Жорстоке небо Максим Кидрук Коли небо не вiдпускае… Перед вильотом з Парижа пiлота украiнського лiтака «ААРОН 44» переслiдували поганi передчуття. Інтуiцiя пiдказувала вiдмовитися вiд рейсу. Але попри все полiт мав вiдбутися… Для вивчення мiсця трагедii та з’ясування причин катастрофи «сорокчетвiрки» прибула донька його конструктора, Дiана Столяр. Загибель лiтака поставила пiд сумнiв саме iснування компанii-виробника. Дiвчина намагаеться будь-що дiзнатися правду та розкрити таемницю авiакатастрофи, не здогадуючись, що розслiдування може обiйтися iй надто дорого… Макс Кiдрук Жорстоке небо Обережно! Ненормативна лексика! Перемова Людина в зонi турбулентностi Найстрашнiшим iз бачених мною в життi фiльмiв була стрiчка про лiтак, який потрапляе в зону жахливоi турбулентностi. Бортом трясло так, що глядач мимоволi починав переживати за свiй телевiзор, чи не трiсне раптом екран вiд цього миготiння. Свiтло в салонi раз у раз гасло, стюардес кидало з пiдлоги на стелю, маленьких дiтей виривало з-пiд пасiв безпеки, в iлюмiнаторах чорнiли хмари, помiж яких шугали блискавицi. Здавалося, що за величезним лобовим склом кабiни пiлота за мить з’явиться бородате й грiзне обличчя Бога. А потiм раптом негода вщухла, лiтак вирвався понад хмари i полетiв сонячною широчiнню неба. Ще кiлька хвилин я перелякано очiкував нових жахiв, передбачав, що раптово заглохнуть двигуни i лiтак знову впаде в грозовi хмари, що засне змучений пiлот чи що серед пасажирiв виявиться терорист. Але нiчого такого не вiдбувалося: полiт продовжувався, люди замовляли у стюардес каву, дiти дивилися мультики. Власне, справжнiй кошмар саме в цьому й полягав: решту фiльму лiтак летiв сонячним блакитним небом. Цей полiт був метафорою смертi. Бо пiсля катастрофи весь екiпаж потрапив у пекло: вони летiли, щоб нiколи не прилетiти, залишилися замкненими назавжди в цьому лiтаку на висотi десяти тисяч метрiв. Без цього простого усвiдомлення неможливо зняти добрий фiльм про авiацiю, хай то жах, драма чи комедiя. У будь-якому польотi, у кожному лiтаку завжди найважливiше те, що всерединi. Тобто людина. У цьому сенсi авiацiя е втiленням архетипного бажання полетiти, покинути землю заради неба. Лiтак е метафоричною копiею людини: залiзна оболонка – це тiло, та найважливiше в ньому – душа. Душа, що прагне вирватися з тiла, яке старiе, iржавiе, ламаеться й пiдводить. Макс Кiдрук розумiе цю iстину, тому його роман вийшов живим, людяним. За лаштунками iсторii про технологii, розмiтку злiтних смуг, шифрування розмов диспетчерiв i пiлотiв перед нами постае iнша, важливiша, оповiдь: про людину, жiнку, яка мусить вирватися зi свого рутинного життя i довести всiм, що вона чогось варта. Всiм, але насамперед собi – що витримае, знайде вихiд, в останнiй момент врятуе едине, заради чого варто ризикнути життям, – честь. Як нам не завжди вiриться, що багатотонна купа залiзяччя може злетiти в повiтря, так i ця жiнка змушена перебороти закони природи, щоб вiдiрватися вiд депресii, брудних пелюшок i безперспективного старiння. Це достоту iкарiвська ситуацiя: мати мрiю, вiдважитися i – попри все – полетiти. Трилер Макса Кiдрука зовсiм не типовий для украiнськоi лiтератури. Навiть приемно, що щось таке сучасне й високотехнологiчне можна написати украiнською мовою. До того ж Макс постае перед нами представником нового типу украiнського письменника. Вiн так добре вивчае тему, про яку пише, що закрадаеться сумнiв: чи не вчився, бува, автор в авiацiйному унiверситетi? Саме реалiстичнiсть кожноi сцени i фiльмова манера письма – коли погляд не оминае жодноi деталi, жодного руху – створюють атмосферу напруги, переживання. Пiд час перегляду фiльму жахiв можна заплющити очi, пiд час читання книжки-трилера такоi розкошi, на щастя, не передбачено. І дарма, що лiтаки, як i життя, часом розбиваються. Полiт Ікара також завершився катастрофою, але хiба ж кiлька митей небесноi свободи не вартi цього? Андрiй Любка Передмова автора Перед тим як розпочнете читання, мушу вас застерегти: не плутайте реалiстичнiсть iз реальнiстю. Все, про що йдеться в «Жорстокому небi», – враховуючи технiчнi параметри лiтакiв, особливостi функцiонування бортових систем, погоднi феномени, формати передачi погодних звiтiв, вузькопрофесiйнi дiалоги i навiть таку дрiбницю, як маркування злiтних смуг, – я прописував максимально реалiстично. Проте, усвiдомлюючи, що оприлюднення iсторii, викладеноi на сторiнках цiеi книги, може зашкодити репутацii реальних компанiй, лiтакiв, аеропортiв, а також людям на реальних посадах, хочу наголосити: ця розповiдь – хай якою живою вона вам здаватиметься – на 100 % продукт моеi уяви. Задля реалiстичностi iсторii на сторiнках роману я згадую справжнi авiабудiвнi та фiнансовi компанii («Boeing», «Airbus», «Ильюшин финанс Ко», «Мотор-Сiч» i т. п.), реально використовуванi моделi авiалайнерiв («Embraer E-190», «Sukhoi Superjet 100», «Fokker 100»), авiакатастрофи, що вiдбулись насправдi. Втiм, такi згадки стосуються загальновiдомих фактiв. Навiть якщо це шкодить чиемусь iмiджу, моеi провини в тому немае (грубо кажучи: менi начхати), бо означенi факти знае весь свiт. У текстi також трапляються назви вигаданих компанiй i лiтакiв, якi, безперечно, викличуть у вас асоцiацii зi справжнiми компанiями й реальними лiтаками (наприклад, АНТК[1 - АНТК – Авiацiйний науково-технiчний комплекс.] iм. Аронова… хм… що б це могло бути?). Визнаю: всi моi вигадки мають прототипи з життя. Уважний читач виявить купу збiгiв мiж описаним у «Жорстокому небi» лiтаком «Aronov AARON 44» i популярним у свiтi комерцiйним лайнером. Професiйний пiлот несподiвано зауважить, що розташування термiналiв та посадкових смуг аеропорту Paris-Nord,[2 - Париж-Пiвнiч (фр.).] де вiдбулась авiакатастрофа (i якого насправдi не iснуе), нагадуе один з аеропортiв американського континенту, i – нiде правди дiти – матиме рацiю. Так ось – ЗАБУДЬТЕ ПРО ЦІ ЗБІГИ! «Реалiстичний» не означае «пов’язаний iз реальним свiтом». Подii в «Жорстокому небi» розгортались лише в моiй головi – i я прошу вас про це пам’ятати. Ага. І ще дещо. Якщо раптом сталося так, що ви починаете читати цю книгу в лiтаку, вирушаючи у вiдрядження чи прямуючи на вiдпочинок, наполегливо рекомендую вiдкласти ii до приземлення. Успiшного (я сподiваюсь…) приземлення. 17 травня 2013 року Рiвне, Украiна * * * You wanna fly, you got to give up the shit that weighs you down.[3 - Хочеш полетiти – позбудься лайна, що тягне донизу (англ.).]     Toni Morrison. Song of Solomon[4 - Тонi Моррiсон (1931 р. н.) – американська письменниця, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури (1993), лауреат Пулiтцерiвськоi премii (1988). «Пiсня Соломона» – ii роман, уперше опублiкований 1977 року.] Очевидно, що наша найбiльша вiдмiннiсть як виду – це здатнiсть, унiкальна серед тварин, приймати контрреволюцiйнi рiшення.     Джаред Даймонд[5 - Джаред Даймонд (1937 р. н.) – американський еволюцiйний бiолог, фiзiолог, бiогеограф, автор науково-популярних робiт, у тематицi яких представлено проблеми антропологii, бiологii, лiнгвiстики, генетики й iсторii.] Пролог 22 квiтня 2012, 06:42 (UTC[6 - Coordinated Universal Time (UTC) – синхронiзований свiтовий час. Загальноприйнята точка вiдлiку локального часу в часових поясах. За опорний UTC взято мiсцевий час на довготi Гринвiча чи Лондона (нульовий часовий пояс). UTC +2 означае, що поясний час на 2 години випереджуе поясний час у Британii. Не так давно синхронiзований час називали Greenwich Mean Time (середнiй час за Гринвiчем) i позначали GMT.] +2) Байкове кладовище Киiв, Украiна Вiд землi тягнуло холодом i не по-весняному бридкою вогкiстю. Шматки туману повзли помiж свiжих могил, срiблястим бiсером осiдаючи на взуттi та нижнiй частинi джинсiв. Високий чоловiк у чорнiй шкiрянцi стояв перед невеликим, нещодавно поставленим пам’ятником iз темного гранiту, на якому проступало рельефне, фiлiгранно висiчене обличчя п’яти-чи шестирiчного хлоп’яти. Хлопчик усмiхався, виставляючи напоказ нестачу одного з переднiх зубiв на верхнiй щелепi. Барельеф вражав досконалiстю й завершенiстю, i водночас майстернiсть виконання робила його чужим, недоречним на цвинтарi. Чи то через незiпсуту дитячу усмiшку, яка нiяк не в’язалася з понурим, устеленим хрестами й пам’ятниками полем, чи то через дiрку в зубах, яка надавала кам’яному обличчю моторошноi реальностi, у всiх, хто бачив гранiтний надгробок уперше, складалося враження, що хлопчак от-от пiдморгне. Чоловiк дивився на схiд, де за залiзничними колiями плинула Либiдь, права притока Днiпра, i починались житловi будинки, що обступали станцiю метро «Палац “Украiна”». У тiй сторонi рiвна, наче скатертина, синьо-сiра пелена хмар обривалась, не сягаючи обрiю, й у просвiтку мiж хмарами й землею виднiлось чисте небо; там починався день, висмоктуючи з-за горизонту першi свiтанковi барви i полохливе весняне тепло. Сховавшись за будинками, сходило сонце. Через розставленi лiктi його плечi здавались iще ширшими. Свiжа, не втрамбована земля просiдала пiд ногами – чоловiк важив центнер, не менше, i, судячи з того, як щiльно облягала шкiрянка талiю, не страждав на надлишок жирових вiдкладень. Коротка стрижка робила свiжiшим, омолоджувала обличчя, однак збляклий колiр шкiри, пiдпухлi повiки i зморшки пiд очима вказували на те, що йому не менше сорока. У проходi мiж могилами з’явився ще один раннiй вiдвiдувач – миршавий лисуватий чоловiк, на вигляд рокiв шiстдесяти, у потертому вельветовому жакетi, напнутому поверх в’язаноi кофти, i великих старомодних окулярах. Вiн скидався на законсервованого в часi доцента одного з киiвських НДІ, який, урiсши з корiнням у крихiтний кабiнет зi струхлявiлими меблями радянського зразка, роками длубаеться в нiкому не потрiбних диференцiйних рiвняннях, силкуючись не помiчати, що свiтова наука давно пiшла вперед, а вiн залишився за бортом, забутий i покинутий. У руках вiн нiс штучний вiнок iз блiдо-рожевими квiтами. Здоровань у шкiрянцi почув наближення вiдвiдувача; на мить його губи скривились, а очi невизначеного кольору роздратовано зблиснули. Вiн не повертав голови, намагаючись не пускати голомозого iнтелiгента в поле зору, сподiваючись, що могила, до якоi той простуе, розташована подалi вiд пам’ятника iз хлопчачим обличчям. На той момент вiн менше за все хотiв бачити когось поряд iз собою. Здоровань помилився. Чолов’яга в потертому жакетi, загрiбаючи ногами сипку землю, пiдiйшов до сусiднього ряду могил i спинився бiля хреста на вiдстанi п’яти крокiв вiд гевала. Чоловiк у шкiрянцi бiльше не мiг iгнорувати вiдвiдувача i, пiдiбгавши губи, штрикнув його недобрим поглядом. – Доброго ранку, – привiтався «доцент», знiмаючи окуляри i кiлька разiв змигуючи такими ж сiрими й водянистими, як i вранiшне небо, очима. – Теж не любите товпитись на поминках? Ненавиджу юрмища, – слова не в’язалися з дiями. Вiдчувалося, що худорлявий чолов’яга прагне розговорити дебелого незнайомця, який стовбичить нерухомо, неначе колона, повернувши масивну, вилицювату голову на схiд; вiн одчайдушно потребував спiлкування, вiрячи, що зможе як не заглушити, то принаймнi притлумити свое горе розмовою – могила iз безпретензiйним хрестом була геть свiжою. – Я прийшов затемна, ще о шостiй, спочатку провiдав маму, а тепер… – вiн гiрко зiтхнув, шморгнув гострим носом i провiв долонею по лисинi: – …тепер от дружину. Гевал у шкiрянцi мовчав i не рухався. Дивився на схiд, чекав появи сонця i намагався уявити, звiдки в затурканого iнтелiгента грошi на те, щоб хоронити близьких на Байковому кладовищi. З пiвночi, з боку Протасового Яру, вiйнуло холодом. Вiтер плутався в туманi помiж могил. Ображений, пригнiчений мовчанкою «доцент» звiв голову: – А ви прийшли до… – примружившись, вiн роздивився хлопчаче обличчя на гранiтi i здригнувся, настiльки живим воно здавалось. – О… це ваш… – Син, – глухо вiдповiв чоловiк, розумiючи, що iнакше iнтелiгент не вiдчепиться. – Спiвчуваю, – «доцент» похитав головою, картаючи себе за те, що секунду назад ображався на похмурого здорованя через мовчанку. Вiн з подивом збагнув, що хтось iнший у цю мить може почуватись ще гiрше за нього. Надягнув окуляри, уважнiше пригледiвся до незнайомця i… сiпнувся вдруге. Кожен м’яз, кожна складка на обличчi пашiли приховуваною злобою. Горе бiльшiсть людей робить нещасними. Небалакучого чоловiка в чорнiй шкiрянцi воно зробило жорстоким i жовчним. Худорлявий знову глянув на рельефне зображення на пам’ятнику, i цiкавiсть перемогла: – А що сталося? – «доцент» тут-таки похопився: – Пробачте, що я нахабнiю. Якщо не хочете, можете не… – Апластична анемiя, – погляд незнайомця затуманився, лице розслабилось i стало м’якшим, не таким злим. – Апластична анемiя найважчого ступеня. Це хвороба, яка вражае спинний мозок, i вiн через це перестае виробляти всi три типи кров’яних клiтин: бiлi, червонi i… – здоровань уперше вiдвiв погляд вiд сходу, нахиливши голову i втупившись пiд ноги. Лоб морщився, вiн не мiг пригадати: – …i ще якiсь, я не пам’ятаю, – прохрипiв вiн, злiсть повернулась на обличчя. – Лiкарi обiцяли, що врятують його. Вiн чотири мiсяцi пролежав у лiкарнi, його штрикали якимись препаратами, казали про пересадку спинного мозку, а потiм вiн просто згорiв… Уявляеш? – вiн виплюнув запитання просто в лице спiврозмовнику. – За тиждень температура зросла до 42°, i його мозок зварився, – здоровань випустив повiтря з легенiв зi звуком, схожим на гарчання, переступив з ноги на ногу i гнiвно роздув нiздрi. Вiн навмисно прийшов на могилу до свiтанку, коли на кладовищi ще немае людей, а тепер, не зовсiм усвiдомлюючи, як таке сталося, втягнувся в розмову з якимось плiшивим придурком. – Йому було шiсть рокiв… усього шiсть рокiв… – чоловiк замовк, зацiпившись. Вiн не вiдчував вини, лише бажання помститися за смерть сина, помститися хоч комусь. «Доцент» вiдступив на крок. У дебелому незнайомцевi було щось таке, що лякало. Худорлявий раптом вiдчув, що не може змусити себе спiвчувати гевалу. Вкотре ковзнувши поглядом по невисокiй гранiтнiй плитi, вiн схотiв запитати, де тепер мама хлопчика, чому не прийшла на поминки, та передумав. Кiлька хвилин чоловiки мовчали. «Доцент», раз у раз поправляючи окуляри, порався бiля хреста, прив’язуючи вiнок з квiтами. Впоравшись, вiн випростався i подивився на могилу сусiда. Пiд пам’ятником не було жодноi квiтки – нi живоi, нi штучноi. Чоловiчок знизав плечима, склав руки за спиною i схилив голову перед могилою дружини. Через хвилину йому несподiвано здались надуманими своi страхи стосовно здорованя. Вiн ступив два кроки в напрямку чоловiка в чорнiй шкiрянцi i смiливо простягнув руку: – Валерiй Іванович. Заскочений зненацька, гевал машинально вiдповiв: – Я Карий, – але руки не подав. Схаменувшись, вiн вищирився, очi покруглiшали i спалахнули, наче двi жарини, на якi дмухнули чистим киснем. – Карий? – не зрозумiв «доцент». Побачивши реакцiю незнайомця, вiн залопотiв: – Проб-бачте… не подумайте, що я… Здоровань змiряв його сповненим презирства й болю поглядом, рвучко розвернувся i, пiднявши комiр куртки, закрокував геть. Лисуватий чоловiк вичiкував цiлу хвилину, неначе побоючись, що гевал повернеться, i тiльки тодi наважився наблизитись ще на крок до незвичайного пам’ятника. «Карий?» – подумки перепитав вiн. Витягнувши голову, «доцент» прочитав скромний напис пiд рельефним портретом п’ятирiчного хлопчика: АНТОН БІЛОКОНЕНКО 13·II·2006 – 09·ІІ·2012 Чоловiк поправив окуляри, потупцяв перед надгробком, мiркуючи про те, навiщо на барельефi зображувати щербину, i повернувся до свiжого земляного горбка, насипаного над могилою дружини. Сонце неквапом пiдiймалося над цвинтарем, заганяючи назад у вогку землю сивий туман i холод. Роздiл І 1 13 лютого 2013, 21:14 (UTC +1) Мiжнародний аеропорт Лiон-Сент-Екзюперi 25 км на схiд вiд Лiона, Францiя Ближньомагiстральний «ААРОН 44» розмiрено гудiв (працювали лише APU[7 - Англ. Auxiliary Power Unit (APU) – додаткова силова установка.]), приклеiвшись лiвою щокою до висувного рукава, яким iз термiнала сходили зареестрованi пасажири. Справа наземна команда закiнчувала пакувати багаж у спецiальнi вантажнi вiдсiки лiтака. З лiвого боку, бiля входу до новенького лайнера, сутулячись вiд холоду, що прослизав знадвору, i начепивши на обличчя штучнi посмiшки, стюардеси зустрiчали останнiх пасажирiв – добiгала кiнця посадка на рейс FT1419 компанii «Франс Континенталь» з Лiона до Парижа. Радислав Ротко, 43-рiчний лiнiйний пiлот першого класу, помалу сьорбаючи, цмолив iз паперового стаканчика iз бiлою пластиковою накривкою теплу каву й iз наростаючим невдоволенням спостерiгав, як до зовнiшньоi поверхнi лобового скла кабiни пiлотiв прилипають першi снiжинки. Над аеропортом густiшали хмари. Радислав, звiсно, iх не бачив: по-перше, сонце зайшло ще о 18:04; а по-друге, простiр перед вигнутим широкою дугою Термiналом 2 заливало яскраве свiтло, не залишаючи шансiв роздивитися, як збляклi пiщинки зiрок зникають у свiтло-сiрiй iмлi, що наповзала iз заходу. Втiм, зиркаючи на роздрукований пiд час передпольотноi пiдготовки погодний звiт METAR,[8 - METAR (англ. METeorological Aerodrome Report – метеорологiчний аеропортовий звiт) – унiфiкований код для передавання iнформацii про фактичну погоду на аеродромi, у якому вмiщено данi про силу та швидкiсть вiтру, хмарнiсть, стан злiтноi смуги тощо.] пiлот не сумнiвався, що поведе «44-й» у запаковане хмарами небо. Із заходу насувалась заметiль. Насправдi погода над аеропортом Лiон-Сент-Екзюперi не викликала занепокоення: поки що умови були далекими вiд екстремальних. Зовсiм iнше примушувало Радислава неприязно супитись, проводжаючи очима ворсистi снiжинки. Насторожував звiт з аеропорту призначення – з Парижа. Не випускаючи з рук паперового стаканчика, пiлот перегорнув аркуш з даними по Лiон-Сент-Екзюперi й укотре пробiгся поглядом по звiту наземноi метеостанцii, що надiйшов iз французькоi столицi: LFPN 132000Z 28011G17MPS 0350 R22L/0500 SN VV005 M01/M04 Q1038 TEMPO 27015MPS 0150 R22L/0250 SHSN VV002 Замiри зробили сьогоднi о 20:00 за мiжнародним координованим часом, тобто чверть години тому, для летовища LFPN, де LFPN – це код ІКАО,[9 - ІКАО (вiд англ. ICAO – International Civil Aviation Organization) – Мiжнародна органiзацiя цивiльноi авiацii. Пiдроздiл ООН, що встановлюе правила для комерцiйноi авiацii, зокрема надае унiкальнi чотирилiтернi коди аеропортам свiту.] що позначае аеропорт Париж-Пiвнiч. «Вiтер захiдний… 11 метрiв на секунду… з поривами до 17… видимiсть бiля поверхнi землi 350 метрiв…» – Радислав пiдсвiдомо розкручував у головi структурованi блоки цифр i скорочень, водячи пальцем по метеозведенню i намагаючись уявити, як воно там – у повiтрi над Парижем. Пориви 17 м/с – це дуже близько до межi, встановленоi льотними правилами, ще трохи – й аеропорт закриють. Чоловiк вiдпив кави, скривившись, бо напiй вистиг, i став мiркувати, чи встигне проскочити. У головi штовхалися два суперечливi бажання. З одного боку, Ротко прагнув якнайшвидше злетiти i посадити «ААРОН 44» у Париж-Пiвнiч, до того, як аеропорт припинить приймати рейси (у тому, що LFPN закриють, пiлот був майже певен), а його лiтак скерують на запасний аеропорт – Реймс, Орлеан чи Бове.[10 - Реймс, Орлеан, Бове – мiста у Францii.] Таким чином удасться уникнути багатьох проблем i зекономити для компанii силу-силенну грошей: пасажирiв не доведеться доправляти до Парижа наземним транспортом, йому – капiтану «44-го» – не треба буде чекати бозна-скiльки часу, поки вщухне негода, щоб перегнати пустий лiтак до базового аеропорту, i вже за двi години вiн сидiтиме у новiй, поки що порожнiй, квартирi, готуючись до прильоту дружини й дочок. З iншого боку, Радислав хотiв, щоб Париж-Пiвнiч закрили ще до зльоту, i вiн вiдразу попрямував до одного iз запасних аеропортiв. Поки що над Парижем усе в межах норми, але… Найдужче у зведеннi METAR Ротку не подобались числа, що йшли пiсля TEMPO. Зазвичай у цьому мiсцi звiт обривають скороченням NOSIG, яке означае, що впродовж найближчих двох годин погоднi умови будуть стабiльними. Маркер TEMPO застосовують замiсть NOSIG, коли погоднi умови швидкозмiннi; пiсля нього вказують прогнозованi змiни погодних параметрiв. Отже, протягом найближчого часу вiдбудеться зростання середньоi сили вiтру вiд 11 до 15 метрiв на секунду та скорочення видимостi перед посадковою смугою до 100 метрiв. Що було геть погано – то це абревiатура, котрою сповiщали про специфiчнi погоднi явища. У першiй частинi повiдомлення стояло SN – тобто snow: над аеропортом Париж-Пiвнiч йшов снiг. Зате у блоцi TEMPO було зазначено SHSN, що е скороченням вiд showering snow – зливовий снiг, iз чим за сiмнадцять рокiв роботи пiлотом пасажирських авiалiнiй у Росii та Украiнi, пройшовши шлях вiд турбопропелерного «Аронов АР-24» до далекомагiстральних «Boeing 767» та «Ил-96», Радислав Ротко не стикався. Щиро кажучи, вiн не уявляв, що мае коiтись у небi над Парижем, щоб метеорологи втулити SHSN у прогноз. Коли вiн вилiтав звiдти пiвтори години тому, над мiстом висiли низькi хмари, але снiгу не було. Пiлот змiркував: якщо Париж-Пiвнiч не закриють протягом найближчих тридцяти хвилин – до вильоту з Лiона, – йому, швидше за все, доведеться сiдати «навпомацки», оперуючи лише показами приладiв. Радислав звiв голову – снiжинок на склi побiльшало. Не стримався i скрипнув зубами. Це ж треба – таке «щастя», й у перший же день роботи на «Франс Континенталь»! «Прокляття!» – Ну, просто тобi з балу на корабель, – процiдив крiзь зуби чоловiк. Новенький – три тижнi, як викочений iз заводу в Киевi, – гостроносий «ААРОН 44» здiйснював лише восьмий рейс маршрутом «Париж – Лiон – Париж». Першi два лайнери «Аронов ААРОН 44» передали французькiй авiакомпанii «Франс Континенталь» 4 лютого, трохи бiльше нiж за тиждень до дебютного комерцiйного вильоту. Лiтаки в рекордно короткi строки протестували, прийняли i миттю вiдправили на маршрути: один «Аронов» iз бортовим номером F-CGZD поставили на щоденний рейс мiж столицею та мiстечком По, що в Пiренеях на пiвденному заходi Францii; другий – F-CGZE, – у кабiнi якого Радислав Ротко, невдоволено випнувши нижню губу, м’яв пальцями смужки паперу iз роздрукованими звiтами METAR, двiчi на день, зранку та ввечерi, лiтав з Парижа до Лiона i назад. Контракт на постачання регiональних пасажирських лiтакiв для «Франс Континенталь» – перше по-справжньому вагоме европейське замовлення – став проривом для АНТК iм. Аронова. Реактивний 68-мiсний «Аронов ААРОН 44» для авiалiнiй протяжнiстю до 3 500 кiлометрiв почали розробляти у 2001-му замiсть застарiлих ближньомагiстральних лайнерiв радянських часiв «Туполев Ту-134», «Яковлев Як-42» та «Аронов АР-24». Перший полiт прототипу «44-го» вiдбувся 17 грудня 2004 року. Протягом двох рокiв польотнi випробування було завершено, машину доведено до пуття й у 2007-му «ААРОНу 44» видано сертифiкати типу вiд Авiацiйного реестру МАК[11 - МАК – Мiждержавний авiацiйний комiтет, виконавчий орган 12 краiн колишнього СРСР з питань цивiльноi авiацii, сфера компетенцii якого – сертифiкацiя авiакомпанiй, лiтакiв, а також розслiдування авiакатастроф.] i Державноi авiацiйноi адмiнiстрацii Украiни. Першими експлуатантами, що ввели лiтак у власнi авiапарки, були «Мiжнароднi Авiалiнii Украiни» та авiакомпанiя «Россия». У 2008-му лайнер успiшно пройшов сертифiкацiйнi випробування у Європi, першим iз новiтнiх украiнських лiтакiв отримавши сертифiкат типу вiд EASA,[12 - EASA (англ. European Aviation Safety Agency) – Європейська агенцiя авiацiйноi безпеки.] що вiдкрило доступ на европейськi ринки. А от далi справа застопорилася. На найближчi два-три десятилiття потреби свiтового ринку в ближньомагiстральних лiтаках, що можуть перевозити до сотнi пасажирiв, спецiалiсти оцiнюють у тридцять тисяч машин. Цифра дуже заманлива, особливо враховуючи те, що авiабудiвнi монстри «Boeing» i «Airbus» не вважають за доцiльне гаяти час на розроблення регiональних лайнерiв i залишають нiшу на розтерзання гравцям умовноi «другоi лiги», куди входять бразильський «Embraer», канадський «Bombardier», французько-iталiйська «Avions de Transport Re?gional» (ATR) та украiнський концерн «Аронов». Із деяким запiзненням пiсля АНТК iм. Аронова в боротьбу спробувала вступили Росiя: на початку 2004-го спецiально створене закрите акцiонерне товариство «Гражданские самолеты Сухого» розпочало проектування власного регiонального лiтака, а 24 грудня 2008 року лайнер, що отримав пафосну назву «Sukhoi Superjet 100» (або SSJ100), вперше злетiв у повiтря. З SSJ100 у росiян не клеiлось вiд початку. Зважаючи на пiзнiй старт, а також на вiдсутнiсть серйозного досвiду у сферi розроблення пасажирських лайнерiв у компанii «Сухой», що ранiше випускала лише вiйськовi лiтаки, «Superjet» вiдставав вiд конкурентiв. Холеричний поспiх i одвiчне росiйське бажання «показати себе» призвели до того, що у квiтнi 2011-го на ринок випустили недороблений лiтак. Першою компанiею, котра придбала «сотку», була вiрменська «Armavia». Лайно почало спливати практично миттево i незабаром пiшло неперервним потоком: проблеми iз шасi, розгерметизацiя салону, вiдмови двигунiв у польотi. Апофеозом стала катастрофа 9 травня 2012-го пiд час показового польоту в Індонезii. За двадцять хвилин пiсля зльоту напакований журналiстами «Sukhoi Superjet» врiзався в гору неподалiк Джакарти. Всi, хто був на борту, загинули. І попри те, що винним визнали пiлота, катастрофа безповоротно очорнила лiтак, посиливши негативне враження вiд проблем, що супроводжували проект вiд початку. Станом на кiнець нульових рокiв украiнський «ААРОН 44», завдяки замкненому циклу виробництва й дешевшiй, нiж у Європi, вартостi робочоi сили та сировини, коштував суттево менше, нiж його безпосереднi конкуренти. На зовнiшньому ринку склалась напрочуд сприятлива ситуацiя, АНТК iм. Аронова мав усi шанси вiдхопити чималий шматок пирога, а проте… замовлення не йшли. Убогi й вузькогляднi потуги украiнського уряду з просування лiтака бiльше шкодили, нiж давали користi. З 2007 року «ААРОН 44» тягали по всiх авiасалонах – МАКС, Ле-Бурже, Фарнборо, та за нерозробленостi продуманоi рекламноi стратегii результат був нульовим. Незважаючи на спокусливу цiну, високу паливну економiчнiсть та невибагливiсть в обслуговуваннi, iноземнi замовники остерiгались вкладати кошти в малознайомий i слабко розрекламований лiтак. Крига скресла, коли росiйський проект «Sukhoi Superjet 100» остаточно склеiв ласти. Наприкiнцi 2011-го вiрменська «Armavia», перший оператор «сотки», втомившись постiйно ремонтувати лiтак i виплачувати компенсацii пасажирам, повернула «Superjet» розробнику. Пiсля такого керiвництво «Ильюшин Финанс Ко» збагнуло, що з хлопцями iз «Гражданские самолеты Сухого» грошей не заробити, i звернуло увагу на украiнський лiтак «ААРОН 44». Першим закордонним покупцем стали ВПС Лаоса, якi придбали два лiтаки. За кiлька тижнiв головний кубинський перевiзник «Cubana de Aviaciоn» замовив три лайнери. Невдовзi наспiв перший великий успiх: на авiакосмiчному салонi «Фарнборо-2012» «Ильюшин Финанс Ко» пiдписала контракт на постачання вiдразу 15 лiтакiв на загальну суму 420 мiльйонiв доларiв; замовником виступила панамська лiзингова компанiя «South American Aircraft Leasing S.A.». У листопадi 2012-го три «сорокчетвiрки» перейшли у власнiсть пiвнiчно-корейськоi «Air Koryo» (лiтаки були першим оновленням корейського флоту за останнi п’ятнадцять рокiв). Того ж мiсяця, абсолютно неочiкувано, надiйшло перше – iсторичне! – замовлення з Європи. Французькi регiональнi авiалiнii «Франс Континенталь» пiдписали угоду на купiвлю двадцяти лайнерiв концерну «Аронов» з опцiею на придбання ще десяти. Причина омрiяного европейського замовлення крилась не стiльки у пробивнiй дiяльностi «Ильюшин Финанс Ко», скiльки в ситуацii на ринку регiональних авiаперевезень Францii. Свiтова криза болюче вдарила по всiх авiакомпанiях, та найтяжче довелось невеликим регiональним авiалiнiям. Великi гравцi оклигали швидше. У 2012-му, коли ВВП Євросоюзу неквапно подерся вгору, регiональних авiаперевiзникiв продовжувало лихоманити. І рiч навiть не в тiм, що такi компанii мають на порядок меншi обороти, через що iм складнiше пережити кризовi часи. Проблема в тому, що пасажир, який прямуе, скажiмо, з Франкфурта до Рiо-де-Жанейро, не мае вибору: вiн повинен летiти; тодi як малим компанiям доводиться протистояти не лише економiчним негараздам, але й наземним перевiзникам – потягам, автобусам, з якими в перiод економiчного спаду конкурувати надзвичайно важко. Флот французькоi «Франс Континенталь», задiяний на маршрутах мiж столицею та провiнцiйними мiстечками, складався здебiльшого з давно не нових американських «McDonnell Douglas DC-9» та «McDonnell Douglas MD-82». Бiльшiсть машин допрацьовували ресурс, i, щоб не втратити лiцензiю, авiакомпанiя мусила до кiнця 2015-го оновити авiапарк. «Франс Континенталь» i так балансувала на межi банкрутства; про купiвлю дорогих «Airbus» чи «Embraer» не могло навiть йтися. Операцiйний лiзинг теж не вирiшував проблеми. Навiть iз безвiдсотковим кредитом компанiя не вижила б i в найближчi пiвроку вклалася б на дно. Зате закупiвля лiтакiв АНТК iм. Аронова забезпечувала економiю вiд чотирьох до семи мiльйонiв доларiв на одному лiтаку! Акцiонери «Франс Континенталь» не мали вибору: або купують дешевшi украiнськi авiалайнери, або пензлюють до дiдьковоi матерi з ринку регiональних авiаперевезень. В АНТК iм. Аронова бульдожою хваткою вчепились за замовлення: посунули виробничi плани i максимально пришвидшили процес збирання замовлених французами «сорокчетвiрок». Першi два лiтаки були готовi до передання замовнику через три мiсяцi – на початку лютого 2013-го. Закупiвля французами украiнських лайнерiв вiдкрила новi горизонти не лише перед авiаконструкторами. У 2012-му Радислав Ротко, колишнiй лiнiйний пiлот росiйськоi компанii «Трансаэро» й украiнськоi «Аеросвiт», пiсля банкрутства останньоi лишився без роботи. Маючи за плечима непоганий досвiд пiлотування рiзних типiв авiалайнерiв i безпосереднiй стосунок до розроблення «ААРОНа 44» (дванадцять рокiв тому Ротко виступав експертом пiд час формування технiчного завдання для «виробу 44»), Радислав улаштувався iнструктором у навчальному центрi при АНТК iм. Аронова, допомагаючи пiлотам «Франс Континенталь» переквалiфiковуватися пiд новiтнi украiнськi лiтаки. Перетнувшись на кiлькох брифiнгах iз керiвництвом французького перевiзника, Ротко запропонував своi послуги у якостi пiлота – навiть пiсля кризи в напiвпотопленiй «Франс Континенталь» умови виглядали кращими, нiж в «Аеросвiтi». Через три днi, ознайомившись iз резюме украiнця, Жан-Робер Гуерiн, виконавчий директор «Франс Континенталь», вислав Ротку трудовий договiр. Вирiшальним було те, що в школi Радислав вивчав французьку. Певна рiч, чоловiк забув мову задовго до того, як йому виповнилося сорок, але перед пiдписанням угоди на слово честi запевнив месье Гуерiна, що за два з половиною мiсяцi, якi залишились до випуску украiнських лiтакiв на маршрути, пiдтягне французьку до рiвня, достатнього для спiлкування iз диспетчерами. Наприкiнцi сiчня 2013-го Ротко склав неформальний усний екзамен перед радою директорiв «Франс Континенталь» i, пройшовши медогляд, став командиром екiпажу першого з переданих компанii лiтакiв. Радислав прагнув до Францii не через грошi. Зрештою, зважаючи на драконiвськi французькi податки, рiзниця мiж тим, що вiн заробляв в Украiнi, враховуючи пiдробiтки на чартерних рейсах, лекцii в авiашколi при Нацiональному авiацiйному унiверситетi тощо, та грiшми, котрi отримував на руки у «Франс Континенталь», реально була нiкчемною. Чоловiк зважував можливiсть закрiпитися i з часом перейти на роботу в бiльшу авiакомпанiю – «Twin Jet», «HOP!» чи навiть (чому нi?) «Air France», хоча на пiдсвiдомому рiвнi вiдчував, що в 43 роки пiзно починати будувати кар’еру в новiй краiнi. Найвагомiшою причиною переiзду до Францii були його дочки – дванадцятирiчна Оленка i семирiчна Ася. Старшiй попервах буде важкувато, та все ж Радислав вважав, що 12 рокiв – це ще не критичний вiк. Оленка достатньо юна, щоб опанувати мову, «всотавши» особливостi французького прононсу, i за рiк-пiвтора втягнутися в повноцiнне життя на новому мiсцi. Менша щойно пiшла до школи, iй буде легше. І вже за сiм рокiв обидвi матимуть французькi паспорти – Ротко хотiв, щоб його дiти зростали у Францii. Згадавши дочок, Радислав посмiхнувся, вiд чого зморшки на лобi роз’iхались, i вiдклав листки з погодними звiтами. Тиждень тому, отримавши аванс вiд «Франс Континенталь», вiн нарештi орендував трикiмнатну квартиру в найбiльш заселеному окрузi французькоi столицi Вожирар (Vaugirard) i взявся готуватись до прильоту сiм’i. Радислав не встиг освоiтися в районi, але виявив, що поруч кондомiнiуму розкинувся гарний парк, а до Сени взагалi рукою подати. Маринi та дiвчатам мае сподобатися. Вiн уявив, як завтра опiвднi зустрiчатиме своiх жiнок в аеропорту iм. Шарля де Голля, як вони проiдуть Париж i вступлять до нового житла. Вiн скучив. Коли тобi перевалило за сорок, амбiцii потроху вiдходять на другий план, натомiсть хочеться сiмейного тепла i затишку. Радислав посмiхнувся ще ширше, подумавши про те, на що необжита квартира перетвориться за тиждень. Трое жiнок за бажання печеру на палац перетворять. Секунд тридцять пiлот втуплювався у штурвал невидющим поглядом, а тодi скинув голову. Снiжинки тонким рiвним шаром укрили лобове скло. Радислав знову наморщив лоба, простягнув руку й увiмкнув «двiрники». Гумова, ще нi разу не використана щiтка тихо заскрипiла по товстому композитному склi. Перший «ААРОН 44» в лiвреi «Франс Континенталь» злетiв у повiтря у вiвторок, 12 лютого, об 11:30. Прямував до Лiона, а ввечерi вертався назад. Вильоту передувала пафосна вечiрка в залi вiдправлень аеропорту Париж-Пiвнiч, на якiй були представники i «Франс Континенталь», й АНТК iм. Аронова. Пасажирам вручили пакети з дарунками, дурнуватi й нiкому не потрiбнi пам’ятнi сертифiкати, серед кiлькох зареестрованих на рейс малюкiв розiграли двi майстерно виконанi металевi модельки «44-го». Радислав Ротко був присутнiм на церемонii в якостi гостя: за штурвал першого «ААРОНа», котрому судилося злетiти в небо у лiвреi «Франс Континенталь», посадили молодшого i менш досвiдченого капiтана – Нiколя Вiньйона. Того дня екiпаж Вiньйона мав оперувати другим «ААРОНом» на рейсi з Парижа до мiстечка По, однак за кiлька днiв до вильоту керiвництво компанii, нiчого не пояснюючи, помiняло Ротка i Вiньйона мiсцями. Власне, пояснювати не було чого – причина лежала на поверхнi: пiлотом першого рейсу французькоi компанii, рейсу, яким ознаменовано повернення цiеi компанii на ринок регiональних авiаперевезень Францii, мае бути француз. Серед краiн Захiдноi Європи французька гординя втримуе незаперечну першiсть, лишаючи далеко позаду залiзобетонний нiмецький шовiнiзм чи навiть незрiвнянну пиху британцiв. Крiм того, пiарники «Франс Континенталь» захотiли, щоби перший рейс нового лiтака здiйснив екiпаж, який, у разi потреби, зможе дати змiстовний коментар для телевiзiйникiв. Необхiдностi в тому не виникло: з бiльш нiж трьох сотень запрошених журналiстiв на церемонiю прийшли лише чотири знiмальнi групи (три з яких приiхали з Украiни – «ICTV», «5 канал» та «Інтер») i пiвтора десятка посереднiх писак iз маловiдомих французьких видань, чимало з яких давно не виходили в паперовому форматi. І нiкого чомусь не зацiкавила думка пiлотiв рейсу 1419 про серiю нових лiтакiв, закуплених в Украiнi. Радиславу Ротку було байдуже. Нехай летить Вiньйон. Ротко не прагнув публiчностi. Вiн отримав хорошу роботу i тiшився тим, що мае, збайдужiло спостерiгаючи за пiднесеною метушнею довкола вiдправлення першого французького «ААРОНа 44» i раз по раз повертаючись у думках до Марини й дочок, за якими встиг скучити i зустрiчi з якими не мiг дочекатися. Ротко пригадував закiнчення посадки пасажирiв першого рейсу. Нереально охайний i чепурний «ААРОН 44», здалеку схожий на велику iграшку, щойно куплену в супермаркетi й поставлену на дорiжку для маневрування iграшкового аеропорту, вирулив на злiтну смугу i пiд незлагодженi оплески залишених у залi вiдправлень функцiонерiв з легкiстю вiдiрвався вiд землi. Незважаючи на скепсис, зумовлений надмiрним пафосом i бiльш нiж прохолодною реакцiею на полiт французьких ЗМІ, що рiзко контрастувала iз запалом украiнськоi делегацii, Радислав вiдчув, як груди затопило приемне щемливе вiдчуття – гордiсть. Пiлот почувався гордим, спостерiгаючи, як вишуканий 68-мiсний лiтачок, «ковтнувши» шасi, набирае висоту i вiддаляеться вiд аеропорту. Хай там що, то був перший авiалайнер, повнiстю спроектований i вироблений в Украiнi, що вирушив у комерцiйний рейс iз французькоi землi. Пiсля того як «ААРОН 44» зник за хмарами, Жан-Робер Гуерiн та Анатолiй Захарович Рева, президент i генеральний конструктор Державного авiацiйного концерну «Аронов», добрих чверть години позували перед трьома камерами, мружачись пiд сяйвом потужних ламп i обмiнюючись комплiментами (журналiсти французькоi знiмальноi групи, вiдзнявши злiт лайнера, згребли решту тiстечок з пiдносiв i по-тихому вшилися, розсудивши, що бiльше нiчого цiкавого на церемонii не вiдбуватиметься). Анатолiй Захарович уважно вислуховував запитання украiнських журналiстiв i переказував iх до невпiзнання потовченою англiйською директоровi «Франс Континенталь»; Жан-Робер Гуерiн усмiхався i вiдповiдав (також ламаною англiйською), пiсля чого Анатолiй Захарович перекладав почуте украiнською, розбавляючи слова француза довжелезними доповненнями. Невдовзi телевiзiйники наситились, iнтерв’ю завершилось, i Гуерiн з Ревою, кожен оточений почтом iз пiдлеглих, що тягнулись за ними, мов кометнi хвости, вирушили до головного офiсу компанii «Франс Континенталь» – вiдзначати старт комерцiйноi експлуатацii нового лайнера. Месье Гуерiн радiв, адже спромiгся уникнути банкрутства, зберiгши робочi мiсця для себе i кiлькох десяткiв пiдлеглих, а пан Рева тiшився, що разом з «Ильюшин Финанс Ко» вiдшукав першу лазiвку в серце консервативноi Європи. Лiтнi чоловiки – обом було за шiстдесят – крокували плiч-о-плiч уздовж будiвлi Термiнала 1 аеропорту Париж-Пiвнiч, перемовлялись, експресивно вимахуючи руками, i, попри те, що не розумiли й половини з того, що чули у вiдповiдь на власнi запитання, свiтилися щастям i час вiд часу по-панiбратськи плескали один одного по спинах. Уранцi наступного дня, 13 лютого, Анатолiй Рева й украiнська делегацiя повернулись до Киева, де з iще бiльшим завзяттям продовжили обмивати початок спiвпрацi з французами; а Радислав Ротко вперше сiв за штурвал «ААРОНа 44» в унiформi «Франс Континенталь». І от – на тобi! – у перший же день, на другому рейсi, погода зiпсувалась настiльки, що пiдвела екiпаж до межi, за якою на повну буде перевiрено i льотнi можливостi лайнера, i його, Радислава, вмiння й навички пiлотування… Дверi вiдчинилися, i до кабiни пiлотiв, знiмаючи мокру вiд снiгу куртку, прослизнув високий довгообразий молодий чоловiк з брунатно-мiдним волоссям, що стирчало над лобом «iжачком», i туманним ластовинням, яке цяткувало нiс, щоки й пiдгорля. Вони бачилися десять хвилин тому, але Радислав за звичкою привiтав кивком голови другого пiлота – бельгiйця з англiйськими коренями Метью Рiггсона. – Я закiнчив зовнiшнiй огляд, – умощуючись на праве сидiння, промовив Рiггсон. – Усе в нормi, – хлопцю нещодавно виповнилось двадцять шiсть, хоча виглядав вiн заледве на двадцять. Зовнiшнiсть безбородого парубка i худорлявiсть, що робила Рiггсона подiбним на довжелезний дворучний середньовiчний меч, створювали оманливе враження, що бельгiйцю не мiсце в кабiнi сучасного реактивного лайнера. Всi, хто вперше бачив Метью у правому пiлотському крiслi, подумки запитували себе: хто, в бiса, пустив за штурвал неповнолiтнього? Та це була лише iлюзiя. Незважаючи на порiвняно невелику кiлькiсть налiтаних годин в якостi пiлота комерцiйноi авiацii (750 на «McDonnell Douglas MD-82» i трохи бiльше 60 годин на «ААРОН 44»), Метью був одним iз кращих молодих пiлотiв, якi зустрiчались Радиславу Ротку за весь час роботи iнструктором. Метью Рiггсон не просто керував лiтаком, вiн справдi вмiв лiтати. Радислав спочатку вигнув лiву брову, потримав ii пiднятою кiлька секунд i лише тодi, поблажливо посмiхнувшись, вiдповiв хлопцю: – Дякую, Ме?те. Ще пiд час тренувальних польотiв в Украiнi Ротко виявив, що Рiггсон вiдзначаеться винятковою, заледве не божевiльною скрупульознiстю. Спершу Радислав думав, що молодий бельгiець насмiхаеться, бо поводиться на тренажерi, наче робот: тупо дублюе iнструкцii i тисне точно туди, куди треба, i саме тодi, коли треба. Тiльки згодом украiнець уторопав, що нереальна стараннiсть е прикметною особливiстю характеру бельгiйця. З цим проблем не було, але iнодi молодий пiлот перегинав палку, – як, наприклад, зараз. Рiч у тiм, що вiдповiдно до Керiвництва з льотноi експлуатацii лiтака «ААРОН 44» передпольотний зовнiшнiй огляд проводять перед першим вильотом на початку льотного дня або пiсля змiни екiпажу. Лiтак у них абсолютно новий, та найголовнiше – екiпаж протягом дня не змiнювався, вiдповiдно, у повторному зовнiшньому оглядi не було потреби. Попри це, Метью Рiггсон не полiнувався й обiйшов «ААРОН 44», переконуючись, що все гаразд iз шасi, люками, панелями, антенами, амортизаторами, фарами, повiтрозбiрниками, рулями висоти, кiлем i т. д., i т. п. Протягом усiх тих 60 годин, якi Метью i Радислав налiтали в Украiнi, Рiггсон демонстрував iррацiональну педантичнiсть, часом настiльки незбагненну, що Радислав досi не мiг звикнути до ii виявiв. – Гаразд, – Метью застебнув навхреснi паси безпеки, вмостив на голову навушник з мiкрофоном i повернувся до капiтана. – Готовi пройтися по передстартовому контрольному списку? – не чекаючи вiдповiдi, хлопець увiмкнув сенсорну панель злiва вiд штурвала i, торкнувшись пальцем екрана, вибрав з меню пункт «PRE-START CHECKLIST». – Поiхали, – ледь гойднувши головою i сховавши помiж уст усмiшку, мовив Ротко. На монiторi висвiтився список параметрiв, що пiдлягали налаштуванню чи перевiрцi перед тим, як запускати двигуни i вiд’еднувати лiтак вiд аеропортового живлення, бiльшiсть з яких були символiчними. Рiггсон узявся по черзi перераховувати: – Стоянкове гальмо? Украiнець перевiв погляд на прямокутний перемикач справа вiд пiлотського сидiння вiдразу за важелями регулювання тяги двигунiв, переконавшись, що вказiвник перемикача спрямований на позначку «PRK BRK ACT»,[13 - Скорочено вiд «PARKING BRAKE ACTIVATED» – стоянкове гальмо активоване (англ.).] i промовив: – Установлено. Метью тицьнув пальцем у монiтор справа вiд напису «Стоянкове гальмо». Червону цятку навпроти параметра змiнило зелене слово «Checked».[14 - Перевiрено (англ.).] – Тяга двигунiв? Радислав потягнувся правою долонею до важелiв тяги, впевнившись у тому, що й так знав: обидва стоять у крайньому нижньому положеннi. І лiниво доповiв: – Холостий хiд. – Подача палива? – продовжував молодий бельгiець. – Перекрито, – пiсля кожноi вiдповiдi Метью торкався пальцем вiдповiдного пункту на монiторi. – Закрилки? – Втягнуто. – Спойлери? – Опущено. – Фари? – Вимкнено, – все згiдно з checklist’ом. Загалом перегляд передстартового контрольного списку (який часто називають передстартовою картою) був формальнiстю, але Радислав навiть не намагався натякнути другому пiлоту про те, що деякi пункти можна пропустити або хоча б пройти список пришвидшено, у форсованому режимi. Метью цього не зрозумiв би. – APU? – Увiмкнена, працюе. – Генератор APU? – Увiмкнено, напруга стабiльна. – Дiаграми, польотний план? – На борту. Польотний план завантажено в систему й активовано. – Захист вiд обледенiння? – Активовано. На решту формалiзованого списку пiшло менше нiж двi хвилини. Закiнчувався «pre-start checklist» так званим «паливним брифiнгом»: пiлоти обговорювали злiтну масу авiалайнера, оцiнюючи, чи вона – у межах норми, визначали необхiдну кiлькiсть палива i переконувались, що в баки закачано достатньо авiацiйного гасу. Радислав, завбачуючи завершальне запитання другого пiлота, розкрив рота, збираючись сказати, що палива на борту бiльш нiж достатньо для польоту, коли Метью видобув iз кишенi сорочки акуратно згорнений аркуш паперу i мовив: – Кiлькiсть палива я вже розрахував. Можете перевiрити, капiтане. Украiнець узяв до рук i мовчки розгорнув аркуш: Усе чiтко та правильно: 1 400 кiлограмiв – пальне на виконання польотного плану, плюс 900 кiлограмiв на 45-хвилинне кружляння довкола аеропорту призначення (у тому разi, якщо доведеться «вистоювати в черзi» на посадку), плюс 1 300 кiлограмiв на 60-хвилинний перелiт до запасного аеропорту (якщо Париж-Пiвнiч таки закриють) i насамкiнець – 500 кiлограмiв на непередбаченi обставини. Разом – 4 100 кiлограмiв. «Коли?! Ну, коли вiн устиг, чортяка? – Ротко вiдклав папiрець, намагаючись не зиркати на молодого колегу. – Невже в кав’ярнi аеропорту?… Геть нема чим зайнятись хлопцю». Інодi Радиславу хотiлось узяти добрячу ломаку i вiдлупцювати бельгiйця за його нестерпну педантичнiсть, гiпертрофоване почуття вiдповiдальностi й запопадливе, рабське дотримання формальних правил поведiнки в кабiнi. З одного боку, складалося враження, наче Метью Рiггсон боiться, що невидимий снайпер вiдстрiлить йому голову, якщо вiн пропустить хоч одну лiтеру з будь-якоi карти, внесеноi до Керiвництва з льотноi експлуатацii «ААРОН 44». «Чорт забирай, невже всi бельгiйцi такi?» – не раз запитував себе украiнець. З iншого боку, Радислав розумiв, що таке ставлення до роботи зробить з Метью першокласного пiлота i стане запорукою блискучоi кар’ери. Радислав анiтрохи не сумнiвався, що Метью Рiггсон стане капiтаном задовго до того, як йому виповниться тридцять, а в сорок рокiв працюватиме на престижному трансконтинентальному маршрутi, водячи аеробус найновiшоi моделi (який-небудь «Airbus A390» чи «Boeing 800» – найкрутiше «корито» з усiх, що iснуватимуть на той момент), читаючи книги i передивляючись фiльми на iPad, поки надсучасний автопiлот стежитиме за польотом i самостiйно прокладатиме курс до аеропорту призначення; i при цьому Рiггсон отримуватиме платню, про яку Ротко боявся навiть мрiяти. – Маемо бiльше, – ледь розтуляючи губи, процiдив украiнець, – 5 000 кiлограмiв. – Аби не менше, – без натяку на усмiшку прокоментував бельгiець. Радислав кивнув, тамуючи легке роздратування: нещодавнiй погодний звiт i незламна Рiггсонова педантичнiсть розсердили його. – Тодi checklist завершено, готуемось вiдчалювати. 2 13 лютого 2013, 21:14 (UTC +1) Париж, Францiя Наземна метеорологiчна станцiя аеропорту Париж-Пiвнiч запiзнилася з прогнозом – буран пришвидшився, погнавши набряклi снiгом хмари на схiд зi швидкiстю потяга. О чверть на десяту хмари почали черкати покрiвлi найвищих будинкiв, i небо над Парижем розверзлося, вивергнувши на мiсто тонни замерзлоi вологи. Снiг був важким та колючим, а пориви вiтру, котрi на пiдступах до столицi досягли швидкостi 80 км/год, перетворили його на сталевi дробинки, що намагались прошпигнути, розсiкти, подряпати все на своему шляху. Впродовж перших чверть години на землю випало 20 мiлiметрiв снiгу. Париж став схожим на мiсто iз рiздвяного дiснеiвського мультика. Рух автомобiлiв припинився: кiлька невеликих аварiй на основних проспектах паралiзували центр мiста, хоча великих заторiв, зважаючи на пiзню годину, не виникло. Працiвники трьох аеропортiв столицi – Шарля де Голля, Орлi та Париж-Пiвнiч – насилу справлялися з лiтаками, що йшли на посадку. В аеропорту iм. Шарля де Голля утворилась черга на злiт iз майже сорока лайнерiв. Щiльно забудоване мiсто дещо стишувало натиск вiтру, та, попри це, кожен з аеропортiв могли будь-якоi митi закрити. А снiг продовжував лiзти з небес, засипаючи припаркованi обабiч тротуарiв машини, припорошуючи в парках безлистi дерева i пiдпираючи гладенькими заметами стiни будiвель. 3 13 лютого 2013, 21:22 (UTC +1) Мiжнародний аеропорт Лiон-Сент-Екзюперi, Францiя – Капiтане? Бортпровiдниця легенько постукала i, не чекаючи вiдповiдi, прочинила дверi пiлотськоi кабiни. Радислав обернувся, натягнувши ременi: – Як справи, Веронiко? – чоловiк заговорив французькою. І зазвучав так, наче йому до рота заштовхали жмут двостороннього скотчу, який поперемiнно прилiплював язик то до зубiв, то до щоки чи пiднебiння. – Я роздобула все, що ви просили, – стюардеса вiдповiла англiйською i просунула в кабiну бiлий пакет з трирядковим написом «Lyon – Saint Exupе?ry – Duty Free». – О, чудово! Перфектно! Неймовiрно вам вдячний. Жiнка посмiхнулася. Тридцятиоднорiчна бронебiйна брюнетка Веронiка Морель п’ять рокiв працювала у «Франс Континенталь», останнi пiвтора року займаючи посаду старшоi бортпровiдницi на рейсах мiж Парижем та Лiоном. Веронiка була високою, на пiдборах – навiть вищою за Радислава, але при цьому зовсiм не грубою: мала тонку шию, iдеальнi груди й точенi, схожi на дитячi, руки. Ротко познайомився з жiнкою вчора, у Термiналi 1 аеропорту Париж-Пiвнiч, на влаштованiй перед першим комерцiйним вильотом «ААРОНа» гулянцi, спочатку сприйнявши Веронiку за професiйну модель, котру найняли розносити напоi гостям, i лише згодом довiдався, немало здивувавшись, що красуня-француженка вранцi наступного дня летiтиме разом iз ним до Лiона. Жан-Робер Гуерiн мiг економити на лiтаках, але нiколи – на стюардесах. – Я поставлю пакунок до шафки, – Веронiка зайшла до кабiни, збираючись покласти принесений пакет у крихiтну шафу за спиною першого пiлота, куди льотчики ховали верхнiй одяг i особистi речi. – Нi, краще дайте сюди, – простягнув руку украiнець. – Поки буксируватимуть вiд термiнала, хочу роздивитись подарунки. Стюардеса передала пакунок, на мить торкнувшись своiми пальцями пальцiв пiлота. Радислав опустив погляд на западину мiж грудьми, що проступала крiзь широко розстебнутий комiр форменоi блузи, i затримав його на секунду довше, нiж дозволяли правила пристойностi. Вдруге за день Ротко не стримався й взявся порiвнювати Веронiку з дружиною. Така ж струнка й висока, така ж… «Стоп! Припини!..» Але не думати про стюардесу чоловiк не мiг. Вiн вiдчував, що за мутною флегмою карих очей, за зовнiшнiм незворушним спокоем криеться божевiльна пристраснiсть левицi. Це проступало в рухах, у вигинах тiла, у млоснiй хрипотi на денцi голосу. Це не могло лишати байдужим, це хвилювало Ротка. Єдиним видимим недолiком Веронiки був плаский, наче праскою розгладжений, лоб i вигнутi дугами нерухомi чорнi брови, що виказували надмiрне (й передчасне, як на украiнця) захоплення панi Морель ботоксом. «Заморожений» лоб надавав обличчю штучностi, робив його схожим на бiлу пластмасову маску, але загалом не шкодив красi. Зауваживши погляд капiтана, Веронiка невдоволено задерла носик (морщити лоба в неi не виходило) й уiдливо прокоментувала: – Для вашоi дружини, капiтане, я вибрала «Dolce Gabana Light Blue». Радислав опустив очi, одночасно дiстаючи з пакета блакитну коробочку з парфумами. Роздивився ii: – Думаете, сподобаеться? – Упевнена, що сподобаеться. У мене такi ж. Як i бiльшiсть чоловiкiв, Ротко ненавидiв ходити магазинами i вибирати подарунки, а тому зранку попросив Веронiку Морель допомогти: пiдшукати щось для Марини й дочок. І тiльки коли слова злетiли з язика, Радислав замислився: чи, бува, не загнався? Францiя – це не Росiя i не Украiна. Може, тут не прийнято, щоб стюардеси виконували дрiбнi доручення капiтана, по сутi, у позаробочий час? На щастя, реакцiя Веронiки була цiлком адекватною: вона пообiцяла до вечора щось пiдшукати. Зрештою, командир екiпажу – завжди командир, незалежно вiд того, якоi вiн нацiональностi та якою мовою розмовляе. – Що там у нас iз пасажирами? – Сорок сiм, усi на мiсцях. – Чудово, – украiнець поклав блакитну коробочку з дорогими парфумами у пакет, сiв прямо i додав, не обертаючись: – Готуйте салон до зльоту, незабаром рушаемо. Веронiка кивнула i вийшла з кабiни, акуратно причинивши дверi. Пакунок залишився бiля пiлотського крiсла. Украiнець дiстав ще одну, значно бiльшу коробку й обережно вiдкрив ii. Всерединi лежав новенький iPad 2.0 бiлого кольору. Радислав покрутив планшет у руках, але вмикати не став. – Завтра День Валентина, – мовив вiн, ховаючи iPad назад у коробку. Метью, який пiд час розмови мiж капiтаном i бортпровiдницею невiдривно телющився на головну панель, покосився на планшет. – Це для Оленки, старшоi дочки. – Ви часто даруете на День Валентина презенти за тисячу баксiв? – спитав другий пiлот. Украiнець хмикнув. – Жодного разу. У неi 8 лютого був День народження. Так що я, вважай, вбиваю двох зайцiв одразу, – Радислав зазирнув у пакунок. Крiм парфумiв i планшета, Веронiка купила цукерки i кiлька плиток швейцарського шоколаду. Постаралася. Чоловiк вирiшив, що завтра i цукерки, i шоколад вiзьме до аеропорту; вiн укотре уявив своiх дiвчат, що вибiгають назустрiч з митноi зони, i настрiй миттево покращився. – Як щодо тебе, Ме?те? Визначився з подарунком коханiй? Пiдлотне запитання, оскiльки Радислав знав, що в Метью немае дiвчини… Причина такого становища крилась не в педантичностi чи зацикленостi бельгiйця на роботi. Мет Рiггсон був пiлотом i кожного дня, просто на роботi, зустрiчав досхочу гарненьких дiвчисьок, охочих закрутити iнтрижку або ж завести серйознi стосунки. Причина самотностi полягала в тому, що хлопець зростав без батька – Метью Рiггсона виховувала матiр, старомодна й сльозлива бельгiйська матрона, – i до двадцяти трьох рокiв, коли молодий пiлот влаштувався на свою першу роботу в «JDP France»,[15 - Французькi регiональнi авiалiнii зi штаб-квартирою в Парижi.] навiть жив разом iз матiр’ю. Стенлi Рiггсон, батько Ме?та, був ветераном Фолклендськоi вiйни 1982-го року – вiсiмдесятиденноi колотнечi мiж Великою Британiею та Аргентиною за Фолклендськi острови в Атлантичному океанi. Рiггсон-старший служив матросом на есмiнцi «Шеффiлд», котрий аргентинцi потопили першим, тож вiйни, як такоi, не бачив, що, втiм, не заважало йому хизуватися участю в бойових дiях i причетнiстю до перемоги Британii. Стенлi познайомився з Анною Бертiн, молодою цибатою бельгiйкою, у Лондонi, де вона навчалась у коледжi, наприкiнцi осенi 1983-го. У 1985-му Стенлi та Анна одружились, а 1987-го з’явився на свiт Метью. За мiсяць Рiггсони переiхали до Бусваля, крихiтного селища пiд Брюсселем, оскiльки служба матросом на торпедованому «Шеффiлдi» виявилась найвизначнiшим життевим досягненням Стенлi Рiггсона. Через три роки сiмейний фундамент укрився трiщинами, а ще через рiк, 1991-го, коли Мету виповнилось чотири, Стенлi Рiггсон розлучився з Анною i звалив назад до Британii. Вiдтодi малий Метью цiлком i повнiстю перейшов пiд опiку матерi. Хлопчик рiс розумним, чепурним i чемним, але… трохи зацькованим. У вiцi п’ятнадцяти рокiв Метью Рiггсон заледве не втрачав свiдомiсть, коли до нього зверталася симпатична дiвчина. Ще одним наслiдком материного виховання (чи то пак, материноi пропаганди) стала нелюбов до батька. Коли 2009-го Стенлi Рiггсон помер увi снi вiд серцевоi недостатностi, Метью не поiхав до Британii на похорон. Несподiвано другий пiлот вихилився iз сидiння i витягнув з-за спинки крiсла невеликий паперовий пакет, який Радислав ранiше не помiчав. У пакетi лежав акуратно згорнений триколiрний, червоно-жовто-синiй, шарф. – Натуральний шовк, ручна робота, – гордо прокоментував Метью, розгортаючи шалик. Вишукана тканина зблискувала в невиразному свiтлi кабiни пiлотiв. – Ого, – не стримав здивування Ротко. Навiть зважаючи на те, що украiнець не дуже тямив у жiночому шматтi, вiн одразу збагнув, що бачить перед собою недешеву рiч. – І кому це? – капiтан повiрити не мiг, що в цибатого бельгiйця завелась дiвуля. – Мамi. – Матерi?! – Так, – Рiггсон сховав шарф у пакет. – У мене завтра вихiдний – лечу на день до Брюсселя. – Ти проведеш День святого Валентина з матiр’ю? – у голосi Радислава прозвучало недоречне презирство; вiн не хотiв, але слова самi злетiли з уст. Другий пiлот глипнув на командира екiпажу i ствердно мотнув головою: мовляв, а що тут такого? Радислав не знав усiх подробиць життевоi iсторii свого напарника, зате йому було достеменно вiдомо, що Метью виростав без таткового ременя i навiть пiсля досягнення повнолiття продовжував жити з матiр’ю, що, безперечно, не могло не позначитись на характерi хлопця. Попервах украiнець припускав, що молодий Рiггсон – педик, i лише згодом усвiдомив, що хлопець страшенно закомплексований. Через це ще пiд час навчання в Украiнi Ротко не раз грубувато глумився з пiдшефного стажера. Те ж саме сталося цього разу. Зненацька Радиславу закортiло покепкували з другого пiлота. Примружившись, чоловiк почав: – Ти бачив, як Веронiка дивиться на тебе? На щоках бельгiйця розпливлись рожевi плями, ластовиння проступило чiткiше. – Нi, – коротко, не повертаючи голови, рубанув вiн. Було видно, що лише згадка про сексапiльну стюардесу вивела хлопця з рiвноваги. – То зауваж це, – бездушно глузував Радислав. – Так i пожирае тебе поглядом, так i пожирае! – Ми бачились усього три рази, i… iй же тридцять один рiк! – кахикнувши, випалив Метью. – То й що? Ти десь читав, що пiсля тридцяти рокiв жiнки скисають чи, може, стають отруйними? Другий пiлот почервонiв iще бiльше: – Я не це мав на увазi. – На твоему мiсцi пiд час наступного рейсу я б гарненько пожмакав цю мадемуазель у проходi за кабiною, – насправдi Ротко був зразковим сiм’янином, просто у його трактуваннi змiсту поняття «зразковий сiм’янин» не було передбачено заборони на обговорення салонних стюардес – хвороби, на яку слабують чимало пiлотiв, – подивився б, що там у неi пiд… Метью не дав йому договорити: – Капiтане, ви – хтивий койот! Украiнець поперхнувся. Хтивий койот!! Якби хтось з екiпажу почув викрик другого пiлота, завтра вся компанiя величала б Ротка новим прiзвиськом. Радислав спробував надати обличчю суворого вигляду, але посмiшка сама лiзла на обличчя. І все ж таки цей бельгiець не такий довбень, яким здаеться на перший погляд! Рiггсон вчасно вхопив, що з нього глузують, i жартома – й у той же час жорстко – пальнув у вiдповiдь. – Офiцере, що ви собi дозволяете?! – стримуючи усмiх, пiдвищив голос украiнець. Кутики губ Метью Рiггсона ледь пiднялись, i Радислав не змiг повiрити власним очам: бельгiець посмiхаеться! Вiн менше здивувався б, якби побачив усмiшку на лицi мертвяка пiд час похорону. – Оскiльки ми закiнчили передстартовий checklist… – другий пiлот демонстративно торкнувся дротяного мiкрофона, що тягнувся вiд навушника до лiвого кутика губи. – Ви не проти, капiтане, якщо я перейду до виконання своiх безпосереднiх обов’язкiв? – Валяй! – усе ще пiдсмiюючись, махнув рукою Ротко i додав: – Ти безнадiйний, Ме?те… Передавай мамi вiтання. Метью клацнув по перемикачу, що активував зв’язок iз диспетчером, i перейшов на французьку: – Диспетчерська, це «Франс Континенталь» чотирнадцять-дев’ятнадцять. – «Континенталь» 1419, на прийомi. – Прошу дозволу на буксирування i старт двигунiв. – «Континенталь» 1419, даю дозвiл. Починайте роботу з тягачем. – Диспетчерська, вас зрозумiв, – вiдтиснувши кнопку зв’язку з диспетчером, Метью Рiггсон офiцiйно вiдрапортував командиру: – Капiтане, дозвiл отримано, можемо починати буксирування. Ротко через вiкно подав знак старшому буксирноi бригади, що чекав у зонi видимостi попереду злiва вiд носовоi частини лiтака. Той виставив угору великий палець, показуючи, що зрозумiв пiлота, пiсля чого так само за допомогою знакiв скомандував iншим членам бригади i водiю аеродромного тягача готуватись до буксирування. З-пiд термiнала виiхав приплесканий тягач «Relliance Mercury RM350» (начисто бiлий, за винятком переднього бампера з навскiсними чорно-жовтими смугами) i завмер попiд носом «ААРОНа 44». Один iз працiвникiв бригади взявся крiпити жорстке водило до передньоi стiйки шасi, поки двое його колег забирали з-пiд колiс гальмiвнi колодки. За чверть хвилини старший бригади просигналiзував про готовнiсть до буксирування. Радислав швидко переконався, що пасажирський рукав вiдсунули вiд борту лайнера, ввiмкнув табло «Застебнути ременi», переставив перемикач стоянкового гальма в положення «PRK BRK RLS»,[16 - Скорочено вiд «PARKING BRAKE RELEASED» – стоянкове гальмо вiдтиснуто/звiльнено (англ.).] пiсля чого притулив до вiкна долоню, склавши з вказiвного й великого пальцiв лiтеру О. Гiгантськi колеса тягача ледачо закрутились, i лiтак, пiдскакуючи на нерiвностях бiтумного покриття, посунув задом вiд термiнала. – Оголошуй, – наказав украiнець другому пiлотовi. Бiльшу частину життя Метью провiв у Бельгii, французька була для нього рiдною, а тому всi розмови з диспетчерами, екiпажем чи пасажирами, що не вимагали безпосередньоi участi командира, Радислав перекладав на плечi (чи то пак, на язик) бельгiйця. Другий пiлот клацнув по кнопцi на штурвалi, призначенiй для перемикання мiкрофона на трансляцiю в салон, i заговорив натреновано рiвним голосом: – Панi та панове, вiд iменi всього екiпажу вiтаю вас на борту лiтака «Аронов ААРОН 44» компанii «Франс Континенталь», що прямуе рейсом 1419 до Парижа. Мене звати Метью Рiггсон, я – другий пiлот. За капiтанським штурвалом сьогоднi – Родислав Ротко… – Метью завше перекручував Радиславове iм’я на захiднослов’янський манер: казав Родислав замiсть Радислава. Причому сам украiнець здогадувався, що це не через проблеми з вимовою, просто другий пiлот тонко вiдчував, що Родислав звучить, якщо можна так висловитись, бiльш по-европейському, це iм’я виглядае ближчим, бiльш знайомим французам. Схiдноевропейський лiтак зi схiдноевропейським пiлотом – це поеднання, до якого захiдноевропейськi пасажири поки що не готовi; Ротко все розумiв i тому не виправляв Рiггсона. – За хвилину ми починаемо запуск двигунiв i будемо вирулювати на злiтну смугу. Розрахований час польоту – 40 хвилин, плануемо прибути до аеропорту Париж-Пiвнiч приблизно о десятiй вечора. У столицi зараз хмарно, йде снiг, температура повiтря – мiнус один градус за Цельсiем. Хочу, щоб ви завчасно зауважили, що на маршрутi можуть трапитись зони помiрноi турбулентностi, та сподiваюсь, що це не завадить вам насолодитися польотом… Щиро дякую за те, що обрали «Франс Континенталь» для подорожi. Поки Метью дублював оголошення англiйською, «RM350» виштовхав «ААРОНа 44» на вiльну дiлянку напроти термiнала, починаючи з якоi лiтак мiг маневрувати самостiйно. Ротко повернув гальмо на «PRK BRK ACT» i почав запускати двигуни: селектор режимiв стартера – на «IGN»,[17 - Скорочено вiд «IGNITION» – запалення (англ.).] вмикачi паливних насосiв – усi вгору, перемикач головного стартера двигуна № 1 – у положення «ON». Лiвий двигун миттево вiдгукнувся мiрним гудiнням, i Радислав простежив за плавним зростанням потужностi. Коли величина обертiв N1 виросла до 20 % вiд номiнальноi (N2 зростала вiдповiдно),[18 - N1 та N2 – визначальнi характеристики роботи авiацiйних двигунiв. N1 вiдповiдае швидкостi обертання втяжного вентилятора на входi в турбiну (ii виражають у вiдсотках вiд номiнального значення), N2 позначае швидкiсть обертання вала компресора реактивноi турбiни (у бiльшостi сучасних авiалайнерiв вентилятор i компресор «сидять» на рiзних валах). Цi параметри (окремо для кожного iз двигунiв лiтака) виведено на цифровий дисплей перед пiлотом.] пiлот запустив генератор, що працював вiд турбiни. Повторивши всi дii для правоi турбiни (двигуна № 2) i переконавшись, що обидва двигуни працюють у штатному режимi, украiнець повернув режимний селектор на позицiю «NORM» i поцiкавився в Метью: – METAR з Парижа бачив? – Так. – Що скажеш? Рiггсон знизав плечима: – Хорошого мало. Але якщо дозволять, будемо сiдати… – другий пiлот хотiв щось додати, але, усвiдомивши, що украiнець звiльнив гальмо i рушив до злiтноi смуги без дозволу диспетчера, поспiхом вийшов на зв’язок iз центром управлiння польотами. – Диспетчерська, це «Континенталь» 1419, ми готовi вирулювати до злiтноi смуги, – мiж «ААРОНом» i двома паралельними одна другiй смугами лiонського аеропорту не було жодного лiтака, тож запит видався чистою формальнiстю. – «Континенталь» 1419, шлях вiльний, смуга 18L. – Диспетчерська, зрозумiв – 18L. Дякую! Ротко вимкнув APU, повнiстю перейшовши на живлення вiд турбовентиляторних двигунiв, i зi швидкiстю 20 вузлiв[19 - 1 вузол = 1,852 км/год = 0,514 м/с.] вiв лiтак до торця злiтноi смуги. Подзизкували електроприводи, встановлюючи закрилки в необхiдне для зльоту положення. Коли лайнер порiвнявся iз поздовжньою вiссю смуги 18L, снiг сипонув iз подвiйною силою. Поки що смуга була чистою, але якщо снiгопад не стишиться, то за годину старшому змiни в диспетчерськiй мiжнародного аеропорту Лiон-Сент-Екзюперi доведеться виводити з ангарiв снiгоочисники. Радислав зупинив лiтак. Перед ним крiзь темряву простяглися три вервечки яскравих вогнiв, що позначали центральну вiсь i лiву та праву межi злiтноi смуги: ближче до кабiни – блiдо-жовтi, трохи далi – помаранчевi й у кiнцi – криваво-червонi. – Уже дiстався сюди, – мовив чоловiк, спостерiгаючи, як понад смугою звиваеться завiрюха. Буран пiдповзав до Лiона. Метью промовчав. – Либонь, телiпатиме, як пiд час землетрусу… – Радислав вглядався в чорне небо й ураз напрочуд чiтко усвiдомив, що не хоче летiли на захiд, не хоче злiтати в нашпиговану вiтром чорноту. Ця думка здивувала його. Власне, нiчого дивного в небажаннi лiтати пiд час негоди не було. Дивно те, що за сiмнадцять рокiв роботи пiлотом ця думка з’явилася в Ротка вперше. Радислав налiтав бiльше десяти тисяч годин на лiтаках усiх типiв та розмiрiв, але нi разу не вiдчував неспокою перед розбiгом на злiтнiй смузi. – Готовi, капiтане? – ледь чутно запитав Метью Рiггсон. Двигуни рiвномiрно гудiли, працюючи вхолосту. Двiрники повзали по склу, злизуючи налиплi снiжинки. У салонi стюардеси завершили перевiрку перед зльотом. Украiнець пробiгся поглядом по елементах управлiння: важiль керування закрилками, важелi тяги, цифровий дисплей iз параметрами роботи двигунiв. Усе в нормi, але в той же час щось не так. «Що за дурницi? – Ротко сердився сам на себе. – Не шукай неприемностей там, де iх немае. Думай про щось добре». Вiн зусиллям волi пообламував, вiдкинув геть неспокiйнi думки й уявив свою родину. Марина, Оленка, Ася. У грудях потеплiло, сум’яття вгамувалось. Через що вiн збаламутився? Все буде прекрасно! За сорок хвилин вiн посадить цю залiзяку в аеропорту Париж-Пiвнiч, потiм повечеряе в одному з ресторанiв неподалiк аеропорту, поiде на квартиру i гарненько виспиться. А зранку вирушить до аеропорту iм. Шарля де Голля – зустрiчати своiх дiвчаток. А поки що – час сконцентруватись на лiтаку. – Так, – твердо мовив Радислав. Бельгiець увiмкнув зв’язок iз центром управлiння польотами: – Диспетчерська, це «Франс Континенталь» 1419, прошу дозволу на злiт. – «Континенталь» 1419, злiт дозволяю… Щасливоi дороги! Тiеi ж митi Ротко перемкнув свiй мiкрофон на салон «ААРОНа 44»: – Cabin crew, seats for departure,[20 - Екiпаж, зайняти мiсця для зльоту (англ.).] – вiдiмкнувши мiкрофон, нагадав другому пiлотовi: – V1 – сто п’ятнадцять вузлiв, VR – сто двадцять вузлiв.[21 - V1 – швидкiсть прийняття рiшення – максимальна швидкiсть, за якоi пiлот може скасувати злiт i загальмувати до кiнця злiтноi смуги. Якщо яка-небудь система (наприклад, двигун) вiдмовляе пiсля проходження V1, пiлот повинен продовжити злiт, набрати мiнiмально необхiдну для безпечного розвороту висоту, зробити коло над аеропортом i виконати аварiйну посадку. VR – швидкiсть вiдриву – швидкiсть, за якоi пiдйомна сила повiтря, що набiгае на крило, достатня для вiдриву лiтака вiд землi. V1 та VR – критично важливi параметри зльоту авiалайнера.] – Вiд цього моменту – жарти геть. Пiсля виходу лiтака на смугу Радислав ставав таким же педантичним i скрупульозним, як i його напарник. – Вас зрозумiв, капiтане. – Поiхали… Не знiмаючи ступнi з педалi гальма, украiнець перемiстив важелi тяги вперед, спершу збiльшивши оберти двигунiв до 40 % вiд N1. Виждав секунду, переконуючись, що потужнiсть стабiльно зростае, а тодi рвучко пересунув важелi в крайне передне положення – повна тяга, злiтний режим! – i вiдпустив гальма. Двигуни заревли, корпус «ААРОНа 44» дрiбно затремтiв, i лiтак рвонув уперед смугою. Радислав тримав штурвал, Метью стежив за швидкiстю. Шiстдесят… вiсiмдесят… сто вузлiв. Снiжинки мчали повз вiтрове скло, з шурхотом огинаючи фюзеляж i поступово перетворюючись на розмитi iскорки. Лiтак розiгнався до швидкостi прийняття рiшення. – V1, – вiдрапортував Рiггсон. Украiнець кинув погляд на панель з дисплеями. Все добре – розгiн тривае. Буквально за мить по тому лайнер досягнув швидкостi вiдриву. – Rotate![22 - Rotate (з англ. буквально – крути, обертай) – вигук, яким пiлот, що спостерiгае за показами приладiв, повiдомляе своему напарниковi, який безпосередньо керуе лiтаком, про досягнення швидкостi вiдриву (англ. rotate speed), пiсля чого пiлот повинен потягнути (крутнути) штурвал на себе, тим самим вiдiрвавши машину вiд землi.] – випалив другий пiлот. Вiд його нiяковостi й невпевненостi не лишилося й слiду: губи мiцно стисненi, нiздрi роздутi, очi палахкотять. – Roger,[23 - У радiозв’язку «Roger» е загальноприйнятим вiдповiдником фрази «Вас зрозумiв» або – бiльш точно – «Я зрозумiв усе з останньоi передачi» (англ.).] – вiдповiв Радислав, одночасно тягнучи штурвал на себе. «ААРОН» задер носа, двi секунди мчав смугою на основних стiйках шасi, пiсля чого вiдiрвався вiд землi та легко злетiв у небо. – Набiр висоти? – Радислав не вiдводив очей вiд залитого чорнотою й снiжинками-iскрами скла кабiни. – Пiдтверджую, е набiр висоти, – доповiв Метью, глипнувши на альтиметр. Лiтак справно вiддалявся вiд землi. – Шасi прибрати. Другий пiлот перемiстив важiль керування шасi до позначки «UP», почекав, поки всi три зеленi лампочки згаснуть, i повiдомив: – Шасi втягнуто. Радислав виконав плавний розворот, скерувавши лiтак на захiд. Лiон-Сент-Екзюперi помалу щезав у сiруватiй iмлi – «ААРОН 44» подригував, перетинаючи нижню межу хмар, занурюючись у непроглядне сiре мiсиво. Коли швидкiсть зросла до 160 вузлiв, Ротко вiддав наказ втягнути закрилки: – Закрилки на Позицiю 1. – Закрилки на Позицiю 1, – луною вiдгукнувся Метью, переставляючи важiль. Густе, брудно-сiре хмаровиння мелькало за вiкнами. Несподiвано потужний порив бокового вiтру струсонув лiтак i скинув його з курсу. «ААРОН» почав кренитись на праве крило. Та щойно Радислав простягнув руку, щоб ужити якихось заходiв, як автоматична система керування польотом зреагувала, пославши сигнал на елерони i миттю вирiвнявши лайнер. Ротко гучно видихнув. Останнi рештки неспокою витерлися з мозку. Вiн незворушно спостерiгав за набором висоти i чекав, коли «ААРОН 44» проб’еться крiзь товсту пелену хмар, добувшись спокiйнiшого повiтря. – Швидкiсть 200 вузлiв, – ненав’язливо нагадав Метью. Украiнець кивнув i звелiв: – О’кей, закрилки на Позицiю 0. Виконавши наказ, Рiггсон вiдрапортував: – Закрилки повнiстю сховано, капiтане. За хвилину над головою сяяли зорi: «ААРОН» прорвався. Радислав передав управлiння автопiлотовi, зменшив тягу двигунiв i розслаблено вiдкинувся на спинку сидiння. Вiн був упевнений у лiтаку, як нiколи в життi. 4 13 лютого 2013, 21:31 (UTC +1) Мiжнародний аеропорт Париж- Пiвнiч 41 км на пiвнiчний схiд вiд Парижа, Францiя «Лайно». За пiвгодини до закiнчення змiни тридцятидев’ятирiчний Гастон Луi Лем’ер опустив слухавку на телефон i усвiдомив, що через хвилину його робочий день обернеться на пекло. Француз зморщив лоба, вип’яв увiнчане цапиною борiдкою пiдборiддя й обвiв утомленим поглядом своiх пiдлеглих, донедавна просто колег – не минуло мiсяця вiдтодi, як Лем’ера призначили старшим змiни. Чоловiки посхилялись над радарами i бубонiли в мiкрофони, роздаючи iнструкцii пiлотам, чиi лiтаки пiдлiтали до аеропорту. Зрештою, скрипнувши вiд досади зубами, Гастон оголосив неприемну новину: – CDG[24 - Абревiатура на позначення аеропорту iм. Шарля де Голля, найбiльшого аеропорту французькоi столицi.] щойно закрили. На мить у центрi управлiння повiтряним трафiком, розташованому на найвищому поверсi диспетчерськоi вишки аеропорту Париж-Пiвнiч, запала в’язка тиша. Диспетчери iз хворобливо блискучими вiд тривалого споглядання монiторiв очима вiдволiклись вiд екранiв. – Розтуди його… – долинуло з дальнього кiнця овальноi зали. Аеропорт iм. Шарля де Голля мае на порядок кращу iнфраструктуру, нiж Париж-Пiвнiч, просто так його не закриватимуть. – Ми на черзi? – спитав молодий хлопчина, що сидiв навпроти Лем’ера. – Нi-нi, – замотав головою старший змiни, спираючись руками на стiл. – Не через погоду. Остання фраза справила ефект вибуху бомби. – Що сталося?!! – хором. У майже одностайний вигук диспетчерiв уплелись голоси Жана Лебрюна, метеоролога, i Робера Паск’ера, що вiдповiдав за наземнi служби аеропорту. Якщо найбiльший аеропорт краiни припинив приймати рейси не через погiршення погодних умов, то це означае, що трапилося непоправне, найгiрше з усього, що може скоiтися, – катастрофа. – Стоп! Стоп! Не гарячкуйте, – Гастон Лем’ер поспiшив заспокоiти колег; зморшки на лобi трохи розрiвнялися. – Нiчого серйозного. А320[25 - «Airbus A320» – серiя вузькофюзеляжних пасажирських лайнерiв, розроблених компанiею «Airbus S.A.S.», перший полiт яких вiдбувся 1988 року. На лiтаках А320 уперше в iсторii авiацii застосували електродистанцiйну систему керування (англ. fly-by-wire).] «Австрiйських Авiалiнiй» повело пiд час посадки i викинуло за межi посадковоi смуги. У лiтака пiдкосилась передня стiйка шасi, вiн проорав носом поле i зупинився. Вибуху не було. Через снiг навiть пожежа не зайнялася. Всiх пасажирiв i екiпаж успiшно евакуювали, жертв немае, але аеропорт щонайменше годину не функцiонуватиме. Гастон спробував витиснути губами посмiшку, та вона згасла. Його колеги, схоже, не поспiшали радiти, що iнцидент у CDG обiйшовся без жертв. Вони мiркували про iнше – про те ж саме, про що подумав Гастон, поклавши трубку на телефонний апарат: незабаром почнеться пекло. Аеропорт iм. Шарля де Голля приймае 70 % рейсiв, що прибувають до Парижа, i зараз цi 70 % треба кудись подiти. – І що тепер, шефе? – з абсолютно недоречним сарказмом у голосi запитав той же молодий хлопець, наймолодший диспетчер у змiнi. Витримавши нетривалу паузу, Гастон Лем’ер глухо вимовив: – Париж-Орлi[26 - Париж-Орлi (фр. L’aе?roport de Paris-Orly, код IATA: ORY) – цивiльний аеропорт, розташований за 14 км на пiвдень вiд французькоi столицi.] не може впоратись. Зважаючи на те, що через буран i нас, i Орлi можуть з хвилини на хвилину закрити, бiльшiсть рейсiв скерували на запаснi аеропорти за межами Парижа. Але… – старший змiни, надувши щоки, з шумом випустив iз грудей повiтря, – е лайнери, яким потрiбно сiдати просто зараз, вони не дотягнуть нi до Бове, нi до Орлеана, де снiгопад не такий сильний, – ще одна коротка пауза. Гастон Лем’ер доказав найважливiше. – Мене попросили протриматись ще сорок хвилин, може, бiльше – годину з лишком, i прийняти лiтаки, котрi не спромоглися приземлитись у CDG. Робер Паск’ер, який сидiв найближче до розташованих пiвколом i нахилених назовнi панорамних вiкон диспетчерськоi, несвiдомо визирнув надвiр, зануривши погляд у чорно-бiле мiсиво зi снiгу й пiтьми, крiзь яке ледь просвiчувались вогнi термiналiв i маркернi лампи дорiжок для маневрування. За його прикладом трое iз чотирьох диспетчерiв боязко повели очима в бiк вiкон. Сорок хвилин? У такий буран?! – Скiльки лiтакiв? – сухо поцiкавився Паск’ер. Не договоривши, чоловiк механiчно пiдняв трубку стацiонарного телефону, що дзенькнув на його столi. Приклав до вуха. – Чотирнадцять, – самими губами прошамкав Гастон Лем’ер. А тодi немов попросив вибачення: – У них там перед iнцидентом теж несолодко було. Хтось тихо присвиснув, диспетчери стривожено заворушились на мiсцях. До Париж-Пiвнiч наближались семеро «своiх» лайнерiв, якi треба було садовити за розкладом. Вiдтепер, разом з тими, що докинули з CDG, – уже двадцять один. Приземлити всi протягом сорока хвилин було б непросто навiть за гарноi погоди. – Спокiйно, панове! – старший змiни стрепенувся, опанувавши себе, i додав у голос металу. – Ми впораемось! Головне – не панiкувати, – Гастон знову пiдняв кутики губ. Цього разу посмiшка затрималась на лицi, хоча вiд того не стала менш фальшивою. Чоловiк сам не вiрив у те, що казав; у животi все переверталося. Намагаючись не виказувати неспокою, що вогнем пропалював нутрощi, Гастон Лем’ер звернувся до метеоролога: – Жане, що там у нас? Лебрюн, поправивши окуляри i короткозоро примружившись, наблизив почервонiлий нiс до погодного радара. – Сила вiтру стала меншою, але пориви нiкуди не подiлись. – Скiльки? – М-м-м… – Жан Лебрюн вивергнув з-помiж товстих губiв незрозумiле мурмотiння. – Чотирнадцять… п’ятнадцять… п’ятнадцять з половиною. – У межах норми, – твердо проказав Лем’ер. «Але ду-у-уже близько до межi». – А напрямок? Огрядний метеоролог пробiгся пальцями по клавiатурi. – 270…280 градусiв, захiдний, не змiнюеться… Що непогано, – Лебрюн плямкнув i тицьнув пальцем в екран. – Кгм… Мене бентежить iнше, – Гастон Лем’ер здогадувався, що далi скаже метеоролог. Монiтор рябiв яскраво-червоними плямами. – Снiг. Я ще такого не бачив. Цi опади, вони… м-м… немислимi. Над нами зараз щось таке вi… Гастон вирiшив обiрвати метеоролога. Краще нехай замовкне. – Ми протримаемося сорок хвилин? – М-м-м… – якби його воля, Жан Лебрюн закрив би аеропорт просто зараз. Раптом вiн подумав, як усе ж таки добре, що вiн не сидить в одному з лiтакiв, котрi знижуються на пiдходах до аеропорту. – Прогнозувати важко, але поки що, я думаю… поки що ми можемо приймати рейси. Поки що… Старший змiни кинув погляд на лiнiю з високих вiкон, вiдчуваючи, як шия терпне вiд страху. Двадцять один лiтак. Вiн не мае права на помилку. Крихiтна неточнiсть, непродумане, погано зважене рiшення спричинять виникнення ланцюговоi реакцii, яку не зупинити i яка призведе до загибелi сотень людей. Уперше за останнiй мiсяць Гастон Лем’ер пожалкував про нещодавне службове пiдвищення. Серце стислося вiд нехорошого передчуття. – Хто перший на пiдходi? – Гастон став перекидати погляд з одного диспетчера на iншого, намагаючись приховати розгублення. – «Air Inter», рейс 401 зi Страсбурга, – пролунала вiдповiдь. – Перед ним два рейси – 788-й «Air Berlin» i 246-й «Malev» – пропускаемо на злiт. – Пiдженiть iх. А 401-му скажiть: нехай не затримуеться на смузi пiсля приземлення. Хто за ним? – поставивши запитання, начальник змiни повернув голову до вiкна i секунду мовчав, думаючи, що не так. За мить вiн осягнув: – Якого дiдька смуги пустi?! – Гастон рявкнув настiльки голосно, з таким холеричним невдоволенням, що двое диспетчерiв пiдскочили на крiслах. – Ви знущаетеся з мене?! Де «Air Berlin»?! Де той бiсовий «Malev»?! У нас двадцять стотоннiх залiзяк над головою i ще пiвдесятка на землi, i при цьому я не бачу жодного довбаного лiтака на рулiжних дорiжках?!! – Через снiгопад капiтани обох рейсiв запросили, щоб iхнi лiтаки додатково обробили рiдиною проти обледенiння, – спокiйно пояснив той самий диспетчер. Лем’ер ледве стримався, щоб не вилаятись. Це ж очевидно, як вiн мiг не здогадатись? Гастон розтулив рота, намiрюючись щось сказати, але його, вiдiрвавшись вiд телефону, перебив начальник наземних служб Робер Паск’ер: – Гастоне, телефонував Люсьен iз наземного персоналу. Щойно вiдбуксирував ATR-72[27 - «ATR-72» – двомоторний турбопропелерний ближньомагiстральний лiтак, збудований французько-iталiйським авiацiйним консорцiумом ATR, розрахований на перевезення 78 пасажирiв на вiдстанi до 1 300 кiлометрiв.] вiд Термiнала 1. Каже, що на Новембер-Папа i на Сьерра-Вiктор+++++++++++++++[28 - В аеропортах для пiдвищення безпеки та зручностi орiентування рулiжнi дорiжки, або дорiжки для маневрування (англ. taxiways), позначають великою лiтерою латинського алфавiту (наприклад, A, D, E, K), комбiнацiею латинськоi лiтери та цифри (B1, C3, H4) або двома великими латинським лiтерами (AA, AU, EF, LQ тощо). Пiд час радiопереговорiв диспетчери та пiлоти озвучують назви рулiжних дорiжок згiдно з правилами фонетичного алфавiту НАТО, у якому кожнiй лiтерi латинського алфавiту вiдповiдае конкретно визначене, «фонетично близьке» до лiтери слово (А – це «Alfa», B – «Bravo», C – «Charlie», D – «Delta», Е – «Echo» i т. д.). Назва дорiжки «Сьерра-Вiктор» означае, що на схемi аеропорту, наземних покажчиках i свiтлових табло ii позначено SV. Аналогiчно – назва «Новембер-Папа» вiдповiдае позначцi NP.] навалило п’ять сантиметрiв снiгу. І ще – вiн думае, якщо на Сьерра-Вiктор – п’ять сантиметрiв, то це означае, що стiльки ж, якщо не бiльше, на злiтнiй смузi 22R. – Чорт забирай, скiльки?! – П’ять сантиметрiв. – Ми ж ii розчищали двi години тому! – Я знаю, що ii розчищали двi години тому, – огризнувся Паск’ер. Вiн був старшим за Гастона на десять рокiв i мiг дозволити собi певнi преференцii у спiлкуваннi, попри те, що Лем’ер вiднедавна став його начальником. – А тепер там по кiсточки накидало снiгу! Напруження в диспетчерськiй наростало, Гастон вiдчував, як ниточки, за допомогою яких вiн мiг контролювати ситуацiю, одна по однiй вислизають з рук. – Отже, так, – пiсля коротких роздумiв озвався старший змiни. Вiн покинув марнi спроби замаскувати тремтiння голосових зв’язок, i голос тепер кришився й подригував, наче його транслювали крiзь старезнi динамiки з погано закрiпленими контактами. – Скасовуемо зльоти. Начхати на затримки – нехай стоять i чекають. Працюемо лише на прийом лiтакiв. – Але… – спробував заперечити хтось iз диспетчерiв. Гастон вiдмахнувся. – Закриваемо смугу 22R, скеровуйте всi рейси на 22L, – вiддаючи розпорядження, француз пришвидшував мовлення, склади випорскували з рота неперервною чергою, немов кулi з кулемета. – Зараз же, без зволiкань, вiдкоригуйте порядок заходiв на посадку: пропускайте вперед найменшi й найлегшi лiтаки, тi, яким вистачить коротшоi смуги i котрi мають кращi шанси загальмувати на вогкому заснiженому асфальтi. Іншi хай кружляють над аеропортом. Зрозумiло? – диспетчери мовчки закивали. Начальник змiни витягнув шию, вперши погляд у Робера Паск’ера: – А на вас, Робере, смуга 22R. Робiть, що хочете, – витягнiть на неi «?veraasen»,[29 - «?veraasen» – норвезька компанiя зi свiтовим iм’ям, спецiалiзацiя якоi – виготовлення великогабаритноi снiгоочисноi технiки та агрегатiв для аеропортiв. У пропонованому контекстi йдеться про снiгоочисник цiеi компанii.] зберiть усю наявну технiку i всiх людей, що не задiянi в обслуговуваннi лiтакiв, – але за чверть години вона мае бути готовою приймати широкофюзеляжнi лайнери. Аеропорт Париж-Пiвнiч мае двi паралельнi злiтнi смуги – 04L-22R та 04R-22L. Перша сягае в довжину 11 040 футiв (3 365 метрiв), друга – 8 800 футiв (2 682 метри).[30 - 1 фут = 0,3048 метра.] Щоб приймати бiльшi лiтаки, якi прямують вiд закритого аеропорту iм. Шарля де Голля, Гастону Лем’еру знадобиться довша. Вiдтак, вiн ухвалив едине можливе в цiй ситуацii рiшення: закрити 04L-22R i певний час користуватись лише коротшою смугою – 04R-22L. Про те, скiльки снiгу лежить на 04R-22L, старший змiни не хотiв думати. Вiн мiг попросити Робера, щоб той послав когось iз працiвникiв наземноi служби перевiрити, що коiться на смузi, але розумiв, що вiд того нiчого не змiниться. Вiн мусить кудись садовити лiтаки, поки снiгоочисники не впорядкують довшу смугу. Коротша посадкова смуга розташована далi вiд термiналiв, ii краще продувае вiтер, крiм того, з неi протягом другоi половини дня злiтали лiтаки, тож Гастону Лем’еру хотiлося вiрити, що снiгу на нiй менше, нiж на 04L-22R. Хоча б трохи менше. – У нiй же три з половиною кiлометри, – нахмурюючись, пробурчав Паск’ер. Начальник змiни розвiв руками i з прикрiстю скривився, показуючи, що без нагадувань Робера Паск’ера пам’ятае, якоi довжини смуга 04L-22R. А тодi проказав, опанувавши себе: – У тебе чверть години, Робере. Цього разу Робер Паск’ер не нарiкав: звiвши брови на перенiссi, рiшуче взявся за телефонний апарат. Гастон Лем’ер зиркнув на масивний електронний годинник, прикрiплений до задньоi стiни диспетчерськоi. На табло показувало 21:43. О 22:00 вiн мав би передати змiну наступнику, але в таких умовах про це годi думати. Гастон усвiдомлював, що не пiде з диспетчерськоi, поки до термiнальних рукавiв не пришвартуеться останнiй з лайнерiв, якi потрiбно прийняти пiд час його змiни. – Нагадую: всi лишаються на мiсцях пiсля закiнчення змiни, – Гастон мiг i не говорити, його колеги чудово розумiли серйознiсть ситуацii. – Нiхто не встане з робочого мiсця, поки останнiй з перекинутих нам лiтакiв не торкнеться посадковоi смуги. Хтось буркнув «Зрозумiло, шефе!», i диспетчери повернулись до роботи, наказуючи одним лiтакам завернути й, витримуючи незмiнну висоту, кружляти на пiдходi до аеропорту, а iншi пропускаючи вперед i готуючи до посадки. Втiм, напруження не зникало. Щось виразно неприемне почало вiдчуватися в сухiй, дещо затхлiй атмосферi зали управлiння польотами. І то була не вiдчайдушна гарячковiсть, спричинена наявнiстю значноi кiлькостi рейсiв, якими доведеться опiкуватись у розпал снiгового бурану, нi – Гастон Лем’ер нутром розрiзняв гнiтючо-приречений вiдтiнок цього вiдчуття. Кiлька секунд чоловiк силкувався, вдивляючись у напруженi обличчя колег, угадати, чи вiдчувають вони щось подiбне. Так i не вiдшукавши вiдповiдi, начальник змiни повернувся спиною до стола i наблизився до вiкна диспетчерськоi в единому мiсцi, де його не пiдпирали диспетчерськi пульти. Свiтло ламп, що висiли пiд стелею зали, огинало худорляву фiгуру, протискувалось крiзь шибу i вгрузало в чорноту, майже миттево в нiй розчиняючись. Гастон розрiзняв власне вiдображення на похилому склi; вiн спочатку побачив у вiддзеркаленнi i тiльки потiм вiдчув, що нервово смикае себе за борiдку. Довкола туманного розмитого силуету, вiдображеного у склi, клубились роi оскаженiлих снiжинок. Невидимi щупальця, облiпленi снiгом, витанцьовували iстеричний танок, задум якого неможливо було осягнути людським мозком. Очманiлi снiжинки, немов осколки пiсля вибуху, випорскували з темряви, злiтались докупи, потiм знову розлiтались i мчали геть, зникаючи в чорнотi, з якоi виринули. «Протриматись…протриматися хоча б годину». Гастон згадав книгу «Аеропорт» Артура Хейлi, яку прочитав кiлька рокiв тому. Двi третини цього роману служби мiжнародного аеропорту iм. Лiнкольна в Іллiнойсi боролися з дужим бураном, що три днi скаженiв над Середнiм Заходом США та був подiбним до того, котрий нинi засипав снiгом Париж. «DC-8» компанii «United Airlines» кiлька годин не мiг вилетiти, бо в заметах на летовищi загубився пiкап, який вiз для пасажирiв iжу. «Boeing 707» мексиканськоi «Aereo Mexican» пiд час зльоту з’iхав зi смуги i загруз у розкислiй землi. За кiлька годин лайнер так i не витягли, довелось звертатись за допомогою до компанii «TWA». Найбiльше Гастону сподобалась iсторiя про вантаж компанii «American Airlines», яким були декiлька тисяч iндичат, що вилупились за кiлька годин до вильоту та якi потрiбно було термiново доправити до захiдного узбережжя США (годувати iндичат у дорозi не могли: iнакше лiтак пропахнув би так, що лiтати на ньому бiльше нiхто не захотiв би). Гастон Лем’ер змiркував, що порiвняно з хейлiвським аеропортом iм. Лiнкольна у його аеропорту все в порядку: до цього часу нiяких затримок, нiхто не загубився у снiгах, жодних термiнових вiдправлень чи – тьху! тьху! тьху! – аварiйних ситуацiй. А проте вiд цiеi думки легше не стало. Була вiдмiннiсть, що не давала спокою: попри оскаженiлу стихiю, навiть попри теракт на борту одного з авiалайнерiв, героi «Аеропорту» впорались з усiма негараздами. А Гастона чомусь роз’iдало терпке вiдчуття, що вiн не впораеться. Чоловiк припинив смикати себе за цапину борiдку, прихилився до скла й поглянув повз власне вiдображення, намагаючись сфокусуватись на летовищi, на смугах i рулiжних дорiжках, на вантажному термiналi, чия будiвля розташувалась з iншого боку вiд смуг, i раптом… iз жахом усвiдомив, що бiльше не бачить аеропорту. Повсюди, де на землi лежали плями зовнiшнього освiтлення, вiн бачив лише снiг. Снiг, снiг, нiчого, крiм снiгу! Розмита, нечiтко окреслена громадина вантажного термiнала здавалась присипаним снiгом пагорбом. Вогнi злiтних смуг i свiтловi маркери, що позначають повороти, ледве блимали крiзь мерехтливу молочно-сiру завiсу. Пiд серцем у Лем’ера запекло. Страх мiрiадами голок продерся крiзь шкiру. «Щось станеться…Я це вiдчуваю… І я не можу нiчого вдiяти!» І в той момент, коли панiка скрутила тридцятидев’ятирiчному Гастону живiт, заледве не примусивши послати все пiд три чорти й вiддати наказ про припинення польотiв, у залi практично одночасно й достатньо голосно пролунали двi фрази, що повернули чоловiка до тями. – «?veraasen RS 400» на шляху до 22R. Щойно виiхав з ангара, – пророкотав Робер Паск’ер. – «Air Inter» 401 заходить на посадку на 22L… Наступний – 1419 компанii «Франс Континенталь», – доповiв один iз диспетчерiв. «Мiнус один», – вiдсторонено вiдзначив Гастон Лем’ер i вiдвернувся вiд вiкна. 5 13 лютого 2013, 21:43 (UTC +1) Мiжнародний аеропорт Париж-Пiвнiч Ангар технiчного обслуговування i базових служб Стiни кiмнати для вiдпочинку, розмiщеноi в ангарi технiчного обслуговування i базових служб аеропорту на висотi семи метрiв над бетонною долiвкою, здавалось, пашiли вогнем. Ноель не мiг на них дивитися, вiд одного позирку хлопцю робилося зле: кожною молекулою чорноi шкiри вiн вiдчував, як пiдлога, стiни та стеля пульсують нестерпним жаром, як переливаються всiма вiдтiнками червоного i помаранчевого, випромiнюючи вбивче сяйво. Так… те трикляте сяйво дошкуляло найбiльше. Воно висушувало легенi, роз’iдало нутрощi, розщеплювало черепну коробку й випiкало мозок. В уявi Ноеля гiпсокартоннi стiни перетворились на розплавлений метал з доменноi печi, задивившись на який можна ослiпнути. Насправдi нi жару, нi свiтла не було, а проте вiдчуття вiдзначалися такою реалiстичнiстю, що хлопець двiчi виходив на рампу, яка огинала ангар по периметру, i пильно придивлявся до кiмнати, переконуючись, що нiякий загадковий велетень не обсмалюе стiни гiгантськими пальниками. Прохолодне повiтря ангара, що разюче контрастувало iз застояною, перегрiтою атмосферою кiмнати для вiдпочинку наземного персоналу, повертало Ноеля до тями, вiн розумiв, що пекуче сяйво – лише продукт його уяви, i за п’ять хвилин, змерзнувши, хлопчина повертався до офiсу, де, втiм, усе починалося спочатку. Втомлений мозок розм’якав пiд дiею розiгрiтого й збiднiлого на кисень повiтря, i невидимi променi, що тягнулись вiд стiн, угризалися в шкiру. Бiдоласi здавалося, що його посадили в прозору плексигласову капсулу, котра на всiх парах наближаеться до Сонця. А ще Ноелю ввижалося, наче в головi, якраз пiд тiм’ячком, засiв велетенський рогатий жук, який, повiльно перебираючи цупкими кострубатими лапками, виiдав його мозок. Що було зовсiм погано, так це те, що жук не зникав навiть тодi, коли Ноель виходив на холодне повiтря. З учорашнього вечора двадцятип’ятирiчний Ноель Леграс не знаходив собi мiсця. Вiн не спав тридцять шiсть годин, але не усвiдомлював цього. До закiнчення 8-годинноi робочоi змiни лишалося менше нiж п’ятнадцять хвилин, хоча цього Ноель Леграс теж не усвiдомлював. Атлетичноi статури темношкiрий француз алжирського походження всю добу думав про одне. А точнiше – про одну. Света. Так звали жiнку – двадцятивосьмирiчну бiлоруску, – з якою протягом минулих двох мiсяцiв зустрiчався Ноель. Стосовно «зустрiчався» Ноель не мав певностi: iхнi стосунки зi Светою було непросто класифiкувати, i, вiдверто кажучи, нiчого справдi серйозного (якщо не зважати на несамовитий секс в усiх можливих позах i найнеймовiрнiших мiсцях) за дев’ять тижнiв не вiдбулося. Єдине, у чому Ноель був упевнений, – якщо так триватиме далi, то два мiсяцi зi Светою стануть останнiми мiсяцями його життя. «Света… Света… Света… Светлана…» – безперестану бурмотав Леграс, i з кожним разом його серце стискалося все бiльше, немов старезна масивна зоря, у якiй вигорiло дотла все паливо i яка колапсуе, провалюеться сама в себе пiд дiею власного тяжiння, зменшуеться до мiкроскопiчних розмiрiв, урештi-решт, перетворюючись на чорну дiру. Светлана Новiкова працювала на посадi провiдного спецiалiста вiддiлу маркетингу i збуту в одному з офiсiв сталеплавильного гiганта «ArcelorMittal»[31 - «ArcelorMittal» – найбiльша металургiйна компанiя свiту, котра на кiнець нульових рокiв контролювала 10 % свiтового ринку сталi. Їi формування вiдбулося 2006 року шляхом злиття люксембурзькоi компанii «Arcelor» та iндiйськоi «Mittal Steel», що належала iндiйському бiзнесменовi Лакшмi Мiтталу. Мае представництва в усьому свiтi.] у мiстечку Мо,[32 - Мо (фр. Meaux) – мiстечко у Францii (49 тисяч жителiв) у департаментi Сена i Марна на пiвнiчному сходi вiд Парижа.] яке станом на 2013-й, по сутi, ввiйшло в агломерацiю Парижа. Светлана покинула Мiнськ 2008-го, два роки навчалась на магiстра в Королiвському технологiчному iнститутi Стокгольма, по тому протягом року захистила другий диплом у Каталонському полiтехнiчному iнститутi та, зрештою, осiла у Францii, влаштувавшись працювати в «ArcelorMittal». Здебiльшого завдяки вiльному знанню чотирьох мов (англiйськоi, французькоi, iспанськоi, росiйськоi), наявностi двох магiстерських робiт i – не в останню чергу – надприроднiй харизмi Светлана стала незамiнним менеджером i могла розраховувати на швидке пiдвищення. Аеропорт Париж-Пiвнiч знаходиться неподалiк вiд Мо, i бiльшiсть наземного персоналу, що обслуговуе лiтаки й летовище, живуть поряд. Будинок франко-алжирця Леграса знаходився якраз напроти будiвлi, у якiй квартирували спiвробiтники «ArcelorMittal», котрi ще не мали власного житла або переiхали до Мо з iнших регiонiв Францii. Новiкова першою поклала око на широкоплечого темношкiрого сусiда, який попервах навiть не дивився в бiк невисокоi фарбованоi бiлявки, котра на пiдборах ледь дiставала йому до плеча. Через трохи вони почали впiзнавали одне одного, коли зустрiчались на подвiр’i, але не вiталися. Аж поки одного дня Света не помiтила Ноеля в супермаркетi, куди мала звичку ходити на закупи, i вирiшила дiяти: набрала речей i харчiв стiльки, що ледве вмiстилось у чотири пакети, залишила власне авто на стоянцi бiля магазину i, вичекавши, поки кремезний француз вийде з будiвлi, подрiботiла до будинку, ледь не лопаючись вiд натуги. Крутiйство спрацювало: Ноель Леграс наздогнав дiвчину i галантно запропонував допомогу. Наступного дня вони повечеряли разом, а далi – пiшло-поiхало. Для Ноеля роман починався як зазвичай – нiщо не вiщувало бiди. Протягом першого тижня Свету трясло вiд хотi, коли вона бачила темношкiрого француза оголеним. Ноель звик до того, як на його тiло – особливо на причандали, котрi в ерегованому станi бiлоруска не могла обхопити поставленими одна на iншу долонями, – реагують бiлошкiрi европейки. Вiн дарував насолоду i сам насолоджувався, очiкуючи, що з дня на день невисока слов’янка з великими сiрими очима «пiдсяде» на нього, закохаеться без заднiх нiг i благатиме щоночi, щоб вiн дозволив погицати на його прутнi. Втiм, цього разу все обернулось iнакше. Ноель недооцiнив силу ii темпераменту, потаемну принаднiсть, що виявлялась не зразу i не зовнiшньо. Зовнi Светлана нiчим особливим не вирiзнялась. Побачиш таку на фотографii – навiть погляд не затримаеш. Зате коли починала говорити чи смiятись, дiвчина змiнювалась на очах: вiд неi, здавалося, розходилось невидиме силове поле, що захоплювало й притягувало всiх чоловiкiв у радiусi ста метрiв. Света була розумною, харизматичною, з почуттям гумору. Крiм того, непогано заробляла (чи не вдвiчi бiльше за Леграса, що працював пересiчним водiем снiгоочисника в аеропорту Париж-Пiвнiч), а це означае – була незалежною. Попри це, вона була цiлковито розкутою в лiжку… Небавом Ноель збагнув, що це не Света обертаеться на його орбiтi, а вiн сам, наче цепом прив’язаний, немов пiйманий атомом електрон, крутиться довкола сiроокоi харизматичноi бiлоруски. Пройшло якихось три тижнi, i Ноель Леграс почав ловити себе на думцi, що не може досидiти до кiнця змiни, марячи про те, щоб якнайшвидше вскочити у старенький «Рено» i помчати на квартиру до Светлани (зважаючи на те, що житло Ноеля було вiдчутно меншим i завжди брудним, француз лишався ночувати в просторiй, по-сучасному обставленiй квартирi бiлоруски). Секс щодня ставав тривiальнiшим – Свету бiльше не трусило вiд одного погляду на довжелезний чорний член, вона стогнала менше й рiдше, хоча це дивним чином ще дужче прив’язувало Ноеля до слов’янки: вiн хотiв, щоб було, як ранiше, хотiв, щоб до партнерки повернулось те первiсне бездумне обожнювання. Далi – гiрше. Новiкова була вихiдцем iз неблагополучноi схiдноевропейськоi краiни, ii не цiкавило нiщо й нiчого, крiм кар’ери та фiнансового успiху. Вона насмiхалася з Ноелевого «Рено» 1998 року випуску, зрiдка кепкувала з його малопрестижноi роботи. Хлопець знiчувався: для француженок не мало нiякого значення, скiльки вiн заробляе, зате перед бiлорускою француз почувався наче школяр, що не вивчив уроку. З часом бiдолашний Леграс виявив, що його подруга готова на все заради службового пiдвищення. Абсолютно на все! Кiлька разiв вiн бачив, як Светлану пiдвозили додому чоловiки на дорогих авто, «Mercedes-ах» чи «BMW», i не знав, що про те думати. Пiвтора тижнi назад, вiддихуючись у лiжку пiсля черговоi безпристрасноi ночi, Ноель спробував зав’язати вiдверту розмову, викласти все, що його бентежить, одначе Света вiдразу осмикнула хлопця, шокувавши заявою про те, що нi до чого, крiм сексу, у стосунках не прагне. Леграс отетерiв, але промовчав. Ще кiлька мiсяцiв тому такi слова викликали б радiсть. Нинi вони пiдштовхнули його до краю глибоченноi прiрви, на днi якоi чорнiло щось слизьке, холодне й абсолютно незнайоме Ноелю – депресiя. Тиждень тому Ноель вiдчув, що безповоротно втрачае контроль над ситуацiею. Света вперше вiдмовилась вiд сексу, а наступного дня нiби ненароком зауважила, що ii пiдвищили i невдовзi вона переiжджае до Реймса,[33 - Реймс – мiсто i комуна на пiвнiчному сходi Францii в департаментi Марна регiону Шампань-Ардени. Населення – 185 тисяч жителiв.] де працюватиме в головному офiсi французького вiддiлу «ArcelorMittal». Земля захиталася пiд дебелим французом. Чотири днi вони не бачились. Учора ввечерi Ноель не витримав i першим потюпав до Светлани миритися. Вона була вдома (вiн бачив свiтло у вiкнi ii квартири), але не вiдчинила. Хлопець стояв пiд дверима пiд’iзду i тиснув на кнопку дзвiнка, поки не заболiв палець, але зрештою, ледь не плачучи, був змушений вiдступити. Як на лихо, бiля пiд’iзду стояв невiдь-чий здоровенний «Cadillac» – машина, якоi ранiше нiколи не було на подвiр’i. Згодом свiтло згасло. Ноель Леграс нiч не спав, уявляючи, як бiлоруска виробляе з якимсь старим пердуном з «ArcelorMittal» усе те, що кiлька днiв тому робила в лiжку з ним. Прийшовши зранку на роботу, вiн узявся надзвонювати Светланi: впродовж першоi половини дня набрав номер ii телефону не менше двох десяткiв разiв. Новiкова жодного разу не вiдповiла, а пiсля десятого чи одинадцятого дзвiнка вимкнула телефон – механiчний голос у трубцi байдуже повiдомляв, що абонент тимчасово знаходиться поза зоною досяжностi. Саме через це Ноель метався кiмнатою для вiдпочинку, немов дикий звiр у клiтцi, згинаючись пiд тиском невидимого свiтла. «Света… Света… Светлана…» – слов’янське iм’я, котре попервах так важко було вимовляти, нi на секунду не йшло з голови. З перiодичнiстю раз на три-чотири години вiдчай переброджував у лютощi – Ноель думав, що пошматуе дiвчину, щойно побачить ii, уявляв, як душитиме ii власними руками, наче осатанiлий Отелло Дездемону, налягаючи всiм тiлом, притискаючи бiлоруску до лiжка, на якому вони стiльки разiв кохалися, втiм… гнiв не тривав довго. Картини розправи змiнювались видiнням того, як Светлана, пустотливо пирскаючи, обцiловуе його безволосi груди i рельефний живiт, або як вони, обнявшись, сидять у кав’ярнi на березi Сени, спостерiгаючи, як першi грудневi снiжинки лягають на брукiвку i дорожнiй асфальт. У такi моменти Ноелю здавалося, що згори вниз по тiлу, зминаючи на шляху легенi, опускаеться лiфт; його груди стискало, причому так, що хлопець ледве мiг дихати, i бiдолаха з гiркотою усвiдомлював: якщо раптом, з невiдомо якоi причини, Светлана Новiкова здумае завiтати до нього на роботу, вiн гепнеться на колiна в той момент, коли помiтить ii, i благатиме дiвчину не йти, не покидати його. Пролунав дзвiнок. Вiд несподiванки Ноель гикнув i подивився на мобiльний телефон, який не випускав з рук протягом останньоi години. Екран мобiлки лишався темним. Француз насупився, та пiсля другого дзвiнка, який ударив вiдразу пiсля першого, збагнув, що сигнал долинае збоку. Деренчав причеплений до стiни лiворуч вiд входу службовий телефон. Ноель пiдiйшов i зняв трубку. – Алло… – Алло! Алло-о! Ноелю, це ти? Леграс – единий, хто лишився в ангарi. Його колеги працювали надворi, поливаючи лiтаки, що готувались до вiдльоту, рiдиною проти обледенiння i заправляючи пальним тi, що стояли бiля термiналiв. – Так. – Це Робер Паск’ер. Знаю, знаю, що твоя змiна закiнчуеться, але мушу, ти сам бачиш, що робиться з погодою, просити тебе попрацювати понаднормово. – Так, – загальмовано вiдповiв темношкiрий француз. Вiн чув начальника, сприймав усе, що той говорив, але з-перед очей Ноеля не сходило обличчя Светлани, котра от-от дiйде до оргазму. Із трубки посипались слова: – Нарештi маеш можливiсть побавитись своею iграшкою, – зрозумiло, що аеропорт потребував послуг снiгоочисника лише тодi, коли йшов снiг. Крiм розчищення смуг i рулiжних дорiжок, до обов’язкiв Ноеля Леграса належало пiдтримання аеропортовоi технiки, «розквартированоi» в ангарi технiчного обслуговування i базових служб, у робочому станi. Влiтку Ноель, окрiм догляду за технiкою, займався доправленням на лайнери таць iз iдлом та напоями, але загалом нi протягом лiта, нi навiть упродовж зими роботою завалений не був. – Запускай i виводь з ангара «?veraasen». Маеш якнайшвидше розчистити смугу 04L-22R. Зауваж: смуга 04R-22L у цей час працюватиме: на неi приземлятимуться лiтаки. Коли виiдеш на Джульет,[34 - Дорiжка, маркована лiтерою J.] зупинись i зв’яжися з диспетчером, хай проведе тебе, щоб не заважати лайнерам, якi рулитимуть до термiналiв. Француз отупiло мовчав, вiдчуваючи, як жук, що засiв пiд тiм’ям, нервово перебирае лапками. – Ноелю, агов! – витримавши паузу, рявкнув Паск’ер. – Ти мене чуеш? – Так… е… так, месье Паск’ер. – Там роботи хвилин на сорок, але постарайся, ну… хоча б за двадцять п’ять хвилин. Зможеш?… Чорт забирай, ти чуеш мене чи нi?! – Чую, месье Паск’ер! Ноель Леграс помалу прокидався. Недарма кажуть, що робота (саме робота, а не час) – найкращий лiкар. Закоханий чи нi, у шмарклях чи без них, Ноель осягав покладену на нього вiдповiдальнiсть i намагався струсити зацiпенiння, яке скувало м’язи. – Тодi воруши поршнями, йолопе, у нас критична ситуацiя!! – проричав Паск’ер. Крик подiяв. На ходу натягуючи формену куртку, Ноель спустився з рампи i дiстався велетенського норвезького снiгоочисника «RS 400»; машина важила 12 тонн, майже як три слони. Француз пересувався швидко, але все ще дiяв механiчно, немов сонна муха, не розумiючи сенсу своiх рухiв. Забравшись до кабiни колосального «?veraasen», вiн сiв за кермо i крутонув ключ запалення. Дизельний двигун «Mercedes Benz Arctos», на колiснiй базi якого працював снiгоочисник, обiзвався вмить. Запрацював обiгрiвач, напомповуючи кабiну гарячим повiтрям. Ще за пiвхвилини грiзна машинерiя, ощирившись пiдсвiченим фарами сталевим грейдером, неквапно виповзла з ангара. І тiльки тодi до Ноеля дiйшов змiст начальникових слiв: «У нас критична ситуацiя!» Перед ковшем простягалось широченне снiгове поле, лиш де-не-де поцятковане маркерами дорiжок для маневрування та розмитими плямами на мiсцi габаритних ламп (iхне свiтло ледь пробивалось крiзь замети). У цей час у повiтрi творилось щось неймовiрне. Снiг бiльше не падав. Здавалося, що вiн пер звiдусiль – згори, знизу, злiва, справа. За лiченi секунди снiг обгорнув довжелезний снiгоочисник липкою снiжною шубою. Ноель озирнувся через плече. Вивiску «MAINTENANCE amp; BASE FACILITIES» над в’iздом до ангара вщент засипало снiгом. Будь-якого iншого дня француз, напевно, лайнувся б, висловлюючи свое враження вiд побаченого. Або хоча б присвиснув. Але не сьогоднi. Ноель Леграс обвiв аеропорт тьмяним поглядом i… промовчав. Почервонiлi вiд утоми очi нагадували олов’янi протези, вставленi в порожнi очницi: майже не рухались. Прогрiта атмосфера кабiни породжувала асоцiацii з гнилим повiтрям у кiмнатi для вiдпочинку, i Ноель згадав Светлану. Русява голiвка дiвчини виступила на перший план. Жук заворушився, кромсаючи гострими лапками й так пошматований ревнощами мозок. «Света… Света… Света… Светлана…» Француз повернув кермо лiворуч, на автоматi спрямувавши снiгоочисник до виiзду на дорiжку J. Посеред дорiжки, схаменувшись, вiн опустив кiвш i пiдвiсну щiтку, що оберталась iз максимальною швидкiстю 720 об/хв; вiдтепер «?veraasen» лишав за собою шестиметрову смугу чистого асфальту. Через погану видимiсть й одурманливi думки про вiроломну слов’янку Ноель прогавив виiзд на Браво – магiстральну рулiжну дорiжку, що простяглась паралельно смузi 04L-22R уздовж усього аеропорту. Вiн вихопив iз заметiлi жовте свiтлове табло, яке попереджувало про перехрестя, тiльки тодi, коли половина ковша вже висунулась на дорiжку Браво. Заскрипiли гальма, важко пирхнув компресор. «?veraasen» спинився. Сигнальне табло складалося з трьох секцiй. Крайнi лiва та права секцii були призначенi для позначення виiздiв на Браво; у центральнiй секцii – вмiщено стрiлку-вказiвник на верхнiй правий кут секцii i пiдпис «SP» – виiзд на дорiжку Сьерра-Папа. Половину центральноi й усю праву секцii повнiстю залiпило снiгом. Леграс роззирнувся. Далеко позаду аеропортовий тягач буксирував лiтак «Airbus A319» компанii «Air Berlin» назад до термiнала. Попереду нiкого не було. Ноель спробував згадати, що наказував начальник. Куди iхати? Яку смугу розчищати? Думки плутались, образ Светлани, що стовбичив перед очима, заважав сконцентруватися. Нiчого путнього не пригадавши, хлопець зрештою зробив якраз те, що було потрiбно, – вийшов на зв’язок iз центром управлiння польотами: – Диспетчерська… це… е… «?veraasen RS 400». Я на перетинi Джульетт i Браво. Чекаю ваших розпоряджень. 6 13 лютого 2013, 21:56 (UTC +1) У повiтрi над мiжнародним аеропортом Париж-Пiвнiч – …«Континенталь» 1419, курс 340, знижуйтесь 400. Ваша смуга – 22L. – Диспетчерська, вас зрозумiв – 22L, – лiтак трясло так сильно, що голос другого пiлота химерно вiбрував. До моменту, поки «Аронов ААРОН 44» не розпочав зниження над аеропортом Париж-Пiвнiч, пророцтво Радислава не збувалося: полiт минав гладко, помiтноi турбулентностi не було. Торсати по-справжньому почало тодi, коли авiалайнер опустився до висоти трьох тисяч метрiв i занурився в буран. Снiговi хмари зашурхотiли шматочками криги по фюзеляжу. Що бiльше «ААРОН 44» знижувався, то лютiшими ставали турбулентнi вихори. Кiлька разiв лiтак струшувало з такою силою, що пiлотiв повикидало б iз крiсел, якби не застебнутi ременi, котрi притискали iх до сидiнь. Вiтер скаженiв, завиваючи гучнiше навiть за гудiння двигунiв. Атмосфера в кабiнi пiлотiв була напруженою. Ротко бiльше не жартував. Ще гiрше почувались пасажири в салонi. Атмосфернi збурення раз по раз намагались завалити лiтак то на один, то на iнший бiк. Закручене вихорами повiтря розверзалось, вислизало з-пiд крил, то кидаючи лайнер у ями, то пiдхоплюючи його на кiлькадесят метрiв угору. Втiм, поки що автопiлот справлявся, щоразу повертаючи «ААРОНа» на запрограмований курс. – Нервуеш? – Радислав покосився на другого пiлота. Обличчя Метью Рiггсона нагадувало воскову маску: жоден м’яз не ворушився i тiльки очi шмигали по цифрових дисплеях. Одна справа: вiдпрацьовувати рiзноманiтнi режими на авiатренажерi чи пiд час тренувальних польотiв у вiдносно спокiйному небi над Украiною; i зовсiм iнша – у перший робочий день потрапити на новому, поки що малознайомому лiтаку в умови, котрi навiть для перевiрених часом лайнерiв е екстремальними. Нiколи не можеш бути певним до кiнця, як покаже себе машина. – Анiтрохи, – мотнув головою бельгiець. – Я б не сiдав у лiтак, якби думав, що вiн може стати моею труною. – Гаразд. Давай спробуемо опустити цього красеня на землю. Ротко вивiв на центральний дисплей перелiк пунктiв передпосадкового контрольного списку – вгорi екрана висвiтилося «APPROACH CHECKLIST». «ААРОН» виконував останнiй розворот перед вирiвнюванням щодо осi посадковоi смуги. – Частота ILS,[35 - ILS (англ. instrument landing system – система посадки за приладами, або курсо-глiсадна система) – сукупнiсть наземних засобiв, використання котрих в умовах обмеженоi видимостi (низька хмарнiсть, туман, дощ чи снiг) дае змогу вирiвняти лiтак щодо посадковоi смуги i безпечно привести його строго до необхiдноi точки торкання. Вирiвнювання лiтака здiйснюе автопiлот за отриманими вiд курсо-глiсадноi системи радiосигналами. Втiм, залежно вiд особливостей аеропорту та можливостей ILS передбачено мiнiмальну видимiсть, необхiдну для безпечного приземлення. Якщо в разi досягнення певноi висоти (яку в авiацii називають висотою прийняття рiшення, ВПР) командир повiтряного судна не встановив вiзуального контакту з посадковою смугою (не бачить вогнiв смуги), посадку скасовують i лiтак спрямовують на друге коло. Розрiзняють 5 категорiй точностi пiд час посадки за приладами: І (ВПР складае 60 м), ІІ (ВПР – 30 м), ІІІa (ВПР менше за 30 м, але бiльше вiд 15 м), IIIb (ВПР менше за 15 м) та IIIc (без обмежень – посадка за нульовоi видимостi).] – почав украiнець. – 132,4. Встановлено. – Швидкiсть – 140 вузлiв. Метью прокрутив регулятор швидкостi на центральнiй панелi – цифра на покажчику справа вiд регулятора зменшилася зi 155 до 140. Автопiлот автоматично збавив тягу двигунiв i ледь пiдняв спойлери, сповiльнюючи лiтак до щойно заданоi швидкостi. – 140, встановлено. – Шасi опустити. – Шасi випущено, – хлопець почекав, поки спалахнуть зеленим усi три iндикатори на панелi «LDG GEAR[36 - Скорочено вiд «LANDING GEAR» – шасi (англ.).]», i додав: – Зафiксовано. – Закрилки на повну. Рiггсон перемiстив важiль управлiння закрилками в найнижче положення: – Закрилки повнiстю випущено. Наостанок Ротко нагадав: – ILS мае другу категорiю точностi, висота прийняття рiшення – 30 метрiв, – за такоi видимостi це було важливо. – 30 метрiв… вас зрозумiв, капiтане. – Checklist завершено. Метью зв’язався iз диспетчерською аеропорту Париж-Пiвнiч i доповiв про готовнiсть до приземлення. 7 13 лютого 2013, 22:00 (UTC +1) Мiжнародний аеропорт Париж-Пiвнiч У залi управлiння польотами було тiсно: двi змiни диспетчерiв, метеоролог, кiлька працiвникiв наземноi служби, що прийшли порадитись з Робером Паск’ером, згуртувались у примiщеннi, нерозрахованому на таку кiлькiсть людей. Залу наповнював невиразний фоновий шум, обов’язковий атрибут напруженоi роботи, який непомiтно i в той же час iстотно дiяв на нерви. Помалу ставало душно. Гастон Лем’ер стiкав потом так, наче посеред спекотного лiтнього дня вирiшив побiгати у шерстяному светрi. Чоловiк раз у раз облизував зашкарублi губи i важко зiтхав. Нiхто зi змiни Гастона додому не йшов. Бiля кожного радарного монiтора сидiло тепер по двое диспетчерiв. Ситуацiя, коли пiд час передавання змiни в центрi управлiння польотами працювало одночасно два колективи диспетчерiв, нечасто, але траплялася, тому новоприбулi чудово знали, як допомогти колегам, не нав’язуючись i не заважаючи. Єдиний, хто в такiй ситуацii залишався без роботи, – Жерар Пеллерiн, старший диспетчер новоi змiни. Керiвник у центрi управлiння польотами повинен бути один, а тому Пеллерiн не мiг (та й не хотiв, будемо вiдвертi) втручатись у роботу Гастона Лем’ера i перебирати на себе частину вiдповiдальностi. Пiсля того як Пеллерiн прибув до диспетчерськоi, Лем’ер коротко описав йому стан справ у аеропорту, потому чоловiки обговорили розподiл обов’язкiв i умови, за яких Пеллерiн повнiстю перебиратиме керування на себе, i розiйшлись: Гастон Лем’ер повернувся до виконання обов’язкiв старшого, а Жерар Пеллерiн, не втручаючись i вдаючи смертельну нудьгу, взявся спостерiгати за роботою колег. Нараз iз загального фонового шуму Пеллерiн вихопив невиразно промовлену фразу: – …це… е… «?veraasen RS 400». Я на перетинi Джульетт i Браво. Чекаю ваших розпоряджень. Робер Паск’ер був зайнятим i не почув повiдомлення. Нiхто не кинувся вiдповiдати водiю снiгоочисника. Зрештою, один iз диспетчерiв, закiнчивши розмову з пiлотом лiтака, що летiв до аеропорту Париж-Пiвнiч вiд аеропорту iм. Шарля де Голля, простягнув руку, щоб перейти на iншу лiнiю i вiдповiсти водiю «?veraasen’а», але Жерар Пеллерiн спинив його. – Це снiгоочисник? – i тут же: – Не переймайся, я вiзьму його на себе. Авiадиспетчер iз вдячнiстю кивнув. Пеллерiн начепив на голову вiльний комплект навушникiв з мiкрофоном i перемкнувся на лiнiю, що з’еднувала його зi снiгоочисником: – RS 400, це диспетчерська. Уточнiть ваше мiсцезнаходження. – Диспетчерська, я на перетинi Джульетт i Браво, готовий виходити на смугу. «Що з ним?» – Пеллерiну не сподобався голос водiя. – RS 400, зрозумiв, чекайте, – Жерар прикрив долонею мiкрофон i голосно запитав, звертаючись нi до кого i до всiх водночас: – Ми закриваемо 04L-22R, так? Гастон Лем’ер пiдняв над головою кулак iз виставленим догори великим пальцем: – Усе правильно: 04L-22R. – Трафiк? Знову вiдповiв Лем’ер: – На 04R-22L зараз сiдае «Франс Континенталь», рейс 1419, але я сумнiваюсь, що до того часу, коли 1419 заверне до термiналiв, «?veraasen» пройде хоча б третину своеi смуги. Вони не перетнуться, – Гастон кинув швидкий погляд на заметенi смуги. – Можеш просто попередити: хай буде уважним, стежить за трафiком. Про те, як будуть вирулювати наступнi пiсля 1419-го лайнери, я тебе повiдомлятиму. Тепер уже Жерар вiдсалютував Гастону пiднятим великим пальцем, пiсля чого забрав долоню, що прикривала мiкрофон: – RS 400? – Диспетчерська, я на прийомi, – озвався Ноель Леграс. «Що, у бiса, з тим шофером?!» – Ноель промовляв так, наче напхав повен рот желе. У Пеллерiна кольнуло пiд серцем, у мозку прослизнула розмита здогадка, але чоловiк не змiг за неi вiдразу вхопитися i доказав: – Ваша смуга – 04L, повторюю – нуль-чотири-лiва. Можете вирушати. – Диспетчерська, вас зрозумiв – 04L. Стартую. Жерар повагався секунд п’ять. Вiн рiдко перетинався з водiем снiгоочисника i не мiг згадати, який у того голос, можливо, хлопчина так гугнявить вiд народження, але зрештою вирiшив не ризикувати i викликав снiгоочисник знову: – RS 400. – На прийомi. – У вас усе гаразд? – Е… я не… Ви про що? – Ваш голос звучить так, наче ви п’янi або перебуваете пiд дiею якихось речовин, – Жерару геть не хотiлось проказувати своi пiдозри вголос. П’яний водiй дванадцятитонного снiгоочисника – останне, чого iм усiм не вистачае цього пекельного вечора. Та промовчати вiн не мiг. Ноель Леграс вiдповiв без заминки, i цього разу голос звучав чiткiше: – Диспетчерська, у мене все в порядку. Прямую до смуги, готовий почати очищення. Пеллерiн зморщив лоба, але вiдповiдь його заспокоiла. Вiн вирiшив не чiплятися: – RS 400, все правильно – нуль-чотири-лiва. Доповiсте, коли досягнете з’iзду на Новембер-Танго. Кiнець зв’язку. Нуль-чотири-лiва… Як добре подумати, то всi подальшi проблеми почалися з цього моменту. Нiчого не сталося б i Гастон Луi Лем’ер не посивiв би того вечора вiд коренiв до кiнчикiв волосся, якби Жерар Пеллерiн назвав Ноелю Леграсу, пригнiченому й вiд того неуважному водiевi снiгоочисника, котрий рухався рулiжною дорiжкою Сьерра-Папа в напрямку злiтних смуг аеропорту Париж-Пiвнiч, повне маркування вiдведеноi для очищення смуги – 04L-22R. Злiтно-посадковi смуги в аеропортах позначають не як завгодно, а за чiтко визначеними, однаковими для всього свiту правилами: номер смуги вiдповiдае куту мiж напрямком на пiвнiч та вiссю смуги. Оскiльки бiльшiсть злiтних смуг свiту е реверсивними, то й номерiв така смуга матиме два – по одному для кожного ii краю. Номер смуги – це i е величина кута мiж напрямком на пiвнiч та вiссю смуги, округлена до десяткiв i подiлена на десять.[37 - Для прикладу вiзьмемо злiтно-посадкову смугу 04L-22R в аеропорту Париж-Пiвнiч. Якщо лiтак йде на посадку з пiвденного заходу, то кут мiж напрямком на пiвнiч i вiссю смуги складе 39°6?; округляемо 39°6? до 40, дiлимо на десять i отримуемо номер смуги – 04. Якщо лiтак заходить на посадку з пiвнiчного сходу, то кут мiж напрямком на пiвнiч i вiссю смуги буде iнший – 219°6?; округляемо до 220, дiлимо на десять i отримуемо 22 – номер цiеi смуги в тому разi, якщо лайнер наближаеться до ii пiвнiчно-схiдного торця.Якби смуга в аеропорту Париж-Пiвнiч була одна, ii позначали б 04–22. Але в Париж-Пiвнiч – двi паралельнi смуги, через це цифровi позначки для сусiднiх торцiв однаковi, а тому до номера додають лiтеру L або R. Якщо авiалайнер наближаеться до аеропорту з пiвденного заходу, пiвнiчнiша з двох смуг (верхня на малюнку) буде для пiлота лiвою (04L), а та, що пролягае пiвденнiше, – вiдповiдно, правою (04R). Для лайнерiв, що заходять на посадку з пiвнiчного сходу, – все навпаки: пiвнiчнiша смуга буде правою (22R), а пiвденнiша – лiвою (22L). Таким чином, аеропорт Париж-Пiвнiч мае двi злiтно-посадковi смуги: 04L-22R (пiвнiчнiша, ближча до термiналiв) та 04R-22L (пiвденнiша).] Щоб пiлоти могли розрiзняти паралельнi смуги, до номера останнiх додають лiтеру L або R, розмежовуючи iх на лiву i праву. Пiд час сеансiв радiозв’язку повне позначення смуги вживають нечасто. Диспетчери називають пiлотам номер, що вiдповiдае одному з торцiв, наприклад, «смуга 04L» або «смуга 22R». Переваги такого пiдходу – не лише в можливостi чiткоi вказiвки смуги, на яку потрiбно приземлятись, але й у недвозначному уточненнi того, з якого боку до неi необхiдно пiдлiтати. Номер смуги намальовано на ii торцi, його добре видно з кабiни, що, фактично, унеможливлюе помилку й випадкове приземлення на смугу, якою рухаеться iнший лiтак. Жерар Пеллерiн не припустився помилки. І попри це, саме його недбалiсть стала каталiзатором розгортання ланцюжка подiй iз трагiчними наслiдками. Пiд час розмови з «?veraasen’ом» Пеллерiн для певностi уточнив у Гастона Лем’ера, яку смугу вони закривають. Лем’ер вiдповiв, що закривають 04L-22R, а Пеллерiн передав iнформацiю водiевi. От i все. Проблема полягала в тому, що Жерар Пеллерiн пiднявся до центру управлiння польотами п’ять хвилин тому i, незважаючи на короткий брифiнг iз Лем’ером, ще не втягнувся в роботу диспетчерськоi. За два днi до описуваних подiй, пiд час попередньоi змiни, коли вiтер дув з напрямку пiвнiч-пiвнiч-схiд, Пеллерiн приземляв лiтаки на смуги 04L i 04R (лайнери завжди приземляються i злiтають проти вiтру, таким чином збiльшуючи швидкiсть повiтря, що набiгае на крило, i, вiдповiдно, пiдйомну силу). Вiн не знав, що весь час протягом сьогоднiшньоi змiни вiтер дув iз заходу, вiдтак лiтаки заходили на посадку з пiвнiчного сходу i сiдали на смугу 22L. Пеллерiн вказав водiю снiгоочисника правильну смугу, але назвав ii так, як звик називати пiд час попереднього чергування, – 04L. Вiн не здогадувався, що перевтомлений, розтерзаний ревнощами мозок Ноеля Леграса на той момент був неспроможний аналiзувати числа. Інструктуючи водiя, Жерар Пеллерiн тричi повторив номер призначеноi для очищення смуги, але едине слово, яке просоталося крiзь наелектризований туман навколо голови Ноеля i вiдкарбувалося у його свiдомостi, було… «лiва». Лiва смуга. Що, зважаючи на те, з якого боку снiгоочисник виiжджав на летовище, було неправильним. Катастрофiчно неправильним. 8 Шасi торкнулись бiтумного покриття. З-пiд чорних колiс бризнули струмини вологи вперемiш зi снiгом i льодом. Лайнер повело, але пiлот, активно оперуючи гальмами основних шасi й вертикальним стабiлiзатором, утримав лiтак на вогкiй смузi. За мить, здiйнявши хмари бризок, угрузла у снiг передня стiйка шасi. Пiлот узявся гальмувати всiма доступними засобами: закрилки вигнулись так низько, що, здавалося, ще трохи – i черкатимуть землю; на крилах вiдстовбурчилися спойлери; а в заднiй частинi двигунiв вiдкрилися стулки, даючи доступ повiтрю для реверсноi тяги. Однак лише тодi, коли двигуни перейшли у реверсний режим, женучи повiтря ззаду наперед, лiтак почав сповiльнюватись… – …доповiсте, коли досягнете з’iзду на Новембер-Танго. Кiнець зв’язку. Ноель Леграс апатично простежив за посадкою «Airbus A320» компанii «Air Inter» iз червоно-синiми трикутниками на хвостi та трьома блакитними лiнiями, витягнутими вздовж фюзеляжу, пiсля чого механiчно перенiс ногу на педаль газу i повiв на той час уже добряче залiплений снiгом снiгоочисник у напрямку злiтних смуг. У головi Ноеля нуртували уривки ранiше почутих фраз уперемiш iз невиразними покликами власноi свiдомостi… (Чорт забирай, ти чуеш мене чи нi?!) (Света… Светлана…) (…воруши поршнями, йолопе!..) (У вас усе гаразд?…) (…КРИТИЧНА ситуацiя!) (Света… Света… Света…) (…ти мене чуеш?… ТИ ЧУЄШ МЕНЕ ЧИ НІ?!) Снiгопад посилився. На вiдстанi двадцяти метрiв вiд грейдера Ноель заледве розрiзняв синi сигнальнi вогнi, що позначали межi швидкiсноi рулiжноi дорiжки. Двiрники встигали очищати лобове скло, але снiг налипав на боковi вiкна, ще дужче погiршуючи видимiсть. За таких умов сталося немислиме: Ноель Леграс виiхав на злiтну смугу 04L-22R, не зауваживши цього. Вiн не помiтив нi широченноi пунктирноi лiнii з написом «STOP RUNWAY AHEAD»,[38 - ЗУПИНИСЬ: ПОПЕРЕДУ ЗЛІТНА СМУГА (англ.)] перед якою повинен зупинитись будь-який транспортний засiб, що збираеться перетинати смугу; нi бокових вогнiв, колiр яких змiнився на попереджувальний оранжевий, бо все навколо завалило снiгом. Крiм того, оскiльки протягом останнiх кiлькох годин 04L-22R не використовували, снiг частково засипав навiть сигнальнi вогнi з обох бокiв злiтноi смуги, якi краще за будь-що iнше вказали б Ноелю на те, що вiн уже заiхав на смугу. Снiгоочисник розмiрено сунув уперед. (Света…) (…голос наче у п’яного…) (…ваша смуга… повторюю: ваша смуга…) «?veraasen» спокiйно з’iхав з 04L-22R i продовжив рухатись дорiжкою Сьерра-Папа до перетину з магiстральною дорiжкою Альфа-Хотел, яка проходила приблизно посерединi мiж смугами. Нараз Ноель стрепенувся. Вiн не вперше iздив летовищем i нутром вiдчув: щось негаразд. Вiн проiхав достатньо i мав би вже дiстатися першоi смуги. Або хоча б побачити ii. Хлопець зняв ногу з педалi газу i, притиснувши нiс до лобового скла, роззирнувся. «Де я? Перед смугою? За нею? – усвiдомлення того, що вiн мiг викотитись на смугу, не помiтивши цього, спричинило потужний викид адреналiну. У шлунку розплилось тепло – у головi посвiтлiшало. – Якщо я вже за смугою, то… де вона? Чому я ii не бачу?» Темношкiрий француз подивився вперед. Крiзь заметiль вiн розрiзнив маркернi вогнi злiтноi смуги. Але якоi з двох? Довшоi? Тiеi, що ближча до аеропорту? Чи коротшоi? Тiеi, що пролягае далi? Все, що лежало за розпростертими на землi вервечками вогникiв, затушовував снiг. Ноель зиркнув праворуч, але нiчого не розгледiв: снiг в’язкою сiрою масою налипнув на шибу. Повнiстю дезорiентований, хлопець перехилився вправо, опустив вiкно i вистромив голову з автомобiля. Норвезький снiгоочисник «?veraasen RS 400» на колiснiй базi вiд «Mercedes Benz» Ланцюжок сигнальних вогнiв на лiвому боцi 04L-22R притрусило менше, i Ноель Леграс збагнув, де знаходиться. Злiва вiд напiвзаметеноi (але з увiмкненими вогнями) смуги 04L-22R, котру снiгоочисник успiшно залишив позаду, просвiчувалися два ряди синiх сигнальних вогнiв – межi магiстральноi дорiжки Альфа-Хотел (AH). «От лайно! Я таки переiхав смугу!» На секунду Ноелю стало по-справжньому лячно. Такого з ним ранiше не було. А якби на смузi був лiтак?… Дурницi! Це неможливо. У диспетчерськiй знають, де вiн знаходиться, а отже, якщо йому дали дозвiл рухатися, то це означае, що нiяких лiтакiв поряд немае. Хоча… У цей час снiгоочисник досягнув перетину Сьерра-Папа з Альфа-Хотел i остаточно спинився. Двигун працював ухолосту. Ноель потер пальцями скронi. Голова нагадувала запечатаний вулкан перед вибухом. (…воруши поршнями, йолопе!..) (…у нас КРИТИЧНА ситуацiя!) Пам’ятаючи гарячковiсть Паск’ера, хлопець розумiв, що мусить поспiшати, але, хоч убий, не мiг згадати, на яку смугу його скерували iз диспетчерськоi. Втримуючи машину на мiсцi, Ноель Леграс узявся вкотре обдивлятися летовище… Ось тут трапилися кiлька збiгiв, що зумовили невiдворотнiсть подальших подiй. По-перше, з того мiсця, де стояв снiгоочисник, лiвий, не повнiстю присипаний снiгом ряд вогнiв злiтноi смуги 04L-22R було видно так само, як i вервечку сигнальних вогнiв з правого боку смуги 04R-22L. Зазвичай вогнi злiтноi смуги, яку закривають для проведення технiчних робiт, гасять, щоб на неi випадково не приземлився лiтак. На жаль, в аеропорту Париж-Пiвнiч освiтлення обох смуг живилось вiд единого джерела, а тому не було жодноi можливостi вимкнути одну зi смуг, не вимкнувши iншу. Таким чином Ноель не мiг дiзнатися, котру з двох смуг на цей момент закрито для зльотiв i приземлень. Обидвi виглядали активними. По-друге, через погану видимiсть навiть з висоти кабiни «Mercedes’а» Ноель не бачив, яка смуга бiльше заснiжена, iнакше вiн би здогадався, що розчищати слiд ту, де снiгу навалило бiльше. У такiй ситуацii Леграс мав би вийти на зв’язок iз диспетчером. Згiдно з формальними правилами в разi дезорiентування на летовищi або ж виникнення сумнiвiв щодо отриманого вiд диспетчера наказу водiй транспортного засобу повинен негайно зупинитись, викликати центр управлiння повiтряним трафiком i чекати на новi iнструкцii. Проте чорношкiрий француз добре пам’ятав нетерплячiсть, з якою його пiдганяв Робер Паск’ер, його безпосереднiй бос, та найголовнiше: хлопця страшила перспектива натрапити на Жерара Пеллерiна. У грудях холонуло вiд однiеi згадки про металевi нотки в голосi старшого диспетчера, коли той запитував, чи Ноель, бува, не обдовбався марихуаною. Хлопець хребтом вiдчував: якщо уточнюватиме в Пеллерiна номер смуги, завтра зранку його потурять з роботи. І з чим вiн тодi припхаеться до Свети? «Вибач, моя люба, мене вигнали з роботи, менi так прикро…» «Та звiсно! – ехидно посмiхаючись, вiдрiже його пасiя. – Ти настiльки убогий i нетямущий, що не спроможний упоратися навiть з обов’язками водiя снiгоочисника!» – Чорт! Чорт! Чорт! – Ноель вгатив кулаками по керму, а тодi ляснув долонею по лобi. «Згадуй!» Хлопець став гарячково мiркувати, м’язи на перенiссi зiбгалися в клубок, лоб укрився зморшками. «Що вiн сказав? Що вiн сказав?!. Нуль-чотири? Чи двадцять-два?» (…ваша смуга… повторюю: ваша смуга… лiва) «Лiва?» – Ноель стрепенувся. Видряпати з мозку номер смуги не вдавалося, але навiть якби хлопець пригадав, то все одно був не в змозi з’ясовувати, який торець позначено 04, а який – 22. Зате слово «лiва» намертво вiдклалось у його пам’ятi. Ноель не сумнiвався, що Пеллерiн промовив «лiва». Лiва смуга! «Усе правильно! – водiй полегшено зiтхнув. – Лiва… треба iхати на лiву смугу…» Злiва вiд Ноеля Леграса простягалась смуга 04R-22L. Ось так воно й сталося… Якби Жерар Пеллерiн озвучив повну назву призначеноi для розчищення смуги, якби в його наказi прозвучала не лише лiтера L, але й R, затурканий Ноель не змiг би визначитись, куди повертати, i врештi-решт вийшов би на зв’язок iз диспетчерською. У нього не було б iншого вибору. А так двадцятип’ятирiчний молодик, прикусивши губу, цiлковито впевнений у тому, що робить, натиснув на педаль газу i спрямував снiгоочисник акурат на дiючу смугу. Перед очима в Ноеля плавало насмiшкувате обличчя бiлоруски. О 22:02 дванадцятитонний «?veraasen RS 400» виiхав на середину злiтно-посадковоi смуги 04R-22L i, вiдгортаючи грейдером снiг, посунув уздовж смуги на пiвденний захiд. 9 Провiвши поглядом «Airbus A320» компанii «Air Inter», Гастон Лем’ер почав помалу заспокоюватись. У диспетчерськiй тепер двi змiни – хлопцi впораються. Вони не можуть не впоратись! Нашвидку оглянувши залу управлiння польотами, чоловiк переконався, що нiхто не потребуе його допомоги, i, розвернувшись назад до вiкна, задивився на заснiжене летовище. Протягом останнiх хвилин видимiсть стала гiршою настiльки, що Гастон нiчого не розрiзняв. Лiтаки сiдали наослiп, покладаючись лише на покази бортових приладiв та данi аеропортовоi ILS.[39 - В описаному аеропорту Париж-Пiвнiч висота диспетчерськоi вишки бiльша за висоту прийняття рiшення (30 м), через що ситуацiя, коли Гастон Лем’ер, по сутi, не бачить летовища, але при цьому лiтакам усе ще дозволено приземлятись, е нормальною.] Інодi Гастон уявляв себе на мiсцi пiлотiв, якi приземляють лiтаки в таку погоду. Як воно: нiчого не бачачи, сподiваючись винятково на прилади, сунути до землi та вiрити, що посадкова смуга вигулькне саме там, де очiкуеш? Їм зараз не позаздриш… Периферiйним зором Гастон уловив якийсь рух у лiвiй частинi аеропорту. Щось масивне повзло крiзь завiрюху летовищем. Щоб краще бачити, чоловiк пересунувся влiво i наблизив обличчя до похилого скла. «Снiгоочисник?» – припустив Лем’ер. Було важко визначити напевне, але судячи з розмiрiв i розсiяного жовтого свiтла габаритних лiхтарiв, що вдавалося розрiзнити крiзь завiрюху, то був «?veraasen». Наразi нiчого iншого на смугах не могло бути. Старший змiни примружився, вдивляючись у розкошлане снiгове мiсиво, що наповнювало простiр мiж залою управлiння повiтряним трафiком i льотним полем. Раптом у Гастона щось наче клацнуло в головi. У ротi з’явився металiчний присмак, а шкiру пробрало мурашками. Як Ноель Леграс хвилину тому вiдчув, що перетнув смугу 04L-22R, не зауваживши ii, так i Гастон Лем’ер на пiдсвiдомому рiвнi несподiвано осягнув, що помiчений ним транспортний засiб знаходиться не там, де слiд. Лем’ер стiльки разiв спостерiгав летовище з диспетчерськоi вишки, з того самого мiсця, де вiн зараз стояв, що мiг оцiнити мiсцезнаходження снiгоочисника, не бачачи аеропорту та рулiжних дорiжок. Через мерехтiння снiжинок Гастон не мiг сказати точно, де знаходиться «?veraasen» (снiг спотворював вiдчуття вiдстанi), але готовий був закластися, що той не на 04L-22R. «Куди того телепня понесло?» – поки що Гастон не панiкував. Вiн припустив, що з якоiсь причини снiгоочисник виiхав на магiстральну дорiжку Альфа-Хотел. Інстинктивно Лем’ер потягнувся до бiнокля, закрiпленого на спецiальному тримачi бiля вiкна. Взяв його до рук, повертiв i поклав на мiсце. Вiдблиски вiд скла, темрява i погана видимiсть зводили нанiвець всi спроби роздивитися летовище через збiльшувальнi скельця. В аеропорту Париж-Пiвнiч не було наземного радара, тому все, на що Гастон мiг покладатися, – це власнi очi. Роздувши вiд напруження нiздрi, чоловiк перевiв погляд правiше, придивився до будiвлi допомiжноi пожежноi станцii, розташованоi за обома смугами приблизно напроти Термiнала 1, i порiвняв ii iз розташуванням снiгоочисника. «Близько… Якого бiса вiн так близько до неi?» – страх розростався, Гастону здалося, наче хтось вимахуе у його головi довжелезним уривком сталевого троса. А тодi раптовий порив вiтру розiрвав снiгову запону, на мить вiдкривши центральну частину летовища. Лем’ер побачив паралельнi смуги синiх вогникiв, що обрамляли дорiжку Альфа-Хотел, i жахнувся, зрозумiвши, що дорiжка порожня. «?veraasen’а» на нiй не було. Це означало, що снiгоочисник знаходиться десь мiж Альфа-Хотел i пожежною станцiею, тобто, якщо вiдкинути безглузде припущення, що «?veraasen» чеше навпростець через поле, едине мiсце, де вiн може реально знаходитись, – це… злiтна смуга 04R-22L. Гастон замлiв. «Цього не може бути!» – Послухайте, вiн… в-вiн… – старший змiни промовляв голосно, щоб чула вся зала, але з переляку став затинатися (наступного вечора Жан Лебрюн, метеоролог, пiд час бесiди зi слiдчим стверджуватиме, що Гастон Лем’ер почав сивiти вже тодi). – В-в… вiн т-точно н-на 22R? – чоловiк схопився рукою за горло, наче намагався себе вдушити, рвучко вiдхилився вiд вiкна i закричав: – Скажiть менi, що с-снiгоочисник на б-ближчiй до термiналiв смузi!!! У залi управлiння польотами запала глибока тиша. Диспетчери мовчки пiдводились над робочими мiсцями, вдивляючись у темряву за вiкнами. Гастон кинувся до передавача: – Який канал? – чоловiка трясло, й у той момент не лише Жан Лебрюн, але й усi, хто знаходився поруч зi старшим змiни, побачили, як волосся тридцятидев’ятирiчного Лем’ера бiлiе на очах. – Одинадцятий, – ледь чутно пiдказав один iз диспетчерiв. Гастон клацнув перемикачем i, притискаючи навушник до голови, метнувся назад до вiкна: – RS 400! «?veraasen RS 400»! Доповiдайте негайно: на якiй ви смузi?! Почуту вiдповiдь Гастон Луi Лем’ер закарбуе у пам’ятi на решту життя. Вона снитиметься йому щоночi, дзвенiтиме в головi щоразу, коли вiн опинятиметься сам на сам iз власними думками, гноiтиме його зсередини, неначе ракова пухлина. Гастон бiльше нiколи не наблизиться до жодного аеропорту, а вiд випадково почутого звуку реактивного лайнера його – людину, що провела в диспетчерськiй вишцi третину життя, – корчитиме, мов хворого на епiлепсiю. Бо те, що пролунало в динамiку, розмежувало все його життя на «до» i «пiсля»: – Диспетчерська… е-е-е… а на якiй я маю бути? 10 13 лютого 2013, 22:03 (UTC +1) У повiтрi над мiжнародним аеропортом Париж-Пiвнiч Пориви вiтру кидались на лiтак, як сторожовi пси, перетворюючи останнi хвилини перед приземленням на пекло. «ААРОН 44» наближався до аеропорту Париж-Пiвнiч, з останнiх сил утримуючись на глiсадi.[40 - Глiсада – траекторiя польоту лiтального апарата перед приземленням.] Секунд тридцять тому лайнер перетнув нижню межу хмар, але нi Ротко, нi Рiггсон цього не зауважили: снiг сипав настiльки щiльно, що нiякоi рiзницi мiж хмарами та власне завiрюхою не було. Двi пари потужних фар, розташованих на крилах у мiсцях з’еднання з фюзеляжем, вихоплювали з темряви лиш ошалiле нуртовище снiжинок. Метью Рiггсон занервував. Вiд землi iх вiддiляло менше двохсот метрiв, але пiлоти не бачили жодного вогника, що вказував би на наближення до аеропорту. Непросто зберiгати самовладання, коли мчиш до землi в умовах нульовоi видимостi, покладаючись лише на покази приладiв; коли здаеться, що тiеi землi бiльше немае, що в усьому всесвiтi не iснуе нiчого, крiм пiтьми й бурану; коли залишаеться тiльки молитися, щоби те, що вирине перед тобою наступноi митi, виявилось чистою i яскраво пiдсвiченою посадковою смугою, а не ангаром технiчного обслуговування чи пасажирським термiналом. Занепокоення другого пiлота передалось бiльш досвiдченому Радиславу. Украiнець кинув погляд на альтиметр. 180 метрiв. За нинiшньоi вертикальноi швидкостi (3,5 м/с) до приземлення лишалося менше хвилини. Землi не було. – Лупить, дай Боже, – сказав Ротко, кивком указавши на залiпленi снiгом i пiтьмою вiкна. Сказав, аби не мовчати. Метью у вiдповiдь навiть не розтулив губ. Короткочасний порив вiтру вдарив по крилах зверху, i лiтак вiдчутно просiв. Нутрощi та шлунки пiлотiв пiдперли легенi. У ту ж мить у навушниках пролунав голос диспетчера: – 1419, пiдтримуйте висоту. За моiми даними, опускаетесь нижче вiд глiсади. Через значну бовтанку автопiлот частково вiдiмкнувся, i частину функцiй з керування лiтаком виконували пiлоти. Керував лiтаком Радислав, а тому вiдповiв диспетчеру: – Диспетчерська, все пiд контролем, набираемо, – Ротко посунув важiль керування тягою двигунiв уперед i злегка потягнув штурвал на себе, повертаючи лiтак назад на глiсаду. По тому доказав: – Сильна бовтанка. – 1419, вас зрозумiв. Продовжуйте посадку. Через секунду Метью Рiггсон схвильовано доповiв: – Пройшли сто метрiв. Радислав хотiв заспокоiти другого пiлота, але не встиг розтулити рота, коли черговий порив вiтру скубонув лiтак i виштовхав його на кiлька метрiв угору. – Уф!.. Хай йому! – украiнець ледве стримався, щоб не загарчати. Долонi спiтнiли, i на той момент Радислав уперше серйозно замислився над тим, що може не посадити лiтак i буде змушений йти на друге коло або взагалi завертати на запасний аеропорт. Якщо бовтанка бiля землi посилиться, йому не вдасться притримуватися глiсади, а тодi… Метью не на жарт розхвилювався: – Капiтане, менше сотнi, я ii не бачу… не бачу смуги! Ротко, недослухавши, перебив бельгiйця i грубувато випалив: – Ме?те, не шарпайся. Ми на глiсадi. За чверть години питимемо каву в кiмнатi для вiдпочинку. Рiзкiсть у голосi подiяла: Метью Рiггсон вiдновив самовладання, та через три секунди не втримався i випалив знов: – Сiмдесят метрiв. Де вона? Украiнець важко дихав: – Усе в нормi! Видивляйся. Радислав лiвою рукою тримав штурвал, правою вчепився в регулятори тяги двигунiв, Метью мав би стежити за висотою i швидкiстю, але обидва, витягнувши шиi, вгризалися очима у снiгове мiсиво за вiкнами кабiни. Нiчого не змiнювалось – та ж сама круговерть з чорноти та снiгу, що на швидкостi налипав на вiкно. І тiльки покази альтиметра неухильно скочувались до нуля. 60 метрiв… «Ще сотня футiв, – подумав Радислав, – i посадку дове…» Несподiвано другий пiлот вигукнув: – Є… Є вiзуальний контакт! Бачу вогнi смуги. Украiнець подався вперед. Крiзь, здавалося, непробивну товщу завiрюхи проступили три ряди свiтлових цяток – червонi з бокiв i бiла в центрi. Вони простягалися вдалину, зникаючи в хуртовинi. Посадкова смуга! – Пiдтверджую, – Радислав видихнув i прибрав руку з важелiв тяги. – Сiдаемо! Метью Рiггсон хотiв вiдрапортувати, що почув команду, але не встиг. Лiтак перетнув позначку висоти 50 метрiв, пiсля якоi другий пiлот повинен був, спостерiгаючи за альтиметром, уголос вiдраховувати метри, що залишалися до землi. – П’ятдесят метрiв… – спокiйно вiдчеканив бельгiець. Смуга проступила чiткiше. – Сорок… Праворуч вигулькнули вогнi паралельноi посадковоi смуги i магiстральноi рулiжноi дорiжки Альфа-Хотел. Далi за ними крiзь снiжну масу прорiзались вогнi термiналiв i наземних лiхтарiв. Будiвлi аеропорту Париж-Пiвнiч випливали iз завiрюхи, немов зображення на щойно вiдзнятiй полароiднiй фотографii. – Тридцять… Радислав обома руками стискав штурвал i не зводив очей з торця смуги 22L, готовий вiдреагувати, якщо який-небудь вихор спробуе в останнiй момент зiштовхнути «ААРОН 44» з глiсади. – Двадцять… До восьми широких бiлих лiнiй, якими позначено початок смуги, лишалось не бiльше ста метрiв. І в цей момент украiнець помiтив таке, вiд чого волосся на потилицi здибилося. – Що за?! – Радислав зiпнув ротом, наче викинута на берег рибина. На мить чоловiку перехопило подих. Зрештою вiн гримнув росiйською: – ТВОЮ МАТЬ! Другий пiлот скинув голову. Погляд Ротка сфокусувався на нечiтко окресленiй громадинi, що стримiла просто в центрi посадковоi смуги за кiлометр вiд лiтака. Вже в ту мить командир екiпажу мав би зреагувати, ривком переставивши важелi тяги двигунiв у положення «TO/GA»[41 - Перемикач «Take-off/Go around» (англ. «Злiт/Друге коло»), або «TO/GA» – це перемикач на автоматi тяги в кабiнi пiлотiв сучасних пасажирських лайнерiв, що мае два режими: «Злiт» i «Друге коло». Перший режим використовують пiд час зльоту, другий – активують перед заходом на посадку. Якщо раптом пiд час заходу на посадку пiлот розумiе, що з певних причин не може здiйснити безпечне приземлення, перестановка важелiв тяги в положення «TO/GA» забезпечуе миттеве збiльшення тяги двигунiв, деактивацiю автопiлота (щоб лiтак припинив спуск по глiсадi) i блокування будь-яких команд автомата тяги, котрi призначенi для втримування лiтака в посадковiй конфiгурацii. В екстренiй ситуацii застосування перемикача «TO/GA» е найшвидшим i найбiльш ефективним способом скасувати посадку i повести лiтак на друге коло.] i потягнувши штурвал на себе. Ротко чiтко бачив перешкоду i, попри це, цiлу секунду не вживав жодних заходiв. Пiлот наче задерев’янiв. Чому? Бо його мозок вiдмовлявся опрацьовувати побачене. Незважаючи на те, що зiр визнано основним органом чуття людини, очi насправдi е вельми ненадiйним джерелом iнформацii. Протягом секунди в головi Радислава снiгоочисника не iснувало з тiеi простоi причини, що його мозок вважав, що снiгоочисника не може, а точнiше – не мало би бути на дiючiй злiтно-посадковiй смузi. Хтозна, можливо, саме ця секунда мала вирiшальне значення. Першим зорiентувався Метью. – Снiгоочисник! – заволав другий пiлот, упiзнавши в громадинi iз розмитими обрисами машину для розчищення смуг вiд снiгу. Не чекаючи команди капiтана на скасування зльоту, вiн пересунув важелi тяги двигунiв уперед – на повну потужнiсть – до перемикача «TO/GA». Одночасно з рухом Метью Рiггсона в навушниках пiлотiв залунав переляканий голос диспетчера: – «Континенталь» 1419! Набирайте! Набирайте висоту!!! – хтось iз зали управлiння польотами спробував попередити екiпаж, сподiваючись, що пiлоти встигнуть вивести лайнер на друге коло. Радислав Ротко клiпнув i, все ще не до кiнця усвiдомлюючи чи, мабуть, не вiрячи в те, що вiдбуваеться, машинально спробував вiдповiсти: – Е-е… диспетчерська… – i згаяв ще пiвтори секунди. «ААРОН 44» секунду тому зi швидкiстю 135 вузлiв пролетiв над торцем посадковоi смуги 22L i, продовжуючи втрачати висоту, наближався до двох широких поздовжнiх рисок, що розташованi за триста метрiв вiд краю смуги i якими позначають точку торкання. Заснiжене летовище мелькало за вiкнами кабiни з кошмарною швидкiстю – ефект вiд зближення iз землею. На той момент висота лайнера над смугою була не вищою вiд семи метрiв – заледве висота двоповерхового будинку. Зрештою через двi з половиною секунди пiсля того як молодий Рiггсон самостiйно перевiв двигуни у злiтний режим, Радислав струснув зацiпенiння i гарячково скомандував: – Go around!!! Full power![42 - На друге коло!!! Злiтний режим! (англ.).] – одночасно тягнучи штурвал на себе. – Не знаю… Не йде! – злякано бовкнув другий пiлот, учепившись у штурвал. – Що?! – Ротко швидко зиркнув на важелi тяги бiля правого колiна, переконавшись, що обидва поставлено в крайню передню позицiю. Досвiдченому пiлоту знадобилась доля секунди, щоб збагнути: перемикач «TO/GA» активовано. «ААРОН 44» тим часом, пiдкоряючись командi з кабiни пiлотiв, слухняно задер носа i продовжував мчати вперед, витримуючи висоту 5 метрiв. Спрацював ефект екранування,[43 - Аеродинамiчний екран – ефект рiзкого збiльшення пiдйомноi сили крила пiд час польоту на невеликiй вiдстанi вiд поверхнi води або землi. Екранний ефект – та ж сама повiтряна подушка, тiльки сформована не шляхом надходження повiтря внаслiдок дii спецiальних механiчних пристроiв, а утворена потоком повiтря, що нагнiтаеться пiд крило динамiчно, пiд час руху лiтального апарата.] тобто вiдбивання повiтря, вiдтиснутого крилами до землi, назад i створення таким чином додатковоi пiдйомноi сили. Нетривале витримування лiтака на малiй висотi, спричинене екрануванням, трапляеться пiд час посадки будь-якого лайнера. До снiгоочисника лишалось трохи бiльше шестиста метрiв. – Не йде!.. – з вiдчаем повторив Метью. Радислав чи то не почув, чи то не зрозумiв другого пiлота. – Господи, не вбивай мене! – запанiкував другий пiлот. Одночасно iз розпачливим вигуком бельгiйця кабiну затопив гул двигунiв, що вийшли на повну потужнiсть. Стрiлки на цифрових дисплеях, що вiдповiдають параметрам N1 та N2, рвонули до позначок 100 %. «ААРОН 44» наче прокинувся, але висоти не набирав. Рiч у тiм, що вiдхiд на друге коло з гранично малоi висоти безпосередньо перед приземленням, коли вже прийнято рiшення i вiддано команду «Сiдаемо!», е напрочуд складним i стресовим маневром i для лiтака, i для членiв екiпажу. Навiть якщо вертикальну швидкiсть у моменти, що передували приземленню, було витримано в межах норми (3,5–4 м/с), двигуни лiтака не можуть забезпечити створення такоi тяги, яка б уможливила моментальне нiвелювання кiнетичноi енергii, спрямованоi до землi. «ААРОН 44» просiв, торкнувшись колесами смуги, i тут-таки, пiдхоплений двигунами, що ревли, перемелюючи снiг з чорнотою i вiтром, вiдiрвався вiд землi. – Метью, давай на себе! На себе-е!!! – закричав Радислав. Пiлоти щосили тягнули штурвали на себе. Борючись iз перевантаженням, що виникло через рiзку змiну напрямку руху, обое висунулися з крiсел i приклеiлися поглядами до вiкон, кожен зi свого боку, намагаючись понад високо задертим носом лайнера розгледiти, скiльки лишилось до снiгоочисника. Вiд дванадцятитонноi машинерii iх вiддiляло менше трьохсот метрiв. – Давай! Давай! Давай! Давай же, блядь! – на цей раз Радислав горлав украiнською, адресуючи своi слова не Рiггсоновi, а лiтаку. «ААРОН 44» став на крило i почав повiльно набирати висоту. Дуже повiльно. Із вiкон зали управлiння польотами за лiтаком невiдривно стежило кiльканадцять пар перелякано витрiщених очей. Посивiлий Гастон Лем’ер стояв, затуливши половину обличчя зведеними докупи долонями, i не дихав. Вiн намагався вiдвернути голову, але очi наче примерзли до снiгоочисника. Яскраве свiтло рулiжних фар украiнського лiтака затопило слiпучим полум’ям кабiну «?veraasen’а». Ноель Леграс, чорношкiрий водiй, злякано обернувся i закляк, побачивши, що з нутрощiв снiгового бурану на нього вивалюеться сорокатонний лiтак. Хлопчина обiсцявся i за мiкроскопiчну мить збагнув, наскiльки дрiб’язковими й марними були його хвилювання через Светлану. Тепер вiн готовий був на що завгодно, готовий був споглядати, як його колишню пасiю по три рази на день грають усi пiдстаркуватi менеджери «ArcelorMittal», аби лише не бачити того, що сунуло на нього iз розлючених небес. Ноель крутнув кермо праворуч, намагаючись прибрати снiгоочисник зi смуги, хоча в глибинi душi розумiв: маневр марний. Якщо лiтак не пiднiметься достатньо високо, зiткнення не уникнути: надто велика рiзниця у швидкостях лайнера та неповороткого автомобiля з довжелезним причепом. Вiдстань мiж «ААРОНом 44» i «?veraasen’ом» скоротилась до ста метрiв. Два турбовентиляторнi двигуни Д-436-44, розробленi Запорiзьким конструкторським бюро «Прогрес» i виготовленi на заводi «Мотор-Сiч», разом генерували 136 тисяч ньютонiв тяги – неймовiрна потужнiсть як для регiонального реактивного лайнера, але цього було недостатньо. Уже коли снiгоочисник щез iз поля зору, сховавшись за носом лiтака, Радислав Ротко подумав про завтрашню зустрiч в аеропорту iм. Шарля де Голля. Вiн прийде з квiтами. Чому вiн ранiше не подумав про квiти? З величезним букетом червоногарячих троянд! Маринi мае сподобатися. Чоловiк уявив, як пригорне й поцiлуе дружину, стисне вередливу Асю i тут же, просто в залi прильотiв, вручить Оленцi коробку з iPad’ом. Вiн мрiяв, як вони обiйматимуть його, щасливо посмiхаючись… Картинка не протрималася й секунди. Зникла, розсипалась, наче картковий будиночок. Коли Радислав востанне бачив снiгоочисник, той був надто, надто близько. «Усе, блядь, пиздець!» – торохнуло в головi пiлота. Не буде нiякоi зустрiчi! Не буде нiяких троянд. Оленка не дочекаеться планшетного комп’ютера. Марина не зiщулиться в його обiймах. Знаючи, що один iз бортових самописцiв веде запис розмов у кабiнi, Радислав захотiв щось сказати, швидко промовити щось таке, щоби потiм, коли записи розшифрують, його сiм’я зрозумiла, як сильно вiн iх любить i як за ними сумуватиме, хай де опиниться. Чоловiк промовчав, не дiбравши слiв. До зiткнення лишилося менше секунди. Гастон Луi Лем’ер заплющив очi, зрозумiвши, що борт 1419 не встигне набрати висоту i вiддалитись вiд землi на безпечну вiдстань. Ноель Леграс, зрозумiвши те ж саме, iстерично закричав i притиснув голову до керма. «ААРОН 44», помалу звiльняючись з обiймiв сили тяжiння, злетiв на чотири метри над смугою – майже достатньо, щоб перелетiти «?veraasen». Майже… Права стiйка шасi лiтака, практично одночасно з правим двигуном, врiзалася в кабiну снiгоочисника, розiрвавши метал, наче намоклий картон. Останнiм, що прозвучало в кабiнi авiалайнера, була спокiйна, навдивовижу суха i безбарвна, фраза Метью Рiггсона, другого пiлота: – Mam, je t’aime![44 - Ма, я тебе люблю! (фр.).] 11 Рiвно о двадцять другiй годинi чотири хвилини i двадцять секунд правий двигун «ААРОНа 44» розносить на друзки кабiну «?veraasen’а», перетворюючи на холодець голову i верхню частину тулуба Ноеля Леграса. Потрощенi лопатi вентилятора, шматки компресора та трубопроводiв розпорюють надвое праве крило авiалайнера. Хмара безформних уламкiв нищiвними бризками протинае розташований у крилi паливний бак. За тисячну долю секунди кiнетична енергiя деталей, що миттевiсть тому утворювали центральну частину крила та турбiну, перетворюеться на теплову, температура в роздертому баку стрибкоподiбно зростае до 400 °C, й авiацiйний гас, якого, зважаючи на невеликий час перельоту, залишилось чимало, вибухае. Через пiвсекунди вогонь пiд тиском проникае крiзь трiщини мiж крилом та фюзеляжем, пiдпалюючи рештки пального в головному баку. Центральну дiлянку «ААРОНа» поглинае вогняна куля. Зiткнення правого крила зi снiгоочисником створюе крутний момент, що зумовлюе розвертання лайнера впоперек злiтно-посадковоi смуги й одночасне втиснення його лiвим крилом у землю. Все разом – тиск i жар вiд вибуху, колосальнi iнерцiйнi сили, що виникли пiсля рiзкого розвертання, а також опiр крила, що вперлося в землю, – породжуе перевантаження, якi пiд час проектування «ААРОНа 44» не було передбачено. З моторошним скреготом лiтак розколюеться на три частини, руйнуючись у двох мiсцях: одна лiнiя розриву проходить за крилами, друга – за пiвметра до мiсця з’еднання крила iз фюзеляжем. Тим, хто летiв у хвостi лайнера, щастить. Через стрiмке гальмування й розвертання, сили, що дiють на цю дiлянку лiтака, е найбiльшими. Одинадцять пасажирiв i двое членiв екiпажу гинуть миттево, не встигнувши злякатися: iнерцiйнi сили настiльки потужнi, пiд iхньою дiею шийнi хребцi жертв розкришують, немов у каменедробарцi. Цi ж самi сили розвертають заднiй уламок «ААРОНа» хвостом уперед i тягнуть через заснiжене летовище на пiвдень, просто пiд ворота допомiжноi пожежноi станцii. Фюзеляж iз тринадцятьма мертвими тiлами, що перед розколом хапнув у розiрваних бакiв трохи гасу та вогню, вкриваеться плямами кволого полум’я. Пасажирам центральноi частини лайнера щастить менше. Вони переживають момент зiткнення, але вже наступноi митi пiдлога пiд ними вибухае, харкаючись полум’ям i гасом, заповнюючи кожен кубiчний сантиметр простору озвiрiлим вогнем, – детонуе центральний паливний бак. Дев’ятнадцятеро людей, вiдчайдушно волаючи, засмажуються живцем; вони не розумiють, що вiдбуваеться, але встигають усвiдомити, що по них прийшла смерть. У сiмох iз них, найвитривалiших, серця б’ються протягом п’яти секунд пiсля того, як шкiра прогорае до кiсток. Середнiй уламок «ААРОНа» пiдминае пiд себе рештки кабiни, грейдер «?veraasen’а» i, залишаючи позаду широкий вогняний слiд i шматки лiвого крила, котиться на пiвденний захiд, урештi-решт зупиняючись у центрi посадковоi смуги. Двадцятеро, що лишились у носовiй частинi лiтака, – сiмнадцять пасажирiв, старша стюардеса Веронiка Морель i пiлоти – мають найвищi шанси вижити в катастрофi. Носовий уламок вислизае iз розжареноi кулi, що заковтнула середню частину лайнера, не нахапавшись полум’я. Вiдколовшись, нiс лiтака мчить по снiгу паралельно iз рулiжною дорiжкою Новембер-Танго до смуги 04L-22R, поступово розсiюючи колосальну кiнетичну енергiю. На вiдмiну вiд хвоста в носовiй частинi «ААРОНа 44» немае рулiв висоти чи вертикального стабiлiзатора, що перешкодили б обертанню, й уже за кiлька секунд десятиметровий фрагмент фюзеляжу починае котитися, прокручуючись навколо своеi осi. Людей метеляе, немов у центрифузi. Найпершим гине молодий Метью Рiггсон. Ще пiд час зiткнення з «?veraasen’ом» паси безпеки не втримують тiло високого й худого другого пiлота, його тулуб прослизае вперед, i двадцятишестирiчний бельгiець врiзаеться головою в центральну панель кабiни. Вiд удару череп розкришуеться на дрiбнi осколки, половина з яких тоне в мозку. Двох пасажирiв, що сидiли на мiсцях 6А та 6С, разом iз сидiннями викидае через дiру у фюзеляжi. 6А вмирае миттево, ламаючи шию внаслiдок удару головою об землю. 6С приземляеться на плече, перекочуючись, пролiтае метрiв п’ятдесят i витягуеться на снiгу за кiлька крокiв вiд забризканоi палаючими уламками посадковоi смуги. Пiд час падiння бiдолаха ламае хребет у чотирьох мiсцях, через що лежить у немислимiй для здоровоi людини позi. Вiн скидаеться на викинуту у смiтник, нiкому не потрiбну стару ганчiр’яну ляльку. За секунду пiсля падiння 6С починае волати. Двое працiвникiв наземних служб, якi на момент катастрофи розчищали свiтловi табло на перетинi дорiжки Лiма-Ромео та смуги 04L-22R, згодом розказуватимуть: якби не бачили все на власнi очi, нiзащо не повiрили б, що людина може видавати такi звуки. Через шок i бiль зойки пасажира iз 6С змахують на поеднання десятикратно посиленого реву переляканого осла й скавулiння собаки, що потрапила пiд колеса вантажiвки. Крики тривають пiвхвилини, пiсля чого обриваються. Незважаючи на те, що решта, п’ятнадцятеро, пасажирiв опиняеться нiби в барабанi пральноi машини, що працюе на вiджим, вони все ще можуть вижити. І вони вижили б, якби перед зiткненням з «?veraasen’ом» усi п’ятнадцятеро були пристебнутими до крiсел. У салонi будь-якого лiтака трапляються розумники, якi презирливо пирхають, коли вмикаеться табло «Застебнути ременi». Чи то пiд час зльоту, чи то пiд час заходу на посадку завжди е «героi», що летять непристебнутими, бо, мовляв, нiчого з ними не станеться й узагалi правила безпеки написано для мудакiв. У носовiй частинi «ААРОНа», що вiддiлилась вiд сповитого полум’ям центрального уламка, таких аж трое: мiсця 2А, 3С i 4Е. Пiсля зiткнення вiдiрваний фрагмент фюзеляжу, перекочуючись, мчить полем. Пристебнутих людей то притискае до крiсел, то тягне iз них геть. Вони переляканi до смертi й добряче потовченi, але живi… поки салоном не починають лiтати трое довбнiв, якi вважають себе розумнiшими за проектувальникiв лiтакiв. Пiд час першого оберту пасажирiв 2А, 3С та 4Е виривае з крiсел i з силою торохкае об дах салону. Вони швидко конають, потрощивши шиi i розбивши голови, однак iсторiя на цьому не закiнчуеться. Пiд час наступних обертiв фюзеляжу iхнi мертвi тiла продовжують лiтати салоном, наче гумовi снаряди, зриваючи голови, проламуючи груднi клiтки i градом ударiв забиваючи на смерть пристебнутих пасажирiв. За хвилину, на момент зупинки передньоi частини лайнера мiж дорiжкою Альфа-Хотел i смугою 04L-22R, iз п’ятдесяти двох пасажирiв i членiв екiпажу рейсу 1419 живими лишаються тiльки четверо: командир екiпажу Радислав Ротко, стюардеса Веронiка Морель i двое пасажирiв, що спромоглися вцiлiти пiд час колотнечi в носовiй «центрифузi» – юрист-коротун iз мiсця 1А i невисока тринадцятирiчна школярка з мiсця 5G. Усi четверо в надзвичайно тяжкому станi. …У захiднiй частинi аеропорту Париж-Пiвнiч повiтря розтинае завивання сирен. Вiд головноi пожежноi станцii, затоплюючи хуртовину пульсуючим синiм свiтiнням, до мiсця аварii поспiшають пожежнi машини. Незаймано-бiла завiрюха змiшуеться з густим чорним димом. Роздiл ІІ 12 13 лютого 2013, 23:04 (UTC +2) Печерськ, Киiв У спальнi панувала темрява – крiзь щiльно запнутi портьери не пробивався жоден промiнь. Монолiтну пiтьму розбавляли лише зеленкуватi цифри електронного годинника, що стояв на тумбi наполовину розвернутим до лiжка. Анатолiй Захарович Рева глухо зiтхнув, розклепив очi i глипнув на складенi з кислотно-зелених рисочок цифри, якi, здавалося, повисли в темрявi. 23:04. «Уже ж був заснув…» – сердито подумав чоловiк, масуючи лiву частину грудей. З рота неприемно тхнуло алкоголем. Важкiсть, що розповзалась по тiлу вiд грудей до кiнцiвок i вгору по шиi, наштовхнула на думку про те, що його розбуркала чергова екстрасистолiя[45 - Екстрасистолiя – несвоечасне скорочення серця чи окремих його камер. Вияви екстрасистолii: коротка пауза у серцебиттi, надалi – потужний компенсаторний викид кровi, що iнодi спричиняе виникнення неприемних, можливо, болючих вiдчуттiв. Екстрасистолii трапляються у 60–70 % людей. Факторами ризику появи екстрасистолii е стрес, курiння, а також уживання алкоголю, мiцного чаю й особливо – мiцноi кави.] – серце завмерло на хвильку, а тодi, немов схаменувшись, гупнуло з подвiйною силою, викликавши малоприемне вiдчуття, яке Анатолiй Рева про себе називав «важкою кров’ю». Таке визначення навряд чи припало б до смаку кардiологам, адже екстрасистолii i супутнi iм проблеми нiяк не пов’язанi з кров’ю, однак щоразу пiсля потужного компенсаторного «бух!», що стрясало груди, Ревi здавалося, наче його кров загусае, важчае, перетворюеться на клейкувате желе, через що серце не може ii проштовхнути й ошалiло буцкае, прокочуючи задерев’янiлими артерiями ударну хвилю. Останнiм часом екстрасистолii почастiшали, особливо посеред ночi, хоча Захарович тим не переймався. У груднi йому виповнилося шiстдесят два – нiчого дивного в тому, що серце почало вередувати. Крiм того, Анатолiй Рева знав, що самi по собi екстрасистолii не е небезпечними: вони, очевидно, передвiсники серйознiших проблем iз серцем. От тiльки скiльки йому там залишилось. Рева думав, що коли тi серйознi проблеми виникнуть, йому й так прийде час помирати. 23:04… Нiколи ранiше вiдчуття «важкоi кровi» не пiдкидало його так рано. Зазвичай екстрасистолii починали гупати пiд ранок, приблизно мiж четвертою та п’ятою годинами. А сьогоднi Реву розбудило до пiвночi. Щойно подумавши про це, Анатолiй Захарович збагнув, що на цей раз усе iнакше. Важкiсть у руках е, а пришвидшеного ритму немае. Вiн насилу вловлював серцебиття пiд рукою, що масувала зажирiлi груди. Удруге тяжко видихнувши, Рева ривком сiв на лiжку, пiдтягнувши ступнi до великого живота. «Що за фокуси?…» – сонливiсть наче вiтром здуло. Незнайоме вiдчуття – особливо незнайоме вiдчуття в дiлянцi серця – будь-кого насторожить. «А раптом так починаеться iнфаркт?» Чоловiк приклав великий палець до лiвого зап’ястка. Серце клацало рiвно, але кволо. Вiн кiлька разiв глибоко вдихнув i видихнув, вiдчуваючи, як серцевий ритм сповiльнюеться, а удари сильнiшають. Нiби все нормально, це точно не iнфаркт, та неспокiй не вивiтрювався. Рева щось вiдчував, щось гнiтило його, хоч i не мiг утямити, що саме. «Мабуть, якась херня наснилася», – вирiшив Анатолiй Захарович i тут-таки почув, як внутрiшнiй голос, протискуючись крiзь трансформаторне гудiння в головi, насмiшкувато припустив: «…а може, хтось просто перебрав…» Рева гнiвно хекнув i по-бичачому мотнув головою. Бути такого не може! Звiсно, вiн добряче заклав за комiр – протягом цiлого дня пiсля повернення з Францii все керiвництво АНТК iм. Аронова пиячило по-чорному. Рева вихлебтав коньяку та вiскi не менше за iнших, значно молодших колег, але мiру свою знав. Власне, Захарович мiг пити, як верблюд, що мiсяць без передиху чвалав пустелею, i при цьому практично не п’янiти, чим дуже пишався. Анатолiй належав до вимираючого виду функцiонерiв, виплеканих у перiод дрiмучого застою в СРСР: вимогливий, вiдповiдальний, вiдданий роботi, – зазвичай вiн не вживав. Зате коли в АНТК iм. Аронова завершували випробування щойно збудованого лiтака, коли чергове дiтище концерну пiсля сотень прискiпливих тестiв та перевiрок отримувало сертифiкат типу i керiвники пiдроздiлiв збирались за одним столом, щоб вiдзначити успiх, директор починав жерти в три горла, вливаючи в черево таку кiлькiсть алкоголю, яка будь-який iнший органiзм увергнула б у безпробудну кому. На роботi наприкiнцi 90-х хтось навiть вигадав анекдот: «Знаете, чому в Захаровича у дворi немае бомжiв?… Бо коли вони йому набридли, вiн почав з ними бухати, i бухав, аж поки не перепив усiх до смертi». Середа, 13 лютого – наступний день пiсля початку комерцiйноi експлуатацii лiтакiв «Аронова» компанiею «Франс Континенталь», – була саме тим днем, коли пан Рева дав собi волю i розслабився на повну. Авiатори почали пиячити о десятiй ранку i до дев’ятоi вечора спорожнили пiвтора десятки пляшок французького коньяку, серед яких був i «Courvoisier», i «Hennessy», i навiть одна пляшка «Remy Martin Louis XIII» за цiною двадцять чотири тисячi гривень. Поки шофер завозив боса на квартиру, Рева пiдрахував, що за день вони висмоктали пiйла тисяч на сто. (Захарович вирiшив не iхати до Іванковичiв, села неподалiк одеськоi траси на пiвднi вiд Киева, де рiк тому збудував собi розкiшний особняк. Рева передбачав, що його дружинi буде глибоко по цимбалах, що вони там запустили у Францii, i вона, побачивши, у якому станi причвалав ii благовiрний, поза всяким сумнiвом, влаштуе йому завершальну сцену з фiльму про останнi днi Помпеi. Захаровичу було i зле, i добре водночас, вiн не хотiв нiяких сцен, нiякоi Помпеi, через що слушно розсудив, що краще переночувати в киiвськiй квартирi, розташованiй на сiмнадцятому поверсi висотного будинку за кiлькасот крокiв вiд станцii метро «Печерська».) Порiвняно iз сьогоднiшньою гулянкою вчорашня вечiрка, органiзована французами у великiй залi для нарад на другому поверсi головного офiсу «Франс Континеталь» у Парижi, виглядала дешевим ранком для дошкiльнят. Чи то через вроджену европейську скнарiсть, чи то з яких-небудь iнших причин керiвництво компанii влаштувало для украiнськоi делегацii шведський стiл iще бiльш убогий, нiж той, який пропонували пасажирам у залi вiдправлень аеропорту Париж-Пiвнiч. Із закусок були лише фрукти й мiкроскопiчнi канапки, такi крихiтнi, що навiть найбiльша в довжину ледве перекривала двi фаланги вказiвного пальця. (Пiзнiше на борту «ААРОНа 44» VIP-конфiгурацii, що перевозив членiв правлiння АНТК iм. Аронова та пiвдесятка лояльних журналiстiв назад до Украiни, тверезий i тому трохи злий Григорiй Авер’янов – права рука Анатолiя Реви, перший вiце-президент i за сумiсництвом виконавчий директор транспортноi авiакомпанii «Авiалiнii Аронова» – раз по раз повторював, що «…хай би в тих жабоiдiв цюцюрки були, як отi бутерброди», провокуючи напади реготу у всiх, хто був на лiтаку. Смiх спричиняла не сама фраза, а те, як Авер’янов ii проказував. Росiянин за походженням, Григорiй Авер’янов, хоч i змiг вивчити украiнську, але досi говорив з акцентом i з натугою вимовляв неслухняне украiнське слово «цюцюрка».) З алкоголем на французькiй вечiрцi зовсiм не склалося. На вибiр пропонували недоречне для зимовоi пори року мартiнi, кислувате п’ятиеврове вино або вичахле шампанське, й – о, Боже, у самому серцi Францii! – жодноi пляшки марочного коньяку. Останнього Рева французам не пробачив. Вилучивши момент, коли вони з Гуерiном опинилися вiч-на-вiч, Анатолiй Захарович натякнув директору, що «Франс Континенталь» з такоi нагоди могла б розщедритися на дорожчу випивку. Жан-Робер здивовано глипнув на украiнського колегу i нiчого не вiдповiв. Вiн не зрозумiв, або вдав, що не зрозумiв Реву. Сидячи в позi Будди посеред свiжозастеленоi, ще не вим’ятоi постелi, президент Державного пiдприемства «Аронов» iз незрозумiлою для себе самого зловтiхою пригадав, що майже весь полiт до Киева вони з колегами тiльки й говорили, що про скупiсть французiв. – Свинство, – грузнучи в одному з глибоких шкiряних крiсел, розмiщених уздовж бортiв VIP-лiтака, бiдкався Захарович. – Ти розумiеш, Гришо, натуральне, бляха, свинство! Хер з ними, з бутербродами! Але алкоголь?! Ти таке колись бачив, Гришо? Як у столовiй! – Пф-ф, навiть згадувати не хочеться, Захаровичу, – пiдтакував Авер’янов. – Невже так важко було накрити нормальний стiл?… Гриша Авер’янов, надимаючи щоки, кивав. Зате в Украiнi авiатори надудлилися i за себе, i за французiв. Згадка про те, як смачно пройшов день, остаточно розвiяла незрозумiлу тривогу. Анатолiй нiжно погладив волохатий живiт i на хвильку поринув у роздуми: «Дивина яка… – фiлософствував Рева, промацуючи набряклими очима щiльну, схожу на чорний шовк, темряву у спальнi, – i чо’ воно так? Така нацiя, такi напоi, а пити зовсiм не вмiють. Не цiнують… – плачливе зiтхання. – Куди тим французам до нас». Переконавшись, що сонний, насичений етиловими випарами мозок здiйняв фальшиву тривогу (iз серцем нiчого лихого не коiться), Анатолiй позiхнув i вiдкинувся на подушку. В ту ж мить у животi заклекотало, немов у чайнику, що закипае, i до горла пiдступив терпкий ядучо-кислий клубок. «Ого, якi фiнти!» – Захарович наморщився, машинально стискаючи губи та блокуючи стравохiд. «Фiнти» йому явно не сподобалися. Знехотя вiн визнав, що переоцiнив власнi сили й iз органiзмом не все так добре, як би йому хотiлося: чорт забирай, вiн таки перепив! За свое життя Анатолiй Рева лише раз блював, перебравши горiлки; було це давним-давно в далекому 1965-му, коли Толiк навчався у 8-му класi житомирськоi середньоi школи № 2. Вiдтодi Толiк, по-перше, навчився правильно пити, закусюючи; а по-друге, набрав маси – нинi Рева важив центнер iз лишком, що вiдчутно пiдвищило здатнiсть органiзму всотувати алкоголь без руйнiвних наслiдкiв для тих, хто навколо цього органiзму знаходиться. Утримавши вiдрижку пiд кадиком, Анатолiй Захарович спробував заплющити очi. Вiд того тiльки погiршало. Голову закрутило скаженим вихором, на секунду Захаровичу здалось, наче щось вирвало його з теплоi спальнi й вкинуло в тельбухи невидимого торнадо. Темрява пiдсилила просторову дезорiентацiю, i Рева взявся нестямно жмакати долонями простирадло, вiдчуваючи, як блювотиння теплою в’юнкою змiею лiзе вгору стравоходом. «Ну, ти подивись! Дожився!» – викривив губи, вiдкривши частокiл мiцно зцiплених зубiв; Захаровичу стало гидко й трохи соромно через те, що от-от повториться дiйство, якого не траплялося з 8-го класу. А тодi вiн згадав про хрумкi, незайманi простирадла (у квартирi на Печерську, по сутi, нiхто не жив; улiтку тут зупинялась, повертаючись iз навчання з Лондона, його дочка вiд першого шлюбу, два чи три рази протягом року ночував вiн сам, а решту часу житло пустувало) й уявив, що влаштуе йому дружина, якщо вiн зронить кiлька «кулеметних черг» просто посеред чистенького лiжка. Рева запанiкував; не розцiплюючи зубiв, вiн скинув ковдру, скочив на ноги i, шльопаючи босими ступнями по дорогому паркету, побiг до ванноi. Повернення у вертикальне положення i яскраве свiтло, пiдсилене глянцевими бiлими кахлями ванноi кiмнати, дозволили Анатолiю швидко оговтатися. «Темрява! Все через кляту пiтьму», – зрозумiв вiн. Щойно очi змогли зачепитись за який-небудь орiентир i послати до мозку недвозначну iнформацiю про мiсце розташування тiла в просторi, вестибулярний апарат вгамувався i нудоту нiби рукою зняло. Хоча в животi, пiд дiафрагмою, досi глухо клекотало. Ванна блищала чистотою. Спираючись на вмивальник, Захарович роздивлявся власне вiдображення у дзеркалi: набубнявiлi мiшки пiд очима, неохайна злежала щетина, посiченi капiлярами очнi яблука. – Яка пика… яка пика… Ви тiльки погляньте, панове! – крiзь зуби з’ехидничав вiн. – У темному пiд’iздi не вiдрiзниш вiд задницi! Блiдо-жовту шкiру обсипало бордовими крапками. На вилицях цятки проступили настiльки щiльно, що практично зливались у суцiльнi латки. Дружина постiйно торочила, що в нього пiдвищений тиск, але Захарович уперто не йшов на прийом до кардiолога. Ну, наче вiн не знае, що в нього тиск! Упродовж тих трьох мiсяцiв, поки тривали переговори з «Франс Континенталь», його не раз припирало, часом по двiчi на день: зашийок наливався свинцем, зазвичай набряклi, завтовшки з олiвцi вени на тильних боках долонь ставали тоншими за нитки, а в головi гуло так, що вуха закладало. Аби вона знала про екстрасистолii, то взагалi згризла б його до хребта. Захарович опустив погляд на раковину, проте не вiдходив вiд дзеркала, дослухаючись до органiзму. Нових позивiв до блювання не було. Не вiдчувалося запаморочення чи нудоти. Вiн почувався добре, наскiльки добре може почуватись шiстдесятидворiчний чоловiк, який увесь день пиячив, а потiм невiдь через що пiдiрвався з лiжка, проспавши менше години. Усе ж, помiркувавши, Рева вирiшив не ризикувати. Попри всi досягнення й регалii, незважаючи на показну суворiсть у спiлкуваннi з пiдлеглими, президент-генеральний-конструктор ДП «Аронов» не був надмiру пафосним, глибоко в душi лишаючись звичайним хлопцем iз села (батьки Толiка переiхали до Житомира, коли малий перейшов до п’ятого класу). Захарович вiдступив на крок вiд рукомийника, розвернувся i став на колiна, правою рукою обхопивши унiтаз. По тому схилив обличчя над «фiлософською чашею», рiшучим рухом застромив два пальцi лiвоi глибоко в горлянку i гучно виригав, обдавши долоню гарячим блювотинням. – Отак краще, старий дурню, – пробурмотав вiн, вiддихуючись. – Значно краще, – з пальцiв стiкав густий коричнюватий слиз. – Тепер можна й поспати. Секунд п’ятнадцять вiн стояв, згорбившись над унiтазом, упершись лiктями в обiдок i тупо дивлячись на оббльовану руку. Потiм рвучко пiднявся, витер туалетним папером лице й долоню i натиснув на кнопку зливу. Зашумiла вода. Вимкнувши свiтло, Захарович почовгав назад до спальнi. Годинник показував 23:16. Минуло дванадцять хвилин iз часу катастрофи «ААРОНа 44», бортовий номер F-CGZE, хоча Захарович цього, певна рiч, не знав. На цю мить Жерар Пеллерiн, зважаючи на те, що Гастон Луi Лем’ер перебував у станi, близькому до кататонiчного ступора, перебрав керiвництво аеропортом Париж-Пiвнiч на себе й уже знав, що в катастрофi рейсу 1419 загинуло не менше тридцяти людей: рятувальники встигли витягти з-пiд уламкiв три десятка понiвечених тiл. Перед тим як улягтися на лiжко, Рева переконався, що обидва його мобiльнi телефони вимкнено. Чоловiк досi не мiг збагнути, що розбудило його (а щось же мало розбудити!..), i тому вiдчував легке пригнiчення. Страшенно хотiлося виспатись. Лежачи на спинi й зануривши погляд у чорноту, за якою ховалася стеля, Захарович примусив себе думати про щось хороше. Наприклад, про те, чи дадуть йому Героя Украiни за оборудку iз французами. Майже напевно, що дадуть. Чорти б вас усiх ухопили, кому, як не йому? Нiколи ранiше европейська авiакомпанiя не лiтала на спроектованих i виготовлених в Украiнi лiтаках… 13 13 лютого 2013, 23:04 (UTC +2) Микiльська Борщагiвка, Киiв О 23:04 Дiану Столяр розбудило морозне поколювання мiж лопатками – хтось наче дмухнув холодним повiтрям вiд шиi вниз уздовж хребта. Вона звела голову i перелякалась, схопивши руками порожнечу там, де мав би бути ii син. Та вже наступноi митi заспокоiлась: Даня повзав по дитячому гумовому килимку за два кроки вiд дивана, на якому вона дрiмала. За пiвметра вiд хлопчика, аристократично схиливши кошлату голову, сидiв Грубодупенко, задерикуватий i свавiльний котяра, який, як завжди, о дев’ятiй повернувся з гульок вечеряти. Попервах, три роки тому, коли Дiана пiдiбрала його на смiтнику бiля пiд’iзду, Грубодупенко був милим i пухнастим кошенятком, якого в перший же день пiсля «всиновлення» нарекли Рижиком. Жiнка якось прогавила той момент, коли Рижик вимахав в абсолютно некеровану шестикiлограмову звiрюгу з очевидним нахилом до насильства i деспотичними замашками, якого ненавидiли всi коти й сусiди в радiусi трьох кварталiв. Грубодупенком його почали величати на другому роцi життя, i вiдтодi ця кличка повнiстю затерла «ванiльне» перше iм’я, дане пiд час «усиновлення». «Господи», – Дiана зиркнула на настiнний годинник i зрозумiла, що, сидячи, проспала цiлу годину. Вона присiла на диван заколисувати меншого сина вiдразу по десятiй вечора, а потiм… вирубилась. Жiнка провела рукою перед очима i клiпнула, переконуючись, що iй не ввижаеться: Грубодупенко притих навпроти Данила i зацiкавлено спостерiгае, як малюк граеться камiнцями, привезеними з минулорiчноi, першоi у його життi поiздки до моря. Десь пiвроку тому Даня, пiдкоряючись притаманнiй його вiковi непереборнiй жазi пiзнавати свiт, ледь не задушив Грубодупенка. Не зi зла, просто перевiряв, скiльки коти можуть витримати без повiтря. Рудого врятував збiг обставин. Дiана смажила рибу на кухнi, дивуючись, куди запропастився котяра: зазвичай пiд час приготування вечерi його вiд стола бульдозером не вiдтягнути, тим бiльше, коли готують рибу, а тут – навiть не нявкне. Непокоячись, що рудий бандит якимось чином прослизнув на балкон, звiдки успiшно спiкiрував на подвiр’я, вона почала його кликати… За хвилину до того Даня заскочив кота сплячим i, скориставшись такою кричущою безпечнiстю, розпочав експеримент. Почувши голос мами, вiн утямив, що iй потрiбен котик, i приволiк Грубодупенка на кухню, так би мовити, не припиняючи процесу – не розчiплюючи рук. На той момент, коли хлоп’я пiдступило до плити, гордовито виставивши (все ще тримаючи за шию) кота перед собою, Грубодупенко здався – припинив пручатися. – Иця! Ма! Инiс… Иця! Иця! Лiве око Грубодупенка страхiтливо випирало з очницi (праве вiн утратив пiд час бiйки iз сусiдським котом), переднi лапи безсило звисали вздовж тiла, заднi волочились пiдлогою. – Даню! – Дiана не знала, смiятись чи плакати, видираючи зм’якле тiло з рук сина. – Вiдпусти! Так не можна – задушиш його!! Грубодупенко оклигував пiвдня. Через тиждень пiсля невдалоi спроби асфiксii сталась нова ескалацiя конфлiкту. Вiдтодi, як навчився ходити, Даня не давав спокою Грубодупенку: бувало, що по кiлька разiв на день заганяв кота пiд диван, а потiм сам же намагався його звiдти витягти. Проблема полягала в тому, що диван був низьким, шестикiлограмовий котяра ледве залазив пiд нього, а це означало, що Данило оббiгав довкола канапи швидше, нiж кiт пiд нею крутився. Одного чудового червневого дня Даня загнав Грубодупенка пiд диван, зайшов з тилу i спробував витягти за хвiст. Кiт шипiв i борсався, хлоп’я нiяк не могло вхопити хвоста, а тому просунуло ручку глибше i вчепилося в те, що в Грубодупенка пiд хвостом. До цього моменту, попри кепський характер, Грубодупенко не займав дiтлахiв, певно, не вбачаючи в них достойних суперникiв, а можливо, усвiдомлюючи, що людськi дитинчата поводяться так нахабно не вiд великого «ума» i iм слiд пробачати. Зате пiсля того як Даня спробував витягти його з-пiд канапи за яйця, ера пробачливого нейтралiтету скiнчилася… Даня ревiв голоснiше за сирени, якими сигналiзували про налiт нiмецьких бомбардувальникiв пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Чути було на весь пiд’iзд. Коли налякана до смертi Дiана ввiрвалась у кiмнату, Грубодупенко сидiв у хлопчика на головi й ошалiло кусався. Вiддерши кота вiд роздряпаноi голiвки, жiнка подякувала Боговi, що малюк залишився зi скальпом. З того часу Данило i Грубодупенко перебували в станi холодноi вiйни, тож Дiана неабияк здивувалась, побачивши, що кiт i хлоп’я вмостились на вiдстанi пiвметра, не виявляючи агресii. За той час поки вона клювала носом на канапi, впершись пiдборiддям у груди, ця парочка могла перетворити спарену з кухнею кiмнату на декорацii для фiльму про облогу Сталiнграда, але цього не сталося. Даня бавився камiнцями, а кiт наглядав за ним, неначе паж за родовитим шляхтичем. Дiана страшенно не любила, коли Данило вивалював на пiдлогу пiвкiлограма дрiбних мушель i камiнчикiв, оскiльки малий нiколи сам iх не прибирав, i потiм камiнцi валялися по всiй квартирi – у складках дивана, у лiжках, в одязi, у взуттi, у чашках i тарiлках, необачно залишених на критично малiй висотi (протягом перших двох iз половиною рокiв шлюбу, коли стосунки у сiм’i були вiдносно нормальними, вони з чоловiком називали цю висоту «межею тотального винищування» – висота табуретки плюс п’ятдесят сантиметрiв: будь-яка рiч, залишена нижче цiеi позначки, мала зникаюче малi шанси зберегти структурну цiлiснiсть), але не забороняла сину ними гратися. Майже три мiсяцi Дiана самотужки давала раду собi, двом малолiтнiм шибайголовам i напiвдикому забiяцi-коту. Вона готова була дозволити iм гiвном бавитися, аби лише викроiти хвилинку вiльного часу та зайнятись своiми справами або просто вiдпочити. – Дань… – притишено покликала жiнка. Нуль на масу. – Данило! – голоснiше й суворiше, та все ж не настiльки голосно, щоб розбудити старшого – чотирирiчного Артема, який уже двi години, як бачив сни в лiжечку. – Час спати. Грубодупенко блимнув единим оком на хазяйку, кiлька разiв лизнув плече, пiдвiвся i перевальцем почалапав у напрямку батареi. Мовляв, пост здав, приймай спиногриза, за час чергування надзвичайних подiй не трапилося. Данило повернув до мами зосереджене личко i пролопотiв: – Амi, амi! Ла-ли… аюся, – а тодi дуже чiтко й захоплено: – Мо-ре! За мiсяць Даниловi виповниться два роки, але вiн досi не розмовляе. Точнiше – вiн говорить дуже багато як для дворiчного, але нiхто його не розумiе. «Море» було його першим словом, i поки що одним iз двох, значення яких можна було зрозумiти, не звертаючись за допомогою до логопеда чи команди дешифрувальникiв iз СБУ. Другим словом було «Гена» – таткове iм’я. І це бiсило Дiану, доводило ii до сказу, бо слово «мама» з невiдомих причин Даня iгнорував. Вiн знав його, розумiв, що воно означае, але чомусь вимовляв неохоче. – Так, море, – усмiхнувшись, повторила Дiана. – На морi було гарно, правда? – але посмiшка згасла, щойно погляд пробiгся по розсипаних на пiдлозi морських камiнцях. Ще одна причина, через яку жiнка незлюбила гальку й мушлi (i про яку навмисно уникала думати), полягала в тому, що камiнцi Даня назбирав з Геною, i саме Гена наполiг, щоб вони притягли весь цей баласт додому. – Ходи до мене, – вона простягла руки, запрошуючи сина до себе на колiна. Спроба № 2: можливо, цього разу вдасться заколисати бешкетника ранiше, нiж заснути самiй. – Амi! Мо-ре! Аюся, – Даня насупився, показуючи, що не хоче спати, а хоче гратися. – Гаразд, добре, можеш взяти камiнцi iз собою. Малюк просяяв, компромiсний варiант його цiлком влаштовував, на мить зосередився, вибрав два гладенькi камiнцi (один завбiльшки з куряче яйце) i тiльки тодi полiз до мами на колiна. – Море… – прошепотiв вiн, умощуючись зручнiше. Це слово не сходило з його вуст iз серпня минулого року: враження вiд тритижневого вiдпочинку у Феодосii були настiльки сильними. Для Дiани воно стало болючим нагадуванням про останнi сонячнi днi у сiм’i, про час, коли все було нормально, не те щоб добре, але о’кей – як у всiх; коли Гена ще був поряд i одна згадка про його довгообразне обличчя не викликала в неi рвотного рефлексу. Куди не глянь, усе нагадувало про Гену. Дiана починала тихо ненавидiти свое житло – затишну двокiмнатну квартирку у ведмежому закутку на пiвденному заходi Киева. Все в нiй, абсолютно все – посуд, меблi, запахи, навiть подряпини на стiнах, – наче електромагнiт, вiдхиляло ii думки i воскрешало в пам’ятi образ чоловiка. Зрештою, а чого вона хотiла? Не минуло й трьох мiсяцiв вiдтодi, як вона випакувала Геннадiя. Заколисуючи сина (Даня згорнувся клубочком, стискаючи в долонях по камiнчику i з останнiх сил намагаючись не заснути), Дiана прикусила губу. Рiшення спровадити чоловiка не було поквапливим, вона гарно все обмiркувала й зважила, та, попри це, щойно за Геною, грюкнувши, зачинилися дверi, пошкодувала про те, що вчинила. Сумнiви не полишали нi на мить, пiдлотнi думки «а що якби…» i вдень, i вночi розпирали зсередини голову. Неймовiрно важко жити, продовжувати займатись буденними справами, терзаючись через вимушений, малоприемний вчинок, i водночас iз цим усвiдомлювати, що iнших варiантiв не було: вона не могла не вигнати того телепня. Просто не могла. Навiть зважаючи на те, що п’ять рокiв була з ним у шлюбi i народила вiд нього двiйко дiтей – двох чудових, але таких рiзних хлоп’ят. Дiана нiзащо не наважилася б вказати Генi на дверi, якби не вiрила, що вiн не спробуе повернутися. І Гена справдi пробував, разiв п’ять чи шiсть. Спершу – через тещу, Дiанину маму, котра мала слабкiсть до поетiв i завжди ставала на бiк зятя (чим, природно, дратувала дочку). Всi спроби з трiском провалилися. Потiм – намагався дотелефонуватись, але Дiана вперто не вiдповiдала. Коли стало зрозумiло, що поговорити по мобiльному не вийде, Гена вирiшив перехопити Дiану на дитячому майданчику, але жiнка вiдвернулась i, тягнучи за собою здивованих хлопчакiв («Гена! Гена!» – кричав молодший; старший тiльки вдома запитав, чому вони не можуть побачитися з татком), швидко закрокувала геть. За iронiею долi Гена полишив спроби примиритися якраз тодi, коли Дiана готова була йому пробачити. Востанне вiн дався знати 2 сiчня i, певно, шокований тим, що дружина таки вiдповiла, довго мовчав. Зрештою задерев’янiлим вiд похмiлля язиком вiн пролепетав куце привiтання, а наприкiнцi ледь чутно проказав: – Я люблю тебе, Дiано. – Це минеться… – вiдповiла вона i поклала трубку. На очi навернулися сльози. Дiана не любила його, давно не любила. Не можна мати до людини теплi почуття пiсля п’ятьох рокiв спiльного з нею життя, котре й спiвiснуванням не назвеш, радше якоюсь аномальною формою симбiозу мiж представниками одного виду; особливо, коли едина здiбнiсть цiеi особини, що хоч трохи заслуговуе на увагу, – це недовершене вмiння римувати слова; особливо, коли протягом останнiх двох рокiв ця людина почала регулярно зазирати в пляшку, шукаючи натхнення (писака недороблений), i особливо пiсля того, що сталось на тому клятому сайтi. І все ж вона бажала, щоб Гена повернувся. Хочеш ти цього чи нi, але рiка, яку називають часом, упродовж п’яти рокiв залишае в тобi чимало намулу. За п’ять рокiв людина, що постiйно товчеться поруч, обплiтае тебе зв’язками-щупальцями i немае способу враз обiрвати цi зв’язки. Особливо, коли у вас двiйко таких чудових дiтлахiв. Дiана знала, що навряд чи надалi поважатиме Геннадiя як чоловiка, про секс iз тим засранцем узагалi не йшлося (о-о, нi, дзуськи! не в цьому життi i не на цiй планетi!..), але й життя без нього не уявляла, крiм того, зараз iй, як нiколи, потрiбна допомога. Жiнка вирiшила, що пiд час наступноi спроби обов’язково пробачить Геннадiя, однак… наступноi спроби чоловiк так i не зробив. Пiсля 2 сiчня Гена бiльше не приходив, не телефонував i не намагався зв’язатися з нею через родичiв. Даня позiхнув, роззявивши рота, наче удав, хоча очей уперто не стуляв. – Данило Геннадiйовичу, ви спати збираетесь чи нi? – Аюся! Ати-ати, – вiдповiдь нiбито виглядала ствердною, от тiльки головою хлоп’я гойдало заперечно. – Спи. Заплющуй оченята i спи. А то зараз iз коридора прийде старий дiд i забере тебе у свiй мiшок! Данило Геннадiйович умить склепив повiки, аж лоб побрижився. Крихiтнi пальцi конвульсивно стиснули гладенькi камiнцi. «Як добре, що ця дурнувата оповiдка поки що дiе», – подумала Дiана. Зi старшим це вже не проходило. Правда, старший укладався без проблем. Через кiлька хвилин, так i не випустивши з рук камiнцi, Даня заснув. Жiнка вiднесла його до спальнi й уклала на завеликому поки що лежаку. Кiлька секунд постояла, милуючись по черзi обома синами, що спали на зiставлених упритул лiжках, пiдiткнула ковдру Артемовi i повернулась до великоi кiмнати. Дiана вилiзла з ногами на диван, задерла голову на годинник, а тодi похмуро зиркнула в напрямку кухнi. Треба змусити себе насмажити на ранок котлет. Завтра необхiдно стiльки всього встигнути! Наступного тижня Дiана виходить з декретноi вiдпустки i повертаеться на роботу. До народження Артема вона працювала менеджером зi зв’язкiв з iноземними замовниками у вiддiлi маркетингу, продажу та пiсляпродажного обслуговування ДП «Аронов». Займалась просування «ААРОНа» на европейському ринку, зокрема у Францii, бо у школi, крiм англiйськоi, вивчала французьку. Два днi тому, у понедiлок, iй зателефонував начальник вiддiлу i розповiв, що на носi контракти з Болiвiею, «Cubana» замовляе ще п’ять лiтакiв, а це означае купу паперовоi роботи, i ненав’язливо натякнув: якщо хоче повернутися, то мусить виходити зараз, через пiвроку чи навiть через мiсяць ii не чекатимуть. Начальник безцеремонно пояснив, що пiсля смертi ii батька, Родiона Столяра, нiхто не триматиме Дiану в ДП «Аронов» просто так. Жiнка образилась, але погодилась, розумiючи, що не зможе вiчно жити на отриманi у спадок вiд батька грошi, ба навiть зрадiла, оскiльки протягом останнiх трьох мiсяцiв домашня рутина кiсткою стала в горлi. Без Гени вона поволi перетворювалась на вдосконалену модифiкацiю кухонно-прибирально-за-дiтьми-доглядального комбайна. Дiана вiдвела погляд вiд кухнi i спробувала вiдтiснити думку про те, що треба ставати до плити: з наступного понедiлка вона на роботi, вранцi слiд вiдвести малих у дитсадок, а отже, iжу потрiбно приготувати сьогоднi, бо завтра iй буде нiколи. Обое – й Артем, i Данило – пiдуть до садка вперше. Даню не вiддавали ранiше, бо був малий, а Артем не ходив через те, що у вiцi двох з половиною рочкiв у нього дiагностували бронхiальну астму, i лiкарi порадили не квапитись. Протягом минулих п’яти мiсяцiв повторних нападiв не було: схоже, хвороба вiдступила (лiкарi попереджували, що з дитячою астмою так часто бувае), хоча Дiана все одно хвилювалася. Обхопивши колiна руками i прихилившись боком до спинки дивана, жiнка обдумала все, що мае зробити завтра: нагодувати малих, без поспiху зiбрати iх, зайти до лiкарнi та забрати iсторiю хвороби Артема, завести синiв до садка, залишити Даню на годину-пiвтори в ясельнiй групi, пiсля чого владнати справи з медсестрою, яка, ймовiрно, почне впиратися, дiзнавшись, що в Артема траплялися напади астми. За меншого Дiана не турбувалася: Данило був ще тим урвиголовою – себе образити не дасть. Зате вiд спроби уявити, як адаптуватиметься в дитячому садку ii старший син, жiнка несамохiть скулилась. Вона боялась нових нападiв, i разом з тим розумiла, що не мае вибору: чистьоху Артема конче потрiбно було здавати в дитсадок. І не лише через роботу. Астма розвинулась, коли Артем був достатньо дорослим, вiн сприйняв хворобу осмислено, що не могло не позначитись на характерi. Хлопчина став в’ялим i не по-дитячому замкненим, вiдсторонився вiд активних iгор, зосередившись на комп’ютерi та книгах (незадовго до того, як йому виповнилося чотири роки, Артем навчився читати), та найголовнiше – через астму виникли проблеми iз соцiалiзацiею. У своi чотири роки старший син Дiани уявлення не мав, що таке дружба. Для нього це слово було ще одним iз численноi кiлькостi туманних i малозрозумiлих понять дорослого свiту на кшталт «iпотеки», «алкоголiзму» чи «алiментiв». Артему чотири роки, йому час навчитись спiлкуватися з дiтьми, домовлятися, вiдстоювати свою думку, бо з кожним роком йому все важче вдаватиметься сходитися з однолiтками. Думки про повернення на роботу неминуче привели до спогадiв про батька. Протягом 1999–2012 рокiв Родiон Столяр був головним конструктором ДП «Аронов». Саме Столяр 2001-го став iнiцiатором проектних робiт зi створення регiонального пасажирського лiтака «ААРОН 44» i до кiнця, коли 26 лютого 2007-го лайнер отримав сертифiкат типу, залишався керiвником проекту. Щоб вiдзначити заслуги Родiона Столяра, двi лiтери для назви лiтака було взято з його iменi. Спочатку результати розроблення нового лайнера позначали скупим заводським шифром «проект 44». Коли пiдняли питання про те, щоб дати лiтаку нормальне iм’я, хтось з iнженерiв запропонував сформувати назву з перших лiтер iмен його розробникiв. Таких було четверо: Анатолiй Рева, президент ДП «Аронов»; Олексiй Рудик, хрещений батько Дiани, у 2000–2008 роках один iз заступникiв Реви, який лобiював «проект 44» в урядi (Олексiй Рудик вийшов на пенсiю за рiк до смертi Родiона); Родiон Столяр i Микола Бахарев, заступник Родiона, що вiдповiдав за випробування та сертифiкацiю лiтака i в Украiнi, й у Європi. З чотирьох iмен, написаних росiйською, склали назву ААРОН: Анатолий – Алексей – РОдион – Николай. Хтось в АНТК спробував заперечити, мовляв, Аарон – це еврейське iм’я, але на нього зашикали, звинувативши в антисемiтизмi. Проект аж нiяк не був пов’язаним iз евреями чи Ізраiлем: просто бiльшостi директорiв сподобалось звучання новоi назви, ii затвердили, i лайнер почали просувати пiд брендом «Aronov AARON 44». Минулоi зими Родiон Столяр несподiвано помер на п’ятдесят шостому роцi життя на третiй день пiсля перенесення важкого iнфаркту. Дiана до кровi прикусила губу, згадавши, що не встигла попрощатися з батьком. Вона не могла згадати, коли востанне перед смертю бачила його. За мiсяць? За пiвтора до iнфаркту? Вiн виглядав здоровим i життерадiсним – як завжди, – поки за кiлька днiв до Нового року iй не зателефонувала матiр, повiдомивши, що тата непритомного завезли до лiкарнi. 30 грудня 2011-го Родiон Столяр помер, не приходячи до свiдомостi. Пройшло бiльше року, але й зараз Дiана вiдчула, як очi наповнюються сльозами вiд згадки про батька. Вона знала, що розчарувала його. Вона любила татка, як нiкого iншого, i, попри це, розчаровувала вiд самого свого народження. Коли Софiя Столяр, мама Дiани, завагiтнiла, Родiон страшенно хотiв сина. Вiн безперестану торочив про те, як навчатиме хлопчика лiтати, спочатку – на планерах, потiм – на одномоторних турбопропелерних лiтаках, як неквапом плекатиме в ньому потяг до конструювання – магiчну здатнiсть вигадувати, а тодi примушувати здiйматись у повiтря важезнi машини з металу. Родiон мрiяв, що колись роздiлятиме iз сином ейфорiю, дивлячись, як iхне спiльно спроектоване крилате дiтище, що пройшло довгий шлях вiд креслярськоi дошки до лискучого красеня з алюмiнiю i композитних матерiалiв, уперше розганяеться на злiтнiй смузi, стае на крило i пiдiймаеться в небеса, втiм… народилась Дiана. Другоi дитини Софiя Столяр не захотiла. Родiон обожнював дочку, з того моменту, коли вона заговорила, ставився до неi, як до рiвноi, але, мабуть, сам того не усвiдомлюючи, виховував ii наче сина. Дiана це знала, вiдчувала i, незважаючи на безмежну, часто ретельно замасковану любов до батька, постiйно бунтувала. Вона не хотiла вступати до Нацiонального авiацiйного унiверситету, не бажала йти на роботу до АНТК iм. Аронова, пiдкреслено не вдягала шолом, гасаючи з Геннадiем на мопедi Киевом, не послухала батька, який просив ii почекати i не виходити замiж. «Боже, якою я була дурепою…» Поправивши рукою подушку, Дiана лягла на спину i прикрила передплiччям очi. «До бiса тi котлети! Завтра якось упораюсь». М’язи нiг та спини стугонiли вiд звичноi втоми, але сон не йшов. Жiнка перескочила думками у завтрашнiй день – iй, як нiколи, потрiбна була допомога. З Геною було б значно легше. Вона лишила б малих на нього, владнала б усi справи з дитсадком. Та й необхiдностi вiдправляти Даню й Артема до садка просто зараз не було б. Хлопчаки мали би бiльше часу, щоб адаптуватися. Але Гена облажався, пiдставив ii – як завжди. Пiсля того, що сталось у листопадi, вона нiзащо не зателефонуе йому першою. Дiана вiдчула, як у грудях зростае ядуча сумiш образи й неприязнi. Гена нiколи нiчого не доводив до пуття! Сатанинське вмiння обламувати все в останнiй момент було другою найбiльш ненависною Дiанi рисою характеру ii чоловiка. Пальму першостi, беззаперечно, утримував тривкий, монолiтний сплав нетямущостi й лiнi, який шiсть чи сiм рокiв тому, ще до одруження, жiнка сприймала за незначний (ага, ще б пак!..) побiчний ефект богемного способу життя молодого й перспективного киiвського поета на прiзвисько Геч. Вiдновивши в думках подii минулоi осенi, жiнка зрозумiла те, що ii батько намагався ненав’язливо натякнути вiдразу пiсля знайомства з Геною: ii Геч, гроза численних поетичних слемiв, автор двох вiршованих збiрок i улюбленець шмаркачок, – повний мудак. І що найгiрше – Гена подобався людям саме з цiеi причини. Худорлявий чувак, що гарно римуе слова, багато п’е, швидко п’янiе, почуваеться своiм у будь-якiй компанii i, як очманiлий, гасае Киевом на розмальованому маркерами мопедi «Peugeot Elyseo 125». Всi любили Гену, бо Гена був потiшним бевзем, i тим самим позбавляли його можливостi змiнитися. Дiана простягнула руку до вимикача, погасила свiтло, зручнiше вмостилась на диванi i заплющила очi, топлячи в чорнiй ненавистi до Гени кволi закиди здорового глузду про те, що треба присилувати себе i таки насмажити котлет, iнакше завтрашнiй день перетвориться на пекло. Вона нiколи не розмiрковувала про власну лiнь, а якщо колись i думала, то намагалась виставити ii ще одним виявом непокори надмiру педантичному й дисциплiнованому татку. Як писав Гессе, ненавидячи когось, ти ненавидиш у ньому те, що е в тобi самому. Те, чого немае в нас самих, нас не хвилюе. Засинаючи, Дiана все ще сподiвалася, що наступного ранку станеться диво i Геннадiй зателефонуе. 14 13 лютого 2013, 23:34 (UTC +2) Печерськ, Киiв Анатолiй Захарович Рева проспав рiвно сiмнадцять хвилин. Удруге вiн прокинувся о 23:34 i на цей раз точно знав, що його розбудило. На журнальному столику, розташованому у сусiднiй зi спальнею вiтальнi, негучно, але настирливо бренькотiв примiтивну полiфонiчну мелодiю стацiонарний телефон. «С-собаки… – подумав чоловiк, розплющив одне око i зиркнув на годинник. – Ну, кому може знадобитися тарабанити сюди о пiв на дванадцяту ночi?!» Телефон продеренчав хвилину i затих. Рева з полегшенням зiтхнув. «Мабуть, дружина, – мигнуло в помутнiлому мозку. За вiдсутностi нормального сну голова стала помалу повнитися болем, ниюча пульсацiя зайнялася у скронях, звiдки полiзла на лоб i назад на потилицю. Захаровичу було боляче думати. – І чого iй не спиться, старiй шкапi?» Крiм дружини i дочки, цей номер нiхто не знав. Анатолiй Захарович перевернувся на лiвий бiк. Щойно вiн уткнувся носом у холодну частину подушки, телефон, наче знущаючись, запiлiкав знову. Рева, прикривши праве вухо долонею, тихо заричав. Йому здалося, що на цей раз мелодiя лунае гучнiше, значно гучнiше, а хвилина розтягнулася на цiлий рiк. Писклявi звуки розпеченими спицями встромлялися в мозок. Уставати вiн не хотiв, бо знав: якщо розходиться, заснути буде важче. Зрештою телефон стих. І майже вiдразу задеренчав утрете. – Бля! – рохнув Анатолiй Захарович, пiдхоплюючись з постелi. – Я ii приб’ю! Звичайно, прибивати вiн нiкого не мав намiру. Дружина в Реви мала ще той характер, iнодi нагадуючи дiжку з нiтроглiцерином на колiщатках: спробуй тiльки зачепи – рознесе на друзки все i вся в радiусi сотнi кiлометрiв. За останнi п’ять рокiв Анатолiй не мiг пригадати жодноi сварки, у якiй взяв би гору, але сьогоднi вiн був налаштованим нам’яти вуха «старiй шкапi», вишпетити ii так, щоб до смертi пам’ятала. Щоправда, кiлькох секунд, що вiддiляли Реву вiд телефону у вiтальнi, вистачило для того, щоб у головi зародилися сумнiви. А може, ну його на фiг? На дiдька псувати такий славний день? Можна зняти й покласти слухавку або – ще краще – висмикнути дрiт iз розетки. Вiн недовго повагався, i зрештою злiсть (про сон у найближчi пiвтори години можна було забути) перемогла. Чоловiк схопив трубку i вдавив ii у вухо. – Алло! – найкращим начальницьким голосом, вiд якого на планерках iнженери хiба що в штани не дзюрили, проревiв Анатолiй Захарович. – Це Авер’янов, – пролунало в трубцi. Вiд того, як офiцiйно почав розмову перший вiце-президент, Анатолiя пересмикнуло. Вони вже рокiв двадцять на «ти», давно вiдкинули формальностi i нiколи не називали один одного за прiзвищем. До всього, Григорiй прозвучав не так, як завжди, iнакше, якось… неправильно. Навряд чи Рева змiг би зрозумiло пояснити, що було не гаразд, за винятком одного: голос був вiдсутнiм. Нi, не так – спустошеним. Вiд тих двох слiв вiйнуло космiчним холодом i порожнечею. Складалося враження, наче Григорiй стояв на днi височенноi труби, якого-небудь промислового димоходу, i просто промовив «Це Авер’янов» – не викрикнув, а саме проказав, анiтрохи не переймаючись, чи хтось почуе його нагорi. Не так офiцiйнiсть, як незвичний тембр збили Реву з пантелику й утримали в горлянцi весь словесний шлак, накопичений за час, поки чоловiк човгав вiд лiжка. – Звiдкiля у тебе цей номер? – спитав Анатолiй. – Твоя дружина дала. Рева вибухнув, не встигнувши подумати про те, для чого Авер’янов дiзнавався у його дружини номер телефону киiвськоi квартири: – Гришо, ти iмбецил затраханий!!! Жертва, блядь, пiзнього аборту! Якого хера ти iй подзвонив?! Григорiй Авер’янов вiдповiв тим самим байдужим, вакуумним тоном: – Захаровичу, «44-й» розбився. Рева заткнувся. По-вепрячому засопiв, мiзкуючи, пережовуючи щелепами щойно почуту фразу. Авер’янов несмiливо кахикнув i уточнив: – «44-й» розбився у Францii. Либонь, сторонньому могло би видатись, що остання фраза майже не вiдрiзняеться вiд попередньоi, але в Реви пiсля неi нутрощi перекрутилися: легенi провалилися в таз, а пряма кишка, здавалося, от-от полiзе iз горлянки. Рiзниця мiж «сорок четвертий розбився» i «сорок четвертий розбився у Францii» була колосальною. На початок 2013-го украiнський серiйний завод «Авiант» i росiйське пiдприемство ВАСО,[46 - ВАСО (рос. Воронежское акционерное самолетостроительное общество) – авiабудiвне пiдприемство у Воронежi, засноване 1932 року, на сьогоднi виготовляе лiтаки «Ил-96-300», «Ил-96-400Т» та окремi деталi до «Airbus A320».] де «ААРОН 44» збирали за лiцензiею, випустили 41 лiтак, якими оперувало десяток авiакомпанiй: «Мiжнароднi Авiалiнii Украiни», корейська «Air Koryo», кубинська «Cubana Airlines», центральноамериканськi «Air Panama», «Belize Air», а також росiйськi «Россия», «Полет», «Ангара». По декiлька лайнерiв закупили Мiнiстерство надзвичайних ситуацiй i Мiнiстерство оборони Росiйськоi Федерацii. П’ять чи шiсть машин на цей момент проходили випробування перед постачанням замовнику – вони також могли розбитися. Звiсно, втрата лiтака е вкрай неприемною подiею, особливо, якщо загинули люди, але одна справа, коли розбиваеться, примiром, через помилку пiлота, лiтак «Air Koryo» (з кожним iз молодих пiлотiв, якi прибули з Пiвнiчноi Кореi навчатись пiлотуванню «сорокчетвiрок», прилетiло двое «асистентiв», якi не вiдходили вiд стажерiв нi на крок, пильнуючи кожен iхнiй рух, кожен погляд i перехресно спостерiгаючи один за одним, що надзвичайно заважало i, безперечно, негативно позначалося на навчаннi), i зовсiм iнша, коли падае абсолютно новенький лайнер на другий день пiсля початку експлуатацii в однiй iз найбагатших краiн Європи, котра вперше в iсторii закупила украiнськi лiтаки. «Нi, нi, нi! Чорт забирай, нi-i-i!!» – Гришо, даю останнiй шанс. Якщо це твоя п’яна вигадка… якщо це такий сраний жарт, можеш покласти трубку, й обiцяю: тобi за це нiчого не буде. Будь-хто iнший на мiсцi Анатолiя вилив би на Авер’янова цистерну матюкiв, проте Рева був не-пальцем-робленим функцiонером ще тодi, коли бiльшiсть його теперiшнiх колег каляли рiденьким гiменцем пелюшки, а тому нутром вiдчував, що ситуацiя серйозна i зараз не час лихословити. Бiльше того, щось благальне проступило у його голосi. У глибинi душi Рева втямив, що Григорiй Авер’янов говорить серйозно. Авiаконструктори можуть нещадно кепкувати один з одного, обсипати колег чорною лайкою, особливо, коли наближаеться час тестових випробувань, а лiтак навiть близько не готовий, можуть обдавати холодною водою льотчикiв-випробувачiв пiсля перших вдало здiйснених тестових вильотiв, але нiколи – нi увi снi, нi наяву, тверезими чи п’яними – не жартують про авiакатастрофи. – Захаровичу, – твердо вiдчеканив Авер’янов, – без жартiв. Двадцять хвилин тому «ААРОН 44» розбився пiд час посадки в аеропорту Париж-Пiвнiч. – Господи Боже… Господи Боже… – залепетав Анатолiй Захарович, сподiваючись, що все це сон, подумки благаючи, щоб ця розмова виявилася пiдхмеленим маренням. – Як же це… як… як таке могло… Гришо… Господи, Господи… За що це менi? Наступна реплiка прозвучала невлад: – Я телефонував тобi на мобiльний, – не змiнюючи тембру, сказав Григорiй. Ревi здалося, що вiн чуе голос, записаний на плiвку. На мить вiн реально повiрив, що хтось повисмикував окремi слова з рiзних, записаних невiдь-коли промов Григорiя Авер’янова, злiпив iх докупи i зараз жорстоко розiгруе його. Ця вiра, примарна соломинка, за яку так хотiлось учепитися, не проiснувала й секунди. Рева не тiшився iлюзiями, вiн розумiв (чорт забирай, вiн зрозумiв це ще тодi, коли почув безлике «Це Авер’янов» у слухавцi!), що все, що вiдбуваеться навколо, – не сон. Усе насправдi. – Я вимкнув iх, – Анатолiй метався квартирою, вмикаючи свiтло в усiх кiмнатах – кухня, ванна, туалет, вiтальня, спальня, кабiнет. Не мiг усидiти на мiсцi, мусив виплескувати нервове збудження, мусив робити хоч щось. – Вирубив обидва. Хотiв виспатись. Авер’янов промовчав. – Ти зараз де? – бовкнув Рева, конвульсивно стискаючи й розтискаючи кулак: неввiмкнених ламп у квартирi бiльше не залишилось. – Їду в таксi до офiсу. Гнати службову було б довше. Остання фраза вказала Анатолiю Захаровичу, у яке русло слiд спрямувати гарячкову енергiю. Вiн кинувся до шафи. У квартирi нiхто не жив, але дружина мала б лишити якийсь запасний одяг. Розчахнувши дверцята, Рева побачив кiлька прозорих пакункiв з новими, жодного разу не вдягнутими сорочками i скрученi краватки. Справа на вiшаку звисав простий темно-сiрий дiловий костюм. Притискаючи трубку плечем, чоловiк загрiб одяг i перекинув його на диван. – Господи… – мовив вiн, розриваючи пакунок i дiстаючи блакитну сорочку. – А що конкретно сталося? Вiн звалився в плоский штопор? Викотився за смугу? Загорiвся? Вже вiдомо? – Нi. Наразi жодних подробиць. Анатолiй, не розпакувавши до кiнця, покинув сорочку, змотався до спальнi, вiдшукав шкарпетки i повернувся до вiтальнi. Вдягнув одну, другу зiм’яв у руцi. А тодi завмер, сiв рiвно, наче школяр, якому сувора вчителька нагадала про сколiоз та супутнi хвороби, i тихо поставив найстрашнiше запитання – запитання, чорт забирай, на мiльйон баксiв: – Жертви? – За попереднiми даними, – Григорiй перевiв подих, на денцi пластмасового голосу нарештi позначились емоцii, нехорошi, звiсно, емоцii, але розпач усе ж краще, нiж крижана байдужiсть, – на борту було п’ятдесят двое пасажирiв i членiв екiпажу. Судячи з того, що менi описали, без жертв не обiйшлося. Велика ймовiрнiсть, що… – Авер’янов хрипнув, – …загинули всi. Точно пiдтверджено смерть одного працiвника наземних служб аеропорту. – А-а-а-а-ай, – простогнав Захарович. Чоловiк не мiг повiрити в те, з якою легкiстю найкращий день його життя обернувся на найстрашнiший кошмар. Це божевiлля. – Пiвсотнi людей… Хтось вижив? Ну, хоч хтось?… Гришо, не мовчи! – Я… Захаровичу, чорт, Я НЕ ЗНАЮ! Менi телефонував Гуерiн, вiн зараз прямуе до аеропорту, вiн сам наляканий до всирачки i не знае деталей. «Гуерiн… – Рева уявив, як той зараз почуваеться. Француз купував кота в мiшку. Вiн знав, що ризикуе, покладаючись на новий, малознайомий лiтак, i от… отримав подаруночок до Дня всiх закоханих: приймiть, розпишiться. – Але, чорт забирай, нi! Нi! Лiтак хороший! «ААРОН» нормальний! Проблема в iншому». Та це нiчого не змiнювало. Дуже багато людей сьогоднi вранцi прокинуться посеред бурi з лайна. Чимало з них до кiнця тижня пiдуть на дно. Рева не мiг передбачити, як обернуться справи в нього самого, але точно знав, що Жан-Робер Гуерiн, виконавчий директор авiакомпанii «Франс Континенталь», буде першим iз тих, хто покотиться соцiальною драбиною вниз. – Слухай, може, це диверсiя кацапiв? Може, гоблiни з ВАСО навмисно напартачили, щоб очорнити лiтак i таким чином реанiмувати «Сотку»? Із першого дня, коли росiяни взялись за розроблення «Сотки», мiж регiональними лiтаками «Аронов ААРОН 44» та «Sukhoi Superjet 100» виникла люта конкуренцiя. Потреби свiтового ринку в ближньомагiстральних авiалайнерах нового класу на найближчi роки на порядок перевищували виробничi можливостi i ДП «Аронов», i росiйськоi корпорацii «Сухой», однак нi «Сухой», нi до останнього часу «Аронов» не мали стабiльного виходу на пiвнiчноамериканський та европейський ринки. Якщо обмежуватись одними краiнами СНД й державами-iзгоями на кшталт КНДР, Куби чи Венесуели, довгостроковi економiчнi прогнози виглядають зовсiм не такими оптимiстичними. Основа стабiльного пасажиропотоку у сферi регiональних авiаперевезень – це потужний i територiально розосереджений малий та середнiй бiзнес. Тiльки бiзнес, для якого швидкiсть важливiша за цiну, здатен «породити» достатню кiлькiсть пасажирiв для того, щоб перельоти мiж невеликими мiстами стали економiчно доцiльними. Люди, що мандрують у власних справах за власнi грошi, як правило, обирають дешевшi й повiльнiшi види транспорту. У небагатих краiнах, таких як Росiя чи Украiна, малий та середнiй бiзнес не е основою економiки, i пасажирiв не вистачае, щоб зробити перельоти окупними. Люди лiтають рiдше, авiакомпанii утримують меншi авiапарки, лiтаки менше зношуються, вiдтак потреба в нових машинах надзвичайно низька. На хирлявому ринку СНД просто не мае мiсця для двох технiчно однотипних лiтакiв. Незважаючи на проблеми, що супроводжували «Superjet» вiд початку розроблення, а також на те, що росiйськi iнституцii надали перевагу «ААРОНу» воронезького зборки, компанiя «Гражданские самолеты Сухого» не мала намiру здаватися. У ВАСО теж не все проходило гладко. Колись могутнiй авiабудiвний завод потерпав вiд постiйних збиткiв: у лютому 2009-го керiвництво було змушене звiльнити тисячу працiвникiв, а чистий збиток протягом 2010 року сягнув 2,4 млрд рублiв. Навiть зростання продажiв «ААРОНа 44» впродовж останнiх двох рокiв ледве давало змогу зводити кiнцi з кiнцями. Попри це, Рева не вiрив у те, що говорив. Боротьба мiж «Гражданскими самолетами Сухого», з одного боку, i ВАСО та АНТК iм. Аронова, з iншого, була жорстокою, часом просто дикою, але нiколи не виходила за межi економiчноi площини. Вiн не вiрив у диверсiю. Як? Та й навiщо?… Чергова ефемерна соломинка. Григорiй Авер’янов заперечно гмикнув i нагадав про те, що Анатолiй Захарович i так знав: – «Французький» «ААРОН» був нашого зборки, з «Авiанта». Це на 100 % наш лiтак – до останнього гвинтика. – Прокляття! Рева чекав, коли Авер’янов покладе трубку: одягатись, постiйно притримуючи бiля вуха слухавку, було незручно. Проте Григорiй не поспiшав припиняти розмову. – Гришо, я мушу збиратися. – І ще одне… – тут-таки вклинився Авер’янов, неначе злякавшись, що бос покладе трубку ранiше, нiж вiн вiдважиться сказати найважливiше. – Ага? – бовкнув Захарович, однiею рукою натягаючи штанину. – Я думаю про… – перший вiце-президент ДП «Аронов» умовк. Пауза затягнулася. Рева сильнiше втиснув трубку у вухо, так, наче хотiв продавити нею голову. – Про що? – у вiдповiдь – тиша. – Алло! Алло! Гришо, ти ще тут? Авер’янов виплюнув усю фразу вiдразу, одним шматком, правда, зробивши акцент на останньому словi: – Я думаю про те, хто скаже йому? – Йому? – перепитав Анатолiй. Із уст мало не зiрвалось запитання «Кому – йому?», але чоловiк вчасно стримався. Обое чудово знали, про кого йдеться. – Так, йому. Коли справи в АНТК iм. Аронова налагодились, твердi закордоннi замовлення почали давати реальний валютний дохiд, концерн привернув увагу Ельдара Юлiановича Гарагана, олiгарха, згiдно з останнiми дослiдженнями журналу «Forbes», найбагатшого в Украiнi. Вiсiм мiсяцiв тому Ельдар Юлiанович улаштував неформальну зустрiч з Ревою, пiд час якоi в доступнiй формi дав зрозумiти, що зацiкавлений у приватизацii Державного пiдприемства АНТК iм. Аронова. Анатолiй Захарович Рева не вирiшував таких питань, не мав стосунку до тих, хто вирiшуе, бiльше того – до пуття навiть не знав, хто в краiнi мае законне право санкцiонувати продаж настiльки великого виробничого комплексу, про що й поспiшив заявити своему заможному спiврозмовнику. Гараган заспокоiв голову концерну, пробасивши, що питання з дозволом на приватизацiю вирiшить сам. Вiд старого авiаконструктора вимагали одного: коли для АНТК iм. Аронова настане час змiнювати форму власностi, Анатолiй Захарович Рева мусить докласти максимум зусиль, щоб авiабудiвний холдинг – чи то шляхом купiвлi контрольного пакета акцiй, чи то в будь-який iнший спосiб – перейшов у власнiсть пiдконтрольних Ельдару структур. Власне, Рева вже отримав два мiльйони доларiв за те, що зробить усе можливе, аби в ту мить, коли уряд дасть дозвiл на приватизацiю, оцiнна вартiсть концерну «Аронов» – мiнiмальна сума, за яку держава погодиться розлучитися з одним iз найбiльших стратегiчних пiдприемств (з усiма цехами, ангарами, лабораторiями i навчальними центрами, а також iз дочiрньою компанiею «Авiалiнii Аронова», котра дала можливiсть всьому холдингу вижити в найтяжчi часи), – була щонайменшою, а органiзований Фондом держмайна тендер – простою формальнiстю. Анатолiй Захарович тихо кавкнув, умить забувши людей, що загинули в катастрофi в Парижi. В один момент вони перестали його хвилювати. Перед очима постало грубувате, з широкими вилицями обличчя Гарагана. Ельдар Гараган не був схожим на людину, котра просто так розкидаеться двома мiльйонами доларiв. З боку Реви нiчого не змiнилося: вiн досi мiг виконати все, що обiцяв. Проблема була в iншому: зважаючи на те, як усе обертаеться, – на катастрофу та ii можливi наслiдки, – Гараган може передумати купувати концерн. Що тодi робити з двома мiльйонами баксiв, четверта частина з яких на цей момент канула в лету, Анатолiй Захарович не знав. І дiзнаватись не мав анiнайменшого бажання. Рева вiдчув, як злiва за грудниною тужавiе згусток терпкого болю… Серце. Трикляте серце! Президент ДП «Аронов» iз силою прикусив язика, намагаючись отямитись i вiдiгнати неприемнi думки, якi примушували кров’яний насос збиватися з ритму. Авер’янов озвався: – Менi здаеться, Захаровичу, хай що там сталося… хай що було причиною аварii… це не може не позначитись на наших планах, – вiн був заодно з президентом i чудово знав, про що говорить, хоча його «гонорар» вимiрювався набагато меншими цифрами. – Гадаю, ситуацiя тiльки погiршае, якщо вiн дiзнаеться про катастрофу з новин. Ти мусиш… Захарович пересилив млiсть, що заструменiла зi старечого живота до нiг, й агресивно рявкнув у слухавку: – Я все вирiшу! «Хрiна лисого ти вирiшиш», – подумав Авер’янов, але вголос проказав: – Гаразд. Чекатиму на тебе в офiсi. Рева вiдкинув телефон на канапу i з неочiкуваною для свого вiку прудкiстю помчав до ванноi. Вдруге за вечiр вiн опустився на колiна перед унiтазом. На цей раз допомога пальцiв не знадобилася. Щойно чоловiк вiдкрив рота – з горлянки випорснула огидно тепла струмина. Прокашлявшись, Анатолiй Захарович продовжував стояти навколiшки, спираючись на унiтаз. Голова опущена, погляд збентежено ковзае по коричнюватiй кашцi: напiвперетравленi шматки м’яса iз залишками найдорожчого у свiтi коньяку (ну, звiсно, куди тим французам до нас?… хiба французи вмiють пити?…). Вiд кашлю в кутиках очей виступили сльози. Серце калатало якось дивно. Здавалось, наче в ньому замiсть кровi копошаться черв’яки. Несподiвано Рева подумки перенiсся майже на пiвстолiття назад, у 1965-й, у восьмий клас, згадавши день, коли вперше налигався до чортикiв. Вiн зв’язався з компанiею старших хлопцiв, якi одного дня наприкiнцi березня вирiшили навмисне (вiн зрозумiе це значно пiзнiше) напоiти його, щоб подивитися, що з того вийде. Пiсля другоi стопки худого, незагартованого Толiка накрило: алкоголь розбудив кожну молекулу його тiла, у мозку, здавалося, розцвiтали квiтки, ейфорiю змiнювало солодке розслаблення (Толiк подумав би, що це нiрвана, якби знав у той час слово «нiрвана»), яке заступала ще бiльша ейфорiя. Чотирнадцятирiчний Толiк просив ще, йому вiдразу наливали, i бiдолаха з радiстю вливав у себе нову порцiю вогняного пiйла. Вiн думав: що бiльше вип’еш, то краще буде – помилка, якоi припускаються майже всi, хто «причащаеться» вперше. Розплата не забарилася. Друзяки, що позбиткувалися з нього, приволокли притомного, але аморфного, наче свiжозварена макаронина, Толiка пiд дверi квартири, натиснули кнопку дзвiнка й ушилися. Рева пригадував, як його вирвало просто на килим у кухнi, коли батько допитувався, де його чадо совалося i скiльки примудрилося випити (наче це мало якесь значення). Батько Анатолiя Захаровича бiльшу частину Другоi свiтовоi провiв у нiмецькому полонi. Вижив. По тому п’ять з половиною рокiв рубав лiс за полярним колом в одному iз «санаторiiв» ГУЛАГу. Теж вижив, але в душi почорнiв. Побачивши, як його дитя вивергнуло на новенький килимок пiвлiтра смердючоi юшки, Захар Рева озвiрiв. Вiн вирвав з розетки подовжувач, склав його удвое, повалив сина на пiдлогу й узявся перiщити дротом по руках, спинi, сiдницях, часом по головi. Якоiсь митi Ревi-старшому здалося, що дрiт, укритий iзоляцiйним матерiалом, не повнiстю доносить його обурення до сина, вiн вiдкинув подовжувач i став лупити навiдмаш долонями. Кiлька разiв не стримався i вгатив по спинi хлопця кулаками. Анатолiй Рева пригадував, як по його щоках котилися гарячi сльози. Вiн плакав мовчки, бiльше за смерть боячись виблювати вдруге. А йому хотiлося – о-о-о, всi демони пекла можуть пiдтвердити, як йому тодi хотiлося: шлунок не спорожнився до кiнця, гарячi клубки раз по раз пiдпирали горло, пiсля особливо болючих ударiв блювотиння проривалося в ротову порожнину, але вiн заштовхував його назад, ковтав, переборюючи вiдразу й бiль, бо знав, що свавiльний батько заб’е його до втрати свiдомостi, якщо хоча б цiвка протиснеться крiзь губи… Поза всяким сумнiвом, то був найгiрший день його життя. Того вечора, наприкiнцi березня 1965-го, Толiк виблював лише раз. Сьогоднi протягом останньоi години Анатолiй Захарович примудрився виблювати вже двiчi. Згадавши нещаднi батьковi побоi, згадавши, як, давлячись, заковтував гiрке блювотиння вперемiш зi сльозами й шмарклями, згадавши, як паскудно йому було вранцi наступного дня i як вiн подумки обiцяв бiльше нiколи не торкатися пляшки, Рева несподiвано подумав, що сьогоднiшнiй день мае всi шанси стати ще гiршим. 15 14 лютого 2013, 00:17 (UTC +2) Серiйний завод «Авiант», Киiв Сорокавосьмирiчний Григорiй Авер’янов почувався так, наче за той час, поки iхав на таксi до штаб-квартири компанii, розташованiй в однiй з офiсних будiвель на територii заводу «Авiант», постарiв рокiв на десять-п’ятнадцять. Причина крилася не тiльки в тому, що вiн, як i решта вищого керiвництва ДП «Аронов», ще не вiдiйшов вiд святкування продажу перших лiтакiв компанii «Франс Континенталь». (Спогади про гулянку завдавали фiзичного болю, саме дiйство виглядало тепер якимись диявольськими iгрищами, iдiотським балом на кiстках, адже бiльшiсть з тих, хто був на вечiрцi, не встигли не те що протверезiти, а навiть заснути по-людськи, як один з «обмитих» лайнерiв уже розбився пiд час посадки в аеропорту Парижа.) Григорiй, на вiдмiну вiд Анатолiя Реви, пiсля святкування не склепив очей i протягом останньоi години страшенно хвилювався. Сумнiви шарпали серце. Перед тим як зателефонувати босу i повiдомити про катастрофу, вiн мав кiлька телефонних розмов, що визначили його долю, напевно, на найближчi десять рокiв. Першу – з Дем’яном Шафiним, вiце-президентом з фiнансiв та економiки. Надалi домовлявся про перелiт до Парижа на найближчий час iз чартерною компанiею «Скай Дрiм», органiзатором дiлових та корпоративних авiаперевезень на повiтряних суднах VIP-класу. «Скай Дрiм» працювали в режимi 24/7 i вже за хвилину повiдомили, що в них е вiльний «Hawker 800 XPi»,[47 - «Hawker 800» – британський двомоторний реактивний лiтак бiзнес-класу, розроблений корпорацiею «British Aerospace» на початку 1980-х рокiв. З 2007-го його виготовляе компанiя «Hawker Beechcraft». Розрахований на перевезення вiд 8 до 13 пасажирiв на вiдстань 4 900 км. «Hawker 800 XPi» – одна з модифiкацiй цього лiтака.] а пiлоти будуть готовi впродовж години. Авер’янова це влаштовувало. Вiн не знав, якою буде його доля, майбутне було поглинуте сiрим туманом, але усвiдомлював, що вiдтепер змiнити нiчого не може. Лишалося просто чекати. І спостерiгати. Вiн сидiв у крiслi Реви (колись давно колеги обмiнялись дублiкатами ключiв вiд своiх кабiнетiв – про всяк випадок), несвiдомо соваючи туди-сюди одну з шухляд довжелезного робочого столу, i чекав на приiзд Анатолiя. Завiбрував телефон. Григорiй витягнув з кишенi iPhone староi моделi, три роки тому подарований Анатолiем Ревою на День народження, – девайс, до якого вiн так i не звик, – i побачив, що вiд абонента «ШАФІН» надiйшло текстове повiдомлення: «Я в Борисполi». Натиснувши «Вiдповiсти», Авер’янов швидко набрав: «Лiтак буде готовий через 40 хв. Один з пiлотiв чекае в Термiналi С», – запевняючи себе, що тремтiння рук – це наслiдок надмiрного вживання алкоголю, а не того, про що так не хочеться думати. Вiн очiкував смс у вiдповiдь, але Дем’ян Шафiн нiчого не надiслав. Не витерпiвши, Григорiй схопив до рук телефон i надрукував: «Не облажайся». На цей раз Шафiн вiдписав майже вiдразу: «Не дрейф…І не задовбуй». За хвилину-пiвтори Григорiй узявся набирати нове повiдомлення: «Не забудь, що в Орлi тебе не зустрiчатимуть. До PN добираешся сам. Я перетелефоную Пеллерiну, коли будеш на мiсцi», – проте стер смс, не вiдправляючи. Мабуть, справдi краще не дратувати. Перед тим як завернути таксi до офiсу, Авер’янов заiхав до Шафiна, розбудив його i пояснив усе особисто. Є речi, якi не варто довiряти мобiльному телефону. Дем’ян усе зрозумiв, Дем’ян завше розумiв його з пiвслова, а це означае: знае, що робити. «Як же невчасно», – кусаючи губу, думав Григорiй (наче загибель сорока дев’яти людей може бути вчасною…). Бiсова катастрофа сплутала всi карти. Вiн жахливо ризикував, посилаючи Дем’яна до Францii без вiдома Реви, але усвiдомлював, що iншого вибору немае. Якщо вiн хоче найближчим часом посунути Реву i зайняти крiсло президента, мусить дiяти рiшуче i жорстко. Повинен забути про правила i переступити через… через що? Рештки давно зiтлiлоi дружби? Через себе самого? Вони нiколи не були близькими приятелями, хоча Авер’янов вiдчував, що Анатолiй Рева думае iнакше. Сам для себе Григорiй пояснював це рiзницею у вiцi. Чотирнадцять рокiв – замало, щоб у Реви до нього виникли батькiвськi почуття, але забагато для того, щоб стати щирими, рiвноправними друзями, хай як хотiлося Анатолiю бачити в Гришi такого друга. Анатолiй Рева познайомився з Григорiем Авер’яновим 1993-го, за рiк пiсля того, як очолив конструкторське бюро iм. Аронова, i вiдразу взяв двадцятивосьмирiчного Григорiя на роботу. Молодого спецiалiста Ревi порекомендував колишнiй одногрупник, на той час уже професор на кафедрi лiтако– та вертольотобудування Казанського авiацiйного iнституту.[48 - Казанський авiацiйний iнститут (КАІ) (з 2009-го – Казанський нацiональний дослiдний технiчний унiверситет iм. А. М. Туполева) – вищий навчальний заклад у Казанi, Росiя. Заснований 1932 року.] До того Авер’янов працював у Казанському авiацiйному виробничому об’еднаннi iм. Горбунова, де випускали бомбардувальники «Ту-160», пасажирськi лайнери «Ту-214» тощо, й одночасно навчався в аспiрантурi КАІ. Пiсля розвалу Радянського Союзу авiабудiвний ринок у СНД посипався, наче картковий будиночок, колись потужнi конструкторськi бюро простоювали без роботи, помалу втрачаючи молодих працiвникiв. Григорiй Авер’янов був фантастично обдарованим iнженером, але роботу в той буремний час знайти не мiг. Вiн погодився на переiзд до Киева, щойно отримав пропозицiю вiд Реви. Довго працювати iнженером Григорiю не довелося. Незабаром стало зрозумiло, що молодому бiлявому росiянину краще за проектування лiтакiв даеться планування та управлiння виробництвом. Авер’янов виявився без перебiльшення генiальним стратегом. Вiн першим озвучив задумку створення транспортноi авiакомпанii «Aronov Airlines» на базi надважких транспортних лiтакiв «Аронов АР-124» для перевезення великогабаритних нестандартних вантажiв. У 1994-му така авiакомпанiя була единою у свiтi. Вiн першим запропонував спiвпрацювати з лондонською компанiею «Airfoil Havilland», що взяла на себе маркетинг, пошук замовникiв, забезпечення юридичного i фiнансового супроводу проектiв, гарантувавши «Aronov Airlines» стабiльний доступ на мiжнародний ринок. Протягом 1994–1999 рокiв основну частку доходiв авiацiйного концерну «Аронов» приносили не заводи, що входили в концерн, а «Авiалiнii Аронова», фактично, «годуючи» конструкторський вiддiл i втримуючи компанiю на плаву. Григорiй Авер’янов помалу здобував визнання й повагу. У 2001-му, пiсля черговоi реорганiзацii i перейменування АНТК на Державний авiабудiвний концерн «Аронов», росiянин обiйняв посаду першого вiце-президента, одночасно очоливши створену сiм рокiв тому компанiю «Авiалiнii Аронова». І все. На тому кар’ерне зростання Авер’янова припинилося. А Григорiю хотiлося ще. Шлях нагору, наче корок у шийцi пляшки, перекривав Анатолiй Захарович Рева. Всi почестi, похвали й нагороди дiставались президенту концерну, а Григорiй Авер’янов скромно тупцяв в тiнi. Пiд кiнець нульових рокiв така ситуацiя йому набридла, Авер’янов утомився iмiтувати сердечну дружбу з Ревою. Росiянин вважав, що його обдiлили: завдяки йому АНТК пережило нестабiльнi дев’яностi, непогано заробляючи в часи, коли ВАСО чи КАВО iм. Горбунова дихали на ладан; завдяки йому концерн зберiг iнженерний та науковий потенцiал, з високо пiднятою головою вступивши в нове тисячолiття; якби не вiн, то половини лiтакiв, що зараз складають основу прибутку компанii, просто не iснувало б – iх не було б кому проектувати. Впродовж останнiх рокiв вiн також не сидiв, склавши руки. Авер’янов забув, що таке стояти за кульманом чи длубатись у налаштуваннях CAD-системи,[49 - CAD-системи (вiд англ. Computer Aided Design – комп’ютерне проектування) – системи автоматизованого проектування (САПР).] зате коли заходило про рекламу та просування нового лiтака, йому не було рiвних. Маючи перед собою наглухо закритий (хiба що колючим дротом не обмотаний) европейський ринок, а за спиною – грiзного конкурента Росiю, вiн примудрявся продавати новi дiтища ДП «Аронова» у всьому свiтi. І що за це отримував? Мiзерну зарплатню першого вiце-президента. Останньою краплею стала iсторiя з Ельдаром Гараганом. Анатолiй Рева, безперечно, усвiдомлював, що без допомоги когось iще з керiвництва компанii не зможе провернути все, що наобiцяв олiгарху. З наявних кандидатур вiн вибрав Авер’янова, людину, якiй найбiльше довiряв. Переповiв йому розмову з Гараганом, пiсля чого попросив долучитися, пообiцявши щедро дiлитись грошима. Авер’янов погодився. Спочатку Григорiй зрадiв – i додатковому прибутку, i можливiй змiнi статусу украiнського авiабудiвного гiганта, вiдчуваючи, що в переформатуваннi концерну криеться шанс прослизнути нагору й нарештi посiсти омрiяне крiсло на вершинi пiрамiди. Радiсть тривала недовго, бо через кiлька тижнiв стало зрозумiло, що Анатолiй Рева не бачить рiзницi мiж поняттями «щедро дiлитись» i «жбурляти недоiдки» i, судячи з усього, пiсля змiни форми власностi не плануе залишати трон. Авер’янов вирiшив перехопити iнiцiативу, сам вийшов на Гарагана i запропонував тому альтернативнi варiанти привласнення концерну. Катастрофа «сорокчетвiрки» у Францii все неймовiрно ускладнила. З того моменту, коли Григорiю зателефонував Жан-Робер Гуерiн i, затинаючись, пробелькотав, що «…iхнiй лiтак щойно розбився, е жертви, о, Ісусе Всемогутнiй, я не знаю, що робити», все стало дуже, дуже складно. Навiть для такого незрiвнянного стратега, як Авер’янов. Тепер вiн мусив думати i про себе, i про концерн. Дверi широко розчахнулися. Анатолiй Рева влетiв до кабiнету i тут-таки спинився, наче наткнувшись на невидиму стiну. Брови злетiли вгору. Якого дiдька Авер’янов розсiвся в його крiслi? Скотина! Росiянин сидiв, вiдкинувшись, з вiдсутнiм виразом на обрамленому свiтлим, злегка закучерявленим на кiнчиках волоссям обличчям. Вiд обурення в мозку Анатолiя кресонули iскри, проте вiн швидко опанував себе, списавши вибрик колеги на спричинене звiсткою про аварiю «ААРОНа 44» потрясiння. Григорiй пересилив бажання пiдскочити й звiльнити крiсло. Нi разу не зморгнувши, вiн витримав гострий погляд боса i навмисне на кiлька секунд затримався в крiслi, гойднувся з боку вбiк, перш нiж устати i вийти з-за столу. Попереду чекала непроста розмова, Авер’янов мусив, як шахiст, думати на багато крокiв уперед, i, якщо вiн хотiв, щоб усе пiшло за планом, Реву слiд було вивести з рiвноваги, гарно роз’юшити, водночас не доводячи до кипiння. Суплячись, Анатолiй обiйшов стiл з iншого боку i впав у крiсло. – Ну, що там? Розказуй. – Є три новини: погана, хороша i дуже погана, – Авер’янов крутив у руках iPhone. Рева морщив лоба. Голова трiщала. Хоча найгiршим було те, що вiн не мiг позбутися важкого присмаку блювотиння в ротi, а вiдтак i спогадiв про 8-й клас i капiтальну батькову прочуханку. – Гришо, бляха, ми, що, на шоу «Стань сраним мiльйонером»? – захрипiв президент. – Викладай за порядком. – Не скипай, Захаровичу, я теж невиспаний, п’яний i розгублений. Анатолiй гнiвно блиснув пiдпухлими, налитими кров’ю очиськами (ти розгублений?… розтуди твою маму, наш найкращий лiтак розхерачився у Францii, не налiтавши й пiвсотнi годин, а ти просто РОЗГУБЛЕНИЙ?!!) i вiдмахнувся: – Кажи вже. – Погана новина: я щойно розмовляв телефоном з месье Жераром Пеллерiном, який очолив рятувальнi роботi в аеропорту Париж-Пiвнiч. За його словами, з усiх, хто був на борту «ААРОНа», вижило лише четверо. Повагавшись, Авер’янов вирiшив поки що не повiдомляти Анатолiю, що один iз цих чотирьох – це командир екiпажу втраченого лайнера. Наразi так буде краще. Рева помасажував пальцями скронi. На забрезклому, у багряних крапках обличчi президента не можна було нiчого прочитати. За той час поки таксi везло його нiчним, притихлим Киевом з Печерська на вулицю Туполева, що неподалiк станцii метро «Святошин», вiн устиг морально пiдготуватись до найгiршого. – Отже, сорок дев’ятеро, – процiдив вiн, стискаючи голову долонями так, немов збирався ii розчавити. – Сорок вiсiм плюс один. – Так, усе правильно, – пiдтвердив перший вiце-президент, – разом iз працiвником наземних служб – сорок дев’ять трупiв. Перша велика катастрофа «ААРОНа». – Ох, бляха, – прохрипiв Рева, вiдвiвши лiву руку, а правою на мить прикривши очi. Григорiй не зводив холодного прискiпливого погляду з шефа. Президент АНТК iм. Аронова виглядав жалюгiдно, не рятували навiть чиста сорочка й гладенький, схоже, донинi не ношений жакет: посивiле, зазвичай ретельно вкладене волосся розтрiпаною копицею стирчало над лобом, на обвислих щоках iжачилася щетина. – Зате е й хороша новина. Працiвник, що загинув на землi, був водiем снiгоочисника. Власне, катастрофа сталась через те, що… – Авер’янов ворухнув бровами i посмикав себе за вухо. – Слово честi: навiть не знаю, як тобi розповiсти. Коротше, пiд час посадки «ААРОН 44» врiзався у снiгоочисник, який випадково опинився посеред злiтно-посадковоi смуги. На секунду чи двi лице Анатолiя перетворилось на божевiльний калейдоскоп: емоцii зi швидкiстю свiтла змiнювали одна одну, то розгладжуючи, то поглиблюючи зморшки. Був момент, коли Григорiй подумав, що обличчя його боса от-от пiдсвiтиться посмiшкою. – ЩО-О?! ПОВТОРИ, ЩО ТИ СКАЗАВ! – без жодного слiду кволостi, яка ще мить тому деформувала голос, проревiв Рева. – Лiтак заходив на посадку на смугу, якою рухався снiгоочисник, не blower,[50 - Snow blower (букв. з англ. – той, що здувае снiг) – рiзновид аеропортовоi снiгоочисноi технiки, що згрiбае снiг прилаштованим попереду автомобiля ковшем, пiсля чого пропускае його через спецiальний вентилятор, який викидае («видувае») снiг на значну вiдстань убiк вiд машини. Продуктивнiсть blower’iв може сягати 10–15 тонн снiгу за годину, а вага автомобiля – 30 тонн i бiльше. Є iнший тип снiгоочисникiв – так званi sweeper’и. Sweeper мае грейдер попереду i причепний модуль з пiдвiсною щiткою позаду: грейдер – для вiдгортання снiгу на узбiччя, а щiтка – для пiдчищання за ним смуги. Sweeper’и значно меншi й легшi.] щось iз грейдером, та все ж немаленький, тонн на дванадцять, не менше, – Авер’янов мiг далi не розказувати. Рева уявляв, як усе сталося, наче стояв поряд зi смугою на момент зiткнення. Для «ААРОНа 44» нормативна швидкiсть заходу на посадку становить 250–260 км/год; за такоi швидкостi лайнер не вцiлiе, навiть якщо налетить на поставлену посеред смуги тацю, на якiй стюардеси розвозять пасажирам закуски, що вже й казати про снiгоочисник. Результати зiткнення були кошмарними. Хоча по-справжньому важливим було iнше. Присутнiсть снiгоочисника на смузi не давала змоги повiсити провину за катастрофу на когось конкретно. Можливо, помилився диспетчер, спрямувавши снiгоочисник на рулiжну дорiжку, що перетинала смугу, на яку приземлявся лiтак. Може, команда диспетчера була правильною, а водiй неправильно потрактував ii i вивiв машину на дiючу смугу. А можливо, промахнулися пiлоти, скерувавши «ААРОН 44» на закриту для очищення смугу. Рева швидко збагнув: хай який iз трьох розглянутих варiантiв виявиться правильним, «ААРОН 44» тут нi до чого. Причина не в лiтаку! О, так, мабуть, це прозвучить безсердечно, але Авер’янов з бiса мае рацiю: для розробникiв авiалайнера зiткнення зi снiгоочисником – це навдивовижу хороша новина! Подарунок долi! Основне тепер – вчасно вкинути ii у французький iнфопростiр, до того, як журналюги озброяться гiвнометами й вiзьмуться поливати добривами придбаний в Украiнi лiтак. Ущипливе вiдчуття полегкостi переповнило Анатолiя Захаровича. Рева вiдкинувся на спинку крiсла, на мить вiдчувши себе так, наче занурився в гарячу ванну пiсля кiлькох годин, проведених на морозi. Григорiй Авер’янов не спускав з Анатолiя очей (сiрi зiницi неспокiйно смикались) i вiдразу зауважив момент, коли розслаблення й неприхована радiсть на обличчi Реви заступили настороженiсть. Достоту, як Авер’янов i очiкував. – Слухай, Гришо, – Рева постукував кульковою ручкою по столу, вперши погляд у клавiатуру вiдiмкненого наразi комп’ютера, – чому пiлоти не пiшли на друге коло? Вони не встигли? – досвiдченому авiатору знадобилось небагато часу, щоб змоделювати в головi ймовiрний перебiг подiй, що передували катастрофi, i виявити чiтко окреслену неув’язку. – Ось це i е та дуже погана новина, про яку я згадав на початку, – награно зiтхнув Григорiй. – Не розумiю, – вигнув брови Захарович. – Що ти хочеш почути? Рева рiзко мотнув головою i вп’явся роз’ятреними очима в обличчя Авер’янова. Наче боксер, що пропустив вiдчутний удар вiд суперника, якого вважав значно слабшим. – Що за iдiотське запитання?! – Захаровичу, я запитую про те, що саме ти хочеш почути: офiцiйну версiю, яку завтра – чи то пак, уже сьогоднi – вранцi розказуватимеш пресi, вiдповiдаючи на каверзне запитання стосовно запiзнiлоi реакцii пiлотiв, чи… чи ти хочеш дiзнатись мою суб’ективну думку? Анатолiй змовчав, не вловлюючи, до чого хилить його колега. Хоча дещо вiн потроху починав розумiти: Авер’янов знае щось таке, чого не знае вiн, i Авер’янов уперше веде свою, незрозумiлу гру. Несподiвано Рева вiдчув, як по спинi пробiглись мурашки, а пiд немитими пахвами потеплiло: а що, як не вперше? Як давно вони говорили про щось, не пов’язане з роботою? Як давно випивали вiч-на-вiч, дiлились потаемними планами чи скаржились на проблеми з дiтьми? Коли вiн востанне запрошував Авер’янова до себе в гостi? А Авер’янов його? Рева реально не мiг пригадати. Не дочекавшись реакцii, Григорiй правив далi: – Пеллерiн сказав, що цiеi ночi Францiю накрив снiговий буран. Упродовж двох годин випала пiвмiсячна норма опадiв. Пiлоти не зреагували вчасно, а може, не зреагували взагалi (як там усе було, буде встановлено в ходi слiдства) через те, що до останнього моменту не бачили снiгоочисника. Я гадаю, це саме те, на чому слiд уранцi наголосити перед пресою. Хто б не виявився винним – пiлот, диспетчер чи водiй, – ми повиннi пiдкреслювати, що вирiшальним фактором, який призвiв до катастрофи, став сильний снiгопад. Захаровичу стиснуло груди. Хотiлося глибоко вдихнути. Причому не раз i не два. Вiн стримався, нараз усвiдомивши, що не бажае демонструвати слабкiсть перед Авер’яновим. Озвучене Григорiем пояснення виглядало цiлком задовiльним, а Реву бiльше хвилювала рiзка змiна поведiнки людини, яку вiн донедавна вважав своiм найбiльш вiрним псом. Авер’янов говорив зарозумiло, зверхньо i… якось недосяжно. Так, наче це вiн був начальником, а Рева – пiдлеглим, а не навпаки. Безцеремоннiсть у розмовi пригнiчувала Захаровича навiть бiльше, нiж той факт, що вiн заскочив Григорiя у своему крiслi. Розмова скидалась на дурнуватий фарс, ще один розiграш, але Рева усвiдомлював, що Авер’янов просто так язиком не плескав би. За видимою нiсенiтницею щось ховалося. – Тодi в чому проблема? – переборюючи дискомфорт у грудях, мовив Анатолiй. Григорiй, немов насмiхаючись iз шефа, витримав гiперболiзовану паузу. – Пам’ятаеш iсторiю зi Столяром? – Родiоном? – чергове iдiотське перепитування. Наче в АНТК iм. Аронова був ще один Столяр, що мав безпосереднiй стосунок до створення «ААРОНа 44». Насправдi Рева тягнув час, намагаючись визначити, що коiться в головi Григорiя. Страшенно не хотiлося вести розмову навпомацки. Рева почувався аматором, який, щойно вивчивши правила гри в шахи, ув’язався в поединок iз гросмейстером. – Так. Обое чудово знали, про що йдеться. – І що? – звiв брову Захарович. Авер’янов картинно примовк. Секунда… двi… п’ять… десять… Мовчанка ставала нестерпною. За чверть хвилини Рева озвався, ретельно добираючи слова, так, наче остерiгався, що iх пiдслуховують: – Ти думаеш, що це могло… – вiн принишк, пiдшуковуючи, чим замiнити дiеслово «спричинити». – Могло вплинути на… – Анатолiй вiдчув, як нутрощi обкладае кригою, i не договорив. Вiн гарячково намагався пригадати, що такого було у звiтi Родiона Столяра. Так, у пам’ятi зринули нюанси – чи то з паливним насосом, чи то з теплообмiнником паливноi системи, але нiчого – абсолютно нiчого! – що могло б призвести до катастрофи. Столяр був затятим перфекцiонiстом, готовим розстрiляти весь конструкторський вiддiл, якщо пiд час тестових польотiв показники паливноi економiчностi виходили на 0,5 % нижчi за розрахунковi. Рева спробував пригадати, що ще фiгурувало у звiтi… Заважала хмiльна iмла в головi. Авер’янов вiдказав так само незрозумiло: – Я гадаю, Захаровичу, така ймовiрнiсть е, – Григорiю раптом стало немислимо жарко. Дико захотiлось пiдняти руку й вiдтягнути комiр теплого гольфа тiлесного кольору, але, як i Анатолiй незадовго до цього, вiн стримався, не показуючи спiврозмовнику, що його щось турбуе. – Поки не розшифрують «чорнi скриньки», напевно сказати не можна. – Їх уже знайшли? – Навiть не починали. Наразi загасили пожежу i працюють над загиблими. – Хоча яка рiзниця? – прогугнявив Рева. – Все одно ранiше чи пiзнiше вiдшукають, – вiн думав про те, що цей бiсовий день перетворився на американськi гiрки – вгору-вниз, вгору-вниз, то спокiй i полегкiсть, то багряний вiдчай i лоскiтливе вiдчуття вiльного падiння в бездонну прiрву. – Гришо, але Столяр помилявся! – несподiвано вигукнув чоловiк. – Ми ж провели випробування. Авер’янов ворухнув плечима i закотив очi, мовляв, ти ж знаеш, як ми iх проводили. У цю мить йому прийшло повiдомлення вiд Шафiна: «Я в лiтаку. За кiлька хвилин злiтаемо». – Французи чiплятимуться за будь-що, щоб перекласти частину вiдповiдальностi на когось iншого. Але нiчого не станеться, якщо ми першi побачимо результати розшифрування самописцiв, – «…або зробимо так, щоб iх не побачив нiхто». Завершальну частину фрази Григорiй озвучив лише подумки. – Я вiдправив Шафiна до Францii. Неофiцiйно. – Що? – спершу Ревi здалося, що йому приверзлося. Чоловiк припинив думати про звiт Столяра чотирирiчноi давнини. Вiн не мае, просто не може мати нiчого спiльного з тим, що сталося в аеропорту Париж-Пiвнiч. Григорiй вiдкотив рукав гольфа i зиркнув на годинник: – На цей момент лiтак iз Дем’яном на борту вiдчалюе вiд VIP-термiнала в Борисполi i за хвилину вирушить до Парижа. Роздувши нiздрi, Рева не зводив очей зi спiврозмовника. Бунт? Анатолiй достеменно знав про Дем’яна Шафiна три речi: перше – вiн еврей, друге – вiн украй хрiновий спецiалiст iз напрочуд примiтивним уявленням про основи конструювання лiтакiв, i трете – вiн на 100 % людина Авер’янова. Чого Рева не знав, так це того, звiдкiля Шафiн узявся. У резюме, перераховуючи попереднi мiсця роботи, Дем’ян вказав iз десяток фiнансових корпорацiй, зареестрованих у вельми екзотичних мiсцях, настiльки екзотичних, що для того, щоб знайти окремi з них на глобусi, Анатолiю довелося скористатися лупою. На той час, коли Дем’ян Шафiн влаштовувався на посаду вiце-президента з фiнансiв та економiки ДП «Аронов», бiльшiсть зазначених фiрм припинили свое функцiонування. Рева не полiнувався i перевiрив три з них. Жодноi не було, як не було можливостi з’ясувати, чи iснували вони насправдi. Одна з компанiй була зареестрована в Луандi, столицi Анголи. Нiбито постачала труби й обладнання для прокладання труб з Украiни для американськоi компанii «Oceaneering», що займалась видобутком нафти бiля узбережжя Анголи. Анатолiй зв’язався з представництвом «UniCredit Bank», котре через нiмецький «Bayerische Hypo-and Vereinsbank» надавало допомогу АНТК iм. Аронова пiд час здiйснення фiнансових операцiй у Європi, i лише заради iнтересу поцiкавився, якi документи потрiбнi для проведення грошового переказу в Луанду, Ангола. На що йому вiдповiли, що «UniCredit Bank» не спiвпрацюе з низкою краiн, серед яких, зокрема, й Ангола, через те, що цi краiни пiдозрюють у потураннi тероризму, торгiвлi людьми та зброею. Втiм, Анатолiй мусив визнати, що свою справу Шафiн знав. Вiн у найкоротшi термiни мiг переказати, конвертувати, перетворити на готiвку будь-яку суму, незалежно вiд того, звiдки ii надiслано чи куди потрiбно вiдправити. Коли серед твоiх постiйних клiентiв – Куба, Іран та Пiвнiчна Корея, людина на кшталт Дем’яна Шафiна стае незамiнною. Рева припускав, що Шафiн та Авер’янов здибалися саме в Анголi або на переговорах, пов’язаних iз постачанням запчастин i ремонтом ангольських вiйськових транспортникiв, адже Дем’ян Шафiн уперше з’явився в офiсi АНТК iм. Аронова невдовзi пiсля того, як Авер’янов повернувся з останнього вiдрядження до Луанди. Весь транспортний авiапарк армii Анголи складався iз застарiлих лiтакiв «АР-24» та «АР-72», виготовлених АНТК iм. Аронова за часiв Радянського Союзу. До 2002 року, коли в Анголi нарештi закiнчилася 27-рiчна громадянська вiйна, iх активно експлуатували урядовi вiйська, а тому вони потребували обслуговування. Новi лiтаки Ангола не купувала, зате постiйно ремонтувала й оновлювала старi. Але якийсь стосунок може мати Шафiн до розслiдування катастрофи iхнього лiтака? – Якого бiса вiн там робитиме? – не приховував здивування Анатолiй Захарович. – І чому Шафiн?! Цей йолоп не вiдрiзнить штурвал вiд вiника! Авер’янов провiв пальцями по хвилястому волоссю. «Старому шiстдесят два, либонь, щонайменше сорок iз них вiн пропрацював в авiацii. Невже не розумiе?…» – Бо проблема, яку нам, можливо, доведеться вирiшувати, не технiчного характеру, – перший вiце-президент помовчав i додав: – Через це я не вiдправив Дем’яна нашим власним бортом з Гостомеля,[51 - Гостомель – селище мiського типу на пiвнiчному заходi вiд Киева, за 2 км вiд якого знаходиться однойменний аеропорт.] а замовив чартер у «Скай Дрiм». Не хочу, щоб хтось у Парижi побачив лiтак у лiвреi «Aronov Airlines» до того, як вiд нашого концерну прибуде офiцiйний представник, що братиме участь у розслiдуваннi. Очi Анатолiя покруглiшали. «Це не бунт, – подумав вiн, – це п’яний дебош». – Гришо, ти перепив, – якби в голосi Авер’янова було хоч трохи менше серйозностi, Реву насмiшив би дитячий потяг до конспiрацii. Проте кутики губ лишались опущеними. Вiн чогось не знав або не розумiв (що значно гiрше), i це стримувало бажання висмiяти Григорiя. – Я тебе не впiзнаю. Ти зараз говориш i поводишся так, наче тобi чорти насрали в голову. Авер’янов слабко посмiхнувся, пiднявши над рядом пожовтiлих зубiв припухлу губу. Вперше вiд початку розмови вiн розслабився. Критичну точку пройдено. Григорiй боявся, що Рева, почувши про Шафiна, почне верещати й лаятися через те, що хтось, не порадившись з Його Величнiстю, наважився вiдправити людину на мiсце катастрофи, а вiдтак вiдмовиться оплачувати чартер. Мiж ДП «Аронов» та компанiею «Скай Дрiм» iснувала домовленiсть про спiвпрацю, представники авiабудiвного холдингу часто користувались послугами чартерного перевiзника, коли не було необхiдностi «ганяти» за кордон значно бiльший за «Gulfstream G150»[52 - «Gulfstream G150» – покращена модифiкацiя двохмоторного реактивного лiтака бiзнес-класу «Gulfstream G100», розробленого корпорацiею «Israel Airspace Industries» наприкiнцi 1970-х рокiв. Його виробляе корпорацiя «Gulfstream». Розрахований на перевезення 6–8 пасажирiв на вiдстань до 6 000 км.] чи «Hawker 800 XPi» «ААРОН 44» власного виробництва. Проблема була не в грошах: Григорiй страшився розголосу. Якби Рева вiдмовився, Авер’янов i Шафiн знайшли б кошти, щоб оплатити рахунок, проте вiдмова ДП «Аронов» оплачувати перелiт, замовлений одним iз директорiв, наробила б галасу, що за нинiшнiх обставин е вкрай небажаним. Дем’ян повинен злiтати до Францii так, щоб про це знало якомога менше людей, або хоча б так, щоб якомога менше знало про те, що вiн – з ДП «Аронов». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/maksim-kidruk/zhorstoke-nebo/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 АНТК – Авiацiйний науково-технiчний комплекс. 2 Париж-Пiвнiч (фр.). 3 Хочеш полетiти – позбудься лайна, що тягне донизу (англ.). 4 Тонi Моррiсон (1931 р. н.) – американська письменниця, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури (1993), лауреат Пулiтцерiвськоi премii (1988). «Пiсня Соломона» – ii роман, уперше опублiкований 1977 року. 5 Джаред Даймонд (1937 р. н.) – американський еволюцiйний бiолог, фiзiолог, бiогеограф, автор науково-популярних робiт, у тематицi яких представлено проблеми антропологii, бiологii, лiнгвiстики, генетики й iсторii. 6 Coordinated Universal Time (UTC) – синхронiзований свiтовий час. Загальноприйнята точка вiдлiку локального часу в часових поясах. За опорний UTC взято мiсцевий час на довготi Гринвiча чи Лондона (нульовий часовий пояс). UTC +2 означае, що поясний час на 2 години випереджуе поясний час у Британii. Не так давно синхронiзований час називали Greenwich Mean Time (середнiй час за Гринвiчем) i позначали GMT. 7 Англ. Auxiliary Power Unit (APU) – додаткова силова установка. 8 METAR (англ. METeorological Aerodrome Report – метеорологiчний аеропортовий звiт) – унiфiкований код для передавання iнформацii про фактичну погоду на аеродромi, у якому вмiщено данi про силу та швидкiсть вiтру, хмарнiсть, стан злiтноi смуги тощо. 9 ІКАО (вiд англ. ICAO – International Civil Aviation Organization) – Мiжнародна органiзацiя цивiльноi авiацii. Пiдроздiл ООН, що встановлюе правила для комерцiйноi авiацii, зокрема надае унiкальнi чотирилiтернi коди аеропортам свiту. 10 Реймс, Орлеан, Бове – мiста у Францii. 11 МАК – Мiждержавний авiацiйний комiтет, виконавчий орган 12 краiн колишнього СРСР з питань цивiльноi авiацii, сфера компетенцii якого – сертифiкацiя авiакомпанiй, лiтакiв, а також розслiдування авiакатастроф. 12 EASA (англ. European Aviation Safety Agency) – Європейська агенцiя авiацiйноi безпеки. 13 Скорочено вiд «PARKING BRAKE ACTIVATED» – стоянкове гальмо активоване (англ.). 14 Перевiрено (англ.). 15 Французькi регiональнi авiалiнii зi штаб-квартирою в Парижi. 16 Скорочено вiд «PARKING BRAKE RELEASED» – стоянкове гальмо вiдтиснуто/звiльнено (англ.). 17 Скорочено вiд «IGNITION» – запалення (англ.). 18 N1 та N2 – визначальнi характеристики роботи авiацiйних двигунiв. N1 вiдповiдае швидкостi обертання втяжного вентилятора на входi в турбiну (ii виражають у вiдсотках вiд номiнального значення), N2 позначае швидкiсть обертання вала компресора реактивноi турбiни (у бiльшостi сучасних авiалайнерiв вентилятор i компресор «сидять» на рiзних валах). Цi параметри (окремо для кожного iз двигунiв лiтака) виведено на цифровий дисплей перед пiлотом. 19 1 вузол = 1,852 км/год = 0,514 м/с. 20 Екiпаж, зайняти мiсця для зльоту (англ.). 21 V1 – швидкiсть прийняття рiшення – максимальна швидкiсть, за якоi пiлот може скасувати злiт i загальмувати до кiнця злiтноi смуги. Якщо яка-небудь система (наприклад, двигун) вiдмовляе пiсля проходження V1, пiлот повинен продовжити злiт, набрати мiнiмально необхiдну для безпечного розвороту висоту, зробити коло над аеропортом i виконати аварiйну посадку. VR – швидкiсть вiдриву – швидкiсть, за якоi пiдйомна сила повiтря, що набiгае на крило, достатня для вiдриву лiтака вiд землi. V1 та VR – критично важливi параметри зльоту авiалайнера. 22 Rotate (з англ. буквально – крути, обертай) – вигук, яким пiлот, що спостерiгае за показами приладiв, повiдомляе своему напарниковi, який безпосередньо керуе лiтаком, про досягнення швидкостi вiдриву (англ. rotate speed), пiсля чого пiлот повинен потягнути (крутнути) штурвал на себе, тим самим вiдiрвавши машину вiд землi. 23 У радiозв’язку «Roger» е загальноприйнятим вiдповiдником фрази «Вас зрозумiв» або – бiльш точно – «Я зрозумiв усе з останньоi передачi» (англ.). 24 Абревiатура на позначення аеропорту iм. Шарля де Голля, найбiльшого аеропорту французькоi столицi. 25 «Airbus A320» – серiя вузькофюзеляжних пасажирських лайнерiв, розроблених компанiею «Airbus S.A.S.», перший полiт яких вiдбувся 1988 року. На лiтаках А320 уперше в iсторii авiацii застосували електродистанцiйну систему керування (англ. fly-by-wire). 26 Париж-Орлi (фр. L’aе?roport de Paris-Orly, код IATA: ORY) – цивiльний аеропорт, розташований за 14 км на пiвдень вiд французькоi столицi. 27 «ATR-72» – двомоторний турбопропелерний ближньомагiстральний лiтак, збудований французько-iталiйським авiацiйним консорцiумом ATR, розрахований на перевезення 78 пасажирiв на вiдстанi до 1 300 кiлометрiв. 28 В аеропортах для пiдвищення безпеки та зручностi орiентування рулiжнi дорiжки, або дорiжки для маневрування (англ. taxiways), позначають великою лiтерою латинського алфавiту (наприклад, A, D, E, K), комбiнацiею латинськоi лiтери та цифри (B1, C3, H4) або двома великими латинським лiтерами (AA, AU, EF, LQ тощо). Пiд час радiопереговорiв диспетчери та пiлоти озвучують назви рулiжних дорiжок згiдно з правилами фонетичного алфавiту НАТО, у якому кожнiй лiтерi латинського алфавiту вiдповiдае конкретно визначене, «фонетично близьке» до лiтери слово (А – це «Alfa», B – «Bravo», C – «Charlie», D – «Delta», Е – «Echo» i т. д.). Назва дорiжки «Сьерра-Вiктор» означае, що на схемi аеропорту, наземних покажчиках i свiтлових табло ii позначено SV. Аналогiчно – назва «Новембер-Папа» вiдповiдае позначцi NP. 29 «?veraasen» – норвезька компанiя зi свiтовим iм’ям, спецiалiзацiя якоi – виготовлення великогабаритноi снiгоочисноi технiки та агрегатiв для аеропортiв. У пропонованому контекстi йдеться про снiгоочисник цiеi компанii. 30 1 фут = 0,3048 метра. 31 «ArcelorMittal» – найбiльша металургiйна компанiя свiту, котра на кiнець нульових рокiв контролювала 10 % свiтового ринку сталi. Їi формування вiдбулося 2006 року шляхом злиття люксембурзькоi компанii «Arcelor» та iндiйськоi «Mittal Steel», що належала iндiйському бiзнесменовi Лакшмi Мiтталу. Мае представництва в усьому свiтi. 32 Мо (фр. Meaux) – мiстечко у Францii (49 тисяч жителiв) у департаментi Сена i Марна на пiвнiчному сходi вiд Парижа. 33 Реймс – мiсто i комуна на пiвнiчному сходi Францii в департаментi Марна регiону Шампань-Ардени. Населення – 185 тисяч жителiв. 34 Дорiжка, маркована лiтерою J. 35 ILS (англ. instrument landing system – система посадки за приладами, або курсо-глiсадна система) – сукупнiсть наземних засобiв, використання котрих в умовах обмеженоi видимостi (низька хмарнiсть, туман, дощ чи снiг) дае змогу вирiвняти лiтак щодо посадковоi смуги i безпечно привести його строго до необхiдноi точки торкання. Вирiвнювання лiтака здiйснюе автопiлот за отриманими вiд курсо-глiсадноi системи радiосигналами. Втiм, залежно вiд особливостей аеропорту та можливостей ILS передбачено мiнiмальну видимiсть, необхiдну для безпечного приземлення. Якщо в разi досягнення певноi висоти (яку в авiацii називають висотою прийняття рiшення, ВПР) командир повiтряного судна не встановив вiзуального контакту з посадковою смугою (не бачить вогнiв смуги), посадку скасовують i лiтак спрямовують на друге коло. Розрiзняють 5 категорiй точностi пiд час посадки за приладами: І (ВПР складае 60 м), ІІ (ВПР – 30 м), ІІІa (ВПР менше за 30 м, але бiльше вiд 15 м), IIIb (ВПР менше за 15 м) та IIIc (без обмежень – посадка за нульовоi видимостi). 36 Скорочено вiд «LANDING GEAR» – шасi (англ.). 37 Для прикладу вiзьмемо злiтно-посадкову смугу 04L-22R в аеропорту Париж-Пiвнiч. Якщо лiтак йде на посадку з пiвденного заходу, то кут мiж напрямком на пiвнiч i вiссю смуги складе 39°6?; округляемо 39°6? до 40, дiлимо на десять i отримуемо номер смуги – 04. Якщо лiтак заходить на посадку з пiвнiчного сходу, то кут мiж напрямком на пiвнiч i вiссю смуги буде iнший – 219°6?; округляемо до 220, дiлимо на десять i отримуемо 22 – номер цiеi смуги в тому разi, якщо лайнер наближаеться до ii пiвнiчно-схiдного торця. Якби смуга в аеропорту Париж-Пiвнiч була одна, ii позначали б 04–22. Але в Париж-Пiвнiч – двi паралельнi смуги, через це цифровi позначки для сусiднiх торцiв однаковi, а тому до номера додають лiтеру L або R. Якщо авiалайнер наближаеться до аеропорту з пiвденного заходу, пiвнiчнiша з двох смуг (верхня на малюнку) буде для пiлота лiвою (04L), а та, що пролягае пiвденнiше, – вiдповiдно, правою (04R). Для лайнерiв, що заходять на посадку з пiвнiчного сходу, – все навпаки: пiвнiчнiша смуга буде правою (22R), а пiвденнiша – лiвою (22L). Таким чином, аеропорт Париж-Пiвнiч мае двi злiтно-посадковi смуги: 04L-22R (пiвнiчнiша, ближча до термiналiв) та 04R-22L (пiвденнiша). 38 ЗУПИНИСЬ: ПОПЕРЕДУ ЗЛІТНА СМУГА (англ.) 39 В описаному аеропорту Париж-Пiвнiч висота диспетчерськоi вишки бiльша за висоту прийняття рiшення (30 м), через що ситуацiя, коли Гастон Лем’ер, по сутi, не бачить летовища, але при цьому лiтакам усе ще дозволено приземлятись, е нормальною. 40 Глiсада – траекторiя польоту лiтального апарата перед приземленням. 41 Перемикач «Take-off/Go around» (англ. «Злiт/Друге коло»), або «TO/GA» – це перемикач на автоматi тяги в кабiнi пiлотiв сучасних пасажирських лайнерiв, що мае два режими: «Злiт» i «Друге коло». Перший режим використовують пiд час зльоту, другий – активують перед заходом на посадку. Якщо раптом пiд час заходу на посадку пiлот розумiе, що з певних причин не може здiйснити безпечне приземлення, перестановка важелiв тяги в положення «TO/GA» забезпечуе миттеве збiльшення тяги двигунiв, деактивацiю автопiлота (щоб лiтак припинив спуск по глiсадi) i блокування будь-яких команд автомата тяги, котрi призначенi для втримування лiтака в посадковiй конфiгурацii. В екстренiй ситуацii застосування перемикача «TO/GA» е найшвидшим i найбiльш ефективним способом скасувати посадку i повести лiтак на друге коло. 42 На друге коло!!! Злiтний режим! (англ.). 43 Аеродинамiчний екран – ефект рiзкого збiльшення пiдйомноi сили крила пiд час польоту на невеликiй вiдстанi вiд поверхнi води або землi. Екранний ефект – та ж сама повiтряна подушка, тiльки сформована не шляхом надходження повiтря внаслiдок дii спецiальних механiчних пристроiв, а утворена потоком повiтря, що нагнiтаеться пiд крило динамiчно, пiд час руху лiтального апарата. 44 Ма, я тебе люблю! (фр.). 45 Екстрасистолiя – несвоечасне скорочення серця чи окремих його камер. Вияви екстрасистолii: коротка пауза у серцебиттi, надалi – потужний компенсаторний викид кровi, що iнодi спричиняе виникнення неприемних, можливо, болючих вiдчуттiв. Екстрасистолii трапляються у 60–70 % людей. Факторами ризику появи екстрасистолii е стрес, курiння, а також уживання алкоголю, мiцного чаю й особливо – мiцноi кави. 46 ВАСО (рос. Воронежское акционерное самолетостроительное общество) – авiабудiвне пiдприемство у Воронежi, засноване 1932 року, на сьогоднi виготовляе лiтаки «Ил-96-300», «Ил-96-400Т» та окремi деталi до «Airbus A320». 47 «Hawker 800» – британський двомоторний реактивний лiтак бiзнес-класу, розроблений корпорацiею «British Aerospace» на початку 1980-х рокiв. З 2007-го його виготовляе компанiя «Hawker Beechcraft». Розрахований на перевезення вiд 8 до 13 пасажирiв на вiдстань 4 900 км. «Hawker 800 XPi» – одна з модифiкацiй цього лiтака. 48 Казанський авiацiйний iнститут (КАІ) (з 2009-го – Казанський нацiональний дослiдний технiчний унiверситет iм. А. М. Туполева) – вищий навчальний заклад у Казанi, Росiя. Заснований 1932 року. 49 CAD-системи (вiд англ. Computer Aided Design – комп’ютерне проектування) – системи автоматизованого проектування (САПР). 50 Snow blower (букв. з англ. – той, що здувае снiг) – рiзновид аеропортовоi снiгоочисноi технiки, що згрiбае снiг прилаштованим попереду автомобiля ковшем, пiсля чого пропускае його через спецiальний вентилятор, який викидае («видувае») снiг на значну вiдстань убiк вiд машини. Продуктивнiсть blower’iв може сягати 10–15 тонн снiгу за годину, а вага автомобiля – 30 тонн i бiльше. Є iнший тип снiгоочисникiв – так званi sweeper’и. Sweeper мае грейдер попереду i причепний модуль з пiдвiсною щiткою позаду: грейдер – для вiдгортання снiгу на узбiччя, а щiтка – для пiдчищання за ним смуги. Sweeper’и значно меншi й легшi. 51 Гостомель – селище мiського типу на пiвнiчному заходi вiд Киева, за 2 км вiд якого знаходиться однойменний аеропорт. 52 «Gulfstream G150» – покращена модифiкацiя двохмоторного реактивного лiтака бiзнес-класу «Gulfstream G100», розробленого корпорацiею «Israel Airspace Industries» наприкiнцi 1970-х рокiв. Його виробляе корпорацiя «Gulfstream». Розрахований на перевезення 6–8 пасажирiв на вiдстань до 6 000 км.