Історiя втечi та повернення
Елена Феранте


Неаполiтанський квартет #3
Свiт змiнюеться – той, що довкола, i твiй власний. Колись Лiла на заздрiсть усiм зiграла пишне весiлля й оселилася в розкiшнiй квартирi. Тепер вона з сином мешкае в злиденнiй новобудовi i працюе на ковбаснiй фабрицi. Колись Елена кинула виклик суспiльству й поiхала геть з Неаполя. Тепер вона – успiшна письменниця, готуеться вийти замiж за професора з поважноi родини. Двi молодi жiнки, подруги дитинства, урештi опинилися в рiзних свiтах. Вони не бачитимуться роками, живучи тiльки спогадами та короткими телефонними розмовами. Але вiдстань i час не здатнi зруйнувати iхню близькiсть.





Елена Ферранте

Історiя втечi та повернення



© Edizioni e/o, 2013

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021


* * *




Вказiвник дiйових осiб i короткий виклад подiй попереднiх книг


Родина Черулло (родина чоботаря):

Фернандо Черулло – чоботар, батько Лiли. Не дозволив доньцi продовжити навчання пiсля того, як вона скiнчила початкову школу.

Нунцiя Черулло – мати Лiли. Пiдтримуе доньку, але не мае достатнього впливу, щоб протистояти чоловiковi.

Раффаелла Черулло – ii називають також Лiна або Лiла. Народилася у серпнi 1944 року. У шiстдесят шiсть рокiв безслiдно зникае з Неаполя. Неймовiрно здiбна учениця, у десять рокiв пише оповiдання пiд назвою «Блакитна фея». Пiсля початковоi школи кидае навчання й опановуе чоботарство. У юному вiцi виходить замiж за Стефано Карраччi й успiшно управляе спершу ковбасною крамницею в новому районi, а потiм взуттевим магазином на площi Мартiрi. Пiд час вiдпочинку на островi Іскiя закохуеться в Нiно Сарраторе, заради якого кидае чоловiка. У Лiли народжуеться син Дженнаро, а спiльне життя з Нiно закiнчуеться невдачею. Вiдтак Лiла виявляе, що Стефано матиме дитину з Адою Каппуччо, i остаточно йде вiд нього. Разом з Енцо Сканно перебираеться до передмiстя Сан-Джованнi-а-Тедуччо i починае працювати на ковбаснiй фабрицi Бруно Соккаво.

Рiно Черулло – старший брат Лiли, теж чоботар. Разом iз батьком Фернандо завдяки Лiлi та грошам Стефано Карраччi вiдкривае взуттеву фабрику «Черулло». Одружуеться з сестрою Стефано, Пiнуччею Карраччi, у них народжуеться син Фердiнандо, якого називають Дiно. На честь брата Лiла назвала свого первiстка Рiно.

Іншi дiти.



Родина Греко (родина вахтера):

Елена Греко – ii ще називають Ленучча або Лен?. Народилася у серпнi 1944 року i е авторкою цiеi довгоi оповiдi, яку ви читаете. Елена починае писати в той момент, коли дiзнаеться, що ii подруга дитинства Лiна Черулло, яку тiльки вона зве Лiлою, зникла. Пiсля початковоi школи Елена успiшно продовжуе вчитися в лiцеi. Завдяки здiбностям та пiдтримцi викладачки Гальянi вона бере гору в сутичцi з викладачем релiгii стосовно ролi Святого Духа. Ще з дитинства вона таемно закохана в Нiно Сарраторе. За його пiдказкою i з неоцiненною допомогою Лiли вона описуе iсторiю з викладачем релiгii у статтi, але часопис, з яким спiвпрацюе Нiно, так ii i не опублiкував. Елена добре навчаеться й насамкiнець отримуе диплом магiстра у Вищiй нормальнiй школi в Пiзi. Там само вона знайомиться й заручаеться з П’етро Айротою. Також видае роман, у якому описуе життя в своему районi та пiдлiтковi переживання на Іскii.

Пеппе, Джаннi та Елiза – меншi брати i сестра Елени.

Батько – вахтер у мерii.

Мати – домогосподарка. Спогад про ii кульгавiсть повсякчас переслiдуе Елену.



Родина Карраччi (родина дона Акiлле):

Дон Акiлле Карраччi – чудовисько-страхолюд iз казок, спекулянт i лихвар. Його вбили.

Марiя Карраччi – дружина дона Акiлле, мати Стефано, Пiнуччi та Альфонсо. Працюе в родиннiй ковбаснiй крамницi.

Стефано Карраччi – син покiйного дона Акiлле, чоловiк Лiли. Керуе статками, нагромадженими батьком, i з часом стае успiшним комерсантом завдяки добре налагодженiй роботi двох ковбасних крамниць та взуттевого магазину на площi Мартiрi, який вiн вiдкривае разом з братами Соларами. Незадоволений бурхливим шлюбом з Лiлою, зав’язуе стосунки з Адою Каппуччо й починае жити з нею, коли вона вагiтнiе, а Лiла перебираеться у Сан-Джованнi-а-Тедуччо.

Пiнучча – донька дона Акiлле. Працюе спочатку в родиннiй ковбаснiй крамницi, а згодом – у взуттевому магазинi. Виходить замiж за Лiлиного брата Рiно й народжуе вiд нього сина Фердiнандо, якого називають Дiно.

Альфонсо – син дона Акiлле. Сусiд Елени по партi. Заручаеться з Марiзою Сарраторе й управляе взуттевим магазином на площi Мартiрi.



Родина Пелузо (родина столяра):

Альфредо Пелузо – столяр. Комунiст. Його засудили за обвинуваченням в убивствi дона Акiлле й посадили до в’язницi, де вiн помер.

Джузеппiна Пелузо – дружина Альфредо. Працюе на тютюновiй фабрицi, живе заради дiтей та ув’язненого чоловiка. Пiсля смертi останнього накладае на себе руки.

Пасквале Пелузо – найстарший син Альфредо та Джузеппiни, муляр, комунiст-активiст. Вiн першим помiтив Лiлину вроду й освiдчився iй. Ненавидить Солар. Зустрiчався з Адою Каппуччо.

Кармела Пелузо, яка просить називати себе Кармен, – сестра Пасквале, працюе в галантерейному магазинi, але невдовзi Лiла наймае ii продавчинею в нову ковбасну крамницю Стефано. Довго зустрiчалася з Енцо Сканно, але той, повернувшись з армii, без жодних пояснень покинув ii. Згодом заручаеться з власником заправки на трасi.

Іншi дiти.



Родина Каппуччо (родина божевiльноi вдови):

Мелiна – родичка Нунцii Черулло, удова. Заробляе тим, що мие сходи в будинках старого району. Була коханкою Донато Сарраторе, батька Нiно. Саме через це родина Сарраторе була змушена переiхати, i Мелiна ледь не збожеволiла.

Чоловiк Мелiни – розвантажував ящики з овочами та фруктами на ринку, загинув за нез’ясованих обставин.

Ада Каппуччо – донька Мелiни. Малою допомагала матерi мити сходи. Завдяки Лiлi влаштувалася продавчинею до ковбасноi крамницi старого району. Довго зустрiчаеться з Пасквале Пелузо, а потiм стае коханкою Стефано Карраччi, вагiтнiе i починае з ним жити. З iхнього зв’язку народжуеться донька Марiя.

Антонiо Каппуччо – ii брат, механiк. Зустрiчався з Еленою i ревнував ii до Нiно Сарраторе. Дуже хвилюеться через перспективу бути призваним до вiйська, але коли Елена звертаеться до братiв Солар по допомогу в цiй справi, почуваеться таким глибоко приниженим, що поривае з нею. Пiд час вiйськовоi служби зазнае серйозного нервового виснаження, i його достроково демобiлiзують. Коли повертаеться у свiй район, злиднi штовхають його йти працювати на Мiкеле Солару, який згодом посилае його до Нiмеччини з якимсь тривалим секретним завданням.

Іншi дiти.



Родина Сарраторе (родина залiзничника-поета):

Донато Сарраторе – залiзничник, поет, журналiст. Страшенний бабiй, був коханцем Мелiни Каппуччо. Коли Елена приiхала на канiкули на Іскiю, родина Сарраторе вiдпочивала в тому самому будинку, що й вона. Елена змушена була повернутися додому ранiше, нiж передбачалося, щоб уникнути домагань Донато. Але наступного лiта, страждаючи через роман мiж Нiно та Лiлою, вона вiддаеться йому на пляжi. Щоб позбутися тягаря спогадiв про цей принизливий досвiд, Елена описуе його в книжцi, яку згодом публiкують.

Лiдiя Сарраторе – дружина Донато.

Нiно Сарраторе – найстарший iз п’яти дiтей Донато та Лiдii. Ненавидить свого батька. Дуже здiбний студент. Вiн тривалий час пiдтримуе таемнi стосунки з Лiлою, i коли вона вагiтнiе, вони недовго живуть разом.

Марiза Сарраторе – сестра Нiно. Заручена з Альфонсо Карраччi.

Пiно, Клелiя i Чиро Сарраторе – меншi дiти Донато та Лiдii.



Родина Сканно (родина зеленяра):

Нiкола Сканно – зеленяр, помер вiд пневмонii.

Ассунта Сканно – дружина Нiколи, померла вiд раку.

Енцо Сканно – син Нiколи та Ассунти, теж зеленяр. Лiла симпатизуе йому змалечку. Енцо довго зустрiчаеться з Кармен Пелузо, але пiсля повернення з вiйська кидае ii без жодних пояснень. У вiйську вiн знову береться до навчання й екстерном отримуе диплом технiчного спецiалiста. Коли Лiла вирiшуе остаточно пiти вiд Стефано, вiн опiкуеться нею та ii сином Дженнаро й оселяеться разом з ними у Сан-Джованнi-а-Тедуччо.

Іншi дiти.



Родина Солар (родина власника бару-кондитерськоi з однойменною назвою):

Сильвiо Солара – хазяiн бару-кондитерськоi, монархiст i фашист, каморрист, замiшаний у нелегальних справах району. Чинив перепони заснуванню взуттевоi фабрики «Черулло».

Мануела Солара – дружина Сильвiо, лихварка: ii червона боргова книга наводить страх на всiх мешканцiв району.

Марчелло та Мiкеле Солари – сини Сильвiо та Мануели. Зверхнi й нахабнi, але мають успiх у дiвчат району, окрiм, звiсно, Лiли. Марчелло закохуеться в Лiлу, але вона вiдмовляе йому. Мiкеле – трохи молодший вiд Марчелло, холоднокровнiший, розумнiший i свавiльнiший вiд нього. Зустрiчаеться з Джильйолою, донькою кондитера, але з роками в ньому визрiвае хвороблива одержимiсть Лiлою.



Родина Спаньйоло (родина кондитера):

Синьйор Спаньйоло – кондитер у барi «Солара».

Роза Спаньйоло – дружина кондитера.

Джильйола Спаньйоло – донька кондитера, наречена Мiкеле Солари.

Іншi дiти.



Родина Айрот:

Гвiдо Айрота – викладач грецькоi лiтератури.

Аделе – його дружина. Спiвпрацюе з мiланським видавництвом, яке публiкуе роман Елени.

Марiароза Айрота – старша дочка, викладачка iсторii мистецтва в Мiланi.

П’етро Айрота – унiверситетський товариш Елени та ii наречений, на якого чекае блискуча академiчна кар’ера.



Викладачi:

Ферраро – учитель i бiблiотекар. Коли Лiла з Еленою були дiтьми, вiн нагороджував iх книжками за любов до читання.

Олiв’еро – учителька. Вона першою помiтила здiбностi Лiли та Елени. Десятирiчна Лiла написала оповiдання пiд назвою «Блакитна фея». Оповiдання це дуже сподобалось Еленi, i вона дала його почитати Олiв’еро. Але вчителька, роздратована тим, що батьки Лiли не дозволили iй продовжити навчання, так нiчого i не сказала про нього. Ба бiльше – перестала цiкавитися Лiлою i зосередилась лише на успiхах Елени. Помирае пiсля тривалоi хвороби невдовзi пiсля того, як Елена здобувае унiверситетський диплом.

Джераче – викладач гiмназii.

Гальянi – викладачка лiцею. Дуже освiчена жiнка, комунiстка. Їi вiдразу вразив розум Елени. Позичае iй книжки, захищае в конфлiктi з викладачем релiгii, запрошуе до себе додому на вечiрку, яку влаштовують ii дiти. Їхнi стосунки стають прохолодними, коли Нiно, захопившись Лiлою, кидае Надю.



Іншi персонажi:

Джино – син аптекаря. Перший хлопець Елени.

Нелла Інкардо – двоюрiдна сестра вчительки Олiв’еро. Живе в Барано на Іскii i влiтку здае кiлька кiмнат свого будинку родинi Сарраторе. У неi жила Елена, коли вiдпочивала на морi.

Армандо – студент-медик, син викладачки Гальянi.

Надя – студентка, донька викладачки Гальянi i дiвчина Нiно, який, закохавшись у Лiлу на Іскii, поривае з нею, написавши про це в листi.

Бруно Соккаво – друг Нiно Сарраторе, син багатого промисловця з Сан-Джованнi-а-Тедуччо. Дае Лiлi роботу на ковбаснiй фабрицi, що належить його родинi.

Франко Марi – студент, хлопець Елени в першi роки навчання в унiверситетi.




Мiжчасся



1

Востанне Лiлу я бачила п’ять рокiв тому, узимку 2005-го. Ми гуляли рано-вранцi вздовж головноi вулицi, неспроможнi подолати свое знiяковiння – так було мiж нами вже багато рокiв. Пригадую, що говорила тiльки я, а вона тiльки щось наспiвувала, вiталася з якимись людьми, якi iй не вiдповiдали, i якщо зрiдка й переривала мене, то лиш вигуками, без очевидного зв’язку з моiми словами. За тi роки сталося надто багато поганих, а часом i жахливих речей, i, щоб вiдновити довiру, нам варто було подiлитися таемними думками, але менi не ставало сили знайти слушнi слова, а вона силу, може, й мала, та не мала бажання i не бачила в тому жодного сенсу.

Та я однаково дуже любила ii i, коли приiздила до Неаполя, завжди намагалася побачитися з нею, хоча, мушу сказати, трохи цих зустрiчей побоювалась. Вона дуже змiнилася. Тепер уже старiсть наступала на нас обох, але якщо я боролася зi схильнiстю до повноти, то вона незмiнно була сама шкiра й кiстки. Носила геть сиве коротке волосся, яке сама собi пiдстригала, але не тому, що iй так подобалося, а через недбалiсть. Укрите зморшками обличчя дедалi бiльше нагадувало ii батька. Смiялась вона нервово, майже пискляво, i говорила занадто голосно. Увесь час жестикулювала, i в рухах ii було стiльки лютоi рiшучостi, що здавалось, нiби вона хоче перерубати навпiл будинки, дорогу, перехожих i мене.

Ми вже дiйшли до будiвлi початковоi школи, коли нас обiгнав захеканий молодик, якого я не знала, i гукнув iй, що на клумбi бiля церкви знайшли труп якоiсь жiнки. Ми поквапились до скверика, i Лiла, безцеремонно проштовхуючись, потягла мене за собою в гущу цiкавих. Жiнка лежала на боцi, вона була надзвичайно товста i мала на собi старомодний темно-зелений порохiвник[1 - Плащ. (Тут i далi прим. ред.)]. На вiдмiну вiд мене, Лiла впiзнала ii вiдразу: то була наша подруга дитинства Джильйола Спаньйоло, колишня дружина Мiкеле Солари.

Я не бачила ii вже кiлька десяткiв рокiв. Їi в минулому вродливе обличчя споганiло, щиколотки набрякли. Колись каштанове, а тепер вогняно-руде волосся, довге, як i замолоду, але рiдке, розсипалось по зрушеному грунтi. Одна нога була взута у сильно поношену туфлю на низькому пiдборi, а на другiй була лише тiсна сiра вовняна панчоха з дiркою на великому пальцi, туфля ж лежала за метр вiд неi, немов вона скинула ii, хвицаючи ногами, щоб захиститись вiд болю або страху. Я розплакалася, Лiла глянула на мене роздратовано.

Ми сiли на лаву неподалiк i стали мовчки чекати, доки Джильйолу заберуть геть. Що з нею сталося, як вона померла – поки що цього не знав нiхто. Ми пiшли до Лiли додому – у ту невеличку стару квартирку ii батькiв, у якiй вона тепер жила з сином Рiно. Завели розмову про нашу подругу. Лiла наговорила про неi всякоi гидоти, мовляв, паскудне життя вона вела, пiдле й нiкчемне. Але тепер я пропускала ii слова повз вуха – я не могла прогнати спогад про Джильйолине обличчя у профiль на голiй землi, про ii довге рiдке волосся, про бiлувату шкiру, що проступала крiзь волосся на черепi. Скiлькох людей, наших однолiткiв, уже не було серед живих, вони щезли зi свiту: хто через хворобу, хто пiд тягарем життевих випробувань, якi, мов наждаком, стирали iхнi нерви, хто загинув не своею смертю. Якийсь час ми сидiли отак апатично на кухнi, не маючи анi найменшого бажання прибирати зi столу, а тодi знову вийшли надвiр.

Був чудовий зимовий день, свiтило сонце, звеселяючи все навколо. На вiдмiну вiд нас, старий район залишився таким, як був. Зовсiм не змiнилися низькi сiрi будинки, двiр, де ми гралися, головна вулиця; тою самою лишалася темна паща тунелю, усюди так само панувало насильство. А от навколишнiй краевид змiнився. Зеленкуватих плес ставкiв бiльше не було, колишня консервна фабрика зникла. На iхньому мiсцi стояли, виблискуючи, склянi хмарочоси, колишнi символи свiтлого майбутнього, у яке нiхто нiколи не вiрив. Усi цi змiни я помiчала з року в рiк, iнодi з цiкавiстю, але частiше байдуже. У дитинствi я собi уявляла, буцiмто поза нашим районом Неаполь повен всiляких дивовиж. Наприклад, кiлькадесят рокiв тому мене страшенно вразив хмарочос на площi Гарiбальдi: я захоплено спостерiгала, як поруч з модерною спорудою центрального залiзничного вокзалу поверх за поверхом виростае кiстяк цiеi будiвлi, яка тодi здавалась нам височенною. Проходячи площею, я завжди ним замиловувалася. «Дивись-но, який вiн високий», – казала я Лiлi, Кармен, Пасквале, Адi, Антонiо – усiм тодiшнiм друзям, з якими ми iздили на море, туди, де починаються багатi квартали. Там, нагорi, думалось менi, живуть ангели, i звiдти вони можуть насолоджуватися видом на цiле мiсто. Як менi хотiлося вилiзти туди, забратися аж на вершечок! Хоч вiн був за межами нашого району, то був наш хмарочос, бо ми день у день бачили, як вiн росте. Але потiм будiвництво зупинилося. Коли я повернулася з Пiзи додому, привокзальний хмарочос бiльше не здавався менi символом оновлення мiста, а радше доказом нездарностi тутешнього люду.

У тi часи я зрозумiла, що мiж нашим районом i всiм Неаполем великоi рiзницi немае, бо занепад заполонив усе. Повертаючись у рiдне мiсто, я щоразу помiчала, як воно стае дедалi крихкiшим, не витримуе змiн пiр року, спеки, холоду, а насамперед гроз. То заливае станцiю на площi Гарiбальдi, то завалюеться галерея напроти музею, то десь зсуваеться земля i надовго вимикають струм. Моя пам’ять зберiгала спогад про повнi небезпек темнi вулицi, дедалi хаотичнiший вуличний рух, ями в брукiвцi, великi калюжi. Переповнена каналiзацiя вивергала нечистоти. Потоки стiчних вод, вiдходiв i бацил виливалися в море з пагорбiв, забудованих новими вутлими спорудами, або ж роз’iдали пiдземний свiт. Люди вимирали через занедбанiсть, корупцiю, сваволю, проте на кожних нових виборах iз захватом пiдтримували полiтикiв, якi робили iхне життя нестерпним. Зiйшовши з потяга, я з осторогою йшла вулицями, де минуло мое дитинство, i завжди говорила дiалектом, немов подаючи знак: я своя, не чiпайте мене.

Коли я скiнчила унiверситет i одним махом написала оповiдання, яке за кiлька мiсяцiв геть несподiвано вилилося в книжку, у мене виникло враження, що свiт, з якого я вийшла, розвалюеться ще бiльше. У Пiзi та Мiланi я почувалася добре, iнодi навiть щасливо, а при кожному поверненнi в рiднi мiсця боялася, що якiсь непередбаченi обставини не дозволять менi виiхати звiдси i все те, що я здобула, у мене заберуть. Що бiльше не зможу зустрiтися з П’етро, за якого невдовзi мала вийти замiж; що бiльше не побачити менi чепурного примiщення видавництва; що бiльше не тiшитимуся вишуканим товариством Аделе, моеi майбутньоi свекрухи – такою матiр’ю, як вона, моя мати не була нiколи. Ранiше мiсто теж здавалося менi занадто людним – страшна тиснява повсюди, вiд площi Гарiбальдi до кварталiв Форчелла i Дукеска, до вулиць Лавiнайо та Реттiфiло. Наприкiнцi 1960-х у мене склалося враження, що натовп став ще бiльшим, а дратiвливiсть й агресивнiсть людей вийшли з-пiд будь-якого контролю. Якось вранцi я подалася до вулицi Меццоканноне, де кiлька рокiв до того працювала продавчинею у книгарнi. Я пiшла туди з цiкавостi, щоб знову побачити мiсце, де я трудилася, а насамперед – щоб подивитися на унiверситет, у якому нiколи не була. Я хотiла порiвняти його з Вищою нормальною школою в Пiзi, а ще сподiвалася зустрiти дiтей викладачки Гальянi – Армандо й Надю – i похвалитися перед ними тим, чого менi вдалося досягти. Але вулиця та унiверситетськi примiщення сповнили мене неспокоем, там була сила-силенна студентiв з Неаполя, провiнцii i з цiлого Пiвдня. Однi були добре одягненi, галасливi й самовпевненi, а iншi – неотесанi й затурканi. Вони юрмилися бiля входу, в авдиторiях, стояли у довгих чергах перед канцелярiями, де вряди-годи спалахували сварки. Трое чи четверо побилися за кiлька крокiв вiд мене, без жодного приводу, немов iм досить було побачити одне одного, щоб вибухнути лайкою i стусанами, iхня чоловiча лють вимагала кровi, виливалась у крики говiркою, яку я ледве розумiла. Я поквапилася геть, немов вiдчула загрозу в мiсцi, яке вважала безпечним i приязним.

Коротко кажучи, щороку менi здавалося, що стае дедалi гiрше. У той перiод злив сталися й iншi руйнацii – цiлий багатоповерховий будинок запався i перехилився на один бiк, немов людина, яка сперлася на поiдений шашелем пiдлокiтник, а той зламався. Були загиблi й пораненi. Крики, бiйки, вибухи саморобних бомб. Здавалось, нiби мiсто виношуе у своему лонi гнiв, що нiяк не може вийти назовнi, а тому роз’iдае його зсередини або ж вибухае на поверхнi гнiйниками, просяклими отрутою, яка вивергаеться на всiх – на дiтей, дорослих, лiтнiх людей, мешканцiв iнших мiст, на американцiв з НАТО, на туристiв усiх нацiональностей, на самих неаполiтанцiв. Як можна було витримати в такому мiсцi, де всюди панували безлад i небезпека – на околицях i в центрi, на пагорбах i пiд Везувiем? Яке жахливе враження справило на мене передмiстя Сан-Джованнi-а-Тедуччо i сама дорога до нього! Яке жахливе враження справила на мене фабрика, де працювала Лiла, i сама Лiла, Лiла, яка жила з малою дитиною в убогiй оселi разом з Енцо, але не спала з ним! Сказала, що вiн хоче розiбратися, як працюють комп’ютери, а вона допомагае йому в цьому. Менi запам’ятався цей ii голос, вона немов хотiла викреслити зi свого життя Сан-Джованнi, ковбаси, запах фабрики, свое становище, тому самовпевнено кидала всiлякi хитромудрi назви, як-от Центр кiбернетики при державному унiверситетi в Мiланi чи радянський Центр застосування комп’ютерiв у суспiльних науках. Вона переконувала мене, що невдовзi подiбний центр створять i в Неаполi. Я подумала собi: у Мiланi – цiлком можливо, у Радянському Союзi – безперечно, але не тут, усе це лише божевiлля твоеi неспокiйноi голови, у яке ти втягуеш ще й бiдолашного, вiдданого тобi Енцо. А найкраще – це втекти звiдси. Накивати п’ятами безповоротно, подалi вiд того життя, яким ми жили вiд самого народження. Оселитися на якихось добре впорядкованих теренах, де й справдi все можливо. Як це зробила я. Але за всi цi десятилiття я зрозумiла, що помилялася, бо це просто ланцюг з дедалi бiльшими ланками: район пов’язаний з мiстом, мiсто – з Італiею, Італiя – з Європою, а Європа – з цiлою планетою. І нинi я твердо переконана: хворий не лише наш район, не лише Неаполь, а вся земна куля, увесь Всесвiт i всi можливi всесвiти. І вся штука в тому, щоб приховати, зокрема вiд себе, справжнiй стан справ.

Я виголосила все це Лiлi дещо пафосним тоном того пополудня, узимку 2005 року. Я хотiла визнати, що вона все добре зрозумiла ще в дитинствi, не ступивши й кроку за межi Неаполя. Але майже вiдразу менi стало соромно, бо у своiх словах я вiдчула злостивий старечий песимiзм i знала, що вона цього терпiти не може. Лiла вишкiрила старi зуби в усмiшцi, бiльше схожiй на нервову гримасу, й сказала:

– Думаеш, ти всi розуми поiла, що можеш усiх повчати? Чого тобi треба? Хочеш написати про нас? Про мене?

– Нi.

– Кажи правду.

– Це було б занадто складно.

– Але ти про це думала i досi думаеш.

– Трохи думала.

– Дай менi спокiй, Лену. Дай нам усiм спокiй. Ми всi маемо зникнути, ми нi на що не заслуговуемо, нi Джильйола, нi я, нiхто!

– Неправда.

Вона скроiла гидку мiну незадоволення й пильно подивилася на мене: зiницi ледве видно, губи стиснутi.

– Гаразд, – сказала вона, – пиши, якщо тобi так хочеться, пиши про Джильйолу, про кого завгодно. Але в жодному разi не про мене. Навiть не смiй, пообiцяй, що не будеш.

– Не писатиму нi про кого, i про тебе теж.

– Гляди, я не спускатиму з тебе ока.

– Як це?

– Залiзу у твiй комп’ютер, прочитаю файли i зiтру iх.

– Та ну!

– Гадаеш, я не можу?

– Та я знаю, що можеш. Але я зумiю захиститися.

Вона засмiялася своiм давнiм злостивим смiхом.

– Не вiд мене.


2

Я добре запам’ятала цi три слова, це було останне, що вона менi сказала: не вiд мене. Я пишу вже кiлька тижнiв, пишу що е сили, не марнуючи часу на перечитування. Якщо Лiла ще жива – фантазую я, сьорбаючи каву i дивлячись, як По б’е хвилями об опори моста принцеси Ізабелли, – вона не стримаеться, залiзе в мiй комп’ютер, усе це прочитае. Тодi вона, стара дивачка, точно розсердиться на мене за непослух, захоче втрутитися, щось виправить, щось додасть та й забуде про свое бажання зникнути. Потiм мию чашку, пiдходжу до письмового стола i знов беруся за писання. Вертаюся до тiеi холодноi весни в Мiланi, до того вечора понад сорок рокiв тому, коли чоловiк в окулярах з товстими скельцями так саркастично говорив у книгарнi перед усiма про мене i мою книжку, а я вiдповiдала йому, розгублена й перелякана. Аж тут раптом пiдвiвся Нiно Сарраторе, якого важко було впiзнати через неохайну, чорну як смола бороду, i жорстко виступив проти того чоловiка. Вiд тiеi митi все мое ество стало нiмо викрикувати його iм’я – я так давно його не бачила, рокiв чотири чи п’ять – i хоч у мене всерединi все заклякло вiд напруги, я вiдчула, що палаю.

Коли Нiно завершив, той чоловiк стриманим жестом попросив слова у вiдповiдь. Було зрозумiло, що йому виступ не сподобався, але мене переповнювали бурхливi емоцii, щоб я могла зрозумiти, чому саме. Звiсно, я помiтила, що Нiно змiстив фокус з лiтератури на полiтику, причому досить-таки брутальним, геть не шанобливим способом. Але тодi я не надала цьому великого значення – я нiяк не могла пробачити собi, що не зумiла дати гiдну вiдсiч, що показала себе недотепою перед такою освiченою публiкою. А я ж недотепою не була. Коли в лiцеi я раптом опинялася в невигiднiй ситуацii, я намагалась наслiдувати викладачку Гальянi, ii тон i манеру висловлювання. У Пiзi цього взiрця виявилося замало, тут я мала справу з набагато крутiшими людьми. Франко, П’етро i всi найкращi студенти, а ще, звiсно, авторитетнi викладачi Нормальноi школи висловлювалися складно, писали з вишуканою майстернiстю, вирiзнялися аналiтичними здiбностями, бездоганною логiкою – усього цього в Гальянi не було. І я вчилася бути такою, як вони. Часто менi це вдавалося, i я повiрила, що опанувала слова настiльки, що назавжди позбулася почуття неприкаяностi, навчилася приборкувати емоцii й уникати iмпульсивних висловлювань. Одне слово, я озброiлася таким способом говорити i писати, який давав змогу – за допомогою продуманих наперед слiв, розбудованоi i обмiркованоi структури висловлювання, поступового наростання аргументiв та неодмiнноi граматичноi бездоганностi – ущент знищити спiврозмовника i назавжди позбавити його бажання заперечувати. Але того вечора все пiшло якось не так. Спершу Аделе зi своiми друзями, яких я вважала вельми начитаними, а потiм той чоловiк в окулярах з товстими скельцями вселили в мене нiяковiсть. Я знову стала старанною дiвчинкою з провiнцii, донькою вахтера, у мовi якоi вчуваються пiвденнi iнтонацii i яка сама дивуеться, як це вона опинилася тут у ролi молодоi й освiченоi письменницi. Я втратила вiру в себе i тому говорила непереконливо, непослiдовно. А коли я ще й побачила Нiно! Його поява знищила в менi рештки самовладання, а виступ на мiй захист пiдтвердив, що все, чого я навчилася, раптом кудись подiлося. Ми обое походили майже з того самого середовища i обое докладали зусиль, щоб навчитися цiеi манери висловлювання. Та вiн не лише вмiв ii використовувати – природно й невимушено – проти спiврозмовника, але й iнодi, коли вважав за потрiбне, дозволяв собi навiть навмисне порушувати гармонiю вишуканоi лiтературноi мови з такою безсоромною зверхнiстю, що професорський тон чоловiка в окулярах з товстими скельцями на цьому тлi видавався анахронiчним, а то й смiшним. Тому, побачивши, що цей чоловiк хоче знов узяти слово, я подумала: вiн дуже розсердився, i якщо вже ранiше вiн так шпетив мою книжку, то тепер паплюжитиме ii ще бiльше, щоб принизити Нiно, який ii захищав.

Але, схоже, того чоловiка цiкавило iнше: вiн бiльше не говорив про мiй роман, не згадував мене. Натомiсть вiн зосередився на деяких висловах, якi Нiно вжив побiжно, але повторив кiлька разiв: то були фрази на кшталт «зарозумiлiсть iнтелектуальних вельмож», «антиавторитарна лiтература». Лише тодi я зрозумiла, що розсердив його саме полiтичний пафос виступу. Йому не сподобались цi слова, i, аби наголосити на цьому, вiн несподiвано перейшов з низького голосу на саркастичний фальцет («отже, гордiсть з пiзнання нинi вважаеться зарозумiлiстю, отже, тепер навiть лiтература стала антиавторитарною?»). Вiдтак вчепився у слово «авторитарний». «Дяка Боговi, – мовив вiн, що е ще методи, нехай навiть авторитарнi, якими можна поставити на мiсце недовчених молодикiв, що снують усiлякi химери, послуговуючись маячнею, почутою на бозна-яких альтернативних унiверситетських курсах». І ще довго просторiкував на цю тему, звертаючись до публiки – i жодного разу до Нiно чи до мене. А в кiнцi вiн зосередився спершу на лiтньому критиковi, який сидiв поруч зi мною, а тодi прямо звернувся до Аделе, яка, мабуть, вiд самого початку була справжньою цiллю його випадiв. «Я звинувачую не молодь, – сказав вiн, пiдсумовуючи, – а зрiлих учених, якi задля власного iнтересу завжди готовi пiдхопити будь-яку дурницю, якщо вона в модi». Тут вiн врештi замовк i рушив до виходу, прокладаючи собi шлях неголосними, але енергiйними «пробачте», «можна пройти», «дякую».

Присутнi пiдводилися, щоб пропустити його, iхнi обличчя вiдбивали неприязнь, але водночас i шанобу. Тут я врештi остаточно зрозумiла, що то була якась поважна особа з таким високим престижем, що навiть Аделе на його похмурий прощальний кивок вiдповiла сердечним «дякую, до побачення». І, мабуть, саме тому Нiно здивував усiх, коли владно й водночас глузливо назвав його професором, даючи зрозумiти, що знае, з ким мае справу – «Професоре, куди ви, не тiкайте» – а тодi шпарко пiдбiг до нього на своiх довгих ногах, заступив дорогу i кинув в обличчя кiлька рiзких фраз. Я щось недочула, дещо не до кiнця зрозумiла, але, схоже, слова йому допекли, як розжаренi на сонцi сталевi дроти. Чоловiк слухав, стоячи нерухомо i не виявляючи нетерплячостi, а тодi махнув рукою – мовляв, вiдiйди – i вийшов.


3

Я встала з-за столика приголомшена. Менi не вiрилося, що Нiно справдi тут, у Мiланi, у цiй залi. Але так, це справдi вiн, вiн прямував менi назустрiч, усмiхаючись, але без поквапу, розмiреним кроком. Ми потисли одне одному руки – його рука була гаряча, а моя крижана, – обмiнялися фразами про те, як приемно нарештi зустрiтися знову. Усвiдомлення того, що цього вечора найгiрше вже позаду, що ось вiн передi мною, справжнiй, трохи вгамувало мою досаду, але я досi була схвильована. Я вiдрекомендувала його критиковi, який розхвалював мою книжку, сказала, що це мiй приятель з Неаполя, що ми разом навчалися в лiцеi. Хоча критиковi теж дiсталося вiд Нiно, вiн поводився люб’язно, похвалив його за виступ проти професора, приязно згадав Неаполь i загалом говорив з ним як iз хорошим студентом, якого слiд заохочувати. Нiно пояснив, що вже давно живе в Мiланi, займаеться економiчною географiею i належить – тут вiн усмiхнувся – до найнижчоi категорii академiчноi iерархii, тобто е асистентом. Вiн говорив приязним тоном, без тих дещо похмурих ноток, якi вчувалися в його голосi в юностi, i менi здалося, що панцир на ньому тепер дещо легший, нiж той обладунок, що так захоплював мене в лiцеi. Вiн немов позбувся зайвоi ваги, щоб мати змогу фехтувати спритнiше й елегантнiше. Я з полегкiстю зауважила, що на пальцi в нього не було обручки.

Тим часом пiдiйшло декiлька подруг Аделе з проханням пiдписати книжку, i це мене схвилювало, адже таке вiдбувалося зi мною вперше. Я завагалася: менi не хотiлося втрачати з виду Нiно навiть на мить, але я прагнула також згладити враження незграбного дiвчиська, яке я, мабуть, на нього справила. Тому я залишила його з лiтнiм викладачем – його звали Тарратано – i привiтно заговорила зi своiми читачками. Я думала закiнчити з ними швидко, але примiрники мого роману були новi, пахли друкарнею, не те що смердючi пошарпанi книжки, якi ми з Лiлою брали в районнiй бiблiотецi, i менi не хотiлося псувати iх поспiшними карлючками. Найкращим почерком, як учила вчителька Олiв’еро, я виводила вигадливi присвяти, i жiнки, що чекали в черзi, почали втрачати терпiння. Серце менi страшенно билося, я не зводила з Нiно очей. Я тремтiла вiд самоi думки, що вiн пiде геть.

Вiн не пiшов. Тепер до них з Тарратано пiдiйшла Аделе i Нiно щось говорив iй, водночас шанобливо й невимушено. Я згадала, як вiн розмовляв у коридорах лiцею з викладачкою Гальянi, i в моiй уявi образ того блискучого лiцеiста легко злився з тим молодим чоловiком, яким вiн став. Натомiсть я вiдразу вiдкинула – як нiкому не потрiбне вiдхилення й джерело страждання для всiх – спогад про студента на Іскii, коханця моеi замiжньоi подруги, розгубленого хлопця, який ховався у вбиральнi крамницi на площi Мартiрi, батька хлопчика Дженнаро, якого вiн нiколи не бачив. Звiсно, Лiла ввiрвалася в його життя i збила з дороги, але – як менi тепер було цiлком очевидно – то був лише короткий епiзод. Яким би сильним не виявилося для нього це переживання, якi б глибокi слiди воно в ньому не залишило, однаково все скiнчилося. Нiно вiднайшов себе самого, i мене це тiшило. Я подумала: треба сказати Лiлi, що я його бачила, що в нього все гаразд. А потiм передумала: нi, нiчого я iй не скажу.

Коли я скiнчила пiдписувати книжки, зала уже спорожнiла. Аделе нiжно взяла мене за руку й почала хвалити за те, як гарно я говорила про свою книжку i як достойно вiдповiла на ту негарну реплiку – так вона це назвала – чоловiка в окулярах з товстими скельцями. Оскiльки я заперечувала (бо добре знала, що це була неправда), вона запитала в Нiно та Тарратано, i вони обидва, певна рiч, розсипались у комплiментах. Нiно навiть сказав, серйозно дивлячись на мене: «Ви не знаете, якою була ця дiвчина ще в гiмназii – розумниця, дуже начитана, вiдважна i напрочуд красива». Мое обличчя спалахнуло, а вiн з вишуканою iронiею почав розповiдати про мiй тодiшнiй конфлiкт з викладачем релiгii. Аделе уважно слухала й часто смiялася. «У нашiй родинi ми швидко помiтили чесноти Елени», – сказала вона, а вiдтак оголосила, що замовила столик у поблизькому ресторанчику. Я запанiкувала, збентежено промимрила, що втомилася i не голодна, i дала всiм зрозумiти, що волiла б прогулятися з Нiно перед сном, адже ми так давно не бачилися. Я знала, що це нечемно, бо та вечеря мала вiдбутися на мою честь, а також як подяка Тарратано за те, що вiн просував мою книжку, але зупинитись не могла. Аделе якусь мить iронiчно дивилася на мене, вiдповiла, що, звiсно, мого товариша теж запрошено, i таемниче додала, наче щоб винагородити мене за те, чим я пожертвувала: «Я приберегла для тебе чудовий сюрприз». Я стривожено глянула на Нiно: чи прийме вiн запрошення? Вiн сказав, що не хоче нав’язуватися, глянув на годинник i погодився.


4

Ми вийшли з книгарнi. Аделе тактовно пiшла вперед разом з Тарратано, ми з Нiно йшли за ними. Але дуже швидко я зрозумiла, що не знаю, що йому сказати; я боялася, що будь-яке слово виявиться недоречним. Однак вiн не дав запанувати мовчанцi. Знову похвалив мою книжку, а потiм з великою пошаною заговорив про родину Айрот (назвав iх «однiею з найкультурнiших родин, якi ще щось важать в Італii»), сказав, що знайомий iз Марiарозою («вона завжди на передовiй; два тижнi тому ми страшенно посварилися»), привiтав мене, бо щойно дiзнався вiд Аделе, що я заручилася з П’етро, здивував мене, заявивши, що читав його книжку про вакхiчнi обряди; але передусiм з надзвичайною повагою згадав главу сiм’i, професора Гвiдо Айроту: це, мовляв, «справдi виняткова людина». Мене трохи роздратувало, що вiн уже знае про моi заручини, а те, що похвала моему роману була лиш вступом до далеко завзятiших дифiрамбiв цiлiй родинi П’етро та його книжцi, справило менi прикрiсть. Я перервала, запитавши про його життя, але нiчого конкретного вiн не вiдповiв, лиш згадав про томик, який мае невдовзi вийти: це, мовляв, рiч нудна, але вiн мусив його написати. Я не вiдступала i спитала, чи не було йому перший час складно в Мiланi. Вiн кинув кiлька слiв про проблеми пiвденця, який опиняеться на Пiвночi без ламаного шеляга в кишенi. А тодi нi сiло нi впало спитав:

– А ти повернулась до Неаполя?

– Поки що так.

– Живеш у нашому районi?

– Так.

– Я остаточно порвав з батьком i не бачуся нi з ким з родини.

– Шкода.

– Так краще. Менi лиш прикро, що я не знаю, як там Лiна.

На мить я подумала, що помилилась, що Лiла нiкуди не подiлася з його життя, що вiн прийшов у книгарню не заради мене, а лише щоб спитати про неi. Тодi я сказала собi: якби вiн i справдi хотiв дiзнатися про Лiлу, за стiльки рокiв вiн знайшов би спосiб це зробити, й iмпульсивно вiдповiла рiшучим тоном, немов прагнула швидко закрити тему:

– Вона покинула чоловiка i живе з iншим.

– Хто в неi народився – хлопчик чи дiвчинка?

– Хлопчик.

Вiн незадоволено скривився й мовив:

– Лiна смiлива, аж занадто смiлива. Але вона не вмiе пiдкорятися реальностi, нездатна сприймати iнших такими, якими вони е, та й себе саму теж. Кохати ii було нелегко.

– У якому сенсi?

– Вона не знае, що таке вiдданiсть.

– Перебiльшуеш.

– Нi, з нею явно щось не те – з ii головою i зi всiм iншим, це помiтно було навiть пiд час сексу.

Цi останнi слова – навiть пiд час сексу – вразили мене найбiльше. Отже, для Нiно стосунки з Лiлою були досвiдом негативним? Отже, це його негативне ставлення стосувалося й сексу? Адже саме це вiн тiльки-но сказав, збентеживши мене. Я кiлька секунд вдивлялась у темнi постатi Аделе та ii приятеля, якi йшли перед нами. Збентеження перейшло у тривогу, я вiдчула, що слова «навiть пiд час сексу» були лише вступом, що вiн збираеться висловитися ще вiдвертiше. Кiлька рокiв тому Стефано пiсля свого одруження якось звiрився менi, розповiв про проблеми з Лiлою, але у своiх звiряннях нiколи не згадував про секс, i нiхто в нашому районi про це не згадав би, говорячи про кохану жiнку. Важко було собi уявити, примiром, щоб Пасквале розповiдав менi про Адину сексуальнiсть чи тим паче щоб Антонiо говорив з Кармен чи Джильйолою про секс зi мною. Про це чоловiки розмовляли мiж собою, i якщо ми, дiвчата, були або ставали iм байдужi, висловлювались дуже вульгарно. Але мiж чоловiками та жiнками про таке не говорилося. Натомiсть я вiдчула, що Нiно, цей новий Нiно, вважав цiлком нормальним обговорювати зi мною статевi стосунки, якi вiн мав iз моею подругою. Я збентежилась i вiдступила. Про це теж, подумала я про себе, нiколи не розповiм Лiлi, а вголос з награною невимушенiстю мовила: усе це давно минуло, не варто засмучуватися, повернiмось до тебе, над чим працюеш, якi перспективи в унiверситетi, де мешкаеш, живеш сам? Та в цi слова я вклала забагато запалу, i вiн, напевно, зрозумiв, що я хочу якомога швидше закрити цю тему. Іронiчно посмiхнувся i почав вiдповiдати на моi запитання. Тим часом ми вже дiйшли до ресторану.


5

Аделе розсадила всiх по мiсцях: мене – поруч з Нiно, Тарратано – навпроти, сама сiла бiля Тарратано i навпроти Нiно. Ми зробили замовлення, а розмова тим часом перейшла на того чоловiка в окулярах з товстими скельцями, викладача iталiйськоi лiтератури – як я зрозумiла – постiйного дописувача до газети «Корр’ере делла cера», християнського демократа. Аделе та ii приятель дали вже собi волю. Офiцiйна презентацiя в книгарнi скiнчилася, i вони досхочу говорили про нього всiлякi гидкi речi, нахвалюючи Нiно за те, як вiн виступив проти нього i поклав на лопатки. А особливо вони смiялися, згадуючи слова, якi Нiно кинув йому навздогiн, коли той полишав залу, – слова, якi вони чули, а я нi. Вони попросили його точно повторити цю фразу, а Нiно оборонявся, кажучи, що не пам’ятае. Але згодом вiн таки повторив ii, можливо, цього разу прикрасивши, щось на кшталт: «Щоб захистити владу, ви погоджуетесь на авторитаризм i готовi навiть скасувати демократiю». Вiд тiеi митi говорили лише вони трое, з дедалi бiльшим азартом, про секретнi служби, про Грецiю, про тортури у грецьких в’язницях, про В’етнам, про несподiване пiднесення студентського руху не тiльки в Італii, а й у всiй Європi та свiтi, про статтю професора Айроти в часописi «Іль Понте» – Нiно сказав, що подiляе кожне його слово – щодо стану унiверситетськоi науки та освiти.

– Я скажу доньцi, що стаття вам сподобалась, – мовила Аделе, – Марiароза вважае ii невдалою.

– Марiарозi подобаеться тiльки те, чого свiт дати не може.

– Браво, це iстинна правда.

Я нiчого не знала про цю статтю майбутнього свекра. Це мене збентежило, i я мовчки прислухалась до розмови. Спершу iспити, потiм диплом, а вiдтак книжка та ii поспiшний вихiд у свiт забирали значну частину мого часу. Я лиш приблизно знала про те, що дiялося у свiтi, i до мене майже нiчого не доходило про студентiв, манiфестацii, сутички, поранених, арешти, кровопролиття. Оскiльки я вже нiяк не була пов’язана з унiверситетом, про тамтешнi маразми я знала лише з буркотiння П’етро, який весь час нарiкав на це, як вiн казав, «пiзанське болiтце». Тому вся ця iсторiя мала для мене вельми туманний вигляд. Але моi спiвбесiдники, схоже, дуже добре орiентувалися в цьому туманi, а найкраще з усiх – Нiно. Я сидiла коло нього i слухала, торкаючись лiктем його лiктя, i хоч контакт цей був лише через тканину, мене вiн все одно хвилював. Нiно зберiг свою любов до цифр: називав кiлькiсть унiверситетських абiтурiентiв, яких стало надто багато, говорив про фактичну мiсткiсть будiвель, про те, скiльки годин насправдi вiдпрацьовують унiверситетськi вельможi, а скiльки часу вони замiсть того, щоб проводити дослiдження й викладати, засiдають у парламентi чи рiзних правлiннях або ж дають високооплачуванi консультацii чи займаються приватною професiйною дiяльнiстю. Аделе погоджувалася з ним, i ii приятель теж, iнодi вони теж щось додавали, згадуючи людей, про яких я нiколи не чула. Я вiдчула себе зайвою. Моя книжка, привiд для цього святкування, бiльше нiкого не цiкавила, свекруха, схоже, навiть забула, що обiцяла менi якийсь сюрприз. Я шепнула, що вийду на хвилинку, Аделе неуважно кивнула, а Нiно далi пристрасно говорив. Тарратано, мабуть, подумав, що менi нудно, i сказав з турботою, майже пошепки:

– Вертайтеся швидше, менi дуже важливо почути вашу думку.

– У мене немае думок, – вiдповiла я, ледь усмiхаючись.

Вiн теж вiдповiв менi усмiшкою:

– Письменницi неважко якусь думку вигадати.

– Можливо, але я не письменниця.

– Авжеж письменниця.

Я пiшла в туалет. Щоразу, як Нiно розтуляв рота, вiн показував менi мою вiдсталiсть. «Треба працювати над собою, – подумала я, – як же можна було так себе занедбати?» Звiсно, за бажання я можу на словах вдавати i компетентнiсть, i ентузiазм. Але далi так не можна, я забила собi голову всiляким непотребом, а натомiсть стiлькох важливих речей не знала. Пiсля розриву з Франко я втратила ту дещицю допитливостi до свiту, якоi набралася вiд нього. А заручини з П’етро нiчим менi не допомогли – те, що не цiкавило його, перестало цiкавити й мене. Як сильно вiдрiзняеться П’етро вiд свого батька, вiд сестри, вiд матерi… І ще бiльше вiн вiдрiзняеться вiд Нiно. Якби це залежало вiд нього, я б нiколи не написала свого роману. Звiстку про його публiкацiю вiн сприйняв майже з прикрiстю, немов я порушила якось академiчний етикет. А може, я перебiльшую, можливо, проблема лише в менi. Може, рiч у моiй обмеженостi, я можу зосереджуватися лише на чомусь одному за раз, а все iнше змушена вiдкидати. Але тепер я змiнюся. Тiльки-но скiнчиться ця нудна вечеря, я не вiдстану вiд Нiно, гулятимемо цiлу нiч, i я розпитаю його, якi книжки менi варто читати, якi фiльми дивитися, яку музику слухати. Вiзьму його пiд руку i скажу: менi холодно. Невиразнi намiри, незакiнченi речення. Я сама вiд себе приховала тривогу, яка мене охопила, i лиш подумала: це може бути едина нагода, завтра я iду i бiльше його не побачу.

Тим часом я зi злiстю розглядала себе в дзеркалi. Обличчя втомлене, прищики на пiдборiддi та фiолетовi кола пiд очима провiщали мiсячнi. Я негарна, низенька, маю завеликi груди. Я вже давно мала б зрозумiти, що нiколи йому не подобалась – невипадково вiн вибрав Лiлу, а не мене. І що з того вийшло? «З нею щось не те, навiть пiд час сексу», — сказав вiн. Менi не треба було ухилятися вiд розмови. Треба було виявити iнтерес, хай би говорив далi. Якщо вiн знову про це заговорить, менi слiд вiдкинути упередження й сказати: як з дiвчиною може бути щось не те пiд час сексу? І зi смiхом пояснити: я питаю, щоб мати змогу виправитись, раптом що. Якщо це взагалi можна виправити. Я з вiдразою згадала те, що сталося мiж мною та його батьком на пляжi Маронтi. Згадала, як кохалася з Франко на вузькому лiжку в його кiмнатцi у Пiзi. Може, тодi я теж робила щось не те – щось таке, що помiтили, але тактовно менi про це не сказали? А якби того самого вечора, скажiмо, я переспала з Нiно i також зробила б щось не те, вiн би тодi подумав: з нею теж щось не те, як i з Лiлою, а потiм розповiдав би про це в мене за спиною унiверситетським подругам, а може, навiть Марiарозi?

Я усвiдомила, якими неприемними були цi слова, треба було дорiкнути йому. Треба було сказати: «Той неправильний секс, той досвiд, який ти тепер так негативно оцiнюеш, мав наслiдки – народилась дитина, малий Дженнаро, дуже розумний хлопчик. Негарно з твого боку так говорити, бо рiч не в тiм, з ким усе так, а з ким не так, а в тiм, що заради тебе Лiла зруйнувала собi життя». І я вирiшила: ось позбудусь Аделе та ii приятеля, а потiм, коли вiн проводжатиме мене до готелю, знову зачеплю цю тему i все йому викладу.

Я вийшла з туалету. Повернулася до зали й виявила, що за моеi вiдсутностi дещо змiнилося. Тiльки-но побачивши мене, свекруха вiдразу замахала рукою i весело сказала, розпашiвшись: «Ось нарештi й сюрприз». Цим сюрпризом був П’етро, який сидiв поруч з нею.


6

Мiй наречений схопився на ноги, обняв мене. Я нiколи нiчого не розповiдала йому про Нiно. Сказала кiлька слiв про Антонiо, згадала мимохiдь роман з Франко, про який, зрештою, багато хто знав у студентському середовищi Пiзи. А от Нiно я нiколи не згадувала. Історiя ця болiла менi, у нiй були прикрi моменти, яких я соромилась. Розповiсти про неi означало визнати, що я вже давно кохаю когось так, як нiколи не покохаю його. А щоб усе це мало якийсь лад i сенс, треба було розповiсти i про Лiлу, i про Іскiю, а може, навiть набратися вiдваги й визнати, що той епiзод сексу з дорослим чоловiком у моiй книжцi навiяла справжня iсторiя, яка сталася зi мною на пляжi Маронтi, i те мое тодiшне розпачливе рiшення дiвчинки-пiдлiтка тепер, через стiльки часу, видавалось менi огидним. Нiкого це не обходило, отож своi таемницi я залишила при собi. Якби П’етро про це знав, вiн би швидко зрозумiв, чому я так незадоволено сприйняла його появу.

Вiн знову сiв на свое мiсце на чолi стола, мiж матiр’ю та Нiно. З апетитом з’iв бiфштекс, випив вина, але на мене дивився з тривогою, бо вiдчував мiй кепський настрiй. Вiн, напевно, почувався винним, що не прийшов учасно, спiзнився на важливу подiю мого життя, що його неуважнiсть я можу сприйняти як знак, що вiн мене не кохае, бо вiддав на поталу чужим людям, не пiдтримав своею любов’ю. І як було йому сказати, що мое похмуре обличчя, мое небагатослiв’я пояснювалось якраз тим, що вiн не залишив мене саму до кiнця дня, що влiз мiж мною та Нiно?

А через поведiнку Нiно я почувалася ще бiльш нещасною. Вiн сидiв поруч зi мною, але й слова менi не сказав. Його, схоже, утiшив приiзд П’етро. Нiно наливав йому вина, пропонував сигарети, пiдносив запальничку, i тепер вони обидва видихали дим крiзь стиснутi губи i розмовляли про нелегку подорож автомобiлем з Пiзи до Мiлана та про задоволення вiд водiння. Мене вразило, наскiльки вони були рiзнi: Нiно щуплий, довготелесий, говорив завжди голосно i сердечно; П’етро був присадкуватий, мав товстi, добре виголенi щоки, смiшну скуйовджену чуприну, що височiла над широченним чолом, i нiколи не пiдвищував голосу. Вони, схоже, були дуже радi познайомитися, а це для вiдлюдька П’етро було чимось винятковим. Нiно напосiдав на нього, виказував справжнiй iнтерес до його дослiджень («Я десь читав статтю, в якiй молоко i мед ти протиставляеш вину та будь-яким формам сп’янiння»), наполягав, щоб той сказав щось про це, i мiй наречений, який загалом на такi теми волiв не говорити, урештi здався, зичливо поправляв його, почав вiдкриватися. Але якраз тодi, коли П’етро розговорився, утрутилась Аделе.

– Годi теревенити, – сказала вона синовi. – Де ж той сюрприз для Елени?

Я здивовано поглянула на неi. Ще якiсь сюрпризи? Хiба мало того, що П’етро багато годин iхав машиною без зупинок, щоб устигнути хоча б до вечерi на мою честь? Тодi зачудовано глянула на свого нареченого: вiн сидiв iз добре менi вiдомим насупленим виразом обличчя, який у нього з’являвся, коли за певних обставин вiн був змушений говорити про себе публiчно. Ледве розтуляючи вуста, П’етро повiдомив, що його призначили на посаду штатного професора, тож тепер вiн, дуже молодий штатний професор, очолить власну кафедру у Флоренцii. Як i завжди, вiн заявив, що це сталося само собою, завдяки якомусь диву. Вiн нiколи не хвалився своiми досягненнями, я мало що знала про його славу як ученого, вiн нiколи менi не розповiдав, скiльки складних випробувань йому доводилось долати. І ось тепер вiн повiдомив цю новину байдужим тоном, немов це мати його примусила, а для нього це нiчого не значить. Натомiсть для нього, такого молодого, це означало високий престиж, це означало матерiальний достаток, означало, що можна поiхати з Пiзи, означало, що йому бiльше не доведеться терпiти цю затхлу полiтичну i культурну атмосферу, вiд якоi, не знаю чому, йому так вивертало нутро. А насамперед це означало, що восени або ж на початку наступного року ми одружимось i я поiду геть з Неаполя. Про це останне нiхто не згадав, але всi радiсно вiтали i П’етро, i мене. Нiно теж кинув якусь уiдливу фразу про академiчну кар’еру, але потiм вiдразу зиркнув на годинник i вигукнув, що йому прикро, але вiн мусить iти.

Усi пiдвелися з-за столу. Я не знала, що робити, марно шукала очима його погляд, мое серце стискалося дедалi бiльше. Вечiр завершився, нагоду втрачено, намiри провалилися. Коли ми вийшли надвiр, я ще сподiвалася, що вiн дасть менi номер телефону або адресу. Але вiн лише потис менi руку й побажав усього найкращого. Тiеi митi здалося, що кожним своiм жестом вiн зумисне вiдштовхуе мене. Прощаючись, я легко всмiхнулася йому й помахала рукою, немов пишучи щось у повiтрi. Це було благання, яке означало: ти ж знаеш, де я живу, напиши менi, прошу тебе. Але вiн уже повернувся до мене спиною.


7

Я подякувала Аделе та ii приятелевi за весь той клопiт, якого вони собi завдали задля мене i моеi книжки. Обое довго й щиро хвалили Нiно i говорили зi мною так, нiби це завдяки менi вiн вирiс таким симпатичним i розумним. П’етро не сказав нiчого, лиш зробив нервовий жест, коли мати попрохала, щоб вiн якнайшвидше повертався – вони обое зупинились у Марiарози. Я тут-таки сказала, що нема потреби мене проводжати, хай iде з матiр’ю. Нiкому й на гадку не спало, що я це сказала серйозно, що почуваюся нещасною i волiла б зостатися на самотi.

Цiлу дорогу я поводилась нестерпно. Вигукувала, що Флоренцiя менi не подобаеться, i це була неправда. Вигукувала, що не хочу бiльше писати, що хочу викладати, i це була неправда. Вигукувала, що втомилася, що дуже хочу спати, i це була неправда. Ба бiльше – коли П’етро заявив менi навпростець, що хоче познайомитися з моiми батьками, я напустилась на нього: «Ти здурiв, облиш моiх батькiв, ти iм не пiдходиш, а вони не пiдходять тобi». Тут вiн злякано спитав:

– Ти бiльше не хочеш за мене замiж?

Я мало не вiдповiла: авжеж, не хочу, але вчасно стрималась, бо знала, що це теж неправда. Я безсило мовила: «Вибач, у мене поганий настрiй, звiсно, я хочу за тебе замiж». Узяла його за руку й переплелася з ним пальцями. Вiн був чоловiк розумний, надзвичайно освiчений, до того ж добрий. Я любила його i не хотiла, щоб вiн страждав. І все ж саме в той момент, коли я тримала його за руку, коли пiдтверджувала, що хочу за нього замiж, я виразно усвiдомила, що, якби вiн не з’явився в ресторанi того вечора, я б спробувала спокусити Нiно.

Менi важко було зiзнатися в цьому самiй собi. Звiсно, це було б лихим вчинком, якого П’етро не заслуговував, i все ж я б зробила це охоче, i, можливо, навiть без докорiв сумлiння. Я б знайшла спосiб привабити до себе Нiно, адже ми так давно були з ним знайомi – вiд початковоi школи аж до лiцею i до часiв Іскii та площi Мартiрi. Я б переспала з ним, хоч його слова про Лiлу менi не сподобались i викликали тривогу. Я б переспала з ним, а П’етро про це не сказала б. Можливо, я б сказала про це Лiлi, але не тепер, а коли ми обидвi постарiемось, бо тодi, як я вважала, нi для мене, нi для неi це бiльше нiчого не важитиме. Як i в усьому, час тут вирiшував усе. Нiно провiв би зi мною лиш одну нiч, а вранцi пiшов би геть. Хоч я знала його цiле життя, вiн був витвором моеi уяви, залишитися з ним назавжди було б неможливо, вiн походив з мого дитинства, складався з дитячих бажань, був позбавлений конкретного вимiру, я не бачила його у своему майбутньому. Натомiсть моiм теперiшнiм був П’етро – наче скеля, мов межовий стовп. За цим стовпом простягалася земля, яка була для мене чимось новим, земля, де панувала розсудливiсть, де дiяли правила, за якими жила його родина i якi надавали сенсу всьому. Там панували високi iдеали, культивувалося добре iм’я i принциповi питання. У свiтi родини Айрот нiчого не робилося просто так. Одруження, примiром, було нерозривно пов’язано з битвою за свiтське суспiльство. Батьки П’етро уклали лише цивiльний шлюб, i П’етро, хоч i мав, наскiльки я знала, досить грунтовну релiгiйну освiту, а може, i саме тому, нiзащо б не брав шлюб у церквi, вiн волiв би радше зректися мене. Те саме стосувалося хрестин. П’етро не був хрещений, Марiароза теж, а отже, нашi майбутнi дiти теж не будуть охрещенi. Що б вiн не робив, вiн завжди керувався цими засадами, немов пiдкоряючись якомусь вищому порядку, який, хоч i походив не вiд Бога, а дiстався йому вiд родини, усе одно давав певнiсть, що вiн перебувае на боцi iстини й справедливостi. Що стосуеться сексу, то тут вiн був обережний. Вiн достатньо багато знав про мiй роман з Франко Марi, аби зрозумiти, що незайманою я не була, i все ж вiн нiколи навiть словом не згадав про це, я не почула вiд нього й натяку на докiр, жодного грубого жарту, навiть легкоi насмiшки. Я нiколи не чула, щоб до мене в нього були iншi дiвчата, важко було уявити його з проституткою, i я дуже сумнiвалася, що вiн бодай хвилину свого життя змарнував на балачку з iншими чоловiками про жiнок. Вiн ненавидiв солонi дотепи. Ненавидiв балачки, пiдвищення голосу, вечiрки, будь-якi рiзновиди марнотратства. Хоч родина його була вельми заможна, вiн дотримувався – у цьому випадку як виклик батькам i сестрi – певного роду аскетизму. І мав вигострене почуття обов’язку: нiколи б не зрiкся своiх зобов’язань передi мною, нiколи б мене не зрадив.

Так, я не хотiла втратити його. Байдуже, що моiй вдачi, яка, попри здобуту освiту, залишалась неотесаною, чужа була його педантичнiсть i я не могла чесно сказати, скiльки витримаю в цьому його вивiреному всесвiтi. Вiн давав менi надiю втекти вiд гнучкого пристосуванства мого батька й грубостi матерi. Тому я силою прогнала думку про Нiно, взяла П’етро пiд руку i муркнула йому: авжеж, одружiмось якомога швидше, я хочу забратися геть з дому, хочу отримати водiйськi права, хочу подорожувати, хочу мати телефон i телевiзор, я нiколи нiчого не мала. Тодi вiн розвеселився, засмiявся, погодився з усiм тим, чого я так плутано вимагала. За кiлька крокiв до готелю вiн зупинився i хрипко пробурмотiв: можна, я залишусь на нiч у тебе? То була остання несподiванка того вечора. Я збентежено поглянула на нього: не раз я була готова покохатися з ним, а вiн завжди ухилявся; але опинитись з ним в лiжку тут, у мiланському готелi, пiсля цiеi болiсноi дискусii в книгарнi, пiсля зустрiчi з Нiно менi зовсiм не хотiлося. Я вiдповiла: ми вже стiльки чекали, можемо почекати ще трохи. Я поцiлувала його в темному закутку i з порога готелю спостерiгала, як вiн вiдходить бульваром Гарiбальдi й раз у раз озираеться, несмiливо махаючи менi на прощання. Нерiвна хода його плоскостопих нiг i неслухняна кучма волосся розчулили мене.


8

Вiдтодi життя нi на мить не давало менi спокою, один мiсяць пiдштовхував iнший, не було й дня, щоб не сталося щось добре або погане. Пiсля повернення до Неаполя ця безрезультатна зустрiч з Нiно не йшла менi з думки, й iнодi мене опановувало бажання побiгти до Лiли, дочекатися ii з роботи i розповiсти все те, що можна було розповiсти, не образивши ii. Вiдтак я переконала себе, що навiть згадка про Нiно може зранити ii, i вiдмовилася вiд цього намiру. Лiла йшла своiм шляхом, Нiно – своiм, а в мене були iншi невiдкладнi справи. Наприклад, того самого вечора, коли я повернулася з Мiлана, я заявила батькам, що П’етро невдовзi приiде познайомитися з ними та, ймовiрно, до кiнця року ми одружимося i я поiду жити до Флоренцii.

Батьки не виказали нi радостi, нi навiть задоволення. Я подумала, що вони вже остаточно звикли до того, що я iду й вертаюся, коли менi хочеться, що дедалi бiльше вiдчужуюся вiд родини, що менi байдуже до iхнiх турбот, як вижити. І менi здалося цiлком нормальним, що лише батько трохи схвилювався – вiн завжди нервував перед майбутнiми подiями, до яких не почувався готовим.

– Це що, унiверситетський професор приiде до нас додому? – роздратовано спитав вiн.

– А куди ж iще? – розсердилась мати. – Як iнакше вiн проситиме у тебе руки Ленуччi, якщо не приiде сюди?

Як завжди, вона здалася менi кмiтливiшою вiд нього, бiльш конкретною, рiшучою аж до безтактностi. Але пiсля того, як вона гримнула на нього i вiн пiшов спати, а Елiза, Пеппе та Джаннi постелили собi на кухнi, я змушена була змiнити думку. Очi ii налились кров’ю, i вона накинулася на мене й засичала тихим, але все одно сварливим голосом: «Для тебе ми нiхто, ти все нам розказуеш в останню хвилину, синьйорина вважае себе бозна ким, бо, бачте, вивчилась, бо пише книжки, бо йде за професора, але, люба моя, ти вийшла з мого живота, ти плоть вiд моеi плотi, тому не носи себе високо й не забувай, що ти не одна така розумна, що це я виносила тебе, а тому така ж розумна, а може, i розумнiша вiд тебе, i я б теж досягла того, що й ти, якби мала можливiсть, зрозумiло?» Вiдтак, на тiй же хвилi лютi, спершу закинула менi, що це через мене брати й сестра поганенько вчаться в школi, бо я поiхала геть, думаючи тiльки про себе; тодi попросила в мене грошей, точнiше, поставила вимогу: сказала, що iй треба купити Елiзi пристойну сукенку i зробити в помешканнi ремонт, адже я змушую ii приймати тут свого нареченого.

Лемент про шкiльнi негаразди братiв i сестри я пустила повз вуха. Грошi ж дала вiдразу, хоч про ремонт то була неправда – вона вимагала iх у мене завжди, годився будь-який привiд. Вона нiяк не могла пережити – хоч нiколи цього вiдкрито не казала, – що я тримаю грошi на поштi, а не вiддаю iй, як це я робила ще за тих часiв, коли на прохання хазяйки магазину канцтоварiв возила ii дiтей на море або працювала в книгарнi на вулицi Меццоканноне. Можливо, подумала я, вона поводиться так, нiби моi грошi належать iй, бо хоче переконати мене, що я теж належу iй i, навiть якщо вийду замiж, все одно завжди належатиму iй.

Я залишалась незворушною i, як вiдступне, пообiцяла провести в дiм телефон i купити на виплат телевiзор. Вона непевно глянула на мене з раптовим захопленням, яке сильно контрастувало з тим, що вона говорила менi щойно.

– Телевiзор i телефон у нашому домi?

– Звичайно.

– І ти за них платитимеш?

– Так.

– Навiть пiсля одруження?

– Так.

– А професор твiй знае, що у нас нема ламаного шеляга, щоб дати тобi на посаг i на весiлля теж?

– Знае, i нiякого весiлля не буде.

Їi настрiй змiнився, очi знову запалали.

– Як це – не буде весiлля? Хай би вiн за нього заплатив.

– Нi, обiйдемось без весiлля.

Мати знов розлютилась i стала провокувати мене всiма способами, сподiваючись, що я огризнуся i вона зможе вилити весь гнiв.

– Пам’ятаеш, як iшла замiж Лiна, пам’ятаеш, яке весiлля вона влаштувала?

– Авжеж.

– А ти хiба гiрша вiд неi, що не хочеш весiлля?

– Нi.

Ми i далi так перемовлялися, аж поки я не вирiшила, що не варто розтягувати смак ii гнiвних вибухiв, краще витерпiти всю лють за раз:

– Ма’, – сказала я, – ми не тiльки не хочемо весiлля, ми навiть шлюбу в церквi не братимемо, одружимось у мерii.

Тут здiйнявся буревiй такоi сили, що мiг би розчахнути навстiж усi дверi й вiкна. Хоч фактично мати не була побожною, вона втратила контроль над собою i, почервонiвши на виду та нахилившись уперед, почала викрикувати жахливi прокльони. Верещала, що шлюб не дiйсний, якщо його не благословить священник. Репетувала, що, якщо я не вiзьму шлюб перед Богом, нiколи не буду дружиною, а лиш повiею. А тодi, не зважаючи на кульгаву ногу, вона побiгла будити батька, братiв i сестру, щоб вiдразу сповiстити iх про те, чого вона завжди боялася, а саме того, що наука зруйнувала менi мозок, що я маю все, що треба, натомiсть дозволяю ставитися до себе як до шльондри, що вона бiльше не зможе вийти з дому через сором за доньку-безбожницю.

Мiй батько, ошелешено стоячи в самих трусах, та моi брати й сестра намагалися зрозумiти, яку ще свиню я знов iм пiдклала, i силкувалися заспокоiти матiр, але даремно. Вона верещала, що прожене мене з дому просто зараз, аби лиш не зазнати того сорому, що вона, i вона теж, мае доньку, яка живе на вiру, як Лiла та Ада. Хоч вона й не наближалась до мене, щоб дати ляпаса, але молотила рукою повiтря, немов я стала тiнню, яку вона схопила i тепер щосили дубасить. Вона довго не могла вгамуватись, аж поки не втрутилась Елiза. Сестра обережно спитала:

– А чия це iдея – одружитись у мерii, твоя чи твого хлопця?

Я пояснила iй, а водночас з’ясувала це питання для всiх, що для мене церква вже давно нiчого не значить, але менi однаково, де брати шлюб – у мерii чи при вiвтарi. Натомiсть для мого хлопця вкрай важливо взяти лише цивiльний шлюб, вiн дуже добре знаеться на релiгiйних питаннях i вважае, що релiгiя – це дуже важливо, але церква сама собi шкодить, пхаючи носа в державнi справи. Одне слово, якщо ми не одружимося в мерii, нiякого шлюбу не буде.

Тут батько, який спочатку став на бiк матерi, перестав вторити ii прокльонам i лементу.

– І вiн на тобi не ожениться?

– Нi.

– І що зробить, покине тебе?

– Поiдемо жити у Флоренцiю, не одружившись.

Цю новину мати сприйняла як найнестерпнiшу. Вона геть втратила самовладання i пообiцяла, що в такому разi вiзьме ножа й зарiже мене. Натомiсть батько нервово скуйовдив собi чуба i сказав матерi:

– Помовч трохи, не виводь мене iз себе. Краще помiркуймо тверезо. Ми чудово знаемо, що можна взяти шлюб перед священником, влаштувати пишне весiлля i все одно скiнчити зле.

Вiн теж явно натякав на Лiлу, про чию скандальну iсторiю в нашому районi не переставали говорити, i мати моя врештi зрозумiла. Священник не був гарантiею, нiщо не було гарантiею в цьому нашому паскудному свiтi. Тому вона перестала репетувати i залишила на батька обов’язок помiркувати над ситуацiею i, раптом що, дати менi згоду. Але далi кульгала вперед i назад, трусячи головою i бурмочучи прокльони на адресу мого майбутнього чоловiка. «Хто вiн такий, той професор? Вiн комунiст? Комунiст i професор? Який вiн у бiса професор! – кричала вона. – Який з нього професор, якщо так думае? Так думають тiльки мудаки». «Нi, – вiдрiзав батько, – вiн нiякий не мудак, вiн освiчений i краще за всiх знае, якi свинства дозволяють собi священники, i саме тому хоче сказати свое “так” тiльки в мерii. Гаразд, маеш рацiю, здебiльшого комунiсти так роблять. Гаразд, маеш рацiю, може здаватися, нiби наша донька не в шлюбi. Але я б довiрився цьому унiверситетському професоровi: вiн кохае ii, i я не можу повiрити, що вiн дозволить, аби Ленуччу вважали повiею. А якщо не хочеш повiрити йому – однак я вiрю, хоча ще не знаю його, бо вiн поважна особа, тут усi дiвчата мрiють про таку партiю – повiр принаймнi мерii. Я ж там, у мерii, працюю i можу тебе запевнити, що шлюб, укладений в мерii, мае не меншу вагу, нiж церковний, а може, i бiльшу».

Це тривало ще кiлька годин. У якусь мить брати й сестра здалися та пiшли спати. Я лишилася, намагаючись заспокоiти батькiв i переконати iх змиритися з обставинами, адже в ту хвилину це було важливим знаком, що я входжу у свiт П’етро. Ба бiльше, у той момент я хоч раз почувалася вiдважнiшою, нiж Лiла. А насамперед, якби я знов зустрiлася з Нiно, менi було б приемно натякнути йому: бачиш, куди мене завела суперечка з викладачем релiгii, усяке життеве рiшення мае свою iсторiю, чимало моментiв нашого життя чаяться десь у куточку, чекаючи свого виходу, аж поки нарештi не настане iхнiй час. Але це було б перебiльшенням, насправдi все набагато простiше. Щонайменше рокiв десять Бог мого дитинства, уже тодi досить слабосилий, принишкнув десь у куточку, мов хворий старигань, i я бiльше не вiдчувала потреби в освяченнi шлюбу. Найважливiшим було забратися геть з Неаполя.


9

Звiсна рiч, неприйняття, яке викликала в моеi родини iдея одружитися в мерii, тiеi ночi не розвiялося, але дещо ослабло. Наступного дня моя мати поводилася так, наче будь-яка рiч, якоi вона торкалася – кавоварка, чашка з молоком, цукерничка, свiжоспечений хлiб – викликала в неi спокусу жбурнути ii менi в обличчя. Але бiльше вона не репетувала. Щодо мене, то я не зважала на неi. Рано-вранцi вийшла з дому й подалася писати заяву на проведення телефону. Покiнчивши з цим, пройшлася вулицею Порт’Альба, походила по книгарнях. Я вирiшила якомога швидше пiдготуватися до того, щоб упевнено висловлюватися щоразу, коли випаде така нагода, як тодi в Мiланi. Я вибирала журнали та книжки здебiльшого iнтуiтивно й витратила на них купу грошей. Пiсля довгих вагань, пiд упливом тiеi фрази Нiно, яка не йшла менi з думки, я врештi вирiшила придбати «Три нариси з теорii сексуальностi» – про Фройда я майже нiчого не знала, а те, що знала, менi не подобалося, – i ще кiлька книжок про секс. Я збиралася вчинити так, як ранiше зi шкiльними пiдручниками, готуючись до iспитiв i захисту диплома, як я робила з газетами, якi позичала менi Гальянi, i з марксистськими текстами, що iх кiлька рокiв тому давав менi Франко. Я хотiла дослiдити сучасний свiт. Важко сказати, що саме на той час вже накопичилося в моiй головi. Були суперечки з Пасквале, а також з Нiно. Було трохи iнтересу до Куби та Латинськоi Америки. Була невилiковна нужда нашого району, була Лiлина програна битва. Була школа, яка вiдштовхувала моiх братiв i сестру, бо вони виявилися не такi стараннi, не готовi до самопожертви, як я. Були довгi розмови з Франко й принагiднi балачки з Марiарозою, якi вже злилися в одне невиразне й iмлисте цiле (свiт глибоко несправедливий, його треба змiнити, проте i мирне спiвiснування мiж американським iмперiалiзмом та сталiнiстською бюрократiею, i реформiстська полiтика европейських, а передусiм iталiйських робiтничих партiй штовхають пролетарiат до безсилого вичiкування, яке гасить вогонь революцii, а внаслiдок цього свiт може зайти у патову ситуацiю, i, коли переможе соцiал-демократiя, капiтал трiумфуватиме вiчно, а робiтничий клас стане жертвою примусу до споживання). Цi стимули робили свое. Вони, безперечно, уже вiддавна змiнювали, а iнодi навiть захоплювали мене. Але гадаю, що до рiшення якомога швидше поглибити освiту мене штовхнула, принаймнi спочатку, давня потреба досягти успiху. Я вже давно переконалася, що все в собi можна розвинути – навiть iнтерес до полiтики.

Коли я розплачувалася, то краем ока побачила свiй роман на однiй з полиць i вiдразу ж вiдвела погляд. Щоразу, як менi траплявся цей томик у якiйсь вiтринi, серед iнших недавно виданих романiв, усерединi в мене розливалася сумiш гордостi i страху, сплескувала хвиля втiхи, що переходила у тривогу. Звiсно, книжка ця народилась випадково, я написала ii за двадцять днiв, не ставлячи собi якоiсь мети, це були наче заспокiйливi лiки вiд депресii. Крiм того, я добре знала, що таке висока лiтература, адже багато читала про класикiв, i, коли я писала, менi й на думку не спадало, що я роблю щось вартiсне. Але втягнуло мене в цю роботу намагання знайти певну форму. І от усе це вилилось в цю книжку, у цей предмет, який мiстив мене. Тепер я була там, у всiх на виду, i коли я так на себе дивилася, мое серце починало шалено калатати. Я вiдчувала, що не тiльки в цiй книжцi, а й загалом у романах було щось, що справдi хвилювало мене, – голе й трепетне серце, те саме, що виривалося менi з грудей в ту далеку хвилину, коли Лiла запропонувала написати разом якусь iсторiю. Насправжки зробити це довелося менi. А чи саме цього я хотiла? Писати, писати свiдомо, писати дедалi краще? Вивчати оповiдi минулi й теперiшнi, щоб зрозумiти, як вони працюють, i вчитися, вчитися всього, що можна, з единою метою – створювати живi серця, якi нiхто не вiдшлiфуе краще вiд мене, навiть Лiла, якби вона мала таку змогу?

Я вийшла з книгарнi, зупинилась на площi Кавур. Був чудовий день, вулиця Форiа мала неприродно чистий i поважний вигляд, попри пiдпори бiля стiн галереi. Я взялася за дiло старанно, як завше. Вийняла недавно куплений блокнот, щоб почати робити те, що роблять справжнi письменники – занотовувати думки, спостереження, корисну iнформацiю. Прочитала вiд початку до кiнця газету «Унiта», занотувала те, чого не знала. У часописi «Іль Понте» знайшла статтю батька П’етро, з цiкавiстю переглянула ii, але вона не здалася менi такою важливою, як про це твердив Нiно, ба навiть неприемно вразила з двох причин. По-перше, Гвiдо Айрота висловлювався ще штивнiшим професорським тоном, нiж той чоловiк в окулярах з товстими скельцями. По-друге, менi здалося, що в тому вступi, де вiн говорив про студенток («Їх уже цiлi натовпи, – писав вiн, – i очевидно, що походять вони з незаможних родин, цi скромно вихованi синьйорини в скромних сукенках, якi слушно сподiваються, що неймовiрний труд, завдяки якому вони здобули освiту, дасть iм майбутне, що не обмежуеться виконанням домашнiх обов’язкiв»), е натяк на мене, навмисний чи зроблений мимохiть. Це я теж занотувала в блокнотi («Що я для родини Айрот? Квiтка в петельцi iхнього широкого свiтогляду?») i трохи без настрою, радше знуджено почала гортати газету «Корр’ере делла сера».

Пам’ятаю, що повiтря було тепле, i в мене залишився – вигаданий чи справжнiй – нюховий спогад: сумiш запаху друкарськоi фарби i свiжоi пiци. Сторiнка за сторiнкою я переглядала заголовки, i раптом менi мало не забило подих. Мiж чотирма густими колонками була вставлена моя фотографiя. На тлi виднiвся наш район, поблизу тунелю. Заголовок звучав так: «Пiкантнi спогади амбiтноi дiвчини. Дебютний роман Елени Греко». Пiд статтею стояло прiзвище того чоловiка в окулярах з товстими скельцями.


10

Читаючи, я вкривалася холодним потом, менi здавалося, що я ось-ось зомлiю. Моя книжка послужила нагодою нагадати, що в останне десятилiття всi сектори виробничого, суспiльного й культурного життя, вiд пiдприемств до установ, вiд унiверситетського середовища до видавничоi сфери та кiнематографу – одне слово, цiлий свiт задихався пiд навалою зiпсованоi i позбавленоi цiнностей молодi. Інодi в лапках цитувалися деякi моi фрази, котрi мали показати, що я – типова представниця свого кепсько вихованого поколiння. Насамкiнець мене було названо «дiвчиськом, яке щосили намагаеться приховати брак таланту за фривольною ширмою посереднього i тривiального тексту».

Я розридалася. То було найжорсткiше зi всього, що я прочитала, вiдколи вийшла книжка, i то не в якiйсь малотиражцi, а в найбiльшiй газетi Італii. Та найнестерпнiшим менi здалося те, що посеред цього образливого тексту красувалася свiтлина, на якiй я усмiхаюся. Додому я повернулася пiшки, перед тим позбувшись газети. Я побоювалась, що мати прочитае рецензiю i використае ii проти мене. Я була певна, що вона б охоче додала ii до своеi колекцii, щоб колоти менi нею очi щоразу, як я iй допiкаю.

Удома чекав стiл, накритий лише для мене. Батько був на роботi, мати пiшла до сусiдки у якiйсь справi, а брати й сестра вже пообiдали. Я запхнула в себе макарони та картоплю й стала перечитувати рядки зi своеi книжки. У розпачi я думала: «Може, вона й справдi нiчого не варта, може, книжку опублiкували, лише щоб зробити ласку Аделе. Звiдки в мене взялися такi безживнi фрази, такi банальнi мiркування? Яка ж це халтура, скiльки зайвих ком – нi, бiльше я не писатиму». Я дедалi глибше западала в зневiру, знемагаючи вiд огиди до iжi та до книжки, аж доки не прийшла Елiза й не простягла менi папiрець. Його передала синьйора Спаньйоло, яка ласкаво погодилася, щоб на ii номер телефонували тi, кому термiново потрiбно щось менi передати. На папiрцi було написано, що менi телефонували три особи: Джина Медоттi, прес-секретарка видавництва, Аделе i П’етро.

Цi три iменi, записанi невправною рукою синьйори Спаньйоло, раптом викристалiзували думку, яка ще хвилину тому таiлась десь у глибинi моеi душi. Злi слова чоловiка в окулярах з товстими скельцями швидко ширилися i впродовж дня дiстануться до найдальших куточкiв. Їх уже прочитали П’етро, його родина, дирекцiя видавництва. Можливо, вони дiйшли вже й до Нiно. Можливо, iх саме читають моi викладачi з Пiзи. Поза сумнiвом, вони привернули увагу викладачки Гальянi та ii дiтей. А може, iх прочитала й Лiла. Я знову вибухнула плачем, лякаючи Елiзу.

– Що з тобою, Лену?

– Менi недобре.

– Запарити тобi ромашки?

– Так.

Але на ромашку часу не було. У дверi постукали, прийшла Роза Спаньйоло. Дещо засапавшись вiд бiгу по сходах, вона радiсно повiдомила, що знову телефонуе мiй наречений, вiн зараз на лiнii, який приемний голос, який чудовий пiвнiчний акцент. Я побiгла до телефона, сто разiв перепрошуючи за клопiт. П’етро намагався втiшати мене, сказав, що його мати просила не падати духом, адже найважливiше, що про книжку говорять. Але я майже кричала, дивуючи синьйору Спаньйоло, яка знала мене як дiвчину тиху: «Яке менi дiло до того, що про неi говорять, якщо говорять погано?» Вiн знову спробував заспокоiти мене й додав: «Завтра вийде стаття в газетi “Унiта”». Я завершила розмову холодно: «Краще б про мене всi забули».

Уночi я очей не склепила. Уранцi не могла стриматися й побiгла купувати «Унiту». Я почала поспiхом гортати ii ще бiля газетного кiоску, за кiлька крокiв вiд моеi початковоi школи.

Передi мною знов було мое фото, те саме, що й в «Корр’ере», але цього разу не посерединi статтi, а вгорi, поруч iз заголовком: «Молодi бунтiвники i старi реакцiонери. Про книжку Елени Греко». Я нiколи не чула прiзвища автора статтi, але це, безперечно, був хтось, хто вмiв писати, i слова його були менi бальзамом на душу. Вiн безоглядно хвалив мiй роман i дощенту розносив авторитетного професора в окулярах з товстими скельцями. Додому я повернулась наснажена, майже в доброму гуморi. Погортала книжку, i тепер менi здалося, що вона гарно структурована i вправно написана. Мати непривiтно спитала: «Ти що, виграла в лотерею?» Нiчого iй не кажучи, я лишила газету на кухонному столi.

Пiд вечiр знов з’явилася синьйора Спаньйоло – мене просили до телефона. Я збентежилась i ще раз почала вибачатися за клопiт, але вона сказала, що щаслива бути корисною такiй дiвчинi, як я, i стала розсипатися комплiментами. «Джильйолi не пощастило, – зiтхала вона, спускаючись сходами, – з тринадцяти рокiв батько взяв ii на роботу в кондитерську “Солара”, i добре, що вона хоч заручилася з Мiкеле, iнакше довелося б iй гарувати все життя». Вона вiдчинила дверi i впустила мене в коридор до телефона, що висiв на стiнi. Я помiтила, що вона навмисне поставила бiля апарата стiлець, щоб менi було зручно – у нас з великим пiететом ставилися до освiчених людей. Здобути освiту вважалося спритним ходом бiльш кмiтливоi молодi, яка таким чином могла уникнути тяжкоi працi. «Як менi пояснити цiй жiнцi, – думала я, – що з шестирiчного вiку я стала рабинею лiтер i цифр, що мiй гарний настрiй залежить вiд удалого iх поеднання, що радiсть вiд успiху бувае рiдко, вона скороминуща i тривае годину, пiвдня, добу?»

– Ти читала? – спитала мене Аделе.

– Так.

– Задоволена?

– Так.

– Тодi ось тобi ще одна хороша новина: книжка починае добре продаватися, якщо так пiде й далi, надрукуемо ще один наклад.

– Що це значить?

– Це значить, що наш приятель з «Корр’ере» гадав, що знищить нас, а натомiсть тiльки допомiг. Бувай, Елено, насолоджуйся успiхом.


11

У наступнi днi я усвiдомила, що книжка справдi добре продаеться. Найвиразнiшою ознакою цього були щоразу частiшi дзвiнки Джини, яка то повiдомляла менi про замiтку в якiйсь газетi, то попереджала про виступи в книгарнях i культурних осередках, нiколи не забуваючи на прощання сказати кiлька лагiдних слiв: «Це успiх, синьйорино Греко, моi вiтання». «Дякую», – казала я, але задоволення це менi не приносило. Замiтки в газетах здавались менi поверховими, вони повторювали або захоплений вiдгук в «Унiтi», або нищiвну критику в «Корр’ере». І хоч Джина торочила, що негативнi вiдгуки теж допомагають продажам, вони все одно ранили мене, i я тривожно очiкувала наступноi порцii схвальних слiв, якi мали б урiвноважити несхвальнi й заспокоiти мене. Хай там як, я перестала приховувати вiд матерi осудливi рецензii i давала iй усi – i добрi, i поганi. Вона починала читати iх по складах, з непривiтним виразом обличчя, але нiколи iй не вдавалося дiйти далi, нiж чотири-п’ять перших рядкiв, вона вiдразу знаходила привiд посваритися або ж з нудьги вiддавалася своiй манii колекцiонування вирiзок. Вона хотiла наповнити ними цiлий альбом i нарiкала, коли менi нiчого було iй дати, бо боялася, що лишаться порожнi аркушi.

Рецензiя, яка в той час найбiльше вразила мене, з’явилася в газетi «Рома». Вона фраза за фразою повторювала вiдгук у «Корр’ере», але закрутистим стилем, i в кiнцi манiакально втокмачувала читачевi одну-едину думку: жiнки втрачають усi гальма, i щоб зрозумiти це, досить прочитати непристойний роман Елени Греко, вульгарну копiю й так нестравного роману Франсуази Саган «Добридень, смутку». Але вразив мене не змiст, а пiдпис. Автором статтi був батько Нiно, Донато Сарраторе. Я згадала, як на мене, тодi ще юну дiвчину, справило враження те, що чоловiк був автором поетичноi збiрки, згадала ореол слави, яким я його оповила, коли дiзналася, що вiн дописуе до газет. Чому вiн написав цю рецензiю? Хотiв помститися, бо впiзнав себе в тому мерзенному батьковi сiмейства, який переслiдував головну героiню? Менi хотiлося зателефонувати i обкласти його найгiршою дiалектною лайкою. Я вiдмовилася вiд цiеi iдеi тiльки тому, що згадала про Нiно; зате зробила важливе вiдкриття: наш життевий досвiд був дуже подiбний. Обое ми вiдмовилися йти за взiрцем наших родин: я завжди хотiла бути якомога далi вiд матерi, а вiн остаточно спалив усi мости мiж собою й батьком. Ця схожiсть мене втiшила, i злiсть поступово розвiялась.

Але я не врахувала того, що газету «Рома» у нашому районi читали бiльше, нiж будь-яку iншу. Я усвiдомила це аж увечерi. Син аптекаря Джино, молодик з накачаними завдяки штанзi м’язами, показався на порозi аптеки свого батька, коли я проходила повз; вiн був у бiлому лiкарському халатi, хоч диплома ще не дiстав. Махаючи газетою, вiн гукнув мене i сказав поважним тоном – вiн недавно почав будувати партiйну кар’еру в мiсцевому осередку Італiйського соцiального руху[2 - Італiйська неофашистська партiя (1946–1995).]: «Ти бачила, що про тебе пишуть?» Щоб не дати йому повтiшатися, я вiдповiла: «Чого тiльки про мене не пишуть», – i пiшла далi, кивнувши на прощання. Вiн збентежився, пробурмотiв щось, а вiдтак з неприхованим ехидством гукнув: «Треба ii прочитати, цю твою книжку, вона, здаеться, дуже цiкава».

І то був тiльки початок. Наступного дня на вулицi до мене пiдiйшов Мiкеле Солара i наполегливо запросив на каву. Ми пiшли в його бар, i поки Джильйола мовчки обслуговувала нас, хоч iй явно була неприемна моя присутнiсть, а може, i присутнiсть ii нареченого, вiн говорив: «Лену, Джино дав менi прочитати статтю, де мовиться, що ти написала книжку для дорослих. Ви лише погляньте, хто б мiг сподiватися? То ти це вивчала в Пiзi? То цього тебе вчили в унiверситетi? Аж не вiриться. Як на мене, ви з Лiною уклали таемну угоду: вона робить усякi паскудства, а ти iх описуеш. Це так? Скажи менi правду». Я побуряковiла i, не чекаючи кави, кивнула Джильйолi й пiшла собi геть. Вiн весело крикнув менi навздогiн: «Ти що, образилася? Облиш, вертайся, я ж пожартував!»

Невдовзi по тому я зустрiла Кармен Пелузо. Мати звелiла менi пiти до новоi ковбасноi крамницi Карраччi, бо там олiя дешевша. Був пополудень, клiентiв не було, i Кармен обсипала мене комплiментами. «Як тобi добре, – шепотiла вона, – для мене за честь бути твоею подругою, це едине, у чому менi пощастило в життi». Вiдтак сказала, що прочитала статтю Сарраторе, але тiльки тому, що газету залишив у крамницi один з постачальникiв. Вона назвала ii свинством, i ii обурення здалося менi справжнiм. А от ii брат Пасквале дав почитати статтю з «Унiти» – дуже, дуже хороша стаття, i свiтлина чудова. «Та ти завжди чудова, – сказала вона, – хай би що ти робила». Вiд моеi матерi вона дiзналася, що я скоро вийду замiж за професора унiверситету й оселюся у вишуканому помешканнi у Флоренцii. Вона теж збираеться замiж, за власника заправки на трасi, але хтозна, коли це буде, бо грошей у них катма. Вiдтак, не зупиняючись, почала нарiкати на Аду. Вiдколи Ада зайняла мiсце Лiли поруч зi Стефано, усе пiшло шкереберть. Вона й у магазин приходить як хазяйка, лае ii, звинувачуе в крадiжках, попихае, наглядае за нею. Тому вона вже не витримуе, хоче звiльнитися й пiти працювати на заправку до свого майбутнього чоловiка.

Я уважно слухала й згадувала, як ми з Антонiо хотiли одружитися i теж працювати на заправцi. Я розповiла iй це, щоб розважити, але вона, спохмурнiвши, буркнула: «Авжеж, аякже, можна уявити собi тебе на заправцi, щастить же тобi, що ти забралася вiд цих злиднiв». Тодi почала торочити щось незрозумiле: «Усюди така несправедливiсть, Лену, це вже занадто, треба з цим покiнчити, бо неможливо терпiти». І, промовляючи це, витягла з шухляди мою книжку, обкладинка якоi була погнута i брудна. Я вперше бачила свою книжку в когось iз нашого району, i мене вразило, якими пом’ятими й темними були першi сторiнки i якими рiвненькими й бiлоснiжними iншi. «Я потроху читаю ii вечорами, – сказала вона, – або коли нема клiентiв. Але я все ще на тридцять другiй сторiнцi, у мене мало часу, тут усе доводиться робити самiй, Карраччi тримають мене вiд шостоi ранку до дев’ятоi вечора». А тодi раптом лукаво запитала: «Далеко ще до непристойних сцен? Скiльки менi ще читати?»

Непристойнi сцени.

Через якийсь час я наштовхнулася на Аду, яка тримала на руках iхню зi Стефано доньку Марiю. Пiсля того, що менi сказала Кармен, я ледве здобулася на люб’язнiсть. Похвалила дiвчинку, сказала, що в неi гарна сукенка й милi сережки. Але Ада повелась непривiтно. Заговорила про Антонiо, сказала, що вони листуються, що це неправда, нiби вiн одружився i мае дiтей, що це я задурила йому мiзки й розбила серце. Вiдтак взялася за мою книжку. Запевнила, що сама вона ii не читала, але чула, що це не та книжка, яку варто тримати вдома. І майже сердитим тоном зауважила: «А коли дiвчинка виросте й знайде ii, то що тодi? Вибачай, купувати ii я не буду». Однак додала: «Я рада, що ти на цьому можеш заробити, моi вiтання».


12

Один за одним цi епiзоди викликали в мене сумнiв, що книжка справдi добре продаеться, бо i в позитивних, i в негативних рецензiях згадувалось про кiлька дражливих сторiнок. Я навiть було подумала, що Нiно завiв розмову про секс з Лiлою лише тому, що вважав, нiби з жiнкою, яка пише те, що пишу я, можна говорити про таке без проблем. І саме тому менi знову захотiлося побачитися з подругою. «Хтозна, – сказала я собi, – чи Лiла купила книжку, як Кармен». І уявила собi, як увечерi пiсля роботи на фабрицi вона лежить, виснажена, поруч iз сином – а Енцо сам десь у сусiднiй кiмнатi – й уважно читае мою книжку, розтуливши вуста й зморщивши лоб, як це вона робила, коли хотiла зосередитись. Як би вона ii оцiнила? Чи вона теж побачила б у романi лише непристойнi сцени? Але, може, вона його й не читала. Я сумнiвалася, що вона мала грошi, щоб придбати ii, треба було подарувати iй примiрник. Спершу це здалось менi гарною iдеею, але потiм я ii вiдкинула. Лiла досi була важливiшою для мене, нiж будь-хто iнший, але я не могла наважитись пiти до неi. Я не мала часу, менi треба було багато вчитися, не зволiкаючи. Зрештою, завершення нашоi останньоi зустрiчi – у халатi поверх пальта вона стояла у дворi фабрики перед вогнищем, де горiли аркушi «Блакитноi феi» – означало остаточне прощання iз рештками дитинства, пiдтвердження того, що нашi шляхи вже розiйшлися. Можливо, вона просто сказала б: «Я не маю часу читати твою книжку, бачиш, як менi живеться?» І я йшла далi своею дорогою.

Тим часом, хай якими були для цього причини, книжка продавалася дедалi краще. Якось зателефонувала Аделе й зi звичною сумiшшю iронii та теплоти сказала менi: «Якщо так пiде далi, ти геть розбагатiеш, i тодi навiщо тобi здався той бiдолашний П’етро?» А потiм передала слухавку чоловiковi. Мовляв, Гвiдо хоче поговорити з тобою. Я розхвилювалася, з професором Айротою я розмовляла дуже рiдко, i з ним я нiяковiла. Але батько П’етро говорив дуже сердечно, привiтав мене з успiхом, iронiчно вiдгукнувся про надмiрну соромливiсть моiх ганителiв, заявив, що в Італii середньовiччя надто вже затяглося, похвалив за те, що я сприяю модернiзацii нашоi краiни, i всякi такi речi. Нiчого конкретного про роман вiн не сказав, було очевидно, що вiн його не читав, бо був особою занадто зайнятою. Але було гарно з його боку висловити менi пiдтримку й повагу.

Не менш прихильно поводилася i Марiароза, вона теж усiляко хвалила мене. Спочатку здалося, що вона збираеться говорити про книжку детальнiше, але потiм схвильовано змiнила тему й сказала, що хоче бачити мене в унiверситетi: на ii думку, було важливо, щоб я брала участь у тому, що вона назвала нестримним потоком подiй. «Приiзди завтра ж, – умовляла вона мене, – ти бачила, що дiеться у Францii?» Я була в курсi, бо не вiдходила вiд старого блакитного, вкритого шаром жиру радiоприймача, який мати тримала на кухнi, i сказала iй: «Так, це чудово, подii в Нантерi, барикади в Латинському кварталi». Але вона, схоже, знала про це набагато бiльше i сама була у вирi подiй. Вона разом iз товаришами збиралася гайнути в Париж i запропонувала менi поiхати з нею автомобiлем. Пропозицiя була спокуслива. Я сказала: «Гаразд, подумаю». Податися в Мiлан, потiм до Францii, приiхати у повсталий Париж, виступити проти брутальностi полiцii, пiрнути з усiма особистими проблемами в саму розпечену магму подiй цих мiсяцiв, знов пуститися в подорож за межi Італii, як я це зробила разом з Франко кiлька рокiв тому. Як гарно було б поiхати з Марiарозою, единою дiвчиною серед моiх знайомих, яка була така позбавлена упереджень i така сучасна, так цiкавилася подiями у свiтi, говорила про полiтику так само вiльно, як чоловiки. Я захоплювалась нею, адже дiвчат, якi б вирiзнялись на тлi iнших пiд час цього розгардiяшу, було небагато. Молодi героi, якi на свiй страх i ризик смiливо виступили проти насильства реакцiйних сил, звалися Рудi Дучке або Данiель Кон-Бендiт[3 - Рудi Дучке – нiмецький марксистський соцiолог i полiтик, найвiдомiший лiдер захiднонiмецького i захiдноберлiнського студентського руху 1960-х рр. Данiель Кон-Бендiт – один з лiдерiв травневих заворушень у Францii 1968 року, пiзнiше – активний дiяч нiмецькоi та французькоi зелених партiй.]. І, як у фiльмах про вiйну, де були тiльки чоловiки, жiнкам важко було ототожнюватися з ними, iх можна було тiльки любити, подiляти iхнi погляди, хвилюватися за iхню долю. Менi спало на гадку, що серед тих товаришiв Марiарози мiг бути й Нiно. Вони знайомi, тож це цiлком можливо. О, зустрiтися з ним, пiрнути разом у пригоду, разом наражатися на небезпеку! Так i минув день. Тепер на кухнi було тихо, батьки спали, брати ще вешталися десь по вулицях, Елiза милася, зачинившись у туалетi. Вирушити в дорогу, завтра ж рано-вранцi.


13

І я вирушила, але не до Парижа. Пiсля парламентських виборiв того бурхливого року Джина органiзувала менi подорож рiзними мiстами задля просування книжки. Я почала з Флоренцii. Мене запросила на педагогiчний факультет одна професорка, приятелька друга родини Айрот, i так я опинилася перед трьома десятками студентiв i студенток одного з альтернативних курсiв, якi були тодi такi популярнi в неспокiйних унiверситетах. Мене вiдразу вразило, що багато дiвчат були ще гiршi, нiж iх описував мiй майбутнiй свекор в «Іль Понте»: погано вдягненi, невмiло нафарбованi, сумбурнi й надто емоцiйнi у висловлюваннях, незадоволенi iспитами, сердитi на професорiв. На прохання професорки я з великим ентузiазмом висловилась про студентськi манiфестацii, зокрема тi, що вiдбувалися у Францii. Я козиряла тим, що вивчила, i була задоволена собою. Я вiдчувала, що висловлююсь ясно й переконливо, що дiвчатам найбiльше подобаеться те, як я говорю, вони захоплюються моею обiзнанiстю, тим, як управно я зачiпаю складнi свiтовi проблеми, укладаючи iх у логiчну картину. Але швидко я зрозумiла, що менi не хочеться навiть словом згадувати про свою книжку. Менi було нiяково про неi говорити, я боялася реакцii, подiбноi до тiеi, яку вона викликала в нашому районi, я волiла коментувати часописи «Квадернi П’ячентiнi» або ж «Манслi Ревю». Але ж мене запросили саме для цього, i хтось уже просив слова. Першi запитання стосувалися труднощiв, що iх зазнала моя героiня, намагаючись порвати з середовищем, у якому народилася. Тiльки наприкiнцi якась дiвчина – пригадую, вона була дуже висока й страшенно худа – попросила, перебиваючи саму себе нервовим смiшком, пояснити, чому я вважала за потрiбне вписати в так гарно викладену iсторiю цей соромiцький епiзод.

Я збентежилась, може, й почервонiла, i стала наводити рiзнi соцiологiчнi мiркування. Тiльки в кiнцi згадала про потребу вiдверто розповiдати про будь-який людський досвiд, навiть той – наголосила я – про який нам зовсiм не хочеться говорити, а тому ми замовчуемо його навiть перед самими собою. Моя вiдповiдь усiм сподобалась i повернула менi симпатiю аудиторii. Професорка, яка мене запросила, схвалила моi слова й сказала, що помiркуе над ними й напише менi.

Пiсля ii схвалення я вирiшила запам’ятати цю фразу й повторювала ii у всiх виступах. Я часто нею послуговувалася, спiлкуючись iз публiкою: говорила то жартiвливо, то драматично, раз стисло, а раз оздоблюючи вигадливим словесним орнаментом. Особливо невимушено я почувалася на вечорi в туринськiй книгарнi, де я без жодного знiяковiння виступала перед досить численною публiкою. Я вже звикла, що хтось завжди прихильно або ж провокативно питае мене про той епiзод з сексом на пляжi, тим паче, що моя вже готова, дедалi бiльше вiдшлiфована вiдповiдь гарантувала менi успiх.

На прохання видавництва до Турина зi мною поiхав Тарратано, той старший чоловiк, приятель Аделе. Вiн заявив, що пишаеться тим, що першим оцiнив потенцiал мого роману, i представив мене публiцi тими самими натхненними словами, що й ранiше в Мiланi. По закiнченнi вечора вiн привiтав мене з великим поступом, якого я досягла за такий короткий час. А потiм своiм звичним приязним тоном спитав: «Чому ви так легко погоджуетесь iз тим, що цей еротичний епiзод називають соромiцьким, та й самi так його називаете перед слухачами?» І пояснив менi, що так робити не варто насамперед тому, що мiй роман не можна зводити до того епiзоду на пляжi, там е чимало цiкавiших i кращих сторiнок. Зрештою, навiть якщо епiзод здаеться досить смiливим, то це лише тому, що його написала дiвчина. Насамкiнець вiн сказав, що гарна лiтература не цураеться вiдвертих описiв, а справжне мистецтво оповiдi, навiть якщо воно виходить за межi пристойностi, нiколи не е соромiцьким.

Я знiяковiла. Цей надзвичайно освiчений чоловiк дуже тактовно пояснював менi, що вади моеi книжки цiлком простимi i я не повинна говорити про них так, нiби це смертнi грiхи. Тобто я перебрала мiру. Змирилася з короткозорiстю публiки, ii поверховiстю. І я сказала собi: годi, не треба нiкому пiдкорятися, варто навчитися не погоджуватися з читачами, я не повинна опускатися до iхнього рiвня. І вирiшила, що за першоi ж нагоди поведуся суворiше з тими, хто згадае цей епiзод.

За вечерею в готельному ресторанi, яку замовила для нас прес-служба видавництва, я збентежено й зацiкавлено слухала, як Тарратано цитував Генрi Мiллера, доводячи, що пишу я цiлком цнотливо, i пояснював, звертаючись до мене «люба дiвчинко», що не одна талановита письменниця двадцятих та тридцятих рокiв знала i описувала секс так, як менi поки що навiть не снилося. Я записала iхнi iмена у блокнот, а тимчасом замислилась: попри всi комплiменти, цей чоловiк не бачить у менi особливого таланту; в його очах я дiвчинка, якiй незаслужено випав успiх; вiн не вважае вартими уваги навiть тi сторiнки, якi приваблюють iнтерес читачiв, вони можуть обурити людей недосвiдчених, але не його.

Я сказала, що трохи втомилася, i допомогла пiдвестися своему спiвбесiдниковi, який забагато випив. Вiн був низеньким, iз помiтним черевцем шанувальника доброi iжi. Над великими вухами стовбурчилися пасма сивого волосся, на червоному обличчi вирiзнялися вузькi вуста, великий нiс i жвавi очi. Вiн багато курив, тому пальцi були жовтi. У лiфтi вiн спробував обняти й поцiлувати мене. Я пручалася, але вiдштовхнути його було нелегко, вiн не вiдступався. Запам’ятався менi доторк його черева i запах винного перегару. Менi й на гадку не спадало, що старший чоловiк, такий пристойний, такий освiчений, близький приятель моеi майбутньоi свекрухи може поводитися так нескромно. Коли ми вийшли в коридор, вiн поспiхом попрохав пробачення, сказав, що забагато випив, i чимшвидше замкнувся у себе в кiмнатi.


14

Наступного дня за снiданком, а потiм всю дорогу машиною до Мiлана вiн вельми натхненно говорив про перiод мiж 1945 та 1948 роками, який вважав найзахопливiшим у своему життi. Я вiдчувала в його голосi справжнiй смуток, який зник, коли вiн почав з таким же щирим ентузiазмом описувати нинiшню революцiйну атмосферу, ту енергiю, яка, мовляв, сповнюе i молодих, i старих. Я повсякчас кивала головою на знак згоди, мене вразило те, як йому хочеться переконати мене, що мое теперiшне – це насправдi повернення його чудового минулого. Менi стало його трохи шкода. Побiжна згадка про якусь подiю з його життя дала змогу швидко пiдрахувати: людина, що сидiла поруч зi мною, мала п’ятдесят вiсiм рокiв.

У Мiланi я попрохала висадити мене неподалiк вiд видавництва i попрощалася зi своiм супутником. Я була трохи очманiла, бо не виспалася. Дорогою намагалася остаточно скинути з себе прикрий спогад про фiзичний контакт з Тарратано, але й досi вiдчувала його доторк, у якому невиразно вгадувалася аналогiя з вульгарними звичаями нашого району. У видавництвi мене зустрiли вельми радiсно. Це не була та ввiчливiсть, з якою до мене ставилися кiлька мiсяцiв тому, а радше певне загальне задоволення, що означало: якi ми розумники, що зрозумiли, що ти така молодчина. Навiть телефонiстка, яка едина у видавництвi ставилася до мене зверхньо, вийшла зi своеi будки й обiйняла мене. А редактор, який ранiше скрупульозно правив мiй текст, уперше запросив мене на обiд.

Тiльки-но ми вмостилися в напiвпорожньому ресторанчику неподалiк, як вiн знову наголосив на тому, що в моему стилi е якась захоплива таемниця, а мiж першою i другою стравою натякнув, що менi не варто занадто довго спочивати на лаврах, а помаленьку обмiрковувати новий роман. Пiсля чого вiн нагадав, що о п’ятнадцятiй мене чекають в унiверситетi. Марiароза тут була нi до чого, цю зустрiч з групою студентiв органiзувало менi через своi канали видавництво. «Коли я туди прийду, – спитала я, – до кого менi звернутися?» Мiй поважний спiвбесiдник з гордiстю мовив: «При входi вас чекатиме мiй син».

Я забрала з видавництва багаж i пiшла в готель. Там я затрималась ненадовго, знову вийшла й подалася в унiверситет. Стояла нестерпна спека; я опинилась посеред строкатих плакатiв, червоних прапорiв i емблем народiв, що борються за свободу, оголошень про рiзнi iнiцiативи, а насамперед посеред сильного галасу, смiху й повсюдного збудження. Я потинялася там трохи, дивлячись, чи нiхто не подае менi якогось знаку. Пригадую, як на мене налетiв якийсь чорнявий молодик: вiн втратив рiвновагу, але втримався на ногах i помчав вулицею, немов тiкаючи вiд когось, хоч за ним нiхто не гнався. Пригадую самотнiй, надзвичайно чистий звук сурми, який пронизував задушливе повiтря. Пригадую якусь дiвчину, маленьку бiлявку, яка з гуркотом тягла за собою ланцюг з великою колодкою на кiнцi i невiдомо до кого заклопотано кричала: «Уже йду!» Усе це я пам’ятаю, бо чекаючи, аж доки хтось мене впiзнае i пiдiйде, я дiстала блокнот i почала все занотовувати, щоб пiдбадьорити себе. Але минуло пiвгодини, а до мене нiхто не пiдiйшов. Тодi я уважно оглянула плакати й оголошення, сподiваючись побачити там свое iм’я або назву роману. Даремно. Я знервувалася й вiдкинула думку спитати в когось зi студентiв: менi було соромно згадувати про обговорення своеi книжки в мiсцi, де на прилiплених до стiн аркушах йшлося про набагато важливiшi теми. Мене болiсно розривали два протилежнi почуття: сильна симпатiя до всiх цих хлопцiв i дiвчат, якi метушилися й репетували, забувши про всяку дисциплiну, та страхом, що безлад, вiд якого я тiкала змалечку, саме зараз i саме тут знов заволодiе мною й кине в самiсiнький центр цього гармидеру, i незабаром якась нездоланна сила – Сторож, Викладач, Ректор, Полiцiя – знайде мене, визнае винною – мене, завжди таку слухняну – й покарае.

Я вирiшила наплювати на все, бо чому мене мае обходити жменька не набагато молодших вiд мене студентiв, навiщо iм моi звичнi теревенi? Я хотiла повернутися в готель i насолоджуватися статусом успiшноi авторки, яка багато подорожуе, обiдае в ресторанах i спить в готелях. Але повз мене пройшло п’ять чи шiсть заклопотаних i навантажених торбами дiвчат, i майже проти своеi волi я пiшла за ними, за голосами, за криками, за звуком сурми. І так я дiйшла до вщерть заповненоi авдиторii, звiдки саме в ту мить долинув шалений галас. Коли дiвчата, за якими я йшла, увiйшли всередину, обережно прослизнула туди й я.

Там саме тривав дуже жорсткий конфлiкт мiж рiзними групами, як у переповненому залi, так i серед невеличкого натовпу, що згромадився навколо кафедри. Я лишилася бiля дверей, готова тiкати: задушливий чад з тютюнового диму i людських випарiв та мiцний запах збудження не заохочували тут залишатися.

Я спробувала зрозумiти, що вiдбуваеться. Тут обговорювали, схоже, процедурнi питання, але в цiй атмосферi – однi кричали, другi мовчали, iншi глузували, ще iншi смiялися, хтось метушився, мов ординарець на полi битви, хтось байдуже витрiщався, а дехто схилився над книжкою – усi, мабуть, уже втратили надiю, що можна дiйти якоiсь згоди. Я сподiвалась, що десь тут е Марiароза. А тим часом я помалу звикала до галасу й запахiв. Скiльки тут люду! Переважали чоловiки – гарнi й бридкi, елегантнi й неохайнi, агресивнi, перестрашенi й веселi. Я з цiкавiстю спостерiгала за жiнками, у мене склалося враження, що тiльки я тут сама. Деякi з них – примiром, тi дiвчата, за якими я прийшла сюди – трималися зграйками, навiть коли роздавали у натовпi летючки: вони одностайно кричали, одностайно смiялися, а якщо й вiддалялися на кiлька метрiв, то не спускали одна з одноi ока, щоб не загубитися. Може, то були давнi подруги, а може, просто випадковi знайомi, i здавалося, що лише приналежнiсть до групи узаконюе iхню присутнiсть у цьому гармидерi. Так, iх приваблювала атмосфера хаосу, але цей досвiд був для них стерпний тiльки за умови, що вони не розлучаться, немов вони домовилися заздалегiдь, десь у безпечному мiсцi, що коли пiде звiдси одна, то за нею пiдуть усi. Іншi ж дiвчата, поодинцi або щонайбiльше парами, втиралися у чоловiчi ряди, хизувалися викличним панiбратством, весело нехтували потребою триматися на безпечнiй дистанцii. І вони здавалися менi тут найщасливiшими, найагресивнiшими, найбiльш упевненими у собi.

Я вiдчула, що я не така, як вони, що мене тут бути не повинно, що я не маю права кричати, як вони, не повинна занурюватися у цi випари i запахи, якi тепер нагадували менi запахи й випари тiла Антонiо, його подих, коли ми притискалися одне до одного на ставках. Мое життя було таким убогим, я свiту бiлого не бачила за навчанням. У кiно я майже не ходила. Нiколи не купувала платiвок, хоч про це мрiяла. Я не фанатiла вiд спiвакiв, не бiгала по концертах, не колекцiонувала автографiв, нiколи не напивалася, кохалася мало, та й то крадькома, у страху й збентеженнi. А ось цi дiвчата, хай там як, зростали у кращих умовах, тому, на вiдмiну вiд мене, були готовi до теперiшнiх перемiн. Свою присутнiсть тут, у цiй атмосферi, вони вважали не деградацiею, а слушним i необхiдним вибором. Тепер i в мене е трохи грошей, подумала я, i, певно, зароблю ще, тож зможу надолужити дещо з того, що пройшло повз мене. А може, й нi, я була занадто освiчена, занадто наiвна, занадто звикла тримати себе в руках й остуджувати полум’я життя, нагромаджуючи iдеi та факти, я ось-ось мала вийти замiж й остаточно зайняти свое мiсце у свiтi – одне слово, я безнадiйно застрягла в тому укладi життя, який тут здавався вже вiджилим. Ця остання думка злякала мене. «Геть звiдси, геть негайно, – сказала я собi, – тут кожен жест i кожне слово принижують усе те, чого я досягла». Але натомiсть я прослизнула вглиб переповненоi зали.

Мене вiдразу вразила дуже гарна дiвчина, з делiкатними рисами обличчя i довгим смоляно-чорним волоссям, що спадало iй на плечi; вона була явно молодша вiд мене. Я не могла вiдiрвати вiд неi очей. Вона стояла посеред вельми войовничого гуртка молодi, а за спиною в неi, мов особистий охоронець, стовбичив смаглявий чоловiк рокiв тридцяти i курив сигару. Крiм вроди, у цьому натовпi ii вирiзняло ще й те, що на руках вона тримала кiлькамiсячне немовля, яке годувала грудьми, водночас уважно стежачи за конфлiктом, що саме розпалювався, й iнодi теж щось вигукуючи. Дитя, блакитний згорточок з голими рожевими ноженятами, раз у раз випускало з рота пипку грудей, але дiвчина не ховала цицьку в лiфчик, а так i стояла, насуплена й розхристана, у бiлiй розстебнутiй блузцi, з набухлими грудьми i розтуленими вустами, аж поки не усвiдомлювала, що хлопчик бiльше не смокче, i тодi неуважним рухом знов прикладала його до грудей.

Вид цiеi дiвчини викликав у мене занепокоення. Посеред галасливоi, задимленоi авдиторii вона мала вигляд цiлковито нетиповоi iкони материнства. Вона була молодша вiд мене, вродлива i витончена, на нiй лежала вiдповiдальнiсть за дитину. Але вона немов щосили намагалася заперечити образ молодоi жiнки, заклопотаноi лиш турботою про свое дитя. Вона кричала, жестикулювала, вимагала слова, злiсно смiялася, зневажливо тицяла в когось пальцем. Але хлопчик був наче ii частиною, вiн весь час шукав ii цицьку, яка постiйно вiд нього вислизала. Разом вони становили якийсь тремтливий непевний образ, який ось-ось може розлетiтися на скалки, нiби намальований на склi: дитя могло випасти з рук, хтось мiг зачепити йому голiвку лiктем або ненавмисне вдарити. Я зрадiла, коли бiля неi раптом виринула Марiароза. Нарештi. Вона була така жвава, така яскрава, така сердечна. Схоже, вона дуже добре знала молоду матiр. Я замахала рукою, але вона мене не побачила. Вона щось шепнула дiвчинi на вухо, тодi зникла i знов виринула мiж тими, що сперечалися бiля кафедри. Тим часом крiзь бiчнi дверi в залу стрiмко увiйшли якiсь люди, i сама iх поява трохи заспокоiла присутнiх. Марiароза подала iм знак, iй у вiдповiдь кивнули, тодi вона схопила мегафон i промовила кiлька слiв, якi остаточно втихомирили переповнену аудиторiю. У ту мить менi на кiлька секунд здалося, що Мiлан, тодiшне мое напружене життя i безперервне збудження врештi випустили на волю всi тiнi, що кишiли в моiй головi. Скiльки разiв у тi днi я згадувала своi першi спроби розiбратися в полiтичних питаннях? Марiароза передала мегафон юнаковi, який пiдiйшов до неi i якого я впiзнала вiдразу. Був то Франко Марi, мiй хлопець iз перших рокiв навчання в Пiзi.


15

Вiн зовсiм не змiнився: той самий теплий, переконливий тон голосу, та сама манера висловлюватись – своi промови вiн будував навколо загальних тверджень, якi крок за кроком логiчно пов’язувались iз знайомим для всiх щоденним досвiдом, розкриваючи його прихований смисл. Пишу про це й усвiдомлюю, що майже не пригадую його вигляду, пам’ятаю лише блiде, чисто поголене обличчя й коротке волосся. Але на той момент вiн був единим, до чийого тiла я притискалася так, нiби ми були одруженi.

Я пiдiйшла до Франко пiсля виступу, у нього вiд подиву спалахнули очi, вiн обiйняв мене. Але розмовляти було важко, бо хтось уже смикав його за рукав, хтось iнший брався докоряти суворим тоном, весь час тицяючи в нього пальцем, немов вiн винен у якихось страшних грiхах. Я нiяково стовбичила мiж ними бiля кафедри, i в цiй тиснявi Марiароза десь пропала менi з очей. Але тепер вона сама знайшла мене i потягла за руку.

– Що ти тут робиш? – радiсно запитала вона.

Я вирiшила не говорити iй, що не потрапила на зустрiч, а тут опинилась випадково. А лиш сказала, киваючи на Франко:

– Я його знаю.

– Знаеш Марi?

– Так.

Вона почала спiвати Франко дифiрамби, а вiдтак шепнула: «Менi ще дiстанеться на горiхи, це ж я запросила його, подивись-но, як вони чубляться». Оскiльки вiн мав переночувати в неi, а наступного дня вирушити до Турина, вона тут-таки наполягла, щоб я теж поiхала до неi. Я погодилась, махнувши рукою на готель.

Збори затяглися, у деякi моменти напруга наростала, атмосфера була тривожною. Коли ми вийшли з унiверситету, уже вечорiло. Крiм Франко, у Марiарози ночувала та молода мати на iм’я Сильвiя i той тридцятилiтнiй чоловiк, який курив сигару i якого я помiтила в залi ранiше – то був Хуан, художник з Венесуели. Ми всi пiшли на вечерю в тратторiю, яку показала моя зовиця. Я побалакала трохи з Франко i зрозумiла, що помилилася – вiн все-таки змiнився. До його обличчя прилипла – а може, вiн сам собi ii прилiпив – маска, яка чудово вiдповiдала його колишнiм рисам, але вiд його колишньоi великодушностi не залишилось анi слiду. Тепер вiн був весь напружений, стриманий, зважував кожне слово. Пiд час нашоi короткоi розмови, на позiр задушевноi, вiн анi словом не згадав про нашi давнi стосунки, i коли про них заговорила я, докоряючи, що вiн перестав менi писати, вiн обiрвав розмову, буркнувши: «Так треба було». Про унiверситет вiн теж нiчого не сказав, i я зрозумiла, що вiн так i не отримав диплома.

– Є важливiшi справи, – мовив вiн.

– Якi?

Вiн звернувся до Марiарози, немов йому не до смаку був занадто приватний тон нашоi розмови:

– Елена питае, якi в нас справи.

Марiароза весело вiдповiла:

– Революцiя.

Тодi я iронiчним тоном бовкнула:

– А на дозвiллi що робите?

Менi вiдповiв серйозним тоном Хуан, нiжно трусячи стиснутим кулачком хлопчика Сильвii, яка сидiла поруч з ним:

– На дозвiллi ми до неi готуемось.

Пiсля вечерi ми всi сiли в авто Марiарози. Мешкала вона в районi Сант-Амброджо, у старiй, дуже великiй квартирi. Я виявила, що в однiй з кiмнат, де панував страшний безлад, венесуелець влаштував собi щось на кшталт майстернi. Вiн повiв туди нас iз Франко, щоб показати своi роботи: великi дошки, на яких майже з фотографiчною точнiстю було зображено метушливi мiськi сцени. Але вiн геть зiпсував iх, поприбивавши до них тюбики з фарбою, пензлi, палiтри, мисочки для терпентини, ганчiрки. Марiароза дуже хвалила його, але зверталася вона передовсiм до Франко, бо, схоже, його думка цiкавила ii найбiльше.

Я нишком пiдглядала за ними, нiчого не розумiючи. Хуан, безперечно, тут мешкав, як i Сильвiя, яка невимушено ходила у помешканнi, носячи на руках синочка на ймення Мiрко. Спершу я було подумала, що художник та молода мати е парою, яка винаймае тут кiмнату, але невдовзi менi довелося змiнити думку. Венесуелець ставився до Сильвii всього лиш з неуважною ввiчливiстю, зате часто обiймав за плечi Марiарозу, а якось навiть поцiлував ii в шию.

Спочатку розмова точилася навколо Хуанових картин. Франко завжди був чудово обiзнаним у вiзуальних мистецтвах i мав надзвичайно вигострене критичне чуття. Усi ми охоче слухали його, крiм Сильвii, бо ii дитина, яка досi поводилася дуже тихо, раптом розплакалася i нiяк не могла заспокоiтись. Якийсь час я сподiвалася, що Франко вiдгукнеться i про мою книжку, я була певна, що вiн мiг би сказати про неi щось розумне – хоча б щось схоже на те, що вiн трохи шорстко говорив про картини Хуана. Але про мiй роман нiхто не згадав, i пiсля того як венесуелець вибухнув обуренням, не оцiнивши дотепноi реплiки Франко про роль мистецтва в суспiльствi, поточилася розмова про культурну вiдсталiсть Італii, про полiтичну ситуацiю пiсля виборiв, про поступове прогинання соцiал-демократii, про студентiв i полiцiйнi репресii, про те, що тодi називали уроком Францii. Незабаром мiж обома чоловiками спалахнула суперечка. Сильвiя нiяк не могла зрозумiти, чого хоче Мiрко, вона то виходила, то верталася, то сварила сина, мов дорослого. Інодi вона кидала короткi реплiки, не погоджуючись iз чоловiками, i продовжувала носити хлопчика туди-сюди по довгому коридору або виходила в кiмнату помiняти йому пелюшки. Марiароза розповiла про дитсадки, що iх органiзували в Сорбоннi для дiтей студентiв, якi страйкували, описала Париж у першi червневi днi, дощовий i холодний, де все завмерло через всезагальний страйк. Сама вона цього не бачила (iй, на жаль, вирватися туди не вдалося), але саме так описала все це ii подруга в листi. Франко з Хуаном слухали ii дещо неуважно, не забувши про свою суперечку, яка вiдтак розгорiлася з iще бiльшим запалом.

Урештi ми, три жiнки, лишились осторонь, наче соннi телицi, якi чекають, доки двое бикiв досхочу набуцаються. Мене це розсердило. Я чекала, що до розмови долучиться Марiароза, i сама теж збиралася втрутитися. Але Франко та Хуан не давали нам нагоди; тим часом дитина репетувала, а Сильвiя кричала на неi дедалi голоснiше. Лiла – подумалось менi – була ще молодша вiд неi, коли народився Дженнаро. І я згадала, що ще пiд час зiбрання щось спонукало мене порiвняти iх. Можливо, через самотне материнство Лiли пiсля зникнення Нiно i розриву зi Стефано. Або ж через вроду: якби на тих сходах опинилася Лiла з Дженнаро, то в ролi матерi вона була б ще спокусливiшою i впевненiшою у собi, нiж Сильвiя. Але Лiла була вiдрiзана вiд цього всього. Хвиля подiй, яка торкнулась мене у тiй аудиторii, рано чи пiзно дiйде й до Сан-Джованнi-а-Тедуччо, але вона, деградуючи у тому Богом забутому мiсцi, цього навiть не вiдчуе. «Як шкода», – подумала я винувато. Менi треба було вивезти ii звiдти, хай навiть силомiць, забрати з собою. Або ж я могла принаймнi впустити ii у себе, у свое тiло, прислухатись до ii голосу. І саме так я зробила в ту мить. Я почула, як вона каже: «Якщо ти вже мовчки терпиш цi балачки, то не стирчи там, мов кiмнатна рослина, допоможи хоча б цiй дiвчинi, уяви собi, що це значить – мати малу дитину». Перемiшалися два рiзнi часопростори, два рiзнi настроi, далекi один вiд одного. Я рвучко пiдвелася та делiкатно й турботливо забрала хлопчика у Сильвii, яка зовсiм не протестувала.


16

Яка то була гарна дитинка! Ця мить запам’яталась менi надовго. Мiрко вiдразу зачарував мене зворушливими рожевими складочками навколо зап’ясткiв та нiжок. Вiн був чарiвний – чудова форма очей, густе волоссячко, довгi й тендiтнi ступнi, i пахнув вiн приемно. Я тихенько шепотiла йому все це, носячи по квартирi. Голоси чоловiкiв вiддалилися, як i iдеi, що вони iх вiдстоювали, вiддалилась iхня неприязнь, i зi мною вiдбулося щось нове. Я вiдчула насолоду. Вiдчула, мов непiдвладний спалах полум’я, тепло цього хлопчика, його рухи, i менi здалося, що всi чуття моi витончились, немов сприйняття цього досконалого шматочка життя, що його я тримала на руках, загострилось аж до судоми, мене аж затопило нiжнiстю, я хотiла дбати про нього, захищати вiд усiх лихих тiней, що принишкли в темних закутках помешкання. Мiрко, мабуть, вiдчув це i вгамувався. Це теж принесло менi втiху, я почувалась гордою, що змогла заспокоiти його.

Коли я повернулася в кiмнату, Сильвiя, яка вмостилась на колiнах у Марiарози i прислухалася до суперечки мiж чоловiками, раз у раз нервово щось вигукуючи, повернулась до мене i, мабуть, побачила на моему обличчi насолоду, з якою я притискала до себе дитину. Рiзко пiдвелася, забрала в мене хлопчика, сухо подякувавши, i пiшла вкладати його до лiжечка. У мене залишилося неприемне вiдчуття втрати. Я сiла на свое мiсце, ще вiдчуваючи тепло, яке залишив по собi Мiрко, настрiй у мене зiпсувався, думки сплуталися. Я хотiла знову взяти на руки дитину, сподiвалася, що вiн розплачеться, що Сильвiя попросить допомоги. Що це зi мною? Я хочу дiтей? Хочу бути матiр’ю, годувати грудьми, колисати до сну? Хочу замiж, хочу завагiтнiти? А якщо саме тодi, коли я вже почуватимусь у безпецi, з мого живота раптом вилiзе моя мати?


17

Я нiяк не могла зосередитися на обговореннi уроку, який дала нам Францiя, на напруженiй сутичцi мiж чоловiками. Але мовчати менi не хотiлося. Я хотiла виголосити щось iз того, що читала i думала про подii в Парижi, але в головi менi спливали лиш якiсь уривчастi фрази. І мене дивувало, що Марiароза, така розкута й талановита, знай мовчала i лиш мило усмiхалася, погоджуючись з усiм, що говорив Франко, i це нервувало Хуана i позбавляло його впевненостi. Ну то й що, хай мовчить, але я говоритиму, iнакше навiщо я сюди прийшла, чому не повернулася в готель? Я знала вiдповiдь на цi запитання. Я хотiла показати людинi, з якою спiлкувалася в минулому, ким я стала. Я хотiла, щоб Франко зрозумiв, що не можна ставитися до мене як до дiвчинки, якою я була колись, хотiла, щоб вiн помiтив, що я тепер зовсiм iнша, хотiла, щоб у присутностi Марiарози вiн сказав, що ця зовсiм iнша людина вартуе його поваги. Хлопчик бiльше не плакав, Сильвiя була з ним, вони обое бiльше мене не потребували, тому я ще трохи почекала й врештi знайшла, у чому не погодитися зi своiм колишнiм. Було то цiлком iмпровiзоване заперечення, мною керували не твердi переконання, а прагнення виступити проти Франко, у мене в головi вже були заготовленi фрази, якими я оперувала з удаваною впевненiстю. Загалом я сказала, що сумнiваюся в ступенi зрiлостi класовоi боротьби у Францii, що злука студентiв i робiтникiв здаеться менi поки що досить абстрактною. Говорила я рiшуче, бо боялася, що хтось iз чоловiкiв мене перерве i якимсь недоречним словом поновить суперечку. Але мене уважно слухали всi, навiть Сильвiя, яка ледь не навшпиньках повернулася в кiмнату без дитини. Поки я говорила, нi Франко, нi Хуан не виявляли нетерплячостi, а венесуелець навiть схвально кивнув, коли я двiчi чи тричi вимовила слово «народ». А Марi це роздратувало. «Ти маеш на увазi, що немае об’ективних ознак революцiйноi ситуацii», – iронiчно наголосив вiн, i я знала той тон, який означав, що вiн бере мене на кпини, щоб захиститися. Ми не на жарт зчепилися, нашi реплiки лягали одна на одну: я не знаю, що означае об’ективнi ознаки; це означае, що дiя неминуча; отже, якщо дiя не неминуча, то можна сидiти склавши руки; нi, завданням революцiонера е завжди робити все можливе; у Францii студенти зробили неможливе, машина освiти зламалася i ii бiльше нiхто не полагодить; визнай, що все змiнилося i змiниться ще бiльше; так, але нiхто не вимагае нi вiд тебе, нi вiд будь-кого iншого засвiдчення на гербовому паперi, що ситуацiя е об’ективно революцiйною, студенти виступили та й годi; це не так; це так. І далi в такому дусi. Урештi ми обое одночасно замовкли.

Була то незвична суперечка, незвична не змiстом, а запальним тоном, нехтуванням правил доброго виховання. В очах Марiарози я помiтила iскорку зацiкавлення, вона зрозумiла, що тон нашоi суперечки означае, що мiж нами було щось бiльше, нiж спiлкування однокурсникiв. «Ходiть сюди, менi потрiбна допомога», – сказала вона Сильвii та Хуановi. Їй треба було взяти драбину, щоб дiстати постiльну бiлизну для мене i Франко. Вони пiшли за нею, Хуан шепнув iй щось на вухо.

Франко якусь мить дивився собi пiд ноги, стиснувши губи, немов тамуючи усмiшку, i приязним тоном сказав:

– Ти так i залишилась дрiбномiщанкою.

Цим словом вiн жартома обзивав мене багато рокiв тому, коли я боялася, що мене застукають у його кiмнатi. Нiхто нас не чув, тому я вiдрiзала:

– Це в тобi все дрiбномiщанське – походження, виховання, поведiнка.

– Я не хотiв тебе образити.

– Я не образилася.

– Ти змiнилася, стала агресивною.

– Я така, як i була.

– У тебе вдома все гаразд?

– Усе гаразд.

– А як там твоя подруга, з якою ви були такi близькi?

Запитання пролунало так несподiвано, що збило мене з пантелику. Невже я розповiдала йому про Лiлу? Що саме? І чому вiн згадав про неi зараз? Де вiн побачив тут зв’язок з попередньою розмовою? Бо я такого зв’язку не бачила.

– У неi все гаразд, – сказала я.

– Чим вона займаеться?

– Працюе на ковбаснiй фабрицi поблизу Неаполя.

– Хiба вона не вийшла за того крамаря?

– Шлюб виявився невдалим.

– Коли буду в Неаполi, мусиш мене з нею познайомити.

– Звичайно.

– Залиш менi свiй номер або адресу.

– Добре.

Вiн поглянув на мене, аби зрозумiти, як краще висловитися, щоб не надто болiсно мене зранити, i запитав:

– А вона читала твою книжку?

– Не знаю, а ти читав?

– Звiсно.

– І як вона тобi?

– Хороша книжка.

– Тобто?

– Там е гарнi сторiнки.

– Якi саме?

– Там, де ти описуеш здатнiсть героiнi на свiй лад сполучати фрагменти дiйсностi.

– І все?

– Тобi мало?

– Нi, я зрозумiла, що книжка тобi не сподобалась.

– Я ж сказав: хороша книжка.

Я добре його знала – вiн намагався не принизити мене. Це доводило мене до вiдчаю, i я сказала:

– Ця книжка викликала дискусiю, вона чудово продаеться.

– То й добре, хiба нi?

– Добре, але не для тебе. Що там не так?

Вiн знову стиснув губи i врештi наважився:

– Там нема глибини, Елено. Примiтивнi любовнi iсторiйки i прагнення пiднятись соцiальною драбиною заступають саме те, про що справдi варто було розповiсти.

– Тобто?

– Облиш, уже пiзно, треба йти спати.

І вiн спробував вдати доброзичливу iронiю, але насправдi сказав це тим самим новим тоном людини, яка мае в життi важливе завдання, а все iнше оминае:

– Ти ж зробила все можливе, хiба нi? Але, об’ективно кажучи, зараз не час писати романи.


18

Саме тодi ввiйшла Марiароза з Хуаном та Сильвiею. Вони принесли чистi рушники i постiль. Марiароза, безперечно, чула останню фразу i, звичайно, зрозумiла, що ми говорили про мою книжку, але не промовила нi слова. Вона могла сказати нiби мiж iншим, що iй книжка сподобалася, що романи можна писати будь-коли, але не зробила цього. Тож я виснувала, що попри всi запевнення в симпатii та прихильностi, у тих культурних i пронизаних полiтичною ангажованiстю колах мою книжку сприймали як щось неважливе, а тi епiзоди, завдяки яким вона добре продавалася, вважали блiдою версiею набагато сильнiших текстiв, яких я, зрештою, не читала, або ж чiпляли до них зневажливий ярлик, як Франко: примiтивна любовна iсторiя.

Моя зовиця з неуважною ввiчливiстю показала менi, де ванна кiмната i моя спальня. Я попрощалася з Франко, вiн вiд’iздив рано-вранцi. Я лиш потисла йому руку, вiн теж не виявив бажання обняти мене. Я побачила, як вiн зникае в кiмнатi разом з Марiарозою, i з похмурого виразу Хуанового обличчя i нещасного погляду Сильвii зрозумiла, що гiсть та господиня дому спатимуть разом.

Я зачинилась у видiленiй для мене кiмнатi. Там панував рiзкий i затхлий запах тютюнового диму, стояла розкладачка, нiчного столика не було, як i нiчника, свiтила лише слабка лампа посерединi стелi, на пiдлозi лежали купи газет, кiлька чисел часописiв «Менабо», «Нуово iмпеньйо», «Маркатре», дорогi мистецькi альбоми, деякi з них пошарпанi, а iншi явно неторканi. Пiд розкладачкою я виявила повну недопалкiв попiльничку, вiдчинила вiкно i поставила ii на пiдвiконня. Роздяглася. Нiчна сорочка, яку дала менi Марiароза, була задовга й завузька для мене. Я босонiж вийшла в коридор й у напiвтемрявi пiшла до ванноi кiмнати. Брак зубноi щiтки мене не збентежив: чистити зуби мене в дитинствi не вчили, то була недавня звичка, якоi я набула в Пiзi.

Уклавшись у лiжко, я спробувала перекреслити в головi того Франко, якого зустрiла нинi, i замiнити його тим Франко, якого знала багато рокiв тому – багатий i щедрий хлопець, який кохав мене, допомагав менi, купував усе, що я забажаю, повчав мене, брав iз собою в Париж на якiсь полiтичнi зустрiчi, возив на канiкули до своiх батькiв у Версилiю. Але менi не вдалося цього зробити. Перемогло теперiшне – усе це сум’яття, галас у переповненому залi, полiтичне марнослiв’я, що гудiло в головi i знецiнювало мою книжку. Може, мое лiтературне майбутне – лише iлюзiя? Може, мае рацiю Франко: нинi е багато речей, важливiших, нiж писання романiв? Яке враження я на нього справила? Якi спогади вiн зберiг про наше кохання, якщо взагалi зберiг? Чи нарiкав вiн на мене Марiарозi, як Нiно нарiкав менi на Лiлу? Мене огорнули смуток i зневiра. Я уявляла собi, що вечiр буде сповнений солодких i дещо меланхолiйних спогадiв, але вiн здався менi просто сумним. Я хотiла, щоб нiч чимшвидше минула i я могла повернутися в Неаполь. Щоб вимкнути свiтло, менi довелося встати з лiжка. Назад я повернулась у темрявi.

Менi не спалося. Я крутилася з боку на бiк, лiжко й кiмната повнилися запахами iнших тiл, подiбну iнтимнiсть я вiдчувала у своему домi, але тут це були слiди якихось незнайомих, можливо, навiть огидних менi людей. Урештi я задрiмала, але раптом прокинулась, бо у кiмнату хтось увiйшов. Я пробурмотiла: «Хто там?» Менi вiдповiв Хуан. Без зайвих слiв, благальним голосом, нiби просив про важливу послугу чи навiть потребував невiдкладноi допомоги, вiн спитав:

– Можна я буду спати з тобою?

Прохання здалося менi таким абсурдним, що, аби цiлковито прокинутися й збагнути, в чому рiч, я перепитала:

– Спати?

– Так, хочу лягти бiля тебе. Я тебе не потурбую, просто не хочу залишатися сам.

– У жодному разi.

– Чому?

Я не знала, що вiдповiсти, i пробурмотiла:

– Я заручена.

– То й що? Ми просто спатимемо, i все.

– Іди геть, будь ласка, я ж тебе зовсiм не знаю.

– Мене звати Хуан, я показував тобi своi картини, що тобi ще треба знати?

Я почула, як вiн сiдае на лiжко, побачила його темний силует, вiдчула в його подиху запах сигари.

– Прошу тебе, – пробурмотiла я, – я хочу спати.

– Ти ж письменниця, пишеш про кохання. Усе те, що з нами трапляеться, пiдживлюе уяву i допомагае творити. Пусти мене до себе, потiм зможеш про це розповiсти в книжцi.

Вiн пучкою пальця торкнувся моеi ноги. Цього я вже не стерпiла, рвонула до вимикача i ввiмкнула свiтло. Вiн сидiв на лiжку в трусах i майцi.

– Геть, – прошипiла я до нього так рiшуче, що вiн зрозумiв: зараз я закричу, першою накинусь на нього i товктиму щосили. Тому вiн повiльно пiдвiвся i розчаровано мовив:

– Святенниця.

І вийшов. Я зачинила за ним дверi, ключа не було.

Я була шокована, розлючена, налякана, у головi крутилися кровожернi дiалектнi прокльони. Трохи перечекавши, я знов лягла до лiжка, але свiтла не вимкнула. Що про мене можна було подумати, якою людиною я здавалася? Чому Хуан вважав, що мае право про таке просити? Через славу вiльнодумноi жiнки, яку давала моя книжка? Через тi полiтичнi гасла, якi я виголошувала? Можливо, то був не просто словесний турнiр, гра, яка мала засвiдчити, що я нiчим не гiрша вiд чоловiкiв, можливо, мiй виступ охарактеризував мене як людину, зокрема вказав на мою доступнiсть у сексуальному планi? А може, саме вiдчуття приналежностi до того самого табору спонукало цього чоловiка без жодних сумнiвiв залiзти до мене в кiмнату, як спонукало Марiарозу, теж без жодних сумнiвiв, запросити до себе в кiмнату Франко? А може, я сама заразилася тим невиразним еротичним збудженням, яке вiдчула в тiй унiверситетськiй авдиторii, а тепер несвiдомо випромiнювала його? Адже в Мiланi я була готова переспати з Нiно, зрадити П’етро. Але то була давня пристрасть, вона виправдовувала i жагу, i зраду, тодi як секс сам по собi, саме лише прагнення оргазму – нi, це не могло мене приваблювати, я була до цього не готова, це викликало в мене огиду. Чому той приятель Аделе в Туринi вирiшив, що йому можна розпускати руки, чому тепер Хуановi забажалося мене помацати? Що саме вони бачили в менi, що саме вони хотiли менi довести? Раптом менi згадалася iсторiя з Донато Сарраторе. Не той вечiр на пляжi на Іскii, який я описала в романi, а той випадок, коли вiн з’явився на кухнi Нелли, а я тiльки-но вклалася спати, вiн цiлував мене i мацав, викликаючи в менi проти волi цiлу хвилю насолоди. Значить, мiж тодiшньою ошелешеною i наляканою дiвчинкою, жiнкою, яка зазнала нападу в лiфтi, та жiнкою, до кiмнати якоi тiльки-но ввiрвалися, був якийсь зв’язок? Значить, Тарратано, iнтелiгентний приятель Аделе, та венесуельський художник Хуан зробленi з того ж тiста, що й батько Нiно, залiзничний контролер, вiршомаз i продажний борзописець?


19

Я нiяк не могла заснути. До моiх напружених нервiв i суперечливих думок долучився Мiрко, який знову розплакався. Менi згадалася та сильна емоцiя, яку я вiдчула, коли взяла хлопчика на руки. Вiн нiяк не вгамовувався, i я не змогла стриматися. Встала з лiжка, пiшла на голосний звук плачу i пiдiйшла до дверей, з яких крiзь шпарини пробивалося свiтло. Постукала, почула грубу вiдповiдь Сильвii. Кiмната була затишнiшою вiд моеi, там стояла стара шафа, комод, двоспальне лiжко, на якому, схрестивши ноги, сидiла дiвчина в коротенькiй рожевiй сорочинi. У неi був лихий вираз обличчя. Плечi опущенi, тильну сторону долонь вона втискала в простирадла, а на ii голих стегнах, мов приобiцяна пожертва, лежав голенький Мiрко з роззявленим, мов чорна дiра, ротиком i заплющеними оченятами. Вiн весь дригався i аж посинiв вiд плачу. Спершу вона зустрiла мене вороже, але потiм полагiднiшала. Сказала, що почуваеться невдатною матiр’ю, не знае, що робити, ii охоплюе розпач. Потiм буркнула: «Коли вiн не смокче груди, то завжди отак реве, може, вiн хворий, ще помре менi тут на лiжку». І коли вона це говорила, то бiльше не здавалась менi схожою на Лiлу – нервовi гримаси та витрiщенi очi робили ii геть негарною. А тодi вона вибухнула плачем.

Плач матерi i сина розчулив мене, захотiлося обох iх обняти, притиснути до себе, утiшити. Я шепнула: можна менi ненадовго взяти його на руки? Вона кивнула крiзь схлипування. Я забрала вiд неi дитину, притисла до грудей i знову вiдчула потiк запахiв, звукiв та тепла, немов пiсля розлуки життева снага хлопчика знову пливла до мене, радiсно й квапливо. Я ходила по кiмнатi, бурмочучи якусь iмпровiзовану лiтанiю, геть безладну, якесь довге, безглузде освiдчення в любовi. Диво сталося – Мiрко заспокоiвся й заснув. Я тихенько поклала його обiч матерi, але менi зовсiм не хотiлося з ним розлучатися. Я боялася вертатися у свою кiмнату, десь у менi таiлася певнiсть, що я знов застану там Хуана, i менi хотiлося залишитися тут.

Сильвiя байдуже менi подякувала, крижаним тоном перерахувавши всi моi чесноти: ти розумна, усе знаеш, умiеш викликати до себе повагу, з тебе вийде гарна мати, пощастить же твоiм майбутнiм дiтям. Я ухильно сказала, що менi вже треба йти. Але ii враз охопила тривога, вона взяла мене за руку i попросила лишитися: вiн вiдчувае твою присутнiсть, сказала вона, зроби це для нього, тодi вiн мiцно спатиме. Я погодилась вiдразу. Ми лягли в лiжко, поклавши мiж собою дитину, i погасили свiтло. Але не заснули, а почали розповiдати про себе.

У темрявi ворожiсть Сильвii дещо розвiялась. Коли вона виявила, що вагiтна, то вiдчула огиду, розповiдала вона. Приховувала вагiтнiсть вiд чоловiка, якого кохала, i вiд себе самоi, переконавши себе, що це минеться, як минае з часом хвороба, пройшовши всi стадii. Але ii тiло реагувало, почав рости живiт. Сильвii довелося сказати про це батькам, дуже заможним правникам з Монци. Вони влаштували iй сцену, i вона пiшла з дому. Але замiсть того щоб визнати, що вона мiсяцями очiкувала якогось чуда, замiсть того щоб зiзнатися, що нiколи не думала про аборт лише через страх перед болем, вона заявила, що хоче народити дитину, бо кохае чоловiка, вiд якого завагiтнiла. Вiн сказав iй: «Я тебе кохаю, i якщо ти хочеш цю дитину, то ii хочу i я». Вона кохала його, вiн кохав ii – у той момент вони обое говорили серйозно. Але через кiлька мiсяцiв, ще до того, як вагiтнiсть завершилась пологами, це кохання покинуло i його, i ii – Сильвiя гiрко повторила це кiлька разiв. Не лишилось нiчого, крiм роздратування. І так вона опинилась сама, i якщо досi iй якось вдавалося викручуватися, то це заслуга Марiарози, яку вона дуже хвалила i говорила про неi з великим запалом: така здiбна викладачка й вiрна товаришка, так пiдтримуе своiх студентiв.

Я сказала iй, що вся родина Айрот варта захоплення, що я заручена з П’етро, що восени ми одружимося. Вона iмпульсивно бовкнула: шлюб мене жахае, родинне життя теж, цi звичаi вже застарiли. Вiдтак у тонi ii раптом з’явився смуток.

– Батько Мiрко теж працюе в унiверситетi.

– Справдi?

– Усе почалося з того, що я записалася на його курс. Вiн був такий впевнений у собi, такий освiчений, такий розумний, такий гарний. Ідеальний в усьому. Ще до того, як розпочалася боротьба, вiн казав: виховуйте своiх викладачiв, не дозволяйте iм зневажати вас.

– А дитиною вiн хоч трохи займаеться?

Вона засмiялась у темрявi й кисло буркнула:

– Чоловiк завжди лишаеться поза процесом, крiм тих шалених моментiв, коли ти його кохаеш i вiдчуваеш, як вiн входить у тебе. А коли ти бiльше його не кохаеш, тебе дратуе навiть думка про те, що ти колись цього хотiла. Я подобалась йому, вiн подобався менi – ось i все. Менi кiлька разiв на день трапляеться хтось, хто менi подобаеться. А тобi хiба нi? Це якийсь час тривае, а тодi минае. Лишаеться тiльки дитина, яка е частиною тебе. Батько ж як був чужим, так ним i лишаеться. Навiть його iм’я бiльше не звучить так, як ранiше. «Нiно» – промовляла я i повторювала подумки це iм’я, тiльки-но прокидалась; то було чарiвне слово. А тепер воно лиш засмучуе мене.

Якийсь час я мовчала, а тодi прошепотiла:

– Мiркового батька звати Нiно?

– Так, його всi знають, в унiверситетi вiн дуже популярний.

– Нiно, а прiзвище?

– Нiно Сарраторе.


20

З кiмнати я вийшла рано-вранцi, залишивши Сильвiю спати з дитиною бiля грудей. Художник зник i слiду не залишив. Тож я змогла попрощатися тiльки з Марiарозою, яка встала дуже рано, щоб вiдвезти Франко на вокзал, i щойно повернулася. Вона мала заспаний вигляд, i менi здалося, що iй нiяково. Спитала мене:

– Добре виспалася?

– Ми багато розмовляли з Сильвiею.

– Вона розповiла тобi про Сарраторе?

– Так.

– Я знаю, що ви друзi.

– Це вiн тобi сказав?

– Авжеж. Ми трохи поплiткували про тебе.

– Це правда, що Мiрко – його син?

– Так. – Вона стримала позiхання й усмiхнулася. – Нiно просто чарiвний, дiвчата б’ються за нього, кожна норовить привернути його увагу. Тепер, слава Богу, щасливi часи, можна обрати собi того, кого хочеш, а вiд нього вiе такою силою, вiн передае iншим радiсть та ентузiазм.

За ii словами, студентський рух дуже потребуе таких людей, як вiн. Але про них треба дбати, давати iм змогу розвиватися у правильному напрямку.

– Таким дуже здiбним особам, – сказала вона, – треба окреслювати певнi орiентири, у них всерединi завжди таiться як не буржуазний демократ, то технократ або модернiзатор.

Ми обидвi висловили жаль, що так мало часу провели разом, i пообiцяли одна однiй виправити це за найближчоi нагоди. Я забрала з готелю валiзу i вирушила на вокзал.

Лише у поiздi, пiд час довгоi дороги до Неаполя, я цiлком обмiркувала цю iсторiю про друге батькiвство Нiно. Неприемна сiра тiнь вiд Сильвii витягнулась до Лiли, вiд Мiрко до Дженнаро. Пристрасть, що спалахнула на Іскii, нiч кохання у Форiо, таемнi зустрiчi на площi Мартiрi, вагiтнiсть Лiли – усе це потьмянiло в моiх очах, перетворилося на всього лише механiчний прийом, який Нiно, виiхавши з Неаполя, застосовував до Сильвii i хтозна ще до скiлькох жiнок. Це мене образило, немов десь у закутку моеi голови принишкла Лiла i я могла дiзнатися про ii почуття. Менi було гiрко, як було б гiрко iй, якби вона про це дiзналася, я розсердилась, немов зазнала такоi ж кривди. Нiно зрадив Лiлу i мене. Ми обидвi пережили те саме приниження, ми кохали його без справжньоi взаемностi. Отже, попри всi його чесноти, вiн був чоловiк легковажний i поверховий, тваринний органiзм якого стiкав фiзiологiчними рiдинами й легко залишав у себе за плечима, як побiчний продукт скороминущоi насолоди, живу матерiю, зачату, вигодувану i сформовану в жiночих лонах. Я згадала, як багато рокiв тому вiн прийшов у наш район провiдати мене, ми стояли у дворi й розмовляли, а Мелiна побачила його з вiкна i прийняла за батька. Колишня коханка Донато вiдразу вловила подiбнiсть, якоi я тодi не помiчала. А тепер було зрозумiло, що мала рацiю вона, а не я. Нiно уникав свого батька не тому, що боявся стати таким, як вiн, Нiно вже був такий, як вiн, але не хотiв цього визнати.

Проте ненавидiти його я не могла. У тому розжареному вiд спеки потязi я не тiльки згадала, як зустрiла його в книгарнi, а й проаналiзувала цю зустрiч в контекстi подiй, висловiв i тверджень тих днiв. Усюди – у жестах, у словах, у книжках – невiдступно присутнiй був секс, вiдворотний i притягальний, вiн наздоганяв мене скрiзь, хапаючи своiми пазурами. Усi бар’ери розвалювались, кайдани доброго виховання розпадалися. І Нiно уповнi насолоджувався цiею атмосферою. Вiн був своiм на галасливих сходинах в унiверситетi, вiн почувався як риба у водi серед тих iнтенсивних запахiв, у безладi помешкання Марiарози, яка, без сумнiву, теж була його коханкою. Його розум, бажання, його здатнiсть спокушати давали йому змогу дiяти у теперiшнiй ситуацii впевнено, задовольняючи свою допитливiсть. Я, певно, помилялася, ототожнюючи його поведiнку з хтивими бажаннями батька, його вчинки були виявом iншоi культури, i саме на цьому наголошували Сильвiя та Марiароза: дiвчата його хотiли, i вiн iх брав, тут не було жодного примусу, не було провини, були тiльки закони бажання. Коли Нiно сказав менi, що з Лiлою щось не те навiть у сексi, можливо, вiн мав на увазi, що доба претензiй скiнчилася, що обтяжувати насолоду вiдповiдальнiстю неслушно? Навiть якщо вiн успадкував батькову вдачу – нема сумнiву, що його пристрасть до жiнок розповiдала зовсiм iншу iсторiю.

У той момент, коли поiзд прибув до Неаполя, я з подивом i досадою усвiдомила, що пiсля мiркувань про любовнi пригоди Нiно одна частина мене поступилася i визнала: що поганого в тому, що хтось насолоджуеться життям з тими, хто вмiе ним насолоджуватися? А коли вже пiдходила до нашого району, то збагнула: саме тому, що всi жiнки його хочуть i вiн iх усiх бере, я хочу його ще бiльше, бо хотiла завжди. Тому я вирiшила будь-що уникати зустрiчi з ним. Щодо Лiли, то я не знала, як менi повестися. Промовчати чи все iй розповiсти? Вирiшу, що робити, коли i якщо ми зустрiнемось.


21

Удома я не мала часу, щоб повернутися до цих думок, та менi й не хотiлося. Зателефонував П’етро i заявив, що наступного тижня приiде знайомитися з моiми батьками. Я змирилася з цим, як з неминучим лихом, i заходилась шукати йому кiмнату в готелi, наводити лад у помешканнi, гасити тривогу моеi сiм’i. Останне виявилося марною справою, бо ситуацiя ставала дедалi гiршою. У нашому районi почали ще бiльше лихословити про мою книжку, про мене, про моi постiйнi самотнi поiздки. Мати захищалася, вихваляючись, що я збираюся замiж, але, щоб не ускладнювати ситуацiю моiм безбожним рiшенням, вигадала, нiбито я беру шлюб не в Неаполi, а в Генуi. Це тiльки пiдсилило лихослiв’я, i вона була у вiдчаi.

Якось увечерi вона особливо жорстко накинулась на мене – мовляв, люди читають мою книжку, обурюються i шепочуться в неi за спиною. Кричала, що моi брати змушенi були побити синiв рiзника, бо тi називали мене курвою, мало того – iм довелося натовкти пику й Елiзиному однокласниковi, бо той спитав, чи не хоче вона робити такi паскудства, як ii старша сестра.

– Що ти там такого понаписувала? – репетувала вона.

– Нiчого такого, ма.

– Описала тi гидоти, якi сама робиш?

– Якi там гидоти, прочитай книжку.

– Я не маю часу на це лайно.

– То дай менi спокiй.

– Якщо батько дiзнаеться, що про тебе кажуть, вiн вижене тебе геть.

– Нема потреби, я пiду сама.

Був вечiр, i я вийшла прогулятися, щоб не наговорити матерi чогось такого, про що потiм пошкодую. Проходячи сквериком уздовж головноi вулицi, я вiдчувала, що люди – дратiвливi тiнi цього свiту, у якому я вже не жила, – уважно приглядаються до мене. Раптом я зустрiла Джильйолу, яка саме верталася з роботи. Ми жили в одному будинку, тому пiшли разом, але я весь час боялася, що рано чи пiзно вона таки скаже менi щось уiдливе. Але, як не дивно, вона висловилась якось несмiливо, хоча завжди поводилась досить агресивно, а то й злостиво:

– Я прочитала твою книжку, дуже цiкаво. Ти така смiлива, що описуеш такi речi.

Я аж заклякла.

– Якi речi?

– Тi, якi ти робиш на пляжi.

– Це не я роблю, це робить героiня.

– Так, але ти це дуже гарно змалювала, Лену. Ну точно як це насправдi бувае, описала весь той бруд. Такi секрети знають тiльки жiнки.

Тодi смикнула мене за лiкоть, примусивши зупинитись, i пробурмотiла:

– Коли побачиш Лiну, скажи iй, що вона мала слушнiсть, я визнаю. Вона правильно зробила, що начхала на чоловiка, на маму, батька, брата, на Марчелло, на Мiкеле i все це наше гiвно. Менi теж треба було забратися звiдси, треба було брати приклад з вас обох, ви ж такi розумнi. Але я народилась дурепою, тож що вдiеш.

Бiльше нiчого важливого ми одна однiй не сказали. Я зупинилась на своему поверсi, а вона пiшла до своеi квартири. Але ii слова не виходили менi з голови. Мене вразило, що вона, не замислюючись, поставила на один рiвень невдачу Лiли i мiй успiх, немов порiвняно з ii становищем i одне, i друге було однаково позитивним. Але насамперед менi запам’яталося, що в брудi з моеi книжки вона впiзнала той бруд, якого зазнала сама. То було щось нове, але я не знала, як до цього ставитися. Тим паче, що приiхав П’етро i на якийсь час я про це забула.


22

Я зустрiла його на вокзалi, провела на вулицю Фiренце, де був готель, у якому я, за порадою батька, урештi вирiшила зняти йому кiмнату. Як на мене, П’етро хвилювався ще бiльше, нiж моя родина. З потяга вiн зiйшов такий же пом’ятий, як завжди, за собою тягнув величезну валiзу, а втомлене обличчя почервонiло вiд спеки. Вiн забажав купити квiти для моеi матерi i, попри всi своi звички, заспокоiвся лише тодi, коли вибрав достатньо великий i дорогий букет. Коли ми прийшли до готелю, вiн залишив мене з квiтами у вестибюлi, пообiцявши швидко повернутися, i через пiвгодини з’явився в синьому костюмi, бiлiй сорочцi, синiй краватцi i добре начищених туфлях. Я вибухнула смiхом, а вiн запитав: у мене кепський вигляд? Я запевнила, що вигляд у нього чудовий. Але дорогою я вiдчувала на собi погляди чоловiкiв i чула знущальнi смiшки, немов я йшла сама, а може, навiть iще гiрше – немов вони натякали, що мiй кавалер не заслуговуе на пошану. Із тим величезним букетом квiтiв, нести який вiн менi не дозволив, П’етро, такий досконалий у найменших дрiбницях, геть не пасував до мого мiста. І хоч вiльною рукою вiн обiймав мене за плечi, у мене було враження, що це я повинна його захищати.

Нам вiдчинила Елiза, потiм показався мiй батько, а за ним моi брати – усi були святково вдягненi й поводилися аж занадто сердечно. Останньою з’явилася мати, звук ii нерiвноi ходи почувся вiдразу по тому, як спрацював злив у туалетi. Вона зробила собi зачiску, наклала трохи помади на губи i рум’ян на щоки, i я подумала, що замолоду вона була гарна. Зi зверхнiм виразом обличчя вона прийняла квiти, i ми вмостилися в iдальнi, де з такоi нагоди не було й слiду лiжок, якi ми розстеляли ввечерi i застеляли вранцi. Усе було чисте й акуратне, стiл був ретельно накритий. Мати з Елiзою куховарили кiлька днiв, i вечеря була безкiнечною. П’етро ошелешив мене раптовою експансивнiстю. Розпитував батька про роботу в мерii i так його розговорив, що той облишив лiтературну iталiйську, якою розмовляв з утрудненням, i на дiалектi почав розповiдати всiлякi дотепнi iсторii про службовцiв мерii. Хоч мiй наречений мало що з того розумiв, але всiм своiм видом показував, що йому це страшенно подобаеться. Крiм того, я нiколи не бачила, щоб вiн так багато iв. Із кожною стравою вiн не лише розсипався комплiментами матерi та сестрi, а й попри те, що сам i яйця не вмiв собi зварити, розпитував про складники кожного наiдку, наче сам хотiв якомога швидше це зготувати. Йому так засмакував картопляний пирiг, що, накладаючи вельми щедру другу порцiю, мати мусила пообiцяти, хоча й неохоче, що до його вiд’iзду зготуе страву ще раз. Невдовзi атмосфера за столом стала цiлком приемною. Навiть Пеппе та Джаннi не пiшли гуляти з друзями, а залишилися з нами.

Пiсля вечерi перейшли до головного. П’етро посерйознiшав i попросив у батька моеi руки. Саме так вiн i сказав схвильованим голосом. Вiд цього на очi моеi сестри навернулися сльози, а братам стало смiшно. Батько розгубився, пробелькотiв якийсь комплiмент про те, що такий порядний i серйозний професор робить йому честь цим проханням. Здавалося, що все вже закiнчилось, але тут втрутилася моя мати. Вона похмуро сказала:

– Нам не подобаеться те, що ви не берете церковного шлюбу. Шлюб без священника – нiякий не шлюб.

Усi мовчали. Батьки, мабуть, заздалегiдь узгодили потай мiж собою, що обов’язок оголосити це вiзьме на себе мати. Батько не змiг стриматися й вiдразу ж ледь усмiхнувся до П’етро, даючи йому зрозумiти: хоч оце «нам» стосувалося i його, але вiн готовий домовлятися. П’етро усмiхнувся йому у вiдповiдь, але вочевидь не вважав, що батько щось тут вирiшуе, тому звернувся тiльки до матерi. Я розповiдала йому про ставлення моеi родини, тому вiн пiдготувався. Почав лагiдним тоном з простих речей, висловлюючись, за своiм звичаем, дуже чiтко i ясно. Вiн сказав, що розумiе iх, але хоче, щоб зрозумiли i його. Вiн, мовляв, глибоко поважае всiх тих, хто щиро ввiряе себе якомусь боговi, але сам вiн до таких людей не належить. Мовляв, те, що вiн не вiруе у Бога, не означае, що вiн нi у що не вiрить, – у нього е переконання й абсолютна вiра у свое кохання до мене. І саме це кохання буде пiдвалиною нашого шлюбу, а не вiвтар, священник чи службовець мерii. Вiн сказав, що вiдмова вiд релiгiйного обряду для нього принципове питання i що я точно перестану його кохати або ж кохатиму менше, якщо вiн покаже себе людиною без принципiв. І врештi сказав, що моя мати сама б не погодилася ввiрити свою доньку чоловiковi, готовому зректися бодай одного зi стовпiв, на якому грунтуеться його життя.

Батько слухав цi слова схвально, увесь час енергiйно киваючи, брати застигли з роззявленими ротами, а Елiза знову розчулилася. Однак мати лишилась незворушною. Якусь мить вона крутила обручку в себе на пальцi, тодi подивилась П’етро просто в обличчя i, замiсть того щоб повернутися до теми, визнати, що вiн ii переконав, або ж стояти на своему, вона з холодною рiшучiстю почала на всi заставки вихваляти мене. Мовляв, я змалечку була незвичайною дитиною. Я могла робити те, чого не вмiла жодна iнша дiвчина в нашому районi. Я була i е ii гордiстю, гордiстю цiлоi родини. Я нiколи ii не розчаровувала. Я заслужила право бути щасливою, i якщо хтось завдасть менi кривди, вона вiдплатить йому за це сторицею.

Я слухала ii збентежено. Увесь той час, поки вона говорила, я намагалася зрозумiти, чи вона каже це серйозно, чи, за своiм звичаем, хоче натякнути П’етро, що iй начхати на його професорськi замашки i всю його балаканину, що то не вiн робить честь родинi Греко, а родина Греко робить честь йому. Але цього я так i не зрозумiла. Натомiсть мiй наречений безоглядно повiрив iй i весь час, поки вона говорила, кивав на знак згоди. Коли вона врештi замовкла, сказав, що чудово знае, який я цiнний скарб, i вiн вдячний iй за те, що мене такою виховала. Вiдтак встромив руку в кишеню пiджака, вийняв звiдти синiй футляр i несмiливим жестом простягнув менi. Що це, подумала я, вiн же дав менi уже перстень, це ще один? Я вiдкрила футляр. Так, там виявився перстень, чудовий перстень iз червоного золота, яким був оправлений оточений дiамантами аметист. П’етро пробурмотiв: «Вiн належав моiй бабусi, матерi моеi матерi, i наша родина буде рада, якщо вiн стане твоiм».

Подарунок цей означав, що ритуал закiнчено. Ми знову почали випивати, батько далi розповiдав дотепнi iсторii зi свого приватного й трудового життя, Джаннi спитав, за яку команду вболiвае П’етро, Пеппе помiрявся з ним силою. Тим часом я допомагала сестрi прибирати зi столу. На кухнi я припустилася помилки, бо спитала матiр:

– Як вiн тобi?

– Перстень?

– П’етро.

– Негарний, у нього кривi ноги.

– Тато був не кращий.

– Ти щось маеш проти свого батька?

– Нiчого не маю.

– То помовч, ти вмiеш приндитися тiльки серед своiх.

– Неправда.

– Нi? То чому дозволяеш собою попихати? Вiн мае своi принципи, а де твоi? Вимагай поваги до себе.

Втрутилася Елiза:

– Ма, П’етро – справжнiй джентльмен, ти зроду такого не бачила.

– А ти бачила? Уважай, ти, шмаркачко, знай свое мiсце, iнакше дiстанеш ляпаса. Ти бачила кучму на його головi? Хiба джентльмени носять таку чуприну?

– Джентльмен – це не про зовнiшнiсть, ма, джентльмена вiдразу видно, це особливий стиль.

Мати вдавала, що не розумiе, сестра, смiючись, виштовхала мене з кухнi i весело сказала:

– Щастить же тобi, Лену. П’етро такий вишуканий, так тебе кохае. Вiн навiть подарував тобi старовинний бабусин перстень, покажеш менi?

Ми повернулись до iдальнi. Тепер усi чоловiки хотiли помiрятися силою з моiм нареченим, прагнучи показати себе кращими вiд професора принаймнi в цьому. Вiн не вiдмовлявся. Зняв пiджак, засукав рукави сорочки й сiв за стiл. Вiн програв Пеппе, програв Джаннi, програв навiть батьковi. Але мене вразило те, як серйозно вiн поставився до змагання. Лице його побуряковiло, вена на чолi набрякла, вiн протестував, коли його супротивники безсоромно порушували правила змагання. А найдивовижнiшим було те, як уперто вiн протистояв Пеппе i Джаннi, якi тягали штангу, i моему батьковi, який голими пальцями мiг вiдкручувати гвинти. Я весь час боялася, що вiн дасть зламати собi руку, аби лиш не пiддатися.


23

П’етро пробув у нас три днi. Батько, сестра i брати дуже швидко полюбили його. Особливо задоволенi були моi брати, бо вiн кирпи не дер i виявляв до них iнтерес, хоч у школi iх вважали нездарами. Натомiсть мати далi ставилась до нього холодно i лиш за день до вiд’iзду дещо зм’якла. Була недiля, батько сказав, що хоче показати зятевi, який Неаполь гарний. Зять погодився i запропонував, щоб ми пообiдали в мiстi.

– У ресторанi? – спитала мати, насупившись.

– Авжеж, синьйоро, мусимо вiдсвяткувати.

– Краще я щось приготую, ми ж домовилися, що я спечу тобi пирiг.

– Нi, дякую, ви й так багато напрацювалися.

Коли ми готувалися вийти, мати вiдвела мене вбiк i спитала:

– Платитиме вiн?

– Так.

– Ти певна?

– Певна, ма, це ж вiн нас запросив.

Ми пiшли у центр вранцi, святково вдягненi. І тут сталося те, що здивувало найперше мене. Батько взяв на себе функцii гiда. Показав гостевi замок Маскйо-Анджоiно, королiвський палац, статуi королiв, замок Кастель-дель-Ово, вулицю Караччоло i море. П’етро слухав з дуже уважним виразом обличчя. Але в якийсь момент вiн, перебуваючи в нашому мiстi вперше, непомiтно почав сам розповiдати нам про нього, вiдкривати те, чого ми не знали. Це було прекрасно. Я нiколи особливо не цiкавилася мiстом, у якому минули мое дитинство та юнiсть, i мене дуже здивувало, що П’етро здатен розповiдати про нього з таким захопленням i знанням справи. Вiн показав нам, що знае iсторiю Неаполя, його лiтературу, казки, легенди, чимало забавних оповiдок, знае все про його видимi пам’ятки i про невидимi, тi що криються пiд покровом занедбання. Я пiдозрювала, що вiн багато знае про мiсто, бо вiн взагалi знае все, але крiм того вiн ще вивчав його спецiально, як завжди, дуже ретельно, бо то було мое мiсто, бо його впливу зазнав мiй голос, моi жести, усе мое тiло. Певна рiч, батько швидко почувся зайвим, а брати й сестра занудьгували. Я це помiтила й подала П’етро знак, щоб вiн закруглявся. Вiн почервонiв i вiдразу замовк. Але мати, як завжди несподiвано, взяла його пiд руку й сказала:

– Продовжуй, це так цiкаво, менi нiхто нiколи такого не розказував.

Обiдати ми пiшли в ресторан у районi Санта-Лючiя, де, за словами мого батька, була чудова кухня (вiн там нiколи не був, але чув про це).

– Я можу замовити те, що хочу? – спитала мене Елiза на вухо.

– Так.

Час минав приемно. Мати забагато випила й почала говорити непристойностi, батько й брати взялися жартувати мiж собою та з П’етро. Я не спускала очей зi свого майбутнього чоловiка, я не мала сумнiву, що справдi кохаю його: вiн знае собi цiну, а все ж за потреби вмiе цiлком природно забути про себе. Я вперше зауважила, що вiн любить слухати, що тон його голосу, мов у свiтського сповiдника, вiдбивае розумiння, i менi це сподобалось. Може, варто було переконати його залишитися ще на день i пiти з ним до Лiли, сказати iй: я виходжу замiж за цього чоловiка, вiн забирае мене з Неаполя, що ти на це скажеш, чи правильно я чиню? Я вже обмiрковувала таку можливiсть, коли за столиком неподалiк вiд нас п’ятеро чи шестеро студентiв, якi святкували щось за пiцою, почали часто поглядати в наш бiк, смiючись. Я вiдразу зрозумiла, що причиною смiху був П’етро з його густими бровами i копицею волосся над чолом. Не минуло й кiлькох хвилин, як моi брати одночасно пiдвелися, пiдiйшли до столика студентiв i зi звичною для них брутальнiстю розпочали сварку. Зчинився рейвах i крик, полетiли стусани. Мати викрикувала прокльони, пiдтримуючи синiв, батько з П’етро пiдбiгли, щоб вiдтягти iх. П’етро розвеселився, бо, схоже, так i не змикитив, що стало причиною сварки. Коли ми вийшли на вулицю, вiн iронiчно спитав: «Це у вас такий мiсцевий звичай – раптом пiдводитесь i йдете лупцювати людей за сусiднiм столиком?» Зрештою вiн i моi брати почали смiятися, i це зблизило iх iще бiльше. Але, щойно трапилась нагода, батько вiдвiв Пеппе та Джаннi вбiк i став докоряти iм за те, що вони показали себе перед професором такими невихованими. Я почула, як Пеппе намагався виправдатися, вiн шепотiв: «Вони насмiхалися з П’етро, тату, що нам було робити?» Менi сподобалося, що вiн сказав «з П’етро», а не «з професора»: вiн мав на увазi, що вже вважае його членом сiм’i, своiм хлопцем, дорогоцiнним другом i що хоч вiн трохи чудернацький на вигляд, але нiхто не мае права насмiхатися з нього у присутностi Пеппе. Але цей iнцидент переконав мене, що вести П’етро до Лiли не варто: я ii добре знаю, у неi злий язик, вiн здасться iй смiшним i вона знущатиметься з нього, як тi хлопцi в ресторанi.

Увечерi, утомленi пiсля цiлоденного блукання мiстом, ми перекусили трохи вдома, а тодi знову вийшли всi разом, щоб провести мого нареченого до готелю. Коли ми прощалися, мати, ще не зовсiм твереза, несподiвано лунко розцiлувала його в обидвi щоки. Але коли ми верталися додому, всiляко хвалячи П’етро, вона замкнулась у собi й за всю дорогу i слова не мовила. Лише перед тим, як пiти до себе в спальню, злостиво сказала:

– Тобi надмiру пощастило, ти на цього бiдолашного хлопця не заслуговуеш.


24

Книжка добре продавалася цiле лiто, i я далi виступала на презентацiях по всiй Італii. Тепер я намагалася вiдповiдати на закиди незворушним тоном, який iнодi аж заморожував агресивних слухачiв. Інодi менi згадувалися слова Джильйоли, i я використовувала iх у своiх виступах, де було потрiбно.

Тим часом на початку вересня П’етро перебрався до Флоренцii, оселився в готельчику поблизу вокзалу i зайнявся пошуками помешкання. Вiн знайшов невеличку квартирку до винайму поблизу церкви Санта-Марiя-дель-Кармiне, i я вiдразу поiхала оглянути ii. Було то двокiмнатне помешкання, темне i в жахливому станi. Кухня маленька, у ваннiй не було вiкна. Коли в минулому я ходила у Лiлине нове помешкання вчитися, вона часто дозволяла менi купатися у своiй iдеально чистiй ваннi, щоб я могла насолодитися теплою водою i пишною пiною. У флорентiйському помешканнi ванна була сидяча, уся потрiскана й пожовкла. Я проковтнула свое незадоволення i сказала, що згодна на цю квартиру: П’етро невдовзi мав почати читати курс лекцiй, йому треба було працювати, а не марнувати час. Однаково то були царськi палати порiвняно з квартирою моiх батькiв.

Але коли П’етро саме збирався пiдписувати угоду про оренду, забiгла його провiдати Аделе, яка, на вiдмiну вiд мене, не побоялася висловити свою думку. Вона сказала, що ця нора геть не годиться для людей, котрим доведеться багато часу проводити вдома за роботою. Тому вона зробила те, чого не зробив ii син, хоч i мiг би зробити. Сiла на телефон i, не зважаючи на гiперболiзованi протести П’етро, обдзвонила декого зi своiх флорентiйських знайомих, якi мали певний вплив. Через якийсь час у районi Сан-Нiкколо вона знайшла залиту сонцем п’ятикiмнатну квартиру з великою кухнею i пристойною ванною за смiшне комiрне, бо по знайомству. Але на цьому вона не зупинилася – дещо переробила в помешканнi своiм коштом i допомогла менi з вибором меблiв. Пропонувала, радила, пiдказувала. Але часто я бачила, що вона не довiряе анi моiй слухняностi, анi моему смаковi. Коли я погоджувалася, вона мусила переконатися, що моя згода щира, а якщо не погоджувалася, вона тиснула на мене, аж поки я не змiнювала думки. Переважно ми завжди робили так, як казала вона. Зрештою, я рiдко iй заперечувала, слухалася без опору i навiть намагалася чогось навчитися. Мене полонив ритм ii мови, чарували ii жести, ii зачiски, сукнi, взуття, брошки, намиста, ii прегарнi сережки. А iй подобалася та моя постава уважноi ученицi. Вона переконала мене коротко пiдстригти волосся, купити одяг на ii смак у надзвичайно дорогому магазинi, де вона мала великi знижки, подарувала менi пару туфель, якi iй подобалися i якi вона б охоче придбала собi, але вважала, що вони не годяться для ii вiку, i навiть завела мене до свого дантиста.

Аделе вважала, що в нашому помешканнi треба ще багато чого змiнити, а П’етро був переобтяжений роботою, тому наше одруження було перенесене з осенi на весну, i це дозволило моiй матерi далi провадити вiйну, щоб запопасти моi грошi. Я намагалась уникати надто гострих конфлiктiв, старалась довести iй, що не забуваю про родину. Пiсля проведення телефону я заплатила за побiлку коридору й кухнi, поклеiла в iдальнi новi квiтчастi шпалери фiалкового кольору, купила Елiзi пальто, придбала на виплат телевiзор. Тодi я вирiшила подарувати щось i собi: записалася в автошколу, легко склала iспит i отримала водiйськi права. Мати аж роздратувалася:

– Ти так любиш викидати грошi на вiтер! Навiщо тобi права, якщо не маеш машини?

– Знадобляться згодом.

– Хочеш купити собi машину, так? Скiльки у тебе насправдi грошей?

– Це не твоя справа.

Автомобiль мав П’етро, i пiсля одруження я збиралася ним користуватися. Коли вiн знов приiхав у Неаполь, тепер уже автiвкою, i привiз своiх батькiв познайомитися з моiми, то дав менi поiздити за кермом по старому i новому районах. Я проiхала головною вулицею, повз початкову школу та бiблiотеку, пiднялася вуличками туди, де жила Лiла пiсля одруження, повернулась назад, проiхала повз скверик, i ця поiздка за кермом була единою приемною подiею того дня, яка менi запам’яталася. Потiм був жахливий пополудень, пiсля якого вiдбулася страшенно довга вечеря. Ми з П’етро докладали всiх зусиль, аби якось визволити обидвi родини з полону збентеження – цi свiти були такi далекi один вiд одного, що постiйно западала безкiнечна мовчанка. Коли родина Айрот поiхала геть, навантажившись величезною кiлькiстю залишкiв iжi, якi iм впихнула моя мати, менi раптом здалося, що все це якесь суцiльне непорозумiння. Я походжу з цiеi родини, а П’етро з тiеi, у тiлi кожного з нас криються риси наших предкiв. Яким буде наше подружне життя? Що на мене чекае? Що переважить – подiбностi чи вiдмiнностi? Чи зможу я написати ще одну книжку? Коли i про що? Чи пiдтримае П’етро мене? А Аделе? А Марiароза?

Якось увечерi, коли менi в головi кружляли подiбнi думки, з вулицi мене хтось покликав. Я вiдразу впiзнала голос Пасквале Пелузо i пiдбiгла до вiкна. Побачила, що вiн не сам, з ним був Енцо. Я стривожилась. Хiба о цiй порi Енцо не повинен бути вдома, у Сан-Джованнi-а-Тедуччо, з Лiлою та Дженнаро?

– Можеш спуститися вниз? – гукнув менi Пасквале.

– Що сталося?

– Лiна нездорова i хоче тебе бачити.

– Уже йду, – сказала я i кинулася сходами вниз, хоч мати кричала менi вслiд: «Ти куди так пiзно, вертайся!»


25

Я вже давно не бачила нi Пасквале, нi Енцо, але ми не обмiнялися звичними люб’язностями, бо вони прибули заради Лiли i вiдразу перейшли до справи. Пасквале вiдростив собi бороду на манiр Че Гевари, i я подумала, що йому личить. Очi здавалися бiльшими й виразнiшими, густi вуса прикривали зiпсованi зуби, навiть коли вiн смiявся. А от Енцо не змiнився, був, як завше, мовчазний i зосереджений. Тiльки коли ми сiли в старе авто Пасквале, я усвiдомила, як дивно бачити iх разом. Я була переконана, що нiхто в нашому районi бiльше не хоче знатися з Лiлою та Енцо. Але, схоже, усе було не так: Пасквале навiдувався до них, привiз Енцо до мене, Лiла послала iх разом до мене.

Як усе було, розповiв менi Енцо – лаконiчно й послiдовно, як зазвичай. Пiсля роботи на будiвництвi поблизу Сан-Джованнi-а-Тедуччо Пасквале мав завiтати до них на вечерю. Енцо i Пасквале прийшли о сьомiй годинi, але Лiли вдома не було, хоч вона зазвичай поверталася з фабрики о пiв на п’яту. Помешкання було порожне, Дженнаро був у сусiдки. Вони взялися готувати iсти, Енцо нагодував хлопчика. Лiла з’явилася лише близько дев’ятоi, дуже блiда й знервована. На запитання Енцо i Пасквале не вiдповiдала. Лиш сказала переляканим голосом: «У мене випадають нiгтi». То була неправда, Енцо подивився на ii руки – нiгтi були на мiсцi. Тодi вона розсердилася й зачинилась у своiй кiмнатi разом з Дженнаро. Через якийсь час гукнула з кiмнати, щоб вони поiхали подивитися, чи я вдома, бо вона мусить термiново поговорити зi мною.

Я спитала в Енцо:

– Ви посварилися?

– Нi.

– Їй стало погано, вона поранилась на роботi?

– Здаеться, нi, не знаю.

Пасквале сказав менi:

– Не варто хвилюватися. Б’юсь об заклад, що тiльки-но Лiна тебе побачить, то вiдразу заспокоiться. Я такий радий, що ми тебе знайшли, ти ж тепер велике цабе, мабуть, геть заклопотана.

Я стала заперечувати, але на доказ вiн процитував ту давню статтю в «Унiтi», й Енцо схвально кивнув – вiн теж ii читав.

– Лiла теж ii бачила, – сказав вiн.

– І що сказала?

– Їй дуже сподобалось фото.

– Проте, – буркнув Пасквале, – вони тут стверджують, що ти студентка. Мусиш написати в газету i пояснити, що ти вже дiстала диплом.

Вiн нарiкав на те, що «Унiта» забагато уваги придiляе студентам. Енцо погодився з ним, iхнi балачки не надто вiдрiзнялися вiд тих розмов, якi я чула в Мiланi, тiльки лексикон був не такий вишуканий. Було зрозумiло, що Пасквале хотiв розважити мене бесiдою на теми, гiднi особи – хоч вона i iхня подруга, – про яку писали в «Унiтi», ще й помiстили ii фото. А може, таким чином вони просто хотiли прогнати тривогу, свою i мою.

Я прислухалася до iхньоi розмови. Одразу стало зрозумiло, що вони зблизилися саме завдяки полiтичним уподобанням. Вони часто бачилися пiсля роботи, на зборах партiйного осередку чи якогось комiтету. Я слухала, iнодi з увiчливостi вставляла слiвце, вони вiдповiдали, а тим часом менi нiяк не виходила з голови Лiла. Їi явно мучив якийсь неспокiй, хоч вона завжди була такою витривалою. Дорогою до Сан-Джованнi менi стало зрозумiло, що вони пишаються мною. Зокрема, Пасквале уважно ловив кожне мое слово i часто поглядав на мене в дзеркальце заднього виду. Хоч його звичний сиромудрий тон нiкуди не подiвся – вiн же був секретарем районного вiддiлку комунiстичноi партii, – насправдi вiн шукав у моiх полiтичних висловлюваннях пiдтвердження того, що вiн робить усе правильно. І справдi, коли вiн вiдчув пiдтримку з мого боку, то трохи зажурено пояснив, що разом з Енцо та iншими вiн тепер бере участь у жорстокiй сутичцi всерединi партii, бiльшiсть членiв якоi – сказав вiн скрушно, вдаривши руками по кермi – волiе чекати, аж доки Альдо Моро[4 - Альдо Моро (1916–1978) – iталiйський полiтик, християнський демократ, двiчi очолював уряд Італii. У 1970-х роках був автором так званого «iсторичного проекту», суть якого полягала в тому, щоб допустити комунiстiв до участi в урядi. 15 березня 1978 року був викрадений, а згодом убитий угрупованням «Червонi бригади».] свисне iм, як свищуть слухняному собацi, тодi як треба перестати зволiкати i ставати до бою.

– А ти як думаеш? – спитав вiн.

– Твоя правда, – мовила я.

– Ти молодець, – урочисто похвалив вiн мене у вiдповiдь, поки ми пiднiмалися брудними сходами, – ти завжди була молодчиною. Правда, Енцо?

Енцо кивнув, погоджуючись, але я зрозумiла, що тривога за Лiлу наростала в ньому з кожною сходинкою, як наростала вона i в менi, i вiн почувався винним, що вiдволiкаеться на цi балачки. Вiн вiдчинив вхiднi дверi i голосно повiдомив: «Ми прийшли». Тодi вказав менi дверi, наполовину заскленi матовим склом, крiзь яке соталося слабке свiтло. Я легенько постукала й увiйшла.


26

Лiла лежала на розкладному лiжку, повнiстю одягнена. Бiля неi спав Дженнаро. «Заходь, – сказала вона, – я знала, що ти прийдеш. Дай менi цьом». Я поцiлувала ii в щоки, сiла на порожне лiжечко, де, мабуть, спав ii син. Скiльки часу минуло, вiдколи я бачила ii востанне? Вона ще бiльше схудла, стала ще блiдiша, мала червонi очi, потрiсканi крила носа, на довгастих долонях – слiди порiзiв. Тихим голосом, щоб не розбудити дитину, вона заговорила, не зупиняючись: я бачила тебе в газетах, гарний маеш вигляд, чудова зачiска, я все про тебе знаю, знаю, що виходиш замiж за професора i виiздиш до Флоренцii, ти молодець, вибач, що примусила тебе приiхати о такiй порi, у мене голова туманiе, все розлазиться, мов стiннi шпалери, як добре, що ти тут.

– Що сталося? – спитала ii я й нахилилася, щоб погладити iй руку.

Того запитання, того жесту було для неi занадто. Вона витрiщила очi, затремтiла й висмикнула руку.

– Зi мною щось недобре, – сказала вона, – але зажди, не бiйся, я зараз заспокоюся.

Вона заспокоiлась. Тихо, майже по складах промовила:

– Я покликала тебе сюди, Лену, бо хочу, щоб ти дала менi одну обiцянку, i я довiряю тiльки тобi: якщо зi мною щось станеться, якщо мене заберуть у лiкарню або замкнуть у божевiльнi, якщо я десь пропаду, ти повинна забрати до себе Дженнаро, повинна опiкуватися ним, вiн мае рости у твоему домi. Енцо добра, порядна людина, я йому довiряю, але вiн не може дати дитинi того, що можеш дати ти.

– Чому ти так кажеш? Що з тобою? Поясни менi, я нiчого не розумiю.

– Спершу пообiцяй.

– Гаразд.

Вона знов затрусилася, i я аж злякалася.

– Нi, сказати «гаразд» не досить. Мусиш тут i зараз запевнити, що дитиною опiкуватимешся ти. Якщо тобi потрiбнi будуть грошi, знайди Нiно, скажи, що необхiдна допомога. Але пообiцяй менi, що дитину виховуватимеш ти.

Я непевно глянула на неi й пообiцяла. А тодi слухала ii цiлу нiч.


27

Я, мабуть, востанне розповiдаю про Лiлу з усiм багатством подробиць. Пiзнiше ii образ дедалi бiльше тьмянiв перед очима, а вiдомостей про ii життя я дiставала щораз менше. Шляхи нашi розiйшлися, i ми вiддалилися одна вiд одноi. Але попри це, навiть коли я жила в iнших мiстах i ми практично не зустрiчалися, навiть коли вона не давала про себе звiсток, а я намагалася не розпитувати про неi, все одно ii тiнь то штрикала, то гнiтила мене, то сповнювала гордiстю, то збивала пиху, не даючи спокою.

Цей стимул потрiбен менi навiть зараз, коли я пишу. Я хочу, щоб вона була присутня, тому й пишу це. Хочу, щоб вона щось викреслювала, щось привносила, щоб збагачувала нашу iсторiю, додаючи до неi, залежно вiд настрою, усе те, що вона знала, сказала або подумала: про те, як вона опинилася сам на сам з фашистом Джино, як зустрiлася з Надею, донькою викладачки Гальянi; про те, як знову прийшла в той будинок на проспектi Вiтторiо Емануеле, де ранiше почувалася незатишно; про те, як без iлюзiй подивилася на свiй сексуальний досвiд. Коли я ii слухала, мене то охоплювало збентеження, то пронизував бiль, i лише кiлька разiв я перервала ii довгу оповiдь. Але про це розповiм пiзнiше.


28

Пiсля того як «Блакитна фея» перетворилась на леткий попiл у багаттi на фабричному дворi, Лiла повернулась до роботи. Не знаю, як сильно вплинула на неi наша зустрiч, цiлими днями вона, напевно, почувалася нещасною, але причини не дошукувалась. Вона знала, що деякi речi завдають болю, i стала чекати, поки нещасливiсть ця не перетвориться спершу просто на поганий настрiй, тодi на легкий смуток, а вiдтак на нормальну буденну заклопотанiсть: треба ж подбати про Дженнаро, позастеляти лiжка, прибрати в помешканнi, випрати й випрасувати одяг Дженнаро та Енцо, та й свою одежу теж; зварити iсти для них трьох, вiдвести Рiно до сусiдки, давши iй тисячу вказiвок, побiгти на фабрику, терпiти там тяжку працю та знущання, повернутися i зайнятися сином, зокрема трохи поспiлкуватися з дiтьми, з якими вiн бавився, приготувати вечерю, утрьох повечеряти, укласти спати Дженнаро, поки Енцо прибирае зi столу i мие посуд, повернутися на кухню i засiсти разом з ним за навчання – адже для Енцо це було дуже важливо, i вона, хоч i втомлена, не хотiла йому в цьому вiдмовляти.

Що вона знайшла в тому Енцо? Загалом, гадаю, те ж саме, що шукала у Стефано та Нiно: спосiб нарештi розставити все на своi мiсця. Але якщо Стефано, коли з нього опала завiса грошей, виявився людиною безпринципною i небезпечною, а Нiно, коли з нього опала завiса розуму, здимiв, залишивши по собi чорний бiль, Енцо поки що здавався iй нездатним на прикрi несподiванки. Вона знала його з початковоi школи, з якихось незрозумiлих причин завжди поважала, а тепер вiн став таким цiлеспрямованим у кожному русi чоловiком, таким рiшучим стосовно свiту i таким лагiдним з нею, що вона виключала можливiсть, що вiн раптом виявиться зовсiм iншим.

Разом вони, звiсно, не спали, Лiла не могла себе до цього примусити. Кожен зачинявся у своiй кiмнатi, i вона слухала, як вiн ходить за стiною, аж поки все не затихало i не лишалися тiльки звуки, що долинали з iнших квартир та з вулицi. Попри втому iй не спалося. У темрявi всi причини ii нещастя, якi вона обачно не називала, змiшувалися в головi й зосереджувалися на Дженнаро. Вона замислювалась: «Ким стане цей хлопчик?» Думала: «Менi не слiд називати його Рiнуччо, це схилятиме його до вживання дiалекту». Мiркувала: «Мушу подбати i про тих дiтей, з якими вiн граеться, щоб у iхньому товариствi вiн не набрався поганого». Визнавала: «Часу в мене обмаль, я вже не та, що колись, бiльше нiчого не пишу, не читаю книжок».

Інодi вона вiдчувала в грудях якийсь тягар. Була глупа нiч, вона тривожилася, вмикала свiтло, приглядалась до сонного сина. Вiд Нiно у Дженнаро не було майже нiчого, вiн радше нагадував ii брата. Змалку хлопчик i на крок не вiдступав вiд неi, а тепер вiн нудьгував, верещав, хотiв бiгти гратися, огризався. «Я дуже люблю його, – мiркувала Лiла, – але чи справдi я люблю його таким, яким вiн е?» Нехороше запитання. Що бiльше вона придивлялася до сина, то бiльше розумiла: хоч сусiдка завжди називала його розумником, виростае вiн не таким, яким вона хотiла його бачити. Вона вiдчувала, що тi роки, якi вона присвятила лише йому, нiчого не дали. Тепер iй здавалося неправдою те, що вдача людини залежить вiд того, як минуло ii ранне дитинство. Важливо бути наполегливим, а наполегливостi в Дженнаро катма, як, зрештою, i в неi. «Мене весь час заносить, – казала вона собi, – зi мною щось не те, i з ним теж щось не те». Тодi соромилася цих своiх думок i шепотiла сонному хлопчиковi: «Ти молодець, уже вмiеш читати й писати, знаеш додавання i вiднiмання, мати твоя – дурепа, iй нiколи не догодиш». Цiлувала малого в чоло й вимикала свiтло.

Але сон не йшов, особливо в тi днi, коли Енцо вертався пiзно i вiдразу йшов спати, не кличучи ii до навчання. У таких випадках Лiла уявляла собi, що вiн, мабуть, зустрiчався з повiею або коханкою – якоюсь робiтницею на тiй фабрицi, де вiн працюе, активiсткою комунiстичного осередку, куди одразу вступив. «Чоловiки так уже влаштованi, – думала вона, – принаймнi моi знайомi: мусять весь час трахатися, iнакше почуваються нещасливими. Маю сумнiв, що Енцо iнший, з якого дива. Зрештою, я його вiдштовхнула, залишила спати самого, тож не менi чогось вимагати». Вона тiльки боялася, що вiн закохаеться i прожене ii. Їi не хвилювало, що вона опиниться без даху над головою, – вона ж працювала на ковбаснiй фабрицi i мiцно стояла на ногах, i за цих обставин, як не дивно, почувалася набагато краще, нiж коли вийшла за Стефано i мала купу грошей, але мусила коритися йому. Їi скорiше лякало, що iй бракуватиме шляхетностi Енцо, уваги, з якою вiн ставився до всiх ii тривог, спокiйноi сили, якою вiяло вiд нього i завдяки якiй вона врятувалася спершу вiд вiдсутностi Нiно, а вiдтак вiд присутностi Стефано. Тим паче, що в ii теперiшньому становищi вiн единий давав iй розраду, вбачаючи в нiй надзвичайнi здiбностi.

– Знаеш, що це означае?

– Нi.

– Прочитай уважно.

– Це нiмецька, Енцо, я не знаю нiмецькоi.

– А ти напружся трохи, то й зрозумiеш, – казав вiн iй, трохи жартома, а трохи i всерйоз.

Хоч вона скiнчила тiльки п’ять класiв початковоi школи, Енцо, який завдяки значним зусиллям врештi отримав атестат про середню освiту, вважав ii набагато кмiтливiшою вiд себе i приписував iй неймовiрну здатнiсть швидко опановувати будь-який предмет. І коли вiн суто iнтуiтивно здогадався, що не лише мови програмування електронних обчислювальних машин визначатимуть майбутне людського роду, а й люди, якi першими вивчать iх, вiдiграють нечувану роль в iсторii, вiн одразу звернувся до неi.

– Допоможи менi.

– Я втомилася.

– Наше життя жалюгiдне, Лiно, треба щось мiняти.

– Мене таке життя влаштовуе.

– Дитина цiлий день з чужими людьми.

– Дженнаро уже вирiс, не можна тримати його весь час пiд скляним ковпаком.

– Поглянь на своi руки, вони геть зiпсованi.

– Це моi руки, можу робити з ними, що хочу.

– Я хочу заробляти бiльше, заради тебе i Дженнаро.

– Дбай про своi справи, а я дбатиму про своi.

Так грубо вона вiдповiдала завжди. Енцо записався на заочнi курси – недешевi для iхньоi кишенi – якi передбачали перiодичне надсилання виконаних завдань у мiжнародний центр обробки даних в Цюриху, де iх перевiряли i вiдсилали назад з виправленнями. Поступово вiн втягнув у це Лiлу, i вона таки взялася допомагати йому. Але тепер вона поводилася цiлком iнакше, нiж з Нiно – тодi вона прагнула всiлякими способами довести йому, що здатна допомагати в усьому. Навчаючись разом з Енцо, вона була спокiйна, не намагалася переплюнути його. Тi вечiрнi години, якi вони присвячували навчанню, були для нього додатковим зусиллям, а для неi заспокiйливим засобом. Може, саме тому в тих нечастих випадках, коли вiн повертався пiзно i не потребував ii допомоги, Лiла не могла заснути й тривожно прислухалася до дзюркоту води у ваннiй, якою, як вона собi уявляла, Енцо змивае зi свого тiла слiди зв’язку з коханками.


29

На фабрицi – вона вiдразу це зрозумiла – важка праця викликала в людей бажання займатися сексом не з дружиною чи чоловiком удома, куди вони верталися змученi i без жодних бажань, а просто на роботi, вранцi або пополуднi. За кожноi нагоди чоловiки розпускали руки, чiплялися до всiх жiнок, якi траплялися на шляху; жiнки ж, особливо немолодi, смiялися, випинали груди, закохувалися, i кохання ставало розвагою, яка полегшувала важку працю й розганяла нудьгу, даючи iлюзiю справжнього життя.

З найперших днiв ii роботи чоловiки намагалися панiбратствувати з нею, немов принюхуючись. Лiла вiдштовхувала iх, вони смiялися i йшли геть, наспiвуючи пiсеньки з непристойними натяками. Якось уранцi, щоб остаточно поставити крапки над «i», вона мало не вiдiрвала вухо одному чолов’язi, коли вiн, проходячи повз неi, бовкнув щось соромiцьке й цьомнув у шию. Був то сорокарiчний красень на ймення Едо, який пiдсипався до всiх жiнок i добре вмiв розповiдати солонi дотепи. Лiла вхопила його за вухо, з усiеi сили скрутила його, уп’явшись нiгтями у вушну раковину, i не вiдпускала, хоч той репетував, намагаючись водночас захиститись вiд ii стусанiв колiнами. Пiсля цього вона, люта, мов чорт, пiшла до Бруно Соккаво скаржитись.

Вiдколи Бруно взяв ii на роботу, Лiла бачила його лише кiлька разiв, мимохiдь, не звертаючи на нього особливоi уваги. Натомiсть за цiеi нагоди вона змогла добре придивитися до нього – вiн пiдвiвся з-за бюрка, як це роблять джентльмени, коли в кiмнату заходить дама. Лiлу охопив подив: набрякле лице, затуманенi переситом очi, кремезний тулуб, а особливо дивував червоний колiр обличчя, який, мов магма, видiлявся на тлi смолянистого волосся i бiлих, як у вовка, зубiв. Замислилась: що спiльного в цього суб’екта з тим хлопцем, студентом права, приятелем Нiно? І вiдчула, що мiж тими часами на Іскii i теперiшньою ковбасною фабрикою нiякого зв’язку немае: мiж ними простягалася прiрва, i пiд час стрибка з одного боку цiеi прiрви на другий – можливо, тому, що батько його захворiв i тягар турботи (i боргiв, як казав дехто) раптом упав на його плечi – Бруно знiкчемнiв.

Вона виклала йому своi претензii, i вiн засмiявся.

– Лiно, – сказав вiн з пересторогою, – я зробив тобi послугу, але ти не маеш менi влаштовувати комедiй. Ми всi тут важко працюемо, не можна присiкатися до кожного, людям треба iнодi розслаблятися, iнакше все окошиться на менi.

– Розслабляйтеся самi з собою.

Вiн кинув на неi веселий погляд:

– Менi здавалося, що тобi подобаеться жартувати.

– Менi подобаеться тодi, коли я цього хочу.

Вiд злобного тону Лiли вiн посерйознiшав. Тодi вказав iй на дверi: iди, працюй.

Але вiдтодi щоразу, як зустрiчав на територii фабрики, заговорював до неi перед усiма i робив якийсь зичливий комплiмент. Це врештi визначило Лiлин статус на фабрицi: вона у фаворi в молодого Соккаво, а тому краще дати iй спокiй. Це, схоже, пiдтвердилося одного пополудня, коли вiдразу пiсля обiдньоi перерви дорогу iй заступила огрядна жiнка на ймення Тереза i насмiшкувато сказала: тебе кличуть до сушильного цеху. Лiла пiшла у прямокутне примiщення сушильного цеху, повне ковбасних виробiв, що в’ялилися, звисаючи зi стелi у жовтявому свiтлi. Там вона побачила Бруно, який удавав, нiби щось перевiряе, але насправдi хотiв побалакати з нею.

Вiн ходив по цеху, з виглядом знавця мацав i нюхав ковбаси, тим часом розпитував ii про Пiнуччу, ii зовицю, а потiм – i це прикро вразило Лiлу – сказав, не дивлячись на неi i вдаючи, нiби розглядае палку сопрессати[5 - Сопрессата – сиров’ялена ковбаса, рiзновид салямi, типова для пiвденних областей Італii.]: вона не була щаслива з твоiм братом, того лiта вона закохалась у мене, як ти закохалась у Нiно. Вiн пройшов далi i, повернувшись до неi спиною, додав: з нею я зрозумiв, що вагiтнi жiнки дуже полюбляють кохатися. Тодi, не давши iй часу вiдповiсти, зiронiзувати або розсердитись, вiн зупинився посеред примiщення i заявив, що взагалi-то вся ця фабрика ще змалечку викликала в нього огиду, але тут, у сушильному цеху, вiн завжди почувався добре, тут вiн отримував певне задоволення, вiдчуття завершеностi, розумiння, що вироби тут визрiвають, улежуються, поширюють свiй запах, готуються вийти на ринок. «Дивись, помацай, – сказав вiн iй, – вони вже пiдсохли, затвердiли, понюхай цi пахощi: вони схожi на запах чоловiка i жiнки, коли вони обiймаються й пестять одне одного – тобi подобаеться? – якби ти знала, скiлькох дiвчат я приводив сюди ще хлопчиськом». Тут вiн обiйняв ii за талiю, ковзнув губами по довгiй шиi, одночасно стискаючи сiдницi. Вiн немов мав сто рук, якi з шаленою швидкiстю шастали то поверх халата, то пiд ним; вiн сопiв, обмацуючи ii без жодноi насолоди, у полонi чистоi хотi.

Лiлi ж усе це, починаючи вiд запаху ковбас, нагадало брутальнiсть Стефано, i на кiлька секунд сили залишили ii, вона злякалася, що вiн ii вб’е. Вiдтак ii охопила злiсть, вона вдарила Бруно в обличчя й мiж ногами та заверещала: «Ти, засранцю, у тебе там нiчого нема, ану, витягни його тiльки, я вiдразу його тобi вiдiрву, мудак!»

Бруно вiдпустив ii i зробив крок назад. Торкнувся губи, яка кривавила, знiчено захихотiв i пробурмотiв: «Вибач, я думав, ти хоч трохи менi вдячна». Лiла крикнула йому: «Хочеш сказати, що я мушу вiддячити, iнакше звiльниш мене?» Вiн знов захихотiв, похитав головою: «Та нi, не хочеш, то й не треба, я ж вибачився, що тобi ще потрiбно?» Але вона геть розлютилася, тiльки тепер вiдчула на своему тiлi слiди його рук i знала, що це вiдчуття не зникне, що його не можна змити милом. Вiдступила до дверей i сказала: «Цього разу тобi пощастило, але проженеш ти мене чи нi – однаково я ще примушу тебе проклясти ту хвилину, коли ти насмiлився мене торкнутися». Вона вийшла, а вiн тим часом бурмотiв: «Що я тобi такого зробив, я ж нiчого не зробив, ходи сюди, аби ж то були найбiльшi проблеми, ну ж бо, помирiмось».




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65896673&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Плащ. (Тут i далi прим. ред.)




2


Італiйська неофашистська партiя (1946–1995).




3


Рудi Дучке – нiмецький марксистський соцiолог i полiтик, найвiдомiший лiдер захiднонiмецького i захiдноберлiнського студентського руху 1960-х рр. Данiель Кон-Бендiт – один з лiдерiв травневих заворушень у Францii 1968 року, пiзнiше – активний дiяч нiмецькоi та французькоi зелених партiй.




4


Альдо Моро (1916–1978) – iталiйський полiтик, християнський демократ, двiчi очолював уряд Італii. У 1970-х роках був автором так званого «iсторичного проекту», суть якого полягала в тому, щоб допустити комунiстiв до участi в урядi. 15 березня 1978 року був викрадений, а згодом убитий угрупованням «Червонi бригади».




5


Сопрессата – сиров’ялена ковбаса, рiзновид салямi, типова для пiвденних областей Італii.