Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу
Пауль Маар

Переклад з німецької Євгенії Горевої.
Зміст
Перший розділ. Грім у четвер
Другий розділ. Машина для здійснення бажань полюбляє точність Третій розділ. Пан Кулес вилетів
Четвертий розділ. Ще одна втеча
П'ятий розділ. Суботик у небезпеці
Шостий розділ. Коротке замикання
Сьомий розділ. Остання цятка
Перший розділ. Грім у четвер
У неділю яскраво світило сонце. Понеділок настав одразу по неділі.
У вівторок на роботі пан Пляшкер сидів такий неспокійний, що це помітив навіть його начальник.
— Що з вами, Пляшкере? — запитав він. — Ви через кожні п'ять хвилин зиркаєте на годинник, і це тепер діється з вами щовівторка!
— Та... ні, лише три тижні... — боронився пан Пляшкер. — Розумієте, я домовився...
— Домовилися три тижні тому на кожен з наступних трьох вівторків чи домовились три тижні тому власне на сьогоднішній вівторок? Щось я до пуття не збагну, — сказав начальник.
— Та це таки й не легко збагнути, — відповів пан Пляшкер і знов заходився коло писанини.
Коли нарешті вибило п'яту годину, він похапцем накинув свою куртку, миттю вискочив з контори, чимдуж помчав додому, вихором залетів до будинку і ще на сходах загукав:
— Пані Моркван! Пані Моркван!
Пані Моркван, господиня будинку, вистромила голову з дверей своєї кімнати.
— Що сталося? — запитала вона. — Між іншим, ви забулися витерти ноги.
Пан Пляшкер позадкував кроків на два — до килимка для витирання ніг — і звідти запитав:
— Чи прийшов уже пан Вівторакус?
— Вівторакус? А що, хіба він і сьогодні буде тут? — вигукнула пані Моркван. — Останні три тижні тільки й чекай: як вівторок, так цей Вівторакус уже й тут! Якщо так буде й далі, то я вимагатиму від нього плати за помешкання. Адже він
майже не вибуває звідси!
— Не турбуйтесь! Як усе складеться добре, то сьогодні він прийде востаннє, — заспокоїв господиню пан Пляшкер.
— "Як усе складеться добре", — повторила за ним пані Моркван. — То ви й самі хочете, щоб він навідався нині востаннє?
— Авжеж, звісно!
— То чого ж ви раз у раз запрошуєте цього пана в гості, якщо не можете його терпіти?
— Та я можу його терпіти! Ще й як!
— Але ж ви щойно сказали: вам хочеться, щоб сьогодні він прийшов востаннє, — зауважила пані Моркван. — Оце так чудово ви можете його терпіти? То вам треба, щоб цей пан приходив, чи не треба? Щось я не второпаю.
— Бо це таки не кожний і второпає, — вже вдруге за сьогодні відповів пан Пляшкер. — Але я спробую пояснити. Мені хочеться лишень, щоб цього разу все нарешті склалося як слід. Щоб не пішло шкереберть, як на минулих трьох тижнях!
— Пішло шкереберть? — ожила зацікавлена пані Моркван. — А я навіть нічого не помітила! І що ж це має означати — "все пішло шкереберть"?
— Усе! — сердито буркнув пан Пляшкер. — Геть усе!
— Усе? — перепитала пані Моркван. — Та розкажіть-бо, що скоїлося!
— Перший тиждень почався зовсім непогано, — промовив пан Пляшкер. — У неділю вдень, як і годиться, яскраво світило сонце. Та й понеділок надійшов одразу по неділі, як і має бути. Правда, вже надвечір сталась прикра й страшенна невдача!
— Невдача? Яка ж саме? Та кажіть-бо, не примушуйте тягти з вас кожне слово силоміць!
— Пан Вівторакус так боявся запізнитися до мене в гості...
— То й що? — квапила пані Моркван.
— ...що прийшов ще в понеділок увечері, — докінчив пан Пляшкер, глибоко зітхнувши.
— І що ж потім?
— Потім? Нічого потім! Досить і цієї халепи! — вигукнув пан Пляшкер. — Вівторакус — у понеділок! Це спартачило весь тиждень!
Пані Моркван осудливо похитала головою.
— Хіба вам можна догодити? — вколола вона. — Аби пан Вівторакус завітав трохи завчасно — вас уже трясця трясе! Спартачив вам увесь тиждень! А що ж страшне скоїлося наступного тижня? Знов пан Вівторакус з'явився зарано?
— Наступний тиждень почався так гарно, — мрійливо сказав пан Пляшкер. — У неділю сяяло сонце. Понеділок настав по неділі. Вівторакус прийшов, як і належить, у вівторок. Проте в середу — ви тільки уявіть таке! — у середу випало свято і
мене відпустили з роботи! Що ви на це скажете?
— Що ж мені казати? Добре, що ви мали вільний день, перепочили від роботи.
— По-вашому, це добре?! — вигукнув пан Пляшкер і весь аж здригнувся. — Ні, погано, ні, просто жахливо!
— Таж ви завжди так раділи кожному вільному дневі! — сторопіло вимовила пані Моркван.
— Але тільки як він припадав на п'ятницю, тоді я мав три вільні дні поспіль! П'ятницю, суботу і неділю. А в середу... в середу я тільки-но починаю звикатися з роботою після неділі!
— Я нічогісінько не розумію! — заявила пані Моркван.
— Та я ж уже сказав — цього й не можна зрозуміти! — нагадав пан Пляшкер.
— Ану ж опишіть мені третій тиждень, — запропонувала пані Моркван, — може, я тоді щось зрозумію.
— Третій тиждень був найгірший, — відповів пан Пляшкер. — У неділю зірвалася буря. Гриміло майже половину пообіддя.
— Еге ж, бридка була погода, пам'ятаю, — потвердила пані Моркван.
— Та якби ж то тільки це! Ні! На лихо, в четвер сяяло сонце! — поскаржився пан Пляшкер.
— Сонце? Тобто як? — ошелешено спитала пані Моркван. — Хіба ви проти?
— А певно ж, я проти! — розсердився пан Пляшкер. — У неділю — грім, уже це кепсько. Але коли ще й сонце в четвер — то це вже подвійна підлість!
— Тепер я розумію ще менше, ніж досі. Якщо тільки це можливо, бо я й досі не розуміла нічогісінько, — сказала пані Моркван. — Ви лютуєте через дощ...
— Через грім! — уточнив пан Пляшкер.
— І ви супитеся через ясне сонце! Якої ж тоді взагалі ви хочете погоди? Вибір у вас невеликий!
— Я вже бачу, ви мене також не розумієте, — образився пан Пляшкер, повернувся й пішов до своєї кімнати, а пані Моркван лишив безпорадно стовбичити в коридорі.
Та не встиг він ще й дверей до своєї кімнати причинити, як хтось добряче задзвонив у двері будинку.
Пан Пляшкер стрімголов кинувся зі своєї кімнати в коридор і так прудко шаснув повз пані Моркван, що вона мимоволі пустила повз вуха довгий, пронизливий дзвінок.
— Це пан Вівторакус! Це до мене! — вигукнув пан Пляшкер і шарпнув надвірні двері. Перед ним справді стояв пан Вівторакус.
— Привіт, Пляшкере, друзяко! Зараз тобі доведеться дещо трохи піднести! — гучно й радісно вигукнув він і тицьнув панові Пляшкеру в одну руку здоровенну валізу, а в другу — клітку з птахом. — То як тобі ведеться? Бачу, що незгірше.
Пан Пляшкер спантеличено поглянув на валізу й на клітку з птахом у себе в руках і, зрештою, на пана Вівторакуса, що цим разом прийшов без звичних раків. Що мав пан Пляшкер казати? Адже пан Вівторакус сам відповів на своє запитання.
Тому пан Пляшкер сказав лише:
— Привіт, Вівторакусе! От добре, що ти завітав!
— Авжеж, добре! —погодився пан Вівторакус. — Чи не взяв би ти в мене ще й клітку з хом'ячком, поки я принесу з машини Кларцю й морську свинку? Отак, оце добре! — сам-таки відповів він знову на власне запитання, запхнувши панові Пляшкеру під пахву клітку з хом'яком.
— А Кларця — це хто? — запитав пан Пляшкер.
— Та моя новенька біла мишка, ось зараз ти з нею познайомишся, друзяко! — пообіцяв пан Вівторакус. — Тільки гляди, щоб пан Кулес нічого не заподіяв Анді.
— Пан Кулес? — у відчаї скрикнув пан Пляшкер.
— Папуга! Ти хіба не познайомився з ним минулого вівторка? А, ні, ні! Минулого вівторка тут був пан Товстунець. А цей насправді мав зватися Геркулес, тільки він так кумедно перекручував це ймення, що я його переінакшив. Скажи ж нам
"Добридень!", друзяко!
— Добридень! — чемно мовив пан Пляшкер.
— Та не ти, а пан Кулес! — уточнив пан Вівторакус, і папуга справді тричі прогаркавив зі своєї клітки:
— Добррридень, пане Кулесе! Добррри день, пане Кулесе! Добррридень, пане Кулесе!
— Добридень, пане Кулесе! — сказав і пан Пляшкер, піднявши клітку з птахом трохи вище, аби папуга побачив, як пан Пляшкер кивнув йому головою, вітаючись. При цьому клітка з хом'ячком вислизнула в нього з-під пахви й посунулась до
долу.
— Ой, клітка падає! Увага, Анді, тримайся! — вигукнув пан Вівторакус, двома прудкими кроками прискочив ближче, майже при самій землі підхопив клітку з хом'ячком і тицьнув її до рук пані Моркван, яка саме нагодилася, щоб простежити,
чи все гаразд у пана Пляшкера.
— О, привіт, привіт, — сказав пан Вівторакус. —
Це ж просто чудово, що й ви до нас саме тепер зазирнули! Чи не потримаєте одну хвилиночку цієї клітки? Авжеж, потримаєте. Бо, бачте, Кларця там уже не дочекається! — І стрімголов кинувся надвір до машини.
Пані Моркван, відставивши чимдалі від себе руку з кліткою, гидливо втупилася спершу в клітку з Анді, що крутився у своєму колесі, а далі — в пана Пляшкера, що стояв перед нею з величезною валізою в одній руці і кліткою з птахом — у дру
гій. Пані господиня саме глибоко вдихнула, збираючись, як то кажуть, накрити свого пожильця мокрим рядном, аж це повернувся від машини пан Вівторакус із великою картонною коробкою.
Він забрав з рук у пані Моркван клітку і весело вигукнув:
— Агов, чи можна нам зайти? Авжеж, можна!
Ну, вперед і вище!
І не встигла пані Моркван ще й звуку зронити, як пан Вівторакус із коробкою та кліткою в руках опинився на сходах. За ним, з важезною валізою та кліткою з папугою в руках, посунув пан Пляшкер.
Аж ось пані Моркван оговталась-таки від першого жаху і зарепетувала їм услід:
— Ви що це собі дозволяєте? Вчепити мені клітку з хом'яком! Я вам що — тримач кліток з хом'яками?!
Нарешті господиня похопилася, що її нема вже кому слухати, і, осудливо хитаючи головою, подалася нагору.
— Здається, твоя квартирна господиня не любить хом'ячків? Авжеж, не любить, — завважив пан Вівторакус, коли вони замкнули за собою двері кімнати пана Пляшкера. — Ну то пан Кулес, напевно, припаде їй до вподоби: він також терпіти хом'яків не може. А Товстунець? Чи не познайомити мені її з цим чудовим папугою? Авжеж, я гадаю, це було б їй приємно!
— Ні, це не було б їй приємно, — заперечив пан Пляшкер. — Тварини в помешканні — це для неї жах!
— А де ж тоді вони мають бути? — здивовано спитав пан Вівторакус. — Усі мої тварини живуть у моєму помешканні. Вони, так би мовити, тварини хатні.
— Може б, ти не брав усіх своїх тварин із собою, коли навідуєш мене? — обережно натякнув пан Пляшкер.
— Як то — всіх? Я ж узяв із собою пише Анді, Фофо, пана Кулеса й Кларцю! Нерон, Ніколаус, Товстунець, Оссі, Тукер, Луу і всі раки лишилися вдома! Візьму їх у гості наступного вівторка.
Та як ти не хочеш, щоб ми тебе перевідували...
— Та звісно ж, хочу, хочу, — квапливо запевнив пан Пляшкер. — Навіть дуже вас прошу!
— Це мило, — примирливо сказав пан Вівторакус, полегшено зітхнув, сів на ліжку пана Пляшкера, розкрив картонну коробку, дістав звідти білу мишу і з гордістю подивився на неї. — Хіба ж вона не чарівна, моя Кларця? Авжеж, вона справді чарівна, — запевнив він. — Трішки тільки розкошлалась під час поїздки. Та де ж це твій гребінчик, люба? Мабуть, у валізі. Авжеж, мусить бути там. — Він розкрив велику валізу.
Пан Пляшкер зацікавлено зирнув йому через плече й спитав:
— А що там у ній ще? Бо вона таки важкенька!
— Важкенька? Авжеж, вона важкенька, — задоволено сказав пан Вівторакус, — бо в ній харчі для моїх тваринок. Першокласна пожива, товар найвищого ґатунку. — Він трохи пошпортався у валізі, знайшов серед десятків пакунків і паку
ночків невеличкий гребінчик і заходився старанно чесати біле хутерце Кларці. — А, мало не забув! На тому тижні я зможу навідатися лише в середу. Бо у вівторок мушу повезти Тукера до перукаря.
— У вівторок до мене не зможеш?.. — приголомшено вимовив пан Пляшкер. — Ні, у мене ти маєш бути неодмінно у вівторок!
— А чому неодмінно? Я, власне, давно хочу тебе про це спитати. Чого для тебе такий важливий вівторок?
— Тобі я можу розкрити свою таємницю, — нерішуче відповів пан Пляшкер. — Тільки ти більше нікому не розказуй. Ти маєш приходити до мене у вівторок задля того, щоб у суботу вернувся Суботик!
— Суботик? А хто ж це такий?
— Суботик — це Суботик, і край. Докладніше я не можу тобі пояснити, — відповів пан Пляшкер.
— Так... То ти не хочеш мені пояснити, щоб я зрозумів, — образився пан Вівторакус. — Тоді що зараджу тобі з твоїм Суботиком я?
— О, багато! Розумієш, Суботик прийде лише в тому разі, якщо тиждень у мене буде таким: у неділю сяятиме сонце, понеділок настане відразу по неділі, у вівторок навідається пан Вівторакус, тобто ти, середа припаде на середину тижня, у четвер чотири рази прогуркоче грім, а в п'ятницю мене відпустять з роботи. Отоді в суботу завітає Суботик!
— А, то он воно як! — спалахнув пан Вівторакус. — Я тобі потрібен, тільки щоб прийшов якийсь Суботик! Я — лише нікчемний засіб для досягнення великої мети! А я щораз торочу всім моїм звіряткам, як то мене любить мій давній шкільний друзяка Пляшкер! Щотижня запрошує в гостину! Та чи так то вже він мене вірно любить? Ні, де там! Я йому потрібен лише на те, щоб до нього повернувся якийсь там Суботик! То ось що я тепер тобі скажу, давній друзяко! Сьогодні я в тебе побував востаннє! На все добре! З цими словами він сховав мишу в картонну коробку, закрив її, підвівся й кинувся збирати все своє добро.
— На Бога, Вівторакусе, ти помиляєшся! — скрикнув пан Пляшкер. — Звісно ж, я тебе щиро люблю й завжди радий вітати в себе. Тільки ось... хіба тобі важко навідувати мене у вівторок?
Розумієш, тоді я за одним заходом ніби вбиваю двох зайців...
— Убиваєш двох неповинних зайців! Ти, нищителю звіряток! — обурено урвав його мову пан Вівторакус. — Ходімо звідси, пане Кулесе! Гайда, Анді! Геть з цього... з цієї кімнати? Авжеж, геть!
Поки він і вас не повбивав, як тих бідолашних зайців!..
І, схопивши картонну коробку, клітку з хомячком та клітку з папугою, обурено попростував геть з кімнати.
Пан Пляшкер якусь мить безпорадно дивився йому вслід, тоді вхопив велику валізу і, крекчучи, поволікся з нею навздогін панові Вівторакусу, що, сповнений мовчазного обурення, виступав попереду.
— Вівторакусе, голубе мій, може б, ти таки трохи обміркувався? — умовляв пан Пляшкер. — Усе це — чистісіньке непорозуміння. Я, дурний віслюк. ..
— Еге ж, звісно, віслюк у тебе дурний! Ти чув це, пане Кулесе? Авжеж, ми всі це чули! — не зупиняючись, сердито бубонів пан Вівторакус.
— Та я ж просто хотів сказати, що я повівся як тупоголова свиня з...
— Атож, і свині у тебе тупоголові. Ти чув це, пане Кулесе? Авжеж, ми всі це чули! Зараз він заявить, що папуги некультурні!
Пан Кулес прийняв таке звинувачення мовчки й тільки зириЬ з клітки, трохи повернувши голову набік.
Пан Вівторакус безмовно вмостив своїх звірят біля себе на передньому сидінні машини, без жодного слова подяки взяв із рук у пана Пляшкера важку валізу, захряснув дверцята й помчав геть.
Смутний та невеселий повернувся пан Пляшкер до будинку. Коли він минав кімнату пані Моркван, господиня вистромила з дверей голову й сказала:
— Цей візит, певно, увійде до книги рекордів Гіннесса.
Пан Пляшкер безтямно втупився в неї поглядом.
— Це ж як? — запитав він.
— Бо це був найкоротший візит у світі. В кімнату — і з кімнати! Я собі гадаю: а чого ж це ваш пан Вівторакус дозволив вам затягти сюди валізу, якщо не збирався у вас навіть трохи погостювати?
— Я й сам про це подумав, — відповів пан Пляшкер, уперше за дуже довгий час висловивши однакову з пані Моркван думку.
Він подався до своєї кімнати, сів за стіл і почав напружено думати. Хоча пан Вівторакус так раптово пішов собі, але ж він тут був! Отже, тиждень поки що не поламався: у неділю сяяло сонце, понеділок настав по неділі, у вівторок завітав пан
Вівторакус. Три умови виконано. На жаль, завтра з роботи не відпустять, бо завтра не святковий день. На службу доведеться йти. Зате ж завтрашня середа неодмінно буде серед тижня! Як усяка інша. Тобто виконано й цю умову. А вільний день
у п'ятницю? Та це можна буде влаштувати, трохи побалакавши з начальником. А якщо той його не відпустить, то він самовільно зостанеться дома, й край! Єдине, чому пан Пляшкер неспроможний був зарадити, — це накликати грому в четвер.
Грому доводилося сподіватися з небес. А грім у цей четвер був необхідний пану Пляшкерові, як повітря! На тому тижні Вівторакус у вівторок не приїде, це напевно.
Отже, нинішній тиждень був для пана Пляшкера останньою надією.
Але невже-таки ніяким чином не можна вплинути на погоду? Аж раптом йому блиснула рятівна думка!
— Так, — уголос сказав сам собі пан Пляшкер. — Це може спрацювати. У всякому разі, треба спробувати!
У середу не сталося нічого особливого. Пан Пляшкер, як завжди, вчасно прийшов на роботу й так само вчасно повернувся додому. Поводився він тихо-мирно, цілий вечір не виходив із кімнати й не вітав у себе ніяких гостей. Пані Моркван дуже з того тішилася.
Зате в четвер у неї виявилось куди менше причин тішитися. По обіді у двері будинку подзвонили. За хвилину пані Моркван вистромила голову надвір. Перед входом стояло двоє незнайомих чоловіків у спецівках з великим бляшаним аркушем у руках.
— Ви — пані Пляшкер? — запитав один, вищий.
— Нахабство! — обурилася пані Моркван. — Я не одружена. А якби навіть була одружена, то вже аж ніяк не з цим ляшкером. Крім того, він і сам нежонатий, отож ніякої пані Пляшкер немає в природі.
— Принаймні, здається, він саме тут мешкає, цей пан Пляшкер, — озвався нижчий чоловік. — То де його кімната?
— Отам, навпроти кухні. А вам це навіщо?
Замість відповіді, чоловіки підняли бляшаний аркуш, протиснулися з ним повз пані Моркван і рушили прямісінько до кімнати пана Пляшкера.
Розхвильована пані Моркван подалася слідком за ними.
— Що він збирається з оцим робити? Він справді щось отаке замовив? — торохтіла вона. — Мені він нічогісінько не сказав про свій намір!
Чоловіки поставили бляшаний аркуш у кімнаті пана Пляшкера й пішли собі, лишивши безпорадну пані Моркван наодинці з несподіваним замовленням пана Пляшкера. Вона оглянула принесене з усіх боків і, хитаючи головою, промурмотіла:
— Ні, це не діло! Врешті-решт, коли ти збираєшся замовляти в моє помешкання отаке бляшане одоробло, треба спершу запитати в мене дозволу!
Тієї миті знов зайшли ті двоє чоловіків і принесли ще один бляшаний аркуш, трохи менший від першого.
— Оце так! Ви знов один принесли? — злякано пролебеділа пані Моркван.
— Ні, — скупо відповіли чоловіки й поставили другий аркуш біля першого.
— Як? Таж ви щойно один внесли! — помітно сторопіла пані Моркван.
— Ми не знов один принесли, ми принесли два бляшані аркуші, — уточнив вищий чоловік. Потім вони знову зникли й за мить внесли до кімнати третій бляшаний аркуш.
— Що він збирається з ними робити? — жахнулася пані Моркван.
Вищий чоловік засміявся.
— Може, оббиватиме ними стіну замість шпалер, — припустив він. — А можливо, йому треба спекти три чималі пироги.
— Та, може, він просто збирає колекцію бляшаних аркушів, — сказав нижчий. — Так чи інак, він замовив собі три бляшані аркуші, а ми виконали замовлення. Бувайте здорові!
Коли пан Пляшкер того дня прийшов з роботи, пані Моркван перехопила його вже в коридорі.
— Пане Пляшкере, — сказала вона з докором і стала йому на дорозі. — Пане Пляшкере, сьогодні кімнату, яку я вам з ласки своєї винайняла, двоє якихось чоловіків захарастили аркушами металу.
Чи не розкриєте ви мені таємницю: що це має означати?
Пан Пляшкер весь засяяв.
— А, то моє замовлення виконане вчасно! Чудово, чудово! — сказав він, обминув пані Моркван і відчинив двері своєї кімнати.
— Чудово? — перепитала пані Моркван. — І що ж ви збираєтесь робити з цим замовленням?
— За якоїсь чверть години ви про це дізнаєтеся. Це має бути несподіванка, — багатозначно відповів пан Пляшкер і причинив за собою двері своєї кімнати.
— Несподіванка? — проказала за ним пані Моркван і пішла на кухню зладнати вечерю.
За п'ять хвилин по тому пан Пляшкер постукав у двері кухні.
— Пані Моркван, — привітно сказав він, — чи не позичили б ви мені, з ласки своєї, стільця?
— Ви сподіваєтесь гостей? — вражено спитала господиня.
Пан Пляшкер похитав головою.
— Ні, просто я хочу примістити замовлення.
— Прошу, беріть, якщо вже вам так дуже треба, — сказала пані Моркван і з осудом похитала головою вслід пану Пляшкерові, коли той поніс стільця до своєї кімнати. Коли він відчинив двері, вона встигла зазирнути всередину. Бляшані
прямокутники стояли, як і досі, прихилені до стіни. Усе так само осудливо хитаючи головою, пані Моркван сіла біля кухонного столу. Та не встигла вона до пуття вмоститися, як у двері кухні знов постукали.
— Пані Моркван, чи не позичили б ви мені ополоника й качалку? — спитав пан Пляшкер.
Якусь мить господиня дивилась на нього, наче занімівши з подиву.
— Навіщо? Ви щось печете? Пироги? То чом ви не робите цього в кухні? Виходить, ви таки чекаєте гостей? — вигукнула вона, здобувшись на слово.
— Ні-ні, це просто для тих бляшаних аркушів, — заспокоїв її пан Пляшкер.
І не встигла пані Моркван ще хоч щось сказати, як він з качалкою та ополоником в руках шаснув у свою кімнату.
Пані Моркван побігла слідком і встигла вгледіти, що один бляшаний аркуш тепер лежав на двох поставлених один навпроти одного стільцях. Решта два стояли поряд, під стіною.
Потім пан Пляшкер миттю причинив двері кімнати.
— Що ж то за несподіванка така має бути? Цікаво! — промурмотіла собі під ніс пані Моркван, тюпаючи назад до кухні. Та тільки-но вона знову сіла за обідній стіл, як тут-таки зірвалася з місця від жахливого гримотіння. Гурготіло, торохкало
і гримало в кімнаті пана Пляшкера, та так, що чашки в кухонному буфеті підскакували й бряжчали, наче під час землетрусу. Здавалося, що ось-ось завалиться будинок.
— Пане... Пан... П-пляшк-к-кере,— гукнула пані Моркван, вискочила з кухні й шарпонула двері кімнати пожильця. Те, що вона побачила в кімнаті, так її приголомшило, що вона на мить
утратила мову.
Пан Пляшкер, з поважним виразом обличчя, вистрибував по великому бляшаному аркуші, примощеному на двох стільцях, з качалкою в правій руці й з великим ополоником — у лівій, вибиваючи ними по черзі у два інші бляшані аркуші, прихилені до стіни. Він так захопився своєю роботою, що начебто зовсім не помітив пані Моркван на порозі кімнати.
Урешті-решт господиня віднайшла мову й зарепетувала:
— Чи ви геть ізсунулися з глузду? Що це за громовиця? Чи це, може, і є ота ваша несподіванка? То я залюбки її зрікаюся! Ви ще накличете сюди поліцію, якщо не кинете гриміти! Ви...
Пан Пляшкер перестав вистрибувати, скочив зі стільця й ступнув кілька кроків назустріч пані Моркван.
— Як ви сказали? Ви сказали: "гриміти"? — вигукнув він.
— Авжеж, гриміти! — не вгавала пані Моркван. — Ви ж наробили такого грому, на дві грози вистачило б! Ви, мабуть, украй перепилися!
— Більше грому! Більше грому! — в захваті вигукував пан Пляшкер. — Пані Моркван, ви — золото! Я просто розцілував би вас за це!
Пані Моркван враз позадкувала.
— Отямтеся! — обурено вереснула вона.
— Грім, грім, грім-грім-грім! — заспівав пан Пляшкер. — У четвер гримотів грім!
— Тепер він ще й завів співи, — злякано промурмотіла пані Моркван і ще на два кроки позадкувала. Проте за хвильку зібралася на силі, обережно підступила до пана Пляшкера, лагідно поклала йому руку на плече і сказала повільно й
проникливо:
— Пане Пляшкере, мені здається, ви трохи перепрацювалися. Мабуть, за останні три тижні ви мали забагато прикрощів. У вас трохи перенапружені нерви. Лягайте-но чимраніше в ліжко, згода? А завтра, в п'ятницю, зостаньтеся вдома, так? Зробіть собі додатковий вільний день, еге ж?
— Правильно! — сказав пан Пляшкер. — У п'ятницю — вільний день! Цілком правильно!
— Ну й чудово, що ви згодні, — похвалила пані Моркван. — А завтра я подзвоню вашому начальникові й скажу, що ви захворіли. І вийдете на роботу аж у понеділок, еге ж? А тепер я вас лишаю, щоб ви собі спокійненько лягли в ліжко та гарненько виспалися, так?
— Так-так, — радісно підхопив пан Пляшкер.
Він мав чудовий настрій і знову почав співати:
В четвер самотужки зроблю собі грім, у п'ятницю з служби відпустять мене, тоді, можливо, в суботу Гм-Гм
до мене знов зазирне.
— Хто зазирне? — насторожилася пані Моркван.
— Це буде несподіванка, — відповів пан Пляшкер.
— Що, знову несподіванка? — скрикнула пані Моркван. — Знаєте, з мене й однієї цілком досить. На добраніч!
— На добраніч, — відгукнувся пан Пляшкер, замкнув двері, ліг у ліжко й не вилазив з нього цілу ніч та ще й півдня у п'ятницю.
В суботу пан Пляшкер прокинувся рано-ранісінько. Він спробував ще трохи заснути, але не зміг, бо був занадто неспокійний. Цілий ранок він не виходив зі своєї кімнати, дедалі нетерплячіше ходив з кутка в куток, раз у раз поглядаючи на годинник. Перед полуднем йому сяйнула одна
думка.
— Я — осел! — скрикнув він. Та одразу згадав пана Вівторакуса і мерщій виправився: — Я дурень! Адже Суботик того разу трапився мені саме на вулиці. Тож, якщо хочу його здибати, треба й тепер вирушати до міста!
Він поспіхом надягнув куртку і вийшов з кімнати. Пані Моркван, мабуть, почула, як рипнули двері. Принаймні вона вистромила голову з кухні й запитала:
— Куди це ви зібралися?
— На прогулянку.
— Так-так, на прогулянку. Що ж, це вже краще, ніж вигадувати отакі жахливі несподіванки, як позавчора.
Пан Пляшкер вийшов на ріг тієї вулиці, де вперше побачив Суботика. Але тепер там не було людей. Нікого, ані лялечки. Суботиком ніде й не пахло. Пан Пляшкер оббігав усе місто, обстежив усі вулиці, позазирав у парадні входи геть усіх будинків, заглянув навіть у якийсь бак на сміття, бо там начебто щось зашаруділо. Але то була просто якась бездомна кицька. Суботик не прийшов.
Уже аж як споночіло, повернувся зажурений пан Пляшкер додому. Коли він напрямився до своєї кімнати, пані Моркван виглянула з вітальні й сказала:
— А, це ви? Довгенька ж була ваша прогулянка!
Пан Пляшкер нічого не відповів. Стомлений і розчарований, увімкнув світло. Нікого. Ніхто не чекав на нього вдома. Мабуть, тому, що його грім був несправжній. Треба було, щоб розгулялася справжня гроза і гримів справжній грім, сумно
думав пан Пляшкер, сідаючи на стілець, позичений у пані Моркван задля гучного бляшаного грому. Та тільки-но він сів, стілець під ним із тріском розвалився, і пан Пляшкер, вельми незручно приземлившись, опинився під столом.
— Агов, татку! — пролунав з-під столу такий знайомий голос. Він бринів жалібно. — Не треба було мені підгризати ніжок у цього стільця. Тепер ви на мене сердитеся?
— Суботик! — зарепетував пан Пляшкер і з радощів підскочив догори, забувши, що він сидить під столом. — Суботик! Суботик повернувся!
Власне, він був би понабивав на голові добрячі ґулі, але там, де цілий ранок ще була стільниця, скатертина прикривала велику діру. І пан Пляшкер стирчав тепер із тієї діри, стоячи поміж чотирма ніжками столу, з начепленою на голову білою скатертиною, безпорадно махаючи руками в повітрі.
— О, класна ідея, татку! Граємося в привидів! — у захваті вигукнув Суботик, побачивши пана Пляшкера в такому вигляді, підскочив до ліжка, стягнув звідти простирадло й закутався в нього з головою. Тієї хвилини двері відчинилися. Пані Моркван стала на порозі й запитала:
— З ким ви, власне, розмовляєте? Чи це ще одна ваша нес-с-спод-д-ді-і-іванка? — Жахнувшись, вона миттю захряснула двері, зачинивши в кімнаті пана Пляшкера двох моторошних привидів.
Пан Пляшкер нарешті виборсався з лабетів скатертини, визволився з рами столу і стягнув у Суботика з голови простирадло.
— Яка краса, що ти повернувся! — вигукнув він. — Я страшенно радий! Хоча знову все розпочалося просто карколомно.
— Карколомно? — Суботик, усміхаючись, дивився на пана Пляшкера. — Еге ж, татку, ваша правда. Пані Моркван просто карколомно перелякалася. Але ж пані Моркван і сама карколомна розпочинальниця страшенно карколомних...
— А ось мені зараз просто карколомно кортить довідатися, де поділася стільниця з мого столу, — сміючись, урвав карколомну промову Суботика пан Пляшкер.
— Стільниця? — присоромлено спитав Суботик. — Знаєте, татку, як посидиш сам-самісінький з обіду до вечора в цій кімнаті, то й попоїсти схочеться. А деревина ж смачненька, розумієте?
— Та то не таке велике лихо. Головне, що ти нарешті повернувся, — сказав пан Пляшкер. — Адже тепер я хутко матиму справну машину для здійснення бажань. Для неї нова стільниця — чистий дріб'язок... Та все це ми обміркуємо з тобою завтра. А зараз ми насамперед відзначимо нашу зу
стріч!
— Відзначимо, татку! Віршиком! — зрадів Суботик. — Щойно складеним!
Суботик снідав-наминав
саму дрібну дрібничку:
чотири ніжки від стільця,
та трішки-трішки крісельця,
та ще півтрішки тапчанця,
та з столика стільничку.
Усякий харч він підбирав —
чи теплий, чи холодний, —
Суботик не перебирав,
бо дуже був голодний!
— А, то ти й тапчанця з крісельцем покуштував? — мовив пан Пляшкер
— Та це ж дріб'язок для машини здійснення бажань! — заспокоїв його Суботик.
Другий розділ. Машина для здійснення бажань полюбляє точність
У неділю рано панові Пляшкеру здалося, що він ще спить і вві сні чує, що хтось у його кімнаті голосно виспівує. Пан Пляшкер перекинувся на другий бік. Але спів не змовк. Аж тоді пан Пляшкер пригадав, що до нього ж повернувся Суботик! Пан Пляшкер умить пробудився, сів і роззирнувся по кімнаті.
Суботик кнопками прикріпив до порожньої рами столу скатертину таким чином, що вийшов начебто гамак. Тепер малий шибеник сидів у цьому гамаку, гойдався і співав:
В обід у суботу, о першій нуль сім
я вмить опинився в покоїку цім,
вікном не схотів я залазити знов —
гарненько, чемненько дверима ввійшов.
Пан Пляшкер розцвів.
— Як чудово, що я знову прокидатимусь від звуків пісеньки, — тішився він. — Мені цього так бракувало!
— Ну, пісенька ще не дуже досконала. "Сім" і "цім" — не найкраща в світі рима, — самокритично оцінив свій твір Суботик. — Ану лиш, спробую ще раз:
Сюди пройшов я навпрошки,
бо я сміливець — ого-го!
І знов співаю пісеньки
для татка Пляшкера свого.
Пан Пляшкер схвально кивнув головою.
— Безперечно, так ще краще, — сказав він. — Але було б просто неперевершено, якби ти співав трохи тихіше, щоб не почула пані Моркван.
— О, починається! — скривився Суботик. — Мені що, знов доведеться ховатися, щоб вона мене не побачила?
— Попервах це було б дуже непогано, — сказав пан Пляшкер. — А завтра я знайду спосіб делікатно поставити пані Моркван до відома, що, мовляв, маленький Робінзон повернувся.
Суботик здивовано звів на нього очі.
— А що, хіба вона й досі вас лає? — спитав він. — Ви ж тоді були загадали бажання, щоб вона кожного разу, як їй закортить напастися на вас, промовляла щось дуже люб'язне!
— Вона стала трохи люб'язніша, як була, — відповів пан Пляшкер. — Проте інколи ще нападається. Останнім часом навіть частіш.
— Що ж, це можна зрозуміти. Якщо тут давненько не було Суботика, то загадані бажання поволеньки блякнуть. Аж поки майже зовсім змарніють. Але тепер я тут. Ось побачите, вона більше не буде сваритися.
— Це добре, — сказав пан Пляшкер і підвівся з ліжка. — Хоча тепер її сваріння мені не дуже й дошкуляє.
— Отак краще! — похвалив Суботик.
— Та інколи я їй не мовчу, — гордовито повідомив пан Пляшкер.
— А так найкраще! — похвалив Суботик. — Ви таки від мене дечого навчилися.
Аж тепер пан Пляшкер уперше роздивився Суботика ясної днини.
Той був на вигляд такий самісінький, як тоді, коли пан Пляшкер уперше здибав його на вулиці: хоботець, обличчя все в
синіх цятках, а спина густо вкрита цупкою рудою шерстю. В усій своїй красі сидів він у гамачку зі скатертини і всміхався панові Пляшкеру.
— А де, власне, ти дів свого водолазного костюма? — запитав пан Пляшкер.
— Якби ж він хоч був смачний! — відповів Суботик, аж здригнувшись від огиди. — На жаль, гума надто в'язка штука. Колись мені, щоправда, трапилися були гумові шлейки до штанів, то ті смакували чудово! Але ж вони були старі-старі й
зовсім ослаблі.
— Так. Отже, водолазного костюма вже нема, — сказав пан Пляшкер. — Та гаразд, я ж бо знаю, що нам не конче треба виряджатися заради нього до універмагу. Маючи в хаті Суботика, мені досить буде лише придумувати бажання, аби щось добути! Отож я й починаю: бажаю гарного, нового, блакитного водолазного костюма!
— Справді, тату? — здивувався Суботик.
А що відразу по тому нічого не сталося, пан Пляшкер повторив, трохи вже нетерпляче:
— Хочу гарного, нового, блакитного водолазного костюма!
— Цілком вистачило б одного! — похитавши головою, мовив Суботик. Тієї ж таки миті у нього з обличчя зникли дві сині цятки. Зате на панові Пляшкерові поверх піжами з'явилися два водолазні костюми.
— А це що за дурниці? — розсердився він і мерщій розшморгнув замок-"блискавку" на верхньому костюмі: аж у трьох одежинах йому зробилося таки занадто парко.
— Чого — дурниці? — не зрозумів Суботик. — Не дурниці, а два нові, гарні водолазні костюми, як ви й забажали. Дивіться, ось навіть ціну вказано: триста дев'яносто вісім марок!
— Не хочу я ніякого водолазного костюма! — сердився пан Пляшкер. — А двох — і поготів!
— То навіщо ж ви їх забажали?
— Я хотів одного водолазного костюма — тобі, це ж ясно, як білий день! А зовсім не двох — собі! — не вгавав пан Пляшкер, силкуючись виборсатись із обох костюмів.
— Та ви ж сказали: бажаю гарного, нового, блакитного водолазного костюма! — нагадав Суботик. — А тоді те саме промовили вдруге. Іншим разом не кваптеся так!
— А, он як! — сказав пан Пляшкер. Йому тим часом пощастило визволитись і з другого водолазного костюма. — Тоді починаю все спочатку: хочу, щоб на Суботикові був гарненький, новий, блакитний водолазний костюмчик!
Тільки-но він це сказав, на обличчі в Суботика поменшало ще на одну синю цятку, зате він тепер гойдався в "гамачку" вбраний у водолазний костюм.
— Шик! — захоплено сказав Суботик, то розшморгуючи, то зашморгуючи "блискавку" — Завтра в універмазі тільки свиснуть, як побачать, що бракує трьох костюмів, ге ж?
Пан Пляшкер злякано втупився в Суботика очима.
— Що-що? — скрикнув він. — Чи не хочеш ти сказати, що це костюми з універмагу?
— Ну, звідкись же вони та мають узятися, — відповів Суботик. — Хіба ж ви не бачили етикеток із ціною? Там же вказано й назву універмагу.
— Що ж мені тепер робити з цими двома водолазними костюмами? — забідкався пан Пляшкер, згріб їх із підлоги й запхнув у шафу. — Уяви-но собі, як пані Моркван післязавтра прочитає в газеті, що з універмагу вкрадено водолазні костюми,
і знайде два тут, у мене в кімнаті! Вона ж матиме мене за злодія! А як знайде ці костюми в моїй шафі, то підозрюватиме мене ще дужче. Бо тоді здаватиметься, що я їх туди сховав!
— А ви ж таки їх сховали, тату.
— Але я вже знаю, як лихові зарадити! Добре, що це мені так швидко спало на думку. Увага! Я хочу, щоб ці костюми знов опинилися там, звідки з'явилися!
Тільки-но він це сказав, як у Суботика з обличчя де й ділися три сині цятки. А слідом за ними наче вода змила три водолазні костюми: спершу один, потім другий і нарешті третій — Суботиків.
— Ох, як шкода! — зойкнув Суботик і поглянув на своє голеньке черевце.
— Чого ж і твій костюмчик також зник? — обурився пан Пляшкер. — Треба ж було тобі твій залишити, щезнути мали два зайві!
— Я ж вам уже пояснював, тату: вам треба точніше висловлювати свої бажання. Не кажіть: "водолазні костюми", якщо маєте на думці лише два з усіх.
Пан Пляшкер опустився на краєчок ліжка.
Виявляється, з цими бажаннями не все так просто, як він собі гадав. Він хвильку подумав, а тоді сказав:
— Я хочу, щоб на Су ботикові знову був цей гарненький, новенький блакитний водолазний костюмчик!
Ще одна синя цятка зникла з Суботикового обличчя, зате він тепер вдоволено гойдався у своєму "гамаку", вбраний у блакитний водолазний костюм.
Пан Пляшкер з полегкістю побачив, що цього разу вийшло до ладу. Тому він одразу додав:
— Крім того, я хочу, щоб стілець знову став цілий. Дуже добре! А ще я хочу, щоб стільниця знов щільно вляглася на столі і...
— Тату, тату, постривайте! — загукав Суботик здушеним голосом. — Як же мені тепер вибратися звідси?!
Пан Пляшкер остовпів: його стіл стояв накритий новенькою стільницею, але Суботик мов здимів! Пан Пляшкер нахилився й заглянув під стіл.
Суботик у своєму "гамаку" завис поміж ніжками столу так, що ледве міг поворухнутися, затиснутий стільницею.
— Ох, пробач! — сказав пан Пляшкер і мерщій додав: — Я хочу, щоб стільниця знову злетіла зі столу!
Задиханий Суботик вибрався зі свого "гамака", висмикнув скатертину й став із нею біля столу.
— Ну, тепер кажіть бажання, тату, — озвався він звідтіля.
— Хочу, щоб стільниця знову міцно вмостилася на столі, — сказав пан Пляшкер і уважно простежив, як стільниця повернулася на місце і щільненько вклалася на стіл.
— Отак. А тепер застелимо, — сказав Суботик і вже хотів був чепурненько застелити стіл.
— Ні, це зроблю я, — вихопився пан Пляшкер, якому чимраз дужче подобалося загадувати бажання. — Хочу, щоб стіл знову був гарненько застелений скатертиною.
Він з утіхою дивився, як скатертина легесенько майнула на стіл.
— Любо глянути! — сказав пан Пляшкер. — А тепер я хочу, щоб не вмиватися самому, а щоб мене вмили! Та не такою ж холоднючою водою! Хочу, щоб мене вмивали тепленькою! Отак добре! А тепер хочу, щоб мене втерли. Та гарненько втерли!
Отак, а тепер нехай мене поголять! О, а зараз — щоб я вже був одягнений!
Пан Пляшкер озирнув себе: він сидів скраю на ліжку в синьому костюмі.
— Та не в костюм! — вигукнув він. — Це занадто вже врочисто. Хочу, щоб костюм знову сховався в шафу! Убраним я хочу бути так. У мою білизну! Правильно! У мою червону картату сорочку. Дуже добре! А тепер мої плисові штани, брунатні, в рубчик. Отак. Тепер — ліву шкарпетку, праву шкарпетку, і нарешті черевики. Дуже добре, просто чудово! Я в захваті!
Проте Суботик зовсім не був у захваті. Навпаки, обличчя в нього було вельми заклопотане.
— У чому річ? Я щось не так зробив? — спитав пан Пляшкер.
— Та ні, тату. Тільки чи помітили ви, скільки вже цяток ви зужили на свої бажання? Двадцять чотири. Двадцять чотири цяточки за дванадцять хвилин! Тобто дві цятки за кожну хвилину. Якщо ви й далі загадуватимете бажання в такому темпі, то за чотири хвилини й тридцять секунд з мого
обличчя щезнуть геть усі цятки. Може б, залишити кілька для поважніших бажань?
— Правда твоя, правда, — злякано сказав пан Пляшкер. — А я про це й не подумав. Тепер нам саме час запустити машину для здійснення бажань. Бо використаємо останню твою цяточку, а машина все не працюватиме.
— А де ж вона у вас, тату? — роззирнувся по кімнаті Суботик.
— Я поставив її на горище. Тут вона стояла в мене на дорозі. Та й я ж все одно не вмів її запустити, — розповідав пан Пляшкер. — Ось зараз я загадаю бажання, щоб вона опинилася тут.
— А треба? Можна ж просто піти туди по неї, — запропонував Суботик.
— Ет, чого там! У тебе ще ж є дев'ять цяток! Спокійно можна дозволити собі одне бажання, — відповів пан Пляшкер. І додав: — Хочу, щоб ми опинились на горищі!
Тільки-но він це сказав, як вони обидва вже стояли в напівтемному приміщенні під дахом.
— Вісім! — сказав Суботик
— Що, прошу? — не зрозумів пан Пляшкер.
— У мене лишилося тільки вісім цяток, — з докором сказав Суботик
— А, он що! — мовив пан Пляшкер. — Поглянь, горище стало якесь начебто зовсім не те, далеко більше, ніж було. Але ж це не я забажав, щоб воно змінилося. Я забажав лише, щоб тут опинилися ми... І машина для здійснення бажань десь діла
ся... Мабуть, хтось украв!
— Агов! Хто це там нагорі? — почувся раптом знизу товстий чоловічий голос. І пан Пляшкер із Суботиком почули на сходах важке гупання чиїхось ніг.
— Це... це не пані Моркван, — збентежився пан Пляшкер. — Що ж це в неї за гість?
Відразу по тому двері горища рвучко відчинилися, в них став якийсь дядько, вперся руками в боки й вигукнув:
— Чи не пояснили б ви мені, чого ви тут шукаєте?
— Машину, — відповів пан Пляшкер. — А хто ви, власне, за один?
— Я? Я — пан Амфібер. А ось ви хто? — вигукував чоловяга. — І як ви тут опинилися?
— А, зрозумів, — усміхнувся пан Пляшкер. — Ви не чули, як ми зійшли сюди, нагору, бо ви саме розмовляли з пані Моркван, а тоді...
Пан Амфібер сердито урвав його мову:
— Годі базікати! Поясніть мені нарешті, що вам треба тут, у моєму будинку? Бо викличу поліцію! — лютував він.
— Як то — у вашому будинку? — перепитав пан Пляшкер. Потім його обличчя на мить проясніло. — А, врешті я зрозумів! — зрадів він. — Я осел! Тобто я, звісно, маю на увазі — я дурень! Але тепер мені все зрозуміло: пані Моркван таємно одружилася! А чого ж вона нічого не сказала мені? То, ви
ходить, ви, певним чином, пан Моркван. Маю на увазі — її чоловік. І тому будинок тепер належить і вам. Через те ви й маєте право сказати: мій будинок! Тоді — щиро вітаю!
Він простяг руку й рушив до пана Амфібера з вітанням. Той перелякано відсахнувся, хряснув дверима перед носом у пана Пляшкера і двічі повернув ключа в замку. За мить пан Пляшкер із Суботиком почули, як він квапливо гупає сходами наниз.
— Дивного чоловіка обрала собі пані Моркван, я гадав, що в неї ліпший смак, — зазначив пан Пляшкер. — Що ж нам робити? Не можемо ж ми вилізти вікном. Чи, може?.. — Він підійшов до вікна й глянув униз.
— Та що ж це таке? — вражено вигукнув він. — Де це ми? Адже он унизу — трамвай! Ми зовсім не в будинку пані Моркван. А де ж тоді ми?
— Ми — на горищі, як ви й забажали, тату, — мовив Суботик. — Тут навіть куди краще й просторіше.
— Та я ж хотів опинитися на нашому горищі! У будинку пані Моркван, це ж ясна річ! — розсердився пан Пляшкер.
— Але ж, тату, я вам уже двічі казав: точніше окреслюйте свої бажання! Коли загадуєш машині виконати якесь бажання, байдуже, що в тебе на думці, важливо лише те, що сказав.
А ви ж не сказали: "опинитись на горищі будинку пані
Моркван", погодьтеся!
— То що ж нам тепер робити? Мабуть, лише одне: побажати, щоб було скасовано попереднє бажання, — мовив пан Пляшкер. — Та саме й час. Я чую, що сюди вже йдуть.
Пан Амфібер з двома поліцаями брався сходами нагору.
— Але обережно, там два дивні, просто чудернацькі типи, — остерігав він поліцаїв, ступаючи по східцях. — Малий — у водолазному костюмі.
Дорослий без угаву товче якісь нісенітниці, здається, хоче мене одружити з якоюсь Морквою. Поліцаї косували на нього з недовірою.
— Вони обидва там, нагорі? — спитав один. — І ви не бачили, як вони туди добиралися? Хіба двері будинку були відчинені?
— Та ні, — відповів пан Амфібер. — Двері були зачинені. А то кожне шпацирувало б просто в будинок!
— Якось же ті двоє та дісталися в будинок. Правда? — спитав другий поліцай.
— Тепер це не найважливіше, — невдоволено боронився пан Амфібер. — Дорослий, у всякому разі, шукав там, нагорі, свою машину! Та ви зараз самі побачите.
Вони вже стояли під дверима горища.
— Дозвольте! — сказав один поліцай, просунувся наперед, тихо повернув ключа в замку і штовхнув двері. — Порожньо! — сказав він. — Тут нікого немає!
Пан Амфібер просунув у двері голову. Горище було порожнісіньке, коли не враховувати кількох припалих пилом слоїків, приткнутих на викинутій з кухні старій полиці. Пан Амфібер спантеличено обернувся до поліцаїв і спитав:
— Як же це? Ти диви, тут нікого немає. А де ж вони ділися?
— Про це ми б хотіли запитати вас, — сказав другий поліцай. — Ви забрали нас із відділку, витягли сюди нагору, нібито щоб показати якихось двох типів у водолазних костюмах...
— Один! У водолазному костюмі був лише один! — уточнив пан Амфібер.
— Спокійно! — урвав його мову перший поліцай. — А знаєте, що я думаю? Ви хотіли з нас пожартувати! Хіба ж не втіха — прогнати двох працівників поліції на п'ять поверхів угору!
— Три поверхи, — уточнив пан Амфібер.
— Я не маю аж ніякої охоти сперечатися з вами щодо поверхів! Ви про нас ще почуєте! Вам це дорого коштуватиме! Бо то не дешевенька розвага — водити за носа поліцію!
— За носа? Та я зовсім не хотів водити вас за носа! Мене ж бо самого, як я бачу, обвели круг пальця. Мені прикро, якщо вам здається, що вас водять... даруйте, за носа, — вибачався пан Амфібер.
— Ну-ну, добре. Не накладаємо стягнення і в вашому випадку, нам не першина! Воно ж вимагає забагато писанини, — підсумував другий поліцай. — Та якщо вам ще хоч коли-небудь заманеться коїти ваші веселощі щодо службової особи...
— Ніколи в світі, — пообіцяв пан Амфібер. — А надто щодо вас!
З тим обидва поліцаї спустилися сходами наниз.
Тільки пан Амфібер ще довгенько стояв на горищі, раз у раз хитаючи безпорадно головою.
— Вихопились! — сказав пан Пляшкер до Суботика. Вони стояли в кімнаті пана Пляшкера в будинку пані Моркван. — Якби я забажав вернутися сюди хоч на десять секунд пізніше, вони б застали нас на чужому горищі. Було 6 нам непереливки, еге ж?
— Сім, — сказав Суботик.
— Що, будь ласка?
— Тепер у мене лише сім цяток, — мовив Суботик.
— Отже, доведеться мені справді якнайточніше висловити своє бажання, аби не змарнувати ще однієї твоєї цятки. Я хочу, щоб зараз ми обидва стояли на нашому горищі просто перед машиною для здійснення бажань.
— Шість, — сказав Суботик. А тоді вони враз опинилися там.
Пан Пляшкер обійшов круг машини для здійснення бажань, оглянув її з усіх боків, зняв з неї кілька мереживних серпанків павутиння. Машина помітно припала пилом.
— Так, а тепер я відразу й запущу її, — сказав він, заздалегідь радіючи.
— Одну хвильку, постривайте, стоп, тату! — вигукнув Суботик. — Спершу я повинен усе вам пояснити, щоб ви нічого не пошкодили. Що ви збираєтесь робити?
— Вже ж не що! Ясна річ! Зараз забажаю собі на машину кнопку, щоб приводити в рух механізм, а тоді...
— Стоп! Краще— ручку! Її легше відрегулювати.
— Ну, гаразд, ручку...
— Але не гаразд те, що ви замовляєте ручку для машини вже тут, на горищі.
— Так? А то чому?
— Працюючи, машина має перебувати в якнайстабільнішому стані, не можна совати її туди-сюди. Вона дуже чутлива. А я не знаю, чи захочеться вам за кожним новим бажанням дертися на горище...
— Звісно, не захочеться, — сказав пан Пляшкер. — Я бажаю, щоб машина негайно опинилася внизу в моїй кімнаті на столі!
— П'ять, — сказав Суботик. — Хоч би ви були принаймні забажали, щоб і ми перемістилися наниз разом з машиною!
— А, та я зараз! Бажаю, щоб ми з Суботиком зараз були внизу в моїй кімнаті!
— Чотири, — мовив Суботик. Обидва вони вже стояли внизу на ліжку пана Пляшкера.
— Бачте, — нагадав Суботик, зіскочивши з ліжка, — ви знов висловили своє бажання неточно, не сказали, де саме в кімнаті ми хочемо приземлитись. Ще добре, що ми бемцнулись на ліжко. А могли б опинитися в замкненій шафі, бо, зрештою,
вона також — у вашій кімнаті.
Та пан Пляшкер навіть не чув Суботика як слід.
— Моя найкраща скатертина! — скрикнув він. — На що вона оце схожа!
Машина для здійснення бажань стояла на чудовій скатертині така сама брудна й запилюжена, як щойно на горищі. По нитці павутини, що звисла донизу, саме видерся нагору гладкий павучисько й зник усередині машини.
— Бр-р-рр, — аж здригнувся пан Пляшкер з огиди. — Бажаю, щоб із кімнати негайно зник весь бруд, а машина щоб сяяла й виблискувала так, як тоді, коли я тільки-но її одержав.
— Три, — докірливо сказав Суботик, коли весь бруд зник із кімнати і машина засяяла й заблищала, як новенька.
— Однак тепер я мушу пильнувати, аби не зробити більше жодної помилки, — заклопотано сказав пан Пляшкер. — Цяток лишилося як кіт наплакав. Мабуть, зроблю ось що, врешті-решт:
бажаю, щоб у машини була ручка, якою цю машину можна вмикати й вимикати!
— Дві, — сказав Суботик.
— Що таке, де ж та ручка? Не бачу я ніякої ручки! — розтривожився пан Пляшкер.
— А зайдіть-но з іншого боку, — підказав Суботик.
І справді, з іншого боку машини пан Пляшкер побачив невеликий металевий важіль, якого перед цим там не було. Біля нього горіла маленька червона лампочка.
— Що означає це світло? — спитав пан Пляшкер.
— Це знак, що машина готова до роботи, — пояснив Суботик. — Тепер треба поставити цей важіль на "ввімкнено" і промовити своє бажання в отой розтруб на машині. Коли бажання виконано, ставите важіль на "вимкнено". Ось і все.
— Треба негайно випробувати машину, — вирішив пан Пляшкер. — Я вже просто не витримую! Тільки що ж мені забажати?
Він поставив важіль на "ввімкнено" і замислився. Лампочка швидко-швидко заблимала.
—Хочу цілу купу грошей, — сказав пан Пляшкер у розтруб.
— А куди? — прошепотів йому Суботик. — Треба сказати, куди саме ви замовляєте гроші, бо вони опиняться десь-інде.
— А-а! Хочу цілу купу грошей сюди, в цю кімнату!
Машина глухо загула, і червона лампочка перестала блимати. Пан Пляшкер роззирнувся. На столі коло машини лежала пятимаркова монета, якої там доти не було. На стільці він побачив двадцятимаркову банкноту, під столом на килимі —
ще три.
— Оце й усе? — трохи розчаровано спитав пан Пляшкер. — Оце така купа грошей? — Він підняв з килима на підлозі під столом три грошові купюри й розглянув їх. — Три десятидоларові купюри! І що ж мені робити з американськими грішми?
— Це, безперечно, не все. Треба тільки пошукати, — сказав Суботик. — Ось, дивіться, — в черевику сім монет по п'ятдесят італійських лір. А отут у книжці — сто рублів! А зазирніть у люстру: тут вісім швейцарських франків і десятимаркова
купюра! А отут у вазі — чотирнадцять динарів! Отож буде вам ціла купа грошей, треба лишень позбирати їх усі.
— Я вже бачу, що знов не дуже точно висловив своє бажання, — сказав пан Пляшкер. — Спробую-но ще раз: хочу, щоб отут на стільці стояв кошик для білизни, повний наших рідних грошей!
Машина знов глухо загула, лампочка заблимала — і враз на стільці перед паном Пляшкером де не взявся повнісінький білизняний кошик дрібняків.
Пан Пляшкер розсердився.
— Знов не те! — забурчав він. — Хіба ж я можу піти до крамниці й розплачуватися за куплене самими дрібняками? Треба мені спершу сісти й гарненько поміркувати, щоб придумати нове бажання.
Він хотів був стягти важелезний білизняний кошик зі стільця, та скінчилося на тому, що кошик перекинувся і тисячі дрібних монет порозкочувалися по всій кімнаті. Неприязно озираючи розсипані на підлозі дрібняки, пан Пляшкер промимрив:
— Тепер, Пляшкере, кидай усе та давай тут лад!
Потім став перед машиною для здійснення бажань і мовив:
— Я хочу, щоб оцей дурний білизняний кошик зник із кімнати разом з усіма оцими грішми! Зараз-таки!
Машина знову глухо загула й заблимала червоною лампочкою, білизняний кошик щез так само враз, як і з'явився, а з ним разом — усі марки, долари, рублі, динари — одне слово, геть усі ті гроші, що були в кімнаті.
Потім червона лампочка погасла і важіль, легенько клацнувши, автоматично вказав на позначку "вимкнено".
— Та що це знов таке? — роздратовано сказав пан Пляшкер.
— Мабуть, машина перегрілася, — мовив Суботик. — У таких випадках вона автоматично вимикається задля перепочинку. Більш як троє бажань за такий короткий час неспроможна виконати й найкраща машина.
— А скільки їй треба часу для перепочинку? — запитав пан Пляшкер.
— Цього ніколи неможливо визначити заздалегідь, — відповів Суботик. — Десь так від дев'яти хвилин до дев'яти годин.
— Дев'ять годин? Ну, я не збираюся стільки сидіти над машиною й чекати. Ходімо десь попоїмо. А поки повернемося, вона, може, встигне перепочити.
Пан Пляшкер підійшов до вішалки і зняв із гачка свій піджак.
— Попоїмо? Чудова думка, тату! Попоїсти — це завжди су пер! — зрадів Суботик. — А куди ми підемо?
— До якоїсь кав'ярні, — відповів пан Пляшкер.
— Яка краса! До кав'ярні! Як гарно! В кав'ярню! Слухай, це ж — у риму! Ну то складу віршика!
Йдемо, йдемо!
Попоїмо
в кав'яреньці затишній —
татуньо Пляшкер
і синок
Суботик
дуже втішний!
Вже під дверима Суботик спитав:
— А там платити треба?
— Аякже! — засміявся пан Пляшкер.
— А чим?
— Та грішми ж!
— Якими грішми?
— Якими? Моїми, звісно. У тебе ж немає.
— Якими вашими? Покажіть їх мені.
— Ти що, гадаєш, я попоїм і просто піду геть, не заплативши? — Пан Пляшкер дістав з кишені гаманця, розкрив і наставив Суботикові під самий хоботець.
— Ось. Цього вистачить.
— Вистачить? Тоді доведеться нам шукати дуже дешевої їжі — по нуль марок нуль-нуль пфенігів.
— Як то? — зронив пан Пляшкер і заглянув у порожній гаманець. — Та тут нічого нема! Хтось украв мої гроші!
— Боюсь, що ви їх самі в себе вкрали, — зміркував Суботик. — Хіба не ви загадали бажання, щоб усі гроші зникли з кімнати?
— Ох, я телепень! — розсердився пан Пляшкер. — Тепер ми навіть піти попоїсти десь не зможемо. Доведеться сидіти тут і чекати, поки ця клята машина — коли-то! — перепочине!
— Не лайтеся, тату! — прошепотів Суботик. — Адже машині для здійснення бажань також потрібен спокій. Ми можемо, поки вона відпочиває, згуляти в "Братику, не сердься!"
— Про мене, — буркнув пан Пляшкер, дістав з полички шахівницю, і вони почали гру.
За дві години в машині раптом спалахнула червона лампочка. Суботик відразу це помітив.
— Дивіться, дивіться, тату! Придумуйте бажання!
Пан Пляшкер підвівся, встановив важіль на "ввімкнено", зачекав, поки лампочка заблимала, й сказав:
— Я хочу, щоб отут на стільці лежала ціла купа двадцятимаркових банкнот!
— Добре! — похвалив Суботик.
А далі вони вдвох із паном Пляшкером тільки дивилися, як на стільці все ріс угору стос паперових грошей. Трохи згодом гудіння замовкло і лампочка вже не блимала. Пан Пляшкер поставив важіль на "вимкнено", напакував собі грішми обидві
кишені піджака так, що вони аж понадималися, й сказав Суботикові:
— Отепер ми з тобою будемо великі цяці!
Суботик аж хоботцем захитав з дива:
— Великі цяці? Справді? А які завбільшки? Га? Якими завбільшки ви хочете нас поробити? Щоб ми в двері не пройшли?
— Та ні, — засміявся пан Пляшкер, — я лише хотів сказати, що ми зможемо всмак, просто добряче попоїсти.
— Ще й усього багато-багато!
— Ну-ну, ти тільки не перебільшуй. Замовимо якусь закуску, добру основну страву та десерт, — постановив пан Пляшкер.
— Закуску! — розмріявся Суботик. — Я вже мов бачу її перед собою! Це буде салат.
— Непоганий початок, — погодився пан Пляшкер. — І який же салат ти собі уявляєш?
— Зараз я вам трохи розповім, яка закуска мені найсмачніша, — сказав Суботик. — Чи краще звіршувати?
— Звірілу й!
— Чудово! — зрадів Суботик. — Віршована закуска.
Я почав би з двох салатів:
пух качиний до томатів,
шкіряні штанці гарненько
пошатковані дрібненько,
сім цибульок, майоран,
та петрушка, кріп, шафран, —
розмішати все це пальцем,
присмачити добре смальцем,
всипать тирси із тополі,
посолить півфунтом солі
та морозива додати —
вийдуть — чудо не салати!
Як вам така чудова закуска? Га, тату?
— Огидно! — сказав пан Пляшкер.
— То, може, вас дужче полонить основна страва? Готувати її треба так:
Засмажить гарно табурета,
додати раму без портрета,
рясні боби, масні шпикачки,
смачні тушковані тріскачки,
пиріг зі свіжою жорствою,
пакунок з вовною черствою,
портфель під соусом — під білим! —
і зварений некруто килим...
Така основа основної страви. Як вона вам, тату?
— Паскудна!
— Справді? Тоді, може, вам більше смакуватиме делікатний десерт:
На десерт з'їмо ми з вами
сім каштанів з колючками,
далі мисочку красиву
кісточок із чорносливу, —
грубше змелених, до речі! —
бо то втіха для малечі.
Та яєчню з мармеладом,
та гірчицю з шоколадом,
і нарешті, наостанок
маринаду з медом дзбанок!
Ну, вже ця страва, тату, припаде вам до смаку!
— У мене від неї шлунок стане шкереберть, — оцінив пан Пляшкер. — Та нащо дарма й говорити! Адже таких чудернацьких страв у нашому місті тобі ніде не подадуть!
— Оце так? А що ж я тоді їстиму? Що ж тут подають?
— Замовимо тобі те саме, що й мені. Так буде найліпше, — порадив пан Пляшкер. — Тоді ти принаймні не зробиш помилки. Так чи так, я мушу тобі повідомити декілька правил, щоб ти знав, як поводитись у кав'ярні.
— То там з усіма водяться? — перепитав Суботик. — І довго там з нами водитимуться? Я ж думав, що там нас швиденько нагодують...
— Ніхто там з тобою не водитиметься! — розсердився пан Пляшкер. — Не мели дурниць!
— Та чого ви кричите? — сказав Суботик. — Це ж ви самі таке вигадали. А я не хочу, щоб зі мною цілий день водилися, чи по кав'ярні, чи ще де! Я хочу їсти!
— Та ти ж і їстимеш, заспокойся! Тільки треба тобі знати певні правила. По-перше, не можна їсти руками, треба неодмінно з ножем і виделкою.
— А чим же я їстиму того ножа й виделку, як не руками? Ногами, чи що? — здивувався Суботик.
— Та не ножа з виделкою ти їстимеш, а з допомогою ножа й виделки.
— О, це вже цікаво! Це я собі зараз заримую!
Їдять не руками,
ані ногами —
ножем і виделкою —
суп з пирогами.
А ще які правила мені треба знати?
— Друге правило таке: не розмовляти з напханим ротом!
— А це правило нудне!
— І чому ж? — суворо запитав пан Пляшкер.
— Бо його треба було заримувати. Отак:
Коли рот напхав ти повний,
то сиди, мов пень, безмовний.
А як в роті спорожніло,
то тоді балакай сміло!
— Ну, всі правила не швидко заримуєш, — сказав пан Пляшкер. — Час іти. Бо вже недалеко й до вечора, а ми ще і не пообідали.
В коридорі їх перехопила пані Моркван.
— О, а це що таке?! — зарепетувала вона, впершись руками в боки. — Це ж той Робінзон, що перекидав мою тиху-мирну оселю догори ногами!
Звідкіля ж він узявся знов?
— З оцієї кімнати, — відповів Суботик, показав на двері кімнати пана Пляшкера, усміхнувся й пояснив: — Он звідки.
— Він що, збирається тут лишитися? — допитувалась пані Моркван.
— Ні, він не збирається тут лишитися, він збирається піти до кав'ярні й з'їсти там закуску, основну страву та десерт, — повідомив Суботик.
— То... то це... — пробелькотіла пані Моркван, та пан Пляшкер урвав її мову, не давши їй навіть як слід почати речення:
— Зрозуміло. Ви знов будете мені доводити, що в такому разі я маю більше платити вам за помешкання. — Він сягнув до кишені піджака, дістав цілу паку грошей і тицьнув господині в руку. — Ось, візьміть, — сказав він. — Гадаю, цього досить
вам за місяць.
І поки пані Моркван стояла, роззявивши рота, й розгублено дивилася на жмут грошей у себе в руці, такий грубенький, що його ледве охоплювали її пальці, пан Пляшкер, безжурно насвистуючи, разом із Суботиком зник за надвірніми дверима.
Якийсь час обидва мовчки йшли вулицею. Аж раптом Суботик зупинився.
— Дивіться, тату, отам-о щось написано про "страви". Зайдемо туди? — запитав він і прочитав по складах: — "Ви-шу-ка-ні стра-ви"
Пан Пляшкер поглянув на будинок і нерішуче похитав головою.
— Це буде занадто дорого для таких людей, як ми, — сказав він за хвильку.
— Як то? У вас же сьогодні всі кишені повні грошей!
— Сказати правду, в таких аристократичних ресторанах я ще ніколи не був. Для мене він аж надто вже шикарний, — признався пан Пляшкер.
— Занадто шикарний? Ну то ми собі тут трохи пошикуємо, — сказав Суботик і шаснув за скляні двері.
Панові Пляшкеру нічого іншого не залишалося, як і собі податися за ним. Суботик рішуче попростував уперед по товстих килимах, повз важкі червоні оксамитові портьєри і сів за вільний стіл, на якому пломеніли в золотому свічнику чотири
свічки.
Хоча в залі за багатьма столами сиділо чималенько людей, було тут доволі тихо. Пані й панове розмовляли між собою лише стихенька. Це таки справді був шикарний ресторан.
— Дивіться, тату, вони тут уже святкують Різдво! — вигукнув Суботик і показав на запалені свічки.
Кілька відвідувачів на мить урвали свою трапезу і здивовано заоглядались на Суботика. Проте зараз-таки знову обернулися до своїх тарілок, бо ж неввічливо озиратись на людей.
Пан Пляшкер почервонів і швиденько сів коло Суботика.
— Цить! — прошепотів він. — Не галасуй! Так
не роблять!
— Як не роблять?
— Не розмовляють так голосно, — пошепки пояснив пан Пляшкер.
— Роблять, роблять, ще й як! — заперечив Суботик. — Пані Моркван он цілими днями те й знає, що галасує.
— Тільки не тут!
— Ну, бо її тут немає...
— У всякому разі, розмовляй тихенько. Тут люди обідають, — сказав пан Пляшкер.
Суботик підвівся зі стільця й з цікавістю роздивлявся відвідувачів ресторану.
— А чого це не можна розмовляти, як вони їдять? Хіба вони їдять вухами? — голосно допитувався він.
— Ц-цить! — удруге просичав пан Пляшкер і силоміць посадив Суботика на місце. — Будь ласка, сиди спокійно!
Дуже, просто дуже шикарний офіціант у чорному фраку підійшов до їхнього' столика так швидко, як йому лише дозволяла його шикарність.
— Чи можна поцікавитися, що привело вас сюди? — несхвально розглядаючи Суботика і його водолазний костюм, запитав він. — Якщо вам хочеться поплавати, то йдіть краще до міського басейну. А це ресторан.
— Ми знаємо, — зніяковіло сказав пан Пляшкер. — Ми... ми б хотіли тут трохи попоїсти.
— Трохи? Ні, дуже багато, — уточнив Суботик. — У мого тата є гроші. Хочеш подивитися?
— Годі, будь ласка! — звелів пан Пляшкер.
— Як ви так хочете, — сказав Суботик і ображено замовк.
— Зачекайте хвилинку,— мовив офіціант і підійшов до іншого офіціанта. Вони про щось пошепотілися, раз у раз поглядаючи на Суботика та на пана Пляшкера.
— Мабуть, радяться про те, як нас непомітно витурити, — прошепотів до Суботика пан Пляшкер. — Ось зараз він нам скаже, що цей столик хтось замовив раніше.
Офіціант повернувся до них.
— На жаль, цей столик замовлено раніше, — сказав він. — Чи можу я запропонувати шановному панству пересісти за он той столик у глибині?
— Можеш, — великодушно дозволив Суботик. — Сподіваюся, твоє панство його вподобає. Бо цей столик такий маленький, нам і самим тут мало місця.
І він почав з цікавістю роззиратися: де ж те "шановне панство"?
— Та це ж він нас так величає, — прошепотів пан Пляшкер і підвівся.
— А, нас! А я й не знав, що я — "панство", — запишався Суботик і з підскоком подався слідком за паном Пляшкером до невеличкого столика, що стояв у такій собі ніші, тому іншим відвідувачам його майже не було видно.
— Чи можу я запропонувати шановному панству карту? — спитав офіціант і налагодився йти.
Звісно, він мав на увазі ресторанне меню.
Суботик ухопив його за фрак.
— А що нам робити з однією картою? — поцікавився він.
— Якщо шановні панове бажають, я принесу дві карти, кожному окремо, — відповів офіціант, намагаючись визволитися від Суботика.
— Дві карти? Та ними ж ні в що не зіграєш! Для скату потрібно тридцять дві, а для "подвійної голови" аж сорок вісім!
— У нас не заведено грати в карти, — пихато сказав офіціант.
— Це тобі не сільський шинок!
— То навіщо ж тоді ти так хочеш принести нам карти?
— Я веду мову не про гральні карти, юначе, — пояснив офіціант. — Я, звісно, маю на увазі меню. Карту страв.
Йому нарешті пощастило вирватися від Субо
тика.
— А, карта до страв! Ну, це мені дуже кортить покуштувати! — сказав Суботик з нетерпінням.
Офіціант приніс два меню. То були просто-таки цілі книжки! Такі товсті, мов тобі хрестоматії для восьмого класу середньої школи, ще й оправлені в темно-червоний сап'ян.
— Та ці карти — чудова страва! — сказав Суботик, коли офіціант тицьнув меню йому в руки, і хоробро відкусив шматок "карти". — На смак добряча, тату! Натуральна шкіра з пергаментним папером! Бракує лише щіпки солі, — промимрив
він, жуючи.
— Що-о ж ти оце робиш?! — нестямно закричав "шикарний" офіціант. — Як... як ти смієш?!
— Ох, я ж порушив правила, — знітився Суботик. — Я ж знаю: з повним ротом не годиться розмовляти.
— А, он що, з повним ротом! — обурено загорлав офіціант.
Усі відвідувачі здивовано повернули голови в бік ніші. Адже тут було незвичним навіть якщо хтось заговорив уголос — і ось без тями галасував не хто інший, а ресторанний офіціант. Це вже була мало не сенсація!
— То що ж я зробив не так? — спитав Суботик. — А, згадав, згадав: я ж почав їсти меню руками, а треба було взяти виделку й ножа! "їмо не руками, ані ногами — ножем і виделкою суп..."
— Ножем і виделкою?! Тільки цього бракувало! — розлючено гукав офіціант.
— Ну то що ж тоді не так? — уголос розмірковував Суботик.— А, вже знаю: мабуть, це був десерт, а я їв його як закуску.
— То ти ще підніматимеш мене на глузи?! — заверещав офіціант і замахнувся на Суботика серветкою, що доти висіла в нього перекинута через руку.
Суботик зміряв його з голови до ніг уважним поглядом.
— Ні, — мовив він,— я тебе не підніму, ти заважкий для мене.
Аж тепер утрутився пан Пляшкер.
— Ти його не зрозумів, — пояснив він Суботикові. — Офіціант не те має на увазі. Він має на увазі, що, може, ти... хочеш водити його за носа, розумієш?
— За носа? Тут, у ресторані? Ну, якщо можна... — зрадів Суботик і підвівся.
— Тільки наважся! — пригрозив офіціант.
— А де ж тут можна важитися? Та й навіщо? — розгублено сказав Суботик.
— Коли не вмієш пристойно поводитись, тобі тут нічого шукати, втямив? Нічого шукати!
— Як же це? Сам не даєш із тобою поволоводитися за носа, ще й кричиш, — сказав Суботик. — А ось що мені тут шукати, я справді не знаю. Хіба ти щось заховав?
— Не смійся, бовдуре, не смійся! — гукнув розчервонілий з люті офіціант і погрозливо підняв догори вказівний палець.
— Не бійсь, я не сміюся. Мені й без сміху весело, — втихомирював його Суботик. — А ось тебе можна б трохи й посмішити, бо ти якийсь зовсім невеселий.
Тієї миті до розмови встряв відвідувач, що сидів за сусіднім столом:
— Шефе, та витуріть-бо нарешті цих двох типів у три шиї, а тоді принесіть мені мій паштет! Я вже двадцять хвилин чекаю!
Його дама енергійно підтакнула.
— Власне, як таких сюди пускають та ще й садовлять їх за стіл? — гостро мовила вона. — Я негайно побалакаю з адміністратором!
— Вам зовсім не треба звертатися до адміністратора, ласкава пані, я й сам із ними впораюся, — запевнив офіціант і вклонився.
— Гайда звідси мерщій із власної охоти, поки нас не вирядили силоміць, — сказав Суботикові пан Пляшкер і підвівся, збираючись іти. — Тут ми не дуже любі гості.
Офіціант кинувся за ними навздогін.
— Хвилиночку! — вигукнув він. — Ну ні, так просто ви звідси не вислизнете! За меню ви забули? Обидві карти коштували щонайменше тридцять марок.
Пан Пляшкер сягнув до кишені піджака і вклав у руку офіціантові цілий жмут двадцятимаркових банкнот.
— Ось, — мовив він недбало. — Купите собі нові меню. У золотій оправі й зі срібними аркушами.
Побачивши стільки грошей, офіціант вибалушив очі.
— Може б, ви все ж таки зосталися? Отам спереду, здається, вільний премиленький кутовий столик, — квапливо сказав він. — Не сприймайте так трагічно цього маленького непорозуміння. Адже це був просто жарт, еге ж?
— Ні, дякую, ми йдемо!— звисока мовив Суботик. — Цей ресторан для нас занадто кошмарний.
— Шикарний, — виправив пан Пляшкер, і вони з Суботиком, задерши голови, покинули негостинний заклад.
Десь так метрів за сто попереду вони побачили край дороги ятку, де продавали ковбаски.
— Ви що, хочете там пообідати? — запитав Суботик, коли пан Пляшкер рішуче рушив туди.
— Дай лиш мені поглянути, — відповів пан Пляшкер, зупинившись коло ятки.
— Ну, чи не купили б ви з одну ковбаску? Доброго-предоброго вам вечора, — сказав продавець і всміхнувся панові Пляшкеру з Суботиком. — Я саме зібрався зачинятися. Щось не дуже торгується сьогодні надвечір. Як бажаєте, то кину для
вас ще з одну на гриль.
— Та он у вас є готові, — сказав Суботик.
— Ет, ці вже пересохли, та й вони трохи припалені. Я їх і собаці своєму не подам, — відповів продавець.
— Та вони нормальні ковбаски. Беремо дві, — вирішив пан Пляшкер.
— Справді? — вражено вимовив продавець і в непевності посунув на голові свою білу кепку з козирком спершу вперед, а тоді назад.
— Справді? — й собі спитав Суботик.
— Так, справді, — сказав пан Пляшкер.
— Ну, якщо ви неодмінно бажаєте саме ці... Я можу продати їх вам трохи дешевше, — сказав продавець, зняв дві пригорілі ковбаски з гриля дерев'яними щипцями й поклав на дві картонні тарілки.
— Отак, а тепер мені б хотілося додати до кожної ковбаски порцію кетчупу, порцію майонезу та добрячу порцію гірчиці...
— Чи добре я вас зрозумів? — нерішуче спитав продавець. — Ви сказали — кетчупу, майонезу та гірчиці?..
— Авжеж, ви зрозуміли цілком правильно, — запевнив пан Пляшкер, узяв з рук у продавця дві картонні тарілки й простяг йому дві двадцятимаркові купюри. — Отак добре! — сказав він.
Покинувши враженого продавця ковбасок, пан Пляшкер відніс тарілки до маленького столика біля ятки, поставив їх там, нахилився до Суботика й сказав стиха:
— Бачу, в тебе ще лишилися на обличчі дві цятки. Одну ми зараз використаємо. Ти ж пам'ятаєш чоловіка й жінку, що ображали нас у ресторані?
— Та звісно, — відповів Суботик. — А що?
— Увага! Я хочу, щоб усі страви, що замовлені й ще будуть замовлені тими двома, стояли тут перед нами на оцьому столику, а там, у ресторані... — Він схилився ще ближче до Суботика і решту речення промовив йому на вухо.
— Добре, тату! Клас! — сміючись, вигукнув Суботик.
І враз із його обличчя зникла передостання цятка, а на столі перед ними де не взялося сім страв, супниця, три мілкі та чотири глибокі тарілки. Пан Пляшкер почав із супу з трюфелями, а тоді всмак порозкошував лососевим шніцелем у
винній підливі. Суботик спершу заходився коло теплого паштету з качиної печінки з чебрецевим цвітом, а тоді перейшов до запеченої спаржі. Після куріпки з кучерявою капустою пан Пляшкер зробив коротку перерву, якою скористався Суботик
і сам поїв усі морожені персики в сиропі. Та пан Пляшкер тим не журився: він не менше від персиків полюбляв салат.
А за кілька вулиць звідти в ресторані гірко клопотався офіціант, намагаючись виконати замовлення відомої вже нам подружньої пари.
— Чи ви знаєте, що ми чекаємо вже півгодини? — люто пробурчав чоловік.
— Та де там півгодини! Ми сидимо вже тридцять п'ять хвилин! — обурилася жінка.
— Ну, бачите, всяку добірну страву готують не за хвилину. А ви ж бо замовили кілька наших особливо вишуканих страв, чи не так? Але ваше чекання буде щедро винагороджене! — відказав офіціант.
Обоє нетерпляче спостерігали, як він підкотив до них невеличкого сервірувального візка. Зверху на ньому стояла на підігрівальниці велика овальна таця, накрита високою срібною покришкою.
Офіціант узявся за покришку обома руками й поволі, урочисто її підняв.
— То як, чи дуже забагато я наобіцяв? — запитав він і переможно подивився на подружжя, сподіваючись оплесків захвату.
Та з виразу облич обох клієнтів офіціант помітив: щось негаразд! Звернувши погляд донизу, він так і скам'янів: під срібною покришкою на великому срібному тарелі в бридкій приправі з кетчупу, гірчиці й майонезу плавали на двох розм'яклих картонних тарілках дві напівзгорілі ковбаски.
Третій розділ. Пан Кулес вилетів
Понеділок минув без пригод. У вівторок рано якось незвично задзвонив будильник — надто тихо і глухо.
Пан Пляшкер спросоння простяг руку до тумбочки, щоб заглушити дзвоник, але замість будильника відчув під рукою лише цупкий чубок Суботика.
— Та де ж цей пришелепа?
— Це ви на мене? — ображено спитав Суботик.
— Та ні, на будильник. — Пан Пляшкер потроху розбуркався, бо ж будильник усе дзвонив та й дзвонив безперестану. — Та де ж він?
Суботик скоса позирнув на пана Пляшкера.
— А він вам потрібен? — обережно спитав.
— Аж ніяк. Мені треба, щоб він нарешті замовк.
— А-а! — полегшено зітхнув Суботик, надавив на своє черевце, і дзвоник ущух. — Ви зараз підете на роботу?
— Ні, — знов сонно муркнув пан Пляшкер.
— А куди? В універмаг?
— Нісенітниця!
— До школи?
— Дурниця!
— Гуляти?
— І не подумаю!
— А що ж ви робитимете?
— Спатиму! — сказав пан Пляшкер і перекинувся на другий бік.
— А навіщо ж ви тоді накрутили будильника?
— Я звечора забув його заглушити.
— Он як, — сказав Суботик. — Він мене добряче перелякав.
— Мене також, — мовив пан Пляшкер. І враз похопився: — А як ти, власне, заглушив дзвоника?
— А отак! — Суботик знову надавив на своє черевце. Будильник задзвонив. — Стоп, стоп! — закричав Суботик і ще разів кілька натиснув на свій живіт. Будильник не вгавав.
— Якийсь придуркуватий будильник!,— вигукнув Суботик. — Та ви не бійтеся, тату, я його вгамую. Ось тільки візьму велику склянку води.
Пан Пляшкер остаточно прокинувся, підвівся і сів на ліжку з наміром дізнатися, що сталося.
Суботик підбіг до крана, набрав повну склянку води, одним духом вихилив її. Дзвоник відразу приглух, а далі й зовсім замовк.
— Ой, як лоскоче в животі! — засокотів Суботик і соромливо відригнув.
— То це ти... ти з'їв будильника? — вражено вимовив пан Пляшкер.
Суботик присоромлено похнюпив хоботця.
— Не всього, — сказав він. — Найкраще з нього я залишив: стрілки!
— Стрілки? А нащо ж вони здалися?
— Маленька може бути зубочисткою, — вирішив Суботик. — А великою можна обом нам спину чухати.
— Не мели дурниць! А проте я знаю, що зараз зроблю! — сердито промурмотів пан Пляшкер, підвівся й рушив до машини для здійснення бажань.
...