Пазл
Франк Тiлье


Ілан i Хлоя – гравцi iз досвiдом, у яких позаду чимало успiшно пройдених квестiв. Та цього разу на них i ще шiстьох учасникiв чекае «Параноя» – напiвмiстична гра, до якоi спробуй ще втрапити. Гонитва за призовими 300 000 евро вiдбуватиметься у будiвлi покинутоi лiкарнi для душевнохворих. Доволi швидко iгровий простiр перетвориться на жахливу реальнiсть. Повна картина залишиться неясною до самого останнього фрагмента. Ну що ж – на те вiн i пазл.

Захопливе, моторошне, добротне чтиво з геть несподiваним фiналом вiд визнаного майстра жанру трилера Франка Тiлье.





Франк Тiлье

Пазл



Published originally under the title “Puzzle”

2013, Fleuve Editions, dеpartement d’Univers Poche, Paris

О. Колеснiкова, пер. з фр., 2020

© «Фабула», макет, 2020

© Видавництво «Ранок», 2020


* * *


А коли вiд давнього минулого не залишаеться нiчого, коли люди повмирали, а речi зруйнувалися, тодi лише запах i смак – тендiтнiшi, але бiльш живучi, бiльш нематерiальнi, стiйкi, незрадливi – залишаються ще надовго, наче душi, нагадують про себе, чекають, сподiваються, на руiнах усього iншого невтомно продовжують нести на собi, на своiх ледь вловимих краплинках, величезну брилу спогадiв.

    Марсель Пруст «На Сваннову сторону»






1





Уся команда медикiв, якi супроводжували Люку Шардона, зiбралася навколо його лiжка. Коли вiн прокинувся, з його голови познiмали електроди електроенцефалографа. Електрокардiограма та рiзнi прилади, що були досi пiд’еднанi до його тiла, свiдчили про абсолютно стабiльний стан. Пацiент, прив’язаний ременями за зап’ястя та гомiлки, продемонстрував свое невдоволення. – Я говоритиму лише з моiм психiатром. Усi решта – вийдiть, будь ласка. Лiкарняна палата швидко спорожнiла. Люка Шардон спробував пiдняти голову, але не змiг. – Не намагайтесь,– сказала йому Сандi Клеор.– Дослiдження було тривалим i складним, вашим м’язам знадобиться не один день на вiдновлення. Можливо, навiть кiлька тижнiв. Психiатр сiла на край лiжка i прибрала пасмо каштанового волосся, яке закривало очi пацiента. Цього разу ця вродлива жiнка з коротким темним волоссям, якiй було вiд сили тридцять рокiв, була одягнена в цивiльне, позбувшись свого надто офiцiйного бiлого халата. Ця державна лiкарня була розташована за якусь сотню кiлометрiв вiд вiддiлення важко хворих, де вона працювала. – Ви чудово знаете, що ми не можемо вчинити iнакше, Люко. – Завжди можна вчинити iнакше. – Як ви почуваетесь? Молодий чоловiк повернув голову до единого вiкна в палатi. Небо було затягнуте, грiзне. Його очi знову зустрiлися з яскраво-блакитними очима лiкарки. – Скiльки часу ви намагалися вилiкувати мене до мого прибуття сюди, лiкарю Клеор? – Ви цього не пам’ятаете? – Як я можу це пам’ятати? Хiба я не божевiльний? Божевiльному складно мати уявлення про дiйснiсть i про час, хiба нi? Клеор вiдповiла не одразу. Цього разу мовлення пацiента здавалося iй абсолютно чiтким i зв’язним. І не агресивним. – Чотири мiсяцi. Ви провели у вiддiленнi чотири мiсяцi… на даний момент. – І ви вважали електрошок справдi необхiдним? Ви усвiдомлюете, якого болю ви менi завдавали упродовж усiх цих тижнiв? Ви знаете, як це – отримувати в органiзм сотнi вольт? Вiдчуття, наче очi от-от вилiзуть з орбiт, а всi вени от-от вибухнуть. Справдi. Потрiбно, щоб ви якось спробували, i ви зрозумiете. Психiатри повиннi завжди тестувати своi методи лiкування на собi, перш нiж пiддавати iм iнших. Сандi Клеор мигцем поглянула на ременi, що знерухомлювали зап’ястя пацiента. Вiн був здатен напасти за долю секунди. Вiн уже не раз це робив. Психоз – страшне, руйнiвне захворювання. Хворi, ураженi ним, страждають вiд потужних галюцинацiй, безумних iдей i бiльшiсть часу живуть у паралельнiй реальностi, що дуже ускладнювало будь-яку форму лiкування. Тим бiльше що Люка Шардон, параноiк навiть у митi ясностi розуму, будь-яку спробу турботи або наближення персоналу сприймав як переслiдування або змову проти нього. – Завдяки електротерапii деякi спогади спливли на поверхню. Ваша пам’ять вiдкрилась вашому минулому. Це допомогло вам, хай би що ви про це думали. – Припинiть, лiкарю! Ви лише посилили мiй страх i страждання. Ви думали, що лiкуете мене, але тiльки поглибили проблеми. Пищання електрокардiографа шаленiло. Тепер серце билося зi швидкiстю 120 ударiв за хвилину. Молодий чоловiк подивився на катетер вiд крапельницi у передплiччi i спокiйно видихнув. – Ви багато разiв говорили, просто в цiй палатi, з цим великим любителем люльки доктором Полем Гамб’е, коли думали, що я «вiдсутнiй». Вам вiдомо, що вашi слова ледь не робили мене з кожним днем трохи божевiльнiшим? – Визнаю, менi складно зрозумiти. – Розкажiть менi про Сесiль Жанну. Як вона? Досi бачить мерцiв, що бродять слiдом за нею? – Так. Мерцi досi там, поруч неi. – І досi роздирае на собi шкiру, коли ви знiмаете з неi гамiвну сорочку? – На жаль, iй не набагато краще. – Їй нiколи не стане краще. Мерцi, яких вона постiйно бачить, переслiдуватимуть ii, доки вона лишатиметься ув’язненою у вашiй лiкарнi.– Вiн зiтхнув.– Дуже шкода. Вродлива жiнка. У неi таке красиве чорне волосся, що спадае аж до пояса. Я завжди любив дивитися на нього, торкатися його. Знаете, Сесiль Жанна – це людина, яка багато значить для мене. – Так, знаю. Його погляд став вiдсутнiм, перш нiж вiн знову звернувся до спiврозмовницi. – Поки я був прикутий до цiеi лiкарняноi койки, дещо сталося, лiкарю Клеор. Дещо, що, на мою думку, може неслабо поставити пiд сумнiв вашi варварськi практики. Психiатр не розумiла, до чого вiн веде, але не дозволяла собi вийти з рiвноваги, вона звикла до подiбноi поведiнки та агресивних висловлювань. – Якщо у вас е диво-засiб, то я вас слухаю,– обмежилась вона такою вiдповiддю. – Спочатку в мене е питання. Ви – блискучий психiатр. Чи вважаете ви, що свiдомiсть здатна сама себе вилiкувати? Очиститись вiд власноi гнилi без зовнiшнього втручання, без медикаментiв, без лiкарiв? Знаете, як отi садна, якi ми в дитинствi набиваемо на колiнах i якi, навiть без антисептика, зрештою зникають самi. Вона похитала головою. – Одужувати – означае йти назустрiч частинi самого себе, тiй частинi, що була навмисно замаскована свiдомiстю. Бiльшiсть часу пацiенти не здатнi самостiйно йти на цю зустрiч, тому що хвороба стае на завадi. Ми, психiатри, тут саме для того, щоб допомогти iм зруйнувати цi перешкоди. Молодий чоловiк чекав, коли вона на нього подивиться, вiн хотiв, щоб вона в повнiй мiрi усвiдомила його слова. – Я знаю правду. Я точно знаю, що сталося того дня, 22 грудня, лiкарю. Я знаю, хто вбивця цих восьми гравцiв. Я бачу його обличчя, як зараз бачу вас. Сандi Клеор стрепенулась. Їi пацiент ще нiколи не говорив таких слiв. Для нього вона зазвичай була лише переслiдувачкою, частиною змови, метою якоi було знищити його. Вона намагалась зберiгати нейтральний тон, але в нiй кипiло хвилювання. – І хто ж вiн? Що саме ви знаете про день 22 грудня? Люка Шардон подивився на годинник над телевiзором. – Тодi виймайте свiй маленький сiрий диктофон, лiкарю, ну, той, якому ви довiряете усi вашi нiкчемнi умовиводи та оцiнки. – Я лишила його у вiддiленнi. – Як вчасно. Вирушайте, поки не пiшов снiг, повернiться до палати, яку я займав, перш нiж потрапити сюди. Я там дещо сховав, усерединi одного з металевих прутiв вiд лiжка. Я б хотiв, щоб ви привезли це разом з вашим диктофоном, це справдi того варте. І сподiваюсь, що у вас удосталь часу. Адже iсторiя, яку я збираюсь розповiсти, перевершуе усi вашi очiкування.




2





22 грудня

Того ранку у серцi Альп було морозно i сухо. Погода кусюча, але iдеальна для того, аби взути снiгоступи i вирушити на прогулянку, що й збирався зробити старший сержант П’ер Бонiфас, якби не цей жахливий термiновий виклик. На iншому кiнцi дроту екскурсовод ледве мiг говорити, досi шокований своею знахiдкою.

Гелiкоптер нацiональноi жандармерii, що вiз Бонiфаса та його напарника, тепер пролiтав над листяним лiсом. Попереду першi променi сонця загравали з горами, iхнi шовковистi кiнчики губилися в безмежностi, аж до Швейцарii з одного краю та до Італii з iншого. За свою двадцятидворiчну кар’еру Бонiфас нiколи не втомлювався вiд цього видовища, щодня iнакшого i так само витонченого, як кольори на палiтрi художника. Проте того ранку вiн майже не звертав на нього уваги. Його думки блукали деiнде.

Бiло-синiй гелiкоптер пролетiв над озером i приземлився на маленькiй галявинi на висотi понад тисячу чотириста метрiв над рiвнем моря. Рух гвинтiв здiйняв хмарки снiгу. Згорбившись i сховавши носи у комiри темно-синiх парок, зi снiгоступами в руках, двое офiцерiв побiгли до чоловiка, одягнутого в теплий лижний костюм. Вони привiталися, взули снiгоступи та швидко пiшли.

– Ви нi до чого не торкались? – запитав Бонiфас.

Гiд повертався назад тим самим шляхом, йдучи власними слiдами. Це був мiцний широкоплечий здоровань, у якого один крок був як два кроки Бонiфаса. На щастя, ця дiлянка лiсу була вiдносно рiвною, посерединi мiж долиною та пагорбами, якi простягалися зигзагами до вершин.

– Нi. Я одразу зателефонував до жандармерii.

– Ви вчинили правильно. Тепер розкажiть нам детальнiше, що сталося.

Удалинi пiлот гелiкоптера заглушив мотор, повернувши горам iхню бiлоснiжну тишу. Лiс густiшав, стовбури навколо них стояли настiльки щiльно, що свiтло просочувалось крiзь листя, наче золотi блискiтки. Цього зимового ранку уся природа, здавалося, затамувала подих.

– Коли вийдемо до стежки, побачимо гiрський притулок Гранд-Масиву – стару будiвлю, яка тепер належить мiсту. Це мiсце для перепочинку, без водопостачання, без опалення, де можуть переночувати, сховавшись вiд негоди, з десяток мандрiвникiв. Вiн розташований посеред острiвця на озерi.

– Знаю,– сказав Бонiфас.– Колись менi довелось бувати тут з родиною, давненько це було. Неймовiрна мiсцина.

Гiд проторював собi шлях у чагарнику.

– Так, неймовiрна, можна й так сказати… Минулого тижня мандрiвники повiдомили в службу туризму про протiкання даху. Учора вранцi я принiс деякi iнструменти, там треба було залатати дiрку i зацементувати черепицю. Сьогоднi покрiвельник мав закiнчити ремонт.

Бонiфас та його пiдлеглий дихали дедалi важче. Лютий холод стискав горло, а гiд рухався вперед так само швидко. Здавалося, цей чолов’яга зроблений iз гранiту.

– Притулок заповнений круглий рiк, навiть зараз, у перiод складних погодних умов. Мандрiвники приходять, i якщо тут уже немае мiсця, то вирушають до iншого, платного притулку, розташованого трохи вище.

Трое людей пригинались, розсували рукавицями гiлки, обваженi кристалами льоду. Ця бiлизна довкола створювала сюрреалiстичнi декорацii. Природа демонструвала своi найрозкiшнiшi прикраси, але в цiй частинi гiрського масиву залишалась небезпечною, спонукаючи не втрачати пильнiсть анi на мить.

– Перш нiж температура впала, майже до пiвночi йшов снiг. Коли я приiхав до притулку сьогоднi вранцi, то одразу зрозумiв, що щось не так, бо в снiгу навколо притулку не було жодного слiду вiд снiгоступiв. Однак напередоднi прибули люди, i це означало…

– Що нiхто не виходив.

Через кiлька хвилин чоловiки вийшли з листяного лiсу. Знову з’явилось свiтло, що слiпило, вiдбиваючись вiд вершин. Бонiфас надiв сонцезахиснi окуляри. Вiдсутнiсть хмар обiцяла чудовий день. Жандарм шкодував, що вiн зараз тут, тим паче в недiлю. Опинившись першим на мiсцi злочину, вiн знав, що доведеться готувати звiти i заповнювати безлiч папiрцiв.

Озеро з островом було нижче, досi в крижанiй тiнi гiр. Гiд продовжував розповiдати:

– Скрiзь була кров. На лiжках, на стiнах, на пiдлозi. Я побачив щонайменше три тiла, лiворуч вiд входу. Майже всi спали одягненi i взутi в лижнi черевики – настiльки холодно було вночi. На них напали зi спини, iх наче… iх наче пронизав град. Я не заходив усередину. Я побiг i почав телефонувати всiм. І забув на вулицi свою сумку.

Вiн зупинився i подивися на Бонiфаса.

– Звiсно, тiкати було тупо. Я мав перевiрити, чи хтось iще був живий.

– Ви вчинили правильно. Принаймнi мiсце злочину не чiпали, це головне.

Бонiфас економив слова, зосередившись на небезпечному спуску. Хода на снiгоступах вимагала технiки та уважностi. Вони доволi швидко досягли озера i моста, що дозволяв дiстатися острова. Пройшовши кiлька хвилин невеликим лiсом, вони нарештi дiйшли до чималоi кам’яноi будiвлi, поряд з якою лежала велика сумка гiда. Жандарм рiзко спинився, прикутий поглядом до землi. Інстинктивно розстiбнув кобуру на поясi.

– Цi слiди крокiв…

Окрiм слiдiв гiда, залишених годину чи двi тому, вiд укриття вели ще однi слiди. Вони звертали праворуч i заходили за будiвлю. Людина, що iх лишила, перед тим вступила в кров.

– Їх тут не було,– сказав гiд.

– Точно?

– Точно. Вранцi снiг був недоторканий, абсолютно чистий пiсля ночi.

Вони замовкли. Старший сержант уважно роздивлявся навколо. Невже гiд прийшов саме тiеi митi, коли вбивця щойно скоiв злочин i готувався тiкати? Йому було страшно уявити, що б сталося, якби iхнiй супутник увiйшов до притулку.

Швидким рухом вiн зняв снiгоступи, увiткнув iх у снiг, скинув рукавицi. Тепер кожен мiцно стискав у руках свiй «Зiг Зауер». Жандарм знаком показав колезi йти по слiдах, а сам рушив до вхiдних дверей, якi лишались прочиненими. Вiн штовхнув iх лiктем, цiлячись зброею перед собою.

Бонiфас повiльно зняв сонцезахиснi окуляри. За свое життя вiн уже бачив з десяток мiсць злочину, але одразу зрозумiв, що це закарбуеться в його пам’ятi до кiнця його днiв.

Ступивши кiлька крокiв усередину, вiн нарахував п’ять тiл праворуч, потiм ще три лiворуч. Декого, досi загорнених у спальнi мiшки i повернутих обличчям до стiни, смерть застала увi снi. Іншi – на пiдлозi, одягненi та взутi, намагались учепитися в нiжку лiжка. Один з них, абсолютно голий, важив, мабуть, близько ста тридцяти кiлограмiв й, очевидно, не змiг захиститися.

Бонiфас сховав пiдборiддя у комiр парки, щоб залишати у примiщеннi якомога менше своiх бiологiчних слiдiв. Вiн обережно наблизився до нерухомих тiл, що лежали спиною до нього, щоб упевнитись, що серед них нiхто не вижив.

Мертвi. Усi мертвi.

Жандарм уже уявляв вiсiм тiл, що лежать в ряд на столах у патологоанатома. Вiн уявляв обличчя рiдних, яким потрiбно буде повiдомити цю звiстку. Що цiкаво, тiеi митi у нього виникло бажання зателефонувати дружинi i сказати iй, як сильно вiн ii кохае.

У нього пiд ногами лежала дiвчина, якiй, напевно, не було й тридцяти. Вона дивилася у стелю широко розплющеними очима, розкинувши руки, наче вiддавалась небу. Їi теж не пощадили.

Випроставшись, Бонiфас помiтив закривавлену викрутку з оранжевим рукiв’ям, що лежала бiля плiнтуса, поряд з ящиком з iнструментами. Мабуть, це i було знаряддя вбивства, яким убивця бив своiх жертв у шию, в груди, в спину. У всiх без винятку мандрiвникiв були колотi рани в рiзних частинах тiла.

Цi п’ятеро чоловiкiв i три жiнки заснули поруч iз вбивцею, якщо вiрити вiдсутностi слiдiв, що вели б у напрямку до притулку.

Раптом надворi почувся крик. Його напарник кричав: «Не рухатись! Не рухатись!»

У станi максимальноi напруги Бонiфас кинувся надвiр, знаком показав гiду лишатися на мiсцi й оббiг будiвлю. Навколо на снiгу починало вiдблискувати сонце, а гори простягали своi гранiтнi брили до неба, нiби для того, щоб захистити цих чоловiкiв, якi виявили абсолютний жах. Жандарм побачив свого напарника, що тримав на мушцi закривавленого чоловiка. Тепло одягнений, у шапцi, натягнутiй на лоб, вiн сидiв, спершись на стiну, пiдтягнувши колiна до тулуба. Вiн пiдняв вологi вiд слiз очi на жандармiв i спитав моторошно нейтральним тоном:

– Мене звати Люка Шардон, я не зробив нiчого поганого. Лише скажiть менi: звiдки вся ця кров? І що я роблю тут, посеред гiр? Я нiчого не пам’ятаю.




3





Чотири мiсяцi по тому

Молодий чоловiк сидiв на краю лiжка, склавши руки на грудях.

– Що означае «ІЛ АН 2-10-7»?

– Вiдчепись вiд мене з цим питанням раз i назавжди. Доброi ночi.

– Щодо доброi – не певен. Вона буде радше довгою.

– Що ти маеш на увазi?

– О, нiчого. Нiчого такого. Доброi ночi вiд хлопця з палати 27.

Санiтар зiбрався зачинити дверi.

– Алексiс Монтень? – покликав молодий чоловiк.

– Що?

– Ти единий, окрiм Сесiль Жанни, хто менi тут подобався. Єдиний, хто не бажав менi зла.

– Нiхто не бажае тобi зла. Ти тут чотири мiсяцi, i тобi вже пора затямити це.

Крупна постать санiтара нарештi зникла. Почувши, що дверi зачинилися, пацiент розвернувся до лiжка, стягнув з нього простирадло i розстелив його на лiнолеумi, яким була вкрита пiдлога в палатi.

– Сiм, вiсiм, дев’ять…

Нiхто нiколи не мiг пояснити йому, що означав синiй напис, вишитий у верхньому лiвому кутку простирадла:

«ІЛ АН 2-10-7». Медики знали силу-силенну складних слiв, були здатнi оперувати науковими фразами, але впадали в ступор перед дурнуватим написом на тканинi. Може, це таемний код? Чарiвна комбiнацiя, здатна вiдiмкнути дверi цiеi лiкарнi? Це тривожило його всi цi мiсяцi, i тепер, врештi-решт, вiн помре, так i не дiзнавшись цього.

Вiн обережно вiдiрвав шматок простирадла, на якому мiстився цей напис, i запхав його всередину одного з прутiв лiжка, який вiн розхитував тижнями. Можливо, наступному пацiентовi, що незабаром займе цю палату, пощастить його зрозумiти, якщо тому, звiсно, спаде на думку витягти прут i зазирнути всередину.

За довгий час йому вдалося вiдкрутити лiжко вiд пiдлоги. Здiймаючи якомога менше шуму, вiн поставив його у вертикальне положення i спер об стiну. Потiм скрутив простирадло так туго, як тiльки мiг, i, ставши на стiлець, прив’язав його до верхнiх металевих прутiв.

– Сто вiсiм, сто дев’ять, сто десять…

Вiн востанне перевiрив крiзь крихiтне вiконце в дверях, чи нiхто не йде. До першого обходу у нього було близько трьохсот секунд, щоб дiяти. Вiн накинув на голову наволочку. Існував ризик, що буде складно, але вiн подумки репетирував цю сцену сотнi разiв: йому вдасться.

Навколо була сiра, нейтральна, сувора палата. Єдиною рiччю, яку йому дозволили мати, була колода гадальних карт Таро, що лежала на нiчному столику. Сесiль Жанна зналася на них, вона стверджувала, що читае по картах майбутне, i напророкувала йому «непевну» долю. Йому подобалось намагатися вгадати карти, перш нiж перевернути iх. Одна з небагатьох розваг тут i, без сумнiву, одна з найгiрших, якi тiльки могли iснувати. Як вижити в цьому мiсцi, яке щохвилини робить тебе ще божевiльнiшим?

Незважаючи на наволочку на головi, що закривала видимiсть, вiн перевернув карту Таро i кинув ii на пiдлогу.

Крiзь тканину вiн побачив, що це карта «Повiшеник». Сесiль Жанна вже тлумачила ii: карта говорить нам, що не все в наших руках й iнодi слiд пiдкоритися долi. Вiн не збирався коритися долi. Вiн боявся лише одного – що чекае на нього по той бiк, пiсля смертi. Спочатку буде чистилище: мiсце, яке вiн уявляв крижаним, моторошним, з маленькими камерами, в яких кожен замкнений очiкуе Суду. Цей обов’язковий перехiд лякав його понад усе.

Залiзши на стiлець, вiн спокiйно обмотав простирадло навколо шиi. Вузол висiв приблизно на висотi метр вiсiмдесят над пiдлогою. Йому знадобиться багато сили волi та смiливостi. Але це був единий спосiб утекти звiдси. Вiднайти свободу. Сесiль Жанна дуже засмутиться. Можливо, врештi-решт вона також пiде за ним.

– Двiстi тридцять один… Гру завершено.

Вiн задер голову до захищеноi синьою решiткою лампочки на стелi i вiдштовхнув стiлець ногою. Мотузка з простирадла натягнулася, як i його кiнцiвки, коли петля зашморгнулася на шиi. Його ступнi були за два чи три сантиметри вiд пiдлоги. Небагато, але достатньо. Останне, про що вiн подумав, був, як не дивно, напис на простирадлi.


* * *

Ілан рiзко пiдскочив, йому перехопило подих.

Вiн прикрив очi рукою, коли яскраве сонце знадвору заслiпило його обличчя, i йому знадобилось кiлька секунд, щоб усвiдомити, де вiн.

Який жахливий кошмар.

Котра година? Скiльки часу вiн проспав?

Судячи з усього, небагато – вiн вiдчував важкiсть i слабкiсть. Вiн машинально встав i пiшов до вiкна, обхопивши руками плечi. Було нестерпно холодно, вiчнi проблеми з опаленням. На щастя, потужне свiтло, що пiд кутом падало на пiдлогу, трохи зiгрiвало його. Злегка заслiплений, вiн стояв бiля вiкна, коли на телефонi заграла мелодiя «Knockin’ on Heaven’s Door» Боба Дiлана.

Останнiм часом, окрiм шефа, йому бiльше нiхто не телефонував. Стоячи обличчям до свiтла, Ілан не поворухнувся, досi приголомшений жахливим сном. Усе здавалось йому таким реалiстичним, кожна деталь врiзалась у пам’ять iз вражаючою точнiстю: блакитна решiтка на лампi на стелi, крихiтне вiконце у дверях без ручки, дивний напис на простирадлi. Це явно була палата психлiкарнi.

Справжня палата психлiкарнi, цiлком реальна.

У нього перед очима досi був цей тип, що накидав петлю собi на шию. Ілан не розгледiв його обличчя, так, наче картинка увi снi стала чiткою лише тодi, коли чоловiк напнув на голову наволочку. Хай там як, його одягли i замкнули, як буйних божевiльних, в огидний блакитний костюм. Який сенс цiеi жахливоi сцени? Йому було невластиво пам’ятати своi сни…

Телефон розривався. Ілан завагався, щоб якнайдовше насолодитись бiлим слiпучим гарячим свiтлом, а тодi нарештi повернувся до темного кутка кiмнати. Вiн миттю накинув светр i спортивнi штани, перш нiж схопити мобiльний, на екранi якого висвiчувався незнайомий номер. Узявши слухавку, вiн сiв за ноутбук, щоб переглянути електронну пошту. Нiчого нового, окрiм кiлькох дебiльних реклам.

– Так?

Ілан поклав руку на батарею, що була холодна мов лiд.

– Ілане? Це Хлоя.

Молодий чоловiк вiдвернувся вiд монiтора i почав нервово мацати iгровi фiгурки, нагромадженi на столi. Хлоя… Вiн уже бiльше року не чув цього iменi, хоча й нiколи не забував його. І це спричинило ефект вибуху в животi.

– Хлое?

– Добре, що ти не змiнив номер. Як ти?

– Чого ти хочеш?

– Я нарештi знайшла доступ до гри. Я знайшла доступ до «Параноi».

Ілан глибше вмостився в крiслi на колiщатках напроти двох компiв, що безперервно завантажували пiратськi фiльми. На iншому кiнцi дроту вiн чув гудiння мотору автомобiля. І схвильований голос своеi колишньоi дiвчини.

– Минув рiк, а ти продовжуеш шукати те, чого не iснуе,– сказав вiн.– «Параноя» – це просто брехня. Масштабна iлюзiя. Не можу повiрити, що ти досi мариш цим!

– Нi, гра iснуе, вона абсолютно реальна. І вона проходить у Францii.

Ілан не стримався i позiхнув. Вiн погано спав останнi днi, i втома дедалi сильнiше давала про себе знати.

– Слухай, я саме був у лiжку. Я змерз i менi не терпиться зробити лише одне: повернутися пiд ковдру.

– Твоi ночi досi поглинутi полюванням на скарби? Чим зараз зайнятий? «Срiбною зiркою»?

– Я вже бiльше десяти мiсяцiв працюю, Хлое. На паршивiй заправнiй станцii, але це дозволяе менi заробити на шматок хлiба i створюе видимiсть соцiального життя. Єдиний зв’язок, який у мене досi лишаеться з цiею грою,– це сценарii, якi я намагаюся пристроiти. Я зав’язав.

– Я лише за десять кiлометрiв вiд твого дому. Якщо ми переможемо у цiй грi, ти зможеш покинути свою вiдстiйну роботу i щодня iсти в ресторанах, якщо захочеш. До зустрiчi i… рада була тебе чути.

Вона поклала слухавку. Ілан кiлька секунд сидiв, роззявивши рота. Цей дзвiнок нагадував грiм серед ясного неба. Хлоя Сандерс збиралася знову увiйти в його життя дивовижним i несподiваним чином. Нарештi вiн пiдвiвся, трохи похитуючись. Яскраве свiтло зникло, i кiмната занурилась у крижанi сутiнки. Потираючи плечi, вiн задумливо пiдiйшов до вiкна.

Вiкна спальнi на другому поверсi виходили на великий круглий сад iз замерзлими полями на задньому планi, що простягались до самого небокраю. Красива бiла стрiчка з’еднувалась з небом десь там, на горизонтi. Навколо анi будинкiв, анi сусiдiв. Маленький город на задньому дворi зарiс, безладно розрослись бур’яни. Батько завжди вирощував томати, кабачки та редьку. Але вiдколи його батьки зникли, Ілан усе занедбав.

У тому числi й себе самого.

Зiщулившись вiд холоду, вiн попрямував до ванноi, що мiстилась поряд зi спальнею, i увiмкнув воду. Вода теж крижана. Вiн благав, щоб бойлер не зламався i несподiвано сам для себе похукав на дзеркало. Скiльки вiн уже в цьому клятому будинку? Вiн став завеликим для нього одного. Навiть тут, у домi рiдних батькiв, вiн почувався чужим.

Вiн лише збризнув обличчя невеликою кiлькiстю води i поголився. Йому ще не було тридцяти, але в такому занедбаному станi вiн здавався на п’ять рокiв старшим. Хлоя завжди казала, що його очi – наче бурхливий океан, але на що вони були схожi сьогоднi, цi очi, почервонiлi через поганий сон, нудну роботу та всепоглинальну тугу за батьками?

Вiн спробував приховати свою збентеженiсть, зачесав назад волосся середньоi довжини, заправивши пасма за вуха. Такi простi рухи, якi, втiм, здавалися йому такими далекими… Аж тут вiн помiтив на лiвому передплiччi дивний слiд. Маленький кратер, схожий на укус комахи. Ілан уважно роздивився отвiр, пiднiсши руку до свiтла лампи. Звiдки ця штука тут узялась? Павук чи якась iнша комаха не змогли б зробити таку рану. Нi, це було бiльше схоже на слiд вiд голки шприца. Наче пiсля забору кровi або якоiсь iн’екцii.

Ілан поспiшно збiг сходами вниз i насторожено перевiрив по черзi усi виходи. Жодне з вiкон не було розбите, усi три замки на дверях неушкодженi, подвiйна шиба, що виходила на веранду на задньому дворi, цiла. Вочевидь, жодна людина сюди не заходила i не нападала на нього, якщо тiльки не мала ключiв.

А ключi не мiг мати нiхто. Ілан змiнив усi замки кiлька тижнiв тому.

Вiн був тут, живий i неушкоджений.

«Живий, але зi слiдом, походження якого ти не знаеш. А якщо це були вони?»

У пiдвалi увiмкнути бойлер йому не вдалося. Вiн знайшов номер телефону сервiсного центру, указаний на зворотi, i зателефонував слюсарю з компанii «Силамб», який прийде не ранiше, нiж за кiлька днiв.

– До речi, ви знали моiх батькiв? – запитав вiн, домовившись про вiзит.– Жозефа та Ангелiну Дедiссе?

Але той уже поклав слухавку.

Ілан швидко пiднявся нагору, теплiше одягнувся й пiдiбрав листи, просунутi пiд вхiднi дверi. Чималий пакунок листiв вiд компанiй «Юбiсофт», «Анкама» та «Адерлi», яким Ілан надсилав уривки сценарiiв вiдеоiгор. За останнi кiлька рокiв вiн розробив на паперi три оригiнальнi iсторii з текстами та чудовими малюнками, якi досi не знайшли замовника.

Знову негативнi вiдповiдi, як завжди. Вiд цього опускалися руки. Вони навiть не просили почитати продовження сценарiiв, навiть не намагалися з ним зустрiтися. Наче його не iснувало.

Ілан з вiдразою зiжмакав аркушi i подумав про свое майбутне. Щоразу, коли вiн заходив у магазинчик на заправцi, у нього виникало вiдчуття, наче йому бракуе кисню. Але що ще робити? Без диплома складно знайти хорошу роботу, особливо в галузi розробки вiдеоiгор, де вимагають рекомендацiй.

Вiн продовжив розбирати пошту. Там також були двi поштовi листiвки, адресованi батькам,– привiтання з Рiздвом та Новим роком. Його батько й мати офiцiйно вважалися померлими, однак iхнi далекi колеги, що жили за кордоном, продовжували слати iм листи. Ілан нiяк не мiг змиритися i повiдомити цим незнайомцям, що батьки тут бiльше не «живуть».

Насправдi полiцiя так i не знайшла тiла. Лише iхнiй човен, що був знищений штормом, коли вони вийшли в море. Для всiх i офiцiйно вони потонули, як зазначали свiдоцтва про смерть, що лежали десь у комодi.

Але Ілан тиждень за тижнем повторював собi: у цiй iсторii все суперечило логiцi. Чого б це його батьки, чудовi мореплавцi, виходили в море, коли було прогнозовано сильний шторм? Тому молодий чоловiк жив iз тягарем скорботи, що нiяк не полишав його. Йому потрiбно було побачити тiла, упiзнати iх напевне, щоб покiнчити з цим раз i назавжди i припинити жити з привидами.

Немае нiчого гiршого, нiж не мати вiдповiдi. І нiколи не дiзнатися.

«Сподiваемось, що у вас усе добре, i бажаемо вам усього найкращого у новому роцi. Обiймаемо. А якщо опинитесь у Таiландi, то обов’язково завiтайте до нас…»

Вiн перегорнув листiвку i взяв останнiй лист. Вiн був адресований якiйсь Беатрисi Портiнарi, яка, згiдно з адресою отримувача, мешкала у Парижi, на бульварi Распай. Але цю адресу було закреслено i написано: «За вказаною адресою не проживае». Мабуть, отримувач нещодавно переiхав.

Як цей конверт опинився у нього? Ілан поклав лист на стiл. Пiзнiше вiднесе його на пошту, якщо не забуде.

Лист зник пiд стосом iнших листiв – рахункiв та непотрiбноi реклами.

Тiеi митi були нагальнiшi справи, нiж похiд на пошту.

На вулицi грюкнули дверцята машини.

За два тижнi до Рiздва Хлоя Сандерс, його колишня дiвчина, яка кинула його рiк тому, абсолютно несподiвано знову об’явилась у його життi.




4


«Дофiне Лiбере»[1 - Le Dauphinе libеrе (вiд фр.– «Вiльний Дофiне») – провiнцiйна щоденна французька газета, вiдома своiм акцентом на мiсцевих новинах та подiях. Випускаеться в Греноблi.]

    Ф. ле Фонт «Рiзня на висотi»




23 грудня

Це мав бути звичайний день незадовго до Рiздва. Чудовий час пiдготовки до Святвечора, прогулянок пiд сонячним небом та катання на лижах. Але цього тижня всю долину охопив шок. Адже у вiвторок уранцi жандарми з жахом виявили бездиханнi тiла восьми людей у гiрському притулку Гранд-масиву, лише за кiлька кiлометрiв вiд Морзiна i за два кроки вiд швейцарського кордону. Стара будiвля, що належить мiсту i розташована на островi на озерi Іброн, була призначена цiлий рiк приймати у своiх стiнах мандрiвникiв. Згiдно з першими даними розслiдування, трое жiнок i п’ятеро чоловiкiв, знайдених на мiсцi, були вбитi увi снi викруткою, знайденою в ящику з iнструментами. Пiдозрюваного у злочинi було знайдено просто за будiвлею, вiн сидiв на снiгу i вперто заперечував свою провину у скоеннi цих жахливих учинкiв. За словами старшого сержанта П’ера Бонiфаса, який одним iз перших прибув на мiсце подiй, чоловiк нiяк не мiг згадати причину свого перебування в горах. Вiн здавався цiлковито приголомшеним i не чинив жодного опору при затриманнi. Проте численнi факти вказують на те, що цей чоловiк винний. Перший факт, але не останнiй – його вiдбитки пальцiв було знайдено на рукiв’i знаряддя вбивства, а в кровi навколо трупiв, що лежали на пiдлозi, залишились слiди його пiдошов. Наступне: його речi – наплiчник, спальний мiшок i одяг – були знайденi в будiвлi, на однiй з постелей праворуч. Очевидно, вiн там ночував. Надворi слiди на снiгу свiдчать про те, що нiхто, окрiм цього чоловiка, не заходив i не виходив з будiвлi пiсля 23 години попереднього дня – дати останнього снiгопаду за даними мiсцевоi метеостанцii. А згiдно з висновком судмедексперта, жертви були вбитi мiж першою годиною ночi та четвертою годиною ранку – отже, логiчно, що iхнiй убивця перебував у будiвлi з минулого дня. Пiдозрюваний у вчиненнi злочину, також зi слiв жандармiв, повнiстю втратив самовладання, навiть впав в iстерику, коли дiзнався, що серед нещасних жертв була його дiвчина. Ледь не втративши свiдомiсть, вiн почав говорити про змову проти нього, про викрадення, брехню i запевняв, що його дiвчина в безпецi, спокiйно сидить удома за шiстсот кiлометрiв звiдти. Вiн навiть просив повернутися додому, вочевидь, забувши причину свого перебування на висотi понад тисячу метрiв, як i про кривавi слiди, що досi лишались на його черевиках. Ось така моторошна i дивна справа. Чи свiдомо пiдозрюваний заперечуе очевидне? Чи мiг його настiльки охопити шок, що вiн утратив пам’ять? Чи ж вiн говорить щиро, а до вбивства його пiдштовхнув психiчний розлад? Розслiдування обiцяе бути непростим. Що насправдi сталося тiеi злощасноi ночi проти 22 грудня? Поки зарано говорити. Але з огляду на предмети, виявленi серед особистих речей туристiв (мапи, компаси, головоломки), здаеться, що всi вони брали участь у полюваннi на скарби чи у квестi в реальних умовах, можливо, схожому на знамениту «Срiбну зiрку», надзвичайно складнi елементи якоi доступнi в iнтернетi, i жоднiй спiльнотi «мисливцiв» досi не вдалося розгадати iх до кiнця. Власнi пошуки привели цих дев’ятьох людей у гори, i вони скористалися притулком, щоб переночувати. Саме тодi й сталася ця незбагненна трагедiя. На даний момент це лише припущення, розслiдування походження цього загадкового полювання на скарби саме тривае. Пiсля затримання пiдозрюваного помiстили до в’язницi у Бонвiлi, поки тривае пошук нових даних, що проллють бiльше свiтла на цю моторошну подiю.




5





Ілан Дедiссе чекав на Хлою на ганку, закутавшись у товстий кардиган з бiлоi вовни. Йому здавалось, що вiн не впiзнае свою колишню дiвчину. З бiлявки з довгим волоссям вона перетворилась на коротко стрижену брюнетку. Нова машина, новий образ, що робив ii бiльш зрiлою i такою iнакшою. Справжня жiнка, вродлива й активна, що крокуе в ногу з часом. Одягнена у шкiряний плащ, вона, як завжди, пересувалась перебiжками. Вона наче тiкала вiд часу чи навпаки – намагалася його наздогнати.

Вони привiтались, поцiлувавшись у щоку.

– Тебе не впiзнати. Навiть очi…– Блакитнi лiнзи. Це дуже модно.

Вона змiряла його поглядом.

– Знаю,– випередив ii чоловiк, знизавши плечима.– У мене теж багато чого змiнилось, i зовсiм не в хорошому сенсi. Але навiть iз кiлькома зайвими кiлограмами я досi той самий Ілан, якого ти знала.

– Вага – це пусте. Але у тебе дуже блiда шкiра. Ти хворий? Якби я знала…

– Напевно, це тому, що в мене зараз немае опалення i я трохи виснажений. Я працював уночi.

Вiн вiдiйшов, щоб впустити ii в дiм.

– Бойлер здох, у будинку холодно, як у морзi. Але ти заходь. Я приготую смачну гарячу каву.

Ілан дивився, як вона прямуе до вiтальнi. Стiни прикрашали пейзажi, але це були радше сумнi сцени: зображення вмираючоi природи, на яких дерева втрачають листя, а кольори тяжiють до темно-помаранчевих вiдтiнкiв. Вiдколи Хлоя востанне сюди заходила, Ілан нiчого не чiпав, навiть численнi фотографii батькiв, розвiшанi практично скрiзь. На свiтлинах, де вiн позуе в товариствi батька та матерi, Ілан був значно молодшим. Хлоя познайомилась iз ним за рiк до iхнього трагiчного зникнення, але iй так i не довелось з ними зустрiтися.

– Додаси менi трохи молока? – попросила вона.– Я бiльше не п’ю чорну каву.

– Яка причина таких кардинальних змiн, аж до змiни смакiв i навiть деяких iнтонацiй у голосi? Це дуже… по-паризьки.

– Бажання оновлення,– кинула вона.– Часи змiнюються, i я теж.

З такою високою стелею кiмнати здавалися надто великими, надто порожнiми. Деякi меблi були накритi простирадлами, а кутки затягнутi павутиною.

Дiвчина поправила шалик на шиi, сiла на диван i охоче взяла каву з молоком, яку принiс Ілан. Вiн сiв напроти неi i запитав прямо:

– Чому ти тодi отак пiшла, зненацька, нiчого не пояснивши? Менi було дуже боляче, розумiеш?

Дiвчина обхопила чашку обома долонями, щоб зiгрiтися. З рота виривався легкий пар. Ілан помiтив, що вона припинила гризти нiгтi до кровi: вони стали довшi i рiвнiшi.

– Слухай, я прийшла не для того, щоб ворушити старi iсторii або завдати тобi болю. Пошуки «Параноi» належать тобi так само, як i менi. Я хочу подiлитися з тобою своiми останнiми вiдкриттями, i тодi ти оцiниш.

Ілан зробив ковток. Вiд хвилi тепла по тiлу стало краще.

– Я вже сказав тобi по телефону. Я зав’язав. Ігри вже наробили достатньо безладу в моему життi, i тепер, у тридцять рокiв, я став заправником на довбанiй бензоколонцi. Повiр, продавати каву далекобiйникам о четвертiй ранку – це геть не вiртуально. «Параноя» не е дiйснiстю нашого свiту. І вона мене бiльше не цiкавить.

– Навiть триста тисяч евро, обiцяних переможцевi? Вони зовсiм не вiртуальнi.

– Не iснуе нiяких трьохсот тисяч евро i нiякого переможця. «Параноя» – лише мiська легенда, яку поширюють в iнтернетi. Хто вже брав у нiй участь? Хто знае, у чому, врештi-решт, полягае суть гри, окрiм обiцянки «вiдчути страх за свое життя»? Можеш сказати? Ми витратили бiльше року на пошуки бодай найменшого слiду, усi вихiднi, усi вечори ми стирчали вдома, перед екранами комп’ютерiв, аж до божевiлля.

– Так, тут я згодна.

– І всi зусилля були для того, аби якiсь загадковi анонiми, котрi залишали цi зачiпки, одного дня сказали, що «Параноя» – просто фальшивка i що ii не iснуе? Вони добряче з нас познущались.

– Заява про те, що гри не iснуе, була складовою частиною гри. Це своерiдний вiдбiр, гра у грi. Пiсля цiеi заяви багато хто вiдступився, як-от ти, i тепер лише найбiльш одержимi можуть знайти справжнiй вхiд у «Параною». Гра усюди, потрiбно лише уважно дивитись.

Зачарований цими дивними блакитними очима, вiн дивувався тому, наскiльки вона досi була поглинута цими дурницями.

– Ти казала, що ми нiколи не вирвемось з вiртуального свiту, але менi вдалося,– кинув вiн.– Тепер у мене е життя. Воно цiлком реальне, а я бiльше не просто аватарка, яка все робить замiсть мене. Я казав тобi: единий зв’язок, який я зберiгаю з грою,– це моi сценарii.

– Якi, пiдозрюю, тобi досi не вдалося пристроiти.

– Дякую, що вiриш у мене.

– Просто так i е. Ти звертався до психолога, щоб вiн допомiг тобi зав’язати з усiм цим? З твоею пристрастю до iгор, до полювання на скарби? Людям рiдко вдаеться впоратись iз цим самостiйно. Тобi здаеться, що ти зав’язав, тодi як насправдi…

– Допивай свою каву i залиш мене. Ти змiнилась зовнi, але точно не всерединi.

– Я залишусь. Я проiхала сотню кiлометрiв не для того, щоб отак пiти.

Вона вiдкрила ноутбук i спробувала пiд’еднатися до домашнього Wi-Fi.

– Не намагайся,– сказав Ілан.– Я змiнив пароль.

– І ти говориш менi про довiру? У такому разi…– Вона встала.– Твiй ноутбук у твоiй кiмнатi?

Коли вона попрямувала до сходiв, Ілан загородив iй дорогу.

– Забудь про це.

– Менi плювати, якщо нагорi е жiночий одяг чи фотки. Ти маеш право почати нове життя, Ілане.

– Ти навiть не уявляеш, яке воно, мое життя.

Хлоя натягнуто посмiхнулась.

– Коли я пiд’iжджала до тебе, менi назустрiч iхала машина. Водiя я не змогла побачити через тоноване скло. Але припускаю, що це була чарiвна молода дiвчина.

– Яка ще машина?

Вона задумалась на кiлька секунд.

– Велика модель «аудi», здаеться, чорного кольору, але ж ти маеш знати краще за мене, хiба нi? Тепер ти цiлиш вище. У якiй сферi вона працюе?

Ілан мовчав. Шлях завдовжки в кiлометр, що йшов вiд невеликоi мунiципальноi дороги, вiв лише до одного будинку: його. Випадковiй машинi нема чого було робити в цьому районi. Вiн машинально торкнувся передплiччя, згадавши про слiд на шкiрi.

Хтось стежив за ним i заходив до його дому, тепер вiн у цьому переконався. Тiнi iснували насправдi, а не лише в його уявi.

Але як вони могли проникнути в будинок, якщо всi дверi та вiкна були замкненi?

– Зараз повернусь,– сказав вiн.– Можеш ввести пароль вiд Wi-Fi, «Catondutique»[2 - Caton d’Utique (фр.) – Марк Порцiй Катон (вiдомий також як Молодший, або Утiчний, 95–46 до н. е.), давньоримський полiтичний дiяч.].

Вiн на всiй швидкостi помчав нагору й увiрвався до ванноi. Потiм безшумно зняв дзеркало над умивальником, щоб дiстатися до схованки у стiнi.

Усерединi коричневий конверт. На щастя, великий таемний зошит його батька був на мiсцi, у конвертi.

Вiн погортав його, щоб пересвiдчитися, чи нiчого не бракувало. Усi сторiнки були чистi, окрiм однiеi, надзвичайно цiкавоi, у самiй серединi зошита, i вона була на мiсцi. На нiй був загадковий малюнок, виконаний рiзнокольоровими чорнилами, з дуже чiткими деталями, на якому був зображений гiрський пейзаж iз соснами, озером, веселкою i маленьким острiвцем у лiвiй частинi смуги води. Веселка була специфiчна – три синi смуги дуже близьких, проте рiзних вiдтiнкiв, а потiм йшли жовта i оранжева. Точка огляду була розташована на висотi, так, наче спостерiгач видерся на вершину моста або скелю. Над малюнком була фраза: «Тут, унизу,– Хаос, але на вершинi ти знайдеш рiвновагу. Усi вiдповiдi – там».

А внизу сторiнки був напис, дуже дрiбний, ледь помiтний:

H 440 

H 425 

H 485 

H 735

Батьки Ілана були вченими-нейробiологами, i перед своiм зникненням вони працювали в дослiдницькому центрi в Греноблi. Вони iхали на цiлий тиждень i поверталися лише на вихiднi, i Ілан зовсiм нiчого не знав про iхню справжню дiяльнiсть. Але за деякий час, перш нiж зникнути у вiдкритому морi, вони заявили Ілану, що зробили вiдкриття, якi стануть революцiею у свiтi наукових дослiджень, зокрема в галузi вивчення функцiонування пам’ятi та механiзму забування. Ілан пам’ятав iхнi обличчя – водночас серйознi i спокiйнi. З якоюсь такою радiстю, затьмареною темними хмарами.

На сьогоднi нiхто не мав анi найменшого уявлення анi про мiсце, де були здiйсненi цi вiдкриття, анi про те, що Дедiссе зробили зi своiми роботами. Але Ілан був переконаний, що одного дня батько злякався за iхнi життя i що вiн навмисне зашифрував у цьому малюнку мiсце, де були захованi такi важливi дослiдження.

Можливо, з цiеi ж причини батьки тримали в глибинi шафи заряджену зброю.

Вони чогось боялися. Чи когось.

Ілан повернувся думками до зошита. Всерединi була намальована ця надзвичайно складна карта скарбiв, яку практично неможливо розшифрувати. Уже майже два роки Ілан намагався, але так i не мiг розгадати загадку, залишену батьком – чоловiком, який прищепив йому любов до пазлiв, головоломок, пошукiв скарбiв. Зрозумiти секрети пам’ятi, чим вiн займався усе свое життя, саме собою було досить загадково.

Тут, унизу,– Хаос, але на вершинi ти знайдеш рiвновагу. Усi вiдповiдi – там.

Чому батько нiколи не давав йому анi найменшоi пiдказки про спосiб вирiшення цiеi загадки? Молодий чоловiк спробував усе, переглянув тисячi фото в iнтернетi, намагаючись з’ясувати, звiдки цей намальований пейзаж; вiн також шукав зв’язок мiж цими числами внизу малюнка. Що означае лiтера Н перед кожним iз них? Чому числа саме в такому порядку? І звiдки веселка з такими дивними кольорами, якщо там немае анi сонця, анi дощу, якi пояснили б ii появу?

Цей малюнок i цi дивнi числа зовсiм нi про що не говорили.

Ілан обережно поклав зошит на мiсце. Нiхто не знав про його iснування, окрiм Хлоi та декiлькох близьких колег батькiв, чиiх iмен Ілан не знав. Навiть його колишня дiвчина, найрозумнiша, на його думку, серед мисливцiв за скарбами, опинилась у ступорi перед цiею загадкою, розробленою його батьком.

Що вiдкрили батьки? Чудо-лiки, здатнi здiйснити революцiю у свiтi медицини? Новi теорii функцiонування пам’ятi? Чому вони проводили своi дослiдження таемно, нiколи не розповiдаючи про свою дiяльнiсть комусь iще? І головне – де захованi iхнi матерiали?

Якi темнi таемницi приховуе ця дивна мапа?

Нарештi Ілан спустився.

Його колишня чекала внизу сходiв, i iй уривався терпець.




6





Хлоя поставила ноутбук на журнальний столик, розвернувши монiтором до крiсла. Вона пiшла до вiкна, щоб зачинити вiконницi, що насторожило Ілана.

– Дурна звичка,– пояснила Хлоя.– З певного часу я полюбила працювати в темрявi.

Вона сiла просто поряд з ним, як у старi добрi часи, коли вони проводили вечори, копаючись в iнтернетi. Молодий чоловiк не знайшов сил пручатися: з’явившись отак, така iнакша, така вродлива, дiвчина робила йому боляче, навiть не усвiдомлюючи цього. Вона була деiнде, у своему свiтi.

Вона вiдкрила браузер.

– У тебе прихований IP? – спитала вона.

– Так, а навiщо тобi?

– От i добре, про всяк випадок. Часи, коли я всюди свiтила свiй айпiшник, тепер у минулому.

Вона надрукувала адресу сайту. Їi пальцi бiгали по клавiатурi з вражаючою швидкiстю. Сайт вiдкрився.

– Це офiцiйний сайт антверпенського зоопарку,– сказала Хлоя.– Я не буду вдаватись у подробицi, як я до цього дiйшла. На те, щоб розповiсти про все, що сталося з моменту нашоi розлуки, знадобиться не один день.

Ілан намагався стримати демона, який день за днем продовжував гарчати всерединi. Зав’язати з грою було важче, нiж кинути курити. «Параноя» затягувала поеднанням вiртуального i реального. Якщо не враховувати того, що «Параноя» не мала анi концепцii, анi цiлi. Вона iснувала, не iснуючи по-справжньому, поширюючись за допомогою чуток, i нiхто не знав нi правил, нi кiнцевоi мети. Можливо, в неi навiть нiхто нi разу не грав.

Як у неi увiйти? Як iз неi вийти? Вiдповiдi немае. Лише обiцянка: одного дня, коли настане час, гра буде тут, i на того, хто наважиться зустрiтися зi своiми найбiльшими страхами, чекае приз у триста тисяч евро.

Тому Ілан обмежився тим, що спостерiгав за показом, крадькома поглядаючи на обличчя Хлоi. Десятки разiв вiн мрiяв про цей момент, коли вона повернеться.

Молода жiнка продовжувала своi манiпуляцii. Вона вiдкрила блог зоопарку, де публiкували останнi новини з життя тварин, i почала прокручувати колiщатко мишi.

– Ось, це тут. Поглянь на цю статтю про зникнення двох чорних лебедiв.

Ілан мовчки прочитав замiтку. В одну мить два чорнi лебедi просто зникли, не лишивши жодного слiду, i нiхто нiчого не помiтив.

– Чудово,– пiдсумував вiн.– Два чорнi лебедi – це логотип «Параноi». І що далi? Це просто збiг, нiчого бiльше.

– Прикол у тому, що в зоопарку Антверпена немае чорних лебедiв, я перевiрила. І нiколи не було.

Зачеплений за живе, Ілан поставив чашку перед собою i знову подивився на екран.

Судячи з усього, Хлоя знайшла «нору» – портал, прихований на партнерському сайтi, який дозволяв увiйти в невидимi прошарки гри.

Дiвчина видiлила мишкою один абзац.

– Вони просять, якщо у когось раптом з’явиться якась iнформацiя про лебедiв, писати на скриньку: tibre@zooanvers.be. Ну, я й написала.

Це була одна з характерних ознак iгор альтернативноi реальностi: зв’язок мiж вигаданим та реальним свiтом. Тут

вiн здiйснювався за допомогою електронноi пошти. Хлоя використовувала реальний свiт – свою персональну електронну адресу, свiй комп’ютер, щоб зв’язатися з вiртуальною грою.

– Менi вiдповiли за годину, англiйською. В одному з зашифрованих повiдомлень менi сказали слiдувати за «знаками», i слово «знаки» було написане французькою. Думаю, вони у Францii, можливо, на Заходi. Вони дають розмитi, неоднозначнi зачiпки, ну, ти в курсi. Тож я копала, копала, iздила всюди, коли могла. Я металась з однiеi нори до iншоi i мушу сказати, що це було заняття не з приемних.

Ілан уважно розглядав ii. Вiдкриття Хлоi заполонили ii повнiстю. Усi ii iнтереси зосередились на iграх альтернативноi реальностi. Молодий чоловiк чудово знав, що це таке. Люди обривали зв’язки з друзями, нехтували важливими речами з однiею метою: якомога глибше зануритись у нетрi гри. Самим стати грою, щоб перемогти ii.

Хлоя витягла з кишенi якусь роздрукiвку.

– На щастя, усi моi зусилля були винагородженi, i врештi-решт я добралася до цього, останнього повiдомлення. Цього разу воно було французькою.

Ілан прочитав його вголос.

«Вiд Цiеi Чудовоi Мелодii Для Двох на 56-й лунцi для гольфу ти перетнеш Армор i пройдеш повз Жанну д’Арк. Якщо пiдеш правильним шляхом, шукай “Товстуна” – в “день Д”[3 - Загальноприйнятий у вiйськовiй справi термiн, яким позначаеться день початку вiйськовоi операцii.] вiн, напевно, коштуватиме дорожче, нiж сiм десятих “Фортуни”. Проходь через маленькi дверцята у вмiстi вмiстилища».

Ілан вiдчув, як його пробирае тремтiння. Вiд самого читання цiеi новоi загадки по всьому тiлу пробiгли мурашки. Хлоя натиснула на больову точку, вона напам’ять знала його слабкостi.

– А як твое навчання психологii? – спитав вiн, намагаючись змiнити тему.– Сподiваюсь, ти не покинула його через усе це?

– Правду кажучи, я нiколи не була надто успiшною у психологii.

Вона вказала пiдборiддям на аркуш у його руках.

– Не знаю, скiльки людей дiйшли до цього етапу, але навряд чи iх багато, зважаючи на щораз вищу складнiсть загадок. То й краще, у нас бiльше шансiв зiрвати куш. Давай зосередься i скажи менi, що ти бачиш у цьому повiдомленнi.

– У тебе ж е вiдповiдi, хiба нi?

– Здивуй мене.

Ілан зрозумiв, що вона не вiдчепиться. Вiн неохоче кiлька разiв перечитав загадку. Деякi умовиводи одразу спали йому на думку. У таких повiдомленнях часто мають важливе значення великi лiтери.

– «Ця Чарiвна Мелодiя Для Двох», кожне слово – з великоi лiтери: п’ять слiв, п’ять великих лiтер. Схоже на поштовий iндекс. Беремо цю фразу французькою, з’еднуемо першi лiтери, виходить CJAAD[4 - Французькою – Ce Joli Air ? Deux.]. Якщо А – це 0, В – 1 i далi за алфавiтом, то отримуемо 29003.

Ілан поглянув на Хлою i зрозумiв, що вiн на правильному шляху.

– Вiдправна точка – якесь мiсто у Фiнiстерi[5 - Департамент на заходi Францii, один iз департаментiв регiону Бретань.]? – сказав вiн.

Дiвчина схвально усмiхнулась.

– Якщо зовсiм точно, то 29003 – це географiчний код INSEE[6 - У Францii дiе система цифрових або буквено-цифрових кодiв, якi видае Нацiональний iнститут статистики та економiчних дослiджень (фр. Institut National de la Statistique et des Еtudes Еconomiques).] мiста Одьерн.

Ілан встав i почав крокувати по кiмнатi, схрестивши руки на грудях.

– «На 56-й лунцi для гольфу»… На полi для гольфу лише вiсiмнадцять лунок. 56 – це порядковий номер департаменту Морбiан. Слово «гольф» може бути натяком на затоку[7 - Вiд фр. golfe – затока.]. Якщо так, то затока Морбiан, напевно, i е кiнцевою точкою. Пiдозрюю, те, що ти шукаеш, розташоване у Бретанi, десь мiж затокою Морбiан та Одьерном.

Ілан знову вiдчув тремтiння. Його нейрони працювали, шестернi крутилися. Вiн потер руки, сiдаючи на свое мiсце.

– Опустимо подробицi, будь ласка, i краще розкажи менi, що ти знайшла.

– Чудово. Але бачу, ти не втратив анi навичок, анi блискучих знань iз географii.

– Насправдi тут немае нiчого складного. Класика.

Зробивши кiлька клiкiв на ноутбуцi, Хлоя вiдкрила карту Бретанi.

– Так, класика, але ж не думай, що «Параноя» так просто дасть себе перемогти. Саме тут починаються складнощi. Я провела в пошуках багато днiв, якщо не тижнiв. Дивись, мiж цими двома точками на картi немае нiчого, що нагадувало б про Жанну д’Арк, i Кот-д’Армор[8 - Департамент на заходi Францii, один iз департаментiв регiону Бретань.] тут зовсiм не по дорозi, вiн значно пiвнiчнiше. Це обманка. Насправдi цi орiентири не мають жодного стосунку до Бретанi, i саме в цьому полягае головна заковика. Якщо ти не почнеш мислити ширше, то можеш шукати мiсяцями, роками i так нiчого й не знайти.

Ще клiк. На екранi з’явився острiв. На задньому планi заснiженi гори, кремезнi скелi. Мiсце здавалося абсолютно безлюдним i вкрай негостинним.

– Це острови Кергелен, французька власнiсть, загублена посеред Індiйського океану. Там е ще одна затока Морбiан, а також мiсце, що називаеться бухтою Одьерн. Цi назви iм дав такий собi Реймонд Ралье дю Батi пiд час своiх експедицiй на початку XX столiття на честь рiдноi Бретанi. Там, на головному островi, е порт Жанни д’Арк i порт Армор.

– Індiйський океан, я мав би додуматись. А ти досi така ж неперевершена.

На губах Хлоi з’явилась легка усмiшка, яка не змiнилась, незважаючи на час, що минув. Ілану у дiвчинi подобалось усе, але найбiльше – ця усмiшка, у яку вiн закохався пiд час iхнього знайомства у фiналi «Коду» – iнтерактивноi гри, запущеноi три роки тому компанiею ВВС. Нiхто з них двох не перемiг у фiналi, зате вони разом святкували поразку в англiйському пабi. Кiлька келихiв «Гiннеса», а далi все якось зав’язалось саме собою.

– Я телефонувала, писала, винюхувала скрiзь в iнтернетi,– пояснила вона.– Я шукала «Товстуна» i врештi-решт натрапила на листiвку iз зображенням корабля бiля берегiв Кергелена, який колись носив назву «Гро-Вантр»[9 - Вiд фр. Gros Ventre – «Велике Черево».]. Ще один корабель, частий гiсть цих портiв, називався «Фортуна».

Ілан перечитав частину повiдомлення, яка стосувалася того, що сказала Хлоя:

– «Шукай “Товстуна” – у “день Д” вiн, напевно, коштуватиме дорожче, нiж сiм десятих “Фортуни”». У тебе е «Товстун» i «Фортуна», старовиннi кораблi. І що далi?

– А ось тут загадка стае цiкавою. Колись давно пошта Францii випустила двi марки iз зображеннями цих двох кораблiв. «Гро-Вантр» коштувала три франки п’ятдесят, а «Фортуна» – п’ять франкiв.

Ілан швидко порахував.

– Сiм десятих вiд вартостi «Фортуни»…

– Саме так.

Молодий чоловiк уявив, скiльки годин та днiв знадобилося, щоб дiйти до цього результату. Скiльки безсонних ночей… Незважаючи на свiй ентузiазм, Хлоя також мала втомлений i, зрештою, навiть стурбований вигляд. Гра явно пожирала ii зсередини.

– Потiм я надовго застрягла на закiнченнi загадки, зокрема на цьому «днi Д»,– сказала вона.– Навiщо давати таку чiтку вказiвку часу? І як вартiсть марок може змiнюватися, як припускаеться у фразi «в “день Д” вiн, напевно, коштуватиме дорожче, нiж сiм десятих»?

– А цiни можуть змiнюватись пiд час перепродажу, я маю на увазi колекцii та бiржi фiлателiстiв?

Вона вiдкрила iнший сайт. На ньому були зображенi марки в рамках, а потiм – iнтер’ер судна.

– Саме так. Через два днi у Парижi, на причалi Сени, уздовж проспекту Кеннедi, проходитиме велика виставка-продаж рiдкiсних марок. Це вiдбуватиметься на баржi.

Ілан пробiг очима по сторiнцi. Баржа була розкiшна, з витонченими вигинами та бенкетними залами з великими венецiанськими вiкнами. Вона називалася «Абiлiфай».

– Важливо те, що цi двi марки там, найiмовiрнiше, будуть,– продовжила Хлоя.– Це вхiд у гру, Ілане. «Параноя» у столицi, i ii обiцянки чекають лише на нас. Це нагода, яку не можна втрачати.

Молодий чоловiк рiзко пiдвiвся.

– Я не хочу знову в це влазити. Вибач.

Хлоя теж встала. Вона попрямувала до прозорого контейнера, що стояв на тумбi у вiтальнi. У ньому лежав маленький метеорит.

– Ось, ми виграли його вдвох. Полювання на скарби, що завело нас у саму глибину Овернi. Приз у п’ять тисяч евро i цей метеорит – це було вже непогано. Ти пам’ятаеш цю чудову перемогу?

– Так, але це був час, коли все було добре. Я маю на увазi, мiж нами двома…

– Тут приз щонайменше триста тисяч евро! «Параноя» – це в десятки, у сотнi разiв бiльш захопливо, Ілане. Це останнiй раунд. Те, що ми, гравцi, завжди шукали. Грааль. Гра, правила якоi невiдомi i яка зведе нас лицем до лиця з нашими страхами. Ти не хочеш трохи адреналiну?

– Менi вистачило страхiв, коли загинули батьки.

Вона ходила взад-уперед, майже вiйськовим кроком.

– Я б справдi хотiла знати, як вони збираються це провернути. Що чекае на гравцiв. І дiзнатись мету iснування цiеi гри.

Ілан сердився на неi за те, що отак нагрянула до нього i знову розпалила вогонь, який йому ледь удалося загасити. Вона пiдiйшла i взяла його за руку.

– Зараз нiчого не кажи i добре подумай. Через два днi я буду на тiй баржi. Якщо вирiшиш прийти, потрiбно буде вдати, що ми не знайомi. Нам необхiдно обом потрапити в гру, щоб збiльшити шанси на перемогу.

Ілан подивився на ii довгi пальцi з iдеально рiвними нiгтями.

– У тебе холоднi руки.

Вона швидко забрала iх i закрила ноутбук.

– У п’ятницю, Ілане, не забудь.

– Я не пiду на цю баржу. Вiдколи зникли моi батьки, менi важко дивитися на судна, навiть на малюнках. Менi шкода.

Вона подивилась йому просто у вiчi. Через кольоровi лiнзи у Ілана було враження, наче перед ним зовсiм iнша жiнка, а не та Хлоя, яку вiн знав.

– Ти питав мене про психологiчну освiту,– сказала вона.– Коли ми розiйшлись, сталося дещо, що сильно змiнило мое життя.

– Чому ти змiнила зовнiшнiсть?

– Якщо ми вдвох пiдемо далi, я тобi поясню. Обiцяю.

– Тепер «якщо ми пiдемо далi»…

– Я мала на увазi нашу пригоду.

– Я зрозумiв. Ти вважаеш, що можеш отак увiрватися в мое життя, при цьому навiть не бажаючи пояснити, чому пiшла?

– Я зробила тобi боляче, я це усвiдомлюю, та я прийшла не для того, щоб спокутувати провину. Я теж настраждалась. Сьогоднi я роблю це з мiркувань вiрностi. Ми обое заслуговуемо на цю перемогу.

Вона рушила до дверей i зупинилась перед фотографiею батькiв Ілана.

– Полiцiя врештi-решт знайшла тiла?

Ілан похитав головою.

– Менi шкода,– сказала вона.

– Усе нормально.

– А зошит твого батька? Тобi вдалося розгадати його загадку?

– Ще нi.

– Я б хотiла на днях зайнятись нею знову. Я впевнена, що пiсля тривалоi перерви зможу поглянути на неi свiжим поглядом. Можливо, таемниця нарештi проясниться.

– Забудь про це, Хлое.

Вона знову пiдiйшла до нього.

– Минуло два роки, а ти досi в це вiриш, чи не так? У цю змову проти них, у цю iсторiю з таемними дослiдженнями та документами, захованими невiдомо де?

Тон, яким вона вимовила цi слова, Ілану не сподобався. Вiн провiв ii до дверей.

– Я нiколи не звертався до психолога, якщо це те, що ти хочеш знати. Нi для того, щоб зав’язати з iграми, нi через будь-яку форму… параноi, як ти, вочевидь, вважаеш.

– Я не про це. Тебе завжди вабила теорiя змови i…

– Змова iснуе, я в цьому впевнений. Батьки нiколи б не вийшли в море в шторм. Їх змусили. Їх убили. Колись правда випливе, я впевнений. А щодо твоiх натякiв – якщо ти не помiтила, я чудово справляюсь сам.

Хлоя нарештi вийняла ключi вiд машини.

– Стан будинку свiдчить про протилежне. Це наче будинок-привид. Простирадла на меблях – таке бувае лише в помешканнях, де нiхто не живе. Непогано було б оновити фасад i все iнше теж, вiд нього справдi… вiе холодом. Ти сам менi розповiдав, що твоi батьки зробили все, аби цей гарний дiм iснував. Я так хотiла з ними познайомитись, але ти завжди пiдлаштовував усе так, щоб я з ними нiколи не перетиналась. Чому?

Ілан лише знизав плечима.

Хлоя зникла так швидко, що молодий чоловiк подумав, чи не наснилось йому це.

Повернувшись до вiтальнi, вiн знайшов на журнальному столику запрошення, яке давало право на вхiд в «Абiлiфай» через два днi. На зворотi було написано: «Я справдi на тебе розраховую».

Усе було насправдi.




7





Поклавши руки в кишенi i сховавши нiс пiд шарфом, Ілан швидко крокував уздовж проспекту Кеннедi.

За прогнозами метеорологiв, зима, що наближалась, обiцяла бути суворою, i деякi регiони були вже в снiгу. Днями обiцяли потужний циклон iз сильними вiтрами та опадами, що розтягнеться по всiй територii Францii.

Праворуч вiд нього текла Сена, ii густi води здавалися чорними, нiби в рiчцi в пiдземному царствi мертвих. Перед ним тисячею вогнiв сяяла Ейфелева вежа, наче единий острiвець тепла в сутiнках. Ілан любив цю таемничу атмосферу, якою вiн пронизував своi сценарii, але того вечора вiн був не в гуморi. З дня вiзиту Хлоi вiн мало спав, не в змозi не думати про ii неприродно блакитнi очi. Чому вона так сильно змiнила зовнiшнiсть? Намагалась остаточно стерти минуле i разом з ним iхнi стосунки?

Вiн дiйшов до дiлянки барж. Деякi дрiмали в темрявi, в iнших була помiтна людська активнiсть. На «Анастасii ІІ», «Кавалькантi», «Фарiнатi» жили цiлi родини або ж просто самотнi чоловiки та жiнки. Ілан зiщулився. Вiн подумав про батькiв. Вони любили кораблi, любили цей стиль життя в ритмi хвиль i течiй. Якщо вони й покидали свое робоче мiсце, то лиш для того, аби вирушити на риболовлю у водах Онфлера, уздовж нормандських берегiв. У Ілана перед очима досi стояла назва, намальована на корпусi iхньоi яхти: «Гудзон Рiд».

Але цi спогади вмить змiнились зображенням пошматованоi корми i поламаних щогл. Вiн уявляв, як кричить, кличе на допомогу його мати, а вода великими бульбашками потрапляе iй до рота. Вiн уявляв, як велетенськi хвилi закручують його батька i жбурляють його, наче ганчiр’яну ляльку. Ілан бачив фото катастрофи, зробленi полiцейськими. І оплакував вiдсутнiсть тiл, якi, за офiцiйною версiею, забрали хвилi. Цi зображення продовжували переслiдувати його ночами.

На годиннику була 21:10. Молодий чоловiк мав опiвночi заступити на змiну на заправнiй станцii. Йому було зле, у горлi стояв клубок, руки в пальчатках пiтнiли. Вiн пiдiйшов до «Абiлiфай» – красивоi баржi з бенкетним залом у бiло-синiх тонах. На палубу вiв невеликий трап. Бiля входу в коридор стояли люди у костюмах i просторих плащах, iз келихами шампанського в руках. Молодий чоловiк показав запрошення, залишене Хлоею, i увiйшов. Нарештi вiн опинився пiд скляним дахом, де чекали двi гостеси в однаковiй унiформi.

– З вами все гаразд, пане?

– Так. Ми залишатимемось на причалi?

– Звiсно. Вiтаемо на борту «Абiлiфай».

Мабуть, вiн був дуже блiдий. На щастя, судно не гойдалося i було мiцно пришвартоване до берега. Йому одразу запропонували келих шампанського, який вiн охоче взяв. На стендi лежав стос примiрникiв газети «Парiзьен», Ілан машинально взяв один i скрутив його в рурку вiльною рукою.

Пiсля добрячого ковтка алкоголю вiн прийшов до тями i розслабився: судно було надiйне, з ним нiчого не могло трапитись. Гомiн, музика i людська присутнiсть нарештi заспокоiли його.

Вiн подумав про причину свого перебування на цьому суднi. Якщо це справдi вхiд у гру, то хто входив до команди органiзаторiв? Гостеси, охоронцi, гостi? Коли почнеться частина, яка нiбито мае привести iх до трьохсот тисяч евро?

Перш нiж наважитись прийти, Ілан довго блукав iнтернетом, але не змiг знайти iнформацii про органiзаторiв прийому. Навiть назва баржi не дала нiякоi зачiпки: органiзатори ретельно все приховали, в тому числi i в мережi. Хто оплачував усе це шампанське, цi тiстечка? Звiдки прийшли всi цi люди? Хто вони – справжнi поцiновувачi марок, потенцiйнi гравцi чи спiльники? Ілан згадав слоган «Параноi», який часто зустрiчав на закритих форумах: «Параноя – гра з необмеженими можливостями. Чи наважитесь ви кинути виклик своiм найпотаемнiшим страхам за 300 000 евро?»

Сходи вели до вiдсiку, де проходила виставка. Примiщення було величезне, бездоганно освiтлене й набите людьми. Жiнки у яскравих вечiрнiх сукнях, чоловiки у вишуканих костюмах. Ілановi здалося, що вiн марить, побачивши цiни на деякi марки, що сягали чисел з трьома-чотирма нулями.

Чоловiк проторював собi шлях i помiтив Хлою. Вона була сама i цiлком природно роздивлялась марки, пригублюючи келих. На нiй були чорнi вельветовi брюки, довгий плащ, коротке волосся зачесане назад. Цього разу вона була нафарбована i вся сяяла.

Ілан пiдiйшов i вдав, наче розглядае марку пiд склом.

– «Базельська голубка». Двi тисячi триста евро. Моя межа – триста евро. Це явно швейцарська марка.

– Я знала, що ти прийдеш,– сказала Хлоя.

– Просто проходив повз.

Вона непомiтно оглянула його вбрання.

– Трекiнговi черевики – тобi не здаеться, що вони занадто видiляються? Мiг би хоч постаратись.

Ілан пiдiйшов до наступноi марки i пiднiс келих до губ.

– Я не звернув уваги, вибач. Та й усе одно нiхто не звертае уваги на мое взуття. То що тут у нас?

– Тут усюди камери.

Ілан швидко оцiнив обстановку, поки Хлоя продовжувала говорити.

– Там у кутку Наомi Фей. Це стерво завжди плутаеться у нас пiд ногами, хай би де ми були. Здаеться, вона мене не впiзнала.

Ілан вiдчув приплив адреналiну. Вiн роздивлявся навколо, розшукуючи низеньку брюнетку з численним пiрсингом.

– Якщо стерв’ятник тут – значить, падаль десь поруч,– запевнив вiн.– Це хороший знак, це доводить, що ти не облажалась i йдеш правильним шляхом.

– Це точно. Вони вже вдруге за годину вмикають «Лебедине озеро».

Ілан кинув погляд на прихованi колонки, закрiпленi на стiнах. Також вiн помiтив камери спостереження, про якi говорила Хлоя.

– «Лебедине озеро»… З почуттям гумору у них теж усе гаразд.

Вони вiдiйшли, вдаючи, наче нiчого не вiдбуваеться. Наступна марка iз захмарною цiною: «Авлан». Ілан поставив порожнiй келих на тацю офiцiанта i взяв новий.

– «Шукай “Товстуна” – у “день Д” вiн, напевно, коштуватиме дорожче, нiж сiм десятих “Фортуни”. Проходь через маленькi дверцята у вмiстi вмiстилища». Ти зрозумiла закiнчення загадки? Знайшла маленькi дверцята?

Хлоя перевiрила, чи нiхто не стоiть достатньо близько, щоб почути ii.

– «Гро-Вантр» i «Фортуна» мiстяться в глибинi зали, отже, це десь iз того боку. Стосовно решти – поки що жодноi зачiпки. Якщо припустити, що «вмiстилище» – це баржа, тодi не знаю, що таке «вмiст». Ця зала? Зала нагорi? Це судно велетенське, дверi тут усюди, я спробувала непомiтно вiдчинити деякi з них, але вони замкненi на ключ. Ми повиннi обов’язково знайти «маленькi дверцята» до закiнчення прийому. Інакше все пропало.

– Ти бачила iнших потенцiйних гравцiв, окрiм Фей? Типiв, яким тут явно не мiсце?

– Маеш на увазi, таких, як ми? Складно сказати. Тут забагато людей, однi заходять, iншi виходять – гiрше, нiж у вулику.

Ілан вiдчув поштовх у спину i розлив шампанське на куртку. Його штовхнула якась жiнка. Вона пробивалася крiзь натовп у напрямку виходу. У мить, коли вона пiднiмалась сходами, Ілан пiймав ii погляд. Серед усiх людей вона дивилась на нього. Це була висока струнка брюнетка, але в чоловiчому одязi, типу байкерського.

Потiм вона зникла.

– Ви знайомi? – спитала Хлоя.

– Нi, вперше ii бачу.

– А так i не скажеш.

Ілан подивився на пляму на куртцi.

– Це не так!

– Туалети нагорi. Я залишусь тут, а ти пiди витри цю пляму i заодно оглянь другий поверх, якщо ти не проти. Роздiлимось, а якщо знайдемо щось – повiдомимо в есемесцi.– Вона показала на «Парiзьен» у його руцi.– І припини вештатись iз цiею газетою. Ця твоя звичка пiдбирати рiзний непотрiб…

– Вам слiд остерiгатися ii,– звернувся вiн до чоловiка, якому було рокiв п’ятдесят.– Спочатку вона спить iз вами, а коли отримае те, що хотiла,– зникне.

Чоловiк зробив здивований вираз обличчя.

«Мажор,– подумав Ілан.– Брендовий годинник, костюм пошитий на замовлення».

Наомi Фей щось прошепотiла спiврозмовнику на вухо, i той мовчки вiдiйшов.

Дiвчина спокiйно витягла пачку дорогих цигарок i закурила. Вона затягнулась i видихнула дим Ілану в обличчя.

– Ти любитель марок? – спитала вона.– Я була не в курсi.

У Фей були глибокi чорнi очi, по двi сережки в кожному вусi й ще одна на лiвому крилi носа. Їй було десь двадцять п’ять чи двадцять шiсть рокiв. Насправдi Ілан не знав точно анi ii вiку, анi будь-чого iншого про неi, окрiм того, що вона була небезпечною хижачкою i серйозною суперницею у грi. Участь i перемоги в полюваннях на скарби стали ii основним джерелом доходу. Тому вона охороняла свою територiю наче скажений пес.

Фей сперлася на поручень, повернувшись спиною до спiврозмовника, i стала дивитись на вогнi вечiрньоi столицi.

– Я впiзнала Сандерс. Вона змiнила зовнiшнiсть. Що з нею? Намагаеться вiд чогось утекти?

– Зате тобi змiни незнайомi,– кинув Ілан.– Завжди та сама пацанська хода.

– Я пiдозрювала, що ти тут будеш. Ти повернувся в гонку? Останнiм часом твого нiкнейму в мережi майже не видно.

– Я не повернувся. Я зайнявся iншими справами.

– Чого ж ти тодi вештаешся тут?

– Любитель марок, як ти й сказала.

Вона була на голову нижча за Ілана, але це не заважало iй бути небезпечною, як чорна вдова.

– Ти наче набрав вагу,– промовила вона, не обертаючись.– Думаю, це вiд антидепресантiв.

– Давай поговоримо по сутi, без усiх цих висловлювань. Ти знайшла вхiд?

– А ти?

– Можливо.– Вона подивилась йому в очi i фиркнула.

– Необов’язково спати з тобою, щоб зрозумiти, що ти блефуеш, Дедiссе. Вiд тебе аж смердить брехнею.

Ілан мiцнiше стиснув газету, Фей це помiтила i, що цiкаво, саме цiеi митi у ii поглядi щось змiнилося. Вона викинула ледь розпочату цигарку в темнi води рiки.

– Ми ризикуемо знову опинитися на однiй стежцi,– сказала вона, вiддаляючись.– Уважно озирайся навколо. І переказуй вiтання батькам.

– Ти точно останне стерво.

Вона повернулась до мiстка, де на неi чекав той сивий чоловiк. Ілан був увесь на нервах, його знову охопив стрес: Фей була клятою машиною, яка нищила все на своему шляху. Якось переспавши з ним, вона вкрала всi його напрацювання щодо одного з полювань на скарби.

Вiн пообiцяв собi, що помститься iй.

Можливо, «Параноя» i стане такою нагодою.

Вiн дiйшов до туалету, викинув газету у смiтник i ополоснув обличчя водою. На щастя, мiгрень, яка мучила його на початку прийому, минула. У тихому мiсцi йому стало краще. Ілан шукав папiр, щоб витерти сорочку, але там була лише електрична сушарка. Вiн порився у кишенях i витягнув пачку серветок. У цей момент iз кишенi на пiдлогу випав аркуш, складений вдвое. Вiн пiдняв його i прочитав:

«За вами стежать. Це що завгодно, тiльки не гра. Нi в якому разi не вплутуйтесь у це. Я знаю вiдповiдi i можу допомогти вам дiзнатись правду. Б. П.»

Ілан одразу згадав про жiнку, яка штовхнула його у виставковiй залi: висока брюнетка в байкерському вбраннi. Очевидно, вона й пiдкинула цю записку до його кишенi. Яку правду вона мала на увазi? Хто вона така, чому хоче йому допомогти?

Не гаючи часу, Ілан повернувся до носовоi частини баржi, вдивляючись у натовп. Можливо, незнайомка досi була там. Вiн спустився до виходу, пройшов трапом i швидко опинився на причалi. Чому ця жiнка втекла, не поговоривши з ним? Боялась, що ii помiтять? Хто за ним стежить?

Мабуть, тiнi.

«Це що завгодно, тiльки не гра». Напевно, вона мала на увазi «Параною». Якщо це не гра, то що тодi? Ілан уже повертався на баржу, коли побачив Наомi Фей, яка майже бiгцем спускалась по трапу, притискаючи до себе примiрник «Парiзьен». Вона миттю звернула праворуч i через кiлька секунд зникла на скутерi.

Ілан закляк, а в головi на повторi крутилась остання фраза загадки: «Проходь крiзь маленькi дверцята у вмiстi вмiстилища».

Вiн витягнув мобiльник i, незважаючи на замерзлi пальцi, надрукував повiдомлення для Хлоi:

«Я знайшов вхiд. Коли будеш виходити, захопи два примiрники “Парiзьен”. І зустрiнемось на вулицi Ранела».




8





Натягнувши шапку, сховавши пiдборiддя в комiр куртки, Ілан чекав неподалiк Будинку радiо, злившись iз сутiнками, бiля огорожi. Вiн нервово крутив у руках папiрець, який пiдкинули йому до кишенi. Коли прийшла Хлоя, вiн вийшов iз тiнi, схопив ii за руку i потягнув до себе.

– Ілане! Що на тебе найшло?

Вiн повiв ii не на вулицю Ранела, а на вулицю Буленвiлье, де була припаркована його машина.

– Краще не ризикувати. На баржi за нами стежили. Ходiмо в машину.

– За нами стежили? Хто?

Вiн простягнув Хлоi папiрець.

– Камери, як ти й казала.

– Логiчно, зважаючи на характер виставки. Там було експонатiв на сотнi тисяч евро. І не забувай про гру. Це абсолютно нормально, що органiзатори цiкавляться потенцiйними учасниками.

– Прочитай це.

Засунувши газети пiд пахву, жiнка швидко пробiгла очима записку. Вона повернула ii Ілановi, явно збентежена.

– Де ти це взяв?

– У кишенi своеi куртки. Можливо, нам варто зупинитися. Усе це дуже дивно i, без сумнiву, небезпечно.

Хлоя сповiльнила крок. Вона мовчала, сховавши руки до кишень.

– Чому ти нiчого не кажеш? – захвилювався Ілан.

– Чому? Тому що на записцi твiй почерк.

Вона зiтхнула.

– Що це значить, Ілане? У що ти граеш?

Молодий чоловiк приголомшено витрiщився на записку.

Вона мала рацiю, це було дуже схоже на його почерк. Нахиленi круглi букви – йому з дитинства було складно писати рiвно, хоча натомiсть у нього був справжнiй дар до малювання. Тут були всi ознаки його почерку, а вiн нiчого не помiтив.

Вiн спокiйно склав аркуш.

– Це означае, що все зайшло набагато далi i е значно заплутанiшим, нiж я думав.

Коли вони дiйшли до його машини, вiн помiтив, наскiльки дивно Хлоя на нього дивиться.

– Що? Ти думаеш, що я марю? Що я сам написав цю записку i сам пiдкинув ii до власноi кишенi лише для того, аби привернути до себе увагу?

Нiчого не вiдповiвши, вона сiла на передне сидiння. Ілан теж сiв, замкнув дверцята й увiмкнув обiгрiв на максимум. Термометр показував температуру на вулицi: –4 °С.

Пiд свiтлом лампи у салонi Хлоя, здавалось, утратила весь свiй запал.

– Інодi люди, якi так учиняють, самi того не усвiдомлюють,– сказала вона, видихаючи хмарку пари.– Така поведiнка е частиною цiлого психiчного процесу, який…

– Зараз зi мною говорить психолог?

– Нi. Але ми обое розумiемо, який шок ти пережив через зникнення батькiв. І його наслiдки для наших стосункiв.

Ілан зняв куртку, закатав рукав светра i показав iй передплiччя. Там досi було помiтно маленьку червону цятку з фiолетовим ореолом.

– А тепер ти менi скажеш, що це я сам залишив на собi цей слiд? Що я марю? У мене вдома немае жодного шприца, Хлое. Я жодного разу в життi не робив укол. Це незбагненно.

Хлоя мовчки оглянула цятку i нарештi промовила:

– Я бачила, як та брюнетка штовхнула тебе у виставковiй залi. Я помiтила, як вона на тебе витрiщалася i як поспiшала залишити вечiрку. Я також бачила чорну «аудi» того ранку, на дорозi, що веде до твого будинку. Здаеться, навколо тебе справдi ошиваються якiсь люди, i я хочу тобi вiрити, Ілане.

Вони мовчки дивилися одне на одного. Здавалося, Хлоя розривалася мiж бажанням пiти i бажанням продовжити розмову. Врештi-решт вона лишилася i перейшла до сутi справи:

– Але чого вiд тебе чекають? Що вiд тебе хочуть?

Чоловiк машинально потер передплiччя.

– Я переконаний, що це пов’язано з дослiдженнями батькiв. Останнiм часом у мене вiдчуття, що за мною стежать.

Йому здалось, що в поглядi Хлоi промайнув страх. Наче вона теж почувалась причетною. Чи, може, просто боялась за нього.

– Ти уже бачив, що за тобою ходять якiсь люди? Спостерiгають за тобою? – спитала вона вже не таким впевненим голосом.

– Нi, але це справдi дивне вiдчуття. Інодi це якiсь звуки в саду. Інодi дзвонить мiй мобiльний, а на лiнii нiкого немае. А найгiрше – це…

Вiн завагався. Хлоя поглядом попросила його продовжувати.

– Найчастiше це вiдбуваеться, коли я заплющую очi й починаю засинати. Я бачу, як якiсь тiнi ковзають по моiм повiкам. Так, наче… хтось стежить за мною увi снi.

Раптом йому стало дуже холодно i вiн зiщулився.

– Але коли я розплющую очi, то нiчого немае. Я наче вiдчуваю, як навколо мене шугають привиди або душi. Але нiколи не можу розгледiти бодай когось. Я дивлюсь багато фiльмiв жахiв, усяку фiгню про злих духiв, до того ж я живу один у великому будинку, тож я списував усе це на свою уяву або якусь фобiю. Але тепер…

– До твого будинку хтось проникав? Намагався тебе налякати якимось чином?

Ілан помiтив, наскiльки вона була стривожена.

– Чому ти питаеш? У тебе теж таке було?

Вона не вiдповiла, сховавши очi. Ілан обережно розвернув ii обличчя до себе.

– Хлое?

– Нi-нi. Нiчого схожого. Інодi я почуваюсь так само, як ти, менi здаеться, що я сама себе боюсь. Напевно, це один зi згубних наслiдкiв «Параноi» i перевтоми. Останнi кiлька тижнiв у мене вiдчуття, наче органiзатори гри всюди, постiйно. Я забагато думаю про гру, увесь час. Навiть уночi. Ранiше зi мною такого не траплялось.

Ілан згадав, як вона опускала вiконницi у нього вдома… І тi питання про безпеку комп’ютера… Вона боiться, що за нею можуть стежити?

Вiн змерз i опустив рукав.

– Напевно, менi слiд зробити аналiз кровi, обстежитись, щоб перевiрити, чи менi не вкололи якусь гидоту.

– У цьому немае сенсу. Для чого комусь робити тобi щось таке? І навiщо комусь пiдробляти твiй почерк i пiдкидати записку до кишенi?

– Гадки не маю. Можливо, хтось намагаеться змусити мене засумнiватися в самому собi. Налякати мене або звести з розуму. А якщо це мае якийсь стосунок до смертi моiх батькiв? Варiантiв багато.

Вiн показав на газети, якi вона поклала собi на колiна.

– Повернiмось нарештi до наших баранiв. Тобi досi цiкаво, як знайти маленькi дверцята?

– А ти як гадаеш?

Вiн узяв один примiрник i розгорнув його.

– Я здогадався, коли побачив, як Фей виходить чи, скорiше, тiкае з цiею газетою як ошпарена. Вийшло непорозумiння: коли я пiдiйшов до неi з примiрником «Парiзьен» у руцi, вона подумала, що я знайшов вхiд. Адже вхiд захований у «Парiзьен», Хлое, я в цьому впевнений. Газета – це «вмiстилище», а «вмiст»…

– Це рядки на його сторiнках. Так, це може бути воно. Гарна робота.

– Пошукай у своему примiрнику. «Маленькi дверцята» можуть означати якесь особливе маленьке оголошення, яке дозволить нам перейти до наступного етапу.

Нарештi Хлоя йому усмiхнулася, i ii обличчя просвiтлiло.

– «Нам»?

Ілан не вiдреагував. У нього було вiдчуття, наче вiн перенiсся на рiк у минуле, тодi як насправдi за пiвтори години йому треба бути на роботi за сiмдесят кiлометрiв звiдси. Вiн заправлятиме машини клiентiв i вмиратиме вiд нудьги, чекаючи, коли настане ранок.

Вiн швидко пробiг очима оголошення. Знайомства, некрологи, всякi «куплю-продам». Хлоя озвалась перша.

– Здаеться, я дещо знайшла.

Ілан згорнув свою газету i нахилився до дiвчини.

– Ти завжди промовляла цю фразу, коли натрапляла на правильний слiд.

– Я й досi так роблю. Пiдтвердження тому…

У чоловiка було вiдчуття, що все вiдбуваеться надто швидко, що минуле поряд i вiн уже не повернеться додому таким, яким сюди приiхав. Хлоя вказала на оголошення внизу сторiнки.

– Дивись: «Приватна лабораторiя шукае добровольцiв для психологiчного тестування. Чекаемо на вас з 8 до 18 години, у суботу, 17 грудня. Оплата: 30 евро за максимум три години тестування. Адреса: офiс компанii “Харон”, поряд з авеню Дивiзii Леклерк, рiтейл-парк “Молетт”, Блан-Менiй».

– Субота, 17 грудня. Це завтра.– Ілан задумався.– Але насправдi оголошення неоднозначне, воно може й не мати нiчого спiльного з «Параноею».

– Я починаю розумiти, як вони працюють. Я впевнена, що це оголошення – це воно. До того ж воно едине хоч якось видiляеться з-помiж iнших.

Хлоя згорнула газету i, зiтхнувши, сперлася потилицею на пiдголiвник.

– Нарештi…– сказала вона.– Я у грi…

Ілан зауважив, наскiльки вона насолоджуеться цим моментом. Вона заплющила очi, на губах з’явилася ледь помiтна складочка, що свiдчила про ii задоволенiсть. Ранiше вони б роздiлили цю мить вибухом радостi, Хлоя говорила б «ми», вони б цiлувалися, пили i кохалися.

Раптом чоловiка охопило бажання… Може, ще не все втрачено, може, йому ще вдасться усе виправити, зрозумiти, чому вона так вчинила. Можливо, у них двох ще е шанс?

Вiн нахилився до неi трохи ближче, але вона розплющила очi i ввiчливо вiдсторонила його.

– Нi. Я не можу.

Вона схопила свiй примiрник «Парiзьен» i вийшла з машини.

– Щасти, Ілане. І… дякую.

І зникла в темрявi, не обертаючись.

Ілан лишився там, приголомшений, неспроможний поворухнутись. Вiн щосили зiжмакав газету.

Вiн почувався останнiм дурнем.




9





Мабуть, Ілан зробив неправильний вибiр. Безсумнiвно, пiсля нiчноi змiни на заправцi йому слiд було поiхати додому, проспати весь ранок, а потiм до вечора дивитися фiльми i знову почати все наново.

Забути все це, забути Хлою, продовжувати жити зi своiми страхами та сумнiвами.

Проте вiн опинився тут, у величезнiй, майже безлюднiй промзонi у Ле-Блан-Менiль, шукаючи адресу, вказану в «Парiзьен». Це була субота, 9:10 ранку, i чоловiк навiть не заiжджав додому, щоб вiдпочити чи прийняти душ.

Його маленька «клiо» рухалась у глиб лабiринту офiсних будiвель та промислових споруд, за два десятки кiлометрiв вiд Парижу. Вiн легко знайшов авеню Дивiзii Леклерк, а потiм нарештi вiдшукав потрiбну адресу в тупику в кiнцi дороги. На початку вихiдних людей на тутешнiх пiдприемствах небагато.

На високих гратчастих воротах висiла ламiнована табличка зi стрiлкою, на якiй було написано «Психологiчне тестування». Припаркувавши машину на тротуарi, вiн вийшов. Охоронець у куртцi-бомберi походжав взад-вперед iз собакою в наморднику. Забачивши гончу молодий чоловiк вiдчув, як його кинуло в пiт. Не зупиняючись, вiн пройшов через ворота i пiшов за стрiлками. Вони огинали складськi примiщення – склади компанii «Харон» – i вели до великоi, доволi новоi одноповерховоi будiвлi з фасадом кремового кольору та вивiскою «Лабораторiя Еффексор». Вочевидь, iншi читачi «Парiзьен» – справжнi читачi – також вiдреагували на оголошення i приiхали, щоб отримати тридцять евро. Як органiзатори «Параноi» вiдрiзнять справжнiх гравцiв вiд звичайних наiвних добровольцiв? Коли нарештi почнеться «справжня» гра i гонитва за грошима?

За дверима була доволi примiтивна приймальня: бiлi стiни з мiнiмальним декором, декiлька стiльцiв, простий письмовий стiл для секретарки. Пахло новими меблями. Жiнка зi жмутком на головi запросила його пiдiйти. Вона привiталася i простягнула йому якийсь аркуш.

– Потрiбно заповнити договiр про оплату i ще деякi формальностi. Експериментатор зараз вас прийме. Прошу, присядьте за столик, он там.

– Чудово,– вiдповiв Ілан.– В оголошеннi йшлося про приватну лабораторiю, i, мушу визнати, розташування посеред промзони мене здивувало.

– Взагалi-то ми розташованi у Вiльжуiфi, але в наших примiщеннях зараз ремонт.– Вона зiтхнула.– Слава богу, у цiй будiвлi ми лише тимчасово.

– А що конкретно дослiджуе ваша лабораторiя?

Задзвонив телефон, вона перепросила i взяла слухавку. Ілан присiв на стiлець i швидко заповнив потрiбну iнформацiю. Ім’я, прiзвище, дата народження, рiзнi дозволи. Вiн вагався, чи вказувати свою адресу внизу бланка. Але, мабуть, саме завдяки цiй анкетi потiм будуть зв’язуватися з гравцями. Телефон секретарки не припиняв дзвонити, вона вiдповiдала, щось записувала, наче справжня працiвниця.

Наче у справжнiй лабораторii. Зрештою, може, це вона i е, а не просто фальшивi декорацii.

Ілан ставив собi серйознi запитання. Де iншi «пiддослiднi»? І де працiвники «Еффексору»? Знову-таки, хто керуе цiею складною органiзацiею? На це потрiбнi кошти, персонал, примiщення. І мiзки.

Вiн саме закiнчував заповнювати данi, коли за ним прийшов чоловiк рокiв п’ятдесяти. На ньому був довгий бiлий халат, маленькi круглi окуляри, вiн мав коротке сиве волосся, яке обрамляло суворе обличчя, помережане вираженими зморшками.

– Мене звати Жеральд Гетiнi, я один iз керiвникiв цього дослiдження.– Пройдiть за мною, будь ласка.

«Цього дослiдження…» Звiсно. Ілан хотiв би поставити йому декiлька запитань, але чоловiк обiгнав його i звернув у коридор. Примiщення було чисте i нагадувало лабораторii, в яких проходили заняття з природничих наук у старших класах. Бiлий лiнолеум, ряд дверей, люмiнесцентнi лампи жовтого свiтла на стелi. Дослiдник вiдчинив однi з дверей. У кiмнатi без вiкон уже було четверо людей – трое чоловiкiв i жiнка, якi сидiли за шкiльними партами i були зайнятi роботою. Кожен переглядав сторiнки телефонних довiдникiв. Жеральд Гетiнi запропонував йому вiльне мiсце. Усього в кiмнатi могли помiститись десяток людей.

– Задача проста: постарайтесь вiдповiсти на всi питання i виконати завдання, написанi на аркушах. Я повернусь за вами через двi години, i ми проведемо друге й останне тестування.

Ілан кивнув, знiмаючи куртку.

– Лише одне питання: у чому конкретно полягае суть тестування? Для чого потрiбен телефонний довiдник?

Чоловiк не вiдповiв i вийшов, тихо зачинивши дверi.

Тодi Ілан повернувся до решти присутнiх:

– Перепрошую, але… Ви знаете, в чому суть тестування?

– Читайте i виконуйте, ось i все,– вiдповiв один iз них.– Може, це й дивно i нудно, але менi все одно, якщо за це платять.

Це був чолов’яга рокiв тридцяти, з брудними дредами, i вiн був такий здоровенний, що пiд ним не було видно стiльця. Скiльки вiн важить? Сто сорок, сто п’ятдесят кiло? Жiнка лiворуч вiд нього навiть не пiдняла голови. У неi було довге руде волосся, зiбране в хвiст, i дуже блiда шкiра. Ілан вагався, чи заговорити з ними про «Параною». Насправдi вони не скидались на гравцiв i, напевно, були звичайними добровольцями, привабленими мiзерною винагородою. У часи кризи жодна копiйка не буде зайвою.

Вiн обережно зняв годинник iз зап’ястя i поклав перед собою.

У нього було двi години.

Питання були вiдверто дивнi, як-от: «Якби вас зменшили до розмiру олiвця i помiстили до електроточилки, як би ви з неi вибрались?» Ілан написав: «У виглядi стружки», не знаючи насправдi, як це сприймати – жартома чи всерйоз. Або ще: «Який для вас найгiрший спосiб померти?» – питання, на яке Ілан вiдповiв без вагань, згадавши свiй кошмарний сон: «Через повiшення».

Що цiкаво, шостого питання не було, пiсля п’ятого одразу йшло сьоме. Помилка?

Далi його запитували, якi його улюбленi художники – Ван Гог, Сальвадор Далi, Едвард Мунк; його найбiльшi страхи – собаки; i ще декiлька загальних питань.

Далi вiн затримався на виконаннi ось такоi дивноi задачки:

Одягненi у космiчний скафандр, ви разом з екiпажем загубились на освiтленiй сторонi Мiсяця, бiльш нiж за триста кiлометрiв вiд вашого космiчного корабля. Значна частина обладнання вашого мiсяцеходу пошкоджена. Залишаеться лише п’ятнадцять предметiв, якi повиннi допомогти вам вижити i дiйти пiшки до корабля. Розташуйте iх у порядку важливостi. Ось цi предмети:

– коробка сiрникiв; – iжа в тюбиках; – 50 метрiв нейлоновоi мотузки; – шовковий парашут; – обiгрiвач, що працюе на сонячнiй енергii; – два пiстолети 45-го калiбру; – маленький скляний чорний лебiдь; – банка сухого молока; – два кисневi балони на 50 кг кожен; – карта зоряного неба; – самонадувна рятувальна шлюпка; – магнiтний компас; – 25 лiтрiв води; – аптечка зi шприцами для пiдшкiрних iн’екцiй; – сигнальнi ракети.

Ілан потай всмiхнувся. Чорний лебiдь знову нагадав про себе, найвитонченiшим чином. Це не помилка, вiн точно на територii «Параноi». Мабуть, саме так органiзатори визначають майбутнiх гравцiв. Скляний лебiдь явно був найменш необхiдний у списку, але Ілан поставив його на перше мiсце. Пишаючись собою, вiн непомiтно озирнувся на iнших учасникiв i продовжив виконувати завдання.

Решту предметiв у списку вiн розташовував, керуючись логiкою.

Дослiдження тривало: двое людей, якi прийшли ранiше нього,– у тому числi той гладкий тип,– вийшли, iншi зайшли. Той самий ритуал: учасники займають своi мiсця, чоловiки, iнодi в рiзного кольору халатах, роздають завдання. Скiльки тут таких кiмнат? Скiльки учасникiв?

Остання частина тесту була найбiльш дивна. Перша частина зайняла у нього не бiльше години, i тепер вiн мав до кiнця вiдведеного часу переписувати на бiлi аркушi iмена, прiзвища та номери телефонiв з телефонного довiдника департаменту Іль-де-Франс за минулий рiк, а конкретно – починаючи зi сторiнки 22.

Вiн розгорнув товсте видання. Яка мета цих дiй? Це якесь додаткове завдання, спосiб обрати когось одного з учасникiв? Оцiнити терплячiсть, стараннiсть у виконаннi цього дурнуватого завдання? Чи з цього нескiнченного списку потрiбно було вирахувати якусь конкретну людину?

Чому 22? Чому за минулий рiк? Зрештою, мабуть, вiн ставить собi забагато запитань.

Не барячись, Ілан став до роботи. Переписувати не зупиняючись, якомога швидше. Аркушi чорнiли, усi слухняно працювали, i нiхто нiчого не говорив. Ілан подумав, що люди, якi прийшли сюди лише заради грошей – нещасних тридцяти евро, справдi готовi на все, що завгодно.

Хоча вiн i сам зараз чинив так само, як i вони.

Залишалось п’ять хвилин. Ілан бiльше не мiг, у нього розболiлись пальцi. Знову вiдчинились дверi, прибув новий учасник. Цього разу серце молодого чоловiка стиснулось. Перед ним була брюнетка в байкерському вбраннi, яка тодi штовхнула його на баржi. Кiлька секунд вона дивилась на нього, в ii очах змiшались страх i подив.

Невинним жестом, нiби чухаючи перенiсся, вона непомiтно приклала вказiвного пальця до губ, показуючи Ілановi, щоб той не виказував ii.

Чоловiк знову схилився над своiми аркушами, вдаючи, наче нiчого не сталося. Хто ця жiнка? Коп? Що вона тут робить? Чого вона так боiться? «За вами стежать. Це що завгодно, тiльки не гра. Нi в якому разi не вплутуйтесь у це. Я знаю вiдповiдi i можу допомогти вам дiзнатись правду. Б. П.».

Ілан не встиг поставити собi бiльше запитань. Експериментатор повернувся, щоб забрати аркушi.

– Ми закiнчили.

Ілан показав на годинник.

– У мене ще п’ять хвилин.

Звiсно, вiн хотiв лишитися, пiдiйти до цiеi загадковоi iнформаторки, знайти спосiб поспiлкуватися з нею.

– Це неважливо. Прошу, нам потрiбно переходити до наступного тесту. А потiм ви зможете поiхати додому.

Молодик неохоче пiдвiвся. Виходячи, вiн востанне повернувся до брюнетки. Вона не дивилася на нього, зосередившись на своiх аркушах.

Знову коридор. Жеральд Гетiнi простягнув стосик аркушiв iншому чоловiковi в халатi, який порвав усе, над чим щойно працював Ілан. Вiн кинув аркушi до смiттевого мiшка i пiшов до iншоi кiмнати.

– Це прикол чи що? – вигукнув Ілан.

Гетiнi поклав долоню йому на спину.

– Нам туди.

Ілан остовпiло дивився на дослiдника. Двi години роздумiв i працi собацi пiд хвiст.

– Може, вже досить прикидатися? – пробуркотiв вiн.

– Перепрошую?

– Переписувати сторiнки з телефонного довiдника, заповнювати анкети для того, щоб ви потiм усе це порвали на моiх очах. Це абсолютно нелогiчно. Яка мета цих дiй? У чому конкретно полягае суть вашоi гри, «Параноi»?

– Це не гра. Це масштабне дослiдження, дуже серйозне, фiнансуеться Мiнiстерством охорони здоров’я. На жаль, я не можу вам нiчого пояснити, щоб не спотворити результати, адже конфiденцiйнiсть е невiд’емною складовою експерименту.

– Нi, я вважаю, що можете. Я знаю, що йдеться про гру «Параноя». Я роками вистежую ii слiди в iнтернетi, шукаю i не знаходжу. Я бачив чорного лебедя у тому дивному завданнi, дiя якого вiдбуваеться на Мiсяцi. Що потрiбно шукати тепер? Який наступний етап?

– Чесно кажучи, не розумiю, про що ви. Будьте ласкавi почекати тут хвилинку.

Вiн залишив його посеред коридору i зайшов до якоiсь кiмнати. Ілан не мiг устояти на мiсцi – двох годин маячнi було для нього забагато, вiн був виснажений, а нерозумiння пiдсилювало його нервовiсть.

Чому цi люди продовжують усе заперечувати?

У кiнцi коридору йшов чоловiк з великим вiзком. Вiн заходив до кiмнат з телефонними довiдниками, а виходив з порожнiми руками.

Гетiнi повернувся, пройшов уперед i вказав на дверi з номером 22 – знову 22 – у довгiй стiнi метрiв десять завдовжки, в якiй був ряд таких само дверей. Будiвля здавалась велетенською.

– Поясню вам, що буде далi,– сказав чоловiк у халатi.– Ви зайдете до маленькоi звукоiзольованоi кiмнати без вiкон i будете спiлкуватися з чотирма iншими добровольцями, такими ж, як i ви, за допомогою мiкрофона. Цi добровольцi сидять в iнших кiмнатах, поряд з вашою, ви не будете iх бачити. Кожен повинен буде говорити про те, якi думки у нього викликае предмет, що висить на однiй зi стiн у його кiмнатi. Ви побачите свiй, коли увiйдете. Щоб почати говорити, достатньо лише натиснути кнопку пiд мiкрофоном, гаразд? Коли горить червоний вогник, ви не можете говорити, бо в цей час говорить хтось iнший. Коли засвiтиться зелений – можете. Гаразд?

– Гаразд.

– Ми записуемо вашу бесiду з метою подальшого аналiзу, але не слухаемо наживо, що ви розповiдаете. Ви абсолютно автономнi. Ви будете говорити четвертим i передостаннiм. Запам’ятайте: четвертим. Важливо, щоб ви не втручались, поки не настане ваша черга. Ви добре зрозумiли правила?

– Гадаю, так.

– Чудово. Я повiдомлю iншим учасникам, що експеримент почнеться за двi хвилини. За цей час ви якраз влаштуетесь. Коли настане ваша черга, розповiдайте все, що вам спаде на думку. Тут немае правил, немае правильних i неправильних вiдповiдей. Довiртесь своiй iнтуiцii. До зустрiчi.

Гетiнi вiдчинив кiмнату, й Ілан увiйшов. Примiщення було крихiтне. Позаду нього грюкнули дверi. Ілан спробував вiдчинити iх, але безуспiшно. Дверноi ручки не було. Його замкнули.




10





Ілан не знав, як реагувати.

Якщо вiн почне гупати в дверi i верещати, то ризикуе вилетiти з гри. Бути виставленим за дверi лабораторii та опинитися поза змаганням. Але в думках постiйно крутилася фраза: «Це що завгодно, тiльки не гра». Що ж тодi? Викрадення? Це тупо. Не тут, не таким способом, не на очах у всiх цих людей. Та й з якою метою?

Вiн намагався зберiгати спокiй i оглянув кiмнату: чотири стiни близько одна до одноi, оббитi пiною, маленький столик, на якому стояли мiкрофон i колонки, стiлець. До однiеi зi стiн був прикрiплений прозорий контейнер iз металу i скла, в якому лежав предмет, про який вiн повинен буде розповiдати. Ілан пiдiйшов. Що далi, то дивнiше. Що вони хочуть почути вiд нього про цю рiч?

Раптом тканина на колонках завiбрувала вiд звуку жiночого голосу.

– Привiт, мене звати Лара, я не зовсiм знаю, як це працюе… чи ви мене чуете… але я маю говорити про предмет у моiй кiмнатi…

Ілан умостився на стiльцi, заспокоений жiночою присутнiстю. Загорiвся червоний вогник, це означало, що хтось говорить.

Голос був сором’язливий, майже дитячий. Людинi, напевно, було заледве двадцять рокiв.

– Це частинка пазла. Вона блакитна, але у верхньому правому кутку щось сiре. Можливо, це хмара.

І вона продовжила говорити. Пазл навiв ii на спогади про пiдлiтковий вiк, про свою сестру, iхнi стосунки. Ілан дивувався, наскiльки вона вiдкриваеться незнайомцям. Другий спiврозмовник, тридцятисемирiчний Джон Рональд, мав розповiдати про дзеркало. Вiн також виявився балакучим i говорив добрячих хвилин п’ять. Зосередившись, Ілан намагався зрозумiти. Нiхто не говорив про «Параною», нiхто не робив анi найменшого натяку на гру. Тож iншi були лише звичайними пiддослiдними, якi нiчого не пiдозрювали?

Пiсля того як третя учасниця, Сонi, порозмiрковувала вголос про свою «люльку», настала черга Ілана. Вiн натиснув на кнопку «ON», розташовану пiд мiкрофоном. Червоний вогник став зеленим.

– Я Ілан, i предмет у моiй кiмнатi – це викрутка. Вона доволi масивна, з дебелим оранжевим гумовим рукiв’ям i товстим металевим жалом завдовжки сантиметрiв двадцять.

Ілан сперся на стiл, пiдклавши долоню пiд щоку. Першi добровольцi виявились справжнiми базiками. Вони говорили загалом понад пiвгодини, i йому це почало серйозно набридати.

– Що вам сказати? Мiй батько був майстер на всi руки, усе в домi лагодив сам, але в мене нiколи не було потягу до майстрування. Тож цей предмет не викликае у мене якихось особливих емоцiй. Я намагався придумати, що б вам розповiсти, може, якийсь анекдот про цю дивовижну викрутку з красивим оранжевим рукiв’ям, але… Я не маю бажання говорити про минуле, як це зробили ви. Менi шкода.

Вiн трохи нахилився вперед, наче хотiв упевнитись, що його добре чутно.

– Нас не слухають, принаймнi я так думаю, тож е питання, яке турбуе мене бiльше, нiж розповiдь про викрутку чи люльку: вас також замкнули? У ваших кiмнатах теж немае дверноi ручки зсередини?

Вiн вiдпустив кнопку «ON». Потiм секунд десять чекав, коли вогник загориться червоним. Зазвучав низький чоловiчий голос.

– Мене звати Марiо, я викладач iталiйськоi мови. І мiй предмет – скляний чорний лебiдь. Розмiром вiн, не знаю… сантиметрiв п’ять завдовжки i десь три заввишки. Цей предмет одразу навiв мене на думку про лебединий спiв. Існуе легенда, за якою лебiдь, вiдомий своiм вкрай немилозвучним голосом, перед смертю спiвае дуже мелодiйну пiсню. Унiкальний, прекрасний, зворушливий звук…

Ілан рвучко пiдхопився. Чорний лебiдь знову з’явився в цих стiнах. Голос у колонках продовжував говорити.

– Смерть – це сумно, це жахливо, вiд самого цього слова мурашки по шкiрi. Знаете, я часто про неi думаю, тому що в мене бувають приступи епiлепсii, особливо у стресових ситуацiях. Я не знав, що…– вiн закашлявся,– що нас змусять чекати тут, у крихiтнiй кiмнатцi без ручки на дверях. Це дивно, мене це гнiтить. Одного разу пiсля серйозного нападу я опинився в комi. Це тривало п’ять днiв. Менi складно пояснити вам декiлькома словами, що я вiдчував у той перiод. Я був водночас…

Його монолог знову перервав напад кашлю, цього разу сильнiший. Ілан нахмурився. Це здавалось серйозним.

– Вибачте. Я був водночас живий i мертвий. Я бачив свiтло, дуже яскраве. Це не вигадки. Я… Хтось може принести склянку води? Будь ласка!

Чоловiк дихав дедалi важче. Ілан натиснув на кнопку пiд мiкрофоном, але лампочка залишалась червоною, що означало, що Марiо продовжував тримати свою кнопку натисненою.

– Будь ласка,– промовив голос.– Води.

Тепер лунали хрипи. Звук падiння.

Ілан пiдскочив, схопившись за голову. Що це за цирк?

На iншому кiнцi дроту бiльше нi звуку. Ілан повернувся до столу i натиснув на кнопку: загорiлося зелене свiтло.

– Хтось знае, що вiдбуваеться? – вигукнув вiн.

Вiн вiдпустив кнопку. Жодноi вiдповiдi.

– Нас хтось слухае? Ви можете щось зробити? Ви не бачите, що виникла проблема?

Колонки мовчали. Ілан стиснув кулаки. Вiн згадав, як експериментатор попереджав, що не слухатиме iхню бесiду. Вiн рiзко вiдштовхнув стiлець назад. Може, це було частиною експерименту i лише вигадкою?

А може й нi.

Вiн почав гамселити у дверi, викрикуючи.

– Агов! У нас проблема! Будь ласка!

Ілан зрозумiв, що дверi товстiшi i мiцнiшi, нiж вiн думав. Вони були звукоiзольованi. Вiн оглянув мiсце, де мала бути ручка. На ii мiсцi був маленький бiлий пластиковий диск iз прорiззю. Якщо прокрутити диск, то прокрутиться i язичок замка, що дозволить вiдiмкнути дверi.

Це ж очевидно…

Незважаючи на напруження та стрес, у його головi все раптом склалося докупи. Вiн кинувся до прозорого контейнера з викруткою з оранжевим рукiв’ям. Намотавши на кулак шарф, вiн розбив скло, а тодi просунув руку, щоб узяти цю рiч. Вiн порiзався гострим уламком, трохи кровi потрапило на скло.

Вiн вставив плаский наконечник викрутки у прорiзь i прокрутив. Дверi вiдчинилися.

Коридор. Ілан миттю кинувся до сусiднiх дверей i рвучко iх вiдчинив. Маленька кiмнатка, така сама, у якiй був вiн. Стiл, мiкрофон, колонки. Але замiсть пiддослiдного – магнiтофон. У наступнiй кiмнатi – так само. Хрипiння лунало з касети, що крутилася в програвачi.

Учасники були лише машинами.

У Ілана було вiдчуття, наче вiн опинився у божевiльнi. Тiеi митi йому стало страшно. Коли вiн хотiв вийти в коридор, то наткнувся на Гетiнi iз секундомiром у руцi.

Його супроводжував ще один чоловiк у халатi, з медичною сумкою пiд пахвою.

– Сiмдесять п’ять секунд – чудово,– сказав дослiдник з вiдстороненим виглядом.

Вiн записав результат на аркушi i вказав на стiл.

– Покладiть викрутку туди, будь ласка. Доктор Леконтi вимiряе вашi показники, якщо ви не проти. І обробить вашу рану.

Приголомшений, Ілан не поворухнувся.

– То це все була лише вигадка? Я розмовляв з аудiозаписами, так?

Медик у гумових рукавичках обережно взяв у нього з рук викрутку. На оранжевому гумовому рукiв’i була кров. Чоловiк сам поклав ii поряд iз програвачем, пiсля чого витягнув антисептик i бинт. Ілан вiдчув запах лiкарнi.

Вiн не пручався, досi перебуваючи у станi шоку.

– Ваше обладнання застарiле,– сказав вiн, щоб заспокоiтись.– Хто ще користуеться касетними програвачами?

Вони не вiдповiли. Медик вимiряв його тиск i поставив йому декiлька стандартних запитань. Вiк, перенесенi захворювання, наявнiсть алергiй. Вiн також спитав, чи приймае Ілан якiсь спецiальнi лiки. Чоловiк приготувався до гри «питання-вiдповiдь». Цей медик, його нотатки не мали нiчого спiльного з тестуванням, i це був радше хороший знак. Ілан подумав, що вiн, вочевидь, успiшно пройшов випробування i тепер вони оцiнюють його фiзичне i психiчне здоров’я, щоб перевiрити, чи вiдповiдае вiн вимогам до учасника «Параноi». А також – як вiн реагуе в стресовiй ситуацii.

– Коли гра почнеться по-справжньому? – запитав вiн.– Скiльки буде суперникiв?

Гетiнi дивно на нього подивився, поки медик складав свiй iнвентар.

– Усе, ми закiнчили. Дякую вам за участь.

– Зачекайте. Я йшов по слiду чорного лебедя. Я все робив так, як треба. Я знаю, що не помилився. Що я маю робити тепер? Просто повертатись додому, наче нiчого не сталося?

– Я абсолютно не розумiю, про що ви говорите. Немае нiякого… чорного лебедя.

– Хочете ще раз послухати запис цього Марiо?

– У цьому немае потреби. У нас ще багато роботи.

Ілан уже не знав, як реагувати. Цей тип знущаеться з нього, iнакше бути не може.

– Тепер, коли тестування завершене, я можу вам пояснити,– додав дослiдник.– Наша лабораторiя спецiалiзуеться на соцiальнiй психологii. Немае нi гри, нi суперникiв, як ви, вочевидь, думаете. Усе це дуже серйозно, фiнансуеться державою. Знайте, що в цьому випробуваннi, яке ви щойно пройшли, лише сiмдесят вiдсоткiв волонтерiв виходять iз кiмнати за допомогою наданого iм предмета i роблять це в середньому за сто п’ятдесят секунд. Інакше кажучи, ви зреагували дуже швидко. Насправдi метою було показати: що бiльше людей, то менше вони допомагають iншим. Це принцип роздiленоi вiдповiдальностi. Стосовно ваших вiдповiдей, якi ми порвали не читаючи… Метою було ввести вас у стан стресу.

Вони потиснули руки.

– Доктор Леконтi проведе вас до виходу. Оплату ви отримаете через два тижнi, чек надiшлють на вашу адресу.

Вiн розвернувся i пiшов. Незважаючи на розпитування Ілана, медик зберiгав нейтральний вираз обличчя i просто провiв його до виходу. За декiлька секунд молодий чоловiк опинився на вулицi, на холодi, пiд прекрасним блакитним небом.

Досi в станi шоку пiсля цих трьох абсолютно безумних i сюрреалiстичних годин, якi вiн провiв у цьому закладi психопатiв.




11





Ілан не хотiв здаватися.

Вiн чекав у машинi на тротуарi бiля складiв. Вiн багато разiв намагався додзвонитися до Хлоi на мобiльний, але безуспiшно, тож лишив iй голосове повiдомлення. Що стосуеться жiнки в байкерському костюмi, то вона досi не вийшла. Хiба що вона пiшла, поки вiн завершував тестування. Люди заходили й виходили. За чверть години, поки Ілан чекав, вiн нарахував десь iз десяток добровольцiв. Ілан ще нiколи не стикався з такою дивною i загадковою грою, позбавленою правил i меж. «Параноя» не була схожа нi на що.

Раптом хтось постукав у вiкно. Це був охоронець iз собакою. Чоловiк був кремезноi статури, одягнений у об’емний бомбер, а тварина – чорно-коричневий босерон з квадратною мордою. Ілан втиснувся в сидiння i вмить почав пiтнiти. Собак, особливо великих, вiн боявся до смертi, пiсля того як у дитинствi пес вкусив його за стегно.

Вiн гарячково приспустив скло.

– Не варто тут залишатися,– сказав чоловiк твердим голосом.

Ілан дивився на пса, вчепившись рукою в дверну ручку. Вiн не намагався сперечатися, неспроможний вiдкрити рот. Вiн кивнув, пiдняв скло i завiв машину.

Зрештою, поiхати – не така вже й погана iдея: о 20 годинi вiн мае заступити на змiну на заправцi, i йому потрiбно трохи поспати, якщо вiн хоче триматися на ногах.

Вiн покинув промзону, шкодуючи, що так i не отримав вiдповiдей, не знайшов новоi зачiпки.

Дорога до батькiвського дому в Монмiрай займала бiльше двох годин. Вiдколи вони зникли безвiсти в морi, Ілан покинув свою маленьку квартиру на околицi Парижу i переiхав жити сюди.

Вiн виiхав на довгу звивисту дорогу, що вела до будинку, i припаркував машину навпроти фасаду, на дорiжцi, посипанiй гравiем. Ілан обожнював цю стару будiвлю. Будучи пiдлiтком, вiн проводив вихiднi, уявляючи себе на мiсцi персонажiв рольових iгор, i в його фантазiях вони мешкали саме в таких будинках, як цей, з гострим дахом у готичному стилi.

Будинок мрii, точну копiю якого вiн малював у своiх сценарiях для вiдеоiгор.

Будинок мрii, у якому вiн тепер живе в кошмарi самотностi й тривоги.

Вiн озирнувся навколо. Зрештою, Хлоя мала рацiю: помешкання i сад занедбанi, наче тут бiльше нiхто не живе. Вони потребують серйозного оновлення. Можливо, доведеться трохи скористатися банкiвськими рахунками батькiв, адже саме цього хотiли батько й мати. Щоб йому було добре. І щоб вiн був щасливий.

– Скоро будинок стане таким, яким ви його лишили. Я вам обiцяю…

Звiсно, вiн подумав про «Параною». Триста тисяч евро стали б подарунком долi для ремонту i його майбутнього. Також вiн мiг би використати iх для втiлення своiх iдей у гру. І навiть створити власну компанiю.

Потрiбно ще зрозумiти, як проникнути в цю кляту гру. І не менш важливий критерiй – бути найкращим iз кращих.

Ілан увiйшов у дiм, випив коли, перекусив шматком розiгрiтоi пiци. Тодi пiшов до ванноi, увiмкнув на максимум маленький електрообiгрiвач, роздягнувся i став пiд душ. Вода була крижана,– йому здавалось, наче вона роздирае йому шкiру.

Раптом вiн почув голоси i напружився. Вони були десь тут, зовсiм поруч. Чоловiк i жiнка про щось сперечалися, але вiн не мiг розiбрати слова через шум води. Вiн миттю закрутив кран.

– Тут хтось е?

Вiн вибiг iз душу, визирнув у коридор, повнiстю голий i мокрий. Голоси зникли. Ілан тремтiв, цокотiв зубами. Спочатку тiнi, тепер голоси. Що з ним вiдбуваеться?

Спантеличений, вiн повернувся пiд душ, нашвидку намилився, сполоснувся i квапливо одягнувся, тремтячи. Вiн знову одягнув куртку i шарф, щоб зiгрiтися. За останнiми даними, слюсар прийде не ранiше, нiж через два днi.

Вiн умостився на диванi, увiмкнув телевiзор, докрутив звук на максимум, щоб заспокоiтись. Очi злипалися, хилило в сон. Його погляд ковзнув по журнальному столику.

Вiн рвучко пiдхопився: уся кореспонденцiя зникла.

Ілан пошукав навколо. Жодного конверта на пiдлозi.

Сюди хтось заходив, тепер вiн мав беззаперечний доказ цього.

Затамувавши подих, вiн озирнувся навколо. Потiм щодуху помчав на другий поверх. Ванна, дзеркало.

Вiн схопив зошит i розгорнув його.

Це був кошмар наяву.

Батькова мапа зникла. Аркуш був акуратно вирваний.

Ілан збiг вниз i замкнув вхiднi дверi на два оберти. Замка не торкалися. Як же вони увiйшли? Навряд чи у них були ключi. Це неможливо, Ілан уважно стежив, щоб ключi завжди були при ньому або надiйно захованi. А замки Ілан змiнив, коли почав вiдчувати цю фантомну присутнiсть.

Молодий чоловiк обiйшов усi вiкна, усi виходи, перевiрив у саду. Дерева, поля, дорога… Жодного натяку на людську присутнiсть. Вiн дуже швидко вiдклеiв плiнтус за тумбою i дiстав дублiкат зашифрованоi мапи. На щастя, вiн наробив копiй i заховав iх у багатьох мiсцях, у тому числi на комп’ютерах i флешках.

Але вiн почувався згвалтованим. Хтось проник у його дiм. Хтось порпався у його речах, у речах батькiв.

Тiнi iснують.

І посилюють його переконанiсть у тому, що з батьком i матiр’ю стався не просто нещасний випадок.

Хтось полюе на iхнi дослiдження. На iхнi вiдкриття.

Ілан сiв на стiлець, обхопив голову руками i задумався. Навiщо красти кореспонденцiю на додачу до мапи скарбiв? Там були лише рахунки, вiдмови компанiй i…

У головi клацнуло. Вiн раптом згадав про загадковий лист, адресований Беатрисi Портiнарi, який помилково надiйшов йому. Той, який вiн забув вiднести на пошту. Ілан одразу поеднав пазли. Беатриса Портiнарi – це та сама загадкова «Б. П.».

Тi самi iнiцiали, що й в кiнцi дивного послання, яке вiн знайшов у кишенi.

Без сумнiву, Беатриса Портiнарi i е тiею брюнеткою, яку вiн бачив у лабораторii «Еффексор». Яка штовхнула його на баржi i пiдкинула йому записку.

Раптом Ілан вiдчув головний бiль, наче його потилицю проштрикували довгою в’язальною спицею. Вiн зiгнувся навпiл, стиснувши зуби, йому здавалось, що його потилична кiстка вiбруе i от-от вибухне. Бiль був нестерпний, глибинний, пекучий. Тепер голову наче пронизували тисячi булавок. Коли вiн заплющував очi, пiд повiками вимальовувались тiнi, вони схилялись над ним, наче хотiли затягти його в пiтьму.

Ілан знову розплющив очi, весь мокрий вiд поту. Хитаючись, пошкандибав до кухнi. Вiн спромiгся налити собi велику склянку води з аспiрином. Незважаючи на холод, на його лобi блищали крапельки поту, молодий чоловiк вiдчував, що його лихоманить.

Тремтячи всiм тiлом, вiн прилiг на кiлька хвилин, чекаючи, поки бiль мине.

Спочатку голоси в душi, а тепер нестерпний бiль у потилицi. Що вiдбуваеться?

Коли бiль нарештi стих, Ілан спробував помiркувати. Вiн уже нiчого не розумiв. Листа було отримано ще до того, як Хлоя приiхала i заговорила з ним про «Параною». З’являеться його колишня, а через два днi хтось викрадае дослiдження його батька. Про iснування мапи знала лише вона i ще кiлькоро людей. Ілан не мiг не поеднати всi цi факти.

Нi, це неможливо. Тiльки не Хлоя.

Вiн вiдкинув припущення, що його колишня дiвчина може бути причетною, це безглуздо. Тим паче що вона завжди знала про iснування мапи. Вона могла б уже безлiч разiв ii скопiювати, i вiн би цього навiть не помiтив.

Ілан почувався наче в пастцi: копам дзвонити не хотiв, вони навiть на знають про iснування зошита. На перший погляд, у нього нiчого не вкрадено. Вхiднi дверi не пошкодженi. У кращому разi йому скажуть, що вiн усе вигадав.

Вiн нервово пiдскочив i кинувся до комп’ютера. Вiн досить чiтко запам’ятав адресу цiеi Беатриси Портiнарi, написану на конвертi, хоча й не мiг згадати номера будинку. Десь на бульварi Распай, у шостому окрузi Парижу.

Вiн вiдкрив у браузерi сайт телефонного довiдника, ввiв iм’я, прiзвище, адресу. Це спрацювало: вiн отримав домашнiй номер телефону. Мабуть, данi телефонного довiдника ще не оновились, чим пояснювалось те, що Беатриса Портiнарi досi зареестрована за цiею адресою, хоча на поштi написали, що вона там бiльше не проживае.

Вiн набрав номер. Слава богу, бiль у потилицi повнiстю стих. Слухавку взяли.

– Алло?

– Добрий день, мене звати Ілан Дедiссе. Я б хотiв поговорити з колишньою квартиранткою чи власницею, ii звати Беатриса Портiнарi. Ви випадково не знаете ii номер телефону чи нову адресу?

– Вам пощастило, Беатриса Портiнарi приiжджала два чи три тижнi тому i залишила менi свiй номер мобiльного на випадок, якщо хтось намагатиметься з нею зв’язатися.

Ілан схопив аркуш паперу. Вiн не мiг вiдiгнати думку про те, що це не випадковiсть.

– Це висока, доволi широкоплеча брюнетка? – запитав вiн.

– Так, у чоловiчому одязi. Ось ii номер…

Ілан записав, подякував i набрав цей номер.

– Так?

– Беатриса Портiнарi?

Пауза.

– Хто ви? – промовив голос з легким iталiйським акцентом.

– Ви штовхнули мене на баржi, пiдкинули менi до кишенi записку. Сьогоднi вранцi ми бачились у лабораторii «Еффексор».

– Як ви знайшли мiй номер телефону?

Ілан пiдiйшов до вiкна, що виходило в сад, i пiдозрiло поглянув надвiр. Вiн iнстинктивно заговорив тихо, наче боявся, що хтось у будинку його почуе.

– Це дуже дивно. Тиждень тому я отримав листа, адресованого вам. На конвертi було зазначено, що ви бiльше не проживаете за вказаною адресою на бульварi Распай. Я зателефонував новiй квартирантцi, вона дала менi номер, який ви, вочевидь, залишили iй на випадок, якщо хтось намагатиметься з вами зв’язатися. А я саме той, хто намагаеться з вами зв’язатися. Дивно, хiба нi?

– Це помилка, усе змiнилося. Вам не слiд було менi телефонувати. Вони за вами стежать, i ви наражаете мене на небезпеку.

– Хто такi «вони»? Хто i навiщо за мною стежить? Учора чи сьогоднi вранцi хтось обiкрав мiй будинок, можливо, поки я проходив тестування в «Еффексорi». Це якось пов’язано?

Знову пауза, цього разу довша. Голос на iншому кiнцi дроту став ще бiльш недовiрливим.

– Те, що ви отримали листа на мое iм’я, нелогiчно. Саме ви, наче випадково… Що в ньому було?

– Я не вiдкривав.

– Треба було вiдкрити. Хтось iще мае знати.

– Нiчого не розумiю. Хто? І знати що?

Вiн почав говорити зовсiм тихо, i вона теж.

– Пiзнiше я надiшлю вам есемес, ми зустрiнемось, i я вам поясню. Будьте обережнi i бiльше не телефонуйте менi. Порада: не ночуйте вдома, вони здатнi на все. Усе це стае вкрай небезпечним. Для нас обох.

Вона поклала слухавку.

Ілан кинув телефон i лiг, настiльки сильним був новий напад болю. Тiнi повернулись, вони танцювали й кружляли пiд повiками.

Вiн згорнувся в клубок, йому здавалось, що вiн зараз здохне.




12





Немае нiчого нуднiшого, нiж працювати на заправцi вночi. Година за годиною потрiбно боротися зi сном, уткнувшись у книжку чи журнал. Інтернету тут немае, бо у шефа виникла генiальна iдея заборонити до нього доступ. Єдина перевага? Можна брати книжки безпосередньо в маленькiй книгарнi у глибинi магазину i читати безкоштовно.

На цих грудневих вихiдних усе було трохи iнакше: у зв’язку з наближенням рiздвяних вiдпусток та збiльшення потоку машин, якi прямували в бiк гiр, Ілан був не единим нiчним працiвником. В цю особливо завантажену суботу на пiдмогу залишилася його колега Меган. Через вiдсутнiсть спiльних iнтересiв двое працiвникiв говорили небагато, але здавалося, що час минае швидше, коли поруч вiдчуваеться чиясь присутнiсть.

Була майже 22 година, коли задзвонив мобiльний Ілана. Це була Хлоя, нарештi. Вiн перепросив у Меган i вiдiйшов убiк. Вiн чекав цього дзвiнка увесь день, проте досi ображався на дiвчину за те, що вона так жорстко покинула його напередоднi неподалiк вiд набережноi Сени.

– Ілане? Це я. Вибач, що не змогла зателефонувати тобi ранiше, але я була зайнята пошуками i не помiтила, як минув час. Ми можемо поговорити в тишi? Поруч iз тобою нiкого нема?

Ілан намагався зберiгати нейтральний тон, вiн не хотiв виказувати свою нетерплячiсть.

– Нi. Говори.

– Я прослухала твоi повiдомлення на автовiдповiдачi. Насправдi я поiхала на тестування iз самого вiдкриття. У певний момент ми мали перебувати в будiвлi одночасно. Фей теж там була, я бачила ii в першу ж годину.

– Логiчно. Вона часу не гае.

– Не знаю, чи ти помiтив, але там, у лабораторii, було небагато людей. Вона, до речi, не iснуе в iнтернетi i не зареестрована у торговому реестрi.

– Так само, як i «Абiлiфай»… Корабель-привид.

– Саме так. Побачивши цю аномально малу кiлькiсть добровольцiв на тестуваннi, я вiдчула, що тут щось нечисто. Я купила у тютюновому кiоску вчорашнiй, п’ятничний «Парiзьен», щоб порiвняти його з тим, що ми взяли на баржi. І що ти думаеш – у цьому примiрнику немае жодного слiду того оголошення. Інакше кажучи, вони отримали право на випуск пiдробноi партii газет.

Ілан не забарився скласти два плюс два:

– Отже, це означае, що всi люди, присутнi на тестуваннi, прочитали фальшиву газету. А отже, опинилися там невипадково.

– Думаю, так. Розумники на кшталт нас iз тобою знайшли того вечора на баржi вхiд у гру i намагаються стати на нашому шляху.

Ілан подумав про iнших присутнiх у кiмнатi тестування, зокрема про рудоволосу жiнку й особливо про того гладкого неохайного типа з брудними дредами, з яким вони перекинулись словом i який до бiса добре приховував свiй стосунок до гри.

Голос Хлоi висмикнув його з роздумiв.

– Це пiдтверджуе, що органiзатори мають кошти, круту логiстику i збоченi iдеi. Це, мабуть, хороший знак – зрештою, гра обiцяе бути захопливою. Як пройшло твое тестування?

Ілан поглянув на маленький порiз на руцi.

– Це було вкрай дивно. У дослiдженнi був присутнiй чорний лебiдь, але люди в халатах заперечували iснування «Параноi». Вони намагалися змусити мене думати, що я з’iхав з глузду. Вони говорили, що працюють на Мiнiстерство охорони здоров’я.

– У мене аналогiчно. Це iхня стратегiя: поки не викривати себе, посiяти сумнiви, продовжувати вiдбирати найкращих. Думаю, вони хочуть переконатися, чи ми достойнi кандидати, чи витримаемо подальшi випробування. Вони нас тестують i навiть у цей момент здiйснюють вiдбiр. Зважаючи на iхнi ресурси, цiлком можливо, що вони стежать за нами на вулицi, у громадських мiсцях i спостерiгають за нашою реакцiею.

Ілан озирнувся навколо. Вiн подумав про крадiжку вдома.

– Скiльки, на твою думку, усе це триватиме? Коли гра почнеться по-справжньому?

– Уявлення не маю. Ілане, я маю дещо тобi розповiсти. Предмет у твоiй кiмнатi – що це було?

– Викрутка.

– Викрутка… Дуже цiкаво. Мiй предмет був далеко не таким нейтральним, це була фотографiя. Наша з тобою.

Ілан нахилився з телефоном нижче. Увiйшла цiла родина – мабуть, iдуть на гiрськолижний курорт – i розташувалась бiля автоматiв з напоями. Мати сiмейства, зiтхнувши, подивилась на нього. Ілан ковзнув убiк, уздовж стелажа.

– Яка ще фотографiя?

– Ти i я серед снiгу, в горах. Я ще була бiлявкою з довгим волоссям.

– У горах? Як таке може бути? Коли це ми iздили в гори удвох?

– Минулоi зими, перед тим як розiйтись. Не кажи, що ти цього не пам’ятаеш!

Молодий чоловiк нахмурив брови. Раптом вiн побачив кадр, як вони вдвох крокують по снiгу. Потiм помiтив позаду групу людей, якi явно йшли разом з ними. Але вiн не встиг розгледiти обличчя, бо, ледь з’явившись, картинка зникла. Вiн трохи збiльшив потужнiсть електрообiгрiвача позаду себе. Йому знову було страшенно холодно.

– Так, звiсно, пригадую, просто я втомлений i не здатен ясно мислити. А це фото, тобi вдалося забрати його з собою?

– Нi, воно було в скляному контейнерi, прикрiпленому до стiни. Щоб забрати свiтлину, потрiбно було розбити скло. Я не наважилась.

– Треба було наважитися. Тебе теж замкнули в кiмнатi?

– Так. Це було жахливо, i цей так званий Марiо, що задихався… Менi не вдалося вийти. Експериментатор, цей Гетiнi, прийшов вiдiмкнути мене через три чи чотири хвилини. Менi здавалось, що я пройшла крiзь пекло, я запанiкувала.

Ілан почув зiтхання у слухавцi.

– За словами Гетiнi, я повинна була розбити скло i використати ребро фотографii, щоб провернути язичок замка i вийти. Зважаючи на мою погану реакцiю в станi стресу, я, мабуть, профукала свiй шанс на участь у грi. Але хай там як, тепер не залишилось сумнiвiв стосовно твого вiдчуття, що за тобою стежать. Вiдбуваеться щось нечисте. І, гадаю, це стосуеться нас обох. Я у цьому впевнена.

– Нас обох? Яким боком ти тут причетна? Який ти маеш стосунок до цього?

– Фото говорить саме за себе. Звiдки вони його взяли? Зi мною теж ранiше вiдбувалися дивнi речi. Якi зводили мене з розуму. Я тобi розповiм, але не зараз, не по телефону.

– Гаразд.

– Повертаючись до тестування…– сказала Хлоя.– Коли я вийшла з кiмнати, то попросила чоловiка у халатi пояснити менi про фото, але вiн нiчого не сказав i пiшов. Медик оглянув мене, поставив кiлька запитань, провiв до виходу, i все. Надворi охоронець з собакою змусив мене забратися. Усе це – то були вони, Ілане. Це була гра.

Вiн пильно подивився на чоловiка, що стояв, спершись на круглий столик, i дивився в його бiк, поклавши руку на щоку. Врештi-решт той викинув свою пластянку i вийшов. У вухах у нього були маленькi навушники. Ілан провiв його поглядом, аж поки той не сiв у машину. Тодi сфокусувався на iнших людях. Причетнi до крадiжки або до гри можуть бути всюди, мати будь-яке обличчя. Можливо, як сказала Хлоя, вони спостерiгають за ним навiть цiеi митi.

Дiвчина продовжувала говорити.

– Гори, ми удвох, минулий рiк. Я перевiрила: вперше ми дiзналися про iснування «Параноi» на нелегальному форумi за пiв року до нашоi поiздки в гори. Щоразу, розкопуючи iнформацiю, ми залишали IP-адреси своiх комп’ютерiв, тому що тодi ще були недостатньо обережнi. Органiзаторам було нескладно вирахувати нашi фiзичнi адреси. Побачити, де ми живемо, поспостерiгати за нами…

Ілан насторожився. Голос Хлоi змiнився. У ньому з’явилась тiнь панiки чи страху.

– Не знаю, як це працюе, але я переконана, що розробники гри вже не один мiсяць цiкавляться найсерйознiшими гравцями – тими, хто слiдуе за грою i проявляе наполегливiсть, як це робили ми. Тими, хто виграе призи. Вони шукають iнформацiю про них, фотографують iх i, можливо, навiть залякують.

– Ти зараз про ту чорну «аудi» бiля мого дому?

– Так, можливо.

Ілан задумався. Це була маячня, проте правдоподiбна.

– Ми думаемо, що гра стартуе лише зараз, тодi як насправдi вона почалась багато мiсяцiв тому,– припустив вiн тихим голосом.– І проникла в нашi життя значно глибше, нiж ми могли уявити. Не лише ми прийшли до гри. Вона також прийшла до нас.

– Може бути. Повторюю: гра всюди, Ілане. Вона поступово нас заполоняе. Питання в тому, щоб з’ясувати навiщо. І як.

Його колега Меган знаком показала Ілановi: люди прибувають, колонки працюють на повну потужнiсть. Молодий чоловiк попросив ii зачекати ще кiлька секунд i повернувся в куток, говорячи якомога тихiше.

– Вони були у мене вдома. І вирвали мапу з батькового зошита.

– Коли?

– Гадки не маю. Я не заiжджав додому пiсля прийому на баржi.

– Ти телефонував у полiцiю?

– Ще нi. Я не знаю, що робити. Як злодii могли знати про зошит? Ти комусь розповiдала про нього?

– Жоднiй людинi.

Ілан помiркував i вирiшив не говорити про iснування Беатриси Портiнарi. Вiн знав, що може довiряти Хлоi, але брюнетка в байкерському костюмi просила суворо зберiгати таемницю.

– Я мушу вiдключитись, у магазинi повно людей.

– Гаразд. Але щойно дiзнаешся щось, дай менi знати.

– І ти теж.

Спантеличений, вiн поклав слухавку, думаючи передусiм про фото, яке описала Хлоя. Вiн не мав жодних спогадiв про поiздку в гори з колишньою дiвчиною. Проте пiд час iхньоi розмови у нього були дуже яскравi видiння. Живi образи, чiткi звуки, десь глибоко в мозку.

Так само чiткi, як тi звуки з кошмарного сну про психлiкарню.

Вiн зробив зусилля, щоб не показувати свою стурбованiсть, i пiшов обслуговувати клiентiв, рахувати решту, розкладати товари. Близько першоi ночi у магазинi знову стало тихо. Ілан пiдiйшов до колеги, яка гортала журнал «People», жуючи шоколадне печиво.

– Скажи, Меган, ти знаеш, як я тут опинився?

Жiнка пiдняла на нього втомлений погляд.

– Говори зрозумiлiше, Ілане, особливо о такiй годинi.

– Я зовсiм нiчого не пам’ятаю про те, як влаштувався на роботу в магазин. Як мене найняли? Я надсилав резюме?

Колега подивилась на Ілана байдужим поглядом.

– Ти заявився сюди, поклав на стiл свое резюме, сказавши, що шукаеш роботу. Тобi перетелефонували. Я завжди казала, що у тебе щонайменше нервовий зрив, хлопче. Що з тобою?

Ілан затулив очi долонею.

– Забий, просто провали в пам’ятi.

Вiн повернувся на свое мiсце, оглушений, наче пiсля удару в голову.

Нi, це не «просто» провали в пам’ятi. Ілан довго шукав, але так i не знайшов жодного спогаду про свое працевлаштування. Так само, як i зовсiм не пам’ятав, як навчився користуватись касовим апаратом.

І що бiльше вiн мiркував про дрiбнi деталi повсякденного життя – буденнi дрiбницi, про якi люди нiколи не задумуються, то бiльше усвiдомлював, що останнiм часом його життя схоже на сир з дiрками. Жодного спогаду про те, де i як вiн купив свою машину. Коли востанне був у перукарнi. У якому магазинi куплений одяг, який вiн носить.

І що бiльше вiн шукав, то краще розумiв, що у нього немае вiдповiдей на цi питання.

Спогади зникали. А iншi з’являлися, наче спалахи. Як те самогубство в психiатричнiй лiкарнi.

Ілан почувався розбитим. Як щойно сказала Хлоя, вiдбуваеться щось, що вiн абсолютно не контролюе. Що впливае на його життя, наче невидиме чудовисько, яке проникло у його нутрощi, викачуе з нього енергiю i моделюе його спогади. Вiн також згадав про сильнi головнi болi, що мучили його вдень. Про те вiдчуття, наче спицi проштрикують мозок. Про тiнi, якi iнодi з’являються, варто йому заплющити очi, та про тi голоси в душi.

Повiльна отрута, яку ввели тобi в органiзм.

Ілан знову пiдiйшов до колеги iз закатаним рукавом.

– Скажи менi, що ти теж це бачиш.

Меган зiтхнула.

– Багрова пляма, слiд вiд добрячого уколу,– промовила вона.– Ти ще й колешся?

– Я жодного разу не торкнувся й грама наркоти. Я вже розповiдав тобi про психлiкарню?

– Жодного разу.

Ілан вiдiйшов, пообiцявши собi здати аналiз кровi наступного ж дня. Вiн був упевнений, що йому вкололи якусь гидоту. Щось таке, що порушуе роботу усього органiзму i провокуе цi клятi галюцинацii.

Через три години у його кишенi завiбрував телефон.

Була 4:25 ранку.

«Приходьте на вулицю Ренн, 27, у Парижi, тiльки-но зможете. Квартира 38, четвертий поверх. Тiльки нi з ким про це не говорiть. Попередьте за п’ять хвилин до приходу, я вiдчиню. Б. П.»




13





У рукавицях i шапцi, Ілан швидко крокував нiчним Парижем. Огорнутий темрявою, вiн iшов уздовж фасадiв бульвару Распай. Перед ним у чорному небi височiла вежа Монпарнас, наче величезна лакрична цукерка. Ілановi подумалось про пейзаж смертi – без зеленi, без води, який, напевно, iснуе десь бiля брами пекла. Вiн згадав «Божественну комедiю» Данте, особливо «Пекло», i декорацii вiдеогри «Fallout Redemption», яка розгортаеться у крижаному постапокалiптичному Парижi.

Надiславши Беатрисi Портiнарi есемес-попередження, що вiн пiдходить, Ілан звернув на вулицю Ренн. Мiсто ще спало, проiхало лише кiлька машин-фантомiв – безликi «жайворонки», що прямують на роботу пiд холодним небом свiтанку.

Вiн зупинився перед будинком № 27. Це була шести- чи семиповерхова будiвля, в османському стилi[10 - Назва немае жодного стосунку до Османськоi iмперii. Жорж Ежен Осман (фр. Georges Eug?ne Haussmann), вiдомий як барон Осман (1809–1891) – французький державний дiяч, префект департаменту Сена, сенатор, член Академii образотворчого мистецтва, мiстобудiвник, багато в чому визначив сучасний вигляд Парижу. (Прим. пер.)], з бiлим оздобленим фасадом i великими вiкнами, у яких вiдбивалося свiтло лiхтарiв. Вiн безшумно штовхнув дверi пiд аркою i опинився в холi. Лiворуч – домофон iз численними дзвiнками. Прямо – склянi дверi, трохи прочиненi. Напевно, Беатриса Портiнарi активувала вiдкриття замку. Тож Ілан прослизнув усередину, завбачливо замкнувши за собою дверi, i затримався бiля поштових скриньок, поки вмикав свiтло.

На скриньцi № 38 було зазначене iм’я «Аннi Бокур», а не Беатриси Портiнарi. Ілан подумав, що це може бути спiвквартирантка. Вiн пiшки пiднявся на четвертий поверх. Будiвля була розкiшна. Красиве оздоблення, високi стелi. Бордовий килим приглушував звук крокiв.

Схвильований, вiн постукав у дверi квартири № 38, якi легко вiдчинились вiд ударiв. Ілан залишився стояти на порозi.

– Є тут хтось? – промовив вiн зовсiм тихо.

Вiдповiдi не було. Вочевидь, свiтло всерединi теж не горiло. Ілан пройшов у коридор квартири.

– Я Ілан Дедiссе. Ви там, Беатрисо Портiнарi? Аннi Бокур?

Тепер, у повнiй тишi, його тривога рiзко посилилась. Ілан зачинив за собою дверi i натиснув на вимикач. Лампа на стелi освiтила бiлi стiни, декiлька африканських предметiв декору та дверi, що вели до рiзних кiмнат.

Молодий чоловiк почав по черзi заходити у кiмнати, щоразу сповiщаючи про свою присутнiсть. На кухнi нiкого. У вiтальнi те саме. Вiн помiтив на вiшалцi кобуру, у шкiряному футлярi – пiстолет. Потiм побачив фотографiю в рамцi, на якiй була зображена бiлявка в полiцiйнiй унiформi поруч iз колегою-альбiносом з платиновим волоссям i надзвичайно свiтлими очима.

Вiн нiколи ранiше не бачив цю жiнку.

І вочевидь, зараз вiн був у неi вдома. У ii квартирi.

На iнших фотографiях теж була ця бiлявка. Жодного слiду Беатриси Портiнарi, високоi брюнетки в чоловiчому вбраннi. Чому вона призначила зустрiч тут?

Стривожений, Ілан повернув назад, залишивши за собою увiмкнене свiтло, наче щоб заспокоiти себе. Раптом вiн помiтив багрянi слiди на паркетi. Жодного сумнiву: це слiди кровi, залишенi тiлом, яке тягнули по пiдлозi. Тiлом в агонii.

Ілан не хотiв iти далi, однак ноги самi несли його вперед. Крок за кроком вiн наближався до дверей праворуч.

Вiн увiйшов до кiмнати i натиснув на вимикач.

Перед його очима постало мiсце злочину.

Бiлява незнайомка з фото лежала на пiдлозi, одна рука простягнута вперед, очi широко розплющенi. А прямо посерединi спини крiзь сорочку вштрикнута викрутка.

Викрутка з оранжевим рукiв’ям, яку Ілан дiстав з контейнера пiд час тестування в «Еффексорi».

Молодий чоловiк похитнувся, позадкував, наткнувся на стiну. Вiн задихався.

Умить виникло вiдчуття, наче на ньому замкнулись гiгантськi щелепи диявольськоi пастки.

Спочатку вiн думав тiкати. Але його погляд ковзнув у напрямку, куди вказував палець жертви. У тому кутку не було нiчого, окрiм маленького нiчного столика з шухлядою, просто лiворуч вiд Ілана.

Перш нiж померти, полiцiянтка доповзла до кiмнати, щоб указати на цей столик.

Не випускаючи труп iз поля зору, Ілан зробив крок лiворуч i, одягнувши рукавички, натягнувши шарф на нiс, висунув шухляду. У нiй лежав маленький позолочений ключ, схожий на ключ вiд навiсного замка або сейфа. Прямо пiд ним було зроблене в русi фото, на якому Ілан упiзнав сивого дослiдника, якого вiн бачив у «Еффексорi», Жеральда Гетiнi. Чоловiк сiдав у великий зелений «мерседес», припаркований уздовж довгого бульвару.

Раптом у квартирi пролунав дзвiнок. Тричi, наполегливо. Ілан закляк.

Дзвонили в домофон.

Вочевидь, хтось чекав унизу i намагався увiйти.

Схопивши фото i ключ, молодий чоловiк мусив зробити над собою зусилля, щоб пiдбiгти до вiкна у вiтальнi i подивитися на вулицю.

Унизу у свiтлi лiхтаря чекали двое чоловiкiв. Ілан вмить упiзнав платинову шевелюру одного з них. Це були люди з фотографiй у рамках.

Копи.

Вiн кинувся вбiк, коли альбiнос пiдняв очi вгору.

Вони тут через нього.

Вони приiхали за ним.

Думати немае часу. Потрiбно дiяти за iнстинктом.

Ілан засунув ключ i фото до кишенi, поспiшив до порога, кинув погляд крiзь сходовий майданчик, почув клацання дверей i побачив у самому низу двi постатi, що увiйшли.

Затамувавши подих, вiн тихо попрямував до верхнiх поверхiв, а лампочки, розташованi по всьому майданчику, по черзi загорались, наче переслiдуючи його. Копи пiдiймалися. На сьомому поверсi, запихавшись, Ілан викликав лiфт. Дверi вiдчинились секунд через двадцять.

За хвилину, може за двi, полiцiянти викличуть пiдкрiплення i заблокують виходи. Зараз або нiколи. Ілан кинувся в левову пащу i натиснув на кнопку першого поверху.

Дверi зачиняються. Спуск. Ілан обливався потом пiд шапкою. Вiн молився, щоб копи нiчого не помiтили, щоб лiфт не зупинився на четвертому поверсi, просто у них перед носом.

Маленькi круглi кнопки свiтилися в мiру спуску. 7, 6, 5, 4… i так до 1. Щойно металевi дверi вiдчинилися, Ілан помчав у хол, вiдiмкнув склянi дверi, натиснувши на кнопку, i, не обертаючись, побiг по вулицi так швидко, як тiльки мiг.

Залишивши позаду себе труп жiнки, яку вiн нiколи не бачив i в чиему вбивствi, без сумнiву, звинуватять його.




14





Сигнал клаксона. Ілан пiдскочив, струснув головою i рушив на зелене свiтло.

Вiн потрапив у пастку. Вiн увiйшов до чужого помешкання. До квартири, куди його свiдомо привели. Квартири, де слiдчу закололи викруткою, яку вiн перед цим тримав у руках.

У головi вiдлунювали слова. Вбивство. Спроба втечi. В’язниця. Ілан уже уявляв себе за гратами, хоча був невинний. Вiн завагався, чи не повернутись по-чесному до будiвлi i не розповiсти копам, що став жертвою пiдлоi змови. Спробувати пояснити те, чого не розумiе сам, поки не стало надто пiзно.

Його «клiо» жваво пiднялась бульваром де Гренель, перетнула мiст i виiхала на авеню Кеннедi. Порiвнявшись iз Будинком радiо, Ілан сповiльнився, вдивляючись у причал. Баржi були там, пришвартованi до берега. Але на мiсцi «Абiлiфай» стояла «Екзистенс», торгове судно, навантажене будматерiалами. Ілан зупинився, увiмкнув аварiйку, про всяк випадок подивився вперед, назад i навiть вийшов з машини, абсолютно приголомшений. Жодного сумнiву: судно, на якому вiдбувалась виставка марок, зникло.

Розчинилося в повiтрi. «Абiлiфай» бiльше немае. Жодного слiду «Параноi».

Ілан натиснув на газ. Наче в трансi, вiн вiдкрив бардачок. Напередоднi, виявивши крадiжку мапи, вiн, перш нiж вирушити на роботу, поклав туди батькiв револьвер: «магнум» 44-го калiбру, заряджений шiстьма патронами. Молодий чоловiк затремтiв i одразу закрив бардачок, почуваючись, наче небезпечний злочинець у бiгах.

Вiн проiхав уздовж причалу, виiхав на околицю i помчав до промзони Блан-Менiй. Скронi пульсували, ясно мислити було неможливо. Попереду дороги поступово наповнювались машинами, але Ілан пробирався мiж ними, витискаючи педаль газу майже до пiдлоги.

Йти до кiнця. Зрозумiти.

Раптом голоси повернулися, ще гiрше, нiж першого разу. Ілану хотiлось трiснутись головою об кермо. Бесiда двох людей вiбрувала десь у глибинi черепа. Знову чоловiк i жiнка. Тi самi. Чоловiчий голос вiдлунював, наче той говорив мiж двома скелями, через що слова було неможливо розiбрати.

Блимання фар у дзеркалi заднього огляду повернуло його до реальностi. Вiн змiнив смугу, помiтивши, що тепер iде зi швидкiстю лише шiстдесят кiлометрiв за годину, а потiм знову прискорився, вiдчуваючи, що зовсiм божеволiе. Звiдки цi клятi голоси? Хто це говорить?

Через пiв години вiн вийшов iз машини з револьвером у кишенi, м’язи палали. Вiн помчав до складiв «Харона». Як i того разу, ворота були прочиненi. Але табличка «Психологiчне тестування» зникла. Ілан пробiг уздовж ангарiв i опинився перед великою будiвлею з кремовим фасадом, де вiн напередоднi проходив випробування.

Вивiски «Лабораторiя Еффексор» уже не було. Ілан спробував увiйти. Дверi замкненi. Вiн подивився на годинник: заледве пiв на сьому ранку. Вiн повернувся до складiв, вiдшукав на купi металобрухту залiзний прут i за його допомогою став ламати вхiднi дверi. За десять секунд вiн був у приймальнi.

Тут уже не було нi меблiв, нi комп’ютера, нi телефона. Усе зникло. Стримуючи нудоту, вiн спробував увiмкнути свiтло – марно. У свiтлi мiсяця i дальнiх лiхтарiв молодий чоловiк кинувся в коридор, вiдчиняв усi дверi й опинявся в порожнiх кiмнатах. Де-не-де валявся старий стiлець чи стiл, але бiльше нiчого.

Порожнеча.

«Параноя» знову залишила по собi пустку. Перетворивши реальнiсть на чарiвний пил.

Раптом вiн почув гавкiт. Моторошний, злiсний гавкiт великого пса.

Вiн лунав iзсередини будiвлi. Ілан обернувся. Вдалинi на стiнi вiн побачив рухоме кружальце свiтла лiхтарика.

Охоронець iз собакою щойно увiйшли до примiщення.

Промiнь свiтла спрямували в його бiк.

Ілан зреагував iнстинктивно i кинувся просто вперед, у глиб будiвлi. Вiн почув крик з наказом зупинитися. Ілан проiгнорував наказ i бiг далi. З кожним кроком вiн вiдчував, що от-от здохне. Вiд страху. Вiд вiдчаю. Вiд лютi. Гавкiт ставав гучнiшим, ближчим. Ілан озирнувся i побачив, що тварина без повiдця. Тiнь, яка щойно звернула вбiк, ковзнувши кiгтями по лiнолеуму, перш нiж продовжити погоню. Їх роздiляли заледве п’ятнадцять метрiв.

З хрипким криком Ілан штовхав дверi однi за одними й натикався на темнi кiмнати без жодного виходу. Вiдстань мiж ним i псом скорочувалась, дихання собаки ставало гучнiшим. Кiлька секунд, i йому гаплик.

Нарештi вiн побачив вiкно, кинувся до кiмнати i щосили захлопнув за собою дверi. Цербер уже дряпав дерево i гарчав. Перед очима Ілана постала картина власноi гомiлки в зубах старого злого гончака, вiн згадав жахливий бiль у дитинствi i ледь не знепритомнiв. Зараз не час для слабкостi. Набравшись смiливостi, вiн вiдчинив вiкно i з криком стрибнув на вкритий льодом асфальт. Перед ним простягались величезнi моторошнi будiвлi складiв. Тiнь молодого чоловiка прокралась мiж металевими перегородками i помчала до ворiт. У трахеi свистiло, м’язи палали, наче у тварини, на яку полюють.

Тепер вiн лише здобич. Людина, яку слiд пiймати та ув’язнити. Божевiльний жорстокий убивця, якому нiхто не повiрить.

Вiн прожогом кинувся до машини i рушив саме тiеi митi, коли пес i його господар з’явилися у дзеркалi заднього виду. Лiхтарик нацiлився в його напрямку. Шини погано зчiплювались iз тонкою плiвкою паморозi на асфальтi. Машину трохи занесло вбiк, колесо зачепило тротуар, перш нiж усе повернулось до норми.

Якщо це слово взагалi доречне за таких обставин.

На межi нервового зриву Ілан нишпорив у кишенi, його телефон вiбрував. Незнайомий номер. Вiн вирiшив не вiдповiдати, прийняв повiдомлення на автовiдповiдач, прослухав його: «Це лейтенант Тартар, кримiнальна полiцiя Парижу. Чи могли б ви передзвонити менi, щойно матимете можливiсть? Я хотiв би з вами поговорити. Залишаю свiй номер телефону…»

Альбiнос уже напав на його слiд. Як таке можливо?

Ілан поклав слухавку, подумав про своi дзвiнки та есемески цiй Беатрисi Портiнарi. Справжньому вбивцi достатньо було тiльки залишити мобiльний телефон жертви поряд iз трупом, i справу зроблено.

Пастка щосекунди стискалася сильнiше.

На щастя, е Хлоя. Вона теж бачила баржу, оголошення, теж проходила тестування. Вона зможе дати свiдчення, що вiн не божевiльний. Що все iснувало насправдi i що на нього намагаються повiсити вбивство.

Вiн набрав ii номер, ледве тримаючи телефон – так сильно трусились руки. Нiхто не взяв слухавку. У вiдчаi вiн залишив повiдомлення: «Хлое, термiново набери мене, благаю. Я в лайнi. Це “Параноя”. Вони мене пiдставили. Усi iхнi слiди зникли. Немае нi баржi, нi офiсу, нiчого. Зараз я до тебе приiду».

Вiн кинув телефон на пасажирське сидiння i вклинився в потiк машин. Повiтря, йому потрiбне повiтря. Вiн iхав з вiдчиненими вiкнами, щоб повернутися до тями, вiдновити самовладання. Вiн проживав пекло в режимi реального часу. Провали в пам’ятi, слiд вiд уколу на руцi, тепер це жорстоке вбивство… Як давно ним манiпулюють? Хто намагаеться його знищити?

А в головi на повторi лунали слова його колеги Меган: «Я завжди казала, що у тебе щонайменше нервовий зрив, хлопче. Що з тобою?» Чому вона так сказала? Звiдки взялися голоси? Вiн нiколи ранiше iх не чув, вони з’явилися одночасно з усiм цим лайном. Із цим слiдом вiд голки шприца, з його кошмарним сном i всiм решта.

Приiхавши близько о 7:30 до станцii метро Корвiзар, що поряд з Італiйською площею, вiн уже ледве тримався на ногах. Його тiло от-от здасться.

Зiбравши залишки енергii, вiн знайшов будинок, у якому жила Хлоя, i зайшов у хол, скориставшись тим, що якийсь мешканець саме виходив. На шостий поверх, знову пiшки. Квартира № 54. Вiн постукав. Жодноi вiдповiдi. Ще так рано, де ж Хлоя? Ілан бiльше не витримував, вiн був готовий ламати дверi. Тодi вiн з силою штовхнув iх плечем. Почувся легкий трiск, вiн повторив рух ще раз. Замок пiддався.

Вiн увiйшов, i цього разу його тiло здалось.

Ілан впав на колiна, спершись руками об пiдлогу.

Квартира Хлоi була абсолютно порожня.




15





Жодних меблiв. Жодного предмета, який би свiдчив про те, що Хлоя Сандерс тут колись мешкала. Лише пил. І павутиння на стелi.

У квартирi нiхто не жив тижнями. Мiсяцями.

Ілан зламався. Вiн забився в кут i тихо заридав, обхопивши голову руками. Це не може бути правдою. Йому сниться якийсь особливо моторошний кошмар, i вiн от-от прокинеться. Вiн озирнувся навколо, знайшов скiпку у старiй дошцi пiдлоги i напоровся на неi долонею. Руку пронизав бiль, потекла кров. Ілан пригубив гарячу рiдину, металевий присмак викликав у нього вiдразу.

Усе було насправдi.

Вiн пiдвiвся i, похитуючись, почав заходити в рiзнi кiмнати. Судячи з усього, вони всi були порожнi, навiть та кiмната, де вони стiльки ночей провели разом.

Ілан вiдмовлявся визнавати, що Хлоя може бути причетною. Що вона повернулась до нього, аби затягти його в цю пiдлу пастку. Але що вiн, зрештою, про неi знае? Вiн нiколи не бачив ii батькiв, ii родину, вона нiколи не розповiдала про свое минуле. Просто така ж гравчиня, як i вiн, з котрою вiн дедалi частiше перетинався в мережi i на рiзних полюваннях на скарби. Зародилася пристрасна авантюра. Вона тривала майже два роки, перш нiж вона покинула його без жодного пояснення, припинила вiдповiдати на дзвiнки, вiдмовлялась з ним бачитись.

Чи можливо, що все це було передбачено вiд самого початку, з iхньоi першоi вiртуальноi зустрiчi? Що вiн став жертвою жахливоi змови?

Ілан почув грюкiт дверей на сходовому майданчику. Вiн витер очi i поспiшив туди. Сусiдка прямувала до лiфта. Ілан звернувся до неi:

– Я друг Хлоi Сандерс. Вона не вiдповiдае на дзвiнки. Я хвилювався, тож вибив дверi й увiйшов до ii квартири.

Жiнка оглянула його з голови до нiг: брудний одяг, виснажене обличчя, яке, напевно, було блiдим як смерть.

– Ми з вами вже бачились, чи не так? – мовила вона.

– Я бував тут трохи бiльше року тому. Ми з нею зустрiчалися…

– Так, точно, пам’ятаю. Але всерединi нiкого немае,– сказала вона, ховаючи ключi в сумочку.– Вiдколи вона поiхала, у квартирi бiльше нiхто не живе.

Ілан сперся на стiну. Йому потрiбна була опора, щоб не впасти.

– Коли вона поiхала?

– Мабуть, десь рiк тому. Тут вiдбувалися дивнi речi.

– Якi саме?

Жiнка схрестила руки, наче iй було холодно. Їi погляд став стривоженим.

– Такi, вiд яких мурашки по шкiрi. Щоразу, виходячи вранцi або повертаючись увечерi, панi Сандерс знаходила розп’яття, приклеене до ii дверей.

Сусiдка вказала на маленьку дiлянку, напроти Ілана, на якiй дерев’яна поверхня була трохи свiтлiшою.

– Приклеене конкретно в цьому мiсцi, майже щодня, тиждень за тижнем. Вiд клею навiть лишився слiд, що не стираеться. Це тривало понад три мiсяцi, перш нiж панi Сандерс покинула це помешкання, на межi нервового зриву. Вiдтодi, вочевидь, нiхто не хоче орендувати чи купити цю квартиру. Чому – не знаю. Сюди нiхто нiколи не приходить.

Ілан вiдлiпився вiд стiни, наче вдарений струмом. Отже, Хлоя зникла не тому, що хотiла йому нашкодити. А тому, що якийсь психопат прагнув ii залякати.

Вiн частково заспокоiвся, але тiнь «Параноi» досi залишалась у думках.

– Хлоя Сандерс нiколи не зверталась до полiцii? – запитав вiн.

– Нi, нiколи. Але у нас з iншими сусiдами були великi сумнiви щодо правдивостi усiеi цiеi iсторii.

– Правдивостi? У сенсi?

– Нiхто нiколи не бачив того чи ту, хто клеiв цi хрести. Жодного опису зовнiшностi, нiчого. Проте люди в будинку е, i вам вiдомо, що увiйти можна, лише знаючи код.

– Або дочекатись, коли хтось виходитиме, як зробив я.

– Так, але вас помiтили, про вас можна розповiсти, описати вас. А та людина дiяла наче привид.

Ілан подумав про тiнi. Про цю незриму присутнiсть навколо себе.

– Це тривало три мiсяцi, кожен день. Ми всi дiйшли згоди: не може бути, щоб це робив хтось iззовнi.

– Ви хочете сказати, що… той, хто клеiв цi хрести, був одним з мешканцiв будинку?

– Я хочу сказати, що… тим, хто клеiв цi розп’яття, була сама панi Сандерс.

Ілана наче вдарила блискавка. Жiнка помiтила його тривогу i продовжила:

– По-перше, тому що Хлоя Сандерс щоразу забирала хрест. Ви можете уявити, що хтось настiльки одержимий, щоб щодня приходити й чiпляти новi однаковi хрести? Скiльки б тодi вийшло екземплярiв? Дев’яносто? Коли ми попросили Хлою показати нам усi зiбранi хрести, вона сказала, що знищила iх. Вона була дивною…

– Тобто?

– У неi завжди були зачиненi вiконницi. Вона говорила, що за нею стежать, переслiдують. Справжня параноя.

Ілан важко ковтнув слину. З ним вiдбуваеться точно те саме. Можливо, «Параноя» прийшла по неi ранiше за нього, а Хлоя йому нiчого не розповiла. Вiн жестом попросив сусiдку продовжувати.

– Але останне, що розвiяло всi сумнiви, сталося шiсть чи сiм мiсяцiв тому. Абсолютно випадково я дiзналася, що панi Сандерс лiкувалась у психiатричнiй лiкарнi. Не знаю, як довго i якою була причина, i вже не пам’ятаю назву лiкарнi. Одне точно – назва була якась дивна.

Ілан не мiг отямитись. Психлiкарня. Нi, тiльки не Хлоя, це неможливо.

Проте вiн мусив прийняти правду. А якщо Хлоя пiшла вiд нього через те, що мала проблеми? Якщо вона почала отримувати тi хрести, ще коли вони були разом, i нiчого йому не сказала?

А вiн не звернув уваги на стан ii здоров’я, бо був надто зайнятий власними проблемами?

Вiн обережно зачинив пошкодженi дверi цiеi моторошноi порожньоi квартири, в якiй тепер жили лише павуки i давнi спогади.




16





Ілан повернувся до машини, досi приголомшений новинами.

Хлоя, запроторена у божевiльню.

Розп’яття, яке щоранку з’являеться на дверях.

Чи справдi Хлоя збожеволiла? Здiйснювала вчинки, яких сама не могла згадати? Чи хтось намагався довести ii до божевiлля?

Ілан подумав про тих, хто тероризував його. Цi тiнi, якi йому нiколи не вдавалось роздивитись, якi заходили в його дiм, якi блукали слiдом за ним. Вiн i сам був недалеко вiд того, щоб опинитися у психлiкарнi.

А якщо цi тiнi сновигали i навколо Хлоi?

Задзвонив телефон. А ось i вона. Щойно вiн узяв слухавку, жiнка заговорила:

– Ілане? Я отримала твоi повiдомлення! Розкажи менi! Що вiдбуваеться?

– Хлое, я хочу тебе бачити. Менi треба з тобою поговорити, iнакше я збожеволiю.

Сiдаючи в машину, вiн усвiдомив, що от-от зiрветься на крик.

– Не iдь до мене, не треба,– сказала Хлоя.– Краще зустрiнемось на нашому мiсцi, на Італiйськiй площi. Дай менi десять хвилин, щоб добратися.

Ілан вагався, а тодi вiдповiв максимально нейтральним тоном:

– Чудово. Я теж виiжджаю…

Вiн залишив машину там i пiшов до Італiйськоi площi пiшки, закутаний у теплий одяг, насунувши шарф на носа. Вiн тулився до стiн, його не полишало вiдчуття, що всi на нього дивляться або що з хвилини на хвилину налетять копи й одягнуть на нього наручники. Вiн ще бiльше опустив очi i вимкнув мобiльний. Вiн знав, що його можуть вiдстежити за пеленгом. Тим паче що полiцiя його вже iдентифiкувала.

Скiльки в нього е часу, перш нiж його вiзьмуть?

Вулицi i проспекти наповнювались життям. Ілан пробирався крiзь натовп перехожих, озираючись у рiзнi боки. Вiн пiдскочив вiд звуку двигуна мотоцикла, що рiзко рушив з мiсця.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66026393&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Le Dauphinе libеrе (вiд фр.– «Вiльний Дофiне») – провiнцiйна щоденна французька газета, вiдома своiм акцентом на мiсцевих новинах та подiях. Випускаеться в Греноблi.




2


Caton d’Utique (фр.) – Марк Порцiй Катон (вiдомий також як Молодший, або Утiчний, 95–46 до н. е.), давньоримський полiтичний дiяч.




3


Загальноприйнятий у вiйськовiй справi термiн, яким позначаеться день початку вiйськовоi операцii.




4


Французькою – Ce Joli Air ? Deux.




5


Департамент на заходi Францii, один iз департаментiв регiону Бретань.




6


У Францii дiе система цифрових або буквено-цифрових кодiв, якi видае Нацiональний iнститут статистики та економiчних дослiджень (фр. Institut National de la Statistique et des Еtudes Еconomiques).




7


Вiд фр. golfe – затока.




8


Департамент на заходi Францii, один iз департаментiв регiону Бретань.




9


Вiд фр. Gros Ventre – «Велике Черево».




10


Назва немае жодного стосунку до Османськоi iмперii. Жорж Ежен Осман (фр. Georges Eug?ne Haussmann), вiдомий як барон Осман (1809–1891) – французький державний дiяч, префект департаменту Сена, сенатор, член Академii образотворчого мистецтва, мiстобудiвник, багато в чому визначив сучасний вигляд Парижу. (Прим. пер.)