Зворотний бiк свiтiв
Дара Корнiй


Зворотний бiк #4
Для всiх свiтiв найгiршi випробування ще попереду. Свiтлi й темнi, заслiпленi хто ненавистю, а хто чарами, вiддаляючись одне вiд одного, рухаються до прiрви Хаосу. І тiльки втiкачка Мальва, яку пiдступно заманюють до свiту, створеного сiрим Шепотом у Мiжчассi, розумiе, що побачила щось не менш жахливе, нiж прадавнiй Хаос, – мертвотно сiрий свiт Досконалостi. Чи знайде Мальва спосiб вирватися з цього свiту та встигнути, коли вже надто пiзно, усе виправити?





Дара Корнiй

Зворотний бiк свiтiв



© Замойська М. І., 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016

Передмова Тетяни Белiмовоi




Найпростiше зазвичай бувае найскладнiшим для розумiння


Дара Корнiй – письменниця, яка в непростий час навiювання глобалiзацii уникла впливу космополiтизму й створила унiкальний украiнський Усесвiт. Це казковий простiр свiтiв, що в ньому гармонiйно поедналися прадавнi знання наших пращурiв, iхнi свiтогляд i вiрування з талантом Дари творити захопливу оповiдь. У свiтах живуть знанi з дитинства героi – Яга-Ягiлка з кiстяною ногою i нитяними клубками, що проводять до мети, давнi протоукраiнськi боги Род, Перун, Сварог, Лада, Мара. Проте водночас у таемничий простiр казки потрапляють i звичайнi земнi люди, такi як Мальва й Остап, котрi, пiд впливом магii, зазнають переродження, а притаманна iм мудрiсть i доброта виводять iх на високий рiвень духовного розвитку, що подеколи переважуе досвiд та знання безсмертних за правом народження. Особливою звабинкою Дариноi оповiдi е те, що письменниця повсякчас звертаеться до першоджерел – цитуе «Велесову книгу», послуговуеться давнiми сакральними символами протоукраiнцiв, вiдтворюе мiфiчний простiр нашоi Батькiвщини, коли ii, згiдно з переказами, населяли неври, а iхнiми пiвнiчними сусiдами були кровожерливi й бездушнi андрофаги.

Якби котромусь художнику запропонували створити мапу свiтiв Дари Корнiй, то, очевидно, вiн би перейнявся питаннями, що ж було вiд початку i хто вигадав саме такий устрiй казкового Всесвiту, бiнарний за свое сутнiстю, змушений постiйно перебувати в протиборствi. Саме в четвертiй книжцi – «Зворотний бiк свiтiв» – вiдповiдi на цi непростi питання, якi, напевно, поставали перед кожним читачем вiд початку казковоi саги. Звiдки беруть початок свiти i чи зможе котрийсь iз них перемогти i запанувати назавжди? Можливо, настане ера Порубiжжя (свiту мiж Навою та Явою, який е напiвживим i напiвмертвим воднораз) чи Мiжчасся? А може, визначиться переможець у споконвiчнiй битвi Свiтлого i Темного свiтiв? Або ж усе залле одноманiтна й непоправна сiрiсть i плiснява суцiльним наростом покрие все навколо? Але чи iснуватиме казковий Усесвiт у такому переродженому виглядi, адже все мае бути врiвноваженим i гармонiйним… І загибель однiеi зi складових свiтового ладу неминуче покличе за собою смерть усього сущого, утворить величезну вирву, до якоi невблаганний Хаос затягне все живе, i лишаться лише роботи-iстоти iз заплiснявiлими душами i напiвмертвi-напiвживi…

Протягом трьох попереднiх частин свiтiв читача не полишало вiдчуття, що казковий простiр опинився на межi катастрофи. Дара Корнiй не раз докидала епiзоди, якi вели вигаданий нею Всесвiт до неминучоi прiрви. І хоча читач розумiв, що це лише алегорiя, усе ж вiдчуття дежавю або кривого дзеркала сучасностi не полишало. Як часто ми бачимо, що й реальнi сильнi нашоi буденностi не можуть домовитися мiж собою, керуючись дрiб’язковими образами i меркантильними iнтересами…

Оця проста iстина «збереження рiвноваги», аби не допустити руйнування свiту навколо нас, – це, напевно, те найважливiше, чим дiлиться Дара Корнiй зi своiми читачами. Письменниця завжди щира. Вона не лукавить, коли промовляе: «Найпростiше зазвичай бувае найскладнiшим для розумiння…» А ще Дара iнтригуе, бо не пише в кiнцi своеi четвертоi книжки нi «далi буде», нi «кiнець iсторii». Тож надiя на продовження пригод Мальви Задорожноi таки е!



Тетяна Белiмова




Зворотний бiк свiтiв


Отож, приймаемо кожен частку свою та йдемо.

І скажу те, сину мiй, що час не страчено,

бо вiчнiсть перед нами.

А там побачимо Пращурiв своiх i матерiв,

якi порядкують на Небi й отари своi пасуть,

i жниво свое жнивують, i життя мають, як ми.

    Велесова книга (д. 26)




Частина перша





1. Донька свого батька


Нiчне небо свiту неврiв, тихе й погоже, було геть-чисто засiяне зорями. Молочна дорога, яку, за легендою, створила Праматiр Земун, коли випадково вилила на чорний оксамит ночi молоко, мирно тримала у своiх обiймах Усесвiт. І Всесвiт спочивав на могутнiх раменах Творця, який нiс його, як лагiдний батько, обережно та дбайливо. Куди? Птаха часто запитувала себе – куди несе всiх нас Творець i як довго вiн це робитиме? Коли врештi йому то набридне? Так, вiн добрий батько. Але й добрi батьки час вiд часу потребують вiдпочинку та спокою. Чи вiдпочивае коли-небудь Творець? Напевне, нi…

Зiтхнула. Птаха любила нiчне небо. Щойно перша зiрка з’являлася на небосхилi, як довкола, наче за помахом чарiвного крила Жар-Птицi, усе стихало. Вечiр нiжно пiдкрадався спочатку до неба, тодi до землi. Земля швидше кидалася у його обiйми, анiж небо. Бо коли в небi ще було досить свiтло i поки не зоряно, то земля вже вкладалася спати.

А диво першоi зiрки на вечiрньому небi? Кажуть, що вона народилася з першоi сльозинки повелительки любовi Лади. Красива легенда, красива жiнка, справжня жiнка, жiнка-мрiя. Жiнка-богиня. Дружина ii батька. Чи не дивина? Птаха поки не може звикнути до думки, що в неi з’явився батько. Нi, не так. Вона не може зрозумiти того, що всi тi вiки, якi вона вважалася сиротою, вiн завжди був. Але не завжди поруч.

Умовностi… Вiн говорить iй про якiсь умовностi. Якi умовностi могли бути в тому, щоб не визнати свого батькiвства перед безсмертними? Гаразд, нехай. Байдуже до всiх на свiтi безсмертних… Однак принаймнi iй вiн мiг зiзнатися?! Мiг! Але довiв ситуацiю до критичного безглуздя. Перуниця могла це прийняти та зрозумiти, Птаха-Слава – нi. Поки нi. У душi двоiлося. Тепер твердо знала, що вона i е та сама дружина Перуна, та сама Перуниця, яка колись дуже-дуже давно перемогла в битвi з темними, яка власного чоловiка настiльки сильно та вiддано кохала, що погодилася на пропозицiю Творця небесного. Їi повернули до життя. Так, ii, а не якусь iншу, може, навiть бiльш гiдну душу.

Вона тепер та сама Птаха-Перуниця, з великим призначенням. Але цього разу не дружина Перуна. У Творця доволi своерiдне вмiння втiлювати нашi благання. Дуже хотiв, Перуне, отримати свою Перуницю? Гаразд, отримуй.

Отримав. Тепер вона його донька. Донька мами Арати i батька Перуна.

Птаха стояла на одному з небагатьох лисих пагорбiв свiту неврiв. Вона навмисне попросила трохи часу в Мирослада перед Ритуалом. Перед тим, як Мирослад усуне закляття Мiсяцiвни, закляття знесилення. А потiм Перун проведе обряд вiдновлення свiту Невридii. Мусила побути наодинцi з собою, зануритися у власнi почування. Так багато сталося за останнi днi i ще багато мае статися. Вiдчувала це. Вона не була Оракулом, вона не вмiла передбачати майбутне, просто знала, що для всiх свiтiв найгiршi випробування ще попереду. І вона, дивним чином, теж уплуталася в це. Навiть бiльше, перетворилася на привiд до тих негараздiв та бiд, якi вже почалися.

Небо заспокоювало. Розкинула в рiзнi боки руки, повернула долонi до неба. Свiтло Мiсяцiвни було холодним. Воно не давало сили, але наповнювало почуттями.

Любов… Вона вмiе i знае, як воно – любити. Їй подобаеться любити не тому, що це обов’язок для свiтлих – любити ближнього. Це вона вмiе дуже добре. Однак у ii серцi iснуе ще одне мiрило любовi, приватне. Бо геть по-особливому вона любить Мальву, нiжну i водночас сильну дiвчинку-квiтку. Юнка вiдшукала в серденьку Птахи маленький затишний куточок, котрий довiку належатиме тiльки iй. Також по-особливому вона любить Остапка – хлопчину зi свiту, якого вже немае. Точнiше останнього живого зi свiту його матерi. Вона волiла б мати такого сина. Материнською вона могла назвати свою до нього любов.

Учитель Посолонь. Рiдний, дорогий, важливий, мудрий. З ним дорослiшала, набиралася досвiду, робила помилки. Вiн, як умiв, направляв i виправляв. Це вiн, зрештою, наполiг на ii навчаннi у свiтi неврiв, коли зрозумiв, що сам не впораеться з надто вже самовпевненою ученицею. Вблагав Мирослада «допомогти». І Мирослад допомiг. Їi гординю було поборено. Натомiсть прийшло велике розумiння власноi значущостi для Всесвiту, як i розумiння цiнностi та неповторностi кожного живого створiння. Марнославство, чванливiсть почали здаватися чимось геть безглуздим. Свiт неврiв назавжди вилiкував норовливу Птаху. Яка тодi ця любов? Батькiвська. Такою любов’ю добрi дiти люблять своiх татiв.

Стрибог. Їi Стриб, ii кохання. Птаха досi його кохае. Згадала слова Посолоня про вищiсть любовi над коханням. Невже правда? Досi не могла прийняти слушностi тих слiв.

Перун… Хто вiн для неi? Той, хто зараз ii береже, чи ii половина? Половина вiд чого? Вiд цiлого чи вiд украденого?

Вiн – ii справжнiй батько, якого нiколи не знала.

Не знала? Хiба? Адже добре пам’ятае його руки, запах тiла, дотик шкiри до обличчя, колючi вуса i заливистий власний смiх, коли вiн пiдкидав ii, малу веселуху, до неба.

Перун – хто вiн насправдi для неi? Батько чи охоронець?

Могла, звiсно, постаратися називати його батьком, а вважати ним – поки зась. Та навiть зi словами було нелегко. Слово «батько» не просто застрягало в горлянцi, воно навiть не народжувалося в серцi, коли вона дивилася на Перуна. Мальвi було простiше прийняти Стрибога, бо той направду не знав, що в нього е донька. Перун знав, однак чомусь не хотiв зiзнаватися в цьому свiтовi. Отже, зрiкся, вiдмовився?

Нi, не зрiкся i не вiдмовився. Бо завжди намагався дбати про ii безпеку, мати на оцi. Та хiба це батькiвство? А як тодi бути з казками на нiч, колисковими, важливими розмовами про неважливе, завжди проблемним дорослiшанням?

І вкотре Птаха повертае до цього простого запитання, яке застрягло цвяшком у головi. Чому не визнати своеi доньки?

Перун виправдовуеться: «Надто швидко закрутилося». Так, швидко: смерть Арати, зрада названого сина Боривiтра, безсмертя доньки, виблагане в Мари, тiльки щоб порятувати малу вiд смертi. О, звiсно, Перун збирався всiм оголосити, що Птаха – його донька, та якось не до того було. Знаходилися важливiшi проблеми.

Важливiшi?

Слова батька чи слова Творця: «Чорнокрукi, дитино моя, – найпершi нашi вороги. Це тi, хто завжди слухае лишень темний бiк свого ества. Вони просто так нiчого не роблять. Завжди е вагома причина для руйнацii та винищення».

Перун провiв розслiдування. Чому чорнокрукi напали саме на Оселище Дива, яке вважалося добре замаскованим, майже неприступним? Поруч купа iнших Оселищ: i багатших, i не так мiцно захищених. Звiсно, щоб здолати силу захистiв Арати та Перуна, потрiбно застосувати неабиякi таланти. Чорнокрукi не заморочувалися талантами. Вони просто знайшли зрадника.

Зазвичай чорнокрукi пiд час нападiв убивали лишень дорослих. Дiтей пiдбирали як трофеi. Дiвчата в майбутньому ставали дружинами чи наложницями, хлопцi – воiнами. Та не цього разу. Виявилося, що Оракул склав пророцтво для Морока: «Та, що прийде зi свiту Чотирьох Сонць, донька Арати, вкраде серце твого единого сина i знищить свiт Вiдтiнi». Тому чорнокрукi за наказом Морока винищили в Оселищi Дива всiх: i малих, i великих. Бо не вiдали точно, хто ж вона – та, що мала прийти з Оселища Дива, донька Арати? Арата була жрицею, i всi мешканцi Оселища Дива вважалися ii дiтьми. Зрештою, те дитя могло народитися й згодом, через поколiння i все одно спадково вважатися дитиною жрицi Арати. І ось, якщо знищити всiх без винятку та дощенту спалити Оселище, щоб навiть назви не лишилося, то пророцтво скасуеться.

Зрадник Боривiтер теж був дитиною Арати. Навiть бiльше – ii кровним сином. Що з ним робити? Чорнокрукi своiх не ображають. Ставши зрадником, вiн перетворився на чорнокрукого. Та щоб перестрахуватися – на Боривiтра було накладено чорне закляття. Вiн не мiг мати дiтей.

Пiсля пiдступного нападу на Оселище Дива врятувалася тiльки Птаха. Чорнокрукi про це не вiдали. Мара та ii Перемiнник урятуали дiвчинку вiд неминучоi погибелi. Птаху було заховано у свiтi свiтлих. Темним туди не дiстатися. Зрештою, вони переконанi: Арата i всi ii дiти мертвi. І пророцтво Оракула мертве також.

Тому й не дуже цiкавилися – звiдки взялася мала дитина з Перемiнником у Яроворотi. Можна спробувати розпитати Мару. Однак та навряд чи розкаже. Вона не зобов’язана про таке доповiдати навiть Творцю. Та з часом стали розходитися чутки, що пiдкинута пiд браму Яровороту дитина насправдi е донькою Посолоня та Мари. Звiсно, у тi байки не дуже вiрилося, але анi Посолонь, анi Мара iх не спростовували. І темнi в цю байку майже повiрили.

Через це Перун i мовчав. Бо якщо чорнокрукi дiзнаються, що Птаха – це насправдi врятоване дитя зi свiту Чотирьох Сонць, то зачнуть ii переслiдувати та цькувати. Спочатку гадав, мовчанка – вимушена i не вiчна, усе до пори до часу. Дитина пiдросте, змужнiе i тодi…

А тодi i не сталося… Бо з’явилися новi причини.

Перша причина: Птаха зустрiла Стрибога. І не тiльки згадала, хто вiн такий i що вчинив з ii свiтом. Вона забрала собi його серце. Серце сина великого Повелителя Темного свiту. О, так! Морок вiдчував небезпеку. Вiн остерiгався Птахи. На той час вiн уже знав, хто вона така насправдi, тому й не хотiв пускати свого сина на перемовини до неi. Рада темних свiтiв наполягала, i Морок змирився. Пророцтво Оракула ожило. І та, що прийшла зi свiту Чотирьох Сонць, таки вкрала серце Стрибога.

Друга причина. Начебто жодних перепон для того, щоб Перун визнав свое батькiвство, не лишилося: Морок знав правду про Птаху, вона забрала собi серце його сина i iй геть нiчого поганого не загрожувало. Та тут завагiтнiла Лада. І треба стати бездушним покидьком, щоб дружинi при надii в такому зiзнаватися. Народилося дитя. Теж нервувати не можна. І Перун свое зiзнання вiдклав до кращих часiв. А кращi часи все не наставали. До того ж Ладi iдеально пасувала роль дружини Перуна та матусi його дiтей. Бо син Сварога мiг мати за дружину тiльки рiвню собi, а не звичайну смертну жiнку Арату, нехай навiть жрицю.

Перуниця всерединi Птахи знала, що Лада завжди була закохана в Перуна. І коли мiсце звiльнилося, то досконала та правильна у всьому повелителька любовi легко зайняла мiсце i Арати, i Перуницi. Наразi тiшило в отому знаннi лишень одне – поки Арата була жива, Перун не одружувався. Принаймнi хоч iнколи вiн був чесним iз собою.

Третя причина – це повна гармонiя у свiтах, яка нарештi настала. Зберiгалася рiвновага, i Перун не захотiв порушувати ii. Бо нове знання могло внести певнi поправки в неi. Бо дiти – це завжди дисонанс у гармонii чи в дисгармонii, але все-таки – дисонанс. Приклад з Мальвою про це промовисто говорить.

Перун приблизно так виправдовувався перед Птахою, коли вони перечiкували в кiмнатцi пiд дубом напади Стрибожоi лютi. Вона та дуб слухали мовчки. Що Птаха на таке виправдання могла вiдповiсти рiдному батьковi? Злiсно вигукнути, що вiн нiчим не кращий вiд Стрибога, чи образитися на те, чого вже не змiнити?

Заховала обличчя в долонях. Хто вона? Колишня дружина Перуна чи теперiшня його донька? Не треба було Творцевi повертати ii до життя. Це лишень усе ускладнило.

Хтось обережно поклав iй руку на плече.

Час ii самотини минав. Птаха стрепенулася, наче збудилася вiд сну. Озирнулася.

Поруч стояла Мара. Свiтло Мiсяцiвни спотворювало обличчя жiнки. Воно зараз нагадувало лице мерця – безкровне, блiде, з болiсним тавром розпачу.

– Йменням Творця нашого вiтаю тебе, Повелителько Маро! – Птаха була гарно вихована. Озвалася привiтно: – Тебе прислав Мирослад? Настав час для Ритуалу? За мить буду готова.

Мара невпевнено кивнула.

– І для цього теж, Птахо. Я рада тебе бачити. Маемо трохи часу, поки чоловiки говорять про свое. У Мирослада з Перуном важлива розмова. Чоловiк, котрий впустив у свiт неврiв Стрибога, е сином Мирослада. Це Шепiт. Тепер вiн сiрий брат. То вiн пiдступно замiнив перлину, яка завела тебе в болото, хоч мала врятувати. Ця перлина не справжня, вона сiра. А там, де з’являються сiрi, – завжди чекай пiдступу та напастi. Але зараз не про це. Чи дозволиш сказати тобi кiлька слiв?

Птаха стенула плечима. Вона не проти. Мара показала рукою на рясно порослий мохом камiнь, що стримiв неподалiк. Птаха кивнула, опустилася втомлено на нього. Мара сiла поруч.

– За сина я просила вибачення в тебе, Птахо, i не раз. – Мара говорила ледь чутно, але чiтко промовляючи кожне слово. – Тож не стану вкотре повторюватися. І до цього можна звикнути. І знаеш… Якось воно безглуздо. Таке паскудне почування в мене. Останнiм часом нiчого не роблю – лишень перепрошую, i переважно через вчинки сина. Але зараз я попрошу вибачення в тебе за те, що накоiла моя впертiсть. Я ж була переконана, що не варто втручатися в справи, якi тебе не стосуються, особливо коли це справи великих безсмертних.

Мара вмовкла. Зiтхнула, поправила звичним рухом складки на сукнi. Птаха втомлено дивилася на жiнку. Вона здогадувалася, про що йтиметься далi. Усе було геть передбачуваним. Мара продовжила:

– Я завжди знала, що Перун твiй тато, але нi словом, нi вчинком нiкому в цьому не зiзналася. Чому? Спробую пояснити. Твiй батько прибiг до мене, нажаханий та вбитий горем, одного теплого лiтнього вечора. Говорив, що вiн не встиг вчасно, що всi загинули i його едина донька також мертва. Дiвчинка Птаха, та сама Перуниця, котра колись була йому за дружину i котру пiдступно вбили темнi. А батько Сварог таки почув його молитви та благання i повернув ii. Але… Іронiя долi. Бо тепер вона його донька. І лежить зараз розтерзана, майже мертва, мов проста смертна дитина, та чекае кiнця. А вiн? Бог, який не може нiчого вдiяти. Бо iнколи запiзно бувае навiть для бога. І я йому допомогла. Бо я також мати, Птахо. Як допомогла – ти добре знаеш. Учитель Посолонь прийняв тебе, наче рiдну. Але вiн завжди в усьому був, нехай найкращим, та все ж лишень Учителем. Не став розпитувати, а чемно виконав усе, про що я просила. Научати, пильнувати, дбати.

Мара знову вмовкла. Звела очi до неба, наче вгорi, мiж зорями, шукала потрiбних слiв, а чи, може, чекала якоiсь вiдповiдi на промовлене. Птаха нiмувала. Їй болiли слова. Мара вкотре важко зiтхнула i гаряче зашепотiла:

– Птахо, повiр менi, я не раз просила Перуна привселюдно визнати тебе донькою. Бо хiба це нормально, коли дитину при живому батьковi вважають сиротою та виховують чужi люди, нехай i найкращi Учителi? Вiн погоджувався, казав, що це необхiдно зробити, та… Не робив. Очевидно, Перун тобi пояснив, чому так чинив. Можливо, й так. Я йому не суддя. Зрештою, жодних брудних вимислiв та плiток про тебе i про нього досi не було.

– Не було, – луною повторила Птаха. – Той, хто не боiться вмерти, не боiться й плiток, Маро. Той, хто пам’ятае, як помирати, боiться бiльше життя, анiж смертi.

Мара продовжувала видивлятися в небо. Вона не наважувалася поглянути в бiк Птахи. Бо та говорила важкi, але справедливi слова. Правда робить нас не тiльки вразливими, вона iнколи перетворюе нас на мудрецiв. Якщо, звiсно, ми зумiемо ту правду прийняти та пережити. Птаха, схоже, зумiла.

Врештi Мара хрипким, аж рипучим вiд знiяковiння голосом спробувала перевести розмову на iнше:

– Як все-таки гарно неври називають нiчне свiтило – Мiсяцiвна. Вона в них матiр Сонця. Уявляеш? Тутешнiй люд вважае Мiсяцiвну матiр’ю Дажбога.

– Я добре знаю, Маро, цей свiт та його легенди. Я тут колись вчилася i була ученицею Мирослада.

Птаха безбарвно вiдповiла i тiльки щойно зрозумiла, як вона втомилася… Вiд Стрибога, Перуна, свiту неврiв, вiд свого безсмертя, вiд свого знання i вiд своеi пам’ятi, яка сьогоднi оскаженiла та затопила ii серце болем. Заплющила очi. Коли iй нарештi дадуть спокiй? Та хiба це можливо? Багато хто називае ii богинею, майже всi вважають мудрою… Але яка вона там мудра? Хiба що розумна. Так, розумний, утрапивши в халепу, завжди зумiе з неi виборсатися. А мудрий? А мудрий тому i е мудрим, що з ним нiколи не трапляються халепи.

– Авжеж, ти тут була. І Мiсяцiвна нi до чого. Просто так сказалося. – Мара розгублено стрепенулася, наче отямилася вiд рiзкого болю. – Я ж про iнше. Про батькiвство Перуна та твою пам’ять. Я вкотре прошу вибачення. Я таки мала тобi розповiсти всю правду. Не можна було приховувати. Бо рано чи пiзно такi таемницi створюють антисвiти. Бачиш, що тепер вiдбуваеться. Син менi не вiрить. Не вiрить, що ти донька Перуна. Упевнений, що це ми зумисно вигадали, аби вiн вiд тебе вiдчепився. Бачиш, як воно з таемницями? Краще гiрка правда, нiж солодке незнання. Що далi – то гiрше. Сiрi, а я це вiдчуваю, люба Пташко, не на жарт розходилися та крутять-вертять геть усiма. Нишпорять, пiдливають оливи у вогонь, де можна iскру затоптати, вони ii роздмухують. Це вони Стрибогу нашептали, що ти коханка Перуна. Ладi наплели того самого. Переконали Стрибога, що ти навмисно ховала вiд нього Мальву, щоби зробити боляче. Я намагалася запитати поради в наймудрiших. Навiть в Оракула. Та вiн не вiдповiдае. Замкнувся у своему свiтi та нiкого не пускае. Злi язики плещуть, що Оракул мертвий i, допоки новий не з’явиться, свiт Загублених не вiдiмкнеться. А знаеш, що iще про Оракула оповiдають? Кажуть, що чолов’яга на старостi лiт геть схибнувся i так боiться померти, що торгуе лжепророцтвами. Платня – це спецiальний елiксир, який подовжуе його життя. Отак лжепророцтва перетворюються на iстину. Брехня стае правдою.

– Елiксир? – мимовiль перепитала Птаха.

– Елiксир, – пiдтвердила Мара. – Його складова – це випитi душi людей.

Птаха зiтхнула невесело:

– Сумно таке чути, Маро. Виходить, теперiшнiй Оракул житиме вiчно. Бо завжди знайдуться охочi отримати лжепророцтво. І елiксир принесуть, i догодять в усьому…

– Воно то, може, й так, – вiдповiла Мара. – Але все до пори до часу. Схоже, навiть Оракулу почала набридати вiчнiсть. Вiн не завжди був таким. То смерть дружини пiдкосила його. А може, просто в ньому прокинулася совiсть.

– Совiсть? – якось невпевнено перепитала Птаха. – Цiкаво. І коли вона прокидаеться, бувае часто запiзно, чи не так?

– Птахо, пробач менi за все. – Мара врештi звела очi на Птаху.

Птаха взяла Мару за руку.

– Маро! Це не твоя вина. Це вибiр Перуна. Вiн мiй батько. Ти просто випадковий подорожнiй. Ти могла сказати, але не сказала. Ти могла не говорити – i ти не говорила. Можливо, на все свiй час? І все мае вiдбуватися вчасно. І ось вiднинi знатимуть усi про батькiвство Перуна: i свiтлi, i темнi, i навiть сiрi. Та навряд чи це щось змiнить. – Птаха встала з каменя, продовжуючи тримати Мару за руку: – Нам уже час. Мiсяцiвна зараз у найпотрiбнiшому для Ритуалу мiсцi.

Птаха зробила спробу вiдпустити долоню Мари, але та продовжувала ii мiцно тримати. Птаха питально дивилася на Мару. Мара не ховала очi. Мiсяцiвна свiту неврiв дбайливо огортала свiт. Очi Мари здавалися темними проваллями. Говорила:

– Це ще не всi новини, моя люба Птахо! Мальва пропала. Утекла зi свiту темних, бо вони силомiць хотiли зробити ii однiею з них, i онука не витримала такоi наруги. А як з того свiту добровiльно пiти? Неможливо. Тож вирiшила дiвка тiкати через Мертву рiчку. Допомагав iй у цьому проклятий служка. Ти ж знаеш, що темним у Вiдтiнi служать проклятi. Та той проклятий був незвичайним. Надто живим як для проклятого. Якимсь чином Горпина, бабуся Мальви зi свiту Єдиного Бога, його до малоi приставила. І вiн вiрою та правдою iй служив.

– Проклятий? – здивовано перепитала Птаха.

– Авжеж. Менi Горпина трохи розповiла про нього. Я спочатку побувала у свiтi Вiдтiнi, тодi переговорила з нею. Звати його Боривiтром.

– Як? – Птаха ошелешено дивилася на Мару. – Той, хто зрадив свiт Чотирьох Сонць та був ii братом, також називався Боривiтром. Та хiба таке можливо? Боривiтер уже давно мертвий.

– Так-так. Його звати Боривiтер. І вiн допомiг Мальвi втекти. Не такий уже пропащий, як видавалося спочатку. Та не це важливо, – запнулася на мить Мара й продовжила: – Тож скочила Мальва в Мертву рiчку i наче в нiй розчинилася. Темнi дiстали з води одяг та взуття дiвчини. І винесли вердикт: Мальва мертва. Ти ж знаеш, як «трепетно» ця рiчка любить темних?

– Ага, заковтуе, – додала Птаха, – але Мальва не темна, тому жива.

– Так. Я це знаю, але… Для свiту темних вона темна. По закону кровi i все таке. Я не стала iх у протилежному переконувати. Зараз нам вигiдно, аби вони вважали ii мертвою. Даруй уже за хитрiсть. Однак я теж, схоже, починаю лукавити, переймаючи правила чужоi гри. А що робити? Насильство породжуе опiр. Я повiдомила Стрибога про «смерть» Мальви. Тому вiн i вiдступився вiд тебе так швидко, Птахо. Схоже, побiг до Мора з’ясовувати правду. Якщо серйозно, то так тому телепневi Мороку й треба. Навiя в нього в радниках, от вона йому й навiяла… Це ж додуматися: на очах дитини кровнi ритуали влаштовувати. Що ж, хай Стрибог з Мором тепер повоюють, поки ми Мальву шукатимемо. І дуже сподiваюся, що Стрибог, хоч на трохи, дасть тобi спокiй. А можливо, коли переконаеться, що Перун i насправдi твiй батько, то помудрiшае та знову стане нормальним.

– Стрибог нормальним? – Птаха щиро дивувалася. – Знаеш, Маро, я досi до нього маю почуття. Але я не певна, що зможу пробачити недовiру i те, що вiн зробив зi своiм життям та життям мiльйонiв невинних. Ти його матiнка. Ти його любиш та любитимеш завжди, навiть коли його всi проклянуть. Я ж так не можу. Я закопаю свою любов до нього так глибоко, звiдки нiхто нiколи не дiстане. У мене, слава Творцю, е кого любити. А в нього? Вiн навiть тебе не любить, хоч ти його мати.

– Яка я мати? – сумно зiтхнула Мара.

– Ти – справжня мати. І лише за те, що ти подарувала йому життя, тебе треба любити.

Мара скрушно захитала головою:

– Ти i справдi дуже добра до мене, Птахо. Дякую за цi слова. Вони важливi. Хоча… Знаеш, матiр’ю жiнка стае не тодi, коли народжуе, а тодi, коли вперше жертвуе заради дитини чимсь… Не мае значення чим: здоров’ям, призначенням, чоловiком… Я схибила як мати, Птахо. Ти б так не вчинила.

Мара вмовкла на кiлька секунд, а потiм знову заговорила:

– Але Мальву ми не втратимо, правда? І ти менi допоможеш ii знайти.

– Так, допоможу, – ствердно закивала Птаха. – Ми обнишпоримо геть усi свiти: i свiтлi, i нейтральнi, i темнi. І обов’язково знайдемо Мальву.

Несподiвано за спинами почувся несмiлий чоловiчий голос:

– Не треба всi… Я знаю, де Мальва.

Мара та Птаха роззирнулися. Неподалiк стояв юнак, якого Птаха вiдразу впiзнала:

– Остапку, мiй хлопчику. Я рада тебе бачити.

Птаха кинулася до Остапа. Пригорнула його до себе. Поцiлувала.

– Ну ти й нечемнота! Хiба гоже пiдслуховувати?

Остап несмiливо посмiхався, косуючи в бiк Мари, яка з цiкавiстю роздивлялася його.

– Йменням Сварожого кола вiтаю вас, панi Маро та Учителько Птахо. Вибачте менi. Я не навмисно. Я почув, що ви врятованi, панi Птахо, i дуже захотiв вас побачити. Люди з Оселища показали, куди ви пiшли. І ось я тут. До того ж усiеi розмови я не чув, бо тiльки щойно прийшов, – виправдовувався Остап. – Учитель Посолонь теж тут. Ви довго не поверталися до Яровороту, i вiн змушений був супроводжувати нас на навчання у свiт Невридii.

– Стiй, хлопчику мiй! Зупинися! – Птаха владно попросила Остапа замовкнути. – Ти щойно сказав, що Учитель Посолонь супроводжував вас на навчання. Кого це вас? Чи я щось не так зрозумiла?

– Усе так. Нас: мене i Дужа.

– Кого-кого? – Птаха здивовано дивилася на хлопця, наче той ляпнув якусь дурню. – Дужа? Нашого недолугого Дужа?

– Ага, Дужа, – вiдповiдав юнак. – Усi з цього дивуються. Ви не першi.

– Ой, щось менi геть не подобаеться ця новина. Остапку, ти припильнуй того нетiпаху. Вiн хороша людина, наш Дуж, але геть нетямущий. Напевне, матiнка постаралися. Ех, iнколи я не розумiю таких ось материнських поривань. Для чого iй це? Мабуть, треба стати матiр’ю, щоб уторопати. – Птаха рiзко перевела розмову на iнше: – А щодо Мальви – ти звiдки знаеш, де вона зараз?

Остап стенув плечима:

– Просто знаю, що вона жива i зараз у безпецi. У такому мальовничому i дуже тихому мiсцi. Сидить на квiтучому пагорбi, свiтить яскраве сонце, чисте небо над головою, i вона вiльна та задоволена. Жодного темного поруч. Та й людей поряд майже не видно. Лишень птахи спiвають i ще… божественно красиву музику чутно. Хтось дуже гарно i вмiло грае на сопiлцi. Розгледiти його добре не можу. Бачу тiльки його бриля i розумiю, що це досить молодий чолов’яга. А поруч iз ним ще один ошиваеться. Теж молодий, у вiйськових обладунках. А ще в тому свiтi багато-багато калини квiтне. Нiде нiколи такого пишного розмаю не бачив. Я ж коли вчився пересуватися за допомогою ключа, то довелося побувати в багатьох свiтах. У цьому точно не був.

– Калина? – перепитала здивована Мара. – І сопiлка, кажеш, прегарно грае, так?

Остап кивнув погоджуючись.

Мара пiдiйшла до Остапа впритул. Узяла за руку. Той вiд несподiванки трiшки вiдступився i, перечепившись, ледве не гримнувся. Однак Мара його мiцно тримала, не даючи впасти.

– Гм, синку! Дуже цiкаво. І схоже, що ти говориш правду. Мальва тобi не чужа. Ти вiдчуваеш ii як рiдну. Скажи, давно в тебе цi видiння почалися? І як часто вони бувають?

Остап мовчав. Не знав, що i як вiдповiдати. Видiння? Це просто сон i годi. А сни всiм людям сняться, та, на жаль, не всi iх пам’ятають.

– Як не початися видiнням, Маро, – невдоволено обiзвалася Птаха. – Коли тобi без пiдготовки Перемiнника на шию вiшають, то не тiльки видiння побачиш. Ти ж добре знаеш, що Перемiнник, поки призвичаiться до свого носiя, рiзних форм i властивостей набирае. Дай хлопцевi спокiй. Хай вчиться i Перемiннику, i своему життю лад давати, коли вiн тепер безсмертний. А щодо спорiдненостi Остапа й Мальви – ти влучно сказала. Вони i справдi рiднi. Бо закоханi. До речi, що ти там про калину та сопiлку говорила? Ти здогадалася, де нам Мальву шукати?

– Я не здогадалася. Я знаю, – вiдповiла Мара. – І тобi цей свiт також знайомий. Правда, тодi, коли ти в ньому жила, калини там майже не було. То вже Лада постаралася. І за таку любов до калини, i за красу, звiсно, Перун свою дружину Ладу нiжно називае дiвчина-калина. Це свiт Оранти, Птахо. Свiт Перуна та його дружини Лади. Рiчка Стохiд, котра протiкае свiтом Оранти, мае багато таемних ходiв. Тому й така назва. Один з них прив’язаний до Мертвоi рiчки. От таким чином, схоже, Мальва й потрапила до свiту Оранти, який примарився нашому Остапку. І скажи менi, Пташко, хiба випадковiсть – це не таемна присутнiсть Творця?




2. Хатинка на курячих нiжках


Мальва раптом зрозумiла, що падае. Це тривало якусь мить, але за неi вона встигла подумки моцно вилаятися, послати далеко-далеко Ладу з ii дурнуватою ревнiстю i боляче стукнутися пiд час приземлення.

При падiннi сильно забила колiно на правiй нозi, потiм необачно перечепилася через щось i лягла пластом. У вухах гудiло, наче щойно спустилася з гiр. У правицi мiцно затиснута дримба Лади, у лiвицi – чорна земля вперемiш з травою. Пiдвела очi. Погляд утупився в гладiнь води, яка мирно i спокiйно плюскотiлась перед самим носом. Другий бiк рiчки чи озера не проглядався. Принаймнi з положення лежачи. Шалено захотiлося пити. Придушила в собi це бажання. Вона ж не знае, де вона тепер i чи можна з цiеi водойми пити. Тож… Спрага зачекае. Взагалi-то при перемiщеннi вона замовляла потрапляння у свiт Ягiлки, та добре знала й iнше: варган не завжди слухаеться чужака i може дещо неточно закинути. Сiла, варган Лади повiсила на шию, поруч зi своiм. Вiдчула пекучий бiль у нозi. Перевела очi на забите мiсце. Якусь мить розглядала роздерте колiно. З нього цебенiла кров. Утомлено вилаялася:

– А бодай побила нагла година тi перемiщення з чужими ключами. Ледве не вбилася. Болить, зараза.

Подумала, що добре буде принаймнi промити рану. Не отрута ж у водоймi… Хоча… А це вона зараз перевiрить. Обережно засунула палець у воду. Кiлька секунд незмигно дивилася на нього. Чого вона чекала? Що вiдсохне чи просто згорить. Вiд тих свiтiв хтозна-чого можна чекати. І сiрчаноi кислоти в рiчцi замiсть води теж. Палець залишався мокрим. Отже, усе гаразд? А втiм, облизнути його не ризикнула. Кров з рани продовжувала литися, нога в колiнi набрякла та болiла. Схоже, добряче забила. Може, навiть трiщина. Хоч на нiй усе гоiлось, як на собацi, але i на це потрiбен час. А часу багато навряд чи вона мае. «От розтелепа! Нездарисько! Ти ж умiеш падати. Розслабилася вона, б…» Вчасно прикусила язика. Звичнi вирази зi свiту Єдиного Бога вирiшила тут не вживати. Хтозна, як вони себе зараз поведуть. Розтрощеноi ноги поки досить. Зачерпнула води i зачала омивати рани. Очi здивовано округлилися, наче двi тарелi. Вода не просто змивала та зупиняла кров, вона забирала бiль та на очах загоювала розсiчене колiно.

– Тю. Нiчогенька така водиця в цiй криницi. Цiкаво-цiкаво, куди ж мене занесло?

Звелася на ноги. Присiла кiлька разiв. Нiчого не болiло, лишень у головi трохи макiтрилося. Пiщаний берег, подекуди мушлi, кольоровi камiнцi пiд ногами. Неподалiк здоровенна сiра каменюка заляпана кров’ю. Об неi, очевидно, вона i вдарилася пiд час падiння. Нi комашнi, нi, тим паче, чогось бiльшого зi звiрини поруч не видно. Утупилася в жмут зеленоi трави та жменьку чорнющоi землi, якi дивовижею виглядали на пiщаному березi.

– Цiкаво. Довкола пiсок. Звiдки тодi взялися в моiх жменях земля i трава? Чи не вiд того мiсця, звiдки я летiла?

Озирнулася. За кiлька метрiв вiд неi височiла круча. На ii вершечку росла трава.

– Оце тобi, дiвко, пощастило з приземленням, – сказала сама собi. – Могла не тiльки ногу забити, тут i в’язи скрутити раз плюнути.

Злiва вiд кургану, помiж кучерявого верболозу, який чiтко розмежовував зону пiску та зону землi, угледiла стежку. Отже, сюди iнколи хтось таки спускаеться, якщо стежка е. Угорi над кручею весело пурхали малi пташки, лiтала комашня, яскравi метелики. А на пiщаному березi, де зараз стояла Мальва, вiдчувалося якесь умертвiння. Жодного натяку на щось живе, i тiльки ледаче плюскотiння води порушувало тишу. Інтуiтивно розчовпла, що мае звiдси якнайшвидше забиратися. Вода, може, i зцiлюе рани, але вже точно це не боржомi. Пити ii не можна i перебувати тут надто довго небезпечно. Але вимити обличчя та руки вона таки зможе чи нi? Рана на нозi зцiлена, i сама вона досi жива.

Мальва подивилася на своi бруднi руки. Присiла над водою, добряче iх вимила. Кинула оком на дзеркальну гладiнь. З неi замучено дивилося замурзане дiвчисько. Зачерпнула води, обличчю геть не зашкодить умивання. До того ж якщо освiжити лице, то мо’ й пити менше хотiтиметься. І взагалi, а чи не скупатися iй? Подумала про мертвий пiщаний берег та живу зелену траву на кручi. Так i стояла, нагнувшись та спостерiгаючи, як мiж пальцями витiкае вода.

– Оце правильне рiшення, дiвчино. Не треба без наглоi потреби чiпати цю воду. Ногу зцiлила i вiдiйди. До обличчя краще ii не пхати. Зрештою, люба моя, i довго залишатися бiля цiеi води не варто.

Хриплуватий жiночий голос линув вiд кручi. Випросталася, повернула на звук голову. На кручi стояла жiнка. Мальва не могла ii добре роздивитися. Сонце висiло в панi над головою, i дiвчина розгледiла лишень силует, вбраний у щось довге. Голова жiнки була запнута хустиною.

– Привiт! Ти хто? – крикнула Мальва жiнцi.

– Ходи сюди, поговоримо i познайомимося. Я тут живу i все про це мiсце знаю. Рухайся в бiк стежки. Вона тебе виведе простiсiнько до мене. Але йди обережно, не наступи на змiю. Їх у чагарниках багато. І це iхня домiвка. Ти ж лишень гостя i до того ж незвана, тож поводься чемно.

Жiнка, не чекаючи вiдповiдi, розвернулася та щезла так само швидко, як i з’явилася.

Мальва зiтхнула. Хмикнула здивовано i пiшла стежиною. Пам’ятаючи про змiй, якi тут живуть.

Кiлька разiв ледве серце не стало, коли ii ногою, наче звичайною дорогою, перекочувалося бридке тiло плазуна. Тодi завмирала, старалася навiть не дихати. Змii були величезнi, гладкi. Загрубi, як ii рука. А один раз краем ока навiть помiтила щось узагалi жахливе: поруч зi стежкою помiж чагарникiв повзла вниз цiла колода. Мальва здогадувалася, що то теж змiя, але перевiряти, чи се насправдi, не стала. Просто увiмкнула швидкiсть та посилила пильнiсть.

Щойно вийшовши з тiнi верболозу, Мальва опинилася посеред степу. Принаймнi iй так здавалося. Буяння трав, куди оком не кинеш. А запахи? Так мiг пахнути тiльки степ – цiлющо, натхненно i жагуче. Ковила торкалася нiг, легкий вiтерець куйовдив ii своiми м’якими руками, i вона вигиналася пiд тими пестощами, наче зваблива жiнка в танцi. Стрiпнула iз себе це видiння. Їi тут пiджидали. Неподалiк стояла жiнка, а бiля нiг ii сидiв чи то пес, чи то вовк. Махнула Мальвi рукою, покликала до себе. Дiвчина ще раз озирнулася на рiчку. Згори та здавалася чорною та непривiтною. Пiщаний берег жовтою лiнiею вiддiляв чорноту вiд буйства фарб, котрi починалися з кручi. Другого берега рiчки i звiдси видно не було. Вiн губився аж ген за видноколом.

– Йменням Сварожого кола вiтаю тебе, безсмертна. – Жiнка легко вклонилася, щойно Мальва наблизилася до неi.

Мальвi на мить здалося, що пес-вовк iй теж уклонився. Схоже на те, що ii тут чекали. Отже…

– Мене звати Ягiлка, – не чекаючи вiдповiдi на свое привiтання, знову озвалася жiнка. – А це, – вона кивнула в бiк собаки, – Симаргл. Вiн спостерiгае. Добрий собака. Справжнiй друг. А ти щось забарилася, дiвчино! Я тебе давненько дожидаюся. Ще вiд учора. Добре, що Симаргл пiдоспiв вчасно i повiдомив, куди тебе ключем перекинуло. Трохи задалеко вiд моеi хати. Чужий варган, так?

Мальва кивнула. Вона поки не знала, що й казати. Тому мовчки вiдповiдала та розглядала уважно жiнку. Висока, красива, чимсь схожа на Птаху. Може, спокiйною манерою вести розмову, некваплива й грацiйна. Зрештою, й вiком ближча до Птахи, анiж до Лади. Лада все ж видавалася трохи старшою. Можливо, не так зовнiшньо, як зрiлiстю в очах.

– Йменням Сварожого кола i я вас вiтаю, панi Ягiлко! Мене звати Мальва, – врештi скоромовкою видавила iз себе.

– Я знаю, що ти Мальва, – кивнула Ягiлка. – Я багато чого про тебе знаю.

– Лед i Полель розповiли? – перепитала Мальва.

– І вони теж, – хитро примружилася жiнка.

– А де я? – не вгавала Мальва.

– Як це де? У тридев’ятому царствi, у тридесятому государствi… Чи як у ваших казках це мiсце величають? Якщо по-справжньому – це Порубiжжя.

Жiнка говорила м’яко та спокiйно. Хриплуватий голос не псував доброго враження вiд ii вимови. Вбрана у свiтлi одежi. Бiлоснiжна сорочка аж до землi, бiла крайка, яка обхоплювала ту сорочку, бiла плахта, бiлоснiжна хустина з червоними ружами, по-чудернацькому на головi зав’язана. Здаеться, це називаеться намiткою.

– Пору… що? – перепитала для годиться Мальва.

– Порубiжжя. Свiт мiж свiтами, – спокiйно пояснювала жiнка.

– Ну-ну! – хмикнула Мальва. – Тобто ваш свiт – то порiг? І з нього можна втрапити будь-куди, навiть туди, куди менi найдужче треба?

Ягiлка посмiхнулася.

– Не зовсiм. Порубiжжя – це свiт мiж двома свiтами – свiтом живих та свiтом мертвих.

– О! – тiльки змогла видавити iз себе Мальва.

І згадала слова Леда: «Ягiлка-Яга – се хранитель межi, котра iснуе мiж свiтом живих i свiтом мертвих, мiж Явою й Навою. Це жiнка, яка водночас i жива, i мертва. Однiею ногою, iз кровi та плотi, вона поки що у свiтi живих, а iншою, кiстяною, без плотi, вона може перебувати i по той бiк життя. Вона провiдник мiж свiтами». То ось якi свiти мав на увазi Лед! А вона ж думала… Мальва зацiкавлено оглядала Ягiлку. Ледiв опис зовнiшностi Яги-Ягiлки був багатообiцяючим, як i дитячi казки, котрi повiдомляли про страшну Бабу Ягу моторошну iнформацiю. Мальва розчаровано хмикнула. Із вигляду Ягiлка була геть нормальною. Нiяких тобi кiстяних нiг, кривого носа та гнилих зубiв. Очевидно, легенди та жахлики любили не тiльки смертнi.

– Що ти так на мене дивишся, дiвчино? – насторожено перепитала Ягiлка.

– Та так, нiчого. Хотiла запитати про ту водойму, що пiд кручею плюскочеться, – вiдразу знайшлася Мальва, – то озеро чи море?

– То не озеро i не море. То Мертва рiчка, – безбарвно вiдповiла Ягiлка.

– Що? Ну, нi фiга собi. Ще одна Мертва рiчка. Я бачу з фантазiею в безсмертних свiтах не альо… Треба ж… Ой, вибачте, не втрималася. – Мальва вкусила себе за язика, пообiцяла ж собi бiльше не провокувати долю та не вживати неправильних слiв.

– Що означае ще одна? Це едина, справжня Мертва рiчка, через яку у свiт мертвих, до Нави, переправляються покiйники, – трохи ображено говорила Ягiлка.

– Ого, супер! Ще скажiть, що ту рiчку Стiксом iнколи називають, десь поблизу в кущах човен заховано i старий Харон його стереже. – Мальва завжди була дуже цiкавою.

– Нiякого Харона тут немае. І Стiкс протiкае в iншому мiсцi, дорогенька. Зрештою, щоб побачити невидиме, потрiбно стати невидимим, – роздратовано вiдповiла Ягiлка.

– О, так, звiсно! І ви натякаете, що правду можна дiзнатися лиш по смертi? А ще кажуть, що мене зрозумiти важко, коли говорю, – буркнула невдоволено Мальва. Свiти завжди розмовляли натяками, уже мала б до цього звикнути.

– Тобто? – не второпала сказаного Ягiлка.

– Та нiчого-нiчого, не партеся, тобто не переймайтеся, – вiдразу поправила себе i додала: – З човном усе зрозумiло, то човен-невидимка. А з тим, хто переправляе, як бути? Харона ви не знаете. Отже, ви це робите, так? Чи не ви переправляете душi через рiчку в iнший свiт?

Ягiлка уважно вивчала Мальву. Важко iй буде з тою дiвкою. Питае забагато.

– Можливо. Усе залежить вiд того, кого доводиться переправляти.

– О, так. І якщо я запитаю, кого переправляете ви, а кого «хтось» i хто е тим «хтосем», ви, звичайно, не вiдповiсте i скажете, що менi спочатку потрiбно стати мертвою, щоб на власнi очi побачити це, так? – Ягiлка мовчала. Мальва продовжувала: – І, очевидно, що, коли я запитаю, яку плату за те, щоб переправитися, мае дати мандрiвник, ви також не вiдповiсте?

– Чому ж? Вiдповiм. Плата звичайна – совiсть.

– Як це? – не зрозумiла Мальва.

– А так це. – Ягiлка уважно дивилася в очi Мальви, наче щось для себе вирiшувала. Тодi посмiхнулася i додала: – Дiвчино, забагато знати шкiдливо для здоров’я. Давай домовимося: деякi запитання краще залишити на потiм, сама отримаеш вiдповiдi, коли стане на порi. От зараз у твоiх очах читаю ще кiлька запитань. Наприклад, чим вiдрiзняеться оця Мертва рiчка вiд Мертвоi рiчки свiту твого батька, так?

Мальва ствердно кивнула.

– Мертва вода бувае рiзною. Та, що витiкае з джерела Чорнобогового, геть iнша. Тобi вона зовсiм не шкодить. Вiд неi тобi нiчого не буде, бо у твоiх жилах тече темна кров. Ти вiд тоi води не помреш. Але якщо смертний скуштуе хоч краплю води з Чорнобогового джерела чи тваринка або рослинка нею вмиються, то загинуть одразу, якщо, звiсно, не скропити iх живою водою. Тому й вважають воду з Чорнобогового джерела Мертвою.

– Отже, це вона вбила все живе, що колись мешкало в рiчцi, яка протiкае Темним свiтом? Але чому тодi ця вода, тобто вода з вашоi Мертвоi рiчки, може вбити темного, якщо Чорнобогова Мертва вода йому не шкодить?

– Якщо моеi Мертвоi води не пити, то нiц тобi не станеться. Ти ж сама щойно пересвiдчилася. А щодо води з Чорнобогового джерела, то… Це дуже довга iсторiя, дiвчино. Свiт Вiдтiнi не завжди був Темним свiтом. Колись у ньому мешкали доволi симпатичнi та приемнi створiння. І жодного темного, уявляеш? І джерела Чорнобогового там не було. До речi, досi, за старим звичаем, Мертву рiчку у свiтi Вiдтiнi називають Забутою-Незгаданою. Я так розумiю, тобi про це нiхто не розповiдав?

Мальва заперечливо закивала.

– І це нормально, бо це не зовсiм та iсторiя, якою можна хвалитися. Якщо захочеш, то я тобi розповiм ii. Історiю загибелi свiту Русалiй. Але не зараз. Гаразд? Ти ж тут не лишень для того, щоб запитувати та слухати iсторii, правда? – Ягiлка привiтно всмiхалася.

Мальва кивнула. Вона справдi тут не для цього. Пес заклично гавкнув. Мальва перевела очi на собаку. І вiд подиву iй ледве не вiдiбрало дар мови. Пес, який зовнiшньо дуже був схожий на вовка, мав крила. Вона спочатку iх не зауважила, бо вони були прозорими i складеними, а зараз трiпотiли над його спиною вiтрилами.

– Ого! Який красень! Крилатий собацюрка! – Мальва вiд захвату заплескала в долонi, наче маленя. Їй не здавалося, пес i справдi до неi доброзичливо посмiхався.

– Що ого? – Ягiлка здивовано звела вгору брови. – Я ж тобi казала – це Симаргл. Крилатий пес. Невже Тестаменту не читала?

Тут Мальва враз згадала i Тестамент, i малюнок з тiеi книжки, де був зображений собака з крилами. На малюнку вiн стояв поруч Числобога.

– А можна його погладити? – Мальва запитала швидше для годиться, бо вiдразу ж пiдiйшла до собаки та погладила того по головi.

Симаргл не опирався, тiльки крила на його спинi гучнiше зашелестiли.

– А що вiн тут робить? Вiн з вами живе, так? А чому тодi в Тестаментi вiн поруч iз Числобогом намальований? А може, i Числобог тут живе? Вiн ваш чоловiк, так?

– Числобог тут не живе, i вiн не мiй чоловiк, – роздратовано вiдповiдала Ягiлка. – Чому ти цього своiх Учителiв не запитувала, га? І Симаргл тут не живе. Я ж тобi сказала. Вiн спостерiгае.

– За чим спостерiгае? – не вгавала Мальва, чухаючи собаку за вухом. Тому це дуже подобалося, вiн задоволено закрутив хвостом.

– Не за чим, а за ким? Цього разу, очевидно, за тобою. Зрештою, Симаргла запитай, – не приховуючи роздратування вела далi Ягiлка.

– А вiн вiдповiсть? Вiн i говорити вмiе? Ну, Симаргле, друже, скажи, що ти тут робиш? – Мальва зазирнула собацi в очi, той вiдвернувся. – Не хочеш говорити? Чому?

– Дiвчино, агов! Вiн – собака. Вiн говорити не вмiе. Вiдчепися вiд пса.

Мальва стенула плечима i погладила собаку ще раз. Раптом ii рука на спинi Симаргла намацала щось кругле та тверде. То був банальний клiщ, який учепився в бiдолашного песика та спивав з нього кров.

– Ну, що ще? – Ягiлцi вривався терпець.

– У нього клiщ, допоможiть витягнути. То така зараза, що не приведи господи…

Ягiлка у вiдповiдь навiть не ворухнулася, закотивши очi.

– Вiн його не з’iсть. Симаргл дасть тому раду. А нам з тобою час. Чуеш?

Мальва махнула на Ягiлку рукою, узялася за подiл своеi потрiпаноi сорочки, витягнула з неi нитку, закрутила петельку навколо того мiсця, де сидiв клiщ, якомога ближче до шкiри собаки, а потiм рiзко потягнула.

– Готово! – радiсно заплескала в долонi. Подiл ii спiдницi ще був трохи мокрий вiд стояння в Мертвiй рiчцi. Мальва, не роздумуючи, увiрвала кусень мокроi тканини i протерла ним мiсце укусу. Рана загоiлася.

– Усьо. Мiй хороший, красунчик-сiроманчик, – погладила собаку по спинi. Той iз вдячнiстю лизнув Мальвi руку, замахав щасливо хвостом i побiг помiж травами, весело трiпочучи прозорими крилами.

– Телячi нiжностi, – невдоволено промовила Ягiлка. – Тепер, я гадаю, ми можемо врештi рухатися? Зараз ми з тобою трiшки помандруемо. Заплющ очi.

– Для чого? – здивувалася Мальва.

– Заплющ очi. Я тебе не з’iм. Хоч бажання таке щойно з’явилося. Та я Леду дещо пообiцяла. Ну! Заплющ!



Ягiлка м’яко долонею прикрила очi Мальви. Та вперто не погоджувалася iх закривати. У вухах засвистiло, в очах замиготiло. Це тривало лишень мить, i коли все припинилося, вона зрозумiла – усе довкола змiнилося.

Вони з Ягiлкою опинилися в лiсi. Високий частокiл вiдгороджував дерев’яну хатину вiд густого дрiмучого лiсу. Лiс був дуже старий, дерева похмурi та напiвсухi. Мальвi навiть здалося, що вони зловiсно спостерiгають за нею лихими очицями трухлявих дупел.

– Моторошно? – запитала Ягiлка, бачачи, як Мальва хмуриться. – Невже того, хто побував бiля капища Чорнобога та мае за друзiв проклятих, можна чимсь налякати?

Мальва буркнула:

– А хто тут злякався? Просто навiть бiля Мертвоi рiчки було набагато затишнiше, анiж тут. Даруйте, шановна панi, але кажу те, що думаю.

– Бiля Мертвоi рiчки, може, i затишнiше, але точно не безпечнiше. Запевняю тебе. Змii рiчку стережуть вiд зазiхання чужинцiв. Щастя твое, що ти з кручi впала на пiсочок, а не стежкою спустилася. Інакше б – не дiйшла. Назад, коли вертала, я змiй стримувала. Мають вони когось слухати, правда? Ця вода зцiлюе, вона гоiть усi на свiтi рани. Крiм душевних. Вона iх тiльки загострюе. Ти ж ледве не напилася води. Якби я тебе не застерегла, то… Ти була б уже мертвою… Маеш рану якусь усерединi, дiвко, тому тебе тими свiтами так кидае. Не питатиму яку. Захочеш – скажеш, не захочеш – переживу.

Мальва мовчала, продовжуючи похмуро, спiдлоба роздивлятися все довкола. Пiдiйшла ближче до частоколу i сторопiла. На частоколi людськi черепи висять, наче глечики. Вона спочатку й подумала, що то гладущики череп’янi, правда, трохи дивних форм. Аж ковтнула слину. Точно як у казцi. Перевела очi на ворота. Ага, як i належиться, iз людських кiсток. Ягiлка провела по них пальцями, i вони, жалiсно заквиливши, вiдчинилися. І вже далi нiчому не дивувалася Мальва: анi хатинцi на курячих нiжках, анi чорному коту з червоними очима, який сидiв на криницi та невдоволено шипiв на Мальву.

Ягiлка шикнула на нього, i той наче заспокоiвся, навiть прилiг, скрутившись клубочком та продовжуючи одним оком стежити за Мальвою.

Мальва перевела очi на Ягiлку i… Отетерiла ще раз. Та, щойно переступивши межу лiсу та подвiр’я, змiнилася до непiзнаваностi. Бiле вбрання перетворилося на старе лахмiття, усе в дiрках та латках, бiла хустина стала чорною… Та найбiльше вразила Мальву перемiна в зовнiшностi Ягiлки. Нiс довгий i гачкуватий, очi банькатi та вицвiлi майже до бiлого. Сивi пасма волосся стирчать з-пiд чорного очiпка. Постать крива та згорблена. У лiвiй руцi Ягiлки – палка-кривулька, на яку вона опиралася, шкутильгаючи. Лiва рука та лiва нога – кiстянi. От тобi й красуня. Справжня Баба Яга – Кiстяна Нога.

Мальва ледве стримала крик. Виходить, Лед та казки казали правду?

Яга, задоволено i зловтiшно посмiхнулася, бачачи перемiну в Мальвi. Але Мальва не злякалася. То був не страх, а звичайна огида, яку можна порiвняти з тим, як на твоiх очах прекрасна квiтка враз перетворюеться на гнилу бадиляку. Очевидно, Ягiлка вже звикла до такоi поведiнки з боку гостей, бо, нiчого не пояснюючи, продовжувала знайомити Мальву зi своiм свiтом:

– Зараз починаеться справжне Порубiжжя, дiвчино, без прикрас. Порубiжжя, як я вже казала, – це межа мiж свiтами. Тут легко думаеться про те, що було спочатку, й про те, що стане в кiнцi. Тут легко з’еднати два потрiбних тобi свiти однiею ниткою й правильно вибрати дорогу. Живi сюди нiколи не приходять просто так, у гостi, лишень коли iм вiд мене чогось треба. Мертвi тут майже нiколи не затримуються. Інодi, правда, деякi i з Нави сюди ненадовго вертають. Переважно тi, кому не дають спокою недовершенi при життi справи. І тому, заходячи через оцi ворота з людських кiсток та черепiв, слiд пам’ятати, що нiхто не вiчний, що всi живi – лишень мандрiвничi, котрi вiд колиски зачинають йти дорогою смертi.

– І ви допомагаете i живим, i мертвим? Так?

– По можливостi. Це ж Порубiжжя. Свiт обмежених можливостей. Просто час вiд часу слiд нагадувати й мертвим, що смерть – це не назавжди, що настане час, i вони вертатимуть зворотним шляхом, вiд смертi й до народження у Явному свiтi. Порубiжжя еднае цi дороги там, де часу не iснуе. У Порубiжжi не можна анi народитися, анi не переродитися, анi померти.

– Хм… Фiлософiя. А ось черепи на частоколi довкола хати i ворота з кiсток, цей… справжнi? Тобто зi справжнiх той… – зашпорталася на словах Мальва. Перевела подих: – Скiльки ж людей з плотi й кровi треба було вкатрупити, щоби таке сотворити? Цiле вiйсько? То ви приносите людей у жертву, так? І це вже не фiлософiя, а свiтогляд! Ви поклоняетеся Чорнобогу? А де ваш жертовник?

Мальва з огидою морщить носа. Пустi очницi черепiв – наче вiдкритi пащi болю.

Зморшки на обличчi Яги розгладжуються. Зараз бабуся засмiеться i покаже Мальвi свого беззубого рота. І обов’язково, за законами готики, з рота буде смердiти гидотно-солодкавим запахом. Кажуть, так пахне в трупарнi. А потiм… зачнуть з ям, де колись були зуби, вилазити на свiт чорнi хробачки та личинки мух. Мальва скривилася бридливо в такому передчуттi.

Звiсно, Ягiлка не розчаровуе Мальву i щириться трохи беззубою, але досить стриманою посмiшкою. З рота в неi, на щастя, не смердить i нiчого не вилазить з тих мiсць, де колись були зуби.

– Символи смертi та забуття прикрашають шати Порубiжжя. Вони нанесенi на його тiло. Поглянеш в очницi черепа, i вони розкажуть тобi про того, хто без дозволу сюди заявився, i про те, що життя його завершилося недолею. Це останки тих смертних, якi без погодження зi мною увiйшли до Порубiжжя та хотiли дiстатися до Мертвоi води. У кожного з них були лихi намiри. Мертва вода не для розваги. Зрештою, доволi банальна iстина: не можна брати чужого без дозволу. А якщо навiть тобi дозволено, то плати.

– Виходить, то не ви iх того… убили? Це змii iх так, е-е-е-е того?! – Мальва тепер розумiла, що кiстки та черепи – це едине, що залишилося вiд тих вiдчайдухiв, якi захотiли дармовоi Мертвоi води чи, може, ще чого, що вже, напевне, тут теж е.

– Це доволi бридка пригода. І розповiдати ii не випадае молодим дiвчатам. Краще ходiмо повечеряемо та поп’емо лiсового нектару. Можливо, я тобi дещо розповiм. А ти менi чесно зiзнаешся, що ти в Порубiжжi забула i чим платитимеш за послуги, гаразд?

– За якi-такi послуги платити? Я, здаеться, не зовсiм вас розумiю, – трохи налякано перепитала Мальва, стараючись не дуже приглядатися до потворноi мармизи жiнки.

Яга криво посмiхнулася у вiдповiдь, урочисто тричi плеснула в долонi. Тим часом головою Мальви прошмигнули слова: «Хатинко, хатинко, ану ж бо, рiдненька, повернися до лiсу задом, а до нас дверима…» І наче в казцi чи старому, як свiт, мультику, хатка на курячих нiжках зачала повертатися.

«Нiяких квiтникiв з мальвами, – сумно про себе констатувала Мальва. – Ну, Лед, ну, приколiст. Мальви й огиднi черепи – гарне товариство. Таки добре, що клумби тут немае».




3. Ми з тобою дiти одного свiту


Остап з Дужем ще завидна встигли пройтися свiтом неврiв. Мирослад вирiшив улаштувати хлопцям не просто ознайомлювальну мандрiвку, а цiкаве випробування. Поки Учитель Посолонь з великою Марою складали план, як допомогти свiту Бiлих Вурдалакiв лiквiдувати наслiдки нападу Стрибога та його вiтрiв, сам Стрибог якось несподiвано вiдступив. І, на щастя, не встиг випалити весь свiт неврiв. Остап не вiрив, що з’ява Посолоня та Мари зупинили його. Тодi що чи хто? Хлопець не розпитував. Лишень робив висновки з почутих розмов. Здаеться, тут справа в Мальвi, яка втекла з Темного свiту.

Мирослад з хлопцями йшли лiсом. Лiс був доглянутий i з вигляду молодий та дужий. Постраждав вiд холоду та вогню лишень пралiс. Сiра завiса з диму та гару вперто висiла над ним. Нехай i не така густа, як ранiше, коли хлопцi вперше ii побачили. Стало зрозумiло: у пралiсi досi щось горить. Сили Перуна поки зв’язанi, а Посолонь самостiйно не мiг лiквiдувати наслiдки стихiй швидко i аж у таких розмiрах. Майже всi доступнi хмари були виснаженi Стрибогом, а iхнi потуги використано та скинуто додолу. Частина пралiсу затоплена, i з цим теж потрiбно було давати раду.

Мирослад щось бубонiв собi пiд нiс. Остап iз Дужем мовчки йшли слiдком, не дуже прислухаючись до того бурчання. Звiсно, бубонiти було чого. Непроханi гостi увiрвалися в такий досконалий у своiй первозданностi свiт та накоiли в ньому безладу. Утiм, можливо, це було i не звичайне невдоволене бубонiння, а лiкувальнi замовляння, якi мали зцiлити поранений свiт неврiв.

У молодому лiсi було чудово: радiсно перегукувалося птаство, тепле лiтне повiтря пестили духм’янi пахощi. Гудiли бджоли, кудись поспiшали джмелi, трiпали кольоровими крильцями красенi метелики та барвистi бабки, у мурашниках копошилися мурахи. Життя тривало, природа сама себе вiдновлювала, i Остап знав: зi свiтом неврiв усе буде гаразд, бо стiльки потуги та живих сокiв закладено в цiй землi, у повiтрi, у деревах, у травах, у небi, що вiдновитися вдасться i без додаткового втручання.

Дерева в лiсi росли настiльки густо, що помiж кронами заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне промiння по блукаючих клаптиках свiтла, котрi мандрували листочками та гiлляччям у верховiттi, досить кволо опускаючись додолу. Час вiд часу зустрiчалися великi галявини бурелому, якi доводилося обходити. Остап уважно та з повагою спостерiгав за тим, як упевнено рухаеться його дiдусь лiсом. Навмання знаходив лишень йому вiдомi стежечки, геть непомiтнi в одноманiтному для незнаючого ока краевидi. Остап скосив очi на Дужа. Той важко дихав, ноги в нього кровили. Вiн не мав такого досвiду ходiння босонiж, як Остап.

Неподалiк текла рiчка, до вуха долiтало ii наполегливе та рiшуче жебонiння. Мирослад, передбачаючи запитання щодо неi, перестав бубонiти собi пiд нiс та кинув недбало через плече:

– Рiчка поруч. Зветься Стохiд. Чому така назва? Скажу! Назва така, бо сто джерел вливають у неi своi води. Рiчка невелика, але багата на рибу, на ракiв та рiзну потрiбну живнiсть. Непотрiбноi живностi в природi не iснуе. Запам’ятайте це! З рiчкою обов’язково ближче спiзнаетеся, по-iншому бути не може. А зараз… А зараз, хлопаки, вбирайте в себе цiлюще повiтря свiту неврiв та старайтеся бути чемними. Не повторюйте чужих помилок. Наприклад, помилок вашоi Учительки Птахи.

Несподiвано Мирослад став наче вкопаний. Розвернувся до хлопцiв. Тi також зупинилися та втупилися в чоловiка.

– Цiкаво-цiкаво, – зловтiшно обiзвався задоволений почутим Дуж. – І яких таких помилок накоiла наша досконала Птаха? Завжди перша в усьому, завжди найкраща. Невже, Учителю Миросладе, вона тут добряче накапостила?

Учитель Мирослад, здавалося, пустив повз вуха запитання Дужа, тому що заговорив геть про iнше i доволi офiцiйним тоном:

– Дорогi моi учнi! За кiлька десяткiв метрiв почнеться болото. Прохання бути особливо пильними. Я йтиму повiльнiше, щоб ви встигали. За мною рухатиметься Остап. Остапе, маеш уважно ступати в моi слiди. Анi пiвслiду вбiк! Це розумiло, так? Дуже, ти йтимеш за Остапом. І не думай дорогою гав ловити чи стрiляти очима горобцiв. Чув? Твоя мати мене попередила про твою неуважнiсть. Розпустили тебе батьки. Ну, нiчого, я з тебе дурощi швидко виб’ю. І найважливiше: дурних запитань не ставити, вiдповiдати чiтко та коротко, а не запитанням на запитання. Второпали?

Остап закивав ствердно. Дуж хотiв щось сказати, та Мирослад випередив його. Вiн нахилився над хлопцем, рiзким рухом приклав долоню йому до рота, наблизивши впритул свое обличчя до його:

– Без потреби не пашталякати! Збагнув? Якщо так, то лишень кивни, i я опущу руку. Ну?

Дуж густо заклiпав сiрими маленькими оченятами, аж сльози на них набiгли, та часто-часто закивав.

Мирослад вiдняв руку вiд його обличчя. Випростався.

– Тут була вже одна. Ослухалася. Квiточку лiлеi захотiлося iй зiрвати, бач. Ледь не втопилась. А ти ii тут садила, щоб зривати?

– Ги-ги, – загиготiв Дуж. – Це ви зараз про Птаху?

– Що? Ану цить, капосне, – гаркнув сердито Мирослад. – Ще раз якусь дурницю бовкнеш, то втоплю в болотi. Вона тобi не Птаха, телепню. Вона велика безсмертна. А тобi ще до ii рiвня плазувати й плазувати. Якщо тебе Мара Перемiнником й нагородила, то це ще нiц не означае. Принаймнi тут, у свiтi неврiв. Зрозумiв? Повторюю для недалеких ще раз! У нас не заведено багато гомонiти. Лишень уважно слухати i виконувати настанови Учителя. Без дозволу нiчого не чiпати, навiть на чверть кроку влiво чи вправо вiд мене не вiдходити. Квiти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обачно та тихо. Тут усе живе довкола: i в землi, i у водi, i в небесах мешкають творiння божi.

Мирослад грiзно дивився на Дужа. Той його явно дратував.

– Запам’ятай, матолку! У свiтi смертних неврiв ти стаеш також смертним. Забудь тут про свою вищiсть, i про Перемiнника, i про таточка з мамкою забудь. Тут я тобi i Перемiнник, i татко, i двi мамки вкупi. Невридiя невiгластва не пробачае. У нас дiе найважливiший iз законiв – химородництво природи. Це еднiсть усього живого i неживого також. Бо й камiнь – носiй духу. Так вважають неври. І не сперечайся, поки не отримаеш вiдповiдь. Закарбуй на своему безсмертному носi: тут ти без моеi допомоги та без допомоги мешканцiв Невридii мертвяк. Отож, невдахо, наразi ти просто муха, що заплуталася в тенетах павука. Чув?

Мирослад перевiв очi на ноги Дужа. Бо той стояв, утупившись у них. З ним ще нiколи нiхто так зневажливо не розмовляв. Болiли ноги, болiло все тiло, шумiло в головi. Мирослад недобре вишкiрився. О, вiн не стане нiкого жалiти! Тим паче, оцього невдаху. Роздряпанi до кровi та розпухлi ноги юнака – то найменший з тих негараздiв, якi незабаром упадуть на голову незрiлого духу. Сердито гаркнув:

– Не смiй скиглити, хлопаку, що тобi ноги болять. Менi от душа болить, коли дивлюся на таке нездарисько, як ти. І що менi робити, скажи? Терплю. І ти терпи. За мною!

Мирослад розвернувся i пiшов уперед. Його полотняна сорочка миготiла бiлим пелюстям мiж зеленими кущами, високими деревами. Дуж насупився i, врештi, надовго вмовк. А грунт пiд ногами тим часом зробився м’яким, наче тiсто.

Краевид довкола змiнився. Лiворуч вiдкривалося плесо рiчки. Стохiд тут був повноводим та дуже спокiйним. По ньому плавали дикi качки рiзних мастей, i чорнi лебедi, i бiлi лебедi. Мирослад рухався неквапно, але не настiльки, щоб можна було ненадовго зупинитись та помилуватися краевидами.

І враз Миросладова дорога повела iх майже серединою водойми. Справа та злiва вiдкривалося широке вологе безмежжя, а вони йшли ледь помiтною смужкою сушi, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап пiд ногами. Праворуч бобри щось там будують. Чап-чалап – лiворуч неймовiрно красивi та грацiйнi трясогузки… Остап тепер розумiв, чому Мирослад наполягав на мовчанцi: вiн хотiв, щоб вони менше марнували сили на розмови i змогли швидше увiйти у його свiт. Бо слова майже завжди недоречнi, коли мусить говорити серце.

Свiй дух мають i лiси, i води, i небо. І власну мову теж. Так казала Птаха. Остап уважно слухав мову свiту неврiв. Вона була геть iншою. Не такою, як у Яроворотi, не такою, як у тих свiтах, де вiн уже побував. Вiн слухав мелодiю свого серця, яке билося в грудях не сполоханою пташкою, а радiсно, майже щасливо трiпотiло. Вiн нарештi був удома. Вiн не вiдчував таких емоцiй нiколи, навiть коли закохався. Бо це було цiлком iнше почування. Навернення до себе, справжнього. У свiтi Замерзлого Сонця його серце перетворювалося на замерзлий свiт його матерi, майже зупинялося. А тут… Це був рай, його батькiвщина, його рiдна земля. ЙОГО.

І Остап заплакав. Вiн повернувся додому. Сльози котилися його лицем, i тiльки сонце могло бачити тi сльози. Тiльки Дажбог мiг витерти iх. Але вiн не поспiшав цього робити. Деякi сльози мусять бути виплаканими, щоб серце мало змогу вiдкритися. Остап вiдчув, як з очей, з вух, з його чола, з усього його тiла сповзае додолу якась дивна млiсть та полуда. Почувався наядою, котра скидала одежу для того, щоб перетворитися з пiдводного нещасного непривабливого хробачка на прекрасне летюче створiння. Скiльки таких одеж йому доведеться скинути? Але твердо тепер був переконаний – вiн удома i вiн, не вагаючись, це робитиме, бо тут не судитимуть, а допомагатимуть, не смiятимуться, а пiдбадьорять, не знущатимуться з помилок, а покажуть, як виправити. Добре, що анi Мирослад, котрий йшов попереду, i Остап бачив тiльки його потилицю, анi Дуж, який гучно сопiв за спиною та був зайнятий власними невеселими думками, не бачать його слiз. Це сльози очищення, i вони не для огляду.

Справа вiд стежки розгорталося розцяцьковане бiлими лiлеями плесо. Остап посмiхнувся. Можливо, тут оступилася Птаха та ледве не втонула в болотi. І це мало змiнити ii, зробити лiпшою. Якщо не найлiпшою. Бо ця стежина життя, якою веде iх Мирослад, не проста. Ти ii не запам’ятаеш, вона змiнюе час вiд часу свiй напрямок. Їi потрiбно вiдчувати, як усе в цьому свiтi. Зрештою, як усе у всiх свiтах. Вiдчувати серцем. Остап ще не вмiв. Знання вiдкривалося йому, але знання – це ще не все. Мало знати, потрiбно вмiти. І вiн цього прагнув усiею душею. Тепер знав – вiн нiчим не гiрший вiд Мальви. Вiн iй рiвня. Вiн один з них. З безсмертних.

Раптом за спиною натужно та жалiсливо завив Дуж. Остап обернувся та обiмлiв. Дуж, з виряченими очима i зi страшним переляком у них, стояв непорушно i гидливо морщився. Усi його видимi частини тiла були рясно вкритi п’явками. П’явки були навiть у вухах. Маснi, розкiшнi, чорнi.

– Е-е-е-е-е, – Дуж гидливо скидав iх рукою додолу, натомiсть на мiсцi тих, котрi падали у воду, дивним чином з’являлися новi.

– Ану припини, довбню, махати руками. Не кричи i не ворушись, а то вони тебе з’iдять, – обiзвався Мирослад. Остап не озирався на його голос, однак почув у ньому iронiчнi нотки. Той жартував. Дуж Миросладу геть не подобався. А Остап усе бiльше й бiльше жалiв хлопця.

– Хм, уперше таке бачу, – вiв далi Мирослад. – Дивина та й годi. Досi нiхто з моiх учнiв не мав такоi шаленоi прихильностi п’явок. Вони вiд плавнiв за нами женуться. Смiхота. Тут, на сонцi, вони просто не водяться. П’явки чомусь вважають тебе, Дуже, ворогом. Ти для них жертва. А знаете, хлопцi, якi вони цiкавi та унiкальнi? П’явки можуть довго переслiдувати свою жертву за запахом. Саме завдяки такому заохоченню п’явки можуть обходитися без iжi майже шiсть мiсяцiв. Присутнiсть ворога стимулюе iх до виживання.

Мирослад спритно обiйшов Остапа i зовсiм не провалився пiд воду. За мить опинився бiля Дужа. Зiрвав з-пiд його ока дуже масну п’явку та майже радiсно повiдомив:

– Рот п’явки мае три щелепи i триста зубiв, якi з легкiстю впиваються в шкiру, а завдяки еластичнiй будовi свого тiла пiд час iди п’явка здатна збiльшуватися в розмiрi аж уп’ятеро. Взагалi-то, хлопаки, п’явка – ненажерливий хижак. І харчуеться, крiм кровi Дужа, рiзноманiтними дрiбними тваринами: молюсками, личинками комах, хробаками, мальками риб, пуголовками. П’явка розмножуеться у вiцi трьох рокiв. Заплiдненi яйця вона вiдкладае десь приблизно у вiсiм коконiв, у кожному з яких мiститься близько тридцяти яець. Кокони помiщаються у вологу землю бiля води. Зародки розвиваються в коконах протягом тридцяти днiв i залишають iх уже цiлком сформованими. Ти таки iм гарно смакуеш, Дуже!

– Навiщо ви це все нам розказуете? Заберiть iх негайно з мене, будь ласочка, – благально зашепотiв Дуж, пам’ятаючи застереження гучно не розмовляти.

– Навiть не подумаю, – задоволено заявив Мирослад. – Це дуже корисно. У твоiх жилах, Дуже, очевидно, тече якась геть паскудна кров. П’явки свiту неврiв це вiдчули. Ти ворог i чужак для цього свiту. То вони тобi трохи кров почистять. Голодна п’явка висмоктуе «стару» кров, так що свiжа кров, збагачена повiтрям свiту неврiв, надходитиме у твое тiло, аж поки воно остаточно не очиститься.

– Е-е-е-е, i як довго мене очищатимуть? – нещасний Дуж майже плакав.

– Ну-у-у, – Мирослад вдав, що замислився, наче щось важливе згадував. – Може, тиждень, може, два. А мо’, й мiсяць… Залежить вiд ступеня твоеi засмiченостi.

Мирослад ледве стримувався, щоб не зареготати. А бiдний Дуж просто вiрив у все, що йому казали.

– От доберемося до суходолу, а там подивимося, що можна зробити. Отож рухайся повiльно, не сiпайся, бо вони тобi всю кров вип’ють i ти просто не дiйдеш.

– Я не хочу. Я не можу. Я хочу додому. До мами i до тата, – уже не шепотiв, а плаксиво пiдвивав Дуж.

– О, нарештi, чарiвнi слова. – Мирослад пiдморгнув Остапу. – А я з твоею мамою побився об заклад. Вона мене запевняла, що ти взагалi не проситимешся додому, бо достолиха мужнiм вдався.

– Ви це навмисно. Ви до мене чiпляетеся. Так нечесно. Ви самi намовили цих потвор. Чого вашi п’явки не займають Остапа, цього смертного нездару? – Дуж принизливо заскиглив. – Знiмiть з мене кровожерцiв. Я хочу додому, до Яровороту.

– Хм, – вдавано сумно промовляв Мирослад. – На жаль, не можу назад тебе вернути. Ти пройшов через ворота, якi впустили тебе за умови, що ти навчишся мистецтва перевертництва. Інакше – будеш тут вiчно кукурiкати та п’явок годувати. До речi, непогане призначення для безсмертного. Пастуха п’явок у нас досi не було. І ще одне. До Остапа не чiплятися. Вiн, на вiдмiну вiд тебе, чемно мовчить i не скиглить.

Мирослад скуйовдив Остаповi чуба.

– Ну шо, хлопаку, пiшли. А це нездарисько як собi хоче – або лишаеться на болотi, або хай за нами йде, якщо не боiться спливти кров’ю.

– Я, я, я… – Дуж плакав. Сльози горохом котили його обличчям, i Остап ураз помiтив, що в тих мiсцях, де вони зачiпали п’явок, тi самi собою вiдвалювалися i падали у воду.

Остап рiшуче кинувся до хлопця. Вiдiрвав кусень своеi сорочки, намочив у водi, тодi витер нею сльози Дужа та заходився активно скидати з його тiла набридливих п’явок. Тi без зусиль вiдпадали вiд тiла хлопця та зникали у водi, не повертаючись. Дуж умовк, перелякано спостерiгаючи за дiями Остапа. Коли всi п’явки були вiдчищенi, Остап тицьнув у руки Дужевi мокру шмату i сказав:

– Щойно знову полiзуть, скидай нею. Твоi сльози – то наче протиотрута. П’явки свiту неврiв чомусь бояться твоiх слiз.

Дуж у вiдповiдь лишень закивав.

Остап повернувся в бiк Мирослада. Той неквапом рухався вперед. Хлопець не став його гукати та просити, щоб зачекав. Вiн не розумiв жорстокостi дiда. Чому вiн так? У чому завинив Дуж? Невже вiн не знав про те, як дiють сльози? Чи це урок на уважнiсть?

Остап зачекав, коли Дуж отямиться. Спитав, чи може йти. Той знову ствердно закивав. І тiльки тодi Остап рушив уперед. Вiн легко мiг схибити i звернути не туди. Спина Мирослада бовванiла попереду, дiд iшов вимiряним упевненим кроком. Остап з Дужем не встигали. У Дужа досi тремтiли ноги. І Остап, здебiльшого iнтуiтивно слухаючи себе, долав болото та вибирав напрям руху.

Йшов, орiентуючись на спину Мирослада. Той не озирався. Невже образився на онука, котрий пожалiв Дужа?

Остап увесь спiтнiв вiд напруження. Здавалося, що з вух от-от повалить пара. Усерединi все наче палахкотiло. Слухав звуки, читав знаки на водi.

А довкола сердито булькало та крехтiло. Кожен звук упивався масною п’явкою в розум. Наблизився до верболозу, що праворуч вiд стежки. Зламав суху гiлку i час вiд часу тикав нею перед собою, перевiряючи про всяк випадок iнтуiтивно обраний шлях.

Плавно ступав з горбка на горбок, ставлячи ногу в центр купини та спираючись на палку. Ще одну виламав i дав Дужу. Той тiльки кивнув розумiюче. Говорити й справдi геть не хотiлося i, зрештою, не мав права, бо слухав зараз мову болота.

А потiм iшли хистким грунтом дрiбними кроками без затримок. Спина Мирослада вже не маячила попереду. Вони безнадiйно вiдстали.

І Остап розумiв, що це його перший урок у свiтi неврiв. Урок на уважнiсть та на везiння.

Старався уникати яскравих зелених плям на болотi. Вiдчував: пiд ними захованi водянi «вiкна». Бо де бiльша зелень, там i бiльше води. Згадував, як рухався Мирослад. Вiн уникав i дiлянок зовсiм без рослинностi та мочарiв, що виглядали як милi зеленi галявинки помiж деревами. «Пiд тонким шаром моху чи трави може бути трясовинне озеро, – бубонiв собi пiд нiс Мирослад, а Остап то добре чув. – У ньому – вiрна смерть. І якщо зробив крок, а земля одразу ж наче пiшла хвилями або ж довкола ступнi починае швидко збиратися вода, то втiкай – це сплавина. Обережно, але швидко забирайся з неi. Прохiдне ж болото густо вкрите травою з осокою та мохом, мае трохи сосон». Остап хвалив себе за те, що вмiв слухати. Болото було прохiдне.

Нарештi вибралися. Остап озирнувся на Дужа. Той важко дихав, але був живий, i переляк вiд п’явок майже минувся. Ледве не подякував йому за те, що не стогнав дорогою, не скиглив, дав можливiсть Остапу зосередитися та вивести iх з болота.

– Пити хочу, – сказав Дуж. Нахилився над болотом, зачерпнув в одному з мочарiв води, обтер тiло, голову, намочив обличчя.

Остап мовчки спостерiгав за дiями товариша по нещастю, обдумуючи, як далi дiяти. За болотом починався лiс. А в ньому легко загубитися, бо там напрямки й орiентири у виглядi бiлоi сорочки Мирослада будуть вiдсутнi.

Дуж випростався i… На його сполотнiлому обличчi нiзвiдки взялася печать жаху. Губи тремтiли, очi по вiнця заполонив страх. Дуж дивився на когось чи на щось за спиною Остапа.

Остап обережно розвернувся. Неподалiк, пiд кущем бузини, стояв великий сiрий пес i незадоволено шкiрив на них зуби. Остап уважно придивився до звiра. То була вовчиця. Вiн стiльки разiв ходив на полювання зi Стрибом, що вже добре вивчив усi звички звiрiв та легко розрiзняв iхню манеру рухатися чи мiг передбачувати iхнi плани.

Згадав слова Стриба: «Вовк – iдеальний сiм’янин: не влаштовуе скандалiв, не ходить налiво, не заводить собi молоденьку вовчицю, усю здобич приносить у сiм’ю. Дуже любить своiх дiтей. Про вовченят зазвичай пiклуються не тiльки батьки, а й уся зграя. Своi почуття передае за допомогою мiмiки i рухiв тiла. Те, як вовк тримае хвоста, свiдчить про його домiнування в зграi. Ватажок мае високо пiднятий хвiст, його „пiдданi“ – опущений, а тi, хто стоiть на найнижчому щаблi у вовчiй сiм’i, пiдбирають хвоста. Хвiст потрiбен вовку i для того, щоб висловлювати своi почуття. Якщо хвiст задертий i його кiнчик трохи зiгнутий, це означае, що вовк цiлком упевнений у собi. У дружньо налаштованого вовка хвiст опущений, але кiнчик його дивиться вгору. Вовк з пiдiбганим хвостом або чогось боiться, або так повiдомляе про свою симпатiю».

Вовчиця мала хвiст задертий догори, з трохи зiгнутим кiнчиком. Вона була впевнена в собi. Остап i сам не знае, що тодi з ним сталося. Дiяв iнстинктивно. Рiшуче попрямував до вовчицi. Став перед нею навколiшки, зазирнув в очi. Погляди схрестилися. Старався передати iй власнi думки, сказати, що вони не вороги, просто заблукали, i просив допомоги, просив упустити до лiсу, просив дати можливiсть вибратися живими i, якщо ii ласка, не шкодити подорожнiм, якi глибоко шанують свiт неврiв.

І сталося диво. Вовчиця опустила хвоста. Замружилася. Остап обережно погладив ii по головi. Вона поклала лапу йому на руку. Тицьнула носом.

Краем ока побачив, як Дуж, блiдий та переляканий, ледве не знепритомнiв вiд побаченого.

Вовчиця розплющила очi, трохи спантеличено глипнула в бiк Дужа, тодi розвернулася та рушила в глиб лiсу. Остап махнув рукою до Дужа, кличучи того за собою.

Вовчиця бiгла попереду, показуючи iм дорогу. Часом зупинялася, нюхала повiтря чи озиралася, перевiряючи, встигають за нею люди чи нi, а тодi знову продовжувала бiгти. На широкiй галявинi зупинилася. Сiла, повернула голову в бiк високого схилу, зарослого травою. Схоже, вказувала на те, що вони прийшли. Остап повторив свiй попереднiй ритуал. Став навколiшки перед вовчицею, зазирнув в очi, подякував вiд щирого серця, посмiхнувся iй, вона кивнула, понюхала руку i, не озираючись, подалася у своiх справах, не звертаючи жодноi уваги на Дужа.

А Дуж тим часом, приголомшений усiм, що трапилося, наблизився впритул до Остапа, розвернув обличчям до себе, схопив за плечi, затрусив:

– Що це було, Остапе? Ти розмовляв з вовком. Я сам бачив. Звiдки ти знаеш iхню мову? Хто ти такий насправдi? Хто?

Але Остап не встиг вiдповiсти Дужу, бо з-за куща глоду вийшов задоволений та усмiхнений Мирослад i неголосно та бадьоро сказав:

– Нiчого особливого не трапилося, Дуже. Ти нещодавно обiзвав Остапа смертним нездарою, то я повертаю твоi слова назад. Остап – син безсмертного, дитина свiту Бiлих Вурдалакiв, мiй онук, що за правом кровi позначений Перемiнником. І вiн нарештi вдома. Остапку, ти чудово впорався з усiма випробуваннями. Я був упевнений, що в тобi е сила. Рiдна земля, ii кров збудили твоi потуги. О! Тобi перевертництво не потрiбне. Ти вмiеш говорити з тваринами iхньою мовою. Легко i без зусиль. І навiть бiльше тобi скажу: вони тебе чують та скоряються. А знаеш чому? Вовки добре вiдчувають людський пiдступ, злi намiри, навiть якщо iх загорнути в солодкi обiцянки. Але ти iнший. Ти – справжнiй. Ти – частинка твого свiту. Для чого тобi перевертництво? Тобi не потрiбно мiняти подобу, щоб порозумiтися з великою та чисельною родиною Творця, ти можеш залишатися у своiй i все добре розумiти. Такий талант серед безсмертних та смертних велика рiдкiсть. Твоя бабуся теж так умiла. Єдина на моiй пам’ятi. Це досконалiсть, онучку.

Остап уважно подивився на Мирослада, свого Учителя та дiдуся:

– Ви розкажете менi про неi? Хто вона була i де тепер?

– Розкажу, онучку, обов’язково. І про батька твого теж розповiм. Досi вважав його найлiпшим своiм учнем, та щось менi здаеться, що ти його обженеш. До речi. Як один iз представникiв свiту неврiв, навiть якщо перевертництво тобi не потрiбне, ти мусиш пройти вишкiл для iнiцiацii, тобто для посвячення, переходу. А ось ти, Дуже, маеш подумати, поки ми ще не увiйшли в Оселище, хто ти тут – учень, котрий мае отримати свiй тотем, чи людина, яка хоче чогось бiльшого. Тобi, хлопче, е куди зростати. Та, на жаль, твоi батьки так щiльно пригвинтили тебе до себе, що сотворили майже подвиг, вiддавши у свiт неврiв на науку. Думай, хлопче!

Остап сумно посмiхався, Дуж перелякано клiпав очима. Одному приемно було слухати слова Мирослада, iнший майже нiчого не розумiв – стрес, жах того, що довкола вiдбувалося, вибили його з реальностi.

Остап думав над почутим. У нього, крiм вiднайденоi сiм’i, знайшлася ще й давня iсторiя його родини, спадкова iсторiя…

– Ну що, хлопаки, рушаемо до Милограда, головного мiста свiту неврiв.




4. Ймення батька Рода


Учителька Птаха одного разу сказала таке: «Найпростiше зазвичай бувае найскладнiшим для розумiння». Тодi Остап не второпав i маленькоi крихти з тих слiв. Як то найпростiше може здаватися найскладнiшим? Тепер вiн Птаху починав розумiти. Свiту неврiв, як жодному iншому свiту, iдеально пасував такий вислiв.

Свiт Бiлих Вурдалакiв був доволi простим i тому незбагненним. Жодних матерiальних привiлеiв для тих, хто входив до когорти старiйшин роду, не iснувало. Питаеться, а для чого тодi старатися увiйти в ту когорту? А от старалися i входили зазвичай лишень тi, хто i справдi заслуговував. Анi родиннi зв’язки, анi пiдкупи тут не дiяли. Жодного натяку на багатство. Питаеться, де справедливiсть? І чому той, хто може бiльше, хто розумнiший, спритнiший, талановитiший, отримуе рiвно стiльки, скiльки йому потрiбно для життя i не бiльше, як i решта мешканцiв свiту неврiв? Нiкому й на гадку не спадало вважати це несправедливiстю. Чому? А тому, що всi завжди отримували найнеобхiднiше. Решта не мала значення. У кожного з роду неврiв був дах над головою, теплий зручний одяг, смачна поживна iжа на столi. Однак найважливiше таки полягало в iншому: кожен невр мав умиротворення в серцi та справдешню вiру в справедливiсть створеного батьком Родом. Бо для чого статки, багатства, розкiш, якщо душа твоя брудна? Неври впевненi в тому, що душа пiсля смертi повертаеться додому, бо належить вона великому батьку Роду. Тiльки чиста душа вiльно входить у ворота Вирiю. А брудна? Краще того не знати… Бруднi душi, вважають неври, вертаються назад i стають андрофагами.

Тiла покiйникiв неври вiддавали болоту. Тож i по смертi залишались частинкою рiдного свiту. Найбiльшою ганьбою i прокляттям вважалася смерть вiд рук андрофагiв, людей-звiрiв, котрi жили поруч. Тi з’iдали тiла своiх ворогiв, зрештою, власних немiчних батькiв теж, вважаючи, що таким чином перебирають на себе iхнi знання. А костi? Усе викидалося в болото, крiм черепiв. Тi, як високi вiдзнаки, носив андрофаг iз собою. На поясi чи в торбi за плечима.

Про це Остапу та Дужу розповiдав Мирослад, коли вони йшли Милоградом. Остап зацiкавлено крутив головою, жадiбно вловлюючи i запахи, i звуки свiту неврiв. Це батькiвщина його батька i дiда, а отже, i його. Прямi, наче стрiли, вулички, не те що в Яроворотi, там вони круговi, а ще – дуже-дуже скромнi обiйстя. Бiленька низенька хатинка, яка, якщо уважно придивитися, побiлена лишень з того боку, де дверi, поруч, iще нижче, якесь господарське примiщення. Крихiтне подвiр’я, ним шмигае домашня птиця, дрiбнi дiти та замурзане порося. Над хатинами геть нема димарiв. Остап вирiшив, що вiн пiзнiше запитае Мирослада чому.

Мирослад iз задоволенням показував хлопцям, що тут i як. Аби не дуже муляти очi та вiдволiкати мешканцiв Оселища вiд роботи, вiн повiв хлопцiв до свого обiйстя. Присадкувата зграбна хатина тулилася до високих смерек лiсу. Крихiтне подвiр’я було обгороджене низьким тином. Стiни хати складенi з кругляка, комори i сiней – з брусiв. Зовнi добротно побiлено тiльки стiни тiеi частини, яка проглядаеться з дороги, i, звiсно, сiни. Над солом’яною стрiхою здiймався комин. Ним i вiдрiзнялася хата Мирослада вiд решти будиночкiв в Оселищi. Питання комина ще бiльше зацiкавило Остапа. І вiн ледве стримався, щоб не зачати розпитувати. Бо до чого тут комин, коли, мабуть, е речi набагато важливiшi. І що тодi подумае про нього дiдусь Мирослад? Напевне, вважатиме його геть несерйозним. Дiдусь оповiдае йому про вагомi речi: про батька Рода, про андрофагiв, а онук – ляп про комин…

Та Остапа в Мироградi цiкавило геть усе. І навiть комин. Вiн жадiбно вбирав у себе новi знання. І зовсiм без огиди, на вiдмiну вiд Дужа. Той переважно мовчав, однак на його обличчi висiла грiзна печать вселенськоi скорботи та невдоволення. Звiсно, Мирослад то бачив та робив вигляд, що йому байдуже. Остап завжди спокiйно сприймав скромнiсть у побутi. Вiн легко мiг заночувати, при потребi, i пiд вiдкритим небом у степу, i в густому дрiмучому лiсi. Частi «лови вiтру» зi Стрибогом привчили його до цього.

На подвiр’i Мирослада росла звичайна трава. Жодних тобi квiтникiв чи бодай грядок перед хатою, як то велось у Яроворотi. Трава акуратно скошена. Господарських примiщень поряд не видно. Отже, Мирослад не тримае живностi: нi курочок, нi качечок, нi чогось крупнiшого.

Майже посеред подвiр’я стояла груша, а пiд нею – невеличкий добротний стiл та зграбна лава. Неподалiк – звичайна криниця з журавлем. От i всi особливостi обiйстя Учителя Мирослада. Дуж невдоволено хмикнув. Невiдомо, чого вiн чекав. Але вже точно не такоi бiдосi.

Мирослад не зважав. Лишень хитро посмiхався в густi вуса. Приязно показав рукою хлопцям на хату, запрошуючи увiйти. Зайшли. Спочатку потрапили в крихiтнi сiни, прибудованi до хати. Сiни теж нiчим особливим не вразили. Це була невеличка кiмнатка з манюсiньким вiконечком, крiзь яке в примiщення потрапляло свiтло. Вiкно мало тiльки раму, без шиби чи ляди, яка б його затуляла. Пiд вiкном стояла лава. На нiй – дерев’яне цеберко з водою та дерев’яний кухлик поруч. Мирослад пiдiйшов до вiдра, зачерпнув води i пожадливо випив усю до краплi. Набрав знову по вiнця. Простягнув кухоль хлопцям. Дуж вiдразу вiдмовився, гидливо зморщивши носа. Як це пити з чужоi посудини? Вiн цього не розумiв. Натомiсть Остап iз задоволенням вицмулив усе. Вода була смачна, навiть трохи солодка. Загрозливо загурчало в животi. І тiльки пiсля цього згадав, що за всiма пригодами геть нiчого нинi не iв. Ще як повечеряв учора. Бо вранцi, коли збирався у свiт неврiв, так поспiшав, що було не до снiданку. Зрештою, навiть якби не поспiшав, то навряд чи поiв би. Трохи нервував.

Пiд лавою стояла невеличка дерев’яна мисчина. У нiй, на денцi, щось бiлiло. Учитель Мирослад, очевидно, тримав удома кота.

– А-а-а, це сусiдська кицька Мура до мене iнколи навiдуеться. – Побачивши здивування на мармизi Остапа, радо вiдгукнувся Мирослад: – Полюе, значицця. Господиня серйозна. Вдома всiх мишей виловила, то за сусiдських узялася. А я тiльки радий такому товариству. Тому й вiконце в мене навстiж, i дверi iз сiней до хати не зачиняються. Авжеж, i молочко для кицi е. І до молочка також припас дещо. Молоко менi два рази на тиждень добрi люди приносять. Молоко смачне, козяче. Захочете, пригощу. А зараз прошу до хати.

Мирослад став на порозi, затуляючи прохiд, i скоромовкою заговорив, здiймаючи догори руки:

– Благослови, Свароже-Роде, прожитi в цiй оселi в молитвi та й вдячностi твоему великому лику ночi та днi! Даруй iх ще рiвно стiльки, стiльки ти кожному з нас намiряв. Ласкаво запрошую, дорогi гостi!

Говорив це шанобливо, ледь чутно та дуже емоцiйно. Наче той, кому це адресувалося, уважно його слухав.

Нахилившись, переступив порiг хатини i вже зсередини кинув:

– Заходьте, хлопаки. Чим хата багата, тим i рада!

Першим пiрнув услiд за Миросладом Дуж, а за ним i Остап.

Вони опинилися в доволi затишнiй свiтлицi. Вона чимсь нагадувала Остапу свiтлицю бабусi Горпини. Не розмiрами, бо в Горпини кiмната була втричi бiльша. А налаштуванням, духмяним запахом сiна, чебрецю, м’яти, любистку. Остап розглядався. Досить великi вiкна запускали багацько свiтла. Дивина, але вiкна були заскленi. То в Невридii е скло? Звiдки? Остап задумливо втупився в чистi прозорi шиби. Мирослад перехопив погляд хлопця:

– А це вже моя слабкiсть, хлопаки. Довго терпiв, та не витримав. Називайте, як хочете, але… Ну, не подобаються менi хати з маленьким вiкнами i без скляних шиб. Тож iнколи ми мiняемо хутра цiнного звiра на скло. І не тiльки на скло, але в межах розумного.

– А де мiняете, i хто мiняе, i за скiльки? – нахмурився Дуж. Скло таки дуже контрастувало з побутом та укладом життя неврiв.

– А це не твого куцого розуму справа, Дуже! Ти в моiй хатi гiсть, але й гостю тре’ честь мати i не пхати свого шмаркатого носа, куди не просять.

Мирослад невдоволено дивився на Дужа, той його знову роздратував. Очевидно, щоб заспокоiтися, чоловiк пiдiйшов до печi. Плеснув рукою по нiй:

– Пiч – моя гордiсть. Красуня. Вона обiгрiвае всю хату. І коли починаеться в Невридii сезон дощiв, то вiд вологостi та сиростi тiльки вона й рятуе.

По обидва боки вiд печi виднiлися нещiльно причиненi дверi. Мирослад махнув рукою в бiк одних:

– Там – моя кiмната. Нiчого особливого. Стiл, лежанка. А за дверима, що лiвiше, – комора. Отака нехитра господарка у звичайного невра. Ну, що стали? У ногах правди нема. Сiдайте, хлопаки, де бачите.

Пiд вiкном стояла лава i стiл. Бiля печi – тапчан, укритий старим вилинялим кожухом зi шкiри якогось звiра. Дуж плюхнувся на тапчан, Остап примостився на лавi. Мирослад витяг з-пiд столу табуретку та всiвся на неi:

– Милоград – одне iз найбiльших Оселищ свiту неврiв. Крiм нього iснуе ще шiсть, схожих за укладом. В Оселищi всi хати однаково скромно обставленi. Ну, ви ж це самi бачите. Бiльшiсть часу неври проводять на вулицi в трудах щоденних та праведних. Хата – то сховок для ночiвлi, мiсце, де зберiгаеться сякий-такий нехитрий харч, начиння, одяг. Звiсно, найважливiшою рiччю в хатi е пiч. Та ви то вже зрозумiли. Печi вилiплюють з глини, димаря вони не мають, тому пiч завжди знаходиться праворуч вiд вхiдних дверей. Моя пiч особлива. І тому вона не справа вiд вхiдних дверей. А в чому особлива, ану вiдгадайте?

– Вона мае комин, – вихопилося в Остапа.

Мирослад задоволено закивав:

– Таки-так, Остапку. Ну мусить старiйшина мати хоч якiсь привiлеi. До речi, тим моя хата i видiляеться з-помiж решти. Третину моеi кiмнати займае лежанка для спання. Вона, звичайно, улаштована при тiй стiнi, де пiч. І тепло, i затишно.

– Ми будемо жити з вами в цiй хатi i спати на одному лежаку? – запитав стурбований Дуж.

Вiн уже оговтався вiд пригод на болотi та вiд того знання, яке вiдкрилося йому. І про походження Остапа, i про вмiння того вiльно ходити болотом, боротися з п’явками та розмовляти з вовками. І тепер дивився на Остапа насторожено.

– Хм, що означае – ми? Ти, Дуже, поки житимеш точно тут. Усе необхiдне для життя вiднайдеш, якщо захочеш. Розпорядок дня такий: уранцi до сходу сонця встаеш, далi – умивання у Стоходi. Не тiльки писок та вуха мочиш у водi, а вмивання серйозне – усе тiло добряче миеш. Бо перед молитвою-подякою Творцевi чистими мають бути як помисли, так i тiло. Потiм – щоденна ранкова молитва бiля святилища Роду. Ми його минали, хлопаки, коли до мене йшли. Воно якраз у центрi Милограда. Тодi снiданок. А вiдтак… Заняття. Остап займатиметься в школi, разом з учнями-неврами. У тебе, Дуже, осiбне навчання. Вчитиму тебе тiльки я. Хоча… Ти будь-якоi митi можеш передумати та стати одним з учнiв школи переходу. Тебе нiхто поки не квапить. Думай.

– Е-е-е, той… Що означае – встаеш? А ви, Учителю, хiба тут не ночуватимете? – несмiливо перепитав Дуж, правою рукою обережно мацаючи те, на чому сидiв.

Дуж скривився ще бiльше. І подушка, i матрац, i, напевне, перина в господi Мирослада були iз сiна. Схоже, доведеться спати, як худобинi.

– Я? Ги! А що, маленький хлопчик Дужик боiться темряви? – зiронiзував Мирослад, спостерiгаючи за його реакцiею.

– Нi, темряви я точно не боюся, – сердито бовкнув Дуж. – Уже спитати нiчого не можна? От ви, Учителю, усе iронiзуете i не цiкавитеся нашим здоров’ям. Хоча… Це дуже важливо. Хiба нi? От менi, наприклад, болять нестерпно ноги. Я так багато нiколи босяка не ходив.

І Дуж виставив перед собою напоказ розпухлi в подряпинах та синцях ноги.

– Та тю, якi ми нiжнi, – без спiвчуття кинув Мирослад. – Це я маю перейматися твоiми ногами? Болить, то скажи. Ачей, язика тобi п’явки не вiдкусили. Хоча, шкода, що твiй язик-тiпаха при тобi. Менше б дурнi молов, якби його позбувся. Онде, пiд тапчаном, на якому сидиш, стоiть глиняний горнець. У ньому зварена мазюка для таких потреб. Обмаж добре нею болючi мiсця, i за кiлька годин усе загоiться.

Дуж нахилився, намацав глиняну посудину, дiстав ii, зняв накривку i гидливо поморщився. Те, що було всерединi, мерзенно смердiло. Мирослада потiшила така реакцiя хлопця:

– Ой, королевичу без королiвства, чо скривився, мов середа на п’ятницю? Ти це iсти не будеш, воно не iстiвне. Ним треба мазати ноги, а не нюхати. Бо не всi лiки гарно пахнуть. То що тобi важливiше – здоровi ноги чи запах?

Набурмосений Дуж запхав руку в горнець та заходився натирати смердючою мазюкою ноги.

– Остапку, онучку, – тихо й лагiдно заговорив Мирослад, – тобi мазюка не потрiбна? Ноги не болять?

Остап стенув плечима. Його ноги не болiли. Але втому вiн вiдчував. От вiд чого, вiд чого, а вiд гарного перепочинку, навiть сну, не вiдмовився б. Натомiсть сказав:

– Нi. Усе гаразд. Ноги не болять. Я звик багато ходити босонiж.

Мирослад задоволено кивнув, спостерiгаючи уважно за дiями Дужа:

– Ну шо, натер? На нiч повториш. І на ранок будеш мов новий. Учися ходити босяка, небораче. Тут немае взуття i нiде купити чи на щось обмiняти. Для неврiв дуже важливо ходити босонiж. Вони вважають, що батько Род створив першу людину зi складки на своiй ступнi. Тому тут не заведено на мiсце iстини та сили чiпляти пута. Зрозумiв?

Дуж сумно кивнув. Ту ж саму байку вiн чув вiд Посолоня. Мирослад продовжував:

– Отже, Дуже, моя хатина повнiстю у твоему розпорядженнi. Ти запитував – вiдповiдаю. Я тут майже не живу. Лишень iнколи, при наглiй потребi, ночую. Бо перебуваю здебiльшого в школi, разом зi своiми учнями, яких готую до великого переходу. Харчуватимешся в сусiдки. З нею домовлено. Я ж щоденно буду навiдувати тебе. Даватиму тобi завдання, учитиму, при потребi сваритиму. Та не бiйся. Сам ти не залишишся i за тобою наглядатимуть, щоб у халепи не встрягав. А мо’ все ж з нами, до школи? Подивишся, як я готую учнiв до великого переходу. Тобi сподобаеться.

– До чого? – Дуж невдоволено перепитав. – Що ще за перехiд такий? І взагалi, для чого тим смертним телепням безсмертний учитель у школi? Я думав, що ви покликанi навчати особливих учнiв, котрi позначенi Перемiнником, а не всiх пiдряд.

– Шо? То хто у нас такий особливий? Ти про себе, Дуже, чи як? – Учитель Мирослад сердито свердлив Дужа очима. – Пiди й уважно подивися на свою морду в люстрi води. Кого ти там побачиш? Здоровила з Перемiнником на шиi. Точнiше – безталанного здоровила з Перемiнником на шиi. Та ти школу переходу нiгди в життi не пройшов би. Закладаюсь. Великий перехiд – це тобi не переливання з пустого в порожне у школi при Храмi Сонця. Це перiод, коли маля перестае бути маленьким хлопчиком та перетворюеться на справжнього чоловiка – будiвничого, мисливця, захисника, батька. Усiх хлопчикiв пiсля семи лiт неври вiддають у школу дорослiшання. Великий перехiд тривае, поки Учитель не зрозумiе, що хлопчик, його учень, отримав усi необхiднi знання та вмiння й готовий до великого переходу. Процес дорослiшання тривае довго. Роками. Середньо – вiсiм-дев’ять рокiв.

– І чого такого особливого в тiй школi вчать, що начебто я ii нiгди б не закiнчив, га? – не вгавав Дуж. Схоже, антипатiя в цих двох була взаемною. Дуж усе свое свiдоме життя ходив до школи i був упевнений, що про навчання вiн знае все.

– Особливого? – перепитав Мирослад. – Ти глухий? Я ж говорив, що справжнiй чоловiк мае бути насамперед добрим батьком, чоловiком, оборонцем, будiвничим, мисливцем, захисником-воiном. А добрий батько – це той, хто не просто зумiе народити дитину, а й утне передати iй усю свою наповненiсть. А ще це вмiння самотужки збудувати хатину, вполювати звiра, вижити в дикому лiсi без зброi та без вогню. Бо наповненiсть знанням – це не тiльки отриманi навички чи вмiння для того, щоб вижити, це насамперед правильний уклад у головi. Отого i вчать у тiй школi, Дуже. Якщо закiнчиш школу, то отримаеш право стати чоловiком. А тодi найважче. Слiд пройти випробування – обряд посвячення в чоловiки. Це тримiсячне перебування в лiсi, наодинцi з диким звiром без зброi, без запасу iжi та питноi води. Вмiння будувати хату теж потрiбне, бо куди ж ти приведеш дружину? До батькiв вести не годиться. Молода родина мусить творити власний Усесвiт i за власними законами. А потiм е випробування вогнем – ходiння босонiж по вуглинах. Далi випробування водою – сидiння годинами в крижанiй джерельнiй водi, аж поки не знепритомнiеш.

– Це ненормально, – сказав обурено Дуж. – Для чого так катувати тiло? А що чекае тих, хто не пройде того вашого обряду, га?

Мирослад жорстко вiдповiдав:

– Смерть. Це справедливий природний добiр, хлопцi. Бо тiльки загартованi тiлом та сильнi духом виживають у цьому свiтi. І спадкоемцi в такого чоловiка обов’язково мають народжуватися здоровi та мужнi. Пройшов обряд – можеш одружитися.

– Ви власноруч убиваете тих, хто не пройшов обряду, так? У вас, може, ще й посада ката е? Скiльки або чим ви йому платите? – Дуж гидливо скривився, дивлячись на своi подряпанi ноги. І смердюча мазь, i розповiдi Мирослада його не тiшили.

– Кат? Це той, хто вбивае за певну плату засудженого до страти? Ой, нi! Навiщо? У нас такого немае. Хоча, якщо будеш багато пашталякати, Дуже, то обов’язково з’явиться. Щось ти надто розiйшовся? Не? – Мирослад неприязно цiдив крiзь зуби слова: – На болотi та в лiсi ти таким смiливим не був? Чого ти вартий без пiдтримки ближнього? Га? Помiркуй собi, чи варто мене налаштовувати проти себе? Додому можна i не повернутися. Затям собi, лопотуне, таке: не проходять випробування лишень тi, хто не вертае живим з лiсу. Лiс – це тобi не просто квiточки та сунички. Щоб вижити, ти маеш стати його частинкою. Коли вмикаються iнстинкти, ти стаеш невразливим. Загострюеться все: слух – i вiдчуваеш наближення хижака ранiше, анiж вiн тебе почуе; зiр – i твое бистре око миттево розпiзнае серед безлiчi однакових слiдiв найпотрiбнiшi; нюх – i ти запахи вловлюеш лiпше вiд звiра. Чути небезпеку, знаходити питну воду у випаленiй пустелi, запалювати вогонь без сiрникiв, спати пiд зорями, поклавши пiд голову камiнь… І багато-багато ще всього потрiбно вмiти, знати, вiдчувати, робити, щоб вижити. Розбудити своi iнстинкти, злитися з природою в одне, вiдчути себе ii частиною, i тодi… Перевертництво здаватиметься легкою забавкою. Лiс тобi сам пiдкаже, чию подобу ти носиш у серцi, наче другу запасну шкiру, аби залишатися в собi. Ну от, здаеться, i так забагато сказав. Не знаю, чи ти хоч щось утямив, Дуже, але це говорилося бiльше для Остапа, анiж для тебе.

– Хе, – задоволено потер руки Дуж. – Не для мене, то й добре! Я тобi геть не заздрю, Остапе. Ну ти i влип.

– Влип? – звiв густi брови Мирослад. – Нi. Вiн не влип. Остап прийшов у свiт неврiв саме вчасно. У ньому захована велика сила, яку потрiбно вивiльнити. Пригадай, Дуже, як Остап тебе вiд п’явок рятував, i то без знання, iнтуiтивно. А дорогу на болотi як вiдшукав! А з вовчицею на рiвних хто розмовляв! То ти влип, друже Дуже. Тобi буде важко у свiтi неврiв. Я вже зрозумiв, що ти категорично вiдмовляешся вiд навчання в школi переходу. Що ж, дарма… Тодi тобi доведеться знаходити спiльну мову зi свiтом неврiв самотужки. Я маю на увазi не мешканцiв Милограда. Це м’якосерднi мовчуни та добряки. Я говорю про весь свiт неврiв. Зрештою, може, передумаеш? Може, усе ж з Остапом?

Дуж спiдлоба глипнув на Остапа.

– Нi, – вiдповiдав твердо. – Нiзащо. З мене достатньо побаченого, щоб зрозумiти свою iнакшiсть. Я – не ви, i дякую Сварогу за це! Раз Остап з мiсцевих, то хай i мучиться. У мене iнше призначення, Учителю, i не потрiбно мене провокувати на рiзнi глупоти.

– Не буду, хоча i кортить тебе провчити. – Мирослад почухав потилицю. – Та я твоiй матерi дещо пообiцяв i мушу тримати обiцянку.

– Учителю, – звернувся Остап до Мирослада. – А дiвчата? Вони теж проходять обряд iнiцiацii, так? Але коли i як? Окремо вiд хлопцiв? Вони мають власну школу?

Мирослад уважно вивчав Остапа. Посмiхнувся. Обличчя малого було чесним та вiдкритим. Той запитував щиро.

– Дiвчата? – перепитав для годиться. – З жiнками в неврiв усе доволi просто. По-перше, дiвчата майже не народжуються в племенi неврiв. А якщо i з’являються, то передаються на виховання в трирiчному вiцi в iншi Оселища, де свiт не такий суворий до жiнки.

– У сусiднi племена тобто? – уточнив Остап.

Мирослад криво посмiхнувся:

– Можна й так сказати. Майже… В iншi свiти. А коли чоловiк пройде обряд переходу i настане час одружуватися, то вiн приводить до неврiв «чужинку». Зазвичай приводять з iнших свiтiв. Бо вхiд для неврiв у iншi свiти завжди вiдкритий. Але неври нiколи без потреби в чуже господарство не лазять.

– Чужинку? Як це? – дивувався Дуж. – То, виходить, ви крадете наречених для того, щоб продовжувати свiй рiд?

– Якщо мислити примiтивно, як ото зараз ти, то крадемо. Чоловiча мiць у справжнього невра настiльки потужна, що перед нею не може встояти звичайна смертна дiвчина чи жiнка. Тому iх нiхто не примушуе. Усе вiдбуваеться з доброi волi. Певна рiч, iнколи дружина аж надто сумуе за рiднею, за своiм свiтом. Тодi, якщо й справдi вже непереливки i жiнка на очах марнiе, ii вертають додому. Та бiльшiсть звикають, вивчають звичаi, стають справжнiми невритянками та опорою чоловiкiв. Жiнки в нас пильнують домашне господарство, ростять дiтей. Чоловiки займаються полюванням, е в Оселищi i свiй гончар, i свiй пiчник… Є воiни-захисники, якi охороняють вiд ворога та дикого звiра. Є збиральники. Це i не мисливцi, i не рибалки. Вони збирають зело, яке вже на часi, у лiсi та на болотi, ягоди, гриби, шишки, горiхи. Це можуть бути i чоловiки, i жiнки. До цього також потрiбно мати хист. У нас нехитрий розподiл працi – робиш те, що найлiпше вмiеш. Але кожен чоловiк обов’язково мусить пройти вишкiл для переходу зi стану хлопчика в стан чоловiка.

Мирослад встав зi свого мiсця.

– Що ж, нам час, хлопаки. Ще маю вам показати стежку до рiчки. Дуже, ти уважно пильнуй та запам’ятовуй дорогу. У нас тут няньок нема. Мусиш вчитися самостiйностi. Необхiдне вбрання, якщо твое забрудниться чи там порветься, можеш взяти у скринi, що стоiть у комiрчинi. Там само знайдеш дерев’яну дiжку, у яку складатимеш брудний одяг. Я попросив сусiдку, ту саму, що тебе годуватиме, то вона тобi його пратиме та пiдшиватиме при потребi. Не будемо ж ми з тобою вiдволiкатися на рiзнi дурницi, як ото прання чи пошиття одягу, пра’? – i не почувши вiдповiдi, додав: – У коморi й ночви е, якщо знадобляться, i запаснi вiдра. Господарка в мене нескладна. Нi замкiв, нi ключiв. Усе на виднотi. Але перед тим як ми рушимо далi, спецiально для тебе, шановний Дуже, я розповiм одну притчу. Зазвичай я не дуже часто розповiдаю казки та всякi iсторii, здебiльшого реально навчаю. Та цього разу все ж зроблю виняток.

Мирослад пiдморгнув Остапу i почав:

– Одного разу до поважного i дуже хорошого Учителя прийшов найматися в учнi звичайний собi чолов’яга. Учитель рiдко коли брав випадкових учнiв з вулицi. Однак не прогнав чоловiка, уважно вислухав його прохання, а потiм запитав: «Шановний добродiю! Я хочу знати, чому саме моiм учнем ви хочете стати. Можливо, вам хтось це порадив або ви отримали якийсь сокровенний знак?»

Чоловiк почухав потилицю та чесно вiдповiв: «Та нi, геть нiчого такого не пригадую. В окрузi вас усi вважають наймудрiшим – от i всi знаки».

Учитель хитро посмiхнувся, пiдморгнув чоловiку та сказав йому: «Нi, так не годиться. Зазвичай я сам собi обираю учнiв. Але якщо хтось до мене приходить з подiбним проханням, то обов’язково називае причину. У мене пропозицiя: вийдiть на вулицю, на роздорiжжя, i постiйте там з пiвгодини, можливо, тим часом вам буде послано якийсь знак».

Чоловiк з пiдозрою зиркнув на Учителя, чи не кепкуе, бува, той з нього. Та Учитель у вiдповiдь лишень доброзичливо посмiхався. Чоловiк стенув раменами, хай буде так, як каже Учитель, хоча дивною здалася йому така пропозицiя. Але, оскiльки в окрузi цей Учитель вважався наймудрiшим та найкращим, чоловiк поспiшив на вулицю.

Чоловiк стояв на роздорiжжi та чекав якогось знака. Однак, крiм чорноi хмари, яка насувалася з заходу, вiн нiчого не помiтив. Почалася сильна злива. А чоловiк продовжував стояти та мокнути, бо нiде було заховатися: нi дерева, нi будь-якого прихистку поруч. Та й пiвгодини ще не минуло.

За пiвгодини злий та мокрий чоловiк повернувся до Учителя: «Що ви там плели про знаки? – ображено заговорив чоловiк. – Так би одразу й сказали, що не хочете брати мене за учня. А то я, чекаючи на знаки, пiвгодини стояв пiд дощем та мокнув, наче останнiй дурень».

Учитель радiсно сплеснув у долонi: «Ох, ви таки отримали одкровення, ви отримали знак. Мокнучи пiд дощем, ви зрозумiли, що е найостаннiшим дурнем. Цього достатньо, щоб ви стали моiм учнем».

То була не просто притча. Остап не знав, смiятися йому з жарту дiда чи починати жалiти Дужа. Схоже, Мирослад зневажав Дужа не лишень за його слабкiсть та розманiженiсть. Вiн його терпiти не мiг. Дужа собi в учнi Мирослад не обирав, йому його нав’язали, наче «останнього дурня».

Дуж злiсно хмурився, оглядаючи уважно своi ноги… Нiхто не смiявся. Стояла гнiтюча тиша, i тiльки муха, яка влетiла в хату через навстiж розчиненi дверi, невдоволено кружляла кiмнатою.




5. Свiтло темного сонця


У хатинку Яги, у ту саму, що на курячих нiжках, вони потрапили звичним способом, у дверi. До них вели досить просторi дерев’янi сходи з поруччям. Ягiлка жестом запросила Мальву пiднятися. Сходи жалiсно та погрозливо заскрипiли, наче натякали, що можуть будь-якоi митi розвалитися пiд ногами. Мальва на це не зважала. Пiсля побачених черепiв упасти на землю зi старих сходiв – не така вже й страшна пригода. Зупинилися перед дверима, прикрашеними знаком:








Символ займав майже всю площину дверей. Дивно, як вона його знизу не запримiтила. Мальва запитально глянула на Ягiлку.

– Хочеш знати, що це? Невже в Тестаментi Чорнобога, який тобi дав вивчати Морок, не було цього символу? – Ягiлка хитро примружилася.

Мальва трохи невпевнено крутнула головою. Вона навряд чи була гарною ученицею. Може, i був там той символ, та вона щось не пригадуе.

Ягiлка трохи iронiчно додала:

– Ага, зрозумiло. Морок, напевне, вважав, що тобi ще зарано читати повну версiю Тестаменту. Пощадив твоi нерви. І, можливо, добре вчинив. Очевидно, що ще одного Стрибога Темний свiт не переживе. А яблуко вiд яблунi, як вiдомо, недалеко падае.

– Я не яблуко, тобто не Стрибог, – трохи ображено парирувала Мальва. – Я сама по собi. Так, вiн мiй батько. Ну i що? Усi мають батькiв.

Їй набридло слухати час вiд часу порiвняння ii то з батьком, то з дiдом, то з Марою. Чому це ii з матiр’ю Верхою чи з бабусею Вiтрою нiхто не порiвнюе? Та в нiй вiд них набагато бiльше, анiж вiд усiх темних укупi. Мальва ображено задерла голову. Небо над подвiр’ям Яги було блакитним та безхмарним. Сонце ховалося за деревами, отже, котилося до вечора. Подумки вiдзначила для себе, що подвiр’я у Яги невелике, кругле та обгороджене частоколом, до якого, крiм черепiв, де-не-де були прикрiпленi незапаленi смолоскипи. Нарахувала iх дванадцять. Жодних слiдiв чи натякiв на присутнiсть тут капища вона так i не примiтила. Анi кам’яних, анi дерев’яних бовванiв, нiяких жертовникiв. І тут блиснув здогад! Ну, звiсно, навiщо спецiально створювати святилище, якщо все обiйстя може ним стати.

Обмацала чiпким поглядом подвiр’я. Крiм хати та криницi – геть нiчого цiкаво. Двiр укривала зелена трава, дбайливо кимсь викошена, жодних тобi квiтникiв. Стежка, яка вела вiд ворiт до хати, була добряче втоптана. Очевидно, нею досить часто послуговуються.

– Невже образилася? Дарма! Звикай, що будуть порiвнювати з безсмертними батьками. До того ж твiй батько Стрибог таки особливий, бо встиг натворити iсторiй та легенд, яких не на одного безсмертного вистачить. А ти тiльки-но починаеш. Так, ти – тiльки ти. І, впевнена, доведеш, що нiчим не гiрша вiд дiда, батька та й своеi бабцi теж… Хоча треба дуже постаратися, щоби бути принаймнi не гiршою. Мара – це… – Яга запнулася, певно, шукаючи вiдповiдне слово для опису Мари. Не знайшла: – Мара – це просто велика Мара.

Тодi Яга повернулася своiм потворним обличчям до дверей, пальцями некiстяноi правоi руки проти годинниковоi стрiлки пройшлася по символу, вiдтак оголила лiве передплiччя. Хвала небесам, там було лишень людське тiло, а не частина скелета. Звичайна бiла шкiра i витатуюваний знак Чорного Сонця. Ткнула в нього.

– Це клеймо Чорного Сонця. І ти мусиш дещо знати про цей символ. Бо ти не випадково до мене потрапила. Для Творця ти дуже важлива. Тому уважно слухай i запам’ятовуй. Чорне Сонце – це не гарне оздоблення дверей чи окраса тiла. Це сакральний солярний символ. Лишень обраним дозволено його носити. І той, хто ним вiдзначений, а не прикрашений, завжди мае його з лiвого боку. На плечi, на руцi, на спинi, бiля серця. Мiсце обирае покликання. Це знак жрецькоi касти, його використання в побутi неприпустиме. Чорне Сонце – це, якщо говорити доступно, зв’язок з предками. З тими, хто пiшов за межу. І це також зв’язок з нащадками. З тими, хто прийде пiсля нас, однак ще не народжений у фiзичному тiлi. Носiй цього знака мусить бути вiрний знанням, яким служить. Вiдступництво караеться нещадно. Чорне Сонце випалюе душу. Той, хто граючись в’яже себе цим символом, приречений. На всiх важливих мiжчасових переходах е цей символ. Запам’ятай: чиста душа та вiдкритi намiри. Повага до предкiв, любов до землi, вiра в прийдешне i завжди свiтлi вчинки. А свiтлi вчинки – це не завжди добрi вчинки, Мальво. Інколи потрiбно зробити боляче, щоб запiзнати радiсть. Мати, народжуючи дитя, народжуе його в муках. Такий бiль – це добро чи зло? Пам’ятай, дiвчино, ти – втiлення волi Того, хто нiколи не народжувався в цьому свiтi. І що бiльше в тобi волi, то бiльше в тобi Бога. Чорне Сонце показуе, хто ти.

– Але на менi немае такого знака, то чи маю я право входити в цi дверi? – обережно запитала Мальва. – Чорне Сонце мене не спалить?

– Не спалить. Той, хто з первовiку носить на собi цей символ, дозволяе тобi увiйти в цi дверi. – Ягiлка сумно посмiхнулася.

– Як це з первовiку? То ви не завжди мешкали в Порубiжжi, так? Як ви сюди потрапили i чому? Адже з первовiку Порубiжжя не iснувало… Чи iснувало? А якщо iснувало, то хто ним правив до вас i що з ним сталося? Його спалило темне сонце, так? – Мальва несподiвано для себе засипала Ягiлку запитаннями.

Ягiлка сердито нахмурилася:

– Хм, пам’ятаеш приказку: не пхай носа до чужого проса, бо в чужому просi сильно б’ють по носi?

– І що? Ну вдарте мене по носi. Я не проти, якщо це допоможе менi бiльше дiзнатися. Ви ж про мене геть усе знаете, i, напевне, бiльше, анiж я сама. То чому б не подiлитися хоч крихтою мудростi?

Мальва хитро посмiхалася самими очима. Ягiлка це помiтила.

– Ой-ой, майже купила мене. Кажеш «крихта мудростi»? Багато знати не завжди добре. Є час на знання, е час на невiдання. І те, й те тiльки на користь. Зрештою, крихти мудростi добре знаходити там, де вони розсипанi. Що ж, раз ти така допитлива, то розповiм тобi казку.

Ягiлка подивилася на Мальву, наче питала згоди на це. Дiвчина ствердно закивала. Стара почала оповiдь:

– Було то дуже давно. Настiльки давно, що жоден свiт про це не пам’ятае. Однi свiти ще не народилися, другi тiльки творилися, третi були геть малими, пiд стiл пiшки ходили. Жили собi в ошатному будиночку мiж свiтами чоловiк та дружина. Чоловiка звали Сварогом, дружину звали…

– Земун, – пiдказала Мальва. – Ой, та я знаю цю казочку. Менi Лед з Полелем розповiдали.

– Що за звичка, дiвчино, старших перебивати, га? Ну не знаеш ти цiеi казочки. Н?кому тобi було ii розповiсти. А про Земун та Сварога стiльки рiзного-усякого свiтами ходить, що кiлька днiв та ночей можна переповiдати…

– Вибачте. Язик мiй – ворог мiй. Усе поперед батька в пекло лiзу.

– Я бачу. Мовчи, глуха, менше грiха. То будеш слухати чи як? – заторохкотiла Ягiлка.

Мальва ствердно закивала.

Яга продовжувала:

– Отож чоловiка звали Сварогом, його дружину Земун. І народилися в них дiтки, гожi та добрi, i стало веселiше на землi. Маленькi та спритненькi сварожичi наповняли собою свiти. І все було б добре, якби не завiвся в тих краях ворог небезпечний. Лихий, потворний та невидимий. Вiн пiдкрадався до хатинки Земун та Сварога, до свiтiв сварожичiв, та шкодив: ламав сади, спалював пшеничнi поля, валив лiси, гасив зорi в небi, викрадав сонце. Сварог час вiд часу вступав у двобiй iз тим невидимим ворогом. Так-так, Мальво, упiймати чи знищити його було неможливо, бо того, кого не бачиш, не так легко вистежити. Потемнiла вiд горя земля Сварога та сварожичiв. Зажурилися всi, навiть темрява зажурилася, бо не було i iй спокою вiд грiзного недруга. Стали сварожичi називати тi небезпечнi сили мертвими, бо все, до чого вони торкалися, ставало тлiном.

А одного разу взагалi трапилося непоправне. Невидимий ворог настiльки змужнiв, що став видимим. Тодi здригнулася й задвигтiла земля, коли по нiй полiзли чорнi смердючi потвори. Вони нестримною панцирною лавою сунули i сунули на свiти сварожичiв. І вело потвор у свiт живих Чорне Сонце. Воно ковтало свiтло, живилося ним, перетворюючи все живе довкола на мертвi терени. Тiльки велика любов i багато свiтла могли здолати й Чорне Сонце, i мертвих потвор.

І кинулися назустрiч потворам хоробрi сварожичi, билися з ворогом не на життя, а на смерть. Та все намарне. Бо iхнi двогострi мечi вiдскакували вiд зроговiлого панцира ящерiв, не шкодячи iм, а Чорне Сонце своiм мертвим вогнем забирало сили. І сини Сварога та Земун мусили вiдступити. Не змiг зупинити потворне вiйсько навiть сам Сварог, що кидав у плазунiв палаючi смолоскипи, небеснi стрiли, насилав вiтри, зливи, пекуче сонце. Проте iхнiй панцир не горiв i не пiкся, а дощ тiльки бiльше сердив iх. Допомагало почварам i Чорне Сонце, яке живило iх чорною мертвою силою. І здавалося, що нiщо i нiхто не в змозi той мертвий наступ зупинити.

«Невже настав кiнець усьому живому, справжньому, вiчному?» – питали один одного сварожичi, подумки прощаючись зi свiтами та один з одним. І тодi попереду Сварожого вiйська вийшла жiнка. Безбройна, могутня та красива. То була Берегиня Земун, Праматiр, дружина Творця.

Вбрана в бiлi шати, пiдперезана золотом сонця, наповнена любов’ю до власних дiтей, яких мала захистити, вона мовчки йшла на ворога. Тримаючи над головою в серпику мiсяця багатолике сонце, зорi та долi своiх дiтей. Богиня здiйняла догори руки, i… чорне вiйсько зупинилося, заворожене ii чистотою, величчю та потугою.

Берегиня смiливо рушила з пiднятими руками на потворних ящерiв, i тi стали панiчно втiкати. Чорне Сонце, котре ще мить тому вело потвор, вражено зупинилося, наче хтось вимкнув його.

І йшла вперед богиня в бiлому сяйвi своему, i вiдкочувався подалi вiд неi смертельний потворний морок. І тодi загнала Земун чорних мерзотникiв у глибоку прiрву. Закипiла кров потвор у тiй прiрвi, перетворюючи ii на бездонне озеро, яке зараз називаеться Мертвою рiчкою. Велика Земун втомилася, знесилена боротьбою. Присiла на травi, щоб перепочити i… Остання з конаючих потвор вразила своiм смертельним жалом непереможну Берегиню. А тодi схопила велику Праматiр за лiву руку й лiву ногу та зачала тягнути в прiрву. Ненависть, агонiя та отрута потвори заповнили собою весь простiр. Ця ненависть оживила й Чорне Сонце. Щось зловтiшно завило та застогнало в ньому. Гидкi чорнi щупальця-промiнчики заходилися атакувати своiми безжальними мертвотними опiками шкiру Земун. Здавалося, ще мить – i велика Праматiр загине. Та жiнка врятувалася, в останнiй момент iй допомогла мудра змiя, яка то все бачила. Вона вчасно вихопила Земун з безжальних смертельних обiймiв ящера та скинула того в прiрву. Земун пiдняла очi до неба. Чорне Сонце продовжувало наступати. Жiнка зашепотiла слова, якi колись допомагали iй творити свiти, може, i цього разу вони допоможуть. Сила слова бувае рiзною. Вона часто рятуе, iнколи воскрешае, але вона й безжально вбивае. Чорне Сонце не просто припинило наступ, воно не витримало та впало, простiсiнько в руки Земун. Щойно воно торкнулося ii шкiри, як умить щезло.

Велика Праматiр вижила. Переможенi сили руйнацii повернулися туди, звiдки прийшли, – у мертву землю. Однi залишилися назавжди у проваллях Мертвоi рiчки, iншi перебралися на той берег та стали там мешкати. Але все мае свою цiну, дiвчино, i ти про це вже знаеш. Земун дорого заплатила за порятунок своiх дiтей. Лiва нога та лiва рука Праматерi омертвiли. Стали кiстяними. Та це можна було якось пережити, якби не безжальний вогонь Чорного Сонця, яке, впавши до рук Земун, замiсть убити жiнку, наповнило ii мудрiстю мертвих та ненароджених. Безсмертна душа великоi Праматерi переродилося.

Земун не могла повернутися у свiт живих, але й свiт мертвих ii не приймав. Вона була ще не мертвою, але вже й не живою…

І зрозумiла Земун, що тепер у неi нове призначення. Тепер вона охоронятиме свiт живих вiд втручань мертвого свiту, а свiт мертвих – вiд зваб живого. Тож створила Земун своею доброю волею новий свiт, який нарекла Порубiжжям. Порубiжжя – це свiт мiж свiтом живих та свiтом мертвих, мiж Явою та Навою. І слухаються Берегиню Земун та пiдкоряються iй з того часу всi: i свiт мертвих, i всi живi свiти, i свiт ненароджених. Бо вона вважаеться володаркою Чорного Сонця, вогонь якого став частиною душi Земун i яке донинi пануе в Навi.

Отака iсторiя. І, випереджаючи твоi запитання, скажу, що я не Земун. Мене звати Ягiлка. Я ii донька, наймолодша сестра сварожичiв. Коли матiнка вступала у двобiй iз хижими потворами, була вагiтна мною. А решта запитань вiдповiдi не потребують, бо це лишень казка. Усе, ходiмо, а то ми до наступного заходу сонця не добредемо до сутi.

Ягiлка вiдчиняе дверi, легко штовхае Мальву досередини, i та, трохи нервуючи, пiдкоряеться. Почуте ii добряче зачепило. Вона i справдi нiколи не чула такоi iсторii.

– Ну, ось, усе гаразд, дiвчинко Мальво, – задоволено прорiкае Яга: – Дверi тебе легко впустили.

– Що означае легко впустили? – Мальва нервово оглядае себе – руки-ноги цiлi. Правда, зовнiшнiй вигляд ii мiг бути кращим. Сорочка, котру носила у свiтi Оранти, майже розлiзлася та лахмiттям звисае на худенькiй постатi.

– А те й означае. Ти – споконвiчна чистота у своiх бажаннях, що сяе нескiнченною владою поза часом. Ти – iстота, котра танцюе на лезi серпа. Ти готова до переходiв i до повернень. Це добре. Порубiжжя радо вiтае тебе, дочко Стрибога, онуко великого Морока та великоi Мари, ученице славноi Птахи – Перуницi-Магури.

І Яга низько схилилася в поклонi. А коли розiгнулася, то перед Мальвою знову стояла та сама вродлива i красива жiнка, котру вона вперше зобачила над рiчкою на кручi.

– О! – тiльки й промовила Мальва. – Ну ви й метка. А якби мене вашi дверi шандарахнули, то що тодi? Я би перестала бути донькою свого батька та ученицею Птахи?

Ягiлка посмiхнулася, пiдморгнула Мальвi:

– Правильно мислиш, дiвчино. Ти б перестала бути.

Мальва хотiла щось уiдливе у вiдповiдь сказати, та передумала, бо у свiтлицi було прецiкаво. Величезна справжня пiч займала чи не пiвкiмнати. Пiч була стара, порепана, почорнiла вiд того, що давненько нiхто не опiкувався нею. У бабусi Горпини теж була пiч, але геть iнша. Весела… чи що? Може, у такому мiсцi печi веселими не бувають? Запитала саму себе. Запитала й печi, притуливши вушко до ii тiла. Пiч стогнала. Мальва ясно чула той стогiн. Несподiвано в головi зродився замисел.

– Панi Ягiлко, можна я трохи приберуся у вашiй печi? Пiдфарбую ii чи що. Вона якась геть сумна у вас.

Ягiлка стенула плечима. Вона не проти. Нiхто досi такого не пропонував, а iй, Ягiлцi, усе н?коли.

– Ну, якщо ти того хочеш, то будь ласка. Будемо вважати це твоею платнею-вдячнiстю менi за те, що я тебе впустила. Пiд пiччю знайдеш вапно, мазники та решту необхiдного. Тiльки обережно. Пiч дуже стара, i якщо ii ображати, то може й з’iсти.

– З’iсти? Ви жартуете, так? – перепитала насторожена Мальва, уже не з таким захопленням дивлячись на пiч.

– Зовсiм нi. – Ягiлка невдоволено скривилася. – Коли ти вже врештi зрозумiеш, що я майже нiколи не жартую? А поки ти поратимешся, я вiдлучуся на пiвгодини. У мене справи. Гадаю, цього часу тобi стане?

Мальва кивнула. Вона знала, як доглядати за пiччю. Не один раз допомагала бабусi прибирати ii i всерединi, i зовнi.

Мальва притулила до печi руку. Ще тепла. Отже, дiюча. Зазирати досередини не посмiла, згадавши казку про Івасика-Телесика. Може, печеноi Оленки там i нема, та вона не стане перевiряти. Годi з неi черепiв на частоколi. Тим паче, що пiч заслонена. Узяла до рук мiтлу. Не втрималася, щоб не запитати:

– Дiюча?

Пiсля запитання мiтла ледь чудно завiбрувала у ii руках. Мальва перелякано поспiшила поставити ii на мiсце.

Коли за годинку повернулася Ягiлка, то неприховане здивування читалося в неi на мармизi. Їi пiч, стара та незграбна, ураз перетворилася на веселу та барвисту. Була розмальована мальвами та ружами. Ахнула вiд захоплення – така предивна краса. Бiля печi, як годиться, стояли рядочком коцюба, лопата, ступа, мiтла.

– Молодець, – похвалила Мальву. – Ти дещо вмiеш, виявляеться. Не тiльки язиком плескати. Дякую за роботу.

Дiвчина посмiхнулася у вiдповiдь, хотiла щось приемне вiдповiсти, аж тут ii очi натрапили на веретено та прядку, котрi стояли неподалiк пiд вiкном. Як це вона одразу iх не запримiтила? Бо надто захопилася пiччю, що ледве не прогавила таку красу.

– Ух ти, – Мальва аж плеснула в долонi вiд захвату: – Я таке тiльки в музеях бачила. А ваша наче дiюча. Можна менi спробувати?

І не чекаючи дозволу, простягнула руку до нитки у веретенi. Ягiлка спритно перехопила ii:

– Нi, не можна. І пiсля того як чемно питаеш дозволу, потрiбно його отримати, а тодi вже наставляти руцi. Зрозумiла, дiвчино? А як нитку увiрвеш? Упевнена, що зараз не прядеться нитка твого життя?

Мальва швидко забрала руку i вже пильно видивлялася довжину тiеi нитки. Довгенька.

– А хто пряде? – зацiкавлено запитувала.

– Кого призначено, той i пряде.

– А що, у нього сьогоднi вихiдний? Чому вiн не на мiсцi? Хiба так бувае i можна зупинятися?

– Ну ти й цiкава Варвара, – хитро вiдповiла Ягiлка.

Легко махнула в бiк веретена рукою i… Веретено зашумiло, закрутилося колесо. Хтось невидимий пряв чиюсь нитку долi.

– О, не вихiдний, просто невидимка, – здивовано пролопотiла Мальва i позадкувала, щоб бодай не сполохати прялю, бо чиясь нитка долi була довгою, але незначний рiзкий рух i – увiрветься.

Задкувала, поки не вперлася в дерев’яне лiжко. Розвернулася. Лiжко як лiжко. На ньому лежало щось схоже на довгий товстий чорний шнур. Той заворушився. Ягiлка миттево вiдреагувала на цей порух. Говорила прамовою:

– Гагiлко, своi. Темна кров у жилах доньки темного бога. Темний бiк – це одне з облич Всебога. Інколи, щоб нове зачати, старе потрiбно забрати, знищити, вбити. І день змiнюеться нiччю, лiто – зимою, свiтло – темрявою. І тримаеться рiвновага. Бо вiра серця природна, а в природi темрява необхiдна, так само, як i смерть. У цiй дiвчинi е крапля кровi темного сонця, i Темного свiту, i свiту Cвiтлого, i свiту смертного… Бо мати ii смертна жiнка. Свiтло у ii очах – це не сяйво сонця Cвiтлого свiту, це промiння темного сонця. Пам’ятай ii запах, берегине лона людського, i вбережи.

Тодi Ягiлка звертаеться до Мальви:

– Чи ти готова до того, щоб подiлитися з Гагiлкою частинкою своеi плотi?

Мальва завбачливо обвивае себе руками. Змiя загрозливо сичить.

– Ти маеш це зробити добровiльно, дочко темного бога, бо iнакше так i залишишся стояти на порозi й нiкуди не пiдеш: анi вийдеш, анi зайдеш.

Мальва не розумiла, чого вiд неi хочуть. Рiшення раптово зринуло в головi. Потрiбна ii плоть? Що ж, вiдрiзати собi палець чи вуха вона не стане. Адже кров – це також ii плоть, чи не так?

Мальва простягае Ягiлцi руку:

– Я готова. Можеш узяти моеi кровi. Моеi плотi. Я не хочу тут залишатися надовго. І не можу.

Ягiлка хапае Мальву за лiву руку, звiдкись у ii руках з’являеться нiж, вона робить на зап’ястку дiвчини легкий надрiз, нахиляе руку поближче до пащеки змii, а та… Вiдкривае свого гидкого змiiного рота i пожадливо п’е. Усе вiдбуваеться дуже швидко, що Мальва й отямитися не встигае, як уже сидить в iншiй кiмнатi за столом, а Ягiлка омивае ii рану водою i заспокiйливо мимрить:

– Тепер жодна змiя в жодному свiтi тебе не зачепить. Вони знають твою сутнiсть i смак твого темного сонця. Темне сонце часто обпалюе й живих. Тих, хто бачив смерть рiдних, хто вийшов з лона смертi. Твоя матiнка, щойно тебе народивши, померла. Темне сонце живе в тобi.

У Мальвi вiд того, що вiдбуваеться, язик прилипае до пiднебiння. Вона ж наче сама запропонувала свою кров, однак усе було аж надто несподiвано. Ну, маленький укол в палець i краплина кровi, але ж не фонтан…

– Ось так, – бубонить пiд нiс Ягiлка. – Промию добре, i за мить будеш як нова.

– Ага. Я згiдна бути як нова, але, будь ласка… – Мальва трохи перелякано дивиться на свою порiзану руку та на те, як швидко та безболiсно Мертва Ягiлчина чарiвна вода заживляе рану. – …Не треба бiльше нiчого в менi надрiзати i знак Чорного Сонця, який ви маете на тiлi, теж менi не треба робити. Домовилися? Я не хочу анi тавра, анi тату. Я проти. І пропонувати мене, як обiд вашiй подрузi змii, теж не треба. Нехай навiть вона особлива та врятувала саму Земун.

Ягiлка весело пiдморгуе Мальвi:

– Ой, дiвчинка злякалася! Донька Стрибога чогось боiться? А я думала, що ти як Колобок, котрий вiд усiх утiк.

– Не вiд усiх, – бурчить Мальва. – У кiнцi казки його Лисиця зжерла.

– Невже? – хитро посмiхаеться Ягiлка. – У викладi смертних, мабуть. А менi геть iнший варiант про Колобка подобаеться. Отой, де всi жили в добрi та злагодi.

– Ага, i стали сухарями, – саркастично додала Мальва.

– Якими сухарями? – не розумiючи iронii, запитала Ягiлка. – Гаразд. Не кисни. Нiхто тебе не чiпатиме, не iстиме, i не тавруватиме. Тим паче, не зробить Колобком. Особливi вiдмiтки на тiлi мають право носити лишень обранi, а ще жрицi та оракули. І то не всi. Наш теперiшнiй Оракул, наприклад, жодноi не мае.

– Не заслужив? – перепитуе здивована Мальва. Скiльки вона чула про цього старого дiда, про те, що кожне пророцтво – то зморшка на його обличчi, i про те, що Птаха часто вступае з ним у суперечку, не погоджуючись з його пророцтвами.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22778693&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.