Гормони. Як тестостерон, ендорфiни i Ко впливають на наше життя
Франка Парiанен


Що спiльного мiж екраном вашого телефона та безсонням? Гормони. А звiдки вiдчуття спокою, коли можна не прокидатися за будильником? Вiд гормонiв. Стоп! Хiба це все не контролюе мозок? А що, як ним самим керують… гормони? Час змiнити уявлення про цих безладних, проте активних будiвничих, що працюють в нашому мозку й тiлi. Вони налагоджують зв’язки, зберiгають спогади, вiдповiдають за вчинки. Поки ви це читаете, вони продовжують працювати. До того ж не свавiльно, а за продуманим планом. Принаймнi задум у них добрий.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.





Франка Парiанен

Гормони. Як тестостерон, ендорфiни i Ко впливають на наше життя



© Rowohlt Verlag GmbH, Hamburg, 2020

© Depositphotos.com / vvoennyy, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021


* * *




Вступ




Кiлька направду вагомих причин поговорити про гормони й кiлька не менш вагомих причин, чому ми цього не робимо






– І що це мае означати? – насуплена Джульетте повертаеться на iнший бiк лiжка i свiтить екраном мобiльного. На екранi сяе якийсь допис у «Твiтерi».

Лео знизуе плечима:

– Гадки не маю.



05.08.202124176215.07.2021СФранка ПарiаненГормони. Як тестостерон, ендорфiни i Ко впливають на наше життяfamilyclub/Izdatelstva/Klub_SD/For Omiko 07-07  16+5119786171284906Jinn

Поправивши подушку, хлопець повертаеться до власного монiтора.

Цiеi митi уся його гормональна система переймаеться лише одним питанням: чому нiяк не настане темрява. Адже iй не вiдомi анi мобiльнi, анi захоплива стаття з «Вiкiпедii» про «свiт найсамотнiшого кита», яку Лео саме читае. Проте система добре знае, що палички в очах i надалi сигналiзують про свiтло. Якщо бути точним: про сине свiтло. Адже саме його випромiнюють екрани, iнформуючи гормони про те, що зараз «ясний день». Навiть якщо на годиннику третя ночi. Мелатонiн нервуеться. Йому ж бо сьогоднi ще перетворювати жировi клiтини на тепло, а потiм ще й вiдловлювати вiльних радикалiв. Ну i запустити хоча б ненадовго Anti-Aging-програму[1 - Програма проти вiкових змiн (англ.), проти старiння. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)], щоб разом лiквiдувати кiлька емоцiйних стресiв. Нiчого драматичного.

Хтось не вiдповiв Лео на електронний лист, а мозок думае, що хлопець потерпае, жалiе себе. Хай там як, а вiдновлення неможливе без фази глибокого сну. До того ж мозок уже пiдготував власну добiрку простеньких колискових i чекае на сигнал мелатонiну, щоб вийти зi стану неспання. Для переходу вiд дрiмоти до глибокого сну йому треба якихось 20 хвилин.

Мелатонiн гарячково вiдстежуе сигнали, якi надходять вiд сенсорiв свiтла. Якщо тут i справдi ще свiтить сонце, то, згiдно з його посадовою iнструкцiею, йому треба запускати режим «лiто». А це зовсiм не просте рiшення, адже воно вплине на статевi гормони, настрiй та iмунну систему. Лоб нервово супиться.

– Знаеш, що в цьому кумедного?

Гормон Росту, пожовуючи енергетичний батончик, штовхае його в бiк. Мелатонiн охкае. Гормон Росту працюе неповний робочий день, а саме протягом перших двох циклiв сну. Проте всi його поважають, адже тiльки вiн вiдповiдальний за… рiст… i когнiтивний розвиток. Гормон Росту байдуже жуе.

– Ну-у? – нарештi вичавлюе з себе.

– Чого тобi? – сухо запитуе Мелатонiн.

Гормон Росту вишкiрюеться:

– Денна змiна теж постiйно скаржиться. Хлопака отримуе недостатньо сонячного свiтла! Саме тому вiн завжди напружений i вкрай чутливий до болю. Рiвень його серотонiну – справжне жахiття!

Мелатонiн насуплюе вiд подиву брови.

– Сонце в зенiтi до третьоi ночi, а йому бракуе свiтла?

Вiн знову кидае роздратований погляд на своi монiтори.

– З чим же ми маемо справу?

Але далi здогадок дiло не заходить. Тим часом з-за рогу швидкими кроками з’являеться Кортизол.

– Можете пакувати своi речi. Мозок почув звук дзвiнка, який нагадав хлопцевi про роботу. Я миттю запустив усi процеси на повну, тож ми увiмкнули попурi з альбому «Турботи завтрашнього дня».

Через чотири години будильник вирве Лео зi сну.

– Ох, як тут холодно, – пробурмоче вiн, – а голова як розколюеться!



Сьогоднi Лео так i не розгадае секрет втраченого сну. Так само як i таемницю головного болю чи загальноi роздратованостi. Інакше хлопець знав би, що проблема в iндивiдуальнiй чутливостi мелатонiну на свiтло. Саме цей фактор допомагае визначити, хто ми: сови, жайворонки чи хронiчно засмиканi горобцi. Знав би Лео i про те, як його вечiрнi посиденьки в iнтернетi впливають на сон.

Гормони беруть участь в усьому. Вони регулюють якiсть наших кiсток, гостроту зору, збудження й водообiг; дбають про те, щоб серце та легенi працювали в такт, щоб iмунна система i травлення завжди були напоготовi, щоб обидвi вашi руки були однаковоi довжини i вам не доводилося iх щоранку порiвнювати (вiтання вiд гормону Росту). Але все це – про тiлесне, про те, що пiдтримуе нашу життедiяльнiсть. Дрiбнички.

По-справжньому цiкаво тодi, коли гормони починають допомагати нам думати. Коли вирiшують разом з нами, як швидко нам реагувати; якi сильнi нашi почуття; чим ми захоплюемося, що нас заспокоюе чи лякае… i як реагувати на цей страх – динамiчним розв’язанням проблеми чи завмиранням на мiсцi заради власноi безпеки (бiльшiсть гормонiв вважае, що це чудова стратегiя).

Усе, що вiдбуваеться у вашому мозку, не минаеться без участi гормонiв. Нiби офiцiйнi посли мiж головою та тiлом, вони на «ти» з серцем i нирками. А вiд мозку отримують найiнтимнiшi подробицi про ваше сексуальне життя. Знають вiдповiдi на безлiч iнших особистих питань, зокрема про рiвень вашого стресу.

Ми, звiсно ж, завжди пiдозрювали, що тiло i розум десь таки збираються, щоб випити. Та вiдомо нам далеко не все. Зокрема, ми не знаемо, де саме вони збираються i про що спiлкуються. Проте гормони не залишають наш мозок байдужим. Ми це помiчаемо на кожному кроцi: iнакше для чого людям хотiлося б займатися банджi-джампiнгом, якщо не заради викиду адреналiну? (Логiчнiше було б сказати «разом з адреналiном».) Або чому закоханi iнодi виставляють себе посмiховиськом? А бодiбiлдери? А хто ж краде сон, як не наш улюблений гормон стресу?

Те, що гормони взаемодiють iз мозком, сьогоднi не викликае жодних сумнiвiв. Та все ж вiдкритим залишаеться запитання: «Навiщо?» Нам здаеться, що гормони хаотично сновигають мозком, рiдко приводячи до осмислених дiй. Вони виринають нiзвiдки або ж самовiльно розкидають важливi думки. А тодi ще й зашпортуються ногою за якийсь кабель i, вирвавши його з розетки, без попередження кидають нас в абсолютну темряву (Мiй свiтлий розум недавно ще був зi мною.) Або ще гiрше: вони просто проламуються крiзь дверi. (Тестостерон: «Агов, чого всi на мене витрiщилися?»)

Про гормони ми знаемо насамперед через iхнi системнi помилки («То менi тепер доведеться боротися не тiльки проти стресу, а й проти гормонiв?»), побiчного продукту якоiсь функцii тiла («Здаеться, я не замовляла овуляцii!») або ж еволюцiйного залишку з тих часiв, коли биття себе в груди видавалося найкращою стратегiею спокуси. І все це гуде фанфарами у нашiй свiдомостi. Немов маленькi слоники в магазинi порцеляни. Ми сприймаемо гормони як особисту радiоперешкоду. Вона надто гучна, надокучлива, але якщо бути вiдвертим, то досить приваблива для iнших людей. Немов той чихуахуа. При цьому ми нерiдко несправедливi до них. До гормонiв тобто, не до песикiв у сумочках.



– Чудово попрацювали цього тижня. Фокусування, найвища концентрацiя, прекрасна мотивацiя аж до звичного пiсляобiднього сну. Вiдчуття безпеки. Феерверк позитивних емоцiй! Усi виклики подолано, тiло вiдремонтовано, при цьому – iз збереженням усiх ритмiв – дня, мiсяця, року… Було багато оргазмiв! Для тих двох – справжня дивина. Закладаюся, цього разу нас оцiнять по-максимуму.

Керiвник вiддiлу гормонiв задоволено закривае свiй записник:

– Хтось ще хоче виступити?

Очiльник вiддiлу маркетингу не знаходить собi мiсця, тож вовтузиться на крiслi туди-сюди й покашлюе. За ним увесь вiддiл маркетингу переминаеться з ноги на ногу, нервуеться i при цьому намагаеться вдавати байдужiсть.

Керiвник вiддiлу пiдiймае брови:

– Що сталося?

Керiвник вiддiлу маркетингу знову покашлюе.

– Тут… Анi слова про позитивний вплив на показники.

Керiвник вiддiлу супить чоло.

– Що значить «анi слова»?

Тодi виривае з рук колеги аркуш паперу й уважно його вивчае: там справдi нiчого.

Вiн розпачливо хитае головою.

– Але… чому?

Це питання належить до компетенцii вiддiлу маркетингу. Усi поправляють своi окуляри.

– У нас проблеми з iмiджем. Нашi ключовi здобутки нiхто з нами не асоцiюе. Анi концентрацiю, анi позитивнi емоцii.

– І навiть оргазми?

– І навiть оргазми.

Керiвник вiддiлу зiтхае.

– А чим ми тодi, на вашу думку, займаемося цiлий день?

Нервове шарудiння. Кiлька осiб, вiдповiдальних за маркетинг, виштовхують одне одного наперед, аж поки одна з них таки озиваеться:

– Щодо цього питання ми дещо пiдготували.

Вона набирае повнi легенi повiтря. Далi лунае довгий перелiк, в якому неодноразово виринають такi термiни як «гормони стресу» й «панiчнi атаки», йдеться про «сентиментальнiсть», а на завершення – лунають висловлювання на тему «Манери, як у мавпи». Доповiдь завершують такi слова: «…якщо бути точним, то нам досi не пробачили статевого дозрiвання». У всiх за спиною озиваеться тихесенький голосок:

– Ідея мiсячного перiоду теж доволi дражлива.

Керiвник вiддiлу хитае головою.

– Ну так, але саме тому вiн згодом припиняеться.

Мiстер Маркетинг дивиться у своi записи.

– Те, що вiдбуваеться опiсля, iм теж не подобаеться.



А й справдi: ми часто не помiчаемо того позитиву, який нам дарують гормони. Не асоцiюемо з ними приемнi вiдчуття, що ллються на нас потоком пiд час оргазму та ейфорii. Ба бiльше – особливо класне вiдчуття тодi, коли вашому партнеру доводиться прокидатися з самого ранку, а вам можна спати далi. І навiть якщо з такого ватного стану вас вирве через 45 хвилин власний будильник, ви не подумаете анi про мелатонiн, анi про окситоцин, якi влаштували це вiдчуття безпеки. Перше питання, що спадае на думку, – якого бiса ми забули на роботi, яка змушуе нас покидати це все о 6:30. Та ще й у темрявi!

Пiсля оргазму теж нiхто не каже: «Соррi, це все гормони!» (Здаеться, це дiйняло до живого керiвника вiддiлу.)

Насправдi ж гормони й наполовину не такi безладнi, як нам здаеться: те, що ми вважаемо нервовими коливаннями, серед гормонiв називають гнучкою адаптацiею. До частин доби, пiр року, до вашоi кондицii, до всього, що вам потрiбне, щоб у правильний час надати правильну вiдповiдь. Мелатонiн тим часом визначив ваше середовище на основi холоду та постiйного свiтла як «розпал лiта на Пiвнiчному полюсi», а кортизол здатен викликати загоення ран ще до того, як ми взуемо ковзани. Але з цим ще треба буде розiбратися. Ми використовуемо словосполучення «на гормонах» радше як синонiм до «з вимкнутим мозком», але без гормонiв нашому мозку вже давно були б непереливки.

Нам варто припинити уявляти гормони як бешкетникiв, що безладно плавають по тiлу. Треба усунути кiлька «багiв», повнiстю змiнивши до них пiдхiд. (Лео: «Ось, що я поки збагнув з цього всього: гормони змушують мене вiдчувати бiль i мерзнути».) До того ж ми могли б змiнити кiлька застарiлих поглядiв («дивно, але у чоловiкiв нема анi гормонiв, анi почуттiв»). І все ж чи не найважливiша причина апдейту нашого мислення полягае в тому, що ми надто довго клiкали на «нагадати пiзнiше», так, начебто йшлося про Страшний Суд. Аж так довго, що наша гормональна картина зависла й бiльше не працюе. Насамперед тому, що бiльше нi з чим не сумiсна. Особливо з нашим свiтоглядом. Вона не пропонуе вiдповiдей на фундаментальнi питання, якi постають у наш час. Усi тi теми, якi колись були табуйованi, а сьогоднi нарештi побачили свiтло – секс i кохання, професiйне вигорання й проблеми з концентрацiею, агресiя, фобii та депресii, мiсячний цикл i вагiтнiсть, бажання мати дiтей або бажання вiдсунути iх принаймнi на вiдстань трьох витягнутих рук. Чоловiки, жiнки й усе, що мiж ними. Коли йдеться про гормони, майже в кожного знайдеться не тiльки iсторiя, якою вiн мiг би подiлитися, а й питання, на яке нема вiдповiдi.

То як можна переосмислити роль гормонiв? Бажано вiднайти такий спосiб, який забезпечить нас найкращими вiдповiдями. Може, думати у трьох вимiрах?

На щастя, вiдтодi як ми вперше помiтили, що гормони задiянi в наших думках, вiдбулося безлiч усього. («Невпевнено й радше на знак протесту!») Замiсть того щоб прирiвнювати iх до надокучливого брехунця, уявiмо собi гормони як активних будiвничих, що вiддано працюють в нашому мозку й тiлi. Вони налагоджують зв’язки, зберiгають спогади й поводяться загалом так, нiби ваша голiвонька – iхнiй дiм. Зрештою, так i е.

Якщо гени вiдповiдають за системне обладнання, то гормони вибирають операцiйну систему. Якщо нам пощастить, то вони ще й деiнде мiцно закрутять гвинтик. Усе життя ми так i залишаемося масштабним гормональним довгобудом. Гормони стресу в потi чола працюють пiд час ваших шокових реакцiй (за основу беруть стресове дитинство, коли вас утомлювали питаннями, чи ви вже прибрали кiмнату). Соцiальнi гормони, послуговуючись тим самим набором iнструментiв, намагаються виробити для вас дiеву модель стосункiв (за основу беруть здебiльшого теорiю). У цей час поряд знову проносяться статевi гормони, вигукуючи «дозрiва-а-ання!!» або ж ще до народження формують нашi вподобання стосовно iграшок, а заразом i генiталii (до того ж щораз абсолютно iнакше).

У довготривалiй перспективi слiди гормонiв знаходимо не лише в нашiй особистостi, а й у станi нашого здоров’я та в придатках до ДНК. Значну частину того, ким ми е, створили гормони – i поки ви це читаете, вони й далi не покидають своеi роботи. До того ж у бiльшостi ситуацiй вони чинять не свавiльно, а за ретельно продуманим планом. Принаймнi, задум мають добрий.

Спробуймо уявити гормони не як рикошетнi кулi, а як опорнi стовпи нашого Я. Тодi, можливо, стане легше долати труднощi, а не злiсно копати ногами стовпи, травмуючи собi палець на нозi (опiоiди послаблюють бiль, адреналiн надсилае сигнал тривоги).

Словом, гормональний свiт невпинно змiнюеться, а ми змiнюемося разом з ним. Якщо ж ми довше спостерiгатимемо за роботою гормонiв, то проллемо свiтло на багато питань: про нашi буднi, про нас самих i про те, як нас змiнюе досвiд. («Я майже гарантую, що в усьому виннi моi батьки».) Якщо пощастить, то, можливо, гормони вiдкриють нам одну-двi таемницi, як поводитися з ними краще («…або гормони хоча б не стоятимуть нам на дорозi! Можна пройти?»). Нам – батькам, партнерам, вчителям, лiкаркам або ж просто людям, якi вiдповiдають за свою дiяльнiсть.

Майже немае тем, де гормони виявилися б нi до чого. Як ланка мiж розумом i тiлом, вони поеднують медицину з психологiею, нас одне з одним, довкiлля з полiтикою, а трудове законодавство iз подразненим кишкiвником. Гормони – тема для людей, яким важко ухвалювати рiшення. А що ми про них заговорили, то, можливо, вони допоможуть i Лео з’ясувати, наприклад, те, чому його знову морозить.



Мозок Лео: Окрiм невпорядкованого режиму сну, ти ще й iси казна-як. Тобi бракуе соцiальних взаемин, iнтимних стосункiв, спорту, духовних зацiкавлень, i…

Лео (дещо голоснiше): Закладаюся, ми нiколи про це не дiзнаемося!

Мозок Лео: О боже…



Коли ми пiдлатаемося до них, то гормони, ймовiрно, позичать нам iнструменти. («Гм, а можна ще раз повернутися до вiдкрученого гвинтика?») Якщо ж натомiсть iх iгноруватимемо, то дiятимемо рацiональнiше. Навпаки: цi iнструменти вислизнуть з рук ще до того, як ми дiзнаемося, для чого вони пiдходять i що можна ними створити.

Отже, у нас безлiч вагомих причин поговорити про гормони. Виникае лише запитання: чому ми все одно цього не робимо? Пiд час ухвалення рiшення ми майже нiколи не уявляемо, що залучаемо до цього ту частину тiла, яка за iнших обставин вiдповiдае за опускання калитки. Або за рух фолiкулiв. Водночас наука це пiдтверджуе, хоча звикла «про це не говорити» (перше правило клубу «Гормон»). Принаймнi не говорити на публiцi. Дослiдники мозку здебiльшого вiдмовчуються i вкрай неохоче подаються на територiю тiла. Мабуть, вiдтодi, як почули, що там пахне (мiзки теж пахнуть, але формальдегiдом – отже, там хоча б прибрано). Окрiм того, гормони – досить таки непевна царина, а професiя науковця зобов’язуе це визнати. Ось чому науковцi впевнено тримаються осторонь, прикрившись так званими Take-Home-Messages[2 - Базовими постулатами дослiдження (англ.).] (Take-Home-Questions[3 - Ключовi запитання, якi слiд з’ясувати (удома) (англ.).] стосовно цього зустрiчаються все ж частiше). Але непросто, коли науковцi змушенi опиратися на фаховi статтi, якi здебiльшого написанi в такому стилi: «Метаболiти прогестерону, особливо аллопрегнанолони, модулюють ГАМК(А) – рецептори, що в окремих випадках спричиняе страхознижувальний агресивний, а в iнших – нервово-подразнювальний ефект»


… щоб виробити з цього рацiональне послання. («Ах, та ж напиши просто – прогестерон вiдповiдае за настрiй!») Однак при цьому не варто всi цi справдi захопливi вiдомостi просто викидати пiд стiл. Особливо про значення дози або ту частину, де один i той самий гормон робить одних агресивними, а iнших – нервовими. Не можна пропускати й опорну частину писанини, бо iнакше на нас звалиться цiла купа мiфiв та непорозумiнь, немов з книжковоi полички Пандори. Наприклад, зменшення кiлькостi гормонiв iз сумнiвним впливом на настрiй може мати вибуховий ефект, якщо хтось додасть, що цей самий гормон стрибае в рiзнi боки пiд час використання протизаплiдних таблеток, менструацii чи вагiтностi…



Прогестерон зiтхае:

– Я не розумiю, чому нiхто не наголошуе на моему важливому нейропротекторному ефектi у чоловiкiв! А, за бажанням, i на седативному. Окрiм того, я можу… Агов, постривайте! Куди всi розходяться?

Та затримати не вдаеться нiкого.



Гормональнi дебати мають тенденцiю виходити з-пiд контролю. А це ще одна причина того, чому ми рiдко говоримо про гормони: вони надто всiх заводять. Саме тому донедавна цю тему одразу ж вiддавали в руки медикiв. А подеколи й нутрицiологам, особливо вiддiленню «Самопокращення i Ко». Так, нiби те, що ми вчиняемо гормонами нашому тiлу, не стосуетьcя голови. Тож нiкому не доводиться думати про калитку. А це ситуацiя Win-Win. А на все iнше можна ж просто зачекати, аж поки ми повнiстю не осягнемо всiх нюансiв гормональноi системи (йдеться не про роки, а про столiття), чи не так? А до того часу просто слiдувати цiй простiй стратегii:



Поки чоловiки не визнають, що в них е гормони, жiнки теж не зобов’язанi цього робити.



Проблему подолано. Хiба нi? Здаеться, цього все-таки недостатньо. З кiлькох причин.

По-перше, немае гарантii, що суспiльнi дебати не вирують десь в iншому мiсцi. Тiльки на бiльш пiдвищених тонах. Гормони, зрештою, надто цiкавi, щоб про них не говорити. Вони поеднують мудрiсть i глибину секс-порадникiв iз харизмою настанов про побудову мiцних стосункiв, фiтнес-гiдiв та книжок, у назвi яких е слова «Марс» та телебаченнi «Венера». Коли ж про гормони говорять на, жiнки просто божеволiють. Тож не дивно, що шафа наших знань про свiт гормонiв така хитка, що ми боiмося зайвий раз навести в нiй лад. У пошуках вiдповiдей доводиться щоразу протискатися мiж стосами застарiлих концептуальних iдей, запорошених моделей сексуального виховання та улюблених мiфiв. («Якщо зайняти таку позицiю, то тiло просто вибухне тестостероном».)

Вiд сумнiвiв усе вивалюеться з шафи прямо на голову, тож спершу доведеться знову запхати назад усi тi клiше, що доводять до бiлого гарту, i гримнути дверцятами, сподiваючись, що бiльше нiколи не доведеться iх вiдчиняти. Або, за надзвичайних обставин, – вiдхилити, але обережно, щоб лiчильник сексизмiв не вибив ока.

При цьому гормони могли б не тiльки знищити вигадки, а й самоочиститися в такий спосiб. Чи знали ви, скажiмо, що естроген формуе чоловiчу сексуальнiсть? Що кортизол може посилити нашу психологiчну стiйкiсть? До цього всього ми ще дiйдемо, i це ще одна причина поговорити про гормони: бо якщо боятися хаосу та жвавих дискусiй, а книжкову шафу Пандори просто загатити цвяхами (я так роблю з усiма своiми невпорядкованими шафами), то здобути кращих вiдповiдей не вдасться. І це проблема.

Адже поки теорiя не здатна перейти до практики, а публiчнi дискусii вiдстають як вiд одного, так i вiд другого, ми оперуватимемо фактами. Те, що ми досi надто мало знаемо про нашi гормони, нiколи не стримувало нас, людей, вiд того, щоб приписувати iм усе, що завгодно. І тривае це щонайменше 3000 рокiв, а останнiм часом особливо масштабно: вiд розмов про кастрацiю до косметичних трендiв. У медицинi та сiльському господарствi. Тодi, коли ми руйнуемо ритм сну позмiнною роботою, приймаемо гормональнi препарати або ж через пластиковi вироби поширюемо гормональнi дiючi речовини так широко, що iх можна вiдшукати навiть на днi океану.2 Цiкавий факт: тому, хто порушуе цi теми, загрожують не так дебати, як загрозливе мовчання.

Ми вже давно звиклися з iдеею, що нашому тiлу мало дiла до мозку, а пiсля вiсiмнадцятого року життя – тим бiльше. І, згiдно з давно усталеною думкою, пошкодити мозок можна лише палицею.

І ось на нас сходить осяяння, що мозок можна вiдправити в нокаут недосипанням, а цiлу купу речей, пов’язаних з головою i тiлом треба переосмислити. Зокрема питання, чи ця тема нам справдi неприемна. Вона завжди губиться серед розмов про гормональний баланс-схуднення-самодопомогу – адже, коли йдеться про гормони, то особисте стае вкрай публiчним. Але навiть тодi ми говоримо про гормони надто тихо й здебiльшого торкаемося теми лише поверхово. Хочете приклад?




Чому статевi гормони видаються нам пiдозрiлими, а те, на що вони впливають, – нi. Неймовiрно гучно й докладно про це


Мабуть, не знайдеться кращого прикладу, щоб продемонструвати наше дивне ставлення до гормонiв, анiж iсторiя про двох лiдерiв держав, що сталася в сiчнi 2018 року. Обидва пов’язанi мiж собою нiчим i водночас – усiм.

Перша половина iсторii стосуеться прем’ер-мiнiстерки Новоi Зеландii Джасiнди Ардерн, яка повiдомила справжню сенсацiю: розповiла, що вагiтна. Нечувано для бiльшостi свiту – бути вагiтною i водночас керувати державою – до цього таке виявилося пiд силу лише Беназiр Бхутто в Пакистанi.

– Ви плануете дiтей? – було одним з перших питань, з яким журналiст звернувся до новоспеченоi лiдерки партii Джасiнди Ардерн.

– Це не те питання, яке варто ставити жiнцi на робочому мiсцi.

Сьогоднi ж вона не тiльки плануе, але й цiлком очевидно народить дитину – про це пишуть 800 газет по цiлому свiту. Це вражае ще бiльше, якщо спробувати прослiдкувати, коли ще так багато писали про Нову Зеландiю. Якщо ж гуглити прiзвище Arderns, то «Baby» досi буде першим iз запропонованих доповнень (а вже за ним слiдують «Twitter» i «Christchurch»). Журналiстка «Дейлi мейл» звинувачуе Ардерн в обманi виборцiв, телевiзiйна мережа «Зюдвеструндфунк» називае жiнку «круглою», та найбiльше всiх дивуе, що пiд час закордонних вiзитiв Ардерн i далi робить полiтичнi заяви й обговорюе з Меркель Росiю, а не одяг для немовлят (заголовок у газетi «БІЛЬД»): «З вагiтним животиком у Меркель!» Ардерн наголошуе, що вона вагiтна, а не недiездатна, тож було б добре, якби про неi згадували й стосовно iнших питань. (Права жiнок? Регiональнi фонди? Реформа енергетики?)

Майже в той самий час, коли Джасiнда Ардернс вийшла до преси iз заявою про вагiтнiсть, весь свiт чекав на медичне обстеження Дональда Трампа, результати якого всiх розчарували, оскiльки пiдтвердили його розумове здоров’я. З цiеi точки ми пiдходимо до другоi половини нашоi гормональноi розповiдi. Усi безперестанку обговорювали лiкаря Трампа, а сам Трамп багато розповiдав про свою здатнiсть впiзнавати жирафiв пiд час проходження тесту на виявлення деменцii. Проте поза увагою залишилося одне коротеньке речення: Трамп приймае «Пропецiю», лiкарський засiб iз дiючою речовиною фiнастеридом. Для боротьби проти випадiння волосся. Це речення – точно не причина гордостi Трампа. Коли його приватний лiкар бовкнув перед виборами зайвого, Трамп послав у лiкарню кiлькох пiдлеглих, щоб тi усунули будь-якi слiди спiльного минулого, зокрема й фотографii на стiнi, на яких лiкар стоiть поруч iз Трампом. Мiж iншим, уся ця iсторiя виходить далеко за межi амбiцiй власного его. Адже йдеться про гормони. Насамперед про небезпечнi для суспiльства процеси, якi ми ними можемо запустити. Для цього не треба заглиблюватися в далеку iсторiю: фiнастерид, який приймае Трамп, впливае на всю гормональну систему. Захоплення цiею дiючою речовиною призвело до появи у Домiнiканськiй Республiцi окремоi групи людей – guevedoces. Цю милозвучну назву недослiвно можна перекласти як «пенiс у дванадцять».

Guevedoces приходять у цей свiт дiвчатками, проте пiд час статевого дозрiвання у них розвиваються чоловiчi статевi органи (а ви гадали, що це у вас був складний перiод статевого дозрiвання). Пiзнiше, коли ми з вами пройдемо роздiл про гендер, то, певно, навiть зрозумiемо, як таке можливо, i чому нерiдко такi люди розвивають чоловiчу iдентичнiсть у ще молодшому вiцi, i що це все означае для нашоi вiри в iдею про двi статi. Сьогоднi достатньо знати, що у guevedoces генетично зумовлена вiдсутнiсть одного ферменту, який перетворюе тестостерон у його значно сильнiше Alter Ego – дигiдротестостерон, який зi свого боку регулюе розвиток чоловiчих статевих органiв. Ситуацiя, на яку фармацевтична галузь вiдреагувала вiдповiдно: «Але ж яке у них гарне волосся!» Сповiльнення випадiння волосся, до слова, теж наслiдок нестачi дигiдротестостерону (андрогени та лисина часто супроводжують одне одного). Так само як i маленька простата.

Фармацевти умить винайшли медичний засiб, здатний вимикати фермент у кожного, тож його гормональний баланс починае нагадувати гормональний стан переросткiв з Домiнiканськоi Республiки. А як тiшилися засоби iнформацii появi цього медикаменту: «Вiагра для шкiри голови» або «Життерадiснiсть з лабораторii»


 – один заголовок кращий за iнший. Тим часом цей засiб почали приймати безлiч чоловiкiв: для меншоi простати… або, власне, проти випадiння волосся.

Наслiдки були широкомасштабними! Оскiльки у системi гормонiв усе взаемопов’язане, то фiнастерид впливае не тiльки на дигiдротестостерон, вiн ще й понижуе рiвень тестостерону, водночас збiльшуе кiлькiсть естрогену, змiнюе кiлька ключових рецепторiв, до яких пристають усi можливi гормони… i це тiльки тi ефекти, якi першими спадають на думку. Впливаючи на гормони, ми впливаемо на все, чим вони займаються всерединi нас, тобто на всi ланцюговi реакцii (за принципом домiно), до яких вони залученi. («Ой, знову все перевернулося з нiг на голову!») Оскiльки ж гормони, про якi йдеться, проникають усюди, то вони впливають i на голову, i на тiло.




До частих побiчних ефектiв вiд фiнастериду належать еректильнi розлади та проблеми з еякуляцiею, а також рiст грудей. Бiльшiсть iз них не минае навiть пiсля вiдмови вiд препарату. Серед iнших скарг називають нестачу активностi, розлади з концентрацiею, когнiтивнi дефiцити, збудливiсть, важкi депресii, самогубства, панiчнi атаки, м’язову слабкiсть i втрату короткочасноi пам’ятi. Колишнi споживачi вiдзначають, що бiльше не здатнi виконувати простi завдання, наприклад посеред супермаркету вони усвiдомлювали, що не знають, навiщо туди зайшли. Тобто розповiдають про тенденцiю братися за якусь справу, а потiм на пiвдорозi втрачати нитку й будь-яку орiентацiю.


 Знайома ситуацiя? Три чвертi тих, хто звертався по допомогу, повiдомляли про затуманення та повiльне мислення.


 При цьому не так легко встановити, яку ще побiчну дiю мае фiнастерид: незалежна комiсiя лiкарiв виявила суттевi вiдхилення


 у всiх своiх дослiдженнях ризикiв та побiчних ефектiв.

Цей лiкарський засiб на ринку ось уже понад два десятилiття. Але скарги пацiентiв у Нiмеччинi та США не вщухають; iснуе навiть Асоцiацiя Постфiнастеридного синдрому. Федеральний iнститут лiкарських засобiв Нiмеччини перелiчуе всi потенцiйнi побiчнi ефекти в одному попереджувальному iнформацiйному листi (так званому Rote-Hand-Warnbrief), де називае психiчнi розлади, депресii, знижене лiбiдо та фобii – i приеднуеться таким чином до застережень, ухвалених у 19 iнших краiнах.








Словом, фiнастерид, який приймае американський президент, повнiстю порушуе баланс статевих гормонiв та багатьох iнших гормонiв, а листок-вкладка в упаковцi з описом побiчних ефектiв мiг би бути ще довшим, нiж зараз. Хоча вiн i без того немалий. Та все ж – лише кiлька газет пiдхопили цю тему («Чому вам варто було б таки почекати з купiвлею диво-засобу для волосся»). Натомiсть публiчнi дискусii точилися навколо питання, як Трамповi вдалося вирости на 2 сантиметри, необхiднi, щоб шкала iндексу маси тiла не констатувала надмiрну вагу. Ну i, звiсно, пересуди довкола вагiтностi Ардерн. При цьому вагiтнiсть навiть близько не мае такого тривалого та сильного впливу, як цей гормональний засiб для росту волосся. Навiть якщо вона теж викликае рiст грудей.

Обидвi iсторii – чудова iлюстрацiя нашого ставлення до гормонiв: ми переймаемося ними i забагато, i замало водночас. Забагато розмов про те, що гормони i без того вже роблять упродовж мiльйонiв рокiв. («І ти хочеш сказати, що наприкiнцi з цього вийде дитина?») А потiм лише знизування плечима у вiдповiдь на сумнiвнi iдеi про те, що насправдi мали б робити гормони. («Поки вiд них росте волосся, менi однаково!») Та насамперед цi iсторii – чудовий приклад того, що тема гормонiв таiть у собi великий потенцiал. І якщо це не вагома причина написати про них, тодi я не знаю, який аргумент мiг би бути кращим.




Отже: книжка про гормони. Про структуру


Якщо наближатимемося до наших гормонiв крок за кроком, усе повинно пройти гладко. А це означае, що спершу треба зрозумiти (за змогою) бiохiмiчну дiю гормонiв, якщо iм нiщо не заважае працювати у звичному ритмi. Про основи цих процесiв йдеться у першiй частинi «Що таке гормон i чому мене вiн так цiкавить?». Перевага цього роздiлу в тому, що майже все, про що там написано, досить добре вивчено. Тож обiйдемося без усiляких мав би / мiг би / став би, а також без остраху, що перед нами раптом з’являться цi три привиди науки. («Тс-с-с-с, я привид майбутньоi науки, i ти й не здогадуешся, якi вiдкриття чекають на людство!»)

Тодi перейдiмо до другоi частини – до щоденних випробувань. Що нашi гормони цiлий день виробляють iз нашими думками, настроем i Ко? Усi тi речi, якi ми iз зацiкавленням впорядковували у шухлядах мозку, неможливо уявити без гормонiв. А на цих теренах стае небезпечнiше: тут своi ненадiйнi мости й пiдводне камiння. («Допоможiть! Мене охопило бажання все спрощувати! З якого дива все мае бути чорно-бiлим?»)

Не дивно, що нашi дебати перед цiею гормональною цариною зупиняються, застрягають або ж невпевнено стоять перед стрiмкою рiчкою неоднозначних результатiв дослiджень, яка нiяк нам не пiдкаже, де краще ii перейти. («Тобто ти стверджуеш, що, попри 10 000 дослiджень окситоцину, ми досi не знаемо його дiю?» «Ну, можливо, треба ще 10 000».) Наприкiнцi нашоi дискусii, можливо, ми таки зiйдемося на тому, як працюе кортизол – зрештою, з гормонами стресу все простiше (дзуськи! Але про це – згодом). У будь-якому разi компромiсу точно не буде в питаннях тестостерону й естрогену («І щоб нiхто тут не посмiв розводити дебати про гендернi вiдмiнностi!»). А якщо хтось ще й заговорить про гормон нiжностi – одразу ж розходимося по домiвках.

Настав час намацувати в рiчцi камiння стопами, аж поки не з’ясуемо, на яке з них можна ступати. («Моi кросiвки промокли!») На iншому березi нас чекае дорога з гарними краевидами. Про цей шлях точно вiдомо, що вiн прохiдний. Принаймнi на тому рiвнi, який би дозволив нам розповiдати про нього на якiйсь вечiрцi… – й обiзнано кивати, коли хтось говоритиме на цю тему. Або ж iз ще мудрiшим виразом обличчя цокотiти язиком, коли йдеться про щось дурне. («Жiнки – це як чоловiки, тiльки з гормонами».) Запам’ятайте собi таке просте речення: «Чудове питання! Та, на жаль, я не професiонал у цiй галузi».

Опiсля в третiй частинi поговоримо про те, що саме ми регулюемо нашi гормони i скiльки з цих ефектiв гормони пiзнiше повертають нам назад. Як щодо гормонiв у лiкарських препаратах чи питнiй водi? І хiба ж колись не було гiрше? Це найнебезпечнiша дiлянка нашоi подорожi гормональним царством. Тут краще нiкуди не вiдходити, проте вказувати пальцем на безлiч дивовижних речей нiхто не забороняе. Тут усе здригаеться вiд конфлiктiв, кипiння кратерiв, якi викидають стовпи диму й землетрусiв, – дуже вже нагадуе Ісландiю. Приблизно в цьому мiсцi ми могли б вигукувати, жваво жестикулюючи: «Це ризиковано! Облишмо це! Не наближайтеся так близько!» («Це теж нагадуе Ісландiю».)

Та все ж у наше поле зору знову i знову потрапляють подiбнi теми, якi заслуговують на нашу увагу. До того ж без зволiкань. Адже поки теорiя занята переходом до практики, ми збираемо факти стосовно всiх цих питань. І цi факти всеохопнi, надто якщо врахувати сучаснi масштаби промисловостi, медицини та сiльського господарства. Тож що швидше ми з цим розберемося, то краще будемо озброенi, коли раптом якийсь iз тих кратерiв вибухне, повiтря заповнять запобiжнi iнфолисти i нам доведеться все переосмислювати. Можливо, нам навiть вдасться наперед запобiгти найгiршому. Або ж принаймнi протягнути сигнальну стрiчку з написом «Далi прохiд туристам заборонено!».




Частина 1. Back to the Basics[4 - Назад до основ (англ.).]





Чiткi запитання: що моi гормони поробляють упродовж дня?


Отож, почнiмо з чiтких запитань: що або хто такi гормони? Звiдки беруться? Як функцiонують i насамперед: коли втручаються у наше мислення?

Щойно з’ясуемо вiдповiдi на цi запитання, зумiемо у другiй частинi докопатися до iстини щоденних загадок вiд «Навiщо менi iншi люди?» до «Це ще зимова депресiя чи, може, вже весняна втома?» – пiсля чого зможемо подумати у третiй частинi про те, чому довiряемо гормонам у пiгулках бiльше, нiж тим, якi виробляють нашi тiла. Але я надто поспiшаю. Насамперед треба з’ясувати, звiдки у нас усi цi знання.


Звiдки в нас знання?

Дорога до сучасних знань про гормони довга й заплутана. До цього доклали руку божевiльнi науковцi, що взялися до справи з надмiрним ентузiазмом. Завдяки iм ми неправильно зрозумiли принцип роботи гормонiв. І саме завдяки цим науковцям нам доводилося постiйно звертати назад, щоб бодай щось дiзнатися. Битва за вивчення гормонiв – те саме, що й битва проти шарлатанiв i знахарiв. Але вона того вартуе, адже з кожним розвiнчаним мiфом наш свiт стае трiшечки кращим. Звучить непереконливо? Ось короткий огляд нашого маршруту – дорiг i пасток, разом з усiею iнформацiею, яку туди внiс кожен з нас. Ця дорога вимощена знаковими подiями.

Щоб вийти на ii початок, доведеться трiшки повернутися у часi: 70 рокiв тому ми навчилися створювати гормони в лабораторii. Понад 100 рокiв тому ми iх вiдкрили. 150 рокiв тому першi дослiдники висували припущення, що комунiкацiя в нашому органiзмi вiдбуваеться не тiльки за посередництва нервових клiтин. А от вiдрiзати яечка людство навчилося щонайменше у 1000 роцi до нашоi ери.

А що до чоловiчих статевих органiв дiстатися легко, а люди – допитливi й дещо схибленi, то ми експериментували з гормонами ще задовго до того, як довiдалися, що ж саме робимо (мiж iншим, вiдтодi не так багато змiнилося). Кастрували майже завжди й майже скрiзь у великих масштабах, тож можна ставити пiд сумнiв нашу славу як розумного виду. Про кастрацiю iдеться у грецьких мiфах, iсландських легендах, в iсламських армiях i китайських вiйськах. Парiс кастрував гвалтiвника Єлени, а понадмiру полохливi тати так чи iнакше постiйно когось кастрували. У Європi оперний спiв кастратiв можна було послухати аж до XVII та XVIII столiття, а у Ватиканi аж до XX. Причина: жiнкам у Ватиканi не дозволяли виходити на сцену. Гiдне подиву, що деякi чоловiки ладнi були позбутися яець, аби не допустити рiвноправ’я. І знову цi католики!

Уся ця руйнацiя часто не мала жодного сенсу, але все ж iнодi чогось таки навчала. Бо вже Аристотель наголошував: це невеличке втручання, але якщо воно вiдбулося до перiоду статевого дозрiвання, то мало пiзнiше безлiч наслiдкiв. Кастрацiя надiляе не лише вищим голосом, а й довшими руками i ногами, мiцною будовою тiла, вираженою грудною клiткою, що лише сприяе спiву. Ба бiльше – адже гормони впливають i на щiльнiсть кiсток, болiсна схильнiсть до остеопорозу


 гарантована. Найвiдомiший кастрат Фарiнеллi розбагатiв на тому, що спiвав кожноi ночi для втiхи депресивному iспанському королю. Слава замiсть сiм’явивiдноi протоки. Якщо ви вважаете, що гормони надто переоцiненi, подумайте, чи хотiли б ви помiнятися мiсцями з цим спiваком. Адже кастрацiя цiлком логiчно впливае i на кiлька цiлком буденних справ: рiст бороди, розвиток мускулатури та зацiкавленiсть у сексi. Кастрати стали живим доказом, що продукт роботи яечок робить бiльше, нiж те, чого, власне, вiд яечок очiкують.

Отже, затяммо: життя яечок сповнене небезпек (здаеться iронiчним те, що едине, про що вони нiколи не мали б переживати, – найбiльший страх Фройда: Vagina dentata[5 - Пiхва iз зубами (лат.).]). Те, що цi небезпеки не оминають тих, хто iх дослiджуе, демонструе нам у XVII столiттi де Грааф, перший чоловiк, який описав яечка («Коли я прикладаю сiм’явивiднi протоки одну до одноi, то отримую довжину в добрих 20 нiдерландських лiктiв!») i невдовзi помер за дивних обставин пiд час суперечки про авторськi права. Щоправда, вiн встиг подiлитися своiм захопленням яечками зi своiм другом – тож поступово наше невпинне зацiкавлення генiталiями пробуджуе наукову жагу вiдкриттiв. Його друг заради таких дослiджень винайшов новий мiкроскоп («сперматозвiрi!»). Цим вiн, своею чергою, зацiкавив одного священника, який спробував заплiднити цими «сперматозвiрами» жаб та собак (боже натхнення?). Священник навiть заморожував зразки матерiалу, несподiвано перетворивши церкву на очiльницю репродуктивноi медицини. (Ех, ото були часи.) Але все-таки це не був аванпост гормональноi медицини. Тут попереду всiх були iншi культури. Стародавнi египтяни, до слова, висунули кiлька свiтлих iдей стосовно жiночоi фертильностi, про якi ми ще поговоримо. А давнi аюрведики локалiзували чакри вздовж хребта i при цьому майже iдеально на рiвнi гормональних залоз (i кiлькох ключових нервових сплетiнь).











Стародавнi греки теж запропонували кiлька влучних iдей, якщо забути про те, що, на iхню думку, яечники мандрують тiлом жiнки, коячи божевiльнi речi щоразу, коли наближаються до мозку. Ідея, яка протрималася майже до Нового часу. Щонайменше до появи першоi залiзницi, коли довелося дискутувати на тему, чи справдi можна розганяти тiло жiнки до таких швидкостей. І чи не втече за таких обставин ii яечник в якесь iнше мiсце.

До табору «дещо кращих iдей» належить пропозицiя Гiппократа пити сечу заради дiагностики diabetes mellitus[6 - Цукровий дiабет.]. Солодкава? На огляд! Мiж iншим, Гiппократ був далеко не единим, хто таке практикував: iдея скуштувати сечi, очевидно, була на часi – зокрема в Індii, де хiрурги виявили, що сеча ще притягуе мурах. А ви думали, що iй мiсце тiльки в лабораторii!

Китайськi лiкарi теж зарекомендували себе прибiчниками подiбних дегустацiй i вже тодi лiкували diabetes mellitus травами, деякi з яких сьогоднi знову en vogue[7 - У модi (фр.).] серед лiкарiв. В епоху Середньовiччя в Європi натомiсть бiльше схилялися до поiдання рiзних органiв, про що свiдчать одкровення очевидцiв таких практик.

Поки ми зрозумiли, що ж таке iнсулiн, минуло понад тисячу рокiв: зрештою про гормони на той час взагалi нiчого не знали. Саме тому нам треба ще раз, востанне, звернутися до яечок. Тiльки цього разу з дещо протилежною процедурою, а саме… iхнiм пришиттям! Ця знакова для трансплантологii операцiя вдалася мешканцю Гетiнгена на прiзвище Бертольд. Так ось, на прикладi пiвня вiн уперше продемонстрував, скiльки рiзних процесiв зумовленi окремими органами: наново пришитi яечка змушували гребiнець пiвня настовбурчуватися. Ба навiть бiльше: пiвнi знову щоранку виспiвували свое кукурiку, займали демонстративнi пози, вступали в боi з iншими пiвнями й виявляли здоровий iнтерес до курок (це дозволяе нам вважати горiшки основним мiсцем утримання ефектiв тестостерону). І все це при обрiзаних провiдних нервах! Отже, мала б бути ще якась лiнiя комунiкацii з мозком, окрiм нейронiв. Дверi до таемницi привiдкрито: абсолютний прорив! Або як назвав би це колега Бертольда: абсолютна нiсенiтниця! Але на iнший логiчний висновок вiд нього годi було сподiватися, адже йому не вдалося повторити цей майстерний трюк. На вiдмiну вiд своiх пiвнiв, Бертольд був людиною скромною, нiколи не йшов в атаку – тож вгадайте, хто здобув титул професора? Як наслiдок нам довелося вiдкласти дослiдження гормонiв ще на добрих пiвстолiття. Наука, очевидно, рухаеться вперед тiльки по могилах, тож тепер ми розумiемо, як важливо присуджувати науковi звання достойним професор(к)ам.

Десь у той самий час вiдбулося ще одне майстерне звершення, але в зовсiм iншiй частинi тiла: два фiзiологи (Старлiнг i Меддок) довели, що обсiченi нервовi тракти не зупинили пiдшлункову залозу, яка й далi регулювала травлення у шлунку. Нарештi вони дiйшли правильного висновку: тiло комунiкуе завдяки секретам. Пiсля довгих роздумiв вони дали iм загальну назву «секретин». Проте згодом (не обiйшлося без допомоги креативного колеги) перейменували в «гормон» (вiд грецького слова, що означае «задiювати», «перебувати в русi»).

Ви, мабуть, думаете, що знання про цi секрети та iхню дiю були такими новими й загадковими, що кожен пiдходив до них вкрай обережно, щоб не допустити якихось перекручувань… Аж нiяк!

Людство, як завжди, взялося креативити. Медики пересаджували чоловiкам яечка вiд усiляко-можливих донорiв (про iхне походженням краще не думати), а не зовсiм справжнi медики не цуралися навiть яечок козлiв. Для… гм… загального омолодження. На щастя, ми вже давно припинили робити такi дурницi… а саме – у ХХІ столiттi. В останнiй великiй справi задiянi росiйський лiкар, допiнг та яечка шимпанзе. Особливо вражае цей випадок тим, що штучний тестостерон доступний ще з 1935 року. Але, вочевидь, деякi люди ще тi пуристи. При цьому спроба залучити «матерiал» iнших видiв не така вже й безглузда, як видаеться на перший погляд, адже гормони не надто ексклюзивнi. Оскiльки в процесi еволюцii вони майже не змiнювалися, то, на вiдмiну вiд нашого великого, досконалого мозку, вони своею будовою мало чим вiдрiзняються вiд гормонiв, притаманних, скажiмо, сурикатам. Чи пуголовкам. Тестостерон повнiстю iдентичноi форми виявлений у трубкозубiв. І в анчоусiв! Але i це ще не все. Ми роздiляемо серотонiн з рослинами. Святий боже! Окситоцин, який так багато людей полюбляють називати гормоном любощiв, пiдробляе регулюванням статевого життя одного зi змiiних видiв. А тi iнодi пожирають одне одного!

Дiя гормонiв теж досить унiверсальна: гормони коня можуть мотивувати пуголовкiв перетворюватися на жаб. (Наука. Ми проводимо чудернацькi експерименти мiнiмум з 1912 року.) Гормонам людей це теж, найiмовiрнiше, до снаги – це якщо ви досi шукаете собi заняття на вихiднi. У будь-якому разi вони можуть стимулювати кобил до спаровування: тваринництво – одна з причин, чому в дослiдження гормонiв вкладають стiльки грошей.

Але в цьому нема нiчого поганого. («Мiй яечник вмiе розмовляти з пуголовками?!») Адже попри те, що хiмiчний склад та ключовi функцii залишилися тими самими, функцiональнiсть гормонiв неабияк зросла. Вони спiвпрацюють з мозком, i якщо його структура складна, то i iхнi ефекти будуть теж комплексними.



Вiдтодi бiльше нiщо вже не могло налякати спраглих до знань дослiдникiв. Усе за девiзом: хай що ми виявимо в якомусь органi, воно точно для чогось згодиться, саме тому це треба негайно роздати iншим. Вiдфiльтрувати екстракт овечих залоз через серветку? Напiвнавмання виписати його проти випадiння волосся й летаргii, збiльшивши мимоволi тривалiсть життя пацiентки на 30 рокiв? Екстракт з яечок морськоi свинки? Рекомендований водночас для i проти всього. Але нiкому нiчого не дав. Особливо морським свинкам. А все ж цей ефект плацебо надихнув цiлу галузь економiки й рiзнi фабрики, одна з яких розташована одразу поряд з Центральним парком у Нью-Йорку (без сумнiву, завдяки джентрифiкацii сьогоднi це вишукана тематична кнайпа: «Тост за колишню дробильню яечок морських свинок! Будьмо!»).

Загалом, усе це знову оживляе iдею, яка вже давно була в iнших культур (з единою вiдмiннiстю, що цього разу iдея повнiстю провальна): генiталii потрiбнi для чогось корисного! До того, як люди навчились iх оперувати, iх можна було як мiнiмум з’iсти – з хлiбом або навiть з медом, бо iнакше вони не смакують. Мешканцi мiста Кельн столiттями вживали подрiбненi свинячi яечка пiд червоне вино.

У питаннi гормонiв насамперед iдеться про ефект. Основна думка цiлком обгрунтована: концентрацiя тестостерону в яечках у 80 разiв вища, нiж в iнших частинах тiла. Та все ж! Перш нiж кинутися на пошуки смачного рецепту вiд Джеймi Олiвера («Оце з медом звучить багатообiцяльно!»): яечка виробляють тестостерон, а не накопичують його, до того ж 90 вiдсоткiв тестостерону в нашому тiлi зв’язанi з бiлками i не виконують жодноi дii. А це означае: щоб спожити дозу тестостерону, яку виробляе тiло дорослого чоловiка за день (щоденно 6–8 мг), вам доведеться викласти на хлiб з маслом 1 кг бичачих яечок. Ба бiльше – «трансплантувати» – не те саме, що «iсти». Тестостерон, який надiйде у ваш шлунок у формi чужих яечок, гарантовано нейтралiзуе ваша печiнка. Але ж ефект плацебо нiхто не вiдмiняв, тож iжте на здоров’я. Тiльки дайте спокiй бiдолашним носорогам.

Та й взагалi – нерiдко над дослiдженнями гормонiв нависала загроза скотитися в дослiдження мiфiв та небилиць. Як уже було сказано: небезпечна царина. Можна сказати, що нам дуже пощастило, коли таки вдалося вирвати кермо й розвернути дослiдження на прогресивнi медичнi рейки. Тим, що серед усього того хаосу таки виникало щось бiльш-менш рацiональне, ми завдячуемо не науковцю-невдасi на прiзвище Бертольд, а лiкаревi-невдасi, на прiзвище Бантинг. У 1921 роцi його пробудила зi сну iдея, як нарештi вiдповiсти на запитання Гiппократа та його колег з Індii та Китаю (нi, не про яечка, заради Бога! Про сечу!). Тож вiн нарештi придумав спосiб лiкування смертельноi до того часу хвороби: дiабету. Дещо згодом вiн, разом зi своiми колегами Коллiпсом та Бестом, робив уколи iнсулiну хлопчинi Леонарду Томпсону, який тодi перебував на смертному одрi. Через 2000 рокiв пiсля виявлення дiабету нарештi знайдено лiки вiд цiеi недуги! Щоправда, екстракт пiдшлунковоi залози вола був таким нечистим, що Леонарду вiдтодi довелося боротися не тiльки зi смертельною хворобою, але й з вкрай неприемною алергiчною реакцiею. Але через 12 днiв i 11 ночей за роботою – Коллiпс та Бест спробували ще раз. Леонард вижив.

Щойно правильна iн’екцiя iнсулiну не продемонструвала, на перший погляд, жодноi побiчноi дii, бiльше нiщо не стояло на завадi його широкого застосування (я б залюбки розповiла про наслiдки у довгостроковiй перспективi й важливiсть довготривалих дослiджень, але на це справдi нема часу).

Те, що вiдбулося потiм, таке драматичне, так змушуе мурашок бiгати по шкiрi, що справдi вартувало б дорогоi екранiзацii з Денiел Дей-Льюiсом у ролi лiкаря та тоi (поки) маленькоi дiвчинки з Stranger Things, яка б уособила в собi всiх тих хворих дiток: випробування на живих зразках лiкарi здiйснили в одному з тих довгих залiв, де в той час утримували хворих на дiабет дiтей. Багато з них перебували у станi коми, в оточенi згорьованих сiмей. Трое лiкарiв (Бантинг, Коллiпс та Бест) ходили з рятувальним елiксиром вiд одного лiжка до iншого. Не встигали вони дiйти до кiнця залу, як з коми прокидалися першi дiти. Зал, де до того панував смуток, переповнили крики радостi: один iз прекрасних аспектiв вивчення гормонiв полягае в тому, що iхнi ефекти помiтнi вкрай швидко. Інодi достатньо однiеi таблетки, щоб змусити серце битися або ж повернути очам зiр.

На додачу до радостi пiзнiше з’явилася спiльна Нобелiвська премiя. І слава шляхетного вчинку, позаяк команда не притримала патент для себе, а продала його за символiчний один долар унiверситету мiста Торонто. «Інсулiн менi не належить. Вiн належить свiту», – коментував таке рiшення Бантинг. Ех, як же добре бувае у дослiдженнi гормонiв!

Варто наголосити, що цей винахiд заклав початок цiлоi низки iнших. Нараз стало зрозумiло, що гормони вирiшують питання життя i смертi. Про зволiкання з дослiдженнями годi було й думати. Усi шукали в органах магiчнi речовини. Дослiдники тестували iх на тваринах, на самих собi, а мiнiмум один – ще й на власному синовi (не забувайте: контрольнi групи вельми важливi). У процесi таких випробувань дослiдник, на щастя, зiткнувся не iз зупинкою серця, а iз частиною сiмейства адреналiну. Один науковець наклав на себе руки, бо результати його дослiджень не опублiкували. І цiла купа дослiдникiв здобула Нобелiвськi премii. Наприклад, за вiдкриття естрогену. Або тестостерону, для першого екстракту якого знадобилося 15 000 лiтрiв сечi, люб’язно наданоi полiцiею Берлiну – ось хто насправдi друг i помiчник!



Увесь прогрес полягав у боротьбi за життя. Вiдколи ми навчилися штучно генерувати гормони, замiсть того щоб брати iх з трупiв людей та\або тварин, у них принаймнi бiльше не ховався ризик заразитися хворобами цих трупiв людей та\або тварин. До цього пацiенти за посередництва гормону росту iнфiкували себе хворобою Кройцфельда-Якоба.

Сьогоднi штучнi гормони навiть здатнi подарувати життя: у 1978 роцi внаслiдок заплiднення in vitro[8 - У пробiрцi (лат.).] на свiт з’явилася перша дитина. Леонi Браун. За нею народилися мiльйони iнших – приблизно як населення Швейцарii. Це досить багато, якщо врахувати той факт, що в суспiльствi досi точаться дискусii на цю тему. Наприклад, коли читаемо, що дiти подружжя Обам з’явилися на свiт завдяки ЕКЗ; коли лауреати лiтературних премiй запитують, чи людське життя взагалi може виникати, якщо при цьому не скрипить лiжко; або коли в суспiльствi здоров’я пацiента важить менше, нiж свiдоцтво про шлюб чи сiмейнi iдеали 1950-х. Щойно дослiдження гормонiв пройшло в галузь сексуальноi моралi, контроверсiйнi дебати не вщухають. Адже цей самий напрямок дослiджень подарував свiту протизаплiдну пiгулку. Зрештою, тут йдеться не тiльки про життя та права жiнок, але й про шаленi суми грошей. Мiльярднi ринки: вiд репродуктивноi медицини до лiкування раку.

Протягом ста рокiв дослiджень гормонiв революцiя вiдбулася не лише в медицинi, але й у суспiльствi. Те, що такий прогрес зачепить i наше Я, було зрозумiло ще в 1940-х роках. Антигiтлерiвська коалiцiя експериментувала з адреналiном, щоб пiдсилювати бойовий дух вiйськових пiлотiв.


 Британська розвiдка пiшла ще далi й розробляла план пiдмiшування жiночих гормонiв Гiтлеру в десерт. У разi, якщо у вас виникло запитання, чому пiд час втручання в гiтлерiвський десерт не можна було пiдмiшати щось iнше, наприклад мишак, знайте: той, хто куштував iжу перед Гiтлером, мiг би це помiтити. Натомiсть дiя естрогену плавна i вiн не мае смаку. Ну, або, можливо, в планах було зробити Гiтлера бiльш подiбним до його сестри Паули чи просто позбавити його вусiв. Дурна iдея, бо, по-перше, Паула не була надто симпатичною, а, по-друге, естроген дiе зовсiм iнакше, нiж того очiкували. («Трясця, ми покращили його словесну пам’ять!») І наостанок: надто велика кiлькiсть тестостерону – точно не та проблема, з якою мав справу Гiтлер. Скажу тiльки одне: одне яечко, пенiальна гiпоспадiя… просто погуглiть. Інакше нам тут забракне мiсця.

І це ще не все – iсторики вважають, що Гiтлер приймав лiкарськi препарати проти нестачi тестостерону, iмовiрно, також героiн. Саме тому план британцiв точно не спрацював би, але за iдею, що для миру на свiтовiй аренi потрiбно бiльше жiночих гормонiв, а також за спробу впливу на характер людини гормонами, варто було б вручити принаймнi Windows-Vista-премiю.

Так гормони потрапили на свiтову полiтичну сцену. І прийшли вони, щоб залишитися. Навiть iнсулiн став опосередкованою причиною досить тривалого полiтичного конфлiкту, адже старий патент, який Бантинг i Ко передали унiверситету мiста Торонто, давно втратив значення, позаяк опiсля унiверситет передав його трьом великим американським фармацевтичним компанiям, якi мали б покращити весь процес. («Ми гадали…може, вдасться… обiйтися без мертвих тварин?!») Проте, на вiдмiну вiд Бантинга, згаданi компанii запатентували всi своi покращення. Прогрес у дослiдженнях iнсулiну не належить «свiту», як його вiдкриття. Натомiсть зараз на ринку е новiшi, дорожчi варiанти й старiшi, вигiднiшi, близькi до версii Бантинга. Щоправда, останнi змушують перед кожним споживанням шоколадного батончика все скрупульозно прораховувати. А ви спробуйте пояснити це чотирирiчним!

У Нiмеччинi люди, хворi на дiабет, повиннi проплачувати частину лiкiв самi (хай навiть не так багато), але у свiтi багато-хто взагалi не отримуе жодноi пiдтримки, а в США вартiсть iнсулiну за цей час зросла в кiлька разiв. А це пiдштовхуе багатьох хворих купувати собi уколи на чорному ринку, а кожного четвертого – обмежувати дозу. Саме з цих причин дехто й помер.




Тобто, з одного боку, вивчення гормонiв просунулося вперед, реалiзувавши цiлу купу нових, приголомшливих покращень, але з iншого – дещо таки втратило: iдею про гормональнi знання як надбання людства. З шарлатанами, спекулянтами та егоiстами гормональнiй науцi доводилося боротися завжди. Проте сьогоднi настав час усвiдомити, що означають гормони для кожного з нас. Адже пiсля всiх помилок та поневiрянь ми з’ясували дещо бiльше: сьогоднi ми знаемо, з чого складаються гормони, де вони утворюються, як працюють. Та навiть у цих знаннях прихованi важливi вiдкриття як для нашого повсякденного життя, так i для медицини. Але про все це у наступних роздiлах.


Що таке гормони i яке iм дiло до мого мозку?

На сьогоднi вiдомо приблизно 150 гормонiв, хоча багато хто припускае, що iх понад 1000. Пропоную таке визначення:



Гормони – це хiмiчнi медiатори, якi виходять iз залоз i рухаються потоком кровi до всiх точок тiла.



Принаймнi так вiдбуваеться здебiльшого. Гормони неохоче прив’язують себе до якогось конкретного механiзму дii, бо iхня професiя вимагае вiд них гнучкостi. Деякi з них виникають у тканинах, iншi ж економлять час на транспортуваннi кровоносною системою, тож одразу чiпляються за першу-лiпшу клiтину поблизу. Водночас базова функцiя, яка за цим усiм стоiть, залишаеться незмiнною: завдання гормонiв – обмiн iнформацiею мiж рiзними дiлянками тiла та мозком, а також нагляд за тим, щоб системи належно реагували на подразники. («Тут холодно! Гайда назад у лiжко!»)

Свiй девiз «Гнучкiсть!» гормони пiдтверджують ще й тим, що iхнi хiмiчнi властивостi розкиданi по всьому набору «Юного хiмiка».


 Однi з них зшитi просто, iншi – несказанно складнi. Однi складаються з двох амiнокислот, iншi з двохсот. Деякi з них розчиннi у водi, iншi – у жирi. Але в хаосi е система: кожна група гормонiв мае своi суперсили, а якщо вони об’еднуються у команду, то ладнi пiдкорити цiлий свiт. Ну, принаймнi наше тiло.



Найважливiшi групи гормонiв

Три великi хiмiчнi групи, на якi подiляють гормони, можете запросто забувати, поки читатимете цю книжку. Але iхнiх видатних представникiв ми зустрiчатимемо досить часто.

Пептиднi гормони тут представлятимуть iнсулiн, гормон росту, окситоцин i вазопресин. Вони складаються з амiнокислот i розчиннi у водi. Це означае, що iм важко проходити крiзь клiтинну мембрану, тож вони радше пристають ззовнi до рецепторiв.

Стероiднi гормони – це такi гормони, як тестостерон, естроген, кортизол i вiтамiн D (так, його теж вважають гормоном). Вони складаються з холестерину. Ось бачите, що виробляе з вами холестерин. Стероiднi гормони розчиннi в жирi, тож здатнi вiднайти шлях всередину клiтини.

Гормони – похiднi амiнокислот та жирних кислот, як-от гормони щитоподiбноi залози Т


 i Т


, а також адреналiн i норадреналiн, мелатонiн, дофамiн i серотонiн. Не забувайте про них. Мелатонiн розчиняеться у водi i жирi, тож per se[9 - Саме по собi (лат.).] проникае, куди захоче.


Для нас це означае ось що: гормони, якi сновигають нашим тiлом, досягають доволi вiддалених цiлей: кровоносноi системи, клiтин, синапсiв, якi сполучають клiтини мiж собою. А те, що вони роблять, досить важливе.

Зрештою, гормони утворюють одне з найважливiших комунiкацiйних сполучень мiж мозком разом з усiею нервовою системою та всiма кровоносними судинами, м’язами, кiстками й органами. Тож гормони в прямому значеннi слова – це еднальна ланка мiж нашим мисленням i тiлом. Тобто тим, що ми вважаемо нашим Я i його додатком, який так чи iнакше потрiбен для життя, хоча iнодi хропе.

Коли голова i тiло вирiшують поспiлкуватися, то в них усього два шляхи: нервовi сполучення або ж, власне, медiатори. Хоча нервовi тракти неймовiрно швидкi й ефективнi, але вони не гнучкiшi, нiж вимикачi свiтла: тiльки увiмкнути або ж вимкнути. Що складнiший сигнал, що бiльша царина його поширення i що довший його ефект, то частiше ми кличемо на допомогу гормони. Коли розум був готовий, а плоть – слабка, то майже точно можна стверджувати, що саме гормони несли погану звiстку.

Бо, на вiдмiну вiд електричноi мережi, гормони здатнi дiстатися фактично до будь-якоi клiтини або навiть до багатьох водночас i передати туди значно конкретнiшi послання, анiж короткочасний розряд. Вони, немов тi маленькi диригенти, вмiють задати клiтинi як один-единий тон, так i пробудити багатоголосi переспiви. Це означае, що вони задають такт усiм процесам, пiдтримують iхню гру або ж одним помахом змушують iх замовкнути. Оскiльки вони не спускають очей з жодноi клiтини, увесь оркестр грае у такт. При цьому однi концерти тривають протягом единого акорду (наприклад, зацiпенiння через шок), а iншi, такi як рiст, тривають роками.

Гормональнi реакцii впливають також на iнтенсивнiсть виконання сигналу. Інодi вони змушують залучити всi сили тiла, аж поки з великого барабану не вдасться видобути максимальний трагiзм. Або поки перший ряд не поскаржиться на нас через шумове навантаження. Іншим разом реакцii лунають так тихо, нiби можна почути звук трикутника. І таке бувае. Нам не завжди потрiбна максимальна концентрацiя, енергiя, що ллеться через край, чи переможна усмiшка – iнодi iдеальна затрата енергii, це коли комусь iншому здаеться, що ми поглинутi роботою.

Щоб високi та низькi тони спрацьовували, гормони координують усе, що вiдбуваеться в нашому мозку i тiлi. Вони дбають про те, щоб втому нашоi голови вiдчували й iншi частини тiла, наприклад коли перед сном наше серце не наважуеться дико битися, а нашi ступнi вiдмовляються вiд раптового бажання прогулятися.

У пiдсумку виникае скоординована вiдповiдь, коли гормони, образно кажучи, просять смичковi iнструменти бiльше пiдлаштовуватися пiд тубу, а тубу – стежити за тактом, а той тип iз заплющеними очима i гiтарою – нехай взагалi забираеться додому. Його нiхто не запрошував.

Проте, очевидно, на концерт запрошують не гормони – молекулярнi структури рiдко здатнi ухвалити правильне рiшення (купка гормонiв невдоволено пхекае). Ідеться про те, шо на тлi здебiльшого перебувае частина тiла, яка виступае продюсером дiйства i яка вiдправляе на сцену гормональний медiатор, щоб той навiв лад в оркестрi.

Хоча в такий спосiб можуть комунiкувати мiж собою майже всi частини тiла, у цiй книзi ми зосередимо увагу на двох шляхах комунiкацii: вiд голови до тiла й вiд тiла до голови.

Розпочнiмо краще з того, що йде з голови, тобто з мозку. Бо коли вiн не на першому мiсцi, то починае рюмсати.


Мозок надсилае гормон

Якщо мозок хоче щось повiдомити тiлу, вiн без вагань звертаеться до гiпоталамуса – маленькоi структури мозку, яка, попри непримiтнi габарити, значно могутнiша: як гросмейстер серед гормонiв, гiпоталамус регулюе залози мозку.

Гiпоталамус вказуе епiфiзу на те, що зараз нiч. («Хух! Нарештi!» – мелатонiн зриваеться з мiсця i вибiгае.) Вiн регулюе гiпофiз, а за його посередництва й температуру тiла, тиск кровi, концентрацiю води в органiзмi, голод i спрагу, рiст i виробництво материнського молока, секс i статеве дозрiвання, панiку й дезорiентацiю (необов’язково саме в такiй послiдовностi).

Майже завжди кiнцева мета – баланс в органiзмi. Чарiвна точка мiж «втомлений» i «завзятий», «знуджений» i «зацiкавлений справами», «голодний» i «ноги моеi в тому буфетi не буде!». Мiж iншим, «баланс» як цiльовий план – це досить оптимiстично. Ми ж полюбляемо собi фантазувати, що довкiлля постiйно нам пiдiгруе, вiдпасовуе м’яч щоразу, як отримае його вiд нас. Середовище: «Зима!» А ми йому: «Довгi пiдштаники!» І рахунок: один: один. Але насправдi ж наше довкiлля атакуе нас постiйними впливами. Наше тiло змушене безперервно боротися iз безлiччю стрес-факторiв!.. Навiть якщо так називати своiх колег не дуже ввiчливо.








Отже, щоб приборкати всi цi фактори стресу й облаштувати щось, що хоча б ззовнi нагадувало баланс, нашiй гормональнiй системi постiйно доводиться коливатися. Подiбно до того, як у рухливих будинкiв бiльше шансiв уцiлiти пiд час землетрусу. І щойно все вдалося врiвноважити, як наше тiло повiдомляе, що воно вiдчувае сексуальне збудження. Весь баланс мов вiтром здуло.

Чублення нашоi гормональноi системи з довкiллям радше нагадуе жонглювання м’ячами, розмiр яких постiйно змiнюеться. Ось чому найкраща рiвновага, на яку ми спроможнi, мае такий вигляд: одна нога колихаеться у повiтрi, ми ж вигнулися назад, а в голову раз за разом влучае пропущений м’яч. Ну i головний принцип жонглювання: достатньо одного зайвого м’яча, щоб з рук випали всi. Щастя, що система комунiкацii двостороння.


Що розповiло б мое тiло?

Гормони – не тiльки посланцi на побiгеньках у мозку, якi повiдомляють тiлу, коли воно повинне ввiйти в стан бадьоростi, шоку чи готовностi до спаровування. Навпаки: гормональна пошта курсуе в двох напрямках.

Гормони, якi надсилае тiло, iнформують мозок про наше самопочуття, збудження чи бiль, про стан мускулатури, кондицiю та безлiч iнших факторiв, важливих для продовження роду.

Інформацiя, яка надходить iз тiла у мозок, не просто потрапляе в папку «Для подальшого ознайомлення». Бо що б то була за система комунiкацii, якби кiнний посланець, промчавши найшвидшою дорогою крiзь негоду, нам щось повiдомляв, а ми просто кивали й далi вивiшували бiлизну? Чи яка користь з того, що ноги вже понесли тiло геть, а мозок i далi розв’язуе судоку?

Щоб з нами такого не сталося, гормони регулюють вiдчуття, пам’ять та швидкiсть думок. Вони разом з нами вирiшують, на якi ризики варто пiти, якi почуття кому подарувати, чого боятися i на захист чого кидатися в бiй (чи принаймнi «лайкнути»).

Сучасне бачення мозку нове й перехоплюе подих, а найголовнiше – воно змiнюе наше уявлення про гормони. Враз ми дiзнаемося, що гормон, якому ми дали особливу назву «пролактин», ergo[10 - Тобто, отже (лат.). Наприклад, Cogito ergo sum – «Мислю, отже, iсную» (Р. Декарт).] «для молока», адже вiн пiдтримуе утворення молока у ссавцiв, залучений також до боротьби зi стресом. І до соцiальноi поведiнки. І до батькiвства. Та, попри все, вiн нiколи не зраджував своiй первiснiй функцii: пролактин продовжуе виробляти молоко. Щоправда, робить це лише у жiнок. Що вкотре доводить, що один i той самий гормон може мати зовсiм iншу дiю в iншому тiлi. Татусям, отже, не варто турбуватися, адже i в них зростае рiвень пролактину пiд час батькiвства – але якби i в них була така сама дiя, то iм довелося б виправдовуватися, чому вони не можуть допомогти з вигодовуванням малюка.

Тож виходить замкнене коло: мозок керуе залозами, а залози впливають на мозок. Іншими словами: наш мозок розмовляе про гормональний стан справ сам iз собою. Це практично, адже так частина мозку може передати якесь повiдомлення для всiх, немов гучномовець у супермаркетi. («Сьогоднi страшенний ажiотаж. Чи не можна вiдкрити третю касу?») Якщо у глибинах вашоi голови щось впадае у панiку, то ця частинка мозку може викликати гормон, який одразу ж проiнформуе нирки. А тi, своею чергою, умить вiдправлять iнший гормон, через який панiкуватиме вже цiлий мозок. Чудово.

Хай чим зараз займаеться ваш мозок, хай про що роздумуе, просто неможливо, щоб до цих процесiв не був залучений якийсь гормон.

За таким критерiем можна ще раз класифiкувати гормони, але цього разу не на такi громiздкi групи. Це вимагатиме вiд нас певного спрощення, але заради кращого запам’ятовування i скорочення концентрацii складних термiнiв ми можемо пiти на такий крок (принаймнi я так вважаю). Можете додумати собi насупленi брови. Отже, групи, з якими матимемо найчастiше справу в цiй книзi такi:

• Гормони стресу (серед них: кортизол, адреналiн, норадреналiн) – для небезпечних ситуацiй;

• Статевi гормони (серед них: тестостерон, естроген, прогестерон) – регулюють питання статi;

• Соцiальнi гормони (серед них: окситоцин, вазопресин) – дбають про соцiальнi взаемини;

• Гормони ритму (серед них: мелатонiн, i ще раз кортизол) – щоб голова i тiло знали, котра зараз година.



Оскiльки згаданi гормони мають рiзнi завдання, то й дiють по-рiзному. І це добре. Не бувае якогось One-Size-Fits-All-диво-гормону, який би пiдiйшов усiм. (При цьому «One-Size-Fits-All» означае лише таке: «У цьому вбраннi кожен матиме дивакуватий вигляд».) Так само не iснуе якогось гормону, посланого з пекла, щоб зiпсувати життя. (Але Бог заперечуе: «Його я назву гормоном стресу! Вiн упродовж усього вашого життя змушуватиме вас пороти гарячку».) Та значно важливiше, щоб гормон опинився iз правильним завданням у правильному мiсцi.

Можна було б назвати ще кiлька груп: гормони обмiну речовин (Т


 i Т


, iнсулiн), гормони розвитку i росту (гормон росту) або сервiснi гормони для досягнення status quo. Аж тут нас раптом осяе, що кортизол важливий також для росту i для забезпечення поживними речовинами (якщо ви вже колись стикалися зi стресом, то точно знаете, що iжа вiдiграе тут неабияку роль). Тож куди це нас заведе? Коли йдеться про гормони, то все взаемопов’язане, а коли йдеться про гормон i мозок, то на перший план виступають тi групи, без яких точно не обiйтися. До слова, бiльшiсть iз них утворенi якраз не у мозку.

Де утворюються гормони?

Попри все, що роблять для нас гормони, ми переконанi, що вони призводять до дискомфорту. І не дивно, якщо задуматись, хто неждано-негадано вступае у гру! Авжеж, я кажу про залози. Але також про iншi частини тiла, скажiмо, кишки, плаценту… Та навiть кiстки здатнi виробляти гормони.

Отже, виходить, що до портфелю акцiй ми залучаемо медiатори, яких поблизу мозку нiколи не виробляли. Усi вони – фрилансери, можливо, навiть гiпстери (вони ж бо стежать за ростом бороди, працюють ночами й реагують на каву i Club-Mate[11 - Club-Mate – газований напiй з екстракту мате. З високим вмiстом кофеiну. Вперше виготовлений у 1924 роцi в Нiмеччинi. Доступний на ринках понад 40 краiн свiту.]. От самi подумайте).








Якщо для наочностi прикладете вашу долоню до основи шиi, одразу над ключицею (у жiночих журналах часто пишуть, що це sexy), то вiдчуете не лише власне серцебиття, але й намацаете маленький орган, що з вигляду нагадуе метелика. Знайомтеся – це щитоподiбна залоза. Як i багато iнших залоз, вона отримуе вказiвки з гiпофiза. Проте надсилае i власнi сигнали. Тут i в нирках утворюються Т


 i Т


, якi допомагають регулювати ваш кровообiг, обмiн речовин, щiльнiсть кiсток, розвиток серця i мозку. Для здорового функцiонування та виробництва гормонiв щитоподiбнiй залозi потрiбен йод.

Щоб перетворити Т


 на дещо активнiшу форму Т


, вам також потрiбен Q10, яким так пишаються люди в рекламi Nivea. Цей коензим пiдтримуе людей молодими, а сперматозоiди – рухливими, аж поки десь пiсля 35 поступово не переходить у стан спокою i бiльшу частину часу проводить у своiх апартаментах на Мальорцi. Сперматозоiди тим часом беруться за таемне читання книжок про менопаузу (бо на тему андропаузи iх досить мало. Але ви ще встигнете порадiти бiльшiй кiлькостi iнформацii на теми «Гормональнi речовини в косметицi Nivea» та «Люба, моi сперматозоiди вiдступають!» у третiй частинi цiеi книжки).

Зверху над нирками, одразу пiд дiафрагмою, у мiсцi, де пiд час бiгу вiдчуваемо поколювання, розташованi наднирковi залози. Тут виникае гормон стресу кортизол, який даруе нам безсоннi ночi. Крiм нього, цi залози видiляють й iншi нервознi речовини, як-от адреналiн i норадреналiн. По сутi, нирки викликають усi нашi реакцii на все: вiд емоцiй пiд час перегляду фiльму жахiв до вражень вiд першого поцiлунку. Без надниркових залоз «Титанiк» був би зовсiм iншим фiльмом, а Дi Капрiо мав би життя звичайнiсiнькоi людини.

Пiдшлункова залоза виробляе серед вiдомих гормонiв хiба що iнсулiн. Але його основне завдання «доставляти цукор у клiтини» таке важливе для виживання, що вiд Аристотеля до Бантинга – всi намагалися вийти йому на слiд. Ми теж ще не раз до нього повертатимемося.

Last but definitely not least[12 - Останне по порядку, але не за важливiстю (англ.).]: статевi залози. Або гонади, тобто яечка i яечники. Вони виробляють широкий асортимент гормонiв iз довгими назвами, як от лютеiнiзуючий гормон, який запускае овуляцiю i щомiсяця вмовляе фолiкули дозрiвати. Хай там як, але нiщо не затьмарить славу таких знаменитих посланцiв статевих залоз, як тестостерон, естроген i прогестерон.

Так само, як i гормони, у процесi еволюцii змiн не зазнавала й будова наших залоз. Саме тому й популярнi картинки, якi показують, що велика кiлькiсть залоз у нас нагадуе риб’ячi.








З рибами люди роздiляють пiдшлункову залозу, гонади, щитоподiбну залозу та наднирковi залози.

З такоi перспективи знання про гормони вiдкривають нам кiлька абсолютно нових мiсць, де можна було б пошукати першопричини, якщо думки й почуття збиваються з курсу. Подеколи там справдi можна вiдшукати рiшення. Ось взяти хоча б щитоподiбну залозу: якщо вона хвора – наприклад, тодi, коли в нашому тiлi розвинулося автоiмунне захворювання, яке не дае спокою залозi, – то через гормони впливу зазнають i колiр шкiри, i цикл, i плодючiсть, i голос. Нам важко зосередитися, зачати дiтей, залишатися бадьорими та й взагалi просто нормально жити.


 Нас переслiдують вiдчуття апатii до всього, зокрема й до сексу, провали пам’ятi, нас морозить, а на додачу ми вiдчуваемо страх i депресiю.


 А тодi нам, маю на увазi, лiкаркам i лiкарям, ще ж треба здогадатися, що причина такого стану ховаеться не в головi, а десь над ключицею. Звiсно, що «Уся причина – в головi» звучить надто драматично. Але мозок лежить все-таки саме там! Щоправда, тепер медики можуть лiкувати не симптоми у мозку, а iхню першопричину – автоiмунне захворювання. А це вже неабиякий прогрес.

Ще раз нагадаю правило: все мiж собою пов’язане. Водночас для усвiдомлення цього нам спершу доведеться дещо вiддалитися вiд iдеi, що наше Я (щось на зразок командного пункту) сидить десь зверху в головi, а скелет з усiма його вигинами покликаний транспортувати нас мiсцевiстю, немов якась ексцентрична карета.

Найiмовiрнiше, все вiдбуваеться так: голова завдяки гормонам пiдлаштовуеться пiд тiло, а тiло – пiд голову. За iдеальних обставин це зумовлюе поведiнку, яка вiдповiдае ситуацii. Ми активнi, якщо нам дозволяе погода. Спокiйнi, коли дiти чи хатнi тварини засинають у нас на колiнах (не рухатися… за жодних обставин не рухатися… у-у-у моя рука онiмiла). Спрацьовано iдеально. А пiсля довгого дня, коли вашi гормони старалися з усiх сил, щоб ви анi були поглинутi потоком збудникiв, анi заснули за комп’ютером – принаймнi не тодi, коли на вас дивляться – медiатори себе не жалiють, щоб перед сном ще швиденько розслабити вашi м’язи, щоб ви, о генiю, не бiгали бездумно по мiсцевостi. Максимум, що ви пiд час цього вiдчуваете, – посiпування повiки або ж час вiд часу подригування кiнцiвок. Іншими словами: коли ви востанне прокидалися бiля вашого лiжка?

Коли все працюе добре, гормони – напрочуд зiграна команда. Вам навiть думати про них не доводиться. Єдине питання, яке постае, – як же, власне, це працюе?


То як дiють гормони?

Існуе три шляхи поширення дii гормонiв, i рiзниця мiж ними полягае насамперед у швидкостi.

1. Висока швидкiсть: найпростiше гормонам просто прив’язатися ззовнi до найближчого клiтинного рецептора i, наприклад, зробити клiтину чутливiшою або ж навпаки – менш чутливою до сигналiв своiх сусiдiв. Якщо знову повернутися до образу оркестру, то це означае кинути погляд на скрипаля, щоб той уважно чекав своеi черги (активацiю) або ж, навпаки, ще до початку нокаутувати його пастушим дзвоником (гальмування). І ось, щоб активувати першу клiтину, достатньо найменшоi iскри, тодi як друга сидить на пiдлозi, прикладаючи до чола пакет з льодом (я вже давно не була на оркестровому концертi). Наприкiнцi лунае милозвучний саундтрек, який помiтно вiдрiзняеться залежно вiд диригента. Кожен гормон мае своi вподобання, що i як треба грати. Тестостерон полюбляе барабани.








2. Середня швидкiсть: гормони можуть указати музикантам, яку сторiнку нотного стану iм варто перегорнути. Ідеться, звiсно ж, про ДНК. Власне, побутуе думка, що це саме гени визначають, якi гормони задаватимуть такт: тi, що заточенi пiд бурю, чи тi, що схильнi до переляку, а може, тi, що змушенi терпiти нещадний режим гормонiв любощiв. І така думка слушна: залежно вiд пiсенного фонду ДНК, яким нас обдарували батьки, серед диригентiв нам доводиться обирати мiж Вагнером, Малером чи Андре Рiе. А потiм ви дивуетеся, чому деякi люди постiйно мiж собою гризуться. Та все ж, якби ми програвали одну й ту саму генну програму, то не були б гнучкими, а якби ми не були гнучкими, то гормони провалили б своi завдання. Ось взяти хоча б iмунну систему: вона у вас е. Але в iдеалi вона не працюе на всi сто вiдсоткiв. Потрiбнi гени мали б активуватися тодi, коли в них виникае потреба. Саме з цiею метою гормони здатнi проникати у клiтинне ядро на пiдхожому бiлку-транспортерi. В ядрi зберiгаеться ДНК.








Там гормони штовхають гени, поки тi, добряче рознервувавшись, не беруться виконувати те, що iм призначено. Це означае, що клiтина розмотуе частинку свого ДНК, яка необхiдна для виготовлення того чи iншого бiлка гормона або рецептора. («Чи могли б трубачi ще раз зiграти «До»?» – «До-о-офамiн». – «Добре. Зупинiться».) Позаяк кожен гормон мае в ДНК свiй улюблений шматочок, та сама клiтина здатна програвати рiзнi програми. Оскiльки ж гормонами керуе мозок, то кортизол може запускати захиснi реакцii ще до того, як щось трапилося. («Мозок стверджуе, що постiйно заражаеться вiд iнших дiтей з дитячого садка».)




Завдяки генетичним ефектам гормонам пiд силу не лише здiйснювати незначнi змiни, а й проробляти цiлi операцii з вiдновлення. У таких випадках говорять про «пластичнiсть». Це означае, що мозок не просто пасивно лежить у вашому черепi, а невпинно змiнюеться, пристосовуеться, утворюе новi сполучення або руйнуе старi. Гормони допомагають визначити, якi частини мозку варто пiдсилити або ж послабити, в яких вiдбуваеться жвавий взаемообмiн, а якi збираються хiба що на Рiздво.

Спробуемо описати бiльш поетично: гормони видозмiнюють засади вашого мислення, буття й усього iншого у тiй снiговiй кулi, яку ми називаемо свiтом. Здебiльшого це вiдбуваеться у формi бiлкiв. Наша гормональна система постае на порозi великих змiн: один гормон, який за iнших обставин пробуджуе в нас жагу пригод у пошуках iжi, запускае режим спокою, щойно ми дiстаемося холодильника (мiж iншим, цей механiзм притаманний i любовним взаеминам). А iнший гормон, який за нормальних обставин розслаблюе нас, пiд час пологiв впливае на шийку матки.

Невже ви не передбачили раптову змiну планiв?



Окситоцин:

– Отже, я нарештi налаштував усе вiдповiдно до нового статусу в стосунках. Знадобився якийсь час, але зараз ми досягли iдеального рiвня видiлення окситоцину, якого вистачить для нiчних любощiв i на дещо задовгi промiжнi фази. Щiльнiсть рецепторiв зараз становить… Що? Що означае «Вона з ним порвала?»



І знову доводиться завдавати гарту всiм залученим системам.

Особливо заощадливим видаеться третiй рiвень швидкостi гормональноi адаптацii.








3. Мала швидкiсть: якщо в органiзмi постiйний надлишок якогось гормону, то гормони можуть розпочати спiвпрацю з ферментами та бiлками, здатними змiнювати ДНК. Хоча не саму по собi ДНК. Як ми всi знаемо з урокiв бiологii, ДНК досить стiйка (якщо не враховувати якусь мутацiю). Але те, що ми виробляемо з ДНК, яку ii частину змiнюемо de facto, на це ми можемо впливати. Тобто йдеться про епiгенетику. Ми видiлили епiгенетику жирним, бо епiгенетика траплятиметься нам у цiй книзi досить часто.

Уявiть собi, що гормони змогли б щось наквецяти у нотному зошитi: вони сновигають його сторiнками i залишають позначки. («Бр-р, Вагнер знову всюди домалював значок «forte».) На клiтинному жаргонi це означатиме, що так званi метильнi групи чiпляються до ДНК, немов маленькi пилозбiрники, ускладнюючи клiтинi можливiсть змiнювати цю частину коду. Метилювати – досить громiздке дiеслово. Тому надалi користуватимемося iншим – «обгортати».

Тож тепер розумiтимете, про що йдеться. Обгортання вiдбуваються, можливо, навiть упродовж цiлого життя, але гарантовано – на його початку, коли ми окидаемо свiт першим поглядом i наше тiло з мозком обдумують, що нам знадобиться, щоб вижити. («Кажу з впевненiстю – без пронизливих звукiв не обiйтися».)



Епiгенетика

Пiд епiгенетикою розумiють спадковi змiни, якi впливають не на сам по собi код ДНК, а на його вплив на фенотип, тобто – на кiнцевий результат.

Перш нiж ми довiдалися, до чого тут гормони й довкiлля, ми знали, що епiгенетика вiдповiдальна за те, щоб усi клiтини у вашому тiлi знали, що iм робити, хоча всi вони зробленi за одним ДНК-архiтектурним проектом. Хай там як, але наприкiнцi клiтина таки мусить розумiти, що вона – нейрон, тодi як iнша клiтина мусить миритися з думкою, що iй випала доля стати частинкою нiгтя на нозi. І щоб ii архiтектурний проект врахував такi особливостi, потрiбна епiгенетика.


Щоб ми не програвали один i той самий музичний твiр до нескiнченностi («Що? Ще одна iмунна реакцiя!? Але ж дитина вже давно народилася!»), майже всi гормональнi ефекти проходять так званi Feedback-Loops[13 - «Петлi зворотного зв’язку» (англ.).]. Вони вiдправляють додому примар, яких ми викликали, – те саме вiдбуваеться i з пiдвищеною температурою. І цей процес проходить теж на рiзних швидкостях: нiби трубач, що випускае останнiй подих в iнструмент, висококонцентрований гормон приеднуеться до рецептора, який його власне й прикiнчуе (висока швидкiсть). Або ж гормон лiквiдовуе усi пiдхожi рецептори (середня швидкiсть). Якщо ж дiя гормона надто слабка, то може допомогти обгортання певноi частинки (мала швидкiсть). Без сумнiву, гнучке пристосування – це в прямому значеннi слова робота гормонiв. Якщо ми живемо в постiйному станi стресу, то нам не можна понадмiру нервуватися, а якщо в кровi постiйно е цукор, то кому потрiбен iнсулiн?



Коротко кажучи, гормони – це медiатори, якi здатнi регулювати роботу та комунiкацiю голови i тiла протягом короткочасного чи довготривалого термiну. Заради досягнення поставленоi мети вони вмiють:

1) приеднуватися до клiтин, щоб збудити iх або заспокоiти (висока швидкiсть);

2) опосередковано активувати всерединi клiтини частини ДНК, розбудовуючи в такий спосiб клiтиннi сполучення на мiсця з’еднань (середня швидкiсть);

3) опосередковано огортати або ж розгортати всерединi клiтини вiдрiзки ДНК, щоб ми могли ними користуватися бiльшою або меншою мiрою (вiд поступово до «назавжди»).



Звучить технiчно складно, та й взагалi… Агов, це ж ми хотiли побавитися з гормональною системою. Завдяки тому, що ми щойно дiзналися, яке важливе обгортання, нам далi буде легше.

Оскiльки рiвнiв швидкостi три, то й допомiжних даних теж три: по-перше, – iнодi гормони можуть зберiгатися довше, нiж можна подумати. Нам здаеться, що мить страху чи безсонна нiч давно минули, але нашi гормони досi борються з наслiдками…

По-друге, завдяки епiгенетичним ефектам нас, дорослих, iнодi може доймати те, що ми пережили ще дiтьми, навiть якщо наш мозок уже й забув тi подii. («Ах, так, пригадую. Мое народження – то була темна, грозова нiч…») По-трете, один i той самий гормон може дiяти по рiзному через короткий або довший вiдрiзок часу. Ми розглянемо ще не одну ситуацiю, коли нас дивуватимуть згаданi факти.



А тепер – досить теорii, ми заслуговуемо на приклад з практики. Вiзьмiмо розмноження. Пiд час цього процесу гормональнi ефекти яскраво вираженi i до того ж iх легко впiзнати. Те, що статеве життя повнiстю вiдбуваеться на нейроннiй нивi, не зможе стверджувати навiть затятий рацiоналiст. Окрiм того, ми вже знаемо, що в цiй галузi не все передбачае активний мозок. Ідеться не тiльки про уважне спостереження за дiвич-вечорами, але й про дослiдження свiту тварин. І саме туди ми зараз вирушимо.


Так дiють гормони – життевий приклад

У сiльському господарствi можна побачити безлiч гормональних див: якщо стокiлограмовiй самицi свинi, залози якоi вже не видiляють естрогену, дати цей естроген в обсязi навiть меншому нiж грам, то це не тiльки пробудить у тварини цiлу палiтру сексуальних вiдчуттiв, про якi вона й не здогадувалася. Свиня вiдчуе справжне захоплення рисами, звуками та запахами кабана. Якщо подумати, що певна речовина може викликати захоплення запахом кабана, то вона, мабуть, справдi якась чарiвна.

То ось в чому справа: в магii! Принаймнi таке враження складаеться, коли дрiбка гормонiв видобувае з мозку певну поведiнку, немов чарiвник витягуе кролика з капелюха. Абракадабра, копуляцiя.








Навiть якщо мозок формуе остаточну вiдповiдь на запитання «Бути сексу чи не бути»: без гормонiв такого питання навiть не постало б. Якщо подумати про наше уявлення про гормони, а таким воно колись було, то гормони проводять увесь свiй час, зводячи до купи готових до парування мешканцiв мегаполiсiв. Так, начебто iнших невiдкладних прiоритетних завдань у гормонiв нема. Але аж так просто гормони нiколи б не вчиняли. Зрештою, вони бажають тiльки найкращого, а парування пов’язане з великими ризиками. Недвозначне пострибування, вiдмова вiд маскування, постiйне нав’язування… Ще й жiночi бритви такi дорогi! А на додачу необережне фокусування на жаданому об’ектi, а заразом i неуважнiсть до хижакiв (i/або наближення вантажiвки). Для нашого еволюцiйного майбутнього секс корисний доти, поки нас не з’iли. Мiж iншим, вашого виду це теж стосуеться.

Саме тому наша гормональна система нiколи не запускае сексуальний потяг за принципом «Хай там що, хай уже буде», а лише в iдеальному випадку, добре зваживши усi «за» i «проти». Можна стверджувати, що гормони розумiють, якi важливi окремi деталi.

Заради усвiдомлення варто поглянути на процес ухвалення рiшення гормонами: адже зростання рiвня статевих гормонiв – ще далеко не кiнець. Натомiсть до процесу з усвiдомленням усiеi серйозностi залученi досить багато факторiв, покликаних забезпечити кiнцевий результат. Це розумiють навiть тритони. Чи перепiлки. І тут у гру вступае гормональна комiсiя. Рiзнi гормони забезпечують нам рiзнi умови. Наприкiнцi виникае граф-схема процесу з гормональними комбiнацiями, якiй позаздрили б навiть ІТ-спецiалiсти (якби таке було можливо). Адже вона, так само як i ваш комп’ютер, працюе за шаблоном «Якщо-Тодi», здiйснюючи детально пропрацьовану хореографiю, яка на гормональних змаганнях з фiгурного катання заробила б кiлька дев’яток.

Перше питання, з яким стикаеться гормональна комiсiя, стосуеться партнера. А саме: чи такий е? Адже всi докладенi зусилля матимуть сенс лише тодi, коли буде хтось, хто зможе iх належно оцiнити (поголенi ноги взимку – тада-а!).








Тож перша умова така: якщо е пiдхожий кандидат одного виду, тестостерон зростае. Ми ж уже знаемо: те, що ми переживаемо кожноi митi, змiнюе наш гормональний баланс. Тестостерон зростае i в людей, i в тритонiв, щойно тi побачать привабливого представника свого виду.

З iншого боку, в досить-таки багатьох видiв секс без шансу на зачаття взагалi неможливий. («Спати одне з одним, попри те що ти приймаеш протизаплiднi таблетки? Навiщо?!») Якщо, наприклад, естроген хоче розбурхати гризунiв, то йому спершу потрiбен iндикатор, що вагiтнiсть в принципi можлива, тобто «Якщо е прогестерон».

Звернiть увагу: iнодi спершу потрiбен один гормон, щоб змiг подiяти другий. Перший лоскоче гени, щоб тi створили рецептори для другого. Ефект синергii. Усе разом – це бiльше, нiж проста сукупнiсть окремих компонентiв.

В iдеалi бiля зацiкавленого кандидата немае iншого кандидата або ще якоiсь загрози. Принаймнi бiльшоi чи сильнiшоi за нас. У свiтi тритонiв це означае, що вони спаровуються залежно вiд спiввiдношення статевих гормонiв (збудження) чи гормонiв стресу (пригнiчення). Тобто тритон спаровуеться, якщо поблизу перебувае жiноча особина, i лише тодi, коли поруч немае ворожого хижака. Стресовий стимул переривае акт розмноження (i самi знаемо).

Отже, мозок викладае усе на шальки терезiв i робить для себе вiдповiднi позначки. Це даруе навiть тритону напрочуд чутливу стратегiю спаровування, адже йому не доводиться думати про щось iнше. Будьмо вiдвертi, думати – не найсильнiша сторона тритонiв.

Хоча статеве життя людей видаеться бiльш складним порiвняно з тритонами (ми старались, як могли): рiвень тестостерону людини самостiйно орiентуеться на прадавню модель. Фактори стресу пригнiчують тестостерон i в людини, хоча насправдi це бiльше стосуеться чоловiкiв: одне пригнiчуе iнше i навпаки (а спiввiдношення обох впливае не лише на стратегiю парування, а й на неврози, про що iдеться в роздiлi «Fight or Flight»[14 - Вдаряй або тiкай (англ.).]). Це означае, що якщо ви розбурхаете вашу стресову гормональну систему, вона почне мстити i помiтно знiме напруження нижче пояса. Ха. Але тепер принаймнi ми знаемо, що не обов’язково одразу ж хвилюватися: у стресовому станi в нас нема часу на ерекцiю. У жiнок навiть значний рiвень тестостерону не спроможний нi на що, якщо рiвень кортизолу ще вищий. It’s evolution, baby![15 - Це еволюцiя, крихiтко! (англ.)]

Отже, гормональна система коливаеться мiж сексуальним потягом i речами, якi стоять йому на завадi. Снiгова буря. Обiднiй сон. Раптове вiдчуття голоду. А всi вже сходили в туалет?

Залежно вiд того, що переважае: статевi гормони чи гормони стресу, ми або нервуемося, або насолоджуемося прекрасними почуттями. Висновок: для настрою треба пiдбирати особливо розвантажений вiдрiзок часу, запалити кiлька свiчок, увiмкнути той самий CD-диск, що й минулого разу (умовнi подразники, але про це – згодом) i прогнати зi спальнi всiх можливих хижакiв.

Але, звiсно ж, е ще кiлька рядкiв коду для граф-схеми процесу нашоi гормональноi системи: наприклад, коли тестостерон iде на спад, якщо ви перебуваете в стосунках, сповнених любовi. Водночас такi стосунки – так звана дiада. Менше любовi або бiльше людей – i вiн буде високим. Тобто комуни та friends with benefits[16 - Друзi з привiлеями (англ.) – тип стосункiв, коли довiра дозволяе займатися одне з одним сексом i при цьому лишатися друзями.] – погане рiшення для iмунноi системи, але добре для кубикiв пресу.








Якщо все сходиться, то гормони повiдомляють нам свое рiшення феерверком, який перетворюе порожнi слова на справжнi вiдчуття й резонуе по цiлому тiлi: аж до останньоi клiтини або принаймнi до кiнчикiв пальцiв стопи. У результатi отримуемо все, чого так бажали: збудження, насолода, тепло, прискорене серцебиття та ще й корисний для iмунноi системи оргазм. І все це завдяки нашим молекулярним героям. Чиста магiя… Щоправда, iз однiсiнькою засторогою. Батарейки не входять у комплект. Щоб дiзнатися про ризики та побiчну дiю – ознайомтеся з iнструкцiею в упаковцi, але краще не надто ретельно.

Адже, попри всю цю магiю, мозку для ухвалення рiшення потрiбно дещо бiльше. І тут краще зупинитися, поки ми повнiстю не збилися з дороги.




Свобода волi, гормони i я


Ми, люди, охоче дистанцiюемося, переважно вiд самих себе. Хай про що йдеться: про тiло, настрiй чи про зачiску. У митi сум’яття всi катастрофи звалювалися саме на нас, тож вони точно перебувають поза межами нашого впливу. У нас болить спина, серце розбите, настрiй поганий, дiстали гормональнi перепади або ж bad-hair-day[17 - Невдалий день (англ.).]. Усе це per se нiяк вiд нас не залежить. Звiсно ж. Хай ким ми е. Навiть Папою Римським. Чи футболiстом. Чи червоною або бiлою ковбаскою в соусi карi.

Якщо чесно, то це дещо дивуе, адже навiть коли ми говоримо про наше авто, то кажемо: «Я в гаражi». А от за ерекцiю вiдповiдае «он той знизу». Наче якийсь тимчасовий гiсть у нашому домi. Те саме стосуеться й гормонiв. Їх ми сприймаемо радше за небажаних вiдвiдувачiв нашого мозку. І то ще й таких, що дуже погано на нього впливають.

Уявлення про гормони як про радiоперешкоду iдеально пiдходить до нашого свiтогляду, який побудований на невинному баченнi того, що наше «справжне Я» ховаеться десь у рацiональних царинах префронтальноi кори – i як було б чудово, якби нiщо не перебивало його думок!

Гормони, почуття, незручностi. Правильнi рiшення не мали б залежати вiд дiяльностi яечок. Хоча, можливо, знайдеться той, хто пристане на думку, що було б краще перекласти ухвалення рiшень на тестикули.

Особливо дивуе наша звичка дистанцiюватися вiд гормонiв, переклавши на них водночас усю вiдповiдальнiсть: «То не я, то моi гормони». Гормони виннi, коли чоловiки не здатнi опанувати себе пiд час споглядання декольте, спiдниць або ж звабливого блиску лiктiв (чи, як американський вiцепрезидент Майк Пенс, який не мiг стриматися, коли в примiщеннi одночасно перебували алкоголь i жiнки). За всi жiночi скарги теж вiдповiдальнi гормони. Коли в соцiальних мережах просять подiлитися досвiдом пiд заголовком «Things I did when hormonal[18 - Учинки, якi я втнула пiд гормонами (англ.).]», то в стрiчцi твiтера, окрiм справжнiх нарiкань, можна прочитати цiлу купу химерних iсторiй, на кшталт: «Готувала протягом п’ятнадцяти годин. Чоловiк каже, що iжа огидна. Влаштувала на кухнi пожежу. Ха-ха-ха-ха. Гормони».

LOL, Гормони! Саме ними все пояснюють i аргументують. І нiкому iз присутнiх не доводиться якось виправдовуватися. Особливо коли йдеться про стосунки.

При цьому саме мозок оцiнюе, наприклад, коли найкраще спаровуватися. Про це повiдомляе гiпоталамус, а далi iде наказ яечкам i яечникам виробляти статевi гормони. Невже тодi мозок вдае, нiби нiякого стосунку до всiеi цiеi iсторii не мае? («Вибачте, гормони!») Логiка тут начисто вiдсутня. Це якби вершина айсбергу стверджувала, що не несе вiдповiдальностi за те, що перебувае пiд водою.

Але ви i е той айсберг. Цiлком i повнiстю. Вiд голови, яка здiймаеться над водою, до кiнчикiв пальцiв стоп. Наше Я не обмежуеться лише тими частинами, якi ми усвiдомлено бачимо. Деякi люди десятилiттями не бачили того, що в них нижче лiнii поясу. Але це не знiмае з них вiдповiдальностi й за цю зону!








Щоб не заблукати на своему шляху в схожому лiсi думок, пропоную пiд час нашого знайомства з гормонами не випускати з поля зору два такi принципи.

1. Гормони – необхiдний критерiй, але вiн не самодостатнiй.

Сам гормон не керуе, вiн лише задае напрямок, коли на вас чекае поiздка. Вiн схвалюе. Пiдбадьорюе. («Я лише хотiв сказати, що акти спаровування загалом класна штука!») Гормони ставлять запитання (iнодi досить нахабнi), але кiнцеве рiшення ухвалюе мозок. Тут нiхто нiким не керуе дистанцiйно. Принаймнi в тому значеннi, у якому вами дистанцiйно керують вашi ж нейрони.

2. Те, що роблять гормони, вирiшуе мозок, а на нього впливаете саме ви.

Коли гормони повиннi викликати певну поведiнку, iм значно легше, якщо вiдповiднi шляхи вже прокладенi. Повернiмося до нашого прикладу iз розмноженням: iснують особи, яких можна було б купати у ваннах тестостерону, але iм би все одно не спало на думку з кимось спаровуватися. Бо вони надто юнi, щоб пробуджувати вiдповiдний досвiд та асоцiацii, або тому, що iхнiй когнiтивний контроль i/або iхнiй досвiд впевнено iх вiд цього вiдмовляе. А на стежки, якi вже добряче протоптанi, ми нерiдко можемо ступати й без супроводу гормонiв. Такi умовнi подразники – дiйсно класна штука в питаннях сексу. («Ох, глянь, сьогоднi субота!») Адже навiть одна фотографiя може викликати ерекцiю, без жодного тестостерону. А це допомагае, якщо тестостерону на ту мить замало. Цей принцип спрацьовуе на котовi, який, всупереч тяжким наслiдкам вiдвiдин ветеринара, все ще бiгае «погуляти». Якщо ваш кастрований кiт i далi виходить на полювання, то тепер ви знатимете, що у вас сексуально досвiдчений кiт. Це ж чудово. А це означае, що велику кiлькiсть дiй, за якi вiдповiдають гормони, ми провадимо без iхньоi участi. Насамперед, коли все вiдбуваеться у звичних для нас, добре тренованих межах.


Феромони – загроза нападу сирен значно перебiльшена

Нашi гормони не тiльки поеднують усе можливе всерединi нас, а й пов’язують нас самих iз зовнiшнiм свiтом. Ви ж пригадуете iсторiю, коли гормони пiдказували органам Лео, що на вулицi свiтло? Навiть найвiддаленiшi куточки мозку завдяки роботi гормонiв дiзнаються про чергування пiр року, про схiд сонця, провокацii та потенцiйний стрес. Пiд час комунiкацii iз зовнiшнiм свiтом сигнали, в цiлком звичнiй для гормонiв манерi, поширюються в обох напрямках. Тобто вони впливають i на iнших людей.

Якщо порiвнювати тiло з рiвнобедреним трикутником, то тестостерон – це широкi плечi, по яких немов проходить лiнiя основи трикутника. А от естроген – навпаки, розвертае трикутник i кладе його основу на стегна. Так виникають окружностi, про якi сьогоднi кажуть «thicc» («жирний у тих мiсцях, що треба»). Насамперед завдяки естрогену виникае те, що вже столiттями слугуе незмiнним iдеалом краси – то з бiльшою, то з меншою кiлькiстю сала на ребрах. («Thicc!») Вирiшальне значення мае спiввiдношення плечей з тазом, точнiше – талii до стегон. І як наше тiло притримуеться таких пропорцiй, залежить вiд розподiлу наших гормонiв упродовж перiодiв життя, року, мiсяця. Тож так виходить, що статевi гормони повiдомляють про свою наявнiсть не тiльки нам, а й усiм потенцiйно зацiкавленим особам.

Отже, гормони надсилають сигнали до зовнiшнього свiту без нашого вiдома i без можливостi впливати на них.

Пiдозрiло запахло бунтом. Але природа одним махом убивае всi сумнiви, щоб наш поточний iнтерес до розмноження збiгся з нашою привабливiстю. Тiльки уявiть: ви ходите павичем, усуваете всiх конкурентiв, а тодi виявляеться, що дизайн вашого хвостового вiяла ще не досяг статевоi зрiлостi.

А що ми заговорили про обмiн гормонами з довкiллям, то не можна забувати про одну важливу групу: феромони. За будовою цi медiатори мало чим вiдрiзняються вiд гормонiв. Проте iх вiдрiзняють насамперед так званi апокриннi залози, цiль яких – наблизитися до бажаноi людини. Цi медiатори спрямованi насамперед у зовнiшнiй свiт. Багато апокринних залоз розташованi в тих частинах тiла, де iх нiхто не очiкуе: у носi, на чолi, й на грудях, i в пупку. Іншi ж розмiщенi якраз там, де iх i слiд було очiкувати, а саме пiд пахвами та в зонi генiталiй. Те, що цi залози потрапили до нашоi книжки про гормони i мозок, зумовлено тим, що iх регулюють статевi гормони. Багато феромонiв – це, власне, i е продукти розпаду статевих гормонiв. У потi чоловiкiв е особливо висока концентрацiя продуктiв розпаду тестостерону (андростенол i андростенон). Натомiсть жiнки розприскують навсiбiч копулiни. Мушу вказати на несправедливiсть: чоловiчi феромони названi вiд грецького «andros», тобто «мужнiй», «хоробрий», тодi як жiночi – просто на честь копуляцii.

Оскiльки статевi гормони вiдiграють тут важливу роль, то цiлком зрозумiло, що феромони розкриваються на повну силу тiльки-но з перiоду статевого дозрiвання. Саме тому кабiни для переодягання бiля шкiльних спортзалiв не пахнуть анi чоловiками, анi жiнками, а тiльки забутими сумками зi змiнним взуттям i гумовими пiдошвами з вiдбивачами свiтла. І саме у зв’язку з цим феромони видаються нам такими пiдозрiлими.

Про феромони ми знаемо насамперед те, що вони вмiють зваблювати i рiдко коли ведуть до хепi-енду. Фермери використовують статевi феромони, щоб надати пасткам для комах сексi запаху, перед яким не встояти жодному шкiдниковi. Тож феромони заманюють комах на загибель, як сирени мiфiчних мореплавцiв. Ще один приклад: феромони змушують трюфельних свиней невтомно винюхувати землю у пошуках привабливого одинака поблизу. Лише уявiть, яке на них чекатиме розчарування! Ви три години готуетеся до побачення, п’ять разiв намагаетеся обрати одну з чотирьох краваток – а в результатi за вашим столиком на вас чекае сумчастий гриб. А все ж феромонам пiд силу значно бiльше. Їх взагалi вважають найдавнiшим засобом комунiкацii, яким користувалися ще одноклiтиннi. А iхня дiя подеколи воiстину дивовижна. Бджолинi матки, наприклад, використовують феромони, щоб затримати овуляцiю своiх робiтниць (ще один спосiб обмежити декретну вiдпустку), а феромони в сечi домiнантного самця мишi можуть навпаки запустити овуляцiю у мишачоi самицi. Феромони, якi викликають фiзiологiчну реакцiю в iнших, називаються первинними. Якщо такi е в людей, то знайте: ми iх поки не виявили (хоча пiзнiше ще повернемося до цiеi теми).

Бiльшiсть феромонiв – це сигнальнi феромони. Вони iнформують наше оточення про наш вiк, здоров’я, стать та можливе зацiкавлення у спаровуваннi. Вам це може видатися неефективним («Хм, менi досить важко визначати вiк… а тим паче – зацiкавлення у спаровуваннi»), але ваш пес, який принюхуеться до стовпа лiхтаря, вважае таку систему доволi iнформативною. Саме тому собак цiкавлять у людях насамперед тi частини тiла, якi видiляють такi медiатори. І ось ми опиняемося в ситуацii, коли одною рукою намагаемося вiдтягти лабрадора вiд своеi бiлизни H&M, а iншою стараемося натягнути поверх цiеi ж бiлизни спiдницю. Якщо ви стали свiдком такоi незручноi ситуацii i вам раптом спало на думку зробити цю ситуацiю ще незручнiшою, то спробуйте просто зацитувати дослiдження, згiдно з якими собаки виробляють таке особливо часто тодi, коли в iхньоi обраницi якраз «цi днi», або вона годуе немовля, або ж недавно мала секс. Нехай щастить!

Нашi хатнi улюбленцi отримують бiльше iнформацii з феромоновоi пошти з тiеi простоi причини, що в них для цього е окремий орган. Вомероназальний орган розташований на щелепi пiд носом i заявляе про себе специфiчним рухом флемен (flehmen response), тобто вiдкочуванням верхньоi губи. У людей вiн або слабо виражений або взагалi вiдсутнiй.








Менше з тим, феромони важливi й для нашого виживання. Немовлята, наприклад, саме завдяки iм розумiють, де треба смоктати. Якщо ж погладити немовля пiд носом, воно почне ссати повiтря. Сперматозоiди завдяки феромонам дiзнаються шлях назовнi до яйцеклiтини (теж своерiдна форма «сексуальноi хiмii»).


 Досi достеменно не вiдомо навiщо, але велика частина нюхових клiтин розташована в яечках. Коли цi клiтини «чують запах» сандалового дерева, то запускають процеси зцiлення.


 Вiдкриття, якi фармацевтичнi концерни тiльки вчаться перетворювати на грошi. Чи iснуе щось подiбне в жiнок, на жаль, досi нез’ясовано, але все ж схожi рецептори е в плаценти i, увага, в шлунково-кишковому трактi.


 Натомiсть i в чоловiчих, i в жiночих статевих органах е смаковi рецептори, до того ж гiркi. Зараз науковцi намагаються використати цi знання, щоб побороти рак та передчаснi пологи.




Феромони не мають запаху. Те, що ми вiдчуваемо нюхом (андрогени, наприклад, пахнуть наполовину сандаловим деревом i мускусом, наполовину сечею, подеколи – медом), по-перше, виникае внаслiдок окиснення у повiтрi, а по-друге – це те, що виробляють з феромонами мiльйони бактерiй на нашiй шкiрi. (У когось е щось вiд бренду Sagrotan? Може, азбест?)

Те, що ми реагуемо на феромони i без додаткового запаху вiд iхньоi переробки бактерiями, означае, що феромони приваблюють iнакше, нiж, скажiмо, ароматнi рулетики з корицею. Порiвняно зi шведськими булочками феромони збуджують насамперед наше сприйняття й дiлянки мозку, що вiдповiдають за чуття. Ми вiдчуваемо всi тi чудовi речi, яких не помiчаемо, якщо звикли вбачати в дiяльностi гормонiв щось пiдозрiле. Іронiя в тому, що ми ще й намагаемося iх обвести довкола пальця… хоча насправдi ми iх тiльки пiдсилюемо. Адже саме для нас створюють неповторнi парфуми, до складу яких входять речовини, вiдiбранi в бика. І хто його знае, звiдки конкретно iх вiдiбрали.

Саме це i треба вважати бунтом, оскiльки ми, як завжди, забуваемо головне: гормони на нашiй сторонi.



Споглядаючи свое творiння, керiвник вiддiлу плескае вiд захоплення в долонi:

– Хоч нам знадобилося кiлька мiльйонiв рокiв, але ми таки вибудували топсистему, готову до будь-яких ситуацiй. Феромони. Просто неймовiрнi крихiтнi частинки. А ви знали, що ми можемо пiдлаштувати iх пiд мiсячний цикл? Це значно хитромудрiша модель, порiвняно з попередньою версiею – задом павiана. Та й чоловiки тепер у 90 вiдсотках випадкiв обходяться без iдiотського биття себе у груди. При цьому, щойно момент втрачено, ми здатнi вкрай делiкатно призупинити всi процеси… Ну, ви ж самi розумiете.

Керiвник вiддiлу впевнено пiдморгуе. Вiн дуже пишаеться новими знаннями про особливостi спаровування людей.

– Кхе-кхе, – представник пресвiддiлу принiс кiлька статистичних даних про користувачiв. – Якщо коротко, то вони ними не користуються.

Гормон-керiвник примружуеться.

– Вони… що?

– Вони ними не користуються. І це ще м’яко кажучи, адже насправдi, здаеться, люди намагаються позбутися зайвоi iнформанцii. Єдине, чого жадають люди, – завжди пахнути сексi.

– «Завжди пахнути сексi» як оце зараз? А вони хоч знають, як пахне секс?

– Вони називають цей запах мускусним i вважають, що вiн асоцiюеться з чоловiчим духом.

– То ось у чому проблема! Чоловiчий дух! Понадмiру чоловiчим його не вважають анi вагiтнi жiнки, анi тi, що приймають протизаплiднi таблетки. А всi iншi – всього двiчi на мiсяць! Чому ж вони прагнуть, щоб вiн них несло задом бика?

– Вони переконанi, що це притягуе партнерiв по спаровуванню.

– Партнерiв по спаровуванню? На похоронах бабусi?

Керiвник вiддiлу зневажливо хитае головою:

– Та це якесь хворе збочення! Навiщо ж ми розбудовували таку складну систему? Вони про це не задумувалися? Чи вони думають, що ми це зробили «по приколу» чи, може, це нам приносить задоволення? (Керiвник належить до тих людей, якi вимовляють словосполучення «по приколу» максимально серйозно, тож нiхто й не думае смiятися.)

Вiн зiтхае.

– Весь задум полягае в тому, щоб надати людям можливiсть непомiтно повiдомляти iншим про своi почуття. Страхи. Вiдмови. Постiйний стан збудження? Та кому потрiбна вся ця дезiнформацiя? Неправдива реклама. До того ж украй незрiла.

Вiн глибоко дихае, масуючи скронi.

– Та й взагалi, вони хоч усвiдомлюють, що в такий спосiб лиш посилюють конкуренцiю?

Представник пресвiддiлу не вагаеться з вiдповiддю:

– Мислити логiчно – не найсильнiша сторона людини.



Уся суть нашоi гормональноi системи в ii гнучкiй адаптацii. Феромони працюють так само, як i усмiшка. Усмiхнене обличчя видаеться привабливiшим. Та все ж ми не ходимо весь час по мiсту, усмiхаючись. Це збивало б iз пантелику. Нам взагалi не подобаеться це мiсто. Особливо якщо це Боттроп[19 - Боттроп – промислове мiсто на заходi Нiмеччини, тривалий час викликало асоцiацii лише з видобутком кам’яного вугiлля.].

Вишкiрювання протягом тривалого часу, можливо, й було б привабливим, але точно не стало б гарним рiшенням на тривалий час. Бо ж ефект якоiсь митi гарантовано стане протилежним. Те саме вiдбуваеться i з феромонами. Ось чому нам потрiбно скептично ставитися до людей, якi намагаються втюхати нам копулiни чи аромати мускусу. Так, нiби це люди, що рекомендують бiльше всмiхатися.

Не те щоб феромони були непогрiшнi. Радше навпаки. («Як таке можливо, що плiдними називають тi днi, коли вона не хоче сексу?») Але коли в нашому гормональному свiтi стаеться якийсь збiй, то помилка рiдко зумовлена вашими звичними дiями чи тим, що ви мали б робити. Частiше навпаки: мае значення те, що ви рiзко змiнили тип дiяльностi. Розгляньмо такi ситуацii докладнiше.




Гормональнi труднощi – де коса находить на камiнь?


Гормональна система добре злагоджена, проте ii до бiса легко заплутати. Наприклад, коли ви неправильно прочитуете сигнали вашого мозку або ж реагуете понадмiру. («Ми зупинимо рiст на якусь мить. На випадок, якщо знову почнеться та клята “математика”»). Чи реагуете недостатньо – наприклад тодi, коли намагаетеся чимшвидше покiнчити з роботою, але вам бракуе уваги вашого улюбленого гормону стресу («Без вiдчуття тиску я не можу сконцентруватися».) Або ж коли змiнилися обставини, але гормони за ними не встигають. («Що означае “ми тепер прокидатимося удосвiта?!”»)

Гормони нерiдко почуваються неготовими до сучасного свiту – тут ми, люди, з ними однодумцi. І якщо гормональна система не заплутуе себе сама, тодi ми, люди, охоче вносимо в цей процес свою лепту. Наприклад, коли алкоголь зводив iз глузду не лише наш мудрований водний барометр, але й цiлий спектр статевих i соцiальних гормонiв, змушених запускати механiзм iмпульсивних, експансивних соцiальних вiдносин i спонтанних нападiв агресii.


 (Інформацiя для тих, хто ще жодного разу не бачив п’яних.)

Ним же ми блискавично збиваемо нашi фази глибокого сну. Завдяки алкоголю падаемо сп’янiлими в таке любе лiжечко, щоб потiм посеред ночi прокинутися i прохрипiти: «Во-одии!», а перед цим ще: «О, боже…» І вже потiм ми кидаемося перевiряти СМС, якi понадсилали перед засинанням. Якщо ж ми мужньо питимемо далi, то тривале вживання алкоголю призведе до низького рiвня тестостерону.


 Для рiвноваги. Петлi зворотного зв’язку.

Існуе багато способiв довести нашу гормональну систему до божевiлля (навiть у цiй книзi ми розглянемо ще не один). Проте бувае, що щось у системi гормонiв ламаеться без нашоi допомоги: iмунна система може атакувати щитоподiбну залозу, епiфiзу з плином часу загрожуе звапнення, а постiйна секрецiя гормонiв стресу може перенавантажити наднирковi залози. («Ми щойно заспокоiлися, як кофеiн знову замовив ще одну порцiю адреналiну».) Зрештою, наша гормональна система теж складаеться з частин тiла, а на них не варто покладатися на всi 100 вiдсоткiв.

До слова, збоi гормональноi системи не виявляються у формi помiтних синюшних плям чи iнших симптомiв на тiлi, якi могли б нам подарувати хоча б спiвчуття вiд iнших (хоча наприкiнцi на спiвчуття ми таки дочекаемося, адже все мiж собою пов’язане). Натомiсть збоi постають як психологiчнi проблеми.


Гормональнi труднощi – вiд тiла до голови

Якщо голова i тiло залежнi одне вiд одного, то залежнi у всьому – i в здоров’i, i в хворобi. І в хорошi часи, i в поганi. А ще iнодi вони одягають однаковi куртки вiд бренду Jack Wolfskin.

Така еднiсть означае, що голова може зробити тiло хворим i навпаки.

Якщо проводити мiж головою i тiлом червонi лiнii, то вже скоро заплутуешся у всiх тих складних взаемозв’язках, а в нас на це нема нi мiсця, нi бажання. Якщо ж iдеться про помилки в системi, то варто звернути увагу на двох ключових дiячiв: шлунок та iмунну систему.

Коли тiло бунтуе, то гормони вступають у зв’язок з особливими бiлками (iх ще називають цитокiнами), а тi вже намагаються виправити ситуацiю, запустивши цiлеспрямованi iмуннi реакцii. Саме тому маркер запалення iнтерлейкiн е добрим iндикатором усього, що вiдбуваеться у вашому життi й думках. Водночас цi маркери приносять цiлу купу iнших ефектiв, наприклад запускають зачароване коло, в якому рани пiд час стресу загоюються повiльнiше, тож нам доводиться боротися не лише з нашими буденними клопотами, а й iз надокучливою ранкою в ротi, вiд якоi постiйний стрес. («Я тiльки перевiрю, чи вона там ще е. Ой, боляче!») Навiть на вакцину проти гепатиту чи грипу ми реагуемо сильним ослабленням, якщо зазнаемо стресу в унiверi чи якщо нам доводиться доглядати родича, що потребуе опiки.


 Імунна система все розумiе, але зараз iй не до цього.

Другий пiдозрюваний, який вже не раз потрапляв у поле зору, – це живiт.


 Удари долi б’ють нас досить часто в шлунок, але якщо з ними поборотися лiкарськими методами, то можна здолати не тiльки страхи чи болi у животi, але й непередбачувану флору кишкiвника.




Погоджуюся, це пригнiчуе. У життi й без того вистачае клопотiв.

Та все ж такi знання вкладають нам до рук кiлька абсолютно нових засобiв та шляхiв покращення нашого здоров’я. Протилежним до бажання дистанцiюватися вiд себе е прагнення жити в гармонii з собою, i з тою каменюкою – особливо. У гармонii з усiм тим, що так гарно виглядае на сторiнках журналiв про життя-любов-довкiлля-хюге-флоу з рецептами та невеличким подарунком до кожного номера. Але для цього нам доведеться ще бiльше розмити кордон мiж свiдомiстю та тiлом. Якщо пощастить, ми одразу ж вiдшукаемо кiлька способiв, як задовольнити обидвi частини. І способи цi не будуть такими банальними, як от – iсти побiльше зеленi. (Не маю нiчого проти, але свiт став би дещо чеснiшим, якби персонажi реклами пiд час споживання смузi з листя салату, броколi, шпинату та капусти кале не вдавали щоразу аж таке захоплення.)

Не лише заради флори наших кишок, а й заради мозку.


Гормональнi труднощi – вiд голови до тiла

Як i тiло, голова теж може зiткнутися з гормональними проблемами. Але ми говоримо про них неохоче. До вибрикiв нашого тiла ми вже звикли й умiемо дати iм раду. Моi колiна постiйно хрустять без видимих на те причин, але я успiшно долаю цю проблему i просто сильно не перегинаю колiна. Коли ж «хрустить» психiка, тодi ми нiяковiемо, бо це ж ближче до нашого Я. Ми часто не знаемо, як розв’язувати психiчнi проблеми. Навiть у такий субоптимальний спосiб, у який я вирiшую свою проблему з колiнами. («Я просто не перевiряю пошту. Вона мене нервуе».)

Серотонiн та iнсулiн – чудовi гормони, якi доводять: вiдмежовувати дiяльнiсть мозку вiд тiла безглуздо. В iнсулiну тут однозначно легше становище, адже у нього цiлком тiлесне головне завдання: змусити клiтини вбирати цукор з кровi! Така реальнiсть.



Інсулiн терпляче кивае:

– Отож. Тiльки тут все надто спрощено. Адже у мозку, до слова, я займаюся якраз протилежним. Бiльше цукру, насичення…



У будь-якому разi головне завдання iнсулiну полягае у фундаментальнiй базовiй потребi: споживаннi iжi та забезпеченнi органiзму поживними речовинами.



– Може, варто було б згадати i про мiй вагомий нейронний вплив на рiст та безперешкодне iснування синапсiв?



Та якийсь час ми взагалi були невпевненi, чи iнсулiн взагалi долае бар’ери на кров’яному потоцi до мозку.



– Хм, я вже давно хотiв сказати. Це припущення накульгувало вiд самого початку. Та й взагалi було необдуманим, якщо врахувати той факт, що мозок особливо часто працюе з глюкозою, а я один з тих небагатьох гормонiв, якi…



Хай там як, але коли iнсулiну не вистачае, наслiдки для тiла очевиднi й дуже вiдчутнi. Перевищення кислотностi кровi, драматична втрата ваги, а в найгiршому разi – дiабетична кома. Якщо цукор не надходить у клiтини, вони не можуть працювати, тобто виживати. І ми разом з ними. А це вже не просто туманнi психологiчнi ефекти!



– Мiж iншим, нестача цукру призводить до нервозностi, депресii та розладiв дрiбноi моторики. Інсулiнорезистентнiсть у мозку шкодить гiпокампу й загрожуе виникненням когнiтивних дефiцитiв та хвороби Альцгеймера…



Якщо вколоти хворому iнсулiн, людина одразу почуваеться краще. Коли в дiабетика настае iнсулiновий шок, то нiкому й на гадку не спадае перепитувати, чи вiн, бува, не симулюе. Саме з цiеi причини хворий може говорити про свiй стан досить вiдверто, без соцiальних табу. («Я не знепритомнiв! Просто втомився».) Майже кожен знае когось – або принаймнi знае когось, хто знае когось – у кого труднощi з iнсулiном.

Натомiсть про труднощi iз серотонiном ми дiзнаемось насамперед з психiчних проблем: депресiй, ананказму, залежностей – усього того, що змушуе нас поставити собi питання: це точно не звичайнiсiнька «нервознiсть»? Настрiй, з одного боку, – досить широка дорога, уздовж якоi на нас дiють гормони. Водночас з iншого – це дорога, де гормони постiйно мусять боротися за свое визнання. Насамперед боротися змушенi тi, кому гормони завдають клопотiв i хто зараз намагаеться пояснити це iншим. На такi теми ми розмовляемо, звiсно ж, рiдше. («Як минули вихiднi? Ну що ж, субота пройшла за безперервним риданням, а недiля – за спробами вилiзти з лiжка. А в тебе як?») Мабуть, нiхто не знае, скiльки людей довкола мають проблеми з серотонiном, який виконуе цiлу купу функцiй у тiлi.



Серотонiн перелiчуе, загинаючи пальцi руки:

– Отже, так: щiльнiсть кiсток, терморегуляцiя, запобiгання головному болю…, – (через кiлька годин), – …сенсомоторнi функцii, загоення ран…

Деякi гормони хроплять. Тi, хто таки поборов сон, задкують з примiщення.

– …розвиток органiв, особливостi рацiону, статевi функцii..

Тим часом свiт огорнув глибший сон, нiж у Сплячоi Красунi.

– …перистальтика кишок, запаморочення…

Столiття стiкають, немов в’язкий мед.

– …розширення кровоносних судин у бронхах i кишкiвнику…

Настають новi епохи, настають i минають – бо таке годi витерпiти.

– …ну i, звiсно ж, засвоення поживних речовин, напруження м’язiв, мимовiльне посмикування м’язами…

Час уже втратив будь-яке значення.

– …Ах, мало не забув – ще рiст клiтин. Ось це, мабуть, i все!

Серотонiн потирае долонi.

– А де всi?



І навiть якщо бiльша частина серотонiну ошиваеться в шлунку, той единий вiдсоток, що залишився, розважаеться собi в мозку, виконуючи зовсiм iншi функцii.



– О так. Ідеться ж про iмпульсивнiсть, чутливiсть до свiту загалом, подеколи – гiперчутливiсть…

Настае льодовиковий перiод, який завiшуе все бурульками.

– …ритм дня i ночi, чутливiсть до болю, температура…

То тут, то там нетерпляче змiщуються континентальнi плити.



Серотонiн вiдомий нам насамперед як гормон щастя. Іронiя в тому, що стосовно цiеi функцii сперечаються найбiльше.

Та все ж щось позитивне в серотонiнi таки мае бути: пiдтвердженням цього служить той факт, що люди добровiльно приймають ЛСД, щоб речовина на кiлька годин приедналася у формi кристалiчноi структури до рецепторiв серотонiну.


 Тож Люсi дiйсно «in the sky with diamonds»[20 - У цьому реченнi авторка натякае вiдразу на два художнiх твори: фiльм Люка Бессона «Lucy» (2014) та пiсню спiвачки Rihanna «Diamonds» (2012).]. Разом з дофамiном це викликае стан сильноi ейфорii. Вiзуальнi спецефекти включено. До такоi ситуацii справдi пiдходить словосполучення «гормон щастя». Але якщо придивитися уважнiше, то серотонiн, на диво, дорослий. Вiн пришвартовуеться у префронтальнiй корi, тож урештi-решт ми не такi iмпульсивнi й агресивнi, але натомiсть – терплячi. Окрiм того, ми швидше вчимося на невдалих фiнансових рiшеннях.


 Невже молодь вживае ЛСД, щоб уподiбнитися до свого податкового консультанта? Важко сказати. Весь механiзм досi палко обговорюють у рiзних групах, але важко вирiшити цю ситуацiю, коли дослiдники ЛСД на все реагують словом «ка-а-айф» i показують знак миру.



– Тут усе просто. Рецептор 5-HT1A заспокоюе насамперед лiмбiчнi дiлянки, натомiсть 5-HT2AR збуджуе кору головного мозку, яка тодi заспокоюе iнших, i…

Сонце поглинае Землю. Двiрники гасять свiтло в пiд’iздах.



По сутi, тут нема суперечностей: коли серотонiн надiляе силою кору нашого мозку, пригнiчуючи водночас фобii та агресiю, то це може водночас покращити i вiдчуття, i поведiнку. Так само й навчальнi ефекти в нашому мозку не такi академiчно-стриманi, як нам здаеться. Вони збуджуються, заспокоюються, живуть. Пластичнiсть! Ми все вiдчуваемо й сприймаемо, тож е надiя, що нiчого поганого не станеться. Якщо ж серотонiну бракуе, то ми не робимо висновкiв з власних помилок. Саме тому повторюемо iх знову i знову, а якоiсь митi взагалi припиняемо будь-яку дiяльнiсть.




Коротко кажучи, серотонiн важливий для навчання, самоконтролю, вiдсутностi фобiй та збудження. Не дивно, що проблеми з серотонiном здатнi зробити нас депресивними. Вiдчуття страху та агресii чергуються, бракуе збудження, а вiдсутнiсть контролю над iмпульсами змушуе задуматися, чи не спробувати нам розв’язати проблему алкоголем?




Тiло, в якому не працюе регуляцiя серотонiну, – це смартбудинок зi збоями у функцiонуваннi, бо хтось вилив свiй мiлкшейк на пульт дистанцiйного керування до нього. Усi кнопки застрягають i липнуть, вiдбуваеться коротке замикання iмпульсiв, настрiй заiдае, а зв’язок iз функцiею сну вiдсутнiй. («Будь ласка, спробуйте пiзнiше».) І якраз тiеi митi, коли нам поступово зривае дах вiд такого стану, хтось встигае запитати, чи ми, бува, не пробували «бути трiшки веселiшими». Ця порада така ж помiчна, як рекомендувати пораненому «менше стiкати кров’ю».

Ось про що свiдчать цi приклади: iнсулiн впливае також на розум, а серотонiн – також на тiло. Але ми порозпихали iх по рiзних шухлядах i спiлкуемося охоче лише про одного з них. І це при тому, що вони схожi, навiть у своiх функцiональних розладах! Обидвое зустрiчатимуться ще не раз у цiй книзi, тож не будемо на них зациклюватися. Якщо ж згрубша пiдсумувати, то проблема або з постачальником, або з клiентом. Тобто на виробництвi гормонiв або в клiтинах, якi iх приймають.

Якщо пiдшлункова залоза вiдмовляеться вiд виконання своiх обов’язкiв, бiльше немае iнсулiну, але натомiсть е дiабет першого типу. Якщо iнсулiн таки доставили, але ми не вiдчиняемо дверi, то це, найiмовiрнiше, другий тип. Основна причина в дверях, якi заклинили. Рецептори iнсулiну в клiтинах пошкодженi, ледве-ледве реагують на iнсулiн, тож у кровi залишаеться цукор. Посилки нагромаджуються перед дверима, тiло намагаеться дати собi раду й виробляе iнсулiн, щоправда – з посереднiм успiхом, як голлiвудськi римейки фiльмiв 1990-х. Наприкiнцi маемо справу i з цукром у кровi, i з iнсулiном, i з перевиснаженою пiдшлунковою залозою i – з досить серйозною проблемою. Хай там що, але помiчаемо ми все це лише тодi, коли дiабет уже завдае шкоди.

Серотонiну теж вiдомi проблеми з доставкою. Наприклад, через нестачу будматерiалiв.


 Амiнокислоти, з яких мозок собi готуе серотонiн, називаються триптофани. Взагалi-то, вiдшукати iх можна всюди: у горосi, вiвсяних пластiвцях, какао-порошку, волоських горiхах, рисi… Це практично, адже мозок не здатен виробляти серотонiн самостiйно. До того ж ця обставина слугуе добрим нагадуванням того, що здорове харчування мае ще й iншi функцii, окрiм функцii такого вiдточування фiгури, щоб пляжнi фотографii для iнстаграм доводилося ретушувати наполовину менше.

Фактично певне поповнення запасiв триптофану нам потрiбне щодня.


 Хоча б тому, що бiльшiсть його молекул зазнають переробки ще до потрапляння у мозок. До того ж серотонiну доводиться конкурувати ще й з iншими речовинами, подiбно до того, як маленькi дiти у сiм’i часто чубляться за останнiй кекс. Якщо ж будiвельнi матерiали потрiбнi ще й iмуннiй системi для робiт на майданчиках стресу i запалень, тодi становище взагалi сумне. Є ризик, що серотонiну не залишиться нi в кого.

Альтернативою можуть стати будматерiали, якi нiяк не можуть пройти митний контроль на бар’ерах кров’яного потоку до мозку. А тепер здогадайтеся: хто вiдповiдальний за перемiщення вантажiв крiзь цi бар’ери? Правильно – iнсулiн. Так коло замикаеться, а ми успiшно все з усiм поеднали.

Коли ми говоримо про зв’язок мiж серотонiном i депресiею, то думаемо здебiльшого про нестачу серотонiну. Так часто, що серотонiн уже став iнтернет-мемом: в мережi купа смiшних картинок ? la «Двi моi останнi молекули серотонiну стараються з усiх сил» або «Мiй мозок у пошуках загубленого серотонiну». Та очолюе чарт смiшних мемiв: «Серотонiн? У такiй економiчнiй ситуацii?» Гумор мiленiалiв.








Навiть якщо мiленiали разом зi своiми мемами видаються вам пiдозрiлими, рiвень серотонiну все одно гарний приклад того, як важко розмовляти про гормони, а також того, як важливо про них знати – хай i у формi мемiв. А суть ось у чому: проблема часто не в тому, що мозок виробляе надто мало серотонiну, а в тому, що вiн надто швидко спалюе молекули. А це суттева рiзниця, не тiльки для розумiння проблеми, а й для ii розв’язання. Заради останнього доведеться ще раз ненадовго звернути на обхiдну дорогу.

Інодi камiнь спотикання не в тому, скiльки саме серотонiну вивiльняе клiтина, а в тому, що вiдбуваеться потiм.

Мiж iншим, клiтини вмiють повторно використовувати серотонiн. Для цього у них е екстратранспортери, якi ретельно пiдбирають усе, що залишилося пiсля серотонiновоi вечiрки. Залежно вiд генотипу клiтини надiленi бiльшою або меншою кiлькiстю таких транспортерiв. Якщо в нас iх менше, то ми вивiльняемо серотонiн, коли у нас добрий настрiй, але потiм просто покидаемо його на призволяще й замовляемо собi новий. Схоже, нiби в нас однозначно достатньо серотонiну. Але, щойно ми хочемо ним скористатися, його забракне. Так, як бувае зi штопором чи запальничкою. Чи готовнiстю дати швидку вiдповiдь.

Хто мае такi проблеми (наприклад, через гени), той не може уповнi покладатися на помiчнi серотонiновi ефекти, тому мае бiльшу чутливiсть до стресу i травм.




Чому важливо розумiти цi процеси? Хоча б тому, що людям може бракувати серотонiну, навiть якщо його рiвень нiбито достатнiй.

При цьому людинi можна ефективнiше допомогти, якщо розумiти, у чому саме проблема. Багато антидепресантiв, так званих селективних iнгiбiторiв зворотного захоплення серотонiну (reuptake inhibitors (SSRI)), працюють на основi того, що серотонiну мало. Саме тому препарати зупиняють роботу зворотних транспортерiв. У результатi незначна кiлькiсть серотонiну дещо довше залишаеться назовнi i може навiть приеднатися до кiлькох сусiднiх клiтин. Усi радiють.

Але якщо, наприклад, генетично ви належите до тих людей, яким i без того бракуе зворотних транспортерiв, то очевидно, що вiд пригнiчення i без того невеликоi iхньоi кiлькостi, не буде жодноi користi. Подеколи це може виявитися контрпродуктивним.




Рiзнi типи проблем iз серотонiном пояснюють також, чому iнодi двi дiючi речовини протилежноi дii (бiльше транспорту/менше транспорту) раптом мають однаковий ефект. Тiльки не в одних i тих самих людей.

При цьому, звiсно ж, могло б виникнути запитання: а що нам робити з усiма цими знаннями про гормональнi труднощi в повсякденному життi? У життi без рiзних драматичних ситуацiй, психiчних захворювань, прийомiв лiкiв i рекомендацiй вести здоровiший та активнiший спосiб життя (це найгiрше, що можуть нам сказати лiкарi).








Щоб серотонiн працював немов «за годинником», у нашiй скриньцi порад знайдеться ще дещо: нарингiн, наприклад, вiдповiдае за гiркий присмак грейпфрутiв та помело, але водночас допомагае покращити чутливiсть до серотонiну, кров’яний тиск i маркери запалення (звiсно ж, це ще одна гiрка пiгулка, яка, однак, допомагае). Професiйна порада: припинiть присипати грейпфрути цукром.

Щодо хайпу довкола кето-дiети (згрубша ii суть така: а чи не замiнити усi вуглеводи на жири?)


: можливо, така дiета й допоможе, але насиченi жири загалом шкiдливi (хiба цей факт не заперечуе iснування доброзичливого бога?).

У ситуацii з серотонiном ще важче вiдшукати метафоричний грейпфрут. Можна спробувати пошукати там, де бiльше спорту, менше стресу, бiльше сну й поведiнковоi терапii (звучить нiби якась «секта»). Неабияк важливе i сонячне свiтло.


 Саме тому в цiй книзi згадуемо про нього не востанне.

Коротко i ясно: якщо гормони впливають на настрiй, то вони роблять це зовсiм не якось туманно, як нам здаеться, а радше навпаки – комплексно, завдяки бiохiмiчним процесам. І раз ми вже про це дiзналися, то тепер хоча б не повиннi божеволiти вiд думок, якщо в усьому нашому хiмiчно-нестiйкому-скрупульозно збалансованому тiлесно-розумовому конструктi щось пiде не так.




Пiдсумки роздiлу: the Basics.[21 - Основи (англ.).] Той, хто танцюе з гормонами


Гормони – це нiби фонова музичка. Інодi мелодiя вельми простенька, iнодi складена з багатьох рiзних бiтiв. Вони вiдрiзняються: бувають сумнi й радiснi, швидкi або повiльнi, але в межах цього спектра напрочуд багатошаровi. Якогось дня ви сумуете пiд heavy-metal, а вже наступного за ваш настрiй вiдповiдае Леонард Коен.

Перш за все дiя гормонiв досить-таки iндивiдуальна. Це як з людьми: однi реагують на панк-рок вибухом енергii, а iншi – закочують очi. Гормони пов’язанi з настроем, пристрастю i цiлою палiтрою рiзних типiв поведiнки. («Сумна музика – час увiмкнути вiдеоклiпи або меланхолiйно споглядати пейзажi за вiкном потяга!») Водночас гормони повсякчас кудись нас заманюють, використовуючи феромони. («У цьому ресторанчику жива музика. Ходiмо туди просто зараз, випиймо пива!»)

Урештi-решт, гормони перекладають на нас можливiсть реагувати на мелодii. Одна особа може реагувати на ритмiчну пiсню пiдтанцьовуванням або ж досить швидким постукуванням по клавiшах ноутбука. Радiо в автомобiлi ладне безперестанку спiвати про любовнi терзання, але ж ви не рвете кермо, мов тi навiженi. Анi по дорозi на роботу, анi коли не знаете, куди хочете поiхати. Навiть Удо Юргенс спiвае у приспiвi про те, що нiколи не був у Нью-Йорку, але наприкiнцi пiснi просто йде додому. На нього там чекають дiти!

Гормони забарвлюють наш спосiб сприйняття свiту. Коли ви бачите сцену з фiльму, де радiснi шведськi дiти танцюють довкола радiсного шведського дерева, а на тлi лунають сумнi звуки скрипки, то ви одразу ж розумiете, що перед вами не казка Астрiд Лiндгрен про дiтей з Бюллербю, а шведський детектив. Вiдтак вашi пальцi про всяк випадок втискаються в поручень крiсла.

Один iз найкращих описiв тривожного неврозу, мабуть, той, коли на задньому фонi постiйно грае саундтрек з якогось трилера, байдуже що ви переглядаете: романтичну комедiю чи мультфiльм про пригоди Гайдi. Тiльки уявiть, якби щоразу, коли ви ставали пiд душ, ви раптом чули тi моторошнi звуки з фiльмiв жахiв. Або, як кажуть у спiльнотi геймерiв: ви постiйно чуете фонову enemy-музику[22 - Enemy-музика – музика, яка лунае перед появою чи пiд час появи ворога в грi.], але нiяк не натрапляете на суперника. І проблема не тiльки в тому, що за таких обставин важко досягти успiху бодай у чомусь. Це навiть гiрше – вас постiйно називають божевiльними тi, хто цiеi музики не чуе.

Досить влучним буде й таке уявлення депресii: ви намагаетеся йти власним шляхом, але при цьому вас постiйно переслiдуе невеличка музична капела, до складу якоi входить вiолончель, пiанiно, що грае лише мiнорнi тони i (не знаю, як так сталося) солiст Курт Кобейн. Чи ще краще: якщо подумати, що депресiя – це нерiдко вiдсутнiсть емоцiй, то, щоб ii собi уявити, пригадайте вiдчуття, коли буквально щойно ще грала музика, як раптом розрядилася батарея. У вухах бiльше нiчого, окрiм загрозливоi порожнечi. Глухо й безживно.

Залишилося тiльки з’ясувати, коли i який бiт вмикае наш мозок. А в iдеалi, то ще й з якоi причини.




Частина 2. До чого тут гормони? Це все – мiй характер!



Настав час конкретики. Куди втручаються гормони? Навiщо вони це роблять? Як це впливае на нас? І чи не пов’язана з цим якось фармацевтична компанiя Ratiopharm? У цiй частинi книжки йтиметься про те, що виробляють гормони у нашому повсякденнi. Оскiльки ж майже все, чим вони займаються, пiдпадае пiд поняття «гнучка адаптацiя», то передусiм поговоримо про коливання та замiни у процесi гри: якi гормони б’ються в дверi, коли ми приходимо додому пiсля довгого дня, i який гормон стае на вахту, коли ми втомленими падаемо у лiжко?

Лише сяк-так розiбравшись iз нашими буднями, можемо наважитися глянути, що вiдбуваеться, коли гормональними територiями минае день, цiлий рiк або й усе людське життя. Звiсно ж, будемо використовувати методику уповiльнення руху. До речi, iнодi життя затягуеться досить-таки надовго. І в ньому бувають певнi перепади – наприклад, коли ми стаемо батьками. Чи коли старiемо. Наприкiнцi ми навiть дiзнаемося, що треба дивитися на життя своiх дiдусiв i бабусь, щоб зрозумiти, як побудована наша власна гормональна система. Або принаймнi на наше дитинство. Тодi одразу можна буде запитати, а що з того всього ще можна помiняти. Усе це впливае на нашу гормональну систему. І саме це суттево впливае на формування характеру.

Хочете приклад? Для знайомства пiдшукаймо типове мiсце: вечiрку. Якщо уявити собi примiщення з цiлою купою абсолютно незнайомих людей (о, нi!!!), якi хрумтять чипсами й намагаються познайомитися пiд час банальних розмов нi про що (о, нi!!!). Те, що вам впадае в око в цих людях, – це сигнали гормональноi системи. Як i те, чи вам узагалi подобаеться на вечiрцi. Чи на вечiрках. Серед людей. Тут задiянi соцiальнi гормони – вазопресин, окситоцин. Тестостерон допомагае пiд час спiлкування вiч-на-вiч i пiд час флiрту. Краще ризикнути з тупим жартом, нiж передати iнiцiативу розповiдi комусь iншому («… о, тут цiла iсторiя, адже я тодi втратив не тiльки айфон, а й штани. Бувало таке з кимось? Ну, хоча б щось подiбне?»). До того ж вiн допомагае блефувати. («З професiйного погляду, можна сказати, що я займаюся бiткоiн-iнвестицiями».)

До того ж тестостерон, взiрець чоловiчих статевих гормонiв, разом iз протилежним собi естрогеном, визначае, як вас можна iдентифiкувати за вiдповiдним статевим клiше. Тобто що вас бiльше цiкавить: розмови про високе чи риси обличчя вашого спiврозмовника. («Постривай! Найцiкавiше в бiткоiнi, на вiдмiну вiд традицiйного iнвестицiйного портфелю, те, що…») І чи реагуватимете на малюка, якого хтось взяв iз собою на вечiрку, захоплено чи, може, ваша реакцiя буде доволi стриманою. Окситоцин теж вiдiграе тут певну роль. Вiн важливий для соцiальноi пам’ятi й вирiшуе: ми забудемо iм’я нашого спiврозмовника уже за 5 хвилин чи, навпаки, пам’ятатимемо ще й дату його народження, номер страхового полiсу й години його обiдньоi перерви, адже ми докладно вивчили його «фейсбук»-сторiнку ще до зустрiчi.

Кортизол сприяе запам’ятовуванню особливо емоцiйних моментiв. Ось чому те, що нас шокувало, залишаеться у головi надовго. («Учора я бачила, як ти лайкнув сторiнку Вiльноi демократичноi партii Нiмеччини…») Дофамiн, адреналiн i Ко визначили кiлькiсть зусиль, яких вам довелося докласти, щоб причепуритися перед вечiркою, а також те, чи ви сьогоднi танцюватимете. Рiшуче бажання дiяти i, навпаки, вiдсутнiсть настрою робити будь-що – обидва цi стани заснованi на гормонах. Саме тому вони i е важливим мiсцем втручання, коли йдеться про подолання синдрому порушень уваги та активностi (горезвiсне СПАУ). Тi самi гормони визначають також, яка потужна у вас «sensation seeking», тобто гонитва за гострими вiдчуттями, i чи розповiдаете зараз вашому спiврозмовнику про переваги поеднання бандж-джампiнгу з кросфiтом, про яке вам розповiдав ваш партнер по катанню на гiрському велосипедi пiд час андерграундноi рейв-вечiрки. («Справжнiй кайф – якщо стрибати без канату».) Якщо ж ваш спiврозмовник перебувае по iнший бiк sensation-seeking-спектру, то намагатиметься за кожноi можливостi вставити своiх кiлька слiв про переваги рiчного абонементу на концерти симфонiчного оркестру i що природничий музей гарантуе демонстрацiю оригiналiв вимерлих видiв. Гонитва за гострими вiдчуттями е одним iз найважливiших факторiв у стосунках, бо iнакше ми б провели решту нашого життя у постiйних суперечках: чи то через проведення дозвiлля, чи через пульт дистанцiйного керування. («Я просто хочу наголосити, що “Абатство Даунтон” було б цiкавiшим, якби там були зомбi».) А, може, нам таки вдасться порозумiтися i ми разом дивитимемося раунд шахбоксу.

Те, що ви зi спiврозмовником несумiснi у стосунках, ви помiчаете лише пiзно вночi пiсля побачення. Тобто пiд час другого важливого раунду вiдбору партнерiв: бажання близькостi. Через вiдмiнностi в чутливостi вашоi системи окситоцину, лише один з вас сприймае нiчнi доторки до теплоi шкiри як щось приемне. Інший просто звалюеться з високого лiжка.

Рiзнi гормональнi системи диктують рiзнi смаки. Але це нормально. Адже як саме вийде з ладу наша гормональна система i як ми на це реагуемо – не проста випадковiсть. Це спроба системи пристосуватися до того середовища, у якому ми проживаемо. Саме тому вона налаштовуе себе на самому початку життя, а далi вносить поточнi змiни. Ми вчимося в наших звичок. І лише в одного з нас було високе лiжко.




Гормони в дii





Стрiмголов уперед: нейроннi мережi. Знайомтеся: ваш мозок. Овва, ви вже знайомi?


Якщо хочете дiзнатися, як саме гормони функцiонують у нашому мозку, тодi варто ненадовго звернути на нього погляд. Постривайте, а де мозок? Нiхто не забув його сьогоднi принести?








Як уже згадувалося, у мозку не бувае ареалiв, якi вiдповiдали б за якiсь окремi речi. Натомiсть функцiонуе цiла мережа дiлянок, що спiвпрацюють. Саме iх у формi красивих кольорових плям можна побачити на популярних зображеннях мозковоi активностi.

Ідея мереж, на перший погляд, видаеться надто складною, адже виходить, що тепер не можна так просто сказати: «Ой, це ж моя дiлянка голоду!» чи «Жарт такий поганий, що у моеi гумористичноi зони фантомнi болi!»

І навiть якщо цi мережi уявити складнiше, нiж, скажiмо, гiпокамп у формi морського коника, iх все одно не слiд вiдкидати в зону абстрактного.








Треба просто виявити бiльше креативностi пiд час з’еднання активних дiлянок. Так, нiби це карта зоряного неба.

Найважливiшi мережi, про якi йтиметься у цiй книзi, – це салiентна система та виконавча мережа. Почнiмо з салiентноi системи, адже у процесi еволюцii вона виникла першою.

Салiентний походить вiд слова «salient» – «примiтний», «той, що впадае у вiчi». Саме такий тип iнформацii опрацьовуе ця мережа. Систему можна уявити собi як миготiння попереджувального сигналу. Вона регулюе все необхiдне, коли дiяти треба швидко: мобiлiзуе енергетичнi ресурси, iнстинктивне сприйняття, уважнiсть.

Насамперед салiентна система iнформуе нас про те, що треба бiгти. До чогось? Вiд чогось? Байдуже. Вона тут, щоб керувати, а не щоб фiлософствувати!








Гiпоталамус – частина цiеi мережi, гросмейстер серед гормонiв. Але салiентна система пiдтримуе тiсний контакт з нашим тiлом не тiльки, коли треба бiгти. Кажучи «Серце прагне того, чого прагне серце», маемо на увазi салiентну систему. Проте пiсля слiв «Я так зароблю невроз» першою панiкуе мигдалина[23 - Мозкова мигдалина – округле скупчення сiроi речовини мигдалеподiбноi форми, розмiщеноi всерединi кожноi пiвкулi скроневоi долi. Мае важливе значення у функцiюваннi пам’ятi, прийняттi рiшень, вiдповiдае за емоцiйнi реакцii.].

Навпроти салiентноi системи лежить виконавчо-контрольна мережа. Їi назва не випадково нагадуе словосполучення «головний виконавчий директор (СЕО)», адже вона утворюе центральний пункт керування. Саме тут керують, планують, контролюють. А подеколи й наводять лад у почуттях – щоправда, не варто переоцiнювати власний вплив.

Виконавча мережа – це i е робота мозку. Вона формуе нас. Саме до цiеi мережi належать кiлька найулюбленiших частин кори. У розмовах про кору головного мозку ми передусiм маемо на увазi префронтальну (десь позаду сховалося вiзуальне сприйняття, але кому воно треба?!). Коротко кажучи, виконавча мережа – це частина нашого мозку, яка неввiчливо нав’язуе своi думки iншiй частинi.








Щоправда, таке уявлення таке ж точне, як i думка, що пiдприемство складаеться з адмiнiстративного поверху. Або що йому, цьому поверховi, краще без решти пiдприемства. Чи що лише на цьому поверсi ухвалюють правильнi рiшення. Насправдi ж потрiбна взаемодiя всiх частин, хоча б тому, що виконавча мережа повiльна й обтяжена, а ще – енергомiстка. Ще й на додачу мае невелику функцiональну площу (так звану робочу пам’ять). У нiй збираеться все, про що ви сьогоднi думали, але якщо спробувати вийти за цi часовi межi, то можна натрапити на провалля. Якщо ж записувати своi плани, то iнодi можна почути, як десь зiтхае з полегшенням робоча пам’ять.

Виходить, щойно треба дiяти швидко або рiшення надто складне, ми кличемо на допомогу родичiв. Вони з технiкою на «ти» i точно допоможуть вибрати мобiльний телефон. Якщо родичi втомилися вiд наших постiйних викликiв, тодi нам доведеться звертатися до салiентноi системи.








Якщо ж зараз нас нiщо не переобтяжуе i не доводиться надто багато перемикатися, тодi ми переходимо в режим автопiлота: запускаемо мережу default-mode. Це наш звичний стан. Типова go-to-мережа для перебування пiд душем. А про що ми тодi думаемо найчастiше? Звiсно ж, про нас самих. Або про iнших. І неодмiнно про якiсь неприемнi спогади! Хай там як, але ми точно не думаемо про щось абстрактне. Мережа default-mode (мережа пасивного режиму роботи мозку) – це ваш спосiб мислення, коли нiхто за вами не спостерiгае. Навiть ви самi.

Гормони здатнi впливати на мережi або самостiйно, або пiд час взаемодii. Але не вiдхиляймося вiд теми й поговорiмо про салiентну систему. Це те мiсце, яке повiдомляе нам, чого ми прагнемо, а чого остерiгаемося на шляху до мети. Усi цi вiдчуття контролюють гормони. Почнiмо з почуття волi.



Методи: як i де можна вивчати гормони

Якщо хочете вивчити гормони, то для вас вiдкритi рiзнi шляхи. Майже всi вони згаданi у цiй книзi. Перший – спiввiдношення. Для цього можна поглянути на рiвень гормонiв у сечi, кровi, слинi або волоссi людини. Кожен матерiал мае своi переваги i недолiки. Також варто визначити, що супроводжуе такий рiвень гормонiв. («Люди з високим рiвнем тестостерону часто кохаються».) Ну а далi до кiнця роздiлу можна намагатися розгадати проблему яйця i курки. («Вгадайте, який гормон видiляеться пiд час сексу».)

Якщо ж нас цiкавить каузальна, причинова галузь, тодi можна призначити гормон – або в уколах, або у формi таблетки чи спрею для носа – а тодi спостерiгати, що вiдбуватиметься далi. («Ти тiльки поглянь, вiн надае крила!») При цьому доводиться покладатися на те, що спонтанна, досить висока доза не змiнить ефекту понаднормово. (12 шматкiв торта роблять нещасним, ergo: торт робить нещасним.)

Зокрема можна запропонувати пiддослiдному виконати певнi завдання. При цьому треба спостерiгати, який гормон сприятиме iхньому виконанню. («Ой, ну що ви як дiти? Та ж дайте йому гормон стресу!»)

Останнiм часом ми намагаемося спостерiгати за обгортанням генiв, яке iнодi вiдбуваеться пiд час «дii» гормону. («Якщо коротко, то ми беремо клiтини зi слини.)

У царствi тварин можливостей бiльше. Наприклад, можна вмикати чи вимикати гени окремого гормону й спостерiгати, як це вiдiб’еться на поведiнцi. Інодi науковцi моделюють людськi проблеми у середовищi мишей. У 90 вiдсотках випадкiв це здiйснюють iз благородною метою. Ба бiльше, спостереження за пiддослiдною мишею можна перенести на людину, попри те, що депресiю не вдасться вилiкувати шматочками сиру.

Отже, у кожного методу е своi плюси й мiнуси, i дослiдники намагаються iх врiвноважити, зокрема за допомогою спостереження за тваринами, адже без них ми багато що прогавили б. До того ж тварини реагують не так сердито, коли iм вказують на те, що iхнiй мозок – це лише один з чинникiв ухвалення рiшень.





Салiентна система: вiддiл потреб. Пiсля першого коктейлю мою мотивацiю як вiтром здуло


Бажання – непогана стартова точка, щоб зрозумiти дiяльнiсть гормонiв. Саме в таких ситуацiях добре помiтно, iз чим ми стикаемося: гормони дiють по-рiзному залежно вiд людини. Завдяки такiй здатностi ми взагалi щось доводимо до завершення. Але саме через бажання гормони видаються нам пiдозрiлими. Щойно ми задумуемося над тим, що гормони дистанцiйно нами керують, то одразу ж звинувачуемо iх у пiдступах, буцiмто це вони змушують нас жадати чогось – вiд iжi до колишнiх коханих. Якщо плоть дала слабинку, то виннi в цьому саме гормони. Чи не так?

Молекула, як i нейрон, безпосередньо нiколи нiчого не «бажае», але, тiльки-но гормони б’ють по нашому мозку, навiть молекула та нейрон здатнi демонструвати симпатiю. І в кожного гормону свiй прiоритет, саме цей, i жоден iнший (окситоцин вказуе на колаж з безлiччю фотографiй немовлят). А це означае, що залежно вiд того, який саме гормон висунула на мiсце диригента ситуацiя чи якийсь дослiдник, у лабораторii ви значно активнiше реагуватимете на фотографii чизбургерiв, дiтей, усмiхнених людей, порнографiю чи символи статусностi. З таким тузом у рукавi гормони скеровують нас до вибору нових цiлей. У тому чи iншому напрямку. Але опiсля нам знову доводиться себе запитувати, що таке поклик серця, а що – примхи настрою.

Та чи пiдходить це до повсякденного життя? (Серотонiн за професiею постiйно хоче «щось втнути з сонцем», тестостерон намагаеться звiльнити вiд оподаткування протеiновий шейк.) Ну що ж, гормони принаймнi здатнi вчитися, а не е такими непохитними, як ми собi уявляемо. Вони теж пристосовуються до ваших бажань i до сучасного свiту.


Чого бажають мишi (i ми разом з ними)

– Боже, як же я чекала на вечiр! – кричить Джульетте з ванни. – Я вже думала, що цей день нiколи не закiнчиться!

Крiзь дверi ванноi i через шум вiд нарiзання цибулi Лео майже не розбирае слiв, але все одно угукае. Угукання на знак згоди позначае 60 вiдсоткiв задоволення стосунками мiж парою. І дiвчина далi провадить своеi.

– Утiм, байдуже. Нарештi цей час настав. Я готувалася цiлий тиждень!

На словi «готувалася» Лео завмирае й вiдкладае кухонний нiж. До чого вона готувалася? І що ж там наготувала? Погляд рвучко переходить на календар на холодильнику й шукае щось, що можна було б трактувати «як важливий день, до якого готуються тижнями». Може, пошукати серед стiкерiв на дверцятах? Теж нiчого.

– Е-ем… отже… що ти маеш на увазi? – кричить вiн, намагаючись не викликати жодних пiдозр. Але Джульетте його бiльше не чуе. Грае музика, i дiвчина вже давно поринула у ванну, наповнену пiною.

Саме до цього вона готувалася.



Чого ж ми насправдi хочемо? Учора прагнули компанii, сьогоднi жадаемо побути удвох, а завтра – щоб нам дали спокiй. Інодi щастя – це суп з локшиною. А iнодi – плисти на каное рiчкою Меконг зi скорпiоном у сумцi, який туди пробрався, бо завжди мрiяв побачити Париж. Не всi форми здiйснення бажань можна звести до спiльного гормонального знаменника. («Ось це гормон жаги подорожей. Його концентрацiя найвища в сiчнi або в мiстi Дуйсбург[24 - Авторка кепкуе з нiмецьких мiст промислового Рурського регiону.]».)

Насправдi ж реакцiй значно бiльше. Нашi гормони неможливо звести до кiлькох заготовлених наперед еволюцiйних подразнень. (Окситоцин ще раз, але тепер уже з бiльшою наполегливiстю, вказуе на фото немовляти.) Коли тестостерон пробуджуе наш iнтерес до статусних речей, вiн точно не опираеться на те, що було в трендi шiсть мiльйонiв рокiв тому (наприклад, на сексуальне кам’яне рубило). Натомiсть тестосторен показуе на актуальнi ознаки. («Нагадай-но ще раз, чому люди вважають нас мудрiшими, коли ми так багато грошей витрачаемо на придбання годинника».) Якщо ж ваш мозок не реагуе на тупi асоцiацii, то й тестостерон на них не ведеться. (Тестостерон каже: «Було б круто, якби до цього годинника продавали ще спецiальний пристрiй, щоб його заводити».)

Якщо ж глибше простежити такi зв’язки, то можна виявити, що вони ведуть до гормонiв, якi, на перший погляд, взагалi не мають нiчого з ними спiльного. (Кортизол занурюеться з Джульетте у ванну з пiною й насолоджуеться малою кiлькiстю подразникiв – життя гормону стресу часом таке стресове.)

Оскiльки ж усе, як завжди, взаемопов’язане, то не можна стверджувати, що гормони не вiдiграють жодноi ролi, коли мозок вибудовуе шляхи й шукае засобiв досягнення цiлей. Адже при цьому i ми, i нашi гормони покладаемося на ту саму прадавню з погляду еволюцii систему дофамiну, яка навiть червам пiдказуе, куди копати тунель.

Оскiльки це явище унiверсальне, ми маемо змогу дiзнатися безлiч iнформацii про нашi рушiйнi сили, якщо будемо йти по мишачих слiдах. Почнiмо з питання – для чого нам жити?


Вiсь винагород – Гарантую, що десь тут е моя мотивацiя

Кажуть, що «завтра» – це магiчне мiсце, де поховано 90 вiдсоткiв людськоi мотивацii та продуктивностi. Це, звiсно ж, неправда. Насправдi наша мотивацiя ховаеться в одному маленькому, непримiтному мiсцi пiд назвою nucleus accumbens (прилегле ядро)


. Звучить не менш магiчно, якщо при цьому змахнути чарiвною паличкою. Ми виявили нашу мотивацiю у 1953 роцi, а тодi, найiмовiрнiше, втратили ii в якийсь вечiр недiлi (вiдомий як «мить, коли ми усвiдомлюемо, що таки не пiдемо цього тижня у спортзал»). 1953 рiк – бо саме тодi двое вчених приеднали до nucleus accumbens мишi два електроди й змусили його заiскритися. Мотивацiя – бо nucleus accumbens – це те мiсце, куди прибувае дофамiн, а кращого рушiя немае. У мозку ж бо треба все переводити. Свiтло i звук – в електричний струм, iнформацiю – в хiмiчнi сигнали, а нашi бажання – у дофамiн.

Якщо ж дати мишi можливiсть самiй вмикати електроди, то вони натискатиме на важiль тисячi разiв на секунду так, начебто для неi «завтра» не настане. А в iншi днi – вона раз за разом повертатиметься до того мiсця, де востанне бачила вимикач. Немов одурiла сiльська молодь до супермаркету Aldi.



– Навiщо ми тут стовбичимо? – запитуе спантеличений мозок.

Це мишачий мозок. Дофамiн гортае атлас стежок, але не може знайти жодного зв’язку хоча б з якоюсь вихiдною точкою.

– Гадки не маю. Але тут позначено, що це «цiлеспрямована поведiнка».

Мозок з iще бiльшою розгубленiстю вдивляеться у пустир, що пiдозрiло нагадуе Бранденбург[25 - Земля Бранденбург ландшафтно розмаiта. На нiй розташованi 15 природозаповiдних зон, серед яких i Лiберозька пустеля – найбiльша пустеля Нiмеччини, вiдома як «малий Сибiр».].

– Цiлеспрямована?.. Але ж де цiль?

– Ох…



Кому вдаеться збудити наше прилегле ядро, той одразу ж завойовуе нашу симпатiю з негайною готовнiстю до дiй: «з’iсти шоколадний батончик» – дивно, але iз таким завданням ми нiколи не зволiкаемо. Так само, як i з усiм iншим, що наш мозок визнав приемним.

Nucleus accumbens може активувати дiлянка мозку, яка, власне, для цього й передбачена: Ventral Tegmental Area – VTA[26 - Вентральна частина покришки – ключова компонента «системи винагороди» мозку. До 65 вiдсоткiв нейронiв VTA – дофамiнергiчнi нейрони.]. Це одна з тих небагатьох дiлянок, що виробляють дофамiн. Така здатнiсть обмежена приблизно 400 000 нейронiв, а якщо врахувати, що весь мозок складаеться з приблизно 86 мiльярдiв нейронiв, то це справдi мало. Якщо прирiвняти всi iншi нейрони до населення нашоi планети, то нейрони, що продукують дофамiн, будуть завбiльшки як мiстечко Бад-Кройцнах[27 - Станом на 31 грудня 2017 року кiлькiсть населення цього нiмецького мiста становила 50 484 мешканцi.]. І ось погляди цiлого свiту раптом линуть до цього… скажiмо так… «мiста», бо саме вiд нього залежить, розвиватиметься свiтова спiльнота чи нi. Можете сприймати буквально. Дофамiнергiчнi нейрони дають поштовх рухам тiла (те, чого бракуе при хворобi Паркiнсона) i водночас пiдштовхують до всього, чим ми займаемося. Адже дофамiн утворюе основу навчального процесу. Вiн каже, що нам робити, а за що краще й не братися. Немов невтомний спортивний коментатор, вiн обговорюе ваше життя й кричить: «Ну ж бо! Ну-бо! Ну-бо! Ну-бо!!!», коли ви, знову ж таки метафорично, опиняетеся перед воротами (якщо бути реалiстами, то перед столом для настiльного футболу). Дофамiн радiе, коли ви забиваете, й обурюеться, якщо не виправдовуете його прогнозiв. Але передусiм – вiн занотовуе собi результат. Жодного тиску.

Отже, якщо VTA завдяки дофамiну активуе прилегле ядро, то, найiмовiрнiше, вашi дii були ефективними. Тобто зв’язки мiж окремими кроками, якi привели нас до результату, змiцнiли. Асоцiативний ряд виникае у формi стежини, яку нiколи нiщо не засмiчуе.

Без осi винагород ми б нiколи не були вмотивованими. Так само, як не були б закоханими чи залежними вiд чогось.





Бажання можна перенавчити – Усе, чого ми насправдi хочемо, – це дофамiн

З самого початку природа передбачили вiсь винагород для вигiдноi, з погляду еволюцii, поведiнки: iжа, дiти, секс. Усе це мае своi «VIP-зв’язки» з дофамiновою системою, зокрема iз завзятою мозковою активнiстю – зокрема й у людей. У цьому перелiку також е смiх, що ще раз доводить: бiльшiсть приемних вiдчуттiв е також i корисними. Це стосуеться й музики. А та музика, що здатна пробудити вiсь винагород у великоi кiлькостi людей (завдяки поеднанню напруження i раптовоi розв’язки, як у анекдотах), приносить нам бiльше радостi й потрапляе пiзнiше до чартiв.




Цей список можна доповнювати без кiнця. Зрештою, наш мозок завжди готовий виявити гнучкiсть i перейняти поведiнку, яка зможе чiтко довести свiй зв’язок iз кимось зi згаданих VIP.



Мозок Лео зацiкавлено заглядае з-за плеча Дофамiну.

– А що це ми робимо?

Дофамiн зiтхае. Через цей блокнот усi чомусь вважають, що Дофамiн знае бiльше, нiж iншi.

– Це називаеться «табличка Excel».

– Ага!

Западае коротка мовчанка.

– А навiщо ми це робимо?

– Ох, та ж ми виявили, що якщо займатися цим довший час, то пiзнiше можна отримувати за це грошi!

– Ага… грошi.

Тиша.

– Е-ем, а оцi «грошi» нам потрiбнi, щоб…?!

Мозок i зосереджуеться, i водночас губиться. Дофамiн зiтхае. Тодi розгортае атлас стежок на сторiнцi «Цiлеспрямована поведiнка». Помiтно, що цю сторiнку iз зображенням розгалуженоi мережi загинали вже не один раз.

– Їх можна обмiняти на товари й послуги. Ось тут. Веде майже до всього!

– Вау!

Мозок щиро дивуеться необмеженим можливостям такоi вiльноi торгiвлi.

– Навiть на iжу?

Дофамiн проводить пальцем уздовж кiлькох лiнiй.

– В його ситуацii – майже тiльки на iжу.

– Це вражае. А на секс?

Дофамiн розгортае мапу ще ширше.

– Якщо спершу буде iжа, тодi – так.

Мозок кивае.

– А чому тут е сполучення мiж «Інтернет» i «Секс»?

Дофамiн миттю згортае атлас.

– Це поки що на рiвнi експерименту. Ми ще над цим працюемо.



Оскiльки дофамiн добре розбираеться в атласi стежок, то мозок знае, яка саме дорога веде у Рим. (Бо туди ведуть не всi. Вiн перевiряв.) («Мозок стверджуе, що авто пiдкреслюе статус». «Але ж не таке авто! Чорт його забирай. Тепер усi думають, що у нас маленький пенiс».)

Наприкiнцi – список речей, якi ми вважаемо вдалою iдеею. Вiн довгий, багатоплановий i повнiстю пристосований до нашого свiту. Мишi рiдко мрiють про Меконг. Для них це надто туристичне мiсце.

Цей список – перша рiч, на яку опираються iншi гормони. Вони взаемодiють двома способами: завдяки умовним подразникам можуть вибудувати сполучення, якi триватимуть, навiть якщо самих гормонiв уже давно там не буде (ви ж пригадуете кастрованого кота?). Водночас гормони здатнi пiд час подразнень прибувати у мiсця, якi виходять далеко за межi зони iхньоi дii. Укупi з правильними подразниками дзвiночок Павлова стимулюе не лише викид дофамiну


, а й викид тестостерону, що зумовлюе ерекцiю. Досвiдченi самцi мишей видiляють пiд час сексу бiльше тестостерону, а справжнi майстри цiеi справи видiляють цей гормон, щойно помiтивши можливiсть спаровування.


 Для мишей це практично, адже не треба витрачати грошi на звабливу спiдню бiлизну.

У результатi найрiзноманiтнiшi речi можуть призводити до того, що в нашому тiлi утворюються гормони. Навiть такi несподiванi сигнали, як стрес через сповiщення поштовоi скриньки. До того ж мозок реагуе на каву лише тому, що ми думаемо, що скоро ii питимемо50, реагуе на замiнник цукру з таким же щирим захопленням, як i на цукор


, i з превентивною метою вимикае iмунну систему, коли йому пропонують напiй, у який дослiдники або дослiдницi ранiше постiйно пiдмiшували iмуносупресанти.


 Ефект, з яким зараз експериментуемо, потрiбен, щоб допомогти людям, iмунну систему яких кладе на лопатки вже сам вигляд бджоли. Цей ефект допомагае боротися з алергiями та проблемами з iнсулiном, використовуючи мiнiмальну кiлькiсть медикаментiв.




Імовiрно, так можна пояснити, чому деякi люди одужують вiд тягучого i клейкого сиропу вiд кашлю, iншi – вiд курячого бульйону, а ще iншi – вiд форелi в мигдалевому соусi. Багато наших гормональних реакцiй походять iз досвiду. Принцип, з якого можна почерпнути користь: якщо ми асоцiюемо наше лiжко лише зi сном, то гормони саме на нього й налаштовуватимуться, а не очiкуватимуть ще годинку-другу фiльмiв на ноутбуцi. Якщо ж пiд час снiданку розбудити гормони неквапним рутинним прокиданням, то можна спробувати пiдсунути iм каву без кофеiну. Але це, звiсно ж, не означае, що нам постiйно треба все робити однаково. Навпаки. Рутина шкодить мотивацii.


Завчено один раз, завчено назавжди – Не iснуе дофамiну для того, що ми вже знаемо

Мозок далi спостерiгае за тим, що робить Дофамiн. Цього разу вiн пiдготувався.

– Ми знову працюемо з таблицями Excel? – запитуе, гордо випнувши груди. – Процес приносить нам «грошi»?

Дофамiн неуважно поглядае з-за своiх записiв. Вiн якраз вираховуе зв’язок мiж «дуже смiшними зауваженнями» i «задоволенням стосунками». Баланс вiд’емний.

– Що? – мозок виглядае дещо розгубленим. – А як же таблицi Excel? А грошi?

Дофамiн зiтхае.

– Треба глянути. Ми туди бiльше не залученi, – промовляе нарештi.

Розчарування мозку тепер важко не помiтити.

– Але ж чому?

– Ну, та ти ж сам знаеш, як воно бувае. Механiзм поведiнки функцiонуе далi, i ми вiдходимо.

Це правда. Зрештою, е нагальнiшi справи. Мозку треба розв’язати питання взаемин iз «дуже смiшними зауваженнями» (щось вiдбуваеться неправильно!).

– Звiсно, усе так, – бурмоче на знак згоди мозок. Тодi йому спадае на думку ще дещо:

– А що мотивуе людину, попри все, ходити на «роботу»? – (останне слово мозок прочитав з долонi).

Дофамiн тим часом знову встиг заглибитися у записи.

– Про це краще запитай у Кофеiна.



Якщо немае невизначеностi, не треба рости, щось випробовувати, чогось досягати, тодi й мотивацiя не виникае. Немае нiчого смачного в «Було i без того очевидно». Тобто пiд час сумнiвiв нас бiльше приваблюе сам процес навчання, нiж кiнцевий результат: «умiти».

Запам’ятайте: якщо треба демотивувати своiх працiвникiв на 100 вiдсоткiв, то або не пропонуйте жодних позитивних цiлей, або висувайте надто високi або надто низькi вимоги, так що пiдлеглi гарантовано досягнуть успiху або проваляться. («Ви перевиконали план на 100 вiдсоткiв? Але ж я казав 110!») Таке трапляеться частiше, нiж можна подумати. Але до чого це врештi-решт призведе?


Гормональна мотивацiя

На годиннику 16:13. Три чвертi години до завершення робочого дня, а Джульетте сидить мов на голках. Це вкрай динамiчний опис того, як вона повiльно з’iжджае зi свого офiсного крiсла. Пiд час перерви на каву дiвчина ще була сповна сил, а гормонально-мотивацiйна централь аж гула вiд продуктивностi. Смiшки, блискавичнi вiдповiдi. Норадреналiн загострюе увагу й вiд захвату розширяе зiницi. Так зазвичай вiдбуваеться, коли Джульетте спостерiгае, як Лео готуе снiданок. Кiлька гормонiв щастя розкидають конфетi. Але все це далеко позаду. Вiд 14:15 панують паралiтична втома i позiхальна порожнеча. Норадреналiн призводить до нудьги, i Джульетте витрiщаеться на годинник: «Ще 37 хвилин. А це означае, що менi треба протриматися ще 7 хвилин, а потiм ще двiчi по 15. Тодi зможу пiти додому. Окей, фiнальний ривок!»

Дiвчина повiльно повертаеться, ще раз мобiлiзуе ресурси своеi уваги, примружуе очi й спрямовуе погляд на монiтор. Максимальна концентрацiя.

І це справдi мiг би бути фiнальний ривок, якби ii рука тим часом не жила своiм життям i не перейшла на iншу вкладку в браузерi. Тепер Джульетте максимально сфокусована, але на pandi-nudno.com.



Можна, звiсно ж, працювати i без гормонального пiдсилення. Але повiльнiше i без мотивацii. У наших уявленнях гормони здебiльшого заважають пiд час роботи, але насправдi вони забезпечують для нас усе те, що потрiбне для пiднесення. Радiсть i бажання, вiдповiдне серцебиття, пiдвищена провiднiсть шкiри й розширенi зiницi. Коли ми зосередженi на якомусь завданнi, норадреналiн посилае по тiлу невеличку енергетичну блискавку з кожним нашим поступальним кроком.


 Якщо ж ми перевиснаженi або ж опускаемо вiд нудьги руки, то нашi зiницi знову обпадають, немов суфле, яке вийняли з духовки. Тому наш рiвень концентрацii можна вимiряти, просто зазирнувши у вiчi – або ж в iсторiю вiдкритих сторiнок у браузерi.

Без рушiйноi сили гормонiв наша кора нагадуе кабiну екiпажу з напiвробочими турбiнами. Пiлотам доводиться раз у раз вилазити й допомагати штовхати. А ми вимушенi задiювати усю нашу силу волi, щоб просунутися ще на крок.

Якщо ж нам удалося перетягнути гормони на свiй бiк, то з’являеться не лише потрiбний поштовх, але й флоу, тобто той своерiдний стан, коли нам вдаеться напружувати нашу виконавчу мережу довше, нiж двадцять хвилин, i виконувати роботу без: а) перевiрки «Фейсбуку»; б) вiдвертання на подорож до офiсноi кухнi. Коли Джульетте перемикаеться з роботи на робочий стiл i, замiсть розраховувати потенцiйний прибуток, клiкае на папку з фотографiями природи, час летить немов вiтер. Зовнi все виглядае однаково, але всерединi все зовсiм iнакше.

Попутнiй гормональний вiтер в спину суттево залежить вiд обсягiв винагороди, на яку розраховуе мозок. Уявiть собi двi групи людей, яким ви задали задачу на логiку. Першiй групi за правильне розв’язання ви пообiцiяли 100 000 евро, другiй – маленький листочок салату. Як думаете, хто переможе?

Щойно мозок спiльно з вашою гормональною системою оцiнив шанс на винагороду як «невигiдний», вiн одразу ж перемикаеться на режим «час на вiдкриття нових горизонтiв». Заради цього мозок переходить iз коротких iмпульсiв норадреналiну на безперервний вогонь. Коли немае нiчого особливо цiкавого, цiкавим стае все. Нашi вiтрила напнутi й готовi прийняти будь-який повiв вiтру, що штовхатиме iх у тому чи iншому напрямку. Тобто коли ми думаемо, що гормони не хочуть спiвпрацювати, а наш мозок розладнаний, насправдi вони просто розширили свiй фокус i стежать, чи, бува, для вас у цьому свiтi не знайдеться чогось кращого. Іншими словами: група, що боролася за листочок салату, залюбки розгадала б загадку, але ж хочеться дивитися у вiкно.

Тож не треба тримати зла на нашу гормональну систему за те, що вона не тiльки змогла розвинути кiлька чудових механiзмiв дотримання обраного курсу, але й дозволяе з нього звернути, якщо попереду загрозлива мiлина. Зрештою, свiт величезний, а наш список справ довжелезний, тож треба вмiти правильно розподiляти власнi ресурси. Це стосуеться й списку наших бажань.

«ХОТІТИ» майже завжди означае «ВИРІШУВАТИ». На кожну людину, з якою ви одружуетеся, припадае приблизно 8 мiльярдiв осiб, з якими ви не одружуетеся, а якщо в ресторанi ви обрали пiцу «Карбонара», то цим рiшенням ви одночасно проголосували проти 56 iнших позицiй у картi пiц i паст, а нерiдко й проти салату.

Щоб щось вирiшувати, передусiм треба пiдвестися з дивану. А це теж рiшення. До того ж непросте. Ось чому доволi практично переводити усi цi речi у дофамiнову валюту. Так iх легше порiвнювати. Це практично, але подеколи не надто логiчно. Адже якщо iжа забезпечуе бiльше дофамiну, нiж спорт, тодi салiентна система, звiсно ж, вибиратиме перший варiант. Якщо ж вона усвiдомить, що кокаiн постачае бiльше дофамiну, нiж iжа, тодi доведеться засинати голодними. Ба бiльше: мишам цукор у чистому виглядi бiльше до вподоби, нiж кокаiн. Так само як i цукрозамiнник. І лишень спробуйте переконати iх перейти на iнше харчування.

На щастя, в арсеналi дофамiну е й кiлька зважувальних механiзмiв, якi стримують нас вiд дурнуватих iдей, не задiюючи виконавчу мережу на повну силу. Один iз найсильнiших механiзмiв цього спектру – розчарування. Адже вiдчуття, що ви гаруете заради салату, – квiточки порiвняно з вiдчуттям, коли ви думали, що перебуваете у групi, яка бореться за 100 000 евро… а врештi-решт вам вручають овочевий листочок.


Невдачi – розчарування завдае фiзичного болю

Те, чого ми очiкуемо, не зводить нас iз глузду, аж поки не виявиться, що бажане взагалi вiдсутне. Тодi ми вiдчуваемо гострий бiль, вiдомий також як «вiдчуття, коли ми думали, що в коробочцi залишився ще один кекс». Вчитися – означае неухильно з’ясовувати, що саме не вдаеться. При цьому ключову роль знову вiдiграе дофамiн, адже саме вiн забезпечуе нам розчарування. Що ранiше ми починаемо розраховувати на винагороду, то швидше утворюеться дофамiн. Якщо ж винагорода не надходить, вiн звалюеться до найглибшого пiдвалу розпачу. Приемнi вiдчуття, тiльки навпаки. Антищастя, так би мовити. Нагадуе iстерику, але насправдi це добре.

Адже в такiй ситуацii в дофамiну одразу двi можливостi закарбувати новий досвiд: «РОБИТИ» або «НІКОЛИ ЗНОВУ». Коли ви думали, що влучите у смiтник м’ячиком зiбганого паперу, дофамiн записував: «Вiн не влучив». І щойно дофамiн побачить, як ви, згораючи вiд сорому, прослизаете крiзь усю конференц-залу й намагаетеся максимально елегантно зiгнутися, щоб пiдняти той папiрець, вiн тодi може навiть пiдкреслити слово «не». Це означае, що дофамiн вибирае у своiй «Чорнiй книзi дурноi поведiнки» таку стежку, яка дозволить максимально принизити виконавця таких дiй. Палiтра вiдчуттiв простягаеться вiд гнiву до фрустрацii. Еволюцiя глибоко ii в нас укорiнила. Коли результат не виправдовуе очiкувань, то це нервуе навiть мишей, i навiть кури-несючки демонструють роздратування.


 Колючий дрiт довкола недолугих iдей, який стримуе нас вiд iхнього повторення. (Дофамiн вважае, що Лео вдаеться до цього надто часто. Це викликае занепокоення.)

Той самий механiзм спрацьовуе й серед людей, коли ми розчаровуемося у довiрi. Стежка довiрливих взаемин зруйнована, а подальша взаемодiя нiколи бiльше не вiдбуватиметься, як ранiше. Усе, як казала моя бабуся: «Пробачити – можна, забути – нiколи».

Висновок такий: негативнi вiдчуття важливi для нашоi когнiтивноi гнучкостi. Вони допомагають рухатися далi й пристосовуватися до нових обставин, навiть якщо ми i е тваринами, схильними до прив’язаностi. (Дофамiн закочуе очi й намагаеться iмiтувати голос Лео: «Тря-я-ясця, але ж минулого тижня ще все працювало!») Як ми вже знаемо, гнучка адаптацiя належить до основних завдань гормонiв. До слова, дофамiну теж нелегко ухвалювати такi рiшення.


Когнiтивна гнучкiсть – мистецтво позбуватися дурних звичок

Рiшення зробити щось iнакше далеко не просте. У процесi еволюцiй дофамiн виробив для цього вкрай складну сумiш рецепторiв, про яку ми ще згадуватимемо у цiй книзi. Для зручностi назвемо цi рецептори D1 i D2.

Рецептори D2 – новi i належать до дофамiнових улюбленцiв. Тому логiчно, що вони беруться за справу першими. Тобто D2 сигналiзують про будь-якi змiни в нашому рiвнi дофамiну, утворюють сполучення, якщо таке можливо. Якщо ж можливостi нема, саме рецептори D2 показують бiль розчарування одразу, щойно рiвень дофамiну падае. Рецептори D2 слугують опорою когнiтивноi гнучкостi, поштовхом бути допитливим, вiдкривати новi шляхи й покидати давно протоптанi стежки. Негативнi вiдгуки з цiлого свiту нам не допоможуть, якщо ми: а) не вiдчуемо чогось на власному досвiдi; б) не переконаемо себе змiнити щось у власнiй поведiнцi.

До рецепторiв D1 дофамiн звертаеться у другу чергу. Вони розмiщенi на вищих поличках i виявляють активнiсть лише тодi, коли рiвень дофамiну пiдiймаеться догори. Ми одразу розумiемо, що ситуацiя серйозна. І дофамiн це також знае. Саме тому завдяки D1 дофамiн активуе насамперед тi шляхи, якi довели свою надiйнiсть на практицi. Великий тиск – не найкращий час для експериментiв: коли ми, голоднi, мов вовки, шукаемо ресторан, то не хочемо чути чогось на кшталт: «Гм, погляньмо, що може нам запропонувати таджицька кухня». Якщо ж ми в супермаркетi, то за таких обставин теж значно лiберальнiше сприймаемо свiй дiетичний план: «Вiд чипсiв можна набрати стiльки ж ваги, скiльки вони важать. То скiльки це?»








Якщо ж ми все одно намагаемося дiяти якось iнакше, бо наша кора вважае, що ми протягом тижня дотримувалися дiети; або якщо нашим коханим спадае на думку, що вони прочитали справдi кiлька «позитивних вiдгукiв» про таджицьку кухню – тодi дофамiн робить нас просто нестерпними. Бо там, де насолоджуеться D2, капризуе D1. Вiдчуття, якi пробуджують цi рецептори, вiдповiдають за неприемну, настiйливу частину бажань, зокрема й за вияви синдрому скасування. Коли D2 вiдчиняе дверi, D1 зачиняе iх i викидае ключ. Хронiчнi болi та iхнiй фоновий шум активують радше D1, перешкоджаючи навчанню та когнiтивнiй гнучкостi.




Визнати це, можливо, не дуже приемно, але з огляду на функцiональну поведiнку все-таки це треба зробити. Якщо натрапити на золоту жилу, то краще вiд неi не вiдступати! Не варто зупинятися й роздумувати над тим, що, можливо, нам бiльше до вподоби був би духовний розвиток. Звучить парадоксально, але навiть тупiсть – це частина когнiтивноi гнучкостi.

На основi двох типiв рецепторiв ми можемо багато що дiзнатися й про нас самих, адже залежно вiд генотипу розрiзняють схильнiсть до D1 або D2, а це, своею чергою, зумовлюе нашу когнiтивну гнучкiсть. Якщо рецептори D2 неактивнi, ми схильнi повторювати тi самi помилки. Вуаля. Дофамiн стогне, а разом з ним – усi нашi знайомi. Але нас уже не спинити, i ми женемо коней, поки тi не здохнуть.

Альтернативний варiант: ви можете належати до тих людей, якi швидко i гнучко перемикаються, тож, коли настае другий тайм, вони зовсiм недовго шукають свою футбольну команду на чужiй половинi поля. Проте i це призводить до проблем: можливо, ми нiкого не заганяемо до смертi, але насамперед тому, що метатимемося вiд одного коня до iншого. Або вiд людини до людини, вiд мiста до мiста чи вiд роботи до роботи. А всi вашi знайомi заламуватимуть руки над головою й гукатимуть: «ВОНО там, чорт забирай, ну он же воно, невже не видно?»

Тепер, коли ми про це дiзналися, то, мабуть, можна придивитися й запитати самих себе, чому ми ухвалюемо певне рiшення; яке це рiшення i чи не ховаються за ним якiсь вiдчуття. Це ще задоволення чи уже острах втрати? Я застряг чи просто дотримуюся старого пiдходу до розв’язання проблеми? Чи не намагалася я опиратися змiнам?

З плином часу все стае ще цiкавiшим. Коли щось виявляеться куркою, яка несе золотi дофамiновi яйця, то наш мозок, звiсно ж, не шукатиме якоiсь альтернативи. Вiн невпинно позбуватиметься рецепторiв D2.


 Коли ж рiзко пiднiметься рiвень дофамiну, мозок контактуватиме насамперед з рецепторами D1, а тi вiдповiдно призводитимуть до капризувато-негативних емоцiй.

Отже, бурчання в животi не досить, щоб мозок поводився як наркоман, у якого вiдiбрали наркотик. Розумiйте це буквально, адже iжа, так само як i нiкотин чи наркотичнi речовини, належить до речей, заради яких наш мозок готовий пожертвувати кiлькома рецепторами D2.


 Особливо коли йдеться про нашi вподобання: солодке i жирне. Або солоне. Так ми утрамбовуемо нашi звички у iжi й уже згодом навiть не намагаемося пiзнати таджицьку кухню, адже голод щоразу активуе у нашому мозку рецептори D1, а тi повiдомляють, що, якщо зараз не з’iсти чогось солодкого, жирного чи солоного, можна вмерти. Очевидно, що це вiдбуваеться навiть тодi, коли нашi харчовi уподобання не осiдають на стегнах, бо ми поеднуемо iх з iнтенсивною фiтнес-програмою… але в такому разi нам не варто покидати спорт. Той самий механiзм, тобто скорочення D2, вiдiграе важливу роль. Так стаеться, коли ми впадаемо в залежнiсть вiд речей, якi офiцiйно так i не зареестрованi в нашому мозку. Наприклад, iнтернет чи комп’ютернi iгри


, а подеколи й секс чи кохання.

Ситуацiя загрожуе залежнiстю тодi, коли боязнь нестачi новоi дози дофамiну, а вiдповiдно й поганi вiдчуття, перевищують радiсть, яку приносить об’ект бажань.


 Пiд час розвиненоi наркотичноi залежностi на сканерi видно лише пекучу потребу в дозi. Але на сам по собi предмет ми реагуемо не бiльше, нiж на плацебо. Тож уся рушiйна сила складаеться лише з потреби й страху вiдмови. А все задоволення давно розчинилося у звичцi.

Сьогоднi зусилля дослiдникiв скерованi на пошук способiв створення рецепторiв D2, адже вони, окрiм iншого, могли б розв’язати проблеми з мотивацiею при СПАУ. Зараз побутуе багатообiцяльне припущення, що, можливо, тiло створюватиме iх через поеднання спорту, лiкування та розвивального середовища.


 Нестача сну – це радше погано, кофеiн, натомiсть, – добре. І це знову демонструе, як сильно ми здатнi руйнувати нашу гормональну систему й як недосконало знову ii зцiлювати.

Постае питання: а як взагалi вийшло докотитися до того, щоб палко бажати те, вiд чого нема насолоди. Щоб вiдповiсти, нам знадобиться ще один факт: дофамiн – не гормон щастя, як ми довго вважали.








Вiн просто любить зависати з гормонами щастя. Але сам пробуджуе внутрiшню трирiчну дитину: «Хочу-хочу-хочу-хочу-хочу». Але, як i в трирiчних, бажання не завжди означае насолоду. Який смачний кiндер-сюрприз – цього дофамiн не знае, але ми все одно готовi заради нього падати на пiдлогу й репетувати.


Ендорфiни: морфiн для особистих потреб

Таке трапляеться, якщо дозволити своiй дiвчинi самiй вибрати мiсце для вiдпустки! Лео i Джульетте пробираються лiсовою стежкою через лiс у пошуках омрiяноi блакитноi води. При цьому вони залишають далеко позаду галасливу групу молодi з пивом «Singha» у руках i в шортах-плавках з написом «Я на вiдпочинку» та футболках з принтами «одухотворених слонiв» i «ловцiв снiв». Джульетте нервово вiдвертае погляд. Не тiльки зараз, а щоразу, коли вони з Лео натрапляють на iнших туристiв.

– Я досi не можу зрозумiти, як люди вирушають у Таiланд, щоб вiдшукати самих себе, – бурмоче Джульетте. – Чому вони думають, що iхне Я загубилося саме тут?

Лео сприймае все спокiйнiше. Вiн узагалi сюди не хотiв.

Раптом до пари долинае шум моря десь за деревами. Лео i Джульетте пришвидшують кроки. І ось перед ними вода. Вона неймовiрно блакитна. Лео ступае кiлька крокiв по пiску з черепашника, аж поки його в’етнамки не омивае хвиля тепленькоi водички, а хребет – приемна злива ендорфiнiв. Вiн скидае в’етнамки й провалюеться по кiсточки у пiсок. Лео гукае через плече:

– Ну що ж. Я так i не вiдшукав свого Я, але добрий настрiй точно зловив.



У пошуках щастя не варто гнатися за дофамiном. Значно бiльшi шанси нам обiцяють ендорфiни, назва яких дослiвно походить вiд слiв «власний» i «морфiн». Це такий собi приват-опiум. «Зроби-своiми-руками»-опiум, якщо хочете. Своею назвою ендорфiни завдячують знайомству людини з дурманливими речовинами маку. Якщо щось робить вас щасливими, то знайте: це ендорфiн возз’еднуеться з опiоiдним рецептором.

Ендорфiни допомагають при болях, задишцi, дiареi. Та насамперед вони розписуються за отримання всiх тих гарних речей, до яких нас мотивував дофамiн – вiд iжi до сексу, i водночас забезпечують додатковий поштовх набувати новий досвiд. Без ендорфiнiв ми нiчого не навчилися б нi з одного, нi з другого.

Те, що радiсть вiд володiння чимось не завжди така ж iнтенсивна, як саме бажання отримати це, дуже нервуе. Особливо, коли в сусiдовому дворi знову зеленiша трава. А ще гiрше – коли ми додали до нашоi стiльки добрив, що вона стала коричневою, або тодi, коли ми прагнемо чогось, що не приносить нам користi.

І все ж варто роздiляти прагнення та винагороду, джерелом яких е дофамiн або опiат. Так само як не варто пити шампанське, перш нiж давати раду платiжкам за комунальнi послуги.

Опiати дозволяють нашiй гормональнiй системi об’еднувати нашi бажання та потреби пiд одним дахом. Адже й насолода залежить вiд частини доби, а також вiд кiлькостi порцiй спагетi.


Чому хочемо, чого потребуемо – вiд бажання до насолоди

Задоволення вiд того, що ми зараз переживаемо, залежить вiд стану органiзму. Залежно вiд конституцii нашого тiла, а також вiд показникiв стану його потреб, ендорфiни можуть зробити так, щоб солодке смакувало ще краще, а гiрке видавалося не таким уже й гiрким.

Оскiльки наше тiло завжди гналося за рiвновагою – хоча б за тим варiантом, який ми називаемо рiвновагою, хоч вона ледь балансуе на однiй нозi – нам подобаеться все, що вiдновлюе баланс. Коли ми гуляемо вздовж берега Пiвнiчного моря, але забули куртку, то прохолодний бриз умить перетворюеться на пекло. А липкоi лiтньоi ночi цей бриз – нiби помах янгольських крил. Ми насолоджуемося насамперед тим, чого в цю мить потребуемо найдужче. Як-от душем пiсля повернення з фестивалю.

За тiею самою логiкою ми iнодi вiдчуваемо ейфорiю лише вiд того, що бiль вiдступае. Адже i це рух до балансу, тiльки в iншому напрямку – а за просування до рiвноваги нас щиро винагороджують ендорфiни.

Та й взагалi бiль та насолода пов’язанi мiцнiше, нiж можна подумати. І це добре.


No pain, no gain – навiщо дофамiну домовлятися з чутливiстю до болю

Дещо далi, вниз по Меконгу, Лео iмпровiзуе, накладаючи на ногу щось на кшталт шини. Для цього вiн використовуе пiдручнi засоби – рушник i палицю.

– Я досi не можу повiрити, що ми пролетiли через пiвсвiту, а ти примудрилася вивихнути кiсточку. Бачте, заманулося сфотографувати пiвня.

Джульетте знизуе плечима, розхитавши цим рухом свiй гамак.

– То був дуже прудкий пiвень.

Дiвчина простягае супутнику камеру. Фотографiя пiвня справдi вдала.

– Глянь, на тлi навiть видно монахiв!

Лео з докором усмiхаеться кутиком рота.

– Що ж ми робимо?

– Ах, перестань, – каже Джульетте i вмощуеться зручнiше. – No pain, no gain. Ми тут не заради задоволення.

Лео бiльше не усмiхаеться. Джульетте ж вишкiрюеться i вказуе на лiкоть Лео.

– Тiльки не дивись так на мене, чоловiче-який-попiк-руку-щоб-врятувати-суфле.

Лео упекли в живе.

– До чого це тут? То була зовсiм iнша ситуацiя. Я годинами…

Вiн замовкае й задумуеться на якусь мить.

– І справдi, так i е, – вичавлюе з себе. – Ми тут не заради задоволення.



То навiщо ми справдi робимо таке iз собою? Подорожi виснажують. Їсти треба готувати! Роботодавцi хочуть, щоб ми гарували. Пiсля болю, з яким довелося зiткнутися заради задоволення наших забаганок, нiхто не запитае про це на кар’ерному коучингу. Пожертвувати перервою на обiд? Понаднормовi години? Вивихнутi кiсточки, обпеченi руки чи ранкове вставання? Мрiяти про щось нормальне – до снаги кожному.

Натомiсть наша салiентна система бiльш реалiстична. Вона завжди враховуе бiль, адже знае, що ви можете концентруватися одночасно лише на однiй справi. У тому, що радiсть i страждання не е гормонально незалежними одне вiд одного, таки е сенс. («Вау, мiльйон евро! Але перед цим доведеться наступити на лезо? Тодi краще нi». Альтернативна ситуацiя: «Руку вiдрiзали, зате вкололи морфiн! Взаемовигiдна угода».) Якщо бути точним, то бiль – це прямий конкурент насолоди. Дофамiн та ендорфiни зменшують болi; болi приглушують ендорфiни та дiю дофамiнових пiкiв, але переможця все одно вибирае салiентна система. Залежно вiд ситуацii та загального стану органiзму.

З цього можна зробити кiлька цiкавих та корисних висновкiв: усе, що насправдi робить вам добре, стае легiтимним насамперед як знеболювальне. Це не питання уяви чи перемикання уваги, а просто приеднання до рецепторiв дофамiну й опiатiв. Коли в дитинствi в нас болiв живiт i нам дозволяли залишитися вдома й дивитися мультики, це було единим правильним рiшенням.

Рiзнi дослiдження доводять, що бiль можуть полегшити красивi картинки, смачна iжа чи добра музика. Так вiдбуваеться, бо дофамiн вносить до списку запрошених усе, чим може винагородити соцiум


. При цьому смiх у товариствi допомагае пiд час болю ефективнiше, нiж якщо смiятися наодинцi, а синхроннi танцi допомагають бiльше, нiж якщо ритмiчно погойдуватися на самотi. Можливо, саме тому учасники бойз-бендiв завжди в доброму настроi. Гра на музичному iнструментi й спiви, «як колись у дитячому таборi», допоможуть подолати бiль краще, нiж будь-який CD. (Суперпорада: пiдготувати для наступних пологiв бонго.[28 - Бонго – ударний iнструмент, що складаеться з двох невеликих зв’язаних барабанiв рiзного розмiру.]) Ще фантастичнiший ефект обiцяе апогей соцiальноi взаемодii: оргазми. Вони перебувають з самого верху еволюцiйного рейтингу, а деякi лiкарi й пацiенти з ними експериментують – проти мiгреней чи болю при пологах.




А що кiлькiсть дофамiну зростае вже вiд самого очiкування морфiну, то вiн спiльно з ендорфiнами i Ко обдаровуе нас одразу й ефектом плацебо. Саме тому люди, дофамiнова система яких дуже радiе винагородам, вiдчувають його дiю сильнiше.


 Якщо ж учасникам експерименту повiдомити, що лiкарський засiб засвоiвся у них погано, то, попри те що вони й так перебували в групi, якiй давали плацебо, кiлькiсть дофамiну та опiантiв у iхньому мозку скоротиться (ефект ноцебо).




Якщо ж цим людям взагалi нiчого не розповiдати, то вони не матимуть якихось сподiвань i насолоджуватимуться морфiном десь наполовину.


 Це ще одна добра порада, як вивести пацiентiв на шлях одужання.

Ви зауважите, що все це чудово, але вам iз вашою шиною-на-тричi-зламанiй-фактично-роздробленiй-кiсточцi ще й пiд час переймiв хотiлося б отримати справжнi наркотики. Звiсно ж, гормони, якi виробляе тiло, не можуть замiнити наркотичнi речовини. Якщо бiль пекельний, морозиво не врятуе. Ба бiльше, воно навiть не смакуватиме, адже бiль приглушуватиме винагороду. Хронiчнi болi знебарвлюють будь-яку насолоду, адже створюють такий дофамiновий фоновий шум, що ми бiльше не чуемо пiднесення – навiть вiд морфiну.




З погляду еволюцii можлива причина такого явища полягае в тому, що пiд час хронiчних болей тiло хоче, щоб единим бажаним мiсцем для нас був диван. Це нiби логiчно: краще вiдступити, нiж лiзти на найближче дерево у пошуках конфлiкту чи… холодильника.

Хай там як, такий задум заганяе нас у фрустрацiю, коли проблема затягуеться й перспективи зцiлення не видно. Оскiльки бiль i задоволення пов’язанi, то протилежна ситуацiя, коли не вiдчуваеш абсолютно нiчого, – це справжне пекло. Депресiя не забариться.

Коротко кажучи, ендорфiни доводять, що задоволення – це мистецтво вивести власнi потреби на чистоту. («Я iм це морозиво, бо прислухаюся до сигналiв власного тiла!») Вони краще заточенi пiд нашi особистi потреби, нiж будь-який блог iз порадами. Це практично, адже означае, що нiхто не мае права вказувати, що для нас добре, а що – нi. І вам не треба займатися йогою, якщо вона не приносить задоволення. А от пiдшукати якийсь рiзновид спорту до душi таки не завадило б. Адже дофамiн вмiе стимулювати лише те, що йому вiдоме. Тобто не варто припиняти пошуки. Бо щойно ми вiдшукаемо те, що забезпечуе нас дофамiном та опiатами, нашi шанси не розлучатися з ними неабияк зростуть.


Промiжнi пiдсумки: вирiшальний момент – бiльше довiри внутрiшньому чуттю

Нашi гормони не сфокусованi на тих кiлькох цiлях, якi вони поставили перед собою мiльйони рокiв тому. Не зосередженi навiть на розмноженнi. Завдяки дофамiну i широкiй мережi асоцiацiй гормони здатнi надiлити привабливiстю будь-що. Вiдповiдно, вони ще й додають нам мотивацii до досягнення цих цiлей або ж, навпаки, змушують вiдступити.

Вашi уявлення надають барв свiтосприйняттю. Ще до того, як кора допоможе нам вирiшити щось, салiентна система встигае пiдготувати цiле портфолiо рiзних можливостей. Вона широким пензлем зафарбовуе свiт у добре або погане, важливе або неважливе. Коли мозок скеровуе в наше тiло кiлька гормонiв, якi викликають у нас ейфоричне пощипування, притуплене протверезiння чи кидання то в жар, то в холод, коли ми десь наламали дров, – усе це в бiльшостi ситуацiй i е вiдлунням швидкого аналiзу салiентноi системи. Без такого маркера наша гормональна система зробила б наш свiт схожим на якусь ляпанину.

Бездумно ми сприймаемо всi цi соматичнi маркери не як остаточний результат складного процесу ухвалення рiшень, а як незрозумiле внутрiшне чуття. З цiеi причини ми знову ж таки кладемо маркери не в шухляду «кориснi поради», а вiдсортовуемо до радiоперешкод, вважаючи, що без них нашiй фронтальнiй корi було б значно краще. Але як iнакше до вас достукатися салiентнiй системi? Може, за допомогою стовпчиковоi дiаграми? (Але ж система знае ваше ставлення до математики. Вона ж завжди була поряд.)

До того ж не варто думати, що все, що йде з префронтальноi кори, мудре, лише через те, що вона знае математику. Навпаки, вона досить успiшна у створеннi власних помилок: надмiрне узагальнення, неправильне трактування або ж вiдкидання iнформацii лише через ii недоведенiсть. Дофамiнова система собi такого не дозволяе. Першопричина. Дiя. Статистика i нiчого крiм статистики. І так цiлий день. І все заради того, щоб ви просто проiгнорували ваше внутрiшне чуття? Вашого особистого data scientist[29 - Data scientist – людина, що займаеться «наукою про данi».]?




Салiентна система: вiддiл страху i панiки


У центральному гормональному офiсi, як завжди, метушня. Атлас стежок лежить посеред столу. Розгорнутий. На стiнi висить коркова дошка, що пiдозрiло нагадуе колаж. На нiй свiтлини бажань та мрiй Лео. Усе, вiд чого йому добре. Через монiтор гормони стежать за тим, що робить Лео. Дофамiн раз у раз нервово жбурляе попкорном в екран. Клiк. Раптом стае темно. Кiлька слiпучих прожекторiв освiтлюють атлас стежок i вiкно назовнi. Б’ють дзвони. Норадреналiн залiтае в дверi:

– Мозок виявив ризик!

Норадреналiн кидаеться до панелi керування, зiрвавши при цьому колаж зi стiни. Кiлька свiтлин кружляе в повiтрi. Якусь мить гормони вагаються, чи варто iх пiдiйняти.

– Нехай лежать, – гнiвно бурмоче Норадреналiн. Його руки вже натискають на перемикачi. – Зараз вони нам не потрiбнi.



Жити – це не лише iсти. Це ще й iмовiрнiсть бути з’iденим. І щойно виникае така загроза, наш мозок i вся гормональна система переходять у зовсiм iнший стан. Адже з’iсти чи бути з’iденим – не питання для роздумiв. Гормони нiколи не шукають легких шляхiв. Зрештою, багато з того, чого ми прагнемо, пов’язане з ризиком. Вiдпустка мрii в краiнi, де надто багато тварин мають вiсiм нiг. Хто говорить, той ризикуе осоромитися, хто iнвестуе – може все втратити.

Існуе так багато всього, що завдае нам стресу. Очевидно, що нема гормональноi теми, яка б нас цiкавила бiльше. Це, звiсно, дивно, адже сьогоднi на все те, що лякало наших пращурiв, ми ходимо подивитися в зоопарк. Хай там що, а наша система стресу вiдтодi аж нiяк не вiдшукала спокою. Вона лише розширила фокус, вiд абсолютних до вiдносних факторiв стресу. Це двi категорii, до яких можна зарахувати фактично кожен тип стресу.

Абсолютнi стрес-фактори – це все, що об’ективно загрожуе нашому органiзму й нашому виживанню. Коли ми втiкаемо вiд лiсовоi пожежi, нiхто не запитуе, чи ми, бува, не реагуемо понадмiру. Так само, як нiхто не пояснюе, що це лише питання ставлення. («У мене така позицiя: в життi не треба нервуватися через речi, якi неможливо особисто контролювати. Лiсовi пожежi сюди точно належать!») Це тi всi речi, якi ми залюбки перекладаемо у фiльмах на плечi мускулястих людей, що носять спiдню бiлизну поверх одягу. («О нi! Землетрус, повiнь й атака iнопланетян!») Перевага абсолютних стрес-факторiв у тому, що вони здебiльшого не залишають нам вибору, адже не ми iх прагнули. («А ви не пробували рiдше ставати жертвою нападiв ведмедя?»)

Значно важче дати раду з умовними стрес-факторами, якi фiзично нам нiчим не загрожують, але наш мозок все одно зараховуе iх до категорii небезпечних (як-от клоуни). Найiмовiрнiше, пiд час контакту з умовними стрес-факторами ми не заливатимемося потом. У мирних частинах свiту такi умовнi фактори стресу зустрiчаемо частiше, нiж нам нав’язуе Голлiвуд. («Ой! Лист з податковоi! Кличте спайдермена!») Але в цьому нема нiчого дивного. Зрештою, не так уже й приемно думати, скiльки наших стресових реакцiй виявилися непотрiбними. («Треба сiсти на той лiтак. Тому краще запланувати 23 пересадки i три ночi пiдряд не спати».) Звiсно ж, презентацiя важлива. Але якщо вона вам не вдасться, ви вiд цього не помрете. Можливо, вам пiдiйде iнша робота. Наприклад – з кiньми.








Вашi гормони розрiзняють абсолютнi та умовнi стрес-фактори лише за певних обставин, тож реагують i на одних, i на других однаково – рiзкою захисною реакцiею.

Для наочностi вiзьмiмо шматочок сала й покладiмо його поблизу мишi. Починаймо гру: поки насолода i небезпека колихатимуться на шальках терезiв, миша то вiдбiгатиме, то знову зупинятиметься… витанцьовуватиме туди-сюди. Уперед, назад, не зупиняючись, але й не досягнувши цiлi.



Людина мало чим вiдрiзнялася б вiд мишi: наше витанцьовування довкола рiшення складаеться з суцiльних нервових дiй: обгризання нiгтiв чи посмикування ногами. Ухвалювати рiшення важко, якщо система винагород вiдповiдае за них не сама. Не раз iй доводиться все узгоджувати з вiддiлом «ТРИВОГА!». Вам доведеться зменшити масштаб. Тепер охопленi iншi частини салiентноi системи й цiле тiло. Страх нiкого не залишае байдужим. Не дивно, адже йдеться про виживання у прямому значеннi цього слова.


Коли гормони стресу входять у роль – панiчна сторона салiентноi системи

То що трапляеться, коли наша гормональна система потрапляе пiд тиск? Наближаеться фактор стресу, вiн великий i небезпечний. Конкуренцiя. Ведмiдь. Телепередача про сiмейство Кардаш’ян. Чи ще щось, що ви вважаете страшнiшим. І ваш мозок каже: «А-а-а-а-а», а тодi «Та ж роби щось! Перемикайся! Швидко!», а ще дещо згодом: «Ой, постривай, хiба ж не ми – мозок? То нам треба щось робити! Ой лишенько!»

Водночас у глибинах мозку, в гiпоталамусi, гросмейстерi гормонiв, уже крутяться кiлька шестiрень. І гiпоталамус натискае на важiль. Цей важiль активуе одразу двох рятiвних медiаторiв: вазопресин i кортиколiберин, бiльш вiдомий як CRH. Вони негайно вирушають iз пiднятими прапорами до гiпофiза. І ось, що вiдбуваеться:



Кортиколiберин розмотуе сувiй:

– Перед вами Вазопресин i Кортиколiберин, визволителi гормонiв наднирника, вiдомi також як Кортикотропний рилiзинг-фактор, або «Гормон, що приводить гормон, який скликае гормони стресу!»

Обличчя рецепцiонiстки застигае, немов обличчя американських президентiв на го-рi Рашмор. Єдине, на що вона спроможна, це:

– Мг-гм-м-м-м-м-м?

Кортиколiберин непорушно веде далi:

– Нам потрiбно поговорити з Адренокортикотропiном! Його ще називають «Гормоном, що приводить гормони стресу i гормони з нирок». Власне, якраз i треба, щоб вiн це зробив.








Пауза.

Пауза.

– Треба глянути.

Пауза.

– Можете продиктувати iмена по буквах?

– Ем, ми, власне, поспiшаемо.

Але в цей час незворушний погляд уже блукае монiтором комп’ютера.

– Цезар? Оскар? Теодор?.. Рудольф.

Зiтхання.

– Саме так. Як ви i казали. Кортико. А тропiн – це як tropin вiд латинського «поворот»? Загальне позначення гормонiв, якi дiють не прямо, а викликають iншi гормони? (Добре, що вiн вирiшив пояснити, бо з такими закiнченнями матимемо справу ще не раз.)

– Мг-гм-м-м-м-м-м

Пауза.

– А хотiли ви до…?

– Адренокортикотропiну. Розумiете? Адрено? Бо «вiд нирки». Гормон вiд нирок?

– А звiдки вiн береться?

– Та з осi НРА, чорт його забирай. Вiд гiпоталамусу до Pituitary Gland i до надниркових залоз. З гiпоталамуса сюди, до нирок. Pituitary Gland – це англiйське позначення гiпофiза. Ви ж бо знаете те мiсце, де ми зараз з вами перебуваемо!?

(Дуже мило з його боку, що вiн ще раз усе пояснив, бо вiсь НРА в цiй книжцi зустрiчаемо практично всюди.)

– Мг-гм-м-м-м-м-м, – бурмоче рецепцiонiстка i скролить одним пальцем монiтор то вгору, то вниз.

Кортиколiберину вриваеться терпець. Вiн-бо приводить гормон, що, своею чергою, приводить гормони стресу!

– Може, вам ще визначення зi словника продиктувати, шановна? – Його брови реагують на драматизм усiе ситуацii то насупленням, то знову опущенням. – Знаете, звiдки походить слово страх?

Брови рецепцiонiстки непорушнi. Але вираз обличчя красномовний. З нього можна прочитати, що навiть якби й було хоча б трiшки зацiкавлення, то його все одно не вiдшукати в глибинах ii незацiкавленостi. Але шукати доведеться десь нижче точки завмирання атомiв.

– Нi, – промовляе вона.

Кортиколiберин так само не сприймае соцiальних сигналiв, як рецепцiонiстка – цiкавих фактiв.

– Страх походить вiд слова straхъ, а те – вiд iндоевропейського ster – цiпенiти!

Драматична пауза.

– І саме це нам зараз загрожуе, якщо цiеi ж митi…

Вазопресин зiтхае й виступае наперед.

– Ми VPA i CRH, i ми хотiли б переговорити з ACTH. Нам потрiбен Кортизол i Адреналiн.

Рецепцiонiстка кивае.

– Я так i думала.



Коли ж гормону, що взаемодiе з гормонами надниркових залоз, вдаеться iх викликати, то останнi мандрують вниз до нирок… i приводять адреналiн, який походить вiд нирок. Разом зi своiм молодшим братом – норадреналiном. А тодi розпочинаеться справжне пекло. Бо тi двое знають, як завести людину.




Думаючи про стрес, ми передусiм згадуемо кортизол, але адреналiн i норадреналiн добiгають до м’яча значно швидше. Мета чiтка: впоратися з ситуацiею. Фактор стресу не повинен нас здолати. Запускаеться iмунна система й одразу ж починае готуватися до боротьби, легенi вiдкривають усi шлюзи, тож притiк кровi там зростае. Найкращi умови для надходження повiтря, але ви це вiдчуваете як пришвидшене дихання.

Тим часом iншi частини тiла мобiлiзують енергетичнi резерви. Обмiн речовин працюе на повну силу, амiнокислоти перетворюються на цукор, а щоб умить доставити його до клiтин, прискорюеться серцебиття i тиск. Щоб мотор не перегрiвся, розширяються ще кiлька судин, що знову ж таки пришвидшуе серцебиття ще дужче, тож виникае вiдчуття, нiби потоки кровi шумлять у вухах. Оскiльки серце встигае роздобути для себе трiшки кисню тiльки в перервах мiж двома ударами, то на додачу зростае загроза iнфаркту. Ключовi точки доставки кровi – це насамперед серце, мозок та скелетна мускулатура. Кров’янi судини таких маловажливих частин, як руки чи шкiра, звужуються, щоб ви не стекли кров’ю, щойно вас зачепить осколком. До пришвидшеного дихання й вiдлуння серцебиття у ваших вухах додаемо ще холоднi долонi i стопи. Грубо кажучи, все це мало чим допоможе пiд час спiвбесiди на роботу. А ви якраз тут.

Але ж постривайте! Це ж бо не едине, що для вас робить система стресу! Вона ще й змушуе пiтнiти вашi долонi, якщо процес працевлаштування вимагае стрибати з гiлки на гiлку. Правильна доза вологи забезпечуе чудову хватку – саме з тiеi причини можна побачити, як хтось плюе собi в долонi.

Щоб потовидiлення вiдбувалося ще краще i щоб ви водночас виглядали дещо бiльшими, додатково скорочуються м’язи довкола кореня волосин – тож волосяний покрив здiймаеться горою. Коротко пiдстрижене волосся здiймаеться над вашою головою на добрих два сантиметри. Це теж може допомогти пiд час спiвбесiди з працевлаштування: високi люди отримають бiльшу зарплатню.


 На жаль, вiд усього того наповнення кров’ю у вас тепер ще й червоне обличчя. А вiд швидкого дихання пересохло в ротi. (Сподiваюся, ви ввiчливо погодилися, коли вам запропонували чогось випити.) З ковтанням узагалi може бути складно, адже м’язи горла в стресових ситуацiях теж покинутi напризволяще, тож клубок там гарантовано. Якщо пощастить, то нервознiсть обходить стороною сфiнктери. Але у справдi екстремальних ситуацiях розслаблюються i вони, щоб викинути з тiла весь непотрiбний баласт.

Система тривоги мае своi прiоритети. Бо ж кому потрiбна слина, якщо йдеться про збереження життя? Цiкаво, що саме цю обставину використовували колись у Китаi, щоб перевiрити пiдозрюваних: хто не мiг проковтнути пiд час допиту сухих рисинок, той, вочевидь, нервував. Проблема такоi логiки мало чим вiдрiзняеться вiд проблеми будь-якого iншого детектора брехнi: нервознiсть – це не те саме, що провина. Щоб серце пришвидшено билося, необов’язково брехати. У деяких людей уже сам вигляд в’язницi викликае неспокiй.

Та й взагалi – страх i панiка – це справи мозку.


Думки в стресових ситуацiях

Пiд час стресу наше мислення зазнае фундаментальних змiн. Та чи стае воно виваженiшим, обережнiшим? Звiсно нi. Вам уже доводилося втiкати вiд тигра? Ну що ж, менi також нi, але тiльки уявiть собi це!

Усе, що вiдбуваеться пiд час стресу в нашому мозку, – це результат розрахункiв з обмеженими ресурсами. Адже кожна крупинка енергii, яку забирае мозок, дефакто викрадена в тiла. А йому вона конче потрiбна для втечi.

Саме тому мозок може дозволити собi лише малесеньку дозу пального. Основна частина пiде на те, щоб з’ясувати, що допоможе йому уникнути небезпеки – байдуже, чи йдеться про боротьбу з тигром чи про буденнi проблеми (кортизол вважае, що мiж цими двома ситуацiями майже немае рiзницi, адже так чи iнакше мозок реагуе на них однаково драматично). Заради цього гормони стресу натискають у нашому мозку одночасно кiлька важелiв. Або ще краще: один вимикач i чотири повзунки:

1. Фокус зосередженостi: пересунути

2. З «позитивний» до «негативний»

3. З «гнучкий» до «стабiльний»

4. З «внутрiшнiй» до «зовнiшнiй»

5. З «нагорода» до «небезпека»

Тож як ми думаемо у стресових ситуацiях?


Швидке мислення пiд час небезпеки

Подразники небезпеки – це магнiти уважностi, адже вони одразу ж забирають i всi нашi ресурси, i бiльшу частину нездатностi до переробки. За 100 мiлiсекунд наш погляд помiчае на картинцi нiж. А ми потрапляемо у превентивний стан панiки. Насамперед це означае, що ви викидаете все, в чому зараз нема фундаментальноi потреби. Починайте з вашоi префронтальноi кори.

Попередня оцiнка небезпеки гострого ножа здiйснюеться швидко й автоматично. А головне – незалежно вiд того, чим займалася чи планувала займатися робоча пам’ять. Побачивши нiж, вона все випускае з рук, немов переляканий офiцiант китайську порцеляну. Вона так робить, бо гормони стресу якраз зв’язують префронтальнi дiлянки. Цим фони запускають образний диспетчер завдань i закривають усi програми, якi не мають важливого значення. Надалi бiльш збудливi частини вашого мозку не будуть вiдвертатися на недоречнi думки нашоi кори. («Можливо, нiж – це метафора до мого внутрiшнього конфлiкту?») А от чим пiд час стресу не варто займатися, то це багатозадачнiстю, плановою поведiнкою та будь-якими рацiональними рiшеннями.82 Вам треба реагувати, i то негайно. Тож зовсiм не дивуе, що пiдлiтки у фiльмах жахiв роблять стiльки божевiльно-логiчних вчинкiв. («Мерщiй до темного пiдвалу!»)








Ресурси, що вивiльняються через вимикання кори, умить скеровують кортизол i норадреналiн до мигдалин. Це дiлянка, яка справдi вмiе заводити.


 Вона знае, як не зводити очей iз зовнiшнього свiту. Цiла салiентна система активна до найменшого свого розгалуження i слугуе добрим iндикатором того, яке неприемне вiдчуття стресу.


 З усiх сил вона намагаеться сформулювати iнстинктивнi вiдповiдi на все те, що на вас звалюеться. Кортизол сприяе пiдвищенню рiвня дофамiну, а той активуе його рецептори D1, якi, зi свого боку, пробуджують нашi найнадiйнiшi стежки поведiнки. Не тiльки пiд час гострого вiдчуття голоду, але й при гострому стресi нiхто зайвий раз не експериментуе, особливо з таджицькою кухнею. («Тiкай! – Ой, зачекай, он там нiби непоганий ресторанчик!»)

Якщо рiвень дофамiну зростатиме й надалi, то вiн може навiть напряму приеднуватися до рецепторiв адреналiну. Кажуть, при виборi третього не дано, але не в цьому разi. Проте нам варто б було сподiватися, щоб так не вiдбувалося, iнакше це мало б означати, що нашi потреби щойно змiнилися: вiд «притоку кровi й швидкоi втечi» перейшли до «звуження кровоносних судин» i «не пiдкажете, що робити, якщо у вас колота рана?».




Так чи iнакше, перехiд вiд гнучкого мислення до давно заготовлених стабiльних шляхiв, сподiваюся, принесе нас найкоротшою дорогою до нашоi нори, квартири чи телефонноi будки, в якiй ми зможемо одягнути костюм супергероя. Адже саме так ви уявляете безпеку.


У страху великi очi – уся увага на небезпеку

Якщо хочете докопатися до основи наших вiдчуттiв, то вивчення виразiв обличчя – добрий початок. Наприклад, вираз огиди: через поморщений нiс ми принюхуемося ще бiльше, але решта обличчя краще нехай залишаеться загородженою вiд хай-там-що-воно. Бажання – це висолоплений язик, вiдраза – навпаки, язик, схований чимпоглибше. У кохання великi очi й широкi зiницi, адже ми сприймаемо iнших, а подеколи й заплющенi очi, бо ми почуваемося в безпецi. А боязнь? Боязнь – це суцiльна вiдкритiсть. Очi, рот, зiницi – усе широко вiдкрите. Повна готовнiсть сприймати побачене. Усе. На. Поготовi. Поле зору розширене до нескiнченностi. Рефлекс переляку посилений. Якщо в таку мить звiдкись долине звук, ви вiдреагуете своiм «Ай-й!».

Мигдалина скеровуе увагу спершу на небезпеку, а потiм – на пiдозрiлi кущi позаду. Зрештою, фокусування на нападниковi мало допоможе, якщо ви не помiтите iнших трьох позаду нього. («Але ж глянь, першого я таки вирубив!.. Ауч».) Це означае: геть вибiрковiсть. Норадреналiн знову перемикаеться з цiлеспрямованих iмпульсiв до «потоку». Швидко й ефективно сканувати все, що вiдбуваеться перед вами. У пiдсумку маемо активно рухомi зiницi, вiдомi нам з облич, спотворених переляком. На випадок, якщо пiд час медитацiй вам важко шукати поглядом горизонт, знайте: щойно там з’явиться вбивця iз сокирою, то вам запросто все вдасться. Значно важче фокусуватися пiд час стресових ситуацiй на однiй речi.


 Самi знаете.

Всупереч наявним фiльтрам, тривалий феерверк норадреналiну викидае, звiсно ж, цiлу купу непотрiбних речей. Подеколи бiльше, нiж ми здатнi витримати, тож ви почуваетеся роздратованими i нервовими за найменшого шуму – це раннiй симптом посттравматичного стресу.


 Насамперед вам зараз бракуе нейронного iнтервалу спокою, який пiклуеться про те, щоб ви менше хвилювалися, коли лусне друга кулька (порiвняно з реакцiею, коли луснула перша). Пiд час стресу ми просто не можемо собi такого дозволити. («Пiсля третього вибуху стае нудно».) Для рiвноваги наш мозок швиденько розвивае своерiдну апатiю до всiеi iнформацii, яка не стосуеться ножа. Зокрема до приемних речей, якi зустрiчаемо в життi. («Мiж iншим, на вбивцi була смiшна сорочка з намальованими фламiнго».)

Щоб тримати в полi зору «все» i «тiльки найважливiше» водночас, мигдалина зосереджуе увагу на негативi. Усе, що пiдпадае пiд категорiю «сумнiвне», теж розцiнюють як негатив. Знайома ситуацiя: момент на роботi, коли новi проекти ми бiльше не сприймаемо багатообiцяльними й перспективними, а радше як «Ще бiльше роботи?» i «Ей, та це повний завал!».

На негативi сфокусоване й запам’ятовування: якщо ви пiзнiше пригадуватиме цю ситуацiю, то насамперед думатиме про те, що вам видалося найбiльш негативним. Свiдки пам’ятають лише зброю, якою iм цiлили в обличчя, а не самого злочинця. (Або як кажуть у США: «Я не можу чiтко пригадати, чи вiн був темношкiрим».)

До слова, фокус на негативi – це лише частина великоi панорамноi фотографii, яку ми створюемо: ми переводимо погляд вiд внутрiшнього до зовнiшнього. Настiльки сильно, що можемо обдiлити наше внутрiшне.


Уся увага назовнi – вижити, навiть якщо мене вбивають

У стресовiй ситуацii дозволено все, що може допомогти, адже iнакше вас тут-таки зжере тигр. Саме тому гормони стресу забирають запаси енергii, якi ми отримали з iжi та сексу. Вiдпочинок та очiкування доведеться викинути за вiкно. Розвиток i сон слiдом за ними. Блукальний нерв, важливий посередник мiж мозком й органами, приглушуе функцiю шлунку, натомiсть норадреналiн стимулюе функцiонування товстоi кишки. Нема часу на перетравлювання, треба негайно всього позбутися.

Навiть наша iмунна система переналаштовуеться: адреналiн, норадреналiн i ендорфiни забезпечують видiлення iнтерлейкiну 6, щоб контратакувати потенцiйнi запалення.


 Можна було подумати, що така гiперактивна iмунна система впливае на нас позитивно, але якщо бути точним, то ii мало цiкавлять усi тi призупиненi будiвельнi майданчики нашого тiла. Адже iмунна вiдповiдь переорiентувалася на захист вiд зовнiшнiх шкiдникiв.


 Іншi стають тепер офiцiйно нашою проблемою.

Якщо ваша iмунна система отримуе вiд гормонiв повiдомлення про стрес i драматичнi подii, вона перетворюеться на Рембо, ухвалюе швидкi рiшення й намагаеться самостiйно витягувати з себе кулi – за допомогою розкладного ножа й ременя мiж зубами. Вона забезпечуе гарячку, блювання i втому. Усе, що нам потрiбно, щоб позбутися вiд злих чужорiдних тiл. У довгостроковiй перспективi з цього користi мало, але iнтерлейкiну зараз на це начхати. Його робота – зробити так, щоб нам було погано доти, поки не стане краще.

З тiею ж метою, наприклад, вiн пригнiчуе гормони щитоподiбноi залози Т3 i Т4. Бо навiщо розвивати мозок, якщо ми взагалi не знаемо, чи ще залишилася у нас перспектива будь-якого розвитку? Тепер ми знаемо: ви можете донесхочу купувати собi крем Q10, щоб переналаштувати щитоподiбну залозу – але якщо через стрес вона i без того малопродуктивна, то вам не допоможе жоден крем на свiтi.

Насамкiнець iнтерлейкiн 6 запускае ще одну теоретичну петлю безкiнечностi: вiн стимулюе вiсь НРА, занурюючи нас у ще бiльший стрес.

Якщо вам пощастить, ви бiльше не вiдчуватимете якихось тiлесних симптомiв. Адже до внутрiшнiх проблем, до яких зараз нема дiла системi стресу, належить також ваш бiль.


Стрес i бiль – зараз не до стресу, зараз не до щастя

– Трясця, трясця, трясця, трясця!

Джульетте вистрибуе з-за повороту, мало не втративши рiвновагу, коли з ii лiвоi руки спав рюкзак, а з правоi – фотоапарат. У проходi дверей потяга стоiть Лео з двома великими сумками й енергiйно махае: «Швидше-швидше-швидше!» Так, начебто помахи хоча б колись комусь допомогли пришвидшитися. Джульетте, задихаючись, кидаеться уперед. «Дзень-дзелень». Їi очi небезпечно зволожуються, коли вона чуе звук зачинення дверей. Дiвчина одним стрибком рухаеться вперед i пролiтае вихором крiзь усе менший дверний прохiд. У повiтрi ще встигае виставити наперед камеру, щоб ii не затисло. Вдалося! «Бух». Джульетте з гуркотом приземляеться на пiдлогу (координацiя нiколи не була ii сильною стороною). Дiвчина стогне:

– Хух! Я вже думала, що дверi мене просто задавлять i я висiтиму по той бiк, без тебе i сумок.

Лео кивае на знак згоди.

– Ти справдi була на волосину вiд цього. Але пробiжка видалася на славу. Як твоя кiсточка?

Джульетте завмирае. Їi погляд мандруе вниз до усе ще забинтованоi стопи.

– Ау-у-у-уч.

Байдуже. Їм вдалося. Тiльки подумати, що б було, якби iм довелося чекати на наступний потяг! Хоча однаково. Вони нахапали бiльше повiтря, нiж е в найбiльшiй пачцi чипсiв. Але годi: це вже в минулому.



Тим, що Джульетте зараз не стовбичить на вокзалi, а iде у поiздi на лiтак, варто завдячувати насамперед ендорфiнам. Зазвичай ii тiло навiть не розглядае можливостi бiгу в твердих, високих черевиках для мандрiвок. Із вивихнутою кiсточкою – i поготiв. Але воно пiшло на такий крок, адже ендорфiни запустили свою анестезiйну дiю: не тiльки винагорода, а й стрес здатнi зменшити бiль.




Кiлька рецепторiв, запущених у спинному мозку, – i Джульетте бiльше не вiдчувае болю в закривавленiй п’ятi. Щоб так вiдбувалося, нашою вiссю винагороди керуе не лише дурман, а й кров, пiт i сльози. Це все вплив мигдалини, ключовоi iнстанцii нашого мозку, яка працюе в межах градацii «важливо-неважливо-загрозливо».

Якби ендорфiни знали, що «стовбичити двi години на вокзалi» не небезпечно для життя, то вони, найiмовiрнiше, ухвалювали б iншi рiшення. Але мозок сказав «стрес», i рецептори сприйняли цю iнформацiю на свою адресу. Адже стрес – це кодове слово, яке викликае iх пiд час форс-мажорiв. Це iхня робота – змушувати нас iти далi, навiть тодi, коли ми бiльше цього не хочемо. Коли за нами женеться ведмiдь (або вбивця з сокирою – вибирайте самi); коли ми пораненi, стiкаемо кров’ю, виснаженi i взагалi незадоволенi перебiгом подiй або – коли нам справдi дуже-дуже треба сiсти в цей потяг, навiть якщо доведеться пожертвувати п’ятою. Коли ти думаеш, що бiльше не можеш, аж тут раптом вiдкриваеться друге дихання, то будь певен, що це – ендорфiни.

Звiсно ж, ця система не призначена для тривалого використання. Це радше невеличкий аванс iз ломбарду щастя. Позичена енергiя, яка допомагае пережити день, щоб побачити ранок. У спортi те саме вiдчуття називають «Runner’s High»: воно настае тодi, коли навантаження завелике i ви себе запитуете: може, час змiнити вид спорту? І якраз тодi у вашому тiлi щось пробуджуеться й гукае: «Постривай! Ти що, втiкаеш?» Або: «Ти серйозно? Ми збираемося побити особистий рекорд?»


 Зрештою, нагорода i покарання однаково змушують ендорфiни бити фонтаном. Бiг як самоцiль природа вважае такою ж чудернацькою затiею, як i ви. Приблизно через 20 хвилин i при близько 70 вiдсотках потужностi поглинання кисню, фонтануе ендорфiнно-канабiноiдний коктейль


. Ось тобi й поколювання в боцi! Зараз ви могли б обiйняти свiт! І могли б пробiгти ще бiльше! Тож: run, Forrest[30 - Бiжи, Форресте! (англ.) – цитата з фiльму Роберта Земекiса «Форрест Гамп».]!

Головна вiдмiннiсть мiж опiумом ззовнi та опiумом зсередини в тому, що ваше тiло знае, коли зупинитися. Якоiсь митi рiвень ендорфiну стабiлiзуеться так89, що пiд час марафону зростатиме не бiльше, нiж пiд час короткоi велосипедноi прогулянки. Пiсля фiзичних вправ вiн спадае досить швидко (хоча пiсля марафону – таки повiльнiше, нiж пiсля крутiння педалей). Саме тому пiсля пробiжки ви так рiдко повертаетеся додому в ейфорii, але натомiсть з високою мотивацiею сiдаете за податкову декларацiю. І це добре. Трiшки поборотися з болем – це ж нормально, водночас тiло таки вимагатиме вiд вас енергii, яку видало вам у кредит. Ось тодi справи кепськi, якщо чек не оплачено. Саме тому рекомендують не бiгти все далi й далi, поки нас несуть ендорфiни i Ко. («Чорт забирай, невже ми й далi вiд когось тiкаемо? Мусимо визнати, той ведмiдь знае, чого хоче».)

Навiть якщо нашому тiлу не хочеться вiд нудьги закидатися наркотиками, то ми запросто можемо йому в цьому допомогти. А саме коли знаходимо тi чудернацькi способи i шляхи вмикати цей сигнал тривоги й обводити ендорфiни довкола пальця. Вiд банджi-джампiнгу до поiдання гострого чилi. («Увага! Увага! Горить рот!») Краще видiляти ендорфiни, поки не потрапимо до безпечного мiсця!


 Навiть бiль пiд час акупунктури здатен розбудити ендорфiни.


 Проте будь-яке задоволення наприкiнцi загрожуе звиканням, а подеколи й ломкою.


 Спершу цiлком достатньо пробiгти комфортним темпом одне невеличке коло, а потiм замало й пiвмарафону, щоб почуватися добре. Але вiд цього нiхто не застерiгае.

Пiдсумовуючи, зазначимо, що ендорфiни зменшують бiль, щоб ми могли сконцентруватися на тому, що зараз важливiше – байдуже, чи нас жене вперед якась нагальна потреба, чи ведмiдь. Проте iдея насправдi зовсiм iнша: солодкий смак не стае iнтенсивнiшим, жоднi бажання не збуваються. Навпаки, ми стаемо загальмованими. Система стресу приглушуе будь-яку насолоду, а разом з нею i список наших бажань.


 Їi справдi зараз мало обходить те, чого ми прагнемо. Головне – вижити.

У принципi – цiлком логiчно: якщо ви ховаетеся за диваном вiд грабiжника, а на задньому тлi з екрану долинають звуки розiграшу лото – чи дуже це вас зараз цiкавитиме?


Мое мотивацiйне правило: «Головне – втекти!»

Те, що ваша вiсь нагород у нокаутi, ви помiчаете по тому, що нiчим не захоплюетеся. Орiентована на стрес фракцiя VTA-нейронiв вмикае стан панiки, реагуе на все вигуком «А-а-а-а-а-а!» i стримуе позитивнi нейрони вiд занять альтернативними темами.

Пiд дiею кортизолу i стресу ми вважаемо нашi здобутки тiльки наполовину визначними, а якоiсь митi ми взагалi завмираемо, як кролик, що побачив змiю. Чудове нагадування про те, що без дофамiну ми, власне, не розпочинатимемо жодного руху.

Але якщо нараз спадають оберти внутрiшнього двигуна, то як тодi Джульетте таки вдаеться застрибнути в потяг? Чому ослаблена вiсь винагород не веде до флегматичного зiтхання, коли ви фарбуете меблi з Ikea в чорний колiр?

Бо вiдсутнiсть мотивацii – це теж рiшення! Навiть у найнебезпечнiшому середовищi вам доведеться час вiд часу покидати гнiздо – щонайпiзнiше, коли забурчить у животi. Ось чому вiсь винагород i стресовi реакцii тiсно взаемопов’язанi.

Чергування страху й iмпульсу належить до наших улюблених стратегiй у поводженнi зi стресом. Якщо не допомагають аварiйнi виходи – а пiд час стресу на роботi таке трапляеться рiдко, та й то ненадовго – тодi система винагород може покликати кору мозку, щоб опанувати ситуацiю. Якщо ж план iз самозаспокоення не спрацьовуе, наприклад, через те, що ваша кора недостатньо стресостiйка (i на тому дякуемо), тодi ми намагаемося дати осi винагород хоча б якiсь iнструменти. Згодиться все, що зможе зробити ii достатньо сильною, щоб вiдтягти нашу увагу вiд страху й панiки.

Унiверсальний метод усiх розгублених батькiв, дитина яких горланить, бо мае якесь нездiйсненне бажання: знайти задовiльний замiнник. М’яку iграшку-динозавра. Чи чудернацький брелок, який свiтиться i рiзко пищить, що аж нерви беруть. Будь-що. Кожен засiб добрий, якщо обiцяе хоч ненадовго змусити замовкнути надокучливi нейрони зi своiм «А-а-а-а-а!». Це стосуеться i нас, дорослих: адже таки знайдеться щось, чим зможемо пiдгодувати нашу систему винагород. Секс, наркотики, рок-н-рол або дуже жирна iжа. Наша система стресу боiться загибелi, але зате у нас е ром. Панiчний вiддiл VTA – причина того, чому ми поеднуемо дурнi вiдчуття з iще дурнiшими копiнг-стратегiями, а тригерами нашоi пристрастi стають не лише ковбой Marlboro i шприци, а й фотографii вашого шефа.

Нiчого з цього ви насправдi не потребували. І ось ми знову повертаемося до особливостi осi винагород: йдеться не про бажання, а про баланс i копiнг. Ви купуете гарнi речi, але не заради насолоди, а щоб кинути ними в поганi речi. А що наша вiсь нагород надто стримана, то ми (насамперед чоловiки) у стресових ситуацiях схильнi


 до ризику.


 Так можна програти дiм i прибудинкову дiлянку лише заради того, щоб добре почуватися. Так ми залишаемося без копiйки. Проте в стресових ситуацiях нема мiсця для довгострокових планiв. Якщо ви запитаете систему стресу, якою вона себе уявляе через п’ять рокiв, вона вiдповiсть: «А-а-а-а-а-а-а!»

На щастя, якоiсь митi вона таки сама себе стримуе, перш нiж ви встигаете поряд з вашими надiями i мрiями ризикнути ще й кредитоспроможнiстю.


Друга фаза стресу: «Спускайся!» – гормони не ставлять запитань, гормони все розумiють

Шоста ранку. Джульетте розглядае мiшки пiд очима у вiтринi пекарнi аеропорту. Настрiй дiвчини в дiапазонi мiж «напружений» i «розтоптаний». Пiд час промiжноi зупинки мiж польотами вона замовляе собi Dirty Chai Latte (подвiйне еспресо, чорний чай) i снек (мало калорiй, слабкий смак). За це вона вiддае звичнi 83 евро 70 центiв i шукае собi мiсце бiля розетки, щоб зарядити ноутбук. Класно, бо всi три графiки, над якими вона паралельно працюе, вдалося вiдкрити ще до польоту. Лео спить на столi. Джульетте механiчно погладжуе його волосся, сьорбае свою каву й насолоджуеться передчуттям повернення до свого звичного всесвiту.



Ситуацiю з кортизолом можна описати двома словами – суцiльне непорозумiння. Всi гадають, що вiн – гормон стресу. Лише тому, що його часто виявляють пiд час… стресу. Але ж це не вiн призвiв до стресу, та й взагалi вiн розглядае себе як частину команди рятувальникiв. Такi думки цiлком аргументованi, якщо врахуемо той факт, що дiя кортизолу починаеться тiльки-но через 15–30 хвилин пiсля контакту зi стрес-фактором. А тепер пригадайте якийсь iз документальних фiльмiв про свiт тварин. «Широкi простори Африки. Газель мирно пасеться зi своiми дiтьми у саванi. Усi грають в картярську гру “Мау-Мау”. Аж раптом! Крiзь високу траву крадеться нападник». Момент фiльму, якому ви спiвпереживаете, не тривае зазвичай 15–30 хвилин. Натомiсть нам показують, як лев атакуе ще трьох газелей i слоненя, а також бородавочника. Усi цi ситуацii могли б закiнчитися драматично, якби кортизол прибував на мiсце подiй iз валiзою для надання першоi допомоги лише через 15–30 хвилин: «То це означае, що нас уже з’iли?»

Отже, виходить, що кортизол не поспiшае першим на допомогу пiд час панiки. Натомiсть краще було б уявити собi маленького тренера з рушником на плечах, який, може, й не така помiтна фiгура, але все ж завжди десь поруч. Вiн розiгрiвае нас ще до бою, масажуе нам плечi («Покажи iм!»), спiвае «Eye of the Tiger» i демонстративно вiдтворюе у повiтрi боксерськi рухи. Доти, доки ви ментально i фiзично не будете готовi. Іншими словами: кортизол готуе ваше тiло, змушуе ваше серце та iмунну систему пнутися зi шкури, пiднiмае пильнiсть i водночас зменшуе апетит разом iз виробленням статевих гормонiв. («Ох, який негiдник! Передай кортизолу, нехай поверне ерекцiю!»)

Як кожен справжнiй тренер, вiн не лише пiдтримуе нас пiд час боротьби, а й пiдiймае нас щоранку з лiжка. Окрiм того, супроводжуе нас протягом усього, що вимагае певного напруження. Рiвень кортизолу, власне, зростае при кожнiй фiзичнiй активностi. Якщо мiж поединками ми бiгаемо вгору по сходах, а також швидкими обертовими рухами б’емо боксерську мiнiгрушу – чи як там вона називаеться, я ж бо нiчого не тямлю в боксi – тодi кортизол постiйно бiжить поруч з ними i дбае про те, щоб наше тiло впоралося й з такими викликами. («It’s the e-e-e-e-e-e-e-eye…»)

Але, щойно починаеться бiй, лунае гонг i вас атакують кулаки (або справдi загрозливi електроннi листи), тодi кортизол поступаеться мiсцем норадреналiну i Ко. Саме вони – першi контактнi особи для стрес-факторiв iз категорii «великий, i швидкий, i з дуже гострими зубами». Вони роблять усе, що ви вже прочитали. Та насамперед – вони блискавично швидко готовi до дiй. Одна частина нiкуди не вiдправляеться, а натомiсть нападае на сусiднi клiтини. Раз-два, активовано! Інша частина iз захватом i вигуками «е-ге-гей!» кидаеться вниз кров’яним потоком, наче крихiтнi сноубордисти схилом. Наступну годину пульс буде пришвидшений. (Що це все означае? Тобто вам не потрiбний пiдвищений тиск аж так довго? Адреналiн заради вас такий шлях пройшов! Аж iз тих краiв!)

Коли ж адреналiн i Ко вiддали все, що могли, i ви побитi й виснаженi звалюетеся на табурет у своему кутi, тодi настае зоряний час кортизолу. Бо саме тодi розкриваеться друга хвиля повiльнiших, генетичних ефектiв кортизолу. Для виживання вона, як мiнiмум, така ж важлива, адже допомагае нам вiдшукати вихiд iз панiчного стану. Завдання нелегке, адже й тут не можна переборщити. Інакше кров’яний тиск впаде нижче плiнтусу. Спад стресовоi ситуацii нагадуе ходiння по канату.

Спершу кортизол накидае вам на голову мокрий рушник. Це не лише охолоджуе, а й допомагае сконцентруватися на чомусь суттевому, а не на потоцi подразникiв. Шуми, смаки, звуки, промiжнi тони… – усе це дещо затихае, коли за справу береться кортизол. Саме з цiеi причини люди нiколи не чують наближення бiлоi акули, хоч та видае характернi звуки: клац-клац. А кортизол тим часом уже робить масаж шиi, зменшуючи таким чином тиск кровi до того, як ви заробите собi аритмiю. Пiдготувати до стресу, заспокоiти, готувати до того, що все може повторитися: кортизол – це гормон стресу для бiатлонiстiв.

У перервi мiж боями вiн швиденько заштопуе вашi рани й ремонтуе те, що встигли зламати ваша iмунна система й адреналiнове сп’янiння. Вiн стримуе показники запалення, але водночас готуе вiдповiднi клiтини до того, щоб вони одразу ж почали ремонт, щойно вiн покине примiщення – тобто щойно мине стрес. («Круто, вiдпустка!»)

Поки ви все ще прокручуете в головi пережите, кортизол мигцем вкладае вам до рота енергетичний батончик (ймовiрно, вiн позичае його в гормону росту, рiвень його пiд час стресовоi ситуацii теж зростае).




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65897385&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Програма проти вiкових змiн (англ.), проти старiння. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)




2


Базовими постулатами дослiдження (англ.).




3


Ключовi запитання, якi слiд з’ясувати (удома) (англ.).




4


Назад до основ (англ.).




5


Пiхва iз зубами (лат.).




6


Цукровий дiабет.




7


У модi (фр.).




8


У пробiрцi (лат.).




9


Саме по собi (лат.).




10


Тобто, отже (лат.). Наприклад, Cogito ergo sum – «Мислю, отже, iсную» (Р. Декарт).




11


Club-Mate – газований напiй з екстракту мате. З високим вмiстом кофеiну. Вперше виготовлений у 1924 роцi в Нiмеччинi. Доступний на ринках понад 40 краiн свiту.




12


Останне по порядку, але не за важливiстю (англ.).




13


«Петлi зворотного зв’язку» (англ.).




14


Вдаряй або тiкай (англ.).




15


Це еволюцiя, крихiтко! (англ.)




16


Друзi з привiлеями (англ.) – тип стосункiв, коли довiра дозволяе займатися одне з одним сексом i при цьому лишатися друзями.




17


Невдалий день (англ.).




18


Учинки, якi я втнула пiд гормонами (англ.).




19


Боттроп – промислове мiсто на заходi Нiмеччини, тривалий час викликало асоцiацii лише з видобутком кам’яного вугiлля.




20


У цьому реченнi авторка натякае вiдразу на два художнiх твори: фiльм Люка Бессона «Lucy» (2014) та пiсню спiвачки Rihanna «Diamonds» (2012).




21


Основи (англ.).




22


Enemy-музика – музика, яка лунае перед появою чи пiд час появи ворога в грi.




23


Мозкова мигдалина – округле скупчення сiроi речовини мигдалеподiбноi форми, розмiщеноi всерединi кожноi пiвкулi скроневоi долi. Мае важливе значення у функцiюваннi пам’ятi, прийняттi рiшень, вiдповiдае за емоцiйнi реакцii.




24


Авторка кепкуе з нiмецьких мiст промислового Рурського регiону.




25


Земля Бранденбург ландшафтно розмаiта. На нiй розташованi 15 природозаповiдних зон, серед яких i Лiберозька пустеля – найбiльша пустеля Нiмеччини, вiдома як «малий Сибiр».




26


Вентральна частина покришки – ключова компонента «системи винагороди» мозку. До 65 вiдсоткiв нейронiв VTA – дофамiнергiчнi нейрони.




27


Станом на 31 грудня 2017 року кiлькiсть населення цього нiмецького мiста становила 50 484 мешканцi.




28


Бонго – ударний iнструмент, що складаеться з двох невеликих зв’язаних барабанiв рiзного розмiру.




29


Data scientist – людина, що займаеться «наукою про данi».




30


Бiжи, Форресте! (англ.) – цитата з фiльму Роберта Земекiса «Форрест Гамп».