Фiлософ, якому бракувало мудростi Лоран Гунель Молодий фiлософ Сандро переживае втрату коханоi дружини Тiффанi. За офiцiйними даними, вона трагiчно загинула в лiсах Амазонки. Нiбито мiсцеве плем’я iндiанцiв принесло кохану фiлософа в жертву. Забувши про всi вiрування, що вчать любити та пробачати, Сандро жадае помсти. Вiн вирушае в саме серце амазонських низовин, шукаючи дикунiв, якi забрали в нього найдорожче. Фiлософ розробляе план знищення плем’я, навiть не пiдозрюючи, що тi, кого вiн вважае жорстокими та кровожерливими, знають про любов бiльше за нього. Проте лише любов здатна врятувати плем’я i повернути самому Сандро вiру в життя. Лоран Гунель Фiлософ, якому бракувало мудростi Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Дизайнер обкладинки Анастасiя Попова © Kero, 2012 © Depositphotos.com / Binkski, grgroupstock, terd486.gmail.com, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Моiй матерi Проживати кожен день, неначе останнiй у життi; не метушитися, не дармувати, не прикидатися.     Марк Аврелiй 1 Вiдчинилися дверi, i в кiнцi коридору замерехтiло слабке свiтло. Сандро рушив уперед. Вiн довго мiркував, i всi думки незмiнно зводилися до одного – повернутися до нормального життя, опанувати себе, спрямувати погляд в майбутне. Хiба це можливо? Спробуй мислити резонно, коли тебе переповнюють емоцii. Щоб перегорнути сторiнку, недостатньо просто клацнути пальцями. Вiн i гадки не мав, до чого призведе ця iсторiя, але мусив туди поiхати. Вiн прийняв рiшення вчора ввечерi, коли в нападi шаленства розчахнув вiкно у вiтальнi своеi квартири на Мангеттенi й люто повикидав половину книжок зi своеi бiблiотеки, бо не витримував уже iхнiх зневажливих «поглядiв». Вiн мусив туди поiхати. Звiсно, це було цiлковите божевiлля. Вiн не мав плану, не знав, iз чого почати, i мiг згинути там та нiколи не вернутися. Проте його життя не могло так тривати. Інакше йому прямiсiнька дорога в божевiльню або морг. Чи в обидва цi мiсця. Кабiнет ректора Нью-Йоркського унiверситету – третi дверi праворуч. Асистентка працювала за своiм бюрком у приймальнi. Молода жiнка пiдвелася й сором’язливо всмiхнулася, шанобливо постукала у дверi керiвника i ввiйшла, пробурмотiвши кiлька слiв. Тодi пропустила Сандро в кабiнет i мовчки зачинила за ним дверi. – У мене мало часу, – сказав ректор, усмiхнувшись вiдвiдувачу, – але ти присядь на хвилинку, будь ласка. Зараз тiльки додрукую дещо, i я у твоему розпорядженнi. Просторий кабiнет заливало свiтлом. Громiздкi металевi меблi, здавалося, вгрузли в бежевий килим, неначе танки, поглиненi рухомими пiсками. Сандро, дивлячись спiдлоба, лишився стояти. – Менi потрiбна вiдпустка за свiй рахунок на пiвроку, – промовив вiн. Пальцi ректора застигли над клавiатурою. Де й подiлася усмiшка. Вiн помовчав, вiдкинувся на спинку крiсла й глибоко вдихнув. – Навiщо? – Особистi справи. Ректор вiдвiв погляд. Сандро завважив на бюрку гидку срiбну фоторамку iз фотографiею керiвника та його коханоi – обое аж свiтилися усмiшками. Вiдчув, як усерединi все стискаеться вiд болю, i силкувався його притлумити. Бракувало тiльки розклеiтися зараз. – Сандро, я знаю, ти пережив тяжке… випробування. Знаю, як тобi було важко, i… – Давай без спiвчуття, будь ласка. Просто скажи, що ти згоден. – Сандро… Я завжди був на твоему боцi, завжди пiдтримував тебе i повiр… – Так чи нi? Керiвник поволi обвiв кабiнет поглядом. – Я заплющував очi на твоi постiйнi прогули останнiми мiсяцями… Прикривав тебе, коли у червнi ти затримав на день уснi iспити i довелося змiнювати весь розклад… Прикривав, коли ти iмпульсивно й геть недоречно вiдреагував на незначну ремарку колеги… Прикривав, коли ти розридався посеред лекцii в аудиторii, набитiй трьомастами студентами… – Пiвроку за свiй рахунок – i все. У вiдповiдь – зiтхання. – Сандро, те, що ти пережив, безперечно, жахливо. Це нормально – перiод… розгубленостi, жалоби. Але рано чи пiзно потрiбно звестися на ноги… – От власне… – Щоб жити далi, ти маеш припинити порпатися в минулому. Тiльки спрямувавши погляд у майбутне, ти одного дня зможеш знову стати щасливим. – Я вже не знаю, що таке щастя. Але з горя можу написати енциклопедiю. – Ти не вигребешся, якщо будеш цiлими днями це пережовувати… У людей, що тебе не знають, може скластися враження, наче ти насолоджуешся стражданням. – У тому-то й рiч, що вони мене не знають. – Бодай… Виходь iз дому, зустрiчайся з людьми, дiй, реалiзуй якiсь задуми… – От власне я маю задум, i менi треба пiвроку. Замислившись, ректор покрутив головою i набурмосився. – Я тут не один. Я маю звiтувати перед правлiнням… Сандро промовчав з незмiнно незворушним виразом обличчя. Керiвник довго дивився на нього, аж раптом зробився стурбованим. – Тiльки не кажи, що ти хочеш поiхати… туди… Сандро не вiдповiв. – Ти здурiв, геть здурiв! – Треба це зробити, це единий вихiд. – Вiзьми себе, у бiса, в руки! Бодай… Перечитай Платона, Сенеку, Арендт… Я не збираюся тобi перераховувати всiх фiлософiв, ти iх знаеш краще за мене, але перечитай… – Дай спокiй! – Що це тобi дасть, якщо ти туди поiдеш? Це ж нестерпно – пережити то все знову, це ж… – Моя душа не знатиме спокою, поки я не зроблю те, що повинен. – Єдине, чого ти доб’ешся, – тебе спiткае доля твоеi дружини! Слова вистрiлили, отруiвши повiтря нiяковiстю. Сандро втупився у спiврозмовника вологими очима, навмисне змушуючи того почуватися незручно, аж поки керiвник не забурмотiв крiзь зуби ледь чутнi вибачення. – Дай менi вiдпустку за свiй рахунок i бiльше нiколи не почуеш про це. Ректор глибоко вдихнув i довго мовчав. Молодий викладач затамував подих. – Я не можу, Сандро. Я не можу, менi шкода. Сандро збагнув, що на тому край: того, чого вiн так потребував, нiколи не домогтися. Вiн опинився сам на сам проти гори егоiзму, проти людей, неспроможних осягнути бiль, що заполоняв, мучив, вiдпускав на мить, щоб лише накинутися несамовитiше, як жорстока кiшка, що граеться зi здобиччю. Цi люди заледве здобувалися на кiлька солодкавих слiв, що були йому геть нi до чого. – Я однаково поiду. Розвернувся до виходу. – Не роби цього! Ти ж знаеш, що це означае. Безлiч викладачiв вiдчайдушно чекають призначення… – То й нехай, – мовив Сандро, наближаючись до дверей. – Ти здурiв. – Ти вже це казав. – Ти не розумiеш, що на тебе чекае. – Я знаю, що на мене чекае тут. – Сандро, розплющ очi! Ти не протримаешся i пiвгодини; ти ж не виiжджав далi за встеленi килимами коридори бiблiотек та аудиторii з кондицiонерами… – Подорожi формують молоду особистiсть, – озвався чоловiк, вiдчиняючи дверi. – Якщо вiриш прислiв’ям, помiркуй над iншим, бразильським… Сандро спинився, не обертаючись. Ректор зробив паузу, немов силкувався довше його втримати. І нарештi промовив, зважуючи кожне слово: – «Із Selva amazо?nica[1 - Амазонський дощовий лiс (iсп.). (Тут i далi прим. пер.)] вороття немае». 2 У лiсi панувала тиша. Духи мовчали, прислухаючись до останнiх подихiв старого шамана. У глибинi зеленого «собору» свiтло тьмянiло. Подекуди, у неозорих верхiвках дерев, крiзь листя пробивалися променi полуденного сонця, силкуючись прокласти шлях у королiвство тiней. Елiанта сидiла навколiшки поряд зi своiм учителем. Вiн розтягнувся на килимi лишайнику та моху, нiжнiшого за шкiру новонародженого, i тримав ii за руку. Вона застигла, споглядаючи його, як нiколи, милувалась старцем, що смиренно готувався до останньоi подорожi. Вона вдихала вологе повiтря, просякнуте солодкими пахощами лiсу i безмежним спокоем особливоi митi. Вона не сумувала: смерть – лише перехiд. Знала це i навчилася всiею душею приймати те, що дарувало iй небо, – випробування рiвно як задоволення. Але iй хотiлося провести зi старцем бiльше часу i далi здобувати вiд нього цiннi знання… Свiтло довкруж дедалi м’якшало i тьмянiшало. Вона ще не була готова стати наступницею свого вчителя й замислювалася, чому духи забирають його в неi. Яке дають iй послання? Вона задивилася на поснулi рослини лiсу. Усе почалося в дитинствi. Коли вона була маленькою дiвчинкою, бачила пророчi сни й зажила слави на все селище. Їi почали вважати iнакшою. Це водночас i цiкаво, i нiяково. Коли вона досягла пiдлiткового вiку, шаман запропонував супроводити ii в спробi побачити видiння. Чiтко дотримуючись складного ритуалу зi спiвами й танцями, повторюваними дивними рухами, вона розiрвала зв’язок зi свiдомiстю, поринувши в глибини своеi душi, де тiло вже не мае значення, де вiдокремлюешся вiд себе i з’еднуешся з iншим, вищим вимiром, у якому час втрачае значення, i прямуеш у безкiнечнiсть… Вона вiдчула, що летить серед рослин, вiд кожноi з яких линула особлива, мелодiйна музика. Цiею музикою рослини спiлкувалися з нею. Вона ставила iм питання i природно отримувала вiдповiдi, не дивуючись. Пробудившись, Елiанта розтлумачила свое видiння як знак: вона теж стане шаманкою. Старець узявся за ii iнiцiацiю, адже мiг бути спокiйним, що матиме наступницю, яка перейме естафету, коли прийде час. Елiанта почувалася прилаштованою, була певна, що знайшла свiй шлях, i щаслива, що виконуе корисну роль, сприяе рiвновазi у своiй спiльнотi. Рiвновага… На думку вчителя, це найголовнiше. Зберiгати рiвновагу, вiдновлювати ii, коли потрiбно. Шепiт старця вивiв молоду жiнку iз задуми. – Пам’ятай, нiколи не дозволяй собi пишатися своiми зцiленнями, iнакше бiль, що ти витягла зi страдника, зостанеться в тобi. Елiанта кивнула, щоб утiшити вчителя, але ii хвилювало зовсiм iнше. Щоб пишатися такими дiяннями, треба бути в змозi iх чинити. Їi iнiцiацiя не завершилася… Чи зможе вона самотужки вдосконалювати складне мистецтво? Шаман – не тiльки цiлитель. Шаман повинен вирiшувати численнi проблеми громади, а за нинiшнiх часiв це i брак дичини, i конфлiкти… Звiсно, вона може продовжувати поступово вчитися на практицi, але як не оскандалитися пiд час спроб i помилок? Шамана оцiнюють за результатами його дiянь, а не за званням. До того ж клан ii не обирав. Їi покликання походить з особистоi iнтуiцii, iз власного одкровення… – Пам’ятай свою клятву: нiколи не говорити поганого про людину, нiколи не критикувати, нiколи не поширювати негативних слiв. Елiанта труснула головою. Однак ii думки повсякчас верталися до одного питання: яке послання надсилали iй духи, позбавляючи вчителя? Невже це випробування, щоб перевiрити ii силу волi, ii спроможнiсть не вiдступатися i вчитися самотужки? Чи, навпаки, знак, що iй слiд зупинитися, що ця мiсiя не судилася iй долею? Можливо, вона обманювалася iлюзiями? Можливо, те, що називала iнтуiцiею, лише вiдображало ii особистi бажання… Вона приймала будь-яку свою долю, але от власне – яка ж ii доля? Здаля почувся хрускiт, затим шелест листя та крики мавп. Гiлка вiдламалася вiд дерева. Старець пильно подивився на Елiанту сповненим спiвчуття i доброзичливостi поглядом. Вона збагнула, що вiн угадав ii сумнiви. Хiба ж можна сумнiватися в собi, коли вiн, учитель, вiрить у неi? Вiн не мiг помилитися… Вона розслабилася, глибоко вдихнула й усмiхнулася йому. Із плином часу доброта старця закарбувалася на його обличчi, i дивовижнi зморшки вiдображали красу його душi. Очi випромiнювали сяйво – сяйво безмежноi любовi, що на неi здатнi лише тi, що вже не знають страху. Не мовивши анi слова, Елiанта поглядом висловила глибоку вдячнiсть за все, що вiн iй дав. Затим почала молитися, тримаючи його руку i зосередившись на своiй присутностi поряд iз ним. Сутiнки цiлковито огортали землю загадковою темрявою, виокремлюючи першi плоди рятiвноi свiжостi. Лiани, що обвивали величнi дерева, тепер скидалися на гiгантськi органнi труби. Рослини створювали чарiвливу атмосферу, наповнюючи повiтря пахощами. Старечi очi пожвавилися й повеселiли, на губах заграла посмiшка. Сокiл злетiв, гучно зашурхотiвши крилами, покрутився трохи в них над головами i знявся у вишину, вирвавшись зi склепiння лiсу, та й щез ген у небеснiй далi. 3 – Зараза! Роберто Кракус гахнув ручищем по лiвому зап’ястку Сандро – проте запiзно. Шкiра вже набухла, зводячи п’едестал величезному розчавленому москiту. Сандро, забившись у куточок човна, вiдвiв погляд i прикипiв очима до брунатних каламутних вод рiчки. За майже чотири години плавання гуркiт моторчика, що скидався на рев газонокосарки, зробився оглушливим. Сонце безжально шпарило. Тiльки те, що лице постiйно обвивало вiтром, трохи допомагало не думати про нестерпну спеку. Четверо чоловiкiв вирушили на двох човнах. Кракус, очевидно iз поваги до клiента, сiв разом зi Сандро. Один iз його помiчникiв, Альфонсо, кермував, пожовуючи листок коки. Ще двое слiдували за ними в другому човнi, набитому припасами, канiстрами iз пальним, мотузками, резервуарами з водою i торбами з провiзiею, запханими у великi герметичнi бiдони. Торба, вщент заповнена медикаментами, насамперед антибiотиками, свiдчила про небезпеки джунглiв. Усi чоловiки вбрались у вiйськову форму рiзноi приналежностi. На початку подорожi iхнi мужнi манери сповнювали Сандро вiдчуттям безпеки перед лицем ворожого природного середовища. Тепер же починали дратувати. Марко, керманич другого човна, мiнiатюрний смаглявий чоловiк, наддав ходи, вiдхилившись лiворуч. На його обличчi заграла переможна усмiшка. Не бажаючи пасти заднiх, Альфонсо розiгнав мотор на максимум, i той пронизливо заревiв. Стало ще нестерпнiше. – Ага, ну ж бо, – сказав Кракус, – спалюйте пальне, щоб назад довелося гребти проти течii! Чоловiки не зважали й, хихочучи, продовжували. – Годi порахував, що пального достатньо, – заперечив Альфонсо. Той Годi був найдивнiшим типом бравоi четвiрки. Кракус чинно його представив, нагородивши титулом «лiкаря», вiд чого решта двое подавилися смiхом. Вiн був геть лисим, мав поганий зiр, носив квадратнi окуляри з бiфокальними лiнзами i дивився на спiврозмовника туманним поглядом так, наче його не бачить. Навiть у товариствi був як на самотi. Тiлом, може, i мандрував разом iз рештою, але думки i турботи його були десь далеко. Подеколи Годi озвучував кiлька слiв зi своiх особистих мiркувань – то були безладнi уривки фраз, немов його мозок позбавлявся решток зайвих iдей. – Годi – справжне iм’я? – обережно поцiкавився спантеличений Сандро. Керiвник експедицii всмiхнувся. – Ми його так звемо, бо вiн себе мае за Бога[2 - Годi вiд англ. God – Бог.]. Човни мчали в доброму темпi, подеколи загальмовуючи через те, що доводилося обминати рештки мертвих дерев. Недовiрливi каймани при наближеннi човнiв щезали в каламутних водах. – Обiдня перерва! – гукнув Кракус, очевидно намагаючись повернути авторитет серед своiх. Рев моторiв заглушився й перейшов в уривчасте рохкання, а керманичi маневрували, щоб пришвартувати обидва човни коло берега, полоненого хаотичною рослиннiстю. Вiтерець уже не обвiвав обличчя, i волога й задушлива спека навалилася на Сандро. Налетiла хмара москiтiв, немов iм призначили тут зустрiч. Сандро пiдняв комiр бавовняноi куртки. Прокинувшись, замалим не викупався у гидкому лосьйонi, перш нiж натягнути ретельно пiдiбраний довгий одяг, що максимально iзолюе тiло вiд зовнiшнiх атак. Кожний оголений сантиметр тiла вiддавався на поталу комахам, павукам i рiзноманiтним паразитам. Кракус вiдкрутив кришку одного бiдона i роздав канапки. Марко став у заднiй частинi човна, розстiбнув ширiньку й почав дзюрити, цiлячись у голову каймана, що в дрiмотi плив пiд водою. Альфонсо зареготав. Із несподiваною енергiею та швидкiстю тварина блискавично вистромила половину тiла з води й клацнула зубами просто перед прутнем бразильця – той ледве встиг вiдсахнутися й гепнувся у човен, що шалено захитався. Чоловiки вибухнули реготом. Сандро дивився в iнший бiк, жуючи без апетиту канапку – гiршу, нiж у крамничцi на Тринадцятiй авеню… Нью-Йорк… Нинi мiсто здавалося таким далеким… – Ааааааа… Сандро обернувся. – Аааапчхи!!! Альфонсо витерся рукавом, пишаючись тим, що його почули в радiусi трьох лье. – Застуда в тропiках! – вигукнув Марко. – Це вже повна дупа! – Ти не можеш йому допомогти? – звернувся Кракус до Годi, що лишився сам у другому човнi. Медик спочатку лишався незворушним, а тодi вiдповiв монотонним голосом, не пiдводячи очей: – Нелiкований нежить тривае тиждень, лiкований – сiм днiв. Сандро скинув капелюха, протер пiт на лобi й заходився обмахувати лице. Скидалося на те, що страждае вiн один… Решта розслаблено обмiнювалася жартиками – не менш гарячими за повiтря. Треба триматися. Думати про щось iнше… Але як змусити себе нiчого не вiдчувати? Попереду на березi вистрибувала чорненька мавпочка – схоже, заiнтригована незвичними гостями. – Усе гаразд? – поцiкавився Кракус. Сандро змусив себе кивнути, не вiдводячи очей вiд тваринки. – У вас зачарований вигляд, – наполягав провiдник. Сандро вiдчув, що його сповнюють емоцii. У вас зачарований вигляд. То були першi слова жiнки, якiй судилося стати його дружиною… Париж, три роки тому… Музей Родена. Ранок, щойно пiсля вiдкриття, у галереях нiкого… Свiтлi зали, маеток заливае яскраве свiтло, пробиваючись крiзь високi вiкна iз маленькими шибками… Анiкогiсiнько… Лише Роден, Роден i його скульптури… Бiлi, оголенi тiла, скрiзь. Мармуровi тiла, жiночi тiла, переплетенi тiла. Плечi реалiстичнiшi за природнi, експресивнi руки, спокусливi груди, злегка напруженi м’язи в бiлому каменi… Дивовижно реалiстичнi складки на шкiрi… Краса неймовiрна, незрiвнянна. Самi шедеври – хай куди поглянь, хай у яку залу зайди. Безмежний талант, нестримно викарбуваний у каменi… І ось, за колоною… Хвиля емоцiй… Забивае подих… Довершена краса… Та скульптура, отам, попереду… Те жiноче тiло, безсоромне i загадкове, реалiстичне, але бездоганне… Бiла, прозора шкiра, божественно округлi стегна, пружнi й м’якi… – У вас зачарований вигляд. Жiночий насмiшкуватий голос. Сандро обернувся й побачив молоду жiнку iз плотi й кровi, живу, вбрану. Вона дивилася йому просто в очi. У ii очах вiн побачив душу гарнiшу за найвитонченiшi плечi, за найвишуканiшi руки, за найм’якiшi стегна… – Не варто до неi наближатися, iнакше надзюрить на вас iз дерева, – мовив Кракус серйозним голосом. – Це квата, павукоподiбна мавпа. До речi, можна на «ти»? Сандро не вiдповiв. Заплющив очi й повернувся у свiй внутрiшнiй свiт – приемний i ледь уловимий, де почуття ллються, наче звуки арфи чи барви на картинi. Вiн знову поринув у дивовижне минуле, якого вже нiколи не судилося пiзнати, i дозволив манливiй меланхолii огорнути себе… – Вирушаймо! – раптом загорлав усiм Кракус. Човни нещадно колихалися на водi, поки чоловiки утрамбовували припаси i займали своi мiсця у двох човнах. Сандро жбурнув канапку за борт. За три секунди де й узялися риби, утворивши каламутну коловерть, i накинулися на смаколик, звучно хапаючи пащеками повiтря, воду i хлiб. За хвилю все зникло. Каламутна вода зробилася спокiйною; лише брижi ще розходилися колами. Мотори заревiли, i човни знову рушили рiчкою. В обличчя повiяло сильним вiтром, i Сандро глибоко вдихнув. Надвечiр вони пришвартували два човни бiля берега. Ступили на землю, але не вiддалялися бiльше нiж на кiлька метрiв до того, як Марко ретельно перевiрив мiсцевiсть. Пiдкрiпилися дечим на борту човнiв i, коли нiч принесла неочiкувану свiжiсть, полягали спати в спальниках. Нарештi зробилося спокiйно, тихо, сонно. Сандро глибоко вдихнув i розслабився. Стiйкi запахи у повiтрi нагадували про близькiсть лiсу. Сандро довго не мiг заснути: у спину тиснуло дно човна, легка хитавиця приемно заколисувала. Із розплющеними очима вiн милувався мiльярдами зiрок амазонського неба. Вiдтодi як вони вирушили в путь на зорi, зустрiли на рiчцi лиш одне судно. Десь годинi о дев’ятiй, а пiсля не було нiкого. Цiлоденна подорож рiчкою, i навкруги анi душi. Поступово просуваючись уперед рiчкою, Сандро занурювався дедалi глибше в серце лiсу. Далеко вiд батькiвщини, далеко вiд селищ, далеко вiд цивiлiзацii… Складалося враження, наче вiн загубився i потрапив у нiкуди – у не позначений на мапах забутий куточок свiту; порослу густою рослиннiстю чорну дiру, що поглинала телепнiв, якi насмiлилися ii потурбувати. Сандро подумав про Тiффанi. Звiдки вона взяла смiливiсть проникнути в таке мiсце? Як мiг журнал, на який вона працювала, дозволити своiй журналiстцi такий ризик? * * * Подорож тривала три днi. Три довгих днi, протягом яких щогодини, щохвилини Сандро здавалося, неначе вiн заглиблюеться все далi в джунглi – ширшi за океан. Четвертого дня вранцi Кракус повiдомив клiентовi, що невдовзi вони зоставлять човни i рушать далi пiшки, у глиб лiсу. Сандро силкувався не зважати на острах, що починав наростати в ньому. За добрих чверть години, сповiльнившись, щоб екiпаж мiг уважно обдивитися берег у пошуку iдеального мiсця, човни спинилися на вузькiй мiлинi, порослiй бамбуками. Чоловiки ступили на землю i повитягали човни з води, попередньо дiставши звiдти всi припаси. Човни заховали пiд листям i надiйно прив’язали до товстого кореня. Альфонсо порозкладав канiстри в наплiчники. – Човни нiхто не вкраде, – пояснив Кракус, – а от пальне – рiдкiсний товар. Марко помахав тесаком iз блискучим лезом завдовжки як його нога i пiшов у наступ на бурхливу рослиннiсть, прокладаючи шлях. Кракус нашкрябав позначку на мапi. Навантажена пiд зав’язку експедицiя поволi рушила вслiд за Марко. Гаряче й вологе повiтря перенасичувалося запахом свiжозрiзаних бамбукiв. Сандро понад усе боявся втрапити головою у павутину, бо десь читав про гiгантськi павутини, натягненi вгорi серед рослин. Отож, навмисне йшов слiдом за вищим Кракусом. – Я вам не раджу там лишатися. – Чому? – У вервечцi пiшоходiв змii завжди нападають на третього… Сандро глитнув. Пропустив Альфонсо, що нiс на плечi рушницю, i розташувався четвертим. Годi замикав колону. Просувалися повiльно, дуже повiльно, крiзь бамбукову в’язницю iз зеленими гратами. Сандро пильно дивився пiд ноги, вистежуючи засiдки рептилiй. Добре, що придбав масивнi берцi з товстоi шкiри. Найвищi з усiх наявних моделей. Якби не спека, охоче взув би болотнi чоботи. Або скафандр. Попереду Альфонсо регулярно сягав рукою в торбу й витягав звiдти листя коки, що iх невтомно жував майже весь день. Аж ось з’явилися дерева – величезнi нерухомi й серйознi охоронцi лiсу. Попiд iхнiм густим листям неба було не видно, i довкруж панувала похмура атмосфера. Пiд iхнiм тривожним склепiнням бамбук поступився мiсцем шаленiй, нестримнiй рослинностi. Переплетiння рослин рiзноманiтних видiв – невiдомих видiв iз листям, ширшим, нiж у бананових дерев, або тонким i довгим, неначе в гiгантських iрисiв. Деякi рослини були в’юнкими, деякi звисали додолу. Деякi, здавалося, неабияк викрутилися, щоб протиснутися в найменшi прогалини. У Сандро складалося враження, неначе вiн потрапив у полон у королiвство скажених рослин – королiвство, де етикет вимагае зеленого кольору всiх можливих вiдтiнкiв: вiд напiвпрозорого блiдо-зеленого до темного, як смерть, зеленого, а помiж ними – найбiльш нiсенiтних зелених забарвлень. Його погляд не сягав далi десяти метрiв, зусiбiч видимiсть блокували рослини, що обвивалися довкруж, неначе гiгантський восьминiг iз тисячею щупальцiв. Сандро витер лоба рукавом i спробував дихати глибше. Не можна дозволити собi нападу клаустрофобii. Треба зберiгати спокiй. На них тиснула дивна обтяжлива тиша, що запала довкруж, щоправда ii регулярно розривав безжальний скрегiт тесака. Натовп рослин затамував подих, поки гiльйотина опускалася на шиi засуджених до смертi. – Пiднiмiть комiр i накрийте голову, – звелiв Кракус. – Чому? – поспитався Сандро. – Ви ж не хочете, щоб вам у шию заповзла колонiя термiтiв, поки ви йдете попiд гiллям? Сандро здригнувся. І послухався. Скрiзь навколо нього лiс приховував створiнь, що iх тримав у своiх володiннях. Навiть якщо уважно розглядати листя, гiлля, лiани i траву, неможливо побачити жодного iз мiльярдiв тварин i комах, що живуть у мороцi. Утiм, вони там. Невидимi, але присутнi. Сандро вiдчував iхню присутнiсть. Виявилося, просуватися в джунглях виснажливо. У задушливiй спецi вимушено повiльна хода обважнювала наплiчник так, що здавалося, загрузаеш радше, нiж просуваешся вперед. Унаслiдок неспроможностi бачити загрози вiд тварин виникали постiйна напруженiсть, хвилювання, що не дозволяло розслабитися, втратити пильнiсть. Перерва на обiд була короткою – з’iли запаси поспiхом; рушили далi, тимчасом як торби нiби поважчали. Сандро здавалося, наче вони проникають у мiсцину, що вiдстоюе право зостатись неторканою i закриваеться за ними, щоб поневолити тих, хто порушив ii закони. У його головi повсякчас виринало бразильське прислiв’я – напучення вiд ректора, яке тепер заполоняло думки i пiдживлювало тривогу: «Із Selva amazо?nica вороття немае». Нарештi Кракус оголосив про привал, щоб розкинути табiр. Зiтхнувши з полегшенням, Сандро водночас здивувався. Сонце досi стояло високо. Заледве третя година. Розраховуючи на поденну оплату, Кракус непогано дбав про своi iнтереси. Із таким темпом провiдник забезпечений роботою на кiлька мiсяцiв… Керiвник експедицii вибрав щось на зразок пласкоi скелi пiд високими деревами. Гарне мiсце для табору. Поскидали торби. Сандро лишився на мiсцi з Годi, поки решта розiйшлася в трьох рiзних напрямках. Сандро почав розпаковувати спорядження, але Годi жестом звелiв не квапитися. Чекали довго – парочка ще та, обое мов язики проковтнули. Темрява пiд деревами контрастувала з палючим сонцем, яке iм доводилося витримувати в попереднi днi на рiчцi. Проте вiд браку свiтла спека не зменшувалася. Раз по раз долинав хрускiт гiлок iз трьох бокiв, куди попрямували чоловiки. Минуло добрих чверть години. – Мурашник! – почувся зненацька крик Марко, напiвприглушений рослиннiстю, що iх вiддiляла. Дочекавшись, поки всi зберуться, чоловiки знову закинули торби на змученi плечi й продовжили повiльне просування в пошуках пiдхожого мiсця для ночiвлi. Сандро завбачливо пiдняв комiр. Кракус, тримаючи в руках компас, давав вказiвки. За пiвгодини очiльник експедицii показав мiсце, що видавалося йому прийнятним вiдповiдно до критерiiв, вiдомих, схоже, тiльки йому. Чоловiки залишили речi, i трое вiддалилися в рiзних напрямках. Знову довелося чекати, довго чекати. – Мертве дерево! – загорлав Альфонсо. Сандро здригнувся, уявивши, що те дерево могло завалитися на них уночi. Гурт об’еднався i рушив далi. Молодий викладач унiверситету зовсiм iнакше уявляв собi лiс. У його мрiях дерева, звiсно, були гiгантськими, але попiд ними був ширший простiр. Вiн гадав, що йтиметься вiльнiше, як у лiсах на Заходi (утiм, усi забувають, що тi лiси доглядають, розчищують вiд чагарiв, прибирають вiд перешкод, якi заважають пройти). Сандро i гадки не мав, що доведеться битися з рослинами, щоб прокласти шлях. Вiн очiкував побачити чарiвливе свiтло; натомiсть панувала пiтьма, наче у темницi, нестерпно загострюючи вiдчуття неволi. Нарештi Кракус знайшов нове мiсце. Чоловiки вирушили дослiджувати околицi. Знову чекати. Усiвшись на торбу, Сандро втупився поглядом у рослини, та в нього з’явилося дивне вiдчуття, наче невидимий ворог стежить за ним. Рясне листя правило за завiсу, здатну ховати iншу реальнiсть, що контрастувала iз позiрним спокоем. Сандро заплющив очi, намагаючись розслабитися. Слiд мислити рацiонально. Не варто писати в головi сценарii. – Осине гнiздо! І знову командi довелося гуртуватися i вирушати в путь. Сандро змусив себе закинути на плечi ненависну торбу, мов каторжник, що тягне на собi камiння. Четверта спроба виявилася вдалою, i чоловiки заходилися викорчовувати дрiбнi паростки, розчищуючи мiсце для табору. – Це, щоб запобiгти нападам комах або змii, – пояснив Кракус клiентовi. Тодi вони натягнули гамаки мiж деревами i в метрi над кожним горизонтально закрiпили мотузки, на якi почепили брезенти, що звисали по обидва боки гамакiв. До чотирьох краiв тканини прикрiпили довгi мотузочки, якi зафiксували на землi за допомогою металевих кiлочкiв. – У такий спосiб обмежуемо кiлькiсть тварюк, якi будуть на нас падати, та й принагiдно захищаемося вiд дощу. Годi обiйшов споруди, тримаючи в руцi якiсну пiну для голiння. Напшикав пiну на кожну iз мотузок, якими гамаки трималися на деревах, – прикрасив вузли бiлим кремом. – Годi винайшов цей спосiб, – гордо пояснив Кракус Сандро, – щоб пiд час сну на нас не нападали мурахи. Тварюки зжеруть вас, перш нiж устигнете спустити ноги на землю. Марко й Альфонсо поприносили хмизу i поскладали на купу для вогнища. За кiлька хвилин без попереджень настала нiч, а температура рiзко знизилася. На змiну сутiнкам прийшла холодна й глибока темрява. Гiгантськi рослини стали невидимими, але здавалися присутнiми, живими. Сандро вiдчував, наче вони ростуть, продовжуючи в темрявi невтомну боротьбу за територiю. Бентежний лiс робився страхiтливим. Розпалили ватру. Полинули пахощi вологоi деревини, що палала вночi. З’явився дим i почулося потрiскування багаття. Утома навалилася на Сандро. Вiн змусив себе з’iсти вiйськовий пайок – в’язку, концентровану масу невизначеного смаку, настiльки густу, що застрягала в горлянцi за кожною спробою проковтнути. Потрiбно було пити воду великими ковтками, щоб проштовхнути iдло всередину й не задихнутися. – Завтра спробуемо приготувати справжню iжу. Сьогоднi вже запiзно, – мовив Кракус, виправдовуючись. Марко й Альфонсо заходилися розповiдати непристойнi анекдоти, а за ними пiдхопив i шеф. Годi сидiв на вiддалi в кiлькох кроках вiд них. Сандро занурився у внутрiшнiй свiт. Думав про Нью-Йорк. Нiчнi повернення на Мангеттен поромом зi Стейтен-Айленду, де цiлий день валявся на пляжi. Блискуче й заспокiйливе сяйво вогнiв. Чiтко розмежованi вулицi й проспекти. Вечерi у Wallsе або штрудель iз лососем, кращий, нiж деiнде в Австрii. Келих вина North Fork, що потягуеш у Back Forty, зiпершись на барну стiйку зi старого дерева… Недiльнi бранчi у Moody’s: апельсиновi фрешi, аромат мафiнiв щойно з печi, пенкейкiв iз кленовим сиропом i паруючого чаю «Дарджилiнг»; пiанiст машинально перебирае пальцями по клавiшах, награючи мелодiю Ерролла Гарнера i думаючи про свое. Нью-Йорк видавався таким далеким… І фiлософськi бесiди з колегами – що збагачують iнтелектуально та захоплюють духовно… Плин думок неминуче вiв до Тiффанi. Пристраснi розмови з нею, митi еднання, любовi, нiжностi. Тiффанi… Меланхолiя переросла в смуток, й очi Сандро почали наповнюватися слiзьми. Вiн силкувався iх стримати, тимчасом як усерединi наростало iнше почуття – сильнiше й настирливiше. Вiднедавна воно стало добре знайомим, адже заполоняло Сандро регулярно протягом року i заволодiло його життям, – злiсть, ненависть, жага помсти. Невiдступна, нав’язлива жага, що стискала ество й вимагала дiяти, сповнюючи завзяттям. «Ця мандрiвка – хресна хода», – казав собi Сандро, та вiн дiйде до кiнця, нехай навiть приречений валятися мертвим iз роззявленим ротом у калюжi з багном, де рояться змii. Вiн нiколи не здасться. Нiколи. – Хочеш табаско? – запропонував Кракус. – Сандро? Гей, Сандро? Сандро вiдмовився, хитнувши головою. Очiльник експедицii пiдвiвся i сiв навпроти Сандро. Нi-нi, невдала мить. Зжальтеся. Тiльки не зараз – кумеднi iсторii й барнi фiлософствування. Тiльки не це. Дайте спокiй. – Ну, розказуйте, – мовив Кракус, широко посмiхаючись. – Чому ви захотiли вiдвiдати це плем’я? Я ж досi нiчого не знаю про ваш план. Сандро не вiдповiв. Продовжував старанно пережовувати бридке iдло. Марко й Альфонсо шкiрилися. Кракус пiшов у наступ. – Спробую вгадати… Ви журналiст i готуете репортаж про найщасливiший народ на Землi… Сандро мовчав. – Ви науковець i дослiджуете питання, чому тi люди нiколи не хворiють на рак? Сандро затято мовчав. Це ж треба, який бовдур, цей чувак… – Чи, може, ви дошукуетесь, чому вони не пiдхоплюють малярiю, тодi як у лiсi повно збудникiв? – Нi. – Працюете у фармацевтичнiй фiрмi й збираете iнфу про рослини? – Нi. – Про отрути? Сандро зiтхнув. У багаттi вибухнула жаринка, спричинивши iскряний дощ. – Нi. – Тодi чому? Нащо вам iз ними зустрiчатися? Геть неочiкувано – можливо, вiд роздратування, а можливо, через несвiдоме бажання зробити провокацiю – Сандро мовив крижаним тоном: – Щоб знищити всiх. Кракус закляк i нарештi замовк. Марко теж язика проковтнув, тимчасом як Альфонсо привiдкрив рота, i на землю випав листок коки. Усi обернулися до Сандро. Годi кинув оком у його бiк i наморщив чоло. Полум’я вимальовувало кривi вiдблиски на iхнiх обличчях. Запала нiякова тиша. За мить тиша зробилася обтяжливою. Кракус перезирнувся зi своiми помiчниками. Виглядав вельми стурбованим. Зненацька Сандро збагнув грандiознiсть свого зiзнання. Грандiознiсть для iнших… Навiщо вiн бовкнув нi сiло нi впало, зараз? Геть не тямить, що коiть, краще б мовчав. Але слова самi вирвалися; роздратований стан пiдштовхнув зробити дурницю. Раптом зробилося соромно – за своi слова, за себе. Звiсно, цi чоловiки були неотесаними, грубими, вульгарними, та хiба ж не такими мають бути рятувальники? Не можна казати таке людям, чия робота – допомагати iншим… Тепер вони все скасують i повернуть. Узяв та й зiпсував усе однiею фразою, звiв усе нанiвець… Кракус занепокоено глянув на Сандро, а тодi неквапом заговорив, ретельно добираючи кожне слово. – Ви… еее… родич… молодоi жiнки… яка торiк загинула в джунглях? Сандро безмовно кивнув. Усi спрямували на нього допитливi погляди. Вiдчувалося, що атмосфера, ще кiлька хвилин тому безтурботна, зробилась напруженою. Почувся хрускiт десь у далинi, серед пiтьми. – Вам слiд знати… – вiв далi Кракус, якому, вочевидь, було дуже нiяково. – Це нас вiдправили… на мiсце…. на пошуки тiла… Чоловiки не зводили з нього очей, стежачи за реакцiею. – Я знаю, – озвався Сандро. – Тому вас i обрав. Знову тиша. Напружена. Кракус втупився в Сандро з дивним виразом – на його обличчi вiдображалася сумiш нерозумiння i спантеличення. Вiн надовго закляк, а тодi ще раз зустрiвся поглядами зi своiми товаришами, неначе намагався вгадати iхнi думки. Нарештi пiдвiвся i вдав, нiби пораеться коло багаття. Насправдi лише перемiщував без жодноi логiки вуглинки й охопленi полум’ям дрова – вочевидь, за цими рухами вiдбувалися напруженi мiркування. Сандро чекав повiдомлення про скасування експедицii, мов пiдозрюваний, що чекае пiдтвердження заздалегiдь вiдомого вироку. Кракус неквапливо совав вуглинки. – Отже, ви хочете помститися, – мовив вiн, не зводячи очей iз багаття. – Я розумiю. Дуже добре розумiю… Сандро затамував подих. – Знаете, – продовжив Кракус, – ми не завжди працювали провiдниками i займалися пошуками людей у джунглях. Для нас це радше… дострокова пенсiя. Марко й Альфонсо уважно слухали шефа. – У минулому ми всi воювали… Воювали, але не як солдати регулярноi армii – нi. Ми для цього надто незалежнi, – мовив вiн, силувано всмiхнувшись. – Нi, ми були скорiше найманцями… Пiсля кожноi фрази Кракус зиркав на Сандро, нiби перевiряючи реакцiю. – Замолоду ми воювали в збройних пiдроздiлах у Нiкарагуа, у Сальвадорi. Брали участь у конфлiктах Латинськоi Америки. Воювати – наша професiя… Кровi ми не боiмося. Нинi ми зав’язали з цим, але не остаточно перегорнули сторiнку… Вiн умовк на кiлька хвилин, пильно вдивляючись у спiврозмовника. Сандро чекав. – Якщо моi друзi згоднi, – продовжив Кракус, завагавшись i кинувши у iхнiй бiк запитальний погляд, – ми могли б повернутися до служби, щоб… допомогти вам… а не просто супроводити до мiсця. Звiсно… якщо ви маете… чим… нам заплатити. Сандро не вiдповiдав. Спантеличено оглянув маленький гурт. Усi спрямували погляди на нього. Тепер, коли вони облишили жарти, Сандро побачив серйознi, суворi обличчя й мiцнi статури пiд вiйськовою формою. Цi люди цiлком уявлялися в засiдцi, на полi бою, iз важкою зброею в руках, готовi стрiляти в противника, не змигнувши оком. Кракус мусив зробити паузу, щоб заручитися пiдтримкою. Його голос тепер був упевненiшим i розслабленiшим. – Маете конкретну iдею, що iм заподiяти? Сандро збентежено мовчав. Не мiг збагнути несподiваного повороту подiй. Вiн i в гадцi не мав, що чоловiки, на яких вiн розраховував виключно як на провiдникiв, могли допомогти в замисленiй помстi. Звiсно, це багато що спрощувало… Та чи справдi вiн цього хотiв? Ішлося про справу особисту. Зруйновано його життя… У глибинi душi вiн вiдчував, що мусить дiяти сам, узяти справи у своi руки, зробити те, що повинен. Вiн особисто мав заплатити цiну за те, що прагнув заподiяти тим дикунам, вiн прагнув… Сандро знову вiдчув, як усерединi наростае хвиля жахливоi ненавистi, що дiймала його протягом року. Тамовану лють, що зводила його з розуму. – Їх не дуже багато, – мовив Кракус. – Ми добре озброенi. Є кiлька варiантiв, як пiдiйти до справи… Що скажете, хлопцi? Товаришi багатозначно перезирнулися, але нiчого не вiдповiли. – Гей? – не вгавав Кракус. – Як вам iдея? Нарештi Марко заговорив i невпевнено виклав свое бачення розправи. Далi висловився й Альфонсо, потiм слово взяв Кракус, чиi пропозицii навiяли iншим новi iдеi. Розмова, що спершу не клеiлася, набирала обертiв. Товариство стрiмко розганялося, вигадуючи все новi жорстокостi; кожний спирався на пропозицii iнших, розробляючи дедалi мерзеннiшi плани. Колишнiх найманцiв уже було не спинити. Вони заводили одне одного, змагаючись, у кого жорстокiшi iдеi. Кракус тiшився. А от Годi самiтно сидiв i мовчав. Із вiдсутнiм виглядом чистив свiй берц, не зважаючи на своiх побратимiв, немов тi сперечалися про передбачуванi результати футбольного матчу. Було в цiй сценi щось епiчне, сюрреалiстичне. Слухаючи, як обговорюеться зловiсна схема, Сандро збагнув, що сам нiчого детально не продумав. Не мав плану. Його проект помсти був як розмита фотографiя. Вiн обмежився абстрактним баченням болю, що збирався заподiяти заради помсти, болю, що мав стати вiдповiддю на його власний бiль. Абстрактний план, заснований на емоцiях. Пропонованi розправи, нехай i були одна страшнiша за iншу, видавалися йому неспроможними завдати страждань, на якi вiн сподiвався. То мали бути страждання, подiбнi до пережитих ним. А не лише фiзичний бiль. Не лише збавенна смерть. Кракус, вочевидь задоволений креативнiстю пiдсобникiв, обернувся до клiента. – То що думаете про все це? Нараз усi позамовкали i втупилися в Сандро. Тиша видалася йому не менш оглушливою за попереднi бурхливi дискусii. В усьому лiсi запала похмура атмосфера. Із пiтьми на Сандро знову зиркало кiлька пар очей. Сандро довго мовчав. Дим багаття розносив довкруж гострi пахощi деревного вугiлля. Язики полум’я немов корчилися вiд болю, викривлюючи тiнi навколо. Спiтнiле обличчя Сандро палало. У повiтрi досi сновигали моторошнi слова колишнiх воякiв, крутилися в головi Сандро, спалахуючи у закапелках його душi. Його не квапили… Треба було щось сказати, порушити мовчанку. – Вашi iдеi, – озвався вiн голосом, що йому самому видався далеким, неначе лунав iззовнi. – Вашi iдеi були б для них занадто… легким… занадто швидким кiнцем. Марко й Альфонсо вирячили очi й спробували зустрiтися поглядами з шефом. – Я ж хочу, – вiв далi Сандро, – зробити так, щоб вони були нещасними кожну годину, кожну хвилину, кожну секунду життя, до скону. 4 – Продовжуйте спiвати! Ми наближаемось. Кракус дбайливо склав мапу в кишеню, а учасники експедицii тим часом затягнули звичнi пiсеньки. Juegas a la dama Dices que no eres una cualquiera Pero todos pagan por tu precio Que supera el millо?n[3 - Тут i далi уривки з пiснi Descarada колумбiйськоi спiвачки Веронiки Орозко.]. – Дiстало! Спiваемо вже чотири днi. Скiльки можна? – почав нарiкати Марко. Та все ж приеднався до iнших. Кракус нiколи не поступався у цьому питаннi. Рiч у тiм, що розташування поселень рiзноманiтних диких племен нiхто не знав. Чужинцi, що проникали на iхню територiю, розцiнювались як вороги. А от спiв, що всюди вважаеться символом мирного вiзиту, уберiгав вiд стрiли в спину. Кракус озирнувся. Клiент тяжко плентався i виглядав розгубленим. «На ногах ще тримаеться, i то добре», – подумав очiльник експедицii. Умiст торби Сандро розподiлили по торбах iнших учасникiв, хоча тi й поскреготали зубами. От уже два днi Сандро потерпав вiд дивноi хвороби. Спочатку Годi пiдозрював малярiю, потiм лихоманку денге. Та зрештою постановив, що ймовiрнiше причиною був стрес. Деякi мандрiвники не витримують замкненого простору в джунглях, укупi зi спекою й постiйними небезпеками. Злiтають iз котушок. Кожний по-рiзному ламаеться. Це зветься «гострий напад безумства». Невiдь-чому починають виробляти казна-що. Або ж впадають у дитинство, тодi доводиться iх годувати, наче малих дiтей. Існуе безлiч способiв утекти вiд реальностi, що стае нестерпною! «Бiдолахи», – думав собi Кракус. Бiльшiсть людей нашоi доби здатна вижити в дикiй природи не довше за йоркшира iз рожевим сатиновим бантиком. А що, як проблема Сандро в iншому? Що ближче вiн наближався до пункту призначення своеi мандрiвки, то гiрше почувався… Але Кракус не переймався, адже це дозволяло йому взяти все у своi руки. Вiдмова клiента розправитися над iндiанцями позбавила його шансу, у який вiн повiрив на якусь мить. Можливо, унаслiдок недуги Сандро довiрить йому керiвництво операцiею. Зробити людей нещасними – не дуже-то складне завдання, як на те. Недарма ж у дитинствi Кракуса звали халамидником? Звiсно, угода буде не такою вигiдною, як у разi коли треба було з усiма розправитися, та все краще за гонорар провiдника. Вiн подбае про те, щоб його послуги були незамiнними, потiм пiднiме цiну. Це ж не абихто, а викладач унiверситету. Американець, певно, багатiй. Cuando ves a un hombre Haces que gaste Toda su billetera Lo desangras, lo desplumas Y lo tiras en un rincо?n. Кракус згадав першу нiч у лiсi. Поки всi спали без заднiх нiг, Сандро нагнав трусу, несподiвано загорлавши серед ночi. Зненацька розбудженi, чоловiки враз посхоплювалися i взялися до зброi. За чверть секунди кожний був у бойовiй готовностi, притискаючи рушницю до плеча й пильно вдивляючись у пiтьму. – Що таке? – гукнув Кракус, тримаючи пальця на курку. – Що сталося? – Там, – видихнув Сандро, вказуючи кудись рукою. – Що? – Очi… Я побачив очi… Кракус спрямував лiхтарик у напрямку, куди показував Сандро. Нiчого. Усi стояли напоготовi, нi пари з вуст, налаштованi дiяти. Напруження величезне. – Людськi очi? – Не знаю. – Якi вони? – допитувався Кракус, нервуючись. – Блискучi. – На якому рiвнi? Сандро завагався. – Важко сказати, вони ж були метрах у десяти вiд мене… Десь на такому, – вiдповiв, показуючи рукою висоту десь у пiвзросту людини. – По ходу, ягуар. – Ягуар… Про всяк випадок встановили почергове чатування до ранку, але нiкому не вдалося заснути. Juegas a la dama Dices que no eres una cualquiera Pero todos pagan por tu precio Que supera el millо?n. Кракус, сумнiваючись, сягнув рукою в торбу, витяг мапу i компас та продовжив ретельно вивчати маршрут. Не те щоб щось було негаразд, вони йшли правильним шляхом. Коли майже дiйшли, Сандро знагла повалився на землю. Вiн був у напiвсвiдомому станi й заледве мiг звестися. Чоловiки мусили поперемiнно його нести. На щастя, уже за пiвгодини експедицiя дiсталася селища. Кракус мимоволi напружився, попри вiдсутнiсть об’ективних причин. Першою на очi iм потрапила дитина, що гралася на стовбурi поваленого дерева. Хлопчик кинувся навтьоки попередити дорослих. Селище було розташоване поряд зi струмком й облаштоване навколо малоки – такоi собi величезноi хижi, де тубiльцi спали гуртом. Споруди не змiнилися з минулого року. Тiльки рослинностi побiльшало так, що мiсцевiсть видавалася iнакшою. Проте атмосфера збереглася та сама: якась аж наче тривожна тиша. Складалося враження, нiби життя тут розгортаеться у сповiльненому темпi. Не змiнивсь i запах – сумiш паленоi деревини та сухоi манiоки. Індiанцi практично не розчищували житловоi територii, i свiтла на нiй не бракувало, але воно було блiде, розсiяне. Неначе у фiльмi Девiда Гамiльтона. Кiлька жiнок безтурботно походжали навколо вогнища. Індiанцi впiзнали Кракуса i дозволили йому розташуватися на iхнiй територii. Вiн вирiшив розбити табiр трохи на вiддалi, угору за течiею. – Там вода буде чистiшою… – пояснив вiн Альфонсо. Разом зi своiми людьми побудував три хижi: одну для Годi, бо для нього iзоляцiя була майже життево необхiдною; другу для Сандро; i третю для себе, Марко й Альфонсо. Каркаси зробили з гiлок дерев й очерету; покрiвлi й стiни виклали з листя пальм тулурiс; пiдлогу абияк сконструювали зi стовбурiв пальм васаi. Чоловiки поклали Сандро в гамак, пiдвiшений у його хижi. Кракус напоiв його трохи водою i присiв на балку поряд iз хворим. Решта повиходили. «Добре, що вiн занедужав, – думав собi Кракус, – але не можна допустити, щоб вiн тут копита вiдкинув». Кракус чиркнув сiрником, i дрiбне блакитно-жовте полум’я на мить освiтило халупу. Запалив сигарету. Годi прописав iхньому клiентовi вiдпочинок i спокiй. Цим вони його забезпечать. Кракус глибоко зiтхнув. У хижцi пахло свiжозрiзаною деревиною. Мандрiвка виснажила всiх. Клiент нинi мiцно спав: довгi пасма темного хвилястого волосся безладно падали на розслаблене обличчя. Увi снi риси обличчя стали ангельськими, натомiсть у пробудженому станi були радше бунтiвними, позаяк вiн незмiнно супив брови. Лиш очi, глибокi, синi, променистi, пожвавлювали похмуре лице. Надворi вдалинi лунали спiви iндiанцiв, i Кракус уявляв, як вони зiбралися довкола багаття для одного з iхнiх численних ритуалiв. Вiн мiркував. Безперечно, у його найкращих iнтересах не чекати, а почати дiяти, щоб здiйснити помсту клiента. Що бiльше Кракус братиме справи у своi руки й утверджуватиметься в ролi лiдера, то бiльше клiент буде схильний довiрити йому керiвництво операцiею. Кракус пiднiс до рота сигарету, затягнувся i повiльно спiральками випустив дим, що заклубочився помiж пальмовим листям. За стiнами хижки iндiанцi пришвидшували ритм спiву. Кракус зiтхнув. А може, йому варто проявити винахiдливiсть й отруiти тубiльцям життя?.. 5 Протягом наступних днiв Кракус намагався ближче познайомитися з iндiанцями. У попереднiй мандрiвцi, що була закороткою, вiн не мав такоi нагоди. Нинi ж старався викликати симпатiю, налагодити вiдносини, тим часом завойовуючи авторитет. Коли прийде час, йому буде важливо мати репутацiю лiдера, до чиiх порад дослухаються… Поки Сандро валявся у своiй хижi, Кракус готував грунт, завойовував простiр. Так вiн познаймовився з Можагом, якого йому представили як поважного велемудрого казкаря. – Поважний у мене тiльки вiк, – запротестував мудрець, примруживши очi, де хитринки було стiльки ж, скiльки зморщок навколо. – Я люблю плести оповiдки бiля багаття. «Занадто скромно – не тягне на щирiсть», – виснував Кракус, що не довiряв старим мавпам, якi мають себе за шанованих мудрих старцiв. Вони трохи потеревенили нi про що. Поки старий говорив, у нього трохи трусилася голова i подеколи вiн напружено пiдшукував слова. – Ти вже познайомився з Елiантою? – спитав вiн. Кракус заперечно крутнув головою. Доволi багато людей уже згадували ii iм’я. Мабуть, у неi важлива роль, але йому наразi не вдалося з’ясувати, яка саме. Казкар пробiгся очима серед гурту, але не побачив ii. – Із нею краще познайомитися особисто, – пояснив вiн, не вдаючись у подробицi. Життя тубiльцiв видалося Кракусовi геть нецiкавим. «Нiчого не вiдбуваеться, – думав вiн, – у селищi пропадеш iз нудьги». Індiанцi ходили напiвголими: пов’язка заледве покривала iнтимнi мiсця. Жiнки не ховали грудей i щодня по кiлька годин вимальовували рiзнi мотиви на своiх тiлах i тiлах своiх дiтей. Вони не володiли практично нiчим: лише кiлька керамiчних виробiв, трiшки непристойноi бiлизни, кольорове пiр’я, кiлька плетених кошикiв i таць, луки i сарбакани для полювання, кiлька голiв худоби i маленька оброблена нивка, де вирощували манiоку. Полювали мало – щонайбiльше пару-трiйку годин; рвали фрукти, але бiльшу частину дня бiдолахам, вочевидь, робити було нiчого. Вони гаяли час. «Напевно, нудять нудом!» – гадав Кракус. Йому було невтямки, чому серед журналiстiв i науковцiв масове захоплення «першим народом» – так називають цих тубiльцiв. Чергова солодка поливка для пiдсолоджування реальностi. Примiтивнi люди – оце вже напевно. А якщо дикуни й справдi щасливi, то це, судячи з усього, тому, що вони простаки. Розумово вiдсталi, та й по всьому. До речi, недарма кажуть: «Раденький, що дурненький». Якщо потрiбно стати iдiотом для духовного розвитку, Роберто Кракус волiе лишитися зi своею метушнею i халепами. Принаймнi це додае його життю гостроти. Кракус передчував, що доведеться поламати голову над цiею мiсiею. Як зiпсувати життя людям, що мають… порожне iснування? Як зробити нещасними тих, що не мають нiчого для щастя? Третього дня Кракус зважився дещо випробувати, щоб перевiрити, що вийде. Із настанням ночi дочекався, коли огорнене темрявою селище порине в обiйми Морфея, i вийшов зi своеi хижки, стараючись ступати в пiтьмi беззвучно. Увiмкнув лiхтарик, але батарейка майже сiла, i довелося вдовольнятися тьмяним свiтлом. Кракус здригнувся, вiдчувши нiчну свiжiсть. У вологому похмурому пiдлiску линув легкий аромат моху. Чоловiк попрямував до малоки. У зонi мешкання рослиннiсть трохи порiдiшала, i мiсячне сяйво пробивалося, освiтлюючи шлях. Пучки бiлого свiтла огортали величезну хижу надприродною атмосферою. Здалеку здавалося, неначе вона випливае з лiсовоi пiтьми, продираючись крiзь темряву, мов корабель-привид. Кракус наблизився. Із середини долинало хропiння. Вiн якнайтихше вiдкрив великого кошика, де чоловiки зберiгали зброю. Кришка ледь чутно скрипнула. Кракус пильно роздивився покиданi на купу луки i вибрав найгарнiший, найбiльший i найоздобленiший. Кракус пригадав, як один iндiанець гордо демонстрував його односельцям. Ухопив лук двома пальцями i спробував обережно витягти iз купи. Проте дерев’яна конструкцiя в кошику була такою ж хиткою, як конструкцiя iз паличок у грi «Мiкадо», i нiчну тишу пронизав гуркiт лукiв, що повалилися один на одний. Кракус закляк i зачекав хвилинку, затамувавши подих. Потiм узяв швейцарського ножика, вибрав найтонше лезо й обережно надрiзав лук посерединi iз зовнiшнього боку. Розрiз був хоч i глибоким, та заледве помiтним. Задоволений, Кракус повернув рiч на мiсце i закрив кошик. Кракус хотiв вертатися, як побачив свiжовипрану бiлизну, розвiшену на мотузцi. Похапцем роззирнувся довкола, пересвiдчившись, що вiн i досi единий, хто не спить. Позбирав руками трохи землi й покидав ii на бiлизну. Вiн наче повернувся в дитинство – коли роблять шкоду, щоб дошкулити сусiдам i пореготати з iхньоi реакцii. Усе це, звiсно ж, було дрiб’язком. Слабенькi спроби. Смiховиннi. Дуже далекi вiд його перших iдей про тортури i розправи… Та що вiн мiг удiяти? Цi люди не мали нiчого. А отже, iм нiчого втрачати. Як же iм зiпсувати життя? Цiеi митi Кракус почув шерех десь позаду. Обернувся i завважив тiнь, що рухалася. Інстинктивно присiв i завмер. Пильно вдивляючись у пiтьму, Кракус розгледiв жiночий силует. Молода жiнка прямувала до лiсу. А що, як пiти за нею? Кракус зачекав кiлька хвилин i вже було пiдвiвся, аж ось з’явився другий силует, що, вочевидь, рушив слiдом за жiнкою, але завбачливо тримався темних вiдтинкiв. Утiм, стало й чвертi секунди, щоб промiнь мiсяця освiтив обличчя нiчного мандрiвника – то був молодий iндiанець, що його Кракус зустрiчав у селищi. «Аван… Так, – пригадав Кракус, – це Аван». Терпляче дочекавшись, поки парубок вiдiйде подалi, Кракус обережно рушив у тому самому напрямку. Двое iндiанцiв зустрiлися бiля розчищеноi галявинки. Кракус наблизився i сховався серед листя. Мiсяць заливав поле блiдим сяйвом. Застиглi на узлiссi двi постатi iндiанцiв нагадували чоловiковi театр тiней, iхнi чорнi силуети чiтко виокремлювалися на тлi освiтленоi галявини. Кiлька митей вони стояли одне навпроти одного, потiм з’едналися у тривалих обiймах. Затим одним порухом скинули з себе одяг. Вони стояли в профiль до Кракуса, i вiн бачив обриси грудей молодоi жiнки та ерекцiю чоловiка. Вони притиснулися одне до одного, i iхнi тiла змiшалися з нiччю. 6 Наступного ранку Кракус вбрався, як звичайно, у вiйськову форму, берцi i картуз, пiдняв комiр i вирушив у селище. Чоловiки ще не повернулися з полювання. Босоногi дiти гралися на землi. Кракус завважив молоду жiнку, що саме знiмала висохлу бiлизну. – Отакоi! – вигукнув вiн. – Яка в тебе жахлива бiлизна! Мабуть, це вiтер чи хлоп’ячi iгри. Ото в тебе халепа! – Та пусте, – мовила вона, широко всмiхаючись. – Змиеться водою. На цих словах вона взяла бiлизну в оберемок i попрямувала до струмка. Кракус пiшов слiдом. – Учора ти випрала цю бiлизну? – Так. – До речi, як тебе звуть? – Зальтана. Вона сiла на бережку. Камiння вздовж берега трохи стримувало течiю, формуючи нестабiльну мийку. Жiнка занурила речi в холодну воду i заходилася терти. Оголенi груди похитувалися, i Кракус вiдчув збудження. – Але ж тепер ти мусиш прати знову, бiдолашко! Уся праця намарно… Вона лише розсмiялася замiсть вiдповiдi. Переливчастий смiх, що вiд нього аж голова пiшла обертом. Кракуса охопило нестримне бажання. «Пiзнiше, – сказав вiн собi. – Займуся нею пiзнiше». – Це ж треба! – мовив уголос. – Та нi, вiтер тут нi до чого! Нiч була спокiйною. Мабуть, хтось зробив це навмисне. – Не уявляю навiщо. – Якби ж я знав, що за недоумок змусив тебе прати заново… – Усе гаразд, я майже закiнчила. – Але в тебе зiпсований ранок. Ти могла вiдпочивати, розслаблятися… І ось маеш: довелося працювати! Жiнка неквапом вiджала просякнуту водою бiлизну, пiдвелася й рушила до селища. Кракус пiшов за нею, чимдуж стараючись налаштувати ii на негатив. Усе дарма. Порiвнявшись iз малокою, жiнка обернулася до нього й, оголивши гарнi бiлi зуби, широко всмiхнулася: – Бруд давно зiйшов iз моеi бiлизни, та досi не зiйшов iз твоеi голови. Чоловiки поверталися з полювання, наспiвуючи. Задоволенi собою, поскладали свiжину на мiсце. Нинi дiти зможуть з’iсти трохи м’яса. Кракус уважно розглядав гурт i нарештi знайшов того, хто не мав зброi на плечi. Поманив одного iндiанця вбiк. – А твiй друг що, не полюе? – спитався, вказуючи на бiдолаху. – Полюе, але вiн не мае лука. – Чому? – Зламав. Побачивши, що говорять про нього, мисливець пiдiйшов i запитально глянув на них. – Я дiзнався, що сталося з твоiм луком, – пояснив Кракус. – Дуже шкода, вiн був найгарнiшим, найбiльшим i найоздобленiшим з усiх. Менi сумно за тебе. Мабуть, усi тобi заздрили… Ти, певно, побиваешся. Індiанець подивився, дивуючись i водночас потiшаючись. – Про що ти говориш? – Про твiй лук, про що ж iще? – Я не маю лука. Кракус глитнув. Не схоже було, що iндiанець насмiхався. Тодi чому ж заперечував? – Я ж бачив тебе вчора з луком. У тебе був чудовий, прегарний лук… – Учора, може, i так, але сьогоднi я не маю лука. Отак, – мовив вiн безмежно спокiйним тоном. – Напевно, ти шкодуеш, хiба нi? Принаймнi трохи розчарований! – Цiеi речi бiльше не iснуе. Чому б я розчаровувався через те, чого бiльше не iснуе? Кракус утратив терпець. – То вчора ж ця рiч iснувала, авжеж! – Але вчора зникло, мiй друже. Нинi в нас сьогоднi, поки ще сьогоднi. Спантеличений, Кракус вiдiйшов. Вiд триклятих дикунiв нiчого неможливо домогтися. Вони занадто недоумкуватi, щоб перейматися тим, що з ними вiдбуваеться, занадто наiвнi, щоб страждати, аналiзуючи ситуацii. До перемоги ще далеко. А вiн же сподiвався подратувати iх, пiдштовхнути трохи до дiй… Із мисливцем узагалi дивно: якби вiн зберiг рештки зiпсованого лука, Кракус мiг би показати йому доказ саботажу та посiяти серед них розбрат. Та навiть не було такоi нагоди. Дарма Кракус покладав надii на своi першi спроби, що мали переконати Сандро, що керiвниковi експедицii можна довiрити серйознiшi завдання. Кракус усiвся на пеньок i витяг iз кишенi коробочку тютюну. Скрутив кiлька сигарет i одну запалив. Раптом йому сяйнула думка. Та це ж очевидно… Якщо вiн, Кракус, не спроможний подратувати тубiльцiв, як же тодi Сандро, благенький Сандро, зробить це самотужки? У будь-якому разi Сандро знадобиться допомога. А якщо нiчого не вийде, Сандро врештi, мабуть, погодиться на силовi варiанти, запропонованi командою спочатку… Кракус зненацька побачив Авана – нiчного коханця. «Спробуймо», – сказав собi, побачивши промiнь надii. – Сигаретку, Аване? – Нi, дякую, – вiдмовився молодий iндiанець, помахавши на знак привiтання. «Почну iз того, що трiшки його присоромлю», – подумав собi Кракус. – Учора вночi я вийшов подихати повiтрям. Пройшовся трохи надворi. – Приемна була нiч, чи не так? Кракус кивнув, затягнувшись сигаретою. Повiльно випустив дим у бiк спiврозмовника. – Я тебе бачив на галявинi з твоею подругою. На обличчi парубка не промайнуло анi тiнi нiяковостi, натомiсть вiн аж засяяв. – Ах, Ісанда… Гарна, еге ж? Кракус помовчав, ще раз затягнувся. – У мене для тебе паскудна новина. Хоч нелегко про це казати… Індiанець стояв нерухомо i мовчав. – За кiлька годин, – продовжив Кракус, – я знову виходив, до вiтру. Дим клубочився i танув у повiтрi. Кракус вiв далi: – І я ще раз натрапив на твою подругу. Але вона вже була з iншим чоловiком. Аван не виказав жодноi реакцii. – Я здивований, – нарештi зiзнавсь вiн. – Тобi бiльше нiчого сказати? – рознервувавсь Кракус. Молодий чоловiк зберiгав спокiй. – Ми не одруженi, вона не давала менi клятви… – Але ж вона все одно твоя подруга! – Так, але вона вiльна. Кракусовi уривався терпець. – Отямся, чорт забирай! Вона ж, трясця, переспала з iншим! Аван дивився незворушно. – То й що! Вона не рiч, яка зношуеться… 7 Елiанта обдарувала усмiшкою жiнку, що простягнула iй iжу, i почастувалася пюре з манiоки, смаженими зернами марiпа, молодими паростками бамбука, маринованими в соку васаi й щедро приправленими зернами моку-моку. Як i щодня, кухарка присвятила ранок готуванню, цiлковито вiддаючись своiй справi, викладаючись на повну, щоб вийшли найсмачнiшi страви. У селищi кожен мав свое мiсце, свою роль у громадi залежно вiд уподобань. Жодноi iерархii: кожний бере на себе обов’язки, що вiдповiдають вмiнням, якi вiн вирiшив у себе розвивати. Дехто присвячував себе единiй справi, дехто розподiляв час мiж двома мiсiями, дехто волiв долучатися до рiзноманiтних справ, що варiювалися за потребами. Елiанта взяла кiлька фруктiв i вмостилася бiля старого казкаря. Індiанцi вечеряли в спокiйнiй атмосферi пiд доброзичливою тiнню пальм патава. Легкий вiтерець навiював приемне вiдчуття, нашiптуючи щось серед листя високих дерев. Елiанта схопила маракую й розрiзала навпiл. Зiркоподiбна серединка насиченого жовтого кольору – довершена краса, укупi з вишуканим ароматом. Молода жiнка подумки подякувала Матерi Землi за прекраснi поживнi дарунки. Скуштувала цiнного плоду, заплющивши очi, щоб краще вiдчути кисло-солодкий смак. Елiанта насолоджувалась так кожною стравою, кожним вiдчуттям, коли не спала, а коли спала – кожним сном. Завершивши трапезу, вона обернулася до старця. – То як, Можагу, що розповiдатимеш нам цього вечора? Казкар пiдвiв до неi очi й усмiхнувся. Милi щасливi зморшки борознили його обличчя. Як усi старi люди, вiн мав поважний статус. Молодi шанували старiсть. Наймолодшi зверталися до старших, щойно виникала делiкатна проблема. Поважний вiк забезпечував iм безцiнний досвiд, а також мудрiсть, до якоi всi прагнули. У ролi порадникiв, учителiв, суддiв або навiть довiрених осiб, залежно вiд потреб, старцi слугували головним механiзмом громади. – Історiю… про бабуiнiв i перелiтних… птахiв, – озвався казкар у своiй неквапливiй манерi, добираючи слова. Елiанта примружила очi, намагаючись передбачити, до яких тем вiн звернеться. Попри нiбито простенькi перипетii, що були до вподоби навiть дiтям, цi казки спонукали до занурення в себе i глибоких мiркувань. – Маеш назву? – грайливо поцiкавилася Елiанта. – Що ж… я от… ще не вирiшив… звичайно, кiлька назв маю… але… – Дай угадаю: вони не клацають. – Саме так! не клацають. Вони не пiдкреслюють… як би це сказати… сутностi; мае бути якась дрiбничка, що… привертае увагу, не… розкриваючи змiсту… Можаг часто безуспiшно намагався дати назви своiм iсторiям. Здебiльшого не мiг вибрати серед численних варiантiв й облишав спроби. Старець пiдвiвся i сiв у центрi гурту чоловiкiв, жiнок i дiтей, що зiбрались його послухати. Вiн не поспiшав, терпляче чекаючи, поки розмови вщухнуть i запануе тиша. Тодi заговорив, пiдвищивши голос, i, як i щоразу, подiяла магiя: людина, що у повсякденнi белькотiла, затинаючись на кожному словi, розповiдала iсторii рiвним, теплим i досконало поставленим голосом. Селяни слухали, пiддаючись заколисливiй музицi слiв, iнтризi, несподiваним поворотам i прихованим посланням… * * * Кракус закипав вiд злостi. Вiн не мав анiнайменшого впливу на iндiанцiв. Жодноi негативноi реакцii з iхнього боку. Навiть жодного роздратування. Нiчого. Геть нiчого. Упертi вiслюки, сповненi оптимiзмом до iдiотизму. Вiд них нiчого не добитися. Кракус пригадав, яке враження склалося про них у Христофора Колумба: «Із них вийде добра прислуга. Узяти з пiвсотнi людей, уярмити тубiльцiв, i вони робитимуть вам усе, що схочете». Недоумкуватий мандрiвник глибоко помилявся. Очевидно, вiн дав маху за всiма пунктами, адже до всього вважав тих тубiльцiв iндiанцями… Хто б мiг подумати, що за шiсть сотень рокiв iх i далi так називатимуть замiсть охрестити Колумба тим, ким вiн був насправдi: нiкчемою. Утiм, чого можна сподiватися вiд чувака iз пташиним прiзвищем[4 - Французькою прiзвище Colomb подiбне до слова colombe – голубка.]? Тiльки й годен паскудити. Порiвнявшись iз хижкою Сандро, Кракус зупинився i зробив кiлька глибоких вдихiв. Мусив заспокоiтися, щоб виглядало, наче володiе собою i здатний контролювати подii. Тодi пiдiйшов до дерев’яних дверцят, коротко двiчi постукав й увiйшов. Сандро розтягнувся в гамаку, дрiмаючи з розплющеними очима. За останнi два днi йому значно покращало. – Як почуваешся сьогоднi? – поцiкавивсь Кракус, що нарештi дозволив собi звертатися до клiента на «ти». Меланхолiйний красень повернув голову в його бiк, але не мовив анi слова – очевидно, досi поглинений своiми думками. – Я багацько спостерiгав за нашими дикунами, – заговорив Кракус, щоб порушити мовчанку. – Схоже, нелегко буде зробити iх нещасними. Бiсовi дiти – непохитнi. Хай що б з ними сталося, незмiнно всмiхаються. Сандро якусь мить мовчки дивився на Кракуса. – Я не здивований, – спокiйно озвавсь вiн. – Чому? – Я прочитав усi публiкацii антропологiв, якi iх дослiджували. То тепер знаю цих тубiльцiв, мабуть, краще за них самих… – Можна пригоститися? – спитав керiвник експедицii, вказуючи на банани, що iх поклав учора на скриньку. – Вони твоi. Кракус узяв один i заходився обчищати шкiрку. – Доведеться завдати сильного удару, щоб iх дестабiлiзувати. Сандро скривився. – То будуть марнi зусилля, – вiдказав. – Уся негативна енергiя свiту не похитне iхнього спокою. Кракус вiдкусив шматочок банана i почав машинально жувати. – Ти передумав? Ти згоден звести з ними рахунки… по-iншому? Сандро заперечно хитнув головою. – То як тодi хочеш iз ними розiбратися? Сандро випростався. Сiв у гамаку, звiсивши ноги. – Індiанцi будуть невразливими, допоки лишатимуться в цьому станi. – У якому станi? – Вони завжди зостаються собою… – Не уявляю, як це можна змiнити. – Вони зосередженi на буттi, свiдомi буття… – Ага… А нормальною мовою, фiлософе? Сандро пронизав спiврозмовника поглядом. – Не називай мене так, – мовив жорстко. Кракус вiдкусив iще банана, дратуючись на свого клiента. Нестерпна звичка копилити губу аби з чого без жодноi очевидноi причини. Ображаеться навiть на комплiменти. – Якби ти говорив, як усi… – пробурмотiв Кракус iз повним ротом. Сандро довго сидiв нерухомо iз невдоволеним виглядом. – Мова про те, що вони активно проживають кожну мить, нiчого не очiкуючи, не замислюючись, що робитимуть за п’ять хвилин, за годину чи за тиждень. Коли дивляться на квiтку, тiльки дивляться на квiтку. Коли слухають когось, тiльки слухають. Коли iдять ананас, тiльки iдять ананас… Кракус наморщив чоло i продовжив iсти банан, змiривши спiврозмовника поглядом. Цей чувак меле дурницi з натхненним виглядом. У декого iде дах, коли задовго вчитися. Сандро вiв далi: – Вони мовчки смакують кожний покладений до рота шматочок, цiлковито усвiдомлюючи всi вiдчуття. Проживають кожну мить, глибоко нею проймаючись. У присутностi iншоi людини не очiкують захоплення, поваги чи ще бозна-чого. Вони завжди щирi. Не осуджують iнших, а тому й не бояться осуду. Вони… вiльнi. Кракус поперхнувся бананом i закашлявся. Вiдчинив заслiнку i пожбурив рештки плоду якнайдалi. «Я теж вiльний», – подумав собi, старанно вдаючи, наче цiкавиться маячливими роздумами клiента. – То що пропонуеш нам iз ними робити? Сандро знову лiг, нечутно зiтхнувши. Гамак захитався злiва направо та, поступово сповiльнюючись, стабiлiзувався… Кракус чекав терпляче. – Почнiмо, – нарештi мовив Сандро, – iз того, що позбавимо iх свiдомого сприйняття, приспимо iм дух, затамуемо iм душу. – Затамуемо iм душу… – Доведеться вигадати, як вiдвернути iхню увагу вiд них самих i вiд реального свiту. Доведеться загiпнотизувати iх абощо. – Загiпнотизувати… – Так, загiпнотизувати… Особливо вранцi, одразу по пробудженнi. Нейропсихiатри виявили, що перша справа, за яку людина береться, прокинувшись, iнтерпретуеться мозком як найважливiша, тому надалi мозок кидае всi ресурси на схожi до цiеi справи, нехтуючи iншими. Кракус насупив брови. – Перше, що я роблю вранцi, – йду вiдлити. – Мова про значущi справи. Наприклад, якщо починати робочий день iз перевiрки емейлiв, твiй мозок вважатиме, що найважливiшою е iнформацiя ззовнi. Якщо вчиняти так щодня, буде все складнiше зосередитися i самостiйно розмiрковувати, позаяк мозок спрямовуе всi сили на зовнiшнi стимули, радше нiж на внутрiшнi роздуми. – Емейли… Та я одинадцять мiсяцiв iз дванадцяти живу в джунглях. – Одне слово, для iндiанцiв треба вигадати щось таке, щоб завалити iх зовнiшнiми стимулами, гiпнотизуючи iх, щойно прокинуться вранцi. Кракус подивився у вiкно, забите москiтною сiткою, i в нiздрi вдарив запах зрiзаного очерету, що правив за вiконну раму. Метрах у 15 вiд вiкна Марко й Альфонсо сидiли на колодах перед своею хижкою i курили. Ззаду до хижi пiдкрадався маленький гризун, якого, вочевидь, приваблювали полишенi надворi харчi. – Я поговорю з Годi. Вiн у нас найкреативнiший. Йому можна довiряти. Сандро закинув руки за голову. – Треба ще знайти спосiб вiдiрвати iх вiд реальностi… – задумливо мовив вiн. – Щоб вони облишили використовувати своi п’ять чуттiв, свою iнтуiцiю та iнстинкти, якi допомагають вiдчувати i сприймати свiт. Натомiсть ми маемо нав’язати iм упереджене бачення реальностi. – Ага… А точнiше можна? – Треба, щоб хтось виконував роботу замiсть них, забезпечити iх поясненнями, якi створять iлюзiю розумiння iхнього свiту. У такий спосiб вони втратять змогу осягати свiт самотужки… – Розумiю… – Ми можемо вбити двох зайцiв одним пострiлом, – мовив Сандро, випроставшись у гамаку. Заразом можна пiдiрвати iм моральний дух, поклавши край iхньому позитивному баченню життя. – Он як?.. Сандро пiдскочив i заходився ходити туди-сюди. – Потрiбно створити новий ритуал у iхньому життi. Треба, щоб хтось щодня в один час казав iм, що в селищi не гаразд, пiдкреслював усi проблеми, усi небезпеки, усе, що не клеiться… Кракус глянув на свого клiента скоса i скривився. – Не вийде. – Звiсно ж, вийде! – Нi, не вийде, i причина дуже проста. – Яка? – Нiхто не слухатиме таких розповiдей! Нiхто не хоче сприймати купи негативу. Вони ж не мазохiсти. Сандро глянув на Кракуса, усмiхаючись. – Навпаки: вони прийдуть послухати саме тому, що йдеться про негатив. Адже людина принесе iм поганi новини, тому вони зосередяться на цих словах. Кракус недовiрливо похитав головою. Сандро пiдiйшов ближче до нього. – Поганi новини, проблеми, небезпеки цiлковито заволодiвають нашою увагою, тому що пробуджують iнстинкт виживання. Це сильнiше за нас, це майже психологiчна потреба… Вони iй не опиратимуться. Повiр. Кракус уже й не знав, що думати. Задивився у вiкно i побачив, що гризун вибiгае iз його хижки, тримаючи в зубах енергетичний батончик, а безмозкi Марко й Альфонсо сидять собi менше нiж у двох метрах вiд крадiя i нiчого не пiдозрюють. – Хай там як, нелегко буде знаходити щодня щось негативне для таких розповiдей. У них не настiльки багато проблем… – Повiр менi, коли хочеш бачити проблеми, ти iх знайдеш. До того ж ми можемо зробити ще дещо… – Що? Сандро знову сiв у гамак. – Погляньмо трохи збоку… Проблема iз дикунами в тiм, що вони скрiзь бачать позитив. Свiтить сонце? Вони задоволенi. Падае дощ? Вони задоволенi. Проростае трава на iхнiй нивi з манiокою? Вони задоволенi… Треба пiдштовхнути iх до негативного сприйняття нейтральних явищ. – І як це зробити? – Ми iх призвичаiмо вiшати на такi явища негативнi ярлики, i зрештою вони почнуть самi бачити iх такими. Слова визначають вiдчуття. – Ярлики? – Вони мають навчитися називати дощ «поганою погодою», молодi паростки «бур’яном», певнi запахи «смородом» тощо. – Зрозумiло. – У такий спосiб ми визначимо iхне сприйняття. Невдовзi iхнiй свiт уже не буде таким гарним, як ранiше. Кракус, не зовсiм iмучи вiри, зiтхнув. – Як гадаеш, зможеш… узятися за це? – спитав Сандро. – Я всiм займуся, фiлософе, – поквапився запевнити керiвник експедицii. Погляд Сандро вмить затуманився: у ньому вiдобразилася дивна сумiш… злостi й вiдчаю. Кракус дорiкнув собi, що краще б мовчав. Неймовiрно, як може в людини так швидко змiнюватися настрiй. – Я тобi забороняю називати мене «фiлософом», – мовив Сандро глухим голосом. – Я гадав, ти викладаеш фiлософiю? – Немае нiчого спiльного мiж викладачем фiлософii i фiлософом. Помiтно сердитий Сандро простягнувся в гамаку. – І… в чому ж вiдмiннiсть? – наважився спитати Кракус. Сандро мовчав, заплющивши очi. Кракус якийсь час нiяково стояв, вагаючись, що робити далi – пiти чи зачекати вiдповiдi. Аж нарештi спiврозмовник порушив мовчанку. – Ти вчився в школi, коли був пiдлiтком? – Еге ж, трохи вчився… – Пам’ятаеш на природознавствi були уроки, присвяченi статевому розмноженню? – Мабуть, це взагалi едине, що менi запам’яталося. – Пригадуеш вчителя… – Панi да Сильва, так ii звали… Кракус згадував стареньку й дуже стриману вчительку, що розповiдала той матерiал, послуговуючись виключно медичними малозрозумiлими термiнами. – Вона добре зналася на цiй темi? – Ну… думаю, що так. – Гадаеш, це зробило ii богинею сексу? 8 – Зрозумiли, дiти? Кракус озирав банду веселих дiтлахiв, що зiбралися довкола нього. Вони всмiхалися, та чи допетрали? Кракус поплескав у долонi, пiдбадьорюючи. – Ну ж бо! Ви маете розповiдати менi, що не гаразд у селищi, у лiсi, на рiчцi – скрiзь; усi дрiбнички, усi проблеми, усе, що йде не так. Щойно побачите тварину, яка кусаеться, рослину, яка жалиться… одразу менi кажiть! Я хочу знати все. Дiтлахи, смiючись, розбiглися селищем хто куди. Добре, що тут е дiти. Кракус марно намагався мобiлiзувати дорослих. Кожний вiдвертався, щоправда незмiнно iз клятою посмiшкою. Кракуса невимовно бiсило, що йому не вдаеться домогтися свого. Неможливо завоювати анiнайменшого впливу серед цих дикунiв. Такi дурнi, що не спроможнi визнати його належнiсть до розвиненiшоi цивiлiзацii. Вони мали б його поважати, наслiдувати… Кракус гукнув Елiанту, яку побачив удалинi. Познайомився iз нею кiлька годин тому i розповiв про свiй проект – обмiн iнформацiею «для загального блага». Вона доброзичливо всмiхнулася, що не означало анiчогiсiнько. Нинi Кракус пiдкликав ii жестом, i вона пiдiйшла. Вона була тендiтною i стрункою. Шовковиста шкiра, позолочена засмагою, як стигла папая на сонцi. Хiба що груди замалi, як на його смак. – Ти менi потрiбна, – мовив вiн молодiй жiнцi. – Допоможеш? – Добре, – погодилась до неможливого невимушеним тоном. Кракус полегшено зiтхнув. Нарештi людина, що, схоже, готова спiвпрацювати. – Справа от яка: дiти доповiдатимуть менi багато iнформацii. Менi знадобиться хтось, хто передаватиме ii всiм. Хтось, хто погодиться взяти слово перед усiм селищем i розповiдати те, що виявили дiти. Робитимемо так щодня. – Зрозумiло. Невже все так просто вирiшилось, не йняв вiри Кракус. – Ти згодна взяти це на себе? Це дуже поважна роль, як ти розумiеш. Усi будуть тобою захоплюватися, навiть заздрити. Зможеш собою пишатися. Елiанта на мить наморщила чоло, але нараз знову заусмiхалася. – Я дала клятву не пишатися тим, що роблю. Тому, на жаль, не можу погодитися. – Ти дала клятву… Елiанта кивнула. Кракус намагався зберiгати спокiй. Клятi iндiанцi зведуть його з розуму. Вiн зробив глибокий вдих. – Гаразд. Але ж ти сказала, що згодна менi допомогти… – Так. – То ось, що зроби: знайди жiнку, яка погодиться взяти на себе цю роль – щодня звертатися до народу. Але не пропонуй усiм: я хочу, щоб ти залучила найгарнiшу жiнку в селищi. Чуеш? Найгарнiшу. Елiанта кивнула на знак згоди i пiшла собi. Кракус подивився iй услiд i пiшов до свого табору. Стояла спека, i вiйськова форма муляла. Що й казати про високi берцi з чорноi шкiри. Але вiн уже звик не звертати уваги на дискомфорт. Нiчого не вдiеш. Кракус наблизився до територii Годi. «Територiя» – вдале слово: лiкар ретельно iзолював свiй притулок вiд решти людей, обгородивши зону чимось на зразок живоплоту заввишки близько двох метрiв. Спорудив його з обрубкiв бамбука, очерету й усього, що вдалося знайти довкруж, – як та пташечка, що мостить собi гнiздо. У такий спосiб Годi мав повнiстю закриту дiлянку на сотню квадратних метрiв. Хижка розташувалася посерединi, немов солом’яний замок, оточений мурами. І, на вiдмiну вiд решти, ця… не мала вiкон. Що й казати: нiхто й у вiчi не бачив Годi мiж трапезами, якi вiн погоджувався дiлити в товариствi; щоправда часто забирав до себе залишки обiду, що дозволяло не з’являтися на вечерю. Кракус пiдiйшов до хижки i приклав вухо до дверей. До нього долинули уривки фраз, що не трималися купи. – …Так, так, так! Звичайно… Дiра… Ага… А… Господи… Господи… Чому холодне… Ага… Саме так… Як може чоловiк, що зазвичай висловлюеться цiлком зв’язно, отак злiтати з котушок на самотi? Кракус узявся за дерев’яний молоточок, прив’язаний мотузкою до живоплоту, i постукав у стару консервну бляшанку, прибиту до стiни. Пролунав гротескний стукiт: камiнчики в бляшанцi билися об бiлий метал. По той бiк умить запала тиша. Кракус терпляче чекав. Довго чекав. Тодi постукав ще раз. – Хто там? – нарештi долинув холодний голос медика. – Це я. Тиша. – Хто – я? – Це я, Роберто. Роберто Кракус! Просунути тобi папери пiд дверi?! Почувся шум. Мабуть, Годi вiдсовував рiч, якою пiдпирав дверi. Нарештi вiдчинив iх сантиметрiв на десять, i в щiлинцi з’явилося обличчя в окулярах iз бiфокальними лiнзами. Скельця були брудними, й очi лiкаря ледь виднiлися. – Ми можемо поговорити? – спитав Кракус. Годi кивнув, але не зрушив iз мiсця. – Можна ввiйти? Якусь мить Годi витрiщався на незваного гостя, але вiдступив. Кракус штовхнув дверi. Лiкар попрямував у куток саду, де вони розташували канiстри iз пальним. Годi пiдняв двi й поставив одну навпроти одноi замiсть ослiнчикiв – на достатньо великiй вiдстанi. Чоловiки посiдали. – Менi потрiбнi твоi послуги. Годi не вiдповiдав, але Кракус вiдчув, що спiврозмовник дещо напружився. – Справа ось яка: треба, щоб ти нам вигадав якусь штуку, що загiпнотизуе iндiанцiв. Мовчанка. Кракус не мiг збагнути, чому, спiлкуючись iз Годi, завжди почувався трохи дурнувато. Навiть коли лiкар i рота не розтуляв. – Штуку? – перепитав Годi злегка зневажливим тоном. – Так, щось, що заволодiе iхньою увагою i вiдiрве вiд реальностi. Розумiеш? Годi повiв бровою. Одною. Кракус не стрiчав бiльше людей, здатних на такий фокус. – Вiдiрве? Кракус спробував надати своему голосу урочистих ноток. – Необхiдно заморозити iхнi душi. Годi глянув трохи презирливо. – Душi не iснуе… – Це Сандро сказав, – пробурмотiв Кракус. – Його слова… Вiн каже, що треба вигадати щось таке, щоб вони втратили свiдоме сприйняття реальностi, щодня присипляти iхнiй дух. Годi пiднiс сигарету до губ i витяг iз кишенi сiрникову коробочку. – Ти здурiв? Ми ж сидимо на бомбах! Медик зиркнув на Кракуса одним оком. – То й що? Небезпеки немае. Вiдкрив коробочку. Кракус скочив на ноги. – Ти геть схибнувся. Одна iскра, i все вибухне! – Якщо канiстри надiйно закритi, займання неможливе. Вiн витяг сiрник. – Припини!!! А що, як вони ненадiйно закритi… або… може, нещiльно! – Якби вони не були герметичними, пальне випарувалося б. Бiдони наповненi до краю. Годi чиркнув сiрником i незворушно запалив сигарету. Кракус вiдступив назад. – Добре… подумай… про iндiанцiв… І дай менi знати. * * * Елiанта присiла на березi рiчки. Вона полюбляла приходити в це мiсце на вiддалi вiд селища, де спокiйний потiк води поступово пришвидшувався, нiсся до невеличкого водоспаду заввишки метрiв двадцять i клубочився в його пiднiжжi. Бiля води повiтря видавалося свiжiшим, i легкий вiтерець приносив сюди дивовижнi пахощi лiсу. Елiанта обожнювала чарiвний запах тернистих рослин – нiжний i пряний. Пiдходила до одного iз величних дерев, обхоплювала його голими руками й насолоджувалася енергiею, вбираючи ii черевом й усiм тiлом. Тодi обережно притискала губи до шерсткого стовбура, заплющувала очi та жадiбно вдихала п’янкий, божественний аромат. Елiантi пригадалося Кракусове прохання. Беззаперечно, те, що вiн хотiв доручити iй цю мiсiю, свiдчило про довiру. Вона чимдуж постаралася ii виправдати. Елiанта простягла руку, схопила паличку i жбурнула ii в бурхливий потiк, стежачи за польотом. «Я хочу, щоб ти залучила найгарнiшу жiнку» – так вiн сказав. Найгарнiша жiнка… Як вибрати? Елiантi нiколи не спадало на думку порiвнювати жiнок племенi мiж собою… Як це можливо? Вони всi вродливi… Як же до цього пiдступитися? Елiанта спробувала уявити кожну жiнку селища. Найгарнiша… Може, молода Альяна iз променистим поглядом – таким глибоким, що в ньому i янгол потоне? Чи Нiта, що у випробуваннях виявляе вiдвагу бездоганноi краси? Чи Амадаi? Краса ii серця зрiвняеться хiба iз чистотою ii душi… Як iх порiвнювати? Як вибрати? Елiанта вхопила тоненькими пальцями листок, що впав iз дерева, поклала його на воду i злегка подула. Течiя пiдхопила листок i понесла далi вiд берега до водоспаду. Дорогою листок зачепився за занурену у воду гiлку вапа. Елiанта пiдвелася i покрокувала до селища. Та раптом вирiшила обiйти малоку й зазирнути в табiр Бiлих – цiкаво глянути на iхнi кумеднi хижки. Нащо iм здалося будувати три, коли стало б i одноi? Усього ж четверо мешканцiв… Мабуть, двох вигнали з громади, тому тi змушенi iзолюватися. Елiанта мовчки наблизилася. Гнучко протискаючись помiж очеретом, лiанами й гiлками, вона опинилася перед однiею з хиж. Дивна споруда: прямокутнi стiни i кумеднi квадратнi отвори посерединi. Що й казати про дах… Раптом вигулькнув якийсь чоловiк i, побачивши Елiанту, застиг. Вона ще не стрiчала його в селищi, та й досi не знала про його iснування. Вiн мав неймовiрнi… синi очi. Елiанта нiколи не бачила такого кольору. За його поглядом вона вгадала вразливу душу, що несподiвано глибоко ii зворушило. Чоловiк похапцем вiдвернувся, але на мить, що тривала не довше нiж поблиск зiрки, Елiанта побачила в його очах невимовний бiль, i в неi стислося серце. Незнайомець кинувся в хижку, i дверцята за ним зачинилися. 9 – Паршивка!!! Вона за це заплатить!!! Кракус заскреготiв зубами, силкуючись приховати лють. Елiанта пошила його в дурнi. Тепер вiн у лайнi. Усе селище збереться менше нiж за пiвгодини. І кого ж вона залучила на роль вiстунки, що повiдомить зiбранi дiтьми новини?! Кого обрала приваблювати погляди i полонити увагу глядачiв?! Кого?! Стару каргу зi зморшкуватою шкiрою!!! – Я не розумiю, чому ти злишся… – мовила Елiанта, пiдходячи до нього. – Не прикидайся iдiоткою. – Я доклала всiх зусиль, щоб виконати твое прохання якнайкраще. – Ти знущаешся? – Але це правда… – Годi вже. Іди геть. – Шималiс – жiнка досконалоi краси. Мае найчистiшу душу… Якщо сумнiваешся, спитай в iнших. Тобi всi скажуть… – Досконалоi краси… Досконалоi краси… Перемогла на конкурсi старини? – Прошу? – Вона ж уся зморщена!!! І на ногах тримаеться волею Святого Духа! – Але говорить чiтко. Виголосить усе, що треба, i ii добре почують. Вона тренувалася все пообiддя. – Нiхто нiчого не почуе, бо не може бути й мови, щоб ця пом’ята стара карга щось виголошувала! – Але… вона вивчила всi тексти напам’ять… Вона не зрозумiе, чому ii позбавили мiсii… – Ще чого. Не хочу бiльше ii бачити. І тебе теж. Кракус нетямився з лютi. Укотре нiчого не добився вiд клятих дикунiв. Спокiйно з нього стiбаються з янгольськими мармизами. Так не може тривати вiчно. Треба вигадати, як утвердити авторитет, стати шанованим лiдером, що веде народ за собою. Вiн мусив знайти в собi харизму будь-якою цiною, навчитися поводитися як ватажок… Зненацька в його уявi постали картинки з минулого. Збройнi конфлiкти, Нiкарагуа, Сальвадор. Вiйна навчила його дечого: лiдером стае той, хто бере на себе вiдповiдальнiсть за людей у разi смертельноi небезпеки… Кракус подумки повторив фразу. Треба над цим помiркувати… Тим часом на сьогоднiшнiй вечiр вiн не мав людини, яка могла б звернутися до народу… Вiн единий володiв усiею iнформацiею, що ii зiбрала дiтлашня. Доведеться виступати самому. Нехай виглядае вiн не надто сексуально, проте, як iноземець, мае особливий статус, та й зрештою це нагода вийти на «сцену». Можливо, це допоможе в його подальших планах. У натовпi вiн проведе сеанс гiпнозу. Винайдена Годi машина готова. Кракус чекав терпляче, поки тубiльцi збиралися маленькими групками, а сонце заходило за обрiй. Невдовзi вогнище в центрi площi стало единим джерелом свiтла. Дрова потрiскували, розносячи навкруги пахощi паленого дерева. Нарештi останнi глядачi зайняли своi мiсця, розсiвшись пiвколом бiля багаття. Усi в зборi. Запала тиша. Освiтленi чорними бешкетними язиками полум’я обличчя були спрямованi до Кракуса. Чоловiк збагнув, що вже заволодiв iхньою увагою. Глибоко вдихнув. – Любi друзi, ми з товаришами подумали, що вам буде приемно стати краще поiнформованими про свiт, у якому ви живете. Ось чому ми запропонували збирати вас щовечора, щоб ви послухали iнформацiю, пiдготовлену для вас протягом дня. Сьогоднi я маю честь презентувати вам новини. Вiд завтра це робитиме хтось iз вас… На обличчях слухачiв вiдобразилося спантеличення. Кракус засумнiвався, чи розумiють дикуни, що вiн iм торочить, позаяк один устав. Це був чоловiк похилого вiку з сивим заплетеним волоссям. – Навiщо нам iнформацiя вiд iнших, коли ми самi маемо очi, щоб бачити, вуха, щоб чути, пальцi, щоб торкатися, i серце, щоб вiдчувати? Кракус нервово глитнув. Вiн не передбачив, що в нього випитуватимуть роз’яснення. Пошукав очима допомоги в натовпi. Проте всi вичiкувально спрямували погляди на нього. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66739393&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Амазонський дощовий лiс (iсп.). (Тут i далi прим. пер.) 2 Годi вiд англ. God – Бог. 3 Тут i далi уривки з пiснi Descarada колумбiйськоi спiвачки Веронiки Орозко. 4 Французькою прiзвище Colomb подiбне до слова colombe – голубка.