Дивачка, що закохалася в мозок Вендi Судзукi Чи можливо кардинально змiнити життя в дорослому вiцi й стати найкращою з можливих версiй самого себе? «Так!» – стверджуе вiдома нейробiолог i палка популяризаторка здорового способу життя, професорка Нью-Йоркського унiверситету Вендi Судзукi. У своiй нон-фiкшн автобiографii вона дохiдливо розповiдае про iсторiю та сучаснi досягнення науки про мозок, функцii рiзних його дiлянок, а також зв’язок розумовоi дiяльностi з фiзичними вправами. А ще в книжцi е кориснi «Струси мозку» – лайфхаки, що активiзують роботу рiзних мозкових структур. Коли ми розпочинаемо активувати власний мозок та потроху налагоджуемо зв’язок мiж ним та нашим тiлом, коли починаемо усвiдомлювати те, що наш мозок робить для нас i для створення чудового та нерозривного зв’язку мiж собою та тiлом, то надаемо собi винятковий, неповторний шанс примусити його працювати краще. Інакше кажучи, наше мислення загострюеться, а емнiсть нашоi пам’ятi зростае. Ми вчимося максимально використовувати гарнi аспекти нашого оточення (зокрема й власне тiло). За допомогою цiеi книжки я спробувала забезпечити вас iнструментами, якi потрiбнi, щоб розпочати шлях до покращення пам’ятi, уваги та настрою, i надати вам мотивацiю до життя з аеробними та спонукальними вправами, котрi слугуватимуть поштовхом для пластичностi вашого мозку. Що ви робитимете з тiею пластичнiстю мозку та як ви пристосуете ii до рiзних аспектiв вашого життя – стане вашим особистим i унiкальним вибором. Вендi Судзукi Вендi Судзукi Дивачка, що закохалася в мозок: Як активiзувати розумову дiяльнiсть i почати жити краще Copyright © 2015 by Wendy Suzuki, PhD © О. Татаренко, пер. з англ., 2019 © «Фабула», макет, 2019 © Видавництво «Ранок», 2019 Усi права збережено. Жодна частина цього видання не може бути вiдтворена в будь-якiй формi без письмового дозволу власникiв авторських прав. Коли ми розпочинаемо активувати власний мозок та потроху налагоджуемо зв’язок мiж ним та нашим тiлом, коли починаемо усвiдомлювати те, що наш мозок робить для нас i для створення чудового та нерозривного зв’язку мiж собою та тiлом, то надаемо собi винятковий, неповторний шанс примусити його працювати краще. Інакше кажучи, наше мислення загострюеться, а емнiсть нашоi пам’ятi зростае. Ми вчимося максимально використовувати гарнi аспекти нашого оточення (зокрема й власне тiло). За допомогою цiеi книжки я спробувала забезпечити вас iнструментами, якi потрiбнi, щоб розпочати шлях до покращення пам’ятi, уваги та настрою, i надати вам мотивацiю до життя з аеробними та спонукальними вправами, котрi слугуватимуть поштовхом для пластичностi вашого мозку. Що ви робитимете з тiею пластичнiстю мозку та як ви пристосуете ii до рiзних аспектiв вашого життя – стане вашим особистим i унiкальним вибором. Вендi Судзукi Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Моiм мамi й татовi Люблю вас обох Вступ Якось уранцi я прокинулась i зрозумiла, що досi позбавлена життя. Маючи майже сорок рокiв за плечима i рiзноманiтнi винагороди на полицях, ставши вiдомою на увесь свiт нейробiологинею, я досягла того, що багато людей розглядають як геть усе. Я втiлила мрiю свого життя, ставши керiвником власноi – успiшноi та дуже шанованоi – нейробiологiчноi лабораторii обiйнявши посаду професора в Нью-Йоркському унiверситетi. Здобути все це було надзвичайно важко з дуже багатьох причин. Переважна бiльшiсть моiх подруг вiд часiв аспiрантури, де, до речi, хлопцiв та дiвчат було п’ятдесят на п’ятдесят, так чи iнакше вiдiйшла вiд науки. Причини були тi самi, з якими стикаються жiнки в будь-якiй професii: iхнi чоловiки отримали роботу в таких мiсцях, де не було можливостi займатися наукою, або вони зробили перерву, щоб народити дiтей, а потiм вирiшили, що повертатися в науку буде надто складно чи неможливо. Імовiрно, iх знеохотила надто велика конкуренцiя в отриманнi грантiв або вони просто стомилися вiд нескiнченних годин роботи за невеличку платню i знайшли кращi пропозицii для застосування власного таланту й творчостi. Натомiсть жiнок на кшталт мене, якi спромоглися втриматися в науцi, дуже мало, i нас можна перелiчити ледь не по пальцях. Точнiше кажучи, зараз кiлькiсть жiнок серед наукових спiвробiтникiв у бiльшостi основних американських дослiдних центрiв становить у середньому 28 вiдсоткiв. Несподiване та стрiмке, немов на американських гiрках, падiння частки жiнок з 50 вiдсоткiв в аспiрантурi до 28 вiдсоткiв у наукових вiддiлах – нiби величезне миготливе неонове попередження: «Стережiться! Це територiя неабияких складнощiв!». Попри цю невтiшну статистику я вперто рухалася вперед: публiкувала безлiч статей у престижних наукових журналах та отримувала винагороди за свою роботу з анатомii та фiзiологii функцii пам’ятi в мозку. Для жiнок-учених я була зразком, i колеги мене дуже шанували. Якщо вiрити паперам, я побудувала зiркову кар’еру та мала бездоганний послужний список. До того ж, менi подобалася наука – це було моiм справжнiм захопленням. Що ж було не так? Ну… усе iнше. Якщо казати вiдверто, мое життя було досить пригнiченим. Утiлюючи свою заповiтну мрiю, я геть забула про iснування звичайного спiлкування, а також поняття «бойфренд», у своему полi зору я не мала жодного чоловiка, крiм колег. Через це стосунки з членами мого вiддiлу та моеi лабораторii були напруженими. Коли мiй старший колега, разом з яким я викладала, вирiшив, що буде писати запитання до екзамену, перевiряти роботи та проводити лабораторнi iспити найостаннiшоi митi, виявилося, що я абсолютно не здатна йому заперечити. Коли одна зi студенток вирiшила (не повiдомивши мене) значну частку часу, який мала б проводити разом зi мною в лабораторii, присвятити репетиторству, щоб трiшки заробити, мене охопило обурення. Я була здатна спiлкуватися з iншими вченими у своiй лабораторii лише крiзь призму роботи – чи, точнiше кажучи, дiйсно важку працю без жодних перерв. Я не була спроможна розмовляти з ними про щось iнше в життi, бо – з моеi точки зору – у життi не було нiчого iншого. О, а я ще не казала, що до того ж була товстою? Двадцять фунтiв[1 - Майже 10 кг. Тут i далi, якщо не вказано iнше, – прим. пер.] зайвоi ваги, якщо бути точною. Я почувалася жахливо i вперше в життi не розумiла, що робити й у якому напрямку йти далi. У мене дуже добре виходило проводити дослiдження та будувати кар’еру, але виявлялося, що в реальному життi я нiчого не тямлю. Не зрозумiйте неправильно, менi подобалася моя справа, i я завжди з пристрастю ставилася до науки. Але чи можливо жити роботою i нiчим бiльше? І тут мене нiби блискавкою вдарило: я зрозумiла, що про щось дуже, дуже важливе чомусь нiчого не знаю. Що робить жiнка-науковець, коли усвiдомлюе, що iй бракуе в життi геть усього i що едине, що вона мае в життi, – це наука? Тож я вирiшила провести експеримент на самiй собi, i зрештою вiн грунтовно змiнив усе мое життя. Упродовж останнiх кiлькох рокiв я максимально використовувала досвiд власних двадцятирiчних дослiджень у галузi нейробiологii i кардинально змiнила багато своiх поглядiв та уявлень. Я насмiлилася вийти за межi свiту науки – i побачила цiлий новий для мене всесвiт здоров’я й щастя, котрий, за iронiею долi, зрештою привiв мене на те саме мiсце, з якого я починала; але за час подорожi всерединi мене вiдбулася кардинальна трансформацiя. Узявши за мету змiнити власну долю, я вiдiйшла вiд життя фактично лабораторного пацюка – жiнки середнього вiку iз зайвою вагою, яка багато чого досягла в науцi, але нiяк не второпае, як бути ще й здоровою та щасливою, здатною будувати не лише успiшну кар’еру, а й значущi стосунки з людьми навколо. На той час я перебувала в найнижчiй точцi i розумiла, що едина людина, яка спроможна пiдняти мене нагору, – це я сама. Менi не хотiлося прокинутися якось уранцi десять рокiв по тому, п’ятдесятирiчною, i вiдчути, що мое життя досi порожне i не мiстить нiчого, крiм кiлькох додаткових публiкацiй, винагород та важливих результатiв лабораторних дослiджень. Я прагнула набагато бiльшого. Чи бажати такого було надто вже смiливо? Чи кожен iз нас приречений залишатися тим, ким колись став, i робити все життя ту саму справу, iти колись обраним шляхом до самого кiнця? Але хiба кожен iз нас не е багатогранним? Вiд якоi частини себе ви вiдмовилися заради вашоi роботи чи родини, чи того й iншого водночас? А якщо матимете шанс, чи не хотiлося б вам об’еднатися з тiею втраченою частиною самого себе – можливо, з тiею творчою, веселою, життерадiсною, щирою часткою своеi особистостi, котра, немов дитина, стрибае по життю, як по квiтучому лану, i радiе кожнiй квiточцi? Моя вiдповiдь була «Так, я б дуже цього хотiла!». Тож коли мое життя дiйшло середини, я почала шукати й мiцно поеднувати двi колись примусово вiдiрванi одна вiд одноi своi половинки – i ставати щасливою. Авжеж, про те, що таке щастя i як його досягти, написано цiлу купу книжок. Перечитавши iх, я збагнула, що щастя полягае у ставленнi до обставин життя та спроможностi зрушити внутрiшнiй баланс емоцiй так, щоб вони з негативних змiнилися на позитивнi. Крiм того, виявилося, що стан щастя передбачае дозвiл собi певних речей: наприклад, кинути чiплятися за роль довготерпеливоi жертви, яку цiнують виключно за ii продуктивнiсть, а натомiсть дозволити собi стати вiльною, дослiджувати тiльки те, що цiкаво, i творити. Ще я дiзналася, що щасливими е люди рiшучi, якi роблять щось у життi з доброi волi, а не з примусу. Щоб стати щасливим, треба робити кроки вперед та активно домагатися власного щастя, а не чекати, коли хтось iнший та добрий надiшле його вам у подарунковому кошику, оздобленому яскравою червоною стрiчкою. Але як досвiдчений учений я все ж таки вiдчувала, що потребую дечого… скажiмо, бiльш суттевого, бiльш вiдчутного i наукового, що по-справжньому вказало б менi шлях, яким слiд iти до щастя. Чому б не застосувати те, що я сама знаю з галузi нейробiологii, до мого власного життя? Менi стало зрозумiло: щоб стати щасливою, доведеться використати власний мозок на повну силу, а не лише ту його частину, котра вiдповiдала за проектування експериментiв у нейробiологii. Я зрозумiла, що мiй мозок мiстить величезнi дiлянки, якими я припинила користуватися (або користувалася неймовiрно мало) вiдтодi, як заснувала власну лабораторiю i розпочала викладацьку кар’еру в Нью-Йоркському унiверситетi. Я мала вiдчуття, що цi невикористанi частини мого мозку починають вiдмирати. Наприклад, велика дiлянка моторних зон мого мозку просто не використовувалася, тому що я майже не рухалася. Сенсорнi зони мозку, дiлянки, залученi до певних (не дотичних до наукових дослiджень) рiзновидiв творчостi, i частини мозку, вiдповiдальнi за медитацiю та духовнiсть, перетворилися на безплiднi пустелi, особливо порiвняно з тими частинами, у яких вироблялися iдеi нових експериментiв, пiдтримувалися навички дотримування правил та постiйно велася самооцiнка. Усi тi зануренi в науку дiлянки буйно квiтли й зеленiли, немов сповненi життя джунглi Амазонки. Я зрозумiла, що менi необхiдно налагодити зв’язок зi своiм власним мозком – усiм ним, – i це стане першим кроком до щастя. Але треба було зробити ще дещо. Попри мою глибоку любов та повагу до мозку, я також знала, що люди е чимось бiльшим, нiж просто мозок iз його реакцiями. У нас е тiло, яке пов’язане з мозком, i завдяки цьому зв’язку ми маемо змогу взаемодiяти з навколишнiм свiтом. Тож не лише частини мого мозку не стимулювалися роками. Своiм тiлом я також нехтувала. Менi потрiбно було не просто стимулювати бездiяльнi частини мозку – ще бiльше менi було треба починати працювати з усiм своiм тiлом. По сутi, я поступово розумiла, що стану щастя досягають тодi, коли ми не лише збалансовано користуемося всiма частинами даного нам мозку, а й узгоджуемо сигнали мозку з дiями нашого тiла. Гарною, просто казковою новиною е така: коли ми розпочинаемо активувати мозок та потроху налагоджуемо зв’язок мiж ним та своiм тiлом, коли починаемо усвiдомлювати те, що наш мозок робить для нас i для створення чудового та нерозривного зв’язку мiж собою та тiлом, то самi собi надаемо винятковий, неповторний шанс примусити власний мозок працювати краще. Іншими словами, наше мислення загострюеться, а емнiсть нашоi пам’ятi зростае. Ми вчимося по максимуму використовувати гарнi аспекти нашого оточення (зокрема й власне тiло) та захищатися вiд поганих (як-от стрес, негативнi думки, травми чи згубнi звички). Моя власна подорож почалася з регулярних занять аеробiкою з невеличким украпленням йоги для рiвноваги. Це сталося пiсля багатьох рокiв життя в стилi лiнивоi домосiдки. Бачити й вiдчувати, як мое тiло стае сильнiшим, було для мене нарiвнi з магiчним поштовхом. Я вiдчула нову для себе впевненiсть у власному фiзичному iснуваннi, якоi в мене не було з дитинства. Завдяки цiй наново набутiй упевненостi я вiдчула себе сильною i навiть трохи сексуальною, а мiй настрiй злетiв на фантастичну висоту i дедали покращувався, що бiльше я працювала над собою. Мое тiло увесь час навчалося робити новi для нього речi, i виявилося, що моему мозковi це подобаеться! Покращився не лише мiй настрiй, а й моi пам’ять та увага. Я почала насолоджуватися життям, припинила гостро реагувати на стреси й вiдчула приплив творчих iдей. Я навiть використала свою нову пристрасть до фiзичних вправ у науковiй роботi: почала випробовувати новi способи ставити запитання та вивчати новi питання в галузi вивчення мозку, про якi навiть не замислювалася ранiше. Але найдивовижнiшою змiною стало те, що ця нова впевненiсть, моi фiзична форма та гарний настрiй потроху вiддаляли мене вiд нудноi, трудоголiчноi, що тримае все пiд контролем, звиклоi не знати вiдпочинку «вченоi персони», яку я так дбайливо культивувала в собi стiльки рокiв. Я вiдчула тяжiння до давно втрачених захоплень i знову почала радiти життю. І треба сказати, що таемничою зброею, яка допомогла активувати мозок i використати всю мiць зв’язку мiж тiлом i розумом, тим джином iз пляшки, котрий допомiг менi стати щасливою, була нейробiологiя. До мене прийшло усвiдомлення, що я е живим зразком нейробiологii; усе, що я роблю зi своiм тiлом, змiнюе мiй розум. На краще! Коли ця iстина опинилася в полi мого зору, я вже знала: повернення назад не буде. Менi вiдкрилося, що, витрачаючи час на розвиток ранiше невiдомих вимiрiв власноi особистостi, я яскравiше, довершенiше вiдчуваю себе собою. Я була на 100 вiдсоткiв мотивована впровадити змiни, необхiднi, щоб я вiдчула щастя, щоби позбавилася власних негативних моделей мислення, залишаючись зосередженою на метi та дотримуватися обраного для ii досягнення курсу. Тож я хочу донести до вас, що, з точки зору нейробiологii, ви здатнi зробити самi себе щасливими – варто лише застосувати для цього свiй мозок. Сьогоднi менi сорок дев’ять рокiв. Я в гарнiй формi, щаслива, маю активне, веселе та дивовижне соцiальне життя i як нiколи ранiше активно будую власну кар’еру. Я подорожую всiею земною кулею з лекцiями та доповiдями, проводжу бесiди та роблю презентацii на конференцiях – для колег-нейробiологiв, лiкарiв та студентiв-медикiв, для знаменитостей та дiтей усiх вiкових категорiй. Через те що наразi всi цiкавляться особливостями та можливостями мозку, я зi своею роботою користуюся значним попитом. Я виступаю з лекцiями на конференцiях TED[2 - TED – приватний некомерцiйний фонд, вiдомий щорiчними конференцiями, мiсiя яких полягае в оприлюдненнi унiкальних «iдей вартих поширення».] та iз доповiдями на Moth[3 - Moth – некомерцiйна група в США, що представляе тематичнi оповiдi, часто лекторами стають вiдомi люди.], роблю доповiдi перед великими групами вчених. Але попри таку зайнятiсть, я продовжую регулярно виконувати фiзичнi вправи, якi дали менi змогу стати на шлях змiн. Треба сказати, що я не лише викладаю студентам старших курсiв у Нью-Йоркському унiверситетi курс нейробiологii, який мiстить фiзичнi вправи, а ще й щотижня даю безоплатнi уроки фiзкультури, i моя група вiдкрита для всiх охочих iз Нью-Йоркського унiверситету та решти мешканцiв Нью-Йорка. І цi вправи-бесiди-зустрiчi я роблю щодня! У цiй книжцi я хочу подiлитися з вами власним досвiдом, як домогтися стану щастя, розповiсти, як досягла його я сама – у тому самому життi, яке в 40 рокiв викликало в мене вiдчуття туги. Ще я хочу розповiсти вам про процеси, якi приводять до таких змiн. Вiдтепер усi вiдомостi про нейробiологiчнi дослiдження та дослiдження в галузi вивчення мозку, якi ви почуете в новинах, будуть для вас зрозумiлими та актуальними. Я запропоную вам поради та спосiб мислення, якi заснованi не лише на моему власному досвiдi, але й на новiтнiших та найцiннiших даних дослiджень, проведених у нейробiологii в наш час та ранiше. Тому я й називаю книжку «Дивачка, що закохалася в мозок» особистою програмою: вона не схожа на iнструкцii з поступового зменшення кiлькостi калорiй у добовому рацiонi. Це радше комплект доступних порад, якi можна змiнювати й пристосовувати до будь-якого характеру, мiсця та способу життя людини, а також методики та науковi факти, що нададуть вам сили змiнюватися, зростати, використовувати свiй такий гнучкий та здатний до адаптацii мозок на повну силу. Крiм того, я хочу подiлитися з вами власними думками та досвiдом, а також досвiдом i думками легендарних учених-нейробiологiв. Вони розкриють перед вами тi шляхи, якими ми йшли до розумiння мозку… i навiть деякi досi невiдомi нам таемницi. Кожний роздiл книжки мiстить практичнi рекомендацii, виведенi з провiдних нейробiологiчних концепцiй, – цi поради будуть корисними для вашого повсякденного життя. А ще те, що я називаю «Струси мозку», – чотирихвилиннi комплекси коротеньких вправ, якi допоможуть вам швидко поновити енергiю та працювати далi на повну силу, полипшити настрiй i покращити швидкiсть та якiсть мислення. Цi «Струси мозку» зроблять концепцii нейробiологii зрозумiлими та придатними для кожного. Тож коли потребуватимете швидко примусити мозок працювати, а часу або бажання виконувати фiзичнi вправи у вас не буде й водночас ваш настрiй волатиме про полiпшення, – зробiть «Струси мозку»! Готовi використати власний мозок, щоб наново почати власне життя? Чудово! Почнiмо. 1. Як дивачка закохалася в мозок Тренування нейропластичностi та збагачення Задовго до того, як у мене виникло бажання пiти в науку, я мрiяла про кар’еру бродвейськоi зiрки. Мiй батько, iнженер-електрик за фахом i один iз найзавзятiших прихильникiв мистецтва Бродвею у всесвiтi, брав нас iз собою дивитися кожну виставу, з якою вiдома трупа приiздила до Сан-Франциско, що рiвно за годину iзди вiд мого рiдного мiстечка Саннiвейл, Калiфорнiя. Я бачила Юла Брiннера (йому тодi було вже за п’ятдесят рокiв) у вiдомому Король i Я, Рекса Гаррiсона (у вiцi далеко за шiстдесят рокiв) у Моiй прекраснiй ледi та Рiчарда Бартона (у похилому вiцi, але ще не старезного) у Камелотi. Мое дитинство минуло за переглядом фiльмiв iз Ширлi Темпл та класичних голiвудських мюзиклiв. Коли виставу Звуки музики ставили щороку, тато водив на неi нас iз братом. Ми, певно, дивилися ii разiв зо двадцять. Я уявляла себе чарiвною сумiшшю з Джулii Ендрюс, Ширлi Джонс та Ширлi Темпл, i в мрiях раз у раз починала спiвати i своiм чарiвним та неймовiрно чутливим голосом, що привертав увагу всiх людей навколо, рятувала становище та отримувала кохання гарного юнака – усе в одному флаконi. Але, попри татову любов до всього бродвейського, вiд мене очiкували, що я робитиму в життi щось дiйсно корисне. Моi батьки були американцями японського походження в третьому поколiннi: мiй дiдусь приiхав до Сполучених Штатiв 1910 року та заснував найбiльшу на Захiдному узбережжi японську мовну школу, тож на дiтей у родинi покладали великi сподiвання. Не те щоб нам колись казали про очiкуванi високi стандарти, – навпаки, батьки старанно обходили цю тему. Просто було зрозумiло, що менi треба старанно навчатися в школi та прагнути вибудувати серйозну й успiшну кар’еру, якою вони пишалися б. Коли я замислювалася про свое майбутне, то бачила для себе лише три варiанти: стати лiкарем, юристом або пiти в науку – i що бiльш дивовижну назву матиме моя галузь, то краще. Я не сперечалася з очiкуваннями батькiв, адже вони менi здавалися обгрунтованими. Досить рано – а точнiше, у шостому класi Ортезькоi середньоi школи – я раз i, як виявилося, назавжди зацiкавилася наукою. Того року моiм учителем природознавства був мiстер Тернер, який розповiдав нам про кiстки в людському тiлi, а потiм проводив iз нами тест: ми повиннi були засунути руку в коробку i, не дивлячись, навпомацки визначити, що за кiстка в нiй лежить. Як же менi це подобалось! Я жодного разу не боялася схибити: я була в захватi вiд самоi iдеi. Ще бiльше я зрадiла, отримавши першу морську свинку та першу жабку для препарування. Попри огидний запах, я розумiла, що маю дiзнатися бiльше. Як усi тi крихiтнi органи так компактно й зручно вмiстилися в цьому маленькому тiльцi свинки? Як iм удаеться так злагоджено працювати – усiм одночасно? Якщо саме такий вигляд мае зсередини свинка, то як же влаштовано органiзм людини? Процес бiологiчного препарування захопив мою уяву з першоi митi, як я вдихнула задушливi випарування формальдегiду. Крiм препарувань, учений, що формувався в менi, на той час був у захватi вiд найбажанiшого частування мого дитинства – цукерок Pop Rocks. І якщо моiм однокласникам цiлком вистачало вiдчуття вибуху в ротi, то менi кортiло зрозумiти, що саме спричиняе цi вибухи i якi ще незвичнi сенсорно-хiмiчнi вiдчуття можна отримати в ротi, якщо поеднати цi цукерки з чимось iншим, скажiмо з газировкою, гарячим чаем чи льодяною водою. На жаль, мама вважала, що пiд час таких експериментiв можна захлинутися та померти, тому я iх досить швидко припиняла. Мiй учитель математики мiстер Треволi iз задоволенням ознайомив мене зi свiтом краси та логiки тригонометрii на факультативних заняттях. Менi сподобалася витонченiсть математичних рiвнянь: якщо розв’язувати iх правильно, вони прочиняють дверi до iдеального свiту, у якому все збалансовано по обабiч знака рiвняння. Уже тодi я вiдчувала, що розумiння математики е ключем до справи, якiй я хотiла присвятити життя (хоча в школi я ще й гадки не мала, що саме оберу за кiлька рокiв), i тому щосили намагалася розумiтися на цьому предметi краще за всiх у класi й отримувати з нього найкращi оцiнки. З переливчастим iталiйським акцентом мiстер Треволi промовляв нам знову й знову, що ми – випускники, якi обрали його предмет, – е «кращими з кращих». Для мене цi слова стали водночас заохоченням до подальшого прагнення успiхiв та непорушною вiдповiдальнiстю за використання моiх математичних умiнь у повному обсязi. Я була серйозною та старанною дитиною, i менi судилося стати ще бiльш серйозно налаштованим пiдлiтком. На той час единим ковтком свiжого повiтря для мого духовного тяжiння до бродвейського стилю були походи в кiно. Я вмовила батькiв дозволити менi подивитися Лихоманку суботнього вечора самiй, сказавши iм, що це «мюзикл», але передбачливо промовчавши, що вiн мае вiковi обмеження (менi було лише дванадцять). Вони були дуже невдоволенi, коли дiзналися, що саме я побачила в тому фiльмi. Згодом мене захопили фiльми на кшталт Брудних танцiв, i я уявляла, як легко привертаю увагу глядачiв i затьмарюю всiх iнших у руках Джоннi Кастла – i менi тодi неважливо було, що танцями я востанне займалася в початковiй школi на нечастих уроках хореографii. У старшiй школi центр тяжiння кардинально перемiстився. Яскравi вогнi Бродвею потьмянiли, а я перетворилася на цiлеспрямовану, захоплену та поглинену навчанням школярку i почувалася дуже затишно в ролi абсолютноi ботанiчки. У мене й досi стоiть перед очима образ мене-старшокласницi: спина згорблена, обличчя дуже серйозне, у руках – цiлий стос важелезних книжок, я прокладаю собi шлях шкiльними коридорами, намагаючись не привертати до себе анiчиеi уваги. Правду сказати, я все ще проживала своi бродвейськi фантазii щоразу, як дивилася по телевiзору якийсь iз улюблених мюзиклiв, але тепер цi мрii було мiцно зачинено в дальньому кутi моеi уяви, а моiм життям заволодiла старанна до занудства дiвчинка. Я була цiлком занурена в навчання, отримувала лише найвищi оцiнки та планувала потрапити до найкращого унiверситету. У мене не залишалося часу, щоб замислюватися про своi ексцентричнi iнтереси, а про те, щоб якось поеднати iх та примусити спiвiснувати з моею вiдданiстю математицi та природничим наукам, навiть не йшлося. До того ж, я була болiсно сором’язливою i вже в старших класах навiть думки не могла припустити, що насмiлюся пiти на побачення. Усi чотири останнi роки в школi я грала в тенiснiй командi, i це не обговорювалося, бо iнакше бути не могло. Моя мама була захопленою й активною тенiсисткою-любителькою, тож вона влаштувала менi постiйне вiдвiдування тенiсного клубу, а на довершення планувала вiдправити влiтку до тенiсного табору. Цi заходи мали зробити мене бiльш товариською, але насправдi менi життево потрiбен був табiр, де навчали б мистецтва розмов iз хлопцями. Склалося так, що в той табiр я так i не потрапила i, як наслiдок, за весь перiод середньоi та старшоi школи жодного разу не була не лише на побаченнi, а й навiть на простiй вечiрцi. Іншими словами, якби в США влаштували конкурс на «Кращу Даму без Кавалера» серед навiжених заучок, то перше мiсце, безперечно, посiла б я. Усi тi стереотипи про дивакуватих, занурених у книжки дiвчат-ботанiв, якi не ходять на побачення, були немов списанi з мене! З бродвейськоi зiрки – на лабораторного пацюка Хоча одержимiсть навчанням, гарнi оцiнки й тяжiння до природничих наук не залишили менi часу для побачень, вони таки зробили дещо для мене – i це дещо було на диво позитивним. Я ще гадки не мала, яку науку оберу для своеi справи життя, проте точно знала, де саме хочу ii навчатися. Калiфорнiйський унiверситет у Берклi, що поруч iз Саннiвейлом, альма-матер моеi родини. Так, час вiд часу в мене з’являлася думка, що було б непогано поiхати до якогось коледжу далеко вiд домiвки, навiть колись я замислилася, чи не вступити до Веллслi[4 - Приватний жiночий коледж гуманiтарних наук.], що на iншому кiнцi краiни… але я була так закохана в гарний фасад Берклi та дивовижну й неповторну атмосферу самого мiста… до того ж, я просто завжди знала, що цей навчальний заклад – саме для мене. Я подала документи до унiверситету, i мене швидко зарахували, тож тiеi весни все свiдчило про те, що я найщасливiша дiвчина у свiтi. Я швиденько спакувала речi i з нетерпiнням чекала на початок нових пригод. Виявилося, що менi не треба було довго обирати галузь науки, якiй би я мала себе присвятити, – вона знайшла мене сама. Це трапилося на курсi для нових студентiв, куди я потрапила найпершого мого семестру в Берклi. Вiн називався «Мозок i його потенцiал», i вела його вiдома нейробiолог, професорка Марiан С. Даймонд. В аудиторii нас було лише близько п’ятнадцяти, i така невелика кiлькiсть студентiв давала змогу тiснiше спiлкуватися з викладачем. Перший день того курсу я пам’ятатиму завжди. По-перше, через саму Даймонд. Стоячи перед новоспеченими студентами в хрусткому бiлому лабораторному халатi поверх гарноi шовковоi блузки та короткоi спiдницi, вона була схожа на вчену-рок-зiрку: висока, гордовита та спортивноi статури, з пишною зачiскою з бiлявого волосся, яка робила ii ще вищою на вигляд. А ще на столi, прямо перед Даймонд, стояла велика квiтчаста капелюшкова коробка. Привiтавши нас, професорка швидко натягла на руки анатомiчнi рукавички, вiдкрила коробку – i повiльно, навiть iз любов’ю, витягла звiдси справжнiй законсервований людський мозок. Тодi я побачила його вперше в життi – i була цiлковито зачарована. Даймонд розповiла нам, що тримае в руках найскладнiшу структуру, вiдому людству. Що саме мозок налаштовуе наш зiр, почуття, смаки, сприйняття ароматiв та свiту навколо. Що саме вiд нього залежить, яка особистiсть житиме всерединi нас, i саме вiн дае нам змогу вмить переходити вiд слiз до смiху чи навпаки. Пам’ятаю, як вона тримала той мозок. Ця рiч колись визначала чиесь життя й буття, i з того, як обережно Даймонд поводилася з цiею дорогоцiнною частиною органiзму, бiло зрозумiло: професорка вочевидь з повагою ставилася до цього шанобливо-моторошного факту. Мозок мав свiтло-коричневий колiр, якого, як я згодом дiзналася, здебiльшого набув вiд хiмiкатiв, застосованих для консервування. Верхня його частина мала вигляд щiльноi маси товстих, почасти перекручених трубок. Форма його була видовженою i дещо ширшою з одного кiнця. Коли професорка повернула мозок до нас одним з бокiв, я побачила, що структура навiть складнiша, а передня частина коротша за задню. Ще з першого погляду було зрозумiло, що мозок роздiлений на двi частини, але з цього ракурсу виявилося, що його права та лiва половини, своею чергою, роздiленi на кiлька частин, або часток. МОЗОК ТА ВСІ ЙОГО ЧАСТИНИ Ранiше нейробiологи вважали, що кожна частка мозку вiдповiдае за певну функцiю. Наразi нам вiдомо, що це не зовсiм так. Справдi, деякi з них мають особливi функцii (вони перелiченi нижче), але важливо розумiти, що всi його частини пов’язанi мiж собою на кшталт великоi хитросплетеноi мережi. • Лобова частка. У цьому передньому вiддiлi мозку мiститься дуже важлива префронтальна кора (з неi складаеться передня зона лобовоi частки). Уважають, що саме тут мiститься особистiсть; саме ця дiлянка вiдповiдае за планування та увагу, короткочасну пам’ять та прийняття рiшень, а також за керування соцiальною поведiнкою. Первинна моторна кора – дiлянка, що вiдповiдае за рухи нашого тiла, – утворюе задню межу лобовоi частки. • Тiм’яна частка. Вона важлива через своi вiзуально-просторовi функцii i працюе разом iз лобною, допомагаючи iй у прийняттi рiшень. Частина кори, завдяки якiй ми вiдчуваемо дотики (вона також вiдома як первинна сенсорна кора) розташована в переднiй дiлянцi тiм’яноi частки. • Потилична частка. Завдяки цiй частинi мозку ми можемо бачити. • Скронева частка. Забезпечуе нам слух, уяву та пам’ять. • Гiпокамп. Розташований глибоко всерединi скроневоi частки i вiдповiдае за формування довгострокових спогадiв, а також бере участь у створеннi нашого настрою та уяви. • Мигдалеподiбне тiло. Мае вирiшальне значення для обробки iнформацii та формування таких емоцiй, як-от страх, гнiв та потяг. Розташоване глибоко всерединi скроневоi дiлянки, перед гiпокампом. • Смугасте тiло. Цю дiлянку найкраще видно на центральному розрiзi мозку. Вона бере участь у рухових функцiях та вiдiграе важливу роль у формуваннi наших звичок (i в тому, наскiльки важко з ними боротися!). Також смугасте тiло вiдповiдае за мотивацiю та розвиток згубних звичок та схильностей. Одна з найкращих викладачiв, Даймонд зробила для нас цiлком зрозумiлим те, що спочатку здавалося неймовiрно складним. Вона розповiла нам, що ця велика складна маса тканини насправдi мiстить лише два види клiтин: нейрони та нейроглiю. Кожен нейрон – ця працьовита конячка мозку – мае клiтинне тiло, котре е його центром контролю. Також у нейронi е вхiднi структури, що називаються дендритами i схожi на гiлки дерев; вони отримують iнформацiю, яка надходить у клiтинне тiло. Ще одна нейронна складова – це тонка вихiдна структура пiд назвою аксон, котра також часто мае систему розгалужень. Нейрони е унiкальними серед iнших клiтин у тiлi, бо здатнi комунiцiювати за допомогою коротких сплескiв електричноi активностi. Такi сплески називають потенцiалами дii, або спайками[5 - Вiд англ. spike – гострий пiк на графiку. – Прим. ред.]. Таке перехресне «спiлкування» мiж аксоном одного нейрона та дендритом iншого вiдбуваеться в особливiй точцi зв’язку мiж ними – синапсi. Ця електрична «балаканина», тобто комунiкацiя мiж аксонами та дендритами, е основою всiеi дiяльностi мозку. А навiщо потрiбнi клiтини нейроглii? Глiя означае «клей», i цi клiтини дiстали таку назву, бо в XIX ст. ученi помилково вважали, що вони в якийсь спосiб утримують цiлiснiсть мозку. Щоправда, деякi клiтини нейроглii справдi виконують утримувальну функцiю, але сьогоднi нам вiдомо, що загалом вони мають широкий спектр рiзноманiтних функцiй для пiдтримки нейронiв. Нейроглiя забезпечуе живлення нейронiв та постачання в них кисню; клiтини глii утворюють на нейронах особливе покриття, що зветься мiелiном, котре необхiдне для нормальноi синаптичноi передачi. Також вони атакують мiкроби та служать санiтарною командою мозку, видаляючи залишки мертвих нейронiв. З нових захопливих дослiджень вiдомо, що клiтини глii навiть можуть вiдiгравати важливу роль у певних когнiтивних функцiях, зокрема пам’ятi. Багато хто вважае, що клiтин глii в мозку в десять-п’ятдесят разiв бiльше, нiж нейронiв, але новi дослiдження не пiдтверджують цiеi вiдомоi статистики i висувають версiю, що спiввiдношення е приблизно 1: 1. Надалi Даймонд пояснила: якби ми мали вiдро нейронiв та вiдро клiтин глii, то гiпотетично могли б побудувати мозок. Але залишилася б головна загадка: як саме розмiстити нашi нейрони та глiю, щоб вони узгоджено та гарно працювали – часом iдеально, часом нi, часом правильно, часом не дуже – як справжнiй мозок. Того дня я дiзналася, що дослiдження зв’язкiв мiж частками мозку та з’ясування загальних питань щодо його складу, тобто вивчення нейроанатомii, е спецiалiзацiею Даймонд. Але що дiйсно захопило вченого-початкiвця в менi того першого дня наших занять, то це опис професоркою пластичностi мозку. Авжеж, це не означае, що наш iз вами мозок мiстить пластик; iдеться про те, що вiн мае iстотну здатнiсть змiнюватися (як шматок м’якого пластилину) унаслiдок досвiду. Пiд «змiнами» наша викладачка мала на увазi, що мозок здатен утворювати новi зв’язки всерединi себе. Я досi пам’ятаю ii аналогiю: якщо вчитися справдi наполегливо, то можна вiдчути бiль у мозку, бо аксони та дендрити почнуть iнтенсивно розростатися та намагатимуться створити новi зв’язки. Професорка Даймонд (на той час – одна з дуже небагатьох жiнок-науковцiв) ще вiд початку 1960-х очолювала дослiдження, що потiм набуло статусу класичного. Його метою було визначити, наскiльки пластичним е наш мозок. У той час було вiдомо, що мозок може змiнюватися й збiльшуеться з дитинства до дорослого вiку; але також уважалося, що, досягнувши зрiлостi, вiн застигае, нiби кам’янiе, i втрачае здiбнiсть до росту або змiн. Даймонд та ii колеги з Берклi засумнiвалися в цьому твердженнi та провели вiдомий експеримент. Вони вирiшили з’ясувати, що трапиться з мозком дорослого пацюка, якщо оселити його, як казала професорка, у «збагаченому середовищi», тобто в еквiвалентi свiту Дiснея, тiльки для пацюкiв: щоб там було багато кольорових iграшок, простору для руху та iнших пацюкiв, з якими можна було б спiлкуватися. Дослiдники мали на метi спростувати думку, що мозок дорослоi людини припиняе розвиватися i бiльше не здатний до змiн. Для цього Даймонд зi своею командою змiнили фiзичне оточення, у якому мешкали пацюки, i почали спостерiгати, чи спричинить це якiсь змiни в структурi мозку тваринок. Якби з’явилися докази таких змiн у пацюкiв, цей факт означав би, що мозок людини за певних умов так само може зростати або змiнюватися. Знаете, якими були результати утримання пацюкiв у «Дiснейлендi»? Порiвняно з родичами, що перебували, за термiнологiею дослiдникiв, у «збiднiлому середовищi» – були позбавленi iграшок i мали лише кiлькох сусiдiв для iгор та спiлкування, – «дiснейлендiвськi» пацюки зрештою мали фiзично бiльший мозок. Даймонд показала, що в збагаченому середовищi гiлки дендритiв (тих вхiдних структур нейронiв, що схожi на галуззя дерев) насправдi ростуть та ширяться, надаючи клiтинам можливiсть отримувати й переробляти бiльший обсяг iнформацii. Ба бiльше, вона виявила, що такий мозок не лише мiстить бiльше гiлок дендритiв, а й утворюе бiльше синаптичних зв’язкiв та мае бiльше кровоносних судин (а це означае краще постачання кисню та поживних речовин), а також бiльшу кiлькiсть мозкових хiмiкатiв на кшталт нейротрансмiтера ацетилхолiну та виняткових факторiв росту. Даймонд пояснила, що цi вiдмiнностi в розмiрi мозку були прямим вiдображенням умов життя пацюкiв. Іншими словами, розмiр та функцii мозку – пацюка або людини – е високочутливими величинами, якi реагують на всi аспекти будь-якого поточного навколишнього середовища: фiзичнi, психологiчнi, емоцiйнi та когнiтивнi. Така постiйна взаемодiя мiж мозком та оточенням, у поеднаннi зi здатнiстю першого реагувати, змiнюючи власну анатомiчну структуру та фiзiологiю, i е тим, що нейробiологи мають на увазi, кажучи про «пластичнiсть мозку». Якщо стимулювати мозок новими враженнями, новими завданнями або спiлкуванням iз новими iндивiдуумами, вiн вiдреагуе утворенням нових зв’язкiв, котрi спричинять збiльшення розмiру. Але позбавте мозок вражень та стимулiв або примусьте його нудитися, виконуючи одне й те саме день у день, – i зв’язки почнуть вiдмирати, а сам вiн суттево зменшиться. Тобто наш iз вами мозок постiйно реагуе на спосiб, яким ми спiлкуемося зi свiтом. Що рiзноманiтнiшими та складнiшими е нашi стосунки з оточенням, то бiльше нейронних зв’язкiв утворюе наш мозок. Що менш насиченим е наше середовище та бiднiшим досвiд, то менше нейронних зв’язкiв утворюватиметься в мозку. У пацюках, яких оселили в «Диснейлендi», вiд початку не було анiчого виняткового; фактично, усi пацюки з експерименту мали однакову здатнiсть реагувати на стимулювальнi впливи. Ви граете на пiанiно? Тодi дiлянка вашого мозку, що вiдповiдае за руховi функцii рук, змiнилася порiвняно з людьми, якi на пiанiно не грають. Ви малюете? Граете в тенiс? А в боулiнг? Усi цi навички змiнюють ваш мозок. Сьогоднi ми розумiемо, що навiть шматочки iнформацii, про якi ми дiзнаемося щодня – iм’я хлопця, котрий прийняв наше замовлення в Starbucks, чи назва нового фiльму, який ми хочемо подивитися, – усi вони е прикладами речей, що навчають наш мозок, а навчання, зi свого боку, е стимулом для мiкрозмiн у структурi мозку. Як для першого дня занять, я отримала аж надто багато неймовiрноi iнформацii, котру можна було б засвоiти. Але в одному я впевнена: те перше заняття з курсу «Мозок i його потенцiал» назавжди змiнило мое життя. До аудиторii я увiйшла допитливою, сповненою ентузiазму першокурсницею, що бажала всотувати в себе геть усе, а вийшла допитливою, сповненою ентузiазму першокурсницею з нововинайденими метою та сенсом життя. Того дня я усвiдомила, що саме прагну робити в життi: вивчати та дослiджувати ту грудкувату масу тканини, про яку розповiдала нам професорка, та розкривати новi таемницi мозку, аби зрозумiти, що насправдi означае «бути людиною». Я хотiла стати нейробiологом. Упродовж наступних чотирьох рокiв я вiдвiдала ще багато курсiв, якi викладала професорка Даймонд, зокрема ii широко вiдомий курс «Макроскопiчна анатомiя людини» та бiльш просунутий курс iз нейроанатомii. Вам, певно, складно було б навiть уявити, скiльки пристрастi, ентузiазму та доступностi (звiсно, з невеличкою долею магii) треба вкласти в заняття з анатомii, щоб воно стало справдi цiкавим. Курс «Макроскопiчна анатомiя» був ритуалом вивчення кожноi складовоi тiла – вiд кiсток до м’язiв (тих мiсць, де вони крiпляться до кiсток), а також кожного внутрiшнього органу та його узгодженоi спiвпрацi з iншими. У людському тiлi понад сiм тисяч п’ятсот частин! Можна уявити, яка це важка робота – запам’ятати iх усi та кожну окремо. Якби професорка надавала анатомiчну iнформацiю без вигадок, простим перелiком, ii курс перетворився б на зачитування нових правил оподаткування на поточний рiк i був би сухим, як пiсок у пустелi. Але Даймонд розкривала нам людське тiло так, нiби це була велика пригода, подорож до нового захопливого всесвiту – водночас знайомого та дивного. А ще вона будь-яку iнформацiю робила особистою, казала нам, що вивчення анатомii нашого тiла дасть нам змогу зрозумiти, хто ми такi – люди. І якщо ми плануемо залишити при собi нашу анатомiю разом iз мозком на решту життя, то, певно, варто дiзнатися, з чим маемо справу. Даймонд справно змiшувала цiкаву iнформацiю щодо походження якогось анатомiчного термiна чи не дуже вiдомого факту з анатомii з iстотнiшими вiдомостями. Отже, кожен шматочок отримуваноi вiд неi iнформацii здавався значущим i легко запам’ятовувався. Наприклад, вона нас питала: – Слово «uterus»[6 - Матка.] латинською означае «iстерiя». Ви з цим згоднi? Або: – Ви знаете, який орган нашого тiла е найбiльшим? Шкiра! Пiклуйтеся про неi! Або: – Якою дивовижно цiкавою е психологiя волосся та зачiсок! Можна було б створити на цю тему цiлий курс! Кожним своiм зауваженням та кожною лекцiею вона надавала анатомii особистiсного характеру та робила ii жвавiшою. Пам’ятаю, як у серединi семестру, упродовж якого я вiдвiдувала курс «Макроскопiчна анатомiя людини», одного вечора опинилася на концертi танцювальноi трупи Алвiна Ейлi[7 - Американський танцiвник та хореограф, зробив значний внесок у появу чорношкiрих танцiвникiв на сценi XX ст.], що вперше виступала в Целербах-Холi в Берклi. Тодi я вперше дивилася iхнiй вiдомий номер «Одкровення» – i була зачарована танцем… а також (оскiльки ми саме вивчали суглоби та м’язи нижнiх кiнцiвок) спромоглася оцiнити всi iхнi рухи з цiлком iншого, анатомiчного погляду. Наразi для мене найкращим зразком краси людського тiла стали форми та рухи, якi я бачила на сценi. Професорка Даймонд уселяла в нас справжне натхнення. Було очевидно, що вона ставиться з любов’ю та дуже цiнить усе, чого навчае нас, i щиро бажае прищепити нам таку саму любов та iнтерес до всього того шмату iнформацii, яким дiлилася з нами. Вона не лише любила свiй предмет, але й глибоко поважала нас – своiх студентiв, i завжди охоче вiдповiдала на запитання. Також, просто щоб краще познайомитися хоча б з деякими зi ста п’ятдесяти студентiв свого курсу, вона час вiд часу витягала з капелюха навмання обранi папiрцi з iменами двох iз нас i запрошувала «переможцiв» на ланч, щоб мати змогу поспiлкуватися. Коли я вiдвiдувала ii курс, професорка запрошувала всiх студентiв приходити будь-якого дня вранцi на тенiсний корт, що в пiвнiчнiй частинi кампуса, i зiграти з нею в тенiс. Звучить казково, як для ботанiчки-тенiсистки iз Саннiвейла, еге ж? Мушу визнати: я дозволила своiй сором’язливостi перемогти мене i жодного разу за всi роки, проведенi в Берклi, так i не наважилася зiграти з професоркою в тенiс. Вiдтодi й дотепер це один iз найбiльших приводiв для жалю в моему списку справ, якi треба-було-зробити-за-роки-навчання. Уже тодi менi частково почала передаватися педагогiчна майстернiсть Даймонд. Пам’ятаю одну практичну роботу: перед нами в рiзних мiсцях було розкладено безлiч органiв; ми повиннi були роздивитися iх у деталях. Мене особливо зацiкавила щiльна, неоднорiдна печiнка та шматочок жовчного протоку, що виходив з неi. Пам’ятаю, як роздивилася зразок, знайшла на ньому всi частини, котрi ми вивчали на заняттях, i тут до мене пiдiйшов iнший студент i запитав, що саме нам тут потрiбно побачити. Я пояснила йому все, що сама побачила на цьому зразку, i менi здалося, що вiн швидко все збагнув. Наступнi пiвгодини я провела в ролi гiда печiнкою, пояснюючи всiм студентам, якi пiдходили до мене, особливостi цього органа. Того дня я стала експертом з анатомii печiнки. Гадаю, тодi я також стала вчителем. А ще я усвiдомила важливу рiч, знання якоi слугувало менi вiрою й правдою впродовж усiеi моеi кар’ери: кращий спосiб глибинно вивчити щось – це навчати цього iнших. Цим принципом я користуюся й досi. Зрозумiло, що я була не единою студенткою, якiй були до вподоби уроки з макроскопiчноi анатомii людини. Останнього дня наших занять кiлька студентiв прийшли до класу з квiтами i буквально кинули iх до нiг професорки! І я була серед тих, хто аплодував iй та вигукував вiтання, святкуючи завершення цього неймовiрного курсу… i едине, про що я тодi пошкодувала, – це що не здогадалася принести квiти, щоб так само кинути iх до ii нiг. ПОЗНАЙОМТЕСЬ ІЗ МОЄЮ ПРОФЕСОРКОЮ, СХОЖОЮ НА РОК-ЗІРКУ! Великою перевагою нашого цифрового вiку е те, що наразi ви можете й самi прослухати будь-який уподобаний вами курс професорки Даймонд. Просто наберiть «Марiан Даймонд» в YouTube – i слухайте! Що нам вiдомо про мозок таксистiв Ми подолали довгий шлях у розумiннi пластичностi мозку вiдтодi, як Марiан Даймонд проводила першi дослiдження впливу збагаченого середовища на гризунiв. Тепер ми маемо багато свiдчень мозковоi пластичностi, зокрема в людей. Один зi своiх улюблених прикладiв пластичностi мозку в дорослоi людини я знайшла в моеi колеги Елеонор Магвайр з Унiверситетського Коледжу Лондона. Вона не примушувала учасникiв свого експерименту цiлий рiк жити в Дiснейлендi. Натомiсть Магвайр дослiджувала групу людей, якi ретельно вивчили специфiчну та величезну за обсягом сукупнiсть вiдомостей щодо свого рiдного мiста, а саме – лондонських таксистiв. Розумiете, перед таксистами Лондона стоiть приголомшлива задача навчитися орiентуватися на понад 25 000 вулиць самого мiста, а також – у розташуваннi тисяч орiентирiв i пам’яток. Тривалий курс, необхiдний для засвоення всiеi цiеi iнформацii про навколишнiй простiр, називаеться «Набуття знань» i зазвичай тривае вiд трьох до чотирьох рокiв. Якщо ви вже колись бували в Лондонi i вам доводилося бачити там людей, котрi iздили на скутерах iз розкладеними на кермi мапами, то це були майбутнi лондонськi таксисти, що набували навичок! Зрештою, лише частина претендентiв на професiю таксиста складае надто суворий iспит, що мае дуже загрозливу назву – «Феномен». Тi, кому вдаеться пройти це випробування, демонструють дiйсно разючi за обсягом просторовi та навiгацiйнi знання Лондона. От яка цiкава група людей для дослiдження iхнього мозку! У дослiдженнi лондонських таксистiв група Магвайр зосередилася на розмiрi гiпокампа, про який я багато розповiдатиму в наступних роздiлах. Ця структура мае видовжену форму i схожа на морського коника (насправдi, «гiпокамп» латиною й означае «морський коник»). Гiпокамп розташований глибоко в скроневiй частцi мозку i вкрай необхiдний для функцiонування довгостроковоi пам’ятi та орiентацii в просторi. Точнiше кажучи, Магвайр та ii колеги вiдносили функцiю просторовоi пам’ятi до задньоi частини гiпокампа й очiкували, що ця частина структури мозку таксистiв буде бiльшою за передню, порiвняно з контрольною групою людей того самого вiку та рiвня освiти, яким не треба було втримувати в пам’ятi такий величезний обсяг вiдомостей про тисячi вулиць Лондона. І вони отримали те, на що сподiвалися. Дослiдження Магвайр та iнших учених, у яких порiвнювали мозковi здiбностi фахiвцiв (дослiди проводили з музикантами, танцорами та людьми певних полiтичних прихильностей) та людей, котрi не мали спецiальних знань у тих самих галузях, довели пластичнiсть людського мозку. Треба зазначити, що пластичнiсть е лише одним iз пояснень отриманих даних, iнше полягае в тому, що люди, котрi спромоглися стати таксистами в Лондонi, вiд самого початку мали бiльшу за розмiром задню частину гiпокампа, нiж iншi. Тобто цiлком можливо, що лише люди з вiд природи великим заднiм гiпокампом, маючи природну переважну просторову пам’ять, здатнi стати успiшними лондонськими таксистами. Якби це було так, про мозкову пластичнiсть навiть не йшлося б взагалi. Тож як вiдрiзнити цi двi вiдмiнностi? Щоб перевiрити версiю, що навчання на курсах лондонських таксистiв змiнюе мозок, можна обрати групу людей, якi розпочали курс «Набуття знань», а потiм порiвняти мозок людей, якi успiшно склали iспит, з мозком тих, хто його не склав. Саме так i зробила Магвайр iз командою. Дослiдження такого роду е набагато об’ективнiшими, тому що з’являеться можливiсть чiтко визначити будь-якi змiни в мозку за перiод навчання на курсах таксистiв. Дослiдники виявили, що до початку занять усi сповненi сил кандидати на посаду професiйного лондонського таксиста, котрi як один прийшли з променистими очима й тримали хвiст трубою, мали однаковий розмiр гiпокампа. Наприкiнцi перiоду навчання, коли вже було вiдомо, хто склав, а хто провалив iспит, ученi повторили дослiдження. Виявилося, що кандидати, якi склали iспит, наразi мали суттево бiльшу задню частину гiпокампа, нiж до початку навчання. Та-дам! Пластичнiсть мозку власною персоною! Також задня частина гiпокампа в цiеi групи людей була бiльшою, нiж у тих, хто з iспитом не впорався. Інакше кажучи, цей експеримент показав, що успiшна пiдготовка до «Феномена» насправдi приводила до збiльшення гiпокампа, а студенти, якi не спромоглися втримати в пам’ятi потрiбну кiлькiсть iнформацii, мали набагато менше збiльшення розмiру цiеi структури. Це – лише один приклад щоденноi, явноi пластичностi нашого мозку. Усе, що ми робимо, тривалiсть наших дiй та iхня iнтенсивнiсть, впливае на наш мозок. Почнiть надуважно спостерiгати за птахами – i зоровий вiддiл вашого мозку змiниться так, що ви розрiзнятимете навiть крихiтних пташок серед густого листя. Займiться танго на серйозному рiвнi – i ваша рухова система змiниться так, щоб умiстити вiдомостi про всi точнi виверти та змахи, якi ви робитимете ногами. Життевий урок, який я засвоiла пiд час занять iз Даймонд багато рокiв назад, – я щодня власноруч формую свiй мозок. І ви – також. МІЙ ВЛАСНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ ІЗ ШВЕЙЦАРОМ Лондон – не едине мiсто, де мунiципальнi працiвники мають особливi навички. У Нью-Йорку до таких людей належать швейцари. Лише уявiть ту кiлькiсть облич, котрi iм треба розпiзнавати та вiдрiзняти вiд незнайомцiв, якщо вони працюють, наприклад, у тридцяти-чи сорокаповерховому хмарочосi! Менi спало на думку, що за слушноi нагоди було б чудово провести експеримент iз нью-йоркськими швейцарами. Я б дослiдила дiлянки iхнього мозку, вiдповiдальнi за впiзнавання облич, та порiвняла б iх розмiр iз розмiром тих самих дiлянок в iнших мiських працiвникiв, яким не треба запам’ятовувати безлiч облич (наприклад, кондукторiв метро). Де саме в мозку розташована зона розпiзнавання облич? У нижньому вiддiлi скроневоi частки е унiкальна дiлянка, вiдома як веретеноподiбна звивина. Саме завдяки iй ми впiзнаемо обличчя одне одного та запам’ятовуемо новi. Коли вона пошкоджена, люди не здатнi вiдрiзняти риси облич – такий стан мае назву «прозопагнозiя». На неi страждають актор Бред Пiт, вiдомий портретист та фотограф Чак Клоуз та професор Гарварду й автор Теорii множинного iнтелекту Говард Гарднер, i це – лише кiлька iмен. Через нездатнiсть упiзнавати обличчя, цi люди мусять запам’ятовувати iншi риси – голос, волосся, ходу, одяг. Але я б могла передбачити, що у швейцарiв, якi розвивають та тренують здатнiсть розрiзняти сотнi й тисячi облич, ця веретеноподiбна звивина е значно бiльшою, нiж у кондукторiв метро. Можливо, колись я матиму можливiсть провести такий експеримент. Мое особисте збагачене оточення: пригоди в Бордо Мое життя в коледжi було зосереджено виключно на успiшному навчаннi, хоча, щоправда, на перших двох курсах я зустрiчалася з двома хлопцями (досить незграбно, треба сказати). Попри мою тотальну дiвочу сором’язливiсть в юностi, насправдi я завжди мала пригодницьку натуру, i менi надзвичайно кортiло побачити свiт, поiхати до iнших краiн. У Берклi була немов для мене створена програма навчання за кордоном, i на третьому курсi я на неi пiдписалася. Менi повiдомили: якщо я поiду до якогось унiверситету за кордоном, то зможу навiть вiдвiдувати науковi заняття з моеi головноi спецiалiзацii – фiзiологii та анатомii, – тож отримаю всi залiки i зможу скласти всi необхiднi менi iспити. Єдиною краiною, до якоi менi хотiлося поiхати, була Францiя. Французька мова зачарувала мене ще в школi, коли я тiльки-но почала ii вивчати. Тож передi мною стояв нелегкий вибiр: опинитися в Бордо або Марселi. Тобто треба було обрати мiж вином та буябезом[8 - Оригiнальна провансальська рибна юшка з додаванням омарiв та iнших делiкатесних морепродуктiв, особливо популярна в Марселi.]. Звiсно ж, вибiр був очевидним: я обрала вино! Пiдписуючись на курс навчання за кордоном, я майже нiчого не уявляла про пригоди, якi подаруе менi Францiя з ii унiкальною культурою, гарною мовою, давнiми традицiями, дивовижними кухнею та вином, стильним одягом, неймовiрними музеями, чудовою системою освiти та блискучими мешканцями (особливо чоловiками). Менi й на думку не спало б, наскiльки збагаченим стане мое власне середовище в наступнi дванадцять мiсяцiв. ЧИ ІСНУЄ КРИТИЧНИЙ СТРОК ДЛЯ ВИВЧЕННЯ МОВИ? Будь-хто знае, що iснуе дуже особливий перiод, який називають критичним строком i який тривае впродовж перших шести мiсяцiв життя немовляти. Тодi мозок е особливо сприйнятливим для вивчення мов. Чудова робота професорки Патрицii Куль з Унiверситету Вашингтона показала, що мозок немовляти в цей перiод здатен засвоювати кiлька мов одночасно. Але що робити, якщо нам довелося розпочати вивчення мови дещо пiзнiше? Як i бiльшiсть людей мого поколiння, я почала вивчати iноземну мову (свою улюблену французьку) у досить «зрiлому» дванадцятирiчному вiцi, коли пiшла до середньоi школи. Яка ж частина мого мозку допомагала менi в цьому? Виявляеться, що наш мозок для вивчення новоi мови використовуе тi самi дiлянки, що працювали, коли ми навчалися розмовляти рiдною мовою. Однак у пiзнiшому вiцi до справи вивчення iншоi мови залучаються також додатковi дiлянки мозку. Вони розташованi ближче до нижньоi частини лiвоi лобовоi частки i називаються нижньою фронтальною звивиною. Також до справи долучаеться лiва тiм’яна частка. Ще одне дослiдження показало, що люди, котрi, як я, почали вивчати мову в пiзнiшому вiцi, мають товшу кору в лiвiй внутрiшнiй фронтальнiй звивинi та тоншу – у правiй. Вивчення iноземноi мови у дванадцять рокiв або пiзнiше е ще одним доказом пластичностi мозку. Якщо спонукати мозок утворювати новi зв’язки, вiн стане це робити. Вiрогiдно, цей процес забере бiльше часу або буде складнiшим – але вiн цiлком можливий! Менi надзвичайно сподобався рiк, проведений у Францii, тому що я цiлком занурилася в абсолютно незвичну для мене екзотичну культуру. Тодi, у далекому 1985-му, вона була набагато менше просочена штампами американськоi культури на кшталт McDonald’s, торговельних центрiв Costco та повторних показiв серiалу Друзi, нiж сьогоднi. А ще той рiк закордонного навчання подарував менi одну з найромантичнiших пригод у життi. Усе почалося з мого прохання поселити мене в Бордо в родинi, що мала б пiанiно, – аби практикуватися у грi. На пiанiно я грала приблизно iз семи рокiв i до випуску зi старшоi школи; вступивши до унiверситету, я продовжувала грати, коли з’являвся вiльний час, – просто щоб не втратити навичок. Мадам та месье Бовiль були чудовим подружжям; на другому поверсi свого будинку вони мали кiлька облаштованих спалень, i в однiй iз них стояло пiанiно. Невдовзi пiсля мого приiзду мадам Бовiль попросила мене бути вдома одного дня в певний час, бо вона запросила настроювача. Я з радiстю погодилася i стала чекати, коли до моеi кiмнати пiднiметься сходами низенький стариган iз сивим волоссям i розпочне настроювати пiанiно. Однак, на мiй подив, у дверях спальнi з’явився зовсiм не дiдусь, а молодий гарячий француз на iм’я Франсуа. Вiн заходився настроювати пiанiно й теревенiти зi мною – звiсно ж, французькою. До того дня я й не пiдозрювала про своi здiбностi у флiртуваннi, але несподiвано виявила, що можу майстерно впоратися з цiею задачею i навiть французька не стае менi на завадi! Пiсля годин настроювання пiанiно я отримала не лише iдеально налаштований iнструмент у себе в кiмнатi, а й поклала до кишенi вiзитку з адресою музичноi крамницi, де пiдробляв Франсуа, разом iз запрошенням завiтати в будь-який час. Авжеж, серед свого наднапруженого розкладу лекцiй, фiлiжанок кави та плiток пiд круасани я примудрилася знайти час для вiзиту до музичноi крамницi якось опiвднi, i новий знайомий запросив мене на обiд. Пiсля кiлькох таких подальших зустрiчей у крамничцi ми почали бiгати на побачення регулярно, i так у мене з’явився дуже гарний i музично обдарований бойфренд-француз. Як менi вдалося виповзти так далеко з моеi мушлi? Тодi я навiть не здогадувалася про це, але тепер розумiю, наскiльки сильно моему мозковi довелося проявляти пластичнiсть того року. То було навiть краще, нiж жити в Дiснейлендi: усе було таким незвичним… не лише тому, що тепер я мусила спiлкуватися i навчатися виключно французькою, – я почувалася цiлком iншою людиною, коли розмовляла тiею дивовижною мовою. У Францii я раптом з дивакуватоi синьоi панчохи без жодного побачення в полi зору перетворилася на надзвичайно екзотичну дiвчину – адже я була азiйськоi зовнiшностi, але з Калiфорнii, японкою, яка взагалi не розмовляла японською, хоча блискуче знала американськi слiвця. У Пiвнiчнiй Калiфорнii, де я зростала, жiнок та дiвчат – американок азiйського походження – хоч греблю гати, тож я почувалася особливою вперше в життi. Менi це здалося колосально класним, i не лише це; не знаю, чи вiдомо це вам, – але у Францii люди безперервно цiлуються. Це таке правило. Цiлуватися треба обов’язково, iнакше на тебе дивитимуться з пiдозрою. Нарештi! Є привiд цiлувати всiх – для дiвчини з родини, де люди взагалi не обiймають i не цiлують один одного! Я була на сьомому небi. І що бiльше я дiзнавалася про тамтешнi звичаi, то щасливiшою ставала. У Францii всi цi поцiлунки примусили мене вийти зi своеi насидженоi зони комфорту. Я почала поводитися значно вiльнiше та набагато чуттевiше. Наразi я розумiю, що змiни, якi в менi вiдбулися, у буквальному сенсi розширили мене, мою особистiсть. Вiдповiдно до того, як змiнювалася моя поведiнка та як я переживала новi для себе почуття, мiй мозок пiдлагоджувався пiд нову iнформацiю та новi стимули. Крiм спiлкування iз Франсуа, моя французька покращилася ще й тому, що я вiдвiдувала кiлька серйозних наукових дисциплiн – i не з американськими студентами, а з французами. Тобто всi лекцii проходили французькою i, що було для мене найстрашнiшим, екзамени з цих предметiв також треба було складати французькою. Через письмовi екзамени я не дуже переймалася, бо бiльшiсть наукових термiнiв мають однакове або дуже схоже написання як в англiйськiй, так i у французькiй мовах. Але досi менi ще не доводилося складати усних екзаменiв, особливо чужою для мене мовою. Я була налякана до смертi. Одним iз моiх найяскравiших спогадiв того часу е вiдповiдi на запитання професора пiд час усного iспиту. Я дуже нервувалася i раптом утратила здатнiсть промовляти слова французькою. Слова та речення, що вилiтали з мого рота, були французькими, але звучали вони бездоганно по-американськи. Я вiдповiдала – i слухала сама себе: як розмовляю французькою з неймовiрним американським акцентом – quelle horreur![9 - Який жах! (Фр.)] Добре, що мене оцiнювали за змiст, а не за словесне оформлення. Усi iспити я склала успiшно. Вочевидь, дивакуватий книжковий черв’як так i залишався десь у глибинах мого нового французького втiлення. Вiд тiеi пригоди у Францii я отримала ще один неочiкуваний подарунок, який залишився зi мною на решту життя. Саме там я захопилася вивченням пам’ятi, котра е окремою формою мозковоi пластичностi. В унiверситетi Бордо менi надзвичайно пощастило стати слухачкою курсу «La Neuropsychology de la Memoire» «Нейропсихологiя пам’ятi», який викладав дуже шанований нейробiолог Робер Жаффар. Вiн був керiвником науково-дослiдницькоi лабораторii, а ще читав лекцii. Обираючи мiсце навчання, я навiть гадки не мала, що унiверситет Бордо мае таку сильну нейробiологiчну групу. Це був такий дивовижний збiг! Жаффар першим виклав менi iсторiю вивчення пам’ятi й ознайомив iз бурхливими на той час дебатами мiж двома вченими з Калiфорнiйського унiверситету в Сан-Дiего – Стюартом Золя-Морганом та Ларрi Сквайром – i дослiдником iз Нацiонального iнституту здоров’я (НІЗ) Мортiмером Мiшкiн. Тодi я навiть уявити не могла, що наступнi десять рокiв працюватиму з усiма трьома: у Калiфорнiйському унiверситетi в Сан-Дiего я була аспiранткою, а в НІЗ писала дисертацiю. Найважливiшим було те, що Жаффар залучав до роботи у своiй лабораторii студентiв, тож я з радiстю почала тестувати пам’ять маленьких чорних мишок, коли в мене був вiльний час. Тодi я вперше вiдчула, що таке лабораторнi дослiдження. Менi сподобалося в лабораторii, i цей досвiд, разом iз чудовою пiдготовкою з нейробiологii, яку я отримала в Даймонд (увесь другий курс у Берклi я працювала в ii лабораторii), допомогли менi прийняти рiшення вступити до аспiрантури одразу пiсля бакалаврату. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44901879&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Сноски 1 Майже 10 кг. Тут i далi, якщо не вказано iнше, – прим. пер. 2 TED – приватний некомерцiйний фонд, вiдомий щорiчними конференцiями, мiсiя яких полягае в оприлюдненнi унiкальних «iдей вартих поширення». 3 Moth – некомерцiйна група в США, що представляе тематичнi оповiдi, часто лекторами стають вiдомi люди. 4 Приватний жiночий коледж гуманiтарних наук. 5 Вiд англ. spike – гострий пiк на графiку. – Прим. ред. 6 Матка. 7 Американський танцiвник та хореограф, зробив значний внесок у появу чорношкiрих танцiвникiв на сценi XX ст. 8 Оригiнальна провансальська рибна юшка з додаванням омарiв та iнших делiкатесних морепродуктiв, особливо популярна в Марселi. 9 Який жах! (Фр.)