Червоний. Без лiнii фронту
Литагент Клуб семейного досуга

Андрiй Анатолiйович Кокотюха


Це неймовiрна iсторiя! Повстанський командир Данило Червоний не пропав безвiсти пiсля зухвалоi втечi з табору смертi. Вояк УПА вижив i перемiг у нелюдських умовах вiчноi воркутинськоi мерзлоти. Щоб зрозумiти, як це йому вдалося, ми маемо повернутися на десять рокiв назад i побачити Червоного юним лiцеiстом, який лише починае боротьбу за свободу. Його шлях по-своему бачать та оцiнюють друг юностi Мирон, повстанка Марiя, радянський диверсант i донька «ворога народу». Кiнороман «Червоний. Без лiнii фронту» – довгоочiкуване продовження «Червоного», книжки, яка ще до успiшноi екранiзацii набула в Украiнi культового статусу!





Андрiй Кокотюха

Червоний. Без лiнii фронту





Червоним по бiлому


«Хай собi вiйна проклята чотири роки тягнулася. Люди до всього звикають». Маю нагоду представити украiнському читачевi нову книжку Андрiя Кокотюхи про нашого давнього знайомого – украiнського повстанця Остапа. Згаданi мною слова з роману «Червоний. Без лiнii фронту» наче промовляють: вiйна, точнiше, та вiйна, у якiй Данило Червоний воював на Волинi, на Галичинi, та й у Воркутi, ще не закiнчилась.

Ми живемо пiд час цiеi вiйни. Нам назагал байдужа Перша свiтова. Суспiльству – украiнському, польському, росiйському (якщо не брати до уваги iсторикiв) – уже не дуже цiкаво, що вiдбувалося на ii видимих i невидимих фронтах. За дуже малими винятками, апелюючи до сьогоднiшнiх цiнностей i реалiй, ми не згадуемо тих, хто носив тодi зброю. Друга свiтова – цiлком iнша справа. Згадайте, як багато i часто ми посилаемося на ту вiйну, яка начебто закiнчилась «Перемогою», салютами i кинутими пiд ноги Сталiну прапорами Третього Рейху.

Росiйський концепт «деды воевали», попри його критику, залишаеться мейнстримом i в Украiнi. Будь-яка дискусiя про минуле, iсторичну пам’ять, жертв, уроки Другоi свiтовоi наштовхуеться на небажання опонента впустити в себе iншу, неканонiчну версiю вiйни. Де твiй дiд мiг бути водночас i героем, i окупантом, а дiд твого вiзавi – i захисником рiдноi землi, i людиною, яка окропила руки кров’ю жiнок i дiтей iншого походження. І нам iз цим жити. Із цiеi пiснi слова викидати, на мiй погляд, заборонено.

«Це вiйна, панове, якщо ви досi не зрозумiли. Не оголошена офiцiйно, але – вiйна. У неi своi закони, вояки керуються власними правилами». І найголовнiше – або ти перемагаеш ворога, або вiн це робить iз тобою. Вiйна – це не сентиментальна мелодрама. І у справжнiй вiйнi не бувае модного нинi пiдходу «win-win». Переможець завжди один. Часто навiть не той, хто себе ним проголосив. І тому Данило Червоний вправно працюе ножем i пiстолетом, а головне, силою волi проти будь-якого наiзника, який приходить на його землю. Червоний нiколи не був у Киевi чи Одесi, але його Украiна велика – вiд Донбасу до Львова. І Данило без революцiйних фраз i ефектних жестiв робить те, що вмiе робити найкраще… Воюе.

Усi правила й норми вiйни написанi кров’ю. Не абстрактною, а чиеюсь конкретною кров’ю. Повiрив Зенко друговi – його не стало. Послухав повстанець кохану дiвчину, не виконав наказ командира – мертвi обое. А скiлькох стратила служба безпеки ОУН за злочини вiйськового часу? А скiльки людей не дожили свого вiку через провокацii ворогiв? Часом було достатньо сказати в селi кiлька фраз – i все, зустрiчай, мати, мертву дитину.

Можна i, певно, треба критикувати минуле з висоти гуманiстичного ХХІ сторiччя, але пам’ятаймо, що вiйна не скiнчилася. А може, i нiколи не скiнчиться. Тому, можливо попри авторський задум, роман Андрiя Кокотюхи е одним зi снарядiв, якi пробивають бетон старих, ще радянських уявлень про Другу свiтову. І це водночас допомагае бути опiрнiшими щоразу вигадливiшим снарядам ворога. Вони часто не з залiза, а з паперу чи й навiть телевiзiйного, такого ненамацального, ефiру. Але нiвечать не менше.

«Як не заради життя й любовi, то заради чого воювати, Остапе? Заради чого жити?» Скiльки таких наiвних запитань не знайшли вiдповiдей? Що на них могли вiдказати хлопцi, долею подiбнi до нашого героя? Колись мiй добрий знайомий – украiнський повстанець Петро Саранчук (псевда Карпо, Малий), який пройшов через 28 рокiв комунiстичних концтаборiв, сказав про себе тодiшнього, зовсiм юного: «Не вибирали, що краще. Бо могли помилитись». І тому вони просто йшли до лiсу, знаючи, що програють битву, але вiрячи у перемогу в цiй довгiй, безконечнiй вiйнi. Без лiнii фронту, справдi.

А хiба зараз не так? Є справжня вiйна. Є обстрiли. Є майже щоденнi бойовi й небойовi втрати. І е Остап, Ворон, Зенко i Уляна. Не сумнiваюся, що е нашi сучаснi бiйцi з такими позивними. Вони точно не програють.



Вахтанг Кiпiанi,

головний редактор сайту «Історична правда»




Чотири книги


Данило Червоний вижив.

Саме тому я вирiшив знову повернутися до його iсторii. Зiзнаюся чесно – коли вийшла друком перша впорядкована мною книга про повстанця на псевдо Остап, думав зупинитися на тому. І що далi, то бiльше переконувався в мудростi того рiшення. Адже з кожним новим виданням роману, на який я перетворив спогади трьох рiзних людей, Червоний починав мене мучити сильнiше. І настав момент, коли я був готовий зробити публiчну заяву й вiдмовитися, вiдхреститися вiд того, кого волею долi сам породив.

Нагадаю, коли i з чого все почалося.

Звуть мене Клим Рогозний, народився в Киевi 4 грудня 1969 року, вже бiльше десяти рокiв займаюся документальним кiно. Наша студiя знаходить грошi на фiльми через грантовi програми, створенi нами стрiчки можна побачити лише на спецiалiзованих фестивалях, можемо похвалитися кiлькома десятками рiзних призiв. Вони прикрашають стiну в нашому офiсi, колеги жартома називають це iконостасом. Але в украiнських новинах про нашi здобутки говорили лиш тодi, коли ми дiставали чергову мiжнародну вiдзнаку. Так мене побачила двоюрiдна тiтка Оля. Їi чоловiк, а мiй дядько Григорiй Титаренко, мамин двоюрiдний брат, помер незабаром пiсля проголошення Незалежностi, поживши в тiй Украiнi, за яку страждав у днiпропетровськiй психушцi, менше року.

Саме вiд нього тiтка Оля успадкувала тi самi три загальних зошити, в яких Григорiй Титаренко записував розповiдi рiзних людей про Данила Червоного. У радянський час навiть за звичайний людський iнтерес до украiнського нацiонального повстанського руху можна було щонайменше вилетiти з роботи, ще й з так званим «вовчим бiлетом». Звiсно, жодного реального документа, котрий би свiдчив про полiтичну неблагонадiйнiсть громадянина, в СРСР на руки не видавали. Але без нього все було зрозумiло, коли особою раптом починав цiкавитись КДБ. Не в мiру цiкава людина опинялася пiд негласним наглядом радянськоi таемноi полiцii. Якщо цiкавий не брався за розум i вiв свое далi, йому кроiли й шили справу про «буржуазний нацiоналiзм», що тягнуло за собою зраду Батькiвщини, не менше. Когось вiдправляли в табори, звiдки мало шансiв повернутися живим i де зовсiм неможливо лишитися здоровим. Когось направляли на примусове лiкування в спецiалiзованi психiатричнi клiнiки й там повiльно перетворювали на «овоча».

З Григорiем Титаренком робили саме це. Причина – отi самi записи в зошитах, якi йому вдалося заховати, аби потiм лишити тiтцi Олi. Вона передала три зошити менi, я iх прочитав i написав на iхнiй основi роман, котрий став моiм трiумфом – i моiм прокляттям.



Книга прозвучала.

Про мене, як i про ii героя Данила Червоного, заговорили. Хтось хвалив, хтось лаяв, хтось шукав прототип, хтось доводив: твiр не художнiй, а документальний, у ньому нема жодного вигаданого персонажа. Мене навiть просили назвати першоджерело, з якого черпав вiдомостi. Внутрiшнi дзвони забили на сполох, коли рiзнi люди почали менi тi першоджерела тицяти в руки. Зробивши мене ледь не головним фахiвцем iз питань украiнського повстанського руху.

Уявiть собi пекло, в якому я опинявся вiдтодi всякий раз, коли приiздив кудись на зйомки iз нашою групою. Боже збав, мова не лише про Галичину, Волинь чи Подiлля. Справжня могила реального Данила Червоного знаходилася всюди, де зацiкавленi представники патрiотичноi громадськостi встигли прочитати книжку. «Пане Климе, пане Рогозний, ви повиннi, ви маете, ви мусите, ви просто зобов’язанi написати нову книгу саме про наш край! Ви багато втратите, якщо не знiмете фiльм про тутешнiх героiв!» Спершу цi, загалом хорошi, симпатичнi й освiченi люди наввипередки розповiдали, де в них тут стояв вiддiл УПА, де дiяв осередок пiдпiлля ОУН, у кого родичi були в партизанах, чия зовиця стала зв’язковою, кого коли забрали до НКВС, де тримали, катували й у яких таборах усi патрiоти вiдбували своi величезнi термiни.

Найсильнiше починало тiпати, коли кожна подiбна розмова завершувалася насильницькою – iнакше не скажеш, уже даруйте! – екскурсiею до старого дуба, пiд яким вояк давав свiй останнiй бiй.

Так, говорив я, iменами героiв треба називати вулицi. Але при цьому я, Клим Рогозний, не зобов’язаний особисто увiчнювати кожного такого невiдомого героя. Тим бiльше левова частина подiбних iсторiй зовсiм не унiкальна. Вони схожi одна на одну, мов краплi дощовоi води. Бiльшiсть героiв за життя нiчим особливим не вiдзначилися, кожен бив ворога, як мiг та знав, i гинули в боях теж однаково.

Героiчно – проте однаково.

Не всякому пощастило досягти такого рiвня, як Роман Шухевич, чию загибель завжди описують окремо й детально, адже йдеться про командувача УПА. Не всякий повстанський художник був так знаний, як Нiл Хасевич: його бiографiя, у тому числi – загибель у бою, дослiджуеться так само спецiально. Переважна бiльшiсть тих, хто боровся, страждав i гинув за Украiну, та й не лише за Украiну, – люди звичайнi. Добре мотивованi, патрiотично налаштованi, та все одно – звичайнiсiнькi. Менi ж пiсля книги про Червоного хоч iз Киева не потикайся: виявляеться, тiльки я, Клим Рогозний, i можу достойно прославити всякого невiдомого широкому загалу борця. І якщо шукатиму причин для вiдмови – мушу начуватися.

Отут пiдходжу до точки, котру з певного моменту вважав для себе неповерненням.



А влiз я в дуже неприемну iсторiю.

Зустрiчався як автор роману про Червоного зi своiми шанувальниками в Дубнi. Пiсля показу пiдiйшов до мене чоловiк рокiв шiстдесяти, назвався паном Миколою Якубовичем i завiв уже звичну розмову: чи не хоче пан Рогозний написати книгу, а ще краще – зняти фiльм про вояка УПА, який помер на етапi, коли його пiсля суду везли на Колиму.

Я пояснив уже, що всякий раз слухаю уважно, iнодi навiть щось собi фiксую в блокнотi. Потiм, без надмiрного обнадiювання, кажу: мовляв, дякую, може бути цiкаво, з вами зв’яжуться, все таке. Намагаюся не брати жодних оригiнальних матерiалiв, особливо – листiв та старих фотографiй. І ввiчливо прощаюся. Думав, тут теж обiйдеться.

Нi.

Новий знайомий наполягав: людина, про яку вiн менi каже, унiкальна. Повстанський поет, причому генiальний. Мав публiкацii в рiзних виданнях, писати не припиняв у тюрмi, вiршi вдавалося рiзними способами передавати на волю. Зараз пан Якубович готуе збiрку його поезiй до видання й наполягае: твори мають бути включенi в обов’язкову шкiльну програму. Ну, кажу, пане Миколо, то вже не менi вирiшувати. Тут я безсилий. Чоловiк вiдразу погодився.

У мiнiстерствi освiти, каже, ще вiд часiв Табачника сидять украiнофоби. Чиновники роблять усе, аби справжнього украiнського слова звучало менше. І наша з ним мiсiя – переламати ситуацiю. Ми повиннi боротися так, як стояли за Украiну вояки УПА та й не тiльки вони.

Пан Якубович виявився дуже наполегливим. Буквально взяв мене в облогу, вимотав, потiм за всiма правилами пiдручника з тактики перейшов у стрiмку атаку й перемiг. Тобто змусив мене взяти впорядкований ним рукопис i дати слово написати книгу та зробити потiм фiльм. Слово честi, у мене справдi закрутилася iдея оформити цю iсторiю як наступний проект, отримати грант i справдi зробити документальну стрiчку. Усе ж таки повстанський поет – так само цiкаво, як повстанський художник.

Чорт мене смикнув!

Довго потiм картав себе. Слави тобi, Рогозний, захотiлося. Ще й на грошi нацiлився. Маеш тепер усе, що заслужив, бовдуре марнославний.

Як би делiкатно пояснити, аби не образити знову чиiхось почуттiв… Словом, людина воювала за волю Украiни в лавах УПА, потрапила в лапи НКВС, була катована, дiстала величезний вирок i померла вiд виснаження на пересилцi. Знiмаю шапку, схиляю голову перед подвигом та жертовнiстю. Вояк гiдний меморiальноi дошки, згадки в загальному пантеонi полеглих, вiчноi пам’ятi. Але це зовсiм не означае, що його поетичнi вправи вартi публiкацii, поширення, серйозного вивчення, тим бiльше – у школах. Навiть у мiнiстерствi освiти, хто б як його не лаяв, працюють люди з вищою освiтою та мiнiмальним лiтературним смаком. Те, що потрапило менi до рук вiд пана Якубовича, прийнято називати термiном «графоманiя».

Хтозна, чи взяв би я на себе вiдповiдальнiсть дати таку оцiнку вголос. Чудово розумiю, як подiбне буде сприйняте. Проте пан Якубович змусив мене озвучити свою думку, причому в досить рiзкiй формi. Звiсно, не перекладаю провини на нього повнiстю. Сам я теж мав би виявити стриманiсть та розважливiсть. Тiльки вiн застосував фiрмову тактику. Почав дзвонити щодня, чесно почекавши тиждень, за який я здуру пообiцяв дати вiдповiдь. Потiм атаки стали iнтенсивнiшими, добродiй уже дзвонив двiчi на день. Вiн вирiшив вимотати мене й отримати не якусь вiдповiдь, а саме позитивну. Тобто я, Клим Рогозний, кидаю всi своi справи й починаю писати про його героя таку саму книгу, як про Данила Червоного. Щедро iлюструючи ii вiршами повстанця. А потiм iх будуть виконувати на камеру народнi артисти Украiни, вони ляжуть на музику й стануть пiснями, цi пiснi звучатимуть по радiо, iх пiдхоплять мiльйони, ну а вiнцем до всього стане мiй документальний фiльм. Котрий згодом виросте в художнiй.

Мого професiйного цинiзму вистачало, аби пообiцяти пановi Якубовичу, краезнавцевi з Дубна, який викладав у школi креслення, узятися за пiдсунуту ним тему. Та досвiд не лише спiлкування з ним, а досвiд узагалi дозволяв змоделювати подальшу ситуацiю.

Отже, перший етап – мене переконали взяти матерiали. Другий – аби вiдчепилися, я даю слово зайнятися ними. За ним прийде етап номер три: щоденнi дзвiнки вже з наполегливим питанням: «Коли починаемо?» Завжди е можливiсть вiдбитися фразою на кшталт: «Знаете, всi потенцiйнi меценати – украiножери, грошей на проект нiхто не дае». Тiльки ж передих матиму ненадовго. Бо пан Якубович за тиждень, два, три, мiсяць, але все одно неодмiнно проявиться знову. У кращому разi почне наполегливо вимагати, аби я подзвонив комусь, iз ким вiн про щось домовився, у гiршому – крутити, аби я робив, що мушу, а час та грошi знайдуться самi собою.

Умiння казати «нi» треба набувати на спецiальних курсах.

Я думав – опанував науку вiдмовляти самотужки. Проте зустрiч iз паном Якубовичем мою самовпевненiсть перекреслила. Я сам себе загнав у пастку, з якоi був тiльки один вихiд. Але тепер не лише сказати «нi», а й пояснити причину. Бо, виявляеться, весь цей час я морочив пановi Миколi голову.

Звинуватив вiн мене пiд гарячу руку.

З мене полилося все, що я думаю про запропоновану менi поезiю.

Можливостей пана Якубовича я недооцiнив.

У нього виявився прямий доступ до купи ресурсiв, здебiльшого маргiнальних, та серед них траплялися досить цитованi, а отже – авторитетнi в патрiотичних колах. Звiдти й почалася масована атака на мене як запроданця, кон’юнктурника, агента Кремля, провокатора й манкурта. Я виявився гнилим лiбералом, котрий спекулюе на темi нацiоналiзму, вибивае пiд це дiло чималi грошi у виглядi грантiв, насправдi ж менi на все, крiм грошей, чхати, плювати й класти. І взагалi, Клим Рогозний паплюжить пам’ять про видатних дiячiв украiнського резистансу.

Телефонний дзвiнок, про який я вже згадав, раптом повернув менi сили та впевненiсть у собi.



Жiнка назвалася Терезою Блант.

Украiнською незнайомка говорила з помiтним акцентом, дзвонила з Торонто, пояснила – лиш тепер до тамтешньоi украiнськоi громади дiйшла моя книжка. Загалом Тереза не бере активноi участi в життi канадських украiнцiв, бо народилася там, у Киевi була лише двiчi, раз – у Львовi i раз – у Полтавi, на бабусинiй батькiвщинi. Мама панi Блант теж народжена за кордоном, але в Європi. Точнiше – в Італii, звiдки ii бабуся Домнiкiя за своiм чоловiком, дiдом Терези, на початку п’ятдесятих рокiв минулого столiття перебралася спершу до Францii, у Париж, а звiдти – до Канади, рокiв за десять.

Бабуся Домна, так називали ii в родинi, написала й видала в Канадi книгу спогадiв «Мiй довгий шлях до Украiни». З поваги Тереза, як i ii мама, мемуари прочитала. Видання е такою собi сiмейною релiквiею, яка за межами iхньоi родини приречена була загубитися серед десяткiв схожих емiгрантських спогадiв, котрi писалися й видавалися протягом тридцяти рокiв, вiд середини 1960-х у Канадi й Америцi, потiм, пiсля 1991 року, – в Украiнi, за грошi самих авторiв, у рiзних новостворених видавництвах, котрi охоче й наввипередки освоювали приватнi кошти дiаспорян.

Трошки знаючись на цьому, я вже потiм припустив: добре, що бабуся Домна, точнiше – Домнiкiя Чечель, устигла опублiкувати мемуари в Канадi, коли була ще в зрiлому вiцi, а не тягнула час, зволiкала, аби надрукуватися на Батькiвщинi. Тут тиражi безбожно губилися. Адже спогади украiнських емiгрантiв, хай вони учасники збройних змагань та пiдпiлля, пересiчному читачевi були мало цiкавi. Спритнi видавцi робили не бiльше ста копiй, хоч зазначали на книжках кiлька тисяч, за що заплачено й треба звiтувати. Коли ж замовники делiкатно питали, де той тираж, партнери радiсно заявляли: так усе ж продано. Зазвичай на прибуток грошодавцi не претендували, тож смiливо кажу: навiть найцiкавiше йшло в пiсок, у небуття.

На щастя, на мое особисте щастя, книжка Домнiкii Чечель була прочитана свого часу якоюсь кiлькiстю зацiкавлених людей. Серед них – ii онука Тереза. Тому канадiйка вiдразу згадала бабусинi спогади, коли почула про Данила Червоного.

Адже Домнiкiя знала хорунжого Остапа.

Вона бачила його пiсля втечi з табiрного пункту у Воркутi. Спершу врятувала Червоному життя. Потiм вiн не дав убити ii. Нарештi, завдяки знайомству з Данилом i почався отой самий довгий шлях до Украiни, який Домна описала.

Отже, Червоний вижив.

Чесне слово, саме це варте окремоi, новоi iсторii. Тож я, звичайно, загорiвся й зовсiм не був проти, навiть наполягав, аби Тереза Блант знайшла спосiб передати менi бабусинi мемуари. Канадiйка не могла собi дозволити вiддати менi родинну релiквiю в руки навiть пiд гарантiю повернення. Але ми живемо в третьому тисячолiттi, тож за кiлька днiв я отримав вiдскановану книгу в PDF-форматi.

Далi почалося ще цiкавiше – виринув раптом вiдставний офiцер КДБ.



Я завжди знав, що працiвникам радянськоi держбезпеки в нинiшнiй Украiнi ведеться навiть дуже незле.

Спершу вiн попросився до мене в друзi через Facebook. Проте я перестав додавати незнайомих, хiба що вони крутяться в цiкавих для моеi професiйноi дiяльностi сферах. Пiсля виходу «Червоного» охочi «дружити» у вiртуальному просторi посипалися, мов горох iз шапки, i частина з них почала таврувати мене зрадником пiсля викривальних дописiв пана Якубовича. Тож я вiдхилив пропозицiю такого собi Борислава Кондратюка.

І вiн за кiлька днiв написав менi приватне повiдомлення з пропозицiею зустрiтися. Мене, запевняв незнайомець, повинна зацiкавити iнформацiя про бандерiвця на прiзвисько Остап.

Наголошую, так i написав: «бандерiвець» i «прiзвисько». Думаю, зрозумiлiше буде, якщо процитую оригiнал, а Кондратюк оперував росiйською: «бендеровец» i «кличка». Тобто навмисне чи за звичкою неправильно вжив слово, яким у росiйсько-радянськiй пропагандi позначають украiнських повстанцiв. Причому – всiх, хоч вони належали до рiзних свiтоглядних таборiв, не завжди пiдтримуючи радикальну iдеологiю Степана Бандери. А ота «кличка» – це насправдi псевдо, яке мав кожен учасник руху опору в описаний мною перiод. Проте псевдонiми в кримiнальних справах перетворювалися на злодiйськi прiзвиська, за аналогiею до тих, що брали собi справжнi кримiнальники. Частину повстанцiв судили саме за бандитизм, бо кроiти всiм полiтичнi статтi – визнати наявнiсть на територiях, пiдконтрольних радянськiй владi, масштабного полiтичного протестного руху. Тобто сотень тисяч, як не мiльйонiв незгодних. Тож простiше було записати бiльшiсть членами збройних кримiналiзованих банд.

Словом, я зрозумiв – Борислав Кондратюк не мае до мого героя й подiбних йому симпатiй. Скорше – навпаки. Проте цiкавiсть усе ж погнала вперед, i скоро я пересвiдчився в своiй правотi.

Новий знайомий приiхав на чорному «Рендж Роверi», дав вiзитку з усiма телефонами й електронною адресою. Пан Кондратюк не приховував, що працюе консультантом iз безпеки у великiй фiнансово-промисловiй групi, а до того служив у п’ятому управлiннi КДБ, дослужився до полковника, у цьому званнi пiшов у вiдставку. Згадана «п’ятiрка» займалася боротьбою з iдеологiчними диверсiями, фактично – з iнакодумцями. Це вона взяла свого часу в лещата мого дядька Григорiя Титаренка.

На око важко було визначити, скiльки рокiв моему новому знайомому. Мав вигляд моложавий та елегантний, у дорогому костюмi, при краватцi, гладко поголений. У салонi гуляв ледь помiтний аромат приемних парфумiв, сивина додавала шарму й навiть певноi ваги. Швидше за все, мав трохи бiльше, нiж сiмдесят рокiв, якщо припустити, що з органiв звiльнився незабаром пiсля розвалу СРСР. Полковника реально отримати, якщо тобi перевалило за сорок, але ще нема п’ятдесяти й ти маеш гарний послужний список.

Борислав Кондратюк, поза сумнiвом, мав у п’ятому управлiннi позитивну репутацiю. Аби не гавкнув Союз, дослужився б до генерала. Ще й, дивись, очолив би всю «п’ятiрку» республiканського КДБ.

Розмова вийшла недовгою. Пан Кондратюк запитав, чи знаю я про те, як повстанець Остап у 1943 роцi допомiг передовому загону партизанського з’еднання Сидора Ковпака виконати бойове завдання. Я заперечив: судячи з уже почутого й прочитаного, Данило Червоний не мiг пiти на спiвпрацю з ковпакiвцями. Можливо, припустив, iдеться про iншого Остапа. Подiбне псевдо мали з десяток рiзних повстанцiв, у тому числi – командирiв. Так само, як було кiлька Вовкiв, Орликiв, Запорожцiв, Дубiв тощо. Але пан Кондратюк був категоричним: мова саме про Данила Червоного, адже такий точно один.

І надав доказ.

Ним виявилася художня книжка з популярноi в радянський час серii «Бiблiотека вiйськових пригод». Ця називалася «Вирок було виконано» й складалася з десяти досить великих за обсягом оповiдань. Автором був зазначений Степан Круглов, але Кондратюк тут же пояснив – це лiтературний псевдонiм його безпосереднього начальника Степана Дем’яновича Іванiщева.

Пiд час Другоi свiтовоi вiйни, яку мiй спiвбесiдник уперто називав Великою Вiтчизняною, i тут справа навряд чи в силi звички, Іванiщев-Круглов служив у НКВС. Конкретнiше – брав участь у диверсiйних операцiях на Волинi в 1943 роцi, потiм – у лiквiдацii, як сказав Кондратюк, нацiоналiстичного пiдпiлля. Пiсля поранення в 1945 роцi Іванiщева-Круглова кинули на iдеологiчну роботу, до якоi мав хист. Так кадровий офiцер державноi безпеки став ще й лiтератором.

Оповiдання «Небезпечнi лiси» згадувало Данила Червоного на псевдо Остап.

А йшлося в ньому про керiвника радянськоi диверсiйноi групи, капiтана НКВС Павла Суворова, який стикнувся з вiддiлом повстанцiв у боротьбi за контроль над лiсами. Борислав Кондратюк охрестив це свiдчення унiкальним у своему родi. Адже тут автор детально описуе вдалу операцiю свого командира Суворова, свiдком i навiть учасником якоi був сам.

На жаль, тут же зазначив мiй спiвбесiдник, Павло Суворов загинув вiд бандитськоi руки за три роки – його застрелили нахабно, просто бiля обласного управлiння МВС на вулицi Коперника в Тернополi.

Книжку Борислав Кондратюк менi не дарував. Ми заiхали в найближчий копi-центр, скопiювали потрiбнi сторiнки. Пiсля чого новий знайомий попрощався й порадив на прощання цiкавитися всiма джерелами iнформацii, бiльше думати й аналiзувати, менше гратися в пропаганду й практикувати ура-патрiотизм. Саме тому, що подiбними речами в Украiнi загралися, маемо вiйну й розколоте суспiльство.

Оповiдання прочитав удома. Потiм – ще раз, уважнiше, з маркером. Тодi ще не знав, що з цим робитиму. Але, маючи спогади Домнiкii Чечель, уже дещо почав собi думати, комбiнувати, складати в головi.

Аби час показав: думки матерiальнi.



Днiв за п’ять чи навiть через тиждень, точно не скажу тепер, на електронну пошту прийшов лист, який я спершу прийняв за спробу розiграшу.

Чоловiк пiдписався «Джон Спенсер» i тут же пояснив – насправдi вiн названий Іваном, просто тут, в Австралii, його вiд самого дитинства кликали Джоном. Вiн нащадок украiнських емiгрантiв, котрi виiхали до Сiднея пiсля Другоi свiтовоi. Тато, Юрко Степанчук, був учасником руху опору, а в Австралii змiг знайти кошти на власне маленьке видавництво «Наша хода». Там у 1970-х надрукував автобiографiчну повiсть Ореста Миронюка «На псевдо Мирон». Пан Миронюк пiсля вiйни вивчився на економiста, зробився професором, викладав не лише в Австралii, а й по всьому свiту i видання книжки оплатив сам. Пiсля чого став одним iз основних жертводавцiв «Нашоi ходи». Зараз уже нема видавництва, та й Орест Миронюк помер рокiв чотири тому, доживши майже до ста рокiв. Проте один примiрник його книжки зберiгаеться у Джона Спенсера як пам’ять.

Зовсiм недавно вiн прочитав одне з моiх iнтерв’ю про Червоного – чи був вiн насправдi.

І раптом згадав: Орест Миронюк був другом юностi Данила Червоного. Про що пише в своiй книзi, згадуючи серед тих, хто мав на нього вплив, справив враження, навiть сформував. Передати книгу вiн не може, але, якщо це мене цiкавить, скаже, куди й до кого в Киевi звернутися по неi.

Чи цiкавив мене початок бойового шляху Червоного-Остапа? Ви ще питаете! Уже за три днi я знiмав черговi копii з уже третьоi в цiй дивнiй iсторii книжки. Удома склав докупи трофеi й нарештi зрозумiв: маю жирний початок iсторii. Та все ж чогось усе одно бракувало, якоiсь деталi. Сказав би… людськоi, чи що.



Тижнiв зо два по тому знайомi запросили мене на презентацiю збiрки статей та iнтерв’ю про Украiнську Повстанську Армiю.

Чесно кажучи, не дуже рвався. Подiбних книжок тепер щоквартально з’являлося десятки. Не скажу, що це погано. Напевне, кожна така потрiбна для просвiтницькоi роботи. Інша рiч, унiкальнi, неповторнi, оригiнальнi матерiали мало яка мiстила. Хоч кожен автор-упорядник уважав себе носiем саме такоi iнформацii. Проте на заходi обiцяли бути потенцiйнi партнери мого нового документального проекту, тож я вибрався.

Упорядник пiсля типового, я б навiть сказав казенного, заходу категорично вiдмовив мене купувати примiрник. Подарував, пiдписав, i в очах при тому читалася якась значимiсть. Кiлька разiв чоловiк кидав на мене багатозначнi погляди, на щось незрозумiле натякав. Нарештi, зрозумiвши – я не розшифровую, мовив прямим текстом: «Там в одному мiсцi згадуеться про вашого Червоного. Почитайте, пане Рогозний, то е дуже важливо». Хитрим виявився. Не вказав точно, що, де, на якiй сторiнцi. Мовляв, читайте вiд початку до кiнця. Називався збiрник «Повстанськими стежками», i серед iнтерв’ю я знайшов, нарештi, розповiдь такоi собi Марii Синицi, у якiй згадувався мiй Червоний-Остап.

Навiть бiльше: жiнка виявилася подругою Уляни Волощук. Тiеi самоi зв’язковоi, яка стала Даниловим коханням. Що дозволило Львовi Доброхотову тодi, у Луцьку, почати складну оперативну комбiнацiю й заманити Червоного в пастку.

Клаптик тексту, чесно кажучи, невеличкий.

Але все одно менi не вистачало саме такого.

Так я наважився запропонувати вам нову книгу про Данила Червоного.



Труднощiв у роботi над нею мав значно бiльше, нiж коли готував першу.

Усi три зошити, успадкованi вiд Григорiя Титаренка, прямо стосувалися хорунжого Остапа. Мiлiцiонер iз Чернiгова Михайло Середа, вiдставний офiцер КДБ Лев Доброхотов та реабiлiтований в’язень, мешканець Ленiнградськоi областi Вiктор Гуров згадували iсторii свого знайомства з ним. Якщо й говорили Титаренковi про щось iнше, вiн не записав непотрiбного, бо мав цiлком конкретний iнтерес. Саме тому менi лишалося тiльки перекласти все украiнською, бо оригiнальнi записи велися росiйською, привести три оповiдi до спiльного знаменника й унiфiкувати. Що, до речi, викликало невдоволення в певноi частини читачiв. Мовляв, пан Рогозний наважився й насмiлився нехтувати мовними особливостями описаного ним регiону. Зате росiйський табiрний кримiнальний жаргон зберiг, украiнiзував та дбайливо, ретельно вiдтворив. Хай там як, вiд головного персонажа нiчого в зошитах Титаренка не вiдвертало.

Зараз мав перед собою чотири книжки, жодна з яких Даниловi Червоному на псевдо Остап присвячена не була. Про нього автори згадували в певних фрагментах, вiн не був для кожного аж такою важливою постаттю. Аби не успiх моеi попередньоi роботи, аби не повiльний, але впевнений розголос, жодна з книжок так би й не спливла. Залишаючись, при всiй повазi до авторiв – навiть поважаючи працю чекiстського лiтописця, зауважу: усi вони зберiгали б той маргiнальний статус, на який були приреченi. Адже губилися серед десяткiв, навiть сотень подiбних. До того ж iмена авторiв нiколи нiчого не говорили широкому загалу. А опус Степана Круглова взагалi вийшов свого часу тому, що пропаганда подвигiв радянських спецслужб була складовою державноi полiтики в СРСР. У тому числi – культурноi. «Бiблiотечка вiйськових пригод» та iншi подiбнi видавалися державним коштом, мали великi тиражi й були для радянських людей чимось подiбним на оповiдки про Джеймса Бонда. До речi, теперiшня Росiя йде тим самим шляхом, але хай собi.

Я витратив чимало часу, вибираючи з кожноi книжки потрiбнi фрагменти. Далi треба було знову унiфiкувати iх, а по сутi – взявши за основу й максимально зберiгаючи деталi оригiналiв, усе ж написати свое. Тут моя робота максимально наблизилася до журналiстики: слухаючи кожного наступного вiзавi, усе одно потiм подаю отриманi вiд нього вiдомостi так, як вважаю за потрiбне. Звiсно, чергове чесання всiх одним гребенем знову комусь не сподобаеться. Проте хай запропонують iнший формат, iз задоволенням ознайомлюся й навiть обiцяю перейняти цiнний, красивий i корисний досвiд.

Нарештi склалося.

Я дозволив собi роздiлити цю книгу на чотири частини, кожну з яких пiсля тривалих роздумiв вирiшив назвати фрагментами. Адже справдi маемо чотири фрагменти, взятi з чотирьох окремих, незалежних одне вiд одного джерел. Зрозумiло, фрагмент книги Степана Круглова перероблено найбiльше, плюс перекладено украiнською й оздоблено моiми примiтками. Менi здалося, що, як у випадку з iсторiею Льва Доброхотова, треба показувати подii очима того, хто iх описуе, залишати його погляди й оцiнки. Проте всюди робити вiдступи й пояснювати, як усе було насправдi. Повстанський рух очима радянського диверсанта – цiкавий погляд, але без вiдповiдних коментарiв нiкуди не годиться.

Для Росii – напевне так.

Для Украiни й цивiлiзованого свiту – в жодному разi.

Ще трошки скажу про дiйових осiб, яким за кiлька хвилин передам слово. Для зручностi, аби не плутати вас, кожного нарiк, як вважав за краще. Тому Орест Миронюк перетворився на друга Мирона, Марiя Синиця влаштувала, а ось Степана Круглова залишив пiд тим псевдонiмом, який вiн поставив на своiй книжцi. Нарештi, найцiкавiше для мене – Домнiкiя Чечель. Порадившись iз онукою, я назвав ii у вiдповiдному фрагментi Домною Галушкою. Чому – зрозумiете самi, коли дочитаете до того мiсця. Тереза Блант не заперечувала, навiть визнала: так краще для iсторii. Коли так, то й нам пiдiйде.

Нарештi, варто сказати про певнi розбiжностi в хронологii подiй, описаних тут i в спогадах мiлiцiонера Михайла Середи. З його слiв, Григорiй Титаренко написав у першому зi своiх зошитiв: Данила Червоного вперше арештували за рiк до подiй, про якi розповiв товариш його юностi Орест Миронюк. І тодi ж вiн уперше втiк iз львiвськоi тюрми «Бригiдки». Натомiсть друг Мирон указуе iнший час та iнше мiсце «дебюту» Червоного-втiкача. Я довго мiркував, якi вiдомостi можуть бути правдивiшими. І припустив: Середа згадував свою розмову iз начальником районноi мiлiцii, своiм колишнiм фронтовим командиром. Той, своею чергою, керувався iнформацiею про повстанця Данила Червоного, зiбраною по крихах iз рiзних джерел. У тому числi – з документiв польськоi таемноi полiцii, бiльшу частину яких знищили у вереснi 1939 року, перед самим вступом нiмецьких, а пiзнiше – радянських вiйськ на територiю Польськоi Республiки. Збираючи справу на хорунжого Остапа, в НКВС, напевне, керувалися рiзними матерiалами, у тому числi – свiдченнями, зiбраними дефензивою[1 - Охоронне вiддiлення та охоронна полiцiя в Польщi мiж двома свiтовими вiйнами.] вiд третiх осiб.

Отже, вирiшив я, полковник Калязiн, а значить – i його пiдлеглий, лейтенант Середа, мали в своему розпорядженнi вiдомостi, зiбранi не ними. Тож плутанина з датами, особливо – стосовно дiяльностi нашого героя в мiжвоенний перiод, цiлком iмовiрна. Натомiсть бiльшоi довiри заслуговують усе ж спогади Ореста Миронюка. Адже описанi ним подii вiдбувалися безпосередньо в нього на очах та за його участi.

Здаеться, усе. Вiдпускаю фрагменти вiд себе, традицiйно перепрошую за трошки довге вступне слово й маю надiю, що в подiбному детальному роз’ясненнi потреба була. Далi лишаю тебе, читачу, сам на сам iз Червоним, його друзями, товаришами, ворогами. Кожен хай сам вiдповiсть, чому вiйна, яку вiв Остап, не мала лiнii фронту. І маю надiю: кожна з переказаних мною iсторiй настiльки реальна, наскiльки ж i неймовiрна.



Ваш К. Рогозний




Фрагмент перший

Друг Мирон





Друга Польська Республiка, Волинське воеводство, мiсто Кременець

Жовтень 1938 – вересень 1939 рр





1


З Данилом Червоним ми познайомилися ближче в ресторанi «Волинь».

Тут варто вiдразу пояснити: до того ми вже бачили цього дивного хлопця й знали, як його звуть. У Кременецькому лiцеi, де ми всi вчилися, украiнцiв з роду було на час, про який пишу, не аж так багато. Частина навiть мiж собою говорила польською. І я не виняток – у нашому селi подiбне явище не дивувало.

Потiм дiзнався – ми з Зенком молодшi за нього на два роки, а з Юрком вони взагалi однолiтки. Проте з першого погляду Данило видавався старшим щонайменше рокiв на п’ять. Тримався осiбно i цим пiдтверджував подiбний висновок. Можна було подумати, що старшому хлоповi з нами не цiкаво. Худорлявий, але не хворобливий, збитий мiцно, дивився зазвичай трохи примруженими очима. Нiколи не всмiхався, тонкi губи постiйно стиснутi, як i вiн весь сам – немов накручена пружина. Зблизька в Червоному вгадувалося глибоко приховане шаленство. Вiн справляв враження людини, яка тримаеться з останнiх сил. Необережний крок поруч, необачний рух, погляд, який не сподобаеться, – i хлопець вибухне. І заразом – свiт довкола нього.

Аби ж я знав тодi, як скоро доведеться переконатися в правильностi висновкiв.

Не скажу, що пошкодував. Навпаки, менi б запiзнатися з Данилом Червоним ранiше.

До того часу я думав, що менi пощастило потрапити в компанiю Юрка Дороша. Сильно сказано – компанiя. Насправдi iх було двое, i Зенко Лiсовський дивився своему лiдеру просто в рота. Дорош досить швидко зiйшовся з ним, узявши пiд опiку. Хоча Зенко ii не потребував, дрiбного хлопаку в круглих окулярах нiхто в лiцеi не кривдив. Навпаки, наш регент, пан Мар’ян Калюжний, мав достатньо поваги, аби поклопотатися про нього й прилаштувати на службу в лiцейську друкарню. Зенка навiть поважали, бо мiг роздобути потрiбнi для навчання книжки й журнали задурно. Наш брат-лiцеiст не мав на то грошей, бо всi зайвi злотi нiс до ресторану, проциндрюючи на пиво.

Треба трохи розказати, як у тi часи велося.

Це вже потiм я дiзнався про нацiональнi заворушення в Малопольськiй Всходнi[2 - Схiдна Малопольща (пол. Malopolska Wschodnia) – у мiжвоенний перiод (1920–1939) польська назва украiнськоi Галичини, яка входила до складу Другоi Польськоi Республiки. Адмiнiстративно подiлялася на Тарнопольське, Станiславiвське та Львiвське воеводства, де переважало украiнське населення.]. У нашому воеводствi Волинському[3 - Волинське воеводство – адмiнiстративно-територiальна одиниця Другоi Польськоi Республiки, утворена 1921 року з семи захiдних повiтiв Украiнськоi Народноi Республiки, ранiше – Волинськоi губернii Росiйськоi iмперii.] на той час майже вiсiм рокiв було тихо. До того, щоправда, трохи бунтували, коли поляки почали осiдати в наших селах вiдповiдно до чинних законiв. Тодi польським селянам та воякам, що повернулися з фронту, почали давати багато землi. А де ii брати, як села нашi? Правильно, забирати в украiнцiв, i нема на те ради.

У нашому селi та й довкола так само розбудувалися польськi колонii, i ляхи мали значно бiльше вигод, нiж ми. Власне, ми взагалi не мали жодних. Батько згадував: навiть за росiйського царя-батюшки селяни мали бiльше прав хазяйнувати в себе на землi. Але вiн за вила не хапався, просто бурчав, бо не волiв сваритися з владою. Я малий був тодi i все одно зрозумiв: мудро тато чинив, коли не ходив ночами палити збiжжя й рiзнi забудови, де сидiла повiтова влада, й не рiзав нишком телефоннi дроти.

Тато не заiдався з владою й нам велiв терпiти, тiльки так можна вибитися в люди. Однак коли полiцiя з уланами набiгли на наше село, аби навести порядок[4 - Йдеться про пацифiкацiю (умиротворення) – масштабну каральну акцiю, яку схвалив особисто керiвник польськоi держави Юзеф Пiлсудський у вереснi 1930 року. Операцiя тривала до кiнця листопада й супроводжувалася насильством, убивствами, арештами украiнцiв за етнiчною належнiстю. Руйнувалися господарства, кооперативи, хати-читальнi, храми. Пацифiкацiя викликала мiжнародний скандал, бо документальнi матерiали й фотофакти були переданi украiнськими активiстами в захiдну пресу. На пiдставi цього була подана петицiя до Лiги Нацiй.], нам таки перепало. До хати ввiрвалися солдати, почали громити все, що бачили, трощити лавки, колоти й рiзати багнетами подушки та одяг. Батька витягли надвiр, заходилися лупцювати шомполами на наших очах. Меншi ревли, нiчого не розумiючи, я стояв на колiнах, плакав, бо думав – зараз вiзьмуться за маму, потiм – за мене. Та враз нiби Бог святий почув: забiг вiйт, сказав: тут доста, вони все зрозумiли, наука не завадить, та Миронюки слухнянi. Офiцер на прощання вiдважив татовi ляща, потiм нас облишили.

З часом, коли все вляглося, батько не раз пояснював: ми – польськi громадяни, хоч звемося украiнцями. Хочемо вибитися в люди – треба не зважати на заколотникiв, не повторювати iхнi скарги, не брати книжечки й листiвки, якi вони намагаються потай поширити мiж людей. Навiть не слухати iх, бо заразнi. Поруч постояв iз таким – уже скоiв злочин проти польськоi влади. Ми слухали, а я – то й узагалi думав так само. Поганi спогади загалом затерлися, проте розбите татове лице спливало перед очима в найменш придатнi для того моменти. Я розумiв: батьковi стало б сили взяти сокиру, кинутися на тих солдатiв, боронити родину, скiльки б протримався. Далi – що? Лишилися б Миронюки без годувальника. Хтозна, яка б доля спiткала. Тато ж, зносячи побоi, насправдi тим самим захищав дружину й дiтей, як знав, вiдчував, мiг на той момент.

Як не чиниш опору – навiть лiпше боронишся.

Це вже Юрко Дорош почав переконувати, як я помиляюся.

Данило Червоний ще далi пiшов, i я йому повiрив бiльше.

Час показав – Дорошу на горе.

Та нехай, наперед не забiгатиму.




2


Уже коли почав згадувати молодi роки, збирати спогади докупи, прийшло нарештi розумiння: батько не хотiв для нас, дiтей, такого життя.

Не знав, що i як пiде далi. Господи, та нiхто ж тодi, навiть маршал Пiлсудський не уявляв – за дев’ять рокiв Польщi знову, як колись, не буде на картi свiту. Поки ж тато вперто вимагав вiд нас триматися ближче до полякiв i вчитися по-польському. Украiнських книжок аж до сiмнадцяти рокiв я в руках не тримав, хоч грамоти трохи знав – поки не почалися отi каральнi акцii, в нас у хатi iх трохи мали. Батько тодi навряд чи знав, але вiдчував мовби нутром: щойно пiшли чутки про незадоволенiсть влади сiльськими протестами й почали закривати «Просвiти», вiн винiс iз хати украiнськi спiваники, абетку й книжечки казочок iз простенькими малюнками. Чи закопав, чи десь спалив – хтозна, я за ним не пiддивлявся. Запитався маму якось за «Читанку для чемних дiточок»[5 - «Читанка для чемних дiточок» – дитяча книжка, вперше видана у Володимирi-Волинському та надрукована у Львовi з iнiцiативи Комiсарiату Украiнських Сiчових Стрiльцiв 1917 року.] та «Яйце-райце», а вона очi вiдводить. Тато почув, каже: нема, потiм польськi з ярмарку привiз. Не зi злоi волi, просто боявся найменшоi для нас усiх небезпеки.

А ще розумiв: треба вчитися грамоти, хай польськоi. Тому не мав я малим вiльноi хвилини. Бiгав, звичайно, з iншими дiтьми на рiчку, гасав по полях, випасав корiв улiтку. Та щойно якась вiльна хвилина – батько вже ледь не за вуха тягне до столу, пiдсовуе новi книжки, примовляе: вчися, Орку, вчися, бо хлопом у гною скнiтимеш, а так у пани виб’ешся. Тож нема, чому дивуватися, коли одного разу вiн привiз мене до Кременця – тамтешнiй лiцей тодi вважався одним iз кращих, ще й вiд рiдного повiту не дуже далеко. Словом, до науки, Орку, до науки.

З Юрком Дорошем досить скоро здружився.

Спершу мiське життя на мене, як сам придумав, не налазило. Бiльше подобалося неквапом прошкувати вулицями й зупинятися всюди, звiдки видно Бону. Гора зi зруйнованим на вершинi замком дружини польського короля Жигмонта Старого височiла над стародавнiм мiстом, оточена з трьох бокiв глибокими ярами. Здавалося, вона росте, як дерево, i мiсто, з вулицями та будинками, – ii мiцне корiння. Залишки мурованих стiн коли зникали в туманi чи молочнiй густотi хмар. І всякий раз, коли падав дощ або снiг, менi здавалося – це Бона своею верхiвкою пробила дiрку в небi. А коли над замковою горою стояло сонце, для мене все разом перетворювалося на сонячний годинник. Споглядати на Бону я мiг усякий раз iнакше, вибираючи iншi точки для огляду й вигадуючи довкола височiнi щось нове, часом навiть казкове, мiстичне, чарiвне.

Не те, щоб дикуном почувався, якого привезли з безлюдного острова. Таких, як я, сiльських, серед спудеiв-лiцеiстiв знайшлося чимало. Не лише русини, полякiв iз сiльських родин вчилося чимало. Не тiльки ж моему батьковi кортiло бачити сина освiченим паном, котрий не длубаеться в землi чи гнойовищi й не крутить хвости бичкам. Мiське, панське життя багатьох вабило. Просто, мабуть, тодi я мав iнакший склад характеру – не мiг швидко звикнути до того, що бiльшiсть кременецьких лiцеiстiв вважала звичним для себе.

Наприклад – походи у «Волинь».

Туди треба було пензлювати пiшки зо два кiлометри вiд центру. Треба було минути синагогу, далi – сама ресторацiя з великими, щонайменше метровими лiтерами на вивiсцi. Не мiряв, але так здавалося. Хто багатший, брав у мiстi вiзника. Таксiвки тодi в Кременцi були рiдкiстю, хоч вулицями iздили автомобiлi. Та де: з мiста ходили автобуси до Луцька, Рiвного й Дубна, так само прочани мали змогу дiстатися до Почаева[6 - Почаiвський монастир у часи Другоi Польськоi Республiки входив до складу Польськоi православноi церкви. Їi великими зусиллями вдалося вберегти вiд передачi в пiдпорядкування римо-католицькоi церкви. На територii монастиря зберiгалося, зокрема, украiнське православне життя.], а залiзничним транспортом – без пересадок до Львова i Луцька.

Саме так до Кременця зi Львова приiхав Данило Червоний.

Та я знову трошки бiжу наперед.

Словом, кататися на вiзниках дозволяли собi студенти-поляки. Русини не були проти пiших прогулянок. Особливо назад, коли, загулявшись до темного, можна було легко вмовити дiвчину, яку вподобав, аби дозволила провести себе додому. Не думайте, ми були молодими й жоднi молодечi забавки чужими для нас не були. Навпаки, тим i здивував Червоний: сидiв за столиком у кутку, мусолив кухоль пива, якого майже не торкався, стежив байдуже чи навiть iз добре прихованою злiстю за вiдвiдувачами, котрi обсiдали столики, i за танцями пiд тамтешнiй джазовий оркестр.

Ми ж вибиралися у «Волинь» саме за тим – пиво, дiвчата, танцi.

Згодом – розмови, що далi, то вiдвертiшi й небезпечнiшi для всiх. Принаймнi так менi здавалося, бо Юрко всякий раз робив iх чимось схожим на зiбрання таемного ордену, подiбного до масонськоi ложi.

Досi, через багато десяткiв рокiв, не поясню, чому Дорош не вiдштовхнув мене та ввiв у свое невеличке товариство. Для мене вiн не мав такого значення, як для Зенка. Той ловив кожне слово свого ватажка, завжди пiдтакував, нiколи не заперечував i слухав його промови, наче мовчазний дресирований пугач. Великi круглi окуляри могли б зробити Лiсовського зовсiм подiбним до цього нiчного птаха, аби вiн не був таким низеньким, худорлявим, сказав би навiть – миршавим. Поруч iз ним, сином кременецького маляра, я видавався таким собi бурмилом. Урахуйте, що я взагалi вищий на пiвголови й ширший у плечах вiд бiльшостi хлопакiв. Не кажучи вже про трохи дурну фiзичну силу, тому мене вiд самого початку навчання зманювали записатися в лiцейський спортивний клуб.

Хтозна. Раптом Дорошу бракувало в гуртi саме такого побратима – як то кажуть, задля балансу. Трое ми справдi мали цiкавий вигляд: дрiбненький Зенко, я – майже велетень, i Юрко – стрункий, тендiтний, пластичний, меткий, з аристократичною вродою, хоча родина його проста. Принаймнi так говорив повсякчас сам Дорош, хоча всякий раз, коли заводив про це, неодмiнно обмовлявся: до Другоi Речi Посполитоi його батько мало не зробив кар’еру, яка вдалася дiдовi. Два поколiння Дорошiв, iз його слiв, обiймали високi посади в Тернопiльськiй украiнськiй гiмназii, яку хоч закрили за царя, щойно почалася вiйна[7 - Йдеться про Велику, або Першу, свiтову вiйну (1914–1918).], але до того часу заклад мав iм’я, престиж i таке високе значення, що його зi змiнним успiхом намагалися вiдкрити вже два роки по тому. І заклад би нарештi запрацював, аби Тернопiль разом iз iншими теренами не вiдiйшов Польщi. А влада Пiлсудського лiквiдувала заклад, пiсля чого Юркiв батько протримався ще десять рокiв i помер у злиднях, а мама, колись викладачка нiмецькоi, нинi прибирае в заможних польських родинах.

Тут ми з Дорошем виявилися подiбними.

Його, як i мене, матiнка буквально випхала вчитися з Тернополя в Кременець – туди, де дають кращу освiту. Щоправда, син украiнських учителiв змушений був, за його ж словами, навчатися, наче поляк. Притлумлене невдоволення поступово проявлялося, хлюпало через край, i я вiдчув Юркову потребу – говорити, говорити й ще раз говорити. Його фронда була на початках винятково словесною. На людях Дорош тримався лояльно, навiть пiдкреслював це, та варто лишитися у вузькому колi, де мiг усiм довiряти, – починав сипати протестами, оформляти iх у революцiйнi думки, а пiсля третього кухля пива у «Волинi» згадував незлим тихим словом регента Калюжного.

– Я був у нього вдома, – не говорив, сичав вiн, коли схиляли над столиком голови. – Казенне помешкання, вигiдний район, до лiцею прогулятися неквапом хвилин двадцять. Книжки брав у нього, украiнськi. Довго просив, вiн ще питав, звiдки знаю. Думав, я провокатор дефензиви. Так i свербiв язик сказати: на себе в дзеркало глянь, чоловiче…

– Думаеш, Калюжний – конфiдент? – запитав тодi я.

– Якби був певен, що пан регент працюе на четвiрку[8 - Четвертий вiддiл державноi полiцii Другоi Польськоi Республiки мав окрему «референтуру спецiальних справ», яку популярно називали «полiтичною полiцiею». Референтура була створена для дiяльностi проти украiнських нацiональних полiтичних спiльнот, передусiм – Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, комунiстiв та дiячiв нiмецькоi громади Польщi. Поза тим кримiнальний кодекс тогочасноi Польщi покарання за полiтичнi злочини не передбачав. Усi справи проти дiячiв украiнського пiдпiлля порушувалися переважно за статтею «тероризм».], на десять крокiв не пiдступив би, – вiдмахнувся Юрко. – Я не е дурний. Спершу промацав його, перевiрив. Коли громили читальнi, Калюжний якимось дивом змiг узяти собi зо два десятки книжок. Це менi двое старших сказали. Вони, кожен у рiзний час, стукали до пана регента по лiтературу. Той iх спершу ганяв – нема, мовляв. А потiм, через деякий час, знаходив спосiб признатися – е. Менi те саме сказав, i на писковi таке написано, нiби за дiвками в лазнi пiдглядав.

Менi Дорошевi жарти часом видавалися брутальними. Зенко – нiчого, всякий раз реготав, пiдтримуючи свого кумира. Як почув про голих дiвок, i собi хiхiкнув, показавши при тому Юрковi великого пальця. Я ж знизав плечима. Нема потреби пiдiгравати там, де можна обiйтися. Запитав натомiсть:

– Що з того?

– А те, Мироне! Бач, людина вiдразу второпала! – Юрко кивнув на задоволеного похвалою Зенка. – Добре, пояснюю. Калюжний не провокував нiкого, вудки не закидав, за поплавцем не стежив. Навпаки, як згадали про книжки, з лиця кров збiгала. Але вже потiм сам тi книжки давав, потайки. Нiкого з попередникiв пiсля того на В’язничну не забрали.

На вулицi В’язничнiй була тодi слiдча тюрма, куди полiцiя й дефензива звозила затриманих. Зазвичай довго не тримали. Тих, кого затримували, переправляли в Бережани, серйознi суди вiдбувалися здебiльшого там.

– Отже, пану регенту можна вiрити, – зробив висновок я.

– Нi! – Дорош запально стукнув кухлем по столу. – Вiн сам себе боiться. Давно продався ляхам, служить польськiй владi вiрою й правдою. А отi книжки ховае й таемно комусь дае читати, так це аби совiсть не мучила. Сам перед собою виправдовуеться за слабкiсть. Я б Калюжного взагалi зрадником назвав.

– Кого зрадив?

– Побратимiв своiх вiйськових. Вiн же пiдхорунжий армii УНР! Фотографiя в рамцi на стiнi висить, у залi. Там iх четверо, молодi офiцери. Трошки старшi, нiж ми тепер. Двое в петлюрiвських строях, двое – в польських. Скажи менi сам, Мироне, подумай i скажи. Служила людина в Дiевiй армii Украiнськоi Народноi Республiки. Воювала за Украiну. Потiм якимось чином задружилася з ляхами. Нинi йому, украiнцевi, Мироне, чи не единому дали посаду в лiцеi, де навiть сторожовий пес – поляк. Хiба не колаборант?

– Саме так, – звично пiддакнув Зенко.

– Ну, раз совiсть мучить, значить, вона е. – Я спробував повернути розмову в iнший бiк.

– Ти Калюжного не захищай! – Дорош знову легенько грюкнув кухлем. – Краще думай, як не стати таким, як вiн.

– Маеш iдеi?

– Давно маю. – Юрко вiдпив пива, напустив на себе серйозного вигляду. – Щось робити мусимо.

– Хоча б що-небудь, – уставив Зенко.

– Не що-небудь, хлопче, а те, що треба, – зауважив Дорош повчально.

Так теревенили у «Волинi» довгенько, поки два семестри не вiдучилися й не роз’iхалися на вакацii.

А восени почалося.

Тут i Червоний нагодився.

Пiсля чого все закрутилося, пiшло шкереберть, принесло багато смертей – i помiнялося для мене остаточно й назавжди.




3


Наша трiйця зустрiлася на Бонi, серед руiн.

До того сюди забрiдав лиш я. Вiдносно безпечно, сказав би навiть – просто дiстатися на замкову гору можна було лише з однiеi сторони. Задля того треба було зробити невеличкий гак, пiдiйти до схилу збоку, уже фактично вибравшись за межi Кременця. Потiм дертися неширокою змiiстою стежкою, яка в кiлькох мiсцях звужувалася так, що надiйнiше пересуватися боком. З обох бокiв там густилися чагарi, тож складалася iлюзiя – як ступиш невдало, не туди, то не впадеш далеко. Але якщо нога зiслизне, рiвновагу втримати не вдасться й загримиш, чагарник не притлумить падiння. Навпаки, пiдступнi гiлки змусять остаточно втратити концентрацiю, шмагатимуть по обличчю, цiлячи в очi, вивертатимуть руки, ноги, шматуватимуть тiло невдахи. Долетiти донизу живим, хай сильно скалiченим, шансiв не було. Принаймнi навiть я, мiцний хлопака, для себе iх не бачив.

Проте сам запропонував пiднятися на Бону, щойно Дорош iз таемничим виглядом запитав, де б нам переговорити, аби точно нiхто не мiг побачити й почути.

Йому чомусь не пiдходила його квартира, точнiше – горище. Єдине, що змiг винайняти за мiзернi маминi грошi. Юрко нарiкав, та я мiг би посперечатися, кому краще. Вiн тримався за те горище, бо сам будинок стояв у центральнiй частинi Кременця, а Дорошу кортiло жити в такому мiсцi. Менi ж байдуже, аби дах над головою не протiкав та дверi зачинялися зсередини. І за тi самi кошти вдалося домовитися з господарями за пристойне й досить просторе помешкання на однiй з околиць. На перший погляд – житло розмiром iз комiрчину. Зате вхiд окремий, з двору, та й хазяi не дошкуляли надмiрною цiкавiстю. Якось почув випадково iхню розмову: тiшилися, бо пощастило з пожильцем, простим сiльським хлопом. До лiцею годину ногами, а коли дощ чи снiг, то навiть довше. Назад по темному ще складнiше, тому час вiд часу лишався спати в Зенка, коли засиджувалися у «Волинi». Той жив iз батьками, родина мешкала в затишнiй кам’яницi, де мiй побратим мав небачену розкiш: власну, окрему кiмнату, одну з двох, якi займали Лiсовськi. Мама служила в бакалiйнiй крамницi, яку тримав мiсцевий еврей Іцик Гольцман, батько був складачем у мiськiй друкарнi, тож потяг Зенка до цiеi справи був вроджений.

Вона його й згубила.

Та не забiгатиму наперед. Поки що Юрко вiдмовився збиратися в нього, бо в будинку пральня, заходить багато випадкових людей, а вiн не хоче зайвий раз свiтити свою, як сказав, групу. Тодi я почув це вiд Дороша вперше за весь час знайомства й не особливо зважив. Так сталося, що згуртувалися ми довкола нього й часто вирiшальне слово лишалося за ним. Зенко нiколи з Юрком не сперечався, а я взагалi не з тих, хто любить балаканину до хрипоти. Менi бiльше справи були до вподоби. Хоче Дорош вважати себе головним – то нехай собi.

Незручно виявилося i в Зенка, але там усе ясно: батьки та сусiди. Пертися до мене в комiрчину все одно, що йти до «Волинi». Вiдстань майже та сама, але перша умова мого квартирування – не водити нiкого, дiвчат передусiм. З’явитися туди з гуртом – означало порушити домовленiсть, роздратувати господарiв, пiдiрвати довiру до себе. Ну, а в ресторанi, звичному мiсцi зборiв, гримiла музика. Щоб почути одне одного, доводилося говорити голоснiше, нiж зазвичай. Іншi рази Дорош дозволяв нам усiм це, зараз наголосив: ситуацiя особлива.

Так виникла Бона, куди я вiдразу зголосився провести товариство.

Стояв вересень – той час, коли лiто ще не остаточно передало осенi права. Було сухо, тепло, вiтер не задував в обличчя, тож пiдйом для новачкiв видався досить легким. Дiставшись вершини, ми зайшли пiд прикриття залишкiв мурованих стiн. Зенко не стримався, признався: народився в Кременцi, вирiс тут, але сюди видерся вперше. Виявляеться, його нiколи не тягнуло глянути на рiдне мiсто з висоти пташиного польоту. Мене ж тягнув на Бону найперше краевид. Як сiльському за духом, бракувало менi простору. Лиш тут мiг дихати на повнi груди, i всякий раз кортiло закричати, заволати, розкинувши руки, мов крила. Дорош же бурчав, що збив ноги на пiдйомi, закурив, чим здивував нас, бо ранiше нiхто з компанii цигарками не бавився, й промовив дивну, але, на його думку, багатозначну фразу:

– Це все мае бути бiля наших нiг.

– Мiсто й так пiд ногами, – спробував я неоковирно вiджартуватися.

– Нiчого ти не розумiеш, – зiтхнув Юрко, знову затягуючись i випускаючи дим так, нiби дмухав на мiську панораму. – Нiчого ви не розумiете, панове. Я так само прозрiв. Хоч i думав, що знаю трохи бiльше.

Ми iз Зенком перезирнулися, але промовчали. Дорош завжди починав розмову так, здалеку, мовби придивлявся й пристрiлювався.

– Пам’ятаете стрiлянину в Бережанах минулого року? – провив вiн раптом, щиглем кидаючи недопалок iз гори.

– Це коли хлопака полiцiянта застрелив i сам у лiкарнi помер?

Я перепитав для годиться, бо знав напевне: мова про той випадок. Ми саме тодi зiйшлися разом i довго обговорювали, що ж то було.

– Ти, бачу, недалеко пiшов вiдтодi.

У Юрковому голосi чулася ледь помiтна зневага. Я не раз вiд часу знайомства ловив його на такому. Але це мене жодним чином не чiпало, бо кожен мае право на власнi бздури. Я, наприклад, трохи вайлуватий. До мене не завжди швидко доходить те, що iншi, такi, як Дорош, хапають на льоту. Менi треба бiльше часу, нiж iншим, аби в чомусь розiбратися й прийняти якесь рiшення. А в рiзних ситуацiях покладався бiльше на хлопський розум, анiж звичнi до iнакшого, нiж у селах, швидшого способу життя.

– І чого ж не розумiю? – поцiкавився я.

– Застрелив полiцiянта, Мироне, – це коли ти грабуеш банк чи крамницю. – Зневагу замiнила терпляча повчальнiсть. – Або вкрав гаманець на ярмарку, тiкаеш, а полiцiянт за тобою женеться. Той хлопець належав до Органiзацii. Вiн свiдомо став на шлях боротьби за звiльнення Украiни вiд панування ляхiв, проти свавiлля, утискiв i терору. Полiцiя вистежила його, загнала на горище. Їх вийшло багато на одного, i вони не могли його взяти. Полiцiянти, Мироне, прикривали себе спецiальними жилетами, якi не пробивають кулi. Мали гранати зi сльозогiнним газом. Хлопець усе одно прийняв бiй, убив одного ворога, забрав у нього револьвер. Тiльки тодi його закидали градом куль! – Дорош тупнув ногою. – І то не змогли добити на мiсцi, вiн помер у лiкарнi.

– Але ж вiн застрелив полiцiянта, – правив свою лiнiю я.

– Убив ворога в бою! – вигукнув Дорош. – Є рiзниця, й то велика! Скажи хоч ти йому, Зенку!

– Справдi. – Той поправив окуляри, як було завжди, коли його втягували в суперечку.

– Нехай, – погодився я. – Це рiк тому було.

– І не завершилося! – Тепер Юрко говорив уже спокiйнiше. – Тiльки тодi влада ще дозволяла писати про подiбне в своiх газетах. Нинi ж замовчують факти. Аби, з одного боку, не лякати полякiв, а з iншого – не давати нам, украiнцям, приводу брати приклад iз справжнiх борцiв. Влада хоче, аби всi думали: опiр придушено, наш народ умиротворено, ми нарештi припинили огризатися й стали покiрними. Тим часом тиждень тому в Бережанах знову схопили трьох наших.

– Наших? Кого?

– Ну, не тутешнiх, – виправився Дорош. – Не з нашого лiцею. Хлопцi везли листiвки, нiчого особливого. Один, бережанський, винайняв помешкання й жив там. Двое iнших зустрiлися в Тернополi, мали при собi сумку з друкованою агiтацiею. Папiрцi, лише папiрцi. А iх – до Берези-Картузькоi.

На той час я сам не розумiв, звiдки про все те дiзнавався. Нiхто спецiально не говорив про Органiзацiю[9 - Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв (ОУН) – украiнський громадсько-полiтичний рух, що ставить собi за мету встановлення Украiнськоi соборноi самостiйноi держави, ii збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партiя, ОУН засуджувала всi легальнi украiнськi партii Галичини як колаборацiонiстськi. Заснована 3 лютого 1929 року у Вiднi, легалiзована в Украiнi 1993-го як громадська органiзацiя. У мiжвоеннiй Польщi, через причетнiсть членiв Органiзацii до антипольських акцiй, у тому числi – силових, визначена терористичною й заборонена. Пiсля вбивства провiдника ОУН Євгена Коновальця у квiтнi 1938 року роздiлилася на два табори – радикальну ОУН(Б) й помiрковану ОУН(М). За радянських часiв ОУН визначалася уже як «профашистська» сила незалежно вiд розмежування.], я навiть жодного члена ii не бачив. Але знав: вона iснуе. Те саме про концтабiр у Березi[10 - Береза-Картузька – концентрацiйний табiр (мiсце вiдокремлення, iзолювання), створений польською владою в 1934 роцi в мiстi Береза-Картузька на Берестейщинi, тепер – територiя Бiлорусi. Був мiсцем позасудового утримання противникiв керiвного режиму в Другiй Польськiй Республiцi.]. Ним час вiд часу лякали навiть у нашому селi. Та жоден мiй знайомий, близький чи далекий, туди не потрапив. Подiбнi речi, як багато iнших, сприймались як данiсть. Інодi здавалося – ми народилися з тим разом. Або навiть не так: все iснувало до нас i пiсля нас лишиться.

– Говориш так, Юрку, наче був при тому. На власнi очi бачив, – зауважив я.

Дорош за звичкою ледь примружився, трохи пiдняв пiдборiддя, глянув на Зенка, наче знову закликаючи його стати свiдком не знати чого.

– Один iз них мав зi мною розмову в Тернополi за тиждень до того, – мовив, виважуючи кожне слово. – Назвався членом Органiзацii. Вони шукають контакти в нашому воеводствi, надiйних людей. Створюеться мережа пiдпiлля, боротьба не припиняеться. На всiх одного концтабору не вистачить.

– Ще збудують.

Я миттю зрозумiв, що ляпнув. Та пiзно: Дорош метнув у мене блискавки з-пiд повiк. А Зенко трохи вiдсунувся, нiби боявся пiдхопити заразу.

– Правду кажеш, Мироне, – вицiдив Юрко. – Ось вона, типова украiнська правда. Будуйте нам таборiв побiльше, обгороджуйте колючим дротом, ще й струм туди пускайте. Ми звичнi, ми й так проживемо. Лиш давайте зупу з тертоi бараболi й сухарiв. Тим, хто слухняний, – сала шматочок на храмовi свята.

– Не пересмикуй, – буркнув я ображено. – То я так…

– І не ти один такий! – Дорош знову пiднiс голос. – Ти, Оресте Миронюк, чоловiк не дурний, iнакше б не мав я з тобою справ. Але бiльшiсть зовсiм не мудра. Зараз ти е виразником думок цiеi самоi бiльшостi. Вирвалося мимоволi, тiльки ж люди справдi до такого схильнi. Що робити, га?

Тут вiн знову повернувся до Зенона.

– Дiяти, – вичавив той.

– Молодець. – Дорош став поруч зi своiм зброеносцем. – Тi хлопцi мали знайти мене, тобто – нас, у Кременцi. Бачте, як сталося. Я домовився перед тим ще раз зустрiтися в Бережанах, прийшов за вказаною адресою. Там кажуть: iди, не приходь бiльше, бо так i так. І нiхто нiчого не знае. – Вiн витягнув нову цигарку. – Хлопцiв мордують, а люди не знають нiчого.

– Треба, аби знали, – пiдхопив Зенон.

– Про те й мова, – кивнув Юрко. – Нам давно пора йти далi порожнiх розмов. Шукати якiсь виходи на Органiзацiю – лiпший варiант. Тiльки знову час витрачаеться дурно. І потiм, доведеться визнавати зверхника, коритися йому, слухати, виконувати накази. Тобто, хлопцi, втратити самостiйнiсть. Керуватися чужими планами, обмежувати себе в способах дii. Не згоден я.

Дорош так усе подавав, таким тоном говорив, з таким налаштуванням, що бажання сперечатися й заперечувати не виникало. Справдi, подумав я собi, невже своiх голiв на плечах не маемо? Спершу слiд довести, що вартий чогось. А вже потiм не ти прийдеш, а до тебе. Не втерпiв, перервав нашого оратора. Сказав так.

– Нарештi мислити почав, – мовив той задоволено, прикурив, знову озирнувся на краевид, коли глянув на нас, очi жваво блищали. – Нехай Органiзацiя з’явиться тут на готовому. Коли так, iнакше з очiльниками говоритимемо. Поки ми самi по собi, будемо боротися, як собi знаемо.

– Як?

Питання знову вирвалося, як на мене, трошки дивне, навiть дурнувате. Але цього разу Юрко сприйняв на диво спокiйно. Вiдповiв не вiдразу. Докурив, споглядаючи на Кременець згори.

– Листiвок ляхи дуже бояться, – проговорив, нiби мислив уголос. – Слово б’е, мов куля, а часом сильнiше. Що коротшi слова, то влучнiше луплять. Почнемо з них. Зенку, на тебе головна надiя.

– Та отож, – кивнув вiн. – Пiду в нiчну змiну, коли в друкарнi народу менше. Тiльки текст складемо невеликий, аби скорше набрати. І самих листiвок багато не треба. Бо що менше, то швидше надрукую й заховаю.

– На перший раз так i буде, – легко погодився Дорош. – Напишемо: в Бережанах арештували трьох украiнцiв за те, що вимагали собi прав на своiй землi. Люди мають прокинутися й протестувати.

– І людей пiднiме? – засумнiвався я.

– Вiдразу – нi. Але зачепити мусить. Урахуйте ще таке. Кременець – мiсто значиме, у нас тут освiтнiй центр воеводства. Отже, полiтичний також. Нiби життя вируе, й при тому болiтце тихе. Уже така листiвка мала б почати все тут ворушити. Збудить народ – напевне. А далi – збурить.

Я не мав, чим заперечити. Та й потреби особливоi не було. Адже давно хотiлося якось себе проявити. Балачки довкола всього починали набридати.

Тож там, на Бонi, теплого вересневого вечора ми потиснули один одному руки.

І створили власну органiзацiю.




4


Першу акцiю провели вже за тиждень.

Досi вважаю: розклейка двох десяткiв папiрцiв у центральнiй частинi Кременця вночi акцiею названа досить голосно, навiть самовпевнено. Проте Дорош iз перших днiв повернув усе так, що всяка наша дiя, навiть кожне таемне зiбрання на Бонi, розцiнювалося як серйозне дiйство. Спрямоване на пiдрив польськоi державностi зсередини, не iнакше. Причому Дорош щиро був переконаний у швидкому результатi наших дiй i в тому, що наша трiйця справдi е небезпечною для влади Другоi Речi Посполитоi. Принаймнi – в Кременцi та окрузi.

Із текстом довго не морочилися. Склали найпростiше: «Украiнцю, прокинься! Поляк убивае тебе на твоiй землi! Ставай до смертельного бою!» Зенко вночi набрав i видрукував польською мовою, iнших шрифтiв лiцейська друкарня не мала. Набiр, звiсно, вiдразу ж розкидав. Листiвки винiс пiд одягом, склав i мiцно примотав до тулуба шаликом. Потiм признався – сам собi нагадував контрабандиста. Клейстер варили на замковiй горi, бо вариво смердiло i Юрко побоювався: стороннi пронюхають. У буквальному розумiннi, наголосив тодi. Унюхають i побiжать, куди треба. Зрадники ж кругом.

Коли пiсля тривожноi ночi ранком зустрiлися в лiцеi, кожен виявив: на стiнах листiвок уже не було. Полiцiя зреагувала оперативно, й це дуже потiшило Дороша. Отже, заявив, ми все робимо правильно. Ляхи борються з папiрцями, тож нас якщо не бояться поки, то стережуться – напевне. Треба не зупинятися, не опускати рук. Щоправда, коли прогулялися центром та мiським базаром, трохи розчарувалися. Люди плiткували про що завгодно, окрiм появи в Кременцi небезпечноi для влади крамоли. З чого Юрко зробив категоричний висновок:

– Не зачепило, хлопцi. Не торкнуло. Не дiйшло до кожного.

– Може, через мову, – припустив я. – Оголошень у мiстi чимало. На таких папiрцях – у тому числi. Усi написанi польською. Люди просто можуть не звертати увагу, не вчитуватися. От аби украiнською – вони б упадали в очi.

– Де я тобi шрифти знайду, – буркнув Зенко. – І потiм, Мироне, почну шукати – уже приверну зайву увагу. Уяви собi, ти хочеш зброю купити.

– Ну?

– Просто так вона в Кременцi не продаеться. Тобi доведеться шукати нелегальнi шляхи. Так чи iнакше прийдеш до кримiналу. А там бiльшу частину спiльноти контролюють полiцiя й дефензива.

– Мудро, – погодився Дорош. – Бери приклад iз Зенка, справжнiй конспiратор. Почнеш шукати револьвер на чорному ринку, так тебе вiдразу здадуть полiцii задля святого спокою. Шрифти украiнськi, вважай – забороненi, захочеш десь надибати, те саме буде, не iнакше.

Тодi я знизав плечима. Сперечатися з Юрком – робота марна, будь-яка розмова заходила в коло, аж поки не визнаеш його правоту. Зрештою, тут порiвняння слiв зi зброею прозвучало досить доречно. Навiть красиво й символiчно. Проте iншого виходу, нiж далi друкувати листiвки польською, ми все одно не мали. Тому звели висновки до потреби бiльшого тиражу. Так помiтнiше, не загубляться, не два ж десятки.

Наступну акцiю провели за десять днiв. Дорошу кортiло швидше, але Зенко справедливо застерiг: треба почекати, хай уляжеться. Народ справдi мiг не звернути увагу на нашi заклики. Дефензива напевне взяла на замiтку, бо позривали листiвки не дарма. З цим Юрко погодився й терпiв, хоч йому помiтно свербiло, так рвався щось робити. Текст вирiшили не мiняти. Дорош сказав:

– Того разу було мало, нехай цей самий заклик побачить бiльше народу.

Зенко викроiв зручний час, знову набрав i наштампував тепер уже сотню. Винести на собi не ризикнув, тому запакував у торбинку, перекинув ii через паркан, який огороджував дворик друкарнi. Я причаiвся з протилежного боку, пiдхопив пакунок i швиденько забрався геть.

Отут уже спрацювало на совiсть. Наступного ранку в лiцеi куратор пан Сичевський зiбрав усiх у великiй залi та виступив iз палкою промовою. Почав iз заяви: в Кременцi вже не перший раз бачать листiвки провокацiйного змiсту. Дii тих, хто iх поширюе, спрямованi на порушення стабiльностi, а самi провокатори напевне спiвають iз нiмецького голосу. Нiмеччина давно мае до Польщi територiальнi претензii, вона не задоволена Версальським договором, за яким державi, котра програла вiйну, нiчого не перепало. Тому й використовуе iнших незадоволених – украiнських терористiв. Пан куратор закiнчив виступ на пафоснiй нотi, закликавши студентiв-русинiв не пiддаватися на провокацii, бо вiн дуже втiшений, що ми вчимося тут, визнавши себе громадянами Польськоi Республiки. А студентiв-полякiв попросив про пильнiсть. Фактично дозволивши при всiх стеження один за одним, навiть заохотивши.

Дорош пiсля того не мiг натiшитися. Увечерi ми подалися у «Волинь», де вiн збирався виставити всiм по першому кухлю пива. Була п’ятниця, не дуже вдалий день тижня, бо вiдвiдувачiв зазвичай бiльшало, знайти вiльний столик на трьох було непросто.

Та все ж один ми побачили.

У самому кутку зали, бiля староi порошноi пальми, яка дивом не всохла за той час, що тут стоiть. А тямущi люди казали – дерево було в ресторанi ще до вiйни. Столик був вiльний, точнiше – майже вiльний. Збоку бiля дерев’яноi бочки, з якоi стирчало деревце, примостився Данило Червоний.

Ми вже знали, як його звати. Та бiльше про цю особу не вiдали нiчого. Новачок лише скупо вiтався при зустрiчi, називав себе, але на тiснiшi контакти не йшов. Узагалi дивно було побачити в ресторанi, де п’ють i танцюють пiд запальний джаз, такого самiтника.

Не скажу, що ми всi трое скидалися на дендi. Проте по одному пристойному костюму мали й завжди вбиралися так, коли йшли до ресторацii. Зараз теж одягнули пiджаки й сорочки, Юрко навiть оздобився краваткою з нагоди, як сам казав, урочистоi подii, фактично перемоги. Червоний же навiть не здав у гардероб свое сiре пальто. Недбало перекинув його через вигнуту спинку вiльного стiльця поруч iз собою, сидiв у бiлiй сорочцi та червонiй плетенiй жилетцi. Задовгий чуб спадав на лоба, вiн час вiд часу вiдкидав пасмо, дивився перед собою, щось вистукував пучками пальцiв по скляному боцi пивного келиха.

Того вечора я вперше й востанне бачив Червоного з пивом та й узагалi – з алкоголем.

Щойно Дорош кивнув у його бiк, ми, не змовляючись, пройшли через залу, оминаючи танцюючих. Годилося б запитати дозволу, проте Юрко запросто вiдсунув вiльний стiлець, примостився навпроти, панiбратськи моргнув.

– Здоров, земляче.

– Вечiр добрий.

Голос Червоного звучав рiвно, без жодних емоцiй. Таке враження, нiби вiн говорить у вузьку залiзну трубу. Погляд важкий, гострий, i не сказати, що привiтний.

– Посидимо разом. – Дорош не питав, вiн ставив перед фактом.

– Нi, – почулося у вiдповiдь.

Юрко вiдкинувся на спинку стiльця, неквапом видобув iз внутрiшньоi кишенi пiджака цигарки.

– Вогонь маеш?

Червоний полiз у кишеню штанiв, рука повернулася iз запальничкою.

– Тримай. Припалюй – i йдiть собi.

– Не дуже гостинно, земляче.

– А ви не в гостях у мене. Тут кожен вiдпочивае, як знае.

І в тому товариствi, в якому хоче.

– Ти вiдпочиваеш?

– Хiба не видно? – Червоний торкнувся надбитого кухля.

– І наше товариство тебе не влаштовуе?

– Без образ, хлопцi. Мене зараз жодне товариство не влаштовуе.

– Чому?

– Хiба маю звiтувати?

Щоб обмiркувати почуте й визначитися з подальшими дiями, Дорош узяв запальничку, пiдкурив. Покрутивши в пальцях, легенько пустив по поверхнi столу назад до хазяiна. Червоний зловив ii долонею, поставив на пласке ребро. Потому запитально глянув на Юрка.

– Усе?

Трохи знаючи Дороша, я розумiв: зараз вiн судомно шукае красивий вихiд iз дурноi ситуацii. Просто так пiдвестися й забратися геть йому не дозволяв гонор. Аби ще при цьому не було нас, може, вiн би не заiдався далi й проковтнув. Та втрачати обличчя перед товариством намiру не мав. На щастя, тут Зенко помiтив, як звiльняеться столик у протилежному кутку, сiпнув за лiкоть мене, а я торкнув за плече Юрка:

– Ну його, брате. Гайда, там усiм мiсця стане.

Дорош неквапом пiдвiвся, тепер зиркнув на Червоного згори вниз:

– Занудишся – приходь. Мiсця справдi вистачить.

Червоний промовчав, i ми поквапились, щоб нiхто не випередив.

Щойно вмостилися, Дорош вибухнув:

– От же ж пихате! Бачили такого?

– Ще й не таких бачили, – миролюбно мовив Зенон. – Не звертай увагу. Сам хiба не потрапляв у чуже мiсто, в чужу компанiю. Попустися.

– Я не в рiдному мiстi! – нагадав Юрко. – І ось Мирон – теж. Нiчого, не дивилися на всiх довкола вовками.

– Вдача в нього, значить, така.

– Та начхати на його вдачу! Нiчого, ще прийде вiн до нас.

Дороша несло, вiн завiвся, хотiв ще щось сказати. Але наспiв кельнер, вiн мовби згадав, пощо ми тут, замовив три великих кухлi пива й ковбасок до них. А коли той вiдiйшов, ураз прикипiв поглядом до картини, яка вiдкрилася.

Ми з Зенком сидiли спинами до шинквасу, тому довелося розвернутися. Я зiтхнув, зрозумiвши, куди Юрко дивиться. А Зенко не стримався, присвиснув та реготнув.

– От знову ти вибалушився на неi!

– Ранiше вона сюди не ходила, – буркнув Дорош.

– Скажи краще – ходила не сама. Тому не привертала увагу.

– Вона на нас дивиться. Минулого разу – теж, – уперто правив свое Юрко.

Говорили ми про дiвчину, точнiше – молоду жiнку, з вигляду старшу за кожного з нас, хай не набагато. Вона нiби зiйшла з картинки польських журналiв мод того часу. Сидiла за стiйкою, поклавши ногу на ногу й не знiмаючи маленького капелюшка, дуже подiбного до елемента зачiски. В однiй руцi тримала широкий келих, наповнений наполовину чимось, напевне – шампанським. Інша гралася довгим тонким мундштуком.

– Той раз казав, Зенку, – твоя сусiдка. – Дорошу щось зробилося iз диханням.

– Дарина Тиктор, – кивнув вiн. – Тiльки вона через двi вулицi живе, на Лiцейнiй.

– Де, казав, служить?

– У кондитерськiй Нахмановича, – зiтхнув Зенко, бо вiдповiдав на подiбнi Юрковi питання вже втрете на моiй пам’ятi. – Кортить запiзнатися, то вступи туди. Купи цукерок, подаруй. Даринi вони смакують.

– Звiдки знаеш? – стрепенувся Дорош. – Може, сам клинцi пiдбивав?

– Не для мене вона й не для тебе, – сумно посмiхнувся Зенон. – З нею, я бачив, пани польськi офiцери гуляють. Не знаю, чи мае щось iз ними близьке, – тут же випередив питання, яке вже злiтало з Юркових губ. – Але те, що вони роблять виторг Нахмановичу, – факт. Постiйно в кондитерськiй товчуться.

– Ага, жиду вигода, – цикнув Юрко зубом. – Для того вiн Дарину й тримае. Реклама кондитерськоi, жива.

– Ну чого ти завiвся, – встряв тепер уже я. – То на похмурого хлопа кидаешся, то крамар тебе чiпае. Невже звичайна дiвка отак дiе?

– Аби ж вона звичайна була, – мрiйливо протягнув Дорош. – Ти глянь, глянь як вона на мене дивиться…

За збiгом обставин саме в цей момент Дарина сповзла з високого круглого ослону, поставила недопитий келих на шинквас, пiшла в бiк туалетних кiмнат. Юрко закусив нижню губу.

– Проведи, – запропонував я, на що очiкувано почув:

– Сиди вже, дурило.

Я не ображався. Принаймнi зараз, розумiючи: Дорошу всi довкола нинi псують свято. Або те, що вiн сам святом називае.

Пиво й ковбаски принесли дуже вчасно. Ми стукнулися кухлями, Юрко проголосив короткий тост за нашi успiхи, тихенько побажав волi Украiнi та звiльнення терену вiд ляхiв. Зробивши по великому ковтку, заходилися бiля ковбасок. На короткий час нас нiчого бiльше не цiкавило, хоч я помiтив – Дарина повернулася, поправляючи сукню на ходу, вмостилася на свое мiсце й дозволила пiдлити шампанського. Дорош так само зиркнув на неi, та цього разу вiд коментарiв утримався.

Хтозна, про що вiн вирiшив iз нами говорити. Мав намiр почати пiсля другого тосту, навiть уже пiднiс кухоль, аби проголосити його. Аж тут iз-за столика, котрий стояв майже в центрi зали, пiдвiвся високий русявий хлопчина. Ми його знали – Вiтольд Ямбор, син мiсцевого адвоката, вчився з нами в лiцеi, але на два роки вище. Ямбор постiйно засiдав у «Волинi» з великим гуртом, вони смiтили грошима, не вiдмовляючи собi нi в чому, i, за чутками, частина лiцеiстiв – полякiв iз заможних та впливових родин – мала тут кредит.

Навiть зi свого мiсця я помiтив – Ямбор сильно напiдпитку. Отже, зараз щось буде. І те, що буде, навряд чи комусь iз нас сподобаеться.

– Тихо, музика! – гаркнув Ямбор, навiть тупнув при цьому ногою.




5


Оркестр на невеличкiй круглiй сценi слухняно замовк.

У залi ресторацii справдi запала тиша. Боковим зором зачепив Дарину, вона поволi зсунулася зi стiльця, обережно пiшла в обхiд, прямуючи в бiк виходу. Молода жiнка намагалася триматися непомiтно, i iй це вдавалося: Юрка цiкавити перестала, його погляд прикипiв до Ямбора, руки стиснулися в кулаки.

Тим часом Вiтольд Ямбор обвiв поглядом усю залу. Прокашлявся, узяв повну чарку, для чогось постукав по нiй краечком виделки.

– Прошу тишi, панi та панове! – повторив голосно. – Зараз виникла iдея, яку ми, патрiоти своеi вiдродженоi держави, хочемо проголосити. І переконанi: всi тут присутнi нас пiдтримають. – Ямбор знову прокашлявся. – Шановне панство! Пропонуеться пiдняти келихи во славу людини, котра вiдродила Другу Жечь Посполиту! Ми, поляки, пiвтора столiття не мали власноi держави. За те, аби вона була, клали свое життя польськi патрiоти, починаючи вiд часiв Тадеуша Костюшка. Їхнiй прапор через сто рокiв пiдхопив маршал Юзеф Пiлсудський. Завдяки йому маемо вiдроджену державу. Тож не забуваемо того. І пропоную випити во славу маршала Пiлсудського!

Щоб проголошувати тост за померлого три роки тому правителя, треба було набратися сильнiше, нiж я собi уявляв. Але не мав жодних сумнiвiв: пiдтримають Ямбора навiть тверезi. Не помилився. Щойно вiн договорив, то тут, то там почали пiдводитися поляки. Навiть Дарина, яка майже дiсталася виходу, завмерла: у залi сидiла компанiя офiцерiв-уланiв, тож будь-який рух пiд час такого врочистого моменту вони першi могли оцiнити як прояв неповаги. Музиканти вiдклали iнструменти, кельнер за знаком одного з них уже квапився з тацею, на якiй стояли келихи.

За короткий час сидiти лишилася тiльки наша компанiя.

Я прикипiв поглядом до Дороша. Зараз рiшення було за ним. Устане, закусивши вудила, – ми вiзьмемо приклад. Сидiтиме – почнеться скандал, i доведеться огризатися. Третiй шлях був – пiдвестися, лишити грошi на столi й пiти. Та щось менi пiдказувало: просто так нас не випустять, тож повернемося до варiанта два – скандалу.

– Прошу встати, панове!

Тепер Ямбор звертався до нас, а решта вiдвiдувачiв уважно стежила, чим усе скiнчиться. Люди, котрi завiтали до ресторану випити, поiсти й потанцювати, у момент перетворилися на глядачiв, котрi прийшли на кориду й чекають, коли ж почнеться бажаний двобiй бика та матадора.

– Не лише поляки кладуть життя за власну державу.

Спершу нiхто з присутнiх не второпав, звiдки це прозвучало. Чесно кажучи, ми вже забули про iснування Данила Червоного. Думали: давно й непомiтно забрався геть. Але той i далi сидiв у своему кутку пiд пальмою. Лиш не горбився, а розправив плечi й немов нависав над столиком.

– Що ти сказав?

– Ти почув.

Голоси Червоного та Ямбора тепер дзвенiли, вiдбиваючись вiд високого даху ресторанноi зали.

– Тодi моi слова – для тебе. – Вiтольд вийшов iз-за свого столу, рушив до Данила, говорив на ходу. – Зараз ти встанеш разом iз усiма й вип’еш во славу маршала Пiлсудського. Потiм вийдеш звiдси геть i бiльше духу твого собачого не буде в пристойному закладi. Рахунок лишай менi, вважай, пощастило. Уставай!

Ми перезирнулися.

Хто-хто, а я дуже добре розумiв: зараз Червоний, хоче вiн того чи нi, рятував Дороша в наших, а передусiм – у його власних очах. Вiн давав Юрковi чудовий привiд лишитися на мiсцi, не вставати на заклик гонорового поляка, брав вогонь на себе. Тепер слiд зрозумiти нашi подальшi дii, адже було ясно: просто так усе одно пiти не вдасться.

Я знову глипнув на Дороша.

І в момент, коли на секунду перемiстив увагу, Данило Червоний почав дiяти.

Вiн не почав гарикатися з Ямбором. Його наступнi дii злилися в один суцiльний рух. Пiдвiвся, потягнувся до свого пальта, узяв його, вдягнув, поправив комiр, вийшов iз-за столу та рвучко згрiб поляка за барки. Той ще нiчого не встиг зрозумiти (узагалi нiхто з присутнiх не вправився оговтатись), а Червоний уже вдарив Ямбора головою, розбиваючи нiс та заюшуючи кров’ю лице, свое та противника. Наступний удар був уже кулаком, у те ж саме болюче мiсце. Тепер Данило пустив його, i Вiтольд, утративши рiвновагу, впав, незграбно дригнувши ногами.

До стелi, пiд величезну довоенну люстру, злетiв i зависнув там жiночий вереск.

Разом залементували всi присутнi жiнки. Не знаю, для чого я знайшов поглядом Дарину, але й вона кричала вiд переляку, швидко пробираючись до виходу – була вже поруч iз ним. Улани з криками й гучною лайкою кинулися до Червоного, та на iхньому шляху опинилися лiцеiсти, товаришi Ямбора, котрi теж прагнули помсти. Зiткнувшись, мов у комедiях iз Чарлi Чаплiним, чоловiки почали штовхатися, заважаючи один одному. Вiд такого Данило тiльки виграв. Мiцним ударом вiдштовхнувши якогось пана, якому все ж удалося оббiгти натовп, вiн рвонув напролом, пiдхопивши на ходу стiлець за спинку й пробиваючи собi шлях нiжками. Орудував стiльцем, мов тараном, i в натовпi почулися крики болю.

– Ходiмо! – вигукнув Дорош, уже стоячи на рiвних.

Мене двiчi не просять, особливо коли йдеться про бiйку. Наша трiйця – не аж такий потужний авангард, тим бiльше Зенко у своiх окулярах нiколи не проявляв хисту до рукопашу. Проте я мiг довбати за двох, та й Юрко був не останнiй, коли йшлося про фiзичну пiдготовку. Тодi я вперше побачив Дороша в дiлi. Склалося враження – мае досвiд вуличних сутичок. Не аж такий великий, та все ж не пасуе, знае, що i як робиться. Шарпнув за плечi й вiдкинув набiг найближчого лiцеiста. Коли той, хто товкся поруч, розвернувся й замахнувся для удару, Юрко присiв, пiрнаючи пiд руку, потому вдарив знизу. Крюк учнiвський, зате щирий – поляк вiдлетiв до столика, упав на нього, загримiв на пiдлогу разом iз ним.

Зенон, узявши приклад iз Червоного, молотив довкола себе стiльцем. Дiстав iззаду, зойкнув, присiв. Та я нагодився вчасно, сiльським ударом вiдкинув нападника подалi. Пошукав i знайшов поглядом Данила. Той, не даючи себе скрутити, уже струшував iз плечей чергового ворога, штовхаючи його на уланiв. Офiцери вже вирiшили братися до зброi, один лапав кобуру, i справи закручувалися серйознi. Ще трохи – й нам усiм буде непереливки. Усе одно в запалi бiйки частина розуму лишалася холодною, тож розумiв: Червоний хай у запалi, проте дiе мудро. Лупить лише лiцеiстiв i якихось цивiльних, котрi стають на шляху. Вiйськових же всiма силами намагаеться не чiпати. Бо тодi ресторанна бiйка автоматично переросте в щось подiбне до держаного злочину, заледве не спробу замаху. Я б дiяв так само.

Власне, так i дiяв.

Пробившись до Юрка, пiдтягнув за собою Зенка, котрий ледь не втратив у бою окуляри. Тепер ми стали спина до спини й могли пробитися до виходу жвавiше. Єдине, що гальмувало, – пальта в гардеробi. Але щойно вирвалися iз залу й пiдбiгли до гардеробника, вiн сам, без нагадування, тицьнув наш одяг оберемком.

Одягаючись на ходу, вилетiли з ресторану на освiтлену вулицю.

Роззирнулися.

Червоний саме забiгав за рiг, зникнувши з очей бiля синагоги. Із протилежного боку противно залунав хор полiцiйних сюрчкiв, тож ми помчали тим самим шляхом – iншого тут просто не було. Уже завернувши, Дорош видихнув:

– У рiзнi боки! Вiялом! – І ми чкурнули, хто куди бачив. Погоню лишили за спиною.

Якщо вона, звiсно, була.




6


Наступного ранку нас забрали в полiцiю.

Побитий Ямбор чудово знав кожного, навiть Червоного, хоч той i новачок. Назвав прiзвища, а вирахувати адреси для полiцii – раз плюнути. Згодом я зрозумiв, як менi пощастило: затримали не в помешканнi, при господарях, а серед вулицi. Сталося так, що я рано пiднявся й подався до Юрка. Кортiло дiзнатися, як справи та чи маемо пiсля вчорашнього новий план дiй. Полiцiйна машина виiхала просто на мене, коли я завертав за рiг. Опору не чинив та зрадiв: господарi не налякаються полiцii i з квартири не наженуть. Крiм того, був переконаний: у тюрмi не ночуватиму, бо злапали лише за ресторанну бiйку. Хiба захочуть знайти щось ще. Наприклад, полiтику. Коли так, справи кепськi.

Проте мiй розрахунок повнiстю виправдався. Усi учасники, включно з Червоним, на той момент уже були в управi. Побачив хлопцiв у довгому коридорi, але нiхто нiкому не встиг мовити й слова. Нас розвели по одному в окремi кабiнети, де слiдчi взяли в кожного покази щодо вчорашнього iнциденту. Згодом, коли вже вiдпустили, дiзнався: не змовляючись, ми говорили те саме. Навiть Данило, хоч не з нашоi компанii, засвiдчив – хлопцi-украiнцi активноi участi в бiйцi не брали, намагалися розтягнути бiйцiв, заспокоiти людей, навести хоч якийсь лад. Про себе ж пояснив: бiйки не починав, захищався вiд нетверезого вiдвiдувача, котрий iз доброго дива почав чiплятися до нього. У своiх словах крамоли не бачив. Бо ж справдi, не лише поляки клали життя в боротьбi за власну незалежнiсть.

Червоному вдалося викрутитися ще й завдяки адвокатовi – украiнцю. Кременець маленький, ми всi трошки знали цього пана Стефана Дубового. Завжди був присутнiй у судах, де слухали справи про звинувачення украiнцiв. Декого витягнув, але ще частiше вдавалося домогтися зменшення кари, аж до виплати чималого штрафу. Грошi знайдуться, зате людина лишиться на волi. З вiком, укотре повертаючись до молодих рокiв, дедалi бiльше переконуюсь: пан адвокат у подiбних випадках зводив iсторiю до банального хабара позивачевi – i всiх усе влаштовувало.

Того разу поява Дубового все ж збентежила. Звiдки вiн дiзнався про бiйку Червоного з сином свого колеги, адвоката Ямбора, було загадкою для всiх нас. Але саме Дубовий уладнав справу.

– На пальцях пояснив слiдчому, чому не варто дражнити гусей, – сказав Данило, коли ми вже зустрiлися гуртом пiсля полiцii. – Адвокатський синок був п’яний i насправдi полiз битися першим, поводив себе агресивно. Історiя швидше потрапить у газети, якщо мене судитимуть. А журналiсти розпишуть усе в яскравих барвах, на користь Ямборам воно точно не пiде.

Поговорили ми коротко. Червоний вийшов з управи останнiм, ми ж не пiшли далеко, зiбралися й чекали на нього. Потiм Дорош гукнув, той пiдiйшов, i це мало вигляд, мовби робить нам послугу. Вирiшив обмежитися короткою розмовою й пiти собi геть, але Юрко не спiшив прощатися.

– Чекай. Може, прогуляемося?

– Маю своi справи, – вiдповiв Червоний сухо.

– Чоловiче, нас маринували добру половину дня. Зараз глибоко по обiдi. Якi б справи в кого не були, усе пересуваеться на завтра чи ще на колись. Будь мудрим, подумай.

– Ну, i де погуляемо? – мовив Данило пiсля короткоi паузи.

Поки думав, я вiдчув на собi його погляд. Не знаю, чи мали Юрко iз Зенком подiбнi вiдчуття. Але Червоний швидко й пильно обмацав очима кожного, наче обшукав, як полiцейськi пiд час затримання. На мене до того моменту ще нiхто так мiцно не дивився.

– Є мiсцинка затишна, – пiдморгнув Дорош.

Червоний знизав плечима, що мало означати: чорт iз вами, гайда.

До нашого мiсця на Бонi йшли мовчки. Точнiше, усю дорогу мовчав лише Червоний. Ми натомiсть дiлилися враженнями вiд допитiв, i здавалося, що Юрка неабияк тiшила ця iсторiя. Вiн, потенцiйний борець iз режимом, навiть хотiв потрапити за грати. Щоправда, ненадовго, сидiти в тюрмi не збирався. Просто сам факт свого затримання сприймав як щось романтичне й небезпечне водночас. Мовляв, дурнi полiцiянти схопили його, бунтiвника, й вiдпустили, так i не зрозумiвши, яка велика рибина вислизнула з рук.

Опинившись пiд залишками замкових мурiв, Дорош вiдразу взяв бика за роги.

– Нам такi, як ти, дуже потрiбнi, – сказав вiн Червоному.

Той, здавалося, зовсiм не здивувався. Засунув руки глибоко в кишенi пальта, трохи розставив ноги, ледь пiдняв голову, виставивши вперед гостре пiдборiддя. У мене склалося враження: Данило в такий спосiб дивиться на нас iзгори вниз.

– Кому – нам? І якi – такi?

– Ми – таемна органiзацiя. Треба ж комусь у Кременцi боротися за Украiну.

– Цiкаво. – Це прозвучало пiдкреслено ввiчливо. – Бачив якусь листiвку на стiнi будинку, де квартирую. Ваша робота?

– Наша. – Юрковi помiтно пiдлестило.

– Значить, боротьба – клеiти листiвки, – зiтхнув Данило. – А далi?

– Що – далi? Будуть новi листiвки. – Тепер Дорош чомусь почав утрачати впевненiсть, через те додав для чогось: – Нас уже шукае полiцiя.

– Не всякий, за ким шукае полiцiя, знаменитий добрими справами, – спокiйно мовив Червоний.

На Юрковому мiсцi я теж не знав би, що на такий закид вiдповiсти. Лице Дороша миттю стало багряним, запашiло вогнем – попектися можна. Вiн кiлька разiв ковтнув повiтря, наче викинутий на берег карась, нарештi вичавив:

– Ти не робиш нiчого. Ми бодай намагаемося.

– Коли так, пощо вам я?

– Люди потрiбнi, – повторив Юрко, заводячи розмову в коло.

– Ти, значить, тут старший.

– Я! – пiдтвердив Дорош вигуком.

А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодноi подiбноi розмови. Юрко нiколи ще не пропонував себе на зверхника. Вiн лише подавав iдеi, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотiли дiяти, вiдчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрiй Дорош проголошуе себе старшим, фактично – нашим керiвником.

Червоний нiби прочитав думки. Кивнув у наш бiк, запитав:

– Хлопцi не проти?

– Не проти – чого?

– Що ти в гуртi за головного.

Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потiм начепив на нiс i сказав твердо:

– Так.

Іншого вiд нього годi чекати. Дорош тодi був його кумиром, i всi нашi з Юрком суперечки вiн перетягував у результатi на його бiк, додаючи власний голос. Менi ж насправдi в той час було все одно. Не думав нiколи, хто надi мною старший. Хоча хотiлося самому брати участь у розв’язаннi такого складного питання й справдi обрати зверхника над собою пiсля спiльного обговорення, як у парламентi. Проте я вирiшив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведiнка Червоного менi не дуже до вподоби. Учора в ресторанi дивився на нас, мов на порожне мiсце. Зараз мружить очi й дере носа, а весь подвиг – розбити писок п’яному поляку.

– Отже, ти вiдповiдаеш, – мовив тим часом Данило, й тепер точно для нього зникли всi довкола, окрiм Юрка.

– За що?

– За них. – Червоний знову згадав про нас iз Зеноном, кивнувши собi через плече. – Ще – за власнi слова, вчинки, рiшення. Маеш розумiти, що ви робите, задля чого. І головне – яку цiну готовi платити й чи взагалi готовi. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всi прийнятi рiшення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати свое слово.

– Заскладно говориш. – Юрко облизав язиком пересохлi губи, подумав, додав: – Демагогiя. Ось так це називаеться.

– Гаразд, – легко погодився Данило. – У такому разi поясни, як називаеться, коли такi самi хлопцi, як ми, насипають по селах кургани на честь полеглих Сiчових стрiльцiв та iнших воякiв украiнських армiй, у тому числi – козакам. Спершу робили то потайки, щодалi рiдше ховаючись. Кожен знав, що з ним буде, як спiймають. І всi, кого ловили й судили, влаштовували в судових залах гучнi протестнi акцii. Чи як назвати заклики не купляти алкоголь та цигарки, бо на це Польща мае державну монополiю? Або, – тут вiн перевiв подих, – поясни, якщо зможеш, чому дехто з хлопцiв, що виконують вироки польським урядовцям, караючи iх за розправу над украiнцями, не тiкають, а чекають полiцiю й дають себе арештувати. Що, теж демагогiя?

– Вони собi вирiшили так, – вiдповiв Юрко, i в його голосi я почув обережнiсть.

– А ти – ти як вирiшив для себе? Ви всi – як далеко готовi пiти? Листiвки з беззубим текстом та незрозумiлими гаслами. Далi?

– Так придумай зубате й зрозумiле! – Тепер Дорош помiтно образився.

– Якщо буду з вами, потрiбнi бiльшi справи. – Червоний говорив рiвно. – Звичайно, навiть такi листiвки чiпають ляхiв. Але, повiр, не сильнiше, нiж кусають комарi в лiсi.

– Може, iдеi маеш?

– Старший – ти. – Червоний уперше за весь час знайомства зобразив щось подiбне до усмiшки. – Думай, зважуй можливостi. Обговоримо, вирiшимо.

Дорош переступив iз ноги на ногу, озирнувся, кинув погляд на мiсто пiд нами, нарештi витягнув цигарки, закурив. Нiчого не говорив, ми всi теж стояли й мовчали. Нарештi докуривши, Юрко кинув недопалок на землю, старанно, навiть дуже ретельно втоптав його носаком.

– Звiдки ти взявся такий, – гмикнув.

– Зi Львова, – легко вiдповiв Данило. – Народився взагалi-то в Ковелi, та батько хотiв, аби я вчився в унiверситетi. Саме тодi ляхи обмежили прийом студентiв-украiнцiв, потiм узагалi закрили студii. Я кинув навчання, то був знак протесту. Тiльки ж хто на те зважав… Ось тепер сюди, в лiцей прийшов. Дав батькам себе вмовити.

Вiн чогось явно не доказував. У мене навiть закрався сумнiв: чи не легенда це, чи не вигадка. Отак просто не можна було лишити унiверситет, аби потiм вступити до лiцею. Тим бiльше тутешнiй навчальний заклад мав такi самi обмеження, й кожен iз нас, я вважаю, потрапив сюди якимось дивом. Крiм хiба Зенка, його батько все ж дещо мiг завдяки певним зв’язкам.

Хай там як, в одному я погоджувався з Червоним: хтось мусив вирiшувати. Запросити його до нашого гурту – iдея Дороша. Вiн же проголосив себе зверхником. Тож нехай думае, що буде далi. Ми вже вiдкрилися Даниловi, його вчорашня бiйка сподобалася всiм, i зараз уже назад дороги нема. Якщо Юрко на правах старшого, навiть не вибраного нами, переграе й скаже, що Червоному з нами не по дорозi, матимемо клопiт. Вiн не з нами, проте знае нашу таемницю. Отже, ми повиннi будемо всякий раз озиратися в його бiк. Але якщо Данило з нами i, здаеться, вiн не проти, уже дiстанемо проблему. Вони з Юрком як вогонь iз водою, зовсiм рiзнi стихii. Розбрату рано чи пiзно не уникнути, а це зашкодить справi, як би ми надалi ii не рухали.

Схоже, Дорош теж вагався, маючи подiбнi вiдчуття. Та враз зробив жест, якого я вiд нього глибоко в душi чекав. Ступивши до Червоного майже впритул, простягнув правицю з розкритою долонею.

Данило мiг щось сказати – не став.

Потиснув його руку, потiм легенько обiйняв за плечi.

Ритуал повторив зi мною й Зенком.

Так нас стало четверо.

А до ресторану вiдтодi дорогу забули. Принаймнi я так думав.




7


З Червоним усе виявилося не так просто.

У понедiлок господарi комiрчини, яку вiн винаймав, звелiли йому забиратися геть iз речами. Заплаченi за мiсяць наперед грошi не повернули. Обмовилися: не треба iм тут порушники закону. Вочевидь адвокат Ямбор зробив хiд у вiдповiдь, помстившись бодай так за вимушену вiдмову вiд намiру посадити за грати синового кривдника. Того ж дня Данила викликав куратор лiцею, пан Марiуш Варга, й вийшов Червоний вiд нього з першим i останнiм попередженням.

Не пригадаю тепер, як сталося, що запросив Данила якийсь час пожити в себе. Пояснив вiдразу: моi хазяi будуть не в захватi. Але це – на кiлька днiв, адже iнше помешкання вiн усе одно шукатиме. Пiд лiжком ховати гостя не збирався, увечерi так i сказав господарям: родич iз села приiхав, дозвольте перебути. Тi зiтхнули, бо ж не так домовлялися. Зрештою вигадка про село виручила. Справдi, вiд сiльських спасу нема, та куди ж iх дiвати, нехай уже, лиш недовго. І горiлку там не розпивати, пiсень не горлати.

Щодо цього я був спокiйний. Несподiваний сусiда поводив себе тихо, вiдмовився займати мое спальне мiсце, розмiстився на пiдлозi бiля груби, говорив мало, бiльше читав. Та все ж дещо нове менi дiзнатися про нього вдалося.

Данило Червоний i справдi не доказував, розповiдаючи про себе. Старанно добираючи слова, намагаючись не бовкнути зайвого, вiн повiдав про свою участь у бойовiй групi, яку згуртували львiвськi студенти-украiнцi. Серед них було двое членiв Органiзацii, решта кандидували, включно з Данилом. Першою акцiею нинiшньоi весни мав стати замах на депутата сейму, котрий публiчно iнiцiював черговий закон, котрий ще бiльше обмежить права украiнцiв у республiцi. «Не влаштовуе – нехай забираються геть!» – коментував своi дii газетярам i допрацювався до вироку.

– Ми жеребок тягнули, – пояснив Червоний. – Правила такi. І я не витягнув, мусив лишитися. Тi двое, що пiшли, завдання провалили.

– Злякалися?

– Навпаки – дiяли так вiдкрито, як могли. Револьвер дав осiчку, – зiтхнув Данило. – Коли iх забрали, хлопцi передали з Бригiдок записку. Закликали iнших нiчого не робити для iхнього звiльнення, берегти сили, лягти на дно. Не всi з тим погоджувалися. Та коли дефензива почала шерстити iхне оточення, вирiшили залишити унiверситет i розiйтися. – Потому без жодного переходу, вiдразу додав: – Боягузтво.

– Ти про що?

– Про те саме. Кинути навчання, забратися з мiста, аби тебе не шукали й не ловили.

– Та ну, припини. Звичайна обережнiсть. Сказали ж берегтися. Надто жирно, Даниле, даватися отак у руки.

– Ага. І в ресторанi – те саме.

– До чого тут ресторан? Добряче вiдважив Ямбору, давно напрошуеться.

– Коли так – чому не допросився, хоч би вiд тебе? – У його голосi брязнула незрозумiла лють. – Бо так само сидите й боiтеся проявитися на людях зайвий раз. Я теж хороший. Мiг iнакше сказати тодi. Нi, в останнiй момент переграв, видав таке, до чого не присiкаешся. Набридло озиратися.

– Інакше себе не вбережеш.

– Про те й кажу: набридло себе берегти.

Далi розмова не клеiлася, Червоний потiм узагалi бiльше не чiпав подiбних тем. Говiрким без того не був, а тут ще бiльше пiшов у себе, ховаючись за книжками. Кiнець кiнцем, незабаром, як обiцяв, узагалi з’iхав, таки надибавши якусь убогу комiрчину, зате з видом на замкову гору з вiкна. Я ж час вiд часу подумки повертався до тiеi його несподiваноi сповiдi, намагаючись зрозумiти для себе, чому Данило наполегливо гриз себе зсередини.

А за мiсяць iз гаком стало ясно: у Червоного нарештi прорвалося, де тонко.

Через те й полiз на лiцейський дах, аби всi побачили його i те, що вiн робить.

Своiм вибриком вiн дав старт тим сумним подiям, котрi почалися потiм.

Але перед тим останню краплю в чашу його терпiння все ж таки крапнув Юрко Дорош. Сам того не розумiючи, та щоб зовсiм ненавмисне – я б теж не сказав.




8


Напередоднi того вiкопомного й водночас фатального дня ми зiбралися на Бонi.

Добiгав кiнця жовтень, раптово зарядили густi дощi, а ранком навiть випав перший снiг, не лапатий, дрiбний, укрив мiсто й швидко розтанув. Щоправда, на горi де-не-де бiлило, i Червоний пiд час розмови бiльше слухав, згрiбаючи при тому тонкий шар собi в долонi. Щiльна грудка не лiпилася, i Данило зрештою облишив своi спроби. Обтрусив руки, стрепенувся, мовби повертаючись до гурту з iнших свiтiв, промовив нi сiло, нi впало:

– Дурним займаемося.

– Знову не так? – роздратовано кинув Дорош.

На цей час ми вже двiчi розклеювали мiстом листiвки, уже iнакшого змiсту. Данило переконав вiдмовитися вiд красивих гасел, натомiсть вимагати звiльнення цiлком конкретних в’язнiв Берези-Картузькоi. Його недавне минуле я вiд хлопцiв не приховав, i тепер усi знали – Червоний заледве не вступив в Органiзацiю. Тому не дивувалися, звiдки йому вiдомi тi чи тi прiзвища. Украiнцi мають знати, хто за них страждае, пояснив Данило. А поляки – що ми нiкого й нiчого не забуваемо. Однак iсторiя з листiвками подобалася Червоному дедалi менше, й ось тепер невдоволення вихлюпнулося.

Зенон саме принiс нову листiвку й похвалився: цього разу вдалося розмножити три сотнi. Стiльки ще жодного разу не вдавалося, тож Дорош неабияк тiшився. Тепер ми могли рясно залiпити ними весь центр мiста, i нарештi, на його переконання, наше пiдпiлля почне давати вiдчутний результат. Наступного разу треба починати дiяти в iнтересах усiх гноблених, не лише украiнцiв.

Отут Червоного прорвало.

– От звiдки в тебе знову цi комунiстичнi гасла, Юрку? «Повстаньте, гнанi та голоднi», чули ми все це. Там, за Збручем, вони двадцять рокiв, як повстали. Вiдразу почали воювати з Украiнською Народною Республiкою. А як перемогли через польську зраду, до речi, не в останню чергу, – почали морити украiнцiв голодом. Я про комунiстiв зараз, якщо ти не зрозумiв.

– Не дурнiший за тебе, – огризнувся Дорош. – Тiльки, щоб ти знав, вiд голоду вмирали не лише украiнцi.

– А цього ти де наслухався?

– Маю вуха! І свою голову теж! Комунiсти, на яких ти пальцем тицяеш, зробили на великiй Украiнi украiнську владу.

– Совiцьку.

– Украiнську, – вперто правив Дорош. – Ти багато бачиш тут, у Польщi, украiнських газет чи книжок? А там вони вiльно друкуються й за це в табiр не саджають. У Киевi, в унiверситетi, до твого вiдома, навчання ведеться нашою мовою. Спiвати наших пiсень вiльно по радiо. А тут ми змушенi вдавати iз себе полякiв, iнакше нiчого не матимемо.

– Хочеш, аби комунiя сюди прийшла?

– Усе ж лiпше, як пiд ляхами.

– Хто тобi сказав?

– Ще раз, послухай мене уважно: маю на плечах власну голову. За Збручем – Украiна, хай там керують комунiсти. Але – там Украiна, Даниле. Поляки дивляться на той бiк вороже. Ляхи – нашi вороги. Ворог мого ворога менi друг. Дуже просте з давнини визначення.

– Нехай. – Червоний трохи збавив обертiв. – Твоi полiтичнi вподобання на те, чим ми займаемося, зовсiм не впливають. Адже ми все одно ходимо по колу й отак, листiвками, мiсто не розворушимо. Мусимо самi вiдчувати, для чого все це. Мети нема, розумiеш.

– Є мета. – Юрко вперся в свое.

– Яка? От скажи – яка? Розклеiти по Кременцю кiлька сотень бiлих папiрцiв? Їх зриватимуть – а ми знову. Повiр менi. Досвiд не аж такий великий, та однак знаю, на власнi очi бачив: щоб подiяло, аби досягнути якоiсь мети, треба самим вiд чогось вiдмовитися. Активнiше дiяти, смiливiше. Ми ж майже не ризикуемо!

Тут Дорош випростався, взяв у Зенка листiвку, розгорнув i показав Червоному, тримаючи двома руками за краi.

– Отут згоден. Ми всi ризикуемо менше, нiж один Зенон. Розклеiти серед ночi – не штука. Ти набери й надрукуй, у лiцейськiй друкарнi, ще й так, аби не зловили. Тому й беремо паузи на кiлька тижнiв пiсля кожноi акцii. Зенка убезпечуемо так, хай влягаеться. Вони думають: ну, все, заспокоiлося. Тут ми iм знову – раз!

Тепер вiн помахав аркушем у повiтрi.

Слухаючи його, Червоний спершу зблiднув, потiм лице стало сiрим, нарештi – багряним. Провiвши по обличчю долонею, неначе стираючи з нього щось бридке, Данило мовив тихим, скрадливим голосом, який нiчого доброго не вiщував.

– То ти хочеш сказати – я не ризикую?

– Ми всi ризикуемо менше за нього. – Юрко знову кивнув у Зенкiв бiк.

– Нi. Я не ризикую, ти так говориш.

– Ризики наразi зайвi й недоречнi, – вiдповiв Дорош. – І все, досить пустих балачок. Де партiя?

– Цього разу iх забагато, – сказав Зенон. – Усе винести не мiг, лишив на горищi в лiцеi. Роздобув ключ, робiтники друкарнi мають доступ.

– До завтра думаемо, як усе потроху винести. А ти, Червоний, дарма оце все заводиш. Придумай щось дiевiше, ми обговоримо й вирiшимо спiльно, як мае бути. Усi згоднi?

Ми iз Зенком мовчки кивнули, не маючи особливого бажання влазити в iхнi постiйнi та одноманiтнi суперечки. Данило, трохи повагавшись, теж погодився, й ми розiйшлися до завтра. Навiть не уявляючи, що це була остання наша вiдносно спокiйна зустрiч.

Наступний ранок поставив життя в Кременцi з нiг на голову.




9


Нiчого не вiщувало бiди.

Лiцеiсти займалися в класi Калюжного, i пан регент чомусь був не в доброму гуморi. Зазвичай дозволяв поводитись вiльно, навiть клеiти дурня до певноi межi, звiсно. Нинi ж дивився на всiх спiдлоба, говорив через силу, короткими рубаними фразами. Не скажу, що всi в лiцеi Калюжного шанували, а ми, як вiдомо, узагалi поглядали косо, бо Дорош охрестив його колаборантом. Та здебiльшого з регентом рахувалися. Сьогоднi ж вiн поводився так, нiби всi присутнi зробили йому щось лихе, завдали непоправних утрат.

Дверi зали розчахнулися посерединi уроку, перервавши його.

Калюжному, як будь-кому з викладачiв, таке не могло сподобатись. Вiн уже розвернувся й мiцно сперся на свою палицю, аби скерувати праведний гнiв у нове русло й дати прочухана порушнику. Та враз завмер, i всi ми разом iз ним. Бо до зали вiдразу за куратором зайшло п’ять полiцiянтiв на чолi з офiцером, а в дверях завмерли двое в цивiльному. Таемна полiцiя, не iнакше.

– Що це означае, пане Варго? – суворо запитав Калюжний.

Замiсть нього заговорив офiцер, не зважаючи на обуреного регента.

– Прошу всiх присутнiх тут русинiв залишити залу й пройти для розмови, – голосно промовив вiн. – Решта може лишатися й продовжити.

Перша думка, яка майнула в мене, – листiвки. Їх знайшли на горищi, склали простеньке рiвняння й тепер почнуть мордувати допитами, вираховуючи причетних. Я стояв поруч iз Дорошем, зиркнув на нього й прочитав у його очах те саме. Зенко вже ставав менi за спину, iнстинкт гнав шукати хоч якогось захисту. Червоний же виструнчився, стиснув кулаки, погляд не вiщував нiчого втiшного.

– Повторюю: русинам залишити аудиторiю. То е наказ, – пiдвищив голос офiцер.

Кiлька лiцеiстiв несмiливо, поволi, але все ж почали проштовхуватися до виходу. Серед полякiв пробiг легенький смiшок. Дорош обсмикнув пiджак.

Аж раптом наперед виступив Мар’ян Калюжний.

– Перепрошую пана офiцера, – вiдчеканив вiн. – Ви не володiете повними вiдомостями. Запитайте пана куратора, i вiн пiдтвердить: я так само е русином.

– Ви – приклад украiнця, якому дозволили служити в польському лiцеi через певнi заслуги перед республiкою, – кинув офiцер. – До вас нема жодних претензiй i запитань. Можете лишатися й продовжувати.

– Заслуги? Перед республiкою? – вибухнув Калюжний, стукнувши палицею об пiдлогу. – Так, у серпнi двадцятого, лише – лише, панове! – вiсiмнадцять рокiв тому я напевне заслужив. Коли украiнське i польське вiйсько разом зупиняли червоних, не дали iм пiти через Замостя на Варшаву! Аби Дiевоi армii УНР не було пiд Львовом та Замостям[11 - 13-25 серпня червонi вiйська пiд командуванням Михайла Тухачевського почали наступ на Варшаву. Вiйська Армii УНР взяли участь в оборонi Львова та Замостя, стратегiчно важливих у цiй вiйськовiй операцii мiст.], якби ми не пiдставили генералу Галлеру[12 - Галлер, Юзеф (1873–1960) – польський вiйськовик, генерал армii, у серпнi-вереснi 1920 року командував обороною Варшави, став короткочасним ситуативним союзником вiйська УНР.] плече, бiльшовики б прорвалися, бо мали дурну силу й славнi нею досi!

– Пане регенте… – Куратор став мiж ним та офiцером, розкинувши руки, мов крила, наче це могло вже щось зупинити.

– Так, пане Варго! Так, я, Мар’ян Калюжний, був хорунжим украiнськоi армii! – вигукнув той. – Але нас, кiлька тисяч воякiв, iнтернували до Польщi! Гаразд, я став сумлiнним громадянином! Настiльки сумлiнним, що менi, русиновi, нi, панове – украiнцевi! – дозволили служити тут, у польському лiцеi! Мiй фронтовий друг, хорунжий Юлiан Кравчук, такоi честi вдостоений не був! Ми довго сперечалися з ним, навiть посварилися i якийсь час припинили спiлкування! Та вiн, Юлько, робив набагато важливiшi справи! Я застерiгав його, менi тепер соромно за те! Проте Кравчук робив це – збирав докази порушення прав украiнцiв тут, у Польськiй Республiцi! Публiкував своi статтi в британськiй пресi, за що його засудили й вiдправили в табiр! Де вiн помер три днi тому! Я дiзнався тiльки вчора, й навiть не знаю, де поховають мого друга!

– Ми спiвчуваемо вам! – крикнув куратор, i жодного спiвчуття в його голосi я не почув. – Проте це не дае вам права…

– А вам хто дав право забирати з мого уроку людей лише за фактом походження! – Калюжний знов стукнув палицею, потiм розвернувся до нас. – Панове, прошу лишатися на мiсцях! Нiхто не вийде iз зали без мого дозволу!

– Останнiй раз прошу вас заспокоiтися! – крикнув Варга. – Полiцiя просто виконуе свою роботу!

– Так пояснiть, що то за робота – тягати молодих людей на допити без жодних причин!

– Причина е, пане Калюжний.

– Я слухаю. Кажiть.

Куратор розгублено глянув на офiцера. Офiцер не зводив погляду з Калюжного. Обое мовчали, i голос регента задзвенiв пiд склепiнням ораторiуму:

– Коли так, маю всi пiдстави, панове, твердити: тут i тепер вiдбуваеться ганебний акт, який нагадуе сумнозвiсну пацифiкацiю!

Тепер заговорили всi разом. Нiби ожив розворушений вулик – поляки намагалися перекричати украiнцiв, i нас було менше, та кожен горлав за двох чи взагалi за трьох. Здiйнялася штовханина, без усякоi команди всi нашi враз зробили коло, зчепившись лiктями, а поляки атакували, намагаючись те коло розiрвати.

– Що ви наробили! – розпачливо волав куратор, якого вже нiхто не слухав.

Полiцiянти мали розгублений вигляд. Чоловiки в цивiльному споглядали за видовищем iз цiкавiстю. Калюжний стояв серед усього цього виру, вимахуючи руками й далi вигукуючи. Лиш тепер його слова губилися в загальному гармидерi.

Ми з Дорошем теж стали в ряд, переплiвши зiгнутi лiктi. Покрутивши головою, я пошукав Червоного й побачив: скориставшись ситуацiею, вiн пробирався до заднiх дверей. Перше враження – наш питомий бунтар накивае п’ятами, i я миттю розчарувався в ньому. Навiть блимнуло: вiн таки прибрехав про себе. Аж раптом збоку вигулькнув трохи потовчений Зенко, прошепотiв голосно:

– Вiн ключi в мене взяв.

– Якi ключi? – запитали хором ми з Юрком.

– Вiд горища. Де листiвки.

– От дiдько! – вирвалося в мене.

Ми ще не розумiли до пуття, що вiн задумав. Та навряд щось здатне заспокоiти все довкола. Навпаки, тепер я чiтко усвiдомив: Данило прагне пiдлити олii в роздмуханий Калюжним вогонь. Лiпше вiд того не стане, тож приготувався до чогось недоброго. Щонайменше нас усiх знову заарештують, i тепер просто так не випустять.

Тим часом куратору Варзi остаточно втратився терпець.

– Не чекав вiд вас такого, пане Калюжний! – кричав вiн, махаючи перед регентом руками й водночас вiдтираючи вiд порушника спокою полiцейського офiцера. – Попереджаю востанне: негайно наведiть тут лад!

– Порядок порушив не я! – парирував той, супроводжуючи кожне слово ударом палицi об пiдлогу, мовби акомпануючи собi. – Заберiть звiдси полiцiю та решту зайвих! – Вiн красномовно кивнув на цивiльних. – Самi не раз казали, пане Варго: у стiнах лiцею не можна розв’язувати жодних iнших питань, окрiм тих, котрi стосуються навчання!

– Студенти-русини скоiли злочин!

– Який саме? І головне – хто? Назвiть прiзвище? Але нi, ви не назвете, бо не знаете! Для вас i ось цих панiв бути русином, нi, бути украiнцем у Польщi вже е злочином! Тому й помер Юлiан Кравчук, поплатився за цей злочин! То як, скажете, кого i в чому звинувачують?

– Дякуйте, що не вас!

– Отак! – Калюжний зробив кiлька крокiв назад. – У такому разi перепрошую, та змушений вимагати звинувачень для себе! Нехай арештовують мене разом з iншими!

– Не йдеться про жоден арешт! Студентiв лiцею викликали для розмови!

– Ось i мене викликайте!

– Пане Калюжний, не робiть дурниць! Хiба не бачите, що я останнiх сил докладаю, аби не звiльняти вас за ваш дурний учинок! Розумiю ваш емоцiйний стан, ви втратили друга…

– Позбавлю вас клопоту, пане Варго! Вiд цiеi хвилини я вже тут не працюю! Вважайте мене вiльним вiд справ лiцею – i хай тепер арештовують!

Поки сварка тривала, народ поволi заспокоювався. Тепер лiцеiсти перемiшалися з полiцiею, оточили куратора й регента та слухали суперечку. Офiцер вiдiйшов, став так, щоб зi свого мiсця бачити кожного, i терпляче чекав на розв’язку. Цивiльнi взагалi трималися так, аби менше звертати на себе увагу. Тож заява Мар’яна Калюжного пролунала в повнiй тишi. Варга завмер iз розкритим ротом, шукаючи вiдповiдь.

Але тут рiзкий вигук «там! там!» змусив усiх подивитися на велике прямокутне вiкно. Потiм студенти, переважно поляки, миттю облiпили пiдвiконня. Коли цивiльнi зникли, я не помiтив. Офiцер голосно вилаявся, крутнувся на пiдборi чобота й поспiшив до виходу. Іншi полiцiянти побiгли за ним, забувши, для чого приходили. Куратор лишився на мiсцi, зараз стояв з Калюжним плечем до плеча, нiби чоловiки не лаялися хвилину тому, а були справжнiми друзями.

Ми трое теж вiдiйшли вiд гурту.

Стали окремо.

Й затамувавши подих дивилися, як iз неба повiльно, мов снiжинки в тиху рiздвяну нiч, падають листiвки.




10


Побачити Червоного на даху можна було з вулицi.

Ми вибiгли за Варгою й Калюжним, разом iз нами поквапилося ще кiлька украiнцiв, потiм доедналися поляки, бажаючи стежити за видовищем наживо. За коротку мить ораторiум спорожнiв, а лiцейський дворик та прилегла до нього вулиця заповнилася цiкавими.

За весь час навчання я не знав, як можна пробратися з горища на дах. Нiчого складного насправдi в тому не було. Питання в iншому: виявляеться, Данило для чогось вивчив цей шлях, щойно прийшовши до лiцею. Інакше як пояснити швидкiсть, iз якою вiн вислизнув через iншi дверi, забiг нагору, витягнув сумку з листiвками зi сховку й перелiз на дах. Для цього слiд бодай один раз пройти цим маршрутом.

Уже потiм, за пiвроку, коли крайова референтура вiдправить нас на вишколи в лiсовi табори, дiзнаюся: пiдпiльник найперше мае вивчити мiсцевiсть, на якiй дiятиме, передбачивши всi можливi й навiть неочевиднi шляхи вiдступу. Навряд Червоного хтось учив такого ранiше. Йому пiдказала природна чуйка, не iнакше.

Лишалося тепер повiрити: Данило знае, як злiзти з даху й не дати себе впiймати.

Зараз вiн стояв, знайшовши точку опори, розкидав листiвки неквапно, наче сiяв зерно, й при цьому мовчав. Справдi, що тут скажеш, дiйство самодостатне. Зате глядачi знизу старалися. Хтось пiдбадьорював, вигукуючи гратуляцii, хтось лаявся й вимагав злазити, хтось обзивав дурнем. Та листiвки пiднiмали всi, хто бачив. Спершу полiцейськi намагалися видерти аркушi в людей, але скоро облишили марудну справу. Хiба офiцер гучно погрожував усякому, хто зберiгатиме й поширить подiбне, кримiнальною вiдповiдальнiстю. Утiм, на полiцiю в той момент мало зважали.

Боковим зором я зачепив серед людей дивну постать. Невисокий чоловiк рокiв за п’ятдесят, у довгому синьому пальтi, до блиску наквашених черевиках – i це попри жовтневу грязюку – та в крислатому капелюсi. Такi носили гангстери в американських фiльмах, час вiд часу ми навiдувалися в кiно, чомусь саме Дорош дуже любив про бандитiв. Чоловiк мав також тонкi вусики, якi перiодично пiдкручував. Мою увагу привернув не лише дещо екзотичним виглядом. Вiн був единим, хто посеред гармидеру зберiгав цiлковитий спокiй, нiяк не реагуючи на видовище. За листiвкою не бiгав, ступив трохи вперед, дочекався, поки одна сама впаде до нiг, нахилився, уважно придивився, потому склав учетверо, до кишенi поклав аж надто делiкатно, нiби щось крихке. Геть не пiшов, далi мацав очима то Червоного, то людей у натовпi. Коли погляд схрестився з моiм, я похапцем вiдвернувся. Але ще якийсь час здавалося: чоловiк у капелюсi свердлить менi потилицю.

Тим часом на даху вже з’явилося трое – лiцейський сторож, полiцiянт у формi й один iз уже знайомих цивiльних. Побачивши iх, Червоний розвiяв останнiй стосик листiвок, потiм жбурнув у переслiдувачiв порожню сумку. Сторож лiз першим, сахнувся, втратив рiвновагу й замалим не полетiв донизу, якби полiцейський вчасно не подав руку. Невеличка колотнеча виграла для Данила трохи часу – вiн, мов досвiдчений акробат, посунув гребенем, а дiставшись до краю даху, обережно присiв, потiм – лiг на живiт i приготувався ковзати.

Невеличкий трюк викликав нову хвилю оплескiв. Офiцер вийшов наперед, грубо розштовхуючи людей, очистив собi таким чином мiсце, витягнув iз кобури револьвер, гаркнув:

– Злазь, курва твоя мама!

– Та злазить же! – бовкнув хтось iз натовпу.

Офiцер грiзно озирнувся, видивляючись зухвальця, але плюнув, повiльно пiднiс руку й почав шукати цiвкою мiшень. Де не взявся Калюжний, штовхнув плечем, i офiцер таки стрельнув, але не влучив, куди цiлився.

Цiеi митi Червоний розтиснув пальцi та зник з очей.

– Напад на полiцейського! – вигукнув офiцер, хапаючи регента за лiкоть. – Так не пройде, пане Калюжний!

– Тут людно, мене штовхнули! – вiдрубав той. – Але воля ваша, берiть! Ну, де кайдани? Доведiть факт нападу, я стану перед судом!

– Jebie to wszystko!

Лайливу фразу офiцер адресував не персонально регенту, а всьому дiйству загалом. Заховавши револьвер, рушив через двiр, на ходу вiддаючи полiцейським накази. Чоловiк у капелюсi вже розчинився, та й цiкавi поволi почали розходитися: видовище скiнчилося. Скоро у дворi лишилися тiльки ми трое i пан регент.

– Пощо ви це зробили? – раптом запитав Калюжний.

– Ми? – здивовано перепитав Дорош. – Ми не робили нiчого.

– Данило Червоний, ваш товариш. – Регент кивнув на порожнiй дах. – До речi, вашу трiйцю я запримiтив ще ранiше.

– Що поганого в дружбi? – поцiкавився Зенко.

– Зле, коли гинуть близькi друзi, пане Лiсовський, – почули у вiдповiдь. – Але ви трое тримаете себе не як друзi. Тобто не лише як друзi.

– Про що ви говорите, пане регенте?

– У вас вигляд змовникiв, пане Дороше, трiйцi молодих та раннiх, котрi щось задумали i яких аж пре винести таемницю на люди. Дивуюся, як вами ще не зацiкавилася таемна полiцiя. Хоча, може, й зацiкавилася. Тiльки таемно, як умiе.

– Акцiя Червоного нiким запланована не була, – буркнув я.

Тим самим мимоволi виказав себе та iнших. Або принаймнi дав регенту ключ до розумiння правоти його припущень. Зенко вiдразу вiдчув це, сiпнув мене за рукав. Чим ще бiльше проявив усю компанiю.

– Пане Миронюк, сьогоднi ми всi стали свiдками не акцii. Навiть не героiчного вчинку. Це була безглузда хлопчача витiвка. Саме так, витiвка. Ваш Данило остаточно пiдписав собi вирок. І добре, як на цьому полiцiя зупиниться.

– На чому? – спитав Дорош.

– На Червоному, – зiтхнув регент. – Мiй друг, за яким я нинi сумую, Юлiан, певний час був причетним до петлюрiвськоi вiйськовоi контррозвiдки[13 - Йдеться про Розвiдчу управу штабу Дiевоi армii УНР, яку очолював генерал-хорунжий Борис Снiгiрiв (1890–1921).]. Зараз поясню, як би вiн дiяв. Хоча не треба служити в розвiдцi, аби додуматися до такого. Отже, ваш друг Данило принiс листiвки до лiцею. Значить, хтось iх у такiй кiлькостi надрукував i десь заховав. Та принести таку велику сумку й лишитися непомiченим складно. Тому напевне листiвки заховали десь тут. Червоний вилiз на дах, единий шлях – через горище. Припустiмо, сумку заховали саме там. Хто мае доступ до горища, звiдки ключi? Червоний тут вчиться лише кiлька мiсяцiв. Завiв потрiбнi зв’язки? Змовився з iншими, знайшов подiбних до себе? Висновок очевидний: шукати слiд не лише Данила, а й його друзiв. З ким водить компанiю, до якого гурту прибився? – Калюжний стукнув палицею по землi, навмисне цiлячи в одну з небагатьох листiвок, котрi залишилися не пiдiбраними. – Прошу шановне панство зважити: я не маю стосунку до жодноi полiцii. Хоч знаю, ким мене вважають тут у певних колах. – Регент сумно усмiхнувся. – Дуже погано, якщо дефензива думатиме так, як я. А вони вже почали працювати. Не дарма я побачив тут капiтана Плучека.

– Хто такий?

– Краще, коли вiн не цiкавиться вами, – мовив Калюжний. – Старший агент дефензиви, сфера iнтересiв – украiнськi пiдпiльнi групи. Щоб довго не пояснювати, скажу так: Тадеуш Плучек – каратель. Вiн особисто арештовував Кравчука, а потiм тягнув жили з тих, хто знав Юлiана особисто. Я чув про Плучека ранiше, познайомився особисто вiдносно недавно. Вiн – не тутешнiй, капiтана виписують iз Варшави туди, де стае гаряче.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andrey-kokotuha/chervoniy-bez-liniyi-frontu/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Охоронне вiддiлення та охоронна полiцiя в Польщi мiж двома свiтовими вiйнами.




2


Схiдна Малопольща (пол. Malopolska Wschodnia) – у мiжвоенний перiод (1920–1939) польська назва украiнськоi Галичини, яка входила до складу Другоi Польськоi Республiки. Адмiнiстративно подiлялася на Тарнопольське, Станiславiвське та Львiвське воеводства, де переважало украiнське населення.




3


Волинське воеводство – адмiнiстративно-територiальна одиниця Другоi Польськоi Республiки, утворена 1921 року з семи захiдних повiтiв Украiнськоi Народноi Республiки, ранiше – Волинськоi губернii Росiйськоi iмперii.




4


Йдеться про пацифiкацiю (умиротворення) – масштабну каральну акцiю, яку схвалив особисто керiвник польськоi держави Юзеф Пiлсудський у вереснi 1930 року. Операцiя тривала до кiнця листопада й супроводжувалася насильством, убивствами, арештами украiнцiв за етнiчною належнiстю. Руйнувалися господарства, кооперативи, хати-читальнi, храми. Пацифiкацiя викликала мiжнародний скандал, бо документальнi матерiали й фотофакти були переданi украiнськими активiстами в захiдну пресу. На пiдставi цього була подана петицiя до Лiги Нацiй.




5


«Читанка для чемних дiточок» – дитяча книжка, вперше видана у Володимирi-Волинському та надрукована у Львовi з iнiцiативи Комiсарiату Украiнських Сiчових Стрiльцiв 1917 року.




6


Почаiвський монастир у часи Другоi Польськоi Республiки входив до складу Польськоi православноi церкви. Їi великими зусиллями вдалося вберегти вiд передачi в пiдпорядкування римо-католицькоi церкви. На територii монастиря зберiгалося, зокрема, украiнське православне життя.




7


Йдеться про Велику, або Першу, свiтову вiйну (1914–1918).




8


Четвертий вiддiл державноi полiцii Другоi Польськоi Республiки мав окрему «референтуру спецiальних справ», яку популярно називали «полiтичною полiцiею». Референтура була створена для дiяльностi проти украiнських нацiональних полiтичних спiльнот, передусiм – Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, комунiстiв та дiячiв нiмецькоi громади Польщi. Поза тим кримiнальний кодекс тогочасноi Польщi покарання за полiтичнi злочини не передбачав. Усi справи проти дiячiв украiнського пiдпiлля порушувалися переважно за статтею «тероризм».




9


Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв (ОУН) – украiнський громадсько-полiтичний рух, що ставить собi за мету встановлення Украiнськоi соборноi самостiйноi держави, ii збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партiя, ОУН засуджувала всi легальнi украiнськi партii Галичини як колаборацiонiстськi. Заснована 3 лютого 1929 року у Вiднi, легалiзована в Украiнi 1993-го як громадська органiзацiя. У мiжвоеннiй Польщi, через причетнiсть членiв Органiзацii до антипольських акцiй, у тому числi – силових, визначена терористичною й заборонена. Пiсля вбивства провiдника ОУН Євгена Коновальця у квiтнi 1938 року роздiлилася на два табори – радикальну ОУН(Б) й помiрковану ОУН(М). За радянських часiв ОУН визначалася уже як «профашистська» сила незалежно вiд розмежування.




10


Береза-Картузька – концентрацiйний табiр (мiсце вiдокремлення, iзолювання), створений польською владою в 1934 роцi в мiстi Береза-Картузька на Берестейщинi, тепер – територiя Бiлорусi. Був мiсцем позасудового утримання противникiв керiвного режиму в Другiй Польськiй Республiцi.




11


13-25 серпня червонi вiйська пiд командуванням Михайла Тухачевського почали наступ на Варшаву. Вiйська Армii УНР взяли участь в оборонi Львова та Замостя, стратегiчно важливих у цiй вiйськовiй операцii мiст.




12


Галлер, Юзеф (1873–1960) – польський вiйськовик, генерал армii, у серпнi-вереснi 1920 року командував обороною Варшави, став короткочасним ситуативним союзником вiйська УНР.




13


Йдеться про Розвiдчу управу штабу Дiевоi армii УНР, яку очолював генерал-хорунжий Борис Снiгiрiв (1890–1921).