт мав нагоду побачити його в справi. Цербер, хлоп низький, але мiцноi статури, на його очах вiдiгнав вiд саду худого юнака. Юнак протестував – кричав i жестикулював, що, схоже, цербера нервувало. – Тобi заборонено заходити, Муус. І ти добре про те знаеш. Тож iди геть. Не повторюватиму. Юнак вiдступив вiд сходiв так швидко, аби уникнути поштовху. Був вiн, як зауважив Геральт, передчасно полисiлий: рiдке й довге бiляве волосся починалося в нього тiльки вiд тiм’ячка, що взагалi-то справляло враження досить паскудне. – Та йохав я вас i вашi заборони! – крикнув юнак iз безпечноi вiдстанi. – Не дуже й хотiлося! Ви не однi-единi, до конкурентiв пiду! Задаваки клятi! Парвеню! Щит золочений, а на халявах гiвно! І воно менi стiльки важить, як оте гiвно! А гiвно завжди гiвном i залишиться! Геральт трохи занепокоiвся. Лисiючий юнак, хоча й паскудний з iнтер’еру, поводився цiлком аристократично, може, i не був забагатим, але в будь-якому разi елегантнiшим за нього. Тож якщо елегантнiсть була вирiшальним критерiем… – А ти куди, запитаю? – холодний голос цербера урвав потiк його думок. І пiдтвердив побоювання. – Це ексклюзивний заклад, – продовжив цербер, блокуючи собою сходи. – Значення слова розумiеш? То начебто виключений. Для декого. – Чому для мене? – Не одяг прикрашае людину. – Цербер, який стояв на кiлька сходинок вище, змiг глянути на вiдьмака згори. – Ти, чужоземцю, жива iлюстрацiя народноi мудростi. Твiй одяг не прикрашае тебе анiтрохи. Може, якiсь iншi прихованi якостi тебе й прикрашають, не стану розбиратися. Повторюю, це заклад ексклюзивний. Ми тут людей, якi, як бандити, вдягненi, не шануемо. Як i озброених. – Я не озброений. – Але виглядаеш так, наче навпаки. Тож тихенько ходи собi деiнде. – Постривай-но, Тарпе. В одвiрку з’явився засмаглий чоловiк в оксамитовому каптанi. Брови вiн мав кущистi, погляд – проникливий, а нiс – орлиний. І чималий. – Скорiше за все, – повчав цербера орлиний нiс, – ти не знаеш, iз ким маеш справу. Не знаеш, хто це до нас завiтав. Довге мовчання цербера засвiдчило, що й справдi не знае. – Геральт iз Рiвii. Вiдьмак. Знаний тим, що оберiгае людей та рятуе iм життя. Як тиждень тому тут, на наших околицях, в Ансегiсi, де вiн урятував матiр iз дитиною. А кiлькома мiсяцями ранiше в Цiзмарi – про що чимало говорили – прикiнчив левкроту-людожерку[9 - …прикiнчив левкроту-людожерку – левкротою в античнiй (а надалi й у середньовiчнiй) традицii називалася дивна хижа iстота, про яку вперше говорить Плiнiй Старший у «Природничiй iсторii», описуючи ii таким чином: «Тварина, що мае неймовiрну швидкiсть; розмiром вона з дикого вiслюка, з ногами оленя, шиею, хвостом та грудьми наче в лева, головою борсука, роздвоеним копитом, паща ii розтягуеться до вух, а замiсть зубiв одна суцiльна кiстка; кажуть, що ця тварина вмiе наслiдувати людський голос»; у середньовiчних бестiарiях у левкроти замiсть борсуковоi нерiдко з’являеться кiнська голова.], дiставши поранення. Як би я мiг заборонити заходити в мiй заклад тому, хто займаеться настiльки зацним промислом? Навпаки, я радий такому гостевi. І я маю за честь, що вiн захотiв мене провiдати. Пане Геральте, австерiя «Natura Rerum» вiтае вас на своему порозi. Я Феб Равенга, володар цього скромного закладу. Стiл, за який посадовив його метр, був накритий скатертиною. Усi столи в «Natura Rerum» – у бiльшостi зайнятi – було накрито скатертинами. Геральт не пам’ятав, коли вiн востанне бачив у корчмi скатерки. Хоча було йому цiкаво, вiн не роззирався, не бажаючи виглядати, наче простак та провiнцiал. Утiм, швидкий погляд дозволив помiтити обстановку скромну, але елегантну та витончену. Витонченою – хоча не завжди елегантною – була й публiка, у бiльшостi, як вiн оцiнив, купцi та ремiсники. Були капiтани кораблiв, засмаглi та бородатi. Не бракувало пiстряво одягнених панiв-шляхтичiв. Пахло тут також добре й витончено: печеним м’ясом, часником, кмином i великими грошима. Вiн вiдчув на собi погляд. Коли за ним слiдкували, його вiдьмачi вiдчуття сигналiзували про це миттево. Глянув кутиком ока та непомiтно. Тiею, що слiдкувала, – також досить непомiтно, так, що простому смертному було й не зауважити, – була молода жiнка з лисячо-рудим волоссям. Вона вдавала, що повнiстю поглинута iжею – чимось, що смаковито виглядало й навiть звiддаля спокусливо пахло. Стиль та мова тiла не залишали сумнiвiв. Не для вiдьмака. Вiн готовий був закластися, що була вона чародiйкою. Метр кахиканням висмикнув його з роздумiв та раптовоi ностальгii. – Нинi, – заявив урочисто й не без гордощiв, – ми пропонуемо теляче гузко, тушковане в овочах iз грибами та квасолею. Ягнячий кострець, печений iз баклажанами. Свинячу грудинку в пивi, подану з глазурованими сливами. Печену лопатку вепра, подану з яблуками в желе. Качину грудку з пательнi, подану з червоною капустою та журавлиною. Кальмарiв, нашпигованих цикорiем, iз бiлим соусом та з виноградом. Вудильника на решiтцi в сметанному соусi, поданого з тушкованими грушками. А також нашi звичайнi делiкатеси: гусяче стегенце в бiлому винi з пiдбором фруктiв, печених на пательнi, та тюрбо в карамелiзованих чорнилах каракатицi, поданих iз раковими шийками. – Якщо любиш рибу, – бiля столу невiдомо коли i як з’явився Феб Равенга, – то я щиро рекомендую тюрбо. З уранiшнього улову, зрозумiло. Гордiсть нашого шеф-кухаря. – Тодi тюрбо в чорнилах. – Вiдьмак ледь переборов у собi iррацiональне бажання замовити заразом кiлька страв, усвiдомлюючи, що це було б проявом поганого смаку. – Дякую за пораду. Уже став я вiдчувати муки вибору. – Яке вино, – запитав метр, – добрий пан бажае? – Прошу обрати щось вiдповiдне. Я погано розумiюся на винах. – Мало хто це визнае, – усмiхнувся Феб Равенга. – А геть небагато признаються. Не турбуйтеся, ми виберемо сорт i рiк, пане вiдьмак. Не заважатиму, бажаю вам смачного. Утiм, побажанню тому не судилося збутися. Геральт також не мав нагоди упевнитися, яке вино йому оберуть. Смак тюрбо в чорнилах каракатицi також мав того дня залишитися для нього загадкою. Рудоволоса жiнка раптом облишила iгри в потаемнiсть, знайшла його поглядом. Усмiхнулася. Вiн не мiг позбутися враження, що злостиво. Вiдчув тремтiння. – Вiдьмак, називаний Геральтом iз Рiвii? Запитання поставив один iз трьох одягнених у чорне мосьпанiв, якi тихцем пiдiйшли до столу. – Це я. – Іменем закону тебе арештовано. Роздiл 3 Якого присуду менi боятись? Адже чиню я по закону.     В. Шекспiр. Венецiанський купець[10 - Пер. з англ. І. Стешенко.] Призначена Геральтовi державна захисниця уникала дивитися йому в очi. Із завзятiстю, гiдною кращого зайняття, крутила теку з документами. Документiв там було небагато. Точнiше – два. Панi адвокат, певно, вчила iх напам’ять. Аби сяйнути захисною промовою, мав вiн сподiвання. Але, як пiдозрював, було це марне сподiвання. – В арештi, – панi адвокат нарештi пiдвела погляд, – ти побив двох спiвкамерникiв. Мабуть, я повинна знати причину? – Primo, я вiдкинув iхнi сексуальнi залицяння, а вони не хотiли розумiти, що «нi» значить «нi». Secundo, люблю бити людей. Tertio, це брехня. Вони самi покалiчилися. Об стiни. Аби мене очорнити. Говорив вiн повiльно й байдуже. Пiсля тижня, проведеного в тюрмi, було йому все одно. Захисниця закрила теку. Аби вiдразу ii вiдкрити. Пiсля чого поправила майстерно зроблену перуку. – Побитi, – зiтхнула, – начебто скарги не подають. Тож зосередимося на iнстигаторському звинуваченнi. Трибунальський асесор[11 - Трибунальський асесор – асесором (вiд лат. assessor – «засiдатель») у Давньому Римi, як i в середньовiчнiй управлiнськiй системi називалася посада офiцiйного урядника, надiленого судовою владою; своею чергою, трибунальським судом (або «коронним трибуналом») у Речi Посполитiй вiд часiв Стефана Баторiя називалася вища судова апеляцiйна iнстанцiя для шляхетських судiв.] звинуватить тебе в серйозному злочинi, який пiдпадае пiд суворе покарання. «А як iнакше?» – подумав вiн, розглядаючи вроду панi адвоката. Замислився, скiльки вона мала рокiв, як потрапила до школи чародiйок. І в якому вiцi школу ту покинула. Обидва функцiонуючi чародiйськi унiверситети, – чоловiчий у Бан Ардi та жiночий в Аретузi, на островi Танедд, – окрiм випускникiв та випускниць, продукували й вiдходи. Попри густе сито вступних iспитiв, що в цiлому дозволяли вiдрiзати та вiдкинути безнадiйнi випадки, тiльки пiд час перших семестрiв по-справжньому вiдбувалася селекцiя та проявлялися тi, якi зумiли замаскуватися. Тi, для кого мислення виявлялося досвiдом прикрим i страшним. Затаенi дурнi, лiнивцi й ментальнi сонi обох статей, яким не було чого робити в школах магii. Проблема полягала в тому, що зазвичай були то нащадки осiб заможних або таких, що з iнших причин вважалися корисними. Пiсля того, як iх викидали з унiверситету, треба було щось iз тiею проблемною молоддю робити. З хлопцями, виставленими з Бан Арду, проблем не було: потрапляли в дипломатiю, чекали на них армiя, флот та полiцiя, найтупiшим залишалася полiтика. Магiчнi вiдходи в образi чарiвноi статi пристосувати до економiки було важче лише на перший погляд. Хоча й вiдстороненi вiд навчання, тi панянки встигли переступити пороги чародiйського унiверситету та скуштувати трохи магii. А вплив чародiйок на володарiв та всi сфери полiтичного й економiчного життя був надто великим, аби панянок залишати в халепi. Витягували iх iз тих проблем. Потрапляли вони до сфери справедливостi. Ставали юристками. Захисниця закрила теку. А тодi вiдкрила ii. – Я рекомендую визнати провину, – сказала. – Тодi ми можемо розраховувати на лагiднiший вирок… – Визнати що? – перервав ii вiдьмак. – Коли суд запитае, чи ти визнаеш, вiдповiдай, що погоджуешся. Визнання провини буде взято як пом’якшувальнi обставини. – Тодi як ти маеш намiр мене захищати? Панi адвокат закрила теку. Нiби кришку труни. – Ходiмо. Суд чекае. Суд чекав. Бо iз судовоi зали власне випроваджували попереднього делiнквента. Не дуже, як помiтив Геральт, радiсного. На стiнi висiв засиджений мухами щит, на ньому виднiвся герб Кераку – блакитний дельфiн nageant[12 - Що пливе (фр.).]. Пiд гербом стояв суддiвський стiл. Сидiло за ним три особи. Худорлявий писарчук. Збляклий пiдсудок. І панi суддя, статечна з вигляду й обличчя жiночка. Лавку праворуч вiд суддiв займав трибунальський асесор, що виконував обов’язки звинувачення. Виглядав вiн поважно. Досить поважно, щоби не ризикувати зустрiчатися з ним на темнiй вулицi. На протилежному ж боцi, лiворуч вiд суддiвського складу, стояла лавка для звинувачених. Мiсце, приписане йому. Далi пiшло аж бiгом. – Геральта, званого Геральтом iз Рiвii, за професiею вiдьмака, звинувачено в зловживаннi, у захопленнi та привласненнi коштiв, що належать Коронi. Дiючи в змовi з iншими особами, яких вiн корумпував, звинувачений завищував розмiр виставлених за своi послуги рахункiв iз намiром привласнення тих надлишкiв. Це мало наслiдок – втрати для скарбницi держави. Доказом е донос, notitia criminis[13 - Сповiщення про злочин (лат.), юридична назва доносу.], який звинувачення додало до документiв. Донос той… Стомлений вираз обличчя та вiдсутнiй погляд суддi виразно свiдчили, що статечна жiночка перебувае думками десь-iнде. І що турбують ii цiлком iншi питання та проблеми: прання, дiти, колiр фiранок, сходження тiста для маковика та складки на дупi, що обiцяють подружню кризу. Вiдьмак покiрно прийняв факт, що вiн менш важливий. Що з чимось таким вiн конкурувати не зможе. – Здiйснений звинуваченим злочин, – продовжував обвинувач без тiнi емоцii, – не тiльки руйнуе краiну, але й пiдважуе й розбивае суспiльний лад. Правопорядок вимагае… – Включений до документiв донос, – перервала суддя, – суд мусить трактувати як probatio de relato, доказ зi слiв третьоi особи. Чи обвинувачення може додати iншi докази? – Інших доказiв немае… Поки що… Звинувачений, як уже сказано, е вiдьмаком. Це мутант, який перебувае поза людською спiльнотою, який зневажае закони людськi та ставить себе над ними. У своiй кримiногеннiй та соцiопатичнiй професii вiн мае справу зi злочинним елементом, а також iз нелюдьми, зокрема з расами, що традицiйно ворожi людству. Порушення законiв вiдьмак мае у своiй нiгiлiстичнiй природi. У випадку вiдьмака, Високi Суддi, вiдсутнiсть доказiв е найкращим доказом… Це доводить пiдступнiсть, а також… – Чи звинувачений… – Суддю, схоже, не цiкавило, що ще доводить вiдсутнiсть доказiв. – Чи звинувачений визнае провину? – Не визнаю. – Геральт не звернув увагу на розпачливi сигнали панi адвоката. – Я невинний, жодного злочину я не вчиняв. Мав вiн трохи вправностi, був у нього досвiд спiлкування з вимiром справедливостi. Також вiн поверхово ознайомився з лiтературою з цього предмета. – Звинувачують мене через упередження… – Протестую! – крикнув асесор. – Звинувачений проголошуе промову! – Вiдхиляю. – …через упередження до моеi особи та професii, iнакше кажучи, у результатi praeiudicium, а praeiudicium наперед мiстить у собi брехню. До того ж звинувачують мене в результатi анонiмного доносу, причому лише одного. Testimonium unius non valet. Testis unus, testis nullus. Ergo[14 - Поодиноке свiдчення не враховуеться. Свiдчить один – нiхто не свiдчить. Тож… (лат.).], це не звинувачення, а лише припущення, чи то praesumptio. А припущення залишае сумнiви. – In dubio pro reo! – отямилася захисниця. – In dubio pro reo[15 - Сумнiваючись – утримайся (лат.).], Високий Суде! – Суд, – суддя гепнула молотком, розбудивши збляклого пiдсудка, – постановив визначити майнову заставу в розмiрi п’ятиста новiградських крон. Геральт зiтхнув. Цiкаво йому було, чи обидва його спiвтовариша з камери вже отямилися й чи зробили з того, що сталося, якийсь висновок. Чи доведеться iм натовкти й всипати наново. Роздiл 4 А мiсто що таке, як не народ?!     В. Шекспiр. Корiолан[16 - Пер. з англ. Д. Павличка.] На самому краечку велелюдного торжища стояла недбало збита з дощок ятка з престарезною бабусею в солом’яному капелюшку, кругленькою та рум’яною, наче добра фея з казки. Над бабусею висiв напис: «Щастя та радiсть – тiльки в мене. Огiрок у подарунок». Геральт затримався, вигрiб мiдяки з кишенi. – Налий, бабцю, – зажадав похмуро, – пiвкварти щастя. Вдихнув поглибше, випив одним махом, видихнув. Витер сльози, якi сивуха витиснула в нього з очей. Був вiльним. І злим. Про те, що вiн вiльний, довiдався, що цiкаво, вiд особи, яку знав. Заочно. Був це той самий передчасно полисiлий юнак, якого на його очах вигнали з австерii «Natura Rerum». І який, як виявилося, був канцелярським щуром у трибуналi. – Ти вiльний, – заявив йому полисiлий юнак, сплiтаючи та розплiтаючи худi та поплямованi чорнилами пальцi. – Заставу сплачено. – Ким сплачено? Інформацiя виявилася конфiденцiйною, полисiлий канцелярський щур вiдмовився ii надати. Вiдмовився також – i також рiшуче – повернути реквiзованi сакви Геральта. Де, окрiм iншого, були готiвка й банкiвськi чеки. Рухоме майно вiдьмака, – заявив вiн не без злостивостi, – було розцiнене владою як cautio pro expensis – внесок на рахунок судових коштiв та можливих покарань. Сперечатися було безглуздо й без сенсу. Геральт мусив радiти, що при виходi з в’язницi йому вiддали хоча б тi речi, якi пiд час затримання вiн мав у кишенях. Особистий дрiб’язок та дрiбнi грошi. Такi дрiбнi, що нiкому не захотiлося iх красти. Вiн порахував мiдяки, що залишилися. І посмiхнувся до старенькоi. – І ще пiвкварти радостi попрошу. За огiрок дякую. Пiсля бабусиноi сивухи свiт помiтно покращився. Геральт знав, що це скоро мине, тож приспiшив кроки. Мав справи, якi треба було вирiшити. Плiточка, його кобила, на щастя, залишилася поза увагою суду й не увiйшла в почет cautio pro expensis. Була вона там, де вiн ii залишив, – у боксi стайнi, доглянута й нагодована. Такого поводження вiдьмак не мiг залишити без нагороди незалежно вiд стану власного майна. Зi жменi срiбних монет, що вцiлiли у вшитiй в сiдло схованцi, кiлька вiдразу отримав стаенний, якому вiд тоi щедростi аж подих вiдiбрало. Горизонт над морем темнiв. Геральтовi здалося, що вiн бачить iскорки блискавиць. Перед входом до кордегардii вiн завбачливо набрав у груди свiжого повiтря. Не допомогло. Панi стражницi сьогоднi мусили з’iсти бiльше квасолi, нiж зазвичай. Набагато, набагато бiльше квасолi. Хтозна, може, це була недiля. Однi, як завжди, iли. Іншi були зайнятi грою в костi. Побачивши його, встали вiд столу й оточили його. – Гляньте, вiдьмак, – сказала комендантка, стаючи дуже близько. – Узяв i прилiз. – Я залишаю мiсто. Прийшов забрати свою власнiсть. – Якщо ми дозволимо, – iнша стражниця штурхнула його лiктем начебто випадково, – то що це нам дасть? Викупити тре’, братчику, викупити! Гей, дiвчатка! Що вiн мае кожнiй зробити? – Нехай кожну в голу дупу поцiлуе! – Та й лизне! Поглибше! – Та нi! Ще чимось заразить нас! – Але вiн нам винен. – Ще одна наперла на нього бюстом, твердим, наче скеля. – Завинив нам, мае щось приемненьке зробити, не? – Хай якусь пiсеньку нам заспiвае. – Інша голосно перднула. – А мелодiю пiд отi моi ноти пiдбере! – Або пiд моi! – Інша перднула ще голоснiше. – Бо моi голоснiшi. Решта дам аж за боки хапалася вiд смiху. Геральт проклав собi шлях, намагаючись не застосовувати насилля. У ту мить дверi складу депозитiв вiдчинилися й у них став мосьпан у бурих опанчi й беретi. Депозитор Гонсхорек, чи як там його. Побачивши вiдьмака, роззявив рота. – Ви? – пробелькотiв. – Як же воно? Вашi мечi… – Саме так. Моi мечi. Попрошу iх. – Але ж… Але ж… – Гонсхорек похитнувся, схопився за груди, ледь хапаючи ротом повiтря. – Але ж я тих мечiв не маю! – Вибач? – Не маю… – Обличчя Гонсхорека почервонiло. І скорчилося, наче в пароксизмi болю. – Їх же ж забрано… – Як так? – Геральт вiдчув, як охоплюе його холодна лють. – Забра… но… – Як це – забрано? – Вiн ухопив депозитора за груди. – Ким, сука, забрано? Що воно, нахер, мае значити? – Розписка… – Власне! – Вiн вiдчув на руцi залiзну хватку. Комендантка стражi вiдiпхнула його вiд Гонсхорека, що саме почав задихатися. – Власне! Покажи розписку! Вiдьмак розписки не мав. Розписка на отримання зброi залишилася в його саквах. Саквах, реквiзованих судом. Як внесок за рахунок судових коштiв та можливих покарань. – Розписка! – Не маю. Але… – Немае розписки – немае депозиту, – не дала йому скiнчити комендантка. – Мечi забрано, не чув? Сам же ж, напевне, i забрав. А тепер вертеп тут крутиш? Вiджати щось бажаеш? А нiц тобi з того. Забирайся геть. – Я не пiду, поки… Комендантка, не послаблюючи хватки, вiдтягнула Геральта й розвернула його. Обличчям до дверей. – Нахер пiшов. Геральт жiнок бити вiдмовлявся. Утiм, щодо того, хто мав плечi, наче борець, живiт – наче рулет, а литки – наче дискобол, а до того всього ще й пердiв, наче мул, не мав жодних бар’ерiв. Вiдiпхнув комендантку й з усiх сил гепнув iй у щелепу. Своiм улюбленим правим гаком. Іншi завмерли, але лише на мить. Комендантка ще не встигла приземлитися на стiл, розбризкуючи довкола квасолю й перцевий соус, а вони вже насiли на вiдьмака. Однiй вiн без роздумiв розквасив носа, другiй дав так, що аж хруснули зуби. Двох почастував Знаком Аард, i тi полетiли, наче ляльки, на стiйку з алебардами, зваливши iх усi з неймовiрним стуком i грюкотом. Отримав у вухо вiд комендантки, убабляноi в соус. Друга стражниця, та, iз твердим бюстом, схопила його ззаду ведмежою хваткою. Вiн гепнув ii лiктем так, що аж завила. Комендантку пхнув на стiл, ударив розмашистим гаком. Ту, з розквашеним носом, ударив у сонячне сплетiння й повалив на землю, чув, як ii вигортае. Інша, буцнута в скроню, гупнула стриженою потилицею об стовп, обм’якла, очi ii миттево затягнула iмла. Але на ногах трималися ще четверо. І край настав його перевазi. Дiстав ззаду в голову, а вiдразу пiсля того – у вухо. А пiсля – у криж. Якась iз них пiдтяла йому ноги, коли впав, двi звалилися на нього, притиснули, працюючи кулаками. Іншi не шкодували копнякiв. Ударом чола в обличчя вiн викреслив одну з тих, що притискали його, але вiдразу на змiну iй прийшла iнша. Комендантка – упiзнав вiн по краплях соусу. Ударом згори дала йому в зуби. Вiн плюнув жiнцi кров’ю прямо в очi. – Нiж! – репетувала вона, мотаючи стриженою головою. – Нiж менi дайте! Яйця йому вiдчикрижу! – Навiщо нiж! – крикнула iнша. – Я йому й так вiдгризу! – Стояти! Струнко! Що воно мае значити? Струнко, я сказав! Голос, оглушливий i вимогливий, продерся крiзь шум битви, угамував стражниць. Вони випустили Геральта з обiймiв. Вiн ледь пiдвiвся, вiдчуваючи бiль. Вигляд поля бою трохи покращив його настрiй. Не без задоволення поглядав на своi досягнення. Стражниця, яка лежала пiд стiною, уже розплющила очi, але досi була не в змозi навiть усiстися. Друга, зiгнута, випльовувала кров i мацала пальцями зуби. Третя, та, iз розквашеним носом, намагалася встати, але раз у раз падала, ковзаючи по калюжi власноi квасолевоi блювоти. З усiеi шiстки тiльки половина трималася на ногах. Тож результат мiг задовольняти. Навiть у свiтлi того факту, що, якби не втручання, вiн i сам би дiстав чимало калiцтв – i невiдомо, чи зумiв би встати власними силами. А тим, хто втрутився, був достойно вдягнений чоловiк зi шляхетними рисами, що аж випромiнював авторитет. Геральт не знав, хто це. Натомiсть пречудово знав його товариша. Красунчика у вигадливому капелюсi зi встромленим у нього пером бiлоi чаплi, iз блондинистим, накрученим щипцями волоссям, що сягало плечей. Того, хто носив дублет кольору червоного вина й сорочку з мереживним жабо. Хто стояв iз незмiнною лютнею й настiльки ж незмiнною нахабною посмiшкою на губах. – Привiт, вiдьмаче! Але ж i вигляд у тебе! З цим побитим писком! Я зо смiху лусну! – Привiт, Любистку. Я також радий тебе бачити. – Що тут дiеться? – Чоловiк зi шляхетними рисами взяв руки в боки. – Ну? Що з вами? Доповiдати згiдно зi статутом! Ну ж бо! – То оцей! – Комендантка витрусила з вух залишки соусу й звинувачувально тицьнула в Геральта. – Вiн винуватий, вельможний пане iнстигатор! Скандалив i репетував, а потiм битися розпочав. І все через якiсь там мечi з депозиту, на який вiн i розписки не мав. Гонсхорек пiдтвердить… Гей, Гонсхореку, що ти там скрутився в кутку? Обiсрався? Рухай дупою, вставай, скажи вельможному пановi iнстигатору… Гей! Гонсхореку! Що це ти? Досить було глянути уважнiше, щоби вiдгадати, що сталося з Гонсхореком. Не було потреби навiть перевiряти пульс, досить було просто глянути на бiле, наче крейда, обличчя. Гонсхорек був мертвим. Вiн просто й звикло був мертвим. * * * – Ми розпочнемо слiдство, пане з Рiвii, – сказав Ферран де Леттенхоф, iнстигатор[17 - Інстигатор (вiд лат. instigio – «розпочати судову справу») – у судовiй системi Речi Посполитоi головний прокурор, який призначався на посаду королем та мав слiдкувати за виконанням повинностей у королiвствi, пов’язаних iз королiвським прибутком, а також справами державноi зради й злочинами з боку офiцiйних посадовцiв.] королiвського трибуналу. – Якщо ви складаете офiцiйну скаргу та позов, ми мусимо його почати, як наказуе закон. Вiзьмемо на допит усiх, хто пiд час арешту й судового слiдства мав доступ до ваших речей. Арештуемо пiдозрiлих… – Тих, що зазвичай? – Вибачте? – Нiчого-нiчого. – Ну, так. Справу напевне буде прояснено, а винних у крадiжцi мечiв – притягнено до вiдповiдальностi. Якщо й справдi до крадiжки дiйшло. Ручаюся, що загадку ми прояснимо й правда вилiзе назовнi. Ранiше чи пiзнiше. – Я волiв би ранiше. – Вiдьмаковi не дуже подобався тон iнстигатора. – Моi мечi – це мое iснування, я не можу без них виконувати своi професiйнi обов’язки. Знаю, що робота моя багатьма сприймаеться погано, а особа моя потерпае в результатi фальшивого ii зображення. Що походить вiд упередження, забобонiв та ксенофобii. Я розраховую, що цей факт не впливатиме на слiдство. – Не впливатиме, – сухо вiдповiв Ферран де Леттенхоф. – Бо пануе тут правосуддя. Коли пахолки винесли померлого Гонсхорека, за наказом iнстигатора було зроблено ревiзiю складу зброi та всiеi кiмнатки. Як легко було здогадатися, вiд мечiв вiдьмака там не було й слiду. А комендантка стражi, що глипала на Геральта так само скоса, указала iм на пiдставку з шипом, на який небiжчик наколював принесенi депозитнi розписки. Серед тих розписок швидко знайшлася й вiдьмакова. Комендантка погортала реестр, аби через хвилину тицьнути iм пiд носа. – Прошу, – указала iз трiумфом, – як воля ваша, помiтка про те, що забрали. Пiдпис: Герланд iз Риблi. Я ж вам казала, що вiдьмак тут був i сам своi мечики прибрав. А тепер дурить, напевне, щоби вiдшкодування загорнути! Через нього Гонсхорек копита вiдкинув! Через тi проблеми жовч його залила й дiдько його взяв. Анi вона, анi жодна зi стражниць, щоправда, не наважилися засвiдчити, що котрась iз них насправдi бачила Геральта, коли забирали його зброю. Постiйно якiсь тут крутяться, а вони були зайнятi, бо iли. Над дахом будинку суду кружляли чайки, жахливо кричачи. Вiтер вiдiгнав на пiвдень грозову хмару з-над моря. Вийшло сонце. – Я хотiв би заздалегiдь попередити, – сказав Геральт, – що на моi мечi накладено сильнi чари. Тiльки вiдьмаки можуть iх торкатися, в iнших вони вiдбирають вiтальнi сили. Головним чином воно проявляеться через занепад сил чоловiчих. Інакше кажучи, через статеву слабкiсть. Цiлковиту й перманентну. – Ми будемо мати це на увазi, – кивнув iнстигатор. – Поки що я просив би, аби ви не виiжджали з мiста. Я схильний прикрити очi на скандал у кордегардii, там, зрештою, скандали стаються регулярно, панi стражницi легко пiддаються емоцiям. А оскiльки Юлiан… чи то пан Любисток за вас ручаеться, я впевнений, що й ваша справа в судi вирiшиться успiшно. – Моя справа, – примружився вiдьмак, – це нiщо iнше, як переслiдування. Цькування, що походить з упередження та антипатii… – Докази буде розглянуто, – вiдрiзав iнстигатор. – І на iхнiй пiдставi буде вчинено дii. Так хоче правосуддя. Те саме, завдяки якому ви перебуваете на волi. На поруках, а тому умовно. І ви, пане з Рiвii, повиннi дотримуватися тих умов. – Хто оплатив оце поручництво? Ферран де Леттенхоф холодно вiдмовився розкрити iнкогнiто вiдьмакового добродiя, попрощався й у супроводi пахолкiв попрямував у бiк входу до суду. Любисток тiльки того й чекав. Ледве вони покинули ринок i вийшли на вуличку, розкрив усе, що взнав: – Справжня послiдовнiсть нещасливих збiгiв, друже Геральте. І гiдних жалю iнцидентiв. А якщо йдеться про заставу, то сплатила ii за тебе така собi Литта Нейд, яка серед своiх вiдома як Корал через колiр помади, якою вона користуеться. Це чародiйка, яка вислужуеться перед Белогуном, тутешнiм корольком. Усi голову ламають, навiщо вона це зробила. Бо нiхто iнший, як саме вона, i послала тебе за грати. – Що? – Я ж кажу. Це Корал на тебе донесла. Саме це нiкого не здивувало, бо всiм вiдомо, що чародii щодо тебе затялися. А тут раптом така сенсацiя: чародiйка нi з того нi з сього виплачуе заставу й дiстае тебе з льоху, до якого тебе ii стараннями й кинули. Цiле мiсто… – Усiм? Цiле мiсто? Що ти тут вигадуеш, Любистку? – Я використовую метафори та перифрази. Не вдавай, що не знаеш ти ж мене, як облупленого… Зрозумiло, що не «цiле мiсто», а виключно деякi добре поiнформованi серед тих, хто перебувае близько до урядових кiл. – І ти, виходить, також е тим, хто нiбито перебувае близько? – Угадав. Ферран – це мiй кузен, син брата мого батька. Я заявився сюди до нього з вiзитом як до родича. І довiдався про твоi проблеми. Вiдразу за тебе заступився, ти ж, правда, у цьому не сумнiваешся? Я ручався за твою чеснiсть. Розповiв про Йеннефер… – Сердечно тобi дякую. – Облиш той свiй сарказм. Я мусив про неi розповiсти, аби дати кузеновi зрозумiти, що тутешня магiчка оббрiхуе тебе й очорнюе тебе через заздрiсть i ревнощi. Що всi тi звинувачення – фальшивка, що ти нiколи не принижуешся до фiнансових оборудок. У результатi мого заступництва Ферран де Леттенхоф, королiвський iнстигатор, найвищого рангу екзекутор закону, уже переконаний у твоiй невинностi… – Менi так не здалося, – заявив Геральт. – Навпаки. Вiдчував я, що вiн менi не довiряе. Анi в справi начебто зловживань, анi в справi зникнення мечiв. Чув, що вiн говорив про докази? Докази для нього – то фетиш. Тож доказом махiнацiй стане донос, а доказом мiстифiкацii викрадення мечiв – пiдпис Герланда з Риблi в реестрi. До того ж та мiна, коли вiн застерiгав мене вiд спроб виiзду з мiста… – Те, як ти його сприймаеш, образливо, – заявив Любисток. – Я знаю його краще за тебе. Те, що я за тебе заступився, для нього варте бiльшого, нiж дюжина дутих доказiв. А застерiгав вiн тебе слушно. Чому, ти вважаеш, ми обидва, я та вiн, пiшли до кордегардii? Аби втримати тебе вiд того, щоб ти наробив дурниць! Хтось, кажеш, пiдставляе тебе, фабрикуе фальшивi докази? Тож не давай тому хтосю доказiв правдивих. А таким була б твоя втеча. – Може, ти й правий, – погодився Геральт. – Але iнстинкт говорить менi дещо iнше. Треба менi дати драпака, поки не взяли в облогу. Спершу арешт, потiм застава, вiдразу пiсля того мечi… Що буде ще? Дiдько, без меча я почуваюся, як… Як слимак без шкаралупи. – Як на мене, щось ти дуже переймаешся. Що тут, мало магазинiв? Махни рукою ти на тi мечi, купи собi щось iнше. – А якби вкрали в тебе твою лютню? Отриману, як пам’ятаю, за досить драматичних обставин? Ти б не переймався? Махнув би рукою? І пiшов би купувати собi iншу в лавцi за рогом? Любисток рефлекторно затиснув долонi на лютнi й обвiв навколо сполошеним поглядом. Утiм, нiхто не скидався на потенцiйного грабiжника iнструментiв i нездорового iнтересу до його унiкальноi лютнi не виявляв. – Ну так, – видихнув вiн. – Розумiю. Як i моя лютня, твоi мечi теж свого роду единi й незамiннi. До того ж… як там ти говорив? Зачарованi? Такi, що викликають магiчну iмпотенцiю… Дiдько, Геральте! Ти тiльки зараз менi про те говориш? Я ж часто перебував у твоiй компанii, мав тi мечi на вiдстанi витягнутоi руки! А iнколи й ближче! Тепер усе ясно, тепер я розумiю… Останнiм часом, най йому, мав я певнi труднощi… – Заспокойся. З тiею iмпотенцiю це побрехеньки. Я вимислив те на мiсцi, розраховуючи, що плiтка пiде. Що злодiй злякаеться… – Як злякаеться, то буде готовий притопити мечi в гноiвцi, – тверезо констатував бард, усе ще трохи поблiдлий. – І ти нiколи iх не вiдшукаеш. Скорiше, покладися на мого кузена Феррана. Вiн тут уже давно iнстигатором, мае цiлу армiю шерифiв, агентiв та шпикiв. Знайдуть злодiя вмить, побачиш. – Якщо вiн iще тут, – заскреготiв зубами вiдьмак. – Мiг гайнути, поки я сидiв у буцегарнi. Як там, кажеш, зветься та чародiйка, завдяки якiй я туди потрапив? – Литта Нейд, прiзвисько – Корал. Здогадуюся, що ти маеш намiр робити, приятелю. Але не знаю, чи це найкраща думка. То чародiйка. Чаклунка й жiнка в однiй особi, словом, чужий вид, який не пiддаеться рацiональному пiзнанню й функцiонуе за незрозумiлими для звичайних чоловiкiв механiзмами та принципами. Що я тобi, зрештою, говорю, ти й сам про все чудово знаеш. У тебе ж у цьому питаннi багатий досвiд… Що воно за галас? Безцiльно мандруючи вулицями, вони потрапили на околицi майданчика, над яким стояв безперестанний стукiт молоткiв. Функцiонувала тут, як виявилося, велика бондарська майстерня. Бiля самоi вулицi, пiд навiсом, громадилися рiвнi штабелi сушених клепок. Звiдси, переношуванi босими пiдлiтками, клепки мандрували до столiв, де затискали iх у спецiальних упорах й обробляли скоблями. Опрацьованi клепки переходили до iнших ремiсникiв, тi закiнчували iх на довгих стругальних лавках, стоячи над ними розчепiрившись по кiстки в стружках. Готовi клепки потрапляли в руки бондарiв, якi складали iх докупи. Геральт хвилинку приглядався, як пiд впливом тиску хитромудрих тискiв та скручених болтами стяжок постае форма дiжки, що вiдразу фiксувалася за допомогою набитих на вирiб залiзних обручiв. Аж на вулицю вилiтав пар вiд великих котлiв, у яких дiжки парили. З глибини майстернi, з подвiр’я, долiтали запахи дерева, розжареного над вогнем: там дiжки гартували перед подальшою обробкою. – Скiльки не бачу дiжку, – заявив Любисток, – спонукае вона мене до пива. Ходiмо за рiг. Я знаю там один симпатичний шинок. – Іди сам. Я провiдаю чародiйку. Здаеться, я знаю, хто то, я вже ii бачив. Де ii шукати? Не кривися, Любистку. Це вона, як менi здаеться, е джерелом i першопричиною моiх клопотiв. Я не стану чекати, як плинутимуть справи, пiду та запитаю ii прямо. Не можу я стирчати в цьому мiстечку. Хоча б iз тiеi причини, що з грошвою в мене, скорiше, так собi. – На те, – сказав гордо трубадур, – ремедiум знайдеться. Я тебе пiдтримаю фiнансово… Геральте? Що дiеться? – Повернися до бондарнi й принеси менi клепку. – Що? – Принеси менi клепку. Хутко. Вуличку загородили трiйко кремезних здоровил iз поганющими неголеними й немитими пиками. Один, плечистий настiльки, що майже квадратний, тримав у руцi окуту палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана[18 - …палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана – кабестаном у морськiй справi називаеться пристрiй для перенесення вантажу (наприклад, якоря), i механiзм цей складаеться з вертикального вала, на який намотуеться канат або ланцюг, кiнець котрого крiпиться до вантажу; вимбовкою ж (вiд нiдерл. winden – «навивати» та boom – «дерево») називаеться зйомний важiль, за допомогою якого крутять кабестан.]. Другий, iз кожухом хутром наверх, носив тесак, а за поясом мав абордажну сокирку. Третiй, засмаглий, наче моряк, озброений був довгим, паскудним iз виду ножем. – Гей ти там, смердюше рiвiйський! – розпочав квадратний. – Як почуваешся без мечiв на спинi? Наче з голою сракою на вiтрi, га? Геральт дискурсу не пiдтримав. Чекав. Чув, як Любисток лаеться з бондарями за клепку. – Уже немае в тебе iклiв, виродку, отруйна вiдьмача гадино, – продовжував квадратний, схоже, найвправнiший в ораторському мистецтвi. – Гадини без iклiв нiхто не злякаеться! Бо воно тодi наче черв’як чи iнша мiнога глистувата. Ми таку мерзоту пiд пiдбор беремо та в кашу чавимо. Щоби не посмiло воно бiльше в мiста нашi заходити, помiж поштивими людьми. Не станеш, стерво, наших вулиць слизом своiм бруднити! Бий його, браття! – Геральте! Лови! Вiн пiдхопив кинуту клепку на льоту, вiдскочив вiд удару палицею, гепнув квадратного в голову збоку, закрутився, трiснув головорiза в кожусi в лiкоть – головорiз крикнув та випустив тесак. Вiдьмак ударив його пiд колiно й повалив, пiсля чого проскочив поряд та зацiдив клепкою в скроню. Не став чекати, поки головорiз упаде, i, не перериваючи руху, знову вивернувся з-пiд палицi квадратного, бацнув його по пальцях, затиснутих на дубцi. Квадратний заричав вiд болю й випустив палицю, а Геральт ушкварив його по черзi у вухо, у ребра й у друге вухо. А потiм копнув мiж ногами з розмаху. Квадратний упав i став округлим, скрутився, скорчився, торкаючись землi чолом. Засмаглий, з трiйцi найспритнiший i найшвидший, затанцював навколо вiдьмака. Умiло перекидаючи нiж iз руки в руку, атакував на зiгнутих ногах, тнучи навхрест. Геральт легко уникав ударiв, вiдступав, чекав, поки той зробить крок ширше. А коли те сталося, замашним ударом клепки вiдбив нiж, пiруетом обкрутився навколо напасника й зацiдив йому в потилицю. Зарiзяка впав на колiна, а вiдьмак ткнув його в праву нирку. Тицьнутий завив i напружився, i тодi вiдьмак дiстав його клепкою трохи нижче вуха, у нерв, вiдомий медикам як привушне сплетiння. – Йой, – сказав, ставши над зарiзякою, що звивався, хрипiв i давився криком. – Це мае бути боляче. Розбiйник у кожусi витягнув з-за пояса сокирку, але не вставав iз колiн, не знаючи, що робити. Геральт розвiяв його сумнiви, приваливши клепкою по потилицi. Вуличкою, розпихаючи збитих у купу глядачiв, набiгали пахолки з мiськоi стражi. Любисток угамував iх, посилаючись на знайомства, гарячково пояснював, хто тут був нападником, а хто дiяв у самооборонi. Вiдьмак жестами пiдкликав барда ближче. – Прослiдкуй, – повчав, – аби взяли цю мерзоту в колодки. Вплинь на кузена-iнстигатора, аби вiн iх серйозно притис. Вони або самi мочили пальцi в крадiжцi мечiв, або хтось iх найняв. Вони знали, що я буду беззбройний, тому вiдважилися напасти. Клепку вiддай бондарям. – Менi довелося цю клепку купити, – признався Любисток. – І, певно, я добре зробив. Непогано, як бачу, ти володiеш дощечкою. Маеш таку носити постiйно. – Я йду до чародiйки. Провiдати. Мушу йти з клепкою? – На чародiйку, – скривився бард, – i це факт, придалося б щось важче. Наприклад, дубець. Один вiдомий менi фiлософ примовляв: iдучи до жiнки, не забудь узяти iз собою… – Любистку. – Добре-добре, я розтлумачу тобi, як потрапити до магiчки. Але спершу, якщо я можу дати тобi пораду… – Ну? – Вiдвiдай лазню. І цирульника. Роздiл 5 Стережiться розчарувань, бо зовнiшнiсть обманюе. Такими, якими вони видаються, речi е рiдко. А жiнки – нiколи.     Любисток. Пiвстолiття поезii Вода в чашi фонтана завирувала й закипiла, розбризкуючи золотавi крапельки. Литта Нейд, яку звали Корал, чародiйка, простягнула руку, проскандувала стабiлiзуюче закляття. Вода згладилася, наче олiею полита, запульсувала сполохами. Картинка, спочатку невиразна й туманна, набрала гостроти й припинила тремтiти, хоча й лишилася трохи змiненою через рух води; але була вона чiтка й прочитувальна. Корал нахилилася. Бачила у водi Прянi Ряди – головну вулицю мiста. І чоловiка з бiлим волоссям, який тiею вулицею крокував. Чародiйка придивлялася. Спостерiгала. Шукала вказiвок. Деталей, якi дозволили б передбачити, що станеться. Про те, хто такий справжнiй чоловiк, Литта мала усталений погляд, випрацьований роками досвiду. Вона вмiла розпiзнати справжнього чоловiка в купi бiльш-менш вдалих iмiтацiй. І для цього iй принаймнi не треба було вдаватися до фiзичного контакту: цей спосiб тестування чоловiчостi вона, як i бiльшiсть чародiйок, вважала не лише тривiальним, але й каламутним, таким, що часто заводив на манiвцi. Така дегустацiя, як вона зрозумiла пiсля кiлькох спроб, може, i була б перевiркою смаку, але пiсля себе надто часто залишала вона несмак. Нестравнiсть. І печiю. А, бува, ще й блювоту. Литта вмiла розпiзнати справжнього чоловiка навiть здаля, спираючись начебто на слабкi й незначнi прикмети. Справжнiй чоловiк, з’ясувала через практику чародiйка, захоплюеться риболовлею, але виключно на штучну мушку. Колекцiонуе вiйськовi фiгурки, еротичнi малюнки й власноруч виконанi моделi парусникiв, зокрема й у пляшках, а порожнiх пляшок вiд дорогих напоiв у його будинку нiколи не бракуе. Вiн умiе добре готувати, вдаються йому справжнi шедеври кулiнарного мистецтва. Ну й, узагалi-то, вiн самим виглядом збуджуе бажання. Утiм, вiдьмак Геральт, про якого чародiйка багато чула, про якого розвiдала чимало iнформацii й за яким власне спостерiгала у водi басейну, мав лише одну з перерахованих умов. – Мозаiко! – Я тут, панi майстрине. – У нас буде гiсть. Щоби все менi було готове й на рiвнi. Але спочатку принеси менi сукню. – Чайну троянду? Чи морську воду? – Бiлу. Вiн одягаеться в чорне, влаштуемо йому iнь та ян. І туфельки, вибери щось пiд колiр, аби зi шпилькою щонайменше на чотири дюйми. Не можу дозволити, аби вiн дивився на мене згори. – Панi майстрине… Та бiла сукня… – Ну? – Вона така… – Скромна? Без оздоб й оборок? Ех, Мозаiко, Мозаiко. Чи ти нiколи не навчишся? * * * У дверях його мовчазно привiтав огрядний та пузатий бурмило зi зламаним носом та очима маленькоi свинки. Оглянув Геральта з нiг до голови, а потiм iще раз у зворотному порядку. Пiсля чого вiдсунувся, даючи знак, що той може проходити. У передпокоi чекала дiвчина з гладенько зачесаним, майже прилизаним волоссям. Без слова, одним жестом вона запросила його всередину. Вiн увiйшов просто в заквiтчане патiо з фонтаном, що плюскотiв посерединi. У центрi фонтана стояла мармурова статуя у виглядi голоi танцюючоi дiвчини, чи, скорiше, дiвчинки, якщо мати на увазi слабко розвинутi вториннi статевi ознаки. Крiм того, що статуя була вирiзана долотом майстра, привертала вона увагу ще однiею деталлю: iз цоколем фонтана поеднувала ii виключно одна точка – великий палець ноги. Жодним чином, як оцiнив вiдьмак, таку конструкцiю не вдалось би стабiлiзувати без допомоги магii. – Геральт iз Рiвii. Вiтаю. І запрошую. Для того, щоби вважатися за класичну красуню, чародiйка Литта Нейд мала надто гострi риси. Рожевий вiдтiнку теплого персика, яким делiкатно торкнулися ii вилиць, ту гостроту згладжував, але не приховував. Пiдкресленi ж кораловою помадою губи мали форму настiльки досконалу, що аж занадто. Але не це було головним. Литта Нейд була рудою. Рудою класично й натурально. Пом’якшена свiтло-iржава червонiсть ii волосся наводила на думку про лiтне хутро лиса. Якби – Геральт був у тому абсолютно переконаний – упiймати рудого лиса й посадовити його поруч iз Литтою, обидва вони виявилися б однiеi мастi, не вiдрiзнити. Навiть коли чародiйка рухала головою, серед червоностi запалювалися iскорки свiтлiшi, жовтавi, наче в лисячому хутрi. Цей тип рудого волосся зазвичай супроводжуе ластовиння, причому зазвичай надмiрне. А втiм, у Литти його помiтно не було. Геральт вiдчув занепокоення, забуте й приспане, але воно раптом пробудилося десь там, у глибинi. По натурi своiй вiн мав дивну, неможливу для витлумачення схильнiсть до рудоволосих; кiлька разiв ця пiгментацiя волосся вже пiдштовхувала його до скоення дурнi. Тож належало стерегтися, i вiдьмак з усiх сил пообiцяв це собi. Утiм, завдання було трохи полегшено. Власне, минав рiк iз того часу, коли вчинення такого роду дурнi перестало його спокушати. Еротично стимулююча рудизна була не единою привабливою рисою чародiйки. Бiлоснiжна сукня була скромною й цiлком неефектною, але це мало свою мету, мету слушну й без найменших сумнiвiв заплановану. Простота ця не розпорошувала уваги того, хто дивився, а концентрувала погляд на привабливiй фiгурi. І на глибокому декольте. Точнiше кажучи, у «Добрiй Книзi» пророка Лободи, у виданнi iлюстрованому, Литта Нейд могла б позувати для гравюри для заставки роздiлу «Про нечисте пожадання». Кажучи ще точнiше, Литта Нейд була жiнкою, з якою лише повний дурень мiг бажати зв’язатися довше, нiж на двi доби. Цiкаво, що саме за такими жiнками зазвичай увивалися чоловiки, схильнi зв’язуватися з ними на куди довший термiн. Пахла вона фрезiею та абрикосом. Геральт схилився, пiсля чого удав, що бiльше, нiж фiгурою й декольте чародiйки, цiкавиться скульптурою у фонтанi. – Запрошую, – повторила Литта, указуючи на стiл iз малахiтовою поверхнею й на два плетенi крiсла. Почекала, поки вiн сяде, сама ж, сiдаючи, похвалилася зграбною литкою й туфелькою зi шкiри ящiрки. Вiдьмак удав, що всю його увагу поглинули карафки та патера з фруктами. – Вина? Це «Нугар» iз Туссану, як на мене, то куди цiкавiше, нiж рекламоване «Ест-Ест». Також е «Коте-де-Блессур», якщо ти надаеш перевагу червоному. Налий нам, Мозаiко. – Дякую. – Вiн прийняв вiд зализаноi дiвчини бокал, усмiхнувся до неi. – Мозаiка. Гарне iм’я. Помiтив у ii очах жах. Литта Нейд поставила бокал на столик. Зi стукотом, який мав привернути його увагу. – І що ж, – сказала, ворухнувши головою з рудими локонами, – привело славетного Геральта з Рiвii до мого скромного порога? Помираю вiд цiкавостi. – Ти виплатила за мене заставу, – сказав вiн спецiально сухо. – Чи то поручництво. Завдяки твоiй щедростi я вийшов iз буцегарнi. До якоi я потрапив також завдяки тобi. Вiрно? То через тебе я провiв у камерi цiлий тиждень? – Чотири днi. – Чотири доби. Я хотiв би, якщо це можливо, дiзнатися про причини, що тобою керували. Обидвi. – Обидвi? – Вона пiднесла брови та бокал. – Є лише одна. І вона – та сама. – Ага. – Вiн удав, що всю увагу присвячуе Мозаiцi, яка крутилася з протилежного боку патiо. – Через ту само причину, через яку ти на мене донесла й посадила до в’язницi, з в’язницi ти мене потiм i дiстала? – Браво. – Ось я й запитую: навiщо? – Аби довести тобi, що я можу. Вiн вiдпив ковток вина. Яке й насправдi було добрим. – Ти довела, – кивнув, – що можеш. А насправдi могла б просто сказати про це, хоча б i зустрiвши на вулицi. Я б повiрив. Ти захотiла зробити це iнакше та зрозумiлiше. Тож я й запитую: що далi? – Я й сама про це думаю. – Вона хижо глянула на нього з-пiд вiй. – Але нехай справи плинуть власним ходом. Поки ж скажiмо так, що дiю я вiд iменi й за дорученням кiлькох моiх конфратерiв. Чародiiв, якi мають на тебе певнi плани. Чародii тi, обiзнанi з моiми дипломатичними талантами, визнали мене особою, яка цiлком придатна для того, аби поiнформувати тебе про iхнi плани. Поки що це все, що я можу тобi вiдкрити. – Небагато. – Ти правий. Але поки що – соромно це визнати – я й сама не знаю бiльше, бо не сподiвалася, що ти з’явишся так швидко, що так швидко вiдкриеш, хто виплатив заставу. Що, як мене запевняли, мало залишитися таемницею. Коли я знатиму бiльше, бiльше й вiдкрию. Будь терплячим. – А справа моiх мечiв? Це елемент цiеi гри? Цих таемничих чародiйських планiв? Чи ще один доказ твоiх можливостей? – Я нiчого не знаю про справу твоiх мечiв, що б воно не значило й чого б воно не стосувалося. Вiн повiрив не до кiнця. Але теми не продовжив. – Твоi конфратери-чародii, – сказав, – останнiм часом наввипередки демонструють менi антипатiю та ворожiсть. Зi шкiри лiзуть, аби менi досадити та зiпсувати життя. У кожнiй поганiй пригодi, що зi мною трапляеться, я маю право шукати слiди iхнiх масних пальчикiв. Послiдовнiсть нещасливих збiгiв. Кидають мене у в’язницю, потiм випускають, потiм повiдомляють, що мають стосовно мене певнi плани. Що твоi конфратери придумають цього разу? Я навiть боюся робити якiсь здогади. А ти, визнаймо, дуже дипломатично наказуеш менi залишатися терплячим. Але ж я не маю виходу. Усе одно я мушу чекати, аж доки справа, породжена твоiм доносом, потрапить на розгляд суду. – Але ж тим часом, – усмiхнулася чародiйка, – ти можеш максимально скористатися свободою й тiшитися ii благами. На судi стоятимеш як вiльна людина. Якщо справа взагалi потрапить до суду, бо я зовсiм у тому не впевнена. А навiть якщо й так, то повiр: причин для переживань немае. Довiрся менi. – З довiрою, – парирував вiн iз посмiшкою, – можуть бути проблеми. Справи твоiх конфратерiв останнiм часом серйозно пiдiрвали мою довiру. Але я намагатимуся. А зараз я пiду. Аби вiрити й терпляче чекати. Уклоняюся. – Не вклоняйся ще. Ще хвилинку. Мозаiко, вина. Змiнила позу в крiслi. Вiдьмак надалi вперто вдавав, що не бачить вiдкритих у розрiзi сукнi колiн та стегон. – Що ж, – сказала вона за мить, – немае чого те пом’якшувати. Вiдьмакiв нiколи добре не сприймали в нашому середовищi, але нам було досить вас iгнорувати. Було так до певного часу. – До часу, – йому набридли цi виверти, – коли зв’язався я з Йеннефер. – Нi, помиляешся. – Вона втупила в нього очi кольору жадеiту. – До того ж двiчi. Primo, то не ти зв’язався з Йеннефер, а вона – з тобою. Secundo, зв’язок той мало кого дратував, серед нас вiдмiчали й не такi екстравагантностi. Зворотнiм пунктом було ваше розставання. Коли ж це сталося? Рiк тому? Ах, як же швидко минае час… Вона зробила ефектну паузу, розраховуючи на його реакцiю. – Рiвно рiк тому, – продовжила, коли стало зрозумiлим, що реакцii не буде. – Частина нашого середовища… не дуже велика, але впливова… зволiла тебе тодi помiтити. Не для всiх було зрозумiлим, що там, власне, мiж вами сталося. Однi з нас уважали, що то Йеннефер, опритомнiвши, порвала з тобою й виставила тебе пiд зад. Іншi вiдважилися припускати, що це ти, прозрiвши, пустив Йеннефер плазом та втiк, куди очi бачили. У результатi, як я вже згадувала, ти став об’ектом зацiкавленостi. А також, як ти слушно вгадав, i антипатii. Та що там, були навiть i такi, якi хотiли тебе якось покарати. На щастя для тебе, бiльшiсть вирiшила, що шкода зусиль. – А ти? До якоi частини середовища належала ти? – До тiеi, – Литта скривила кораловi губи, – яку твiй любовний скандал, уяви собi, виключно розважав. Інколи смiшив. Часом давав можливiсть для справжньоi азартноi розваги. Я особисто завдячила тобi чималим виграшем готiвкою, вiдьмаче. Закладалися, як довго ти витримаеш iз Йеннефер, i ставки були високi. Я, як виявилося, поставила найвдалiше. І зiрвала банк. – Тодi буде краще, якщо я вже пiду. Я не повинен тобi дякувати навзаем, та й не повиннi б нас бачити разом. Бо ще подумають, що ми змовилися за ту заставу. – А тобi е дiло до того, про що вони можуть подумати? – Майже нi. А твiй виграш мене радуе. Я думав повернути тобi п’ятсот крон, викладенi як порука. Але якщо вже ти зiрвала банк, ставлячи на мене, то я не почуваюся винним. Будемо вважати, що ми квити. – Згадка про повернення застави, – у зелених очах Литти Нейд з’явився злий блиск, – сподiваюся, не видае твого намiру вислизнути та завiятися? Без очiкування на судову справу? Нi-нi, такого намiру ти не маеш i мати не можеш. Бо ти ж добре знаеш, що такий намiр знову вiдiслав би тебе до буцегарнi. Тобi ж це вiдомо, вiрно? – Тобi немае потреби доводити, що ти це можеш. – Я волiла б i не робити так, кажу з рукою на серцi. Вона поклала долоню на декольте в очевидному намiрi притягти туди його погляд. Вiн удав, що цього не помiтив, знову втiк поглядом у бiк Мозаiки. Литта вiдкашлялася. – А щодо «квита», чи то твоеi частини у вигранiй суперечцi, – сказала, – то ти правий. Належить тобi. Я не вiдважуся запропонувати тобi грошi… Але що ти скажеш про необмежений кредит у «Natura Rerum»? Пiд час твого тут перебування? Через мене твiй минулий вiзит до австерii закiнчився, не розпочавшись, тож тепер… – Нi, дякую. Я оцiнив намiри та бажання. Але дякую, нi. – Ти впевнений? Що ж, ти точно впевнений. Навiщо я тiльки згадала… про буцегарню. Ти мене спровокував. І увiв в оману. Твоi очi, цi дивнi мутованi очi, такi на перший погляд щирi, безперестанно дурять… І вводять в оману. Ти не щирий, нi. Знаю, знаю, в устах чародiйки це комплiмент. Саме це ти й хотiв зараз сказати, вiрно? – Браво. – А чи вистачить тебе на щирiсть? Якби я ii забажала? – Якби ти про неi попросила. – Ах. Ну нехай так. Тож прошу. Що призвело до того, що саме Йеннефер? Що вона, а не хтось iнший? Ти б зумiв це окреслити? Назвати? – Якщо це знову предмет застави… – Це не предмет застави. Чому саме Йеннефер iз Венгерберга? Мозаiка з’явилася, наче тiнь. З новою карафкою. І тiстечками. Геральт зазирнув iй в очi. Вона вiдразу вiдвернулася. – Чому Йеннефер? – повторив вiн, дивлячись на Мозаiку. – Чому саме вона? Вiдповiм щиро: я сам не знаю. Є такi жiнки… Вистачить одного погляду… Мозаiка вiдкрила рота, ледь хитнула головою. Негативно й перелякано. Вона знала. І благала, аби вiн припинив. Але вiн уже далеко зайшов у цiй грi. – Є жiнки, – вiн i далi мандрував поглядом по фiгурi дiвчини, – якi притягують. Наче магнiт. Вiд яких очей не можна вiдвести… – Облиш нас, Мозаiко, – у голосi Литти можна було почути скрегiт льодяноi брили, що треться об залiзо. – А тобi, Геральте з Рiвii, я дякую. За вiзит. За терпiння. І за щирiсть. Роздiл 6 Меч вiдьмачий (мал. 40) тим особливий, що е вiн начебто комплексом iнших мечiв, п’ятою есенцiею того, що в iншiй зброi найкраще. Пречудова сталь i спосiб ковки, гномським гутам та кузням притаманна, надають клинку легкiсть, але й надзвичайну пружинистiсть. Нагострено вiдьмачий меч також гномським способом, способом, додамо ми, таемним та таким, що таемницею залишиться на вiки вiчнi, бо гiрськi карли в секретах своiх дуже затятi. А мечем, що гномами вигострений, кинуту в повiтря шовкову хустку навпiл розрубати можна. І такий самий фокус – а ми знаемо про те вiд очевидцiв – своiми мечами й вiдьмаки вмiли виробляти.     Пандольфо Фортегверра.     Трактат про шляхетну зброю Недовга вранiшня гроза та дощ ненадовго зробили повiтря свiжiшим, потiм сморiд смiття, пiдгорiлого жиру й зiпсутоi риби, принесений бризом вiд Пальмiри, знову опустився на мiсто. Геральт переночував у корчмi Любистка. Кiмнатка, яку займав бард, була похватна. У буквальному сенсi: щоби розминутися й дiстатися до лiжка, треба було аж хапатися за стiну. На щастя, на лiжку двое помiщалися й можна було на ньому спати, хоча воно й трiщало, як прокляте, а сiнник був геть збитий приiжджими купцями, вiдомими любителями iнтенсивного позашлюбного сексу. Геральтовi, невiдомо чому, у ту нiч наснилася Литта Нейд. Снiдати вони подалися до найближчого ринку, до кружала, на якому, як устиг випитати бард, подавали пречудових сардинок. Любисток пригощав. Геральтовi те не заважало. Кiнець-кiнцем, часто бувало навпаки: то Любисток, як був пустим, користався з його щедростi. Тож вони всiлися за ледь оббiлованi дошки столу й узялися за прожарених до хрусту сардинок, якi принесли iм на дерев’янiй тарiлцi, великiй, наче колесо вiд тачки. Любисток, як зауважив вiдьмак, час вiд часу боязко озирався. І завмирав, коли здавалося йому, що якийсь перехожий надто настирливо на них дивиться. – Думаю, треба б тобi, – пробурмотiв вiн нарештi, – знайти собi якусь зброю. І носити ii на виду. Варто було б зробити висновок з учорашньоi подii, ти так не вважаеш? Оно, глянь, бач, тамочки виставлено щити та кольчуги? То зброярня. Напевне й мечi вони там мають. – У цьому мiстi, – Геральт обгриз спинку сардинки й виплюнув плавник, – зброя пiд забороною, у прибульцiв зброю вiдбирають. Схоже на те, що лише бандити можуть ходити тут озброеними. – Можуть i ходять. – Бард рухом голови вказав на здорованя з бердишем на плечi, що вештався неподалiк. – Але в Керацi видае заборони, слiдкуе за iхнiм виконанням й карае за недотримання Ферран де Леттенхоф, який, як тобi вiдомо, е моiм двоюрiдним братом. А оскiльки кумiвство – це святий закон природи, то на тутешнi заборони ми обидва можемо класти з розмахом. Ми, стверджую я цим, маемо право мати й носити зброю. Як скiнчимо снiдати, пiдемо купимо тобi меча. Панi господине! Прошу пiдсмажити ще з десяток! – Їм я цi сардинки, – Геральт викинув обгризений хребет, – i констатую, що втрата мечiв – це нiщо iнше, як кара за обжерливiсть та снобiзм. За те, що схотiлося менi розкошi. Трапилася робота неподалiк, тож я й подумав заiхати собi в Керак та почастуватися в «Natura Rerum», у закладi, про який у цiлому свiтi мовлять. А варто було б десь-iнде з’iсти кишок, капусти з горохом або рибноi юшки… – До речi, – Любисток облизав пальцi, – ця «Natura Rerum», хоча й заслужено славиться кухнею, лише одна з багатьох. Є такi корчми, де страви подають не гiршi, а бува, i кращi. Хоча б «Шафран та перець» у Горс Веленi, або «Ген Кербiн» у Новiградi, з власним броварем. А ще в «Сонатiнi» в Цiдарiсi, недалеко звiдси, найкращi дари моря на всьому узбережжi. «Рiволi» в Марiборi та тамтий глухар по-брокiлонськи, якого шпигують салом, пальчики оближеш. «Паприка» в Альдерсберзi та iхнiй славетний заячий окiст зi сморчками а-ля король Вiдемонт. «Гофмеер» у Гiрундii, ех, потрапити туди восени, пiсля Саовiну, на печеного гуся в грушевому соусi… Або «Два в’юни» за кiлька миль вiд Ард Каррайг, звичайна корчма на перехрестi, а подають там найкращi свинячi рульки, якi я тiльки iв… Ха! Дивись-но, хто до нас завiтав. Про вовка промовка! Привiт, Ферране… Чи то, хм-м… пане iнстигатор… Ферран де Леттенхоф наблизився один, жестом наказавши пахолкам, аби залишилися на вулицi. – Юлiане. Пане з Рiвii. Я прибув до вас з iнформацiею. – Не стану приховувати, – вiдповiв Геральт, – що я в нетерплячцi. Про що зiзналися злочинцi? Тi, що напали на мене вчора, скориставшись iз того, що я був беззбройний? Говорили вони про це цiлком голосно й вiдкрито. Це доказ, що в крадiжцi моiх мечiв брали вони участь. – На жаль, доказiв цього немае. – Інстигатор стенув плечима. – Три ув’язненi – це звичайна пiна, мало про що знають. Напали, i то факт, осмiлившись, що був ти без зброi. Плiтка про крадiж розiйшлася неймовiрно швидко, це, здаеться, заслуга панi з кордегардii. І вiдразу знайшлися охочi… Що, зрештою, мало дивуе. Ти не належиш до осiб, яких дуже люблять… І не можеш похвалитися симпатiею та популярнiстю. У камерi ти вдався до побиття сусiдiв по камерi… – Ясно, – кивнув вiдьмак. – Це все моя провина. Тi вчорашнi також були ображенi. Не скаржилися? Не вимагали вiдшкодування? Любисток засмiявся, але вiдразу замовк. – Свiдки вчорашнiх подiй, – сказав уiдливо Ферран де Леттенхоф, – зiзналися, що цих трьох бито бондарською клепкою. І що бито iх надмiрно жорстоко. Так жорстоко, що один iз них… забруднився. – Напевне вiд зворушення. – Бито iх було, – iнстигатор не змiнив виразу обличчя, – навiть тодi, коли були вони вже обезвладненi й не становили загрози. А це означае перевищення меж необхiдного захисту. – А я не хвилююся. Маю добру адвокатку. – Може, сардинку? – перервав важку мовчанку Любисток. – Інформую, – сказав нарештi iнстигатор, – що слiдство ведеться. Учорашнi арештованi не замiшанi в крадiжцi мечiв. Допитано кiлькох осiб, якi могли брати участь у злочинi, але доказiв знайдено не було. На жоднi слiди не зумiли вказати й iнформатори. Утiм, вiдомо… i це головна справа, з якою я прибув… що в мiсцевому напiвсвiтi плiтка щодо мечiв викликала зрушення. З’явилися начебто й приiжджi, що бажають позмагатися з вiдьмаком силами, особливо поки вiн неозброений. Тож я рекомендую бути напоготовi. Не можу виключити новi iнциденти. Я також не впевнений, Юлiане, чи в цiй ситуацii товариство пана з Рiвii… – У товариствi Геральта, – войовниче урвав трубадур, – я бував у набагато небезпечнiших мiсцях, у тарапатах, проти яких тутешнi шибеники й до п’яток не доросли. Надай нам, кузене, якщо вважатимеш це за необхiдне, збройний ескорт. Для вiдлякування. Бо коли ми обидва з Геральтом надаемо по шиi черговiй босотi, то вони стануть пiсля плакатися про перевищення меж необхiдного захисту. – Якщо це й справдi босота, – сказав Геральт. – А не платнi кати, кимось найнятi. Чи слiдство розглядае цю точку зору? – До уваги беруться всi можливостi, – вiдрiзав Ферран де Леттенхоф. – Слiдство буде продовжено. Ескорт я надам. – Ми втiшенi. – На все добре. Бажаю удачi. Над дахами мiста дерлися чайки. * * * Вiдвiдуваннями зброярнi, як виявилося, з таким самим успiхом можна було знехтувати. Геральтовi досить було кинути оком на викладенi там мечi. Коли ж довiдався iхню цiну, стенув плечима й без слiв вийшов iз магазину. – Я думав, – Любисток доеднався до нього на вулицi, – що ми порозумiлися. Ти мав купити будь-що, аби тiльки не скидатися беззбройним! – Я не тринькатиму грошi на абищо. Навiть якщо це твоi грошi. Це був мотлох, Любистку. Примiтивнi мечi масового виробництва. І параднi придворнi мечики, що придатнi хiба що для балу-маскараду, якби тобi хотiлося перевдягнутися рубайлом. А оцiнено iх так, що аж смiшно стае. – Знайдемо iнший магазин! Або майстерню! – Усюди буде те саме. Є попит на зброю абияку й дешеву, яка мае прислужити тiльки в однiй поряднiй бiйцi. І не служити потiм переможцям, бо, зiбрана з полю бою, вона вже непридатна для використання. І е попит на лискучi оздоблення, з якими ходять фертики. І якими навiть ковбаси не порiзати. Хiба що паштетну. – Ти, як зазвичай, перебiльшуеш! – У твоiх устах це комплiмент. – Ненавмисний! Тож скажи менi, де взяти доброго меча? Не гiршого за тi, що вкраденi? Або й кращого? – Але ж е майстри-мечники. Може б, ти й натрапив би там, на складi, на якийсь порядний клинок. Але я мушу мати меча, допасованого до руки. Викутого та вигостреного на замовлення. Це триватиме кiлька мiсяцiв, а бува, що й рiк. Я не маю стiльки часу. – Утiм, якийсь меч ти отримати мусиш, – тверезо зауважив бард. – Причому якомога швидше, як на мене. То що залишаеться? Може… Вiн понизив голос та роззирнувся. – Може… Може, Каер Морен? Там, напевне… – Напевне, – перервав Геральт, граючи жовнами. – Аякже. Там усе ще достатньо клинкiв, повний вибiр, навiть срiбнi. Але це далеко, а нинi майже дня не минае без зливи та грози. Рiчки збурилися, дороги розм’якли. Подорож займе мiсяць. До того ж… Вiн зi злiстю копнув дiрявого козуба, якого хтось викинув. – Я дав себе обiкрасти, Любистку, насмiятися надi мною та обiкрасти, наче останнiй фраер. Весемiр мене немилосердно висмiе, а товаришi, якщо будуть у той момент в Оселищi, також звеселяться й стануть потiм реготати надi мною роками. Нi. Це, най йому дiдько, у розрахунок не входить. Я мушу якось дати собi раду iнакше. І сам. Вони почули флейту та барабанчик. Вийшли на площу, на якiй стояв овочевий базар, а група вагантiв давала виставу[19 - …група вагантiв давала виставу – вагантами (вiд лат. vagantes – «тi, якi мандрують») називалися мандрiвнi поети, здебiльшого тi, якi були монахами та виконували – спочатку – релiгiйнi пiснi; надалi до вагантiв почали зараховувати й iншi групи мандрiвних представникiв творчих професiй: акробатiв, жонглерiв тощо; прославилися складанням та виконанням гумористичних i сатиричних пiсень i вистав (часто й соромiцького змiсту).]. Репертуар мали передполудневий, чи то примiтивно дурнуватий i в цiлому не смiшний. Любисток крокував мiж ятками, там iз гiдним подиву й iз несподiваною для поета обiзнанiстю вiдразу узявся до оцiнювання й дегустацii виставлених на прилавках огiркiв, бурякiв та яблук, щоразу починаючи дискусii та флiрти з торговками. – Квашена капуста! – заявив вiн, черпаючи з дiжки за допомогою дерев’яних щипцiв. – Скуштуй, Геральте. Пречудова, вiрно? Така капустка – то справа смачна та рятiвна. Узимку, коли бракуе вiтамiнiв, допомагае вона вiд скорбуту. А ще це довершений антидепресантний засiб. – Тобто як? – З’iдаеш полумисок квашеноi капусти, запиваеш гарнцем сквашеного молока… i тодi депресiя стае найменшою з твоiх проблем. Про депресiю забуваеш. Інколи надовго. До кого ти так придивляешся? Що воно за дiвчина? – Знайома. Зачекай-но. Перемовлюся з нею словом i повернуся. Помiченою дiвчиною була Мозаiка, з якою вiн познайомився в Литти Нейд. Несмiлива гладенько зачесана учениця чародiйки. У скромнiй, але елегантнiй сукнi кольору палiсандру. І в котурнах на пробцi, у яких вона рухалася цiлком грацiйно, якщо брати до уваги слизьке овочеве смiття, що лежало на нерiвному бруку. Вiн пiдiйшов, упiймавши ii бiля помiдорiв, якi вона вкладала в кошик, пiдвiшений на згинi лiктя. – Привiт. Трохи зблiднула, коли його помiтила, незважаючи на й так блiду шкiру. І якби не прилавок, то вiдступила б на крок чи два. Зробила рух, наче хотiла заховати кошик за спиною. Нi. Не кошик. Руку. Ховала передплiччя та долоню, щiльно загорнуту в шовкову хустку. Вiн уловив сигнал, а iмпульс, пояснити якого вiн не мiг, наказав йому дiяти. Вiн схопив дiвчину за руку. – Облиш, – прошепотiла вона, намагаючись вирватися. – Покажи. Я наполягаю. – Не тут… Вона дозволила вiдвести себе подалi вiд торговельних рядiв, у мiсце, де вони могли побути самi. Розгорнула хустку. А вiн не зумiв стриматися. Вилаявся. Мерзотно й гидко. Лiва долоня дiвчини була вивернутою. Перекрученою в зап’ястку. Великий палець стирчав налiво, тильна частина долонi – спрямована вниз. А сама долоня – угору. Лiнiя життя, довга й безперервна, – оцiнив вiн машинально. Лiнiя серця виразна, але поцяткована й переривчаста. – Хто це тобi зробив? Вона? – Ти. – Що? – Ти! – Вона вишарпнула долоню. – Ти використав мене, аби над нею пошуткувати. А вона такого з рук не спускае. – Я не мiг… – Передбачити? – Вона глянула йому в очi. Вiн неправильно оцiнив ii, не була вона анi несмiливою, анi заляканою. – Ти мiг i мав. Але волiв пограти з вогнем. Воно хоча б того варте було? Ти дiстав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитися в корчмi перед товаришами? Вiн не вiдповiдав. Не знаходив слiв. А Мозаiка, на його здивування, раптом усмiхнулася. – Я на тебе не серджуся, – сказала повiльно. – Мене й саму повеселила твоя гра; якби я так не боялася, то посмiялася б. Вiддай кошик, я поспiшаю. Я маю ще зробити закупки. І я вмовилася з алхiмiком… – Зачекай. Цього не можна так залишити. – Прошу, – голос Мозаiки трохи змiнився, – не лiзь у це. Ти зробиш лише гiрше… А за мить додала: – Менi й так пощастило. Вона поставилася до мене лагiдно. – Лагiдно? – Вона могла перекрутити менi обидвi долонi. Могла викрутити стопу п’яткою наперед. Могла стопи помiняти лiву на праву, i vice versa, я бачила, як вона таке декому робила. – Чи воно… – Болiло? Недовго. Бо я майже вiдразу знепритомнiла. Що ти так дивишся? Так воно було. Я маю надiю, що так само буде, i коли вона менi цю долоню вiдкручуватиме назад. За кiлька днiв, коли насититься помстою. – Я йду до неi. Зараз же. – Погана iдея. Ти не можеш… Вiн обiрвав ii швидким жестом. Почув, як шумить натовп, побачив, як вiн розступаеться. Ваганти припинили грати. Помiтив вiн i Любистка, який здалеку подавав йому вiдчайдушнi та розпачливi знаки. – Ти! Вiдьмача заразо! Викликаю тебе на поединок! Будемо битися! – Та дiдько ж його вiзьми. Мозаiко, вiдсунься. З натовпу вийшов кремезний i низький тип у шкiрянiй масцi та в кiрасi з cuir bouilli[20 - Варена шкiра (фр.).], бичачоi, здаеться. Тип трусонув тризубом, що його тримав у правицi, рiзким рухом лiвоi руки розгорнув у повiтрi рибальську сiтку, замахав нею та потрусив. – Я Тонтон Зрога, що зветься Ретiарiем[21 - …Тонтон Зрога, що зветься Ретiарiем, – у давньоримськiй традицii ретiарiями (вiд лат. rete – «сiтка») називався окремий клас гладiаторiв, озброений характерним чином: сiткою та тризубом; з обладунку вони мали наруччя та наплiчник, що прикривали лiву руку й лiву частину грудей; вiдповiдно Тонтон Зрога озброений цiлком традицiйно для свого прiзвиська.]! Викликаю тебе на бiй, вiдьма… Геральт пiдняв руку та вдарив його Знаком Аард, уклавши в нього стiльки енергii, скiльки вдалося. Натовп скрикнув. Тонтон Зрога, прозваний Ретiарiем, пiдлетiв у повiтря й, махаючи ногами, заплутавшись у власнiй сiтцi, змiв собою ятку з бубликами, важко гепнувся в землю i з голосним брязкотом лупнув головою об чавунну статуйку гнома, що сидiв навпочiпки, невiдомо чому поставлену бiля магазину, що пропонував кравецьку фурнiтуру. Ваганти нагородили той полiт голосними аплодисментами. Ретiарiй лежав живий, хоча ознаки життя ледь подавав. Геральт пiдiйшов не поспiшаючи й з розмаху копнув його кудись у печiнку. Хтось ухопив його за рукав. Мозаiка. – Нi. Прошу. Прошу, нi. Так не можна. Геральт копнув би те стерво ще, бо добре знав, чого не можна, чого можна, а чого треба. І в таких справах вiн не звик прислухатися до когось iншого. Особливо до того, кого нiколи не копали. – Прошу, – повторила Мозаiка. – Не вiдiгруйся на ньому. За мене. За неi. І за те, що ти й сам загубив. Вiн послухався. Узяв ii за плечi. І зазирнув у вiчi. – Я iду до твоеi майстринi, – заявив жорстко. – Погано, – покрутила вона головою. – Будуть наслiдки. – Для тебе? – Нi. Не для мене. Роздiл 7 Wild nights! Wild nights! Were I with thee, Wild nights should be Our luxury!     Емiлi Дiкiнсон So daily I renew my idle duty I touch her here and there – I know my place I kiss her open mouth and I praise her beauty And people call me traitor to my face.     Леонард Коен Стегно чародiйки оздоблювало майстерне й казково рiзнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку. «Nil admirari[22 - Нiчому не дивуйся (лат.).], – подумав вiдьмак. – Nil admirari». * * * – Не вiрю очам, – сказала Литта Нейд. У тому, що сталося, у тому, що вийшло так, як вийшло, винен був вiн сам, нiхто iнший. Дорогою до чародiйки вiн проходив через сад, не встояв перед спокусою й зiрвав одну з фрезiй, що росли на клумбi. Вiн пам’ятав запах, що домiнував у ii парфумах. – Не вiрю очам, – повторила Литта, ставши у дверях. Привiтала його особисто, кремезного сторожа не було. Може, мав вихiдний. – Прийшов ти, як я здогадуюся, аби шпетити мене за руку Мозаiки. І ти принiс менi квiтку. Бiлу фрезiю. Увiйди, поки не дiйшло до скандалу, а мiсто не загуло вiд плiток. Чоловiк на моему порозi з квiткою! Найстаршi люди не пам’ятають такого. Вона носила вiльну чорну сукню, комбiнацiю шовку та шифону, тонесеньку, що йшла хвилею вiд кожного руху повiтря. Вiдьмак стояв, вдивляючись у неi, усе ще з фрезiею в простягнутiй руцi, намагаючись усмiхнутися й геть не маючи сил цього зробити. «Nil admirari», – повторив подумки максиму, яку запам’ятав з Оксенфурту, з унiверситету, з картуша над входом до кафедри фiлософii. Максиму вiн повторював подумки всю дорогу до вiлли Литти. – Не кричи на мене. – Вона вийняла фрезiю з його пальцiв. – Я виправлю дiвчинi руку, як тiльки вона з’явиться. Безболiсно. Може, я навiть iй вибачу. І вибачаюся перед тобою. Тiльки не кричи на мене. Вiн покачав головою, знову намагаючись усмiхнутися. Не вийшло. – Цiкаво, – вона наблизила фрезiю до обличчя й втупила в нього своi жадеiтовi очi, – чи знаеш ти символiку квiтiв? Їхню секретну мову? Знаеш, що говорить ця фрезiя й цiлком свiдомо передаеш менi нею послання? Чи квiтка геть випадкова, а послання… пiдсвiдоме? «Nil admirari». – Але ж це не мае значення. – Вона пiдiйшла до нього дуже близько. – Або ти прямо, свiдомо й з розрахунку сигналiзуеш менi про те, чого ти прагнеш… Або приховуеш прагнення, яке видае твоя пiдсвiдомiсть. В обох випадках я маю тобi подякувати. За квiтку. І за те, що вона говорить. Дякую тобi. І вiдповiм тим самим. Теж тобi щось запропоную. Ось, цю тасьмочку. Потягни за неi. Смiливо. «Що я оце роблю?» – подумав вiн, потягнувши. Плетена тасьмочка гладенько вислизнула з обметаних дiрочок. До самого кiнця. І тодi шовково-шифонова сукня стекла з Литти, наче вода, м’якенько вкладаючись навколо кiсточок. Вiн на мить заплющив очi: голизна ii вдарила в нього, наче раптовий блиск свiтла. «Що я роблю?» – подумав вiн, обiймаючи ii за шию. «Що я роблю?» – подумав, вiдчуваючи смак кораловоi помади на губах. «Те, що я роблю, повнiстю позбавлене сенсу», – думав вiн, делiкатно спрямовуючи ii на комод бiля патiо й саджаючи на малахiтову кришку. Вона пахла фрезiею та абрикосом. І чимось iще. Може, мандарином. Може, ветiвером. Це тривало якийсь час, а пiд кiнець комод досить небезпечно розкачувався. Корал, хоча й мiцно його обiймала, анi на мить не випускала фрезiю з пальцiв. Запах квiтки не перебивав ii запаху. – Твiй ентузiазм менi лестить. – Вона вiдiрвала уста вiд його уст i тiльки тодi розплющила очi. – І це сильний комплiмент. Але я маю лiжко, знаеш? * * * І справдi мала. Величезне. Просторе, наче палуба фрегата. Вона повела його туди, а вiн iшов слiдом, не в змозi надивитися. Вона не оглядалася. Не сумнiвалася, що вiн iде слiдом. Що без вагання пiде туди, куди вона поведе. Не вiдводячи погляду. Лiжко було величезне й мало балдахiн, постiль була з шовку, а простирадло – iз сатину. Вони використали лiжко без тiнi сумнiвiв, повнiстю, кожен його дюйм. Кожну п’ядь шовку. І кожну складку сатину. * * * – Литто… – Можеш звертатися до мене «Корал». Але зараз не говори нiчого. Nil admirari. Запах фрезii та абрикоса. Руде волосся, розсипане по подушцi. * * * – Литто… – Можеш звати мене Корал. І можеш зробити менi це ще раз. * * * Стегно Литти оздоблювало майстерне й казково рiзнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку, трикутну за формою завдяки величезним плавникам. Таких риб, що звалися скалярiями, багачi та сноби-нуворишi звикли тримати в акварiумах та басейнах. Тож цi риби завжди асоцiювалися в Геральта – i не тiльки в нього – зi снобiзмом й претензiйним позерством. Тож його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не iнше татуювання. Здивування тривало лише мить, пояснення прийшло швидко. Литта Нейд, беззаперечно, ззовнi, з вигляду була молодою. Але татуювання було з часiв справжньоi ii молодостi. З тих рокiв, коли привезенi з-за океану рибки-скалярii були справжнiм раритетом, багачiв було небагато, нуворишi тiльки-тiльки спиналися на ноги й мало в кого були акварiуми. Татуювання ii, подумав Геральт, пестячи скалярiю кiнчиками пальцiв, це наче метрика; дивно, що Литта все ще його носить замiсть того, аби магiчно усунути. Що ж, подумав вiн, переносячи пестощi в райони, вiддаленi вiд риби, мила то справа – спогади про юнацькi роки. Не просто позбутися такоi пам’ятки. Навiть якщо вони вже вiдзвучали й стали банально патетичними. Вiн звiвся на лiктi й пильно придивився, видивляючись на ii тiлi iншi, настiльки ж ностальгiчнi пам’ятки. Не знайшов. Не розраховував знайти, хотiв просто подивитися. Корал зiтхнула. Утомившись, як видно, вiд абстрактних i малоконкретних мандрiвок його долонi, схопила ii, спрямувала в мiсце конкретне й тiльки-но й належне з ii точки зору. «І дуже добре, – подумав Геральт, притягуючи чародiйку до себе й занурюючи iй обличчя у волосся. – Смугаста риба, теж менi». Наче не було iстотнiших справ, яким варто присвятити увагу. Про якi варто б думати. * * * «Може, i моделi парусникiв, – думала хаотично Корал, ледь опановуючи дихання, що раз у раз переривалося. – Може, i вiйськовi фiгурки, може, i риболовля на штучну мушку. Але те, що враховуеться… Що по-справжньому враховуеться… Це те, як вiн мене обiймае». Геральт ii обiйняв. Так, начебто вона була для нього всiм свiтом. * * * У першу нiч спали вони не дуже багато. А навiть коли Литта заснула, вiдьмак зi сном мав проблему. Рукою вона обхопила його в талii так сильно, що вiн ледь дихав, а ногу закинула йому поперек стегон. Другоi ночi була вона менш завойовницькою. Не тримала його й не обiймала так сильно, як попередньо. Мабуть, не боялася вже, що пiд ранок вiн утече. * * * – Ти замислився. Обличчя маеш мужне й суворе. Причина? – Задумався… Гм… Над натуралiзмом нашого зв’язку. – У чому справа? – Я ж кажу. У натуралiзмi. – Здаеться, ти використав слово «зв’язок»? Воiстину, може здивувати широта використання цього поняття. Схоже, настав у тебе посткоiтальний смуток. Стан i насправдi натуральний, той, що стосуеться всiх вищих iстот. Навiть у мене, вiдьмаче, слiзка на оцi виступае… Веселiше, веселiше! Я пожартувала. – Ти мене привабила. Наче самця. – Що там iще? – Ти мене привабила. Наче комаху. Фрезiйно-абрикосово-магiчними феромонами. – Ти серйозно? – Не злися. Прошу, Корал. – Я не злюся. Навпаки. Якщо подумати, то мушу визнати твою правоту. Так, це натуралiзм чистоi води. Тiльки що все геть навпаки. Це ти мене заморочив та звабив. З першого погляду. Ти природно та анiмалiстично станцював передi мною шлюбний танець самця. Пiдстрибував, тупав, розпушував хвоста… – Неправда. – …розпушував хвоста та бив крилами, наче тетерук. Кукурiкав та кудкудакав… – Я не кудкудакав. – Кудкудакав. – Нi. – Так. Обiйми мене. * * * – Корал? – Що? – Литта Нейд… Це ж також не твое справжне iм’я, вiрно? – Мое справжне було б непросто промовити. – Це як? – А скажи швидко: Астрiд Литтнейд Асгейррфiннбьорнсдоттiр. – Розумiю. – Сумнiваюся. * * * – Корал? – Ага? – А Мозаiка? Звiдки в неi таке прiзвисько? – Знаеш, вiдьмаче, чого я не люблю? Запитань про iнших жiнок. Особливо коли той, який питае, лежить зi мною в лiжку. І розпитуе замiсть того, щоби зосередитися на тому, на чому вiн саме зараз тримае долоню. Ти б не вiдважився на щось подiбне, якби був у лiжку з Йеннефер. – А я не люблю називати певнi iмена. Особливо в ту мить, коли… – Менi припинити? – Цього я не говорив. Корал поцiлувала його в плече. – Коли вона потрапила до школи, звалася Аiк, родового iменi я не пам’ятаю. Мало того, що iм’я дивне, так вона ще й потерпала через проблеми з пiгментом шкiри. Щоку мала поцятковану свiтлими плямками, i справдi воно виглядало, наче мозаiка. Їi, зрозумiло, вилiкували вже пiсля першого семестру: чародiйка не може мати жодних недолiкiв. Але прiзвисько, спочатку знущальне, прилипло. Вона й сама його полюбила. Але досить уже про неi. Говори до мене й про мене. Ну, давай. – Що давати? – Говори про мене. Яка я. Вродлива, вiрно? Ну, скажи! – Вродлива. Руда. І веснянкувата. – Я не веснянкувата. Веснянки я усунула за допомогою магii. – Не всi. Про деякi ти забула. А я iх видивився. – Де ти… Ах. Так. Правда. Тож я веснянкувата. А яка ще? – Солодка. – Вибач? – Солодка. Наче вафелька з медом. – Ти певно з мене не насмiхаешся? – Глянь на мене. У моi очi. Чи бачиш у них хоча б тiнь нещиростi? – Нi. І це мене найбiльше непокоiть. * * * – Присядь на край лiжка. – Бо? – Хочу взяти реванш. – Вибач? – За веснянки, якi ти видивився там, де iх видивився. За докладання зусиль й уважне… дослiдження. Хочу взяти реванш i вiддячити. Можу? – Безумовно. * * * Вiлла чародiйки, як майже всi в цiй частинi мiста, мала терасу, з якоi вiдкривався вид на море. Литта любила сидiти там i годинами роздивлятися кораблi на рейдi, для чого використовувала чималого розмiру пiдзорну трубу на штативi. Геральт швидше не подiляв ii захоплення морем i тим, що по ньому плавало, але любив супроводжувати ii на терасi. Сидiв близько, зразу за нею, з обличчям бiля ii рудих локонiв, утiшаючись запахом фрезii та абрикоса. – Той галеон, що кидае якiр, поглянь, – указала Корал. – На прапорi блакитний хрест, то «Гордiсть Цiнтри», напевне, рейсом до Ковiру. А ота кога[23 - Кога – когою, або когом, у Середньовiччi називалося торговельне судно з високими бортами та однiею щоглою; у нашiй реальностi активно використовуване в Ганзейському союзi.] – то «Альке» з Цiдарiсу, напевне, бере вантаж шкiр. А отамочки – оно де – то «Тефiда», транспортний хольк[24 - …транспортний хольк – хольком (або ж халком) називався бiльший, нiж кога, корабель, найчастiше – у перiод Ганзейського союзу – з трьома щоглами, а тому з можливiстю ставити бiльш складну вiтрильну оснастку та ходити з бiльшою швидкiстю.], тутешнiй, двiстi лаштiв завантаження[25 - …двiстi лаштiв завантаження – лашт (вiд нiм. Last – «вантаж», «тягар») – мiра ваги, що вiдповiдала зерновому вантажу, що може вмiститися в одному возi, запряженому четвiркою коней; використовувалася для позначення мiсткостi суден у Балтiйському регiонi; вiдповiдае сучаснiй вазi приблизно у двi тони.], каботажник, курсуе помiж Кераком та Настрогом. Там, бачиш, на рейд саме заходить новiградський шкунер[26 - …на рейд саме заходить новiградський шкунер – шкунер (нiдерл. Schoener, вiд якого, зокрема, походить i звична для нас «шхуна») – це рiзновид морського судна з двома чи трьома щоглами та косими вiтрилами (на вiдмiну вiд прямих вiтрил холька чи коги).] «Пандора Парвi», красивий, красивий корабель. Глянь в окуляр. Побачиш… – Я бачу й без пiдзорноi труби. Я мутант. – Ох, вiрно. Я й забула. Оно там – це галера «Фуксiя», тридцять два весла, може взяти вантажу на чотириста лаштiв. А той зграбний трищогловий галеон – це «Вертiго», приплив iз Лан Ексетера. А там, далi, з амарантовим прапором, то реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять футiв мiж штевами[27 - …сто двадцять футiв мiж штевами – штевнем називалася товста повздовжня колода, що е основою корабля та поеднуе два штеви – кiнцi судна: форштевень (носову його частину) та ахтерштевень (кормову частину); по сутi, iдеться про довжину судна вiд носа до корми.]… А там, бач, бач, ставить вiтрила й виходить у море поштовий клiпер «Луна», я знаю капiтана, вiн столуеться в Равенги, коли сюди причалюе. А там ще, дивися, пiд повними вiтрилами, галеон iз Повiссу… Вiдьмак вiдгорнув волосся зi спини Литти. Поволi один за iншим розстебнув гачки, зсунув сукню з плечей чародiйки. Пiсля чого повнiстю вiддав долонi й увагу парi галеонiв пiд повними вiтрилами. Галеонiв, подiбних до яких дарма було б шукати по всiх морських шляхах, рейдах, портах та реестрах адмiралтейств. Литта не протестувала. І не вiдводила погляду вiд окуляра пiдзорноi труби. – Ти поводишся, – сказала нарештi, – наче п’ятнадцятилiтка. Ти наче вперше таке бачиш. – Для мене завжди вперше, – визнав вiн, затримавшись. – А п’ятнадцятилiткою я, чесно кажучи, не був нiколи. * * * – Я родом зi Скеллiге, – сказала вона йому пiзнiше, уже в лiжку. – Море я маю в кровi. І я кохаю його… Інодi марю, – продовжила, коли вiн промовчав, – щоби попливти. Сама-самiсiнька. Поставити вiтрило й вийти в море… Далеко-далеко, аж крiзь горизонт. Навколо тiльки води та небо. На мене бризкае солона пiна хвиль, вiтер шарпае волосся, наче пестить його чоловiк. А я сама, цiлковито сама, безкiнечно самотня серед чужоi й ворожоi менi стихii. Самотнiсть серед моря самотностi. Ти не мариш про неi? «Нi, не марю, – подумав вiн. – Я маю ii щодня». * * * Настав день лiтнього сонцестояння, а пiсля нього – магiчна нiч, найкоротша в роцi, пiд час якоi в лiсах квiтнула папороть, а натертi вужачкою голi дiвчата танцювали на мокрих вiд роси галявинах. Нiч коротка, наче миттевiсть. Нiч шалена й сяюча вiд блискавок. * * * Уранцi пiсля сонцестояння вiн прокинувся один. У кухнi чекав снiданок. І не тiльки. – Добрий день, Мозаiко. Чудова погода, вiрно? Де Литта? – У тебе сьогоднi вихiдний, – вiдповiла вона, не дивлячись на Геральта. – Моя незрiвняна майстриня матиме чимало роботи. Допiзна. Через час, який вона присвятила… розвагам, назбиралося пацiенток. – Пацiенток? – Лiкуе безплiддя. Й iншi жiночi хвороби. Ти не знав? Ну, то вже знаеш. Гарного дня. – Не йди ще. Я хотiв би… – Не знаю, що ти хотiв би, – перебила вона. – Але це, думаю, погана iдея. Краще, аби ти зi мною не розмовляв. Якби вдавав, що мене й узагалi немае. – Корал уже не скривдить тебе, ручаюся. Зрештою, ii немае тут, вона нас не бачить. – Вона бачить усе, що хоче побачити, iй для цього вистачить лише кiлькох заклять та артефакту. І не думай, що ти маеш на неi хоча б якийсь вплив. Для цього треба щось iнше, анiж… – рухом голови вона вказала на спальню. – Прошу тебе, не називай при нiй мого iменi. Навiть мимохiдь. Бо вона це менi пригадае. Нехай навiть через рiк, але пригадае. – Якщо так вона тебе сприймае… Ти не можеш просто пiти? – Куди? – обурилася вона. – До ткацькоi мануфактури? Пiдмайстром до кравця? Чи вiдразу до лупанарiю? У мене нiкого немае. Я нiхто. І буду нiким. Тiльки вона може це змiнити. Я стерплю все… Але не додавай проблем, якщо зумiеш. У мiстi, – глянула вона на нього за мить, – я зустрiла твого приятеля. Того поета, Любистка. Вiн питав про тебе. Непокоiвся. – Ти його заспокоiла? Пояснила, що я в безпецi? Що менi нiчого не загрожуе? – Навiщо б менi брехати? – Вибач? – Ти тут не в безпецi. Ти тут, iз нею, через тугу за тiею. Навiть коли близько з нею, думаеш ти тiльки про iншу. Вона знае про це. Але грае в цю гру, бо ii це розважае, а ти чудово вдаеш, ти диявольськи переконливий. Утiм, чи думав ти про те, що буде, коли видаси себе? * * * – Сьогоднi ти також ночуеш у неi? – Також, – пiдтвердив Геральт. – Це вже буде тиждень, ти в курсi? – Чотири днi. Любисток провiв пальцями по струнах лютнi в ефектному глiсандо. Роззирнувся по корчмi. Ковтнув iз кухля, витер нiс вiд пiни. – Знаю, це не моя справа, – сказав незвичайно як для нього чiтко й твердо. – Знаю, що я не повинен втручатися. Знаю, що ти не любиш, коли хтось втручаеться. Але певнi справи, друже Геральте, замовчувати не можна. Корал, якщо бажаеш знати мою думку, належить до тих жiнок, якi постiйно й на видному мiсцi мали б носити попереджувальнi ярлики. Із написом «Дивитися, але не торкатися». Щось таке у звiринцях розмiщують на терарiумах, де тримають гримучих змiй. – Я знаю. – Вона граеться з тобою й тобою бавиться. – Я знаю. – А ти попросту реагуеш на Йеннефер, яку не можеш забути. – Я знаю. – То чому?.. – Не знаю. * * * Вечорами вони виходили. Інколи до парку, iнколи на пагорб, що стояв над портом, iнколи просто прогулювалися по Пряних Рядах. Провiдали разом австерiю «Natura Rerum». Кiлька разiв. Феб Равенга радiв iз того безмiрно, кельнери за його наказом аж увивалися навколо них. Геральт нарештi пiзнав смак тюрбо в чорнилах каракатицi. А потiм – гусячого стегенця в бiлому винi й телячого костреця в овочах. Тiльки з початку – i ненадовго – заважав йому нав’язливий та постiйний iнтерес iнших гостей iз зали. Потiм, як i Литта Нейд, вiн не звертав на них уваги. Вино з тутешнiх пiдвалiв дуже в тому допомагало. Пiзнiше вони поверталися до вiлли. Корал скидала сукню вже в передпокоi, абсолютно гола прямувала до спальнi. Вiн iшов слiдом. Дивлячись. Любив на неi дивитися. * * * – Корал? – Що? – Вiдповiдно до чуток, ти завжди можеш побачити те, що побачити захочеш. Що вистачить тобi для того кiлькох заклять та артефакту. – Чуткам, – вона пiдвелася на лiктi, зазирнула йому в очi, – здаеться, треба буде знову скрутити якийсь суглоб. Це мусить вiдучити чутки молоти язиком. – Я дуже тебе прошу… – Я жартувала, – вiдрiзала вона. У голосi ii не було навiть слiду веселощiв. – А що такого, – заговорила, коли вiн промовчав, – ти хотiв би побачити? Або провiстити? Як довго ти проживеш? Коли чи як ти помреш? Який кiнь виграе Великi третогорськi перегони? Кого колегiум електорiв вибере iерархом Новiграда? Із ким тепер Йеннефер? – Литто. – Про що тобi йдеться, можна дiзнатися? Вiн розповiв iй про крадiжку мечiв. * * * Блиснуло. А за мить iз гуркотiнням прокотився грiм. Фонтан тихесенько поплюскував, басейн пахнув мокрим камiнням. Мармурова дiвчинка скам’янiла в танцювальнiй позi, мокра та лискуча. – Скульптура та фонтан, – поспiшила з поясненням Корал, – не для заспокоення моеi любовi до претензiйного кiчу й не ознака поступки снобiстськiй модi. Вони служать конкретним цiлям. Скульптура зображуе мене. У мiнiатюрi. У вiцi дванадцяти рокiв. – Хто б тодi припустив, що ти так добряче розвинешся. – Це тiсно пов’язаний зi мною магiчний артефакт. А фонтан – вiрнiше, вода – служить менi для дивiнацii[28 - …служить менi для дивiнацii – дивiнацiею (вiд лат. divinatio – «провiщую», «передбачаю») з часiв античностi називають рiзноманiтнi практики, пов’язанi зi спробами передбачення майбутнього чи бачення минулого за допомогою магiчних чи божественних дiй та взаемодiй.]. Думаю, ти знаеш, що воно таке й у чому дивiнацiя полягае? – Загалом. – Крадiжка твоеi зброi сталася якихось днiв десять тому. Для вичитування й аналiзу подiй минулих, навiть дуже давнiх, найкращою й найпевнiшою е онейромантiя[29 - Онейромантiя (вiд давньогрец. oneiros – «сон» та manteia – «провiщення») – це мистецтво провiщення та передбачення за снами; могло бути як «пасивноi» форми (пояснення зi снiв третiх персон), так й «активноi», пошуковоi, за якоi пророчi сни бачить сам онейромант.], але для цього необхiдний дуже рiдкiсний талант снобачення, якого я не маю. Сортiлегiя або клеромантiя[30 - …сортiлегiя або клеромантiя – клеромантiя (вiд давньогрец. kleros – «доля», «жереб» та manteia – «провiщення») – практика ворожiння, пiд час якоi застосовують кидання жереба, у ролi якого могли використовувати кiстки або гральнi кубики; сортiлегiею називалося ворожiння за текстами, у якому книжку треба розгортати навмання й шукати сенс у побачених словах чи реченнях.], нам, швидше за все, не допоможе, так само як пiромантiя чи аеромантiя[31 - …пiромантiя чи аеромантiя – пiромантiя (вiд давньогрец. pyr – «вогонь» та manteia – «провiщення») – це ворожiння за допомогою полум’я (у яке треба було вдивлятися, досягаючи прозрiння через медитацiю); аеромантiя (вiд давньогрец. aer – «повiтря» та manteia – «провiщення») – провiщення за повiтряними явищами, наприклад за хмарами, iхнiми формами та траекторiями руху.], якi, скорiше, придалися б для вiдгадування доль людей за умови, що маеш щось, що тим людям належало… волосся, нiгтi, частини одягу й таке iнше. До предметiв, у нашому випадку – мечiв, це застосувати не вдасться. А тому, – Литта вiдвела з лоба руде пасмо, – залишаеться нам дивiнацiя. Як ти напевне знаеш, вона дозволяе бачити й передбачати майбутнi подii. Допоможуть нам стихii, бо сезон настав по-справжньому грозовий. Ми поеднаемо дивiнацiю з керауноскопiею[32 - …поеднаемо дивiнацiю з керауноскопiею – керауноскопiя (вiд давньогрец. keraunos – «грiм» та skopеo – «споглядаю», «дивлюся») – це ворожiння за допомогою грому, коли його iнтенсивнiсть, сила чи пауза мiж блискавкою та звуком могли сказати ворожбитовi про минуле чи майбутне, щодо якого той ставив запитання.]. Наблизься. Вiзьми мене за руку й не вiдпускай. Нахилися й вдивляйся у воду, але за жодних умов не торкайся ii. Сконцентруйся. Думай про своi мечi! Інтенсивно про них думай! Вiн чув, як вона скандуе закляття. Вода в басейнi реагувала, iз кожним словом формули пiнячись та хвилюючись усе сильнiше. З дна почали спливати великi бульбашки. Вода вигладилася та скаламутнiшала. А потiм повнiстю прояснiла. З глибини дивляться темнi, фiалковi очi. Вороново-чорнi локони каскадом спадають на плечi, лиснiють, вiдбивають свiтло, наче павичеве пiр’я, звиваючись та хвилюючись при кожному русi… – Про мечi, – нагадала Корал стиха й уiдливо. – Про мечi ти мав думати. Вода завирувала, чорноволоса та фiалковоока жiнка розпливлася у вирi. Геральт стиха зiтхнув. – Про мечi, – прошипiла Литта. – Не про неi! Проскандувала закляття при свiтлi новоi блискавки. Скульптура у фонтанi молочно засвiтилася, а вода знову заспокоiлася й посвiтлiшала. І тодi вiн побачив. Свiй меч. Долоня, яка його торкаеться. Перснi на пальцях. …з метеорита. Чудовий баланс, вага клинка точно дорiвнюе вазi рукiв’я… Другий меч. Срiбний. Тi само руки. …сталевий сердечник, окутий срiблом… По всiй довжинi клинка рунiчнi знаки… – Я бачу iх, – прошепотiв вiн голосно, стискаючи долоню Литти. – Я бачу моi мечi… Дiйсно… – Мовчи. – Вона вiдповiла ще сильнiшою хваткою. – Мовчи та сконцентруйся. Мечi зникли. Замiсть них вiн побачив чорний лiс. Кам’яний простiр. Скелi. Одна зi скель, величезна, велична, висока та струнка… Вигладжена вiтрами в дивну форму… Вода коротко пiниться. Шпакуватий чоловiк зi шляхетними рисами в чорному оксамитовому каптанi й золотому парчевому камзолi спираеться обома руками на бюро червоного дерева. «Лот номер десять, – заявляе вiн голосно. – Абсолютна рiдкiсть, небувала знахiдка, два вiдьмачi мечi…» Великий чорний кiт крутиться на мiсцi, намагаючись досягти лапкою медальйон, що крутиться над ним на ланцюжку. На золотому овалi медальйона емаль, блакитний дельфiн nageant. Рiчка тече серед дерев, пiд балдахiном гiлля та корiння, що звисають над водою. На одному з коренiв стоiть нерухомо жiнка в довгiй та приталенiй сукнi. Вода коротко спiнилася й майже вiдразу згладилася. Вiн бачив море трав, безкiнечну рiвнину, що простягалася до горизонту. Бачив ii згори, наче був птахом… Або з верхiв’я гори. Гори, по схилi якоi пiдiймалася шеренга невиразних постатей. Коли вони вiдвертали голови, вiн бачив нерухомi обличчя, слiпi мертвi очi. «Вони мертвi, – зрозумiв вiн раптом. – Це процесiя трупiв…» Пальцi Литти знову стиснули його долоню. Із силою обценькiв. Блиснуло. Раптовий порив вiтру шарпнув iхне волосся. Вода в басейнi збурилася, закипiла, зiбралася пiною, стала хвилею величезною, наче стiна. І звалилася просто на них. Вони обое вiдскочили вiд фонтана, Корал спiткнулася, вiн ii пiдтримав. Ударив грiм. Чародiйка крикнула закляття, махнула рукою. У всьому будинку загорiлися вогнi. Вода в басейнi, що мить тому вирувала виром, була гладенькою, спокiйною, ледь збуреною цiвочкою, що стiкала з фонтана. А на них, хоча мить тому залила iх справжня припливна хвиля, не було анi крапельки. Геральт важко зiтхнув. Устав. – У самому кiнцi… – пробурмотiв, допомагаючи встати чародiйцi. – Той останнiй образ… Гори й шеренга… люди… Я не розпiзнав… Поняття не маю, що б воно було… – І я, – вiдповiла вона не своiм голосом. – Але це було не твое видiння. Та картина призначалася менi. Теж не маю й уявлення, що вона мала б означати. Але маю дивне передчуття, що нiчого хорошого. Грiм стих. Гроза вiдходила. Углиб суходолу. * * * – Шарлатанство це, уся та ii дивiнацiя, – повторив Любисток, пiдкручуючи кiлочки лютнi. – Шахрайськi видiння для наiвних. Сила навiювання, нiчого бiльше. Ти думав про мечi, то й побачив тi мечi. І що ще ти начебто бачив? Процесiю трупiв? Страхiтливу хвилю? Скелю дивноi форми? Чи то якоi? – Щось схоже на величезний ключ, – промовив вiдьмак. – Або геральдичний хрест, подвiйний iз половиною… Трубадур замислився. А тодi намочив палець у пивi. І щось накреслив на столi. – Схожий на такий? – Ха. Навiть дуже. – А хай мене! – Любисток шарпнув струни, привернувши увагу всiеi корчми. – А хай мене гусак копне! Ха-ха, друже Геральте! Скiльки ж ти разiв уже витягав мене з халеп? Скiльки разiв допомагав? Скiльки добра менi зробив? І не перерахувати! Ну, тепер черга за мною. З моею, може, допомогою отримаеш назад свою славетну зброю. – Га? Любисток встав. – Панi Литта Нейд, твоя найновiша любка, за якою я визнаю оцим честь зватися видатною ворожбиткою та недосяжною ясновидицею, у своiй дивiнацii методом безперечним, прозорим та не породжуючим сумнiвiв вказала мiсце, яке я знаю. Ходiмо до Феррана. Зараз же. Вiн мусить органiзувати нам аудiенцiю через своi таемнi зв’язки. І видати тобi перепустку для того, щоб вийти з мiста службовою брамою, уникаючи конфронтацii з тими гетерами з кордегардii. Ми вибираемося на невеличку прогулянку. Невеличку та, по сутi, недалеку. – Куди? – Я упiзнав скелю з твого видiння. Науково таке зветься «карстовий останець». А навколишнi мешканцi звуть його Грифоном. Характерна деталь, майже дороговказ, що веде до оселi особи, яка й справдi щось може знати про твоi мечi. Мiсце, у яке ми збираемося, зветься Равелiн. Говорить воно щось тобi? Роздiл 8 Не саме лишень виконання, не сама ремiснича вправнiсть про достоiнства вiдьмачого меча свiдчить. Подiбно до того, як загадковi ельфiйськi чи гномськi клинки, чий секрет зник, меч вiдьмачий таемною силою пов’язаний е з рукою та розумом вiдьмака, який ним володiе. І, власне, завдяки арканам магii тоi надто проти Темних Сил вiн дiевий.     Пандольфо Фортегверра. Трактат про шляхетну зброю Видам вам один секрет. Про вiдьмачi мечi. То дурня, нiбито мають вони якусь таемничу силу. І що нiби така чудова з них зброя, що нiби й немае кращоi. То все фiкцiя, для зовнiшнього ефекту придумана. Знаю я те з абсолютно певного джерела.     Любисток. Пiвстолiття поезii Скелю з назвою Грифон вони впiзнали вiдразу, видно ii було здалеку. * * * Мiсце, до якого вони прямували, лежало десь на половинi дороги помiж Кераком та Цiдарiсом, трохи на узбiччi вiд тракту, що поеднував два мiста. Тракту, що звивався помiж лiсами та скелястими пустками. Дорога забрала в них якийсь час, а вони зайняли його балаканиною. Головним чином у виконаннi Любистка. – У народi кажуть, – говорив поет, – начебто мечi, якi використовують вiдьмаки, мають магiчнi властивостi. Оминаючи тут отi вигадки про статеве безсилля, якась тут правда мусить бути. Вашi мечi – це мечi незвичайнi. Прокоментуеш? Геральт стримав кобилу. Плiточцi, що знудилася перебуванням у стайнях, весь час хотiлося йти галопом. – Авжеж, прокоментую. Нашi мечi – то мечi незвичайнi. – Кажуть, – Любисток удав, що не чуе насмiшки, – начебто магiчна сила вашоi вiдьмачоi зброi, згубна для потвор, iз якими ви б’етеся, мiститься в самiй сталi, з якоi кованi вашi мечi. У самiй сировинi, чи то з руд, з метеоритiв, що падають iз неба. Як воно так? Метеорити не магiчнi, вони явище природне й науково пояснене. То звiдки магiя? Геральт глянув на небо, що темнiшало з пiвночi. Було схоже, що збираеться чергова гроза. І що готуеться намокання. – Якщо я добре пам’ятаю, – вiдповiв вiн запитанням, – ти ж навчався всiх семи вiльних мистецтв[33 - …навчався всiх семи вiльних мистецтв – у системi середньовiчноi освiти «сiмома вiльними мистецтвами» називали поеднання т. зв. трiвiуму (граматика, логiка та риторика) й квадрiуму (арифметика, геометрiя, астрономiя й музика) – базових дисциплiн, на вивченнi яких будувалася система вищоi освiти в европейських унiверситетах; з вивченням семи вiльних мистецтв було пов’язано перший, початковий ступiнь освiти.]? – А диплом я отримав summa cum laude[34 - З найбiльшою шаною (лат.) – iз вiдмiнностями.]. – У межах астрономii, що входить до quadrivium, ти ж слухав лекцii професора Лiнденброга? – Старого Лiнденброга, якого звали Недопалком[35 - Старого Лiнденброга, якого звали Недопалком – вiдзначимо тут характерну для автора лiтературну гру: у якостi прiзвиська професора Лiнденброга письменник використав iм’я iншого вiдомого персонажа польськоi лiтератури – одного iз семи гномiв-краснолюдкiв iз роману М. Конопницькоi «O Krasnoludkach i o sierotce Marysi», який вiдомий украiнському читачевi щонайменше в трьох перекладах («Про карликiв i сирiтку Марисю», переклад І. Деркача, «Про гномiв i сирiтку Марисю», переклад М. Пригари, та «Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю», переклад Л. Андрiевськоi); у польському текстi цей персонаж зветься Koszalеk-Opalеk. М. Конопницька описуе його як старезного сивобородого гнома з каламарем на поясi та гусячим пером на плечi, який збирае та записуе легенди; вiн наiвний, легковiрний i мало що знае про «некнижкове» життя. Утiм, навiть знаючи це, ми вирiшили подати прiзвисько в перекладi (оскiльки воно е саме прiзвиськом, а тому мусить мати самостiйне значення).]? – засмiявся Любисток. – Авжеж! Усе ще бачу його перед собою, як чухае дупу та постукуе указкою об карту та глобус, марудячи монотонно. Sphera Mundi, е-е-е-е, subdividitur[36 - Сфера Землi пiдроздiлена (лат.).] на чотири Елементарнi Плани: План Землi, План Води, План Повiтря й План Вогню. Земля разом iз Водою формуе земну кулю, яку звiдусiль, е-е-е-е, оточуе Повiтря, або ж Aer. Над Повiтрям, е-е-е-е, пролягае Aether, Повiтря Вогнисте, vel[37 - Або ж (лат.).] Вогонь. Над Вогнем же е Тонкi Сидеральнi Небеса, Firmamentum[38 - Пiдпора (лат.).] сферичноi натури. На отих мiстяться Erratica Sydera, блукаючi зiрки, i Fixa Sydera, зiрки нерухомi… – Не знаю, – пирхнув Геральт, – що бiльше мене дивуе: талант до мавпування чи пам’ять. Але, повертаючись до питання, яке нас цiкавило, метеорити, якi наш поштивий Недопалок окреслював як зiрки падаючi, Sydera Cadens, чи якось так, вiдриваються вiд пiдпорки й летять униз, аби загрузнути в нашiй старiй добрiй землi. А дорогою вони пронизують усi iншi плани, чи ж площини як стихiй, так i парастихiй, бо й такi начебто iснують. Стихii й парастихii, як вiдомо, насичено потужною енергiею, джерелом усiлякоi магii й надприродних сил, а метеорити, коли iх пронизують, оту енергiю поглинають i зберiгають. Сталь, яку вдасться витопити з метеорита, як i клинок, який вдасться з такоi сталi вiдкувати, ту силу стихiй мiстять у собi. Вони магiчнi. Увесь меч магiчний. Quod erat demonstrandum[39 - Що й потрiбно було довести (лат.).]. Ти зрозумiв? – Авжеж. – То забудь. Бо то дурня. – Що? – Дурня. Вигадка. Метеоритiв не знайдеш пiд кожним кущем. Бiльш нiж половину мечiв, якими користуються вiдьмаки, було виконано зi сталi та магнетитових руд. Я й сам користався таким. Вона настiльки ж добра, як i тi, що iз сидеритiв, якi падають iз неба й пронизують стихii. Немае жодноi рiзницi. Але, дуже тебе прошу, Любистку, прибережи це для себе. Нiкому про це не говори. – Як це? Я маю мовчати? Ти не можеш цього вiд мене вимагати! Який сенс знати про щось, якщо знанням цим неможливо похвалитися? – Прошу тебе. Я б волiв, аби сприймали мене надприродною iстотою, яка озброена надприродною зброею. Таким мене наймають i такому менi платять. Звичайний рiвняеться нiякому, а нiякий – це дешевий. Тому прошу: писок на замок. Обiцяеш? – Та нехай тобi. Обiцяю. * * * Скелю з назвою Грифон вони впiзнали вiдразу, видно ii було вже здалеку. І справдi, з певною крихтою уяви могла вона нагадати голову грифона, насаджену на довгу шию. Але бiльше, як зауважив Любисток, нагадувала гриф лютнi або iншого струнного iнструмента. Грифон, як виявилося, був останцем, що домiнував над гiгантським карстовим проваллям. Провалля те, як пригадав Геральт з оповiсток, називалося Ельфiйською Твердинею через досить правильну форму, що нагадувала руiни прадавньоi будiвлi зi стiнами, вежами, баштами й усiм таким. Нiякоi твердинi, ельфiйськоi чи iншоi, тут нiколи не було, форми провалля були витвором природи, хоча й витвором, треба було визнати, захопливим. – Там, унизу, – указав Любисток, стаючи в стременах. – Бачиш? Ото, власне, наша мета. Равелiн. І ця назва була винятково влучна: карстовi останцi утворювали на диво правильнi форми великого трикутника, який було винесено перед Ельфiйською Твердинею, наче бастiон. Усерединi цього трикутника поставала будiвля, схожа на форт. Оточена чимось, що нагадувало огороджений вiйськовий табiр. Геральт пригадав чутки, що кружляли про Равелiн. І про особу, яка в Равелiнi мала резиденцiю. Вони завернули з гостинця. За першу огорожу вели кiлька входiв, усi iх стерегли озброенi до зубiв стражники, якi легко впiзнавалися як солдати-найманцi через пiстряву й рiзнорiдну одежину. Затримали iх уже на першому посту. Хоча Любисток голосно посилався на умовлену аудiенцiю та раз у раз пiдкреслював добрi своi стосунки з начальством, iм наказали злiзти з коней та чекати. Досить довго. Геральт уже почав потроху втрачати терпець, коли врештi з’явився бурмило iз зовнiшнiстю галерника, наказавши iм iти слiдом. Швидко виявилося, що бурмило веде iх в обхiд, до тилiв комплексу, вiд центру якого долинали крики й звуки музики. Вони перейшли через мiсток. Вiдразу за ним лежав чоловiк, напiвпритомно мацаючи навколо. Обличчя мав скривавлене й настiльки припухле, що в тiй припухлостi майже повнiстю зникли очi. Дихав вiн важко, а кожен вдих видимав iз розбитого носа кривавi бульбашки. Бурмило, який iх вiв, не звернув на людину, що лежала, анi найменшоi уваги, а тому й Геральт iз Любистком удали, що нiчого не бачать. Перебували вони на територii, де не треба було проявляти надмiрну цiкавiсть. У справи Равелiну не рекомендувалося встромляти носа: у Равелiнi, як мовлено було, встромлений нiс зазвичай прощався зi своiм власником i залишався там, де його встромили. Громило вiв iх крiзь кухню, де, наче ошпаренi, крутилися кухарi. Булькотiли казани, де, як помiтив Геральт, варилися краби, омари та лангусти. У дiжках звивалися вугри й мурени, у горнятках тушилися молюски та омулi. Шкварчало на величезних пательнях м’ясо. Слуги пiдхоплювали тацi та миски, навантаженi готовим iдлом, аби вiднести iх у коридори. Наступнi примiщення – для вiдмiнностi – наповнював запах дамських парфумiв та косметики. Перед шеренгою дзеркал, безперестанно щебечучи, поправляли красу кiльканадцять жiнок у рiзнiй стадii неглiже, включаючи сюди й неглiже абсолютне. Геральт та Любисток зберiгали кам’янi обличчя й тут i не давали очам волi. У ще одному примiщеннi iх пiддали ретельнiй перевiрцi. Тi, хто ii виконував, були серйозними з вигляду, професiйними з поведiнки й рiшучими у дiях. Стилет Геральта було конфiсковано. У Любистка, який нiколи жодноi зброi не носив, вiдiбрали гребiнець i штопор. Але пiсля роздумiв залишили лютню. – Перед його превелебнiстю стоять стiльцi, – повчали iх наприкiнцi. – На них усiстися. Сидiти й не вставати, поки його превелебнiсть не накаже. Не переривати, поки його превелебнiсть говорить. Не говорити, поки його превелебнiсть не подасть знак, що можна. А зараз увiйти. Через отi дверi. – Його превелебнiсть? – пробурмотiв Геральт. – Вiн був колись жерцем, – вiдбуркнув поет. – Але не бiйся, не набрався навичок. Утiм, пiдвладнi мусять якось його називати, а вiн не виносить, коли називають його шефом. Ми титулувати його не мусимо. Коли вони увiйшли, дорогу iм вiдразу щось заступило. Щось те було великим, наче гора, й iнтенсивно смердiло мускусом. – Як ся маеш, Мiкiто? – привiтав ту гору Любисток. Велетень, названий Мiкiтою, судячи з усього, придверна сторожа превелебного шефа, був метисом, результатом схрещення огра та гнома. Результатом став лисий гном зросту понад сiм футiв, цiлковито без шиi, з кучерявою бородою, iклами, наче в сiкача, i руками до колiн. Подiбнi схрещення видiв вiдбувалися нечасто: вважалося, що вони були вiдмiннi генетично – щось таке, як Мiкiта, не могло постати природним шляхом. Не обiйшлося тут без допомоги винятково сильноi магii. Магii, до речi кажучи, забороненоi. Кружляли чутки, начебто чимало чародiiв порушують цю заборону. Геральт саме мав перед очима доказ правдивостi таких чуток. Вони всiлися вiдповiдно до нав’язаного iм протоколу на двох плетених стiльцях. Геральт роззирнувся. У найдальшому кутку кiмнати, на великому шезлонгу, двi напiвроздягненi панянки навзаем займалися собою. Придивлявся до них, одночасно годуючи пса, малий, непомiтний, згорблений, нiякий чоловiчок у вiльнiй, гаптованiй квiтами одежi та у фесцi з китицею. Нагодувавши пса останнiм шматком омара, чоловiк витер руки та озирнувся. – Привiт, Любистку, – промовив, сiдаючи перед ними на чомусь, що дивовижно нагадувало трон, хоча й було з лозняку. – Мое шанування, пане Геральте з Рiвii. Превелебний Пираль Пратт, який небезпiдставно вважався шефом органiзованоi злочинностi всього регiону, виглядав, як купець мануфактурою на спочинку. На пiкнiку купцiв мануфактурою, якi пiшли на спочинок, вiн не впадав би в око й не сприймався б як людина не цiеi професii. Принаймнi на вiдстанi. Погляд зблизька дозволяв побачити в Пиралi Праттi те, чого зерновi купцi не мали. Старий, побляклий шрам на вилицi, слiд пiсля удару ножем. Поганючу та зловорожу гримасу вузьких губ. Свiтлi жовтi очi, нерухомi, наче в пiтона. Довго нiхто не переривав мовчання. Звiдкись з-за стiн долинала музика, чутно було шум розмов. – Радо бачу та вiтаю обох панiв, – вiдiзвався врештi Пираль Пратт. У голосi його була добре чутна стара та неiржавiюча любов до дешевого та погано дистильованого алкоголю. – Особливо радий я вiтати тебе, спiваче. – Превелебний посмiхнувся Любистку. – Ми не бачилися вiд весiлля моеi онуки, яке ти прикрасив своiм виступом. А я саме думав про тебе, бо щось iще однiй iз моiх онук дуже треба замiж. Вiдчуваю я, що ти по старiй дружбi i цього разу не вiдмовиш. Га? Заспiваеш на весiллi? Не даси просити тебе так довго, як минулого разу? Чи доведеться менi тебе… переконувати? – Заспiваю, заспiваю, – поспiшив запевнити Любисток, трохи поблiднувши. – А сьогоднi, – продовжував Пратт, – ти ж, вважаю, забiг запитати про мое здоров’я? Так от, у сраку таке здоров’я, як у мене. Любисток та Геральт не прокоментували. Огрогном смердiв мускусом. Пираль Пратт важко зiтхнув. – Дiстав я, – повiдомив, – виразку шлунку та стравоходу, тож насолода вiд столу вже не для мене. Дiагностували в мене хвору печiнку й заборонили пити. Дiстав я дископатiю в однаковiй мiрi хребцiв шийних та крижових, а це викреслило з розваг полювання та iншi екстремальнi спорти. Лiки та лiкування поглинають купу грошей, якi ранiше я звик вiддавати на азартнi iгри. Авжеж, хрiнок мiй iще пiдiймаеться, але скiльки ж треба працi, аби вiн встав! Тож ранiше втомишся, нiж втiшишся… То що менi залишаеться? Га? – Полiтика? Пираль Пратт засмiявся так, що аж затрусилася китиця на фесцi. – Браво, Любистку. Як завжди, у саму суть. Полiтика, о так, саме це зараз для мене. Спочатку я до тих справ не був налаштований прихильно. Думав спершу займатися розпустою та iнвестувати в борделi. Але серед полiтикiв покрутився та з багатьма познайомився. І переконався, що краще мати справу з курвами, бо курви мають хоча б якийсь гонор та якiсь правила. Утiм, з другого боку, з борделю не станеш командувати настiльки ж вправно, як iз ратушi. А командувати хотiлося: як не свiтом, то, скажiмо так, хоча б повiтом. Як стара приказка говорить, коли не можеш iх перемогти, то до них приеднуйся… Вiн перервав себе, глянув на шезлонг, витягуючи шию. – Дiвчатка, не прикидатися! – крикнув. – Не вдавати! Бiльше запалу, бiльше! Гмм… на чому я там зупинився? – На полiтицi. – Вiрно. Але полiтика полiтикою, а в тебе, вiдьмаче, украли славетнi твоi мечi. Чи не тому я маю приемнiсть тебе тут вiтати? – Саме тому, точно вгадано. – Украли мечi, – покивав Пратт. – Болiсна втрата, як здаеться? Очевидно, що болiсна. І невиправна. Ха, я завжди казав, що в Керацi злодiй на злодii. Тамтi людоньки, тiльки шанс iм дай, вкрадуть – то справа вiдома – усе, що не прибите добряче цвяхами. А на випадок, коли трапиться iм рiч прибита, мають при собi обценьки. Слiдство, сподiваюся, тривае? – продовжив за мить. – Ферран де Леттенхоф працюе? Утiм, погляньте iстинi в очi, панове. Без образ, Любистку, але твiй родич був би кращим бухгалтером, анiж слiдчим. У нього ж тiльки книжки, кодекси, параграфи, регламенти, ну тi його докази, докази й ще раз докази. Як у тiй фацетii[40 - Як у тiй фацетii – фацетiя (або ж «фацецiя», вiд лат. facetia – «жарт») е лiтературною формою гумору, поширеною за часiв Ренесансу; ii рисою часто була гра з натуралiзмом та грубiстю на межi з добрим смаком.] про козу та капусту. Не знаете? Зачинили раз козу в сараi з качаном капусти. Уранцi вiд капусти анi слiду, а коза сере зеленим. Але доказiв немае, свiдкiв немае, тож справу поховано, causa finita. Не хотiв би я бути поганим пророком, вiдьмаче Геральте, але справа про крадiжку твоiх мечiв може мати подiбне ж закiнчення. Геральт i цього разу не прокоментував. – Перший меч, – Пираль Пратт потер пiдборiддя долонею в перснях, – сталевий. Сидеритова сталь, руда походить iз метеорита. Вiдкута в Магакамi, у гномських гутах. Повна довжина – сорок iз половиною дюймiв, клинок розмiром у двадцять сiм iз чвертю. Чудовий баланс, вага клинка точнiсiнько дорiвнюеться вазi рукiв’я, вага всiеi зброi менша вiд сорока унцiй. Рукiв’я та ефес виконанi простими, але елегантними. …І другий меч, схожоi довжини й ваги, срiбний. Зрозумiло, частково. Сталевий сердечник окутий срiблом, лезо також сталеве: чисте срiбло зам’яке, щоб добряче його нагострити. На ефесi та по всiй довжинi клинка рунiчнi знаки та глiфи, якi моi експерти вважають за непрочитуванi, але вони беззаперечно магiчнi. – Точний опис. – Геральт мав обличчя наче з каменю. – Наче ти тi мечi бачив. – Бо я й бачив. Принесено менi було iх та запропоновано в комплектi. Посередник, який представляв iнтереси власника, – особа, що мае бездоганну репутацiю, – i який особисто мене знае, запевняв, що мечi отримано легально, що походять iз розкопок у Фен Карнi, старожитнього некрополя в Содденi. У Фен Карнi вигребли вже безлiч скарбiв та артефактiв, тож, по сутi, не було пiдстав для оспорювання вiрогiдностi того. Утiм, я мав пiдозри. І мечi не купив. Ти слухаеш мене, вiдьмаче? – Напружено. Чекаю на висновок. І на подробицi. – Висновок наступний: дещо за дещо. Подробицi коштують. Інформацiя носить бирку з цiною. – Ну, знаеш, – обурився Любисток. – Я до тебе по старiй дружбi з товаришем у бiдi… – Справа – то справа, – перервав його Пираль Пратт. – Я сказав, що iнформацiя, яку я знаю, мае свою цiну. Якщо ти хочеш довiдатися щось про долю мечiв, вiдьмаче з Рiвii, то мусиш заплатити. – Яка цiна на бирцi? Пратт витягнув з-пiд одежi велику золоту монету й вручив ii огрогному. Той без помiтного зусилля зламав ii в пальцях, наче то було печиво. Геральт хитнув головою. – Банальнiсть на рiвнi ярмаркового фiглярства, – процiдив. – Ти вiддаси менi половину монети, а хтось колись, може, навiть через кiлька рокiв, з’явиться з iншою половиною та зажадае, аби я виконав його прохання. Яке я муситиму виконати безумовно. Нiчого не вийде. Якщо це мала бути цiна, то торгiвлi не буде. Сausa finita. Ходiмо, Любистку. – Ти не бажаеш отримати мечi? – Не настiльки. – Я те пiдозрював. Але спробувати було треба. Я зроблю тобi iншу пропозицiю. Цього разу таку, вiд якоi не можна вiдмовитися. – Ходiмо, Любистку. – Ти вийдеш в iншi дверi, – Пратт указав рухом голови. – Отi. Перед тим роздягнувшись. До кальсонiв. Геральтовi здалося, що вiн пануе над обличчям. Але, мабуть, вiн помилявся, бо огрогном раптом заричав застережно й пiдступив до нього, пiднiмаючи лапи й смердячи за двох. – То якiсь кпини, – голосно заявив Любисток, поряд iз вiдьмаком, як завжди, зухвалий та нахабний. – Ти над нами насмiхаешся, Пиралю. Тому ми зараз попрощаемося та пiдемо. Причому через тi самi дверi, крiзь якi увiйшли. Не забувай, хто я такий! Я пiшов! – Не думаю, – покрутив головою Пираль Пратт. – Те, що ти не дуже мудрий, то ми вже колись встановили. Але для того, аби вийти зараз, ти мудрий достатньо. Аби пiдкреслити вагу слiв шефа, огрогном показав iм стиснутий кулак. Розмiром iз кавун. Геральт мовчав. Уже певний час вiн приглядався до гiганта, видивляючись на ньому вразливе мiсце для копняка. Бо схоже було, що без копняка не обiйтися. – Ну, добре. – Пратт жестом заспокоiв охоронця. – Я трохи поступлюся, викажу добру волю та прагнення компромiсу. Тут сьогоднi зiбралася вся елiта промисловостi, торгiвлi та фiнансiв, полiтики, шляхта, духовенство, навiть один князь iнкогнiто. Я обiцяв iм спектакль, якого вони ще не бачили, а вiдьмака в кальсонах вони не бачили напевно. Але нехай, я поступлюся трохи: вийдеш голим до поясу. Навзаем ти отримаеш обiцяну iнформацiю, причому вiдразу. А крiм того, як бонус… Пираль Пратт пiдняв зi столу аркушик паперу. – Як бонус – двiстi новiградських крон. На вiдьмачий пенсiйний рахунок. Прошу, чек на пред’явника, на банк Джiанкардi, з iнкасацiею в будь-якiй iз iхнiх фiлiй. Як тобi? – Чому ти питаеш? – примружився Геральт. – Ти ж, здаеться, уже дав зрозумiти, що вiдмовити я не можу. – Вiрно здаеться. Я говорив, що то пропозицiя, вiд якоi не можна вiдмовитися. Але ж вона, як менi здаеться, корисна для обох сторiн. – Любистку, бери чек, – Геральт розстiбнув та зняв куртку. – Кажи, Пратт. – Не роби цього. – Любисток зблiд iще бiльше. – Чи ти знаеш, що там на тебе чекае, за тими дверима? – Кажи, Пратт. – Як я вже згадував, – превелебний умостився на своему тронi, – я вiдмовив посередниковi купувати мечi. Але оскiльки була це, як я казав, особа, добре менi вiдома й довiрена, я запропонував iнший, набагато вигiднiший спосiб iх монетизацii. Я порадив, щоби теперiшнiй власник виставив iх на колекцiонерському аукцiонi. В Аукцiонному домi братiв Борсодi в Новiградi. Це найбiльший аукцiон iз найкращим реноме, куди з цiлого свiту з’iжджаються любителi раритетiв, старовини, рiдкiсних творiв мистецтва, унiкальних виробiв i всяких незвичностей. Щоби стати власником якогось феномену для своеi колекцii, тi диваки змагаються, наче шаленi, рiзнi екзотичнi дивацтва йдуть у Борсодi iнколи за небосяжнi суми. Нiде не вдасться продати дорожче. – Кажи, Пратт. – Вiдьмак стягнув сорочку. – Я тебе слухаю. – Аукцiони в Домi Борсодi вiдбуваються раз на квартал. Найближчий буде проведено в липнi, п’ятнадцятого. Злодiй безсумнiвно з’явиться там iз твоiми мечами. Якщо пощастить, зумiеш iх у нього вiдiбрати ранiше, нiж вiн iх виставить. – І це все? – Це немало. – Особа злодiя? Або посередника? – Особи злодiя я не знаю, – вiдрiзав Пратт. – А посередника я тобi не назву. Це справи, зобов’язують мене закони, правила й не менш за них важливi торговельнi звичаi. Я б утратив обличчя. І так я видав тобi достатньо за те, що я вiд тебе прошу. Виводь його на арену, Мiкiто. А ти, Любистку, iди зi мною, ми також подивимося. На що ти чекаеш, вiдьмаче? – Розумiю, що вийти я повинен без зброi? Мало того, що голий до поясу, так ще й iз голими руками? – Я обiцяв гостям, – поясняв Пратт поволi, наче дитинi, – щось таке, що вони досi не бачили. Вiдьмака зi зброею вони вже бачили. – Ясно. Вiн опинився на аренi, на пiску, у колi, утвореному вкопаними в грунт колодами, залитому миготливим свiтлом численних лампiонiв, розвiшених на залiзних прутах. Чув крики, оплески та свист. Бачив над ареною обличчя, вiдкритi роти, очманiлi очi. Прямо перед ним, на протилежному кiнцi арени, щось ворухнулося. І стрибнуло. Геральт ледве встиг скласти передплiччя в Знак Гелiотропу. Чар вiдбив та вiдкинув атакуючу тварину. Зала крикнула в одне горло. Двоногий ящiр нагадував виверну, але був меншим за неi, з крупного дога. Зате мав набагато бiльшу, анiж виверна, голову. І куди бiльш зубату пащеку. І набагато довший хвiст, на кiнцi тонкий, наче батiг. Тим хвостом ящiр енергiйно крутив, замiтав ним пiсок, сiк колоди. Схиливши голову, вiн стрибнув на вiдьмака знову. Геральт був готовий, ударив його Знаком Аард i вiдкинув. Але ящiр зумiв шмагнути його кiнчиком хвоста. Зала знову крикнула. Запищали жiнки. Вiдьмак вiдчув, як на голому плечi в нього спухае й росте валик товщиною з ковбаску. Уже знав, навiщо наказали йому роздягнутися. Також розпiзнав i супротивника. Це був вiгiлозавр, спецiально виведений, магiчно змутований ящiр, що застосовувався для охорони та сторожi. Справа складалася недобре. Вiгiлозавр сприймав арену як мiсце, охорону якого йому довiрили. А Геральт був непроханим гостем, якого треба було обезвладнити. А в разi необхiдностi й знищити. Вiгiлозавр обiйшов арену, тручись об колоди та люто шиплячи. І атакував швидко, не даючи часу на Знак. Вiдьмак умiло вiдскочив вiд зубатоi пащi, але не зумiв уникнути шмагання хвостом. Вiдчув, як поряд iз попереднiм напухае в нього другий валик. Знак Гелiотропу знову заблокував атакуючого вiгiлозавра. Ящiр зi свистом крутив хвостом. Геральт уловив на слух змiну в тому свистi, почув ii за мить до того, як кiнчик хвоста хльоснув його через спину. Бiль аж заслiпив, а по спинi потекла кров. Глядачi шалiли. Знаки слабшали. Вiгiлозавр крутився навколо нього настiльки швидко, що вiдьмак за ним ледь устигав. Вдалося йому уникнути двох ударiв хвостом, третього не уникнув, знову дiстав у лопатку й знову гострим краем. Кров лилася по спинi струменем. Зала гудiла, глядачi репетували й пiдскакували. Один, аби краще бачити, сильно перехилився через балюстраду, спираючись на залiзний прут iз лампiоном. Прут зламався й разом iз лампiоном полетiв на арену. Прут увiткнувся в пiсок, лампiон ударився об голову вiгiлозавра й запалав. Ящiр скинув його, розсипаючи навколо каскади iскор, засичав, тручи головою об колоди арени. Геральт умить помiтив свiй шанс. Вирвав прут iз пiску, з короткого розбiгу стрибнув i з розмаху увiткнув залiзо в череп ящера. Прут пройшов навилiт. Вiгiлозавр забився, незручно розмахуючи переднiми лапами, намагався схопитися за залiзяччя, що продiрявило йому мозок. У нескоординованих стрибках гепнувся врештi бiля колоди й угризся в дерево. Якийсь час бився в конвульсiях, рив пiсок пазурами та шмагав хвостом. Урештi знерухомiв. Стiни тремтiли вiд «вiватiв» та оплескiв. Вiн вийшов з арени по спущенiй драбинi. Натхненнi глядачi обступили його з усiх бокiв. Хтось поплескав його по напухлому плечу, i вiдьмак ледь стримався, аби не дати йому в зуби. Молода жiночка поцiлувала його в щоку. Інша, ще молодша, стерла йому кров зi спини батистовою хусточкою, яку вiдразу розгорнула, демонструючи з трiумфом подругам. Інша, набагато старша, зняла зi зморщеноi шиi колье та намагалася вручити його вiдьмаковi. Потiм побачила вираз його обличчя й швиденько вiдступила в натовп. Засмердiло мускусом, крiзь натовп, наче корабель крiзь саргаси, продерся огрогном Мiкiта. Заслонив собою вiдьмака й вивiв його. Викликаний медик оглянув Геральта, наклав шви. Любисток був дуже блiдий. Пираль Пратт – спокiйний. Наче нiчого й не сталося. Але обличчя вiдьмака знову промовляло багато про що, бо вiн поспiшив iз поясненнями. – До речi кажучи, – сказав, – отой прут, попередньо пiдпиляний та нагострений, упав на арену за моiм наказом. – Дякую, що так швидко. – Гостi були на сьомому небi. Навiть бургомiстр Коппенрат був задоволений, аж сяяв, а сучого сина важко задовольнити, на все крутить носом, похмурий, наче бордель вранцi у понедiлок. Посаду райця маю, ха, у кишенi. А може, i вище сяду, якщо… Ти б не виступив тут за тиждень, Геральте? З подiбним спектаклем? – Тiльки якщо, – вiдьмак ворухнув плечем, що люто болiло, – якщо замiсть вiгiлозавра на аренi будеш ти, Пратт. – Ото ти жартiвник, ха-ха. Чув, Любистку, який вiн жартiвник? – Чув, – пiдтвердив поет, дивлячись на спину Геральта й зцiпивши зуби. – Але це не був жарт, це було цiлком серйозно. Я також цiлком серйозно доводжу до твого вiдома, що урочистостi зi шлюбом твоеi онуки не прикрашу виступом. Пiсля того, як ти отак прийняв Геральта, можеш про це забути. Як i про iншi можливi оказii, враховуючи хрестини та поховання. У тому числi й твое власне. Пираль Пратт глянув на нього, а в змiiних очах його щось блиснуло. – Не виявляеш поваги, спiваче, – вицiдив. – Знову не виявляеш поваги. Напрошуешся через те на лекцiю. На науку… Геральт наблизився та став перед ним. Мiкiта засопiв, пiдняв кулак, засмердiв мускусом. Пираль Пратт жестом наказав йому заспокоiтися. – Втрачаеш обличчя, Пратт, – повiльно промовив вiдьмак. – Ми уклали угоду класично, за правилами та не менш важливими торговельними звичаями. Твоi гостi задоволенi спектаклем, ти отримав престиж та перспективи засiсти в мiськiй радi. Я здобув потрiбну iнформацiю. Дещо за дещо. Обидвi сторони задоволенi, тож тепер ми маемо попрощатися без жалю й гнiву. А ти замiсть цього починаеш iз погроз. Втрачаеш обличчя. Ходiмо, Любистку. Пираль Пратт трохи зблiд. Потiм повернувся до них спиною. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=25017687&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Пер. iз нiм. А. Онишко (зi змiною). (Тут i далi прим. пер.) 2 Головогруди – частина тiла головоногих, до якоi крiпляться кiнцiвки та ротовi частини. 3 …новопризначений гмiнний жупан – жупаном у правовiй системi давньоi Польщi називався королiвський чиновник, який мав повноту адмiнiстративноi влади на рiвнi окремих територiальних одиниць; гмiною ж в адмiнiстративному подiлi Польщi зветься найменша територiальна одиниця (походить вiд нiм. Gemeinde – «спiльнота», «громада»). 4 …фреска, що зображувала вiтрильник серед хвиль, тритонiв, гiпокампiв – тритонами, згiдно з античною (а потiм – i середньовiчною та ренесансною традицiею), називалися морськi iстоти, яких зображали з риб’ячим хвостом (або й двома) замiсть нiг, iз мушлею, у яку вони сурмлять, викликаючи на морi бурi або стишуючи iх; гiпокампом же у давнiх грекiв називався морський кiнь iз риб’ячим хвостом (а iнколи – з риб’ячим хвостом замiсть задньоi пари нiг); згiдно з переказами, саме гiпокампiв запряжено в колiсницi морських богiв, зокрема й Посейдона. 5 У силу факту (лат.). 6 Повiсив мечi на вiшак поряд з iншими мечами, шаблями, кордами й кортеласами – серед досить вiдомоi читачевi зброi автор згадуе корди – бойовi ножi з широким лезом та односторонньою заточкою (зокрема, вiд тiеi назви походить слово «кортик») – та кортеласи (або iнколи «корделанси», назву яких виводять вiд «великий нiж, корд») – короткi масивнi шаблi, якi часто застосовували пiд час абордажних боiв на морi. 7 …звуковi ефекти флатуленцii – флатуленцiя (вiд лат. flatus – «пердiж») – це надлишкове накопичення газiв у кишечнику; iнакше кажучи – метеоризм. 8 Природа речей (лат.). 9 …прикiнчив левкроту-людожерку – левкротою в античнiй (а надалi й у середньовiчнiй) традицii називалася дивна хижа iстота, про яку вперше говорить Плiнiй Старший у «Природничiй iсторii», описуючи ii таким чином: «Тварина, що мае неймовiрну швидкiсть; розмiром вона з дикого вiслюка, з ногами оленя, шиею, хвостом та грудьми наче в лева, головою борсука, роздвоеним копитом, паща ii розтягуеться до вух, а замiсть зубiв одна суцiльна кiстка; кажуть, що ця тварина вмiе наслiдувати людський голос»; у середньовiчних бестiарiях у левкроти замiсть борсуковоi нерiдко з’являеться кiнська голова. 10 Пер. з англ. І. Стешенко. 11 Трибунальський асесор – асесором (вiд лат. assessor – «засiдатель») у Давньому Римi, як i в середньовiчнiй управлiнськiй системi називалася посада офiцiйного урядника, надiленого судовою владою; своею чергою, трибунальським судом (або «коронним трибуналом») у Речi Посполитiй вiд часiв Стефана Баторiя називалася вища судова апеляцiйна iнстанцiя для шляхетських судiв. 12 Що пливе (фр.). 13 Сповiщення про злочин (лат.), юридична назва доносу. 14 Поодиноке свiдчення не враховуеться. Свiдчить один – нiхто не свiдчить. Тож… (лат.). 15 Сумнiваючись – утримайся (лат.). 16 Пер. з англ. Д. Павличка. 17 Інстигатор (вiд лат. instigio – «розпочати судову справу») – у судовiй системi Речi Посполитоi головний прокурор, який призначався на посаду королем та мав слiдкувати за виконанням повинностей у королiвствi, пов’язаних iз королiвським прибутком, а також справами державноi зради й злочинами з боку офiцiйних посадовцiв. 18 …палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана – кабестаном у морськiй справi називаеться пристрiй для перенесення вантажу (наприклад, якоря), i механiзм цей складаеться з вертикального вала, на який намотуеться канат або ланцюг, кiнець котрого крiпиться до вантажу; вимбовкою ж (вiд нiдерл. winden – «навивати» та boom – «дерево») називаеться зйомний важiль, за допомогою якого крутять кабестан. 19 …група вагантiв давала виставу – вагантами (вiд лат. vagantes – «тi, якi мандрують») називалися мандрiвнi поети, здебiльшого тi, якi були монахами та виконували – спочатку – релiгiйнi пiснi; надалi до вагантiв почали зараховувати й iншi групи мандрiвних представникiв творчих професiй: акробатiв, жонглерiв тощо; прославилися складанням та виконанням гумористичних i сатиричних пiсень i вистав (часто й соромiцького змiсту). 20 Варена шкiра (фр.). 21 …Тонтон Зрога, що зветься Ретiарiем, – у давньоримськiй традицii ретiарiями (вiд лат. rete – «сiтка») називався окремий клас гладiаторiв, озброений характерним чином: сiткою та тризубом; з обладунку вони мали наруччя та наплiчник, що прикривали лiву руку й лiву частину грудей; вiдповiдно Тонтон Зрога озброений цiлком традицiйно для свого прiзвиська. 22 Нiчому не дивуйся (лат.). 23 Кога – когою, або когом, у Середньовiччi називалося торговельне судно з високими бортами та однiею щоглою; у нашiй реальностi активно використовуване в Ганзейському союзi. 24 …транспортний хольк – хольком (або ж халком) називався бiльший, нiж кога, корабель, найчастiше – у перiод Ганзейського союзу – з трьома щоглами, а тому з можливiстю ставити бiльш складну вiтрильну оснастку та ходити з бiльшою швидкiстю. 25 …двiстi лаштiв завантаження – лашт (вiд нiм. Last – «вантаж», «тягар») – мiра ваги, що вiдповiдала зерновому вантажу, що може вмiститися в одному возi, запряженому четвiркою коней; використовувалася для позначення мiсткостi суден у Балтiйському регiонi; вiдповiдае сучаснiй вазi приблизно у двi тони. 26 …на рейд саме заходить новiградський шкунер – шкунер (нiдерл. Schoener, вiд якого, зокрема, походить i звична для нас «шхуна») – це рiзновид морського судна з двома чи трьома щоглами та косими вiтрилами (на вiдмiну вiд прямих вiтрил холька чи коги). 27 …сто двадцять футiв мiж штевами – штевнем називалася товста повздовжня колода, що е основою корабля та поеднуе два штеви – кiнцi судна: форштевень (носову його частину) та ахтерштевень (кормову частину); по сутi, iдеться про довжину судна вiд носа до корми. 28 …служить менi для дивiнацii – дивiнацiею (вiд лат. divinatio – «провiщую», «передбачаю») з часiв античностi називають рiзноманiтнi практики, пов’язанi зi спробами передбачення майбутнього чи бачення минулого за допомогою магiчних чи божественних дiй та взаемодiй. 29 Онейромантiя (вiд давньогрец. oneiros – «сон» та manteia – «провiщення») – це мистецтво провiщення та передбачення за снами; могло бути як «пасивноi» форми (пояснення зi снiв третiх персон), так й «активноi», пошуковоi, за якоi пророчi сни бачить сам онейромант. 30 …сортiлегiя або клеромантiя – клеромантiя (вiд давньогрец. kleros – «доля», «жереб» та manteia – «провiщення») – практика ворожiння, пiд час якоi застосовують кидання жереба, у ролi якого могли використовувати кiстки або гральнi кубики; сортiлегiею називалося ворожiння за текстами, у якому книжку треба розгортати навмання й шукати сенс у побачених словах чи реченнях. 31 …пiромантiя чи аеромантiя – пiромантiя (вiд давньогрец. pyr – «вогонь» та manteia – «провiщення») – це ворожiння за допомогою полум’я (у яке треба було вдивлятися, досягаючи прозрiння через медитацiю); аеромантiя (вiд давньогрец. aer – «повiтря» та manteia – «провiщення») – провiщення за повiтряними явищами, наприклад за хмарами, iхнiми формами та траекторiями руху. 32 …поеднаемо дивiнацiю з керауноскопiею – керауноскопiя (вiд давньогрец. keraunos – «грiм» та skopеo – «споглядаю», «дивлюся») – це ворожiння за допомогою грому, коли його iнтенсивнiсть, сила чи пауза мiж блискавкою та звуком могли сказати ворожбитовi про минуле чи майбутне, щодо якого той ставив запитання. 33 …навчався всiх семи вiльних мистецтв – у системi середньовiчноi освiти «сiмома вiльними мистецтвами» називали поеднання т. зв. трiвiуму (граматика, логiка та риторика) й квадрiуму (арифметика, геометрiя, астрономiя й музика) – базових дисциплiн, на вивченнi яких будувалася система вищоi освiти в европейських унiверситетах; з вивченням семи вiльних мистецтв було пов’язано перший, початковий ступiнь освiти. 34 З найбiльшою шаною (лат.) – iз вiдмiнностями. 35 Старого Лiнденброга, якого звали Недопалком – вiдзначимо тут характерну для автора лiтературну гру: у якостi прiзвиська професора Лiнденброга письменник використав iм’я iншого вiдомого персонажа польськоi лiтератури – одного iз семи гномiв-краснолюдкiв iз роману М. Конопницькоi «O Krasnoludkach i o sierotce Marysi», який вiдомий украiнському читачевi щонайменше в трьох перекладах («Про карликiв i сирiтку Марисю», переклад І. Деркача, «Про гномiв i сирiтку Марисю», переклад М. Пригари, та «Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю», переклад Л. Андрiевськоi); у польському текстi цей персонаж зветься Koszalеk-Opalеk. М. Конопницька описуе його як старезного сивобородого гнома з каламарем на поясi та гусячим пером на плечi, який збирае та записуе легенди; вiн наiвний, легковiрний i мало що знае про «некнижкове» життя. Утiм, навiть знаючи це, ми вирiшили подати прiзвисько в перекладi (оскiльки воно е саме прiзвиськом, а тому мусить мати самостiйне значення). 36 Сфера Землi пiдроздiлена (лат.). 37 Або ж (лат.). 38 Пiдпора (лат.). 39 Що й потрiбно було довести (лат.). 40 Як у тiй фацетii – фацетiя (або ж «фацецiя», вiд лат. facetia – «жарт») е лiтературною формою гумору, поширеною за часiв Ренесансу; ii рисою часто була гра з натуралiзмом та грубiстю на межi з добрим смаком.